О.С. Марченко

Ринок послуг юридичного консалтингу

в умовах інноваційного розвитку економіки

М о н о г р а ф і я

2007

УДК 330.1; 330.341.1

ББК 65.9 (4 УКР) 2

Рецензенти:

С.В. Тютюннікова, доктор економічних наук, професор

Харківського національного університету ім.. В.Н. Каразіна;

Л.С. Шеченко, доктор економічних наук, професор,

зав. кафедри економічної теорії

Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого;

В.П. Решетило, доктор економічних наук, професор,

зав. кафедри економічної теорії

Харківської національної академії міського господарства

Марченко О.С.

Ринок послуг юридичного консалитингу в умовах інноваційного розвитку економіки: Монографія /Марченко О.С.; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого.- Х.: Кортес-2001, 2007.- 132 с.

Розглянуто сутність юридичного консалтингу як особливого виду практичної юридичної діяльності. Розкрито специфічні ознаки та цінність юридичної послуги. Проаналізовано структуру ринку юридичних послуг, особливості його розвитку в Україні та роль як складника інфраструктури інноваційної діяльності. З’ясовано організаційно-економічні особливості юридичної фірми як інтелектуальної підприємницької організації. Обґрунтовано напрямки використання послуг юридичного консалтингу в національних інноваційних системах.

Розрахована на науковців, викладачів, фахівців юридичного консалтингу, студентів.

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Юридичний консалтинг: сутність та види

1.1. Юридичний консалтинг як складник консалтингового сектору національної економіки.

1.2. Юридичні послуги: специфічні ознаки та цінність

1.3. Особливості підприємницької діяльності в сфері юридичного консалтингу.

Розділ 2. Ринок послуг юридичного консалтингу

2.1. Структура та тенденції розвитку ринку юридичних послуг України

2.2. Поведінка суб’єктів ринку юридичного консалтингу

Розділ 3. Юридична фірма як підприємницька інтелектуальна організація

3.1. Економіко-організаційні особливості юридичної фірми

3.2. Внутрішньофірмова система управління знаннями

3.3. Ціноутворення на юридичні послуги і особливості їх просування

Розділ 4. Юридична підтримка інноваційної діяльності: напрямки та форми

4.1. Юридичний консалтинг як складник зовнішніх інноваційних мереж підприємств

4.2. Місце та роль юридичного консалтингу в національних інноваційних системах

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Юридичне обслуговування належить до ділових послуг як діяльності фахівців з економіки, управління, права, спрямованої на надання професіональної допомоги підприємцям і менеджменту підприємств у розв’язанні поточних і стратегічних проблем розвитку бізнесу. На сьогодні діловими послугами є також аудит, бухгалтерське обслуговування, управлінське консультування, інжиніринг, ділова інформація, реклама і відносини з громадськістю, тренінг, рекрутмен, забезпечення інформаційними технологіями, інвестиційне обслуговування.

В умовах економіки знань, що формується, надання ділових послуг виконує роль спеціального каналу передачі професійних знань господарюючим суб’єктам, роль якого постійно зростає. Це обумовлено багатьма чинниками, насамперед, перетворенням знань на головний ресурс економічного розвитку, переходом до інноваційного типу економічного зростання, пріоритетною роллю інтелектуального капіталу у забезпеченні ефективності і конкурентоспроможності бізнесу.

Юридичний консалтинг забезпечує економічних агентів знаннями в сфері права, сприяє їх адаптації до діючого правового середовища, підвищує їх правову культуру. Але, на сьогодні, юридичний консалтинг ще не став об’єктом дослідження фахівцями з права, економіки, управління. Так, юридична наука торкається тільки окремих аспектів юридичного обслуговування у контексті дослідження проблематики практичної юридичної діяльності, менеджмент розглядає ділові послуги взагалі, не зосереджуючись на особливостях юридичного консалтингу, для економічної теорії ринок юридичних послуг залишається поза наукових інтересів.

Метою монографії є розкриття сутності та видів юридичного консалтингу, механізму ринку юридичних послуг, ролі юридичного обслуговування бізнесу в національних інноваційних системах.

Розділ 1. Юридичний консалтинг: сутність та види

1.1. Юридичний консалтинг як складник консалтингового сектору національної економіки.

Юридичне обслуговування бізнесу і населення є одним з видів юридичної діяльності, яка здійснюється у сфері права юристами на професійній основі з метою отримання правового результату, задоволення потреб та інтересів соціальних суб’єктів відповідно до вимог права [1, с.85].

Юридична діяльність здійснюється у формі практичної, наукової та освітньої діяльності. Надання юридичних послуг належить до практичної юридичної діяльності, найбільш поширеними видами якої є:

– ведення юридичної справи, що охоплює дії щодо встановлення фактичних обставин справи, вибору і аналізу юридичних норм, вирішення юридичної справи;

– тлумачення правових текстів як діяльність юриста щодо встановлення змісту нормативних і індивідуальних приписів, яка спрямована на забезпечення їх практичної реалізації і складається зі з’ясування змісту правових правил для себе і роз’яснення їх для інших суб’єктів;

– консультування з правових питань;

– представництво інтересів суб’єкта права в юридичних справах у різних державних та недержавних органах, установах у договірній або обов’язковій формах [1, с.191–200].

Фахівці з права, надаючи юридичні послуги юридичним та фізичним особам, здійснюють дії з ведення юридичної справи, тлумачення правових текстів, консультування з правових питань, представництва їх інтересів. Ці дії можуть мати комерційну основу і договірну форму. Юридичний консалтинг – це вид юридичної практичної діяльності з надання юридичних послуг фізичним і юридичним особам на комерційній основі та у договірній формі.

За критеріями змісту та результату діяльності фахівців з права головними видами юридичного консалтингу є надання:

– юридичних послуг – функцій, змістом яких є виконання фахівцями з права певних професійних функцій та дій юристів за замовленням клієнтів. Юридичні фірми представляють інтереси клієнтів у державних та недержавних закладах, складають договори, претензії, позики та ін., тобто, виконують функції чи здійснюють дії юрисконсультів підприємств;

– юридичних послуг консультативного типу – надання клієнтам професійних порад, рекомендацій, пропозицій стосовно вирішення їх проблем юридичного характеру.

Юридичний консалтинг – це підприємницька діяльність фахівців з права з надання фізичним і юридичним особам юридичних послуг консультативного типу. Треба зауважити, що зараз зазначений термін широко використовується для визначення юридичного обслуговування бізнесу в цілому.

Юридичний консалтинг є найважливішим складником консалтингового сектору національної економіки, діловою послугою, яка, фактично, була одним з перших видів консалтингової діяльності, становлення якої датується кінцем 19 ст. Важливо підкреслити, що надання юридичної консультаційної допомоги як вид професіональної діяльності виникло значно раніше, але юридичний консалтинг як бізнес сформувався саме у той період.

Структуру консалтингового сектору залежно від видів консалтингової діяльності консультативного типу відображено на рис. 1.1.

У даний час у країнах з розвиненою ринковою економікою консалтинг становить собою сектор з характерними високими темпами розвитку й значною питомою вагою у ВВП та у обсязі вироблених і реалізованих послуг. Так, за даними М. Гончарова й Г. Лемзікова, в США річний оборот всієї сфери професійних послуг з економіки й управління складає 50 млрд. дол., з управлінського консультування у США – 14 млрд. дол. в Європі – 8 млрд. дол., в Японії – 2,5 млрд. дол.[2, с. 19].

		Оперативний		Інноваційно-стратегічний
Проектуючий		Виробничий Фінансово-інвестиційний Бухгалтерський Оцінюючий Маркетинговий				Антикризовий
		Кадровий Організаційний
Перетворюючий		Інноваційний Консалтинг у сфері інформаційних технологій Юридичний Корпоративний Навчальний				Компенсуючий
Консультування	Проектування		Навчання		Аутсорсинг		Сценарний (ігровий) і коучинг

Рис. 1.1. Структура консалтингового сектора економіки

В США середньорічні темпи приросту сектору ділових та професійних послуг становили: 1987-1995 р. – 3,2%, 1995-2003 р. – 3,5% [3, с. 44]. Про високий рівень розвитку сектора ділових послуг в США свідчать дані таблиць 1.1 і 1.2.

Таблиця 1.1

Сектор ділових і професійних послуг США

Показники	1987	1995	2003	Чисельність зайнятих, млн. осіб
Роки				1998	2003
Ділові і професійні послуги, млрд. дол.	412,4	739,8	1204,2	5,9	5,8
Частка ділових і професійних послуг у ВВП й у чисельності зайнятих, % У тому числі	8,7	10,0	11,6	4,6	4,4
Інтеграція й обслуговування інформаційних систем	0,5	0,7	1,2	0,8	-
Послуги менеджменту	1,7	1,7	1,2	0,9	0,9
Юридичні послуги	1.3	1.4	1,4	0,8	0,8
Інші послуги науково-технічного профілю	3,2	3,7	4,2	3,0	2,9

Джерело: [3, с. 45]

Таблиця 1.2

Динаміка основних показників розвитку

сектора ділових і професійних послуг у США

Показники Роки	1980	1990	2000	2010 прогноз	2020 прогноз
Чисельність зайнятих, тис. осіб.	7544	10848	18113	20850	23600
Частка в чисельності зайнятих в економіці в цілому, %	8,0	9,7	13,5	14,3	14,6
Частка в чисельності зайнятих у сфері послуг, %	15,1	16,1	20,1	21,0	20,7
Продукт, млрд. дол.	531,3	822.5	1140,8	1700,0	2600,0
Частка у ВВП, %	10,3	11,6	11,6	11,8	12,4
Частка в продукті сфери послуг,%	16,1	17,8	17,5	17,2	17,3
Продуктивність, тис. дол. на 1-го зайнятого	70,4	75,8	63,0	81.5	110,2

Розраховано на базі джерела: [4, с. 74–78]

Економіці України, як показують розрахунки, характерна досить мала частка консалтингових послуг в обсязі вироблених: 5, 8 % – у 2004 р., 6, 7% – у 2005 р., 7,5% – у 2006 р.; реалізованих: відповідно 6,4%, 7,4%, 8,3% ( табл. 1.3). У Харківській області частка консалтингових послуг в обсязі реалізованих становила: у 2003 р. – 5,5 %, у 2004 р.– 5,3 %, у 2005 р.– 4,7% [5, с. 219,220]. Але згідно з даними таблиці 1.3 консалтинговій діяльності в Україні притаманна стала тенденція зростання частки консалтингових послуг у обсязі вироблених і реалізованих відповідно з 4,3 і 4,7 % у 2002 р. до 7,5% і 8,3% у 2006 р. За період 2002–2006 рр. обсяг вироблених і реалізованих консалтингових послуг збільшився відповідно у 4,4 і 4,6 рази, середньорічні темпи приросту вироблених консалтингових послуг становлять майже 45%. Зараз в Україні консалтингові послуги складають більш ніж 50% обсягу вироблених і реалізованих послуг підприємцям. Важливо підкреслити, що значення показників, отриманих нами розрахунковим шляхом, слід використовувати тільки як індикатори, що віддзеркалюють головну тенденцію розвитку консалтингової діяльності.

Таблиця 1.3

Консалтингові послуги в Україні

	Обсяг вироблених послуг				Обсяг реалізованих послуг
	2002	2004	2005	2006	2002	2004	2005	2006
Всього, млн. грн.	46400,5	72933,2	92013,3	116350,6	46971,0	74406,2	95832,3	121835,5
Надання послуг підприємцям, млн. грн.	3699,8	8848,6	12357,9	16741,1	4177,9	10008,1	14168,5	19235,2
Консалтингові послуги, млн. грн.	1983,0	4198,7	6176,0	8749,1	2213,9	4774,3	7111,3	10119,6
Частка консалтингових послуг у загальному обсязі, %;	4,3	5,8	6,7	7,5	4,7	6,4	7,4	8,3
У обсязі послуг підприємцям,%	53,6	47,5	50,0	52,3	53,0	47,7	50,2	52,6
Окремі види консалтингової діяльності:
діяльність в сфері інформатизації, млн. грн.	428,0	879,3	1092,3	1521,3	466,1	941,4	1183,3	1653,7
діяльність в сфері права, млн. грн.	593,9	1112,8	1633,3	2146,2	625,5	1238,6	1845,5	2425,9
Рекламна діяльність, млн. грн.	522,8	1413,4	2386,8	3792,7	622,5	1694,6	2857,7	4543,0
Підбір та забезпечення персоналом, млн. грн.	46,7	69,9	114,2	142,2	50,7	76,5	124,6	157,2
Надання інших комерційних послуг, млн. грн.	391,6	723,3	949,4	1146,7	449,1	823,2	1100,2	1339,8

Розраховано на базі джерел [6,с. 303, 304]

Обсяг юридичних послуг в Україні у 2006 році дорівнював 2146, 2 млн. грн. (обсяг вироблених послуг у сфері права), в США у 2003 році – 1,4 млрд. долл.

Юридичний консалтинг відповідно до галузевої класифікації видів ділової активності є структурним елементом третинного сектора економіки (сектора послуг), який, як справедливо вважає Л. Демидова, є ядром постіндустріальної економіки й багато в чому визначає її основні макроекономічні параметри. Ці послуги дуже різнорідні за формою – матеріальні, нематеріальні; за споживачами – особисті, колективні, суспільні, фізичним і юридичним особам, ділові та ін. «Зазначена сфера, – пише Л. Демидова, – функціонально вкрай різнорідна і включає найширший спектр галузей – від транспорту, зв'язку, торгівлі до фінансових, ділових і побутових послуг, освіти, науки, охорони здоров'я, культури. Проте вони поєднуються як формою кінцевого продукту у вигляді послуги, так і низкою загальних рис і закономірностей господарського розвитку» [3, с. 38].

Зараз достатньо поширеним в наукових джерелах є запропонований у 70-х роках XX ст. Д. Беллом поділ зазначеного вище сектора на суто третинний сектор – послуги матеріального характеру (транспорт, зв'язок, комунальні послуги, послуги складського господарства); четверинний (трансакційний) – (торгівля, фінанси, страхування, операції з нерухомістю); п’ятеринний – послуги особисті, професійні (освіта, охорона здоров'я), ділові й державного управління.

Відповідно до даної наведеної класифікації послуги юридичного консалтингу, спрямовані на обслуговування угод з метою зниження трансакційних витрат, варто віднести до четверинного сектора економіки. Оскільки зміст юридичних послуг становлять специфічні знання й інформація, професійна діяльність, що пов'язана з їх наданням господарюючим суб'єктам, може також належати до п’ятеринного сектора економіки.

1.2. Юридичні послуги: специфічні ознаки та цінність

Юридичні послуги – це певні професійні дії фахівців з права, спрямовані на задоволення потреб чи забезпечення вигод фізичних та юридичних осіб в процесі надання їм юридичної допомоги на комерційній основі. Зазначені професійні дії є об’єктом купівлі-продажу на ринку юридичних послуг.

Змісту юридичної послуги властиві наступні складники:

– продуктовий – професійні знання, інформація й потенційні (очікувані) вигоди клієнта;

– процесний, яким є певні дії юристів, спрямовані на забезпечення клієнтів професійними знаннями і інформацією.

Юридичні послуги відносяться до:

–ділових послуг;

–професійних послуг, оскільки надаються фахівцями з права;

–інтелектуальних послуг, бо головним ресурсом юридичного обслуговування є знання та досвід юристі;

– інформаційних послуг, результатом яких є корисна інформація ;

–послуг освітніх, оскільки практична юридична діяльність характеризується певним навчальним ефектом.

За критерієм спрямованості професійних дій юристів відповідно до галузей права розрізняють юридичні послуги з авторського права; адміністративного права; антимонопольного права; банківського права; господарського права; громадянських прав та свобод; екологічного права; європейського права; житлового права; конституційного права; корпоративного права; кримінального права; медичного права; митного права; міжнародного права; морського права; повітряного права; податкового права; прав споживача; права інтелектуальної власності; земельного та сільськогосподарського права; сімейного права; спадщини; трудового права; фінансового права; цивільного права та ін. Треба зазначити, по-перше, юристи можуть спеціалізуватися на окремих видах юридичних послуг, а можуть надавати послуги, що охоплюють різні галузі права. По-друге, діяльність юристів може бути спрямована на надання послуг замовникам, які діють в окремих галузях економіки, наприклад, у будівництві, транспорті, шоу-бізнесі, туризмі, на фондовому ринку, або здійснюють певні види економічної діяльності: зовнішньоекономічну, інвестиційну, інноваційну та ін.

Юридичні послуги суб’єктам підприємницької діяльності розділяються на оперативні, що спрямовані на розв’язання їх поточних проблем, та стратегічні, змістом яких є певні професійні дії юристів на етапі фундаментальних змін у бізнесі замовників, таких як реорганізація підприємств, реструктуризація, зміна власника та ін. Оперативне юридичне обслуговування може здійснюватися у абонементній формі.

За критерієм головних замовників юридичних послуг треба виділити:

–особисті юридичні послуги, що надаються фахівцями з права населенню (фізичним особам);

–ділові юридичні послуги суб’єктам підприємницької діяльності;

–юридичні послуги державним установам, громадським організаціям та ін.

Юридичні послуги невідчутні, хоча можуть мати матеріальний носій, наприклад, юристи для клієнтів складають у письмовій формі певні угоди, судові позови, претензії та ін. Важливо підкреслити, що відповідно до критерію невідчутності, юридичні послуги, які належать до інтелектуальних послуг, є абсолютно нематеріальними послугами, надання яких базується на використанні невідчутних активів – знання та досвіду фахівців з права.

Юридичні послуги, як вбачається, належать до класу тих, що визначені як «невідчутні дії з невідчутними активами»: вони є абсолютно нематеріальними, що дає підставу для визначення їх як чисті послуги, «в яких матеріальність, відчутність у традиційному смислі є мінімальною...» [7, с. 76]. (таб. 1.4)

Юридичним послугам властива загальна для більшості видів послуг ознака невіддільності від джерела, нерозривності виробництва й споживання. Як справедливо відзначають А. Рум’янцев й Ю. Коваленко, послуга – вид праці, за якої виробництво збігається в часі зі споживанням [8, с. 10,11]. Особливо наочно ця характеристика юридичних послуг видна на прикладі консультування з юридичних питань в усній формі: професійна порада дається юристом й сприймається клієнтом одночасно.

Таблиця 1.4

Класифікація послуг як відчутних і невідчутних дій

Основні класи послуг	Сфери послуг
Відчутні дії, спрямовані на тіло людини	Охорона здоров'я, пасажирський транспорт, салони краси й перукарні, спортивні заклади, ресторани й кафе
Відчутні дії, спрямовані на товари та інші фізичні об'єкти	Вантажний транспорт, ремонт і утримання устаткування, охорона, підтримка чистоти й порядку, пральні, хімчистка, ветеринарні послуги
Невідчутні дії, спрямовані на свідомість людини	Освіта, радіо- і телевізійне віщання, інформаційні послуги, театри, музеї
Невідчутні дії з невідчутними активами	Банки, юридичні й консультаційні послуги (курсив автора – О.М.), страхування, операції із цінними паперами

Джерела: [9, с. 24; 10, с. 14; 8, с. 86, 87].

Особливістю юридичних послуг є значний ступінь їх невіддільності не тільки від фахівця з права (джерела), але й від клієнта (споживача). Консультування з юридичних питань, складання договорів, позовів, претензій, ведення судових справ та ін, неможливо здійснити без активної участі клієнта, без співробітництва юриста та замовника. Звичайно, клієнт завжди є учасником процесу надання послуг. Однак, у юридичному обслуговуванні клієнту належить активна роль, він виступає не тільки замовником, споживачем але й, деякою мірою, продуцентом юридичних послуг, оскільки надає юристу необхідну інформацію, засвоює його рекомендації, здійснює певні дії відповідно до його порад. Отже, специфічною ознакою юридичних послуг треба вважати їх невіддільність від клієнта, як прояв його активної ролі в процесі юридичного обслуговування. Нерозривність виробництва й споживання юридичних послуг виступає не як лінійний зв'язок юриста (джерела) й клієнта (споживача), а як їх взаємозв'язок, взаємодія.

Оскільки результат юридичного обслуговування, особливо таких його видів як тлумачення юридичних текстів та консультування з правових питань, залежить від дій консультанта й клієнта, невіддільність юридичної послуги від фахівця з права (джерела) й клієнта (споживача) породжує таку її характеристику, як мінливість якості або неоднорідність.

Юридичні послуги є професійним результатом юриста, який залежить від багатьох чинників: обсяг і вірогідність інформації, наданої клієнтом, умови роботи, стан здоров'я та ін. При цьому, особливістю юридичних послуг є те, що їхня неоднорідність обумовлена безпосереднім зв'язком як із джерелом – юристом, формою інтелектуального продукту якого вони є, так і з одержувачем - клієнтом, який бере активну участь у процесі юридичного обслуговування. У певному розумінні, юридичні послуги є формою інтелектуального продукту не тільки консультанта, але й клієнта, що дає підставу для висновку про наявність у юридичних послуг специфічної характеристики – унікальність, яка трактується як неповторність. Юридичні послуги неможливо тиражувати, тому що, по-перше, не може бути в різних клієнтів абсолютно ідентичних правових питань. Навіть у ситуації оперативного юридичного консультування професійною порадою можливо скористатися тільки для вирішення проблем замовника. Крім того, зміст юридичної послуги може складати його комерційну таємницю.

По-друге, результат юридичного обслуговування залежить не тільки від професіоналізму юриста, але й від здатності клієнта, з одного боку, забезпечити його необхідною й достовірною інформацією, точно сформулювати проблему, з іншого боку, сприймати його поради й ефективно їх використовувати у практичній діяльності.

Як і більшість послуг, юридичні послуги, як правило, нездатні до зберігання. «Номери в готелях, місця в літаку чи в театрі або одна година роботи адвоката не можуть бути в запасі й надані для використання пізніше» [11, с. 41, 42]. Однак, у певних випадках юридичні послуги, особливо у формі консультацій з правових питань, можливо й важливо одержати до появи проблеми, на розв’язання якої вони спрямовані. Наприклад, рекомендації юриста щодо напрямів та засобів реорганізації підприємства повинні бути отримані та вивченні клієнтом до її початку. Тому, юридичні послуги можуть бути надані в цей час, а використані у майбутньому. Можливість одержання взапас характерна, насамперед, стратегічним юридичним послугам, хоча й поради юристів оперативного характеру також важливо отримати до настання прогнозованої події, щоб підготуватися до неї. Звичайно, часовий лаг між наданням юридичної послуги й її використанням клієнтом не може бути тривалим, оскільки специфічні знання та інформація, що становлять її зміст, можуть застаріти, втратити актуальність для замовника у зв'язку зі зміною ситуації.

Одержання в запас поради фахівця з права обумовлює можливість певного розриву в часі між етапами її створення юристом й обміну, з одного боку, і використання клієнтом – з другого. Тому, важливо розрізняти повне юридичне обслуговування, що включає продукування і впровадження професійних знань , і часткове консалтингове обслуговування, завданням якого може бути тільки продукування специфічних знань, що становлять зміст професіональних порад, або тільки їх впровадження в господарську практику.

Якщо професійна порада отримана до появи проблеми, тривалість періоду часу між її продукуванням і впровадженням безпосередньо залежить від того, коли відбудеться прогнозована подія й чи відбудеться вона взагалі. Унаслідок цього юридичне обслуговування завершується до стадії впровадження професійних порад, яке може бути здійснено через певний період часу вже після її одержання клієнтом. У цьому випадку юридичне обслуговування буде спрямовано на впровадження професійних знань, надання яких клієнту у формі юридичної послуги було здійснено раніше. Причому можлива ситуація, коли зазначені види часткового юридичного обслуговування клієнта будуть здійснювати різні юристи.

Отже, можна розрізнити повне юридичне обслуговування, спрямоване на продукування і впровадження професійних порад, часткове консалтингове обслуговування, що припускає здійснення тільки стадії продукування – продукуюче юридичне обслуговування; або стадії впровадження – впроваджувальне юридичне обслуговування. При цьому стадія купівлі-продажу юридичної послуги є обов'язковою умовою здійснення як повного, так і часткового юридичного обслуговування. Слід підкреслити, що найважливішим завданням юридичного обслуговування (як повного, так і часткового) є забезпечення клієнта професійними знаннями з різних галузей права, необхідними йому для розв’язання проблем ведіння бізнесу в майбутньому, якщо це продукуюче юридичне обслуговування, або в даний час, якщо здійснюється юридичне обслуговування повне або впроваджувальне.

Таким чином, юридичним послугам властиві загальні для послуг характеристики: нематеріальність, невіддільність від джерела, неоднорідність; й специфічні: невіддільність від одержувача, якому належить активну роль у юридичному обслуговуванні, унікальність (неповторність), можливість одержання взапас (здатність до зберігання).

Розглянуті характеристики юридичних послуг знаходять своє концентроване виявлення в їхній цінності - здатності задовольнити потреби клієнта або забезпечити його певними вигодами. Її складниками є сприйнята якість, зовнішні і внутрішні ознаки, не грошова та грошова ціна, час, навчальний ефект та інноваційність. Зазначимо, що до складників цінності послуг стосовно послуг консалтингових нами додані навчальний ефект та інноваційність [12].

Якість, що сприймається як одна із складових цінності юридичної послуги являє собою оцінку її якості покупцем. Юридична послуга абсолютно нематеріальна, тому, основними чинниками оцінки її якості потенційним клієнтом є репутація юриста, відгуки й рекомендації інших його клієнтів, інформація, отримана в процесі зустрічей з юристом, переговорів, модель ділового спілкування й ін.

Зовнішні ознаки, що формують цінність юридичної послуги, є не стільки її характеристиками, скільки юриста або юридичної фірми. До них належать ділова репутація, стиль і культура спілкування, місце розташування й обладнання офісу юридичної фірми, поведінка персоналу й ін.

Внутрішні ознаки як складова цінності юридичної послуги – це ті вигоди, які клієнт очікує отримати від юридичного обслуговування. Зазначені вигоди можуть бути прямими (головними), безпосередньо пов’язаними з професійними діями юриста, і непрямими (додатковими).

Наприклад, звертаючись за юридичною допомогою у веденні судової справи, клієнт очікує позитивного рішення суду – прямої вигоди від юридичного обслуговування, а також, сподівається з допомогою юриста налагодити нові зв’язки, отримати необхідну інформацію тощо – непрямі (додаткові) вигоди.

Ціна в грошовому виявленні є найважливішої складовою цінності юридичної послуги. Цінною для клієнта є та послуга, ціна якої адекватна його оцінці її якості. У цьому випадку, класичне співвідношення «ціна - якість» трансформується в співвідношення «ціна – якість, яка сприймається». Вибір клієнта буде залежати від його оцінки зазначеного співвідношення. Якщо ціна юридичної послуги, за думкою клієнта, нижче її якості, то вона може виступити фактором як високої оцінки клієнтом її цінності для нього, оскільки він може отримати додаткову вигоду від того, що купує послугу дешевше, ніж вона повинна коштувати; так і низької оцінки цінності юридичної послуги й відмови від нею, оскільки низька ціна може свідчити про низьку якість юридичної допомоги. Ціна, що, на думку клієнта, вище якості юридичної послуги, може викликати в нього недовіру до юриста, наслідком чого можлива низька оцінка цінності його послуг .

Негрошова ціна - це будь-які, відмінні від оплати ціни юридичної послуги витрати, що клієнт повинен здійснювати, щоб отримати професійну юридичну допомогу. Це «будь-яка відмінна від фінансової жертва, яку покупець повинен приносити для доступу до одержання послуги» [11, с. 128] Складовими негрошової ціни юридичної послуги можуть бути наступні витрати й втрати клієнта, пов'язані з юридичним обслуговуванням:

– витрати часу на збір і надання юристові необхідної йому інформації;

– відволікання працівників від основної діяльності у зв'язку з необхідністю їхніх контактів з юристом;

- психологічні витрати, пов'язані з необхідністю надання юристові конфіденційної інформації, його присутністю на підприємстві, ін.

Важливо відзначити, рівень зазначених витрат та втрат клієнта багато в чому залежить від частоти й тривалості його контактів з юристом. Тому, наприклад, прагнення клієнта до зниження психологічних витрат, пов'язаних з юридичним обслуговуванням, може стати причиною його повторного звертання до послуг певного юриста, їхнього співробітництва на постійній основі.

Час є найважливішої складовою цінності юридичної послуги, особливо юридичного консультування, тому що професійна порада повинна бути отримана саме тоді, коли вона необхідна клієнтові. Спираючись на класифікацію цінності послуг залежно від часу [11, с. 130]: (а) цінність зараз і на короткий час; (б) цінність зараз і на невизначений час; (в) цінність у майбутньому на обмежений період часу; (г) цінність у майбутньому на невизначений період часу; відповідно до критерію часу цінність оперативних юридичних послуг можна визначити як цінність «зараз і на короткий час», а стратегічних – як цінність «у майбутньому на обмежений час».

Навчальний ефект являє собою важливий елемент цінності юридичної послуги, що безпосередньо впливає на її оцінку клієнтом. Навчаючись у процесі юридичного обслуговування, клієнт, по-перше, поряд професійною допомогою в розв’язанні його проблем, здобуває необхідні йому юридичні знання, по-друге, деякою мірою заощаджує фінансові ресурси й час, які потрібні були б при його звертанні до інших джерел освітніх послуг у сфері права.

Инноваційність юридичної послуги як складова її цінності вимірюється ступенем новизни запропонованого юристом рішення проблем клієнта. Інноваційними, у тім або іншому ступені, можуть бути підхід до визначення проблеми та напрямків її розв’язання, розроблені юристом прийоми й методи здійснення певних професійних дій та ін.

Як бачимо, основними складниками цінності юридичних послуг є їх сприйнята якість, зовнішні і внутрішні ознаки, ціна в грошовому вираженні й негрошова ціна, час, навчальний ефект та інноваційність. У процесі юридичного обслуговування цінність послуг може змінюватися, оскільки можливо поліпшення або погіршення її окремих складників, виникнення нових характеристик тощо. По-перше, консультант-клієнтські відносини, що тривають певний період часу, безпосередньо впливають на формування у клієнта уявлень про професіоналізм і репутацію юриста, можуть бути чинником зміни оцінки ним як якості абсолютно нематеріальної юридичної послуги, так і зовнішніх ознак її цінності. По-друге, у процесі юридичного обслуговування, з одного боку, може виникнути необхідність уточнення і зміни оцінки клієнтом вигод, очікуваних від використання рекомендацій юриста, а з другого – у юридичній послуги можуть з'явитися внутрішні ознаки, не враховані при первісній оцінці її цінності. Як правило, у процесі консалтингового обслуговування внаслідок більше глибокого (ніж на передконтрактній стадії) ознайомлення юристаа зі станом справ на підприємстві клієнта, виникає потреба коректування пропонованого вирішення проблеми, а, значить, і потенційних вигод клієнта від його впровадження. Можлива також зміна часу надання послуги, її негрошової і грошової ціни, навчального ефекту й рівня інноваційності. Таким чином, цінність консалтингової послуги не є постійною, вона може змінюватися протягом усього періоду юридичного обслуговування.

1.3. Особливості підприємницької діяльності в сфері юридичного консалтингу

Бізнесу в сфері юридичного консалтингу поряд із загальними рисами, притаманними підприємництву (як-то самостійність, ініціативність, новаторство, відповідальність і ризики, націленість на одержання прибутку) властиві риси, в яких знаходять свій прояв сутнісні характеристики практичної юридичної діяльності, юридичних послуг.

По-перше, підприємницька діяльність у сфері юридичного консалтингу становить собою бізнес, що використовує й продукує інтелектуальні ресурси. Це бізнес інтелектуальний, підвалини якого становлять інтелектуальна праця й інтелектуальна власність. Поглибленому вивченню проблем інтелектуалізації бізнесу присвячені праці багатьох українських і зарубіжних науковців, як-то: Е. Брукінг, С. Клімов, І. Стрілець, М. Рубінштейн, А. Фірстенберг, А. Чухно та ін. Однак стосовно до економічного консалтингу аналіз порушеної проблематики обмежується, як правило, описом основних критеріїв професіоналізму консультантів. Як вбачається, рівень професіональної підготовки юристів – це всього лише одна з характеристик юридичного консалтингу як діяльності, що використовує й продукує інтелектуальні ресурси.

За своїм економічним змістом бізнес з надання юридичних послуг є двовекторним, становить собою поєднання інтелектуального (професіонального) і підприємницького складників практичної юридичної діяльності. Важливо підкреслити, що бізнес у будь-якій галузі економіки базується на певних професіональних і підприємницьких характеристиках господарюючого суб’єкта. Особливістю ж юридичного консалтингу є не поєднання професії і підприємництва, а те що фундаментом успішного підприємництва є інтелектуальні діяльність, головним чинником – знання та досвід фахівців з права, продуктом – інтелектуальний продукт. Тобто юридичний консалтинг характеризується вирішальною роллю професіоналізму юристів у забезпеченні його ефективності і конкурентоспроможності.

Основними ознаками інтелектуального (професіонального) вектора виступають: (1) рівень спеціальної (фахової) й консультаційної кваліфікації юристів; (2) здійснення фахівцями з права науково-дослідних робіт; (3) наявність методик, розробок, проектів, ноу-хау, юридичних і організаційно-управлінських новацій; (4) внутрішньофірмова система навчання й підвищення кваліфікації юристів; (5) стандарти й етичні норми консалтингової діяльності в сфері права. Професіоналізм юриста характеризують освітні (що повинен знати?), практичні (що має вміти?) й особистісні (яким належить бути?) критерії, що відображають рівень його знань і кваліфікації, навички й досвід, здатність до ефективної практичної юридичної діяльності. Юрист- консультант повинен бути професіоналом, принаймні, у 3-х галузях науки і практики: а) у предметі консультування, б) в консультаційній діяльності, в) в організації продуктивних консультант-клієнтських відносин (табл. 1.5).

