міністерство освіти І НАУКИ україни

національна юридична академія україни

імені ярослава мудрого

теоретичні та практичні

проблеми реалізації конституції україни

Тези доповідей та наукових повідомлень

учасників всеукраїнської

науково-практичної конференції

(29-30 червня 2006 р.)

Харків

2006

З М І С Т

Пленарне засідання
Аваков А.Б.	Вступительное слово...........................................	3
Тацій В.Я.	Конституція України як основа державотворчого процесу........................................................	5
Тодика Ю.М.	Фактори реалізації Конституції України..........	15
Цвік М.В.	Питання поділу влади в чинній редакції Конституції України...................................................	18
Селіванов А.О.	Конституційність – умова стабільності держави і суспільства.........................................	22
Бандурка О.М.	Шлях до Конституції України...........................	27
Ольховський Б.І.	Конституція як Основний Закон незалежності України................................................................	32
Скрипнюк О.В.	Проблеми реалізації Конституції України........	36
Гетьман А.П.	Конституційні засади реформування екологічного законодавства................................	41
Марочкін І.Є.	Проблеми становлення судової влади...............	46
І. ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ Й РОЗВИТКУ КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ В УКРАЇНІ
Герасіна Л.М.	Конституція України як чинник демократизації громадянського суспільства: політолого-правовий аспект...................................................	48
Петришин О.В.	Конституційний принцип верховенства права: у пошуках змісту..................................................	53
Максимов С.І.	Конституційний принцип верховенства права: концептуальні засади та глобальні загрози......	62
Данильян О.Г.	Конституційні засади формування правової культури в сучасній Україні..............................	66
Гончаренко В.Д.	Конституційний статус Верховної Ради УРСР за радянських часів.............................................	68
Страхов М.М.	Фінансова компетенція Верховної Ради України та бюджетний процес за Конституцією 1996 р. (перспективи розвитку)....................	72
Рум’янцев В.О.	Конституція УНР 1918 року.........................	75
Демиденко Г.Г.	Про правовий статус російської мови в Україні: історико-правовий аспект..................	79
Осипова Н.П.	Соціальний зміст регулюючої функції права в контексті Конституції України........................	83
Калиновський Ю.Ю.	Конституціоналізм як індикатор розвитку правосвідомості українського суспільства.......	86
Маймескулов Л.Н.	Коллизии конституционного текста………….	89
Пивоваров В.М.	До конституційних засад державної мови........	93
Єрмолаєв В.М.	Проблеми вдосконалення виборчого законодавства в аспекті політичної реформи..............	97
Киян М.Ш., Окладна М.Г.	До питання про джерела українського конституціоналізму............................................	101
Пирогова С.І.	Правовий статус людини і громадянина в Європейських хартіях та Конституції України......	105
Богословська Л.О.	Законний інтерес особистості в кримінальному судочинстві у світлі положень Конституції України...........................................	108
Воднік В.Д.	Діяльність Уповноваженого з прав людини в контексті захисту прав людини в Україні.....	112
Сахань О.М.	Втілення конституційних принципів в аспекті розбудови правової демократичної держави...	115
Ставицька О.В.	Конституція як чинник політичного консенсусу...........................................................	117
Дашковська О.Р.	Гендерна рівність в умовах становлення демократичної правової держави...............	120
Ткаченко В.Д.	Принцип законності і вирішення проблеми державної символіки України............................	123
Смородинський В.С.	Конституційні засади суддівської діяльності...	126
Лук’янов Д.В.	Політичні партії в умовах функціонування парламентсько-президентської республіки.....	128
Богачова Л.Л.	Конституційно-правовий механізм взаємодії норм міжнародного й національного права..................................................................	131
Погребняк С.П.	Принцип рівності як конституційна вимога....	133
Крівцова В.М.	Конституційний процес і передумови вирішення парламентських конфліктів............	137
Колесников М.П.	Конституция в ее отношении к свободе…….	140
Матвєєва Т.О.	Конституційні закони Західної України у ХІХ столітті.................................................................	143
ІІ. ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ
Колісник В.П.	Межі повноважень органів публічної влади в контексті дотримання конституційних приписів..........................................................….	147
Марцеляк О.В.	Проблеми вдосконалення виборчої системи України в контексті вітчизняної конституційної реформи.................................................……	150
Серьогіна С.Г.	Форма правління в Україні: досвід, проблеми, перспективи.......................……………………	152
Тодика О.Ю.	Конституційні засади правової політики в сфері народовладдя............................................	158
Байрачная Л.К.	Легитимность государственной власти как фактор конституционной стабильности……..	161
Веніславський В.Ф.	Реформування Конституції в аспекті забезпечення стабільності конституційного ладу України……………………………………	163
Кичун В.І.	Питання реалізації конституційної реформи в Україні.................................................................	166
Слінько Т.М.	Конституційні засади інформаційної політики.	168
Лукаш С.Ю.	Питання конституційно-правового регулювання статусу політичних партій в Україні.......	171
Барабаш Ю.Г.	“Партійні” підстави дострокового припинення повноважень парламентарія: порівняльно-правовий аспект.......................	173
Летнянчин Л.І.	Проблеми вдосконалення існуючої системи конституційних обов’язків людини і громадянина в Україні......................................	178
Любченко П.М.	Проблеми конституційного регулювання місцевого самоврядування в Україні...............	181
Бодрова І.І.	Питання оптимізації взаємовідносин між місцевими державними адміністраціями й органами місцевого самоврядування.............	184
Тарасов О.В.	Інтернаціоналізація суб’єктів конституційного права...............................................................	187
Трагнюк О.Я.	Роль Європейської Ради у процесі конституціоналізації Європейського Союзу...................	188
ІІІ. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ Й РОЗВИТКУ СУДОВОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ
Комаров В.В.	Конституційні підстави цивільного судочинства	191
Коновалова В.Е.	Нравственные концепции демократического судопроизводства…............................................	196
Каркач П.М.	Деякі проблеми реформування органів прокуратури.........................................................	202
Тищенко М.М.	Конституційно-правові засади правового положення громадян в адміністративному процесі.................................................................	205
Тертишніков В.І.	Конституційні засади захисту прав громадянина в цивільному судочинстві.........................	209
Радченко П.І.	Процесуальні форми забезпечення конституційного принципу обов’язковості судовихрішень у цивільному судочинстві.....................	212
Мамницький В.Ю.	Конституційні засади змагальності сторін у сфері цивільної юрисдикції...............................	214
Баранкова В.В.	Модель нотаріату як детермінанта ефективного функціонування судової цивільної юрисдикції (конституційний аспект)................	217
Сібільов Д.М.	Проблеми реалізації ст. 124 Конституції України у процесуальному законодавстві........	220
Васильєв С.В.	Судове провадження і доктрина належного судочинства........................................................	221
Рожнов О.В.	Проблема розумних процесуальних строків і конституційні засади цивільного судочинства..	225
Гусаров К.В.	Забезпечення апеляційного та касаційного оскаржень рішення суду як конституційна засада судочинства..............................................	228
Настюк В.Я.	Конституційні засади адміністративного судочинства щодо діяльності нотаріусів..............	230
Писаренко Н.Б.	Конституційні засади розмежування компетенції судів загальної юрисдикції.......................	234
Червякова О.Б.	Судовий захист права громадян на обмеження доступу до їх особистих даних.....................	238
Сібільова Н.В.	Шляхи підвищення ефективності функціонування судової системи України.........................	243
Вільчик Т.Б.	Проблеми правової регламентації інституту адвокатури України............................................		246
Афанасьєв В.В., Бабкова В.С.	Конституція України – важливий чинник суддівського самоврядування...........................		249
Шандула О.О.	Деякі проблеми організації роботи з кадрами в органах прокуратури.......................................		252
Трагнюк Р.Р.	Нагляд за додержанням законів, що забезпечують права обвинуваченого............................		256
Русанова І.О.	Проблемні аспекти формування корпусу присяжних засідателів.............................................		259
Фінько В.Д.	Вимоги Конституції України до виконання прокурором функції обвинувачення.................		261
Хоматов Ю.В.	Конституційно-правові засади становлення теорії професійного захисту в кримінальному процесі........................................................		265
Вапнярчук В.В.	Конституція України – основа реформування досудового розслідування кримінальних справ...................................................................		269
Трофименко В.М.	Конституційні гарантії прав та свобод особи у кримінальному судочинстві..........................		273
Мірошниченко Т.М.	Проблеми реалізації конституційного принципу презумпції невинуватості у кримінальному процесі......................................		275
Капліна О.В.	Розвиток конституційних засад захисту прав особи в проекті Кримінально-процесуального кодексу України........................................		278
Туманянц А.Р.	Забезпечення конституційного права особи на недоторканність житла................................		282
Дроздов О.М.	Конституційні засади правового положення особи в кримінальному судочинстві (порівняльно-правовий аспект).......................		285
ІV. КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ СТАНОВЛЕННЯ Й РОЗВИТКУ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН
Спасибо-Фатєєва І.В.	Конституційні засади інноваційної діяльності в Україні.........................................................		289
Жилінкова І.В.	Реалізація конституційного принципу всебічного захисту прав дітей в Україні..................		293
Кучерявенко М.П.	Конституційні засади оподаткування в Україні		297
Статівка А.М.	Конституція України і соціальний розвиток села......................................................................		300
Шульга М.В.	Актуальні питання правової охорони земель.		303
Ігнатенко В.М.	Конституція України і зобов’язання, що виникають внаслідок рятування здоров’я та життя фізичної особи........................................		306
Пучковська І.Й.	Конституційні засади забезпечення виконання договірних зобов’язань..........................		310
Баранова Л.М.	Принцип рівності видів права власності за Конституцією України......................................		313
Янишен В.П.	Право на таємницю за Конституцією України		316
Соловйов О.М.	До питання про встановлення змісту суб’єктивного права власності (деякі конституційні та цивільно-правові аспекти)................		321
Яркіна Н.Є.	Договори у сфері реалізації конституційних прав громадян на інтелектуальну власність.....		325
Яроцький В.Л.	Конституційні засади здійснення майнових прав, посвідчених цінними паперами...............		330
Мороз М.В.	Деякі конституційні аспекти застосування міжнародних нормативних актів у сфері вексельного обігу.....................................		333
Крижна В.М.	Особливості захисту конституційних прав інтелектуальної власності на комерційнінайменування....................................		338
Задихайло Д.В.	Конституційні засади правового господарського порядку......................................		340
Селіванова І.А.	Конституційні засади господарської діяльності органів державної влади................................		345
Бойчук Р.П.	Конституційні засади державного регулювання господарської діяльності..............		350
Мамалуй А.А.	Конституционные основы экономической теории и проблемы социально-экономического развития страны……..............		353
Лукашев О.А.	Конституційно-правове регулювання фінансової діяльності держави.........................		355
Жушман В.П.	Конституційно-правові проблеми державної підтримки аграрних товаровиробників..............		358
Корнієнко В.М.	Правове регулювання збуту сільськогосподарської продукції у ринкових умовах.....................		360
Радчук О.П.	Конституційно-правове регулювання статусу іноземців як учасників приватноправових відносин................................................................		362
Погорецька Н.В.	Конституційні засади участі держави в міжнародних приватноправових відносинах................		364
Білоусов Є.М.	Система законодавства, що регламентує забезпечення економічної безпеки України...............		367
Шуміло І.А.	Проблеми реалізації конституційних гарантій захисту економічної конкуренції.........................		372
Уркевич В.Ю.	Конституція України і розвиток земельних правовідносин......................................................		374
Анісімова Г.В.	Конституційні засади природних екологічних прав.......................................................................		376
Жернаков В.В.	Права людини у сфері праці: законодавче закріплення та проблеми реалізації...................		379
Жигалкін П.І.	Реалізація конституційних положень у новому Трудовому кодексі України...............................		383
Бущенко П.А.	Юридична характеристика права на працю за Конституцією України.......................................		386
Гончарова Г.С.	Право працівників на участь в управлінні підприємствами, установами, організаціями та основні форми його реалізації...........................		389
Прилипко С.М.	Визначення функцій права соціального забезпечення як основа реалізації конституційного права громадян на соціальний захист.................		393
Вєтухова І.А.	Конституція України та розвиток законодавства про працю жінок........................		397
V. КРИМІНАЛЬНА ПОЛІТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ В АСПЕКТІ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРИНЦИПІВ
Тихий В.П.	Конституція України як основа Кримінального кодексу України........................		401
Борисов В.І.	Конституційна відповідальність у системі чинників соціальної обумовленості кримінального закону......................................		405
Зеленецкий В.С.	Правовые основы обеспечения сохранности уголовных дел…………………………………		408
Даньшин И.Н.	Исходное значение отдельных конституционных норм для теории и практики криминологии…………………………………..		413
Голіна В.В.	Запобігання злочинності згідно з положеннями Конституції України....................................		416
Кальман О.Г.	Основні тенденції розвитку злочинності в Україні та проблеми державного будівництва...		420
Шепітько В.Ю.	Проблеми реалізації конституційних принципів і особливості застосування впливу у кримінальному судочинстві.............................		424
Ємельянов В.П.	Сучасні тенденції злочинності неповнолітніх…………………………………..		426
Гізімчук С.В.	Теоретичні проблеми дотримання принципу верховенства права при застосуванні кримінального закону.........................................		429
Севостьянов В.П.	Про конкретизацію конституційних норм у галузях кримінально-правового комплексу.......		434
Кураш Я.М.	Конституційні засади кримінально-правової відповідальності...................................................		435
Лемешко О.М.	Конституційно-правові засади інституту звільнення від кримінальної відповідальності...........		439
Пономаренко Ю.А.	Підстави обмеження конституційних прав людини при здійсненні пеналізації злочинів....		442
Блага А.Б.	Забезпечення правоохоронними органами України права людини на життя.................		445
Андрушко П.П.	Роль кримінального права України в реалізації положень Конституції України щодовиборчих прав громадян...........................		449
Шевчук В.М.	Тактичні операції як об’єкт криміналістичного дослідження.........................		453
Батиргареєва В.С.	Протидія рецидивній злочинності в аспекті конституційних положень...................................		458
Яковець І.С.	Основні напрямки кримінально-виконавчої політики України у світлі Конституції: теоретичні та практичні проблеми...............................		462

ПЛЕНАРНЕ ЗАСІДАННЯ

А.Б. Аваков, глава облгосадминистрации

Харьк. обл.

Вступительное слово

Приветствуя открытие конференции, посвященной 10-летию принятия Конституции Украины, хочется отметить, что каждая область, каждый регион чем-то горды. Так, гордость Харькова – наличие фундаментальных научных школ самых разных направлений, в частности, в юридической науке. Это заслуженно позволяет нам считать Харьков научной и правовой столицей. Именно в Харькове плодотворно работает крупнейший юридический вуз страны – Национальная юридическая академия Украины им. Ярослава Мудрого, президиум одной из государственных отраслевых академий наук – Академия правовых наук Украины, которая объединяет элиту юридической науки нашей страны: 103 академика и члена-корреспондента. Значительное место в системе подготовки специалистов для органов внутренних дел занимает Харьковский национальный университет внутренних дел.

Ныне в Украине сложилось такое положение, когда ни один законопроект не разрабатывается без участия в той или иной мере НЮАУ им. Ярослава Мудрого, АПрНУ, в целом правоведов нашего региона. Так, в числе авторов текста Конституции Украины были известные ученые, юристы Харьковщины. В состав Конституционной комиссии по разработке проекта Конституции Украины входил Василий Яковлевич Таций – ректор НЮАУ, президент АПрНУ. Наиболее активное участие в разработке проекта Конституции Украины принимали ведущие ученые-академики: В.В. Сташис, Ю.П. Битяк, Ю.М. Грошевой, В.В. Комаров, Н.И. Панов, А.В. Петришин, Ю.Н. Тодыка, М.В. Цвик.

Наверное, пока трудно оценить то огромное значение, которое оказала на становление и развитие нашего государства Конституция Украины. За эти 10 лет Украине удалось пройти большой путь, стать действительно независимым и полноправным государством в мире. Конституция Украины заложила правовые основы в формирование современной политической и экономической системы построения правового, демократического, социального государства, закрепила широчайший объем прав и свобод человека и гражданина.

Но и без критики не обойтись. Символично, что конференция открылась в день, когда Парламент столкнулся с очередным кризисом. Еще далеко не все провозглашенные Конституцией цели достигнуты. Есть проблемы с юридическими гарантиями прав и свобод граждан; не обеспечен баланс полномочий между законодательной, исполнительной и судебной ветвями власти; не разделена ответственность между центральными и государственными органами и органами местного самоуправления; значительны претензии и к судебной системе, которая должна функционировать, подчиняясь верховенству права. Чрезвычайно актуальны вопросы реализации многих конституционных норм, чему и посвящена конференция.

Один из способов решения задачи государственного строительства – это принятие 8 декабря 2004 г. изменений в Конституции Украины. Но такой шаг в разгар политической борьбы стал скорее компромиссом, позволившим мирным путем выйти из острейшего кризиса, чем оптимальным решением существующих проблем. Мы получили выход из политического кризиса ценой серьезного юридического компромисса, последствия которого пожинаем и из-за которого страна пока пребывает в состоянии переходного периода от положений старой Конституции Украины к новой.

Необходимо веское слово юридической науки. Прежде всего она должна предложить пути решения острых проблем, определить направления реформирования основных сфер государственной и общественной жизни, помочь найти формулу, которая даст реальный прогресс в формировании основ правового, демократического, социального государства, в развитии институтов гражданского общества, обеспечении прав и свобод человека и гражданина.

Успешной всем работы здесь, в сфере теории, и нашему Парламенту – на практике – в Киеве!

В.Я. Тацій, професор,

ректор Національної юридичної академії

України ім. Ярослава Мудрого

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ

ЯК ОСНОВА ДЕРЖАВОТВОРЧОГО ПРОЦЕСУ

Десять років минуло з часу, коли було прийнято Конституцію України. На жаль, вже пішли з життя видатні вчені, розробники Конституції, академіки Академії правових наук Ф.Г. Бурчак, Л.П. Юзьков, В.Ф. Погорілко.

Прийняття 28 червня 1996 р. Конституції як Основного Закону незалежної, суверенної держави стало доленосною подією в історії українського народу, тисячолітнє прагнення якого до власної державності знайшло втілення в документі, який визначив шлях до демократії, розбудови правової, соціально спрямованої державності, оновлення на сформульованих Конституцією концептуальних засадах політичної, економічної та правової систем перспективи входження України в європейський і світовий економічний та політико-правовий простір.

Слід підкреслити, що нинішня Конституція України є визначним підсумком багатовікової історії українського державотворення, правові традиції якого були закладені писаним першоджерелом права, правової думки та культури Київської Русі, що належить до скарбниці правотворення не лише України, а й усієї середньовічної Європи – “Руською правдою” князя Ярослава Мудрого. На цьому славетному шляху – один із перших у Європі конституційний проект 1710 р. гетьмана Пилипа Орлика та Конституція Української народної республіки 1918 р.

Конституція України стала актом установчої влади українського народу. Вона юридично оформила національну державність, визначила такі її якісні ознаки, як демократичність, правовий характер та соціальність, окреслила напрями подальшого державотворення. На базі Конституції розпочинається поступальний розвиток політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, становлення багатопартійності, створення юридичних механізмів забезпечення та захисту прав людини, складається надійна правова основа не тільки для організації та діяльності органів державної влади, а й для формування структур громадянського суспільства.

На підставі конституційних приписів складовими державного механізму ввійшли нові інституції, які нині визначають стратегію і тактику перетворень у політико-правовій сфері, економіці, духовному житті. Після 28 червня 1996 р. розпочали свою діяльність такі нові для України державні органи, як Конституційний Суд, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини та Рахункова палата. Уже є і певний практичний досвід їхньої діяльності.

Шлях до прийняття нового Основного Закону в Україні був довготривалим і складним. Принциповим є те, що Конституція України базується на ідеях Декларації про державний суверенітет України (16 лип. 1990 р.), Акта проголошення незалежності України (24 серп. 1991 р.). Підготовка й опрацювання проекту нової Конституції продовжувалися понад п’ять років з перервою в 1994 р. При цьому проект опрацьовували й розглядали дві Конституційні комісії, їхні робочі групи і секції, усі постійні комісії Верховної Ради, фракції і депутатські групи.

До підготовки тексту Конституції, її експертизи були залучені провідні фахівці з різних галузей права, з різних наукових і навчальних юридичних установ – Інституту держави і права НАН України, Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого, Академії правових наук України. Як відомо, існувало декілька варіантів проекту Конституції, в основу яких закладалися різні концептуальні моделі, різні пропозиції щодо механізму прийняття Конституції – парламентським шляхом, на всеукраїнському референдумі чи конституційними зборами. Усе це свідчить про складність шляху України до свого Основного Закону.

Його розробка і прийняття ґрунтувались на вітчизняному та міжнародному, насамперед, європейському досвіді конституціоналізму. У Концепції нової Конституції України, ухваленої Верховною Радою 19 черв. 1991 р., містилися положення, які принципово відрізнялися від радянських конституцій за своєю ідеологічною спрямованістю і змістом. У розділі першому Концепції, присвяченому засадам конституційного ладу, чітко встановлено, що метою цього розділу є включення таких положень Декларації про державний суверенітет, які безпосередньо стосуються самовизначення української нації, народовладдя, державної влади, громадянства України, територіального верховенства, економічної самостійності, екологічної безпеки, культурного розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки, міжнародних відносин. Положення Декларації про державний суверенітет знайшли своє реальне втілення в тексті нової Конституції України, яка відповідає високим світовим і європейським стандартам.

Про демократичність Конституції свідчить, насамперед, те, що Україна проголошена суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою; що за формою правління вона – республіка; що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову; що тільки народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади і тільки він має право змінювати конституційний лад; що влада в Україні здійснюється як безпосередньо, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. У Конституції засадами конституційного ладу закріплено: визнання і гарантування в Україні місцевого самоврядування, визнання принципу верховенства права і найвищої юридичної сили Конституції та прямої дії її норм, політична, економічна та ідеологічна багатоманітність. Слід підкреслити, що окремим рядком в ній зазначено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а забезпечення реалізації прав і свобод та їх гарантування – змістом і спрямованістю діяльності держави.

Ніколи в історії українського конституціоналізму не знаходили такого чіткого втілення ці демократичні засади організації і функціонування держави і суспільства, вкрай необхідні для захисту та реалізації прав людини і громадянина. Конституція не тільки проголосила Україну суверенною, правовою, соціальною, демократичною республікою, а й закріпила демократичний державний і суспільний лад у нашій країні, демократичну організацію державної влади, зокрема, відповідну систему органів державної влади, демократичний порядок їх формування і функціонування, гарантії здійснення ними своїх функцій і повноважень. За Конституцією парламент і Президент України обираються безпосередньо народом і за наявності підстав, передбачених законом, їх повноваження можуть бути достроково припинені. Демократичний потенціал Конституції проявляється і в тому, що, проголошуючи Україну демократичною державою, вона визнає за українським народом найвищий конституційно-правовий статус як носія суверенітету і єдиного джерела влади, закріплює за громадянами широке коло політичних прав і свобод, зокрема, право на об’єднання, управління державними справами, мирні збори, мітинги, походи і демонстрації. Практика останніх років свідчить, що ці права громадяни широко використовували під час виборчих кампаній, проведення всенародних і місцевих референдумів. У досить гострій формі право народу в політико-правовій сфері проявилося в кінці 2004 р. у період помаранчевої революції.

Конституція України 1996 р. уперше створила правові підвалини для змагальності виборчого процесу, реального прояву активності громадян у сфері політико-правових відносин. На їх базі розроблені й прийняті закони про вибори, про політичні партії, про об’єднання громадян, що має суттєве значення для спрямування політичної активності громадян у правове русло, недопущення екстремізму в цій сфері відносин. Проголошуючи на конституційному рівні широке коло громадянських і політичних прав та їх гарантії, держава визнає неприпустимість свавільного відношення щодо особи, її можливість протистояти свавіллю. Однією з визначальних функцій Конституції є обмежувальна функція, зміст якої полягає в тому, що Основний Закон обмежує можливість влади безпідставно втручатися в особисте і асоційоване життя людини і громадянина. Все це є важливим для становлення дієздатного громадянського суспільства, проведення в життя взаємної відповідальності громадянина і держави.

Нині, через десять років, ні в кого не викликає сумніву, що Конституція України 1996 р. стала визначальним актом не тільки держави, а й суспільства, який створив правові підстави для усталеного функціонування державного механізму, органів місцевого самоврядування, різних елементів політичної системи України.

Конституція запровадила в Україні президентсько-парламентську республіку, тобто республіку зі змішаною формою правління, досить близьку до французької моделі, але з істотними відмінностями. Найбільш складною з точки зору реалізації стала ст. 6 Конституції стосовно розподілу владних повноважень між вищими структурами влади. Кожна з них намагалася перетягнути на себе якомога більше цих повноважень протягом усіх років після прийняття Конституції.

У структурі влади в Україні особлива роль відводилась Президенту України, що зумовлювалось, у першу чергу, об’єктивними чинниками. У суспільстві поширювалася ідея, що посада Президента необхідна для зміцнення влади, дезорганізованої внаслідок розпаду Радянського Союзу. Вважалося, що саме сильна президентура спроможна прискорити темпи трансформації соціально-економічних відносин і створити дієву систему державного механізму. На той час Верховна Рада реально втрачала свої позиції як єдиний всевладний орган, оскільки не була консолідованою через гостре політичне протистояння політичних сил у парламенті. Крім того, становлення України як незалежної держави на міжнародній арені об’єктивно потребувало сильної фігури представника нації. Тому введення до структури державного механізму поста Президента України 19 черв. 1991 р. є об’єктивною вимогою з огляду як на внутрішні потреби становлення незалежної української держави, так і світовий та європейський досвід.

Отже, Конституція України 1996 р. встановила президентсько-парламентську республіку з домінуванням у структурі влади глави держави. Таким чином, за Конституцією Президент посідає центральне місце в системі органів державної влади. Це пов’язано з тим, що Президент є главою держави і здійснює представництво від її імені. Президент є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори. Він є Верховним Головнокомандувачем Збройних сил України, Головою Ради національної безпеки і оборони України. Завдяки своїм повноваженням Президент бере участь не лише у функціонуванні кожної з гілок влади, а й користується значними повноваженнями у відповідних сферах, зокрема, правом законодавчої ініціативи і правом вето на закони, прийняті парламентом.

Такі значні повноваження Президента України за Конституцією України 1996 р. давали можливість главі держави керувати Кабінетом Міністрів. Хоча за ст. 114 Конституції Прем’єр-міністр керував роботою уряду, спрямовував її на виконання програм діяльності Кабінету Міністрів, однак фактичним керівником уряду до останнього часу був Президент, який мав право його формувати. Президент призначав за згодою Верховної Ради Прем’єр-міністра, припиняв його повноваження, призначав членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів, голів місцевих державних адміністрацій та припиняв їх повноваження на цих посадах. Деякі з цих повноважень у нього є і тепер.

Конституція України 1996 р. заклала таку модель влади, за якої від участі у формуванні уряду практично усувалася не тільки Верховна Рада, а й політичні партії, які могли здобути більшість депутатських мандатів, але не мали змоги через Кабінет Міністрів реалізувати на практиці свою програму діяльності, взяти на себе відповідальність за стан речей у державі і суспільстві. У такій ситуації Прем’єр-міністр не був самодостатньою політичною фігурою, відповідальною за те, що відбувається в державі. Такий правовий статус уряду і Прем’єр-міністра суттєво знижував ефективність функціонування виконавчої влади в цілому, що вело до частої зміни уряду. Значними повноваженнями володіла адміністрація Президента. Такі повноваження глави держави у сфері виконавчої влади перетворювали його на фактичного главу виконавчої влади, а з урахуванням того, що у Президента є право вето на закони, підстави розпуску Верховної Ради, він мав змогу протистояти впливу парламенту на політику Кабінету Міністрів.

Тому об’єктивно постала проблема проведення в нашій державі конституційної реформи з метою оптимального розподілу владних повноважень між гілками влади, переходу до парламентсько-президентської форми правління, за якої має посилитись роль Верховної Ради і Кабінету Міністрів України, на які буде покладено реальну політичну відповідальність. Поділ влади згідно з концепцією конституційної реформи передбачає звільнення Президента України, який формально не входить до виконавчої гілки влади, від реалізації виконавчих повноважень і передачу їх Кабінету Міністрів, забезпечення реальної, а не номінальної самостійності уряду у сфері виконавчої влади, підвищення ролі Прем’єр-міністра. Водночас зміцнюється статус Президента саме як глави держави, який отримує можливість впливати на всі гілки влади шляхом узгодження їх діяльності, додаткові підстави для розпуску Верховної Ради України.

Нині в нашій державі завершено перший етап конституційної реформи. На пропорційній основі сформована Верховна Рада України, до її складу ввійшло п’ять політичних партій. Відбувається процес формування парламентської коаліції і парламентської опозиції, проте досить складно і повільно. Причина тут не стільки в недосконалості конституційного тексту, скільки в конфронтаційному стилі взаємовідносин різних політичних сил у боротьбі за власні політичні інтереси. Основа народовладдя і розвитку демократії в країні – це становлення реального парламентаризму, що зумовлює якісний склад парламенту. Формування Верховної Ради на пропорційній основі дозволяла політичним партіям включити до прохідної частини партійних списків фахівців (юристів, економістів, політологів, соціологів, крупних менеджерів у різних сферах економіки, соціальній сфері). Проте на сьогоднішньому етапі політичного процесу не вдалося повною мірою реалізувати цю можливість.

На жаль, перехід до парламентсько-президентської республіки не був підкріплений нормативними актами. Змінити текст Конституції України – не означає, що тільки на базі її норм плідно запрацює механізм оновленої влади. Хоча ст. 8 Конституції і закріплює, що норми Конституції – це норми прямої дії, але цього недостатньо, коли йдеться про поділ влади, створення умов для взаємодії її гілок. Немає законів “Про Кабінет Міністрів України”, “Про опозицію”, які могли б вирішити цілу низку складних питань щодо формування парламентської коаліції, її взаємовідносини з опозицією. Є всі підстави вважати, що й потенціал Конституції України в редакції 1996 р. не повною мірою реалізований, оскільки не прийнято дуже багато базових законів на здійснення конституційних приписів. Історія повторюється, причому не в кращому варіанті і в умовах, коли в державі посилюються дезінтеграційні тенденції і йде жорстка конфронтація не тільки на вищих щаблях державної влади, а й у суспільстві. Такий підхід небезпечний як для політичної еліти, так і для суспільства.

Останніми роками проявляється нехтування норм Конституції і законів, лобіювання економічних інтересів окремих бізнес-структур на шкоду національним інтересам, відсутність дієвої боротьби з корупцією, використання в період виборчих кампаній адміністративного ресурсу і “брудних” виборчих технологій, ведення тіньового бізнесу, тиск на судову владу. У таких умовах складно говорити про забезпечення конституційної законності в державі, про належне ставлення до Конституції України як соціальної цінності. Там, де немає поваги до Конституції, не може ефективно функціонувати правова система. Порушення конституційних норм, особливо представниками державної влади, дуже негативно впливає на рівень правої культури населення. Правовий нігілізм отримує широке розповсюдження в умовах нестабільного функціонування суспільства, нехтування норм законодавства.

Та складна ситуація, яка нині спостерігається в Україні у сфері конституційно-правових відносин, у функціонуванні державного механізму значною мірою пов’язана з тим, що не враховується суспільна думка, не виносяться на розгляд громадськості найбільш важливі законопроекти. Приклад тому – вибори депутатів місцевих рад (окрім сільських і селищних) на пропорційній основі. Навряд чи громадськість підтримувала б ідею формування місцевих рад на таких засадах. Та конфронтація, яка має місце в деяких радах після виборів 26 березня 2006 р., свідчить, що, судячи з усього, ми поспішили з введенням системи виборів до місцевих рад на пропорційній основі. Можна критично оцінити й вибори до Верховної Ради України за пропорційною системою. На наш погляд, сама партійна система ще не готова повною мірою сприйняти залежність функціонування державних інституцій від волі політичних партій, про що свідчить і процес формування парламентської коаліції. Треба враховувати й те, що пропорційна виборча система послаблює зв’язки виборців із народними депутатами України. Але ж з часу ухвалення конституційної реформи феномен превалювання партій став однією з визначних ознак української політичної системи. Тепер стоїть завдання забезпечити функціонування парламентських партій в режимі консенсусу, інакше у нас не буде цивілізованого ефективного парламентаризму європейського типу.

Практика Італії і ФРН засвідчує, що при розподілі мандатів у парламенті майже наполовину парламентарі в цих країнах зуміли в режимі злагоди сформувати парламенти, які успішно діють. Тож важливо мати не тільки чіткі правові механізми формування парламенту, а й належний рівень правової культури парламентарів і їх політичну волю співпрацювати в інтересах народу. Консолідація політичних сил, представлених у парламенті, важлива для врахування інтересів різних верств населення, урівноваження інтересів більшості і меншості.

