ІДЕАЛІЗАЦІЯ (франц. idealisation від лат. ideal – ідеал) – 1) уявлення про когось чи щось як про значно краще й досконаліше, ніж воно є насправді; 2) логічна операція або спосіб логічного моделювання суб’єкта пізнання, що ґрунтується на здатності його свідомості створювати у полі свого інтелектуального споглядання ідеальні, тобто завершені, еталони, виміри сущого, завдяки яким свідомість набуває здатності орієнтуватися в предметній дійсності, оцінювати її. І. відрізняється від абстрагування тим, що спрямована на процеси побудови можливих об’єктів пізнання у мисленні.

ІДЕАЛІЗМ  (грец. idea – поняття) –  філос. напрямок, який віддає перевагу у причинно-генетичному відношенні ідеї, духу, свідомості, а не матерії.

ІДЕАЛІСТ  (грец. idea – поняття) –  філософ, який стоїть на позиціях ідеалізму.

ІДЕАЛЬНЕ (грец. idea – ідея, образ) –  1) особливий модус буття об'єкта, його представленості (активного відображення) у псих. світі і життєдіяльності суб'єкта; 2) філос. поняття, що характеризує загальну властивість усіх образів свідомості і полягає у тому, що вони містять інформацію про об’єкти дійсності, але не мають матеріальності ані об’єктів, ані людського мозку. І. – суб’єктивний образ об’єктивної реальності, який виникає у процесі цілеспрямованої діяльності людини.

Ідеація (грец. idea – ідея) – здатність людської свідомості створювати в полі свого інтелектуального споглядання  ідеальні, тобто закінчені, еталонні виміри сущого, завдяки яким свідомість набуває здатності орієнтуватися в предметній дійсності, оцінювати її.

ІДЕНТИФІКАЦІЯ (лат. identificare – ототожнювати) – 1) впізнання, розпізнання чого-небудь, кого-небудь; 2) визнання тотожності, уподібнення, ототожнення з ким-небудь, чим-небудь; 3) в юриспруденції (криміналістиці): встановлення тотожності об’єкта або особистості за сукупністю загальних й часткових ознак (напр.: І. особистості за почерком, відбитками пальців тощо).

ІДЕНТИФІКУВАТИ (лат. identificare – ототожнювати) – встановлювати точний збіг, відповідність одного явища, предмета ін., їхню ідентичність.

ІДЕНТИЧНИЙ (лат. identicus – те ж саме) – такий, що цілком співпадає, адекватно відповідає чому-небудь за змістом і по суті; тотожний; однаковий.

Ідеологія (грец. idea – ідея і logos – слово, вчення, наука; букв.: вчення про ідеї) – термін, що був введений у науковий обіг на поч. ХІХ ст. франц. філософом, економістом, політ. діячем Дестют де Трасі для позначення деякої сукупності ідеалів, цінностей, цілей і поглядів, за допомогою яких певна спільність людей висловлює своє ставлення до існуючої соц. реальності. Основні значення І.: 1) система поглядів та ідей, в яких усвідомлюються і оцінюються відношення людей до дійсності і один до одного, а також обґрунтовуються цілі соц. діяльності, спрямовані на закріплення або зміну даних сусп. відносин; 2) система політ., правових, реліг., моральних, філос., естетичних поглядів, уявлень, що характеризують відношення людей до дійсності на підставі інтересів окремих соц. груп, суспільства в цілому; 3) складова теоретичного рівня духовного життя суспільства, що має практичне спрямування, є основою для створення програми соц. дій та її реалізації. І. розробляється теоретиками-ідеологами, сусп. і політ. діячами, існує у вигляді концепцій, програм, закликів, гасел тощо.

Ідея (грец. idea – ідея, поняття) – 1) спочатку в ант. філософії цим терміном позначалось “те, що є видимим”, “видиме” (як і ейдос), потім “видиму сутність”, прообраз. Зокрема, І. – головне поняття філософії Платона, яке означає внутрішню неподільну цілісність чого-небудь, досконалу, вічну його сутність. За Кантом, І.  – категорія розуму, якій немає відповідності предмета у чуттєвому досвіді (напр., Бог, безсмертя, свобода); 2) згідно з один з сучасних його тлумачень, І. – сукупність необхідних самодостатніх елементів будь-якого явища або його конструктивний принцип; 3) намір, план; 4) І. – уявлення, яке розуміється також як форма духовно-пізнавального відображення певних закономірних зв’язків та відношень зовнішнього світу, спрямована на його перетворення. За своєю логічною будовою І. є формою мислення, різновидом поняття, зміст якого своєрідно поєднує в собі як об’єктивне знання про наявну дійсність, так і суб’єктивну мету, спрямовану на її перетворення.

