Конституція УНР 1918 року
Конституція УНР (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) – Основний закон Української Народної Республіки. Прийнята 29 квітня 1918 р. на останньому засіданні Центральної Ради. Проголошувала державну незалежність і територіальну цілісність України, рівність прав громадян, демократичні свободи. Республіка мала бути парламентською зі Всенародними Зборами як вищою законодавчою владою (без посади президента). Передбачався земельний адміністративно-територіальний устрій з широким місцевим самоврядуванням в усіх 30 землях. Підтверджувалось право національних меншин в Україні на національно-персональну автономію, закріплювалося право національних союзів на законодавчу ініціативу.
Шифри			Назва	Місце знаходження
Тексти документу
Х2(4Укр)61 К64			Конституція Української Народної Республіки (Статут про Державний устрій, права і вільності УНР) // Конституційні акти України. 1917–1920. Невідомі конституції України. – К., 1992. – С. 73-79.		н/аб
Т3(4УКР)61 У45			Конституція Української Народної Республіки (Статут про Державний устрій, права і вільності УНР) // Українська Центральна Рада : док. і матеріали : у 2 т. – К., 1997. – Т. 2 : 10 груд. 1917 р. – 29 квіт. 1918 р. – С. 330-335.		хр
Х2(4УКР) И90			Конституція Української Народної Республіки (Статут про Державний устрій, права і вільності УНР) // Історія українського конституціоналізму (в документах) : [матеріали до Міжнар. юрид. форуму "Нова Конституція України – шлях до утвердження української державності"]. – Івано-Франківськ, [1996]. – С. 24-27.		хр
Х2(4УКР)я7 Х91			Конституція Української Народної Республіки (Статут про Державний устрій, права і вільності УНР) // Хрестоматія з історії держави і права України. – К., 2003. – С. 331-341.		ч.з. №2, н/аб
Х062.031 Б98			Конституція Української Народної Республіки : (витяги) // Бюл. законодавства і юрид. практики України. – 1994. – № 1. – C. 48-50.		ч.з. № 1
Х2 И90			Конституція УНР // Історія української конституції / упоряд. А. Г. Слюсаренко, М. В. Томенко. – К. : Право, 1997. – С. 105-113.		ч.з. № 1 ч.з. № 2
Х2(4УКР) И90			Статут про державний устрій, права і вольності УНР (Конституція УНР прийнята 29 квітня 1918 р.) // Історія конституційного законодавства України : зб. док. – Х., 2007. – С. 44-54.		ч.з. № 1 ч.з. № 2
Х620.12(4УКР) К65			Статут про державний устрій, права і вольності УНР (Конституція УНР прийнята 29 квітня 1918 р.) // Конституції і конституційні акти України : історія і сучасність. – К., 2001. – С. 49-63.		ч.з. № 1
Книги
Х1(4Укр) Г76			Грабовський С. Нариси з історії українського державотворення / С. Грабовський, С. Ставрояні, Л. Шкляр. – К. : Генеза, 1995. – 608 c.		н/аб
Т3(4УКР) Д58			Довідник з історії України (А–Я). – 2-е вид., доопрац. і допов. – К. : Генеза, 2001. – С. 346–348.		СБО
Х2(4Укр) И90			Історія держави і права України : у 2-х т. Т. 2: Підручник / За ред. В. Я. Тацій, А. Й. Рогожин, В. Д. Гончаренко. – К.: Вид. Дім "Ін Юре", 2003. С. 70-71.		ч.з. № 1 ч.з. № 2
Т3(4УКР)я2 М18			Малий словник історії України. – К. : Либідь, 1997. – С. 209.		СБО
Х2(4Укр)61 М64			Мироненко О. М. Витоки українського революційного конституціоналізму 1917-1920 рр.: теоретико-методологічний аспект / О. М. Мироненко. – К. : Ін-т держави і права НАН України, 2002. – 260 c.		хр
Х620.12(4УКР) М64			Мироненко О. М. Історія Конституціі України / О. М. Мироненко. – К. : Ін Юре, 1997. – 60 c.		ч.з. № 1
Т3(4УКР)61 Н16			Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття / І. Нагаєвський. – К. : Укр. письменник, 1993. – С. 174-175.		ч.з. № 1
Т3(4УКР) Н73			Новітня історія України (1900–2000) : підручник / авт. кол. : А. Г. Слюсаренко [та ін.]. – К. : Вища шк., 2000. – С.		ч.з. № 2
Т3(4УКР)6 П50			Політична історія України. ХХ століття : у 6 т. Т. 2 : Революція в Україні: політико-державні моделі та реалії (1917-1920). – К. : Генеза, 2003. – С 206.		ч.з. № 2
Т3(4УКР) П52			Полонська-Василенко Н. Д. Історія України : у 2 т. / Н. Д. Полонська-Василенко. – К. : Либідь, 1992. – Т. 2. Від середини XVII століття до 1923 року. – С. 485.		хр н/аб
Х2(4УКР) С47			Слюсаренко А.Г. Історія української конституції / А. Г. Слюсаренко, М. В. Томенко. – К. : Т-во "Знання", 1993. – 192 c.		ч.з. № 1
Х620.12(4УКР) С79			Стецюк П. Б. Основи теорії конституції та конституціоналізму : курс лекцій. / П. Б. Стецюк. – Л. : Астролябія, 2003. – Ч. 1. – 232 c.		хр н/аб
Т3(4УКР)6 Т89			Турченко Ф. Г. Новейшая история Украины / Ф. Г. Турченко. – К. : Генеза, 1995. – Ч. 1 : (1917 – 1945 годы). – 344 c.		хр
Т3(4УКР) У45			Українське державотворення: невитребуваний потенціал : слов.-довід / за ред. О. Мироненко. – К. : Либідь, 1997. – С. 245-248.		СБО
Я2 У74			УСЕ. 2003 : універс. слов. енцикл. – 3-тє вид., переробл. і допов. – К. : Всеувито : Новий друк, 2003. – С. 623.		СБО
Х620 Ш72			Шмеріга В. І. Конституційне право України : інтерактив. курс / В. І. Шмеріга, Н. М. Крестовська. – Х. : Одіссей, 2004. – 240 c.		ч.з. № 1 ч.з. № 2
Х.я20 Ю70			Юридична енциклопедія : в 6 т. – К. : Укр. енцикл., 2001. – Т. 3 : К–М. – С. 304–305.		ч.з. № 1 ч.з. № 2
Статті
Х620.12 К64		Артеменко М. М. Основні принципи державного устрою в новій Конституції Української РСР / М. М. Артеменко // Концепція і принципи нової Конституції Української РСР : Республ. наук.-практ. конф., 19-20 квіт. 1991 р. – К., 1991. – C. 55-65.			хр
Х620.12.04 Т338		Бандурка О. М. Шлях до Конституції України / О. М. Бандурка // Теоретичні та практичні проблеми реалізації Конституції України : тези доп. та наук. повідомл. учасн. всеукр. наук.-практ. конф. (29-30 черв. 2006 р.). – Х., 2006. – C.27-32.			ч.з. № 1
Березюк О. Конституція України : етапи становлення / О. Березюк // Юрид. журн. – 2006. – № 7. –C. 36-37.					н/аб
Х.е(4УКР) И29	Васильченко О. П. Деякі питання характеристики Конституції УНР 1918 року / О. П. Васильченко // Ідеологія державотворення в Україні: історія і сучасність : матеріали наук.-практ. конф., 22-23 листоп. 1996 р. – К., 1997. – C. 147-149.				ч.з. № 1
Х620.12.04 Т338	Гончаренко В. Д. Конституційний статус Верховної Ради УРСР за радянських часів / В. Д. Гончаренко // Теоретичні та практичні проблеми реалізації Конституції України : тези доп. та наук. повідомл. учасн. всеукр. наук.-практ. конф. (29-30 черв. 2006 р.). – Х., 2006. – C.68-72.				ч.з. № 1
Х0 П78	Гончаренко, В. Д. Первая Конституция Украинской ССР / В. Д. Гончаренко // Проблемы социалистической законности. – Х., 1983. – Вып. 11 – C. 10-18.				ч.з. № 1
Гончаренко О. М. Економічні права людини і громадянина в період національної революції в Україні : конституційно-правовий аспект / О. М. Гончаренко // Бюл. М-ва юстиції України. – 2007. – № 4. – C. 75-81.					н/аб
Грабовська І. Ґендерна рівність як проблема конституціоналізму доби української революції 1917–21 років [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ji.lviv.ua/n27texts/hrabovska.htm
Я54 Л89	Єфремова Н. Конституційне законодавство в період Директорії / Н. Єфремова // Вісн. Львів. ун-ту. Сер. юридична. – 2001. – Вип. 36. – C. 95-99.				хр
Х620.12.04 Т338	Киян М. Ш. До питання про джерела українського конституціоналізму / М. Ш. Киян, М. Г. Окладна // Теоретичні та практичні проблеми реалізації Конституції України : тези доп. та наук. повідомл. учасн. всеукр. наук.-практ. конф. (29-30 черв. 2006 р.). – Х., 2006. – C. 101-105.				ч.з. № 1
Конституція Української Народної Республіки [Електронний ресурс] : матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/
Конституція Української Народної Республіки [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nru.org.ua/print/?id=177&t=analitic
Конституція Української Народної Республіки [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://file.oboz.ua/files/vf472225bc92562_2007102620370.doc
Корєєв А. Створення конституції України (етапи становлення) / А. Корєєв // Вісн. Конституц. Суду України. – 2005. – № 3. – C. 53-62 ; № 5. – C. 77-93.					н/аб
Х620 К65	Красноперова Л. Л. История развития Конституции Украины / Л. Л. Красноперова // Конституційно-політичний процес в Україні : ідеї, досвід, проблеми : зб. тез (за матеріалами XVIII Харк. політолог. читань). – Х., 2006. – C. 151-153.				хр
Х.е(4УКР) М33	Кульчицький В. С. Основні положення Конституції Української Народної Республіки / В. С. Кульчицький // Матеріали науково-практичної конференції "Теоретичні та практичні питання реалізації Конституції України : проблеми, досвід, перспективи", 25 черв. 1997 р., Київ. – Х., 1998. – C. 39-41.				ч.з. № 1
Курінна Л. Конституція УНР: приречена на небуття, але не на забуття / Л. Курінна // Закон і бізнес. – 2007. – 19-25 трав. (№ 20). – C. 1, 18.					ч.з. № 3
Ларін М. Минуле та майбутнє Основного закону України / М. Ларин // Юрид. вісн. України. – 2005. – 25 черв.–1 лип. (№ 25). – C. 4.					ч.з. № 3
Х620 Д36	Летнянчин Л. І. Еволюція конституційних обов`язків людини і громадянина в Україні / Л. І. Летнянчин // Державне будівництво та місцеве самоврядування. – Х., 2006. – Вип. 11. – C. 194-207.				н/аб
Х.я54 А43	Мамонтова Е. В. Український конституціоналізм на рубежі XIX–XX ст. / Е. В. Мамонтова // Актуальні проблеми політики. – О., 2002. – Вип. 13/14. – C. 711-717.				н/аб
Миколюк О. Від "Руської правди" до Конституції України / О. Миколюк // Вісник Пенсійного фонду. – 2005. – № 6. – C. 7.					н/аб
Х1(4УКР) А72	Мироненко О. М. До проблеми витоків світової і вітчизняної конституційної юрисдикції / О. М. Мироненко // Антологія української юридичної думки. – К., 2005. – Т. 10 : Юридична наука незалежної України. – C. 206-224.				СБО
Х1(4УКР) А72	Погорілко В. Ф. Проблеми конституційного права України XVIII–XX ст. / В. Ф. Погорілко, В. Л. Федоренко // Антологія української юридичної думки. – К., 2003. – Т. 4 : Конституційне (державне) право. – C. 7-23.				СБО
Принцип розподілу влади в конституційній системі України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ua.textreferat.com/referat-7550-2.html
Х.я54 В53	Рум`янцев В. О. Конституція УНР 1918 р. спроба розподілу влади / В. О. Рум`янцев // Вісник Академії правових наук України. – Х., 1998. – № 1. – C. 83-88.				ч.з. № 1
Х620 Д36	Рум`янцев В. О. Конституція УНР 1918 року – важливий крок у розвитку конституційного законодавства України / В. О. Рум`янцев, Д. В. Лученко // Державне будівництво та місцеве самоврядування. – Х., 2006. – Вип. 11. – C. 165-174.				н/аб
Х620.12.04 Т338	Рум`янцев В. О. Конституція УНР 1918 року / В. О. Рум`янцев // Теоретичні та практичні проблеми реалізації Конституції України : тези доп. та наук. повідомл. учасн. всеукр. наук.-практ. конф. (29-30 черв. 2006 р.). – Х., 2006. – C. 75-78.				ч.з. № 1
Х0 Д36	Сергеєва О. Історичний аспект розвитку Конституції України : її значення і надбання / О. Сергеєва // Держава і право. Юридичні і політичні науки. – К., 2006. – Вип. 34. – C. 663-667.				ч.з. № 1
Я54 З33	Середа А. М. Розвиток конституційного законодавства в Українській Народній Республіці / А. М. Середа // Вісн. Запоріз. нац. ун-ту. Юридичні науки. – 2006. – № 1. – C. 12-17.				н/аб
Х.е(4УКР) М33	Страхов М. М. Захист прав національних меншин у Конституції УНР 1918 р. / М. М. Страхов // Матеріали науково-практичної конференції "Теоретичні та практичні питання реалізації Конституції України : проблеми, досвід, перспективи", 25 черв. 1997 р., Київ. – Х., 1998. – C. 75-77.				ч.з. № 1
Х.е(4УКР) П78	Тищик Б. Й. Роль М. Грушевського у створенні конституції УНР 1918 р. / Б. Й. Тищик // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні : матеріали I регіон. наук. конф. (лют. 1995 р.). – Л., 1995. – C. 51.				хр
Х620.12.04 К65	Тополевський Р. Конституція високосного року / Р. Тополевський // Конституційна реформа: експертний аналіз. – Х., 2004. – C.147-150.				хр
Я54 К38	Чехович Т. В. Утверждення принципу поділу влади в конституційній історії України / Т. В. Чехович // Вісник. Юридичні науки / Київ. держ. ун-т ім.Т. Г. Шевченка. – К., 2002 – Вип. 45/48. – C. 205-208.				н/аб
Х1(4УКР) А72	Шаповал В.М. Феномен Конституції як основного закону держави / В. М. Шаповал // Антологія української юридичної думки. – К., 2005. – Т. 10 : Юридична наука незалежної України. – C. 319-339.				СБО
Х061.1 П68	Шемшученко Ю. С. Від декларації – до Конституції / Ю. С. Шемшученко // Правова держава. – К., 1997. – Вип. 8. – C. 3-11.				н/аб
Х620.12.04 К65	Шигаль Д. А. Втілення принципів правової держави у Конституції УНР 1918 р. / Д. А. Шигаль // Конституція України : досвід реалізації та шляхи удосконалення : матеріали "круглого столу", м. Харків, 21 черв. 2006р. – Х., 2006. – C. 99-100.				н/аб
Я54 Ч49	Шукліна Н. Г. Українські конституційні проекти європейського зразка XIX – початку XX ст. про коло прав і свобод людини і громадянина : політико-правовий аналіз / Н. Г. Шукліна // Наук. вісн. Чернівец. ун-ту. Правознавство. – 2003. – Вип. 200. – C. 24-30.				н/аб
Яковлів А. Основи Конституції У.Н.Р. / А. Яковлів // Вибори та демократія. – 2007. – № 1. – C. 63-68.					н/аб
Яремко О. Закріплення принципу суверенітету в Четвертому Універсалі та Конституції Української Народної Республіки / О. Яременко // Підприємництво, госп-во і право. – 2006. – № 7. – C. 28–32.					н/аб ч.з №1

