|
| |
§1. Проблема свідомості в філософії. Генезис
свідомості та її сутність.
Проблема свідомості – одна з найскладніших і найзагадковіших. Найперші
складнощі її розуміння та вивчення пов’язані значною мірою з тим, що ми не
можемо спостерігати явище свідомості безпосередньо, чуттєво, не можемо його
вимірювати, досліджувати за допомогою різних приладів. Тому багато століть
свідомість залишалась таємницею. Це завжди сприяло містифікаціям її природи і
сутності. Так, ще в стародавні часи виникло уявлення про свідомість як прояв
душі—таємничої “чуттєво-надчуттєвої” істоти, що уявлялася носієм людського
життя і деяких важливих станів людського тіла. Характерним для цих поглядів
було те, що душа не відокремлювалася від тіла, ще не існувало поділу на
матеріальне та ідеальне. Це також
стосується перших філософських теорій. На початкових стадіях свого розвитку
грецька філософська думка не знала поняття “ідеального” як особливої
протилежності чуттєво-предметному матеріальному. З часом душа стала
розглядатися як якась нематеріальна субстанція, нібито не залежна від матерії,
здатна вести самостійне існування, безсмертна і вічна. Вперше ці погляди
дістали своє теоретичне обґрунтування і закріплення в філософії Сократа і його учня Платона. Геракліт основу
свідомих дій людини називав “логосом”, що тлумачилося як слово, думка, сутність
самих речей. Цінність людського розуму визначалась залежно від міри залучення
до цього логосу об’єктивного світопорядку. Взагалі ж,
у античній філософії свідомість причетна до розуму, що є космічним, і виглядає
як узагальнення дійсного світу, як синонім універсальної закономірності.
У подальшому історико-філософському процесі
проблема свідомості набувала найрізноманітніших тлумачень. З’ясувалось, однак,
що більшість філософів пояснювали свідомість залежно від того, яку вони займали
позицію в питанні співвідношення матерії та свідомості. Коротко охарактеризуємо
ці позиції в основних напрямках філософії (схема 6.1).
Схема
6.1. Проблема свідомості у філософії
Ідеалістичні погляди на природу
свідомості протягом століть приймали різний зміст, але зводились до наступного:
свідомість - первинна, матерія - вторинна (С
→ М).Так, об’єктивний ідеалізм наділяє свідомість надматеріальним, надприродним характером, яка існує
незалежно від світу, десь поза світом і поза людиною. Свідомість не має ніякого відношення до мозку, дух не
народжується, не виникає і не постає: вона живе своїм власним життям,
розвивається, породжує явища природи та історії. Таке твердження ідеалізму про
існування свідомості безпосередньо стикається з теологією, яка стверджує, що
свідомість людини є Божим даром:
створюючи людину, Бог “вдунув у неї дух живий”, наділивши людину часткою
божественного світла, таким чином, – це дар Божого розуму, який живе своїм
власним життям і у своєму розвитку породжує явища природи і керує історією
суспільства.
З точки зору дуалістів, матерія та свідомість –
самостійні, рівноцінні начала (М ІІ С). А це означає, що за свідомістю признається повна
незалежність від матерії. Як і матерія, свідомість є вічною, вона не виникала і
не народжувалась. Відповідно відпадала й необхідність вирішення питання про її
походження. Одним з видатних представників дуалізму був Рене Декарт, який вважав, що в основі світу лежать дві субстанції:
духовна (мисляча) і тілесна (протяжна). Дуалізм був властивий філософії Імануїла Канта. Близькою до дуалістичного
трактування свідомості є концепція французького філософа, вченого і богослова П’єра Тейяра де Шардена. Він вважав, що в земній матерії була замкнута
певна маса елементарної свідомості психічної енергії. Отже, свідомість так само
первісна, як і матерія. Тому не слід дивуватися, що вона пробилась на світ із
темряви підсвідомості. Ніхто, у тому числі наші предки, не помітив появу розуму
на землі, “людина увійшла у світ безшумно”. Діалектична концепція може бути
виправдана внаслідок того, що між свідомістю та буттям справді пролягають
настільки різкі межі, що звести їх один до одного або до якогось спільного
кореня майже неможливо. Кант із цього приводу колись писав: ”Існують два
основних стовбури людського пізнання, що зростають, можливо, з єдиного ,
загального, але нам не відомого кореня…”
У 50-ті роки XIX століття набула досить великого поширення
вульгарно-матеріалістична точка зору на свідомість. Вона зветься так тому, що
її прихильники (німецькі філософи Фогт, Бюхнер, Молешот) розглядали
свідомість грубо, спрощено, вульгарно. Вони вважали, що свідомість, думка
”виділяється” мозком таким чином, як жовч печінкою або сеча нирками (М=С).
