Міністерство освіти і науки
України
Національна юридична
академія України
імені Ярослава Мудрого
Академія правових наук
України
Цивільне право
України
Частина перша
За редакцією професора Ч. Н. Азімова,
доцентів С. Н. Приступи
та В. М. Ігнатенка
Допущено
Міністерством освіти і науки України.
Підручник для студентів юридичних
спеціальностей вищих закладів освіти
Харків
“Право”
2000
ББК 67.304
Ц 58
Підручник
підготовлений викладачами кафедри цивільного права Національної юридичної
академії України імені Ярослава Мудрого
Гриф про
допущення видання як підручник наданий 16.10.2000 р. Міністерством освіти і
науки України (протокол № 1/11-2711)
Рецензенти:
завідувачка відділу проблем цивільного, трудового і підприємницького права
Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, доктор юридичних
наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України, заслужений
діяч науки і техніки України Я. М. Шевченко; доктор юридичних
наук, професор кафедри цивільного права Київського національного університету
імені Тараса Шевченка О. В. Дзера
Автори
підручника:
професор Ч. Н. Азімов (глави 22, 24); доценти М. М. Сібільов (глава 1: § 2-4, 6, 7, глава 2: §1-5 у співавторстві з В. М. Ігнатенко, глави 20, 21, 23 у співавторстві з В. М. Ігнатенко); В. І. Борисова (глави 7, 10); Ю. І. Зіоменко (глава 11); С. Н. Приступа (глава 1: § 1, 5, глави 3, 26 у співавторстві з І. Й. Пучковською); І. В. Жилінкова (глава 4); І. В. Спасібо-Фатєєва (глави 13-19); В. М. Ігнатенко (глави 5, 6, 12, 23 у співавторстві з М. М. Сібільовим); В. Л. Яроцький (глави 8, 9); І. Й. Пучковська (глава 26 у співавторстві з С. Н. Приступою), Л. М. Баранова (глава 25).
Цивільне право України. Частина перша [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти / Ч. Н. Азімов, М. М. Сібільов, В. І. Борисова та ін.]; За ред. проф. Ч. Н. Азімова, доцентів С. Н. Приступи, В. М. Ігнатенка. — Харків: Право, 2000. — 368 с.
ISBN 966-7146-38-3
У підручнику на основі досягнень цивільно-правової
науки, сучасного цивільного законодавства України та практики його застосування
висвітлюються основні питання частини першої курсу цивільного права України.
Для студентів, аспірантів і викладачів юридичних
спеціальностей вищих закладів освіти, а також наукових і практичних працівників.
Зміст
Розділ І. ВСТУП ДО ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА 3
Глава 1. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО ЯК ГАЛУЗЬ ПРАВА 3
§ 1. Цивільне право як приватне право 3
§ 2. Предмет цивільного права 7
§ 3. Метод цивільного права 10
§ 5. Функції цивільного права 14
§ 6. Принципи цивільного права 18
§ 7. Система цивільного права 20
Глава 2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА 22
§ 1. Поняття цивільного законодавства та його структура 22
§ 2. Нова кодифікація цивільного законодавства України 25
§ 3. Дія цивільного законодавства 28
§ 4. Заповнення прогалин у чинному цивільному законодавстві 29
Глава 3. НАУКА ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА 32
§ 1. Поняття і предмет цивільного права як науки 32
§ 2. Методи дослідження науки цивільного права 38
Розділ ІІ. ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ 49
Глава 4. ПОНЯТТЯ І ОСОБЛИВОСТІ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН 49
§ 1. Поняття цивільних правовідносин 49
§ 2. Елементи цивiльних правовiдносин 50
§ 3. Види цивiльних правовiдносин 54
§ 4. Пiдстави виникнення, змiни чи припинення цивiльних правовiдносин 56
Глава 5. ГРОМАДЯНИ ЯК СУБ’ЄКТИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА 59
§ 4. Ім’я громадянина і місце його проживання 72
§ 5. Акти громадянського стану. 73
§ 6. Визнання громадянина безвісно відсутнім і оголошення громадянина померлим 75
Глава 6. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА І ТЕРИТОРІАЛЬНІ ГРОМАДИ ЯК СУБ’ЄКТИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА 78
§ 1. Українська держава як суб’єкт цивільного права 78
§ 2. Територіальні громади як суб’єкти цивільного права 83
§ 1. Поняття юридичної особи 86
§ 2. Класифікація юридичних осіб 89
§ 3. Організаційно-правові форми діяльності юридичних осіб 94
§ 4. Філії та представництва юридичних осіб 107
§ 5. Органи юридичної особи 108
§ 6. Індивідуалізація юридичної особи 109
§ 7. Припинення юридичної особи 111
Глава 8. ОБ’ЄКТИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ 115
§ 2. Гроші та валютні цінності 120
§ 4. Дії (результати робіт, послуги) та результати (продукти) творчої діяльності 130
§ 5. Особисті немайнові права як об’єкти цивільних прав 134
Глава 9. ЗДІЙСНЕННЯ І ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ 142
§ 1. Здійснення цивільних прав 142
§ 2. Захист цивільних прав 144
§ 1. Поняття угод. Види угод 149
§ 4. Юридичні наслідки недійсності угод 165
§ 5. Недійсність частини угоди 168
§ 1. Поняття
та види представництва 169
§ 3. Представництво без повноважень
при укладенні угод та його
юридичні наслідки 177
Глава 12. СТРОКИ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ 181
§ 1. Поняття
і обчислення строків 181
§ 3. Поняття, значення, види і межі
дії строків позовної давності 185
§ 4. Початок перебігу, зупинення і
перерив строків позовної давності 186
§ 5. Поновлення строків позовної
давності. Наслідки спливу строків позовної давності 188
Розділ ІІІ. ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ
РЕЧЕВІ ПРАВА 191
Глава 13.
ПРАВО ВЛАСНОСТI. ЗАГАЛЬНI ПОЛОЖЕННЯ 191
§ 1.
Власнiсть i право власностi 191
§ 3. Здiйснення права власностi 199
§ 4. Форми власності в Україні 201
§ 5. Суб’єкти права власностi в
Українi 202
§ 6. Пiдстави виникнення права
власностi. Припинення права
власностi 204
Глава 14. ПРАВО ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТI 211
§ 1. Суб’єкти
права приватної власності 211
§ 2. Пiдстави виникнення права
приватної власностi 211
§ 3. Об’єкти права приватної
власності 213
§ 4. Право власностi громадян на
жилий будинок 215
§ 5. Захист права власника жилого
будинку при вилученнi земельної
дiлянки 217
Глава 15. ПРАВО ВЛАСНОСТI ЮРИДИЧНИХ
ОСІБ 221
§ 2. Суб’єкти права власності
юридичних осіб 225
§ 3. Підстави виникнення права
власності юридичних осіб 229
§ 4. Об’єкти права власності
юридичних осіб 233
§ 5. Здійснення юридичними особами
права власності 234
Глава 16. ПРАВО ДЕРЖАВНОЇ ВЛАСНОСТI 236
§ 1. Поняття
права державної власності 236
§ 2. Суб’єкти права державної
власності. Об’єкти права державної
власності 240
§ 3. Підстави виникнення права
державної власності 244
Глава 17. ПРАВО КОМУНАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТI 250
§ 1. Поняття
права комунальної власності. Суб’єкти права комунальної власності 250
§ 2. Об’єкти права комунальної
власності. Способи виникнення права комунальної власності 254
Глава 18. ПРАВО СПІЛЬНОЇ ВЛАСНОСТI 258
§ 1. Поняття
права спільної власності. Види і суб’єкти права спільної власності 258
§ 2. Право спільної часткової
власності 260
§ 3. Право спільної сумісної
власності 263
§ 4. Право спільної власності на
будинок 269
Глава 19. ІНШІ РЕЧЕВІ ПРАВА
271
§ 1. Поняття
інших речевих прав 271
§ 2. Право повного господарського
відання 274
§ 3. Право оперативного управління 276
Глава 20. ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ 279
§ 1. Поняття
і способи захисту права власності 279
§ 2. Витребування майна з чужого
незаконного володіння
(віндикаційний позов) 281
РОЗДІЛ ІV. ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО.
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 287
ГЛАВА 21.
ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО І ЗОБОВ’ЯЗАННЯ 287
§ 1. Поняття
і система зобов’язального права 287
§ 2. Зобов’язальне правовідношення.
Види зобов’язань 288
§ 3. Підстави виникнення зобов’язань 291
§ 5. Зміна сторін в зобов’язанні 295
Глава 22. ДОГОВІР. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 297
§ 3. Зміст і форми договорів 302
§ 4. Укладення, зміна та розірвання
договору 303
Глава 23. ВИКОНАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ 307
§ 1. Поняття
і принципи виконання зобов’язань 307
§ 2. Суб’єкти і предмет виконання
зобов’язань 309
§ 3. Спосіб, місце і строк виконання
зобов’язань 311
Глава 24. СПОСОБИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
ВИКОНАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ 315
§ 1. Поняття
і види способів забезпечення виконання зобов’язань 315
Глава 25. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА
ПОРУШЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ
§ 1. Поняття
цивільно-правової відповідальності 330
§ 2. Види цивільно-правової
відповідальності 334
§ 3. Форми цивільно-правової
відповідальності 338
§ 4. Підстави і умови
цивільно-правової відповідальності 343
§ 5. Відповідальність за невиконання
(неналежне виконання)
грошового зобов’язання 347
§ 6. Підстави звільнення боржника від
цивільно-правової
відповідальності 348
Глава 26. ПРИПИНЕННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ 353
§1. Поняття і
способи припинення зобов’язань 353
§ 2. Припинення зобов’язання
виконанням 355
§ 3. Припинення зобов’язання
зарахуванням 355
§ 4. Припинення зобов’язання збігом
боржника і кредитора в одній
особі 357
§ 5. Припинення зобов’язання угодою
сторін 357
§ 6. Припинення зобов’язання
неможливістю виконання 358
§ 7. Припинення зобов’язання смертю
громадянина або ліквідацією
юридичної особи 359
© Ч. Н. Азімов, М. М. Сібільов,
В. І. Борисова та ін., 2000
© “Право”, 2000
Розділ І
ВСТУП ДО ЦИВІЛЬНОГО
ПРАВА
ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО ЯК ГАЛУЗЬ
ПРАВА
§
1. Цивільне право як приватне право
Визначення цивільного права навряд чи було б достатнім без врахування специфіки, властивої його природі як галузі приватного права. Зазначена риса цивільно-правової галузі обумовлює не тільки її привабливість для громадян чи приватних підприємців або суб’єктів господарювання з правами юридичної особи. В цьому, мабуть, полягає одна з найбільш яскравих її особливостей, завдяки якій ця галузь стає можливою для розгляду як не тотожна з іншими правовими галузями.
Традиційно в науці цивільного права наявність у правовій галузі ознак права приватного пов’язується з особливостями створення правової системи ще за часів римського права. Такий підхід може розглядатися як обумовлений тим, що саме римське право вважається основою розвитку правових систем європейських країн. Отже, і відлік часів, з яких починається цивільне право саме як приватне, здійснюється з часу появи римського права.
Дійсно, за даними історико-правових досліджень саме римському праву став відомий дуалізм, тобто його поділ на право публічне та право приватне.
Вважається, що
в основу цього дуалізму був покладений зміст інтересу. І якщо йдеться про
державний інтерес, правове становище держави, її органів або окремих посадових
осіб, про регулювання відносин, що мають суспільний інтерес, то це сфера
публічного права. А якщо йдеться про інтерес окремих приватних осіб, майнові
відносини між ними, їх правове становище у зв’язку з цим, то це сфера приватного
права1.
До речі, на цю обставину в юридичній і, зокрема, в цивілістичній теорії увагу звертає чимало дослідників. При цьому, вважається, що відомою мірою приватність цивільного права може розглядатися як результат своєрідної інтеграції права в одну систему цивільного права як права народів. Необхідність в такому об’єднанні викликана розвитком економічних відносин у римському суспільстві. Своє остаточне об’єктивне закріплення воно набуло в Своді цивільних прав Юстиніана1.
Однак уявляється, що з виникненням римського права справжнього його поділу на публічне та приватне у власному розумінні все ж таки не відбулося. В умовах рабовласницької соціально-економічної формації для цього не виникало навіть відповідних передумов. Відносини між громадянами, що охоплювалися правовим впливом, започатковувалися переважно за зразками звичаїв. За умов останніх приватність цивільного права, звичайно, відчувалася, проте тільки у зв’язку з тим, що майже вирішального значення і переваги над правовими нормами набували саме такі відносини, в наявності яких були зацікавлені їх учасники, але в межах дозволеного.
Спостерігаючи за генезою приватного права на рівні відповідних його джерел, видається можливим висновок про те, що в об’єктивному визначенні воно розпочало затверджуватися в законодавчій практиці тоді, коли з’явилися перші зачатки капіталістичної соціально-економічної системи виробничих відносин. Адже саме тоді набули особливої гостроти питання про межі втручання з боку держави до інтересів, що мали назву інтересів носіїв приватної власності представників буржуазії. Останні були чи не найбільше зацікавлені в недоторканності своєї власності, опануванні цією власністю до меж, що найбільше відповідали їх інтересам і, найголовніше, в тому, щоб ці інтереси були гарантовані в юридичному відношенні.
Отже, сама ідея
поділу права на публічне та приватне хоча і виникла ще за часів появи римського
права, проте втілення її в життя зайняло певний період. У цілому, звичайно,
слід погодитися з точкою зору С. Алексєєва, який зазначав, що теперішнє
приватне право є відбиттям римського приватного права, наукового життя епохи
Відродження і досягнення вчених цього періоду (гласаторів і постгласаторів)
були сприйняті законодавством континентальної Європи і набули свого закріплення
в Цивільному кодексі Наполеона і Цивільному уложенні в Німеччині2.
Звичайно, втілення приватного права в життя на рівні законодавства в кожній країні Європи відбувалося по-різному. В розвитку законодавства з цього напрямку мали місце різноманітні суперечності.
І якщо ми розглядаємо цивільне право України в аспекті його приватності, то лише завдяки тому, що перешкоди до цього, які існували раніше, історично втратили свою значущість і в соціально-економічне середовище все глибше втілюються цивілізовані засоби правового впливу на майнові та особисті немайнові відносини, що є можливими як за участю тільки одних громадян, так і за участю громадян з юридичними особами незалежно від форм власності, а також держави.
Становлення незалежної та суверенної України як правової держави, що зорієнтована на принципи життя громадянського суспільства, демократичні перетворення в суспільстві, формування ринкової економіки, обумовили перш за все створення принципу служіння держави цивільному суспільству.
Досить відмітити, що відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.
Відповідно до положень, викладених в ст. 8 Конституції України, остання має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Таким чином, в Україні створені загальні законодавчі передумови для втілення конституційних положень в життя. Насамперед це стосується проблеми законодавчого вирішення питання про механізм майнової відповідальності держави перед людиною за свою діяльність. Частково така відповідальність вже покладена на державу згідно з ст. 443 Цивільного кодексу України1 та Законом України від 1 грудня 1994 р. ”Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду”2 . Крім цього, за Конституцією України на державу покладено конституційний обов’язок не тільки сприяти забезпеченню прав і свобод людини, а й утверджувати їх.
Отже, існують всі підстави для висновку про те, що є об’єктивною закономірність поділу права на приватне та публічне. Адже приватні справи людей не повинні бути сферою впливу з боку держави. Водночас обов’язком, що вважається публічним, для громадян є додержання законності.
Згідно з поділом права на приватне та публічне таким же чином має поділятися і галузеве законодавство, частина якого відбивала б пріоритети приватного права.
Щоправда, слід мати на увазі, що межі приватного права за рахунок тільки цивільно-правової галузі не можуть вважатися вичерпними. Вони значно ширше, і розширяються за рахунок деяких інших правових галузей, зокрема, сімейного, трудового, підприємницького права і т. ін. Та понад усе найбільш визначальне значення у сфері приватного права слід віддати галузі цивільно-правовій. Саме остання забезпечує основні засади регулювання, охорони приватних інтересів окремих суб’єктів права, а також компенсаційні гарантії на випадок, коли врегульовані і охоронювані законом цивільно-правові відносини порушуються, а учасники цих відносин стають потерпілими.
Можливості цивільно-правової галузі в цьому відношенні безперечні. Вони значно розширилися, особливо після прийняття таких законів України, як, наприклад, “Про власність”, “Про підприємства в Україні”, “Про господарські товариства”, “Про підприємництво” тощо. Завдяки останнім значною мірою утвердилися принцип свободи договору; юридичні можливості використання громадянами свого майна у власних цілях; можливість діяти на власний ризик, а в межах відсутності суперечності чинному законодавству — і на власний розсуд.
І що не менш важливо, це те, що всі права і обов’язки, які виникають із зазначених дій, набувають юридичного значення, а в разі їх порушення — підлягають правовому захисту, в тому числі в порядку, передбаченому процесуально-правовим законодавством.
Тому в цілому галузь
цивільного права в аспекті її приватності може бути визначена як така, що
юридично забезпечує рівність всіх суб’єктів майнових та особистих немайнових
відносин, регулювання та охорону цих відносин, а також можливість відповідного
впливу на них з метою забезпечення компенсаційних гарантій в разі їх порушення.
Звичайно, що наведене було б незавершеним без одного, як видається, істотного зауваження, а саме: поділ права на приватне та публічне зовсім не свідчить про те, що між приватним та публічним правом таким чином проходить жорстка демаркаційна лінія. Тобто не слід з цього робити висновок, наприклад, про те, що правова галузь, якщо вона за своєю сутністю не охоплюється правом приватним, то її нормами не може бути допустимою певна дія з ініціативи лише приватної особи. Зокрема, кримінальне право до права приватного не має відношення, але в зазначеній правовій галузі існують норми, згідно з якими кримінально-правові відносини виникають лише за приватним обвинуваченням.
Водночас і відповідно до норм цивільного права, що містяться в законодавстві, існують випадки, коли цивільно-правові відносини з приватноправових підстав не виникають, а виникають з підстав, що охоплюються галуззю, наприклад, адміністративного права (ст. 4 ЦК).
Цивільне право є однією із складових частин системи права України, які іменуються галузями права. Для розмежування галузей права, що складають систему права України, звичайно використовуються такі критерії, як предмет і метод правового регулювання. Саме вони дають можливість виділити цивільне право із системи права України, а також визначити особливості цієї галузі права.
Цивільне право як галузь права складається із певних правових норм, що регулюють відповідні суспільні відносини. Саме ці відносини й становлять предмет цивільного права як галузі права. Отже, визначити предмет цивільного права — це означає встановити коло суспільних відносин, що регулюються його нормами. Які ж суспільні відносини регулюються цивільним правом? Відповідь на це запитання міститься в ст. 1 чинного ЦК, згідно з якою цивільне право регулює дві групи суспільних відносин: майнові та особисті немайнові відносини.
Розглядаючи першу групу суспільних відносин слід відзначити, що майновими відносинами звичайно вважають відносини, що виникають з приводу майна у широкому розумінні цього терміна, тобто з приводу речей, робіт, послуг тощо. Але слід підкреслити, що цивільне право регулює не всі майнові відносини, а тільки певну їх частину. По-перше, це майнові відносини, обумовлені використанням у суспільстві товарно-грошової форми (товарно-грошові відносини); по-друге — майнові відносини, що хоча безпосередньо не пов’язані з грошовим обігом (наприклад, відносини з обміну речами, дарування речей тощо), але носять вартісний характер, оскільки пов’язані з дією закону вартості.
У загальному обсязі майнових відносин, що регулюються цивільним правом, головна роль належить саме товарно-грошовим відносинам, властивим товарному виробництву.
Виходячи з наведеного, майнові відносини, що регулюються цивільним правом, можна визначити як конкретні властиві товарному виробництву, об’єктивні за своїм змістом і вольові за своєю формою відносини, котрі складаються між окремими особами в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ.
За змістом майнові відносини, що регулюються цивільним правом, поділяються на речеві відносини та відносини економічного обігу (зобов’язальні відносини).
Речеві відносини, що регулюються цивільним правом, існують у вигляді відносин власності та інших відносин речевого характеру.
Відносини власності становлять ядро майнових відносин, вказують на привласнення матеріальних благ певною особою-власником, яка володіє, користується та розпоряджається цими благами як своїми. Залежно від форм власності відносини власності поділяються на відносини власності Українського народу, відносини приватної власності, відносини власності юридичних осіб, відносини державної власності та відносини комунальної власності.
Інші відносини речевого характеру виникають у зв’язку з володінням, користуванням та розпорядженням чужим майном. Прикладом таких відносин є відносини, що виникають при володінні, користуванні та розпорядженні підприємством державним майном, закріпленим за ним на праві повного господарського відання.
Відносини власності та інші відносини речевого характеру мають як загальні, так і відмінні риси. Головною загальною рисою цих відносин є те, що вони пов’язані з володінням, користуванням та розпорядженням певним майном певною особою. Відмінною рисою цих відносин є те, що межі володіння, користування та розпорядження майном власником визначені законом, тоді як межі особи, що володіє, користується та розпоряджається чужим майном, визначаються не тільки законом, а й волею власника майна.
Відносини економічного обігу — це відносини, що складаються у зв’язку з рухом матеріальних цінностей від однієї особи до іншої. Так, власник майна, розпоряджаючись ним, може укладати цивільно-правові договори, спрямовані на передачу майна іншій особі, або у власність (наприклад, договір купівлі-продажу, міни), або у тимчасове користування (наприклад, договір оренди).
Майнові відносини, що регулюються цивільним правом, виражають належність конкретних благ певним особам і характеризуються юридичною рівністю цих осіб, їх майновою відокремленістю та автономією їх волі. Саме тому майнові відносини, засновані на адміністративному підпорядкуванні однієї сторони іншій, а також податкові і бюджетні відносини згідно зі ст. 2 ЦК ним не регулюються. Ці відносини регулюються нормами публічного права.
Розглядаючи другу групу суспільних відносин, що регулюються нормами цивільного права, слід відзначити, що особисті немайнові відносини характеризуються тим, що, по-перше, їх об’єктами є нематеріальні блага (наприклад, ім’я, честь, гідність, авторство на твори літератури, науки та мистецтва, винахід тощо), по-друге, вони є невід’ємними від конкретної особи, яка є їх носієм.
У цих відносинах здійснюються прояв індивідуальності окремих осіб (як фізичних, так і юридичних) та оцінка їх моральних, ділових та інших якостей.
Особисті немайнові відносини, що регулюються цивільним правом, поділяються на два види: особисті немайнові відносини, пов’язані з майновими відносинами, та особисті немайнові відносини, не пов’язані з майновими відносинами.
До першого виду особистих немайнових відносин належать, наприклад, відносини, об’єктом яких є твори літератури, науки та мистецтва, винаходи, раціоналізаторські пропозиції тощо; до другого — відносини, об’єктами яких є, наприклад, честь, гідність, ділова репутація осіб.
Включення обох видів особистих немайнових відносин до складу предмета цивільного права потребує знаходження спільних рис цих відносин з майновими відносинами, що регулюються нормами цивільного права. І такі спільні риси є, оскільки особисті немайнові відносини, як і майнові відносини, виражають належність певних благ (у даному випадку нематеріальних) певним особам, вони також характеризуються юридичною рівністю цих осіб, їх майновою відокремленістю та автономністю їх волі.
Цивільне право згідно зі ст. 2 ЦК регулює майнові та особисті немайнові відносини, що складаються між громадянами, громадянами і організаціями, а також між організаціями. Учасниками цих відносин можуть також бути: держава, Автономна Республіка Крим, адміністративно-територіальні утворення та іноземні держави.
Отже, цивільне право як галузь права — це сукупність цивільно-правових норм, які на засадах юридичної рівності регулюють майнові та особисті немайнові відносини за участю майново відокремлених громадян (фізичних осіб), організацій (юридичних осіб) та інших соціальних утворень.
Якщо за допомогою визначення предмета цивільного права вирішується питання про те, які саме суспільні відносини воно регулює, то за допомогою визначення методу цивільного права вирішується питання про те, як саме зазначені суспільні відносини регулюються нормами цивільного права. Метод цивільно-правового регулювання суспільних відносин — це закріплені у його нормах засоби і заходи впливу на відносини, що становлять предмет цивільного права, тобто на майнові та особисті немайнові відносини. Таким чином, між предметом і методом правового регулювання існує тісний зв’язок.
Виходячи з того, що однією з юридичних ознак майнових та особистих немайнових відносин є юридична рівність їх учасників, характер цивільно-правових норм має бути таким, щоб виключалась сама можливість одностороннього владного впливу одного з учасників цивільно-правових відносин на іншого учасника. Тобто головною ознакою цивільно-правового методу є регулювання майнових та особистих немайнових відносин на засадах визнання рівних правових можливостей їх учасників. Саме тому основним документом, що визначає права і обов’язки усіх господарюючих суб’єктів, повинен бути цивільно-правовий договір.
Особливістю цивільно-правового методу регулювання є передбачення нормами цивільного права порядку, відповідно до якого самі суб’єкти шляхом волевиявлення вирішують питання про встановлення і зміст цивільних відносин. Саме тому переважна більшість цивільно-правових норм має бути диспозитивними. Правила, що містяться в диспозитивних нормах, підлягають застосуванню лише у тих випадках, коли суб’єкти цивільно-правових відносин на свій розсуд не виробили іншого правила з питання, що вирішується в такій нормі. Це, безумовно, стимулює активність та ініціативність учасників цивільно-правових відносин, дозволяє врахувати їх інтереси.
Однією з характерних особливостей цивільно-правового методу є закріплення правила про судовий засіб вирішення спорів, які можуть виникати між учасниками цивільно-правових відносин.
Питання про предмет цивільного права та метод цивільно-правового регулювання суспільних відносин носить дискусійний характер. Є й інші думки з цього приводу, порівняно з тим, що викладені в цьому підручнику.
Стосовно предмета цивільного права дискусія точиться в основному з питань про сутність майнових відносин, відокремленість майнових відносин, що регулюються цивільним правом, від інших майнових відносин, включення до предмета цивільного права особистих немайнових відносин.
Розглядаючи питання про сутність майнових відносин, одні автори вважають, що майнові відносини — це економічні (виробничі) відносини1 .
З точки зору інших дослідників поняття майнових та економічних (виробничих) відносин не можуть ототожнюватися, оскільки майнові відносини — це конкретні вольові відносини, які не можна розглядати як економічні, оскільки економічні відносини — це їх сукупний кінцевий результат2.
Нарешті, була висловлена думка, що майнові відносини — це економічні (виробничі) відносини, але не в повному обсязі, а лише у тій частині, в якій вони втілюють в собі вольові акти3.
Ми поділяємо з цього питання думку О. Пушкіна, який вважає, що економічні (виробничі) відносини самі по собі поза їх вольовим виявленням — це наукова абстракція. В реальному житті — це завжди конкретні вольові (юридичні) відносини, зміст, становлення і розвиток яких визначені наперед об’єктивними умовами виробництва. Саме тому, коли йдеться про правове регулювання відносин у сфері виробництва, обігу, розподілу і споживання матеріальних благ, немає підстав для розмежування цих відносин на два самостійних види — економічні (виробничі) та вольові (юридичні). Вони існують в єдності матеріального і вольового1 .
Дискусія про розмежування майнових відносин, що регулюються цивільним правом, пов’язана з неоднаковим визначенням специфічних ознак майнових відносин, що входять до складу предмета цивільного права. Так, С. Братусь вважає, що такою специфічною ознакою є майнова самостійність суб’єктів цивільного права2. На думку С. Алексєєва, такою ознакою є майново-розпорядча самостійність учасників майнових відносин3. Ю. Толстой вважає, що специфічною ознакою є рівність учасників майнових відносин, що регулюються цивільним правом4. А. Дозорцев такою ознакою вважає відокремленість майна в обігу5. М. Єгоров висловив точку зору, згідно з якою такою ознакою є вартісний характер майнових відносин, які входять до складу предмета цивільного права6.
На нашу думку, як майновим, так і особистим немайновим відносинам, що регулюються цивільним правом, притаманні такі юридичні ознаки, як рівність учасників цих відносин, їх майнова відокремленість та автономність волі.
Дискусійним є й питання про підстави включення до предмета цивільного права особистих немайнових відносин. Так, В. Грибанов вважає, що підставою включення особистих немайнових відносин, пов’язаних з майновими, до предмета цивільного права є саме те, що вони пов’язані з майновими відносинами. Що ж до особистих немайнових відносин, не пов’язаних з майновими, то, на думку цього автора, вони включаються до предмета цивільного права у зв’язку з тим, що їм притаманні властивості, які піддаються цивільно-правовому регулюванню7.
М. Єгоров та О. Пушкін (з яким ми солідаризуємося) вважають, що включення обох видів особистих немайнових відносин до предмета цивільного права пов’язано з тим, що їм притаманні ті ж самі ознаки, що й майновим відносинам, які входять до складу предмета цивільного права. При цьому М. Єгоров називає такою ознакою взаємооціночний характер майново-вартісних та немайнових відносин1, а О. Пушкін формує сукупність таких ознак, а саме: юридична рівність учасників цих відносин, їх майнова відокремленість, автономність їх волі2.
Особливу позицію щодо особистих немайнових відносин займає В. Тархов, на думку якого вони складають самостійний предмет регулювання3.
Стосовно методу цивільно-правового регулювання суспільних відносин дискусія точиться в основному з питань про його зміст.
Більшість вчених вважають, що не можна зводити галузевий метод правового регулювання суспільних відносин до будь-якого одного прийому, засобу, що використовується при цьому. Так, В. Яковлєв підкреслює, що цивільне право має не множину методів, а єдиний метод, який характеризується низкою ознак4. Аналогічну позицію займають О. Пушкін5, С. Алексєєв6 та ін.
М. Єгоров висловив точку зору, згідно з якою таке поняття методу можна використовувати для розкриття змісту цивільно-правової форми, але воно є неприйнятним для використання його як критерія розмежувань галузей права. Саме тому цей автор вважає, що цивільно-правовий метод повинен характеризуватися єдиною рисою, яка притаманна будь-якій нормі цивільного права, а саме — рівністю сторін7.
На нашу думку, призначення методу полягає не тільки в розмежуванні галузей права, що складають систему права, а й у забезпеченні належного правового регулювання відповідної групи суспільних відносин. Саме тому вчення про метод звернене в першу чергу до законодавця, який і повинен, використовуючи всі ознаки єдиного методу, забезпечити адекватне регулювання зазначених відносин.
Внутрішня диференціація єдиної системи права України на окремі правові галузі здійснюється не тільки за предметом та методом правового регулювання суспільних відносин. Не менш важливе значення при цьому має врахування визначених законодавцем відповідних напрямків правового регулювання, напрямків забезпечуваного відповідною правовою галуззю впливу на ті чи інші суспільні відносини. Тому поряд з предметом та методом, що характеризують окрему правову галузь, невід’ємну ознаку останньої утворюють властиві цій галузі певні функції, які вона виконує в загальній системі вітчизняного права. Функціональні ознаки притаманні також цивільному праву, на що звертається увага в різноманітних дослідженнях і навчально-наукових виданнях різних правових шкіл1.
Щоправда, з цього приводу в правовій літературі існують різні погляди. Наприклад, у деяких підручниках з цивільного права їх автори, характеризуючи цивільно-правову галузь, обмежуються розкриттям лише її предмета та методу правового регулювання2. Мають місце і критичні зауваження щодо доцільності функціональної характеристики цивільного права, мовляв, для цього досить розкриття предмета та методу правового регулювання3.
Однак слід відмітити, що стосовно останньої точки зору існують істотні перепони для її сприйняття. Адже характеристика галузі цивільного права як регулятора суспільних відносин лише за предметом та методом правового регулювання хоча і можлива і необхідна, але вона завжди буде неповною, якщо не охоплюватиме функціональних, так би мовити, зовнішніх властивостей цієї правової галузі.
Інша справа, що саме розпізнання функцій цивільного права уявляється дещо ускладненим. Адже на відміну від предмета та методу правового регулювання, що відображуються у відповідних правових джерелах, переліку функцій цивільного права чинне цивільне законодавство не передбачає. І категорія, наприклад, предмета цивільно-правового регулювання є очевидною настільки, наскільки є очевидним саме цивільне законодавство, оскільки останнє визначене у відповідних нормативних актах, розміщене в офіційних друкованих виданнях, збірниках тощо. А де ж реально розміщені функції, що характеризують відображену в законодавстві галузь цивільного права, стає майже невідомим. Іншими словами: що існують нотні знаки бачуть всі, а де ж музика? Відповідь елементарна, як і саме запитання: функції цивільного права так же само втілені в законодавчих актах, як і музика в нотних знаках. І подібно тому, як музика відображує динамічні або зовнішні властивості і можливості побудованої в напрямку відповідного жанру системи нотних знаків, так і функції правової галузі відображують зовнішні властивості передбаченої в системі відповідних нормативних актів галузі цивільного права.
Одразу постає запитання: а в чому, власне, полягає понятійна сутність функцій цивільного права?
З методологічної точки зору визначення поняття функцій цивільного права повинне спиратися, по-перше, на загальнофілософське розуміння самого терміна “функція” як цілеспрямованості дії певних систем; по-друге — на загальноправове теоретичне вчення про “функцію права” як певного напрямку правового впливу на ті чи інші суспільні відносини.
Похідність поняття “функції цивільного права” від загальнотеоретичного тлумачення поняття “функція права” взагалі видається цілком закономірним. Адже галузь цивільного права хоча і відносно автономна, але водночас вона є невід’ємною складовою частиною цілісної правової тканини. Тому тлумачення сутністі виконуваної зазначеною правовою галуззю функції тією чи іншою мірою повинне мати дещо споріднений характер з тим, що приховується за загальнотеоретичним феноменом “функції права”, щоправда, за умови врахування відповідної специфіки, щонайменше, предмета та цілей цивільно-правової галузі як регулятора суспільних відносин.
Таким чином, функції цивільного права — це обумовлені предметом та забезпечуваними законодавством цілями правової галузі певні напрямки цивільно-правового впливу на майнові чи особисті немайнові відносини, а також на поведінку учасників цих відносин.
Беручи до уваги те, що цілі галузевого цивільно-правового забезпечення охоплюваних предметом галузі відносин мають дещо багатогранний характер, вони полягають, щонайменше, в правозабезпеченні упорядкованості звичайних, без якихось порушень майнових чи особистих немайнових відносин; правозабезпеченні захисту майнових чи особистих немайнових прав або інтересів у разі їх порушень чи посягань на них; правозабезпеченні відновлення порушених правовідносин; правозабезпеченні ліквідації негативних наслідків правопорушень чи інших дій, пов’язаних з виникненням на боці кредитора певних майнових чи особистих немайнових втрат; правозабезпеченні інформативно-сигнальних попереджень від можливих безпідставних (протиправних) посягань на охоронювані суб’єктивні права і т. ін. У контексті з цим стає можливим здійснення відповідної класифікації функцій цивільного права.
Не претендуючи на вичерпність зазначеної класифікації функцій цивільного права, різновидами останніх уявляються: регулятивна, охоронна, компенсаційна та превентивна.
Сутність регулятивної функції цивільного права полягає в тому, що нею охоплюються відносини, які виникають із актів правомірної, дозволеної і, як правило, корисної діяльності суб’єктів цивільного права. Тому і реалізація зазначеної правової функції здійснюється за рахунок позитивного регулювання відповідних правових відносин щляхом встановлення загальних правил, що створюють правові підстави для можливості здійснення відповідних дій, спрямованих на правомірне досягнення певних юридичних результатів. У даному разі може йтися, наприклад, про різноманітні цивільно-правові договори (купівлі-продажу, підряду, майнового найму і т. ін.) або про відповідні відносини, що виникають внаслідок подій. Зокрема, внаслідок такої події, як смерть громадянина, виникають спадкові правовідносини, що також охоплюються регулятивною функцією цивільного права. Можна вважати, що зазначеною цивільно-правовою функцією охоплюється переважна більшість майнових чи особистих немайнових правовідносин і суб’єкти останніх переважно не зловживають своїми правами і діють правомірним чином.
Однак реальна дійсність свідчить і про те, що зміст майнових чи особистих немайнових правовідносин наповнюється елементами певних правопорушень, різноманітних посягань на охоронювані законом певні суб’єктивні права тощо. В таких випадках постає питання про правове забезпечення захисту порушених суб’єктивних майнових чи особистих немайнових прав. За таких обставин спрацьовує охоронна функція цивільного права.
Останньою охоплюються відносини, що виникають, наприклад, внаслідок невиконання або неналежного виконання цивільно-правових договорів (ст. 203 ЦК) або заподіяння шкоди (глава 40 ЦК) чи інших не пов’язаних з правопорушеннями односторонніх дій (наприклад, глава 41 ЦК).
Сутність охоронної функції цивільного права вбачається в тому, що вона забезпечує саму юридичну можливість захисту порушених суб’єктивних майнових чи особистих немайнових прав, сприяє певній нормалізації порушених майнових чи особистих немайнових відносин. Завдяки останній обставині охоронна функція набуває деякого відновлювального значення.
Досить наближеною до охоронної функції цивільного права, однак не тотожною з нею є цивільно-правова функція, що має назву компенсаційної.
Справа полягає в тому, що сама по собі охоронна функція цивільного права створює лише юридичну передумову захисту порушених суб’єктивних майнових чи особистих немайнових прав. Проте вона безпосередньо не вирішує питань, пов’язаних з необхідністю ліквідації певних негативних наслідків, що можуть мати місце в майновій чи особистій немайновій сфері тієї чи іншої потерпілої особи (кредитора). Адже охоронна функція цивільного права не припускає, що потерпіла, наприклад, від певних протиправних посягань особа стає зобов’язаною вимагати відповідних майнових відшкодувань від правопорушника. Ці вимоги охоплюються правом, а не обов’язком потерпілої сторони. Звичайно, що від зазначених обставин значення охоронної функції не втрачається. Та в разі наміру потерпілої сторони розв’язати проблему ліквідації перенесених нею негативних майнових чи особистих немайнових наслідків (втрат) від правопорушення однієї охоронної функції було б недостатньо. За таких обставин виникає питання не лише правового захисту, а перш за все питання заміни перенесених кредитором майнових чи особистих немайнових втрат на певні майнові блага, з вимогами про стягнення яких кредитор звертається до боржника. З юридичної точки зору заміна втрат, що виникли на боці кредитора, іншими передбаченими законом, договором чи визнаними судом майновими благами вважається компенсацією, а охоплююча її цивільно-правова функція має назву компенсаційної.
Так, відповідно до ст. 203 ЦК в разі неналежного виконання договірного зобов’язання замість не одержаного належного виконання договору боржник повинен компенсувати кредиторові завдані збитки.
Щодо іншої цивільно-правової функції, яка має назву превентивної, то сутність її полягає в такому. За своїм змістом положення цивільного законодавства можуть розглядатися не тільки як джерела цивільного права, а й як джерела певного інформативного значення. Законодавчі акти надаються можливість пізнати певні правила, дозволи, а також заперечення, правовий простір, у межах якого відповідні дії розглядаються як правомірні і за межами якого відповідні дії визнаються протиправними. Тому джерела цивільного права мають відповідне пізнавальне значення, яке полягає в тому, що ще заздалегідь потенційному суб’єкту цивільно-правових відносин стає відомим той чи інший наслідок здійснення дій, що зазнають негативної їх оцінки з боку законодавця. Таким чином, відповідні законоположення набувають попереджувального інформативно-сигнального значення запобіжного засобу своєрідного стимулювання особи утримуватись від певних правопорушень, від посягань на суб’єктивні права інших осіб. Таке значення мають, наприклад, положення статей 203, 440, 4401 ЦК і т. ін.
Підсумовуючи викладене, можна зробити загальний висновок про те, що функції цивільного права становлять собою правові категорії, які відображують елементи змістовної характеристики зазначеної правової галузі і характеризують її в цілому, а тому мають істотне методологічне значення для пізнання явищ, що охоплюються предметом науки цивільного права.
§ 6.
Принципи цивільного права
Принципи цивільного права — це основоположні ідеї, що або висловлені в законі, або випливають з нього, відповідно до яких здійснюється регулювання майнових та особистих немайнових відносин.
Найголовнішим принципом цивільного права є принцип свободи особистості. Згідно з ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Саме цей принцип визначає наперед існування таких принципів цивільного права, як свобода підприємництва та свобода договору. Але принцип свободи особистості має і свої межі, встановлені як в Конституції України, так і в цивільному законодавстві. Відповідно до ст. 68 Конституції України кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободу, честь і гідність інших людей. Цивільне законодавство вимагає від учасників майнових та особистих немайнових відносин поваги до моральних принципів суспільства, забороняє зловживання правами, що належать особі.
Важливе місце в цивільному праві посідає принцип всебічної охорони власності. Основними рисами цього принципу є визнання і закріплення в Конституції України та Законі України “Про власність” багатоманітності форм власності (власність народу України, приватна власність, державна власність, власність адміністративно-територіальних утворень), їх рівність, захист, свобода власності. Власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Він має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може вимагати усунення будь-яких порушень його права і відшкодування завданих цим збитків. Передбачена також відповідальність державних органів за втручання у здійснення власником його правомочностей та видання актів, що порушують право власності. Конституція України в ст. 41 встановила додаткові гарантії захисту права власності. Це право визнається непорушним. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості (наступне повне відшкодування їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану). Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
Разом з тим відповідно до ст. 41 Конституції України використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Принцип юридичної рівності суб’єктів цивільних правовідносин знаходить своє втілення щодо фізичних осіб у визнанні за ними рівної цивільної правоздатності і дієздатності. Що стосується юридичних осіб, то цей принцип відображується у нормах, що визнають за ними рівні можливості їх участі в цивільних правовідносинах та рівну відповідальність за порушення своїх обов’язків.
Принцип свободи підприємницької діяльності закріплено як в ст. 42 Конституції України, так і в Законі України “Про підприємництво”. Згідно з цим принципом кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Вони мають,зокрема, право вільно обирати види діяльності, залучати на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майно та кошти юридичних осіб і громадян, наймати працівників.
Істотне значення має принцип свободи договору. Сутність цього принципу полягає в тому, що сторони є вільними як у виборі контрагента, так і у визначенні умов договору із врахуванням чинного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості. У випадках, передбачених законом, у суспільних інтересах дія цього принципу може обмежуватися.
Система цивільного права — це структура галузі права, яка характеризується внутрішньо узгодженою єдністю і одночасно диференціацією її елементів. Елементами цієї структури є юридичні норми, інститути та підгалузі, розміщені у певній логічній послідовності.
Цивільно-правовий інститут — це певні групи цивільно-правових норм, що регулюють однорідні відносини. Наприклад, норми, що регулюють відносини, які виникають із договору купівлі-продажу, складають інститут купівлі-продажу.
Сукупність юридичних інститутів, які регулюють однорідні відносини, складають підгалузь. Наприклад, така підгалузь цивільного права, як право власності, об’єднує декілька юридичних інститутів, які в цілому регулюють відносини власності.
Сучасна система цивільного права має загальну та спеціальну (особливу) частини.
Загальну частину становлять норми та інститути про суб’єктів та об’єкти цивільного права, угоди, представництво і довіреність, позовну давність. Ці норми та інститути є загальними у тому розумінні, що вони рівною мірою стосуються інститутів і підгалузей, що складають спеціальну (особливу) частину.
Спеціальна (особлива) частина складається з таких інститутів та підгалузей: право власності; загальні положення про зобов’язання; окремі види зобов’язань; авторське право; право на відкриття, винахід, корисну модель, промисловий знак для товарів і послуг, раціоналізаторську пропозицію; спадкове право; правоздатність іноземних громадян та осіб без громадянства; застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів.
Систему цивільного права як галузі права слід відрізняти від системи кодексів та інших кодифікованих актів, які є лише зовнішньою формою цивільного права.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА
§
1. Поняття цивільного законодавства та його структура
Якщо цивільне право — це система цивільно-правових норм, то цивільне законодавство — це система нормативних актів, в яких знайшли свій вираз цивільно-правові норми. Таким чином, цивільне законодавство — це форма вираження цивільного права як галузі права.
Цивільне законодавство має свою структуру, елементами якої є закони і декрети Кабінету Міністрів України, котрі мають силу закону, а також підзаконні нормативно-правові акти.
Закони — це нормативні акти, прийняті Верховною Радою України, яка за ст. 75 Конституції України є єдиним органом законодавчої влади України. Серед законів найважливіше місце посідає чинний Цивільний кодекс, затверджений Верховною Радою 18 липня 1963 р.1 Норми ЦК були розраховані на регулювання майнових і особистих немайнових відносин в умовах планової директивної економіки. Перехід від планової директивної економіки до економіки ринкової обумовив необхідність прийняття низки законів, спрямованих на регулювання майнових і особистих немайнових відносин у нових умовах. Йдеться про закони України від 27 березня 1991р. “Про підприємства в Україні”2; від 7 лютого 1991р. “Про підприємництво”3; від 7 лютого 1991р. “Про власність”4; від 19 вересня 1991р. “Про господарські товариства”5; від 2 жовтня 1992 р. “Про заставу”6; від 18 червня 1991р. “Про цінні папери і фондову біржу”7; від 10 квітня 1992 р. “Про оренду майна державних підприємств і організацій” (в редакції від 14 березня 1995р.)8 та ін.
Законом України від 19 грудня 1992 р.1 Кабінету Міністрів України до 20 травня 1993р. були делеговані повноваження видавати декрети у сфері законодавчого регулювання з питань, зокрема, щодо відносин власності, підприємницької діяльності, кредитно-фінансової системи. Ці декрети мають силу закону. Серед них, наприклад, декрети від 15 грудня 1992 р. “Про управління майном, що є у загальнодержавній власності”2; від 31 грудня 1992 р. “Про впорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств”3.
Елементами структури цивільного законодавства, як вже відзначалось, є підзаконні акти. Серед них перш за все слід назвати укази і розпорядження Президента України.
Відповідно до
ч. 3 ст. 106 Конституції України Президент України на основі та на виконання
Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими
до виконання на території України4.
Кабінет Міністрів України згідно зі ст. 117 Конституції України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання. Кабінет Міністрів приймає значну кількість постанов і розпоряджень з широкого кола питань, пов’язаних з регулюванням майнових і особистих немайнових відносин, учасниками яких можуть бути як організації, так і громадяни.
Серед підзаконних актів значне місце належить відомчим нормативним актам, тобто нормативно-правовим актам міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Підзаконними слід визнати і нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, оскільки вони згідно зі ст. 135 Конституції України не можуть суперечити Конституції України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.
Органами місцевого самоврядування у межах своєї компетенції теж можуть прийматися відповідні рішення, спрямовані на регулювання майнових і особистих немайнових відносин.
Наявність значної кількості підзаконних актів, у тому числі й відомчих, обумовлює необхідність як скорочення їх обсягів, так і їх узгодженості.
Відповідно до ч. 3 ст. 117 Конституції України нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом. Такий закон до цього часу ще не прийнято, тому до його прийняття згідно з Указом Президента України від 3 жовтня 1992 р. нормативні акти міністерств, інших органів державної виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, які зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації відповідно до положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р.1 Згідно з цим положенням державну реєстрацію нормативних актів міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, органів господарського управління і контролю здійснює Міністерство юстиції України, а нормативних актів органів господарського управління і контролю — відповідні управління юстиції державних адміністрацій.
До структури цивільного законодавства входить і локальне законодавство. Йдеться про санкціоновані державою статути господарських товариств і об’єднань, громадських об’єднань.
Отже, цивільне законодавство має два рівні (закони та підзаконні акти), а підзаконні акти, у свою чергу, теж мають декілька рівнів. Саме через це постає питання про визначення ядра цивільного законодавства. Таким ядром має бути ЦК. Оскільки чинний ЦК не пристосований до регулювання відносин, що складаються в умовах ринкової економіки, він не може повною мірою виконувати функцію ядра цивільного законодавства. Через це постало питання про здійснення нової кодифікації законодавства і розробку нового ЦК, який би став його дійсним ядром.
§
2. Нова кодифікація цивільного законодавства України
Необхідність нової кодифікації цивільного законодавства виникла ще за часів існування СРСР. Це було пов’язано з реформуванням економічних відносин, переходом від директивної економіки до економіки ринкової.
31 грудня 1991 р. Верховна Рада Союзу РСР прийняла нові Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік, які мали вступити в дію з 1 січня 1992 р.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла постанову про проголошення незалежності України1. З цього часу на території України могли діяти виключно її Конституція, закони, постанови Уряду та інші акти республіканського законодавства. Таким чином, нові Основи вже не могли діяти на території України. Більш того, припиняли дію і старі Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік, затверджені Верховною Радою Союзу РСР 8 грудня 1961 р2.
З огляду на те, що відносини між організаціями по поставках продукції і капітальному будівництву, відносини по державних закупках сільськогосподарської продукції, відносини організацій залізничного, морського, річкового, повітряного, трубопроводного траспорту, зв’язку і кредитних установ з клієнтурою і між собою, відносини по державному страхуванню, відносини, які виникли у зв’язку з відкриттями, винаходами і раціоналізаторськими пропозиціями, за часів Союзу РСР регулювались виключно законодавством Союзу РСР, 12 вересня 1991 р. Верховна Рада України прийняла постанову3, відповідно до якої на території України мають застосовуватись законодавчі акти Союзу РСР, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України.
Виникла нагальна необхідність проведення кодифікації цивільного законодавства незалежної України. Ця робота в серпні 1996 р. була завершена, і проект нового Цивільного кодексу України передано до Верховної Ради України. 5 червня 1997 р. Верховна Рада України прийняла його у першому читанні1. Таким чином, була схвалена його концепція. Концептуальними положеннями проекту нового Цивільного кодексу України є такі.
По-перше, Цивільний кодекс має забезпечити нормальне функціонування і розвиток саме громадянського суспільства, тобто самостійної, незалежної від держави системи відносин між юридично вільними і рівноправними партнерами в усіх сферах життя людини, включаючи, безумовно, і підприємництво. Самостійність, незалежність, ініціативність приватного життя можна забезпечити лише за умови визнання природного, об’єктивного, наднормативного характеру цивільних прав як прав, що постають із самого житття. Саме тому майнові та немайнові відносини, які ґрунтуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, що становить предмет цивільно-правового регулювання і основу громадянського суспільства, регулюються у проекті Цивільного кодексу за такими принципами: недопустимість свавільного втручання у сферу особистого життя фізичної особи; недопустимість позбавлення права власності, крім випадків, передбачених законом; свобода підприємництва; свобода договору; судовий захист будь-якого цивільного права в разі його порушення; справедливість, розумність та добросовісність.
З огляду на це проект Цивільного кодексу — це кодекс приватного життя, або кодекс громадянського суспільства.
По-друге, найважливішим концептуальним моментом є розроблення нового кодексу як кодексу приватного права. Цим підтверджується природний, об’єктивний поділ права на приватне і публічне. Цей поділ відбиває і підтверджує те, що громадянське суспільство не повинно зливатися з державою в єдине ціле. Діалектика відносин громадянського суспільства і держави позначається і на діалектиці відносин приватного і публічного права. Саме тому у проекті майже немає регламентації публічно-правових відносин.
По-третє, розробники проекту дійшли висновку про недоцільність створення дуалізму приватного права і необхідність створення нового Цивільного кодексу як єдиного кодифікованого акта приватного права, який би на єдиних засадах регулював майнові та особисті немайнові відносини, незалежно від того, в якій сфері вони виникають та існують. Саме тому приватно-правові відносини у сфері підприємництва, використання землі та житла розглядаються як цивільно-правові. Сімейні відносини також мають регулюватися приватним правом.
По-четверте, питання про поширення дії нового Цивільного кодексу як кодексу приватного права на державну сферу економіки вирішено в проекті таким чином. Юридичні особи поділяються на юридичних осіб приватного і юридичних осіб публічного права. Правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюється не приватним, а публічним законом. Отже, юридичні особи публічного права перебувають за рамками проекту. Але якщо юридична особа публічного права вступає у майнові або особисті немайнові відносини, які становлять предмет регулювання Цивільного кодексу, то в такому разі на її участь у цивільно-правових відносинах повністю поширюється його дія.
По-п’яте, оскільки історично в Україні існує пандектна система розташування нормативно-правового масиву, розробники проекту саме її взяли за основу. До складу цивільного законодавства разом із Цивільним кодексом повинні входити й інші нормативно-правові акти — закони, укази Президента, постанови Кабінету Міністрів України. Для стабілізації цивільного законодавства мається на меті передбачити правило, згідно з яким всі закони, що містять інші положення, не перебачені ЦК, набувають чинності лише після внесення відповідних поправок до ЦК.
Нарешті, слід підкреслити, що розробники проекту виходили з того, що необхідно зберегти всі положення чинного ЦК, які витримали випробування часом і здатні регулювати цивільні відносини.
Головними структурними елементами проекту є відповідні книги. Цивільний кодекс складається з таких восьми книг:
Книга І — Загальна частина.
Книга ІІ — Особисті немайнові права фізичних осіб.
Книга ІІІ — Речеве право.
Книга ІV — Право інтелектуальної власності.
Книга V — Зобов’язальне право.
Книга VІ — Сімейне право.
Книга VІІ — Спадкове право.
Книга VІІІ — Міжнародне приватне право.
Названі книги охоплюють 116 глав та 1621 статтю.
§ 3. Дія
цивільного законодавства
Розглядаючи питання про дію цивільного законодавства, слід зупинитися на дії законодавства у часі, просторі та за колом осіб.
Вирішити питання про дію цивільного законодавства у часі — це означає встановити момент вступу його в дію і момент припинення його дії.
Відповідно до ст. 94 Конституції України закон набирає чиності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.
Нормативно-правові акти Верховної Ради України і Президента України набирають чинності через десять днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.
Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо більш пізній строк набрання ними чинності не передбачено в цих актах. Акти Кабінету Міністрів України, які визначають права і обов’язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях.
Офіційними друкованими виданнями згідно з Указом Президента України від 10 червня 1997 р. є: “Офіційний вісник України”, “Відомості Верховної Ради України”, газета “Урядовий кур’єр”.
Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом згідно зі ст. 57 Конституції України, є нечинними.
За загальним правилом закони та інші нормативно-правові акти діють на майбутнє і не мають зворотної дії в часі. З цього правила є винятки. Стаття 58 Конституції містить правило про те, що закони та інші нормативно-правові акти мають зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.
Припинення дії законів та інших нормативно-правових актів настає у випадках, коли спливає строк, на який вони приймалися, при прямому скасуванні їх дії, а також у випадках прийняття нового закону або іншого нормативно-правового акта, які по-іншому регулюють ті ж самі відносини.
Закони та інші нормативно-правові акти діють на всій території України і поширюються на всіх осіб. Таким є загальне правило про дію цивільного законодавства у просторі та за колом осіб. Але залежно від виду та характеру зазначених актів вони можуть поширюватись не на всю територію України, а на її певну частину, а так само не на усіх осіб, а тільки на певне коло осіб.
Особи однієї держави можуть перебувати в майнових та особистих немайнових відносинах з особами іноземної держави. Виходячи з цього, згідно зі ст. 11 Цивільно-процесуального кодексу України1 суд у випадках, передбачених законом, застосовує норми права інших держав. Колізійні норми, які вказують на те, норми якої держави підлягають застосуванню у відносинах з іноземним елементом, вміщені у розділі VIII чинного ЦК “Правоздатність іноземних громадян та осіб без громадянства. Застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів”.
§
4. Заповнення прогалин у чинному цивільному законодавстві
Прогалини в чинному цивільному законодавстві можуть мати місце з різних причин, але їх наявність не може бути підставою для відмови у вирішенні питань, що виникли, правозастосовними органами, в тому числі судами. Саме це потребує наявності відповідних засобів для заповнення прогалин у цивільному законодавстві. Безумовно, найкращим засобом заповнення прогалин у законодавстві є нормотворча діяльність, тобто діяльність відповідних оргнів, спрямована на розроблення та прийняття законодавчих актів. Є й інший засіб тимчасового заповнення прогалин у цивільному законодавстві. Йдеться про використання правозастосовними органами при вирішенні цивільно-правових питань аналогії закону і аналогії права. Можливість використання аналогії закону і аналогії права випливає із змісту ст. 4 ЦК, згідно з якою цивільні права і обов’язки виникають з підстав, передбачених законодавством, а також з дій громадян і організацій, які хоч і не передбачені законом, але в силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і обов’язки.
Сутність аналогії закону полягає в тому, що до відповідного відношення застосовуються норми цивільного законодавства, які регулюють аналогічні відносини. Що ж до випадків застосування аналогії закону судом, то її сутність викладено у ст. 11 ЦПК, згідно з якою в разі відсутності закону, що регулює спірні відносини, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини.
Для застосування аналогії закону відповідний орган мусить бути, по-перше, впевненим у тому, що існує прогалина в чинному законодавстві, тобто за своєю сутністю відносини підлягають правовому нормуванню, але немає чинного закону, яким би ці відносини регулювалися. По-друге, правозастосовний орган мусить відшукати норму чинного закону, яка б регулювала аналогічні (схожі) відносини. При цьому такі норми мають належати до загальних норм цивільного законодавства, оскільки спеціальні норми не можуть застосовуватися за аналогією.
При застосуванні аналогії закону правозастосовний орган у відповідному документі (наприклад, судовому рішенні) зобов’язаний вказати, що він застосовує аналогію закону, і зробити посилання на конкретну норму (норми) чинного закону.
В разі, коли в законодавстві України немає і норми, що регулює аналогічне відношення, правозастосовний орган за наявності прогалини у цивільному законодавстві мусить застосувати аналогію права.
Сутність аналогії права полягає в тому, що відповідний правозастосовний орган при вирішенні питання повинен виходити із загальних начал, принципів і змісту законодавства України, вимог справедливості, добросовісності та розумності.
Відповідно до ст. 40 Закону України від 5 червня 1981 р. “Про судоустрій України”1. Верховний Суд України вивчає і узагальнює судову практику, аналізує судову статистику і дає керівні роз’яснення судам з питань застосування законодавства, що виникають при розгляді судових справ, які є обов’язковими для судів, інших органів і посадових осіб, що застосовують закон, з якого було дано роз’яснення.
Аналогічна норма міститься і у ст. 12 Закону України від 4 червня 1991 р. “Про арбітражний суд”2. Керівні роз’яснення Вищого арбітражного суду України теж є обов’язковими для судів та учасників господарських правовідносин, що застосовують законодавство, з якого було дано роз’яснення.
За своєю сутністю керівні роз’яснення вищих судових інстанцій України є тлумаченням чинного законодавства, яке підлягає застосуванню судовими органами, і ці положення не можуть розглядатися як джерело права1.
Цивільні відносини звичайно регулюються нормами законодавства або угодою сторін. У тих же випадках, коли ці відносини, що складаються у сфері підприємництва, не врегульовані законодавством або угодою сторін, вони можуть регулюватися звичаями ділового обороту.
Звичай ділового обороту — це правило поведінки, яке не передбачене актами законодавства, але є усталеним і таким, що широко застосовується у певній сфері підприємництва.
Звичай ділового обороту, що суперечить цивільному законодавству або договору, застосуванню не підлягає.
Норми моралі самі по собі теж не є джерелом права, але їх роль при застосуванні цивільно-правових норм не можна зменшувати, оскільки відповідно до вимог чинного законодавства при здійсненні прав і виконанні обов’язків суб’єкти права повинні виконувати не тільки закони, а й моральні принципи суспільства.
У тих випадках, коли норми моралі закріплюються в нормативних актах, які входять до складу цивільного законодавства, вони стають правовою (юридичною) нормою і джерелом права.
НАУКА ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА
§
1. Поняття і предмет цивільного права як науки
Вивчення цивільного права не вичерпується його пізнанням лише як регулятора суспільних відносин, галузі матеріального права чи галузі законодавства. Це було б навіть невиправданим, оскільки поза увагою залишилась би ще одна істотна площина зазначеної галузі — її науковий аспект, в тому розумінні, що вона є не тільки галуззю суто матеріально-правовою, а й науковою, тобто галуззю правової науки.
Розглядаючи цивільне право в цьому аспекті, слід відзначити, що на відміну від галузі цивільного права, яке регулює майново-вартісні та особисті немайнові відносини, наука цивільного права (цивілістична наука) регулювання тих чи інших відносин не здійснює і мети такої не переслідує. Мета цивілістичної науки інша — пізнавальна. Навпаки, цивільно-правова галузь, регулюючи соціальні зв’язки, сама по собі, зрозуміло, ніякої пізнавальної та іншої теоретичної діяльності не здійснює і здійснювати не може.
Однак це зовсім не означає, що між регулятором суспільних відносин — галуззю цивільного права і наукою цивільного права існує якась протилежність. Навпаки, між зазначеними категоріями є найтісніший взаємний зв’язок. Проте їх ототожнення буде завжди помилковим. Співвідношення між ними полягає в тому, що йдеться про два різні аспекти того, що приховується за поняттям цивільного права. Дослідження взаємозв’язку науки і права з гносеологічної точки зору свідчить про те, що зазначена галузева юридична наука розглядає галузь цивільного права як один із елементів свого предмета пізнання. І тут наука відіграє роль активного “пізнавального” фактора, а її об’єкт пізнання (галузь права) ніякої активності не набуває. Проте саме “пасивність” об’єкта пізнання (галузі права) обумовлює назву науки як галузевої.
Таким чином, розглядаючи науку в порівнянні з правом, можна зробити висновок про те, що цивільно-правова наука, нічого не регулюючи, пізнає право і його регулюючий вплив на суспільні відносини, що виникають в тій чи іншій сфері соціального життя.
Водночас, розглядаючи науку і право з огляду на існуючий між ними соціально-динамічний зв’язок, слід підкреслити, що правова галузь активно впливає на розвиток науки. Наприклад, розробка і прийняття новітнього законодавства завжди викликали і викликають посилення творчої діяльності, завдяки чому наука набувала подальшого розвитку.
З іншого боку, не слід вважати, що наука цивільного права розвивається виключно в фарватері законодавчої чи правозастосовної практики. Відповідні досягнення цивілістичної науки у вивченні фактів реальної дійсності, стану законодавства і практики його застосування сприяють розвиткові галузі цивільного права і законодавства, допомагаючи законодавцеві виявити і усунути недоліки в правовому регулюванні, встановити соціально адекватні сучасним суспільним відносинам правові норми і інститути.
Тобто можна відмітити, що між наукою цивільного права і відповідною їй за назвою правовою галуззю існує не тільки взаємний зв’язок, а й взаємодія. Тому з’ясування понятійної суті науки цивільного права має також практичне значення.
Як галузь правознавства цивілістична наука може розглядатися в двох аспектах. З одного боку, це сфера людської діяльності, функцією (напрямком) якої є вироблення і використання теоретично систематизованих знань про відносини, що складають предмет цивільно-правового регулювання, спрямована на здобуття нових знань та їх використання в законодавчій, правозастосовній, господарській, підприємницькій практиці тощо. З іншого боку, цивілістична наука уявляється як елемент змісту правової культури суспільства. І в цьому розумінні вона є не що інше, як своєрідна скарбниця, система знань про явища цивільно-правового значення. Це система знань про саму сутність правової галузі, її особливості, цивільно-правові форми і зміст суспільних зв’язків тощо. Зазначені знання тісно пов’язані зі специфікою предмета цивільно-правового регулювання суспільних відносин.
Тому в цілому науку
цивільного права можна визначити як систему знань про закономірності
цивільно-правового регулювання суспільних відносин, яка вивчає соціальний зміст
і форму цього регулювання майнових і особистих немайнових відносин в їх
становленні, розвитку і дії, формулюючи здобуті знання у вигляді
цивільно-правових категорій та ідей.
Розкриваючи зміст цього визначення, необхідно підкреслити, що як система знань цивілістична наука вивчає не тільки норми спорідненої з нею правової галузі, а й врегульовані цими нормами суспільні відносини; практику застосування цивільного законодавства; юридичні факти; цивільні правовідносини; юридичну техніку1; результати аналізу й узагальнення практики застосування цивільних норм2 тощо. І це зрозуміло. Наприклад, зв’язок цивілістичної науки з юридичною практикою (особливо практикою роботи загального суду, арбітражного суду, а також інших органів, що застосовують норми права) є безперечним. І цей зв’язок багатоплановий.
Наука своїми теоретичними дослідженнями відчутно допомагає юридичній практиці точніше з’ясовувати і застосовувати норми чинного права.
Монографічні дослідження, присвячені окремим правовим інститутам, наукові статті, в яких узагальнюється практика з тих чи інших найважливіших категорій цивільних прав, освічують шлях практиці застосування норм цивільного законодавства. Наприклад, такі праці, як “Возмещение вреда, причиненного источником повышенной опасности” (О. А. Красавчиков, 1966); “Имущественная ответственность за неправильные действия должностных лиц” (В. Т. Нор, 1974); “Повышение роли гражданско-правовой ответственности в охране прав и интересов граждан и организаций” (Я. Н. Шевченко, А. А. Собчак, В. В. Луць, Д. В. Боброва, М. И. Штефан, 1988); “Розвиток права власності громадян в Україні” (О. В. Дзера, 1996); “Цивільно-правові засоби захисту прав споживачів (покупців)” (Л. М. Іваненко, 1998); “Зобов’язальне право” (за ред. О. В. Дзери, 1998) та ін., не тільки є внеском у розвиток самої науки, а й мають досить вагоме практичне значення, оскільки сприяють адекватному розумінню ключових інститутів чинного законодавства з боку правознавців-практиків, а отже, і безпомилковій реалізації цих інститутів.
Разом з тим юридична практика не тільки сприймає теорії, уявлення та наукові ідеї, що розробляються цивілістичною наукою. Вона також узагальнює застосування чинного законодавства при розгляді цивільних спорів з справ відповідних категорій правозастосування. При цьому практика майже завжди стикається з необхідністю теоретичного осмислення результатів узагальнень власного правозастосування.
Маються на увазі перш за все узагальнення, здійснювані, наприклад, Верховним Судом України та Вищим арбітражним судом України. В керівних роз’ясненнях цих судових органів міститься чимало розсудів, що мають теоретичне значення, оскільки при цьому з’ясовуються питання не тільки про те, як, а й чому саме так слід чи не слід застосовувати норми цивільного права.
Характерним у цьому відношенні може бути, наприклад, положення, що міститься в п. 9 роз’яснень президії Вищого арбітражного суду України від 12 травня 1995р. № 02-5/45 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням недійсними актів державних податкових інспекцій та зворотним стягненням списаних ними у безспірному порядку сум”. Тут наводиться, зокрема, судження про те, що “чинне законодавство не передбачає винятків щодо поширення позовної давності на вимоги про визнання недійсними актів державних органів. Тому до позовів про визнання недійсними актів державних податкових інспекцій слід застосовувати загальний строк позовної давності, тобто три роки”1.
Можна навести чимало подібних прикладів також з відповідних постанов Верховного Суду України. Тому не виникає сумнівів, що керівні роз’яснення вищих судових органів України багато в чому мають творчий, тобто науковий, характер.
Все це створює передумови для висновку про те, що цивілістична наука не тільки пов’язана і взаємодіє з правозастосовною практикою, а й має з нею елементи єдності. Більш того, сама наука чи не найголовнішою вбачає для себе мету, пов’язану з вирішенням проблем, що мають практичне значення.
Можна було б продовжити перелік обставин, які характеризують цивілістичну науку в цілому, але й наведених досить для того, щоб упевнитися в тому, що наука, про яку йдеться, надзвичайно різнобічне, багатоманітне і складне явище, що в свою чергу безпосередньо позначається на самому предметі цієї галузі правознавства.
З викладеного неважко помітити, що наука цивільного права не створюється сама з себе, а, найскоріше, є наслідком пізнання законів і різноманітних соціальних явищ. Звичайно, вона не позбавлена і власних проблем, бо з розширенням та поглибленням уявлень про оточуючу її дійсність виникає потреба в переосмисленні тих чи інших суто теоретичних напрацювань, які раніше вважалися безсумнівними.
Для прикладу візьмемо хоча б проблему вини в цивільному праві. Деякий час існувала ситуація, коли серед учених-цивілістів були, можна так сказати, виключно одностайними погляди на вину як на суб’єктивне ставлення особи до своїх дій і можливих негативних їх наслідків. Але змінилась соціально-економічна ситуація. З’явилися суб’єкти господарських відносин ринкового типу. Деякі юридичні особи стали визнаватися власниками майна. І якщо хтось це майно протиправно пошкодив, то для його власника найчастіше байдуже, яким саме було у заподіювача шкоди ставлення до власної поведінки та її наслідків. Зацікавленість власника в подібних ситуаціях полягає в одному — у відшкодуванні заподіяної шкоди. Тому цивілістичну думку стало занепокоювати питання: а чи сумісне з традиційною цивілістичною думкою існуюче в науці ставлення до вини як до суб’єктивного ставлення правопорушника до своїх дій та їх наслідків? І, мабуть, настав час і існують всі підстави для перегляду психологічної конценції вини в цивільному праві.
Тобто можна сказати, що багатоманітність і різнобічність науки, про яку йдеться, обумовлені тим, що все те, чим ця наука займається (вивчає), є надзвичайно багатоманітним і різнобічним.
Питання про те, чим займається наука, — це питання про її предмет. І якщо питання предмета цивільного права як регулятора суспільних відносин означає що саме, які саме відносини зазначена правова галузь регулює, то стосовно предмета цивілістичної науки воно буде означати, а що саме ця наука вивчає.
В широкому розумінні слова предмет науки — “це сукупність явищ, які повинна вивчати дана наука у вирішенні своїх завдань і досягненні цілей, поставлених практикою”1.
Стосовно предмета цивільно-правової науки перш за все цілком зрозумілим є те, що вона не займається розпізнаванням самих речей, юридичних чи фізичних осіб, а вивчає насамперед суспільні відносини, що можуть виникати з участю зазначених осіб з того чи іншого приводу. Різновидом суспільних відносин є цивільно-правові відносини, що складають один із елементів предмета галузі науки і являють собою одну із форм існування суспільних відносин.
Суспільні відносини, що регулюються цивільно-правовою галуззю і водночас вивчаються спорідненою з нею наукою, диференцюються на майнові та особисті немайнові відносини.
Як предмет елемента науки зазначені відносини досліджуються на рівні монографічних творів та інших наукових джерел. Слід відмітити, що це один із найскладніших напрямків наукових досліджень.
Через пізнанння відносин, що складають предмет цивільно-правового регулювання, цивілістична наука займається дослідженням самої одноіменної з нею правової галузі. Проте не слід думати, що наука є дзеркальним відображенням системи галузевих правових норм. Стосовно останніх наука формує систему теоретичних обстежень, правових ідей, понять, а також знань про закономірності цивільно-правового регулювання суспільних відносин.
Відомо, що наука цивільного права вивчає цивільно-правові відносини і норми не тільки в їх статичному стані, а й в аспекті їх динаміки і розвитку. Тому до предмета цієї галузі правознавства належить вивчення практичного застосування цивільно-правових норм. Інтерес до судової, судово-арбітражної правозастосовної практики з боку цивільно-правової науки обумовлений об’єктивними причинами. Однією з найголовніших з них видається об’єктивна потреба науки у з’ясування питань, що виникли на порядку денному із глибини реальної дійсності, а не з логіки людського мислення. Вирішення таких питань сприяє адекватному додержанню наукою певних напрямків досліджень проблем, наукове розв’язання яких максимально сприяло б задоволенню потреб практики.
Вивчаючи правовідносини і цивільно-правові норми в розвитку, тобто в їх виникненні, зміні і припиненні, наука виходить з того, що завжди існує потреба у з’ясуванні також самих підстав, завдяки яким відбувається динамічний розвиток цивільно-правових явищ. Для науки завжди існує потреба у з’ясуванні самої сутності, наприклад, не тільки цивільно-правових відносин, а й причин їх виникнення, зміни чи припинення. Тому до складових частин предмета цивільно-правової науки належать також юридичні факти (дії, події тощо).
Таким чином, предмет
цивільно-правової науки складають майнові та особисті немайнові
відносини, що регулюються цивільним правом, а також галузь цивільного права як
система норм та інститутів, практичний досвід застосування цивільно-правових
норм і юридичні факти.
Розкриваючи зміст наведеного визначення предмета цивілістичної науки, слід звернути увагу на те, що цей предмет має дві сторони: “фактичну” і “юридичну”. З “фактичної” сторони він охоплює майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються галуззю цивільного права; а з “юридичної” — норми та інститути цивільного права, джерела цивільного права, правозастосовну практику, юридичні факти.
Як результат пізнання свого предмета наука цивільного права становить величезну суму галузевих правових знань, які хоча б за своїм кількісним показником мають характер систематизованих, а не хаотичних.
Виходячи з елементів предмета цивільно-правової науки, можна зробити висновок про те, що її система в основному збігається з системою правової галузі, яку ця наука вивчає. Однак систему науки і систему права не слід ототожнювати, оскільки система науки знає такі розділи, яких немає і бути не може в системі цивільного законодавства.
По-перше, система науки за своїми контурами і підрозділами значно багатіша і різноманітніша, ніж система галузі права. Наука цивільного права вивчає не тільки окремі правові норми та інститути цивільного права, з яких складається зазначена галузь, а також правові відносини та практику застосування законодавства і сам закон (відповідні розділи науки про цивільно-правові відносини, джерела права, поняття, систему, предмет цивільного права тощо).
По-друге, система науки багатіша спорідненої з нею галузі права тим, що вона вивчає чинне цивільне законодавство в розвитку і у порівнянні з тим, яким воно було в Україні в минулому.
По-третє, система науки містить підрозділи, які до законодавства взагалі не належать, а є суто теоретичними (наприклад, вчення про поняття, предмет та методологію науки цивільного права; співвідношення цивілістичної науки з загальною теорією права тощо).
У своїх найбільш загальних контурах і підрозділах система науки цивільного права охоплює теоретичні положення про предмет, метод, джерела цивільного права, цивільно-правові відносини, суб’єктів та об’єкти цивільного права, угоди, представництво, позовну давність.
Серед найважливіших підрозділів цивільно-правової науки — вчення про речеві права, зобов’язання, авторське та патентне право, спадкове право.
§
2. Методи дослідження науки цивільного права
Цивілістична наука, як і кожна інша, має власну відповідь не тільки на запитання про те, що вона вивчає, а й на те, як вона це робить, тобто які саме методи використовуються наукою цивільного права в досягненні нею своїх пізнавальних цілей.
Метод (від грец. meqodos) — спосіб пізнання дійсності, спосіб дослідження явищ природи і суспільного життя. Цей термін набув значного поширення в дослідницькій практиці різноманітних напрямків, починаючи з філософії і закінчуючи галузевими науками, зокрема юриспруденцією, в тому числі її структурним підрозділом — цивільно-правовою наукою.
Сучасне загальнонаукове визначення методу в юриспруденції істотно не відрізняється від первісного (meqodos) і тим більше від загальнофілософського, з огляду на те, що метод — це прийоми, способи, підходи, інші різноманітні можливі заходи, які використовуються наукою для здійснюваного нею пізнання свого предмета з метою одержання певних наукових результатів. Методам присвячені цілі вчення, які мають загальну назву — методологія.
Власне кажучи, пізнання методів дослідження не менш важливе, ніж пізнання предмета дослідження. Адже від з’ясування того, якими методами здобувалися ті чи інші наукові результати (знання), щонайменше залежатиме достовірність цих результатів (знань), довіра до них. У порівняльному значенні залежність якості здобутих знань або наукових результатів від того, за допомогою яких саме методів вони здобуваються, майже така ж, як і якість якогось оброблюваного фізичного тіла прямо залежить не тільки від майстерності обробника, а й від того, якими “робочими інструментами” він користувався.
Слід підкреслити, що набір способів, прийомів чи підходів у дослідницькій справі ніколи не буває довільним: він визначається, по-перше, цілями і завданнями, які стоять перед відповідною правовою наукою; по-друге, рівнем пізнаних можливостей суспільних наук; по-третє, рівнем розвитку і пізнаних можливостей загальної теорії і права; нарешті, рівнем розвитку і можливостей теорії самого цивільного права.
Таким чином,
враховуючи викладене, галузеве визначення методів дослідження, що
використовуються наукою цивільного права, вбачається в тому, що це сукупність
(комплекс) різноманітних прийомів, способів, підходів, інших можливих засобів,
які обумовлені предметом науки цивільного права і визначені досягненнями
суспільних наук (перш за все філософії), загальної теорії держави і права,
власне теорії цивільного права і використовуються для пізнання його предмета,
цивільного законодавства і врегульованих ним майнових та особистих немайнових
відносин з метою одержання відповідних наукових результатів.
З наведеного визначення поняття методів наукового пізнання цивільно-правових явищ, що охоплюються предметом науки цивільного права, можна зробити висновок про те, що ці методи характеризуються певною різноманітністю як за рівневими, так і за своїми змістовними ознаками, а це створює об’єктивну передумову та необхідність їх класифікації.
Виходячи з того, що, перебуваючи у складі правової науки взагалі, наука цивільного права водночас охоплюється і загальним поняттям суспільних наук, не викликає сумнівів методологічна підпорядкованість вивчення цивільно-правових явищ загальнонауковим методам, що використовуються для пізнання соціально-суспільних явищ взагалі. І оскільки для пізнання явищ суспільного життя загальну методологічну основу створює філософія, то останній належить основоположне методологічне значення і стосовно вивчення різновиду суспільних явищ — цивільно-правових.
До загальнонаукових філософських методів, що використовуються наукою цивільного права, в першу чергу слід віднести методи: матеріалістичної діалектики, історико-правового та критичного аналізу, переходу кількості в якість, конкуренції протилежностей та ін.
Загальнонауковим філософським методом дослідження є діалектичний, який вважається найбільш поширеним у науці цивільного права. І це зрозуміло. Адже йдеться про використання галузевою правовою наукою філософського вчення про загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення. Як загальнонауковий метод наукового пізнання цивільно-правових явищ матеріалістична діалектика спирається на закони матеріальної єдності світу, універсальності взаємозв’язку предметів і явищ, залежності одного явища від іншого, відображує загальні закономірності наукового пізнання, які регламентують всі його етапи, починаючи з нагромадження емпіричних фактів і закінчуючи одержанням нових теоретичних знань.
Завдяки матеріалістичній діалектиці наука цивільного права стає спроможною досягти свої пізнавальні цілі стосовно, наприклад, цивільно-правової майнової відповідальності, значення якої є похідним не лише від уявлень про правову відповідальність, а й від уявлень про відповідальність соціально-економічну. Навряд чи було б можливим дослідження і такого цивільно-правового інституту, як інститут власності, тільки з правових позицій, але без урахування економічного аспекту власності як передумови виникнення однойменних правових відносин і т. ін.
Поряд з методом матеріалістичної діалектики у вивченні цивільно-правових явищ суттєве значення належить методу історико-правового аналізу.
Ідея історизму в пізнавальній діяльності людей засновувалась, як відомо, ще в давні часи і знаходила своє відображення в думках про становлення чогось як процесу зародження певних можливостей і перетворення останніх у відповідну реальну дійсність. Доцільність і необхідність використання методу історико-правового аналізу наукою цивільного права обумовлені тим, що в світі існує не тільки універсальний взаємозв’язок між відповідними фактами, а й відповідна історико-хронологічна послідовність, певна соціально-економічна і політична обумовленість виникнення цих фактів, власне як і виникнення самого цивільного права.
Справа тут полягає не тільки в тому, що навіть з’ясування (тлумачення) змісту законодавчої волі, відображеної в тих чи інших цивільних законодавчих актах, потребує історико-правового підходу і врахування відповідної історичної ситуації, в умовах якої був прийнятий той чи інший законодавчий акт. Завдяки історико-правовому аналізу цивільно-правових явищ пізнання останніх набуває характеру більш поглиблених. Адже саме такий підхід до пізнання предмета дослідження створює передумову для вивчення його генези, розвитку і закономірностей втілення в існуючі відповідні соціально-економічні умови життя і розвитку суспільства. З огляду на цю історико-правову позицію стає можливим врахування світового історичного досвіду в законодавчих підходах до вирішення тих чи інших питань цивільно-правового характеру.
З точки зору саме історичного розвитку, зокрема, таких цивільно-правових інститутів, як інститут приватної власності, інститут інтелектуальної власності, або деяких договірних інститутів, наприклад, купівлі-продажу, позики, лізингу і т. ін., останні вивчаються як такі, що є втіленими у вітчизняне цивільне законодавство внаслідок об’єктивної соціально-економічної обумовленості і водночас багаторічної виправданості з огляду на світовий історичний досвід. Взагалі в умовах глибоких соціально-економічних перетворень, курс на які взятий Україною, у вітчизняній законодавчій практиці стало майже типовим явище, коли в цивільному законодавстві з’являються певні новоутворення, які раніше в Україні відомими не були, але є досить поширеними в інших країнах. Тому питання генези, тобто історії виникнення того чи іншого легалізованого у вітчизняному цивільному законодавстві правового інституту, має не тільки теоретичне, а й практичне значення.
Однак пізнання цивільно-правових явищ з точки зору їх історико-правової оцінки, звичайно, не завжди припускає тільки позитивні висновки, є також негативні. Пізнання деяких цивільно-правових явищ іноді супроводжується певним переосмисленням аналогів, що існували раніше. Тому для науки цивільного права важливим є використання в пізнанні свого предмета методу критичного аналізу.
Йдеться не тільки про необхідність певної конструктивності в оцінках того, що вивчається в даний час.
Чи не найвідчутнішим чином пізнання предмета цивільного права залежить від проблеми метологічного відновлення в суспільствознавстві взагалі на переломному етапі відмови загальнофілософської думки від вчення філософії, що в радянські часи мала назву марксистсько-ленінської, точніше, від філософії, що була під безроздільним впливом однойменної ідеології — марксистсько-ленінської. Ознаки, властиві марксистсько-ленінській філософії, — догматизм, зайва заідеологізованість — значною мірою мали визначальне значення для виправдання колишніх законодавчо встановлених переваг, наприклад, державної форми власності над особистою, невизнання нічого приватного, виключно класовий підхід до оцінки правових явищ, що існував у радянські часи, істотно відбивалися і на методології пізнання врегульованих цивільним правом майнових відносин, причому не завжди вигідним чином. Але, хоча і не виникає сумнівів з приводу того, що підлягає позитивному вирішенню питання стосовно деідеологізації загальнонаукової методології пізнання правових явищ, яка існувала тоді, все ж таки не слід вважати, що все здобуте цивільно-правовою наукою в радянські часи є виключно негативним. Звичайно, що загальнофілософська проблема методологічного відновлення позначається і на методології вивчення предмета науки цивільного права і потребує творчого і реалістичного підходу та критичної оцінки досягнутого. Але поряд з цим досить необхідним є уважне і відповідальне ставлення до сприйняття нового. І якщо, наприклад, інститут приватизації як засіб цивільно-правової форми перетворення державної форми власності в недержавну не завжди забезпечує ефективність цивільно-правового впливу на соціально-економічні відносини, то критичне ставлення до цього інституту з боку науки цивільного права не повинно стримуватись тим, що це буде шкодити самій загальнодержавній ідеї соціально-економічних перетворень. Адже критичне ставлення не тільки до минулого, а й до явищ сьогодення завжди обумовлене доцільністю і необхідністю усунення перешкод для забезпечення оптимального цивільно-правового регулювання суспільних відносин.
Пізнання цивільно-правових явищ крізь призму загальнонаукового розуміння методу переходу кількості в якість у науці цивільного права має місце, особливо тоді, коли зусилля цієї науки зосереджуються на пізнанні явищ, які мають цивільно-правове значення і виникнення яких обумовлене виконанням цивільним законодавством завдань, що мають більш-менш загальносуспільне соціально-економічне і навіть політичне значення.
Візьмемо такий приклад. Тривалий час за радянських часів важливою передумовою визнання переваг державної форми власності над недержавними можна було вважати надзвичайно високу питому вагу державної власності у відносинах власності взагалі. Кількісна ознака державної форми власності надавала останній визначальне значення як базової форми власності, необхідної для досягнення цілей соціально-економічного розвитку суспільства. Однак практика засвідчила, що для держави як суб’єкта відносин власності не завжди є виправданим утримання за собою визначальної питомої ваги у відносинах власності, що це не тільки не створює сприятливих умов соціально-економічного розвитку в деяких сферах, а й заперечує їх. Зокрема це стосується сфер дрібного товарного виробництва, сфери торгівельної мережі, побутового обслуговування населення і т. ін., що, власне, і призвело до роздержавлення об’єктів власності у зазначених сферах. Таким чином, відбулося зменшення кількісного показника державної форми власності у сферах економічних відносин і збільшення якісного показника в тих же сферах, але за рахунок інших, недержавних форм власності. Отже, можна зробити висновок про те, що застосування наукою цивільного права в пізнанні цивільно-правових явищ принципу перетворення кількості в якість набуває особливого значення тоді, коли предметом дослідження є питання про ефективність цивільного законодавства.
Дещо специфічним у науці цивільного законодавства є погляд на цивільно-правові явища крізь призму методу конкуренції протилежностей. Застосування такого способу пізнання предмета цивільно-правової науки обумовлене наступними обставинами.
Відомо, що врегульовані цивільним законодавством відносини виникають між суб’єктами, які перебувають між собою в якійсь юридичній залежності один від одного. У взаємовідносинах між суб’єктами цивільно-правових зв’язків існує так звана автономія кожного із суб’єктів. Ця автономія обумовлює відповідну юридичну незалежність одного учасника від іншого учасника цих відносин, але ніколи не виключає наявності власних, особистих майнових та особистих немайнових інтересів. Дуже часто останні мають протилежний характер і визначають зміст цивільно-правових відносин. І, зокрема, ніким не заперечується наявність того, що в окремих випадках у конкретних відносинах особисті інтереси їх учасників можуть мати деяку протилежність. Наприклад, відомі і навряд чи можуть підлягати сумніву інтереси продавця в договорі купівлі-продажу продати річ дорожче, а у покупця — придбати цю річ за дешевше. Але існує принцип еквівалентності. І тоді вивчення цивільно-правовою наукою тих чи інших цивільно-правових обставин не може супроводжуватися лише перевагами інтересів однієї із сторін договірних правовідносин над інтересами контрагента.
Погляд цивільно-правової науки на свій предмет з точки зору конкуренції протилежностей повинен виходити з того, що не йдеться про пріоритети суб’єктів однієї форми власності над суб’єктами іншої. Має йтися про те, що ця конкуренція не повинна супроводжуватися пріоритетністю чийогось правового становища і допустимістю захисту інтересів однієї особи за рахунок спричинення майнової шкоди іншій.
Крім загальнонаукових філософських методів досліджень явищ, що мають цивільно-правове значення, наука цивільного права застосовує методи загальнотеоретичного правового значення, тобто такі, що використовуються в регіональному підрозділі суспільствознавства — правовому.