31.03.2008

Вид: Історичні матеріали

Дата прийняття: 1918.04.29

Статус документа: Втратив чинність

КОНСТИТУЦІЯ

УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНЬОЇ РЕСПУБЛІКИ

(Статут про державний устрій, права і вільності УНР)

29 квітня 1918 року

I. Загальні постанови

1. Відновивши своє державне право, яко Українська Народня Республіка, Україна, для кращої оборони свого краю, для певнішого забезпечення права і охорони вільностей, культури і добробуту своїх громадян, проголосила себе і нині єсть державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною.

2. Суверенне право в Українській Народній Республіці належить народові України, цеб-то громадянам УНР всім разом.

3. Це своє суверенне право народ здійснює через Всенародні Збори України.

4. Територія УНР неподільна, і без згоди Всенародніх Зборів в 2/3 голосів присутніх членів не може відбутись ніяка зміна в границях Республіки або в правнодержавних відносинах якоїсь території до Республіки.

5. Не порушуючи єдиної своєї власти, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізації.

6. Націям України УНР дає право на впорядкування своїх культурних прав в національних межах.

II. Права громадян України

7. Громадянином УНР вважається кожна особа, яка це право набула порядком, приписаним законами УНР.

8. Громадянин УНР не може бути разом з тим громадянином иншої держави.

9. Громадянин УНР може зложити з себе громадянські права заявою до Уряду УНР з захованням приписаного законом порядку.

10. Позбавити громадських прав громадянина УНР може тільки постанова Суду Республіки.

11. Актова, громадянська і політична правомочність громадянина УНР починається з 20 літ. Ніякої ріжниці в правах і обов'язках між чоловіком і жінкою право УНР не знає.

12. Громадяне в УНР рівні в своїх громадянських і політичних правах. Уродження, віра, національність, освіта, майно, оподаткування не дають ніяких привілеїв в них. Ніякі титули в актах і діловодстві УНР вживатися не можуть.

13. Громадянин УНР і ніхто инший не може бути затриманий на території її без судового наказу инакше, як на гарячім вчинку. Але і в такім разі він має бути випущений не пізніше, як за 24 години, коли суд не встановить якогось способу його затримання.

14. Громадянин УНР і ніхто инший на території її не може бути покараний смертю, ані відданий яким-небудь карам по тілу, або иншим актам, які понижують людську гідність, ані підпасти конфіскації майна, як карі.

15. Домашнє огнище признається недоторканим. Ніяка ревізія не може відбутися без судового наказу. В наглих випадках можуть органи правової охорони нарушити недоторканість і без судового наказу; одначе і в тім випадку має бути на жадання громадянина доставлений судовий наказ не далі, як на протязі 48 годин по довершенню ревізії.

16. Установлюється листова тайна. Органам державної влади не вільно відкривати листів без судового наказу инакше, як у випадках, законом означених.

17. Громадянин УНР і ніхто инший на території не може бути обмежений в правах слова, друку, сумління, організації, страйку, скільки він не переступає при тім постанов карного права.

18. Кожний громадянин УНР і всі инші на її території мають повну свободу перемін місця пробування.

19. Постанови § 14, 16, 17, 18 і 19 не торкаються нормовання спеціяльними законами виїмкового стану, який можна встановляти лише кожен раз окремим законом, згідно § 79 — 80.

20. Лише громадяне УНР користуються з усієї повноти громадянських і політичних прав, беруть участь в орудуванню державним і місцевим життям через активну і пасивну участь у виборах до законодатних установ і органів місцевого самоврядування.

21. Активне і пасивне право участи у виборах, як до законодатних органів УНР, так і до всіх виборчих органів місцевого і громадянського самоврядування, мають всі громадяне УНР, коли їм до дня виконання виборчого акту вийде двадцять літ. Виїмок творять признані законом за безумних або божевільних, котрі находяться під опікою. Які карні переступства тягнуть позбавлення виборчого права, про те рішають Всенародні Збори звичайним законодатнім порядком. Ніяких инших обмежень виборчого права не може бути. Окремі постанови про права громадянства нормує спеціяльний закон.

III. Органи власти Української Народньої Республіки

22. Вся власть в УНР походить від народу, а здійснюється в порядку, установленім цим статутом.

23. Верховним органом власти УНР являються Всенародні Збори, які безпосередньо здійснюють вищу законодавчу власть в УНР і формують органи виконавчої і судової власти УНР.

24. Вища власть виконавча в УНР належить Раді Народніх Міністрів.

25. Вищим органом судовим єсть Генеральний Суд УНР.

26. Всякого рода справи місцеві впорядковують виборні Ради і Управи громад, волостей і земель. Їм належить єдина безпосередня місцева власть: міністри УНР тільки контролюють і координують їх діяльність (§ 50), безпосередньо і через визначених ними урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в ціх справах рішає Суд Української Народньої Республіки (§ 60 — 68).

IV. Всенародні Збори Української Народньої Республіки

27. Всенародні Збори вибираються загальним, рівним, безпосереднім, тайним і пропорціональним голосуванням всіх, хто користується громадянськими і політичними правами на Україні і в них судово не обмежений.

28. Вибори мають бути впорядковані так, щоб один депутат припадав приблизно на сто тисяч людності і щоб при виборах ніхто не мав другого голосу. У всім иншім правила виборів у Всенародні Збори установляються законом.

