Лекція 16

МАКРОЕКОНОМІЧНА РІВНОВАГА ТА ЕКОНОМІЧНЕ

ЗРОСТАННЯ

(2 години)

 

План

16.1.  Економічна рівновага: сутність, види та передумови

16.2.  Макроекономічна рівновага в моделі „сукупний попит – сукупна пропозиція”

16.3.  Макроекономічне зростання: сутність, типи та чинники. Економічне зростання та економічний розвиток

16.4.  Створення національної інноваційної системи України

16.5.  Людський розвиток як мета і критерій економічного зростання

 

16.1. Економічна рівновага: сутність, види та передумови

Проблема макроекономічної рівноваги — одна з основних в  економічній теорії і привертає до себе велику увагу економістів протягом ХІХ – ХХI ст.

Макроекономічна рівновага — це збалансованість і пропорційність економічних процесів у масштабі всього народного господарства: сукупного попиту і сукупної пропозиції, виробництва і споживання. Досягнути макроекономічної рівноваги можна, але тільки тимчасово, тому що вона має динамічний характер і діє скоріше за принципом “рівновага-нерівновага”. Однак суспільство зацікавлене, щоб відхилення від рівноваги були мінімальними і короткочасними, тому воно дійшло висновку про необхідність регулювання макроекономічної рівноваги в процесі реалізації відповідної економічної політики. Для оцінки такої рівноваги використовуються      показники   кінцевих   результатів розвитку макроекономіки: ВНП, ВВП, НД.

         Механізм економічної рівноваги макроекономіки істотно відрізняється від механізму мікроекономіки. Для останньої рівновага означає встановлення такої ціни, за якої розмір попиту дорівнює розміру пропозиції. Така рівновага встановлюється стихійно механізмом саморегулювання ринкової економіки. Макроекономічна рівновага є не наслідком поведінки покупців та продавців, а результатом дії складного механізму збалансованого кругообороту структурних частин валового національного продукту та національного доходу, а саме величин сукупної пропозиції і сукупного попиту. Збалансоване, рівноважне зростання економіки передбачає узгоджений динамізм її складових структурних ланок залежно від розвитку народного господарства як цілісної системи.

         Рівновага буває ідеальною, реальною, частковою і загальною.

         Ідеальна (бажана) рівновага — це такий стан економіки, за якого забезпечується оптимальна реалізація інтересів усіх суб’єктів економіки та узгодженість в їхній поведінці. При цьому рівновага теоретично передбачає, що всі суб’єкти знаходять на ринку предмети споживання та фактори виробництва, а весь продукт, вироблений у минулому році, має бути реалізованим. Така рівновага можлива за наявності вільної конкуренції та економічної гармонії, за відсутності протилежностей та диспропорцій.

         Реальна рівновага встановлюється в економічній системі як наслідок впливу зовнішніх факторів на ринок в умовах недосконалої конкуренції. Така рівновага є відповідністю між обмеженими ресурсами і зростаючими потребами суспільства. Для її досягнення необхідно вжити заходів, спрямованих на ефективне використання ресурсів, збільшення продуктивності суспільної праці чи обмеження платоспроможного попиту споживачів.

         Часткова рівновага у масштабі всього народного господарства означає досягнення кількісної відповідності двох взаємозв’язаних окремих сторін чи ланок економіки, ринку товарів, послуг, факторів виробництва. Наприклад, збалансованість між виробництвом і споживанням, попитом і пропозицією, прибутками і видатками з бюджету та ін.

         Загальна макроекономічна рівновага — це збалансований розвиток усіх сфер економічної системи, одночасна відповідність на ринку в цілому.

         Макроекономічна рівновага передбачає досягнення пропорційності як доцільності, впорядкованості та відповідності відтворюваних зв’язків, сторін та фаз. При цьому локальні, окремі пропорції взаємопов’язані, доповнюють одна одну і зумовлюють збалансований розвиток усієї економічної системи, або рівновагу.

         Між рівновагою, пропорційністю та збалансованістю існує тісний взаємозв’язок. Якщо рівновага виступає бажаною метою макроекономічного розвитку, то пропорційність і збалансованість є елементами механізму її досягнення. Ігнорування якогось з цих понять завжди призводить до однобічних результатів, до суперечностей та диспропорцій в економіці та суспільному житті. Так, в економічній літературі та практиці господарювання СРСР у 1930-1980 роках поняття “економічна рівновага” не використовувалося, бо ще в  1929 р. Й. Сталін на конференції аграрників-марксистів вказав, що теорія рівноваги належить до “теорій, що забруднюють голови наших практиків”, і закликав до “викорчовування” таких теорій. Це завдало великої шкоди радянській економічній науці та сприяло перетворенню її на інструмент захисту планової адміністративно-командної економічної системи.

         Між тим світова економічна наука вже протягом двох сторіч досліджує проблему економічної рівноваги, створюючи теорії, моделі та концепції загальної і часткової рівноваги.

         Для загальної економічної рівноваги необхідна наявність певних передумов: відповідність сукупного попиту сукупній пропозиції на всіх чотирьох типах ринку (товарів, праці, капіталу та грошей); ефективне використання всіх економічних ресурсів, що означає відсутність масового безробіття, високого рівня інфляції, нереалізованих товарів та їх дефіциту; відповідність державних цілей існуючим економічним можливостям; збалансованість між виробництвом та споживанням з орієнтацією їх розвитку в інтересах споживачів; відповідність доходів витратам.

         В економічній теорії розрізняють класичну, марксистську, неокласичну, кейнсіанську і монетаристську  моделі макроекономічної рівноваги.

Представниками класичних моделей були Ф. Кене (1694-1774), Ж.Б. Сей (1767-1832) та ін.

         Ф. Кене у своїй праці “Економічна таблиця” (1758) зробив першу спробу створити модель рівноваги у вигляді схематичного зображення процесу простого відтворення та обігу сукупного суспільного продукту (ССП), його реалізації між представниками трьох класів: виробничого (фермери), земельних власників і промисловців. Він обґрунтував концепцію “природного порядку”, виходячи з розвитку економіки на основі вільної конкуренції, стихійного ринкового ціноутворення, еквівалентності обміну і невтручання держави в економіку.

         Ж.Б. Сей у “Трактаті політичної економії” (1803) створив модель економічної рівноваги “попит є пропозиція”. Відповідно до цієї моделі виробництво товарів та їх пропозиція створюють свій власний попит. Оскільки продавець товару чи послуги отримує за них гроші, на які в свою чергу купує інші товари чи послуги, то величина попиту завжди дорівнює обсягу реалізованої пропозиції. За цих умов у економіці попит та пропозиція завжди збалансовані, а диспропорції у вигляді дефіциту товарів або їх надвиробництва неможливі. Цей висновок у сучасній літературі називають “законом Сея”, його можна зобразити у вигляді моделі “сукупна пропозиція = сукупному попиту”.

