|
| |
§3.
Розвиток суспільства і динаміка соціальних процесів
Розгляд суспільства з погляду його змін
і розвитку припускає пошук відповідей на такі питання: які сили, або фактори
розвитку суспільства є рушійними; які основні форми, у яких відбувається
соціальний розвиток; у якій динаміці розвивається суспільство і соціальні
процеси.
У соціальній філософії під рушійними силами
розвитку суспільства розуміють істотні, необхідні, довгостроково діючі чинники,
що забезпечують його розвиток.
Щодо вирішення цього питання серед
філософів немає єдиної думки.
Прихильники натуралістичних концепцій пов'язували розвиток суспільства зі зміною
природних основ соціального життя, кліматичними, біологічними і навіть
космічними факторами (Шарль Луї
Монтеск'є, Володимир Вернадський, Лев Гумільов). Послідовники марксистської соціологічної
теорії і філософи-технократи (Уолт Ростоу, Збігнєв Бжезинський та ін.) визначальну роль у суспільному
розвитку відводять матеріальному виробництву, прогресу техніки і
технологій. Інші філософи пов'язували
процес соціального розвитку зі змінами в культурному житті, системі духовних
цінностей (Огюст Конт,
Пітірім Сорокін та ін.).
Як це часто
буває, істина знаходиться десь посередині. Усі
перелічені фактори, безумовно, впливають на розвиток суспільства.
Причому економічні, духовні і природні фактори найтіснішим чином переплетені і
не можуть розглядатися незалежно один від одного.
Важливе місце в теорії суспільного розвитку
посідають питання, пов'язані з визначенням форм переходу суспільства з одного
стану в інший. Як правило, цей перехід
здійснюється революційним або ж еволюційним шляхом і в суспільстві реалізується
за допомогою реформ.
Революція – це
стрибкоподібний перехід суспільства і держави з одного якісного стану в інший,
від одного суспільно-політичного ладу до іншого, а еволюція (у вузькому змісті
цього слова) – процес беззупинного, поступового нагромадження
в суспільстві чи в його підсистемах (економічній, політичній, соціальній і
т.д.) кількісних змін. У суспільстві можуть відбуватися різні революції: у
продуктивних силах, науці і техніці, у свідомості і культурі. Якісні зміни в суспільних відносинах
здійснюються в процесі соціальної революції. Соціальна революція є способом
вирішення протиріч, що назріли в суспільстві, і, на відміну від еволюції, являє собою стрибок, що
приводить до виникнення нової якості – нових суспільних відносин. Відповідно до
теорії марксизму, соціальні революції є не тільки закономірним явищем у
суспільному житті, але і бажаним, оскільки, виконують роль «локомотивів
історії».
Однак не всі філософи згодні з такою оцінкою.
Наприклад, Арнолд Тойнбі
вважає соціальну революцію симптомом занепаду цивілізації і гальмом у розвитку
суспільства. Такої ж точки зору дотримувався Микола Бердяєв і Володимир Соловйов,
які стверджували, що революція, як форма соціальної дії, є неефективною, марною,
пов'язаною з колосальними витратами і у всіх відношеннях уступає еволюційним
формам розвитку.
Досвід розвитку людства, і особливо Росії,
переконливо доводить слушність їхньої думки. Як правило, революційні перетворення
в суспільстві неминуче призводять до періодів економічного безладдя, занепаду,
погіршення матеріального становища значних груп населення. Крім того, вони супроводжуються стражданнями
і загибеллю людей. Соціальні
революції необхідні і морально
виправдані тільки в тому випадку, коли
вони спрямовані проти тоталітарних і
диктаторських режимів, усунення національного гніту і коли еволюційний шлях
розвитку суспільства в силу якихось причин став неможливим.
