Лекція 2

етапи виникнення, становлення

та розвитку економічної теорії

(4 години)

 

План

2.1. Зародження економічних знань

2.2. Меркантилізм, класична політична економія, марксистська політична економія

2.3. Основні напрями сучасної економічної науки

2.4. Розвиток економічної думки в Україні

 

2.1. Зародження економічних знань

          Економічна теорія як наука пройшла довгий шлях розвитку. Економічна думка зародилася в далекій давнині. Спочатку економічні погляди не виділялись у спеціальну галузь знань, вони були складовою частиною єдиної неподільної науки. Ці знання зберігалися та передавалися від покоління до покоління у вигляді навичок, звичаїв, заповідей та правил поведінки.

          Економічні ідеї знайшли відображення в єгипетських папірусах, у збірниках законів вавилонського царя Хаммурапі, староіндійських ведах. У Китаї найбільше поширення одержало конфуціанство, економічні погляди якого виклав Мен-дзи (372 —329 до н.е.), який захищав селянське землеволодіння.

          Мислителі Стародавньої Греції та Стародавнього Риму намагалися визначити принципи і методи організації управління господарством рабовласників. Вчення про його організацію називалось економією, а вчення про управління державою — політикою. Так, Ксенофонт (430 — 355 до н.е.) у своїй праці “Економікос” визначає економію як науку про збагачення господарства. Він високо оцінює гроші як концентроване багатство і засіб обігу.

          Вершиною  економічної  думки  Стародавньої  Греції  були  твори Арістотеля (384 — 322 до н.е.). Своє економічне вчення він розвивав, виходячи з передумови, що рабство є природним явищем і завжди має бути основою суспільного виробництва.

          Оскільки в Стародавній Греції існувало товарне виробництво, Аристотель досліджував товарно-грошові відносини і зробив це досконаліше, ніж інші античні мислителі. Він розрізняв простий товарообіг та обіг грошей, рух грошей як засобу обігу та їх рух як грошового капіталу. Вперше у світовій літературі він вказав на відмінності між споживною вартістю та вартістю товару. За грошима Аристотель визнає лише дві функції — міри вартості та засобу обігу.

          Аристотель поділяв багатство на два види: 1) сукупність споживних вартостей; 2) нагромадження грошей, золота та срібла. Перший вид багатства він вважав природним, оскільки воно створюється в процесі виробничої діяльності людей. Другий вид багатства він назвав протиприродним, тому що воно виникає в процесі обігу. Відповідно до цього науку про багатство він поділяв на дві частини: економіку і хрематистику, тобто вміння “робити” гроші.

          Значним внеском у розвиток економічного знання було римське право приватної власності, яке стало класичним для всієї історії і відіграло важливу роль у подальшому розвитку економічних відносин.

          У середні віки економічна думка ще не відокремилась у самостійну галузь знань. Основними її джерелами були церковні канони та юридичні кодекси. Серед мислителів класичного середньовіччя було багато представників хрестиянської церкви. Найбільш відомим серед  них  був Фома Аквінський  ( 1225/26-1274), який висловлював міркування з проблем обміну, ціни, торгівлі, торгового прибутку, грошей та ін. Він висунув теорію “справедливої ціни”, як такої, що встановлюється за домовленістю між продавцем та покупцем.

 

2.2. Меркантилізм, класична політична економія,

марксистська політична економія

          Економічна теорія як самостійна наука виникла в період становлення капіталістичного способу виробництва та формування національного ринку. Тоді ж з’явився і сам термін “політична економія”, що складається з трьох грецьких слів: політейя — суспільний, ойкос — господарство, номос — закон, тобто закони суспільного господарства.

          Капіталістичні відносини виникли спочатку в торгівлі. Тому першою школою буржуазної політичної економії був меркантилізм. Меркантилізм (від італ. merkante - купець) — економічне вчення і політика держави доби первісного нагромадження капіталу, що виникло в останній третині ХV ст. і відображало інтереси торгової буржуазії. Багатство ототожнювалося з грошима, золотом, сріблом. Меркантилісти стверджували, що джерелом збагачення є зовнішня торгівля, а тому дослідженню підлягає лише сфера обігу.

          Меркантилізм у своєму історичному розвитку пройшов два етапи. На ранньому етапі V ст. — поч. ХVІ ст.) він виступав у вигляді монетаризму, для якого характерною була ідеалізація золота та срібла як єдиної форми багатства. Його представники (У. Стаффорд в Англії, Г. Скаруффі в Італії, Ж. Боден у Франції, О. Ордин-Нащокін в Росії та ін.) висунули теорію “грошового балансу”, згідно з якою заборонявся вивіз грошей, золота та срібла з країни, встановлювалися високі мита на ввіз товарів. З середини ХVІ ст., коли торгівля різко зросла, а контроль за нею став малоефективним, виявилася повна неспроможність монетаризму.