         Створення марксистської моделі макроекономічної рівноваги пов’язується з дослідженнями К. Маркса (1818-1883), який у другому томі “Капіталу” обґрунтував загальні умови пропорційного розвитку простого і розширеного відтворення, пояснив сутність відтворення продуктивних сил і виробничих відносин, а також всіх його фаз: виробництва, розподілу, обміну і споживання. Відтворення просте — це процес виробництва, який відновлюється щорічно в незмінних обсягах. При розширеному відтворенні відбувається кількісне і якісне зростання кінцевих результатів виробництва. За умов розширеного відтворення додатковий продукт використовується в певних пропорціях для особистого та виробничого споживання, для цього треба мати: додаткові засоби виробництва; додаткову робочу силу; додаткові засоби до існування робочої сили.

К. Маркс розглядав сукупний суспільний продукт як кінцевий результат процесу відтворення з двох сторін: натуральної і вартісної. Весь ССП та все суспільне виробництво з точки зору речового складу він поділяв на два підрозділи: виробництво засобів виробництва (І підрозділ), які обслуговують все суспільне виробництво і використовуються для виробничого споживання, тобто компенсації спожитих у процесі праці речових факторів виробництва; виробництво предметів споживання (ІІ підрозділ), які використовуються для особистого споживання робітників та власників. За вартістю ССП складається з постійного капіталу (c), змінного капіталу (v) та додаткової вартості (m).

         К. Маркс визначив три умови пропорційної реалізації складових частин ССП при простому та розширеному відтворенні. В умовах простого відтворення продукт І підрозділу дорівнює фонду відшкодування обох підрозділів; продукт ІІ підрозділу дорівнює чистому продукту обох підрозділів; чистий продукт І підрозділу дорівнює фонду відшкодування ІІ підрозділу. В умовах розширеного відтворення продукт І підрозділу більший, ніж фонд відшкодування в обох підрозділах; продукт ІІ підрозділу більший, ніж чистий продукт обох підрозділів; чистий продукт І підрозділу більший, ніж фонд відшкодування ІІ підрозділу. Таким чином, процес відтворення тісно взаємозв’язаний з обміном продуктів обох підрозділів і потребує певної пропорціональності в самих підрозділах та між ними. Коли порушуються умови пропорціональності, виникають диспропорціональність і нерівновага.

Представник неокласичної школи швейцарський економіст Л. Вальрас (1834-1910) розробив модель загальної економічної рівноваги, що показує, яким чином ринкова економіка забезпечує рівність між сукупною сумою попиту та сукупною сумою пропозиції. Відповідно до “закону Вальраса” економічні агенти не мають ніяких надходжень коштів зовні, а також “відкладеного попиту”. Тому коли при незмінних цінах попит та пропозиція збігаються на всіх ринках, то внаслідок бюджетних обмежень економічних агентів попит та пропозиція автоматично збігаються і на єдиному ринку. Л. Вальрас показав, що рівновага домогосподарств і ринків споживчих товарів узгоджується з рівновагою фірм та ринків факторів виробництва. Він вперше описав взаємозв’язок товарних ринків у вигляді системи рівнянь загальної рівноваги:

 

         для попиту — Q = D (P . . . A, M) ,

         для пропозиції — Q = S (P . . . A, M) ,

 

де Q — обсяг продажу даного товару;

     D — функція попиту на даний товар;

     S — функція пропозиції на даний товар;

     Р — ціна одиниці товару;

     А — реальні активи;

     М — запас готівки.

         Класичні моделі макрорівноваги в цілому довели, що рівновага між сукупним попитом (АD) та сукупною пропозицією (АS) може порушуватися внаслідок зменшення попиту на розмір заощаджень (S), що зумовлює особливий інтерес підприємців, які мають потребу в кредитованих інвестиціях (І). Тому АD = АS за умов, що розмір заощаджень буде дорівнювати величині кредитованих інвестицій, тобто S = I.  Рівність сукупного попиту та сукупної пропозиції потребує рівності кредитованих інвестицій та інвестованих заощаджень.

         У ринковій економіці заощадження необхідно використовувати з метою отримання доходу у вигляді процента. Власник заощаджень прагне дати їх у кредит під високий процент, а підприємець, якому потрібні інвестиції, бажає отримати їх у кредит під низький процент. Тому ринкові відносини встановлюють однакову норму процента, яка виконує роль ціни на ринку грошових коштів, де пропозиція виступає у вигляді заощаджень, а попит — у вигляді позикових інвестицій. За рівної норми процента розмір інвестованих заощаджень збігається з розміром кредитованих інвестицій.

         Класичні моделі економічної рівноваги створювалися на основі вільного ціноутворення як регулятора забезпечення пропорціональності та збалансованості в економіці.

Кейнсіанська модель загальної рівноваги започаткована науковою працею Дж.-М. Кейнса “Загальна теорія зайнятості, процента та грошей” (1936 р.). У ній повна модель макроекономічної рівноваги описана за допомогою системи семи рівнянь.

         Перше рівняння характеризує рівновагу на ринку товарів та послуг, передбачає рівність між обсягом заощаджень та обсягом інвестицій, останні виступають функцією норми процента.

         Друге рівняння описує рівновагу на грошовому ринку і означає рівність між готівкою та вартістю угод. Рівновага на ринку праці визначається третім рівнянням, яке вказує, що пропозиція праці є функцією грошової, номінальної заробітної плати. Четвертим та п’ятим рівняннями відображається взаємозв’язок між рівнем заробітної плати і повною зайнятістю. Пропозиція праці стає функцією реальної заробітної плати. Шосте рівняння відбиває зв’язок між рівнем зайнятості та виробничою функцією. Сьоме рівняння вказує, що гранична продуктивність праці визначає реальну заробітну плату.

         Кейнсіанська модель загальної рівноваги заснована на пріоритеті сукупного попиту, регулюючої ролі обсягу продаж, можливості забезпечити рівновагу за наявності безробіття та інфляції, спаду виробництва. Держава повинна здійснювати активну політику експансії, впливаючи на рівень сукупного попиту за допомогою збільшення державних витрат, зменшення податків та зниження процентної ставки. Кейнс відкрив ефект мультиплікатора — загальне зростання національного доходу перевищує державні витрати на стимулювання сукупного попиту, що призводить до розширення виробництва і підвищення рівня зайнятості.