Проблема динаміки
розвитку суспільства і соціальних процесів,
починаючи з Огюста Конта, знаходиться в центрі уваги більшості провідних
філософів, соціологів. Саме Конт вперше розробив соціологічну концепцію соціальної
статики і соціальної динаміки. Соціальна статика, на його думку, відбиває умови
і закони функціонування суспільної системи. А соціальна динаміка описує закони
розвитку і зміни соціальних систем.
Слідом за Контом
практично всі вчені так чи інакше почали пов'язувати соціальні зміни з поняттям соціальних процесів, що
торкаються структури соціальної системи і її елементів, тобто соціальних
спільностей, груп і т. д. Було встановлено, що внаслідок дії різних рушійних
сил, що можуть спричинюватися як суб'єктами суспільства, так і процесами і
явищами, структура соціальної системи (починаючи від групи і закінчуючи суспільством у цілому)
видозмінюються, виникають її нові соціальні характеристики і нові соціальні взаємодії
Значний внесок у дослідження динаміки соціальних систем
зробив Толкотт Парсонс.
Розглядаючи проблему соціальної зміни, він ґрунтується на принципах системного
аналізу, виробленого класичною кібернетикою. Зокрема, він виходить з того, що
суспільство як система має стійкість, здатність до самовідтворення,
що виявляються у сталості і стабільності її основних структурних елементів.
Якщо в певний момент, внаслідок якихось факторів порушується співвідношення
сил, що підтримують рівновагу системи (відбувається ріст впливу якоїсь групи,
формується новий склад державних органів і т. ін.), відбувається зміна
рівноваги. Соціальна система в цілому, її структурні елементи залишаються при
цьому незмінними і швидко відновлюють втрачену рівновагу. Пристосування системи
до умов, що змінилися, здійснюється за рахунок внутрішніх резервів, вона інтегрує в себе нові утворення,
залишаючись в цілому незмінною.
Другим видом зміни, за
Парсоном, є зміна структури, яку він розуміє як ситуацію, при якій тиск на систему
зсередини чи ззовні стає настільки вагомим, що вона робиться нездатною
відновити втрачену рівновагу. У цьому випадку, щоб зберегти цілісність
суспільства, підвищення його адаптивної здатності, відбувається трансформація
його найважливіших структурних елементів (соціальних ролей, інститутів,
організацій). Модифікації зазнають цілі підсистеми – економічна, політична,
система цінностей і т. д. Отже, за Парсонсом, зміни
соціальних систем можуть: 1) не приводити до структурних перетворень або 2)
приводити до структурних перетворень.
Поява концепцій самоорганізації соціальних систем дозволила уточнити деякі підходи, що
склалися в період модерну, тобто “класичної” соціально-філософської думки.
Зокрема представники літератури постмодерна вважають, що соціальна система в
реальному історичному процесі приводить до впорядкованості структур соціального
простору, до балансу суспільних сил, соціальних інститутів, характеру
соціальної комунікації – через перехідні стани суспільства, які
характеризуються невпорядкованістю, розбалансуванням сфер їхньої взаємодії.
Перш ніж дійти до рівноваги, кожна підсистема суспільства або окремий її
елемент проходять структурну перебудову, вибираючи оптимальний для даного
моменту режим діяльності. Саме такі процеси характерні для соціальних систем, що трансформуються від
тоталітаризму до іншої форми соціально-політичного буття, до яких належить і Україна.
До найважливіших категорій концепції самоорганізації
соціальних систем, що розкривають сутність динаміки соціальних процесів,
належать: дисипативна структура, хаос, нестійкість, аттрактори,
біфуркація та низка інших.
Своє розуміння феномена самоорганізації засновники синергетики Г. Хакен і І. Пригожин пов'язують насамперед з поняттям дисипативна
структура, під якою вони розуміють структуру, що виникає спонтанно у відкритих
неврівноважених системах. Порядок виникнення дисипативних структур викладений у
книзі І. Пригожина і І. Стенгерса “Порядок з хаосу”. Поки система перебуває в стані
термодинамічної рівноваги, – вважають вони, - її елементи поводяться незалежно
один від одного, перебуваючи ніби у стані гіпнотичного сну. Через свою
незалежність вони не здатні до утворення впорядкованих структур. Але коли ця система під впливом
енергетичних взаємодій з навколишнім середовищем переходить у нерівноважений “збуджений” стан, ситуація змінюється.
