§ 2. Основні ідеї російських філософів права.

Історія України нерозривно зв'язана з російською історією, крім того, коли мова йде про сферу духу, то просторові границі перестають мати визначальне значення. Тому, говорячи про вітчизняну філософію права, ми не можемо не зупинитися на поглядах видатних російських філософів, які вплинули на збагачення світоглядно-методологічного потенціалу філософсько-правової думки в Україні.

Володимир Соловйов (1853 – 1900) народився в родині видатного російського історика Сергія Соловйова. За материнською лінією був нащадком Г. Сковороди.

Релігійна філософія Вл. Соловйова заснована на ідеях всеєдності і «цільного знання». Етика і вся практична філософія Вл. Соловйова ґрунтується на метафізичній концепції людини як потенційно божої істоти, здатної зрозуміти ідею досконалості і самій здатній до нескінченного самовдосконалення і наближення до образа Божого. Прогресивний розвиток моралі, що складає зміст історичного розвитку, полягає в розвитку божих рис людини, у реалізації ідеї Боголюдства. Останнє, у свою чергу, залежить від ступеня зрілості людини, що є результатом тривалого виховного процесу. Розвиток моральної автономії особистості вимагає визначених умов, однією з яких виступає право як момент "об'єктивної етики", що забезпечує зовнішні умови ("безпека для всіх") для розвитку "суб'єктивної етики", внутрішнього удосконалювання людини.

Ідея права одержує в нього моральне обґрунтування. Право, на думку Соловйова, займає проміжне положення між ідеальним добром і злою дійсністю. Шлях до загального блага лежить через примусову організацію громадського життя. Без права і держави моральність залишається благим і неспроможним побажанням, а право без моральності втратило б свою безумовну підставу і не відрізнялося б від свавілля. "Моральний принцип, - писав Вл. Соловйов, - вимагає, щоб люди вільно удосконалювалися; але для цього необхідно існування суспільства; але суспільство не може існувати, якщо всякому бажаючому надається право безперешкодне убивати і грабувати своїх ближніх; отже, примусовий закон, що дійсно не допускає злу волю до таких крайніх проявів, що руйнують суспільство, є необхідною умовою морального удосконалювання і, як таке, вимагається самим моральним початком, хоча і не є його пряме вираження"¹.

У співвідношенні права і моралі він виділяв наступні моменти:

1) між правом і моральністю немає протиріччя; протиріччя можуть виникати між формальною правомірністю і сутністю права, тобто в самому праві, а також - між зовні моральною дією і сутністю моральності, тобто в самій моралі;

2) право і мораль взаємно розуміють одне одного, тобто моральність є безумовна підстава права, без якої останнє – свавілля, право ж є той необхідний примус, без якого моральна норма стає марнослів'ям;

3) єдність права і моралі складає правду, що міститься в них, чи справедливість, тому будь-якому моральному відношенню може бути додана правова форма;

4) право є мінімум моральності чи нижчий її рівень. Його завдання полягає не в тому, щоб світ перетворити в Царство Боже, а в тім, щоб не дати світу перетворитися в пекло;

5) якщо право наказує чи забороняє якісь конкретні, визначені дії, то моральна норма не є таким твердим розпорядженням;

6) якщо в праві примус обов'язковий, то в сфері моральності воно неможливо.

У такий спосіб право, у розумінні Вл. Соловйова, це «примусова вимога реалізації визначеного мінімального добра чи порядку, що не допускає відомих проявів зла»¹. Право, отже, як мінімум моральності, - це такі моральні вимоги, невиконання яких загрожує безпеці суспільства. Концепція єдності права і моралі призвела Соловйова до практичного висновку: закон, що суперечить моральності, буде суперечити і сутності права, і, отже, повинний бути відмінений.

«Мінімальним добром» він називав недопущення зовнішніх проявів злої волі, тобто охорону життя і власності. Але не тільки. Нормальний стан припускає ще і гідне існування людини, тому в необхідний правом мінімум добра Соловйов включає вимогу забезпечення всім людям зовнішніх умов для гідного існування й удосконалювання. До таких умов він відносить: а) забезпечення засобів існування (їжу, одяг, житло); б) гідний фізичний відпочинок; в) можливість користатися дозвіллям для свого духовного удосконалювання. Сукупність цих умов складає, за Соловйовим, формулу «права на гідне існування».

Це положення безпосередньо випливає з концепції «потенційної божості людини». Вона припускає, що кожна людина потенційно має вроджену здатність до самовдосконалення, але крайня бідність і інші соціальні позбавлення можуть стати нездоланними перешкодами до її реалізації. Тому право це не тільки реалізація свободи особи, але і створення умов для гідного її існування.

