національна юридична академія україни

імені ярослава мудрого

 

 

 

 

 

 

Організація

судової влади в Україні

 

Навчальний посібник

 

 

За редакцією професора І.Є. Марочкіна

та доцента Н.В. Сібільової

 

 

 

 

 

Харків

“Право”

2009

 

ББК 67.9 (4 УКР) 71

        О-64

 

Рекомендовано до видання редакційно-видавничою радою

Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого

(протокол № 2 від 20.03.2009 р.)

 

Рецензенти: д-р юрид. наук, проф. Руденко Микола Васильович, завідувач кафедри правосуддя, Харківський нац. ун-т ім. В.Н. Каразіна; канд. юрид. наук Городовенко Віктор Валентинович, голова Апеляційного суду Запорізької обл.

 

Автори: канд. юрид. наук, проф. І.Є. Марочкін (розд. 1, 2);

 канд. юрид. наук, доц. Н.В. Сібільова (розд. 3);

 д-р юрид. наук, проф. В.П. Тихий (розд. 4);

 канд. юрид. наук, доц. Л.М. Москвич (розд. 5, п.5.1. – 5.4.);

 канд. юрид. наук, доц. І.О. Русанова (розд. 5, п. 5.5.);

 канд. юрид. наук, доц. О.О. Шандула (розд. 6,7);

 канд. юрид. наук, асист. І.В. Назаров (розд. 8)

 

 

О-64

 
Організація судової влади в Україні: Навч. посіб. / За ред. І.Є. Марочкіна, Н.В. Сібільової. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2009. – 184 с.

 

ISBN 978-966-458-131-5

 

 

Розглянуто засади організації судової влади в Україні, її структуру, систему органів та статус її носіїв.

Для студентів вищих юридичних навчальних закладів, аспірантів, викладачів, суддів-практиків, працівників суду.

 

ББК 67.9 (4 УКР) 71

© Національна юридична академія України, 2009

© «Право», 2009

ISBN 978-966-458-131-5

 

 

 

ЗМІСТ

 

Передмова………………………………………………………3

Розділ 1. СУДОВА ВЛАДА……………………………………4

1.1.   Поняття й ознаки судової влади………………..4

1.2.   Форми реалізації судової влади……………..…7

1.3.   Функції судової влади………………………....10

Розділ 2. ПРИНЦИПИ СУДОВОЇ ВЛАДИ………………..18

2.1.    Система принципів судової влади…………....18

2.2.    Інституціональні принципи судової влади….19

2.2.1. Принцип паритетності судової влади……….19

2.2.2. Принцип справедливості судової влади…….20

2.2.3. Принцип законності судової влади………….21

2.2.4. Принцип здійснення судової влади тільки

           судом……………………………………………22

2.2.5. Принцип доступності судової влади………...24

2.2.6. Принцип незалежності судової влади……….26

2.2.7. Принцип безсторонності судової влади……..28

2.2.8. Принцип процедурності судової влади……..29

2.3.    Організаційні (судоустрійні) принципи

          судової влади…………………………………...29

2.3.1. Єдність судової системи та статусу суддів…30

2.3.2. Принцип незалежності суддів……………….31

2.3.3. Принцип недоторканності суддів……………32

2.3.4. Принцип незмінюваності суддів…………….33

2.3.5. Принцип професіоналізму суддів…………...33

2.4.    Функціональні (судочинні) принципи

           судової влади………………………….………34

2.4.1. Принцип державної мови судочинства……..34

2.4.2. Принцип гласності судочинства…………….35

2.4.3. Принцип участі народу при здійсненні

          судової влади………………………………….37

2.4.4. Принцип здійснення судочинства на

 засадах рівності учасників процесу

 перед законом і судом………………………..39

2.4.5. Принцип змагальності в судочинстві……….40

2.4.6. Принцип презумпції невинуватості…………41

2.4.7. Принцип забезпечення обвинуваченому

          (підозрюваному, підсудному) права

          на захист……………………………….………43

2.4.8. Принцип права на оскарження судового

          рішення………………………………………...44

2.4.9. Принцип обов’язковості судового

          рішення………………………………………..45

Розділ 3. СУДОВА СИСТЕМА……………………………...46

3.1.    Загальна характеристика судової системи….46

3.1.1. Основні поняття й інститути судової

          системи……………………………………..….47

3.1.2. Міжнародно-правові принципи побудови

             судової системи держави……………………..55

3.1.3. Принципи побудови судової системи за

          Конституцією України……………………….56

3.2.   Система судів загальної юрисдикції…………65

3.2.1. Порядок утворення судів…………………….67

3.2.2. Апарат суду……………………………..…….70

3.2.3. Місцеві суди…………………………………..72

3.2.4. Апеляційні суди………………………………78

3.2.5. Військові суди…………………………………85

3.2.6. Вищі спеціалізовані суди…………………….88

3.2.7. Верховний Суд України………………...……97

Розділ 4. КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ………..118

4.1.    Конституційний Суд України – єдиний

          орган конституційної юрисдикції в Україні...118

4.2.    Порядок формування і структура

          Конституційного Суду України …………...119

4.3.    Статус судді Конституційного Суду України….122

4.4.    Повноваження Конституційного

          Суду України………………………………...123

Розділ 5. СТАТУС СУДДІВ……..…………………………127

5.1.    Суддівський корпус, його поняття та склад……127

5.2.   Формування суддівського корпусу…………128

5.2.1. Добір суддівських кадрів…………………...128

5.2.2. Вимоги, що ставляться до кандидатів

          на посади суддів…………………………….128

5.2.3. Порядок наділення кандидатів

          повноваженнями судді……………………...130

5.3.    Правовий статус суддів…………………..…135

5.3.1. Поняття правового статусу суддів…………135

5.3.2. Вимоги, що ставляться до суддів………......136

5.3.3. Права та обов’язки суддів…………………..137

5.3.4. Матеріальне забезпечення суддів…………..141

5.4.   Припинення повноважень суддів…………...142

5.4.1. Підстави припинення повноважень суддів…..143

5.5.   Народні засідателі та присяжні……………..145

5.5.1. Поняття народних засідателів та присяжних…145

5.5.2. Вимоги до народних засідателів

          та присяжних………………………………...146

5.5.3. Підстави та порядок звільнення від

           виконання обов’язків народного

           засідателя та присяжного……………………146

5.5.4. Порядок формування списків народних

          засідателів…………………………………....148

5.5.5. Залучення народних засідателів і

          присяжних до виконання обов’язків у суді…..149

5.5.6. Права народних засідателів і присяжних

         та гарантії їх захисту………………………...150

Розділ 6. ОРГАНИ СУДДІВСЬКОГО

                   САМОВРЯДУВАННЯ………………………….153

6.1.   Суддівське самоврядування: завдання,

          значення, загальна характеристика та

          організаційні форми………………………….153

6.2.    Збори суддів: статус та порядок роботи……..155

6.3.   Конференції суддів: статус та порядок роботи157

6.4.   Ради суддів: статус та порядок роботи………...159

6.5.   З’їзд суддів: статус та порядок роботи………….160

6.6.   Рада суддів України: статус та порядок роботи...162

Розділ 7. КВАЛІФІКАЦІЙНІ КОМІСІЇ СУДДІВ….…… 164

7.1.   Статус кваліфікаційних комісій суддів, їх склад ...164

7.2.     Повноваження кваліфікаційних комісій суддів…166

7.2.1. Кваліфікаційна атестація суддів…………… 167

7.2.2. Повноваження кваліфікаційних комісій

                       щодо дисциплінарної відповідальності

                        суддів……………………………………...….169

Розділ 8. ВИЩА РАДА ЮСТИЦІЇ………………………..171

8.1.    Статус та порядок формування Вищої

          ради юстиції………………………………….171

8.2.    Повноваження та організація діяльності

          Вищої ради юстиції………………………….173

8.2.1. Структура Вищої ради юстиції та порядок

           роботи……………………………………….175

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ…………………………………...177

 

 

 

П Е Р Е Д М О В А

 

Навчальний посібник “Організація судової влади в Україні” є першим навчальним виданням, у якому системно викладені питання організації та функціонування судової влади в Україні. Посібник дає загальну вихідну інформацію про природу та організаційно-правові засади функціонування судової влади в Україні.

Мета цього навчального видання – дати чітке уявлення про судову владу як соціально-правовий інститут, розкрити правові та організаційні проблеми її функціонування під час проведення судової реформи в державі. Тому на основі чинного законодавства, практики його застосування і досягнень правової науки розглядаються питання змісту, ознак, принципів, функцій та форм реалізації судової влади, статусу її носіїв. Значна увага приділяється викладенню принципів і порядку побудови судової системи України, їх відповідності міжнародним стандартам щодо незалежності, неупередженості та доступності правосуддя. Розглянуто окремі питання функціонування органів, які забезпечують діяльність судової влади – органів суддівського самоврядування, кваліфікаційних комісій суддів та Вищої ради юстиції.

Одна з особливостей цієї дисципліни полягає в тому, що вона викладається на факультеті підготовки суддів, де слухачі вже мають вищу юридичну освіту та певний досвід роботи в галузі права. Тому автори навчального посібника зосередились не лише на викладенні програмного матеріалу навчального курсу, а й закцентували увагу на актуальних проблемних питаннях організації та функціонування судової влади в державі, узгодженості з міжнародними стандартами в цій галузі, можливих шляхах подолання наявних недоліків.

 

 

 

Розділ 1

 

СУДОВА ВЛАДА

 

1.1. Поняття й ознаки судової влади

 

Конституція України вперше на найвищому рівні закріпила судову владу як рівноправну і самостійну в системі двох інших гілок влади – законодавчої і виконавчої.

Крім загальних ознак, притаманних будь-якій владі, судова влада характеризується і певними ознаками, які належать лише їй і виражають її власну специфіку. Однією з найважливіших з них є об’єктивність.

Уже в давні часи людство визнавало, що судова влада повинна бути об’єктивною. Найстаріші акти, що дійшли до нас, містять вимоги щодо справедливості, сумлінності суддів, їх незаінтересованості в справі, необхідності пошуку та використання достовірних доказів для прийняття правильного рішення. Твердження, що ніхто не може бути суддею у власній справі, ні у кого не викликає заперечень. Сучасне законодавство, зважаючи на цей принцип, передбачає право сторони висловити недовіру судді через його заінтересованість у справі, більше того – містить посилання на обставини, що виключають участь судді у справі саме внаслідок його можливої упередженості.

Соціальна роль судової влади полягає у вирішенні правових конфліктів. Право є об’єктивним критерієм правомірності дій судової влади, оскільки воно фокусує найголовніші принципи реалізації судової влади, що утвердилися в суспільстві. Застосовуючи право, вирішуючи конфлікт на основі норми права, судова влада об’єктивно реалізує суспільну думку щодо розуміння справедливості. Судді, приймаючи рішення, обов’язково аргументують його посиланням на правову норму. Воля судді або суддів, утілена в ухвалі, постанові, рішенні, вироку, водночас є волею судової влади, яка знайшла матеріальне закріплення в акті судової влади, винесеного іменем держави.

Друга специфічна ознака – легітимність. Вона визначає ступінь довіри суспільства до судової влади, його згоду на цю владу, готовність до виконання її рішень. Легітимність дуже тісно пов’язана з законністю – її обов’язковою умовою. Але легітимність передбачає не лише відповідність судової влади вимогам закону, а й неформальне, законодавчо не визначене, ставлення до судової влади та її рішень у суспільстві. Тому формуванню легітимності судової влади сприяє не лише законність і справедливість дій та рішень суду, а й уміння суддів, зокрема головуючого в судовому процесі, правильно побудувати відносини з учасниками процесу, іншими особами, присутніми в залі судового засідання, тощо.

Громадяни, державні органи та посадові особи, юридичні особи, держава в особі законодавчої та виконавчої влади повинні довіряти судовій владі, визнавати її як легітимну. Завдання держави – чітко визначити предметну сферу судової влади, визнавати виключність її повноважень у цій сфері. Різні суб’єкти правовідносин теж повинні визнавати її компетентність, самостійність і погоджуватися на використання судовою владою всіх необхідних повноважень для вирішення конфлікту, підкорятися велінням судової влади на добровільне та свідоме виконання актів судової влади.

Нормативність – визначальна специфічна ознака судової влади. Соціальна сфера, в якій вона функціонує, процес реалізації нею своїх владних повноважень, їх зміст та форма регулюються нормами матеріального і процесуального права. Судова влада шляхом передбачених законом процедур сприяє поновленню порушеного права суб’єкта, тим самим здійснює захист порушеного суб’єктивного права. Судова влада діє виключно у сфері права через правозастосування, тобто, розглядаючи правовий конфлікт, суд застосовує загальну правову норму до конкретної життєвої ситуації.

Судова влада здійснюється лише в процесуальній формі, яка визначає зміст та порядок її реалізації. Порушення визначеної законом процедури є передумовою визнання такої діяльності суду неправомірною. Нормативне визначення судової процедури гарантує не лише правомірність дій суду, а й можливість їх наступної перевірки, своєчасного виявлення та усунення судових помилок.

Судовій владі притаманна ще одна важлива ознака – особлива предметна сфера її функціонування виключного характеру. Судову владу застосовують виключно в умовах правового конфлікту, тобто коли: а) хоча б два суб’єкти перебувають у стані суперечки; б) спір виник щодо відносин, які регулюються правом. Сторони звертаються до суду і просять його виступити безстороннім арбітром у вирішенні їх кон-
флікту. Будь-який конфлікт, що має правовий характер, може стати предметом розгляду судової влади.

Усім конфліктам, які належать до юрисдикції судової влади, притаманний конкретний, індивідуалізований характер. Завжди відомі сторони конфлікту, час, місце та обставини його виникнення, оскільки це є необхідною передумовою звернення до суду.

Судова влада функціонує тільки за умови звернення до неї суб’єктів права. Зі своєї ініціативи суд не розпочинає розгляд правового конфлікту. Реалізація судової влади лише в умовах конкретного правового конфлікту і лише за умови звернення до неї конфліктуючих сторін свідчить про її ситуативний характер, що є тією ознакою, яка відрізняє судову владу від законодавчої та виконавчої, предметна сфера яких поширюється на більш загальні правовідносини.

Таким чином, якщо діяльність суду характеризується в Україні як владна, то особливості такого соціального феномену, як влада, повинні мати в цій діяльності своє адекватне вираження. Тому, розкриваючи поняття судової влади, слід зважати на наступні положення. Судова влада:

– за своїми властивостями є державною владою зі всіма належними владі атрибутами та чітко визначеною компетенцією;

– є одним із продуктів здійснення принципу поділу влади з ознаками незалежності та самостійності, що випливають з цього принципу;

– повинна мати такі механізми забезпечення її функціонування, які б гарантували її самостійність;

– здійснюється в певних організаційних та процесуальних формах, встановлених законом;

– має універсальний та виключний характер;

– здійснюється на професійній основі.

Отже, основу судової влади складає сукупність судових органів, наділених різною компетенцією. Головним призначенням судових органів є вирішення правових конфліктів, що виникають у суспільстві між людьми, людиною і державою, різними державними і недержавними структурами. Судовій владі відводиться особлива роль – роль арбітра в спорах про право. Суб’єктом, який здійснює судову владу, виступає не будь-який державний орган, а лише суд з притаманними тільки йому можливостями впливу на поведінку людей та соціальні процеси.

Судова влада – це специфічна гілка єдиної державної влади, яка має власну виключну компетенцію щодо розгляду правових конфліктів і реалізується виключно конституційними органами (судами) в межах закону та спеціальних (судових) процедур.

Наведене визначення не є вичерпним, сутність феномену судової влади можна повністю зрозуміти лише при дослідженні форм її реалізації, функцій, принципів організації та діяльності.

 

 

1.2. Форми реалізації судової влади

 

Реалізація судової влади завжди здійснюється у певній формі – передбаченій законом процедурі судочинства. Процедура чітко встановлює, що повинно здійснюватися в суді під час підготовки до розгляду та в судовому розгляді справ. Головне завдання передбачених процедур – забезпечити законне, обґрунтоване та справедливе рішення. Вони ґрунтуються на гласності, колегіальності (за деякими винятками), забезпеченні права на захист та оскарження судового рішення, можливості участі представників народу в прийнятті рішення по суті, рівності сторін та інших принципах, про які докладніше йтиметься далі.

Встановленим для органів законодавчої і виконавчої влади процедурам (регламентам) не притаманна та точність і всебічність, що характерні для порядку розгляду та вирішення справ у судах.

Судова влада в Україні здійснюється у формі конституційного, цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства.

Конституційне судочинство є формою реалізації судової влади, у процесі якої вирішуються правові конфлікти, що мають конституційне значення. Саме шляхом конституційного судочинства визнається неконституційність нормативних актів, прийнятих у державі. Тим самим забезпечується юридичний захист Конституції України.

Конституційне судочинство – це діяльність судових органів, що полягає в розгляді справ, предметом яких є конституційно-правові питання, пов’язані з забезпеченням дотримання Конституції державними органами, й у прийнятті по них рішень, що тягнуть правові наслідки.

Конституційне судочинство покликане забезпечувати верховенство Конституції як основи національної правової системи, охорони конституційних прав і свобод, дотримання принципу поділу влади в усіх його аспектах. Необхідним основоположним елементом конституційного судочинства є здійснювана судовим органом перевірка нормативних актів з огляду їх відповідності Конституції. Саме це складає сутність конституційного судочинства.

Конституційне судочинство в Україні відправляється єдиним органом – Конституційним Судом України. Це судова установа, діяльність якої регламентована процесуальною формою, що зближує її із судами загальної юрисдикції. Закон підкреслює зв’язок конституційного судочинства з іншими формами судочинства і визнає конституційний суд одним із судів, але з особливою юрисдикцією – конституційною. Процедура судочинства в конституційному і судах загальної юрисдикції ґрунтується на таких принципах судочинства: незалежності, колегіальності, гласності, змагальності й рівноправності сторін.

Цивільне судочинство є формою реалізації судової влади, в процесі якої вирішуються правові конфлікти, що виникають із цивільних, сімейних і деяких інших правовідносин. Закон зобов’язує забезпечити правильний та своєчасний розгляд цивільних справ, сприяти поновленню порушених майнових, особистих та інших прав громадян, визначаючи для цього суди загальної юрисдикції та наділяючи їх відповідною компетенцією. Зміст цивільного судочинства складають розгляд та вирішення по суті спорів, пов’язаних з захистом майнових, особистих немайнових, сімейних та інших прав та законних інтересів суб’єктів права. У порядку цивільного судочинства також розглядаються справи, коли слід офіційно посвідчити факти, що мають юридичне значення: безвісна відсутність особи, фактичні шлюбні відносини тощо. Тільки суд може позбавити громадянина можливості розпоряджатися своїми правами внаслідок душевної хвороби та ін.

Цивільне судочинство здійснюється судами загальної юрисдикції. Процедура здійснення цивільного судочинства регламентована Цивільним процесуальним кодексом.

Господарське судочинство є формою реалізації судової влади, в процесі якої вирішуються правові конфлікти, що виникають у сфері господарських правовідносин. Зміст господарського судочинства полягає в розгляді та вирішенні правового конфлікту, що виник між суб’єктами, які здійснюють господарську або іншу економічну діяльність. Судова влада повинна сприяти поновленню порушених правових норм, тим самим вирішувати соціальні й економічні завдання. Відокремлення господарської юрисдикції зумовлене пере-
важно історичними чинниками (існування системи державних арбітражів у СРСР), а не особливостями правовідносин, які виникають у сфері господарювання.

Господарське судочинство здійснюється спеціалізованими господарськими судами, що входять до системи судів загальної юрисдикції. Процедура господарського судочинства регламентована Господарським процесуальним кодексом.

Адміністративне судочинство є формою реалізації судової влади, в процесі якої вирішуються правові конфлікти, що виникають у сфері управлінських правовідносин за наявності публічного інтересу. Предметом судового розгляду є скарга на дії (бездіяльність) посадових та службових осіб, державних органів. Публічний інтерес є об’єктом конфліктів, що виникають у сфері управлінсько-адміністративних правовідносин.

Адміністративне судочинство здійснюють спеціалізовані адміністративні суди, що входять до системи судів загальної юрисдикції, відповідно до процедури, визначеної Кодексом про адміністративне судочинство.

Кримінальне судочинство є формою реалізації судової влади, в процесі якої розглядаються та вирішуються справи про злочини. Зміст кримінального судочинства полягає у розгляді в судових засіданнях кримінальних справ та застосуванні встановлених законом мір покарання до осіб, що винні у вчиненні злочину, або у виправданні невинних. Винність обвинуваченого у вчиненні кримінального злочину може бути встановлено лише вироком суду, який набув законної сили. Беручи до уваги серйозність обмеження особистої свободи громадян, щодо яких застосовуються запобіжні заходи або заходи медичного характеру, законодавець надає право вирішення цих питань тільки суду. Необхідність прояву судової влади виникає і при вирішенні питань щодо відбування кримінального покарання (наприклад, дострокове та умовно-дострокове звільнення від покарання тощо).

Кримінальне судочинство здійснюється загальними судами в межах процедури, визначеної Кримінально-процесуальним кодексом.

Зазначені види судочинства вивчаються в рамках окремих дисциплін на старших курсах юридичних ВНЗ.

 

 

1.3. Функції судової влади

 

Слово “функція” в одному із своїх основних значень тлумачиться як “обов’язок, коло діяльності, призначення, роль”. Поняття “функція” використовується для характеристики певного кола діяльності, що виконується яким-небудь органом або особою.

За радянських часів правосуддя вважалося лише однією з численних функцій соціалістичної держави, за яким, у свою чергу, були закріплені свої, притаманні тільки судовій владі, функції, серед яких і така, не зовсім характерна для неї, – виховна.

На початку 80-х років ХХ ст. громадською думкою порушене питання про необхідність наділення судової влади функцією контролю за обмеженням прав громадян та за актами органів законодавчої та виконавчої влади. У подальшому ця думка знайшла підтримку законодавця, і судова влада була наділена функцією конституційного контролю.

У сучасному суспільстві судова влада виконує функцію вирішення юридично значущих справ, які мають юри-
дичні наслідки. Зміст цієї функції полягає в тому, що виключно судові органи та судді як носії судової влади мають повноваження щодо юридичної оцінки правовідносин, що виникають у сфері застосування норми права. Суд (судді) компетентний зробити висновок про наявність порушеного права, дати правову оцінку такому порушенню, визначити коло осіб, винних у порушенні норми права, та призначити їм міру відповідальності за таке порушення і, нарешті, визначити належні заходи щодо поновлення порушеного права. Така діяльність суду (суддів), що ґрунтується на праві, підкоряється праву і спрямовується на його виконання, є здійсненням правосуддя. Отже, правосуддя становить зміст судової діяльності по вирішенню юридично значущих справ, що мають юридичні наслідки.

Порушення правових норм у формі недотримання або невиконання може мати різний характер і ступінь небезпеки. Всі такі порушення охоплює поняття “посягання”. Найбільш небезпечним посяганням є злочин, тобто суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом. Інші порушення правових норм поділяються на цивільні (заподіяння шкоди особі, майну громадянина або організації, невиконання покладених законом або взятих за договором обов’язків тощо) та адміністративні (дрібне хуліганство, порушення правил дорожнього руху та ін.).

Відповідно до видів посягань виникає юридична справа, тобто конкретний життєвий випадок, до якого відповідним органом застосовується закон. У разі порушення законів про охорону навколишнього середовища – це органи екологічного та санітарно-епідеміологічного контролю, а у разі недотримання фінансового законодавства – органи податкової служби. Коли ж порушуються права та інтереси підприємств, установ, організацій – суб’єктів господарської діяльності, – господарський суд. Повноваження відповідних органів з розгляду юридичних справ та винесення по них юридично обов’язкових рішень називається юрисдикцією. Кількість цих органів достатньо велика. Так, відповідно до Кодексу про адміністративні правопорушення правом притягнення громадян та юридичних осіб до адміністративної відповідальності наділені понад тридцять органів та посадових осіб, у тому числі й суд.

Юрисдикція суду відрізняється від інших видів юрисдикції наступними характерними рисами:

1) судова діяльність – єдиний вид юрисдикційної діяльності, який здійснюється від імені держави. Ні прокуратура, ні міліція, ніякі інші юрисдикційні органи не виносять своїх рішень від імені держави;

2) судова діяльність здійснюється лише судом. Будь-який юрисдикційний орган, розглядаючи конкретну юридичну справу, застосовує відповідні норми закону до конкретної події, дії, особи, правовідносин. Ця діяльність може бути зовнішньо подібною на судову, але за юридичною силою рішень, які виносяться судом, останній є найвищим юрисдикційним органом;

3) процедура судового провадження має детальну регламентацію в законі, що містить певну послідовність судових дій, реалізацію прав учасників процесу та дотримання покладених на них обов’язків. Усе це охоплюється поняттям “процесуальна форма”. Істотні відступи від процесуальної форми є підставою для скасування судового рішення.

У межах функцій судової влади щодо вирішення юридично значущих справ, що мають юридичні наслідки, суди (судді) виконують наступні види діяльності.

1. Розглядають і вирішують по суті правові конфлікти, що виникають у суспільному житті між фізичними особами, фізичними та юридичними особами, юридичними особами з приводу порушення їх прав та законних інтересів, передбачених кримінальним, цивільним, господарським, адміністративним, міжнародним, екологічним, сімейним, житловим, конституційним, податковим та іншим законодавством.

Підставою для звернення особи до суду за розглядом правового конфлікту є неправомірні дії (бездіяльність) або рішення державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних чи фізичних осіб, що: а) порушують передбачені законом права цих осіб; б) перешкоджають вільному використанню передбачених прав; в) накладають на осіб не передбачені законом (або іншим документом, що засвідчує права особи) обов’язки; г) безпідставно притягують особу до відповідальності.

Зазначені дії як причина конфлікту стають предметом судового розгляду. Вирішення таких правових конфліктів здійснюється в судовому засіданні в порядку, передбаченому процесуальним законодавством. За результатами розгляду справи суд може визнати дію (бездіяльність) або рішення однієї зі сторін спору незаконним та зобов’язати задовольнити вимоги іншої сторони (припинити незаконну дію (бездіяльність), скасувати незаконне рішення тощо), а також вчинити дії щодо поновлення порушеного права. Суд визначає вид і міру відповідальності винної сторони та розмір компенсації шкоди, завданої незаконними діями (бездіяльністю) або рішенням правам та законним інтересам постраждалої сторони. У разі визнання дії (бездіяльності) або рішення, що є предметом судового розгляду, законним суд відмовляє стороні в задоволенні її скарги.

Розгляд справ щодо відповідності Конституції України рішень (актів), що приймаються вищими органами дер-
жавної влади (закони, інші правові акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України; правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим), здійснюється Конституційним Судом України. Цей орган судової влади покликаний забезпечувати їх відповідність Конституції України. Реалізуючи повноваження, передбачені ст. 14 Закону “Про Конституційний Суд України”, Конституційний Суд виступає органом контролю за дотриманням конституційної законності в державі. Цей орган судової влади у разі невідповідності законів та інших нормативних актів або їх окремих положень Конституції і законам України або належним чином укладеним і ратифікованим міжнародним договорам та угодам визнає їх недійсними з моменту введення їх в дію.

Усі інші правові конфлікти, що не входять до компетенції Конституційного Суду України, розглядаються судами загальної юрисдикції.

2. Вирішують питання щодо можливості (необхідності) застосування до особи заходів процесуального примусу та провадження окремих слідчих та оперативно-розшукових дій, що обмежують конституційні права та свободи людини.

У межах цієї діяльності судді розглядають та вирішують питання щодо надання органам дізнання та досудового слідства при розслідуванні кримінальних справ дозволу на провадження таких процесуальних та слідчих дій:

а) обрання до підозрюваного чи обвинуваченого у вчиненні злочину запобіжного заходу у виді тримання під вартою;

б) подовження строку тримання під вартою, але в межах строку, встановленого законом;

в) направлення підозрюваного, обвинуваченого, який не знаходиться під вартою, до психіатричного стаціонару для проведення судово-психіатричної експертизи;

г) проведення обшуку в житлі та іншому володінні особи;

д) проведення примусової виїмки із житла або іншого володіння особи;

е) проведення обшуку особи або виїмки у особи предметів та документів;

ж) накладення арешту на кореспонденцію;

з) зняття інформації з каналів зв’язку.

Закон передбачає, що у виняткових випадках, коли проведення обшуку житла та іншого володіння особи, а також виїмки із житла та іншого володіння особи, обшуку особи в інтересах слідства повинно бути здійснене негайно, то зазначені слідчі дії можуть бути проведені за постановою слідчого без відповідного рішення суду. Але слідчий зобов’язується повідомити протягом доби суд про здійснені слідчі дії. Суд зобов’язується протягом доби перевірити законність та необхідність проведення зазначених дій. Якщо висновок судді констатує незаконність вчинених дій, всі докази, отримані слідчим при проведенні вищевказаних дій, визнаються незаконними.

Перелік оперативно-розшукових заходів, дозвіл на проведення яких дає суд, а також порядок одержання такого дозволу передбачено Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992 р. Відповідно до цього закону суд дає висновок про доцільність проведення оперативно-розшукових заходів, пов’язаних з обмеженням конституційних прав громадян на таємницю листування, телефонних розмов, поштових, телеграфних та інших повідомлень, недоторканності житла.

На підставі розглянутих у судовому засіданні матеріалів, наданих суб’єктом, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, суддя робить висновок (шляхом винесення відповідної постанови) про можливість та доцільність проведення оперативно-розшукових заходів за наявності передбачених законом підстав та відповідно до обов’язкових умов для їх здійснення або відмовляє в проведенні зазначеного заходу, якщо передбачені законом обставини та умови відсутні.

3. Розглядають та вирішують скарги на дії (або бездіяльність) прокурора, слідчого, особи, що здійснює дізнання, та дають висновок щодо їх законності та обґрунтованості.

Відповідно до закону всі постанови слідчого, прокурора, особи, що здійснює дізнання, про відмову в порушенні кримінальної справи, закриття кримінальної справи, а також їх рішення та дії, що порушують конституційні права і свободи учасників кримінального судочинства або ускладнюють доступ громадян до правосуддя, можуть бути оскаржені в суді за місцем провадження досудового розслідування. Скаргу в такому разі подає заявник, його захисник чи представник безпосередньо або через особу, що здійснює дізнання, слідчого чи прокурора. На підставі поданої заінтересованою особою скарги на дії або бездіяльність зазначених осіб у порядку судового засідання суд оцінює дії (бездіяльність) або рішення прокурора, слідчого, особи, що здійснює дізнання.

Наявність скарги не зупиняє провадження оскаржуваної дії або оскаржуваного рішення, якщо таке рішення не прийме орган дізнання, слідчий, прокурор або суддя.

Суддя робить висновок про законність та обґрунтованість дій (бездіяльності) та рішень особи, що здійснює дізнання, слідчого, прокурора на підставі всебічного, об’єктивного та повного судового розгляду обставин, що оскаржуються, за участю заявника та його захисника або представника, інших осіб, чиї інтереси безпосередньо зачіпаються оскаржуваними діями (бездіяльністю) або рішенням, а також за участю прокурора.

Неявка осіб, своєчасно повідомлених про час розгляду скарги, не є перепоною для розгляду справи судом.

За результатами розгляду скарги суддя виносить одне з наступних рішень:

а) про визнання дії (бездіяльності) або рішення відповідної посадової особи незаконним або необґрунтованим та про обов’язок усунути допущене порушення;

б) про залишення скарги без задоволення.

Дії (бездіяльність) та рішення судді можуть бути оскаржені до вищого суду. Розгляд таких скарг здійснюється відповідно до процесуального законодавства в порядку апеляційного або касаційного провадження.

4. Офіційно засвідчують юридичні факти, що визначають виникнення, зміну або припинення особистих або майнових прав фізичних та юридичних осіб. Перелік таких фактів, що підлягають судовому засвідченню, визначено законодавством: а) родинні відносини; б) перебування особи на утриманні; в) реєстрація народження, всиновлення, шлюбу, розлучення та смерті; г) перебування у фактичних шлюбних відносинах, якщо реєстрація шлюбу в органах реєстрації актів громадянського стану не може бути вчинена внаслідок смерті одного із подружжя; д) приналежність правовстановлюючих документів у певних випадках; е) володіння будівлею на праві власності; ж) нещасний випадок; з) смерть особи при відмові органів РАГСу в реєстрації події смерті; і) прийняття спадку та місця відкриття спадку; к) інші факти, що мають юридичне значення, якщо законодавством не передбачено інший порядок їх встановлення.

5. Виключною компетенцією суду є прийняття в передбачених законом випадках рішень щодо обмеження прав та свобод громадян, що не пов’язані із вчиненням правопорушення. Зокрема, йдеться про компетенцію суду щодо визнання у випадках, визначених законом, особи недієздатною або обмежено дієздатною. Тільки суд може визнати особу недієздатною внаслідок психічного захворювання.

До компетенції суду також належить обмеження дієздатності громадянина, який через зловживання алкогольними напоями або наркотичними засобами ставить свою сім’ю в скрутне матеріальне становище.

За судовим рішенням здійснюється примусове поміщення в стаціонарний медичний заклад особи, яка має хворобу, що становить загрозу для оточуючих, або особи, яка страждає тяжким психічним захворюванням.

6. Діяльність суду завжди пов’язана з правозастосовною діяльністю, в процесі якої судді здійснюють тлумачення правової норми. Але слід виділити окремий напрям судової діяльності, який безпосередньо полягає в тлумаченні норми права. За результатами цієї діяльності суд робить висновок про правовий зміст норми та відповідність її Конституції.

Таким чином, визначення функцій судової влади сприяє розкриттю її ролі та значення в суспільстві, державі в цілому. Основною функцією судової влади є вирішення юридично значущих справ, що мають юридичні наслідки. Рішення, які приймаються судом в межах здійснюваної функції, обов’язкові для всіх державних органів, організацій та установ усіх форм власності, фізичних та юридичних осіб, інакше вступає в дію механізм державного примусу, який забезпечує виконання рішення суду.

 

 

 

Розділ 2

 

ПРИНЦИПИ СУДОВОЇ ВЛАДИ

 

2.1. Система принципів судової влади

 

Усі сторони організації та діяльності суду регулюються нормами права. Але серед цих норм слід вирізнити такі, що визначають не окремі особливості устрою суду та його діяльності, а загальні і найбільш важливі їх сторони, які завдяки таким властивостям набувають значення принципів судової влади.

Принципами судової влади називаються норми загального керівного значення, які відповідно до призначення інституту судової влади визначають як місце судової влади серед інших державних, недержавних органів та установ, так і зміст її основних засад та спрямовані на досягнення завдань, що стоять перед цією владою. Принципи діють у межах єдиної цілісної взаємопов’язаної та взаємозалежної системи, тому порушення одного будь-якого принципу тягне за собою порушення й інших.

Будучи єдиною, система принципів судової влади поділяється на три підсистеми: інституціональну (загальні принципи судової влади), функціональну (принципи відправлення судочинства) та організаційну (принципи організації системи судових органів або судоустрійні принципи). Зазначені принципи судової влади хоча й пов’язані між собою, але утворюють разом з тим самостійні галузеві підсистеми, кожна з яких відрізняється сферою поширення і призначенням.

Інституціональні принципи фіксують загальні відносини, що виникають при запровадженні інституту судової влади в суспільстві, визначенні її місця в системі поділу влади та загальних засад взаємовідносин з іншими державними та приватними інститутами.

Функціональні принципи стосуються відносин, які виникають при судовому розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних та інших справ. Але на відміну від специфічних принципів, на яких будується окремий процес судочинства, функціональні принципи судової влади, розкриваючи загальні засади здійснення, реалізації повноважень судової влади, характерні для будь-якого процесу розгляду судової справи, всіх видів судочинства.

Організаційні (судоустрійні) принципи звернені до відносин, які виникають не з приводу розгляду і вирішення конкретної судової справи, а з приводу організації судової системи, структури її органів, статусу судді, тобто у зв’язку з організаційними відносинами. У навчальному курсі “Організація судових та правоохоронних органів” вивчаються переважно принципи інституціональні та організаційні, функціональні принципи докладно розглядаються в курсах кримінального, адміністративного, цивільного та господарського процесів.

Чітке дотримання всієї системи принципів забезпечує повний, всебічний, об’єктивний розгляд кримінальних, цивільних, господарських, адміністративних та інших справ і тим самим – здійснення завдань судової влади.

Система принципів судової влади не залишається незмінною. Підкоряючись загальним закономірностям розвитку держави, деякі принципи наповнюються сучасним змістом, з’являються й зовсім нові.

Судово-правова реформа, що здійснюється в Україні, прийняття нових матеріальних та процесуальних законів суттєво впливають на вдосконалення системи принципів судової влади.

 

 

2.2. Інституціональні принципи судової влади

 

До інституціональних принципів судової влади належать: паритетність, справедливість, законність, здійснення судової влади тільки судом, доступність, незалежність і самостійність, безсторонність, процедурність. Ці принципи взаємопов’язані та взаємозалежні, нормативно закріплені на конституційному та законодавчому рівнях.

 

2.2.1. Принцип паритетності судової влади

 

Стаття 6 Конституції України закріпила, що державна влада поділяється на три гілки – законодавчу, виконавчу та судову. Жодного пріоритету одній владі стосовно інших не передбачено. Кожна гілка влади має визначену компетенцію у сфері суспільних відносин, самостійно виконує властиві лише їй функції. Судова влада покликана розглядати та вирішувати на підставі закону всі правові суперечності, що виникають у державі, незалежно від кола суб’єктів, які сперечаються. Рішення, що виносяться органами судової влади, в силу принципу паритетності не потребують будь-якого затвердження іншими гілками влади.

Принцип паритетності передбачає виключну компетенцію судової влади – це, насамперед, межі поширення судової влади, остаточність рішень, що приймаються судовою владою, їх обов’язковість.