29. Депутатом може бути вибраний кожний не обмежений в своїх правах громадянин УНР, котрому минуло 20 років. Він не може бути потягнений до одповідальности за свою політичну діяльність. Підчас виконування своїх депутатських обов'язків він дістає платню в висоті і в порядку, установлених Всенародніми Зборами.

30. Повірка виборів належить Судові УНР. Свої рішення в цих справах він передає Всенароднім Зборам. Признання мандатів неправними і скасовання виборів та призначення на їх місце нових виборів належить Всенароднім Зборам.

31. Депутати до Всенародніх Зборів вибираються на три роки. По трьох роках з дня виборів вони тратять свою силу, коли Збори не були розпущені й заступлені новими дочасно.

32. Дочасно Всенародні Збори розпускаються їх же постановою, а також волею народу, виявленою не меньш, як трьома міліонами виборців, писаними заявами, переданими через громади Судові, котрий, по провірці правосильности, повідомляє про це домагання Всенародні Збори.

33. Нові вибори по постанові Всенародніх Зборів розписує виконавча власть. Всенародні Збори тратять свою повновласть з днем передачі її новообраним Всенароднім Зборам. Між постановою про росписання виборів і скликання нових Всенародніх Зборів не може минути більш, як три місяці.

34. Скликає Всенародні Збори і провадить ними Голова їх, вибраний Всенародніми Зборами. Нові Всенародні Збори скликає і відкриває Голова, вибраний попередніми Всенародніми Зборами. Уряд Голови триває весь час, поки не будуть скликані нові Збори і буде вибраний ними Голова. Зміняє його заступник, вибраний Зборами на випадок смерти або тяжкої хвороби, до вибору нового Голови.

35. Голова Всенародніх Зборів, як їх представник, іменем Республіки сповняє всі чинності, звязані з представництвом Республіки.

36. В поміч Голові, в справах, вичислених в § 32 — 33, Всенародніми Зборами вибірається йому товаришів, в числі, яке установлять Всенародні Збори. Один з них вибірається заступником Голови.

37. Всенародні Збори збіраються на сесію не меньш, як два рази що-року. Перерва між сесіями не може бути більш трьох місяців. На пропозицію, внесену 1/5 депутатів, Всенародні Збори повинні бути скликані не пізніше місяця від її одержання Головою.

38. Для правосильности рішень Всенародніх Зборів треба присутности більш як половини депутатів. Всі справи рішаються звичайною більшістю присутніх. Тільки відділення території, зміни конституції, проголошення війни і відання під слідство і суд міністрів рішаються спеціальною більшістю.

39. Законодатні проєкти вносяться на розгляд Всенародніх Зборів:

а) президією в порозумінню з Радою Старшин Зборів;

б) поодинокими фракціями, зареєстрованими Всенародніми Зборами;

в) окремими депутатами, числом не меньш 30-ти;

г) Радою Народніх Міністрів УНР;

д) органами самоврядування, які об'єднують не меньш 100 тисяч виборців;

е) безпосередньо виборцями — громадянами Республіки, в числі не меньш 100 тисяч, писаними заявами, потвердженими через громади і поданими Судові, що по провірці їх правильности передає цю пропозицію Голові Всенародніх Зборів.

40. Законодатні проєкти, внесені вказаним в § 39 порядком, передаються президією Всенародніх Зборів до комісії і після докладу комісії приймаються остаточно Всенародніми Зборами. Законодатні проєкти, внесені не з ініціативи Ради Народніх Міністрів, разом з внесенням до президії Всенародніх Зборів подаються до відома Ради Народніх Міністрів.

41. Законодатні проєкти, внесені, а не ухвалені в одній сесії, можуть прийти під ухвалу нової сесії, але не можуть переходити під ухвалу Всенародніх Зборів нового складу (після нових виборів).

[42.] Внесення про зміну Конституції вносяться і проходять тим же порядком, вказаним в § 39 — 41, але для ухвали їх потрібно 3/5 присутніх депутатів, а ухвала стає правосильною тільки тоді, коли ця ухвала буде поновлена звичайною більшістю Всенародніми Зборами в новім складі, після найближчих нових виборів. У всім иншім, не вказанім Конституцією, лад і діяльність Всенародніх Зборів нормується наказом, який Всенародні Збори ухвалюють і зміняють в звичайнім порядку.

43. Закони і постанови Всенародніх Зборів розпубліковуються ними, як виїмки з протоколів їх засідань, за підписом Голови (або його товариша) і одного з Секретарів Всенародніх Зборів. Обов'язують вони від дня одержання їх в місцевих установах, оскільки не поставлено инакше в самім законі.

44. Без ухвали Всенародніх Зборів не можуть побиратись ніякі податки.

45. Без постанови Всенародніх Зборів не можуть бути зроблені на рахунок УНР ніякі позики, а ні взагалі якісь обложения державного майна.

46. Громадяне України не можуть бути покликані до обов'язкової військової або міліційної служби инакше, як постановою Всенародніх Зборів України.

47. Війна не може бути проголошена, ні згода не може бути заключена від імені УНР без постанови Всенародніх Зборів. Для проголошення війни треба ухвали двох третин присутніх членів Всенародніх Зборів.

48. Всенародні Збори затверджують трактати політичні й економічні, що укладаються іменем УНР.

49. Всенародні Збори установлюють одиниці міри, ваги і монети УНР.

V. Про Раду Народніх Міністрів Української Народньої Республіки

50. Яко вища виконавча власть УНР (§ 22), Рада Народніх Міністрів її порядкує всіма справами, які зістаються по-за межами діяльности установ місцевої самоуправи (§ 24) або дотикають цілої УНР; координує і контролює діяльність цих установ, не порушуючи законом установлених компетенцій їх, та приходить їм в поміч, коли вони до неї звертаються.

51. Рада Народніх Міністрів дістає свою повновласть від Всенародніх Зборів і тільки перед ними відповідає.

52. Формує Раду Народніх Міністрів Голова Всенародніх Зборів за порозуміння з Радою Старшин Зборів, і потім Рада Народніх Міністрів подається на затвердження Всенароднім Зборам.

53. Тим самим способом робиться частинне доповнення Ради Народніх Міністрів.

54. Число членів Ради Народніх Міністрів і спеціалізацію їх портфелів установлюють Всенародні Збори.

55. Кожен депутат Всенародніх Зборів має право ставити запитання Раді Народніх Міністрів в цілому чи поодиноким її членам, оголошуючи запитання через президію Всенародніх Зборів.

56. Фракція Всенародніх Зборів і депутати, в числі не меньше 15-ти, можуть ставити Раді Народніх Міністрів чи поодиноким її членам жадання вияснень, порядком § 55. Коли Всенародні Збори більшістю голосів підтримають таке жадання, міністри не пізніше семи день мають на ці жадання дати пояснення у Всенародніх Зборах УНР — самі чи через своїх представників.

57. Член Ради Народніх Міністрів, котрому більшість Всенародніх Зборів УНР висловить недовірря, складає свою повновласть, і через 24 години після цього Всенародні Збори можуть приступити до заміщення його способом, вказаним в § 53. Те саме розуміється про цілу Раду Народніх Міністрів, коли їй буде висловлено недовірря в цілости.

58. Постановою 2/3 Всенародніх Зборів члени Ради Народніх Міністрів можуть бути віддані під слідство й суд за свою діяльність.

59. Члени Ради Народніх Міністрів мають право брати участь в дебатах Всенародніх Зборів з дорадчим голосом. Члени Всенародніх Зборів підчас свого пробування в складі Ради Народніх Міністрів теж мають тільки дорадчий голос.

VI. Суд Української Народньої Республіки

60. Суд в УНР одбувається іменем її.

61. Поступовання в суді має бути прилюдне і устне.

62. Судова власть в рамках цівільного, карного і адміністраційного законодавства здійснюється виключно судовими установами.

63. Судових вирішень не можуть змінити ні законодатні, ні адміністраційні органи впасти.

64. В яких випадках адміністраційні органи можуть накладати й екзекувати кари — про те рішає виключно закон.

65. Суд для всіх громадян Республіки один і цей самий, не виключаючи й членів Всенародніх Зборів та членів Ради Народніх Міністрів, з захованням при цьому постанов § 58 цього закона.

66. Найвищим Судом Республіки являється «Генеральний Суд УНР», зложений з колегії, вибраної Всенародніми Зборами на протяг пяти літ.

67. Генеральний Суд являється найвищою касаційною інстанцією для всіх судів Республіки і не може бути судом першої та другої інстанції та мати функції адміністративної власти.

68. В усім иншім організація і компетенція судів та особи і речевої приналежности судової установляється законом.

VII. Національні Союзи

69. Кожна з населяючих Україну націй має право в межах УНР на національно-персональну автономію, цеб-то право на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця і поселення в УНР. Це є невіднімаєме право націй, і ні одна з них не може бути позбавлена цього права або обмежена в ньому.

70. Населяючим територію УНР націям — великоруській, єврейській і польській — право на національно-персональну автономію дається силою цього закону. Нації ж білоруська, чеська, молдавська, німецька, татарська, грецька та болгарська можуть скористуватися правом національно-персональної автономії, як що до Генерального Суду про те поступить заява від кожної нації зокрема, підписана не меньш як 10.000 громадян УНР без ріжниці полу і віри, не обмежених по суду у своїх політичних правах, що заявляють про належність свою до даної нації. Генеральний Суд розглядає заяву в публичному засіданню в строк не пізніше, як через 6 місяців зо дня її подання, сповіщує про свою постанову Раду Народніх Міністрів і оголошує її до загальної відомости. Зазначені заяви від націй, які не перелічені в цій статі, подаються на розгляд Всенародніх Зборів УНР.

71. Для здійснення зазначеного в § 69 права, громадяне УНР, належні до даної нації, утворюють на території УНР Національний Союз. Членам кожного національного союзу ведуться іменні списки, які в сукупності складають національний кадастр, який по складанню публікується до загальної відомости; кожен громадянин має право вимагати як свого включення в даний національний кадастр, так і виключення з цього, з огляду на заяву про неналежність його до даної нації.

72. Національний Союз користується правом законодавства і врядування в межах компетенції, котра точно встановляється в порядкові, зазначеному в § 75 цього закону. Національному Союзові виключно належить право представництва даної нації, яка живе на території УНР, перед державними і громадськими установами. Законодатні постанови, які видаються національними зборами в межах компетенції Національного Союзу (§ 75), належать до оголошення в загально-установленому порядку.

73. З загальних засобів УНР та органів місцевого самоврядування одчисляється в роспорядження Національного Союзу на справи, якими він завідує, із сум, взагалі призначених на ці справи, певні частини, пропорціональні кількости членів даного національного союзу.