         В основу кейнсіанської повної моделі загальної рівноваги покладені також такі положення. Зміни сукупного попиту визначають точку макроекономічної рівноваги, загальний рівень цін, обсяг реалізації валового національного продукту та рівень зайнятості. Зростання національного доходу призводить до того, що обсяг заощаджень збільшується відносно швидше, ніж обсяг споживчих витрат, тобто чим більший національний доход, тим менший сукупний попит. Щоб призупинити зменшення сукупного попиту, Дж.-М. Кейнс запропонував збільшувати витрати на інвестування, що забезпечить підвищення зайнятості та приріст національного доходу, при цьому сукупний попит залишиться на тому ж рівні. Для розвитку підприємництва державі слід регулювати норму процента; її розмір має бути менше за норму прибутку.

          У середині ХХ ст. американський економіст М. Фрідмен, засновник сучасного монетаризму, обґрунтував монетаристську  модель економічної рівноваги, в якій запропонував замість державної політики експансії політику   обмеження доходів населення, рівня сукупного попиту, грошових виплат населенню, державних витрат, приросту грошової маси. При цьому може спостерігатися зростання безробіття та зниження інфляції. Держава за такого стану економіки повинна застосовувати політику лібералізації, тобто надання більшої свободи розвитку ринкових відносин, ціноутворенню.

 

16.2. Макроекономічна рівновага в моделі  “сукупний попит – сукупна пропозиція”

         Макроекономічна рівновага означає рівність сукупного попиту (АD) і сукупної пропозиції (AS). Це зображено графічно на рисунку 16.1, де 0Р — рівень цін; 0Q — реальний обсяг виробництва; АD — крива сукупного попиту; АS — крива сукупної пропозиції.

 

 


                                    P

                                                                                               AS

                                   

                                    P1

 

                                                                                                 AD

 

                                        0                               Q1                     Q

 

                    Рис. 16.1. Макроекономічна рівновага в моделі „AD – AS”

 

         Перетинання кривих АD і АS визначає загальний для всієї економіки  рівноважний рівень цін 0Р1 та рівноважний обсяг виробництва продукції 0Q1.

         Сукупний попит (АD) означає той реальний обсяг національного продукту, який споживачі, підприємці та уряд готові купити за кожного можливого рівня цін у певні періоди часу. Або: сукупний попит (АD) — це сума всіх витрат на кінцеві товари і послуги, вироблені в економіці. Він відображає зв’язок між обсягом сукупного випуску продукції, на який існує попит економічних агентів, та загальним рівнем цін в економіці.

         Сукупний попит складається з таких структурних елементів: попит на споживчі товари та послуги (С); попит на інвестиційні товари (І); попит на товари та послуги з боку держави (G); попит на експортні товари з боку іноземців (Х). Таким чином: 

                                       AD = C + I + G + X.

Сукупний попит  можна визначити  і за формулою :   

                                            AD = M x V / P,

 де АD — сукупний попит; М — кількість грошей в обігу; V — швидкість обігу грошей у русі доходів; Р — рівень цін.

Між рівнем цін (0Р) і сукупним попитом, як бачимо, за інших рівних умов, існує зворотна (або заперечна) залежність: чим нижче рівень цін, тим більший обсяг національного продукту зможуть купити споживачі, і навпаки. Характер кривої АD аналогічний кривій індивідуального попиту (рис. 16.2), але чинники, або ефекти, що зумовлюють зміни сукупного попиту, зовсім інші.

 

 

Рівень цін        Р

 

 

 

                                                                  AD

 

 

                              0                                                Q 

                                                          Реальний обсяг

                                                          виробництва       

 

                       Рис. 16.2. Крива сукупного попиту

 

На сукупний попит впливають насамперед низка цінових чинників.

По-перше, "ефект процентної ставки“. Зі зростанням рівня цін у країні збільшується попит на гроші, що призводить до збільшення процентної ставки. Чим вищою вона стає, тим більша частина споживачів прагне заощаджувати гроші зменшуючи споживчий попит (кількість покупок). Подорожчання ж кредитів для підприємців скорочує їхній інвестиційний попит, реальні інвестиції та виробничі закупівлі. У результаті сукупний попит на реальний національний продукт скорочується. Крива  АD тому набуває  низхідного  (з  наближенням  до  осі абсцис) характеру.

         По-друге, „ефект Пігу” (або „ефект реальних касових залишків”, „ефект багатства”). Зі зростанням цін відбувається знецінення готівки у населення і цінних паперів, зниження їхньої купівельної спроможності, а значить, і багатства. Населення реально біднішає і скорочує свої витрати. Багато дорогих товарів  (особливо тривалого використання) взагалі не купуються. Отже, за відсутності повноцінних грошей відбувається скорочення сукупного попиту. При зниженні рівня цін має місце протилежна економічна ситуація.

         По-третє, „ефект імпортних закупівель”. Коли ціни на товари та послуги на внутрішньому ринку перевищують ціни на аналогічну продукцію на зовнішніх ринках, спостерігається  збільшення закупівель дешевих імпортних товарів за кордоном. Сукупний попит на товари всередині країни  скорочується.

         Рух уздовж кривої АD відображає зміни сукупного попиту залежно від рівня цін.

         На рівень сукупного попиту впливають також нецінові чинники, які зміщують криву AD паралельно вниз чи вгору (рис. 16.3). Їх можна згрупувати відповідно до чотирьох основних складових сукупного попиту (табл. 16.1).

 

Таблиця 16.1.

Чинники сукупного попиту відповідно до його складових

 

Особисте споживання (С)

Інвестиції (І)

Державні закупки (G)

Чистий експорт (Х)

Доходи споживачів

Процентні ставки

Зміни в державних витратах

Зміни в умовах зовнішньої торгівлі

Очікування

Очікувані прибутки

Прийняття державних програм

Національний дохід в іноземних країнах

Заборгованість

Рівень податків

 

Валютні курси

Податки

Технологія

 

 

 

 

                                    P

 

 

                                                                                                AD2

                                                                                   

                                                                                             AD1

 

                                           0                                                              Q

                           Рис. 16.3.  Вплив нецінових факторів на сукупний попит

        

Споживчі витрати залежать від рівня доходів споживачів, що відбиває зміщення кривої АD праворуч вгору. При цьому очікування майбутнього зростання доходів збільшує витрати споживачів і сукупний попит, а зростання заборгованості споживачів за вже придбані товари, навпаки, знижує поточні витрати та сукупний попит.        Політика зниження (збільшення) ставок податку породжує збільшення (зменшення) чистого доходу і збільшення (зменшення) сукупного попиту.

Факторами рівня інвестиційних витрат є: а) зміни процентної ставки; її зростання призводить до зменшення інвестиційних витрат, закупівлі засобів виробництва, і навпаки; б) очікування підприємців, їхні прогнози щодо майбутніх прибутків; в) рівень оподаткування; збільшення податків зумовлює зниження прибутку підприємств, а отже, й інвестиційних витрат; г) необхідність впровадження нових технологій, що стимулює інвестування і відповідні витрати.