Передумову використання методів загальнотеоретичного характеру для пізнання цивільно-правових явищ становить перш за все те, що сама цивільно-правова наука є складовою частиною правознавства, а тому явища, що нею вивчаються, є складовою частиною явищ, що вивчаються правознавством взагалі.
І хоч деякий час погляд на діалектичний метод як на єдиний спосіб пізнання породжував у недалекому минулому певні нехтування стосовно приватних способів пізнання окремих конкретних наук, досить помітним стало те, що в процесі пізнання явищ цивільно-правового значення простого розуміння діалектики не вистачає. Крім знання загальних законів і категорій діалектики або володіння загальнонауковими філософськими методами не менш важливе значення має володіння дослідником окремими методами науки, в сфері якої здійснюється дослідження. І оскільки дослідження здійснюються в галузі цивільного права як структурного підрозділу правознавства взагалі, то недопустимим слід вважати ігнорування способів пізнання, що використовуються у сфері правознавства, тобто загальної теорії держави і права, бо остання вважається міжгалузевою основою юриспруденції.
Це обумовлено тим, що в реальній правовій дійсності об’єктивно існують такі специфічні закономірності розвитку правових явищ, такі їх зв’язки і відносини, які є властивими всім явищам даного роду і без пізнання яких неможливе більш-менш глибоке вивчення предмета галузевої цивільно-правової науки. З іншого боку, загальні поняття, окремі положення стосовно загальної науки, її відповідні визначення матимуть практичне значення лише тоді, коли вони будуть зв’язані з конкретикою, в даному разі — цивільно-правової галузі правових знань.
Не маючи на увазі надати вичерпну класифікацію окремонаукових методів правознавства, що використовуються в дослідженні предмета науки цивільного права, видається можливою вказівка лише на деякі з них: соціологічний, порівняльний, логічно-догматичний, а також методи правового моделювання чи використання судової або арбітражно-судової статистики, системного аналізу.
Використання в цивільно-правових дослідженнях соціологічних методів обумовлене тим, що цивілістична наука не обмежується пізнанням лише нормативного матеріалу. В процесі вивчення цивільно-правових явищ аналізу підлягають різноманітні зв’язки цивільного права з суспільним життям та життям держави, їх взаємні зв’язки, що справляють зворотний вплив на цивільне право.
Низка прийомів, таких, як спостереження, анкетування, експеримент, що використовуються в межах соціологічного методу, пов’язаних з вільними економічними зонами, значно впливають на цивільно-науковий пошук варіантів відповідних оптимальних законодавчих рішень, розробки обгрунтованих передбачень (прогнозів) стосовно майбутнього розвитку майнових та особистих немайнових відносин, охоплюваних предметом цивільно-правового регулювання. Наприклад, наслідком урахування загальносуспільної думки щодо позитивного законодавчого вирішення питання про відшкодування шкоди, заподіяної потерпілому внаслідок рятування життя і здоров’я людини, можна вважати багаторічні зусилля цивільно-правової науки в напрямку законодавчого втілення відповідних правових норм і відповідні наукові обґрунтування з зазначеного приводу.
Що стосується порівняльного методу, який застосовується наукою цивільного права, то слід відмітити таке. Перш за все необхідно мати на увазі, що все пізнається в порівнянні з чимось. Але не йдеться лише про те, щоб, вивчаючи ті чи інші цивільно-правові явища, охоплювані вітчизняним цивільним законодавством, констатувати те, як саме в законодавчому вирішенні аналогічних питань діяв законодавець іншої держави.
Завдяки методу порівняльного аналізу досягається можливість показати те, що в законодавчому вирішенні відповідних цивільно-правових питань існує чи не існує досвід законотворчої практики інших держав. Дуже часто критичний підхід до недоліків національного правопорядку примушує до пошуку більш оптимального законодавчого вирішення власних юридичних проблем в іноземному правопорядку. Звичайно, не йдеться про те, що при вивченні власних національних цивільно-правових проблем повинні механічно застосовуватися певні цивільно-правові моделі правового регулювання відносин, що виникають в інших умовах. Але порівняльний метод пізнання вітчизняних цивільно-правових явищ з аналогами в інших країнах сприяє висуненню відповідних робочих гіпотез стосовно наукових обгрунтувань пропозицій щодо адекватного вдосконалення вітчизняного цивільно-правового регулювання відповідних відносин. Так, втілення в національне цивільне законодавство інституту обов’язкового страхування майнової відповідальності володільців транспортних засобів значною мірою відбувалося під впливом наукових зусиль щодо обгрунтування необхідності введення в дію зазначеного інституту в правовому просторі України з посиланнями на те, що у світі досвід застосування цього інституту вже давно нагромаджений і виправдав себе.
Метод порівняльного аналізу цивільно-правових явищ має визначальне значення для теорії і практики інтеграції законодавства і права України в економіко-правовий простір світового співтовариства.
Завдання, що стоять перед наукою цивільного права, істотно залежать і від застосування логіко-догматичного методу. Використання останнього в дослідженні явищ цивільно-правового характеру сприяє досягненню внутрішньої погодженості самих текстів цивільно-правових законодавчих актів і загальній сприйнятності цивільно-правової мови. Видається, що цивільно-правова мова в законодавчих актах має бути такою, яку створює закон, а підзаконні акти повинні бути викладені мовою, визначеною законом, і тільки за зазначеної умови останні можуть претендувати на законність свого існування.
Що стосується методу правового моделювання чи використання судової або судово-арбітражної статистики в цивільно-правових дослідженнях, то йдеться не про те, що пізнання цивільно-правових явищ не становить для галузевої правової науки ту чи іншу самоціль. Спрямованість галузевих правових досліджень обумовлена завжди практичною доцільністю і необхідністю. Тому, з одного боку, судова правозастосовна статистика сприймається як критерій для оцінки ефективності цивільно-правового регулювання відносин, а з іншого — дає підстави для постановки питань наукового обгрунтування відповідних версій про необхідність певного вдосконалення чинного цивільного законодавства.
Наприклад, відомою є позиція судової практики щодо ліквідації заборгованості по виплаті заробітної плати, за позовами з приводу стягнень якої майже ніколи не застосовується загальноцивілістичне правило про те, що у цьому разі виникають зобов’язання роботодавця перед відповідним працівником з безпідставного збереження майна в своєму активі за рахунок іншої особи. Отже, серед завдань, що виконуються наукою цивільного права, важливим є сприяння тому, щоб судова практика моделювалась відповідно до самої природи відносин, що виникли в тих чи інших ситуаціях.
Особливе значення в пізнанні цивільно-правових явищ належить методу системного аналізу.
Право в тій чи іншій державі, як відомо, завжди характеризується певною системністю. Таким чином, можна зробити висновок про те, що між явищами, що вивчаються окремою галуззю права, існує певний зв’язок з явищами, що мають більш узагальнене значення. Наприклад, навряд чи було б успішним пізнання функцій цивільного права ізольовано від загальнотеоретичних уявлень про функції права взагалі. В такому розумінні метод системного аналізу набуває значення загальноправового, тобто окремонаукового.
Але разом з тим системний аналіз як метод пізнання може використовуватися і в межах окремої галузі правознавства. Наприклад, стосовно деяких явищ, що мають виключно галузеве правове значення, зокрема, вчення цивілістичної науки про договори, уява про які створює загальнотеретичні правові передумови для пізнання не юридичних дій, а лише відповідних юридично значущих дій, що охоплюються предметом науки цивільного права, мають виключне значення тільки цивілістичні вчення про договори. Останні на рівні науки загальної теорії держави і права формують відповідну методологічну базу як елемент можливих юридичних фактів. Одночасно для науки цивільного права вчення про договір створює підстави для системного аналізу виключно цивільно-правових явищ. Тому виникає питання щодо того, чи може бути метод системного аналізу віднесений до окремонаукових правових методів пізнання правових явищ або до методів спеціально галузевого рівня досліджень. Оскільки галузь цивільного права створює відносно відокремлену систему, що становить невід’ємну складову частину більш широкої системи — системи вітчизняного права, є сприйнятною думка про те, що системний метод характеризується загальнотеоретичною правовою належністю, але в переважній більшості випадків набуває ознак спеціально галузевого методу пізнання явищ галузевого правового значення, оскільки останні дуже часто мають значення елементів системи лише окремої правової галузі.
Щоправда, питання про наявність і зміст методології науки цивільного права в зазначеній науці не висувалося, хоча проблеми методології правознавства вивчалися багатьма представниками цивілістичної науки.
Однак може виникнути запитання: якщо цивільне право визнане не тільки галуззю відповідного законодавчого регулювання суспільних відносин, а й відповідною галуззю правознавства, то чи можуть підлягати науково галузевому цивілістичному світогляду певні власні орієнтири пізнання явищ, охоплюваних галузевою цивілістичною наукою? І лише позитивна відповідь на це запитання надає змогу оцінити досягнення цивілістичної науки в розробці галузевих понять, теорій, у співвідношенні з якими стає можливим розвиток цивілістичної думки в Україні. В різноманітних джерелах цивільного права законодавцем вживаються поняття без відповідного їх визначення. Йдеться, наприклад, про поняття поважності причин пропуску строку позовної давності, неналежного виконання договірних зобов’язань, моральної шкоди і т. ін. Навіть з зазначених цивільно-правових явищ було б важко в їх з’ясуванні обійтися без допомоги наукового розпізнання їх сутності.
Звичайно, вибір тих чи інших методів досліджень, що використовуються наукою цивільного права, обумовлюється природою пізнавальних явищ та завданнями, які ставить перед собою дослідник. Проте при інших рівних умовах саме зазначені методи багато в чому визначають наперед глибину проникнення в сутність предмета цивільно-правового дослідження.
ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ
ПОНЯТТЯ І ОСОБЛИВОСТІ
ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН
§ 1.
Поняття цивільних правовідносин
Серед рiзноманiтних видiв зв’язкiв, що складаються в суспiльствi (економічних, політичних, культурних, моральних та ін.), iснують вiдносини, поведiнка учасникiв яких регулюється нормами цивiльного законодавства. В результатi такої врегульованостi цi вiдносини набувають особливих властивостей i стають цивiльними правовiдносинами. Таким чином, цивiльнi правовiдносини становлять собою врегульованi правом суспiльнi вiдносини. Якщо норми цивiльного права, що регулюють суспiльнi вiдносини, зверненi до широкого кола осiб, то кожне правовiдношення носить конкретний характер, тому що виникає мiж чітко визначеними суб’єктами — учасниками цього правовiдношення. У зв’язку з цим цивiльнi норми в кожному правовiдношенні, що виникло, знаходять свою безпосередню реалiзацiю.
В літературі питання про правову природу цивільних правовідносин вирішується по-різному і є одним з найбільш складних. Одні вчені вважають, що правовідношення, це самостійне ідеологічне відношення, відокремлене від реального суспільного відношення, яке регулюється нормами права1. Інші, навпаки, підкреслюють, що правовідношення — це саме суспільне відношення, яке внаслідок його врегулювання нормами права набуває властивостей правовідношення2. Остання думка видається більш переконливою. Вона дає змогу підкреслити головне: існують не два окремих види відносин (ті, що підлягають врегулюванню, та правові), а лише одне — саме врегульоване правом відношення, яке внаслідок такого врегулювання і стає правовідношенням.
Цивільні правовідносини крiм загальних ознак, властивих будь-яким видам правовiдносин, мають ряд особливостей. Перш за все це майновi або особистi немайновi вiдносини, що регулюються нормами цивiльного права. Крiм того, вони ґрунтуються на засадах рiвностi учасникiв цих вiдносин i вiдсутностi елементiв влади i підкорення. Ця обставина є найбiльш істотною особливiстю цивiльних правовiдносин. Учасники цивiльних правовiдносин мають автономiю (вiдокремленiсть) та можуть здiйснювати права на власний розсуд. Разом з цим цивільні правовідносини можуть бути захищені специфічними цивільно-правовими засобами захисту, які в першу чергу мають майновий характер (відшкодування шкоди, відновлення майнових прав і т. ін.).
Отже, цивiльне правовiдношення — це майнове або особисте немайнове вiдношення, врегульоване нормами цивiльного права, що виникає мiж автономними i рiвноправними суб’єктами, наділеними суб’єктивними правами та обов’язками.
§ 2.
Елементи цивiльних правовiдносин
Кожне правовiдношення передбачає наявнiсть низки необхiдних елементiв, без яких воно не може iснувати. Воно складається між його певними учасниками — суб’єктами стосовно майнового або немайнового блага — його об’єкта. Крiм цього, важливий елемент будь-якого цивiльного правовiдношення складає його змiст, що знаходить своє вiдображення в конкретних суб’єктивних правах i обов’язках учасникiв правовiдносин.
Суб’єкти цивiльних правовiдносин. Cуб’єктами цивiльних правовiдносин або їх учасниками є фiзичнi та юридичнi особи. В одному правовідношенні можуть брати участь фiзичнi особи (договiр купiвлi-продажу мiж громадянами), юридичнi особи (договiр поставки), а також фiзичнi та юридичнi особи (договiр перевезення пасажирiв). Поняття “фiзичнi особи” включає три категорiї суб’єктiв — це громадяни України, iноземнi громадяни i особи без громадянства. Як правило, всi фiзичнi особи мають рiвнi права, однак у деяких випадках iноземнi громадяни та особи без громодянства не можуть бути учасниками цивiльних правовiдносин в Українi. Наприклад, вiдповiдно до ст. 14 Конституцiї України, а також норм цивiльного законодавства цi особи не можуть бути власниками земельних дiлянок (це право можуть мати тiльки громадяни України), у зв’язку з чим не можуть бути учасниками договорiв, якi мають за мету придбання земельних дiлянок у власнiсть.
У деяких випадках учасником цивiльних правовiдносин є Українська держава. Це можливо, наприклад, тоді, коли держава укладає мiжнародні договори позики, застави, виступає гарантом по договорах, успадковує майно, є учасником iнших цивiльних правовiдносин. У всіх цих випадках держава діє через відповідні державні органи — міністерства, відомства тощо. Держава як самостійний суб’єкт цивільних правовідносин несе відповідальність за своїми зобов’язаннями, але вона не відповідає за зобов’язаннями інших суб’єктів, у першу чергу державних підприємств. Крім Української держави цивільні правовідносини можуть виникати за участю іноземних держав.
Суб’єктами цивільних правовідносин можуть також виступати Автономна Республіка Крим та територіальні громади. Ці суб’єкти є власниками майна і в межах, встановлених законом, мають право володіти, користуватися і распоряджатися цим майном. При цьому вони не відповідають за зобов’язаннями держави, а держава не відповідає за зобов’язаннями територіальних громад. Кожен з цих суб’єктів є самостійним учасником цивільних правовідносин.
У кожному цивільному правовідношенні діють дві сторони — управомочена і зобов’язана. Вони називаються кредитором і боржником. Кредитор має певні права, в той час як боржник виступає носієм певних обов’язків. У договорі позики, наприклад, позикодавець має право вимагати від боржника повернення боргу, а боржник зобов’язаний цей борг повернути. Але існує багато видів цивільних угод, за якими кожна сторона водночас має права і несе обов’язки. Наприклад, за договором купівлі-продажу продавець зобов’язаний передати покупцю річ і має право вимагати передачі грошей, і навпаки, покупець зобов’язаний передати гроші і має право вимагати від продавця передачі речі. При цьому не має значення, одна чи декілька осіб беруть участь у договорі на кожній із сторін. Якщо, наприклад, дві особи бажають разом придбати автомобіль, то вони діють як одна сторона правовідношення, а саме — покупець.
Істотну особливість у цьому питанні має договір про спільну діяльність, метою якого є досягнення його учасниками певної законної мети, а саме: будівництво жилого будинку, здійснення різноманітних спільних проектів, благодійницької діяльності тощо. Звертає на себе увагу та обставина, що в цьому договорі всі його учасники діють разом для досягнення єдиної мети, в той час як в інших цивільних договорах цілі його учасників різноспрямовані (покупець має за мету придбати річ, а продавець — її продати; підрядчик — одержати гроші за виконану роботу, а замовник — одержати результати такої роботи). З урахуванням цього вважається, що кожен з учасників договору про спільну діяльність не має права вимагати виконання договору для себе особисто і діяти тільки в своїх інтересах. Інтереси усіх учасників цього договору тісно пов’язані між собою і кожен з них має однакові права та обов’язки.
Об’єкти цивiльних правовiдносин. Всi цивiльнi правовiдносини складаються з приводу будь-якого об’єкта — майнового чи немайнового блага1. Майновими об’єктами цивiльних правовiдносин є речi, в тому числі грошi та цiннi папери, а також майновi права вимоги (наприклад, право вимоги передачi майна за договором). Серед немайнових об’єктiв розрiзняють два основнi види: а) продукти творчої дiяльностi людини, або об’єкти права iнтелектуальної власностi (твори науки, лiтератури, мистецтва, вiдкриття, винаходи тощо); б) особистi немайновi блага, невiд’ємнi вiд особистостi (честь, гiднiсть, дiлова репутацiя, iм’я, зображення, приватне життя тощо).
Об’єктами цивiльних правовiдносин є також результати деяких видiв дiяльностi людини — робiт і послуг. Так, цивiльнi правовiдносини можуть виникнути мiж сторонами з приводу виконання рiзного роду пiдрядних робiт. Результатом цих робiт є споруджений будинок, вiдремонтована рiч, пошитий костюм i т. iн. Крiм цього, iснують специфiчнi види дiяльностi — послуги. Їх особливiстю є те, що результати дiї з надання послуг найбезпосереднiшим чином пов’язанi з самою цiєю дiяльнiстю i невiддiльнi вiд неї. Так, за договором перевезення вантажу безпосереднiм об’єктом цивiльних правовiдносин виступає саме перевезення, наприклад, вантажу до певного пункту призначення. Послуги можуть надаватися в рiзних сферах дiяльностi людини, у зв’язку з чим видiляють юридичнi, медичнi, посередницькi, агентськi та iншi види послуг.
Юридичний зміст цивільних правовідносин. Останнім часом у літературі поширилась думка про те, що правовідносини мають юридичний і фактичний зміст1. Якщо фактичний зміст правовідносин складають вольові дій (взаємодії) їх учасників, то юридичний зміст — це суб’єктивні права та обов’язки суб’єктів цивільного права. Безсумнівно, саме юридичний зміст правовідносин становить найбільший інтерес для юристів, тому з’ясування питання про сутність суб’єктивних прав i обов’язків учасникiв цивільних правовідносин є найважливійшим.
Суб’єктивне право — це можливiсть, що належить учаснику цивiльного правовiдношення, поводити себе певним чином у взаємостосунках з iншими учасниками цих вiдносин, яку гарантує та забезпечує держава. Носiй суб’єктивного цивiльного права має гарантовану можливiсть на здiйснення власних дiй, а також на вимогу здiйснення вiдповiдних дiй вiд зобов’язаної особи. Тому, наприклад, наймач жилого приміщення не тільки має право на проживання в ньому, а й може вимагати від іншої сторони — наймодавця виконання певних дій — проведення капітального ремонту будинку, надання комунальних послуг і т. ін. Більш того, суб’єктивне право дає змогу його носію звертатися до відповідних державних органів за захистом права в разі його порушення.
Суб’єктивний обов’язок — це міра належної поведiнки зобов’язаного учасника правовiдношення. Ця поведінка може полягати в необхідності здійснення дій активного або пасивного характеру. Активні дії можуть полягати у виконанні тієї чи іншої роботи, передачі речі, наданні послуги і т. ін. У цих випадках зобов’язана сторона має активно діяти в інтересах іншої сторони. Дії пасивного характеру, навпаки, передбачають ситуацію, коли зобов’язана сторона повинна не виконувати будь-яких дій, тому що саме вони суперечать інтересам іншої сторони. Наприклад, сторона в договорі не повинна відмовлятися від його виконання або іншим чином порушувати права іншої сторони правовідношення.
Суб’єктивні права та обов’язки, які належать учасникам правовідносин, є невіддільними одні від одних. Це ще раз підкреслює ту обставину, що у будь-якому правовiдношенні обов’язково iснують не менш нiж двi сторони.
§ 3.
Види цивiльних правовiдносин
Цивiльнi правовiдносини можуть бути класифiкованi за рiзними пiдставами:
а) залежно вiд особливостей суб’єктного складу вiдрiзняють абсолютнi та вiдноснi правовiдносини. Прикладом абсолютних правовiдносин є вiдносини власностi. Особливiстю цього виду вiдносин є те, що управомочена особа в них завжди чiтко визначена (наприклад, власник майна). Що ж до зобов’язаної особи, то нею виступає всякий i кожний, хто так чи iнакше взаємодiє з власником майна i внаслідок цього зобов’язаний утримуватися вiд будь-яких дiй, що порушують iнтереси власника. Таким чином, тільки одна із сторін правовідношення чітко визначена, в той час як інша сторона не має такої ознаки. В разі порушення прав власника майна цивільно-правові засоби захисту його прав спрямовуватимуться проти будь-якого порушника.
На відміну від цього вiдноснi правовiдносини встановлюються мiж чітко визначеними суб’єктами, коли управомоченiй особi протистоять не всi особи, а лише певний, конкретний суб’єкт. Наприклад, при укладеннi договору пiдряду має бути встановлена юридична особа як замовника, так i пiдрядника, тому обов’язок по виконанню забов’язання покладається на конкретного пiдрядника, який i протистоїть замовниковi як зобов’язана особа. Невизначеність сторін (наприклад, особи підрядника) робить неможливим виконання договору в цілому. Важливість встановлення особи — учасника відносних правовідносин має велике значення в разі застосування засобів цивільно-правового захисту їх прав. За договором підряду, наприклад, перед замовником відповідає тільки підрядник — особа, яка є беспосереднім учасником правовідношення. Будь-яких вимог до інших осіб висунуто бути не може, якщо це не обумовлено сторонами в договорі.
У деяких випадках у вiдносних правовiдносинах може виникнути необхiднiсть замiни їх учасників. При згоді кредитора боржник, наприклад, має право перевести свій борг на іншу особу, яка і буде в подальшому виступати як учасник правовідношення. Можлива також зміна кредитора. В будь-якому разі замiна учасника проводиться за спецiальними правилами, передбаченими законодавством. Однак це не порушує загального принципу щодо необхiдностi визначеностi суб’єктiв вiдносних правовiдносин, оскільки i пiсля проведеної замiни склад учасникiв правовiдношення чітко визначений. У деяких випадках заміна учасників правовідносин взагалі не може мати місця, наприклад, у разі заподiяння шкоди. Тільки особа, якій було заподіяно шкоду, має право на її відшкодування, і це право не може бути передано іншій особі;
б) залежно вiд характеру вимог, що належать управомоченiй особi, видiляють речевi та зобов’язальні правовiдносини. В речевих правовiдносинах правомочна особа має право, об’єктом якого виступає безпосередьно рiч, а в зобов’язальних правовiдносинах — дiї боржника. Наприклад, власник майна — це особа, яка має право вимагати вiд iнших осiб усунення перешкод у користуваннi річчю, що належить їй на правi власностi, витребувати річ з чужого незаконного володiння і т. ін. У зобов’язальних правовiдносинах, що випливають, наприклад, з договору перевезення вантажу, уповноважена особа (вантажовiдправник) має право вимагати вiд забов’язаної особи (перевiзника) вчинення певних дiй, передбачених договором, а саме — дiй по перевезенню вантажу;
в) залежно від об’єкта правовідносини класифiкуються на майновi та особистi немайновi. Об’єктом майнових правовiдносин є предмети матерiального свiту, майновi права та обов’зки. Особистi немайновi правовiдносини утворюються з приводу нематерiальних благ. Цим пояснюється те, що при порушенні майнових прав учасників правовідносин застосовуються засоби майнового характеру (відшкодування шкоди, повернення майна тощо), а при порушенні особистих прав — засоби немайнового (визнання прав автора твору) або немайнового і майнового характеру (спростування відомостей, які ганьблять гідність особи і відшкодування заподіяної цим моральної шкоди);
г) залежно від підстав виникнення правовідносини поділяються на регулятивні та охоронні. До першого виду належать правовідносини, що виникають при позитивному розвитку взаємодії сторін. Договір купівлі-продажу, перевезення, позики і т. ін. — це приклади правовідносин регулятивного характеру. На відміну від цього охоронні правовідносини виникають лише внаслідок вчинення однією із сторін правопорушення. Коли, наприклад, одна особа заподіяла іншій шкоду і потерпіла сторона звертається до суду с позовом про її відшкодування, то правовідношення, яке при цьому виникає, спрямоване перш за все на охорону прав потерпілої сторони. Тобто сутність правовідносин такого роду полягає в охороні прав особи.
§ 4.
Пiдстави виникнення, змiни чи припинення цивiльних правовiдносин
Цивiльнi правовiдносини виникають, змiнюються i припиняються лише з настанням певних життєвих обставин (умов, ситуацій), що враховуються законодавством. Такі обставини називаються юридичними фактами. Таким чином, юридичнi факти — це певнi життєвi обставини, з якими закон пов’язує виникнення, змiну чи припинення цивiльних прав та обов’язкiв. Наприклад, обов’язок з передачi речi однiєю особою iншiй у власнiсть може виникнути за договором, укладеним сторонами. Такий договiр породжує виникнення правовiдношення, виступаючи як правовстановлюючий юридичний факт. Сторони можуть укласти угоду про змiну вже існуючого правовiдношення (наприклад, домовитися про замiну предмета договору). Така угода буде правозмiнюючим юридичним фактом. Через певний юридичний факт правовiдношення може бути також припинене (наприклад, правовiдношення, за яким той, хто заподіяв шкоду, зобов’язаний сплачувати потерпiлому щомiсячно певну суму грошей, припиняється у зв’язку зi смертю будь-кого із суб’єктiв цього правовiдношення). У зв’язку з цим юридичні факти можуть поділятися на: а) правовстановлюючі; б) правозмінюючі; в) правозупиняючі.
Стаття 4 ЦК мiстить перелiк юридичних фактiв, що є пiдставою виникнення, змiни чи припинення цивiльних правовiдносин. З урахуванням цього в цивiльному правi всi юридичні факти класифiкованi на певнi види.
У першу чергу за вольовою ознакою всi юридичнi факти подiляються на двi основнi групи: дiї та подiї.
Дiї — це життєвi обставини, наявність яких є наслiдком поведінки (дiяння) людини. Причому такi дiяння можуть носити як позитивний (дiя), так i негативний (бездiяльність) характер. Як правило, цивiльнi правовiдносини пов’язанi з активними дiями їх учасникiв (укладення договору). Однак в окремих випадках цивiльнi правовiдносини можуть бути пов’язанi саме з пасивною поведiнкою їх учасникiв, тобто фактом невчинення якоїсь дiї. Так, за договором найму жилого примiщення наймач зобов’язаний не тільки проводити поточний ремонт примiщення за власний рахунок (дiя), а й також не виконувати перепланування i переобладнання цього примiщення без дозволу наймодавця (бездiяльність). Якщо наймач порушив це правило і зробив незаконне перепланування квартири, його дії постають як юридичний факт, який викликає певні юридичні наслідки, — можливість адмінистративного або судового втручання і застосування примусових заходів.
Подiї — це обставини, настання яких не залежить вiд волi та свiдомостi людини. В цю групу включаються найрiзноманiтнiшi види юридичних фактiв, як такi, що повнiстю не пiдпадають пiд контроль людини (стихiйнi лиха, повенi, землетруси, смерчi, зсуви тощо), так i такi, що тiєю чи iншою мiрою пов’язанi з людською дiяльнiстю, однак внаслідок об’єктивного характеру свого розвитку не можуть бути пiдкоренi волi людини (вiйни, епiдемiї, епiзоотiї тощо). Самі по собі події не мають нічого юридичного, але закон пов’язує з ними певні юридичні наслідки. Наприклад, внаслідок смерчу майно, яке належало людині, було пошкоджене повністю або частково. Але власник застрахував його, уклавши договір страхування майна з відповідною страховою організацією. Внаслідок виникнення страхового випадку виникає і обов’язок страховика виплатити власнику майна певне страхове відшкодування.
Слiд вiдзначити, що серед рiзноманiтних дiй та подiй, які щодня виникають у життi, юридичними фактами є лише тi з них, з якими закон пов’язує виникнення, змiну чи припинення цивiльних правовiдносин. Якщо в якiйсь вiддаленiй мiсцевостi, наприклад, сталася повiнь, то це зовсiм не означає, що ми маємо справу з юридичним фактом, бо ця повiнь не викликала настання якихось юридично значущих наслiдкiв. Коли ж це стихiйне лихо стало причиною неможливостi виконання учасниками цивiльних правовiдносин (договору поставки, перевезення, експедицiї тощо) своїх обов’язкiв, то зазначена обставина стає фактом, що має юридичне значення, або юридичним фактом, тому що з нею пов’язані певні юридичні наслідки.
Дiї як вольовi акти людини можуть бути правомiрними чи неправомiрними. Обидва види дiй є пiдставою виникнення, змiни чи припинення цивiльних правовiдносин.
Широке коло юридичних фактів становлять правомірні дії фізичних і юридичних осіб. Серед них розрiзняють декiлька самостiйних видiв: а) угоди; б) адмiнiстративнi акти; в) юридичнi вчинки.
1. Угоди безумовно є найбiльш поширеним видом правомiрних юридичних дiй. Це вольові правомiрнi дiї, спрямованi на виникнення, змiну чи припинення цивiльних правовiдносин. Укладаючи угоду, учасники правовідношення діють для досягнення певної юридичної мети (наприклад, отримати майно у власність або користування).
2. Адміністративні акти — це владні розпорядження уповноважених органів, які спричиняють виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин і є обов’язковими для відповідних суб’єктів (наприклад, видача громадянину ордера на користування жилим приміщенням). Адмінистративні акти мають бути здійснені відповідними державними органами, які не є безпосередньо учасниками правовідношення, але викликають права і обов’язки у осіб, щодо яких адміністративний акт було видано.
3. Юридичні вчинки — це правомірні дії, що спричиняють виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин незалежно від волі осіб, які їх здіснили. Так, при створенні наукового відкриття автор не має за мету отримання винагороди. Беспосередньою метою його діяльності є самє досягнення наукового результату, але у зв’зку з відкриттям виникає низка цивільно-правових наслідків — автор отримує певні майнові та немайнові права, тому створення відкриття є юридичним вчинком.
Неправомiрними визнаються дiї, якi суперечать нормам цивiльного законодавства, порушують права інших осіб, тобто цивільні правопорушення. Найбiльш поширеним прикладом неправомiрних дiй є дiї із заподiяння шкоди. В результатi вчинення таких дiй мiж особою, що заподiяла шкоду, та потерпiлим виникає цивiльне правовiдношення, за яким правопорушник зобов’язаний вiдшкодувати потерпiлому завданi його неправомiрними дiями збитки, а потерпілий має право вимагати цього.
Вище було розглянуто окремі види юридичних фактів (події та дії). Але у деяких випадках для виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин необхідна наявність не одного, а кількох юридичних фактів, їх сукупності. В цьому разі йдеться про юридичний склад, або складний, комплексний юридичний факт. Наприклад, для отримання спадкового майна необхідна наявність кількох юридичних фактів, до яких належать: смерть спадкодавця, заповіт (якщо він мав місце), а також прийняття спадщини спадкоємцем. До юридичного складу можуть включатися різні за своєю правовою природою юридичні факти. В наведеному прикладі юридичний склад включає такі юридичні факти: подія (смерть спадкодавця) і правомірні дії, а саме — угоди (заповіт і прийняття спадщини).
ГРОМАДЯНИ ЯК СУБ’ЄКТИ
ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА
Цивільні
правовідносини виникають та існують між людьми. З точки зору організації це
можуть бути як окремі люди, так і колективи людей1.
Стосовно людей як суб’єктів, тобто носіїв цивільних прав і обов’язків, ЦК
вживає термін — громадяни. Поряд з громадянами України на території держави
суб’єктами цивільних прав можуть виступати також іноземні громадяни та особи
без громадянства (апатриди, або аполіди). Загальновизнаною є тенденція по
використанню терміна “фізична особа” при характеристиці людини як носія
цивільних прав та обов’язків2. Термін
“фізична особа” застосовується і в деяких нормативно-правових актах України.
Наприклад, членами сільськогосподарського кооперативу можуть бути як фізичні,
так і юридичні особи3.
Для характеристики особи як суб’єкта права в теорії права використовується поняття правосуб’єктності. С. Алексєєв зазначає, що соціальною умовою правосуб’єктності виступає свобода волі людини, а її зміст полягає в тому, що особи володіють здатністю бути носіями юридичних прав і обов’язків4. У ст. 6 Загальної декларації прав людини, прийнятої і проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., сказано, що кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб’єктності5.
Іноді правосуб’єктністю ще називають праводієздатність. Внаслідок особливостей психофізичного розвитку людей особи, що не досягли повноліття, не повною мірою володіють своєю волею. Також є особи, що мають вади психіки, які не дозволяють їм контролювати свою поведінку. Разом з тим із відносин, що регулюються цивільним правом, зокрема майнових, не можуть виключатися громадяни, які не мають належного рівня психічного розвитку. Навряд чи виправданим було б, наприклад, позбавляти малолітнього права на спадщину тільки на підставі того, що він юридично не в змозі на час її одержання нею розпоряджатися. Застосування категорії правосуб’єктності, яка в свою чергу складається із правоздатності і дієздатності, дозволяє розв’язати цю проблему, хоча в літературі висловлені й інші погляди з цього приводу. Так, А. Міцкевич вважає, що поняття правосуб’єктності має бути розширене і включати до себе не тільки правоздатність, а й права і обов’язки, які безпосередньо випливають із дії законів (наприклад, конституційні права громадян)1.
На думку С. Братуся, правоздатність — це право бути суб’єктом прав і обов’язків. Правоздатність і правосуб’єктність, на його погляд, рівнозначні поняття2. Аргументами цієї точки зору є констатація того, що для визнання громадянина суб’єктом більшості цивільних прав досить володіти правоздатністю. З цим важко погодитися, зважаючи на те, що при такому підході володіння однією лише правоздатністю досить для визнання недієздатної дитини суб’єктом цивільного права. При цьому начебто за дужки виноситься заміна недієздатності дитини дієздатністю її законних представників3.
Правоздатність
— це здатність мати цивільні права і обов’язки, а дієздатність — це
здатність своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні
обов’язки.
Правоздатність визнається рівною мірою за всіма громадянами з моменту народження і припиняється з смертю. Дієздатність виникає за загальним правилом з моменту досягнення певного віку, а в повному обсязі — з досягнення повноліття — 18 років. Такий розрив у часі виникнення правоздатності і дієздатності має місце лише стосовно громадян (у юридичних осіб правоздатність і дієздатність виникають одночасно).
Правосуб’єктність виступає узагальненою категорією стосовно всіх суб’єктів цивільного права, а не наділяє кожного із суб’єктів власною правосуб’єктністю, вона носить абстрактний характер і являє собою потенціальну (взагалі) здатність бути учасником правових відносин1.
Більшість авторів розглядають правосуб’єктність як “право на право”, хоча існують й інші точки зору з цього приводу2.
Правосуб’єктність пов’язана з індивідуалізацією суб’єктів права. Стосовно громадян — це ім’я, місце проживання, акти громадянського стану.
Правосуб’єктність громадян. Визначення правоздатності громадян грунтується на ст. 9 ЦК, розглядається як здатність мати цивільні права і обов’язки і визнається однаковою мірою за всіма громадянами України. Правоздатність як суспільне явище характеризується такими рисами:
незалежність від раси, національності, віку, статі та інших ознак (ст. 24 Конституції України, ст. 9 ЦК);
виникає в момент народження і припиняється з смертю;
включає в себе здатність мати не тільки права, а й обов’язки (ст. 9 ЦК України);
наділення правоздатністю закон не пов’язує з волею окремих громадян;
невіддільність від особистості;
невідчужуваність і непередаваність.
Цивільна правоздатність громадян має свій зміст, визначений відповідно до передбаченого в законі переліку прав, якими можуть володіти громадяни: мати майно на праві власності, право користування жилими приміщеннями та іншим майном, успадковувати і заповідати майно, обирати рід занять і місце проживання, мати права автора твору науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу, раціоналізаторської пропозиції, промислового зразка, а також мати інші майнові та особисті немайнові права (ст. 10 ЦК). Як бачимо, перелік прав, що складають зміст правоздатності громадян, не є вичерпним. Це дозволяє зробити висновок про те, що громадянин може набувати і таких прав, які прямо законом не передбачені, але не суперечать принципам цивільного законодавства.
Ніхто не може бути обмежений у правоздатності або дієздатності інакше, як у випадках і в порядку, передбачених законом. Угоди, спрямовані на обмеження правоздатності (або дієздатності), недійсні. За законодавством України обмеження правоздатності можливе лише як виняток. Наприклад, це може бути як захід адміністративно-правового чи кримінально-правового впливу на правопорушника, при позбавленні волі, коли на певний час особа позбавляється права обирати місце проживання.
Законодавству України відомі випадки, коли у зв’язку зі своїм посадовим становищем громадянин не може займатися певною діяльністю. Ці заборони закріплені в законах України. Так, згідно зі ст. 2 ч. 3 Закону України “Про підприємництво” заборонено займатися підприємницькою діяльністю: військовослужбовцям, посадовим особам органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, арбітражного суду, державного нотаріату, а також органів державної влади і управління, покликаних здійснювати контроль за діяльністю підприємств. На період державної служби державні службовці не мають права займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників, крім випадків, передбачених чинним законодавством1.
Здійснення прав і свобод у громадянському суспільстві невіддільне від виконання обов’язків. Стаття 66 Конституції України зобов’язує громадян не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки. Здатність мати цивільні обов’язки також визнається рівною за всіма громадянами.
Правоздатність не можна ототожнювати з наявними суб’єктивними правами громадян. Як вірно зазначав С. Братусь, правоздатність як самостійна категорія має значення і цінність лише в якості вислову абстрактної, тобто загальної, можливості бути носієм прав і обов’язків2. Окремі громадяни можуть володіти суб’єктивними правами. Наприклад, кожний громадянин може мати автомобіль на праві приватної власності — елемент правоздатності, а право приватної власності окремого громадянина на належний йому автомобіль — це суб’єктивне право як реалізована правоздатність.
Цивільна правоздатність іноземних громадян і осіб без громадянства. Іноземні громадяни та особи без громадянства (іноземці), що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, що і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 26 Конституції України). Таким чином, іноземці на території України мають національний режим. Відповідно до ст. 2 Загальної декларації прав людини кожній людині надаються всі права і свободи, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, соціального чи станового походження, майнового або іншого стану. Крім того, правовий статус іноземців в Україні визначається також Законом України від 4 лютого 1994 р. “Про правовий статус іноземців”1 . Цивільна правоздатність іноземних громадян та осіб без громадянства закріплена в ст. ст. 565,566 ЦК.
Однак надання іноземцям національного режиму не виключає того, що вони не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або зайняття такою діяльністю пов’язане з належністю до громадянства України. Так, адвокатом в Україні може бути тільки громадянин України2 . Існують в Україні обмеження іноземців і у деяких інших правах. Наприклад, відповідно до п. 3 ст. 11 Закону України “Про власність” зазначені громадяни не можуть набувати права власності на земельні ділянки.
Іноді обмеження цивільної правоздатності іноземців можливе за рішенням Кабінету Міністрів України в порядку відповідного реагування на дії тих держав, у яких є спеціальні обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України. Такий захід називається реторсією.
Надаючи іноземцям, за загальним правилом, національний режим, законодавство України передбачає, що вони повинні поважати Конституцію України і додержуватися чинних законів.
Другим елементом правосуб’єктності громадян є їх дієздатність, яка згідно зі ст. 11 ЦК визначається як здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов’язки.
Дієздатність включає до себе, як це випливає із змісту закону, здатність особи своїми діями здійснювати права, виконувати обов’язки, а також здатність нести відповідальність за протиправну поведінку1. Акцентуючи увагу на вольовому характері дієздатності, З. Ромовська пропонує визначити її як психічну та інтелектуальну здатність громадянина усвідомлювати та керувати своїми діями, які породжують, змінюють чи припиняють цивільні права та обов’язки2.
Загальновизнаною є точка зору, відповідно до якої дієздатність в свою чергу поділяється на угодоздатність та деліктоздатність (можливість громадян нести самостійну майнову відповідальність)3.
Дієздатність тісно пов’язана з правоздатністю і визначається нею так, як особа своїми діями набуває і здійснює лише ті права і обов’язки, можливість набуття яких входить до змісту правоздатності.
Дієздатність відрізняється від правоздатності тим, що:
передбачає свідому діяльність громадянина — володіння ним свідомою і самостійною волею, тобто здатністю бажати що-небудь, віддавати собі повний звіт у своїх діях і керувати ними;
правоздатна особа може особисто здійснювати ті чи інші дії правового характеру (правоздатна особа, що не володіє дієздатністю, також може набувати цивільних прав і обов’язків, але не особисто своїми діями, а через дії законних представників: батьків, усиновителів, опікунів);
виникає в повному обсязі з моменту досягнення особою повноліття — 18 років (ст. 11 ЦК). Громадяни, які не досягли 18 років, але вступили в шлюб до досягнення цього віку, набувають дієздатності в повному обсязі з моменту одруження.
Хоча існують й інші думки з цього приводу. Так, В. Мусіяка стверджує, що громадяни України та іноземні громадяни можуть займатися підприємницькою діяльністю починаючи з 16-річного віку, якщо вони по суду не обмежені в правоздатності (ст. 15 ЦК)4. На наш погляд, така позиція небезперечна хоча би тому, що для неповнолітніх підприємців існують відповідні обмеження щодо реалізації дієздатності, зокрема, шляхом укладення цивільно-правових угод. Звичайно, питання про розширення підстав для набуття неповнолітніми повного обсягу дієздатності заслуговує на увагу. Але позитивне вирішення його видається можливим лише на законодавчому рівні. Наприклад, згідно з ст. 27 ЦК РФ неповнолітній, який досяг 16 років, може бути визнаний повністю дієздатним, якщо він працює за трудовим договором, в тому числі контрактом, або за згодою батьків, усиновителів чи піклувальника займається підприємницькою діяльністю. Визнання неповнолітнього повністю дієздатним (емансипація) відбувається за рішенням органу опіки і піклування — за згодою обох батьків, усиновителів або піклувальника, а в разі відсутності такої згоди — за рішенням суду. В такому разі в повному обсязі настає і деліктоздатність неповнолітнього. Мета емансипації полягає в наданні неповнолітньому повноцінного цивільно-правового статусу1.
Закон, виходячи з того, що неповнолітні не володіють здатністю до самостійних вольових дій, а також враховуючи те, що вони набувають зрілості, називає дві вікові категорії неповнолітніх і відповідно наділяє їх певним обсягом дієздатності: від 15 до 18 років і до 15 років.
Неповнолітні у
віці від 15 до 18 років мають право укладати угоди лише за згодою своїх батьків
(усиновителів) або піклувальників. Закон не вказує на форму такої згоди. Вона
має за мету компенсувати недостатній життєвий досвід неповнолітнього, запобігти
зловживанням з боку третіх осіб. У літературі висловлена думка про те, що
угоди, які потребують суворо особистої участі, наприклад, складання заповіту,
взагалі не можуть укладатися неповнолітніми ні самостійно, ні за згодою або
дозволом батьків (усиновителів), піклувальників, опікунських органів2.
Разом з тим закон передбачає перелік цивільно-правових дій, які неповнолітні можуть учиняти самостійно. Згідно зі ст. 13 ЦК це дрібні побутові угоди, які сприяють задоволенню повсякденних побутових потреб неповнолітньої особи, наприклад, придбання продуктів харчування. Предмет такої угоди має відносно невелику вартість і відповідає фізичному, духовному та соціальному розвитку неповнолітнього. Саме поняття дрібної побутової угоди є оціночним і, у разі спору, суд, виходячи з оцінки фактичних обставин справи, повинен кваліфікувати угоду як дрібну побутову.
Після досягнення неповнолітніми 15-річного віку, крім учинення дрібних побутових угод, вони досягають дещо більшого обсягу дієздатності. Зокрема, неповнолітні особи віком від 15 до 18 років мають право укладати угоди, пов’язані з розпорядженням своєю заробітною платою (заробітком) або стипендією. Ці угоди не обмежуються за сумою і характером. Характер таких дій випливає з реалізації права неповнолітнього на працю. За трудовим законодавством громадянин може бути суб’єктом трудових правовідносин з 15-річного віку, тому нелогічно було б обмежувати його у розпорядженні результатами своєї праці.
Слід зауважити, що неповнолітні самостійно розпоряджаються тільки своїм заробітком, стипендією, а не речами, які на них придбані. На ці речі поширюється загальне правило про укладення угод неповнолітніми за згодою їх батьків (усиновителів) або піклувальників. Постає запитання: як бути у тому разі, коли заробітна плата виплачена речами в порядку, встановленому чинним законодавством? Вважаємо, що у цьому разі неповнолітня особа має право самостійно укладати угоди, спрямовані на реалізацію цих речей. Вона має право самостійно розпоряджатися доходами, одержаними від придбаних цінних паперів, гонорарами, преміями за участь у спортивних змаганнях, творчих конкурсах тощо.
В обсяг дієздатності неповнолітніх осіб входять й інші дії: реалізація авторських (винахідницьких) прав, реалізація прав вкладників у банківські установи або прав членства у відповідних організаціях. Зокрема, при реалізації авторських або винахідницьких прав на свої твори, винаходи, раціоналізаторські пропозиції і промислові зразки, права на свої відкриття неповнолітні можуть подавати заявку про видачу патенту на винахід, укладати ліцензійні та авторські договори, одержувати винагороду.
Згідно зі ст. 44 Закону України від 20 березня 1991 р. “Про банки і банківську діяльність”1 неповнолітній, який сам вніс на своє ім’я вклад, розпоряджається ним самостійно. Вкладами, внесеними будь-якою особою на ім’я неповнолітнього, розпоряджаються: до досягнення неповнолітнім 15 років — батьки або інші законні представники неповнолітнього, а після досягнення неповнолітніми 15 років — самі неповнолітні, але за згодою своїх батьків або інших законних представників.
Неповнолітні можуть бути засновниками і членами громадських та інших організацій, створених на підставі членства. Так, відповідно до Закону України “Про об’єднання громадян”1 засновниками молодіжних та дитячих громадських організацій можуть бути громадяни, які досягли 15-річного віку, а членами громадських організацій, крім молодіжних та дитячих, — особи, які досягли 14 років. Вік членів молодіжних та дитячих громадських організацій встановлюється статутами цих організацій.
Незважаючи на досить широкий перелік дій, які неповнолітні учиняють самостійно, певний контроль за ними з боку батьків, опікунів чи піклувальників зберігається до досягнення повноліття. Зокрема, батьки (усиновителі) або піклувальники можуть заявити в суд позов про визнання недійсною угоди, укладеною неповнолітнім віком від 15 до 18 років без їх згоди. При наявності достатніх підстав орган опіки і піклування може обмежити неповнолітніх віком від 15 до 18 років у праві самостійно розпоряджатися своєю заробітною платою (заробітком) або стипендією. Це може бути здійснено за підстави збиткового або нераціонального використання зароблених коштів, внаслідок чого у неповнолітнього не залишається засобів на найнеобхідніші потреби.
Неповнолітні у віці від 15 до 18 років несуть самостійну майнову відповідальність по угодах, які вони самостійно уклали, не виходячи за межі своєї дієздатності. Крім договірної відповідальності, вони несуть також відповідальність за заподіяння шкоди. Така відповідальність настає на загальних підставах. Але у випадках, коли у неповнолітнього віком від 15 до 18 років немає майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної ним шкоди, шкода у відповідній частині повинна бути відшкодована його батьками (усиновителями) або піклувальником. І лише у разі, якщо батьки (усиновителі) або піклувальник доведуть, що шкода сталася не з їх вини, вони від відшкодування звільняються (ст. 447 ЦК). Обов’язок батьків та осіб, що їх заміняють, припиняється по досягненні заподіювачем шкоди повноліття, а також в разі, коли у нього до досягнення повноліття з’явиться майно або заробіток, достатній для відшкодування шкоди.
Неповнолітні, які не досягли 15-річного віку (малолітні), дієздатні лише частково. Враховуючи певну ступінь їх розвитку, закон надав їм можливість самостійного учинення лише деяких дій. Переважна більшість угод та інших дій від імені неповнолітніх віком до 15 років здійснюється їх батьками (усиновителями) або опікунами.
Громадяни віком до 15 років також неделіктоздатні. За шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг 15-річного віку, відповідають його батьки (усиновителі) або опікун, якщо не доведуть, що шкода сталася не з їх вини.
З досягненням 18-річного віку, а також з вступом до шлюбу в меншому віці в порядку, передбаченому законом, дієздатність громадян виникає в повному обсязі і вікові фактори більше не впливають на її зміст. Однак здатність до вольових дій особи може бути порушена внаслідок психічного захворювання чи зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами. При цьому страждають перш за все майнові інтереси такого громадянина або його сім’ї.
Громадянин, який внаслідок душевної хвороби або недоумства не може розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним. У такому разі всі угоди від імені душевнохворого або недоумкуватого, в тому числі і дрібні побутові, укладає його опікун (ст. 16 ЦК). Тобто існують два критерії для визнання громадянина недієздатним: душевна хвороба і недоумство. Для з’ясування кожного з них, згідно зі ст. 258 ЦПК, призначається судово-психіатрична експертиза.
Як зазначив Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 березня 1972 р. “Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним”, в ухвалі про призначення експертизи на вирішення експертів мають бути поставлені такі питання:
1) чи хворіє даний громадянин на психічну хворобу;
2) чи розуміє він значення своїх дій;
3) чи може керувати ними1 .
При проведенні підготовки справи до судового розгляду від заявника повинні бути витребувані дані про психічну хворобу або недоумство громадянина. Це можуть бути довідки про стан здоров’я, виписка із історії хвороби та інші документи, видані лікувально-профілактичними закладами2.
Громадянин вважається недієздатним з часу набрання законної сили рішенням суду про визнання громадянина недієздатним. У таких випадках, коли від часу виникнення недієздатності залежать певні правові наслідки, суд на прохання осіб, які беруть участь у справі, з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших даних про психічний стан громадянина, в рішенні може зазначити, з якого часу громадянин є недієздатним. Призначення опікуна не входить до компетенції суду. Він лише зобов’язаний після набрання рішенням законної сили надіслати його копію органу опіки та піклування для призначення опікуна.
В разі видужання або значного покращення здоров’я громадянина, визнаного недієздатним, суд поновлює його в дієздатності.
Зловживання громадянином спиртними напоями або наркотичними засобами є підставою для судового обмеження такого громадянина в дієздатності. Визнання особи обмежено дієздатною є важливою гарантією захисту прав і законних інтересів громадян. Обмеження в дієздатності громадянина внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, крім того, спрямоване на посилення боротьби з пияцтвом та зловживанням наркотичними засобами.
Відповідно до ст. 15 ЦК громадянин, який внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами ставить себе і свою сім’ю в тяжке матеріальне становище, може бути обмежений судом у дієздатності і над ним встановлюється піклування. Обмеження дієздатності можливе лише стосовно повнолітніх осіб.
Правове становище обмеженого в дієздатності нагадує статус неповнолітньої особи віком від 15 до 18 років. Він може укладати угоди по розпорядженню майном, а також одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів і розпоряджатись ними лише за згодою піклувальника, за винятком дрібних побутових угод. Крім цього, він може здійснювати угоди особистого характеру, які не допускають представництва, наприклад, подавати заяву про припинення шлюбу. Суд при винесенні такого рішення має встановити зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, тобто систематичне зловживання, а не одноразове вживання спиртних напоїв і наркотичних засобів. Крім того, таке зловживання повинно призводити до тяжкого матеріального становища самого громадянина і членів його сім’ї. Даними про це можуть бути акти міліції і громадських організацій та інші докази, які підтверджують факти зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, а також те, що громадянин ставить себе і свою сім’ю в тяжке матеріальне становище.
В рішенні суду про обмеження в дієздатності не вказується строк такого обмеження. При припиненні громадянином зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами суд скасовує обмеження його дієздатності.
В літературі висловлена точка зору щодо розширення переліку підстав, який нині є вичерпним, для обмеження дієздатності громадянина. Прибічники такого розширення зазначають, що поставити в тяжкий матеріальний стан свою сім’ю можна і азартними іграми, ризикованим заняттям підприємницькою діяльністю, нерозумним колекціонуванням1 . Видається, що вони мають рацію. Досвід римського приватного права свідчить, що обмежувались в дієздатності марнотратці — особи, які були не здатні розумно розпоряджатися своїм майном, витримувати міру2 .
Інститут опіки і піклування служить для того, щоб особи, які не володіють достатньою дієздатністю, мали можливість набувати прав і обов’язків, або для того, щоб надати допомогу в придбанні зазначених прав і обов’язків особам, які володіють частковою дієздатністю. Норми цього інституту містяться в ЦК, Кодексі про шлюб і сім’ю Україн3 та підзаконних нормативних актах.
Опіка встановлюється:
над малолітніми до досягнення ними 15-річного віку;
над особами, які визнані судом недієздатними внаслідок психічної хвороби або недоумства;
над майном осіб, над якими встановлена опіка, що знаходиться в другій місцевості;
над майном осіб, визнаних безвісно відсутніми.
Піклування встановлюється:
над неповнолітніми до досягнення ними 18-річного віку;
над повнолітніми, але обмеженими судом у дієздатності;
над громадянами, які за станом здоров’я не можуть самостійно захищати свої права (на їх прохання).
Опікуни і піклувальники призначаються, як правило, з числа близьких родичів при обов’язковій згоді цих осіб. Ці функції можуть також виконувати установи: дитячі, лікувальні, соціального забезпечення стосовно осіб, які потребують опіки і піклування і перебувають в цих установах.
Не можуть бути опікунами і піклувальниками особи, які не досягли 18 років, визнані у встановленому порядку недієздатними або обмежено дієздатними, позбавлені батьківських прав, а також особи, інтереси яких суперечать інтересам осіб, що підлягають опіці і піклуванню.
Опіка і піклування встановлюються державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування. Безпосереднє ведення справ з опіки і піклування покладається на відповідні відділи і управління місцевої державної адміністрації та органи місцевого самоврядування.
Існують також угоди, які опікун не має право учиняти самостійно, а піклувальник — давати згоду на їх учинення. Це угоди, які виходять за межі побутових, — договори, що підлягають нотаріальному посвідченню і спеціальній реєстрації, відмова від належних підопічному майнових прав та ін. У такому разі дозвіл дає орган опіки і піклування.
Опікун, піклувальник, їх подружжя і близькі родичі не мають права учиняти дарування від імені підопічного, а також зобов’язуватися від його імені поручительством. Ця норма спрямована проти зловживання правами підопічного з боку опікуна і піклувальника.
Опіка припиняється по досягненні неповнолітніми віку 15 років, а також у разі видужання або значного покращення здоров’я особи, яка була визнана недієздатною, і поновлення її судом в дієздатності, а також з смертю підопічного.
Піклування припиняється: при досягненні підопічним віку 18 років; при вступі неповнолітньої особи в шлюб; у разі скасування судом обмеження в дієздатності особи, яка зловживала спиртними напоями або наркотичними засобами і якщо відпала причина, що спонукала до встановлення піклування над особами, які за станом здоров’я не могли самостійно захищати свої права; внаслідок смерті особи, яка перебувала під піклуванням.
У разі зловживання своїми правами опікуни і піклувальники можуть бути звільнені від виконання покладених на них обов’язків з ініціативи органів опіки і піклування за клопотанням підопічних, державних і громадських організацій, а також за заявою будь-яких осіб.
Органи опіки і піклування зобов’язані, а при припиненні опіки і піклування особа, яка перебувала під опікою і піклуванням, має право вимагати від опікуна і піклувальника відшкодування майнової шкоди, заподіяної їй недобросовісним або недбалим виконанням опікунських обов’язків1 .
§ 4. Ім’я
громадянина і місце його проживання
Меті індивідуалізації кожного громадянина слугує його ім’я, яке надається йому при народженні. В свідоцтво про народження заносяться прізвище, ім’я та по батькові. Громадяни, в національній традиції яких не прийнято фіксувати по батькові, мають право записувати в свідоцтво про народження дитини лише її прізвище та ім’я. Громадянин набуває всіх прав під своїм іменем і не може користуватися іменем інших осіб. Але у випадках, передбачених законодавством, громадянин може використовувати вигадане ім’я — псевдонім. Зокрема, таке право належить автору в галузі науки, літератури і містецтва, який може вибирати псевдонім у зв’язку з використанням твору2 .
Громадяни, які досягли віку 16 років, мають право змінити прізвище, ім’я та по-батькові3. У разі зміни імені громадянин повинен повідомити про це своїм кредиторам і боржникам.
Разом з іменем громадянина індивідуалізує в цивільному обороті також місце проживання. Місцем проживання визнається те місце, де громадянин постійно або переважно проживає (ч. 1 ст. 17 ЦК України).
Трапляються випадки, коли громадянин не має постійного місця проживання. У цьому разі треба виходити з того, де він найчастіше перебуває. Не слід вважати переміною місця проживання виїзд громадянина тимчасово в іншу місцевість для навчання, виконання службового завдання тощо.
Місце проживання визначається межами певного населеного пункту, а також вказівкою на певну вулицю, номер будинку, квартири. При визначенні місця проживання вирішального значення не будуть мати прописка, місце знаходження майна громадянина, оскільки закон не передбачає врахування цих обставин. Громадянин самостійно вибирає місце свого проживання, яке може бути тільки одне. Згідно із ч. 1 ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Відповідно до ч. 2 ст. 17 ЦК місцем проживання неповнолітніх, що не досягли 15 років, або громадян, які перебувають під опікою, визнається місце проживання їх батьків (усиновителів) або опікунів. У цьому разі йдеться про збіг місць проживання, що пов’язане з належним виконанням батьківських та опікунських функцій.
Правильне визначення місця проживання має важливе юридичне значення для багатьох цивільних правовідносин, суб’єктом яких виступає громадянин. Наприклад, місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця, місце виконання зобов’язання часто визначається місцем проживання боржника.
Таким чином, вибір місця проживання є елементом правоздатності громадянина, а правила про місце проживання складають окремий інститут, який визначає становище громадян як суб’єктів цивільного права.
§ 5. Акти
громадянського стану
Актами громадянського стану є факти (дії та події), які нерозривно пов’язані з особою і започатковують, змінюють, доповнюють, припиняють її можливість бути суб’єктом цивільних прав та обов’язків.
Актами громадянського стану є народження дитини, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід із громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, зміна імені, смерть.
За законодавством України реєстрації підлягають народження, смерть, укладення шлюбу, встановлення батьківства, зміна імені, по батькові, прізвища. Така реєстрація здійснюється в державних органах реєстрації громадянського стану і має за мету охорону особистих і майнових прав та інтересів громадян, а також державних і суспільних інтересів.
Порядок реєстрації актів громадянського стану визначається шлюбно-сімейним законодавством: КпШС, Законом України від 24 грудня 1993 р. “Про органи реєстрації актів громадянського стану”1, Положенням, яке визначає порядок зміни, поновлення, анулювання записів актів громадянського стану, Положенням про порядок розгляду клопотань про зміну громадянами України прізвищ, імен та по батькові, Правилами реєстрації актів громадянського стану, затвердженими в порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Реєстрація шлюбу відбувається в органі реєстрації актів громадянського стану за місцем проживання однієї із осіб, що вступає до шлюбу, або за місцем проживання їх батьків після закінчення місячного строку після подання бажаючими вступити до шлюбу заяви в державний орган реєстрації актів громадянського стану. В окремих випадках на прохання осіб, які вступають до шлюбу, цей строк, при наявності поважних причин, може бути скорочений органом реєстрації актів громадянського стану. До поважних причин, які є підставою для скорочення строку, належать: терміновий виїзд у довгострокове відрядження або переїзд на постійне місце проживання в іншу місцевість, наявність спільних дітей, вагітність вступаючого до шлюбу, важка хвороба, призив на військову службу та інші причини, що повинні підтверджуватися відповідними документами (посвідчення про відрядження, медична довідка, свідоцтво про народження дитини тощо)2.
Орган реєстрації актів громадянського стану, який прийняв заяву, зобов’язаний ознайомити вступаючих до шлюбу з умовами і порядком реєстрації шлюбу, засвідчитися, що ці особи взаємно обізнані про стан здоров’я і сімейний стан один одного, а також роз’яснити їм права і обов’язки як майбутніх подружжя і батьків і попередити про відповідальність за приховування перешкод до вступу в шлюб.
Реєстрація шлюбу проводиться в органах реєстрації актів громадянського стану в присутності осіб, які вступають до шлюбу. Якщо ці особи не можуть прибути в органи реєстрації актів громадянського стану внаслідок тяжкої хвороби або з іншої поважної причини, реєстрація шлюбу може бути проведена вдома, в лікарні або іншому місці в присутності осіб, які вступають до шлюбу.
§ 6.
Визнання громадянина безвісно відсутнім і оголошення громадянина померлим
Регулювання цивільних відносин передбачає участь громадянина у правовідносинах. Тривала відсутність громадянина в місці його постійного проживання, а також відсутність відомостей про його місцеперебування породжують невизначеність у цивільних правовідносинах, в яких бере участь така особа. Наприклад, укладено договір позики, згідно з яким визначено особу позичальника, але на час виконання зобов’язання, що виникло на підставі цього договору, він відсутній у місті свого проживання і невідоме місце його перебування. Але в позичальника може бути майно, грошові кошті, на які можливе звернення стягнення.
У таких випадках на допомогу приходять цивільно-правові інститути визнання громадянина безвісно відсутнім і оголошення громадянина померлим.
На думку більшості учених, підставою оголошення громадянина померлим є презумпція смерті громадянина.
Що ж до безвісної відсутності громадянина, то тут ситуація дещо інша. В разі судового визнання громадянина безвісно відсутнім, як справедливо вважав В. Воложанін, суд лише констатує факт відсутності особи, а не виходить із будь-якого припущення. Наслідки визнання громадянина безвісно відсутнім зовсім не такі, щоб припускати що-небудь, скоріше, йдеться про усунення відсутності в достовірній інформації про причини відсутності суб’єкта правовідносин1 .
Громадянин може бути в судовому порядку визнаний безвісно відсутнім, якщо протягом одного року в місці його постійного проживання немає відомостей про місце його перебування (ч. 1 ст. 18 ЦК).
Річний строк у цьому разі починається з дня, коли були одержані останні відомості від відсутнього. В разі, коли його неможливо встановити, слід керуватися правилами ч. 2 ст. 18 ЦК: початком безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, в якому були одержані останні відомості про відсутнього, а при неможливості встановити цей місяць — перше січня наступного року.
Визнання громадянина безвісно відсутнім здійснюється в порядку особливого провадження (глава 35 ЦПК). В заяві про визнання громадянина безвісно відсутнім обов’язково повинна бути вказана мета, з якою заявнику необхідно визнати громадянина безвісно відсутнім (наприклад, з метою захисту інтересів особи, яку за законом безвісно відсутній має утримувати).
Не можна визнати безвісно відсутньою особу, яка переховується від суду і слідства або з інших причин приховує своє місцеперебування, тому що цивільні правовідносини передбачають їх нормальний розвиток і не розраховані на те, що хто-небудь спеціально переховуватиметься.
Правовим наслідком визнання громадянина безвісно відсутнім є встановлення над його майном опіки, що передбачає видачу утримання з цього майна громадянам, яких безвісно відсутній був за законом зобов’язаний утримувати, і погашення заборгованості по інших зобов’язаннях безвісно відсутнього.
За заявою зацікавлених осіб орган опіки і піклування може призначити опікуна для охорони майна відсутнього громадянина, а так само для управління його майном і до закінчення одного року від дня одержання останніх відомостей про місце його перебування (ст. 19 ЦК).
Визнання громадянина безвісно відсутнім дає право його подружжю вимагати розірвання шлюбу в спрощеному порядку в органах реєстрації актів громадянського стану (ст. 42 КпШС).
Утриманці безвісно відсутнього набувають права на пенсію в такому ж порядку, як і у разі втрати годувальника.
Коли визнаний безвісно відсутнім з’явиться або буде встановлено його місцеперебування, суд скасовує рішення про визнання громадянина безвісно відсутнім. Разом з цим припиняється опіка над майном. Шлюб, якщо він був розірваний, може бути поновлений органом реєстрації актів громадянського стану за спільною заявою подружжя, при умові, що один із подружжя визнаного безвісно відсутнім, не вступив у новий шлюб (ст. 44 КпШС).
Підставою для оголошення громадянина померлим є відсутність відомостей в місці його постійного проживання протягом трьох років, а якщо він пропав безвісті за обставин, що загрожували смертю або дають підставу припускати його загибель від певного нещасного випадку, — протягом шести місяців. Це може бути, наприклад, повінь, загибель судна. Для того щоб винести рішення про оголошення громадянина померлим, суд повинен бути впевнений в імовірності смерті громадянина. У разі відсутності такої впевненості або коли є судження про те, що громадянин живий, суд зобов’язаний, незважаючи на сплив трирічного строку неодерження про нього відомостей, відмовити в оголошенні цього громадянина померлим1 .
Особливі умови передбачені для оголошення померлими військовослужбовців або інших громадян, які пропали безвісті в зв’язку з воєнними діями. Вони можуть бути оголошені померлими не раніше, ніж після спливу двох років з дня закінчення воєнних дій.
За своїми правовими наслідками оголошення громадянина померлим майже прирівнюється до смерті громадянина. На майно такого громадянина відкривається спадщина, шлюб автоматично припиняється.
Днем смерті громадянина, оголошеного померлим, вважається день набрання законної сили рішенням суду про оголошення його померлим або день його гаданої загибелі, коли померлим оголошується особа, яка пропала без вісті за обставин, що загрожували смертю або дають підставу припускати її загибель від нещасного випадку.
Цивільно-процесуальний закон знає також такий порядок, як встановлення судом факту смерті громадянина. Він відрізняється від оголошення громадянина померлим тим, що є докази смерті особи в певний час і за певних обставин, але органи реєстрації актів громадянського стану відмовляють заявнику в реєстрації смерті.
Виходячи з того, що оголошення громадянина померлим є юридичним припущенням, закон передбачає наслідки з’явлення такого громадянина. Перш за все, у разі з’явлення або виявлення місцеперебування громадянина, оголошеного померлим, відповідне рішення скасовується судом.
Відповідно до ст. 22 ЦК незалежно від часу свого з’явлення громадянин може зажадати від будь-якої особи повернення майна, що збереглося і безоплатно перейшло до цієї особи після оголошення громадянина померлим.
Особи, до яких майно громадянина, оголошеного померлим, перейшло за відплатними угодами, зобов’язані повернути йому це майно, коли буде доведено, що в момент придбання майна вони знали, що громадянин оголошений померлим, є живим.
Якщо майно оголошеного померлим перейшло за правом спадкування до держави і було реалізовано, то після скасування рішення про оголошення громадянина померлим йому повертається сума, виручена від реалізації майна.
УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА
І ТЕРИТОРІАЛЬНІ ГРОМАДИ
ЯК СУБ’ЄКТИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА
§ 1.
Українська держава як суб’єкт цивільного права
Особливості цивільної правосуб’єктності держави. Традиційно виділяють три категорії суб’єктів цивільного права: фізичних осіб, юридичних осіб та державу. В цій класифікації держава посідає особливе місце, оскільки, крім як суб’єкт цивільного права, вона виступає також як політична організація громадянського суспільства. Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна і правова держава (ст. 1 Конституції України).
Особливе місце держави серед суб’єктів цивільного права полягає в тому, що, будучи носієм політичної влади, держава визначає правовий статус як фізичних, юридичних осіб, так і свій власний. Звичайно, що правосуб’єктність держави відрізняється від правосуб’єктності інших суб’єктів. Наприклад, тільки державна власність може виникати шляхом націоналізації, реквізиції або конфіскації. Але в цивільні правовідносини держава вступає як рівноправний учасник господарського обороту, наділений тим же комплексом цивільних прав, що й інші суб’єкти. Реалізація іншого підходу привела б до підриву господарських відносин.
Цивільна правоздатність держави є спеціальною, а не універсальною1. Держава має лише ті цивільні права і обов’язки, які передбачені законом.
Особливий характер держави як суб’єкта цивільного права виражається в тому, що вона як організація не визнається юридичною особою2.
Одною із ознак суб’єкта цивільного права виступає його майнова відокремленість. Відповідно до ст. 3 Закону України “Про власність” держава є одним із суб’єктів права власності. Суб’єктом права державної власності є держава в особі Верховної Ради України.
Крім зазначених повноважень, як випливає із ст. 13 Конституції України, від імені Українського народу право власника на об’єкти права власності Українського народу (земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони) здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Слід відмітити, що більшість державного майна закріплена за державними юридичними особами: державними підприємствами — на праві повного господарського відання1; державними установами — на праві оперативного управління. Стаття 33 ЦК встановлює, що держава не відповідає по зобов’язаннях державних організацій, які є юридичними особами, а ці організації не відповідають по зобов’язаннях держави.
Таким чином, держава як суб’єкт цивільного права може нести самостійну майнову відповідальність за рахунок майна, що не закріплене за конкретними державними підприємствами і установами. Стосовно такого майна все частіше використовується термін “державна скарбниця”.
У зв’язку із зазначеним розрізняють опосередковану участь держави в цивільному обороті, коли держава для виконання своїх функцій діє через спеціально створені державні юридичні особи, і безпосередню участь, яка здійснюється шляхом вступу в оборот органів державної влади, котрі діють при цьому не як відокремлені юридичні особи, а як особливі представники держави. При цьому можливо, що держава буде представлена органом, який одночасно є і юридичною особою. Але останнє не має значення для названих відносин, оскільки такий орган представляє державу в цілому і зобов’язує її безпосередньо2.
Тому можна зробити висновок про те, що держава бере участь у відносинах, урегульованих цивільним законодавством у формі загальнодержавної скарбниці та формі створюваних державою юридичних осіб, за якими закріплюється певна частина державного майна. З цього приводу М. Брагінський зазначає, що оскільки самостійна участь у цивільних правовідносинах державних юридичних осіб, як і будь-яких інших суб’єктів цивільного права, має обов’язковою передумовою відокремленість певного майна, остільки в майнову масу, що стоїть за державою як суб’єктом цивільного права, повинен бути включений не весь загальнодержавний майновий фонд, а тільки його частина, не розподілена між окремими державними організаціями — юридичними особами1.
Ринкові відносини вимагають рівності прав суб’єктів у відносинах, застосування принципу диспозитивності, еквівалентно відплатного характеру, свободи договорів. Це зовсім інший характер відносин порівняно з тим, який передбачає участь держави в економічних відносинах як особливого суб’єкта права, як суб’єкта розпорядчо-владних правовідносин2.
Участь держави в цивільних правовідносинах. Згідно із ст. 32 Закону України “Про власність” суб’єктом права державної власності є держава в особі Верховної Ради України. Безпосереднє управління об’єктами державної власності належить до компетенції Кабінету Міністрів України (ст. 116 Конституції), однак за ст. 1 Закону України “Про правовий режим майна, що забезпечує діяльність Верховної Ради України” управління державним майном, що відповідно до законодавства України знаходиться на балансі або у віданні Верховної Ради України та забезпечує її діяльність (цілісні майнові комплекси підприємств та організацій, їх структурні підрозділи, будинки, споруди тощо), здійснюється органами і в порядку, визначеними Верховною Радою України3. Держава діє також у цьому напрямку шляхом створення спеціальних органів. Наприклад, у сфері приватизації державного майна від імені держави діють Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва у районах і містах, органи приватизації в Автономній Республіці Крим. Фонд державного майна України, його регіональні відділення і представництва виступають і орендодавцями цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації)4.
Управління державними корпоративними правами в органах управління господарських товариств здійснюється відповідальними представниками, які призначаються із числа членів спостережної влади рішенням органу приватизації або органу виконавчої влади, що виконує функції з управління на підставі генеральної угоди з Фондом державного майна з наступним укладенням відповідного договору з цим органом1.
Держава через свої фінансові, податкові та інші органи виступає у відносинах по визнанню майна безгосподарно утримуваним та безхазяйним, може спадкувати за заповітом, якщо у спадкодавця не має спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, якщо всі спадкоємці відмовились від спадщини або позбавлені права спадкування і якщо ні один із спадкоємців не прийняв спадщини (ст. 555 ЦК). Кабінет Міністрів України 25 серпня 1998 р. постановою № 1340 затвердив Порядок обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, яке переходить у власність держави і розпорядження яким поширюється на:
1) майно, конфісковане на підставі рішення суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом;
2) транспортні засоби та інші види майна, що зберігаються під митним контролем виключно митницею як не пропущені на митну територію України внаслідок установлених заборон чи обмежень на їх ввезення або транзит через територію України, якщо сума складських митних зборів досягає їх вартості;
3) майно, термін зберігання якого під митним контролем закінчився, а власник не звернувся за ним в установлений Митним кодексом України термін;
4) товари з обмеженим терміном зберігання, вилучені правоохоронними органами або затримані митними органами як предмет порушення митних правил, у тому числі товари, затримані у справах про контрабанду;
5) майно, визнане безхазяйним відповідно до законодавства;
6) предмети-знахідки, товари та цінності, загублені або залишені у готелях, транспорті, театрах, інших громадських місцях, якщо вони не були затребувані їх власником протягом установленого законом терміну;
7) скарби, передані фінансовим органам;
8) майно, що за правом успадкування перейшло у власність держави;
9) майно, подароване державі власником;
10) невручені міжнародні та внутрішні поштові відправлення, а також грошові перекази після закінчення термінів зберігання підприємствами зв’язку, визначених законодавством, у разі неможливості видачі їх отримувачам та повернення відправникам;
11) валютні цінності, що пересилаються в міжнародних поштових відправленнях з порушенням нормативних актів Всесвітнього поштового союзу та норм законодавства України;
12) знаряддя незаконного добування природних ресурсів та незаконно добуті природні ресурси або продукти, вироблені з них, чи їх вартість1.
Українська держава вступає в цивільні правовідносини для задоволення своїх потреб у продукції, необхідній для розв’язання соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення і підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування органів державної влади, що утримуються за рахунок Державного бюджету України. Для цього використовується, зокрема, такий інститут, як державний контракт — договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні і правові зобов’язання сторін і регулюються взаємовідносини замовника і виконавця. Державними замовниками виступають міністерства, інші центральні органи державної виконавчої влади України, Уряд Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та установи,уповноважені Кабінетом Міністрів України2.
Для мобілізації фінансових ресурсів у порядку, передбаченому Законом України “Про цінні папери і фондову біржу”, держава може випускати казначейські зобов’язання України і облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик, виплачуючи по ним доход3.
Україна як держава може бути суб’єктом авторських і винахідницьких правовідносин.
Згідно зі ст. 3 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” Україна в особі її органів, місцеві органи влади і управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, діють у зовнішньоекономічному обороті як юридичні особи, керуючись принципом юридичної рівності і недискримінації1.
Українська держава як суб’єкт цивільного права виступає також у ролі боржника в зобов’язаннях по відшкодуванню шкоди, завданої громадянам незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду згідно з законом2. У такому разі відшкодування шкоди проводиться за рахунок коштів Державного бюджету.
Україна може виступати суб’єктом й інших відносин, урегульованих нормами цивільного законодавства.
§ 2.
Територіальні громади як суб’єкти цивільного права
Відповідно до ст. 133 Конституції України систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Тому можна стверджувати, що поряд з державою самостійними суб’єктами цивільного права виступають адміністративно-територіальні одиниці України, очолювані відповідними радами3. Так, представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим.
Ради можуть вступати в цивільно-правові відносини як самостійно, так і через спеціально створювані органи.
На місцях діють як місцеві державні адміністрації, так і органи місцевого самоврядування територіальних громад. Виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, які входять до системи органів виконавчої влади.
Систему місцевого самоврядування складають територіальна громада; сільська, селищна, міська рада; сільський, селищний, міський голова; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення1.
Місцеві державні адміністрації на відповідній території взаємодіють з сільськими, селищними і міськими головами, сприяють у здійсненні ними власних повноважень місцевого самоврядування, зокрема у вирішенні питань економічного, соціального та культурного розвитку відповідних територій, зміцнення матеріальної та фінансової бази місцевого самоврядування, контролюють виконання наданих їм Законом повноважень органів виконавчої влади, розглядають та враховують у своїй діяльності пропозиції депутатів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб (ст. 35 Закону України “Про місцеві державні адміністрації”)2.
Місцева державна адміністрація здійснює на відповідній території управління об’єктами, що перебувають у державній власності та передані до сфери її управління, приймає рішення про створення, реорганізацію та ліквідацію підприємств, установ і організацій, що належать до сфери її управління, а також здійснює делеговані відповідною радою функції управління майном, що перебуває у спільній власності територіальних громад.
Територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах виступають суб’єктами права комунальної власності. Їм на цьому праві належать рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, підприємства, установи, організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частки в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров’я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об’єкти, визначені відповідно до закону як об’єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.
Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності.
Територіальні громади як власники належного їм майна діють в особі своїх спеціально уповноважених органів — виконкомів місцевих рад, місцевих фондів комунального майна та ін. До виключної компетенції сільських, селищних, міських рад, зокрема, належить прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна і затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об’єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації.
Територіальні громади можуть бути суб’єктами спадкових та інших цивільно-правових відносин. Так, згідно із Законом України “Про цінні папери і фондову біржу” місцеві ради для акумулювання коштів можуть випускати облігації місцевих позик.
Правовий статус територіальних громад визначається Конституцією України і спеціальним законодавством України.
Територіальні громади як суб’єкти цивільного права відповідають по своїх зобов’язаннях майном, що їм належить. Територіальні громади не відповідають по зобов’язаннях держави, а держава не відповідає по їх зобов’язаннях. Не відповідають вони і по зобов’язаннях своїх організацій, що є юридичними особами, за якими майно закріплене на праві повного господарського відання.
ЮРИДИЧНІ ОСОБИ
Поряд з громадянами суб’єктами цивільного права визнаються також юридичні особи — організації, які мають специфічні ознаки.
Інститут юридичної особи вводиться для того, щоб його норми закріпили організаційно-структурну, майнову і функціональну єдність будь-якого суб’єкта права, встановили межі правосуб’єктності, форми і порядок її здійснення, порядок виникнення, реорганізації і ліквідації, а також цілу низку інших питань, в загальній сукупності визначивши правове становище організацій як юридичних осіб.
Категорія юридичної особи доволі чітко визначає межі прав і відповідальності будь-якої організації, забезпечує іншим організаціям при встановленні з нею господарських контактів упевненість в тому, що вона має необхідний для цього мінімум правосуб’єктності.
Згідно з чинним
законодавством (ст. 23 ЦК) юридичними особами визнаються
організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати
майнових і особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачами і
відповідачами в суді, арбітражі або в третейському суді.
Традиційно юридичною особою визнається організація, яка відповідає сукупності таких ознак, як організаційна єдність, наявність відокремленого майна, самостійна цивільно-правова відповідальність, виступ в цивільному обороті від свого імені.
Організаційна єдність знаходить свій вираз у чіткій внутрішній структурі, у конкретному підпорядкуванні органів управління, у регламентації відносин між структурними підрозділами. Організаційна єдність є необхідною умовою для об’єднання декількох осіб у структуру, що дає можливість перетворити їх волю на волю юридичної особи, яка виступає як єдине ціле.
Наявність відокремленого майна означає, що майно юридичної особи відокремлене від майна власників, які створили цю організацію, держави, інших суб’єктів цивільного права.
З цією ознакою тісно пов’язана така ознака, як самостійна цивільно-правова відповідальність юридичної особи, яка відповідає по своїх зобов’язаннях належним їй на праві власності (закріпленим за нею) майном, якщо інше не передбачено законодавством.
Виступ у цивільному обороті від свого імені — це можливість для організації отримувати і здійснювати цивільні права і нести обов’язки, а також виступати позивачем і відповідачем у суді.
Юридичною підставою діяльності будь-якої юридичної особи є її установчі документи. Це комплект документів установленої законом форми, згідно з якими юридична особа виникає і діє як суб’єкт цивільного права.
Для різних юридичних осіб — це різні комплекти документів, але основними з них є, по-перше, рішення одного чи кількох власників або уповноваженого ним (ними) органу про створення юридичної особи. Якщо засновників двоє чи більше, рішенням про створення є установчий договір. По-друге, це статут юридичної особи. Безумовно, це локальні нормативні акти, зміст яких не повинен суперечити чинному законодавству.
Установчий договір — це цивільно-правовий договір, який регулює відносини між засновниками в процесі створення і діяльності юридичної особи. Він повинен укладатися в письмовій форми, тому що чинне законодавство вимагає його подання для здійснення державної реєстрації.
Статут, на відміну від установчого договору, не укладається між засновниками, а затверджується ними. Але статут, так само як і установчий договір, визначає правове становище юридичної особи і регулює відносини між засновниками і юридичною особою. Статут набуває чинності лише з моменту реєстрації юридичної особи.
Державна реєстрація становить собою завершальний етап створення юридичної особи, на якому компетентний орган перевіряє додержання умов, необхідних для створення нового суб’єкта права. Державна реєстрація призводить до визнання організації юридичною особою, тобто до виникнення у останньої цивільної правоздатності. В момент реєстрації юридична особа стає і дієздатною, тобто має можливість своїми діями набувати прав та обов’язків.
Якщо до встановлення ринкових відносин правоздатність юридичної особи була спеціальною (обмеженою), то зараз спеціальну правоздатність мають лише некомерційні організації (об’єднання громадян, релігійні організації тощо). Що стосується комерційних організацій, то тут спостерігається характерна тенденція до розширення обсягу правоздатності, бо застосування принципу спеціальної правоздатності не відповідає умовам підприємницької діяльності. Відповідно до законодавства комерційні організації можуть займатися будь-якою діяльністю за умови, що вона не заборонена законом і це буде закріплено в статуті.
Наприклад, згідно з чинним законодавством існують такі види діяльності, підприємництво в яких не застосовується у зв’язку з підвищеними вимогами до безпеки виконання робіт і необхідністю централізації функцій управління1; види діяльності, які дозволяються лише державним підприємствам і установам2, а також види діяльності, які можуть здійснюватися лише за наявності дозволу (ліцензії)3, а у деяких випадках — і патенту4.
Якщо юридична особа укладе угоду на такий вид діяльності, підприємництво в якому не застосовується, ця угода буде визнана арбітражним судом недійсною, такою, що суперечить інтересам держави, з наслідками, передбаченими ст. 49 ЦК. Якщо арбітражні суди, вирішуючи спори, що виникають у процесі укладення чи виконання договорів, пов’язаних з підприємницькою діяльністю, встановлять відсутність у суб’єкта підприємницької діяльності патенту і ліцензій, то такі договори визнаються недійсними, оскільки вони не відповідають вимогам закону (ст. 48 ЦК)5.
У науці цивільного права виділяють такі способи створення юридичних осіб: розпорядний, дозвільний, нормативно-явочний. Спосіб створення — це система юридичних дій засновників та державних органів, спрямована на виникнення юридичної особи. Він залежить від тієї організаційно-правової форми, в якій діятимуть юридичні особи, а також від участі державних органів у реєстрації відповідної юридичної особи.
Засновником (засновниками) є особа (особи), що має (мають) право створювати у встановленому порядку юридичну особу. Таким правом закон наділяє безпосередньо власників засобів виробництва та іншого майна і уповноважені власником (власниками) органи. Це можуть бути як фізичні особи, що мають засновницьку правоздатність і дієздатність, так і юридичні особи. Уповноважені органи, які можуть бути засновниками, визначає власник.
Засновники реалізують свої права шляхом: обрання організаційно-правової форми юридичної особи, визначення мети і предмета діяльності; прийняття рішення про створення; затвердження статуту (підписання договору); передачі майна; формування органів управління та визначення їх компетенції тощо.
При розпорядному способі юридична особа створюється згідно з рішенням одного чи кількох власників або уповноваженого ним органу (наприклад, державні установи, державні підприємства, казенні підприємства тощо).
При дозвільному способі юридична особа повинна отримати попередній дозвіл на створення. Наприклад, дозвіл на створення комерційного банку дає Національний банк України1.
Нормативно-явочний спосіб означає, що юридична особа створюється на умовах, зазначених в законі, а перевірка наявності виконання цих умов лежить на реєструючих органах.
§ 2.
Класифікація юридичних осіб
Юридичні особи можуть класифікуватися за різними критеріями. Але в будь-якому випадку підстава класифікації повинна мати юридичне значення, тобто відповідні організації — юридичні особи мають бути поділені на різні групи залежно від особливостей їх правового становища.
Юридичні особи за метою діяльності поділяються на комерційні та некомерційні. Перші переслідують основну мету — одержання прибутку і тому завжди фінансуються за свій рахунок, другі — безпосередньо спрямовують свою діяльність на задоволення тих чи інших немайнових потреб і не переслідують мету одержання прибутку як основну. Тому діяльність цих юридичних осіб фінансується або за рахунок Державного бюджету (державні установи), або за рахунок внесків та пожертвувань. До них закон відносить органи державної влади України, органи місцевого самоврядування та створені ними установи або організації, що утримуються за рахунок коштів відповідних бюджетів; благодійні фонди і благодійні організації, пенсійні фонди, кредитні спілки; союзи, асоціації та інші об’єднання юридичних осіб, створених для представництва інтересів засновників, що утримуються лише за рахунок внесків таких засновників та не здійснюють підприємницької діяльності, за винятком одержання пасивних доходів; релігійні організації, творчі спілки тощо.
Юридичні особи розрізняються залежно від форм власності, на яких базується їх діяльність. Це державні юридичні особи, наприклад, підприємства, засновані на державній власності, казенні підприємства, державні заклади освіти, комунальні юридичні особи, засновані на комунальній власності; приватні юридичні особи, засновані на власності фізичної особи, наприклад, приватне підприємство; юридичні особи, засновані на колективній формі власності, наприклад, господарські товариства і т. ін.
Юридичні особи різняться залежно від того, чи є вони власниками належного їм майна або ні. До перших належать, наприклад, об’єднання громадян, релігійні організації, благодійні організації та благодійні фонди, об’єднання юридичних осіб; до других — юридичні особи, засновники яких залишаються власниками відокремленого майна, наприклад, державні підприємства і установи, підприємства релігійних організацій, дочірні підприємства тощо. Стосовно інших юридичних осіб слід відмітити, що хоча вони не є власниками переданого їм майна, проте вони мають на нього інше речеве право, або право оперативного управління (установи, казенні підприємства), або право повного господарського відання — державні підприємства, підприємства релігійних організацій та об’єднань громадян, дочірні підприємства.