          Пізній (або зрілий) меркантилізм виник у другій половині ХVІ ст. і досяг розквіту в середині ХVІІ ст. Його представниками були Т. Мен і С. Фортрей в Англії, А. Монкретьєн і Ж. Кольбер у Франції, Б. Давантазі й А. Серра в Італії, І. Посошков і В. Татіщев у Росії, Ф. Прокопович в Україні.

          Пізні меркантилісти опрацювали теорію “торговельного балансу” і пропонували створити сприятливіші умови для розвитку торгівлі своїх країн з використанням переважно економічних чинників.

          У цілому ж меркантилізм був історично прогресивною теорією, яка сприяла розвитку продуктивних сил, товарно-грошових відносин та первісному нагромадженню капіталу. Накопичивши багатий  фактичний матеріал щодо внутрішньої та зовнішньої торгівлі, грошового обігу, цін тощо, меркантилізм створив передумови для виникнення та розвитку класичної політичної економії.

          Класична політична економія надала економічній теорії дійсно наукового характеру. По-перше, вона відкрила реальне джерело багатства – процес виробництва. По-друге,  економічна наука стала досліджувати господарську діяльність як систему, що охоплює  виробництво, розподіл, обмін та споживання благ та послуг. По-третє, ця наука не обмежувалась описуванням економічних явищ і процесів, а перейшла до виявлення їхньої сутності та законів розвитку.

          В класичній політичній економії утворилися дві школи: французька (фізіократи) і англійська.

          Фізіократи (від грецьк. “влада природи”) — представники одного з напрямків класичної політичної економії, що виник у Франції в середині ХVІІІ ст. як реакція на меркантилізм. Засновник цього напрямку — Ф. Кене, видатні представники — А.-Р.-Ж. Тюрго, П.С. Дюпон де Немур, В.Р. Мірабо. Крім Франції, теорію фізіократів розробляли також в Італії, Англії, Німеччині, Швеції, Польщі та інших країнах. Фізіократи критикували меркантилізм і вважали, що увага держави має бути зосереджена на створенні багатства із “утворів землі”. Заслуга фізіократів у тому, що вони перенесли дослідження про походження прибутку із сфери обігу в сферу виробництва. Однак вони обмежили виробництво тільки галуззю землеробства.

          Великим досягненням Ф. Кене було розроблення “Економічної таблиці”(1758р.) — першої спроби кількісного макроекономічного аналізу натуральних і грошових потоків матеріальних цінностей у народному господарстві країни. В цілому вчення фізіократів було прогресивним для свого часу і відіграло значну роль у розвитку економічної науки. Деякі їхні ідеї зберігають своє значення і сьогодні: необхідність економічної свободи виробників і ринку, пріоритетна роль сільського господарства як основа економічного розвитку, секторний і галузевий аналізи суспільного продукту та його частин.

          Англійська класична політична економія виникла в другій половині ХУІІІ ст. на мануфактурній  стадії капіталізму. Її  основоположники – У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо.

          Головна робота У. Петті – “Трактат про податки та збори” (1662). Вершиною розвитку класичної політичної економії є твори А. Сміта “Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776) і Д. Рікардо “Початки політичної економії та оподаткування” (1817). Предметом економічної науки у класиків було виробництво матеріальних благ у всіх його галузях.

          Досягнення англійської класичної політичної економії полягає в тому, що вона дала перше наукове визначення процесу функціонування капіталістичної системи господарства на стадії вільної конкуренції; обґрунтувала головний принцип розвитку цієї системи – обмеження втручання держави в економіку; розкрила механізм ринкового саморегулювання на основі вільних цін, які формувалися під впливом попиту і пропозиції (“невидима рука” Сміта).

          Найбільш видатною заслугою класиків є те, що вони створили і обґрунтували трудову теорію вартості. Вчення класиків містило низку важливих ідей про розвиток економічних систем. Це, наприклад, уявлення: про суспільство як про живий організм (У. Петті), про здоровий та хворий стан суспільства (Ф. Кене), про первісне та сучасне суспільство (А. Сміт), про динаміку прибутків у буржуазному суспільстві (Д. Рікардо). В цілому класична школа політичної економії мала великий вплив на всю майбутню економічну думку. Вона була головним джерелом економічної теорії марксизму.    