Таблиця 1.5

Практичні й особистісні критерії професіоналізму консультанта

Практичні критерії	Особистісні критерії
Юрист-консультант повинен уміти:	Юристу-консультантові має бути властиво:
визначати й вирішувати проблеми;	творче мислення;
приймати нестандартні рішення;	Розвинені навички ділового спілкування;
навчати й навчатися, передавати й одержувати знання й інформацію;	психологічна зрілість;
формувати ефективні робочі групи;	гарне фізичне й духовне здоров'я;
працювати в команді;	стабільність у поводженні й упевненість у собі;
аналізувати й застосовувати накопичений досвід консультування;	Здатність і прагнення до самовдосконалення;
формувати ефективні комунікації;	самокритичність і самоконтроль;
бути незалежним	Культура

Складено на базі джерел: [13, 14]

Найважливішими критеріями рівня розвитку підприємницького вектору економічного консалтингу є наявність у професіонального юриста-підприємця певної бізнес-стратегії, здійснення ним маркетингу юридичних послуг. Актуалізація зазначених критеріїв пов'язана з тим, що зараз однією з головних тенденцій розвитку консалтингу стає нагромадження ним підприємницьких характеристик. Як відзначає американський дослідник М. Стівенс, «...протягом цілих поколінь члени цих величезних і впливових практик вважали себе професіоналами, які потрапили волею долі в бізнес. Але, починаючи з 80-х років, це бачення змінилося на протилежне: вони все більше розглядали себе як бізнесмени, які випадково виявилися професіоналами» [15, c. 5].

Важливо підкреслити, що головним ресурсом, конкурентною перевагою й обмежуючим чинником бізнесу з надання юридичних послуг є знання й досвід юристів, тобто його інтелектуальний (професіональний) вектор. Роль вектора підприємницького полягає в забезпеченні комерціалізації (маркетизації) юридичних послуг, їх визнання ринком. Отже, ефективність підприємництва в царині юридичного консалтингу безпосередньо залежить від рівня розвитку, ступеня реалізації й оптимального поєднання його інтелектуального (професіонального) й підприємницького векторів.

Пріоритетне значення інтелектуального (професіонального) вектора в системі чинників ефективності юридичної діяльності дає підставу для визначення юридичного бізнесу як інтелектуального. З одного боку, головними ресурсами підприємництва в сфері практичної юридичної діяльності є інтелектуальні ресурси – юристи, які володіють знаннями й досвідом, і створені ними інтелектуальні продукти, що становлять науково-методичну базу консультаційної діяльності. Тобто, юридичний консалтинг – це знаннємісткий бізнес, що опирається на інтелектуальні ресурси. З другого – юридичний консалтинг продукує інтелектуальний продукт, що виступає формою інституційного закріплення у консультаційному процесі професійних знань та інформації, які становлять зміст юридичних послуг.

По-друге, інтелектуальність юридичного консалтингу, абсолютна нематеріальність юридичної послуги, невідчутність процесу юридичного обслуговування господарюючих суб'єктів дають підставу для віднесення юридичного консалтингу до сфери нематеріального виробництва, продуктом якого виступають ідеї, знання, рішення, рекомендації тощо, які не мають, як правило, матеріальної форми. Причому юридичний консалтинг не тільки продукує нематеріальний продукт, але й використовує при цьому нематеріальні ресурси – знання, досвід. Як зазначає Ф. Кросман, професіональні консультанти володіють тільки двома видами інвентарю – своїм часом і знаннями, а те й інше є невідчутними [16, с. 63].

По-третє, юридичний консалтинг слід віднести до трудомістких видів діяльності, оскільки його головним ресурсом виступають консультанти. Однак підприємницька діяльність у сфері надання юридичних послуг базується не на рутинній, а на творчій інтелектуальній праці юристів як працівників у галузі знань (knowledge workers)» [17, с. 185].

По-четверте, для підприємницької діяльності у царині юридичного консалтингу вирішальним чинником економічного успіху є інтелектуальне новаторство. Взагалі підприємництво – це, як пише С. Мочерний, самостійне організаційно-господарське новаторство на основі використання різних можливостей для випуску нових або старих товарів новими методами, відкриття нових джерел сировини, ринків збуту тощо з метою одержання доходів і самореалізації власної мети» [18, с. 723]. Юридичний консалтинг є творчим, його ефективність безпосередньо залежить від ступеня його креативності.

По-п’яте, сутнісною рисою підприємництва у сфері юридичного консалтингу є його інновативність, яку О.М. Хотяшева визначає як здатність господарюючих суб'єктів чітко й адекватно реагувати на найменші зміни на ринку шляхом випуску нової або вдосконалення старої продукції, впровадження нових технологій виробництва й збуту, реструктуризації, удосконалення системи внутрішньофірмового управління й використання новітніх маркетингових стратегій [19, с. 11]. Інновативність юридичного консалтиннгу ґрунтується на потребі і здатності фахівців з права створювати, сприймати, впроваджувати й використовувати інноваційні ідеї та продукти. Сприйнятливість до нововведень, постійні пошуки нових ідей і рішень, їх продукування й втілення у господарську практику – фундаментальні умови конкурентоспроможності юридичного консалтингу.

По-шосте, відмінною рисою бізнесу з надання юридичних послуг є також те, що юридичне обслуговування спирається на співпрацю юристів і клієнтів на всіх стадіях консультаційного процесу. Продуктивним консультант-клієнтських відносинам належить провідна роль у системі чинників ефективності юридичного консалтингу.

Таким чином, підприємницька діяльність у сфері юридичного консалтингу – це орієнтована на одержання прибутку професійна діяльність незалежних юристів і юридичних фірм у царині нематеріального виробництва,(а) інтелектуальним продуктом якої виступають професійні знання й доповнююча їх інформація, які одержали інституційне закріплення в юридичних послугах,(б) основою – інтелектуальні ресурси,(в) відмітними ознаками – інтелектуальність, творчий підхід, новаторство, інновативність, співпраця з клієнтами на всіх стадіях консультаційного процесу [20].

Особливості юридичного консалтингу як бізнесу знаходять свій прояв у його організаційних формах. Зараз юридичний консалтинг представлений здебільшого суб'єктами малого підприємництва фізичними або юридичними особами, малими підприємствами. Перевага в юридичному консалтингу організаційних форм малого бізнесу зумовлена особливостями практичної юридичної діяльності, головним ресурсом якої виступають юристи, які й організують бізнес, і надають юридичні послуги.

На думку відомого шведського фахівця в галузі практичного консалтингу і стратегічного управління Бенгта Карлофа, специфічні проблеми, що виникають у компаніях, зайнятих у нематеріальному виробництві, пов'язані з труднощами комбінування професійної майстерності й уміння управляти [21, с. 143]. Різні комбінації зазначених чинників ефективності підприємництва у сфері надання нематеріальних послуг відображено в матриці Б. Карлофа ( рис. 1.2).

Як пише Б. Карлоф, агентство – найбільш придатне місце для професіоналів, але воно має слабкий життєвий потенціал. Секретаріат мало спирається на професіональну майстерність та управлінські навички. Фабрика може не залежати від здатності людей вирішувати проблеми. Професіональна організація є ідеальним оточенням для вдосконалювання службовців, які мають нові навички [21, с. 143].

Керуючись матрицею Б. Карлофа, можна підсумувати: а) організаційні форми «секретаріат» і «агентство», як вбачається, не конкурентоспроможні в сфері юридичного консалтингу, оскільки першому притаманний низький рівень як професіонального, так і підприємницького векторів бізнесу, а у другого відсутні підприємницькі характеристики, що свідчить про неефективність цієї організаційної форми в сфері надання юридичних послуг; б) «фабрика» також не може бути ефективною організаційною формою юридичного консалтингу, оскільки не має необхідних інтелектуальних ресурсів консалтингової діяльності; в) саме «професіональна організація», яка забезпечує високий рівень професіоналізму й управління, є оптимальною організаційною моделлю юридичного консалтингу. Вона може бути одноособовим володінням, партнерством, корпорацією.

Р і в е н ь п р о ф е с і й н и х н а в и ч о к	В и с о к и й Н и з ь к и й	Агентство	Професіональна організація
		Секретаріат	Фабрика
		Н и з ь к и й	В и с о к и й
		Р і в е н ь н а в и ч о к д і л о в о г о у п р а в л і н н я

Рис. 1.2. Основні групи компаній, зайнятих наданням нематеріальних послуг (матриця Б. Карлофа)

Практика юридичного консалтингу показує, що найпоширенішими формами професіональної організації є одноособове володіння й партнерство. Як пише відомий тренер Америки з техніки продажів Стівен Шиффман, «виходячи з особистого досвіду, я вважаю, що в консалтинговому бізнесі одноособове володіння або товариство переважніше корпорації» [22, с. 6]. Ф. Кросман віддає перевагу одноособовому володінню, оскільки «незалежні консультанти – це люди творчі, які найкраще працюють самостійно» [16, с. 74].

Консалтинговий бізнес виявив специфічні переваги і недоліки одноособових володінь і партнерств, які зумовлені особливостями інтелектуальної підприємницької діяльності й найбільш оптимально їх реалізують. Організація консалтингового бізнесу у формі одноособового володіння ефективна у сфері оперативного юридичного консалтингу, пов’язанного з наданням професійних порад, рекомендацій, висновків, спрямованих на розв’язання поточних проблем підприємців в сфері права. Юрист може також приймати на себе виконання певних функцій працівників клієнта (аутсорсинг), здійснювати навчання персоналу. Але інноваційно-стратегічний юридичний консалтинг, який потребує від фахівця з права різногалузевих знань, значних витрат ресурсів і часу, спроможні ефективно здійснювати тільки об’єднання професіональних юристівв, насамперед, у формі партнерств. Про це свідчить і практика консалтингу. За словами О. Березного, і малі консалтингові фірми – це, як правило, професійні партнерства, і найбільші консалтингові фірми – це міжнародна асоціація національних партнерств [15].

Традиційно достоїнствами партнерств вважаються відносна легкість створення й управління, можливість контролю з боку учасників (партнерів). Крім того, порівняно з одноособовим володінням у партнерства більше фінансових та й у цілому ресурсних можливостей ведіння бізнесу. Як видається, специфічною перевагою консалтингового партнерства є можливість об'єднати майно й діяльність професіональних юристів на договірних засадах з метою закріплення у фірмі глибоко специфічних інтелектуальних трудових ресурсів засновників (учасників), які набувають статусу консультантів-партнерів. По-перше, професіональний юрист, приймаючи рішення про організаційну форму консалтингового бізнесу, обирає партнерство з іншим професіональним юристом розраховуючи саме на збільшення власних інтелектуальних ресурсів юридичного консалтингу. По-друге, фірма, розвиваюча юридичний консалтинг як один з напрямків діяльності, залучає професіонального юриста статусом консультанта-партнера, а не найманого працівника. Завдяки зазначеному статусу глибоко спеціалізовані інтелектуальні трудові ресурси юридичного консалтингу, з одного боку, залучаються для роботи в юридичній фірмі, з другого – закріплюються (монополізуються) фірмою за допомогою мотивації власника (співвласника) консалтингового бізнесу.

Партнерствам у сфері юридичного консалтингу властиві також і специфічні недоліки, які важливо враховувати при виборі організаційної форми консалтингового бізнесу. Як пише Ф. Кросман, професійне партнерство неефективно, бо по закінченні певного проміжку часу хтось завжди починає відчувати, що йому дісталася менша частина «пирога». «Ви можете відчути, що партнер не витрачає стільки ж часу, скільки й ви, що він не настільки компетентний, як ви, або ж ви залучаєте вдвічі більше клієнтів». Тоді починаються чвари, непорозуміння [16, с. 74].

Оскільки знання й досвід невіддільні від юриста-партнера, його вихід з партнерства означає для останнього не тільки фінансові втрати, які можливо компенсувати залученням нового учасника, а й втрати головної конкурентної переваги – висококваліфікованого юриста, що може представляти реальну загрозу консалтинговому бізнесу в цілому або одному з його напрямків. Крім того, наслідком виходу юриста-партнера з партнерства може бути або поява в недалекому майбутньому на ринку юридичного консалтингу нової конкуруючої підприємницької одиниці, або зміцнення конкурентоспроможності юридичної фірми, до якої перейшов колишній партнер.

Слід зазначити, що партнерства – це організаційна форма не тільки підприємницької діяльності в сфері юридичного консалтингу, а й міжнародних об'єднань консультантів. Національні консалтингові фірми за умови виконання певних вимог і дотримання стандартів консалтингу стають членами міжнародних консалтингових асоціацій або корпорацій як об'єднань національних партнерств. У таких випадках важливо розмежувати корпорацію як організаційну форму бізнесу і корпорацію як об'єднання самостійних фірм, що здійснюють єдину політику на ринку консалтингу. Міжнародна асоціація або корпорація консалтингу поєднують національні партнерства, які мають досить широку автономію й координують лише деякі аспекти своєї діяльності, наприклад, загальні стандарти якості послуг, підходи до просування нових консультаційних продуктів, систему обміну фахівцями, знаннями, досвідом тощо.

Стосовно правових форм організації юридичного бізнесу з утворенням юридичної особи, то в Україні практиками консалтингу надається перевага приватним підприємствам, товариствам з обмеженою відповідальністю та акціонерним товариствам закритого типу.

Розглянуті особливості підприємницької діяльності у сфері юридичного консалтингу виявляються в організаційно-економічному механізмі юридичної фірми, яка, становить собою, з одного боку, об'єднання професіоналів у галузі права, з другого – організаційну одиницю бізнесу з надання юридичних послуг, інтелектуальну підприємницьку організацію, метою якої є одержання прибутку. Найважливіше завдання юридичної фірми полягає в забезпеченні оптимального поєднання інтелектуального (професіонального) й підприємницького векторів юридичного консалтингу.

Розділ 2. Ринок послуг юридичного консалтингу

2.1. Структура та тенденції розвитку ринку юридичних послуг України

Ринок юридичних послуг є сукупністю трансакцій, об'єктом яких є певні професійні дії фахівців з права з надання на комерційній основі юридичної допомоги фізичним і юридичним особам. Ринок юридичних послуг є суспільно-економічним механізмом, який забезпечує передавання й прийом прав власності на специфічний об'єкт купівлі-продажу – юридичну послугу.

Місце й роль ринку юридичних послуг у сучасній економіці зумовлено економічною природою, функціями й видами юридичного консалтингу.

По-перше, ринок юридичних послуг слід віднести до ринкової інфраструктури економіки як сукупності «...елементів, які забезпечують і регулюють безперервне багаторівневе функціонування господарських взаємозв'язків, взаємодію суб'єктів ринкової економіки й рух товарно-грошових потоків» [23, с. 258]. Юридичний консалтинг виступає необхідним елементом ринкової інфраструктури на рівні як національної економіки, так і її окремих секторів. Господарюючі суб'єкти, які діють у реальному секторі економіки, зараз постійно мають потребу в послугах юридичного консалтингу.

По-друге, ринок юридичних послуг є особливим сегментом ринку ділових послуг, поряд з ринками аудита, бухгалтерського обслуговування, управлінського консультування, тренінгу, рекрутинга, забезпечення інформаційними технологіями тощо. Причому, ринки кожної ділової послуги включають сегмент ринку юридичного консалтингу, оскільки консультування з правових питань є складником діяльності аудитора, фахівця з підбору персоналу, управлінського консультування тощо.

По-третє, ринок юридичних послуг служить складником інфраструктури інноваційної діяльності як комплексу інфраструктур наукової, інноваційної, виробничої сфер економіки й ринку, оскільки юридичний консалтинг є елементом всіх функціональних блоків національних інноваційних систем.).

По-четверте, навчальний ефект, будучи складником цінності юридичних послуг, дає підставу для характеристики зазначеного ринку як сегмента ринку освітніх( в сфері права) послуг.

Таким чином, в умовах становлення інноваційного типу розвитку економіки ринок юридичних послуг є найважливішим елементом ринкової інфраструктури й інфраструктури інноваційної діяльності, сегментом ринків ділових і освітніх послуг.

Структура консалтингового ринку відбиває економічний зміст юридичної послуги й юридичного обслуговування. Тому основним критерієм його структуризації, на нашу думку, має бути об'єктний критерій – види юридичної діяльності, сутнісні характеристики юридичних послуг, елементи, що є складниками їх цінності. Відповідно до об'єктного критерію основними сегментами ринку юридичних послуг є ринки: юридичного консультування (юридична послуга консультаційного типу); ведіння юридичних справ та юридичного аутсорсингу (юридична послуга –функція).Послуги з тлумачення правових текстів і представництва є, на наш погляд, супутніми до юридичного консультування та ведення юридичних справ.

Українському ринку юридичного консалтингу як сукупності економічних відносин щодо купівлі-продажу юридичних послуг властиві певні особливості, зумовлені багатьма факторами, серед яких необхідно назвати:

– незавершеність процесів ринкової трансформації економіки;

– складності сучасного етапу формування національної інноваційної системи;

– низький рівень розвитку консалтингового сектора в цілому;

– відсутність системи ефективного державно-нормативного регулювання й саморегулювання консалтингової діяльності;

– значний ступінь тінізації бізнесу, у тому числі консалтингового;

– низький рівень платоспроможності суб'єктів середнього й малого бізнесу як потенційних клієнтів юридичного консалтингу.

Зазначені особливості національної економіки знаходять свій прояв в обмеженому у кількісному і структурному аспектах, попиті на юридичні послуги, наприклад, у низькій активності представників середнього й малого бізнесу як суб'єктів попиту на юридичні послуги. Крім того, специфічність ринку юридичного консалтингу України полягає як у недостатній підготовленості потенційних споживачів юридичних послуг, високому ступені недовіри підприємців та управлінців підприємств до зовнішніх консультантів, так і у несумлінності і низькому професійному рівні окремих представників останніх, що зумовлено перш за все браком ефективного державного регулювання й саморегулювання консалтингової діяльності в Україні.

Специфічність ринку консалтингових послуг в Україні знаходить свій прояв у складі й економічній поведінці його суб'єктів, його територіальній неоднорідності, структурі попиту і пропозиції. Сьогодні, на українському ринку юридичних послуг діють:

1. Представництва й філії транснаціональних консалтингових фірм, які мають юридичні відділи, транснаціональних юридичних компаній, фірми з іноземним капіталом.

2. Українські юридичні фірми різних форм власності, спеціалізовані і багатогалузеві за спрямованістю практичної юридичної діяльності відповідно до галузей права та видів ділової активності.

3. Юристи – фізичні особи, які є суб'єктами підприємницької діяльності.

4. Адвокати та колегії адвокатів.

5. Консультаційні підрозділи вищих юридичних навчальних закладів, що надають юридичну допомогу на комерційних засадах.

6. Викладачі, науковці, для яких юридичний консалтинг є формою додаткової зайнятості, поряд з викладанням і науково-дослідницькою діяльністю. О.М. Шканова влучно іменує таких консультантів «консультуючі професори», які можуть працювати за сумісництвом, брати участь у виконанні проекту або давати поради з певних питань [10, с.250].

Треба зазначити, по-перше, консультування з юридичних питань здійснюють також певні державні заклади, наприклад, податкові інспекції різного рівня, державні та приватні нотаріуси, але їх професійні дії у цьому напрямку не є об’єктом ринкових відносин. По-друге, практична юридична діяльність адвокатів та їх організацій, як і приватних нотаріусів, за законодавством України не відноситься до підприємницької діяльності. Метою надання адвокатами, юридичними консультаціями обласних колегій адвокатів та іншими організаціями адвокатів юридичних послуг є не отримання прибутку, а саме юридична допомога населенню, підприємствам, установам. Таким чином, діяльність зазначених суб’єктів ринку юридичних послуг не відноситься до юридичного консалтингу – підприємницької діяльності фахівців з права з юридичного обслуговування бізнесу. По-третє, до об’єктів ринку юридичних послуг не відносяться професійні дії юрисконсультів підприємств, оскільки їх послуги призначені для використання фірмами, найманими працівниками яких вони являються.

Відповідно до територіального критерію, ринок юридичного консалтингу України внаслідок його значної територіальної неоднорідності можливо розділити на сегменти – центральний (столичний) і регіональні. Сьогодні м. Київ є осередком філій транснаціональних юридичних корпорацій і національних фірм, що діють на ринку юридичного консалтингу. Отже, незважаючи на те, що український ринок юридичних послуг перебуває на стадії свого становлення, він уже досить жорстко сегментований: сфера діяльності юристів центрального сегмента виходячи за його межі, стає національною. Вони конкурують не тільки у межах центрального сегмента, а й у регіональних, особливо це стосується юридичного обслуговування інвестиційно привабливих крупних підприємств незалежно від їх місцерозташування.

Оскільки сутнісною характеристикою діяльності в сфері юридичного консалтингу є поєднання професіоналізму й підприємництва, суб'єктів пропозиції на України можна класифікувати на підставі цього критерію за допомогою матриці «професіоналізм/підприємництво» консалтингу ( рис. 2.1.).

Кожен сегмент матриці віддзеркалює можливий варіант поєднання інтелектуального (професійного) і підприємницького векторів юридичного консалтингу, що забезпечують певний рівень його ефективності. Сегменти A, B, C, D, E виконують функцію індикаторів, за допомогою яких можна навести характеристику особливостей різних видів консультантів, які діють на ринку юридичних послуг України, відповідно до критерію «професіоналізм/підприємництво»:

П 10	B									D
Р 9
О 8
Ф 7
Е 6
С 5					C
І 4
Я 3
2
1	A									E
0	1	2	3	4	5	6	7	8	9	10

П І Д П Р И Є М Н И Ц Т В О

Рис. 2.1. Матриця «професіоналізм/підприємництво» консалтингу

A – низький рівень професіоналізму й підприємництва. Такі консультанти не мають ні інтелектуальних, ні підприємницьких засад успіху в консалтинговій діяльності. Відповідно до матриці Б. Карлофа, яка розглянута раніше, це «секретаріат», який не є конкурентоспроможним на ринку юридичних послуг;

B – високий рівень професіоналізму й низький рівень підприємництва. За Б. Карлофом це «агентство», яке не є життєздатним у конкурентному середовищі. Консультанти цього сегмента ринку юридичних послуг України не здатні перетворити свій інтелектуальний потенціал на капітал, що приносить доход;

C – співвідношення професіоналізму й підприємництва становить 50х50. Ці консультанти досить успішні в юридичному консалтингу, однак їм бракує стратегії професіонального й підприємницького зростання, що становить реальну загрозу їх конкурентоспроможності в майбутньому;

D – високий рівень професіоналізму й підприємництва. Це «професійна організація» за матрицею Б. Карлофа. Юристи цього сегменту володіють всіма необхідними факторами успіху на ринку;

E – низький рівень професіоналізму й високий рівень підприємництва. У консультантів цього сегмента гучна назва може бути єдиною ознакою належності до сфери консалтингу [24, с. 30]. Це квазіконсалтинг, тобто така діяльність на ринку юридичних послуг, що формально є консультаційною, а реально спрямована на задоволення попиту клієнтів на послуги, пов'язані зі сприянням у вирішенні їх проблем методами, що суперечать професіональним й етичним нормам юридичного консалтингу, а у певних випадках і нормам права.

Квазіконсалтингові юридичні фірми не мають постійного штату юристів або використовують їх інтелектуальний потенціал щодо надання послуг посередницьких, можуть бути чисто фіктивними юридичними утвореннями й мати профіль діяльності, не відповідаючий змісту практичної юридичної діяльності. Суб'єкти квазіконсалтингу характеризуються високим рівнем діловитості, однак, як і юристи сегменту А, вони не мають головного ресурсу й конкурентної переваги успішної юридичної діяльності – професіональних фахівців з права, здатних надавати високоякісні юридичні послуги.

На даний час квазіконсалтинг в Україні представлено, по-перше, фірмами й консультантами, які надають юридичні послуги низької якості й використовують методи цінового демпінгу, завдяки якому клієнти залучаються заниженою ціною послуг, що наносить значний матеріальний і моральний збиток юристам-професіоналам, які надають високоякісні консультації. Оскільки на момент укладення контракту оцінка клієнтом якості абсолютно нематеріальної юридичної послуги пов'язана з великими труднощами, квазіконсалтинг створює в нього ілюзію можливості вибору юриста за ціновим критерієм. Тим самим, квазіконсалтингова діяльність формує у клієнтів думку усталену як про можливості одержання дешевих юридичних послуг, так і про низьку якість юридичного обслуговування в цілому. Негативним наслідком розвитку такої квазіконсалтингової діяльності є формування у клієнтів недовіри до юристів високого професіонального рівня, які, за їх думкою, можуть надавати послуги сумнівної якості за завищеною ціною.

По-друге, особливим сегментом квазіконсалтингу виступають юристи, що надають послуги, які формально є юридичними, а реально – посередницькими, тіньовими. Метою звернення клієнтів до таких фірм є не отримання професіональної юридичної допомоги, а, приміром, (а) сприяння різними засобами позитивному вирішенню їх проблем у різних органах державного управління; (б) посередництво у відносинах з працівниками державних установі правоохоронних органів; (в) збільшення витрат і як наслідок зменшення оподатковуваного прибутку за допомогою оплати квазіконсалтингових послуг; (г) розробка тіньових схем мінімізації податків; (д) одержання конфіденційної інформації про конкурентів, партнерів тощо. Тіньові послуги квазіконсалтингу руйнують репутацію юристів C- і D-сегментів ринку юридичних послуг, формують у клієнтів сумніви що до їх порядності й компетентності.

За допомогою матриці «професіоналізм / підприємництво консалтингу» з урахуванням фактору часу можна прогнозувати ймовірнісні моделі економічної поведінки суб'єктів пропозиції на ринку юридичних послуг України. Для юристів A-сегмента можливе припинення діяльності. Їх просування в напрямку інших сегментів матриці є проблематичним, бо зазначеному сегменту властиво або відсутність, або вкрай низький рівень розвитку інтелектуального (професіонального) вектора юридичного консалтингу, формування якого вимагає тривалого часу і значних витрат.

Юристи B-сегмента, по-перше, у випадку усвідомлення необхідності розвитку підприємницького вектора юридичного консалтингу й вживання відповідних заходів можуть просунутися до рівня D-сегмента, по-друге, цілком реальним є і прогноз щодо припинення діяльності цих фахівців на ринку юридичних послуг, тому що брак підприємницьких ознак неминуче призведе до збитків і переходу кваліфікованих юристів у високоприбуткові юридичні фірми C- й D-сегментів. Крім того, вони можуть стати внутрішніми консультантами (юрисконсультами підприємств) або здійснювати практичну юридичну дяільність як співробітники некомерційних організацій.

Для юристів C-сегмента реальна перспектива перетворення на фахівців D-сегмента за умов здійснення стратегії, спрямованої на розвиток інтелектуального (професіонального) й підприємницького векторів юридичного консалтингу. За відсутності стратегічного підходу до ведіння бізнесу, можливий перехід кваліфікованих юристів до юридичних фірм D-сегмента і як результат – зниження конкурентоспроможності фірм C-сегмента.

При збереженні високого рівня професіоналізму й підприємництва можливою тенденцією розвитку юристів D-сегмента є інтернаціоналізація їх діяльності, вихід національних юридичних фірм на ринки юридичних послуг інших країн.

Для квазіконсалтингу є реальним, як вихід з ринку юридичних послуг, так і продовження діяльності як формально юридичної фірми, інтереси якої пов'язані з іншими царинами бізнесу й наданням тіньових послуг. Але за умов здійснення державою і професійними об’єднаннями юристів заходів, спрямованих на подолання квазіконсалтингу, зниження попиту господарюючих суб’єктів на його послуги, що є закономірним результатом формування в країні цивілізованого бізнесу, квазіконсалтинг не буде мати перспектив свого розвитку в Україні.

Важливо підкреслити, що оперування консультантами методами, що суперечать діловим, професійним, етичним нормам і нормам права, не є винятковою особливістю консалтингової діяльності в умовах ринкової трансформації. Прикладом подібної практики в країнах з розвиненую ринковою економікою може бути недавній скандал, пов'язаний з фальсифікацією аудиторською фірмою «Артур Андерсен» фінансової звітності американської компанії «Энрон», наслідками якого, крім банкрутства останньої, було припинення діяльності світового лідера консалтингу й перетворення «великої п'ятірки» аудиторських фірм на «велику четвірку». Специфікою трансформаційної економіки є значне поширення квазіконсалтингової діяльності, наявність значної кількості квазіконсалтингових фірм, а також те, що саме в умовах ринкових перетворень, коли правове поле бізнесу тільки формується, квазіконсалтинг виступає чинником тінізації підприємницької діяльності, зростання додаткових трансакційних витрат, пов'язаних з інституціональними перетвореннями, гальмування розвитку ринку юридичних послуг, консалтингового ринку в цілому.

Сучасному етапу розвитку ринку юридичних послуг України притаманні суперечності між (а) інтелектуальним (професіональним) змістом юридичної консалтингової діяльності і її підприємницькою формою, що в умовах ринкової економічної трансформації інверсійного типу приводить до її тінізації та розвитку квазіконсалтингу; і (б) призначенням юридичного консалтингу, яке полягає у сприянні підвищенню адаптивної ефективності й конкурентоспроможності господарюючих суб'єктів шляхом їх забезпечення знаннями з різних галузей права, і негативними соціально-економічними наслідками квазіконсалтингової діяльності, що зумовлює зростання додаткових трансакційних витрат, нагромадження інституціональних пасток, гальмування розвитку ринку консалтингових послуг. Зазначені протиріччя породжуються особливостями трансформаційної економіки, в умовах якої обслуговування ринкових угод поглинає величезні ресурси, зумовлює виникнення додаткових трансакційних витрат інституціональних перетворень. Як відзначають Е. Попов і В. Лісових, для перехідних економік характерні витрати інституціональної трансформації (інституціональні пастки). Їх суть полягає в тому, що при зміні якогось інституту поза зв'язком з трансформацією правил по інших інститутах створюється безвихідна ситуація у вирішенні поточних завдань [25, с. 74]. Значна величина додаткових трансакційних витрат інституціональної трансформації викликає необхідність звернення економічних суб'єктів до допомоги професіональних юристів, спрямованої на їх зниження, тобто виступає чинником попиту на юридичні послуги. Однак така допомога може ґрунтуватися не на професіоналізмі юристів, їх високій діловій репутації, професійних та етичних нормах юридичного консалтингу, а на їх знанні й умінні використовувати наявні у законодавстві невідповідності, прогалини або відсутність офіційно встановлених правил економічної поведінки, а також оперувати неформальними нормами і правилами, притаманними тіньовій діяльності, заснованій на правовому нігілізмі. Наприклад, допомога юридичних фірм, спрямована на зниження додаткових трансакційних витрат, може полягати не в розробці науково обґрунтованих рекомендацій і порад щодо ведіння бізнесу в межах правового поля, а в (а) сприянні незаконними методами прийняттю органами державного управління рішень на користь клієнтів, (б) розробці тіньових схем ухилення від сплати податків, (в) фальсифікації даних бухгалтерського і фінансового обліку, (г) одержані конфіденційної інформації про конкурентів і партнерів та ін.

У подібній ситуації, по-перше, розвиток підприємницького вектора юридичного консалтингу здійснюється на шкоду його інтелектуальному (професійному) вектору, тому що у квазіконсалтингу критерієм професіоналізму юристів є рівень оволодіннями ними тіньовими методами вирішення проблем клієнтів. Якщо ж юристи віддають перевагу професійному вектору, дотриманню правових, етичних норм юридичної діяльності, то в ситуації високого попиту саме на квазіконсалтингові послуги вони можуть не знайти клієнтів, які мають потребу в їх рекомендаціях і порадах. Отже, квазіконсалтинг спроможний виштовхувати з ринку юристів, які надають високоякісні послуги й дотримуються професійних, етичних норм юридичного консалтингу. Тому квазіконсалтинг є чинником, що перешкоджає становленню і розвитку ринку юридичних послуг, який є важливим складником ринкової інфраструктури і інфраструктури інноваційної діяльності.

По-друге, протиріччя між інтелектуальним (професійним) і підприємницьким векторами юридичного консалтингу виявляється також в тому, що зниження додаткових трансакційних витрат клієнтів унаслідок використання методів і прийомів квазіконсалтингу стає фактором збереження й нагромадження інституціональних пасток у трансформаційній економіці. Адже юристи, які діють у сфері квазіконсалтингу, заінтересовані в підвищенні попиту на їх послуги, а тіньова консалтингова діяльність сприяє поширенню, так би мовити, «передового досвіду» протиправного вирішення проблем, забезпечує своєрідну адаптацію економічних суб'єктів до наявного інституціонального середовища, а це, з нашого погляду, є активним чинником збільшення додаткових трансакційних витрат у цілому.

