Українські народні думи

(до вивчення навчальної дисципліни “Українська та зарубіжна культура”)

Ду́ма – лірико-епічні твори української усної словесності про події з життя козаків XVI-XVIIІ ст.

Українські думи це самобутні пісенно-розповідні твори народного походження про життя та долю України, переважно героїчного змісту, які виконували мандрівні співці музики: кобзарі, бандуристи, лірники в Центральній і Лівобережній Україні.

У центрі більшості дум — українське козацтво, через що їх часто ще іменують героїчним лицарським епосом, а також козацькими піснями, поважними піснями. Дух непокори, вічне прагнення до волі, незалежності – саме ці риси, які притаманні українському народу, оспівуються в думах. Саме у думах українська історія повстає такою, якою бачило її серце звичайної людини. У думах, на відміну від балад та епосу інших народів, немає нічого фантастичного.

Головні теми дум: турецька неволя («Невільники», «Плач невольників», «Маруся Богуславка», «Іван Богуславець», «Сокіл», «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі»), лицарська смерть козака («Іван Коновченко», «Хведір Безрідний», «Самарські брати», «Смерть козака бандуриста», «Вдова Сірка Івана»), визволення з неволі і щасливе повернення до рідного краю («Самійло Кішка», «Олексій Попович», «Отаман Матяш старий», «Розмова Дніпра з Дунаєм»), козацьке лицарство, родинне життя та осуд «дуків-срібляників» («Козак Голота», «Козацьке життя», «Ганжа Андибер»), визвольна війна Богдана Хмельницького («Хмельницький і Барабаш», «Перемога Корсунська», «Похід на Молдавію», «Повстання після Білоцерківського миру», «Смерть Богдана й вибір Юрія Хмельницького»), родинне життя («Вдова і три сини», «Дума про сестру та брата», «Прощання козака з родиною»).

Елекетронні тексти дум

(натисніть посилання)

«Плач невольників», «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі», «Смерть козака бандуриста», «Самійло Кішка», «Козак Голота», «Перемога Корсунська»

	Список літератури
Шифри	Назва	Місце знаходження
Т3(4УКР)4 А76	Апанович, О. М. Розповіді про запорозьких козаків / О. М. Апанович. – К. : Дніпро, 1991. – 335 c.	ч.з. №2 фил. №1
Ч111 Б78	Бокань, В. А. Історія культури України / В. А. Бокань, Л. П. Польовий. – К. : МАУП, 2002. – 256 c.	хр
Ш6(4УКР) Д54	Дніпрова хвиля : хрестоматія нововвед. творів до шк. прогр. – К. : Рад. шк., 1989. – 751 c.	хр
Т3(4УКР) Э68	Енциклопедія історії України. – К. : Наук. думка, 2005. – Т. 2. – С. 493.	СБО
Я20(4УКР) Е64	Енциклопедія Сучасної України. – К. : Ін-т енциклопед. дослідж., 2008. – Т. 8. – С. 526-527.	СБО ч.з. №2
Т52(4УКР) Е88	Етнографія України : навч. посіб. / за ред. С. А. Макарчука. – Л. : Світ, 1994. – 520 с.	хр
Ч11(4УКР) И90	Історія української культури. – К. : Вища шк., 2000. – 607 c.	хр
Т3(4УКР) К68	Короткий довідник з історії України. – К. : Вища шк., 1994. – С. 83.	СБО н/аб ч.з№2 фил. №1 фил.№2
Ш2 Л22	Лановик, М. Б. Українська усна народна творчість / М. Б. Лановик, З. Б. Лановик. – К. : Знання-Прес, 2006. – 591 c.	хр
Ч11(4УКР) П58	Попович, М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. – К. : АртЕк, 2001. – 728 c.	ч.з№2 фил. №1 фил.№2
Т3(4УКР) Т45	Тисяча років української суспільно-політичної думки : у 9 т. – К. : Дніпро, 2001. – Т. 3, кн. 2 :( Остання чверть ХVII – початок ХVIII ст.). – 576 c.	ч.з№2
Я20 У45	Українська радянська енциклопедія. – К. : УРЕ АН УРСР, 1979. – Т. 3. – С. 493-494.	СБО
Т52(4УКР) У45	Українське народознавство : навч. посіб. / за ред. С. П. Павлюка. – К. : Знання, 2006. – 568 с.	хр
Т3(4УКР)46 У45	Українське козацтво : мала енцикл. – К. : Генеза, 2002. – С. 142.	СБО
Т3(4УКР) У45	Українські традиції. – Х. : Фоліо, 2007. – 573 c.	хр
Я2 У74	УСЕ : універс. слов. енцикл. – К. : Всеувито : Новий друк, 2003. – С. 406.	СБО
Ш6 Х91	Хрестоматія з української літератури : для 9 кл. серед. шк. – К. : Рад. шк., 1953. – 172 c.	хр

