назад оглавлениевперёд

§ 2. Природне і позитивне право як основні структурні елементи правової реальності, їх зміст і співвідношення


Історичні передумови, що передують формуванню права як самостійної науки, свідчать: філософське осмислення правової реальності почалося з розмежування права на природне (jus naturale) і позитивне (jus civile). Саме їх суперечлива єдність і складає, у найпершому наближенні, структуру правової реальності. Тут ми маємо справу з дуалістичним трактуванням структури права, якої дотримувалися такі російські філософи права як Іван Ільїн, Володимир Соловйов і деякі інші. Серед сучасних західних філософів права таку позицію займає А.Кауфман. Його концепція "онтологічної структури права" будується на з'єднанні позитивно-нормативної легальності з природно-правовою справедливістю. У її основі знаходиться онтологічна різниця між сутністю й існуванням права.


Саме розмежування права на природне і позитивне зорієнтовано на пошук основ права в природному житті людей, "людської суті їхнього буття". При такій оцінці природного права потрібно враховувати, що ця категорія в тих рисах і характеристиках, у яких вона, починаючи з античності, змальована в науці - явище багатопланове і до того ж одержує різну наукову інтерпретацію.1


У класичній античності джерелом дійсного права вважалася природа взагалі, у християнському середньовіччі - божа мудрість Творця, у період Нового часу - досконалість людського розуму як самого значного зі створень природи. Аналіз історії філософсько-правової думки дозволяє розрізняти два основних підходи до розуміння природного права і його співвідношення з позитивним.


З погляду першого підходу природне право розумілося як сукупність апріорних моральних вимог, пропонованих позитивному праву, як критична інстанція, що дає моральну оцінку позитивного права з погляду його справедливості чи несправедливості (Платон, Кант).


З позиції ж другого підходу природне право розуміється як необхідна і незмінна основа діючого законодавства, що не існує поза ним, тобто природні принципи шукались усередині діючого права, що розумілося як реалізуюча в історії надприродна ідея права (Аристотель, Гегель).


Така ж подвійність підходу до розуміння природного права спостерігалася наприкінці XIX - початку XX століття в Росії в ситуації відродження природного права. Тут розрізнялися етико-нормативні концепції (Павло Новгородцев, Сергій Булгаков) і ейдологічні концепції (М.Т.Михайлівський, В.М.Гессен, Н.І.Алексєєв і ін.). Хоча перші концепції, як правило, були зв'язані з ліберальними реформістськими ідеями, а другі, у більшій мірі, були спрямовані на захист існуючого правопорядку, усі вони були спрямовані на критику позитивістської методології, що ототожнює право із силою державного примусу. І тут, при всім різноманітті поглядів по розглянутому питанню, можна з достатньою чіткістю розрізнити природне право як категорію методологічного порядку і природне право як реальний факт соціальної дійсності.1


Зазначене розмежування носить у якийсь мірі умовний характер, тому що методологічне значення природного права засновано на його дійсній ролі як реального феномена в житті суспільства.


Розгляд природного права, як методологічної категорії, дозволяє визначити, насамперед, загальний підхід до явищ правової дійсності. Філософське бачення правових явищ - це і є їх розгляд під кутом зору природного права.


Що ж дає природно-правовий підхід до явищ правової дійсності? Основна цінність цього підходу з позицій природного права полягає в тому, що він дозволяє виявити базисні основи права. Суть ідеї природного права полягає в тому, що поряд із правом, створеним людьми і вираженому в законах (позитивним правом), існує природне право - сукупність вимог, у своїй вихідній основі породжених безпосередньо, без якої-небудь людської участі самим життям суспільства, об'єктивними умовами життєдіяльності людини, тобто природним ходом речей. Норми природного права покликані захищати права людини, що обумовлені особливостями його природи. Це - право на життя, продовження роду, спілкування, самоствердження, власність, особисту гідність, вільне волевиявлення, свободу совісті, думки, слова й ін. Природно-правові доктрини припускають, що всі ці права є безумовним надбанням людини і дані їй вже самим фактом її народження й існування як людини.