Елементи такої системи “збуджуються зі сну” і починають діяти узгоджено. Між
ними виникають кореляції, когерентна взаємодія, внаслідок чого з’являється те,
що засновники синергетики називають дисипативною
структурою. Властивістю такої структури є підвищена “чутливість” до
впливів зовнішнього середовища, що виявляються для даної структури фактором
генерації і фактором добору різних структурних
конфігурацій. Матеріальні (у тому числі і соціальні) системи за цих умов
включаються в процес структурогенеза, або
самоорганізації.
Важливим моментом для розуміння процесу структурогенеза соціальних систем є співвідношення двох
протилежних джерел: самоорганізуючого, творчого
джерела, що нарощує неоднорідність у соціальному середовищі, структурує її, і
дисипативного, розсіючого джерела, що розмиває
неоднорідність, прагне перетворити соціальне середовище на “атомізовану
масу”, яка не має структурних зв'язків. Процес структурогенеза
початися не може в середовищі, де переважає розсіююче,
дисипативне джерело . Але і без процесу розсіювання структурогенез
неможливий. Ось як характеризують роль дисипації як фактора “видання зайвого”
Є. Князєва і С. Курдюмов: “Дисипація в середовищі з
нелінійними джерелами відіграє роль різця, яким скульптор поступово, але цілеспрямовано відтинає все зайве від кам'яної брили. А
позаяк дисипативні процеси, розсіювання є, по суті, макроскопічним проявом
хаосу, то хаос на макрорівні – це не фактор руйнування, а сила, яка виводить на
аттрактор, на тенденцію самоструктурування
нелінійного середовища”.
З позиції синергетики структурогенез, соціальні зміни в системах відбуваються в
ситуації максимальної нестійкості. Поняття нестійкості (чи нестабільності) в
даній концепції втрачає негативний відтінок. Можна погодитися з
думкою І. Пригожина, що “нестійкість може
виступати умовою стабільного і динамічного розвитку. Тільки системи, далекі від
рівноваги, ... здатні спонтанно організовувати себе і розвиватися. ... А коли
так, без нестійкості немає
розвитку”. Передбачається, що надмірна
нестійкість притаманна не всій системі, а локалізована в частині, що забезпечує
саморозвиток. З позиції нелінійної термодинаміки стійкості стаціонарного стану
системи можуть загрожувати тільки стадії, що містять автокаталітичні
петлі (де продукт реакції бере участь у синтезі самого себе). Такі стадії
(мовою соціальної філософії – структурні зрушення макрорівня) індукуються організацією (тобто недоліками керування,
регулювання соціальних процесів), оскільки саме вона (організація) у вигляді автокаталітичності здатна періодично знаходити
неврівноваженість, нестійкість. Це у свою чергу припускає будь-які проведені в
суспільстві організації (реорганізації), які мають властивість амбівалентності,
тобто здатності як упорядковувати, так і підсилювати хаос, повинні проходити
ретельну різнобічну експертизу. Така експертиза повинна ставити заслін будь-яким
волюнтаристичним втручанням у живу тканину соціуму, прожектерству, “катастройкам”, що ведуть не до підвищення “здорової”
стійкості соціальної системи, а до посилення в ній “дурної” нестійкості:
дисгармонічних тенденцій, диспропорцій, виникненню суб'єктивних суперечностей,
конфліктів.
Центральне місце в теорії динамічних систем, що
останнім часом усе ширше використовується при аналізі соціальних і політичних
процесів, у тому числі й у перехідний період, займають категорії аттрактор і біфуркація.