Найважливішим напрямком подолання зазначених негативних тенденцій, є всебічне вдосконалення державно-нормативного регулювання юридичного консалтингу. Радикальних змін потребує також діяльність об’єднань юристів, які поки ще не стали організаціями саморегулювання у сфері юридичного консалтингу, тому що вони практично не виконують таких основних регулюючих функцій, як (а) моніторинг дотримання установлених стандартів і правил ділової практики, (б) вироблення й застосування системи санкцій за порушення правил, (в) формування власної процедури позасудового вирішення суперечок і між членами обєднання, і з аутсайдерами. В Україні організація саморегулювання національного рівня у сфері юридичного консалтингу, необхідність створення якої є нагальною, повинна вирішити наступні завдання:

1) виробити, прийняти й ефективно застосовувати стандарти ділової і професіональної етики й санкції за їх порушення, ефективні процедури позасудового розв’язання конфліктних ситуацій, що можуть виникати між її членами й між юристами та клієнтами як суб’єктами ринку юридичних послуг;

2) проводити періодичні атестації юристів, що сприятиме підвищенню їх професіоналізму, належному дотриманню етичних норм і професійних стандартів юридичного консалтингу, виступить бар'єром для появи на національному ринку юридичних послуг суб’єктів квазіконсалтингової діяльності;

3) на базі результатів атестацій і моніторингу дотримання юристами ділових, етичних норм юридичного консалтингу національна організація саморегулювання має вести реєстр юридичних фірм і незалежних юристів і проводити їх щорічні рейтинги, що стане ефективним заходом подолання тіньових тенденцій у юридичному консалтингу, посилить контроль за якістю юридичних послуг, забезпечить потенційних клієнтів достовірною інформацією про суб'єктів юридичного обслуговування, структурі пропозиції на ринку юридичних послуг;

4) провадити науково-методичну й інформаційну підтримку юристіві; їх навчання й підвищення кваліфікації; впроваджувати в юридичну практику нові послуги, способи і прийоми юридичного обслуговування; просувати юридичні послуги і популяризувати практичну юридичну діяльність шляхом створення позитивного іміджу професії юриста.

Реалізація зазначених функцій колективного регулювання у сфері юридичного консалтингу безпосередньо залежить від діяльності держави щодо інституціоналізації консалтингового сектора економіки України, створення правового поля консалтингової діяльності.

Попит на ринку юридичних послуг України формують клієнти юридичного консалтингу, у складі яких можна вирізнити наступні групи:

1. вітчизняні підприємства – великі, інвестиційно привабливі й платоспроможні, що належать до центрального й регіонального сегментів ринку юридичних послуг, обслуговують яких, як правило, національні й зарубіжні юристи центрального сегмента;

2. вітчизняні підприємства – великі й середні регіональних сегментів ринку юридичних послуг, що використовують професіональні послуги столичних і регіональних юристів. Вони, хоча й належать до певного регіонального сегмента, але здійснюють вибір на підставі аналізу пропозицій столичних фахівців з права і юристів різних регіонів;

3. вітчизняні підприємства середнього й малого бізнесу, що використовують послуги в основному регіональних юридичних фірм;

4. державні органи й громадські організації, як-то Фонд держмайна України, Комісія з цінних паперів, Агентство зі справ про банкрутство, Товариство по захисту прав споживачів тощо, які залежно від статусу й місцерозташування, використовують послуги столичних, регіональних й зарубіжних фахівців з права.

5. зарубіжні фірми й інвестори, що використовують, як правило, послуги закордонних юридичних фірм та їх представництв в Україні;

6. громадяни, які користуються послугами юридичного консалтингу.

Український ринок юридичних послуг характеризується перевагою оперативного попиту над стратегічним. Проблеми, що виникають перед суб'єктами попиту на юридичні послуги, становлять підвалини класифікації основних видів останнього на українському ринку юридичного консалтингу за предметним критерієм. Це попит:

– кризовий, обумовлений істотним погіршенням економічної ситуації на підприємствах;

– реактивний, пов'язаний з виникненням нової для клієнтів ситуації у сфері їх діяльності;

– упереджувальний, основу якого становить така особливість юридичної послуги, як можливість її одержання взапас, тобто здатність до зберігання;

– формальний, обумовлений необхідністю виконання клієнтом вимог та умов партнерів, державних організацій та ін;

– квазіконсалтинговий – попит на посередницькі і тіньові послуги юристів;

– прихований (або потенційний), можливість трансформації якого в реальний визначається багатьма чинниками, зокрема: (а) розвитком економіки й ефективністю ринкових реформ, (б) формуванням національної інноваційної системи, (в) державним регулюванням консалтингової діяльності, (г) зростанням доходів підприємств, (д) підвищенням професіонального рівня, репутації юристів, (е) подоланням недовіри потенційних клієнтів до них , (ж) підвищенням підприємницької і інноваційної культури клієнтів та ін.

Відповідно до розглянутих видів попиту за критерієм змісту проблеми, що розв’язується, можемо визначити і види пропозиції юридичних послуг: антикризова, адаптаційна, упереджувальна, формальна і квазіконсалтингова.

Важливо підкреслити, що у зв’язку з тим, що ринку юридичних послуг притаманна активна роль попиту стосовно визначення структури й обсягу пропозиції, встановлення ціни на юридичні послуги, розвиток юридичного консалтингу залежить безпосередньо від готовності й здатності українських підприємців використовувати знання фахівців з права.

2.2. Поведінка суб’єктів ринку юридичного консалтингу

Головними суб'єктами ринку юридичних послуг виступають клієнти (покупці), мета діяльності яких – вирішення певних проблем ведіння бізнесу за допомогою придбання юридичної послуги, і юристи (продавці), які прагнуть найбільш вигідно продати результат своєї інтелектуальної діяльності, тобто юридичну послугу. Їх економічна поведінка спрямована на максимальне досягнення зазначених цілей в умовах бюджетних та інформаційних обмежень. Економічний вибір юристів і клієнтів безпосередньо спрямований, з одного боку, на оптимізацію в процесі укладення контракту умов юридичного обслуговування, серед яких найбільш істотними є кількісні та якісні характеристики юридичної послуги, її ціна й спосіб надання, модель і тривалість процесу юридичного обслуговування, права, обов'язки й відповідальність учасників правочину. Вибір зазначених умов з боку клієнтів і юристів є індивідуальним, раціональним, відповідає їх моральним цінностям, спирається на позитивну суспільну співпрацю і здійснюється відповідно до певних правил гри. З другого боку, найважливішим завданням суб'єктів ринку юридичних послуг є мінімізація трансакційних витрат, значний розмір яких обумовлено особливостями юридичної послуги й юридичного обслуговування.

Абсолютна нематеріальність юридичних послуг, змістом яких є професійні знання й інформація з різних галузей права, що одержали інституційне закріплення в пораді, рекомендації, проекті тощо і потенційні вигоди від їх використання в господарській практиці, суттєво ускладнює для клієнта вимір їх якості, збільшує витрати пошуку інформації, зумовлює необхідність вибору не стільки послуги, скільки юриста, який задовольняє його вимогам, тому що юридична послуга невіддільна від джерела. Тим самим збільшуються витрати клієнта на пошук інформації й втрати, пов'язані з її неповнотою. Для юриста ж нематеріальність послуг, невідчутність дій з їх надання значно ускладнює їх просування потенційному клієнтові, збільшує витрати ведіння переговорів.

Специфічністю ринку юридичних послуг є наявність значних інформаційних переваг – як юриста, так і клієнта – що є результатом асиметричного розподілу інформації, високого ступеня невизначеності в процесі обміну абсолютно нематеріальних послуг. По-перше, юрист, маючи найбільш повну інформацію про юридичну послугу, може приховувати від клієнта дійсні цілі своєї поведінки, орієнтуючись на одержання від угоди однобічних вигод. Наслідком цього може бути виникнення ситуації некоректного (несприятливого) відбору, що становить собою вибір клієнта на базі ймовірності втрат, оскільки через неповноту інформації він не може диференціювати юристів за критерієм якості юридичної послуги. У такому разі ринку юридичного консалтингу можуть бути властиві характеристики моделі ринку «лимонів» Дж. А. Акерлофа [26]: оскільки ринкова ціна виявляється занадто низькою, асиметрія інформації призводить до втрат юристів, що надають юридичні послуги високої якості, і до їх виходу з ринку. По-друге, клієнт на ринку юридичних послуг також може мати інформаційні переваги, тому що тільки йому відомо, як необхідна для ефективного консультування інформація про його бізнес, так і цілі його звернення до юриста-консультанта. У цьому випадку приховування інформації і прагнення клієнтів до одержання однобічних вигод від угоди також викликає ситуацію некоректного (несприятливого) відбору, за якої внаслідок підвищення цін, юридичні послуги стають недоступними для багатьох потенційних клієнтів юридичного консалтингу. Причому наявність на ринку юридичних послуг інформаційних переваг у юриста й у клієнта може призвести до зміни не тільки обсягу, а й структури попиту і пропозиції: як правило, знижується частка послуг стратегічного юридичного консалтингу, оперативний консалтинг стає переважним.

Специфічність активів, значення невизначеності, а також частота становлять собою головні параметри трансакцій, які безпосередньо впливають на розмір трансакційних витрат, співвідношення в їх структурі втрат і витрат [27, с. 13; 28, с. 182]. Унікальність юридичних послуг, яка трактується як неповторність, нездатність до тиражування, виступає, як вбачається, тим атрибутом трансакцій на ринку юридичного консалтингу, який С. І. Архієреєв визначає як специфічність активів. Специфічні активи «... не можуть бути використані або, принаймні, досить ефективно використані при виробництві відмінної від їх безпосереднього призначення продукції» [27, с. 13]. Неповторність юридичних послуг, особливо послуг стратегічних, диктує потребу детального опрацювання під час укладення контракту всіх аспектів консультант-клієнтських відносин з метою запобігання можливих змін і порушень умов угоди в процесі юридичного обслуговування, результатом чого можуть бути значні втрати і юриста, і клієнта.

Істотний вплив на розмір трансакційних витрат, особливо у сфері стратегічного юридичного консалтингу, вчиняють одиничність угод і тривалість юридичного обслуговування. З одного боку, стратегічне юридичне обслуговування клієнта не може бути частим, оскільки його предметом, як правило, є фундаментальні зміни в бізнесі: реструктуризація, реінжиніринг бізнес-процесів, зміна власника, реорганізація тощо. Одиничність стратегічного юридичного обслуговування викликає більш високі трансакційні витрати порівняно з оперативним юридичним консалтингом, при якому контактам юриста і клієнта властивий періодично відновлювальний характер, що знижує витрати пошуку інформації, контролю виконання контракту та ін. З другого – у сфері юридичного консалтингу тривалість контракту, на наш погляд, не є істотним чинником зниження трансакційних витрат, що зумовлено особливостями юридичної послуги і стосується насамперед стратегічного юридичного консалтингу. « …Тривалість контракту знижує трансакційні витрати, зокрема, з пошуку контрагента, оцінки якості продукції тощо, але ціною зростання витрат, що безпосередньо пов’язані з виробленням обміркованих умов контракту» [27, с. 14].

Чинником збільшення трансакційних витрат, зокрема укладення контракту, є складність специфікації прав власності юриста і клієнта на юридичні послуги, необхідність якої пояснюється їх невіддільністю не тільки від джерела, але й від отримувача, активною роллю клієнта у розв’язанні проблеми розвитку його бізнесу.

Значні витрати вимірювання результату угоди, контролю виконання умов контракту, втрати від опортуністичної поведінки тощо пов'язані з існуванням розриву в часі між придбанням клієнтом юридичної послуги й одержанням ним кінцевого результату юридичного консалтингу – реальних вигод від юридичного обслуговування, а також з можливістю його неотримання з причин, не залежних від юриста. Можливим може бути також значний розрив у часі між замовленням і трансфером юридичної послуги. На практиці це призводить до необхідності пошуку інформації й виміру якості юридичної послуги на обох фазах обміну, що збільшує трансакційні витрати.

Процес юридичного обслуговування включає передконтрактну, контрактну й післяконтрактну стадії, на кожній з яких юрист і клієнт зіштовхуються з проблемами встановлення й коригування правомочностей.

На передконтрактній стадії юридичного обслуговування юрист і клієнт несуть значні витрати пошуку інформації, ведіння переговорів, вимірювання, укладення контракту.

Необхідність уточнення або перегляду правомочностей консультанта і клієнта, їх прав й обов'язків може виникнути вже після укладення контракту, тобто на основній (контрактній) стадії юридичного обслуговування. Це викликає появу додаткових витрат, пов'язаних з обміном і захистом правомочностей: витрат ведіння переговорів з метою конкретизації різних аспектів консультант-клієнтських відносин, укладення додаткових угод (формальних і неформальних), уточнюючих умови контракту та ін. Усе це, по суті, становить втрати, пов'язані з недостатньою специфікацією прав власності при укладанні цього правочину. Значними можуть бути витрати контролю діяльності юриста на контрактній стадії юридичного обслуговування, оскільки інтелектуальна праця важко піддається виміру й обліку. Високі витрати, пов'язані з можливою опортуністичною поведінкою юриста і клієнта, можуть виникнути при виконанні контракту, це витрати моніторингу і попередження опортунізму. Зазначені витрати К. Менар називає витратами егоїстичної поведінки економічних агентів, які мають власні інтереси і, будучи раціональними, ведуть себе опортуністично. Це породжує конфлікти, причиною яких є саме раціональність агентів [29, с.31,32]. Наприклад, клієнт надав неповну або недостовірну інформацію, що призводить до помилок при визначенні проблеми, а, значить, і при розробці рекомендацій, спрямованих на її вирішення. Опортунізм юриста може виявитися в недостатньому рівні діагностики проблеми, поверхневому підході до розробки рекомендацій та їх роз'ясненню клієнтові. Можливі також витрати вимагання, зумовлені специфікою консультант-клієнтських відносин у процесі юридичного обслуговування. Як правило, клієнт намагається залучати юриста до вирішення не тільки поставленого завдання, а й інших проблем бізнесу, нав'язуючи йому різні ролі – штатного радника, арбітра та ін. Формою вимагання юриста в процесі виконання контракту, особливо при здійсненні процесної моделі юридичного обслуговуавння, може бути передавання значно більшої, ніж це необхідно, частини роботи працівникам клієнта.

Можливість появи трансакційних втрат і витрат на післяконтрактній стадії юридичного консалтингу (коли консалтинговий процес завершено і оплачено) пов'язано з недостатнім розробленням умов контракту на етапі його підготовки й укладення внаслідок асиметричного розподілу інформації, абсолютної нематеріальності юридичної послуги, невідчутності діяльності юристів, розбіжності очікуваних клієнтом результатів і реальних вигод, отриманих ним при використання професійних рекомендацій юристів. У клієнта виникає необхідність в одержанні додаткової інформації про вже завершену угоду, у проведенні нових переговорів, додатковому вимірі якості вже наданої юридичної послуги, специфікації й захисту прав власності. Слід зазначити, що ці витрати можуть виникнути значно пізніше завершення всіх контактів юриста і клієнта. Приміром, між консультацією з податкового права й перевіркою бізнесу клієнта податковими органами може сплинути досить багато часу. Але саме в перебігу перевірки клієнт, повернувшись до виміру якості отриманої консультації, може звернутися до юриста за додатковими роз'ясненнями й відновленням порушених, на його думку, у процесі консультування прав, вимагати від юриста певних дій з обґрунтування правильності й законності його пропозицій, що викликали зауваження з боку перевіряючих організацій.

Як бачимо, правочинам на ринку юридичних послуг притаманна значна величина витрат, «пов'язаних з обміном і захистом правомочностей» [30, с. 133], що є наслідком високого ступеня невизначеності, зумовленої абсолютно нематеріальним характером юридичної послуги, складністю виміру кінцевого результату юридичного консалтингу, наявністю розривів у часі між замовленням й наданням клієнтам юридичної послуги. Тому економічний вибір суб'єктів ринку юридичного консалтингу, з одного боку, залежить від величини трансакційних витрат, з другого – спрямовано на їх зниження, мінімізацію.

Керуючись класифікацією трансакційних витрат на різних етапах укладення і виконання контракту [30, с. 55–59], ґрунтуючись на поділі консультант-клієнтських відносин у процесі юридичного обслуговування на передконтрактні, контрактні й післяконтрактні, можемо вирізнити наступні види трансакційних витрат у сфері юридичного консалтингу: (а) витрати передконтрактної стадії, що виникають до укладення угоди; (б) витрати, що виникають після укладення угоди, які включають витрати контрактної й післяконтрактної стадій процесу юридичного обслуговування (рис. 3.1.)

Варто наголосити, що значні трансакційні витрати пов’язані не тільки з повним, а й частковим юридичним обслуговуванням. Продукуючий юридичний консалтинг завершується передаванням клієнтові знань та інформації, необхідних для розв’язання проблеми. Останній буде вже самостійно їх використовувати. Внаслідок цього можуть виникнути трансакційні витрати вже після виконання контракту, оскільки послуга надана, а кінцевого результату юридичного консалтингу ще не досягнуто.

При використанні отриманих правових знань у клієнта можуть виникнути додаткові витрати, пов'язані з пошуком інформації, зверненням за необхідними роз'ясненнями до юриста, поведінка якого може мати опортуністичний характер.

Трансакційні витрати

Витрати до укладення контракту

Витрати після укладення контракту

Витрати передконтактної стадії юридичного консалтингу	Витрати контрактної стадії юридичного консалтингу	Витрати післяконтрактної стадії юридичного консалтингу
Витрати пошуку інформації, ведення переговорів, вимірювання Витрати укладення контракту	Витрати пошуку додаткової інформації, ведення переговорів, вимірювання Витрати укладення додаткових угод до контракту, що коректують його умови Витрати моніторингу й попередження опортунізму, специфікації й захисту прав власності, захисту від третіх осіб	Витрати пошуку додаткової інформації, ведення переговорів, виміру Витрати специфікації й захисту прав власності

Рис. 2.2. Трансакційні витрати у сфері юридичного консалтингу

У свою чергу, юрист теж несе певні витрати, пов'язані з післяконтрактними контактами із клієнтом, наприклад, витрати ведіння переговорів з метою роз'яснення клієнтові своїх і його прав й обов'язків відповідно до умов уже завершеного договору.

Упроваджувальний консалтинг, що припускає участь юриста тільки на стадії використання клієнтом отриманих раніше порад чи рекомендацій, зумовлює появу значних додаткових витрат, пов'язаних з пошуком інформації, ведінням переговорів з метою уточнення прав й обов'язків та ін.

Поведінка суб'єктів ринку юридичного консалтингу являє собою доцільну діяльність юристів і клієнтів, пов'язану і установленням у контракті купівлі-продажу юридичних послуг оптимальних для них умов угоди і зниженням трансакційних витрат всіх стадій процесу юридичного обслуговування. Зміст економічної поведінки консультантів і клієнтів на ринку консалтингових послуг розкриває категоріальний ряд: очікування - баланс очікувань – взаємна довіра – репутація – співробітництво – регулювання[31].

Очікування відповідно до теорії очікувань В. Врума становлять собою оцінку ймовірності певної події [32, с. 376], виступають найважливішим чинником економічного вибору суб'єктів ринку юридичних послуг. Для України, як вбачається, цілком актуальною є обґрунтована Г. Клейнером оцінка ролі очікувань в діяльності російських підприємців: «...Саме поняття «очікування» відіграє в російській економіці більш значиму роль, аніж в економіці інших країн. Перебільшені очікування властиві психологічним особливостям російської людини взагалі й підприємця, зокрема. Якщо в західній теоретичній літературі поняття «раціональних очікувань» розглядається як природна екстраполяція передбачуваних тенденціальних змін, то для російського менталітету скоріше властиві неправдоподібно завищені «ірраціональні очікування», що адресуються як самому собі, так і зовнішнім обставинам» [33, с. 52].

Юрист і клієнт на всіх стадіях процесу юридичного обслуговування можуть мати певні позитивні й негативні очікування стосовно результатів угоди, що безпосередньо впливатиме на їх економічну поведінку. Ось чому важливим принципом економічного вибору у сфері юридичного консалтингу є аналіз, коригування й баланс очікувань юриста і клієнта. Звичайно, реалізація зазначеного принципу вимагає певних витрат, але вони сприяють зниженню втрат від невідповідності між очікуваними й реальними результатами юридичного консалтингу і для клієнта, і для юриста. На передконтрактній стадії юридичного обслуговування останнім важливо, по-перше, виявити й проаналізувати очікування один одного, оскільки мотивація до укладення контракту значною мірою залежить від їх оцінки очікуваного результату.

По-друге, оскільки очікуванням властива певна неоднозначність, варіантність і суперечливість, укладення контракту буде залежати від того, наскільки в процесі передконтрактних переговорів юрист і клієнт зуміють підсилити позитивні очікування щодо результату юридичного консалтингу, тобто провести їх коригування. При цьому важливо перебороти не тільки негативні, а й ірраціональні, завищені очікування, які згодом можуть призвести до заниженої оцінки реального результату юридичного обслуговування.

По-третє, основу укладення контракту становить досягнутий при переговорах баланс очікувань юриста і клієнта від юридичної послуги й від процесу юридичного обслуговування. Що стосується юридичної послуги, то баланс їх очікувань ґрунтується на узгодженні ними оцінок основних елементів її цінності, як-то: сприймана якість, внутрішньо властиві ознаки, зовнішні ознаки, ціна в грошовому вираженні, негрошова ціна, час, інноваційність, навчальний ефект. У зв’язку з тим, що юрист має значно більшу інформацію про юридичну послугу ніж клієнт, витрати останнього, пов'язані з можливим опортунізмом юриста, який може надати недостовірну або неповну інформацію про послугу, досягають значної величини.

Предметом очікувань юриста і клієнта щодо процесу юридичного обслуговування є рівень виконання ними своїх обов'язків, установлених контрактом. Приміром, юрист очікує від клієнта надання йому необхідної інформації, участі в діагностиці, виробленні рішень, створення умов для його роботи на підприємстві. У цьому випадку більшою інформацією про свої наміри з приводу виконання зобов'язань володіє клієнт, опортунізм якого безпосередньо впливає на величину трансакційних витрат юриста на всіх стадіях юридичного обслуговування. Подібна ситуація можлива і стосовно клієнта, очікування якого щодо виконання юристом його обов'язків можуть суттєво відрізнятися від його реальних намірів, можуть бути порівняно з ними завищеними або заниженими.

По-перше, оскільки юридична послуга нематеріальна, узгодження очікувань щодо її цінності й виконання контракту на передконтрактній стадії вимагає значних витрат з боку юриста, який у процесі переговорів має подолати як занижені, так і завищені очікування клієнта, пов'язані з юридичним обслуговуванням, по-друге, не менш витратною ця стадія є і для клієнта, який повинен зібрати й проаналізувати інформацію про юриста і про конкретну юридичну послугу з додаткових джерел, не обмежуючись даними, отриманими під час переговорів. Якщо на передконтрактній стадії баланс очікувань не буде досягнуто, зазначені витрати перетворяться на втрати і для юриста, і для клієнта. Більше того, вони можуть накопичуватися, тому що виникне потреба в пошуках іншого юриста й іншого клієнта, а значить, виникнуть нові витрати на узгодження очікувань та ін. Якщо ж при переговорах очікування погоджено, то (а) стає можливим укладення контракту, (б) витрати на забезпечення балансу очікувань на цій стадії будуть сприяти зниженню трансакційних витрат на контрактній і післяконтрактній стадіях консультант-клієнтських відносин.

Отже, на передконтрактній стадії юридичного обслуговування витрати, пов'язані з установленням балансу очікувань юриста і клієнта, з одного боку, суттєво збільшують витрати пошуку інформації, ведіння переговорів, вимірювання, укладення контракту, а з другого – виступають чинниками зниження трансакційних витрат на контрактній і післяконтрактній стадіях юридичного обслуговування, бо не переборені на цій стадії ірраціональні очікування клієнта й юриста, дисбаланс їх очікувань можуть призвести до заниженої оцінки реального процесу й результату юридичного консалтингу, до претензій щодо порушення умов правочину. Треба підкреслити також можливість виникнення необхідності в узгодженні очікувань юриста і клієнта щодо юридичної послуги та процесу юридичного обслуговування вже в перебігу виконання контракту, що буде вимагати від них обох додаткових витрат.

Узгодження очікувань тісно пов’язано із взаємною довірою юриста-консультанта і клієнта. З одного боку, формується довіра між ними в процесі аналізу, коригування й узгодження очікувань стосовно юридичної послуги й процесу юридичного обслуговування. Вона безпосередньо залежить від рівня відповідності очікуваних і реальних результатів угод минулого періоду. З другого – можливість балансу очікувань у значною мірою залежить від рівня взаємної довіри юриста і клієнта.

Отже, довіра – важливий принцип економічної поведінки суб'єктів ринку юридичних послуг, спрямованої на оптимізацію умов угоди й мінімізацію трансакційних витрат [34;35; 36]. Як підкреслює Я. Корнаі, «крім наявності контракту між покупцем і продавцем потрібна ще їх чесна поведінка. Саме тут і необхідна довіра. Коли контракт укладено, покупець довіряє продавцеві в тому, що він буде чесно дотримувати його духу й букви з точки зору якості і строків поставки товарів та послуг. У той же час продавець довіряє покупцеві у тому, що той заплатить суму, яка належить йому за контрактом. Чим чесніші сторони, тим глибше довіра між ними й нижче трансакційні витрати» [37, с. 5].

Потреба реалізації принципу взаємної довіри в економічній поведінці суб'єктів ринку юридичного консалтингу обумовлена нематеріальністю й унікальністю (неповторністю) юридичної послуги, конфіденційністю специфічних знань та інформації, що становлять її зміст. Саме «...високий рівень довіри допомагає фірмам та індивідам зменшити загрозу опортунізму, вирішити проблему невизначеності і скоротити витрати на здійснення моніторингу й контролю, неминучі у випадку неповних контрактів. …Довіра стимулює часті й насичені інформаційні обміни, запобігає непотрібним витратам на захист прав власності і сприяє узгодженню різних інтересів учасників економічних взаємодій» [38, с. 42].

На початку передконтрактної стадії юридичного обслуговування існує певна взаємна недовіра юриста й клієнта. З одного боку, юрист для клієнта – стороння особа, допомога якої необхідна клієнтові, але запрошення якої сприймається ним як демонстрація в певному розумінні власної некомпетентності (як винесення сміття з хати). Клієнт побоюється з боку юриста можливого порушення конфіденційності, розголошення комерційної таємниці. З другого – клієнт викликає побоювання в юриста щодо його можливого опортунізму при укладенні й виконанні договору, зокрема, в питаннях надання повної й достовірної інформації, створення умов для роботи юриста, оплати його послуг. Недовіра зумовлює (а) можливість відмови їх обох від угоди і (б) збільшення витрат, пов'язаних з пошуком та аналізом інформації один про одного. Ось чому, взаємна довіра юриста і клієнта, її підтримка та зміцнення – базова умова ефективного юридичного обслуговування на всіх його стадіях.

В юридичному консалтингу одним з основних чинників, що формують довіру, є репутація суб'єктів ринку, яку А. Ляско визначає у як супутній інститут довіри [38, с. 42, 43]. Саме репутація або загроза її втрати можуть виступити тими чинниками, що послабляють вплив інформаційної асиметрії, обмежують витрати опортуністичної поведінки й витрати вимагання учасників угоди [39, с. 10;40, с. 82, 322]. Репутація юриста служить найважливішим чинником, що впливає на вибір клієнта. Так, за даними Української асоціації менеджмент-консультантів (УАМК) головними критеріями, згідно з якими вітчизняний бізнес вибирає консультанта є саме репутація й рівень цін, а критеріями, які використовуються найменше, – рівень якості послуг, наявність досвіду роботи з підприємствами відповідної галузі, гарантія конкретних результатів Як вбачається, в царині юридичного консалтингу репутація виконує роль нецінового сигналу, який (як і сигнали цінові) координує економічну поведінку суб'єктів ринку юридичних послуг.

Довіра й репутація становлять фундамент співпраці юриста й клієнта на всіх стадіях юридичного обслуговування, ступінь і форми якого залежать від обраної моделі– експертної, проектної чи процесної.

Взаємовідносини суб'єктів ринку юридичного консалтингу відбуваються в рамках інституціонального середовища, центральним елементом якого є соціальна норма – установлений суспільством стандарт поведінки, оформлений як угода, спільна стратегія, правила. Система соціальних норм охоплює різні групи формальних і неформальних (неформалізованих) приписів, які становлять підґрунтя регулювання консультант-клієнтських відносин у сфері юридичного консалтингу. Основними видами регулювання ринку юридичних послуг на наш погляд, є:

а) державно-нормативне регулювання, що встановлює певні правила гри в царині консалтингової підприємницької діяльності;

б) саморегулювання як самостійна діяльність суб'єктів ринку юридичних послуг по встановленню правил і норм, регламентуючих консультант-клієнтські відносини на всіх стадіях юридичного обслуговування.

Регулювання консалтингової діяльності не підмінює, а доповнює механізм ринкової координації економічної поведінки консультантів і клієнтів, сприяє оптимізації трансакцій на ринку консалтингових послуг. Державно-правове регулювання у сфері юридичного консалтингу характеризується певними напрямками, засобами й методами впливу держави на економічну поведінку незалежних юристів і юридичних фірм як суб'єктів підприємницької діяльності [41]. Саме підприємницький вектор практичної юридичної діяльності є основним об'єктом державного регламентування консалтингового сектора економіки.

Саморегулювання, за визначенням П. Крючкової, становить собою регламентацію певних ринків і сфер самими економічними агентами, без втручання держави. «Якщо розглядати саморегулювання в координатах «вільний ринок» – «державне регулювання», то, на відміну від вільного ринку, саморегулювання припускає встановлення певних формалізованих «правил гри» для учасників відповідного сегмента ринку, включаючи санкції за порушення цих правил, механізми розв’язання конфліктів між учасниками ринку, які достатньою мірою обмежують волю економічних агентів» [42 с. 129].

У царині юридичного консалтингу саморегулювання є особливо актуальним, що збумовлено, по-перше, властивими ринку юридичних послуг асиметричним розподілом інформації, високим рівнем невизначеності й значною величиною трансакційних витрат, по-друге, особливостями консалтингового підприємництва, основним ресурсом, конкурентною перевагою й обмежуючим чинником якого виступає професіоналізм юристів. Важливо підкреслити, у теперішній період основу коригування й балансу очікувань, формування й підтримки взаємної довіри, співпраці юристів і клієнтів на всіх стадіях процесу юридичного обслуговування становлять не стільки правові норми, скільки правила поведінки, самостійно встановлені суб'єктами ринку юридичного консалтингу та їх професійними об’єднаннями.

На ринку юридичних послуг саморегулювання економічної поведінки його суб’єктів відбувається в різних формах, серед яких основними, як вбачається, слід назвати:

а) діяльність організацій саморегулювання, створених юристами й клієнтами – колективне регулювання;

б) регламентація на підставі контрактів про надання юридичних послуг – контрактне регламентування;

в) внутрішньофірмове управління.

Колективне регулювання юридичного консалтингу спрямовано насамперед на регламентацію його професійного вектора на підставі кодексів етичних норм і стандартів юридичного обслуговування. Воно представлено діяльністю різних професійних об'єднань юристів, які можуть бути регіональними, міжрегіональними, національними й міжнародними. Головним завданням об'єднань юристів є підтримка високого рівня професіоналізму й ділової етики. Участь у професійних асоціаціях і союзах є престижною, забезпечує можливість їх членам зайняти більш високий щабель у національному й міжнародному рейтингах, використовувати інформаційний, організаційний і маркетинговий потенціал професійних об'єднань. Однак, не всі професійні об'єднання юристів є організаціями саморегулювання, діяльність яких спрямована на встановлення правил поведінки суб'єктів юридичного консалтингу, на контроль за їх дотриманням. За обґрунтованою думкою П. Крючкової, асоціацію бізнесу можна вважати організацією саморегулювання, якщо її учасники делегували їй право на виконання таких функцій, як: (а) розробка системи правил і стандартів ділової практики; (б) моніторинг за їх дотриманням; (в) опрацювання й застосування системи санкцій за порушення правил (як мінімум – до членів організації, як максимум – до всіх учасників ринку); (г) формування власної процедури позасудового вирішення суперечок як між членами асоціації, так і з аутсайдерами (передусім зі споживачами). При цьому, як вона вважає, метою цієї організації є, як правило, представництво й захист інтересів ділового співтовариства (галузевого або бізнесу в цілому) у взаємовідносинах з державою та іншими громадськими силами [42, с. 132].

Контрактне регулювання консультант-клієнтських відносин в юридичному консалтингу становить підвалини оптимізації умов угоди й мінімізації трансакційних витрат. Юридичні послуги надаються клієнту на підставі контракту, у якому визначені права й обов'язки сторін щодо її продукування і використання. Відповідно до нього від юриста клієнту може передаватися як одне або декілька часткових прав власності на професійну пораду, рекомендацію, які є формами інституційного закріплення в процесі консультування знань з різних галузей права, так і повне передавання прав власності.

Контракт про надання юридичних послуг є складним правочином. За думкою Ф. Кросмана існують 4 види юридичного контракту між клієнтом і консультантом: (а) усна домовленість (рукостискання), (б) пропозиція, підписана обома сторонами, (в) офіційний контракт, підготовлений адвокатом, і (г) лист про наміри, написаний клієнтом або консультантом. Усі вони містять головні елементи – пропозицію, винагороду і прийняття. Найбільш ефективним методом юридичної угоди є підписана консультантом і клієнтом пропозиція, оскільки вона заощаджує час, а консультант отримує роботу саме коли потрібен клієнту [16, с. 55]. Абсолютна нематеріальність й унікальність (неповторність) юридичної послуги, її невіддільність від джерела й одержувача зумовлюють існування значних витрат вироблення умов контракту, оскільки ефективність контрактного регламентування консультант-клієнтських відносин безпосередньо залежить від того, наскільки всебічно й детально окреслені права, обов'язки й відповідальність сторін у процесі юридичного обслуговування. Крім того, контракт у сфері стратегічного юридичного консалтингу, а також абонементного оперативного юридичного консалтингу – це довгострокова угода, що встановлює правила поведінки юриста і клієнта на тривалий період часу. Складність і тривалість контракту з надання юридичних послуг дає підставу для його визначення як неокласичного правочину, що поєднує в собі елементи контракту як про продаж, так і про наймання.

