§5. Марксистська філософія: класичний і сучасний етапи

Марксизм – філософія, економічна і соціально-політична доктрина, що за останні півтора століття існування так чи інакше вплинула на долю людства. Його творці – Карл Маркс (1818–1883), Фрідріх Енгельс (1820–1895); час створення – 40-ві роки XIX століття. Об'єктивними факторами виникнення марксистської філософії були такі (схема 3.9):

1. Соціально-економічні і політичні передумови. До них слід віднести:

а) утвердження капіталізму як соціального строю. Це відбулося завдяки промисловій революції в Європі на межі ХVШ–ХІХ століть. Необхідним наслідком цього була, з одного боку, велика машинна індустрія, а з другого – промисловий пролетаріат;

б) вихід пролетаріату на політичну арену. Експлуатація капіталістами найманих робітників привела до зростання незадоволення станом справ, страйки, виступи проти економічного стану;

 

Схема 3.9 Передумови виникнення філософії марксизму

 

в) потреба робітничого класу в науковій теорії. Такою теорією і став марксизм. Він виникає у вигляді системи ідей, принципів, теорій, яка прагне дати відповіді на філософські запитання: чи може бути суспільство справедливим; які перспективи розвитку суспільства та ін.

Отже, марксистська філософія виникла як відповідь на запит нової історичної епохи.

2. Природничо-наукові передумови. Особливе місце тут належить трьом великим відкриттям. Це:

а) закон збереження і перетворення енергії. Згідно з цим законом, певна кількість руху в одній його формі (механічній, тепловій і т. д.) перетворюється на рівну їй кількість руху в якійсь іншій формі. Закон став науковим підґрунтям філософських висновків про нестворюваність і незнищуваність матерії та руху;

б) клітинна структура живого, рослин і тварин. Це дозволило зробити філософський висновок про єдність усіх живих організмів і про те, що основою цієї єдності є клітина;

в) створення еволюційної теорії, єдності їх походження. У філософському аспекті ця теорія аргументувала ідею безперервності еволюції органічного світу, закономірності виникнення людини як найвищого прояву природи.

Успіхи природознавства, великі відкриття дали Карлу Марксу і Фрідріху Енгельсу певний матеріал для філософських узагальнень, для створення нового світогляду.

3. Теоретичні джерела. Головними, безпосередніми і найважливішими були такі джерела:

а) класична німецька філософія (особливо праці Г. Гегеля і Л. Фейєрбаха). Карл Маркс і Фрідріх Енгельс критично сприйняли й застосували на нових засадах гегелівське вчення про діалектику як теорію розвитку і філософський метод. По-новому трактуються також філософські ідеї Фейєрбаха, зокрема його антропологічний матеріалізм;

б) англійська політична економія. Карл Маркс, переробивши кращі досягнення прогресивних буржуазних економістів Адама Сміта і Давида Рікардо, обґрунтував закономірності розвитку капіталізму;

в) французький утопічний соціалізм. У соціалістів-утопістів Сен-Сімона, Шарля Фур'є та ін. Маркс і Енгельс сприйняли ідеї соціалізму.

Свої філософські погляди Карл Маркс і Фрідріх Енгельс виклали в таких наукових працях – Маркс: "До критики гегелівської філософії права" (1843), "Тези про Фейєрбаха" (1845), "До критики політичної економії" (1859), "Капітал" (1867, 1885, 1894); Енгельс: "Положення робітничого класу Англії" (1845), "Походження сім'ї, приватної власності і держави" (1884), "Анти-Дюрінг" (1878), "Діалектика природи" (1882), "Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії" (1886); Маркс і Енгельс: "Святе сімейство" (1856), "Маніфест Комуністичної партії" (1848).

У чому ж полягала новизна філософських поглядів Маркса та Енгельса? Виділимо наступне:

1. Філософська основа марксизму заснована на з'єднанні матеріалізму з діалектикою, на так званому діалектичному матеріалізмі. Це одне із надбань  марксизму.  Відомо,  що  діалектичні  закономірності  були сформульовані Гегелем. Проте Гегель вважав, що вони є законами розвитку ідей, понять. На противагу Гегелю, Маркс і Енгельс відкрили діалектику речей і показали, що діалектика понять є відображенням у свідомості людини діалектики об'єктивного світу.

2. Особливе місце у філософії марксизму посідає проблема людини. Розуміння людини в домарксистській матеріалістичній філософії зводилась до того, що людина – частина природи, активна, свідома істота, яка має права на свободу і потребує гуманного ставлення до себе (французький матеріалізм XVIII століття і вчення Л. Фейєрбаха). Карл Маркс і Фрідріх Енгельс почали розглядати людину не лише як продукт природи, а й як соціальний феномен, причому акцент робили на її соціальних характеристиках.