Залежно від складу засновників юридичні особи поділяються на юридичні особи, засновниками яких можуть бути тільки юридичні особи, наприклад, концерни, асоціації; тільки держава в особі компетентних органів, наприклад, казенне підприємство; тільки громадяни, наприклад, релігійні організації, об’єднання громадян, творчі спілки; будь-які суб’єкти права, наприклад, господарські товариства.
Юридичні особи різняться і за характером прав засновників:
юридичні особи, на майно яких засновники мають право власності, наприклад, державне підприємство, державна установа;
юридичні особи, стосовно яких їх учасники мають зобов’язальні права, наприклад, господарські товариства, кооперативи;
юридичні особи, стосовно яких їх учасники мають тільки право членства і не мають майнових прав, наприклад, творчі спілки, релігійні організації.
У свою чергу юридичні особи різняться і за організаційними ознаками. Наприклад, вони поділяються на прості та складні. Прості юридичні особи — це такі, що виникають на базі власності громадян, на базі власності громадян і юридичних осіб, на базі власності держави, тобто суб’єкт цивільного права відокремлює частку свого майна для створення юридичної особи. Складними є юридичні особи, що виникають при об’єднанні декількох юридичних осіб, наприклад, господарські об’єднання, об’єднання споживчої і промислової кооперації, об’єднання, що створюють об’єднання громадян.
Закон України “Про підприємства в Україні” надає підприємствам право об’єднуватись у групи підприємств за галузевим, територіальним чи іншим принципом відповідно до антимонопольного законодавства України. Ці структури визначаються як господарські об’єднання і мають економічні, організаційні та юридичні ознаки, що відрізняють їх як від підприємств, так і від господарських товариств. Членами об’єднання можуть бути лише підприємства (організації) — юридичні особи, кожне з яких при входженні до об’єднання зберігає права юридичної особи і діє на підставі Закону України “Про підприємства в Україні”.
Господарське об’єднання — це сукупність самостійних юридичних осіб, яка створюється на основі поєднання їх виробничої, науково-технічної, комерційної діяльності, централізації управлінських та координаційних функцій, має відокремлене майно, діє на підставі установчого договору або статуту і реєструється як юридична особа.
Розрізняються договірні та статутні об’єднання. Договірними є асоціації і корпорації, статутними — концерни і консорціуми.
Асоціація — договірне об’єднання, яке створюється учасниками з метою координації їх діяльності (освоєння ринків збуту, визначення цін, номенклатури продукції тощо). В асоціації управління діяльністю членів не централізується, тому вона не може втручатися у виробничу та комерційну діяльність підприємств.
Корпорація — договірне об’єднання, яке створюється юридичними особами на основі поєднання їх спільних виробничих, наукових і комерційних інтересів та централізованого управління діяльністю членів об’єднання. З цією метою члени об’єднання делегують правлінню об’єднання частину своїх повноважень, визначених законом.
Договірні об’єднання відрізняються від статутних тим, що вони створюються на добровільних засадах, укладають між собою багатосторонній установчий договір.
Основними видами статутних об’єднань є концерни та консорціуми.
Концерни — статутні об’єднання промислових, будівельних, транспортних, торговельних підприємств, наукових організацій, банків та ін., створені на основі повної фінансової залежності членів об’єднання від одного або групи підприємств.
Консорціуми — тимчасові статутні об’єднання промислового та банківського капіталу, створені для досягнення певної статутної мети, наприклад, з метою реалізації певних інвестиційних програм.
Юридичні особи поділяються на материнські та дочірні.
Дочірнє підприємство — підприємство, яке створюється материнською юридичною особою шляхом надання йому частки свого майна. Хоча правовий статус дочірніх підприємств не врегульований законодавством, однак вони створюються і функціонують. Наприклад, правом створювати дочірні підприємства закон наділяє господарські товариства (ст. 9 Закону України “Про господарські товариства”).
Дочірнє підприємство — юридична особа, що діє на підставі статуту, затвердженого юридичною особою — засновником, яка також призначає керівника дочірнього підприємства і здійснює відносно останнього інші права, передбачені законами України “Про підприємства в Україні”, “Про господарські товариства”. Засновник визначає мету, предмет діяльності і межі спеціальної статутної правоздатності. Дочірнє підприємство наділяється правом повного господарського відання.
Дочірнє підприємство обов’язково вказується у статуті засновника, який і є власником дочірнього підприємства. Відповідно до ст. 32 ЦК засновник (власник) дочірнього підприємства не відповідає за його зобов’язаннями, а дочірнє підприємство не відповідає за зобов’язаннями засновника (власника), крім випадків, передбачених його установчими документами. Засновник відповідає за борги дочірнього підприємства у тих випадках, коли банкрутство (неспроможність) останнього була викликана неправомірною поведінкою засновника.
Реєстрація і ліцензування дочірнього підприємства відбуваються на загальних умовах.
За складом установчих документів юридичні особи поділяються на договірні, що діють тільки на основі установчого договору, наприклад, командитне товариство, асоціація; договірно-статутні, наприклад, акціонерне товариство; статутні — державне підприємство, консорціуми.
За особливостями правового становища юридичні особи поділяються на національні (резидентів), які створені і діють відповідно до законодавства України; іноземні (нерезидентів), які створені за законодавством, відмінним від законодавства України, хоча здійснюють на території України в тому чи іншому обсязі господарську діяльність. Межі такої діяльності визначаються законами України. Наприклад, іноземні юридичні особи можуть вкладати інвестиції в об’єкти інвестиційної діяльності з метою одержання прибутку або досягнення соціального ефекту1.
В економіці стосовно резидентів існує класифікація за належністю до певного інституціонального сектора економіки:
нефінансові корпорації (державні і недержавні), фінансові корпорації (банки, пенсійні та інвестиційні фонди, страхові компанії);
сектор загальнодержавного управління (урядові і місцеві органи влади);
сектор домашніх господарств;
некомерційні організації, які обслуговують домашні господарства2.
Від іноземних юридичних осіб слід відрізняти підприємства з іноземними інвестиціями, які відповідно до Закону України “Про режим іноземного інвестування” створюються і діють на території України у формах, передбачених чинним законодавством України. Таке підприємство може бути створене або шляхом його заснування, або в результаті придбання іноземним інвестором частини участі (паю, акцій) у раніше заснованому підприємстві без іноземних інвестицій, або шляхом придбання такого підприємства повністю.
Державна реєстрація підприємств з іноземними інвестиціями здійснюється в загальному порядку, передбаченому чинним законодавством України. При цьому установчі документи новостворюваних підприємств з іноземними інвестиціями повинні містити не тільки загальні положення, а й відомості про державну належність їх засновників.
На відміну від інших юридичних осіб підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями в день зарахування іноземної інвестиції на його баланс. Тобто підприємство набуває статусу юридичної особи в день державної реєстрації, але якщо інвестиція не зарахована до балансу на цей час, то воно і діятиме або як господарське товариство, або як приватне підприємство і не користуватиметься тими пільгами, які закон надає підприємствам з іноземними інвестиціями.
§ 3.
Організаційно-правові форми діяльності юридичних осіб
Кожному виду
юридичних осіб можуть бути притаманні свої організаційно-правові форми, під
якими слід розуміти сукупність конкретних ознак, що об’єктивно видрізняють
будь-яку групу юридичних осіб від усіх інших1.
Так, серед комерційних організацій велика увага приділяється підприємствам. Підприємство — це самостійний господарюючий суб’єкт, який є юридичною особою і здійснює виробничу, науково-дослідницьку, комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку. Слід відмітити, що підприємство грає домінуючу роль серед суб’єктів цивільного права. Закон України “Про підприємства в Україні” визначає, що підприємство є основною організаційною ланкою народного господарства України. Підприємство — це господарюючий суб’єкт, тобто товаровиробник, який реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Підприємство — самостійний господарюючий суб’єкт, тобто воно має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України. Підприємство — статутний господарюючий суб’єкт. Статут підприємства затверджується власником (власниками) майна, а державних підприємств — власником майна за участю трудового колективу. Підприємство має необхідне для господарювання майно — основні і оборотні засоби, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному правовому титулі (на праві власності, праві повного господарського відання, праві оперативного управління).
Згідно з чинним законодавством в Україні можуть діяти підприємства таких організаційно-правових форм1: приватне; колективне; господарське товариство2; підприємство, засноване на власності об’єднання громадян; комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади; державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство.
Приватне підприємство — організаційно-правова форма підприємства, заснованого на приватній власності фізичної особи, яка може використовувати найману працю.
Колективне підприємство — це організаційно-правова форма підприємства, яке засноване на власності трудового колективу підприємства, наприклад, підприємство, приватизоване трудовим колективом державного підприємства і не перетворене в інший вид; колективне сільськогосподарське підприємство тощо. Визначення “колективне” означає, що підприємство належить колективу співвласників, які діють як один суб’єкт права колективної власності. При цьому колектив співвласників у цьому випадку — це тільки трудовий колектив.
Одним із видів підприємств є господарські товариства, які діють на підставі Закону України “Про господарські товариства”. Цей Закон визначає поняття, види, порядок утворення і припинення діяльності господарських товариств, а також права і обов’язки їх засновників та учасників.
Згідно із законодавством господарськими товариствами визнаються підприємства, установи, організації, створені на підставі угоди між юридичними і фізичними особами шляхом об’єднання їх майна і підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.
Господарське товариство — це родове поняття, яке об’єднує п’ять самостійних видів товариств: акціонерні, з обмеженою відповідальністю, з додатковою відповідальністю, повні та командитні, для яких загальною ознакою є наявність статутного фонду, поділеного на частки. Всі товариства — юридичні особи, діють на підставі установчих документів, мають власні назви.
Разом з тим кожне з товариств має свої особливі ознаки.
Акціонерне товариство. Акціонерним визнається товариство (АТ), яке має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства.
Специфіка правового становища АТ полягає в тому, що його статутний фонд формується шляхом емісії та продажу акцій фізичним і (або) юридичним особам. Акція — це цінний папір без встановленого строку обігу, який посвідчує частку акціонера у статутному фонді АТ, підтверджує те, що особа є членом АТ, має право на участь в управлінні АТ, одержання частки прибутку АТ у вигляді дивідендів, одержання частки вартості майна АТ у разі його ліквідації. Слід пам’ятати, що право на одержання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частки кожного із учасників мають особи, які є учасниками АТ на початку строку виплати дивідендів. Внесення вкладу водночас становить собою договір купівлі-продажу акції. З цього часу юридичні та фізичні особи набувають статусу акціонерів, тобто наділяються правами та обов’язками стосовно АТ, включаючи відповідальність за зобов’язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій.
Статутний фонд АТ не може бути менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, яка дії на момент створення АТ.
Акціонерні товариства можуть бути двох видів: відкрите АТ, акції якого розповсюджуються шляхом відкритої підписки і купівлі-продажу на біржах, та закрите АТ, — акції якого розподіляються між засновниками. На відміну від відкритого, закрите АТ може випускати тільки іменні акції.
Установчими документами АТ є установчий договір та статут, які у випадках, передбачених чинним законодавством, узгоджуються з Антимонопольним комітетом України1.
Товариство з обмеженою відповідальністю. Товариством з обмеженою відповідальністю (ТОВ) визнається товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами (установчим договором і статутом). На відміну від інших товариств установчі документи ТОВ, крім відомостей, загальних для всіх видів товариств, повинні містити відомості про розмір часток кожного із учасників, розмір, склад та порядок внесення ним вкладів.
Учасники ТОВ несуть відповідальність у межах своїх вкладів до статутного фонду ТОВ.
Розмір статутного фонду ТОВ повинен становити суму, еквівалентну не менше 100 мінімальних заробітних плат, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, яка діє на момент створення ТОВ.
До моменту реєстрації ТОВ кожен із учасників зобов’язаний внести не менше 30 відсотків зазначеного в установчих документах вкладу. Повністю вклад повинен бути внесений не пізніше одного року після реєстрації ТОВ.
ТОВ, так само як і закрите акціонерне товариство (ЗАТ), — це підприємство з фіксованим складом учасників, тобто частки в них розподіляються при емісії серед відомого обмеженого кола осіб; учасники цих підприємств можуть уступати належні їм частки тільки за згодою інших учасників; у межах цих підприємств діє досить жорстка система колективного контролю над персональним складом учасників та кількістю належних кожному часток. Але між ними є й істотна відмінність: при виході учасника із ТОВ на його вимогу і за згодою товариства вклад може бути повернутий повністю або частково в натуральній формі.
Товариство з додатковою відповідальністю. Товариством з додатковою відповідальністю (ТДВ) визнається товариство, статутний фонд якого поділений на частки, розмір яких визначений установчими документами. Учасники ТОВ відповідають за його боргами своїми вкладами в уставний фонд, а якщо цього недостатньо — додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників розмірі, кратному вкладам кожного учасника.
Учасники ТДВ несуть субсидіарну відповідальність за його зобов’язаннями своїм майном. Це означає, що вимоги до учасників ТДВ можуть ставитися лише в разі недостатності майна самого ТДВ. Відповідальність учасників ТДВ є солідарною. Загальний обсяг відповідальності всіх учасників визначається установчими документами як величина, кратна розміру статутного капіталу.
Повне товариство. Повним визнається товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору займаються підприємницькою діяльністю і солідарно відповідають за його зобов’язаннями усім майном, що їм належить.
Повне товариство створюється і діє на підставі установчого договору, в якому обов’язково повинні бути визначені розміри часток кожного із учасників, розмір, склад і порядок внесення вкладів, форми участі у справах товариства.
Управління діяльністю повного товариства здійснюється за згодою всіх його учасників. Кожний учасник має один голос, якщо установчим договором не передбачений інший порядок визначення кількості голосів.
Прибуток та збитки товариства розподіляються між його учасниками пропорційно до їх часток у складеному капіталі, якщо інше не передбачено установчим договором.
Учасники повного товариства несуть солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке може бути звернено стягнення, якщо виявиться, що майна товариства недостатньо для сплати боргів.
Учасник, який повністю сплатив борги повного товариства, має право звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до інших учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїм часткам у майні товариства.
Командитне товариство. Командитним визнається товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і відповідають за зобов’язаннями товариства всім своїм майном (повними учасниками), є один чи декілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів.
Командитне товариство створюється і діє на підставі установчого договору, який підписується всіма повними учасниками. Установчий договір, крім загальних умов, характерних для всіх товариств, повинен містити умови про розмір та склад складеного капіталу товариства, розмір і порядок зміни часток кожного із повних учасників у складеному капіталі, сукупний розмір вкладу вкладників, а також розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.
Фірмове найменування командитного товариства має містити: імена (найменування) всіх повних учасників, а також слова “командитне товариство”, або ж ім’я (найменування) не менш як одного повного учасника з доданням слів “компанія”, а також “командитне товариство”.
Управління діяльністю командитного товариства здійснюється повними учасниками в порядку, встановленому для повного товариства. Вкладники не мають права брати участь в управлінні справами командитного товариства. Вони можуть виступати від імені товариства тільки за довіреністю.
Вкладник зобов’язаний зробити вклад до складеного капіталу та має право:
одержувати частину прибутку товариства, яка припадає на його вклад;
вимагати першочергового повернення вкладу в разі ліквідації товариства;
знайомитися з річними звітами та балансами товариства.
Командитне товариство ліквідується при вибутті всіх вкладників. Однак повні учасники мають право замість ліквідації перетворити командитне товариство у повне товариство.
У частині, яка не стосується правового становища вкладників, командитне товариство аналогічне повному товариству.
Підприємство, засноване на власності об’єднання громадян, — це підприємство, яке створюється громадськими організаціями1, благодійними організаціями, творчими спілками, релігійними організаціями тощо з метою здійснення господарської і комерційної діяльності, необхідної для виконання їх уставних завдань. Майно належить цим підприємствам на праві повного господарського відання.
Комунальне підприємство — це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на власності відповідної територіальної громади, яка об’єднує жителів села, декількох сіл, селища та міста. Територіальні громади утворюють, реорганізують та ліквідують комунальні підприємства, а також здійснюють контроль за їх діяльністю. Майно належить підприємству на праві повного господарського відання.
Державне підприємство — це підприємство, засноване на державній формі власності. Установчими документами державного підприємства є рішення його власника та статут, затверджений власником. Державні підприємства керуються спеціальними правилами заснування, утворення їх майна і предмета діяльності при заснуванні, визначення мети і предмета діяльності, управління майном, розподілу прибутку тощо.
Державному підприємству майно належить на праві повного господарського відання, тобто воно володіє, користується, розпоряджається майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, що не суперечать закону і меті діяльності підприємства, тобто статуту.
Казенне підприємство. Правове становище казенного підприємства відрізняється від правового становища інших комерційних юридичних осіб. Казенне підприємство теж здійснює підприємницьку діяльність, але воно виникає лише шляхом перетворення державного підприємства, яке відповідно до законодавства не підлягає приватизації. Рішення про таке перетворення приймається Кабінетом Міністрів України. При цьому повинна існувати одна з таких умов:
підприємство провадить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до законодавства може здійснюватись тільки державним підприємством, наприклад, діяльність, пов’язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об’єктів державної власності і т. ін.1;
головним споживачем продукції підприємства (більш як 50 відсотків) є держава;
підприємство є суб’єктом природних монополій.
Казенне підприємство діє на підставі статуту, який затверджується органом, уповноваженим управляти державним майном, та розробляється на основі типового статуту, в якому обов’язково визначаються особливості розпорядження майном, що не належить до основних фондів, звітність за формою, що встановлюється Кабінетом Міністрів України, відповідальність керівника казенного підприємства за результати господарської діяльності підприємства.
Майно, що є у державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить йому на праві оперативного управління. Підприємство, здійснюючи це право, володіє та користується зазначеним майном. Що ж стосується права розпорядження, то казенне підприємство має це право стосовно державного майна, що належить до основних фондів підприємства, лише з дозволу органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном.
Управління казенним підприємством здійснюють органи, уповноважені управляти відповідним державним майном. Це міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.
Казенні підприємства можуть вступати до асоціацій, консорціумів, концернів та інших об’єднань підприємств лише за погодженням з Кабінетом Міністрів України.
Ліквідація і реорганізація казенного підприємства здійснюються за рішенням Кабінету Міністрів України.
Кооператив — добровільне об’єднання громадян на засадах членства і власної трудової участі для спільного ведення комерційної або іншої діяльності, яка базується на об’єднанні членами кооперативу майнових пайових внесків.
Існує два типи кооперативів: виробничі, які здійснюють виробничу або іншу господарську діяльність, і споживчі, діяльність яких спрямована на задоволення певних потреб своїх членів (житлових, дачних, гаражних і т. ін.).
Правове становище окремих видів виробничих і споживчих кооперативів визначається спеціальним законодавством.
Кооператив відрізняється від інших юридичних осіб за такими ознаками:
1) це добровільне об’єднання суб’єктів цивільного права — фізичних осіб;
2) діяльність кооперативу базується на засадах членства учасників;
3) майнова відокремленість кооперативу ґрунтується на праві власності на об’єднане його членами майно (вступні, пайові та інші обов’язкові внески);
4) кооператив — єдиний власник цього майна. Член кооперативу не має права розпоряджатися кооперативним паєм. При припиненні членства в кооперативі громадяни мають право вимагати повернення кооперативного паю в порядку, що визначається статутом конкретного кооперативу. В разі смерті члена кооперативу кооперативний пай успадковується за законом чи за заповітом.
При ліквідації виробничого кооперативу члени останнього можуть одержати відповідну частку майна кооперативу. Що ж стосується ліквідації споживчого кооперативу, то майно, яке залишається після повернення пайових внесків та інших виплат, передається кооперативній спілці або іншій вищій організації, а якщо їх немає, — відповідному державному органу.
Головним документом кооперативу є статут, що приймається більшістю голосів членів майбутнього кооперативу на загальних зборах. Стосовно виробничого кооперативу статут кооперативу, крім відомостей, які повинні містити установчі документи всіх юридичних осіб, має містити умови про розмір пайового внеску членів кооперативу, відомості про склад і порядок внесення пайових внесків членами кооперативу та про їх відповідальність за порушення зобов’язання щодо внесення пайового внеску, про характер і порядок трудової участі членів кооперативу в його діяльності та їх відповідальність за порушення зобов’язань щодо особистої трудової участі, про порядок розподілу прибутку і умови субсидіарної відповідальності членів кооперативу за його боргами.
Найвищим органом кооперативу є загальні збори його членів, а виконавчим органом — правління чи голова кооперативу. В кооперативі може створюватися наглядова рада, яка здійснює контроль за діяльністю виконавчого органу кооперативу.
Некомерційні організації теж можуть мати різні організаційно-правові форми, тобто відрізнятися одна від одної за особливостями організаційної структури, способами відокремлення майна, відповідальністю, способами участі в цивільному обороті.
Однією з таких форм є споживчі кооперативи. Хоча закон не містить поняття споживчого кооперативу, можна дійти висновку, що споживчий кооператив — це об’єднання фізичних осіб на умовах членства з метою задоволення потреб в торговельному і побутовому обслуговуванні, інших послугах. Майно кооперативу складається з пайових внесків його членів. Споживчий кооператив на відміну від виробничого хоча й займається господарською діяльністю, але вона не пов’язана з одержанням прибутку. Прибуток йде на задоволення певних потреб членів кооперативу. Крім того, члени споживчого кооперативу не повинні брати участь своєю працею в діяльності кооперативу і не несуть відповідальності за його борги.
Щодо окремих видів споживчих кооперативів діє спеціальне законодавство. Це стосується житлових, житлово-будівельних, гаражних кооперативів, споживчих кооперативів, які займаються торговельним обслуговуванням своїх членів.
Споживчі кооперативи можуть на добровільних засадах об’єднуватись у спілки (об’єднання).
До некомерційних організацій належать також установи. Установою називається організація, яка створена власником для здійснення функцій некомерційного характеру і фінансується ним повністю або частково. Найбільш поширеним видом установ є державні установи, які здійснюють насамперед управлінські функції (міністерства, державні комітети, головні управління, управління, комітети місцевих державних адміністрацій і т. ін.), правоохоронні органи (суди, органи міліції, прокуратури, арбітражні суди), державні наукові та навчальні заклади, державні організації охорони здоров’я, державні установи, які здійснюють соціально-культурні функції (театри, філармонії, музеї і т. ін.).
Надання цим організаціям статусу юридичних осіб обумовлено лише тим, що вони повинні брати участь у цивільному обороті, насамперед вирішуючи питання, пов’язані з потребами свого матеріально-технічного забезпечення.
Майнові фонди державних бюджетних установ складаються із основних засобів і матеріалів і належать їм на праві оперативного управління. Це означає, що вони витрачають належні їм кошти за бюджетними кошторисами відповідно до призначення конкретних цільових коштів. Якщо ж державним бюджетним установам дозволена певна господарська діяльність, то доходами вони розпоряджаються самостійно.
Стягнення за боргами установи може бути звернено лише на кошти і самостійно придбане майно. Якщо цих коштів недостатньо, власник субсидіарно відповідає за зобов’язаннями установи.
Некомерційні юридичні особи можуть функціонувати в такій формі, як об’єднання громадян. Об’єднання громадян — це добровільне громадське угруповання, створене на засадах єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.
Об’єднання громадян створюються згідно із Законом України “Про об’єднання громадян” і можуть функціонувати в таких формах: політична партія; громадська організація.
Політична партія — це об’єднання громадян — прибічників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, для яких головною метою є участь у здійсненні державної політики, формуванні органів влади, органів місцевого та регіонального самоврядування і представництва в їх складі.
Громадська організація — це об’єднання громадян для задоволення і захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.
Засновниками цих організацій є громадяни. Вони входять до складу об’єднання на засадах членства, але ніяких прав на майно організації не мають. Членами політичних партій можуть бути тільки громадяни України, які досягли віку 18 років. Членами об’єднань громадян, крім молодіжних і дитячих громадських об’єднань, можуть бути особи, які досягли 14 років.
Об’єднання громадян набувають статусу юридичної особи тільки у разі їх реєстрації.
Об’єднання громадян діють на основі статуту.
Благодійні організації. Загальні засади благодійництва, правове регулювання благодійної діяльності здійснюються на основі Закону України від 16 вересня 1997 р. “Про благодійництво та благодійні організації”1.
Благодійна організація — це недержавна організація, головною метою діяльності якої є здійснення благодійної діяльності — безкорисливої діяльності, що не передбачає одержання прибутків, в інтересах суспільства або окремих категорій осіб.
Благодійні організації можуть утворюватись у таких організаційно-правових формах: членська благодійна організація; благодійний фонд; благодійна установа; інші благодійні організації (фундації, місії, ліги тощо).
Конкретна організаційно-правова форма благодійних організацій визначається засновниками (засновником), якими можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які досягли віку 18 років, а також юридичні особи незалежно від форм власності. Засновниками (засновником) не можуть бути органи державної влади і органи місцевого самоврядування, а також державні і комунальні підприємства, установи, організації України, що фінансуються з бюджету.
Засновники, створивши благодійну організацію, передають у власність останньої свої внески, які разом з внесками інших благодійників складають майно благодійної організації, стосовно якого благодійна організація має право здійснювати будь-які угоди, що не суперечать її статутним цілям та законодавству України. Майно благодійної організації може складатися також з гуманітарної допомоги, що надходить в Україну, — коштів, матеріальних і нематеріальних активів, цінних паперів, що передаються (пересилаються), тощо2 . Засновники і благодійна організація не відповідають за зобов’язаннями один однієї.
Благодійна організація здійснює господарську діяльність, спрямовану на виконання її статутних цілей та завдань, має право засновувати підприємства і організації, здійснює фінансову діяльність. Причому остання спрямована на благодійництво і не розглядається як підприємницька або інша прибуткова діяльність. Надходження благодійної організації від фінансової діяльності спрямовуються виключно на благодійництво і забезпечення господарської діяльності, наприклад, розмір витрат на утримання благодійної організації не може перевищувати 20 відсотків від кошторису цієї організації в поточному році.
Творчі спілки. Творча спілка — добровільне об’єднання професійних творчих працівників відповідного фахового напряму в галузі культури та мистецтва, яке має фіксоване членство і діє на підставі статуту. Творча спілка діє на принципах добровільного об’єднання її членів, які належать до одного фахового напряму культури та мистецтва (музики, архітектури, дизайну, журналістики, кінематографії, композиторів, майстрів народного мистецтва, письменників, театральних діячів, фотохудожників, художників, кобзарів, рекламістів), самоврядування, взаємодопомоги і співробітництва, невтручання у творчий процес, вільного вибору форм і методів творчої діяльності, визнання авторських прав. У кожному фаховому напряму може бути створено одне або більше добровільних творчих об’єднань.
Творчі спілки можуть мати всеукраїнський та регіональний (місцевий) статус. До всеукраїнських творчих спілок належать спілки, діяльність яких поширюється на територію всієї України і які мають місцеві творчі осередки у більшості її областей. До регіональних (місцевих) творчих спілок належать спілки, діяльність яких поширюється на територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону. Всі творчі спілки підлягають державній реєстрації. З моменту реєстрації творча спілка чи її територіальний осередок набуває статусу юридичної особи.
Правовий статус творчих спілок регулюється Законом України від 7 жовтня 1997 р. “Про професійних творчих працівників та творчі спілки”1. Творчі спілки з метою здійснення своїх статутних завдань і цілей можуть створювати підприємства, установи та організації з правами юридичної особи для здійснення господарської та іншої діяльності. Але доходи, отримані внаслідок підприємницької діяльності цих структур, повинні бути спрямовані тільки на виконання статутних цілей спілки.
Діяльність творчої спілки припиняється згідно з рішенням загальних зборів (з’їзду, конференції) творчої спілки або на підставі рішення суду в разі порушення законодавства України. У разі ліквідації спілки майно, яке їй належало на праві власності, передається організації-правонаступнику, а коли вона відсутня, — реалізується в установленому законом порядку. Кошти, одержані від реалізації майна, можуть бути використані лише на цілі, пов’язані з розвитком відповідної галузі культури та мистецтва.
Релігійні організації. Правовий статус релігійних організацій регулюється Законом України від 23 квітня 1991 р. “Про свободу совісті та релігійні організації”1, згідно з яким релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення). Закон не містить загального поняття релігійних організацій, а лише вказує на мету їх створення та види. Це можна пояснити тим, що правове поняття релігійної організації визначити дуже складно і перш за все тому, що існує безліч релігійних течій, які мають неоднаковий рівень розвитку, різні традиції, догматичні уявлення.
Релігійні організації утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).
Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються із зазначених релігійних організацій. Стаття 7 Закону “Про свободу совісті та релігійні організації” містить вичерпний перелік релігійних організацій, які діють на підставі цього Закону.
Що стосується окремих видів релігійних організацій, то Закон наводить поняття тільки релігійної громади, яка є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного і того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об’єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.
Повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обов’язковим, тобто в цьому разі вона не отримує прав юридичної особи.
Релігійні організації мають спеціальну цивільну правоздатність, тобто таку, яка пов’язана з метою їх діяльності — з задоволенням релігійних та інших пов’язаних з релігійними потреб. Релігійні організації мають право на виконання своїх статутних завдань засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), які мають права юридичної особи.
Діяльність релігійної організації може бути припинено у зв’язку з її реорганізацією або ліквідацією, які здійснюються відповідно до її власних настанов.
У разі порушення релігійною організацією положень законодавства її діяльність може бути припинена також за рішенням суду. Це можливо лише у випадках діяльності релігійної організації, пов’язаної з посяганням на життя, здоров’я, свободу і гідність особи; систематичного порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів і т. ін.
Товариство (об’єднання) власників квартир (будинків). Відповідно до п. 3 ст. 10 Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду”1 для забезпечення ефективного використання приватизованих квартир та управління ними власники квартир (будинків) можуть створювати товариства або об’єднання індивідуальних власників квартир і будинків. Власники квартир багатоквартирних будинків є власниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов’язані брати участь у спільних витратах, пов’язаних з утриманням будинку і прибудинкової території у відповідності зі своєю часткою в майні будинку. В спільній (частковій) власності власників житла перебувають дахи, підвали, погреби, кладовки, ліфти тощо.
Порядок створення таких об’єднань нині регулюється Положенням про порядок організації та діяльності об’єднань, що створюються власниками для управління, утримання і використання майна житлових будинків, яке перебуває у загальному користуванні, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 липня 1995 р.2
§
4. Філії та представництва юридичних осіб
Філії та представництва — це відокремлені підрозділи юридичних осіб, що розташовані поза місцем їх знаходження. Філія виконує таку саму діяльність (частину), що й юридична особа в цілому. Що ж стосується представництва, то воно не може виконувати виробничу, наукову та іншу діяльність, а здійснює лише представництво та захист інтересів юридичної особи (укладення договорів, прийняття товарів тощо).
Філії та представництва не є юридичними особами. Вони створюються юридичними особами з метою розширення територіальної сфери своєї діяльності (ст. 7 Закону України “Про господарські товариства”), наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Керівники філії та представництва призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності. Відкриття цих підрозділів не потребує їх державної реєстрації. Але суб’єкт підприємницької діяльності повинен повідомити про це реєструючий орган шляхом внесення додаткової інформації в свою реєстраційну картку.
Філіям та представництвам відкриваються поточні рахунки для збереження та здійснення банківських операцій згідно з чинним законодавством.
Юридична особа набуває прав і бере на себе цивільні обов’язки через свої органи, що діють у межах прав, наданих їм за законом або статутом. Орган юридичної особи як її частина представляє інтереси останньої у відносинах з іншими суб’єктами права без спеціальних на то повноважень (без довіреності). Мїж юридичною особою та її органом правові відносини не виникають. Дії органу — дії самої юридичної особи.
Органи юридичної особи можуть бути як колегіальними (правління в АТ), так і одноособовими (директор у приватному підприємстві). Причому юридична особа може мати як один орган (директор; правління), так і одночасно декілька органів (правління і голова правління; дирекція і директор тощо).
До органів управління АТ належать:
загальні збори товариства — вищий орган;
рада товариства (спостережна рада), котра обов’язково створюється в АТ, яке налічує більше 50 акціонерів, і представляє інтереси акціонерів у перерві між проведенням загальних зборів — у межах компетенції, визначеної статутом, контролює і регулює діяльність правління;
правління або інший орган, передбачений статутом, які є виконавчими органами;
Контроль за фінансово-господарською діяльністю правління здійснює ревізійна комісія.
У законодавстві функції та компетенцію органів АТ врегульовано методом виключення. Діє відкритий перелік питань, що належать до компетенції загальних зборів. При цьому статутом товариства до компетенції загальних зборів можуть бути віднесені й інші питання. Іншим органам можуть бути передані повноваження загальних зборів, крім внесення змін до статуту товариства, затвердження річних результатів діяльності АТ, включаючи його дочірні підприємства; затвердження звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку, визначення порядку покриття збитків, створення, реорганізації та ліквідації дочірніх підприємств, філій та представництв, затвердження їх статутів та положень, прийняття рішень про припинення діяльності товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу.
Питання, що віднесені статутом до виключної компетенції ради АТ, не можуть бути передані на вирішення виконавчих органів АТ.
Таке розмежування у формі управління АТ обумовлюється тим, що АТ є організацією з акціонерною власністю, одночасно виступаючи і як об’єкт і як суб’єкт права колективної власності1.
Поділ повноважень між кількома органами, якщо це не випливає із закону, здійснюється самою юридичною особою у локальних актах, наприклад, у статуті.
Органи можуть призначатися, якщо у юридичної особи тільки один засновник, або обиратися, якщо засновників декілька.
Між тим цивільні права та обов’язки для юридичної особи можуть набуватися й її представниками, які діють на основі довіреності, виданої органом юридичної особи.
§ 6.
Індивідуалізація юридичної особи
Кожна юридична особа повинна мати своє місцезнаходження та найменування, що дає можливість відокремити її від усіх інших організацій.
Місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації. Що ж стосується конкретної адреси місцезнаходження, то це місцезнаходження (розміщення) її постійно діючого керівного органу (правління, дирекції тощо). Місцезнаходження зазначається в установчих документах юридичної особи.
Найменування юридичної особи повинно містити вказівку на її організаційно-правову форму, а окремих юридичних осіб — також на характер їх діяльності. Так, згідно із Законом України “Про банки та банківську діяльність” банки — це установи, функцією яких є кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій; касове та розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій. Тому такі організації в своєму найменуванні обов’язково використовують термін “банк”. Цей Закон в ст. 2 містить заборону для інших суб’єктів використовувати у своїх назвах термін “банк” та похідні від нього словосполучення.
Фірмове найменування (фірма) — це назва комерційної організації. Фірмове найменування повинно містити організаційно-правову форму юридичної особи (підприємство, кооператив), предмет діяльності, а також вказівки, необхідні для відокремлення юридичних осіб одного виду (спеціальне найменування). Не дозволяється включати в фірму позначення, які можуть ввести в оману.
Юридична особа може вибрати будь-яке фірмове найменування, за умови, що воно не використовується кимось іншим.
Щоб юридична особа, незалежно від того, чи є вона комерційною організацією, могла вибрати собі найменування (фірмове найменування), дані стосовно таких суб’єктів господарської діяльності як юридичні особи, що розташовані на території України і провадять свою діяльність на підставі законодавства України, а також юридичні особи, що діють або розташовані за межами України, які створені з участю юридичних осіб України і діють відповідно до законодавства іноземних держав, включаються в Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України1.
У цивільному обороті потребують індивідуалізації не тільки самі юридичні особи, а й однорідні товари (продукція, послуги, робота), які вони випускають (надають, виконують). З цією метою використовують: знаки для товарів і послуг, найменування міст походження товарів.
Знак для товарів і послуг (товарний знак) — це словесні, зображувальні, об’ємні, буквенно-цифрові, звукові та інші позначення або їх комбінації, виконані в будь-якому кольорі чи поєднанні кольорів, яким товари і послуги одних юридичних осіб відрізняють від однорідних товарів і послуг інших осіб2. Використання знака і розпорядження ним на свій розсуд — це виключне право товаровиробника і можливі лише тоді, якщо знак зареєстровано в патентному відомстві України (Держпатенті). Використанням знака визнається його застосування на товарах, а також при наданні послуг, для яких знак зареєстровано, на упаковці товарів, у рекламі, друкованих виданнях, на вивісках.
Властивості окремих товарів значною мірою можуть визначатися природними умовами тієї місцевості, де їх виробляють (наприклад, мінеральна вода “Миргородська”, “Трускавецька”). Юридичні особи, що виробляють такі товари, можуть зареєструвати найменування міста походження товару, під яким розуміють назву країни, населеного пункту, місцевості або іншого географічного об’єкта, що використовується для позначення товару, особливі властивості якого виключно чи головним чином обумовлюються характерними для цього географічного об’єкта природними чи іншими чинниками або поєднанням природних умов і цих чинників. Але право використання такого найменування не є виключним, а тому може бути надано будь-якій фізичній чи юридичній особі, що знаходиться у цьому самому географічному об’єкті і виробляє товар з тими самими властивостями1.
§ 7.
Припинення юридичної особи
Згідно зі ст. 37 ЦК припинення юридичних осіб можливо шляхом ліквідації або реорганізації. Це так звані форми припинення діяльності юридичних осіб, які тягнуть за собою виключення окремих видів юридичних осіб із відповідного реєстру, наприклад, Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України. З цієї дати підприємство вважається ліквідованим або реорганізованим.
Ліквідація — це така форма припинення діяльності юридичної особи, яка не передбачає перехід прав і обов’язків у порядку правонаступництва. Незважаючи на те що юридичні особи різних видів мають особливі підстави ліквідації, можна виділити загальні підстави, притаманні більш-менш усім юридичним особам.
Законодавець розрізняє добровільний і примусовий порядок ліквідації юридичної особи. Добровільний порядок ліквідації — це такий порядок, коли юридична особа припиняє свою діяльність з ініціативи власника, засновника (засновників), органу, уповноваженого на створення такої юридичної особи. Мотиви ініціативи власника (засновників) можуть бути різноманітними і закон їх не регулює. Наприклад, якщо юридична особа створювалась на певний строк, то підставою ліквідації буде закінчення строку; якщо юридична особа створювалась з певною метою, то досягнення цієї мети буде підставою її ліквідації. Власник може дійти висновку про недоцільність існування юридичної особи і це також потягне за собою її ліквідацію. Підстави припинення діяльності юридичних осіб можуть бути додатково закріплені в статутах. Між тим спеціальні закони, які визначають правове становище того чи іншого виду юридичних осіб, мають особливі підстави ліквідації юридичних осіб. Наприклад, Закон України “Про господарські товариства” визначає, що командитне товариство припиняється, крім загальних підстав, припиненням діяльності господарських товариств, а також у разі вибуття всіх учасників з повною відповідальністю (ст. 19).
Примусова ліквідація юридичної особи провадиться на підставі рішень суду (арбітражного суду). Стосовно підприємства — це визнання його банкрутом; прийняття рішення про заборону діяльності підприємства, якщо не виконуються умови, встановлені законодавством, і в передбачений рішенням суду строк не забезпечено додержання цих умов або не змінюється вид діяльності; якщо будуть визнані недійсними установчі документи підприємства (невідповідність їх чинному законодавству тощо).
Для ліквідації юридичної особи органом (особою), який прийняв рішення про ліквідацію, створюється ліквідаційна комісія, встановлюються порядок і строки ліквідації. Якщо ліквідація здійснюється у примусовому порядку (за рішенням суду), ліквідаційна комісія створюється судом.
Ліквідаційна комісія повідомляє про ліквідацію юридичної особи в пресі за місцем знаходження юридичної особи, порядок і строки ліквідації, вживає необхідних заходів для стягнення дебіторської заборгованості юридичної особи, виявлення її кредиторів та претензії останніх, провадить інвентаризацію і оцінку майна, його реалізацію, розрахунки з кредиторами і членами трудового колективу, складання ліквідаційного балансу і подання його органу, який призначив ліквідаційну комісію, або власнику. Для окремих видів юридичних осіб закон встановлює додаткові підстави ліквідації. Наприклад, згідно із Законом України “Про банкрутство”1 юридичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності можуть бути ліквідовані, якщо вони неспроможні задовольнити у встановлений для цього строк пред’явлені до них вимоги кредиторів і задовольнити обов’язки стосовно бюджету. З 1 січня 2000 р. вступив в дію Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про банкрутство”, яким останній викладений в новій редакції і змінив назву на Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”2.
Реорганізація передбачає виникнення на основі діючої юридичної особи однієї або більше нових юридичних осіб. У разі реорганізації юридичної особи всі її права та обов’язки переходять до правонаступника (правонаступників), тобто здійснюється універсальне правонаступництво.
Законодавець виділяє декілька правових засобів реорганізації — злиття, поділ, приєднання, виділ та перетворення.
При злитті двох або більше юридичних осіб вони припиняють свою діяльність, а замість них створюється нова юридична особа, до якої переходять всі їх права та обов’язки.
При поділі на базі однієї юридичної особи, яка припиняє свою діяльність, утворюються дві або більше юридичних осіб. Це поділ всього майна юридичної особи на підставі роздільного акта (балансу), згідно з яким частка майна і відповідні права та обов’язки реорганізованої юридичної особи переходять до новостворених юридичних осіб.
При приєднанні однієї або декількох юридичних осіб до іншої нова юридична особа не створюється, оскільки всі права та обов’язки юридичних осіб, які приєднуються, переходять до існуючої юридичної особи. Наприклад, згідно зі ст. 14 Закону України “Про оренду державного і комунального майна” припинення діяльності державного підприємства здійснюється шляхом його реорганізації через приєднання до орендаря (господарського товариства) з дати видання про це відповідного наказу органу, який уповноважений управляти державним майном.
При виділі юридична особа зберігає своє існування, але як нова юридична особа, оскільки з неї виділився один або більше структурних підрозділів, які створюються як нові юридичні особи.
При перетворенні обов’язково відбувається зміна організаційно-правової форми юридичної особи, яка існувала раніше. Цей спосіб реорганізації масово застосовується в процесах корпоратизації і приватизації майна державних підприємств. Він наведений і в Порядку повернення орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств після припинення або розірвання договору оренди1. Наприклад, згідно з п. “б” ст. 23 цього Порядку передбачається, що у разі відсутності заборони на приватизацію державної частки майна орендне підприємство реорганізується у відкрите акціонерне товариство або інше господарське товариство, співзасновниками якого виступають орендар та, від імені державного власника, орган приватизації. Господарське товариство стає правонаступником орендного підприємства.
ОБ’ЄКТИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ
Об’єктами цивільних прав є ті матеріальні та нематеріальні блага, заради яких суб’єкти вступають у конкретні відносини, встановлюючи відповідні права та обов’язки. Об’єкти цивільних прав покликані задовольняти відповідні потреби всіх суб’єктів цивільного права. Різноманітність цих потреб і правових інтересів суб’єктів цивільного права обумовлює існування значної кількості об’єктів цивільних прав. Усю сукупність об’єктів цивільних прав за правовим режимом поділяють на такі види: речі (майно), гроші та валютні цінності, цінні папери, дії (послуги, роботи) та результати (продукти) творчої діяльності, особисті немайнові права.
Основним і найбільш поширеним видом об’єктів цивільних прав є речі. Речами в цивільному праві визнаються всі предмети матеріального світу, які можуть задовольняти певні потреби людини і здатні знаходитись у її володінні. Відповідні правила поведінки людей стосовно певних речей, встановлені державою, умовно називають “правовим режимом речей”. Ці правила встановлюються у відповідних законах та підзаконних актах і стосуються порядку володіння, користування та способів і меж розпорядження речами. Речі відповідно до особливостей їх правового режиму поділяють на такі види: засоби виробництва і предмети споживання; обмежені в цивільному обороті, вилучені із обороту та невилучені із обороту; родові та індивідуально визначені; споживні та неспоживні; подільні та неподільні; головні речі та їх приналежності; плоди і доходи; рухомі та нерухомі; майно.
Засоби
виробництва і предмети споживання
В кожному суспільстві існують і відтворюються засоби виробництва, за допомогою яких створюються предмети споживання для задоволення суспільних потреб та особистих потреб громадян. Засоби виробництва поділяються на основні та засоби в обороті. Відповідно до п. 40 Положення про організацію бухгалтерського обліку і звітності в Україні від 3 квітня 1993 р. № 2501 основними засобами підприємства, установи є сукупність матеріально-речевих цінностей, що діють у натуральній формі протягом тривалого часу як у сфері матеріального виробництва, так і у невиробничій сфері. Так, основними засобами є споруди, будівлі, машини, устаткування, засоби транспорту, зв’язку тощо. Вони використовуються безперервно у виробничому процесі, а їх вартість поступово переноситься на продукцію, що виробляється за їх допомогою. Поряд з основними засобами виробництва існують і нематеріальні активи. Останніми згідно з п. 49 зазначеного Положення визнаються придбані підприємством, установою права користування промисловими зразками, об’єктами промислової та інтелектуальної власності тощо.
Засобами в обороті відповідно до п. 47 цього Положення є предмети строком служби менше одного року незалежно від їх вартості та предмети вартістю до 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за одиницю по ціні придбання незалежно від строку служби. Положення містить також перелік конкретних речей, які визнаються засобами в обороті. Наприклад, засобами в обороті є знаряддя лову (трали, неводи, сіті та ін.) незалежно від їх вартості і строку служби; спеціальні інструменти і спеціальні пристосування; спеціальний одяг і взуття, предмети, призначені для видачі напрокат, тощо.
Юридичне значення такого поділу речей полягає в тому, що одні засоби виробництва можуть належати тільки державі (наприклад, засоби для виробництва зброї), інші — всім суб’єктам (як юридичним особам, так і фізичним), але використовувати їх з метою одержання прибутку всі суб’єкти повинні відповідно до законодавства про підприємницьку діяльність. Законодавством може визначатися також особливий порядок розпорядження майном і звернення стягнення на майно, яке належить до основних засобів. Наприклад, згідно з п. 3 ст. 39 розд. VIII Закону України “Про підприємства в Україні” казенне підприємство відповідає за своїми зобов’язаннями коштами та іншим майном, що є в його розпорядженні, крім основних засобів.
Речі,
обмежені в цивільному обороті, вилучені із обороту та невилучені із обороту
Обмеження речей у цивільному обороті полягає в тому, що право власності на певні речі може бути передане іншій особі лише за умов, передбачених законом. Так, особливий правовий режим встановлено для мисливської зброї, вибухових та радіоактивних речовин, сильнодіючих отрут, наркотиків тощо. Особливий правовий режим передбачено для таких речей, як валютні цінності, коштовні метали та коштовне каміння тощо (ч. 2 ст. 129 ЦК).
Певні речі можуть вважатися вилученими із цивільного обороту. Це означає, що вони можуть належати за правом власності лише певним суб’єктам права (наприклад, військова зброя, вилучена із цивільного обороту, може належати тільки державі).
Всі інші речі, які не підпадають під зазначені категорії речей, є невилученими з цивільного обороту. Вони можуть вільно відчужуватись за допомогою відповідних цивільно-правових угод у власність будь-яких суб’єктів цивільного права згідно з чинним законодавством.
Родові та
індивідуально визначені речі
Родовими
визнаються речі, які мають єдині родові ознаки речей цього роду і вимірюються
вагою, числом, обсягом (наприклад, 1 т борошна,
Індивідуально визначені — це речі, які мають ознаки, що дозволяють відрізнити їх від інших подібних речей цього роду і виділені з них (наприклад, годинник, магнітофон, автомобіль та ін.); єдині у своєму роді (наприклад, твір образотворчого мистецтва відомого автора), а також речі, які мають багато ознак, що дозволяють відрізнити їх від інших речей (наприклад, будинок, пароплав та ін.).
Правове значення поділу речей на родові та індивідуально визначені полягає в тому, що при фізичному знищенні індивідуально визначених речей боржник звільняється від обов’язку передати їх кредитору, але зобов’язаний виплатити останньому грошову компенсацію їх вартості. При загибелі родових речей боржник, як правило, не звільняється від виконання зобов’язання в натурі, оскільки є можливість замінити річ, що загинула, іншою річчю такого ж роду (ст. 234 ЦК).
Споживні
та неспоживні речі
Речі, які при їх використанні за їх призначенням знищуються повністю (наприклад, продукти харчування, паливо тощо) або перетворюються на іншу річ (наприклад, сировина перетворюється на готову продукцію), називаються споживними. Так, споживні речі можуть бути предметом договору позики, тому що вони, як правило, є речами родовими. Те, що речі, які є предметом договору позики, як правило, споживаються позичальником, обґрунтовується тим, що останній згідно зі ст. 374 ЦК зобов’язується повернути позикодавцеві не ті ж самі речі, які одержав, а рівну кількість речей того ж роду і якості.
Неспоживними називають речі, які використовуються за їх призначенням тривалий час і втрачають свої споживні якості протягом тривалого часу (наприклад, одяг, взуття, обладнання тощо). Неспоживні речі можуть бути предметом договорів майнового найму, оренди, побутового прокату, лізингу тощо.
Подільні
та неподільні речі
Речі, які внаслідок поділу в натурі не змінюють свого господарського або іншого призначення, називаються подільними. Так, без шкоди для їх господарського призначення можуть бути поділені продукти харчування, паливо, сировина та матеріали. Ці речі і після їх поділу можуть використовуватись за призначенням.
До неподільних належать речі, які при поділі втрачають первісне призначення. Неподільними речами є, наприклад, холодильник, магнітофон, автомобіль та ін. При поділі майна неподільні речі або підлягають реалізації, а кошти, одержані за рахунок цього підлягають поділу між співвласниками, або неподільна річ залишається одній особі, а інші одержують грошову компенсацію (ст. 115 ЦК). До неподільних речей належать також речі, об’єднані єдиним господарським або споживним призначенням (наприклад, меблевий гарнітур, столовий сервіз та ін.), хоча кожна із речей, з яких вони складаються, може використовуватися за призначенням і окремо одна від одної.
Головні
речі та їх приналежності
Речі можуть знаходитися в такому господарсько-цільовому зв’язку, що одна з них є головною, а інша — її приналежністю (наприклад, музичний інструмент і футляр до нього, автомобіль і комплект інструментів тощо). Приналежністю є річ, що служить головній речі і зв’язана з нею господарським призначенням. У більшості випадків приналежність, як зазначено у ст. 132 ЦК, наслідує долю головної речі, якщо у договорі або в законі не встановлено інше. Тобто приналежність як річ не зв’язана фізично з головною річчю, не є її частиною і може бути предметом самостійної угоди. Приналежність до головної речі вказується у стандартах, технічних умовах або прейскурантах, якими визначається комплектність продукції, що поставляється (ст. 251 ЦК). Приналежність головної речі не слід змішувати з поняттям складової частини речі (наприклад, магнітофон і динамік, скрипка і струни тощо). Складовою частиною речі є все те, що не може бути відділене від неї без пошкодження та істотного знецінення самої речі. Згідно з ст. 131 ЦК при переході права на річ складові частини її не підлягають відділенню.
Плоди і
доходи
До плодів відносять все те, що є результатом органічного розвитку самої речі (плоди фруктових дерев, інших рослин, приплід тварин). Доходи — це те, що здатна приносити річ, перебуваючи у господарському обороті (орендна плата, дивіденди по акціях тощо). Плоди, приплід тварин, доходи, що приносять речі, належать власникові речі, якщо інше не встановлено законом або договором власника з іншою особою (ст. 133 ЦК).
Нерухомі
та рухомі речі
Поділ речей на рухомі та нерухомі обумовлений перш за все фізичними властивостями речей. Нерухомі речі постійно знаходяться на одному і тому ж місці, не підлягають переміщенню у просторі, як правило, мають індивідуальні ознаки і є юридично незамінюваними. До нерухомих речей належать земельні ділянки, надра, водні об’єкти, споруди, будівлі і т. ін. Об’єктами нерухомості є також підприємства, які мають на балансі земельні ділянки, будівлі, споруди, а також інше майно, необхідне для здійснення господарської діяльності. Підприємство у цьому разі є об’єктом нерухомості як єдиний майновий комплекс. Характерною ознакою всіх цих речей є тісний зв’язок з землею, що обумовлює їх значну вартість і особливий правовий режим.
Особливість правового режиму нерухомого майна полягає у тому, що виникнення, перехід та припинення права власності та інших майнових прав на нерухомість здійснюються згідно з чинним законодавством з додержанням певних особливих вимог. Так, відповідно до ст. 227 ЦК договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору.
На практиці всі види угод, за допомогою яких здійснюється перехід права власності на нерухомість, незалежно від суб’єктного складу їх учасників підлягають нотаріальному посвідченню. Для нотаріального посвідчення таких угод необхідно подати нотаріусу правовстановлюючі документи на об’єкт нерухомості, технічний паспорт, довідку-характеристику та справку відповідної головної державної нотаріальної контори про відсутність заборони на відчуження об’єкта нерухомості. Законодавство визначає також порядок реєстрації права власності на нерухомість. Зокрема, цей порядок визначено інструкцією “Про порядок державної реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб”1.
Рухомими речами є такі, що вільно переміщуються у просторі без істотної шкоди їх господарському призначенню. Угоди з такими речами не потребують виконання особливих формальностей.
Майно
У цивільному праві часто вживається термін “майно”. Під майном визнають певну річ або сукупність речей, в тому числі гроші і цінні папери. Про майно йдеться у нормах, що визначають об’єкти права власності, предмет договорів дарування, майнового найму, спадкування тощо. У такому ж значенні термін “майно” вживається також у нормах, спрямованих на захист майнових прав особи, наприклад, у нормах про охорону майна громадянина, визнаного безвісно відсутнім або оголошеного померлим. Поняття “майно” використовують також для визначення сукупності майнових прав і обов’язків особи. У такому значенні цей термін застосовують у нормах, що визначають частку не тільки майнових прав, а й обов’язків юридичних і фізичних осіб (наприклад, у нормах щодо наслідків реорганізації юридичних осіб та спадкоємства, коли до правонаступників переходять не тільки права, а й обов’язки).
§ 2. Гроші
та валютні цінності
Гроші — це паперові та металеві знаки, що служать мірою вартості речей, робіт, послуг та інших матеріальних і нематеріальних благ, виконуючи функцію загального еквівалента, засобу платежу, обігу і нагромадження.
В Україні гроші використовуються у готівковій та безготівковій формах. Гроші у безготівковій формі зберігаються на банківських рахунках суб’єктів цивільних правовідносин і мають назву “грошові кошти”. Правове регулювання як готівкового, так і безготівкового грошового обігу в нашій державі здійснюється Конституцією, законами України, підзаконними нормативно-правовими актами, зокрема нормативними актами Національного банку України. Відповідно до ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Указом Президента України від 25 серпня 1996 р. № 762/96 “Про грошову реформу в Україні”1 у готівковий обіг в Україні введено банкноти номінальною вартістю 1,2,5,10,20,50 і 100 гривень та розмінну монету вартістю 1,2,5,10,25 і 50 копійок. Згідно з чинним законодавством України виключне право введення в обіг гривні і розмінної монети, організація їх обігу і вилучення з обігу належить Національному банку України. Обіг безготівкових грошових коштів здійснюється в Україні згідно з інструкцією Національного банку України №7 “Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України”2. Ця інструкція передбачає можливість проведення безготівкових розрахунків за допомогою платіжних доручень, платіжних вимог — доручень, чеків, акредитивів та векселів.
Правове значення грошей як об’єктів цивільних прав доцільно розглядати у декількох аспектах.
По-перше, гроші є цінністю, за допомогою якої забезпечується обіг грошових коштів у нашій країні. З огляду на це правове значення грошей полягає у виконанні ними їх головної функції — забезпечення платежів, розрахунків, кредитів тощо.
У цивільному обороті гроші оцінюються не кількістю грошових знаків (банкнот і монет), а загальною сумою виражених у них грошових одиниць. Ця ознака грошей дає підстави визнавати їх подібними до родових і подільних речей.
Банкноти можуть бути індивідуально визначені шляхом переліку їх серій та номерів у банківських документах або у відповідних протоколах при проведенні оперативно-слідчих дій. Гроші як об’єкти цивільних прав є замінними. Виходячи з цього, боржник у разі посилання ним на те, що гроші, які він одержав від кредитора, загинули (вкрадені, загублені, фізично знищені і т. ін.), не може бути звільнений від цивільно-правової відповідальності. Це правило знайшло своє відображення у положеннях ст. 212 ЦК, згідно з якою божник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов’язання.
Гроші можуть бути самостійним предметом деяких цивільно-правових угод. Це договори позики (ст. 374 ЦК), банківської позички (ст. 383 ЦК), кредитування (ст. 382 ЦК), дарування (ст. 243 ЦК), схову (ст. 413 ЦК) та ін.
Окремо слід зазначити, що гроші у деяких випадках можуть виступати у цивільно-правових угодах як товар. Йдеться про гроші, які не є законним платіжним засобом на території України, а, маючи нумізматичну цінність (наприклад, старовинні монети або банкноти), становлять предмет колекціонування.
Незважаючи на велике значення грошей для приватноправових відносин, вони є публічно-правовим інститутом. Тому держава забезпечила довіру всіх суб’єктів цивільного права до національної грошової одиниці та стабільність готівкового грошового обігу шляхом закріплення положень, що містяться у ст. 147 ЦК, відповідно до якої гроші, а також цінні папери на пред’явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача. Це правило поширюється і на випадки, коли гроші були індивідуалізовані шляхом переліку їх серій та номерів у відповідному документі. Наприклад, якщо грабіжник, пограбувавши банк, одержав банкноти, інформація про серії та номери яких збереглась у банку, і до затримання встиг частину грошей витратити на власні потреби, ці кошти не можуть бути вилучені у добросовісного набувача з посиланням на те, що вони потрапили в обіг незаконно. Добросовісність набувача визначається згідно зі ст. 145 ЦК.
По-друге, гроші є загальною мірою цінності всіх речей, робіт, послуг, інших суспільно корисних дій суб’єктів цивільного права та інших матеріальних і нематеріальних благ. Правове значення грошей у цьому аспекті полягає в тому, що без використання єдиної міри цінності була б неможливою охорона більшості цивільних прав. Гроші як єдина міра цінності, як загальний еквівалент необхідні для оцінки суспільної корисності того чи іншого матеріального або нематеріального блага або відповідних правомірних дій суб’єктів цивільних правовідносин. За допомогою грошей також визначаються розмір заподіяної матеріальному чи нематеріальному благу шкоди або збитків та обсяг відповідальності винної особи. Так завдяки використанню грошей як загального еквівалента здійснюються відшкодування матеріальної та моральної шкоди (ст. ст. 440, 4401 ЦК), стягнення неустойки і збитків (ст. 204 ЦК) у разі невиконання або неналежного виконання зобов’язань, відшкодування вартості незамінних речей у разі їх загибелі тощо.
Перелік валютних цінностей міститься в Декреті Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”1, відповідно до ст. 1 якого валютними цінностями в Україні визнаються:
1) валюта України — грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України;
- платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені у валюті України;
2) іноземна валюта — іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за межами України;
- платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або монетарних металах;
3) монетарні метали — золото і метали іридієво-платинової групи в будь-якому вигляді та стані, за винятком ювелірних, промислових і побутових виробів з цих металів і брухту цих металів.
Згідно із Законом України “Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними”2 металами іридієво-платинової групи є паладій, іридій, радій, осмій, рутеній.
Здійснення валютних операцій на території України, загальні засади їх правового регулювання, повноваження органів державної влади та управління, банків та інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права та обов’язки суб’єктів цих відносин, порядок здійснення контролю за валютними операціями та відповідальність за правопорушення у цій сфері встановлюються чинним законодавством України.
Цінні папери є необхідним елементом ринкової економіки і використовуються у різноманітних сферах цивільного обороту. Наприклад, акція є засобом мобілізації окремих грошових нагромаджень для створення акціонерного товариства — юридичної особи, формування статутного фонду якої не може бути здійснене окремим підприємцем. Векселі, ощадні сертифікати, казначейські зобов’язання держави та облігації всіх видів застосовуються у сфері кредитування, чеки — у сфері платіжного обігу, а коносаменти — для забезпечення товарообігу.
Переважна більшість цінних паперів містить у собі зобов’язальні права. У деяких цінних паперах виражені інші види цивільних прав. Наприклад, основний зміст коносаменту складають речеві права, хоча елементи зобов’язальних правовідносин йому теж притаманні. Існують також цінні папери, в яких поєднані декілька категорій цивільних прав. Таким цінним папером є, зокрема, акція. В ній виражені корпоративне право (на пайову участь у справах відповідного АТ) та зобов’язальні права (на дивіденди та участь у розподілі майна при ліквідації товариства).
Для визнання документа цінним папером він повинен мати відповідні ознаки. Найбільш вагомою та загальновизнаною характерною ознакою цінних паперів є обгрунтована проф. М. Агарковим необхідність їх пред’явлення для здійснення вираженого в них права1.
Важливою ознакою цінних паперів є також їх обігоздатність, під якою розуміють спроможність цінних паперів бути об’єктами цивільних угод, спрямованих на перехід права власності. Завдяки обігоздатності цінного паперу цю ж якість набувають і виражені у ньому права.
П’ять ознак, притаманних цінним паперам, обгрунтовані проф. В. Гордоном. Це літеральність, легітимація, абстрактність, автономність та презентація2. Літеральність означає, що цінний папір дає право вимагати виконання тільки того, що у ньому буквально записано. Легітимація — це підтвердження за допомогою цінного паперу законності прав його пред’явника. Вимога, виражена у цінному папері, не залежить від підстави, відповідно до якої вона виникала. Таким чином, для цінних паперів характерна абстрактність. Автономність як ознака цінних паперів полягає в тому, що особа, яка придбала документ на законних підставах, користується своїм правом незалежно від його попереднього власника. Пред’явлення цінного паперу до виконання (тобто презентація) вже розглядалася вище як ознака цінних паперів. До цього слід додати, що проф. В. Гордон до характеристики цієї ознаки включає право пред’явника паперу вимагати виконання вираженого в папері зобов’язання.
Легальне визначення цінних паперів міститься у ст. 1 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу”. Згідно з цією нормою цінними паперами визнаються грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.
Відомо декілька класифікацій цінних паперів. Найбільш загальновизнаною та поширеною є класифікація цінних паперів за способом легітимації уповноваженої особи1. За цією ознакою цінні папери поділяються на іменні, на пред’явника та ордерні.
В іменному папері (наприклад, іменна акція) вказується уповноважена по паперу особа. Здійснити право, виражене в іменному папері, може тільки зазначена у ньому особа.
У цінних паперах на пред’явника не вказується особа, якій вони видаються. Здійснити право, зазначене у цінних паперах на пред’явника, може особа, якій належить папір у даний момент. Цінними паперами на пред’явника можуть бути акції, облігації підприємств, внутрішніх державних і місцевих позик тощо.
Ордерний цінний папір містить повне ім’я першого набувача, який має право шляхом вчинення передаточного напису (індосаменту) передати право, що міститься у цінному папері, іншій особі. Ордерними цінними паперами є вексель та коносамент.
Види цінних паперів передбачені Законом України “Про цінні папери і фондову біржу”. Відповідно до ст. 3 цього Закону цінними паперами є акції, облігації, казначейські зобов’язання держави, ощадні сертифікати, векселі, а також приватизаційні папери. Слід зазначити, що цей перелік недоцільно визнавати вичерпним, тому що до нього не увійшли деякі загальновідомі цінні папери, наприклад, коносамент і чек.
Акцією визнається цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді АТ, підтверджує членство в АТ та право на участь в управлінні ним, дає власнику право на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації АТ. Акції можуть випускатись іменними та на пред’явника, привілейованими та простими.
Облігація — це цінний папір, що засвідчує внесення його власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений у ньому строк з виплатою фіксованого відсотку (якщо інше не передбачено умовами випуску). До випуску та обігу в Україні допущені облігації підприємств. Облігації обох видів розповсюджуються серед підприємств і громадян на добровільних засадах. Облігації можуть випускатись іменними і на пред’явника, процентними і безпроцентними (цільовими),такими, що підлягають вільному обігу, та з обмеженим колом обігу.
Казначейськими зобов’язаннями держави визнаються цінні папери на пред’явника, що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу. В Україні можуть випускатись довгострокові (від 5 до 10 років), середньострокові (від 1 до 5 років) і короткострокові (до 1 року) казначейські зобов’язання. Згідно з Порядком застосування векселів Державного казначейства1, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 1996 р. № 689, в Україні випущені векселі Державного казначейства номіналом 5000 та 10000 гривень.
Ощадний сертифікат — це письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків по ньому. Ощадні сертифікати випускаються строкові (під певний договірний відсоток на певний строк) або до запитання, іменні та на пред’явника. Іменні сертифікати не підлягають вільному обігу.
Вексель — це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку певну суму грошей власнику векселя (векселедержателю). В Україні можуть випускатися два види векселів: простий і переказний. Простим є вексель, за яким векселедавець бере безумовне зобов’язання сплатити у певний строк вказану у ньому грошову суму уповноваженій по векселю особі (векселедержателю). Переказним векселем (траттою) визнається вексель, за яким зобов’язання сплати вказаної у ньому суми покладається на третю особу (трасата), якій векселедавець (трасант) дає просту і нічим не обумовлену пропозицію сплатити відповідну суму векселедержателю (ремітенту). Відповідно до чинного законодавства України учасниками вексельного обігу можуть бути держава в особі відповідних державних органів, господарюючі суб’єкти та банківські установи. Фізичні особи (громадяни) вексельної правоздатності не мають.
Цінними паперами згідно з законодавством України є також приватизаційні папери. Поява приватизаційних паперів обумовлена прийняттям Верховною Радою України пакету законів, регламентуючих приватизацію державного майна: “Про приватизацію майна державних підприємств”1, “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”2, “Про приватизаційні папери”3 та ін. Відповідно до ст. 1 Закону України “Про приватизаційні папери” в Україні випускаються приватизаційні папери трьох видів — приватизаційні майнові сертифікати, житлові чеки та земельні бони.
Приватизаційні папери за своїм правовим режимом істотно відрізняються від звичайних цінних паперів. По-перше, право на їх одержання та використання мають тільки громадяни, які постійно проживали або переїхали на постійне проживання в Україну до 1 січня 1992 р. По-друге, з метою захисту майнових інтересів громадян приватизаційні папери можуть бути лише іменними. По-третє, вони не підлягають вільному обігу, а їх продаж або відчуження іншим способом є недійсним. По-четверте, приватизаційні папери не є доходними — дивіденди або відсотки по ним не нараховуються. По-п’яте, приватизаційні папери мають вузьку сферу використання і не можуть застосовуватись для здійснення розрахунків або як застава для забезпечення відповідних зобов’язань.
Крім розглянутих цінних паперів, випуск та обіг яких передбачений Законом України “Про цінні папери і фондову біржу”, є сенс звернути увагу також на чек і коносамент.
Правове регулювання використання чеків в Україні здійснюється згідно з розділом V Інструкції № 7 “Про безготівкові розрахунки в господарському обігові України”, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 2 серпня 1996 р. № 2041. Відповідно до п. 44 цієї Інструкції розрахунковий чек — це документ, що містить письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) установі банку (банку-емітенту), яка веде його рахунок, сплатити чекодержателю зазначену в чеку суму коштів. Чекодавцем є юридична або фізична особа, яка здійснює платіж за допомогою чека та підписує його. Таким чином, активну чекову правоздатність в Україні мають як юридичні особи, так і громадяни.
Чекодержателем визнається підприємство, яке є отримувачем коштів за чеком. Банком-емітентом згідно з Інструкцією є банк, що видає чекову книжку (розрахунковий чек) підприємству або фізичній особі. На практиці банк-емітент укладає з чекодавцем чековий договір і у відповідності з його умовами видає йому чекову книжку, в якій брошуруються 10, 20 або 25 банківських чеків. Без видачі чекової книжки банк-емітент може видати на ім’я чекодавця (фізичної особи) один або декілька розрахункових чеків на суму, що не перевищує залишок коштів на рахунку чекодавця, або на суму, що внесена готівкою. Такі розрахункові чеки використовуються фізичними особами при здійсненні разових операцій і виготовляються окремими бланками.
Правовий режим коносаменту визначається в Україні Кодексом торговельного мореплавства України2. Відповідно до ст. 137 цього Кодексу після прийняття вантажу до перевезення перевізник вантажу, капітан або агент перевізника зобов’язані видати відправнику коносамент, який є доказом прийняття перевізником вантажу, зазначеного у ньому. Інакше кажучи, коносаментом є документ, який містить умови договору морського перевезення вантажу, що посвідчує факт укладення договору і служить доказом прийняття вантажу до перевезення3. У коносаменті зазначаються його відповідні реквізити, передбачені ст. 138 Кодексу торговельного мореплавства України. При перевезенні вантажів у закордонному сполученні в коносамент можуть бути внесені за згодою сторін і не передбачені вказаною нормою інші умови та застереження. Перевізник зобов’язаний видати відправнику на його бажання кілька примірників коносаменту тотожного змісту, причому в кожному з них повинна відмічатись кількість складених примірників коносаменту. Після видачі вантажу по одному з примірників коносаменту решта примірників втрачає чинність. Коносаменти можуть бути іменними, ордерними та на пред’явника. Іменний коносамент може передаватися за іменними передаточними написами або в іншій формі з додержанням правил, установлених для передачі боргової вимоги. Ордерний коносамент передається за іменним або бланковим передаточними написами. Коносамент на пред’явника може передаватися шляхом простого вручення.
Коносамент є товаророзпорядчим документом, оскільки особа, яка є законним держателем цього цінного паперу, має право розпоряджатися і товарами, які в ньому зазначені.
Зручність коносаменту при забезпеченні морських перевезень полягає в тому, що поки товари перевозяться морем, через передачу прав на коносамент стає можливим неодноразово (при необхідності) передати право власності на товари, що у ньому зазначені. Таким чином, одержати товари, що перевозились морем, у порту призначення зможе останній законний держатель коносаменту або його представник за умови відповідного підтвердження його повноважень.
Крім розглянутих існують також інші специфічні фондові інструменти, що складають окрему групу цінних паперів. Це так звані похідні, або спеціальні, цінні папери. До них відповідно до Правил випуску та обігу фондових деривативів1, затверджених рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 24 червня 1997 р. № 13, належать опціони, ф’ючерси та варанти.
Опціоном є стандартний документ, укладений як стандартизований контракт, який закріплює право (але не зобов’язання) його власника на придбання від емітента опціону (опціон на купівлю) чи на продаж емітенту (опціон на продаж) у строк, визначений в ньому, зазначеної у ньому кількості базового активу (цінних паперів, товарів або коштів) за зафіксованою при його укладанні ціною.
Ф’ючерсом (ф’ючерсним контрактом) визнається стандартний документ, укладений як стандартизований контракт, який засвідчує зобов’язання продати або придбати відповідну кількість базового активу у визначений час у майбутньому з фіксацією ціни базового активу під час укладання контракту.
Випуск опціонів та ф’ючерсів відповідно до п. 4 згаданих Правил здійснюється як у паперовій (документарній), так і безпаперовій (бездокументарній) формі.
Варантом є різновид опціону на купівлю, який випускається емітентом разом з власними привілейованими акціями чи облігаціями та надає його власнику право на придбання простих акцій даного емітенту протягом певного періоду за певною ціною.
Слід зазначити, що з виданням Указу Президента України від 25 травня 1994 р. № 247 “Про електронний обіг цінних паперів і національний депозитарій”1 в нашій державі з’явився ще один різновид цінних паперів. Йдеться про бездокументарні цінні папери. Зараз чинним є Указ Президента України від 2 березня 1996 р. № 160/96 про внесення змін і доповнень до Указу від 25 травня 1994 р. № 247 і викладення його в новій редакції: “Про облік прав власності на іменні цінні папери та депозитарну діяльність”2. Цим Указом затверджено положення про діяльність з обліку прав власності на іменні цінні папери та депозитарну діяльність. Наведені нормативні акти і визначають правовий режим бездокументарних цінних паперів в Україні на сьогоднішній день. З їх появою виникло багато спірних питань стосовно їх правової природи та термінологічної досконалості самого словосполучення “бездокументарні цінні папери”. Це обумовлено тим, що до їх появи у національному цивільному праві загальновизнаною була документарна концепція цінних паперів, відповідно до якої цінним папером визнавався документ встановленої форми з обов’язковими реквізитами. Але, безумовно, прогресивність, зручність та перспективність використання цього різновиду цінних паперів сумніву не викликають. Тому в постанові Верховної Ради України від 29 квітня 1994 р. № 277 “Про концепцію функціонування та розвитку фондового ринку України”3 зазначено, що переважна більшість цінних паперів повинна випускатися у нематеріальній формі.
§ 4.
Дії (результати робіт, послуги) та результати (продукти) творчої діяльності
Об’єктами цивільних прав можуть бути також дії певної особи. У цьому разі йдеться тільки про правомірні дії, тому що правопорушення (наприклад, заподіяння шкоди) не визнається об’єктом цивільних прав, хоча може бути підставою для виникнення права потерпілого на відшкодування шкоди. Не є об’єктами цивільних прав також правомірні дії, які визнаються угодами.
Дії, які є об’єктами цивільних прав, поділяються на дві групи. Першу з них складають дії, внаслідок яких створюється нова річ або відновлюються чи поліпшуються властивості існуючих речей. Об’єктом цивільних прав у цьому разі є результати робіт. Наприклад, за договором підряду підрядник може бути зобов’язаний виготовити на замовлення столярні вироби, меблі, ювелірні прикраси, пошити одяг, взуття або відремонтувати будинок, телевізор, годинник та ін. В одних випадках уповноважену особу цікавить тільки результат дій зобов’язаної особи і не цікавить особа виконавця. Так, за договором підряду на капітальне будівництво окремі види робіт можуть бути виконані субпідрядниками. У других випадках уповноважену особу цікавить виконання роботи особисто зобов’язаною особою, наприклад, замовлення пошиття костюму у відомого модельєра. У всіх наведених прикладах уповноважену особу цікавить не робота взагалі, а її результат. Це дозволяє відрізняти результати робіт як об’єкти цивільних правовідносин і відносини, пов’язані з виконанням робіт у трудовому праві. Якщо у трудовому праві предметом регулювання є сама трудова діяльність, то у цивільному праві виконавець робіт сам організує свою працю і відповідає, як правило, тільки за її кінцевий результат. Тому, якщо досягнення кінцевого результату стало неможливим або результат роботи (наприклад, предмет договору підряду) загинув, виконавець, навіть якщо він у цьому не винний, не має права вимагати винагороди за виконану роботу.
Таким чином, результат роботи для визнання його об’єктом цивільних прав має бути матеріалізований у створених, відремонтованих, поліпшених, відреставрованих речах. Результат роботи у цих випадках повинен відокремлюватися від самої дії суб’єкта по його створенню та бути здатним до передачі його уповноваженій особі (замовнику та ін.). Ця ознака дозволяє відрізняти результати робіт від другого різновиду дій як об’єктів цивільних прав — послуг.
Другу групу дій, які є об’єктами цивільних прав, складають послуги. Послугами у цивільному праві є дії, внаслідок здійснення яких задовольняються суспільні потреби у певних видах діяльності. Послуги також характеризуються наявністю певного кінцевого результату, але останній завжди є немайновим. У певних випадках цей результат є наявним (наприклад, завантаження вантажу, перевезення пасажирів). Послуги можуть також виражатися у діях, результати яких виявити не завжди можливо (наприклад, послуги няні-виховательки, репетитора тощо). Крім цього, суспільна корисність дій може полягати у них самих, незалежно від їх результату. Наприклад, консультація адвоката є корисною сама по собі незалежно від її кваліфікованості та використання її змісту і порад адвоката особою, якій вона надавалась. Таке ж значення мають інформаційні, розважальні, консультаційні, просвітянські та інші послуги.
Послуги доцільно поділяти на три групи: фактичні, юридичні та змішані. Для послуг першої групи характерним є те, що уповноважена особа зацікавлена у здійсненні зобов’язаною особою конкретних фактичних дій, наприклад, у наданні майна в тимчасове користування (ст. 256 ЦК), перевезенні вантажу (ст. 358 ЦК), зберіганні майна (ст. 413 ЦК) та ін. Другу групу послуг складають дії зобов’язаної особи, що мають правовий характер, наприклад, дії повіреного (ст. 386 ЦК) або комісіонера (ст. 395 ЦК). Чинне законодавство України передає також випадки, коли правового значення набувають дії зобов’язаної особи як юридичного, так і фактичного характеру (змішані послуги), наприклад, за договором експедиції експедитор зобов’язується не тільки супроводжувати вантаж (фактичні дії), а й оформляти відповідні документи, представляти інтереси відправника (юридичні дії).
Цивільні правовідносини виникають також внаслідок створення та використання результатів (продуктів) творчої діяльності людей. Продуктами творчої діяльності є твори науки, літератури, мистецтва, винаходи та корисні моделі, промислові зразки, топографії інтегральних мікросхем тощо. Для визнання їх об’єктами цивільних прав продукти творчої діяльності повинні бути втілені у відповідну об’єктивну форму, необхідну для їх сприйняття іншими людьми. Наприклад, твір науки чи літератури може бути відображений у рукопису, книзі; картина — у полотні; скульптура — у бронзі, мармурі; винахід — у кресленнях, схемах і т. ін. Але сам процес створення відповідних творів та інших продуктів творчої діяльності залишається поза межами правового регулювання. Норми цивільного права не регламентують порядок або форми здійснення діяльності, кінцевим результатом якої є створення відповідного об’єкта цивільних прав. Право регулює відносини, що виникають внаслідок створення продуктів творчої діяльності тільки з моменту закінчення процесу творчості і набуття його результатом об’єктивної форми, доступної для сприйняття. Продукт творчої діяльності з цього моменту стає об’єктом цивільних прав незалежно від його призначення, цінності, способу відтворення тощо.
На відміну від речей продукти творчої діяльності є благами нематеріальними, хоча самі матеріальні носії продуктів творчої діяльності (книги, магнітні плівки, інтегральні мікросхеми) є речами і можуть виступати об’єктами права власності та інших майнових прав. Але відповідне майнове право на матеріальний носій не дає власнику права на сам продукт творчої діяльності, яке, включаючи право авторства, завжди зберігається за його творцем. Більш того, власник матеріального носія продукту творчої діяльності без згоди автора не має права відтворювати чи вносити зміни у текст, форму, зовнішній вигляд тощо продукту творчої діяльності. Тому в науці цивільного права продукти творчої діяльності визнаються об’єктами виключних прав.
Особливим об’єктом цивільних прав є інформація. Цінність інформації обумовлюється її широким використанням у всіх сферах людської діяльності. У зв’язку з цим вона у всьому світі визнається товаром. Правове регулювання відносин, пов’язаних зі збиранням, зберіганням, пошуком, поширенням та використанням інформації здійснюється законами України від 2 жовтня 1992 р. “Про інформацію”1, від 25 червня 1993 р. “Про науково-технічну інформацію”2, від 5 липня 1994 р. “Про захист інформації в автоматизованих системах”3. Під інформацією Закон України “Про інформацію” розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.
Особливості інформації як об’єкта цивільних прав полягають у такому. Перш за все інформація є благом нематеріальним, хоча і має матеріальні носії (дискета, магнітна плівка, папір тощо). За своїми фізичними властивостями інформація є благом неспоживним, тому що її використання за призначенням не призводить до її зменшення чи фізичного знищення. Інформація може тільки морально застаріти і тому або залишитись невитребуваною, або, у разі необхідності, замінюватись на більш нову. Важливою особливістю інформації є різноманітність форм її використання, поширення та зміни форм її фіксації. Крім цього, законодавство, з одного боку, закріплює право громадян України на інформацію, закладаючи підвалини розвитку інформаційної діяльності у суспільстві, а з іншого — забезпечує правові форми захисту прав суб’єктів цих правовідносин.
Законодавство України, зокрема ст. 30 Закону України “Про інформацію”, визначає правовий режим інформації з обмеженим доступом, до якої відносить конфіденційну та секретну інформацію.
Конфіденційною інформацією є відомості, що знаходяться у володінні, користуванні та розпорядженні окремих фізичних та юридичних осіб і поширюються на визначених цими особами умовах. Конфіденційною, наприклад, може бути інформація певної юридичної особи стосовно укладених нею договорів або міжнародних контрактів, перспектив підприємницької діяльності, змін у складі її майна тощо. Конфіденційними можуть визнаватись також відомості щодо використовуваних підприємством у виробництві технологічних процесів, технічних рішень, методів організації виробництва та інша комерційна інформація. У зарубіжних правових системах такі відомості мають назву “ноу-хау” (від англ. know-how — знати як).
Секретною є інформація, що містить відомості про державну або іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особам, суспільству та державі.
§ 5.
Особисті немайнові права як об’єкти цивільних прав
Особистi немайнові права пов’язані з рівністю, свободою і недоторканністю осіб, випливають з природних прав людини, а також з їх соціального і економічного підгрунтя. Коло особистих немайнових прав є досить широким і обумовлюється рівнем розвитку суспільства. Ці права безпосередньо пов’язані з економічною і правовою сферами життя людини, оскільки від їх наявності, регулювання і захисту залежать підприємницькі відносини тощо.
Охоплювані відповідно до ст. 1 ЦК предметом цивільно-правового регулювання особисті немайнові права як права цивільні мають такі ознаки:
1) нематеріальний характер;
2) особливий об’єкт;
3) специфіка підстав виникнення та припинення;
4) заснованість на індивідуалізації їх носіїв.
Під нематерiальним характером особистих немайнових прав розуміють відсутність у них економічного змісту. Це проявляється в тому, що такі права не підлягають оцінці (наприклад, у грошовому вираженні), є безоплатними. Об’єктами немайнових прав виступають нематеріальні (духовні) блага, невіддільні від особи, такі, як ім’я, честь, гідність, ділова репутація, здоров’я, таємниця особистого життя та iн.
Характерною особливістю об’єктів особистих немайнових прав є те, що у нормальному, непорушеному стані вони не потребують позитивного правового регулювання.
Індивідуалізація носіїв, що найбільш яскраво проявляється саме в особистих немайнових правах, дозволяє відрізнити одного суб’єкта права від іншого, вносить упорядкованiсть у правовідносини за їх участю, сприяє максимальному захисту їх інтересів.
Особисті немайнові права надають їх носіям право вимагати від всіх інших осіб утримуватися від посягання на них. Наприклад, праву на захист честі, гідності та ділової репутації суб’єктів цивільного права кореспондує відповідний обов’язок усіх інших осіб.
Виходячи з того, що уповноваженій особі протистоїть невизначене коло зобов’язаних осіб, обов’язки яких є пасивними (не втручатися в особисте життя, утримуватися від порушень у будь-якій формі особистих немайнових благ інших осіб), особисті немайнові права є правами абсолютними. Саме цим особисті немайнові правовідносини схожi з правовідносинами власності.
Разом з тим особисті немайнові права мають свою специфіку в порівнянні з іншими абсолютними правами. Це стосується, по-перше, порядку виникнення поза волею їх носіїв, наприклад, права на ім’я, авторських прав, що виникають із самого факту створення творів науки, літератури, мистецтва, тобто дій, з якими закон пов’язує певні юридичні наслідки.
По-друге, особисті немайнові права здійснюються їх носієм поза рамками права, не так, як вважається прийнятим для здійснення права власності щодо повноважень по володінню, користуванню та розпорядженню1.
По-третє, особисті немайнові права неможливо захистити шляхом вiндiкації, що притаманне захисту абсолютних прав, у першу чергу праву власності, бо це б суперечило їх сутності як невiддільних вiд особи.
По-четверте, у деяких випадках судова практика вимагає доказу позивачем того інтересу, що порушується посяганням на особисте право, наприклад, самовільним використанням чужого імені, чужого зображення і т. iн. Тим самим захист надається у відповідних випадках не особистим правам як таким, не безпосередньо інтересам особистості, що виражаються у певних правах, а якимось іншим інтересам, що стоять за ними та пов’язанi з ними. Звідси абсолютнiсть особистих прав у подібних правових системах ставиться під сумнів1.
Особисті немайнові права класифiкуються за належністю їх тим чи іншим суб’єктам і залежно від їх цільової установки.
За належністю тим чи іншим суб’єктам особисті немайнові права можна поділити на три групи. Першу з них складають такі, що можуть належати тільки громадянам. Це, наприклад, право на здоров’я, індивідуальний вигляд, лікарську таємницю, таємницю усиновлення тощо. Другу групу становлять права тільки юридичних осіб, наприклад, право на фірмове найменування. В третю групу входять особисті права, притаманнi як першій, так і другій групам, наприклад, право на комерційну таємницю.
За цільовою установкою особисті немайнові права поділяються на такі, що:
забезпечують фізичне благополуччя особи — право на життя, здоров’я, сприятливе довкілля;
формують iндивiдуальнiсть особистості — право на ім’я, найменування, індивідуальний вигляд (вид), честь та гідність, ділову репутацію;
забезпечують автономію особистості (таємницю особистого життя) — право на адвокатську таємницю, таємницю нотаріальних дій, банківську таємницю, лікарську таємницю, таємницю усиновлення, комерційну таємницю, таємницю листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, недоторканність житла, документів особистого характеру;
спрямовані на охорону результатів інтелектуальної та іншої діяльності — немайновi права авторів творів науки, літератури та мистецтва.
Під ім’ям в широкому значенні розуміються власне ім’я громадянина, його прiзвище та по батькові. Зміст права на ім’я включає до себе повноваження громадянина називати себе закрiпленим за ним в реєстрації актів громадянського стану ім’ям в усіх сферах соціального життя; право змінити (перемінити) ім’я, по батькові або прізвище.
Ім’я iндивiдуалiзує громадянина і нерозривно пов’язане з його особистістю. Захист права на ім’я полягає в наданні особі права можливості вимагати по суду його визнання у випадках оспорювання цього права та припинення протиправного користування ним. Те ж саме повинно стосуватися і права на захист псевдоніму.
Право на ім’я і межі розпорядження цим правом набувають практичного значення при вирішенні спорів, що випливають із підприємницької діяльності.
Честь і гідність відомою мірою є етичними категоріями. Поняття гідності вживається для позначення цінності особи як людини, означає сукупність певних моральних якостей, громадську значущість конкретної людини. Найважливішою якістю гідності є усвідомлення індивідом своєї гідності як людини, особистості, представника тієї чи іншої спільноти.
Честь виражає моральну оцінку (визнання) гідності особистості суспільством, іншими людьми. Перебуваючи в соцiумi, людина враховує відбивання обраної нею поведінки на уявлення про себе з боку людей, які її оточують, що має для неї важливе значення.
