назад оглавлениевперёд

§ 3.Особистість і право. Гуманістична природа права


Основне питання філософії права крізь призму правової антропології є конкретизацією загальфілософського питання: “Що таке людина?” і може бути сформульоване як питання про те, що таке людина юридична. Оскільки філософська антропологія визначає людину як людину здатну1 , то й правова антропологія може бути представлена як такий підхід до права, коли останнє розглядається крізь призму людських здібностей. Серед різних людських здібностей виділяється і здатність до права, на підставі якої людина одержує визначення “homo juridicus” (людина юридична). Обґрунтовуючи введення останнього поняття французький соціолог права Жан Карбон’є підкреслював, що тільки людина з усіх живих істот “наділена властивістю бути юридичною істотою”, і тільки їй притаманна здатність “створювати і сприймати юридичне”2 . Саме ця властива людині здатність, вважав він, а також підтримуючий її ментальний механізм, повинні бути предметом юридичної антропології3 .

Що ж являє собою “людина юридична”? Людина в системі права, людина правова це, насамперед, с у б є к т, агент і носій визначених дій. Тому, найважливішим питанням правової антропології є питання “хто є суб'єктом права?”, чи “що означає бути суб'єктом права, а не просто суб'єктом моральної повинності чи громадянином держави?”4 . Іншими словами, це питання про те, завдяки якій здатності ми ідентифікуємо суб'єкта права, яка зі сторін людського буття робить право можливим.

Проблема суб'єкта права виявляється ключовою для розкриття феномена права, виявлення його змісту. В концепції російського філософа права початку ХХ століття Миколи Алексєєва суб'єкту приділяється роль “найбільш глибокого елемента правової структури” 5. Цей висновок перегукується з положенням відомого радянського юриста Євгена Пашуканіса про суб'єкта як атома юридичної теорії, найпростішого, нерозкладеного далі елемента6 .

Людину робить правовим суб'єктом те, що вона за своєю сутності має здатність, яка уможливлює право. Звичайно, тут мається на увазі не просто суб'єкт права, як про нього вчить юридична теорія, а суб'єкт у філософському змісті, правовий суб'єкт, коли на перший план виходить власна рефлексивна діяльність людини, не витиснута обєктивованими формами існування юридичного змісту в позитивному праві.

Феноменолого-герменевтична філософія права за відверненими формами об'єктивного права прагне розглянути живого суб'єкта, носія дійсної правосвідомості. В образі такого суб'єкта трансцендентальне (універсальне) і емпіричне (одиничне) представлені в єдності, як єдність сутності й існування. Поняття такого суб'єкта в найбільшій мірі відповідає юридичному вченню про дієздатність. Він має природну здатність до діяльності, що носить ціннісно-орієнтований характер. Серед ціннісно-орієнтованих актів (любові, ненависті й ін.) виділяються такі, котрі виражають смисл права. Це — акти визнання7 . Будь-який правопорядок припускає наявність такого суб'єкта, буття якого невіддільне від ціннісно-значимих актів, а значить і від буття самих цих цінностей, роблячи їх життєво реальними. Акти визнання — це особливі інтенціональні акти, що виражаються в спрямованості на іншого, при цьому іншій розглядається як цінність поза залежністю від ступеня його достоїнств, як цінність, що заслуговує гарантій захисту з боку права.

Ціннісно-значимий акт визнання конституює “клітинку” права, являє собою визначальний момент правосвідомості. Здатність до визнання — власне правова здатність, що робить право можливим. Вона відрізняється від моральної здатності (любові, поваги), хоча і може мати їх як свою передумову. Саме в акті визнання відбувається ототожнення кожного себе й одних з іншим, що дозволяє розглядати його як антропологічний еквівалент принципу формальної рівності. Така “орієнтація на іншого” корелюється із сутнісною рисою людини — відкритістю світу.

Гегель, відносив визнання до сфери суб'єктивного духу і уявляв його як особливий стан самосвідомості, коли носій останньої співвідносить себе з іншим суб'єктом, прагнучи показати себе в якості вільної самості. Сама потреба у визнанні обумовлена подвійністю природи людини, з одного боку, що представляє природній, тілесний суб'єкт, а з іншої сторони вільний суб'єкт. “Для подолання цього протиріччя, писав Гегель, необхідно, щоб обидві конфронтуючі одна одній самості ... думали б себе...і взаємно визнавали б себе ... не тільки за природних, але й за вільних істот”8 . При цьому щира воля досягається завдяки визнанню: “Я тільки тоді істинно вільний, якщо й інший також вільний і мною визнається вільним”9 .

Російський філософ правий Іван Ільїн також відзначав, що “правовідносини спочивають на взаємному визнанні людей”10. Він підкреслював, що саме це живе відношення між людьми робить право можливим, а в актах визнання відбувається конституювання людини як правоздатного суб'єкта11 .