3. Розвиток суспільства в марксизмі розглядається з матеріалістичних позицій. Попередня філософія вбачала джерело розвитку суспільства в ідеях. Філософія марксизму переносить акцент на економічне життя суспільства, насамперед на сферу матеріального виробництва. Вона послідовно проводить думку, що в основі суспільного розвитку лежить спосіб виробництва матеріальних благ. Минуле і майбутнє людства у цій філософії постає як послідовний процес зміни способів виробництва. Ось чому філософію марксизму називають також історичним матеріалізмом.

4. Червоною ниткою через увесь марксизм проходить ідея знищення приватної власності. Приватна власність, за Марксом, є найглибшим джерелом, витоком усіх соціальних бід, і тому саме її потрібно ліквідувати. На цьому підґрунті Маркс будує концепцію "розумної держави й розумного суспільства" (комунізму), в якому всі люди будуть мати рівні права, однакові соціальні можливості для реалізації сутнісних сил. Єдиним способом знищення приватної власності і утворення нового соціального ладу Маркс вважав соціалістичну революцію.

5. Важливе місце в філософії марксизму посідає проблема практики. Вона трактується як матеріальна предметно-чуттєва, цілеспрямована діяльність людини, завдяки якій змінюється природний і суспільний світ, у тому числі і сама людина. Вищим рівнем практики Маркс і Енгельс вважали революційну зміну суспільних відносин. Революційна практика пролетаріату і широких народних мас вважалася тим важелем, за допомогою якого ця філософська теорія могла реалізуватися.

6. Важливою характеристикою марксистської філософії є її атеїзм. У цьому вченні релігія піддається нищівній критиці. Для цього з використовуються досягнення науки і надбання попередньої філософії, насамперед французьких просвітителів XVIII століття та вчення Людвіга Фейєрбаха.

Особливий вплив марксистська філософія мала на діячів російського революційного руху, передусім на Володимира Леніна (1870–1924) – творця більшовизму. Внаслідок історичних реалій, що склалися в царській імперії в жовтні 1917 року, Ленін і його соратники реалізували марксизм на практиці. Так виникла нова пролетарсько-робітнича держава – СРСР. Однак реальна практика соціалізму, зокрема диктатура пролетаріату, виявилася зовсім не такими, якими вони уявлялися їх творцям. В результаті соціалістичного будівництва утворилося не суспільство соціальної справедливості та рівності, як передбачали основоположники марксизму, а суспільство з тоталітарним режимом на чолі з купкою вибраних правителів, які вважали себе "вірними продовжувачами справи марксизму-ленінізму".

Практичне втілення марксизму в Росії поклало початок 75-річної побудови "комуністичного раю" на землі. Це будівництво розкололо світ на дві ворожі, протилежні за ідеологією суспільно-політичні системи. Догматизоване марксистське вчення стало офіційним філософським вченням у новоутвореній країні робітників і селян. Марксистська філософія перетворилася з галузі культури на ідеологічний катехізис соціалізму і комунізму. Філософські системи, що відрізнялися від марксистських, оголошувалися хибними, ненауковими, а їх прихильники – ворогами народу та існуючої державної системи.

Захід не сприйняв основоположних ідей марксизму. Крім Росії, марксизм ніде не перетворився ні на більшовизм, ні на сталінізм. На Заході еволюція марксизму була зовсім іншою, із нього виросла європейська соціал-демократія. Зауважимо: марксизм ніколи не був на Заході державною ідеологією, а освоювався як важлива, складова частина широкої і розгалуженої соціально-критичної традиції.

Не маючи змоги показати всю різноманітність західної марксистської філософії XX століття, розглянемо найвідоміший її напрям – неомарксизм. Неомарксизм - це сукупність марксистських і промарксистських течій, що характеризуються критичним ставленням до капіталізму, «реального соціалізму» і його «марксистсько-ленінської» ідеології. Неомарксизм поділяється на два основних напрямки: діалектико-гуманістичний і сцієнтичний. Засновниками першого вважаються Дйордь Лукач (1885–1971) і Антоніо Грамші (1891–1937). Вони та їх послідовники вважали традиційний марксизм недостатньо людяним, тому прагнули поставити в центр марксистської філософії людину як суб'єкта історичної дії. Водночас неомарксизм часто використовує ідеї немарксистської філософії, що створює в межах "діалектико-гуманістичного" напрямку спектр різних течій. Основними течіями є такі:

