§ 4. Сучасні концепції природного права інтерсуб’єктивного напрямку.

Характерні для класичної філософії права протиставлення суб'єкту і об'єкту, свідомості і буття і, як наслідок, протиставлення об'єктивних умов і ідеї права в процесі законодавства, протиставлення позицій об'єктивізму і суб'єктивізму намагаються подолати некласичні концепції права, які виходять з позиції інтерсуб'єктивності.

Серед сучасних концепцій обгрунтування права, які базуються на парадигмі інтерсуб'єктивності, виділяються онтологічні і комунікативні доктрини. Перші представлені правовим екзистенціалізмом чи екзистенціальною феноменологією і правовою герменевтикою. Другі - комунікативною філософією.

Розглянемо, насамперед, феноменологічні концепції права. Ці теорії базуються на трьох головних підходах: 1) підхід, заснований на концепції "природи речей" (Г. Коїнг, Г. Радбрух, В. Майгофер та ін.); 2) підхід, заснований на німецькій філософії цінностей (М. Шелер, М. Гартман) і, 3) підхід, заснований на ейдосах (правові ейдоси) і представлений Е. Гуссерлем і П. Амселеком.

Наприклад, Г. Коїнг, виходячи із концепції існування ідеальних абсолютних цінностей соціальної етики, бачив у них масштаб упорядкування права, які випливають з людської природи чи природи речей. Природне право розглядається тут на двох рівнях: як абсолютне, що осягається в результаті апріорного ціннісного пізнання і як втілене в непізнаній до кінця ідеї права, а також як принципи справедливості, обумовлені певною історичною ситуацією і отримані на базі "емпіричних даних". Основою ж закону служить "культурне право" як синтез природного права першого і другого рівнів, тобто сполучення апріорно абсолютних (ціннісних) і емпірично відносних принципів.

У Г. Радбруха природа речей тлумачиться як юридично мислима форма. Її зміст визначають не самі "речі" як "матеріал", що формує "право", а їх "природа" чи сутність, яка суб'єктивно фіксується законодавцем чи суддею. Аналогічно тому як зміст формального природного права наповняється "культурними цінностями", суб'єкт наповнює змістом мислиму форму природи речей як ідеальні типи інститутів і правовідношень.

Для Г. Радбруха природа речей є насамперед рушійною силою трансформації юридичних інститутів у відповідь на динаміку соціальної дійсності. Тому право є результатом та інструментом змін соціальної дійсності, до яких воно досить чутливе. Логічна конструкція поняття "природа речей" є спобом витягу норм і громадських інститутів із сутності життєвих відношень. Вона переводить реальність феноменів у світ правових інститутів, які володіють іманентною цінністю (інститути власності, угоди, обов'язки).

Концепцію, засновану на базі застосування в сфері правовідношень ієрархічної системи цінностей Шелера і Гартмана, розробляв X. Хубман. За Хубманом, існують об'єктивні, абсолютно значимі правові цінності, які в конкретній ситуації "вилучаються з буття в собі” правовим відчуттям і, володіючи якістю належного, набувають образу природного права для конкретного правовідношення. Реально об'єктивовані правові цінності, "вилучені" з буття в собі, не можуть служити нормативними моделями правовідношень, а їх співвідношення одне з другим дійсне лише в індивідуально визначеній ситуації. Хоча проявлення об'єктивних правових цінностей в особливому визначається історичною культурою, одначе в одних і тих же культурно-історичних умовах природне право - це предикат одиничної ситуації з її неповторним співвідношенням цінностей.

У Е. Гуссерля центральним поняттям права є правовий ейдос. Дане поняття розкриває апріорні структури, які суб'єкт, що пізнає, відкриває у своїй свідомості шляхом "поглиблення сутностей" норм, інститутів і т.п. Можна сказати, що це є тим загальним, що виділяється в різних правових системах в якості їх обгрунтування, і не залежить від специфіки конкретних явищ, від їхнього соціально-історичного контексту.

Теорія правових ейдосів розробляється і французьким мислителем Полем Амселеком. Він нагадує, що для того, щоб підійти до права як такого і побачити його в об'єктивній чистоті, необхідно здійснити методологічну редукцію як у філософському, так і в ейдостичному плані.

Амселек вважає, що існують три серії нередуційованих елементів у типовій структурі об'єктивного права: 1) родові ейдостичні елементи, завдяки яким право постає як система норм і, як наслідок, належить до ейдостичного роду нормативного; 2) особливі ейдостичні елементи, завдяки яким норми, що утворюють право, є як етичні норми, що володіють функцією наказу; і 3) конкретні ейдостичні елементи, завдяки яким ці накази, які утворюють право, стають частиною функції суспільного управління людською поведінкою. Ці три елементи утворюють ейдос права.