У межах, визначених Конституцією, чинними законами України щодо вирішення спорів про право та всіх конфліктів правового характеру, що виникають у суспільстві, роль арбітра належить виключно судовій владі. У цьому сенсі судова влада поширюється на всі відносини, що виникають між різними суб’єктами (як між громадянами, так і між громадянами і державою). По всіх цих спорах судові органи приймають рішення. Рішення та інші акти органів судової влади, що набули чинності, обов’язкові для всіх без винятку органів державної влади, підприємств, установ, посадових осіб, громадян та підлягають безумовному виконанню на всій території України. Невиконання вимог суддів, актів, які постановлені органами судової влади, що набрали чинності, веде до встановленої законом відповідальності.

Принцип паритетності судової влади також передбачає певні гарантії дотримання необхідного рівня фінансування судової влади, пропорційного розподілу коштів у межах держбюджету з іншими гілками влади, належну оплату праці суддів та фінансування на утримання судових установ.

 

2.2.2. Принцип справедливості судової влади

 

Право на справедливий суд закріплено в ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та в п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Прийняття цього принципу судової влади вимагає від держави дотримання наступних умов: гарантії доступу до правосуддя, матеріальних гарантій, тобто забезпечення певних вимог щодо організації судів та кількісного складу корпусу суддів, процесуальних гарантій щодо здійснення судового розгляду.

Слід зазначити, що в контексті наведених міжнародних документів, а також практики Європейського Суду з прав людини право на справедливий (належний) суд означає встановлення певних вимог (а) до організації суду: самостійність, безсторонність, створення на підставі закону, доступність, а також (б) до процедури розгляду справи: гласність, забезпечення реалізації наданих процесуальним законом прав учасників судового розгляду, змагальність, розумний строк розгляду справи, виконання остаточного судового рішення тощо.

Відповідно до природно-правового підходу до праворозуміння право і справедливість є однопорядковими категоріями – право дорівнює справедливості. Зважаючи на близькість понять “право” і “правосуддя”, у процесі розгляду судової справи мають місце пошуки права, а результат цього розгляду втілюється у конкретному рішенні суду. При цьому відповідно до чинного законодавства суду надані всі необхідні повноваження приймати рішення на підставі принципу верховенства права: можливості застосування аналогії права і закону; прямого застосування належним чином ратифікованих міжнародних договорів, у тому числі рішень Європейського Суду з прав людини; визнання пріоритетності прав і свобод особи; повноваження із скасування неправових актів органів законодавчої і виконавчої влади, надані Конституційному Суду України та адміністративним судам.

 

2.2.3. Принцип законності судової влади

 

Цей принцип виявляється у відповідності закону судових установ та судових процедур. Судові органи та судді діють на підставі закону, підкоряються лише Конституції і законам України. З іншого боку, носії судової влади (судді) не вправі відступати у своїй діяльності від вимог закону.

Нормативною підставою функціонування судової влади є Конституція України, Закони України “Про судоустрій України”, “Про статус суддів”, “Про Конституційний Суд України”, процесуальні кодекси та ін. У цих нормативних актах встановлюються: компетенція, порядок створення, структура та основні функції, а також матеріально-технічне та організаційне забезпечення судів. Деякі з них (наприклад, Закон України “Про статус суддів”) детально регламентують статус носіїв судової влади, вимоги, що ставляться до них, містять гарантії незалежності суддів. Інші – кримінально-, цивільно-, господарсько-, адміністративно-процесуальні кодекси – регулюють процедурні аспекти відправлення правосуддя.

 

2.2.4. Принцип здійснення судової влади тільки судом

 

Засади, що вказують на виключне місце суду, особливість здійснюваної функції, ґрунтуються на положеннях, закріплених в ч.1 ст. 124 Конституції України та ст. 1 Закону України “Про судоустрій”, згідно з якими ніякий інший орган, крім суду, не може здійснювати судову владу. Навіть якщо діяльність того чи іншого органу зовнішньо буде імітувати процедуру здійснення правосуддя, визнати її правосуддям не можна, оскільки її виконав не суд. Конституція України, гарантуючи здійснення правосуддя виключно судом, вказує, що судочинство здійснюється лише Конституційним судом та судами загальної юрисдикції. Створення особливих та надзвичайних судів не допускається.

Вимога про те, щоб судова влада здійснювалася лише судом, має важливе значення. Акти судової влади (рішення, ухвали, вироки, постанови) не можуть бути скасовані або змінені жодним іншим органом, а лише вищим судом і за наявності передбачених законом підстав. Крім того, вони підлягають обов’язковому виконанню всіма органами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами.

Отже, складовими елементами цього принципу судової влади є наступні:

1) ніякий інший орган державної влади та управління не має права приймати на себе компетенцію судової влади. Цей принцип зумовлює виключну підсудність справ щодо вирішення юридично значущих справ, що мають юридичні наслідки, суду та суддям (а у випадках, визначених законом, і представникам народу);

2) постановлення рішення з конкретної справи є прерогативою суду, і це положення підкреслює виключність судових рішень. Держава довіряє лише суду право вирішення питань щодо законності та доцільності використання примусових повноважень держави, зокрема: в установленому законом порядку застосовувати цивільно-правові санкції з цивільної справи; визнавати особу винною у вчиненні злочину; призначати кримінальне покарання з кримінальної справи. Лише суд має право прийняти рішення щодо застосування заходів, що обмежують конституційні права та свободи людини і громадянина щодо застосування заходів медичного характеру тощо. Рішення суду з конкретної справи обов’язкові для виконання всіма державними та посадовими особами.

Принцип здійснення судової влади тільки судом передбачає такий правовий режим, за яким скасування або зміна судових рішень можливі лише вищим судом і відповідно до певної процедури. Жодне рішення не може бути скасовано або змінено іншим органом державної влади;

3) особливе правове становище суду в системі державних органів визначається Конституцією України та нормативними актами. Формування системи органів судової влади, порядок їх організації і діяльності належать до відання законодавчої влади. Виключаючи можливість створення надзвичайних судів, законодавство про судоустрій припускає певну спеціалізацію судових органів у вирішенні визначених ним категорій справ. Суди відрізняються предметною підсудністю та процесуальною формою реалізації судової влади;

4) судова влада характеризується і особливим порядком формування суддівського корпусу носіїв судової влади, притягнення суддів до відповідальності. Вимоги, що ставляться до судді, його обов’язки при здійсненні правосуддя та поза судовою діяльністю специфічні, вони чітко визначені у чинному законодавстві;

5) судова влада функціонує в режимі дотримання процесуальних гарантій статусу учасників судочинства. Саме в стадії судового розгляду права та обов’язки учасників процесу детально регламентовані та забезпечені відповідними процесуальними гарантіями. Згідно з положеннями Конституції України визнати особу винною та застосувати до неї заходи кримінального покарання може лише суд. Цьому передує ретельне дослідження судом обставин справи, при якому враховуються як пом’якшуючі, так і обтяжуючі вину обставини, тим самим підкреслюється виключність правового становища особи підсудного.

Виключне право суду здійснювати судову владу зумовлюється тим, що діяльність суду відбувається в особливому правовому порядку, який передбачає такі переваги при розгляді та вирішенні правових конфліктів, які не передбачено для жодної державної діяльності. Зміст зазначеного порядку складають найбільші гарантії для винесення по справі законного та справедливого рішення.

Принцип здійснення судової влади тільки судом не обмежується судовим розглядом у суді першої інстанції, а характеризує всі судові стадії. У кожній із них розгляд справи здійснюється в тих формах, що відповідають змісту й меті завдань, які вирішуються на даній стадії.

 

2.2.5. Принцип доступності судової влади

 

Принцип передбачає нормативне закріплення та реальне забезпечення можливості безперешкодного звернення до суду за захистом своїх прав, відсутність невиправданих правових і фактичних ускладнень при цьому. Принцип доступності випливає із п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, хоча текстуально там не закріплений, але розтлумачений практикою Європейського Суду з прав людини.

Однією з правових передумов забезпечення доступу до суду є наявність суб’єктивного права особи на судовий захист, яке прямо випливає із конституційного положення про судовий захист прав і свобод людини (ч. 3 ст. 8, ч. 1 ст. 55 Конституції України). Крім того, право на судовий захист набуває подальшої деталізації у процесуальних кодексах (статті 3, 4 Цивільного процесуального кодексу, ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства). Це право являє собою універсальний юридичний засіб відстоювання людиною своїх прав у будь-якій життєвій ситуації, зокрема пов’язаній з незаконними діями чи бездіяльністю органів державної влади, у тому числі адміністрації державних підприємств, установ, органів місцевого самоврядування, посадових осіб та службовців названих структур. Воно виконує роль загальної юридичної гарантії прав і свобод людини і одночасно потребує створення власних механізмів забезпечення.

Другою правовою передумовою реальної доступності суду є нормативне закріплення і реальне утвердження рівності громадян перед законом і судом, що полягає у наступному:

а) не встановлюється жодних обмежень для осіб за будь-якими ознаками (майновим цензом, освітою, мовою, належністю до певної соціальної групи тощо) у разі звернення до суду; 

б) можливість особистого звернення до суду залежить від наявності у особи, що звертається, процесуальної правоздатності та дієздатності, при цьому за законом відмова від права або скасування права на звернення до суду є недійсним;

в) в Україні немає судів, які б формувалися за будь-якою з наведених ознак: статтю, національністю, професією, соціальним статусом тощо. Усі судові справи, за деякими винятками, розглядаються по суті місцевими судами. Підсудність справ вищим судам, як правило, предметна, а не персональна, вона визначається тяжкістю злочинів або виключною важливістю справи; наявність системи військових судів також не суперечить цьому принципу, оскільки вони застосовують ті ж матеріальні і процесуальні закони, що й загальні суди, тільки стосовно військовослужбовців. Слід мати на увазі, що дислокація військових формувань, яка визначає систему військових судів, не збігається з адміністративно-територіальним поділом України, це й зумовлює необхідність існування військових судів.

Рівний доступ до суду також означає, що громадяни в суді користуються рівними процесуальними правами і до них застосовуються однакові норми матеріального права та однакові правила судочинства. Користуються принципом рівного доступу до суду так само, як і громадяни України, іноземці, особи без громадянства, за винятками, встановленими Конституцією, законами або міжнародними договорами України.

До гарантій реалізації принципу доступності судової влади слід віднести:

організаційно-правові: а) судоустрійні – територіальна наближеність судів до населення; добір висококваліфікованих спеціалістів для здійснення судової діяльності; належне забезпечення судів матеріально-технічною базою; раціональна організація роботи апарату суду тощо; б) судочинні – порядок порушення судового провадження; процедура судового розгляду справи, що передбачає зменшення бюрократизму, спрощення процедури по нескладним справам, безперешкодна можливість процесуальних прав сторонами, розумні строки судового розгляду; можливість оскарження рішень суду та їх реальне виконання тощо;

матеріальні (економічні): а) розумність судових витрат і створення процесуального механізму відстрочення або часткового чи повного звільнення від оплати судових витрат на користь держави; б) фінансування судової діяльності, що забезпечує незалежність судової діяльності; в) надання кваліфікованої юридичної допомоги на пільгових умовах уразливим верствам населення.

 

2.2.6. Принцип незалежності судової влади

 

Структура незалежності судової влади може бути представлена двома рівнями: зовнішнім і внутрішнім.

Зовнішній рівень незалежності судової влади виявляється в політичній та соціально-економічній незалежності. Рівень політичної незалежності суду зумовлений характером суспільно-політичного життя. Важливо при цьому зазначити, що реальна незалежність суду абсолютно виключає будь-який вплив політичних партій, громадських рухів та їх лідерів на судову владу. Це положення набуває актуальності в умовах багатопартійності та політичного плюралізму. Зовнішній рівень незалежності знаходить своє відображення в ст. 11 Закону України “Про статус суддів”, яка закріплює, що всі державні органи, установи, організації, органи місцевого та регіонального самоврядування, громадяни та їх об’єднання зобов’язані поважати незалежність судових органів та не посягати на неї.

Забезпечення прогресивних перетворень в напрямку побудови правової держави потребує і соціально-економічної незалежності судової влади. Вказаний рівень незалежності гарантується особливим порядком фінансування судів, матеріальним та побутовим забезпеченням суддів та їх соціальним захистом.

Відповідно до ст. 44 та ст. 45 Закону України “Про статус суддів” суддям гарантується заробітна плата, яка складається з посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років та ін. Суддям також надається щорічна відпустка. Не пізніше ніж через шість місяців після обрання суддя, який потребує покращення житлових умов, забезпечується упорядкованим житлом у вигляді окремої квартири або будинку. У разі незабезпечення судді житлом у вказані строки суд за рахунок державного бюджету може придбати квартиру або будинок за ринковими цінами та передати їх у користування судді.

Крім того, суддя та члени його сім’ї мають право на безоплатне медичне обслуговування в державних установах охорони здоров’я.

Також життя та здоров’я судді підлягає обов’язковому державному страхуванню за рахунок державного бюджету на суму десятирічного утримання за останньою посадою.

Внутрішній рівень незалежності судової влади виявляється через: 1) процедуру здійснення судової влади; 2) статутні гарантії суддів; 3) побудову судової системи. Характеризуючи цей рівень, зазначимо, що процедура здійснення судової влади повинна бути захищеною від будь-якого втручання для створення умов, які забезпечать справді незалежний розгляд справ по суті.

Правовими гарантіями режиму незалежного здійснення судової влади є, насамперед, Закон України “Про статус суддів”, чинне цивільно-, кримінально-, господарсько-, адміністративно-процесуальне та інше законодавство, що передбачають відповідальність за втручання в діяльність суду, таємницю нарадчої кімнати суддів та заборону вимагати її розголошення. Судді, крім того, не зобов’язані давати будь-яких пояснень по суті розглянутих справ або справ, які знаходяться в провадженні, а також надавати їх для ознайомлення інакше як у випадках та порядку, передбачених процесуальним законом.

Норми цивільно-, кримінально-, господарсько-, адміністративно-процесуального законодавства, що належать до загальних положень, а також регулюють провадження в судових стадіях процесу, являють собою в тій чи в іншій мірі гарантії незалежності суддів. Усі вони забезпечують рух справи в раніше визначеному законом напрямку, виключають ексцеси, передбачають процесуальні санкції за невиконання закону і тим самим створюють умови, які дозволяють суддям розглядати та вирішувати справи за внутрішнім переконанням, спираючись тільки на досліджені в суді докази, незалежно від будь-яких впливів.

Статутні гарантії суддів передбачають особливий порядок зайняття посади, переводу на іншу та звільнення з посади, вичерпний перелік підстав звільнення суддів; особливий порядок притягнення суддів до кримінальної та дисциплінарної відповідальності; гарантії щодо матеріального, побутового, житлового забезпечення суддів; пільги щодо соціального та пенсійного забезпечення; статутні гарантії судді у відставці тощо.

Судоустрійні складові незалежності судової влади визначають принципи формування судової системи, порядок і строки обрання та призначення суддів. Існуючий порядок формування суддівського корпусу є оптимальним, забезпечує незалежність носіїв судової влади і дозволяє виключити вплив на суддів з боку місцевих органів влади, особливо відповідних органів місцевого самоврядування. Принцип незалежності судових органів дає їм право та вимагає від них забезпечення справедливого здійснення судового розгляду та дотримання прав сторін.

 

2.2.7. Принцип безсторонності судової влади

 

Здійснювати правосуддя може суддя, який не має особистої заінтересованості в справі та спроможний виконати роль безстороннього арбітра, що вирішує правовий спір незалежно, підкоряючись лише закону. Функції суду та сторін організаційно й функціонально розмежовані. Суд не повинен ставати на сторону будь-кого з учасників процесу, а захищати закон і сприяти припиненню його порушення. Якщо суддя має будь-яку заінтересованість щодо предмета судового розгляду, або він знаходиться у будь-яких стосунках з однією із сторін, або є інші підстави поставити під сумнів його об’єктивність при розгляді судової справи, він зобов’язаний заявити про свій відвід, і справа передається іншому судді. Право зробити відвід судді є у кожної сторони по справі. Судова справа має бути розглянута об’єктивно, на підставі закону, щоб жодні уподобання, особисті погляди судді не змогли завадити винесенню справедливого рішення.

 

2.2.8. Принцип процедурності судової влади

 

Судова влада функціонує в межах певної процедури, реалізується лише в спеціальній процесуальній формі. Судові рішення, прийняті всупереч або з порушенням визначеної процедури, визнаються незаконними і повинні бути скасовані, а умисні дії судді з цього приводу повинні стати підставою для притягнення судді до відповідальності. Процедура здійснення судової влади передбачена цивільно-, кримінально-, господарсько-, адміністративно-процесуальним законодавством і включає не лише права та обов’язки суду та суддів при здійсненні судочинства, а й гарантії організації судового процесу (відкритість судового розгляду, участь представників народу в розгляді та вирішенні судової справи по суті тощо), гарантії процесуального статусу учасників судового процесу (рівність сторін перед законом та судом, рівність прав щодо надання доказів, заявлення клопотань, оскарження рішень суду, змагальність процесу тощо).

Додержання процедури судового розгляду здійснюється судом, вищестоящим судом в порядку апеляційного або касаційного перегляду справи, учасниками процесу шляхом заявлення клопотань, заперечень, оскарження дій та рішень суду.

 

 

2.3. Організаційні (судоустрійні) принципи

       судової влади

 

До організаційних (судоустрійних) принципів судової влади належать основні засади побудови судової системи та статусу суддів – носіїв судової влади: а) єдність судової системи та статусу суддів; б) територіальність, спеціалізація та інстанційність у побудові судової системи (докладно вони розглядаються в розділі 3 цього посібника); в) незалежність, недоторканність, незмінюваність та професіоналізм
суддів.

 

2.3.1. Єдність судової системи та статусу суддів

 

Система судових установ є єдиною системою органів, що здійснюють функції судової влади. І хоча в судовій системі діють дві підсистеми – система судів загальної юрисдикції та Конституційний Суд України – ці органи виконують єдине завдання – розглядають та вирішують правові конфлікти, що виникають у сфері застосування права. Принципи побудови та функціонування, засади здійснення правосуддя, механізм прийняття рішень та їх юридична сила, статус суддів – єдині.

До основних складових, що характеризують принцип єдності судової системи та статусу суддів, належать:

1) єдині засади організації і діяльності судів (засади організації і діяльності судів складають єдину систему, реалізуються всіма судами незалежно від їх спеціалізації або територіального розташування, а також від того, до яких рівнів судової системи ці суди належать і яку судову інстанцію становлять);

2) єдиний статус суддів (єдині в цілому вимоги до кандидатів на посади суддів; порядок наділення суддів повноваженнями; сукупність прав та обов’язків суддів; незалежність, самостійність суддів та недопущення втручання в їх діяльність; незмінюваність суддів і їх недоторканність; єдині засоби матеріального забезпечення, соціального й правового захисту та ін.);

3) обов’язковість процедури здійснення судочинства (здійснення судочинства обов’язково провадиться відповідно до норм, передбачених процесуальними кодексами. Недодержання процедури призводить до відміни судового рішення);

4) єдність судової практики (здійснюється Верховним Судом України через роз’яснення з питань застосування законодавства на підставі узагальнення судової практики й аналізу судової статистики. Формалізуються ці роз’яснення в постановах Пленуму Верховного Суду України. Конституційний Суд України упорядковує правозастосовну діяльність шляхом офіційного тлумачення Конституції і законів України);

5) обов’язковість судових рішень (судове рішення по справі, яке набрало чинності, набуває сили закону в конкретній справі і є обов’язковим для виконання всіма державними органами, громадськими організаціями, посадовими особами і громадянами на території України);

6) єдиний порядок організаційного та матеріального забезпечення діяльності судів (організаційне забезпечення діяльності судів здійснюється єдиною системою органів Державної судової адміністрації на єдиних засадах і використовує єдиний механізм та засоби. Видатки на утримання судів визначені пропорційно в єдиному акті – державному бюджеті України);

7) єдність вирішення питань внутрішньої діяльності судів (вирішення питань внутрішньої діяльності судів здійснюється єдиною системою органів суддівського самоврядування, що функціонують на єдиних засадах і в єдиному правовому режимі).

 

2.3.2. Принцип незалежності суддів

 

Суд – це орган судової влади, діяльність якого є незалежною від законодавчої та виконавчої влади. Судді під час здійснення правосуддя незалежні й підкоряються лише закону.

Гарантії незалежності суддів можна класифікувати на процесуальні, правові, організаційні, матеріальні.

Процесуальні гарантії: 1) передбачена законом про-
цедура здійснення правосуддя; 2) таємниця прийняття судового рішення та заборона її розголошення. Ці гарантії закріплені у процесуальному законодавстві.

Правові гарантії: 1) заборона під загрозою відповідальності втручання у здійснення правосуддя; 2) відповідальність за неповагу до судді чи суду; 3) недоторканність суддів.

Організаційні гарантії: 1) встановлений законом порядок формування суддівського корпусу, призначення та звільнення суддів з посади; 2) право судді на відставку; 3) суддівське самоврядування.

Матеріальні гарантії: 1) стабільна висока матеріальна винагорода за роботу; 2) заборона зменшення рівня матеріальної винагороди суддям та вимога переглядати її рівень залежно від рівня соціально-економічного розвитку держави; 3) належне соціальне, медичне, побутове, житлове забезпечення суддів.

Принцип незалежності суддів утілюється в незалежності від: а) впливу різних органів державної влади й управління, посадових осіб, громадських організацій, партій і рухів, засобів масової інформації, окремих громадян та їхньої думки; б) вищих судів; в) висновків слідчого, прокурора та інших осіб; г) самого суду, зокрема, народних засідателів та присяжних – від суддів, суддів – від головуючого, що забезпечує можливість кожного з суддів та народних засідателів вільно брати участь у дослідженні доказів, обговоренні, прийнятті рішень за своїм переконанням та їх непідзвітність будь-кому; д) від обов’язку давати будь-які пояснення по суті розглянутих справ або справ, які знаходяться у його провадженні, а також давати їх будь-кому для ознайомлення не інакше як у випадках та порядку, передбачених законом.

 

2.3.3. Принцип недоторканності суддів

 

Недоторканність суддів полягає в тому, що:

1) суддя не може бути затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом без згоди Верховної Ради України;

2) суддя не може бути притягнутий до відповідальності і покараний за прийняття судового рішення або інші дії, пов’язані із здійсненням правосуддя. Це може мати місце лише у разі, якщо встановлено його вину у зловживанні або вчиненні іншого злочину у сфері службової діяльності;

3) суддя не може бути затриманий за підозрою у вчиненні злочину, підданий приводу чи примусово доставлений у будь-який державний орган в порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення. У разі затримання судді за підозрою у вчиненні злочину чи адміністративного правопорушення, стягнення за яке накладається у судовому порядку, він повинен бути негайно звільнений після встановлення його особи;

4) гарантії недоторканності поширюються й на житло, службове приміщення судді, його особистий та службовий транспорт, телефонні розмови, кореспонденцію, речі і документи. Проникнення в житло чи службове приміщення судді, його особистий чи службовий транспорт, проведення там огляду, обшуку чи виїмки, прослуховування його телефонних розмов, особистий обшук судді, а так само огляд, виїмка його кореспонденції, речей і документів можуть провадитись тільки за вмотивованим рішенням суду, а також за згодою судді в разі прийняття головою відповідного суду рішення про вжиття спеціальних заходів безпеки.

Гарантії недоторканності поширюються не лише на суддів, а й на народних засідателів і присяжних на той час, упродовж якого вони виконують у суді обов’язки, пов’язані із здійсненням правосуддя.

За суддею, який перебуває у відставці, зберігаються такі ж гарантії недоторканності, як і до виходу у відставку.

 

2.3.4. Принцип незмінюваності суддів

 

Судді, обрані Верховною Радою України (крім суддів Конституційного Суду України), перебувають на посаді до досягнення шестидесяти п’яти років, інші судді – до закінчення строку, на який вони обрані чи призначені.

Дострокове звільнення судді з посади допускається лише у разі неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я; порушення суддею присяги або вимог щодо несумісництва; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; припинення його громадянства; визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; подання суддею заяви про відставку або звільнення за власним бажанням.

 

2.3.5. Принцип професіоналізму суддів

 

Право здійснювати функції судової влади надано лише професійним суддям та у визначених законом випадках представникам народу – присяжним та народним засідателям. Професійним суддею України може бути лише громадянин України не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту та стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років, володіє державною мовою та склав кваліфікаційний іспит на посаду судді. Додаткові вимоги щодо професійного складу суддівського корпусу встановлені Законами України “Про статус суддів”, “Про Конституційний Суд України”, “Про судоустрій України”. Лише особи, які володіють відповідними професійними та кваліфікаційними характеристиками, можуть зайняти посаду носіїв судової влади.

В Україні передбачено також достатньо складну процедуру добору суддівських кадрів та механізм контролю за рівнем професійної придатності (зокрема, інститут дисциплінарної відповідальності суддів, атестація суддів, подовження строку суддівських повноважень, призначення (обрання) на адміністративну посаду голови та заступників голови суду тощо).

Такий жорсткий кваліфікаційний добір кадрів та контроль за їх професійним рівнем притаманний, на відміну від виконавчої та законодавчої влади, саме судовій владі. Це пов’язано з особливою роллю судової влади, специфічністю сфери її застосування.

 

 

2.4. Функціональні (судочинні) принципи

        судової влади

 

До функціональних принципів судової влади, які відображають основні засади здійснення судової діяльності, належать: державна мова судочинства; гласність судочинства; участь народу у здійсненні судової влади; здійснення судочинства на засадах рівності сторін; змагальність; презумпція невинуватості; забезпечення обвинуваченому, підозрюваному, підсудному права на захист; право на оскарження судового рішення; обов’язковість судового рішення.

 

2.4.1. Принцип державної мови судочинства

 

Судочинство в Україні провадиться державною (українською) мовою. Це означає, що ведення судового засідання, його протоколювання, постановлення рішень суду здійснюються українською мовою. Особи, які беруть участь у справі, роблять заяви, дають пояснення, виступають у суді і заявляють клопотання державною мовою, а у разі, якщо вони не володіють або недостатньо володіють нею, всі такі дії особи – учасники процесу можуть здійснювати рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача в порядку, встановленому процесуальним законом.

Такою, що не володіє мовою провадження судочинства, визнається особа, яка не розуміє або погано розуміє цю мову і не може вільно розмовляти нею.

Особам, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство, забезпечується: 1) право на ознайомлення з усіма матеріалами справи та участь в судових засіданнях через перекладача; 2) право виступати в суді рідною мовою; 3) у кримінальному процесі слідчі та судові документи вручаються особам, що беруть участь у справі, за їх вимогою, а обвинуваченому – у будь-якому випадку в письмовому перекладі на рідну або іншу мову, якою він володіє; 4) залучення до участі в судовому процесі перекладача за рахунок держави (за винятком господарського судочинства, де витрати на перекладача при задоволенні позову покладаються на відповідача, а при відмові в позові – на позивача).

Процесуальне законодавство гарантує реалізацію права використання рідної мови не тільки в суді першої інстанції, а й у вищих судах.

 

2.4.2. Принцип гласності судочинства

 

Зміст цього принципу полягає в забезпеченні кожній особі, справа якої розглядається в суді, права знати про результати її розгляду. А з набуттям чинності Закону України “Про доступ до судових рішень” зміст судових рішень, розміщений на офіційному веб-порталі судової влади, може бути доступний кожному громадянину, що сприятиме підвищенню відповідальності судді за прийняте ним рішення.

Розгляд справ у всіх судах України є відкритий. Слухання справи в закритому засіданні суду допускається лише у випадках, встановлених законом, з дотриманням при цьому всіх правил судочинства, але навіть у цьому разі особі, щодо якої розглядається справа, гарантується право бути присутньою при проголошенні судового рішення у її справі, отримання копії судового рішення тощо.

Відкритий розгляд означає такий встановлений процесуальним законом порядок розгляду справ у судах, при якому судові засідання проводяться відкрито з наданням реальної та рівної можливості громадянам, які виявляють інтерес до справи, бути присутніми в залі судового засідання, стежити за ходом судового розгляду, конспектувати, стенографувати те, що відбувається, записувати на магнітофон (кіно-, фото- та відеозйомка проводяться виключно за згодою суду).

Обмеження принципу відкритого розгляду судової справи можуть бути тільки легальні, тобто передбачені законом. Для кожного виду судочинства існують спеціальні підстави таких обмежень, проте одна підстава є загальною для всіх видів – закрите судове засідання проводиться тоді, коли це необхідно для забезпечення охорони державної таємниці. Під державною таємницею розуміється вид таємної інформації, яка охоплює відомості у сфері оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може заподіяти шкоди життєво важливим інтересам України та які визначені у встановленому законом порядку як державна таємниця та підлягають охороні з боку держави.

Окрім зазначеного вище, закрите судове засідання передбачається законом:

1) у конституційному судочинстві: якщо відкрите судове засідання може порушити інтереси держави;

2) у господарському судочинстві: а) з метою охорони комерційної таємниці; б) у разі наявності обґрунтованого заперечення однієї або обох сторін;

3) у цивільному судочинстві: а) для запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, що беруть участь у справі; б) для забезпечення таємниці усиновлення;

4) у кримінальному судочинстві: а) при розгляді справ про злочини осіб, що не досягли шістнадцятирічного віку; б) у справах про статеві злочини; в) з інших справ для запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, що беруть участь у справі; г) якщо цього вимагають інтереси забезпечення безпеки підсудних, потерпілих, свідків, інших осіб, які беруть участь у справі, а також членів їх сімей або близьких родичів.

Особи молодші шістнадцяти років допускаються до зали суду лише якщо вони є підсудними, потерпілими або свідками. Закон передбачає це обмеження для захисту підлітків від можливого несприятливого впливу на них судового процесу, оскільки через недостатню соціальну зрілість вони можуть неправильно сприйняти обставини розгляду справи й те, що відбувається у суді.

Закрите судове засідання допускається лише за мотивованою ухвалою суду, де вказується, чи все судове засідання буде закритим чи тільки його частина (наприклад, допит окремих свідків, оголошення документа, експертного висновку тощо). При цьому вироки, ухвали та постанови суду завжди оголошуються публічно. Слухання справи в закритому судовому засіданні здійснюється з дотриманням усіх правил судочинства.

 

2.4.3. Принцип участі народу при здійсненні

          судової влади

 

Конституція України, встановивши загальні положення судової влади, передбачила участь у її реалізації представників народу. Сутність принципу участі народу у здійсненні правосуддя розкрито в ч. 4 ст. 124 Конституції України, згідно з якою народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Участь народу у здійсненні правосуддя реалізується при розгляді справ у судах першої інстанції. Згідно зі ст. 13 Закону “Про судоустрій України” у цих судах справи розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями, а також судом присяжних.

Народні засідателі вирішують справи у складі суду разом з професійними суддями. Під час здійснення правосуддя народні засідателі користуються усіма правами судді.

Народні засідателі беруть участь у здійсненні правосуддя у кримінальних та цивільних справах. Зокрема, у цивільних справах щодо: обмеження цивільної дієздатності фізичних осіб;  визнання фізичної особи недієздатною; поновлення дієздатності фізичної особи; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; усиновлення; надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; встановлення обов’язкової дієздатності у разі госпіталізації до протитуберкульозного закладу. Розгляд справ у цих випадках провадиться судом у складі одного судді і  двох народних засідателів.

Згідно з ч. 3 ст. 17 КПК України кримінальні справи про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів.

Розгляд справ в апеляційному та касаційному порядку здійснюють виключно професійні судді. Народні засідателі у здійсненні правосуддя спеціалізованими судами участі не беруть.

Для сучасної моделі суду присяжних характерно: по-перше, розмежування компетенції між суддями і присяжними (присяжні визначають доведеність діяння і винність підсудного у його вчиненні, а суддя веде судове засідання і вирішує юридичні питання, включаючи призначення покарання); по-друге, організаційне відділення колегії присяжних від професійного судді; по-третє, неможливість апеляційного оскарження вердикту присяжних, який може бути скасований у касаційному порядку у разі встановлення процесуальних порушень при його ухваленні.

За результатами розгляду справи присяжні вирішують такі питання: 1) чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний; 2) чи винен підсудний у вчиненні цього діяння; 3) чи заслуговує підсудний, якого вони визнали винним, на полегкість чи особливу полегкість.

Реалізація в Україні принципу участі народу у здійсненні правосуддя наближає суд до суспільства і певною мірою сприяє:

а) формуванню самостійної судової влади, незалежної від законодавчої та виконавчої влади;

б) гуманізації правоохоронної діяльності в дусі поважного ставлення до прав і свобод людини;

в) підвищенню професіоналізму суддів, державних обвинувачів та захисників на рівні, що забезпечує якісну діяльність у змагальному процесі за участю присяжних.

Крім цього, діяльність суду присяжних забезпечує більш послідовне дотримання принципів судочинства, у тому числі змагальності й рівноправності сторін, презумпції невинуватості, забезпечення обвинуваченому права на захист, об’єктивності й незалежності суддів. 

 

2.4.4. Принцип здійснення судочинства на засадах

       рівності учасників процесу перед законом і судом

 

Принцип рівності усіх учасників процесу перед законом і судом є похідним від іншого конституційного принципу, який визначає рівність конституційних прав і свобод громадян та їх рівність перед законом, а тому розглянутий у Розділі ІІ ст. 24 Основного Закону України “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”.

Дія принципу поширюється не лише на громадян – сторін судового процесу, а й на інших його учасників і передбачає: а) рівність перед законом; б) рівність перед судом.

Рівність учасників судового процесу перед судом означає, що:

  усі особи мають рівний доступ до суду, який компетентний розглядати його справу;

  суд, до якого звертається особа, має входити до єдиної судової системи, і тому є неприпустимим створення надзвичайних і особливих судів.

Рівність учасників судового процесу перед законом означає, що:

вони повинні мати рівний обсяг прав та обов’язків, які відображають їх процесуальне становище (обвинуваченого, державного обвинувача, захисника, потерпілого, його представника, позивача, відповідача, їх представника, свідка, експерта тощо).

Так, усі обвинувачені мають єдиний процесуальний статус, який є однаковим для них, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних поглядів тощо.

Однак, враховуючи, що фізичні особи є фактично не рівні (оскільки вони можуть бути неповнолітніми, фізично чи психічно хворими або особами, які не можуть оплатити послуги адвоката, тощо), закон містить у собі механізми, які дозволяють таким громадянам стати процесуально рівними, тобто повністю реалізувати свої права. Так, особі, яка не володіє мовою судочинства, надається перекладач, неповнолітньому підсудному обов’язково надається захисник.

Механізм притягнення громадян до кримінальної відповідальності не завжди однаковий для всіх категорій громадян. Деякі особи, зважаючи на їх соціальний статус, потребують дотримання певної (додаткової) процедури притягнення до кримінальної відповідальності. Зокрема, народні депутати України не можуть без згоди Верховної Ради України бути притягнуті до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані. Судді не можуть без згоди Верховної Ради України бути затримані чи заарештовані до винесення обвинувального вироку судом. Кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя.

Наведене положення передбачає не привілеї, а необхідні гарантії для забезпечення діяльності цих осіб, захисту від штучного створення перешкод виконання ними службових обов’язків. У судовому процесі всім особам, які виступають сторонами у справі, надаються рівні права та покладаються рівні обов’язки, передбачені процесуальним законодавством.

 

2.4.5. Принцип змагальності в судочинстві

 

Принцип змагальності характеризує таку організацію процесу, коли функції обвинувачення та захисту, підтримання цивільного позову та заперечення проти нього відокремлені від судової діяльності, виконуються суб’єктами, які користуються рівними правами для відстоювання своїх інтересів, а суд виступає головним суб’єктом, який здійснює розгляд справи та вирішує її.

За своєю сутністю принцип змагальності передбачає рівні можливості та умови для виконання функцій обвинувачення та захисту, підтримання цивільного позову та відповіді на нього. Процесуальна рівність означає, що всі заходи, які вправі вжити обвинувач для доказування обвинувачення, має право застосовувати й захист для його спростування; все, що вправі робити цивільний позивач для підтримання позову, може робити цивільний відповідач для його заперечення.

Так, у кримінальному судочинстві прокурор, підсудний та його захисник чи законний представник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники беруть участь у судовому засіданні як сторони і користуються рівними правами та свободою у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом, а суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов’язків і здійснення наданих їм прав. 

Змагальність вимагає, щоб суб’єкти обвинувачення та захисту, цивільний позивач та цивільний відповідач мали однакову можливість переконати суд у своїй правоті. Разом з тим це не означає, що суд взагалі не зважає на думку учасників процесу щодо їх вимог. Так, адміністративний суд може вийти за межі позовних вимог, але тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. 

 

2.4.6. Принцип презумпції невинуватості

 

Відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. У разі скасування вироку суду як неправо-
судного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Отже, зміст принципу презумпції невинуватості полягає в тому, що особа вважається винною не тоді, коли відносно неї винесено обвинувачення, а лише тоді, коли її винність доведена в установленому законом порядку вироком суду. Закон забороняє домагатися свідчень обвинуваченого або інших осіб, що беруть участь у справі, шляхом насилля, погроз та інших незаконних засобів.

Згідно з цим принципом закон, суспільство, держава вважають обвинуваченого (підсудного) невинним доти, доки особи, які висувають обвинувачення (особа, що проводить дізнання, слідство, прокурор), не доведуть, що обвинувачений (підсудний) дійсно винний, і з цими висновками погодиться суд у своєму вироку. Твердження слідчого та прокурора про винність обвинуваченого (підсудного) – це їх думка, висновок, правильність якого ще потрібно довести суду, і лише обвинувальний вирок суду, винесений у встановленому законом порядку, означає визнання обвинуваченого (підсудного) винним у вчиненні злочину.

Відповідно до принципу презумпції невинуватості на обвинуваченого (а також на його захисника) не може бути покладено обов’язку доводити свою невинність, наявність обставин, які виключають кримінальну відповідальність. Цей обов’язок покладається на органи, що висунули обвинувачення (особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора), але це не виключає прав обвинуваченого доводити свою повну невинність або меншу вину. Усі обставини, що наводяться ним на свій захист, повинні бути ретельно досліджені слідчими органами, прокурором і судом.