Основи марксизму, або політичної економії праці, викладені у фундаментальній праці К. Маркса “Капітал” (4 томи).  К. Маркс і Ф. Енгельс зробили вагомий внесок у дослідження товару, грошей, капіталу, доходів, суспільного відтворення тощо. Наріжним каменем є теорія додаткової вартості, на основі якої пояснюється загострення антагонізмів між капіталістами і найманими працівниками, що призведе до загибелі капіталізму і побудови соціалізму.

 Однак окремі положення марксизму не підтвердилися на практиці. Проте марксистська теорія була досить поширеною. При цьому в її трактуванні склалося два основних напрямки: реформістський та ортодоксальний. Представники реформізму (К. Каутський, Е. Бернштейн, Р. Гільфердінг та ін.), дотримуючись у цілому соціалістичної ідеї, вважали за необхідне творчо розвивати теорію марксизму і шлях до соціалізму вбачали в поступовій трансформації капіталістичних відносин і установ.

Представники ортодоксального напрямку догматично сприйняли марксистську теорію як керівництво до практичних дій щодо здійснення революції і побудови соціалізму. Найбільш повно і послідовно ці положення відобразив у своїх працях В. І. Ленін.

Система теоретичних положень про побудову економіки нового суспільного ладу одержала назву політичної економії соціалізму. Результатом більш ніж 70-річного експерименту побудови соціалізму у колишньому СРСР та в деяких інших країнах стала глибока криза практики догматичного застосування марксизму-ленінізму.

 

2.3. Основні напрями сучасної  економічної науки

          Сучасна зарубіжна економічна наука характеризується неоднорідністю, наявністю кількох напрямів, шкіл, течій. Це пов’язане з теоретичним відображенням економічних інтересів різних верств населення та особливостями економічного розвитку різних країн.

Більшість сучасних економічних теорій виникло наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Всю сукупність течій, шкіл західної економічної думки можна умовно згрупувати в такі три головні напрями: 1) неокласична економічна теорія; 2) кейнсіанство; 3) інституціоналізм.

          Неокласичний напрям економічної теорії виник у 70-х рр. ХІХ ст., як альтернативний класичній політичній економії та марксизму. Його засновники – австрійські економісти К. Менгер, Ф. Візер, Є. Бем-Баверк, англійські економісти У. Джевонс,  А. Маршалл, швейцарський економіст Л. Вальрас, американський економіст Дж. Кларк, шведський вчений К. Віксель. У західній економічній літературі неокласичний напрямок має назву “суб’єктивна школа” і виступає проти активного втручання держави в економіку.

Неокласицизм охоплює низку шкіл економічної теорії: австрійську, англійську, американську, лозанську, російську, українську та інші. Нерідко названі школи економічної теорії отримують інші відповідні назви – суб’єктивно-психологічна, математична. У першому випадку критерієм є географічне місце виникнення та розвитку школи, у другому – переважаючий метод дослідження. Водночас вони ґрунтуються на спільних методологічних принципах. Економісти-суб’єктивісти намагалися протиставити класичній теорії трудової вартості теорію суб’єктивної цінності. Методологічними засадами неокласичного напрямку є мікроаналіз та маржиналізм (від фр. marginal – граничний). В своїх дослідженнях вони широко використовують  граничні величини і відповідні їм категорії – гранична корисність, гранична продуктивність, граничні витрати, граничні доходи та ін. Представники маржиналізму  -  К. Менгер, Ф. Візер, У. Джевонс, Л. Вальрас.

Предметом свого дослідження представники некласицизму обрали чисту економіку, або економіку взагалі, тобто таку, яка абстрагується від історичної і національної форм, типів і форм власності. Наприклад, У. Джевонс так визначив предмет економічної теорії: “Дано: певне число людей з різноманітними потребами та виробничими можливостями; треба визначити: спосіб використання праці, що максимізує корисність продукту”.

Акцент на дослідження діяльності окремого індивіда, підприємця, безпосереднього працівника був підставою для характеристики неокласичного напряму як  суб’єктивної школи. У цьому важлива відмінність неокласицизму від класичної політичної економії.  

Неокласична теорія набула найбільшого розвитку в працях англійського економіста А. Маршалла, який розробив теорію ціни як сімбіоз витрат виробництва, граничної корисності, попиту і пропозиції та запровадив нові терміни: “ціна попиту”, “ціна пропозиції”, “ціна рівноваги”, “еластичність попиту”.

