§ 2. Діалектика пізнання. Проблема істини

Пiзнання, що розвивається на єдинiй основi практики, являє собою складний, суперечливий процес вiдображення дiйсностi в iдеальних образах. Але образи можуть вiдрiзнятися за характером i глибиною вiдображення об’єкта. Це пов'язано з тим, що об’єкт пiзнання має ніби двi сторони: зовнiшню, що відкрита нам, i внутрiшню, яка схована вiд нас. Перша – це явище, друга – це його сутнiсть. Завдання суб’єкта, що пізнає – не тільки вивчити явище, а й розкрити його сутнiсть, вiдкрити закони для того, щоб поставити їх на службу людськiй практицi.

Як же рухається суб’єкт, що пізнає, вiд явища до сутностi?

Складнiсть об’єкта пiзнання вимагає створення вiдповiдної полiструктурної системи пiзнання. Розрiзняють чуттєве i рацiональне пiзнання. Чуттєве пiзнання є початковим i взагалi передумовою пiзнання. Воно виникає при безпосереднiй взаємодiї суб’єкта i об’єкта, маючи три форми: вiдчуття, сприйняття i уявлення. Відчуття – це вiдображення за допомогою п’ятьох органiв чуття, окремих властивостей, певних сторін речей. Слух сприймає звуки; оку людини розкривається простір, відстань в навколишньому свiті; смаковий аналiзатор дає можливiсть пiзнавати смаковi якостi; нюховий - iнформує про запахи; дотик вiдтворює щiльнiсть, температуру, жорсткiсть, форму. Яскравим пiдтвердженням дiї органiв чуття у формуваннi суб’єктивних образiв може бути опис природи в художніх творах. У них природа існує як видима, відчутна, як безпосередньо сприйнятий почуттєвий свiт. Згадайте вiдомий вiрш Тараса Шевченка “Причинна”:

Реве та стогне Днiпр широкий,

Сердитий вiтер завива,

Додолу верби гне високi,

Горами хвилю пiдiйма.

I блiдий мiсяць на ту пору

Iз хмари де-де виглядав,

Неначе човен в синiм морi,

То виринав, то потопав...

На основi вiдчуттiв формується більш складна форма пiзнання – сприйняття. Сприйняття – це синтетичний комплекс рiзного роду вiдчуттiв, що дає можливiсть також безпосереднього створення єдиного образу предмета, отримання iнформацiї про об’єкт у його цілісності. Сприйняття має вибiрковий характер. Сприйняття  тих чи iнших властивостей об’єкта залежить вiд потреб та iнтересiв суб’єкта. Системнiсть, якiсть сприйняття формується у процесi практики.

Багаторазове сприйняття речі може утримуватися у свiдомостi iндивiда i при її вiдсутностi. Це вже буде вища ступiнь чуттєвого пiзнання – уявлення. Уявлення – це узагальнений образ об’єкта, сприйнятого ранiше. Специфiкою уявлення є те, що, по-перше, воно може пiзнавати об’єкти, якi не iснують в реальностi, а становлять результат нашої фантазiї, по-друге, уявлення, як правило, вiдтворює узагальнюючі риси предмета. Загалом, форми чуттєвого пiзнання вiдтворюють об’єкт у наглядно-образнiй формi.

Тепер ще раз звернемось до художньої лiтератури. У французького письменника Вольтера є повiсть “Мiкромегас”. У ній автор наводить дiалог мешканцiв двох планет. Представник Сiрiуса заявляє, що iстоти його планети володiють сімдесятьма двома почуттями i вiдчувають нестачу в них. А мешканець Сатурна на це зі спiвчуттям вiдповiдає, що вони мають тисячу почуттiв i їх теж мало.

У землян, природно, виникає питання: “Якби органiв чуття у нас було не п'ять, а бiльше, нашi пiзнавальнi можливостi були б ширшi?” Вiдповiдi можуть бути рiзнi. Але слід пам’ятати, що відчуття вiдображають те, що “лежить” на поверхнi явищ. Вони не в змозi проникнути в їх сутнiсть. Ось тут i приходить на допомогу якiсно новий рiвень вiдображення дiйсностi, який дістав назву рацiонального пiзнання або мислення. Форми рацiонального пiзнання – поняття, судження, умови – дають можливість знайти закономiрностi у розвитку природи i суспiльства.