Електронні ресурси

Дума : [матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії] http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%83%D0%BC%D0%B0

Народні думи : [матеріал з сайту “Українські традиції”] http://traditions.org.ua/narodni-dumi-/index.php

Українські народні думи : [матеріал з сайту Центру інформації та документації крим. татар] http://www.cidct.org.ua/uk/publications/Istoria/55.html

Українські народні козацькі пісні та думи : [фрагменти композицій доступні для прослуховування] http://www.umka.com.ua/ukr/catalogue/golden-collection/ukrainian-cossack-songs-and-ballads-golden-collection.html#songs

Українські народні думи : [тексти з мережевої б-ки Wikisource] http://uk.wikisource.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F:%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96_%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D1%96_%D0%B4%D1%83%D0%BC%D0%B8

ПЛАЧ НЕВОЛЬНИКІВ

Що на Чорному морю,

Потребі царській,

Громаді козацькій,

Там много війська понажено,

5 У три ряди бідних, безщасних невольників посаджено,

По два та по три докупи посковано,

По двоє кайданів на ноги покладено,

Сирою сирицею назад руки пов'язано.

Тоді бідні, безщасні невольники на коліна упадали,

10 Вгору руки підіймали,

Господа милосердного прохали та благали:

"Господи милосердний, создай з неба ясне сонце-мати.

Нехай будуть кайдани коло ніг ослабати,

Сирая сириця коло рук ослабати.

15 Хай ми будем, бідні, безщасні невольники,

У чужій землі хоч мале число полегкості собі мати".

Тоє промовляли,

Землю турецьку кляли-проклинали:

"Земле турецька,

20 Проклята віро бусурманська,

Розлуко ти на світі християнська!

Що ти не одного розлучила мужа з жоною

Або брата з сестрою,

Альбо кровну родину з родиною,

25 Альбо близьку сусіду з сусідою.

Хто у тобі срібло-злато виробляє,

По всіх землях проходжає,

У турецькій землі нікогда собі отрадості не має".

Визволь, господи, невольника з неволі,

30 На простиї дороги,

На ясні зорі,

На руський берег,

На край веселий,

Меж мир хрещений!

МАРУСЯ БОГУСЛАВКА

Що на Чорному морі,

На камені біленькому,

Там стояла темниця кам'яная.

Що у тінституто темниці пробувало сімсот козаків,

Бідних невольників.

То вони тридцять літ у неволі пробувають,

Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають.

То до їх дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Приходжає, Словами промовляє:

“Гей, козаки,

Ви, біднії невольники!

Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?”

Що тоді бідні невольники зачували,

Дівку-бранку,

Марусю, попівну Богуславку,

По річах познавали,

Словами промовляли:

“Гей, дівко-бранко, Марусю, попівно Богуславко!

Почім ми можем знати,

Що в нашій землі християнській за день тепера?

Що тридцять літ у неволі пробуваєм,

Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм,

То ми не можемо знати,

Що в нашій землі християнській за день тепера”.

Тоді дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Теє зачуває,

До козаків словами промовляє:

“Ой, козаки,

Ви, біднії невольники!

Що сьогодні у нашій землі християнській великодная

субота,

А завтра святий празник, роковий день Великдень”.

То тоді ті козаки теє зачували,

Білим лицем до сирої землі припадали,

Дівку бранку,

Марусю, попівну Богуславку,

Кляли-проклинали:

“Та бодай ти, дівко-бранко,

Марусю, попівно Богуславко,

Щастя й долі собі не мала,

Як ти нам святий празник, роковий день Великдень

сказала!”

То тоді дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Теє зачувала.

Словами промовляла:

“Ой, козаки,

Ви, біднії невольники!

Та не лайте мене, не проклинайте,

Бо як буде наш пан турецький до мечеті від'їжджати,

То буде мені, дівці-бранці,

Марусі, попівні Богуславці,

На руки ключі віддавати;

То буду я до темниці приходжати,

Темницю відмикати,

Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати”.

То на святий празник, роковий день Великдень,

Став пан турецький до мечеті від'їжджати,

Став дівці-бранці,

Марусі, попівні Богуславці,

На руки ключі віддавати.