74. Національний Союз установляє свій щорічний бюджет і має право а) оподаткування своїх членів на підставах, установлених для загальнодержавного оподаткування; б) за своєю відповідальністю робити позики й приймати инші фінансові заходи для забезпечення діяльности Національного Союзу.

75. Обсяг справ, належних до компетенції Національного Союзу й окремих його органів, як рівно і устрій установ, опреділяється постановою Установчих Зборів даної нації, котрі з цим опреділяють і порядок змінення своїх постанов. Прийняті постанови, які торкаються обсягу компетенції Національного Союзу, належать до розгляду і ствердження Всенародніми Зборами УНР.

Примітка. Незгідности, які можуть виникати з цього приводу між національними Установчими Зборами і Всенародніми Зборами УНР, розвязуються погоджуючою комісією, котра складається з однакового числа представників від цих установ. Постанови погоджуючої комісії переходять на остаточне ствердження Всенародніх Зборів УНР.

76. Національні Установчі Збори утворюються з членів, обраних належними до даної нації громадянами УНР, котрим вийшло 20 років, на основі загального, без ріжниці полу і віри, рівного виборчого права, через безпосередні вибори і таємне голосування, з приложенням принціпу пропорціонального представництва.

77. Органи Національного Союзу є органи державні. Вищим представницьким органом Національного Союзу є Національні Збори, які обіраються членами союзу на основах, зазначених в § 76. Вищим виконавчим органом союзу є Національна Рада, котра обірається Національними Зборами і перед ними відповідає.

78. Всі суперечки по питанню компетенції, які виникатимуть між органами Національного Союзу з одного боку та органами державного урядування, місцевого самоврядування і инших Національних Союзів з другого боку, розв'язуються адміністраційним судом.

VIII. Про тимчасове припинення громадянських свобід

79. У випадку державної конечности (підчас війни або внутрішніх заворушень) можуть громадянські свободи бути частю обмежені, частю припинені.

80. Котрі громадянські свободи і в якій мірі мають бути тоді припинені, має означити спеціяльний закон, виданий звичайним порядком.

81. Заведення тимчасового припинення громадянських свобід чи їх обмеження, у випадках та межах, предвиджених в § 80 законами, ухвалюють Всенародні Збори.

82. Коли Всенародні Збори не зібрані, може припинити часово громадянські свободи Рада Народних Міністрів на власну одвічальність, з обов'язком предложити цей свій розпорядок на перше засідання в найближчій сесії Всенародніх Зборів.

83. Припинення громадянський свобід не може тривати довше, як три місяці, і продовження тоді повинні ухвалити Всенародні Збори.

Українська Центральна Рада

Ірина Грабовська

Ґендерна рівність як проблема конституціоналізму

доби української революції 1917-21 років

Сучасний поворот до ґендерної світоглядної парадигми, який розпочався в українській соціогуманітаристиці, ознаменував і на вітчизняних теренах кінець епохи ніцшеанських визначень людини-напівбога та відмирання ідеї андрогінности людини як основи філософської рефлексії. Все частіше підґрунтям рефлексивних пошуків стає визнання існування різних людських досвідів як суспільнозначущих. І насамперед, визнання різниці жіночого та чоловічого життєвого досвіду. Вже тепер і в нашій гуманітарній літературі можна зустріти твердження про те, що, зрештою, реальні чоловіки та жінки є основними суб’єктами історичного процесу, і лише потім класи, страти, особистості, маси, народи, нації тощо. Адже перше, що бачимо, дивлячись на конкретне суспільство – це існування реальних чоловіків та жінок і відносин між ними, які аж ніяк не вичерпуються лише сексуальними стосунками. Саме цей зріз існування спільноти охоплює категорія “ґендеру”. Сьогодні видається досить цікавим крізь призму ґендерних досліджень розглянути принаймні деякі моменти української історії. Можливо, в майбутньому не лише цікавим, але і корисним для самоусвідомлення суспільства та самопізнання буде всебічний аналіз історичного процесу України у вищеозначеному контексті. Вже сьогодні звертання до визначених засад аналізу відбувається не як данина моді чи власній авторській “просунутості”, а через можливі цікаві результати подібного дослідження. Крім суто наукового інтересу, проведення досліджень у вказаному напрямі сприятиме вирішенню цілком конкретних практичних завдань, які постали перед сучасним українським суспільством.

За останні роки Україна підписала цілу низку документів як міжнародного рівня, так і локального, про сприяння створенню суспільства ґендерної рівности на власному просторі. Серія актів рівня ООН про сприяння створенню рівних прав та можливостей для чоловіків та жінок, підтверджена рядом законодавчих актів Української держави. Маємо Указ Президента від 25 квітня 2001 року “Про підвищення соціального статусу жінок в Україні”, виданий як відповідь на критику міжнародних спостерігачів про бездіяльність української влади у справі втілення в життя підписаних міжнародних актів зазначеного вище спрямування. Є і Постанова Кабінету Міністрів України “Про національний план дій щодо поліпшення становища жінок та сприяння впровадженню ґендерної рівности у суспільстві на 2001-2005 рр.” від 6 травня 2001 р. (№ 479). Розроблено також Закон України “Про державне забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків та жінок”. Отже, проблема створення в Україні суспільства ґендерної рівности сьогодні на часі. Проте, цікаво було б проаналізувати, чи були в українській історії передумови для конструктивного та ефективного вирішення такого завдання. З цих позицій є не лише цікавим, але й корисним дослідження конституційного процесу доби українських визвольних змагань.

Перш ніж перейти до аналізу заявленої проблеми, визначимо базові категорії дослідження: “ґендер”, “ґендерна рівність”, “ґендерна рівноправність”, “ґендерна демократія”, “ґендерна політика”.

– Ґендер (gender) – категорія, що означує соціальну особливість статі людини на відміну від біологічної статі (sex), соціально-рольовий статус, який визначає соціальні можливості людини – чоловіка і жінки в усіх сферах життєдіяльности.

– Ґендерна рівність – категорія, що існує для означення процесу справедливого ставлення до жінок та чоловіків. Для забезпечення справедливости критерії часто повинні компенсувати історичні та соціальні перешкоди, які не дають жінкам та чоловікам існувати в рівних умовах. Справедливість веде до рівноправности.

– Ґендерна рівноправність – категорія, що означає рівне оцінювання суспільством подібностей та відмінностей між жінкою та чоловіком і розрізнення ролей, які вони відіграють.

– Ґендерна демократія – категорія, що фіксує специфіку системи волевиявлення двох статей – жінок і чоловіків у громадянському суспільстві як рівних у правах і можливостях, що законодавчо закріплені й реально забезпечені в усвідомленні політико-правових принципів, діях, розбудові суспільних і державних структур з урахуванням ґендерних інтересів та потреб.

– Ґендерна політика – категорія, що означає утвердження партнерства статей у визначенні та втіленні політичних цілей та завдань і методів їх досягнення в діяльності політичних структур – держави, політичних партій, громадсько-політичних об’єднань.

Для вирішення сучасною Українською державою певних завдань, доцільним є аналіз та використання історичного досвіду попередніх форм української державности та конституційного процесу тих часів. Тим більше, що почався цей процес після падіння російського самодержавства, яке не переймалося проблемами рівности статей, навпаки, було типовим “маскулінним” державним утворенням (попри численні владарювання імператриць і залаштунковий вплив придворного жіноцтва на політику Російської імперії). Зокрема, у дореволюційній Росії жінки були позбавлені виборчих прав.

Отже, звернімося до Конституції Української Народної Республіки (“Статут про державний устрій, права і вільності УНР”), ухваленої 29 квітня 1918 року, що закріпила законодавчі здобутки доби “першої УНР” чи, інакше кажучи, доби Центральної Ради:

“І. Загальні постанови.

… 2. Суверенне право в Українській Народній Республіці належить народові Україні, цеб-то громадянам УНР всім разом.

ІІ. Права громадян України.

… 7. Громадянином УНР вважається кожна особа, яка це право набула порядком, приписаним законами УНР.

… 11. …Ніякої різниці в правах і обов’язках між чоловіком і жінкою право УНР не знає” (1).

Отже, у визначених вище категоріях ґендерного аналізу політику УНР можна означити як процес утвердження ґендерної демократії в суспільстві шляхом правової декларації принципів ґендерної рівноправности. Очевидно, що самі конституційні акти УНР базуються на так званому “природному демократизмі, притаманному українському менталітетові”. Подальші статті підтверджують послідовний демократизм Конституції УНР: “12. Громадяне в УНР рівні в своїх громадянських і політичних правах. Уродження, віра, національність, освіта, майно, податкування не дають ніяких привілеїв в них” (2).

Широкий правовий егалітаризм утверджується і в наступних розділах Основного Закону:

“ІV. Всенародні збори Української Народньої Республіки.

… 27. Всенародні збори вибираються загальним, рівним, безпосереднім, тайним і пропорціональним голосуванням всіх, хто користується громадянськими і політичними правами на Україні і в них судово не обмежений” (3).

Однак, як відомо, Конституція УНР не була впроваджена в дію внаслідок державного перевороту, вчиненого генералом Павлом Скоропадським за підтримки німецьких окупаційних військ. Слід зауважити, втім, що демократичні декларації керівників Центральної Ради щодо ґендерних питань не ґрунтувалися на реальній політичній практиці: жодної жінки-міністра і просто жінки – відомого політика у ті часи в українському таборі не з’явилося (на відміну, скажімо, від більшовиків, де таких постатей було чимало).