Презумпція невинуватості має декілька правил:

1) обов’язковість доказування вини обвинуваченого покладається на обвинувачів (особу, що проводить дізнання, слідчого, прокурора);

2) будь-який неусунений сумнів у невинуватості тлумачиться на користь обвинуваченого;

3) недоведена вина у юридичному розумінні дорівнює доведеній невинуватості.

Отже, з позиції вимоги презумпції невинуватості обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях та постановляється лише за умови, що в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена повністю. Всі сумніви, не усунені судом, тлумачаться на користь підсудного.

Принцип презумпції невинуватості тісно пов’язаний з принципом забезпечення обвинуваченому права на захист. Обвинуваченого наділено широкими правами для захисту від пред’явленого обвинувачення. Органи держави (слідчий, прокурор, суд) зобов’язані забезпечити ці права саме тому, що до постановлення вироку обвинувачений вважається невинним.

 

2.4.7. Принцип забезпечення обвинуваченому

          (підозрюваному, підсудному) права на захист

 

Відповідно до кримінально-процесуального законодавства підозрюваний, обвинувачений, підсудний має право на захист. Цей принцип означає, що на органи (посадових осіб): слідчого, прокурора, особу, що проводить дізнання, та суд  покладено обов’язок реалізувати право обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) на захист.

Забезпечення права на захист є важливою гарантією об’єктивного розгляду справи та запобігання притягненню до кримінальної відповідальності невинних.

У змісті принципу можна виділити окремі аспекти. По-перше, закон передбачає значний обсяг прав, що дозволяють обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) за умови їх умілого використання самостійно захищатися від пред’явленого обвинувачення. Обвинувачений (підозрюваний, підсудний) має право: 1) знати, у чому він обвинувачується; 2) давати пояснення по суті пред’явленого обвинувачення або відмовитися від дачі свідчень та відповідей на запитання; 3) надавати докази; 4) заявляти клопотання; 5) мати захисника та побачення з ним наодинці до першого допиту; 6) знайомитися з усіма матеріалами справи; 7) заявляти відводи; 8) подавати скарги на дії та рішення особи, що проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду; 9) підсудний має право на останнє слово.

По-друге, на органи, які висунули обвинувачення, покладається обов’язок: 1) упевнившись в особі обвинуваченого, оголосити йому постанову про притягнення його як обвинуваченого, роз’яснити суть пред’явленого обвинувачення;
2) до першого допиту обвинуваченого (підозрюваного, під-
судного) пояснити йому право мати захисника; 3) надати можливість обвинуваченому захищатися встановленими законом способами; 4) особа, що проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя та суд зобов’язані забезпечити охорону особистих та майнових прав обвинуваченого (підозрюваного, підсудного). Таким чином, принцип забезпечення обвинуваченому права на захист значною мірою спирається на обов’язок посадових осіб реалізувати ці права.

По-третє, свої права обвинувачений може реалізувати через запрошення захисника (або призначення захисника у випадках, коли його участь є обов’язковою за законом).

Закон містить норму, яку також можна трактувати як реалізацію принципу забезпечення обвинуваченому права на захист, а саме: суд, прокурор, слідчий та особа, що проводить дізнання, повинні використовувати всі передбачені законом заходи для всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин справи, виявити обставини, які не тільки викривають, але й виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що не тільки обтяжують, але й пом’якшують його відповідальність.

 

2.4.8. Принцип права на оскарження судового рішення

 

Встановлення такої важливої засади судочинства має на меті забезпечення виправлення вищестоящим судом помилок і порушень вимог закону, допущених при провадженні по справі, гарантування прав і охоронюваних законом інтересів учасників судового процесу, утвердження законності та справедливості судочинства.

Зміст цього принципу полягає в праві апеляційного і касаційного оскарження судового рішення заінтересованою особою. За наявності бажання учасники судового розгляду та інші особи у випадках та порядку, передбаченому процесуальним законодавством, подають до вищого суду апеляційну або касаційну скаргу (подання), а відповідний суд зобов’язується розглянути скаргу і перевірити законність, обґрунтованість і справедливість постановленого у справі судового рішення.

Розглянувши судову справу за апеляцією або касацією, суд апеляційної або касаційної інстанції вправі скасувати або змінити постановлене у справі судове рішення, або залишити його без зміни. Підстави для скасування і зміни судового рішення передбачені процесуальним законодавством.

Крім апеляційного та касаційного перегляду судових рішень, процесуальне законодавство передбачає також можливість перегляду судових рішень, які набрали законної сили, за нововиявленими обставинами (обставинами, що не були відомі на момент розгляду справи по суті й спростовують висновки, вказані в судовому рішенні, яке набрало законної сили), а також за виключними обставинами.

 

2.4.9. Принцип обов’язковості судового рішення

 

Судове рішення, яким закінчується розгляд справи, є найважливішим актом судової влади, воно постановляється іменем України незалежно від того, до якого рівня судової системи або юрисдикції належить суд і в якому складі суддів (одноособово чи колегіально) розглянуто справу.

Обов’язковість судових рішень, що набрали законної сили, надає їм властивості закону в справі, в якій вони постановлені. Тому вони обов’язкові для виконання на території України всіма фізичними і юридичними особами, яких ці рішення стосуються.

За невиконання судового рішення може настати кримінальна, адміністративна або дисциплінарна відповідальність. Обов’язкове й точне виконання судових рішень державними і недержавними організаціями, установами, підприємствами, службовими особами і громадянами забезпечується системою державних органів, на які покладено виконання судових рішень у цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних справах, справах про адміністративні правопорушення (органи Державної виконавчої служби України, Державного департаменту України з питань виконання покарань та ін.).

Обов’язковий характер судового рішення, постановленого іменем держави, підкреслює авторитет судової влади і сприяє утворенню в Україні режиму законності.

 

 

Розділ 3

 

СУДОВА СИСТЕМА

 

3.1. Загальна характеристика судової системи

 

У попередніх розділах розглянуто природу, сутність та ознаки судової влади, розкрито зміст її функцій, і, перш за все, правосуддя. Отже, поняття “судова влада” і поняття “правосуддя” не є тотожними. Правосуддя – це змістова сторона судової влади, яка відбиває спосіб її реалізації.

Окрім змістової є ще й організаційна сторона судової влади. Вона показує, через які структурні утворення реалізується судова влада. Саме тому ст. 124 Конституції, з якої починається Розділ VІІІ “Правосуддя”, вже в першому реченні містить принципову норму: “Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами”.

Суди в Україні утворюють судову систему, для якої, як і для кожної системи, характерні певні зв’язки і відносини між окремими її елементами (судами), а також притаманні такі якості, як ієрархічність, багаторівневість, структурованість. Судова система України, уособлюючи організаційний аспект судової влади – однієї з гілок державної влади, – віддзеркалює особливості організації цієї влади у нашій державі, відповідає рівню соціально-економічного розвитку, пануючим у суспільстві поглядам на місце суду в системі механізмів державної влади, накопиченому досвіду і певним традиціям.

Відмінною рисою судової системи України є те, що вона є системою унітарної держави, яка, на відміну від федеративних держав, які мають систему як федеральних судів, так і судів окремих суб’єктів федерації (штатів, земель, областей і країв), має єдину судову систему, яка не передбачає поділу предмета юрисдикції між судами за ознакою належності до різних внутрішньодержавних утворень.

Другою відмінністю судової системи України є існування двох гілок судової системи: Конституційного Суду і судів загальної юрисдикції.

Третьою відмінною рисою судової системи України є моноцентризм системи судів загальної юрисдикції, який замінив існуючий понад десять років біцентризм, коли підсистему загальних судів очолював Верховний Суд України, а підсистему господарських (тоді арбітражних) – рівний йому за статусом Вищий господарський (тоді арбітражний) суд України; тепер підсистему загальних і підсистему спеціалізованих судів очолює Верховний Суд України.

Отже, судову систему України утворюють Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції. Останні, у свою чергу, складаються із загальних і спеціалізованих судів. До загальних належать районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, військові суди гарнізонів, апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України, а також Апеляційний суд України.

Спеціалізованими судами є господарські суди областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя, апеляційні господарські суди округів та Вищий господарський суд України, а також окружні адміністративні суди, апеляційні адміністративні суди округів та Вищий адміністративний суд України.

Очолює систему судів загальної юрисдикції Верховний Суд України.

 

3.1.1. Основні поняття й інститути судової системи

 

Формування судової системи й регулювання її діяльності базується на комплексному застосуванні певних принципів та інститутів, повнота втілення яких та їх характер зумовлюють той чи інший її вигляд.

Для опанування знань щодо механізмів побудови судової системи слід чітко уявляти, якими термінами позначене те чи інше поняття, який зміст воно має. До таких понять належать: суд, склад суду, судові інстанції, гілка судової системи, рівень (ланка) судової системи.

Поняття “суд” є одним з основних як у науці судоустрою, так і в судоустрійному законодавстві. Воно має декілька значень, зумовлених контекстом та сферою застосування:

1) у загальній теорії права й у конституційному праві термін “суд” означає узагальнене поняття органу, наділеного повноваженням з реалізації одного з видів державної влади – судової;

2) суд – це конкретна судова установа, що має додаткові характеристики, які уточнюють та індивідуалізують його, а також визначають його територіальну і предметну юрисдикцію (районний – міський, загальний – спеціалізований, місцевий – апеляційний);

3) поняття “суд” ідентичне процесуальному поняттю “судове засідання”, тобто означає процесуальну форму здійснення правосуддя в судових стадіях і судових провадженнях[1];

4) суд – це особи, які судять, суддя або судді. І суддя, який постановляє вирок чи рішення одноособово, і суд у складі декількох суддів чи у складі суддів і народних засідателів – всі вони діють як суд[2].

Вказані значення слова “суд” не вичерпують всього різноманіття його змісту, але дозволяють при вивченні навчальної дисципліни “Організація судових та правоохоронних органів” розглянути основні ознаки названої категорії та її функціональне призначення в законодавстві про судоустрій.

Склад суду. Суд є установою, в якій можуть працювати від декількох до більше ста суддів. У суді працює також апарат суду, що складається з державних службовців, діяльність яких націлена на організаційне забезпечення роботи суду. Вони є працівниками суду і ніколи не охоплюються поняттям “склад суду” (у будь-якому значенні).

Більший у порівнянні з місцевими судами обсяг повноважень вищестоящих судів потребує утворення певних структурних підрозділів, на які буде покладено виконання окремих повноважень. Ці, а також деякі інші фактори вплинули на те, що і в законодавстві, і, відповідно, в теорії судоустрію словосполучення “склад суду” набуло декількох значень.

У першому значенні “склад суду” означає посадовий склад суддів того чи іншого суду. Наприклад, місцевий суд складається з суддів місцевого суду, голови та заступників голови суду (ч. 3 ст. 21 Закону України “Про судоустрій України”). До складу апеляційного суду входять судді, як правило, обрані на посаду безстроково, голова суду та його заступники (ч. 4 ст. 25 вказаного Закону). Отже, під судом тут розуміється певна судова установа, а під складом суду – посадовий склад суддів цієї судової установи. У вказаному значенні словосполучення застосовується також у ст. 38 “Вищі судові органи спеціалізованих судів” і ст. 48 “Склад Верховного Суду України” Закону України “Про судоустрій України”.

У другому значенні словосполучення “склад суду” характеризує наявність певної внутрішньої структурованості судової установи і тому застосовується для визначення конкретних структурних підрозділів. Так, у п. 6 ст. 25 “Види і склад апеляційних судів” названого вище Закону визначено, що “Апеляційний суд України діє у складі:

1) судової палати у кримінальних справах;

2) військової судової палати.”

Це ж значення вказаного поняття застосовується у ч. 2 ст. 48 “Склад Верховного Суду України” розглядуваного Закону.

Третє значення поняття “склад суду” означає кількісний та якісний склад суддів, уповноважених законом для розгляду і вирішення конкретної судової справи (ст. 13 названого Закону).

Вкладаючи саме такий зміст у це поняття, закон визначає, що суд першої інстанції розглядає справи одноособово (тобто одним суддею, який діє як суд), колегією суддів або суд-дею і народними засідателями, а у випадках, визначених процесуальним законом, – також і судом присяжних. У двох останніх випадках змінюється і якісний склад суду, оскільки в нього вводиться народне представництво. Склад суду першої інстанції детально виписаний у процесуальному законодавстві України (див.: ст. 46 “Склад господарського суду” ГПК України; ст. 18 “Склад суду” ЦПК України; статті 23 – 24 КАС України; ст. 17 “Колегіальний і одноособовий розгляд справ” КПК України). Вказані норми свідчать про те, що склад суду при розгляді справ у першій інстанції зумовлений також видом справи: кримінальної, цивільної, господарської чи адміністративної.

Наприклад, розгляд справ у господарському суді по суті по першій інстанції здійснюється одноособово. Однак, залежно від категорії і складності справи, вона може бути розглянутою колегіально у складі трьох суддів.

Кримінальні справи розглядаються в суді першої інстанції одноособово, крім випадків, передбачених законом. Так, кримінальні справи про злочини, за які законом передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років, розглядаються в суді першої інстанції судом у складі трьох суддів, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд. А якщо розглядається кримінальна справа про злочин, за який законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, суд діє у складі двох суддів і трьох народних засідателів.

У цивільних справах щодо: обмеження цивільної дієздатності фізичних осіб; визнання фізичної особи недієздатною; поновлення дієздатності фізичної особи; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; усиновлення; надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; встановлення обов’язкової дієздатності у разі госпіталізації до протитуберкульозного закладу – розгляд справ провадиться судом у складі одного судді і двох народних засідателів.

У колегіальному складі – трьох суддів – розглядаються в суді першої інстанції деякі адміністративні справи, зокрема справи за скаргами на рішення Центральної виборчої комісії по виборах Президента України.

Якщо ж справа розглядається в апеляційному, касаційному порядку, суд діє у складі на менше трьох професійних суддів відповідно до процесуального закону. ГПК України передбачає і такий варіант: колегією суддів у складі трьох або більшої непарної кількості суддів (ч. 3 ст. 46 ).

Іноді закон потребує в порядку виключного провадження і більшої чисельності при колегіальному вирішенні справи. Так, розгляд клопотання про перегляд судового рішення з підстав неправильного застосування кримінального закону чи істотного порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення, здійснюється на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України, уповноважених на розгляд кримінальних справ (тобто Судової палати з кримінальних справ і Військової судової колегії). Судове засідання є правомочним за наявності не менше двох третин складу кожної із палат.

При розгляді справ у колегіальному складі професійних суддів усі судді мають рівні з головуючим права, і судове рішення вважається прийнятим за умови, що за нього проголосувала більшість суддів.

Судові інстанції[3]. Судова інстанція – це поняття категоріального значення, яке є одним із визначальних чинників побудови судової системи. Інститут судових інстанцій, їх види, кількість, сутність є відбиттям історії існування суду кожної держави з її традиціями, досвідом, надбанням.

У судах загальної юрисдикції (загальних та спеціалізованих), що діють в Україні, судочинство здійснюється у декількох інстанціях, кожна з яких має свою особливість. Усі процесуальні кодекси передбачають розгляд справ у трьох судових інстанціях: першій, апеляційній та касаційній.

Судом першої інстанції є суд, уповноважений у межах своєї компетенції первісно розглянути й вирішити кримінальні, цивільні, господарські, адміністративні справи.

Суди першої інстанції розглядають справу по суті, встановлюючи обґрунтованість, необґрунтованість чи часткову обґрунтованість позову (спір про право цивільне чи про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах), або винність чи невинність особи (при обвинуваченні її у вчиненні злочину). При розгляді справи по суті до суду викликаються позивач, відповідач, обвинувачений (підсудний), потерпілий, свідки, щоб завдяки їхнім показанням, а також документам, речовим доказам були отримані фактичні дані, на підставі яких встановлювалися б обставини, що мають значення для вирішення справи. Вирішення справи по суті завершується відповідним актом правосуддя: вироком по кримінальних справах і рішенням по цивільних та господарських, постановою по справах адміністративної юрисдикції.

Суд апеляційної інстанції – це суд, який розглядає апеляції на рішення судів першої інстанції, що не набрали чинності, й вирішує питання про законність і обґрунтованість оскаржуваних рішень.

Метою звернення до апеляції є перегляд справи, тобто повторний її розгляд.

У суді апеляційної інстанції справа може перевірятися в повному обсязі або в обсязі вимог, зазначених в апеляції. При створенні інститутів перегляду судових рішень західноєвропейські держави виходили з принципу tantum devolutum guantum appellatum – скільки скарги, стільки й рішення. Відбиттям цього принципу стали відповідні правила в законодавстві цих країн, згідно з якими апеляційний суд перевіряє правильність рішення першої інстанції стосовно особи, яка подала скаргу, і лише відносно тієї частини рішення суду першої інстанції, що нею оскаржена.

Поряд з правом на оскарження рішення суду в апеляційному порядку Конституція надає право учасникам процесу оскаржувати судові рішення в касаційному порядку. В Україні запроваджена двохінстанційність перевірки судових рішень за ініціативою сторін.

За загальним правилом, касаційний порядок перегляду здійснюється щодо рішень, які набули законної сили, тобто виконані чи виконуються, і лише стосовно законності судового рішення. Під час апеляційного перегляду здійснюється перевірка як законності, так і обґрунтованості судового рішення, тобто відповідності висновків суду встановленим у справі обставинам. Нове вітчизняне процесуальне законодавство розвивається в цілому саме в такому напрямку.

По-перше, касаційна скарга може бути подана лише на рішення, що набрало законної сили.

По-друге, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

По-третє, до суду касаційної інстанції можливе звернення після використання механізмів захисту прав і інтересів у суді попередньої апеляційної інстанції (хоча це правило не є загальним). З нього є винятки, передбачені, зокрема Кримінально-процесуальним кодексом України.

Судом касаційної інстанції в Україні в системі загальних судів є Верховний Суд України, а в системі спеціалізованих судів – відповідний вищий суд.

Отже, під судовою інстанцією розуміється судовий орган в цілому або його структурний підрозділ, що виконує певну процесуальну функцію зі здійснення правосуддя. Судові інстанції відрізняються колом процесуальних повноважень по розгляду справи і прийняттю судових рішень. Кожна наступна інстанція є вищестоящим судом відносно судової інстанції, що раніше постановила рішення по справі. Суд апеляційної інстанції є вищим відносно суду першої інстанції. Суд касаційної інстанції – відносно суду апеляційної інстанції. Іноді одна судова установа наділяється декількома інстанційними повноваженнями (наприклад, апеляційні обласні суди наділені повноваженнями по розгляду кримінальних справ як суди другої (апеляційної) інстанції, а у випадках, передбачених законом, і як суди першої інстанції). Однак одна й та ж справа не може послідовно проходити обидві інстанції в одному й тому ж суді. Це порушило б міжнародно-правові вимоги, підтверджені багатьма рішеннями Європейського Суду з прав людини щодо забезпечення здійснення правосуддя безстороннім неупередженим судом.

Отже, такі принципи, як необхідність забезпечення кожній особі розгляду її справи в суді по суті (по першій інстанції), реалізації права кожного (окрім випадків, встановлених законом) на апеляційне і касаційне оскарження рішень та заборона розгляду справи в одній судовій установі по двох інстанціях, є важливішими критеріями побудови судової системи, а саме – визначення кількості її рівнів (ланок).

Поняття “ланка” – суто судоустрійне, воно застосовується для відокремлення в кожній судовій підсистемі судових установ, які за своїм статусом знаходяться на одному рівні. Зміст поняття “ланка судової системи” визначається колом повноважень, наданих тій чи іншій судовій установі, і обсягом обов’язків, які вона виконує.

Суди, які утворюють певну ланку судової системи, мають однакові: (а) предметну компетенцію, (б) структуру, (в) функції і (г) діють у межах територіальних одиниць, прирівняних одна до одної. Так, основну, нижню ланку в системі загальних судів утворюють районні, районні в містах, міські та міські районні суди, а також військові суди гарнізонів. Другою ланкою є апеляційні суди областей, міст Києва та Севастополя, апеляційний суд Автономної Республіки Крим.

У спеціалізованих судах нижчу першу ланку судової системи утворюють:

– господарські суди Автономної Республіки Крим, обласні, міські Києва та Севастополя;

– адміністративні окружні суди.

Наступну (другу) ланку:

– апеляційні господарські суди округів;

– апеляційні адміністративні суди округів.

Третю ланку – відповідно, Вищий господарський суд України і Вищий адміністративний суд України.

Четверту ланку (для обох гілок спеціалізованих судів) – Верховний Суд України.

Отже, юридично коректним є застосування поняття “ланка” лише в кожній підсистемі судів: загальних, адміністративних, господарських, тому що систему судів загальної юрисдикції складають не тільки загальні, а й спеціалізовані суди. Вони відрізняються як від загальних, так і між собою. У загальних, господарських та адміністративних судах різні предмет компетенції, структура, інстанційні повноваження, територія. Суди, що утворюють певну ланку в підсистемі господарських чи адміністративних судів, не є ідентичними за вказаними ознаками ланки такого ж рівня в підсистемі загальних судів. Тож застосовувати поняття “ланка судової системи” необхідно поряд із визначенням певної підсистеми – загальної чи спеціалізованої, адміністративної чи господарської.

Для визначення підсистеми судів, які входять до єдиної системи судів загальної юрисдикції, в літературі застосовують також поняття “гілка судової системи”. На відміну від поняття “ланка”, яким позначається елемент систематизації “по горизонталі” такого складного і різноманітного утворення, як судова система України, поняття “гілка судової системи” застосовується для позначення окремої підсистеми, тобто “по вертикалі”, констатуючи певну їх автономність у межах єдиної судової системи: гілка загальних судів, гілка адміністративних судів, гілка господарських судів.

 

3.1.2. Міжнародно-правові принципи побудови

          судової системи держави

 

Після проголошення незалежності Україна, яка стала членом міжнародної спільноти, зазнала значного позитивного впливу загальновизнаних принципів організації судової влади, які відбиваються і в побудові судової системи. Положення Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. (зокрема, статті 7, 8, 10, 11), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. (ст. 9) містять низку положень, які прямо чи опосередковано формулюють систему вимог до побудови судової системи демократичної держави.

Значно вплинули на запровадження нових підходів до побудови судової системи вступ України до Ради Європи й ратифікація Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та Протоколу № 7 до неї, що містять такі принципові положення:

– кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов’язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом, створеним відповідно до закону;

– кожна людина, визнана судом винною у вчиненні кримінального злочину, має право на перегляд вищою судовою інстанцією винесеного їй вироку і призначення міри покарання. Здійснення цього права, включаючи обставини, за яких воно може бути реалізованим, регулюється законом.

Визнання зазначених у Конвенції положень є недостатнім для застосування їх у державах-учасницях без відповідних рішень Європейського суду з прав людини, наділеного правом тлумачення положень Конвенції і Протоколів до неї. За десятки років Суд розглянув справи і дав тлумачення майже кожному з положень названих статей, які й склали основу доктрини “права на суд”.

Положення Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції та сформовані Європейським судом принципи є всеохоплюючими для організації судової влади та здійснення правосуддя, але серед них виокремлюються і такі, що безпосередньо впливають на побу­дову судової системи. Вони пов’язані з необхідністю:

– забезпечити кожному, хто намагається в судовому порядку захистити свої права й інтереси, реалізацію цього права шляхом утворення розвинутої мережі судів, наближених до населення і наділених повноваженнями розгляду справ у повному обсязі, тобто по суті (суди першої інстанції);

– забезпечення реалізації права особи на перегляд її справи вищим судом шляхом утворення мережі судів, наділених повноваженнями перегляду справи в апеляційному або касаційному порядку;

– додержання відповідного процесуального порядку розгляду й вирішення спору, що визначаються особливістю його предмета.

Усі зазначені чинники знайшли своє нормативне відбиття в Конституції України.

 

3.1.3. Принципи побудови судової системи за

          Конституцією України

 

Конституція текстуально не закріплює переліку всіх судів, що діють на території України, прямо вказуючи на те, що це є предметом відповідних законів. Але вона визначає принципові положення побудови судової системи, які мають бути враховані при визначенні гілок і рівнів судової системи та повноважень її складових елементів (судів). Це такі положення:

– забезпечення доступності правосуддя у його організаційному аспекті завдяки побудові розгорнутої мережі судів (на місцевому рівні) та утворенню підсистеми спеціалізованих судів;

– визнання певної автономності функціонування спеціалізованих судів, підсистеми яких очолюють відповідні вищі суди;

– закріплення єдності та моноцентризму системи судів загальної юрисдикції (на відміну від біцентризму, що існував раніше), надання Верховному Суду України статусу найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції;

– запровадження апеляційної форми як основного первісного порядку перегляду судових справ;

– заборона створення судів, порядок формування і компетенція яких не збігаються з порядком утворення і компетенцією судів загальної юрисдикції.

Принцип територіальності. У Конституції України знайшов нормативне і термінологічне закріплення принцип, який і раніше визначав побудову судової системи України. Уперше цей принцип впроваджено в Судових Статутах 1864 р., коли від станових та пересувних судів був здійснений перехід до загальних судових місць. Їх побудова базувалася на двох головних принципах:

– началі двох інстанцій на чолі з верховним касаційним судом;

– началі осілості судових місць (зі збереженням по певних категоріях кримінальних справ виїзної діяльності).

Першу інстанцію складали окружні суди, другу – судові палати. Ці судові установи утворювалися в різних регіонах держави, причому в основу їх розташування була покладена не адміністративно-територіальна одиниця, а одиниця зовсім самостійна – судовий округ[4].

Отже, принцип територіальності побудови судової системи забезпечує територіальне розмежування компетенції однорідних судів, тобто визначає межі судового округу. Найбільшого значення дія принципу територіальності набуває при визначенні мережі судів першого (вихідного) рівня, оскільки вона має бути розгалуженою, щоб забезпечити кожній особі реальну можливість дістатися судової установи для вирішення своєї справи по суті.

Закріпивши термінологічно принцип територіальності, Конституція не розкрила ані його змісту, ані критеріїв формування судових округів, не визначено в ній і завершеної системи судів загальної юрисдикції. У Конституції щодо судової системи закріплені норми лише принципового значення, про що йшлося вище. Отже, розкрити зміст територіальності через визначення всієї системи судів загальної юрисдикції (а значить, і визначення судових округів) мав законодавець у спеціальному законі, яким став Закон України “Про судоустрій України”. Виходячи з закріпленої в законі системи судів, зміст принципу територіальності розуміється як розбудова системи судів загальної юрисдикції відповідно до системи адміністративно-територіального устрою, визначеного в ст. 133 Конституції України, оскільки він зумовлений потребою здійснення правосуддя на всій території України і доступності його для всього населення.

Вимога принципу територіальності за законом полягає в тому, що мережа судових органів має рівномірно поширюватись на всі адміністративно-територіальні одиниці України. З цього логічно випливає, що судові округи судів відповідних рівнів повинні мати однакове співвідношення з адміністративно-територіальними одиницями, на які поширюється юрисдикція судів. Таким чином, Закон України “Про судоустрій України” визначив, що місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а місцевими адміністративними судами є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указу Президента України (частини 1, 2 ст. 21).

Отже, в основу побудови судової системи на першому її щаблі покладений адміністративно-територіальний устрій України відповідного рівня, тобто судові округи співпадають з адміністративними одиницями. Перевагою такої схеми є те, що вся інфраструктура держави – зв’язок, транспорт, шляхосполучення – також побудована з урахуванням її адміністративно-територіального устрою, що надає змогу кожній особі без значних витрат (часу і коштів) звернутися за захистом своїх прав до відповідного найближчого суду. Отже, така схема виступає одним із чинників забезпечення доступності правосуддя у його судоустрійному аспекті.

Слід також зазначити особливість дії принципу територіальності в організації військових судів. Територіальна побудова військових судів першого та другого рівня зумовлена територіальною організацією військового управління (військові гарнізони та військові регіони), а також специфікою певних військових утворень (Військово-Морські Сили України). Отже, в основу організації військових судів покладений не адміністративно-територіальний, а, умовно кажучи, військово-територіальний устрій держави. Принцип територіальності повинен органічно поєднуватись з принципом спеціалізації.

Принцип спеціалізації у побудові судової системи є одним із факторів забезпечення права на правосуддя, оскільки ця вимога пов’язана з необхідністю розгляду справи компетентним судом. Компетентний суд – це не лише суд, уповноважений здійснити правосуддя у повному обсязі з винесенням рішення по суті, а й суд, фаховість якого не підлягає сумніву.

Конституція України стосовно спеціалізації теж визначилася лише принципово. Змістове наповнення мали здійснити відповідні закони і перш за все Закон України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 р. Він закріпив таку побудову судової системи, яка передбачає елементи “зовнішньої” і “внутрішньої” спеціалізації. Критерієм будь-якої спеціалізації є предмет спірних правовідносин і властива йому відповідна процесуальна процедура. Але цього замало для визначення, якою саме має бути спеціалізація. У побудові судової системи України відбито попередній десятирічний досвід діяльності арбітражних (нині господарських) судів як окремої гілки, хоча між природою матеріально-правових відносин і притаманною їй процесуальною процедурою, характерними для господарського судочинства, не існує принципової різниці з матеріально-правовими відносинами і процесуальною процедурою цивільного судочинства.

Отже, господарські, а також адміністративні суди, що лише утворюються, побудовані за ознакою “зовнішньої” спеціалізації і є окремими підгілками в системі судів загальної юрисдикції.

Для загальних судів діє “внутрішня” спеціалізація в межах однієї судової установи, яка реалізується або розподілом між суддями місцевого суду обов’язків по розгляду або цивільних, або кримінальних справ, де це можливо завдяки достатній кількості суддів, або створенням судових палат в апеляційних судах. Окрім того, в судах різних судових юрисдикцій, у тому числі спеціалізованих, може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ даної юрисдикції.

Принцип єдності судової системи виявляється у тому, що в Україні створено цілісну систему судів загальної юрисдикції, яка поєднує функціонування загальних і спеціалізованих судових гілок з існуванням єдиного найвищого судового органу. Таким органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Конституція України не розкриває змісту поняття “найвищий”. Це зробив Закон України “Про судоустрій України”, визначивши у ст. 47 компетенцію Верховного Суду України, який здійснює правосуддя, забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції. Він дає судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнає не чинним роз’яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду.

Вказані ознаки єдності судової системи не вичерпують усього змісту принципу єдності. Він включає і такі елементи, як:

– єдині засади організації та діяльності судів;

– єдиний статус суддів;

– обов’язковість для всіх судів правил судочинства, визначених законом;

– обов’язковість виконання на території України судових рішень;

– єдиний порядок організаційного забезпечення діяльності судів;

– фінансування судів виключно з Державного бюджету України;

– вирішення питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.

У Конституції України стосовно судової системи поняття “єдність” ніде не застосовується, але зі змісту норм, що регламентують організацію судової влади, такий принцип, безумовно, випливає. Це дало підставу закріпити його назву і основні елементи в нормах Закону України “Про судоустрій України”.

В основу побудови судової системи України покладені як принципи, які текстуально закріплені в Конституції, так і ті, що випливають із її змісту. До них надежать наступні: інстанційності, ступінчатості, ієрархічності, доступності. Вони притаманні більшості судових систем сучасних держав, оскільки є результатом їх історичного розвитку, які, незважаючи на природні відмінності, характеризуються і загальними рисами.

Інстанційність – це поняття процесуальне, воно означає обсяг процесуальних повноважень суду по вирішенню судової справи. Судові інстанції виникають лише тоді, коли: а) учасники процесу набули права на скаргу, і ця скарга стала підставою для руху справи по вертикалі судових установ; б) обсяг повноважень судів з розгляду й перегляду однієї і тієї ж справи став відмінним, і ця відмінність чітко визначена законом.

Сучасними судовими системами перегляд здійснюється на вимогу заінтересованих сторін. За своїм змістом він поділяється на: а) перегляд вирішення окремих питань справи (окремі оскарження); б) перегляд рішення по суті (апеляційне провадження); в) перегляд рішення на підставі неправильного застосування норм матеріального права чи суттєвого порушення норм процесуального права з метою вирішення завдання однакового розуміння правових норм у правозастосовній практиці судів (касаційне провадження). Причому для кожної справи встановлюється не більше однієї апеляційної і однієї касаційної інстанції.

Суди, що вирішують справи по суті, мають назву “суди першої інстанції”. Другу, апеляційну, інстанцію утворюють суди, що вирішують справи в порядку апеляційного провадження. Вони також вирішують і окремі скарги на суди першої інстанції. Касаційну інстанцію утворюють суди, що вирішують справи в порядку касаційного провадження.

Наявність трьох інстанцій і заборона розгляду в одній судовій установі однієї і тієї самої справи за двома інстанціями зумовлюють трирівневість побудови судової системи.

Саме такий підхід і був реалізований у побудові вітчизняної підсистеми загальних судів. Якщо ж національні особливості, традиції чи інші чинники виявляються в існуванні законодавчого розподілу певних категорій справ для розгляду їх по першій інстанції між судами різних рівнів, тоді виникає проблема забезпечення апеляційного оскарження рішень зі справ, розглянутих апеляційними судами по першій інстанції.

Ця проблема вирішується у різні способи: або утворю

ється додатковий рівень у судовій системі, або суд, уповноважений бути судом касаційної інстанції, виконує щодо вказаних справ функції суду апеляційної інстанції. Перший спосіб є вельми витратним (організаційно, кадрово, фінансово, матеріально-технічно тощо). Другий – збільшує навантаження на суд касаційної інстанції.

Апеляційні суди наділені повноваженнями з розгляду по першій інстанції певних категорій справ лише у кримінальному судочинстві, а також у цивільному судочинстві у випадку, де однією зі сторін спору є суд. Тому потрібно встановити, як цей фактор відбився у побудові судової системи, іншими словами, в який спосіб у законі вирішено проблему забезпечення конституційного права на апеляційне оскарження судових рішень. Законодавець пішов шляхом утворення додаткового рівня судів, зокрема Апеляційного суду України (п. 2 ч. 2 ст. 18, п. 2 ст. 25 Закону України “Про судоустрій України”). У Прикінцевих положеннях цього Закону було уточнено, що Апеляційний суд України утворюється у шестимісячний строк[5] і здійснює повноваження щодо розгляду в апеляційному порядку справ, віднесених до його підсудності процесуальним законом з моменту, визначеному відповідним процесуальним законом. Але цей суд і досі не утворений, незважаючи на наявність відповідного указу Президента України.

Тому повноваження з перегляду справ, розглянутих апеляційним судом по першій інстанції, реалізує суд касаційної інстанції, яким у системі загальних судів є Верховний Суд України. Ним у касаційному порядку можуть бути перевірені не тільки вироки й постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку, а й вироки, ухвали й постанови апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції (ст. 383 КПК України). Підстави для скасування чи зміни таких рішень не обмежуються переліком підстав, необхідних для касаційного перегляду, вони включають і перелік підстав, які характерні для перегляду справ в апеляційному порядку (ст. 398 КПК України).

Ще складніше проблема інстанційності вирішується при визначенні судових повноважень Верховного Суду України стосовно судових повноважень вищих спеціалізованих судів.

Оскільки на конституційному рівні визначено, що, по-перше, в Україні діють місцеві та апеляційні суди, а вищими судовими органами спеціалізованих судів є вищі суди і, по-друге, основними засадами судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень, законодавець у Законі України “Про судоустрій України” наділив кожний з трьох рівнів системи спеціалізованих судів повноваженнями відповідної інстанції: місцеві – першої, апеляційні суди – апеляційної, вищий суд – касаційної. Але є ще найвищий судовий орган – Верховний Суд України. Визначаючи зміст судових повноважень Верховного Суду України стосовно рішень вищих спеціалізованих судів, законодавець під час прийняття закону застосував термін “повторна касація”, але згодом відмовився від нього, замінивши на “перегляд справ у зв’язку з винятковими обставинами”. Зміст виняткових обставин розкритий у нових процесуальних кодексах: Цивільному процесуальному кодексі та Кодексі адміністративного судочинства.

Судові рішення можуть бути переглянуті Верховним Судом України за виключними обставинами, якщо вони оскаржені з мотивів:

1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права;

2) визнання судових рішень міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов’язання України.

Процесуальні кодекси уточнюють, що перегляд судових рішень за винятковими обставинами є різновидом касаційного провадження. Оскільки неоднакове застосування однієї і тієї самої норми виявляється лише після розгляду справи в касаційному порядку судом (судами) (наприклад, Вищим господарським судом і Судовою палатою з цивільних справ, Вищим адміністративним судом і Вищим господарським судом, колегіями суддів одного суду), закон, враховуючи рівень цих судів і професійність суддів, розширює колегіальні начала: справа розглядається колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України за наявності не менше як двох третин чисельності кожної палати. Головує на спільному засіданні Голова Верховного Суду України або один із його заступників.

Принцип ступінчатості у побудові судової системи означає, що над кожним судом, який розглядає справу по суті, має бути наступний суд, який розглядає справу як суд другої інстанції, а над судом другої інстанції є суд, що здійснює повноваження суду третьої інстанції. Справа має рухатися по щаблях судової системи поступово і послідовно – від нижчого до найвищого.

Оскільки носіями інстанційних повноважень є судові установи відповідного рівня, для визначення їх місця використовується поняття вищих і нижчих судів. Місцеві суди завжди є нижчими судами. Апеляційні суди – вищими відносно місцевих та нижчими відносно Верховного Суду України в підсистемі загальних судів або Вищого спеціалізованого, якщо це спеціалізований апеляційний суд. Вищі спеціалізовані суди є вищими відносно спеціалізованих апеляційних судів і нижчими відносно Верховного Суду України.

Ступінчатість тісно пов’язана з ієрархічністю. Судова ієрархічність полягає в праві вищого суду переглядати рішення, постановлені нижчим судом. З принципу ієрархічності випливають декілька важливих правил:

– вищий суд наділений правом оцінювати законність і обґрунтованість рішення нижчого суду;

– нижчий суд зобов’язаний виконувати рішення вищого суду;

– юрисдикція вищого суду має переваги перед юрисдикцією нижчого суду в усіх сумнівах щодо застосування закону.