По-перше, хоча метою клієнта в експертній і проектній моделях юридичного консалтингу є придбання готового вирішення проблеми, навіть у цьому випадку консалтинговий контракт не є класичним правочином купівлі-продажу, оскільки надання юридичної послуги безпосередньо пов'язано з діяльністю клієнта, його здатністю проаналізувати й сформулювати проблему, засвоїти і втілити на практиці рекомендації юриста. Консалтинговому контракту властиві риси «відносницького» контракту[43, с. 160], оскільки його реалізація безпосередньо залежить від здатності юриста і клієнта діяти спільно.

По-друге, взаємозалежність дій юриста й клієнта, їх співробітництво в процесі юридичного обслуговування виключають можливість широкого використання контрактних шаблонів, диктують необхідність розробки оригінальних контрактів, що відбивають специфічність консультант-клієнтських відносин та унікальність юридичної послуги.

По-третє, контракт з надання юридичних послуг не є жорстким, його умови можна й необхідно коригувати в процесі юридичного обслуговування. Більше того, до контракту з надання юридичних послуг цілком можна віднести «доктрину виправдання» – можливість пояснення невиконання умов контракту виникненням непередбачених обставин.

По-четверте, визначення й коригування умов консалтингового контракту, його укладення і виконання базуються на взаємній довірі юриста і клієнта і залежать від рівня останньої. У зв’язку зі складністю визначення умов контракту, що зумовленої асиметричним розподілом інформації й особливостями юридичної послуги, саме довіра (або недовіра) стає тим важливим чинником, що сприяє зниженню (або збільшенню) витрат його укладення й наступного коригування на контрактній стадії юридичного обслуговування.

По-п'яте, однією з істотних санкцій для юриста за невиконання контракту є втрата репутації, створеної за період тривалої взаємодії сторін. У юридичному консалтингу ця санкція неокласичного контракту є, вважаємо, основною й найбільш витратною, оскільки репутація, з одного боку, виступає головною конкурентною перевагою юриста на ринку юридичних послуг, а з другого – її втрата має не одиничний (стосовно конкретного клієнта), а загальний характер, тому що у сфері юридичного консалтингу вибір клієнтом юриста ґрунтується на вивченні відгуків інших клієнтів. Негативна ж думка про юриста одного стає відомою всім потенційним клієнтам. Втрата репутації означає для юриста втрату ринку, а її поновлення вимагає від нього доволі значних витрат часу й коштів.

По-шосте, особливістю контрактної регламентації консультант-клієнтських відносин є обмеженість залучення третіх осіб для упорядкування конфліктів. Конфіденційність юридичного обслуговування диктує необхідність переважно самостійного вирішення юристом і клієнтом спірних питань, основу якого становлять довіра й репутація.

По-сьоме, незважаючи на «відносницькі» характеристики консалтингового контракту, він не є абсолютно імпліцитним, оскільки сторони є незалежними учасниками процесу юридичного обслуговування, не існує владних відносини, а обсяг і форми контролю клієнтом діяльності юриста встановлюються й обмежуються цим правочином.

Отже, контракт на надання юридичних послуг становить собою такий тип неокласичного правочину, у якому імпліцитний складник переважає над класичним. Виходячи з цього, вважаємо, що консалтинговий контракт можна віднести до неповних контрактів, які, на думку А.Е. Шастітко, відбивають нездатність господарюючих суб'єктів прогнозувати й відображати в умовах контракту всі події, що стосуються справи. «От чому неповні контракти є вираженням обмеженої раціональності економічних агентів на рівні їх взаємодії» [44].

Неповнота консалтингового контракту безпосередньо пов'язана з реальною можливістю опортуністичної поведінки юриста і клієнта, високими витратами вироблення й узгодження його умов на передконтрактній стадії к процесу юридичного обслуговування, з існуванням значних витрат опортунізму й вимагання на його контрактній і післяконтрактній стадіях. Як пише Б. Клейн, причина в тому, що в контракті уточняються не всі елементи майбутнього періоду. Через невизначеність і складність уточнення цих елементів в такий спосіб, щоб ця угода гарантувала їх виконання в перспективі, контракти обов'язково будуть тою чи іншою мірою неповними. Унаслідок цього в учасників правочину з'являється можливість скористатися неповнотою контракту з метою вимагання у свого партнера за угодою» [45, с. 322].

Неповнота консалтингового контракту обмежує його регулююче значення, що, у свою чергу, підвищує роль і диктує потребу в розвитку державно-нормативного регламентування, саморегулювання юридичного консалтингу, внутрішньофірмового управління. На нашу думку, найбільш оптимальною може бути модель регулювання консалтингової діяльності, яка реалізує принцип взаємодоповнюваності різних механізмів координації – ринкового, державно-нормативного, саморегулюючого, контрактного і внутрішньофірмового.

Таким чином, економічна поведінка юриста і клієнта внаслідок специфічності процесу юридичного обслуговування, послуги, асиметричного розподілу інформації і значних трансакційних витрат є обмежено раціональною, що істотно підвищує роль таких складників її змісту, як очікування й баланс очікувань, довіра, репутація, співпраця й регулювання, які, вважаємо, можна визначити як основні принципи вибору суб'єктів ринку юридичних послуг.

Оскільки джерелами одержання клієнтом професійної допомоги у вирішенні проблем ведіння бізнесу можуть бути і зовнішнє, і внутрішнє (внутрішньофірмове) юридичне консультування, особливістю економічної поведінки суб'єктів ринку юридичних послуг є можливість і необхідність, з одного боку, вибору, з другого – оптимального сполучення послуг зовнішніх і внутрішніх консультантів з права.

Розділ 3. Юридична фірма як підприємницька інтелектуальна організація

3.1. Економіко-організаційні особливості юридичної фірми

Юридична фірма, як діюча на ринку юридичних послуг професіональна підприємницька організація є інтелектуальною організацією, де «... кожен індивідуум стає мікросвітом цілого, він відбиває ціле через свою поведінку. Кожен є індивідуальним віддзеркаленням мислення організації» [17, с. 30]. Якщо звернутися до визначення інтелектуальної організації (організації, заснованої на знаннях – knowledge-based organizations), сформульованого відомими англійськими фахівцями у сфері теорії й практики управління Р. Хантом і Т. Базаном, то можемо дійти висновку, що її головним ресурсом та об'єктом управління є працівники в галузі знань (knowledge workers). Їх позиція полягає у тому, що інтелектуальна організація (а) розпоряджається розвиненою фізично й інтелектуально робочою силою, (б) навчає мисленню й підвищує якість навчання, (б) допомагає кожному оцінити й використати на практиці всі прийоми мислення, (г) озброює людей необхідним інструментарієм для вирішення проблем, (д) формує лідерів, які свідомо виділяють час на активне мислення [46, с. 140]. Інтелектуальна фірма є організацією, що навчається, «у якій не можна не вчитися, тому що навчання вплітається в тканину життя» [17, с. 33]. П. Сенге, про якого М. Румізен пише як про основоположника теорії організацій, що навчаються, визначає останні як місце, «у якому люди постійно розширюють свої можливості створення результатів, до яких вони насправді прагнуть, у якому вирощуються нові широкомасштабні способи мислення, у якому люди постійно вчаться тому, як учитися разом» [47, с. 23]. До технологічних складників (дисциплін) такої організації відповідно до висновків П. Сенге в його роботі «The Fifth Discipline» належать: (1) особиста майстерність, що полягає у високому рівні знань, умінь і відповідальності персоналу; (2) формування загального бачення (створення загальної концепції) – розробка єдиної стратегії фірми й визначення конкретних планів окремих структурних одиниць по її реалізації; (3) групове (командне) взаємне навчання в процесі спільної діяльності, результатом якого є зростання її ефективності; (4) когнітивні моделі (моделі менталітету) тобто глибоко вкорінені припущення, узагальнення й подання, що впливають на розуміння світу, і дії співробітників фірми; (5) системне мислення – розуміння всіма працівниками фірми залежності її загальних результатів від дій кожного з них [47, с. 23-24;48, с. 33].

На думку М.К. Румізен, кожний технологічний складник (дисципліна) служить необхідною умовою формування організації, що навчається: (а)майстерність дозволяє працівникам виявляти самих себе, спонукує їх до особистого росту; (б) загальна концепція заохочує щиру заінтересованість; (в) завдяки командному навчанню ціле стає більшим суми часток, тому що команди мислять колективно; (г) когнітивні моделі створюють простір для змін; (д) системне мислення – це 5-та дисципліна, яка поєднує всі попередні, становить собою основну вісь і набір інструментів, які дозволяють людям бачити закономірності у складних системах [47, с. 23-24].

Нагромадження юридичною фірмою рис інтелектуальної організації, ґрунтується на створенні й ефективному використанні технологічних складників (дисциплін) організації, що навчається.

Інтелектуальна організація не тільки використовує, а й постійно продукує знання, забезпечує їх рух у внутрішньому і зовнішньому середовищі.

Основними принципами функціонування юридичної фірми як інтелектуальної організації повинні бути мислення, навчання, спіраль знань, творчість, самоорганізація й культура. Їх реалізація є головним завданням управління консалтинговою діяльністю. Як справедливо підкреслено авторами книги «Интеллектуальная организация. Привнеси будущее в настоящее и преврати творческие идеи в бизнес-решения», «замість того, щоб створювати структури і плани, а потім пристосовувати до них людей, як це робили раніше, ми повинні повністю змінити сам процес. Ми маємо дати людям можливість опанувати своїм природним творчим потенціалом і прагненням до нового, заснованого на незапланованому й невизначеному, і дозволити їм організуватися і планувати в процесі діяльності» [17, с. 48].

Двовекторність юридичного консалтингу (професія і підприємництво) обумовлює необхідність пошуків такої організаційної структури юридичної фірми, яка б забезпечила оптимальне сполучення управлінської ієрархії і культури творчої інтелектуальної діяльності. Складність вирішення такого завдання зумовлена протиріччям між управлінською ієрархією, що забезпечує порядок, але обмежує творчість, і культурою, яка базується на самоорганізації, стимулює творчість, але може порушувати цей сформований порядок. «Високовпорядковані і «плануючі» організації душать творчий потенціал і новації. Нові організації вбирають у себе хаос і невизначеність незапланованості, у них процвітає творчий потенціал і виникають нововведення.... Мистецтво у тому, щоб знайти рівновагу між цими двома стихіями – порядком і хаосом, запланованим і незапланованим» [17, с.47, 48; 49].

Як вбачається, юридичному консалтингу потрібні і ієрархія, і культура. Ієрархія як внутрішньофірмова система вертикальних комунікацій, влади і відповідальності, наказів-команд і розпоряджень, з одного боку, забезпечує спрямованість діяльності працівників і підрозділів юридичної фірми на досягнення цілей бізнесу. Але, з другого – управління, що надає перевагу ієрархії, може обмежувати творчість – головний чинник ефективності консалтингового бізнесу. Навпаки, культура, яка спирається на горизонтальні комунікації, самоорганізацію, самостійність і інноваційність працівників, сприяє творчості. В інтелектуальній організації «творчий потенціал не делегується деякому підрозділу всередині загальної структури, він не є також і функцією певних рівнів управління і винятковим привілеєм відділів досліджень і розробок. Творчість стає культурою корпорації... » [17, с. 55]. Юридичний консалтинг – творчий процес, тому базовим принципом оптимальної комбінації й ефективного використання консалтинговою фірмою її інтелектуальних ресурсів є створення необхідних умов для розвитку й реалізації творчого потенціалу юристів-консультантів. Але без управлінської ієрархії неможливо, на наш погляд, забезпечити ефективне функціонування юридичної фірми як підприємницької організації, спрямованої на отримання прибутку.

Забезпечення рівноваги керованості, впорядкованості, творчості й самоорганізації – необхідна умова успішного консалтингового бізнесу, важливий принцип побудови структури юридичної фірми як інтелектуальної підприємницької організації.

На нашу думку, найбільш оптимальною моделлю юридичної фірми може бути модель гіпертекстової професіональної організації, з постійно відновлювальними (ever-renewing network) мережами відносин, як усередині, так і поза компанією, з клієнтами, постачальниками, конкурентами й учасниками альянсів. Пропонована організаційна модель юридичної фірми представлена на рис. 3.1.

Структура юридичної фірми, по-перше, представлена взаємозалежними контекстами: системою бізнесу, командами, що працюють над проектами, базою знань. По-друге, організація юридичного консалтингу базується на системі внутрішньофірмових і зовнішніх мереж [50; 51, с. 112–121] на підставі децентралізації управління, розвитку горизонтальних комунікацій, культури, співробітництва й самоорганізації.

Зовнішня мережа

Клієнтська

Партнерська

Ресурсна

Соціальна

Юридична фірма
Системи бізнесу		Робочі і проектні команди	База знань
	Внутрішня мережа

Рис. 3.1. Організаційна модель юридичної фірми

Внутрішньофірмова мережева організація консалтингового процесу повинна бути заснована на групових формах праці консультантів, об'єднаних для розв’язання ключових завдань, що виникають перед юридичною фірмою. Центральною ланкою цієї мережі виступає робоча (проектна) команда консультантів, діяльність яких спрямована на досягнення загальної мети. При цьому надання оперативних юридичних послуг – завдання робочих команд, які, як правило, є постійними організаційними одиницями юридичної фірми. Інноваційно-стратегічне обслуговування здійснюють проектні команди, створені на період стратегічного консультування.

Консультаційна команда як структурна одиниця внутрішньої мережі юридичної фірми формується на засадах певних принципів, що забезпечують ефективність її діяльності, як-то: мультидисциплінарність, інтеграція, синергія, спільне сприйняття і спільна діяльність, підпорядкування, довіра, індивідуальне і групове навчання[52]. У командах належить поєднувати фахівців різних галузей права, а також, економістів, социологів, психологів та ін., результатом діяльності яких є не проста сума їх індивідуальних внесків у вирішення проблеми, а позитивний синергичний ефект інтеграції інтелектуальних ресурсів юридичного консалтингу. «...Економічна синергія означає...зростання ефективності економічної системи, більшої від суми ефектів дії основних її підсистем» [53, с. 45]. Знання консультанта повинні ставати набутком всіх членів команди, тому вона – це більше, ніж певна чисельність консультантів, а кожен з них – не тільки фахівець, а й інтегратор, який забезпечує діяльність команди як цілісної консультаційної одиниці.

Особливістю кадрового складу проектних команд юридичної фірми є участь у них співробітників клієнтів. Як констатує О. Березний, важливим наслідком нової орієнтації на відчутний результат з'явилося досить активне прагнення консультантів тісно співпрацювати в перебігу робіт з працівниками клієнта, яких тепер дуже часто можна бачити в числі повноправних учасників консультаційних команд [15, с. 11]. Досягнення позитивного синергічного ефекту діяльності мультидисциплінарної консультаційної команди забезпечується реалізацією принципів спільного сприйняття й діяльності, підпорядкування, довіри й навчання. Кожен консультант, маючи особисте сприйняття проблеми, повинен, по-перше, брати участь у опрацюванні її спільного (командного) сприйняття, по-друге, підкоряти йому свої дії навіть у ситуації невідповідності особистого й командного сприйняття, по-третє, діяти спільно для досягнення загальної мети. Підпорядкування спільному сприйняттю й командній діяльності не вимагають примусу консультанта або обмеження його індивідуального творчого потенціалу. Навпаки, воно ґрунтується на розумінні й прийнятті ним командної мети, її перетворенні на його власну, мобілізації його творчих зусиль на досягнення останньої. У цьому аспекті команду можливо визначити як систему, «прихильної ефективності команди й індивідуума» [17, с. 59].

Основу ефективної командної діяльності становить не примус, а довіра, що сприяє творчості. Внутрішньокомандні взаємовідносини – це відносини довіри, що забезпечують членам команди простір для реалізації їх творчого потенціалу. Довіра у відносинах управління юридичної фірми і її робочих одиниць – команд є обов'язковою умовою досягнення рівноваги керованості і творчості.

Найважливішим принципом командної діяльності є індивідуальне і групове навчання, спрямоване на розвиток творчого потенціалу консультантів. Навчальний ефект спільної роботи над проблемою полягає у переданні знань і досвіду всередині команди, навчанні команди в процесі роботи, особливо при аналізі допущених помилок, тому що «навчання – це функція проб і помилок» [17, с. 56].

Робочі і проектні команди, їх взаємозв'язки формують внутрішню виробничу мережу юридичної фірми, ефективне функціонування якої становить фундамент успішної консалтингової діяльності.

Важливою функцією юридичної фірми є створення і розвиток зовнішньої мережі, яка сприяє зростанню адаптивної і аллокаційної ефективності юридичного консалтингу, економії трансакційних витрат її незалежних учасників.

Зовнішня мережа юридичної фірми, як «система експліцитних і імпліцитних контрактів між формально незалежними економічними агентами з метою оптимального комбінування і використання ресурсів, також і знання» [50, с. 161], виступає організаційною формою її відносин із зовнішнім середовищем бізнесу. Її головними складниками є мережі:

– клієнтська, ядро якої становлять клієнти юридичної фірми, відносини з якими мають постійний або періодично повторюваний характер, тобто базові клієнти;

– партнерська – юридичні фірми й незалежні консультанти, фірми, що надають інші види ділових послуг: аудит, бухгалтерське обслуговування, фінансовий консалтинг та ін.; різні форми співпраці з якими (консультації, обмін досвідом, участь у сумісних проектах тощо) необхідні для ефективного здійснення юридичного консалтингу;

– ресурсна – постачальники інформації, знань, рекрутингові фірми та ін.;

– соціальна – сукупність державних установ і громадських організацій та об'єднань, відносини з якими безпосередньо впливають на консалтинговий процес (національні й регіональні асоціації консультантів з права, державні органи, завданням яких є регулювання різних аспектів консалтингового бізнесу тощо).

Зовнішня мережа юридичної фірми, по-перше, є відкритою, динамічною – склад її незалежних учасників і форми їх взаємозв’язків змінюються залежно від змісту юридичної послуги, що надається. По-друге, вона заснована на довірі і репутації учасників, зв’язки між якими і фірмою регулюються переважно відносницькими контрактами, як формальними, так і неформальними. По-третє, інтегруючим чинником виступає нове замовлення, що вимагає від юридичної фірми здійснення певних змін у зовнішній мережі, спрямованих на забезпечення його виконання. По-четверте, ядром зовнішньої мережі є інтелектуальна мережа, що включає постачальників знань і інформації, необхідних для ефективної консалтингової діяльності. У її складі учасники клієнтської, партнерської, ресурсної, соціальної мереж: різноманітні інформаційні фірми, агентства, клієнти, партнери, державні установи, громадські організації, професійні об’єднання юристів, освітні заклади, засоби масової інформації тощо. Розбудова інтелектуальної мережі – важливе завдання юридичної фірми, оскільки її головними ресурсами є саме знання і інформація. Вона повинна бути інтегратором зовнішньої інтелектуальної мережі, забезпечувати її створення, розвиток, ефективне функціонування.

Управління внутрішньою і зовнішньою мережами юридичної фірми спирається на ієрархію, самоорганізацію й культуру. Ієрархія необхідна при формуванні команд, створенні мереж, вирішенні внутрішніх і зовнішніх завдань функціонування фірми як цілісної соціально-економічної системи. Самоорганізація виступає базовим принципом координації групової діяльності консультантів. Пріоритетною цінністю й завданням культури юридичної фірми є творчість. Як пишуть М. Рубінштейн й А. Фистенбер, характеризуючи принципи управління інтелектуальною організацією, «нам потрібні й ієрархії, й мережі. Мережі одержали поширення на ранніх етапах інноваційної діяльності, на етапі творчості, створення нового; ієрархії більше поширені й корисні на етапі, коли ідеї повинні бути впроваджені на ринку» [17, с. 54]. Як вбачається, продукування консалтингових продуктів має бути організованим у рамках юридичної фірми на засадах мережевого принципу, що забезпечує розвиток і реалізацію творчого потенціалу консультантів, а їх комерціалізація – на підставі ієрархії, чим досягається оптимальне сполучення інтелектуального (професіонального) й підприємницького векторів юридичного консалтингу.

Двовекторність та інновативність підприємницької діяльності у сфері юридичного консалтингу, організаційно-економічні характеристики консалтингової фірми як інтелектуальної підприємницької організації виявляються у структурі ресурсів, що становлять фундамент надання юридичних послуг.

Ресурси юридичної фірми як інтелектуальної підприємницької організації можна поділити на (а) ті, зміст яких становлять специфічні знання (індивідуальні й організаційні) та інформація, необхідні для продукування юридичної послуги, це специфічні й інтерспецифічні інтелектуальні ресурси юридичного консалтингу; (б) і ті, які не відображають специфіки процесу юридичного обслуговування, загальні для всіх видів підприємницької діяльності.

Особливістю структури ресурсів юридичної фірми є висока питома вага специфічних та інтерспецифічних інтелектуальних ресурсів, до яких належать інтелектуальні нематеріальні активи, особисті інтелектуальні ресурси консультантів (їх знання, вміння, досвід, репутація), організаційно-управлінські інновації й ноу-хау, накопичені фірмою об’єктивовані знання, які виступають головним чинником, забезпечуючим конкурентні переваги, а, значить, і доходи юридичного консалтингу[54].

У короткостроковому періоді більшість загальних ресурсів юридичної фірми є перемінними. Так, наприклад, офісне обладнання, незважаючи на досить високу вартість, становить собою перемінний ресурс юридичного консалтингу, оскільки його кількісні і якісні характеристики цілком змінювані. Більше того, внаслідок високого ступеня морального зношування устаткування, особливо комп'ютерна мережа, потребує постійного поновлення з метою підвищення ефективності консалтингової діяльності. Перемінними ресурсами юридичного консалтингу є загальні трудові ресурси, електроенергія тощо.

На відміну від загальних ресурсів, специфічні й інтерспецифічні інтелектуальні ресурси юридичної фірми в короткостроковому періоді є, на нашу думку, її постійними ресурсами, кількість яких для підвищення або зменшення обсягу надаваних послуг не може бути змінена.

Постійними у короткостроковому періоді є інтелектуальні трудові ресурси юридичного консалтингу – працівники знань або інтелектуальні працівники (knowledge workers), функцією яких є надання юридичних послуг. До них належать, у першу чергу, юристи, які займають різні щаблі в кадровій структурі фірми, виступають її найманими працівниками або власниками (співвласниками). Здійснення власником функцій підприємця й консультанта є наслідком двовекторності юридичного бізнесу, який, як правило, організують професіонали у сфері права. Такий фахівець виступає не тільки власником юридичної фірми, а й процесу юридичного обслуговування, лідером робочих і проектних команд.

Інтелектуальні трудові ресурси належать до складновідновлювальних специфічних й інтерспецифічних ресурсів юридичної фірми, виступають її головною конкурентною перевагою. З одного боку, при скороченні обсягів юридичної діяльності звільнення висококваліфікованого консультанта як засіб зниження витрат, звичайно, можливе, але це буде не раціоналізація бізнесу з метою його адаптації до погіршення умов підприємницької діяльності, а ліквідація інтелектуального (професійного) складника юридичного консалтингу. По-перше, знання й досвід невіддільні від консультанта, без якого фірма втрачає головний ресурс юридичного консалтингу. По-друге, у межах юридичної фірми складно замінити висококваліфікованого консультанта на іншого, що пов’язано з особливостями інтелектуальної праці: чим вище працівники піднімаються сходами наукоємної економіки, тим у меншій ступені діє принцип їх взаємозамінюваності.

Тому, так званий «відплив умів» виступає реальною погрозою руйнування не тільки дрібного й середнього, а й крупного юридичного бізнесу. З другого боку, у короткостроковому періоді збільшення обсягу надаваних юридичних послуг за рахунок залучення додаткових інтелектуальних трудових ресурсів є досить проблематичним, тому що консультанти високого професіонального рівня – це відносно рідкий ресурс юридичного консалтингу, підготовка якого вимагає значних витрат і часу, і фінансових коштів. Цим пояснюється, що ринок праці для юридичної фірми не є основним джерелом висококваліфікованих специфічних та інтерспецифічних інтелектуальних трудових ресурсів. Прийом же на роботу недостатньо кваліфікованих юристів істотно не впливає на збільшення випуску послуг. Більше того, фірма несе додаткові витрати на їх навчання й адаптацію до процесу юридичного обслуговування.

В сфері юридичного консалтингу праця knowledge workers поєднує характеристики: а) діяльності з надання чистих послуг, до яких належать послуги юридичні (послугової діяльності); б) інтелектуальної праці, результатом якої є юридична послуга як особливий вид послуги інтелектуальної. Зазначені аспекти (інтелектуальний і послуговий) змісту праці юристів-консультантів, з одного боку, мають загальні ознаки, серед яких варто підкреслити наступні: (а) головними ресурсами трудової діяльності є індивідуальне, організаційне (колективне) і кодифіковане специфічне знання та інформація; (б) професійність; (б) індивідуалізованість і персоніфікованість процесу праці і його результату; (в) творчість. З другого – належність до послугової (сервісної) діяльності надає праці юристів такі специфічні риси, як: (а) комплексність, що вимагає від фахівця здійснення низки функцій, як головних, так і супутніх; (б) активна участь клієнтів у процесі юридичного обслуговування, залежність результату праці юриста від діяльності останніх з вивчення та реалізації професіональних порад на практиці; (в) значна роль часу як критерію ефективності праці; (в) суб’єкт-суб’єктний характер діяльності, що, по-перше, потребує формування та підтримки ефективних консультант-клієнтських відносин, по-друге, обумовлює залежність процесу і результату праці від особистих якостей юриста, його культури, репутації тощо. Розглянута двоїстість праці юристів (інтелектуальна і послугова) знаходить свій прояв в особливостях її організації і мотивації.

До постійних інтелектуальних ресурсів юридичної фірми слід віднести також об'єкти інтелектуальної власності, що виступають її нематеріальними активами. Зауважимо при цьому, що до юридичної фірми повною мірою може бути застосовна характеристика сучасного підприємства, підкреслена Е. Брукінг: «Цінність виробничих потужностей для підприємств, образно говорячи, стає нижчою цінності нематеріальних активів» [55, с. 17]. Нематеріальним активом юридичного консалтингу, поряд з різними майновими і немайновими правами, авторськими правами й об'єктами промислової власності виступає й накопичена юридичною фірмою база знань, що становить підвалини технологій практичної юридичної діяльності. Це наукові розробки й консультаційні методики, начальні програми, консалтингові ноу-хау, юридичні новації тощо.

Специфічним інтелектуальним нематеріальним активом юридичної фірми є гудвіл (goodwill) – ділова репутація, прихильність, яку управління бізнесом отримує від публіки, можливість отримання прибутку, який перевищує звичайний [56, с.367]. Репутація служить найважливішим чинником підвищення (або зниження) оцінки клієнтами юридичних послуг і консультантів. Як справедливо підкреслює Олівер Д. Харт, репутація може виявитися субститутом матеріальних активів, особливо для таких фірм, зазначені активи яких важко ідентифікувати. Юридичну фірму, на нашу думку, достатньо точно характеризує наступне положення: «Фірма є не що інше, як її репутація в частині вміння справлятися з непередбаченими (або, принаймні, непередбаченими контрактами) обставинами» [57, с. 230]. Репутація юридичної фірми створюється як інтелектуальним (професіональним), так і підприємницьким векторами юридичного консалтингу.

Інтелектуальні нематеріальні активи є такими ж складновідновлювальними специфічними ресурсами юридичного консалтингу, як і інтелектуальні трудові ресурси. У короткостроковому періоді база знань є постійним інтелектуальним ресурсом юридичного консалтингу, збільшення якого вимагає значних витрат часу й коштів, відволікання консультантів від основної діяльності. Створення, підтримка й підвищення репутації виступають головним завданням консалтингової фірми протягом усього часу її існування.

У цілому ж витрати юридичної фірми на постійні інтелектуальні ресурси мають характер довгострокових інвестицій, що зумовлює ризики консалтингового бізнесу, пов'язані, з одного боку, з загрозою старіння, рутинізації, тиражування знань у довгостроковому періоді, з другого – з можливістю, наприклад, опортуністичної поведінки консультанта, або його звільненням, особливо, якщо його підготовка фінансувалася фірмою.

Інтелектуальні ресурси юридичної фірми, що створюють нову вартість, є інтелектуальним капіталом юридичного консалтингу. Як пише С. Климов, «перетворення знання на капітал означає, що володіння ним дозволяє одержувати від його використання регулярний доход» [48, с. 120].

Структура інтелектуального капіталу консалтингової фірми відображена на рисунку 3.2.

Інтелектуальний капітал юридичної фірми

Фірмово-специфічний людський капітал

Структурний капітал

Організаційний капітал

Мережевий капітал

Клієнтський капітал

Партнерський капітал

Соціальний капітал

Рис. 3.2. Структура інтелектуального капіталу консалтингової фірми

Основними структурними елементами інтелектуального капіталу юридичної фірми є:

– фірмово-специфічний людський капітал, тобто використовувані в процесі юридичного обслуговування знання, навички, досвід працівників юридичної фірми, які виступають її специфічними й інтерспецифічними інтелектуальними трудовими ресурсами [58;59];

– структурний капітал, що включає організаційний капітал, як-то нематеріальні інтелектуальні активи юридичної фірми (зокрема, консалтингові технології, базу знань і репутацію) і мережевий капітал (тобто, накопичені й використовувані юридичною фірмою стійкі відносини з партнерами, клієнтами, організаціями саморегулювання й державними органами).

В узагальненому вигляді всі складники інтелектуального капіталу юридичної фірми становлять собою накопичені знання – об’єктивовані й особисті, явні й неявні.

У структурі інтелектуального капіталу юридичної фірми нами не виділено капітал процесів, представлений, на думку С. Клімова, системами організації виробництва, збуту, післяпродажного сервісу тощо, у процесі діяльності яких формується вартість продукту [48, c. 91]. Це зумовлено тим, що специфікою юридичної фірми як організаційної форми інтелектуального бізнесу є те, що продукування юридичної послуги – це процес інтелектуальної діяльності, тим самим, інтелектуальний капітал як ціле і є капіталом процесів. Мережевий капітал поряд з фірмово-специфічним людським капіталом та організаційним, становить підґрунтя юридичного бізнесу, що використовує й продукує інтелектуальні продукти. Як пишуть автори монографії «Инновационная экономика», «оскільки джерела технологічних ідей часто виявляються поза корпоративною структурою, зростає цінність мережних взаємодій, здатність утримати в полі свого контролю можливо більш широку кількість технологічних і ринкових ініціатив» [60, с. 57].

Виокремлення у складі структурного капіталу юридичної фірми мережевого капіталу, елементами якого є клієнтський, партнерський і соціальний капітали, відбиває економічну природу процесу юридичного обслуговування і юридичної послуги. По-перше, безпосередня активна участь клієнтів у процесі юридичного обслуговування обумовлює роль клієнтського капіталу як важливого чинника не тільки ринкової, а й виробничої діяльності юридичної фірми. По-друге, збільшенню виробничих можливостей останньої сприяє її партнерський капітал. Як було розглянуто раніше, висококваліфіковані консультанти є в короткостроковому періоді постійними ресурсами юридичної фірми, що обмежує її можливості в підвищенні інтелектуального ефекту юридичного консалтингу. Подолання зазначеного обмеження можливе на підставі лізингу персоналу інших юридичних фірм, залучення незалежних консультантів до роботи в проектних командах на період виконання договору, здійснення консультування, обміну знаннями й досвідом та ін. Ось чому, сформовані фірмою стійкі зв'язки з партнерами – суб'єктами юридичної діяльності, засновані на співпраці і взаємній довірі, виступають невід'ємним елементом технології юридичного консалтингу. По-третє, відносини з різними професійними об'єднаннями юристів, правоохоронними органами, іншими контактними аудиторіями, що становлять соціальний капітал юридичної фірми, безпосередньо впливають на її ефективність як організаційної одиниці юридичного бізнесу. Це капітал зовнішніх взаємовідносин. У цілому ж мережевий капітал юридичного консалтингу служить одним з найважливіших чинників створення і збереження репутації юридичної фірми, що безпосередньо залежить від її взаємовідносин з клієнтами, партнерами, громадськими організаціями, державними органами та ін.

3.2. Внутрішньофірмова система управління знаннями

Накопичення юридичною фірмою ознак інтелектуальної організації, її спрямованість на підвищення інтелектуального ефекту масштаба диктують потребу створення ефективної системи внутрішньофірмового управління знаннями. Необхідність цього доводить той факт, що зараз організації використовують менш за 20% знань, які є у їх розпорядженні.

Згідно з еволюційною теорією фірма виступає сховищем специфічних знань. Як підкреслює Харолд Демсец, «...зазвичай ми визначаємо галузі й фірми в цих галузях як сховища спеціалізованих знань і спеціалізованих виробничих ресурсів, необхідних для того, щоб задіяти ці знання» [61, с. 258]. У цьому контексті управління знаннями спрямовано на забезпечення ефективної реалізації юридичною фірмою її ролі сховища знань як фундаментальної ресурсної основи професіонального юридичного консультування. На сьогодні визначенням різних авторів змісту управління знаннями (knowledge manaqement) на мікроекономічному рівні притаманні суттєві розбіжності [62; 63]. На нашу думку, більшість трактувань базується на ресурсному та процесному підходах до розкриття змісту цієї діяльності.