Говорячи про зміст права на честь і гідність, слід визнати, що висловлювання, якi порочать людину, не зменшують її цінність як iндивiда, її значущiсть як особистості, її почуття честі. Проте такі висловлювання викликають у неї моральні страждання і можуть негативно позначитися її престижі, репутації, оцінці як людини з погляду інших людей.
Честь і гідність є благом для людини з самого народження в її стосунках з іншими людьми з приводу виховання, поважання в собi цих почуттiв та своєї моральної оцінки. Правового характеру ці відносини набувають пізніше. Видається за недоцiльне встановлювати певний вік для їх виникнення, тому що і малолітні громадяни, наприклад, можуть бути нагороджені, їх подвиги можуть бути визнані належним чином незалежно від віку. З іншого боку, моральнi вимоги щодо оцінки поведінки особи з’ясовуються не з моменту її народження, а лише тоді, коли вона завдяки своєму розвитку і повинна, і може усвідомлювати свою особистість, що є суто індивідуальним.
Відомості, що впливають на честь і гідність людини, “можуть бути фактичного або оціночного характеру і стосуватися її вчинкiв (поведінки) або моральних якостей”1. При цьому часто значна частина інформації про людину доводиться до громадської думки у формі оцінок. Фактичним змістом спірних оцінок є те, що суд повинен визначити, чи мають місце факти, які стали підставою для такої оцінки.
Стаття 7 ЦК визначає відомості як такі, що порочать людину, в трьох аспектах: у розумінні їх існування (вираження), викладу (виконання) та поширення (доведення до інших осіб). Форма вираження відомостей може бути письмовою, усною, образотворчою. Виклад означає манеру подання матеріалу (різку, м’яку, непристойну, гротеск та ін.). Форма поширення як доведення відомостей до інших осіб становить собою спосіб передачі інформації.
У ст. 7 ЦК під відомостями, що порочать честь і гідність особи, розуміються такі відомості, що можуть зіпсувати її ім’я в громадській думці чи в думці окремих осіб з точки зору додержання законів, загальновизнаних правил співжиття, принципів людської моралі і не відповідають дійсності або неправдиво викладені2. В законі коло відомостей, що порочать особу, не визначене, тому що однакові факти і оцінки в одних випадках можуть порочити, а в інших — ні.
Залежно від статі, віку, професії, соціального статусу, родинного стану, віросповідання тощо вимоги, що ставляться до людини, будуть різними. Крім того, окремі факти в змозі зганьбити людину з добрим ім’ям, а можуть, навпаки, абсолютно не вплинути на моральну оцінку особи, відомої як запеклий негідник.
Узвичаєним є те, що до числа принижуючих гідність не належать висловлювання про духовну діяльність другої особи з огляду на той постулат, що “про смаки не сперечаються” (наприклад, нудний лектор, нецікавий викладач). Такими не можуть також вважатися критична оцінка певних фактів, недоліків, що мали місце, критичні рецензії, що стосуються не особи автора, а створених ним образів3.
Наведене значною мірою стосується і захисту ділової репутації, під якою розуміється позитивна оцінка особи як добросовісного підприємця з боку інших підприємців і взагалі як кваліфікованого фахівця-професіонала. Умисне поширення неправдивих або неточних відомостей, що можуть завдати шкоди діловій репутації чи майновим інтересам іншого підприємця, одержання, використання і розголошення комерційної таємниці, а також конфіденційної інформації з метою завдання шкоди діловій репутації визнаються недобросовісною конкуренцією. Такі дії заборонені Законом України “Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності”1.
Вищий арбітражний суд України роз’яснив поняття “поширення відомостей” як опублікування їх у пресі, передачу по радіо, телебаченню, з використанням інших засобів масової інформації, оприлюднення в іншій формі, у тому числі в заявах, оголошеннях тощо2.
Не вважається протиправним поширення відомостей, якi входять до складу обов’язків окремих осіб. Наприклад, за Законом України “Про інформацію” редакція зобов’язана перевірити відомості, що надійшли, про чиюсь протиправну або безпутну поведінку, і з цією метою з’ясувати достовірність цих відомостей, використовуючи відповідні джерела їх можливого надходження.
Суб’єктом відповідальності при захисті честі і гідності є особа, яка поширила відомості, що порочать честь і гідність, незалежно від того, чи вона сама їх придумала, чи лише передала те, що їй сказав хтось інший. Разом з тим для суду має значення джерело одержання відомостей цією особою. Так, якщо громадянин передає відомості, що стали загальновiдомi через радіо, телебачення, пресу, то очевидним є те, що залучати як відповідача необхідно не цього громадянина, яким би міг опинитися кожний, хто прослухав передачу або прочитав статтю, а автора такої передачі чи статті.
При неможливості встановлення або притягнення до відповідальності особи, яка поширила відомості, що порочать честь і гідність, справа може розглядатися у порядку особливого провадження — про встановлення факту невідповідності поширених відомостей дійсності. Такі факти мають юридичне значення, тому що породжують зміну (відновлення) особистого права на певну репутацію.
Способи захисту особистих немайнових прав викладені в ст.ст. 7, 440 ЦК. Потерпілий або його нащадки ставлять питання про спростування відомостей для відновлення стану, що існував до порушення права. Під спростуванням розуміється повідомлення про невідповідність поширених відомостей дійсності. Обов’язок спростування покладається на відповідача. За загальним правилом відомості, що порочать особу, повинні спростовуватись у спосіб, найбільш близький до способу їх поширення (шляхом публікації у пресі, повідомлення по радіо, телебаченню, оголошення на сході громадян, зборах трудового колективу, заміни документа тощо).
Якщо відомості, що порочать честь і гідність, були розмiщенi у пресi, обов’язок написати спростування покладається на автора, а обов’язок його опублікувати — на редакцію. Законодавчо встановлено, що відомості, розмiщенi в пресi, також спростовуються в пресi. Відповідно до ст. 37 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”1 спростування повинно бути надруковане в тiй же газеті або журналі, що друкували невірні відомості, в спеціальній рубриці або на тій самій полосі і тим самим шрифтом, що й спростовуване повідомлення: в газеті — не пізніше місяця з дня набрання рішенням законної сили, в інших періодичних виданнях — у черговому підготовлюваному випуску. Якщо редакція друкованого засобу масової інформації не має доказів того, що опубліковані нею відомості відповідають дійсності, вона зобов’язана на вимогу заявника опублікувати їх спростування у найближчому випуску друкованого засобу чи опублікувати його за власною ініціативою.
Обсяг спростування не може більше ніж удвічі перевищувати обсяг фрагменту, який спростовується, опублікованого повідомлення або матеріалу. Встановлено заборону вимагати, щоб спростування було менше половини стандартної сторінки друкованого тексту. Скорочення чи інші зміни в тексті спростування заявника без його згоди не допускаються. Законом передбачений місячний строк від дня надходження вимоги, протягом якого редакція зобов’язана опублікувати спростування і письмово сповiстити заявника про строк і час публікації спростування у разі затримки або про відмову в його публікації із зазначенням підстав відмови. В останньому випадку, а також при порушенні порядку публікації заявник має право звернутися з скаргою до суду. Якщо відомості опубліковані у книзі, суду в рішенні необхідно вказати спосіб спростування і періодичне видання, в якому воно буде розмiщене.
Текст спростування суд не затверджує, але в необхідних випадках він може його викласти2.
Крім спростування відомостей, що порочать честь, гідність і ділову репутацію особи, остання має право вимагати відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої їх поширенням. Обов’язки винного у поширенні відомостей, що порочать честь і гідність іншої особи, цим не вичерпуються. Інтереси, що при цьому можуть бути порушені, такі:
1) довіра як особисте благо, що виражає честь і гідність підприємця;
2) добра слава;
3) клієнтура юридичної особи;
4) родинні стосунки;
5) претензiя на певне громадське становище.
Отже, порушуються як майнові, так і немайнові інтереси особи, які тісно пов’язані між собою, оскільки в формі відшкодування моральної шкоди від посягань на честь, гідність і ділову репутацію відшкодовується по крайнiй мірi потенційна майнова шкода. Справді, часто важливо не тільки і не стільки відшкодувати збитки, скільки запобігти цьому в майбутньому, що пов’язано з поширенням відомостей та даних, які компрометують особу.
Порушення таких особистих немайнових прав, як право на ім’я, на фірму, захищається вимогами про їх визнання, припинення протиправного здійснення таких прав та про вчинення в окремих випадках дій, що забезпечують припинення подальшого порушення права. Ці вимоги відрізняються від вимог про відшкодування майнової шкоди, завданої винною особою при порушеннi немайнових прав. Суд може винести рішення про примусове знищення тиражу видання, випущеного в світ з порушенням авторського права іншої особи; про знищення негативів фотографій, що порушують право особи на власне зображення або особисте право художника, картина якого відтворена фотографією, тощо. Однак для потерпілого важлива також його охорона від подальших подібних порушень, що і забезпечується покладенням на порушника обов’язку відшкодування моральної шкоди.
ЗДІЙСНЕННЯ І ЗАХИСТ
ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ
§ 1.
Здійснення цивільних прав
Здійснення цивільних прав — це дії уповноваженої особи щодо реалізації належних їй суб’єктивних прав. Наприклад, здійснення права власності — це володіння, користування та розпорядження власником своїм майном. Слід мати на увазі, що в цивільних правовідносинах суб’єктивному праву кореспондує обов’язок учинити певні дії або утриматися від їх учинення. Так, стосовно власника майна всі інші особи мають пасивний обов’язок утримуватися від дій, які б перешкоджали здійсненню власником своїх повноважень.
Конкретні дії, що здійснює уповноважена особа, називаються способами здійснення суб’єктивних прав. Ці дії можуть бути різноманітними. Різноманітність дій уповноваженої особи залежить від характеру права, його призначення та змісту правової норми, за допомогою якої здійснюється правове регулювання цих правовідносин.
Необхідно враховувати, що правова норма може надавати уповноваженій особі право вчинити лише певну дію або обрати певний варіант поведінки поміж інших. Більшість цивільно-правових норм мають диспозитивний характер, тобто передбачають декілька варіантів поведінки уповноваженої особи.
У деяких випадках закон ураховує також інтереси особи, права якої можуть бути порушені при здійсненні уповноваженою особою її повноважень. Так, при продажу частки в спільній власності сторонній особі решта співвласників має право привілеєвої купівлі відчужуваної частки. У зв’язку з цим продавець частки в спільній власності зобов’язаний повідомити в письмовій формі решту учасників спільної часткової власності про намір продати свою частку сторонній особі з зазначенням ціни та інших умов, на яких продає її. Якщо решта учасників спільної часткової власності відмовиться від здійснення права привілеєвої купівлі або не здійснить цього права щодо будинків протягом одного місяця, а щодо іншого майна протягом десяти днів з дня одержання повідомлення, продавець має право продати свою частку будь-якій особі. Якщо бажання придбати частку в спільній власності виявили кілька учасників спільної часткової власності, право вибору покупця надається продавцю. При продажу частки з порушенням права привілеєвої купівлі інший учасник спільної власності протягом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про перевід на нього прав і обов’язків покупця (ст. 114 ЦК).
Вибір способу здійснення суб’єктивного права залежить від мети, яку переслідує уповноважена особа. Наприклад, якщо власник має за мету використовувати корисні властивості належної йому речі, він здійснює своє право на користування своєю річчю. Крім особистого використання корисних властивостей належної йому речі, власник може передати цю річ у користування іншій особі безкоштовно або за плату.
Здійснюючи право розпоряджатися належною йому річчю, власник може її подарувати, продати або обміняти на іншу річ тощо.
Уповноважена особа при здійсненні належних їй прав може діяти як особисто, так і через свого представника. Представником уповноваженої особи при здійсненні належних їй прав може бути повірений за договором доручення, який від імені і за рахунок довірителя вчиняє певні юридичні дії.
Деякі дії можуть здійснюватись уповноваженою особою лише особисто, наприклад, складання заповіту.
Здійснюючи суб’єктивні права, уповноважена особа не повинна своїми діями порушувати норми права, а також права інших осіб та держави, тобто повинна здійснювати своє право у відповідних межах. Межі суб’єктивного права визначають міру можливої поведінки уповноваженої особи. Порушення існуючих меж здійснення суб’єктивного права є недозволеною дією і тягне за собою несприятливі наслідки для порушника або відмову в захисті суб’єктивного права. Так, відповідно до ч. 8 ст. 41 Конституції України використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Порушення меж суб’єктивного права при його здійсненні іноді вважають зловживанням правом. Природа терміна “зловживання правом” у теорії цивільного права розглядалася зокрема М. Агарковим, В. Грибановим, М. Бару1. Існує думка про недоцільність використання терміна “зловживання правом” з огляду на те, що особа, яка здійснює своє право, не може завдати шкоди іншим особам. Отже, на думку прихильників цієї точки зору, дії, які можна розцінювати як зловживання правом, виходять за межі його здійснення. На думку інших авторів, існування терміна “зловживання правом” теоретично виправдано, оскільки уповноважена особа, маючи суб’єктивне право і спираючись на нього, виходить за межі дозволеної поведінки — зловживає своїм правом. Не маючи суб’єктивного права, неможливо ним зловживати.
Суб’єктивному цивільному праву завжди кореспондує юридичний обов’язок. Він може бути активним, якщо зобов’язана особа повинна вчинити певні дії, і пасивним, якщо вона мусить згідно з своїм обов’язком утримуватись від учинення дій.
Особа зловживає своїм суб’єктивним правом, якщо вона своїми діями порушує права і законні інтереси інших осіб та держави, завдає шкоди довкіллю, порушує чинне законодавство та здійснює інші недозволені дії.
Таким чином, суб’єктивне цивільне право повинно здійснюватись у межах, передбачених законом. Уповноважена особа може здійснювати свої права шляхом учинення дій, які визначаються змістом суб’єктивного права як забезпеченої законом міри можливої поведінки цієї особи.
Можливість захисту суб’єктивного права є одним з елементів його змісту. Необхідність захисту суб’єктивного права виникає тоді, коли стороння особа оспорює чи порушує це право або перешкоджає його здійсненню. Отже, передумовою захисту суб’єктивного права є порушення цього права з боку інших осіб.
Чинне законодавство України (ст. 6 ЦК) передбачає такі способи захисту цивільних прав.
Визнання прав. Це підтвердження державним органом (судом, арбітражним судом) дійсного існування відповідного права.
Необхідність визнання права може виникнути у зв’язку з втратою документа, що посвідчує право, а також невизнанням або оспорюванням права іншими особами. Іноді приводом для пред’явлення позову з проханням визнати право може бути загроза невизнання такого права сторонніми особами в майбутньому. Так, судовій практиці відомі випадки визнання права на житловий будинок за особами, які втратили правовстановлюючі документи на об’єкт нерухомості і з тих чи інших причин не мали змоги одержати їх дублікати.
Відновлення становища, яке існувало до порушення права. Порушення права у більшості випадків викликає негативні наслідки як у майнових, так і в особистих немайнових правах суб’єктів цивільного права. Тоді суд може зобов’язати правопорушника не тільки відшкодувати завдані збитки, а й відновити стан майна, який існував до правопорушення. Якщо стан майна відновити неможливо у зв’язку з тим, що внаслідок протиправних дій річ істотно пошкоджена і надати їй первинного вигляду і властивостей немає можливості, суд може зобов’язати правопорушника надати потерпілому іншу річ, якщо грошова компенсація його не задовольняє.
Припинення дій, які порушують право. У цих випадках правопорушник своїми діями порушує суб’єктивне цивільне право, що належить іншій особі. Порушуватись можуть як майнові права (наприклад, право власності), так і особисті немайнові права. Задовольняючи такий позов, суд зобов’язує правопорушника припинити дії, які порушують суб’єктивне цивільне право іншої особи.
Присудження до виконання обов’язку в натурі. Цей спосіб захисту цивільних прав стосується зобов’язальних правовідносин. Якщо зобов’язана особа добровільно не виконує обумовлений відповідним зобов’язанням обов’язок, суд може примусити її виконати його, якщо на цьому наполягає позивач. Відповідно до ст. 208 ЦК в разі невиконання зобов’язання передати індивідуально визначену річ у власність або в користування кредиторові останній має право вимагати відібрання цієї речі у боржника і передачі її йому, кредиторові. Суд може також зобов’язати боржника виплатити страхове відшкодування за договором страхування, повернути майно, яке підлягає поверненню по закінченні строку договору майнового найму тощо. Однак суд не може зобов’язати боржника виконати обов’язок у натурі в разі, коли обов’язок пов’язаний з особою боржника. Так, суд не може зобов’язати автора створити літературний твір на тій підставі, що той уклав договір з видавництвом.
Припинення або зміна правовідношення. Припинення правовідношення є необхідним способом захисту суб’єктивних прав у тих випадках, коли одна із сторін договору систематично не виконує своїх обов’язків, а її контрагент у зв’язку з цим наполягає на розірванні договору. Так, у судовому порядку може бути розірваний договір оренди на підставі того, що орендар систематично не виконує своїх обов’язків щодо орендної плати за договором.
Припинення правовідношення можливе також як санкція за поведінку, яка згідно з законом є недозволеною. Наприклад, відповідно до ст. 107 ЦК за певних умов суд може позбавити громадянина, який здійснював самовільне будівництво, а також осіб, які проживають спільно з ним, права користування жилою площею в будинку чи частині будинку, що вилучається.
Згідно зі ст. 116 Житлового кодексу України, якщо наймач, члени його сім’ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, суд, на вимогу наймодавця або інших зацікавлених осіб, може виселити їх без надання іншого жилого приміщення, тобто житлове правовідношення за участю правопорушника припиняється.
Зміни правовідношення можуть відбуватися шляхом зміни предмета та змісту зобов’язання. Згідно зі ст. 205 ЦК суд має право зменшити неустойку (штраф, пеню), якщо належна до сплати неустойка (штраф, пеня) надмірно велика порівняно з збитками кредитора. При цьому повинні бути взяті до уваги: ступінь виконання зобов’язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов’язанні; не тільки майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
Відшкодування моральної шкоди. Грошова компенсація моральної шкоди тривалий час законодавством України не передбачалась. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди в Україні вперше було передбачено новою редакцією ст. 7 ЦК та доповненням ЦК ст. 4401 Законом України від 6 травня 1993 р.1 Крім того, відшкодування моральної шкоди передбачається законами України “Про захист прав споживачів”2, “Про інформацію”3, “Про авторське право та суміжні права”4, “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”5, “Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду”6, “Про звернення громадян”7, “Про телебачення і радіомовлення”8 та ін.
Визначення моральної шкоди міститься в постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди”, згідно з якою моральною шкодою визнається “втрата немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб”. Відповідно до п. 9 цієї постанови при визначенні розміру компенсації моральної шкоди мають враховуватися характер і тривалість страждань, стан здоров’я потерпілого, тяжкість травм, наслідки тілесних ушкоджень потерпілого, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступень зниження престижу, ділової репутації тощо1.
Стягнення з особи, яка порушила право, неустойки (штрафу, пені). Цей спосіб захисту цивільних прав може застосовуватись виключно у зобов’язальних правовідносинах. За своєю природою неустойка (штраф, пеня) — це певна грошова сума, яка визначається законом або договором і підлягає сплаті винною стороною в разі невиконання або неналежного виконання нею своїх зобов’язань. Пеня і штраф, незважаючи на їх схожість, мають і відмінності.
Пеня визначається у відсотках від загальної суми зобов’язання або його невиконаної частини, нараховується за кожен прострочений день і застосовується виключно у разі невиконання грошових зобов’язань. Штраф може визначатися як у відсотках від суми зобов’язання, так і у твердій передбаченій змістом закону або договору сумі і сплачується одноразово.
Законодавство може встановлювати межі стягнення неустойки. Так, відповідно до Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань”1 розмір пені обчислюється, виходячи з суми простроченого платежу, і не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків. Згідно з ч. 2 ст. 203 ЦК під збитками розуміються витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також не одержані кредитором доходи, які він одержав би, якби зобов’язання було виконано боржником.
Збитки можуть бути двох видів. Витрати, яких кредитор зазнав, а також втрата і пошкодження його майна у цивільному праві мають назву позитивної шкоди. Іншим видом збитків є упущений (втрачений) зиск, який полягає у неодержанні доходів, які кредитор одержав би при належному виконанні боржником своїх зобов’язань. За загальним правилом боржник зобов’язаний відшкодувати кредитору збитки у повному обсязі — як позитивну шкоду, так і втрачений зиск. Однак законодавством України може передбачатися і неповна майнова відповідальність. Так, згідно з ч. 1 ст. 356 ЦК за невиконання або неналежне виконання обов’язків за договором підряду на капітальне будівництво відповідальна за це сторона сплачує встановлену неустойку (пеню), а також відшкодовує в сумі, не покритій неустойкою, збитки, що виразилися у зроблених другою стороною витратах, у втраті або пошкодженні її майна.
Інші способи захисту. Стаття 6 ЦК не містить вичерпного переліку способів захисту цивільних прав. Наприклад, при визнанні угоди (правочину) недійсною анулюються правові наслідки, які виникли на підставі її укладення, а сторони повертаються у первісний майновий стан.
УГОДИ
Угода — одна з підстав виникнення цивільних прав та обов’язків. Згідно із ст. 41 ЦК угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов’язків.
Угоди — один з найбільш поширених юридичних фактів, з яким закон пов’язує виникнення цивільних прав і обов’язків як елементів цивільних правовідносин. Однак угоди — досить специфічні юридичні факти, яким притаманні ознаки, що відрізняють їх від інших юридичних фактів.
По-перше, угода — завжди волевиявлення, вольовий акт, оскільки особа має намір досягти певних юридичних результатів. Цей намір — внутрішня воля. Проте цього не досить. Треба ще довести свій намір до інших осіб. Засіб, яким внутрішня воля виражається оточуючим, називається волевиявленням. Воля і волевиявлення повинні відповідати одна одному. Єдність волі і волевиявлення — одна з найважливіших ознак угоди. Разом з тим слід пам’ятати, що мотив, заради якого особа вступає в угоду, за загальним правилом лежить поза межами самої угоди.
По-друге, угода — це не просто дія, а дія, спрямована на досягнення певного юридичного результату. Особа прагне досягти цього результату.
По-третє, угода — завжди дія, яка вчиняється громадянами та організаціями як суб’єктами цивільного права. Можливість укладення угоди входить у зміст цивільної дієздатності громадян та організацій як форма реалізації цивільної правоздатності, що за ними визнається.
По-четверте, угода — це завжди правомірна дія, тобто вона відповідає вимогам закону щодо форми, суб’єктного складу, змісту тощо.
Те, що всім угодам притаманні певні ознаки, не виключає їх поділу на різні види.
1. Залежно від кількості учасників, які укладають угоду, угоди можуть бути односторонніми, двосторонніми та багатосторонніми. В основу такого поділу покладено кількість осіб, вираження волі яких необхідне і достатнє для укладення угоди.
Односторонньою угодою є дія однієї сторони. Наприклад, заповіт — це одностороння угода, бо тільки від спадкодавця залежить вирішення питання про відказування всього майна або його частки одній або декільком особам. Одностороння угода повинна тягти за собою виникнення, зміну або припинення прав і обов’язків. Права можуть виникати як у особи, що здійснює односторонню угоду, наприклад, заповідач має право змінити зміст заповіту в будь-який час, так і у третіх осіб — у спадкоємця є право прийняти спадщину або відмовитись від неї. Що стосується обов’язків, то вони виникають лише у особи, яка здійснила угоду.
Двосторонньою угодою є погоджена дія двох сторін. Причому воля сторін повинна бути зустрічною. Іноді кожна із сторін може бути представлена не однією особою, а декількома. Це стосується, наприклад, випадків, коли здійснюється продаж жилого будинку, який належав на праві спільної власності, коли на боці продавця виступає декілька співвласників. Від цього договір купівлі-продажу не стає багатостороннім. Тут йдеться про множинність осіб в угоді.
Багатосторонньою
угодою є погоджена дія декількох сторін, але більше двох. У цій угоді
кожен з її учасників є самостійною стороною і виражає свою волю. Наприклад,
договори про спільну діяльність, де сторони зобов’язуються діяти для досягнення
спільної господарської мети; установчі договори про створення господарських
товариств, асоціацій і т. ін.
Двосторонні та багатосторонні угоди ще називаються договорами. Тому кожний договір — це угода, але не кожна угода є договором.
2. Залежно від того, чи відповідає обов’язку однієї сторони в угоді вчинити відповідну дію зустрічний обов’язок іншої сторони надати матеріальне або інше благо, угоди поділяються на оплатні та безоплатні.
Угода визнається оплатною, якщо обов’язку однієї сторони вчинити ту чи іншу дію відповідає зустрічний обов’язок іншої сторони щодо надання матеріального або іншого блага. У безоплатній угоді такий зустрічний обов’язок відсутній.
Оплатність угоди може встановлюватися за законом або за погодженням сторін, що укладають договір. За загальним правилом договір вважається оплатним, якщо інше не випливає із закону, інших правових актів, угод сторін або сутності договору.
3. Залежно від моменту, з яким пов’язується виникнення угод, останні поділяються на консенсуальні та реальні.
Консенсуальними (від лат. consensus — згода, одностайність) визнаються угоди, для здійснення яких достатньо досягнення згоди на їх укладення. Різноманітні дії, такі, як сплата грошей, передача речей, здійснюються вже з метою виконання угоди. Консенсуальними є договори купівлі-продажу, постачання, підряду, комісії тощо.
Для виникнення угоди реальної (від лат. res — річ) однієї згоди не досить. Необхідна ще й передача речей. До реальних договорів належать договори дарування, позики.
4. Відповідно до ступеня залежності дійсності угод від її підстави вони можуть бути каузальними та абстрактними. Кожна угода має свою правову підставу — правову мету, досягнення якої прагнуть сторони.
З каузальної (від лат. cause — причина) угоди вбачається правова мета, яку переслідує особа, здійснюючи угоду. Мета повинна бути законною і досяжною. Недійсною буде угода, якщо вона суперечить закону, наприклад, договір купівлі-продажу землі, де покупець — іноземець. За цих обставин мета угоди стає недосяжною, протизаконною, оскільки згідно із Законом України “Про власність” передача землі у власність іноземним громадянам заборонена.
Абстрактні (від лат. abstractio — відривати, віддаляти) угоди відірвані від своєї підстави. Для дійсності таких угод обов’язкова вказівка на це в самому законі. Абстрактна угода — вексель, яким визнається цінний папір, що посвідчує нічим не обумовлене зобов’язання векселедавця (простий вексель) або іншого зазначеного у векселі платника (переказний вексель) виплатити з настанням передбаченого векселем строку певну суму власнику векселя (векселедержателю). Належно оформлений вексель зберігає дійсність незалежно від підстави його видачі.
5. Інші угоди.
Фідуціарні (від. лат. fiducia — довіра) угоди — це угоди, які мають особисто довірчі відносини між сторонами. Втрата такої довіри дає можливість кожній із сторін ставити питання про дострокове припинення договору. До таких угод належать договори доручення, довірчого управління майном.
Строкові та безстрокові угоди. У безстрокових угодах не визначається момент їх припинення.
Строковою називається угода, в якій обумовлюється або момент її вступу в дію, або момент припинення. Якщо сторони обумовлюють строк виникнення прав і обов’язків за угодою, то це угода з відкладальним строком. Якщо ж угода вступає в дію миттєво, а сторони обумовили строк припинення такої угоди, то це угода із скасувальним строком.
Угоди, щодо яких правові наслідки пов’язуються з настанням певної обставини. Якщо особливістю строкових угод є те, що настання строку — обов’язкова подія, то в угодах, укладених за умовою, особи, які укладають цю угоду, не впевнені, чи настане відповідна подія. Як і строки, умови можуть бути відкладальними і скасувальними. Але подія, яка може виступити як умова, повинна відповідати критеріям імовірності, тобто має бути невідомою, настане вона чи ні.
Угода визнається укладеною під відкладальною умовою, якщо сторони поставили виникнення прав і обов’язків у залежність від обставини, щодо якої невідомо, станеться вона чи ні.
Угода визнається укладеною під скасувальною умовою, якщо сторони поставили припинення прав і обов’язків у залежність від обставини, щодо якої невідомо, станеться вона чи ні.
Якщо настанню умови перешкодила сторона, якій настання умови невигідне, то вважається, що умова настала.
Якщо настанню умови сприяла сторона, якій настання умови невигідне, то вважається, що умова не настала.
Біржові угоди. Чинний ЦК не містить поняття біржової угоди. Аналіз Закону України “Про товарну біржу”, окремих правил біржової торгівлі, які затверджуються на кожній товарній біржі біржовими комітетами, типових контрактів тощо дозволяє дійти висновку, що угода визнається біржовою, якщо вона укладена відносно товару, який допускається до обігу на біржі, між членами біржі та їх представниками на біржових торгах, у строки та у порядку, встановлені статутом кожної біржі, правилами біржової торгівлі та рішенням біржової ради. Біржова угода повинна бути подана на реєстрацію та перереєстрацію на біржі не пізніше наступної після укладення угоди доби. Біржова угода не підлягає нотаріальному посвідченню.
Біржові угоди здійснюються відносно товару, який котується на конкретній біржі. Це товари масового виробництва, якісно однорідні, що піддаються стандартизації. Слід зазначити, що тільки за допомогою стандартизації досягається важливий економічний результат — демонополізація умов виявлення попиту та пропозиції товару. При цьому біржовий товар не може бути монопольним ні у виробництві, ні в розподілі. Вимоги до біржового товару регулюються правилами біржової торгівлі окремих бірж.
Зміст біржової угоди (за винятком найменування товару, кількості, ціни, місця та строку виконання) не підлягає розголошенню. Ця інформація може бути надана тільки за письмовим запитом судам, органам прокуратури, Служби безпеки, арбітражним судам та аудиторським організаціям у випадках, передбачених законодавством України. Угода визнається здійсненою з моменту її реєстрації на біржі.
Закон не дає вичерпного переліку видів біржових угод, тим самим надаючи біржам можливість самостійно врегулювати це питання у своїх правилах біржової торгівлі. Однак аналіз практики, а також локальних актів бірж дозволяє поділити біржові угоди на: угоди, які здійснюються з наявним товаром, та угоди, які укладаються на строк без наявного товару.
При укладенні угоди на наявний товар продавець повинен мати товар в наявності та пред’явити його до поставки в строк, передбачений у біржовому контракті. Тому в свою чергу ці угоди поділяються на “кеш”-угоди (або “спот”) та на “форвард”-угоди.
“Спот”-угода — це угода купівлі-продажу наявного товару на умовах термінової його передачі. В цьому разі продавець повинен здати товар на біржовий склад і одержати спеціальне складське свідоцтво — варант. До покупця варант переходить після укладення угоди. Варант — це документ, на підставі якого покупець одержує товар з біржового складу. При цьому виді угоди строк поставки товару зі складу покупцеві визначається біржовими правилами. Такі угоди називають ще касовими.
“Форвард”-угоди, або угоди на строк, передбачають поставку наявного товару в майбутньому. При укладенні біржового контракту в цьому разі робиться застереження про ціну товару і строк його поставки. Продавець поставляє товар зі складу, одержує варант, сплачує страхування свого товару і його зберігання на складі. Коли строк поставки закінчується, продавець передає варант покупцеві. До “форвард”-угод відносять також біржові угоди на товар, який знаходиться у дорозі, а також на товар з поставкою на конкретний строк. Характерна особливість цього виду біржових угод полягає в тому, що біржові контракти такого виду можна перепродувати багато разів до моменту закінчення строку поставки товару.
Коли укладається угода, продавець діє, розраховуючи на ті умови, які виникнуть на момент виконання угоди. Залежно від того, що мають на увазі сторони — реальну поставку товару чи ні, всі строкові угоди поділяються на: тверді, онкольні, угоди з преміями (опціони), ф’ючерсні.
Тверді угоди. За цими угодами продавець зобов’язується здати, а покупець — прийняти товар в обумовлений строк за тією ціною, яка була зафіксована сторонами на момент укладення угоди.
Онкольними є угоди з наступною фіксацією ціни. Підставою визначення ціни при здійсненні цих угод є котирування відповідної біржі за угодами на строк. На момент укладення угоди ціна товару сторонами не фіксується.
Угоди з преміями (опціони) — це угоди, які являють собою придбання товару на продаж або купівлю біржового товару чи контракту по ціні, зафіксованій на момент укладення угоди. Протилежна сторона за надання такого права одержує відповідну премію, яка стає її прибутком навіть у тому разі, коли контрагент не скористався своїм правом. Датою закінчення опціону є останній строк, коли покупець може скористатися своїм правом. Якщо право залишиться не витребуваним, угода припиняється. На практиці виділяють прості угоди з премією, подвійні угоди з премією, складні угоди з премією.
Ф’ючерсні угоди. Це угоди, які укладаються з метою не купівлі або продажу товару, а страхування (хеджирування) угод з наявним товаром або одержання в ході перепродажу або після закінчення угоди різниці залежно від зміни цін. На відміну від інших біржових угод, які закінчуються фактичною поставкою товарів, ф’ючерсні угоди закінчуються відкупом контракту. Об’єкт цих угод — біржовий контракт (ф’ючерс). Мета — одержання прибутків від різниці в цінах або зниження ризиків і зменшення втрат від несприятливих змін цін.
Ф’ючерсні угоди застосовуються для страхування від можливих втрат на випадок зміни ринкових цін і при укладенні угод на наявний товар.
Дійсність угоди означає визнання за нею якості юридичного факту. Угода завжди є дією, спрямованою на досягнення певної правової мети. Особи, які беруть участь в угоді, бажають зв’язати себе правовідносинами, взяти на себе певні права та обов’язки. Проте для того, щоб ці права та обов’язки виникли, угода повинна відповідати певним вимогам. Ці вимоги називаються умовами дійсності угод і сформульовані в законодавстві таким чином, щоб завдяки угоді стали можливими правові наслідки, на виникнення яких угода була спрямована.
Зазначені вимоги поділяють на два види: загальні (конститутивні) і спеціальні.
Загальні вимоги закону — це ті, яким повинна відповідати будь-яка угода. До загальних вимог належать такі:
1) угода має відповідати вимогам закону, тобто зміст угоди не може суперечити закону, а також інтересам держави і суспільства;
2) учасники угоди повинні бути дієздатними;
3) воля суб’єктів угоди має формуватися вільно, а волевиявлення дійсно відображати внутрішню волю сторони і в незмінному вигляді донести цю волю до іншої сторони;
4) доведення внутрішньої волі суб’єкта повинно відбуватися способом, який передбачено законом, тобто у визначеній законом формі.
Дієздатність учасників угод. Оскільки угода є вольовим актом, укладати її можуть тільки дієздатні особи. Дієздатність завжди передбачає можливість свідомої діяльності фізичної особи. Тому при укладенні угоди завжди з’ясовують дієздатність громадян.
Дієздатність юридичних осіб характеризується цілями їх діяльності, затвердженими в установчих документах, а також компетенцією органу юридичної особи, який має право на укладення угод від імені юридичної особи.
Відповідність волі та волевиявлення учасників угоди. Дійсність угоди засвідчує збіг волі та волевиявлення.
Між внутрішньою волею особи і волевиявленням як формою вираження думок людини можуть виникнути розбіжності, суперечності. На цей випадок закон і запроваджує норму про можливість визнання такої угоди недійсною. Але для дійсності угоди велике значення має й те, як формувалась воля, тобто не повинно бути жодних факторів, які б нав’язували учасникам угоди прийняття того чи іншого рішення (шляхом погрози, насильства і т. ін.).
Форма угоди. Доведення внутрішньої волі суб’єкта має відбуватися способом, який передбачено законом, тобто у визначеній законом формі. Згідно із ст. 42 ЦК угоди можуть укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній). Разом з тим слід пам’ятати, що ця вимога хоча і належить до загальних, але вона застосовується лише тоді, коли форма включена до числа обов’язкових елементів угоди, тобто коли вона передбачена законом.
Угода укладається усно, якщо сторони домовляються між собою, виражаючи волю словами. Угоди можуть укладатися усно, якщо вони виконуються під час їх укладення, або якщо законом чи домовленістю сторін не встановлена письмова форма. Між тим закон вимагає, щоб юридичній особі, яка оплатила товари та послуги за усними угодами з іншою юридичною особою або громадянином, було видано письмовий документ, що стверджує одержання грошей і підстави їх одержання (ч. 2 ст. 43 ЦК).
Факт виконання усної угоди сторони можуть доводити, посилаючись на показання свідків.
Угода може виконуватися і шляхом здійснення конклюдентних дій, якщо законом для такої угоди не встановлена певна форма (ч. 3 ст. 42 ЦК). Конклюдентні дії — це поведінка особи, з якої видно її волю укласти угоду, наприклад, прийняття спадщини шляхом фактичного вступу у володіння спадковою масою.
Угоди можуть укладатися й шляхом мовчання. Мовчання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, передбачених законодавством. Наприклад, згідно із ст. 260 ЦК в разі продовження користування майном після закінчення строку договору при відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважається поновленим на невизначений строк і кожна з сторін має право в будь-який час відмовитись від договору, попередивши про це другу сторону за один місяць. У цьому разі мовчання наймодавця після закінчення строку дії договору є підставою для поновлення договору майнового найму на невизначений строк.
Письмова форма може бути простою і нотаріальною. Угода вважається вчиненою письмово, якщо її зміст зафіксований в одному або декількох документах, листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Угода вважається укладеною письмово, якщо воля сторін виражається за допомогою телетайпного, електронного та іншого технічного засобу зв’язку. Письмова угода повинна бути засвідчена підписами її учасників. Якщо угода здійснюється юридичною особою, то вона підписується особами, уповноваженими на те законом, іншими правовими актами або установчими документами, та скріплюється печатками. Якщо фізична особа у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, то за її дорученням текст угоди підписує інша особа. Підпис такої особи на тексті угоди, стосовно якої не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений керівником підприємства, установи, організації за місцем проживання або керівником лікувально-профілактичного закладу, де перебуває на лікуванні учасник угоди чи особа, що підписала угоду замість нього. При цьому особа, яка підписала угоду замість учасника угоди, ніяких прав і обов’язків не набуває.
У письмовій формі укладаються:
1) угоди між юридичними особами;
2) угоди між фізичними та юридичними особами (за винятком угод, що повністю виконуються в момент здійснення, а також тих, що потребують нотаріального посвідчення);
3) угоди громадян між собою в межах передбаченої законом грошової суми, за винятком угод, що виконуються в момент здійснення, а також тих, що потребують нотаріального посвідчення);
4) інші угоди, щодо яких законом, іншими правовими актами вимагається письмова форма. Наприклад, угоди про неустойку (ст. 180 ЦК), поруку (ч. 3 ст. 191 ЦК), гарантію (ст. 196 ЦК), уступки вимоги і перевід боргу, засновані на угоді, укладеної у письмовій формі (ст. 202 ЦК), повинні бути здійснені у письмовій формі.
Недодержання простої письмової форми, що вимагається законом, позбавляє сторони права в разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків (ст. 46 ЦК).
Слід зауважити, що навіть у тих випадках, коли письмова форма є необов’язковою, сторони мають можливість укласти угоду не усно, а в простій письмовій формі.
Нотаріальне посвідчення угоди здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії шляхом здійснення на документі, на якому викладено текст такої угоди, посвідчувального напису.
За бажанням сторін засвідчуються й інші угоди, для яких законодавством не встановлено обов’язкової нотаріальної форми.
Спеціальні вимоги закону щодо дійсності угод встановлюються відносно того чи іншого їх виду. Наприклад, це може стосуватися обов’язкової реєстрації угод у виконкомі місцевої ради. Такий порядок встановлено відносно угод, пов’язанних з нерухомістю (жилих будинків, споруд), договорів купівлі-продажу майна державних підприємств. Договори оренди квартир, жилих будинків, в яких наймачами є фізичні або юридичні особи, повинні бути зареєстровані в житлово-комунальних підприємствах за місцем проживання орендодавця.
Існує загальне правило, згідно з яким будь-яка угода, що не відповідає вимогам закону, визнається недійсною (ст. 48 ЦК). Угода визнається недійсною і при невідповідності її не тільки закону, а й іншим нормативно-правовим актам, виданим органами державної влади і управління в межах їх компетенції. В цьому разі суд повинен у своєму рішенні послатися й на нормативний акт, вимогам якого угода не відповідає.
Однак, якщо є спеціальна норма, яка передбачає недійсність угоди залежно від вад її окремих елементів, застосовується спеціальна норма. В ч. 2 п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. “Про судову практику в справах про визнання угод недійсними” міститься вказівка на те, що ст. 48 ЦК застосовується при порушенні встановленого порядку вчинення громадянами та організаціями дій, якщо для них не встановлені особливі правила визнання угод недійсними (ст.ст. 45-47, 49-51ЦК)1.
Недійсні угоди залежно від того, який елемент їх фактичного складу є дефектним, можна поділити на певні групи, а саме на угоди з вадами суб’єктного складу; угоди з вадами волі; угоди з вадами форми; угоди з вадами змісту.
Угоди з вадами суб’єктного складу. Такі угоди пов’язані або з недієздатністю громадян, або з порушенням юридичними особами своєї спеціальної дієздатності. За всіх обставин особи, які укладають угоди, повинні мати достатній для цього обсяг цивільної дієздатності. Остання відносно громадян, що укладають угоди, визначається, як відомо, з урахуванням віку громадянина та його психічного ставлення до здійснюваних дій. За зазначеними критеріями недійсними визнаються угоди, здійснені:
неповнолітнім, який не досяг 15 років, крім дрібних побутових угод (ст. 51 ЦК);
громадянином, визнаним недієздатним (ст. 52 ЦК);
неповнолітнім віком від 15 до 18 років, крім дрібних побутових угод та дій, передбачених ст. 53 ЦК;
громадянином, обмеженим у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами (ст. 54 ЦК).
Що стосується юридичних осіб, то здійснювані ними угоди можуть бути визнані недійсними, якщо вони суперечать обсягу дієздатності, передбаченому установчими документами відповідної юридичної особи.
Для визнання угоди недійсною не має значення суб’єктивний характер дії юридичної особи. Вина враховується тільки при визнанні наслідків такої угоди недійсними. Наприклад, якщо угода була здійснена з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності умислу в такій угоді настають наслідки, передбачені ст. 49 ЦК. За відсутності умислу на угоди, що суперечать закону, поширюються правові наслідки, передбачені ст. 48 ЦК.
Угоди з вадами волі. Для здійснення угоди потрібне бажання її здійснити. Як волевиявлення угода обов’язково повинна містити в собі волю особи, спрямовану на досягнення того правового результату, який пов’язується законом саме з цим волевиявленням. Але угода має виражати не тільки волю особи, що її здійснює. Потрібно, щоб ця воля не суперечила зовнішньому виявленню угоди (волевиявленню). Необхідна єдність (збіг) волі і волевиявлення, тобто процес формування внутрішньої волі повинен протікати нормально, без впливу будь-яких зовнішніх порушуючих цей процес обставин. Тому в усіх випадках, коли в угоді хоча і є воля, але виражена вона під впливом насильства, погрози, обману тощо, угода не може вважатися дійсною.
До кола угод з вадами волі належать:
угода, укладена громадянином, нездатним розуміти значення своїх дій (ст. 55 ЦК);
угода, укладена внаслідок помилки (ст. 56 ЦК);
угода, укладена внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких обставин (ст. 57 ЦК).
Усі ці угоди в свою чергу поділяються на:
угоди, укладені без внутрішньої волі на здійснення угоди: угоди, укладені внаслідок насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною; угоди, укладені громадянином, нездатним розуміти значення своїх дій;
угоди, в яких внутрішня воля сформувалась неправильно: угоди, укладені внаслідок обману, помилки, збігу тяжких обставин.
Якщо у першому різновиді воля самої особи на здійснення угоди зовсім відсутня, а волевиявлення відображує волю якоїсь іншої особи, котра шляхом насильства, погрози тощо вчиняє тиск на особу, то за угодами другого різновиду справжня воля сторони формується під впливом обставин, які перекрутили дійсність або примусили її до здійснення угоди.
Угода, укладена громадянином, нездатним розуміти значення своїх дій. Згідно зі ст. 55 ЦК угода, укладена громадянином, хоч і дієздатним, але який в момент здійснення угоди перебував у такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнана судом недійсною за позовом цього громадянина. Тобто ст. 55 ЦК застосовується тільки у тих випадках, коли немає законних підстав для визнання громадянина недієздатним, однак є дані про те, що в момент здійснення угоди він перебував у такому стані, коли не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове зворушення тощо). Для визнання наявності такого стану в момент укладення угоди суд призначає судово-психіатричну експертизу. Але вимоги про визнання угоди недійсною з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують докази позивача про те, що в момент укладення угоди він не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними.
Угоди, укладені внаслідок помилки. Відповідно до ст. 56 ЦК угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.
Під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною предмета або інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення в той час, коли за обставинами справи можна вважати, що угода повинна бути укладена. Помилка не є результатом умисних дій з боку сторонніх осіб, як це передбачено ст. 57 ЦК.
Слід пам’ятати, що не кожна помилка може тягти за собою визнання угоди недійсною. Помилка повинна мати істотне значення відносно природи угоди, тотожності або таких якісних характеристик предмета угоди, які значно знижують можливість її використання за призначенням.
Правила ст. 56 ЦК не поширюються на випадки, коли помилка стосується мотивів укладення угоди.
Угода, укладена внаслідок обману. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману учасника угоди шляхом повідомлення відомостей, що не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мають істотне значення для угоди, яка укладається. Обман (ст. 57 ЦК) може бути спрямований не тільки на перекручення уявлення про саму угоду, її елементи, а й стосуватися обставин, які перебувають за межами угоди, наприклад, мотив, мета і т. ін.
Якщо порівняти ст. 56 і ст. 57 ЦК, можна дійти висновку, що ст. 56 допускає як винну, так і безвинну поведінку сторін, а ст. 57 — умисне діяння одного з учасників як необхідну суб’єктивну умову для визнання угоди недійсною. Тому ці норми й відрізняються за передбаченими в них правовими наслідками визнання угод недійсними.
Угоди, укладені внаслідок збігу тяжких обставин (кабальні угоди). Збігом тяжких обставин слід вважати такий майновий або особистий стан громадянина чи його близьких (крайня нужденність, хвороба і т. ін.), які примусили його укласти угоду на вкрай невигідних для нього умовах. Угоди, укладені внаслідок збігу тяжких обставин, мають ваду волі, оскільки її формування здійснюється під впливом таких обставин, які практично виключають нормальне формування волі, що тягне за собою укладення угоди на вкрай невигідних умовах. На відміну від обману обставини, які впливають на формування волі, виникають незалежно від сторонніх осіб. Щоправда, останні можуть усвідомлювати наявність таких обставин і користуватися ними при здійсненні угоди на вигідних для себе умовах. Потерпілий усвідомлює кабальний характер такої угоди, але на час її здійснення змушений погоджуватися з кабальним характером угоди.
При вирішенні позовів про визнання угоди недійсною суди повинні мати на увазі, що такі вимоги можуть бути задоволені при доведенні фактів обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких для сторони обставин і наявності їх безпосереднього зв’язку з волевиявленням сторони укласти угоду на вкрай невигідних для неї умовах.
Угоди, укладені внаслідок насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною. Згідно зі ст. 57 ЦК такі угоди можуть бути визнані недійсними за позовом потерпілого або за позовом державної чи громадської організації.
Під насильством слід розуміти фізичний вплив на особу або на її близьких з метою спонукання цієї особи до укладення угоди. Необов’язково, щоб сам контрагент здійснював фізичний вплив (биття, катування), необхідно, щоб він знав про це і використовував у своїх інтересах.
Під погрозою слід розуміти психічний вплив на особу. Але погроза може бути підставою для визнання угоди недійсною, коли з обставин, які мали місце в момент укладення угоди, були підстави вважати, що відмова учасника угоди від її укладення могла спричинити шкоду його законним інтересам.
Для визнання такої угоди недійсною необхідна наявність таких ознак: зв’язок між погрозою та укладенням угоди; реальність погрози; умисел, спрямований на неправомірність набуття прав чи обов’язків, або інше неправомірне задоволення інтересів погрожуючого. Форми погрози та зміст відомостей, які можуть бути розголошені в разі реалізації погрози, не мають значення.
Відомими є угоди, що укладаються однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) в силу повноваження, що грунтується на довіреності, законі або адміністративному акті. Ці угоди безпосередньо створюють, змінюють і припиняють цивільні права і обов’язки особи, яку представляють (ст. 62 ЦК). У цих угодах представник не виражає свою волю. Його мета — донести до учасника угоди волю того, кого він представляє. І коли внаслідок зловмисної угоди воля того, кого представляють, не доводиться до іншої сторони, а підміняється волею самого представника, то така угода буде недійсною. Судова практика виходить з того, що зловмисність угоди представника та іншого учасника угоди матиме місце тільки тоді, коли вони діяли умисно за рахунок того, кого представляють.
Угоди з вадами форми. Форма в угоді становить собою той спосіб, за допомогою якого фіксується зовнішній вигляд волевиявлення, спрямованого на здійснення угоди. Недійсність угод внаслідок вади форми залежить від того, яка форма встановлена законом для здійснення тієї чи іншої угоди. Закон пов’язує недійсність тільки з письмовою формою угоди. Недодержання простої письмової форми, що вимагається законом, обумовлює недійсність угоди лише у випадках, прямо передбаченних в законі (ст. 46 ЦК). Недодержання встановленої законом нотаріальної форми завжди тягне за собою недійсність угоди (ст. 47 ЦК). Постановою Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. “Про судову практику в справах про визнання угод недійсними” (п. 4) передбачено, що з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов’язковому нотаріальному посвідченню, зокрема, договори довічного утримання, застави, купівлі-продажу, міни або дарування жилого будинку чи частини його і т. ін.
Якщо закон встановив відповідну форму для угоди, передбачивши її недійсність в разі недодержання цієї вимоги, надання суду письмових доказів здійснення угоди не може компенсувати відсутність передбаченої законом обов’язкової форми.
Як виняток із загального правила про наслідки недодержання обов’язкової для цього виду угоди нотаріальної форми ч. 2 ст. 47 ЦК передбачає, що в тому разі, якщо одна із сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд має право за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. Однак це правило не застосовується, якщо сторонами не було досягнуто згоди з істотних умов угоди або для укладення угоди були в наявності передбачені законом обмеження (наприклад, ст. ст. 105, 114 ЦК).
Угоди з вадами змісту — це угоди, в яких умови не тільки не відповідають вимогам чинного законодавства, а й суперечать ним. До цих угод належать: угоди, укладені з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства; мнимі і удавані угоди.
Згідно з чинним законодавством всі угоди повинні відповідати інтересам держави і суспільства, тому цивільні права охороняються законом, якщо вони відповідають цим вимогам. Громадяни та юридичні особи, що зловживають своїми правами, втрачають право на охорону і захист з боку держави (ст. 5 ЦК).
Угода, укладена з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, — це не просто угода, яка порушує закон. Для застосування ст. 49 ЦК необхідно встановити дві ознаки протиправності угоди. По-перше, сторони, що її укладають, діяли умисно, переслідуючи мету, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Наявність умислу може бути як у однієї, так і в обох сторонах угоди. По-друге, це особлива спрямованість умислу на порушення основних принципів існуючого суспільного ладу. До цих угод належать угоди, спрямовані на використання в суперечності з законом державної, колективної або приватної власності з корисливою метою, незаконне нею користування, розпорядження чи придбання в суперечності з встановленими правилами предметів, вилучених з обігу або обмежених в обігу. Так, ст. 114 Земельного кодексу України встановлює, що купівля-продаж, дарування, застава, самовільний обмін земельних ділянок землекористувачами, в тому числі орендарями, а також угоди, укладені власниками землі з порушенням установленого для них порядку придбання або відчуження земельних ділянок, є недійсними. Більш того, Пленум Верховного Суду України в постанові від 25 грудня 1996 р. “Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ” (п. 25) підкреслив, що судам слід мати на увазі, що угоди, які визнаються недійсними згідно зі ст. 114 Земельного кодексу, повинні визнаватися недійсними із застосуванням наслідків, передбачених ст. 49 ЦК1.
Мнима угода — це угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки. Така угода визнається недійсною незалежно від мети її укладення.
Оскільки сторони ніяких дій по здійсненню мнимої угоди не вчиняли, суд у таких випадках постановляє рішення тільки про визнання угоди недійсною без застосування будь-яких наслідків.
Удавана угода — це угода, укладена з метою приховати іншу угоду. В такій угоді також відсутня основа — учасники прагнуть досягти зовсім іншої мети, ніж це випливає з угоди. Встановивши це, суд відповідно до ч. 2 ст. 58 ЦК визнає удавану угоду недійсною, а дійсною буде визнана та угода, яку сторони дійсно мали на увазі. У разі, коли така угода суперечить закону, суд постановляє рішення про визнання недійсною укладеної сторонами угоди із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності угоди, яку вони мали на увазі.
Дійсність угоди з огляду на законність її змісту повинна перевірятися на момент укладення угоди. Між тим укладення угоди часто не збігається з її виконанням. Зміст таких угод необхідно оцінювати як в момент їх укладення, так і в момент виконання. Якщо ж укладення угоди не збігається з виникненням прав і обов’язків, то законність угоди перевіряється в момент, який вказано або в законі, або в договорі. Наприклад, право спадкоємця виникає на час відкриття спадщини, хоча заповіт і було складено раніше. Але законність заповіту з’ясовуватиметься в момент смерті спадкодавця.
Всі недійсні угоди поділяються також на нікчемні (абсолютно недійсні) і заперечувані (відносно недійсні).
Нікчемними (абсолютно недійсними) угодами визнаються такі угоди, недійсність яких прямо випливає із закону або інших нормативно-правових актів, тобто ступінь протиправності діяння такий, що для визнання угоди недійсною досить констатації лише самого факту здійснення такої дії.
Якщо недійсність угоди прямо не випливає із закону або інших нормативно-правових актів, але один із учасників або інша зацікавлена особа заперечує її дійсність, то така угода може бути визнана судом заперечуваною (відносно недійсною) угодою.
До нікчемних (абсолютно недійсних) угод належать:
угода, спрямована на обмеження правоздатності або дієздатності громадян (ч. 2 ст. 12 ЦК);
угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі обмежує особисті або майнові права неповнолітніх дітей (ч. 1 ст. 48 ЦК);
угода, укладена з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства (ст. 49 ЦК);
угода, укладена юридичною особою в суперечності з встановленими цілями ії діяльності (ст. 50 ЦК);
угода, укладена неповнолітнім, який не досяг 15 років (ч. 1 ст. 51 ЦК);
угода, укладена громадянином, визнаним недієздатним (ст. 52 ЦК);
мнима та удавана угоди (ст. 58 ЦК);
зовнішньоторговельні угоди, якщо недодержано їх форми і порядку підписання (ст. 45 ЦК);
угоди, укладені з порушенням нотаріальної форми, якщо закон спеціально передбачає такі наслідки (ч. 1 ст. 47 ЦК).
До заперечуваних (відносно недійсних) угод належать:
угода, укладена неповнолітнім віком від 15 до 18 років без згоди його батьків (усиновителів) або піклувальника (ч. 1 ст. 53 ЦК);
угода, укладена громадянином, обмеженим у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами (ч. 1 ст. 54 ЦК);
угода, укладена громадянином, нездатним розуміти значення своїх дій (ч. 1 ст. 55 ЦК);
угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення;
угода, укладена внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної згоди представника однієї сторони з другою стороною, а також угода, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин (ч. 1 ст. 57 ЦК).
Угода може бути визнана недійсною лише з підстав, передбачених законом, який визначає і наслідки.
§
4. Юридичні наслідки недійсності угод
Визнання угод недійсними пов’язано з усуненням тих майнових наслідків, які виникли в результаті їх виконання. Загальним правилом є повернення сторін у первісне становище, тобто в той майновий стан, який мав місце до здійснення недійсної угоди. Кожна із сторін повинна повернути іншій стороні те, що вона одержала внаслідок недійсної угоди. Це так звана двостороння реституція. Якщо повернути одержане в натурі неможливо, сторона повинна відшкодувати його вартість у грошах, тобто замінити виконання в натурі грошовою компенсацією.
Аналіз чинного законодавства дозволяє дійти висновку, що двостороння реституція застосовується в усіх випадках недійсності угод, якщо в законі не вказані інші майнові наслідки. Двостороння реституція застосовується у випадках, якщо угода:
визнана недійсною внаслідок порушення форми угоди;
не відповідає вимогам закону;
укладена всупереч цілям діяльності юридичної особи;
укладена неповнолітнім, який не досяг 15 років;
укладена громадянином, визнаним недієздатним;
укладена неповнолітнім віком від 15 до 18 років;
укладена громадянином, обмеженим у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами;
укладена громадянином, нездатним розуміти значення своїх дій;
укладена внаслідок помилки.
В окремих випадках законодавець передбачає санкцію за укладення недійсної угоди у вигляді стягнення майна в доход держави. Ця санкція стосується тільки винної сторони, тобто такої, яка діяла умисно. Що ж до іншої сторони (добросовісної), то їй повертається другою стороною все одержане нею за угодою, а при неможливості повернення одержаного в натурі — відшкодовується його вартість. Майно, одержане за угодою від недобросовісної сторони, повертається в доход держави. При неможливості передати майно в доход держави в натурі стягується його вартість. Якщо недобросовісна сторона не встигла виконати угоду, в доход держави стягується те майно, що повинно було передаватися на виконання угоди. Такі наслідки передбачаються для угод, укладених внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких обставин. Такі ж наслідки передбачені стосовно угод, укладених з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, якщо винно діяла тільки одна сторона.
Поряд із загальними наслідками недійсності угод застосовуються й спеціальні у вигляді відшкодування другій стороні понесених нею витрат (втрати або пошкодження її майна). Відшкодуванню підлягають тільки реальні збитки. Такі наслідки передбачаються, наприклад, при визнанні угод недійсними стосовно сторони, котра здійснила угоду з недієздатним, який не досяг 15 років, якщо вона знала або повинна була знати про недієздатність другої сторони. Ця норма застосовується й щодо угод, укладених:
громадянином, визнаним недієздатним;
неповнолітнім віком від 15 до 18 років;
громадянином, обмеженим у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами;
громадянином, нездатним розуміти значення своїх дій.
Аналіз ст. ст. 51-54 ЦК дозволяє дійти висновку, що вимоги про визнання угоди недійсною у зв’язку з недієздатністю учасників можуть бути заявлені як батьками (усиновителями), опікуном неповнолітнього, який не досяг 15 років, так і опікуном особи, визнаної недієздатним учасником угоди. Вимоги про визнання угоди недійсною у зв’язку з обмеженням дієздатності учасника угоди або укладення її неповнолітнім віком від 15 до 18 років можуть бути заявлені тільки батьками (усиновителями), опікунами таких неповнолітніх або опікунами осіб, обмежених у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами.
В угодах, укладених внаслідок помилки, додаткові наслідки застосовуються щодо сторони, з вини якої виникла помилка. Однак, якщо сторона, за позовом якої угода визнана недійсною, не доведе, що помилка сталася з вини другої сторони, то вона сама буде зобов’язана відшкодувати другій стороні понесені нею витрати (втрату або пошкодження її майна).
Особливим видом наслідків визнання угоди недійсною є недопущення реституції і стягнення всього одержаного за угодою в доход держави (ст. 49 ЦК). У разі виконання угоди однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. На наш погляд, застосування штрафної санкції, що пов’язується з позбавленням права на майно і поверненням його в доход держави, вказує на зацікавленість держави не тільки в захисті прав учасників угоди, а й у забезпеченні належного правопорядку в сфері цивільного обороту, а також у попередженні можливих правопорушень.
Визнання угоди недійсною тягне за собою не тільки двосторонню реституцію, а й у деяких випадках односторонню реституцію, або неможливість застосування реституції, коли сторони повинні все одержане за угодою віддати в доход держави.
§ 5.
Недійсність частини угоди
Цивільне законодавство передбачає недійність й частини угоди щодо однієї чи кількох її умов (складових частин). Питання про ці частини угоди вирішуються за загальними правилами визнання угод недійсними. Отже, підставами недійсності окремих умов угоди можуть бути вади її змісту, які не відповідають вимогам, встановленим законом, а також вади змісту, спричинені вадами волі (насильством, погрозою, обманом і т. ін.). Наприклад, визнаючи дійсним заповіт у цілому, суд може визнати недійсною умову, згідно з якою серед кількох спадкоємців вказана особа, яка навмисно позбавила життя спадкодавця і згідно зі ст. 528 ЦК не має права стати спадкоємцем ні за законом, ні за заповітом. Таким же чином умови договору, що обмежують права споживача порівняно з положеннями, передбаченими законодавством, визнаються недійсними (п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. “Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів”1).
Відповідно до ст. 60 ЦК недійсність частини угоди не має наслідком недійсність інших її частин і угоди в цілому, якщо можна припустити дійсність угоди і без включення до неї недійсної частини.
Законодавство передбачає лише один наслідок визнання недійсності частини угоди — виключення недійсної частини. Подальшого впливу на відносини сторін недійсна частина угоди не має, оскільки угода в цій частині визнається невиконаною, але якщо в недійсній частині угода була виконана ким-небудь із сторін, суд визначає наслідки її недійсності незалежно від підстав, з яких вона визнана недійсною (п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р.2).
Угода, визнана недійсною, вважається такою з моменту її укладення. Проте, якщо з самого змісту угоди випливає, що вона може бути припинена лише на майбутнє, дія угоди визнається недійсною і припиняється на майбутнє.
ПРЕДСТАВНИЦТВО
§ 1. Поняття та
види представництва
До інституту цивільної правосуб’єктності безпосередньо примикає інший інститут — представництво і довіреність. І дійсно, в житті часто трапляються випадки, коли суб’єкти цивільного права — громадяни (фізичні особи) і організації (юридичні особи) — при реалізації своєї правоздатності або здійсненні своїх суб’єктивних прав і обов’язків за тих чи інших обставин позбавлені здатності або можливості самостійно здійснювати необхідні юридичні дії. Інакше кажучи, ті чи інші перешкоди, які можуть носити юридичний або фактичний характер, повинні враховуватися не тільки на стадії здійснення прав і виконання обов’язків, а й на стадії виникнення або припинення таких обов’язків.
До юридичних перешкод прийнято відносити такі обставини реальної дійсності, які за законом не дозволяють суб’єктам права (хоча і правоздатним) взяти безпосередню участь (тобто самостійно) в укладенні, здійсненні та припиненні угод. Наприклад, згідно зі ст. 14 ЦК за неповнолітніх, які не досягли 15 років, угоди укладають від їх імені батьки (усиновителі) або опікун. Вони мають право учиняти лише дрібні побутові угоди. Винятки становлять операції по внесенню і розпорядженню вкладами.
Аналогічно вирішується питання і в тих випадках, коли особа за рішенням суду визнається недієздатною. Так, на підставі ст. 16 ЦК громадянин, який внаслідок душевної хвороби або недоумства не може розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним і над ним встановлюється опіка. Від імені душевнохворого або недоумкуватого, визнаного недієздатним, угоди укладає його опікун, причому без винятків.
Юридичною перешкодою для керівників філіалів і представництв юридичних осіб виступати від свого імені (як органам) є, наприклад, правила ст. 31 ЦК, в ч. 2 якої сказано, що керівник філіалу або представництва діє на підставі довіреності, одержаної від відповідної юридичної особи.
Таким чином, представництвом слід вважати такі цивільні правовідносини, в яких одна особа (представник), діючи в межах наданих їй повноважень, створює, змінює і припиняє від імені іншої особи, яку представляють, та в її інтересах цивільні права і обов’язки при здійсненні угод та інших дій з третіми особами. Угода, укладена представником у межах наданих йому повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов’язки особи, яку представляють (ст. 62 ЦК).
Суб’єктами представництва виступають представник і особа, яку представляють. Остання вступає в правовий зв’язок з третіми особами завдяки діям свого представника. Особою, яку представляють, може бути як громадянин, так і організація.
На відміну від осіб, яких представляють, представниками може виступати менш широке коло суб’єктів. Частіше за все обов’язки представника покладаються на громадян, які обов’язково повинні володіти достатнім обсягом дієздатності. Як правило, ними є повнолітні, тобто особи, які досягли віку 18 років (ст. 11 ЦК).
У спеціальному законодавстві іноді передбачаються випадки, коли та чи інша особа, хоча і дієздатна, не може виступати як представник. Так, згідно зі ст. 116 ЦПК не можуть бути представниками в суді особи, виключені із колегії адвокатів, судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони діють як батьки, опікуни, піклувальники або представники відповідного суду чи органу прокуратури, що є стороною в справі.
За загальним правилом не можуть бути представниками особи, які не досягли повноліття або над якими встановлена опіка чи піклування. І це тому, що представник хоча і діє від імені особи, яку представляє, в разі укладення угоди виражає все ж таки власну волю при реалізації повноважень в інтересах особи, яку він представляє. В зв’язку з цим важливо відрізняти представника, наприклад, від посильного, посередника.
Так, посильний не укладає угоду, коли передає волю однієї особи другій. Це може бути і передача документів, інформації, згоди укласти угоду від однієї особи другій або, навпаки, від особи, яка його послала, третім особам. Не є представниками і особи, які надають лише технічну допомогу при укладенні угоди, наприклад, перекладачі текстів з іншої мови; громадяни, які вчиняють підпис на угоді замість її учасника внаслідок неможливості останнього зробити його власноруч в силу якої-небудь поважної причини і т. ін. Ці особи, як і посильний, своєї волі при укладенні угоди не виражають.
Представника не можна плутати і з посередником, який сам не здійснює угоду ні для однієї із сторін, а лише сприяє укладенню між ними, наприклад, договору. З цією метою він може навіть проводити переговори про укладення угоди з кожною із сторін, але волевиялення, необхідне для укладення угоди, виражають її учасники.
Представник завжди діє від імені особи, яку він представляє, стороною в угоді, що укладається, не виступає і своїми діями створює права і обов’язки безпосередньо для особи, яку він представляє.
Але не тільки громадяни можуть виступати як представники. Ними можуть бути і організації — юридичні особи. При цьому вони можуть представляти інтереси як інших юридичних осіб, так і громадян. Однак діяльність юридичної особи по представництву допускається лише в межах, передбачених у статуті (положенні) цієї юридичної особи. Причому для одних організацій вона може носити основний характер по представництву, наприклад, у суді по цивільних справах, а для інших — додатковий. Так, у ст. 20 Закону України “Про об’єднання громадян”, зокрема, зазначено, що для здійснення цілей і завдань, передбачених установчими документами, об’єднання громадян користуються правом виступати учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права; представляти і захищати свої законні інтереси і законні інтереси своїх членів (учасників) у державних і громадських органах та іншими правами.
Змістом представництва (його сутністю) є діяльність у вигляді укладення угод представником по реалізації повноважень в інтересах і від імені особи, яку він представляє.
Передумовою представництва є відносні правовідносини між представниками і особами, яких представляють, в межах котрих виникає і формується повноваження. До правового результату можуть привести тільки такі дії представника, які здійснюються в межах його повноважень. Інакше кажучи, без повноважень немає і представництва.
Відповідно до юридичних фактів, які породжують відносини представництва, розрізняють і самі види представництва:
1) представництво, що виникає на підставі адміністративного акта;
2) представництво, що виникає внаслідок юридичних фактів, прямо передбачених в законі (його іноді називають законним представництвом, але це не свідчить, що інші носять протиправний характер);
3) представництво на підставі договору.
Представництвом, яке грунтується на адміністративному акті, вважається таке представництво, коли представник зобов’язується діяти від імені особи, яку він представляє, на підставі адміністративного розпорядження особи, яку представляють. У ролі особи, яку представляють, виступає організація, що є юридичною особою, а функції представника виконують її працівники, які по роду своєї діяльності повинні представляти організацію у відносинах з третіми особами, наприклад, продавці торговельних підприємств (невласники), завідувачі складами, базами і т. ін., якщо вони перебувають з роботодавцем у трудових правовідносинах та їх прийняття на посаду оформлено наказом або розпорядженням. Цим же актом або окремою довіреністю визначаються і повноваження представника.
Представництво виникає внаслідок юридичних фактів, прямо вказаних у законі. Так, згідно зі ст. 60 КпШС батьки зобов’язані захищати права і інтереси своїх неповнолітніх дітей і тому вони є їх законними представниками. Законними представниками є і опікуни. В цьому разі юридичними фактами, з якими пов’язується виникнення відносин по представництву, виступають обставини, безпосередньо вказані в законі, наприклад, родинні зв’язки батьків і дітей, встановлення опіки. Власне і повноваження представників у цьому виді відносин по представництву також безпосередньо визначені законом.
Що стосується представництва на підставі договору, то воно істотно відрізняється від двох перших. Ця відмінність полягає насамперед у тому, що воно є добровільним. Це означає, що на здійснення від імені особи, яку представляють, дії (угоди) вимагається згода представника, тобто досягнення згоди між особами, одна з яких приймає на себе зобов’язання діяти від імені другої.
Повноваження представника, як правило, визначаються довіреністю. Довіреність — це письмове уповноваження, яке видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Таке визначення міститься в ч. 1 ст. 64 ЦК. Але довіреність можна визначити і як документ, що містить в собі певний обсяг повноважень представника. Він адресується третім особам і має на меті довести до їх відома, що між особою, яку представляють, і представником є домовленість про представництво, і всі угоди, які здійснює представник у межах повноважень, вказаних у довіреності, особа, яку представляють, приймає на себе. Звідси виходить, що угоди, які здійснюються представником, вважаються обов’язковими для особи, яку представляють. Тому в разі розбіжності між договором і довіреністю права і обов’язки особи, яку представляють, що випливають із угоди, укладеної представником з третіми особами, визначаються не умовами договору про представництво, а повноваженнями, зафіксованими в довіреності.
Довіреність, як і будь-яка інша угода, повинна відповідати всім вимогам, передбаченим законом, тобто вимогам дійсності угод. Зокрема і до форми довіреності закон ставить певні вимоги, а саме: довіреність повинна обов’язково мати письмову форму і, як правило, бути належним чином посвідчена. Так, у випадках, коли довіреність видається на укладення угод, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо державних, кооперативних та інших громадських організацій, вона згідно з ч. 1 ст. 65 ЦК повинна бути нотаріально посвідчена, за винятком випадків, передбачених законом.
До нотаріально посвідчених довіреностей закон прирівнює:
1) довіреності військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками, їх заступниками по медичній частині, старшими і черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших військово-лікувальних закладів;
2) довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з’єднань, установ і військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів та інших органів, що вчиняють нотаріальні дії, також довіреності робітників і службовців, членів їх сімей і членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з’єднань, установ і закладів;
3) довіреності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі.
Але є випадки, коли нотаріальна форма довіреності не обов’язкова. Це такі, коли довіреність видається громадянам на одержання заробітної плати та інших платежів, пов’язаних з трудовими відносинами, на одержання винагороди авторів і винахідників, пенсій, допомог і стипендій, вкладів з рахунків установ ощадбанку, а також на одержання кореспонденції, в тому числі грошової і посилкової. Довіреність у цих випадках може бути посвідчена організацією, в якій довіритель працює або навчається, житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, а також адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичного закладу, в якому він перебуває на лікуванні. За загальним правилом не вимагається нотаріального посвідчення довіреностей, які видаються державними, кооперативними та іншими громадськими організаціями. Довіреності від імені цих організацій видаються за підписом їх керівників або уповноважених на це осіб з прикладенням печатки відповідної організації. Згідно з п. 1 Інструкції про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на отримання цінностей, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 16 травня 1996 р. № 99, сировина, матеріали, паливо, запасні частини, інвентар, худоба, насіння, добрива, інструменти, товари, основні засоби та інші товарно-матеріальні цінності, а також нематеріальні активи, грошові документи і цінні папери відпускаються покупцям або передаються безоплатно тільки по довіреностям отримувачів1.
У спеціально передбачених випадках довіреність від імені юридичної особи також повинна бути нотаріально посвідчена.
Довіреність на одержання чи видачу грошей та інших майнових цінностей повинна бути підписана також головним (старшим) бухгалтером цієї організації (ч. 3 ст. 66 ЦК).
За змістом і обсягом наданих представникові повноважень довіреності поділяються на три види: генеральну, спеціальну і разову.
Генеральна — це така довіреність, за якою представник може від імені довірителя здійснювати різноманітні юридичні дії, наприклад, довіреність, яка видається керівнику філії юридичної особи, або довіреність на управління майном довірителя.
Спеціальна — це така довіреність, яка уповноважує представника на здійснення не одної, а низки юридичних дій, які носять однорідний характер. Це, наприклад, довіреності, що видаються експедиторам на одержання від транспортних підприємств вантажів, що надходять на адресу організацій, від імені яких діють експедитори. До таких довіреностей належать довіреності на представництво в суді, арбітражному, третейському суді і т. ін.
Разова — це така довіреність, за наявності якої представник може здійснити одну точно визначену юридичну дію, наприклад, одержати на пошті посилку, яка надійшла на адресу довірителя.
За загальним правилом довіреність — це строковий документ, тобто дія її має певні проміжки в часі. Строк її не може перевищувати трьох років. Проте, якщо строк дії довіреності в ній не зазначений, то вона вважається дійсною протягом одного року з дня її вчинення. В той же час, як передбачено в ч. 2 ст. 67 ЦК, довіреність, в якій не зазначена дата її вчинення, недійсна. Однак посвідчена державним нотаріусом довіреність, що призначається для вчинення дій за кордоном і не містить вказівки про строк її чинності, зберігає силу до її скасування особою, яка видала довіреність.
Якщо ж у довіреності, що надається для вчинення дій представником на території України, особа, яку представляють, помилково зазначила строк, який перевищує три роки, то при додержанні всіх інших умов її дійсності така угода діятиме протягом трьох років. Такий висновок випливає із смислу ст. 60 ЦК: недійсні частини угоди не тягнуть за собою недійсності інших її частин, оскільки можна припустити, що угода була б укладена і без включення недійсної її частини. І не обов’язково такий висновок має підкріплюватися судовим рішенням.
Закон допускає передоручення, тобто передачу представником своїх повноважень за довіреністю іншій особі. Але передоручення можливе не завжди, а у випадках, коли це прямо передбачено в самій довіреності або коли представник примушений до цього обставинами для охорони інтересів особи, яка видала довіреність. Передоручення здійснюється шляхом видачі представником обраній ним особі нової довіреності.
Довіреність, яка видається в порядку передоручення, не може містити в собі більше прав, ніж їх було передбачено в основній довіреності.
Строк дії довіреності, виданої за передорученням, не може перевищувати строку дії основної довіреності, на підставі якої вона видана.
В довіреності, виданій в порядку передоручення, повинні бути зазначені час і місце посвідчення основної довіреності, ім’я, по батькові, прізвище і місце проживання особи, якій видана основна довіреність, і особи, якій вона передає свої повноваження, а в необхідних випадках — їх службове (посадове) становище. При цьому на основній довіреності робиться позначка про передоручення. Копія основної довіреності додається до примірника довіреності, яка залишається в державній нотаріальній конторі або у приватного нотаріуса.
Представник, який передав повноваження іншій особі, повинен сповістити про це того, хто видав довіреність, і подати йому необхідні відомості про особу, якій передані повноваження. В противному разі вся відповідальність за дії замісника покладається на представника, який передав свої повноваження в порядку передоручення. Такі наслідки випливають із смислу ст. 68 ЦК.
Підстави припинення довіреності і наслідки такого припинення встановлені правилами ст. 69 ЦК. Чинність довіреності припиняється внаслідок: 1) закінчення її строку; 2) скасування довіреності особою, яка її видала; 3) відмови особи, якій видана довіреність; 4) припинення юридичної особи, від імені якої видана довіреність; 5) припинення юридичної особи, на ім’я якої видана довіреність; 6) смерті громадянина, який видав довіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім; 7) смерті громадянина, якому видано довіреність, визнання громадянина недієздатним або безвісно відсутнім.
Виходячи із презумпції, що відносини між представником і особою, яку представляють, ґрунтуються на особистій довірі, закон передбачає, що особа, яка видала довіреність, може в усякий час скасувати довіреність або передоручення, а особа, якій довіреність видана, — відмовитися від неї. Причому угода про відмову від цього права недійсна (ч. 2 ст. 69 ЦК).
Про припинення довіреності особа, яку представляють, або її правонаступник зобов’язані сповістити як особу, якій довіреність видана, так і третіх осіб, з якими ця особа повинна була вступити у правовідносини, якщо, звичайно, ці особи відомі. Такий же обов’язок у відповідних випадках покладається на опікуна і піклувальника.
Права і обов’язки, що виникли внаслідок дій особи, якій видана довіреність, до того, як ця особа дізналася або повинна була дізнатися про її припинення, зберігають силу для того, хто видав довіреність, і його правонаступників щодо третіх осіб. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або повинна була знати, що дія довіреності припинилась. При припиненні довіреності особа, якій вона видана, або її правонаступники повинні негайно повернути довіреність.
У деяких випадках представництво взагалі не допускається. Не можна, зокрема, укладати угоди через представника, якщо такі угоди за своїм характером повинні укладається собисто. Наприклад, договір довічного утримання, який передбачає особисті зобов’язання набувача, через представника укладатися не може. Це стосується також складання заповіту, видачі довіреності, укладення трудового договору, реєстрації шлюбу, усиновлення, реалізації права вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров’я або спричиненням смерті, виконання обов’язків за договором художнього замовлення, виконання обов’язків за договором на створення твору в рамках авторського права і т. ін. Це означає, що в законі можуть бути передбачені й інші випадки, коли укладення угод через представника не допускається (див. ч. 4 ст. 62 ЦК).
У тих же випадках, коли угоду укладає особа без повноважень або з перевищенням повноважень, для особи, яку представляють, вона може породити правові наслідки лише у разі дальшого схвалення угоди цією особою. Тому дальше схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення.
§ 3. Представництво без повноважень при
укладенні угод та його юридичні наслідки
За загальними правилами про представництво в цивільному праві особа при укладення певних угод в інтересах іншої особи повинна в своїх діях додержуватися меж наданих їй повноважень. В противному разі недодержання цього правила може створити ситуацію, коли угода, укладена хоч і від імені другої особи, особою, що цю угоду безпосередньо уклала, насправді ж для особи, яку представляють, ніяких юридичних наслідків не породжує. Це відбувається тоді, коли уповноважена на представництво особа, здійснює від імені особи, яку представляє, певні дії, на здійснення яких представницькі повноваження або відсутні, або обсяг цих повноважень не охоплює угод, фактично укладених представником.
Особа вважається такою, що діяла без представницьких повноважень, в одному з двох випадків.
По-перше, коли повноваження у представника фактично існували, але на момент здійснення передбаченої повноваженнями юридичної дії мало місце припинення цих повноважень. Наприклад, матиме місце “представництво без повноважень”, коли раніше особа була уповноважена на певні дії від імені другої особи за довіреністю, однак угода за цією довіреністю укладена тоді, коли строк довіреності вже закінчився.
По-друге, особа вважатиметься такою, що діяла без представницьких повноважень, коли останні взагалі були відсутні. При цьому не має юридичного значення причина відсутності зазначених повноважень. Останніх у відповідної особи може не бути через те, що особа, яка була зацікавлена в тому, щоб її хтось представляв, лише мала намір скористатися можливостями представництва, однак дальше наміру справа не пішла. Відсутніми вважатимуться також повноваження, які хоч і надані представникові за довіреністю, але остання, наприклад, не відповідає передбаченій законодавством нотаріальній формі.
Точно кажучи, без повноваження представництво не виникає, а той, хто береться представляти і діяти в цьому напрямку відповідним чином, вважатиметься особою, яка діє лише про людське око, тобто представником мнимим.
Від дій без повноважень істотно не відрізняються дії від імені другої особи, здійснені особою, якою надані їй представницькі повноваження були перевищені в кількісних, якісних, фактичних чи інших показниках. Зокрема, перевищенням представницьких повноважень за кількісними показниками вважатимуться угоди, укладені від імені другої особи, особою, яка придбала річ за ціною, що перевищує ту, яка була передбачена обсягом повноважень. Аналогічна ситуація матиме місце і тоді, коли обсягу повноважень не відповідає вага, кількість речей або кількість послуг.
Перевищенням представницьких повноважень за якісними показниками вважатимуться угоди, укладені від імені другої особи, особою, яка замість одного сорту товару придбала товар іншого сорту.
Перевищенням повноважень представником вважатимуться дії останнього і в інших випадках, наприклад, при обміні речі довірителя на річ, що не відповідає змісту наданих за довіреністю повноважень. Те ж саме має місце при купівлі нерухомості: замість зазначеного в довіреності місця знаходження відповідного об’єкта для особи, яку представляють, була придбана нерухомість в іншій місцевості тощо.
Слід відмітити, що з наведених та аналогічних підстав укладення угоди розглядатиметься як дія без повноважень або з перевищенням повноважень безвідносно до того, від імені якої особи укладалася ця угода — фізичної чи юридичної.
Спільним за юридичними наслідками здійснення дій від імені других осіб особами, як тими, що укладали певні угоди без повноважень, так і тими, що діяли з перевищенням повноважень, є те, що укладені таким чином угоди для осіб, яких представляють, юридичних наслідків, як правило, не породжують.
Виняток у цьому відношенні становлять деякі ситуації, що іноді мають місце щодо укладення угод з перевищенням представником наданих йому повноважень за кількісними показниками. Наприклад, представник підприємства уклав договір на продаж підприємцеві 200 одиниць певної продукції, в той час як згідно з довіреністю підприємства його представник мав повноваження лише на відчуження 100 одиниць цієї ж продукції. В цьому разі у підприємства виникає зобов’язання передати покупцеві (підприємцеві) лише 100 одиниць продукції.
Перевищення представником представницьких повноважень за іншими показниками (наприклад, за якістю) для особи, яку представляють, ніяких обов’язків не створює.
Юридичні наслідки угод, укладених від імені другої особи особою без представницьких повноважень або особою, яка перевищила ці повноваження, законодавчо визначені. Вони полягають у тому, що відповідна угода, укладена від імені другої особи особою, яка не уповноважена на укладення угоди або уклала її з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов’язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою (ст. 63 ЦК).
Як бачимо, юридичні наслідки згаданих угод для особи, яку представляють, є похідними, але не від самої угоди, а перш за все від наявності (виявлення) факту схвалення цією особою угоди, що була укладена неповноважним представником. За таких обставин факт схвалення угоди особою, від імені якої ця угода була укладена, має значення передбаченої ст. 41 ЦК дії. Факт схвалення, на яке звернено увагу в ст. 63 ЦК, за своїм смислом є вольовою згодою, тобто дією, спрямованою саме на породження юридичних наслідків, передбачених ст. 41 ЦК.
Що стосується закріпленого в ч. 2 ст. 63 ЦК наступного схвалення угоди особою, яку представляють, то воно робить угоду дійсною з моменту її укладення.
В усіх передбачених ст. 63 ЦК випадках схвалення угоди особою, яку представляють, має значення одностороннього волевиявлення цієї особи і фактично створює правові наслідки не тільки на майбутній, а й на минулий час. Це дещо нагадує ситуацію, пов’язану з довіреністю. Однак підстав для ототожнення волевиявлення з довіреністю в цьому разі не виникає. Адже одностороннє волевиявлення, пов’язане з довіреністю, завжди спрямоване на майбутній час і випереджає відповідні дії представника.
Іноді можуть виникати запитання щодо юридичних наслідків для особи, яку представляють, угод, укладених представником за відсутності в угоді вказівок на те, від імені якої особи діє представник. Чинне законодавство таких ситуацій не передбачає. Однак в окремих випадках правозастосовна практика на поставлене запитання дає ствердну відповідь.
Так, щодо укладення договорів відокремленими підрозділами юридичних осіб у відповідному роз’ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 30 березня 1995 р. № 2-5/220 передбачається наступне.
За наявності належно оформлених повноважень юридичної особи керівники її відокремлених підрозділів (філій, представництв, відділень) мають право укладати договори від імені юридичної особи у межах наданих їм повноважень.
Якщо керівник відокремленого підрозділу має такі повноваження, але у тексті договору помилково відсутні вказівки на те, що договір укладений від імені юридичної особи, то тільки ця обставина не може бути підставою для визнання договору недійсним. У таких випадках договір слід вважати укладеним від імені юридичної особи1.
Не заперечуючи наведеної позиції Вищого арбітражного суду України щодо відповідних дій (укладення договорів) відокремленими підрозділами юридичних осіб, вважаємо, що все ж таки вона не може бути визнаною загальним правилом і навряд чи може поширюватися на укладення договорів, наприклад, від імені підприємців, що діють без створення юридичної особи.
Інакше кажучи, якщо уповноважений представник, укладаючи угоду від імені другої особи (громадянина), не наведе в ній відомостей про особу, яку представляє, то таку угоду майже неможливо визнати укладеною в порядку здійснення представницьких повноважень.
СТРОКИ В ЦИВІЛЬНОМУ
ПРАВІ
§ 1. Поняття і
обчислення строків
У сфері цивільно-правових відносин час відіграє надзвичайно важливу роль. Наприклад, за договором поставки організація-постачальник зобов’язується передати у певні строки або строк організації-покупцеві (замовникові) у власність (в оперативне управління) певну продукцію (ст. 245 ЦК). Загальновизнаною є уявлення про строки як час, з настанням або закінченням якого пов’язана та чи інша подія або дія (бездіяльність), яка має юридичне значення1.
Питання про роль і місце строків у цивільних правовідносинах можна розглядати в кількох аспектах:
а) строк як момент виникнення (початку) або припинення правовідносин;
б) строк як одна з умов, що визначає його зміст;
в) строк як критерій правомірності поведінки учасників правовідносин з точки зору їх своєчасності2.
Настання або закінчення певного проміжку часу не залежить від волі і свідомості людей, тому більшість учених відносять строки до юридичних фактів, що мають назву подій. Зокрема, на думку О. Красавчикова, строки — особлива група абсолютних юридичних подій, які не обумовлені в своєму виникненні і дії вольовою діяльністю людей3.
Зважаючи на те що нерідко певні проміжки часу визначаються строками з волі людей (наприклад, сторони передбачають у договорі строк його дії), В. Грибанов дійшов висновку, що строки в системі юридичних фактів цивільного права посідають самостійне місце поряд з юридичними подіями і юридичними діями і за своїм характером становлять щось середнє між ними4.
У ЦК немає правил про обчислення строків, є лише бланкетна норма ст. 85, яка відсилає до ст. ст. 86, 87 ЦПК, відповідно до яких строки обчислюються роками, місяцями і днями, а також посилання на подію, яка неминуче наступить.
Строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідний місяць і число останнього року строку. Строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Особливість строку, обчислюваного днями, полягає в тому, що обчислення починається з дня, наступного після того дня, з якого починається строк. Останній день строку триває до 24 години.