Не можна вважати нормальною ситуацію, коли Конституційний Суд України не функціонує вже декілька місяців. Це особливо демонструє конфронтаційний стиль взаємовідносин різних політичних сил у Верховній Раді. Забезпечити в такій ситуації конституційну законність на всій території держави неможливо. А там, де не панує законність, домінує політична доцільність, а вона в кожної партії своя.

Конституція як визначальний нормативно-правовий акт – це ґрунтовна база для формування громадянського суспільства. У такому суспільстві діяльність органів державної влади повинна реалізовуватися в демократичних, правових формах і має бути спрямована на забезпечення і захист прав і свобод людини і громадянина, гуманістичних цінностей. Гарантією проти всевладдя держави є громадянське суспільство, оскільки без такого суспільства державна влада, як правило, стає тоталітарною. Тільки завдяки активній позиції громадянського суспільства ця влада слугує людині, захисту її законних інтересів. Демократична держава, будучи правовою формою організації і функціонування публічної політичної влади, не відокремлюється від громадянського суспільства і, тим більш, не протистоїть йому. Вважаємо, що на сучасному етапі держава повинна бути обмеженою у своїх повноваженнях і перебувати під ефективним соціальним контролем суспільства, діяти в межах конституційних приписів. Тільки громадянське суспільство може створити систему гарантій від тоталітаризму, незаконного обмеження прав і свобод людини і громадянина. Враховуючи перехідний етап розвитку української держави і суспільства, важливо забезпечити діяльність державних органів і органів місцевого самоврядування в межах Конституції і законів, щоб не допустити тоталітаризму в нашій країні. А це значною мірою залежить від того, як політичні сили у Верховній Раді та за її межами навчаться діяти в режимі злагоди.

Для формування в Україні громадянського суспільства необхідна ефективна державна влада, яка базується на демократизмі, повазі до прав людини і громадянина, визнанні верховенства права, інших демократичних засад конституційного ладу, що лежать в основі правової держави. Саме обмеженість саморегуляції громадянського суспільства визначає необхідність демократичної української держави, яка, не втручаючись в усі сфери життєдіяльності суспільства, повинна бути ефективним інструментом реалізації владних функцій, вносити упорядкованість у соціальні процеси і узгоджувати інтереси різних соціальних груп і політичних сил, формувати належну правову базу для ефективного функціонування суспільних відносин.

Безперечно, суттєве значення має те, що Конституція є політико-правовою базою стабільності державного й суспільного ладу, конституційно-правового статусу особи. А відтак дедалі жорсткішою і нагальнішою стає необхідність захисту, охорони Конституції за допомогою відповідних механізмів. І перш за все – через застосування достатньо складної процедури внесення до неї змін. Не можна допустити, щоб Основний Закон перетворювався на розмінну монету, об’єкт лобістських посягань чи особистих амбіцій. Не тільки українська держава і суспільство знаходяться на перехідному етапі, а й Конституція.

Основний Закон держави, будучи документом перехідного періоду, є підґрунтям модернізації правової системи, держави й суспільства, чинником демократизації соціуму. Позаду – період становлення основ державності з усіма необхідними її атрибутами, попереду – період її внутрішнього облаштування. Тому, віддаючи належне зробленому, треба пам’ятати, що Конституція потребує подальшого розвитку і поглиблення, співвіднесення з динамічними, мінливими реаліями сучасного буття. У цьому – діалектика життя, закономірностей розвитку держави і суспільства, адже звід конституційних положень та вимог не може бути незмінним і застиглим, даним раз і назавжди. Сьогодення гостро ставить питання щодо політичних інновацій, демократизації політичної системи, гармонізації взаємодії гілок влади, зміцнення реального народовладдя, ефективності багатопартійної системи, якісного прориву України на міжнародній арені. Одна з площин, у якій лежать найбільш назрілі та очевидні потреби в цих змінах, – стосунки між гілками державної влади, ступінь узгодженості та скоординованості їхніх зусиль, відповідальності за політичні й соціально-економічні наслідки рішень і дій. Утім слід визнати, що внесені 8 грудня 2005 р. зміни до Конституції України потребують подальшого осмислення та адаптації до реалій українського суспільства. На часі проведення за підтримки Президента та парламенту другого етапу конституційної реформи, завданням якого є створення міцної конституційної основи для реалізації прав територіальних громад на місцеве самоврядування, належного функціонування та розвитку місцевої влади.

Конституційне реформування має стати добрим прикладом для продовження інших державотворчих процесів – судової, адміністративної реформи, докорінної реформи місцевого самоврядування. Поглиблення та укріплення демократизму повинно відбуватися шляхом створення на національному і місцевому рівнях відповідних дієвих гарантій забезпечення участі населення у вирішенні власних питань життєдіяльності. Реформа місцевого самоврядування ставить за мету створення ефективної системи управління на місцях. Встановлення належних правових, політичних, економічних умов створюватиме механізм дієздатності територіальних громад, реалізації їх інтересів у муніципальному управлінні, міжнародному співробітництві, взаємовідносинах між собою, державою і суспільством.

Разом з тим слід зважати на те, що конституційні реформи автоматично не можуть посилювати гарантії захисту прав і свобод громадян, не забезпечують злагодженого функціонування державного механізму. Тому потрібно обережно і виважено підходити до внесення змін до Основного Закону, тим більше до Конституції молодої держави, яка знаходиться на перехідному етапі свого розвитку, не має сталих демократичних традицій, ще не пройшла випробування часом, потенціал якої ще повною мірою не використаний.

Ю.М. Тодика, д-р юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Фактори реалізації Конституції України

Ефективність реалізації конституційних норм є однією з важливих проблем державотворення і правотворення, забезпечення стабільності конституційного ладу, здійснення прав і свобод людини і громадянина, узгодженого функціонування всіх елементів політичної системи. Втілення в життя конституційних приписів значною мірою визначається різними чинниками як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. Процес реалізації Конституції України 1996 р. відтворює всі основні риси розвитку українського суспільства, ступінь зрілості його економічних, політичних та правових інститутів. Конституція не тільки системно впливає на соціальні процеси, а й сама відчуває на собі вплив різноманітних чинників.

Десятиріччя функціонування Конституції України засвідчило не тільки її великий позитивний вплив на весь комплекс суспільних відносин в державі, а й те, що існує значний розрив між конституційними приписами і реальним життям. Значних розбіжностей не буває там, де є розвинута державність, цивілізована ринкова економіка, громадянське суспільство, високий рівень політико-правової культури людей, повага до конституції. Такого стану українське суспільство ще не досягло на сучасному етапі його розвитку. Конституція України ще не сприймається як значна соціальна цінність, нерідко її приписи порушуються не тільки пересічним громадянином, а й вищими державними посадовцями. В таких умовах не може в повному обсязі використовуватись її потенціал. На здійснення норм Конституції системно впливають економічні, соціальні, політичні, правові, соціально-психологічні й соціокультурні чинники.

У системі факторів реалізації факторів конституційних норм суттєве значення мають соціальні фактори, які є явищами суспільного життя, що впливають на процес функціонування Конституції і втілення її норм в правомірну поведінку суб’єктів права. Це найбільш складна система чинників, яка обумовлюється історичним етапом розвитку суспільства, рівнем правової культури. Це насамперед об’єктивні і суб’єктивні чинники.

Матеріальні ресурси суттєво визначають гарантії реалізації більшості конституційних норм, передусім тих, що регламентують соціально-економічні права громадян. Розвиток економіки України за роки її незалежності по великому рахунку визначався приватизацією власності підприємств. Вона проводилась в інтересах вузької соціальної групи населення. За відсутності розвинутих господарських відносин, рівності різних форм власності інтенсивно йшов процес накопичення олігархічного капіталу, вивезення значних ресурсів за кордон. У бізнесі превалювали не випуск промислової і сільськогосподарської продукції, а різні торговельні угоди, ухилення від сплати податків. Етап ваучерної приватизації спричинив розподіл державної власності на користь номенклатурної еліти і олігархів. Виникла обвальна дискримінація рівня доходів між різними верствами населення. Приватизація призвела до розколу суспільства і розпалювання соціальної ворожнечі. Вона ігнорує положення Конституції щодо рівності громадян перед законом, що здійснення прав і свобод людини і громадянина не повинно порушувати прав і свобод інших осіб. У ч.3 ст. 13 Конституції встановлено, що власність зобов’язує і вона не повинна використовуватися на шкоду людині й суспільства. Однак це положення повсякденно порушується.

На реалізацію Конституції за роки незалежності України суттєво впливали і впливають політичні чинники. Особливо це проявляється на сучасному етапі державотворення, коли нинішній склад Верховної Ради України і місцеві ради (крім сільських і селищних) в березні 2006 р. були обрані на пропорційній основі й політичні партії та їх об’єднання стали основоположним суб’єктом політико-правових процесів. У таких умовах велике значення має забезпечення конституційної законності, недопущення її підміни політичною доцільністю. В останні роки впровадження положень ст. 15 Конституції щодо політичної й ідеологічної багатоманітності мало не тільки позитивні, а й негативні наслідки. В період виборчих кампаній посилилося застосування “брудних” виборчих технологій, адміністративного ресурсу, тим самим порушувалося виборче право громадян. Уведення суто пропорційної виборчої системи в Україні дещо порушило принцип рівності громадян на право бути обраними в представницькі органи. Не торкнулось це тільки виборів щодо сільських і селищних рад. Конституція України не визначає тип виборчої системи, за якою повинен проводитись процес формування представницьких органів. Це питання політичної доцільності й позиції українського законодавця. Практика формування парламентської позиції, проведення перших сесій обласних і міських рад свідчить про те, що перехід на пропорційну систему виборів, де політичні партії стали основоположним суб’єктом всіх процесів, створив досить багато складних проблем. То чи ж не поспішили з тотальним уведенням пропорційної системи?

На реалізацію положень Конституції України суттєво впливають суто юридичні чинники. Правотлумачна діяльність Конституційного Суду дуже важлива для однакового розуміння конституційних приписів всіма суб’єктами права на всій території держави. Потенціал Основного Закону не був повністю реалізований й тому, що деякі концептуально важливі закони, які безпосередньо випливали з тексту Конституції, не були прийняті.

Перший етап конституційної реформи спрямований на перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління. В результаті посилюється роль Верховної Ради і Кабінету Міністрів України. Намічаються зміни в самому механізмі поділу влад.

Проте така конституційна модель належним чином не запрацює, якщо не прийняти терміново закон “Про Кабінет Міністрів України”, “Про опозицію”, інші нормативно-правові акти, які б забезпечили активне функціонування державного механізму, форм безпосередньої демократії. Необхідно підвищувати рівень політико-правової культури населення, формування у нього поваги до конституції як соціальної цінності.

Не виключено, що перехід до парламентсько-президентської форми правління теж не стане панацеєю вирішення всіх проблем державотворення. І знову деякі політичні сили будуть говорити про недосконалість тексту Конституції України, а не про порушення її приписів тими, хто повинен сумлінно проводити її норми в життя, діяти в межах конституційно-правого поля.

Не запрацює належним чином Конституція як нормативний акт, якщо не буде проведений другий етап конституційної реформи, спрямований на підвищення ролі місцевого самоврядування і їх органів в усіх сферах суспільного життя. Аналізуючи чинники реалізації Основного Закону, не можна не враховувати суто юридичний чинник. Хоча ст. 8 Конституції і закріплює, що конституційні норми – це норми прямої дії, але необхідне системне поточне конституційне законодавство, яке б забезпечувало механізм реалізації конституційних приписів.

М.В. Цвік, д-р юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого,

акад. АПрН України

Питання поділу влади в Чинній редакції Конституції України

На новітньому етапі розвитку українського суспільства йому закономірно властива постійна, хоча і недостатньо стійка тенденція демократизації. Вона має об’єктивний характер і пов’язана з намаганнями подолати труднощі перехідного періоду. Йдеться про наміри не допустити надмірну централізацію державної влади і мінімізувати авторитарні методи керівництва.

В умовах сьогодення процес демократизації відображає наслідки подій на Майдані і теперішній стан конституційної реформи, пов’язаний із переростанням президентсько-парламентської республіки у парламентсько-президентську.

На перший план висуваються завдання реалізації положень нової редакції Конституції України як першої дитини конституційної реформи. Відбуваються суттєві зміни в системі поділу влади, випробовуються нові засоби створення порядку діяльності й взаємовідносин центральних органів влади і пов’язуючих їх стримувань і противаг. З’явився новий постійний суб’єкт цієї системи – правляча багатопартійна коаліція.

Значно розширили свої традиційні повноваження законодавча (Верховна Рада) і виконавча (Уряд) гілки влади. Розширення установчих повноважень Верховної Ради Україні й виконавчих повноважень Уряду є, безумовно, фактором значного посилення позицій цих органів в системі поділу влад. Це сталося за рахунок передачі їм низки колишніх повноважень Президента України.

Суттєві зміни відбулися у правовому статусі самого Президента України. Якщо раніше він офіційно не визнавався елементом системи поділу влад, то тепер повноваження Президента орієнтовані на його інтеграцію в цю систему. Проте Президент зберігає позиції сильної влади, що має велику потенцію, у тому числі у сфері дії принципу поділу влад. Ця влада може опинитися вкрай необхідною для запобігання спробам виконавчої влади здійснювати через парламентську коаліцію управління парламентом, утверджувати, таким чином, свій пріоритет перед законодавчою владою.

Однак в цьому аж ніяк не можна вбачати послаблення влади і ролі Президента у суспільному житті. Як і будь-яка гілка влада, Президент не стоїть над рештою її гілок, відсутнім є як підкорення йому будь-якої гілки, так і його підкорення їм. Роль Президента щодо законодавчої, виконавчої і судової гілок така ж, що й роль кожної з них відносно решти – підтримка рівноваги, стримування, забезпечення їх співробітництва, дотримання законності.

Ствердження про послаблення ролі Президента заперечується наданням йому такого додаткового урівноважуючого дії Верховної Ради важеля, як нового різновиду права розпуску парламенту. До того ж Президент зберігає право на призначення міністрів оборони і закордонних справ і голів місцевих адміністрацій. Головним же змістом змін, що відбулися, є, на наш погляд, відкриття великих можливостей підвищення ролі Президента як гаранта Конституції. Цей напрям має перспективу стати основним у його діяльності. Прояви цього координуючого впливу можна побачити в активній діяльності Президента після виборів 2006 р. на початку роботи по формуванню коаліції парламентської більшості.

Висунення на перший план рис, що характеризують Президента як гаранта Конституції, є конституційним і доцільним. Змістом перелічених процесів є забезпечення посилення ролі Президента в системі поділу влад. Виходячи з положень нової редакції Конституції України є всі підстави стверджувати про посилення тенденцій набуття Президентом рис самостійної гілки в загальній системі поділу влад. Це є свідоцтвом оригінальності української моделі поділу влади, яка відображає стан переходу до парламентсько-президентської республіки. В майбутньому багато чого в цій моделі буде залежати від того, як складуться і яке законодавче закріплення одержать відносини між законодавчою і виконавчою гілками влади. Тому треба проектувати деталізоване законодавче закріплення повноважень Президента як гаранта Конституції. Однак в усіх випадках необхідне гарантування існування в Україні сильної не тільки законодавчої, виконавчої і судової, але і президентської гілки влади.

Наближення до визнання Президента України в якості окремої гілки влади випливає з наявності у нього тих ознак, які відрізняють гілку влади від інших суб’єктів владних відносин.

Як і кожній із гілок влади, Президентові властива особиста головна функціональна спрямованість і організаційна уособленість. Подібно тому, як основною функцією законодавчої влади визнається видання законів, основною функцією виконавчої влади – виконавчо-розпорядча діяльність, а судової – здійснення правосуддя, так і основною функцією президентської влади є доцільність і всі підстави вважати роботу по гарантуванню додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ст. 192 Конституції України). Ця робота повинна зайняти центральне місце в його повноваженнях у порівнянні з допоміжною для Президента виконавчою і установчою діяльністю, а також з його, здебільшого церемоніальними, функціями як глави держави. Цьому повинні сприяти і майбутні зміни порядку призначення голів місцевих державних адміністрацій, які відбудуться у ході продовження і завершення конституційної реформи. Це забезпечить додаткове розвантаження президентської влади на основі зміни статусу місцевих і самоврядних органів та виборчої системи і дасть йому додаткові можливості зосередитися на діяльності гаранта Конституції.

Уособлення державної гілки влади знаходить свій прояв по різних напрямках. По-перше, кожна гілка влади репрезентована певним органом (органами), що має повноваження, які не збігаються у різних гілках повноваження. По-друге, серед гілок влади не має головних і похідних, разом вони становлять певну систему, що складається з рівнозначущих елементів. Гілки не можна поділяти на такі, що є пануючими і на ті, що підкоряються.

Все це повною мірою стосується і президентської влади. В її відносинах з традиційними гілками відсутні владування і підкорення. В результаті передачі Президентом значної частини установчих і виконавчих повноважень парламентові й урядові України уособленість президентської влади значно посилилась.

Особливо важливою властивістю будь-якої гілки влади є її обов’язковий зв’язок з іншими гілками через систему стримувань і противаг. Йдеться про створення для кожної гілки влади можливості попереджати зловживання іншими гілками своїми повноваженнями через спеціальні засоби впливу на їх дію. Цей вплив здійснюється через періодичне вторгнення однієї з гілок в сфери повноважень інших, що гальмує або стимулює роботу останніх. Кожна гілка влади ніби-то взаємодіє з іншими, в результаті чого підтримується їх постійна рівновага. Цьому сприяє і заборона Президенту, як й іншим гілкам, делегувати свої повноваження.

Як гарант Конституції Президент не повинен підміняти інші гілки влади. Не має підстав й ствердження, що нагляд за конституційністю законодавства і всього суспільного життя в Україні здійснюється на однакових засадах двома органами – Президентом і Конституційним Судом. Хоча діяльність обох названих органів спрямована на забезпечення верховенства закону, ролі їх різні. Рішення Конституційного Суду спрямовані на подолання неясностей у законодавстві; його робота перервна і здійснюється в міру надходження запитів від спеціально уповноважених суб’єктів. Влада Президента є неперервною, спрямованою на запобігання зіткнень, погодження підходів, усунення конфліктів. Вочевидь, що для досягнення суспільної стабільності і злагоди, Президент може використовувати певні узгоджувально-арбітражні функції, перелік яких доцільно конкретизувати у законодавстві. Президент може не тільки використати, як й інші гілки влади, стримування і противаги щодо порушників, але й припиняти їх повноваження, приймати відставку (п. 8, 9 ст. 106 Конституції України).

У сучасних умовах правовий статус Президента України недостатньо окреслений Конституцією, законами і регламентом. Чинна редакція Конституції хоча і згадує про обов’язок Президента додержуватися Конституції України, права і свободи громадянина, але не розкриває напрямів, змісту і засобів цієї діяльності. Законодавчі новели потрібні й у зв’язку з новим правовим положенням Верховної Ради і Уряду, особливо в частині відносин між правлячою коаліцією партій і опозицією, порядку формування нового уряду на випадок розколу правлячої коаліції, порядку реалізації імперативного мандата тощо. Доцільним є збереження окремого регулювання спеціальними законами діяльності кожної гілки влади і, окремо, правлячої партійної коаліції і опозиції. Новий закон про Президента України повинен максимально чітко означити напрямки і форми його діяльності як гаранта Конституції, співвідношення їх з повноваженнями інших гілок влади, парламентської партійної коаліції й опозиції.

Доцільно регламентувати не тільки на рівні регламенту, а й закону питання про підстави скликання, порядок, принципи і діяльність узгоджувальних органів; випадки проведення і засади діяльності президентського арбітражу. Найбільшої деталізації потребує роль Президента в узгоджувальних процесах. Необхідно враховувати особливості проведення такої роботи в разі неузгодженості дій окремих гілок влади і органів у середині гілки, кадрових питань тощо.

А.О. Селіванов, д-р юрид. наук, проф.,

пост. представник

Верховної Ради України

у Конституційному Суді України

КОНСТИТУЦІЙНІСТЬ – УМОВА СТАБІЛЬНОСТІ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА

Потенціал конституційного правосуддя в Україні опинився в реаліях парламентських процедур. Публічна влада і суспільство не в змозі розв’язувати політико-правові проблеми, оцінювати дотримання прав і свобод людини без висновків єдиного органу конституційної юрисдикції. Конституційний Суд – особлива ланка справедливого правосуддя і конституційного контролю в країні, проте через суб’єктивні причини держава і суспільство були позбавлені останнім часом вкрай важливого інструменту для забезпечення конституційності як постійної реальної потреби сучасної політико-правової ситуації в Україні. Відсутність конституційного контролю в державі викликає судові процеси щодо прийняття присяги суддями Конституційного Суду. З судовими позовами до Верховної Ради України вже звернулися адвокати, окремі громадяни і навіть громадське об’єднання “Родина – Восток” з Луганської області.

Справи, які накопичилися за останній період, є і мають бути предметом конституційного провадження, налічують 12 конституційних подань і 113 звернень різних суб’єктів права. Вони відображають весь спектр політичних, економічних і соціальних відносин, які безпосередньо зачіпають права та законні інтереси громадян, юридичних осіб, держави та суспільства. У суспільства немає повноважень впливу на парламент у разі утримання від застосування своєї прямої установчої функції щодо формування конституційної юстиції. Виникає низка запитань. Як бути у такому разі, коли один із важливих органів правосуддя не створюється довгий час?! Чи можна очікувати без оновленого складу Конституційного Суду України ґрунтовних оцінок стану конституційності в країні чи визначення критеріїв, які б обумовили перспективи спрямування конституційного правосуддя і вибір першочергових пріоритетів уже на початок роботи Конституційного Суду? Ці запитання, природно, виникають не тільки у народних депутатів України нового скликання парламенту.

Адже ніхто – будь-то владні органи чи громадяни – не може оцінити стан конституційності, а тим більше на науковій основі провести аналіз і дати висновки щодо конституційності як системи реально діючого права в умовах конституційної стабільності. Саме вона покликана забезпечувати життєдіяльність і охорону чинної Конституції, її верховенство і пряму дію на всій території держави.

Чи варто замислюватися над цими питаннями, не знаючи відповіді, насамперед, на теоретичні напрямки проблеми? Проте держава і громадяни небайдужі до того, як почне функціонувати у новому складі цей важливий орган правосуддя, оскільки він єдиний здатний не тільки проводити конституційний контроль, а й створювати умови правового режиму функціонування демократичної правової держави, у якій визначальним принципом формування законодавчої системи є верховенство права.

Важливо зазначити, що в період виборчої кампанії, коли парламент відкладав призначення трьох суддів власним волевиявленням, на оцінку характеру і стану конституційності впливали публічно вагомі чинники. Народний депутат України О.О.Мороз слушно зауважив, що слід враховувати глибинні процеси, які торкнулися конституційного правосуддя, а також його визначальну роль не тільки у забезпеченні стабільності в державі, а й збереженні цінностей конституційного реформування влади, реформи місцевого самоврядування.

Можна простежити логіку формування не тільки владних структур, а й правову корекцію їх статусу. У цьому сенсі проявилися різні політико-ідеологічні доктрини, виникла неузгодженість між задекларованими владними органами і юридичними науковими колами з різними за суттю концепціями, які не збігалися з тенденціями розвитку масової правосвідомості, що орієнтована на стабільність функціонування держави і суспільства на основі чинної Конституції України. Отже, невипадковим було у свій час звернення Президента України до переможців парламентських виборів підписати пакт про стабільність у суспільстві. Відомо, що в заявах публічних політиків по-різному оцінювався режим конституційності щодо тієї чи іншої події, що залежало в тому числі і від кон’юнктури, яка була викликана суб’єктивними причинами. У політичній полеміці окремі вчені-юристи навіть ставили під сумнів існування Конституційного Суду і пропонували через нову редакцію Конституції України ввести невідому українському конституціоналізму Конституційну Раду за прикладом зарубіжних країни. З якою метою була оприлюднена ця дискусійна новела, що суперечить національному режиму конституційності в Україні? Такі окремі реформаторські ідеї скоріше здатні руйнувати й без того хитку модель “багатоповерхового” судоустрою через його обтяженість процесуальними недоречностями. Серйозне занепокоєння висловлює вищий орган суддівського самоврядування – Рада Суддів України – тим більше, що концепція судово-правової реформи повинна бути узгоджена з конституційними вимогами, що може зробити лише Конституційний Суд України. Отже, необхідність функціонування дієздатного Конституційного Суду України ще раз підтверджує його політико-правову цінність для суспільства і тому важливим є сучасне розуміння стану конституційності в державі. Це особливо стосується нового складу Верховної Ради України, якому бажано мати ґрунтовні передумови для законодавчої діяльності, яка не може починатися без аналізу досягнутого у законодавчій сфері. У будь-якому разі різні суб’єкти права повинні виходити з такого розуміння конституційності, яке випливає із змісту Основного Закону країни, його основоположних принципів.

Конституційність набуває особливого значення, оскільки обумовлює парламентські пріоритети в державному устрої і наявність правлячої коаліції політичних парламентських фракцій та гарантує стабільність існування всіх суб’єктів державної влади, будучи одночасно і критерієм цієї стабільності.

Висновки, до яких слід привернути увагу народних депутатів України, як і всіх суб’єктів влади, пов’язані із напрямами забезпечення конституційності:

– дотриманням верховенства Конституції України у формуванні законодавчої системи. Сувора відповідність законам всіх підзаконних актів на всій території України;

– визначенням правами і свободами людини і громадянина смислу, змісту та виконання законів, а також правореалізуючої діяльності законодавчої, виконавчої і судової влади, місцевого самоврядування;

– необхідністю спеціальної процедури (механізму) виконання кожним суб’єктом влади рішень і висновків Конституційного Суду України у разі визнання закону або будь-якого нормативно-правового акта неконституційним;

– розподілом влад, який передбачає суворе дотримання принципу несумісності депутатської діяльності в парламенті із наявністю іншого статусу чи будь-яких державних посад або іншої оплачуваної роботи, крім науково-педагогічної та творчої;

– дотриманням і реалізацією принципів територіальної цілісності та єдності системи державної влади, суверенітету народу у всіх його проявах, рівноправності всіх націй та народностей, які складають конституційну категорію Український народ;

– судовим розв’язанням будь-яких соціально-політичних та інших конфліктів виключно в межах конституційно встановлених інститутів;

– повним і незмінним до вимог Конституції здійсненням громадянами своїх прав і свобод, а в майбутньому і через введення права громадян на конституційну скаргу.

Цей неповний перелік напрямів забезпечення конституційності дещо схожий на умови режиму законності, але обмежуватися лише традиційною інтерпретацією законності означає звужувати правовий режим до діяльності судів та правоохоронних органів. Забезпечення конституційності безпосередньо залежить від ефективної роботи Конституційного Суду України, який з позицій верховенства права встановлює факт відповідності чи невідповідності закону, Указу Президента, постанови Уряду конституційним вимогам, і це має преюдиціальне значення як для законодавця і судів, так і для будь-яких суб’єктів права. Особливо зазначимо, що Конституційний Суд завжди спрямований на встановлення зв’язку між текстом Конституції України та економічними, політичними, соціальними, національними інтересами, правові позиції його рішень створюють основні положення, базис для норм всього законодавства і судових актів.

Варто наголосити, що держава, маючи такий важливий інститут конституційного контролю, який здатний утримати конституційну стабільність в суспільстві, повинна дбати про його ефективність, щоб забезпечити конституційність як гарантію конституційного правопорядку і дотримання прав і свобод людини. Отже, приведення у дію потенціалу Конституції України є важливою умовою формування законодавства. А це передбачає, насамперед, прийняття конституційних законів (прямо передбачених нормами Основного Закону), які, на жаль, не стали предметом уваги парламенту минулого скликання. Важливим є вироблення профільним комітетом Верховної Ради України нових державно-правових реалій у правовій політиці, яка має врахувати пропозиції Кабінету Міністрів України, Верховного Суду України та всіх зацікавлених суб’єктів конституційного правозастосування, і тоді системний підхід визначить планомірну законодавчу діяльність відповідно до вимог конституційного правового режиму в країні. Вчені-конституціоналісти постійно звертають увагу законодавця на те, що протягом двох скликань парламентом не були прийняті такі важливі статутні Закони, як: “Про закони та законодавчу діяльність”, “Про нормативно-правові акти”, “Про організацію та діяльність органів державного управління та прокуратури”, “Про Кабінет Міністрів України” та інші, які прямо передбачені Основним Законом держави.

Говорячи про судово-правову реформу, можна зазначити, що Концепція, схвалена Національною комісією при Президентові України, чомусь обминула проблеми конституційної юстиції, хоча вони все більше є актуальними у створенні ефективного конституційного правосуддя. Зокрема, потребує нового законодавчого визначення процесуальна діяльність Конституційного Суду. У ньому обов’язково слід передбачити шляхом розробки і прийняття Закону “Про конституційне провадження Конституційним Судом України” виконання його рішень, введення інститутів присяги учасників провадження, свідків та експертів, змагальності при вирішенні спорів і безперервності судочинства, “легалізації” письмових досліджень справ, допуск представників законодавчої влади до розгляду в Конституційному Суді питань, які стосуються висновків щодо внесення змін до Конституції та багатьох інших. Адже Конституційний Суд України, який працює загальним складом вісімнадцять осіб, а не палатами з 5 – 6 суддів, як в інших країнах, при розгляді конституційних подань і звернень зв’язаний кворумом, наявністю всіх суддів, складними процедурами підготовки проектів актів, і його організація, безумовно, вимагає модернізації для забезпечення конституційності у всіх сферах державного і суспільного життя.

О.М. Бандурка, д-р юрид. наук, проф.

акад. Академії правових наук України

Шлях до Конституції України

Процес створення нового Основного Закону нашої держави розпочався 16 липня 1990 року. Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки в цей день прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Декларація приймалась у гострій політичній боротьбі національно-патріотичних сил з комуністичною партійною номенклатурою, яка була представлена у Верховній Раді України групою “239”, активним членом якої був і я.

Декларація ввела замість УРСР сучасну назву держави – Україна. У Декларації проголошувалось офіційні поняття “національна держава”, “національна державність”, “самовизначення української нації”; підкреслювалась належність до народу України (єдиного джерела влади) громадян всіх національностей; стверджувалось верховенство Конституції і законів республіки на своїй території; влада розподілялась на законодавчу, виконавчу та судову; громадянам було гарантовано рівність перед законом; права і свободи, передбачені як Конституцією, так і нормами міжнародного права. Уперше проголошувалось територіальне верховенство і недоторканність кордонів, економічна самостійність і рівний захист усіх форм власності, економічна безпека і національно-культурне відродження українського народу.

У Декларації проголошувався намір України стосовно вилучення своєї долі із загальносоюзного надбання – з валютного, алмазного та золотого фондів.

24 жовтня 1990 р. Верховна Рада України створила першу Конституційну комісію як орган парламенту. Спочатку її очолив Леонід Макарович Кравчук – Голова Верховної Ради УРСР, а після обрання його 1 грудня 1990 року Президентом України співголовою Комісії став ще й Іван Степанович Плющ. Важливим етапом політичного процесу було проведення загальносоюзного референдуму та опитування населення УРСР щодо збереження Союзу РСР. Постанову Верховної Ради УРСР “Про проведення на території Української РСР референдуму з питань збереження Союзу РСР” прийнято 13 лютого 1991 року.

Зміст бюлетеня з питань референдуму визначений постановою Верховної Ради УРСР 27 лютого 1991 року, у підготовці якої мені довелося брати участь як члену робочої групи. Референдум був проведений 1 грудня 1991 року.

Нині вагомість референдуму 1 грудня 1991 року якось недооцінюється і політиками, і вченими, і пересічними громадянами незалежної України. Історичне значення референдуму, на наш погляд, полягає в тому, що саме тоді українці прийняли свідоме загальнонаціональне рішення про своє майбутнє, заявили про себе як про народ, який має свою державу. Без референдуму 1 грудня 1991 року не було б Конституції України 1996 року.

Спираючись на рішення свого народу, Україна першою з колишніх радянських республік 5 грудня 1991 року заявила, що вважає Договір 1922 року про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік недійсним і нечинним стосовно себе, а 8 грудня в Біловезькій Пущі за участю щойно обраного Президентом України Л. Кравчука було підписано угоду про припинення існування Радянського Союзу як держави.

1 липня 1992 року Верховна Рада ухвалила постанову про винесення проекту Конституції України на всенародне обговорення. Проект Конституції розглядався на сесіях Рад народних всіх рівнів, трудовими колективами, вченими, політичними партіями, громадськими організаціями та рухами. У обговоренні взяли участь понад 180 тисяч громадян, було внесено десятки тисяч пропозицій і зауважень. Обговорення розбудило громадську думку, підвищило політичну активність народних мас, але черговий проект Конституції не став тим остаточним варіантом, який би задовольнив усіх. Політична боротьба, пов’язана з виборами 1994 року до Верховної Ради, відсунула питання прийняття нової Конституції на два роки. У серпні 1992 року і в лютому 1994 року на базі Університету внутрішніх справ відбулися науково-практичні конференції щодо проблем конституційного процесу в Україні. У ході проведення конференції були розроблені рекомендації до проекту Конституції, які направлені до Конституційної комісії.