Згідно з ресурсним підходом менеджмент знань належить до сфери управління ресурсами, насамперед, інтелектуальними. «У його основі, – пише С.М. Клімов, – лежить сприйняття знань як одного з основних ресурсів сучасної економіки» [48, с. 34]. Знання становлять собою самостійний ресурс, який не завжди можна замінити іншими ресурсами й управління яким – це комплексний управлінський процес, заснований на поєднанні гуманітарного, інформаційного й технологічного управління [64, с. 153]. Зазначений ресурс зберігається фірмою як сховищем знань у її капіталі, технологіях, працівниках, культурі. Виходячи з ролі юридичної фірми як сховища знань, слід визначити, що знання, по-перше, складають зміст її інтелектуального капіталу (або нематеріальних активів). Автори монографії «Инновационная экономика», характеризуючи елементи інтелектуального капіталу фірми, підкреслюють: «Якщо спробувати звести їх до одного знаменника, то все це – різні форми знань (явного й неявного). Для практики й теорії менеджменту виникає зовсім нова галузь – управління інтелектуальними активами, або управління знанням» [60, с. 48]. У. Букович і Р.Уілльямс у книзі «Управление знаниями: руководство к действию» визначають, що управління інтелектуальними активами є складовим елементом управління знаннями. «Управління знаннями – процес, за допомогою якого організації вдається вилучити прибуток з обсягу знань або інтелектуального капіталу, що є у її розпорядженні» [65, с. 2]. У монографії «Экономика знаний», управління знаннями трактується як нова міжфункціональна дисципліна й новий вид управлінської діяльності, спрямований на інтенсивне використання нематеріальних активів як головного ресурсу економіки знань і стимулювання інновацій з метою максимізації ефективності економіки й окремого підприємства, а також формування на цій підставі реальних конкурентних переваг на національному й міжнародному рівнях» [66, с. 100]. Як бачимо, у наведених джерелах об’єктом управління знаннями визначається інтелектуальний капітал (інтелектуальні активи) фірми, а його завданням – підвищення його ефективності його використання.

По-друге, знання міститься у працівниках фірми (експертах), які повинні їх зберігати і ділитися ними, тому об’єктом управління знаннями є люди, а його найважливішими завданнями – їх мотивація та розвиток культури компанії. Отже, управління знаннями – це управління людськими ресурсами фірми, оскільки її працівники є носіями знань.

Таким чином, ресурсний підхід є фундаментом визначення управління знаннями на мікроекономічному рівні як комплексного управлінського процесу, спрямованого на підвищення ефективності використання знань як самостійного ресурсу підприємницької діяльності, головними об’єктами якого є інтелектуальний капітал і людські ресурси фірми. Так, у монографії «Экономика знаний» виокремлено такі трактування цієї діяльності, як-то управління: а) систематизованою інформацією, об’єктами якого є об’єктивоване знання (інформаційний менеджмент); б) людськими ресурсами у контексті суб’єктивних знань, носіями яких вони є; в) знаннями як базовими ресурсами компанії, яке інтегрує інформаційний менеджмент і управління людськими ресурсами [66 с. 101-109].

Значна кількість визначень управління знаннями базується на процесному підході трактування його змісту як управління внутрішньофірмовим рухом знань. Так, Мелліссі Клеммонс Румізен, доктор філософії, стратег знань у компанії Buckman Labs, відомої найбільш вдалим застосуванням стратегії управління знаннями в США, дає наступне визначення цьому управлінському процесу: «...Систематичні процеси, завдяки яким знання, необхідні для успіху організації, створюються, зберігаються, розподіляються й застосовуються» [47, с. 10]. Дж. Стоунхаус розглядає управління знаннями як процес, що включає генерування, формалізацію, збереження, дифузію, координацію і контроль знань [67, с. 22–25.] У монографії «Стратегічні виклики XXI століття суспільству та економіці України» визначено, що система управління знаннями організації складається з двох підсистем: підсистеми управління пошуком, обробкою, зберіганням знань, забезпеченням доступу до знань і підсистеми управління обміном знань, трансформацією індивідуальних знань в організаційні, нарощуванням потенціалу знань [68, с. 170]. А.В. Коврига обгрунтовує наступні кроки організації, щодо формування знань: на першому кроці організація здійснює інтернаціоналізацію знань з бізнес середовища, у якому вона оперує і з яким економічно і соціокультурно пов’язана. На наступному кроці знання, що придбані і створені, розподіляються у межах організації. Механізм розподілу, на його думку, є дуже важливим, оскільки, цінність знання визначається доступністю знання і засобом його «доставки» для ефективного використання у потрібному місці і у потрібний час. Процеси розподілу і освоєння знань можуть ініціювати або вимагати нових знань чи доповнення і зміни епістеміологічних стратегій окремих організаційних одиниць і субструктур [69, с. 95].

Вважаємо, що саме характеристика знання як самостійного ресурсу є фундаментом процесного підходу до трактування управління знаннями, як діяльності, спрямованої на забезпечення створення, придбання, виявлення, засвоєння, організації, поширення, використання та ін. знань в організації.

Базуючись на ресурсному та процесному підходах, управління знаннями у межах юридичної фірми, на нашу думку, слід розглядати в широкому й вузькому розумінні.

У широкому розумінні об’єктами управління знаннями в сфері юридичного консалтингу є, по-перше, знання працівників фірми – професіональних консультантів-юристів, які використовуються в процесі надання юридичних послуг; по-друге, знання, що складають зміст інтелектуального капіталу фірми; по-третє, внутрішньофірмовий рух знань як самостійного ресурсу юридичного консалтингу. Отже, на рівні юридичної фірми складниками управління знаннями у широкому розумінні слід вважати управління: а) інтелектуальними трудовими ресурсами – консультантами, які є носіями знань, що складають ресурсний фундамент юридичної діяльності; б) інтелектуальним капіталом як сукупністю фірмово-специфічного людського і структурного капіталів юридичного консалтингу; в) рухом знань в організації.

Зазначеним складникам властиві, з одного боку, суттєві особливості, що віддзеркалюють специфічний зміст їх об'єктів, з другого – загальні характеристики, оскільки знання становлять зміст інтелектуальних ресурсів юридичного консалтингу. Варто підкреслити, визначення управління знаннями у широкому розумінні базується на інтеграції ресурсного і процесного підходів до трактування його змісту.

Оскільки функціонування юридичної фірми як інтелектуальної організації базується на внутрішньофірмовому русі знань як самостійних ресурсів юридичного консалтингу, управління знаннями у вузькому розумінні – це діяльність, спрямована на забезпечення отримання, передавання, обміну, використання, зберігання і накопичення знань в межах юридичної фірми.

Розглянемо головні складники управління знаннями в сфері юридичного консалтингу.

Найважливішим завданням юридичної фірми в царині управління інтелектуальними трудовими ресурсами є добір, навчання й закріплення консультантів, які виступають головною продуктивною силою юридичного консалтингу [70; 71; 72; 73]. Як справедливо підкреслює О. Березний, «запорукою успіху будь-якої консалтингової фірми є збереження й розвиток її головного активу – кваліфікованого персоналу. Професіональна фірма має бути здатна залучити найкращі кадри експертів з управління, забезпечити їх подальше вдосконалювання через постійне (протягом усієї кар'єри) підвищення кваліфікації й накопичення практичного досвіду, а також створити їм достатні стимули для продовження роботи в організації» [15, с. 8].

Оскільки творчість виступає відмітною ознакою інтелектуальної організації, управління інтелектуальними трудовими ресурсами юридичної фірми можна визначити у якості управління творчим потенціалом юридичного консалтингу, основними напрямками якого є:

– забезпечення юридичної фірми необхідними їй інтелектуальними трудовими ресурсами;

– підвищення рівня професіоналізму працівників знань;

– створення належних організаційних, економічних і психологічних умов для ефективної реалізації творчого потенціалу юридичного консалтингу;

– мотивація консультантів.

Унаслідок специфічності інтелектуальних трудових ресурсів юридичного консалтингу їх головним джерелом для юридичної фірми виступає внутрішній ринок праці, основним структурним елементом якого є система внутрішньофірмового підвищення кваліфікації, додаткового навчання й кар'єрного росту юристів. Причому, чим глибше специфічність інтелектуального трудового ресурсу, тим складніше юридичній фірмі залучити його за допомогою зовнішнього ринку праці, тим вища роль внутрішньофірмової системи додаткового навчання й підвищення кваліфікації консультантів у забезпеченні юридичної фірми працівниками знань. Це, на нашу думку, відбиває загальну тенденцію, притаманну сучасному етапу формування економіки знань.

Зовнішній ринок праці служить джерелом інтелектуальних трудових ресурсів для транснаціональних юридичних компаній, які мають значні можливості в залученні висококваліфікованих юристів за допомогою високих окладів, престижу, кар'єри тощо. Для середнього й малого юридичного бізнесу зовнішній ринок праці є джерелом фахівців, навчання яких після прийому на роботу є обов'язковою умовою їх входження у внутрішньофірмову технологію юридичного консалтингу.

Творчість виступає найважливішим мотивом діяльності працівників знань, тому створення умов і стимулів реалізації їх творчого потенціалу становить підвалини мотиваційного механізму юридичного консалтингу. Як справедливо підкреслює А. Кендюхов, «...домінуючим чинником мотивації творчої інтелектуальної праці стає потреба особистості в самовдосконаленні. У процесі творчої інтелектуальної праці відбувається відтворення персоніфікованого інтелектуального капіталу і саме це відтворення виступає серйозним мотиваційним чинником» [74, с. 55].

Внутрішньофірмова система стимулів, що формує певний рівень мотивації інтелектуальної діяльності юристів, включає оплату праці, різні форми матеріального заохочення, можливості підвищення кваліфікації й додаткового навчання, перспективи кар'єрного росту, культуру консалтингового процесу й престижність зайнятості в певній фірмі та ін.[75]. Особливе місце в системі внутрішньофірмового стимулювання інтелектуальної діяльності працівників знань займає оплата праці, яка, на нашу думку, поряд з відтворювальною й стимулюючою функціями, виконує функцію закріплення (збереження) глибоко спеціалізованих інтелектуальних трудових ресурсів, їх монополізації консалтинговою фірмою й капіталоутворюючу функцію стосовно фірмово-специфічного людського капіталу юридичного консалтингу.

По-перше, висококваліфіковані консультанти є і головною конкурентною перевагою юридичного консалтингу, і його основним обмежувальним ресурсом. Тому їх закріплення (збереження) – найважливіше завдання фірми, на вирішення якої повинна бути націлена внутрішньофірмова система оплати праці. По-друге, оскільки основним джерелом інтелектуальних трудових ресурсів юридичного консалтингу є внутрішній ринок праці, фірма несе значні витрати, пов'язані з підготовкою, додатковим навчанням, підвищенням кваліфікації консультантів. А, щоб вони окупилися, потрібен досить тривалий період часу, що диктує необхідність використання фірмою різних засобів закріплення юристів, одним із яких і є належна оплата праці. По-третє, оплата праці виступає для юридичної фірми інструментом конкурентної боротьби за інтелектуальні трудові ресурси оскільки її конкуренти, а в певних випадках і клієнти заінтересовані в залученні висококваліфікованих юристів у власний бізнес. Отже, особливою функцією оплати праці фахівців права є закріплення (збереження) специфічних й інтерспецифічних інтелектуальних трудових ресурсів юридичного консалтингу – закріплююча функція.

Капіталостворюючий потенціал оплати праці юристів-консультантів полягає в можливості фінансування за її рахунок підвищення їх професіонального рівня. У цьому аспекті, та частина оплати праці, що витрачається консультантом на зовнішнє навчання або самоосвіту є, по суті, інвестицією в його людський капітал. Витрати юридичної фірми на додаткове навчання й підвищення кваліфікації консультантів, як структурний елемент витрат на оплату праці (зокрема, на соціальні виплати – соціальний пакет працівників знань) також є інвестиціями у фірмово-специфічний людський капітал юридичного консалтингу. Тому, нам вбачається обґрунтованої точка зору А. Бенджамена, який поділив фонд оплати праці на поточну й капіталізовану заробітну плату, яка розглядається ним як капіталовкладення в банк знань[48, с. 127,128]. Капіталоутворююча функція оплати праці юристів відбиває тісний взаємозв'язок інтелектуальних трудових ресурсів консалтингу й фірмово-специфічного людського капіталу як структурного елемента інтелектуального капіталу юридичної фірми. Її значимість зумовлена загальносвітовою тенденцією зростання інтелектуального компонента у відтворенні працівників [76, с. 107]. Вважаємо, що базовими принципами організації оплати інтелектуальної праці у сфері юридичного консалтингу, які забезпечують реалізацію її відтворювальної, стимулюючої, закріплюючої й капіталоутворюючої функцій, повинні бути індивідуалізованість, багатофакторність, гарантованість, гнучкість і комплексність.

Вимір абсолютно нематеріальних результатів інтелектуальної праці набуває форму оцінки юриста, його місця й ролі в процесі юридичного обслуговування, ступеня специфічності його знань і навичок, рівня реалізації творчого потенціалу. Ось чому, оцінка праці юриста і її оплата повинні бути індивідуалізованими, відображати індивідуальні особливості працівників знань й їх трудової діяльності. Реалізація принципу індивідуалізованості диктує необхідність багатофакторного аналітичного підходу до оцінки й оплати праці юристів, що поряд із традиційними критеріями враховує статус фахівців з права в організації, їх внесок у створення і збільшення науково-методичної бази юридичної діяльності, участь у внутрішньофірмовому обміні знаннями й у просуванні юридичних послуг, зміцненні й підвищенні репутації юридичної фірми та ін. Гарантованість певного рівня індивідуалізованої оплати праці виступає дійовим чинником закріплення у фірмі інтелектуальних трудових ресурсів, а принцип гнучкості забезпечує реалізацію стимулюючої функції заробітної плати. Комплексність оплати інтелектуальної праці полягає у використанні як її складників різних видів виплат, безпосередньо пов'язаних з діяльністю і статусом консультантів у юридичній фірмі. Так, оплата праці працівників знань може включати основну заробітну плату за виконання функцій, установлених трудовим договором, оплату результатів наукової, навчальної, маркетингової, управлінської та іншої їх діяльності в інтересах юридичної фірми, компенсаційні виплати, пов'язані з умовами їх праці, різні премії та статусні надбавки, соціальні виплати (соціальний пакет – освіта, житло, відпочинок, охорона здоров'я тощо), спрямовані на забезпечення певного рівня життя юристів та їх родин.

Таким чином, індивідуалізованість, багатофакторність, гарантованість, гнучкість і комплексність оплати праці юристів становлять основу реалізації її відтворювальної, стимулюючої, закріплюючої й капіталоутворюючої функцій.

Важливо підкреслити, що закріпленню юристів у фірмі сприяє не тільки оплата праці, а й інші чинники: економічного, соціального, організаційного характеру. Так, ефективними засобами збереження фірмою працівників знань, від яких залежить юридичний бізнес, є формування в них мотивації власника за допомогою зміни їх статусу у фірмі – з найманого працівника на юриста-партнера.

Найважливішою проблемою управління інтелектуальними трудовими ресурсами юридичного консалтингу є коригування й подолання опортуністичної поведінки консультантів у формі ухиляння й вимагання. По-перше, творчу діяльність неможливо контролювати адміністративними методами, а використання командної форми організації інтелектуальної праці юристів ще більше ускладнює зовнішній контроль виконання ними трудових функцій. Тому цілком реальною для юридичного консалтингу є ситуація ухиляння – приховане невиконання або недостатній рівень виконання консультантами умов трудового договору. По-друге, залежність консалтингового бізнесу від специфічних та інтерспецифічних інтелектуальних трудових ресурсів породжує можливість вимагання з боку консультанта кращих умов праці, вищої оплати, пільг і доплат, не пов'язаних з реальними результатами його діяльності. З нашої точки зору, основними засобами подолання опортуністичної поведінки консультантів є розвиток культури юридичної фірми як інтелектуальної організації. Її правилами як і інтелектуальної діяльності є, на думку Р. Ханта й Т. Базана, вдосконалювання, власність, розуміння, підхід «можу зробити», чесність, доступність, професіоналізм [46, с. 73-77].

Управління інтелектуальним капіталом є відносно новим напрямком менеджменту підприємств, розвиток якого визначається як фундаментальна основа сучасного бізнесу. За словами А. Кендюхова, «оскільки концепція інтелектуального капіталу почала формуватися порівняно недавно – наприкінці 90-х років XX століття, то багато прикладних аспектів його використання залишаються неопрацьованими. Одна із ключових проблем – це розробка системи управління інтелектуальним капіталом на рівні підприємства» [77, с. 34].

Важливо розрізняти управління інтелектуальними ресурсами й інтелектуальним капіталом юридичної фірми. В основі розмежування зазначених управлінських процесів лежить розходження у змісті й характері руху інтелектуальних ресурсів й інтелектуального капіталу фірми. Що стосується останнього, то в центрі уваги знаходиться рух його вартості: її формування, еволюція (зростання або зменшення), перенесення вартості на вироблені продукти й послуги [78]. Головним об'єктом внутрішньофірмового управління інтелектуальним капіталом юридичного консалтингу є інвестування в інтелектуальні ресурси, що становить фундамент для створення, накопичення і зростання його вартості. Важливо підкреслити, у формуванні інтелектуального капіталу юридичного консалтингу, особливо його фірмово-специфічного людського капіталу, беруть участь не тільки фірма, а й сам її працівник, який оволодіває знаннями, і держава, що фінансує систему освіти, наукову діяльність та ін. На думку С. Клімова, «підприємець привласнює інтелектуальний капітал як значною мірою суспільне благо, не вловлюючи існуючих зв'язків по лінії фінансування відповідних видів діяльності через процеси перерозподілу суспільного продукту» [48, с. 27].

Структура інтелектуального капіталу юридичної фірми визначає основні напрямки інвестування в її інтелектуальні ресурси й завдання управління знаннями. Важливо підкреслити, що незважаючи на те, що управління інтелектуальними трудовими ресурсами тісно взаємопов’язано з управлінням фірмово-специфічним людським капіталом, їм властиві специфічні завдання, напрямки, підходи й результати, що виступають підґрунтям їх виокремлення в самостійні блоки управління знаннями.

З нашого погляду, інвестиції у фірмово-специфічний людський капітал повинні включати наступні витрати фірми, пов'язані з формуванням, використанням і розвитком її інтелектуальних трудових ресурсів, а саме на:

– адаптацію працівників до фірмової технології юридичної діяльності, їх додаткове навчання і тренінг;

– створення внутрішньої мережі робочих і проектних команд;

– підвищення кваліфікації працівників, одержання ними нових знань, необхідних для здійснення юридичної діяльності;

– закріплення у фірмі глибоко специфічних інтелектуальних трудових ресурсів.

Як пише Ш. Розен, головними компонентами інвестицій у фірмово-специфічний людський капітал є витрати «пристосування» працівників до фірми й формування робочих бригад [79, с. 114]. Адаптація працівників до фірмового юридичного процесу, їх «пристосування до фірми» вимагають від юридичної фірми здійснення певних витрат на їх ознайомлення із внутрішньофірмовими нормами, правилами, культурою, елементами структурного й мережевого капіталів, корегуванням їх професійних знань і навичок відповідно до технології консалтингового обслуговування. Тому між прийомом на роботу висококваліфікованого фахівця і підвищенням інтелектуального ефекту консалтингу існує деякий розрив у часі, тривалість якого залежить від результативності управління фірмово-специфічним людським капіталом, зокрема, від ефективності витрат на адаптацію працівника. При прийомі на роботу фахівця, який не володіє необхідним для фірми рівнем кваліфікації, такий розрив у часі може охоплювати доволі значний період (від декількох місяців до декількох років), протягом якого юридична фірма здійснює інвестиції не тільки в адаптацію працівника, а й у його додаткове навчання, підвищення кваліфікації тощо. Таким чином, у сфері юридичного консалтингу у короткостроковому періоді не існує, з нашого погляду, прямої залежності між прийомом фахівця на роботу (навіть висококваліфікованого) і підвищенням інтелектуального ефекту.

Головною виробничою одиницею юридичного консалтингу є проектні й робочі команди, тому, особливо важним напрямком управління фірмово-специфічним людським капіталом виступає діяльність, пов'язана із забезпеченням ефективного функціонування внутрішніх мереж юридичної фірми, що вимагає інвестицій у створення й підвищення результативності робочих і проектних команд юристів-консультантів.

У зв’язку з тим, що головною конкурентною перевагою й обмежуючим чинником юридичного консалтингу служать інтелектуальні трудові ресурси, надзвичайно важливими об'єктами інвестицій юридичної фірми є навчання, підвищення кваліфікації, тренінг працівників. Інтелектуальний (професіональний) вектор юридичного консалтингу протягом усього періоду існування юридичної фірми потребує розвитку й відновлення, тому фінансування підвищення кваліфікації працівників є постійною й значною статтею її витрат. Звичайно, певні витрати несе і працівник, однак основні інвестиції здійснює фірма, що, з одного боку, підвищує її заінтересованість у закріпленні і збереженні фахівця, з другого – є найважливішим чинником, що впливає на мотивацію персоналу.

Інвестиціям юридичної фірми в людський капітал властиві значні ризики, пов'язані з реальною можливістю їх перетворення на безповоротні витрати. Так, цілком типовою для юридичного консалтингу є ситуація, коли витрати на адаптацію й навчання працівників не дають інтелектуального ефекту внаслідок їх опортуністичної поведінки (у формі ухиляння, вимагання) або звільнення з фірми. Тому, доволі вагомим видом інвестицій у фірмово-специфічний людський капітал виступають інвестиції в закріплення і збереження висококваліфікованих фахівців юридичної фірми, наприклад, капіталовкладення у створення соціальної інфраструктури, що забезпечують високий рівень якості життя консультантів та їх родин (житло, відпочинок, медичне обслуговування), витрати на розвиток внутрішньофірмової культури та ін.

Основні види інвестицій у фірмово-специфічний людський капітал юридичного консалтингу тісно взаємозалежні. Приміром, ефективність витрат фірми на закріплення фахівців залежить від рівня й віддачі інвестицій у їх додаткове навчання. Необхідність витрат, пов'язаних з адаптацією й навчанням працівників, виникає щораз, коли формуються команди для роботи над новими проектами, тобто здійснюються витрати на створення й модернізацію внутрішньої мережі юридичної фірми.

Основними складниками інвестицій юридичної фірми у структурний капітал є, по-перше, інвестиції в організаційний капітал як систематизовану й формалізовану компетентність компанії плюс системи, що підсилюють її творчу ефективність та організаційні можливості, спрямовані на створення продукту й вартості. По-друге, сукупність інвестицій у мережевий капітал юридичної фірми, у складі яких інвестиції:

– у клієнтський капітал, що пов'язано з формуванням мережі постійних (базових) клієнтів, установленням з ними довгострокових відносин;

–у створення й розвиток партнерської мережі, насамперед співпраці з юридичними фірмами й незалежними консультантами у формах взаємного консультування, обміну досвідом, спільної підготовки проектів, аутсорсинга персоналу тощо;

– у соціальний капітал з метою встановлення ефективних відносин з організаціями саморегулювання, органами державного управління, правоохоронними органами, іншими контактними аудиторіями.

Управління інтелектуальним капіталом юридичної фірми спрямовано на підвищення віддачі інвестицій в усі його складники як основи досягнення високого інтелектуально ефекту юридичного консалтингу.

Управління рухом знань в межах юридичної фірми охоплює такі головні види управлінської діяльності, як-то управління :

– одержанням знань, зокрема їх придбанням і внутрішньофірмовим продукуванням;

– трансформацією отриманих знань у колективне знання й елементи організаційного інтелектуального капіталу фірми;

– внутрішньофірмовим передаванням знань, обміном ними;

– використанням знань;

– зберіганням і накопиченням знань.

Зазначеним складникам управління знаннями властиві прямі і зворотні зв'язки, а їх комплексне здійснення спрямовано на реалізацію юридичною фірмою її сутності як інтелектуальної підприємницької організації, що поєднує самонавчання і консультування.

Причому управлінню знаннями, завданням якого є забезпечення одержання, продукування, трансформації, внутрішньофірмового передавання, обміну, використання, зберігання і накопичення знань, притаманні такі аспекти: (а) процесний – управління внутрішньофірмовим рухом знань, (б) витратний – управління витратами одержання, продукування, трансформації, передавання, обміну, використання, зберігання і накопичення знань.

Управління одержанням знань охоплює такі основні напрямки діяльності юридичної фірми, як (а) одержання знань із зовнішніх джерел, (б) зовнішнє і внутрішньофірмове навчання й самоосвіта працівників знань; (в) накопичення досвіду юридичної діяльності і (г) продукування знань.

Зовнішнім джерелом знань для юридичної фірми є, насамперед, її клієнтська, партнерська, ресурсна й соціальна мережі. Особиста участь клієнтів у консалтинговому процесі зумовлює потребу й можливість обміну не тільки інформацією, а й знаннями, досвідом між юристами і клієнтами, тому клієнтська мережа є для юридичної фірми одним з основних зовнішніх джерел знань.

Одержання додаткових знань забезпечує також партнерська мережа юридичного консалтингу: консультування, обмін досвідом, залучення незалежних консультантів до роботи над проектами як учасників проектних команд та ін. Усі ці форми співпраці юридичних фірм виступають для них тими ж зовнішніми джерелами знань. Участь у професійних об'єднаннях, важлива функція яких полягає в науково-методичному забезпеченні юридичної діяльності, контакти з державними установами, правоохоронними органами, громадськими організаціями тощо теж служать дійовими каналами одержання юридичною фірмою додаткових знань. Зовнішнім каналом є також такий складник ресурсної мережі юридичної фірми, як ринок об'єктів інтелектуальної власності, які складають нематеріальні активи юридичного консалтингу. У цьому випадку завданням управління знаннями є ефективне впровадження зазначених інтелектуальних продуктів у практику юридичного консалтингу.

Основоположним джерелом знань виступає зовнішнє й внутрішньофірмове навчання юристів (тренінги, семінари, курси підвищення кваліфікації та ін.). З одного боку, це є чинником мотивації творчої праці у сфері юридичного консалтингу, з другого – необхідною умовою накопичення знань, що становлять зміст фірмово-специфічного людського капіталу фірми. Таку ж роль відіграє самоосвіта працівників знань, стосовно якої завданнями фірми є створення належних умов, стимулювання працівників, визнання підвищення їх освітнього рівня базовим принципом корпоративної культури.

Накопичений працівниками фірми досвід практичної юридичної діяльності виступає важливим джерелом індивідуальних і організаційних знань.

Внутрішньофірмове продукування знань – один з необхідних складників процесу юридичного обслуговування, оскільки вирішення проблем клієнтів може вимагати нових ідей, підходів, методів і методик. Для фірми це збільшення її бази знань. Особливо важливим це джерело додаткових знань є для інноваційно-стратегічного юридичного консалтингу. Саме в процесі юридичного обслуговування продукуються ноу-хау, що становлять інтелектуальні активи юридичної фірми.

Важливо підкреслити, що, по-перше, зовнішня мережа юридичного консалтингу (як і внутрішньофірмове продукування) виступає джерелом знань переважно у формі ідей, досвіду, рекомендацій і порад фахівців, які необхідно аналізувати, систематизувати й адаптувати до моделі юридичної діяльності, обраної фірмою. По-друге, знання, отримані працівниками фірми в результаті зовнішнього і внутрішньофірмового навчання, у процесі самоосвіти підвищують творчий потенціал специфічних інтелектуальних трудових ресурсів юридичного консалтингу. Однак внаслідок, наприклад, звільнення юристів, зазначені знання можуть бути втрачені фірмою, а її витрати на професіональне зростання працівників знань перетворяться на втрати. Як пишуть Р. Хант, Т. Базан, «імовірно, найпоширенішою формою, у якій зазвичай розтрачуються гроші компанії, є стаття витрат на «навчання й розвиток». Компанії можуть затратити величезні суми на різні курси й дистанційне навчання, не усвідомлюючи того, що плоди такого навчання на 80% зникають менш аніж за добу» [46, с. 59].

Отримані з різних джерел знання необхідно перетворити на елементи структурного капіталу, насамперед, на організаційні знання, які є інтелектуальною власністю і ресурсним фундаментом юридичної фірми. Як підкреслено в монографії «Стретагічні виклики XXI століття суспільству та економіці України»: «Нові знання набуваються в процесі навчання окремих осіб, навчання підрозділів і навчання організацій в цілому. При цьому базовим процесом є процес перетворення індивідуальних знань в організаційні. Саме процес створення організаційних знань є основою управління знаннями»[68, с. 173]

Управління трансформацією знань в юридичній фірмі охоплює такі напрямки:

–формалізація знань на підставі підготовки юристами різних методик, наукових обґрунтувань, розробок, статей і навчальних матеріалів, що становлять науково-методичну базу юридичного консалтингу, яка належить фірмі;

– перетворення інтелектуального продукту юристів (у тому числі організаційно-управлінських новацій) на об'єкти інтелектуальної власності юридичної фірми;

– поширення знань в організації у процесі внутрішньофірмового навчання й консультування, формування культури організації, що навчається, з метою перетворення окремих елементів, які становлять зміст фірмово-специфічного людського капіталу юридичного консалтингу, на колективне знання, що забезпечує певний рівень незалежності від можливих втрат знань, внаслідок звільнення працівників фірми. На думку авторів монографії «Стретагічні виклики XXI століття суспільству та економіці України», суттєвим з точки зору формування системи управління знаннями сучасної організації є усвідомлення наявності, крім знань окремих співробітників, також і знань співтовариств (груп) людей та організаційного знання [68, с. 174]. Колективне знання (знання груп людей і організації в цілому) становить собою ключові компетенції, як згустки знань і навичок, що забезпечують конкурентоспроможність консалтингової фірми і дозволяють у сконцентрованому виді виявити генетичні джерела її виживання й розвитку в конкретному діловому середовищі. Спеціалісти Гарвардського університету визначають ключову компетенцію як «колективне навчання організації» у сфері координації різноманітних виробничих здібностей персоналу компанії й у царині інтеграції багатоманітних потоків технологій.

Трансформація знань в межах фірми охоплює, по-перше, перетворення явних знань на неявні (приховані), неявних на явні. По-друге, трансформація знань пов’язана з перетворенням індивідуального знання на колективне

В процесі формулювання неявне знання перетворюється на явне; за допомогою процесу інтерналізації явне знання стає неявним, що є умовою використання юристом-консультантом явного знання; апропріація забезпечує перетворення загальних норм на індивідуальні, а розширення – індивідуального знання на організаційне. Роль трансформації знань для ефективного здійснення процесу юридичного обслуговування досить точно розкриває О. Березний, який вважає, що запорукою успіху будь-якої консалтингової фірми є система перетворення накопиченого досвіду на методології і їх внутрішнього поширення – «так звані системи управління знаннями» [15, с. 8].

Трансформація отриманих знань – основа їх передачі (обміну) й використання. Внутрішньофірмова система управління передачею (обміном) знань включає: (а) внутрішнє навчання; (б) систему внутрішньофірмового консультування й обміну досвідом; (в) регламентацію юридичної діяльності на засадах внутрішньофірмових норм обслуговування; (г) розвиток культури організації, що навчається, для якої обмін знаннями є фундаментальним принципом ефективної професіональної діяльності.

Внутрішньофірмовий обмін знань спирається на горизонтальні зв'язки між учасниками юридичного процесу (консультантами, робочими й проектними командами) й ієрархію, на підставі якої здійснюється трансформація знань на розпорядження як особливий інструмент передачі знань в організації від їх джерела (власника) безпосереднім виконавцям дорученої роботи, тобто від керівника проекту робочій чи проектній командам, від керівника департаменту – керівникам проектів та ін. Як влучно зауважив Харолд Демсец, «чим більший і різнобічний обсяг знань, необхідних для виробництва блага, або чим більше спеціалізовані ці знання, тим більшою повинна бути опора на право одних віддавати розпорядження іншим» [61, с. 259].

На нашу думку, фундамент горизонтального обміну знаннями у межах юридичної фірми складає її культура як інтелектуальної організації, а розпорядження, що базуються на внутрішньофірмовій ієрархії, є однією з форм використання інтелектуального капіталу юридичної фірми.

Управління використанням знань у рамках юридичної фірми спирається на застосування в процесі юридичного обслуговування технологій, моделей, методів й прийомів, що забезпечують продукування, обмін і впровадження професійних знань. Управління використанням знань має за мету реалізацію творчого потенціалу юристів, забезпечення необхідного рівня віддачі структурного капіталу, підвищення аллокаційної ефективності юридичної фірми, оскільки, як уже обґрунтовувалося раніше, знання є найважливішим ресурсом юридичного консалтингу.

Змістом управління зберіганням і накопиченням знань виступають формування, підтримка й розвиток науково-методичної бази юридичної діяльності, своєрідного внутрішньофірмового банку знань, що зберігає й накопичує наукові розробки, методики, сценарії організаційного консультування, програми навчального консалтингу та ін.

Управління знаннями спрямовано на забезпечення ефективності і конкурентоспроможності юридичної фірми, підвищення інтелектуального ефекту, а її інтелектуальні ресурси становлять фундаментальну основу доходів і головну статтю витрат юридичного консалтингу.