Клімат, їжа тощо, на їхню думку, безпосередньо визначають спосіб мислення
людини. Не дивлячись на те, що вульгарно-матеріалістична точка зору заперечена
досягненнями сучасної науки, спроби звести свідомість до певного виду матерії
виникають і досі. Наприклад, у зв’язку з успіхами електрофізіології було
висунуто положення начебто думка є просто електромагнітні коливання,
випромінювані мозком. Дійсно, мозок безперервно випромінює електромагнітні
хвилі, які змінюють свій характер, якщо мозок починає активно працювати.
Дослідження цих хвиль у разі хвороби дозволяє виявити, які ділянки мозку
пошкоджені. Однак зміст думок по записаному на плівку визначити неможливо, бо
вони не є матерією.
Механістично тлумачив свідомість і
такий напрямок, як гілозоїзм (від грец. - речовина + життя).
Прихильники гілозоїзму припускали можливість наявності відчуттів також і
у неживих предметів ( М « С). На підтвердження цієї думки великий французький матеріаліст Дені Дідро посилався, наприклад, на куряче яйце і курча.
Звідки в курчат здатність сприймати і відображати світ, коли яйце таких
властивостей не має? Значить, ця здатність, міркував він, була закладена в
самому яйці. Такі твердження привели ряд французьких матеріалістів до
гілозоїзму, який одухотворяє всі матеріальні предмети. Оскільки всі предмети,
таким чином, наділялися душею, то звідси логічно випливало, що свідомість – це
дар, яким людина володіє з народження. Незрозуміло тільки було, куди свідомість
дівається після смерті і у психічно хворих. Незважаючи на загальну помилковість
гілозоїзму, він таки містить раціональну думку, що носієм свідомості може бути
тільки матерія, що свідомість слід тлумачити, як властивість матерії.
Новий підхід в
розумінні свідомості пов’язаний з виникненням
діалектичного матеріалізму. З точки зору цього напрямку свідомість
похідна від матерії, вона вторинна і активна щодо неї (М ® С). Джерела як усього живого, так і свідомості
знаходяться в матерії, яка може рухатися і розвиватися самостійно. Діалектичний
матеріалізм розглядає свідомість як продукт закономірного історичного розвитку
матерії, її соціальної форми руху; як функцію, особливу властивість не всієї
матерії, а лише особливим чином соціально-організованої матерії (людського
мозку); як суб’єктивний образ об’єктивного світу, який потрібний людині для
адекватної практичної діяльності.
Щодо сучасної
світової філософії, то трактуванням свідомості займається така галузь філософії
як феноменологія. Виникла вона в Німеччині на початку ХХ століття. Існує в
кількох варіантах: фенологія Едмунда Гуссерля, Мартіна
Хайдеггера, Макса Шелера,
Жан-Поля Сартра, Мориса Мерло-Понті, серед яких основним варіантом вважається
феноменологія Гуссерля. Термін “феноменологія”
утворено з двох понять – феномен і
логос, що мають грецьке походження: “феномен” – це те, що себе – у – самому
- себе – показує, само проявляється, самодемонструє себе і “логос”, що перекладається як вчення.
В межах феноменології свідомість розглядається як специфічний регіон буття, що
не можна зводити ні до яких відносин: ні до предметних, ні до спеціальних, ні
до безсвідомої основи, самої свідомості. У Гуссерля мова йде про різноманітні феномени свідомості, у Хайдеггера – про феномен людського буття, у Сартра – про
рефлексивне (для себе – буття), у Мерло-Понті - про одухотворене людське тіло.
Представники
феноменології намагаються протистояти наївному натуралістичному погляду на
свідомість і світ, який зводить свідомість до предмета, до об’єкта і встановлює між ними лише причинні і
функціональні зв’язки. За Гуссерлем, буття свідомості
принципово відрізняється від предметного світу як чисто усвідомленість. Хайдеггер говорить про розрізнення людського існування і
сущого. Але і свідомість, і людське буття існують тільки в єдності зі світом. Отже, йдеться про чисту свідомість
– потік свідомості, яка формує феномени – значення предметного світу.
