§5. Альтернативи діалектики

Коли мова йде про альтернативу діалектики, маємо на увазі протилежний діалектиці метод пізнання, спосіб духовного освоєння світу, тобто протилежні діалектиці світоглядні та методологічні настанови. Такою альтернативою діалектики є метафізичний метод мислення. В цьому плані метафізика розглядається як антидіалектика. В значенні “антидіалектики” термін “метафізика” запровадив у філософію  в ХІХ столітті Георг Гегель.

Альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання знаходить свій вияв (схема 7.9.):

 

Схема 7.9. Протилежність  діалектики і метафізики

 

а) у розумінні зв’язків предметів та явищ. Діалектика визнає взаємозв’язок і взаємообумовленість явищ, а метафізиці властиві роз’єднання, розмежування окремих елементів, властивостей предмета і предметів один від одного та їх осмислення як ізольованих. Внаслідок цього в метафізиці відображаються лише безпосередні, зовнішньоочевидні взаємозв’язки, тоді як глибинні внутрішні залишаються поза увагою;

б) у розумінні спрямованості розвитку. Діалектика вбачає джерело руху і розвитку у внутрішній суперечності речей і явищ, в єдності та боротьбі протилежностей. Метафізика заперечує внутрішнє джерело розвитку – саморозвиток. Причину розвитку природи і суспільства вона вбачає у якомусь зовнішньому поштовху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами;

в) у розумінні характеру розвитку, “механізму” переходу від старої до нової якості. З точки зору діалектики таким “механізмом” є єдність поступового, кількісного і стрибкоподібного, якісного розвитку. Метафізика розглядає розвиток або як “стрибок” якості, або тільки як просте, кількісне зростання одного і того ж, тільки як зменшення або збільшення, як повторення одних і тих же станів;

г) у розумінні спрямованості розвитку. Чи відбувається розвиток сутнього по прямій, по колу чи якимось іншим шляхом? Діалектика, як відомо, виходить з того, що розвиток відбувається за аналогією зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було, але на вищій основі. Метафізика і тут займає односторонню позицію, абсолютизуючи або всезагальне піднесення, або всезагальний занепад, регрес, або круговий, застійний характер усякого розвитку, цим самим фактично заперечуючи його.

ґ) у розумінні методу пізнання. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв’язки і опосередкування. Треба розглядати предмет у його розвитку, саморусі, зміні. Для метафізики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закоснілість, негнучкість.

Отже, метафізика – це таке розуміння світу і такий спосіб мислення, при якому ігноруються або спрощено розглядаються взаємозв’язки і взаємодії явищ та предметів, а процес розвитку тлумачиться як кількісне збільшення об’єктів без їх якісної зміни.

Хочеться ще раз підкреслити, що метафізика як метод пізнання є відображенням певних особливостей процесу пізнання: його початку, емпіризму, поверховості, абсолютизації відносної істинності таких знань, їх неповноти, тобто відображенням таких характеристик буття та його пізнання, які охоплюються діалектикою або становлять її деякі елементи. Метафізика – це історично неминуча філософська теорія розвитку, метод пізнання, що посідають певне місце в розвитку філософії.

Один з негативних виявів метафізичного способу мислення, якому властива підміна аналізу живої дійсності закоснілими, незмінними формулами є догматизм. Це спосіб засвоєння і застосування знань, в якому те чи інше вчення або положення сприймається як закінчена вічна істина, як догма, використовується без урахування конкретних умов життя. Догматизм виходить з незмінних, раз і назавжди даних формул, знань, які не можуть збагачуватися в процесі розвитку пізнання. Раз є певна істина, то вона згідно з догматизмом, правильна для будь-якого випадку, для будь-яких умов розвитку. Відомо, який злий жарт зіграв догматизм з фізикою на рубежі ХІХ і ХХ століть, коли вона зіткнулась з принципово новою природно-науковою картиною світу, але намагалась чіплятись за класичну механіку, з позиції якої нову картину світу зрозуміти було неможливо. Великої шкоди догматичні стереотипи завдають сьогодні при спробах пояснення складних процесів соціально-політичного життя нашої країни з позицій учорашнього дня.

Противагою догматизму є релятивізм (з грецької – відносний) Релятивізм виходить з однобічного підкреслювання постійності, змінності дійсності і заперечення відповідної стійкості речей і явищ. Якщо догматизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності, то релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності. І, звичайно, тут релятивізм виступає як різновид метафізичного тлумачення істини. Отже, релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива.