Зовсім інакше з точки зору принципу ґендерної рівноправности виглядають правові акти періоду гетьманату Скоропадського, який, за твердженням М.Шлемкевича, уособлює в історії української державницької думки монархічну ідею. Очевидно, більш науково витриманим виглядає віднесення гетьманату Скоропадського до української аристократичної політичної традиції. Проте, в контексті визначеної проблематики найцікавішим виглядає документ тієї доби “Закони про тимчасовий державний устрій України. Про гетьманську владу”, що поряд із “Грамотою до всього Українського Народу” став правовими основами діяльности гетьманату. Саме “Закони про тимчасовий державний устрій” визначалися чинними до часу скликання сойму. Цим документом встановлювався статус українського козацтва. Такий статус повинен був набуватися не автоматично, умови його здобуття повинні були визначені окремим законом. Особливістю документів доби гетьманату Скоропадського, починаючи від “Грамоти до всього Українського Народу”, стало звертання до населення України, означене виразом “козаки і громадяни”. Проте, роз’яснення, хто ж належить до категорії “козаків”, хто – до “громадян” не було. Чи належало до “громадян” все населення України, крім козаків, чи лише його чоловіча частина, документи не тлумачать. Проте, саме на користь останнього (тобто, розуміння під громадянами лише чоловічої частини населення України) свідчить пункт 12 “Закону про тимчасовий державний устрій України” розділу “Права і обов’язки українських козаків і громадян”: “12. Захист вітчизни є святий обов’язок кожного козака і громадянина Української Держави” (4). Відповідно, “18. Кожний український козак і громадянин має право вільно вибирати місце мешкання і працю, придбати і відчужити майно і без заборони виїзжати за кордон Української Держави” (5). Оскільки жодна Конституція (Основний Закон) жодної держави світу на початку ХХ століття не знала положення про можливість призову громадян жіночої статі на військову службу, метою якої є захист Вітчизни, напрошується висновок про виключення українського жіноцтва із числа громадян правовими актами України, аристократичною традицією доби гетьманату Скоропадського. Можливо, така парадоксальна ситуація склалася внаслідок поспішности у розробці правової основи цієї форми української державности. Відтак, з погляду ґендерної рівности, законодавчі акти УНР були величезним кроком вперед у порівнянні зі станом справ у царській Росії, а правові акти часів Гетьманату – поверненням назад.

Третьою формою української державности початку ХХ століття стала Директорія Української Народної Республіки. Одразу після повалення гетьманату Скоропадського перед Директорією УНР постала проблема конституювання власної форми державности. 22 січня 1919 року відбувся Трудовий Конгрес, який і повинен був виконати це завдання. Він ухвалив “Універсал Трудового Конгресу” та “Закон про форму української влади”. Однак, ці документи не було розвинено в конституційний акт. Принциповий характер носили рішення про створення тимчасової верховної влади Соборної України, в основі яких лежав акт про злуку УНР та ЗУНР. Проте, досить швидко міжпартійні та міжособисті непорозуміння призвели до розколу Директорії. Починаючи від 15 листопада 1919 року, влада перейшла винятково до Симона Петлюри. Всеукраїнська Національна Рада, що виникла як відповідь на факт розколу Директорії від 11 січня 1920 року, поставила за мету усунути Директорію, скликати Державний Сойм і оголосити тимчасову конституцію Української Народної Республіки. Конституційний український процес цієї доби зазнав складних перипетій. Основного Закону, який би задовольнив усі сторони так і не було прийнято. Натомість С.Петлюра 12 листопада 1920 р. затвердив “Закон про тимчасове верховне правління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці” та “Закон про Державну Народну Раду”. Проте “Закон…” не став основним конституційним актом. Він звів докупи прийняті раніше постанови, оформив фактичний стан речей та став тимчасовим Основним Законом.

Найпоказовішим з точки зору означеної у статті проблематики є проект Правительственної Комісії по виробленню Конституції Української Держави під назвою “Основний державний закон Української Народньої Республіки”. Цей документ – по-своєму унікальний в українському конституційному процесі, бо він був значно ширшим і докладнішим порівняно з европейськими та американськими конституційними хартіями, а також і найбільш конкретизованим документом конституційного характеру в українській політико-правовій думці. Аналізуючи цей документ з точки зору визначеної проблеми формування суспільства ґендерної рівности в Україні, відзначимо, що своїм артикулом №3 першого розділу Закон проголошує принцип рівности чоловіків та жінок, фактично утверджуючи притаманний українському менталітетові так званий “природній демократизм” співіснування статей. “Основний державний закон Української Народньої Республіки” проголошує: “Артикул 3. Державна Рада є однопалатним тілом, що вибирається на підставі загального як для чоловіків так і для жінок, рівного, безпосереднього, таємного права голосування, з додержанням принціпу пропорціональності” (6). Широкі права українського жіноцтва проголошує і артикул №15: “Всі громадяне Української Держави, як чоловіки так і жінки, без ріжниці віри, народности та походження, рівні перед законом.

Зноситься всі родові, станові, шляхоцькі привілеї та всі родові й особистісні шляхоцькі титули.

Всі публічні уряди є рівно доступні для всіх громадян на умовах, означених в законі.

Жінка в Українській Державі має всі права цивільні та політичні нарівні з чоловіком” (7) (Виділено мною – І.Г.)

Цікавим з погляду ґендерної рівноправности є й артикул №50 про військову службу в Українській державі. Аналогів цій статті ми не знаходимо в жодному іншому конституційному акті тієї доби: “Всі громадяни є обов’язані до військової служби; порядок покликання жінок до служби в цілі оборони держави визначається в законі.

Окремі закони ухвалять рід та спосіб, порядок і час тривання військової служби, звільнення від свого обов’язку, а також особисті і речеві повинності на військові цілі” (8).

Отже бачимо, що конституційний процес на Україні доби визвольних змагань початку ХХ століття дає яскраві приклади розвитку, хоча й непослідовного, становлення ґендерної рівности в українському суспільстві. Тим значущим є цей процес, оскільки він опонував усьому попередньому політичному досвідові суспільства (включно із Козаччиною, де проблема ґендерної рівности аж ніяк не поставала і не могла постати). Видається, що досвід попередніх поколінь може бути врахований у сучасній Україні при вирішенні проблеми формування суспільства ґендерної рівности на нашому просторі.

---

Конституція Української Народньої Республіки. // Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української Конституції. – К., 1993. – С.79.

Там само.

Там само. – С.80.

Закони про тимчасовий державний устрій України. Про гетьманську владу. // Там само. – С.88.

Там само.

Основний державний закон Української Народньої Республіки. // Там само. – С.95.

Там само. – С.97.

Там само. – С.101.

http://www.ji.lviv.ua/n27texts/hrabovska.htm

Конституція Української Народної Республіки

Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії

http://uk.wikipedia.org/wiki/

Конститу́ція Украї́нської Наро́дної Респу́бліки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР) — основний закон УНР прийнятий Центральною Радою 29 квітня 1918 року разом із обранням Михайла Грушевського на посаду Президента України.

Конституція УНР складається з 83 статей, які об'єднані у 8 розділів:

Розділ I. Загальні постанови.

Розділ II. Права громадян України.

Розділ II. Органи влади Української Народної Республіки.

Розділ IV. Всенародні Збори Української Народної Республіки.

Розділ V. Про Раду Народних Міністрів Української Народної Республіки.

Розділ VI. Суд Української Народної Республіки.

Розділ VII. Національні союзи.

Розділ VIII. Про часове припинення громадянських свобід.

КОНСТИТУЦІЯ

УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНЬОЇ РЕСПУБЛІКИ

(Статут про державний устрій, права і вільності УНР)

29 квітня 1918 року

I. Загальні постанови

1. Відновивши своє державне право, яко Українська Народня Республіка, Україна, для кращої оборони свого краю, для певнішого забезпечення права і охорони вільностей, культури і добробуту своїх громадян, проголосила себе і нині єсть державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною.

2. Суверенне право в Українській Народній Республіці належить народові України, цеб-то громадянам УНР всім разом.

3. Це своє суверенне право народ здійснює через Всенародні Збори України.

4. Територія УНР неподільна, і без згоди Всенародніх Зборів в 2/3 голосів присутніх членів не може відбутись ніяка зміна в границях Республіки або в правнодержавних відносинах якоїсь території до Республіки.

5. Не порушуючи єдиної своєї власти, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізації.

6. Націям України УНР дає право на впорядкування своїх культурних прав в національних межах.

II. Права громадян України

7. Громадянином УНР вважається кожна особа, яка це право набула порядком, приписаним законами УНР.

8. Громадянин УНР не може бути разом з тим громадянином иншої держави.

9. Громадянин УНР може зложити з себе громадянські права заявою до Уряду УНР з захованням приписаного законом порядку.

10. Позбавити громадських прав громадянина УНР може тільки постанова Суду Республіки.

11. Актова, громадянська і політична правомочність громадянина УНР починається з 20 літ. Ніякої ріжниці в правах і обов'язках між чоловіком і жінкою право УНР не знає.

12. Громадяне в УНР рівні в своїх громадянських і політичних правах. Уродження, віра, національність, освіта, майно, оподаткування не дають ніяких привілеїв в них. Ніякі титули в актах і діловодстві УНР вживатися не можуть.

13. Громадянин УНР і ніхто инший не може бути затриманий на території її без судового наказу инакше, як на гарячім вчинку. Але і в такім разі він має бути випущений не пізніше, як за 24 години, коли суд не встановить якогось способу його затримання.

14. Громадянин УНР і ніхто инший на території її не може бути покараний смертю, ані відданий яким-небудь карам по тілу, або иншим актам, які понижують людську гідність, ані підпасти конфіскації майна, як карі.

15. Домашнє огнище признається недоторканим. Ніяка ревізія не може відбутися без судового наказу. В наглих випадках можуть органи правової охорони нарушити недоторканість і без судового наказу; одначе і в тім випадку має бути на жадання громадянина доставлений судовий наказ не далі, як на протязі 48 годин по довершенню ревізії.

16. Установлюється листова тайна. Органам державної влади не вільно відкривати листів без судового наказу инакше, як у випадках, законом означених.

17. Громадянин УНР і ніхто инший на території не може бути обмежений в правах слова, друку, сумління, організації, страйку, скільки він не переступає при тім постанов карного права.

18. Кожний громадянин УНР і всі инші на її території мають повну свободу перемін місця пробування.

19. Постанови § 14, 16, 17, 18 і 19 не торкаються нормовання спеціяльними законами виїмкового стану, який можна встановляти лише кожен раз окремим законом, згідно § 79 — 80.

20. Лише громадяне УНР користуються з усієї повноти громадянських і політичних прав, беруть участь в орудуванню державним і місцевим життям через активну і пасивну участь у виборах до законодатних установ і органів місцевого самоврядування.

21. Активне і пасивне право участи у виборах, як до законодатних органів УНР, так і до всіх виборчих органів місцевого і громадянського самоврядування, мають всі громадяне УНР, коли їм до дня виконання виборчого акту вийде двадцять літ. Виїмок творять признані законом за безумних або божевільних, котрі находяться під опікою. Які карні переступства тягнуть позбавлення виборчого права, про те рішають Всенародні Збори звичайним законодатнім порядком. Ніяких инших обмежень виборчого права не може бути. Окремі постанови про права громадянства нормує спеціяльний закон.

III. Органи власти Української Народньої Республіки

22. Вся власть в УНР походить від народу, а здійснюється в порядку, установленім цим статутом.

23. Верховним органом власти УНР являються Всенародні Збори, які безпосередньо здійснюють вищу законодавчу власть в УНР і формують органи виконавчої і судової власти УНР.