ІДЕЯ ПРАВА (грец. idea – ідея)  – найбільш загальне, абстрактне вираження сутності права, ідеальний аспект буття права.

 

ІЄРАРХІЯ (грец. hieros – священний і arche – влада) –  термін для позначення фундаментального онтологічного принципу, який має декілька смислових значень. Зокрема, цим поняттям означають розташування частин або елементів цілого в порядку від вищого до нижчого по типу структури “древа”. У логіці: категорія І. тотожна терміну класифікації, пов’язаної зі збільшенням значення й зменшенням класу понять. І. як структура світобудови з позицій христ. світогляду обґрунтована за принципом: оскільки кожна річ має свою власну й унікальну міру причетності до абсолюту, світ постає і розвивається як складна багаторівнева сфера буття, яка має смисловий центр; тому I. передбачає два типи зв’язків сущого: взаємоузгодженість та підпорядкування, тобто зв’язок упорядкованих фундаментальних цінностей: прав і обов’язків.

ІЄРАРХІЯ СОЦІАЛЬНА – передбачає принцип управління у централізованих системах і відбиває залежність однієї людини від ін., обумовлену тим, яке місце людина займає у суспільстві і до якого соц. шару належить. Зокрема, в адмін. плані І. являє собою розташування службових звань і чинів у порядку їх присудження. Тут можна говорити про те, що І. – визначений порядок підлеглості нижчих органів і посадових осіб вищим. У цьому сенсі можна говорити про І. у держ. апараті управління, у т.ч. у таких його підсистемах, як органи судової, виконавчої влади, армія тощо.

ІЗОМОРФНИЙ (грец. isos – однаковий і morphe – форма) – аналогічний, подібний за формою.

ІЗОТРОПІЯ (грец. isos – однаковий і tropos – властивість) – однаковість властивостей об’єктів (речовини) у просторі й часі за всіма напрямками; властива рідині, газам, аморфним станам твердих тіл.

ІЛАРІОН (р.н. невідомий – прибл. 1053) – церковний діяч, письменник, історик і філософ, що належав до найближчого оточення князя Ярослава Мудрого. Він був першим київським владикою з місцевого духівництва. Найвідоміша праця І. – “Слово про закон і благодать” – істор. та реліг.-філос. твір, в якому проповідуються мир і злагода між христ. народами.

ільїн Іван Олександрович (1882–1954) – рос. мислитель, реліг. філософ та правознавець. І. підкреслював, що для розумового осягнення і розкриття реліг. досвіду необхідно підкорити і “пронизати собою” ірраціональну стихію емпіричного світу. Він вважав, що без свободи “немає шляхів до гідного людини життя, до духу і до Бога”, що, оскільки людина тільки вільно може любити, вірувати, молитися, постільки вона тільки вільно, самостійно і самодіяльно може мислити і досліджувати. Серед творів: “Філософія Гегеля як вчення про конкретність Бога і людини”, “Релігійний смисл філософії”, “Про сутність правосвідомості” та ін.

ІМАНЕНТНА ФІЛОСОФІЯ – суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у філософії, який склався наприк. ХІХ – на поч. ХХ ст. І.ф. стверджує, що пізнавальна реальність міститься у сфері свідомості, тобто іманентна їй. І.ф. єдиною реальністю вважала зміст знання. Найвідоміші представники І.ф.: В.Шуппе, Й.Ремке, Р.Шуберт-Зольдерн.

ІМАНЕНТНИЙ (лат. immanens – властивий, immanentis – такий, що перебуває усередині) – внутрішньо властивий якому-небудь предмету, явищу процес, що обумовлений сутністю його природи.

ІМІТАЦІЯ (лат. imitatio – наслідування) – відтворення чого-небудь з досить високою точністю, підроблення під кого-небудь (що-небудь).

ІМОВІРНІСТЬ – числова характеристика ступеня можливості прояву якої-небудь випадкової події за тих чи інших умов.

ІМПЕРАТИВ  (лат. imperativus – владний) – безумовна вимога, веління; категоричний імператив в етиці І.Канта: загальний обов'язковий етичний закон, якому всі люди, незалежно від походження, соц. стану тощо, повинні підкорятися.

ІМПЛІКАЦІЯ (лат. implico – тісно зв’язую) – логічна операція, що утворює складне висловлення шляхом логічного зв’язування двох висловлень. В такому висловленні розрізняють антедецент – висловлення, до якого подане слово “якщо”, і консеквент – висловлення, що слідує за словом “то”.

ІМПЛІЦИТНИЙ (англ. іmplicit) – невиражений, прихований.