3.3. Ціноутворення на юридичні послуги і особливості їх просування

Ціноутворення на консалтингові послуги є достатньо складним процесом, оскільки діє величезна кількість чинників, які визначають можливий рівень ціни. На нашу думку, головним у ціноутворенні у сфері юридичного консалтингу повинен бути ціннісний підхід, згідно з яким ціна встановлюється на підставі цінності консалтингової послуги, основними складниками якої є сприймана якість, зовнішні і внутрішні ознаки, ціна в грошовому вираженні й негрошова ціна, час, навчальний ефект та інноваційність. Сукупність названих характеристик конкретизується у вигодах клієнта від використання юридичної послуги, які повинні знайти своє відбиття в її ціні. Звичайно, витрати фірми у формі собівартості юридичної послуги є невід'ємними структурними елементами ціни, однак головним критерієм визначення її рівня виступає саме цінність. Варто погодитися з думкою авторів монографії «Управление и организация в сфере услуг», які стверджують, що у сфері послуг ціноутворення не тільки впливає на рівень попиту, а й повідомляє покупцям відповідні очікування щодо якості послуги. Це особливо важливо для невідчутних і професійних послуг (курсив автора – О. М.). Тому що ціна є показником цінності, сервісні фірми частіше використовують цінову політику, засновану на цінності, а не на витратах [11, с. 186-187].

Ціна на юридичні послуги повинна, по-перше, відбити її цінність для клієнта, по-друге, забезпечити відшкодування витрат консалтингової фірми на продукування консалтингового продукту й певний рівень прибутку, по-третє, враховувати ринкову кон'юнктуру й ціни конкурентів, що є не менш важливим для ціноутворення в царині юридичного консалтингу. Оптимальне сполучення витратного, ринкового і ціннісного підходів до ціноутворення при вирішальній ролі останнього досягається, вважаємо, на підставі застосування пропонованої ціннісної моделі ціни консалтингової послуги. У пропонованій ціннісній моделі прибуток, що відповідає середній для юридичного консалтингу нормі прибутку (рентабельності), становить собою відсоток на вкладений капітал юридичної фірми й компенсацію ризиків втрати інвестованих коштів. Його величина залежить від ринкової кон'юнктури й ринкової ціни, конкурентної структури ринку певного виду юридичних послуг. Ціннісний складник ціни виступає платою юридичній фірмі за надання послуги, цінність якої у сприйнятті клієнта вища, ніж у конкурентів, що діють у тому ж сегменті ринку. Це додатковий прибуток від надання клієнтам цінніших послуг порівняно з послугами інших суб'єктів пропозиції на ринку юридичних послуг.

Для фірм – лідерів ринку, послугам яких властиві найвищі оцінки з боку клієнтів, ціннісна модель ціни включає інтелектуальну ренту, або ренту знань як додатковий прибуток, підґрунтя якого становить володіння ними найбільш якісними й продуктивними інтелектуальними ресурсами (їх монополізація), що забезпечують їм й їх послугам високий рівень репутації й інноваційності. Треба підкреслити, що рента знань, які є невіддільними від організацій або особистостей, виникає як реалізація природної монополії (виключного права) на об’єкти інтелектуальної власності при виникненні нового знання, його втіленні в інноваціях.

Головним рентостворюючим чинником у сфері юридичного консалтингу є репутація юридичної фірми, яка створюється всіма елементами цінності її послуг, зокрема, їх інноваційністю. Як підкреслює С. Шиффман, без репутації ніхто не зможе одержати клієнтів. Починаючим консультантам він радить: «Ви не можете брати з людей гроші за репутацію, якої ще не існує. У перші місяці буде краще сконцентруватися на виконанні робіт щонайкраще й призначати за це реальну оплату. Якщо ви будете дотримуватися цього курсу, цілком можливо, що через 2 роки ви станете одержувати престижні завдання, які оплачуються по вищому розряду» [22, с. 32, 101]. Отже, плату за репутацію треба визначити головним складником як плати за вигоди клієнта, так й інтелектуальної ренти юридичного консалтингу.

Плата за вигоди клієнта й інтелектуальна рента (а) становлять собою різницю між сприйманою клієнтом цінністю юридичної послуги (б) і сумою витрат і середнього прибутку юридичної фірми (с), тобто а= б–с ( рис. 3.3.)

Плата за вигоди клієнта й інтелектуальна рента (а)

=

Оцінка клієнтом цінності консалтингової послуги (б)

–

Витрати консалтингової фірми та середній прибуток (с)

Рис. 3.3. Плата за вигоди й інтелектуальна рента юридичного консалтингу

Завданням ціннісного ціноутворення на юридичні послуги є забезпечення трансформації різниці між оцінкою клієнтом їх цінності і витратами й середнім прибутком консалтингової фірми на її додатковий прибуток. Величина додаткового прибутку у формі плати за вигоди й інтелектуальної ренти, його частка в ціні конкретної юридичної послуги обмежуються рівнем попиту, платоспроможністю клієнтів, оскільки на ринку саме попиту належить визначальна роль стосовно пропозиції юридичних послуг, її обсягу та структури. Тому дуже важливим у юридичному консалтингу є встановлення ціни, яка відповідала б оцінці клієнтом якості послуги. «Здатність правильно встановлювати гонорар за яке-небудь завдання, – пише Ф. Кросман, – безсумнівно, є ключем до успіху. Яким би ви не були фахівцем у своїй галузі, у знаходженні ринку збуту для своїх знань за допомогою ідентифікації й виявлення можливих клієнтів, якою впливовою особистістю не здалися би під час ознайомлювальної зустрічі з клієнтом, яким асом не стали би у написанні пропозиції, неадекватний гонорар зведе все інше нанівець» [16, с. 61].

Не менш важливим завданням ціноутворення на юридичні послуги є забезпечення компенсації постійних витрат консалтингу на оплату праці висококваліфікованих юристів, які, як обґрунтовувалося раніше, у короткостроковому періоді є умовно-постійними інтелектуальними ресурсами юридичного консалтингу. Потреба збереження працівників інтелектуальної праці, які становлять конкурентну перевагу й ресурсну базу юридичного консалтингу, дає підставу для визначення постійних витрат на оплату їх праці як важливого критерію ціноутворення на юридичні послуги.

Таким чином, в юридичному консалтингу верхньою межею ціни послуги виступає оцінка клієнтом її цінності, а нижнім граничним значенням служить величина постійних витрат, основну частину яких становлять умовно-постійні витрати на оплату праці висококваліфікованих юристів.

Послуги юридичних фірм і незалежних юристів сплачуються за такими основними формами оплати (гонорару): погодинна (поденна), фіксована( у тому числі від вартості об'єкта консультування), залежно від результату консалтингу і комбінована. Їх характеристиці присвячено значну кількість робіт вітчизняних і зарубіжних фахівців у сфері консалтингової діяльності [14Ошибка! Закладка не определена., с. 59–65; 24, с.105–115;80; 81]. Проаналізувавши й узагальнивши практику юридичного консалтингу у встановленні форм оплати юридичних послуг, можемо стверджувати наступне. Застосування погодинної (поденної) оплати може бути неприйнятним для клієнта у зв'язку з відсутністю в нього можливості контролювати реальні витрати часу на підготовку вирішення його проблеми. Внаслідок цього у клієнта, з одного боку, зростають витрати контролю діяльності юриста, з другого – формується думка про можливості суттєвого завищення гонорару порівняно з реальною вартістю виконуваних робіт. Як зазначає В. Альошнікова, свою відмову від погодинної оплати замовники консультаційних послуг мотивують тим, що при такому підході гонорари консультантів зростають до астрономічних розмірів [13, с. 79]. Для юриста складності, пов'язані з використанням такої форми оплати, зумовлені труднощами визначення на передконтрактній стадії юридичного обслуговування реального періоду часу, протягом якого буде здійснюватися робота. Досить часто всебічна діагностика проблеми на контрактній стадії зумовлює необхідність внесення істотних змін у встановлений раніше строк виконання договору. Тому має рацію Ф. Кросман, указуючи, що погодинний або поденний гонорар може поширюватися лише на дуже короткострокове завдання – декілька днів, максимум тиждень [16, с. 63]. Погодинна (поденна) форма оплати ефективна, як правило, при наданні оперативних юридичних послуг у формі консультування. У цьому випадку відбувається безпосередній контакт юриста з клієнтом, що триває незначний період часу й забезпечує останньому можливість контролювати використання часу. У свою чергу, юрист, здійснюючи оперативне консультування, може досить точно визначити строк виконання робіт.

Зараз погодинна оплата широко застосовується в юридичному консалтингу [82; 83]. Вартість разових консультацій, підготовки правових роз'яснень і висновків визначається з урахуванням складності питання й кількості годин роботи консультанта. На українському ринку юридичних послуг їх вартість коливається в межах 25 – 250 дол. за годину роботи висококваліфікованого юриста. Наприклад, ціни послуг юристів київської фірми «Магістр & Партнери» перебувають у межах 50 – 200 дол. за годину, у компанії ANK – 50 дол. за годину, у міжнародній юридичній компанії «Соломон-Груп» орієнтовна вартість однієї години роботи юрисконсульта з надання послуг резидентам становить 150 – 250 грн. [84].

На думку Ф. Кросмана, у світі сучасної економіки професіонал, який бере менш 60 дол. за годину, вважається некомпетентним (це сприйняття клієнта). Гонорар консультанта повинен бути достатньо високим, щоб викликати більше довіри можливого клієнта [16, с. 62].

Застосування фіксованої оплати консалтингових послуг для клієнтів є більш прийнятним, особливо, як вважають В. Верба, Т. Решетняк, в умовах українського ринку, що розвивається [14, с. 62]. Однак для юристів така форма оплати пов'язана з ризиком виникнення значних втрат, тому що їх фактичні витрати можуть перевищити ті розрахункові величини витрат коштів і часу, які послужили основою для визначення фіксованої ціни.

Критеріями при встановленні фіксованої ціни можуть служити різні характеристики об'єкта і предмета юридичної послуги. Приміром, на українському ринку юридичного консалтингу фірма «Interhelp Servise» установлює фіксовані ціни на послуги по складанню договорів залежно від їх видів: внутрішній договір – 50 – 150 дол., зовнішній (ЗЕД) – 150 – 300 дол. [84].

Установлення оплати юридичних послуг залежно від результату викликає, як правило, різкі заперечення у практиків юридичного консалтингу. З нашої точки зору, труднощі у використанні зазначеної форми оплати юридичних послуг обумовлені залежністю ефективності юридичного консультування від компетентності клієнта, ступеня його участі в консалтинговому процесі, його здатності, бажання й готовності сприймати і впроваджувати у господарську практику рекомендації юриста. Ось чому, на практиці досить складно визначити реальну частку консультанта. Ця форма оплати використовується в юридичному консалтингу, якущо ціна послуги може встановлюватися залежно від суми позову. Так, представництво інтересів у господарських судах згідно з прайс-листом київської юридичної фірми «Юкон» по справах майнового характеру становить 20% при позові від 20 тис. грн. і зменшується до 10%, якщо сума позову наближається до мільйона гривень. При цьому ціна знижується, якщо юрист обіцяє виграти справу, але не зобов'язується домогтися виконання зобов'язань за позовом [84].

Основними способами подолання негативних засад різних форм оплати юридичних послуг є, по-перше, використання комбінованої оплати, що включає елементи всіх основних форм – погодинної (поденної), фіксованої й від результату. По-друге, зниженню ризиків юристів-консультантів і клієнтів сприяє здійснення авансових платежів, використання системи розрахунків відповідно до етапів виконання контракту.

Розрахункову базу всіх форм оплати юридичних послуг (а не тільки погодинної чи поденної) повинна становити ціна консультаційної години – PCH (Price Consulting Hour), що при використанні ціннісної моделі ціни визначається формулою

, де (3.1.)

PCH (Price Consulting Hour) – ціна консультаційної години;

FC (Fixed Costs) – постійні витрати за певний період часу (місяць)

VC (Variable Costs) – перемінні витрати виконання контракту;

P (Profit) – прибуток за контрактом;

B (Benefit) – вигоди клієнта;

IR (Intellectual Rent) – інтелектуальна рента;

WH (Work Hour) – кількість робочих годин за певний період часу (місяць)

CH (Contract Hour) – кількість робочих годин, необхідних для виконання контракту.

Розрахунок кількості робочих годин за певний період часу (WH) має базуватися на середньомісячній кількості робочих годин за рік, що дозволить урахувати можливі сезонні коливання ділової активності. При визначенні кількості робочих годин, необхідних для виконання контракту (CH) варто враховувати ризики, пов'язані з можливим збільшенням часу консультування внаслідок виявлення у процесі юридичного обслуговування додаткових проблем, що вимагають вирішення, опортуністичної поведінки клієнта та ін.

Маркетинг юридичних послуг – це цілеспрямована діяльність з забезпечення фахівцям з права та їх професійним діям з надання юридичної допомоги населенню та організаціям високого конкурентного статусу на ринку юридичних послуг. Основними завданнями маркетингу в зазначеній сфері є аналіз та прогнозування ринку юридичних послуг, розробка конкурентноздатного маркетингового комплексу (маркетинг-мікс): юридична послуга, ціна, методи продажу та просунення.

Найважливішим чинником, що безпосередньо впливає на вибір клієнтом юридичної послуги, у зв’язку з її невідчутністю й невіддільністю від джерела, є діяльність юриста, спрямована на формування в потенційного замовника позитивного відношення до співробітництва з ним. Тому, у сфері юридичного обслуговування просування послуги здійснюється переважно як просування їхнього джерела - юристів, юридичних фірм, що діють на ринку юридичних послуг.

Специфічними принципами просування юридичних послуг є:

- створення сприятливого іміджу юриста, юридичної фірми, оскільки можливості завоювання ринку юридичних послуг і одержання високих доходів безпосередньо залежать від їхньої ділової репутації. У цьому аспекті просування послуг юридичної фірми може здійснюватися як маркетинг її творців або співробітників – відомих діячів у сфері надання юридичних послуг. Основними напрямками формування позитивної суспільної думки - Public Relations (PR) у сфері юридичного обслуговування, є робота із пресою, використання реклами, представницькі заходи, публічні виступи;

- здійснення особистих продажів як основний засіб просування юридичних послуг, оскільки в процесі контактів із клієнтом юрист безпосередньо впливає на його сприйняття їхньої якості;

- сполучення оперативного й стратегічного юридичного обслуговування як основа формування клієнтської мережі. З одного боку, оперативне юридичне обслуговування, особливо його абонементна форма, виступає засобом просування клієнтові стратегічних послуг юриста. З іншого боку, надаючи послуги стратегічного характеру, що вимагають тривалого співробітництва, юрист одержує можливість сформувати в клієнта уявлення про його високий професійний рівень, що може бути чинником укладання з ним угоди про абонементне юридичне обслуговування клієнта;

- виконання клієнтами пропагандистських функцій відносно юридичних послуг у формі рекомендацій і відгуків про діяльність юристів;

- використання інструментів неформального маркетингу юридичних послуг: проведення семінарів і презентацій, публікації статей, монографій по актуальним для потенційних клієнтів проблемам, ведення консультаційних рубрик у спеціальних виданнях, участь у різного роду бізнес-асоціаціях, благодійних акціях.

Зазначені інструменти просування юридичних послуг належать до неформального маркетингу, оскільки, по-перше, їм не властиві риси чітко спланованої рекламної компанії. По-друге, вони не мають ознак інструментів просування прямої дії. Це пропаганда, метою якої є забезпечення юристам популярності, формування образу юриста як професіонала високого рівня, який неухильно дотримується норм ділової етики. По-третє, маркетинг здійснює, як правило, безпосередньо юрист, проводячи семінари, публікуючи статті й ін., а не маркетингова служба юридичної фірми, чи фахівці з маркетингу.

Важливо підкреслити, неформальний маркетинг є традиційним засобом просування юридичних послуг. Але зараз, одержує все більший розвиток реклама, причому, рекламуються, як правило, не стільки юридичні послуги, скільки суб'єкти юридичного обслуговування (юристи, юридичні фірми) і інструменти неформального маркетингу: семінари, виступи, книги й ін.

Що стосується стимулювання збуту юридичних послуг, то застосування такого методу, як цінові знижки, має обмежений характер, тому що зниження ціни на абсолютно нематеріальну послугу може викликати в потенційного клієнта сумніви в її якості, у рівні професіоналізму юриста. У юридичному обслуговуванні більше прийнятним є стимулювання збуту методом доповнення юридичної послуги без зміни її ціни, наприклад, надання юридичних консультацій доповнюється послугами з навчання персоналу клієнта, складанню необхідних йому документів і ін.

Розділ 4. Юридична підтримка інноваційної діяльності: напрямки та форми

4.1. Юридичний консалтинг як складник зовнішніх інноваційних мереж підприємств

До сутнісних характеристик інноваційного типу розвитку економіки належать:

– головний чинник економічного зростання – інновації як науково-технічне й соціально-економічне явище, результат системного інноваційного процесу ринкового типу;

– основа досягнення господарюючими суб'єктами й суспільством у цілому цілей соціально-економічного розвитку – інноваційна діяльність як здійснення системного інноваційного процесу на підставі інтеграції наукових, виробничих і ринкових чинників нововведень;

– пріоритетна сфера економіки – інноваційна, головною функцією якої є трансформація наукових новацій на інноваційні продукти й технології на підставі інтеграції науки й виробництва;

– організаційно-інституціональна основа інноваційного розвитку економіки – національні інноваційні системи.

У контексті зазначених характеристик перехід до інноваційного типу розвитку економіки становить собою комплексний науково-технічний і соціально-економічний процес перетворення (а) інновацій – на головний чинник економічного зростання, (б) інноваційної діяльності – на пріоритетний вид економічної активності, (в) інноваційної сфери – на найважливішу сферу економіки, розвиток якої є одним з головних об’єктів державної економічної політики (г) національних інноваційних систем – на провідний сегмент сучасного господарства.

Юридичні послуги необхідні учасникам інноваційного процесу на всіх його стадіях, тому, включення юридичного консалтингу в зовнішні інноваційні мережі підприємств є, з одного боку, закономірним результатом розвитку інноваційної діяльності, з другого – важливою умовою її ефективності.

У науковій літературі існує значна кількість різних дефініцій поняття «інновація». Дане дослідження спирається на такі положення теорії інновацій, як (а) необхідність розмежування понять «науковий продукт-новація» і «інновація»; (б) трактування інновації в широкому розумінні: не тільки як науково-технічного, а й як соціально-економічного явища. Ми погоджуємося з думкою Р. Фатхутдінова, який пише, що новація – це оформлений результат фундаментальних і прикладних досліджень, розробок або експериментальних робіт у якій-небудь сфері діяльності з підвищення її ефективності; інновація є кінцевим результатом впровадження новацій з метою зміни об'єкта управління й одержання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного чи іншого ефекту [85, с. 45].

Дійсно, інновація є результатом втілення у господарську практику наукового продукту – новації. Щодо цього має рацію О.М. Хотяшева, визначаючи конкретні нововведення на фірмі як інновації у вузькому їх розумінні [19, с. 12]. Однак, розрізняючи ці два поняття – новація й інновація, не слід обмежувати смисл інновації та інноваційної діяльності впровадженням новацій у виробництво. Треба, з нашого погляду, визначати її як результат інноваційного процесу в цілому, а не тільки однієї з його стадій – впровадження новацій у господарську практику.

Інноваційний процес (цикл), як відзначає В. Зянько, становить собою послідовний ланцюжок подій, що сприяють ніби «дозріванню» інноваційної ідеї до конкретного продукту, технології або послуги, а далі – і поширенню результату на практиці господарювання згідно з інтересами підприємця-новатора, поєднуючи науку, техніку, економіку, підприємництво й управління [86, с. 84].

Основними стадіями сучасного інноваційного процесу є: (а) зародження інноваційної ідеї внаслідок технологічного поштовху або виклику попиту, а також спільного впливу технологічного розвитку й ринку; (б) втілення цієї ідеї в новацію, що приймає різні форми; (в) комерціалізація новації; (г) впровадження в господарську практику новації – нововведення; (д) рутинізація нововведення, тобто його реалізація в стабільних умовах господарювання; (е) дифузія (тиражування) нововведення.

Важливо підкреслити, що у сучасному інноваційному процесі комерціалізація, яка забезпечує ринкове визнання інноваційної ідеї, новації, нововведення, інтегрована (вбудована) в усі його стадії. Вона здійснюється з моменту зародження інноваційної ідеї і триває аж до дифузії нововведення, швидкість і масштаби якої безпосередньо залежать від попиту на ринку інновацій. Комерціалізацію новації вирізнено нами в окрему стадію, оскільки вона разом із зародженням інноваційної ідеї та її втіленням у інтелектуальному продукті – новації, впровадженням останньої, рутинізацією й дифузією нововведення в рамках інноваційного процесу виступає особливим видом діяльності, зміст якої становить надання новації товарної форми.

Стадії інноваційного процесу знаходять своє узагальнення в його моделях, що використовуються теорією інновацій:

– лінійна інноваційна модель (1955 р. до початку 70-х років XX ст.), запропонована Д. Романом, включає наступну послідовність дій: поява ідеї – її обговорення й експертиза – вивчення ринку – попередні дослідження й оцінка технічної здійсненності – оцінювання витрат, ринкового потенціалу й цін – НДДКР – проектування – дрібносерійне виробництво – повномасштабне виробництво – масова реалізація [87];

– нелінійні моделі: (а) сполучена, яка відображає зростаючу інтегрованість і паралельність стадій інноваційного процесу (початок 70-х – середина 80-х років XX ст.); (б) японська передового досвіду, що акцентує увагу на паралельну діяльність інтегрованих груп і зовнішні горизонтальні й вертикальні зв’язки (середина 80-х років XX ст. до сьогодення); (в) стратегічних мереж, особливістю якої є додавання до нелінійного інноваційного процесу нових функцій, використання новітніх інформаційних систем, присутність маркетингу на всіх стадіях інноваційного процесу [60, с.124]

Стадії інноваційного процесу (як у лінійних, так і в нелінійних моделях) тісно взаємозалежні, а відсутність хоча б однієї з них свідчить про його незавершеність у цілому. Тому, як вбачається, некоректно визначати інновацію тільки як результат впровадження наукового продукту-новації. З одного боку, впровадженню новації в господарську практику передують стадії зародження й втілення інноваційної ідеї в інтелектуальний продукт, його комерціалізація, отже, інновація виступає результатом і цих стадій інноваційного процесу. З другого боку, досягнення фірмою якісно нового рівня ефективності й конкурентоспроможності за допомогою інновацій припускає не тільки втілення новацій, а й рутинізацію, і дифузію цих нововведень. З точки зору Д.І. Кокуріна, інноваційний процес не є завершеним, якщо придбане або розроблене нове обладнання (технологія) не використовуються в постійному режимі (наприклад, через непідготовленість персоналу чи інше) тобто якщо не досягнуто заключної стадії – рутинізації [88, с. 25, 26].

Таким чином, інновація, як науково-технічне й соціально-економічне явище є результатом системного інноваційного процесу ринкового типу.

Характеристика сучасного інноваційного процесу та його результату – інновацій є підґрунтям змістовної структуризації й обґрунтування критеріїв інноваційної діяльності, перетворення якої на вирішальний чинник економічного зростання виступає відмінною ознакою інноваційного типу розвитку економіки. Як підкреслює В.М. Геєць, реальність суспільства й економіки знань можливі на індивідуальному рівні тільки в тому випадку, якщо на першому плані перебуває інноваційна діяльність [89, с. 27].

У сучасних наукових, навчальних і прикладних економічних джерелах, нормативних актах, що регулюють інноваційну діяльність в Україні, у методиках статистичного аналізу рівня інноваційного розвитку національної економіки переважає трактування інновації у вузькому розумінні, що, вважаємо, призводить до певного ототожнення інноваційної діяльності й впровадження новацій. Закон України «Про інноваційну діяльність» визначає її як діяльність, спрямовану на використання й комерціалізацію результатів наукових досліджень, розробок і на забезпечення випуску на ринок нових конкурентоспроможних товарів і послуг [90]. За цим Законом інноваційна діяльність – це впровадження новацій, що суперечить (а) сутності інновацій як науково-технічного й соціально-економічного явища і (б) системному характеру сучасного інноваційного процесу. У цьому контексті з поняття «інноваційна діяльність» виключено такі важливі складники інноваційного процесу, як продуціювання інноваційної ідеї, її втілення в інтелектуальному продукті – новації, який приймає форму інноваційного проекту, промислового зразка тощо.

Як і в правовому регулюванні, у статистиці інноваційної діяльності в Україні також переважає впроваджувальний підхід до інновацій, оскільки основними показниками інноваційної активності є втілення інновацій і нових технологічних процесів, освоєння нових видів техніки. У різних статистичних матеріалах інноваційна діяльність не має єдиного трактування і критеріїв, що, з нашого погляду, викликає перекручування, неадекватне відбиття ситуації в інноваційній сфері. А це, у свою чергу, обмежує можливості теоретичного аналізу закономірностей її розвитку. Ось чому обґрунтування змісту інноваційної діяльності має не тільки теоретичне, а й практичне значення, що, зокрема, необхідно для створення наукової бази правової регламентації інноваційної царини економіки, для достовірного статистичного аналізу інноваційного розвитку в Україні.

Змістом інноваційної діяльності є, вважаємо, здійснення системного інноваційного процесу від моменту зародження інноваційної ідеї до рутинізації й дифузії нововведень на підставі інтеграції їх наукових, виробничих і ринкових чинників. Слід погодитися з думкою К.П. Янковського, який підкреслює: «У повному обсязі інноваційна діяльність включає всі види наукової діяльності, проектно-конструкторські, технологічні, експериментальні розробки, діяльність з освоєння нововведень у виробництві й у їхніх споживачів – реалізацію інновацій» [91, с. 126]. Н.П. Масленнікова і А.В. Желтенков обгрунтовано виокремлюють такі стадії інноваційної діяльності: 1) фундаментальна наука (процес теоретичних розробок); 2) прикладні дослідження (процес НДДКР); 3) дослідно-конструкторські розробки; 4) первинне освоєння (впровадження); 5) широке впровадження (поширення); 6) використання нововведень (процес інноваційної сприйнятливості); 7) застарівання нововведення (процес ліквідації застарілого нововведення)[92].

Виробнича діяльність є інноваційною, якщо вона базується на впровадженні інновацій. При цьому, оскільки можливо інноваційний інтелектуальний продукт придбати або зробити його копію, розробка новації не є обов'язковим складником інноваційної діяльності фірм виробничої сфери. Науковій діяльності властивий інноваційний характер, якщо вона, по-перше, орієнтована на створення інтелектуальних продуктів-новацій, на які є потенційний або реальний ринковий попит, що відбиває потреби господарської практики, і, по-друге, якщо новації (відкриття, винаходи, ноу-хау, раціоналізаторські пропозиції тощо) трансформуються в інновації, тобто залучаються і впроваджуються у виробництво господарюючими суб'єктами, приносять соціально-економічний ефект.

У системному інноваційному процесі функцією наукової діяльності є створення інноваційного інтелектуального продукту–новації, основною функцією інноваційної діяльності – трансформація новацій в інновації, функцією виробничої діяльності – виробництво інноваційної продукції. Як справедливо підкреслюють І.А. Жукович і Ю.О. Рижкова, інноваційна діяльність – вид діяльності економічної, пов'язаний з трансформацією ідей у впроваджені на ринку технологічно нові або вдосконалені продукти (послуги), в нові або поліпшені інноваційні технологічні процеси, що використовуються у виробничій діяльності [93, с. 4].

Фірми різних форм власності, що діють у реальному секторі економіки, відіграють центральну роль в інноваційному процесі. Л. Гохберг підкреслює: «Наука може продукувати знання й навіть стимулювати попит на них, пропонуючи нові, раніше невідомі технології, оволодіння якими забезпечує посилення конкурентних позицій підприємств, але саме останні здійснюють практичну реалізацію інновацій, їх просування до споживачів і формування зворотних зв'язків [94, с. 31].

Важливо розрізняти інноваційні й інноваційно активні фірми. Інноваційні фірми (а) здійснюють самостійно або за допомогою учасників їх зовнішньої інноваційної мережі весь комплекс інноваційних технологій. Інноваційна діяльність цих фірм охоплює, практично, всі стадії інноваційного процесу; (б) значну питому вагу в продукції або послугах цих фірм становить інноваційна продукція, інноваційні послуги. Відповідно до Закону України «Про інноваційну діяльність» – інноваційна продукція, послуги повинні складати не менш 70% загального обсягу продукції, послуг інноваційних підприємств [90]. За приклад інноваційних фірм можна навести таких лідерів світового хайтека, як «Соні», «Майкрософт», «Сименс», «Інтел», «Самсунг», «ІБМ». Їх інноваційну ідеологію досить точно характеризують слова творця фірми «Майкрософт» Б. Гейтса: якщо продукт постійно не вдосконалюється, успіх його швидкоплинний [95].

Діяльність інноваційно активних фірм спрямована не стільки на розробку, скільки на систематичні пошуки і здійснення певних нововведень, на ринкове освоєння наукових продуктів-новацій, які розглядаються як найважливіший чинник зростання ефективності й конкурентоспроможності бізнесу. Як пише О. М. Хотяшева, успіх інноваційної активності компанії в ринкових умовах, тобто реалізація фірмової конкурентоспроможності, залежить від діяльності компанії, у процесі якої постійно впроваджується, вдосконалюється й замінюється продукція, виробничі процеси і методи збуту [19, с. 33]. Інноваційно активні фірми (як і інноваційні) є інновативними, тобто сприйнятливими до інновацій, здатними до запровадження нововведень. Однак для них, на відміну від фірм інноваційних, виробництво інноваційної продукції не становить головний, превалюючий напрямок підприємницької діяльності.

Варто підкреслити, що інноваційними і інноваційно активними можуть бути як великі корпорації [96], так і організації малого бізнесу, особливо ті, що є складниками системи венчурного інвестування. Відповідно і державна стратегія щодо розвитку національної інноваційної системи, як вважають автори монографії «Стретагічні виклики XXI століття суспільству та економіці України» є двовекторною, її орієнтирами є прискоренний розвиток однієї чи декількох потужних високотехнологічних корпорацій і прошарку малого інноваційного підприємництва [56, с. 379–380].

Для зазначених фірм впровадження нововведень – це не кінцева мета інноваційної діяльності, а засіб досягнення якісно нового рівня ефективності й конкурентоспроможності. Об'єктами інноваційної діяльності є інтелектуальні продукти – новації, створені або придбані фірмами виробничої сфери. У Законі України «Про інноваційну діяльність» такими об'єктами названі: (а) інноваційні програми й проекти, (б) нові знання й інтелектуальні продукти, (в) виробниче устаткування й процеси, (г) інфраструктура виробництва й підприємництва, (д) організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що суттєво поліпшують структуру і якість виробництва й (або) соціальної сфери, (е) сировинні ресурси, засоби їх видобутку й переробки, (є) товарна продукція, (ж) механізм формування споживчого ринку й збуту товарної продукції.

Суб'єктами інноваційної діяльності на мікроекономічному рівні виступають: (а) інноваційні й інноваційно активні фірми, що виконують функції продукування інтелектуального продукту (внутрішньофірмова наука), пошуку і придбання нововведень, їх комерціалізації, впровадження, поширення, управління інноваційним процесом; (б) незалежні учасники зовнішньої інноваційної мережі цих фірм, оскільки, у сучасний період все більш значна кількість стадій інноваційного процесу виноситься у зовнішнє середовище.

Формування зазначених мереж зумовлено пріоритетним на сьогодні системним підходом до інноваційного процесу, зростанням інноваційних ризиків і конкуренції, ускладненням, комплексністю, інтернаціоналізацією науково-дослідницької діяльності й технологічних процесів, різноманіттям джерел отримання фірмою необхідних їй знань та інформації. У цій ситуації фірми намагаються розділити ризики інноваційної діяльності шляхом аутсорсинга – переданням окремих функцій, пов'язаних з нововведеннями, організаціям зовнішньої інноваційної мережі. Як відзначає Л. Гохберг, навіть великі компанії вже не в змозі охопити всі необхідні науково-технічні дисципліни. Тому, з одного боку, вони підсилюють спеціалізацію корпоративних дослідницьких лабораторій, а з другого – все активніше вступають у різні коопераційні зв'язки (у формі (а) технологічних альянсів, мереж, венчурів; (б) злиття і придбання; (в) контрактів з університетами й дослідницькими центрами; (г) залучення спеціалізованих дослідницьких, консалтингових, тренінгових та подібних послуг; (д) придбання технологій тощо) [94, с. 28].

У сучасній нелінійній моделі інноваційного процесу суб'єктам інноваційної діяльності на мікроекономічному рівні притаманна тісна мережева взаємодія, що забезпечує реалізацію інноваційного проекту. Тому в суб'єктному аспекті інноваційна діяльність фірми виробничої сфери становить собою спільну діяльність, взаємодію фірми й зовнішніх учасників інноваційного процесу. При цьому найважливішою функцією такої фірми стає системна інтеграція всіх елементів і стадій інноваційного й виробничого циклів у рамках мережі незалежних компаній, що формується навколо нововведення.

Базовими ресурсами інноваційної діяльності фірм зазначеного функціонального блоку НІС виступають:

1) інтелектуальні ресурси, що приймають форму її інтелектуального капіталу в його особистісному й організаційному аспектах. Як справедливо вказують А. Бутнік-Сіверський та А. Красовська в статті «Теоретичні засади інтелектуальної інноваційної діяльності на підприємстві» головною ознакою інноваційної діяльності виступає забезпечення руху інтелектуального капіталу з метою одержання прибутку [97, с. 32];

2) ресурси інвестиційні, необхідні для здійснення всіх стадій інноваційного процесу: фінансові ресурси, що становлять власний капітал фірми, зокрема, прибуток, капітал венчурний, кредити, державне фінансування, кошти інвесторів, у тому числі, закордонних, та ін.