24. Вища власть виконавча в УНР належить Раді Народніх Міністрів.

25. Вищим органом судовим єсть Генеральний Суд УНР.

26. Всякого рода справи місцеві впорядковують виборні Ради і Управи громад, волостей і земель. Їм належить єдина безпосередня місцева власть: міністри УНР тільки контролюють і координують їх діяльність (§ 50), безпосередньо і через визначених ними урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в ціх справах рішає Суд Української Народньої Республіки (§ 60 — 68).

IV. Всенародні Збори Української Народньої Республіки

27. Всенародні Збори вибираються загальним, рівним, безпосереднім, тайним і пропорціональним голосуванням всіх, хто користується громадянськими і політичними правами на Україні і в них судово не обмежений.

28. Вибори мають бути впорядковані так, щоб один депутат припадав приблизно на сто тисяч людності і щоб при виборах ніхто не мав другого голосу. У всім иншім правила виборів у Всенародні Збори установляються законом.

29. Депутатом може бути вибраний кожний не обмежений в своїх правах громадянин УНР, котрому минуло 20 років. Він не може бути потягнений до одповідальности за свою політичну діяльність. Підчас виконування своїх депутатських обов'язків він дістає платню в висоті і в порядку, установлених Всенародніми Зборами.

30. Повірка виборів належить Судові УНР. Свої рішення в цих справах він передає Всенароднім Зборам. Признання мандатів неправними і скасовання виборів та призначення на їх місце нових виборів належить Всенароднім Зборам.

31. Депутати до Всенародніх Зборів вибираються на три роки. По трьох роках з дня виборів вони тратять свою силу, коли Збори не були розпущені й заступлені новими дочасно.

32. Дочасно Всенародні Збори розпускаються їх же постановою, а також волею народу, виявленою не меньш, як трьома міліонами виборців, писаними заявами, переданими через громади Судові, котрий, по провірці правосильности, повідомляє про це домагання Всенародні Збори.

33. Нові вибори по постанові Всенародніх Зборів розписує виконавча власть. Всенародні Збори тратять свою повновласть з днем передачі її новообраним Всенароднім Зборам. Між постановою про росписання виборів і скликання нових Всенародніх Зборів не може минути більш, як три місяці.

34. Скликає Всенародні Збори і провадить ними Голова їх, вибраний Всенародніми Зборами. Нові Всенародні Збори скликає і відкриває Голова, вибраний попередніми Всенародніми Зборами. Уряд Голови триває весь час, поки не будуть скликані нові Збори і буде вибраний ними Голова. Зміняє його заступник, вибраний Зборами на випадок смерти або тяжкої хвороби, до вибору нового Голови.

35. Голова Всенародніх Зборів, як їх представник, іменем Республіки сповняє всі чинності, звязані з представництвом Республіки.

36. В поміч Голові, в справах, вичислених в § 32 — 33, Всенародніми Зборами вибірається йому товаришів, в числі, яке установлять Всенародні Збори. Один з них вибірається заступником Голови.

37. Всенародні Збори збіраються на сесію не меньш, як два рази що-року. Перерва між сесіями не може бути більш трьох місяців. На пропозицію, внесену 1/5 депутатів, Всенародні Збори повинні бути скликані не пізніше місяця від її одержання Головою.

38. Для правосильности рішень Всенародніх Зборів треба присутности більш як половини депутатів. Всі справи рішаються звичайною більшістю присутніх. Тільки відділення території, зміни конституції, проголошення війни і відання під слідство і суд міністрів рішаються спеціальною більшістю.

39. Законодатні проєкти вносяться на розгляд Всенародніх Зборів:

а) президією в порозумінню з Радою Старшин Зборів;

б) поодинокими фракціями, зареєстрованими Всенародніми Зборами;

в) окремими депутатами, числом не меньш 30-ти;

г) Радою Народніх Міністрів УНР;

д) органами самоврядування, які об'єднують не меньш 100 тисяч виборців;

е) безпосередньо виборцями — громадянами Республіки, в числі не меньш 100 тисяч, писаними заявами, потвердженими через громади і поданими Судові, що по провірці їх правильности передає цю пропозицію Голові Всенародніх Зборів.

40. Законодатні проєкти, внесені вказаним в § 39 порядком, передаються президією Всенародніх Зборів до комісії і після докладу комісії приймаються остаточно Всенародніми Зборами. Законодатні проєкти, внесені не з ініціативи Ради Народніх Міністрів, разом з внесенням до президії Всенародніх Зборів подаються до відома Ради Народніх Міністрів.

41. Законодатні проєкти, внесені, а не ухвалені в одній сесії, можуть прийти під ухвалу нової сесії, але не можуть переходити під ухвалу Всенародніх Зборів нового складу (після нових виборів).

[42.] Внесення про зміну Конституції вносяться і проходять тим же порядком, вказаним в § 39 — 41, але для ухвали їх потрібно 3/5 присутніх депутатів, а ухвала стає правосильною тільки тоді, коли ця ухвала буде поновлена звичайною більшістю Всенародніми Зборами в новім складі, після найближчих нових виборів. У всім иншім, не вказанім Конституцією, лад і діяльність Всенародніх Зборів нормується наказом, який Всенародні Збори ухвалюють і зміняють в звичайнім порядку.

43. Закони і постанови Всенародніх Зборів розпубліковуються ними, як виїмки з протоколів їх засідань, за підписом Голови (або його товариша) і одного з Секретарів Всенародніх Зборів. Обов'язують вони від дня одержання їх в місцевих установах, оскільки не поставлено инакше в самім законі.

44. Без ухвали Всенародніх Зборів не можуть побиратись ніякі податки.

45. Без постанови Всенародніх Зборів не можуть бути зроблені на рахунок УНР ніякі позики, а ні взагалі якісь обложения державного майна.

46. Громадяне України не можуть бути покликані до обов'язкової військової або міліційної служби инакше, як постановою Всенародніх Зборів України.

47. Війна не може бути проголошена, ні згода не може бути заключена від імені УНР без постанови Всенародніх Зборів. Для проголошення війни треба ухвали двох третин присутніх членів Всенародніх Зборів.

48. Всенародні Збори затверджують трактати політичні й економічні, що укладаються іменем УНР.

49. Всенародні Збори установлюють одиниці міри, ваги і монети УНР.

V. Про Раду Народніх Міністрів Української Народньої Республіки

50. Яко вища виконавча власть УНР (§ 22), Рада Народніх Міністрів її порядкує всіма справами, які зістаються по-за межами діяльности установ місцевої самоуправи (§ 24) або дотикають цілої УНР; координує і контролює діяльність цих установ, не порушуючи законом установлених компетенцій їх, та приходить їм в поміч, коли вони до неї звертаються.

51. Рада Народніх Міністрів дістає свою повновласть від Всенародніх Зборів і тільки перед ними відповідає.

52. Формує Раду Народніх Міністрів Голова Всенародніх Зборів за порозуміння з Радою Старшин Зборів, і потім Рада Народніх Міністрів подається на затвердження Всенароднім Зборам.

53. Тим самим способом робиться частинне доповнення Ради Народніх Міністрів.

54. Число членів Ради Народніх Міністрів і спеціалізацію їх портфелів установлюють Всенародні Збори.

55. Кожен депутат Всенародніх Зборів має право ставити запитання Раді Народніх Міністрів в цілому чи поодиноким її членам, оголошуючи запитання через президію Всенародніх Зборів.

56. Фракція Всенародніх Зборів і депутати, в числі не меньше 15-ти, можуть ставити Раді Народніх Міністрів чи поодиноким її членам жадання вияснень, порядком § 55. Коли Всенародні Збори більшістю голосів підтримають таке жадання, міністри не пізніше семи день мають на ці жадання дати пояснення у Всенародніх Зборах УНР — самі чи через своїх представників.

57. Член Ради Народніх Міністрів, котрому більшість Всенародніх Зборів УНР висловить недовірря, складає свою повновласть, і через 24 години після цього Всенародні Збори можуть приступити до заміщення його способом, вказаним в § 53. Те саме розуміється про цілу Раду Народніх Міністрів, коли їй буде висловлено недовірря в цілости.

58. Постановою 2/3 Всенародніх Зборів члени Ради Народніх Міністрів можуть бути віддані під слідство й суд за свою діяльність.

59. Члени Ради Народніх Міністрів мають право брати участь в дебатах Всенародніх Зборів з дорадчим голосом. Члени Всенародніх Зборів підчас свого пробування в складі Ради Народніх Міністрів теж мають тільки дорадчий голос.

VI. Суд Української Народньої Республіки

60. Суд в УНР одбувається іменем її.

61. Поступовання в суді має бути прилюдне і устне.

62. Судова власть в рамках цівільного, карного і адміністраційного законодавства здійснюється виключно судовими установами.

63. Судових вирішень не можуть змінити ні законодатні, ні адміністраційні органи впасти.

64. В яких випадках адміністраційні органи можуть накладати й екзекувати кари — про те рішає виключно закон.

65. Суд для всіх громадян Республіки один і цей самий, не виключаючи й членів Всенародніх Зборів та членів Ради Народніх Міністрів, з захованням при цьому постанов § 58 цього закона.

66. Найвищим Судом Республіки являється «Генеральний Суд УНР», зложений з колегії, вибраної Всенародніми Зборами на протяг пяти літ.

67. Генеральний Суд являється найвищою касаційною інстанцією для всіх судів Республіки і не може бути судом першої та другої інстанції та мати функції адміністративної власти.

68. В усім иншім організація і компетенція судів та особи і речевої приналежности судової установляється законом.

VII. Національні Союзи

69. Кожна з населяючих Україну націй має право в межах УНР на національно-персональну автономію, цеб-то право на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця і поселення в УНР. Це є невіднімаєме право націй, і ні одна з них не може бути позбавлена цього права або обмежена в ньому.

70. Населяючим територію УНР націям — великоруській, єврейській і польській — право на національно-персональну автономію дається силою цього закону. Нації ж білоруська, чеська, молдавська, німецька, татарська, грецька та болгарська можуть скористуватися правом національно-персональної автономії, як що до Генерального Суду про те поступить заява від кожної нації зокрема, підписана не меньш як 10.000 громадян УНР без ріжниці полу і віри, не обмежених по суду у своїх політичних правах, що заявляють про належність свою до даної нації. Генеральний Суд розглядає заяву в публичному засіданню в строк не пізніше, як через 6 місяців зо дня її подання, сповіщує про свою постанову Раду Народніх Міністрів і оголошує її до загальної відомости. Зазначені заяви від націй, які не перелічені в цій статі, подаються на розгляд Всенародніх Зборів УНР.