У серпні 1992 року в збірнику наукових праць, присвячених розробці Основного Закону України, вийшла моя стаття “Конституція України: якою їй бути?”, у квітні 1994 журнал Верховної Ради “Віче” опублікував ще одну статтю на цю ж тему “Кому ж приймати Конституцію України?”. Пишаюсь тим, що не стояв осторонь, коли розроблялась Конституція України, що низка моїх пропозицій, висунутих на науково-практичних конференціях, засіданнях Верховної Ради та в засобах масової інформації у подальшому були враховані й знайшли відбиток у Конституції. Вони стосувалися основних прав і свобод громадян, питань власності, організації державного устрою тощо.

Як перехідний документ у червні 1995 року було підписано Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України “Про основні заходи діяльності державної влади і місцевого самоврядування в Україні до прийняття нової Конституції”. Як би критично не ставились окремі політики до Конституційного договору, його значення важко переоцінити, оскільки саме завдяки йому вдалося прискорити конституційний процес в Україні та встановити тимчасові “правила гри” між різними гілками влади.

Політична напруга досягла свого апогею після Указу Президента України про винесення на всеукраїнський референдум проекту Конституції у редакції Робочої групи від 11 березня 1996 року. У складі Робочої групи було по чотири представники від Верховної Ради та від Президента і два – від судової влади, що не могло претендувати на широке представництво політичних сил, громадськості, органів влади. Верховна Рада відразу прийняла рішення працювати у режимі одного засідання доти, доки роботу над проектом Конституції не буде завершено.

28 червня 1996 року о 9 годині 18 хвилин після 24-годинної безперервної роботи Конституцію України було прийнято і введено в дію Верховною Радою. За Конституцію проголосували 321 народний депутат, утримались – 12, не голосували – 17. У преамбулі Конституції записано наступне: “Верховна Рада України від імені українського народу – громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, приймає цю Конституцію – Основний Закон України”.

У статті 1 Конституції закріплено: “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава”. У статті 2 зазначено: “Суверенітет України поширюється на всю її територію. Україна є унітарною державою. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною”. Священні положення, які визначають долю українського народу на віки.

День прийняття Конституції оголошено державним святом. Та й настрій депутатів, які приймали Конституцію України, був святковий, хоча всі були стомлені, пом’яті й неголені. Один одного поздоровляли, до парламенту прибув Президент України Л.Д. Кучма, який виступив з привітанням, після засідання одні пішли фотографуватися, інші – до буфетів, маючи на це повне моральне право.

У зв’язку з прийняттям Конституції України я отримав багато поздоровлень від своїх виборців, колег по службі й від людей, особисто мені не знайомих, але тих, хто знав про мою позицію в парламенті й участь у підготовці Конституції, пізніше отримав високі державні нагороди, серед яких і орден “За заслуги” ІІІ, ІІ, І ступенів.

Нині є ті, хто закидає нам: мовляв, прийняли Конституцію “однієї ночі”, поспіхом. Так може вважати лише той, хто не знає, яку величезну роботу проведено під час підготовки проекту Конституції за п’ять років – від проголошення незалежності до прийняття Конституції 28 червня 1996 року. Ознайомлення з конституціями 19 країн Європи дає мені підстави відповідально стверджувати, що в Конституції України врахований кращий досвід, як вітчизняний, так і зарубіжний. І якщо норми Конституції в якійсь частині не виконуються, то винити слід не положення Конституції, а тих, хто має їх виконувати.

Десятиріччя минуло з дня прийняття Конституції. Український народ живе за її нормами. Права і свободи людини і громадянина та їх обов’язки, проголошені Конституцією, стали невід’ємним атрибутом життя українського народу. Я щасливий тим, що розробляв Конституцію і голосував за неї. Авторами Конституції України є всі народні депутати, які її приймали як законодавці. Не буду говорити про парламентарів, які в той відповідальний час покинули засідання, кого викликали серед ночі з дому, хто не голосував чи утримався. Гадаю, що їм сьогодні соромно за свою поведінку. Не роблять честі окремим політикам лівого блоку їхні заяви про те, що вони Конституцію не приймали і не визнають її. Мені шкода тих депутатів, які під час виконання Державного гімну не встають, шкода, що вони нічого не навчилися, мають низьку політичну й особисту культуру. Адже від цього велич Української держави, проголошеної Конституцією, не зменшиться.

Якщо людина, маючи всі ознаки цивілізованості, не має паспорта, то її не можна назвати повноправною, бо без документа, який засвідчує особу, вона не зможе повною мірою використати свої права і свободи. Так і держава, маючи населення, назву, територію, кордони, столицю, герб, гімн і прапор та інші ознаки державності, не буде завершеною в своєму будівництві без Конституції. Конституція України є!

Б.І. Ольховський, канд. юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

КОНСТИТУЦІЯ ЯК ОСНОВНИЙ ЗАКОН

НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Як основний закон держави Конституція мала зафіксувати (задекларувати) вибір демократичного шляху розвитку, побудову відкритого суспільства, орієнтацію на ринкову економіку, зміцнення демократичних основ політичного життя, підвищення рівня і якості життя населення. Соціологічні опитування, проведені центрально-українським відділенням ВІВГД 1989 – 1991 рр., свідчили про масову підтримку такого вибору з боку населення. Це мало бути покладено в основу розробки і прийняття Конституції України, у цьому напрямку мали працювати Конституційні комісії з підготовки її проекту. Така робота певним чином велася, але з деяким запізненням. Прийняли свої конституції майже усі колишні союзні республіки, і лише в 1996 р. прийнято Конституцію України. Чому з таким запізненням це було зроблено, кого це влаштовувало?

Починаючи з 1991 р., в Україні соціологічними установами здійснюються моніторинги процесу демократизації, аналіз змін, що відбуваються в суспільстві і масовій свідомості, оцінка їх відповідності демократичним принципам. Конституція – політико-правовий, програмний документ, тому її норми повинні працювати на перспективу. Чинною Конституцією передбачено прийняття майже 50 конституційних законів, переважна більшість яких так до цього часу і не прийнята. То чи можливо за таких умов очікувати максимально ефективної “роботи” Основного Закону? В Україні були і залишаються певні сили, які свідомо торпедували (і продовжують це робити) прийняття таких законів, як закон про Президента, Кабінет Міністрів тощо.

Показово, що саме в такій обстановці певні особи (групи осіб) багато зусиль докладали для критики Конституції та наполягали на необхідності внесення до неї змін і доповнень. При цьому завжди наголошувалося, що робиться це в інтересах усього українського народу. Таке відбувалося і під час проведення останньої політичної реформи, автори і розробники якої домагалися змін перш за все на користь особистих інтересів, інтересів певних кіл, передбачаючи можливість обійняти посади спікера чи голови уряду. Усвідомлюючи, що діяли ці особи далеко не в межах конституційних вимог щодо внесення змін до Конституції, вони зробили все, щоб паралізувати дії єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні – Конституційного Суду. Назвіть ще хоч одну країну, де так обійшлися з Конституційним Судом, як це зробило керівництво минулого складу Верховної Ради України разом із розробниками й авторами політичної реформи.

Тому не дивно, що в країні, за даними соціологічних служб, спостерігалося зростання антиринкових настроїв і негативного ставлення переважної більшості пересічних громадян до процесів приватизації та інституту багатопартійності, прослідковувалась недовіра до політичних партій і представників владних структур різного рівня. У настроях людей ще досить високий рівень соціального песимізму і деморалізованості – психологічної реакції на відсутність норм і цінностей, що об’єднували б людей. Зміни, що відбулися в громадській свідомості під впливом революційних подій, пов’язаних з виборами Президента, дозволяли зробити висновок, що в процесі демократичного розвитку України наступив перелом: з’явилася впевненість у тому, що пересічні люди можуть впливати на політичні процеси, що відбуваються в державі, підвищився соціальний оптимізм – очікування і надія на те, що ситуація в країні буде поліпшуватися, що бандити дійсно будуть сидіти в тюрмах. Проте цього не сталося, революційні очікування, надії та ілюзії не витримали постреволюційних реалій, що призвели до поновлення застійних тенденцій і зворотних настроїв в українському суспільстві. Виявилося, що помітне поліпшення проявилося як тимчасовий “сплеск” демократичних настроїв і сподівань. Останнім часом кардинально змінилися настрої людей, пов’язані з мріями про майбутнє України. Соціологи свідчать, якщо спочатку 2005 р. в масових настроях переважав оптимізм, то на початку 2006 р. домінуючим фоном суспільних настроїв виступає тривога, розгубленість, страх, песимізм. Різко знизились оцінки діяльності Президента, суттєво знизилася довіра людей до парламенту й уряду. Не отримавши очікуваного “все й одразу”, люди розчарувалися у ефективності нової влади. Населення України переживає не лише матеріальний, а й соціальний дискомфорт: не дістає благ, що відповідали б цінностям середнього класу, стабільності в суспільстві і соціальних гарантій, що забезпечували б упевненість у завтрашньому дні.

З часу проголошення незалежності населення України змушено проживати в умовах відсутності в суспільстві цінністно-нормативної бази соціальної консолідації. Мова повинна йти, в першу чергу, про такі демократичні цінності, як верховенство права і рівність усіх перед законом, повага до прав і інтересів кожного громадянина, соціальна солідарність, громадська активність тощо. Керівництво держави, владна еліта перш за все сама має демонструвати відповідні зразки поведінки. Свою політику нова влада розпочинала з порушень демократичних норм. Насамперед, це стосується гаранта Конституції – Президента. Він, на жаль, часто проводив і оприлюднював свою політику, мало звертаючи увагу, на її відповідність чинному законодавству. Правові норми мають підкріплюватися застосуванням санкцій до їх порушників.

Консолідувати суспільство і спрямувати його в бік реальних демократичних змін може постійна і прискіплива увага влади до створення умов суворого контролю за виконанням прийнятих і тих, що приймаються, законів і демонстрації особистих зразків поведінки, що відповідають сучасним демократичним цінностям.

Конституція України має працювати в інтересах народу, держави і кожної людини та на їх авторитет. Тому належна увага й повага до букви і духу Основного Закону – обов’язок кожного громадянина, держави та її органів. Конституція об’єднує націю, особливо на перехідних етапах. Хто детально аналізував, наскільки повно використовувався правовий потенціал основоположного законодавчого документа держави, відкриті ним можливості для утвердження реальної демократії, забезпечення прав та свобод людини і громадянина, розвитку держави, зміцнення її авторитету на міжнародній арені?

Успіх реалізації зазначених завдань, темпи і перспективи нашого подальшого поступу великою мірою залежать від того, наскільки повно ми зуміємо використати інтелектуальний, економічний, природний потенціал своєї держави й суспільства, історичний і новітній досвід вітчизняного конституціоналізму. Сама Конституція повинна вдосконалюватися і збагачуватися досвідом державотворення, стабілізуючи і відкриваючи перспективи розвитку суспільства. На рівні закону мають бути врегульовані процедури щодо ініціювання питання про внесення змін чи доповнень до Конституції. Хай кожна здравомисляча людина дасть пояснення, відповідь на запитання – чому так форсувалася політична реформа і в той же час майже 15 років все робилося, щоб не прийняти закон про Кабінет Міністрів України, про імпічмент президенту, про парламентські слідчі комісії та інші? Конституція не може бути незмінною, якщо її приписи не дають можливості розкрити потенціал народовладдя, є недосконалими або ж належним чином не деталізовані на рівні конституційного та поточного законодавства, а тому не можуть ефективно застосовуватися у практичному житті. Стабільність у суспільстві і державі певним чином обумовлена стабільністю законодавства взагалі і Конституції зокрема, як то відбувається в сталих демократіях.

У законотворенні доцільно більш ефективно використовувати порівняльно-правовий аналіз, що буде сприяти врахуванню досвіду державно-правової практики і використанню того, що найбільш відповідало б вітчизняним традиціям, узгоджувалося зі своїм позитивним досвідом і сприяло поліпшенню процесу державотворення у сучасних умовах в інтересах не окремих угрупувань, кланів чи партій, а всього українського народу.

О.В. Скрипнюк, д-р юрид. наук, проф.

акад. Академії правових наук України

Проблеми реалізації Конституції України

Нинішня конференція присвячена не просто черговій даті, одній із тих, що свого часу мали місце в новітній історії України і які ми відзначаємо чи то за звичкою, чи то керуючись червоними сторінками календаря. Ця конференція й обговорення пов’язані із Конституцією, з десятиліттям з дня її прийняття. Звісно, роль Конституції для правової системи будь-якої країни не можна недооцінити. Однак чи лише ці міркування змушують нас ставитись до неї з усією можливою серйозністю? Очевидно, що ні. Більше того, характеризуючи Конституцію як Основний Закон, всі ми чудово розуміємо, що вона насправді формоутворює весь спектр суспільних відносин, які включають до себе не лише правові, а й економічні, політичні, культурні, національні, мовні тощо. У цьому сенсі Конституція – це не просто Основний Закон чи сукупність юридичних норм, а й загальна основа тієї моделі суспільних відносин, які ми прагнемо бачити в Україні. Саме тому, кажучи про Конституцію України, хотілося б закцентувати увагу не стільки на висвітленні її ролі як юридичного акта, скільки на проблемах її реалізації та забезпечення її основоположних принципів, з якими ми стикаємося як на рівні громадянського суспільства, так і на рівні державної влади.

Утім, чи є виправданою подібна постановка проблеми? Усім відомий факт доволі високої оцінки Конституції України міжнародними експертами, які мали можливість спостерігати та брати участь у роботі над різними проектами Конституції, що розроблялись протягом 1993 – 1996 рр. Так само не викликає сумніву високий гуманістичний та демократичний потенціал нашої Конституції, адже вона містить норми й положення, які проголошують стандарти такого рівня, що далеко не завжди зустрічаються в конституціях високорозвинених демократичних держав. Тож чи дійсно нам варто зараз замислюватись над питаннями реалізації Конституції України та її принципів? На жаль, відповідь є очевидною і невтішною одночасно. Справді, незважаючи на високі конституційні стандарти прав і свобод людини і громадянина, демократичності державного управління, захисту громадян тощо, далеко не всі з них не лише не реалізуються на практиці, а й стають предметом цинічного нехтування. У цьому сенсі доречно згадати видатного вітчизняного юриста, першого Голову Конституційного Суду України, професора Леоніда Петровича Юзькова, який зауважував, що завданням сучасної держави є своєрідне переплавлення формальної Конституції на реальну. Тобто утверджені та зафіксовані на найвищому правовому рівні положення повинні одночасно виступати не лише відбитком певного типу суспільних відносин, а й спрямовувати розвиток, сприяти утвердженню проголошених ідей, положень і принципів.

Саме через це, відзначаючи десятиліття з дня прийняття Конституції України, необхідно не тільки висловити величезну пошану всім, хто брав участь у її підготовці та прийнятті, а й спробувати замислитися, наскільки “переплавленою” виявилась ця Конституція безпосередньо в житті держави, суспільства, кожного конкретного громадянина, незалежно від того, де він мешкає, якими є його статки тощо. Тобто, по суті, йдеться про проблему реалізації Конституції України.

Очевидно, що однією з умов реалізації Конституції є гарантування, з одного боку, відповідного статусу Конституції як Основного Закону та акта прямої дії, забезпечення правової охорони Конституції, а з іншого – культивування в самому суспільному середовищі таких цінностей, як право, справедливість, повага до закону і Конституції, при постійному якісному підвищенні рівня правової культури громадян.

Однак поряд з цим не можна не визнати, що одну з головних ролей у процесі реалізації Конституції відіграють ті специфічні правові та державно-політичні інститути, які покликані сприяти підтвердженню правового статусу Конституції, а також мають виступати своєрідними “передаточними механізмами”, завдяки яким відбувається вплив конституції на суспільно-правове середовище. Причому наявність розгалуженої та чітко структурованої системи таких інститутів дозволяє розглядати Конституцію як постійно діючий елемент суспільно-правового життя, а не лише як певний формальний акт, що виконує обмежену кількість суто юридичних функцій і не має будь-якого серйозного впливу на життя держави і суспільства. Зазначене зауваження виявляє свою значущість з огляду на те, що подекуди у окремих представників сучасного політикуму можна зустріти тенденції, які редукують весь процес функціонування Конституції до певного одноразового встановлення загальних правил формування і діяльності базових елементів у системі суспільно-правових відносин, які до того ж можна у будь-який час на власний розсуд змінювати.

Немає жодного сумніву, що таке сприйняття Конституції є здебільшого результатом політико-правової риторики, яка не сприймає реалізацію Конституції як постійне завдання держави і намагається реанімувати ставлення до Основного Закону, що було притаманним суспільно-політичному і державному життю минулих часів.

Тому, зважаючи на стислість рамок цього виступу, спробуємо зупинитися лише на найбільш значущих проблемах, які наразі пов’язані з реалізацією Конституції України. На нашу думку, ці проблеми нагадують своєрідного трьохголового дракона, який не тільки не втрачає своєї сили, а й всіляко знижує загальний демократичний та гуманістичний потенціал Конституції. Такою триєдиною проблемою є: ізоляція конституційних норм, маніпуляція Конституцією та нехтування її фундаментальними принципами, при цьому маємо на увазі не суспільство, не окремих громадян чи їх об’єднання, а, в першу чергу, державу та державну владу. Щоб обґрунтувати це положення, спробуємо пояснити, який саме зміст вкладається в кожне з визначень.

Зовсім невипадково на першому місці поставлено проблему ізоляції конституційних норм. Що це таке? Всім відомо, що чинна Конституція України передбачає прийняття цілої низки конституційних законів, на які є пряме й безпосереднє посилання в самому тексті Конституції. Навіть звичайний здоровий глузд переконує, що не варто очікувати від Конституції ефективності в її реалізації в умовах, коли сама ця інституція цілковито штучно виштовхується у своєрідний вакуум. Цей вакуум є надзвичайно небезпечним для неї, оскільки чим більше вона в ньому перебуває, тим більш вихолощеним і цинічним є ставлення до неї. Справді, про який Основний Закон може йти мова, коли його встановлення та приписи не збирається виконувати сама ж держава, законодавці якої протягом десяти років не знайшли в собі сил чи натхнення прийняти закони, наявність яких є не просто бажаним фактором для розвитку суспільства і держави, але існування яких прямо передбачено в тексті Конституції.

На жаль, якщо спробувати проаналізувати процес конституційного розвитку, як він відбувався в Україні, починаючи від моменту прийняття Конституції і до сьогодення, то можна дійти невтішного висновку, що доволі часто для владної еліти, точніше, для “навколо владних конкуруючих еліт” Конституція сприймалась не стільки з точки зору необхідності втілення закріплених в ній норм та принципів, скільки з позицій політичної доцільності або тих переваг, які були здатні отримати окремі політичні клани в разі того чи іншого варіанту розвитку конституційного процесу. З суто нормативної точки зору про свідомі спроби ізолювати Конституцію України свідчить хоча б той факт, що з майже 50 необхідних конституційних законів, за станом на середину 2006 р., було прийнято менш ніж половину, і це не враховуючи тих змін, які передбачаються конституційною реформою. Чи є описана ситуація прийнятною з точки зору нормального громадянина? Очевидно, що ні, оскільки за таких умов стає можливим “ізолювати” Конституцію, коли з причини відсутності відповідних конституційних законів її норми стають неможливими для практичної імплементації.

Другою із щойно згаданих загроз реалізації Конституції є маніпуляції нею, суть яких полягає в тому, що доволі часто протягом останніх десяти років ми ставали свідками того, що сама Конституція сприймалась як розмінна монета у великій політичній грі, коли згадування про неї диктувались виключно непомірним бажанням політичних еліт поставити собі на послуги не лише економіку країни, її матеріальні, природні, інтелектуальні ресурси, а й усю правову систему. Лаконічно, майже як певний принцип цю тезу сформульовано німецьким мислителем ХVІІІ ст. Еммануїлом Кантом: “Ніколи не стався до іншого як до засобу, а лише як до цілі”. Ці слова видаються нам надзвичайно точним діагнозом того, яким чином вітчизняні політичні еліти сприймали Конституцію України. До речі, яскравою спробою подібного маніпулювання Конституцією був референдум 2000 р. Так само можна оцінити й спробу 2003 р. примусити єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні невдало виконати просту математичну операцію зі складання двох термінів президентських повноважень. На жаль, протягом тривалого часу Конституція була і досі залишається для них не ціллю, якою вона повинна бути за самим своїм визначенням, а засобом. Засобом для чого? Для задоволення жаги влади певних осіб, потурання невичерпним політичним амбіціям. Навряд чи таке ставлення здатне сприяти піднесенню та утвердженню ролі Конституції України як Основного Закону держави і суспільства.

До того ж незмінним супутником маніпуляцій Конституцією є надзвичайно високий рівень неповаги до неї серед самих представників державної влади. Маємо на увазі не певні етичні оцінки, а суто конкретні дії. Згадаймо, що протягом останнього півріччя хто тільки не брався коментувати Конституцію і в який тільки спосіб її не коментували. Звісно, сталося так, що наразі Конституційний Суд не функціонує. Зараз ми свідомо не кажемо про це, оскільки ця тема є настільки болючою і для суспільства, і для юридичної спільноти, що зачіпати її тепер, очевидно, немає сенсу. Однак чи дає право державним чиновникам неможливість звернення до Конституційного Суду як і коли заманеться коментувати Конституцію? Причому йдеться не про депутатів парламенту, які зрештою мають право на власну думку та на власні оцінки, а про чиновників найвищого державного рівня, які до того ж за своєю посадою повинні сприяти утвердженню права.

Третьою і чи не найбільш небезпечною загрозою Конституції є нехтування нею. Знову таки, говоримо, насамперед, про державу та її органи, коли вони відмовляються виконувати прямо передбачені Конституцією норми, залишають за собою право на власний розсуд вирішувати, вчиняти певні дії чи ні, або, діючи всупереч Конституції, намагаються, по суті, змінити її норми через власну підзаконну нормотворчість. Причому ця нормотворчість носить настільки масовий характер, що для того, щоб надати їй належну конституційну оцінку, необхідне існування не одного, а принаймні декількох конституційних судів, які працюватимуть у цілодобовому режимі.

Таким чином, першим кроком на шляху до реалізації принципів і положень Конституції України має стати послідовна, але дуже швидка боротьба з трьома названими вище небезпеками. Швидка, оскільки подальше зволікання із забезпеченням реалізації Конституції України та її принципів може остаточно відкинути Україну на узбіччя проголошеного нею ж самою шляху до демократичної спільноти високрозвинених європейських країн. Саме тому, дещо перефразовуючи слова німецького правознавця Рудольфа Ієринга, можна сказати, що наша сьогоднішня боротьба за Конституцією, за її реалізацію є не просто метушнею навколо тих чи інших статей, повноважень тощо. Це є боротьба за наше власне майбутнє, нашу долю, за те, щоб, нарешті, припинити тільки претендувати на те, щоб бути Європою, а натомість стати нею. Раз і назавжди.

А.П. Гетьман, д-р юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ РЕФОРМУВАННЯ ЕКОЛОГІЧНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Нині екологічне законодавство України – багатогалузева система нормативних актів різної юридичної сили, що ускладнює їх використання та призводить до численних суперечностей між ними або неузгодженості окремих актів, дублювання. Наявність нормативних приписів у великій кількості правових актів створює значні труднощі в їх практичному застосуванні, навіть для фахівців у галузі екологічного права.

Тому кодифікація екологічного законодавства у формі розробки та прийняття Екологічного кодексу є нагальною проблемою, яку слід розглядати як пріоритетне завдання державної політики.

Ідея про необхідність розробки і прийняття єдиного кодифікованого законодавчого акта екологічного спрямування висловлювалася в науці екологічного права вченими практично всіх поколінь і держав колишнього СРСР та сучасної України.

Формально початок широкої наукової дискусії стосовно кодифікації законодавства про використання природних ресурсів та охорону навколишнього природного середовища було покладено на розширеному засіданні Ради з координації роботи науково-дослідних установ Всесоюзного науково-дослідного інституту радянського законодавства Міністерства юстиції СРСР, яке відбулося в січні 1971 р.

На засіданні за участю визнаних у державі вчених-правознавців (М.Д. Казанцева, Г.М. Полянської, Ю.С. Шемшученка, І.Ф. Панкратова, Н.І. Титової, Л.О. Заславської, Ю.І. Тютєкіна, Я.Я. Страутманіса, В.Г. Ємельянової та ін.) були обговорені питання кодифікації законодавства про охорону довкілля, його співвідношення із земельним, водним, лісовим, гірничим законодавством, розробки та прийняття єдиного законодавчого акта в галузі охорони природи у формі основ та кодексів.

Пропонувалися різні найменування та форма цього законодавчого акта: “Основи природоохоронного законодавства”, комплексний Закон “Про охорону навколишнього середовища”, “Основи законодавства про охорону навколишнього середовища”, “Основи раціонального використання і охорони природних ресурсів”, “Кодекс про охорону і раціональне використання природних ресурсів”, “Екологічний кодекс”.

У процесі дискусії була запропонована велика кількість правових конструкцій та новел, які знайшли безпосереднє відображення не тільки в екологічному законодавстві, а й у Конституції України.

Зокрема, академік Ю.С. Шемшученко запропонував таку правову модель: держава зобов’язана забезпечити належну якість навколишнього природного середовища, в якому знаходиться людина. Наразі цей правовий алгоритм сфокусовано в ст. 16 (забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги – обов’язок держави) та ст. 50 (право на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище) Конституції України.

Не вдаючись до суті дискусії, яка точиться навколо проблеми кодифікації екологічного законодавства більше 40 років, можна зробити наступні висновки.

По-перше, кодифікацію екологічного (природоохоронного, природоресурсового) законодавства пропонується здійснювати шляхом прийняття єдиного законодавчого акта екологічної спрямованості. Йдеться про такий акт, предметом правового регулювання якого є суспільні відносини в галузі використання природних ресурсів, їх відтворення та охорони навколишнього природного середовища.

По-друге, пропонуються різні форми цього законодавчого акта – основи, кодекс, закон. Прийняття законодавчих актів у формі основ законодавства було характерною і загальновизнаною традицією для федеративної держави – колишнього СРСР і нинішньої РФ. Це є виправданим з точки зору законодавчої техніки, коли на рівні держави приймаються основи, а на рівні її окремих суб’єктів – кодекси. Зокрема, в РФ Основи законодавства – це федеральній акт, який містить принципові, найбільш загальні норми щодо сумісного ведення РФ та її суб’єктів. У них визначається мета, єдині для всіх суб’єктів федерації принципи регулювання, наводяться визначення найважливіших понять, що використовуються у відповідній сфері правового регулювання.

У рамках державного устрою України така законодавча практика цілком унеможливлена, а тому прийняття законодавчого акта у формі Основ є неприйнятним.

Кодекс (термін походить від латинського “codex”, що означає “збірник законів”) як законодавча форма є актом прямої дії і припускає мінімум будь-яких інших законодавчих та нормативних актів, що регулюють ті ж самі суспільні відносини. Останні зводяться, збираються у кодекс, всмоктуються в його зміст під час розробки. Підзаконні акти при цьому піднімаються на вищий законодавчий рівень. Одночасно проводяться їх систематизація і оновлення. Оскільки кодекс – законодавчий акт прямої дії (майже без відсилань), то статей у ньому, порівняно з основами законодавства та законами, завжди набагато більше.

Інколи кодифікований акт може прийматися у формі закону. Така форма визначається залежно від його змісту, обсягу та сфери правового регулювання і спрямована на об’єднання чинних норм та одночасне внесення нормативних новел. На відміну від кодексу, закон містить велику кількість відсилочних норм і, як правило, приймається за відсутності розвиненої системи законодавства у відповідній галузі, підгалузі чи інституті права.

По-третє, пропонуються дві різні системи (типи) кодифікації та пов’язані з цим сфери правового регулювання екологічних відносин зазначеного законодавчого акта. Перша – це створення кодифікованого акта, який узагальнить найбільш принципові та характерні для всього законодавства екологічної спрямованості питання охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів. Проте він не повинен своїм змістом підмінити земельне, водне, лісове, гірниче, фауністичне, флористичне, атмосфероповітряне та природно-заповідне право, його функціонування має здійснюватися паралельно відповідним підгалузям права. Сфера правового регулювання такого законодавчого акта обмежена колом найбільш принципових та загальних положень охорони навколишнього природного середовища та окремих природних ресурсів, принципів державної та інших форм власності на природні ресурси, управління у сфері природокористування та охорони довкілля, юридичної відповідальності за порушення цього законодавства. До такої системи необхідно віднести запропоновані: М.Д. Казанцевим – Основи природоохоронного законодавства; Ю.С. Шемшученком – комплексний Закон про охорону навколишнього середовища, Основи законодавства про охорону навколишнього середовища; Ю.О. Вовком – Основи раціонального використання і охорони природних ресурсів.

Прикладом такого кодифікованого акта екологічної спрямованості є Закон України від 25 червня 1991 р. “Про охорону навколишнього природного середовища”.

Друга система (тип) кодифікації, що пропонується вченими-правознавцями, базується на уніфікації всіх підгалузей екологічного законодавства в кодифікованому законодавчому акті, який об’єднає своїм змістом чинні законодавчі акти, що регулюють суспільні відносини, пов’язані з використанням, відтворенням та охороною земельних, водних, лісових ресурсів, надр, рослинного та тваринного світу, територій та об’єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря, природних ресурсів особливої (морської) економічної зони та континентального шельфу України. Мова йде про створення єдиного кодифікованого законодавчого акта, який замінить існуючі поресурсові закони та кодекси (Земельний кодекс, Водний кодекс, Лісовий кодекс, Кодекс про надра, Закон про рослинний світ, Закон про тваринний світ, Закон про охорону атмосферного повітря, Закон про особливу (морську) економічну зону України). До такої системи (типу) кодифікації належать запропоновані: В.О. Чуйковим – Кодекс про охорону і раціональне використання природних ресурсів; В.К. Поповим, М.В. Шульгою, В.С. Шаховим, С.В. Разметаєвим – Екологічний кодекс.

По-четверте, за наявності різних підходів до вирішення питання стосовно форми, назви та типу кодифікації і пов’язаної з цим сфери правового регулювання екологічних відносин, усі автори єдині в розгляді структури цього законодавчого акта. Пропонований правовий документ повинен складатися з двох частин: Загальної та Особливої.

Таким чином, у науці екологічного права напрацьовано досить вагомі теоретичні розробки стосовно форми, структури та змісту кодифікованого акта в галузі регулювання екологічних суспільних відносин. Вони є достатніми для остаточного прийняття рішення відносно розробки проекту цього акта.

Разом з тим, з огляду на наведені пропозиції, вважаю за необхідне висловити деякі міркування, уточнення та зауваження щодо форми та змісту майбутнього Екологічного кодексу.

Передусім викликає сумніви форма кодифікації – Екологічний кодекс. На нашу думку, така форма не має чіткої завершеності. Як свідчить досвід України та інших країн, де набули поширення земельні та інші кодекси екологічної спрямованості, вони обмежуються сотнею чи більше статей, як правило, загального характеру, що призводить до систематичного внесення до них доповнень.

Більш доцільною формою кодифікації є прийняття Кодексу законів України про довкілля. Запропонована форма обумовлена наступним. Нині у сфері екологічного законодавства, як ні в якій іншій галузі права (цивільного, адміністративного, господарського тощо) діє розгалужена система кодифікованих законодавчих актів у формі кодексів та законів. Предметом правового регулювання великої частини з них є однорідні групи екологічних суспільних відносин, об’єднаних сферою відповідних природних ресурсів або їх комплексів. Крім того, багато кодифікованих законодавчих актів у галузі екологічного законодавства, таких, як Закон про охорону навколишнього природного середовища, Закон про екологічну експертизу, Закон про відходи, Закон про екологічну мережу, Закон про зону надзвичайної екологічної ситуації, Закон про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення тощо, носять комплексний характер.

Створення при такій палітрі законодавчих актів Екологічного кодексу є недоцільним, оскільки він не зможе об’єднати вже існуючі кодекси і закони з причини своєї спорідненості за формою з останніми. Таке об’єднання можливе лише у формі Кодексу законів України про довкілля. Безумовно, воно не буде механічним, а матиме змістовне наповнення принциповими положеннями існуючих кодексів та законів екологічного спрямування та надасть можливість створити єдине законодавче підґрунтя для подальшої законотворчої та правозастосовчої практики.

Отже, прийняття Кодексу законів України про довкілля повинно завершити кодифікаційний процес у сфері регулювання суспільних відносин, пов’язаних з використанням природних ресурсів та охороною довкілля, створити законодавчу базу, адаптовану до норм і принципів права ЄС та в цілому міжнародного права.