Тоді дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Добре дбає,—

До темниці приходжає,

Темницю відмикає,

Всіх козаків,

Бідних невольників,

На волю випускає

І словами промовляє:

“Ой, козаки,

Ви, біднії невольники!

Кажу я вам, добре дбайте,

В городи християнські утікайте,

Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава не минайте,

Моєму батьку й матері знати давайте:

Та нехай мій батько добре дбає,

Ґрунтів, великих маєтків нехай не збуває,

Великих скарбів не збирає,

Та нехай мене, дівки-бранки,

Марусі, попівни Богуславки,

З неволі не викупає,

Бо вже я потурчилась, побусурменилась

Для роскоші турецької,

Для лакомства нещасного!”

Ой визволи, може, нас, всіх бідних невольників,

З тяжкої неволі,

З віри бусурменської,

На ясні зорі,

На тихі води,

У край веселий,

У мир хрещений!

Вислухай,боже, у просьбах щирих,

У нещасних молитвах

Нас, бідних невольників!

ВТЕЧА ТРЬОХ БРАТІВ З ГОРОДА АЗОВА,

З ТУРЕЦЬКОЇ НЕВОЛІ

Із города із Азова не великії тумани вставали —

Три брата рідненьких із города із Азова утікали:

Два кінних, третій піший за ними підбігає.

Кров'ю сліди заливає.

Словами промовляє:

"Станьте ви, братці, коней попасіте.

Мене підождіте,

З собою возьміте,

До городів християнських підвезіте".

То середульший теє зачував,

Старшого питав;

То старший йому промовляв:

"Чи ще ж тобі не далася тяжкая неволя знати?..

Як будем ми брата дожидати.

Буде нас погоня доганяти.

Буде нас стріляти, рубати.

Або в тяжкій роботі будем пропадати".

"Коли ж мене, братці, не хочете ждати, —

Став менший промовляти, —

То прошу вас, братці, на праву сторону звертайте,

Шаблі із піх винімайте,

Тіло моє порубайте,

В чистім степу поховайте,

Звірю да птиці на поталу дайте!"

То середульший теє зачував,

Словами промовляв:

Сього, брате, з роду ніде не чували,

Щоб рідною кров'ю шаблі обмивали

Або гострим списом опрощеніє брали".

"Коли ж не хочете, братці, мене рубати,

То прошу вас, братці, як будете до байраків прибувати,

Тернові вітки в запілля рубайте,

Мені признаку покидайте".

То вже два козаки в байраки в'їжджає,

Середульший брат милосердіє має,

Тернові вітки рубає,

Меншому брату приміту покидає.

А як стали на Муравський шлях виїжджати,

Нічим йому признаків покидати;

Він червону китайку з-під жупана видирає,

По шляху розкидає,

Меншому брату приміту оставляє.

То як став пішоходець з тернів виходити,

Став червону китайку находити.

"Недурно, — промовляє, -

Червона китайка по шляху валяє -

Мабуть, моїх братів на світі немає!..

То з города погоня вставала,

Мене в тернах на спочиві минувала,

Братів моїх доганяла!..

Коли б мені бог

Милосердний поміг

Тіло козацьке находити,

В чистім полі хоронити!"

То теє промовляв,

До Савор-могили прибував,

Од голоду, ран знемагав,

Під Савор-могилою спочивав.

В той час сизі орли налітали,

Пильно в очі козакові заглядали.

Козак теє забачає,

Словами промовляє:

"Орли сизопірі,

Гості мої мил і,

Прошу я вас тогді налітати,

З лоба очі мені висмикати,

Як не буду я світа божого видати".

То теє промовляв,

За час за годину милосердному богу душу оддав.

Тогді орли налітали,

З лоба очі висмикали,

Вовці-сіроманці набігали,

Тіло козацьке рвали,

По тернах по прикметах жовту кость жвакували.

Где се взялась сиза зозуленька, в головах сідала,

Жалібно кувала;

Як сестра брата, або мати сина оплакала.

Тогді старші брати на поля самарські виїжджають,

Над річкою Самарською спочивку собі мають,

Коней попасають.

В той час безбожниї бесурмани набігали

І тих двох братів порубали,

Тіло козацьке карбували,

В чистім полі розкидали,

Голови на шаблі вздимали,

Довго глумували.