Сутність права Соловйов бачив у рівновазі двох моральних початків: особистої волі і загального блага. Формула рівноваги особистої волі і суспільного блага є формулою єдності природного права і позитивного права.

Природне право, за Соловйовим, не є щось попереднє праву позитивному, як у метафізичних концепціях природного права, і не є моральним критерієм позитивного права, як у неокантіанських концепціях. Природне право для Соловйова є чистий феномен, ідея права; позитивне ж - його об'єктивація. Природне і позитивне право суть дві точки зору на один предмет, де природне право втілює "раціональний зміст права", а позитивне - історичне втілення права. Загальний же зміст права - здійснення справедливості.

Ідея права Соловйова на гідне існування одержала розвиток у вченні про право Павла Новгородцева (1866 - 1924). Новгородцев проводив ідею морального ідеалізму у філософії права, вважаючи, що основу природного права складає етика абсолютних цінностей. Дотримувався позиції "відродження природного права" як морального критерію й ідеалу. На його думку, право укорінене в глибинах духовного життя. Духовні основи російської філософії права бачилися йому в наступних положеннях: 1) вищий суспільний ідеал - внутрішня вільна єдність усіх людей; 2) шлях до ідеалу лежить через вільне внутрішнє відновлення людей; 3) право і держава - лише допоміжні ступіні такого розвитку; 4) право і держава повинні черпати свій дух з вищої заповіді - закону любові; 5) визнання нерозв'язності соціальних протиріч у межах земного життя; 6) неможливість абсолютної раціоналізації соціальних відносин (розум і наука відіграють другорядну роль у суспільстві); 7) визнання кінцівки існування людської цивілізації (есхатологічна позиція).

За оцінкою Новгородцева, уся російська думка пронизана прагненням до вищого, чим є право і держава, істини, чим є істина Бога, абсолютна правда. В цьому виявляється національна своєрідність російської філософсько-правової ідеї. Пошуки ж правди, характерні для російського характеру, мають поки не вищу істину, а лише три омани: есхатологізм, анархію і державний абсолютизм.

Право на гідне людське існування уявляється їм не тільки як моральне право, але вже і як юридичне. Юридичний характер цього права, на думку Новгородцева, полягає в тому, що тут мається на увазі "не позитивний зміст людського ідеалу, а тільки заперечення тих умов, що зовсім виключають можливість гідного людського життя", тобто зовнішніх стиснень для духу. Дане право не суперечить завданню і сутності права, оскільки здійснюється в ім'я охорони основних правових цінностей - волі і гідності особистості. Суб'єктом же права виступає особистість, наділена розумом і вільною волею в її зв'язках із суспільством. Це положення і складає основний принцип його соціальної філософії.

Великий внесок у реабілітацію і захист права вніс сучасник Новгородцева Лев Петражицький (1867 - 1931). Світоглядно-методологічні підстави підходу до права Л. Петражицького сучасними дослідниками оцінюються неоднаково. Підставою для таких суперечливих оцінок служить його оригінальне трактування феномена права, що сам автор називав "психологічним", але котре за своєю суттю є "феноменологічним". Сутність права він бачив у психічному переживанні, що міститься в праві, емоції, що уявлялася як субстанція юридичного. Психічне і юридичне в праві співвідносяться як іраціонально-несвідоме і раціонально-формальне. Інтуїтивне право несе в собі визначений інформаційний код - значеннєву субстанцію права. Воно є система раніше переданих ціннісних орієнтацій, типів переживань визначеної соціальної групи. Право, вважав Петражицький, - це емоційне переживання й осмислення емоцій-мотивацій імперативного-атрибутивного (обов’язково-притягального) характеру, де "імперативність" - переживання свого боргу перед іншими, а "атрибутивність" - усвідомлення свого права. Мораль же - однобічне переживання, обмежене імперативним характером. Усвідомлення свого права складає основу правосвідомості, слабкий розвиток якої є недоліком російського менталітету. Процес же правоформування, на думку Петражицького, містить у собі емоційне переживання, осмислення емоцій-мотивацій і наступну формалізацію (закріплення в законі) цих станів.

Останній етап формування права - офіційне, догматизоване право, яке у спробі виразити за допомогою раціонального (формул, категорій) ірраціональне (переживання) спотворює останні. Співвідношення інтуїтивного й офіційного права являє собою варіант трактування співвідношення природного права (правосвідомості) і позитивного права (закону). Офіційне право неадекватне виражає інтуїтивне, що стає причиною соціальних потрясінь. Середовищем формування правової норми Петражицький вважав психіку індивіда, тому інтуїтивне право більше гнучко реагує на запити життя. Соціальні ж інститути не визначають поведінку індивідів, а лише створюють умови і ситуації для неї.