Проблема
свідомості посідає чільне місце і в інших зарубіжних філософських напрямках.
Серед них герменевтика, екзистенціалізм, психоаналіз, лінгвістичні філософія,
структуралізм, філософія життя та інші. Вони досягли значних результатів у
процесі дослідження різних змістових аспектів свідомості, її внутрішньої
логіки. Сьогодні дослідження філософів зосередились на співвідношенні „духу” і
„тіла”, фізичних і психічних станів тощо. Багато уваги приділяється питанням,
які виникають на межі філософії і мови, когнітивної психології і комп’ютерного
моделювання свідомості. Актуальною залишається проблема походження свідомості.
Сучасний
матеріалістичний підхід до цієї проблеми залишається незмінним: матерія в
процесі розвитку за певних обставин породжує розум. Розглянемо це детальніше. І
для початку поставимо питання: на основі яких властивостей матерія приходить до
вершини свого розвитку – породження „духу”: що це за внутрішня сила у „фундаменті”
матерії , яка закономірно спонукала до виникнення мислення, волі, емоції тощо?
Природні
науки на це відповідають однозначно: «Такою властивістю матерії є
властивість відображення». Отже, відображення – це та «ниточка», тримаючись за
яку можна вийти на рішення проблеми свідомості. Що ж таке відображення?
Відображення – це універсальна якість матерії, це процес та результат
взаємодії, при якому особливості одного об’єкта в іншій формі відтворюються в
особливостях другого об’єкта. Оскільки взаємодія притаманна всім матеріальним
об’єктам, то й відображення слід розглядати як загальну властивість матерії.
Взаємодія предметів ніколи не проходить безслідно, обов’язково залишаться
наслідки. Причому необхідною умовою відображення виступає схожість і
відповідність із відображенням.
У розвитку відображення як загальної властивості матерії можна умовно
вирізнити три великих етапи: відображення в неживій природі, відображення в
живій природі і відображення на соціальному рівні. Цим етапам відповідають такі
форми відображення (схема 6.2.):
Фізико-хімічне відображення відбувається за законами механіки, фізики,
хімії. Таке відображення має пасивний характер. Слід не оцінюється об’єктом, на
якому він з’явився. Особливість фізико-хімічного відображення полягає в тому,
що воно може здійснюватися тільки в безпосередньому контакті. Наслідки таких
контактів несуть певну інформацію про характер взаємодії. Річні кільця на зрізі дерева, наприклад, можуть
розповісти про кліматичні умови в різні роки. Тому важливою рисою будь-якого
відображення є інформативність. Один
об’єкт залишає про себе пам’ять в іншому, і ця пам’ять зберігається протягом
певного часу. Отже, відображення - це
загальна властивість матерії, яка полягає в інформаційному відтворенні
особливостей відображуваного предмета.
Схема
6.2. Еволюція форм відображення
Фізіологічне
відображення виникає на початковій сходинці розвитку живої природи і притаманне
одноклітинним структурам. Простішою формою відображення є подразливість. Ця
властивість живих організмів вибірково реагувати на фізико-хімічні чинники
знаходять свій вияв у активних реакціях на фактори, які мають безпосереднє біологічне
значення для організму. Разом з тим організм не помічає їх, якщо дія не
спрямована прямо на нього. На основі подразливості можливе лише пасивне
пристосування до середовища. Це означає, що найпростіший організм тільки
вибирає більш сприятливі умови існування серед наявних, але сам їх не шукає і
тим більше не створює.
Психічне
відображення виникає на більш високому етапі розвитку живої природи. Особливе
значення мало виникнення нервових клітин, які спеціалізувалися на аналізі
сигналів від зовнішніх подразнень. Поступово відбувається диференціація функцій
між нервовими клітинами. Одні спеціалізуються на сприйнятті світлових сигналів,
інші – звукових, треті - смакових і т. д.