Вихiдною формою рацiонального пiзнання визнано поняття. Поняття –форма думки, в якiй узагальненi внутрiшнi, найсуттєвiші ознаки предмета чи процесу. В поняттi фiксуються закономiрнi зв'язки i вiдношення, в ньому повиннi утримуватися загальнi та особливi ознаки предмета. Поняття предмета дає змогу вирізнити тi якостi, якi неможливо уявити за допомогою наочного образу. У мовi поняття позначається словом або терміном.

Поняття служать вихiдною формою абстрактного мислення. Але мислення не відбувається у формi окремих iзольованих понять. Щоб виразити зв'язок i взаємозалежнiсть явищ, поняття повиннi бути взаємопов’язані. Такий зв'язок утворює другу форму абстрактного мислення – судження. Судження – це така логiчна форма мислення, в якiй стверджується або заперечується щось вiдносно об’єкта пiзнання. Словесною формою вираження судження є речення. За обсягом розрiзняють судження: одиничнi, де розкривається взаємозв'язок мiж окремими предметами; особливi, де стверджується або заперечується наявнiсть властивостей у певній групі предметiв; загальнi, коли вирiзняються типовi закономiрностi взаємозв'язку мiж процесами у Всесвiтi або в окремих його сферах.

Поєднання декiлькох суджень утворює третю форму абстрактного мислення – умовивiд. Умовивід – це такий логiчний процес, у ходi якого iз кiлькох суджень на основi закономiрних суттєвих i необхiдних зв'язкiв виводиться нове судження, яке своїм змiстом має нове знання про дiйснiсть. За характером умовивiд може бути iндуктивного та дедуктивного плану. Iндуктивний – це такий умовивiд, коли процес пiзнання йде вiд одиничного до загального, дедуктивний – коли на основi знань усiєї сутностi предметiв доходять висновкiв про окремi його сторони. Пiзнавальна роль умовиводу  особливо велика при вивченнi явищ недоступних безпосередньому спостереженню.

Таким чином, процес пiзнання спирається на сукупнiсть чуттєвих i рацiональних форм. Абсолютизацiя одних i недооцiнка iнших форм приводить у кiнцевому пiдсумку до логiчної помилки. У фiлософiї спостерiгаються два напрями такої абсолютизацiї – сенсуалiзм i рацiоналiзм.

Представники сенсуалiзму наголошують на тому, що всi знання, якi має людство, виведенi з чуттєвого досвiду; що вiдчуття є єдиним ланцюгом, який поєднує людину із зовнiшнiм свiтом. Рацiональнi форми пiзнання сенсуалiсти вважають спекулятивними, надуманими, такими, що не вiдповiдають iстинi. Але на противагу цьому рацiоналiзм стверджує: тiльки на основi рацiонального мислення можна пiзнати сутнiсть процесiв i явищ. Чуттєвi форми пiзнання рацiоналiзм оголошує лише передумовою виникнення знань на раннiх стадiях цивiлiзацiї.

Обмеженість сенсуалiзму i рацiоналiзму відносно пізнання в цілому очевидна. Рацiональне i чуттєве – це дiалектично взаємопов’язані сторони єдиного пiзнавального процесу, якi лише в єдностi можуть давати адекватну картину дiйсностi. Кожний момент чуттєвого вiдображення в пiзнаннi опосередкований мисленням. У свою чергу, рацiональне пiзнання одержує свiй змiст з чуттєвих даних, якi забезпечують постiйний зв'язок мислення з конкретними предметами та явищами дiйсностi. I в мисленнi людина не може абсолютно відокремитись вiд наочностi, оскiльки без цього неможлива проекцiя наших знань на дiйснiсть та результативне здiйснення предметно-практичної дiяльностi.

Як відомо, у процесі пізнання поряд із раціональними операціями і процедурами беруть участь і нераціональні. Спробуємо з’ясувати їхню сутність.

