назадоглавлениевперёд

§ 1. Філософія права в Україні: виникнення, світоглядно-

методологічні підстави, основні ідеї.


Філософсько-правова думка в Україні пройшла у своєму розвитку наступні етапи:

1. Докласичний (IХ - ХVII століття);

2. Класичний (XVIII - перша половина XIX століття);

3. Ліберально-романтичний (друга половина XIX - початок XX століття);

4. Сучасний етап (з середини 80-х років ХХ ст.)


Зародження філолофсько-правової думки в Україні. Виникнення філософської, у тому числі філолофсько-правової думки в Україні історично відноситься до періоду формування першої держави східних слов'ян - Київської Русі і ґрунтується на наступних факторах: а) виникнення і поширення писемності; б) християнізація Київської Русі; в) формування державності. Саме в цей період виникають перші філософсько-правові ідеї, що спочатку мали релігійно-міфологічний, а потім (у зв'язку з прийняттям і поширенням християнства) теологічний характер.


Слід зазначити, що власне філолофсько-правові концепції стали формуватися в епоху Просвітництва (у класичний період). Для першого ж періоду становлення філософсько-правового знання (9 - 17 ст.) характерне виникнення окремих ідей, що стали прообразом філософії права. До них можна віднести наступні:

- ідея рівноцінності і рівноправності народів, сформульована митрополитом Іларіоном у «Слові про закон і благодать»;

- ідея демократизації церкви і свободі совісті, як майбутня підстава принципу автономії особистості;

- ідея права України на самовизначення і суверенітет, обґрунтована в першій «Конституції України» Пилипа Орлика (1672 - 1742).


Філософська освіта в Україні (кінець 17 – друга половина 18 ст.) безпосередньо пов'язана з діяльністю професорів Києво-Могилянської академії (Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Ян Козельский, Семен Десницький і ін.). Спираючись на виниклі в Європі ідеї «природного права» і «суспільного договору», філософія Просвітництва складалася з універсального обґрунтованої ідеї права. До інших характерних рис філослофсько-правової думки епохи Просвітництва в Україні можна віднести: а) зародження класичної національної філософії права; б) поширення і подальший розвиток в українській філософсько-правовій думці "філософії серця"; в) поява професійних філософів, які розробляють у тому числі і філософсько-правові питання.


Розглянемо найважливіші з цих характерних рис.


"Філософія серця" як світоглядно-методологічний фундамент національної філософії права. Методологічну основу класичної національної філософії права складає «філософія серця» (кардиоцентризм). Цей філософський напрямок припускає, що при аналізі сутності людини, її думок, вчинків не треба не обмежуватися лише свідомими психічними переживаннями, а бачити їхню найглибшу першооснову – «серце» як джерело думок і пізнання. Національному характеру українського народу властиві такі риси як емоціоналізм, індивідуалізм і прагнення до волі, визнання цінності миру між людьми і гармонії людини з Богом.1 Тому найбільш адекватному національному характеру є кардиоцентрично-екзістенціональна релігійна філософія, чи "філософія серця". З позиції "філософії серця" акцент в обґрунтуванні права робиться на внутрішній духовній сутності права. Ідея права в рамках кардиоцентризма складається не у формально-зовнішньому примусі, а в регулюванні життя з урахуванням внутрішнього світу і волі людини. Право при цьому розглядається як умова, можливість творчої самореалізації особистості, її індивідуального розвитку.2


Одним із прихильників кардиоцентризма в українській філософській думці був Григорій Сковорода (1722-1794) – мандрівний філософ, засновник класичної філософії в Україні. Г. Сковорода народився на Полтавщині, навчався в Києво-Могилянській академії, викладав у Харківському колегіумі. Оригінальна концепція права Г. Сковороди припускає не раціоналістичне, а релігійно-онтологічне обґрунтування природного права, що відбиває його внутрішню духовну сутність. Вихідні принципи правового світогляду - ідея моральної автономії особистості й ідея справедливості - у Сковороди знаходять обґрунтування в його концепції «спорідненої праці». «Спорідненість» розглядається Сковородою як божий закон, що у той же час є і законом для природи і людського суспільства. Якщо цей закон виконується, то у світі встановлюється мир, а в індивідуальному плані – щастя. Отже, «споріднена праця» - це вираження ступеню соціальної справедливості, а право, як механізм установлення закладеної в «спорідненій праці» справедливості, повинно виходити від людини, виражати не стільки зовнішню, скільки внутрішню міру його волі.