З новим трактуванням предмета економічної теорії пов’язана відмова неокласиків від традиційної назви економічної науки “політична економія” на користь більш нейтральної “економікс”. Найбільш розгорнуте визначення предмета економіксу дав сучасний американський економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки П. Самуельсон: “Економікс – це наука про те, які з рідкісних продуктивних ресурсів люди і суспільство протягом часу, за допомогою грошей і без їхньої участі, обирають для виробництва різних товарів і розподілу їх з метою споживання тепер і у майбутньому між різними людьми і групами суспільства”.

Отже, основними рисами, що характеризують неокласицизм, є:
                           у центрі уваги знаходиться аналіз не об’єктивних закономірностей господарських процесів, а суб’єктивістських та психологічних умов економічної поведінки суб’єктів, вияв принципів прийняття рішення ізольованими індивідами; 
                           інтерес спрямовано не на процес змін, що відбуваються в економічних явищах, а на стан, у якому вони досягають рівноваги у процесі свого функціонування. З цією метою широкого використання набуває статистичний аналіз та математичні методи, що дозволяють розглядати явища незмінними у  часі;
                           для дослідження економічної поведінки суб’єктів та умов прийняття ними  рішення велике значення мають не загальні характеристики явищ, а додаткові обставини, що призводять до змін. Тому виникає потреба в дослідженні додаткових (граничних) величин в корисності, витратах, продуктивності та т. ін.  Застосування методу граничного аналізу дало назву нового напрямку неокласицизму – маржиналізм;
                           основним об’єктом  дослідження стають не об’єктивні закономірності формування вартості (як у класичній теорії), а цінність, яка розглядається як суб’єктивне сприйняття (ступінь корисності залежно від кількості благ, інтенсивність бажання) необхідності блага з урахуванням граничної корисності та витрат. Цінність впливає на ціну, попит та пропозицію; 
                           витрати виробництва розглядаються не як реальні затрати виробничих факторів, а як оцінка альтернативних можливостей їх використання в іншому виді діяльності.
            Практичне застосування методів регулювання економіки, побудованих на принципах неокласичної теорії, не дозволили запобігти кризовим явищам. Велика депресія 1929-1933 рр. виявила недостатність  основних положень класичної теорії, яка не враховувала вплив монополій на ціноутворення. Тому виникає потреба в теорії, яка б змогла роз’яснити причини кризових явищ та виявити способи запобігання їм. На ці питання дає відповідь інша економічна теорія – кейнсіанство.

          Кейнсіанство  ґрунтується на теорії відомого англійського економіста Дж. М. Кейнса, викладеній у його головному творі “Загальна теорія зайнятості, процента та грошей” (1936). Предметом свого дослідження кейнсіанство обрало національну економіку в цілому. Кейнс та його послідовники висунули на передній план практичну функцію економічної науки, спрямовану на оздоровлення та стабілізацію економіки шляхом державного регулювання ринкових відносин.

Кейнсіанці стверджували:       
- ринок не є ідеальною моделлю саморегулювання економіки, оскільки не дозволяє забезпечити автоматичне відновлення порушеної рівноваги; остання не може залежати від діяльності окремих суб’єктів;
- основну увагу необхідно приділяти макропроцесам, де відбувається взаємодія між індивідами:
- економічна система в динаміці завжди є нерівноважною, оскільки попит не йде автоматично за пропозицією, а тому необхідно основну увагу приділяти умовам регулювання сукупного ефективного попиту (тобто попиту всіх суб’єктів економіки);
- велике значення для формування рівноважного стану економіки мають дії держави, перш за все, її фінансові, податкові, бюджетні можливості;
- споживання людей відбувається під впливом психологічних факторів (тобто існує схильність до споживання) і прямо не залежить від розміру доходів, частина якого зажди спрямована на заощадження, які стають основою для інвестицій;
- держава повинна формувати  ефективний попит шляхом стимулювання споживання, регулювання заощаджень та інвестицій, які стають основним об’єктом дослідження та державного регулювання. Саме це забезпечує зростання національного доходу.
            Практична спрямованість теорії Кейнса забезпечила їй широку популярність у діяльності урядів багатьох країн у післявоєнні роки, коли почали використовуватися антициклічні та антиінфляційні програми. Кейнсіанські рекомендації стали наукової програмою для створення змішаної економіки. 
            Але в 1970-роки в економіці більшості країни спостерігаються труднощі, пов’язані із суттєвим спадом національних виробництв, зростанням безробіття, світовими структурними кризами  (екологічною, сировинною, валютною),  що призвело до зменшення інтересу до чистого кейнсіанства, появи неокейнсінських та посткейнсіанських поглядів, відродження нових неокласичних напрямів.     