         Рівень державних витрат залежить від прийняття різних урядових програм, зокрема від обсягу закупівель національного продукту бюджетними організаціями: зростання цих витрат збільшує сукупний попит, і навпаки.

         Зміни в обсязі чистого експорту країни при незмінному рівні цін впливають на сукупний попит наступним чином. Зниження обсягу національного експорту чи його зростання залежать від курсу, наприклад, гривні. Якщо курс гривні знизиться, це збільшить експортні закупки з боку іноземних споживачів і зменшить імпорт товарів, збільшить попит на національний товар та сукупний попит (крива АD зміститься праворуч). Зі зростанням курсу національної валюти та знеціненням іноземної валюти товари країни подорожчають для імпортерів, що знизить обсяг чистого національного експорту і сукупний попит (крива АD зміститься ліворуч чи вниз).

         Сукупна пропозиція — це загальна кількість кінцевих товарів та послуг, вироблених в економіці. Показниками сукупної пропозиції є валовий національний продукт (ВНП) та валовий внутрішній продукт (ВВП).

         Крива сукупної пропозиції AS показує, який обсяг сукупного випуску продукції пропонує виробник на ринку за означеного рівня цін. Сукупну пропозицію можна зобразити у вигляді:

               AS = заробітна плата + рента + процент + прибуток.

         Форма кривої AS залежно від тривалості періоду, що розглядається, може бути різною (короткостроковий та довгостроковий періоди). З наведеного графіка (рис. 16.4) бачимо, що крива AS відрізняється від кривої пропозиції одиничного товару (мікрорівень) і складається з трьох відрізків: а — горизонтальний (кейнсіанський); б — висхідний (проміжний); в — вертикальний (класичний і неокласичний).

 


                           P                                               AS

 

                                                                            в

                                                  

                                                                       б

                                               а

 

                                 0                                                     Q

           

                            Рис. 16.4. Крива сукупної пропозиції

 

         Класична школа економічної теорії вважає, що вся крива AS є вертикальною, бо економіка працює на повну потужність і при повній зайнятості ресурсів. Класична модель описує поведінку економічних агентів в економіці в довгостроковому періоді (понад три роки). При цьому сукупна пропозиція аналізується за таких умов: обсяг випуску залежить тільки від кількості факторів виробництва та технології і не залежить від рівня цін; зміни у факторах виробництва та технології відбуваються повільно; економіка функціонує в умовах повної “зайнятості” факторів виробництва; ціни і номінальна заробітна плата є гнучкими, їх зміни підтримують рівновагу на ринках.

         Кейнсіанська школа відстоює концепцію, згідно з якою крива AS горизонтальна або висхідна. Горизонтальний відрізок кривої AS відповідає економіці у стані глибокого спаду і недовикористання всіх ресурсів. Проміжний відрізок кривої AS є висхідним і відображає таку ситуацію, коли збільшення реального обсягу національного виробництва супроводжується деяким зростанням цін як наслідок нерівномірного розвитку окремих галузей.

         Кейнсіанська модель аналізує сукупну пропозицію в економіці за короткий проміжок часу (до трьох років) за таких умов: економіка функціонує при неповній “зайнятості” факторів виробництва; ціни і номінальна заробітна плата відносно стабільні, повільно реагують на ринкові коливання; реальний обсяг продукції, реальна заробітна плата рухливіші і швидко реагують на ринкові коливання. Крива AS має позитивний нахил  і є горизонтальною.

         На сукупну пропозицію та розміщення кривої AS впливають цінові та нецінові фактори. Скажімо, зі збільшенням рівня цін на ресурси зростають витрати виробництва і знижується сукупна пропозиція, а крива AS зміщується ліворуч (вгору), і навпаки.

         Зростання продуктивності праці зменшує вартість одиниці продукції і збільшує можливості суспільства щодо отримання великого реального обсягу національного виробництва за даного обсягу ресурсів і витрат. Зростання продуктивності зумовлює зміщення  кривої AS праворуч, а зниження продуктивності зміщує AS ліворуч.

         Державна політика підвищення ставок оподаткування сприяє збільшенню витрат виробництва і скороченню сукупної пропозиції, крива AS зміщується ліворуч, і навпаки.

         Рівновага між АD і AS досягається в точці їх перетинання, при цьому виділяють три види рівноваги.

         Перетинання кривих АD і AS на горизонтальному відрізку (а) кривої пропозиції, де рух до рівноважного реального обсягу національного продукту не супроводжується змінами рівня цін, зумовлено залученням до виробництва невикористаних ресурсів. При цьому за незмінної сукупної пропозиції зміщення кривої АD праворуч на “кейнсіанській ділянці” (з позиції AD1 до AD2) збільшує реальний обсяг національного виробництва (від  0Q1 до 0Q2) та зайнятість, але не змінює рівня цін 0P1 (рис. 16.5).

         Криві АD і AS можуть перетинатися на проміжному відрізку кривої пропозиції (б), де зміни цін виключають надвиробництво чи недовиробництво  товарів і послуг. На проміжному відрізку кривої AS зростання попиту до AD3 збільшує і реальний обсяг виробництва (до 0Q3), і рівень цін (до 0P2).

 

 


                           P                                               AS

 

                             P3                                              

                             P2                 

                             P1                                            AD3      AD4                                        

                                                                 AD1  AD2                                                                                    

                                 0                   Q1    Q2   Q3 Q4            Q

 

         Рис. 16.5. Перетинання AD і AS на різних  дільницях кривої AS

 

         Перетинання кривих АD і AS на вертикальному відрізку (в) кривої пропозиції вказує, що подальше збільшення сукупної пропозиції практично неможливо через максимальне використання виробничих можливостей та відсутність резервів, що зумовлюють зростання цін. На класичному відрізку будь-яке зростання попиту, наприклад, до  AD4, збільшує ціни (від 0Р2 до 0P3), але не змінює реального обсягу виробництва. Він досяг свого максимуму (0Q4).

При заміщенні кривої сукупного попиту АD ліворуч спостерігається “ефект храповика”, сутність якого в тому, що ціни легко збільшуються, але не одразу спадають при зменшенні сукупного попиту. Тому зростання сукупного попиту в короткостроковому періоді збільшує рівень цін, а його зниження не завжди викликає відповідний спад цін.

Зміщення кривої сукупної пропозиції AS також впливає на рівноважний рівень цін і обсяг національного виробництва: зміщення кривої AS ліворуч призведе до інфляції витрат і відповідного зростання цін, а зміщення праворуч  — до збільшення реального обсягу національного виробництва і зниження цін.