Природно-правовий підхід при розгляді питань права має істотне значення ще і тому, що вимоги природного права мають безумовну непохитність, категоричність, непідвладність конкретним ситуаціям (у тому числі свавіллю окремих осіб), невідворотність спонтанного настання негативних наслідків при ігноруванні природно-правових вимог.


Таким чином, з огляду на історичний генезис природного права, а також сучасний рівень наукових розробок у цьому напрямку, під природним правом можна розуміти сукупність об'єктивних соціальних цінностей і потреб людського буття (волю, рівність, справедливість і т.д.), а також універсальних норм і принципів, що знаходяться в фундаменті всіх правових систем світової цивілізації.


У той же час, для того, щоб стати регулюючим фактором, норми і принципи природного права повинні одержати втілення в нормах позитивного права.


Позитивне право виступає як інший, необхідний і істотний елемент правової реальності. Воно являє собою, на думку Владислава Бачиніна, правові норми, що «оформлені як система законодавства, підтримуваного силою даної держави в даний історичний період".1


Більш загальну характеристику позитивного права дає Сергій Алексєєв: "Позитивне право - це реальний, існуючий у законах, інших документах, фактично відчутний (і тому "позитивний") нормативний регулятор, на основі якого визначається юридично дозволена і юридично недозволена поведінка і виносяться судами, іншими державними установами - юридично обов'язкові імперативні-владні рішення".2 В обох випадках позитивне право розглядається як штучне створення цивілізації, як прояв владної волі конкретних соціальних суб'єктів, і, у першу чергу, держави.


Позитивне право являє собою інституціональне утворення: воно існує у виді зовнішніх об’єктивованих інститутів, формалізованих юридичних норм, виражених у законах, інших загальнообов'язкових, нормативних юридичних документах.


Подібно усім феноменам цивілізації, воно, з одного боку, несе із собою вантаж негативних потенцій (можливість підпорядкування права свавіллю державної волі, вузькокласовим, груповим, етнічним інтересам), а з іншого боку - характеризується визначеними позитивними властивостями.


Головна перевага позитивного права полягає в тому, що воно, як важливий елемент суспільства в умовах цивілізації являє собою нормативно-ціннісний регулятор. Право в такому, найбільш загальному виді покликано регулювати поведінку людей, відносини, що складаються в суспільстві . Причому цей регулятор, з одного боку, має нормативний характер, що виражається у тому, що право, яке складається з нормативних засобів і механізмів регулювання суспільних відносин призначене для того, щоб ввести в життя людей початки єдиної упорядкованості, загальновизнання; з іншого боку, ціннісний характер, тому що право, вводячи в життя нормативні початки, тим самим дає оцінку життєвим явищам і процесам, і тому є основою для того, щоб діяти «по праву» і визнавати ті чи інші вчинки людей у якості таких, котрі зроблені «не по праву».


Найважливіше значення належить і такій властивості позитивного права, як державна забезпеченість, тобто висока гарантованість дій права, можливість зробити реальним (головним чином за допомогою державної влади, його примусової сили) порядок прав, що вводиться, і обов'язків.


Зазначені властивості позитивного права дають можливість у тому чи іншому ступені виключити з громадського життя свавілля, якоюсь мірою гарантувати стабільність, соціальний світ, виключити хаос у людській поведінці, свавілля у відношенні особистості.


При всій умовності поділу права на природне і позитивне варто визнати, що суть проблеми, що стоять за цим розмежуванням, серйозна і глибока. Позначимо основні розходження між ними як їх представляє Владислав Бачинин:


1. Природне право вважається похідним від природного порядку речей, тобто від ладу світобудови і природи людини, що є невід'ємною частиною світопорядку. Позитивне ж право - штучне створення, створене людьми, відданими інтересам такого штучного формоутворення як держава. Тому норми позитивного права можуть не тільки відповідати принципам природного світового порядка, але і суперечити їм.