ІНВАРІАНТНІСТЬ (лат. invarians – незмінний) – незмінність (як властивість) якої-небудь величини при зміні фізичних умов або по відношенню до деяких перетворень. І. обумовлена цілісним характером світобудови, принциповою однорідністю фізичних об’єктів та їх властивостей.

ІНВЕРСІЯ (лат. inversio – перестановка, перекидання) – зміна звичайного порядку слів і словосполучень у реченні для виділення якого-небудь елемента речення з метою додання реченню особливого змісту.

ІНДИВІД (лат. individuum – неподільне) –  1) людина як одинична природна істота, представник виду Homo sapiens, продукт філогенетичного й онтогенетичного розвитку, єдності вродженого і набутого (див. генотип; фенотип), носій індивідуально своєрідних рис (задатки, потяги тощо); 2) окремий представник людської спільноти, який виходить за кордони своєї природної (біологічної) обмеженості; соц. істота, що використовує свій природний потенціал для самореалізації шляхом творення у сфері соц. (“другої”) природи; 3) те саме, що й індивідуум; 4) своєрідний соц. атом, окрема людина, яка розглядається як одиничний представник людського роду.

Індивідуальна свідомість – духовний світ конкретної особистості, сукупність її думок, почуттів, спрямованості волі, інтересів, звичок, що відбивають особливості індивідуального буття.

ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ (лат. individuum – неподільне, особа) – 1) людина, яка характеризується з боку її соц. значущих відмінностей від ін. людей; своєрідність психіки й особистості індивіда, її неповторність. І. проявляється у рисах темпераменту, у специфіці інтересів, якостей перцептивних процесів (див. сприйняття) та інтелекту, потреб і здібностей індивіда; 2) неповторна своєрідність яких-небудь явищ, окремої істоти, людини; 3) термін, що означає неповторність, унікальність людської істоти; позначає, в чому полягає своєрідність даного представника загалу, в чому він не схожий з ін.; 4) протилежність загальному, типовому, в соц. психології – колективному.

ІНДИВІДУУМ (лат. individuum – неподільне, особина) – 1) самостійно існуючий організм, окрема жива істота; 2) окрема людина, особистість.

ІНДУКЦІЯ (лат. inductio – виведення) –  1) рух знання від одиничних суджень до загальних положень. І. тісно пов'язана з дедукцією; 2) спосіб мислення від одиничних фактів, окремих положень до загальних висновків, узагальнень, тверджень; 3) метод логічного переходу від окремих випадків до загальних висновків.

ІНЕРТНІСТЬ (лат. inertis) – бездіяльність, відсутність активності.

з минулого досвіду, розуміння істотних відносин і структури ситуації в цілому, за допомогою якого досягається обдумане рішення проблеми; 2) акт безпосереднього осягнення.

інстинкт (лат. instinctus – спонукання) – 1) особливий спосіб поведінки, який закладається на генетичному рівні, існує в усіх представників будь-якого виду; 2) багатоступеневий комплекс поведінкових актів організму, створений в результаті тривалої еволюції і спрямований на забезпечення життєвих функцій, самого існування кожної істоти і виду в цілому; 3) сукупність вроджених компонентів поведінки і психіки тварин та людини.

ІНСТИТУТ (лат. institutum – встановлення) – 1) назва спеціалізованих навчальних, наукових, проектних закладів та установ; 2) в юриспруденції: позначення групи норм якої-небудь галузі права, що регулюють певні сусп. відносини; 3) в соціології: елемент соц. та політ. структури, правової системи та ін. таких, що істор. склалися, форм організації й регулювання сусп. життя як сукупності установ, норм, цінностей, культурних взірців, типів поведінки.

ІНСТИТУТ ПРАВОВИЙ – сукупність юрид. норм, регулюючих певний вид соц.-прав. відносин (ін-т успадкування, шлюбу, ін-т прав людини тощо) з метою гармонізації взаємовідносин між суб’єктами права на основі принципу верховенства права.

ІНСТИТУТ СОЦІАЛЬНИЙ – 1) істор. форма організації і регулювання сусп. відносин, за допомогою якої упорядковуються відносини між людьми, їх діяльність і поведінка в суспільстві, забезпечується усталеність сусп. життя; 2) поняття, що використовується в сучасних соц.-політ. теоріях для позначення стійкого комплексу формальних і неформальних норм, принципів, настанов, що регулюють різні сфери людської діяльності і виконання соц. ролей. І.с. (рід, сім`я, держава, армія, церква, школа, охорона здоров`я, мораль, право, спорт тощо) виконують  організаційні, регулятивні, управлінські, виховні  функції в суспільстві.