Для досягнення своєї мети людям доводиться вирішувати певні завдання. Одні з них можуть бути вирішені за допомогою раціональних прийомів, для вирішення інших потрібно створення нестандартних, нових правил і прийомів. Саме тут необхідна творчість. Творчість являє собою механізм пристосування людини в нескінченно різноманітному й мінливому світі, що забезпечує її виживання і розвиток. При цьому йдеться не тільки про зовнішній, об’єктивний, але й про внутрішній, суб’єктивний світ людини, який не може бути охоплений раціональністю. Він охоплював величезне, але все ж кінцеве число правил, норм, стандартів. Отже, творчість не протилежна раціональності, а є її природним і необхідним доповненням.

Найважливішим з механізмів творчості є інтуїція. Інтуїція – це особлива форма стрибка від незнання до знання, переривання поступовості руху думки, переплетення логічного і психічного механізмів мислення людини, стрибок від вихідних даних до результату. Основними рисами інтуїції є раптовість і неусвідомленість процесу мислення.  Нічого таємничого в інтуїції немає. Інтуїція не є особою, третьою формою мислення, а становить  внутрішній момент почуттєвого і логічного в пізнанні. Її основними передумовами є: наявність у людини досвіду діяльності у певній сфері; володіння її багатим фактичним матеріалом; виникнення проблемної ситуації; розвиненість у людини здатності до творчого мислення; наявність обдарованості, таланту в певній галузі.

Складне сполучення, єднiсть рiвнiв вiдображення дiйсностi утворюють такi вищi форми пiзнання, як гiпотеза та теорiя. Гіпотеза – це науково обґрунтоване припущення про існування явищ, про внутрішню їх структуру або функції, про причини виникнення і розвиток явищ, вірогідність яких на сучасному етапі виробництва і науки не може бути перевірена і доведена. Прикладами гiпотез можуть бути положення про походження життя на Землi, про виникнення сонячної системи i iн. Теорія – це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких і конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об’єкта. Такою є сучасна теорiя атомного ядра, теорiя відносностi у фiзицi, теорiя спадковостi в бiологiї.

Таким чином, пiзнання у своєму дiалектичному розвитку проходить довгий шлях вiд простих вiдчуттiв до складних наукових теорiй. Дiалектичний процес заглиблення людських знань вiд явища до сутностi, вiд сутностi першого порядку до сутностi другого порядку i т. д. є загальним законом пiзнання. Вищим рiвнем пiзнання є логiчне, теоретичне пiзнання.

Успiшне використання результатiв пiзнання в практичнiй дiяльностi може бути тiльки у тому разi, коли отримані знання є достовiрними, є iстиною. Отже, питання про iстину – одне з найважливіших в теорiї пiзнання. Що ж таке iстина?

Перед тим як розкрити цю проблему, навидемо такий факт. У Третьяковськiй галереї є картина росiйського художника Миколи Ге “Що є icтина?” Її сюжет узятий iз християнської мiфологiї. Живописець показав сцену допиту Iсуса Христа намiсником римського iмператора у Малiй Азiї Понтiєм Пiлатом. Вiн питає у Христа, який стоїть перед ним: ”Що є iстина?”. Обличчя Пiлата виражає iронiю i навіть злорадство. Ставлячи Христу питання, вiн ніби каже: “Не вiрю, що ти даси вiдповiдь! На це питання ще нiхто не мiг вiдповiсти! На нього взагалi вiдповiдi немає!”.

Справді, розумiння iстини в iсторiї фiлософiї було неоднозначним. Платон, наприклад, розумiв пiд iстиною певнi незмiннi якостi iдеальних об’єктiв, Арістотель – вiдповiднiсть наших знань об’єктивнiй реальностi, Кант вбачав iстину в апрiорних формах буття, Гегель – у процесi досягнення абсолютної iдеї через рацiональнi форми пiзнання, Юм зводив iстину до вiдчуттiв суб’єкта i практично її заперечував. У сучасних фiлософських концепцiях теж немає єдиного розумiння iстини.