Однак ці правила, що випливають з принципу ієрархічності, діють у системі функціонування судової влади, де кожен суддя є її носієм і має рівний статус з усіма суддями, а тому й реалізація цих правил має судову специфіку.

Так, при скасуванні або зміні рішення нижчого суду вищий суд має вказати статті закону, які порушено, та в чому саме полягають ці порушення або на необґрунтованість рішення. Повертаючи справу до нижчого суду для нового розгляду, вищий суд повинен зазначити в ухвалі обставини, які належить з’ясувати. Але, скасовуючи рішення, вищий суд не має права вирішувати наперед питання про доведеність чи недоведеність обставин, про достовірність або недостовірність доказів, переваги одного доказу над іншим.

Висновки й мотиви вищого суду, за якими скасовані рішення нижчого суду, є обов’язковими для останнього при повторному розгляді справи.

Таким чином, побудова судової системи України в цілому відповідає міжнародним стандартам щодо обов’язку держави забезпечити кожному право на розгляд його справи судом і перегляд за його скаргою вищим судом.

У Конституції України міститься імперативна вимога щодо заборони створення надзвичайних та особливих судів. Зміст цих понять також ані в Конституції, ані в Законі “Про судоустрій України” не розкритий. Але вітчизняний досвід дає підстави стверджувати, що і в законодавстві, і в науці під особливими (надзвичайними) судами розуміють утворення відокремлених судових установ зі своєю системою інстанцій для розгляду виділених із загального масиву певних категорій справ або для разового розгляду певної справи.

Такий зміст вказаних понять означає, що навіть закріплення в законі можливості існування таких судів і визначення певного порядку їх утворення не позбавляє їх статусу особливих чи надзвичайних, оскільки вони за своєю природою суперечать закладеним у Конституції вимогам.

 

 

3.2. Система судів загальної юрисдикції

 

Власне система судів загальної юрисдикції визначена в Законі “Про судоустрій України”, який розвинув і деталізував вихідні положення, закріплені в Конституції. Згідно з цим Законом система судів загальної юрисдикції складається з загальних та спеціалізованих судів. Загальні суди розглядають кримінальні, цивільні та справи про адміністративні правопорушення. Спеціалізованими є господарські суди, які розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також деякі інші, віднесені процесуальним законом до їх підсудності справи, та адміністративні суди, які розглядають справи, пов’язані з правовідносинами у сфері державного управління та самоврядування (справи адміністративної юрисдикції).

Підсистему загальних судів утворюють місцеві районні, районні у містах, міські та міські районні суди, а також військові суди гарнізонів – суди першого рівня. Другий рівень у підсистемі загальних судів утворюють апеляційні суди: апеляційні суди областей, міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України. Уживання поняття “апеляційний” у назві вказаних судів не означає, що вони наділені повноваженнями по розгляду справ лише в апеляційному порядку. У випадках, передбачених законом, вони здійснюють розгляд справ по першій інстанції. Наявність двох інстанційних повноважень у судах другого рівня зумовила необхідність третього рівня в підсистемі загальних судів, який у Законі представлений Апеляційним судом України.

На четвертому рівні судової системи знаходиться Верховний Суд України, який стосовно загальних судів наділений повноваженням переглядати в касаційному порядку рішення, постановлені місцевими, апеляційними судами та Апеляційним судом України.

Підсистему спеціалізованих судів складають господарські та адміністративні суди.

Місцевими господарськими судами (першого рівня) є господарські суди Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя.

Місцевими адміністративними судами є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до Указу Президента України.

Апеляційними спеціалізованими судами (тобто судами другого рівня) є апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах відповідно до Указу Президента України. Вони розглядають справи тільки в апеляційному порядку.

Третій рівень підсистем спеціалізованих судів складають Вищий господарський суд України та Вищий адміністративний суд України. На базі інших видів спеціалізованих судів можуть бути утворені відповідні вищі суди. Конституція не визначила змісту поняття “вищий суд”, а Закон України “Про судоустрій України” встановлює, що вищі суди є вищою судовою інстанцією спеціалізованих судових гілок, які розглядають у касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції, а також інші справи у випадках, визначених процесуальним законом, дають спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції.

Верховний Суд України, який є найвищим судовим органом в підсистемі загальних і в підсистемі спеціалізованих судів, може переглядати справи, розглянуті вищими спеціалізованими судами у касаційному порядку за виключними або нововиявленими обставинами.

 

3.2.1. Порядок утворення судів

 

Законом України “Про судоустрій України” визначений порядок утворення і ліквідації судів, який поширюється на всі суди, окрім Конституційного Суду України і Верховного Суду України, назва і наявність яких закріплені Конституцією України (ч. 3 ст. 124, ч. 2 ст. 125 Розд. VІІІ, частинами 1, 2 ст. 128 Розд. XІІ). Отже, їх ліквідація можлива лише через внесення змін до Конституції України.

У процедурі утворення судів беруть участь у різних формах усі гілки державної влади: виконавча, законодавча та судова.

Суди утворюються або ліквідуються Президентом України, який видає з цього приводу відповідний указ, однак пропозиції щодо необхідності утворення чи ліквідації суду вносяться Міністром юстиції України у формі подання, яке заздалегідь має бути погодженим з Головою Верховного Суду України (якщо мова йде про загальний суд) або з головою відповідного вищого спеціалізованого суду (якщо мова йде про спеціалізований суд).

В указі Президента України про утворення суду вказується його місцезнаходження і статус, які визначаються з урахуванням принципів територіальності та спеціалізації.

Підставами для утворення чи ліквідації суду є зміна адміністративно-територіального устрою, передислокація військ або реорганізація Збройних Сил України, зміна визначеної законом системи судів, а також з інших підстав[6].

Кількість суддів у судах визначається Президентом України за поданням Голови Державної судової адміністрації України, погодженим із Головою Верховного Суду України (якщо вирішується питання щодо загальних судів) або з головою відповідного вищого суду (якщо вирішується питання щодо спеціалізованого суду). Критеріями визначення необхідної кількості суддів є обсяг роботи суду, який залежить від чисельності населення території, на яку розповсюджується юрисдикція цього суду, її економічної характеристики, соціального складу мешканців тощо. Фактором, який обмежує кількісний склад суддів, є обсяг видатків, затверджених на поточний рік у Державному бюджеті України на утримання судів.

Після утворення суду наступним є етап формування його керівного складу. Кандидатури на посади голів судів зазвичай обираються з найбільш кваліфікованих суддів, які мають великий професійний досвід, користуються авторитетом, мають організаційні здібності, високі ділові й моральні якості. Передбачений законом порядок призначення на посаду голови суду та його заступників є загальним для всіх судів, окрім Конституційного Суду України та Верховного Суду України, у яких займання посад голів врегульовано Конституцією України і здійснюється не шляхом призначення, а шляхом обрання самими суддями на пленарних засіданнях відповідних судів.

Голів усіх інших судів та їх заступників призначають на посаду на п’ять років з можливістю призначення на вказані посади повторно. Законом було передбачено, що вони призначаються та звільняються з посади Президентом України. Але рішенням Конституційного Суду України від 16 травня 2007 р. (справа про звільнення судді з адміністративної посади[7]) положення ч. 5 ст. 20 Закону України “Про судоустрій України” визнано неконституційним і таким, що втратило чинність з дня ухвалення Конституційним Судом цього рішення. Верховній Раді України рекомендовано невідкладно в законодавчому порядку врегулювати питання про призначення судді на посаду голови суду, заступника голови суду та звільнення його з цієї посади. Але у зв’язку з парламентською кризою рішення Конституційного Суду залишилося не виконаним. Щоб уникнути вакууму в правовому регулюванні цього питання, повноваження з призначення суддів на адміністративні посади взяла на себе Рада суддів України.

Ініціатива щодо призначення певного судді на адміністративну посаду голови або його заступника або звільнення виходить від Голови Верховного Суду України (а щодо спеціалізованих судів – голови відповідного вищого спеціалізованого суду) у формі подання. Суддя може бути звільнений з адміністративної посади (крім адміністративних посад у Верховному Суді України) також за ініціативою Вищої ради юстиції.

Перебування судді на адміністративній посаді в суді будь-якого рівня не звільняє його від здійснення повноважень судді відповідного суду.

Звільнення судді з адміністративної посади не припиняє його повноважень судді. Однак припинення повноважень судді має своїм безумовним наслідком припинення його повноважень на адміністративній посаді.

 

3.2.2. Апарат суду

 

Завдання апарату суду – організаційне забезпечення роботи з реалізації функцій, що стоять перед конкретною судовою структурою.

Структура апарату зумовлена штатною чисельністю і місцем (рівнем) суду в судовій системі. Тому за штатною чисельністю апарати місцевих і апеляційних судів можна класифікувати на такі групи:

– місцеві суди (до 5 суддів);

– місцеві суди (від 6 до 10 суддів);

– місцеві суди (11 і більше суддів);

– апеляційні суди (до 50 суддів);

– апеляційні суди (від 50 і більше суддів).

Певні особливості структури і чисельності апарату господарських і військових судів зумовлені їх специфікою.

З урахуванням практики організації роботи в кожному конкретному суді судовою адміністрацією розробляються і затверджуються типові штатні розписи для кожної з наведених груп судів, і, з урахуванням граничної чисельності державних службовців і технічного персоналу, штатні розписи судів, що розробляються керівниками апарату та головами судів.

Статтею 130 Закону України “Про судоустрій України” закладені передумови управління судом через керуючого справами або керівника апарату, який може ще іменуватися завідуючим секретаріатом.

Відповідно до норм Закону України “Про Державну службу” під його дію з числа апарату судів не підпадають: секретарі-друкарки, діловоди, кур’єри, архіваріуси, завгоспи, працівники робочих спеціальностей.

Решта працівників має додаткові права і обов’язки, передбачені законодавством про державних службовців. Після завершення передбаченого законом при прийомі на роботу двомісячного випробувального терміну наказом голів судів присвоюються ранги державних службовців (у місцевих судах − з 15-го по 12-й ранг; державні службовці апеляційних судів поділяється на дві категорії: 5-та – секретарі, консультанти (ранги з 11-го по 9-й); 4-та – помічники суддів, старші консультанти (ранги з 9-го по 7-й), а також здійснюється організоване приведення держслужбовців до присяги [8].

За умовами оплати праці, окрім доплати за ранги, працівники апарату суду, які є державними службовцями, в питаннях матеріально-побутового, медичного, санаторно-курортного і транспортного забезпечення прирівнюються до відповідних категорій службовців у відповідних структурах виконавчої влади.

Функціональні обов’язки працівників апарату судів разом із законодавчою базою регламентуються підзаконними актами: інструкціями про діловодство, типовими правилами і положеннями.

Вагоме значення в цьому регулюванні мають локальні нормативні акти, які розробляються і в установленому порядку затверджуються в кожному суді: правила внутрішнього трудового розпорядку, посадові інструкції помічників, консультантів, положення про порядок прийому громадян тощо.

Локальними нормативними актами може встановлюватися порядок проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців, порядок приведення їх до присяги, а також урегульовуватися багато інших питань внутрішнього життя колективу.

У Верховному Суді України й вищих спеціалізованих судах основні особливості в організації роботи зумовлені вищим правовим статусом державних службовців.

Для оперативності в господарській діяльності всі суди повинні використовувати статус юридичної особи, що потенційно створює передумови ефективнішого організаційного забезпечення діяльності судів.

 

3.2.3. Місцеві суди

 

Місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів.

Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.

Місцевими адміністративними судами є суди окружні, що утворюються в округах відповідно до указу Президента України.

Місцевий суд складають судді місцевого суду, голова та заступник голови суду. Якщо в місцевому суді кількість суддів перевищує п’ятнадцять, може бути призначено більше одного заступника голови суду.

Місцеві суди є першою ланкою (рівнем) у системі судів загальної юрисдикції. Їх прийнято йменувати основною ланкою судової системи, оскільки вони становлять переважну більшість усіх судових органів, а також як суди першої інстанції розглядають майже всі судові справи за незначним винятком. Підсудність окремих категорій справ щодо первісного розгляду їх по першій інстанції вищими судами визначається процесуальним законодавством.

Предметна юрисдикція загальних і спеціалізованих судів визначена загально в судоустрійному та більш детально у процесуальному законодавстві.

Місцеві загальні суди розглядають кримінальні, цивільні та адміністративні справи, а також справи про адміністративні правопорушення.

Чинний Кримінально-процесуальний кодекс України визначає, що місцеві суди розглядають усі кримінальні справи, за винятком тих, які підсудні апеляційним судам. До таких належать кримінальні справи про злочини проти основ національної безпеки України, передбачені статтями 109 – 114 Кримінального кодексу України (далі – КК України), а також кримінальні справи про злочини, за вчинення яких цим кодексом передбачене покарання у виді довічного позбавлення волі. Окрім того, не місцевому, а апеляційному суду відповідно до Закону України “Про статус суддів” підсудні всі справи про злочини, у вчиненні яких обвинувачуються судді.

Місцевий загальний суд має повноваження щодо судового контролю за додержанням конституційних прав і свобод особи при досудовому розслідуванні кримінальних справ, зокрема, він приймає рішення щодо законності й обґрунтованості затримання підозрюваного, обрання обвинуваченому (підозрюваному) запобіжного заходу у виді взяття під варту, а також продовження тримання особи під вартою, проведення обшуку житла чи іншого володіння особи та інших дій, передбачених КПК України.

Місцевий суд розглядає у порядку цивільного судочинства всі цивільні справи. До них належать справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ провадиться за правилами іншого судочинства (ч. 1 ст. 15 ЦПК України). Цивільне судочинство здійснюється у декількох видах провадження: позовному, наказному, окремому.

У порядку позовного провадження розглядаються, наприклад, справи про розділ майна, відшкодування шкоди, про повернення майна або його вартості, розірвання шлюбу, стягнення аліментів, визнання батьківства, захист справ споживачів тощо.

У порядку окремого провадження розглядаються справи про: обмеження цивільної дієздатності фізичної особи або визнання фізичної особи недієздатною; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; усиновлення; встановлення фактів, що мають юридичне значення, тощо. З цього випливає, що окреме провадження – це вид непозовного судочинства, оскільки в такому порядку розглядаються цивільні справи про:

підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи;

створення умов здійснення особою особистих немайнових чи майнових прав;

підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Наказне провадження – це новий для вітчизняного цивільного процесуального законодавства порядок. Видача судового наказу провадиться без судового засідання, оскільки судовий наказ є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги, тому й потреби у виклику стягувача та боржника для заслуховування їх пояснень немає. Судовий наказ може бути видано, наприклад, коли заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не сплаченої працівникові суми заробітної плати.

Місцеві загальні суди розглядають також і адміністративні справи в порядку адміністративного судочинства (ч. 2 ст. 22 Закону України “Про судоустрій України”). Кодекс адміністративного судочинства, деталізуючи положення базового Закону України “Про судоустрій України”, встановлює предметну підсудність адміністративних справ загальним та адміністративним судам.

Місцевим загальним судам підсудні:

– адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адміністративним судам;

– усі адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності (пункти 1, 2 ч. 1 ст. 18 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України);

– а також інші справи у випадках, непередбачених законом (п. 3 ч. 1 ст. 18 КАС України).

Окрім цього, за вибором позивача справи щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади розглядаються і вирішуються або загальним місцевим судом у порядку адміністративного судочинства, або окружним адміністративним судом також за правилами КАС України.

Крім розгляду справ у порядку кримінального, цивільного та адміністративного судочинства, у випадках, передбачених законодавством України, місцевий загальний суд розглядає справи про адміністративні правопорушення, перелік яких міститься у ст. 221 Кодексу України про адміністративні правопорушення. До них належать справи про дрібне розкрадання, дрібне хуліганство, ухилення від відшкодування збитків, заподіяних злочином, злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, прояв неповаги до суду, ухилення від виконання законних вимог прокурора та ін. Суддя одноособово здійснює розгляд справ про адміністративні правопорушення. Рішення судді по цих справах називається постановою.

Місцеві господарські суди розглядають по першій інстанції всі справи, що виникають у господарських правовідносинах, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності. Отже, господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні господарських договорів та з інших підстав, а також справи про банкрутство, за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених до їх компетенції, інші спори у випадках, передбачених Господарським процесуальним кодексом України.

Окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, їх посадова чи службова особа (крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки). Як вже зазначалося, вони розглядають також справи щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади, якщо позивач обере саме цей, а не місцевий загальний суд для вирішення своєї справи з загальних питань.

У місцевих спеціалізованих господарських, як і в місцевих загальних судах, теж упроваджено більш детальну спеціалізацію щодо розподілу справ. Реалізується вона через утворення спеціалізованих колегій з вирішення господарських спорів у складі від трьох до семи суддів, один з яких призначається головуючим колегії.

На практиці існує декілька принципів розподілу справ між суддями. У місцевих судах, де призначено одного суддю, останній розглядає всі цивільні, адміністративні справи, а також кримінальні справи, розгляд яких можна здійснювати одноособово. У місцевих судах, де склад суддів більше одного, а у великих районах іноді більше 15 – 20, можлива спеціалізація суддів. Звичайно судді спеціалізуються на розгляді кримінальних, цивільних та адміністративних справ, але можлива й більш детальна спеціалізація з певних категорій зазначених справ. Це дозволяє краще вивчити законодавство, судову практику, методику вирішення справ. Такий принцип розподілу називається функціональним або предметним.

Застосовується також територіальний (зональний) принцип розподілу справ, коли суддя розглядає всі справи, що виникли на тій частині території судового округу, яка головою суду закріплена за суддею.

Згідно з предметно-територіальним принципом суддя розглядає справи за спеціалізацією в межах закріпленої за ним території.

Поточний розподіл справ здійснюється по мірі їх надходження до суду головою суду між суддями.

Але в будь-якому випадку принцип розподілу справ між суддями не повинен бути залежним від бажання однієї зі сторін у справі або будь-якої особи, заінтересованої у результатах справи. Міжнародні стандарти найкращим способом розподілу визнають жеребкування, автоматичний розподіл за алфавітним порядком або іншу подібну систему (Рекомендація № (94)12 “Незалежність, дієвість та роль суддів”, ухвалена Комітетом Міністрів Ради Європи від 13 жовтня 1994 р.).

Місцевий загальний суд поряд із здійсненням правосуддя проводить також роботу, спрямовану на вивчення й узагальнення судової практики, хоча вона прямо не передбачається. Узагальнення судової практики є комплексним дослідженням різноманітних сторін діяльності суду, в якому виділяються напрямки аналізу: а) статистичних даних, що характеризують злочинність і судимість, вивчення відомостей про умови виховання, спосіб життя та особу засудженого, встановлення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину; б) справ, повернених на додаткове розслідування, і процесуальних підстав повернення; справ, рішення по яких скасовано вищим судом, і процесуальних підстав для скасування; в) ефективності організації роботи в цілому суду, суддів і апарату суду.

Результати узагальнення судової практики спрямовані на розробку пропозицій щодо вдосконалення роботи з розгляду судових справ, правозастосовної діяльності суддів даного суду і організації роботи суду. Останнє залежить від двох обставин: організації роботи суддів і організації роботи апарату суду. Значна роль у якісній організації роботи суду належить керівнику судової установи.

Повноваження голови місцевого суду зумовлені тим, що він уособлює, по-перше, суддю; по-друге – керівника суддівської установи. Звідси і характер його повноважень, серед яких можливо виокремити суддівські, адміністративні, організаційні і представницькі.

Про суддівські повноваження голови суду йдеться у ст. 20 Закону України “Про судоустрій України”, яка передбачає, що перебування судді на адміністративній посаді не звільняє його від здійснення повноважень судді відповідного суду.

Адміністративні повноваження голови місцевого суду розповсюджуються лише на апарат суду, який складається з наступних посад: консультантів, секретарів суду, секретарів судових засідань, судових розпорядників, помічників суддів, помічників голів судів. Голова суду приймає їх на роботу та звільняє, присвоює їм ранги державного службовця, застосовує щодо них заохочення та накладає дисциплінарні стягнення.

Значну частину повноважень голови суду складають організаційні повноваження. Зокрема, він:

– здійснює організаційне керівництво діяльністю суду;

– визначає обсяг обов’язків заступника (наприклад, доручає йому організацію ведення судової статистики, керівництво роботою канцелярії суду);

– на підставі указу Президента України про призначення на посаду судді чи постанови Верховної Ради України про обрання судді або припинення повноважень судді видає відповідний наказ;

– здійснює заходи щодо забезпечення формування складу народних засідателів, які полягають у складанні списків осіб, котрі відповідають вимогам, зазначеним у законі, до кандидатів у народні засідателі, і направленні подання з запропонованим переліком осіб у відповідну місцеву раду. Вказаний перелік, затверджений на чотири роки, має у разі необхідності (але не рідше ніж один раз на два роки) переглядатися й оновлюватися;

– організує ведення судової статистики (форм статистичної звітності більше тридцяти; вони розробляються Міністерством юстиції України; звіти мають складатися щомісячно)[9];

– організує роботу щодо підвищення кваліфікації працівників апарату суду (ця робота здійснюється спільно з територіальними управліннями Державної судової адміністрації).

Представницькі повноваження голови суду полягають у тому, що він представляє суд у зносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадянами та організаціями.

Перелік повноважень голови місцевого суду, що містяться у ст. 24 Закону України “Про судоустрій України”, не є вичерпним. Він може виконувати й інші повноваження, надані йому законом.

 

3.2.4. Апеляційні суди

 

Апеляційні суди є другим рівнем (ланкою) в системі судів загальної юрисдикції, призначених реалізувати конституційний принцип щодо забезпечення апеляційного оскарження рішень суду. В Україні діють загальні й спеціалізовані апеляційні суди.

Судові округи (територія, на яку розповсюджується юрисдикція суду) в загальних і спеціалізованих апеляційних судах не співпадають. Окрім того, в підсистемі загальних судів назва суду і межі судового округу визначені законом. Щодо спеціалізованих судів, то вирішення цього питання віднесено до компетенції Президента України.

Так, закон визначив, що апеляційними загальними судами є: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України, а також Апеляційний суд України.

Закон дозволив у разі необхідності замість апеляційного суду області утворювати апеляційні загальні суди, територіальна юрисдикція яких поширюється на декілька районів області.

Апеляційними спеціалізованими судами є апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах відповідно до указу Президента України.

Такий порядок повністю відповідає Конституції України, яка наділяє Президента України повноваженнями з утворення судів. Однак, оскільки в системі загальних судів (на відміну від спеціалізованих) завжди існували три ланки, закон зберіг їх перелік, лише наділивши іншими повноваженнями. У системі спеціалізованих (спочатку в господарських, а потім і в адміністративних судах) вказану ланку потрібно було створювати вперше. На момент прийняття Закону України “Про судоустрій України” цієї ланки в господарських судах не існувало.

Визначення місцезнаходження апеляційного суду, меж судового округу, який має охоплювати декілька областей, потребує ретельного вивчення і в разі необхідності – швидкого виправлення недоліків для забезпечення належного функціонування суду. Після внесення змін у законодавство, викликаних завершенням п’ятирічного строку чинності низки статей Перехідних положень Конституції України, Президентом України в системі господарських судів утворено апеляційні господарські суди, яких спочатку було сім: Дніпропетровський, Донецький, Київський, Львівський, Одеський, Севастопольський, Харківський. Одночасно визначено території, на які поширювалися повноваження апеляційних судів, тобто судові округи. Згодом визнано за доцільне утворити Житомирський та Запорізький, Київський міжобласний та Луганський апеляційні господарські суди з одночасною зміною судових округів.

Суддівський склад апеляційного суду утворюють судді, як правило, обрані безстроково[10].

Із суддів цього суду призначаються голова суду і його заступники, один з яких є першим заступником. Вони, як і голови та заступники голів місцевих судів, призначаються на посаду строком на п’ять років і також можуть бути призначені на адміністративні посади повторно.

Апеляційні суди внутрішньо структуровані. На відміну від місцевих судів, де внутрішня структурованість (спеціалізація) залежить від можливостей кожного суду окремо, структурованість апеляційних судів закріплена в законі, яким визначений і порядок утворення цих структур.

Для розгляду судових справ в апеляційних судах утворюються судові палати. Для вирішення організаційних питань в апеляційних судах діє президія апеляційного суду.

Назва судових палат, яка випливає з їх предметної юрисдикції, визначена лише щодо загальних апеляційних судів, а саме: у складі загального апеляційного суду утворюються судова палата у цивільних справах та судова палата у кримінальних справах (ч. 5 ст. 25 Закону України “Про судоустрій України”).

Спеціалізованим (господарським та адміністративним) апеляційним судам законом надано право самим визначати необхідність створення, кількість і назву судових палат: у складі спеціалізованого суду можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за встановленою спеціалізацією в межах відповідної спеціальної судової юрисдикції.

Судді апеляційного суду призначаються до складу відповідної судової палати розпорядженням голови апеляційного суду.

Повноваження апеляційних судів поділяються на три умовні групи: судові, аналітичні й методичні. До першої належать повноваження з розгляду справ в апеляційному порядку та з розгляду справ по першій інстанції; до другої – повноваження з аналізу судової статистики, вивчення та узагальнення судової практики; до третьої – повноваження з надання методичної допомоги місцевим судам у застосуванні законодавства. Перелік повноважень апеляційних судів, закріплений у ст. 26 Закону, не є вичерпним. Вони можуть здійснювати й інші повноваження, але обов’язково мають бути передбачені законом.

Підставою для розгляду справи в порядку апеляційного провадження є апеляція, подана на рішення суду першої інстанції, яке не набрало законної сили. Судовим рішенням в даному разі є: вирок, рішення, постанова, ухвала суду першої інстанції.

Перегляд судових рішень в апеляційному порядку здійснюється колегією у складі трьох суддів, один з яких є головуючим. Усі питання, що виникають у судовому засіданні, вирішуються більшістю голосів суддів. Під час прийняття рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання судового рішення; зауважимо, що головуючий голосує останнім.

Рішення або ухвала апеляційного суду набирають законної сили з моменту їх проголошення.

Разом із виконанням повноважень суду апеляційної інстанції апеляційні суди можуть виконувати також повноваження суду першої інстанції. Ці повноваження притаманні лише загальним апеляційним судам. Ані ГПК України, ані КАС України не наділяють апеляційні суди повноваженнями з розгляду справ по першій інстанції. КПК України та ЦПК України такі норми містять. Так, апеляційним загальним судам підсудні кримінальні справи:

– про злочини проти основ національної безпеки України (статті 109 – 114 КК України);

– про злочини, за вчинення яких передбачено покарання у виді довічного позбавлення волі;

– про злочини, у вчиненні яких обвинуваченим є суддя (Закон України “Про статус суддів”).

Апеляційним загальним судам можуть бути підсудні цивільні справи, де однією зі сторін є місцевий суд.

Повноваження голови апеляційного суду мають ту ж природу, що й голови місцевого суду, але їх зміст дещо відрізняється, оскільки він зумовлений рівнем і, відповідно, повноваженнями суду, який він очолює.

Голова апеляційного суду наділений повноваженнями, які також можливо поділити на суддівські, адміністративні, організаційні та представницькі.

І якщо суддівські, адміністративні та представницькі повноваження здебільшого тотожні аналогічним повноваженням голови місцевого суду, то організаційні повноваження мають певну відмінність. Так, голова апеляційного суду не має повноважень щодо забезпечення формування складу народних засідателів, оскільки згідно з процесуальним законодавством народні засідателі мають залучатися до розгляду справ лише у місцевих судах.

Однак голова апеляційного суду має такі організаційні повноваження, якими не наділений голова місцевого суду. Він організовує роботу президії суду, вносить на її розгляд питання і головує на засіданнях президії; поряд з організацією ведення та аналізу статистики організує вивчення та узагальнення судової практики, у зв’язку з чим вправі витребувати з відповідного суду справи, рішення з яких набрали законної сили; організовує підвищення кваліфікації як працівників апарату суду, так і суддів; вносить пропозиції Голові Верховного Суду України чи голові відповідного спеціалізованого суду щодо кандидатур для призначення на посади голів місцевих судів та їх заступників; надає пропозиції щодо фінансування витрат на утримання суду та організаційного забезпечення його діяльності.

Голова апеляційного суду має першого заступника та заступників голови суду – голів судових палат. У разі відсутності голови його обов’язки виконує перший заступник, а в разі і його відсутності – старший за віком заступник голови апеляційного суду – голова судової палати.

Перший заступник голови апеляційного суду відповідно до розподілу обов’язків бере на себе виконання частини повноважень, що належать голові, зокрема здійснює організаційне керівництво роботою структурних підрозділів суду та виконує інші обов’язки, визначені головою суду.

Повноваження заступників голів апеляційного суду зосереджені на організації роботи судових палат, які вони очолюють. Голови судових палат формують колегії суддів для розгляду справ, самі головують у судових засіданнях або призначають для цього суддів, організують ведення судової статистики, аналіз та узагальнення судової практики у справах, віднесених до компетенції палати. Тому вони теж мають право витребувати з відповідного суду справи, рішення з яких набрали законної сили. Голови судових палат інформують президію суду про діяльність судової палати.

До президії апеляційного суду входять голова суду, його заступники, а також судді, кількісний склад яких визначається рішенням загальних зборів цього ж суду. Персональний склад президії (за винятком осіб, що входять до складу президії за посадою) формується через обрання суддів на загальних зборах таємним голосуванням.

Оскільки президія суду створюється для вирішення лише організаційних питань, останні можливо згрупувати за їх функціональним призначенням на: організаційно-розпорядчі, аналітично-методичні та контрольні. Задля їх виконання президія наділена певними повноваженнями, закріпленими в ч. 2 ст. 30 Закону України “Про судоустрій України”.

Реалізація організаційно-розпорядчої функції президії відбувається через розгляд питань організації діяльності суду, судових палат та апарату суду; затвердження за поданням голови апеляційного суду персонального складу судових палат; визначення кількості заступників голів судових палат; заслуховування інформації голів судових палат щодо діяльності палат; розгляд питань організаційного забезпечення діяльності суду та вироблення пропозицій щодо його поліпшення; розгляд питань кадрової роботи з суддями і працівниками апарату суду та підвищення їх кваліфікації, забезпечення виконання рішень зборів суддів відповідного суду.

Аналітична, методична та контрольна функції президії покликані сприяти не тільки вдосконаленню організації та діяльності апеляційного суду, а й місцевих судів, які входять до апеляційного округу. Ці функції характеризують позапроцесуальні відносини між місцевими та апеляційними судами.

Президія розглядає матеріали узагальнення судової практики та аналізу судової статистики, приймає з цього приводу відповідні рекомендації. Останніми роками президії загальних апеляційних судів аналізували стан судимості неповнолітніх, практику розгляду справ, пов’язаних із незаконним обігом наркотичних засобів, порушенням митних правил, обранням запобіжного заходу у виді взяття під варту. Щоквартально узагальнюється практика скасування та зміни судових рішень у кримінальних, цивільних справах. За результатами аналізу місцевим судам даються рекомендації, проводяться семінари із суддями[11].

У зв’язку з прийняттям нових Кримінального, Цивільного, Сімейного та Цивільного процесуального кодексів України президії апеляційних судів провели значну роботу з надання методичної допомоги місцевим судам щодо правильного застосування ними законодавства.

Контрольна функція випливає з принципу автономності та самостійності судової влади. Ніякий інший орган, крім органу судової влади, не може контролювати виконання головою місцевого суду його повноважень з організаційного керівництва діяльністю суду. Таким органом судової влади відносно місцевих судів є апеляційний суд, а саме президія цього суду, якій надано повноваження заслуховувати інформацію голів місцевих судів щодо організації діяльності судів, які вони очолюють. Предметом інформування є, як правило, питання забезпечення строків розгляду судових справ, складання статистичних звітів, звернення до виконання судових рішень, стан ведення журналів судових засідань та своєчасного передавання справ до канцелярії суду тощо.

Вказані повноваження президії дають змогу голові апеляційного суду мати повне уявлення про організаційні здібності голів місцевих судів під час вирішення питання про внесення пропозицій щодо кандидатур на призначення на посаду голови суду.

Засідання президії апеляційного суду проводяться не рідше одного разу на місяць. Вони є повноважними, якщо на них присутні не менше двох третин її складу. Постанови президії приймаються відкритим або таємним голосуванням більшістю голосів її членів, які брали участь у засіданні, і підписуються головою суду, який головував на засіданні.

У загальних апеляційних судах передбачено функціонування суду присяжних. Створення суду присяжних має стати виконанням конституційного принципу щодо участі народу у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Вирішення питань щодо видів судочинства, у яких справи можуть розглядатися судом присяжних, а також визначення рівня судової системи, де можуть бути утворені суди присяжних, Конституція України віддала на вирішення судоустрійного та процесуального законодавства.

Закон України “Про судоустрій України” визначив, що суди присяжних будуть утворюватися в загальних апеляційних судах, тобто тих, що розглядають цивільні та кримінальні справи. Новий ЦПК України не передбачає такої форми участі народу у здійсненні правосуддя, як присяжні. Суд присяжних передбачений тільки у проекті КПК України, який регламентує порядок їх участі у здійсненні правосуддя з певної категорії кримінальних справ.

Статус присяжних та порядок їх залучення до виконання обов’язків у суді закріплені у Законі України “Про судоустрій України”.

 

3.2.5. Військові суди

 

До судової системи загальних судів поряд із судами, які створюються за територіальним принципом згідно з адміністративно-територіальним устроєм держави, включено й військові суди регіонів, Військово-Морських Сил України та гарнізонів. Таким чином, як складник єдиної системи загальних судів України військові суди є підсистемою, пристосованою до організаційної структури Збройних Сил України.

Єдиним процесуальним законом, який регулює питання підсудності справ військовим судам, є КПК України. У ньому передбачено, що районному (міському) суду підсудні всі кримінальні справи, крім справ, підсудних вищестоящим судам і військовим судам (ст. 33 КПК України). Кримінально-процесуальне законодавство регулює також підсудність справ по першій інстанції між різними ланками військових судів. В основу цього розподілу покладено такі критерії підсудності: а) за персональною ознакою, зумовленою особливістю організації і функціонування Збройних Сил України; б) за тяжкістю злочину.

Так, військовим судам гарнізонів як судам першої інстанції підсудні справи про злочини осіб, які мають військове звання до підполковника, капітана 2 рангу включно, крім тих справ, які підсудні військовим судам вищого рівня.

Військовим судам регіонів, Військово-Морських Сил як судам першої інстанції підсудні:

1) справи про злочини осіб, які мають військове звання полковника, капітана 1 рангу і вище;

2) справи про злочини осіб, які займають посаду від командира полку, командира корабля 1 рангу і вище, а також осіб, рівних їм за службовим становищем;

3) справи про всі злочини, за які в умовах мирного часу законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі (ст. 36 КПК України).

Кримінально-процесуальний кодекс урегулював також розподіл підсудності справ між військовими і територіальними загальними судами у випадках, якщо у вчиненні злочину обвинувачуються військовослужбовець і цивільна особа або якщо військовослужбовець обвинувачується у вчиненні не військового, а “загальнокримінального” злочину.

У разі обвинувачення однієї особи або групи осіб у вчиненні декількох злочинів, якщо справа хоча б про одну з осіб або про один із злочинів підсудна військовому суду, то таку справу розглядає військовий суд. У разі обвинувачення групи осіб у вчиненні одного або декількох злочинів, що не є військовими злочинами, справа щодо всіх обвинувачених розглядається загальним територіальним судом (ст. 40 КПК України).

Справи про злочини, вчинені особами в період проходження ними військової служби, розглядаються військовими судами і в тому разі, якщо на момент розгляду справи вони звільнилися з військової служби. Справи про злочини, вчинені особами до їх призову чи вступу на військову службу, розглядаються загальними територіальними судами.

До підсудності військових судів належать також справи про злочини осіб, які є військовослужбовцями Служби безпеки України та справи про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені особами начальницького складу установ виконання покарань.

Голова військового суду регіону (Військово-Морських Сил) відповідно до ст. 28 Закону України “Про судоустрій України”:

– здійснює організаційне керівництво діяльністю суду;

– розподіляє обов’язки між заступниками голови суду;

– на підставі акта про обрання (призначення) суддею чи припинення повноважень судді видає відповідний наказ;

– організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчення й узагальнення судової практики, має право витребувати з відповідного суду справи, судові рішення в яких набрали законної сили;

– приймає на роботу та звільняє працівників апарату суду, застосовує щодо них заохочення й накладає дисциплінарні стягнення;

– організовує підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату відповідного суду;

– подає в установленому порядку пропозиції щодо фінансування витрат на утримання суду та організаційного забезпечення його діяльності;

– представляє суд у відносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадянами та організаціями;

– здійснює інші передбачені законом повноваження;

– видає накази з питань організації роботи суду.

Для належного виконання завдань зі здійснення правосуддя військові суди мають бути відповідно забезпечені.

Фінансування, матеріально-технічне постачання, забезпечення транспортом, засобами зв’язку, зберігання архівних матеріалів військових судів і Військової колегії Верховного Суду України відповідно до ст. 122 Закону України “Про судоустрій України” покладено на Державну судову адміністрацію, яка взаємодіє з відповідними установами Міністерства оборони України.

 

3.2.6. Вищі спеціалізовані суди

 

Вищими судовими органами спеціалізованих судів є Вищий господарський суд України та Вищий адміністративний суд України. Закон допускає можливість утворення й інших вищих спеціалізованих судів у загальному порядку, передбаченому у ст. 20 Закону України “Про судоустрій України”[12].

Вищі спеціалізовані суди складаються з суддів, обраних на посаду безстроково, голови суду та його заступників. Вимога до судді бути обраним безстроково означає, що стаж роботи на суддівській посаді в нього має бути не менше п’яти років.

У вищому спеціалізованому суді можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за певною спеціалізацією в межах відповідної спеціальної судової юрисдикції. Отже, кількість і предметна спеціалізація судових палат у вищому суді визначається не законом, а самим вищим судом.