Альтернативою діалектики є також софістика, оскільки вона виступає одним з негативних виявів метафізичного способу мислення. Софістика (з грецької – міркування, засноване на навмисному порушенні законів логіки) проявляється у формі аргументації, яка базується на суб’єктивістському тлумаченні фактів, подій заради збереження і утвердження існуючих теоретичних положень  чи виправданнях існуючого порядку речей. У своїх побудовах софістика використовує різні логічні помилки, підміну понять, невірні форми висновків, а також мовні виверти і хитрування, багатозначність понять. Поширеним видом софістики є маніпулювання фактами, за допомогою яких можна довести що завгодно. У наш час софістика широко використовується для того, щоб довести, що в історії радянського суспільства взагалі немає жодної світлої плями, а є лише помилки. Метафізичність такого підходу очевидна, тому що подібний підхід однобічний, а значить, антидіалектичний.

Критикуючи софістику, слід мати на увазі, що в історії розвитку науки вона виконує і позитивну роль, сприяючи виробленню наукової критики застарілих положень свідомості, бо виникає як відповідна реакція на загрозу системи знань, що склалась.

У процесі пізнання метафізика часто-густо проявляється у формі еклектики. Еклектика (з грецької – вибраний) – це механічне поєднання в одному вченні різнорідних, органічно несумісних елементів, які безпринципно запозичують з протилежних концепцій; використовування й підтасовування з певною тенденційною метою вирваних з контексту фактів, формулювань, цитат тощо. Еклектика – це, образно кажучи, “мішанина”, тому вона не є ані теорією розвитку, ані теорією пізнання, ані методом, ані світоглядом. Небезпека еклектики полягає в тому, що вона нерідко маскується під діалектику.

Ми дали коротку характеристику традиційним (класичним) альтернативам діалектики. Але в ХХ столітті виникає цілий спектр некласичних концепцій діалектики. До них належать:

 а) “трагiчна дiалектика”. Її автор французький фiлософ Реймон Арон (1905 – 1983), аналiзуючи дiалектику сучасної епохи в книзi з характерною назвою “Розчарування в прогресi”, діходить висновку, що сучасне суспiльство не здатне використовувати прогрес в iнтересах людства;

б) “дiалектична теологiя” або “теологiя кризи”. Авторами її були швейцарський протестантський теолог i фiлософ Карл Барт (1886 – 1968) i нiмецько-американський християнський теолог Пауль Тiллiх (1886 – 1965). Їх креацiонiстська доктрина виходить з визнання того, що в основi розвитку свiту знаходиться божественна субстанцiя, яка створила цей свiт з якогось доiснуючого будiвельного матерiалу – матерiї. Тому свiт “не спiввiчний з Богом”: вiн має початок i кiнець. Але це не означає, що створенний свiт не має абсолютно нiчого спiльного з Богом. Мiж ними iснує певна схожiсть, яка дозволяє зрозумiти шляхи розвитку кінцевих, створених речей;

в) “негативна дiалектика”. Відомими представниками цієї iнтерпретацiї дiалектики були Теодор Адорно (1903 – 1969) i Жан-Поль Сартр (1905 – 1980). Т. Адорно – нiмецький фiлософ, соцiолог, представник так званої “франкфуртської” школи. Автор низки праць з фiлософiї, в тому числi такої, як “Негативна дiалектика” (1966). Ж.-П. Сартр – французький фiлософ i письменник, представник так званого атеїстичного екзистенцiалiзму. Йому належить ряд праць з проблем фiлософiї, в тому числі праця “Критика діалектичного розуму” (1960). В його розумiннi дiалектика можлива у двох формах – “критичнiй” i “догматичнiй”. Першою є “негативна дiалектика”. Це однобiчна, суб’єктивна концепцiя, яка виходить з абсолютизацiї заперечення, всезагальної руйнацiї всього сутнього, тотального критицизму, вiдкидання будь-якої позитивностi, самозаперечення i тому не виходить за межi метафiзики. “Негативна дiалектика” – це, по сутi, антидіалектика.

Особливе місце серед альтернатив діалектики займає синергетика.

Синергетика. Наприкінці 60‑х років німецький філософ Ганс
Хакен вводить у науковий обіг поняття синергетика. Для становлення синергетики як області знань важливе значення мали проведені експерименти вченими Борисом Білоусовим і Андрієм Жаботинським. Спираючись на них, бельгійська школа, очолювана Іллею Пригожиним, створила першу нелінійну модель синергетики хімічних процесів, засновану на ідеях нерівновагомої термодинаміки.