Сучасний матерiалiзм пiдходить до проблеми iстини з точки зору відображення об’єктивної реальностi у людськiй свiдомостi. Істина – це адекватне вiдображення об’єкта у свідомості суб’єкта, яке вiдтворює об’єкт таким, яким вiн iснує незалежно вiд свiдомостi суб’єкта пiзнання. Матерiалiстична теорiя пiзнання конкретизує традицiйну концепцiю iстини через діалектичний взаємозв'язок понять: “об’єктивна iстина”, “суб’єктивнiсть iстини”, “абсолютна iстина”, “вiдносна iстина”, “конкретнiсть iстини” (схема 8.3).

 

 

Схема 8.3. Вчення про істину (основні поняття)

 

Об’єктивна iстина – це такий змiст людських знань про дiйснiсть, який не залежить нi вiд суб’єкта, нi вiд людини, нi вiд людства. Вона iснує тому, що об’єктивним є матерiальний свiт, який в нiй вiдображається, а вiдображення припускає схожiсть з оригіналом. Отже, у пiзнаннi iснує такий момент, який не залежить вiд нашої свiдомостi, а цiлком обумовлений впливом на нього зовнiшнього свiту. Цей незалежний вiд нас змiст наших знань i є об’єктивною iстиною.

Але iстинне знання завжди є знанням певного суб’єкта – iндивiда, соцiальної групи, людства в цiлому. Суб’єкт пiзнання, його пiзнавальнi можливостi обумовленi певним рiвнем розвитку суспiльства та його практики, обмеженi досвiдом людства на даний час. Отже, в процесi пiзнання момент суб’єктивностi iстини необхiдно враховувати. Суб’єктивна дiяльнiсть є формою виявлення i формою розвитку самого об’єктивного змісту. Істина як процес є об’єктивною за змiстом, але суб’єктивною за своєю формою.

Iстину не можна розумiти як готове знання, незмiнне i дане раз i назавжди. Iстина, за висловом Гегеля, не є вiдкарбованою монетою, вона не дається в готовому виглядi. Iстина є нескiнченним процесом наближення до об’єкта, який сам знаходиться в розвитку. В цьому планi будь-яке знання, зафiксоване на тому чи iншому конкретно-iсторичному станi, є неповним, неточним, певною мiрою однобiчним, тобто на кожному конкретно-iсторичному рiвнi розвитку пiзнання ми маємо справу лише з вiдносною iстиною. Відносна істина – це таке знання, яке в принципi правильно, але не повно вiдображає дiйснiсть, не дає її всебiчного вичерпного образу.

Абсолютна істина  – це повне, точне, вичерпне вiдображення об’єкта в свiдомостi суб’єкта; в широкому розумiннi – це абсолютне знання про весь свiт. У цьому значеннi абсолютна iстина є тiєю межею, до якої прагне наукове пiзнання, нiколи її не досягаючи. У вузькому розумiннi абсолютна істина  означає повне i точне знання окремих моментiв дiйсностi, i в цьому значеннi вона є елементом досягнутого знання.

Слiд зазначити, що немає i не може бути окремо абсолютної iстини i окремо вiдносної. Iснує одна iстина – об’єктивна за змiстом, яка є дiалектичною єднiстю абсолютного та вiдносного, тобто є iстиною абсолютною, але вiдносно певних меж. Абсолютне та вiдносне – це два необхiдних моменти об’єктивної iстини. Розглянемо це положення досконало. Для цього використаємо схему 8.4.

 

Схема 8.4.  співвідношення абсолютного та відносного в істині

Як ми уже зазначали, метою пiзнання суб’єктом об’єкта є осягнення абсолютної iстини. Умовно на схемi її показано мiж лiнiями-променями, якi з'єднують суб’єкт пiзнання (S) з об’єктом (О). Процес пiзнання абсолютної iстини – це не миттєва дiя, а складний, iсторично нескiнчений шлях. Він ніколи не завершиться. Тому у символі “О” стоїть знак нескiнченностi (¥). Довiчне наближення суб’єкта до пiзнання абсолютної iстини вiдбувається шляхом послiдовного накопичування певних iсторично-конкретних “доз” знання. Цi дози на схемi показанi як трикутники. Кожний iз них є умовно відносною iстиною. Центральну частину трикутника займає істина абсолютна. Отже, в кожнiй iстинi, не зважаючи на її вiдноснiсть, є елемент абсолютної iстини. Iнша частина трикутника – це знання в чомусь не точне, не повне. Поступово ця частина зменшується. Як цiле складається iз своїх частин, так i абсолютна iстина складається з iстин, вiдносних у нескiнченному процесi розвитку пiзнання.