2. Через природне право, через його норми і принципи індивідуальна правосвідомість зв'язує своє існування з універсальними, загальними першоосновами буття. Через позитивне ж право воно зв'язує своє буття з конкретною державою і його інститутами.


3. Природне право виникає разом з першими паростками людської цивілізації і культури. Позитивне ж право виникає значно пізніше, одночасно з формуванням державності.


4. Природно-правові норми виражені, крім юридичних документів, у виді неписаних звичаїв і традицій, присутні в змісті релігійних і етичних вимог. Позитивно-правової ж норми завжди припускають письмову фіксацію у виді формалізованих нормативних актів юридичного характеру.


5. Відповідно до природно-правових доктрин права людини на життя, волю, власність, особисту гідність вважаються належними їй споконвічно і безумовно. Уже самим фактом свого народження людина наділена кожним з них, і ніхто не вправі зазіхати на них. Відповідно ж до позитивно-правової логіки, свободи і права людина одержує з рук держави, що відмірює їх у тім ступені, у якій вважає потрібним, і яке може не тільки дати права, але і відняти їх, якщо рахує це необхідним.


6. Природне право не тотожне чинному законодавству. Воно припускає релігійно-метафізичні і морально-етичні підстави, що надзвичайно розширюють і поглиблюють його юридичний зміст, зв'язують його з багатьма цінностями світової культури Позитивне право ототожнює себе з чинним законодавством і тому може вважатися атрибутом цивілізації, але не культури.


7. Норми і принципи природного права мають релігійні й етичні обґрунтування. Позитивне ж право демонстративно відмовляється від них. Воно спирається на волю держави і переконано в необхідному і достатньому характері такого обґрунтування.


8. Нормативно-ціннісною межею прагнень для природного права слугує вища справедливість, що розуміється як універсальний ідеал, що відповідає корінним підвалинам світопорядку. Для позитивного права такою межею є інтереси держави й ін.


Проблема онтологічної структури права, розгляд її з позиції діалектичної полярності природного і позитивного права є, за суттю центральною в правовій філософії. Її інтерпретацію варто розглядати через категорії онтології "сутність" і "існування".


Проблема сутності й існування сполучена з питанням про те, як предмет себе виражає. Сутність є сукупність внутрішньо необхідних сторін і зв'язків речі. Гегелем вона визначалася як "істина буття", як відповідність предмета "свому поняттю". Основний же спосіб функціонування, життєдіяльності предмета є існування. Тому існування є засобом вираження сутності при даних зовнішніх параметрах предмета. Проблема існування виступає, насамперед, як людська проблема, і кожна людина усвідомлено чи неусвідомлено вирішує її для себе: як реалізувати себе, виявити свою родову сутність, як стати істинно необхідною істотою, особистістю. І як людська проблема вона знаходить своє вираження в праві. Так, ідеї (сутності) права властиве прагнення до реалізації, обєктування у формах правомірної поведінки особистості.


Розгляд структури права з позицій "сутності" і "існування" дає ключ до вирішення основних проблем, таких, як морально-філософське обґрунтування принципів справедливості і механізм їх реалізації, з одного боку, і проблема співвідношення права і влади, як момент легітимності й обмеження останньої – з іншої. Цей момент виступає в гегелівській "Філософії права" як вихідний пункт саморозвитку поняття права від абстрактних форм його здійснення до більш конкретних форм.


1 См.: Червернин В.А. Современные концепции естественного права. М., 1988.

1 Алексеев С.С. Философия права. - М.: Изд-во "Норма", 1997. - С.16-21.

1 См. Бачинин В.А. Философия права и преступления. – Харьков: Фолио, 1999.- С. 122.

2 См. Алексеев С.С. Философия права. – М.: Норма, 1997. - С.18.

Див.: Бачинин В.А. Указ. соч.- С. 123.



назад оглавлениевперёд