Синергетика (від грецьк. – загальний, узгодженодіючий) – це напрямок міжгалузевих досліджень, об'єкт яких – процеси самоорганізації у відкритих системах фізичної, хімічної, біологічної, екологічної й іншої природи. У таких системах, що є далекими від термодинамічної рівноваги, за рахунок потоку енергії і речовини з зовнішнього середовища, створюється і підтримується нерівновагомість. Завдяки цьому взаємодіють елементи і підсистеми, що веде до їх узгодженого, кооперативного поводження і до створення нових стійких структур і самоорганізації. Висунута концепція самоорганізації є природно-науковим уточненням принципу саморуху і саморозвитку матерії. На противагу класичній механіці, що розглядає матерію як застиглу, мляву масу (приводиться в рух зовнішньою силою), у синергетиці виявляється, що за певних умов і системи неорганічної природи здатні до самоорганізації. На відміну від рівновагомої термодинаміки, що визнає еволюцію лише у бік збільшення ентропії системи (тобто хаосу, дезорганізації), синергетика вперше розкрила механізм виникнення порядку через флуктуації, тобто відхилення системи від деякого середнього стану. Флуктуації підсилюються за рахунок нерівновагомості, розхитують попередню структуру і призводять до нового: з безладдя виникає порядок.

Процеси, що самоорганізуються, характеризуються діалектично суперечливими тенденціями: нестійкість і стійкість, дезорганізація й організація, безладдя і порядок. В міру виявлення загальних принципів самоорганізації стає можливим створити адекватніші моделі синергетики, що мають нелінійний характер, оскільки враховують і якісні зміни. Синергетика уточнює уяви про динамічний характер реальних структур і систем і зв'язаних з ними процесів розвитку, розкриває зростання упорядкованості й ієрархічної складності систем, що самоорганізуються на кожному етапі еволюції матерії. Її результати мають велике значення для встановлення зв'язків між живою і неживою матерією, а також для розкриття процесів виникнення життя на Землі.

Синергетика усе впевненіше прокладає шлях у методологію гуманітарних наук, зокрема у філософію. Все більше у філософію входять і  поширюються поняття нерівновагомості, нестабільності, біфуркації, фазових переходів, нелінійності, маленьких впливів, аттракторів і деяких інших. Синергетика намагається виступити як новий світогляд, світосприйняття, що докорінно змінює розуміння необхідного (закономірного, визначеного) і випадкового в самих основах побудови світу. По-новому з'ясовуються причини і форми розвитку безжиттєвої матерії й історичних процесів в економічній, політико-соціальній, військовій та інших сферах життєдіяльності суспільства і людини. Формується нове розуміння випадку як самостійного фактору біологічної і соціальної еволюції, визнання ролі випадку в самоорганізованих процесах. Один із засновників синергетичного світосприйняття Ілля Пригожин пише: «Детермінізм, що сприймався як неминучий наслідок раціональної моделі динаміки, зводиться нині до властивості, що виявляється лише в окремих випадках». Отже, йдеться, щонайменше, про зміну парадигми суспільних наук, про відмову від попереднього розуміння і визнання детермінізму і, можливо, про відкриття нових видів детермінізму, а у філософії ще і про переосмислення матеріалістичної діалектики.

Можливо, нова парадигма в методології суспільних наук, крім усього іншого, вбиратиме або поглинатиме діалектику як окремий метод синергетики (і лише у визначених сферах) чи взагалі замінить її принципово новими підходами до дійсності. Річ у тім, що синергетика по-іншому, не так, як діалектика, особливо в її матеріалістичній модифікації, вирішує проблему онтології і гносеології. Якщо для прихильників матеріалістичної модифікації і діалектика, і теорія пізнання, і логіка є тим самим, а універсум живе також за діалектичними законами, то для синергетичного світосприйняття ці постулати не є доказовими, та й діалектичної єдності онтології і гносеології поки що не видно. Схематичне уявлення про відмінності розвитку діалектики і синергетики можна простежити за такою схемою (схема 7.10.).

 

Розвиток (динамічнй процес)	Діалектика	Синергетика
Причини	Єдність та боротьба протилежностей; суперечливість; заперечення заперечення; перехід кількості у якість	Нерівновагомість; нестабільність; кризи; еволюція та коеволюція
Форми	Перерив поступовості; “скачки”; “по спіралі” (“зняття”); від нижчого до вищого	Накопичення флуктуацій (відхилень); біфуркація; фазові переходи; мимовільні переходи системи в новий стан; нелінійність, лавиноподібні процеси; самоорганізація
Властивості	Детермінованість; випадок – форма проявлення необхідного	Вірогіднісна випадковість; можливий випадок (з’явлення низки можливостей та їх відбір); детермінованість (окремі сфери універсуму)
Фактори	Об’єктивні, суб’єктивні закономірності, тенденції	Малі впливи, випадок, аттрактори; параметр порядку; вплив процесів на мікрорівні через мезорівні на макрорівні
Результати	Необхідне у кінці; зворотний рух; зміна (у тому числі вплив середовища, що змінилося, на суб’єкта динамічного процесу)	Прояв багаторівневого цілого, нерівного у сумі частин; нова нерівновагомість, необоротність, невідповідність замислу, ускладнення
Способи пізнання і перевірки результатів	Сходження від абстрактного до конкретного та від конкретного до абстрактного; практика – критерій істини	Раціоналізм; редукціоналізм, коеволюціонізм; непередбачуваність