         Отже, головна умова макроекономічної рівноваги — пропорційність та збалансованість між сукупним попитом та сукупною  пропозицією.  Це  забезпечує  рівноважний  обсяг  національного виробництва.

 

16.3. Макроекономічне зростання: сутність, типи, чинники і критерії. Економічне зростання та економічний розвиток

         Розвиток макроекономіки, шляхи забезпечення її рівноваги тісно пов’язані з економічним зростанням, яке означає збільшення обсягу виробництва товарів і послуг за певний період.

Економічне зростання — це регулярне розширення масштабів діяльності всіх суб’єктів господарювання, яке виявляється у збільшенні абсолютних розмірів (чи у процентах) ВВП, ВНП, НД в країні в цілому і на душу населення.

         Економічне зростання  є результатом процесу розширеного відтворення й економічного розвитку. Воно втілюється у таких формах:

         1) натурально-речовий результат — у зростанні національного багатства країни;

         2) вартісний результат — у зростанні національного доходу країни, ВВП, ВНП;

         3) працевитратний результат — в економії виробничого часу і зростанні вільного часу;

         4) інтелектуальний результат — у підвищенні рівня освіти, кваліфікації, розвитку здібностей працівників;

         5) екологічний результат — у збереженні навколишнього середовища, здоров’я населення;

         6) соціальний результат — у підвищенні життєвого рівня населення, в досягненні високого рівня ефективної зайнятості.

         Економічне зростання забезпечується за допомогою відповідних чинників:

         — екстенсивні чинники: збільшення кількості працюючих, працевитрат, авансованого капіталу, нагромаджень, інвестицій тощо;

         — інтенсивні чинники: зростання продуктивності праці, підвищення якості продукції, ефективності використання основних та оборотних фондів; інтенсифікація виробництва на основі досягнень НТП;

         — ринкові чинники: попиту — заробітна плата, податки, рівень заощаджень і цін; пропозиції — кількість і якість ресурсів (праці, капіталу, землі);

         — загальні чинники: тип економічної системи країни; цілі економічної політики уряду; методи державного регулювання економіки; законодавчо-інституціональні засоби; економічна криза, інфляція тощо.

         Економічне зростання як результат розширеного відтворення  є трьох типів (видів):  екстенсивний, інтенсивний і новий.

 Перші два типи економічного зростання спостерігаються при індустріальному економічному розвитку країни (наприклад, країни  СНД), третій – при постіндустріальному економічному розвитку (наприклад, розвинуті  країни ЄС, США, Японія , Сінгапур, Таїланд та ін.).

         Екстенсивний тип економічного зростання — це розширення виробництва шляхом кількісного приросту всіх функціонуючих факторів при  їх незмінній технічній основі. Він виступає історично першим типом економічного зростання в умовах розширеного відтворення (при звуженому  і  простому відтворенні говорити про економічне зростання немає смислу)  і має певні  негативні  наслідки :

– економічне зростання відбувається повільно, без інноваційних процесів;

– обсяг виробництва   продукції збільшується лише тією мірою, якою зростає використання застарілих виробничих основних фондів, робочої сили і природних ресурсів.  На низькому рівні залишаються показники матеріаломісткості,     фондовіддачі, загальної економічної ефективності; 

– мають місце низький життєвий рівень населення, неспроможність економіки забезпечити задоволення зростаючих потреб людини і суспільства;

         – зростає економічна залежність економіки країни від імпорту товарів і послуг, іноземної  валюти, сучасних технологій та ін.;

         – породжуються  диспропорції – галузеві,   демографічні, матеріальні  і трудові.

Інтенсивний тип економічного зростання — це розширення виробництва шляхом якісного вдосконалення всіх функціонуючих факторів на основі впровадження досягнень науково-технічного прогресу, сучасних засобів виробництва, підвищення кваліфікації працівників. В економіці мають місце збільшення продуктивності праці, капіталовіддачі,  ефективного використання природних ресурсів, значне скорочення трудомісткості, капіталомісткості,  ресурсомісткості продукції.

На практиці розширення виробництва та економічне зростання супроводжуються поєднанням обох типів. Тому важливо розрізняти, внаслідок переважно яких чинників було досягнуто економічне зростання — екстенсивних чи інтенсивних.

Із середині ХХ століття пануючим у розвинутих індустріальних  країнах є переважно інтенсивний тип економічного  зростання. Країни  СНД  переходять на інтенсивний шлях розвитку зараз. Пріоритетними для економічного зростання та розвитку визнаються такі інтенсивні фактори, як: впровадження досягнень науково-технічного прогресу (нових технологій,   оновлення основних фондів  і ін.);  підготовка й перепідготовка кваліфікованих  кадрів, підвищення їх освітнього, інтелектуального рівня; удосконалення організації  й управління виробництвом; удосконалення структури суспільного виробництва в напрямку переважного розвитку машинобудування, електроніки, комп’ютеризації та інші.

         Важливим виявом становлення переважно інтенсивного типу економічного зростання є інтенсифікація виробництва, сутність якої полягає у системному використанні його факторів, їх якісному вдосконаленні, зростанні продуктивності та ефективності праці. Процес інтенсифікації виробництва  має свої етапи:

перший – часткова інтенсифікація, коли у сфері виробництва  починається масова заміна ручної праці на машини, механізація виробництва (1930-70 рр. у  колишньому СРСР розвернувся процес механізації);

другий – комплексна інтенсифікація у всіх сферах і галузях макроекономіки. Здійснюється всебічна заміна  непродуктивної ручної праці механізмами, машинами, системою  машин – автоматів. У цій період   спостерігається скорочення витрат на одиницю  виробленої продукції, реальне підвищення економічної ефективності макроекономіки, переважно інтенсивне економічне зростання  завдяки  інтенсифікації кожного фактору суспільного виробництва та їх системи в цілому. Економіка України має пройти такий етап якнайшвидше, щоб наздогнати  розвинуті країни світу й вступити на постіндустріальний шлях економічного розвитку.