Склад судових палат вищого спеціалізованого суду формується за поданням голови суду президією суду.

Президія вищого спеціалізованого суду утворюється для вирішення організаційних питань.

Для вирішення загальних питань діяльності всієї гілки судів певної спеціалізації у вищому спеціалізованому суді діє Пленум вищого спеціалізованого суду.

Вищі спеціалізовані суди можуть мати друковані органи, у яких оприлюднюються рішення з судових справ, аналітичні матеріали, постанови Пленуму та президії спеціалізованого суду, ради суддів судів даної спеціалізації, наукові статті з актуальних проблем тощо. Вищий господарський суд видає “Збірник рішень Вищого господарського суду України”, “Вісник Вищого господарського суду України”.

При вищих спеціалізованих судах можуть утворюватися науково-консультативні структури. Однією зі сталих форм є Науково-консультативна рада, головне завдання якої полягає в опрацюванні питань, пов’язаних з роз’ясненням законодавства, наданні висновків щодо проектів законів, нормативно-правових актів, організації наукового забезпечення діяльності вищого спеціалізованого суду. Саме тому до цих рад поряд із суддями, які мають значний досвід роботи і схильність до наукового осмислення судової практики зі складних питань застосування законодавства, входять провідні науковці – фахівці з різних галузей права.

Згідно із законом усі вищі спеціалізовані суди знаходяться у м. Києві.

Повноваження вищого спеціалізованого суду утворюють певну систему, яка складається з судових, аналітичних, методичних та організаційних повноважень, а також із повноваження, яке випливає з його статусу в гілці спеціалізованих судів, – правороз’яснювального.

Усі ці повноваження розподіляються між структурними утвореннями вищого спеціалізованого суду. Оскільки судді розподілені між судовими палатами, можна стверджувати, що судові повноваження реалізуються лише в таких утвореннях, як судові палати.

Судові повноваження, які здійснюють судді певної палати у складі колегії суддів, полягають у розгляді в касаційному порядку справ відповідної судової юрисдикції, а також інших справ у випадках, визначених процесуальним законом. Однак інстанційні повноваження Вищого адміністративного суду не вичерпуються лише касаційними.

Вищий адміністративний суд України, як і Вищий господарський, переглядає судові рішення місцевих та апеляційних судів у касаційному порядку як суд касаційної інстанції. Щодо інших судових повноважень Вищого адміністративного суду, то вони тісно пов’язані з судовим захистом виборчих прав громадян та прав на проведення всеукраїнських референдумів.

Предметом оскарження з таких питань є рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, місцезнаходженням якої є м. Київ. Тому спочатку всі рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії (за винятком нижчезазначених) або члена цієї комісії мають оскаржуватися до окружного адміністративного суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на м. Київ. Апеляційний перегляд зазначених справ здійснює не апеляційний адміністративний, а Вищий адміністративний суд. Тобто по таких справах він набуває повноважень суду апеляційної інстанції (ч. 3 ст. 172 КАС України).

Окрім того, безпосередньо до Вищого адміністративного суду оскаржуються рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії щодо встановлення нею результатів виборів чи всеукраїнського референдуму, тобто в цих випадках Вищий адміністративний суд діє  як суд першої інстанції.

Поряд із здійсненням правосуддя вищий спеціалізований суд веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику як власне вищого суду, так і нижчих спеціалізованих судів. Ці аналітичні повноваження виконує судова палата по справах, віднесених до її компетенції, у зв’язку з чим голова судової палати має право витребувати з відповідного суду справи, судові рішення щодо яких набули законної сили.

Методичні повноваження вищого спеціалізованого суду полягають у наданні методичної допомоги судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції України та законів у судовій практиці.

Зміст методичної допомоги кожен раз визначається на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики. Формами методичної допомоги можуть бути відповіді на запити суддів нижчих судів, інформаційні листи, семінари, рекомендації тощо. Такі повноваження здійснюють як судові палати, так і президія вищого спеціалізованого суду.

Правороз’яснювальні повноваження вищого спеціалізованого суду полягають у наданні спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційних роз’яснень з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції. Цими повноваженнями наділений виключно Пленум вищого спеціалізованого суду.

Організаційні повноваження вищого спеціалізованого суду притаманні всім його структурним утворенням. Більшість з них націлена на організацію діяльності палат, президії, Пленуму. Але декотрі мають і зовнішню направленість –на всю гілку спеціалізованих судів.

Вищий спеціалізований суд може здійснювати інші повноваження, передбачені законом.

Голова вищого спеціалізованого суду та його заступники призначаються на посаду на п’ять років з числа суддів цього суду. Голова вищого спеціалізованого суду може бути призначений на цю посаду повторно.

Голова вищого спеціалізованого суду має першого заступника та заступників голови суду. У разі відсутності голови вищого спеціалізованого суду його обов’язки виконує перший заступник, а за відсутності останнього – один із заступників голови цього суду відповідно до розподілу обов’язків.

Повноваження голови вищого спеціалізованого суду, як і голів судів нижчого рівня, зумовлені тим, що він уособлює, по-перше, суддю, а по-друге – керівника вищої судової установи в гілці спеціалізованих судів, які мають елементи певної автономності. Якщо адміністративні і суддівські повноваження за своїм змістом тотожні аналогічним повноваженням голів судів нижчих рівнів, організаційні та представницькі мають певну відмінність.

Судові повноваження голови вищого спеціалізованого суду полягають у тому, що він може головувати в судових засіданнях колегій суддів при розгляді будь-якої справи за умови, що вона належить до юрисдикції цього суду.

Адміністративні повноваження розповсюджуються лише на працівників апарату суду і полягають у праві голови приймати на роботу та звільняти з роботи вказаних працівників, присвоювати їм ранги державного службовця, застосовувати до них заохочення й накладати дисциплінарні стягнення.

Організаційні повноваження голови вищого спеціалізованого суду за своїм напрямом можуть бути поділені на повноваження по забезпеченню діяльності: а) вищого суду; б) спеціалізованих судів нижчого рівня. У свою чергу, повноваження по забезпеченню діяльності судів нижчого рівня (б) можна конкретизувати, зазначивши, що вони полягають у:

– погодженні подання, що вносить Міністр юстиції України до Президента України щодо утворення та ліквідації відповідних спеціалізованих місцевих та апеляційних судів;

– внесенні подання про призначення та обрання безстроково суддів відповідних місцевих і апеляційних спеціалізованих судів, вищого спеціалізованого суду та звільнення їх з посад;

– внесенні подання на підставі рекомендації ради суддів спеціалізованих судів про призначення суддів на адміністративні посади в судах нижчого рівня.

Організаційні повноваження (а), які мають за мету забезпечення діяльності вищого спеціалізованого суду, за своїм змістом є достатньо різноманітними (кадрові, фінансові тощо) і націлені на вирішення майже всього спектру організації діяльності суду.

Голова вищого спеціалізованого суду:

– здійснює організаційне керівництво діяльністю суду;

– розподіляє обов’язки між заступниками голови суду;

– на підставі акта про обрання суддею вищого суду або припинення повноважень суддею цього суду видає відповідний наказ;

– утворює судові палати та вносить на затвердження президії суду пропозиції щодо їх персонального складу;

– організовує роботу президії, вносить на її розгляд питання та головує на її засіданнях; скликає Пленум вищого спеціалізованого суду, вносить на його розгляд питання та головує на його засіданнях; може головувати в судових засіданнях  колегій суддів вищого спеціалізованого суду при розгляді будь-якої справи, що належить до юрисдикції даного суду;

– керує організацією роботи судових палат, здійснює керівництво роботою апарату суду;

– організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчення та узагальнення судової практики: має право витребувати з відповідного суду справи, судові рішення в яких набрали законної сили; затверджує штатний розпис і кошторис витрат на утримання вищого суду;

– організовує підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату вищого суду;

– подає в установленому порядку пропозиції щодо фінансування суду та організаційного забезпечення його діяльності.

Представницькі повноваження голови суду полягають у тому, що він представляє вищий спеціалізований суд у зносинах з іншими органами місцевого самоврядування, громадянами і організаціями, органами влади та організаціями інших держав. До цих досить традиційних представницьких повноважень належить і представництво, зміст якого визначається характером відносин між вищім спеціалізованим судом і Верховним Судом України. Голова вищого спеціалізованого суду (а також його перший заступник) входять до складу Пленуму Верховного Суду України, де на засадах рівності беруть участь у вирішенні всіх питань, що входять до компетенції Пленуму. Окрім того, Голова вищого спеціалізованого суду інформує Пленум Верховного Суду України про діяльність вищого спеціалізованого суду.

Перелік повноважень голови вищого спеціалізованого суду, закріплений у ст. 41 Закону України “Про судоустрій України”, не є вичерпним. Голова може виконувати й інші повноваження, передбачені законом.

Перший заступник та заступники голови вищого спеціалізованого суду призначаються на посаду і звільняються з посади з числа суддів даного суду за пропозицією голови вищого спеціалізованого суду в загальному порядку. Вони можуть бути призначені на адміністративну посаду повторно. Ці посадові особи здійснюють керівництво роботою структурних підрозділів суду відповідно до встановленого головою суду розподілу обов’язків. Повноваження заступника голови суду – голови судової палати – складаються з судових, організаційних та аналітично-методичних повноважень. Він:

– організовує роботу судової палати;

– формує колегії суддів для розгляду судових справ;

– головує в судових засіданнях або призначає для цього суддів;

– організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчення та узагальнення судової практики у справах, віднесених до компетенції судової палати; має право витребувати з судів нижчого рівня справи, судові рішення щодо яких набрали законної сили;

– надає методичну допомогу спеціалізованим судам з метою правильного застосування законодавства;

– інформує президію суду про діяльність судової палати.

Перелік цих повноважень, закріплений ст. 42 Закону України “Про судоустрій України”, може буди розширений.

Президія вищого спеціалізованого суду за своїм призначенням є органом оперативного колегіального вирішення питань організації діяльності як власне вищого суду, так і спеціалізованих судів нижчих рівнів. Усі її повноваження, які носять організаційний характер, можна поділити за функціональним призначенням на організаційні, аналітичні, методичні та контрольні. Їх зміст у цілому збігається з аналогічними повноваженнями президій апеляційних судів з відмінностями, зумовленими рівнем вищого суду.

Реалізуючи організаційні повноваження, президія вищого спеціалізованого суду розглядає питання організації діяльності суду, судових палат, апарату суду; за поданням голови вищого спеціалізованого суду затверджує склад кожної із судових палат; розглядає питання організаційного забезпечення діяльності суду і виробляє пропозиції щодо його поліпшення; розглядає питання роботи з кадрами суддів і працівників апарату вищого спеціалізованого суду та підвищення їх кваліфікації.

Аналітична функція полягає в розгляді матеріалів судової практики та аналізі судової статистики. Якщо судові палати безпосередньо вивчають судову практику й аналізують судову статистику (а проведення цієї роботи хоча б з одного складного питання займає тривалий час – від декількох тижнів до декількох місяців), то президія розглядає результати такого узагальнення й обирає необхідну форму доведення її до суддів спеціалізованих судів, одна з яких передбачена законом, – прийняття відповідних рекомендацій. Вказані рекомендації орієнтують суддів на досягнення єдності судової практики як у додержанні процесуального, так і застосуванні матеріального права.

Президія вищого суду уповноважена вирішувати певні контрольні питання щодо спеціалізованих судів нижчого рівня. Так, вона заслуховує інформацію голів апеляційних та місцевих судів щодо організації роботи цих судів. Такій інформації передує перевірка стану організації роботи у певному суді членами президії. Останнім часом склад груп, що здійснюють перевірку, має комісійний характер, оскільки до неї залучаються і члени ради суддів спеціалізованих судів як органів суддівського самоврядування. Президія також висловлює пропозиції щодо кількості суддів відповідних спеціалізованих місцевих та апеляційних судів.

Президія надає методичну допомогу апеляційним та місцевим судам для забезпечення правильного застосування ними законодавства (про форми методичної допомоги йшлося вище). Реалізуючи вказані контрольні та методичні повноваження, президія не може втручатися в діяльність по здійсненню правосуддя, визначати результати розгляду судових справ.

Склад і порядок роботи президії мають відповідати завданням цього структурного підрозділу суду.

До президії входять: голова вищого спеціалізованого суду, його заступники, а також судді, кількісний склад яких визначається Пленумом спеціалізованого суду. Судді обираються до складу президії загальними зборами суддів цього суду шляхом таємного голосування.

Засідання президії проводяться не рідше одного разу на два місяці. Вони є повноважними за умови присутності не менше двох третин її складу. Постанови президії приймаються відкритим або таємним голосуванням більшістю голосів її членів, присутніх на засіданні, і підписуються головою суду чи його заступником, який головував на засіданні.

Пленум вищого спеціалізованого суду вирішує загальні питання діяльності відповідних спеціалізованих судів.

Його повноваження можна поділити на три групи, кожна з яких спрямована на вирішення таких питань: 1-ша –організаційно-кадрових; 2-га – щодо складнощів застосування законодавства, що виникають в судовій практиці при розгляді судових справ; 3-тя – спрямованих на вдосконалення законодавчого врегулювання відносин, які є предметом юрисдикції спеціалізованих судів.

Реалізуючи першу групу повноважень, Пленум визначає кількісний склад суддів – членів президії вищого спеціалізованого суду; затверджує склад Науково-консультативної ради при вищому спеціалізованому суді та положення про неї; затверджує склад редакційної колегії друкованого органу вищого спеціалізованого суду.

Задля реалізації другої групи повноважень Пленум заслуховує інформацію голови вищого спеціалізованого суду про діяльність гілки спеціалізованих судів, а також повідомлення заступників голови вищого спеціалізованого суду (голів судових палат) та голів апеляційних і місцевих спеціалізованих судів про практику вирішення судових справ. На підставі отриманої інформації Пленум дає роз’яснення з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної юрисдикції.

Для реалізації третьої групи повноважень, тобто вдосконалення законодавчого врегулювання відносин, що є предметом юрисдикції спеціалізованих судів, ст. 44 Закону України “Про судоустрій України” передбачено такі способи:

“…2. Пленум вищого спеціалізованого суду:

… 5) вносить в установленому порядку пропозиції щодо необхідності змін чинного законодавства;

6) приймає рішення про звернення до Конституційного Суду України з поданням щодо офіційного тлумачення Конституції України”.

Повноваження Пленуму не обмежуються тими, що зазначені у ст. 44 зазначеного Закону. Він може розглядати й вирішувати інші питання, віднесені законом до його повноважень.

 

3.2.7. Верховний Суд України

 

Місце Верховного Суду України в судовій системі України закріплено на конституційному рівні: “Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України” (п. 2 ст. 125 Конституції України).

Це означає, що, по-перше, Верховний Суд України очолює судову систему України; по-друге, він є останньою судовою інстанцією у вітчизняній системі судів загальної юрисдикції, рішення якого не підлягають перегляду; по-третє – він має такі повноваження, які не співпадають за змістом та обсягом з повноваженнями вищих спеціалізованих судів, що очолюють підсистеми спеціалізованої юрисдикції.

Зміст статусу Верховного Суду України як найвищого суду розкритий у Законі України “Про судоустрій України”, причому він стосується не лише судових, а й несудових повноважень.

Призначенням Верховного Суду України є здійснення правосуддя, забезпечення однакового застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції.

Частина 2 ст. 47 Закону України “Про судоустрій України” закріплює перелік повноважень, націлених на реалізацію вказаного призначення, а також інших завдань, що стоять перед Верховним Судом України.

Відповідно до мети всі повноваження можна виокремити в декілька груп:

  1-шу – утворюють судові повноваження;

  2-гу – повноваження, націлені на забезпечення єдності судової практики;

  3-тю – повноваження, спрямовані на реалізацію принципу верховенства права у правозастосовній діяльності судів;

  4-ту – виключні або посвідчувальні; вони мають політичне забарвлення, оскільки визначають місце Верховного Суду України в механізмі стримувань і противаг у запобіганні зловживанню владою інших гілок державної влади;

  5-ту – представницькі повноваження.

Верховний Суд України може здійснювати й інші повноваження, передбачені законом.

Судові повноваження. Судові повноваження Верховного Суду України реалізуються через здійснення правосуддя.

Зміст правосудних повноважень цілком визначений місцем Верховного Суду України в судовій системі. Він:

а) переглядає справи у зв’язку з виключними обставинами в порядку, встановленому процесуальним законом;

б) переглядає справи в касаційному порядку у випадках, встановлених законом;

в) у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи, пов’язані з виключними обставинами.

Перегляд судових рішень у зв’язку з виключними обставинами здійснюється з таких підстав:

– неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції (ними в Україні є спеціалізовані суди: Вищий адміністративний та Вищий господарський суди, судові палати та військова судова колегія Верховного Суду України) одного і того ж положення закону;

– визнання судового рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов’язання України. Цими установами є, наприклад, Європейський Суд з прав людини, Комітет з прав людини ООН тощо.

Перегляд судових рішень у касаційному порядку здійснюється стосовно справ, розглянутих місцевими та апеляційними загальними судами, оскільки касаційною інстанцією для них є саме Верховний Суд України.

Розгляд інших справ, пов’язаних з виключними обставинами, здійснюється за наявності таких підстав:

1) нововиявлених обставин;

2) неправильного застосування матеріального закону чи істотного порушення вимог процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення.

Поряд із судовими повноваженнями, тобто здійсненням правосуддя, яке у романо-германській (континентальній) системі права є основним способом забезпечення єдності судової практики вищими судовими установами, Верховний Суд України наділений і іншими повноваженнями для виконання цього завдання.

Такими є аналітичні, методичні і правороз’яснювальні повноваження.

Згідно із Законом України “Про судоустрій України” Верховний Суд веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, знайомиться в судах з практикою застосування законодавства, дає судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики.

Оскільки аналогічні повноваження мають Вищий господарський і Вищий адміністративний суди, Верховному Суду, як найвищому суду України в системі судів загальної юрисдикції, надано право у разі необхідності визнавати нечинними роз’яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду.

Повноваження із забезпечення єдності судової практики, що належать Верховному Суду України, реалізуються як у цілому судом, так і його структурними підрозділами й суддями.

Аналітичні повноваження полягають у тому, що судові палати й судді, що входять до їх складу, аналізують судову статистику, вивчають та узагальнюють судову практику з розгляду справ, які відповідають предмету юрисдикції палати.

Методичні повноваження передбачають надання методичної допомоги відповідним судам нижчого рівня з метою правильного застосування законодавства. Зміст такої допомоги в кожному разі визначається на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики. Її форми вироблені багаторічною практикою і є такими, як і у вищих спеціалізованих судів: огляди, листи, семінари тощо.

Правороз’яснювальні повноваження Верховного Суду України реалізуються наданням судам роз’яснень з питань застосування законодавства, необхідність і зміст яких визначаються за результатами вивчення й узагальнення судової практики та аналізу судової статистики.

Суд як орган, що здійснює правосуддя, тобто державну діяльність з вирішення соціальних конфліктів, має виходити з основоположного принципу правосуддя – ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи з мотивів відсутності закону, писаної норми, яка регулює спір, що виник. Отже, суд бере на себе регламентуючу функцію у разі недосконалості чи прогалин законодавства. При цьому він має враховувати найважливіші сучасні цінності у правовому регулюванні: досягнення стабільності, передбачуваності.

Судова система в цілому повинна прагнути досягати однакового судового правозастосування. При цьому мають гармонійно поєднуватися дві вимоги: самостійність кожного суду (судді) при вирішенні конкретної справи і прийнятті рішення та стабільність і єдність судової практики, передбачуваність для суспільства і кожної особи результату судового розгляду. Саме таке завдання покликані вирішувати роз’яснення Верховного Суду України з питань застосування законодавства.

На думку суддів Верховного Суду України, під час підготовки нових законів законодавець не завжди дотримується єдиних наукових і концептуальних підходів, а це часто призводить до великої кількості неузгодженостей, деякі норми взагалі суперечать одна одній. Ця обставина є причиною багатьох колізій при застосуванні норм і прийнятті судами взаємновиключних рішень. Таким станом законодавчого забезпечення пояснюються підвищена увага Верховного Суду України до аналізу й узагальнення судової практики з найактуальніших категорій справ та активне надання роз’яснень.

Після прийняття Конституції України та законів від 21 черв. 2001 р. та 12 лип. 2001 р. (завершення п’ятирічного перехідного періоду, визначеного Конституцією), Верховний Суд України прийняв більше 60 постанов роз’яснювального характеру. Ці постанови, прийняті після глибокого аналізу й узагальнення судової практики, містять роз’яснення щодо застосування нового законодавства з найбільш актуальних і складних категорій цивільних, кримінальних, справ про адміністративні правопорушення, що дає судам можливість приймати рішення щодо захисту прав і свобод людини і громадянина, виходячи з духу Конституції України та прецедентної практики Європейського Суду з прав людини[13].

Постанова Пленуму приймається в тих випадках, коли потрібно доповнити, виправити, змінити, скерувати за іншим принципом правозастосування певні норми чинного законодавства, тобто судове вирішення окремих категорій справ, судове регулювання конкретних правовідносин по окремих категоріях спорів. Правоположення, сформульовані в постановах (роз’ясненнях), приймаються не по конкретній справі, отже, за своєю природою не можуть бути правозастосовними актами. Правила вирішення певних правових ситуацій, які в них містяться, з одного боку, є абстрактними нормами, з іншого – вони не можуть бути відірвані від судової практики вирішення конкретних справ, тобто їх базою є не самі правовідносини, а їх правова судова оцінка. Регулювання здійснюється крізь призму судової практики, в якій виділяються проблеми, що вимагають судового врегулювання.

Постанови (роз’яснення) містять правоположення, що передбачають нові шляхи, засоби, підстави, елементи виникнення, зміни чи припинення існуючих правовідносин, – інакше взагалі не має сенсу у прийнятті таких постанов, бо будь-яке роз’яснення, тлумачення викликане саме їх неоднозначністю, неясністю, суперечливістю, які потрібно подолати формулюванням нових правил. За своєю правовою природою вони не є первісним джерелом права, це завжди вторинні правові норми[14].

Повноваження по забезпеченню дії принципу верховенства права у правозастосовній діяльності судів визначені на конституційному рівні. Конституція (ст. 150) надає Верховному Суду України право звернення до Конституційного Суду України задля вирішення питань про відповідність законів та інших правових актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Основному закону України.

Це повноваження Верховного Суду України випливає з наступного. Конституція проголошує визнання і дію в Україні принципу верховенства права, зміст якого полягає у визнанні людини найвищою соціальною цінністю. Її права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Перелік цих прав і свобод закріплений Конституцією, тобто має найвищу юридичну силу, при цьому він не є вичерпним. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. При здійсненні судочинства суди вирішують справи на основі Конституції України, міжнародних актів і міжнародних договорів, які є частиною національного законодавства, законів. У разі невизначеності в питаннях відповідності закону, який підлягає застосуванню у конкретній справі, Конституції України суд за клопотаннями учасників судочинства або за своєю ініціативою призупиняє провадження по справі і звертається до Верховного Суду України – єдиній судовій установі, яка є суб’єктом права на конституційне подання до Конституційного Суду України з вказаних питань. Рішення про звернення до Верховного Суду України щодо розгляду питання може приймати суд першої, апеляційної чи касаційної інстанції.

Вивчивши зміст рішення, Верховний Суд України на пленарному засіданні вирішує питання про необхідність внесення конституційного подання.

Верховний Суд України є суб’єктом права на конституційне подання щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України. Суб’єктами цього права є також громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи. Однак у Верховного Суду України, як і у обмеженого кола суб’єктів, визначених в Законі “Про Конституційний Суд України”, є певні переваги у більш стислих строках розгляду справи порівняно з громадянами та юридичними особами: строк провадження по справі не повинен перевищувати трьох місяців, а в разі визнання Конституційним Судом України вирішення питання невідкладним строк розгляду подання не повинен перевищувати одного місяця. Строк розгляду конституційних звернень громадян та юридичних осіб не повинен перевищувати шести місяців.

Верховний Суд України, реалізуючи ці повноваження, звертався з конституційними поданнями до Конституційного Суду, наприклад з таких питань: щодо офіційного тлумачення положень ч.1 і ч.2 ст. 126 Конституції України та ч.2 ст. 13 Закону України “Про статус суддів” (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу), з приводу чого Конституційним Судом було прийнято відповідне рішення[15]; щодо конституційності положень деяких пунктів і частин 1, 8, 18, 25, 30, 31, 32, 33, 37, 38, 48 Закону України “Про Вищу раду юстиції”, з приводу чого Конституційним Судом України також було прийнято рішення[16]. Ініціатива щодо звернення до Конституційного Суду України виходить від Голови Верховного Суду або від судових палат.

Четверта група повноважень Верховного Суду України, яка має певне політичне забарвлення, сформульована в законі таким чином: “Верховний Суд України дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; надає за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я”.

Ці повноваження випливають з наступних положень. Президент України є главою держави, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Щоб він міг реалізовувати своє призначення, його конституційно-правовий статус складається як із норм, що гарантують йому можливість реалізовувати свої конституційні повноваження, так і норм, що передбачають можливу відповідальність глави держави.

До перших належать, зокрема, норми, закріплені у ст. 105 Конституції України, серед яких є користування правом недоторканності на час виконання своїх повноважень.

До других належать норми, закріплені в ч.2 ст. 108 Конституції України, які передбачають можливість дострокового припинення повноважень Президента України у разі “… 2) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я; 3) усунення з поста в порядку імпічменту”.

Реальна влада глави держави залежить не стільки від обсягу належних йому конституційних повноважень, скільки від форми правління, характеру політичного режиму, співвідношення сил у державі в той чи інший проміжок часу, а також від особистих якостей особи, котра обіймає цю посаду. В умовах, коли кожен з носіїв влади – Президент і законодавчий орган – значною мірою відокремлені один від одного, оскільки мають фіксований мандат всенародного обранця, можуть більш-менш самостійно функціонувати протягом усього строку конституційних повноважень, пошук точок дотику між ними, компромісу, особливо коли вони є представниками різних політичних сил, може бути вельми складним. Тому не виключена можливість дострокового усунення Президента з посади, до того ж підстави для цього можуть бути як реальними, так і надуманими. Саме тому в ланцюзі послідовних ланок процедури імпічменту чи визнання неможливості виконання повноважень за станом здоров’я центральна ланка належить Верховному Суду України.

Незалежний, неупереджений, неполітизований, а отже, й об’єктивний колегіальний орган, який складається з найдосвідченіших професіоналів, здатний дати висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину, а також чи дійсно неможливе виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я, чи це просто безпідставне використання одного із засобів політичної боротьби.

Представницькі повноваження Верховного Суду України полягають у тому, що, уособлюючи собою систему судів загальної юрисдикції, він приймає представників вищих судових установ інших держав, організує міжнародні семінари, зустрічі; посадові особи Верховного Суду України беруть участь в аналогічних заходах за кордоном. Такі ж представницькі функції Верховного Суду України і на внутрішньодержавному рівні, зокрема при вирішенні питань формування Державного бюджету України тощо.

Як зазначалося, перелік повноважень, наданий у ст. 47 Закону України “Про судоустрій України”, не є вичерпним. Можливе здійснення й інших повноважень за умови, що вони передбачені законом. Одним із таких законів є КПК України, в якому визначено порядок обрання міри запобіжного заходу у виді тримання під вартою і рівень судів, які мають повноваження з продовження строку тримання під вартою. До таких судів належить і Верховний Суд України.

Посадовий склад Верховного Суду України визначений у декількох статтях Закону України “Про судоустрій України”: ч.1 ст. 48, ч.4 ст. 50, ст. 52, ч.5 ст. 53.

Верховний Суд України очолює Голова Верховного Суду України. Принципи і механізм зайняття ним посади закріплені на конституційному рівні. За Конституцією України Голова Верховного Суду України обирається на посаду і звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України в порядку, встановленому законом. Закон України “Про судоустрій України” деталізує вказані принципові положення. За цим Законом Голова Верховного Суду України обирається на строк п’ять років і вважається обраним, якщо за нього подано більшість голосів від загального складу Пленуму; він не може бути обраний на цю посаду більш ніж на два строки підряд.

До складу Верховного Суду України входять судді Верховного Суду України, обрані на посаду безстроково, кількість яких встановлюється указом Президента України за поданням Голови Верховного Суду України, погодженим з Радою суддів України.

Суддівський склад Верховного Суду України з 1994 р. налічував 85 осіб і залишався незмінним до 2005 р.

У зв’язку з набуттям 1 вересня 2005 р. чинності Кодексу адміністративного судочинства України постало питання про збільшення кількісного складу суддів Верховного Суду України. Пленум Верховного Суду України 23 вересня 2005 р. прийняв постанову про необхідність збільшення кількості суддів. Радою суддів України 30 вересня 2005 р. була дана згода на збільшення суддівського складу до 95 суддів. Президент України 7 жовтня 2005 р. видав Указ № 1427/2005 “Про кількість суддів Верховного Суду України”, яким встановлено, що кількість суддів складає 95 осіб.

Оскільки у Верховному Суді України утворено палати, що здійснюють розгляд справ з питань юрисдикції спеціалізованих судів, до суддів цих палат висувають додаткові вимоги, які мають гарантувати не тільки високий професійний рівень (як і інших суддів Верховного Суду України), а й фаховість у питаннях спеціалізованої юрисдикції: ці судді повинні мати стаж суддівської діяльності у відповідному вищому суді не менше трьох років або відповідному апеляційному спеціалізованому суді не менше п’яти років.

У складі Верховного Суду України діють:

1) Судова палата у цивільних справах;

2) Судова палата у кримінальних справах;

3) Судова палата у господарських справах;

4) Судова палата в адміністративних справах.

У складі Верховного Суду України діє Військова судова колегія.

Для вирішення внутрішніх організаційних питань діяльності Верховного Суду України діє Президія Верховного Суду України.

У Верховному Суді України діє Пленум Верховного Суду України, який вирішує питання, визначені Конституцією України і Законом “Про судоустрій України”.

Повноваження Верховного Суду України розподілені між структурними утвореннями суду. Наприклад, суддівські, аналітичні, методичні повноваження здійснюють судові палати і судді, які входять до складу палат; правороз’яснювальні повноваження здійснює виключно Пленум. Також лише він здійснює повноваження із забезпечення реалізації принципу верховенства права і вирішення конфліктів (у межах своїх повноважень) інших гілок влади.

Повноваження судді Верховного Суду України майже такі самі, як і у суддів нижчих рівнів судової системи, лише деякі з них визначаються рівнем суду, в якому працює суддя, і палатою, до складу якої він входить. Суддя здійснює правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом; здійснює необхідні процесуальні та організаційні заходи з метою забезпечення своєчасного та якісного розгляду справ; вивчає в судах нижчого рівня стан організації здійснення судочинства і надає їм методичну допомогу; аналізує судову практику; вносить в установленому порядку пропозиції щодо її поліпшення та вдосконалення законодавства. Аналіз судової практики може привести суддю до висновку щодо необхідності її поліпшення, причому розбіжності у правозастосуванні можуть бути зумовлені різними чинниками, у тому числі й недосконалістю законодавства.

Алгоритм цієї діяльності такий:

– суддя (судді) вносять до відповідної Судової палати пропозиції щодо поліпшення судової практики розгляду певної категорії справ;

– Судова палата у випадку підтримки позиції судді готує проект постанови Пленуму Верховного Суду України і вносить на розгляд Пленуму пропозиції щодо необхідності роз’яснення судами окремих питань застосування законодавства у судовій практиці;

– Пленум Верховного Суду дає роз’яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства.

Отже, повноваження судді щодо внесення пропозицій з поліпшення судової практики є ефективним і цілеспрямованим засобом забезпечення єдності судової практики.

Навіть у тих випадках, коли Пленум чи Судова палата вважають, що в наданні роз’яснень не має потреби, матеріали узагальнення під рубрикою “У судових палатах” оприлюднюють в офіційному виданні “Вісник Верховного Суду України”, що теж є певним засобом впливу на забезпечення єдності судової практики.

Суддя є членом Судової палати, де він працює, і водночас (за посадою) – членом Пленуму Верховного Суду, тому бере участь у розгляді питань, що виносяться на засідання відповідної судової палати та Пленуму Верховного Суду України. Його повноваження, визначені у ст. 49 Закону України “Про судоустрій України”, не є вичерпними; суддя Верховного Суду України може здійснювати й інші повноваження, передбачені законом.

Повноваження Голови Верховного Суду України зумовлені тим, що він, по-перше, суддя, а по-друге – керівник установи, яка є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції.

Зважаючи на це, їх, як і повноваження керівників нижчих судових установ, можливо поділити на декілька груп: судові, адміністративні, організаційні та представницькі. Адміністративні та суддівські повноваження Голови Верховного Суду за своїм змістом тотожні відповідним повноваженням голів нижчих судів, а організаційні та представницькі мають певну відмінність.

Судові повноваження Голови Верховного Суду України полягають у тому, що він може головувати в судових засіданнях колегій суддів Верховного Суду України в будь-якій палаті при розгляді будь-якої справи, а також на спільних засіданнях палат при розгляді справ з виключних обставин.

Адміністративні повноваження розповсюджуються лише на працівників апарату Верховного Суду України: Голова здійснює керівництво роботою апарату суду, приймає на роботу та звільняє працівників апарату, присвоює їм ранги державного службовця, застосовує щодо них заохочення та накладає дисциплінарні стягнення відповідно до законодавства.

Організаційні повноваження, якими наділений Голова Верховного Суду України, за їх змістом можна поділити на дві групи. До першої відносять повноваження по забезпеченню діяльності судової системи загальних судів чи в цілому судової системи судів загальної юрисдикції; до другої – по забезпеченню діяльності Верховного Суду України.

Повноваження першої групи у конкретизованому вигляді полягають:

– у погодженні подання, що вносить Міністр юстиції України до Президента України щодо утворення та ліквідації судів загальної юрисдикції;

у внесенні:

– подання про призначення та обрання, а також звільнення з посади суддів;

– подання про призначення суддів на адміністративні посади;

– подання до відповідної кваліфікаційної комісії про надання висновку щодо можливості обрання або призначення суддів на посади;

– подання до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про проведення кваліфікаційної атестації суддів відповідних судів;

– Президенту України подань про затвердження переліку штатних посад військових судів та відповідних цим посадам військових звань, а також про присвоєння відповідно до закону військових звань військовим суддям.

Друга група організаційних повноважень забезпечує функціонування власне Верховного Суду України. Голова Верховного Суду:

– розподіляє обов’язки між заступниками Голови Верховного Суду України;

– організовує роботу Президії та скликає Пленум Верховного Суду України, вносить питання на їх розгляд і головує на їх засіданнях;

– на підставі акта про обрання суддею Верховного Суду України або припинення повноважень судді видає відповідний наказ;

– вносить на розгляд Пленуму пропозиції щодо кількості суддів у складі Президії Верховного Суду та у складі судових палат; вносить пропозиції Президії щодо персонального складу судових палат;

– організовує фінансування та здійснює керівництво організаційним забезпеченням діяльності Верховного Суду України, затверджує штатний розпис і кошторис витрат на утримання Верховного Суду України;

– затверджує положення про структурні підрозділи Верховного Суду України;

– керує організацією роботи судових палат.

Представницькі повноваження Голови Верховного Суду України виражаються в тому, що він представляє Верховний Суд України та систему судів загальної юрисдикції у зносинах з іншими органами державної влади України, органами місцевого самоврядування, а також з судовими органами інших держав і міжнародними організаціями.

Голова Верховного Суду України за посадою входить до складу Вищої ради юстиції.

Керівництво Верховного Суду України складається з Голови Суду, його Першого заступника та заступників. Повноваження заступників є похідними від повноважень Голови, у разі відсутності останнього його повноваження виконує Перший заступник, а за відсутності Першого заступника – заступник Голови Верховного Суду України згідно з обов’язками, зміст яких визначає Голова.

Голова Верховного Суду України з питань, що належать до його повноважень, видає накази та розпорядження. Перший заступник Голови Верховного Суду України та заступники:

– здійснюють керівництво роботою підрозділів Суду відповідно до встановленого розподілу обов’язків;

– можуть головувати в судових засіданнях колегій суддів Верховного Суду України;

– організовують роботу відповідних судових палат;

– виконують інші обов’язки, визначені розпорядженнями Голови Верховного Суду.

Судові палати Верховного Суду України:

1) здійснюють судочинство у справах, віднесених до їх відання, в порядку, встановленому процесуальним законом;

2) аналізують судову статистику та вивчають судову практику;

3) готують проекти постанов Пленуму Верховного Суду України;

4) здійснюють інші повноваження, передбачені законом.

Судова палата Верховного Суду України утворюється за рішенням Пленуму Верховного Суду України за поданням Голови Верховного Суду України. Судову палату Верховного Суду України очолює голова Судової палати.

Голова Судової палати:

1) організовує роботу відповідної Судової палати;

2) формує колегії суддів для розгляду судових справ, головує в судових засіданнях або призначає для цього суддів;

3) організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчення й узагальнення судової практики у справах юрисдикції Судової палати; має право витребувати з відповідних судів справи, судові рішення з яких набрали законної сили;

4) інформує Президію Верховного Суду України про діяльність Судової палати;

5) вносить на розгляд Пленуму Верховного Суду України пропозиції щодо необхідності роз’яснення судам окремих питань застосування законодавства у судовій практиці;

6) забезпечує надання методичної допомоги відповідним судам нижчого рівня з метою правильного застосування законодавства;

7) здійснює інші передбачені законом повноваження.

Голова Судової палати Верховного Суду України призначається на посаду за рекомендацією Президії Верховного Суду України з числа суддів Верховного Суду України строком на п’ять років та звільняється з посади Пленумом Верховного Суду України шляхом таємного голосування.

Голова Судової палати має заступника, який забезпечує організацію розгляду справ у судових засіданнях, виконує інші доручення голови палати щодо організації діяльності Судової палати, а також виконує обов’язки голови Судової палати за його відсутності. Заступник голови Судової палати призначається на посаду з числа суддів Верховного Суду України та звільняється з посади в порядку, передбаченому для призначення голови Судової палати.