 

          Схема 7.10. Співвідношення діалектики і синергетики

 

Звичайно, ці порівняння умовні і окремі позиції можна було б поповнити. Дискусійним є і рознесення тих чи інших положень діалектики і синергетики за характеристиками динамічних процесів розвитку. Та й самі характеристики суперечливі. Проте завдяки наочності і структурованості таке порівняння має певну пізнавальну цінність, дає можливість побачити істотну відмінність між діалектикою і синергетикою. Синергетика розвіює безліч попередніх міфів, стереотипів.  

 По-перше, цілком очевидним є те, що складноорганізованим соціоприродним системам не можна нав'язувати шляхи їхнього розвитку. Треба знати, як сприяти розкриттю їхніх власних тенденцій розвитку, як виводити системи на ці шляхи. Важливо також збагнути закони співжиття природи і людства, їхньої коеволюції. По-друге, синергетика свідчить про те, що будь-яка складноорганізована система має, як правило, не одиничний (окремий), а безліч власних, відповідних її природі шляхів розвитку. Відсутність твердої визначеності, наявність альтернатив звужують основу для позиції песимізму есхатологічного змісту. З’являється надія на можливість вибору шляхів подальшого розвитку, зокрема таких, що влаштували б людину і водночас не були б руйнівними для природи. Хоча шляхів розвитку може бути дуже багато, але їхня кількість обмежена. Можливо, далеко не всі напрямки, що реалізуються в системі, є бажаними для суб'єкта конструкторських, реформаторських, творчих та інших схожих типів діяльності. Знання обмежень, того, чого в принципі неможливо здійснити в системі, знання свого роду еволюційних правил заборони надзвичайно важливі для людини. По-третє, синергетика демонструє, що хаос може виступати механізмом самоорганізації і самопобудови структур, позбавлення надлишкового, механізмом виходу на відносно прості структури – аттрактори еволюції.

Отже, проблема розвитку є однією з центральних у філософії, осмислення якої дозволяє людині краще зрозуміти навколишній світ, своє місце у світі. За всю історію існування людства кращі уми виробили чимало концепцій процесу розвитку. Найбільш розробленою з них є діалектика. Це зумовлено тим, що у вченні найглибше і найобґрунтованіше розкривається зміст загальних зв'язків, загальні закономірності змін, що відбуваються у світі, джерела, механізм і спрямованість процесів розвитку, інші універсальні зв'язки буття. Усе це становить основу формування світогляду і діалектичного методу мислення.

В умовах кризи, що охопила країни минулої постсоцiалiстичної системи, в нашiй лiтературi виникла тенденцiя зневажливого ставлення до дiалектики, спроба перенести власне на неї причини кризи, оскiльки, мовляв, вона була головною методологiєю тоталiтарного режиму.

Що можна сказати з цього приводу?

Очевидно, річ не в самiй дiалектицi, а в тому, як вона використовувалася, в її схематизацiї, монополiзацiї, тобто в тiй заiдеологiзованiй формi, якої вона набула (що, до речі, аж ніяк не заперечує досягнень вiтчизняної фiлософiї). Мабуть, правильніше було б ставити питання про творчий розвиток самої матерiалiстичної дiалектики, про необхідність нового погляду на дiалектику, нового її тлумачення з урахуванням науки та практики при переосмисленнi її принципiв, законiв i категорiй.

Завершуючи розгляд теми, зробимо загальні висновки.

1.     Дiалектика як загальна теорiя розвитку дає ключ до розумiння її сутностi, вiдображає реальнi процеси у природi, суспiльствi i мисленнi такими, якими вони є в дiйсностi.

2.     Дiалектика пiдходить до вивчення предметiв i явищ з точки зору їх виникнення, руху i розвитку, а тому орiєнтує на конкретне, багатостороннє дослідження об’єктивних процесiв.

3.     Поряд з діалектикою існують метафізична концепція розвитку, софістика, еклектика, екзiстенціальна діалектика, синергетика і низка інших. Окремi фiлософськi школи вiдкидають дiалектику як схоластику. Це означає, що вона вимагає подальшого осмислення i дослiдження.