інституціалізація (лат. institutio – настанова) – процес виникнення і становлення  соц. ін-тів як ключових  структурних елементів суспільства.

Інтеграція (лат. intergratio – відновлення, поповнення) – 1) процес  об`єднання в єдине ціле окремих частин або елементів. У соц.-політ. розумінні І. означає зближення і єднання диференційованих соц. чи політ. ін-тів. Поняття І. соціальної характеризує наявність упорядкованих  безконфліктних відносин між соц.-політ. діячами (людьми, організаціями, державами); поняття І. політ., І. економічної означають, напр., зближення суверенних держав у сфері екон. та політ. взаємодії на базі створення й функціонування відповідних організацій (ЄЕС, Латиноамериканська Екон. Система, Організація Африканської Єдності та ін.) і формування принципово нових інтегрованих структур (Європарламент, Євросуд, Інтерпол; 2) процес, спрямований на створення певної спільності, зрощування декількох частин у ціле. У сфері міжнар. екон. відносин І. виступає  однією з форм інтернаціоналізації господарського життя, обумовленої розвитком продуктивних сил.

інтелект (лат. intellectus – розуміння, збагнення) – 1) рівень розумового розвитку, який вимірюється, напр., тестами; 2) відносно стійка структура розумових здібностей індивіда; 3) розумова здатність, розумовий початок, здатність до раціонального пізнання.

ІНТЕЛІГІБЕЛЬНИЙ (лат. intelligibilis – мислимий, пізнавальний) – 1) надчутливий; такий, що осягається тільки розумом або інтелектуальною інтуїцією і недоступний почуттєвому пізнанню; 2) вигаданий, нереальний, надприродний.

ІНТЕНЦІЯ (лат. intentio – прагнення) – намір, мета або спрямованість свідомості, мислення, почуття, волі на який-небудь предмет.

ІНТЕРЕС (лат. interest – важливо, має значення) – 1) форма прояву пізнавальної потреби, що забезпечує спрямованість особи на усвідомлення цілей діяльності і тим самим сприяє орієнтуванню, ознайомленню з новими фактами, більш повному і глибокому відображенню дійсності; 2) цілеспрямоване відношення людини (соц. групи) до певного об’єкта її потреби. І. залежить від умов буття людини, відображає необхідність для її життя певних предметів навколишнього світу.

Інтереси соцІАЛЬНІ – спонукальні сили діяльності соц. груп, мас людей, спираючись на які суспільство може вдаватися до необхідних управлінських впливів на цю діяльність. Соц. (сусп.) інтерес спрямований на соц. ін-ти, установи, норми взаємовідносин у суспільстві, від яких залежить розподіл предметів, цінностей і благ, що забезпечують задоволення потреб. І.с. лежать в основі будь-яких форм боротьби й співробітництва між людьми.

Інтеріоризація (лат. interior – внутрішній) – засвоєння індивідом вироблених суспільством і різними групами норм, цінностей, настанов, стереотипів, уявлень тощо.

ІНТЕРПОЛЯЦІЯ (лат. interpolare – вставляти) – 1) введення нових значень в традиційний смисл; 2) вставка переписувачем у текст рукопису слів і цілих фраз, які не належать авторові.

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ (лат. interpretatio – пояснення, трактування) – тлумачення, роз'яснення смислу, значення чого-небудь; 2) у виконавчому мистецтві: спосіб й характер виконання художнього твору.

ІНТЕРСУБ’ЄКТИВНІСТЬ (лат. inter – між і subjectum – суб'єкт) – 1) одна з парадигм мислення, пізнання, першопочатково сформована у сфері феноменології, що означає процес і результат взаємодії суб’єктів за допомогою використання методології толерантного ставлення до позиції іншого як до своєї, що означає відкриття кожній людині світу іншого “Я”; 2) понадособистісність, імперсональність, трансіндивідуальність продуктів духовної діяльності; 3) структура суб’єкта, що виражає факт індивідуальної множинності суб’єктів і є засадою для їх спільності й комунікативного зв’язку.

Інтуїтивізм (лат. intueri – уважно дивитися, вбачати) – 1) філос.-методологічна установка, що визнає останньою засадою буття й пізнання безпосереднє, “живе” проникнення у предмет, яке долає розчленування реальності на суб’єкт і об’єкт; 2) різновид ірраціоналізму (А.Бергсон, М.Лоський), який вбачає в інтуїції єдино достовірний засіб пізнання; 3) напрямок в етиці, прибічники якого стверджують, що моральні поняття (добро, обов’язок, благо тощо) неможливо обґрунтувати за допомогою розуму і практики, що вони досягаються людиною інтуїтивно, як “самоочевидні” істини.