Одним із характерних прикладів феноменологічного підходу до права є концепція Симони Гойард-Фабр, викладена в книзі "Нарис феноменологічної критики права" (Париж, 1970). Цей підхід базується на уявленні про право не просто як про соціальне явище і не просто як про ансамбль ідей. Для Гойард-Фабр право - це те, що оточує нас, є модальністю людського життя. Тому, проголошуючи дослідження права не із зовні, а з середини, Гойард-Фабр намагалася прослідкувати глибинне джерело права. Для здійснення цієї мети застосовується філософська редукція, тобто через відсторонення від усіх попередніх теорій права, коли готується грунт для чистого опису світу права. Наступний крок - критична редукція для відшукання принципів і основ права. Тут здійснюється рефлексивне осягнення світу права і його внутрішнього джерела у свідомості.

Зупинимося також на екзистенціальному напрямку в природно-правовому мисленні.

В XX столітті помітно посилився інтерес до використання екзистенціалізму в філософії права, зокрема до розуміння природного права.

Специфіка екзистенціалістських природно-правових поглядів полягає, по-перше, в запереченні класичних уявлень про природне право. Екзистенціалістський пошук "справжнього права" передбачає поняття права як правовідношення. Проголошується конкретність, антинормативність, безперервний розвиток "справжнього" права як індивідуальних правових рішень, що перманентно виникають в соціальному житті. При цьому відхиляється принципова різниця між “істинним рішенням законодавця і звичайного громадянина”, бо цінність першого не в тому, що воно установлює "мертві" абстрактні норми, а в тому, що воно прийнято під сприянням структур буття свідомості, через що норми згодом "оживають" в суддівсько-адміністративних рішеннях, в правовідношеннях.

По-друге, екзистенціалістське природне право відрізняється і від неокантіанського "природного права з мінливим змістом". Неокантіанці вважають природним правом ідею, формальний принцип, а не конкретні змістовні визначення справедливості. Навпаки, екзистенціалісти оголошують всі загальні принципи фікцією і зв'язують поняття справжнього права саме з конкретними змістовними визначеннями. Тому характерним для екзистенціалізму є пошук правового рішення в конкретній ситуації, в конкретній справі - це не тлумачення норми, не витяг з неї ідеалу, а насамперед пошук рішення в змісті самої справи, в життєвій ситуації.¹

Дослідники екзистенціальних природно-правових поглядів відмічають певне протиріччя між психологізмом філософського екзистенціоналізму і природно-правовим типом праворозуміння. Твердження М. Хайдеггера про первинність емоційно-практично-діяльного відношення людини до світу скоріш ближче до біхевіоризму в праві. Подолати цей психологізм намагались представники екзистенціальної філософії права, але за рахунок відступу від ортодоксального екзистенціалізму в бік неокантіанства і неогегельянства. Так, Макс Мюллер еклектично поєднав уявлення К. Ясперса про екзистенціальну свободу з гегельянським тлумаченням історії права в якості прогресу свободи. Відповідно з "філософією існування" К. Ясперса М. Мюллер ототожнював "існування" (екзистенцію, внутрішній і непізнаваний рівень буття людини і духу) і свободу: екзистенція — це свободна самореалізація людини, яка усвідомлює свою сутність — свободу. Тоді як свобода немислима поза соціальними комунікаціями, то екзистенція передбачає зовсім не відокремленість, а соціальне спілкування. Іншими словами, справжнє спілкування у Мюллера випливає із екзистенції, тому порядок такого спілкування утверджений в самій екзистенції, що передбачає початкове буття-в-світі. Реалізація буття-в-світі в свободних рішеннях і є виявом природного права.

М. Мюллер виділяє три основні моменти розуміння природного права: по-перше, надання позитивному праву (нормі, закону) свободного рішення, завдяки якому "мертва" норма "оживає" у випадку співпадання зі змістом рішення; по-друге, обумовленість "істиності" рішення "існуванням" (первинно-правовими структурами буття-у-свідомості); по-третє, підхід до історичного буття права як до одноразового рішення в неповторимій індивідуальній ситуації.¹

З приводу істинності прийнятого рішення розмірковує і Е. Фехнер. На його думку, прийняття істинності рішення означає "витяг буття з його скритості". При цьому кожного разу відбувається становлення нового змісту природного права; чи існує в "скритності буття" вже готове природне право -це питання повинне залишитися невирішеним. Істинність же прийнятого рішення виявляється під час наступного його здійснення в сфері "емпіричного" буття. Звідси - ризик прийняття неправильного рішення. Але лише таким шляхом можна "наткнутися" на "природне право зі змістом, що становиться". По своєму походженню воно суб'єктивне, але об'єктивне за своїми цілями.