          Так, з початку 1950-х років у неокейнсіанських теоріях починають активно розроблятися проблеми темпів та факторів зростання національних економік, співвідношення між зайнятістю та інфляцією. Серед різноманітних варіантів неокейнсіанства особливо слід відзначити теорію економічного зростання (Р. Харрод, С. Домар), в якій обґрунтовується висновок про те, що інвестиції є головним чинником економічного зростання.

Цією же проблемою займаються представники «неокласичного синтезу», родоначальником якого стає П. Самуельсон – авто найвідомішого у світі підручника з економікс. Він намагається органічно поєднати методи ринкового та державного регулювання економіки. 

Посткейнсіанці   (найвідомішим представником яких є Дж. Робінсон) у 1960—1970-і роки зробили  спробу виявити вплив на процес відтворення такого фактору, як розподіл доходів (зробити їх більш рівними), що дозволило б обмежити ринкову конкуренцію та впровадити більш ефективні заходи для боротьби з інфляцією. Посткейнсіанство залужило до сфери досліджень також соціально-економічні інститути, що сприяло зближенню оновленого кейнсіанства з інституціоналізмом.

          Неолібералізм  як наукова школа виник майже одночасно з кейнсіанство у 1930-і роки. В основу концепції покладена вимога невтручання держави в економіку. Суть теоретичних положень неолібералізму полягає в тому, що він визначає і наголошує на існуванні очевидного зв’язку між індивідуальною свободою, приватною власністю та економічною ефективністю суспільства. Головними теоретиками лібералізму ХХ ст. є Л. Мізес, Ф. Хайєк, А. Мюллер-Армак, В. Ойкен та інші.

Монетаризм – сучасна економічна теорія, згідно з якою гроші та грошова система розглядаються як вирішальний фактор зростання валового національного продукту і головна причина інфляції; а грошово-кредитна політика – як найважливіший інструмент здійснення економічної політики держави. Сучасний монетаризм виник у середині 50-х років ХХ ст. у США. Його засновник – професор економіки Чіказького університету М. Фрідмен. Основні положення викладені у збірнику “Дослідження в галузі кількісної теорії грошей” (1956). Теоретичними витоками сучасного монетаризму є ідеї представників раннього меркантилізму.

У монетаризмі:

- ринок розглядається як саморегульована система, яка не потребує надмірного впливу держави;
- основним об’єктом дослідження стає грошова маса, що знаходиться в обігу, і яка є визначальним фактором розвитку економіки;
- основна  ідея  полягає  у  визнанні  безпосереднього впливу змін  грошової  маси  на  рівень  цін, реальні доходи, зайнятість;
- оскільки динаміка грошової маси має першочергове значення  для розуміння коливань у виробництві, кредитно-грошова політика стає найефективнішим інструментом регулювання економіки; 
- для економічних агентів попит на гроші, як на один із видів активів, формально збігається із закономірностями попиту на інші споживчі послуги. А саме тому держава повинна впливати на зміни попиту на гроші, що призводить до регулювання  всіма іншими господарськими процесами;
- економічна політика не повинна швидко реагувати на зміни економічної кон’юнктури, а дотримуватися таргетування тільки одного показника в довгостроковому періоді, а саме досягнення цінової стабілізації, якій буде підпорядковані вирішення інших завдань економічної політики (досягнення повної зайнятості, необхідних темпів розвитку, певного рівня банківського проценту, оптимального співвідношення показників зовнішньої діяльності);  
- раціональні очікування агентів господарювання пов’язані із очікуваною (а не передбачуваною) інфляцією, а тому при прийнятті рішення суб’єкти розраховують на певний та прогнозований темп інфляції, яка повинна знаходиться в межах 3 – 5 %, що дозволить орієнтуватися на довгострокові господарські операції. 
Монетаристська програма державного регулювання знайшла широке застосування у діях урядів багатьох країн, у тому числі і  в Україні. Використання на практиці рекомендацій монетаристів (перш за все скорочення соціальних програм, зменшення видатків державного бюджету, широке застосування грошових форм різного роду пільг) не завжди давали відчутних результатів, що викликало критику з боку представників інших теоретичних поглядів.
З кінця 1970-х рр. в економічній науці формується особливий напрямок неокласичної концепції, що широко трактує проблеми економічного життя. Він отримав назву нової класичної економіки. Найбільш відомими течіями цього напряму є теорія пропозиції та теорія раціональних очікувань. 