71. Для здійснення зазначеного в § 69 права, громадяне УНР, належні до даної нації, утворюють на території УНР Національний Союз. Членам кожного національного союзу ведуться іменні списки, які в сукупності складають національний кадастр, який по складанню публікується до загальної відомости; кожен громадянин має право вимагати як свого включення в даний національний кадастр, так і виключення з цього, з огляду на заяву про неналежність його до даної нації.

72. Національний Союз користується правом законодавства і врядування в межах компетенції, котра точно встановляється в порядкові, зазначеному в § 75 цього закону. Національному Союзові виключно належить право представництва даної нації, яка живе на території УНР, перед державними і громадськими установами. Законодатні постанови, які видаються національними зборами в межах компетенції Національного Союзу (§ 75), належать до оголошення в загально-установленому порядку.

73. З загальних засобів УНР та органів місцевого самоврядування одчисляється в роспорядження Національного Союзу на справи, якими він завідує, із сум, взагалі призначених на ці справи, певні частини, пропорціональні кількости членів даного національного союзу.

74. Національний Союз установляє свій щорічний бюджет і має право а) оподаткування своїх членів на підставах, установлених для загальнодержавного оподаткування; б) за своєю відповідальністю робити позики й приймати инші фінансові заходи для забезпечення діяльности Національного Союзу.

75. Обсяг справ, належних до компетенції Національного Союзу й окремих його органів, як рівно і устрій установ, опреділяється постановою Установчих Зборів даної нації, котрі з цим опреділяють і порядок змінення своїх постанов. Прийняті постанови, які торкаються обсягу компетенції Національного Союзу, належать до розгляду і ствердження Всенародніми Зборами УНР.

Примітка. Незгідности, які можуть виникати з цього приводу між національними Установчими Зборами і Всенародніми Зборами УНР, розвязуються погоджуючою комісією, котра складається з однакового числа представників від цих установ. Постанови погоджуючої комісії переходять на остаточне ствердження Всенародніх Зборів УНР.

76. Національні Установчі Збори утворюються з членів, обраних належними до даної нації громадянами УНР, котрим вийшло 20 років, на основі загального, без ріжниці полу і віри, рівного виборчого права, через безпосередні вибори і таємне голосування, з приложенням принціпу пропорціонального представництва.

77. Органи Національного Союзу є органи державні. Вищим представницьким органом Національного Союзу є Національні Збори, які обіраються членами союзу на основах, зазначених в § 76. Вищим виконавчим органом союзу є Національна Рада, котра обірається Національними Зборами і перед ними відповідає.

78. Всі суперечки по питанню компетенції, які виникатимуть між органами Національного Союзу з одного боку та органами державного урядування, місцевого самоврядування і инших Національних Союзів з другого боку, розв'язуються адміністраційним судом.

VIII. Про тимчасове припинення громадянських свобід

79. У випадку державної конечности (підчас війни або внутрішніх заворушень) можуть громадянські свободи бути частю обмежені, частю припинені.

80. Котрі громадянські свободи і в якій мірі мають бути тоді припинені, має означити спеціяльний закон, виданий звичайним порядком.

81. Заведення тимчасового припинення громадянських свобід чи їх обмеження, у випадках та межах, предвиджених в § 80 законами, ухвалюють Всенародні Збори.

82. Коли Всенародні Збори не зібрані, може припинити часово громадянські свободи Рада Народних Міністрів на власну одвічальність, з обов'язком предложити цей свій розпорядок на перше засідання в найближчій сесії Всенародніх Зборів.

83. Припинення громадянський свобід не може тривати довше, як три місяці, і продовження тоді повинні ухвалити Всенародні Збори.

Українська Центральна Рада

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

– Основний Закон Української Народної Республіки, що закріплював суспільний та державний устрій, основи її політики, основні права і обов´язки громадян, систему й принципи організації та діяльності державних органів.

Прийнята Українською Центральною Радою 29.4.1918 р. Проект Основного Закону був підготований спеціальною конституційною комісією на чолі з головою УЦР М. Грушевським, яка вивчила досвід конституційного законодавства різних країн світу, насамперед, найближчих сусідів України, що мали спільні або подібні з нею історичні, економічні та політичні умови розвитку.

Конституція мала підназву: "Статут про державний устрій, права і вільності УНР". Складалася з 85 статей і 8 розділів: Загальні постанови, Права громадян України, Органи влади Української Народної Республіки, Всенародні Збори Української Народної Республіки, Про Раду Народних Міністрів Української Народної Республіки, Суд Української Народної Республіки, Національні союзи, Про тимчасове припинення громадянських свобід.

У розділі І Конституції констатується, що Українська Народна Республіка є "державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною"; носієм державного суверенітету є увесь народ України, усі громадяни України, які проживають на її території; реально свій суверенітет народ здійснюватиме через Всенародні Збори України (ст. З); територія України є єдиною і неподільною, і що без згоди 2/3 депутатів Всенародних Зборів не може відбутися ніяка зміна як кордонів України, так і у державно-правових відносинах якоїсь частини території держави до всієї цілості (ст. 4). Не порушуючи "єдиної своєї власти, - говориться у ст. 5, - УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування".

Усім націям і національностям, які населяють Україну надавалося право "на впорядкування своїх культурних прав у національних межах".

Відразу за першим, загальним розділом йшов розділ про громадянські права й свободи, що свідчить про те велике значення, яке надавали в тогочасній Українській державі проблемі проголошення та гарантування прав і свобод громадян.

Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право у передбаченому законодавством порядку. Інститут подвійного громадянства не допускався. Позбавити людину громадянства міг тільки Суд республіки. Цивільно-правова, громадянська і політична дієздатність наступала в УНР з 20-річного віку. Ст. 11 конституції підкреслювала, що "ніякої різниці у правах і обов´язках між чоловіком і жінкою, "право УНР не знає".

В ст.12 Конституції стверджувалося, що всі громадяни рівні у своїх громадянських і політичних правах - незалежно від статі, національності, раси, віросповідання, освіти, майнового стану. Використання старих титулів і звань заборонялося. Охоронялася недоторканність особи, житла, таємниця листування.

За положеннями Конституції ні громадяни України ні іноземці не могли бути обмежені на території держави у свободі слова, друку, віросповідання, створенні організацій і союзів, праві на страйк, якщо тільки вказані дії не носили характеру кримінального злочину.

Проголошувалася повна свобода вибору місця проживання і пересування. На території УНР скасовувалася як вид покарання смертна кара, тілесні та ображаючі людську гідність і честь покарання. Скасовувалося як покарання і конфіскація майна.

Виборче (активне і пасивне) право надавалось тільки громадянам УНР, яким на день виборів виповнилось 20 років. Виборче право було загальним, рівним, таємним.

Наступні чотири розділи Конституції врегульовували принципи організації і діяльності вищих органів державної влади, управління й судочинства.

В основу побудови структури вищих органів держави покладено принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Найвища законодавча влада, згідно Конституції, належала Всенародним Зборам, виконавча - Раді Народних Міністрів (Р.Н.М.), судова - Генеральному Суду.

Місцевими органами влади і управління ставали виборні Ради і управи - у громадах (сільських і міських), волостях і землях.

мали обиратися населенням на основі рівного, прямого, загального, таємного голосування на пропорційній системі виборів - один депутат - від 100 тис. жителів строком на З роки. Проголошувався принцип депутатської недоторканності, запроваджувалася оплата праці депутатів. Сесії парламенту скликалися двічі на рік. На першій сесії мав бути обраний Голова парламенту, його заступник та товариші, які складали Президію Всенародних Зборів. На Голову покладалися обов´язки організувати і очолювати роботу парламенту, "сповняти всі чинності, зв´язані з представництвом Республіки" (ст. 35).

Відповідно до Конституції законодавчі акти приймалися тільки парламентом, який також затверджував бюджет країни, оголошував війну, укладав мир і т, д. Право законодавчої ініціативи належало: Президії Всенародних Зборів; партійним фракціям, зареєстрованим Всенародними Зборами; групам депутатів (не менше 30 чоловік); Раді Народних Міністрів; органам самоврядування, які об´єднують не менше 100 тис. виборців; групам виборців (не менше 100 тис. чол.).

Згідно з Конституцією Рада Народних Міністрів формувалася Головою парламенту. Склад і програма Р.Н.М. затверджувався парламентом, перед яким уряд ніс відповідальність за свою діяльність. У випадку винесення вотуму недовір´я уряд йшов у відставку. Парламент більшістю у 2/3 голосів міг віддати членів РНМ під слідство й суд (ст. 58). Депутати парламенту мали право депутатського запиту до уряду. Протягом 7 днів окремі міністри чи уряд повинні були дати відповідь на депутатський запит.

Найвищим судом республіки оголошувався Генеральний Суд, який обирався Всенародними Зборами. Він виступав як касаційна інстанція для усіх інших судів, не міг бути судом першої та другої інстанцій та мати функції адміністративної влади. На який строк обирався Генеральний Суд, як і інші суди країни, яким способом вони обиралися - у Конституції не сказано. Це мало бути вирішене окремим законом про судоустрій. Зате у Конституції є інше важливе положення, що "судових вирішень не можуть змінити ні законодавчі, ні адміністраційні органи власти" (ст. 63). Судочинство оголошувалося усним і гласним, всі громадяни, незалежно від посад, оголошувалися рівними перед судом і перед законом.

Окремий розділ Конституції був присвячений національним проблемам.

"Кожна з населяючих Україну націй", - пишеться у ст. 69, - має право в межах УНР на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу". Кожна національна меншина входить у свій Національний Союз, обирає свої органи самоврядування. Верховним органом у Національних Союзах є Національні збори. Кожен Національний Союз видає своє законодавство, що не повинно протирічити Конституції і законодавству України (у такому разі створюються спільні "погоджувальні комісії"), встановлює свій бюджет та ін. Органи кожного Національного Союзу були органами не громадськими, а державними, що надавало їм відповідного правового статуту і авторитету.

8-й розділ Конституції, передбачав можливість тимчасового (не більше як на три місяці) призупинення дії громадських прав і свобод у випадку війни чи внутрішніх заворушень.

Таке рішення, як і те, дія яких саме прав чи свобод повинна бути призупинена, приймали Всенародні Збори, а у виключних випадках - Рада Народних Міністрів.

У Конституції не згадувалося про герб, прапор, гімн держави, про основні принципи внутрішньої і зовнішньої політики, про порядок обрання місцевих органів влади і управління; органи прокуратури, судову систему та ін.

Конституція, очевидно, будучи створеною на перехідний період становлення української державності, мала тимчасовий характер.