Еволюція екзистенціального тлумачення природного права простежується в філософії права В. Майхофера. В його працях помітна тенденція до пошуку загально значимих масштабів права. Спочатку він намагався пов'язати ірраціональний суб'єктивізм індивідуального буття зі сферою буття соціального, запровадивши нову категорію "буття-в-якості". Останнє складає основу справжнього рішення, бо несе в собі елементи екзистенціального "самобуття" в емпіричному "співбутті" в соціальному світі. Воно є опосередкуючим ланцюгом між екзистенцією і сферою реалізації права. При цьому типова роль людини в соціальному житті визначається не зовнішніми умовами, а внутрішніми уподобаннями суб'єкта. Тут В. Майхофер здійснює вирішальний крок від ортодоксального екзистенціалізму до неокантіанства, а саме: правове рішення як істинне в кінці-кінців визначається буттям-в-свідомості, але безпосередньо воно виводиться суб'єктом із свого буття-в-якості, суб'єктом, який усвідомлює свою типову роль в конкретній ситуації в силу своєї розумності. Розумність суб'єктивного рішення - це вже не проекція дорефлективних структур буття-в-праві. Критерієм правильності дій людини в бутті-в-якості Майхофер називає "конкретне природне право", чи природу речей, тобто виведення з розуму максими поведінки в конкретній ситуації в типовій ролі. У максимумі, по-суті, не що ішне, як конкретні вимоги на основі категоричного імперативу.

Проте подібного роду суб'єктивістське обгрунтування природного права не зовсім задовольняло самого Майхофера. У праці "Природне право як право екзистенції" (1963 р.) В. Майхофер вже протипоставляє розумність екзистенціально породженого рішення і реалізацію цього рішення в емпіричному бутті: структура світу антагоністична, благо одного закономірно обертається злом для іншого. Тому проблема природного права - це не стільки питання раціональності походження істинного права, скільки питання про створення в світі розумного порядку міжособових відношень.

З-поміж інших помітних напрямків філософії права XX століття виділяються також герменевтичний і комунікативний.

Для герменевтичного напрямку характерний розгляд права як тексту, що нерозривно пов'язаний з суб'єктом, із його свідомістю. Виходячи з твердження герменевтиків про конструкцію змісту, який міститься в тексті або в знаковій системі, сам текст і закон або норма як приклад конкретних текстів можна характеризувати як дво- чи багатозначний феномен, бо текстові від моменту створення притаманна неоднорідність, що розуміється як символ.

Сучасна юридична герменевтика - це застосування в сфері права ідей В. Дільтея, але насамперед екзистенціально-феноменологічної герменевтики М. Хайдеггера, Г.-Г. Гадамера і П. Рікьора. Її принципове розрізнення від позитивістського підходу до тлумачення тексту полягає в тому, що позитивіст намагається установити, що хотів сказати в тексті законодавець, а герменевтика встановлює смисл тексту, незалежний від його автора, законодавця. Не людина говорить мовою, а мова (за Хайдеггером, саме буття) - через людину. Мова має самостійне буття по відношенню до індивіда.

Як відзначає В. Четвернін¹, відомі такі засоби тлумачення, як граматичне, логічне (в останньому застосовується поняття "смисл чи дух закону"). Представники герменевтичної юриспруденції виділяють ім'я А. Кауфмана, який вважає, що герменевтичний метод дає розуміння "справжнього" права, бо основу його герменевтичного знаходження складає дещо "онтологічне" (свобода як природний стан людини). Його неможливо вилучити безпосередньо з абстрактної юридичної норми і ним суддя не може "розпоряджатися на свій розсуд". Воно - це "річ-право". Воно не дещо "речово-субстанційне", а сама людина як "персона" (правова особистість). Людина існує як "персональні" відносини, а право - це те, що належить їй в відносинах як "персоні". "Персона" -це те, що зумовлює сутність і зміст юридичного дискурсу (знаходження права шляхом говоріння).

Герменевтичний підхід до філософії права розвиває також французький філософ П. Рікьор. В манері запитування, властивій герменевтиці, П. Рікьор прагне з'ясувати смисл висловлювання: “Що значить бути суб'єктом права?", яке конкретизується висуванням запитань: "Що значить мати права?" і "Що значить бути підсудним?", а також підсумовується в ідентифікаційному питанні: "Хто є суб'єктом права?".