         На рубежі ХХ-ХХI століть  процес модифікації  класичних типів економічного зростання набув прискорення, що дозволило дослідникам  постіндустріальної (інформаційної) економіки виокремити новий (постіндустріальний, неоіндустріальний) тип економічного зростання. Його основними рисами називають:

– переважний  розвиток сфери виробництва духовних цінностей та послуг порівняно  із сферою виробництва товарів;

– перехід від капіталомісткого до переважно наукомісткого типу економічного зростання;

– зростання витрат на придбання інформації та інформаційних технологій порівняно з витратами на основні  фонди;

– упровадження новітніх технологій, інноваційних процесів, продуктів, засобів, форм управління (інноваційна складова зростання);

– розвиток здібностей людей, освіти, науки, охорони здоров’я як переважна форма нагромадження, що супроводжується різким зростанням  інвестицій у виробництво  знань, інтелектуального капіталу. Наукові знання стають реальним ресурсом, фактором і джерелом розвитку економіки;

– панування безвідходної, ефективної  економіки, яка всемірно використовує новітні технології переробки вторинної сировини;

– зростання експорту патентів, продукції знань, творчості в обмін на товари  матеріальної, індустріальної економіки;

– удосконалення структури ВНП, ВВП, НД і НБ в напрямку виробництва товарів і послуг, які спроможні  забезпечити досягнення  стратегії   „ чистого   економічного добробуту” тобто зростання життєвого рівня населення, їх вільного часу,  збереження навколишнього середовища;

– відтворення природних ресурсів та їх ефективне використання.

У науковій літературі розглядаються й питання щодо  темпів  зростання  виробництва, а саме,  якими вони повинні бути: високими, низькими чи взагалі нульовими. Одні економісти вважають, що темпи зростання виробництва мають: супроводжуватися випуском якісної продукції, ефективною структурою її приросту; не руйнувати навколишнє середовище; сприяти підвищенню добробуту населення і економічної могутності держави. Американський економіст Д. Медоус у 1970-х рр., навпаки, сформулював концепцію “нульового економічного зростання”: за умови, коли природні ресурси планети вичерпуються, а народонаселення збільшується, необхідно стримувати темпи економічного зростання заради забезпечення економічної рівноваги.

Економічне зростання повинно супроводжуватися економічним розвитком, який  приводить не тільки до кількісних  змін макроекономічних показників, але й до якісних    кінцевих результатів у напрямку збільшення задоволення потреб. Для економіки і суспільства економічний розвиток важливіший за економічне зростання. Економіка, яка зростає без поліпшення добробуту населення, збільшення тривалості його життя, не має майбутнього в умовах конкуренції і світової  економічної глобалізації. Економічне зростання тому слід розглядати як умову економічного розвитку.   

Існує багато концепцій, моделей і напрямків   макроекономічного розвитку, серед яких особливо актуальними є наступні.

Модель з використанням  індикаторів: депресивна економіка починає  рухатися до зростання, якщо  дотримуватися річних темпів  інфляції на рівні 10-15 відсотків, приросту ВВП  від 5-8%,  облікової ставки Національного банку не більше 20%, рівноваги платіжного балансу, стабільного обмінного курсу національної грошової одиниці і рівня попиту.

Модель структурних перетворень (трансформацій) (А. Льюїс, Х. Ченері) складається із таких рис: уся економіка поділяється на два головних сектори – сільське господарство і промисловість, між якими  постійно спостерігається  перерозподіл робочої сили, капіталів,  покращення соціальних умов не менше ніж на 30% на користь промисловості; збільшення інвестицій і заощаджень; диференціація обмежень  економічного розвитку на внутрішні (економічні – кількість, освітній рівень, традиції і навички   населення, природно-ресурсний потенціал;   інституціональні  – рівень системи політичних, правових і ринкових  інституцій)  та зовнішні (доступ до іноземних інвестицій, технологій та ринків, рівень економічної глобалізації).

Модель  вільного ринку впроваджена в розвинутих країнах  у 80-х роках ХХ ст. і розповсюджена в країнах, що розвиваються, і  з перехідною економікою.  Основними рисами цієї моделі  є: стимулювання сукупної пропозиції, лібералізація економіки, скорочення державних витрат, приватизація державних підприємств, здійснення перетворень і  використання ресурсів під наглядом міжнародних інституцій (МВФ, ЄС, МТО, Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР). 

Модель ендогенного розвитку  полягає в  орієнтації країни на внутрішні чинники, саморозвиток, пріоритет  національних  інтересів, що передбачає   активну економічну політику держави щодо еволюційного  переходу від економіки пропозиції до економіки попиту. Реалізація  цієї концепції розвитку  здійснюється  індустріальними  країнами  різними шляхами – завдяки  політиці “мобілізаційної”, “наздоганяючої“ ,“стійкої або сталої“  економіки .

Мобілізаційний тип розвитку  опирається на  використання  усіх ресурсів з метою   досягнення поточних завдань, поставлених державою, що  породжує   недовиробництво,  диспропорції, незбалансованість, нерівномірність господарювання. Ризики появи негативних наслідків потребують  мати в наявності  компенсаційну систему – сукупність бюджетних  засобів і ресурсів, які можливо  при необхідності  включати в господарське життя. Така економічна модель не може бути  цілісною та самодостатньою,  й за умови позбавлення її компенсаційних можливостей  стає некерованою та  кризисною.

 Наздоганяючий  розвиток   реалізується країнами, які  знаходяться на індустріальному  рівні та  намагаються   перейти до  переважно інтенсивного     типу розвитку, що  пов’язано із подальшим розвитком індустріалізації економіки  за рахунок  збереження низького рівня доходів і попиту  населення, високого рівня імпорту товарів, технологій і капіталів, зростання економічної залежності від розвинутих країн,  міжнародних  корпорацій і  організацій. Усе це свідчить про неможливість  за допомогою цієї моделі    досягнути рівня  соціально-економічного розвитку розвинутих країн.

Модель стійкого (сталого) економічного розвитку  була запропонована  у 80-х роках ХХ ст. ООН, лягла в основу концепції сталого розвитку України, розробленої у 1997 році під керівництвом Ю.І.Костенка і Б.Є.Патона. Вона містить такі характерні риси: тривалий безперервний розвиток; забезпечення потреб людей;  збереження  та покращення навколишнього середовища; ефективне використання усіх видів ресурсів, творчого потенціалу членів суспільства; активне міжнародне співробітництво; створення умов для економічної, соціальної та екологічної безпеки; нарощування національного потенціалу країни, щорічне зростання ВВП на 5-8%; подолання кризових явищ та  бідності; забезпечення збалансованого та раціонального економічного розвитку. 

 

16.4. Створення національної інноваційної системи України

Сучасною методологічною базою аналізу різноманітних проблем економічного зростання є концепція технологічного розвитку та створення національних інноваційних систем.      

Поняття „національної інноваційної системи” (НІС) було запропоновано К. Фріменом для обґрунтування національних відмінностей у технологічному розвитку окремих країн наприкінці ХХ століття.   