Теорія пропозиції (А. Лаффер, М. Фельдстайн, М. Еванс та ін.), на відміну від кейнсіанської ідеї регулювання ефективного попиту, основну увагу приділяє розширенню пропозиції факторів виробництва, що дозволяє забезпечити економічне зростання. Для цього необхідно зменшити активність фіскальної політики держави (знизити податки, надання пільг деяким корпораціям,  скоротити дефіцит держбюджету).          Теорія пропозиції   набула популярності на рубежі 70 – 80 років ХХ ст. Однак втілення рекомендацій цієї теорії у практику, здійснюване у 1980-і роки в США адміністрацією президента Р. Рейгана, не дало бажаних результатів.

Теорія раціональних очікувань  (Р. Лукас, П. Сарджмент, Н. Уолес та ін.) ґрунтується на тому, що для прийняття рішень економічні суб’єкти повинні оптимально використовувати необхідну для них інформацію. Це означає, що вони повинні не просто пристосовуватися до поточної економічної ситуації, а використовуючи свої знання, враховувати можливі наслідки розвитку подій (як з боку окремих суб’єктів, так і урядової політики) з тим, щоб максимізувати свою вигоду. У цьому випадку їхня поведінка буде цілковито раціональною, а окремі помилкові рішення не будуть викликати серйозних відхилень від очікуваних результатів. Здатність економічних суб’єктів приймати раціональні рішення на основі повної інформації, однаковою мірою  доступної для всіх, розглядається як найважливіший фактор ринкового саморегулювання. Проте саме цього бракує сучасній економіці, яка базується на неповній інформації, що виражається в її асиметричності, асинхронності та невизначеності. А значить, виникає питання – яким чином суб’єкти повинні приймати рішення в умовах неповної інформації. На це питання дає відповідь інституціональна теорія. 

       Інституціоналізм – напрямок сучасної економічної теорії, який досліджує економіку як сукупність інститутів, під якими розуміють державу, корпорації, профспілки, а також правові, морально-етичні норми, звичаї, менталітет, інстинкти людей тощо. Він виник на рубежі ХІХ-ХХ ст. у США. Його засновники — Т. Веблен, Д. Коммонс, У. Мітчел та ін. Інституціоналізм з самого початку являв собою загальносвітову течію. Його ідеї опрацьовувалися в Європі представниками так званої “соціологічної школи” (М. Вебер, В. Зомбарт). У повоєнні роки інституціоналістські концепції розвивали Дж. Гелбрейт, Д. Белл
(США), Ф. Перру (Франція), Г. Мюрдаль (Швеція) та ін.

Інституціоналізм в своєму розвитку пройшов два основних етапи: традиційний та неоінституційний.  Традиційний інституціоналізм, пов'язаний з іменем Торстейна Веблена, основну увагу приділяв неекономічним чинникам розвитку економіки. 
На відміну від нього неоінституціоналізм основний предмет дослідження вбачає у виявленні економічних принципів функціонування таких неекономічних явищ, як право, злочинність, політика уряду. Неоінституціоналізм є результатом поєднання  неокласичних та інституціональних методів дослідження. До цього напрямку належать теорія прав власності, теорія суспільного вибору, економіка права, економіка узгодження та ін. Найвагоміші наукові здобутки інституціоналізму пов’язані з іменами Джона Р. Коммонса, Рональда Коуза, Дугласа Норта. 

Представники неоінституціоналізму розробили також теорію “нового індустріального суспільства”  (Дж. Гелбрейт) та концепцію “постіндустріального суспільства” (Д. Белл). Головними ознаками “постіндустріального суспільства”, за Беллом, є  пріоритет науки і наукових знань, перехід від виробництва товарів до виробництва послуг, переважання серед працівників професійних фахівців і техніків тощо.

          Багато ідей інституціоналізму покладені в основу економічної політики розвинених капіталістичних країн, зокрема, у США.   Значною мірою ідеї інституціоналізму реалізовані у шведській моделі економічного розвитку.