І.Є. Марочкін, канд. юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ СУДОВОЇ ВЛАДИ

Розподіл влади, що знаходить своє відображення в ст. 6 Конституції України актуалізує ідею відокремлення суду від інших органів державної влади, надання судовій владі інституціональної та організаційної незалежності, затвердження паритетності її з іншими владами – законодавчою та виконавчою. У Конституції повинно бути розкрито зміст поняття „судова влада”, показано місце та роль її у системі розподілу влад. Такі зміни доцільно внести, назвавши відповідний розділ „Судова влада”.

Утвердження паритетності судової влади з іншими владами, визнання її ролі у суспільстві – завдання складне й дуже важливе. Соціуму, політичним елітам, державним діячам, що втілюють в собі представництво інших влад, важливо уяснити соціальне призначення судової влади в суспільстві – бути арбітром з юридичної справи (правового конфлікту, безконфліктної юридичної справи). І в цій юридичній справі тільки суд приводить у дію закон, і ніхто інший.

Проблемним є і процес надбання легітимності судової влади, який передбачає, насамперед, формування суспільної думки, що судова влада, її органи, функціонування відповідають очікуванням людей. Пересічний громадянин має бути впевнений, що суд прийме до розгляду справу, вирішить її у встановлений термін та винесе законне, обґрунтоване та справедливе рішення, що в результаті визначає реальну ступінь захисту в суді.

На жаль, у дійсності очікування спільноти не підтверджуються практикою судової влади. Очевидні кризові явища. Відправною точкою цієї кризи, за справедливим зауваженням А. Уцелака, є зростання недовірі громадян до судів, причиною якої є далеко не завжди погана робота судових установ, а, частіше, непридатність судової влади своєчасно задовольняти вимоги громадянина щодо захисту в суді. Так, за даними інституту соціальної та політичної психології, судам України не довіряють 63,7%.

Недовіра до судових систем (повна або часткова) спостерігається і в деяких європейських державах.

Невипадково через це при Раді Європи у 2003 р. створено Європейську Комісію з розвитку ефективності правосуддя (CEPEJ), яка провела значну роботу по вивченню стану судових систем різних країн Європи (42 країни, у тому числі 40 країн – членів Ради Європи). Комісією підготовлено велику порівняльну доповідь про стан судових систем певних країн і 19 січня 2005 р. її представлено Раді міністрів Ради Європи. У доповіді звертається особлива увага на необхідність розвитку європейських судових систем і підкреслюється, що виконання цього завдання прямо пов’язано із проведенням відповідних реформ.

Судова реформа – об’єктивна закономірність будь-якої країни, що стала на шлях побудови основ демократичної, правової держави.

Судова реформа, яка відбувається в Україні, знаходиться лише на початковому етапі свого розвитку (хоча вже було оголошено про так звану малу судову реформу, про суттєві кроки реформи і т.ін.). Безумовно, певні реформаторські заходи здійснені, внаслідок чого введений інститут апеляції, реалізується оптимальний механізм формування суддівського корпусу, окреслена (і тільки) незалежність суддів.

Проте, як і раніше, основні проблеми становлення незалежності судової влади залишаються невирішеними. До числа таких відносяться:

а) неналежне законодавче забезпечення судової влади як соціально-політичного інституту. Як вже зазначалось, повинні бути конституйовані положення, пов’язані з паритетністю судової влади і її незалежністю. Необхідно розробити органічні закони „Про судову систему”, „Про статус суддів”, „Про суддівське самоврядування” та ін.;

б) неадекватне інвестування судової влади. Фінансові потреби судової влади (і без того дуже малі) щорічно виконуються тільки наполовину від запланованого бюджету;

в) не виявлено реальної потреби в суддівських кадрах. Досі не проведено моніторингу, який дозволив би вияснити справжню ситуацію щодо цього;

г) відсутня державна програма підготовки професійних суддів, яка повинна включати в себе систему освітньої підготовки кандидатів у судді, підвищення кваліфікації, вимоги, що ставляться до них тощо.

І. ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ Й РОЗВИТКУ КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ В УКРАЇНІ

Л.М. Герасіна, д-р соціол. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ

ЯК ЧИННИК ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: політолого-правовий аспект

Конституційний процес в Україні триває протягом останнього десятиліття на якісно новій основі, адже Основним Законом визначено демократичний вектор розвитку соціальних практик нашого суспільства і встановлено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи особистості та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Це зобов’язало державні органи вирішувати найскладніші питання життя країни в узгоджувальному, а не конфронтаційному режимі, що має основоположне значення для забезпечення стабільності конституційного ладу.

За умов “демократичної транзиції” соціально-політичних відносин правова сфера, конституційний процес характеризуються динамізмом, певними конфліктними тенденціями і ризиками, що є наслідком недостатнього досвіду чи відсутності альтернатив у вирішенні проблем державотворення. Але одним із головних завдань державної влади залишається консолідація суспільства, установлення соціальної злагоди на демократичних засадах. Виконанню саме цієї функції сприяє у правовому суспільстві Конституція, як вихідне джерело знаходження правового консенсусу між індивідами, спільнотами і владою.

Політичній науці належить особлива роль у теоретичному дискурсі щодо феномену громадянського суспільства, його сутності, місця і ролі в соціально-політичних процесах. Вона аналізує національно-історичні форми громадянського суспільства, характер і форми його взаємодії з політичними і соціальними інститутами – державою в цілому, місцевими органами влади, економікою, політикою, культурою, освітою тощо; досліджує чинники і конкретні умови формування, структуру та напрями еволюції громадянського суспільства, специфіку участі громадян у політичному житті. Правова ж наука здебільше вивчає його як суб’єкт і об’єкт правового регулювання та реалізації публічного і приватного права, тому найбільш цікаві новели тут може виявити політико-правовий дискурс.

Громадянське суспільство є досить автономним суб’єктом соціальної дії, воно самоорганізується і саморегулюється поза державним впливом, утворюючи сферу суспільного життя, в його соціальних зв’язках породжується реальне право (яке потім оформлюється в позитивне). Але конституційний лад країни має могутній зворотній вплив на характер громадянського суспільства, демократизуючи і лібералізуючи його чи, навпаки, згортаючи ці тенденції. Таким чином, громадянське суспільство виступає виразником інтегрованої суспільної думки та є своєрідною формою прояву суспільної влади. Як підкреслює К. Кумар, “громадянське суспільство є тим середовищем, у якому сучасна людина законним шляхом задовольняє свої потреби, розвиває свою індивідуальність, приходить до усвідомлення цінності групових акцій і суспільної солідарності”. Відповідно поняттєвих визначень, це людська спільнота, що формується і розвивається у демократичних державах і представлена сукупністю недержавних відносин – соціальних, економічних, політичних, правових, духовних, етнічних, релігійних та мережею добровільно створених недержавних структур (об’єднань, організацій, асоціацій, спілок, центрів, клубів, фондів тощо) у всіх сферах життєдіяльності. Специфіка організацій, що складають громадянське суспільство, полягає в тому, що вони створюються не державою, а самими громадянами, підприємствами, корпораціями та існують автономно від неї, але, зрозуміло, у рамках чинного законодавства.

Важливо не тільки усвідомлювати необхідність громадянського суспільства для реалізації ідей демократії, а й розкрити його можливості, адже основна його функція – найбільш повне задоволення матеріальних, соціальних і духовних потреб соціуму. Демократія, передусім, утворює громадянське суспільство як суттєву необхідність, саме вона формує головні умови його розвитку. Насамперед, це соціальна свобода, демократичне правове державне управління, соціальний контроль за ним, існування громадської сфери політичної діяльності, публічних політичних дискусій тощо. Вільний громадянин становить основу правового суспільства, соціальна свобода створює можливість для самореалізації людини в суспільстві. Важливою умовою функціонування громадянського суспільства є гласність і пов’язана з нею висока інформованість громадян, що дозволяє реально оцінювати політико-правові процеси, господарську кон’юнктуру, соціальні проблеми й вживати заходів для їх вирішення. Нарешті, визначальною умовою успішного функціонування громадянського суспільства є наявність відповідного законодавства і конституційних гарантій щодо права на його існування.

Однією з найактуальніших в аспекті конституційного розвитку України є проблема взаємодії держави і громадянського суспільства. Вона виникає разом із появою самоврядної громадськості: хто має домінувати (переважати) – держава чи громадянське суспільство. В аспекті наукових оцінок це питання і в даний час залишається дискусійним. Очевидно, що громадянське суспільство і демократична держава постійно йдуть назустріч одне одному: так відбувається функція громадського діалогу з державою. Громадянське суспільство звертається до держави зі своїми інтересами, вимогами, проханнями та ініціативами, що потребують державної підтримки (насамперед, матеріальної). Держава ж має різні форми, механізми реалізації суспільних завдань, наприклад, вивчення громадських ініціатив (їх підтримка чи несхвалення), правове регулювання діяльності громадських об’єднань, виділення матеріальних коштів для розвитку активності організацій, фондів тощо. Для зв’язку з організаціями громадянського суспільства в системі владних структур функціонують спеціальні органи, напрями й форми діяльності яких досить різноманітні: реєстрація чи акредитація, надання організаційно-правової допомоги (консультацій, фінансування), створення сприятливих умов для функціонування.

Кожна сучасна демократична країна нараховує безліч організацій, асоціацій громадянського суспільства. Вони утворюються у зв’язку з конкретними проблемами регіону, міста, з професійними інтересами (наприклад, профспілки, спілки юристів, адвокатів, лікарів, гільдії акторів та ін.), це організації й фонди благодійного характеру, об’єднання, націлені на відновлення пам’ятників великого культурного значення тощо. Сюди ж відносяться численні громадські рухи (наприклад, антиглобалістські, екологічні, етнічні, політичні тощо), чисельність яких може зростати до загальнодержавних масштабів. Типовим у цьому відношенні є рух “зелених” у західноєвропейських країнах: втілившись у могутню силу, вони домоглися того, що державні бюджети виділяють чималі додаткові ресурси на охорону навколишнього середовища, внесені зміни до законодавства. Але специфіка громадянського суспільства і автономний характер його організацій не виключають непередбачуваності їх дій. Тому логічними є зусилля держави, спрямовані на створення правових форм контролю за його розвитком.

Наприклад, у Великій Британії діє вже багато років спеціальний державний орган – Комісія з добродійності, що реєструє досить численні благодійні організації й фонди, діяльність яких спрямована на допомогу бідним, підтримку церкви, запобігання дискримінації за расовою ознакою, захист здоров’я громадян, забезпечення інших рівних можливостей для громадян Великої Британії. Важливою функцією Комісії є надання матеріальної допомоги громадським організаціям. Крім цього, в Європі розповсюджена ще одна форма контактів держави з громадянським суспільством: представники громадських організацій входять до рад і комісій, що працюють при парламентах і урядах, виступають як експерти і професіонали, що володіють цінною інформацією стосовно конкретних проблем розвитку суспільства і стану суспільної думки. Нерідко вони й самі стають депутатами у представницьких органах влади. Такі ради існують у Франції, Австрії, Швеції, Фінляндії, Італії, Бельгії, Іспанії та інших країнах, уряди яких цікавляться думкою громади щодо проектів законів, які приймаються з питань соціального й економічного характеру. Зі своєї ініціативи ради можуть звернути увагу уряду на важливість і невідкладність рішення тих чи інших проблем.

Серед форм правової взаємодії громадянського суспільства і держави слід зазначити інститут омбудсмена як службу парламентського уповноваженого, що контролює дотримання прав і свобод громадян у демократичних країнах. Отримуючи скарги від громадян, незадоволених діями посадових осіб чи підприємців, він діє відповідно до наданих йому народом і законодавчою владою можливостей та доповідає парламенту результати розслідувань з відповідними рекомендаціями, які рідко ігноруються, що свідчить про високий авторитет омбудсмена. У Великій Британії Уповноважений з громадянських прав призначається королевою (за поданням прем’єр-міністра). Статус Уповноваженого є настільки відпові-дальним, що його порівнюють з рангом генерального аудитора-контролера парламенту, на якого покладені обов’язки фінансового контролю за витратами урядом державних коштів.

В аспекті державотворення і розвитку громадянського суспільства конституційний процес в Україні останніх років був непростим і конфліктним. Як свідчить практика, влада сама нерідко ставала джерелом конфронтації в суспільстві та дестабілізуючим фактором, що суперечило функціональному призначенню держави і конституційним цінностям суспільства. Це суттєво пов’язано з притаманними перехідному стану суспільства протиріччями – між високою динамікою політичних процесів і необхідністю збереження стабільності політичної системи, правопорядку і законності, між завданнями побудови правової держави, цивілізованого громадянського суспільства і необхідністю подолання антидемократичної спадщини, між призначенням нових демократичних інститутів і способами їх реалізації у політичній практиці. Ці суперечності й після внесення змін до Конституції України у 2006 р. продовжують впливати на державотворчий процес, що значною мірою визначається зміною ідейно-політичних пріоритетів у країні, колізійністю співіснування сучасних і рудиментарних політичних явищ, інститутів, правових приписів, збереженням консервативного мислення в частини держслужбовців.

Протистояння громадянського суспільства і держави можливе, але вкрай недовговічне. Політичний прогноз такого стану не є оптимістичним. У цілому ж демократичний режим передбачає тісну взаємодію держави, права і громадянського суспільства як основи політико-правової й економічної стабільності. Конституція України стала вагомим фактором активізації демократичних процесів у суспільстві та державотворенні, отже, і попередження державно-правових конфліктів. Конфлікти в галузі політики й права мають вирішуватися на основі цивілізованих норм політичної культури у межах дії консенсуальних принципів, які закладено в Конституції як стабілізуючі чинники.

О.В. Петришин, д-р юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРИНЦИП ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА: У ПОШУКАХ ЗМІСТУ

У Конституції України 1996 р. вперше в українському законодавстві знайшло своє закріплення таке нове для вітчизняної теорії та практики положення, як принцип верховенства права, що по-різному тлумачиться правовою наукою. У доктринальному відношенні принцип верховенства права можна розглядати принаймні у двох аспектах.

По-перше, у широкому контексті як принцип правової організації державної влади у суспільстві в цілому, так би мовити, у сенсі „верховенства права над державою”, коли він практично ототожнюється із засадами правової державності. Подібним чином цей принцип розглядається у правових системах, які не притримуються континентальної моделі правової держави, замінюючи її англомовною конструкцією верховенства чи пануванням права (rule of law). Наприклад, проблематика „американської перспективи та досвіду підтримання верховенства права” включає широке коло питань – конституціоналізму, федералізму, поділу влади, громадянських прав, судового захисту, судової системи, кримінального судочинства, адміністративного права, тощо [Верховенство права: Сб. – М.: Прогресс, 1992]. Щодо можливості застосування моделі правової держави в іншому, дещо прикладному аспекті, то не слід забувати, що, будучи започаткованою німецькими юристами, вона певний час зводилась до необхідності самообмеження державної влади законом, тобто до верховенства закону і лише за сучасних умов під впливом англосаксонської доктрини стала пов’язуватися з ідеями панування права, яке визначається автономним по відношенню до держави і тому здатним до її обмеження.

По-друге, у вузькому розумінні, як співвідношення однорідних категорій – права і закону – у регулюванні суспільних відносин, їх ролі в досягненні правопорядку, тобто у сенсі „верховенства права над законом”. Саме на такий підхід орієнтує ст. 8 Конституції України, яка закріплює визнання і дію принципу верховенства права, роз’яснюючи відповідно до цього його зміст, як: (1) найвищу юридичну силу Конституції України, яка передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; (2) пряму дію норм Конституції України, за якою гарантовано звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

Таким чином, Конституція, спираючись на концептуальні засади правової державності, проголошує Україну правовою демократичною державою, що водночас виключає тавтологічне широке розуміння верховенства права, тлумачить його у вузькому сенсі, а саме з точки зору співвідношення права і закону, прямої дії конституційних норм, як „верховенство права над законом”. Звужений, більш спеціальний, по суті, юридичний підхід до розуміння принципу верховенства права дає можливість розглядати питання демократизації і питання панування права у суспільних відносинах як певною мірою відокремлені одне від одного і, що найважливіше, сконцентрувати увагу правознавців на власне правовій проблематиці, ролі судових органів як остаточного арбітра з питань права у забезпеченні правопорядку.

Проте саме використання широкого підходу до тлумачення верховенства права зумовлює потребу переосмислення фундаментальних засад вітчизняної правової науки як у загальнотеоретичному, так і у галузевих її вимірах, що є важливим кроком на шляху реалізації євроінтеграційних прагнень нашої країни в частині адаптації законодавства ЄС, оновлення національної правової системи на засадах демократії та прав людини. І справа тут не лише в тому, щоб вказати на відмінності між правом і законом, це досить часто робиться у новій правовій літературі, причому здебільшого з суто формальних позицій: право – це зміст, а закон – його форма. Запровадження принципу верховенства права передбачає передовсім необхідність розгляду правової проблематики у більш широкому контексті – суспільства в цілому, а не лише його державно-владної організації [Цвік М.В. Про сучасне праворозуміння // Вісн. Академії прав. наук. – Х.: Право. – 2001. – № 4], що дає змогу не тільки розставити важливі акценти у проблематиці співвідношення держави та громадянського суспільства, а й створює можливості для більш адекватного розуміння права, зміст якого за цих умов стає глибшим і змістовнішим. Принциповим з цього погляду є те, що право формується на теренах громадянського суспільства як арені конфліктів та співробітництва різних соціальних чинників – економічних, політичних, культурологічних, етнічних, моральних і т.ін., що, проте, не лише не виключає, а й безпосередньо передбачає потребу набуття правовими нормами за посередництвом специфічних державно-владних інституцій таких особливих рис, як зрозуміле й чітке визначення прав та обов’язків, публічне визнання сформульованих правил поведінки, можливість їх примусового гарантування, оскільки саме завдяки цьому право може стати універсальним та ефективним соціальним регулятором. У підсумку сутність і екзистенція права у запропонованому контексті має розглядатись у безпосередньому зв’язку з процесами соціалізації індивідів, характером їх інтерсуб’єктивних стосунків, особливостями національної культури, демократизацією громадського та політичного життя, способами виробництва та обміну матеріальних благ. Так само суспільство є і найбільш відповідним підґрунтям для практичного здійснення правових норм, де тільки й можуть скластися реальні показники ефективності права. Широкий соціальний контекст дає змогу простежити власну історію права як універсального регулятора суспільних відносин на різних етапах розвитку суспільства, наголосити на особливій ролі суду у його становленні як особливої реальності, запровадженні в соціальну матерію принципу верховенства права за посередництвом таких специфічних ненормативних, але правових за своїм змістом вимог, як право на судовий захист, доступність правосуддя, незалежність суду, кваліфікація судді, остаточний статус судового рішення з питань права. Адже нині забезпечення саме таких вимог є чи не найголовнішим у проведенні будь-якого варіанта судової реформи.

Повертаючись до проблем тлумачення принципу верховенства права у більш вузькому – юридичному сенсі, слід зазначити, що безпосередньою теоретичною підставою для адекватного розуміння змісту принципу верховенства права має стати усвідомлення відмінностей між усталеним для вітчизняного правознавства принципом верховенства закону і власне принципом верховенства права. Слід погодитись з думкою про необхідність усвідомлення того незаперечного факту, що двох чи навіть трьох верховенств (якщо врахувати ще й „верховенство конституції”) у одній системі правового регулювання бути не може. Тому, як зауважує С.П. Головатий, лише при визнанні принципу верховенства права, принципу конституційності та принципу законності як окремих і самостійних засад сучасної української конституційної теорії та практики досягається узгодженість цих головних складових правопорядку та усувається суперечність, яка неодмінно має місце у разі одночасного вживання таких категорій, як „верховенство права”, „верховенство конституції” та „верховенство закону”. [Головатий С. „Верховенство закону” versus „верховенство права”: філологічна помилка, професійна недбалість чи науковий догматизм? – Х.: Право, 2003. – № 2 (33) – 3 (34). – С. 113]. Подібним чином, хоч і з акцентом на обмеженість дії принципу верховенства права законодавчою діяльністю, вибудовують згадану систему принципів П.М. Рабинович та В.М. Селіванов: „верховенства права” щодо його обов’язковості у законотворчій діяльності, „верховенства Конституції” щодо законодавчих та інших правових актів, „верховенства закону” в ієрархії усіх інших нормативних актів” [Рабинович П.М. Філософія права: деякі наукознавчі аспекти // Вісн. Академії прав. наук. – Х.: Право, 1997. – № 1. – С. 46; Селіванов В. Методологічні проблеми запровадження конституційних принципів “верховенства права” і “верховенства закону”. – Право України, 1997. – № 6. – С. 12]. У цьому плані важко погодитись з пропозицією щодо піднесення „верховенства закону” до рівня принципів Конституції України [Шаповал В. Верховенство закону як принцип Конституції України. – Право України, 1999. – № 1. – С. 5 – 7], який фактично є принципом побудови системи законодавства, адже і в межах позитивістської концепції конституція визнавалась основним законом, своєрідним „законом над законами”, а принцип законності розумівся ширше ніж „верховенство закону” – як такий, що охоплював дотримання як законів, так і підзаконних актів саме у діяльності суб’єктів права. Крім того, норми права у вітчизняному правознавстві завжди розглядались як первинні перед статтями нормативно-правових актів, що принципово виключає можливість ототожнення системи законодавства та системи права. Право не є ідентичним навіть єдності та усій сукупності писаних законів [Грасфор К. Принцип верховенства права в конституційному судочинстві // Вісн. Конституц. Суду України. – К. – 2000. – № 4. – С.35], що засвідчують передовсім самі тексти нормативно-правових актів, які є відкритими для оцінки та тлумачення.

Для більш чіткого проведення співвідношення між правом і законом поняття права має поширюватись не тільки за межі етатистського розуміння як наказу держави, що вже не викликає особливих заперечень, а й нормативістських установок, коли воно трактується виключно як належне, що охоплює лише правила поведінки, у напрямку врахування певних ненормативних (діяльнісних) аспектів, які є необхідними елементами реалізації правових норм, розуміння права як певної соціальної реальності. Адже, зрозуміло, що прийняття закону чи іншого нормативно-правового акта не означає досягнення правопорядку, а є тільки його нормативною передумовою, початком, а не кінцевим результатом процесу правового регулювання. Проте цей підхід не означає приниження нормативних засад у системі правового регулювання, оскільки регулятором у точному сенсі цього терміну, який задає вихідні параметри для усієї системи впорядкування суспільних відносин, виступають, безперечно, норми права. Йдеться лише про нагальну необхідність врахування інших важливих чинників, що здатні гарантувати досягнення реальних правових результатів, забезпечити дійсну ефективність законодавства, а тому й здійснення своєрідного тестування норм права на життєздатність, остаточним критерієм якої виступають судові рішення.

Тож пошук права, як підкреслює М.І. Козюбра, що має відбуватися на шляху поєднання загальнолюдських цінностей, зокрема таких, як справедливість, свобода, гуманізм, і формально-регулятивних цінностей права – нормативності, рівності перед законом тощо, є завданням як законотворчих, так і нормозастосовчих державних органів, передовсім – судів [Козюбра М. Принцип верховенства права і конституційна юрисдикція // Вісн. Конституц. Суду України. – К. – 2000. – № 4. – С.28]. До цих орієнтирів можна додати ще й певні соціологічні критерії щодо необхідності врахування особливостей конкретної ситуації, використання найоптимальніших юридичних засобів та способів вирішення правового конфлікту. Отже, якщо принцип „верховенства закону” може розглядатися статично, як пріоритет закону в системі нормативно-правових актів, то верховенство права є питанням, що має відношення до „життя права”, передовсім – творення норм та їх здійснення, застосування правових норм органами державної влади, насамперед, судами. У більш фаховому контексті ця проблема може бути представлена у вигляді потреби врахування вітчизняним правознавством напрацювань започаткованої В.М. Горшеньовим концепції юридичного процесу у широкому сенсі як форми життя права [Юридический процесс / Под ред. проф. В.М.Горшенева В.М. – Х.: Основа, 1985]. Тож, оскільки серцевиною юридичного процесу є судочинство, то верховенство права покликано виступати певним юридичним стандартом прийняття судового рішення, який засвідчує неупередженість правосуддя та намагання суддів поновити справедливість прийняттям рішення [Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції. – Х.: Консум, 2002. – С.118].

Принцип верховенства права означає й необхідність виходу за межі принципу законності, інакше питання про “верховенство права” позбавляється будь-якого самостійного сенсу. Безперечно, у правовій державі суспільні відносини функціонують в умовах презумпції законності, що у складних правових ситуаціях не виключає необхідності розширення її тлумачення до верховенства права шляхом врахування ще й інших, „надпозитивних” правових чинників. Тому принцип верховенства права не підміняє та не відміняє законності, а лише поглиблює його від вимог суто формального дотримання норм в напрямку пошуку власне правового („органічного”, „ідеального”) змісту права. Адже навіть з моменту свого виникнення у середньовіччі верховенство права трактувалось у широкому контексті як божественний чи природний закон, призначення якого вбачалось в обмеженні світської влади. Цікаво, що і за умов беззастережного панування у вітчизняній правовій доктрині юридичного позитивізму не вдавалось оминути цю проблему, яка нерідко виникала у процесі застосування норм права судовими органами. Зрештою й судовий вирок згідно з кримінально-процесуальним законом тих часів мав відповідати не тільки формальним критеріям законності, а й неформальним ознакам обґрунтованості.

Проблему пошуку правового змісту закону, в якості критеріїв якого пропонувались такі поняття, як „справедливість”, „правовий ідеал”, ”правова природа речей”, „загальна воля народу”, розглядає М.І. Козюбра [Козюбра М. Правовий закон: проблема критеріїв // Вісн. Академії прав. наук. – Х.: Право, 2003. – № 2 (33) – 3 (34). – С. 83 – 96]. До переліку цих орієнтирів слід додати ще й популярне у неюридичних колах посилання на „дух закону”, коли питання необхідності виходу за межі закону та законності розглядалися через співвідношення ”духу” і “букви” закону, закликів до врахування не лише “букви” закону, а й його ”духу”. Усі вони відображали відповідний рівень праворозуміння, були проекцією актуальних у свій час метафізичних та метафоричних способів осмислення правової реальності. Утвердження прав людини як стратегічного орієнтиру розвитку національної правової системи, надання їм найвищого конституційного авторитету, євроінтеграційні прагнення України створюють необхідні передумови для визнання принципової та предметної однорідності таких феноменів, як права людини і право, коли вони розуміються як явища однієї сутності. Отже, права людини у сучасному тлумаченні їх змісту не можуть існувати за межами правової системи навіть у найбільш специфічному її розумінні, оскільки є її антропологічним фундаментом, так само, як і право, яке, функціонуючи у вигляді цілісної правової системи, без опори на права людини, ризикує бути не лише беззмістовним, а й не пристосованим до потреб та інтересів індивідів як правових суб’єктів, адже у будь-якому випадку правові норми не можуть використовуватися, виконуватися, дотримуватися чи застосовуватися поза межами свідомої вольової поведінки (дії чи бездіяльності) людини. Кваліфікація прав людини як найвищих критеріїв правового характеру змісту закону передбачає акцентування на певних пріоритетних аспектах принципу верховенства права по відношенню до різних суб’єктів права. Коли стосовно пересічних громадян правомірною може вважатися будь-яка поведінка в межах принципу „дозволено все, що законом не заборонено” („верховенство права”), то відносно державних органів та посадових осіб діє всеобмежувальний підхід – „дозволено лише те, що записано у законі” („законність”). Відповідно до цього правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України). Разом ці дві іпостасі принципу верховенства права дозволяють вважати його універсальним щодо усіх суб’єктів правових відносин, акцентувати на такій принциповій особливості панування права у процесі впорядкування суспільних відносин, як взаємна відповідальність особи та держави. На останньому небезпідставно наполягає П.М. Рабинович [Конституція України: Науково-практичний коментар. – Х.: Право; К.: Видав. дім Ін Юре, 2003. – С. 45].

Водночас не можна погодитись з тим, що принцип верховенства права означає визнання пріоритету права перед іншими соціальними нормами (моралі, звичаїв тощо) [Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Укр.енцикл., 1998. – Т.1. – С. 342]. На наш погляд, скоріше, має йтися про диференціацію різних сфер соціальної життєдіяльності сучасного суспільства, кожна з яких регулюється відповідними, найбільш адекватними саме для цих відносин нормативами. Конфлікт між різними видами соціальних норм є явищем небажаним і переважно негативним, що свідчить про незбалансованість та зрештою й неефективність системи соціального регулювання в цілому. Тому далеко не всі суспільні відносини мають включатися до предмета правового регулювання, упорядковуватися таким специфічним інструментом, як правові норми. Справа не в нормах, якими нібито можуть регулювати будь-які відносини, а в характерних особливостях відносин, які вимагають відповідних, саме правових норм. Правові норми покликані регулювати лише ті стосунки між соціальними суб’єктами, значимість яких виходить за межі їх особистих взаємин, стосується будь-якої третьої особи, тобто набуває ознак загальності, яка тягне за собою усі публічно владні атрибути. Система правового регулювання будується на пріоритетності норм права, а моральні стосунки формуються на основі моральних установок, тому правові норми так само малопридатні для регулювання моральних відносин, як і моральні норми для врегулювання правових. Мораль є не менш надійним підґрунтям суспільства, ніж право, хоч вони й виконують у системі соціального регулювання різні функції; як результат людина отримує необхідний простір індивідуальної свободи і водночас позбавляється тягаря постійного морального вибору у сфері дії правових нормативів, які мають загальнобов’язковий характер, що, власне, і є належною запорукою правопорядку. У цьому контексті А.П.Заєць обґрунтовано включає до змісту верховенства права у широкому сенсі принцип мінімальної достатності правового регулювання суспільних відносин, трактуючи його таким чином, що право повинно діяти лише там, де інші регулятори є неефективними, де потрібно упорядкування на основі владного впливу, оскільки право, у порівнянні з іншими соціальними регуляторами, має переваги у можливостях здійснювати результативний субсидіарний вплив на організацію державної влади, стабілізацію суспільного життя, забезпечення захисту особи, встановлювати обмеження державної влади [Заєць А. Принцип верховенства права (теоретико-методологічне обґрунтування) // Вісн. Академії прав. наук. – Х.: Право, 1998. – № 1 (12). – С. 4].

З акцентом на дії права, насамперед, на його використанні судовими органами принцип верховенства права запроваджується українським законодавством. Слід підкреслити загальний процесуальний статус цього принципу, оскільки відповідно до ст. 2 Закону України „Про судоустрій України” суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Тож завданням Конституційного Суду вважається гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України (ст. 2 Закону „Про Конституційний Суд України”). За статтею 4 цього закону верховенство права належить до числа основних принципів діяльності Конституційного Суду.

С.І. Максимов, д-р юрид. наук, проф.,

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРИНЦИП

ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА: КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ

ТА ГЛОБАЛЬНІ ЗАГРОЗИ

Верховенство права є однією з проблем, яка найбільш активно обговорюється у філософії і теорії сучасного українського конституціоналізму. Як відомо, верховенство права є ключовим принципом спільних цінностей, на яких базується сучасний цивілізований світ. Тому вихід українського суспільства на якісно новий рівень свого цивілізаційного розвитку, пов’язаний з включенням у процеси глобалізації та євроінтеграції, обумовили необхідність такого ж нового рівня в концептуальному осмисленні та практичній реалізації цього конституційного принципу. Слід відзначити, що у сфері теоретичної розробки принципу верховенства права та його реалізації в Конституційному правосудді українська юридична наука має певні здобутки (праці С.П. Головатого, М.І. Козюбри, П.М. Рабиновича, А.О. Селіванова, М.В. Цвіка та ін.).

Водночас слід визнати, що ми досі не маємо чіткого розуміння верховенства права, яке б знайшло своє втілення в законодавстві і правових інститутах. Це відбувається тому, що правові формули дають відображення лише логічної складової, за якою має стояти певна “метафізика” (світосприйняття, життєвий світ, культурний досвід). Саме невкоріненість верховенства права в основах нашого буття і не дає нам змоги вивести його точну юридичну формулу. Тому ми й вимушені постійно звертатися до уточнення концептуальних положень стосовно цього феномену.

Досвід аналізу вітчизняної і зарубіжної літератури дає підставу розрізняти верховенство права як правову ідею і верховенство права як юридичний принцип. У свою чергу розуміння верховенства права як ідеї включає декілька рівнів.

По-перше, мінімальне розуміння, що відповідає традиції Гоббса, за якою верховенство права – це наявність передбачуваності в діяльності індивідів, тобто наявність загальних норм (законів), які діють і застосовуються судами у разі їх порушення. Такий рівень відповідає принципу формальної законності, тому в цьому значенні будь-яке юридичне рішення – навіть несправедливе – може розглядатися як здійснення ідеї верховенства права.