Пізнання «спорідненості», як пізнання внутрішньої людини, його природи, виявлення міри волі здійснюється Сковородою через розуміння символічної мови Біблії. Кожна людина повинна відкрити у собі самій світ цінностей і змістів, що містяться в Біблії, що робить її вільною, оскільки робить її життя осмисленим, не потребуючим примуса. «Спорідненість», як відповідність своїй ідеї, повинна мати місце і між природним правом і правом діючим, тобто «громадянськими законами», що повинні захищати право людини на його власний моральний шлях, на його самореалізацію.


Г. Сковорода визнає державу необхідною формою організації громадського життя, призначення якої - у захисті хліборобів і купців від внутрішніх грабіжників і зовнішніх ворогів. У державі він виділяє силу внутрішню - це принцип покликання (призначення), природи, і зовнішню силу - дії правлячого шару.


З концепції «спорідненості» випливає і критика Сковородою зовнішньої, формальної рівності, заснованої на загальному непокликані (невідповідність покликанню) і універсальній неспорідненості. Формальній рівності він протиставляв внутрішню «нерівну рівність» як можливість реалізації своїх здібностей, право на індивідуальність, на щастя. Суть «нерівної рівності» полягає в тому, що всі люди, з одного боку, рівні перед Богом, а з іншого боку – усі різні. Критерієм же вибору людиною морального життєвого шляху є «спорідненість» (органічна відповідність) її з визначеним типом поведінки. Тим самим, ідея «спорідненої праці» виступає в Г. Сковороди як моральна підстава права.


Істотний внесок у розвиток вітчизняного екзістенціально-романтичного світогляду внесли також Микола Гоголь, члени Кирило-Мефодіївського товариства - Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Останніми з позиції філософії серця було дане обґрунтування української національної ідеї.


Подальший розвиток кардиоцентризм в Україні одержав у творчості Памфіла Юркевича, у якого "філософія серця" здобуває характер загальфілософської концепції. П. Юркевич (1827 – 1874) народився на Полтавщині, закінчив Полтавську семінарію і Київську духовну академію, де і викладав.


В обґрунтуванні права П. Юркевич, як і Г. Сковорода, дотримувався позиції інтуїтивізму, гадаючи, що світ, і, насамперед, індивідуально-особистісний світ, не доступний для розуму. Джерелом морального і правового законодавства, на думку Юркевича, є не розум, а серце, любов, тобто вільно прийнята система цінностей. «Глибина серця» - це первісна основа людської душі, що дозволяє людині відрізнити справедливе від несправедливого, добре від дурного. «При всякій зустрічі протилежних бажань і інтересів, - відзначає Юркевич, - вона повинна звертатися до моральних вимог справедливості, що вкаже їй, де і коли її бажання незаконні, де і коли вони суперечать благу її ближнього і благу загальному".1 Морально зріла людина, на думку Юркевича, керується не тільки досягненнями розуму, але кориться заповіді любові, що потребує жертвувати своїми особистими вигодами для блага інших, для блага загального. У справедливості і любові полягають самі міцні умови для установлення миру і братерства між людьми. Юркевич виступав проти обґрунтування права в рамках моральних систем евдемонізму й утилітаризму, що вимагають корисність вчинку як критерій моральності. Правило морального утилітаризму вимагає визнавати корисним тільки те, що гармонізує діяльність індивіда з загальним благом. Недоліком морального утилітаризму, на думку Юркевича, є зневага достоїнством людської особистості, що при досягненні мети одержує не тільки задоволення, але і досконалість.

Розглядаючи питання про предмет філософії права, Юркевич відзначає, що філософія права «методично досліджує ті постійні й істотні підстави, з яких відбуваються з необхідністю форми права позитивного»2. Філософія права стосовно діючого (позитивного) права – це аналітика його засад. Вона не повинна розглядатися як неухильний закон. Людина може судити про те, що є право, не тільки на підставі позитивного права, але на підставі ідеї права, створеної внутрішньо.


Як підставу філософії права Юркевич виділяє такі антропологічні посилки: «1) чоловік може визначатися не тільки зовнішніми, емпіричними чинниками, але і свідомістю ідей; 2) людина має визначені правила, звичаї, коритися яким справа добра і свята; 3) підкоряючись цим правилам і звичаям, вона має здатність судження про їх достоїнство»1


Таким чином, «філософія серця» у класичній українській філософії права виступає як методологічний фундамент морального обґрунтування права.


Філософсько-правові погляди Михайла Драгоманова, Івана Франка, Михайла Грушевського. Ліберальна ідея в Україні. Наступний етап розвитку філософсько-правової думки в Україні (ХIХ – початок ХХ сторіч) зв'язаний з поширенням ідей лібералізму. У цей період посилюються позитивістські погляди на право, і акцент повертається з питання про обґрунтування права на питання про його функції. Найбільш яскравими українськими політичними мислителями цього часу були М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський. У центрі їх інтересів була проблема прав українського народу. Вони були прихильниками федералізму, який можна розглядати як принцип побудови цивільного суспільства і визнання цінності особистості і її прав. Основна філософсько-правова проблема сформульована в них у виді співвідношення прав особистості і прав нації, а також у прав держави.