Таким чином, виникають окремі спеціалізовані органи відчуттів і розгалужена
нервова система, яка узгоджує їх діяльність. Це знаменує появу окремої форми
відображення – чутливості, тобто відображення у формі відчуттів, сприйнять і
уявлень. Поява чутливості означає перехід від пасивного пристосування до
активно-пошукової орієнтаційної діяльності, яка
здійснюється у формі спадкової інстинктивної або індивідуально-набутої
поведінки. Інстинктивне відображення характерне для всіх безхребетних. Воно
полягає в тому, що в стереотипних ситуаціях всі представники певного
біологічного виду поводяться однаково. На перший погляд їхні дії здаються
свідомими і цілеспрямованими, але насправді вони зумовлені спадковими
механізмами і вони втрачають усякий зміст, якщо змінити умови.
На
якісно вищий щабель піднімається відображення хребетних, у яких з’являється
головний мозок і центральна нервова система. Спосіб відображення навколишнього
світу з допомогою головного мозку називається психікою. Її суть полягає в тому,
що у високоорганізованих тварин, крім безумовних рефлексів (інстинктів),
утворюються також умовні рефлекси, які стають основою більш складної
індивідуально-набутої і орієнтаційної поведінки.
Умовні рефлекси – це тимчасові нервові зв’язки, які виникають внаслідок того,
що організм протягом певного часу піддається дії одних і тих самих або схожих
факторів. Механізм їх дії спирається на відкритий І. П.
Павловим принцип „зворотного зв’язку”, завдання якого – постійно
повідомляти мозок про те, що відбувається в керованій ним системі і
навколишньому середовищі. Причому іде сигналізація не тільки про роботу того чи
іншого органу, але й про ефект цієї роботи, що дає можливість коригувати свою
поведінку. Отже, умовні рефлекси виконують роль сигналізатора, попереджаючи про
події, які повинні відбуватися, що є необхідною умовою „випереджального відображення”.
Носієм відображення у формі свідомості є людина,
яка вийшла з надр тваринного царства. Психіка тварин була тією біологічною
передумовою, на якій розвивалася людська свідомість. Незважаючи на генетичну
спільність психіки людини з психікою тварин, їх відображення не слід
ототожнювати. Свідомість – це вища форма відображення. Воно має принципово
інший характер і знаходить свій вияв:
по-перше, в тому, що більш глибокого і
усвідомленого змісту набуває чуттєве відображення, тобто над відображенням виникає своєрідна
надбудова – абстрагування, яке полягає у розумовому ізолюванні, вирізнення
певного предмета, відношення, властивості з сукупності предметів, відношень,
властивостей. Абстрагування є способом перероблення споглядання і уявлень в
поняття. Воно розчленовує, розриває, омертвляє, обрублює, схематизує цілісну,
рухому дійсність. В окремо взятій абстракції суб’єкт відходить від дійсності,
проте саме це забезпечує вивчення окремих сторін предмета в чистому вигляді і,
таким чином, проникнення в їхню сутність;
по-друге, в тому, що свідомість відображає
світ не в чуттєво–наочних, а в ідеальних
образах. Що це за образи? Що таке ідеальне? При розгляді категорії „ідеальне”
треба мати на увазі, що ідеальне характеризує насамперед гносеологічне
відношення свідомості до буття, виявляючи принципову відмінність між
відображенням і відображуваним, образом і об’єктом. Ця відмінність полягає в
тому, що ідеальні образи, які відтворюють властивості реальних об’єктів, самі
цих властивостей не мають. Ідеальному образу не властиві ніякі фізичні, хімічні
та інші ознаки матеріальних об’єктів. Вони не мають а ні просторових розмірів,
а ні геометричних форм, а ні об’єму, а ні маси і т. ін. Образ троянди не пахне,
а від образу вогню навіть цигарку не запалиш. Ідеальне - це те, що існує і
водночас не існує. Його немає як особливої субстанції, що існує поряд з
матерією, але воно є як суб’єктивна реальність. Суб’єктивність означає, що
ідеальне завжди належить суб’єкту, людині або групі людей і не існує без свого
носія, тому на змісті образів і понять свідомості відбиваються особливості
життєвого досвіду його носія, його інтереси, почуття, настрої, переживання і т.
д. Суб’єктивність також означає неповноту відображення, яка пов’язана з тим,
що у відчуттях дається не дзеркальна копія, а більш-менш наближене
відтворення властивостей предмета.