Виділяючи чотири різновиди суб'єкту (суб'єкт мови, суб'єкт дії, суб'єкт розповіді, суб'єкт відповідальності), П. Рікьор показує, що правова проблема виникає завдяки втручанню іншої особи в зв'язку із збитком, завданим іншому. Тим самим розкривається інтерсуб'єктивна природа первинної "клітини" права як зв'язку двох рівноправних суб'єктів. Одначе суб'єкт права - це не інший як близький, ближній, з яким пов'язана тільки моральна проблема, а інший, відношення з яким опосередковані певним інститутом. Таким інститутом є вже природна мова, тому належність до певного лінгвістичного простору, право говорити своєю мовою є вираженням правової проблеми.

На рівні суб'єкту дії, яка завжди є взаємодія, таким обумовлюючим інститутом є комунікація як один із способів визнання суб'єктів, що взаємодіють.

На рівні суб'єкту мовлення обумовлюючим інститутом є історія як такий порядок визнання, який з'єднує воєдино індивідуальні історії.

Нарешті, на рівні суб'єкту відповідальності ми входимо в сферу власне юридичного.

Проте суб'єкт права не може бути зрозумілим без впровадження поняття "юридичний простір". Цей простір є онтологічною характеристикою правової реальності і вона називається П. Рікьором "суспільним простором дискусії". Він же є простором відповідальності як способу віддавати звіт за свої вчинки і відповідати за них. При цьому у визначеному просторі представлені і суб'єкт мови ("доведення наших стверджень"), і суб'єкт дії ("підґрунтя наших дій"), і суб'єкт розповіді ("сутність нашої мовленої ідентичності").

В дусі екзистенціальної традиції П. Рікьор підкреслює, що функція права - дозволити будь-кому реалізувати свої здібності, а виправдання права в тому, що завдяки ньому реалізуються людські здібності.

На думку П. Рікьора, суд є регулюючою формою конфлікту, а правосуддя виражає власне правовий стан. Смисл же суду полягає в заміні насилля мовним дискурсом. В цьому і полягає розкриття заголовку праці П. Рікьора: "Торжество мови над насильством". Зважаючи на те, що західним юристам у пошуках справжнього права надалі великі повноваження щодо тлумачення юридичних норм, сформульованих законодавцем, підвищується вагомість філософської герменевтики в усій системі права.

Ще однією і дуже важливою версією інтерсуб'єктивістського підходу до права є комунікативна теорія обгрунтування справедливості (К.-О.Апель, Ю.Хабермас). Ця теорія також герменевтична, але, в той же час, відмовляється від побудови онтології права. В ній дається комунікативне рефлексійне обгрунтування права через "аргументацію в дискурсі". Норми права обґрунтовуються практично в реальній комунікації, що носить процедурний характер. Одначе цей дискурс повинен співвідноситись з ідеальною комунікацією (аналог "природного права"), яка як регулятивна ідея показує направленість раціонального обгрунтування норм і служить критерієм для установлення "істинного консенсусу". Розробляючи консенсусно-комунікативну концепцію обгрунтування норм і цінностей, Апель і Хабермас виступають проти вульгарно-онтологічного виведення їх з "життя", з "буття", вважаючи, що рефлексивно-посвідчуючі трансцедентально-нормативні умови аргументації належать підструктурі людського буття в світі.

Ю. Хабермас, підтримуючи критику з боку франкфуртської філософської школи сучасного суспільства і ролі засобів масової інформації в ньому, створює нове проблемне поле досліджень - сферу міжіндивідуальних комунікативних відносин. У межах цього поля Ю. Хабермас вирізняє ряд найактуальніших проблем сучасності, до яких належить проблема демократії, прав і свобод людини. Ю. Хабермас створив власну - комунікативну модель суспільства, її позитивність проявляється в тому, що вона дає нове розуміння демократії як демократичного дискурсу. Таке розуміння демократії дозволяє здійснити аналітичний поділ політичної влади на владу адміністративну і владу, породжену в процесі комунікації, яка втілює в собі ідею народного суверенітету.