Пропозиція про звільнення судді з посади голови Судової палати чи його заступника може бути внесена Головою Верховного Суду України або не менш як половиною складу суддів відповідної палати за їх підписами.

Голова Судової палати та його заступник можуть бути призначені на адміністративні посади повторно.

Військову судову колегію очолює голова колегії, який за посадою прирівнюється до заступника голови Судової палати.

При Судовій палаті діє група наукових консультантів Верховного Суду України.

Президія Верховного Суду України діє у складі Голови Верховного Суду України, його заступників, голів судових палат, секретаря Пленуму Верховного Суду України та суддів Верховного Суду України, кількісний склад яких визначається Пленумом Верховного Суду України.

Судді Верховного Суду України обираються до складу Президії Верховного Суду України за поданням Голови Верховного Суду України чи за пропозицією суддів Верховного Суду України Пленумом Верховного Суду України таємним голосуванням строком на п’ять років. Обраним вважається суддя, за якого подано більшість голосів суддів, присутніх на засіданні Пленуму. У такому ж порядку судді звільняються достроково від обов’язків члена Президії.

Президія Верховного Суду України:

1) розглядає питання організації діяльності Верховного Суду України, судових палат та апарату Верховного Суду України;

2) затверджує персональний склад судових палат; заслуховує інформацію голів судових палат і Військової судової колегії про їх діяльність;

3) розглядає матеріали узагальнення судової практики та аналізу судової статистики, приймає відповідні рекомендації;

4) розглядає питання фінансування та організаційного забезпечення діяльності Верховного Суду України і виробляє пропозиції щодо їх поліпшення; схвалює пропозиції до проекту Державного бюджету України щодо фінансування діяльності Верховного Суду України;

5) розглядає питання роботи з кадрами суддів і працівників апарату Верховного Суду України та підвищення їх кваліфікації;

6) затверджує положення про преміювання суддів і працівників апарату Верховного Суду України, про надання матеріальної допомоги; встановлює надбавки до посадових окладів суддів, які займають адміністративні посади;

7) заслуховує інформацію голів апеляційних загальних судів та вищих спеціалізованих судів щодо організації роботи цих судів;

8) виробляє пропозиції щодо кількості суддів у відповідних судах на основі нормативів навантаження суддів у судах усіх рівнів;

9) вирішує питання щодо заснування друкованих видань Верховного Суду України та заслуховує звіти про роботу редакційних колегій цих органів; затверджує за поданням Голови Верховного Суду України положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді України та її персональний склад;

10) вносить на розгляд Пленуму Верховного Суду України питання відповідно до його Регламенту;

11) здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Засідання Президії Верховного Суду України проводяться не менш як один раз на два місяці. Засідання Президії є повноважним за умови присутності на ньому не менш як двох третин її складу.

Постанови Президії приймаються відкритим чи таємним голосуванням більшістю голосів членів Президії, присутніх на засіданні, і підписуються Головою Верховного Суду України або його заступником, який головував на засіданні. У засіданнях Президії, на яких розглядаються питання діяльності спеціалізованих судів, беруть участь голови вищих спеціалізованих судів.

Для підготовки проектів постанов Пленуму Верховного Суду України, вивчення окремих питань, пов’язаних із удосконаленням здійснення правосуддя, Президія Верховного Суду України може створювати робочі групи з числа суддів та фахівців у відповідних галузях права.

Пленум Верховного Суду України – займає особливе місце у структурі інших утворень Верховного Суду України. Він, по суті, є загальними зборами суду, а його рішення, які мають назву “постанова”, – це консолідована думка колегіального органу, до складу якого тепер входять 99 суддів – найкращих, найдосвідчених професіоналів у галузі права. У засіданнях Пленуму, окрім осіб, визначених законом, можуть брати участь голови апеляційних судів, науковці, народні депутати.

Повноваження Пленуму згідно з їх змістом доцільно виокремити в декілька груп: організаційні, кадрові, контрольні, правороз’яснювальні, забезпечення верховенства права, а також повноваження, які полягають у констатації наявності чи відсутності в діях Президента України ознак злочину чи неможливості виконувати обов’язки за станом здоров’я, тобто посвідчувальні (або виключні).

Пленум Верховного Суду України є колегіальним органом, повноваження якого визначаються Конституцією України та Законом “Про судоустрій України”. До складу Пленуму Верховного Суду України входять усі судді Верховного Суду України, голови вищих спеціалізованих судів, їх перші заступники. Передбачено участь і голови Апеляційного суду України.

Пленум Верховного Суду України:

1) відповідно до Конституції України обирає на посаду та звільняє з посади шляхом таємного голосування Голову Верховного Суду України, а також здійснює призначення та звільнення суддів з інших адміністративних посад у Верховному Суді України в порядку, встановленому Законом України “Про судоустрій України”;

2) утворює судові палати Верховного Суду України, визначає їх кількісний склад, призначає голів судових палат та їх заступників;

3) визначає кількісний склад суддів Президії Верховного Суду України та обирає їх в порядку, передбаченому цим Законом;

4) призначає на посаду з числа суддів Верховного Суду України за поданням Голови Верховного Суду України та звільняє з посади секретаря Пленуму Верховного Суду України;

5) заслуховує інформацію Голови Верховного Суду України, голів судових палат Верховного Суду України, голів вищих спеціалізованих судів та апеляційних судів щодо організації роботи судових палат та діяльності відповідних судів;

6) дає роз’яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства, у разі необхідності визнає нечинними відповідні роз’яснення вищих спеціалізованих судів;

7) приймає рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів;

8) відповідно до Конституції України схвалює висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину, а також ухвалює подання до Верховної Ради України про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я;

9) затверджує Регламент Пленуму Верховного Суду України;

10) здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Засідання Пленуму Верховного Суду України є повноважним за умови присутності на ньому не менш як двох третин складу Пленуму.

У роботі Пленуму Верховного Суду України беруть участь: Голова Вищої ради юстиції, Генеральний прокурор України та Міністр юстиції України.

Пленум Верховного Суду України скликається за необхідністю, але не менш як один раз на три місяці. Про час скликання Пленуму та питання, що виносяться на його розгляд, учасники засідання Пленуму повідомляються не пізніш як за десять днів до засідання.

Проекти постанов Пленуму Верховного Суду України щодо надання роз’яснення з питань застосування законодавства при вирішенні судових справ повинні бути надіслані Генеральному прокурору України та Міністру юстиції України не пізніш як за десять днів до засідання.

Засідання Пленуму веде Голова Верховного Суду України, а у разі його відсутності – Перший заступник або інший заступник Голови Верховного Суду України відповідно до Регламенту.

Порядок роботи Пленуму Верховного Суду України встановлюється Законом України “Про судоустрій України“ та прийнятим відповідно до нього Регламентом Пленуму Верховного Суду України.

Пленум Верховного Суду України приймає з розглянутих питань постанови. Постанови Пленуму Верховного Суду України підписуються головуючим на засіданні Пленуму та секретарем Пленуму і публікуються в офіційному друкованому органі Верховного Суду України.

Секретар Пленуму Верховного Суду України організовує роботу секретаріату Пленуму, підготовку засідань Пленуму, забезпечує ведення протоколу та контролює виконання постанов, прийнятих Пленумом Верховного Суду України.

Апарат Верховного Суду України здійснює організаційно-методичне та інформаційне забезпечення діяльності Верховного Суду України. Загальну чисельність і структуру апарату затверджує Президія Верховного Суду України за поданням Голови Верховного Суду України, а положення про апарат – Голова Верховного Суду України за погодженням з Президією Верховного Суду України.

Апарат суду складається з розгалуженої системи управлінь і відділів, серед яких є такі:

– Управління забезпечення діяльності Судової палати у кримінальних справах;

– Управління забезпечення діяльності Судової палати у цивільних справах;

– Управління міжнародно-правового співробітництва;

– Управління кадрового забезпечення;

– Управління законодавчого забезпечення;

– Управління узагальнення судової практики;

– Управління інформаційних технологій;

– Управління документального забезпечення та контролю;

– Редакційно-видавниче управління;

– Господарське управління.

Створена система управлінь і відділів реалізує завдання, покладені Законом (ч. 1 ст. 56) на апарат Верховного Суду України, – організаційно-методичне та інформаційне забезпечення діяльності суду.

Для забезпечення Верховного Суду України нормативно-правовими актами, науковою та іншою спеціальною літературою, матеріалами судової практики діє бібліотека Верховного Суду України, положення про яку затверджується Головою Верховного Суду України.

Матеріали, пов’язані з діяльністю Верховного Суду України, зберігаються в архіві Верховного Суду України.

При Верховному Суді України діє Науково-консультативна рада, яка утворюється з числа висококваліфікованих фахівців у галузі права для попереднього розгляду проектів постанов Пленуму Верховного Суду України щодо роз’яснення законодавства, надання висновків щодо проектів законодавчих актів та з інших питань діяльності Верховного Суду України, підготовка яких потребує наукового забезпечення.

Порядок організації та діяльності Науково-консультативної ради Верховного Суду України визначається положенням, що затверджується Президією Верховного Суду України.

Верховний Суд України має офіційний друкований орган – Вісник Верховного Суду України, в якому публікуються матеріали судової практики, матеріали з питань організації діяльності судів загальної юрисдикції тощо.

 

 

Розділ 4

 

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

 

4.1. Конституційний Суд України – єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні

 

Гарантування верховенства Конституції як основного закону держави забезпечує конституційна юрисдикція, сутність якої полягає в юридичній перевірці судом законів та інших нормативно-правових актів на відповідність Основному Закону України і визнанні їх у разі неконституційності нечинними.

Конституційне правосуддя у сучасних державах здійснюється або судами загальної юрисдикції, або спеціалізованими судами. У першому випадку конституційність нормативно-правових актів перевіряють: будь-які суди загальної юрисдикції за звичайною процедурою при розгляді конкретних судових справ (децентралізація юрисдикції) або тільки найвищий суд загальної юрисдикції (централізована юрисдикція). У другому – конституційне правосуддя здійснюють спеціально утворені конституційні суди через процедуру конституційного судочинства.

В Україні конституційне правосуддя здійснює Конституційний Суд України. Згідно зі ст. 147 Конституції України Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, він вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Основи його статусу визначені Конституцією України (розд. VІІІ “Правосуддя” і розд. ХІІ “Конституційний Суд України”). Конституційний Суд України – це орган судової влади. Він має правосудну природу і за характером діяльності здійснює правосуддя – конституційне правосуддя, у визначеній законом формі – у формі конституційного судочинства.

Відповідно до ст. 2 Закону України від 16 жовтня 1996 р. “Про Конституційний Суд України” завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.

Відповідно до Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права (ч. 1 ст. 8); основою Конституції України є права і свободи людини, які визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю і разом із гарантіями визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3). У зв’язку з цим основне соціальне призначення Конституційного Суду України – забезпечення верховенства права, захист прав і свобод людини, вирішення юридичних (конституційно-правових) спорів (суперечок, конфліктів) між більшістю народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України і опозицією, між законодавчою і виконавчою гілками влади, бути їх правовим арбітром і противагою можливому зловживанню ними своїми повноваженнями.

Конституційний Суд України здійснює судову владу у формі розгляду відповідних справ. Діяльність Конституційного Суду України ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень.

 

 

4.2. Порядок формування і структура

       Конституційного Суду України

 

Відповідно до Конституції України “Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України” (ч. 1 ст. 148). Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають (в рівній кількості) по шість суддів Конституційного Суду України (ч. 2 ст. 148); акти Президента України про призначення суддів Конституційного Суду України скріплюються підписами Прем’єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання (п. 22 ст. 106).

Порядок призначення суддів Конституційного Суду України визначений Законом України “Про Конституційний Суд України” (статті 6 – 8). Згідно з цим Законом Президент України проводить консультації з Прем’єр-міністром України та Міністром юстиції України щодо кандидатур на посади суддів Конституційного Суду України.

Призначеною на посаду судді Конституційного Суду України вважається особа, про призначення якої видано Указ Президента України, скріплений підписами Прем’єр-міністра України та Міністра юстиції України.

У разі припинення повноважень судді Конституційного Суду України, який призначався Президентом України, Президент України у місячний строк призначає іншу особу на цю посаду.

Верховна Рада України призначає суддів Конституційного Суду України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів.

Пропозиції щодо кандидатур на посади суддів Конституційного Суду України вносить Голова Верховної Ради України, а також може вносити не менш як 1/4 народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. При цьому депутат має право поставити підпис під пропозицією про висунення лише однієї кандидатури, ці підписи депутатів не відкликаються. Відповідний Комітет Верховної Ради України подає Верховній Раді свої висновки щодо кожної кандидатури на посаду судді Конституційного Суду України, внесеної у встановленому порядку.

Призначеними на посади суддів Конституційного Суду України вважаються кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів депутатів, але більше половини голосів депутатів від конституційного складу Верховної Ради України. Якщо кілька кандидатів набрали однакову кількість голосів і після їх призначення було б перевищено необхідне для призначення число суддів, щодо цих кандидатів проводиться повторне голосування.

У разі припинення повноважень судді Конституційного Суду України, який призначався Верховною Радою України, Верховна Рада України у місячний строк призначає іншу особу на цю посаду.

За результатами голосування Головою Верховної Ради України підписуються постанови Верховної Ради України про призначення суддів Конституційного Суду України.

З’їзд суддів України за пропозицією делегатів відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх на ньому делегатів визначає кандидатури на посади суддів Конституційного Суду України для включення в бюлетені для таємного голосування.

Призначеним на посаду судді Конституційного Суду України вважається кандидат, який у результаті таємного голосування одержав більшість голосів від числа обраних делегатів з’їзду суддів України.

Якщо голосування проводиться щодо кандидатур, число яких перевищує квоту для призначення на посади суддів Конституційного Суду України, призначеними вважаються кандидати, які набрали більше голосів, ніж інші кандидати на ці посади.

У разі припинення повноважень судді Конституційного Суду України, який призначався з’їздом суддів України, останній у тримісячний строк призначає іншу особу на цю посаду.

За результатами голосування головуючим і секретарем з’їзду підписуються рішення з’їзду суддів України про призначення суддів Конституційного Суду України.

Згідно з ч. 5 ст. 148 Конституції України Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України таємним голосуванням лише на один трирічний строк. Голова Конституційного Суду України очолює Конституційний Суд України та організовує його діяльність. Він має двох заступників, які обираються за пропозицією Голови Конституційного Суду України лише на один трирічний строк таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів у тому ж порядку, що й при виборах Голови Конституційного Суду України.

У складі Конституційного Суду України утворюються колегії суддів для розгляду питань щодо відкриття провадження у справах за конституційними поданнями та колегії суддів для розгляду питань щодо відкриття провадження у справах за конституційними зверненнями.

Організаційне, науково-експертне, інформаційно-довідкове та інше забезпечення діяльності Конституційного Суду України здійснює Секретаріат Конституційного Суду України на чолі з його керівником.

Суддя Конституційного Суду України має наукового консультанта і помічника, які виконують його доручення зі справ конституційного провадження. Науковий консультант і помічник судді Конституційного Суду України є державними службовцями.

Для забезпечення Конституційного Суду України нормативно-правовими актами, науковою та іншою спеціальною літературою створено бібліотеку Конституційного Суду України. Друкованим органом Конституційного Суду України є Вісник Конституційного Суду України.

 

 

4.3. Статус судді Конституційного Суду України

 

Статус судді Конституційного Суду України визначається Конституцією України, Законами України “Про Конституційний Суд України” та “Про статус суддів”. Судді Конституційного Суду України мають однаковий статус з суддями загальної юрисдикції, хоча й з певними особливостями, зумовленими специфікою конституційної юрисдикції.

Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою.

Суддя Конституційного Суду України призначається на дев’ять років без права бути призначеним на повторний строк.

Судді Конституційного Суду України, як і судді інших судів, не можуть належати до політичних партій та профспілок, мати представницький мандат, брати участь у будь-якій політичній діяльності, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Вступає суддя на посаду з дня складення ним присяги судді Конституційного Суду України такого змісту: “Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати високі обов’язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина”.

Складає присягу суддя на засіданні Верховної Ради України, яке проводиться за участю Президента України, Прем’єр-міністра України, Голови Верховного Суду України або його заступника не пізніш як через місяць після призначення на посаду судді Конституційного Суду України.

Голова Конституційного Суду України очолює Конституційний Суд України та організовує його діяльність.

Повноваженнями Голови Конституційного Суду України є:

– організація роботи колегій суддів Конституційного Суду України, комісій та Секретаріату Конституційного Суду України;

– скликання і проведення засідань, пленарних засідань Конституційного Суду України;

– розпоряджання бюджетними коштами на утримання і забезпечення діяльності Конституційного Суду України відповідно до кошторису, затвердженого Конституційним Судом України;

– здійснення інших повноважень, передбачених цим Законом і актами Конституційного Суду України, що регламентують організацію його внутрішньої роботи.

Заступники Голови Конституційного Суду України виконують за дорученням Голови Суду окремі його повноваження. У разі відсутності Голови Конституційного Суду України або неможливості здійснення ним своїх повноважень його обов’язки виконує старший за віком заступник.

 

 

4.4. Повноваження Конституційного Суду України

 

Повноваження Конституційного Суду України визначаються лише Конституцією України, а порядок організації і діяльності та процедура розгляду ним справ як Конституцією України, так і законами України, зокрема Законом України від 16 жовтня 1996 р. “Про Конституційний Суд України”.

Згідно з Конституцією України до повноважень Конституційного Суду України належать:

1) вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційність):

– законів та інших правових актів Верховної Ради України;

– актів Президента України;

– актів Кабінету Міністрів України;

– правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (п. 1 ч. 1 ст. 150);

2) надання висновку:

– про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість (ч. 1 ст. 151);

– про відповідність вимогам статей 157 і 158 Конституції України законопроектів про внесення змін до Конституції України (ст. 159);

– про порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України (п. 28 ч. 1 ст. 85);

3) перевірка справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту і надання висновку щодо додержання конституційної процедури її розслідування і розгляду (ч. 6 ст. 111, ч. 2 ст. 151);

4) офіційне тлумачення Конституції України та законів України (п. 2 ч. 1 ст. 150).

Перевірці на конституційність підлягають лише ті закони та інші правові акти, які набрали чинності. Іншими словами, оцінка законів та правових актів здійснюється Конституційним Судом України тільки в порядку наступного (репресивного) конституційного судового контролю.

Стосовно надання висновку про відповідність Основному Закону України міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість, та про відповідність вимогам статей 157 і 158 Конституції України законопроектів про внесення змін до неї конституційний контроль Конституційного Суду України має запобіжний (превентивний) характер.

Не можуть бути об’єктами конституційного контролю Конституційного Суду України проекти правових актів, крім (ст. 159 Конституції України) законопроектів про внесення змін до Конституції України. Виходячи із принципу поділу влади (ст. 6 Конституції України) повноваження Конституційного Суду України не дозволяють йому втручатися в стадії правотворчого (законодавчого) процесу, здійснювати попередній контроль.

Як випливає зі змісту статей 150 і 152 Конституції України, об’єктом конституційного контролю Конституційного Суду України можуть бути тільки закони та інші правові акти, які не втратили чинності. Якщо на момент розгляду справи Конституційним Судом України правовий акт втратив чинність, Конституційний Суд України здійснює його перевірку на предмет конституційності тільки в тих випадках, коли неможливо поновити конституційні права і свободи людини і громадянина, порушені його застосуванням.

Об’єктом конституційного контролю Конституційного Суду України є лише ті акти, які мають правове значення, стосуються права, тягнуть за собою юридичні наслідки. Отже, не можуть бути об’єктом конституційного контролю Конституційного Суду України такі акти, як звернення, заяви, акти політичного характеру тощо, які не мають юридичного значення, не породжують жодних юридичних наслідків.

За радянською системою влади, яка передбачала формальне верховенство вищого представницького органу, наділеного так само формально всією повнотою державної влади, право офіційного тлумачення Конституції України та законів України належало Верховній Раді. Конституція України закріпила поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6) і з відання Верховної Ради України право офіційного тлумачення Конституції та законів України передала до самостійних повноважень Конституційного Суду України (ч. 2 ст. 147, п. 2 ч. 1 ст. 150), який визнала єдиним органом конституційної юрисдикції України (ч. 1 ст. 147). Офіційне тлумачення Конституції та законів України є виключною прерогативою Конституційного Суду України і самостійним напрямком його діяльності.

Об’єктом офіційного тлумачення Конституційного Суду України є чинні Конституція України та закони України, прийняті як до, так і після набуття чинності Конституцією України. Закони, які не набрали чинності, та закони, які втратили силу, офіційному тлумаченню Конституційним Судом України не підлягають. Але об’єктом офіційного тлумачення Конституційного Суду України можуть бути закони або їх окремі положення, які застосовуються у зв’язку з їх “переживаючою” (ультраактивною) силою.

Офіційному тлумаченню Конституційного Суду України підлягають закони, які відповідають Конституції України, тому офіційному тлумаченню законів України передує з’ясування питання щодо їх конституційності. Якщо виявиться, що закон не відповідає Конституції України, суперечить їй, він визнається неконституційним з усіма наслідками, що випливають з цього.

 

 

Розділ 5

 

СТАТУС СУДДІВ

 

5.1. Суддівський корпус, його поняття та склад

 

Згідно зі ст. 58 Закону України “Про судоустрій України” до здійснення правосуддя залучаються професійні судді та у визначених законом випадках народні засідателі і присяжні.

Професійні судді – це громадяни України, які відповідно до Конституції України призначені чи обрані суддями і займають штатну суддівську посаду в одному з судів, передбачених Законом України “Про судоустрій України”. До професійних суддів належать судді Конституційного Суду України та судді судів загальної юрисдикції, а саме: судді загальних судів, у тому числі й судді військових судів та судді спеціалізованих судів. Можливо також проводити диференціацію між суддями залежно від рівня суду, в якому вони працюють: судді місцевих, апеляційних, вищих спеціалізованих судів, Верховного Суду України та Конституційного Суду України. Але всі професійні судді в Україні мають єдиний статус і різняться лише повноваженнями та компетенцією. Особливості правового становища суддів судів загальної юрисдикції визначаються Законом України “Про статус суддів” та гл. 9 Закону України “Про судоустрій України”, а суддів Конституційного Суду – Законом України “Про Конституційний Суд України”.

Для здійснення судової влади закон надає суддям необхідні права, обов’язки та повноваження, передбачає певні гарантії їх реалізації. Велика відповідальність судді як носія судової влади, наділеного правом вирішувати всі правові конфлікти, що виникають у суспільстві, передбачає необхідність встановлення певних вимог до кандидатів на цю посаду, особливої процедури добору та зайняття посади судді, а також притягнення до відповідальності та звільнення з посади носія судової влади.

 

 

5.2. Формування суддівського корпусу

 

5.2.1. Добір суддівських кадрів

 

Добір суддівських кадрів являє собою сукупність процедур із добору кандидатів на посаду судді на основі аналізу й оцінки його професійних, особистісних якостей, ступеня їх відповідності вимогам, що встановлені законом, і вибір найбільш підготовлених кандидатів для виконання посадових обов’язків.

Кандидат на посаду суддіце особа, яка виявила бажання зайняти посаду судді, відповідає встановленим законодавством вимогам, пройшла кваліфікаційну атестацію і щодо якої внесене подання відповідному органу про призначення чи обрання на посаду судді.

Правові основи статусу кандидата на посаду судді закладено Конституцією і законами України: “Про статус суддів”, “Про судоустрій України”, “Про Вищу раду юстиції”, “Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України”. У цих нормативно-правових актах сформульовано перелік вимог, які ставляться до кандидатів, передбачені обмеження щодо допуску певних категорій осіб до здійснення судової влади, визначено компетенцію відповідних органів щодо добору кандидатів, розроблено процедуру оцінювання важливих професійних якостей кандидатів та вступу їх на посаду. При доборі кандидатів на посади суддів забезпечується рівність їх прав незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної належності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань та інших обставин.

 

5.2.2. Вимоги, що ставляться до кандидатів

          на посади суддів

 

Вимоги до кандидатів на посади суддів диференційовані залежно від рівня та юрисдикції суду, на посаду в якому претендує кандидат.

Вимоги до кандидатів на посаду суддів судів загальної юрисдикції у загальному вигляді сформульовано в ч. 3 ст. 127 Конституції України та ст. 7 Закону України “Про статус суддів”, з яких випливає, що кандидатом на зайняття посади судді суду загальної юрисдикції може бути громадянин України не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менше трьох років, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою.

Щодо кандидатів на посаду суддів апеляційних судів, вищих спеціалізованих судів, Верховного Суду України та Конституційного Суду України закон передбачає більш високі вимоги.

Так, претендувати на зайняття посади судді в апеляційному суді може громадянин України, який досяг на день обрання тридцяти років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менше п’яти років, у тому числі не менше трьох років на посаді судді.

Кандидатом на зайняття посади судді вищого спеціалізованого суду може бути громадянин України не молодший тридцяти років, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менш як сім років, у тому числі не менш як п’ять років на посаді судді.

На зайняття посади судді Верховного Суду України може претендувати громадянин України, який досяг на день обрання тридцяти п’яти років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менше десяти років, у тому числі не менше п’яти – на посаді судді.

Необхідною умовою для зайняття посади судді будь-якого суду загальної юрисдикції є проходження кваліфікаційної атестації, форми і порядок проведення якої передбачено гл. 13 Закону України “Про судоустрій України”.

Вимоги, що ставляться до кандидатів на посаду суддів Конституційного Суду України, встановлені ст. 148 Конституції та ч. 1 ст. 16 Закону України “Про Конституційний Суд України”. Кандидатом на зайняття посади судді Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою. Вимоги кваліфікаційної атестації для кандидатів на посади суддів Конституційного Суду України закон не передбачає.

Отже, вищезазначені вимоги визначають певний соціальний статус кандидата на посаду судді і є юридично значущою підставою при вирішенні питання про призначення чи обрання його суддею.

Прийнятий 7 лютого 2002 р. Закон України “Про судоустрій України” встановив додаткові вимоги щодо кандидатів на посади суддів військового суду (повинен перебувати на військовій службі), а також розширив коло осіб, які можуть претендувати на зайняття посади професійного судді спеціалізованого суду за рахунок осіб, які не мають юридичної освіти, а лише вищу освіту і відповідний стаж роботи в галузі питань юрисдикції цього суду (статті 59, 63 Закону України “Про судоустрій України”). При цьому Закон акцентує на тому, що такі судді можуть здійснювати правосуддя тільки у складі колегії суддів, тобто за правниками зберігається кількісна перевага у складі колегії.

Закон України “Про судоустрій України” в нормативному порядку заборонив доступ до суддівської діяльності певних категорій осіб, а саме: а) визнаних судом обмежено дієздатними або недієздатними; б) тих, що мають хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов’язків судді; в) щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не погашену судимість.

Таким чином, Закон України “Про судоустрій України”, крім вікового і професійно-освітнього цензу, нормативно закріпив певні обмеження і вимоги щодо моральності, фізичного і психічного стану кандидата на посаду судді, тим самим виключив можливість призначення чи обрання суддею особи, яка не може і не повинна бути допущена до здійснення судової влади.

 

5.2.3. Порядок наділення кандидатів

          повноваженнями судді

 

Залежно від юрисдикції суду, на посаду судді в якому претендує кандидат, законодавством передбачені різні процедури зайняття посади. Вирізняють процедуру обрання на посаду судді Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції. Посаду судді в суді загальної юрисдикції можна зайняти або за процедурою обрання, або за процедурою призначення.

Процедура призначення на посаду судді в суд загальної юрисдикції. Згідно зі ст. 128 Конституції України кандидати на посаду судді в суд загальної юрисдикції, які претендують на зайняття посади судді вперше, призначаються Президентом України строком на п’ять років. Відповідно до ст. 8 Закону України “Про судоустрій України” таке призначення здійснюється Президентом України на підставі рекомендації відповідної кваліфікаційної комісії суддів за поданням Вищої ради юстиції. 

Добір кандидатів у професійні судді для призначення суддею вперше починається з прийняття заяв від осіб, які бажають працювати суддями та відповідають встановленим законодавством вимогам. Для цього особа має звернутися до територіального управління Державної судової адміністрації (далі – ДСА) щодо рекомендації його для призначення професійним суддею. ДСА готує відповідні матеріали, формує особову справу кандидата на посаду судді й направляє її відповідній кваліфікаційній комісії суддів. 

Відповідно до п. 3 ст. 60 Закону України “Про судоустрій України” необхідною вимогою для порушення питання про призначення на посаду судді є складання кваліфікаційного іспиту, який проводиться відповідною кваліфікаційною комісією суддів.

Кваліфікаційний іспит – це атестування особи, яка виявила бажання бути рекомендованою для призначення на посаду судді вперше. Він полягає у виявленні знань та рівня професійної підготовки кандидата в судді, ступеня його готовності здійснювати правосуддя з питань юрисдикції відповідного суду.

Після виконання кандидатом письмового завдання, співбесіди з ним і відповідей на поставлені йому запитання в усній формі кваліфікаційна комісія, ґрунтуючись на отриманих результатах кваліфікаційного іспиту кандидата, або робить висновок про складення іспиту і підготовленість кандидата до судової роботи та вносить рекомендацію до Вищої ради юстиції для призначення його на посаду судді, або складає вмотивований висновок про відмову в такій рекомендації. Хід складання кваліфікаційного іспиту повинен протоколюватися, а всі матеріали іспиту підлягають зберіганню в архіві як офіційні документи.

Результати складеного кваліфікаційного іспиту дійсні протягом трьох років. Особи, не згодні з рішенням кваліфікаційної комісії, можуть оскаржити це рішення до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. На підставі результатів екзамену кваліфікаційна комісія дає висновок про рекомендацію на посаду судді.

Кваліфікаційна комісія рекомендує на посади суддів кандидатів, які виявили найкращі знання, у кількості, необхідній для заміщення вакантних посад. Особи, які склали екзамен, але не рекомендовані на посаду судді за браком вакантних посад, мають бути зараховані кваліфікаційною комісією в кандидати на нові вакантні посади суддів протягом трьох років, якщо за цей період вони не відкличуть свою заяву.

Одержані Вищою радою юстиції (далі – ВРЮ) рішення кваліфікаційної комісії суддів та матеріали щодо кандидата на посаду судді вивчаються на секції з питань підготовки подань про призначення суддів уперше.

Якщо було прийнято позитивне рішення щодо кандидата, який претендує на посаду судді вперше, ВРЮ готує на підставі ст. 29 Закону України “Про Вищу раду юстиції” подання Президенту України про призначення на посаду судді строком на п’ять років. До подання додаються: 1) рекомендація кваліфікаційної комісії; 2) особовий листок з обліку кадрів та автобіографія кандидата на посаду судді; 3) копії дипломів про освіту, науковий ступінь чи вчене звання; 4) примірник реферату з питань правознавства, підготовлений кандидатом на посаду судді; 5) рецензія на реферат; 6) копія декларації про доходи за останній рік.

Президент України приймає рішення щодо кандидата на посаду судді на підставі рекомендації відповідної кваліфікаційної комісії суддів за поданням Вищої Ради юстиції. Рішення про призначення суддею в суд загальної юрисдикції оформляється Указом Президента України.

Уперше призначений суддя в урочистій обстановці приймає присягу такого змісту: “Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати обов’язки судді, здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об’єктивним і справедливим”. Присяга складається перед Президентом України. Порядок та процедура її принесення закріплені ст. 10 Закону України “Про статус суддів”. Після принесення присяги судді особа набуває статусу професійного судді України.

Після закінчення строку повноважень суддя за його заявою має бути рекомендований для обрання суддею безстроково, якщо відсутні визначені законом обставини, що перешкоджають цьому. Тобто за п’ять років перебування на посаді суддя повинен проявити себе гарним фахівцем та підтвердити право на безстрокове обрання на посаду відповідною кваліфікацією, сумлінною працею та бездоганною репутацією.

Процедура обрання на посаду судді в суд загальної юрисдикції. Згідно із п. 1 ст. 61 Закону України “Про судоустрій України” судді судів загальної юрисдикції (крім суддів, призначених уперше) обираються безстроково Верховною Радою України.

Суб’єктами звернення до Верховної Ради України з питання обрання на посаду судді безстроково є:

1) Голова Верховного Суду України – щодо судді загального суду, строк повноважень якого закінчився; щодо особи, яка раніше вже займала посаду судді не менш ніж п’ять років, але на момент розгляду питання про обрання не займає посади судді; щодо судді, раніше обраного безстроково, але який бажає бути обраним в суд іншого рівня або в суд того самого рівня, але іншої спеціалізації;

2) голова відповідного вищого спеціалізованого суду в тих самих випадках, які зазначені вище, але щодо суддів спеціалізованих судів.

У поданні про обрання кандидата на посаду судді безстроково зазначаються: рівень, місцезнаходження, спеціалізація та назва суду, в який повинен бути обраний суддя. До подання додається особова справа кандидата.

Відповідно до Закону України “Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України” від 18 березня 2004 р. обрання кандидата на посаду здійснюється в декілька етапів:

1) звернення кандидата на посаду судді безстроково до державної судової адміністрації, а суддів Верховного Суду України та суддів спеціалізованих судів – до голів цих судів за рекомендацією їх для обрання суддями безстроково;

2) підготовлення матеріалів про обрання кандидата суддею безстроково Вищою кваліфікаційною комісією суддів України;

3) рекомендація Вищою кваліфікаційною комісією
суддів України про можливість (або висновок про неможливість) обрання кандидата на посаду судді безстроково;

4) внесення Головою Верховного Суду України або головою відповідного спеціалізованого суду до Верховної Ради України матеріалів про обрання кандидата суддею безстроково;

5) розгляд Комітетом Верховної Ради України, до відання якого належить попереднє вирішення питання про обрання суддею, подання про обрання кандидата суддею безстроково, прийняття рішення про рекомендацію або не рекомендацію кандидата на посаду судді безстроково та внесення цього рішення на розгляд Верховною Радою України;

6) прийняття Верховною Радою України рішення про обрання кандидата або відмову йому в обранні на посаду судді безстроково.

На даний час комітетом, до відання якого належить розгляд питання про обрання на посаду суддів безстроково, є Комітет з питань правосуддя Верховної Ради України.

Закон чітко визначає всі строки щодо процедури обрання суддів безстроково. Так, Вища кваліфікаційна комісія суддів України розглядає питання щодо обрання кандидата не пізніше ніж за два місяця до закінчення строку перебування судді на посаді. Подання Голови Верховного Суду України або вищого спеціалізованого суду з рекомендацією Вищої кваліфікаційної комісії суддів України щодо обрання кандидата та іншими матеріалами вносяться до Верховної Ради України не пізніше одного місяця після отримання висновку Вищої кваліфікаційної комісії суддів України до голів цих судів.

Рішення про обрання кандидата на посаду судді безстроково приймається відкритим фіксованим голосуванням більшістю голосів від конституційного складу Верховної Ради України та оформлюється постановою. Якщо кандидата не обрано, Вища рада юстиції України вносить подання до Президента України про звільнення цього кандидата з посади судді на підставі закінчення строку його повноважень.

Закон також передбачає можливість повторної рекомендації кандидатури на обрання судді безстроково. Так, якщо кандидата не було обрано суддею безстроково на пленарному засіданні Верховної Ради України у зв’язку з нововиявленими обставинами, оприлюдненими у виступах народних депутатів, Комітет приймає рішення про звернення до Вищої ради юстиції, відповідної кваліфікаційної комісії суддів щодо перевірки цих обставин або доручає членам Комітету внести подання про проведення відповідної перевірки, узгодивши термін її проведення, а за результатами перевірки приймає рішення про повторне внесення раніше відхилених кандидатур на пленарне засідання Верховної Ради України. Але внесення двічі відхилених Верховною Радою України кандидатур не допускається.

Особа, обрана на посаду судді безстроково, набуває статусу професійного судді відповідного рівня і спеціалізації судів.

 

 

5.3. Правовий статус суддів

 

5.3.1. Поняття правового статусу суддів

 

Судова влада в Україні належить лише судам в особі суддів та представникам народу, які у визначених законом випадках залучаються до здійснення правосуддя. Судді наділені виключним правом реалізовувати судову владу, вирішувати всі правові конфлікти, що виникають у суспільстві, виконують свої обов’язки на професійній основі. Судді незалежні і підкорюються лише Конституції та законам України. Прояв неповаги до судді передбачає встановлену законом відповідальність. Вимоги та рішення суддів при здійсненні ними повноважень обов’язкові для виконання тими суб’єк-тами, до яких вони звернені. Невиконання вимог та рішень суддів тягне встановлену законом відповідальність.

Передумовою здійснення суддями судової влади є їх єдиний правовий статус, який закріплено у відповідних нормативно-правових актах.

Основні засади правового статусу суддів визначені в Законі України “Про статус суддів”. Окремі його положення деталізуються в статтях 126 – 130 Конституції України, Законі “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів”, розд. 3 Закону України “Про судоустрій України”, главах 3, 4 Закону України “Про Конституційний Суд України”, процесуальних кодексах та інших нормативно-правових актах.

 

5.3.2. Вимоги, що ставляться до суддів

 

Частина 2 ст. 127 Конституції України містить положення, за яким від суддів вимагається утримання від: а) будь-якої участі у політичній або профспілковій діяльності, отримання представницького мандата; б) обіймання будь-яких інших оплачуваних посад, виконання іншої оплачуваної роботи, крім наукової, викладацької та творчої.

Заборона брати участь у будь-якій політичній або профспілковій діяльності, мати представницький мандат. Така вимога щодо суддів обґрунтовується тим, що ніякі політичні уподобання судді не повинні впливати на справедливість винесеного ним рішення, адже основним принципом діяльності судді є його незалежність та неупередженість. Належність судді до якої-небудь політичної партії чи професійного об’єднання, на думку законодавця, створює цьому загрозу. Судові рішення повинні ґрунтуватися виключно на законі, праві, забезпечуючи тим самим підтримання існуючого в державі режиму законності.