            Сучасному інституціоналізму притаманні такі основні риси:
        економічна поведінка людей формується не тільки під впливом їх індивідуальних економічних рішень. За сучасних умов вирішальне значення мають правові, політичні, соціокультурні, психологічні й моральні чинники, які є наслідком існування певних угруповань людей в родині, фірмі, національних й релігійних утвореннях, різних організаціях, державі. Тому економічна наука повинна вивчати поведінку не ізольованих індивідів, а їх суспільних об’єднань – інститутів;
       прийняття рішення в умовах недосконалого ринку не може спиратися на повну інформацію, тому економічні дії людей  здійснюються за певними правилами, в яких накопичується  необхідна інформація, що дозволяє економічним агентам приймати результативніші  рішення; 
       важливим  способом регулювання економічних явищ стають не об’єктивні закони, що діють поза волею і свідомістю людей, а інститути (правила, норми, закони), які осмислено розроблюються людьми з метою координування й узгодження взаємовідносин між ними;
       відносини між людьми відбуваються через трансакції, що означає обмін повноваженнями з метою отримання вигоди, переваги чи реалізації інтересу. Здійснення трансакцій вимагає певних витрат (на пошук партнерів, укладання угод, попередження опортуністичної поведінки контрагентів, специфікацію та захист прав власності), які регулюють розподіл ресурсів та надають стимули для господарської діяльності. 
            Сьогоднішній етап розвитку економічної теорії йде шляхом поєднання різних концептуальних теорій, розробки спільних методів пізнання економічних явищ та надання спільних рекомендацій і пропозицій стосовно регулювання економічних процесів. 

 

2.4.  Розвиток економічної думки в Україні

          Економічна думка в Україні бере початок із суспільно-економічних поглядів Київської Русі, з таких пам’яток, як “Руська правда” Ярослава Мудрого (ХІст.), “Повчання” Володимира Мономаха (ХІІ ст),  “Слово о полку Ігоревім” (ХІІ ст.), літопису “Повість минулих літ” (кінець ХІ — поч. ХІІ ст.), “Київский літопис” (ХІІ ст.), “Галицько-Волинський літопис” (ХІІ — ХІІІ ст.), “Моління Даниїла Заточника” (ХІІІ ст.). Ці твори містять окремі елементи суспільно-економічної думки, що відображають ідеологію панівного класу феодалів, його намагання обгрунтувати прагнення давньоруської держави відігравати самостійну роль у міжнародному житті.

          У ХVІ ст. — на початку ХVІІ ст. суспільно-економічна думка спрямована на захист національної незалежності українських земель, які були захоплені шляхетською Польщею. Серед просвітителів України значне місце посідає І. Вишенський, (1545/50 – 20 роки ХУІІст.), який досліджував панщину, оброк, податі, торговельний та лихварський прибуток тощо. На його думку, майново-соціальна нерівність людей походить не від природи і не від Бога, а від земних несправедливостей.

          З другої половини ХVІІ ст. головним центром культури та освіти стала Києво-Могилянська академія. Видатними її діячами були І. Гізель, Л. Баранович, Ф. Прокопович.

          У другій половині ХVІІІ ст. суспільно-економічній думці України були властиві антикріпосницькі ідеї. Так, просвітитель Я. Козельський у творі “Філософські пропозиції” (1768 р.) відзначав, що “не золото та срібло, а працелюбність людей складає багатство народів”.

          Найрішучіший протест проти кріпосництва виразив
Г. Сковорода — видатний український мислитель. Найбільшим благом людства Г. Сковорода проголошував свободу. Новий суспільний устрій, створений на основі принципу загального щастя, філософ вбачав у формі демократичної республіки, яка гарантує свободу і відносини братства між людьми. Здійснення свого соціального ідеалу Сковорода пов’язував з вихованням людей, розвитком освіти і культури.

          Наприкінці ХVІІІ ст. — першій пол. ХІХ ст. в умовах розпаду кріпосницької системи та формування капіталістичного укладу відбувався процес становлення економічної науки як самостійної галузі знань. У цей період посилилася дворянсько-ліберальна течія, видатним представником якої був В. Н. Каразін — засновник Харківського університету. Він розробив аграрну програму, в якій пропонував ліквідувати панщину і замінити її грошовою рентою з передачею частини поміщицьких земель селянам у вічне спадкоємство. З метою подолання економічної відсталості Каразін пропонував розвивати високими темпами промисловість, зміцнювати грошову систему та державні фінанси.

          У 50-60 рр. ХІХ ст. виникає революційно-демократична течія економічної думки, видатним представником якої на Україні був Т.Г. Шевченко. У своїх творах він рішуче осудив кріпосництво, панщину і закликав народ до боротьби проти феодального гніту, за створення нового суспільства, “сім’ї вольної, нової”.

          У середині ХІХ ст. пануючим напрямком в економічній думці України була класична політична економія. Найвідоміші представники класичної школи в Україні – професор Харківського університету Т. Ф. Степанов (1795-1847), професори Київського університету І. Вернадський (1821-1884),  М. Бунге (1823-1895), професор Новоросійського (нині Одеського)  університету М. Вольський (1834-1876). Вони були лідерами економічної науки в російській імперії. Наприклад, Т. Степанов написав перший підручник з політичної економії, за яким навчалися не тільки студенти Харківського та Київського, але й Московського і Петербурзького університетів.