Так, М. Драгоманов (1841 –1895), розглядаючи питання про співвідношення особистості і держави, дотримувався індивідуалістичної позиції (примат особистості над державою), був прихильником теорії природного права. Він вважав, що людина від народження має природні права, найважливішим з яких є право на життя, на особисту недоторканність. Головне призначення позитивного права він бачив у закріпленні прав людину і громадянина.


Драгоманов стояв на позиціях космополітизму, що припускав необхідною умовою пошук всесвітньої правди, загальної для всіх національностей. Не заперечуючи цінності нації, він бачив її не в «національному дусі і характері», а в тому, що нація є формою духовної солідарності між людьми, формою визначеної культурної індивідуальності, формою, що повинна бути заповнена інтернаціональним змістом. Ідеал «бездержавності» робив його байдужним до питань національно-політичної самостійності України.


У філософсько-правовій творчості І. Франко (1856 – 1916) основний акцент зроблений на співвідношенні: особистість - колектив (вождь – маса; герой – натовп). У своїх політичних поглядах Франко соціаліст, що визначило його бачення суспільного ідеалу. Шлях до соціального пристрою майбутнього, за його уявленням, - федерація громад на основі самоврядування, солідарності інтересів і культурної роботи. З цих же позицій він трактує і право, критерієм якого є забезпечення соціальної справедливості, захист людини праці. У питанні співвідношення «особистість – нація» Франко прихильник пріоритету нації. Тому національну самостійність він розглядав як соціально-політичний ідеал, як повне, нічим не зв'язане і не обмежене життя і розвиток націй.


У творчості М. Грушевського (1866 – 1936) переважає позитивістський підхід, помітний також вплив поглядів М. Драгоманова, теорії солідарності Э. Дюркгейма, психологічної концепції Вундта, філософії І. Канта.


Історія суспільства трактується їм як історія розвитку людського духу, і, насамперед, національного духу народу. Він відстоював ідеї національної державності, пріоритету прав людини стосовно права держави, пріоритету прав нації перед правами особистості, визнання людини як самостійної цінності, обґрунтовував примат інтересів трудового народу в Україні.


Розвиток філософії права в Україні у рамках ліберального світогляду здійснювалося ліберальними юристами. Суть їхніх поглядів складалася у висуванні на перший план ідеї абсолютної гідності особистості, її прав і свобод, відстоюванні пріоритету права над політикою. Першим вітчизняним професійним професором права, що ґрунтувався на ліберальних позиціях, був Костянтин Неволін. В усякому законодавстві він розрізняв дві частини: закони природні і закони позитивні. Перші утворюють ідею законодавства, другі служать її проявам. Таким чином, він розрізняв поняття «право» і «закон». Ідею, аналогічну позиції Неволіна, висував Петро Редькин. Наприкінці ХIХ – початку ХХ століття курси теорії права, філософії права й історії права в Харківському університеті читалися такими відомими вченими як К. Ярош, М. Фатєєв і М. Палієнко. З Київським університетом був зв'язаний початок професійної діяльності Л. Петражицкого, Є. Трубецького, Е. Спекторського – філософів права, що зробили значний вплив на інтелектуальне життя України і Росії.


Богдан Кістяківський як методолог права й автор соціо-культурної філософсько-правової концепції. Значний внесок у розвиток філософії права в Україні вніс Богдан Кістяківський (1868 – 1920), один самих видатних українських теоретиків лібералізму. Він народився у родині професора карного права Київського університету, вчився на історико-філологічному факультеті Київського університету, історичному факультеті Харківського університету, юридичному факультеті Дерптського університету, з яких був виключений за політичними мотивами. Пізніше продовжив освіту за кордоном. У Німеччині захистив докторську дисертацію за темою «Суспільство й індивід», що одержала високу оцінку в німецьких філософських і юридичних колах, але не була визнана достатньою підставою для одержання звання магістра права в Петербурзі. Викладав право і філософію права в Москві і Ярославлві, займався публіцистичною і видавничою діяльністю. На основі збірки статей "Соціальні науки і право" Б. Кістяківський у 1917 р. у Харківському університеті захистив дисертацію й одержав ступінь доктора права. Останні роки життя Б. Кістяківського були зв'язані з Україною. З 1917 року він професор юридичного факультету Київського університету, з 1919 року – академік Української академії наук.