ІНТУЇЦІЯ (лат. intueri – пильно, уважно дивитися) – 1) букв.: погляд, споглядання; 2) термін, що означає здатність досягнення істини шляхом прямого її бачення без обґрунтування за допомогою доказу, тобто знання, що виникає без усвідомлення шляхів і умов його одержання, у зв’язку з чим суб'єкт отримує його як результат “безпосереднього розсуду”; 3) беззвітне, безпосереднє почуття, що дозволяє проникнути в саму суть чого-небудь, зрозуміти, знайти правильне рішення.

ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО – така, що істор. склалася, сучасна форма розвитку людського соціуму, основою якої виступає інформаційне виробництво як домінуюча сфера життєдіяльності. Причинам, джерелам його виникнення, механізму формування й розвитку присвячено декілька оригінальних концепцій, зокрема Д.Белла, Й.Масуди, Дж.Несбіта, О.Тоффлера.

Інформація (лат. informatio – роз’яснення, виклад) –  1) в інформатиці: категорія для позначення сукупності знань про фактичні дані і залежності між ними, один із видів ресурсів, які використовуються людиною в трудовій діяльності і побуті; 2) відомості, сукупність яких-небудь даних, знань. І. є одним із основних понять кібернетики та інформаціології.

Ірраціоналізм (лат. irrationalis – нерозумний) – філос. вчення, яке наполягає на обмеженості пізнавальних можливостей розуму, мислення і визнає основним способом пізнання інтуїцію, почуття, інстинкт.

ІРРАЦІОНАЛЬНЕ (лат. irra­tionalis – нерозумний) – таке, що не підлягає розумінню, раціональному поясненню та тлумаченню, знаходиться за межами досяжності розуму.

ІРРЕАЛЬНИЙ (лат. irrealis) –  1) не існуючий у дійсності, такий, якого не може бути; 2) нереальний, такий що не існує відповідно до загальних уявлень.

ІСИХАЗМ (грец. hesychia – спокій, безмовність, відчуження) – давня традиція духовної практики, яка оформилась у містичну течію у Візантії. 1) у широкому смислі: етико-аскетичне вчення про шлях до єднання людини з Богом за допомоги “очищення серця” сльозами, самозосередженості свідомості; 2) у вузькому значенні: філос.-реліг. вчення Григорія Палами.

ІСНУВАННЯ – поняття, що вживається для характеристики зовнішніх виявів буття, речі або явища. Онтологічно поняття І. протистоїть категорії “сутність”.

ІСТЕБЛІШМЕНТ (англ. establishment – заснування, встановлення, установа) –  1) елітарні групи у суспільстві, а також вся система влади і керування, за допомогою якої вони здійснюють своє панування; 2) державні, сусп.-політ., екон. ін-ти, організації, що мають у суспільстві владу, вплив; окремі особи, групи осіб, що займають головні позиції в цих ін-тах, організаціях.

Істина – 1) адекватне відображення об’єкта суб’єктом, який, пізнаючи, відтворює його таким, яким він існує сам по собі, поза і незалежно від людини та її пізнання; 2) якісна характеристика знання та мета пізнання, згідно з якою знання повністю співпадають з реальним станом справ. І. виникає як еталон та ідеал пізнання, який спрямовує пізнання, якісно його зумовлює; в своїй же повноті пізнання постає багатостороннім процесом продукування засобів наближення до І.

ІСТОРИЗМ – принцип підходу до дійсності як до такої, що розвивається у часі, тобто принцип пізнання речей та явищ в їх становленні й розвитку, в органічному зв’язку з умовами, що їх породжують. Суть І. відбивається в обов’язковості при здійсненні дослідження явищ застосування методології, яка дозволяє вивчити причини, умови їх виникнення, з’ясувати тенденції подальшого розвитку, розглядаючи їх як у ретроспективі, так і у перспективі. В якості певного способу теоретичного дослідження І. є фіксацією не будь-якої зміни, а тієї, в якій відбивається формування специфічних властивостей і зв’язків явищ та речей, які визначають їх суть, своєрідність. І. передбачає визнання незворотного й спадкоємного характеру змін явищ та речей. Використання І. дозволяє дати об’єктивну картину розвитку природи й суспільства, відкрити закономірності їх взаємодії (коеволюції).

ІСТОРИЦИЗМ – філос. течія, що висуває на передній план логіко-методологічні та світоглядні проблеми істор. знання. І. склався на межі ХІХ-ХХ ст. Його засновником вважається нім. філософ В.Дільтей.

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ – наука про розвиток філос. знань.