СМЕРТЬ КОЗАКА БАНДУРИСТА

Смерть козака бандуриста

На татарських полях

Та на козацьких шляхах

То ж не вовки-сіроманці

Квилять та проквиляють,

Не орли-чорнокрильці клекочуть,

Попід небесами, літають,—

То ж сидить на могилі

Козак старесенький,

Як голубонько сивесенький,

Та на бандуру грає-виграває,

Голосно жалібно співає.

Гей, і кінь же біля його

Постріляний та порубаний,

І ратища поламані,

І в ладівниці — ні днісенького набою,

І піхви — без шаблі булатної,

Тільки осталася козакові бандура подорожня

Та в глибокій кишені тютюну півпапушки,

Та люлька-бурулька.

Гей, сидить же кобзар на могилі

І люлечку потягає,

І на бандурі грає-виграває,

І голосно жалібно співає:

“Гей, панове-молодці,

Козаки запорожці!

Ой де ж то ви пробуваєте?

Чи до Січі-матері проїжджаєте,

Чи ляхів-ворогів киями покладаєте,

Чи татар-бусурман Малахаями, як череду, в плін завертаєте?

Гей, коли б же мені бог поміг

Старі ноги розправляти

Та й за вами поспішати,

Хоч би я на останку віку вам заіграв

Та голосно жалібно заспівав.

Гей, уже ж, видно, мені без бандури пропадати,

Уже нездужаю по степах я чвалати:

Будуть мене вовки-сіроманці зустрічати

І дідом за обідом коня мого заїдати...”

Сидить козак на могилі,

На кобзі грає-виграває,

Жалібно співає:

“Гей, кобзо моя,

Дружино моя,

Бандуро моя мальована!

Де ж мені тебе діти:

А чи в чистому степу спалити

І попілець на вітер пустити,

А чи на могилі положити?

А будуть буйні вітри по степу пролітати,

Твої струни зачіпати

І жалібно вигравати,

І будуть козаки подорожні проїжджати,

І твій голос зачувати,

І до могили будуть привертати...”

САМІЙЛО КІШКА

Ой із города із Трапезонта виступала галера,

Трьома цвітами процвітана, мальована. Ой первим цвітом процвітана —

Златосиніми киндяками пообивана;

А другим цвітом процвітана —

Гарматами арештована;

Третім цвітом процвітана —

Турецькою білою габою покровена.

То в ній галері Алкан-паша,

Трапезонськеє княжя,

Гуляє,

Собі ізбраного люду має:

Сімсот турків, яничар штириста

Да бідного невольника півчвартаста

Без старшини військової.

Первий старший між ними пробував

Кішка Самійло, гетьман запорозький;

Другий — Марко Рудий,

Суддя військовий;

Третій — Мусій Грач,

Військовий трубач;

Четвертий — Лях Бутурлак,

Ключник галерський,

Сотник переяславський,

Недовірок християнський,

Що був тридцять літ у неволі,

Двадцять штири як став по волі,

Потурчився, побусурманився

Для панства великого,

Для лакомства нещасного!..

В тій галері од пристані далеко одпускали,

Чорним морем далеко гуляли,

Проти Кефи-города приставали,

Там собі великий да довгий опочинок мали.

То представиться Алкану-пашаті,

Трапезонському княжаті,

Молодому паняті,

Сон дивен, барзо дивен, напрочуд...

То Алкан-паша,

Трапезонськеє княжя,

На турків-яничар, на бідних невольників покликає:

«Турки,— каже,— турки-яничари,

І ви, біднії невольники!

Которий би міг турчин-яничар сей сон одгадати,

Міг би йому три гради турецькії дарувати;

А которий би міг бідний невольник одгадати,

Міг би йому листи визволенні писати,

Щоб не міг ніхто нігде зачіпати!»

Сеє турки зачували,

Нічого не сказали,

Бідні невольники, хоч добре знали,

Собі промовчали.

Тільки обізветься між турків Лях Бутурлак,

Ключник галерський,

Сотник переяславський,

Недовірок християнський:

«Як же,— каже,— Алкане-пашо, твій сон одгадати,

Що ти не можеш нам повідати?»

«Такий мені, небожата, сон приснився,

Бодай ніколи не явився!

Видиться: моя галера цвіткована, мальована,

Стала вся обідрана, на пожарі спускана;

Видиться: мої турки-яничари

Стали всі впень порубані;

А видиться: мої біднії невольники,

Которії були у неволі,

То всі стали по волі;

Видиться: мене гетьман Кішка

На три часті розтяв,

В Чорнеє море пометав...»

То скоро теє Лях Бутурлак зачував,

К йому словами промовляв:

«Алкане-пашо, трапезонський княжату,

Молодий паняту!