Визнання може бути представлене як “згорнута” справедливість, а справедливість “розгорнутою” формою визнання. При цьому справедливість як спосіб відносин можливий лише при наявності в суб'єкта здатності визнання, а відносини взаємного визнання виявляються можливими лише в тому випадку, коли люди вступають у справедливі відносини, не намагаються фундаментально використовувати один одного як засоби у власних цілях. Акти визнання можна назвати свідомими і розумними актами. Тому здатність визнання припускає визначену інтелектуальну і моральну зрілість, вираженням якої виступає метафора суб'єкта права як “повнолітнього”. Людина розуміє те, що відбувається з нею та іншими, діє осмислено, віддає звіт тому, що відбувається.

Завдяки визнанню, що здійснюється за допомогою визначених правил, соціальні зв'язки, засновані на договорах, на різного роду взаємних зобов'язаннях, що надають юридичну форму обіцянкам, які даються один одному, включаються в систему довіри. У даному випадку правила визнання представлені принципом: “Зобов'язання повинні виконуватися”. Це правило поширюється на кожного, кому адресовані закони даної правової системи, чи на людство в цілому, коли мова заходить про міжнародне право. У цьому випадку учасник відносин уже не суб'єкт моралі (“ти”), а суб'єкт права (“будь-який”).

Саме так, у дусі орієнтованої на аналіз мови герменевтичної філософії, тобто шляхом знаходження відповідного займенника, що найбільше адекватно виражає правовий зміст, визначає поняття суб'єкта права П. Рикер: “Суб'єкт права — кожний. Я є кожним стосовно усіх. Ми входимо в юридичний простір, коли розглядаємо себе як “будь-якого” із всіх інших “будь-яких”” 12. При цьому “будь-який” — це не глибоко особистісне “ти” і не анонімне “хтось”. Цим займенником виражається філософська структура, що є правовою за своєю суттю.

Що ж ховається за вираженням “будь-який”? Яка з форм індивідуального буття людини — індивід, індивідуальність чи особистість — мається на увазі, коли ставиться питання про суб'єкта права?

У запропонованій Еріхом Соловйовим концепції зміст і співвідношення основних форм індивідуального буття людини розкривається через установлення їхньої відповідності визначеним типам норм — обов'язкам, покликанню, правам 13. Так, індивід — це окремий представник роду “людина”, “один з” безлічі людей, і в такій якості — продукт суспільства, об'єкт суспільних відносин. Він є суб'єктом (носієм) обов'язків, без яких немислимо ніяке суспільство, центром зобов'язання, тобто вже стосовно нього застосовні поняття провини і відповідальності. Для індивіда характерна установка на соціальну адаптованість до існуючих умов.

Для позначення ж активної сторони людського буття, суб'єкта суспільних відносин застосовуються поняття “індивідуальність” і “особистість”. Е.Ю. Соловйов підкреслює, що в індивідуальності ми цінуємо її самобутність, а в особистості — самостійність, чи автономію 14. Індивідуальність — суб'єкт покликання, тобто стану, коли право перетворюється в обов'язок, для неї характерна установка на самореалізацію (самоздійснення). Це індивід, що социальніший наявного соціуму. Зовнішньому авторитету тут протиставляється надособистісна примусовість совісті, віри, смаку.

Особистість формується на основі індивідуальності. Це — суб'єкт прав чи права (якщо сутність права бачити в правах людини), а отже, суб'єкт волі. Її відмітною рисою є прагнення до власного і повага до чужої незалежності. Саме з образом людини як особистості корелюється право. Адже сутність права утворює категорично вимагаєме морально-автономним суб'єктом визнання його моральної самостійності (волі) як попередня довіра до волі і самодисципліни кожного людського індивіда 15.

Формалізм” права не означає стирання всіх розходжень між людьми. Зрівнюючи усіх по формальному принципі, право, не вимагаючи примусового самовдосконалення чи проявів духовної і соціальної волі, виявляється умовою реалізації людських здібностей саме тим, що віддає їхню реалізацію на особистий розсуд громадян. У цьому змісті формальна рівність виступає гарантом людської унікальності.

Право, здавалося б, байдужне до внутрішнього світу людини, не може функціонувати і розвиватися без особистісно розвинутих людей, здатних сказати: “На тім стою і не можу інакше”. Воно просить таких людей, визнаючи за ними здатність вирішувати самостійно, що для них значимо, цінно й вигідно. Гарантуючи простір для здійснення цих здібностей, він тим самим стимулює “виробництво” особистісно розвинутих індивідів. Без особистісно розвинутого суб'єкта права сучасна правова культура була б просто неможливою.

Хоча реальні індивіди можуть не мати якості автономного суб'єкта, але сутність права полягає в презюмуванні цих якостей кожній людині (“будь-якому”). Тому право орієнтується на образ людини як особистості. Ця ідея особистості як суб'єкта права виступає в якості “належного”, ідеалу для права. “Ідеал права, — пише російський філософ Б.П. Вишеславцев, — є вільний суб'єкт, homo sui iuiris, автономна особистість, що сама міркує, сама оцінює, сама вибирає напрямок дій” 16.