Зміст інноваційної діяльності інноваційних і інноваційно активних фірм становить комплекс взаємозалежних технологій. Розглянемо їх.

1. НДДКР-технології, що здійснює внутрішньофірмовий сектор науки. За обґрунтованою думкою Л. Гохберга, ключову роль у розвитку інноваційної діяльності покликана відіграти внутрішньофірмова наука, інтегрована з реальним сектором економіки [94, с. 31]. НДДКР – це діяльність, яка спрямована на збільшення наукових і технологічних знань і застосування цих знань для створення нових продуктів і засобів виробництва; удосконалення існуючих продуктів і виробничих процесів з метою підвищення конкурентоспроможності компанії[98]. Сьогодні НДДКР-технології, що вимагають, як правило, значних інвестицій, здійснюються переважно великими корпораціями, які мають у своїй структурі значний науково-дослідницький сектор (наприклад, у США в корпораціях зосереджено понад 70% НДДКР, у Японії – 90 %). Науковий сектор концерну ІБМ за своїми масштабами перебільшує сукупні дослідницькі ресурси крупних наукомістких галузей США, приміром, усієї авіаційної промисловості. У цілому ж частка витрат корпорацій на НДДКР (у загальному обсязі національних) для більшості розвинених країн перевищує 65%, а в середньому по країнах ОЕСР вона наближається до 70%. В Україні (за даними І. Шовкуна) серед підприємств із чисельністю працівників понад 5000 осіб інновації здійснювали 64% підприємств, а з числом працівників від 50 до 5000 чоловік – тільки 17% [99, с. 52].

Чисельність науково-дослідницького персоналу, зайнятого НДДКР у великих компаніях, становить понад 60% кадрового потенціалу науки більшості розвинених країн [60, с. 62,63, 242]. Зовсім інше становище спостерігається Україні. Як зазначає В. Олександрова, всього лише 0,2% від загального числа вітчизняних учених, зайнятих дослідженнями, розробками і їх впровадженням, працюють у заводському секторі науки [100, с. 18,19]. У 2004 р. останній представляли 83 організації, що становило 5,5 % від тих, що виконували наукові й науково-технічні роботи, у 2005 р. – 76 організацій (5,0%). У 2006 р. витрати на дослідження і розробки складали 16,2% загального обсягу інноваційних витрат у промисловості, а витрати на придбання машин, обладнання, установок, інших основних засобів та капітальні витрати, пов’язані з упровадженням інновацій – 56,6 % [66, с. 318].

2. Ринкові технології, роль яких у сучасному інноваційному процесі достатньо точно відбиває наступне висловлення: «...Технологічні або наукові досягнення, не сприйняті ринком, не є предметом економічного аналізу» [88, с. 12]. Ринкові технології інноваційної діяльності фірм спрямовані, з одного боку, на пошук, оцінку, комерціалізацію, придбання новацій, впровадження яких забезпечить розв’язання господарських проблем підприємницьких організацій, з другого – забезпечують ефективний продаж інноваційної продукції, поширення нововведень, їх довгострокову прибутковість. Важливо підкреслити, що на відміну від НДДКР-технологій, здійснення яких, як уже вказувалося, сьогодні під силу тільки крупним корпораціям, технології ринкові є обов'язковим складником інноваційної діяльності всіх суб'єктів підприємництва незалежно від їх розміру й організаційної форми. Однак в Україні у 2006 році витрати на маркетинг й рекламу складали тільки 5,8 % загального обсягу інноваційних витрат в промисловості [66,с.318].

3. Інвестиційні технології, метою яких є забезпечення інноваційного процесу необхідними інвестиційними ресурсами. Що стосується основних стадій інноваційного процесу, то варто виділити інвестиційні технології, що забезпечують розробку інноваційної ідеї, продукування, комерціалізацію і впровадження наукових продуктів-новацій, рутинізацію й дифузію нововведень.

4. Впроваджувальні технології, що охоплюють стадії впровадження новацій, рутинізації й дифузії нововведень.

5. Виробничі технології, які пов'язані з виробництвом інноваційного продукту (продукції). Виробнича й інноваційна діяльність фірм, що становлять даний функціональний блок НІС тісно взаємозалежні. З одного боку, здійснення ефективної інноваційної діяльності диктує необхідність постійного відновлення, удосконалення виробничої діяльності відповідно до завдань інноваційного процесу, оскільки впровадження новацій, рутинізація нововведень базуються на виробничому потенціалі фірм. З другого – виробнича діяльність може бути каталізатором інноваційної діяльності, давати поштовх зародженню інноваційної ідеї.

6. Управлінські технології, спрямовані на забезпечення організаційно-економічних і соціальних умов ефективної інноваційної діяльності фірм, формування їх зовнішніх інноваційних мереж, координацію діяльності її учасників[101] .

Основними складниками зазначених технологій інноваційної діяльності фірм є управління: (а) комплексом інноваційних технологій: НДДКР-технологіями, ринковими, інвестиційними, впроваджувальними, виробничими технологіями – управління інноваційними технологіями; (б) створенням, розвитком і реалізацією інноваційного потенціалу фірм, основу якого становить інтелектуальний капітал – управління інноваційним потенціалом; (в) потоком знань, що становлять основу інноваційної діяльності – управління знаннями; (г) змінами стану фірми, його відновленням, переходом у якісно новий стан, як цілісної господарської системи, адекватний завданням інноваційної діяльності, що забезпечує інновативність фірми, її здатність до нововведень – управління змінами; (д) зовнішньою інноваційною мережею, діяльністю її учасників – управління інноваційною мережею.

Інноваційна діяльність фірм становить собою здійснення комплексу інноваційних технологій з метою досягнення нової якості бізнесу на базі інновацій. На нашу думку, інноваційна діяльність і відновлення фірми як цілісної господарської системи є взаємозалежними соціально-економічними й науково-технічними процесами. З одного боку, комплексне перетворення техніко-виробничих, економічних, господарських, соціальних, організаційно-управлінських відносин, що становлять внутрішнє середовище фірми, зміна її зовнішньої мережі тощо виступають необхідними умовами здійснення ефективних нововведень. Як підкреслює Д.І. Кокурін, «інновації є результатом діяльності з відновлення, перетворення попередньої діяльності, що призводить до заміни одних елементів іншими або доповнення вже наявних новими» З другого боку, інновації є «засобами вирішення виробничих і комерційних завдань економічними агентами» [88, с. 10], виступають чинником досягнення фірмою якісно нового рівня виконання її функцій як організаційної одиниці бізнесу – виробничої, кадрової, маркетингової, постачальницької, фінансової, соціальної та ін.

Отже, інноваційна діяльність – це цілеспрямований комплексний процес зміни й відновлення різних аспектів діяльності фірми, спрямований на максимальну реалізацію її інноваційного потенціалу, насамперед інтелектуального капіталу, результатом якого є інновація, що забезпечує новий рівень ефективності й конкурентоспроможності фірми як цілісної господарської системи.

Професіональні юристи-консультанти є незалежними учасниками інноваційної мережі інноваційних й інноваційно активних фірм. По-перше, юридична допомога (консультування, тлумачення норм права, захист прав та ін.) необхідна інноваторам при здійсненні всіх інноваційних технологій, що становлять зміст інноваційної діяльності – НДДКР-технологій, ринкових, інвестиційних, упроваджувальних, виробничих та управлінських. По-друге, юристи, надаючи суб’єктам інноваційної діяльності знання у галузі інноваційного права, права інтелектуальної власності тощо сприяють підвищенню їх інноваційної культури.

Основними формами участі юридичних фірм як складників інноваційної мережі підприємств виробничої сфери є консультування з питань інноваційного права, навчання інноваторів, представництво їх інтересів, ведення юридичної справи, тлумачення правових текстів, консультування з правових питань, прийняття на себе і виконання певних функцій клієнтів, наприклад, розробка, укладення договорів, ведення переговорів та ін. (юридичний аутсорсинг). Важливо зазначити, що аутсорсинг – це засіб підвищення ефективності здійснення фірмами інноваційних технологій шляхом часткового передавання функцій, а значить і ризиків інноваційної діяльності консультантам як незалежним учасникам зовнішньої інноваційної мережі. Таким чином, інноваційна роль юридичного консалтингу знаходить свій прояв у різних формах діяльності юристів як незалежних учасників зовнішньої мережі інноваційних та інноваційно активних фірм виробничої сфери

4.2. Місце та роль юридичного консалтингу в національних інноваційних системах

Зростання ролі інноваційної царини в соціально-економічному прогресі суспільства є, з одного боку, закономірним наслідком переходу до інноваційного типу економічного розвитку, а з другого – найважливішою умовою формування й сутнісною ознакою інноваційної економіки. Її інтегруюча й трансформуюча роль в сучасному нелінійному інноваційному процесі системного типу знаходить своє узагальнене теоретичне вираження в науковій концепції національних інноваційних систем (НІС), що сформувалася наприкінці XX ст. в результаті дослідження проблем становлення економіки знань, і широко використовується представниками економічної науки як методологічне підґрунтя аналізу проблем соціально-економічного розвитку в умовах перетворення знань та інформації на вирішальні чинники суспільного прогресу[60, 103]. Згідно з Методологією Всесвітнього банку щодо оцінки економіки знань національна інноваційна система є однією з 4-х її засад, поряд з освітою й наявністю в населення навичок зі створення, поширення й використання знань, інформаційною і комунікаційною інфраструктурами, що сприяють ефективному поширенню й переробці інформації, інституціональним режимом, що створює мотиви ефективного використання існуючого й нового знання та розвитку підприємництва [Ошибка! Закладка не определена., с.67] Концепція національних інноваційних систем, підкреслимо, визначається вітчизняними й закордонними вченими сьогодення як одне з видатних досягнень науки XX ст.[104, с. 55; 60, с. 36]. Як вважають автори монографії «Стретагічні виклики XXI століття суспільству та економіці України», урядами більшості країн-лідерів технологічної гонки визнані і реалізуються на практиці теоретичні висновки концепції національних інноваційних систем. Її методологічні принципи полягають у дослідженні корпорації як головного фактора економічної динаміки; аналізі інституційного контексту інноваційної діяльності як фактора, що прямо впливає на її зміст і структуру й у визнанні особливої ролі знання в економічному розвитку[56, с. 37]

Поняття «національна інноваційна система» вперше було запропоновано професором К. Фріменом, творцем Центра вивчення наукової політики при Сассекском університеті (Велика Британія) в 1987р. в роботі «Technology Policy and Economic Performance» для обґрунтування національних розходжень у технологічному розвитку окремих країн [105, 106, 107]. Наприкінці XX ст. концепція НІС розроблялася також Б. Лундваллом, професором університету м. Упсала (Швеція) – «Nation System of Innovation: Towards a Theory of Innovation and Interactive Learning» (1992 р.), Р. Нельсоном, професором Колумбійського університету (США) – «National Innovation System: A Comparative Analysis» (1993 р.). Перше наукове тлумачення ця концепція одержала в 1988р. в роботі Г. Досі, К. Фрімена, Р. Нельсона та ін. «Technical Сhange and Economic Theory»[108].

Згідно з підходом К. Фрімена, національна інноваційна система – це сукупність організаційних та інституціональних структур у державному й приватному секторах економіки в рамках національних меж, активність і взаємодія яких ініціює, створює, модифікує і сприяє дифузії інновацій. У сучасній теорії інноваційного розвитку НІС визначається як сукупність різних інститутів, які спільно й кожний окремо роблять свій внесок у створення й поширення нових технологій, складаючи фундамент, що служить урядам для формування й реалізації політики, впливаючої на інноваційний процес. Іншими словами, це система взаємозалежних інститутів, призначена, щоб створювати, зберігати й передавати знання, навички й артефакти, які визначають нові технології [109, с. 35; 94, с. 28]. У колективній монографії «Экономика знаний и инновации: перспективы России» підкреслено: «Сукупність інститутів та організацій, що охоплюють всі стадії і сфери інноваційного процесу, саме і створює зараз в розвинених ринкових економіках національну інноваційну систему» [102, с. 258].

У більшості робіт, присвячених структуризації національних інноваційних систем, переважає поділ їх на організаційний й інституціональний складники (або рівні) [60, с. 6;110, с.61; 111; 112;113], які враховують елементи як приватного, так і державного секторів економіки.

Л.І. Федулова основними елементами інноваційних систем називає підсистеми: (а) генерації знань – сукупність організацій, що виконують фундаментальні дослідження й розробки, а також дослідження прикладні; (б) освіти і професійної підготовки; (в) виробництва продукції й послуг, що охоплює насамперед виробництво наукомісткої продукції, яке здійснюється великими корпораціями, малими та середніми підприємствами, що працюють у сфері наукомісткого бізнесу; (г) інноваційної інфраструктури, що містить такі елементи, як бізнес-інноваційні, телекомунікаційні й торгові мережі, технопарки, бізнес-інкубатори, інноваційно-технологічні центри, консалтингові фірми, фінансові структури тощо [114, с. 57].

Автори монографії «Инновационная экономика», відрізняють у структурі НІС: (а) сукупність взаємозалежних організацій (структур), зайнятих виробництвом і комерційною реалізацією наукових знань і технологій у рамках національних меж: малих і великих компаній, університетів, держлабораторій, технопарків та інкубаторів; (б) комплекс інститутів правового, фінансового й соціального характеру, що забезпечують інноваційні процеси й мають міцні національні корені, традиції, політичні й культурні особливості[60, с. 6].

У колективній монографії «Экономика знаний и инноваций: перспективы России» головними ланками інноваційної системи в ринковому господарстві названі системи: (а) підготовки фахівців для інноваційної діяльності; (б) фінансування й організації фундаментальних і прикладних наукових досліджень; (в) фінансування й організації прикладних технологічних розробок; (г) організації комерційного застосування і поширення нових розробок у виробництві; (д) науково-технічної інформації; (е) національної координації інноваційної діяльності [102, с.260]. Ця структура НІС відбиває, за нашою думкою, стадії сучасного інноваційного процесу відповідно до його лінійної моделі: зародження та втілення інноваційної ідеї в наукові продукти – новації, комерціалізація і впровадження новацій, рутинізация та дифузія нововведень.

Отже, НІС – це сукупність взаємозалежних організацій державного і приватного секторів економіки, які безпосередньо беруть участь у сучасному нелінійному інноваційному процесі, і інститутів, що забезпечують та регулюють інноваційну діяльність на національному рівні.

Стратегічною метою (призначенням) НІС є організаційне й інституціональне забезпечення інноваційного розвитку національної економіки. «Вирішальним досягненням століття у царині нововведень, яке мало найбільш масштабний економічний і соціальний вплив, підкреслюють автори монографії «Инновационная экономика», є виникнення принципово нового сегмента сучасного господарства – інноваційної системи, що генерує зростаючий потік інновацій, які відповідають динамічно мінливим суспільним потребам, а часто й формують їх. Саме цей сегмент надає економічному розвитку стійкого інноваційного характеру» [60, с. 7].

Виходячи із взаємозв'язку й взаємодії в інноваційному процесі наукової, інноваційної й виробничої сфер економіки, узагальнюючи наявні в науковій літературі основні підходи до структуризації національних інноваційних систем та визначення завдань їх певних складників, можемо вирізнити наступні функціональні блоки НІС:

1) організації наукової сфери (у тому числі її заводський сектор), що продукують новації, здатні до комерціалізації, яким властивий певний ринковий потенціал;

2) спеціалізовані інноваційні організації, що забезпечують ефективне здійснення всіх стадій трансформації новації у інновацію;

3) інноваційні й інноваційно активні фірми виробничої сфери, що здійснюють розробку й впровадження нововведень, їх рутинізацію й дифузію;

4) інфраструктура інноваційної діяльності (в широкому розумінні) як сукупність організацій наукової, суто інноваційної, ринкової й виробничої інфраструктур, до функцій яких належать обслуговування, організаційна й інформаційна підтримка сучасного інноваційного процесу на всіх його стадіях;

5) інституціонально-функціональний складник, що забезпечує системний інноваційний процес.

Запропонована функціональна структура з нашої точки зору, найбільш адекватно відбиває підхід до інновацій як до соціально-економічного, а не тільки науково-технічного явища, системний характер сучасного нелінійного інноваційного процесу, відповідає інтерпретації інноваційної сфери економіки як ланки, що забезпечує продуктивні зв’язки наукової й виробничої царин в останньому, визначенню інноваційної діяльності в якості своєрідної продуктивної сили, що інтегрує науку й виробництво, реалізує техніко-економічні потреби економічних агентів за допомогою використання наукової продукції.

Вважаємо за необхідне підкреслити такі важливі тези:

1. Зазначені функціональні блоки становлять організаційний складник НІС, об’єднуючий: (а) організації наукової сфери, (б) спеціалізовані інноваційні організації, (в) інноваційні й інноваційно активні фірми виробничої царини, (г) організації інфраструктури інноваційної діяльності; і складник інституціональний. Функції зазначених блоків НІС спрямовані на реалізацію стратегічної мети – забезпечення інноваційному розвитку економіки.

2. Кожен функціональний блок НІС має власну структуру, як сукупність їх елементів і взаємозв'язків між ними.

3. Функціональним блокам НІС властиві прямі і зворотні зв'язки, взаємодія, що зумовлено системним характером сучасного інноваційного

процесу. При цьому інституціонально-функціональний блок забезпечує інноваційний процес на всіх його стадіях, функціонування як кожного блоку, так і національних інноваційних систем як цілого.

4. Блоки НІС представлені організаціями (структурами) державного й приватного секторів економіки, тобто, запропонована функціональна структура НІС ураховує двосекторний підхід до визначення їх складників.

5. Фінансування не виділено нами в окремий блок НІС, оскільки забезпечення інноваційної діяльності фінансовими ресурсами є завданням усіх суб'єктів, які беруть участь в інноваційному процесі відповідно до їх функцій. Крім того, фінансування і кредитування інноваційної діяльності є головною функцією організацій кредитно-банківської системи, венчурних фондів як найважливіших елементів інноваційної інфраструктури у широкому розумінні.

6. Організації вищої школи не визначено нами як окремий складник НІС, оскільки вони є невід’ємними елементами всіх їх функціональних блоків: (а) організації науки – заклади, що надають вищу освіту і здійснюють фундаментальні та прикладні наукові дослідження; (б) спеціалізовані інноваційні організації – технопарки, інноваційні бізнес-інкубатори тощо, які створюються на базі вищих навчальних закладів; (в) інфраструктура інноваційної діяльності в широкому розумінні – вищі навчальні заклади, що здійснюють підготовку фахівців з інноваційної діяльності, надають консультаційні послуги інноваторам тощо; (г) інституціонально-функціональний блок – вища школа сприяє розвитку інноваційної культури та інноваційного мислення суб’єктів господарювання.

7. Консалтингові фірми, зокрема юридичні – невід’ємні елементи організаційного складника національних інноваційних систем. Так, згідно з Методологією Всесвітнього банку щодо оцінки економіки знань складниками національної інноваційної системи вважаються фірми, дослідницькі центри, університети, консультаційні (курсив автора – О.М.) та інші організації, що сприймають і адаптують глобальне знання для місцевих потреб і створюють нове знання й засновані на ньому нові технології [102, с. 67].

Перший функціональний блок НІС охоплює організації академічної, галузевої, вузівської, заводської науки державного і приватного секторів економіки, що здійснюють фундаментальні й прикладні наукові дослідження. Його головною функцією як структурного складника НІС є створення наукового продукту – новації, що має ринковий потенціал. Діяльність професіональних консультантів, які здійснюють юридичне обслуговування організацій наукової сфери, безпосередньо впливає на ефективність реалізації зазначеної функції.

Другий функціональний блок НІС становлять спеціалізовані організації (структури) різних форм власності, що діють в інноваційній сфері. Це технопарки, галузеві кластери, які є формою науково-промислових комплексів, що належать до територіальної інноваційної інфраструктури [115, с. 29], інноваційні центри, інноваційні бізнес-інкубатори, венчурні фонди та ін. Як видається, зазначені організації необхідно виокремлювати в особливий функціональний блок національних інноваційних систем, оскільки їх функціональне призначення є подвійним: (а) вони можуть виступати безпосередніми учасниками усіх стадій інноваційного процесу, виконувати функції продукування, впровадження новацій, забезпечення рутинізації й дифузії нововведень, тобто здійснювати інноваційну діяльність на підставі інтеграції наукових, виробничих і ринкових чинників нововведень. Наприклад, в Україні протягом 2000 р. – 1-го півріччя 2004 р. обсяг випуску інноваційної продукції підприємствами, які були структурними ланками технопарків, становив майже 2,9 млрд. грн. ( з 2005 року діяльність технопарків в Україні було призупинено, її відновлення відбулося у 2008 році)[116, с. 63]. У Законі України «Про інноваційну діяльність» технопарки та інші інноваційні структури віднесено до інноваційних підприємств, що розроблюють, виробляють й реалізують інноваційні продукти, продукцію й послуги;

(б) зазначені організації виконують також функції інноваційної інфраструктури, спрямовані на створення необхідних умов для ефективної діяльності всіх учасників інноваційного процесу. Д. І. Кокурін, характеризуючи технопарки, пише: «З економічної точки зору, парк є територіально-виробничим утворенням, побудованим на взаємодії двох комплексів – інфраструктурного, що генерує послуги, і виробничого у виді підприємств-користувачів» [88, с. 247].

Невід’ємним структурним елементом цього функціонального блоку НІС виступають організації юридичного консалтингу, які надають інноваторам необхідну їм правову допомогу

Третій функціональний блок НІС становлять фірми різних форм власності, що діють у реальному секторі економіки й здійснюють інноваційну діяльність. Як вже доводилось, юридичні фірми є незалежними учасниками їх зовнішніх інноваційних мереж.

Четвертий функціональний блок національних інноваційних систем становлять організації, до функцій яких належить забезпечення сучасного нелінійного інноваційного процесу на базі інтеграції наукової, інноваційної й виробничої сфер економіки – організації інноваційної інфраструктури. Зараз у науковій і прикладній літературі, присвяченій проблемам функціонування інноваційної інфраструктури, в законодавчих актах України немає єдності у визначенні її сутності й основних складників. М. Шарко у статті «Модель формування національної інноваційної системи України» структурними елементами інноваційної інфраструктури називає венчурні фонди, технопарки, промислово-фінансові групи, консалтингові фірми, лізингові центри, підприємства малого й середнього бізнесу [117, с. 27]. К.П. Янковський у складі інноваційної інфраструктури вирізняє (а) відповідну нормативно-правову й законодавчу базу, (б) сформований ринок науково-технічної продукції, (в) мережу організацій, що виконують комерціалізацію й капіталізацію наукових розробок, (г) консультаційні центри; інформаційно- посередницькі організації (служби), (д) організації, що здійснюють експортно-імпортні операції щодо нововведень, (е) мережу організацій, зайнятих інженерними, аудиторськими, управлінськими, координаційними та іншими платними послугами, (є) наукові й практичні кадри, готові до сприйняття нововведень [91, с. 8,9]. На думку Д.І. Кокуріна, функціональними сферами інноваційної інфраструктури є (а) транспорт і зв'язок, (б) інформатика і телекомунікації, (в) кредитно-фінансова сфера, (г) фондовий ринок, (д) інститут посередників, (е) компанії та фірми, що роблять послуги спеціального характеру [88, с. 218]. У Законі України «Про інноваційну діяльність» інноваційна інфраструктура визначена як сукупність підприємств, організацій, установ, їх об’єднань, асоціацій будь-якої форми власності, які надають послуги по забезпеченню інноваційної діяльності (фінансові, консалтингові, маркетингові, інформаційні, комунікаційні, юридичні, освітні та ін.).

Як видається, зміст поняття інноваційної інфраструктури слід трактувати у вузькому й широкому значенні. У вузькому – це інфраструктура інноваційної сфери економіки, представлена спеціалізованими інноваційними організаціями, що забезпечують інноваційний процес. І в цьому аспекті мають рацію ті вчені, які елементами інноваційної інфраструктури називають технопарки, інноваційні центри, інноваційні бізнес-інкубатори та ін. Однак зміст поняття «інноваційна інфраструктура» значно ширше розглянутого трактування. Як відзначають О. Жилінська й Д. Чеберкус, інноваційна інфраструктура – це сукупність об'єктів, які шляхом надання різноманітних послуг дозволяють зменшити інформаційну асиметрію і прискорити одержання квазірентних доходів суб'єктами інноваційної діяльності. Критерієм належності до неї є не спеціалізована організаційна форма, а фактичне надання суб'єктам науково-технічної й інноваційної діяльності відповідних послуг [121, с. 58, 60]. Слід погодитися із М. Шингуром, який мету інноваційної інфраструктури визначає як «надання послуг і зменшення вартості взаємодії суб'єктів науково-технічної й інноваційної діяльності» [118, с. 29].

У широкому розумінні інноваційна інфраструктура – це інфраструктура інноваційної діяльності, яка разом з організаціями інфраструктури інноваційної сфери включає організації наукової, ринкової й виробничої інфраструктур, що забезпечують ефективну взаємодію суб'єктів інноваційного процесу, що діють у науковій, інноваційній і виробничій царинах економіки [119]. За словами Д.І. Кокуріна, інфраструктура інноваційної діяльності (або інноваційна інфраструктура) – це комплекс організаційно-економічних інститутів, що безпосередньо забезпечує умови реалізації інноваційних процесів господарюючими суб'єктами на підставі принципів економічної ефективності як національної економіки в цілому, так і її економічних суб'єктів в умовах кон'юнктурних коливань ринку [88, с. 218].

Взагалі ж функціональним блоком НІС є не інфраструктура інноваційної сфери, а саме інфраструктура інноваційної діяльності, яка: (а) виступає сполучною ланкою між наукою й ринком, забезпечує комерціалізацію результатів наукових досліджень, перетворення наукових продуктів-новацій на об'єкт ринкових відносин; (б) сприяє інтеграції науки й підприємництва в реальному секторі економіки, виступає чинником інтелектуалізації підприємницької діяльності, її інновативності, оскільки спрямована на інформаційну підтримку інноваційного бізнесу, навчання початківців-інноваторів; (в) забезпечує розширення і зміцнення зв'язків між наукою, бізнесом і державою, яка провадить певну інноваційну політику, здійснює фінансування, організацію, регулювання й програмування інноваційного розвитку економіки.

Ось чому, з нашої точки зору, завдання інфраструктури інноваційної діяльності як функціонального блоку НІС, не можна обмежувати, як це пропонує М. Шарко, адаптацією елементів останньої до міжнародних норм і правил [117, с. 27]. Безсумнівно, це є одним з найважливіших завдань інфраструктури інноваційної діяльності, але на єдине. Її основними функціями є надання послуг, що забезпечують інноваторів необхідними знаннями й інформацією, тобто інформаційне обслуговування, а також, створення умов для їх інноваційної діяльності, тобто організаційна підтримка. Як зауважують В. Янковський та І. Мухар, в інноваційній інфраструктурі варто вирізняти інформаційну інфраструктуру, що забезпечує суб'єктів інноваційної діяльності необхідною інформацією, і інфраструктуру організаційної підтримки, що супроводжує інноваційний процес необхідними послугами – консультаціями з менеджменту, маркетингу, лізингу, оподатковування і юридичними порадами, допомогою в пошуках та оренді приміщень, устаткування тощо [120, с. 11,12]. Приміром, завданнями інноваційних бізнес-інкубаторів є надання учасникам інноваційного процесу специфічних знань й інформації, їхнє навчання, консультування, передавання у користування приміщень, устаткування, засобів зв'язку та ін.

Структурними елементами цього функціонального блоку НІС є: 1) інфраструктура науки, яка, як відзначають П. Янковський та І. Мухар, стає продовженням процесу створення проміжних форм для забезпечення тісної взаємодії між наукою й виробництвом. При цьому так звані впроваджувальні колективи органічно включаються в нові структури інноваційних фондів або діють самостійно у вигляді інжинірингових і консалтингових фірм [120, с. 18];

2) інфраструктурні послуги розглянутих раніше спеціалізованих інноваційних організацій, віднесених нами до другого функціонального блоку НІС. Технопарки, інноваційні центри, інноваційні бізнес-інкубатори, венчурні фонди й ін. здійснюють інформаційне обслуговування учасників інноваційного процесу, а також їхню підтримку у формі надання різних консалтингових послуг, у тому числі, послуг навчального консалтингу, а також передавання у користування приміщень, устаткування та ін.;

3) організації ринкової інфраструктури, насамперед ринку інновацій, на якому здійснюється комерційний обмін різними об’єктами інноваційного продукту. За визначенням Д. І Кокуріна, ринок інновацій становить собою сукупність організаційно-економічних відносин, що виникають у процесі обміну результатами інноваційної діяльності й узгодження інтересів його учасників щодо цін, строків, масштабів такого обміну [88, с. 258]. Організації ринкової інфраструктури є найважливішим складником інфраструктури інноваційної діяльності, забезпечують просування продуктів наукової сфери їх безпосереднім споживачам – фірмам виробничої сфери, в інноваційній діяльності яких задіяні послуги банків, бірж, консультантів з маркетингу. Інформаційну й підтримуючу функції щодо інноваційної діяльності виконують організації кредитно-банківської системи, служби стандартизації й сертифікації, патентування й ліцензування, організації, що здійснюють страхування інноваційних ризиків, охорону прав інтелектуальної власності тощо;

4) елементи загальної виробничої інфраструктури, що забезпечують ефективне впровадження наукових продуктів-новацій, рутинізацію й дифузію нововведень, виробництво й реалізацію інноваційної продукції – транспорт, зв'язок, складське господарство, загальні комунікаційні й інформаційні системи, виробничий консалтинг та ін.

Отже, інфрасруктура інноваційної діяльності, як функціональний блок НІС – це інноваційна інфраструктура в широкому розумінні, сукупність організацій, обслуговуючих наукову, інноваційну, виробничу сфери й ринок, що підтримують інформаційно й організаційно інноваційний процес. Це комплекс організацій інфраструктури науки, спеціалізованих організацій інноваційної сфери, організацій виробничої й ринкової інфраструктур, що обслуговують і підтримують системний інноваційний процес ринкового типу на всіх стадіях і в усіх сферах, забезпечують його безперервність та ефективність на основі інтеграції наукової, інноваційної, виробничої сфер економіки. Організації юридичного консалтингу, як елементи інфраструктур цих сфер економіки, ринкової інфраструктури, що інформаційно й організаційно підтримують суб'єктів інноваційної діяльності, виступають складниками інноваційної інфраструктури в широкому розумінні. Треба, вважаємо, акцентувати увагу на тому, що, юридичний консалтинг є важливим елементом інфраструктури інноваційної діяльності як функціонального блоку НІС. Він забезпечує реалізацію призначення цього блоку – інформаційне сприяння й організаційну підтримку суб'єктів інноваційної діяльності на всіх стадіях інноваційного процесу.

Розглянуті функціональні блоки НІС – організації науки, спеціалізовані інноваційні організації, інноваційні й інноваційно активні фірми виробничої сфери, інфраструктура інноваційної діяльності – формують їх організаційний складник, що виконує функції безпосереднього здійснення, обслуговування й підтримки інноваційного процесу, сприяє оптимальному використанню інноваційного потенціалу національної економіки, залученню інновацій в економічний оборот, підвищенню інноваційної активності бізнесу.

Важливим елементом національних інноваційних систем є, з нашого погляду, їх п’ятий блок – інституціонально-функціональний, що забезпечує реалізацію призначення блоків НІС, їх взаємозв’язок і взаємодію в сучасному нелінійному інноваційному процесу в умовах певних політичних, економічних, соціальних, національних відносин, правил і норм, притаманних різним країнам. Його головними елементами є: нормативні акти державно-правового регулювання інноваційної діяльності, принципи міжфірмового інноваційного співробітництва, правила й норми корпоративного управління інноваційним процесом, інноваційна культура й інноваційне мислення.

Державному регулюванню належить пріоритетна роль у становленні й розвитку національної інноваційної системи країни[121; 122; 123].

Як підкреслюють автори монографії «Инновационная экономика», саме пріоритет державної політики щодо розвитку НІС вивів багато країн, учорашніх аутсайдерів науково-технічного розвитку, в число лідерів по низці принципово важливих сьогодні напрямків [60, с. 8]. Держава, провадячи певну інноваційну політику, формує необхідні інституціональні умови для інноваційної діяльності, інтеграції наукової, інноваційної й виробничої сфер економіки, розвитку інноваційного підприємництва.

Саморегулювання міжфірмового інноваційного співробітництва з боку його учасників на базі науково-технічної, впроваджувальної кооперації й аутсорсинга забезпечує формування й функціонування зовнішніх інноваційних мереж господарюючих суб'єктів як організаційного підґрунтя їх взаємодії на різних стадіях інноваційного процесу.

Корпоративне управління інноваційним процесом – невід'ємний елемент інституціонально-функціонального складника НІС, що забезпечує здійснення фірмою комплексу інноваційних технологій [124]. Як пише І. Шовкун, організація інноваційного процесу на всіх стадіях, починаючи з наукових досліджень і закінчуючи стратегією виходу на ринок нового продукту, на мікрорівні зазнає впливу як від загальнонаціональних інституціональних особливостей, так і корпоративних [125, с. 62]. Корпоративне управління охоплює всі стадії інноваційного процесу на мікроекономічному рівні, включає такі управлінські технології, як управління інноваційними технологіями, інноваційним потенціалом, змінами, інноваційною мережею, знаннями й інтелектуальним капіталом фірм.