По-друге, більш широке розуміння, яке за змістом збігається з німецькою ідеєю правової держави (Rechtsstaat) і англійською ідеєю rule of law. У межах цієї конструкції верховенство права набуває системної природи, тобто здійснюється як певна сукупність принципів, головна ідея яких полягає у визнанні переваги права і закону над свавільними діями влади і наданні не тільки приватним особам, а й органам публічної влади статусу суб’єктів права, дії яких мають пройти через контролюючі їх законність судові процедури. Інтегральною частиною цього рівня верховенства права є те, що громадяни можуть вільно критикувати закони і оспорювати справедливість дій уряду і політиків на підставі загальновизнаних і закріплених у міжнародних договорах і національних конституціях стандартів – прав людини.

По-третє, рівень, що включає попередні два і доповнює їх певними вимогами щодо правопорядку, який має бути встановлений на підставі загальних норм (законів), що забезпечують формально рівне ставлення до всіх адресатів. Вони повинні бути зрозумілими і можливими для виконання, стабільними, несуперечливими, гласними, не мати зворотної дії тощо. Цей рівень відповідає відомим фулерівським вимогами до моральності права, або вимогам формальної справедливості.

На наш погляд, співвідношення верховенства права як ідеї і як принципу полягає в розрізненні широкого змісту верховенства права (панування права) і більш вузького змісту (вищість права), що передбачає пріоритет права, як прав людини, перед законом і діями виконавчої влади.

Ці поняття відображені в декількох статтях Конституції України, але найбільш концентровано зміст ідеї верховенства права відображено у ст.1, яка містить положення про Україну як правову державу, а принцип верховенства права у ст. 8. Вони тісно пов’язані між собою: якщо ідея чи ідеал верховенства права дає ціннісно-концептуальне обґрунтування відповідному принципу, то принцип конкретизує і доповнює ідею.

Зміст поняття верховенства права доповнюється іншими статтями. Так у ст. 3 Конституції України говориться: “Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”. Як відомо, в сучасній конституційній доктрині розрізняють поняття “утвердження” і “забезпечення” прав і свобод людини. Під утвердженням прав і свобод розуміють їх визнання державою (головним чином, їх закріплення у Конституції та інших законах, ратифікацію міжнародних договорів). Водночас завдання “утвердження” можна трактувати в більш широкому, так би мовити, “онтологічному” сенсі, а саме: як утвердження в повсякденному житті пріоритету прав і свобод людини в українському суспільстві.

Такому “онтологічному” утвердженню верховенства права в повсякденному житті має сприяти розуміння того, що головним смисловим вираженням права, його ціннісною засадою є автономія особистості, тобто самозаконність людської поведінки. За Кантом, поняття автономії диференціюється на моральну автономію (здатність людини самостійно судити, що є добро і що є зло, яка обумовлює вихідну довіру до людини і неприпустимість законів про моральність); утилітарну автономію (здатність людини самостійно судити, що є для неї вигідним чи невигідним, а тому – неприпустимість привілеїв чи дискримінації); громадянську автономію (здатність людини брати участь у виробленні загальних рішень, які стосуються її власного добробуту і щастя). Відповідно до цих видів автономії розрізняють найважливіші типи правових норм: громадянські права і свободи; гарантії рівності перед законом і судом; політичні права і свободи.

Таким чином, узагальнений смисл принципу верховенства права полягає в утвердженні і забезпеченні прав людини. Вони є ключовим елементом системи характерних рис верховенства права (його принципів), які за своїм змістом є інституційно-процедурним забезпеченням прав людини. Основою прав і свобод індивіда є визнання за ним певної сфери свободи, межі якої державна влада не може порушувати. Основні права, які визнаються невід’ємними атрибутами людської особистості, закріплені в сучасних конституціях (наприклад, у Конституції України, розд. 2).

Тому механізм регулювання взаємовідносин між індивідом і органами державної влади виражається в аксіомах верховенства права: все, що не заборонено індивіду, йому дозволено; і навпаки, все, що не дозволено владі, їй заборонено. Головним у цих положеннях є той самий принцип – принцип визнання автономії особистості. Ця вимога принципу верховенства права відтворюється у частині другій ст. 19 Конституції України, відповідно до якої “органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України”.

Верховенство права не відміняє верховенства закону в системі джерел права, а включає його в систему своїх рис як певний рівень. Тому односторонню позицію займають деякі дослідники, які, захопившись ідеєю верховенства права, ставлять під сумнів авторитет закону, міркуючи за спрощеною логікою “або-або” (або закон, або право), а не за змістовною логікою (право як сутність, зміст закону).

У сучасному світі, що глобалізується, проблема верховенства права виходить за межі національних кордонів. У правовій філософії набуває сили тенденція визнання верховенства права як глобального стандарту. Водночас відчутнішою стає і складність в його реалізації. На ці питання було звернуто увагу в доповіді на ХХІІ Всесвітньому конгресі з філософії права і соціальної філософії (Гранада, 2005 р.) “Глобалізація і верховенство права” професора Університету Мадрида Ф. Лапорта. Він констатував той факт, що право розвивалось як інституційна умова ринкової економіки, але нині глобалізація права відстає від глобалізації ринкової економіки. Діяльність транснаціональних корпорацій, капітал яких перетинає кордони, залишається під юрисдикцією внутрішнього права. Відбуваються процеси, які можна назвати “ринком права”, тобто обираються такі системи права, що є більш сприятливими для діяльності не тільки транснаціональних корпорацій з притаманною їм дешевою робочою силою та низькими податковими ставками, а й для недемократичних режимів, що далекі від ідеалу верховенства права. Водночас державам, які не мають ефективного і добре оформленого правопорядку, глобалізаційні процеси можуть завдати економічної шкоди, бо вони втратять прибутки. Автор звертає увагу на те, що сучасні процеси глобалізації права мають дві вірогідні перспективи. Перспектива розвитку так званого “м’якого права”, обов’язковість якого ґрунтується не на зовнішньому примусі, а на загальній вигоді. Прикладом реалізації такого права є ВТО. Однак негарантованість виконання норм “м’якого права” несумісне з класичним розумінням верховенства права. Тому слід або переглядати поняття “верховенство права”, або визнати другий шлях глобалізації верховенства права – створення наднаціональних політичних і юридичних союзів, найбільш вдалим прикладом яких є ЄС.

Таким чином, глобалізація таїть у собі певні загрози ще не затвердженому в соціальному бутті українського суспільства верховенству права. Перед суспільством у найближчому майбутньому може постати проблема ціннісного вибору: чи не пожертвувати ідеалом верховенства права у його повному обсязі заради залучення транснаціональних компаній з метою забезпечення економічного росту? У цьому випадку проблема євроінтеграції набуває не тільки економічного чи політичного, а й “метафізичного” значення, як проблема збереження вірності свідомо обраній та конституційно закріпленій цінності верховенства права.

О.Г. Данильян, д-р філософ. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ

КУЛЬТУРИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

Визначені в Конституції України завдання по створенню демократичної, соціальної, правової держави не можуть бути вирішені без певного рівня правової культури особистостей, які складають суспільство. Адже відомо, що саме правова культура є найважливішим чинником, що сприяє становленню правової системи держави і розбудови громадянського суспільства, впливає на регулювання всього спектра соціальних відносин у ньому, підтримує і закріплює його цілісність, стабільний правопорядок.

Водночас формування правової культури особистості в перехідному суспільстві, у тому числі й в українському, являє собою досить складне і суперечливе завдання. З одного боку, як уже відзначалося, створення демократичної, правової держави передбачає досить високий рівень правової культури особистості; з другого – у перехідному суспільстві відсутні необхідні умови для формування правової культури, що знаходиться, як правило, на досить низькому рівні. У зв’язку з цим значної актуальності набуває проблема формування правової культури особистості в умовах перехідного суспільства. Не випадково, що в засадах державної політики України в галузі прав людини завдання по підвищенню рівня правової культури населення і правосвідомості людини і громадянина, формуванню поваги до закону підняті до рівня основних напрямів державної політики. Проте, незважаючи на свою безумовну актуальність, проблема формування правової культури особистості у перехідному суспільстві залишається в юридичній науці недостатньо розробленою. Як показує аналіз юридичної літератури, хоча дослідження у сфері правової культури і правової свідомості активізувались, проблеми реального стану правової культури особистості в перехідному суспільстві, специфіки формування правової культури в транзитивний період, обґрунтування напрямів оптимізації процесу формування правової культури особистості в умовах трансформації правової системи поки залишаються, за рідкісним винятком, за межами інтересів сучасних дослідників. Дійсність же така, що не проходить і дня, коли засоби масової інформації не вказували б на правовий нігілізм, юридичний безлад і правове безкультур’я, що процвітають в українському суспільстві.

Як доводить теорія і практика, найважливішим соціальним інститутом формування правової культури в перехідному суспільстві є правове виховання. Правове виховання – це цілеспрямована діяльність з трансляції (передачі) правової культури, правового досвіду, правових ідеалів і механізмів розв’язання конфліктів у суспільстві від одного покоління до іншого. Правове виховання має на меті розвиток правової свідомості людини і правової культури суспільства в цілому.

У сфері правового виховання в перехідному суспільстві основними завданнями є: підвищення загальної моралі громадян, популяризація правових знань, у тому числі через засоби масової інформації, використання рольових ігор і практичних ситуацій, пробудження інтересу у населення до правових знань і підвищення їх доступності, застосування методів реклами і “public relations”, розвиток сімейного правового виховання. Усе це є неможливим без науково обґрунтованої державної політики у сфері правового виховання, яка, на жаль, в Україні поки що відсутня. Тому для піднесення рівня правової культури громадян України, насамперед, потрібно виробити чітку державну політику правового виховання особистості, системний науковий підхід до проведення відповідних заходів, скоординувати всі зусилля державних органів у цьому процесі.

Важливо також повною мірою використовувати весь позитивний досвід, що накопичений у нашій країні в минулі десятиліття. Причому використовувати цей досвід необхідно творчо, тому що деякі питання правового виховання мають вирішуватися на концептуально новій основі, виходячи із завдань нинішнього етапу розвитку України як суверенної держави, що прагне стати демократичною і правовою. При цьому необхідно пам’ятати і те, що вирішення завдань по формуванню сучасної правової культури особистості в перехідному суспільстві залежить не тільки від держави, а й від зусиль усієї громадськості, кожного громадянина країни.

Серед інших конкретних напрямів формування правової культури перехідного суспільства можна виділити наступні:

– у сфері загальнодержавної стратегії – направленість державної політики на захист інтересів особистості, вироблення єдиної правової політики, усіляке забезпечення добробуту громадян, найсуворіше дотримання Конституції і законів усіма державними органами;

– у сфері правотворчості – професіоналізація законодавчої діяльності, надання населенню права реальної законодавчої ініціативи, поширення знань в галузі юридичної техніки, широке публічне висвітлення законопроектної діяльності, посилення юридичної відповідальності за порушення прав і свобод громадян;

– у сфері громадянського суспільства й власної ініціативи – розвиток системи громадських організацій, активне відстоювання особистістю своїх прав, боротьба з будь-якими проявами беззаконня і сваволі та ін.

В.Д. Гончаренко, д-р юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Конституційний статус Верховної Ради УРСР

за радянських часів

З прийняттям 30 січня 1937 р. нової Конституції УРСР та обранням 26 червня 1938 р. Верховної Ради УРСР юридично і фактично припинили діяльність з’їзди Рад УРСР, ЦВК УРСР, Президія ЦВК УРСР, правовий статус яких визначався в середині 1930-х років Конституцією УРСР 1929 р.

Конституція УРСР 1937 р. у певній відповідності до Конституції СРСР 1936 р. визначила правовий статус Верховної Ради УРСР. Цьому питанню присвячений розділ III Конституції “Найвищі органи державної влади Української Радянської Соціалістичної Республіки”.

Перелік питань, які належали віданню УРСР в особі її найвищих органів влади (у тому числі і Верховної Ради УРСР) і органів державного управління УРСР, наводився у ст. 19 Конституції УРСР 1937 р. Крім того, про деякі вельми суттєві повноваження Верховної Ради УРСР говорилося в статтях Конституції УРСР, які містилися поза межами розділу III Конституції. Так, згідно із ст. 40 Конституції Рада Народних Комісарів УРСР як найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади УРСР була “відповідальна перед Верховною Радою УРСР і їй підзвітна”. Вищий судовий орган УРСР – Верховний Суд – обирався Верховною Радою (ст. 105 Конституції). Згідно зі ст. 98 Конституції України Верховна Рада УРСР затверджувала державний бюджет УРСР, а згідно із ст. 100 Верховна Рада УРСР затверджувала звіт про виконання державного бюджету. Верховна Рада УРСР обирала також бюджетну комісію, яка доповідала Верховній Раді про свій висновок щодо державного бюджету УРСР (ст. 99).

Ретельний аналіз правового положення Верховної Ради УРСР за Конституцією УРСР 1937 р. дає підстави для висновку, що в цій Конституції були втілені деякі елементи теорії розподілу влад. Так, згідно з Конституцією УРСР 1937 р. Верховна Рада УРСР визначалася як вищий орган державної влади, що був єдиним законодавчим органом УРСР. Жоден державний орган республіки не мав права приймати закони УРСР. Стаття 22 Конституції уповноважувала Верховну Раду УРСР здійснювати всі права, що належали УРСР, оскільки вони не належали до компетенції підзвітних Верховній Раді органів, а саме: Президії Верховної Ради УРСР, РНК УРСР, наркоматам УРСР. Тобто Верховна Рада УРСР не мала права вторгнення у сферу компетенції зазначених державних органів. Верховна Рада УРСР за Конституцією УРСР 1937 р. була своєрідним парламентом. Тому не випадково термін “парламент” іноді в науковій літературі застосовувався до Верховної Ради УРСР, правовий статус якої визначений Конституцією УРСР 1937 р. Вона називалась “соціалістичний парламент”, “український парламент”, “народний парламент”, “парламент”. Конституція УРСР 1937 р. діяла з певними змінами і доповненнями до прийняття Позачерговою сьомою сесією Верховної Ради УРСР дев’ятого скликання 20 квітня 1978 р. нової Конституції (Основного Закону) Української Радянської Соціалістичної Республіки, яка вводилася в дію з 20 квітня 1978 року. Тобто Конституція УРСР 1937 р. була чинним Основними Законом УРСР сорок років. Але, незважаючи на такий значний термін, зміст розділу III Конституції УРСР 1937 р., присвячений найвищим органам державної влади УРСР, зазнав за цей час дуже незначних змін.

Як і Конституція УРСР 1937 р., нова Конституція республіки також визначила місце і роль Верховної Ради УРСР у системі державної влади, присвятивши їй низку статей, вміщених у гл. 12, що мала назву “Верховна Рада Української РСР”. За Верховною Радою УРСР було закріплено статус найвищого органу державної влади Української РСР (ст. 97). У частині другій ст. 97 Конституції УРСР 1978 р. було зазначено, що “Верховна Рада Української РСР правомочна вирішувати всі питання, віднесені Конституцією СРСР і цією Конституцією до відання Української РСР”. Таким чином, компетенція Верховної Ради УРСР новою Конституцією була прирівняна до компетенції УРСР, а Верховна Рада отримувала право розглядати і вирішувати будь-яке питання, у тому числі й таке, що відносилося до компетенції Президії Верховної Ради УРСР і Ради Міністрів УРСР. Таким чином, правовий статус Верховної Ради УРСР тепер повністю базувався на марксистсько-ленінській ідеї повновладдя Рад, несумісний з теорією розподілу влади. Ця теорія категорично заперечувалась радянською доктриною. Конституція УРСР 1978 р. пішла шляхом визначення і предметів виключного відання Верховної Ради УРСР. Так, прийняття Конституції УРСР, внесення до неї змін, затвердження державних планів економічного і соціального розвитку Української РСР, державного бюджету УРСР і звітів про їх виконання, створення підзвітних їй органів здійснювалися виключно Верховною Радою УРСР. Конституція УРСР 1978 р. визнала кількісний склад Верховної Ради УРСР – 650 депутатів, які обиралися громадянами УРСР по виборчих округах УРСР у період між сесіями. У статті 108 Конституції наводився перелік предметів відання Президії Верховної Ради УРСР. Крім того, згідно з п. 1 ст. 109 Конституції УРСР 1978 р. Президія Верховної Ради УРСР наділялася правом у період між сесіями Верховної Ради (з наступним поданням на її затвердження на черговій сесії) вносити у разі необхідності зміни до чинних законодавчих актів Української

РСР. Це положення Конституції певною мірою применшувало статус Верховної Ради УРСР як найвищого представницького органу державної влади, дозволяючи підзвітній їй Президії вторгатися в законодавчу діяльність Верховної Ради УРСР. У віданні Верховної Ради УРСР Конституція УРСР 1978 р. залишила утворення Ради Міністрів УРСР – найвищого виконавчого і розпорядчого органу державної влади УРСР, обрання Верховного Суду УРСР.

У наступні після прийняття нової Конституції УРСР роки були прийняті нормативно-правові акти, покликані забезпечити належну організацію та діяльність Верховної Ради УРСР, її органів, депутатів Верховної Ради УРСР.

Відповідно до Конституції УРСР 1978 р., інших законодавчих актів і здійснювала свою діяльність Верховна Рада УРСР, реалізуючи надані їй зазначеною Конституцією повноваження.

У 1980-х роках функціонувала Верховна Рада УРСР десятого (1980 – 1985 рр.) і одинадцятого (1985 – 1990 рр.) скликань.

Верховна Рада УРСР одинадцятого скликання (1985 – 1990 рр.) функціонувала в період так званої перебудови (1986 – 1990 рр.), коли відбувалися суттєві реформи державного апарату в Союзі РСР в цілому і в Українській РСР зокрема, зміни в статусі УРСР як союзної держави, досить помітні зміни у законодавстві. Не оминули ці процеси і Верховну Раду УРСР одинадцятого скликання, особливо в кінці 1980-х років. Так, чи не вперше за всю багатолітню історію діяльності Верховної Ради УРСР, під час голосування на засіданнях Десятої сесії Верховної Ради УРСР одинадцятого скликання (25 – 28 жовтня 1989 р.) виявилися депутати, які голосували проти прийняття законів. Після дуже гострих дебатів з цього питання Верховна Рада прийняла 27 жовтня 1989 р. Закон “Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР”. У преамбулі Закону “Про зміни і зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР” зазначалося, що зміни до Конституції УРСР вносяться з метою розвитку демократії, самоврядування народу, удосконалення виборчої системи, структури, діяльності Рад народних депутатів, органів правосуддя. Прийняття Закону від 27 жовтня 1989 р. означало певне зрушення у бік розвитку представницької демократії в Україні. Зокрема, Закон забезпечував перехід до реальної, а не тільки проголошеної альтернативності висування кандидатів у депутати.

Істотні зміни Законом “Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР” було внесено в розд. 12 Конституції УРСР, що регламентував організацію та діяльність Верховної Ради УРСР. Та все ж таки, незважаючи на суттєві зміни статей Конституції УРСР, які стосувалися Верховної ради УРСР, Закон від 27 жовтня 1889 р. залишив за нею статус найвищого органу державної влади УРСР з правом необмеженого вторгнення в компетенцію органів виконавчої та судової влади республіки, що суперечило принципу розподілу влади.

І тільки Верховна Рада УРСР дванадцятого скликання, перший тур виборів до якої відбувся 4 березня 1990 р., стала поступово набирати рис справжнього парламенту.

5 липня 1991 р. були прийняті закони “Про Президента України” і “Про вибори Президента України”. Залишалося привести у відповідність до принципу розподілу влади правовий статус Верховної Ради УРСР. Відбулося це вже після набуття Україною незалежності. Ця історична подія знайшла своє правове закріплення у прийнятих Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 р. постанові “Про проголошення незалежності України” і Акті проголошення незалежності. Розпочався новий етап історії України – розбудова Української незалежної держави, вагомий внесок в яку покликана була зробити і Верховна Рада УРСР – найвищий орган законодавчої влади України.

М.М. Страхов, д-р юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ФІНАНСОВА КОМПЕТЕНЦІЯ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ ТА БЮДЖЕТНИЙ ПРОЦЕС ЗА КОНСТИТУЦІЄЮ 1996 р. (ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ)

Фінанси – один із головних важелів, за допомогою якого держава всебічно впливає на розвиток суспільства. Тому серед переважної більшості держав законодавча діяльність парламенту у фінансовій галузі отримує в останні десятиліття все більш детальне конституційне регулювання.

По-перше, діючі конституції підкреслюють, що у сферу фінансових парламентських повноважень входять, насамперед, питання своєчасного затвердження державних прибутків і видатків, тобто державного бюджету, а також контроль за його виконанням. Це означає, що затвердженням бюджету парламент, з одного боку, уповноважує уряд витрачати державні кошти відповідно до затвердженого кошторису, за межі якого уряд не повинен виходити, а з другого – на уряд покладається обов’язок зібрати необхідні для забезпечення прибутків держави суми податків та інших надходжень. У зв’язку з цим конституції різних країн намагаються чітко визначити конституційні принципи побудови бюджетної системи.

По-друге, особлива увага приділяється все більш детальному конституційному регулюванню бюджетного процесу, який включає декілька основних стадій: внесення до парламенту проекту державного бюджету, обговорення бюджету в парламенті, наслідки неприйняття парламентом на визначений строк бюджету, звіт уряду перед парламентом про виконання державного бюджету.

Якщо з цих позицій звернутися до Основного Закону України, то неважко переконатися, що не всі важливі сторони бюджетної системи отримали достатнє конституційне урегулювання.

Стаття 95 Конституції України називає основні засади побудови бюджетної системи України; справедливий і неупереджений розподіл „суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами“, визначення будь-яких видатків на загальносуспільні потреби „виключно законом про Державний бюджет України“, гласність у використанні загальнодержавних коштів, прагнення „до збалансованості бюджету України“. Якщо звернутись до відображення бюджетного процесу, то Конституція 1996 р. розкриває сутність лише однієї його стадії – внесення до Верховної Ради проекту державного бюджету. „Кабінет Міністрів України, – сказано в ст. 96 Конституції, – не пізніше 15 вересня кожного року подає до Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет України на наступний рік“. Подальша доля бюджетного законопроекту в Конституції не визначена. Протягом якого часу Верховна Рада України повинна розглянути і схвалити бюджет, що слід робити, якщо бюджет не буде затверджений Верховною Радою до початку нового фінансового року і т.ін. – ці питання Конституцією не вирішені.

Враховуючи, що бюджетний процес отримує детальнішу розробку і закріплення в конституціях багатьох зарубіжних країн, що в Україні вже виникали серйозні труднощі із своєчасним при-йняттям Верховною Радою державного бюджету, доцільно звернутися до зарубіжного досвіду конституційного регулювання бюджетного процесу.

Внесення до парламенту проекту державного бюджету – прерогатива виконавчої влади. У США, наприклад, його вносить президент, в Італії та Франції – уряд, у Великій Британії – міністр фінансів. Обговорюється бюджет, як правило, у першому читанні, причому дебати дуже часто обмежуються певним часом. Так, Національним зборам Франції на обговорення проекту бюджету відводиться лише 40 днів, Сенату Франції – 15, у Палаті громад Великої Британії обговорення бюджету не може продовжуватись більше 26 днів.

Як загальне правило, державний бюджет має бути схваленим до початку нового фінансового року. Якщо бюджет вчасно не буде прийнятий, конституції зарубіжних держав передбачають різні варіанти виходу з такої ситуації:

1) уряд може своїм актом тимчасово ввести в дію запропонований парламенту проект бюджету. Так, відповідно до ст. 47 Конституції Французької Республіки 1958 р., якщо парламент протягом 70 днів не прийняв бюджет, положення бюджетного законопроекту можуть бути введені в дію урядовим ордонансом;

2) парламент може прийняти спеціальний закон про тимчасове виконання бюджету, як це передбачено, наприклад, ст. 51 Федерального конституційного закону Австрії або ст. 20 Малої конституції Польщі;

3) конституція може передбачати продовження дії бюджету попереднього року. Так, відповідно до ст. 111 Основного закону Німеччини, у випадку, якщо закон про бюджет своєчасно не прийнятий, уряд може керуватися з деякими обмеженнями торішнім бюджетом.

Заключною стадією бюджетного процесу є звіт уряду перед парламентом про виконання державного бюджету. У разі відмови парламенту затвердити звіт уряду наслідки можуть бути різними. Наприклад, відповідно до ст. 22 Малої конституції Республіки Польщі „Рада Міністрів зобов’язана подати Сейму звіт про виконання бюджетного закону, а також звіти про виконання інших прийнятих Сеймом фінансових планів держави у 6-місячний строк по закінченню бюджетного року“. Якщо звіт не буде затверджений Сеймом, Рада Міністрів іде у відставку.

З урахуванням наведених матеріалів буде доцільним доповнити статті Конституції України, що стосуються бюджетної системи.

Слушно скористатися досвідом радянських конституцій, виділивши статті, присвячені державному бюджету, в окремі розділи або підрозділи, як це зроблено, наприклад, у Конституції УРСР 1937 р. (гл. VІ. Бюджет Української Радянської Соціалістичної Республіки) і Конституції УРСР 1978 р. (гл. 17. Державний бюджет Української РСР).

В.О. Рум’янцев, д-р юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

КОНСТИТУЦІЯ УНР 1918 рОКУ

Після Конституції П.Орлика Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) 29 квітня 1918 р. є найбільш помітним явищем у розвитку конституційного законодавства України.

Робота над проектом Конституції розпочалася після проголошення Української Народної Республіки, оскільки ця історична подія поставила на порядок денний необхідність прийняття Основного Закону. У підвалини Конституції було покладено ідею поділу гілок влади з метою гарантувати демократичний розвиток Української держави. Робота над її проектом розгорталася досить плідно й доволі швидкими темпами, чому значною мірою сприяла розвиненість в Україні на зламі ХІХ – ХХ ст. державно-правової думки, яка ввібрала в себе кращі досягнення світового досвіду.

Укладачі Конституції мали на меті побудову Української Народної Республіки як держави суверенної, самостійної і ні від кого не залежної. Сувереном у державі виступав народ, тобто громадяни УНР всі разом. Свої суверенні права народ здійснював через Всенародні Збори України.

Конституція проголошувала єдність і неподільність території УНР, надавала адміністративно-територіальним одиницям права широкого самоврядування.

За громадянами УНР визнавалося широке коло особистих свобод – недоторканність особи й домашнього вогнища, таємниця листування, свобода місця перебування, а також політичних прав – активні й пасивні вибори, свобода слова, друку, совісті, організацій, страйку. Більшістю цих прав могли користуватися всі мешканці УНР, а повнота громадянських прав належала тільки українським громадянам обох статей після досягнення ними 20-річного віку. Користування громадянськими правами не залежало від народження, віри, національності, освіти, майна, оподаткування.

Конституція не передбачала подвійного громадянства, хоча допускала вихід із громадянства УНР шляхом звернення із заявою до уряду УНР. Одночасно Конституція містила інститут позбавлення громадянства УНР. Цей акт міг здійснюватися лише за постановою Генерального Суду. Проте ні підстав, ні процедури позбавлення громадянства УНР Конституція не передбачала.

Конституція, наскільки це було можливо, встановлювала гарантії захисту тих чи інших прав громадян. Громадяни УНР не могли бути заарештовані на її території без судового рішення інакше як на „гарячому вчинку”. Але і в такому випадку вони мали бути відпущені не пізніше як за 24 години, якщо суд не встановить підстав для їх затримання.

Конституція виходила із презумпції недоторканності помешкання. Проте в окремих випадках дозволяла правоохоронним органам порушувати недоторканність житла без судового рішення, при цьому зобов’язувала останні протягом 48 годин його надати.

Одним з головних принципів Конституції УНР був поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Згідно з цим будувалася структура центрального державного апарату. Законодавчу владу мав уособлювати парламент – Всенародні Збори, виконавчу – уряд (Рада Народних Міністрів), судову – Генеральний Суд УНР. Основний Закон виходив з того, що кожна гілка влади має своє призначення („функції”). При цьому особливо наголошувалося, що жодна з них не має права виконувати функції іншої.

Необхідною умовою реалізації принципу поділу влади на практиці є наділення кожної з її гілок відповідною компетенцією, з тим щоб вони не протистояли, а взаємно доповнювали одна одну, узгоджували між собою всі проблеми й діяли як єдиний політичний організм на благо народу.

Але в питанні розподілу компетенції між законодавчою та виконавчою гілками влади укладачі Конституції не виявили достатньої послідовності. Більш-менш чітко окреслювалася компетенція парламенту. Всенародні Збори могли розглядати й вирішувати будь-яке питання державного, економічного й соціально-культурного життя республіки.

Водночас Конституція у загальному вигляді визначала компетенцію уряду. Рада Народних Міністрів мала порядкувати всіма справами, які залишалися поза межами діяльності органів місцевого самоврядування або стосувалися УНР в цілому. Була невизначеною компетенція місцевих органів влади.

Нечітке розмежування компетенції між парламентом та урядом при невизначеності компетенції органів місцевого самоврядування навряд чи створювало умови для самостійної й ефективної реалізації виконавчою гілкою влади свого призначення. Навпаки, це ставило її у залежність від всесильного парламенту – Всенародних Зборів, робило уряд їх своєрідним додатком, що було серйозною перешкодою на шляху реалізації принципу поділу влади.

Конституція мала суттєві суперечності щодо поділу влади між парламентом та урядом і на організаційному рівні. В Основному Законі були відсутні посади глави держави (президента) і навіть глави уряду (прем’єр-міністра). Вирішуючи це питання, укладачі Конституції спиралися на досвід Центральної Ради, проявом чого можна вважати подвійний статус голови Всенародних Зборів: з одного боку, на нього покладалися типові функції голови парламенту – скликати сесії Всенародних Зборів, провадити їх засідання, а з другого – він наділявся повноваженнями глави держави – виконувати функції, пов’язані з представництвом УНР, формувати уряд.

Важливе значення в справі поділу влади мала можливість різних її гілок стримувати й контролювати одна одну, для чого Конституція УНР містила цілу низку організаційно-правових заходів, своєрідну систему стримувань і противаг.

Насамперед, це стосувалося порядку формування гілок влади. Досить ретельно Конституція визначила цю процедуру стосовно парламенту. Основний Закон проголошував, що Всенародні Збори обираються загальним, рівним, безпосереднім і таємним голосуванням. Разом з тим встановлювалася пропорційна система представництва на парламентських виборах, яка на практиці сприяла партійній роздробленості та міжпартійній боротьбі.

Щодо порядку формування виконавчої й судової гілок влади Конституція встановила, що і Рада Народних Міністрів, і Генеральний Суд УНР обираються Всенародними Зборами.

Важливим елементом у системі стримувань і противаг є можливість різних гілок влади контролювати одна одну. Конституція закріплювала право контролю діяльності уряду через депутатський запит з боку парламентаріїв. Але вона не містила можливості для виконавчої й судової гілок влади здійснювати контроль за законодавчою діяльністю парламенту через право вето з боку виконавчої влади або визнання тих чи інших законів неконституційними – з боку судової влади.

Такого контролю з боку виконавчої влади взагалі не могло бути, оскільки не передбачалися посади ні президента, ні прем’єра, які б уособлювали вищу виконавчу владу і мали право вето на закони, ухвалені Всенародними Зборами. Можливість здійснювати контроль за відповідністю Конституції поточного законодавства з боку Генерального Суду була обійдена мовчанням.

Ще одним важливим елементом поділу влади є несумісність депутатського мандату з можливістю обіймати відповідальні посади в апараті управління. Проте Конституція ігнорувала цей принцип і дозволяла депутатам Всенародних Зборів одночасно бути й членами Ради Народних Міністрів. І хоча в ній містилося застереження, що в такому разі в парламенті вони мають лише дорадчий голос, це не ліквідовувало певної суперечності у справі поділу влади.

Через гетьманський переворот Конституція УНР 1918 р. не набрала чинності. Та все ж зміст Основного Закону доби Центральної Ради дає підстави стверджувати, що з точки зору права він хоча й був недостатньо професіональним, проте важливим, як документ часу. Конституція УНР 1918 р. донесла до нас провідні ідеї творців української державності, що дозволяє стверджувати, що Українська Центральна Рада складалася з ліберальних, глибоко гуманних і демократичних діячів, які намагалися створити законодавчі підвалини справедливого суспільного життя в Україні.

Г.Г. Демиденко, д-р іст. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Про правовий статус російської мови

в Україні: історико-правовий аспект

Безкомпромісна постановка питання деякими політичними партіями і громадськими об’єднаннями “о придании статуса государственного русскому языку”, недавні рішення Севастопольської міськради, Харківської, Луганської, Донецької міських і обласних рад про надання російській мові статусу регіональної загострили і без того складну суспільно-політичну ситуацію в Україні, взаємини органів місцевого самоврядування з державною адміністрацією. Вирішення мовного питання в рамках правового поля потребує осмислення проблеми, зокрема, в історико-правовому аспекті.

Причини нинішнього загострення російського питання в Україні, на нашу думку, мають історичні, ідеологічні й політичні корені.