Сей тобі сон не буде ні мало зачіпати,

Скажи мені получче бідного невольника доглядати,

З ряду до ряду сажати,

По два, по три старії кайдани і новії ісправляти,

На руки, на ноги надівати,

З ряду до ряду сажати.

Червоної таволги по два дубця брати,

По шиях затинати,

Кров християнськую на землю проливати!»

Скоро-то сеє зачували,

Од пристані галеру далеко одпускали.

Тогді бідних невольників

До опачин руками приймали,

Щироглибокої морської води доставали.

Скоро-то сеє зачували,

Од пристані галеру далеко одпускали,

До города до Козлова,

До дівки Санджаківни на зальоти поспішали.

То до города Козлова прибували,

Дівка Санджаківна навстрічу виходжає,

Алкана-пашу в город Козлов

Зо всім військом затягала,

Алкана-пашу за білу руку брала,,

У світлиці-кам'яниці зазивала,

За білу скам'ю сажала,

Дорогими напитками напувала,

А військо серед ринку сажала.

То Алкан-паша,

Трапезонськеє княжя,

Не барзо дорогії напитки уживає,

Як до галери двох турчинів на підслухи посилає,

Щоб не міг Лях Бутурлак

Кішку Самійла одмикати,

Упоруч себе сажати!

То скоро ся тії два турчини до галери прибували..

То Кішка Самійло, гетьман запорозький,

Словами промовляє:

«Ай, Ляше Бутурлаче,

Брате старесенький!

Колись і ти був в такій неволі, як ми тепера,

Добро нам вчини,

Хоч нас, старшину, одімкни —

Хай би і ми у городі побували,

Панське весілля добре знали».

Каже Лях Бутурлак:

«Ой, Кішко Самійлу, гетьмане запорозький,

Батьку козацький!

Добро ти вчини,

Віру християнську під нозі підтопчи.

Хрест на собі поламни!

А ще будеш віру християнську під нозі топтати

Будеш у нашого пана молодого за рідного брата

пробувати!»

То скоро Кішка Самійло теє зачував,

Словами промовляв:

«Ой, Ляше Бутурлаче,

Сотнику переяславський,

Недовірку християнський!

Бодай же ти того не діждав,

Щоб я віру християнську під нозі топтав!

Хоч буду до смерті біду да неволю приймати,

А буду в землі козацькій голову християнську покладати!

Ваша віра погана,

Земля проклята!»

Скоро Лях Бутурлак теє зачуває,

Кішку Самійла у щоку затинає:

«Ой,— каже,— Кішко Самійлу, гетьмане запорозький!

Будеш ти мене в вірі християнській укоряти,

Буду тебе паче всіх невольників доглядати,

Старії і новії кайдани направляти,

Ланцюгами за поперек втроє буду тебе братиі»

То ті два турчини теє зачували,

До Алкана-паші прибували,

Словами промовляли:

«Алкане-пашо,

Трапезонськеє княжя!

Безпечно гуляй!

Доброго і вірного ключника маєш:

Кішку Самійла в щоку затинає,

В турецьку віру ввертає!»

То Алкан-паша,

Трапезонськеє княжя,

Великую радість мало,

Пополам дорогії напитки розділяло:

Половину на галеру одсилало,

Половину з дівкою Санджаківною уживало.

Став Лях Бутурлак дорогії напитки пити-підпивати,

Стали умисли козацьку голову ключника розбивати:

«Господи, єсть у мене що і спити і ісходити,

Тільки ні з ким об вірі християнській розговорити».

То Кішки Самійла прибуває,

Поруч себе сажає,

Дорогого напитка метає,

По два, по три кубки в руки наливає.

То Самійло Кішка по два, по три кубки в руки брав,

То у рукав, то в пазуху, крізь хусту третю додолу пускав.

Лях Бутурлак по єдиному випивав,

То так напився,

Що з ніг звалився.

То Кішка Самійло да угадав:

Ляха Бутурлака до ліжка вмісто дитяти спати клав,

Сам вісімдесят чотири ключі з-під голів виймав,

На п'яти чоловік по ключу давав,

Словами стиха промовляв:

«Козаки-панове!

Добре майте,

Один другого одмикайте,

Кайдани із ніг, із рук не кидайте,

Полуночної години дожидайте!»

Тогді козаки один другого одмикали,

Кайдани із рук, із ніг не кидали,

Полуночної години дожидали.