Варто
зауважити, що в розумінні проблеми ідеального склалися два взаємопов’язаних
підходи. Перший умовно позначають, як „діяльнісне
тлумачення ідеального”. Пов’язаний він з ім’ям Евальда Іл’єнкова. Його прихильники виводять
властивості ідеального з невід’ємних рис матерії. Психологізм, або
інформаційний підхід, становлення якого пов’язують з ім’ям Давида
Дубровського, розглядає ідеальне як особливу
властивість суб’єктивності, духовності, відносно незалежної від матеріального, нейронального, предметно практичного. Обидва підходи мають
позитивні і негативні моменти;
по-третє, в
тому, що людське відображення має не пристосувальний, а
активно-перетворювальний характер.
Людину не задовольняє те, що їй дала природа, і вона прагне змінити
життя так, щоб воно відповідало її
потребам. Це людина передусім здійснює у своїй свідомості. Зміст свідомості так
чи інакше практично реалізується. Але перед цим він набуває характеру задуму,
або ідеї. Ідея – не тільки знання того, але й планування того, що має бути.
Ідея – поняття, орієнтоване на практичну реалізацію. Людина спочатку у
свідомості створює, конструює нове – проекти будівель, машин, технологічні
процеси, а потім втілює їх у дійсність за допомогою праці. Потреби людини, відображаючись
у свідомості, набувають характеру мети, тобто ідеальної моделі бажаного
майбутнього. Реалізуючись у практичний діяльності, мета матеріалізується в
предметній формі, у формах реально існуючих предметів, яких раніше не існувало
в природі.
Такою є
коротка характеристика вищої форми відображення. З’явилася вона внаслідок
еволюційного ускладнення матерії. До того ж у цьому складному, що охоплює
мільярди років розвитку, можна виокремити два якісних стрибки: перехід від
неживого до живого і перехід від живого до мислячого. Внаслідок другого стрибка
виникла свідомість. Це стало можливим в результаті того, що з’явилися певні
біологічні передумови та соціальні підстави.
До безпосередніх біологічних
передумов свідомості належать (схема 6.3.):
Схема 6.3. Біологічні
передумови і суспільні підстави походження свідомості
1) тілесна організація
людиноподібних істот. Тут мало значення, щонайперше, прямоходіння, розвиток та
звільнення передніх кінцівок. Це наблизило людиноподібну істоту до трудових
операцій;
2) перша сигнальна система
вищих тварин (розвиток звукових та рухових засобів інформації). В історичному
плані сигнальна система мавп стала своєрідною прелюдією мовного спілкування;
3) стадна форма життя людиноподібних мавп. В умовах стадного спілкування підвищувалась їх життєздатність, ускладнювались їхні зв’язки з
середовищем, складалась внутрішня
ієрархія осіб у стаді. Стадні зв’язки – передумова общинної організації людей;
4) головний
мозок, розвинута нервова система вищих тварин. Еволюцію мозку у вищих тварин
можна простежити на таких прикладах. Об’єм мозку у дріопітека або шимпанзе був
400 см3; у пітекантропів (Ява) – 900 см3; у китайських
давніх людей або синантропів – близько 1050 см3; у неандертальця –
1300–1400 см3. Об’єм мозку сучасної людини – 1400–1600 см3,
середня вага –
Перелічені біологічні передумови, які сприяли
виникненню свідомості людини, тільки підготували можливість появи нового явища.
Вирішальну роль у виникненні і розвитку свідомості відіграли соціальні
умови.
Першим обумовлюючим фактором становлення
свідомості стала праця (схема 6.4.). Під час процесу виготовлення елементарних
знарядь праці людина почала вирізняти загальні зв’язки та відносини в предметах
праці. Так, наприклад, з часом вона стала усвідомлювати, що ріже не тільки цей
гострий предмет, але й гострий предмет взагалі, не тільки тертя цих
кусків дерева дає вогонь, але тертя взагалі і таке інше. Трудовий процес
підштовхував майбутню людину абстрагуватися, робити узагальнення, тобто
відвертати основні ознаки предмета від самого предмета і формувати поняття. З
допомогою засобів праці, які водночас виступали і засобами пізнання, людина
осягала властивості об’єктивного світу, виготовляючи засоби праці, у яких
закріплювалися виявлені властивості предметів, людина вчилася в думках їх
виокремлювати. Логіка чуттєво-предметної діяльності фіксувалась у голові і
перетворювалась на логіку мислення. Людина вчилася думати. Так поступово
формувався логічний образ предмета, а праця людини набувала усвідомленого
характеру. Археологічні знахідки свідчать, що мислення людини було вплетене в
її трудову діяльність, а з розвитком свідомості ставало більш опосередкованим і
абстрактним. Зароджуючись і розвиваючись у праці, свідомість втілюється в
праці, створюючи предметний світ олюдненої природи, світ культури.