Під аттрактором (від лат. attractio - тяжіння) у літературі, присвяченій системам, що самоорганізуються, мають на увазі силу, що направляє
розвиток системи за певною траєкторією (тимчасовою послідовністю). Водночас аттрактори не є силами в класичному розуміння цього слова,
оскільки їхня дія, яка змінює динамічні якості системи, поширюється на систему
в цілому, а також за межі конкретного положення цієї системи. При виході
системи за межи певних величин, вона з одного набору аттракторів
переходить на інший, тобто входить у новий динамічний режим. У точці переходу
системи від одного динамічного режиму на інший відбувається біфуркація (від
лат. bifurcatio
– роздвоєння, поділ).
Один з найбільших фахівців з даної проблеми, автор книги
“Століття біфуркації” Ервін Ласло, під біфуркацією розуміє певну фундаментальну характеристику в
поведінці складних систем, що зазнають високого ступеня тиску і напруги. Під
впливом цих чинників системи переходять від динамічного режиму одного набору аттракторів, звичайно більш стійких і простих, до
динамічного режиму набору більш складних і “хаотичних” аттракторів.
Процес біфуркації, підкреслює Ервін
Ласло, показує, що, “... коли система виштовхується за свій поріг стабільності,
вона входить у фазу хаосу - не обов'язково фатального для неї: це може бути і передумовою до нового розвитку. У
життєздатних системах хаос відступає перед більш високими формами порядку.
Однак відношення між докризовим і післякризовим
порядком ніколи не буває лінійним – це не відношення просто причини і наслідків.
Розвиток неврівноважених систем, оскільки він відбувається через процес
біфуркації, є стрибкоподібним і нелінійним”.
Розгортаючи далі свою концепцію, Ласло робить
важливий висновок про те, що соціальні, економічні і політичні системи
сучасності складні, нестабільні і шляхи їхнього розвитку повинні рано чи пізно біфуркувати.
До того ж, біфуркації більш чітко висловлені, відбуваються частіше і
розвиваються драматичніше, коли системи, що їх переживають, близькі до порогових значень своєї стабільності, тобто ведуть
“небезпечний спосіб життя”. Причин переходу до такого порогового,
а потім і нестабільного, хаотичного стану
може бути декілька: по-перше, це вплив недостатньо засвоєних чи невдало
застосовуваних технічних нововведень, що Е. Ласло називає Т-біфуркаціями;
по-друге, їх можуть спровокувати внутрішні і зовнішні соціальні конфлікти
(війни, завоювання, революції, класові та етнічні колізії) – це С-біфуркації;
по-третє, явища нестабільності можуть викликати різкий занепад
соціально-економічного порядку в цьому суспільстві під впливом зростаючої
кризи, що призводить до Е-біфуркацій. У ХХ сторіччі людство пережило дві
найбільші хвилі біфуркації, перша з яких була викликана “деколонізацією” країн
Азії, Африки і Латинської Америки, а друга – політикою “гласності” М.
Горбачова.
Такі підходи сучасних філософів до динаміки соціальних
процесів особливо важливі при розгляді процесів, характерних для перехідних
суспільств, до яких належить і Україна.
Висновки:
1.
Суспільство в
широкому розумінні – це відокремлена від
природи частина матеріального світу, що являє собою історично розвинену форму
життєдіяльності людей, основою якої є людська праця, суспільне
виробництво. У вузькому розумінні – це
певний період історії людства.
2. Суспільство являє собою найскладнішу з відомих
систем об'єктивної реальності, що охоплює
сукупність соціальних об'єктів і суб'єктів, їхніх властивостей і
відносин, які утворюють цілісний соціальний організм.
3. Як один з елементів об'єктивної дійсності
суспільство підлягає всім загальним закономірностям її розвитку. Це з одного
боку, а з другого - це особлива, специфічна частина дійсності, що
характеризується, крім загальних закономірностей, своїми власними. Таким чином,
і пізнання суспільства, суспільних явищ має свою специфіку.
|
| |