Спираючись на положення Ю.М. Осипова, що культура є підставою і результатом виробництва, а виробництво – фактом і фактором культури, [126] можливо визначити, що інноваційна культура є фундаментом інноваційної діяльності, яка, у свою чергу, сприяє розвитку останньої. Інноваційна культура, як складник інституціонально-функціонального блоку НІС, по-перше, становить собою одну з форм економічної культури, головний зміст якої – «культурна людина, яка володіє економічною письменністю, соціальною зрілістю й багатим духовним потенціалом» [127, с. 177], а по-друге, в умовах ринкової економічної системи виступає формою культури підприємницької діяльності, оскільки підприємницька функція нерозривно пов'язана з нововведеннями. Іншими словами, інноваційна культура – це форма культури економічної, це культура інноваційного підприємництва.

У наукових джерелах існують дефініції економічної культури, як-то: (а) сукупність професійних знань і навичок, господарських норм, цінностей і символів, необхідних для виконання економічних ролей; (б) спосіб взаємодії економічної свідомості й економічного мислення, що регулює участь індивідів і соціальних груп у господарській діяльності та ступінь їх самореалізації в конкретних типах економічної поведінки; (в) сукупність соціальних цінностей і норм, у якій економіка й культура безпосередньо стикаються, переплітаються, створюють єдине ціле [128, с 9–19]. Спираючись на ці формулювання, інноваційну культуру можемо визначити як систему цінностей, норм, знань і навичок, мотивів інноваційної діяльності, яка поєднує інноваційне підприємництво й культуру в єдине ціле, виступає підвалинами інноваційного мислення. Будучи формою культури економічної вона виконує такі функції: а) регуляторно-мотиваційну, виступає регулятором інноваційної діяльності господарюючих суб'єктів, є основою формування мотивації до інновацій, інноваційних підходів [128, с. 24]; б) трансляційну, яка забезпечує передавання цінностей і мотивів інноваційної поведінки, їх спадкоємність; в) селекційну, спрямовану на відбір найперспективніших цінностей і мотивів інноваційної діяльності і подолання безперспективних, застарілих; г) інноваційну, змістом якої є оновлення цінностей, мотивів інноваційної поведінки шляхом вироблення нових цінностей або запозичення цінностей інноваційної культури інших країн; д) світоглядну, реалізація якої сприяє усвідомленню господарюючими суб’єктами свого місця й ролі в інноваційному процесі.

Оскільки мотивація до інноваційної діяльності в умовах ринкової економічної системи базується на певних судженнях про економічну доцільність інновацій, визначенні мети, оцінці майбутніх результатів, виборі засобів, інноваційна культура виступає важливим чинником творчої, суспільно корисної спрямованості інноваційного мислення, яке, як одна з форм підприємницького мислення, орієнтовано, в першу чергу, на комерційно ефективне здійснення нововведень [88, с. 61].

адміністративної системи й не переборене ще й дотепер відокремлення, а саме:

Використання послуг юридичного консалтингу в інноваційному процесі сприяє розвитку державного, міжфірмового й корпоративного управління інноваційною діяльністю, підвищенню інноваційної культури на підставі поширення і впровадження в господарську практику знань про міжнародні стандарти, правила й норми інноваційної поведінки. У цілому юридичний консалтинг, як елемент інституціонально-функціонального складника НІС є дійовим чинником формування в країні певного інноваційного клімату, невід'ємною часткою національного інноваційного середовища і сприяє розвитку інноваційного підприємництва.

Таким чином, юридичний консалтинг є складником усіх функціональних блоків НІС, виступає необхідним чинником реалізації завдань як окремих блоків, так і національної інноваційної системи в цілому.

У сучасний період стан НІС Україні характеризується тим, що, з одного боку, зруйновано механізм здійснення неринкової моделі інноваційного процесу, характерної для командно-адміністративної системи СРСР, а з другого – ще не створено необхідних економічних та інституціональних умов для ринкової інноваційної діяльності, приміром, ринки інновацій, інформації, об'єктів інтелектуальної власності, консалтингових послуг перебувають на етапі свого становлення.

Сьогодні в Україні не відновлюється, а саме формується національна інноваційна система, що забезпечує інноваційний розвиток економіки в умовах становлення економіки знань. Це пояснюється наступним. Національні інноваційні системи, по-перше, базуються на нелінійних моделях інноваційного процесу, головні характеристики яких склалися тільки в останній третині XX ст. У часи існування консадно-адміністративної системи інноваційній діяльності в Україні не були притаманні єдність та взаємодія всіх учасників інноваційного процесу на національному рівні. По-друге, цілісна інноваційна система національного рівня формується в умовах ринкової економіки на етапі її постіндустріальної трансформації. Як підкреслюють автори монографії «Экономика знаний и инноваций: перспективы России», «підхід до інноваційної системи як до цілісного національного (а багато чому й інтернаціонального) інституту став складатися лише з наростанням постіндустріальних тенденцій, коли інноваційний складник виробничого процесу перетворився на обов’язковий і постійно діючий чинник розвитку економіки»[102, с.258].

На сучасному етапі НІС України властиве успадковане від командно-– науки від виробництва й ринку;

–фундаментальної науки від інноваційної сфери й ринкового інноваційного процесу;

– вищої школи від інноваційної діяльності;

– підприємств виробничої царини від науково-технічної діяльності й інноваційної сфери.

Підприємницький сектор економіки України відокремлений від НДДКР, а державні наукові організації й вузівська наука практично не розвивають ринкових форм взаємозв'язків з інноваційно активними фірмами, що діють у виробничій царині, не є діяльними суб'єктами ринку інновацій. Брак тісних взаємозв'язків і взаємодії між елементами й функціональними блоками НІС обмежує можливості ефективної інноваційної діяльності, гальмує перехід до інноваційного типу розвитку економіки України. Як справедливо вказує Л. Гохберг, ефективність інноваційного розвитку економіки залежить не тільки від того, наскільки ефективна діяльність самостійних економічних агентів (фірм, наукових організацій, вузів та ін.) окремо, але й від того, як вони взаємодіють між собою як елементи колективної системи створення й використання знань, а також із суспільними інститутами (такими, як цінності, норми, право)[94, с.29].

У цілому ж, інтеграція наукової, інноваційної, виробничої сфер економіки України ще не досягла рівня, який забезпечував би системний інноваційний процес ринкового типу. Взаємодія організацій, що становлять функціональні блоки НІС, не набула ще стійкого, комплексного, збалансованого й цілеспрямованого характеру, що є слідством як недостатнього розвитку інфраструктури інноваційної діяльності, головна функція якої в інноваційному процесі полягає в інтеграції на підставі ринкових відносин науки й виробництва, так і відсутності послідовної, науково-обґрунтованої державної інноваційної політики, спрямованої на створення необхідних умов для становлення й розвитку національної інноваційної системи.

Труднощі і негативні тенденції, притаманні сучасному етапу її формування, свідчать про кризу державного регулювання інноваційної діяльності, яка є проявом суперечності між обумовленою переходом до інноваційного типу економічного розвитку об’єктивною тенденцією інтеграції наукової, інноваційної і виробничої сфер економіки і дезінтегруючим впливом на інноваційний процес несистемного державного регулювання, яке не сприяє формуванню НІС. На сьогодні найважливішим завданням української держави у інноваційній сфері є вибір і розбудова моделі НІС, яка б оптимально відповідала національним особливостям країни, використовувала накопиченний зарубіжний досвід і забезпечувала сталий інноваційний розвиток. Важливим напрямком державної інноваційної політики повинно бути сприяння розвитку ринку юридичних послуг як складника інфраструктури інноваційної діяльності.

Висновки

Головні наукові та практичні результати роботи полягають у наступному.

Перехід до інноваційного типу економічного розвитку безпосередньо пов’язано з формуванням національних інноваційних систем та їх перетворенням на провідний сегмент сучасного господарства. Реалізація стратегічної мети функціонування НІС, яка полягає в організаційному й інституціональному забезпеченні інноваційного розвитку економіки, базується на накопиченні й ефективному використанні ін новаторами послуг юридичного консалтингу.

Юридичний консалтинг, як підприємницька діяльність фахівців з права з надання бізнесу юридичних послуг консультативного типу є найважливішим складником консалтингового сектору національної економіки.

Юридичні послуги – це певні професійні дії фахівців з права, спрямовані на задоволення потреб чи забезпечення вигод фізичних та юридичних осіб в процесі надання їм юридичної допомоги на комерційній основі.

Доведено, що юридичному консалтингу потрібні і ієрархія, і культура. Ієрархія як внутрішньофірмова система вертикальних комунікацій, влади і відповідальності, наказів-команд і розпоряджень, з одного боку, забезпечує спрямованість діяльності працівників і підрозділів юридичної фірми на досягнення цілей бізнесу. Але, з другого – управління, що надає перевагу ієрархії, може обмежувати творчість – головний чинник ефективності консалтингового бізнесу. Навпаки, культура, яка спирається на горизонтальні комунікації, самоорганізацію, самостійність і інноваційність працівників, сприяє творчості.

Забезпечення рівноваги керованості, впорядкованості, творчості й самоорганізації – необхідна умова успішного консалтингового бізнесу, важливий принцип побудови структури юридичної фірми як гіпертекстової професіональної організації. Структура юридичної фірми, по-перше, представлена взаємозалежними контекстами: системою бізнесу, командами, що працюють над проектами, базою знань. По-друге, організація юридичного консалтингу базується на системі внутрішньофірмових і зовнішніх мереж на підставі децентралізації управління, розвитку горизонтальних комунікацій, культури, співробітництва й самоорганізації.

Особливістю структури ресурсів юридичної фірми є висока питома вага специфічних та інтерспецифічних інтелектуальних ресурсів, до яких належать інтелектуальні нематеріальні активи, особисті інтелектуальні ресурси консультантів (їх знання, вміння, досвід, репутація), організаційно-управлінські інновації й ноу-хау, накопичені фірмою об’єктивовані знання, які виступають головним чинником, забезпечуючим конкурентні переваги, а, значить, і доходи юридичного консалтингу.

Інтелектуальні ресурси юридичної фірми, що створюють нову вартість, є інтелектуальним капіталом юридичного консалтингу, основними структурними елементами якого є:

– фірмово-специфічний людський капітал, тобто використовувані в процесі юридичного обслуговування знання, навички, досвід працівників юридичної фірми, які виступають її специфічними й інтерспецифічними інтелектуальними трудовими ресурсами;

– структурний капітал, що включає організаційний капітал, як-то нематеріальні інтелектуальні активи юридичної фірми (зокрема, консалтингові технології, базу знань і репутацію) і мережевий капітал (тобто, накопичені й використовувані юридичною фірмою стійкі відносини з партнерами, клієнтами, організаціями саморегулювання й державними органами).

Базуючись на ресурсному та процесному підходах, управління знаннями у межах юридичної фірми в широкому розумінні.

У широкому розумінні об’єктами управління знаннями в сфері юридичного консалтингу є, по-перше, знання працівників фірми – професіональних консультантів-юристів, які використовуються в процесі надання юридичних послуг; по-друге, знання, що складають зміст інтелектуального капіталу фірми; по-третє, внутрішньофірмовий рух знань як самостійного ресурсу юридичного консалтингу.

На рівні юридичної фірми складниками управління знаннями у широкому розумінні слід вважати управління: а) інтелектуальними трудовими ресурсами – консультантами, які є носіями знань, що складають ресурсний фундамент юридичної діяльності; б) інтелектуальним капіталом як сукупністю фірмово-специфічного людського і структурного капіталів юридичного консалтингу; в) рухом знань в організації.

Управління знаннями у вузькому розумінні – це діяльність, спрямована на забезпечення отримання, передавання, обміну, використання, зберігання і накопичення знань в межах юридичної фірми.

Дослідження організаційно-економічних особливостей юридичної фірми як інтелектуальної підприємницької організації дозволило обґрунтувати висновки і пропозиції, як-то: модель юридичної фірми як гіпертекстової професіональної організації з внутрішніми та зовнішніми мережами; капіталостворююча й закріплююча функції оплати праці висококваліфікованих юристів; структура інтелектуального капіталу юридичного консалтингу.

Доведено, що головним у ціноутворенні у сфері юридичного консалтингу повинен бути ціннісний підхід, згідно з яким ціна встановлюється на підставі цінності юридичної послуги, основні складники якої конкретизуються у вигодах клієнта від її використання, які повинні знайти своє відбиття в ціні. У пропонованій моделі ціннісний складник ціни – це додатковий прибуток як плата юридичній фірмі за надання послуги, цінність якої у сприйнятті клієнта вища, ніж у конкурентів.

На підставі аналізу особливостей формування НІС України доведено, що труднощі сучасного етапу її формування пов’язані як зі специфікою ринкової трансформації економічної системи в цілому, так і з браком послідовної, науково-обґрунтованої державної політики переходу до інноваційного типу економічного розвитку, що є проявом суперечності між обумовленою переходом до інноваційного типу економічного розвитку об’єктивною тенденцією інтеграції наукової, інноваційної і виробничої сфер економіки і дезінтегруючим впливом на інноваційний процес несистемного державного регулювання, яке не сприяє формуванню НІС.

Важливим напрямками державної інноваційної політики повинно бути сприяння розвитку ринку юридичних послуг, удосконалення державно-нормативного і колективного регулювання консалтингової діяльності в сфері права з метою подолання суперечностей між: інтелектуальним (професіональним) змістом юридичного консалтингу і його підприємницькою формою, що в умовах ринкової економічної трансформації інверсійного типу приводить до її тінізації та розвитку квазіконсалтингу; призначенням юридичного консалтингу, яке полягає у сприянні підвищенню ефективності й конкурентоспроможності господарюючих суб'єктів шляхом їх забезпечення професійними знаннями з різних галузей права, і негативними соціально-економічними наслідками квазіконсалтингової діяльності.

Список використаної літератури

1. Гусарєв С.Д. Юридична діяльність: методологічні та теоретичні аспекти. – К.: Знання, 2005. – 375 с.

2. Гончаров М., Лемзиков Г. Консалтинг в антикризисном управлении (теория и практика). – М.: ЗАО « Изд-во «Экономика», 2005. – 245 с.

3. Демидова Л. Сфера услуг США: факторы ускорения динамики // Мровая экономика и междунар. отношения. – 2005. – №12. – С. 38–49.

4. Василевский Э. Структурные сдвиги, динамика и эффективность роста экономики США до 2020г. //Мировая экономика и междунар. отношения. – 2006. – №9. – С.74–87.

5. Харківська область у 2005 р. (статистичний щорічник). - Х., 2006. – С. 219–220.

6. Статистичний щорічник України за 2006 рік. – К.: Консультант, 2007. – 551 с.

7. Сфера услуг: экономика: Учеб. пособ. / Под ред. Т.Д. Бурменко. – М.: КНОРУС, 2007. – 328 с.

8. Румянцев А.П., Коваленко Ю.О. Світовий ринок послуг: Навч.посіб. – К.: Навч. літ., 2006. – 456 с.

9. Маркова В.Д. Маркетинг услуг. – М.: Финансы и статистика, 1996. – 224 с.

10. Шканова О.М. Маркетинг послуг: Навч. посіб. – К.: Кондор, 2003. – 304 с.

11. Хаксевер К., Рендер Р., Рассел Р., Мердик Р. Управление и организация в сфере услуг: 2-е изд. / Пер. с англ./ Под ред. В.В. Кулибановой. – СПб.: Питер, 2002. – 752 с.

12. Марченко О.С. Основные характеристики ценности услуг экономического консалтинга //Економіка: проблеми теорії та практики: Зб. наук. пр. – Вип. 202: В 4-х т. – Т.4. – Дніпропетровськ: ДНУ, 2005. – С.1003–1010.

13. Алешникова В.И. Использование услуг профессиональных консультантов: 17-модульная программа для менеджеров «Управление развитием организации»: Модуль 12. – М: ИНФРА-М, 1999. – 208 с.

14. Верба В.А., Решетняк. Т.І. Організація консалтингової діяльності: Навч. посіб. – К.: КНЕУ, 2000. – 244 с.

15. Березной А. Мировая индустрия управленческого консалтинга на пороге ХХI века// Мировая экономика и междунар. отношения – 2001. – № 9. – С. 3–17.

16. Кросман Ф.М. Как заработать на консалтинге. – СПб: Питер,2000. – 240 с.

17. Рубинштейн М.Ф., Фистенберг А. Интеллектуальная организация. Привнеси будущее в настоящее и преврати творческие идеи в бизнес-решения /пер. с англ. С.А. Попов. – М.: ИНФРА-М, 2003. – XVI, 192 с.

18. Економічна енциклопедія: у 3-х т. / [відп. ред. С.В.Мочерний]. – К.: Видавничий центр «Академія»–Т.2.– 2000. – 848 с

19. Хотяшева О.М. Инновационный менеджмент: Учебное пособие. – СПб.: Питер, 2005. – 318 с.

20. Марченко О.С.Предпринимательская деятельность в сфере консалтинга: экономико-организационные особенности //Вестн. Харьков. нац. ун-та: Серия экономическая.– Харків. – 2002. – № 575. – С.249–254

21. Карлоф Б. Деловая стратегия. Концепция, содержание, символы ; пер. с англ. О.Д. Горин. – М.: Экономика, 1991. – 239 с

22. Шиффман С. Руководство консультанта. Как начать и развивать свое дело ; пер. с англ. И. Ющенко. – М.: HIPPO, 2004. – 188 с.

23. Перехідна економіка: Підручник / За ред. В.М. Гейця. – К.: Вища шк., 2003. – 591 с.

24. Консалтинговые услуги в условиях реформирования экономики России /Под ред. М.И. Кныша. – СПб: Издат. Д. Буланин, 2003. – 192 с.

25. Попов Е., Лесных В.Трансакционные издержки в переходной экономике // Мировая экономика и междунар. отношения. – 2006. – №3. – С. 72–77.

26. Акерлоф Дж. Рынок «лимонов»: неопределенность качества и рыночный механизм // THESIS – 1994. – Вып.6.– С.91–104.

27. Архиереев С.И. Трансакционные издержки и неравенство в условиях рыночной трансформации: монографія – Харьков: Бизнес-Информ, 2000. – 288 с.

28. Джоскоу П. Специфичность активов и структура вертикальных отношений: эмпирические свидетельства //Природа фирмы; пер. с англ. М. Я. Каждан. – М.: Дело, 2001. – С. 175–205.

29. Менар К. Экономика организаций / Клод Менар; [пер. с франц. под ред. А.Г. Худокормова]. – М.: ИНФРА-М, 1996. – 160 с.

30. Олейник А.Н. Институциональная экономика: учебное пособие. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 414 с.

31. Марченко О.С. Поведение субъектов рынка консалтинговых услуг: цели и принципы // Наук. пр. Донец. нац. тех. ун-ту: Серія економічна. – Вип. 31-2 (117). – Донецьк: ДонНТУ, 2007.– С. 51–55.

32. Мескон М., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента ; пер. с англ. – М.: «Дело», 1992. – 702 с.

33. Клейнер Г. Механизм принятия стратегических решений на предприятиях// Вопр. экономики.– 1998.– № 9. – С.46–65.

34. Фукуяма Ф. Доверие: социальные добродетели и путь к процветанию; пер. с англ. – М.: ООО « Издательство АСТ»; ЗАО НПП «Ермак», 2004. – 730 с.

35. Геец В.М. Взаимодействие доверия и развития //Экономическая теория. – 2005. – № 2. – С.3–16.

36. Дементьев В. Доверие – фактор функционирования и развития современной рыночной экономики // Вопр. экономики. – 2004. – № 8. – С. 46–65.

37. Корнаи Я. Честность и доверие в переходной экономике // Вопр. экономики. – 2003. – № 9. – С. 4–17.

38. Ляско А. Доверие и трансакционные издержки // Вопр. экономики. –2003. – №1. – С. 42–58.

39. Сапир Ж. Экономика информации: новая парадигма и ее границы // Вопр. экономики. – 2005. – №10. – С. 4–24.

40. Природа фирмы; под ред. О.И. Уильямсона и С. Жд. Уинтера. – М.: Дело, 2001. – 360 с.

41. Марченко О.С. Экономическая функция государства и фирма в переходной экономике //Вестн. Харьк. нац. ун-та: Серия экономическая. – Харьков. – 2000. – № 468. – С. 80–85.

42. Крючкова П. Саморегулирование бизнеса как способ управления контрактными отношениями // Вопр. экономики. – 2001 .– №6. – С. 129–143.

43. Ткач А.А. Інституціональна економіка. Нова інституціональна економічна теорія: навч.посіб. – К.: Центр учбової літ., 2007. – 304 с.

44. Шаститко А. Неполные контракты: проблема определения и моделирования // Вопр. экономики. – 2001. – №6. – С.80–99.

45. Клейн Б. Вертикальная интеграция как право собственности на организацию: еще раз от отношениях между «Фишер боди» и «Дженерал моторс» // Природа фирмы; под ред. О.И. Уильямсона и С. Жд. Уинтера. – М.: Дело, 2001. – С.319–339.

46. Хант Р., Базан Т. Как создать Интеллектуальную организацию ; пер. с англ. – М.: ИНФРА-М, 2002. – 230 с.

47. Румизен М.К. Управление знаниями ; пер. с англ. – М.: ООО «Изд-во АСТ»; ООО «Изд-во Астрель»; 2004. – XXVIII. – 318 с.

48. Климов С.М. Интеллектуальные ресурсы общества: монография. – СПб.: ИВЭСЭП, Знание, 2002. – 199 с.

49. Робертс Дж. Современная фирма: структура организации для достижения эффективности и роста ; пер. с англ. – М.: ООО «И.Д. Вильямс», 2007. – 352 с.

50. Шерешева М.Ю. Межфирменные сети: монография. – М.: Экономический фак. МГУ, ТЕИС, 2006 . – 320 с.

51. Мильнер Б.З. Теория организаций. – М.: ИНФРА-М, 1999. – с. 336.

52. Мердисон Ч. «Колесо» командного управления: Путь к успеху через систему управления командой ; пер. с англ. –Днепропетровск, Баланс бизнес Бис, 2004. – 208 с.

53. Мочерный С. Синергический подход в экономическом исследовании // Экономика Украины. – 2001. – № 5. – С. 44–51.

54. Марченко О.С Ресурсные особенности консалтинговой фирмы как интеллектуальной организации //Економіка: проблеми теорії та практики: Зб. наук. пр. – Вип. 204. – Т. III. – Дніпропетровськ: ДНУ, 2005. – С.597–604.

55. Брукинг Э. Интеллектуальный капитал ; пер. с англ. Н. Мишкова. – СПб: Питер, 2001. – 288 с.

56. Стретагічні виклики XXI століття суспільству та економіці України: Т.2 – К.: Фенікс, 2007. – 564 с.

57. Харт О.Д. Неполные контракты и теория фирмы // Природа фирмы; пер. с англ. – М.: Дело, 2001. – С. 206–236.

58. Климко С.Г., Пригода В.М, Сизоненко В.О. Людський капітал: світовий досвід і Україна. – К.: Основи, 2006. – 224 с.

59. Коусман Дж. Капитал социальный и человеческий // Общественные науки и современность. – 2001. – №3. – С. 122 –129.

60. Инновационная экономика – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Наука, 2004. –352 с.

61. Демсец Х. Еще раз о теории фирмы // Природа фирмы; пер. с англ. – М.: Дело, 2001. – С. 237–267.

62. Дресвянников В.А. Построение системы управления знаниями на предприятии. – М.: КНОРУС. 2006. – с.260.

63. Мильнер Б.З. Управление знаниями. – М.: ИНФРА-М, 2003. – с.225.

64. Клейнер Г. Знания об управлении знаниями //Вопр.экономики. – 2004. – № 1. – С. 151–155.

65. Букович У. Уильямс Р. Управление знаниями: руководство к действию ; пер. с англ. – М.: ИНФРА-М, 2002. – XVI, 504 с.

66. Экономика знаний: коллективная монографія; отв. ред. В.П. Колесов. – М: ИНФРА-М, 2008. – 432 с.

67. Стонхаус Дж. Управление организационным знанием // Менеджмент в России и за рубежом.– 1999. – № 12. – С. 22–25.

68. Стретагічні виклики XXI століття суспільству та економіці України: Т. 1; за ред. В.М. Гейця, В.П. Семиноженка, Б.Є. Кваснюка. – К.: Фенікс, 2007. – 544 с.

69. Коврига А.В. Знание и управление знаниями в развитии региональной экономики // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. – Серія економічна. – 2002. – № 575. – С. 90–107.

70. Марченко О.С. Управление интеллектуальными трудовыми ресурсами фирмы: особенности и проблемы //Социально- экономические аспекты промышленной политики. Экономика и социология труда, менеджмент персонала: Сб. науч. тр. Т.4 – Ч.1/ Отв. ред. Амоша А.И. – Донецк, 2003. – С. 107–113..

71. Марченко О.С. Особенности внутрифирменной системы мотивации интеллектуальной деятельности //Регіональні перспективи. – 2002. – № 3 –4. – С.76–78.

72. Майстер Д. Управление фирмой, оказывающей профессиональные услуги ; пер. с англ. – 2-е изд. – М.: Альпина Бизнес Букс, 2005. – 414 с.

73. Терещенко В.И. Организация консультационных фирм по вопросам управления в США . – М.: ДНТП,1970. – 32 с.

74. Кендюхов А. Мотивация творческого интеллектуального труда: исследование основных подходов // Экономика Украины. – 2005. – №3. –49–56.

75. Армстронг М. Практика управления человеческими ресурсами ; пер. с англ. под ред. С.К. Мордвинова. – СПб. Питер, 2005. – 832 с.

76. Тютюнникова С.В. Социальная база рыночной трансформации и необходимость ее расширения //Вест. Харьков. нац. ун-та: Серия экономическая. – Харьков, 2000. – № 482. – С.105–109.

77. Кендюхов А. Сущность и содержание организационно-экономического механизма управления интеллектуальным капиталом предприятия // Экономика Украины. – 2004. – № 2. – С. 33– 41.

78. Бланк И.А. Управление использованием капитала – К.: Эльга, 2002. – 656 с.

79. Розен Ш. Транскационные издержки и внутренние рынки труда // Природа фирмы; пер. с англ. – М.: Дело, 2001. – С. 112–134.

80. Блок П. Безупречный консалтинг ; пер. с англ. –2-е изд. – СПб: Питер, 2007. – 304 с.

81. Боброва И.И., Зимин В.А. Консалтинг в стиле гольф. – М.: ООО «Вершина», 2005. – 384 с.

82. Степанов Д. Кто будет платить и кому платить не будут. К вопрому о разработке порядка оплаты юридических услуг // Хозяйство и право. –2002. – № 1. – С. 58–65.

83. Степанов Д. Кто будет платить и кому платить не будут. К вопрому о разработке порядка оплаты юридических услуг // Хозяйство и право. –2002. – № 2. – С. 49–60.

84. Охрименко Д. Цена справедливости // Инвестиц. газ. – 2004. – №14. – С. 24.

85. Фатхутдинов Р.А. Инновационный менеджмент: учебник. – СПб.: Питер, 2002. – 400 с.

86. Зянько В. Глобалізація та інноваційний процес: їхній взаємовплив //Економіка України. – 2006. – №2. – С. 84–89.

87. Roman D. Science. Technology and Innovation: a SystemApproach. Ohio. 1980. – 291 р.

88. Кокурин Д.И. Инновационная деятельность: монография. – М.: Экзамен, 2001. – 576 с.

89. Геец В.М. Социально-экономическая трансформация при переходе к экономике знаний //Социально-экономические проблемы информационного общества; под ред. Л.Г. Мельника. – Сумы: ИТД «Университет. кн.», 2005. – С. 16–33.

90. Про інноваційну діяльність: Закон України: 04.06.2002 р., № 40-IV /Відом. Верхов. Ради України. – 2002. – №36. – Ст. 266.

91. Янковский К.П. Введение в инновационное предпринимательство. – СПб.: Питер, 2004. – 189 с.

92. Масленникова Н.П., Желтенков А.В. Менеджмент в инновационной сфере: учебн. пособ.– М.: ИДФББ–ПРЕСС, 2005. – 536 с.

93. Жукович І.А. , Рижкова Ю.О. Інноваційна діяльність в українській економіці. Сучасний стан та проблеми // Статистика України. – 2005. – №3. – С. 4–11.

94. Гохберг Л. Национальная инновационная система России в условиях «новой экономики» // Вопр. экономики. – 2003. – №3. – С. 26–44.

95. Гейтс Б. Дорога в будущее ; пер. с англ. – М.: Изд. Отд. «Рус. ред.«ТОО «Channel Trading Ltd.», 1996.– 426 с.

96. Федулова Л. Корпоративні структури в інноваційній діяльності. Світовий досвід і можливості для України // Економіка і прогнозування. – 2004. – № 4. – С. 2–27.

97. Бутнік-Сіверський О. Красовська А. Теоретичні засади інтелектуальної інновацийної діяльності на підприємстві // Економіка України. – 2005. – № 12. – С. 31–37.

98. Словарь современной экономической теории Макмиллана ; пер. с англ.– М.: ИНФРА-М, 2003. – 608 с.

99. Шовкун І. Галузевий сектор науки в контексті інноваційних процесів в економіці України // Економіка України. – 2006. – № 10. – С. 49–59.

100. Александрова В. Место и роль инновационного потенциала в общем инновационном процессе на этапе перехода к инновационной модели экономики // Економіст. – 2004. – № 5. – С. 18–19.

101. Гриньова В.М., Власенко В.В. Організаційні проблеми інноваційної діяльності на підприємствах: монографія. – Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. – 200 с.

102. Экономика знаний и инноваций: перспективы России ; под. ред А.В. Бузгалина. – М.: Экономический ф-т МГУ, ТЕИС, 2007. – 364 с.

103. Федулова Л. Розвиток національної інноваційної системи України // Економіка Україні. – 2005. – № 4. – С. 35–47.

104. Перехід до інноваційної моделі економіки України: пріоритети формування законодавства // Економіст. – 2004.– №5. – С. 47–62.

105. Freeman C. Technology Policy and Economic Performance. London: Pinter Pub. Ltd, 1987. – 168 р.

106. Freeman C. The National System of Innovation Perspective//

Cambridge Journal of Economics. – 1995. – Vol. 19. – P. 5–24.

107. Freeman C. The Economics of Technical Change. //Cambridge Journal of Economics. – 1994. – Vol. 18. – Р. 463–514.

108. Technical change and economic theory / Ed. Dosi, C Freeman, R Nelson? Silberger G., Soete L.–London.: Pinter Publishers, 1988. – 656 p.

109. Нікіфоров А. Національна інноваційна система: вибір України // Економіст. – 2005. – №12. – С.35–41.

110. Иванова Н. Национальные инновационные системы //Вопр. экономики. – 2001. – № 7. – С. 59–70.

111. Иванова Н.И. Национальные инновационные системы – М.: Наука, 2002. – 356с.

112. Галиченко О.Г. Национальная инновационная система России: состояние и пути развития. – М.: Наука, 2006, – 320с.

113. Гриньов Б.В., Губенко П.Т., Гусєв В.А Проблеми формування інноваційної системи України // Економіка і прогнозування. – 2004. – № 3. – С. 127–138.

114. Федулова Л.І. Інноваційна економіка: підручник. – К.: Либідь, 2006. – 480 с.

115. Фролова Н.Л. Инновационный процесс: потенциал рынка и государства (Микроэкономический аспект) – ч. 2. – М.: Эконом. фак. МГУ, ТЕИС, 2007. – 256 с.

116. Жилінська О.І. , Чеберкус Д.Б. Розвиток інноваційної інфраструктури // Фінанси України. – 2005. – № 7. – С. 57–67.

117. Шарко М. Модель формування національної інноваційної системи України // Економіка України. – 2005. – № 8. – С. 25–30.

118. Шингур М.В. Теоретичні засади формування інноваційної інфраструктури // Вісн. Київ. нац. ун-ту ім. Т. Шевченка: Сер. «Економіка». – 2003. – Вип. 66-67. – С. 29.

119. Марченко О.С. Экономический консалтинг как элемент инновационной инфраструктуры современной экономики // Економіка: проблеми теорії та практики: Зб. наук. пр. – Вип. 193. –Т.1. – Дніпропетровськ: ДНУ, 2004. – С. 217–223.

120. Янковский П.Г. , Мухарь И.Ф. Организация инвестиционной и инновационной деятельности– СПб: Питер, 2001. – 448 с.

121. Жилінська О.І. Теоретичне обгрунтування державного регулювання інноваційної сфери //Вісник Київ. нац. ун-ту ім. Т. Шевченка. Сер. «Економіка». – 2004.– Вип.68.– С.29–36.

122. Александрова В.П. Економічні аспекти державного програмування інновацій // Вісник Інституту економічного прогнозування. – 2002. – № 1. – С. 18–39.

123. Александрова В.П. Пріоритети технологічного розвитку економіки України // Економіка і прогнозування. – 2003. – № 1. – С. 70–85.

124. Федулова Л.І. Потенційні можливості великого бізнесу у формуванні національної інноваційної системи України // Економіст. – 2006. – № 1. – С. 56-58.

125. Шовкун И.А. Институциональные основы инновационного развития: международный опыт и уроки транзитивных экономик // Эконом. теория. – 2005. – № 3. – С. 60–74.

126. Осипов Ю.М. Опыт философии хозяйства. Хозяйство как феномен культуры и самоорганизующаяся система: монография . – М.: Изд-во МГУ, 1990. – 382 с.

127. Философия экономики: учеб. пособ. для высш. учеб. завед.; отв. ред. С.В. Синяков. – Киев: Альтерпрес, 2002. – 384 с.

128. Сур’як А.В. Основи економічної культури: навч.посіб. – К.: Кондор, 2004. – 256 с.