Як і усі видатні російські філософи правий, Л. Петражицький підтримував ідею "права на гідне існування", обґрунтовуючи її з позиції прав чи природних домагань індивідів.

Незважаючи на те, що в обґрунтуванні права Л. Петражицький не звертається до релігійної свідомості, його трактування соціального ідеалу як "загальної любові" виявляє в його поглядах характерні для російського правового світогляду риси саме релігійної свідомості.

У першій половині ХХ сторіччя в російській (переважно емігрантській) філософсько-правовій думці відзначається зсув акценту убік теоретичного захисту ідеї правового порядку як стану більш важливого, чим хаос і свавілля. Ця тенденція знайшла своє відображення у тому, що починається спроба з'єднати "російську ідею" з "ідеєю прав людини" не шляхом зневаги правом в ім'я моралі, а в діалозі з кращими досягненнями західної філософської думки, насамперед, феноменологічною.

Специфічне трактування феноменологічного методу ми знаходимо у видатного російського філософа права, учня П. Новгородцева - Миколи Алексєєва (1880 - 1964). На його думку, завдання філософії права складається в подоланні правового релятивізму, властивому позитивізму, і у виявленні тих стійких основ, що роблять право необхідним.

Вишення проблеми чинників права М. Алексєєв бачив у виявленні правової ідеї (ейдоса), деякої ідеальної структури, властивій будь-якій правовій системі, і яка відрізняє право від інших соціальних регуляторів. Ідея права не виведена теоретично, вона "схоплюється" в особливому акті зацікавленості - "визнанні". Право Алексєєв розглядає як багатомірне явище, що розкривається шляхом феноменологічного опису правової структури. Ця структура містить такі елементи: 1) суб'єкт права як носій правового змісту актів визнання; 2) реалізовані правові цінності; 3) основні визначення права чи його модусів - прав й обов'язків.

Суб'єктом права, діяльним обличчям у праві може бути тільки людина (дієздатна фізична особа). Людина як суб'єкт права розглядається в якості онтологічної основи права - носія змісту права, здатного робити акти визнання.

Система реалізованих у праві цінностей може бути розглянута як змістовний аспект правової ідеї. Основною правовою цінністю Алексєєв вважає не особистість, а справедливість, зрозумілу як такий порядок, у якому кожному належить "своє". Основу ідеї справедливості складає ієрархічне відношення цінностей як ідеального цілого. "Співіснування реалізованих цінностей на ґрунті загального взаємного визнання і є порядок суспільної справедливості, що служить основою для ідеї права" - така підсумкова формула справедливості за Алексєєвим.

Правова структура чи "логос" права, як деяка ідеальна цілісність правових явищ, виступає для нього основою права. Норма права виявляється такою тільки тому, що в ній виявляється правова структура. Завдяки наявності правової структури право як соціальний регулятор має своє власне обличчя і відрізняється від інших явищ. Правова структура є необхідним моментом будь-якого права, його ідеальним, ейдетичним моментом, тим, що дає підставу називати його правом.

Іншим видатним філософом права російського зарубіжжя, також учнем П. Новгородцева був Іван Ільїн (1883 - 1954), якиц свій творчий інтерес сконцентрував на проблемі правосвідомості. Вчення про правосвідомість і шляхи його дослідження є для нього відправною крапкою філософського обґрунтування права, що носить релігійно-екзістенційний характер. Суть його зводиться до доказу того, що право є необхідною формою духовного буття людини. Без такого обґрунтування неможливо принципове визнання права людиною, а без визнання право не може бути діючим механізмом.

Підставою природного права, за Ільїним, є спосіб людського буття - як безлічі самостійних індивідів, що прагнуть до духовної досконалості й об'єднаних загальною основою зовнішнього життя. Право необхідне, коли потрібно розмежувати домагання суб'єктів на земні блага для забезпечення духовно гідного життя. Тому право на духовно гідне життя в Ільїна стає основним природним і невідчужуваним правом людини.

Позитивне ж право засноване на відомій незрілості людських душ, тому відрізняється примусовим характером. Призначення його бачиться в підтримці й охороні природного права від тих, хто його порушує і не визнає індивідуально.