Заборона займатися будь-якою іншою професійною діяльністю, крім наукової, викладацької та творчої. В Європейській хартії про статус суддів (п. 4.2.) підкреслюється, що “суддя вільно може займатися різними видами діяльності, крім його службових повноважень, зокрема і тими, котрі є вираженням його прав громадянина. Однак ця свобода може (і повинна) бути обмежена в тій мірі, в якій зовнішній вид цієї діяльності є несумісним з довірою щодо неупередженості й незалежності судді чи з професійною необхідністю уважно й у розумний строк розглядати справи”. 17

Законодавство України щодо суддів встановлює заборону обіймання будь-яких інших оплачуваних посад, виконання іншої оплачуваної роботи, крім наукової, викладацької та творчої. Вимога про несумісність обумовлюється декількома обставинами. По-перше, забороняючи поєднувати судову діяльність з іншою, крім дозволеної законом, законодавець прагне зберегти незалежність судової влади. По-друге, це обмеження прав людини, яка обіймає посаду судді, спрямоване на забезпечення належного й сумлінного виконання професійних функцій. Так, ст. 5 Закону України “Про статус суддів” встановлює, що суддя має право займатися дозволеним видом додаткової трудової діяльності лише у вільний від роботи час. По-третє, зазначена заборона запобігає можливості використання суддею свого службового становища в особистих цілях, що сприяє збереженню необхідного авторитету судової влади, безсторонності суддів.

Заборонити судді займатися викладацькою, науковою або творчою діяльністю практично неможливо, та й не варто, бо така діяльність сприяє підвищенню професійного рівня судді, збагаченню його знань, утвердженню його статусу як фахівця найвищої категорії.

 

 

5.3.3. Права та обов’язки суддів

 

Професійні судді України користуються всіма правами та основними свободами людини і громадянина, за винятком встановлених національним законодавством обмежень, зумовлених особливостями правового статусу.

Права й обов’язки суддів найбільш повно визначають міру їх можливої (службової) поведінки. Ці інститути розкривають зміст правомірної поведінки судді при здійсненні професійної діяльності, встановлюють її конкретний вид та міру. Така можливість забезпечується і гарантується державою.

Усі права суддів можна умовно розділити на статусні і процесуальні.

Статусні права суддів забезпечують особливий їх правовий статус і правовий захист, підкреслюють їх виключне правове становище в державі. Серед широкого кола статусних прав суддів слід виділити: право на повагу професійної честі й гідності; право на особисту і майнову недоторканність; право на незамінність на посаді протягом строку, на який суддю призначено (обрано); право на кар’єру; право на відставку; право на соціальний і правовий захист; право на одержання матеріальної винагороди за свою працю; інші права, передбачені трудовим і пенсійним законодавством; право на поліпшені житлові умови; право на пільги з житлово-комуналь-ного, транспортного та іншого обслуговування; право на відпочинок; право на вільний вибір додаткової педагогічної, наукової та іншої оплачуваної творчої діяльності; право на страхові гарантії; право на навчання і підвищення кваліфікації; право на оскарження до відповідного органу рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності; подати заяву про припинення повноважень судді за власним бажанням; інші права, передбачені національним законодавством.

До процесуальних належать права, якими суддя наділений для ефективної реалізації своїх службових функцій: право а) вимагати від посадових осіб та громадян виконання винесених суддею рішень; б) порушувати у встановленому законом порядку питання перед Конституційному Судом про перевірку конституційності нормативного акта; в) отримувати інформацію від посадових осіб та інших громадян у зв’язку зі здійсненням правосуддя; г) давати доручення відповідним органам про привід осіб до зали судового засідання та інші права, передбачені процесуальним законодавством.

Обов’язки суддів мають двоїсту природу: з одного боку, вони зумовлені вимогами, закріпленими в правових нормах, з другого – загальнолюдськими нормами моральності та професійною етикою. Невиконання або неналежна реалізація суддею обов’язків може призвести до істотних змін у його правовому становищі, навіть до втрати статусу носія судової влади.

Зазначені обов’язки суддів не виключають необхідності виконувати конституційні (загальні) та інші зобов’язання, що випливають з цивільно-правових відносин (якщо перебування в таких правовідносинах не суперечить статусу судді).

Правове закріплення обов’язків судді виявляється у певних вимогах до його поведінки, яка може бути законною, тобто відповідати вимогам законодавства України, або незаконною. В останньому випадку вона є підставою для притягнення судді до юридичної відповідальності. Основні вимоги до поведінки судді закріплено в статтях 5, 6 Закону України “Про статус суддів”:

– при здійсненні правосуддя дотримуватися вимог Конституції і законів України, забезпечувати повний, всебічний та об’єктивний розгляд судових справ з дотриманням установлених законом строків;

– утримуватися від політичної, підприємницької та іншої оплачуваної діяльності, крім наукової, викладацької і творчої, дотримуватися вимог службової дисципліни і розпорядку роботи суду;

– не розголошувати відомості, які становлять державну, військову, службову, комерційну або банківську таємницю, таємницю нарадчої кімнати, відомості про особисте життя громадян та іншу інформацію, про яку вони довідалися під час розгляду справи в судовому засіданні, для забезпечення нерозголошення якої було прийняте рішення про закрите судове засідання;

– не допускати вчинків і будь-яких дій, що ганьблять звання судді і можуть викликати сумнів у його об’єктивності, неупередженості та незалежності. 

За змістом вимог, закріплених у наведених правових нормах, обов’язки судді можна розділити на такі групи: а) дотримання законодавства України у здійсненні професійної діяльності; б) дотримання етичних основ діяльності; в) сумлінне і професійне виконання своїх службових функцій.

Дотримання законодавства суддею можна розглядати у двох аспектах: по-перше, вся службова діяльність судді відбувається в установлених законодавством процесуальних рамках, порушення яких є підставою для визнання рішення судді незаконним; по-друге – суддя безпосередньо застосовує норми національного законодавства при вирішенні конкретних спорів про право. Він має право використати будь-яке джерело права, котре є частиною національного законодавства України: Конституцію, нормативно-правові акти, прийняті на її основі, чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

Етичні вимоги до поведінки судді закріплені в Кодексі професійної етики судді18 і являють собою сукупність моральних правил поведінки судді, за допомогою яких можна оцінити його дії з точки зору таких цінностей, як справедливість, сумління, гідність, людяність тощо.

Дотримання етичних основ діяльності передбачає утримання суддею від дій, що можуть бути розцінені як використання посадового становища в особистих цілях чи викликати сумнів у його неупередженості, незалежності і справедливості винесених рішень. Суддя зобов’язаний не допускати будь-яких дій, що можуть завдати шкоди, порушити нормальну діяльність суду чи дискредитувати судову владу в цілому. Суддя не повинен як під час виконання службових повноважень, так і в приватному житті вчиняти дій, що можуть негативно відбитися на його моральних якостях, завдати шкоди його професійній та громадській репутації.

Для судді, який порушує етичні принципи діяльності, повинні наставати негативні наслідки, зокрема дисциплінарна відповідальність.

Сумлінне і професійне виконання службових функцій передбачає повну самовіддачу судді. Весь робочий час він має використовувати для належного виконання суддівських обов’язків та утримуватися від роботи, яка цьому заважає. Суддя не може мати іншої оплачуваної роботи, за винятком наукової, викладацької або творчої. Виконання навіть такої додаткової роботи не повинно позначатися на якості професійної діяльності судді.

За неналежне виконання своїх обов’язків суддя притягується до дисциплінарної відповідальності.

 

5.3.4. Матеріальне забезпечення суддів

 

Матеріальне забезпечення суддів повинно бути достатнім, відповідати економічним умовам країни. У п. 6 Європейської хартії про статус суддів зазначено, що рівень оплати має встановлюватися так, щоб захистити суддю від тиску, спрямованого на те, щоб вплинути на зміст його рішень і взагалі на його поведінку в суді, який таким чином порушить його незалежність і неупередженість.19 Рекомендація № R (94)12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам про незалежність, дієвість і роль суддів від 13 жовтня 1994 р.20 наголошує на тому, що рівень винагороди суддів повинен бути пропорційний їх професійному авторитету і рівню відповідальності в суспільстві.

Структура заробітної плати суддів України визначена в ч. 1 ст. 44 Закону України “Про статус суддів” і складається із посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи й за вислугу років та інших надбавок та доплат. Зокрема, для суддів законодавством передбачені надбавка за знання і використання в роботі іноземної мови, доплата за науковий ступінь кандидата чи доктора юридичних наук. Заробітна плата суддів не обкладається податком.

Розмір заробітної плати суддів повинен забезпечити їх фінансову незалежність і не може бути зменшений без відповідної компенсації. Умови оплати праці мають бути чітко регламентовані відповідними нормативно-правовими актами. Прийняття актів, що змінюють структуру заробітної плати, передбачають її зменшення чи взагалі не забезпечують виплату, суперечить Конституції України і Закону України “Про статус суддів”.

Суддя, члени його сім’ї та їх майно перебувають під особливим соціальним і правовим захистом держави. Основні положення щодо соціального і правового захисту суддів закріплено в Законі України “Про статус суддів”. Окремі положення цього Закону конкретизовано й розвинуто в низці правових актів. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 р. правові норми, що містять положення про соціальний захист суддів, не можуть бути скасовані чи змінені в бік зменшення гарантій, що містяться в них, без відповідної компенсації21.

 

 

5.4. Припинення повноважень суддів

 

Припинення повноважень суддів досить близько межує з припиненням статусу судді. Однак ці поняття не є тотожними, хоча в певних випадках збігаються. Звільнення судді з посади виступає юридичним фактом припинення суддівських повноважень, хоча позбавлення судді повноважень не завжди позбавляє його статусу. Тобто статус судді не втрачається, а трансформується навіть після припинення суддівських повноважень. Наприклад, коли суддя на законних підставах виходить у відставку та позбавляється права здійснювати правосуддя, за ним зберігається звання судді, а також певні гарантії статусу судді. Правові основи статусу судді, що перебуває у відставці, закріплені ст. 43 Закону України “Про статус суддів”.

Підстави і порядок припинення повноважень судді встановлені ч. 5 ст. 126 Конституції України, ст. 15 Закону України “Про статус суддів”, статтями 31, 32 Закону України “Про Вищу раду юстиції”, гл. 3 Закону України “Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України”. Особливості та порядок припинення повноважень судді Конституційного Суду України передбачено ст. 23 Закону України “Про Конституційний Суд України”.

 

5.4.1. Підстави припинення повноважень суддів

 

Конституція містить положення, відповідно до якого звільнити суддю із займаної посади може лише відповідний суб’єкт, що призначив (обрав) його на посаду. Рішення про звільнення судді з посади міститься у відповідному акті Президента чи Верховної Ради України із зазначенням підстав його винесення.

Згідно зі статтями 31, 32 Закону України “Про Вищу раду юстиції” розрізняється звільнення судді з посади на загальних (пункти 1 – 3, 7 – 9 ст. 126 Конституції) та особливих підставах (пункти 4 – 6 ст. 126 Конституції).

Аналіз конституційного положення дозволяє виділити наступні групи підстав звільнення судді з посади:

1) настання певної умови, що перешкоджає подальшому перебуванню судді на посаді: а) закінчення строку, на який його було обрано чи призначено; б) досягнення суддею шістдесяти п’яти років; в) хвороба судді, що перешкоджає подальшому виконанню обов’язків судді; г) подання ним заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням;

2) у порядку дисциплінарного провадження у випадках: а) порушення суддею вимог щодо несумісності дій займаній посаді; б) порушення суддею присяги;

3) у зв’язку з встановленням певного юридичного факту: а) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо судді; б) припинення його громадянства; в) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим.

Смерть судді імперативно визначено як підставу для автоматичного припинення його повноважень.

Слід зазначити, що закінчення строку, на який обрано чи призначено суддю, стосується тільки суддів Конституційного Суду і суддів, які вперше призначаються на посаду. Решта суддів обіймає посади безстроково, але відповідно до п. 2 ст. 126 Конституції України вони повинні бути звільнені з посади після досягнення шістдесяти п’яти років.

Підстави набуття статусу судді нерозривно пов’язані з підставами припинення повноважень носія судової влади. Втрата або порушення якоїсь вимоги, обов’язкової для набуття статусу судді, призводить до порушення питання про припинення повноважень.

Звільнення судді з посади внаслідок порушення присяги. У встановленому Конституцією переліку підстав звільнення з посади немає таких підстав, як звільнення судді з посади в порядку дисциплінарного провадження, за професійною невідповідністю чи невідповідності судді займаній посаді. Суддя може бути звільнений з посади за дисциплінарні правопорушення тільки у випадку порушення ним вимог щодо несумісності дій займаній посаді чи присяги. Водночас порушення суддею вимог несумісності є однією з форм порушення присяги, що випливає із сутності присяги судді.

Набрання законної сили обвинувальним вироком стосовно судді є підставою припинення не тільки суддівських повноважень, але й статусу судді. Суддя звільняється з посади у разі вчинення злочину, в обвинуваченні якого його віддано до суду та в установленому порядку визнано винним, а обвинувальний вирок набув законної сили. Якщо стосовно судді набере законної сили обвинувальний вирок суду іншої країни, він підлягає звільненню з посади за цією підставою.

Припинення громадянства України є неодмінною та безумовною підставою звільнення судді з посади. Підстави, умови та порядок припинення громадянства України визначаються Законом України “Про громадянство України”. До прийняття та набуття чинності указу Президента України про припинення громадянства суддя не може бути звільнений з підстав припинення громадянства.

Суддя звільняється з посади у разі визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим. За загальними умовами, передбаченими статтями 43, 46 ЦК України, особа може бути визнана безвісно відсутньою або оголошена померлою в порядку, визначеному ЦПК України.

Судді можуть припинити свою судову діяльність за власним бажанням. Заява про звільнення судді за власним бажанням повинна подаватися до Вищої ради юстиції, яка згідно з ч. 2 ст. 31 Закону України “Про Вищу раду юстиції” вносить подання про звільнення судді з посади до органу, який його призначив або обрав, після попереднього з’ясування дійсного волевиявлення судді та чи не було на нього стороннього впливу або примусу. Загальні підстави звільнення за власним бажанням передбачені ст. 38 Кодексу законів про працю України. Якщо суддя відпрацював на посаді судді не менше 20 років, він має право вийти у відставку та набути статусу судді у відставці (ст. 43 Закону України “Про статус суддів”).

 

 

5.5. Народні засідателі та присяжні

 

5.5.1. Поняття народних засідателів та присяжних

 

Народними засідателями є громадяни України, які у випадках, передбачених процесуальним законом, розглядають у складі суду разом із професійними суддями справи по першій інстанції.

Під час здійснення судової влади народні засідателі користуються усіма правами судді.

У справі, яка розглядається колегіально судом у складі професійного судді і двох народних засідателів і для розгляду якої необхідний значний час, за розпорядженням головуючого в судовому засіданні з його початку можуть перебувати ще один чи навіть декілька народних засідателів на випадок заміни. У разі вибуття народного засідателя зі складу суду його замінює інший народний засідатель, про що головуючий виносить постанову.

Присяжними визнаються громадяни України, які у випадках, передбачених процесуальним законом, залучаються для розгляду по першій інстанції судових справ у складі колегії присяжних.

При судовому розгляді справи в залі судового засідання постійно знаходиться декілька присяжних, які до винесення вердикту можуть бути включені до складу колегії присяжних замість присяжних, які не взмозі брати участі в подальшому розгляді справи.

Представники народу відіграють важливу роль у реалізації судової влади. Вони привносять в суд життєвий досвід і ціннісні орієнтації суспільства і значною мірою сприяють підвищенню авторитету судової влади в державі.

 

5.5.2. Вимоги до народних засідателів та присяжних

 

Народним засідателем може бути особа, яка є громадянином України, досягла двадцятип’ятирічного віку, постійно проживає на території юрисдикції відповідного суду.

Присяжним може бути громадянин України, який досяг тридцятирічного віку.

Чинне законодавство України передбачає розгляд справ у військових судах за участю народних засідателів, які повинні бути військовослужбовцями.

Наявність громадянства як законодавча вимога до представників народу, які беруть участь у здійсненні судової влади, міститься як у вітчизняному, так і в законодавстві практично всіх держав.

Віковий ценз, що ставиться за умову до представників народу, – також традиційна вимога законодавства всіх країн.

Постійне проживання на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду, передбачене у ст. 66 Закону України “Про судоустрій України” як вимога, що висувається лише до народних засідателів.

 

5.5.3. Підстави та порядок звільнення від виконання

           обов’язків народного засідателя та присяжного

 

Підстави для звільнення від виконання обов’язків народного засідателя та присяжного можна поділити на дві групи. До першої належать обставини, згідно з якими особа не включається до списків народних засідателів та присяжних і, безумовно, не може брати участі у відправленні правосуддя, незалежно від його бажання. Другу групу складають обставини, згідно з якими особа звільняється від виконання обов’язків народного засідателя або присяжного за його проханням.

Не підлягають включенню до списків народних засідателів та присяжних громадяни:

1) визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними;

2) які мають хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов’язків народного засідателя;

3) щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не погашену судимість;

4) депутати всіх рівнів, члени Кабінету Міністрів України, судді, прокурори, державні службовці апарату судів, працівники органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів, адвокати, нотаріуси (статті 66, 69 Закону України “Про судоустрій України”).

Особа, включена до списку народних засідателів та присяжних, зобов’язана повідомити суд про обставини, що виключають можливість її участі у здійсненні правосуддя.

Одна й та ж особа не може бути одночасно включена до списку народних засідателів і списку присяжних.

Існує також перелік осіб, включених до списків народних засідателів і присяжних, але розпорядженням голови суду за їх проханням підлягають звільненню від виконання обов’язків народного засідателя або присяжного (статті 67, 70 Закону України “Про судоустрій України”). Серед них:

1) громадяни, старші 65 років;

2) жінки, які перебувають у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами, по догляду за дитиною, а також які мають дітей дошкільного або молодшого шкільного віку, дітей-інвалідів, інших хворих або членів сім’ї похилого віку;

3) керівники та заступники керівників органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;

4) особи, які не володіють державною мовою;

5) особи, які за своїми релігійними переконаннями вважають для себе неможливим брати участь у здійсненні правосуддя;

6) інші особи, якщо голова суду визнає поважними причини, на які вони посилаються.

Ознакою, що поєднує всі ці категорії громадян, є те, що:

– по-перше, усі ці особи включені до списків народних засідателів та присяжних;

– по-друге, рішення про їх звільнення від виконання обов’язків народних засідателів або присяжних приймається безпосередньо головою відповідного суду;

– по-третє, звільнення від виконання обов’язків народного засідателя або присяжного є тимчасовим і не впливає на можливість подальшої участі цих осіб як народних засідателів або присяжних.

Законодавець передбачив звільнення від обов’язків присяжних й інших осіб, якщо голова суду визнає поважними причини, на які вони посилаються, наприклад, особи певних професій: лікарі (особливо “швидкої допомоги”), пожежники, викладачі, члени екіпажів повітряних і морських суден, диспетчери, робітники залізничного транспорту, водії комунального транспорту тощо. Тривала відсутність на роботі цих осіб може завдати істотної шкоди нормальній роботі транспорту, шкіл, лікарень та інших установ.

Ці громадяни мають право зробити заяву в суді про звільнення від виконання обов’язків присяжних. Таку заяву можна зробити до закінчення відбору кандидатів для виконання обов’язків народних засідателів або присяжних у конкретній справі.

 

5.5.4. Порядок формування списків народних

          засідателів

 

Список народних засідателів затверджується відповідною місцевою радою за поданням голови місцевого суду. До списку включаються у кількості, зазначеній у поданні голови суду, громадяни, які постійно проживають на території юрисдикції даного суду, відповідають вимогам, встановленим у законі до народних засідателів, і дали згоду бути народними засідателями.

Список народних засідателів місцевого військового суду за поданням голови цього суду затверджується начальником відповідного гарнізону. До списку включаються в кількості, зазначеній у поданні голови суду, військовослужбовці гарнізону, які відповідають вимогам, встановленим в законі до народних засідателів.

Списки народних засідателів затверджуються на чотири роки і переглядаються у разі необхідності, але не рідше ніж через два роки. Список народних засідателів публікується в друкованих засобах масової інформації відповідної місцевої ради.

Організація суду присяжних повинна починатися з процесу відбору присяжних. Процес відбору присяжних відбувається у декілька етапів.

На першому етапі голова відповідного апеляційного суду складає список на підставі списків виборців для виборів народних депутатів України.

На другому етапі комісія з уповноважених представників суду, органів юстиції і відповідної ради, склад якої затверджується головою Верховної Ради Автономної Республіки Крим, головою обласної ради, Київським та Севастопольським міськими головами, формує список присяжних.

На третьому етапі список присяжних затверджується рішенням відповідної ради – Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної ради, Київської і Севастопольської міських рад.

Списки присяжних апеляційних військових судів за поданням голів цих судів формуються з числа військовослужбовців, рекомендованих зборами військових частин та військових установ військових гарнізонів, розташованих на території, на яку поширюється юрисдикція апеляційного військового суду.

Списки присяжних затверджуються не пізніше одного місяця з дня одержання подання голови суду і в той же строк надсилаються до суду, а також публікуються в друкованих засобах масової інформації відповідної місцевої ради.

Списки присяжних затверджуються строком на чотири роки і переглядаються кожні два роки.

У списки присяжних включаються тільки громадяни, що постійно проживають у місці юрисдикції суду присяжних, шляхом випадкової вибірки зі списків виборців, складених до останніх виборів народних депутатів України по районах або містах області.

 

5.5.5. Залучення народних засідателів і присяжних до виконання обов’язків у суді

 

Народні засідателі залучаються до здійснення правосуддя в порядку черговості на строк не більше одного місяця на рік, крім випадків, коли продовження цього строку зумовлено необхідністю закінчити розгляд справи, розпочатої за їх участю. Народні засідателі у здійсненні правосуддя спеціалізованими судами участі не беруть.

Порядок відбору присяжних для розгляду справи та принесення ними присяги визначається процесуальним законом. Мета процесу відбору присяжних полягає в досягненні випадкового характеру вибору кандидатів у колегію присяжних. Відбір присяжних повинен здійснюватися ручним або автоматизованим методом випадкової вибірки кандидатів із загального списку.

Письмове запрошення для участі у здійсненні правосуддя має бути надіслано судом народному засідателю або присяжному не пізніше ніж за два тижні до початку судового засідання. У запрошенні зазначаються права та обов’язки, народного засідателя та присяжного, відповідно, перелік вимог щодо народних засідателів та присяжних, а також підстави для звільнення їх від виконання вказаних обов’язків.

Суд, який запрошує народного засідателя чи присяжного, повинен письмово повідомити про це керівництво підприємства, установи, організації за місцем його роботи не пізніш як у двотижневий строк до початку судового засідання.

Керівник підприємства, установи, організації незалежно від форми власності зобов’язаний звільнити народного засідателя або присяжного від роботи на час виконання ним обов’язків у суді.

Відмова у звільненні від роботи вважається неповагою до суду і тягне передбачену законом відповідальність винних посадових осіб.

 

5.5.6. Права народних засідателів і присяжних

       та гарантії їх захисту

 

Участь народних засідателів і присяжних у здійсненні судової влади є їхнім громадянським обов’язком. Причому у правовому становищі народних засідателів поєднуються два начала: за способом їх обрання вони виступають як представники громадськості, а за характером їх діяльності у суді є представниками держави, від імені якої вони діють. У зв’язку з цим діяльності народних засідателів у суді властива низка особливостей, характерних також для професійних суддів. Наприклад, при розгляді в суді кримінальної справи народний засідатель має рівні з професійним суддею права при здійсненні правосуддя (ст. 17 КПК України), підлягає відводу на тих же підставах, що й суддя (статті 54 – 57 КПК України), а в разі прийняття завідомо неправосудного вироку – кримінальній відповідальності (ст. 375 КК України).

Серед обов’язків народних засідателів та присяжних можна виокремити наступні:

1) повідомити голову суду про обставини, що виключають можливість його внесення у списки присяжних;

2) надати необхідну правдиву інформацію про себе і стосунки з іншими особами, що беруть участь у справі;

3) своєчасно подати заяву про звільнення від виконання обов’язків народного засідателя або присяжного в конкретній справі;

4) вчасно з’являтися для участі в судовому засіданні;

5) зберігати порядок у судовому засіданні і підкорятися законним розпорядженням головуючого;

6) не відлучатися із зали судового засідання під час розгляду справи;

7) не спілкуватися у справі з особами, що не входять до складу суду без дозволу головуючого;

8) не збирати відомості у справі поза судовим засіданням.

Неявка без поважних причин у судове засідання народного засідателя і присяжного вважається неповагою до суду.

Передбачені законом гарантії незалежності й недоторканності для професійних суддів поширюються на народних засідателів і присяжних під час виконання ними обов’язків по здійсненню правосуддя.

Недоторканність народного засідателя і присяжного під час їх участі в розгляді справи поширюється на їх особистість, житло, службове приміщення, транспорт і засоби зв’язку, кореспонденцію, належне йому майно та документи. Народний засідатель і присяжний не можуть бути без згоди Верховної Ради України затримані чи заарештовані до винесення обвинувального вироку судом, якщо вони обвинувачуються по справі, в розгляді якої брали участь у складі суду. Ця кримінальна справа розглядається по першій інстанції апеляційним судом.

Народний засідатель і присяжний не зобов’язані давати будь-які пояснення щодо суті розглянутих справ і нікому не підзвітні.

За прояв неповаги до народного засідателя або присяжного, а також за перешкоджання посадовою особою під будь-яким приводом явці до суду народного засідателя або присяжного настає адміністративна відповідальність (статті 185-3, 185-5 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Кримінальну відповідальність тягне втручання в будь-якій формі в діяльність народного засідателя або присяжного з метою перешкодити виконанню ними обов’язків або добитися винесення неправосудного рішення (ст. 376 КК України), а також за погрозу або насильство щодо народного засідателя чи присяжного, умисне знищення або пошкодження їх майна, посягання на життя у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя (статті 377, 378, 379 КК України).

Важливою передумовою справедливого розгляду справи за участю представників народу є належний рівень оплати за виконання обов’язків народних засідателів та присяжних у суді. Наразі розмір винагороди визначається виходячи з розміру середньомісячного заробітку чи пенсії народного засідателя чи присяжного, але не меншого, ніж посадовий оклад судді відповідного суду (ч. 3 ст. 72 Закону України “Про судоустрій України”).

Зазначені виплати здійснюються судом за рахунок коштів, передбачених у Державному бюджеті України.

 

Розділ 6

 

ОРГАНИ СУДДІВСЬКОГО САМОВРЯДУВАННЯ

 

6.1. Суддівське самоврядування: завдання, значення, загальна характеристика та організаційні форми

 

Статтею 130 Конституції України нормативно закріплений один з базових принципів організації судової влади –суддівське самоврядування, призначенням якого є вирішення питань внутрішньої діяльності судів. Закон України “Про статус суддів” містить перелік органів суддівського самоврядування. Систему та порядок здійснення суддівського самоврядування в Україні регламентує Закон України “Про судоустрій України”, який, розвиваючи вищеназване положення Основного Закону, в ст. 17 і ч. 1 ст. 102 визначає, що для вирішення питань внутрішньої діяльності судів в Україні діє суддівське самоврядування, тобто самостійне колективне вирішення зазначених питань професійними суддями.

Суддівське самоврядування – це самостійне колективне вирішення професійними суддями через виборні органи або безпосередньо їх колективами питань внутрішньої діяльності судів і суддівського корпусу, що відбувається у встановлених законом межах.

До питань внутрішньої діяльності судів, зокрема, належать організаційне й кадрове, матеріально-технічне й фінансове забезпечення функціонування судів та діяльності суддів, соціальний захист і побутове забезпечення суддів та членів їх сімей, а також інші питання, що безпосередньо не пов’язані зі здійсненням правосуддя.

Таким чином, органи суддівського самоврядування утворюються суддями для вираження їх інтересів як носіїв судової влади та забезпечення незалежності суддів.

Організаційними формами (органами) суддівського самоврядування є:

1) збори суддів, які проводяться суддями в місцевих і апеляційних судах, в Апеляційному суді України, вищих спеціалізованих судах, а також у Верховному Суді України;

2) конференції суддів загальних (крім військових) місцевих та апеляційних судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя;

3) конференція суддів військових судів;

4) конференції суддів спеціалізованих судів;

5) з’їзд суддів України;

6) ради суддів.

Завданням органів суддівського самоврядування є вирішення питань внутрішньої діяльності судів, у тому числі щодо:

– забезпечення організаційної єдності функціонування органів судової влади; зміцнення незалежності судів, захисту від втручання в їх діяльність;

– участі у визначенні потреб кадрового, фінансового, матеріально-технічного та іншого забезпечення судів та контролю за додержанням встановлених нормативів такого забезпечення;

– погодження призначення суддів на посади в судах загальної юрисдикції, призначення суддів Конституційного Суду України та суддів до складу Вищої ради юстиції України й обрання до кваліфікаційних комісій суддів;

– заохочення суддів та працівників апарату судів;

– здійснення контролю за організацією діяльності судів та інших структур у системі судової влади.

Органи суддівського самоврядування, взаємодіючи із судами, Державною судовою адміністрацією України та іншими правоохоронними органами, мають сприяти створенню належних організаційних та інших умов для забезпечення нормальної діяльності судів і суддів, утверджувати незалежність суду, недоторканність і безпеку суддів, забезпечувати захист суддів від втручання в судову діяльність, а також підвищувати рівень роботи з кадрами в системі судів.

Обов’язок щодо забезпечення належних умов діяльності органів суддівського самоврядування покладається на Державну судову адміністрацію України, яка, виконуючи функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України, здійснює також фінансове забезпечення діяльності цих органів за рахунок коштів Державного бюджету України.

 

6.2. Збори суддів: статус та порядок роботи

 

Збори суддів – це зібрання суддів відповідного суду, на якому вони обговорюють питання внутрішньої діяльності цього суду та приймають колективні рішення з обговорюваних питань.

Збори суддів місцевого суду скликаються головою відповідного суду як за власною ініціативою, так і на вимогу не менш як третини від загальної кількості суддів даного суду. Збори суддів апеляційних судів скликаються президією відповідного суду за власною ініціативою, або за пропозицією голови суду, або на вимогу не менш як однієї третини від загальної кількості суддів даного суду. Вони скликаються в міру необхідності, але не рідше одного разу на шість місяців у місцевих, та не рідше одного разу у три місяці в апеляційних судах.

Збори суддів місцевого суду є повноважними, якщо на них присутні не менш як дві третини від загальної кількості суддів даного суду. Збори суддів апеляційних судів є повноважними, якщо на них присутні більше половини від загальної кількості суддів даного суду. На збори суддів можуть запрошуватися працівники апарату суду й інші особи. У голосуванні беруть участь лише судді даного суду.

На зборах суддів обговорюються питання, що стосуються внутрішньої діяльності суду чи роботи конкретних
суддів або працівників апарату суду, та приймаються із цих питань рішення, обов’язкові для суддів даного суду. Збори суддів заслуховують звіти суддів, які займають адміністративні посади в цьому суді, та керівників структурних підрозділів апарату суду. Обирають делегатів на відповідні конференції суддів.

Збори суддів можуть обговорювати питання щодо практики застосування законодавства, виробляти відповідні пропозиції щодо вдосконалення цієї практики та законодавства й вносити свої пропозиції на розгляд конференцій суддів та з’їзду суддів України.

Збори суддів можуть звертатися із пропозиціями щодо вирішення питань діяльності суду до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які зобов’язані розглянути їх і дати відповідь по суті.

Збори суддів Верховного Суду України, збори суддів вищих спеціалізованих судів скликаються президією відповідного суду за власною ініціативою, на пропозицію голови суду або на вимогу не менш як однієї третини від загальної кількості суддів даного суду. Збори цих судів скликаються в міру необхідності, але не рідше одного разу в три місяці. Вони є повноважними, якщо на них присутні більше половини від загальної кількості суддів даного суду. На збори суддів можуть запрошуватися також працівники апарату суду, інші особи, але в голосуванні беруть участь лише судді даного суду.

Збори суддів Верховного Суду України, збори суддів вищих спеціалізованих судів обговорюють питання, що стосуються внутрішньої діяльності суду або роботи конкретних суддів чи працівників апарату суду, та приймають із цих питань рішення, що є обов’язковими для суддів даного суду. На цих зборах заслуховують звіти суддів, які обіймають адміністративні посади в даному суді, та керівників структурних підрозділів апарату суду.

Збори суддів вищого спеціалізованого суду обговорюють питання, що виникли в судовій практиці, та вносять пропозиції на розгляд конференції суддів відповідних спеціалізованих судів, а також обирають делегатів на ці конференції.

Збори суддів Верховного Суду України обговорюють питання застосування законодавства, що виникли в судовій практиці, та пропозиції суддів Верховного Суду України щодо необхідності роз’яснень з окремих питань судової практики, а також обирають делегатів від Верховного Суду України на з’їзд суддів України.

Збори суддів Верховного Суду України та суддів вищого спеціалізованого суду можуть звертатися із пропозиціями щодо вирішення питань діяльності суду до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які зобов’язані розглянути ці пропозиції й дати відповідь по їх суті.

Виконання рішень зборів суддів місцевого суду за дорученням зборів покладається на голову відповідного суду. Виконання рішень зборів суддів у судах, у яких відповідно до Закону України “Про судоустрій України” діють президії суду, покладається на ці президії.

 

6.3. Конференції суддів: статус та порядок

       роботи

 

Конференція суддів – це зібрання представників суддів (делегатів) відповідних судів (загальних судів областей, військових, господарських, адміністративних), на якому вони обговорюють питання діяльності цих судів та приймають колективне рішення з обговорюваних питань.

Конференції суддів мають такі повноваження:

– обговорювати й вирішувати питання, що стосуються фінансування та організаційного забезпечення діяльності відповідних судів;

– заслуховувати звіти виконавчих органів конференції, інформацію відповідних управлінь державної судової адміністрації;

– визначати кількісний склад ради суддів відповідного суду та обирати її членів;

– обирати членів відповідної кваліфікаційної комісії суддів;

– розробляти пропозиції для розгляду на з’їзді суддів України;

– звертатися з пропозиціями щодо вирішення питань діяльності відповідних судів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

– обирати делегатів на з’їзд суддів України;

– обговорювати інші питання, віднесені до повноважень органів суддівського самоврядування.

Конференція суддів приймає рішення, обов’язкові для її виконавчих органів і суддів відповідних судів. Конференція суддів обирає відкритим або таємним голосуванням із числа делегатів конференції раду суддів, яка є виконавчим органом конференції суддів і діє між конференціями суддів.

Конференція суддів скликається не рідше одного разу на рік за рішеннями відповідної ради суддів. Конференція суддів може бути скликана також на вимогу не менш як однієї третини делегатів останньої конференції суддів. У разі невиконання радою суддів названої вимоги ініціатори скликання конференції (не менш як одна третина делегатів останньої конференції) утворюють організаційне бюро по скликанню конференції суддів, яке має повноваження ради суддів щодо скликання конференції.

Про час початку роботи конференції й питання, що виносяться на її обговорення, судді відповідних судів повідомляються не пізніш як за п’ятнадцять днів до початку конференції.

Конференція суддів вважається повноважною, якщо в її роботі беруть участь не менш як дві третини від загальної кількості делегатів, обраних для участі в конференції відповідних судів. На конференції можуть бути присутні також судді, які не є делегатами конференції.

Делегати на конференцію обираються зборами суддів таємним або відкритим голосуванням на альтернативній основі при вільному висуненні кандидатур. Делегатами конференції військових судів є лише військові судді.

Конференцію суддів відкриває голова відповідної ради суддів, а в разі, якщо конференцію скликано не за рішенням ради суддів, – уповноважений представник організаційного бюро по скликанню конференції суддів.

Конференція суддів обирає відкритим голосуванням із числа делегатів конференції президію конференції в кількості, визначеній рішенням конференції, а також інші робочі органи конференції. Президія керує роботою конференції суддів.

Конференція суддів затверджує порядок денний конференції та визначає регламент її роботи. У роботі конференції суддів можуть брати участь представники органів державної влади, органів місцевого самоврядування, навчальних та наукових закладів, правоохоронних органів, громадських організацій. Рішення конференції суддів приймається більшістю голосів її делегатів відкритим або таємним голосуванням. Інші питання порядку проведення конференції суддів регулюються регламентом відповідної конференції суддів.

 

6.4. Ради суддів: статус та порядок роботи

 

У період між конференціями суддів функції суддівського самоврядування виконує відповідна рада суддів.

Рада суддів обирає зі свого складу голову ради, заступника голови й секретаря ради суддів. Голови апеляційних і вищих спеціалізованих судів та їх заступники не можуть бути обрані головою відповідної ради суддів.

На раду суддів у період між конференціями суддів покладається організація виконання та контроль рішень конференції, а також вирішення питання про скликання конференції суддів. Повноваження й порядок роботи ради суддів визначаються Законом “Про судоустрій України” та положенням про неї, що затверджується конференцією суддів.

Зокрема, рада суддів має такі повноваження:

– здійснює контроль за організацією діяльності відповідних судів та діяльністю відповідних структур державної судової адміністрації, заслуховує інформацію голів цих судів про їх діяльність;

– розглядає питання правового захисту суддів, соціального захисту й побутового забезпечення суддів та їх сімей і приймає відповідні рішення;

– вирішує відповідно до закону питання, пов’язані із призначенням суддів на адміністративні посади в судах;

– заслуховує звіти членів відповідної кваліфікаційної комісії суддів про їх роботу в складі комісії;

– звертається із пропозиціями щодо вирішення питань діяльності відповідних судів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

– не менш як один раз на рік заслуховує інформацію державної судової адміністрації про забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції;

– приймає інші рішення з питань, віднесених до її повноважень.

Рішення ради суддів є обов’язковими для суддів, які займають адміністративні посади у відповідних судах. Рішення ради суддів може бути скасовано лише конференцією суддів та зупинено рішенням Ради суддів України.