Нерозумiння сутi абсолютної й вiдносної iстини на практицi приводить до догматизму i релятивiзму. Догматичне мислення намагається те чи інше вчення або положення сприймати як закінчену вічну істину, як догму, що вживається без урахування конкретних умов, за яких сам об’єкт суттєво змiнюється. Релятивiзм, як течiя у фiлософiї, впадає в iншу крайнiсть - абсолютизує відносність знань, заперечує моменти абсолютно істинного в них і на цьому ґрунті заперечує об’єктивну істину, пізнаванність світу.

Iз аналізу абсолютної i вiдносної iстини випливає вчення про конкретнiсть iстини. Конкретна істина – це iстина, у якiй правильно вiдображена сутнiсть певних явищ i тих конкретних умов, у яких ці явища розвиваються. Якщо поняття “об’єктивна iстина” пiдкреслює основну її рису, як вiрне вiдображення дiйсностi, а поняття “вiдносної i абсолютної iстини” – сам процес її пiзнання, то поняття “конкретнiсть iстини” свiдчить про можливiсть практичного використання отриманих знань. Сучасний матерiалiзм виходить iз того, що абстрактної iстини немає, iстина завжди конкретна. Це означає необхiднiсть урахування межi застосування результатiв пiзнання та їх уточненням. Незнання або ігнорування цих меж перетворює наші знання на хибні.

Хибний зміст – це такий зміст людського знання , у якому дійсність відтворюється не адекватно і який обумовлено історичним рівнем розвитку суб’єкта і його місця в суспільстві. Хибність змісту – це не спеціальне перекручування дійсності в уявленнях суб’єкта. Існування його обумовлене закономірностями розвитку, як самого пізнання, так і практики.

Що ж служить критерієм істини? Як уже відзначалося вище, одним з найважливіших критеріїв істини є практика. Однак практика далеко не єдиний критерій істинності знань. Серед інших критеріїв істинності знань (які, в кінцевому рахунку, ґрунтуються також на практиці) можна назвати: підтвердження фактами, узгодженість із принципами наукової теорії, коректність і точність використання термінології, логічна і концептуальна несуперечність і кілька інших.

Таким чином, iстина є суб’єктивним образом об’єктивного свiту, вона є єднiстю абсолютного i вiдносного, об’єктивного i суб’єктивного. Пізнання, за своєю природою, характером i метою, є необмеженим i може давати об’єктивне i точне вiдображення свiту. Але iстина завжди конкретна, тобто вона iсторично обумовлена i має певнi межi застосування. Саме тому за своїм конкретним змiстом i наявними досягненнями вона є обмеженою, вiдносною. Процес пiзнання iстини – це постiйна боротьба за подолання обмеженості людських можливостей на шляху досягнення iстини.

Розглянувши основні проблеми теми, можна визначити, що сучасна теорія пізнання ґрунтується на таких принципах:

1) принципі об’єктивності, тобто визнанні об’єктивного існування

дійсності як об’єкта пізнання, її незалежності від свідомості та волі

суб’єкта;

1)                      принципі пізнанності, тобто визнанні того факту, що людські знання в принципі здатні давати адекватне відображення дійсності, її об’єктивно істинну картину; що пізнанню людини немає меж, хоча на кожному історичному етапі воно обмежене рівнем розвитку практичної діяльності людства та засобів пізнання;

2)                      принципі активного творчого відображення, тобто визнанні того, що процес пізнання – це цілеспрямоване творче відображення дійсності в свідомості людини;

3)                      принципі практики, тобто визнанні суспільно-історичної предметно-чуттєвої діяльності людини щодо перетворення природи, суспільства і самої себе основною, рушійною силою, метою пізнання та критерієм істини;

4)                      принципі конкретності істини, який наголошує, що абстрактної істини не може бути, істина завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання слід розглядати в конкретних умовах місця та часу.