          З початку 1880-х рр. ідейною течією в Україні стає марксизм. Значну роль у поширенні марксизму в Україні відіграли твори М. Зібера, В. Воровського, Г. Петровського, Е. Квірінга, О. Шліхтера, М. Скрипника, В. Чубаря та ін.

В останнє дисятеріччя ХІХ – перші 20 років ХХ ст. сформувалась українська школа неокласичного напряму. Його найвідоміші  представники – Р. Орженцький, Д. Піхно, О. Білімович, Є. Слуцький. Зокрема, Є. Слуцький започаткував теорію поведінки споживача, він опублікував в італійському економічному журналі працю “До теорії збалансованого бюджету споживача” (1915), в якій поєднав аналіз функції корисності з грошовими доходами і споживчим бюджетом. В цей же період значно вплинув на розвиток економічної думки М.І. Туган-Барановський (1865-1919) — видатний економіст, організатор науки, педагог. У своїх дослідженнях він розробляв проблеми ринків, промислових криз, розподілу, розвитку капіталізму, соціалізму, кооперації тощо. За його безпосередньою участю була створена Українська академія наук (1920 р.), у складі якої діяло одне з перших у світі відділення соціально-економічних наук. В останні роки свого життя він був професором і деканом юридичного факультету Київського університету, головою кооперативного комітету та українського наукового товариства економістів.

          У радянський період значним внеском у розвиток економічної теорії були твори П. Першина, Л. Кухаренко, В. Корнієнка, А. Чухна, А. Покритана, В. Черняка та ін.

Головними центрами економічної науки в Україні зараз є: Інститут економіки та прогнозування НАН України, Інститут економіки промисловості НАН України, Інститут аграрної економіки УААН, Інститут регіональних досліджень НАН України, Інститут економіко-правових досліджень НАН України, Рада по вивченню продуктивних сил України, Інститут світової економіки та міжнародних відносин. Економічні дослідження проводяться також в економічних секторах, лабораторіях та інших підрозділах науково-дослідницьких установ і на економічних кафедрах вищих навчальних закладів України.

Наукові дослідження кафедри економічної теорії Національної юридичної академії Україні імені Ярослава Мудрого ведуться за такими напрямами:

ü     Сучасна економічна теорія  праці (д.е.н. Шевченко Л.С.);

ü     Інституціональна теорія: історія виникнення та основні напрями розвитку;

Механізм функціонування ринку нерухомості (д.е.н. Гриценко О.А.);

ü     Протиріччя світогосподарських зв’язків і форми їх розв’язання в умовах включення перехідних економік у глобалізаційний процес (д.е.н. Макуха С.М.).

ü     Проблеми реформування структури економіки України на сучасному етапі її розвитку (к.е.н. Іваницький О.О., к.е.н. Мамалуй О.О., к.е.н. Нечипорук Л.В, к.е.н. Овсієнко О.В.);

ü     Створення національної інноваційної системи України (к.е.н. Марченко О.С., к.е.н. Левковець О.М.);

ü     Соціальні аспекти економічного зростання (к.е.н. Камінська Т.М., к.е.н. Броницька В.В., к.е.н. Лучко Т.І., к.е.н. Тумакова О.О.);

ü     Особливості перехідного періоду в АПК України (к.е.н. Роздайбіда О.В., Лизогуб В.А.);

ü     Економічна безпека держави (к.е.н. Дарнопих Г.Ю).

 

                                       Запитання до самоконтролю

1.     У чому полягають причини виникнення економічних знань?

2.     На чому грунтуються економічні погляди Арістотеля?

3.     Порівняйте вчення меркантилістів та представників класичної політичної економії.

4.Які основні положення висуваються неокласичною теорією?
5.Які течії існують у неокласичній теорій?
6.Чому з’являється кейнсіанство та які риси притаманні йому?

7.     У чому полягають основні положення теорії Дж. Кейнса?

8.Що означає „нова класична економіка”? Які школи до неї належать?
9.Що спонукало розвиток інституційної економічної теорії та які ідеї вона 
      висуває? 

10.  Назвіть основні теорії неоінституціоналізму та їхніх представників.

11.  Як розвивалася наукова економічна думка в Україні?

12.  У чому полягає специфіка сучасного розвитку економічної науки в

                Україні?

13.  Назвіть відомих представників вітчизняної економічної науки.