Другим фактором виникнення та розвитку
свідомості є мовне спілкування, мова (схема 6.4.). Мова виникла в колективі
первісних людей. Щоб загальними зусиллями вирити яму, замаскувати її, загнати в
неї звіра і вбити його, мисливці повинні були багато чого повідомити один
одному. І життя примусило їх цьому навчитися. Різноманітність інформації, яку
слід було передати один одному , вимагала певних знаків.
Знак мав бути загальним для
певного класу речей і дій і загальним для всіх учасників трудового процесу. Жести
не задовольняли цим вимогам. Їх може
прийняти та зрозуміти лише той, хто їх бачить. У колективній же праці, звісно,
беруть участь і ті, хто не бачить один одного. Ось чому виникла необхідність у
звуковій системі знаків. Звуковою системою знаків,
Схема
6.4. Єдність свідомості та мови
за допомогою яких здійснюється спілкування, і
є мова. Вона складається з різних слів, умовних звукових знаків і виконує
подвійну функцію: це і засіб спілкування, і знаряддя мислення. Слова виступають
не лише умовними знаками різних предметів і процесів, – вони також фіксують
наші думки про ці предмети. Тільки за допомогою мови (усної, письмової або
художньо-образної) людина може сформулювати і знайти вираження своїм думкам.
Звичайно, для того щоб мислити, не обов’язково говорити вголос. Глухонімі,
наприклад, не володіють звуковою мовою, але це аж ніяк не означає, що в них
взагалі відсутня мова і мислення. Вони можуть висловлювати свої думки за допомогою
жестів і письмової мови. Слід сказати, що виразна мова жестів так чи інакше
використовується всіма людьми, особливо
для передачі емоцій і почуттів, а також для конкретизації значення слів.
Разом з тим,
мова—це не просто засіб фіксації і передачі думок, вона є необхідною умовою і
знаряддям процесу мислення. Процес мислення—це процес оперування абстрактними
поняттями, які умовно закодовані у відповідних словах. Формулюючи думку, людина
нібито подумки промовляє відповідні
слова, відшукуючи найкращу форму для її втілення. Неможливо завершити думку без
її відповідного словесного (вербального) оформлення. Іноді, правда, може
виникати ілюзія, що формування думки передує її словесному оформленню. Людині
здається, що думка в неї цілком визріла, тільки вона не може поки що чітко її
висловлювати. Однак нечіткість і невиразність у висловлюваннях свідчить про
нечіткість і незрілість думки. І навпаки, ясна і чітка за змістом та струнка і
злагоджена за формою думка висловлюється в дохідливих і зрозумілих судженнях.
Таким чином, процес мислення неможливий без мови, яка виступає формою
реальності думки. Т. Г. Шевченко
писав:
Ну що б,
здавалося слова…
Слова та
голос — більше нічого.
А серце
б’ється — ожива,
Як їх почує!.. Знать от
Бога
І голос
той, і ті слова
Ідуть меж
люди!..
Третім
фактором виникнення свідомості є общинний характер життя людей. Свідомість -
продукт суспільства і суспільного розвитку. Поза суспільством не було, немає і
не буде свідомості. Свідченням того, що без общинних відносин свідомість
неможлива, є випадки (їх понад 50) коли дітей “виховували” тварини. У таких
дітей не виявилось ніяких ознак свідомості. Яким же чином соціальність
формувала свідомість людей? У процесі трудової діяльності люди вступають один з
одним в ті чи інші форми стосунків, взаємин спілкування, які можуть бути виробничими
або особистими. Спілкування є однією із необхідних всезагальних передумов
формування і розвитку особи, її свідомості, суспільства в цілому. Адже якщо ми
під спілкуванням розуміємо взаємодію суспільних суб’єктів (класів, груп,
особистостей), то між ними, безперечно, відбувається обмін інформацією,
досвідом, здібностями, навичками, уміннями тощо. Спілкування – це одна із умов
соціалізації особистості. У спілкуванні людина не тільки отримує раціональну
інформацію, формує способи діяльності, а й шляхом наслідування та переймання
засвоює людські емоції, почуття, форми поведінки.