Якщо кінець строку припадає на неробочий день, то останнім днем строку вважається перший після нього робочий день.
Перебіг строку, визначеного вказівкою на подію, яка повинна неминуче наступити, починається наступного дня після настання події. Прикладом такої події може бути початок навігації.
Строки визначаються календарною добою. Це може бути як певне число певного місяця, так і певне число кожного місяця.
Іноді важливе значення має питання про те, в який момент останнього дня припиняється перебіг строку. Як вже було зазначено, за загальним правилом ці дії можна вчинити до 24 години останнього дня строку. Але як бути в ситуації, коли дії повинні здійснюватися в організації, що має певний режим роботи? У такому разі строк закінчується в той час, коли в організації припиняються за встановленими правилами відповідні операції. Письмові заяви і повідомлення, здані в організацію зв’язку до 24 години останнього дня строку, вважаються зданими в строк.
У цивільному праві існує багато різновидів строків. З метою їх вивчення і застосування використовуються різноманітні класифікації строків.
Строки поділяються на види за такими ознаками.
1. За джерелом їх закріплення — на законні, договірні, судові.
Законні строки прямо передбачені законом, наприклад, строки при визнанні громадянина безвісно відсутнім і оголошенні громадянина померлим (ст. ст. 18, 21 ЦК).
Договірні строки визначаються сторонами договору. До них належать строк дії договору, строк виконання зобов’язань тощо.
Судові строки — це строки, що визначаються судом, арбітражним або третейським судом. Наприклад, згідно зі ст. 121 АПК арбітражний суд за заявою сторони або за власною ініціативою має право до закінчення строку, встановленого для пред’явлення наказу до виконання, відстрочити або розстрочити виконання рішення, ухвали, постанови.
2. За точністю визначення — на визначені і невизначені.
Визначеними є строки, які підлягають точному обчисленню шляхом вказівки на їх початок і закінчення, точний розмір, посилання на який-небудь момент або подію. Наприклад, строк дії договору поставки визначений в календарний рік.
Невизначеними називаються строки, які встановлюються шляхом вказівки на які-небудь приблизні дані. Закон передбачає в таких випадках здійснити яку-небудь дію “своєчасно” (ст. 157 ЦК), “негайно” (ст. 156 ЦК), “без зволікання” (ст. 400 ЦК). Під невизначеністю строку мається на увазі ситуація, коли закон чи договір взагалі не встановлює строк, або коли він визначений моментом витребування. За таким зобов’язанням кредитор має право вимагати виконання, а боржник — здійснити виконання в будь-який час. Боржник повинен виконати таке зобов’язання в семиденний строк з дня пред’явлення вимоги кредитором, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із закону, договору або із змісту зобов’язання (ст. 165 ЦК).
3. За можливістю бути зміненими за згодою сторін — на імперативні і диспозитивні.
Імперативні строки не підлягають зміні за згодою сторін. Наприклад, строк збереження житлового приміщення за тимчасово відсутнім наймачем та членами його сім’ї становить 6 місяців (ст. 71 ЖК).
Диспозитивні строки можуть бути змінені за згодою сторін, наприклад, строк поставки продукції, строк передачі речі.
4. За своїм призначенням — на правостворюючі, строки здійснення цивільних прав, виконання зобов’язань, захисту цивільних прав.
Правостворюючими є строки, з закінченням яких пов’язане виконання нових цивільних прав. Так, згідно зі ст. 11 ЦК дієздатність громадян виникає у повному обсязі з настанням повноліття, тобто після досягнення громадянином віку 18 років.
Строки здійснення цивільних прав — це строки, протягом яких суб’єкт цивільного права може реалізувати належне йому суб’єктивне право. Вони поділяються на:
строки існування цивільних прав. Так, відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону України “Про авторське право і суміжні права” авторське право діє протягом всього життя автора і 50 років після його смерті;
преклюзивні — строки для реалізації суб’єктивних прав. Наприклад, ордер на жиле приміщення дійсний протягом 30 днів з дня видачі (п. 69 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Україні1).
За наслідками закінчення преклюзивні строки класифікуються на такі групи:
строки невиконання обов’язків, що призводять до припинення суб’єктивного права. Наприклад, кредитори спадкодавця мають право протягом шести місяців з дня відкриття спадщини пред’явити свої претензії спадкоємцям, які прийняли спадщину, або виконавцеві заповіту за місцем відкриття спадщини. Недодержання цього правила тягне за собою втрату кредиторами належних їм прав на вимоги (ст. 557 ЦК);
строки невиконання обов’язків, що стають перешкодою для виникнення суб’єктивного права (повідомлення про страховий випадок протягом певного часу за умовами договору страхування);
строки нездійснення права, що тягнуть за собою припинення цього права (збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем);
строки, протягом яких право припиняється на певний час, а потім поновлюється (уклавши авторський договір з організацією, автор обмежує на певний час свої можливості по використанню твору)2;
гарантійні строки — строки, в які виготовлювач (виконавець) гарантує, забезпечує нормальну роботу (застосування, використання роботи, послуги (належну якість товару)3.
Протягом гарантійних строків виготовлювач ручається за безвідмовну роботу виробу і зобов’язується усунути за свій рахунок всі виявлені недоліки або замінити виріб. Іноді гарантія встановлюється не на календарний строк, а іншими способами, наприклад, на кілометраж пробігу автомобіля.
На сезонні товари (одяг, хутрові вироби та ін.) гарантійний строк обчислюється з початку сезону, який встановлюється Кабінетом Міністрів України. При продажу товарів за зразками, поштовим замовленням, а також у разі, коли час укладення договору купівлі-продажу і час передачі товару споживачу не збігаються, гарантійні строки обчислюються з дня доставки товару споживачу, а якщо товар потребує спеціальної установки (підключення або збирання), — з дня її виконання. Якщо день доставки, установки (підключення або збирання) товару, а також передачі нерухомого майна встановити неможливо, або якщо майно знаходилось у споживача до укладення договору купівлі-продажу, гарантійні строки обчислюються з дня укладення договору купівлі-продажу.
Гарантійний характер носять і деякі інші, передбачені законом строки, наприклад строк придатності для експлуатації товару та ін.
Для медикаментів, харчових продуктів, виробів побутової хімії, парфюмерно-косметичних та інших товарів, споживчі якості яких можуть з часом погіршуватися і становити небезпеку для життя, здоров’я, майна і навколишнього природного середовища, встановлюється строк придатності, який зазначається на етикетках, упаковці або інших документах, що додаються до них при продажу, і вважається гарантійним строком. Продаж товарів, строк придатності яких минув, забороняється.
Строк служби товару — це час, протягом якого виготовлювач (виконавець) зобов’язаний забезпечити можливість використання товару (результатів виконаної роботи) за призначенням.
Претензійні строки — строки для заявлення претензій. Це строки, протягом яких уповноважена особа не тільки має право, а й іноді зобов’язана звернутися до відповідальної особи з вимогою про поновлення порушеного права. Відповідно до ч. 1 ст. 5 АПК спір може бути переданий на розгляд арбітражного суду при умові виконання сторонами встановленого для цієї категорії спорів порядку їх доарбітражного врегулювання.
Строки виконання зобов’язань — це строки, протягом яких боржник зобов’язаний передати річ, виплатити грошову суму і т. ін.
Строки захисту цивільних прав — це строки, протягом яких особа, чиє право порушено, може звернутися в компетентні державні органи з вимогою про примусове здійснення і захист свого права. До таких строків належать строки позовної давності.
§ 3. Поняття, значення, види і межі дії строків
позовної давності
Позовна
давність — це встановлений законом строк, у межах якого особа, чиє
суб’єктивне право порушено, має право вимагати його примусового захисту.
Строк позовної давності — це законний і імперативний строк. Його імперативність виражається:
1) в недійсності угод про зміну строків позовної давності і порядку їх обчислення (ст. 73 ЦК);
2) в обов’язковості застосування строків позовної давності судами незалежно від заяви сторін.
Значення строків позовної давності полягає в стабілізації і упорядкуванні цивільно-правових відносин, зміцненні договірної дисципліни, полегшенні роботи юрисдикційних органів.
Строки позовної давності поширюються на всі цивільно-правові відносини за винятком зазначених у ст. 83 ЦК. Згідно з останньою строки позовної давності не поширюються, зокрема, на вимоги вкладників про видачу вкладів, внесених у кредитні установи. Не поширюються строки позовної давності і на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом.
Строки позовної давності можуть бути двох видів: загальні (ст. 71 ЦК); скорочені, або спеціальні (ст. 72 ЦК).
Загальний строк позовної давності встановлено в три роки.
Скорочені строки позовної давності встановлюються законодавством для окремих видів вимог, наприклад, строки давності тривалістю в шість місяців діють, зокрема, за позовами:
1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);
2) про недоліки проданих речей;
3) що випливають з поставки продукції неналежної якості;
4) про явні недоліки в роботі, виконаній за договором підряду;
5) про недоліки в роботі, виконаній за договором побутового замовлення.
Скорочені строки можуть становити і один рік, і інші строки в межах трьох років.
§ 4. Початок перебігу, зупинення і перерив строків
позовної давності
Згідно зі ст. 76 ЦК перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов — дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Два підходи до визначення початку строку давності пояснюються тим, що при порушенні відносних (зобов’язальних) правовідносин особа дізнається про порушення свого права в момент закінчення строку виконання зобов’язання, тобто одночасно, а при порушенні абсолютних прав (права власності, авторських прав) можливий розрив у часі між самим фактом порушення права і моментом, коли особа, чиє право порушено, дізнається про це. Крім цього загального правила в законі закріплене спеціальне правило про початок перебігу строку позовної давності при порушенні зобов’язань з невизначеним строком виконання (ст. 165 ЦК). Боржнику, за загальним правилом, надається пільговий семиденний строк з дня заяви вимоги кредитором, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із закону, договору або із змісту зобов’язання. Після цього на восьмий день починається перебіг строку позовної давності.
У деяких випадках закон конкретно вказує на початок перебігу строку позовної давності (ст. ст. 237, 249 ЦК та ін.).
У цивільному праві існує низка зобов’язань, які виконуються частинами (поставка, підряд на капітальне будівництво, зобов’язання, що виникають із заподіяння шкоди здоров’ю, і т. ін.). Право заявити вимогу про виконання зобов’язання виникає в окремі часткові строки, за кожною вимогою окремо обчислюється і строк позовної давності.
Цивільне законодавство України передбачає випадки, коли перебіг строку позовної давності зупиняється (ст. 78 ЦК) і переривається (ст. 79 ЦК).
Підставами для зупинення перебігу строку позовної давності є:
надзвичайна і невідворотна за даних умов подія (непереборна сила), що перешкоджає пред’явленню позову;
мораторій — відстрочка виконання зобов’язань, встановлена законодавством;
перебування позивача або відповідача у складі Збройних Сил України, переведених на воєнний стан.
Непереборна сила — це юридичний факт-подія, явище, що не залежить від волі, свідомості та бажання людини. Категорія непереборної сили містить в собі тільки стихійні природні явища: землетруси, повені тощо1.
Прикладом мораторію є припинення видачі вкладів громадянам в ощадних касах під час Великої Вітчизняної війни.
Щодо третьої обставини, то слід визначити, що позивач або відповідач не просто перебувають у складі Збройних Сил України, а проходять службу у військових частинах, переведених наказом командувача Збройними Силами України на воєнний стан.
Поряд з існуванням однієї з цих обставин необхідно, щоб вони виникли або продовжували існувати в останні шість місяців строку давності, а якщо цей строк менше шести місяців — протягом строку давності (протягом давності).
Зупинення полягає в тому, що на весь час існування зазначених обставин перебіг строку давності припиняється. З дня припинення обставини, що була підставою для зупинення строку, перебіг строку давності продовжується. При цьому частина строку, що залишилася, продовжується до шести місяців, а якщо строк позовної давності був меншим шести місяців — до строку позовної давності.
Підставами для перерви строку позовної давності є:
пред’явлення позову в установленому законом порядку;
вчинення зобов’язаною особою дій, що свідчать про визнання боргу (в спорах, в яких однією або обома сторонами є громадяни)1.
Після перериву перебігу строку позовної давності останній починається спочатку: час, що минув до перериву, до нового строку не зараховується.
§ 5. Поновлення строків позовної давності. Наслідки
спливу строків позовної давності
Поновлення строку позовної давності полягає в тому, що суд, арбітражний або третейський суд, визнавши, що строк пропущено з поважної причини, повинен поновити перебіг строку позовної давності шляхом винесення рішення про захист порушеного права. В зв’язку з цим право на позов у науці розглядається в двох аспектах:
процесуальному — як право особи, чиє суб’єктивне право порушено, на пред’явлення позовної заяви до суду, арбітражного або третейського суду про захист свого суб’єктивного права;
матеріальному — як право особи на задоволення позовних вимог по захисту порушеного права.
Оскільки відповідно до ст. 74 ЦК вимога про захист порушеного права приймається до розгляду судом, арбітражним або третейським судом незалежно від закінчення строку позовної давності, можна стверджувати, що право на позов у процесуальному аспекті не погашується закінченням строку позовної давності. Напроти, згідно з ч. 1 ст. 80 ЦК закінчення строку позовної давності до пред’явлення позову є підставою для відмови в позові і тому право на позов у матеріальному аспекті за загальним правилом погашується закінченням строку позовної давності, якщо суд не визнає причини пропуску позовної давності поважними. Як вірно вказував з цього приводу І. Новицький, позовною давністю погашується не право на пред’явлення позову, тобто звернення до суду, а право на позов у розумінні одержання судового захисту1.
Дискусійним у цивілістичній літературі є питання про те, чи погашується з закінченням строку позовної давності саме належне позивачу суб’єктивне цивільне право. За однією точкою зору, з закінченням строку позовної давності припиняється саме суб’єктивне право, нерозривно пов’язане з можливістю його примусового здійснення, яке втрачається в цьому випадку2. Прихильники іншої думки стверджують, що суб’єктивне право припиняється лише з моменту винесення судом рішення про відмову в позові на підставі пропуску позивачем строку позовної давності3. Відповідно до третьої точки зору, яку поділяє більшість учених, з закінченням строку позовної давності суб’єктивне право не погашується, а продовжує існувати, хоча й не може бути реалізоване в примусовому порядку4. Остання позиція відповідає чинному законодавству.
Ілюстрацією наведеного може бути повернення боргу за договором позики після закінчення строку позовної давності. В такому разі боржник, який здійснив виконання, не може на цій підставі зажадати повернення від кредитора предмета зобов’язання.
Однак добровільне виконання обов’язку після закінчення строку позовної давності не завжди можливе. В ч. 1 ст. 82 ЦК зазначено, що в разі виконання зобов’язання боржником після закінчення строку позовної давності він не має права вимагати повернення виконаного, хоч би в момент виконання він і не знав про закінчення строку давності. Ці правила не поширюються на відносини між державними організаціями та їх відносини з організаціями інших форм власності. Але ця вказівка закону про незастосування загального правила поширюється лише на грошові зобов’язання між зазначеними суб’єктами.
Відповідно до п. 63 Положення про організацію бухгалтерського обліку і звітності в Україні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 р.1, суми кредиторської заборгованості між підприємствами недержавної форми власності, по яких закінчився строк позовної давності, підлягають віднесенню на результати фінансово-господарської діяльності в наступному місяці після закінчення строку позовної давності.
В усіх інших випадках суми кредиторської заборгованості, а також суми дебіторської заборгованості, по яких закінчився строк позовної давності, підлягають перерахуванню підприємствами і установами у відповідний бюджет не пізніше 10 числа наступного місяця після закінчення строку позовної давності. Дебіторська заборгованість, по якій закінчився строк позовної давності, списується за рішенням керівника підприємства на результати фінансово-господарської діяльності, а установи — на зменшення фінансування (п. 62 цього Положення).
Таким чином, закінчення строків позовної давності за грошовими зобов’язаннями між зазначеними організаціями погашує не тільки право на позов, а й саме суб’єктивне право. Питання про долю задавненого, тобто по якому закінчився строк позовної давності, майна (речей), добровільно не повернутих первісному володільцю, в чинному законодавстві України не вирішене.
З закінченням строку позовної давності по головній вимозі вважається, що строк позовної давності минув і по додатковій вимозі (неустойка, поручительство тощо — ст. 84 ЦК).
ПРАВО ВЛАСНОСТІ
ТА ІНШІ РЕЧЕВІ ПРАВА
Глава 13
ПРАВО ВЛАСНОСТI.
ЗАГАЛЬНI ПОЛОЖЕННЯ
§ 1. Власнiсть i
право власностi
Власність становить економічну основу суспільного і державного устрою. Зміни відносин власності тягнуть за собою соціальні, політичні та правові зміни в суспільстві та законодавстві. Протягом століть формування тих чи інших відносин власності впливало на стан економіки та права і не завжди сприяло їх розвитку. Перерозподіл власності, який мав місце після жовтневого перевороту, став підставою для створення централізованої планової економіки, побудованої на принципах панування державної власності. Економічні і правові пріоритети, надані державній власності, позначились і на умовах господарювання в державі, привласненні результатів господарювання, розподілі суспільного продукту і як наслідок — на матеріальному добробуті всіх інших власників.
У правовому полі зазначені зміни відносин власності привели до пріоритетів, установлених законодавством для державної власності, її безстрокового захисту. Певні зміни відбулися і в правовому становищі юридичних осіб, бо основними їх різновидами стали державні підприємства. Поступово зникають кооперативи, акціонерні та інші господарські товариства, що не вписувалися у нові відносини власності і цивільного обороту. Це в свою чергу вимагало встановлення інших правових відносин між юридичними особами, які вже грунтувались на адміністративній підпорядкованості, а не на договорі, що має передумовою вільне волевиявлення суб’єктів. Були переглянуті також речеві права з встановленням невідомих раніше жодній правовій системі правових підстав володіння майном державними підприємствами — права оперативного управління.
З кінця 80-х років і особливо активно — з початку 90-х років в Україні знову відбуваються зміни у відносинах власності. З виникненням виробничих кооперативів набирає сили кооперативний рух та формується сектор недержавної власності. Створення господарських товариств закріплює процес розширення недержавної власності, а розпочата приватизація майна державних підприємств його поширила та поглибила.
Теорія права власності, що сформувалась у соціалістичний період, вже не могла застосовуватися до нових відносин і потребувала свого нового обгрунтування, виходячи із змінених економічних, соціальних та інших умов.
Відповідне законодавство України формується під впливом насамперед політичних і економічних підходів. Це значною мірою ілюструє Закон України “Про власність”, який заклав підвалини для реформування колишнього законодавства про економіку, наголосивши на першочергових передумовах переходу до ринкового господарства. Втілення саме економічних конструкцій в цьому Законі на фоні політичних подій 1991 р. в Україні проявилося в наголошенні про рівність усіх форм власності в країні. Причому в Законі передбачаються такі форми власності, як індивідуальна (з 1993 р. вона стала іменуватися приватною), колективна та державна. Завдяки цьому Закону в чинний ЦК були внесені істотні позитивні зміни.
Однак спроби привести у відповідність з наголошеними у Законі принципами інші норми та інститути цивільного права без кардинального перегляду відносин власності стали підставою і для негативних тенденцій у правовому регулюванні. Це проявилося, зокрема, у плутанині між правом колективної і спільної власності, що є спроєцьованою проблемою плутанини у відносинах привласнення — спільного, групового, колективного, суспільного тощо. Це безпосередньо відбилося і на видах юридичних осіб, зокрема підприємств. З 1991 р. виникають індивідуальні, сімейні, спільні та інші підприємства, в яких проблеми власності залишались невирішеними.
Більш того, економічний вплив на юридичні конструкції проявився у виникненні нових суб’єктів права власності, що не є суб’єктами цивільного права, — трудових колективів державних підприємств, колективів орендарів. Проте слід наголосити на істотних змінах у законодавстві України, що сталися з прийняттям Закону “Про власність”.
Як бачимо, економiчна сутність категорiї власності безпосередньо впливає на її правові форми. З відносинами власності більш тісно пов’язані відносини привласнення матеріальних благ, що сприймаються як ставлення людини до певної речі як до своєї. Однак з цього приводу потрібно зробити декілька застережень.
Привласнення є економічним поняттям, тому що брати участь у процесі обігу без попереднього привласнення продукції неможливо, оскільки в противному разі не може йтися про відчуження цієї продукції. Останнє можливе лише за наявності права у відчужувача. І це право є правом власника. Таким чином, стан приналежності, привласненості є виразом фактичних відносин, що породжують правові відносини. Для цього необхідні дві умови: ставлення до речі як до своєї і знаходження речі у суб’єкта привласнення — володіння нею.
Звичайно, ставлення особи до речі як до своєї можливе лише у тому разі, коли інші особи ставляться до цієї речі як до чужої. Фактичне панування над річчю лише певної особи може бути тільки при усуненні від такого панування інших осіб, які відповідно ставляться до цього і визнають та відчувають себе сторонніми відносно цієї речі. Звідси природно виникає питання про співвідношення привласнення і повноважень власника. Якщо володіння і користування здійснюють як власники, так і невласники, що зовнішньо діють однаково, а “внутрішніх розбіжностей у цих правомочностей бути не може в силу їх суто зовнішньої, матеріальної сутності”1, то вирішальне значення матиме правомочність розпорядження. Відносини по володінню та користуванню річчю власник може здійснювати самостійно, а для розпорядження нею йому необхідно увійти в стосунки з іншими особами.
Отже, ставлення до речі як до своєї має передусім суб’єктивний характер, якого зовсім недостатньо для твердження про існування права власності. Об’єктивно воно повинно бути поєднане з можливістю здійснення повноважень власника і перш за все повноваження розпорядження.
Стосовно володіння слід зазначити, що воно не тотожне привласненню, бо є передумовою привласнення і водночас результатом такого привласнення. Справді, перш ніж привласнити річ, необхідно нею володіти, тобто мати у себе. Не є взаємовиключним також висновок про те, що привласнення речі особою призводить до володіння нею, породжуючи останнє. Ці одномоментні аспекти протилежні за своєю сутністю і характеризують причинно-наслідковий зв’язок відносин привласнення.
Відомо, що про привласнення матеріальних благ може йтися як у виробництві, так і у споживанні, як при їх розподілі, так і при обміні. Виходячи з наведеного про взаємозв’язок володіння та привласнення, а також про широку сферу існування привласнення, слід дійти висновку про те, що відносини власності повинні розглядатись і регулюватись як правом власності, так і іншими правовими інститутами. Звiдси власнiсть виступає економiко-правовим явищем, в якому правова форма нерозривно злита з економiчним змiстом.
В узагальненому виглядi економiчний аспект вiдносин власностi можна звести до таких положень:
вони становлять виробничi вiдносини;
вони є економiчними вiдносинами людей з приводу безпосереднього привласнення матерiальних благ;
вони характеризуються станом привласнення цих благ певними суб’єктами — юридичними або фiзичними особами.
Із зазначеного про власність як економічну категорію випливає також майновий характер відносин з її приводу.
Отже, економічні відносини власності характеризуються як відносини між певними суб’єктами з приводу привласнення ними матеріальних благ, що виражається у володінні, користуванні та розпорядженні суб’єктами цими благами і пов’язане з ставленням до таких благ як до своїх.
Економічні відносини власності закріплюються в нормах права, що складають право власностi в об’єктивному розумінні. Цими нормами регулюються порядок набуття права власностi, його здiйснення через повноваження по володiнню, користуванню та розпорядженню, припиненню та захисту. Зазначені норми становлять правовий інститут. Більшість з них є нормами цивiльного права, але до складу цього правового iнституту входять i норми iнших галузей права, що регулюють та захищають приналежнiсть матерiальних благ конкретним особам, — конституцiйного, кримiнального, фiнансового, адмiнiстративного права та iн.
Категорiї права власностi у суб’єктивному розумінні передбачають розгляд його змiсту як суб’єктивного цивiльного права. При виявленнi сутності такого права слiд проаналізувати, по-перше, правомочності, що надаються законом суб’єкту права власностi, і, по-друге, обов’язки, що покладаються законом як на третiх осiб, так i на самого носiя права власностi.
Право володіння — право фактичного, фiзичного та господарського панування особи над рiччю, поєднане з правом захисту свого володiння вiд будь-якого порушення. Володiння за нацiональним законодавством не становить особливого речевого права, окремого правового iнституту, а є складовим елементом рiзних правових iнститутiв, у першу чергу власностi. Володiння може бути передане за договором iншим особам — орендареві, зберiгачевi, заставодержателю. При цьому управомочена особа виступає не як носiй особливого самостiйного суб’єктивного права володiння, а як носiй певного суб’єктивного права, одним з елементiв якого є правомочність володіння. Тобто володiння за українським законодавством завжди спирається на якесь-то право, а не iснує самостiйно. Володіння може спиратися на право власностi, виникати з договору оренди, зберiгання і т. iн. Воно завжди і йменується не правом володіння, а правомочністю володіння, що підкреслює його несамостійний, похідний характер. Ця правомочнiсть має речевий характер i так само, як i право власності, є абсолютною в зв’язку з тим, що законом встановлений обов’язок усiх iнших осiб утримуватися вiд її порушень.
Право України розрiзняє володiння законне i незаконне, добросовісне i недобросовісне.
Законним є таке володiння, яке виникає внаслідок відповідного правовiдношення (зберiгач речi, комiсiонер і т. iн.), спирається на певні правові підстави і тому має так званий титул володіння. Володiння, яке не грунтується на правових підставах, є незаконним (безтитульним). Цивільне право завжди виходить із презумпції законності володіння, тобто припускається, що особа, яка фактично володіє річчю, має на неї право, якщо не буде доведено інше. Добросовісним та недобросовісним можуть бути тiльки незаконнi володiльцi. Під добросовісними володільцями розуміються особи, які не знали і не могли знати про незаконність свого володіння річчю. Навпаки, недобросовісні володільці знали або повинні були знати про незаконність свого володіння, але, незважаючи на це, володіють річчю.
Право користування — право на здобуття з речi її корисних властивостей, привласнення плодiв і доходів, що приносяться рiччю. Воно часто є невiддiльним вiд правомочностi володiння, бо для користування рiччю необхiдно щонайменше нею володiти. З передачею правомочностi користування передається i правомочнiсть володiння. Але правомочнiсть володiння може бути передана iншiй особi i без передачi правомочностi користування (наприклад, при передачi речi у заставу, здачi майна до схову та т. iн.).
Право власності на плоди і доходи, що приносяться рiччю в процесi її використання, згiдно зі ст. 133 ЦК належить власнику речi, якщо iнше не встановлено законом або договором власника з iншою особою. Так, власнику належить право на плоди і доходи вiд речi, що знаходиться у зберiгача, а відповідно до Закону України “Про оренду державного і комунального майна”1 власником продукції, яка виробляється на орендованому майнi, та доходів є орендар.
Право розпорядження — право власника визначити юридичну долю речi — встановити рiзнi конкретнi правовiдносини з третiми особами з приводу речей, які йому належать, припинити чи обмежити своє право власностi. Поширеним засобом здiйснення власником своєї правомочностi по розпорядженню рiччю є вiдчуження майна, що йому належить, пiд яким розумiється здiйснення рiзного роду угод (продажу, дарування). Якщо правомочності по володінню та користуванню власник може передати іншій особі, то правомочність по розпорядженню, за загальним правилом, може здійснювати тільки власник. Винятки становлять випадки примусового продажу майна на задоволення вимог кредиторiв (за договором застави, при банкрутствi). Однак здійснення розпорядження невласником не означає передачу йому власником своєї правомочностi, а виходить з того права, яке надається за законом чи самим власником.
Мають місце випадки обмеження розпорядження майном, які стосуються вiдчуження майна, виключеного з обороту, а також об’єктів права державної власності. Так, відчуження державного майна потребує додержання механізму приватизації, способів приватизації та інших вимог, закріплених в законах України “Про приватизацію державного майна”, “Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”, а також в Державній програмі приватизації на вiдповiдний рік.
Правомочностi по користуванню та розпорядженню рiччю тісно пов’язанi мiж собою. Часто, користуючись рiччю, власник тим самим i розпоряджається нею, тому що у процесi використання речi може вiдбуватися змiна її юридичного становища.
Спірним є питання про знищення речi власником: це правомочнiсть по користуванню чи розпорядженню? При розв’язаннi цього питання слiд виходити з того, що врештi-решт будь-яке використання речi призводить до її знищення — споживання одразу (харчі, паливо) чи поступово (наприклад, пiсля закiнчення строку амортизацїї основних фондiв). Знищення власником речi iншим шляхом, крiм використання, вiдбувається рiдко (забiй тварин, знищення непотрiбної речi). По сутi, таке знищення не є здiйсненням правомочностi розпорядження, тут має мiсце припинення волею власника самого права власностi у зв’язку з припиненням існування самого об’єкта права власностi. Але i це також охоплюється правомочнiстю розпорядження.
Звідси впливає, що відмінність мiж правомочностями по користуванню та розпорядженню річчю полягає в тому, що до останнього належать усi види змiни юридичного становища речей, здійснювані, як правило, з волі власника, а у виключних випадках — з волi iнших осiб. Розпорядженням у такому регулюванні є не тiльки вiдчуження речi, а й передача її в заставу, оренду і т. iн.
Таким чином, суб’єктивне право власностi характеризується за допомогою вiдомої “трiади” правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню, які становлять його зміст.
Розкриття права власності в суб’єктивному значенні через повноваження по володінню, користуванню та розпорядженню недостатньо для його розуміння як суб’єктивного права. Здійснення власником зазначених повноважень, якi і складають право власностi, є одночасно здійсненням права власності. Виходячи iз загальної посилки про те, що будь-яке суб’єктивне право складається з права на власнi дiї, права вимоги до певних осiб та права захисту вiд можливих порушень, а право власності є правом суб’єктивним, його здійснення можливе шляхом реалізації повноважень власника своїми діями через вимоги до певних осіб щодо здійснення ними дій на користь власника, а також захисту в разі порушення будь-якою особою.
По-перше, право на власні дії має для права власностi (як i для iнших абсолютних прав) первісне значення, оскільки, як правило, його змiст полягає не у вимозi вчинення кимось певних дій, а у здiйсненнi своїх прав самим власником. Отже, у власника виникає пряме та безпосереднє панування над рiччю. Правомочностi ж вимоги та захисту зазвичай виникають у власника при якихось порушеннях його права власностi. В цьому полягає відмінність права власностi вiд зобов’язальних прав, у яких визначальним є право вимоги здiйснення обумовлених дiй iншою особою.
Власник здійснює свої повноваження без посередників своєю владою не тільки незалежно від інших, а й в такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією ж річчю з боку інших осіб. Дії власника обумовлені його інтересом. Навпаки, ставлення особи до речі в зобов’язальних правовідносинах опосередковано діями зобов’язаних осіб, які повинні її передати, вiддати чи здiйснити iншу дiю стосовно цієї речі. І тільки за умов здійснення таких дій можливим стає безпосередній зв’язок уповноваженої особи з річчю. Але при цьому вже зобов’язальні правовідносини трансформуються в речеві — відносини власності.
По-друге, що випливає з попередньої характеристики права власностi, воно припускає виключне панування особи над рiччю. Якщо власник своєю владою здійснює повноваження, надані йому його правом, то це обумовлює усунення втручання iнших осiб, на яких покладено пасивний обов’язок утримуватися вiд здiйснення подiбних дiй.
По-третє, покладення такого обов’язку пасивного утримання на усiх третiх осiб надає власнику абсолютнiсть влади. Право власностi визнається настiльки абсолютним, що виконання третiми особами обов’язку пасивного утримання само по собi достатньо, щоб iнтереси власника юридично були задоволені. Цим право власностi вiдрiзняється також вiд зобов’язальних прав як прав вiдносних. Взаємозв’язок цих вiдносин можна охарактеризувати таким чином: право власностi є передумовою виникнення зобов’язальних правовiдносин при необхiдностi задовiльнення якихось iнтересiв власника (наприклад, передачі майна в оренду з метою одержання доходу та iн.). З iншого боку, право власностi може в свою чергу виступити як наслiдок встановлення чи виконання обов’язкiв (наприклад, за договором купiвлi-продажу річ передається у власнiсть).
По-четверте, право власностi легко пристосовується. Так, обсяг правомочностей власника може видозмiнюватися у зв’язку з рiзними обставинами: з настанням спецiальних законодавчих обмежень або за угодою мiж власником та суб’єктом зобов’язальних правовiдносин (наприклад, мають мiсце обмеження при придбаннi майна, зданого в оренду ранiш за вiдповiдним договором, що зберiгає силу для нового власника). При припиненні цих обмежень (закiнченнi строку договору оренди або якщо рiч виключена з перелiку вилучених з цивiльного обороту) право власностi поновлюється у повному обсязi.
По-п’яте, панування власника над рiччю носить правовий характер, тобто не пов’язане неодмiнно з фактичним володiнням рiччю. Рiч залишається у власностi навiть у тому разi, коли вона викрадена, загублена та т. iн.
По-шосте, право власностi, без сумнiву, є найбiльш широким з усiх майнових прав. Цей висновок випливає з того, що всi майновi права надають управомоченiй особi можливість користуватися рiччю в одному чи декiлькох вiдношеннях (орендар — володiти та користуватися, зберiгач — володiти, заставодержатель — розпоряджатися у передбачених законом випадках та порядку). Право власностi надає власнику найширший спектр повноважень по володiнню, користуванню та розпорядженню.
Таким чином, право власностi як суб’єктивне цивiльне право є певною мiрою дозволеної поведiнки особи по володiнню, користуванню та розпорядженню своїм майном на свій розсуд у межах, встановлених законом.
§ 3. Здiйснення права власностi
Чи тягне за собою проведений аналіз змiсту права власності висновок про те, що воно виражає статику майнових вiдносин власностi, а зобов’язальне право — їх динамiку? Взагалi, якщо правомочнiсть по володiнню i можна охарактеризувати як статичне вiдношення привласнення матерiальних благ, то правомочності по користуванню та розпорядженню передбачають і можуть включати до себе право не тiльки на власнi дiї, а й на встановлення певного роду правовiдносин з третiми особами. Тому ці правомочності є динамiчними.
Як суб‘єктивне цивiльне право право власностi має абсолютний характер, є речевим та iснує в абсолютних правовiдносинах. Право власностi розумiють, по-перше, як безпосереднє панування над майном, певну мiру юридичноi влади щодо нього (позитивний змiст). По-друге, воно вимагає вiд всіх формального обов’язку утримуватися вiд будь-якого впливу на об’єкт власностi (заперечний змiст). По-третє, воно підлягає охоронi вiд будь-якого порушника i при захистi вiд третьої особи слiдує за майном, у кого б воно не опинилося.
Із характеристики права власностi як права абсолютного можна зробити щонайменше два висновки:
1) відсутність щодо нього будь-яких обмежень, крiм встановлених законом. Ступiнь, форми та порядок обмежень при цьому неоднаковi в рiзних правових системах, вони можуть змiнюватися за наявностi рiзних обставин і зводяться до вказiвки на додержання власником закону та прав третiх осiб. Не можна плутати тимчасове обмеження власника в правомочностях, а також загальнi заборони та обмеження з позбавленням права власностi, яке тягне його припинення як суб’єктивного права. Власнiсть за своїм змістом передбачає необмеженiсть правового панування над рiччю. За своєю сутністю право власностi безмежне, воно поширюється на рiч по всiх напрямках, у всiх вiдносинах. Хоч у дiйсностi право власностi завжди обмежується, але закладена у ньому iдея має практичне значення;
2) суб’єктивне право власностi є елементом правовiдносин між носiєм права власностi з невизначеною кiлькiстю зобов’язаних осiб. Рiзнi точки зору з цього питання, що стосуються iснування права поза правовiдносинами; у правовiдносинах загального вигляду; в нескiнченій кількості правовiдносин з кожним та всiляким, зводяться, по суті, до одного: зобов’язаного суб’єкта у правовiдносинах власностi не встановлено. Ним може бути кожний.
Закон передбачає загальні обсяги здійснення права власності та загальні обмеження щодо здійснення цього права. Так, в ст. ст. 4-6 Закону “Про власність” встановлено, що власник має право здійснювати щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати:
майно для здійснення господарської та іншої не забороненої законом діяльності, зокрема передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам;
працю громадян на договірній основі;
належне йому майно для здійснення підприємницької діяльності та ін.
При цьому Закон встановлює для власника такі загальні обмеження:
відповідність його дій по здійсненню права власності закону;
незаподіяння шкоди навколишньому середовищу;
непорушення прав та інтересів громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом;
додержання моральних засад суспільства.
Про таке ж наголошується у ч. 8 ст. 41 Конституції України, згідно з якою використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
§ 4. Форми власності в Україні
Економічне підгрунтя власності, що проявляється, зокрема, у привласненні в різних її формах, вплинуло на визначення Законом “Про власність” форм права власностi. В той же час економічні і правові відносини власності, хоча і є пов’язаними між собою, але не можуть ототожнюватись. Форми власності виступають економічними категоріями і не повинні розглядатись як форми права власності, тобто переводитись в категорії юридичні, бо право власності є єдиним для всіх власників. Воно складається із єдиних для них правомочностей, тобто має єдиний зміст1. Як правові категорії зазначені форми власності розглядатися не можуть. Дійсно, як в об’єктивному, так і в суб’єктивному розумінні право власності, що належить до різних форм (приватної, державної чи комунальної), є однаковим для їх носіїв (суб’єктів). В Законi “Про власнiсть” форма (вигляд) власностi як сукупнiсть правових норм, що закрiплюють приналежнiсть матерiальних благ певним суб’єктам та встановлюють правовий режим вiдповiдного майна, розташовуються послiдовно, дозволяючи зробити наступний висновок: форми власностi вiдрiзняються не за змiстом правомочностей, а за характером об’єктiв та їх правовим режимом.
Законом “Про власність” передбачається можливість iснування змiшаних форм власностi шляхом об’єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб і держави. Стосовно змішаних форм власності слід зробити застереження, що вони не можуть визначатись як окремі форми власності, бо можливо лише припустити об’єднання об’єктів, які належали різним власникам. Внаслідок такого об’єднання може виникати правовий режим спільної власності або новий суб’єкт права власності, якому передається майно, що належало різним власникам. При цьому у нового власника не існує ніякого змішування ні в юридичній, ні в економічній формі. Такий власник набуває майно у власність і здійснює свої права незалежно від того, в який спосіб утворено його власність. Тому взагалі про змішані форми власності не повинно йтися.
Статтею 13 Конституції України та ч. 5 ст. 2, ч. 3 ст. 4 Закону “Про власнiсть” гарантована рiвноправнiсть всiх власників в Українi. Це означає надання всім власникам рівних можливостей щодо здійснення своїх прав і недопущення обмежень або надання пріоритетів тим чи іншим власникам.
Однак при забезпеченні рiвності всiх юридичних вимог функцiонування рiзних форм власностi і вiдсутності юридичних перешкод для їх розвитку внаслідок економiчних факторiв державна форма власностi має переважне значення. Це визначається фактично заданим режимом цієї форми власності у нинішній час. Насамперед це стосується об’єктів права державної власності, до яких належить майно, що може перебувати у власності інших власників, та деяких способів виникнення права державної власності (стягнення податків та ін.). Переважна більшість об’єктів промисловості перебуває в державній власності і ще тривалий час така ситуація зберігатиметься, незважаючи на процеси приватизації в країні.
Крiм форм власностi iнодi розглядають її види, на якi подiляються зазначенi форми або якi не залежать вiд форм власностi. Так, можна визначити такі види комунальної власності: власнiсть громад сіл, селищ, мiст та районiв у мiстах. Видами спільної власностi є часткова i сумісна власність. У свою чергу остання складається з пiдвидiв: власнiсть подружжя, власнiсть членiв селянського (фермерського) господарства та власнiсть членiв сiм’ї на майно, одержане внаслідок спiльної працi.
§ 5. Суб’єкти права власностi в Українi
Суб’єктами права власностi згiдно зі ст. 3 Закону “Про власнiсть” визнаються народ України, громадяни, юридичнi особи, держава, iншi держави, їх юридичнi особи, мiжнароднi органiзацiї, громадяни iнших держав та особи без громадянства. Конституцією України визначаються ще й такі суб’єкти права комунальної власності, як громади сіл, селищ, міст, районів у містах.
Такi суб’єкти права власностi, як народ України, відповідні громади та держава, здiйснюють свої правомочностi, як правило, не безпосередньо, а через органи держави та органи місцевого самоврядування: народ України та держава — через Верховну Раду України; громади сіл, селищ, міст, районів у містах — через відповідні мiсцевi ради. Як суб’єкт права держава здійснює свої повноваження щодо своєї власності також через уповноваженi на це органи виконавчої влади.
В ст. 20 Закону “Про власнiсть” коло суб’єктiв права власностi ще бiльш розширено. До них законодавець відносить таких суб’єктів, як трудовi колективи державних пiдприємств та колективи орендарiв.
Ці утворення, не будучи суб’єктами цивільного права, стають суб’єктами права власності, хоча юридичними особами вони не є. Саме в цьому Закон “Про власність” має як внутрішні суперечності, так і взагалі суперечить цивільному законодавству. Це спостерігається в тому, що суб’єктом права названий колектив осіб, об’єднання яких не надає їм статусу юридичної особи, бо трудовий колектив державного підприємства становить собою сукупність працівників юридичної особи-невласника, яким і є державне підприємство. Передбачена ж в ст. 20 Закону “Про власність” і ст. 18 Закону “Про підприємства в Україні” конструкція допускає існування у відокремленому майні юридичної особи — державного підприємства, що не є власником, власність іншого суб’єкта, що не є юридичною особою. Це є правовим нонсенсом. Отже, колектив юридичної особи-невласника стає суб’єктом права власності, але не юридичною особою. Така конструкція не є правовою і допускає змішування економічних, соціальних і юридичних норм. Крім того, доход, одержаний державним підприємством внаслідок праці трудового колективу, є також державною власністю і не повинен передаватися у недержавну власність. Якщо так сталося, що існує норма про можливість трудового колективу державного підприємства набувати у власність частки доходу, то правильним було б зазначити, що при цьому виникла спільна часткова власнiсть членiв трудового колективу.
З цього приводу необхідно зазначити, що члени трудового колективу державного підприємства можуть мати власність, але її правовий режим повинен бути встановлений як для права спільної власності. Суб’єктами ж такої власності слід визнавати членів трудового колективу, а не колектив у цілому.
Що ж до колективу орендарів, то, як і трудовий колектив державного підприємства, такий суб’єкт цивільного права не існує. Не передбачений він і чинним законодавством про оренду. Згідно із Законом України “Про оренду державного і комунального майна” трудовий колектив державного підприємства в разі, якщо він бажає взяти в оренду цілісний майновий комплекс цього підприємства, створює господарське товариство, яке і буде в подальшому власником. Оскільки ж господарське товариство, створене членами трудового колективу державного підприємства, нічим не відрізняється від будь-якого господарьского товариства, що передбачається ст. 26 Закону “Про власність” як суб’єкт права власності, немає необхідності окремо врегульовувати право власності орендаря. Якщо ж виходити з того, що орендарями є особи, які об’єдналися на підставі договору про спільну діяльність і уклали договір оренди, то у таких осіб виникає не колективна, а спільна часткова власність відповідно до ст. 17 Закону “Про власність”.
§ 6. Пiдстави виникнення права власностi. Припинення
права власностi
Правовiдносини власностi виникають, видозмiнюються та припиняються за наявнiстю певних юридичних фактiв, якi звичайно розглядаються як пiдстави виникнення та припинення права власностi. Звичайною також є iдентичнiсть пiдстав виникнення та припинення права власностi на одну i ту ж саму рiч у рiзних суб’єктiв. Так, при виникненнi права власностi у однiєї особи на якесь майно водночас припиняється право власностi на те ж саме майно у iншої особи.
Підстави виникнення права власності іменуються титулами власності, які набуваються різними способами. Поширеною є класифiкацiя способiв набуття прав власностi на первiснi та похiднi.
До первiсних належать способи, при яких право власностi на рiч виникає вперше або незалежно вiд права попереднього власника на цю рiч, або незалежно вiд його волi. До них вiдносять: виробництво або переробку речей (специфiкацiю), змiшування та приєднання речей, вiддiлення плодiв, заволодiння, конфiскацiю, реквiзицiю, знахiдку, скарб, безхазяйне майно і т. iн.
Виробництво або переробка (специфікація) є основним первiсним способом набуття права власностi. При наданні матерiалу чи речi iншої форми, ми тим самим змiнюємо її економiчне значення. З’являється нова річ, яка ранiше не iснувала. Тому право власностi на неї виникає в момент створення цiєї речi. Законодавство про пiдприємництво в Українi всiляко заохочує розвиток саме такого способу набуття права власностi.
При характеристицi виробництва (переробки) слiд вiдзначити деякi питання, що виникають у зв’язку з розбiжнiстю власника матерiалiв та їх переробника в однiй особi. В ЦК немає статей, якi б регулювали цi питання. Був запропонований такий пiдхiд: вирішальним повинно бути значення вкладеної в переробку працi. Якщо вартiсть матерiалу перевищує вартiсть виготовлення речi, право власностi слiд визнати за власником матерiалу, який повинен оплатити вартiсть виготовлення речi. Якщо ж вартiсть виготовлення речi перевищує вартiсть виготовлення матерiалу, право власностi повинно бути визнано за особою, яка виробляла річ, з зобов’язанням сплати вартостi матерiалу. Питання це не мало актуального значення до останнього часу, коли, наприклад, декiлькома юридичними особами укладається договiр про спільну дiяльнiсть або договiр пiдряду на капiтальне будiвництво, за яким одна сторона надає будiвлю, примiщення, а друга (другі) здiйснює (здiйснюють) їх переобладнання з наступним набуттям прав на новi об’єкти. Проблеми виникають у разі неможливостi виконання вимог договору взаємозалiком та доцiльностi з цього приводу визнати право власностi за тим, хто вкладає працю.
Ще бiльше такi проблеми загострюються, якщо йдеться про державну власнiсть, об’єкт якої було перероблено (значно видозмiнено) особою недержавної форми власностi. Таким чином, здiйснюється змiна власника, але не в порядку, передбаченому для приватизацїї. Державною програмою приватизацїї на 2000–2002 рік1 щодо цього зазначається таке. Якщо орендар, здійснюючи ремонт об’єкта права державної власності, зробив в нього вкладення більш ніж на 25 відсотків його вартості, він набуває право викупу цього об’єкта. Тобто в цьому разі приватизація такого об’єкта здійснюється без конкурсних засад.
Змішування як первiсний спосiб набуття права власностi становить таке поєднання, коли не можна визначити, яка з речей увiбрала iншу (сплав з двох металiв). При цьому виникає спільна власнiсть. Якщо має мiсце поєднання в одну масу сипучих речовин, то за кожним власником має бути визнано iндивiдуальне право на ту кiлькiсть, що йому належала до поєднання, оскільки тут йдеться про речi, визначенi родовими ознаками.
Приєднання однiєї речi до iншої має мiсце тоді, коли перша рiч приєднується до другої як її складова частина, на вiдмiну вiд змiшування, при якому неможливо встановити вбирання однієї речi iншою. Здавна загальноприйнятим вважалось, що у подiбних випадках така рiч внаслідок втрати самостiйностi iснування надходила у власнiсть до володiльця тiєї речi, до якої вона приєдналася. Власник був зобов’язаний при цьому сплатити власнику втраченої внаслiдок приєднання речi її вартiсть.
Вiддiлення плодiв, як правило, є наслiдком права користування власнiстю — збирання врожаю, приплiд та iн., про що говорилося вище.
Заволодiння може виступати рiзновидом первiсного способу набуття права власностi лише у тих випадках та порядку, що передбаченi законом. У законодавствi України немає норм, якi дозволяють заволодіти незасвоєними земельними дiлянками, захоплювати нiчиї речi та т. iн. Чинне законодавство дозволяє говорити про цей спосiб набуття державою права власностi на безхазяйне майно (ст. 137 ЦК), безгосподарно утримуване майно, що є пам’яткою iсторiї та культури (ст. 136 ЦК), скарб (ст. 140 ЦК). Так зване виморочне майно, тобто якщо у спадкодавця немає спадкоємцiв нi за законом, нi за заповiтом, ні за другими випадками, якi встановлюються у ст. 555 ЦК, також не пiдлягає заволодiнню будь-ким, тому що воно переходить до держави, яка здобуває на нього право власностi в силу закону.
Окремі способи набуття права власностi тягнуть за собою виникнення тiльки права державної власностi. Такими є збирання податків, мита та внесків до державних цільових фондів, конфіскація, реквізиція, націоналізація, скарб, придбання державою безгосподарно утримуваного майна, що є пам’яткою iсторії та культури. При визначенні Конституцією України права комунальної власності як окремої форми власності виникли питання щодо знахідки, бездоглядної та приблудної худоби, безгосподарного майна, що традиційно належали до способів здобуття права державної власності, але зазначені речі опинялись в комунальній власності, що була різновидом державної. Імовірно, ці питання будуть вирішені у Законі України “Про комунальну власність”.
До похiдних належать такi підстави, при яких набуття права власностi даною особою засновується на правi попереднього власника. При переходi права власностi має мiсце правонаступництво, оскільки права на придбану в похiдний спосіб річ, по суті, такi, якими вони були у попереднього власника. Однак при цьому можна говорити про правонаступництво права власностi, але не про правонаступництво змiсту правомочностей власника. Наприклад, при вiдчуженнi продавцем-торговцем комп’ютера вiн для вiдчужувача є товаром, а для покупця — основними фондами. Тому i правомочностi у колишнього власника-продавця iншi, нiж у нового власника — покупця. Незважаючи на правонаступництво права власностi, похiдне набуття права власностi випливає з договорiв (купiвлі-продажу, мiни, дарування та т. ін.), одностороннiх угод (заповiт), закону (перехiд майна до спадкоємцiв), адмiнiстративних актiв (передача державних пiдприємств з державної в комунальну власнiсть) і т. iн.
Останнім часом окремо виділяють такі похідні способи набуття права власності, як приватизація, реорганізація юридичних осіб. Дійсно, приватизація є перетворенням державної власності на іншу власність. Способи такого перетворення визначаються законодавством про приватизацію. До них належать продаж цілісних майнових комплексів державних підприємств, установ чи організацій на аукціоні, за конкурсом, продаж пакетів акцій акціонерних товариств, створених у процесі приватизації. При цьому реалізація перших двох способів тягне за собою укладення договорів купівлі-продажу, а третього — випуск і продаж акцій.
При реорганізації юридичної особи до новоствореної юридичної особи переходить право власності на майно тієї особи, кому воно належало до реорганізації.
Як правило, похiдними способами набувається власнiсть у процесi цивільного обороту. Набути право власностi новий власник може лише вiд попереднього власника, тобто особи, яка має право власностi на вiдчужувану рiч. Невласники мають право вiдчужувати не свої речi лише як виняток (наприклад, при продажу заставлених речей, незатребуваних залiзничних вантажiв). До цього ж слiд вiднести i придбання речi добросовiсним володiльцем вiд особи, яка не має права вiдчужувати цю рiч за умовою її вибуття з володiння власника за своєю волею. Але у цих випадках право власностi у набувача виникає в первiсний спосіб. Звiдси висновок про умову необхiдностi наявностi права власностi у вiдчужувача є правомiрним.
Розглянута традицiйна класифiкацiя способiв набуття права власностi поступово втрачає своє значення. В юридичнiй лiтературi правомiрно зазначається, що законодавство не пов’язує по суті справи якихось юридичних наслiдкiв з подiбним подiлом засобiв набуття прав власностi1. Так, Законом “Про власнiсть” (ст. 27) встановлено, що господарське об’єднання є суб’єктом права власностi. Державнi пiдприємства, якi не є власниками, мають право створити нового власника на пiдставi договору. При цьому незрозумiло, до первiсного чи похiдного засобу належить подiбний випадок набуття права власностi. До речі, тим самим порушується традиційне правило: ніхто не може передати іншому більше прав, ніж має сам.
Великого значення в перiод проведення приватизацїї набувають новi засоби утворення недержавних форм власностi: оренда державного майна, купiвля державного майна на аукцiонi або за конкурсом, перетворення державних пiдприємств у вiдкриті акцiонернi товариства. Отже, має місце змiна форми власностi з державної на приватну власність фізичних або недержавних юридичних осіб.
З викладеного виходить, що залежно від того, чи належать способи набуття права власності до всіх власників, існує їх класифікація на загальні (загальноцивільні) та спеціальні. Результати господарського використання майна (продукція і доходи) і цивільно-правові угоди є загальними способами для всіх власників. Спеціальними ж способами виникає право державної та комунальної власності.
Право власностi припиняється з одночасним переходом права власностi до iншої особи при похiдному способi виникнення у неї права власностi. При первiсних способах виникнення права власностi це теж можливо (наприклад, при реквiзицїї, конфiскацїї). Можливе набуття права власностi i без його виникнення у iншої особи, наприклад, при споживаннi речi, її знищеннi внаслiдок стихiйного лиха та т. iн.
Як правило, припинення права власностi настає з волі власника (передача речей за договором, їх споживання). Однак можливе й припинення права власностi поза його волею (націоналізація, конфiскацiя, реквiзицiя). Пiдставою для такого припинення є законодавчий акт, адмiнiстративний акт або судове рiшення.
До припинення права власностi призводить вiдмова власника вiд своєi речi (викинув або не тримає її у належному станi). Але такi випадки трапляються дуже рiдко.
§ 7. Момент виникнення права власностi у набувача
майна за договором. Ризик випадкової
загибелі речі
Момент виникнення права власностi має важливе практичне значення, тому що саме з цього моменту вiдбувається правонаступництво, у нового власника виникають повноваження по володiнню, користуванню та розпорядженню своєю рiччю, вiн з цього моменту несе ризик випадкової загибелi речi (ст. 130 ЦК).
У ст. 128 ЦК визначений момент виникнення права власностi у набувача майна за договором, тобто у разі придбання речi похiдним способом. При первiсних способах набуття права власностi воно виникає з моменту оволодiння річчю, надання речi нової форми (виплавка вази з металу), тобто з моменту виникнення першої правомочностi власника — володiння як фактичного тiлесного володіння рiччю. Таким є і пiдхiд законодавця до придбання майна за договором, право власностi за яким виникає з моменту передачi речi, якщо iнше не передбачено законом або договором. Тобто норма ст. 128 ЦК є диспозитивною. Момент виникнення права власностi може бути iншим, якщо сторони про це домовилися у договорi (наприклад, з виплатою останнього внеску при розстрочцi платежу, складанням акта еспертизи при прийняттi товару, який одержано вiд транспортної організації, та iн.).
Під передачею речі розуміється її фактичне вручення набувачеві, тобто перехід у володіння набувача. При цьому можуть складатися досить різні ситуації залежно від домовленості сторін, знаходження речі, її виду. Так, якщо сторони в договорі обумовили як обов’язок набувача забрати річ із складу покупця, то саме з цього моменту в набувача виникне право власності. Якщо ж продавець зобов’язався відправити річ, уклавши транспортний договір, право власності переходить в момент здачі речі транспортній організації. Широкий спектр моментів виникнення права власності містять міжнародні правила Інкотермс, за умовами яких право власності у набувача може виникати і на складі продавця, і на складі покупця, і при пересіченні митного кордону і т. ін.
Важливим при вирішенні питань, чи мала місце передача, є розуміння наміру сторін. Так, у багатьох випадках недоцільно передавати складні речі чи речі, визначені родовими ознаками. Достатньо передати лише, наприклад, ключі від складу, сховища, камери, де вони зберігаються, і тим самим виразити намір передати ці речі у власність. При морських перевезеннях під передачею речі розуміється передача коносаменту, а при поставках великих партій товару — передача складських варантів, що є товарно-розпорядчими документами.
Навпаки, у разі, якщо річ уже фактично знаходиться у потенційного набувача, але за іншими правовими підставами (як у орендаря або наймача), нерозумно її вилучати з володіння цієї особи, щоб потім знову їй вручити. Тому вважається, що вручення мало місце, намір особи, у якої знаходилася річ, стати власником здійснено шляхом зміни підстави володіння цією річчю — з договірної на право власності.
Законодавство також мiстить випадки, при яких на момент виникнення права власностi робиться застереження. Так, Закон України “Про приватизацiю майна невеликих державних пiдприємств (малу приватизацiю)” встановив момент переходу права власностi на майно, продане в результатi приватизації, — нотарiальне посвiдчення договору купiвлi-продажу, хоч сам факт передачi, який повинен бути оформлений актом прийому-передачi, має мiсце пiзнiше, пiсля повної сплати за придбане майно.
Взагалi можна стверджувати, що у випадках, коли договiр про вiдчуження майна потребує нотарiального посвiдченння, право власностi виникає з цього моменту, незалежно вiд того, коли фактично до набувача перейде це майно (наприклад, при купівлi-продажу жилого будинку), хоча нiде в законодавствi прямої вказiвки на це не мiститься. Більш того, правовими позиціями щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ1 встановлюється, що відповідно до ч. 2 ст. 128 і ч. 2 ст. 243 ЦК за нотаріально посвідченим договором дарування квартири право власності на неї у обдарованого виникає з моменту передачі квартири в його володіння. До передачі обдарованому квартири прирівнюється передача йому дарувальником розпорядчого документа на це майно — нотаріально посвідченого договору дарування.
Пов’язаний з переходом права власностi ризик випадкової загибелi речi переходить до набувача на пiдставi диспозитивної норми, яка закрiплена в ст. 130 ЦК. За загальним правилом, ризик випадкової загибелi майна несе власник. Але законом або договором може бути передбачено й iнше. Крiм того, у ч. 2 ст. 130 ЦК робиться застереження, згідно з яким якщо вiдчужувач прострочив передачу речей або набувач прострочив прийняття їх, ризик випадкової загибелi або випадкового зіпсування несе сторона, що прострочила.
ПРАВО ПРИВАТНОЇ
ВЛАСНОСТI
§ 1. Суб’єкти права
приватної власності
Кожнiй людинi життєво необхiднi матерiальнi блага для задоволення своїх потреб в житлi, харчуваннi, одягу тa iн. Приналежнiсть цих та iнших благ людинi (привласнення) означає виникнення у неї права власностi на цi блага.
Вiдповiдно до ст. 11 Закону “Про власнiсть” суб’єктами права приватної власностi в Українi є громадяни України, iноземнi громадяни i особи без громадянства. Стосовно іноземних громадян і осiб без громадянства в Законi зроблено застереження, що вони користуються рiвними правами та несуть обов’язки нарiвнi з громадянами України вiдносно майна, що належить їм на територiї України, якщо законодавством не встановлене iнше. Так, відповідно до п. 3 ст. 11 Закону “Про власнiсть” зазначеним особам земельнi дiлянки у власнiсть не передаються.
Суб’єктом права приватної власностi згідно з чинним законодавством України про власнiсть виступає окрема фiзична особа або проста сукупнicть цих осіб (подружжя, родина). Підприємства та органiзацiї, створювані фізичними особами (насамперед приватні), не визнаються Законом “Про власність”, суб’єктами права приватної власності.
Фiзична особа може зареєструватись як пiдприємець без створення юридичної особи, як того вимагає законодавство про пiдприємницьку дiяльнiсть. Саме таким чином громадяни i можуть використовувати своє майно, що є основними фондами, для одержання прибутку. Але такий статус громадянина не впливає на правовий режим об’єктiв його права приватної власностi.
§ 2. Пiдстави виникнення права приватної власностi
Право приватної власності, як і право власності взагалі, виникає в передбачені законодавством України первісні та похідні способи, такі як одержання громадянином благ у порядку спадкування, за цивiльно-правовими договорами тощо. В зв’язку з поширенням у нашій державі процесів приватизації житла, майна державних підприємств, здійсненням громадянами підприємницької діяльності перелік підстав виникнення права приватної власності значно збагатився і ним, зокрема, охоплюються:
приватизацiя квартир, під якою згідно із Законом України вiд 19 червня 1992 р. “Про приватизацiю державного житлового фонду”1 розуміється відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) на користь громадян України. Суб’єктами права приватної власності, що виникає в такий спосіб, можуть бути не всі фізичні особи, а тільки громадяни України, що постiйно проживають в цих квартирах та використовують їх на умовах найму або стоять на облiку як такі, що потребують полiпшення житлових умов, станом на 22 червня 1992 р.;
набуття права власностi на квартиру в будинку житлового, житлово-будiвельного кооперативу, дачі або гаражу у відповідному кооперативі чи товаристві. Право приватної власності згідно із ч. 1 ст. 15 Закону “Про власнiсть” у такий спосіб може виникати не у всіх фізичних осіб, а тільки у членів житлових, житлово-будівельних, дачних, гаражних або iнших кооперативів чи товариств (наприклад, садівницьких) за умов повного внесення пайових внесків;
приватизацiя майна державних пiдприємств, пiд якою відповідно до ст. 1 Закону України “Про приватизацiю державного майна” розумiється вiдчуження майна, що знаходиться в державнiй власностi, на користь фiзичних i недержавних юридичних осiб;
відчуження майна, що є комунальною власністю, на користь фізичних осіб, що здійснюється за правилами, які встановлюються органами місцевого самоврядування;
приватизацiя земельних дiлянок як передача громадянам України в приватну власнiсть земельних дiлянок, наданих їм для ведення особистого господарства, будiвництва i обслуговування жилого будинку та господарських будiвель (присадибної дiлянки, садiвництва, дачного та гаражного будiвництва), в межах норм, встановлених Земельним кодексом України2. Приватизація земельних ділянок здійснюється на підставі Декрету Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 26 грудня 1992 р. № 15 “Про приватизацiю земельних дiлянок”3 та згідно з Порядком передачi земельних дiлянок в приватну власнiсть громадян України, затвердженим постановою Державного комiтету України з земельних ресурсів вiд l5 лютого 1993 р. і зареєстрованим Мiнiстерством юстицiї України 26 лютого 1993 р.1;
здійснення підприємницької діяльності. Тривалий час основним джерелом виникнення власностi у громадян була їх праця. Конституцiєю Украiни поряд з правом на працю (ст. 43) передбачене також право на пiдприємницьку дiяльнiсть (ст. 42). Здiйснення громадянами трудової та пiдприємницької дiяльностi є підставою одержання ними грошових коштiв у виглядi заробiтної плати, доходів та прибуткiв. Тим самим громадяни набувають джерело виникнення у них власностi. Залежно вiд того, в якiй формi громадяни здiйснюють пiдприємницьку дiяльнiсть, виникають рiзноманiтнi форми привласнення окремими особами матерiальних благ, одержаних вiд результатiв цiєї дiяльностi. Так, приватна власність виникає у громадянина шляхом здiйснення ним пiдприємницької дiяльності як із створенням юридичної особи, так і без створення (з наймом робочої сили чи без такої).
Формування приватної власностi виникає й при здiйсненнi громадянами своїх корпоративних прав — бути учасниками (засновниками, акцiонерами) в господарських товариствах, придбавати акцiї та iншi цiннi папери і одержувати доходи вiд них.
На підставі наведеного можна зробити висновок про те, що приватна власнiсть як економiчна категорiя становить собою iндивiдуальне привласнення матерiальних благ окремими людьми (громадянами) в різноманітні способи. Незважаючи на особливостi зазначених форм привласнення, законодавець визнав за можливе охопити їх єдиним поняттям приватної власностi (п. 4 ст. 2 Закону “Про власнiсть”) незалежно вiд пiдстав виникнення об’єктiв приватної власностi, хоча, безумовно, окремi форми iндивiдуального привласнення мають свою специфiку.
§ 3. Об’єкти права приватної власностi
Перелiк об’єктiв права приватної власностi наведений в ст. 13 Закону “ Про власнiсть” і, зокрема, охоплює:
жилi будинки, квартири, предмети особистого користування, дачi, садовi будинки, предмети домашнього вжитку, продуктивну i робочу худобу, земельнi дiлянки, насадження на земельнiй дiлянцi, засоби виробництва, виготовлену продукцiю, транспортнi засоби, грошовi кошти, акцiї, iншi цiннi папери або майно споживчого та виробничого призначення;
об’єкти iнтелектуальної власностi: твори науки, лiтератури, мистецтва, вiдкриття, винаходи, промисловi зразки i т. iн.
В цiй же статтi мiститься вказiвка на те, що склад, кiлькiсть i вартiсть майна, що може бути у власностi громадян, не обмежуються, крiм випадкiв, передбачених законом. Таким чином, перелік об’єктів права приватної власності не є вичерпним.
Відносно новими об’єктами права приватної власності є цінні папери, перелік яких міститься в Законі України “Про цінні папери та фондову біржу”. До них належать акції, облігації, казначейські зобов’язання, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери — приватизаційні майнові сертифікати, житлові чеки та земельні бони.
Останнім часом особливо істотного значення набули такі об’єкти права приватної власності, як акції, отримуючи котрі внаслідок участі в приватизації або на фондовому ринку громадянин стає їх власником. Право власності на акції надає йому корпоративних прав участі в управлінні акціонерним товариством — у загальних зборах, бути обраним у правління або наглядову раду; на одержання доходу по акціях у вигляді дивідендів, а також на одержання майна акціонерного товариства при його ліквідації. Тобто акціонер не має права приватної власності на майно акціонерного товариства. Об’єктом його права власності є акція як цінний папір. Здійснюючи права, надані йому акцією, громадянин тим самим їх використовує і задовольняє свої потреби. Розпорядження акціями відкритих і закритих акціонерних товариств є різним. Якщо акціонер відкритого акціонерного товариства може реалізувати свою акцію на фондовій біржі або шляхом укладення цивільно-правових угод купівлі-продажу, міни, дарування безпосередньо з набувачем, то акціонер закритого акціонерного товариства позбавлений права укладення угод про їх продажу через фондову біржу.
Згідно з п. 4 ст. 13 Закону “Про власнiсть” законодавством може бути встановлений спецiальний порядок набуття прав власностi громадянами на окремi види майна, а також види майна, що не може знаходитись у власностi громадян, з метою забезпечення суспільної безпеки та iнших суспільних iнтересiв. Це положення конкретизоване постановою Верховної Ради України вiд 17 червня 1992 р. “Про право власностi на окремi види майна”1, якою встановлено, по-перше, перелiк видiв майна, що не може знаходитись у власностi громадян, громадських об’єднань, мiжнародних органiзацiй i юридичних осiб iнших держав на територiї України. До такого майна належать бойова i спецiальна воєнна технiка, вибуховi речовини, зброя i т. iн. По-друге, запроваджується спецiальний порядок набуття права власностi громадянами на окремi види майна, такі як вогнепальна гладкоствольна зброя, що може бути придбана з дозволу органiв внутрiшнiх справ громадянами, які досягли вiку 21 року, а нарiзна зброя — громадянами, які досягли вiку 25 рокiв. Радіоактивні речовини придбаються за дозволом Міністерства екології та природних ресурсів України.
Новими об’єктами, що пiдпадають пiд дозвiльну систему, є газовi пiстолети, револьвери та патрони до них. Придбання їх можливе за наявностi дозволу органiв внутрiшнiх справ громадянами, що досягли 18 рокiв i мають довiдку медичного закладу. Ці вимоги передбачає Положення про порядок продажу, придбання, реестрацiї, облiку та застосування спецiальних засобiв самооборони, що зарядженi речовинами сльозоточивої та дратiвної дiї, затверджене постановою Кабiнету Мiнiстрiв Украiни вiд 7 вересня 1993 р. № 7061.
§ 4. Право власностi громадян на жилий будинок
Громадяни можуть мати на праві приватної власності жилі будинки. Правове регулювання права власності на жилий будинок здiйснюється на пiдставi ЦК, Закону “Про власнiсть”, iнших нормативних актів.
Пiд жилим будинком розумiється будiвля капiтального типу, призначена для постiйного проживання громадян. Жилий будинок нерозривно пов’язаний із землею та іншим нерухомим майном і тому право приватної власностi на жилий будинок включає додатковi будівлi як складники одного об’єкта. В п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. № 7 (із змінами, внесеними постановою Пленуму від 25 грудня 1992 р. № 13) “Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок” зазначається, що різні господарські будівлі (літні кухні, сараї тощо) є підсобними будівлями і складають з будинком одне ціле. Тому при відчуженні будинку вони переходять до нового власника разом з будинком, якщо при укладенні договору про відчуження не було обумовлено їх знесення або перенесення попереднім власником.
Пiдстави виникнення права приватної власностi на жилий будинок рiзноманiтнi. До них належать придбання за договорами купiвлi-продажу, мiни, дарування, а також за спадкуванням та будівництво.
Порядок забудівлі громадянами жилих будинкiв складається із здiйснення ними таких дiй:
звернення до органів мiсцевого самоврядування з заявою про видiлення земельної дiлянки;
прийняття та розгляд заяви i винесення рiшення вiдповiдним органом про видiлення земельної дiлянки пiд забудiвлю i затвердження проекту забудiвлi територiї. Рiшення про видiлення земельної дiлянки громадянину приймається у мiсячний строк. Переважне право на отримання присадибної дiлянки для iндивiдуального будiвництва, одержання кредитiв в установах банкiв, придбання будматерiалiв мають громадяни, що потребують полiпшення житлових умов i стоять на квартирному облiку для надання жилих примiщень в будинках державного житлового фонду;
визначення землеустрiйною службою меж земельної дiлянки в натурi. Забудовник разом з архiтектурно-плановим бюро виконує прив‘язку жилого будинку i господарських будiвель в натурi. Пiсля цього оформлюється акт передачi земельної дiлянки в приватну власнiсть, що посвiдчується нотарiально (ст. 6 ЗК);
здiйснення будiвництва за затвердженим проектом;
прийняття будинку до експлуатацii, що здiйснюється спеціальною державною комiсiєю. Комiсiєю складається акт, на пiдставi якого будiвля реєструється в бюро технiчної iнвентаризацiї.
Отже, право власностi на жилий будинок, побудований у встановленому порядку на відведеній громадянинові земельній ділянці і прийнятий в експлуатацію, виникає з моменту його реестрацiї у виконкомі місцевої ради.
Самовiльне будiвництво не породжує права приватної власностi на жилий будинок.
Самовiльним вважається будiвництво у випадках: відсутностi вiдповiдного дозволу про видiлення земельноi дiлянки; вiдсутностi належного проекту; iстотних відхилень вiд проекту; грубого порушення основних будiвельних норм i правил. Стосовно будинку з наведеними порушеннями неможливо здійснення цивiльно-правових угод.
Згiдно з ч. 2 ст. 105 ЦК такий будинок або його частина за позовом виконкому мiсцевої ради може бути безоплатно вилучений судом та зарахований до комунальної власностi або за рiшенням органу мiсцевого самоврядування пiдлягає знесенню громадянином, який самовiльно його побудував, або за його рахунок.
Такi дiї є крайньою мiрою і цього правила необхідно додержуватися, якщо існування будинку може тягнути порушення прав і законних інтересів інших осіб або буде створена загроза життю людей. До цього громадяниновi має надаватися строк для приведення будiвництва у вiдповiднiсть з законодавством у випадках неістотного відхилення вiд проекту чи основних будiвельних норм і правил для усунення таких недолiкiв. Разом з тим згідно з п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. № 7 не підлягають судовому розгляду вимоги про визнання права на самовільно збудовані жилі будинки (прибудови) і господарські та побутові будівлі (споруди) або про їх знесення.
Спори, що виникають з права власностi, вирішуються на пiдставi постанов Пленуму Верховного Суду України вiд 4 жовтня 1991 р. № 7, від 22 грудня 1995 р. № 20 (із змінами, внесеними постановою Пленуму від 25 травня 1998 р. № 15) “Про судову практику у справах за позовами про захист приватної власності”, а також правових позицій щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ, зокрема права власності1. Насамперед ці спори стосуються питань визнання права власності на будинок або його частину (частку); витребування цього майна з чужого незаконного володіння; усунення будь-яких порушень зазначеного права; виділу частки з будинку (поділу будинку), що є спільною власністю; надбудови або перебудови будинку і підсобних будівель; визначення порядку користування жилим будинком; права привілейованої купівлі частки в спільній частковій власності на будинок; компенсацій, пов’язаних із зниженням цінності будинку, що викликано діяльністю підприємств, організацій; права власника при вилученні земельної ділянки, на якій розташоване майно, що належить йому, та ін.
§ 5. Захист права власника жилого будинку при
вилученнi земельної дiлянки
Захист права власника жилого будинку можливий у разі вилучення у нього земельної ділянки, на якій розташоване майно, що йому належить. При цьому наслідком вилучення земельної ділянки є припинення права приватної власності на жилий будинок, інші будівлі, споруди або насадження не за волею власника. Тому законодавцем встановлюються додаткові гарантії додержання його прав. Відповідно до ст. 52 Закону “Про власність” і ст. 46 ЗК припинення права власності з зазначених причин можливе лише у випадках і порядку, встановлених законодавчими актами України. Так, ст. 171 ЖК регулюється припинення права власності громадян на жилий будинок у зв’язку з вилученням земельної ділянки для державних або суспільних потреб. Якщо раніше вольове рішення державних органів влади або органів місцевого самоврядування по вилученню земельної ділянки та зносу будівель не викликало сумнівів при існуванні лише державної власності на землю, то аналогічні дії щодо приватного власника є недопустимими, бо власнику не повинні диктуватися якісь умови, що обмежують або припиняють його право, в тому числі з боку державних органів. Тому ці питання повинні вирішуватися за загальною згодою державних чи інших органів, підприємств, установ, організацій, для потреб яких необхідна земельна ділянка, і самого власника.
У разі незгоди громадянина — власника квартири в будинку державного або громадського житлового фонду, в якому частина жилих приміщень передана у приватну власність, з рішенням, що тягне за собою припинення його права власності (про знесення будинку, переобладнання жилого будинку в нежилий), це рішення відповідно до ст. 52 Закону “Про власність” не може бути виконане до вирішення спору судом. При розгляді такого спору вирішуються й питання відшкодування власникові завданих збитків, якщо будуть встановлені законні підстави для прийняття оспорюваного рішення.
Вилучення земельних ділянок, наданих громадянам, може здійснюватись після виділення останнім за їх бажанням рівноцінної земельної ділянки, будівництва на новому місці органом місцевого самоврядування, державним органом або підприємством, установою, організацією, для яких відводиться земельна ділянка, жилих, виробничих та інших будівель замість тих, що вилучаються, і відшкодування інших збитків відповідно до законодавства.
Ці питання є дуже складними, бо крім законодавства про власність вони регулюються ще й ЖК, ст. ст. 171-174 якого передбачають, що власникам у таких випадках:
1) надаються за встановленими нормами квартири в домах державного або громадського житлового фонду і, крім того, сплачується вартість будинків, будівель та насаджень, що зносяться, або надається право використовувати матеріали від розібрання цих будинків та будівель на свій розсуд, або
2) за їх бажанням забезпечується можливість позачергового вступу до членів житлово-будівельних кооперативів та надання в них квартир, або
3) здійснюються перенесення і відновлення жилих будинків та будівель на новому місці при наявності можливості для цього, або
4) будуються на новому місці жилі будинки, будівлі та споруди з наступною передачею громадянам, позбавленим свого права власності, у приватну власність.
З огляду на компенсаційну функцію цивільного права слід наголосити на тому, що право вибору виду компенсації належить власникові. Останній вид компенсації найбільш повно відповідає Закону “Про власність” і враховує правове становище приватного власника. Однак позбавити власника права вибору на отримання квартири в домах державного, громадського житлового фондів, фонду житлово-будівельних кооперативів було б невірним, якщо на це є бажання самого власника.
Таким чином, надання житла та виплата вартості майна, яке зноситься, і є відшкодуванням збитків, що носить компенсаційний характер. Додержуючись цього ж принципу, слід застережити про те, що при побудові нового будинку власнику вартість того майна, яке зноситься, не сплачується. В противному разі він опинився б у більш вигідному становищі, ніж до вилучення у нього земельної ділянки, і одержав би безпідставне збагачення. В інших же трьох варіантах власник має право на грошові компенсації за позбавлення його права власності. Так, при наданні йому квартири в будинку державного або громадського житлового фонду він не стає її власником і тому виплата компенсацій є необхідною. При вступі його в члени житлово-будівельного кооперативу він має сплатити вартість паю, після чого вже стає власником квартири в будинку цього кооперативу. Тому вважається, що він не буде автоматично власником квартири і зобов’язання по сплаті за неї пайових внесків здійснює сам, в тому числі за рахунок тих коштів, що будуть ним одержані в порядку компенсації за знесене майно. При перенесенні будинку на нове місце власник фактично не позбавляється свого права власності, а лише може вимагати відшкодування шкоди, заподіяної йому таким перенесенням, в тому числі сплати вартості насаджень і будівель, які перенести неможливо.
Збитки власнику повинні бути відшкодовані спочатку, тобто до знесення будинку, і в розмірі, що відповідає вимогам власника і реальній вартості майна.
У разі недосягнення згоди між власником і місцевою радою (або підприємством, установою, організацією), для потреб якої вилучається земельна ділянка, спір з питань припинення права власності вирішується в судових органах. При цьому власник може не погоджуватися:
в принципі з припиненням свого права власності;
з розміром збитків, що підлягають відшкодуванню;
з примушенням обрання способу надання йому житла;
з запропонованим йому варіантом житлових умов та ін.
При розгляді цих спорів суди повинні вирішувати питання про необхідність та доцільність вилучення земельної ділянки, враховуючи доводи сторін, надати оцінку необхідності вилучення саме цієї земельної ділянки, тому, чим таке вилучення обумовлене.
ПРАВО ВЛАСНОСТI
ЮРИДИЧНИХ ОСІБ
§ 1. Загальні
положення
Майно може належати на праві власності не тільки фізичним, а й юридичним особам. Однією з ознак юридичної особи є майнова відокремленість, під якою розуміється належність майна, що відокремлене від майна будь-яких інших осіб — її засновників (учасників, акціонерів) тощо, саме цій особі. Таким відокремленим майном юридична особа володіє на певному праві, яким насамперед є право власності.
В Законі “Про власність” право власності юридичних осіб називається правом колективної власності (п. 4 ст. 2 розд. IV), але Конституцією України колективна власність не передбачається. В ст. 13 Конституції України лише наголошується про рівність усіх суб’єктів права власності перед законом. Тому, імовірно, слід виходити з того, що юридичні особи є суб’єктами права приватної, тобто не публічної (державної або комунальної) власності. Колективна ж власність є економічною, а не правовою категорією, яка базується на відносинах по приналежності (привласненні) певних благ певному колективу людей, що становить людський субстрат юридичної особи — власника.
Економічне розуміння колективної власності виходить із відносин привласнення єдиним колективом, а не кожним його членом у визначеній частці. Завдяки цьому створюється враження, що суб’єктом привласнення є певним чином організований колектив, який складається з працівників підприємства (у колективному підприємстві) або з осіб, що брали участь у створенні майна юридичної особи своїми вкладами (придбанням акцій), в результаті чого одержали права по управлінню юридичною особою та права на доходи від результатів її діяльності (у господарських товариствах, кооперативах тощо). Однак, незважаючи на те, що у зазначених юридичних осіб поряд з правовідносинами власності юридичної особи існують також майнові права її учасників (засновників, членів, акціонерів), суб’єктами привласнення виступають саме юридичні особи.
Враховуючи те, що колектив взагалі може мати ту чи іншу ступінь організації суб’єктів, що його складають, правовий аспект власності колективу може втілюватися або у спільну власність, або у власність юридичної особи. Саме тому право власності юридичних осіб на перший погляд схоже з правом спільної власності, але вони різняться насамперед тим, що при спільній власності має місце один об’єкт і декілька суб’єктів. Власність же юридичної особи притаманна одному суб’єкту — цій юридичній особі. Колектив, створюваний певними особами, набуває організаційної єдності і його власність майново відокремлюється від власності осіб, що входять до складу цього колективу. Отже, через наявність ознак юридичної особи її власність стає правовою категорією, яка має свого суб’єкта права — юридичну особу і свої об’єкти права — майно, що належить цій юридичній особі. Це майно фігурує в цивільному обороті як таке, що належить єдиному суб’єкту — юридичній особі, яка виступає у цивільних відносинах, в тому числі відносинах власності, від свого імені і несе відповідальність за своїми боргами цим майном.
Юридичні особи-власники за своїм правовим становищем, часом існування в цивільному обороті, порядком створення майна та правами щодо нього є різними. Серед них є такі, що існували та існують протягом тривалого часу, хоча їх сутність істотно змінилася. Це громадські організації, творчі спілки, інші об’єднання громадян, які хоч і функціонували в Україні в радянський період, але з 20-х і майже до 90-х років ХХ ст. мали напівдержавний характер, бо часто фінансувалися із державного бюджету, безоплатно отримували від держави майно, знаходилися у відносній залежності від державних органів. Ще більш поглибленою була взаємозалежність єдиної, що існувала тоді, партіі — КПРС і держави, що насамперед і стало підставою для набуття державою права власності на майно, яке належало Компартії України та КПРС, відповідно до Закону “Про обернення майна Компартії України та КПРС на державну власність”1.
Інакше склалася ситуація з кооперативами, діяльність яких в тій чи іншій сфері відбувалася протягом всього післяжовтневого (з 1917 р.) періоду. Широку мережу мала система споживчої кооперації, створювалися та діяли житлово-будівельні, гаражні, дачні кооперативи, садівницькі товариства, які задовільняли ті чи інші потреби населення. В той же час колгоспи в 90-х роках стали перетворюватися на сільськогосподарські кооперативи або колективні сільськогосподарські підприємства. Виробничих кооперативів до кінця 80-х років практично не було. Вони стали виникати після прийняття Закону СРСР “Про кооперацію в СРСР”1.
Таким чином, власність юридичних осіб є поняттям, яке сформувалось практично заново. Воно потребує вирішення значного кола питань щодо своєї сутності, об’єктів права власності, визначення співвідношення права власності юридичних осіб з правами їх учасників (членів, засновників, акціонерів), а також правової природи повноважень останніх.
Право власності різних юридичних осіб різниться за способами виникнення і подальшого формування їх об’єктів, співвідношенням з правами учасників (членів, засновників), порядком управління, яке здійснюють відповідні органи тієї чи іншої юридичної особи, використанням майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи-власника.
Виходячи з того, що юридичні особи бувають підприємницькими, тобто такими, що здійснюють підприємницьку діяльність, і непідприємницькими, які не мають мети одержання прибутку, джерела виникнення у них власності будуть різними. Як правило, істотним для первісного формування власності значного кола юридичних осіб є об’єднання майна їх учасників (засновників, членів), які внаслідок цього набувають відповідних майнових прав і контролюють здійснення юридичною особою своїх повноважень власника. В той же час ці учасники (члени, засновники) не мають ніяких речевих прав на майно, що належить юридичній особі, бо неможливо встановлювати правовий режим власності одночасно для декількох власників — юридичної особи та її учасників (членів, засновників).
Тільки юридична особа повинна визнаватися власником майна, оскільки її право обумовлено необхідністю встановлення права власності на виробничий капітал (капітал-функцію). Звідси юридична особа як підприємницька структура суміщує розсічене право власності на капитал-власність і капитал-функцію і закріплює за своїми учасниками (засновниками, акціонерами) право на абстрактний капітал2. Останні, формуючи вищий орган юридичної особи, вирішують принципові питання використання цього майна для здійснення юридичною особою тих чи інших видів підприємницької діяльності через визначення її напрямків у статуті юридичної особи, встановлюють порядок розподілу прибутку тощо. З прийняттям відповідного рішення зазначені особи набувають права вимагати виплати їм частини прибутку, одержаного юридичною особою, у вигляді процентів або дивідендів. Учасники (члени, засновники) мають право також вимагати від юридичної особи виплати їм їх вкладу (частки, паю) при виході із складу учасників, а також передачі їм у власність частки майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи, з розміром свого вкладу (частки, паю).
Разом з тим законодавцем ці питання врегульовані непослідовно. Так, в ст. 7 Закону України “Про колективне сільськогосподарське підприємство”1 і п. 6 ст. 9 Закону України “Про споживчу кооперацію”2 одночасно визначається право власності самого підприємства, в тому числі на внески його членів, і право спільної часткової власності його членів.
Насправді ж учасник (член, засновник, акціонер) не має права на частку майна юридичної особи як матеріальний об’єкт, який може у нього з’явитися тільки при ліквідації цієї юридичної особи. Він може лише вимагати від юридичної особи виплати йому вартості вкладу. Ще вужчими є майнові права акціонера, який не має і такого права вимоги (за певними винятками) до акціонерного товариства, яке не зобов’язане повертати йому вартість акцій. Акціонер може лише реалізувати свої акції на фондовому ринку або за цивільно-правовими угодами і одержати таким чином гроші в розмірі, що не завжди відповідає номінальній вартості акцій.
Учасники (акціонери, засновники, члени) не здійснюють повноваження власників майна цієї юридичної особи, проте через участь у її вищому органі управління реалізують щодо майна юридичної особи певні повноваження.
Звідси неминуче виникнення в учасників (засновників, акціонерів) так званих власницьких інтересів, що розуміються як комплекс правомочностей, якими вони наділяються при передачі свого майна створюваній ними юридичній особі або через придбання акцій, кошти від чого і формують власність цієї юридичної особи.
Така конструкція прав учасників (засновників, акціонерів) і юридичної особи привела до формування позиції про їх своєрідну правову природу, що відрізняється як від речевих, так і від зобов’язальних прав1. Ці права іменуються корпоративними правами2.
§ 2. Суб’єкти права власності юридичних осіб
Як суб’єкти права власності в ст. 20 Закону “Про власність” передбачаються такі юридичні особи: колективні підприємства, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об’єднання, кооперативи, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об’єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами.
Колективне підприємство, як визначається у ст. 2 Закону “Про підприємства в Україні”, засноване на власності трудового колективу підприємства. Суб’єктом права власності при цьому є колективне підприємство як юридична особа, а не його трудовий колектив або окремі його члени.
Незважаючи на те що колективні підприємства є єдиними власниками належного їм майна, у цьому майні визначаються вклади його працівників. Розмір вкладу працівника співвідноситься з його трудовою участю в діяльності і, як наслідок, проявляється у прирості майна колективного підприємства. Рівень або критерій цієї залежності визначається кожним колективним підприємством у своїх внутрішніх актах і може бути різним. Насамперед на нього впливають результати праці кожного члена колективного підприємства, спрямовані на поповнення кола і вартості об’єктів права власності підприємства. Як правило, при вирахуванні частки кожного члена береться до уваги так званий коефіцієнт трудової участі, тобто встановлюється залежність розміру частки від посади працівника, стажу його праці на цьому підприємстві тощо. При цьому враховується праця членів трудового колективу і на державному або орендному підприємстві до їх перетворення на колективне, якщо це мало місце.