 

6.5. З’їзд суддів: статус та порядок роботи

 

З’їзд суддів України є найвищим органом суддівського самоврядування в Україні. Він має такі повноваження:

– заслуховує звіт Ради суддів України про виконання завдань органів суддівського самоврядування щодо забезпечення незалежності судів і суддів, стан фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів;

– заслуховує інформацію Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та голови Державної судової адміністрації України про їх діяльність, може висловити недовіру голові Державної судової адміністрації України;

– призначає та звільняє суддів Конституційного Суду України відповідно до Конституції України й Закону України “Про судоустрій України”;

– призначає членів Вищої ради юстиції та приймає рішення про припинення їх повноважень відповідно до Конституції України й Законів “Про судоустрій України” та “Про Вищу раду юстиції України”;

– обирає членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;

– звертається із пропозиціями щодо вирішення питань діяльності судів до органів і посадових осіб державної влади;

– визначає кількісний склад Ради суддів України та обирає її;

розглядає інші питання суддівського самоврядування.

З’їзд суддів України приймає рішення, що є обов’язковими для всіх органів суддівського самоврядування та всіх професійних суддів.

Черговий з’їзд суддів України скликається Радою суддів України один раз у три роки. Позачерговий з’їзд може бути скликаний також на вимогу не менш як однієї третини конференцій суддів загальних судів, або на вимогу конференції суддів спеціалізованих судів, або на вимогу зборів суддів Верховного Суду України. Рада суддів України приймає рішення про скликання чергового або позачергового з’їзду, схвалює попередній перелік питань, що виносяться на обговорення з’їзду, та визначає дату, місце проведення з’їзду й норму представництва суддів.

Для участі в роботі з’їзду суддів України можуть бути запрошені Президент України, народні депутати України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, члени Вищої ради юстиції України, представники Уряду, інших центральних органів державної влади, представники навчальних і наукових закладів та установ, громадських організацій, інші особи.

Якщо Рада суддів України не скликає з’їзд суддів на вимогу конференцій чи зборів суддів, ініціатори скликання позачергового з’їзду утворюють організаційний комітет по скликанню з’їзду суддів України, що має повноваження Ради суддів України щодо скликання з’їзду. У цьому випадку організаційний комітет невідкладно публікує інформацію про його утворення в офіційних друкованих засобах масової інформації та призначає дату проведення позачергового з’їзду суддів не раніш як через два місяці з дня утворення організаційного комітету.

Судді всіх судів повідомляються про дату проведення з’їзду суддів України та питання, що виносяться на його розгляд, не пізніш як за 30 днів до початку роботи з’їзду.

Делегати на з’їзд суддів України обираються конференціями суддів за нормою представництва, визначеною Радою суддів України. Збори суддів Конституційного Суду України обирають на з’їзд трьох делегатів із числа суддів цього суду. Делегати на з’їзд суддів України обираються шляхом відкритого або таємного голосування на альтернативній основі при вільному висуненні кандидатур для обрання.

З’їзд суддів України є повноважним, якщо в його роботі бере участь не менш як дві третини від загальної кількості обраних делегатів. Його відкриває голова Ради суддів України, а в разі його відсутності – заступник голови чи секретар Ради суддів України. З’їзд обирає шляхом відкритого голосування президію з’їзду в кількісному складі, який визначається рішенням з’їзду. Президія керує роботою з’їзду суддів України.

Рішення з’їзду суддів України приймаються більшістю голосів делегатів, присутніх на з’їзді, відкритим або таємним голосуванням.

 

6.6. Рада суддів України: статус та порядок роботи

 

У період між проведеннями з’їздів суддів України вищим органом суддівського самоврядування є Рада суддів України.

Рада суддів України обирається з’їздом суддів України в кількісному складі, визначеному рішенням з’їзду. До складу Ради суддів України повинні бути обрані не менш як по одному представнику від конференції суддів військових судів, конференцій суддів відповідних спеціалізованих судів, суддів Верховного Суду України, а також суддів Конституційного Суду України. Представники суддів загальних місцевих та апеляційних судів повинні складати не менш як половину від загальної кількості членів Ради суддів України. Пропозиції щодо кандидатур до складу Ради суддів України можуть вносити делегації від конференцій чи зборів суддів, а також окремі делегати з’їзду суддів України.

Члени Ради суддів України на засіданні Ради обирають зі свого складу голову Ради суддів України, його заступника та секретаря, а також президію Ради суддів України. Кількісний та персональний склад президії визначається Радою суддів України відповідно до положення про Раду суддів України.

На Раду суддів України в період між з’їздами покладається завдання щодо організації виконання та контролю рішень з’їзду, а також вирішення питань про скликання з’їзду. Повноваження та порядок роботи Ради суддів України визначаються Законом України “Про судоустрій України” та положенням про Раду суддів України, яке затверджується з’їздом суддів України.

Рада суддів України має такі повноваження:

– розробляє та організовує виконання заходів щодо забезпечення незалежності судів і суддів, поліпшення стану організаційного забезпечення діяльності судів;

– розглядає питання правового захисту суддів, соціального захисту суддів та їхніх сімей і приймає відповідні рішення з цих питань;

– здійснює контроль за організацією діяльності судів та діяльністю Державної судової адміністрації України, заслуховує інформацію голів судів і посадових осіб державної судової адміністрації про їх діяльність;

– заслуховує звіти про роботу членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України в складі Комісії;

– звертається із пропозиціями щодо вирішення питань діяльності судів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

– має право зупиняти рішення рад суддів, що не відповідають Конституції України та закону чи суперечать рішенням з’їзду суддів України;

– приймає інші рішення з питань, віднесених до її повноважень.

Рішення Ради суддів України є обов’язковим для виконання всіма органами суддівського самоврядування. Воно може бути скасованим з’їздом суддів України.

 

Розділ 7

 

КВАЛІФІКАЦІЙНІ КОМІСІЇ СУДДІВ

 

7.1. Статус кваліфікаційних комісій суддів, їх склад

 

Кваліфікаційні комісії суддів – це спеціально створені колегіальні атестаційно-дисциплінарні органи, завданнями яких є: по-перше, забезпечення формування корпусу професійних суддів, здатних кваліфіковано, сумлінно й неупереджено здійснювати правосуддя, шляхом відбору й рекомендування осіб для зайняття посади професійного судді; по-друге, визначення рівня фахової підготовленості професійних суддів; по-третє, розгляд питань про дисциплінарну відповідальність суддів.

Статус та діяльність кваліфікаційних комісій суддів визначаються Конституцією України, указами Президента України та Законами України “Про судоустрій України” та “Про статус суддів”.

Кваліфікаційні комісії, що діють у системі судоустрою України, поділяються на такі види:

– кваліфікаційні комісії суддів загальних судів;

– кваліфікаційна комісія суддів військових судів;

– кваліфікаційні комісії суддів відповідних спеціалізованих судів;

– Вищу кваліфікаційну комісію суддів України.

Кваліфікаційні комісії суддів загальних судів здійснюють свою діяльність у центрах апеляційних округів, які утворюються згідно з указом Президента України, усі інші кваліфікаційні комісії – у місті Києві.

Кваліфікаційні комісії суддів діють у складі 11 членів, які мають вищу юридичну освіту. До складу кваліфікаційної комісії входять:

– шість суддів, обраних таємним або відкритим голосуванням конференціями суддів відповідних судів;

– дві особи від Міністерства юстиції України;

– дві особи, уповноважені відповідною обласною (Київською міською) радою за місцезнаходженням кваліфікаційної комісії суддів;

– одна особа від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Вища кваліфікаційна комісія суддів України діє у складі 13 членів, з яких:

– сім суддів, обраних до Комісії з’їздом суддів України;

– дві особи, призначені Верховною Радою України;

– дві особи, призначені Президентом України;

– одна особа від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

– одна особа від Міністерства юстиції України.

До складу кваліфікаційних комісій суддів та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України не можуть бути обрані Голова Верховного Суду України, голови вищих спеціалізованих та апеляційних судів, а також їх заступники, члени Вищої ради юстиції України.

Більшість складу кваліфікаційних комісій та Вищої кваліфікаційної комісії суддів становлять саме судді. Це пояснюється необхідністю забезпечення незалежності суддів і разом із тим у повній мірі відповідає міжнародним стандартам. Так, згідно з пунктами 1.3. та 5.1. Європейської хартії про статус суддів будь-яке рішення щодо вибору, підбору, призначення, проходження служби, дисциплінарної відповідальності та припинення повноважень повинно прийматися інстанцією, у рамках якої засідає щонайменше половина суддів22. У той же час наявність у складі представників юридичної громадськості (не суддів) сприяє подоланню корпоративної замкненості суддівського корпусу.

Члени кваліфікаційних комісій суддів здійснюють свої повноваження на громадських засадах і на час роботи в комісіях звільняються від виконання службових обов’язків за основним місцем роботи зі збереженням середнього заробітку. Строк повноважень кваліфікаційних комісій суддів становить три роки з дня їх утворення.

 

7.2. Повноваження кваліфікаційних комісій суддів

 

До повноважень кваліфікаційних комісій суддів належать:

– перевірка відповідності кандидатів у судді вимогам, установленим законом, проведення їх кваліфікаційного атестування й надання висновку про підготовленість до судової роботи кожного кандидата, який претендує на посаду судді;

– проведення кваліфікаційної атестації суддів відповідних судів і присвоєння їм кваліфікаційних класів (не вище другого);

– вирішення питань про дисциплінарну відповідальність суддів місцевих судів;

– припинення перебування у відставці суддів місцевих судів.

Для здійснення своїх повноважень кваліфікаційна комісія суддів має право витребовувати та одержувати необхідну інформацію від голів судів, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, а також громадян та їх об’єднань. Особи, які безпідставно відмовляють у наданні інформації чи ухиляються від її надання, несуть передбачену законом відповідальність.

Згідно зі ст. 80 Закону України “Про судоустрій України” член кваліфікаційної комісії суддів має право: знайомитися з матеріалами, поданими на розгляд комісії, брати участь у їх дослідженні та перевірці; заявляти клопотання, наводити свої мотиви та міркування, а також подавати додаткові документи з питань, що розглядаються; вносити пропозиції щодо проекту рішення комісії з будь-яких питань та голосувати “за” або “проти” того чи іншого рішення; висловлювати письмово окрему думку щодо рішення кваліфікаційної комісії суддів, що має бути додана до рішення.

Вищу кваліфікаційну комісію суддів України наділено повноваженнями щодо:

– надання висновку про можливість обрання суддів Верховного Суду України, суддів вищих спеціалізованих судів та суддів Апеляційного суду України, а також висновку про звільнення зазначених суддів із посади;

– перевірки додержання кандидатами на посади суддів зазначених вище судів вимог Конституції України та законів;

– атестації суддів Верховного Суду України, суддів вищих спеціалізованих судів та Апеляційного суду України й присвоєння їм відповідних кваліфікаційних класів;

– вирішення питань дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних судів;

– розгляду скарг на рішення (висновки) кваліфікаційних комісій суддів (окрім питань дисциплінарної відповідальності суддів);

– надання дозволу суддям, яким відмовлено в рекомендації до обрання суддею безстроково, на складання та прийом у них повторного (додаткового) іспиту;

– припинення перебування суддів у відставці, крім суддів місцевих судів.

Вища кваліфікаційна комісія суддів України за результатами розгляду скарги на рішення (висновки) кваліфікаційних комісій має право залишити їх без змін, змінити рішення (висновок) або скасувати рішення.

 

7.2.1. Кваліфікаційна атестація суддів

 

Кваліфікаційна атестація проводиться кваліфікаційними комісіями й полягає в оцінюванні професійного рівня судді (кандидата на посаду судді) та прийнятті комісією рішення щодо присвоєння судді відповідного кваліфікаційного класу, рекомендації для зайняття посади судді, у тому числі в суді вищого рівня.

Підставами для призначення кваліфікаційної атестації судді є: 1) вимоги закону щодо присвоєння кваліфікаційного класу судді, призначеного на посаду вперше; 2) закінчення встановленого законом строку перебування судді у відповідному кваліфікаційному класі; 3) зайняття суддею посади в суді вищого рівня; 4) подання про дострокове присвоєння судді кваліфікаційного класу, про присвоєння більш високого кваліфікаційного класу, заява судді про обрання суддею безстроково або про переведення до суду вищого рівня; 5) рішення про застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді пониження кваліфікаційного класу; 6) заява судді про поновлення кваліфікаційного класу.

Кваліфікаційна атестація проводиться у формі кваліфікаційного іспиту, кваліфікаційної співбесіди або повторного (додаткового) іспиту.

Залежно від рівня професійних знань, посади, стажу та досвіду роботи встановлюється шість кваліфікаційних класів судді: вищий, перший, другий, третій, четвертий і п’ятий класи. Кваліфікаційні класи присвоюються: суддям Верховного Суду України – вищий і перший кваліфікаційні класи; суддям вищих спеціалізованих судів – вищий, перший і другий; суддям апеляційних судів – перший, другий і третій; суддям місцевих судів – другий, третій, четвертий і п’ятий.

Чергова кваліфікаційна атестація судді проводиться не пізніше одного місяця з дня закінчення строку його перебування в присвоєному йому кваліфікаційному класі. Дострокова кваліфікаційна атестація судді може бути проведена не раніш як через два роки з дня останньої його атестації. Позачергова кваліфікаційна атестація суддів призначається безпосередньо при готовності кваліфікаційної комісії суддів розглянути відповідне звернення, але не пізніше двох місяців із дня його надходження.

На суддю, що підлягає кваліфікаційній атестації, голова відповідного суду складає характеристику про ділові та моральні якості судді і дає в ній оцінку його професійної діяльності. До характеристики може бути додано рішення зборів суддів суду, у якому працює суддя. Характеристику на голову суду для кваліфікаційної атестації складає голова відповідного суду вищого рівня. До характеристики має бути додано рішення зборів суддів даного суду. Кваліфікаційна атестація проводиться в присутності особи, яка атестується.

Кваліфікаційна комісія суддів залежно від рівня професійних знань, стажу, посади, досвіду роботи судді, який атестується, приймає рішення про:

– присвоєння судді відповідного кваліфікаційного класу;

– залишення судді в раніше присвоєному кваліфікаційному класі;

– рекомендацію кандидата на посаду судді у відповідному суді або відмову в рекомендації для зайняття посади
судді;

– відкладення атестації (у разі недостатнього рівня професійних знань судді) на строк не більше шести місяців.

Суддя або кандидат на посаду судді, не згодний із рішенням кваліфікаційної комісії суддів щодо його атестації, може оскаржити це рішення до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України з питань кваліфікаційної атестації може бути оскаржено до суду лише в разі порушення встановленого законом порядку розгляду питання.

 

7.2.2. Повноваження кваліфікаційних комісій щодо

          дисциплінарної відповідальності суддів

 

Кваліфікаційні комісії, окрім кваліфікаційної атестації суддів, вирішують також питання про їх дисциплінарну відповідальність. Дисциплінарна відповідальність суддів регламентується Законами України: “Про статус суддів” (гл. VI), “Про Вищу раду юстиції” (гл. 4), “Про судоустрій України” (гл. 4).

Суддя притягується до цього виду відповідальності за вчинення дисциплінарного проступку, а саме за порушення: а) законодавства при розгляді справ; б) вимог, передбачених ст. 5, та обов’язків, зазначених у ст. 6 Закону України “Про статус суддів”. Важливим є те, що скасування або зміна судового рішення не тягне за собою дисциплінарної відповідальності судді, який брав участь у винесенні цього рішення, якщо при цьому не було допущено умисного порушення закону чи несумлінності, що потягло за собою істотні наслідки. Таке положення ч. 2 ст. 31 вказаного Закону направлене на забезпечення свободи суддівського переконання, яка припускає неможливість притягнення до відповідальності за виражену суддею правову позицію з розглянутої справи.

Дисциплінарне провадження здійснюють:

– кваліфікаційні комісії суддів – щодо суддів місцевих судів;

– Вища кваліфікаційна комісія суддів України – щодо суддів апеляційних судів;

– Вища рада юстиції України – щодо суддів вищих спеціалізованих судів та суддів Верховного Суду України.

Згідно з ч. 2 ст. 97 Закону України “Про судоустрій України” право ініціювати питання про дисциплінарну відповідальність судді належить: народним депутатам України, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, Голові Верховного Суду України, голові вищого спеціалізованого суду (щодо судді відповідного спеціалізованого суду), Міністру юстиції України, голові відповідної ради суддів, членам Ради суддів України.

Дисциплінарне провадження щодо судді не може бути порушено за заявою чи повідомленням, що не містять відомостей про наявність ознак дисциплінарного проступку судді, а також за анонімними заявами та повідомленнями. За наявності ознак дисциплінарного проступку провадження щодо судді порушується постановою голови відповідної кваліфікаційної комісії суддів, головами вищих спеціалізованих чи апеляційних судів.

Голова кваліфікаційної комісії або за його дорученням чи за рішенням комісії члени комісії протягом місяця з дня надходження відомостей про дисциплінарний проступок судді проводять їх перевірку. Перевірка відомостей про дисциплінарний проступок голови кваліфікаційної комісії проводиться трьома членами комісії.

Після закінчення перевірки матеріали справи передаються на розгляд комісії, яка повинна розглянути їх у десятиденний строк і прийняти рішення. Під час розгляду справи комісія повинна заслухати пояснення судді, що притягується до дисциплінарної відповідальності. Його неявка на засідання комісії без поважних причин не перешкоджає розгляду справи.

Рішення в дисциплінарній справі судді приймається більшістю голосів членів кваліфікаційної комісії суддів, присутніх на засіданні. Воно повинно містити назву комісії, прізвище, ім’я, по батькові й посаду судді, який притягується до дисциплінарної відповідальності, обставини, за яких вчинені дії, що тягнуть дисциплінарну відповідальність, пояснення судді й відомості, що характеризують його особу, мотиви прийнятого рішення з посиланням на докази, вказівку на міри дисциплінарної відповідальності, застосовані до судді, або підстави закриття справи, а також порядок і строк оскарження рішення.

 

Розділ 8

 

ВИЩА РАДА ЮСТИЦІЇ

 

8.1. Статус та порядок формування Вищої

       ради юстиції

 

У 1998 р. в Україні запроваджено новий, досі невідомий вітчизняній системі державної влади інститут – Вищу раду юстиції. Її створення передбачено ст. 131 Конституції України.

Закріплення правового статусу Вищої ради юстиції в Розд. VIII Конституції України “Правосуддя” говорить про початкове бачення цього нового для України інституту в системі органів судової влади. Між тим, зважаючи на раніше вказані міжнародно-правові вимоги, Вища рада юстиції за її представницьким складом (суддів лише 20%) поки що не є органом, який входить до системи установ судової влади23. Вона є державним публічним колегіальним органом.

У процесі формування Вищої ради юстиції беруть участь усі три гілки державної влади України, а також представники адвокатури України, юридичної науки і прокуратури. Такий порядок у цілому дозволяє мінімізувати вплив ви  конавчої або законодавчої влади при ухваленні рішення стосовно кандидатів на посаду суддів або при притягненні останніх до дисциплінарної відповідальності.

Згідно з Конституцією України Вища рада юстиції складається з двадцяти членів: по три члени обирає Верховна Рада України, Президент України, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ; всеукраїнська конференція працівників прокуратури – два члени. Також до складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.

На посаду члена Вищої ради юстиції може бути рекомендований громадянин України не молодший тридцяти п’яти років і не старший шістдесяти років, який проживає в Україні не менш як десять останніх років, володіє державною мовою, має вищу юридичну освіту та стаж роботи в галузі права не менше десяти років. Ці вимоги не поширюються на осіб, які входять до складу Вищої ради юстиції за посадою.

Членами Ради юстиції не можуть бути особи, визнані судом недієздатними або обмежено дієздатними, та особи, які мають не зняту або не погашену судимість.

Президент України указом призначає трьох членів Ради юстиції. Закон надає йому право вибирати їх із будь-яких осіб за власним розсудом за умови їх відповідності загальним вимогам, що ставляться до членів Вищої ради юстиції.

Верховна Рада України призначає трьох членів Вищої ради юстиції таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів більшістю від конституційного складу Верховної Ради України. Кандидатів на цю посаду пропонують депутатські групи і фракції.

Суддівське співтовариство призначає трьох членів Вищої ради юстиції на з’їзді суддів України, що є вищим органом суддівського самоврядування. Порядок скликання з’їзду визначається Законом України “Про судоустрій України”.

Від з’їзду адвокатів України до Вищої ради юстиції обираються три члени ради. Делегати на з’їзд адвокатів України обираються на республіканській (Автономної Республіки Крим), обласних, міських (міст Києва й Севастополя) конференціях адвокатів.

Висування кандидатів і призначення членів Вищої ради юстиції з’їздом представників юридичних вищих навчальних закладів і наукових установ провадиться в порядку, передбаченому законом для з’їзду суддів України. Делегати на з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів і наукових установ обираються на республіканській (Автономної Республіки Крим), обласних, міських (міст Києва й Севастополя) конференціях їх працівників.

На всеукраїнську конференцію працівників прокуратури представники обираються на республіканській (Автономної Республіки Крим), обласних, міст Києва й Севастополя конференціях, участь у яких мають право брати всі працівники органів прокуратури відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Строк повноважень членів Вищої ради юстиції, крім тих, хто входить до її складу за посадою, становить шість років. Особи, які входять до складу за посадою, вибувають зі складу Ради юстиції з дня звільнення з посади.

 

8.2. Повноваження та організація діяльності

       Вищої ради юстиції

 

Повноваження Вищої ради юстиції визначаються Конституцією України, Законом України “Про Вищу раду юстиції” та Регламентом Вищої ради юстиції, який затверджується на її засіданні. Основними повноваженнями є такі:

1. Внесення подань Президенту України про призначення суддів на посади або звільнення їх з посад. Подання вносяться за рекомендаціями кваліфікаційних комісій суддів при призначенні вперше на п’ятирічний термін. Подання про звільнення можуть вноситися Вищою радою юстиції у випадках, передбачених Законом України “Про Вищу раду юстиції”, як за рекомендацією кваліфікаційної комісії, так і за власною ініціативою.

При вирішенні питання про подання про призначення судді вперше на засіданні Ради юстиції вивчаються передбачені Законом України “Про Вищу раду юстиції” необхідні документи кандидата на посаду судді, а також персонально розглядається сама кандидатура (ст. 29 Закону України “Про Вищу раду юстиції”). Під час персонального розгляду кандидатури Рада юстиції повинна переконатися не лише в наявності професійних знань для кваліфікованого здійснення правосуддя, а й у наявності необхідних моральних і ділових якостей, які б забезпечили здійснення правосуддя цим кандидатом сумлінно й неупереджено.

2. Розгляд справ і прийняття рішень стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо їх діяльності за сумісництвом. У разі встановлення фактів, що судді або прокурори займаються діяльністю, несумісною з посадою судді чи прокурора, Вища рада юстиції може прийняти рішення з рекомендацією у визначений термін вирішити питання щодо продовження роботи на посаді судді чи прокурора без сумісництва з такою діяльністю або рішення про направлення подання відповідним органам про звільнення судді чи прокурора з посади.

3. Здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів. Вища рада юстиції є єдиним органом, до повноважень якого входить розгляд питань про дисциплінарну відповідальність Голови, заступника Голови і суддів Верховного Суду України, Голови, заступників Голови і суддів вищих спеціалізованих судів. За наявності підстав можливе прийняття рішення про накладення на зазначених суддів стягнення у виді догани, зниження кваліфікаційного класу або направлення до органу, що призначив або обрав суддю, рішення про невідповідність судді займаній посаді разом із поданням про його звільнення.

4. Розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних і місцевих судів, а також прокурорів. Судді спеціалізованих, апеляційних і місцевих судів, а також прокурори можуть подавати скарги у Вищу раду юстиції про притягнення їх до дисциплінарної відповідальності. За результатами розгляду скарги про залучення судді чи прокурора до дисциплінарної відповідальності може бути прийняте наступне рішення:

а) скарга може бути задоволена, рішення про залучення до дисциплінарної відповідальності скасовано, дисциплінарне виробництво закрито;

б) скарга може бути задоволена цілком або частково зі зміною рішення органа, що наклав дисциплінарне стягнення;

в) скарга може бути залишена без задоволення, а рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності – без зміни.

Повноваження Вищої ради юстиції дають підстави для висновку, що основним її призначенням і головним завданням є участь і контролювання процесу формування високопрофесійного суддівського корпусу, безпосереднє здійснення та контроль за застосуванням до суддів дисциплінарних заходів. При цьому Рада юстиції покликана не тільки забезпечити добір кандидатів на посади суддів на якісно новому рівні, а й бути відповідно до своєї компетенції гарантом незалежності суддів при здійсненні правосуддя.

 

8.2.1. Структура Вищої ради юстиції та порядок

           роботи

 

Голова Вищої ради юстиції обирається з членів Ради на першому засіданні на три роки без права переобрання. Головою Вищої ради юстиції не може бути обрано членів, які входять до її складу за посадою.

Вища рада юстиції обирає заступника Голови Вищої ради юстиції, який виконує обов’язки Голови в разі його відсутності, забезпечує підготовку справ до розгляду, організовує проведення щорічного узагальнення роботи Ради щодо результатів розгляду звернень та подань та здійснює інші повноваження, передбачені Законом України “Про Вищу раду юстиції” та її Регламентом.

Організація роботи Вищої ради юстиції будується за колегіально-секційним принципом.

Колегіальний принцип при прийнятті рішень виступає характерною рисою діяльності Вищої ради юстиції. Це випливає як зі ст. 1 Закону України “Про Вищу раду юстиції”, що визначає цей орган як колегіальний, так і з Регламенту Вищої ради юстиції. Розгляд на засіданнях Вищої ради юстиції матеріалів, звернень, справ, скарг здійснюється колегіально. Цей принцип гарантує участь усіх членів Ради в розгляді будь-яких матеріалів, що надходять, та інших документів, що дуже важливо з огляду на її склад.

У структурі Ради утворюються дві секції:

– з питань підготовки подань для призначення суддів уперше та звільнення їх з посад;

– дисциплінарна секція для здійснення дисциплінарного провадження, розгляду скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності і прийняття рішення про порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності.

Координує роботу Вищої ради юстиції Голова, а за його відсутності – заступник Голови. Голова, заступник Голови та секретарі секцій Вищої ради юстиції працюють на постійній основі. Інші особи, призначені до складу Вищої ради юстиції (крім народних депутатів України), на час виконання обов’язків членів Вищої ради юстиції на постійній основі отримують відрядження до Вищої ради юстиції із збереженням за ними посад, які вони займали.

Рішення Вищої ради юстиції приймаються на засіданнях більшістю від конституційного складу Вищої ради юстиції, якщо інше не передбачено законом. У приміщенні, де приймається рішення, бути присутнім іншим особам, крім членів Ради юстиції, забороняється.

Усі члени Вищої ради юстиції користуються рівними правами під час розгляду матеріалів, звернень, подань, справ, скарг. Під час засідання кожен з них має право: заявляти клопотання, викладати свої міркування, подавати відповідні документи, вносити пропозиції щодо прийняття рішення. Усі пропозиції, які вносять члени Вищої ради юстиції, на засіданнях ставляться головуючим на обговорення та колегіальне вирішення.

Розгляд матеріалів, звернень, подань, справ, скарг на засіданні Вищої ради юстиції, як правило, проводиться за участю запрошених осіб, стосовно яких вирішується питання.

Усі акти Вищої ради юстиції є обов’язковими для виконання. “За невиконання чи несвоєчасне виконання актів Вищої ради юстиції … посадові особи несуть відповідальність згідно із законом” (ст. 28 Закону України “Про Вищу раду юстиції”).

 

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

 

Европейская хартия о статусе судей // Рос. юстиция. – 1999. – № 7. –  С. 2 - 4; № 8. – С. 2 - 4; № 9. – С. 5, 6.

Кодекс професійної етики судді / Затв. V з’їздом суддів України 24 жовт. 2002 р. // Вісн. Верхов. Суду України. – 2002. – № 5 (33). – С. 24.

Москвич Л.М., Іваницький С.О., Русанова І.О. Правовий статус носіїв судової влади в Україні (професійні судді, народні засідателі, суд присяжних) / За заг. ред. І.Є. Марочкіна: Моногр. –Х.: Фінн, 2009. – 488 с.

Назаров І.В. Правовий статус Вищої ради юстиції: Моногр. – Х.: Право, 2006. – 208 с.

Овчаренко О.М. Доступність правосуддя та гарантії його реалізації: Моногр. – Х.: Право, 2008. – 304 с.

Пилипчук П.П. Верховний Суд України і проблеми однакового застосування судами законодавства // Вісн. Верхов. Суду України. – 2004. – № 11(51). – С. 3 - 7.

Порівняльне судове право: Навч. посіб. / І.Є. Марочкін, Л.М. Москвич, Н.В. Сібільова та ін.; За ред. І.Є. Марочкіна та Л.М. Москвич. – Х.: Право, 2008. – 112 с.

Щодо незалежності, дієвості та ролі суддів: Рекомендація № (94)12, ухвалена Комітетом Міністрів Ради Європи 13 жовт. 1994 р. // Вісн. Верхов. Суду України. – 1997. – № 4. – С. 10, 11.

Рішення Конституційного Суду України від 20 берез. 2002 р. № 5-рп/2002 // Офіц. вісн. України. – 2002. – № 13. – Ст. 669. – С. 141 - 148.

Про віднесення посад працівників апарату судів загальної юрисдикції до відповідних категорій посад державних службовців: Розпорядження Кабінету Міністрів України № 88-р від 24 лют. 2003р. // Там же. – 2003. – № 9. – Ст. 404. – С. 183.

Русанова І.О. Суд присяжних в Україні: проблеми становлення та розвитку: Моногр. – Х.: ІНЖЕК, 2005. – 184 с.

Самостоятельность и независимость судебной власти Российской Федерации / Под. ред. В.В. Ершова. – М.: Юристь, 2006. – 493 с.

Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. – Т. 1. – 3-е изд., доп. и пров. – СПб.; 1902.

Конституція України // Відом. Верхов. Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

Про судоустрій України: Закон України від 7 лют. 2002 р. // Офіц. вісн. України. – 2002. – № 10.

Про статус суддів: Закон України від 15 груд. 1992 р. № 2862-XII // Відом. Верхов. Ради. – 1993. – № 8. – Ст. 56.

Про Конституційний Суд України: Закон України від 16 жовт. 1996 р. № 422/96-ВР // Там же. – 1996. – № 49. – Ст. 272 (із змін. від 23 черв. 1997 р.)*.

Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України: Закон України від 18 берез. 2004 р. № 1625-ІV // Там же. – 2004. – № 25. – Ст. 354.

Про Вищу раду юстиції: Закон України від 15 січ. 1998 р. // Там же. – 1998. – № 25. – Ст. 146.

Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів: Закон України від 23 груд. 1993 р. // Там же. – 1994. – № 11. – Ст. 50 (із змін. від 11 груд. 1998 р. // Там же. – 1999. – № 4. – Ст. 35).

Про Державну судову адміністрацію України: Указ Президента України від 29 серп. 2002 р. № 780/2002. – Офіц. вісн. України. – 2002. – № 36. – Ст. 1674.

Положення про Міністерство юстиції / Затв. Указом Президента України від 10 груд. 1997 р. № 1396/97 // Там же. – 1998. – № 2. – (із змін., внесеними згідно з Указами Президента № 1019/98 від 15 верес. 1998 р. та № 145/99 від 9 лют. 1999 р.).

 

_________________

 

* Офіц. тлумачення до Закону див.: Рішення Конституц. Суду № 15-рп/2000 від 14 груд. 2000 р.



 

[1] Суд у значенні “судове засідання” найбільш розповсюджений на побутовому рівні, у засобах масової інформації, де нерідко є такі, наприклад, висловлювання: “Суд відбувся, вирок щодо підсудних буде оголошений через тиждень” або “Суд у зв’язку з неявкою відповідача перенесений на місяць” і т. ін. Але застосування фахівцями поняття “суд” у значенні “судове засідання” є теж коректним, якщо вказаний зміст випливає з контексту.

[2] Наприклад, навіть у ритуальному зверненні до присутніх у залі судового засідання: “Встати, суд іде ”, – яке є відбитками давньої традиції прояву поваги до суду, слово “суд” застосовується саме у четвертому значенні.  

 

[3] Інстанція (лат. Instantia – безпосередньо, близькість) – ступінь (щабель, рівень) в системі органів держави.

 

[4] Див.: Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизвод-ства. – Т. 1. – 3-е изд., доп. и пров. – СПб., 1902. – С. 320 – 321.

 

[5] Після набрання чинності Закону України “Про судоустрій України”, яке відбулося 1 черв. 2002 р.

 

 

[6] Законом України “Про судоустрій України” було передбачено створення Касаційного суду України, якому належало розглядати в касаційному порядку справи, розглянуті місцевими й апеляційними загальними судами, вироки і рішення яких набрали чинності. 62 народні депутати – суб’єкти права на конституційне подання – звернулися до Конституційного Суду України з клопотанням про визнання неконституційними низки статей, частин і пунктів цього Закону, у яких містилися норми, що врегульовували питання утворення, організації і діяльності Касаційного суду. Конституційний Суд визнав такими, що не відповідають Конституції України, норми щодо утворення, складу, повноважень Касаційного суду України (Справа № 1-38/2003 від 11 груд. 2003 р.).

 

[7] Справа № 1-6/2007 від 16 трав. 2007 р. № 1-рп/2007.

 

[8] Розпорядженням Кабінету Міністрів України “Про віднесення посад працівників апарату судів загальної юрисдикції до відповідних категорій посад державних службовців” № 88-р від 24 лют. 2003 р. чітко визначено, які посади належать до кожної із шести категорій державних службовців (Офіц. вісн. України. – 2003. – № 9. – Ст. 404. – С. 183).

 

[9] Уяву про обсяг цієї роботи, здійснюваної у місцевих судах, може дати назва лише декількох форм звітності: “Звіт про розгляд цивільних справ судами першої інстанції”, “Звіт про розгляд кримінальних справ судами першої інстанції”, “Звіт про неповнолітніх засуджених”, “Звіт про розгляд судами справ на виконання Закону “Про боротьбу з корупцією”, “Дані в розрізі статей Кримінального кодексу України про кількість засуджених осіб”, “Звіт про склад засуджених, місце і час вчинення злочину”.

 

[10] Суддею апеляційного суду може бути суддя, який має стаж роботи у сфері права не менше п’яти років, з них на посаді судді – не менше трьох років. Якщо у судді не сплив п’ятирічний строк його призначення вперше на посаду Президентом України у міський суд, а за своїми професійними якостями він здатний здійснювати правосуддя в судах вищого рівня, то за рекомендацією кваліфікаційної комісії за умови набрання необхідного трирічного стажу роботи суддею такий суддя Президентом України може бути призначений суддею в апеляційний суд.

 

[11] Вісн. Верхов. Суду України. 2003. – № 6 (40). – С. 9.

 

[12] На час прийняття Закону України “Про судоустрій України” (7 лют. 2002 р.) Вищий господарський суд існував одинадцять років, десять з яких він іменувався Вищим арбітражним судом України. Організацію системи арбітражних судів регулював не Закон “Про судоустрій України”, а Закон України “Про арбітражний суд”. Вищий адміністративний суд утворений відповідно до Закону України “Про судоустрій України” Указом Президента України від 1 жовт. 2002 р. № 889/2002.

 

13 Наприклад, тільки за два роки (2003 – 2004 рр.) Верховний Суд України прийняв такі надзвичайно важливі постанови: від 16 квіт. 2004 р. № 7 “Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ”; від 24 жовт. 2003 р. № 7 “Про практику призначення судами кримінального покарання”; від 7 лют. 2003 р. № 2 “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи”; від 27 лют. 2004 р. № 2 “Про застосування судами законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну та іншу антигромадську діяльність”; від 16 квіт. 2004 р. № 5 “Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх”; від 2 лип. 2004 р. № 13 “Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів”; від 25 квіт. 2003 р. № 4 “Про практику застосування судами запобіжних заходів у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства”; від 24 жовт. 2003 р. № 8 “Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві” та ін. Див. докладніше: Пилипчук П.П. “Верховний Суд України і проблеми однакового застосування судами законодавства” // Вісн. Верхов. Суду України. – 2004. – № 11(51). – С. 3 – 7.

 

[14] Самостоятельность и независимость судебной власти Российской Федерации / Под. ред. В.В. Ершова. – М.: Юристь, 2006. – 493 с. С. 254-255.

 

15 Справа № 1-1/2004 від 1 груд. 2004 р. № 19-рп/2004.

16 Справа № 1-3/2002 від 21 трав. 2002 р. № 9-рп/2002.

 

 

17 Европейская хартия о статусе судей // Рос. юстиция. – 1999. – № 7. – С. 2–4; № 8. – С. 2–4; № 9. – С. 5–6.

 

18 Кодекс професійної етики судді. Затверджено V з’їздом суддів України 24 жовт. 2002 р. // Вісн. Верхов. Суду України. – 2002. – № 5 (33). – С. 24.

 

19 Европейская хартия о статусе судей // Рос. юстиция. – 1999. – № 7. – С. 2 4; № 8. – С. 2 4; № 9. – С. 5, 6.

20 Рекомендація № (94)12 щодо незалежності, дієвості та ролі суддів, ухвалена Комітетом Міністрів Ради Європи на 518 засіданні заступників Міністрів 13 жовт. 1994 р. // Вісн. Верхов. Суду України. – 1997. – № 4. – С. 10, 11.

 

21 Рішення Конституційного Суду України від 20 берез. 2002 р. № 5-рп/2002 // Офіц. вісн. України. – 2002. – № 13. – Ст. 669. – С. 141 – 148.

 

 

22 Див.: Європейська хартія про статус суддів // Вісн. Верхов. Суду України. – 1998. – № 4. – С. 9 – 11.

 

23 Див.: Європейська хартія про статус суддів // Вісн. Верхов. Суду України. – 1998. – № 4. – С. 9 – 11.