Склад населення України, де українці є корінним державним етносом, зазнав у своєму історичному розвитку суттєвих змін через зростання питомої ваги його російськомовної частини на сході України. Перша – з другої половини XVII ст. заселенням Слобожанщини не лише біженцями з Правобережжя, а й селянами, ремісниками, “ратными людьми” з Росії за наказом царського уряду. Друга – з бурхливим розвитком капіталізму, будівництвом за-лізниць, освоєнням Донецького кам’яновугільного басейну наприкінці XIX ст. Міграційний рух робочої сили з Росії не припинявся і з початком XX ст., зокрема, з початком Першої світової війни і евакуацією великих промислових підприємств з прифронтової смуги. Обидві хвилі були позначені політикою насильницької русифікації. Наступні дві хвилі міграції частини російського населення до України мали місце за радянських часів в умовах індустріалізації країни, продовженням бурхливого розвитку промислових центрів, особливо на Лівобережжі, та відбудови народного господарства у повоєнні роки. Напередодні Великої Вітчизняної війни питома вага росіян у Донбасі складала 32%, причому 86% росіян проживали у містах.

Здійснення “ленінської національної політики” в СРСР призвело в Україні до культурної асиміляції населення, русифікації, витіснення з діловодства української мови, а також мови національних меншин – греків, болгар, кримських татар, молдаван, румун, поляків, словаків, угорців та ін. Внаслідок чого в країні склався мовний дисбаланс на користь російської мови. І Закон УРСР про мови 1989 р. мало зарадив цій проблемі: нині з 75% українців майже половина погано володіє рідною мовою і вживає російську, яка не з вини самих росіян панувала спочатку в Російській імперії, а потім в СРСР завдяки різним преференціям і витісненням інших мов.

З прийняттям Закону УРСР “Про мови в Українській РСР” 28 жовтня 1989 р., досить демократичного і національно толерантного, було визначено і закріплено в Конституції України 1996 р. (ст. 10) правовий статус української мови як державної, гарантії вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України. Україна – єдина на пострадянському просторі країна, яка уникла міжетнічних конфліктів і, донедавна, загострення мовного питання. Однією з причин його загострення є, на нашу думку, як недосконалість Закону про мови, зокрема, відсутність прописаного в ньому механізму гарантії і стимулів вільного розвитку, використання і дієвого захисту української, російської та інших мов національних меншин, так і неспроможність держави в умовах соціально-економічної кризи належним чином забезпечити соціальні і культурні потреби всього населення країни.

Розроблено вже більше десятка проектів законів про мови в Україні, відхилених Верховною Радою внаслідок їх принципових недоліків. Головний з них, на думку фахівців-мовознавців, етнологів, – не враховуються катастрофічні наслідки минулої національної політики. І все ж досвід підготовки законопроектів з мовного питання потребує його критичного перегляду, узагальнення і врахування у подальшій законопроектній роботі. Закон про мови повинен бути зводом правил, що регулюють мовні відносини і виключають можливість мовного дисбалансу.

Загострення питання про статус російської мови в Україні має ідеологічне і політичне підґрунтя. Політичні сили, які програли президентські вибори 2004 р., але одержали більшість голосів виборців на виборах 2006 р. до парламенту і органів місцевого самоврядування в умовах катастрофічного падіння симпатій виборців до політичного блоку “Наша Україна”, особливо на Сході республіки, послаблення центральної влади, кризи у відносинах з Росією, у своїй боротьбі за владу, вдались до політизації мовного питання, пропозицій і рішень про зміну правового статусу російської мови.

Чи потребує захисту в Україні російська мова? Так, як і будь-яка мова інших національностей. Проте не в однаковій мірі. По-перше, внаслідок традиційного панування в культурному се-редовищі та на побутовому рівні в містах Лівобережжя, що межує з Росією. По-друге, у видавничому, теле-, радіо-, медіа-просторі все ще переважає російськомовна продукція. Хоча ці обставини і не знімають питання про захист і розвиток російської мови і культури в Україні.

Україна – країна, яка є єдиним місцем зародження і розвитку культурного середовища української мови. На відміну від російської або татарської, угорської, грецької, румунської тощо. Тож без державних заходів щодо розвитку державної мови, її використання і захисту, бажання самих громадян, передусім українців, шанувати, знати і користуватися нею її правовий статус може стати формальним, а то й штучним, адже без мовного середовища мова може стати мертвою, як латина. Зрозуміло, державної уваги і підтримки потребують задля збереження і розвитку мови інших корінних народів України з невеликою територією проживання: кримські татари, гагаузи та ін., усі національних меншин, члени якої – громадяни України.

Таким чином, рішення про надання російській мові статусу регіональної або постановка питання про надання їй статусу державної чи офіційної (що суті не міняє і є термінологічним лукавством) є некоректним і несправедливим по відношенню до інших мов в Україні, а цілі – реально загрозливі. По-перше, надання преференцій мові, яка катастрофічно витісняє інші – реальна загроза для мови корінного державного етносу, сфера застосування і використання якої буде швидко звужуватись. По-друге, рішення “регіоналів” ігнорує інтереси інших, за виключенням російської, національних меншин. Якщо рішення міських і обласних рад Сходу України вступить у законну силу, то, наприклад, учням – грекам в Донбасі, татарам в Криму – доведеться вивчати три мови з урахуванням рідної (крім іноземних). Тоді як російськомовним учням шкіл з регіональною мовою навчання – не більше двох, а в разі введення двомовності на державному рівні – тільки одну, російську. Це влаштовуватиме лише “культурного люмпена”, байдужого до потреб інших національних меншин. По-третє, розмежування принципів застосування двох мов неминуче призведе до ускладнення їх функціонування в науці (обміні інформацією, виданні наукової продукції тощо), армії (якою мовою, наприклад, подавати команди – державною чи регіональною?), побутовому спілкуванні.

Отже, рішеннями про регіональні мови міські та обласні ради обрали конфліктну форму вирішення делікатного мовного питання на користь російської. Посилання на Європейську хартію регіональних мов або мов меншин вимагає адекватного тлумачення її норм, урахування усіх її приписів, адже вона не лише надає право, а й зобов’язує. Так, п. 2, ст. 7, ч.II зобов’язує усувати будь-які необґрунтовані розрізнення, виключення, обмеження або переваги, які стосуються використання регіональної мови або мови меншин та які мають на меті перешкодити чи створити загрозу її збереженню або розвиткові. Хартія приписує вжити спеціальних заходів у галузі мов національних меншин, які спрямовані на досягнення рівності між особами, що вживають ці мови, і рештою населення. Хартія включає важливі принципи демократії і культурного розмаїття, “єдності в розмаїтті”, збереження культурної спадщини великих і малих народів, існування суспільства, держави, природи як єдиного цілого.

У Законі України “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин” 2003 р. законодавець ввів важливу норму (п. 5): при застосуванні положень Хартії заходи, спрямовані на утвердження української мови як державної, її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, не вважаються такими, що перешкоджають чи створюють загрозу збереженню або розвитку мов, на які поширюються положення Хартії.

Варто нагадати прибічникам регіональної мови положення Конвенції “Про забезпечення прав осіб, приналежних до національних меншин”, підписану в Москві 21 жовтня 1994 р. за участі України. Зокрема, ст. 10 визначає необхідність для національних меншин вивчення державної мови відповідно до законодавства кожної із Сторін, що домовляються. Жодне із зобов’язань, що випливають із цієї Конвенції, приписує ст. 12, не може тлумачитись як підстава для якої-небудь діяльності або дій, що протирічать загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, включаючи принципи поваги суверенної рівності, територіальної цілісності й політичної незалежності держав.

За Конституцією України органи місцевого самоврядування реалізують право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (ч. 1, 3, ст. 140). Рішення міських і обласних рад про введення на своїх територіях російської мови як регіональної порушує ці межі і мовний баланс в Україні. Норми Конституції, що закріплюють правовий статус української мови як державної і гарантії вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України, на наш погляд, поки що найкраще відповідають засадам демократичного вирішення мовного питання в державі.

Зараз, з урахуванням набутого досвіду після введення в дію Закону про мови 1989 р., загострення питання про статус російської мови, слід було б розробити за участю правознавців, етнологів, істориків, політологів Концепцію мовної політики в Україні, або Концепцію мов в Україні. Вона б визначила конституційні засади нового закону про мови. Органи місцевого самоврядування могли б виступити піонерами створення моделі вирішення мовного питання в межах своїх територіальних громад, щоб їх можна було врахувати при підготовці проекту закону. Його широке громадське обговорення сприяло б суспільному консенсусу з мовних проблем в Україні, єдності суспільства.

Н.П. Осипова, д-р філософ. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Соціальний зміст регулюючої функції права

в контексті Конституції України

Найважливішим аспектом дослідження і практичного розуміння значущості права є оцінка соціального змісту його регулююючої функції, глибинні засади якої криються у формах того впливу, що може здійснювати право на стан суспільних відносин. За визначенням лауреата Нобелівської премії Дж.-М.-Дж. Бюкенена, конституційний рівень регулювання стану суспільства і його розвитку полягає в розробленні таких правил і процедур, що своєю кінцевою метою мають упорядкування змісту і напрямів соціального руху. Регулятивне значення конституції полягає в тому, що воно створює правила і процедури, з одного боку, обов’язкові для всього суспільства, а з другого – такі, що стосуються кожної людини, захищаючи її свободи, права і соціальний статус.

Справжню оцінку соціального змісту регулюючої функції права в контексті Конституції України можна розкрити, лише пов’язавши цю функцію з реалізацією соціальних і правових засад громадянського суспільства.

Поняття “громадянське суспільство” у вітчизняному науковому, та й не тільки, соціальному і суспільствознавчому словнику стало популярним настільки, що в ньому з’явилися ознаки “заїждженості”. На наш погляд, слід повернутися до класичної характеристики громадянського суспільства, даної, наприклад, у “Філософії права” Гегеля, відповідно до якої воно має три визначальні особливості:

– опосередкування потреб і задоволення їх шляхом діяльності особистості і шляхом діяльності та задоволення потреб усіх членів суспільства;

– наявність справжньої свободи як всезагальної цінності, захист її і власності через правосуддя;

– піклування про особливий інтерес суб’єкта як інтерес всезагальний з боку як держави, так і корпорацій, об’єднань громадян.

Право при такому розумінні громадянського суспільства відіграє вирішальну регулюючу роль в реалізації зазначених соціальних аспектів громадянського суспільства. Розглянута з цих позицій Конституція України є практичною частиною сучасної парадигми громадянського суспільства. Ця особливість здатна забезпечити її соціальну регулюючу життєвість і в майбутньому.

Загальнолюдське призначення права – захищати свободи і права людини. У сучасних умовах специфіка цього захисту в тому, що він є одночасно і захистом соціального капіталу суспільства. Соціальний капітал здатен відігравати для соціуму як позитивну, так і негативну роль. Одне з регулятивних значень конституції полягає в тому, що вона спрямовує за допомогою засобів права саме соціально позитивну реалізацію цього капіталу. Статті Конституції України, присвячені соціальному захисту людини, її трудових прав, можливості її всебічного розвитку, переконливо свідчать про це.

З соціальної точки зору суспільство ніколи не стоїть на місці. У ньому завжди з’являються на різних рівнях нові відносини, які прагнуть замінити собою відносини старі. Іншими словами, суспільство завжди має потребу в соціальній критиці і самокритиці, причому не з боку фахівців і формальних творців права, а з боку тих, хто цим правом користується, тобто всієї сукупності громадян. Інструментом критики виступає соціально-правовий конструкт, тобто такий підхід особистості до конкретного соціального явища, на підставі якого виникає діяльнісне ставлення як до цього явища, так і до правових норм, за допомогою яких воно регулюється. Щоб запобігти можливій руйнівній ролі виникнення деяких конструктів, право повинно мати впливовий нормативний засіб, що є обов’язковим як для всіх гілок влади, так і для окремих громадян. Роль такого засобу виконує конституція. Інститутом, покликаним, крім усього іншого, реалізувати цей аспект соціальної впливовості Конституції України, є Конституційний Суд, оскільки лише він може дати оцінку кожній конкретній дії, здійсненій у правовому полі з точки зору відповідності Основному Закону.

Одним із соціальних призначень права є запобігання соціальним патологіям суспільства, що виникають переважно в умовах кризи управління і спілкування. Процес виникнення і розвитку такої патології окреслює сферу, в якій виникають конфлікти, що повинні бути вирішеними правовими засобами без соціальних втрат для суспільства. З соціальної точки зору можливість зазначеної патології і конфліктів, що пов’язані з нею, обумовлена плюралізмом соціальних інтересів. Загальноприйнятим засобом нейтралізації можливих негативних наслідків цього плюралізму на практиці з метою забезпечення соціальної злагоди є право, принципи якого лежать в основі сучасних конституцій, у тому числі і Конституції України.

Вирішення проблем, пов’язаних із соціальним аспектом регулюючої функції права, не є автоматичним процесом, він передбачає певний механізм її реалізації.

Першою і визначальною ланкою цього механізму є інтеграція під дією права соціальних утворень та їх взаємодія з метою реалізації на конституційних засадах всієї сукупності прав і свобод особистості. Другою ланкою виступає контроль і узгодження соціальної поведінки людей на основі дотримання ними тих ролей, які не тільки визначені конкретними обставинами і свідомо обрані ними, а й мають загальновизнану правову форму, тобто базуються на конституційних принципах. Третьою ланкою є безпосередня регуляція соціальних відносин. При цьому мається на увазі не примус, а підтримка нових форм суспільних відносин, упорядкування на правових засадах того, що вже випробуване в соціальній практиці як соціальна цінність. Четверта ланка впливу – забезпечення буття соціальної ефективності регулятивних правових дій. Це досягається шляхом, з одного боку, безпосереднього правового захисту на основі конституційних вимог соціальних інтересів громадян, соціальних груп і всього суспільства, а з другого – як стимулювання таких соціальних дій, наслідком яких було б зміцнення існуючих суспільних відносин і нейтралізація соціальних тенденцій, що загрожують їм. Нарешті п’ятою ланкою виступає соціальна комунікація. Особливу і все більшу роль в ній відіграє соціальна інформація. Зважаючи на тенденцію перетворення сучасних суспільств у такі, що функціонують за законами інформації, можна було б говорити про самостійну інформаційну форму буття регулюючої функції права в соціальній сфері.

Чинна Конституція України вперше замість фрагментарного набору прав і свобод визначила їх систему у всіх найважливіших сферах. Методологічною і практичною основою цієї системи є соціальний зміст регулюючої функції права.

Ю.Ю. Калиновський, канд. політ. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Конституціоналізм як індикатор розвитку правосвідомості українського суспільства

Конституція являє собою задокументований суспільний договір між громадянами та владою і відображає ступінь правової зрілості як політичної еліти держави, так і суспільства в цілому. Український народ пройшов складний шлях, виборюючи незалежність, що знайшло своє відбиття у численних конституційних документах різних історичних епох. Вивчаючи ці пам’ятки історії, можна прослідкувати ґенезу державотворчих процесів в Україні, а також побачити, як еволюціонувала правосвідомість українства.

Ідея універсального конституційного права склалася у найбільш завершеному вигляді в англосаксонському світі як загальна вимога індивідуальної свободи, виборності державних лідерів, права народу контролювати державні й громадські справи. З точки зору дослідника Ф. Гаєка, конституційні норми є наслідком широкого суспільного усвідомлення того, що політична влада має діяти відповідно до певних універсальних, загальнодемократичних принципів, а політичних керівників громадяни обирають для того, щоб вони виконували волю народу. Таким чином, досліджуючи конституційні документи, можна побачити рівень суспільної правосвідомості виходячи з того, за якими нормами погоджується жити той або інший народ.

Конституційний процес в Україні починається ще у козацьку добу, про що свідчать численні документи: Статті Б. Хмельницького та жалувані грамоти від 27 березня 1654 р., Гадяцький трактат, Конституція Пилипа Орлика 5 квітня 1710 р. Особливої уваги, з нашої точки зору, заслуговує саме останній документ, який відобразив головні політичні й правові ідеї того часу. Вони були наслідком тривалої боротьби українців за незалежність, а також реальним свідченням демократичної правосвідомості та політико-правової культури українського загалу. Як видно з тексту Конституції Пилипа Орлика, ще до прийняття американської Конституції 1787 р. в Україні була документально зафіксована ідея розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову, що говорить про високий рівень правосвідомості тогочасної української еліти. Необхідно зазначити, що Конституція 1710 р. містила низку запобіжників проти зловживань з боку влади: визнавалося право петицій з приводу порушення прав і вольностей козаків; генеральним старшинам, полковникам і радникам гарантувалася свобода відкритої критики дій гетьмана; заборонявся одноосібний розгляд гетьманом карних і цивільних справ, які підлягали юрисдикції Генерального суду. На жаль, Конституція П.Орлика практичного застосування не мала, але вона є свідченням розвиненої правосвідомості, символом демократичних традицій українства.

Протягом української історії було створено низку конституційних документів, які свідчили про прагнення нашого народу відстояти свої права. Мова йшла, насамперед, про право українського народу на самовизначення як необхідної передумови для здійснення індивідуальних прав людини – громадянських, політичних, економічних та культурних. Тобто людина не може бути вільною, якщо не вільний її народ. Отже, права і свободи кожної людини неподільні з правами тієї спільноти, в якій вона живе. У правосвідомості українського суспільства ця ідея мала двоїстий вияв: з одного боку, ідея незалежного існування завжди жила в історичній пам’яті українства, а з другого – спостерігалося бажання української еліти та пересічного громадянина набути преференцій у правах за будь-яку ціну, що призвело до розповсюдження індивідуалізму, який заважав реалізації колективних прагнень і цілей. У кінцевому підсумку український народ виборов право на власну незалежну державу і створив одну з найдемократичніших Конституцій, яка була прийнята у 1996 р. Основний закон нашої держави закріпив принцип верховенства права (ст.8), що підкреслило найвищу юридичну силу конституційних норм. Фактично Конституція 1996 р. стала нормативною базою для розвитку демократичної правосвідомості українського суспільства. Статті Конституції є правовою системою координат, у межах якої формується модерна правосвідомість українства. Зокрема, у Конституції встановлені норми, що обмежують державну владу, а також пряму владу народу на референдумі (проведення референдумів з питань податків, бюджету або амністії забороняється). Водночас у ст. 4 Конституції передбачається відповідальність держави перед людиною за свою діяльність, а в ст. 5 зафіксована заборона узурпації державної влади будь-якими суб’єктами. У першому розділі “Загальні засади” закріплено принцип народовладдя (ст.5), політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності (ст.15). Таким чином, інституційне підґрунтя становлення правосвідомості українського суспільства з прийняттям Конституції 1996 р. значно зміцнилося, проте актуальною залишається проблема сприйняття вищенаведених норм широкими верствами населення. Українське суспільство ще не подолало низки негативних явищ, які гальмують трансформацію правосвідомості на якісно новий рівень. Мова йде про правовий нігілізм, правовий інфантилізм, переважання традицій над правом та інші деформації правосвідомості.

Негативно впливає на розвиток правосвідомості україн-ського суспільства і той факт, що задекларовані конституційні орієнтири у вигляді правової держави та громадянського суспільства не завжди підкріплені дієвими юридичними гарантіями. На думку відомого українського дослідника Б. Кістяківського, без активного ставлення до правового порядку і державних інтересів, що виходить із надр самого народу, правова держава немислима. Він також влучно зазначає, що реальність конституційних норм залежить не тільки (а може, й не стільки) від того, як вони сформульовані, а й від здатності суспільства вимагати їх додержання на практиці. Тобто конституційні норми стають реаліями лише тоді, коли суспільна правосвідомість “дозріла” для їх реалізації.

Л.Н. Маймескулов, канд. юрид. наук, проф.

Национальная юридическая академия Украины

им. Ярослава Мудрого

КОЛЛИЗИИ КОНСТИТУЦИОННОГО ТЕКСТА

Что слово не воробей, известно. Тем более, если это слово конституционное. Не умаляя трудов разработчиков Конституции, а также общепризнанных, в целом, высоких качеств Конституции Украины, заметим, однако, что текст Конституции не лишен противоречий, порождающих в свою очередь коллизии между некоторыми ее нормами. Отчасти это извиняется тем, что человеческий язык сплошь метафоричен, чем он, правда, и силен, но для правотворчества это создает проблемы: слово многозначно, а право однозначно. Между тем другого строительного материала для правового текста кроме слова пока не существует. Однако это не является препятствием непреодолимым, если учесть, что из сколь угодно мало надежных элементов всегда можно построить сколь угодно надежную систему. Так, по крайней мере, утверждают математики. Необходима тщательная лингвистическая и логическая проработка нормативных текстов. Между тем в конституционном творчестве часто пользуются готовыми формулами, берущими свое начало в просвещенческой риторике ХVІІІ века. Нормативный текст должен быть рационален, однозначен, обладать тем, что называют “юридической чистотой”. Например, в преамбуле Конституции “отцы-основатели” торжественно заявляют о своей “ответственности перед Богом”. Что эта формула означает с точки зрения юриспруденции? Нести ответственность именно “перед Богом” – заветная мечта любого чинодрала и взяточника. Здесь можно было бы сказать, почти по Библии, отдайте богу божье, а праву – правовое. В сфере права необходима ответственность правовая. В Древней Греции гражданин, предлагавший в народном собрании закон, должен был надеть на шею веревочную петлю. Дабы не предлагал благоглупостей! Впрочем, тяжеловесную преамбулу можно извинить: ведь преамбула, в сущности, не более чем виньетка. Гораздо серьезнее другие неточности в тексте. Обратимся к статье пятой Конституции. Эта статья системообразующая, это ствол всего Конституционного древа, несущий на себе множество ветвей. Понятно, что между стволом и ветвями не должно быть генетической несовместимости. Статья пятая гласит: “Носителем суверенитета и единственным источником власти в Украине является народ. Народ осуществляет власть непосредственно и через органы государственной власти и органы местного самоуправления. Право определять и изменять конституционный строй в Украине принадлежит исключительно народу и не может бить узурпировано государством, его органами или должностными лицами”. Несложный логический анализ тотчас обнаруживает противоречие между содержанием статьи пятой и способом принятия Конституции 1996 г.: Верховная Рада – орган государства и в силу статьи пятой определять конституционный строй не вправе. Но конституционный строй заключен в Конституции. Следовательно, Верховная Рада не вправе была принимать Конституцию. Это должно было сделать Учредительное Собрание, а затем утвердить всенародный референдум. Но Верховная Рада сделала именно то, что не принадлежало ей по праву. Таким образом, Конституция была принята нелегитимно. Следовательно, нелегитимна сама Конституция. Парламентарии 1996 г. могли бы оправдываться тем, что они жили еще по Конституции 1978 г., которая, действительно, наделяла Верховный Совет правом принимать Конституцию (статьи 72 и 97). Но новое вино не вливают в старые мехи! Впрочем, депутатов можно было понять: нависала угроза завтрашнего разгона, было не до политической романтики в виде Учредительного Собрания и референдума. Было принято, как нынче говорят, “политическое решение”. Последнее очень скоро войдет в моду и к нему затем не раз будут прибегать не только законодатели, но даже и высшие судебные инстанции. Когда по праву – нельзя, но очень нужно, действует старое знаменитое “в виде исключения”. Коллизии текста со своей очевидностью обнаружили себя в ходе проведения знаменитого референдума по народной инициативе 2000 г. (в данном случае мы абстрагируемся от оценки степени его “народности”). Здесь-то и обнаружилось, что ветви конституционного древа никак не прирастают к его стволу. Тогдашний президент и его советники настаивали на законности референдума; 108 депутатов Рады во главе с тогдашним министром юстиции настаивали на его незаконности по предмету и в принципе отвергали законодательную прерогативу референдума по народной инициативе, оставляя ему лишь законодательную инициативу, необязательную для парламента; Конституционный Суд признал законность референдума (несколько сузив предметную часть), но утверждение его результатов оставил за парламентом, подписав таким образом референдуму смертный приговор. При всем при этом противоборствующие стороны с одинаковым успехом ссылались на текст Конституции. Конечно, позиции сторон можно было бы объяснить погрешностями в толковании текста, но уже одно то, что текст допускает такой “люфт” в толковании Конституции, говорит само за себя.

Еще больше противоречий в текст Конституции внесло знаменитое “пакетное” голосование 8 декабря 2004 г. в той его части, которая заменила смешанную систему выборов пропорциональной. У большинства граждан Украины было отнято пассивное избирательное право – у всех тех, кто не состоит в политических партиях. Пресловутый “государственный переворот” 3 июня 1907 г. в России – детская забава по сравнению с “переворотом” 8 декабря 2004 г. в Украине. Были запросто перечеркнуты статьи 5, 21, 22, 24, 36, 38, 71, 157 Конституции Украины, а также игнорированы положения “Всеобщей декларации прав человека” (статьи 1, 21 (6), “Международного пакта о гражданских и политических правах” (ст.25). Для граждан Украины, не состоящих в политических партиях, “всеобщее, равное и прямое” избирательное право (ст.71 Конституции) свелось к “праву голоса”, хотя избирательное право и право голоса далеко не тождественны по объему.

Статья 36, ч.5 совершенно недвусмысленно устанавливает: “Никто не может быть принужден к вступлению в какое-либо объединение граждан или ограничен в правах за принадлежность или непринадлежность к политическим партиям”. Между тем новый избирательный закон именно принуждает граждан к вступлению в политические партии, лишая “беспартийных” пассивного избирательного права. Статья 22 Конституции устанавливает: “Конституционные права и свободы гарантируются и не могут быть отменены. При принятии новых законов или внесении изменений в действующие законы не допускается сужение содержания и объема существующих прав и свобод”. Но разве право выдвигать кандидатов в депутаты и право быть избранным в депутаты не есть важнейшее конституционное право? Теперь это право отнято у граждан Украины, не состоящих в какой-либо политической партии. Чтобы приобрести его, гражданин Украины отныне должен стучаться в двери какой-либо политической партии. Но не принуждение ли это к вступлению в политическую партию? Статья 10 нового избирательного закона (Ведом. Верхов. Рады Украины, 2004. – № 27\28. – Ст.366) устанавливает: “1. Право выдвижения кандидатов в депутаты принадлежит гражданам Украины, которые имеют право голоса. Это право реализуется ими через партии (блоки) в порядке, установленном законом”. Спрашивается, как же могут граждане Украины, не состоящие в политических партиях (а таких подавляющее большинство), реализовать свое право выдвижения через партии, если они в них не состоят? Не честнее ли было прямо записать: право выдвигать кандидатов в депутаты и право быть избранным принадлежит членам политических партий? Ведь в действительности это отныне так и есть! Это подтверждается ст. 81 Конституции Украины в новой редакции: “Полномочия народного депутата прекращаются досрочно в случае <...> 6) невхождения народного депутата Украины, избранного от политической партии (избирательного блока политических партий), в состав депутатской фракции этой политической партии (избирательного блока политических партий) или выхода народного депутата Украины из состава такой фракции <…>, полномочия прекращаются досрочно <…> по решению высшего руководящего органа соответствующей политической партии (избирательного блока политических партии)”. Странно, что при всем этом депутат все еще именуется “народным”. Какая правовая связь с народом у него осталась? По своему правовому статусу и по своей правовой природе он, скорее, похож па сословного представителя. Нелишне заметать, что в 80 странах мира, в том числе таких “западных”, как США, Англия, Франция, приняты мажоритарные избирательные системы. Предпочтение, отданное украинскими парламентариями пропорциональной избирательной системе, не в последнюю очередь объясняется тем, что эта система отдает выборы, а значит, и реальную по-литическую власть в руки сформировавшихся политических кланов, уже обосновавшихся в парламенте. Только этим можно объяснить, что парламентарии всех расцветок, обычно враждующие между собой по всякому поводу и без повода, столь единодушно голосовали 8 декабря 2004 г.

Политическая система Украины находится в стадии становления, и Конституции предстоит еще не одно обновление. В конце концов, Конституция не фетиш. Она должна отвечать всякий раз условиям жизни народа. Но при этом она всегда должна быть однозначной, как само право, а текст ее не допускать противоречивого толкования.

В.М. Пивоваров, канд. філол. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

До конституційних засад державної мови

Специфічними елементами культури виступають мова, суспільні цінності, соціальні норми, зразки поведінки. Однак мова є найістотнішим компонентом культури. Найтиповішим видом суспільства є народ, а головною його ознакою – мова. Завдяки мовній діяльності координується суспільна діяльність, зокрема в галузі виробництва, обслуговування, побуту, освіти, науки. Мова є формою існування людської свідомості. Специфіка мови як суспільної діяльності формувалася історично упродовж багатьох тисячоліть.

Українська мова за своїми виражальними можливостями, лексичним багатством, історичними надбаннями у сфері літератури, науки, пісенній творчості належить до найрозвинених мов світу. Це дозволяє народу, котрий має цей скарб у своєму повсякденному вжитку, якнайглибше відображати дійсність, відтворювати ментальність української душі, її характер, неповторність і самобутність.

Завдяки рідній мові кожна людина може досить повно і глибоко обстоювати національне “я”, особисту і національну гідність. Коли цього немає, зникає національна мова, втрачається її сутність. До того ж, поступово нівелюючись, втрачається код народу.

Українська мова у своєму внутрішньому розвитку досягла відносно високого рівня. Вона цілком придатна для широкого користування у всіх сферах людського життя і діяльності. Проте особливістю є те, що українською мовою у різних регіонах України послуговуються неоднаково. Так, у Галичині, Буковині, Закарпатті українці спілкуються рідною мовою постійно, незалежно від професії, соціального статусу, походження. На Сході і Півдні ситуація багато в чому відмінна. Використання української мови в основному залежить від соціальної належності, освіти, загального рівня культури.

Чимало українців, котрі схильні вважати рідною мовою російську. Російськомовними є переважно великі міста. Це зумовлено, насамперед, тим, що Україна тривалий час не мала державності; входженням українських земель до складу різних держав; затяжним процесом формування національної інтелігенції, основного носія літературної мови; близьким розташуванням від Росії, що сприяла процесу культурної та мовної асиміляції.

Мало що змінилось і в радянську добу. Процес розвитку національних літературних мов у СРСР базувався на засадах ленінської національної політики. Визнавалась повна свобода різних мов і відкидались всякі привілеї однієї з мов. Усі радянські народи мали можливість вивчати рідну, але так само вивчати і російську мову. Вважалось, що грамотність рідною мовою, знання її законів допомагають кращому оволодінню російською мовою. Знання ж російської мови забезпечує, у свою чергу, розвиток рідної мови, в яку чимраз більше вливається термінів соціально-політичних, науково-технічних, термінів з літератури і мистецтва, запозичених з російської мови. Відтак російська мова живить і збагачує мови всіх народів.

Проте репресії проти української інтелігенції, вивезення українців поза межі України і завезення неукраїнського населення на її територію, поступова ліквідація освіти українською мовою, усунення української мови зі сфери державного управління й виробництва тощо поставило перед серйозною загрозою подальше існування української мови. Досвід народів Європи переконує в утвердженні та розвитку національної мови.

Згідно зі ст. 10 Конституції України, прийнятою Верховною Радою 28 черв. 1996 р., українська мова є державною мовою в Україні, “держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. Це означає, що в державних органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформації обов’язково має функціонувати українська мова, як державна. Українська мова як державна не тільки не виключає, а й передбачає збереження та розвиток мов інших народів України.

Нині склалась непроста ситуація навколо функціонування української мови, незважаючи на те, що мова ніби захищена всіма законодавчими актами. Насправді виконання Закону про мови 1989 р., вимог ст. 10 Конституції України половинчасте. Чи існує підзаконний акт, котрий би контролював їх виконання, передбачав відповідальність за порушення? Мовна проблема не є надуманою, а є такою, що на державному рівні повно не вирішена, отже, не слід її відкидати.

Головною причиною, що зумовлює ненормальне становище української мови в державі, залишається дивна теорія “двох рідних мов”, породжена “двомовністю” попередніх років.

Однак, природно, постає питання: чому так постійно, час від часу спливає питання потрібності російської мови, надання їй статусу другої державної чи, як ми бачимо сьогодні, регіональної. Адже в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови, інших мов національних меншин України. Очевидним стає, що надання російській мові статусу “регіональної” є неможливим з багатьох науково обґрунтованих причин, до того ж мусирування цієї теми є політично шкідливим. Її примусова реалізація в умовах України спричиняться до практики російської одномовності та денаціоналізації українського народу.

Більш важливою та потрібною постає проблема досягнення того, щоб будь-яка особа, незалежно від рангу чи статусу, досконало володіла і українською, і російською, і англійською мовами, наскільки дозволяють її мовні здібності і талант. Кожному громадянину України повинні бути притаманні національна свідомість і гідність, повага й уважне ставлення до українського національного життя, до культури, традицій українського народу, заохочування до пізнання і вивчення української культури, історії, мови, до співучасті в творенні нових національно-культурних цінностей.