Структура особистості являє собою єдність взаємодоповнюючих орієнтацій: орієнтації на самореалізацію й орієнтації на автономію, єдність індивідуальності (“внутрішнього Я”) і персональності (“орієнтації на Іншого”). Відсутність установки на самореалізацію не забезпечує внутрішньої гідності особистості і, відповідно, прагнення захистити цю гідність. Відсутність же якості автономії не створює умов для волі, творчої реалізації здібностей. Тим самим деформація правового суб'єкта не забезпечує моменту визнання і право виявляється неможливим. Правовий суб'єкт знаходить себе в єдності духовної і соціальної особистості.

Таким чином, бути правовим суб'єктом це не значить просто відтворювати зміст позитивного права шляхом тлумачення юридичних норм. Але це значить бути живою особистістю, носієм дійсної правосвідомості. В ідеї правового суб'єкта закладена ідея осмисленої поведінки. Емпіричні і життєві межі осмисленого існування виражені в ідеї дієздатності.

Правовий суб'єкт — це не стільки внутрішня психологічна структура особистості (не стільки її автентичне “Я”), скільки те, як особистість представлена іншим. Вона дає можливість взаємодії з навколишнім світом, відбиваючи ту роль, що людина грає в ньому. Це особа, персона. Хоча це не є внутрішня структура особистості, але вона і не протистоїть цій структурі, тому що дає можливість виразитися їй зовні, у взаємодії з іншими.

Таким чином, особистість як персона не є атомарний індивід, а людина в її відношенні до інших людей. Така особистість конституюється іншими, але не в об'єктивному змісті, а в тім змісті, що усвідомлює себе у відношенні до інших, у відношенні розуміння її ролі іншими. Вона є структурна єдність відношення і його носія (правовідносин і суб'єкта права) 17. Це значить, що право породжується такими відносинами, у яких людина бере участь як персона. І це є відношення визнання.

Саме особистість як єдність відношення до іншого і його носія є той онтологічний елемент, завдяки якому можна ідентифікувати приналежність до власне права (але не в субстанціональному змісті) будь-якого правового явища18 . Несубстанціональність підстави права означає те, що з взаємного визнання як сутності справедливості не можна вивести ні однієї норми позитивного права. Тут скоріше застосовне відношення не дедукції, а аналогії. Там, де мають місце відносини взаємного визнання, що конституюють якість особистості, там є і право, і, навпаки, там, де їх немає, де особистості не гарантується їй атрибутивно властиве (життя, воля, власність), там і право як таке не реалізується. Таким чином, поняття суб'єкта права не просто відіграє ключову роль у розкритті феномена права, але саме право обгругтовується ідеєю людини як особистості.

У силу відзначених обставин право в одному зі своїх вимірів антропологічному, може бути визначене як спосіб людської взаємодії (співіснування), можливий завдяки людській здатності бути автономним суб'єктом, що в и з н а є таким же суб'єктом будь-якого іншого. Носієм даної здатності є обумовлена визнанням інших особистість, чи персона, а її реалізація і відтворення складає задачу політико-правових інститутів.


1 Рикер П. Торжество языка над насилием // Вопросы философии.- 1996. № 4. -С. 28.

2 Карбонье Ж. Юридическая социология.- М., 1986. -С. 61.

3 Див.: Там само.

4 Рикер П. Вказ. твір. -С. 27.

5 Алексеев Н.Н. Основы философии права. -Прага, 1924.- С. 76.

6 Пашуканис Е.Б. Избранные произведения по общей теории права и государства. -М., 1980. -С. 102.

7 Див.: Алексеев Н.Н. Вказ. твір.- С. 76.


8 Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. Т.3. Философия духа. -М., 1977.- С.241.

9 Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук.Т.3. Философия духа.-М.,1977.-С.241

10 Ильин И.А. О сущности правосознания//Соч. В 2-х т. Т. 1.- М., 1993. -С.256.

11 Ильин И.А. О сущности правосознания//Соч. в 2-х т.Т.1.-М.,1993.- С.261.

12 Рикер П. Торжество языка над насилием. Герменевтический подход к философии права // Вопросы философии, 1996, №4. -С. 30.

13 Соловьев Э.Ю. От обязанности к призванию, от призвания к праву // Одиссей. Человек в истории. -М., 1990. -С. 48-55.

14 Соловьев Э.Ю. Личность и право. // Вопросы философии. -1989.- № 8.- С. 87.

15 Соловьев Э.Ю. От обязанности к призванию, от призвания к праву. С. 52.

16 Вышеславцев Б.П. Кризис индустриальной культуры. Марксизм. Неосоциализм. Неолиберализм. -Нью-Йорк.- 1953. -С.229.

17 Kaufmann A. Preliminary Remarks on a Legal Logic and Ontology of Relations // Law, Interpretation and Reality. Essays in Epistemology, Hermeneutics and Jurisprudence. — Dordrecht — Boston — London, 1990. -P. 121.

18 Там само.- P. 122-123.



назад оглавлениевперёд