Загальна світоглядна позиція Б. Кістяківського була сформована під впливом ідей М. Драгоманова. Свою філософську позицію він визначав як «науковий ідеалізм», здатний забезпечити соціальні науки конкретною методологією і гносеологічними підставами. Оригінальний підхід Б. Кістяківського до вирішення філософсько-методологічних проблем можна визначити як соціокультурний. Він припускає, з одного боку, визнання права як найбільше значного виразника культури, а з іншого, - розгляд культури як найважливішого способу реального буття права. Тому історично сформований рівень правосвідомості і правової культури є визначальними факторами побудови правової держави.


До права Б. Кістяківський підходив і як соціолог, і як прихильник неокантіанської філософії цінностей. У першому випадку, він розглядав право як соціальне явище, предмет причинності, засіб контролю суспільства над індивідом. В другому – як соціальне втілення надісторичних цінностей, завдяки яким право займає центральне місце в сфері культури. Тому загальна теорія права, думав Кістяківський, повинна ґрунтуватися на загальній філософії культури.


У питанні про визначення права він займав позицію методологічного плюралізму. При цьому визнавав цінність різних філософських і особистонаукових підходів до визначення права, але вважав їх обмеженими і відносними.


У розумінні права Б. Кістяківський виділяє чотири підходи:

1) аналітичний, відповідно позитивістської концепції права;

2) соціологічний, де право – форма соціальних відносин;

3) психологічний, що відповідає психологічному поняттю права;

4) нормативний, відповідний аксіологічному поняттю права.


З позиції його синтетичної загальної теорії права варто відкинути кожну з концепцій як однобічну і неадекватну і, одночасно, визнати їх як методологічні підходи, що відповідають чотирьом граням права як сукупності культурних феноменів. Розглядаючи позитивні сторони і недоліки кожного з підходів, Кістяківський вважав, що плюралізм тільки підготував ґрунт для фінального синтезу, тобто розробки синтетичної теорії права, заснованої на філософії культури.


У теорії правової держави Кістяківського можна виділити три аспекти: 1) методологічні основи вчення про правову державу; 2) теорія прав людини як ядро концепції правової держави; 3) концепція «правового соціалізму», у центрі якої «право на гідне існування». Для нього «правова держава» - соціально-політичний ідеал, що рідко досяжний в емпіричній реальності. Але, у той же час, це і реальна історична форма державності, найвища з практично існуючих. У ній поступово знаходить втілення цей ідеал. Правовою держава стає тоді, коли, використовуючи право як інструмент упорядкування соціального життя, вона саме стає підлеглою праву.


"Природні", споконвічно властиві людям, права, на думку Кістяківського, обмежують державну владу, виступають основою і доповненням підзаконної влади і складають основу фундаментальних принципів правової держави. Вони повинні бути визнані й охоронятися за допомогою не тільки приватного, але і публічного права. Звідси концепція про суб'єктивні публічні права, основним з яких є "право на гідне існування", що включає право на прожитковий мінімум і освіту, як основу домагань особистості. Концепція суб'єктивних публічних прав дала можливість Кістяківському розглядати соціалістичну державу як цілком сумісне з індивідуальною волею, яка надає нову, більш розвинену форму правової держави.


Значним внеском Б. Кістяківського у вчення про право була розробка проблеми російського «правового нігілізму». Він відштовхувався від того очевидного соціального факту, що в Росії протягом сторіч був відсутній цивілізований правопорядок. І, як наслідок, – відсутність у російської інтелігенції серйозного інтересу до правових ідей. У той же час, щоб ввійти в культуру народу, ідеї свободи і прав людини (правові цінності) повинні бути не просто запозичені, а пережиті. Відсутність поваги до правопорядку, на думку Кістяківського, призвела до того, що правосвідомість навіть інтелігенції відповідає рівню поліцейської держави, коли право сприймається не як правове переконання, а як примусове правило. Кістяківський закликає інтелігенцію визнати свою моральну відповідальність і не виправдуватися зовнішніми причинами.


Філософсько-правова спадщина Б. Кістяківського має цінність не тільки тим, що є першою вітчизняною систематизованою концепцією права, але й актуальністю ідей, що містяться в ній.


1 Див. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - Мюнхен, 1983.-С. 19.

2 Див. Максимов С.И. Украинский национальный характер и идея права // Культура у філософії ХХ століття. Матеріали 1V Харківських міжнародних Cковородинівських читань. - Харків, 1997. -С. 227.

1 Юркевич П. Д. Мир с ближними как условие христианского общежития // философские произведения. - М., 1990. -С. 351.

2 Юркевич П.Д. Історія філософії права. Вступ // Філософська і соціологічна думка. - 1996. - № 3-4. С. 58.


1 Там же. С. 58.

назадоглавлениевперёд