У мові судочинства також слід точно і виважено підходити до вибору того чи іншого слова, щоб повно передати зміст, значення поняття відповідно до норм сучасної літературної мови, її специфіки, особливостей. Правильно дібране слово не спотворює змісту, убезпечує від неправильного тлумачення. Наприклад, у ст. 4 про об’єкти страхування Закону України “Про страхування” натрапляємо на таке: “Об’єктами страхування можуть бути майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов’язані: з життям, здоров’ям, працездатністю, додатковою пенсією страхувальника або застрахованої особи (особисте страхування)…”.

У Цивільному кодексі в ст. 980 про предмет договору страхування визначається: “Предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов’язані з: життям, здоров’ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування)…”.

У мові існують так звані пароніми: особистий (те, що є власністю окремої особи, безпосередньо належить їй, персональний; безпосередньо стосується певної особи) і особовий (стосується особи; відкритий на окрему особу). Слова, як бачимо, близькі за звучанням, але різні за значенням. У двох документах використане словосполучення “особисте страхування”, що відповідно до значення слова “особисте” повинне розумітися як страхування, що здійснюється самою особою. А як насправді? На практиці страхується особа, а відтак цей вид повинен називатися “особове страхування”.

Недосконале знання державної мови веде до того, що нерідко з мови витісняється питомо українська лексика на догоду іншим запозиченням: натомість слів “потрібно”, “треба”, “слід”, “належить” вживається здебільшого “необхідно”; “дуже”, “надзвичайно” – “особливо”; “хотіти”, “бажати”, “намагатись” – “прагнути” та ін. Нехтується безособовий пасив. Правильно не “було виконано”, “було підписано”, “було укладено”, а без допоміжного слова “було”: “виконано”, “підписано”, “укладено”.

Щодо терміна “давання неправдивих показань”, то треба згадати, що в українській мові є слово “кривосвідчення”. Так само не “лжесвідок”, а “псевдо(криво)свідок”, “кривоприсяжник” та ін.

Слово “неосудний” (рос. “невменяемый”) не може бути замінене іншим словом, бо в цьому вся його сутність. Унормованими українськими формами вважаються: “всегромадський”, а не “загальногромадський”; “мати підтримку”, а не “користуватися підтримкою”; “наявні”, а не “існуючі”; “право на пільговий проїзд”, а не “право переважного проїзду”; “неодноразово” замість “не раз”.

Отже, сумлінне вивчення державної мови, досконале її знання, вправне володіння духовно збагатить мовця, користувача, додасть більшої впевненості в собі й анітрохи не зашкодить знанню будь-якої іншої мови.

В.М. Єрмолаєв, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ВИБОРЧОГО ЗАКОНОДАВСТВА В АСПЕКТІ ПОЛІТИЧНОЇ РЕФОРМИ

Вирішуючи питання вдосконалення виборчого законодавства в аспекті політичної реформи, важливо враховувати чинники, які вплинули на перший досвід пропорційної виборчої системи в Україні.

Вибори, які проводилися в України за роки незалежності, виявили як позитивний бік, так і суттєві недоліки. Перш за все, далася взнаки нестабільність законодавчої бази виборів. Фактично перед кожними виборами приймалось нове виборче законодавство, що негативно впливало на втілення в життя виборчих дій та процедур, реалізацію вимог законодавства. Гострою залишалася проблема вдосконалення правового регулювання порядку організації і проведення виборів, аналізу їх політико-правової природи.

Закриваючи роботу Верховної Ради України четвертого скликання 26 квітня 2006 р., її Голова назвав чотири основні причини, з якими країна знов зіткнулася на виборах до парламенту 26 березня: відсутність належних висновків та уроків з попередньої кампанії; недосконала законодавча база; невмотивована, не підкріплена українськими реаліями віра в демократизм, чесність і прозорість усього виборчого процесу, включаючи підрахунок голосів і подвійні стандарти на всіх рівнях, аж до державного.

Здавалося, цього разу Верховна Рада України зробила все можливе для нормативно-правового врегулювання виборчого процесу, прийнявши 25 березня 2004 р. Закон України „Про вибори народних депутатів України” (в редакції від 7 липня 2005 р.), внесла зміни незадовго до виборів – 9 лютого та 14 березня 2006 р. І хоча фактично залишалась недобра традиція приймати перед кожними новими виборами нове виборче законодавство, цього разу йшлося про впровадження пропорційної виборчої системи в Україні. Законодавець пішов шляхом максимального врегулювання всього кола відносин, що виникають у цій сфері, прагнув запобігти порушенням і зловживанням під час виборчого процесу, поставити провладні й опозиційні партії і блоки в однакові, ретельно виписані умови змагання за голоси виборців. Проте практика застосування закону виявила не лише його недосконалість, а й об’єктивні і суб’єктивні причини його порушень і, зокрема, ті наслідки, про які говорив Голова Верховної Ради України четвертого скликання.

Внесення змін до Закону „Про вибори народних депутатів України”, зрозуміло, не торкнулися всього масиву виборчого законодавства, передусім, Закону України “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” від 6 квітня 2004 р., Закону України “Про всеукраїнський та місцеві референдумі” від 3 липня 1991 р. та ін. Вони залишаються незмінними та навіть багато в чому суперечать один одному, що знову проявилось на останніх виборах народних депутатів України та депутатів місцевих рад. Забезпечення демократичного виборчого процесу прямо залежить від рівня правового регулювання виборчого законодавства та забезпечення гарантій його дотримання. Нестабільність законодавства не допомагає стабільності виборчих правовідносин. Отже, нині є нагальна потреба, на думку автора та деяких інших правознавців (наприклад, Б. Ольховського, Я. Деркача), у прийнятті Виборчого кодексу України, що вибудував би цілісну систему законодавства у цій галузі.

Слід погодитись із думкою О.Ю. Тодики, що вдосконалення виборчого законодавства і підвищення його ефективності пов’язане із належним функціонуванням матеріальних виборчих норм у процесуально-процедурному аспекті. Удосконалення виборчого законодавства має здійснюватися, насамперед, у напрямку збільшення кількості процесуальних норм, що буде сприяти забезпеченню виборчих прав громадян.

Створення незалежних умов та сприяння прозорому проведенню виборів у повній відповідності з Конституцією та законами України, з урахуванням кращого європейського та світового досвіду, є одним з найбільш відповідальних завдань у сфері забезпечення реалізації основних політичних прав громадян, утвердження найважливіших цінностей демократичного суспільства. Рівень розвитку народовладдя визначається рівнем реальності існуючих процедур виявлення і здійснення волі народу, а вибори і становлять той державно-правовий інститут, який має вирішувати проблему народовладдя.

Відповідно до міжнародних виборчих стандартів здійснення громадянами України прав обирати і бути обраними не повинно залежати від їх політичних переконань. Узаконення виборів за закритими партійними списками аж ніяк не наближає нас до справжнього волевиявлення виборцями. Доцільно було б у виборчому законодавстві передбачити можливість висунення від партій кандидатів (поряд із самовисуненням) і оприлюднення усіх претендентів від партій у відкритих партійних списках, щоб виборці могли разом з партійними програмами обирати конкретних людей – партійців чи позапартійних. Риторичне запитання: чи свідомі були виборці, що у виборчих списках кандидатів у народні депутати 39 політичних партій і 6 блоків, зареєстрованих ЦВК, опинилися на першому місці 2304 підприємці (29, 87%), далі – 679 пенсіонерів (8,8%), 648 керівників (8,4%), 588 – “тимчасово непрацюючих” (7, 62%), а серед професійних груп лідерами знову опинилися інженери – 1740 (22,64% від загальної кількості зареєстрованих), освітяни – 1048 (13, 59%), кандидати з економічною освітою – 935 (12,12%), правники – 803 (10,41%). Переважній масі виборців невідомі критерії, за якими складаються списки включених кандидатів. Виборцям хотілося, щоб виборче законодавство працювало не на партократію, а на державу, слугувало реалізації кожним виборцем свого конституційного права. Проте досвід виборчого процесу 2006 р. свідчить, що партійні виборчі списки, які приймались центральними органами та з’їздами партій, залишалися закритими для виборців. Досвідчені партійні працівники чи політики часто розміщувалися у непрохідній частині партійного списку, а у прохідній можна зустріти одіозні фігури (невідомих у політиці бізнесменів, які щедро спонсорували партійні каси, партійних функціонерів, спортсменів та ін.). Як відзначав Голова ЦВК Я. Давидович, не секрет, скільки коштує місце у списку. Гласності й відкритості, прозорості виборчого процесу потребують забезпечення широкого інформування виборців у засобах масової інформації. Цього ст. 57 Закону “Про вибори народних депутатів України” не передбачає. Має бути гарантована можливість реалізувати положення ст. 38 Конституції України про право громадян України брати участь в управлінні державними справами, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Прийняття виборчого закону на пропорційній основі із закритими списками дасть змогу певним лідерам партій фактично узаконити своє перебування у парламенті довічно. Слушною є пропозиція щодо обмеження перебування в парламенті депутата тільки двома термінами поспіль, як це передбачено законодавством стосовно президента.

Перехід до пропорційної системи виборів спонукає звернути увагу на необхідність зміни деяких концепцій виборчого законодавства, вважає Голова ЦВК Я. Давидович. Справді, досвід останньої виборчої кампанії підтвердив доцільність розведення у часі виборів народних депутатів та депутатів місцевих рад. Адже перевантаженість членів виборчих комісій, черги виборців на дільницях значно ускладнили виборчий процес, збільшили кількість громадян, хто не зміг з об’єктивних причин скористатися своїм конституційним виборчим правом, кількість порушень процесуальних норм виборчого законодавства. Викликає подив позиція ЦВК і багатьох виборчих комісій, які доходили висновку, що окремі порушення і протизаконні дії “суттєво не вплинули на остаточні результати виборів”. На наш погляд, будь-яке порушення виборчого законодавства суб’єктами виборчого процесу треба розглядати саме як порушення закону, незаконні дії чи бездіяльність і адекватно реагувати, приймаючи в межах компетенції правоохоронних органів радикальні заходи щодо винних.

Закон України “Про вибори народних депутатів України” не досить чітко врегулював питання фінансування виборчих кампаній, визначив механізм контролю за коштами виборчих фондів, їх прозорістю. Доцільно було б законодавчо визначити чисельність територіальних і дільничних виборчих комісій, забезпечити рівність учасників виборчих кампаній шляхом визначення розміру виборчих фондів.

Початок роботи Верховної Ради п’ятого скликання виявив нові проблеми і несподівані наслідки дії Закону України “Про вибори народних депутатів України” та Регламенту Верховної Ради України, прийнятого постановою Верховної Ради України 16 березня 2006 р. Зокрема, йдеться про блокування її роботи коаліцією парламентської більшості, що формується. Партійні лідери – керівники фракцій у Верховній Раді, фактично визначають всю ситуацію в парламенті. За таких умов на зміну адмінресурсу прийшла реальність узурпації політичної влади у законодавчому органі кількома партійними вождями, але ж Конституція нікому не надає права узурпувати владу. Лідери партій та фракцій диктуватимуть свою волю не лише членам своїх фракцій і партій, а й керівництву парламенту. Адже п. 3 ст. 59 Регламенту Верховної Ради України передбачає: у разі невходження народного депутата, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії чи блоку або виходу народного депутата зі складу такої фракції, його повноваження припиняються достроково на підставі закону за рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії чи блоку з дня прийняття такого рішення. Отже, окремому депутату із парламентської коаліції буде важко знайти свою особисту позицію, яка не співпадає чи заперечує її лінію чи тактику. Введення імперативного мандата і закритий характер формування партійних виборчих списків забезпечили відкритий адміністративно-партійний вплив, певний тиск на депутатів. Це можна розцінювати як порушення принципу народовладдя.

На нашу думку, слід робити все, щоб забезпечити максимально демократичний механізм формування партійних виборчих списків, демократичність, чесність і прозорість виборчого процесу, формування й функціонування українського парламенту та органів місцевого самоврядування.

М.Ш. Киян, канд. юрид. наук, доц.,

М.Г. Окладна, канд. іст. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

До питання про джерела українського конституціоналізму

Боротьба за конституційне визнання національної ідентичності українського народу і його права на власну державу у всі періоди існування української держави була пріоритетною. Вже Конституція П.Орлика (ст. IV) виходила з визнання природних прав українського народу і проголошувала Україну як соціальну виборну гетьманську монархію парламентського типу.

Вивчення історії створення і прийняття конституційних документів, зумовлена в них проблема форми правління і устрою держави, місце нації і суспільства в системі етичних цінностей – все це має виняткове значення в сучасних умовах Української держави. Конституційні ідеї видатного вченого-правознавця, випускника Харківського університету М.М. Ковальовського (1851 – 1916 рр.) викладені в його роботах “Нариси з історії політичних закладів в Росії”, “Походження сучасної демократії”, “Від прямого народоправства до представницького та від патріархальної монархії до парламентаризму”, засновані на концепції прогресу, соборності, взаємодопомоги, колективізму, на закономірності демократизації суспільства, втілилися в Конституції УНР 1918 р. Конституційні ідеї М.М. Ковальовського – соборність і політична самостійність України – знайшли своє втілення в конституційній практиці сучасної незалежної України. Саме вони покладені в основу статей 5, 6, 69, 70 Конституції УНР, Преамбули Конституції України 1996 р., статей 1, 5, 7, 11 Конституції України 1996 р.

У червні 1891 р. під час відвідання групою студентів з Харкова й Києва могили Т.Шевченка в Каневі з’явився задум створити таке товариство, яке б виражало інтереси та бажання українського народу. Новозасноване політичне товариство було назване “Братством тарасівців”. Керівне ядро у складі Івана Липи, Миколи Байздренка, Михайла Базькевича й Віталія Боровика знаходилося у Харкові. На одному з вечорів пам’яті Шевченка в Харкові в лютому 1893 р. студент медичного факультету університету І.Липа (1865 – 1923) виголосив “Декларацію віри молодих українців” – програмний документ “тарасівців”, що того ж року був передрукований львівським часописом “Правда”. Уперше після Кирило-Мефодіївського товариства в українській політичній думці Російської імперії прозвучало ствердження самостійності української нації й необхідності її визволення. Автори “Декларації” виходили з того, що доля кожної людини залежить насамперед від долі її нації, а нація, у свою чергу, може вільно розвиватися лише тоді, коли має власну державу. Ось чому завдання будь-якого українського патріота полягає у тому, щоб “віддати усі свої сили на те, щоб визволити свою націю з того гніту, в якому вона зараз перебуває, і дати задля користі людськості ще одну вільну духом одиницю”. У декларації проголошувалося: “Ми стоїмо за повну автономію у всіх народів, за дрібну децентралізацію, маємо бути цілковитими прихильниками до федеративного ладу в тих державах, з якими з’єднана українська земля”. Саме з виборенням національної волі “Декларація віри молодих українців” пов’язувала вирішення всіх соціальних проблем, що мало привести до створення в українській державі справедливого соціального ладу. Таким чином, вже “тарасівцями” у 1863 р. чітко була проголошена перспектива самостійного розвитку України, причому цей розвиток передбачав досить глибокі соціально-економічні перетворення.

Ще одним кроком на шляху досягнення и проголошення України суверенною і незалежною є брошура для РУП Міхновського (березень 1900 р.), яка вийшла у Львові під назвою “Самостійна Україна”. Спираючись на новітні здобутки світової суспільно-політичної думки, Міхновський зробив спробу з історико-правового погляду обґрунтувати ідею державної незалежності України. Гостро викриваючи русифікаторську великодержавну політику царату, автор запропонував нове гасло українського визвольного руху: “Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі”. Найближчою практичною вимогою на шляху до самостійного існування України Міхновський вважав повернення “прав, визначених Переяславською конституцією 1654 р., з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії”, тобто відновлення конфедеративних відносин України з Росією.

Конституція України 1996 р. в повній відповідності до вимог Європейської хартії поруч з такими фундаментальними принципами, як народовладдя, суверенітет і незалежність України, поділ державної влади в окремій статті (ст.7) фіксує принцип визнання та гарантованості місцевого самоврядування. Саме український досвід державотворення допоміг обрати нашій державі найбільш прийнятні норми організації та діяльності. Місцеве самоврядування в Україні має давню історію. Так, за часів Київської Русі набуває розвитку громадське самоврядування, в основу якого покладено виробничу та територіальну ознаки, тобто громади, які самоврядовувалися, формувалися на виробничій (громади купців, ремісників тощо) або територіальній основі (сільська, міська та регіональна громади). Територіальне громадське самоврядування розвивається на основі звичаєвого права, а його елементи знаходили свій прояв у вічі. Суб’єктом міського самоврядування виступала міська громада, а сільського – сільська громада (верв), яка об’єднувала жителів кількох сусідніх сіл, мала землю в корпоративній власності, представляла своїх членів у відносинах з іншими громадами, феодалами, державною владою. Після входження українських земель до складу Великого Князівства Литовського елементи місцевого самоврядування отримали подальший розвиток у формі війтівства. Міське самоврядування у формі війтівства набуває юридизації в Литовських статутах (1529, 1566, 1588 рр.), якими були узаконені міські віча.

Своєрідних форм набуває місцеве самоврядування за часів існування Української козацької держави, що зумовлено її полково-сотенним устроєм (XVII – XVIII ст.). Полки та сотні одночасно були військовими та адміністративно-територіальними одиницями і користувалися військово-адміністративним самоврядуванням. Спробу реформувати місцеве самоврядування здійснено за часів УНР. Уже в II Універсалі Української Центральної Ради (20.11.1917 р.) наголошувалося на необхідності “вжити всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що являються органами найвищої адміністративної влади на місцях”. За Конституцією УНР від 29 квітня 1918 р. конституційний лад України мав базуватися на засадах принципу децентралізації: землям, волостям і громадам надавалися права широкого самоврядування (ст.5). Стаття 26 Конституції закріплювала принцип організаційної самостійності місцевого самоврядування. Після повалення Директорії у 1920 р. та встановлення комуністичного режиму починається трагічна сторінка в історії місцевого самоврядування – всі органи місцевого самоврядування в Україні були ліквідовані та замінені органами “пролетарської диктатури” – губернськими, повітовими та волосними радами. Згідно з конституцією радянського періоду вся влада в центрі та на місцях в Україні здійснювалася єдиною системою Рад, які отримали статус органів державної влади. Крім конституцій діяльність Рад регламентувалася положеннями, законами про Ради, постановами Верховної Ради СРСР та Верховної Ради УРСР, спільними постановами ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР та Ради Міністрів СРСР. Усі місцеві Ради були вмонтовані в єдину систему органів державної влади. Єдність цієї системи базувалася на так званому принципі “демократичного централізму”, який формально допускав самостійність та ініціативу місцевих органів влади, проте в реальному житті він забезпечував жорстку централізацію і концентрацію державної влади. Наступний крок у становленні місцевого самоврядування в Україні – прийняття 26 березня 1992 р. нової редакції Закону (в новій редакції він мав назву Закон України “Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування”). Уперше було визначено фінансово-економічну базу місцевого та регіонального самоврядування.

З прийняттям Конституції України 1996 р. місцеве самоврядування отримало конституційний статус, стало однією із засад конституційного ладу України.

С.І. Пирогова, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ПРАВОВИЙ СТАТУС ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В ЄВРОПЕЙСЬКИХ ХАРТІЯХ ТА КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Проблема прав і свобод є однією з головних в житті кожної людини, тому цілком зрозуміло, що захист цих цінностей – найважливіша справа сучасного громадянського суспільства. Особливість нинішнього історичного розвитку країн і народів нашої планети полягає в тому, що все більше проблем необхідно вирішувати спільними зусиллями міжнародного співтовариства. Серед них є такі важливі питання, як мир і безпека, економіка, охорона навколишнього середовища, а також права людини, які повинні забезпечуватися в будь-якій країні і незалежно від громадянства. Для цього потрібні єдині стандарти, обов’язкові для всіх країн світу.

Важливим кроком у цьому напрямку стала Хартія Європейського Союзу про основні права людини, прийнята 7 грудня 2000 р., – унікальний документ, у якому сконцентровано підсумок роботи людства щодо правового захисту прав і свобод особистості за два тисячоліття і поставлено цілі і завдання гуманітарного права на третє тисячоліття. Він відбив досягнення, проблеми, тенденції і перспективи розвитку правового статусу людини і громадянина на національному, регіональному і міжнародному рівнях і водночас відкрив нові тенденції у пошуку правового захисту від пороків глобалізації.

Стаття 1 першої глави Хартії присвячена людській гідності. Людська гідність – недоторканна. Вона підлягає повазі і захисту.

Ця глава закріплює основні особисті права кожної людини, до яких належать: право на життя (ст. 2 Хартії), право на психічну і фізичну цілісність (ст. 3) й інші особисті права.

Центральне місце в Хартії відведено главі ІІ – „Свободи”. Вона закріплює широкий спектр свобод: особисті, політичні, соціально-економічні, культурні. Так, наприклад, ст. 6 Хартії закріплює право кожного на свободу і особисту недоторканність. Уперше це право на європейському континенті записане у Великій хартії вольностей 1215 р. Цей англійський документ урочисто проголосив, що будь-яка вільна людина не може бути заарештованою або поміщеною у в’язницю інакше ніж за законним рішенням перів або за правом землі.

Нині фундаментальні права людини закріплені у конституційному праві всіх високорозвинутих держав світу.

Ще докладніше, ніж у Хартії, вони перелічені у ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини і основні свободи, підписаній у Римі в 1950 р. Конвенція є головним джерелом основних прав і свобод особи в європейських співтовариствах, що підтверджено Договором 1992 р. про створення Європейського Союзу.

Конвенція 1950 р. видана після проголошення ООН у 1948 р. Загальної декларації прав людини. Перелік прав, гарантованих Конвенцією, майже не відрізняється від того, що містить Декларація. Новим, принципово важливим тут є положення про Європейський суд й інші інстанції, які створювали наднаціональну юрисдикцію, систему контролю за додержанням Конвенції і виконанням рішень Суду. Однак треба мати на увазі, що Європейська конвенція майже не охоплює соціально-економічні права.

У листопаді 1995 р. Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод людини підписала Україна, а в червні 1998 р. президентський указ затвердив стратегію інтеграції України у Європейський Союз. Це означає, що Україна визнала необхідність реалізації у своєму законодавстві міжнародних правових актів про права і свободи людини. У статті 9 Основного Закону України записано: „Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства”.

Ключовою для всієї Конституції України в цілому стала ст. 3, яка проголошує людину найвищою соціальною цінністю в країні. Її правовому статусу присвячений розділ ІІ – „Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”. Цей великий за обсягом розділ складає майже третину тексту Конституції, у якому перелічені особисті, соціально-економічні, політичні та культурні права особи в Україні.

Конституція затверджує рівність прав громадян країни, їх рівність перед законом, неприпустимість будь-яких привілеїв чи обмежень для окремих категорій громадян (ст. 24). Статті 21 та 22 проголошують права і свободи людини невідчуженими і непорушними.

Привертає увагу ст. 10 Хартії Європейського Союзу, яка проголошує і гарантує свободу думки, совісті і віросповідання. Необхідно підкреслити, що свобода думки невіддільна від ідеологічної свободи. Свобода совісті дає можливість людині думати і діяти згідно зі своїми релігійними або атеїстичними переконаннями.

Уперше право на свободу думки і совісті в його сучасному прочитанні закріплено у Декларації прав людини і громадянина 1789 р., яка й до цього часу є складовою частиною конституції Франції. Конституція України у ст. 34 також гарантує свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Не менш важливим з точки зору правового статусу людини є зміст ст. 14 Європейської хартії, яка закріплює право людини на освіту, право на створення освітніх установ і право батьків визначати характер освіти своїх дітей згідно зі своїми поглядами. Українська Конституція докладно розкриває це право у ст. 53, де окремо зазначено, що “повна загальна середня освіта є обов’язковою”.

Не зменшуючи значення всіх інших прав і свобод в житті людини, підкреслимо, що особливо вагомими є гарантії права на працю і право власності.

Хартія 2000 р. у ст. 15 закріпила великий блок прав, пов’язаних із правами людини на працю і свободу професійної діяльності. Українська Конституція, відповідно, включила таке положення: „Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності <...>” (ст. 43).

Право власності Хартія закріплює у ст. 17. Формулювання цього права відповідає останнім тенденціям у конституційному регулюванні права власності, які пов’язані з послабленням державного втручання в економіку.

Текст ст. 17 Хартії близький до формулювання знаменитої ст. 17 французької Декларації прав людини і громадянина 1789 р., яка проголошує власність священним і непорушним правом, а також що „ніхто не може бути позбавленим її інакше ніж у разі законно встановленої суспільної необхідності і за умови справедливого і попереднього відшкодування”.

Конституція України закріплює класичну схему регулювання приватної власності: „Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю <...>” (ст. 41). І це право проголошується непорушним. Але разом із тим Конституція України встановлює межі використання власності.

Так закріплено фундаментальні права і свободи людини і громадянина в основних міжнародних документах і в Основному Законі нашої держави, який відповідає міжнародним правовим актам про права і свободи людини.

Л.О. Богословська, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ЗАКОННИЙ ІНТЕРЕС ОСОБИСТОСТІ

В КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

У СВІТЛІ ПОЛОЖЕНЬ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Конституційні норми, що визначають зміст основних свобод, прав і законних інтересів особистості, гарантують забезпечення їх захисту, надання можливості їх реалізації. Повага особистості, охорона її прав і законних інтересів є першорядним обов’язком держави в особі її органів. Усі конституційні принципи, а також закріплені в кримінально-процесуальному законодавстві становлять погоджену й цілісну систему поглядів на особистість як суб’єкт права, якій держава незалежно від правового статусу рівною мірою забезпечує можливість реального захисту її інтересів.

Правовий статус особистості містить у собі право на захист честі, гідності, свободи та інших інтересів шляхом як звернення до суду, так і використання цивільно-правових, кримінально-процесуальних, адміністративно-правових способів. Судовий захист є одним із способів захисту інтересів особистості, а право громадянина на захист своїх інтересів виступає складовою частиною його загальноправового статусу, закріпленого в нормах права, насамперед, у Конституції України. Цей загальноправовий принцип служить підґрунтям для відповідних галузевих принципів, у тому числі кримінально-процесуальних, серед яких особливе місце посідає принцип забезпечення обвинуваченому права на захист.

У рамках кримінально-процесуального закону встановлюються фактичні обставини справи, виявляються матеріально-правові і процесуальні інтереси як потерпілого, обвинуваченого, так і інших учасників процесу. Закріплення в КПК прав учасників судочинства, необхідність їх дотримання встановлюють межі можливого для здійснення правоохоронними й судовими органами дій по розслідуваній справі. Цим забезпечується захист громадян від сваволі правоохоронних органів, а діяльність державних органів і посадових осіб у відповідних межах гарантує, у свою чергу, реалізацію матеріально-правових та процесуальних прав і законних інтересів учасників кримінального процесу.

У наукових працях, присвячених категорії інтересу, по-різному розглядається його правова природа: а) як об’єктивного явища; б) як суб’єктивного явища; в) як єдності об’єктивного й суб’єктивного; г) як об’єктивного й суб’єктивного, існуючого й реалізованого окремо.

Інтерес у всіх сферах громадського життя є рушійною силою в розвитку як суспільства в цілому, так і окремої особистості. Саме інтерес спонукає особистість діяти відповідним чином, виконувати конкретні дії, домагаючись необхідного результату.

У кримінально-процесуальній літературі і практиці термін “інтерес” використовується в основному для характеристики правового статусу особи і найчастіше вживається в сполученні із суб’єктивними правами. Так, стаття 266 КПК встановлює, що захисник сприяє підсудному у здійсненні його прав і в захисті його законних інтересів; ст. 20 КПК вказує на інтереси державної таємниці; у ст. 264 закріплено право прокурора пред’являти або підтримувати пред’явлений потерпілим громадянином позов, якщо цього вимагає охорона державних чи суспільних інтересів або прав громадян; у ст. 52 йдеться про представників інтересів потерпілих, цивільних позивачів і цивільних відповідачів, а ст. 47 вказує на інтереси захисту. У деяких статтях КПК вживається термін „законний інтерес” (ч. 3 ст. 27, ч. 1 ст. 44); про заінтересованих осіб, підприємства, установи, організації зазначено в ч. 1 ст. 99 КПК. Нерідко зустрічається словосполучення “законні інтереси” – держави, суспільства, окремої особи – в численних постановах Конституційного Суду України та в інших актах державного реагування на порушення прав і законних інтересів учасників, які вступають у різні правовідносини. Значеннєве навантаження цих понять однакове. В усіх випадках, коли в законі вживається термін “інтерес”, варто вважати, що він є завжди законним, визнаним законом, власне кажучи, не суперечить останньому.

На жаль, у КПК не розкривається зміст категорії „законний інтерес” як інституту правової дійсності, як засобу впливу на правовідносини. Немає ні автентичного, ні легального трактування розглядуваного поняття.

Офіційне тлумачення терміна “законний інтерес” уперше дано Конституційним Судом України в рішенні від 1 грудня 2004 р. по конституційному поданню 50 народних депутатів щодо окремих положень Цивільно-процесуального кодексу України. Рішення констатує, що зміст інтересів у широкому розумінні Конституція України не розкриває. Вона вказує на “національні інтереси”, “інтереси національної безпеки”, “політичні, економічні, соціальні, культурні інтереси, інтереси громадянина”, “інтереси держави” тощо. Указуючи на наявність таких інтересів, Конституція підкреслює необхідність їх забезпечення (ст. 18), задоволення (ст. 36) або захисту (статті 44, 127). У рішенні Конституційного Суду значиться, що з урахуванням змісту ч. 1 ст. 8 Конституції України охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об’єктивного права в цілому, що панує в суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та його складником.

Конституційний Суд дійшов важливого висновку, що „системний аналіз, ним проведений, свідчить, що поняття „охоронюваний законом інтерес” у всіх випадках вживання його в законах України в логічно-смисловому зв’язку з поняттям „право” має один і той же зміст”.

Законні інтереси особистості в кримінальному процесі мають наступні ознаки:

1) це самостійний об’єкт кримінально-процесуальної охорони і захисту;

2) законні інтереси не повинні суперечити сутності і принципам кримінально-процесуального права.

Таким чином, законний інтерес – це відбите в кримінально-процесуальному праві й гарантоване державою рішення, що виражається в бажанні учасників процесу користуватися благами, а у випадках обмеження чи порушення їхніх прав – звертатися за захистом до правоохоронних і судових органів з метою задоволення своїх інтересів, які не суперечать загальнодержавним. Законними ж інтересами можуть бути тільки ті, що знаходяться у сфері правового регулювання.

3) законний інтерес має якості правової можливості, наданої державою і нею гарантованої.

У результаті застосування норм права утворюються кримінально-процесуальні правовідносини, у яких правоохоронні й судові органи виконують покладені на них обов’язки, а учасник процесу, маючи на меті свій інтерес, захищає свої права, гарантовані законом, і несе покладені на нього обов’язки. Усе це зумовлює наявність кримінально-процесуальних відносин, що виникають у зв’язку з учиненням (чи підготовкою) злочину.

Інтереси правоохоронних і судових органів визначаються завданнями кримінального судочинства, проте інтереси учасників процесу не повністю збігаються із завданням швидкого й повного розкриття злочину, викриття всіх співучасників. Обвинувачений також далеко не завжди заінтересований у повному відшкодуванні матеріального збитку та ін. Потерпілий, маючи на меті свої інтереси, викриває обвинуваченого, бажає відшкодувати всі збитки, однак у силу різних причин, переслідуючи свій інтерес, може зайняти позицію, пов’язану із захистом обвинуваченого. Тому можна стверджувати, що інтерес – категорія складна і внутрішньо досить суперечлива.

Інтереси особистості в кримінальному судочинстві, в кінцевому підсумку, визначають характер функцій, виконуваних тим чи іншим суб’єктом процесу; вони можуть бути як законними, так і незаконними.

У кожного учасника процесу інтерес (законний чи незаконний) спочатку виникає, формується, відбивається в його свідомості (правильно чи перекручено), а вже потім реалізується. У обвинуваченого він може виникнути ще задовго до вчинення злочину, однак процесуального характеру набуде з моменту його залучення до кримінальної відповідальності. Конституційне право поширюється не на захист будь-якого інтересу, а тільки на ту його частину, що спрямована на встановлення істини у справі і служить інтересам правосуддя в цілому.

Будучи центральною постаттю в розслідуваній кримінальній справі, обвинувачений завжди має на меті свій особистий інтерес, навколо якого концентруються процесуальні інтереси всіх інших суб’єктів процесу. Ось чому від роботи органів досудового слідства, прокуратури й суду, від ефективності та якості їх діяльності, від створення умов і можливості використовувати свої права значною мірою залежить охорона, захист і задоволення законних інтересів усіх учасників кримінального процесу.

В.Д. Воднік, канд. філос. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Діяльність Уповноваженого з прав людини

в контексті захисту прав

людини в Україні

Нині в Україні формування громадянського суспільства спостерігається в усіх сферах життя. Політико-правову його основу створює політичний плюралізм, демократичне законодавство. В Основному Законі закладено підвалини не тільки нинішніх, а й майбутніх перетворень.