Таким чином,
для виникнення свідомості були необхідні певні біологічні передумови, хоч вони
безпосередньо і не створюють її. Свідомість виникає на соціальній основі, є
продуктом суспільства і суспільного розвитку. Та передусім, свідомість - це функція людського мозку. То якими ж є
фізіологічні основи свідомості і що то за механізм, який змушує її
функціонувати?
Вчення про
діяльність мозку розвивала ціла низка вчених, таких як: Іван Сеченов, Іван Павлов, Микола Введенський, Олексій Ухтомський, Левон Орбел. Своїми працями вони довели, що свідомість є
функція того особливо складного шматочка матерії, який називається мозком
людини. Мозок людини, за словами Сеченова, „найдивовижніша
машина у світі”, це найтонший нервовий апарат, найвища форма організованої
матерії у відомій нам частині всесвіту. Він є також центральним пунктом
організму. За допомогою численних чуттєвих та рухомих нервів (периферійна
нервова система) мозок зв’язаний с системою відчуттів, які запозичають інформацію із зовнішнього середовища
та органів, які здійснюють відповідні реакції організму (м’язів, залоз, судин і
т.ін.). Одержавши нервові імпульси, які свідчать про
стан зовнішнього середовища та внутрішній стан організму, мозок здійснює
регуляцію складних взаємовідносин організму із змінюваними умовами
середовища.
У самому
апараті головного мозку виокремлюють кілька блоків, які відрізняються один від
одного за своєю будовою, зв’язками та функціями. Спільна робота усіх блоків
створює складну вищу нервову діяльність. Це своєрідний психофізіологічний
процес. Психічне окремо від фізіологічного не існує. Фізіологічне є
матеріальним субстратом, матеріальним носієм психічного, психічне є
результатом, продуктом, властивістю цього фізіологічного. Вони пов’язані один з
одним, складаючи єдиний психофізичний процес, обумовлюючи один одного своїм
існуванням. Не можна відділяти мислення від матерії, яка мислить.
Мозок –
не джерело свідомості. Між мислячим
мозком і власне мисленням має місце відношення не причини і наслідку, а органа
і функції. Людський мозок – це орган свідомості, а свідомість – його основна
функція. Причому мислить, усвідомлює не мозок сам по собі, а людина з допомогою
мозку. Свідомість відображає не структуру і зміст мозку і не фізіологічні
процеси, що відбуваються в ньому, а насамперед зовнішній світ. В іншому разі,
як влучно зауважив Людвіг Фейєрбах,
кішки замість того щоб кидатися на мишей, роздирали б кігтями власні зіниці. Таким
чином, свідомість людини, її психіка є продуктом фізіологічної діяльності
мозку, властивістю мозку і поза цією фізіологічною діяльністю не існує.
Завершуючи розгляд першого питання розділу,
виокремимо головне (схема 6.5.): 1) свідомість – це властивість
високоорганізованої матерії;2) свідомість – це вища форма відображення дійсності,
ідеальний образ матеріального світу; 3) свідомість – продукт
суспільно-історичного розвитку і ускладнення матерії; 4) свідомість – це регулятор
цілеспрямованої діяльності людини.
Схема 6.5.
Поняття свідомості
Отже, свідомість—це
специфічно людське відображення і духовне освоєння дійсності, властивість високоорганізованої
матерії—людського мозку, яка полягає у створенні суб’єктивних образів
об’єктивного світу, утриманні, зберіганні і переробці інформації, у вироблені
програми діяльності, спрямованої на вирішення певних завдань, в активному
управлінні цією діяльністю. Свідомість є суспільно-історичним продуктом. Вона
виникає разом з людським суспільством у процесі становлення і розвитку трудової
діяльності та мови, формуючись тільки в
умовах соціального середовища, постійного спілкування індивідів між собою.
Яка ж побудова, структура
свідомості, що забезпечує її функціонування як феномена, що спрямовує людську
діяльність? Про це йтиметься в наступному параграфі розділу.
|
| |