Виходячи з того, що істотною вимогою, яка ставиться до складу членів колективного підприємства ст. 23 Закону “Про власність” і ст. 2 Закону “Про підприємства в Україні”, є їх праця, правильним було б дійти висновку про те, що працівнику, який припинив трудові відносини, а також спадкоємцям померлого сплачується вартість його вкладу. Більш того, про це прямо наголошується у п. 4 ст. 23 Закону “Про власність”. Однак така ситуація не завжди має місце, бо до складу членів колективних сільськогосподарських підприємств, перетворених у процесі приватизації майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств згідно із ст. 5 Закону України “Про особливості приватизації в агропромисловому комплексі”1, входять, крім працівників підприємства, що приватизується, також особи, які вийшли з цих підприємств на пенсію, звільнені у зв’язку зі скороченням штатів і не працюють з моменту звільнення на інших підприємствах, особи, які мають право відповідно до законодавства України повернутися на попереднє місце роботи на цьому підприємстві, та інваліди, звільнені за станом здоров’я у зв’язку з каліцтвом або професійним захворюванням. Крім того, таке право набувають на визначених у ст. 7 згаданого Закону умовах також члени сімей членів трудового колективу даного підприємства, які проживають разом з ними, та особи, зайняті у соціальній сфері на селі — вчителі, лікарі та ін. При цьому вказані особи не працюють на колективному підприємстві, але ж мають в його майні право на частку (вклад).
Відносно деяких юридичних осіб, зазначених Законом “Про власність” як суб’єкти приватної власності, слід відмітити деякі невідповідності з іншими законами. Так, згідно із Законом “Про господарські товариства” акціонерні товариства є різновидом господарських товариств і тому в Законі “Про власність” достатньо було б зазначити як суб’єкти права власності взагалі господарські товариства. У Законі “Про власність” спостерігається і термінологічна неточність, бо в ст. 3 Закону “Про підприємства в Україні” йдеться про об’єднання підприємств, а у ст. 27 Закону “Про власність” — про господарське об’єднання. Виходячи з перелічених у п. 1 ст. 27 Закону “Про власність” видів об’єднань і порівнюючи їх з названими у ст. 3 Закону “Про підприємства в Україні”, можна дійти висновку про те, що йдеться про одні і ті ж самі юридичні особи. До них належать асоціації, корпорації, консорціуми та концерни. Можуть створюватися також інші об’єднання за галузевим, територіальним та іншими принципами, наприклад, галузеві, міжгалузеві регіональні об’єднання, про які йдеться у ст. 27 Закону “Про власність”.
Про таке ж слід зазначити й щодо суб’єктів, загалом названих у ст. 28 Закону “Про власність” громадськими об’єднаннями, які Законом “Про об’єднання громадян” іменуються об’єднаннями громадян.
Право власності акціонерних та інших господарських товариств є неподільним. Акціонери є власниками акцій як об’єкта іншого права власності. Учасники господарських товариств набувають прав на вклад.
Після ліквідації господарського товариства його грошові кошти, включаючи виручку від розпродажу його майна, після розрахунків по оплаті праці осіб, які працюють на умовах найму, та виконання зобов’язань перед бюджетом, банками, власниками облігацій, випущених товариством та іншими кредиторами, розподіляються між учасниками товариства у порядку і на умовах, передбачених законом та установчими документами, у шестимісячний строк після опублікування інформації про його ліквідацію (ст. 21 Закону “Про господарські товариства”).
Всі кооперативи, існуючі в Україні, також є власниками. Члени ж кооперативів мають право на пай, яке надає їм можливість вимагати кооперативних виплат. Під цими виплатами, зокрема, ст. 23 Закону “Про сільськогосподарську кооперацію” розуміється частина доходу кооперативу, що розподіляється між членами кооперативу (об’єднання) відповідно до обсягів робіт, послуг, коштів, одержаних кооперативом у вигляді надбавок до цін під час реалізації продукції та внаслідок зниження цін у разі придбання товарів у постачальницьких кооперативах і з урахуванням трудової та іншої участі членів кооперативу в його діяльності. Нарахування і виплата часток доходу на паї здійснюються за підсумками фінансового року з доходу, що залишається у розпорядженні кооперативу з урахуванням необхідності формування фондів для його розвитку. Статутом кооперативу може бути передбачено різний відсоток часток доходу на паї для членів і асоційованих членів кооперативу.
Відповідно до рішення загальних зборів кооперативу виплата часток доходу на паї може здійснюватися грішми, товарами, цінними паперами, збільшенням паю тощо.
Член кооперативу у разі його виходу з кооперативу має право вимагати виплати вартості свого паю не тільки грішми, а й натурою або цінними паперами.
Звертає на себе увагу те, що підприємства, створювані споживчими товариствами, також проголошуються власниками свого майна, на відміну, наприклад, від підприємств, створюваних об’єднаннями громадян згідно із ст. 21 Закону “Про об’єднання громадян”.
Цією статтею передбачається, що право власності громадських організацій як засновників виникає на майно цих юридичних осіб, що придбане внаслідок господарської та іншої комерційної діяльності останніх, в тому числі грошові кошти. Однак залишається відкритим питання про правовий режим майна цих підприємств, одержаного з інших підстав, а не в результаті здійснення ними підприємницької діяльності, наприклад, внесеного самим засновником або набутого як благодійні внески тощо.
В п. 1 ст. 28 Закону “Про власність” йдеться не про майно підприємств, створюваних громадськими організаціями, а про самі ці підприємства як об’єкти права власності, що не відповідає чинному законодавству України, яким підприємства визначаються як суб’єкти, а не об’єкти права.
Проте зіставлення наведених норм дозволяє зробити висновок, що майно юридичних осіб, засновником яких виступає громадська організація, належить останній на праві власності.
На відміну від права власності кооперативів та колективних підприємств, кошти та інше майно об’єднань громадян, в тому числі тих, що ліквідуються, не можуть перерозподілятися між їх членами і використовуватися для виконання статутних завдань або на благодійні цілі, а у випадках, передбачених законодавчими актами, за рішенням суду спрямовуються в доход держави.
Схожий правовий режим має власність релігійних організацій, які згідно із ст. 29 Закону “Про власність” і ст. 18 Закону “Про свободу совісті та релігійні організації”1 є власниками культових споруд, предметів релігійної обрядності, благодійного, культурно-просвітницького і виробничого призначення, жилих будинків, транспорту, грошових коштів та іншого майна, необхідного для забезпечення їх діяльності.
Як і об’єднання громадян, релігійні організації мають право для виконання своїх статутних завдань засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), які мають право юридичної особи. Правовий режим майна цих юридичних осіб ні Законом “Про власність”, ні Законом “Про свободу совісті та релігійні організації” не визначається, але можна стверджувати, що він є таким, як і правовий режим підприємств, заснованих об’єднаннями громадян. У власності релігійних організацій може бути також майно, що знаходиться за межами України.
У разі ліквідації релігійних організацій майно останніх не підлягає розподілу між їх членами, а переходить у власність держави. У разі припинення діяльності релігійної організації у зв’язку з порушенням законодавства України майно, що перебуває в її власності, за винятком культового, може безоплатно переходити у власність держави. Культове майно передається іншим релігійним організаціям.
§ 3. Підстави виникнення права власності юридичних осіб
Підстави виникнення права власності юридичних осіб перелічені у ст. 21 Закону “Про власність”, але до їх розкриття слід ставитися, враховуючи законодавство про кооперацію, господарські товариства, підприємства, оренду, приватизацію та ін. Однозначно можна стверджувати, що ці підстави залежать від видів юридичних осіб. Право власності підприємницьких юридичних осіб, до яких належать господарські товариства, кооперативи, об’єднання підприємств (господарські об’єднання), колективні підприємства, виникає насамперед шляхом об’єднання майна засновників (учасників) через внесення ними вкладів (паїв), продажу акцій, а також від подальшого здійснення ними своєї діяльності — виготовлення продукції, надання послуг, виконання робіт тощо. Зовсім інші джерела виникнення права власності мають непідприємницькі організації (релігійні, громадські), що формуються з членських, благодійних внесків за рахунок діяльності підприємств, які ними створюються, та ін.
Однією з підстав виникнення права власності юридичних осіб згідно із ст. 21 Закону “Про власність” є добровільне об’єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об’єднань.
Порядок об’єднання майна різниться залежно від видів господарських товариств. У відкритих акціонерних товариствах про таке об’єднання майна можна говорити досить умовно, бо власність цих товариств створюється шляхом випуску цінних паперів (акцій), які придбаються шляхом укладення договорів з кожним акціонером, а не акціонерів між собою. В товариствах з обмеженою відповідальністю та інших видах господарських товариств, а також у закритих акціонерних товариствах відбувається об’єднання майна учасників (засновників).
Таке об’єднання майна для господарських товариств здійснюється на підставі установчого договору, що укладається їх засновниками (учасниками). В цих договорах передбачаються розміри вкладів засновників (учасників) до статутного фонду господарського товариства, їх форма, оцінка, порядок внесення та ін.
Внесення вкладів посвідчують:
1) акція — в акціонерному товаристві;
2) свідоцтво учасника товариства з обмеженою відповідальністю, яким повністю внесений вклад.
Як вклади відповідно до ст. 13 Закону “Про господарські товариства” можуть вноситися будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, в тому числі в іноземній валюті. З цього випливає, що вклади учасників (засновників) господарських товариств можуть бути двох видів. Перші — це речі, цінні папери та грошові кошти, а також деякі майнові права, наприклад, право на участь в іншому господарському товаристві, якщо це не суперечить установчим документам останнього і при цьому додержано вимог щодо внесення в них змін згідно зі ст. 7 Закону “Про господарські товариства”. Зазначені вклади передаються засновниками (учасниками) у власність товариства. Це приводить до того, що засновник (учасник) втрачає права власності на передане товариству як вклад майно і не може вимагати його повернення у разі свого виходу із господарського товариства. При виході засновнику (учаснику) виплачується лише вартість його вкладу в грошовому вигляді, а за згодою інших засновників (учасників) — у вигляді майна.
Вклади учасників господарського товариства можуть вноситись і без передачі права власності на певні речі з набуттям товариством лише права користування ними. Тоді ці речі залишаються у власності учасника (засновника), а його вклад становлять платежі за користування ними.
Деякі особливості існують при виникненні права власності у акціонерного товариства, яке при його створенні формується через придбання акцій необмеженим колом осіб шляхом передплати на них (для відкритого акціонерного товариства) або розподілу акцій серед засновників (для закритого акціонерного товариства). Акціонери сплачують вартість акцій грішми або майном і при цьому одержують у свою власність такий об’єкт їх права, як акція.
Передача державних підприємств в оренду як спосіб виникнення права власності притаманний лише орендарям державного і комунального майна, якими виступають господарські товариства, створені працівниками державного або комунального підприємства, цілісний майновий комплекс якого передається в оренду. При цьому ці орендарі не набувають права власності на орендоване майно, що залишається в державній або комунальній власності. До їх власності відповідно до ст. 23 Закону “Про оренду державного і комунального майна” потрапляють лише виготовлена продукція та доход (прибуток), одержаний від орендованого майна, а також придбане орендарем згідно із законодавством інше майно. Орендар може мати також право власності на майно, придбане за рахунок амортизаційних відрахувань, якщо це передбачено договором оренди.
Свою специфіку мають підстави виникнення права власності юридичних осіб, створених у результаті приватизації майна державних підприємств. Причому ці підстави не можуть обмежуватися лише тими, що зазначаються у ст. 21 Закону “Про власність”, тобто викупом колективами працівників державного майна і перетворенням державних підприємств у акціонерні та інші господарські товариства. Згідно із ст. 15 Закону “Про приватизацію державного майна”, ст. 3 Закону “Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” та Державною програмою на поточний рік приватизація державного майна здійснюється у різні способи, а саме: шляхом його продажу на аукціоні, за конкурсом, продажу акцій (часток, паїв), які належать державі у господарських товариствах, що пов’язується з перетворенням державного підприємства на акціонерне товариство.
Не є поширеним такий спосіб виникнення права власності юридичних осіб, як викуп державного майна, що є неконкурентним способом приватизації, який відповідно до п. 1 ст. 15 Закону “Про приватизацію державного майна” застосовується щодо об’єктів, не проданих на аукціоні або за конкурсом. Крім того, законодавством про приватизацію не передбачається належність права викупу тільки колективам працівників державного підприємства, майно якого приватизується. Таке право може мати і орендар, якщо це передбачено умовами договору оренди, що встановлено Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо орендних відносин”1.
Поширеними підставами виникнення права власності в юридичних осіб є укладення ними різних цивільно-правових угод, за якими вони одержують майно (наприклад, договори купівлі-продажу, поставки, міни, дарування, фінансового лізинґу тощо).
Такі підстави, як державні субсидії та пожертвування організацій і громадян, застосовуються для набуття права власності як підприємницькими, так і непідприємницькими юридичними особами. Однак в ст. 21 Закону “Про власність” окремо не визначаються способи набуття права власності, характерні лише для непідприємницьких організацій, такі, як вступні і членські внески, відрахування від прибутку підприємств, створених юридичними особами.
Пожертвування є однією з найбільш поширених форм виникнення права власності релігійних організацій, які згідно із ст. 18 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” мають право звертатися за добровільними фінансовими та іншими пожертвуваннями і одержувати їх.
Релігійним організаціям відповідно до ст. 17 Закону про них можуть (за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим — Ради міністрів Автономної Республіки Крим) безоплатно повертатися у власність культові будівлі і майно, які становлять державну власність, що були в свій час вилучені державою. Культова будівля та інше майно, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність, передаються релігійним організаціям і використовуються ними з додержанням установлених правил охорони і використання пам’яток історії та культури. Релігійні організації мають переважне право на передачу їм культових будівель із земельною ділянкою, необхідною для обслуговування цих будівель.
Обмеження в формуванні власності окремих видів юридичних осіб встановлюються лише законодавчо. Так, згідно із ст 22 Закону “Про об’єднання громадян” політичним партіям, їх установам та організаціям забороняється прямо або опосередковано одержувати кошти та інше майно від: іноземних держав та організацій, міжнародних організацій, іноземних громадян та осіб без громадянства; державних органів, державних підприємств, установ та організацій, крім випадків, передбачених законами України; підприємств, створених на основі змішаної форми власності, якщо участь держави або іноземного учасника в них перевищує 20 відсотків; нелегалізованих об’єднань громадян; анонімних пожертвувачів. Політичні партії не мають права одержувати доходи від акцій та інших цінних паперів, їм забороняється мати рахунки в іноземних банках та зберігати в них коштовності.
Крім того, політичні партії, створювані ними установи і організації не мають права засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, та займатися господарською та іншою комерційною діяльністю, за винятком продажу суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів із власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших суспільно-політичних заходів.
§ 4. Об’єкти права власності юридичних осіб
Юридичним особам на праві власності можуть належати різні об’єкти. Так, відповідно до ст. 24 Закону “Про власність”, ст. ст. 5 та 7 Закону СРСР “Про кооперацію в СРСР”, ст. 20 Закону України “Про сільськогосподарську кооперацію”, ст. 9 Закону України “Про споживчу кооперацію” кооператив є власником будівель, споруд, грошей, майнових внесків його членів, виготовленої ним продукції, доходів, одержаних від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу, а також іншого майна, придбаного на підставах, не заборонених законом.
Згідно із ст. 21 Закону “Про сільськогосподарську кооперацію” майно кооперативу поділяється на пайовий і неподільний фонди. Неподільний фонд утворюється за рахунок вступних внесків та майна кооперативу (за винятком землі). Пайові внески членів кооперативу до нього не включаються. Порядок формування і розміри неподільного фонду встановлюються статутом.
Статтею 9 Закону “Про споживчу кооперацію” встановлюється склад власності споживчої кооперації, до якого входять власність споживчих товариств, спілок, підпорядкованих їм підприємств і організацій та їх спільна власність.
Власність об’єднань громадян відповідно до ст. 28 Закону “Про власність” становлять кошти та інше майно, необхідне для здійснення ними статутної діяльності.
Законодавством встановлюються вимоги щодо майна окремих видів господарських товариств через визначення мінімального розміру їх статутних фондів, а саме: відповідно до ст. ст. 24, 52 та 65 Закону “Про господарські товариства” статутний фонд акціонерного товариства не повинен бути меншим за суму, еквівалентну 1250 мінімальним заробітним платам, а товариства з обмеженою і товариства з додатковою відповідальністю — 100 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення цих видів товариств.
У господарських товариствах на вимогу ст. 14 зазначеного Закону створюються резервний (страховий) фонд у розмірі, встановленому установчими документами, але не менше 25 відсотків статутного фонду, а також інші фонди, передбачені законодавством України або установчими документами товариства. Розмір щорічних відрахувань до резервного (страхового) фонду передбачається установчими документами, але не може бути меншим 5 відсотків суми чистого прибутку.
У ст. 27 Закону “Про власність” зазначається, що до складу об’єктів права власності господарського об’єднання не входить майно його членів. Навпаки, майно підприємств, створених такими об’єднаннями, належить на праві власності останнім.
Після припинення діяльності господарського об’єднання майно, що залишилося після проведення відповідних розрахунків, розподіляється між членами об’єднання.
§ 5. Здійснення юридичними особами права власності
Незважаючи на різницю в формуванні права на своє майно, всі зазначені юридичні особи є власниками і тому мають притаманні цьому праву повноваження по володінню, розпорядженню і користуванню своїм майном. Для третіх осіб, з якими юридична особа вступає в стосунки, вона виступає як єдиний власник.
У тих юридичних осіб, в яких вимагається підприємницька діяльність їх учасників (а це насамперед стосується повних та командитних товариств) або праця їх членів (у колективних підприємствах, кооперативах), ці учасники (члени) також мають відношення до об’єктів права власності цих юридичних осіб, але через додержання корпоративних принципів їх устрою. Це відрізняє право власності юридичних осіб і права їх учасників (членів) від прав співвласників, які спільно за взаємною згодою здійснюють повноваження власників.
Схожість із здійсненням права спільної власності надає можливість учасникам (членам, засновникам) юридичної особи вимагати виплати вартості вкладу (частки, паю). Цим особливо наближаються до відносин спільної власності відносини в кооперативах, в яких члени мають право вимагати виплати їм паю в натурі, в тому числі земельної ділянки.
Проте здійснення права власності юридичними особами істотно відрізняється від здійснення права власності співвласниками. Юридичні особи здійснюють своє право власності через закріплення відповідних повноважень за певними органами, компетенція яких визначається в установчих документах кожної юридичної особи. Учасники (засновники, члени) залишають за собою право контролю за діяльністю цих органів і самі складають вищий орган юридичної особи, вирішуючи основні питання щодо прав власності: визначення напрямків використання об’єктів права власності юридичної особи через здійснення тієї чи іншої підприємницької діяльності; порядку розподілу прибутку та покриття збитків; збільшення або зменшення статутного фонду в господарських товариствах; припинення права власності через ліквідацію юридичної особи (ст. ст. 41, 59, 68, 81 Закону “Про господарські товариства” та ін., п. 4 ст. 14 Закону “Про підприємства в Україні”).
Безпосередній контроль за використанням об’єктів права власності юридичної особи в господарських товариствах здійснюють спеціально створювані учасниками органи. Ними, наприклад, в акцонерному товаристві є наглядова рада і ревізійна комісія.
Повсякденну діяльність щодо повноважень власника від імені юридичної особи здійснює її виконавчий орган, яким у господарському товаристві може бути правління або дирекція, в колективному підприємстві і кооперативі — правління, в об’єднаннях підприємств — відповідний виконавчий орган, визначений в їх установчих документах.
У некомерційних юридичних осіб здійснення права власності також є істотним повноваженням, віднесеним до компетенції їх вищих органів. Так, ст. 23 Закону “Про об’єднання громадян” встановлює, що право власності об’єднань громадян реалізують їх вищі статутні органи управління (загальні збори, конференції, з’їзди тощо) в порядку, передбаченому законодавством України та статутними документами. Окремі функції щодо господарського управління майном може бути покладено вищими статутними органами управління на створювані ними органи, місцеві осередки або передано спілкам об’єднань громадян.
ПРАВО ДЕРЖАВНОЇ
ВЛАСНОСТI
§ 1. Поняття права
державної власності
Право власності може фіксувати приналежність майна не тільки окремим індивідам — фізичним і юридичним особам, але і державі, і громадам, і більш того — народу України взагалі. Тому виникають відповідно державна і комунальна форми власності.
Щодо власності народу України, то в ст. 3 Закону “Про власність” народ України визнаний хоч і суб’єктом права власності, але ж взагалі не є суб’єктом цивільного права. Виходячи з цього, слід визначити співвідношення понять “власність народу України” і “державна власнiсть”. Це є важливим, оскільки, по-перше, відповідно до ст. 10 Закону “Про власність” народ України як єдине джерело державної влади в республіці має право шляхом референдуму вирішувати питання щодо таких вагомих об’єктів права власності, як природні об’єкти. По-друге, як єдине джерело державної влади народ України здійснює свої повноваження власника через утворювані ним же органи державної влади.
Привласнення майна такою спільнотою, як народ України, має свої характерні риси, а саме:
воно здiйснюється в інтересах всього народу України, а не якоїсь його частини, що виступає у вигляді певних груп, спільнот, громад та ін.;
зміст збірного поняття “народ України” не визначено, але вiн є складним, бо до нього входять не тільки конкретнi особи — громадяни України, а й різноманітні соціальні групи, в тому числі трудові колективи та iншi об’єднання, що є самі по собі носіями прав приватної та колективної власності;
для нього характерний високий ступінь узагальнення.
Оскільки народ для участі в урегульованих нормами приватного права цивільно-правових відносинах повинен бути певним чином організований, тобто мати повноважних представників для здійснення своїх повноважень власника, постає питання про суміщення функцій державних органів, зокрема Верховної Ради, по здійсненню власницьких повноважень як народу України, так і держави.
Право державної власності з цієї точки зору — лише одна з правових форм реалізації економічних відносин. Тому власність народу України є економічною, а не юридичною категорією, а власність держави — юридичний аспект власності народу України. Державний же апарат в особі представницьких органів державної влади повинен сприяти привласненню матеріальних благ народом України. Звідси право державної власності в об’єктивному значенні становить собою сукупність правових норм, що закріплюють і охороняють приналежність матеріальних благ народу в особі обраного ним представницького органу державної влади, а також встановлюють порядок придбання, використання і відчуження державного майна.
В суб’єктивному значенні право державної власності, як і право приватної власності або власності юридичних осіб, припускає здійснення повноважень по володінню, користуванню і розпорядженню певним майном. При цьому слід мати на увазі, що ці правомочності представницькі органи державної влади здійснюють в інтересах всього народу України і відносно всього майна, що знаходиться в державній власності. Крiм цих повноважень ті ж державні органи володіють, користуються і розпоряджаються безпосередньо закрiпленим за ними майном. Цi повноваження вони здійснюють як носії іншого майнового права — права оперативного управління — і виражають при цьому інтереси не всього народу, а тільки державного органу.
Виходячи з того, що для державної власності характерним є закріплення більшої її частини за державними підприємствами, установами, організаціями, держава як суб’єкт права власності фактично не здійснює своє повноваження володiння таким майном у розумiннi його фізичного утримання, повністю передаючи це повноваження юридичним особам, яких воно надiлило своїм майном. У цих же державних юридичних осіб повноваження володіння засноване не на праві власності, а на іншому майновому праві — праві повного господарського вiдання (ст. 37 Закону “Про власність”) або оперативного управління (ст. 39 Закону “Про власність”).
Таким чином, повноваження держави трансформуються в контрольні функції, що притаманнi їй не як органу влади, а саме як власнику. Будь-який власник контролює наявність і належне використання свого майна, як, наприклад, власник приватного підприємства, орендодавець та iн. Для держави ці функції мають особливе значення, тому що в них проявляється опосередковане володіння нею своєю власністю.
Держава здійснює такі контрольні повноваження. По-перше, призначає на посаду керівників державних пiдприємств, установ i органiзацiй, яких контрактом уповноважує виконувати функції управлiння і контролю. По-друге, призначає своїх представників в органах недержавних юридичних осіб, у майні яких має право на частку (вклад, пай) або якщо їй належать пакети акцій в акціонерних товариствах. По-третє, державні органи управління проводять у випадках, передбачених законом, інвентаризацію і оцінку державного майна, закрiпленого за юридичними особами, наприклад, при приватизації і оренді. По-четверте, держава складає переліки підприємств, організацій і майна для передачі їх у комунальну власність та ін. Облiк і звітність, що ведуть державні юридичні особи, також дають відомості для здійснення контролю за ними, проте ці засоби контролю є адмiнiстративно-правовими. Здійснюючи повноваження щодо державної або комунальної власності, державні органи і органи місцевого самоврядування реалізують свої функції по управлінню, без яких виникнення цивільних правовідносин є неможливим.
Право користування державою майном, закрiпленим за юридичними особами, також не проявляється безпосередньо, бо держава в особі своїх органів не користується і не має права користуватися майном державних юридичних осіб, порушуючи їх майновi права на своє майно. Понад це, маючи право власності на доходи, одержані від використання розподіленого майна, держава не має права безпосередньо користуватися ними.
Відрахування у вигляді податків і прирівняних до них платежів у бюджет та різноманітні фонди не може розглядатися як здійснення правомочності користування державою частиною доходів, одержаних від використання державної власності. Ці платежі сплачують всі юридичні особи незалежно від форм власності, і порядок їх сплати регулюється нормами публічного права.
Право розпорядження також має для держави свою специфіку. Прийнявши рiшення про створення державного або казенного підприємства, затвердивши його статут і надiливши його майном, держава тим самим здійснює повноваження розпорядження своїм майном. У подальшому держава в особі свого уповноваженого органу — Фонду державного майна України — приймає рiшення про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств, а в особі іншого уповноваженого органу — міністерства чи відомства — може прийняти рiшення про припинення діяльності державного підприємства — його ліквідацію чи реорганізацію. Держава також дає дозвіл державним підприємствам на відчуження ними основних засобів, що є основними фондами і, зокрема, об’єктами нерухомостi згідно з відповідним Положенням1. Держава вирішує питання відчуження майна в індивідуальному порядку, але може встановити і загальні заборони в нормативних актах, що має місце, наприклад, в Законі “Про підприємства в Україні”, ст. 10 якого встановлено заборону на безоплатне відчуження державними підприємствами свого майна, а також правило про платне відчуження такого майна тільки на конкурсних засадах (через біржу, аукціони) з метою одержання максимально можливого доходу.
Право розпорядження держава використовує вкрай рідко, надiливши знов-таки державні підприємства безпосередніми повноваженнями по розпорядженню закрiпленим за ними майном. Останнi вирішують питання розпорядження державним майном самостійно, реалiзуючи готову продукцію, придбаючи за грошові кошти сировину, матеріали та iн.
Перелічені засоби розв’язання питань відчуження державної власності є цивiльно-правовими, бо не викликає сумнівів, що встановлення заборон щодо окремих способів відчуження майна державними підприємствами є здійсненням державою правомочностей власника.
Права і обов’язки щодо ставлення до нерозподiленного майна (коштів бюджетів та iн.) держава здійснює без урахування наведених особливостей, як і будь-який інший власник. Права і обов’язки держави як власника характеризуються певними особливостями, а також тим, що у власності держави, на відміну від інших власників, може знаходитися будь-яке майно, включаючи вилучене з обороту і обмежене в обороті. Держава має також тільки їй притаманнi способи набуття права власності, такі як надходження у вигляді податків, прирівняних до них платежів і мит та ін.
Розглядаючи права володіння, користування і розпорядження як повноваження суб’єктивного права власності, не слід забувати, що праву власності, як і будь-якому суб’єктивному праву, властивi правомочності носія суб’єктивного права: право на власні дії, право вимоги і право на захист.
Видається, що право на власні дії держава, як і будь-який інший власник, здійснює шляхом реалізації своїх повноважень володіння, користування і розпорядження з урахуванням наведених особливостей. Право вимоги з боку держави часто виражено в нормативних актах, якi нею ж i приймаються, і спрямоване не тільки до необмеженого кола осіб, якi протистоять iй як власнику, а й до певного кола юридичних осіб, за якими воно закріпило своє майно і які зобов’язані додержуватись вимог власника. Право на захист держава здійснює як звичайний власник без будь-яких переваг перед іншими власниками, що мали місце ранiше. В цьому виявився практично продекларований принцип про рівність всіх власників та їх рівний захист.
Проаналізованi правомочності держави як носія суб’єктивного права власності дозволяють стверджувати про особливості правового режиму державної власності.
§ 2. Суб’єкти права державної власності. Об’єкти права
державної власності
Суб’єктом права державної власності є держава в особі Верховної Ради України.
Оскільки держава є специфічним суб’єктом права власності, то реалізація нею повноважень власника полягає в наданні нею права вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ, що належать державі, а також в особливих засобах здійснення державою своїх правомочностей власника. Ці функції держави визначаються як управлінські.
Управлінські правовідносини, що виникають з приводу державної власності, складаються із: ставлення до майна як до свого у формі здійснення виключно контролю за ним; закріплення майна за різноманітними підприємствами, установами, організаціями; придбання і розподілу доходів (результатів від використання майна); управлінських зв’язків виконавчих органів державної влади — міністерств, відомств та iн.; управлінсько-господарської діяльності підприємств; внутрiшньовиробничої кооперації.
Отже, право державної власності реалізується не тільки в цивільних, а й в державно-правових, адміністративно-правових відносинах. Поняття державного управління і державного регулювання належать до юрисдикції публічного права. При цьому держава здійснює свої повноваження як орган влади. Треба розрізняти функції держави як суб’єкта публічного права, що здійснює владні повноваження, і суб’єкта цивільного права. Тому і поняття управління також необхідно розглядати з тих позицій, у якому вигляді здійснює держава ці повноваження. Так, повноваження щодо передачі об’єктів із державної в комунальну власність реалізовуватимуться в державно-правових відносинах, а підготовка цілісного майнового комплексу до приватизації — в адміністративно-правових відносинах.
Виходячи з наведеного, суб’єкт права державної власності здійснює свої правомочності власника суто номінально. Реально ж здійснюються управлінські функції власника-держави через уповноважених нею органів. Пункт 1 ст. 33 Закону “Про власність” передбачає, що управління державним майном від імені народу здійснюють відповідно Верховна Рада України, а також уповноважені нею державні органи. Пункт 2 цієї ж статті обумовлює обсяг повноважень щодо управління.
Нормативно-правовими актами України визначені коло державних органів, уповноважених управляти державним майном, та їх повноваження. Цими органами є:
Кабінет Міністрів України, на який покладено повноваження по управлінню майном, що знаходиться в державній власності (п. 5 ст. 116 Конституції України);
міністерства і відомства згідно з Декретом Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. “Про управління майном, що знаходиться в загальнодержавній власності”1, наділені такими повноваженнями стосовно підприємств, заснованих на загальнодержавній власності, що полягають у вирішенні питань створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, їх реорганізації і ліквідації та ін. Порядок створення підприємств установлений в Законі “Про підприємства в Україні”. При цьому державний орган, який прийняв рiшення про створення підприємства, виступає в ролі засновника;
Фонд державного майна України, що має свої регіональні відділення і представництва, здійснює повноваження управління при приватизації та передачі в оренду об’єктів права державної власності, а також деякі інші повноваження, зокрема по управлінню частками, паями в господарських товариствах, акціями акціонерних товариств, право на які має держава.
Цiєю структурою, таким чином, охоплюється управління всім державним майном. Постановою Верховної Ради України від 14 лютого 1992 р. “Про управління майном підприємств, установ, організацій, що знаходяться в загальнодержавній власності”2 забороняється передача функцій по управлінню майном державних підприємств, установ і організацій іншим органам державного управління, а також корпораціям, концернам, асоціаціям та іншим об’єднанням. Виняток зроблено для підприємств вугільної, електротехнічної промисловості та ін., об’єднанням яких відповідними декретами Кабінету Міністрів України надані функції органів управління1.
Передача об’єктів права державної власності із сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, Фонду державного майна, об’єднань, підприємств, яким делеговані функції по управлінню майном підприємств і організацій, заснованих на державній власності, Національної академії наук та інших до сфери управління інших органів, уповноважених управляти державним майном, здійснюється на підставі Положення про порядок передачі об’єктів прав державної власності2.
Отже, суб’єктом права державної власності є держава, а органами управління, що безпосередньо виконують функції власника, — певні державні органи.
Об’єкти права державної власності також мають свою специфіку. Першою їх особливістю є те, що майно, яке знаходиться в державній власності, за своїм правовим режимом складається з двох різновидiв. Одне з них закріплене за державними юридичними особами на особливих майнових правах. Таке “розподілене” державне майно складає базу для участі цих організацій як юридичних осіб у відповідних відносинах. Iнше майно залишається незакрiпленим за державними юридичними особами. Це земля, надра, інші природні ресурси (оскільки виключна власність на них є матеріальною основою суверенітету України), а також грошові кошти державного і місцевих бюджетів, золотий запас, алмазний і валютний фонди. Цим майном держава відповідає за своїми зобов’язаннями, а також за зобов’язаннями бюджетних організацій і установ у разі недостатності у них грошових коштів для погашення своєї заборгованості.
Другою особливістю об’єктів права державної власності є неможливість вважати безхазяйним майном такі об’єкти, як земля та інші природні ресурси, тому що законодавством України встановлена своєрідна презумпція державної власності на ці об’єкти, які є виключною власністю народу України.
Третю особливість зазначених об’єктiв становлять повноваження щодо них держави як власника, які вона здiйснює через управлiння своїм майном. Іншi повноваження власника по безпосередньому володінню, користуванню і розпорядженню здiйснює не власник, а уповноважена державою особа.
Майно, що закріплюється за державними органами як за бюджетними установами, знаходиться в їх оперативному управлінні і враховується на балансі управління справами Верховної Ради України або відповідної структури іншого уповноваженого органу.
До об’єктів права державної власності належить майно Збройних Сил, Залізничних, Прикордонних і Внутрішніх військ, Служби безпеки, органів внутрішніх справ України та інших закладів, фінансування яких здійснюється з Державного бюджету України. Порядок формування і використання зазначеного майна регулюється відповідними законами1.
До оборонних об’єктів належать всі підприємства, якi виготовляють систему і елементи озброєння, вибухові і отруйні речовини, розчеплюючi і радіоактивні матеріали, ракетні носії, космічні і літальні апарати, воєнне спорядження, підприємства і об’єкти, що забезпечують запуск, обслуговування і супровід космічних апаратів, здійснюючи науково-дослiдницькi і дослiдно-конструкторськi роботи в зазначених галузях незалежно від частки воєнних замовлень. До їх категорії включаються також об’єкти зв’язку і інженерної інфраструктури, призначені для використання в особливий період.
Як об’єкти зв’язку і інженерної інфраструктури виступає майно, що становить перелічені в ст. 34 Закону “Про власнiсть” системи, незалежно від того, якими підприємствами воно використовується. До їх складу належить майно підприємств добувної промисловості, паливно-енергетичного комплексу, підприємств і об’єктів електроенергетики, галузей залізничного, повітряного і трубопроводного транспорту, газифікації, річкового і морського флоту, зв’язку, телевізійних і радiоцентрiв, інформаційних і телеграфних агентств та ін.
До об’єктів права державної власності відносяться також державні резервні, страхові та інші фонди, такі як Пенсійний фонд України, Фонд зайнятості населення та ін.
Правовий режим майна вищих і середніх спеціальних закладів регулюється, зокрема, Законом України “Про освіту”1 і належить останнім на праві оперативного управління. До об’єктів права державної власності належить майно закладів охорони здоров’я, культури і спорту, санаторно-курортних закладів, готельного господарства, що знаходяться в управлінні центральних органів виконавчої влади України, об’єкти iсторико-культурної і природної спадщини і художні коштовності, майно закладів культури загальнореспубліканського значення, розташованих на території України. При цьому поняття культурних коштовностей закладів, підприємств і організацій культури та їх майнові права і обов’язки, а також права держави стосовно них регулюються Основами законодавства України про культуру2.
§ 3. Підстави виникнення права державної власності
Державна власність може виникати в будь-який з первісних чи похідних способів, але у держави є підстави для набуття нею права власності в такі способи, в які це право не може виникнути в інших власників — фізичних або юридичних осіб. До таких способів виникнення права державної власності належать стягнення податків та інших зборів, націоналізація, конфіскація та реквізиція, безхазяйне майно, безгосподарне утримання майна, що є пам’яткою історії та культури, скарб, знахідка, бездоглядна худоба, а також розширене відтворення на державних та казенних підприємствах.
На теперішній час одним з найпоширеніших способів виникнення права державної власності видається стягнення податків та інших зборів (наприклад, до Пенсійного фонду, державне мито тощо). Стягнення податків регулюються податковим законодавством України і не є цивільно-правовими відносинами. За допомогою цього способу поряд з іншими джерелами формується Державний бюджет України, регулюється господарська діяльність юридичних осіб, встановлюються відносини між державою та платниками податків.
Націоналізація як спосіб виникнення права державної власності була притаманна радянській державі починаючи з 1917 р. У той час націоналізація становила собою примусове вилучення майна в його власника у власність держави. Націоналізацію було здійснено безоплатно на підставі спеціальних законодавчих актів. Про такий же спосіб виникнення права державної власності можна говорити й щодо набуття державою права на майно Компартії України і КПРС згідно із Законом України “Про обернення майна Компартії України та КПРС на державну власність”. У нинішній час націоналізація практично не запроваджується, але пропонується прийняти нові законодавчі акти, які б регулювали націоналізацію як примусове, але оплатне вилучення у власників майна, що доцільно було б передати у державну власність. Тобто вважається за необхідне запровадити компенсаційну підставу націоналізації з виплатою власникам майна, що націоналізується, певних коштів.
Наступними способами виникнення права державної власності є конфіскація та реквізиція. Ці способи відрізняються від націоналізації (оплатної чи безоплатної), але збігаються між собою в примусовому характері їх застосування.
Конфіскацією згідно з п. 4 ст. 55 Закону “Про власність” визнається безоплатне вилучення у власника належного йому майна за рішенням (вироком) суду, арбітражного суду або іншого компетентного органу (посадової особи) у вигляді санкції за вчинення правопорушення. Тобто конфіскація в іншому розумінні може розглядатися як різновид майнової відповідальності особи. Саме це і відрізняє конфіскацію від безоплатної націоналізації як способу виникнення права державної власності не як санкції, що застосовується до правопорушника, а на підставі закону.
Реквізиція відповідно до п. 3 ст. 55 Закону “Про власність” застосовується за наявності таких умов:
коли мають місце надзвичайні обставини, а саме: стихійні лиха, аварії, епідемії, епізоотії;
за рішенням органів державної влади;
законодавством повинні бути врегульовані порядок та умови реквізиції;
власнику майна, що реквізується, виплачується його вартість в обсязі, передбаченому п. 4 ст. 48 зазначеного Закону, тобто в повному обсязі у відповідності з реальною вартістю майна на момент припинення права власності, в тому числі неодержані доходи.
З цього випливає, що реквізиція відрізняється від оплатної націоналізації своїми підставами та порядком застосування.
Можливим є також набуття права державної власності на безхазяйне майно, що передбачається ст. 137 ЦК, згідно з якою безхазяйним визнається майно, яке не має власника або власник якого невідомий. Цією статтею, а також п. 12 ст. 10 Закону України “Про державну податкову службу в Україні”1, Інструкцією про порядок обліку, оцінки і реалізації конфіскованого, безхазяйного майна, майна, що за правом спадкоємства перейшло у власність держави, та скарбів, затвердженою наказом Головної державної податкової адміністрації України від 8 червня 1993 р. № 202, Інструкцією Міністерства фінансів України від 17 грудня 1987 р. № 112 “Про порядок виявлення та обліку безхазяйного майна” встановлюється порядок набуття державою права власності на безхазяйне майно. Відповідно до цього порядку роботу, пов’язану з виявленням, обліком, оцінкою та реалізацією безхазяйного майна, проводять державні податкові адміністрації в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об’єднані державні податкові інспекції. Їм надане право оцінювати це майно та передавати його торговельній чи іншій організації для наступної реалізації з зарахуванням коштів, вилучених від реалізації безхазяйного майна, в доход Державного бюджету. Рішення про визнання майна безхазяйним виноситься органом місцевого самоврядування, на території якого воно було виявлене, не раніше, ніж через рік після взяття його на облік відповідною податковою адміністрацією.
Проблема застосування цього способу виникнення права державної власності в наш час полягає в тому, що згідно з Конституцією України комунальна власність не є різновидом державної власності, а становить собою окрему форму власності, і тому виконком місцевої ради як орган, що має повноваження щодо комунальної власності, не може приймати рішення про зарахування безхазяйного майна у власність держави, тобто до іншого власника, що передбачається ст. 137 ЦК. З огляду на це було б за доцільне врегулювати зарахування безхазяйного майна до комунальної власності, тобто встановити, що це спосіб виникнення права не державної, а комунальної власності.
Статтею 136 ЦК передбачений і такий спосіб виникнення права державної власності, як безгосподарне ставлення громадянина до належного йому майна, що є пам’яткою історії та культури. На відміну від безхазяйного майна, власник майна, що безгосподарно ставиться до нього, відомий, але він неналежним чином здійснює свої повноваження. Враховуючи, що йдеться про майно, яке є пам’яткою історії та культури, державі не байдуже, як поводиться власник зі своїм майном. Втручаючись у повноваження власника, держава ставить за мету зберегти зазначене майно, не допускати в подальшому його псування та руйнування. Майно, що є пам’яткою історії та культури, до якого власник ставиться безгосподарно, може бути передане у державну власність лише після попередження власника про припинення безгосподарного поводження з цим майном. Набуття державного права власності на цій підставі можливе лише за рішенням суду за позовом державних органів охорони пам’яток історії та культури. В цьому правилі можливі винятки щодо недодержання вимоги про попередження власника, який безгосподарно утримує майно, якщо це викликано невідкладною необхідністю забезпечення схоронності майна.
Особа, яка має у власності майно, що є пам’яткою історії та культури, може бути винною в нездійсненні ремонту, реставрації майна (пасивно) або псуванні, знищенні його (активно). Але в діях (чи бездіяльності) власника вини може і не бути, коли він не має коштів на забезпечення схоронності майна, що потребує спеціального режиму утримання. В таких випадках майно може бути викуплено державою. При відсутності згоди власника на викуп такого майна суд може вилучити його. При цьому в тому чи іншому випадку власникові відшкодовується вартість вилученого майна в розмірі, встановленому за згодою сторін (власника та держави в особі її органів охорони пам’яток історії та культури). За умов, якщо згоди не досягнуто, вартість майна визначається судом на підставі результатів відповідних експертиз.
У державну
власність переходять й зариті в землі або приховані іншим способом валютні та
інші цінності (дорогоцінне каміння, перли, золоті і срібні монети, дорогоцінні
метали в злитках, виробах, ломі, державна та іноземна валюта), власник яких
невідомий або в силу закону втратив на них право, що іменуються скарбом.
Особа, яка виявила скарб, не набуває права власності на нього, хоч би його було знайдено на земельній ділянці, що їй належить на праві власності. Така особа згідно з ст. 140 ЦК повинна здати скарб державному фінансовому органу з подачею письмової заяви, в якій зазначаються обставини виявлення скарбу і рішення добровільно передати його державі. Здача скарбу оформляється протоколом, що складається за участю працівника органу міліції. Скарб може також бути зданий і до місцевого органу міліції, який бере скарб під охорону. Скарб потребує оцінки, яку здійснюють відповідні фахівці-експерти місцевих органів культури і торгівлі, а в необхідних випадках — і регіональні інспекції державного пробірного нагляду. При неможливості зробити експертизу та оцінити вартість скарбу це здійснює Міністерство культури і мистецтв України або відповідний державний науковий заклад. Предмети скарбу можуть передаватись до музею, бібліотек, державних архівів, наукових чи інших установ.
Особам, що виявили і добровільно здали фінансовому органові скарб, видається винагорода в розмірі 25% вартості зданих цінностей, крім випадків, коли розкопки або розшуки відповідних цінностей входять в коло службових обов’язків осіб, що здали виявлені цінності. Вартість цінностей зараховується до бюджету. Особі, що виявила скарб, винагорода видається районним (міським) фінансовим органом, якого було попередньо повідомлено державною податковою адміністрацією.
Певні дії передбачені ст. 138 ЦК у разі, якщо особа знайшла загублену річ (знахідку). Особа, яка знайшла таку річ, зобов’язана повідомити про це того, хто її загубив, і повернути йому знайдену річ, або заявити про знахідку і здати річ або до міліції, або до виконкому місцевої ради, або до керівництва відповідної юридичної особи, якщо річ було знайдено за місцем розташування чи діяльності юридичної особи. Законодавчо встановлений двотижневий строк, після закінчення якого орган управління юридичної особи зобов’язаний передати знахідку до міліції або виконкому місцевої ради. Останні повинні зберігати знайдену річ протягом шести місяців, після чого вона безоплатно передається у власність держави за умов, якщо в цей строк власника не виявлено. Чинним законодавством України не встановлюється право особи, що знайшла загублену річ, на винагороду. Їй лише надається право вимагати відшкодування витрат, пов’язаних із зберіганням і здачею речей від власника, якщо він знайдеться, або від держави, якій ці речі передаються у власність.
Статтею 139 ЦК передбачаються порядок, підстави та умови виникнення у держави права власності на бездоглядну худобу. Згідно із зазначеною статтею особа, якою було затримано бездоглядну або приблудну худобу, повинна негайно повідомити про це власника худоби і повернути йому худобу. Якщо це зробити неможливо з причини того, що власник худоби невідомий, відповідна особа повинна повідомити міліцію або виконавчий комітет місцевої ради про затримання бездоглядної худоби в триденний строк. До виявлення власника худоби вона передається найближчому сільськогосподарському підприємству. Можна передати її і колективному сільськогосподарському підприємству, і селянському (фермерському) господарству. Зазначеним юридичним особам законом заборонено відмовлятися від прийняття худоби. Якщо протягом шести місяців власника робочої або великої рогатої худоби (і її молодняка) не виявлено (а дрібної худоби — протягом двох місяців) з дня передачі такої худоби переліченим юридичним особам, вона залишається в державній власності. Якщо ж худобу було передано недержавним юридичним особам, останні набувають право власності на неї. У разі, якщо в зазначені строки знайшовся власник худоби, утримувач може звернутися до нього з вимогою про відшкодування йому витрат по утриманню худоби з зарахуванням вигод, одержаних від користування нею.
Способом виникнення права державної власності є й розширене відтворення. Закріплене за державними та казенними підприємствами майно в процесі його використання приводить до виготовлення продукції, товарів, що також є державною власністю за правилом ст. 133 ЦК. Реалізація такої продукції, товарів сприяє одержанню зазначеними підприємствами доходу, за рахунок якого придбаються нові об’єкти права державної власності — основні та оборотні фонди. Цей процес нескінченний до тих пір, поки діє підприємство, і є істотною та вагомішою підставою поповнення державної власності.
ПРАВО КОМУНАЛЬНОЇ
ВЛАСНОСТI
§ 1. Поняття права
комунальної власності.
Суб’єкти права комунальної власності
Конституцією України поряд з державною і приватною власністю закріплюється комунальна власність. Тому передбачена ст. 31 Закону України “Про власність” дворівневість права державної власності (її поділ на загальнодержавну (республіканську) і комунальну власність) була анульована, і комунальна власність вже не є різновидом державної.
Змінилися і суб’єкти права комунальної власності. Так, якщо згідно з п. 2 ст. 32 Закону “Про власність” суб’єктами були адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад, то за Конституцією України цими суб’єктами визнаються відповідні громади сіл, селищ, міст і районів у містах.
Оскільки районні і обласні ради виступають як органи місцевого самоврядування, що представляють загальні інтереси відповідних територіальних громад, то Конституція України не передбачає створення комунальної власності на рівні районів і областей. Територіальні громади сіл, селищ, міст і районів у містах можуть об’єднувати об’єкти своїх прав власності з виникненням у них спільної власності і передачею цих об’єктів до управління районних і обласних рад. При цьому територіальні громади не втрачають свого права власності і не виникає власність районів або областей. Змінюються лише правовий режим комунальної власності і орган, який уповноважений нею управляти. Ним замість відповідної ради (сільської, селищної, міської або районної у місті) стає обласна або районна рада залежно від того, які територіальні громади об’єднують своє майно. Якщо об’єднується майно сіл і селищ, управління ним здійснює районна рада, а при об’єднанні, наприклад, майна міських громад воно передається до управління обласної ради.
Легальне поняття територіальної громади міститься у ст. 1 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”1, згідно з якою територіальна громада становить собою мешканців, об’єднаних постійним проживанням в межах села, селища, міста, які є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання мешканців декількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.
Власність у розумінні привласнення майна такою спільнотою, як мешканці певної території, має свої характерні риси, зокрема:
додержання інтересів усього населення цієї території, а не її частки, що виступають як певні групи, спільноти тощо;
збірне поняття “громада” недостатньо визначене, але зрозуміло, що воно є складним, оскільки до нього входять не тільки конкретні особи — громадяни України, а й різні соціальні групи, трудові колективи та інші утворення;
привласненню майна територіальними громадами притаманний досить високий ступінь узагальнення. В цьому проявляється значна схожість комунальної і державної власності.
Статус територіальних громад на нинішній час глибоко не досліджений і не одержав належної правової регламентації. Питання про наявність у територіальної громади статусу юридичної особи є суперечним і його невизначеність викликана головним чином відсутністю прямої вказівки на це в Конституції та інших законодавчих актах України, а також тим, що в Україні немає класифікації юридичних осіб на юридичні особи публічного та приватного права, корпорації та установи, як це прийнято в інших країнах.
Згідно із ст. 16 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, юридичними особами є органи місцевого самоврядування. Причому під останніми ст. 140 Конституції України розуміє виключно сільські, селищні, місцеві ради та їх виконавчі органи. Що ж до територіальних громад, то ст. 16 та інші статті Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” не містять роз’яснень про позицію законодавця з цього питання.
Отже, з наведених положень випливають два можливих варіанти правового статусу територіальних громад:
1) територіальна громада вважається юридичною особою;
2) територіальна громада — це утворення, що має лише деякі ознаки юридичної особи, але не є такою.
Якщо розглядати територіальну громаду як юридичну особу, то слід наголосити на специфіці ознак останньої.
Найбільше специфічних рис територіальної громади як юридичної особи припадає на ознаку організаційної єдності. Законодавством України встановлюється, що територіальні громади здійснюють місцеве самоврядування як безпосередньо, так і через свої органи, якими згідно із ст. 2 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” є сільські, селищні, місцеві ради та їх виконавчі органи, а також районні і обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст. Ці органи, з одного боку, виступають як органи територіальної громади, а з іншого — вони є самостійними юридичними особами. Тому, якщо припустити, що територіальна громада має статус юридичної особи, буде нетиповим, щоб її орган також був юридичною особою. Кожен з цих органів, здійснюючи покладені на нього функції, діє як самостійний суб’єкт права.
В той же час органи місцевого самоврядування за своєю правовою природою є похідними від територіальної громади і виступають лише інструментами опосередкованої форми здійснення територіальною громадою права на самоврядування. Кожен з них має точно окреслене коло повноважень (компетенцію), які між собою не перетинаються.
Буде справедливим твердження, що органи місцевого самоврядування створюються з метою здійснення інтересів територіальних громад через надання їм відповідних повноважень. Вся їх діяльність спрямована на досягнення однієї мети — вирішення завдань місцевого значення, що випливає із змісту ст. 2 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні”. Отже, повноваження по здійсненню місцевого самоврядування покладені і на органи місцевого самоврядування.
У вітчизняному праві такі відносини не є унікальними. Подібна схема складається при здійсненні управління державним майном. Так, фактично функції вищого органу управління державним підприємством, яке є юридичною особою, покладені на відповідні центральні органи державної виконавчої влади, якими сьогодні є міністерства і відомства, що також мають статус юридичних осіб.
Виходячи з наведеного, можна дійти висновку про те, що наявність у органів місцевого самоврядування статусу юридичної особи свідчить не про відсутність такого статусу в територіальної громади, а про специфіку, обумовлену особливим правовим становищем останньої.
Таким чином, ознака організаційної єдності у територіальної громади присутня, хоча і має деякі особливості.
Що ж до майнової відокремленості територіальних громад, то Конституція і закони України “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про власність” містять положення, згідно з якими за територіальними громадами закріплюється на праві власності майно, тобто територіальні громади виступають суб’єктами права власності. Згідно із ч. 1. ст. 142 Конституції України матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є майно, що перебуває у власності територіальних громад.
Стаття 1 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” визначає поняття комунальної власності як право територіальної громади володіти, доцільно, економічно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.
Територіальні громади і створювані ними органи мають право здійснювати щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону. Вони можуть передавати об’єкти комунальної власності в тимчасове або постійне користування, здавати їх в оренду, продавати згідно із законами про приватизацію, а також перерозподіляти на конкурсній основі між власними підприємствами.
Територіальним громадам надані широкі права по управлінню комунальним майном. Відповідно до ст. ст. 142, 143 Конституції України територіальні громади:
управляють майном, що є в комунальній власності;
затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання;
затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання;
утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю,
на договірних засадах об’єднують об’єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств і т. ін.
Територіальна громада має у власності певні об’єкти, що, як правило, закріплюються за комунальними підприємствами, установами, організаціями на інших майнових правах — повного господарського відання або оперативного управління.
Згідно із ст. 16 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за свою діяльність у відповідності з законом. За ст. 77 цього Закону шкода, заподіяна юридичним і фізичним особам в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності органів місцевого самоврядування, відшкодовується за рахунок коштів місцевого бюджету.
На підставі наведених норм перш за все можна дійти висновку про те, що цивільно-правовій відповідальності підлягають органи місцевого самоврядування, але не територіальна громада. Однак це є не зовсім доцільним, оскільки цивільно-правова (майнова) відповідальність по зобов’язаннях органів місцевого самоврядування і комунальних підприємств, установ, організацій в будь-якому разі з необхідністю викликає несприятливі наслідки для комунальної власності та її суб’єкта — територіальної громади.
Тому можна стверджувати, що територіальна громада несе самостійну майнову відповідальність по зобов’язаннях, прийнятих на себе як безпосередньо, так і в особі органу місцевого самоврядування, всім майном, що належить їй на праві комунальної власності і закріплене за відповідними органами місцевого самоврядування, комунальними підприємствами, установами, організаціями.
Право територіальних громад виступати в цивільному обороті від свого імені закріплене законодавчо. Згідно із ст. 71 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” територіальні громади, органи і посадові особи місцевого самоврядування самостійно реалізують надані їм повноваження. Відповідно до ст. 2 цього ж Закону територіальні громади можуть здійснювати свої повноваження безпосередньо. Із ст. 7 згаданого Закону випливає, що безпосередньою формою здійснення місцевого самоврядування є місцевий референдум, предметом якого може бути будь-яке питання, віднесене Конституцією і законодавством України до відання місцевого самоврядування.
Таким чином, територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах є суб’єктами права власності і повинні бути визнані суб’єктами права і юридичними особами.
Територіальні громади можуть мати статути, на підставі яких слід визначати їх правовий статус. Про це йдеться у ст. 19 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, якою місцевим радам з метою обліку історичних, національно-культурних, соціально-економічних та інших особливостей здійснення місцевого самоврядування надається можливість приймати статут територіальної громади села, селища, міста.
§ 2. Об’єкти права комунальної власності.
Способи
виникнення права комунальної власності
Коло об’єктів комунальної власності в загальних рисах викладено в ст. 35 Закону “Про власність”, згідно з якою такими об’єктами є майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і створюваних ними органів, кошти місцевих бюджетів, житловий фонд, об’єкти житлово-комунального господарства, майно установ народної освіти, охорони здоров’я, культури, торгівлі, побутового обслуговування, а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.
5 листопада
затверджений перелік державного майна України, що передане до комунальної власності;
встановлено, що державне майно України, крім майна, що належить до комунальної власності, є державною власністю;
поставлено в обов’язок міністерствам і відомствам України, органам, уповноваженим управляти державним майном, здійснити до 1 січня 1992 р. передачу державного майна, що знаходиться в їх віданні, до комунальної власності відповідно до затвердженого переліку.
Способи виникнення комунальної власності передбачені також Законом України від 3 березня 1998 р. “Про передачу об’єктів права державної і комунальної власності”2, яким визначаються основні положення передачі об’єктів права державної власності до комунальної власності територіальних громад сіл, селищ, міст або до їх спільної власності.
Об’єктами передачі згідно з цим Законом є:
цілісні майнові комплекси підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів (далі — підприємства);
нерухоме майно (будівлі, споруди, в тому числі об’єкти незавершеного будівництва, приміщення);
інше окреме індивідуально визначене майно підприємств;
акції (частки, паї), які належать державі або суб’єктам права комунальної власності в майні господарських товариств.
Передача об’єктів із державної в комунальну власність здійснюється за рішенням:
Кабінету Міністрів України — відносно підприємств, нерухомого майна, акцій (часток, паїв), які належать державі в майні господарських товариств;
органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядних організацій за згодою Міністерства фінансів України і Фонду державного майна України — відносно індивідуально визначеного майна підприємств (крім нерухомого).
Передача об’єктів із державної в комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюється за наявності згоди відповідних сільських, селищних, місцевих рад, якщо інше не передбачене законом, а до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст — за наявності згоди районних і обласних рад, якщо інше не передбачене законодавством.
Після формування комунальної власності наведеним способом у подальшому її об’єкти відповідно до ст. 16 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” поповнюються за рахунок:
прибуткового податку з громадян України, іноземних громадян і осіб без громадянства, що мешкають на території місцевої ради;
податку з володільців транспортних засобів;
податку з прибутку підприємств;
державного мита, плати за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, одержання ліцензій;
надходжень від здачі в оренду майна, що є комунальною власністю відповідних територіальних громад;
земельного податку;
плати за природні ресурси;
місцевих податків, зборів і т. ін.
Крім того, способами виникнення права комунальної власності є:
виробнича діяльність комунальних підприємств. Матеріальні цінності з моменту їх створення на цих підприємствах знаходяться в комунальній власності;
укладення різних цивільно-правових угод, що забезпечує перехід у комунальну власність матеріальних благ від інших власників. Укладення договорів між комунальними підприємствами фактично є способом перерозподілу матеріальних благ.
Необхідно також законодавчо передбачити способи виникнення комунальної власності, частина котрих має бути запозичена із способів формування державної власності, якими є: безгосподарне майно, знахідка, безгосподарне утримання майна, що є пам’яткою історії та культури місцевого значення, бездоглядна худоба.
Зазначене майно, що належить до комунальної власності, відповідно до ст. 142 Конституції України є матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування. Це обумовлено перш за все тим, що ефективне функціонування системи місцевого самоврядування значною мірою залежить не стільки від обсягу повноважень, якими наділені територіальні громади і створювані ними органи, скільки від наявності в їх володінні і розпорядженні матеріальних, фінансових та інших ресурсів, необхідних для виконання покладених на них завдань.
Об’єкти спільної власності територіальних громад виникають шляхом об’єднання на договірних засадах об’єктів комунальної власності територіальних громад сіл, селищ і міст, а також коштів бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств.
Структура комунальної власності з розвитком ринкових відносин, підприємництва і приватизації може змінюватися.
ПРАВО СПІЛЬНОЇ
ВЛАСНОСТI
§ 1. Поняття права
спільної власності. Види
і суб’єкти права спільної власності
Спільна власність має місце у випадках, коли з тих чи iнших пiдстав у декiлькох осiб виникає право власностi на одне i те ж саме майно. Тодi це право має правовий режим спільної власностi і характеризується множинністю суб’єктів (учасників) та єдністю об’єкта. Тобто право спільної власності не є окремою формою власностi, а лише становить собою специфічний спосiб та режим iснування вiдомих форм власностi.
В об’єктивному розумінні право спільної власності є сукупністю правових норм, що регламентують приналежність одного і того ж майна декільком особам. В суб’єктивному розумінні право спільної власності надає двом чи більше особам разом за взаємною згодою на свій розсуд володіти, користуватися та розпоряджатися одним і тим самим майном, яке є єдиним об’єктом їх спільного права.
Відносини спільної власності можуть виникати за участю різноманітних суб’єктів права власності: фізичних осіб, юридичних осіб, держави, громад. Так, відповідно до п. 3 ст. 3 Закону “Про власність” допускається об’єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб і держави, та створення на цій основі змішаних форм власності, в тому числі власності спільних підприємств за участю юридичних осіб та громадян інших держав1. При цьому нiяких заборон щодо суб’єктiв спільної власностi законодавство не мiстить. Це пов’язане в першу чергу з рiвнiстю всiх власників, закріпленою в Конституцiї України та Законi “Про власнiсть”. Законодавець передбачає лише тих суб’єктiв, якi можуть створити спільну сумісну власнiсть, а саме: подружжя, члени сiм’i, члени селянського (фермерського) господарства. Суб’єкти права спільної власностi називаються учасниками або спiввласниками.
Розрізняють спільну власність з визначенням часток (часткова власність) та без такого визначення (сумісна власність). Рiзниця мiж ними полягає в тому, що в частковiй власностi спiввласники мають визначенi частки. Важливим є те, що цi частки iснують у правi на майно (правi спільної власностi), а не в самому майнi. Мiж тим конструкцii реальної та iдеальної часток не вiдповiдають сутності вiдносин спільної власностi. Так, якщо говорити про реальну частку, то це допускає конкретизацiю окремого майна за кожним з спiввласникiв, що порушує всю конструкцiю та смисл права спільної власностi, тому що призводить до вiдокремлення конкретного майна i закрiплення його за конкретним суб’єктом. Це є не чим iншим, як припиненням права спільної власностi шляхом видiлу, розподiлу з виникненням у кожного суб’єкта конкретного об’єкта права. Таким чином, припиняється як багатосуб’єктнiсть права, так i єднiсть його об’єкта, i ми маємо справу вже із звичайним правом власностi без правового режиму спільної власностi. Щодо конструкцiї iдеальноi частки, то вона становить собою симбіоз права спільної власностi та режиму частки (паю) у власностi юридичних осіб, тому що зводиться лише до вартостi частки в правi i призводить майже до зобов’язальних правовiдносин зі специфiкою корпоративних вiдносин. Зрозумiло, що останнi притаманнi юридичним особам, якi є суб’єктами пiдприємницької дiяльностi, що робить неможливим їх перенесення у сферу суто речевих вiдносин.
Істотність права спільної власності полягає в тому, що її правовий режим передбачає єдність правомочностей її учасників по володiнню, користуванню та розпорядженню спiльним майном i вирішення спільно всіх питань щодо здiйснення цих правомочностей стосовно об’єкта права. Однак що ж до розпорядження своєю часткою в правi спільної власності, то кожен з участникiв має право здiйснювати його самостiйно, без згоди iнших, а лише з додержанням вимоги закону про право переважної купiвлі вiдчужуваної частки iншими спiввласниками. Законодавче врегулювання вiдносин спiввласникiв мiж собою та з третiми особами спрямоване на врахування прав та iнтересiв носiїв як речевих, так i зобов’язальних правовiдносин.
Учасники виступають як єдиний власник. Це, з одного боку, тягне за собою регулювання правовiдносин мiж спiввласниками, а з іншого — правовiдносин з третiми особами, що вступають у відносини з спiввласниками як єдиним суб’єктом зобов’язальних вiдносин. Причому першi правовiдносини впливають на другi. Наприклад, при недодержанні права спiввласника на переважну купiвлю вiдчужуваної iншим спiввласником частки в правi спільної власностi на жилий будинок перший згідно зі ст. 114 ЦК має право звернутися до суду з позовом про примусове переведення на нього прав набувача майна.
Здійснення разом повноважень усіма співвласниками може призвести до випадків, коли хтось з них не дає згоди на розпорядження всiєю рiччю одним із учасникiв, якщо вiн заперечує таке розпорядження. На відміну від правовідносин, що складаються між учасниками господарських товариств, учасник спільної власності не може бути примушений до надання такої згоди, бо нiхто не має права примусити власника позбавитися свого права, крiм випадкiв, передбачених законодавством. Якщо інші спiввласники вважають, що така поведiнка їх співвласника шкодить їм, вони мають право вимагати видiлу своїх часток з припиненням iснування права спільної власностi цiлком або в частинi участi в нiй учасника, з яким не вдалося досягти згоди.
§ 2. Право спільної часткової власності
Визначення правового режиму часткової власності походить з поняття частки в праві. При цьому, по-перше, слiд мати на увазi, що частки в правi спільної власностi мають бути визначеними. По-друге, визнання розмiру цих часток може бути постiйно змiнюваним. По-третє, для запобiгання виникненню спорів з цих питань спiввласники в угодi мiж собою повиннi передбачити не тiльки розмiр своїх часток, а й пiдстави для iх наступних змiн та перерахування.
Якщо цi питання учасниками не вирiшенi, а частки не видiлені залежно вiд тiєї чи iншої пiдстави, такi частки визнаються рiвними1.
Щодо питання про правову природу частки існують три основні точки зору:
1) це арифметично відображена частка в суб’єктивному праві на спільне майно (1/3; 1/2; 1/4);
2) це частка в коштовності (вартості) спільного майна;
3) це кількісний показник обсягу правомочностей кожного власника відносно спільного об’єкта2.
Пануючою є перша точка зору про частку в праві власності на річ. Однак залежно вiд розмiру своїх часток усi учасники спільної часткової власності:
мають право на доходи від спільного майна;
відповідають перед третіми особами по зобов’язаннях, пов’язаних з використанням спільного майна;
повинні брати участь у сплаті всякого роду податків та платежів, а також у витратах по утриманню та збереженню спільного майна.
У цьому спостерігається схожiсть прав учасникiв спільної власностi з корпоративними правами учасникiв господарських товариств. Специфiка спільної часткової власностi на вiдмiну вiд власностi господарських товариств, яка також передбачає подiл її на вклади (паї, акцiї), полягає в тому, що, незважаючи на нерiвнiсть часток учасникiв, останнi мають рiвнi права по володiнню, користуванню та розпорядженню загальним майном. У той же час учасник, наприклад, товариства з обмеженою вiдповiдальнiстю або акцiонер мають права залежно вiд розмiру своєї частки у майнi товариства (кiлькостi належних їм акцiй). Крім того, вирiшення всіх питань спiввласниками повинно бути одностайним, а в господарських товариствах можливо бiльшiстю голосiв. За умов, якщо хтось з учасникiв господарського товариства залишився в меншостi, вiн повинен пiдкоритися волi бiльшостi. При недосягненнi згоди в питаннi здiйснення правомочностей спiввласникiв, кожен з учасників часткової власностi може звернутися до суду. При цьому суд виходить із розмiрностi частки в праві.
Суб’єктами права спільної часткової власності можуть бути будь-які особи (фізичні або юридичні), а також держава. Спільна власність за участю громадян може бути як частковою, так і сумісною, а спільна власність за участю суб’єктів державної власності та юридичних осіб — тільки частковою.
Об’єктами права спільної власностi виступає таке ж саме майно, що є об’єктом права власностi. Це може бути не тiльки iндiвiдуально визначена рiч, а й сукупнiсть речей, навiть така сукупнiсть, що пов’язана з нерозривним закiнченим циклом виробництва — цiлiсним майновим комплексом, що зустрiчається при придбаннi державного майна в такі способи приватизацiї, як за конкурсом, на аукцiонi, шляхом викупу. Сукупнiсть речей як об’єкт права спільної власностi виникає також шляхом здiйснення сумiсної дiяльностi, пайової участi в будiвництвi та iн.
Важливим для розуміння об’єкта права спільної часткової власності є те, що він є єдиним, незважаючи на те, що вiн може уявляти з себе сукупнiсть речей або таку складну рiч, як жилий будинок. Тому i права спiввласникiв поширюються на цей об’єкт цiлком, а не на його окрему частку, що дорiвнює його частці в цiй власностi.
Пiдстави виникнення права спільної часткової власностi досить рiзноманiтнi. До них, зокрема, належать:
спадкування майна декiлькома спадкоємцями;
спiльне придбання майна за договорами купiвлi-продажу, дарування, мiни при приватизацiї державного майна;
спiльне придбання у власнiсть майна в первiсний спосіб (наприклад, шляхом його створення у виробництвi, побудови жилого будинку, в процесi переробки, що пов’язано з поєднанням та змішуванням речей, за договором про сумiсну дiяльнiсть та iн.)
Розмiр часток учасників залежить вiд рiзних пiдстав i може бути змiнений в процесi нагромадження спільної власностi рiзними шляхами:
Істотна змiна вартостi первiсного вкладу за рахунок майнових, грошових та трудових вкладiв iнших учасникiв при незмiнностi такого вкладу;
переуступка частки в правi кимось із спiввласникiв на користь іншого співвласника;
прийняття до свого складу iнших осiб зі своїми вкладами, при якому частки у спільному майнi вже будуть перерозподiленi, та iн.
Свої правомочності по володiнню, користуванню та розпорядженню майном спiввласники здiйснюють за взаємною згодою. Що ж до розпорядження, то це стосується здiйснення права розпорядження всiєю рiччю i не поширюється на право спiввласника розпоряджатися своєю часткою в спільнiй власностi, що вирiшується ним самостiйно без впливу спiввласникiв. Однак з урахуванням їх прав та iнтересiв законодавчо встановлений механiзм такого розпорядження, яким передбачається право переважного придбання частки іншими співвласниками при її продажу в праві спільної власності одним з її учасників сторонній особі. Це право забезпечується:
обов’язком продавця повiдомити в письмовій формі інших учасників про намір відчуження своєї частки з зазначенням всіх істотних умов майбутньої угоди;
правом тих власникiв, що залишаються, придбати частку на тих же умовах (ст. 114 ЦК).
Продавець може продати свою частку третій особі у разі відмови інших співвласників від купівлі чи нездiйснення ними цього права стосовно будинків протягом одного місяця, а стосовно іншого майна — протягом 10 днів з моменту одержання повідомлення про намір відчуження майна співвласниками.
У разі порушення права переважної купівлі інший учасник спільної власності має право звернутися з позовом до суду про переведення на нього права покупця. Таким чином, законодавець встановив специфiчний наслiдок недодержання законодавства — не реституцiю, а переведення права. Це не порушує прав власника: вiн висловлює свiй намiр провести вiдчуження своєї частки, здiйснює дiї щодо такого вiдчуження, визначає цiну, i законодавець не вбачає істотного значення для відчужувача речі, хто за цю річь буде розраховуватися з власником. У намірі співвласника на відчуження ним належної йому майнової частки законодавчих перешкод не існує. Інша річ, що в праві на придбання цієї частки перевага надається іншим співвласникам спільного майна. І це зрозуміло, адже останнім не байдуже, хто стане спiввласником. Для них також має значення можливість збiльшити власну частку в праві на майно.
На вимогу одного з учасників часткової власності у порядку, визначеному ст. 115 ЦК, може здійснюватися виділ його частки. У разі, якщо спiввласникiв двоє, має місце розподіл майна в натурi. Способи видiлу та розподiлу встановлюються за угодою сторін. Якщо не досягнуто згоди, то за позовом будь-якого учасника майно поділяється в судовому порядку. При неможливості такого поділу без нерозмiрної шкоди господарському призначенню цього майна відповідному співвласнику присуджується грошова компенсація.
Виділ частки здійснюється в натурі, а для інших співвласників зберігається правовий режим спільної власності. Якщо ж усі учасники вимагають вирішення подібного питання, то йдеться про розподіл, з яким припиняються відносини часткової власності.
§ 3. Право спільної сумісної власності
На відміну від права часткової власності, в якій мають місце визначені частки, в сумiснiй власностi такi частки не визначенi, а фiксуються лише при припиненнi iснування спільної власностi — подiлi майна та iн. З цього випливає, що так чи iнакше цi частки будуть встановленi, питання тiльки в тому, в який час і в якому розмiрi.
Законодавець встановлює випадки виникнення спільної сумiсної власностi, обумовлюючи при цьому, що в iнших випадках формується спільна часткова власнiсть. Тому джерела формування та способи виникнення часткової власностi є більш широкими, нiж сумiсної. Так, спільна сумiсна власнiсть виникає у:
1) подружжя на майно, нажите під час шлюбу (ст. 16 Закону “Про власність”, ст. 22 КпШС);
2) членiв сiм’ї на майно, набуте в результаті спільної праці (ст. 17 Закону “Про власність”);
3) осіб, якi ведуть селянське (фермерське) господарство (ст. 18 Закону “Про власність”, ст. 16 Закону “Про селянське (фермерське) господарство”).
Однак у всіх випадках закон дозволяє визначати інший режим права спільної власності. Так, у подружжя можливе виникнення спільної не сумiсної, а часткової власностi на пiдставi шлюбного контракту, укладення якого передбачено ст. 271 КпШС. Тому всi норми Закону “Про власнiсть” щодо сумiсної власностi носять диспозитивний характер. За письмовою угодою між членами сім’ї чи членами селянського (фермерського) господарства відносно майна, набутого внаслідок спільної дiяльностi, може бути встановлено спільну часткову власність.
Як і спільна, сумісна власнiсть передбачає взаємну згоду при здiйсненнi повноважень власника по володiнню, користуванню та розпорядженню спiльним майном. Особливе значення при цьому надається праву розпорядження. Здiйснення цього повноваження кимось одним із суб’єктів тягне за собою припинення права власностi для всiх суб’єктiв спільної власностi. Виходячи з того, що зазначені спiввласники становлять не тiльки майнову єднiсть, а й особисту, яка базується на виключно довiрчих вiдносинах, угоди по розпорядженню спiльним майном може здійснювати кожний з учасникiв. Причому згода iнших учасникiв припускається (за винятком угод, якi потребують нотарiального посвiдчення). Якщо хтось з учасникiв, зловживаючи довiрою iнших, розпорядився майном на свiй розсуд без урахування їх думки, спiввласники можуть зазнати збитків, але не завжди. В той же час вони завжди піддаються своєрiдному ризику. Такі угоди по відчуженню спільного майна одним із співвласників можуть бути в судовому порядку визнані недiйсними за умов доведення явно вираженої незгоди спiввласникiв на це вiджучення. Наприклад, одне з подружжя продало машину в той час, коли друге мало намiр (хоча ще нездiйснений) на подiл майна. Цього можна запобiгти, коли спiввласники в угодi мiж собою (або в шлюбному контрактi) передбачають надiлення повноваженнями по укладенню угод одного з них або встановлюють механiзм досягнення згоди всiма учасниками на вiдчуження спільного майна.
Як вже зазначалося, сумiсна власнiсть є власнiстю безчастковою i тiльки у разi її припинення встановлюються частки участникiв. При цьому цi частки вважаються рiвними незалежно вiд того, хто з учасникiв, що i скiльки вклав у створення спільного майна. Дiйсно, іноді важко i майже неможливо вирахувати вартість праці, наприклад, дружини, яка займається домашньою роботою, або бабусi, що допомагає в селянському господарстві тим, що доглядає за онуками. Адже цi особи безпосередньо продуктивною працею не займаються, їх дiяльнiсть явно вираженого доходу може і не приносити.
Норма про рiвнiсть часток учасникiв при видiлi із сумiсної власностi носить диспозитивний характер. Iнше може бути передбачене угодою мiж ними та у рiшеннi суду при розглядi спорiв щодо подiлу майна.
Кожен рiзновид спільної cумiсної власностi має свої, притаманнi йому особливостi. Стосовно майнових прав подружжя, закрiплених в ст. 22 КпШС, зазначимо про рівність їх прав по володінню, користуванню та розпорядженню майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності. При цьому, по-перше, до уваги береться лише належним чином зареєстрований шлюб. Фактичнi шлюбнi вiдносини не породжують виникнення сумiсної власностi, так само як i такий шлюб, який згодом визнано недiйсним (ст. ст. 45, 15-17 КпШС). Власнiсть, яка виникла у таких осiб пiд час перебування у фактичних шлюбних стосунках, є частковою (ст. 49 КпШС). По-друге, майно вважається нажитим подружжям i в тому разi, якщо воно є грошовими доходами вiд пiдприємницької дiяльностi одного з подружжя (відсотки на вклади, дивiденди за акцiями) чи заробiтної плати, в той час коли друге подружжя, наприклад, було зайняте вихованням дiтей. Це стосується і придбаних на цi грошi речей. Серед останніх роздiльною власністю подружжя є:
а) майно, що належало кожному з них до одруження;
б) майно, одержане під час шлюбу в дар або у порядку успадкування;
в) речі індивідуального користування, за винятком цінностей та предметів розкошу.
Разом з тим роздiльна власнiсть кожного з подружжя може бути перетворена на їх сумiсну власнiсть (наприклад, коли майно, що було приватною власнiстю одного з подружжя, згодом було істотно змiнено за особистi кошти другого подружжя або за рахунок спiльних доходiв). Найчастiше це зустрiчається при будiвництвi, переплануваннi, капiтальному ремонтi жилого будинку або квартири, що спочатку належали одному з подружжя.
Як i в iнших випадках, при розпорядженні спiльним майном при здійсненні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою іншого. Для здійснення угод по відчуженню спільного майна подружжя, що вимагає обов’язкового нотаріального посвідчення, згода іншого подружжя повинна бути висловлена в письмовій формі (ст. 23 КпШС). Недодержання цiєї вимоги законодавства може бути пiдставою для визнання судом угоди, вчиненою одним з подружжя, недiйсною за ст. 48 ЦК.
Підставами припинення спільної сумісної власності подружжя є:
1) розiрвання шлюбу;
2) смерть одного із подружжя;
3) визнання шлюбу недiйсним;
4) поділ спільного майна подружжя, який може бути здійснено й під час перебування їх у шлюбі.
У разі поділу майна, що є сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. Суд має право відступити від рівності часток, виходячи з інтересів неповнолітніх дітей або інтересів одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд також може визнати майно, нажите кожним з подружжя пiд час їх роздiльного проживання при фактичному розірванні шлюбу, власністю кожного з них. Це є справедливим, бо якщо подружжя тривалий час разом не проживають, то i майно вони наживали не сумісно, i тому на таке майно не може поширюватися режим спiльної власностi.
Те з подружжя, яке ставить питання про подiл майна, може вимагати також видiлу частки (вкладу, паю) в спільнiй власностi, учасником якої виступало друге подружжя (наприклад, власності, що виникла з договору про сумісну дiяльнicть). Це можливо також при витребуваннi видiлу частки вкладу з майна господарського товариства. Цьому не може бути перепон, бо Законом “Про господарськi товариства” допускається здiйснення видiлу вкладу, наприклад, на вимогу нащадкiв померлого учасника, i тому схожу ситуацiю з подiлом майна подружжя слiд вирiшувати аналогiчно.
Виходячи з того, що власнiсть членiв селянського (фермерського) господарства визнається спільною сумiсною, їй притаманнi всi риси останньої. Проте вона має i свої особливостi, викликанi тим, що селянське (фермерське) господарство за Законом “Про селянське (фермерське) господарство” визнається юридичною особою, яка повинна мати вiдокремлене майно. Як юридична особа селянське (фермерське) господарство створене для досягнення мети одержання прибутку шляхом здiйснення дiяльностi у сiльському господарствi, в цивiльному обороті виступає вiд свого iменi, укладаючи угоди по розпорядженню спiльною власнiстю його членiв. Необхiдно при цьому, щоб хтось з них був уповноважений укладати такi угоди вiд iмени останнiх та господарства як юридичної особи. Це, як правило, голова господарства.
Стосовно спільної сумісної власності членiв сiм’ї слiд відмітити таке. Суб’єктний склад цiєї множинностi осiб законодавчо не встановлено i тому його визначення викликає певні труднощі. Так, не зрозумiло, чи входять до складу сiм’ї тiльки родичi або також можуть вважатися членами сім’ї iншi особи, наприклад, утриманці. Крiм того, не ясно, чи треба брати до уваги їх спiльне проживання та ведення ними спiльного господарства, вимоги про що висуває житлове законодавство (ст. 64 ЖК). Скорiше за все, норми житлового, сiмейного та спадкового права слід застосовувати одночасно як в сукупностi, так i вибірково, а також поряд з нормами пiдприємницького права.
Джерелом формування власностi членiв сiм’ї є їх спільна праця. Причому тут не йдеться про працю, за яку кожен з них одержує заробiтну плату за своїм мiсцем роботи. В першу чергу тут мається на увазi така праця членiв сiм’ї, що здiйснюється ними сумiсно i призводить до створення сукупного доходу, тобто про пiдприємницькi вiдносини. До того ж сумісну працю слiд розумiти таким чином, що участь в одержанні сукупного доходу кожен з членiв сiм’ї повинен брати своєю особистою працею, а не грошовими, немайновими вкладами без обов’язкової трудової дiяльностi, як це має мiсце в господарських товариствах. Таку спільну пiдприємницьку дiяльнicть зі створенням сумiсної власностi члени сiм’ї можуть здiйснювати шляхом допомоги приватному пiдприємцю, який дiє без створення юридичної особи згiдно із Законом “Про пiдприємництво”; обробки присадибної дiлянки; участi в селянському (фермерському) господарствi. В останньому випадку законодавство окремо регулює цi вiдносини.
Складнiсть розглядуваних правовiдносин полягає у тому, що, як правило, до членiв однiєї сiм’ї в першу чергу належить подружжя, яке практично завжди має сумісну власнiсть на нажите пiд час шлюбу майно незалежно вiд працi кожного з них, про що вже йшлося. Таким чином, правовiдносини власностi подружжя з притаманною їм специфiкою вплiтаються у правовiдносини власностi членiв сiм’ї зi своїми особливостями, що ускладнює вирiшення питань про подiл майна при розглядi спорiв у судi. Крiм того, спільна праця членiв сiм’ї передбачає їх сумiсну дiяльнiсть, що в свою чергу може потягти за собою застосування зобов’язальних норм, а саме — про спільну дiяльнiсть. Не треба також забувати про норму ст. 79 КпШС, згiдно з якою у разі виникнення спільної власностi батькiв та дiтей правовiдносини з приводу цiєї власностi регулюються на загальних пiдставах, передбачених нормами ЦК, а також ст. 78 КпШС щодо застосування спецiальних правил управлiння майном (правами на власнiсть) дiтей.
З урахуванням наведеного на практицi норма про речевi права членiв сiм’ї з виникненням у них сумiсної власностi практично не застосовується. Учасники таких правовiдносин правомiрно вважають за доцiльне, використовуючи диспозитивнiсть норми ст. 17 Закону “Про власнiсть”, передбачити особливостi формування i розподiлу створюваної власностi в угодi мiж ними.
Крiм перелiчених в Законi “Про власнiсть” способів формування спільної сумiсної власностi законодавство передбачає й iншi, якi умовно можна вiднести до згаданих вище. Це насамперед одержання у власнiсть квартири в результатi здiйснення прав на приватизацiю членами сiм’ї наймача, що мешкають разом, згiдно з законодавством про приватизацiю державного житлового фонду. Наприклад, останнє не вимагає наявності спiльної працi, яка привела до надання квартири в державному житловому фондi, а також пріоритетiв наймача житла, який перебував на облiку для надання житла, та iн. Згодом у квартирi могли б мешкати й iншi особи, яких не було включено до списку членiв сiм’ї при постановцi на облiк для одержання житла в державному житловому фондi та заселеннi (наприклад, невiстка та дiти сина, що одружився пiзнiше). Не можна також стверджувати, що таке майно (приватизована квартира) було спiльно нажите подружжям, тому що воно ними не наживалось, а стало їх власнiстю з спеціальних підстав, встановлених законодавством, а також за згодою всiх повнолiтнiх членiв сiм’ї, що мешкають в такiй квартирi. До того ж спільна власнiсть виникає не тiльки у подружжя, а й у інших зазначених осiб, якi, до речi, можуть i не бути членами однiєї сiм’ї, коли, наприклад, у квартирi мешкають батьки та сiм’я сина, що вважають себе рiзними сiм’ями. Всi наведенi особи набувають право сумiсної власностi на квартиру в результатi її приватизацїї.
Водночас і набуття членом житлово-будівельного кооперативу на правi власностi квартири в будинку житлово-будівельного кооперативу за умови виплати пайових внескiв у повному обсязi згiдно із ст. 15 Закону “Про власнiсть” не виключає прав його дружини, яка брала участь у формуваннi коштiв для паєнагромадження, що наживались подружжям пiд час шлюбу або належали другому подружжю на правах роздiльної власностi. Навпаки, цю норму необхiдно застосовувати разом з ст. 16 цього ж Закону. Тому, незважаючи на те що власником квартири в будинку житлово-будівельного кооперативу, вартiсть якої повнiстю виплачено, є член житлово-будівельного кооперативу, при посвiдченнi угод по вiдчуженню ним цiєї квартири нотарiус витребує письмову згоду iншого подружжя. При такiй формi переходу квартири у власнiсть наприкінці по сутi виникає право спільної сумiсної власностi мiж подружжям на вiдмiну вiд приватизованої квартири державного житлового фонду, на яку набувають право сумiсної власностi всi члени сім’ї наймача.
Відмінність в суб’єктому складi сумiсної власностi в цих двох випадках полягає в пiдставах її виникнення: при приватизацїї держава надiлила всiх громадян України можливiстю набуття у власність житла в державному житловому фонді, а при переходi квартири в будинку житлово-будівельного кооперативу у власнiсть його члена можливiсть виникнення права власностi у другого подружжя пов’язана з умовами їх перебування у шлюбi та внесення коштiв за рахунок спiльно нажитого майна.
§ 4. Право спільної власності на будинок
На практиці спільна власність часто виникає на такий об’єкт, як жилий будинок, що викликає велику кiлькiсть спорів, пов’язаних з виникненням та здійсненням права спільної часткової власності на жилий будинок. При розгляді таких справ необхідно керуватися постановою Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. “Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок”1.
При розгляді спорiв щодо виникнення права часткової власностi на жилий будинок суд повинен прийняти до уваги, по-перше, те, кому було видiлено земельну дiлянку для будiвництва житла; по-друге, якi взаємовiдносини склалися мiж особами, що вимагають визнання мiж ними права спільної власностi — чи є вони родичами або чужими людьми i тодi що їх пов’язувало; по-третє, як саме вони брали участь у будiвництвi (допомагали коштами, будматерiалами чи безпосередньо працею); по-четверте, чи мали намiр потенцiйнi спiввласники одержати на правi власностi будинок або вони переслiдували iншi цiлi (допомогти, позичити грошi та iн.).
Виходячи із встановлених фактiв згідно з п. 4 згаданої постанови Пленуму Верховного Суду України, режим спільної власності виникає лише за наявності угоди про створення спільної власності. В iнших же випадках громадяни, що брали участь у будівництві жилого будинку (його придбанні), мають право вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування своїх витрат на будівництво (придбання) будинку, якщо допомогу забудовнику (покупцеві) вони надавали не безкоштовно.