А Кішка Самійло чогось догадав,

За бідного невольника ланцюгами втроє себе приняв,

Полуночної години дожидав.

Стала полуночная година наступати,

Став Алкан-паша з військом до галери прибувати,

То до галери прибував,

Словами промовляв:

«Ви,турки-яничари,

Помаленьку ячіте,

Мойого вірного ключника не збудіте!

Самі же добре поміж рядами прохожайте,

Всякого чоловіка осмотряйте,

Бо тепера він підгуляв,

Щоби кому пільги не дав».

То турки-яничари свічі у руки брали.

Поміж рядів прохожали,

Всякого чоловіка осмотряли,

Бог поміг—за замок руками не приймали!

«Алкане-пашо, безпечно почивай!

Доброго і вірного ключника маєш:

Він бідного невольника з ряду до ряду посажав,

По три, по два старії кайдани і новії посправляв,

А Кішку Самійла ланцюгами утроє приняв».

Тогді турки-яничари у галеру вхожали,

Безпечно спати полягали;

А котрії хмельні бували,

На сон знемагали,

Коло пристані козловської спати полягали...

Тогді Кішка Самійло полуночної години дождав,

Сам між козаків устав,

Кайдани із рук, із ніг у Ч&раве море пороняв;

У галеру вхожае,

Козаків побужає,

Саблі булатнії на вибір вибирає,

До козаків промовляє:

«Ви, панове-молодці,

Кайданами не стучіте,

Ясини не вчиніте,

Нікотрого турчина в галері не збудіте...»

То козаки добре зачували,

Самі з себе кайдани скидали,

У Чорнеє море кидали,

Ні одного турчина не збудили.

Тогді Кішка Самійло до козаків промовляє:

«Ви, козаки-молодці,

Добре, братіє, майте,

Од города Козлова забігайте,

Турків-яничар упень рубайте,

Которих живцем у Чорнеє море бросайте!»

Тогді козаки од города Козлова забігали,

Турків-яничарів упень рубали,

Которих живих у Чорнеє море бросали.

А Кішка Самійло Алкана-пашу із ліжка взяв,

На три часті розтяв,

У Чорнеє море побросав,

До козаків промовляв:

«Панове-молодці!

Добре дбайте,

Всіх у Чорнеє море бросайте,

Тільки Ляха Бутурлака не рубайте,

Между військом для порядку

За яризу військового зоставляйте!»

Тогді козаки добре мали,

Всіх турків у Чорнеє море помотали,

Тільки Ляха Бутурлака не зрубали,

Между військом для порядку

За яризу військового зоставляли.

Тогді галеру од пристані одпускали,

Самі Чорним морем далеко гуляли...

Да ще у неділю барзо рано-пораненьку

Не сива зозуля закувала,

Як дівка Санджаківна коло пристані похожала

Да білі руки ламала,

Словами промовляла:

«Алкане-пашо,

Трапезонськеє княжату,

Нащо ти на мене такеє великеє пересердіє маєш,

Що од мене сьогодні барзо рано виїжджаєш?

Когда би була од отця і матусі

Сорома і наруги приняла,

З тобою хоч єдину ніч переночувала!..»

Скоро ся теє промовляла,

Галеру од пристані одпускали,

Самі Чорним морем далеко гуляли.

А ще у неділеньку,

У полуденну й годиноньку,

Лях Бутурлак од сна пробуджає,

По галері поглядає,

Що не єдиного турчина у галері немає.

Тогді Лях Бутурлак із ліжка вставає,

До Кішки Самійла прибуває,

У ноги впадає,

Словами промовляє:

«Ой, Кішко Самійлу, гетьмане запорозький,

Батьку козацький!

Не будь же ти на мене,

Як я був на останці віка мойого на тебе!

Бог тобі да поміг неприятеля побідити,

Да не умітимеш у землю християнськую входити!

Добре ти учини:

Половину козаків у окови до опачин посади,

А половину у турецькеє дорогеє плаття наряди,

Бо ще будемо од города Козлова до города Цареграда

гуляти

Будуть із города Цареграда дванадцять галер вибігати,

Будуть Алкана-пашу з дівкою Санджаківною

По зальотах поздравляти,

То як будеш отвіт оддавати?»

Як Лях Бутурлак научив,

Так Кішка Самійло, гетьман запорозький, учинив:

Половину козаків до опачин у окови посадив,

А половину у турецькеє дорогеє плаття нарядив.

Стали од города Козлова до города Цареграда гуляти,

Стали із Цареграда дванадцять галер вибігати

І галеру із гармати торкати,

Стали Алкана-пашу з дівкою Санджаківною

По зальотах поздравляти.