Правосвідомість розглядається їм як складне цілісне явище, що включає не тільки знання і думку, але й уяву, і волю, і почуття. Основою правосвідомості служить несвідома здатність людини відрізняти краще від гіршого і прагнути до кращого (духовний інстинкт). Це особлива духовна настроєність інстинкту у відношенні до себе й інших людей, у якому людина стверджує свою власну духовність і визнає духовність інших. Критерій права - повнота і точність вираження основних законів духовного життя і здатність виховати в душах автономну правосвідомість.

Правову і моральну свідомість Ільїн розглядає як автономні прояви духовного життя людини, що у реальному житті знаходяться у взаємодії. Підставою правосвідомості є воля до духу (духовної автономії), а моральної свідомості - воля до добра, що в остаточному підсумку прагне замінити собою право і зробити його непотрібним. Воля ж до духу затверджує право і правосвідомість як самостійну сутність.

Змістовна правосвідомість в Ільїна представлено його аксіомами, а саме: законом духовної гідності (самоствердження), законом автономії (здатності до самозобов’язування і самоврядування) і законом взаємного визнання (взаємна повага і довіра людей один до одного). Ці аксіоми визначають ті способи духовного буття й установки свідомості, що роблять право можливим. Так, людина повинна сприймати себе як деяку цінність, що варто відстоювати в боротьбі за існування. Завдяки почуттю власної гідності вона усвідомлює свою відповідальність у відстоюванні своїх прав і в дотриманні обов'язків. Автономія як здатність до самообмеження і керування, виражає духовну зрілість суб'єкта. Взаємне визнання вказує на спосіб буття права як духовного відношення між людьми, що припускають здатність до волі, розуму і почуттів. Акт визнання включає: а) визнання права кожним із суб'єктів відносин, як основи відносин між ними й іншими суб'єктами; б) визнання кожним із суб'єктів своєї духовності, тобто гідності й автономії як правотворчої сили; в) визнання кожним із суб'єктів духовності іншого суб'єкта як сили, здатної до правотворчості.

Правопорядок розглядається Ільїним як система взаємного духовного визнання.

Сучасний етап філолофсько-правових досліджень в Україні. У перші післяреволюційні роки в Україні зберігався високий рівень філософсько-правової думки, особливо в рамках Української Академії наук. Тут доречно згадати такі імена як: Микола Тарановський, автор популярного підручника з енциклопедії права, Станіслав Дністрянський, академік Микола Палиєнко, академік Олексій Гіляров, що переважно розділяли погляди Б. Кістяківського і П. Юркевича і вважали, що цілісне світорозуміння можна створити лише на основі діяльного за своєю природою духовного початку.

Однак поступово дослідження з філософії права вже в 20-х роках звелося на нівець. В правовій науці міцно затвердився правовий позитивізм у марксистському варіанті, де пануючим принципом стає "абсолютний суверенітет держави", а право розуміється як "зведена в закон воля пануючого класу". Функціональне призначення права обмежується лише контролем за поведінкою особистості, а не забезпеченням її свободи.

Лише в 70-і роки починається поступовий відхід від вузького юридичного розуміння права. Хоча сам термін "природне право" не вживався, тенденція до природно-правового підходу виявляється в реабілітації проблематики правосвідомості. Тут можна відзначити роботи Петра Недбайло, Миколи Козюбри, Вадима Чефранова, Петра Рабиновича й ін. И тільки із середини 90-х років можна говорити про відродження на Україні досліджень по філософії права у власному змісті.

Таким чином, зроблений аналіз дозволяє нам зробити наступні висновки по лекції:

1. Філософія права в Україні є невід'ємною частиною її філософської і загальної національної культури. Українська філософсько-правова думка, багато в чому співзвучна ідеям європейської філософсько-правової традиції, у той же час, відрізняється самобутністю й оригінальністю. Ця оригінальність складається в релігійно-екзістенційному характері ідеї "природного права" і "прав людини"

2. Для вітчизняної філософії права характерно ірраціональне обґрунтування права. Найбільше наочно це виявляється в "філософії серця" Сковороди і Юркевича, коли "серце" виступає не предметом філософського осмислення, а методологічною підставою.

3. Найбільший внесок у розвиток української філософії права вніс видатний мислитель кінця XIX - початку XX століття Б Кістяківський, що вперше звернувся до систематичної розробки філософсько-методологічних передумов правознавства, ідеї якого актуальні і сьогодні.

4. Величезне значення вітчизняні мислителі приділяли проблемі співвідношення права і моралі, морального обґрунтування права і боротьбі з правовим нігілізмом - явищем, характерним не тільки для народної свідомості, але і для свідомості інтелігенції.