У 2003 році індекс технологічного розвитку України складав 3,15 (максимальне значення – 6,3), індекс рівня інновацій – 2,79, (6,44), індекс застосування інформаційних та комунікаційних технологій – 3,00 (6,32), індекс трансферту технологій – 3,46 (5,69). Слід зазначити, що індекс технологічного розвитку та індекс трансферту технологій є складовими індексу конкурентоспроможності, за яким Україна у 2003 році займала 70-е місце серед 102 країн, що досліджувалися. На початок 2005 року технологічна структура промислового виробництва в Україні становила: сектор високих технологій – 11,56%; сектор середніх технологій – 13,63%; сектор низьких технологій – 73,10%; доіндустріальні технології – 1,71%. За таких умов технологічний розвиток України є важливою передумовою і ознакою подальшого економічного зростання.

Розрізняють пасивний та активний технологічний розвиток країни.

Пасивний технологічний розвиток означає впровадження технологій, які були розроблені в інших країнах. Розвиток виробничої сфери ще не має стратегічної інноваційної спрямованості, що пояснюється відсутністю достатніх інвестиційних ресурсів, низьким рівнем розвитку інноваційної інфраструктури, складними проблемами відновлення виробничого потенціалу в умовах високого рівня зношування основних засобів, відсутністю інноваційної культури працівників.

Активний технологічний розвиток базується на вітчизняних інноваціях та їхньому застосуванні в економіці.

Національна інноваційна система – це сукупність організаційних та інституціональних структур у державному та приватному секторах економіки у межах національних кордонів, активність та взаємодія яких ініціює, створює, модифікує та сприяє дифузії інновацій.

         НІС має організаційну та інституціональну складові. Організаційну складову НІС формують організації (структури) виробничої, наукової та інноваційної сфер сучасної економіки, що зайняті створенням інноваційного продукту, виробництвом та комерційною реалізацією наукових знань та технологій: виробничі підприємства, університети, технопарки, науково-дослідні інститути, консалтингові фірми тощо. Інституціональна складова НІС – це комплекс інститутів правового, фінансового та соціального характеру, що забезпечують інноваційний процес та мають національні, політичні та культурні особливості.

         Залежно від змісту, завдань та ролі у сучасному інноваційному процесі окремих складових НІС можна визначити її головні функціональні блоки.

Перший блок НІС – організації академічної, галузевої, вузівської, корпоративної науки державного та приватного секторів економіки, що здійснюють фундаментальні та прикладні наукові дослідження. Їхня головна функція – створення наукового продукту, що має інноваційний та ринковий потенціал.

         Другий блок  НІС – спеціалізовані організації різних форм власності, які діють у інноваційній сфері економіки: технопарки, інноваційні центри, інноваційні бізнес-інкубатори, венчурні фонди тощо. Зазначені організації, з одного боку,  є учасниками всіх стадій інноваційного процесу. З іншого боку - виконують функції інноваційної інфраструктури, забезпечуючи необхідні умови для інноваційної діяльності.

Третій блок НІС – підприємства різних форм власності та організаційних форм, що діють у реальному секторі економіки та здійснюють інноваційну діяльність – інноваційні підприємства та інноваційно активні підприємства.. Їхнім головним завданням є впровадження інновацій, виробництво та реалізація інноваційної продукції. Відповідно до Закону України «Про інноваційну діяльність» інноваційне підприємство – це підприємство, не менш 70 % загального обсягу продукції (послуг) якого складає інноваційна продукція (послуги).

Четвертий блок НІС – комплекс організацій інфраструктури науки, спеціалізованих організацій інноваційної сфери, організацій виробничої та ринкової інфраструктур, що обслуговують та підтримують системний інноваційний процес на базі інтеграції наукової, виробничої, інноваційної діяльності та ринку.

П’ятий блок НІС забезпечує реалізацію функціонального призначення та взаємодію усіх блоків НІС, здійснення інноваційного процесу в умовах певних політичних, правових, економічних, соціальних, національних відносин, правил та норм. Головними складовими зазначеного блоку є: 1) інституціональна складова – нормативні акти, що є базою державного  регулювання інноваційної діяльності, принципи міжфірмового  інноваційного співробітництва,  правила та норми корпоративного управління інноваційним процесом; 2) ідеологічна складова, що включає інноваційну культуру та інноваційне мислення. Саме інноваційно-ідеологічний блок НІС є чинником формування у країні інноваційного клімату, інноваційного середовища, що сприяє розвитку інноваційної діяльності.

Національна інноваційна система України формується в умовах ринкової трансформації економіки. В Україні вже зруйнована неринкова модель інноваційного процесу, однак ще не створені необхідні соціально-економічні та інституціональні умови ринкової інноваційної діяльності: ринки інновацій, інформації, об’єктів інтелектуальної власності, консалтингових послуг тільки формуються. Мають місце відокремлення науки від виробництва та ринку, фундаментальної науки від інноваційної сфери та ринкового інноваційного процесу, вищої школи від інноваційної діяльності, підприємств виробничої сфери від науково-технічної діяльності та інноваційної сфери. Бракує послідовної, науково обґрунтованої державної інноваційної політики. Низьким є рівень фінансування інновацій як з боку держави, так і з боку підприємців. Державне фінансування спрямоване переважно на підтримку окремих підприємств та інноваційних проектів;

Правову базу інноваційною діяльності складає значна кількість нормативних актів, зокрема Концепція науково-технічного та інноваційного розвитку України, що затверджена Постановою Верховної Ради від 13.06.1999р., закони України «Про наукову та науково-технічну діяльність», «Про інвестиційну діяльність», «Про інноваційну діяльність» «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» та ін. Але суттєва невизначеність правового поля інноваційної діяльності залишається, оскільки відсутній системний підхід до самого об’єкта державного регулювання – інноваційного процесу, що обумовлює певну несталість інституціонального середовища інноваційної діяльності.

Вирішення названих завдань, створення НІС стане умовою  структурно-інноваційної перебудови економіки України, переходу до інноваційної моделі економічного розвитку.   

 

16.5. Людський розвиток як мета  і критерій економічного зростання

Економічне зростання має сенс, якщо створює умови для людського розвитку, тобто зростання добробуту, освітнього і культурного рівня людей, охорони їхнього здоров’я, а також розширення свободи вибору, що дозволяє реалізувати їх потенційні здібності.

Розглядання суспільного та цивілізаційного прогресу як розвитку людського потенціалу – не нова позиція. Ще Аристотель визнавав, що економічне зростання – це засіб, а не мета. Але тільки наприкінці ХХ сторіччя, з активізацією постіндустріальних тенденцій, ідея людського розвитку була офіційно проголошена ООН і прийнята світовою спільнотою. У 1990 році спеціалісти ООН уперше зробили доповідь про світовий людський розвиток, яку тепер оприлюднюють щороку. Відтоді ведеться і моніторинг стану та тенденцій цього процесу.