Взагалі ж філософія права Ю. Хабермаса, яка викладена ним у книзі "Фактичність і значимість" (Франкфурт-на-Майні, 1992), нерозривно пов'язана з його філософською системою - теорією комунікативної дії. На думку Ю. Хабермаса, людське співтовариство характеризується лінгвістичною комунікацією на основі узгодженого сприйняття граматичної структури певної мови. Там, де присутня комунікативна компетенція, там встановлюється "ідеальна мовна ситуація". Ця ідеальна мовна ситуація виступає у Ю. Хабермаса як основа його етики дискурсу (мовного спілкування), виходячи з якої моральні принципи визначаються шляхом багатосторонніх дискусій і поступового досягнення консенсусу. Ідея ідеальної мовної ситуації виступає в якості структурної моделі демократичної процедури. Принципом такої процедури є свобода від панування, тобто від нелегітимної влади. В цій формулі виражається спосіб відтворення суспільством самого себе з метою реалізації емансипованих потенцій комунікативної дії.

З точки зору Ю. Хабермаса, право виступає умовою можливості соціальної інтеграції на основі комунікативної взаємодії, тобто можливості комунікації як суспільної інституції, що володіє зобов'язуючою силою, а також як можливості влади розуму, втіленого в структурах спілкування громадян, обміну думками.

Сучасний правовий порядок, пронизаний напругою між позитивністю і легітимністю права, повинен, на думку Ю. Хабермаса, виконувати два завдання: по-перше, забезпечити фактичне взаємне визнання громадянами прав один одного, по-друге, забезпечити можливість легітимації правових норм, де закон здійснюється "через повагу до закону". Критерієм легітимності правових норм є їх відповідність комунікативній раціональності, тобто коли вони заслуговують вільного визнання з боку кожного члену правового співтовариства. Лише процедура демократичного законодавства робить можливим реалізацію цієї ідеї. Тому в правовому суспільстві процес законодавства посідає центральне місце в механізмі соціальної інтеграції. В основі справедливої правотворчості, тобто утворюючої закон, який спрямований на встановлення справедливого суспільства, лежить етичний дискурс співтовариства. До цього дискурсу Ю. Хабермас ставить такі вимоги: повне духовне розкріпачення громадян, участь кожної дорослої людини в обговоренні сутності справедливості. В ході дискусій передбачається виникнення консенсусу, який би відтворював необхідність кооперації. При цьому соціальна умова солідарності виступає тут не як матеріальний критерій реалізації справедливості, а як процедурна умова.

Зважаючи на все викладене, можна зробити такі загальні висновки.

1. В ХХ столітті відбувається формування некласичної моделі правосвідомості як своєрідного протесту проти влади формальних норм, які заважали людині реалізовувати свою екзистенціальність. В загальному руслі розвитку природничо-наукових і суспільних наук відбувається значне оновлення юридичної науки, вдосконалення понятійного апарату, прийомів і методів юридичного аналізу, розширення методологічних підходів до права, філософських тлумачень співвідношення права і закону, оцінок позитивного права і т.п.

2. Істотні зміни відбулися в юридичному позитивізмі, який трансформувався в неопозитивізм. Під впливом теорії наказів Дж. Остіна, "чистої теорії права" Б. Кельзена, аналітичної концепції Г. Харта сформувались і набули поширення нові юридично-позитивістські підходи до розуміння права (лінгвістичний, юридично-логічний, структуралістський і т.п.

3. Посилилась тенденція звернення до природного права в значенні його розуміння, як частини соціальної реальності. Розробляються головним чином концепції "відродженого права", "природи речей", неогегельянства, неокантіанства, екзистенціалізму, онтологічної філософії права і т.п. В теоріях "природного права" акцентується на цінністно-ідеальній "реальності" права і ця реальність є умовою прагнення людей до справедливості як ідеалу, як гармонійного поєднання всіх цінностей.

4. Основою існування права виступає інтерсуб'єктивність. В руслі цього напрямку зроблено спроби подолати односторонні підходи суб'єктивістських способів осмислення правової реальності. Тут смисл права не розчинюється в свідомості суб'єкту чи у зовнішньому соціальному світі, а розглядається як результат зустрічі (комунікації) двох суб'єктів, занурених в життєвий світ. В рамках парадигми інтерсуб'єктивності розвиваються концепції екзистенційної феноменології (М. Мюллер, В. Майгофер та ін.), правової герменевтики (А. Кауфман, П. Рікьор та ін.), комунікативної філософії (К.-О. Апель, Ю. Хабермас).

5. Ключовою для філософії права XX століття залишається концепція справедливості, яка є досить складною за ідейно-філософською структурою. В ній поєднуються ідеї неокантіанства, природничо-правової ідеї минулого і сучасності, етика цінностей, позитивістські ідеї, ідеї екзистенціалізму та ін. Ідея справедливості значною мірою сприяє формуванню і розвитку філософсько-правових концепцій ліберально-демократичного характеру.