Часто не менш важливим для спiввласникiв є встановлення порядку користування об’єктом їх спільної власностi без припинення правового режиму спільної власностi як такого. Оскiльки право часткової власностi передбачає не право на частку в речi, а частку в правi на неї, спiввласники разом користуються всiєю рiччю, а не її часткою. Але iнодi вони зацiкавленi видiлити собi в користування частки загального майна. Цi частки конкретно обумовленi i являють собою вже частки майна в натурi. Таким чином, зберiгається режим спільної часткової власностi i одночасно встановлюється право користування часткою майна. Як бачимо, друге право є вужчим у порiвняннi з першим, тому що в ньому вiдсутня правомочність розпорядження, яке спiввласник, хоча i отримавший згоду на роздiльне користування, повинен здiйснювати в загальному порядку з додержанням вимог щодо переважного права iнших участникiв на придбання вiдчужуваної частки.
У разі, якщо учасники не домовились про порядок користування загальним майном, спiр пiдлягає вирiшенню судом. Рішення суду, а також угода сторін про порядок користування відокремленими приміщеннями будинку згідно з частками учасників, якщо вона нотаріально посвідчена та зареєстрована належним чином, мають обов’язкове значення для учасників, а також осіб, якi згодом придбали частку в спільній власності на цей будинок (ст. 118 ЦК).
ІНШІ РЕЧЕВІ ПРАВА
§ 1. Поняття інших
речевих прав
Крім права власності, законодавство України передбачає інші речеві права, до яких належать право повного господарського відання і право оперативного управління. Це права квазівласності, які виникли в радянський період нашої держави і були покликані закріпити правовий механізм, з одного боку, існування єдиного і нероздільного державного майна, яке належало єдиному суб’єкту — державі, а з іншого — надати можливість таким суб’єктам права, як державні підприємства, здійснювати повноваження власника без визначення їх як владних.
Відомо, що більшість об’єктів права державної власності закріплюється за державними підприємствами, установами та організаціями. Це необхідно як для виконання державою своєї соціальної функції через створювані нею установи, так і для продовження економічних функцій власника щодо розширеного виробництва, здійснюваного на державних підприємствах, і одержання прибутку від їх діяльності. Останнє ще якийсь час залишатиметься необхідним, оскільки багато виробничих об’єктів ще перебувають в державній власності, незважаючи на процеси приватизації в Україні.
Закріплення за державними підприємствами державного майна здійснювалось на праві, яке до 90-х років іменувалось правом оперативного управління. З прийняттям в Україні Закону “Про власність” державні підприємства стали носіями права повного господарського відання на закріплене за ними майно, а державні установи — права оперативного управління.
Зазначені права породжують участь у цивільному обороті не лише власників, а й юридичних осіб-невласників. Це суперечить не тільки ринковим відносинам, а часто й інтересам самого власника — держави, яка в нинішніх умовах, із зруйнованою системою планових зв’язків між виробничими ланками не може налагодити ефективний механізм управління своїми об’єктами. Це пов’язане з тим, що такі ланки раніше перебували у державній власності, а тепер — не тільки у державній, а й у приватній.
Отже, законодавство України розмежовує право власності та інші речеві права — право повного господарського відання і право оперативного управління, встановлюючи для останніх особливий правовий режим.
Головним, що відрізняє названі права, є первинність першого — права власності і похідний характер інших — права повного господарського відання і права оперативного управління. Останні існують остільки, оскільки існує право державної власності. З припиненням державної власності на майно державного підприємства (наприклад, у процесах приватизації) припиняється і право повного господарського відання державного підприємства на своє майно. Крім того, вторинність прав повного господарського відання і оперативного управління проявляється в обсязі повноважень, що охоплюються цими правами. Цей обсяг повноважень встановлюється власником — державою і тому він є вужчим за обсяг повноважень власника, незважаючи на те, що як власник, так і носій іншого речевого права може володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном. Проте ці повноваження у власника є широкими і необмеженими (крім загальних обмежень, встановлюваних законом), а повноваження носія інших речевих прав обмежуються, крім закону, також волею власника.
Таким чином, інші речеві права можна охарактеризувати як особливі речеві права, надто близькі за своїм змістом до права власності. Відмінність їх від права власності полягає в тому, що їх суб’єкти мають повноваження не стосовно всього державного майна, а лише щодо того, яке за ними закріплене, тобто щодо частки державної власності.
В той же час, незважаючи на похідний характер інших речевих прав, їх залежність від права державної власності, вужчий характер повноважень їх носіів, останні мають певні гарантії щодо встановлення заборони втручання в їх господарську діяльність з боку державних органів та інших суб’єктів.
Державні органи, уповноважені здіснювати управління державним майном, можуть створювати державні підприємства, затверджувати їх статути, призначати їх керівників і укладати з ними трудові контракти, контролювати їх діяльність. Безпосереднє ж втручання в здіснення цієї діяльності з боку державних органів не допускається. Так, міністерство або відомство не мають права давати вказівки щодо укладення державним підприємством договорів або розірвання укладених угод. Вони також не мають права вилучати майно, закріплене за державними підприємствами, і самостійно, на свій розсуд, розпоряджатися ним, наприклад, передавати на баланс іншому державному підприємству. Щоб запобігти таким неправомірним діям, Законом “Про власність” встановлено право на захист особи, що не є власником, але правомірно володіє майном, у тому числі на праві повного господарського відання або праві оперативного управління. Така особа може захищати свої майнові права, в тому числі і від власника цього майна.
Суб’єктами інших речевих прав можуть бути, по-перше, лише юридичні особи. По-друге, не всі юридичні особи, а тільки підприємства і установи. По-третє, не всі підприємства і установи, а лише ті, що засновані на державній власності, тобто державні і казенні підприємства або державні установи.
Слід зауважити, що до кола суб’єктів інших речевих прав необхідно також віднести і комунальні підприємства та установи, засновані на комунальній власності. У зв’язку з тим, що згідно з законодавством, що діяло раніше, комунальна власність була різновидом державної, комунальне підприємство вважалось одночасно державним і тому мало право повного господарського відання на закріплене за ним майно. З прийняттям Конституції України 1996 р. і становленням комунальної власності як окремої форми власності виникло питання про правовий режим майна комунальних підприємств, які вже не є державними. Але ні у кого не викликало сумніву, що цей правовий режим не змінився і залишився правом повного господарського відання, а у комунальних установ — правом оперативного управління.
І якщо права комунальних підприємств і установ на закріплене за ними майно певним чином визначені, то про це не можна сказати щодо приватних підприємств і підприємств, створюваних господарськими товариствами і об’єднаннями громадян. Справа в тому, що можливість створення цих підприємств передбачена законодавством України про підприємства, господарські товариства і об’єднання громадян, але при цьому законодавчо не вирішене питання про речеві права цих підприємств. Вважається, що приватне підприємство створюється власником — фізичною особою, яка відокремлює об’єкти свого права приватної власності і закріплює їх за створюваним нею підприємством, але вже на іншому речевому праві, а не на праві власності. Отже, все майно фізичної особи, в тому числі те, що закріплюється нею за приватним підприємством, належить їй на праві приватної власності. Приватне ж підприємство має якесь вторинне, похідне речеве право. Прийнято вважати, що це право є правом повного господарського відання1. Аналогічна ситуація складається при створенні підприємств господарськими товариствами або об’єднаннями громадян, коли закріплене за такими підприємствами майно належить на праві власності тим господарським товариствам або об’єднанням громадян, які їх створили.
Очевидно, що вирішення цих питань можливе за умов змін у правовому регулюванні відносин власності в Україні.
Як правило, об’єктами інших речевих прав є цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), під якими розуміються господарські об’єкти з завершеними циклами виробництва продукції (робіт, послуг), наданими їм земельними ділянками, на яких вони розміщені, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання (п. 1 ст. 4 Закону “Про оренду державного та комунального майна”).
Право повного господарського відання і право оперативного управління виникають при створенні державного, комунального або казенного підприємства чи установи з наділенням їх майном, що є державною або комунальною власністю. Припиняються ці права з ліквідацією зазначених юридичних осіб, знищенням їх майна або вилученням його на підставах, встановлених законом. Відмова від майна, закріпленого за носями інших речевих прав, не допускається.
§ 2. Право повного господарського відання
Право повного господарського вiдання можна охарактеризувати таким чином:
- воно містить повноваження, аналогічні повноваженню власника по володінню, користуванню та розпорядженню закріпленим за носієм цього права майном;
- обсяг цих повноважень вужчий, ніж повноваження власника, вони встановлені законом і волею самого власника — держави або територіальної громади в особі відповідних органів;
- суб’єкт права повного господарського відання хоча і залежить від держави як власника його майна, але має бути захищений від втручання з боку її органів в його оперативно-господарську діяльність. Це прямо заборонено міністерствам та іншим підвідомчим Кабінету Міністрів України органам державної виконавчої влади.
Суб’єктами права повного господарського відання є державні і комунальні підприємства.
Об’єктом цього права є майно, що закріплюється за названими суб’єктами та враховується на їх самостійних балансах. Державне або комунальне підприємство володіє цим майном, в чому проявляється ознака майнової відокремленості, що притаманне будь-якій юридичній особі. При цьому в першу чергу слід говорити про відокремленість від іншого майна, що є державною власністю і закріплене за іншими державними підприємствами або установами. Це майно може бути не тільки цілісним майновим комплексом, а й неподільним єдиним об’єктом права, хоча воно складається із певної кількості конкретних видів майна, що належить до основних і оборотних фондів. Під неподільністю слід розуміти відсутність навіть умовного поділу на частки, паї, акції, як це має місце в майні юридичних осіб-власників (наприклад, господарських товариств). У цьому розумінні говорять про те, що державні і комунальні підприємства є унітарними.
В той же час у майні державного підприємства може опинитися і майно, що не є державною власністю, а належить до так званої власності трудового колективу, яка формується відповідно до ст. 38 Закону “Про власність” і п. 3 ст. 18 Закону “Про підприємства в Україні”. В цих випадках члени трудового колективу мають права на вклади, тобто вимагати виділу їм своєї частки з виплатою її вартості, нарахування відсотків на вклади і т. ін.
Таким чином, майно державних і комунальних підприємств належить цим підприємствам на праві повного господарського відання, а власність на це майно має держава або відповідна територіальна громада і може мати трудовий колектив цього підприємства у певній частці.
Всі одержані від діяльності державного або комунального підприємства доходи належать державі або відповідній територіальній громаді на праві власності, а самому підприємству — на праві повного господарського відання. Якщо це передбачено статутом підприємства, частина його прибутку може передаватись у власність його трудового колективу.
Носії права повного господарського відання несуть самостійну майнову відповідальність за своїми зобов’язаннями всім закріпленим за ними на праві повного господарського відання майном. Власник — держава або територіальна громада не несе відповідальності за боргами цих підприємств, так само як і підприємства не відповідають по зобов’язаннях власників — держави або територіальних громад.
Здійснюючи свої повноваження, суб’єкт права повного господарського вiдання може вчиняти з своїм майном ті ж дії, що і власник, за окремими винятками, що стосуються заборони безоплатно відчужувати майно та встановлення певних вимог щодо його оплатного відчуження.
Вчиняючи різноманітні дії з приводу свого майна, державне пiдприємство укладає різноманітні договори з будь-якими юридичними особами, громадянами, трудові договори з працівниками по використанню цього майна, здійсненню виробничої діяльності підприємства, іншої комерційної діяльності, передбаченої його статутом, відчуженню — продажу, обміну та iн., а також щодо знищення майна в процесі переробки, нормально необхідного зносу.
§ 3. Право оперативного управління
Право оперативного управління, як і право повного господарського вiдання, мають державні юридичні особи — організації, установи, заклади, а також казенні підприємства. На такому праві закріплене майно і за комунальними установами і закладами, які не є його власниками. Відмінність права оперативного управління від права повного господарського вiдання, при великiй схожості між ними, полягає в такому.
Суб’єктами права оперативного управління є державні установи (організації, заклади), що знаходяться на державному бюджеті, тобто такi, що фінансуються за його рахунок. Це такі організації, як, наприклад, навчальні заклади, науково-дослідні інститути. Казенні ж підприємства хоча і не фінансуються за рахунок державного бюджету, але також мають право оперативного управління на закріплене за ними майно. До суб’єктів права оперативного управління належать і комунальні установи, наприклад, лікарні, заклади культури та ін.
Об’єктами права оперативного управління є майно, закріплене за названими суб’єктами, причому це майно має цільовий характер.
Повноваження суб’єкта права оперативного управління в ст. 39 Закону “Про власність” не розкриті, як це здійснено щодо повноваження суб’єкта права повного господарського вiдання по володінню, користуванню та розпорядженню. Не означено в Законі “Про власність” також те, що до права оперативного управління застосовуються правила про право власностi, з чого випливає, що суб’єкт права оперативного управління також володіє, користується та розпоряджається майном, що належить йому, проте суворо за його призначенням і цілями фінансування. Особливо обмежені його правомочності по розпорядженню таким майном — продавати, обмінювати, вчиняти інші дії без згоди власника — держави в особі уповноважених нею органів.
Більш того, державний орган має право вилучити майно, закріплене за суб’єктом права оперативного управління, якщо це майно ним не використовується або використовується не за призначенням, встановленим для нього. Такі ж обмеження передбачені і щодо майна казенних підприємств, але вони не поширюються на їх права по реалізації виготовленої ними продукції.
Міністерство або інші центральні органи державної виконавчої влади згідно із ст. 38 Закону “Про підприємства в Україні” повинні здійснювати контроль за ефективністю використання майна казенного підприємства, планування і фінансовий контроль за його господарською діяльністю. Державні органі затверджують фінансові плани і плани розвитку казенних підприємств, визначають порядок використання їх прибутку через встановлення нормативів такого використання. Отже, правовий режим майна казенних підприємств істотно відрізняється від режиму майна державних підприємств.
У разі здійснення бюджетною організацією (установою) господарської, підприємницької діяльності (проведення на договірних засадах науково-дослідницьких робіт, надання консультативної допомоги, впровадження розробок, якi принесли прибуток) вони можуть розпоряджатися доходами від такої діяльності самостійно. Наприклад, інститут має право направити ці доходи на збільшення заробiтноi плати працівникам, закупку обладнання, соціально-побутові потреби та iн., причому такі дії здіснюються без згоди уповноваженого державного органу, хоча це майно (кошти) є державною власністю. Доречно було б сказати, що в цій частині бюджетні заклади (організації) мають на такі засоби право повного господарського вiдання.
Відповідальність державної юридичної особи, за якою закріплене майно на праві оперативного управління, є обмеженою і не поширюється на все її майно. Так, згідно з п. 3 ст. 39 Закону “Про власність” державна установа (організація) відповідає за своїми зобов’язаннями коштами, що є в її розпорядженні. При недостатності таких коштів відповідальність за її зобов’язаннями несе власник. Оскільки власником майна, що належить державній установі (організації), є держава, тим самим встановлюється додаткова відповідальність держави за зобов’язаннями цієї установи (організації).
Аналогічну відповідальність відповідно до п. 3 ст. 39 Закону “Про підприємства в Україні” несе казенне підприємство, яке не відповідає за своїми зобов’язаннями основними фондами, але, крім коштів, відповідає іншим закріпленим за ним майном.
ЗАХИСТ ПРАВА
ВЛАСНОСТІ
§ 1. Поняття і
способи захисту права власності
Питання про захист права власності досить тісно пов’язане з питанням про її охорону. Однак для їх ототожнення підстави відсутні. Перш за все слід підкреслити необхідність розрізняти поняття охорони і захисту права власності. Більшою мірою категорія охорони права власності може розглядатися як міжгалузева. І це природно.
Відносини власності становлять основу нормального функціонування суспільства, тому охорона цих відносин — одне з найважливіших і загальних завдань усієї правової системи України. Таким чином, охорона права власності забезпечується нормами не однієї цивільно-правової галузі, а й інших галузей права (державного (конституційного), адміністративного, трудового, природноресурсового, сімейного права тощо).
Охорона права власності — це створення через нормотворчий процес і практичну діяльність відповідних державних органів умов, що сприяють функціонуванню та розвитку відносин власності у суспільстві і попереджують вчинення правопорушень у цій сфері. Тому про охорону права власності може йтися лише до порушення прав власника.
Інша ситуація складається тоді, коли право власності порушується і виникає проблема про застосування засобів правового впливу на відносини, що виникають внаслідок правопорушення.
Цивільно-правовий захист права власності — це застосування судовими органами у разі порушення прав власника сукупності відповідних правових засобів, передбачених у цивільному законодавстві і спрямованих на відновлення прав власника.
Порушення права власності, незалежно від того, хто в конкретному випадку є суб’єктом такого права (фізична чи юридична особа, територіальна громада чи держава), завдає шкоди не тільки самому власнику, а й третім особам, які перебувають з ним у правових відносинах. Саме тому згідно зі ст. 48 Закону “Про власність” громадянам, організаціям та іншим власникам юридично забезпечуються рівні умови захисту права власності.
Цивільно-правові способи захисту характеризуються тим, що всі вони носять майновий та відновлюючий (компенсаційний) характер.
Захист суб’єктивних цивільних прав здійснюється відповідно до ст. 6 ЦК у такі способи: визнання цих прав; відновлення становища, яке існувало до порушення права і припинення дій, які порушують право; присудження до виконання обов’язків в натурі; компенсація моральної шкоди; припинення або зміна правовідношення; стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, неустойки (штрафу або пені). Однак у контексті зі змістом правової норми, що міститься в ст. 67 ЦК, слід вказати на три принципових положення. По-перше, способи захисту цивільних прав, передбачені в цій статті, не є вичерпними, оскільки законодавством можуть встановлюватися й інші способи. До таких способів, наприклад, належать визнання за позовом власника або особи, права якої порушено, недійсним акта державного управління або місцевого самоврядування, що не відповідає закону і порушує права власника та інших осіб щодо володіння, користування чи розпорядження належним їм майном (ст. 57 Закону “Про власність”). По-друге, всі способи, передбачені ст. 6 ЦК, є способами захисту суб’єктивних цивільних прав, але деякі з них пов’язані з цивільно-правовою відповідальністю, а інші — не пов’язані з нею. По-третє, всі передбачені ст. 6 ЦК способи захисту суб’єктивних цивільних прав поділяються на речево-правові та зобов’язально-правові.
Захист права власності здійснюється перш за все речево-правовими способами. Характерними рисами таких способів є: спрямованість на безпосередній захист абсолютного суб’єктивного права; відсутність між власником та особою, що порушила його суб’єктивне право власності, зобов’язань. Метою речево-правових способів захисту права власності є поновлення володіння, користування та розпорядження власника щодо речі, яка належить йому на праві власності, або усунення перешкод у здійсненні власником зазначених правомочностей. При цьому захист права власності здійснюється за допомогою речево-правових позовів, що поділяються на два види: позови про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) і позови про усунення будь-яких порушень права власності, хоча б ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння (негаторний позов).
Крім речево-правових способів захисту права власності існують зобов’язально-правові способи, які здійснюються шляхом подання зобов’язально-правових позовів. Йдеться про випадки, коли власник майна, який, наприклад, витребує його, перебуває з особою, що володіє його майном, у договірних відносинах щодо цього майна (тобто зазначене майно є предметом договору). Позови про витребування майна власником у порядку примушення іншої сторони до виконання свого обов’язку по поверненню майна, що випливає з договору, є зобов’язально-правовими позовами. До цих позовів належать і позови про відшкодування шкоди, заподіяної власникові при загибелі його речі, позови про визнання недійсними угод та позови про відшкодування збитків на підставі охоронних (позадоговірних) зобов’язань.
Нарешті, існують й інші цивільно-правові способи захисту права власності, які не можна віднести ні до речево-правових, ні до зобов’язально-правових. Йдеться, по-перше, про способи, що випливають з окремих інститутів цивільного права. Прикладом цього способу може бути правило про захист майнових прав власника, який був оголошений померлим, у разі його з’явлення (ст. 22 ЦК). По-друге, до інших цивільно-правових способів захисту права власності слід віднести способи, спрямовані на захист інтересів власника у тих випадках, коли його право власності припиняється на підставах, передбачених законом. Прикладом цього способу може бути правило про захист прав власника у разі вилучення земельної ділянки, на якій розташовано його майно (ст. 52 Закону “Про власність”).
Оскільки зобов’язально-правові та інші способи захисту права власності детально розглядаються в окремих темах курсу цивільного права, у цій главі висвітлюються лише речево-правові способи захисту права власності.
§ 2. Витребування майна з чужого незаконного володіння
(віндикаційний позов)
Відповідно до
ст. 50 Закону “Про власність” власник має право вимагати повернення (віндикації)
свого майна з чужого незаконного володіння. Отже, віндикаційний позов (від
лат. vim dicere — оголошувати про застосування сили) — це позов
(позадоговірна вимога) неволодіючого власника до фактичного володільця майна
про повернення свого майна з чужого незаконного володіння.
Пред’явлення віндикаційного позову може мати місце лише за наявності сукупності таких умов. По-перше, необхідно, щоб власник був позбавлений фактичного володіння майном. По-друге, необхідно, щоб майно, що належить власникові, збереглося в натурі і знаходилося у фактичному володінні іншої особи. Якщо ж майно знищено, перероблено або спожито, право власності щодо нього припиняється і власник у цьому разі може захищати свої майнові інтереси за допомогою зобов’язально-правового позову (наприклад, про відшкодування шкоди). По-третє, віндикація можлива лише стосовно індивідуально визначеного майна, оскільки власник може вимагати повернення майна, яке належить йому на праві власності. По-четверте, позивач і відповідач не перебувають в зобов’язальних відносинах щодо майна, яке витребовується власником.
Позивачем за віндикаційним позовом за загальним правилом є власник майна. Однак відповідно до ст. 48 Закону “Про власність” позивачем може бути також особа, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, праві оперативного управління або на іншій підставі, передбаченій законом або договором. Такі особи іменуються титульними володільцями.
Відповідачем за віндикаційним позовом виступає фактичний володілець майна, незаконність володіння якого підлягає доведенню при судовому розгляді справи, оскільки згідно зі ст. 49 Закону “Про власність” володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним судом, третейським судом. Поділ володільців майна на законних і незаконних залежить від підстав його набуття, а не від свідомості особи. Незаконне володіння — це фактичне володіння, яке не спирається на правовий титул. Йдеться про випадки самочинного заволодіння майном, його крадіжку, привласнення особою знахідки, а також про випадки придбання майна в особи, яка не мала права на його відчуження.
Незаконні володільці відповідають перед власником майна неоднаково, залежно від того, чи є вони добросовісними або недобросовісними набувачами майна. Набувач майна відповідно до ст. 145 ЦК вважається добросовісним, якщо він не знав і не повинен був знати, що особа, у якої він придбав майно, не мала права його відчужувати. Якщо ж набувач знав або повинен був знати, що особа, у якої він придбав майно, не мала права його відчужувати, він вважається недобросовісним набувачем майна. Виходячи з презумпції добросовісності набувача майна, обов’язок по доведенню недобросовісності набувача майна лежить на особі, яка звернулась з віндикаційним позовом до суду.
При вирішенні долі віндикаційного позову в суді має значення й те, як (оплатно чи безоплатно) майно перейшло до набувача.
Якщо у недобросовісного набувача, який придбав майно за плату, воно завжди може бути витребувано власником, то у добросовісного набувача таке витребування може мати місце лише у випадках, передбачених законом. Так, згідно зі ст. 145 ЦК власник може витребувати майно у добросовісного і оплатного набувача лише у разі, коли воно було загублено власником або особою, якій майно було передано власником у володіння; або у останніх відповідне майно було викрадене; або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею. У тих випадках, коли майно перейшло до оплатного і добросовісного набувача за волею особи, якій власник у свою чергу передав це майно, задоволення віндикаційного позову власника майна не може мати місця. Так, якщо власник майна передає його за договором оренди орендарю, а останній продав це майно третій особі (оплатному і добросовісному набувачеві), то власник не може витребувати зазначене майно від оплатного і добросовісного набувача саме через те, що це майно перейшло за волею власника до орендаря, а також за волею орендаря до третьої особи. Той факт, що орендар не мав права продавати майно, нічого не змінює, закон надає перевагу інтересам не власника, а добросовісного і оплатного набувача, виходячи з того, що власник допустив необачність у виборі контрагента (орендаря) і тому мусить нести всі невигідні наслідки своєї необачності. Власник майна може вимагати від орендаря відшкодування збитків, які були завдані йому порушенням договору оренди, але це вже буде зобов’язально-правовий позов.
Згідно з ч. 2 ст. 145 ЦК у випадках придбання особою майна при продажу його в порядку, встановленому для виконання судових рішень, власник майна не може витребувати його у добросовісного набувача, хоча б і довів, що це майно раніше було загублено ним або викрадено у нього, а вже потім воно потрапило до боржника, відносно котрого було винесено судове рішення, на підставі якого майно було продано.
Якщо ж майно було набуто безоплатно від особи, яка не мала права його відчужувати, власник згідно з ч. 3 ст. 145 ЦК має право витребувати майно в усіх випадках. При цьому не має значення, чи вибуло це майно за волею власника або особи, якій майно передано власником у володіння чи поза їх волею.
Стаття 147 ЦК містить спеціальні правила щодо витребування грошей і цінних паперів. Гроші, а також цінні папери на пред’явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача власником ні в якому разі (навіть тоді, коли вони були загублені власником або їх було викрадено). Встановлення цього правила пов’язане з необхідністю сприяння стабільності вільного обігу грошей і цінних паперів на пред’явника. Ці обмеження не стосуються іменних цінних паперів, обіг яких не є вільним, а передача їх здійснюється відповідно до ст. 1 Закону “Про цінні папери і фондову біржу” шляхом повного індосаменту (передавальним записом, який посвідчує перехід прав за іменним цінним папером до іншої особи).
Гроші і цінні папери на пред’явника можуть бути витребувані від недобросовісного набувача власником у всіх випадках.
Згідно з ч. 2 ст. 50 Закону “Про власність” на вимоги про повернення майна з чужого незаконного володіння встановлена трирічна позовна давність.
При поверненні речей з чужого незаконного володіння здійснюються розрахунки відповідно до ст. 148 ЦК. При цьому істотне значення також має добросовісність або недобросовісність набувача майна. Витребуючи майно з чужого незаконного володіння, власник має право вимагати від недобросовісного володільця повернення або відшкодування всіх доходів, які ця особа здобула або повинна була здобути за весь час володіння, а від добросовісного набувача — всіх доходів, які він здобув і повинен був здобути з того часу, коли дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність володіння або одержав повістку за позовом власника про повернення майна.
В свою чергу володілець (як добросовісний, так і недобросовісний) має право вимагати від власника відшкодування понесених ним необхідних витрат на майно з того часу, з якого власникові належать доходи від майна. Необхідними витратами слід вважати такі витрати, без здійснення яких майно б загинуло або зазнало істотного погіршення, що призвело б до втрати можливості використання майна за своїм призначенням. Від необхідних витрат слід відрізняти витрати, що були понесені на поліпшення майна (речі).
Добросовісний володілець має право залишити зроблені ним поліпшення, якщо вони можуть бути відділені від майна без його пошкодження.
Якщо ж поліпшення є невіддільними, добросовісний володілець має право вимагати відшкодування понесених ним витрат на поліпшення майна, але не більше розміру збільшення вартості речі.
В ст. 148 ЦК немає правила, згідно з яким слід вирішувати долю поліпшень речі, зроблених недобросовісним володільцем, незалежно від того, чи є вони віддільними або невіддільними від поліпшеного майна. В літературі з цього приводу висловлені різні точки зору1. На нашу думку, слід визнати право недобросовісного володільця на залишення за собою поліпшень, які є віддільними від речей, якщо власник не погоджується на відшкодування понесених ним витрат.
Що ж стосується поліпшень, які є невіддільними від речей, то вони повинні переходити до власника безкоштовно.
§ 3. Захист права власності від порушень,
не поєднаних з позбавленням володіння
(негаторний позов)
Власник (титульний володілець) майна відповідно до ст. 48 Закону “Про власність” може також вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднанні з позбавленням володіння. Таке право забезпечується за допомогою негаторного позову.
Негаторний
позов (від лат. actio negatoria — заперечуючий позов) — це
позадоговірна вимога власника, не позбавленого володіння майном, до третьої
особи про усунення перешкод у здійсненні правомочностей щодо володіння,
користування та розпорядження майном.
Негаторний позов, як і позов віндикаційний, може подаватися до суду у випадках, коли, по-перше, власник і третя особа не перебувають між собою в зобов’язальних відносинах, і, по-друге, коли правопорушення третьої особи не призвело до припинення суб’єктивного права власності.
Позивачем за негаторним позовом виступає власник майна або титульний володілець майна. Відповідачем є особа, яка своїми протиправними діями або бездіяльністю заважає власникові здійснювати правомочності, що належать йому.
Найбільш поширеними є випадки, коли третя особа своїми протиправними діями або бездіяльністю перешкоджає власнику в здійсненні правомочності користування. Наприклад, власник не може користуватися автомобілем через те, що третя особа не засипала виритий нею котлован біля гаражного боксу, де знаходиться зазначене майно. За допомогою цього позову власник може домагатися усунення третьою особою зазначених перешкод.
Можуть мати місце випадки, коли третя особа створює певні перешкоди і у здійсненні власником правомочності по розпорядженню майном. Це можливо тоді, коли накладається арешт на майно певного власника (боржника) і при цьому в опис випадково включається майно, яке належить іншим особам. У цьому разі власник подає позов про звільнення майна з-під арешту, який за своєю сутністю є негаторним позовом, у тому випадку, коли зазначене майно не вилучається у власника після накладення на нього арешту.
За допомогою негаторного позову можна здійснювати захист права власності лише від неправомірної поведінки третьої особи, з якою власник майна не перебуває в договірних відносинах. Негаторний позов не може бути пред’явлений після припинення протиправної поведінки. Власник у цьому разі може вимагати відшкодування збитків, завданих протиправною поведінкою третьої особи.
ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ
ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Глава 21
ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО
І ЗОБОВ’ЯЗАННЯ
§ 1. Поняття і
система зобов’язального права
Зобов’язальне право — це чи не найбільша за обсягом підгалузь цивільного права, норми якої регулюють суспільні відносини, що виникають головним чином у сфері майнового обігу, як при здійсненні підприємницької діяльності, так і при задоволенні фізичними особами власних потреб. В основному це відносини, що виникають у зв’язку зі здійсненням власником (суб’єктом права повного господарського відання або права оперативного управління) своїх повноважень, при яких майно переходить від власника (іншої уповноваженої особи) до інших осіб. Саме тому зобов’язальне право, на відміну від права власності, опосередковує динаміку майнових відносин.
Зобов’язальне право регулює широке коло відносин, що виникають при здійсненні робіт (наприклад, при капітальному будівництві), наданні послуг (наприклад, при перевезенні вантажів та пасажирів).
Певна група норм зобов’язального права спрямована на регулювання відносин, що виникають внаслідок порушення однією особою суб’єктивних цивільних прав (як майнових, так і особистих немайнових) інших осіб. Метою цих норм є охорона (захист) суб’єктивних цивільних прав. Йдеться, наприклад, про відшкодування шкоди, заподіяної однією особою іншій особі. Зобов’язання, що виникають при цьому, іменуються охоронними. До охоронних зобов’язань належать також зобов’язання, що виникають внаслідок рятування майна, та зобов’язання, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав.
Систему зобов’язального права становлять два підрозділи: загальні положення про зобов’язання і окремі види зобов’язань. Загальні положення про зобов’язання охоплюють норми, що належать до всіх зобов’язань. Йдеться про виникнення зобов’язань, виконання зобов’язань, способи забезпечення виконання зобов’язань, відповідальність за порушення зобов’язань, припинення зобов’язань.
§ 2. Зобов’язальне правовідношення. Види зобов’язань
Цивільно-правове зобов’язання — це правовідношення, в якому одна особа (боржник) зобов’язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію (передати майно, сплатити гроші та ін.) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку (ст. 151 ЦК).
З цього визначення випливає, що цивільно-правове зобов’язання — це таке правовідношення, в якому управомочна особа діє як кредитор, а зобов’язана особа — як боржник.
Зобов’язальні правовідносини, як вже відзначалося, пов’язані з правовідносинами власності, але якщо правовідносини власності мають характер абсолютних, де власнику протистоїть необмежене коло осіб, кожна з яких повинна утримуватися від порушення права власності, то цивільно-правові зобов’язання належать до відносних правовідносин, в яких конкретній управомоченій особі (кредитору) протистоїть лише конкретна зобов’язана особа — боржник.
Зобов’язальні правовідносини відрізняються від відносин власності і за способом здійснення. Якщо право власності за загальним правилом здійснюється безпосередньо власником, то зобов’язальне право реалізується при участі іншої особи — боржника, від якого кредитор має право вимагати певної поведінки.
Об’єктом зобов’язальних відносин є конкретні блага, заради яких між суб’єктами виникають юридичні зв’язки.
Зміст зобов’язального правовідношення становлять суб’єктивні права і обов’язки його учасників. Йдеться про право вимоги, що належить кредиторові, та про обов’язок, що лежить на боржникові.
Зобов’язання відрізняються одне від одного за змістом, розподілом прав і обов’язків, особливостями їх об’єктного і суб’єктного складу.
Залежно від того, чи зобов’язаний боржник здійснити певну дію або утриматися від її здійснення, зобов’язання поділяють на зобов’язання з позитивним змістом і зобов’язання з негативним змістом. Слід відзначити, що негативне зобов’язання (утримання від дії) завжди супроводжує позитивне зобов’язання — здійснення певних дій. Наприклад, наймодавець зобов’язаний надати приміщення (позитивна дія) і утримуватися від користування цим приміщенням (негативна дія)1.
Залежно від підстави виникнення зобов’язання поділяють на договірні і позадоговірні. Зміст договірних зобов’язань визначається, виходячи з принципу свободи договору, перш за все не законом, а сторонами договору. Саме тому норми, що регулюють договірні зобов’язання, є переважно диспозитивними. Зміст позадоговірних зобов’язань визначається законом, а тому норми, що регулюють позадоговірні зобов’язання, є імперативними.
Залежно від концентрації прав і обов’язків суб’єктів зобов’язань останні поділяють на односторонні і взаємні. В односторонніх зобов’язаннях одна сторона має тільки права, а друга — тільки обов’язки, тоді як у взаємних зобов’язаннях кожна з сторін має як права, так і обов’язки. Прикладом одностороннього зобов’язання є, зокрема, зобов’язання по позиці, в якому позикодавець має одне тільки право вимагати повернути йому борг, а боржник має лише один обов’язок — борг повернути. Прикладом взаємного зобов’язання є зобов’язання з купівлі-продажу, в якому продавець зобов’язаний передати річ покупцеві і має право вимагати сплати покупцем певної суми грошей, а покупець зобов’язаний сплатити продавцеві певну суму грошей і має право вимагати від продавця передачі йому купленої речі.
Залежно від ступеня визначеності предмета зобов’язання поділяють на однооб’єктні і альтернативні. В однооб’єктних зобов’язаннях визначено лише один об’єкт, і боржник зобов’язаний передати саме зазначену річ або виконати певну роботу. В альтернативних зобов’язаннях є вказівка на два або більше об’єктів, якщо інше не передбачено законом, договором або не випливає із сутності зобов’язання. В альтернативних зобов’язаннях право вибору належить боржнику, який зобов’язаний здійснити одну з декількох можливих дій.
Залежно від характеру зобов’язань їх поділяють на головні і додаткові. Додаткові (акцесорні) зобов’язання обслуговують головне зобов’язання і носять допоміжний характер, їх юридична доля завжди залежить від юридичної долі головного зобов’язання Додатковими є зобов’язання, що забезпечують виконання головного зобов’язання (неустойка, завдаток, застава, гарантія, поручительство). Припинення, наприклад, договору позики (головного зобов’язання) його належним виконанням автоматично тягне за собою припинення договору застави (додаткового зобов’язання), який укладається з метою забезпечення виконання договору позики.
При множинності суб’єктного складу залежно від розподілу прав і обов’язків між співкредиторами і співборжниками зобов’язання поділяють на часткові і солідарні. У тих випадках, коли на третіх осіб, які не є учасниками зобов’язань, покладається певний обов’язок, такі зобов’язання іменуються субсидіарними. Прикладом таких зобов’язань є зобов’язання батьків відшкодувати в певній частині шкоду, заподіяну неповнолітніми дітьми у віці від 15 до 18 років (ст. 447 ЦК).
Запропонована класифікація зобов’язань має істотне практичне значення для відокремлення одних зобов’язань від інших. Але ця класифікація, як вірно відзначається в літературі, не створює єдиної системи зобов’язань, яку б можна було використовувати при систематизації законодавства1.
В науці вже давно триває дискусія з цього питання, причому тут використовуються різні критерії.
Так, С. Аскназій запропонував проводити класифікацію зобов’язань за економічною ознакою — за змістом і характером взаємного господарського обслуговування контрагентів2.
М. Агарков вважав, що класифікаційним критерієм системи зобов’язань має бути мета, якій підпорядковуються зобов’язальні правовідносини3.
М. Гордон запропонував комбінований економіко-правовий критерій для створення системи договірних зобов’язань4.
Використовуючи цей комбінований критерій, О. Іоффе розробив таку систему зобов’язань:
зобов’язання з оплатної реалізації майна (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, довічне утримання);
зобов’язання з безоплатної передачі майна в користування (майновий найм, найм жилого приміщення);
зобов’язання з безоплатної передачі майна у власність або користування (дарування, позика);
зобов’язання з виконання робіт (підряд, підряд на капітальне будівництво);
зобов’язання з надання послуг (доручення, комісія, схов, експедиція);
зобов’язання з перевезень;
зобов’язання з кредитних розрахунків (позика, банківське кредитування, розрахунковий та поточний рахунок, розрахункові відносини, чек, вексель);
зобов’язання із страхування;
зобов’язання за сумісною діяльністю;
зобов’язання, що виникають з односторонніх правомірних дій (публічна обіцянка винагороди, ведення чужих справ без доручення);
охоронні зобов’язання (зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, рятування майна, безпідставного придбання або збереження майна)1.
Але, як пізніше відзначав О. Іоффе, класифікаційний критерій економічної мети і правового результату до кінця не витриманий, тому в передостанній групі він був замінений підставою виникнення зобов’язання, а в останній групі — самим юридичним характером виникнення зобов’язання2.
М. Брагинський запропонував створити систему зобов’язань на підставі послідовно здійснюваної багатоступеневої класифікації3.
Використовуючи цю ідею, М. Єгоров відзначає, що при цьому на кожній окремо взятій ступені класифікації необхідно застосовувати єдиний класифікаційний критерій, який дасть можливість виявити найбільш істотні розбіжності в зобов’язальних відносинах. Згідно з цим усі зобов’язання поділяються на два типи — договірні і позадоговірні. У свою чергу як договірні, так і позадоговірні зобов’язання класифікуються на групи (в межах однієї групи зобов’язання поділяються на види, а останні — на підвиди)4.
§ 3. Підстави виникнення зобов’язань
Підстави виникнення зобов’язань — це певні юридичні факти або їх сукупність, з настанням яких правові норми пов’язують виникнення зобов’язального правовідношення між кредитором і боржником.
Частина 2 ст. 151 ЦК передбачає, що зобов’язання виникають з договору або інших підстав, зазначених у ст. 4 ЦК. З урахуванням правил, що містяться у ст. 4 ЦК, зобов’язання виникають:
з угод (у тому числі двосторонніх та багатосторонніх договорів), передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;
з адміністративних актів;
в результаті відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, створення творів науки, літератури і мистецтва;
внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а так само внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав;
внаслідок інших дій громадян і організацій;
внаслідок подій, з якими закон пов’язує настання цивільно-правових наслідків.
Значна більшість зобов’язань є договірними. Підставою виникнення зобов’язань можуть бути договори, передбачені безпосередньо ЦК (купівля-продаж, міна, дарування, схов та ін.), чинними законами України (наприклад, договір лізингу передбачено Законом України від 16 грудня 1997 р. “Про лізинг”), іншими нормативно-правовими актами України. Цивільно-правові зобов’язання можуть виникати з договорів, не передбачених взагалі законодавством, за умови,що вони не суперечать йому.
Зобов’язання можуть виникати не тільки з двосторонніх або багатосторонніх угод. Йдеться, наприклад, про зобов’язання, що виникають з публічної обіцянки винагороди відповідно до ст. 435 ЦК.
Адміністративний акт як підстава виникнення зобов’язання у зв’язку з переходом до ринкової економіки поступово втрачає своє значення. Слід відзначити, що і в період існування планової економіки адміністративні акти (за рідким винятком) самі безпосередньо не породжували зобов’язання. Підставою виникнення зобов’язань у організацій був юридичний склад, до якого входили як адміністративні акти, так і договори, укладені на їх підставі. Можливість виникнення зобов’язань з адміністративних актів не виключається і в теперішній час.
Щодо таких підстав виникнення зобов’язань, як створення об’єктів творчої діяльності (винаходів, корисних моделей, промислових зразків, нових сортів рослин і видів тварин, творів літератури, науки і мистецтва), то слід мати на увазі,як вірно підкреслює О. Пушкін, що закріплення в законодавстві права інтелектуальної власності змінило характер цих відносин. Вони стали абсолютними, а тому зобов’язальні відносини полягають в зобов’язанні всіх, хто не є володільцем права інтелектуальної власності, утримуватися від порушення абсолютних прав. Крім того, виникають зобов’язальні відносини, засновані як на факті створення зазначених результатів, так і на договорах по їх розпорядженню1.
Заподіяння шкоди іншій особі, придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав є неправомірними діями, які породжують охоронні зобов’язання. Однак хоч такі зобов’язання виникають із неправомірних дій, самі вони спрямовані на досягнення правомірного результату — відновлення порушеного майнового стану учасників майнового обороту2.
Цивільні зобов’язання можуть виникати також внаслідок інших дій громадян і організацій, наприклад, у разі використання особою чужого майна для ліквідації наслідків стихійного лиха.
Нарешті, підставою виникнення цивільних зобов’язань можуть бути і події, з якими закон пов’язує настання цивільно-правових наслідків.
Як вже відмічалося, суб’єктами (сторонами) зобов’язань є кредитор і боржник. Кредитор є особою управомоченою, а боржник — зобов’язаною стороною. Як кредиторами, так і боржниками можуть виступати громадяни (фізичні особи), юридичні особи, територіальні громади, держава. В кожному зобов’язанні повинні бути кредитор і боржник, але в зобов’язаннях може бути декілька кредиторів і декілька боржників. У таких випадках йдеться про зобов’язання з множинністю суб’єктного складу. Множинність може бути трьох видів: активна (коли вона має місце на боці кредитора); пасивна (коли вона має місце на боці боржника); змішана (коли вона існує на боці як кредитора, так і боржника).
За загальним правилом зобов’язання з множиністю суб’єктів носять частковий характер. Кожен з кредиторів має право вимагати виконання зобов’язання, а кожний боржник зобов’язаний виконувати зобов’язання у рівній частці з іншими боржниками, якщо інше не випливає із закону або договору.
З цього правила є й винятки, які діють у випадках, передбачених законом або конкретним договором, зокрема, при неділимості предмета зобов’язання (ст. 174 ЦК). Сутність цього винятку із загального правила полягає в тому, що за наявності зазначених підстав зобов’язання з множинністю суб’єктного складу носять не частковий, а солідарний характер. При цьому закон розрізняє дві ситуації: солідарний обов’язок боржників та солідарні вимоги кредиторів.
Відповідно до ст. 175 ЦК при солідарному обов’язку боржників кредитор має право вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу.
Кредитор, який не одержав повного задоволення від одного з солідарних боржників, має право вимагати недодержане з решти солідарних боржників.
Солідарні боржники залишаються зобов’язаними доти, поки зобов’язання не буде погашено повністю.
Виконання солідарного зобов’язання повністю одним з боржників звільняє решту боржників від виконання кредиторові.
Боржник, який виконав солідарне зобов’язання, має право зворотної вимоги (регрес) до кожного з решти боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено законом або договором.
Відповідно до ст. 176 ЦК при солідарності вимоги кожний з солідарних кредиторів має право пред’явити до боржника вимогу в повному обсязі.
Виконання зобов’язання повністю одному з солідарних кредиторів звільняє боржника від виконання іншим кредиторам.
Солідарний кредитор, який одержав виконання від боржника, зобов’язаний відшкодувати іншим кредиторам частки, що їм належать, коли інше не випливає з відносин між ними.
При множинності осіб на боці боржника за законом або договором може виникнути і субсидіарне зобов’язання. При цьому з’являється субсидіарний (додатковий) боржник. ВІн притягається до виконання зобов’язання лише у випадку, коли основний божник не може виконати своє зобов’язання самостійно. Так, внаслідок закону (ст. 447 ЦК) у випадках, коли у неповнолітнього боржника віком від 15 до 18 років немає майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної ним шкоди, шкода у відповідній частині має бути відшкодована його батьками, іншими законними представниками, якщо вони не доведуть, що шкода сталася не з їх вини. Вина батьків та інших законних представників у цих випадках полягає в поганому вихованні неповнолітньої особи. Додаткова (субсидіарна) відповідальність батьків та інших законних представників обмежується досягненням боржником повноліття або появою у нього достатнього для особистої відповідальності майна, оскільки батьки та інші законні представники відповідають за свою власну вину, в них немає права регресу (зворотної вимоги) до боржника після досягнення ним повноліття.
В договірних зобов’язаннях, крім сторін, можуть бути і треті особи. При цьому слід розрізняти договір на користь третьої особи (ст. 160 ЦК) і покладення виконання зобов’язання на третю особу (ст. 164 ЦК).
Сутність договору на користь третьої особи полягає в тому, що виконання за таким договором може вимагати не тільки кредитор, а й третя особа, якщо інше не передбачено законом, договором або не випливає з його змісту. Прикладом договору на користь третьої особи може бути договір перевезення вантажу. Сторонами цього договору є перевізник та відправник вантажу, а третьою особою — отримувач вантажу.
Відповідно до ст. 164 ЦК на третю особу може бути покладене виконання договірного зобов’язання в цілому або в певній частині.
§ 5. Зміна сторін в зобов’язанні
За загальним правилом зобов’язання виконуються тими особами, які існували під час виникнення зобов’язання. Але законодавство передбачає можливість зміни осіб у зобов’язаннях. Заміна кредитора іменується уступкою вимоги (цесія), а заміна боржника — переводом боргу.
Уступка вимоги допускається, якщо вона не суперечить закону чи договору, або коли вимога не пов’язана з особою кредитора.
Уступка вимоги здійснюється шляхом укладення договору між первісним і новим кредитором. Згода боржника на це не потрібна, але його необхідно повідомити про зміну кредитора. Якщо ж боржник не був повідомлений про це, він може виконувати зобов’язання первісному кредиторові.
Кредитор, який уступив вимогу іншій особі, зобов’язаний передати їй документи, що свідчать про право вимоги.
Первісний кредитор відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої вимоги, але не відповідає за невиконання цієї вимоги боржником.
Боржник може висунути проти вимоги нового кредитора всі заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент одержання повідомлення про уступку вимоги.
Перевід боргу (тобто перевід боржником свого боргу на іншу особу) може мати місце лише за згодою кредитора. Це пов’язане з тим, що кредиторові не байдуже, хто буде виконувати зобов’язання на його користь, — боржник, з яким він уклав, наприклад, угоду і в майновому стані якого він впевнений, чи третя особа, запропонована боржником, майновий стан якої кредиторові невідомий.
Перевід боргу, як і уступка вимоги, оформлюється шляхом укладення угоди.
Уступка вимоги і перевід боргу, засновані на угоді, укладеній в письмовій формі, повинні бути вчинені в простій письмовій формі.
ДОГОВІР. ЗАГАЛЬНІ
ПОЛОЖЕННЯ
§ 1. Поняття
договору
Договір є основоположною базою виникнення зобов’язання. Під договором розуміється згода двох чи більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Під ним також розуміють взаємне погодження волі двох або більше сторін, спрямоване на досягнення передбачуваного договором юридичного результату.
Так, за договором купівлі-продажу воля однієї сторони (продавця) продати річ повинна бути погоджена з волею іншої сторони (покупця), який бажає придбати цю річ. Кожна із сторін за цим договором має право на задоволення зустрічної вимоги. Однак договори можуть регулювати і відносини, що виникають на підставі єдиного волевиявлення. Таким є договір про спільну діяльність, воля в якому спрямована на досягнення одного результату (будівництво будинку, школи тощо).
Воля, що не переслідує досягнення юридичного результату, не створює договірних відносин (наприклад, згода на запрошення у гості або відвідання виставки).
Договір за своєю природою є різновидом угоди. Угода є родовим поняттям відносно договору. Тому на нього поширюються правила цивільного законодавства про угоди (умови дійсності, додержання належної форми, наслідки визнання угоди недійсною та ін.).
Як правило, особи самі вирішують питання щодо вступу в договірні відносини. Це означає, що громадянин і юридичні особи вільні у виборі контрагента і виробленні умов договору. Примушування до укладення договору за загальним правилом недопустимо, за винятком випадків, коли обов’язок укласти договір випливає із закону або з добровільно прийнятих зобов’язань. Сторони можуть укласти договір як передбачений, так і не передбачений нормативними актами. Однак вони мають враховувати приписи чинних актів.
Держава не може допускати укладення протиправних договорів. Договір буде законним, якщо він не суперечить конкретним нормативним актам або принципам цивільного права (ст. 4 ЦК). Так, укладення договору під страхом насильства або погрози порушує принципи свободи вступу в договірні відносини. Якщо сторони укладають договір, не порушуючи встановлених вимог, то вони мають право включити до нього умови за взаємною згодою.
Чинному законодавству відомі випадки обмеження свободи договору. Так, за договором, у якому однією стороною є підприємець, що взяв на себе зобов’язання здійснювати торговельні операції (продаж товарів, виконання робіт, надання послуг), зобов’язаний укласти договір з кожним, хто до нього звернеться з такою пропозицією, тобто кожний має право розраховувати на те, що послуги, які пропонуються публіці, будуть надані і йому. Такий договір називається публічним.
За публічним договором підприємець не має права віддавати перевагу одній особі перед іншою. Ціни на пропоновані товари, роботи, послуги мають бути однакові для всіх осіб, які бажають укласти публічний договір.
Поряд з публічним існують і договори на приєднання.
Якщо у публічному договорі в першу чергу обмежується воля підприємця у виборі контрагента, то в договорі на приєднання обмежується воля споживача у погодженні змісту договору. Той, хто приєднується, може виразити волю лише на стадії укладення договору, тобто дати чи не дати згоду на укладення договору. Але в разі згоди він зобов’язаний підкоритися волі сторони, в договір з якою він вступив.
Воля останнього виражається у певних правилах, тарифах тощо. Так, громадянин, який бажає здійснити поїздку залізницею, повинен придбати квиток за встановленою залізницею ціною і виконувати певні правила у процесі поїздки.
Термін “договір” вживається у різних значеннях: а) як документ, що оформлює і підтверджує укладення договору; б) як певний юридичний факт цивільного права; в) як цивільне правовідношення.
Необхідно зазначити, що договір одержує значення документа лише тоді, якщо він закріплений на матеріалі-носії (папір, магнітофонна стрічка, відеозапис тощо). У певних випадках закон під загрозою недійсності вимагає, щоб договір був нотаріально посвідчений та (або) зареєстрований відповідним державним органом.
Договір не тільки є підставою для виникнення, зміни або припинення цивільних відносин, а й регулює поведінку його учасників, чим забезпечує досягнення результатів, у ньому встановлених. У більшості випадків договір виступає у всіх трьох значеннях одночасно (за винятком, якщо він укладається в усній формі).
Договір покликаний в основному регулювати ринкові відносини, тому в більшості випадків він є правовою формою майнових відносин. Однак договори використовуються і для регулювання немайнових відносин у сфері творчої діяльності (винаходи, авторські твори тощо).
Договори можуть бути диференційовані за різними критеріями. Головне, щоб ці критерії мали певне юридичне навантаження. У науці цивільного права договори звичайно підрозділяються на види
За розподілом прав і обов’язків між сторонами договори можуть бути односторонніми і двосторонніми.
За одностороннім договором одна сторона бере на себе обов’язок перед іншою стороною здійснити певну узгоджену дію чи утриматися від неї, а інша наділяється правом вимоги без виконання зустрічного зобов’язання. Так, за договором позики позикодавець (кредитор) має право вимагати від позичальника гроші або рівну кількість речей, що характеризуються родовими ознаками, в той час як у позичальника відсутні будь-які вимоги до позикодавця (кредитора).
Договір вважається двостороннім, якщо з нього виникають права і обов’язки для сторін. У ньому кожна сторона є одночасно і кредитором, і позичальником. Так, за договором купівлі-продажу продавець зобов’язується передати річ у власність покупця, але може вимагати відповідної її оплати, а покупець має право вимагати передати йому річ, але зобов’язаний сплатити за неї певну ціну.
Односторонній і двосторонній договори слід відрізняти від односторонньої угоди. Угоди диференціюються на односторонні і двосторонні залежно від кількості сторін, достатніх для виникнення, зміни або припинення цивільних правовідносин волевиявлення. Договори ж поділяються на односторонні і двосторонні залежно від співвідношення прав і обов’язків кожної із сторін.
Договір позики, наведений як приклад одностороннього договору, є одночасно двосторонньою угодою.
Поряд з односторонніми і двосторонніми договорами існують багатосторонні договори. Якщо у двосторонніх договорах кожна із сторін має зустрічні права і обов’язки, то в багатосторонніх договорах учасники об’єднуються для досягнення спільної мети. Так, за установчим договором повного товариства всі його учасники ведуть спільну підприємницьку діяльність і несуть солідарну відповідальність по обов’язках товариства всім своїм майном (ст. 66 Закону “Про господарські товариства”). До договорів, що укладені більше ніж двома сторонами, загальне положення про договір застосовується, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру такого договору.
Договори поділяються на безоплатні і оплатні.
За безоплатним договором дії однієї сторони не компенсуються відповідними майновими діями іншої. Наприклад, дарувальник нічого не одержує від того, кому дарує. Безоплатним буде і договір між особою, яка подарувала певне майно, і благодійним фондом.
За оплатним договором дії однієї сторони компенсуються відповідними діями іншої, що мають майнову цінність.
Більшість цивільно-правових договорів мають оплатний характер (купівля-продаж, поставка, майновий найом). Так, за договором перевезення вантажу транспортна організація (перевізник) зобов’язується доставити ввірений їй відправником вантаж, а відправник — сплатити за перевезення встановлену плату. За загальним правилом договір вважається оплатним, якщо інше не випливає із закону, умов договору або із самої його сутності. Наприклад, одержуючи книги в бібліотеці, читач укладає договір безоплатного найму.
Договори можуть бути диференційовані за згодою на користь сторін і згодою на користь третіх осіб.
За загальним правилом права і обов’язки за договором набувають його учасники, тобто сторони. Але договір може укладатися між двома особами, а право одержує інша особа. Така угода називається договором на користь третьої особи. Характерним для цього договору є те, що третя особа одержує права, хоча ні особисто, ні через представника не бере участі в його укладенні. Таке відбувається при внесенні вкладу батьками на ім’я дітей, укладенні договору страхування життя на користь подружжя тощо.
За загальним правилом, якщо інше не передбачено нормативними актами або не випливає із змісту договору, виконання може вимагати як третя особа, так і сторона, яка уклала договір. Це право у сторони в договорі може виникнути як у разі відмови третьої особи від своїх вимог, так і з інших підстав. Але з того моменту, коли третя особа виявила бажання скористатися своїм правом, сторони, якщо інше не передбачено законодавством чи договором, не мають права розірвати договір або змінити його умови без згоди цієї особи.
Договори можуть поділятися на реальні і консенсуальні.
Як вже зазначалося, визначальною ознакою будь-якого цивільно-правового договору є згода сторін. Однак у деяких випадках досягнення згоди недостатньо для укладення договору, необхідно ще виконання певних дій (передача речі тощо). Такі договори вважаються укладеними не з моменту досягнення згоди, а з моменту вчинення певних дій і називаються реальними. Таким є договір дарування, оскільки він вважається укладеним з моменту передачі майна (подарунку) тому, кому дарують. Договори, які вважаються укладеними з моменту досягнення згоди, називаються консенсуальними. Вони складають більшість цивільно-правових договорів.
Договори можуть бути основними і попередніми.
Основний договір — це договір, який може існувати незалежно від іншого (міна, дарування тощо).
Попередній договір — це договір, що з необхідністю передбачає інший договір, з яким він пов’язаний. Назва “попередній” не говорить про його незавершеність. Вона вказує на те, що за попереднім договором у майбутньому, в певний строк, має бути укладено основний договір на умовах, передбачених попереднім договором. Попередній договір повинен укладатися у письмовій формі.
Сторона, яка необгрунтовано ухиляється від укладення основного договору, передбаченого попереднім, зобов’язана відшкодувати іншій стороні збитки, заподіяні простроченням, якщо інше не передбачено попереднім договором або нормативним актом, на підставі якого він укладається.
Зобов’язання сторін, передбачені попереднім договором, припиняються, якщо до закінчення строку, протягом якого повинен бути укладений основний договір, його не буде укладено або жодна із сторін не надішле пропозиції про його укладення.
Досить часто у торговельному обороті учасники укладають договір про наміри (протокол про наміри). Якщо у цьому документі не виражена воля сторін надати йому сили попереднього договору, він не породжує будь-яких цивільно-правових наслідків.
Розвиток економічних відносин привів до виникнення низки нових договорів, що за своєю природою є комплексними. Наприклад, у договір лізингу сторони можуть включати умови договору як майнового найму, так і купівлі-продажу. Такі договори називаються змішаними. До відносин сторін за змішаним договором застосовуються у відповідній частині правила про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено сторонами або не випливає із сутності договору.
Під змістом договору маються на увазі права і обов’язки сторін, які визначаються в умовах договору.
Договір вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди з усіх його істотних умов. У разі відсутності хоча б однієї з зазначених умов договір не набирає чинності. Визнання тих чи інших умов істотними залежить від виду договору, однак такими для всіх видів договорів є умови:
щодо предмета договору;
що мають обов’язковий характер внаслідок закону;
необхідні для договору даного виду;
що вносяться за заявою однієї з сторін.
Предметом договору є те, з приводу чого укладається договір. Ним може бути майно (майнове право), виконання робіт, надання послуг, тобто все, заради чого договір укладається. Сторони повинні узгодити вимоги до предмета (якість, кількість тощо). Всі узгоджені елементи складають зміст договору.
У деяких випадках нормативні акти безпосередньо встановлюють умови, які складають зміст договору. Так, зміст договору житлового найму в будинках визначається органами місцевого самоврядування (порядок надання житла, його розмір, оплата тощо).
Якщо після укладення договору буде прийнято нормативний акт, що встановлює інші умови, ніж ті, якими керувалися сторони при укладенні договору, то умови укладеного договору зберігають свою чинність, за винятком випадків, коли у нормативному акті вказується, що його дія поширюється на відносини, які виникли раніше укладеного договору.
Як вже зазначалося, диференціація договорів на види здійснюється за певними критеріями, які мають враховуватися сторонами при оформленні договору. Так, для оплатного договору необхідною умовою є ціна, а для двостороннього — права і обов’язки сторін. Поряд з умовами, що є необхідними, у договір можуть вноситися умови виключно за волею сторін. Умови, в тому числі й ті, що внесено на вимогу однієї із сторін, стають істотними, тобто обов’язковими до виконання сторонами.
Договору має
бути надано певної форми, що закріплює волю сторін і розкриває її
зміст.
Сторонам надано право визначати форму договору. Вони можуть використовувати таку форму, яка нормативними актами для даного виду договору не встановлена. Наприклад, договір може оформлятися простою письмовою формою, а сторони прийняли рішення посвідчити його нотаріально. Якщо сторони домовилися укласти договір певної форми, він вважається укладеним після надання йому встановленої форми, хоча б законом для даного виду договору такої форми не вимагалося. Якщо згідно із законом або згодою сторін для укладення договору необхідна письмова форма, то сторонам надається можливість вибору шляхів його оформлення. Він може бути оформлений шляхом укладення єдиного документа, підписаного сторонами, і містити всі умови договору, а може бути здійснений шляхом обміну листами, телеграмами, телетайпограмами, телефонограмами, за допомогою електронних та інших засобів зв’язку, які дозволяють встановити, що договір виходить від сторони за договором. Зрозуміло, що ці документи мають містити всі основні умови договору.
У деяких випадках необхідно додержуватися нотаріальної форми під загрозою недійсності договору, наприклад, купівля-продаж жилого будинку (ст. 227 ЦК).
§ 4. Укладення, зміна та розірвання договору
Процес укладення договору складається з двох стадій: пропозиції укласти договір (оферта) і згоди на пропозицію укласти договір (акцепт).
Пропозиція визнається офертою, якщо вона адресується одній або кільком конкретним особам і містить вказівки на основні умови договору і намір особи, яка зробила пропозицію, вважати себе зв’язаною договором з адресатом у разі її прийняття.
За своєю природою оферта є одностороннім вираженням волі, адресованим оферентом конкретним особам, висловленням бажання вважати себе зв’язаним у разі, якщо вони приймуть його пропозицію. Але для цього необхідний певний проміжок часу, в який би воля сторін збігалася, потрібно, щоб пропозиція була прийнята тоді, коли не змінилася воля того, хто пропонує. Статті 155, 156 ЦК встановлюють правила укладення договору на основі оферти з визначенням строку акцепта і без такого.
Коли в оферті визначено строк акцепта, договір вважається укладеним, якщо акцепт одержано оферентом у межах зазначеного строку. Тому оферент зобов’язаний чекати відповіді на свою пропозицію протягом пропонованого строку. В разі, якщо він порушить цей строк і укладе тотожній договір з іншою особою, то у сторони, яка своєчасно акцептувала оферту, виникає право на відшкодування збитків, що виникли через порушення оферентом своїх зобов’язань.
Якщо у письмовій формі не визначено час для акцепту, договір вважається укладеним за умови, що акцепт одержано оферентом до закінчення строку, встановленого договором або іншим нормативним актом, а якщо такого строку не встановлено — протягом нормально необхідного часу. Останній встановлюється залежно від засобів зв’язку, за допомогою яких було надіслано пропозицію.
Однак не будь-яка пропозиція укласти договір є офертою. Вона набуває значення оферти, якщо містить вказівку на всі істотні умови майбутнього договору і адресується конкретній особі (особам). Тому реклама та інші пропозиції невизначеному колу осіб (прейскуранти, проспекти, тарифи тощо) розглядаються як запрошення до оферти, якщо інше прямо не вказано у пропозиції. Наприклад, підприємець виставляє певні предмети у вітрині свого магазину з вказівкою ціни та інших істотних умов договору (оферта до укладення публічного договору). Цю пропозицію не можна повернути назад після її прийняття зацікавленою стороною.
Відповідь особи, якій адресовано оферту, про прийняття її умов вважається акцептом. Відповідь може бути здійснено у різний спосіб (усно, письмово тощо), в тому числі й шляхом конклюдентних дій, тобто дій, що підтверджують намір укласти договір на умовах, запропонованих в оферті. Такими діями можуть бути відвантаження товарів, надання послуг, виконання робіт, оплата відповідної суми тощо. Ці дії мають бути здійснені у строк, встановлений для акцепту, і за умови, що інше не передбачено нормативним актом або не вказано в оферті.
Як і оферта, акцепт може бути відхилено за умови, якщо повідомлення про це одержано оферентом до його одержання. Може статися, що незалежно від акцептанта відповідь надійшла із запізненням. Якщо з одержаної із запізненням відповіді видно, що її було надіслано своєчасно, вона визнається такою, що запізнилася, лише у випадку, якщо оферент терміново сповістить іншу сторону про одержання відповіді із запізненням. У цьому разі оферент не вважається зв’язаним з пропозицією. Якщо він цього не зробить, то зобов’язаний відшкодувати збитки акцептантові, що виникли через несвоєчасне неповідомлення про одержання відповіді із запізненням. Разом з тим оферент може підтвердити, що згоден на укладення договору на тих же умовах, незалежно від того, що відповідь надійшла із запізненням. Акцепт повинен бути повним і безумовним.
Але пропозиція оферти може повністю або частково не задовольняти майбутнього акцептанта. Він може запропонувати свої умови для укладення договору (змінити строки або місце виконання договору тощо). Згода, яка супроводжується обговоренням зустрічних дій, стає новою офертою і приводить до того, що сторони міняються місцями: оферент стає акцептантом, а акцептант — оферентом. Якщо нова оферта залишилася без акцепту, то це рівнозначно відмові від укладення договору. Договір вважається укладеним з моменту одержання акцепту особою, яка надіслала оферту.
Якщо згідно з вимогами нормативних актів для укладення договору необхідна передача майна або виконання інших дій, договір вважається укладеним з моменту передачі відповідного майна або вчинення передбачених дій.
Договори можуть підлягати нотаріальному посвідченню або державній реєстрації. Договір вважається укладеним з моменту нотаріального посвідчення, а в разі необхідності посвідчення і реєстрації — з моменту реєстрації.
До форми договору застосовується ті ж правила, що і до форми угоди.
У процесі укладення договору між сторонами можуть виникати розбіжності. Але вони не завжди тягнуть за собою ознаки договору, що не відбувся. Ці розбіжності можуть бути розглянуті судом, якщо договір укладено на основі загальнообов’язкового для сторін нормативного акта.
Договір набуває чинності з моменту його укладення і діє протягом часу, необхідного сторонам для здійснення своїх прав і виконання зобов’язань.
Найчастіше сторони вступають у певні відносини до укладення договору. В процесі підготовки і укладення договору ці відносини набувають певного значення. Тому сторони мають право встановити, що умови укладеного ними договору застосовуються і до відносин, які виникли до укладення договору.
Місце укладення договору може бути визначено його сторонами, а якщо вони цього не зроблять, то договір вважається укладеним у місці проживання громадянина або у місці знаходження юридичної особи, яка надіслала оферту.
В процесі виконання договору можуть виникнути обставини, які вимагатимуть його зміни або розірвання.
Зміна договору допускається за згодою сторін, якщо інше не передбачено нормативним актом, на підставі якого укладено договір, або самим договором. Зміна договору означає, що зобов’язання сторін діють у зміненому вигляді. Ці зміни можуть стосуватися предмета, місця, сторони виконання, а також інших умов. Таким чином, зміни, що вносяться у договір, не перешкоджають його юридичній силі.
При розірванні договору зобов’язання сторін припиняються. Однак якщо в період його дії сторони припустилися порушень, то закінчення строку дії договору не звільняє сторони від відповідальності за допущені порушення.
Розрахунки сторін при виконанні договору здійснюються за цінами, встановленими угодою. У деяких випадках сторони зобов’язані застосувати ціни (тарифи, ставки тощо), встановлені і врегульовані уповноваженими на те державними органами.
СПОСОБИ
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
ВИКОНАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ
§ 1. Поняття і види
способів забезпечення
виконання зобов’язань
Зобов’язання виконуються сторонами, як правило, належним чином, тобто у встановлений строк і згідно з вказівками закону або умовами договору. За допущення яких-небудь порушень встановлені звичайні засоби примусу, які застосовуються в усіх випадках, незалежно від того, були вони передбачені сторонами чи ні. Такими засобами є відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням (ст. 203 ЦК), а також інші засоби правового характеру, що стимулюють боржника до належного виконання зобов’язань. Ці спеціальні засоби іменуються способами забезпечення виконання зобов’язань (ст. ст. 178-196 ЦК). До них належать неустойка (штраф, пеня), застава, порука, завдаток, гарантія.
Перелічені види забезпечення виконання зобов’язань встановлюються законом чи договором. Всі вони є додатковими і такими, що існують лише у зв’язку з існуванням забезпеченого ними зобов’язання. Той чи інший вид забезпечення виконання зобов’язання відпадає в разі припинення основного зобов’язання, в тому числі у результаті визнання договору недійсним. Дія зазначених видів забезпечення виконання зобов’язань поширюється лише на наявні вимоги кредитора, тобто на такі, що не погашені за давністю. Учасники основної угоди можуть передбачити декілька видів забезпечення виконання зобов’язання. Загальним для всіх видів забезпечення зобов’язання є те, що вони стимулюють боржника до виконання зобов’язання. Під забезпеченням зобов’язань слід розуміти заходи, які спрямовані на його виконання, носять аксесорний (допоміжний) характер і встановлюються законом або договором в інтересах кредитора.
Встановлення однакового правового режиму для суб’єктів усіх форм власності, що беруть участь у господарському обороті, створює рівні можливості для використання існуючих видів забезпечення виконання зобов’язань. У цьому зв’язку видається за доцільне диференціювати всі види забезпечення за суб’єктним складом на забезпечення, що здійснюється боржником(неустойка, завдаток); третьою особою (поручительство); тим та іншим (застава). Диференціювати необхідно способи забезпечення до основного зобов’язання: чи входять вони до умов угоди, що укладається (неустойка, завдаток), чи оформлюються спеціальним договором (поручительство, застава). Способи забезпечення можна диференціювати за обсягом відподальності. Так, неустойка стягується за неналежне виконання і невиконання зобов’язань, тоді як всі інші види — за виконання зобов’язання.
Норми, що регулюють види забезпечення зобов’язань, викладені у ЦК. Винятком є застава, яка поряд з ЦК регулюється спеціальним законом.
Згідно із ст. 179 ЦК неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання. Неустойка — найбільш поширений вид забезпечення виконання зобов’язання, оскільки її розмір заздалегідь визначено сторонами в договорі, і стягується незалежно від наявності збитків.
Термін “неустойка” в нормативних актах має два значення. У широкому розумінні — це спосіб забезпечення зобов’язань, у вузькому — один з різновидів неустойки, що встановлюється у відсотковому відношенні до суми невиконаного зобов’язання або у твердій грошовій сумі і стягується одноразово. Однак є штрафи, розмір яких визначається у відсотках до твердої суми за кожний день прострочення. Так, залізниця залежно від часу прострочення доставки вантажу сплачує штраф у відсотковому відношенні до плати за провіз.
Застосування неустойки як способу забезпечення виконання грошових зобов’язань повинно здійснюватися в порядку і межах, передбачених Законом України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань”1. І коли, наприклад, має місце прострочення платежу, то за умови, коли стягнення неустойки передбачене договором, розмір її хоча і обчислюється у відсотковому співвідношенні з грошовою сумою заборгованості, але не може перевищувати подвійної облікової ставки, встановлюваної Національним банком України, що діяла в період, за який сплачується неустойка.
Залежно від порядку встановлення розрізняються законна і договірна неустойка. Перша — це така, що передбачена нормативно-правовими актами, друга встановлюється сторонами в договорі.
Законна неустойка широко використовується і за її допомогою держава прагне стимулювати організації і підприємства до виконання завдань і додержання державної дисципліни.
Договірна неустойка встановлюється контрагентом у разі, якщо її не передбачено законом. Сторони узгоджують її розмір, вид і підставу стягнення. В усіх випадках угода про договірну неустойку повинна бути укладена в письмовій формі. Письмової форми необхідно додержуватися і у разі, якщо зобов’язання, що нею забезпечується, не вимагає письмового оформлення. Недодержання встановленої форми тягне за собою визнання угоди про неустойку недійсною. Порушення боржником зобов’язання може спричинити кредиторові збитки. У цьому зв’язку виникає необхідність з’ясування співвідношення неустойки і збитків.
По відношенню до збитків неустойка диференціюється на залікову, штрафну, виключну і альтернативну.
Неустойка буде заліковою, якщо вона поглинається загальним розміром суми спричинених збитків. Це означає, що останні можуть бути стягнені лише в частині, яка не покривається неустойкою. Наприклад, якщо виконанням зобов’язання заподіяно збитків на суму 1000 грн., а неустойку встановлено у розмірі 600 грн., то кредитор має право вимагати від боржника відшкодування збитків лише в сумі 400 грн.
Залікова неустойка має значення загального правила (ст. 204 ЦК) і повинна застосовуватися в усіх випадках, якщо законом або договором не передбачено інші види неустойки.
Неустойка, що стягується понад збитки, називається штрафною. У наведеному прикладі це означало б можливість стягнення на користь потерпілої сторони збитків у розмірі 1000 грн. та неустойки в розмірі 600 грн. Така неустойка використовується як засіб боротьби з найбільш серйозними порушеннями зобов’язань.
Виключна неустойка обмежує відповідальність за невиконання або неналежне виконання лише сплатою неустойки і виключає вимоги про відшкодування збитків. У наведеному прикладі вона обмежується сумою 600 грн. Зазначений вид неустойки широко застосовується в договорах залізничних перевезень.
Закон (ст. 204 ЦК) дозволяє сторонам за договором встановлювати стягнення або неустойки, або збитків. Така неустойка одержала назву альтернативної.
На стягнення неустойки ст. 72 ЦК встановлено скорочений строк позовної давності — шість місяців.
Уплата неустойки, встановленої на випадок прострочення або іншого неналежного виконання зобов’язання, і відшкодування збитків, заподіяних неналежним виконанням, не звільняють боржника від виконання зобов’язання в натурі. Кредитор не має права вимагати сплати неустойки, якщо позичальник не несе відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов’язання, яке обумовлено умислом або необережністю кредитора (ст. 210 ЦК), якщо інше не передбачено законом.
Оскільки неустойка переслідує мету відшкодування збитків, а не лише покарання несправної сторони, судам надається право зменшувати її розмір, якщо вона є надмірно великою.
У ст. 205 ЦК зазначено, що в разі, якщо належна до сплати неустойка надмірно велика порівняно з збитками кредитора, суд має право зменшити неустойку. При цьому повинні бути взяті до уваги: ступінь виконання зобов’язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов’язанні; не тільки майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
Правозастосовні органи можуть змінити розмір неустойки, але не виключити повністю її стягнення. Вона може бути зменшена тільки до розміру заподіяних кредиторові збитків. Відшкодування збитків повинно поставити потерпілу сторону не в те становище, в якому вона перебувала до укладення договору, а у становище, якого вона набула б, якби договір було виконано належним чином.
При заставі кредитор має право в разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Отже, за заставним зобов’язанням кредитору, по-перше, виділяється майно, що може бути об’єктом стягнення; по-друге, його вимоги задовольняються за рахунок цього майна у першу чергу, оскільки він має перевагу перед всіма іншими кредиторами. Заставою забезпечуються різні вимоги, в тому числі такі, що виникають з договорів позики (банківська позика), купівлі-продажу, оренди, перевезення тощо.
Кредитор як володар заставного права на майно іменується заставодержателем, а боржник, який надає у заставу майно, — заставником. Норми, що регулюють відносини, які виникають у зв’язку з наданням застави, створюють самостійний інститут цивільного права — заставне право.
Договір застави вимагає письмової форми. Письмова форма може бути простою і нотаріальною. Сторони можуть здійснити нотаріальне посвідчення застави і в разі, якщо воно не є обов’язковим, але на цьому наполягає один з контрагентів.
Недодержання нотаріального посвідчення тягне за собою недійсність угоди та наслідки, передбачені ч. 2 ст. 48 ЦК.
За загальним правилом право застави виникає з моменту укладення договору; якщо договір підлягає нотаріальному посвідченню — з моменту нотаріального оформлення; якщо предмет застави згідно із законом або договором повинен знаходитися у заставодержателя — з моменту передачі йому предмета застави; якщо передача речі відбулася до укладення договору — з моменту його укладення.
Застава цінних паперів може відбуватися шляхом передачі їх заставодержателю або в депозит нотаріальної контори чи банку. Моментом укладення договору в останньому випадку буде передача цінних паперів цим організаціям.
Сторонами у заставі можуть бути громадяни, юридичні особи, а також держава. Громадяни можуть вступати у заставні відносини після набуття дієздатності.
Предметом застави можуть бути майно, майнові права, цінні папери. Але не будь-яке майно може бути предметом застави, а лише те, яке заставник може відчужувати і на яке може бути звернено стягнення, оскільки застава служить для того, щоб за її рахунок заставодержатель відшкодував заподіяні йому збитки.
Предметом застави можуть бути як речі, так і їх плоди. Останні диференціюються на невіддільні і віддільні. Невіддільні плоди є елементом речі, тому вони включаються у предмет застави, якщо інше не передбачено законом або договором. З моменту відділення плодів вони виступають у цивільному обороті як незалежний об’єкт і можуть бути самостійним предметом застави. Заставне право одночасно на речі та віддільні плоди поширюється лише у випадках і порядку, передбачених законом або договором. Предметом застави може бути і майно, що знаходиться на праві спільної власності. Закон встановлює, що майно спільної часткової власності (частка, пай) може бути самостійним предметом застави при умові виділу його в натурі.
Закон передбачає, що предметом застави можуть бути і майнові права.
В результаті створення винаходів, промислових зразків, творів науки, літератури, мистецтва тощо виникають особисті немайнові права, пов’язані з майном. Так, створення наукового (літературного) твору, винаходу тощо породжує право авторства, яке є основою для виникнення права на винагороду (тобто майнових прав). Останні можуть бути предметом застави.
Предметом застави не можуть бути національні, культурні та історичні цінності, що є у державній власності та занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національно-культурної власності.
Не можуть бути заставою вимоги, застава яких заборонена законом.
З моменту укладення договору між сторонами виникають певні права і обов’язки. У першу чергу встановлюється, у кого буде знаходитися заставне майно. Ним можуть володіти заставник, заставодержатель або третя особа (нотаріальні органи, банк).
Особа, якій передано майно, повинна забезпечити можливість задоволення вимог заставодержателя. З цією метою вона страхує предмет застави. Так, якщо майно передається заставодержателю, то угодою сторін він може бути зобов’язаний його страхувати. Обов’язок страхувати майно може бути покладений на нього в силу закону. Наприклад, ломбард зобов’язаний страхувати прийняте у заставу майно за оцінкою, яка за згодою сторін проводилася при прийнятті майна у заставу. Заставник страхує майно, що залишилося у його володінні. За загальним правилом за заставником зберігається право, якщо це можливо, користуватися заставленим майном. Він може відчужувати заставлене майно, але тільки за згодою заставодержателя при умові переходу до нового набувача основного боргу (тобто переводу боргу), забезпеченого заставою. Заставник за згодою заставодержателя може здійснювати заміну предмета застави. Якщо заміна предмета застави є елементом заставного зобов’язання (товар в обороті або переробці), то відносини, що виникли, регулюються правилами, встановленими для цього виду застави, а в інших випадках — угодою сторін.
Ціна застави, як правило, не відповідає її вартості, найчастіше вона занижується. Вартістю заставленого майна може забезпечуватися декілька зобов’язань. Тому боржникові надано право заставити одне і те ж саме майно одночасно декільком кредиторам (перезастава). У світовій практиці це одержало назву “застава застави”. Це може мати місце, якщо попередній заставодержатель не заперечує проти цього або вчинення таких дій не заборонено законом. Зрозуміло, що не кожна особа погодиться бути стороною у договорі застави, предметом якого є вже заставлене майно. Тому заставник зобов’язаний повідомити про всі попередні застави, а також про характер і розміри забезпечених заставою зобов’язань. Якщо він цього не зробить, то повинен буде відшкодувати збитки, що виникли у заставодержателя через невиконання цього обов’язку.
При перезаставі закон встановлює певний порядок задоволення вимог заставодержателів. У першу чергу задовольняються вимоги більш раннього заставодержателя. Вимоги наступних заставодержателів задовольняються з майна, що залишилося після повного забезпечення вимог попереднього заставодержателя.
Застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, указаних у законі, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи (наприклад, у зв’язку з відкриттям спадщини, або перехід до нащадків майнових прав померлих винахідників).
Застава зберігає силу, якщо у визначеному законом порядку відбувається уступка заставодержателем забезпеченої заставою вимоги (уступка вимоги — ст. 201 ЦК), що виникла із забезпеченої заставою вимоги на іншу особу. До першої особи, що задовольнила у повному обсязі вимоги заставодержателя, переходить разом з правом вимоги забезпечена нею застава.
В момент виконання боржником основного зобов’язання застава припиняється і кредитор повинен повернути боржнику заставлене майно. В разі часткового виконання боржником забезпеченого заставою зобов’язання застава зберігається у первісному обсязі.
В разі відмови кредитора прийняти виконання забезпеченої заставою грошової вимоги вказана сума вноситься заставником у депозит нотаріальної контори. Якщо внесена в депозит сума повністю відшкодовує борг, застава припиняється.
Можливо виникнення дострокового погашення заставного зобов’язання. Так, у разі припинення (реорганізації, ліквідації) юридичної особи заставника заставодержатель одержує право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов’язання, забезпеченого заставою.
Згідно із ст.
191 ЦК за договором поруки поручитель зобов’язується перед кредитором
іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов’язання в повному обсязі
або в частині.
Порука породжує три види відносин: між кредитором і боржником за основним зобов’язанням; між кредитором і поручителем; між боржником і поручителем. На етапі укладення основного зобов’язання поручитель виступає одним із гарантів того, що його буде виконано.
Порука за розміром не може перевищувати основної угоди. Якщо договір позики укладено на суму 1000 грн., то не можна укладати договір поруки на 2000 грн., тому що поручитель несе відповідальність у повному обсязі або у частині від обсягу основного зобов’язання. Основне зобов’язання не може бути умовним, а порука — безумовною.
Поручитель не вважається зобов’язаним сам виконати зобов’язання і несе лише відповідальність за його виконання. Справа у тому, що він не завжди може зробити це. Можливі зобов’язання, які ніхто, крім боржника, не може виконати, наприклад, вчинення дій певної особистої властивості або таких, що мають індивідуальні особливості. Наприклад, укладено договір поруки, який забезпечує участь у концерті (виставі) певного актора. Зрозуміло, що поручитель не може виконати за нього зобов’язання.
Відносини між кредитором і поручителем оформлюються договором. У ньому виражається воля поручителя взяти на себе відповідальність повністю або частково за виконання зобов’язання боржником.
Договір поруки є одностороннім, консенсуальним і оплатним.
Порукою може забезпечуватися лише дійсна вимога (ст. 191 ЦК), тобто її реальність залежить від основного зобов’язання.
Договір поруки має бути укладений у письмовій формі. Недодержання цієї вимоги тягне за собою недійсність договору поруки. Зрозуміло, що визнання договору поруки недійсним не означає визнання недійсним і основного зобов’язання. Воно позбавляється виду забезпечення виконання зобов’язання. Оскільки договір поруки укладається з метою забезпечення виконання зобов’язання, то основні відносини виникають між кредитором і поручителем у разі невиконання боржником зобов’язання.
За чинним законодавством (ст. 192 ЦК) боржник і поручитель відповідають перед кредитором за загальним правилом як солідарні боржники. При такому становищі кредитор має право пред’являти вимоги як до них обох, так і безпосередньо до поручителя. Поручитель відповідає в такому ж обсязі, як і боржник, тобто за погашення основного боргу, сплату відсотків, неустойки, відшкодування збитків.
Поручителями можуть виступати декілька осіб. Вони також відповідають перед кредитором солідарно.
Сторонами у договорі поруки можуть бути передбачені також інші умови відповідальності. Можливо, щоб поручитель відповідав лише за ту частину боргу, яку неможливо стягнути з боржника (субсидіарна відповідальність) або за певну частину боргу.
Поручитель, який виконує за боржника його зобов’язання, набуває всіх прав кредитора за основним зобов’язанням. Кредитор, який одержав виконання від поручителя, зобов’язаний вручити йому документи, що посвідчують вимоги до боржника (розписку тощо), а також передати інші права, які посвідчують вимоги (наприклад, заставу). До одержання необхідних документів поручитель має право затримати виконання.
Якщо було декілька поручителів, то кожний з них має право зворотної вимоги до боржника у розмірі сплаченої ним суми. Таким чином, солідарні поручителі стають солідарними кредиторами.
Порука, як правило, має безоплатний характер. Однак сторони можуть передбачити винагороду з боку боржника за поруку. Винагорода може складати певний відсоток від суми платежу, за яку поручитель ручається, або якусь іншу суму. Проте винагорода за поруку може виникнути лише на підставі угоди між поручителем і боржником. Якщо спеціальної угоди не укладалося, то право на винагороду у поручителя не виникає.
Якщо вимоги пред’явлені до боржника, то він зобов’язаний терміново повідомити про це поручителя. Відсутність у поручителя інформації про виконання зобов’язання боржником може призвести до його повторного виконання. У цьому разі боржник не може заперечувати проти пред’явленої до нього поручителем зворотної вимоги. Боржник у свою чергу має право стягнути з кредитора лише необґрунтовано одержане.
Про пред’явлення позову кредитором до поручителя останній повинен повідомити боржника і залучити його до участі у справі. Можливо, у боржника є заперечення проти пред’явлених вимог (борг погашено, не настали строки розрахунків тощо). Якщо поручитель цього не зробить, то боржник матиме право висунути проти зворотної до нього вимоги всі ті заперечення, що він мав проти вимоги кредитора. Якщо вимоги виявляться обгрунтованими, поручителю буде відмовлено в їх задоволенні.
У свою чергу поручитель може висувати проти вимог кредитора всі ті заперечення, що їх міг заявити боржник, незалежно від того, чи відмовився від них боржник. Але заперечення, від яких відмовився боржник при пред’явленні вимог кредитором, не можуть бути заявлені ним проти поручителя, який виконав за нього зобов’язання.
Поручитель, який виконав за боржника зобов’язання, може стягнути з нього виконане у порядку регресної вимоги.
За загальним правилом порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання. Підставами припинення зобов’язання є виконання, залік, збіг боржника і кредитора в одній особі, угода сторін, неможливість виконання, смерть громадянина або ліквідація юридичної особи.
Порука припиняється у зв’язку з переводом боргу на іншу особу (ст. 201 ЦК), якщо поручитель не виразив згоди відповідати за нового боржника. Порука припиняється і в разі закінчення строку давності. Боржник за основним зобов’язанням несе відповідальність у межах строку позовної давності, а до зобов’язань поручителя встановлені спеціальні строки давності (ст. 194 ЦК).
Порука припиняється, якщо кредитор протягом трьох місяців з дня настання строку виконання зобов’язань не заявив позову до поручителя. Якщо строк виконання зобов’язання не визначений або визначений моментом вимоги, то при відсутності іншої угоди відповідальність поручителя припиняється після закінчення одного року з дня укладення договору поруки.
Завдатком визнається грошова сума, що видається однією з договірних сторін в рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні в підтвердження його виконання (ст. 195 ЦК). Сторона, яка видала завдаток, іменується завдаткодавцем, а сторона, що одержала його, — завдаткоодержувачем.
Завдаток виконує три функції: платіжну, посвідчуючу і забезпечуючу.
Платіжна функція полягає в тому, що завдаток передається в рахунок належних за договором платежів.