То Лях Бутурлак чогось догадав,

Сам на чердак виступав,

Турецьким біленьким завивалом махав;

Раз то мовить по-грецьки,

Удруге по-турецьки.

Каже: «Ви, турки-яничари, помаленьку, братія, ячіте,

Од галери одверніте,

Бо тепера він підгуляв, на упокої почивае,

На похмілля знемагає,

До вас не встане, голови не зведе,

Казав: «Я буду назад гуляти,

То не буду вашої милості і повік забуватиі»

Тогді турки-яничари од галери одвертали,

До города Цареграда убігали,

Із дванадцяти штук гармат гримали,

Ясу воздавали.

Тогді козаки собі добре дбали,

Сім штук гармат собі арештували,

Ясу воздавали,

На Лиман-ріку іспадали,

К Дніпру-Славуті низенько уклоняли:

«Хвалим тя, господи, і благодаримі

Були п'ятдесят штири годи у неволі,

А тепер чи не дасть нам бог хоч час по волії»

А у Тендрові-острові Семен Скалозуб

З військом на заставі стояв

Да на тую галеру поглядав.

До козаків словами промовляв:

«Козаки, панове-молодці!

Що сія галера чи блудить,

Чи світом нудить.

Чи много люду царського має.

Чи за великою добиччю ганяє?

То ви добре майте,

По дві штуки гармат набирайте,

Тую галеру із грозної гармати привітайте,

Гостинця їй дайте!

Єслі турки-яничари, то упень рубайте!

Єслі бідні невольники, то помочі дайте!»

Тогді козаки промовляли:

«Семене Скалозубе, гетьмане запорозький,

Батьку козацький!

Десь ти сам боїшся

І нас, козаків, страшишся,

Єслі сія галера не блудить.

Ні світом нудить,

Ні много люду царського має,

Ні за великою добиччю ганяє,

Се. може, є давній бідний невольник із неволі утікаєм.

«Ви віри не доймайте,

Хоч по дві гармати набирайте,

Тую галеру із грозної гармати привітайте,

Гостинця їй дайте!

Як турки-яничари, то упень рубайте,

Єслі бідний невольник, то помочі дайтеї»

Тогді козаки, як діти, негаразд починали,

По дві штуки гармат набирали,

Тую галеру із грозної гармати привітали,

Три доски у судні вибивали,

"Води дніпровської напускали...

Тогда Кішка Самійло, гетьман запорозький,

Чогось одгадав,

Сам на чердак виступав,

Червонії хрещатії давнії хорогви із кишені виймав,

Розпустив, до води похилив,

Сам низенько уклонна:

«Козаки, панове-молодці!

Сія галера не блудить,

Ні світом нудить,

Ні много люду царського має,

Ні за великою добиччю ганяє —

Се єсть давній, бідний невольник

Кішка Самійло із неволі утікає;

Були п'ятдесят штири годи у неволі,

Тепер Чи не дасть бог хоть на час по волі...»

Тогді козаки у каюки скакали.

Тую галеру за мальовані облавки брали

Тогді: златосинії киндяки — на козаки,

Златоглави — на отамани,

Турецькую білую габу — на козаки, на біляки,

А галеру на пожар спускали,

А срібло, злато — на три часті паювали:

Первую часть брали, на церкви накладали,

На святого Межигорського спаса.

На Трехтемирівський монастир,

На святую Січовую покрову давали,

Которі давнім козацьким скарбом будували,

Щоб за їх, вставаючи і лягаючи,

Милосердного бога благали;

А другую часть поміж собою паювали;

А третюю часть брали,

Очертами сідали,

Пили да гуляли,

Із семип'ядних пищалей гримали,

Кішку Самійла по волі поздоровляли:

«Здоров,— кажуть,— здоров. Кішко Самійле,

Гетьмане запорозькийі

Не загинув єси у неволі,

Не загинеш і з нами, козаками, по водії»

Правда, панове,

Полягла Кішки Самійла голова

В Києві — Каневі монастирі...

Слава не вмре, не поляжеі

Буде слава славна

Поміж козаками,

Поміж друзями,

Поміж рицарями,

Поміж добрими молодцями!

Утверди, боже, люду царського,

Народу християнського,

Війська запорозького,

Донського,

З усією черню дніпровою,

Низовою,

На многія літа,

До кінця віка!