а) Франкфуртська школа. До неї належали Герберт Маркузе (1898–1979), Теодор Адорно (1903–1969), Юрген Хабермас (нар. 1929 р.). Використовуючи окремі положення   марксизму   для   критики   сучасного   високорозвиненого індустріального суспільства, вони водночас виступали з "ліворадикальною" критикою соціалізму. Популярність Франкфуртської школи зросла на Заході з розвитком руху "нових лівих", який критикував Західну культуру в середовищі інтелігенції;

б) фрейдомарксизм. Він набув великої популярності в 60–70-х роках.  Фрейдомарксисти Вільгельм Рейх (1879–1957), Еріх Фромм (1900–1980) та ін. прагнули поєднати проблематику фрейдизму з соціальною проблематикою марксизму. Вони досліджували деформації психічної структури особистості і шукали шляхи їх подолання;

в) екзистенціалістський марксизм. Він виник у Франції в 50–60-х роках під впливом праць Жана-Поля Сартра (1905–1980) і Моріса Мерло-Понті (1908–1961). Основна проблематика цієї теорії – "реабілітація" гуманістичної концепції "молодого Маркса", за допомогою екзистенціонального розуміння сутності людини, неогегельянської діалектики, елементів феноменології і “філософії життя”;

г) феноменологічний марксизм. Виник він в Італії і США. Його основоположником вважають Альфреда Шюца (1899–1959), ідеї якого стали вихідним пунктом різноманітних концепцій цієї школи. Для найновіших варіантів феноменологічного марксизму є характерним:  заперечення об'єктивного існування соціальних структур; ототожнення структур взаємодії з уявленнями про них індивідів, які взаємодіють; відмова від об'єктивного дослідження соціальних явищ задля "розуміння", "вживання", "співчутливого" опису;

ґ) Будапештська школа марксизму. Її представники орієнтувалися на положення ранньої праці Дйордя Лукача "Історія і класова свідомість", в якій філософську позицію марксизму автор вбачає не в класовій боротьбі, а в акцентуванні людських проблем під кутом зору людського існування, тобто марксизм "прочитується" в екзистенціально-гуманістичному тлумаченні; філософія марксизму не стільки протиставляє себе діалектико-ідеалістичній філософії Гегеля, скільки розвиває і поширює себе на суб'єктивно-соціальну сферу; діалектика "чистого" матеріального світу, як світу мінеральної та органічної природи без участі людини, позбавлена сенсу, бо в такому світі відсутні основоположні елементи діалектики – суб'єкт і об'єкт, які, взаємодіючи, забезпечують єдність теорії і практики як суті і мети діалектики людського світу. Тут спостерігається відверте заперечення Енгельсової "Діалектики природи";

д) югославська група "Праксіс". На початку 50-х років у хорватській столиці Загребі виходив журнал "Праксіс" навколо якого згуртувалась група марксистів на чолі з редактором Гайо Петровичем. Учасники групи проголосили невизнання марксизму "науковою" філософією. Претензії марксизму на "науковість" були визнані як "позитивістська деформація". Група не визнавала діалектику природи і "теорію відображення", всупереч яким утверджувалась активно-творча функція свідомості, заперечувала визначальну роль матеріального "базису" суспільства щодо ідей, політики, культури і, нарешті, проголошувала принципову несумісність і суперечність детермінізму і свободи.

Представники другого – сцієнтистського напрямку неомарксизму вважають марксистське вчення про суспільство недостатньо науковим. Вони апелюють передусім до економічних праць зрілого Маркса, матеріалістичної гносеології та аналізу класів.

Отже, неомарксизм характеризується різноманітністю течій, концепцій, ідей, які багато в чому відрізняються від теоретичних положень первісного марксизму. В цілому марксизм потребує не апологетів і руйників, а справжньої критики і розвитку. Оновлений і звільнений від догматів та помилок, він може і повинен поряд з іншими філософськими школами та напрямами шукати і знаходити відповіді на запитання, що постали перед людством на початку XXI століття.

Підводячи підсумок розгляду особливостей сучасної західної філософії, можна зробити такі висновки:

1. ХХ століття – це той час і простір, який трансформував через різні філософські напрями філософський досвід минулого в нових, дуже суперечливих, динамічних соціально-політичних умовах і дав свої, інколи полярні відповіді на вічні світоглядні питання, передусім на проблему світу і людини.

2. Суттєвою характеристикою сучасної західної філософії є її різноманітність, що знаходить свій вияв як у світоглядній орієнтації, так і в методологічних установах.