Завдаток потрібно відрізняти від авансу. Аванс являє собою повний або частковий платіж, але не з метою забезпечити зобов’язання. Якщо у наступному відпадуть підстави у виплаті авансу, передбачені договором, то передана сума підлягає поверненню. Повертається аванс і в разі відмови будь-якої із сторін від договору.
Друга функція завдатку — посвідчуюча. Видача завдатку служить доказом укладення договору. Для виникнення відносин, які регулюються законодавством про завдаток, досягнення лише угоди про нього недостатньо. Необхідно здійснити передачу завдатку.
Сума, що передається, визнається завдатком лише тоді, коли про це вказано в угоді. В усіх інших випадках виникають відносини з авансу, якщо зацікавленою стороною не буде доведено, що передана сума розглядалася сторонами як завдаток. Необхідність цього обумовлена тим, що ЦК не встановлює спеціальної форми завдатку, а передбачає загальні вимоги до оформлення угоди.
Забезпечуюча функція завдатку полягає в тому, що коли за невиконання договору відповідальною є сторона, яка дала завдаток, то він залишається у другої сторони. Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка одержала завдаток, вона зобов’язана сплатити другій стороні подвійну суму завдатку. Можливо, що завдаток підлягатиме поверненню і в однократному розмірі. Таке настає в разі припинення зобов’язань через неможливість виконання, викликаної обставинами, за які жодна із сторін не відповідає (випадкова загибель речі).
Як і в разі неустойки, закон визначає співвідношення завдатку із збитками. Сторона, яка є відповідальною за невиконання договору, зобов’язана відшкодувати іншій стороні збитки з зарахуванням суми завдатку. Таким чином, завдаток має заліковий характер.
Однак договором може бути передбачено інше співвідношення збитків і завдатку. Сторони можуть домовитися, що в разі невиконання зобов’язання їх відповідальність буде обмежена лише сумою завдатку. Такий завдаток називається відступним. Якщо його передбачено угодою, то право на відшкодування збитків, не покритих сумою завдатку, не виникає.
Чинне цивільне законодавство України серед видів забезпечення виконання зобов’язань передбачає можливість такого забезпечення також гарантією (ст. 178 ЦК). Щоправда, законодавчого визначення останньої поки що не існує. Відповідно до ст. 196 ЦК передбачаються положення лише про те, що на гарантії поширюються норми, передбачені ст. ст. 191, 194 ЦК, тобто ті, що присвячені поруці.
За таких обставин стає зрозумілою висловлена в теорії цивільного права думка про те, що у чинному цивільному законодавстві гарантія як спосіб забезпечення виконання зобов’язань фактично не має свого власного обличчя1. Більш того, відносно гарантії, якою вона була створена ЦК, має місце ставлення як до деякого “сурогату поруки”, адаптованого до планової централізованої економіки2.
Як би то не було, все це, однак, не створює підстав для повного ототожнення гарантії з порукою. Навпаки, системний аналіз чинного цивільного законодавства України дозволяє зробити висновок щодо гарантії як про окремий різновид способів забезпечення виконання зобов’язань, який має деяку схожість з порукою.
Підставами для висновку, що гарантія — це окремий вид забезпечення виконання зобов’язань, є не тільки відповідні положення, що містяться в загальній нормі ст. 178 ЦК. До такого ж висновку приводить і прийнятий 20 березня 1991 р. Закон “Про банки і банківську діяльність”, згідно з п. 7 ст. 3 якого серед операцій, що можуть здійснюватись банками, передбачається видача порук, гарантій та інших зобов’язань за третіх осіб, що встановлюють їх виконання у грошовій формі. Таким чином, і в спеціальній нормі гарантія виділена в окремий різновид забезпечення виконання зобов’язань поряд з порукою та іншими зобов’язально-забезпечуючими правовими засобами.
З порукою гарантія не збігається і за своїм смислом. По-перше, як це передбачено ст. 196 ЦК, на гарантію поширюються не всі, а тільки деякі правові норми про поруку, зокрема ст. ст. 191 і 194 ЦК, що може бути виправдано економією законодавчих засобів. По-друге, як про це справедливо зазначено в п. 5 (п. п. 5. 2) роз’яснень президії Вищого арбітражного суду України від 6 жовтня 1994 р. № 02-5/706 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів”, щодо гарантії чинне законодавство не передбачає солідарної відповідальності боржника і гаранта3, в той час як така відповідальність є можливою для боржника і поручителя (ст. 192 ЦК). Отже, згідно з наведеними роз’ясненнями президії Вищого арбітражного суду України гарант несе відповідальність субсидіарну4 (додаткову). По-третє, на відміну від поруки сфера застосування гарантії є значно вужчою, навіть можна сказати, що ця сфера має характер дещо спеціалізованої. Тому відповідно до положення ст. 3 Закону “Про банки і банківську діяльність” можна зробити висновок, що сфера застосування гарантії охоплюється саме банківською діяльністю. По-четверте, гарантія фактично має значення банківської, оскільки вона може бути охарактеризована як спосіб забезпечення виконання зобов’язань за рахунок банківської діяльності.
Підставою для останнього висновку служить низка положень, закріплених в Законі “Про банки і банківську діяльність”. Так, зокрема, операції, що можуть здійснюватися банками України, в тому числі видача гарантій (п. 7 ч. 1 ст. 3 Закону), здійснюються в грошових одиницях, що перебувають в обігові на території України, і в порядку, встановленому Національним банком України (ч. 2 ст. 3 Закону). А нормативні акти Національного банку України є обов’язковими для всіх банків, розміщених на території України (ч. 1 ст. 16 Закону).
Таким чином, є можливим загальний висновок про те, що в сучасних умовах видача гарантій не може мати місця за межами банківської діяльності. І це є прямим відображенням загальних положень, що містяться в ст. 196 ЦК, правила якої діють, якщо інше не встановлено законодавством.
Положення про гарантію, що містяться в Законі “Про банки і банківську діяльність”, якраз і є тим “іншим”, про яке йдеться в ст. 196 ЦК.
Підсумовуючи
викладене, можна зробити такий висновок щодо понятійної сутності гарантії. Гарантія
як спосіб забезпечення виконання зобов’язань є субсидіарне
зобов’язання, що видається банківською установою в порядку, встановленому
Національним банком України, і на прохання зацікавленої особи (боржника), за
яким відповідний банк (гарант) зобов’язується відповідно до умов гарантійного
зобов’язання сплатити грошову суму кредиторові з метою ліквідації відповідної
заборгованості з боку боржника.
Отже, учасниками правовідносин за наявності банківської гарантії є: гарант (банківська установа), боржник (наприклад, підприємець) та кредитор (наприклад, господарюючий суб’єкт). У договірній практиці, а також в юридичній літературі боржника ще називають принципалом, а кредитора — бенефіціаром1.
Для ілюстрації наведеного визначення гарантії візьмемо такий приклад. Відповідно до ст. 245 ЦК суб’єкт підприємництва — покупець укладає з підприємцем-постачальником договір поставки. За цим договором покупець і постачальник обумовлюють предмет поставки та розмір грошової суми, яку повинен буде сплатити покупець постачальникові за поставку, наприклад, продукції. Постачальник погоджується на умови договору лише за впевненості в тому, що виконання покупцем (боржником) передбаченого договором грошового зобов’язання забезпечене банківською гарантією, яку постачальник (кредитор) одержує від покупця (боржника). Із гарантії постачальникові стає відомо, яка саме сума і на яких умовах банк замість покупця (в разі неплатоспроможності) задовольнить вимоги постачальника щодо грошової оплати одержаної покупцем за договором поставки продукції.
Виникає питання: звідки береться у покупця продукції банківська гарантія, яку він надає постачальникові в забезпечення того, що прийняті покупцем договірні зобов’язання будуть виконані принаймі за рахунок коштів банківської установи?
За загальним правилом підприємець-покупець одержує гарантію в своїй банківській установі, яка цього підприємця обслуговує і де відкритий розрахунковий рахунок. Однак слід зазначити, що підстава виникнення правовідносин з банківської гарантії створює непростий юридичний склад, до якого входять власне два юридичних факти, що виникають в певній послідовності.
Перш за все перед тим, як зацікавлена сторона одержить у банківській установі гарантію, вона повинна перебувати з банком у відповідних договірних стосунках на предмет надання такого виду банківської послуги (ст. 25 Закону “Про банки і банківську діяльність”). Договір між банком і клієнтом банку про надання гарантії є оплатним: за видачу гарантії сплачується відповідна грошова винагорода на користь банківської установи. Після цього здійснюється власне видача банківської гарантії. Останню слід розглядати як односторонню угоду (ст. 41 ЦК), оскільки для її здійснення досить волевиявлення лише однієї сторони — гаранта. Ця угода оформлюється письмово, як правило, у вигляді гарантійного листа, що виходить від гаранта.
Банківська гарантія — це письмове зобов’язання гаранта, яке є строковим і набирає чинності з моменту видачі. Строковість цього зобов’язання визначається в самій гарантії.
Оскільки гарантія є одностороннім зобов’язанням (угодою), то в ній можуть бути відображені банком й інші дані, зокрема умови, за яких гарант забезпечуватиме виконання грошових зобов’язань свого клієнта в його договірних стосунках з відповідним контрагентом. Останній в майбутньому відповідно до умов гарантії здобуває таким чином юридичні підстави для задоволення своїх вимог за рахунок банківських коштів.
Порівнюючи гарантію з порукою, слід відмітити, що між зазначеними способами забезпечення виконання зобов’язань не існує жорсткої розмежувальної лінії. На фоні викладеного вище вбачаються і деякі спільні між гарантією та порукою ознаки. По-перше, як і порука, гарантія сприяє реалізації компенсаційної функції цивільного права. По-друге, у правовідносинах, що виникають із застосуванням поруки чи гарантії, одинаковим є коло учасників цих відносин: кредитор, боржник і третя особа (при поруці — поручитель, а при гарантії — гарант). По-третє, гарант, так само, як і поручитель, у разі невиконання зобов’язання боржником зобов’язаний відповідати перед кредитором. По-четверте, як вже зазначалося, на гарантію поширюються деякі правові норми про поруку. Однак все це аж ніяк не ототожнює гарантію з порукою.
ВИКОНАННЯ
ЗОБОВ’ЯЗАНЬ
§ 1. Поняття і
принципи виконання зобов’язань
Виконання зобов’язання — це здійснення його сторонами покладених на них прав і обов’язків, що складають зміст зобов’язання. Як відомо, змістом зобов’язання виступає вчинення певних дій, а також утримання від дій. Так, договірні зобов’язання укладаються для досягнення певної мети: одержання речі у власність, у користування, виготовлення речі і т. ін., тому вони вимагають вчинення боржником активних дій. Стосовно утримання від дій як предмета зобов’язання слід підтримати точку зору, висловлену в цивілістичній літературі, згідно з якою це не самостійний предмет зобов’язання, а лише додатковий обов’язок боржника по здійсненню активних дій1.
Незважаючи на те що кожне зобов’язання має свій конкретний предмет, тобто найчастіше коло певних дій, вчинення їх відбувається відповідно до загальних правил, які іменуються принципами виконання зобов’язань.
Цивільному законодавству України відомі такі принципи виконання зобов’язань: належного виконання; реального виконання.
Найбільш важливим з них є принцип належного виконання зобов’язань, який стосовно договірних відносин полягає в наявності договірної дисципліни — точного і своєчасного виконання сторонами договору всіх своїх зобов’язань згідно з умовами їх угоди і вимогами законодавства.
За ст. 161 ЦК зобов’язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, акта планування, договору, а при відсутності таких вказівок — відповідно до вимог, що звичайно ставляться. Так, за договором купівлі-продажу якість проданої речі повинна відповідати умовам договору, а при відсутності вказівок у договорі — вимогам, що звичайно ставляться, що проявляється в можливості використовувати об’єкт за його цільовим призначенням (ст. 233 ЦК).
Належне виконання включає до себе вимогу про те, що за загальним правилом боржник не має права виконувати зобов’язання частинами. Однак таке виконання може мати місце в силу закону, а також випливати із сутності зобов’язання. Наприклад, договір поставки має загальний строк — один рік і часткові строки — квартал, місяць. За таких умов, якщо в одному з місяців буде порушений обсяг продукції, що поставляється, а протягом загального річного строку він буде виконаний, таке виконання зобов’язання не може визнаватися належним.
Відповідно до ст. 162 ЦК існує загальне правило, за яким не допускаються одностороння відмова від виконання зобов’язання і одностороння зміна умов договору. Як виняток закон передбачає, наприклад, можливість односторонньої відмови повіреного від виконання договору доручення (ст. 392 ЦК) і односторонню зміну умов договору — відступ комісіонера від вказівок комітента (ст. 400 ЦК).
Дія принципу належного виконання спрямована на досягнення тієї мети, на досягнення якої було спрямоване відповідне зобов’язання, і охоплює його в цілому, стосуючись суб’єкта, предмета, строку, місця і способу виконання зобов’язання.
Принцип реального виконання зобов’язання означає недопустимість заміни боржником предмета виконання грошовою компенсацією у вигляді відшкодування збитків і сплати неустойки.
Згідно з цим принципом зобов’язання повинно бути виконано в натурі (передана річ, виконана робота і т. ін.). У подальшому значення цього принципу зменшуватиметься, оскільки в умовах ринкової економіки стягнення з боржника всіх понесених внаслідок невиконання зобов’язання збитків у грошовій формі повністю задовольняє інтереси кредитора1. За загальним правилом для заміни реального виконання виплатою компенсації необхідні виключні умови:
загибель предмета виконання;
якщо у разі прострочення подальше реальне виконання втратило інтерес для кредитора (ч. 2 ст. 213 ЦК);
зобов’язання пов’язане з відшкодуванням шкоди.
Неможливість виконання зобов’язання — це не завжди неможливість його реального виконання: уплата грошового еквівалента завжди вважається можливою; в грошових зобов’язаннях неможливість виконання відсутня, оскільки гроші завжди є в обігу (ст. 212 ЦК).
ЦК закріплює правові гарантії принципу реального виконання зобов’язання:
а) ні сплата неустойки, ні відшкодування збитків не звільняють боржника від виконання зобов’язань в натурі (ст. 207 ЦК);
б) в разі невиконання зобов’язання передати індивідуально визначену річ у власність чи користування кредиторові останній має право вимагати відібрання цієї речі у боржника і передачі її йому, кредиторові (ч. 2 ст. 208 ЦК);
в) в разі невиконання зобов’язання між юридичними особами кредитор має право вимагати від боржника передачі речей і в тому разі, коли вони визначені родовими ознаками (ч. 3 ст. 208 ЦК);
г) в разі невиконання боржником зобов’язання виконати певну роботу кредитор має право виконати цю роботу за рахунок боржника або вимагати відшкодування збитків (ч. 4 ст. 208 ЦК).
Принцип реального виконання не слід ототожнювати з принципом належного виконання зобов’язання. Передача боржником предмета зобов’язання з простроченням буде реальним виконанням, але не буде визнаватися належним, тому що строк його було порушено.
§ 2. Суб’єкти і предмет виконання зобов’язань
Суб’єктом виконання зобов’язання виступає боржник і, як правило, він самостійно виконує свій обов’язок. Але іноді кредитору байдуже, хто буде виконувати зобов’язання, наприклад, зобов’язання про сплату грошових сум. Однак можливі ситуації, коли виконання пов’язане з особою боржника, наприклад, замовлення картини у іменитого художника. Трапляються випадки, коли замість боржника або кредитора у виконанні чи прийнятті виконання беруть участь треті особи, які не виступають сторонами зобов’язання. Вони мають назву відповідно покладення і переадресування.
Згідно з ст. 164 ЦК виконання зобов’язання, що виникло з договору, може бути покладене в цілому або в частині на третю особу, якщо це передбачено встановленими правилами, а так само якщо третя особа зв’язана з однією з сторін адміністративною підлеглістю або відповідним договором. Наприклад, договір залізничного перевезення вантажу виконується не тільки безпосередньо залізницею, яка його уклала, а й іншими залізницями, якими перевозиться вантаж.
Покладення виконання на третю особу не змінює суб’єктний склад зобов’язання, і цим воно відрізняється від уступки вимоги і переводу боргу, коли суб’єктний склад змінюється. Відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов’язання несе сторона договору, в якої це зобов’язання виникло, включаючи відповідальність за виконання, що здійснюється третіми особами, якщо законом не встановлена відповідальність безпосереднього виконувача.
Норми зобов’язального права передбачають можливість укладення договорів, за якими виконання проводиться не для кредитора, котрий уклав договір, а для третьої особи — договір на користь третьої особи. Так, ст. ст. 370, 371 ЦК передбачають сплату страхової суми за договором страхування страхувальнику або іншій особі, на користь якої укладено договір, причому остання не є стороною в договорі страхування.
Під предметом виконання зобов’язання розуміється те, відносно чого боржник зобов’язаний виконати дію: річ, послуга, грошова сума. Частіше за все предметом виконання виступає річ. Предметом виконання за авторськом договором є результат творчої праці: твори літератури, науки, мистецтва. В договорі позики предметом може бути певна грошова сума.
Річ як предмет виконання може бути індивідуально визначеною або визначеною родовими ознаками. В останньому разі потрібна конкретизація речі відносно фасону, розміру, сорту, якості. Неузгодження цих ознак приводить до того, що зобов’язання не визнається дійсним, оскільки не визначено його предмет.
Існують зобов’язання з кількома предметами. Так, альтернативними визнаються зобов’язання, що мають кілька предметів і передача будь-якого з них визнається належним виконанням. Так, згідно з ст. 172 ЦК боржникові, зобов’язаному виконати одну з двох або кількох дій, належить право вибору, якщо з закону, договору або змісту зобов’язання не випливає інше. Після здійснення вибору таке зобов’язання перетворюється на звичайне.
При загибелі одного із предметів виконання в альтернативному зобов’язанні до здійснення вибіру можливість виконання зобов’язання залежатиме від того, який вибір буде зроблений правомочною особою. Так, якщо вибір буде зупинено на предметі, що залишився, то зобов’язання зберігається; якщо ж вибір зроблено на користь предмета, що загинув, зобов’язання припиняється на підставі неможливості виконання1.
Існують також факультативні зобов’язання — з одним предметом виконання, але боржникові надається право заміни виконання, наприклад, замість передачі речі сплатити її вартість. Причому предмет, яким може бути замінене основне зобов’язання, визначається наперед і виконання факультативного обов’язку не потребує згоди кредитора. На відміну від альтернативного зобов’язання загибель предмета в факультативному зобов’язанні припиняє зобов’язання, тому що останнє передбачає не право вибору, а можливість для боржника здійснити заміну виконання.
Якість виконання — це якість предмета. Ця вимога формулюється щодо окремих видів зобов’язань. Так, ст. 12 Закону України “Про захист прав споживачів”1 передбачає право споживача вимагати від продавця (виготівника, виконавця), щоб якість придбаного ним товару (роботи, послуги) відповідала вимогам нормативних документів, а також інформації про товар (роботу, послугу), яку надає продавець (виготівник, виконавець).
§ 3. Спосіб, місце і строк виконання зобов’язань
Спосіб — це порядок виконання зобов’язання, визначений нормативними актами або договором. Він залежить від характеру зобов’язання. Взаємні зобов’язання здебільшого виконуються одноразово (ст. 171 ЦК). Наприклад, за договором купівлі-продажу передача речі і сплата купівельної ціни виконуються одноразово, якщо інший порядок не випливає з закону або сутності зобов’язання, як у разі договору купівлі-продажу із розстроченням платежу.
До способу виконання зобов’язання належить питання про його валюту. Відповідно до ст. 169 ЦК валюта грошового зобов’язання повинна бути національною. Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”2 встановлено, що використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави потребує індивідуальну ліцензію Національного банку України. В зовнішньоекономічних договорах (контрактах) використовується валюта угоди, якщо інше не передбачено законодавством України (п. 4 ст. 5).
По грошовому зобов’язанню або зобов’язанню передати цінні папери боржникові надається право в разі відсутності кредитора, а також в разі ухилення його від прийняття виконання або іншого прострочення з його боку, а так само при відсутності представника недієздатного кредитора, внести на депозит нотаріальної контори належні гроші або цінні папери. В цьому випадку боржник проводить виконання не кредитору, а нотаріальній конторі, яка сама повідомляє кредитора, що для нього наступило виконання, а боржник вважається таким, що повністю виконав зобов’язання. Боржник складає заяву з зазначенням останньої відомої йому адреси кредитора і причин, які не дозволяють йому провести виконання зобов’язання, а нотаріус видає йому квитанцію або вчиняє напис на документі, що посвідчує заборгованість (ст. ст. 85, 86 Закону України “Про нотаріат”1).
Місце виконання зобов’язання визначається законом, актом планування, договором або випливає із сутності зобов’язання. Якщо нічим наведеним місце не визначене, то воно встановлюється за правилами ст. 167 ЦК:
по зобов’язанню передати будівлю — за місцем знаходження будівлі;
по грошових зобов’язаннях між громадянами — за місцем проживання кредитора в момент виникнення зобов’язання, а якщо кредитор в момент виконання зобов’язання змінив місце проживання і повідомив про це боржника, то в новому місці проживання кредитора з віднесенням за рахунок кредитора всіх витрат, пов’язаних із зміною місця виконання;
по грошових зобов’язаннях між юридичними особами місце виконання визначається за правилами розрахунків через установи банку;
по всіх інших зобов’язаннях — за місцем проживання боржника,а якщо боржником є юридична особа — за місцем її знаходження.
Зобов’язання повинні виконуватися в установлений строк (ст. 161 ЦК). Якщо строк виконання зобов’язання не встановлений або визначений моментом витребування, то зобов’язання повинно бути виконане на вимогу кредитора. Боржник повинен виконати таке зобов’язання в семиденний строк з дня пред’явлення вимоги кредитором, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із закону, договору або із змісту зобов’язання (ст. 165 ЦК).
В законі може бути встановлений більш тривалий пільговий строк для боржника. Так, відповідно до ч. 1 ст. 259 ЦК кожна з сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитися від договору в будь-який час, попередивши про це в письмовій формі другу сторону за три місяці. Боржник має право виконати зобов’язання до строку, якщо інше не випливає із закону, договору або змісту зобов’язання (ст. 166 ЦК).
Боржник, який не виконав зобов’язання в строк, визнається таким, що прострочив. Наслідки прострочення боржника зазначені в ст. 213 ЦК:
він відшкодовує завдані простроченням збитки (що не звільняє його від виконання зобов’язання в натурі);
відповідає за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення;
кредитор може відмовитися від прийняття виконання, якщо внаслідок прострочення боржника воно втратило для нього інтерес, і вимагати відшкодування збитків. У відносинах між юридичними особами відмова від прийняття простроченого виконання допускається тільки у випадках і на умовах, встановлених законом або договором.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, повинен сплатити за час прострочення три проценти річних з простроченої суми, якщо законом або договором не встановлений інший розмір процентів (ч. 1 ст. 214 ЦК). Так, на грошові зобов’язання підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності поширюється Закон України від 22 листопада 1996 р. “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань”1. Згідно з ним платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочення платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. У разі затримки зарахування грошових надходжень на рахунок клієнта банки сплачують на користь одержувачів грошових коштів пеню у розмірі, що передбачається угодою про проведення касово-розрахункових операцій. В обох зазначених випадках розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу і не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Прострочення кредитора настає тоді, коли він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не зробив дій, до вчинення яких боржник не міг виконати свого зобов’язання (ст. 215 ЦК). Прострочення кредитора дає боржникові право на відшкодування завданих простроченням збитків, якщо кредитор не доведе, що прострочення не викликано умислом або необережністю його самого або тих осіб, на яких в силу закону або доручення кредитора було покладено прийняття виконання. Після закінчення прострочення кредитора боржник відповідає на загальних підставах. По грошовому зобов’язанню боржник не повинен платити проценти за час прострочення кредитора.
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА
ПОРУШЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ І ОБОВ’ЯЗКІВ
§ 1. Поняття
цивільно-правової
відповідальності
Правовідносини, які регулюються зобов’язальним правом, обумовлюють процес переміщення матеріальних благ від однієї особи до другої, тобто цивільний оборот цих благ. Нормальний розвиток цивільного обороту характеризується належним виконанням його учасниками зобов’язань. У разі порушення зобов’язання (невиконання або неналежного його виконання) до правопорушника застосовується цивільно-правова відповідальність. Таким чином, відповідальність встановлює межі дозволеної та необхідної поведінки суб’єктів цивільних правовідносин, відображує регулятивну функцію права.
Відповідальність — це одне із головних понять як юридичної науки в цілому, так і окремих її галузей. Цивільно-правова відповідальність є одним із галузевих видів юридичної відповідальності, яка, в свою чергу, становить собою різновид соціальної ретроспективної відповідальності. Ретроспективність цивільно-правової відповідальності полягає у тому, що вона виникає як наслідок цивільного правопорушення.
Питання про поняття цивільно-правової відповідальності є дискусійним в юридичній науці.
В теорії права існує точка зору окремих авторів (М. Строговича, М. Матузова, В. Смирнова та ін.) стосовно широкого розуміння юридичної (в тому числі цивільно-правової) відповідальності. Вони поділяють цивільно-правову відповідальність на позитивну (тобто ту, яка виникає з моменту вступу осіб у цивільно-правові відносини і передбачає суворе та неухильне виконання особою всіх своїх обов’язків) та ретроспективну (тобто ту, яка настає у разі вчинення правопорушення і полягає у тому, що правопорушник зазнає негативних майнових наслідків). Однак вважається, що у такому розумінні поняття відповідальності втрачає юридичне значення і ототожнюється з соціальною відповідальністю. Позитивна відповідальність по суті є належним виконанням зобов’язання у цивільному праві. Відповідальність не може мати місця, писав М. Агарков, якщо поведінка людини була бездоганною1.
Разом з тим цивільно-правову відповідальність слід відрізняти від санкції за правопорушення. Цивільно-правова відповідальність передбачає застосування санкції (засобу державного примусу) до правопорушника. Але не кожна санкція, яка встановлюється законодавством у разі порушення зобов’язання, є реалізацією цивільної відповідальності. Наприклад, ст. 50 Закону “Про власність” закріплює право власника витребувати своє майно з чужого незаконного володіння. Незаконне володіння чужим майном — це правопорушення. Але вилучення цього майна у незаконного володаря як санкція не є цивільно-правовою відповідальністю, оскільки воно не передбачає ніяких інших додаткових майнових обтяжень. Те ж саме стосується й наслідків, які передбачені у ст. 208 ЦК, у разі невиконання зобов’язання передати індивідуально визначену річ у власність або в користування кредиторові, та полягають у примусовому відібранні цієї речі у боржника та передачі її кредиторові. Ця санкція теж не має ознак відповідальності, тому що примусовий характер носять ті дії боржника, які він мав би виконати в силу покладеного на нього обов’язку.
В науці цивільного права існує погляд на відповідальність як на обов’язок правопорушника дати звіт у своїх діях. Однак такий обов’язок може мати місце і тоді, коли не було правопорушення і, отже, немає відповідальності. До того ж цивільна відповідальність передбачає конкретні, реальні, майнові наслідки для правопорушника, а це не охоплюється поняттям звіту за свої дії.
Цивільно-правова відповідальність не є й правовідносинами, оскільки їй не притаманний один з головних принципів цивільно-правових відносин — принцип рівності учасників. Але вона існує в межах, визначених цивільними правовідносинами.
Для того щоб визначити поняття тієї чи іншої категорії права, необхідно розглянути її характерні ознаки.
Юридична відповідальність характеризується сукупністю трьох ознак: державним примусом, негативними наслідками та суспільним осудом винної поведінки правопорушника. Цивільній відповідальності притаманні ті ж загальні та деякі специфічні ознаки.
Першою істотною ознакою цивільно-правової відповідальності є державний примус, тобто реально застосовуваний вплив на особу, яка порушила зобов’язання, або можливість його застосування. Добровільне відшкодування боржником збитків кредиторові, сплата неустойки або відшкодування шкоди, завданої діями правопорушника, також розглядаються як цивільно-правова відповідальність.
Другою важливою ознакою цивільної відповідальності є її майновий характер. У разі порушення зобов’язання до особи застосовуються засоби впливу, які спричиняють негативні наслідки в її майновій сфері. Відповідальність у цивільному праві полягає у відшкодуванні шкоди або збитків, сплаті неустойки. Навіть коли порушення стосуються особистих немайнових прав потерпілої особи, заходи цивільної відповідальності застосовуються у вигляді відшкодування моральної (немайнової) шкоди шляхом грошової компенсації.
Третя ознака цивільно-правової відповідальності полягає у додатковому обтяженні майнового стану боржника. Тобто при застосуванні до правопорушника заходів цивільної відповідальності у нього виникає обов’язок майнового характеру, якого не було до спричинення правопорушення. Відповідальність повинна проявлятися або у приєднанні до порушеного зобов’язання додаткового обов’язку (договірна відповідальність), або у виникненні нового обов’язку (деліктна відповідальність), якого до правопорушення не існувало. До того ж цьому обов’язку не кореспондує право одержання будь-якої вигоди або компенсації, тобто в результаті виконання додаткового обов’язку боржник позбавляється майнового блага, не одержуючи еквівалента. Додатковий характер цивільно-правової відповідальності проявляється як при невиконанні (неналежному виконанні) договірних зобов’язань, так і в деліктних зобов’язаннях. Отже, вимога ст. 207 ЦК про виконання особою, яка порушила виконання цього зобов’язання в натурі (реальне виконання), не може визнаватися як захід цивільної відповідальності. Такий обов’язок боржник мав би й у разі належного виконання зобов’язання, тобто він не є додатковим.
Характерним для цивільно-правової відповідальності є те, що вона становить собою відповідальність одного учасника цивільно-правових відносин перед іншим, тобто відповідальність правопорушника (боржника) перед потерпілим (кредитором). Такий характер відповідальності обумовлюється рівноправним становищем учасників цивільних правовідносин, а також взаємністю прав і обов’язків суб’єктів зобов’язань (в разі невиконання обов’язку одним із суб’єктів порушується право іншого). Конфіскаційні санкції на користь держави, передбачені окремими нормами цивільного законодавства (наприклад, за укладення угоди з метою, суперечною інтересам держави і суспільства — ст. 49 ЦК), є винятковими для цивільного права та мають адміністративно-правовий характер.
Характерною ознакою цивільно-правової відповідальності є також відповідність її обсягу розміру заподіяної шкоди, тобто принцип еквівалентного відшкодування шкоди. Це правило обумовлене компенсаційним характером цивільної відповідальності. У чинному законодавстві є окремі норми, які встановлюють розмір відповідальності більший, ніж сума спричинених збитків. Наприклад, ст. 4 Закону України від 22 грудня 1995 р. із змінами від 21 грудня 1999 р. “Про поставки продукції для державних потреб”1 закріплює положення, що при невиконанні зобов’язань за державним контрактом виконавець, крім сплати неустойки, відшкодовує збитки в повному обсязі, які було завдано неналежним виконанням зобов’язань. У даному разі передбачається сплата штрафної неустойки, тобто розмір відповідальності більший, ніж розмір шкоди. Такий виняток із загального правила зустрічається і в нормах, регламентуючих відповідальність за неналежне виконання договору поставки (недопоставку, прострочення, а також поставку продукції неналежної якості або некомплектної продукції).
З урахуванням сформульованих ознак цивільно-правової відповідальності можливо визначити її поняття.
Цивільно-правова
відповідальність — це система заходів примусового характеру, які
застосовуються до правопорушника і викликають у нього негативні майнові
наслідки.
Відповідальність у цивільному праві слід відокремлювати від заходів примушення боржника до належного виконання зобов’язання. Такі заходи реалізують один із принципів цивільного права — принцип реального виконання зобов’язання. Сплата неустойки (штрафу, пені), встановленої на випадок прострочення або іншого неналежного виконання зобов’язання, і відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням, не звільняють боржника від виконання зобов’язання в натурі (ст. 207 ЦК). В умовах ринкової економіки значення принципу реального виконання зобов’язання та заходів, що сприяють його реалізації, поступово зменшується. Це пов’язано з тим, що сплата кредиторові збитків, які виникли через невиконання зобов’язання боржником в натурі, в умовах ринкової економіки задовольняє його інтерес у повному обсязі. З огляду на це слушною видається висловлена в літературі думка, відповідно до якої якщо порушення принципу реального виконання зобов’язання полягає у невиконанні зобов’язання, відшкодування боржником збитків і сплата неустойки звільняють його від виконання зобов’язання в натурі. В разі, коли боржник порушує принцип реального виконання шляхом його неналежного виконання, сплата неустойки і відшкодування збитків не звільняють боржника від виконання зобов’язання в натурі. Обидві норми є диспозитивними, вони діють, якщо інше не передбачено законом або договором1.
Сутність і соціальне призначення цивільно-правової відповідальності, як і будь-якого правового явища, можуть бути розкриті за допомогою її функцій.
Цивільно-правовій відповідальності притаманні загальні функції юридичної відповідальності: 1) регулятивна; 2) охоронна; 3) виховна; 4) компенсаційна. Але специфічність цивільної відповідальності полягає у реалізації перш за все компенсаційної функції.
Загальновизнаним є положення про те, що мета цивільно-правової відповідальності полягає у відновленні порушених майнових прав. Однак більш доцільним було б казати, що цивільна відповідальність спрямована на компенсацію порушених прав, оскільки відновлення (тобто повернення у первісне становище) не завжди можливо. Наприклад, про відновлення як функцію цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди можна говорити, маючи на увазі лише відновлення системи правових зв’язків потерпілого з іншими суб’єктами права з приводу порушеного майнового права, але аж ніяк не самого цього права.
§ 2. Види цивільно-правової відповідальності
Поділ цивільно-правової відповідальності на види здійснюється за різними критеріями. Щодо підстав її виникнення розглядають договірну і позадоговірну відповідальність.
Окремі автори вважають за недоцільне досліджувати цивільно-правову відповідальність як єдине, загальне поняття, виходячи з відмінності цілей, які переслідують договірна і позадоговірна відповідальність. Так, Б. Антимонов вважає, що договірна відповідальність спрямована на упорядкування зобов’язань, тоді як деліктна відповідальність має за мету позбутися цивільних правопорушень2. Однак два ці види мають багато спільних ознак, тому їх сукупність можна представити як категорію “цивільно-правова відповідальність”.
Договірна і позадоговірна (деліктна) відповідальність мають деякі загальні риси. Обидві вони носять примусовий характер, реалізація якого викликає у правопорушника негативні майнові наслідки.
Відмінність між ними проявляється у суб’єкті відповідальності, розмірі відповідальності, характері норм, що закріплюють ці види відповідальності.
Договірна відповідальність виникає у разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання, яке виникло з договору. Договірна відповідальність — це відповідальність за порушення існуючого між сторонами відносного зобов’язання, і тому вона як юридичний обов’язок має характер додаткового зобов’язання, що приєднується до невиконаного, не змінюючи його. Порушення договірного зобов’язання можливе у вигляді як невиконання, так і неналежного виконання стороною договору своїх обов’язків.
Позадоговірна відповідальність має місце при порушенні зобов’язання, яке виникло не із договору, а з інших підстав. Вона настає у разі порушення юридичного обов’язку, що має абсолютний характер, входить до абсолютного правовідношення, змістом якого є необхідність утримуватися від порушення суб’єктивного права чи особистого блага, його порушення щодо конкретного носія права породжує новий обов’язок замість невиконаного.
Юридичне значення поділу цивільно-правової відповідальності на договірну і позадоговірну полягає у тому, що форми і розмір позадоговірної відповідальності встановлюються тільки законом (правові норми носять імперативний характер), а форми і розмір договірної відповідальності визначаються як законом, так і умовами укладеного договору (правові норми є диспозитивними). Сторони при укладенні договору можуть встановити відповідальність за такі правопорушення, за які у чинному законодавстві відповідальність не передбачена, або передбачити іншу форму відповідальності, ніж та, яка за це правопорушення закріплена у законі. Сторони також мають можливість змінити розмір відповідальності (збільшити або зменшити) у порівнянні з зазначеним у законі, якщо у ньому це прямо не забороняється.
Суб’єктом договірної відповідальності може бути конкретно визначена особа (боржник), яка перебуває з потерпілою особою у відносних правовідносинах. Суб’єктом позадоговірної відповідальності може бути будь-яка особа, яка порушила суб’єктивне право потерпілого, перебуваючи з ним в абсолютних правовідносинах. На практиці можуть мати місце випадки, коли особи перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однією із сторін іншій не пов’язане з виконанням цього договірного зобов’язання. За таких обставин має місце позадоговірна відповідальність.
По-різному вирішується питання про розмір та підстави його зменшення у договірній і позадоговірній відповідальності. Розмір відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням договірного зобов’язання, може бути обмеженим (ст. 206 ЦК), а при відшкодуванні позадоговірної шкоди остання підлягає стягненню у повному обсязі (ст. 440 ЦК). Відповідно до ст. 454 ЦК суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, заподіяної громадянином, залежно від його майнового стану. А в договірній відповідальності розмір збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням договірного обов’язку, не може бути зменшений органом, який розглядає спір. У деліктних зобов’язаннях при зменшенні розміру збитків, що підлягають відшкодуванню, до уваги береться майновий стан заподіювача шкоди (лише громадянина). Підставою зменшення неустойки можуть бути майновий стан не тільки боржника, а й кредитора, ступінь виконання зобов’язання, а також інші інтереси, що заслуговують на увагу.
Доцільно розглянути такий різновид цивільної відповідальності, як відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Відшкодування особі моральної (немайнової) шкоди має місце тоді, коли це передбачено спеціальним законодавством, зокрема: ст. ст. 7 і 4401 ЦК, ст. 49 Закону “Про інформацію”, ст. 24 Закону “Про захист прав споживачів”, ст. 3 Закону “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду” та ін. Дія цих статей не поширюється на зобов’язання, які виникають з договорів, крім ст. 24 Закону “Про захист прав споживачів”. Компенсація моральної шкоди не може бути також передбачена умовами договору. Таким чином, відшкодування моральної (немайнової) шкоди є різновидом позадоговірної відповідальності.
В зобов’язаннях з множинністю осіб, виходячи з характеру поділу відповідальності між кількома суб’єктами, можна виділити: 1) часткову, 2) солідарну та 3) субсидіарну відповідальність.
За загальним правилом, якщо у зобов’язанні беруть участь декілька осіб як на боці кредитора (активна множинність), так і на боці боржника (пасивна множинність), виникають часткові правовідносини та у разі їх порушення — часткова відповідальність. Це правило встановлено ст. 173 ЦК і поширюється як на договірну, так і позадоговірну відповідальність.
Часткова відповідальність має місце у разі, коли кожен з боржників несе відповідальність перед кредитором тільки в частині зобов’язання, яка передбачена в законі або у договорі. Загальним є правило, що частки, які припадають на кожну з відповідальних осіб, є рівними. Але законом або договором може бути встановлений інший розмір часток.
Солідарна та субсидіарна відповідальність виникають лише у випадках, коли це прямо передбачено законом або договором.
Солідарна відповідальність (ст. 175 ЦК) грунтується на принципі “один за всіх”. Кредитор має право висувати вимоги як до всіх боржників, так й до кожного з них окремо, при цьому як в повному обсязі, так і в частині боргу. Солідарна відповідальність є більш сприятливою для кредитора, оскільки він може одержати реальне виконання відразу від одного боржника. Це спрощує його становище. Солідарні боржники залишаються зобов’язаними доти, поки зобов’язання не погашено повністю, незважаючи навіть на ті обставини, що один з них міг виконати якусь частку вимог кредитора. Тільки виконання солідарного зобов’язання повністю одним із боржників звільняє решту боржників від виконання кредиторові. Але у цьому разі боржник, який виконав зобов’язання, стає кредитором і має право зворотної вимоги (регресу) до решти боржників. При цьому має місце часткова відповідальність і боржники відповідають у рівних частинах, якщо інше не встановлено законом або договором. Солідарна відповідальність має місце в учасників повного товариства по зобов’язаннях цього товариства (ст. 66 Закону “Про господарські товариства”), осіб, які спільно заподіяли шкоду (ст. 451 ЦК) та в інших випадках.
Субсидіарна відповідальність — це додаткова відповідальність до відповідальності основного боржника. Таким чином, у зобов’язанні є два боржники, але один з них є основним, а другий — додатковим. При цьому кредитор перш за все висуває вимоги до основного боржника, який порушив зобов’язання. Лише у разі, якщо він не в змозі задовольнити ці вимоги за рахунок цього боржника (повністю або частково), кредитор має право звернутися до додаткового (субсидіарного) боржника. Прикладами субсидіарної відповідальності є відповідальність учасників товариства з додатковою відповідальністю належним їм майном по зобов’язаннях товариства (ст. 65 Закону “Про господарські товариства”), відповідальність батьків (усиновителів) або піклувальників за шкоду, заподіяну неповнолітнім від 15 до 18 років (ст. 447 ЦК) та ін. При виконанні вимоги кредитора у субсидіарного боржника, як правило, не виникає право зворотної вимоги до основного боржника.
§ 3. Форми цивільно-правової відповідальності
Форма цивільно-правової відповідальності — це засіб відображення тих додаткових майнових обтяжень, що покладаються на правопорушника.
Цивільне законодавство встановлює різні форми відповідальності. До них належать: відшкодування збитків (ст. 203 ЦК); сплата неустойки (ст. 204 ЦК); втрата завдатку (ст. 195 ЦК) та ін.
Форми цивільної відповідальності поділяються на загальні і спеціальні.
Загальною формою відповідальності є обов’язок боржника відшкодувати збитки, заподіяні кредиторові невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання. Загальний характер цієї форми відповідальності обумовлюється тим, що, по-перше, збитки є найбільш поширеними наслідками порушення цивільних прав; по-друге, стягнення збитків здійснюється в усіх випадках порушення зобов’язання, за деякими винятками, передбаченими законом або договором; по-третє, відшкодування збитків — це засіб відповідальності, який застосовується при порушенні будь-якого зобов’язання (як договірного, так і позадоговірного). Норма загальної частини ЦК (ст. 203), дія якої поширюється на всі види зобов’язань, якщо інше не встановлено в спеціальній нормі, закріплює правило, що в разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання боржником він зобов’язаний відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.
Відшкодування збитків як засіб цивільної відповідальності має всі її ознаки. В разі порушення зобов’язань боржник примушується відшкодувати завдані цим збитки. Відшкодування носить майновий характер (передача майна або грошова компенсація). Стягнення збитків — це покладення на боржника додаткового обов’язку, якого він не мав до порушення зобов’язання. Відшкодування збитків боржником проводиться на користь кредитора, тобто майно або грошова сума переходить від боржника до кредитора.
Обов’язковою підставою виникнення цивільної відповідальності у формі відшкодування збитків є наявність шкоди, яка настала у зв’язку з правопорушенням.
Збитки — це об’єктивне зменшення яких-небудь майнових благ кредитора, пов’язане з обмеженням його інтересів як учасника певних суспільних відносин.
В юридичній науці зустрічається визначення збитків як грошової оцінки тієї шкоди, яка спричинена неправомірними діями однієї особи майну іншої1. Але збитки — це самостійне поняття, яке слід відокремлювати від такої категорії, як “шкода”.
Відповідно до ч. 2 ст. 203 ЦК обсяг збитків, які підлягають відшкодуванню, складають витрати, зроблені кредитором внаслідок невиконання або неналежного виконання боржником зобов’язання, втрата або пошкодження майна кредитора, а також не одержані кредитором доходи, які він одержав би, якби зобов’язання було виконано боржником.
Збитки поділяються на два різновиди: 1) пряма (реальна) шкода та 2) упущена вигода (неодержані доходи).
Пряма (реальна) шкода може виражатися у: 1) витратах кредитора, які він зробив у зв’язку з порушенням зобов’язання; 2) втраті майна, яке належало кредиторові або 3) пошкодженні цього майна. Пряма шкода у своїй сутності відображує різницю між майном, що існувало, та наявним майном кредитора, тобто зменшення розміру цього майна.
Шкода у цивільному праві може мати як майновий, так і особистий характер. Шкода — це негативні наслідки майнового і немайнового характеру, які настали для суб’єкта права стосовно як до існуючих, так і можливих (ще не існуючих) благ.
Невиконання боржником свого зобов’язання перед кредитором створює загрозу майновим інтересам останнього. Щоб уникнути негативних майнових наслідків, кредитор робить витрати.
Не всі витрати кредитора вважаються законом збитками та підлягають відшкодуванню боржником. Відшкодуванню підлягають лише ті витрати, які характеризуються двома ознаками. По-перше, відповідно до чинного цивільного законодавства кредиторові компенсуються лише ті витрати, які ним вже були зроблені як наслідок порушення зобов’язання. По-друге, до витрат можуть бути віднесені сплата грошових сум кредитором у процесі очікування виконання зобов’язання, доцільність яких відпала внаслідок його невиконання (наприклад, орендна плата за складське приміщення для товару, який не був наданий), а також витрати, що зробив кредитор вже після порушення зобов’язання (наприклад, оплата транспортних послуг при поверненні постачальникові недоброякісної продукції).
Втрата майна можлива у вигляді як фізичної загибелі речей, так і юридичної неможливості повернення речей до майнової сфери кредитора (неможливість витребування майна у добросовісного набувача — ст. 145 ЦК).
Пошкодження майна — це поломка, руйнування або інші його зміни, що викликають зниження цінності цього майна внаслідок обмеження можливості використання його за призначенням.
Другий різновид збитків — упущена вигода, або неодержані кредитором доходи. Упущена вигода відображує різницю між можливим розміром майна кредитора у майбутньому, якщо б зобов’язання було виконано, та наявним майном.
Витрати можуть набути значення збитків як у момент, коли кредитор їх робить, так і тоді, коли вони перетворюються на збиток пізніше у зв’язку з іншими обставинами. У першому випадку боржник, який порушив зобов’язання, тим самим спричиняє загрозу майновим інтересам кредитора. Щоб захистити свої інтереси, кредитор робить витрати для досягнення того ж результату, який передбачався при виконанні зобов’язання, або для того, щоб запобігти заподіянню ще більшої шкоди. У другому випадку кредитор робить витрати заради підготовки умов для досягнення певного результату, маючи на увазі виконання зобов’язання боржником. Якщо останній порушує зобов’язання, мета не досягається і витрати кредитора є невиправданими, тобто збитковими. Наприклад, підприємство або суб’єкт підприємницької діяльності планує діяльність, у тому числі одержання прибутку, на певний період своєї господарської діяльності, враховуючи укладені ним договірні зобов’язання. Таким чином, якщо боржник порушує зобов’язання, кредитор позбавляється можливості одержати доход за певний період своєї діяльності.
Упущена вигода відрізняється від прямої шкоди тим, що розмір її встановити можливо з деяким припущенням.
Цивільно-правова відповідальність грунтується на принципі повного відшкодування збитків, заподіяних порушенням зобов’язання. Це означає, що розмір збитків, які підлягають відшкодуванню боржником, становить суму, рівну тій шкоді (включаючи упущену вигоду), якої зазнав кредитор внаслідок порушення зобов’язання. Обов’язок доказування факту наявності збитків та їх розміру покладений на кредитора. При визначенні розміру збитків до уваги беруться лише точні дані, які мають безспірне підтвердження.
Чинне законодавство окремо не передбачає обов’язку боржника відшкодовувати кредиторові збитки, пов’язані з інфляцією. При вирішенні спорів з питань відшкодування збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням зобов’язань, слід виходити з того, що відшкодуванню підлягають фактичні збитки (пряма і упущена вигода), розмір яких залежить від умов інфляції. Однак у кожному конкретному випадку позивач повинен довести, наскільки існуюча інфляція вплинула на розмір заподіяних йому збитків і яких заходів він вживав щодо їх зменшення.
В окремих випадках законодавець передбачає винятки із загального принципу повної відповідальності — так звану обмежену відповідальність. Стаття 206 ЦК закріплює можливість встановлення обмеженої відповідальності окремих зобов’язань. Обмеження розміру відповідальності може бути обумовлено певним видом діяльності боржника (ст. 113 Статуту залізниць України), поведінкою самого кредитора (ст. 210 ЦК) або потерпілого (ст. 454 ЦК), майновим станом громадянина, який заподіяв шкоду (ч. 2 ст. 454 ЦК), та ін.
Цивільно-правова відповідальність може обмежуватися розміром прямої шкоди в майні, вартості втраченого майна, розміром виключної неустойки або іншими межами.
Не кожне порушення зобов’язання тягне за собою збитки в майновій сфері потерпілої особи. У цих випадках до порушника застосовується спеціальна форма цивільної відповідальності — стягнення неустойки.
Неустойка (штраф, пеня) — це грошова сума, встановлена законом або договором, яку боржник повинен сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання. Значення неустойки полягає в тому, що вона є не тільки формою цивільно-правової відповідальності, а й одним із засобів забезпечення виконання зобов’язання.
Неустойка є спеціальною формою цивільної відповідальності, тому що застосовується лише у випадках, коли її сплата передбачена законом або договором. Неустойка — це штрафна санкція, яка застосовується при порушенні договорів (форма договірної відповідальності).
В нормативних актах зустрічаються поняття пеня, штраф, неустойка, але всі вони об’єднуються загальним поняттям “неустойка” в тому широкому значенні, в якому це поняття розроблено в науці цивільного права.
Відмінність між штрафом і пенею полягає в способі нарахування і сплати неустойки. Штраф — це певна, тверда грошова сума або відсоткове відношення до певної суми, які стягуються одноразово. Пеня — це відсотковий показник від грошової суми, який нараховується за кожний день прострочення виконання зобов’язання.
Підставами виникнення права на неустойку є:
1) фактична підстава, тобто порушення забезпеченого неустойкою зобов’язання;
2) юридична підстава, тобто джерело виникнення права на неустойку.
В кожному конкретному випадку для виникнення права на неустойку необхідна наявність обох цих підстав.
З огляду на характер порушення (фактичну підставу) неустойка поділяється на неустойку в разі невиконання і неустойку в разі неналежного виконання зобов’язання. Слід особливо відмітити неустойку в разі прострочення, але ця неустойка є різновидом неустойки за неналежне виконання з тими ж самими наслідками.
Якщо за критерій класифікації взяти джерело виникнення права на неустойку (юридичну підставу), то є два різновиди неустойки: 1) законна і 2) договірна.
Залежно від співвідношення неустойки з правом на відшкодування збитків відрізняють чотири види неустойки:
1) штрафну неустойку — кредитор має право вимагати сплати неустойки і також повного відшкодування збитків без урахування суми неустойки, тобто неустойка та збитки стягуються сукупно;
2) залікову неустойку — кредитор має право вимагати сплати неустойки, а також відшкодування збитків у частині, не покритій неустойкою, тобто неустойка залічується у рахунок збитків;
3) альтернативну неустойку — кредитор має право вимагати або сплати неустойки, або відшкодування збитків, тобто він має право обирати одну з двох можливостей, не поєднуючи їх;
4) виключну неустойку — кредитор має право вимагати тільки сплати неустойки, але не відшкодування збитків, тобто наявність неустойки виключає право вимагати відшкодування збитків1.
За загальним правилом, передбаченим ст. 204 ЦК, якщо за невиконання або неналежне виконання зобов’язання встановлена неустойка (штраф, пеня), то збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою (залікова неустойка). Всі інші види неустойки мають місце тоді, коли законом або договором встановлено інше співвідношення між збитками і неустойкою. В проекті нового ЦК, з огляду на сутність неустойки як штрафної санкції, закріплено загальне правило про сплату штрафної неустойки.
§ 4. Підстави і умови цивільно-правової
відповідальності
Загальноюридичною підставою всіх видів юридичної відповідальності можна вважати норму права, яку порушено. Фактичною підставою цивільно-правової відповідальності є склад правопорушення, елементами якого визнаються: 1) протиправність діяння; 2) шкода; 3) причинний зв’язок між діянням і шкодою; 4) вина правопорушника.
Наявність складу правопорушення є достатньою умовою виникнення цивільно-правової відповідальності.
Протиправність, шкода та причинний зв’язок між ними є об’єктивними підставами відповідальності в цивільному праві, а вина — це суб’єктивний елемент відповідальності.
Вчені, які досліджували проблему відповідальності в цивільному праві, виходили з наявності двох головних теорій відповідальності: теорії спричинення і теорії виновної відповідальності.
Протиправність діяння. Для того щоб виникла цивільно-правова відповідальність, необхідна наявність усіх її підстав (їх сукупність), але можливі випадки, коли законодавець передбачає відповідальність без вини. Однак така відповідальність має місце лише тоді, коли поведінка суб’єкта була протиправною. Протиправність поведінки — це діяння особи, яке не відповідає вимогам закону або конкретного зобов’язання. Протиправність як елемент відповідальності обумовлена наявністю норм, які встановлюють заборону на окремі види діяння або прямо передбачають певну поведінку. В сфері цивільних правовідносин протиправна поведінка суб’єкта порушує не тільки об’єктивні суспільні відносини, а й суб’єктивні права особи.
Протиправними в цивільному праві можуть бути як дії, так і бездіяльність (утримання особи від дії, яку вона за законом або договором повинна була виконати).
Особа, яка не виконала договірне зобов’язання, звільняється від відповідальності, якщо таке невиконання не носить протиправного характеру (неможливість виконання зобов’язання, якщо вона викликана обставинами, за які боржник не відповідає, — ст. 222 ЦК).
Позадоговірна
відповідальність також виникає лише у разі заподіяння шкоди протиправними діями
правопорушника. У разі ж заподіяння шкоди правомірними діями (зокрема, у стані
необхідної оборони — ст. 444 ЦК) цивільна відповідальність не настає1.
Таким чином, протиправний характер діяння є абсолютно необхідною підставою цивільно-правової відповідальності.
Другою об’єктивною умовою цивільно-правової відповідальності є шкода, заподіяна протиправним діянням суб’єкта2.
Причинний зв’язок між протиправним діянням особи і шкодою як результатом цього діяння є також об’єктивним елементом підстави цивільно-правової відповідальності. Встановлення взаємозв’язку “причина-наслідки” між діянням та збитками є обов’язковим при виникненні відповідальності в усіх випадках правопорушень, крім так званих “безшкодних” порушень. У цьому разі достатньо лише наявності двох підстав відповідальності — протиправного діяння і вини суб’єкта.
Немає сумніву в наявності причинного зв’язку між протиправним діянням і шкодою у випадках, коли це діяння є єдиною причиною завданих кредиторові збитків. Але іноді негативним наслідкам передують декілька обставин, що викликає труднощі при встановленні того, яка ж з них стала причиною цих наслідків.
У цивілістичній науці дискусійною є проблема про характер причинного зв’язку, який необхідно встановити при вирішенні питання щодо цивільно-правової відповідальності.
Причинність — це не специфічно юридична категорія, а загальне поняття, притаманне всім явищам природи і суспільства. Кожне явище є наслідком якої-небудь обставини або декількох обставин. У свою чергу, воно може бути причиною іншого явища.
Причинність становить собою об’єктивний зв’язок між явищами та існує незалежно від нашої свідомості.
Для того щоб встановити причинний зв’язок, який має істотне значення для вирішення питання про цивільно-правову відповідальність, необхідно із ланцюжка загального взаємозв’язку явищ виділити лише ті, які є необхідними і достатніми для заподіяння шкоди у кожному конкретному випадку.
Зміст ст. ст. 203 і 440 ЦК полягає в тому, що для того щоб визнати особу відповідальною за шкоду, необхідно встановити, що ця шкода є результатом (наслідок) саме її протиправного діяння (причина), тобто між ними повинен існувати певний причинний зв’язок.
Існують різні теорії щодо характеру причинного зв’язку: необхідний і випадковий причинний зв’язок, можливий і дійсний причинний зв’язок та ін.
Прихильники теорії необхідного причинного зв’язку (Г. Матвєєв, Б. Антимонов та ін.) вважають, що серед причин негативних наслідків можуть бути як об’єктивно необхідні, так і випадкові. Відповідно до теорії можливого і дійсного причинного зв’язку існують два види фактів: перші створюють лише можливість настання негативних наслідків, а другі перетворюють цю можливість у дійсність. Лише другі обставини перебувають з наслідками в безпосередньому причинному зв’язку.
Всі ці теорії мають як позитивні, так і негативні моменти. На практиці при встановленні причинного зв’язку, який має юридичне значення для відповідальності, необхідно враховувати, що таким він буде лише тоді, коли шкода є необхідним, закономірним та неминучим наслідком протиправних дій особи.
Вина — це психічне ставлення особи до протиправного діяння, яке вона вчинила, а також до негативних наслідків цього діяння. Тобто вина є суб’єктивною підставою відповідальності.
Щодо вини як необхідної умови відповідальності в науці існують дві теорії: теорія спричинення і теорія виновної відповідальності. Прихильники теорії спричинення вважають, що цивільно-правова відповідальність виникає при наявності у поведінці особи лише об’єктивних елементів складу правопорушення. Психічне ж ставлення особи до своїх дій (бездіяльності) та їх правових наслідків не береться до уваги.
Принцип виновної відповідальності є домінуючим принципом цивільно-правової відповідальності. Це положення закріплене в ст. 209 ЦК. На цьому принципі побудовано і ст. 440 ЦК.
В окремих випадках, прямо встановлених у законі або договорі, цивільно-правова відповідальність може виникати незалежно від вини особи, яка порушила зобов’язання (тобто і без її вини). Щодо договірної відповідальності таке правило, наприклад, закріплено в ст. 418 ЦК — організація, що здійснює схов в силу своєї діяльності, звільняється від відповідальності за втрату, нестачу і пошкодження майна, викликані непереборною силою. Стаття 450 ЦК встановлює позадоговірну відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки за шкоду, заподіяну цим джерелом незалежно від вини. Такі норми є винятком із загального принципу виновної цивільної відповідальності. Наявність відповідальності незалежно від вини можна пояснити розширенням законодавцем у цих конкретних ситуаціях меж цивільно-правової відповідальності для забезпечення більш критичного ставлення особи, яка допустила правопорушення, до власних дій.
Право регулює вольову поведінку суб’єктів. Вольовий вчинок є результатом свідомого вибору конкретного варіанту поведінки в певній ситуації. Підставою відповідальності є те, що правопорушник обрав такий варіант свого діяння, який порушує закон. Якщо ж суб’єкт не передбачав і не міг передбачити наслідки своїх дій (бездіяльності), то його воля була позбавлена вибору і його поведінка не може бути визнана винною і такою, що потребує застосування заходів відповідальності.
Вина як підстава відповідальності в цивільному праві є обов’язковим елементом при виникненні відповідальності як у фізичної, так і юридичної особи. Юридична особа являє собою колектив людей, тому вона також має волю і волевиявлення.
Стаття 209 ЦК встановлює загальне правило, згідно з яким відсутність вини доводиться особою, яка порушила зобов’язання. В ч. 2. ст. 440 ЦК закріплено положення про те, що той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини. Таким чином, законодавець встановлює презумпцію вини боржника, який не виконав (виконав неналежним чином) зобов’язання, і презумпцію вини заподіювача позадоговірної шкоди.
§ 5. Відповідальність за невиконання (неналежне
виконання) грошового зобов’язання
Особлива увага до питання про цивільно-правову відповідальність за порушення грошових зобов’язань обумовлюється існуванням ситуації кризи неплатежів, а також використанням недобросовістними контрагентами грошових сум, одержаних як предоплата, у власних інтересах, без виконання своїх обов’язків.
Грошове зобов’язання — це зобов’язання по сплаті певної грошової суми. Таке зобов’язання може бути як самостійним (наприклад, зобов’язання позичальника повернути борг позикодавцю), так і зустрічним (наприклад, зобов’язання покупця сплатити певну грошову суму за придбану ним річ). Належне виконання грошового зобов’язання полягає у сплаті певної грошової суми у визначений в законі або договорі строк. Сплата може бути проведена як шляхом передачі певної суми кредиторові готівкою, так і шляхом безготівкових розрахунків або внесенням грошей в депозит державної нотаріальної контори.
Гроші є особливим об’єктом цивільних прав. Вони завжди замінні, не втрачають своїх властивостей у процесі використання в майновому обороті, навпаки, їм притаманне прирощення. В зв’язку з цим в грошових зобов’язаннях виключається неможливість їх виконання. Стаття 212 ЦК встановлює, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов’язання. Таким чином, вина боржника як підстава цивільної відповідальності при невиконанні грошового зобов’язання до уваги не береться. Правила цієї норми застосовуються до всіх суб’єктів цивільних правовідносин.
Грошове зобов’язання повинно припинятися шляхом його належного виконання. В разі прострочення виконання боржник зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних з простроченої суми, якщо законом або договором не встановлений інший розмір процентів (ст. 214 ЦК у редакції від 8 жовтня 1999 р.). Формою відповідальності за прострочення виконання грошового зобов’язання є неустойка, яка нараховується у певному проценті до розміру боргу. Проценти, які нараховуються у разі прострочення виконання грошового зобов’язання, слід відокремлювати від процентів за використання грошей, передбачених ст. 170 ЦК. Останні є платою за використання чужих грошей, а не мірою відповідальності.
Форми та розміри цивільної відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань такими суб’єктами, як підприємства, установи та організації, незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності, врегульовані спеціальним нормативним актом — Законом України від 22 листопада 1996 р. “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань”. Відповідно до цього Закону платники грошових коштів за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань, а також банки за затримку грошових надхождень на рахунок клієнта банку сплачують пеню, розмір якої не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Пеня є одним із видів неустойки і стягується за кожний день прострочення у межах шестимісячного строку позовної давності.
§ 6. Підстави звільнення боржника від
цивільно-правової відповідальності
Закріплення в цивільному законодавстві вини як обов’язкової підстави відповідальності дає змогу стверджувати, що відповідальність у цивільному праві не є абсолютною, а поширюється до певних меж. Цими межами виступають обставини, наявність яких звільняє зобов’язану особу від цивільно-правової відповідальності. Однією з підстав, що звільняє боржника від відповідальності, є винна поведінка кредитора. Стаття 210 ЦК передбачає, що коли невиконання або неналежне виконання зобо’язання обумовлено умислом або необережністю кредитора, боржник звільняється від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом. В ст. 450 ЦК закріплюється положення, згідно з яким вина потерпілого в формі умислу звільняє володільця джерела підвищеної небезпеки від відповідальності за шкоду, яка була заподіяна цим джерелом. У цих випадках зобов’язання припиняється неможливістю виконання, якщо вона викликана обставинами, за які боржник не відповідає (ст. 222 ЦК).
Ще в римському праві були визначені дві обставини, які звільняли боржника від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов’язання: випадок (казус) та непереборна сила.
Випадок (казус) — це суб’єктивна підстава звільнення від цивільно-правової відповідальності. Випадок (казус) має місце тоді, коли психічне ставлення суб’єкта до своїх дій (бездіяльності) та їх результатів виражається в неусвідомленні і неможливості усвідомлення протиправності своєї поведінки та непередбаченні її протиправних наслідків. Іншими словами, при наявності випадку відсутня вина боржника, а за відсутності вини немає цивільно-правової відповідальності, крім ситуацій, коли законом або договором передбачена підвищена відповідальність (незалежно від вини).
Випадок необхідно відмежовувати від вини, яка проявляється у формі необережності. Головним критерієм розмежування цих двох категорій є момент передбачення. Вина певною мірою завжди пов’язана з передбаченням (або його можливістю чи необхідністю). Обставини, які перебувають за межами того, що суб’єкти могли та повинні були передбачити, В. Тархов називає випадками1. Такі обставини є перешкодою до правільного розуміння та оцінки людиною своєї діяльності і не дають їй змоги навіть припустити можливість настання несприятливих наслідків цієї діяльності.
Непереборна сила — це об’єктивне явище, тобто подія, яка не залежить від волі, свідомості та бажання людини. Іноді непереборну силу називають кваліфікованим випадком. У зв’язку з тим, що в цивільному законодавстві в окремих випадках передбачена відповідальність незалежно від вини, то непереборна сила набуває значення межі цивільно-правової відповідальності. Так, дія непереборної сили звільняє від відповідальності “професійного охоронця” за втрату, нестачу або пошкодження переданого на схов майна (ст. 418 ЦК) та володільця джерела підвищеної небезпеки за шкоду, заподіяну цим джерелом (ст. 450 ЦК).
У чинному цивільному законодавстві (ст. 78 ЦК) непереборна сила визначається як надзвичайна і невідворотна за даних умов подія. Під надзвичайною подією розуміється явище, яке перевищує все звичайне і ординарне, тобто виключне, дуже велике за силою чи ступенем прояву або несподіване в своїй дії. Надзвичайність явищ може проявлятися в різних аспектах. Як правило, такі явища мають велику потужність та руйнівну силу. Але в деяких випадках надзвичайність полягає в рідкості виникнення тієї чи іншої події, сильному первісному імпульсі або масштабності. Невідворотність дії непереборної сили чи шкоди, яка заподіюється нею, тісно пов’язана з її надзвичайним характером. Така невідворотність є об’єктивною, тобто питання передбачення дії непереборної сили не має значення для звільнення боржника від відповідальності. Наслідки дії непереборної сили неможливо відвернути будь-якими засобами, наявними у даної особи в конкретних умовах, навіть тоді, коли ця особа могла передбачити цю непереборну силу. Наприклад, якщо капітан корабля, що знаходиться в морі, знав про шторм, він не міг запобігти втраті та пошкодженню вантажу внаслідок дії цього шторму.
До обставин непереборної сили відносять як стихійні природні явища (землетрус, повень, шторм та ін.), так і суспільні явища (воєнні дії, страйки, мораторії та ін.). Явище, яке визнається непереборною силою, завадило особі вчинити певні дії, або ж, навпаки, спонукало її до таких дій.
Поняття непереборної сили носить відносний характер, тобто одне і те ж явище в одному випадку визнається непереборною силою, а в іншому — ні. Критерієм визначення події як непереборної сили є її специфічні ознаки: надзвичайність та невідворотність за даних умов. До того ж по мірі розвитку науково-технічного прогресу і в зв’язку з цим з підвищенням можливостей опору стихійним явищам уявлення про непереборну силу теж трансформується.
Хоча непереборна сили — це об’єктивно випадкова обставина, але боржник не повинен примирятися з неминучістю настання шкоди в результаті її дії. Йому належить вчиняти опір негативному впливу непереборної сили всіма можливими засобами.
Непереборна сила — це загальноправова категорія. Дія непереборної сили звільняє зобов’язану особу як від договірної, так і від позадоговірної відповідальності. Явище (подія), що визнається непереборною силою, — це об’єктивно випадковий, зовнішний чинник щодо діяльності відповідальної особи. Але, будучи об’єктивно випадковим явищем, непереборна сила причинно-необхідно пов’язана і з діяльністю, і з шкідливими наслідками, що настали.
Ще однією обставиною, яка звільняє від цивільної відповідальності, є форс-мажор1. Міжнародні норми завжди визнавали форс-мажорні обставини підставою звільнення від відповідальності при порушенні зобов’язань за зовнішньоекономічним договором. Це знайшло своє закріплення в Положенні про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвердженому наказом МЗЕЗторгу України від 5 жовтня 1995 р. №751. Згідно з цим та деякими іншими нормативними актами, що регулюють механізм укладення міжнародних економічних договорів (контрактів), форс-мажор є обставиною, яка звільняє сторони договору від відповідальності у випадках невиконання ними взятих на себе зобов’язань або прострочення виконання договору. При настанні обставин форс-мажору строк виконання контракту для сторони, на яку впливає обставина, відсувається на весь період її дії до моменту усунення її наслідків. Отже, невиконання зобов’язання в зазначений строк, викликане форс-мажорними обставинами, не визнається простроченням і не призводить до штрафних санкцій для зобов’язальної сторони договору. Форс-мажор — це юридичний факт, що спричиняє неможливість виконання договірних зобов’язань у строк. Для того щоб обставина була визнана форс-мажором, вона повинна настати після укладення договору, але аж ніяк не під час його укладення. У противному разі договір просто не укладається. Якщо одна із сторін заздалегідь знала про неможливість виконання договірних зобов’язань та приховала цей факт від контрагента, то договір визнається недійсним з покладенням відповідальності на винну сторону.
Як і непереборна сила, форс-мажор являє собою зовнішню щодо діяльності зобов’язаної особи обставину, яка не залежить від її волі та бажання. Проте форс-мажор — це неможливість виконання зобов’язань у результаті цілеспрямованих дій осіб, що перебувають за межами зобов’язання. У зв’язку з цим як форс-мажорні обставини, що звільняють сторони від відповідальності за невиконання (неналежне виконання) договірних зобов’язань, повинні бути передбачені тільки такі обставини, які не можуть бути створені або штучно викликані самими сторонами за договором.
Форс-мажорні обставини звільняють лише від договірної відповідальності, тобто вони є спеціальними обставинами, що звільняють від цивільно-правової відповідальності.
Форс-мажор — це виключні умови, які сторони закріплюють у договорі як підстави звільнення від подальшого виконання зобов’язання за договором, якщо такі умови матимуть місце в період чинності договору. Сторони за договором повинні погоджувати коло форс-мажорних обставин через прямо виражений їх перелік.
Форс-мажорні обставини звичайно зумовлюють тільки тимчасову неможливість виконання зобов’язань. У цих випадках вони виступають як підстави відстрочення виконання. Особа, на діяльність якої впливає форс-мажор, повинна проінформувати контрагента про їх настання, а також про їх припинення в межах договірних строків. У ситуаціях же, коли форс-мажорні обставини діють тривалий час, перевищуючи зазначений у договорі строк, або коли виконання договору втрачає економічну доцільність, то за угодою сторін ці обставини визнаються перешкодою, що призводить до повної неможливості виконання договору. В зв’язку з цим договір розривається без вимог відшкодування шкоди, тобто без покладення на боржника цивільної відповідальності.
ПРИПИНЕННЯ
ЗОБОВ’ЯЗАНЬ
§1. Поняття і
способи припинення зобов’язань
Правовий зв’язок, що існує між суб’єктами зобов’язань, ніколи не може бути довічним. Поставши одного разу, з перебігом певного часу та за тих чи інших обставин цей зв’язок має властивість зникати, і суб’єктивні права і обов’язки, що становили зміст зобов’язального правовідношення, відпадають, у зв’язку з чим дія існуючого цивільно-правового зобов’язання припиняється.
Інакше кажучи, виникають ситуації, коли права і обов’язки, що пов’язували учасників того чи іншого зобов’язального правовідношення, перестають існувати, і, як наслідок, правовий зв’язок між цими учасниками, що існував раніше, також втрачається. За таких обставин постає питання про припинення зобов’язання, що існувало раніше.
Зазвичай дія зобов’язання вичерпується, як тільки охоплювані ним права і обов’язки будуть повністю здійснені. Найчастіше це відбувається тоді, коли зобов’язання реалізовані (виконані) його учасниками. Проте зобов’язальні правовідносини можуть вважатися припиненими і за інших підстав (наприклад, з перебігом позовної давності, внаслідок чого відбувається погашення відповідної санкції, а тому і самого зобов’язання).
Пов’язуючи припинення зобов’язань з їх виконанням, слід мати на увазі, що за своїм обсягом поняття виконання є дещо вужчим, ніж понятття припинення. Останнє охоплює всі випадки ліквідації раніше встановленого зобов’язально-правового зв’язку.
За своїм змістом припинення зобов’язання означає, що з відповідного моменту боржник перестає бути боржником, а кредитор — кредитором. І будь-які вимоги, які кредитор раніше міг заявити боржникові, виходячи із даного зобов’язання, стають юридично неможливими. Це має місце не лише тоді, коли мету зобов’язання досягнуто (наприклад, виконана належним чином робота підрядником була передана замовникові за певну винагороду). Це може мати місце також і тоді, коли за деяких обставин переслідувана мета зобов’язання досягнута не була (наприклад, в разі неможливості виконання).
При визначенні поняття припинення зобов’язань слід мати на увазі, що питання про це постає лише тоді, коли зникає початковий вид зобов’язальних зв’язків. Тому не слід змішувати припинення зобов’язання з його зміною.
Як відомо, ситуації, коли відбуваються зміни в зобов’язанні, досить різноманітні, і вони іноді можуть сприйматися дещо схожими на суто припинення зобов’язання.
Візьмемо такий приклад. Відповідно до ст. 230 ЦК, якщо право власності переходить до покупця раніше передачі речі, продавець зобов’язаний до передачі зберігати цю річ, не допускаючи її погіршення. Однак, виконуючи це зобов’язання, продавець допустив необережність, внаслідок чого річ покупця загинула і продавець зобов’язується перед покупцем відшкодувати збитки. За таких обставин може йтися лише про зміну зобов’язання, бо контрагенти продовжують перебувати в правовому зв’язку, виходячи з договору купівлі-продажу з деякими змінами лише в їх конкретних правах і обов’язках.
В той же час, коли контрагенти за договором (наприклад, оренди) домовляються про новацію, тобто про заміну оренди майна його продажею орендареві, то матиме місце припинення попереднього зобов’язального зв’язку. Тому зобов’язання з договору оренди припиняється, перетворюючись в правову форму іншої видової належності — купівлі-продажу. Інакше кажучи, там, де раніше встановлений вид зобов’язання зберігається, то, які б зміни в ньому не відбувалися (наприклад, зміна в суб’єктному складі чи зміна в правах і обов’язках суб’єктів), питання про припинення зобов’язання не виникає. Навпаки, коли раніше встановлений вид зобов’язальних зв’язків зникає, зобов’язання припиняється, хоч би деякі із його елементів і були збережені.
Тому за своєю понятійною сутністю припинення зобов’язання може бути ототожнене з закінченням (зникненням) правового зв’язку між конкретними його суб’єктами, внаслідок чого останні втрачають суб’єктивні права і обов’язки, що складали зміст зобов’язального правовідношення раніше встановленого виду.
Припиненню зобов’язань присвячена глава 19 ЦК, яка містить норми, що передбачають досить різноманітні ситуації, коли суб’єктивні права і обов’язки, що складали зміст відповідного зобов’язального правовідношення, перестають існувати. Залежно від конкретних обставин існує декілька способів припинення зобов’язань: а) виконанням; б) зарахуванням; в) збігом боржника і кредитора в одній особі; г) угодою сторін; ґ) неможливістю виконання; д) смертю громадянина або ліквідацією юридичної особи.
§ 2. Припинення зобов’язання виконанням
Частіше за все зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 216 ЦК). Метою зобов’язання є його належне виконання. Належним визнається виконання, здійснене згідно з вимогами закону або договору.
Виконання, проведене частково або з порушенням умов договору, не може припинити зобов’язання.
Факт виконання зобов’язання боржником повинен бути підтверджений належним чином. Якщо боржник видав кредитору в посвідчення зобов’язання борговий документ, то підтвердженням виконання зобов’язання буде повернення цього документа боржникові. Якщо за якихось причин кредитор не може повернути боржникові борговий документ, то факт прийняття зобов’язання може бути підтверджений розпискою, яку видає кредитор (ч. 2 ст. 216 ЦК). Розписка може бути замінена написом на борговому документі, що повертається. Знаходження боргового документа у кредитора дає підставу вважати, що зобов’язання не виконано і не припинено, поки боржник не доведе інше. Навпаки, якщо борговий документ знаходиться у боржника, зобов’язання вважається виконаним навіть у тому разі, якщо виконання не відбулося. Сторона, інтереси якої порушено недобросовісним контрагентом, зобов’язана довести відповідні факти в підтвердження своїх вимог.
У разі, якщо кредитор відмовляється вчинити дїї, які свідчать про прийняття ним належно виконаного зобов’язання (не повертає боржникові борговий документ або не видає розписку), то боржник може затримати виконання зобов’язання. У цьому разі кредитор вважається таким, що прострочив, з усіма наслідками, які випливають з цього (наприклад, по грошовому зобов’язанню з боржника знимається обов’язок сплачувати кредитору відсотки за час прострочення останнього).
§ 3. Припинення зобов’язання зарахуванням
Зобов’язання можуть припинятися зарахуванням зустрічної однорідної вимоги (ст. 217 ЦК). Зарахуванням визнається угода, за якою з двох зустрічних однорідних вимог по предмету зобов’язань одна — менша за сумою — погашається повністю, а друга — більша за сумою — припиняється у частині, рівній меншій вимозі. Якщо ж обидва зобов’язання за сумою рівні, то вони повністю погашаються зарахуванням.
Для припинення зобов’язань зарахуванням необхідна наявність низки умов.
По-перше, зарахування можливе у разі, коли зобов’язання є зустрічним. Для зарахування необхідна наявність двох зобов’язань. При цьому особа, що виступає кредитором по першому з них, повинна бути боржником по другому, і, навпаки, боржник по першому зобов’язанню повинен бути кредитором по другому з них.
По-друге, вимоги, які підлягають зарахуванню, повинні бути однорідними. В зв’язку з цим, як правило, зарахуванню підлягають вимоги по грошовим зобов’язанням. Якщо за договором позики боржник повинен передати кредитору гроші, а за договором купівлі-продажу, укладеному між тими ж сторонами, він, виступаючи вже як продавець речі (кредитор), має право на одержання від покупця грошової суми, то такі зобов’язання повністю чи в частині можуть бути припиненні зарахуванням. Проте не тільки грошові зобов’язання підлягають зарахуванню. Це ж можливе й щодо будь-яких зобов’язань, предмет яких визначений родовими ознаками.
Різнорідні, наприклад, грошові зобов’язання однієї сторони та обов’язок виконати роботу другої зарахуванням припинені бути не можуть.
По-третє, для зарахування взаємної вимоги важливе значення має час виконання зобов’язань. Зарахування можливе лише у разі, коли строк виконання зобов’язання настав або не вказаний чи визначений моментом затребування.
Для здійснення зарахування достатньо заяви тільки однієї сторони. Проте друга сторона має право оспорити заявлену вимогу про зарахування у зв’язку, наприклад, з її недійсністю або відсутністю передбачених законом умов для зарахування.
Зарахування, проведене за заявою однієї сторони, діє з того моменту, коли в наявності всі умови для зарахування, яких потребує ст. 217 ЦК. Заява про зарахування є способом привести зарахування у дію, але вона не є способом визначення того моменту, з якого починається дія зарахування. Тому, наприклад, нарахування відсотків за погашеним зарахуванням зобов’язанням припиняється з моменту, коли настали всі умови для зарахування, передбачені законом, а не з моменту, коли було зроблено заяву про зарахування. Отже, заява про зарахування має зворотну дію.
У низці випадків зарахування взаємної вимоги не допускається. Так, відповідно до ст. 218 ЦК це має місце, коли за зобов’язанням минув строк позовної давності, а також якщо зобов’язання носять цільовий характер (наприклад, зобов’язання про відшкодування шкоди, завданої ушкодженням здоров’я або заподіянням смерті; зобов’язання про довічне утримання). Законодавством можуть бути передбачені й інші випадки, коли зарахування взаємної вимоги не допускається. Це, наприклад, стосується всіх видів аліментних зобов’язань, тому що таким шляхом аліментне зобов’язання виявилося б погашеним без досягнення його мети — надання утримання впродовж тривалого часу.
§ 4. Припинення зобов’язання збігом боржника і
кредитора в одній особі
У деяких випадках зобов’язання може припинятися збігом боржника і кредитора в одній особі (ст. 219 ЦК), тому що неможливо бути зобов’язаним перед самим собою. Основним випадком такого збігу є спадкоємство. Наприклад, кредитор за договором позики вмирає і його боржник стає спадкоємцем, набуваючи право на майно. Внаслідок цього спадкоємець фактично стає кредитором щодо самого себе. Ця обставина є підставою для припинення зобов’язання. Разом з тим, якщо поряд із зазначеною особою маються інші спадкоємці померлого, то в цій частині зобов’язання за договором позики припинені бути не можуть, бо в цій частині збіг боржника і кредитора в одній особі відсутній. Не повністю, а лише в частині припиняється зобов’язання у разі збігу кредитора з одним із солідарних боржників. Зобов’язання припиняється щодо цього боржника і зберігається щодо решти боржників.
Припинення зобов’язання з цієї підстави може мати місце у правовідносинах не тільки між фізичними, а й юридичними особами. Якщо дві організації перебували в договірних стосунках, а після цього були реорганізовані шляхом злиття чи приєднання однієї юридичної особи до другої, то в цьому разі також може виникнути становище, при якому одна особа виступає як боржник і кредитор одночасно.
§ 5. Припинення зобов’язання угодою сторін
Згідно зі ст. 220 ЦК зобов’язання припиняються угодою сторін. Сторони можуть досягти згоди про припинення правового зв’язку або з моменту його виникнення, або на майбутнє. Їх згода має силу двосторонньої угоди.
При припиненні зобов’язань угодою сторін розрізняють прощення боргу, мирову угоду і новацію.
Прощення боргу здійснюється за ініціативою кредитора і повністю звільняє боржника від виконання зобов’язання у разі відсутності спору між ними. Проте прощення боргу не може порушувати прав третіх осіб щодо майна кредитора.
Мирова угода — припинення спірного зобов’язання шляхом взаємних уступок сторін. Вона може бути як судовою або арбітражною (затверджується судом або арбітражним судом), так і позасудовою (оформлюється згідно з вимогами до укладення угод).
Новація — угода сторін щодо заміни первісного зобов’язання, яке існувало між ними, іншим зобов’язанням між тими ж самими сторонами. Новацію як один із видів припинення зобов’язань угодою сторін передбачено ст. 220 ЦК. У новації суб’єктний склад правовідносин залишається тим же, проте предмет зобов’язання або засіб його виконання замінюються. Важливо визначити, що припинення первісного зобов’язання припиняє і пов’язані з ним додаткові зобов’язання, якщо вони мали місце (наприклад, застава), але сторони можуть їх передбачити у новому зобов’язанні.
Строк позовної давності за новим зобов’язанням розпочинається з дня здійснення угоди про новацію. Новілюваним може бути лише дійсне зобов’язання. У разі визнання зобов’язання недійсним визнається недійсним і нове зобов’язання. Якщо буде визнана недійсною угода про новацію, новілюване зобов’язання не продовжує діяти.
Не можуть бути припинені угодою сторін зобов’язання, що виникають внаслідок ушкодження здоров’я або смерті громадянина.
§ 6. Припинення зобов’язання неможливістю виконання
Іноді зобов’язання припиняється в зв’язку з тим, що воно не може бути виконано внаслідок об’єктивних причин (ст. 222 ЦК). Неможливість виконання повинна бути викликана такими обставинами, за які боржник не відповідає. Таким чином, зобов’язання припиняється внаслідок випадкової неможливості його виконання і лише за відсутності вини боржника. Тлумачення викладеної норми дозволяє виділити такі умови, при яких правовий зв’язок вважається припиненим.
1. Повинна наступити неможливість виконання, тобто боржник або фізично не може здійснити дії, що складають його обов’язки за договором, або не має права (юридична неможливість) їх здійснити (наприклад, у зв’язку з вилученням речі з обігу).
2. Неможливість виконання повинна бути викликана зовнішніми для сторін обставинами (наприклад, предмет договору загинув при пожежі).
3. Обставини, що обумовили неможливість виконання, повинні наступити випадково, незалежно від волі сторін, а не внаслідок винних дій боржника. Наприклад, між сторонами було укладено договір про будівництво жилого будинку. Внаслідок стихійного лиха будівельні матеріали і розпочатий будівництвом жилий будинок, що знаходились на земельній дільниці, загинули. Подальше виконання зобов’язання стало неможливим з об’єктивних причин. При цьому вина підрядчика за договором підряду відсутня, тому на нього не може бути покладено відповідальність за невиконання зобов’язання.
Якщо неможливість виконання зобов’язання обумовлена виною боржника (наприклад, предмет підряду загинув внаслідок неправильних дій підрядчика при виконанні будівельних робіт), воно не може бути просто припинено. В цьому разі воно трансформується в інший вид зобов’язання — по відшкодуванню збитків, стягненню неустойки і т. ін. Неможливість виконання зобов’язання може виникнути також у разі вини самого кредитора (ст. 210 ЦК). У цьому випадку боржник звільняється від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання зобов’язання.
§ 7. Припинення зобов’язання смертю громадянина або
ліквідацією юридичної особи
У деяких випадках зобов’язання може бути припинено смертю фізичної особи — сторони по зобов’язанню. За загальним правилом смерть кредитора або боржника не тягне за собою припинення зобов’язання, бо права і обов’язки померлого переходять до його спадкоємців. Якщо, наприклад, особа була кредитором і володіла майновим правом щодо вимоги передачі речі або грошей за конкретним зобов’язанням, то ці права включаються у спадкову масу і передаються за спадкоємством.
Разом з тим по деяких зобов’язаннях права і обов’язки їх учасників не можуть бути передані за спадкоємством. Ці зобов’язання нерозривно пов’язані з особою кредитора або боржника. Зобов’язання припиняється смертю боржника, якщо виконання не може бути проведено без особистої участі боржника або в інший спосіб, нерозривно пов’язаний з особою боржника (наприклад, за авторським договором) і смертю кредитора, якщо виконання призначене особисто для нього (наприклад, особа, що одержувала відшкодування у зв’язку з ушкодженням здоров’я). У цих випадках смерть учасника зобов’язання є підставою для його припинення.
Ліквідація юридичної особи також тягне за собою припинення її зобов’язань. При самоліквідації, ліквідації юридичних осіб у примусовому порядку і ліквідації комерційних юридичних осіб у разі визнання їх банкрутами всі вимоги кредиторів, незалежно від настання строків по ним, задовольняються ліквідатором за рахунок майна відповідної юридичної особи в порядку черги. Вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними.
В окремих випадках обов’язки ліквідованої юридичної особи по виконанню зобов’язань може бути покладено згідно із законодавством на іншу юридичну особу. Наприклад, обов’язок по відшкодуванню шкоди, заподіяної працівнику підприємства каліцтвом, професійним захворюванням або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, покладається на органи соціального страхування. Страхові організації здійснюватимуть виплати на користь потерпілого і після ліквідації юридичної особи, яка заподіяла шкоду, за рахунок капіталізованих нею при ліквідації сум.
Навчальне видання
Цивільне право
України
Частина перша
Підручник
За редакцією професора
Ч. Н. Азімова,
доцентів С. Н. Приступи
та В. М. Ігнатенка
Редактор К. К. Гулий
Комп’ютерна верстка
і дизайн В. М. Зеленька
Підписано до друку з
оригінал-макета 23.10.2000.
Формат 60х90 1/16. Папір
офсетний. Гарнітура Times.
Ум. друк. арк. 23. Обл.-вид.
арк. 20. Вид. № 83.
Тираж 5000 прим.
Ціна договірна. Зам. 0-692
Видавництво “Право”
Академії правових наук
України
Україна, 61002, Харків, вул.
Мироносицька, 29
Книжкова фабрика “Глобус”
Україна, 61012, Харків, вул. Енгельса, 11