Концепція людського розвитку:

– приймає за мету не збільшення обсягів ВВП та національного багатства країни, а забезпечення сталого зростання якості життя всього населення;

– вважає основним інструментом економічного розвитку інвестиції не в машини або устаткування, а в освіту та професійну підготовку, у “людський капітал”. Причому, на думку американських економістів Г. Беккера та Т. Шульца, фінансування галузей освіти, охорони здоров’я, культури – це водночас і капіталовкладення у галузі матеріального виробництва. Формування знань, творчих здібностей та кваліфікації працівників сприяє ефективному використанню фізичного капіталу, впровадженню інновацій, забезпечує процес розширеного виробництва, економічного зростання;

– визнає людський розвиток критерієм економічного зростання в країні.

Дана концепція має дуже велике значення для визначення пріоритетів сучасного розвитку України. Не секрет, що нині серед економістів і політиків конкурують різні точки зору щодо майбутнього України. Одна пов’язана із зміцненням індустріального типу розвитку і тієї структури експорту, що йому адекватна.  Рівень і якість життя розглядаються при цьому виключно як наслідок поступового покращення макроекономічних показників. У цьому є логіка, оскільки показники особистих доходів і доходів після відрахування податків  – виокремлюються з ВВП, тобто між ними існує прямий зв’язок. Інша точка зору, не заперечуючи попереднього постулату, орієнтує ще й на нарощування інвестицій в людину, а відтак, визнає вплив соціального розвитку на нову якість економічного зростання.

Домінування першої точки зору дає негативні наслідки. В Україні соціальна політика тривалий час фінансувалася за залишковим принципом, а соціальна сфера хронічно випадала з пріоритетів бюджетного фінансування. Частка заробітної плати у ВВП України у 2006 р. не перевищувала 40 %, у той час як у розвинених країнах цей показник коливається від 60 до 80 %. Досі не відбувається відтворення основних фондів соціальної сфери; фінансування соціальних послуг не відповідає реальним потребам, не забезпечуються їх належна якість і доступність. У розвинених країнах –  навпаки, потенціал соціальної політики береться до уваги при визначенні чинників відтворення виробництва, стабілізації фінансової системи, розвитку фондового і фінансового ринків, залучення потужного інвестиційного ресурсу.

Основними показниками людського розвитку тривалий час вважалися рівень та якість життя людини.

Рівень життя характеризують: 1) рівень споживання матеріальних благ і послуг (забезпеченість населення промисловими продуктами, продуктами харчування, житлом, низкою послуг); 2) реальні доходи на душу населення, реальна заробітна плата, доходи від вторинної зайнятості,  дивіденди, проценти по вкладах, пенсії, допомоги, стипендії. Підвищення життєвого рівня створює передумови для поліпшення якості життя. 

Якість життя, окрім показників рівня життя, характеризується також і якісними показниками: умови і охорона праці, доступність інформації,  фізичний і духовний розвиток людей, їх культурний рівень, забезпечення прав людини, особистої і громадської безпеки, а ще – здорове довкілля, позитивний психологічний статус та інші.

У 1990 р. спеціалісти ООН розробили методику розрахунку інтегрального соціально-економічного показника – індексу людського розвитку (ІЛР). Головними його параметрами є: очікувана тривалість життя при народженні; рівень освіти; обсяг валового внутрішнього продукту в розрахунку на душу населення. Ці складові є найбільшими цінностями для людини. Індекс людського розвитку розраховується як середнє арифметичне індексів окремих складових:

 – індекс людського розвитку (hd – human development  – англ.                людський розвиток); його максимальне значення – 1,0;

  –  індекс тривалості життя  (life  – життя);

 –  індекс досягнутого рівня освіти (education – освіта);

– індекс скоригованого реального ВВП на душу населення (income – дохід).

За даними світового Звіту за 2005 рік, Україна посіла 78-е місце за ІЛР, який дорівнює 0,766. Для порівняння: лідер цього рейтингу  – Канада – має коефіцієнт 0,960, а, наприклад, Ефіопія – 0,252. За ІЛР Україна відстає від Російської Федерації (0,795) та Білорусі (0,786). При цьому за рівнем освіти Україна значно випереджає країни, близькі до неї за ІЛР, – як за рівнем грамотності дорослого населення, так і за охопленістю  всіма рівнями освіти. У цій сфері Україна наближається до найбільш розвинених країн світу, а деякі навіть випереджає. Так, якщо рівень грамотності українців становить 99,4 %, то в країнах, які посідають перші 20 позицій за рівнем ІЛР у світі, – 99 %.

Гірші справи з показником ВВП на душу населення. Незважаючи на те, що від 2000 року цей показник поступово зростав – з 3436 грн. до 9017 грн. у 2005 році, Україна таки відстає за ним від країн пострадянського простору – Росії, Білорусі, Казахстану та Прибалтійського регіону.

Але основним фактором у визначенні такого положення України на міжнародній шкалі людського розвитку є низька очікувана тривалість життя при народженні. Цей показник дорівнює в Україні 66,1 року. Серед пострадянських країн він нижчий тільки в Російській Федерації, Казахстані й Туркменістані. В розвинених країнах цей показник дорівнює 78 рокам, а в Іспанії, Австрії, Канаді, Японії, Швеції, Швейцарії, Італії –  понад 80 років.

 У регіональному вимірі, тобто в самій Україні, найкращі місця за ІЛР займають міста Київ (0,711), Севастополь (0,570), Харків (0,558), Закарпатська область (0,557), а найгірше становище спостерігається в Луганській  (0,400), Донецькій (0,418), Сумській областях (0,466). Головна причина низького розвитку в цих областях – низька середня очікувана тривалість життя, високий коефіцієнт смертності немовлят, а також незадовільні результати міграційного руху.

Людський розвиток є одним з ключових елементів соціальної політики держави. Досягнення головних цінностей цього розвитку можливе за умови консолідації зусиль різних суб’єктів на макро-, та мікрорівні – держави, підприємства, домогосподарства.

 

                                  Питання для самоконтролю

1.Які існують теорії макроекономічної рівноваги?

2. Що таке сукупний попит? Які фактори на нього впливають?

3. Що таке сукупна пропозиція? Які фактори на неї впливають?

4. Нарисуйте графіки рівноваги між сукупним попитом і сукупною

   пропозицією.

5. Що таке макроекономічне зростання?

6. Назвіть показники переважно інтенсивного типу економічного

      зростання.

7. Назвіть основні риси постіндустріального типу економічного

    зростання.

8.  Які існують моделі економічного розвитку?

9. Визначте сутність та охарактеризуйте структуру національної

     інноваційної системи.

10. Дайте характеристику особливостям національної інноваційної

      системи України.

11. Що означає людський розвиток? Чому концепція людського розвитку

     актуальна для України?

12. Як розраховується індекс людського розвитку? Про що свідчить цей

      макроекономічний показник?