КОЗАК ГОЛОТА

Ой десь, ой десь за Килимом-городом

козаченько гуляє,

А з Килима-города татарин поглядає.

Загадав татарин татарці пару коней сідлати,

Да того козаченька доганяти.

Як вибіг татарин, старий бородатий,

На розум небагатий,

Вибіг того козаченька доганяти.

"Ти козаченьку молодий,

Під тобою кониченько вороний!

Коли б я тебе піймав,

Я б тебе у Килим-город запродав

І срібниї за тебе гроші побрав!"

А козаченько оглядається

І карбачем одбивається.

"Ой ти, татарин, старий бородатий

Да на розум небагатий!

Ти між козаками не бував

І козацької каші не їдав,

І козацьких жартів не знаєш...

Десь у мене був з кулями гаман —

Я ж тобі гостинця дам".

Як став йому гостинці посилати,

Став татарин з коня похиляти.

"Ой ти, татарин, старий бородатий,

Да на розум небагатий!

Іще ти мене не піймав,

Да уже в Килим-город запродав,

І срібниї за мене гроші побрав!

От тепер твого одного коня вороного

Поведу до шинкарки пропивати,

А другим твоїм конем вороним

По Килиму-городу гуляти.

Ой гуляти, гуляти, гуляти,

Да єдиного бога споминати".

ПЕРЕМОГА КОРСУНСЬКА

Ой обізветься пан Хмельницький,

Отаман-батько чигиринський:

“Гей, друзі-молодці,

Браття, козаки-запорожці!

Добре дбайте!

Барзо гадайте,

Із ляхами пиво варити зачинайте:

Лядський солод — Козацька вода,

Лядські дрова — Козацькі труда”.

Ой з того пива

Зробили козаки з ляхами превеликеє диво.

Під городом Корсунем вони станом стали,

Під Стеблом вони солод замочили,

Ще й пива не зварили,

А вже козаки

Хмельницького з ляхами барзо посварили.

За ту бражку

Зчинили козаки з ляхами велику драчку;

За той молот

Зробили ляхи з козаками превеликий колот;

А за той не знать-який квас

Не одного ляха козак, як би скурвого сина, за чуба стряс.

Ляхи чогось догадались,

Від козаків чогось утікали,

А козаки на ляхів нарікали:

“Ой ви, ляхове,

Пеські синове!

Чом ви нас не дожидаєте,

Нашого пива не допиваєте?”

Тогді козаки ляхів доганяли,

Пана Потоцького піймали,

Як барана, зв'язали

Та перед Хмельницького-гетьмана примчали

“Гей,пане Потоцький!

Чому у тебе й досі розум жіноцький?

Не вмів ти єси в Кам'янськім Подільці побувати,

Печеного поросяти,

Куриці з перцем та з шапраном уживати,

А тепер не зумієш ти з нами, козаками, воювати

І житньої соломахи з тузлуком уплітати.

Хіба велю тебе до рук кримському хану дати,

Щоб навчили тебе кримські нагаї сирої кобилини жуватиі”

Тогді ляхи чогось догадались,

На рандарів нарікали:

“Гей,ви,рандарі,

Поганські синиі

Нащо то ви великий бунт-тривоги зривали,

На милю по три корчми становили,

Великії мита брали:

Від возового — По півзолотого,

Від пішиго — по два гроші,

А ще не минали сердешного старця —

Відбирали пшоно та яйця.

А тепер ви тії скарби збирайте

Та Хмельницького їднайте,

А то як не будете Хмельницького їднати,

То не зарікайтесь за річку

Віслу до Полонного прудко тікати”.

Рандарі чогось догадались,

На річку Случу тікали.

Киторі тікали до річки Случі,

То погубили чоботи й онучі;

А которі до Прута,

То була від козаків

Хмельницького доріженька барзо крута.

На річці Случі

Обломили міст ідучи,

Затопили усі клейноди

І всі лядські бубни.

Которі бігли до річки Росі,

То зосталися голі й босі...

Отеє, панове-молодці,

Над Полонним не чорна хмара вставала,—

Не одна пані-ляшка удовою зосталась.

Озоветься одна пані-ляшка:

“Нема мого пана Яна!

Десь його зв'язали козаки, як би барана,

Та повели до свого гетьмана”.

Озоветься друга пані-ляшка:

“Нема мого пана Кардашаї

Десь його Хмельницького козаки повели до свого коша”

Озоветься третя пані-ляшка:

“Нема мого пана Якубаї

Десь узяли Хмельницького козаки

Та, либонь, повісили його десь на дубі”.