Конституція УНР була доброю правовою базою для всього іншого законодавства України, створення демократичної державності, законності та правопорядку.

В період Директорії УНР - 12.11. I920 р. був ухвалений Закон про Тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці

http://www.nru.org.ua/print/?id=177&t=analitic

Конституція Української Народної Республіки

Основний Закон Української Народної Республіки, що закріплював суспільний та державний устрій, основи її політики, основні права й обов'язки громадян, систему й принципи організації та діяльності державних органів. Прийнята Українською Центральною Радою 29 квітня 1918 р. Проект Основного закону був підготовлений спеціальною конституційною комісією на чолі з головою УЦР М. Грушевським, яка вивчила досвід конституційного законодавства різних країн світу, насамперед найближчих сусідів України, що мали спільні або подібні з нею історичні, економічні та політичні умови розвитку.

Конституція мала підназву «Статут про державний устрій, права і вільності УНР». Складалася з 85 статей і 8 розділів: Загальні постанови, Права громадян України, Органи влади Української Народної Республіки, Всенародні Збори Української Народної Республіки, Про Раду Народних Міністрів Української Народної Республіки, Суд Української Народної Республіки, Національні союзи, Про тимчасове припинення громад, свобід.

У І-му розділі констатується, що УНР є «державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною»; носієм державного суверенітету є увесь народ України, усі громадяни України, які проживають на її території; реально свій суверенітет народ здійснюватиме через Всенародні Збори України (ст. 3); територія України є єдиною і неподільною (ст. 4). Не порушуючи «єдиної своєї власти, - говориться у ст. 5, - УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування». Усім націям і національностям, які населяють Україну, надавалося право «на впорядкування своїх культурних прав у національних межах». Відразу за першим, загальним розділом, йшов розділ про громадян, права й свободи, що свідчить про те велике значення, яке надавали в тогочасній Українській державі проблемі проголошення та гарантування прав і свобод громадян. Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право у передбаченому законодавством порядку. Інститут подвійного громадянства не допускався. Позбавити людину громадянства міг тільки суд республіки. Цивільно-правова, громадянська, і політична дієздатність наступала в УНР з 20-річного віку. Ст. 2 Конституції підкреслювала, що ніякої різниці у правах і обов'язках між чоловіком і жінкою, «право УНР не знає». В ст. 12 Конституції стверджувалося, що всі громадяни рівні у своїх громадянських і політичних правах - незалежно від статі, національності, раси, віросповідання, освіти, майнового стану. Використання старих титулів і звань заборонялося. Охоронялася недоторканність особи, житла, таємниця листування. За положеннями Конституції ні громадяни України, ні іноземці не могли бути обмежені на території держави у свободі слова, друку, віросповідання, створенні організацій і союзів, праві на страйк, якщо тільки вказані дії не носили характеру кримінального злочину. Проголошувалася повна свобода вибору місця проживання і пересування. На території УНР скасовувалася як вид покарання смертна кара, тілесні та ображаючі людську гідність і честь покарання. Скасовувалося як покарання і конфіскація майна. Виборче (активне і пасивне) право надавалось тільки громадянам УНР, яким на день виборів виповнилось 20 років. Виборче право було загальним, рівним, таємним.

Наступні чотири розділи Конституції врегульовували принципи організації і діяльності вищих органів державної влади, управління й судочинства. В основу побудови структури вищих органів держави покладено принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Найвища законодавча влада, згідно з Конституцією, належала Всенародним Зборам, виконавча — Раді Народних Міністрів (РНМ), судова - Генеральному Суду. Місцевими органами влади і управління ставали виборні Ради і управи — у громадах (сільських і міських), волостях і землях. Всенародні Збори мали обиратися населенням на основі рівного, прямого, загального, таємного голосування на пропорційній системі виборів: один депутат - від 100 тис. жителів терміном на 3 роки. Проголошувався принцип депутатської недоторканності, запроваджувалася оплата праці депутатів. Сесії парламенту скликалися двічі на рік. На першій сесії мав бути обраний Голова парламенту, його заступник та товариші, які складали Президію Всенародних Зборів. На Голову покладалися обов'язки організовувати і очолювати роботу парламенту, «сповняти всі чинності, зв'язані з представництвом Республіки» (ст. 35). Відповідно до Конституції законодавчі акти приймалися тільки парламентом, який також затверджував бюджет країни, оголошував війну, укладав мир і т. д. Право законодавчої ініціативи належало: Президії Всенародних Зборів; партійним фракціям, зареєстрованим Всенародними Зборами; групам депутатів (не менше 30 осіб); РНМ; органам самоврядування, які об'єднують не менше 100 тис. виборців; групам виборців (не менше 100 тис. осіб).

Згідно з Конституції РНМ формувалася Головою парламенту. Склад і програма РНМ затверджувалися парламентом, перед яким уряд ніс відповідальність за свою діяльність. У випадку винесення вотуму недовіри уряд йшов у відставку. Депутати парламенту мали право депутатського запиту до уряду. Протягом 7 днів окремі міністри чи уряд повинні були дати відповідь на депутатський запит. Найвищим судом республіки оголошувався Генеральний Суд, який обирався Всенародними Зборами. Він виступав як касаційна інстанція для усіх інших судів, не міг бути судом першої та другої інстанцій та мати функції адміністративної влади. На який термін обирався Генеральний Суд, як й інші суди країни, яким чином вони обиралися - у Конституції не сказано. Це мало бути вирішене окремим законом про судоустрій. Проте в документі є інше важливе положення, що «судових вирішень не можуть змінити ні законодавчі, ні адміністраційні органи власти» (ст. 63). Судочинство оголошувалося усним і гласним, всі громадяни, незалежно від посад, оголошувалися рівними перед судом і перед законом. Окремий розділ був присвячений національним проблемам. «Кожна з населяючих Україну націй», - пишеться у ст. 69. - має право в межах УНР на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу». Кожна національна меншина входить у свій Національний Союз, обирає свої органи самоврядування. Верховним органом у Національних Союзах є Національні Збори. Кожен Національний Союз видає своє законодавство, що не повинно протирічити Конституції і законодавству України (в такому разі створюються спільні «погоджувальні комісії»), встановлює свій бюджет тощо. Органи кожного Національного Союзу були органами не громадськими, а державними, що надавало їм відповідного правового статуту і авторитету. 8-й розділ Конституції передбачав можливість тимчасового (не більше як на три місяці) призупинення дії громад, прав і свободу випадку війни чи внутрішніх заворушень. Таке рішення, як і ті, дія яких саме прав чи свобод повинна бути призупинена, приймали Всенародні Збори, а у виняткових випадках - РНМ.

У документі не згадувалося про герб, прапор, гімн держави, про основні принципи внутрішньої і зовнішньої політики, про порядок обрання місцевих органів влади і управління; органи прокуратури, судову систему та ін. Конституція, очевидно, будучи створеною на перехідний період становлення української державності, мала тимчасовий характер. Вона була доброю правовою базою для всього іншого законодавства України.

http://file.oboz.ua/files/vf472225bc92562_2007102620370.doc

Принцип розподілу влади в конституційній системі України

Конституція УНР 1918 р. складається з восьми розділів, чотири з яких присвячені організації і компетенції органів влади, насамперед вищих органів держави. У розділі третьому зафіксований розподіл влад, але зроблено це у формі, значно відмінній від широко прийнятої. Так, у ст. 23 записано: "Верховним органом влади УНР являються Всенародні Збори, які безпосередньо здійснюють вищу законодавчу владу в УНР і формують органи виконавчої і судової влади УНР". Зміст ст. 24 зводиться до того, що "вища влада виконавча в УНР належить Раді Народних Міністрів". Нарешті, згідно з положенням ст. 25, "вищим органом судовим єсть Генеральний Суд УНР"

Функції президента за Конституцією 1918 р. частково передані голові органу законодавчої влади. Зокрема, в ст. 35 зазначено, що "Голова Всенародних Зборів, як їх представник, іменем Республіки сповняє всі чинності, зв'язані з представництвом Республіки". Голова Всенародних Зборів "за порозумінням" з радою старійшин (однією з парламентських структур) формує уряд, після чого останній подається на затвердження самим Зборам (ст. 52). Роль голови представницького органу посилюється і тим, що Конституція 1918 р. спеціально передбачає обрання заступника Голови на випадок його смерті або тяжкої хвороби. Заступник виконує обов'язки до обрання Голови новим скликанням Зборів (ст. 34). Тим самим підкреслюється його значущість.

В Конституції (Основному Законі) УРСР, прийнятій 20 квітня 1978 р., було сказано, що "вся влада в Українській РСР належить народові. Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу Української РСР. Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів". Далі говорилося про те, що ради - Верховна і місцеві - становлять "єдину систему представницьких органів державної влади Української РСР" (ст. 78).

В основу побудови системи рад закладався так званий принцип демократичного централізму. При цьому стверджувалося, що ради безпосередньо і через створювані ними органи керують усіма галузями державного, господарського та культурного будівництва, приймають рішення, забезпечують їх виконання, здійснюють контроль за проведенням рішень у життя. Верховна Рада проголошувалася найвищим органом державної влади УРСР. Вона уповноважувалася розглядати та вирішувати будь-яке питання, що входило до відання Української РСР. Все це позначалось як "повновладдя рад".

Разом з тим радянські конституції регламентували питання формального розмежування повноважень різних ланок державного механізму. Схема такого розмежування за Конституцією 1978 р. була прив'язана до згадуваного визначення Верховної Ради УРСР як "найвищого органа державної влади Української РСР", а Ради Міністрів УРСР - як "найвищого виконавчого і розпорядчого органа державної влади Української РСР". Місцеві ради називались органами державної влади на відповідних рівнях, а створювані ними виконкоми - виконавчими і розпорядчими органами місцевих рад.

Існування судів пов'язувалося з державною функцією правосуддя, а самі вони позначались у конституції загальною назвою судових органів. Судді ж обиралися радами і формально проголошувалися незалежними і такими, що підкоряються тільки закону. Все це не можна було сумістити з будь-яким прийнятим тлумаченням ідеї розподілу влад, що свідчило про її концептуальне неприйняття як на політичному, так і практико-юридичному рівні.

Новий етап політичної історії нашої країни можна пов'язувати з проголошенням Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Одне з положень цього акту містить формулювання, за яким "державна влада в Республіці здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову". Це положення набуло характеру програмного для багатьох партійно-політичних сил як у наступні роки, так і у роки, що безпосередньо передували прийняттю Декларації. Однак сама ідея розподілу влад тлумачилася ними по-різному.

http://ua.textreferat.com/referat-7550-2.html