Становлення громадянського суспільства проявляється у формуванні його інститутів, у тому числі й інституту омбудсмена. Запровадження та розвиток відносно нового для української правової системи інституту омбудсмена є визначальним соціально-правовим явищем для суспільства, для національної системи нагляду за дотриманням прав та свобод людини. Як розбудова інституту омбудсмена, так і діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини здійснюється за міжнародними та європейськими стандартами захисту прав людини.

Відповідно до законодавства України Уповноважений Верховної Ради України з прав людини є посадовою особою, яка здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина в державі та на території її юрисдикції. При цьому Уповноважений у своїй діяльності керується Конституцією України, її законами, чинними міжнародними договорами, учасниками яких є Україна.

В Україні, крім положень Конституції, якими закріплено діяльність омбудсмена, діє окремий спеціальний Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, сферою застосування якого є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод громадянина України, незалежно від місця його перебування, іноземця чи особи без громадянства, які перебувають на території України, правовідносини у сфері захисту прав людини між зазначеними особами та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами (ст. 2 Закону).

До повноважень, які здійснює Уповноважений, відносять: захист прав і свобод людини і громадянина, які проголошені Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України; контроль за додержанням та повагою до прав і свобод людини і громадянина з боку громадян України, іноземців чи осіб без громадянства, які перебувають на території України, з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових і службових осіб; діяльність із запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина; сприяння поновленню порушених прав і свобод людини і громадянина; сприяння в приведенні законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі; роботу, спрямовану на поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав та свобод людини і громадянина; заходи із запобігання будь-яким формам дискримінації при реалізації людиною своїх прав і свобод; сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

У своїй діяльності Уповноважений є незалежним від інших державних органів та посадових осіб. Він не дублює і не підміняє, а доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не може вимагати перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.

Фінансування діяльності Уповноваженого відбувається за рахунок Державного бюджету України та щорічно передбачається в ньому окремим рядком.

Верховна Рада України і відповідні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування створюють необхідні умови для діяльності Уповноваженого, його секретаріату та представників.

Уповноважений у разі порушень положень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина може вносити конституційне подання Уповноваженого та подання Уповноваженого до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб.

Згідно із законодавством України Уповноважений має право на конституційне подання та подання. Так, Конституційне подання є актом реагування Уповноваженого до Конституційного Суду України щодо вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційності) закону України чи іншого правового акта Верховної Ради України, акта Президента України та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим; офіційного тлумачення Конституції України та законів України.

Щодо подання Уповноваженого, то це – акт, який вноситься Уповноваженим до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і громадянина.

Вбачається за доцільне посилити механізми впливу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини на існуючу в Україні систему захисту прав і свобод людини.

Крім того, необхідно розширити участь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у відповідних міжнародних інституціях з прав людини, а також міжнародне співробітництво Уповноваженого з міжнародними, в тому числі європейськими, та регіональними структурами у сфері захисту прав людини.

О.М. Сахань, канд. соціол. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ВТІЛЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРИНЦИПІВ

В АСПЕКТІ РОЗБУДОВИ ПРАВОВОЇ

ДЕМОКРАТИЧНОЇ ДЕРЖАВИ

У сучасних умовах розбудови правової демократичної держави в Україні особливого значення набувають питання щодо втілення конституційних принципів, серед яких головне місце посідають права і свободи громадян, рівноправність і гарантованість всього спектра прав і свобод особистості й можливість її вільного розвитку, що встановлені нормами міжнародного права і закріплені в національному законодавстві.

У нашій країні вже багато зроблено для закладання основ правової демократичної держави, проте деякі перетворення лише за формою нагадують демократичні, а за змістом не є такими. У їх коло входять і проблеми втілення конституційних принципів, що потребують розгляду та вирішення, бо подальше накопичення веде до поглиблення соціальної напруги та нерівності між громадянами і може спричинити сплеск протесту широких кіл різних верств населення, наслідки якого важко передбачити. Зрозуміло, що названі проблеми з’являлися впродовж тих років, коли влада була замкнута в собі, відсторонена від народу і недосяжна для критики.

Політико-правова слабкість держави, перманентна економічна криза та відсутність морально-духовної єдності суспільства відсунули питання забезпечення прав і свобод особистості, поставивши на перше місце проблему збереження державної незалежності та цілісності через посилення авторитарних тенденцій у політичному житті та звуження галузі реалізації ціннісного смислу конституційних принципів, що майже не призвело до втрати їх формально-правових складових. Реалізуючи принципи конституціоналізму, державні органи сформували механізм підтримки державних рішень, що стосуються свобод особистості, пересічними громадянами та народними представниками не для самообмеження особистого свавілля, а для закріплення особистих владних позицій на шкоду інтересам індивідів та окремих соціальних груп. Внаслідок цього країну охопили масштабні тіньові афери. У горнилі корупції та хабарництва опинилися практично всі галузі життєдіяльності суспільства: правоохоронні органи, суди, заклади освіти та здоров’я, державні установи. Поки можновладці насолоджувалися привілеями і наживалися на багатстві та ресурсах країни, поєднувалися зі злочинним світом і ухилялися від відповідальності, закони переставали бути нормою, а конституційно-правовий інститут прав і свобод людини втрачав свій авторитет.

Тому на сучасному етапі розвитку країни не всі основні конституційні принципи щодо прав і свобод людини і громадянина в Україні втілені повною мірою, деякі з них все ще залишаються декларативними (це, зокрема, стосується ст. 48 – права людини на достатній життєвий рівень). Бюрократизм чиновників, традиційна судова тяганина, висока вартість адвокатських та інших правових послуг часто створюють непереборні перешкоди для громадян щодо захисту формально наданих їм Конституцією прав і свобод.

Постійне зростання чисельності правоохоронних та інших державних органів, нових управлінських структур і, відповідно, збільшення чисельності чиновників не підвищило ефективність державного управління, воно залишається не на належному рівні, не завжди враховується стан соціально-економічного розвитку країни, досконалість і стабільність усіх владних структур, наявність ефективно діючого механізму прав і свобод людини при прийнятті певних рішень та втіленні їх в життя. Кожну свою невдачу влада пояснює пережитками минулого, які не так легко було викорінити, і критикує попередній режим, під час якого країна опинилася у сфері впливу кількох високих посадовців, що маніпулювали не лише окремими політичними силами, державними органами влади, а й громадською думкою і, відповідно, українським народом.

На шляху розбудови правової демократичної держави перед владою постає безліч питань, у тому числі тих, що стосуються вирішення проблеми втілення конституційних принципів. Наприклад, чи може сучасна українська влада забезпечити своєму народу одне з найважливіших конституційних прав – право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя роботою, яку людина вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43), і повернути на батьківщину, до своїх родин понад 7 млн. наших співвітчизників, які змушені залишати рідні краї і виїжджати за кордон у пошуках заробітку, аби прогодувати сім’ї й забезпечити достаток дітям? Може, новоявленим хазяям, якщо вони самі не в змозі забезпечити тисячі вітчизняних спеціалістів, взагалі працездатне населення України роботою, запропонувати повернути державі привласнені за безцінь важливі промислові підприємства, об’єкти державної інфраструктури, природні угіддя, що належали до національних заповідних зон, щоб створити на них належні, безпечні і здорові умови для праці і гарантовано забезпечити людей заробітною платою, не нижче від такої, що визначена виконаною роботою? Тоді наші співвітчизники повернуться з Росії, Польщі, Греції, Чехії, Італії, Німеччини та багатьох інших країн працювати на економіку і розвиток України.

За останні роки Україна отримала багато необхідних передумов для створення досконалого механізму втілення конституційних принципів та їх забезпечення. Так, повертаючись до розглянутого вище приклада щодо ст. 43 Конституції, за 2005 р. створено 830 тис. робочих місць, на 20,5 % зменшилась кількість безробітних, на 57 % підвищено заробітну плату в рамках одного бюджетного року, на 10,7 % збільшено мінімальну зарплату в бюджетній сфері, на 43,1 % зросли номінальні доходи населення та на 35,7 % – номінальна середньомісячна зарплата. Але залишається ще багато проблем, які перешкоджають повною мірою втілити конституційні принципи.

Таким чином, для вирішення названих проблем в сучасних політичних умовах владі необхідно знайти компромісні форми здійснення інтересів держави, нації та окремої особистості шляхом проведення конструктивної політики щодо забезпечення підвищення відповідальності держави перед людиною, посилення гарантій та удосконалення механізмів і способів реалізації прав і свобод людини і громадянина.

О.В. Ставицька, канд. філософ. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

КОНСТИТУЦІЯ ЯК ЧИННИК

ПОЛІТИЧНОГО КОНСЕНСУСУ

Попередження та регулювання соціальних конфліктів, можливість встановлення консенсуальних, доброзичливих стосунків у суспільстві багато в чому залежить від загального стану економічного, соціального та політичного середовища. З цієї точки зору, а також виходячи із зазначеної теми можна виділити дві сфери суспільного життя, де конфлікти є невід’ємною складовою. Йдеться, по-перше, про владно-політичну сферу і, по-друге – сферу громадянського, приватного життя суспільства. Найвпливовішим фактором позитивного вирішення різноманітних конфліктів у зазначених сферах є Конституція як основний закон держави, де закріплені головні засади функціонування суспільства. Тобто говориться про державу, яка визначається як конституційна.

Як відомо, конституційній державі властиві декілька ознак. І майже всі визначення конституційної держави обстоюють її атрибут – розподіл функцій влади. Розподіл функцій влади можна вважати індикатором демократизму держави, умовою режиму законності в суспільстві.

Незважаючи на те, що принцип розподілу влади є однією з конституційних основ нашої держави, у реальному житті функції трьох гілок влади інколи перехрещуються або вступають у взаємні протиріччя; виникають суперечки щодо компетенції та досить серйозні конфлікти. Конфлікти між гілками влади повинні розв’язуватися завжди легітимними, конституційними засобами. Саме Конституція достатньо повно визначає компетенцію кожної з влад і тим самим надає підставу для розподілу їх функцій. Порушення Конституції якраз і породжує конфлікт між владами.

Конфлікти між гілками влади потрібно не тільки своєчасно розв’язувати, а й попереджати. Безконфліктна діяльність влади, безсумнівно, є найкращою. Проте для цього необхідна головна умова: чітке виконання кожним з органів влади своєї компетенції, яка передбачена Конституцією і законами. Необхідно своєчасно звертати увагу на конфліктні ситуації, що зароджуються, і попереджувати їх розвиток. На вищому державному рівні це є функцією Президента, як гаранта дотримання Конституції, на нижчому таку стримуючу роль можуть і повинні відігравати голови адміністрації, представницькі та судові органи та інші установи.

У діяльності парламенту конфлікти виникають теж досить часто, і розв’язання їх потребує розробки та використання низки парламентських процедур. Правила організації і діяльності парламенту, що закріплені в Конституції, Регламенті Верховної Ради та інших нормативних актах, створюють великі можливості для обговорення спірних питань і вирішення конфліктів демократичним, цивілізованим шляхом.

Конституційне судочинство поряд з парламентськими процедурами – одна з форм подолання конфліктів, що виникають у законодавчій та парламентській діяльності. Можна сказати, що Конституційний Суд у специфічній формі контролює дотримання Конституції іншими державними органами. Існування Конституційного Суду відіграє важливу попереджувальну, стримуючу роль вже при зародженні політичних конфліктів. Якщо ж конфлікт відбувся, Конституційний Суд розв’язує його, спираючись на достатньо чіткі норми конституційного законодавства.

Незважаючи на різноманітність конкретних характеристик Конституції, вона є законодавчим актом, який визначає, насамперед, організацію вищих органів держави, їхні взаємовідносини та компетенцію, порядок спонукання їх до здійснення певних функцій, а також засадничі права, свободи та обов’язки людини та громадянина. Саме таке визначення сутності Конституції дозволяє вважати її головним чинником стабільності суспільства, забезпечення можливостей регулювання та подолання конфліктів на всіх рівнях, поєднання та збалансованості взаємодії економічних, політичних, культурних інтересів всіх соціальних та етнічних груп, усіх громадян і держави.

Зміни до Конституції, передбачені Законом України “Про внесення змін до Конституції України” від 8.12.2004 р., в цілому можна охарактеризувати як такі, що спрямовані на розширення повноважень Верховної Ради щодо регулювання найважливіших основ суспільного життя країни. Розширення повноважень вищого законодавчого органу держави у контексті зазначеної теми можна розглядати як розширення можливостей громадянського суспільства щодо участі в управлінні державою, а також агрегування та артикуляції його інтересів у владі. Тому чим більше повноважень отримує законодавча влада, тим демократичнішим стає політичний режим у країні, тим більше формується можливостей еволюційного шляху розвитку суспільних відносин і побудови взаємного діалогу влади та суспільства. Активна участь громадянського суспільства в управління державою через розширення повноважень законодавчої влади, яка сформована з представників політичних партій, дозволяє завчасно попереджати виникнення та впливати на розвиток різних конфліктів.

Як відомо, для нашої країни, що належить до країн, що розвиваються, з нестійким державним ладом (“демократичного транзиту”), конфлікти цінностей є найбільш характерними. Такі конфлікти потребують значно більших зусиль для врегулювання. Тому жорсткі вимоги до формування коаліцій депутатських фракцій (нова редакція ч. 2 ст.90 Конституції) сприятимуть більшій політичній відповідальності партій за свою діяльність та її наслідки в плані недопущення переростання міжпартійних суперечок у державно-правові та соціальні конфлікти. Тим більше, що у країнах розвиненої демократії, до яких прагне Україна, конфлікти переважно розв’язує не держава, а інші відповідальні соціально-політичні інститути, зокрема, партії.

О.Р. Дашковська, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ГЕНДЕРНА РІВНІСТЬ В УМОВАХ СТАНОВЛЕННЯ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

Рівноправність чоловіків і жінок є невід’ємною частиною прогресу людства, елементом демократії і важливою умовою розбудови демократичної правової держави. Сучасний стан суспільних відносин не дозволяє ігнорувати знання, навички та творчі здібності жінок і потребує негайного і повного їх використання.

Рівність чоловіків і жінок у політичних і громадянських правах уперше закріплена в Конституції УНР 1918 р. у ст.11: “Ніякої ріжниці в правах і обов’язках між чоловіком і жінкою право УНР не знає”. На різних етапах розвитку України в складі СРСР охорона материнства і дитинства, трудова діяльність жінок, питання охорони праці, підвищення освітнього і професійного рівня жінок та інші важливі питання вирішувалися як першорядні державні завдання.

Після прийняття Конституції УРСР 1937 р. питання про рівноправність чоловіків і жінок у радянській Україні вважалося вирішеним. У статті 121 Конституції УРСР 1937 р. проголошувалося: “Жінці в УРСР надаються рівні права з чоловіком у всіх галузях господарського, державного, культурного і громадсько-політичного життя. Можливість здійснення цих прав жінок забезпечується наданням жінці рівного з чоловіком права на працю, оплату праці, відпочинок, соціальне страхування і освіту, державною охороною інтересів матері й дитини, наданням жінці під час вагітності відпусток із збереженням утримання, широкою сіткою пологових будинків, дитячих ясел і садків”.

Конституційне закріплення рівноправності жінок і чоловіків вважалося соціальним завоюванням соціалізму. На жаль, у даній галузі, як і в інших сферах суспільного, політичного і соціального життя, між проголошеними Конституцією СРСР правами людини та їх реалізацією існував досить великий розрив. Радянська влада хоча й змінила гендерні моделі поведінки чоловіків і жінок, а якості, що раніше вважалися суто чоловічими, стали приписуватися жінкам, фактичної ж емансипації жінок так і не сталося.

Після перемоги соціалізму передбачалося: зрівняти чоловіків і жінок в політичних і соціальних правах; трансформувати буржуазну родину у вільний союз чоловіка і жінки; залучити жінку до господарської діяльності нарівні з чоловіком; перетворити материнство із приватної справи окремої жінки в суспільну за допомогою державної системи догляду і виховання дітей; шляхом перевиховання перетворити подвійну мораль буржуазних відносин чоловіка і жінки на солідарність працюючих індивідів різних статей. За роки радянської влади в Україні відбулися суттєві зміни у вирівнюванні соціально-правового становища чоловіків і жінок.

В умовах патріархату жінка була відчужена від влади, обмежена в правах на майно і, відповідно, не мала рівних можливостей реалізовувати свої формально проголошені права. Лише в умовах розбудови правової держави, коли реально забезпечуються не тільки рівні права, а й рівні можливості реалізації цих прав різноманітними організаційно-правовими засобами, стверджується принцип рівності і свободи людини і громадянина.

Процес глобалізації проявляється в трансформації проблеми прав людини взагалі і прав жінки зокрема з національного рівня в площину міжнародного права, наслідком чого стало прийняття світовою спільнотою низки міжнародних конвенцій і декларацій, спеціально присвячених питанням гендерної рівноправності. Свідченням актуальності цього питання є визнання суб’єктом міжнародного права з усіма правами, обов’язками і можливостями будь-якої особи незалежно від її статі. Спеціальні міжнародно-правові документи надають жінкам додаткові повноваження і можливості із реалізації їх прав.

Світове співтовариство поставило перед кожною державою завдання розробити і забезпечити реалізацію комплексних багатоцільових програм щодо забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків і жінок на усіх рівнях суспільних відносин.

Україна визнає пріоритет міжнародних норм права відповідно до норм національного права, узгоджує державну політику з міжнародними стандартами прав людини і послідовно впроваджує принцип гендерної рівноправності в українське суспільство. Конституція України 1996 р. заклала правові основи реалізації активності жінок у різних сферах суспільного життя, зокрема ст.24 Основного Закону гарантує рівність жінки й чоловіка, що забезпечується наданням рівних можливостей у громадсько-політичній та культурній діяльності, здобутті освіти і професійній підготовці.

Принцип гендерної рівності розкривається через категорію прав людини і відображає загальний і універсальний стандарт однаковий для обох статей. Це досягнення цивілізації і культури суспільства знаходить свій прояв у єдиних конституційних нормативах, що закріплюють рівність політичних, громадянських, соціальних, економічних і культурних прав і свобод чоловіків і жінок. В умовах, коли в суспільстві ще не склалася гендерна культура, держава як інститут, якому суспільство делегувало владу, повинна послідовно забезпечувати дотримання принципу рівних прав і можливостей чоловіків і жінок, виховувати майбутні покоління на нових стандартах прав людини, зокрема, поваги до людини в її гендерному вимірі.

Вступаючи в правові відносини, індивіди не позбавляються своєї біологічної визначеності, що повинно враховуватися законодавцем з метою вирівнювання різних соціальних наслідків цієї визначеності. Зокрема, здатність жінки до вагітності і пологів не повинна обмежувати гарантованих законом прав жінки як громадянки. Одночасно держава деколи „забуває” про статус батька, що створює певний перекіс у правовому регулюванні відносин репродуктивного характеру у бік правового закріплення тільки права жінки на материнство і державних гарантій, що забезпечують це право.

Реалізація принципу гендерної рівності розкривається через категорію рівних можливостей обох статей, що передбачає вирівнювання становища жінки в суспільних відносинах, запровадження державою спеціальних заходів, спрямованих на усунення причин нерівності статей, формування стійких уявлень, що в гендерних відносинах міститься елемент прогресу суспільства і держави. Ця сфера повинна бути об’єктом особливої уваги як з боку державних структур, так і сім’ї, громадських організації, політичних партій, тощо.

Українська держава, реалізуючи недискримінаційну політику, гарантувала принцип рівноправності чоловіків і жінок на конституційному рівні, проте не в повній мірі забезпечила його виконання реальними механізмами і засобами реалізації. Необхідно встановити правові та організаційні заходи, включаючи застосування санкції за дискримінаційні дії, та забезпечити за допомогою судів і правоохоронних органів різних рівнів ефективний захист прав жінки в усіх сферах суспільного життя.

В.Д. Ткаченко, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Принцип законності і вирішення проблеми державної символіки України

У системі правореалізації додержання і виконання норм Конституції України визначальною є дія принципу законності. Стан його реалізації безпосередньо відображає відношення законодавця та правлячих політичних сил до Основного Закону країни. Про це свідчить як доктринальний аналіз принципу законності, так і оцінка стану нормативно-правового матеріалу у сфері регулювання державної символіки. Разом вони допомагають оцінити, наскільки ця сфера відповідає його вимогам, ідеям українського державотворення.

Як один із провідних принципів суспільно-політичного ладу принцип законності уявляє собою найбільш загальну, широку і категоричну вимогу правомірної поведінки (діяльності) суб’єктів суспільних відносин у сфері як правотворчості, так і правореалізації. Йому притаманні наступні риси:

– він є сутністною категорією, оскільки свої витоки бере у сутності демократичної правової держави і права. Звідси його власна сутність – забезпечення руху права у всіх сферах суспільного життя;

– об’єктивність даного принципу означає, що вимога діяти правомірно виникає незалежно від свідомості і волі конкретних суб’єктів права. Його поява обумовлена існуванням чи формуванням громадянського суспільства вільних і рівноправних людей, визнанням прав і свобод громадян визначальним пунктом діяльності держави по відношенню до особистості. Все це закономірно сприяло перетворенню простої вимоги дотримання норм права у всезагальний принцип правової системи, який є перетворювальною формою дії вказаної закономірності;

– реальність принципу законності ґрунтується на його об’єктивності. Таким він стає з моменту втілення у всій системі суспільних відносин, які опосередковують правову діяльність. Цим він відрізняється від ідеї законності, яка всеціло залишається у сфері свідомості;

– принцип законності є універсальним та всеузагальнюючим. Універсальність проявляться в розповсюдженості його на всі юридично значимі дії, пов’язані з творенням норм права, їх реалізацією, тлумаченням тощо. Усезагальність проявляється в системі вимог, які конкретизують універсальність відповідно до дій кожного суб’єкта права. Не є виключенням із сфери дії принципа законності і законодавець;

– принцип законності – це категоричний соціально-правовий орієнтир дій (поведінки, діяльності) суб’єктів суспільних відносин. Суть його як категоричного повеління задавати напрямок діям суб’єктів права;

– нормативність принципу законності є вираженням його категоричності (загальнообов’язковості). Сама вимога правомірності становить зразок, еталон для суб’єктів права, які вступають між собою в різноманітні відносини. Наслідком такої соціальної і правової значущості даного принципу є необхідність його правового закріплення. Це надає йому додаткової нормативної сили, ставлячи в основу усіх принципів правової системи. На відміну від них він отримує найбільш широке закріплення в конституційному і поточному законодавстві;

– стабільність принципу законності проявляється у постійності і незмінності його вимог, в той час як законодавство протягом існування демократичних правових держав майже змінилося за своєю суттю і змістом;

– загальносоціальна і правова цінність принципу законності знаходить вираження в тих функціях, які він виконує через систему своїх вимог. Це функції по забезпеченню єдності і несуперечності правової системи, спадковості в розвитку правової системи та ін.

Яким же є стан нормативно-правової бази по регулюванню державної символіки? До честі перших законодавців незалежної України, вони в самому загальному вигляді відтворили національну символіку, яка має більш як тисячолітню історію, беручи початок з Київської Русі. Вони відобразили в ній патріотизм українського народу, його державницькі та суспільні ідеали. Мова йде, насамперед, про свободу і незалежність, які необхідно зберегти. На жаль, український законодавець нічого не зробив для належного завершення правового регулювання державної символіки. Важко відповісти на питання: чи розуміє він, що виконання норм Конституції України не справа власного бажання Верховної Ради України, а справа реалізації його обов’язку перед українським народом? Маємо підстави не одержати позитивної відповіді. Принцип законності в цій сфері фактично не існує. Кращою ілюстрацією цього є аналіз нормативно-правової бази, яка нині регулює державну символіку. Правове регулювання таких символів, як Державний прапор України, Державний герб України обмежується наявністю куцих підзаконних нормативних актів і приписів ст. 20 Конституції України, таких, як постанови Верховної Ради України від 28 січ. 1992 р. “Про Державний прапор України”, від 19 лют. 1992 р. – “Про Державний герб України”. На рівні конституційного закону врегульовані тільки деякі питання одного символу – Державного гімну України. Зроблено це законом України від 6 берез. 2003 р. “Про Державний гімн України”.

Отже, приписи ст. 20 Конституції України залишаються протягом десяти років поза увагою законодавця. Звідси висновок: в українського законодавця нема ясності в тому, що норми цієї статті не тільки формально затверджують державні символи України, а й повелівають йому прийняти відповідні закони відповідно до вимог принципу законності, який своїм вістрям насамперед звернений до законодавця. Прийняття відповідних законів повинно відбутися і бути свідченням того, що український законодавець усвідомив загальнолюдську і правову цінність принципу законності.

В.С. Смородинський, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Конституційні засади

суддівської діяльності

На сьогоднішній день судова система в Україні продовжує перебувати в процесі створення. Проведення судово-правової реформи визначає важливість роботи вчених-правознавців по виробленню ефективного механізму розбудови судової влади за принципами, визначеними Конституцією України, з урахуванням її специфіки, світового, насамперед, західноєвропейського досвіду і національних особливостей. Теоретичне розв’язання цієї проблеми та практичне втілення розробленої наукової моделі в життя є необхідною умовою забезпечення надійного захисту прав і свобод громадян України.

Уособлення з боку суспільної думки судової влади в судді є характерною рисою, передусім, західного суспільства. Віддзеркаленням такого підходу є навіть зразки англомовної лексики. Не випадково англійській мові притаманні словосполучення “judicial power” – “суддівська влада”, а не “court power” (“судова влада”), “judicial functions” – “суддівські функції”, “judicial practice” – суддівська практика, “judicial interpretation” – суддівське тлумачення тощо. Це пов’язано, передусім, із загальною значущістю людського чинника в західному праві. Суддя є традиційним окремим об’єктом дослідження західних суспільствознавців. За радянських часів роль особи судді в здійсненні державної судової функції принижувалася, що позначилося і на юридичній літературі з цього питання.

Суддівська діяльність характеризується як така, що ґрунтується на об’єктивній спільності соціальних інтересів, має суспільно корисний характер, виступає як втілення судової влади – результативного остаточного впливу цієї діяльності на суспільство і окремого індивіда. Специфічність зазначеного впливу в умовах побудови правової держави визначається тим, що він повинен мати системний, насамперед, легальний, правовий та легітимний характер.

Легальність суддівської діяльності полягає в законності її здійснення. Першим ступенем легалізації суддівської діяльності є визначення статусу суб’єкта її здійснення у законі, насамперед, у конституції (первинна легалізація). Для здійснення суддівської діяльності в Україні юридичним втіленням первинної легалізації було прийняття Конституції України, Законів України “Про статус суддів”, “Про судоустрій України”, “Про Конституційний Суд України”. Другим ступенем легалізації є те, що сама діяльність суддів здійснюється виключно в юридичних формах. Він полягає у встановленні законом порядку здійснення ними своїх функцій, відповідних процесуальних або процедурних норм. Вторинну легалізацію суддівської діяльності в Україні частково здійснено Законами України (“Про органи суддівського самоврядування”, “Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України”), прийняттям нового Цивільного процесуального кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України.

Саме по собі закріплення суддівської діяльності у законі, у тому числі в конституції, є її легалізацією (саме поняття “легальність” у перекладі з латинської означає законність). Діяльність до закону (нелегалізована) або поза законом (нелегальна) державною називатися не може. Це є характерним для будь-якої держави. А ось відповідність або невідповідність закону, який легалізує владу, праву (правовий або неправовий закон) має значення, передусім для правової держави. Діяльність завжди є легальною по закінченні її легалізації. Інша справа – її правовий характер, якого вона може і не мати. Правовий характер суддівської діяльності полягає у безумовній її зв’язаності правом. Складною і вельми актуальною проблемою є розмежування термінів “право” і “закон”, вирішення якої є необхідною умовою ефективності суддівської діяльності. Офіційного розтлумачення, насамперед Конституційним Судом України, потребують конституційні положення про верховенство права, найвищу юридичну силу Конституції України, підкорення суду лише закону, також є необхідним аналіз співвідношення цих положень. Це є вкрай важливим, оскільки навіть у науковців нема конкретної концепції поняття “верховенство права”.

Суддівська діяльність має об’єктивну (зовнішню) і суб’єктивну (внутрішню) сторони. З об’єктивної сторони вона виступає як система владних повноважень суддів. Реальне здійснення владних повноважень забезпечується законом, що, з одного боку, перешкоджає довільному розумінню і застосуванню норм, а з другого – окреслює для суб’єктів суддівської діяльності сферу самостійних рішень і дій, аж до судового розсуду.

Необхідною властивістю суб’єкта суддівської діяльності є його компетентність – кваліфіковане виконання суб’єктом покладених на нього публічних обов’язків і використання наданих йому прав. Суддівська діяльність характеризується високим професіоналізмом посадових осіб, що її здійснюють. Це забезпечується за рахунок особливих освітньо-кваліфікаційних вимог до фахівця з погляду оцінки державою можливості для нього обіймати суддівську посаду. Легальні засади для формулювання державних вимог до суддів як особливої категорії посадових осіб закладені у законодавчих актах, що регламентують статус суддів. Вони багато в чому носять формальний характер і не визначають професійного рівня. З вирішенням зазначених проблем не можна не пов’язувати питання професійного виховання як майбутніх, так і діючих суддів, підвищення їх освітньо-кваліфікаційного рівня. Визначальне місце тут належить вищим державними закладам юридичної освіти. Саме в них серед найкращих, талановитих студентів треба здійснювати постійний добір майбутніх кадрів судової системи. Доцільним є формування за результатами такого добору окремих груп (вже з третього курсу), підготовка їх за спеціальними програмами із впровадженням спеціальних курсів (“Судове правозастосування”, “Конституційний контроль” тощо).

Д.В. Лук’янов, канд. юрид. наук, доц.,

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ В УМОВАХ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПАРЛАМЕНТСЬКО-ПРЕЗИДЕНТСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ

Питання функціонування парламентсько-президентської форми правління не досить повно та ґрунтовно досліджувалося у вітчизняній науці. Напевно, це було пов’язано із загальним напрямом розвитку державних інститутів всіх країн СНД – посиленням президентської влади, якій передусім і приділялась увага. Україна, яка з формальної точки зору належала до змішаних республік, фактично існувала в умовах її президентського варіанту. З набуттям чинності Закону України “Про внесення змін до Конституції України” проблема функціонування парламентсько-президентської форми правління стала актуальною та практично значимою. Не менш важливим є питання про роль політичних партій у цій системі. Проте ця проблематика залишається практично не досліджуваною у вітчизняній літературі.

Основною ідеєю внесення змін до Конституції України був перерозподіл державних повноважень з боку Президента на користь парламенту та уряду. Найсуттєвішою зміною є значне посилення впливу парламенту на формування уряду.

Нова редакція ст. 114 Конституції закріплює, що Прем’єр-міністр України призначається Верховною Радою України за поданням Президента України. Кандидатуру для призначення на посаду Прем’єр-міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до ст. 83 Конституції України, або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Нова редакція ст. 83 Конституції закріплює, що у Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України формується протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання Верховної Ради України, що проводиться після чергових або позачергових виборів Верховної Ради України, або протягом місяця з дня припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України. Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України відповідно до цієї Конституції вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем’єр-міністра України, а також відповідно до цієї Конституції – пропозиції щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України.

Необхідно враховувати також, що вибори до Верховної Ради України вперше відбулися на засадах пропорційної системи з обранням народних депутатів України в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій.

Таким чином, значно підсилюється роль та відповідальність політичних партій в політичній системі. Політичні партії будуть формувати списки своїх кандидатів для участі у виборах до Верховної Ради України. Жодна особа не зможе стати народним депутатом України без підтримки певної партії. Нова редакція ст. 81 Конституції України навіть передбачає запровадження імперативного депутатського мандата, відповідно до якого у разі невходження народного депутата України, обраного від політичної партії, до складу депутатської фракції цієї політичної партії або виходу із складу такої фракції його повноваження припиняються достроково на підставі закону за рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії з дня прийняття такого рішення. Не вдаючись до оцінки цієї норми, зауважимо, що наслідком її реалізації буде чітка політична структуризація парламенту, зміцнення політичного зв’язку між партією та депутатами та навіть залежність останніх.

За результатами виборів політичні партії створюють власні фракції у Верховній Раді, яка поділяється на більшість та опозицію. Таким чином, законодавчу роботу парламенту будуть визначати політичні партії, які утворять більшість. Парламентська більшість фактично визначатиме склад уряду країни. Через завоювання більшості в парламенті та формування уряду партії будуть формувати та реалізовувати зовнішню й внутрішню політику України.

Але виникають запитання: чи готові партії взяти всю повноту влади в державі? Чи існують належні умови для запровадження цієї системи? Питання складні, а відповіді – неоднозначні. На наш погляд, зараз створено не всі умови для ефективної діяльності цієї системи.

Найважливішим завданням є необхідність на законодавчому рівні точніше визначити права та обов’язки всіх суб’єктів політичної системи. По-перше, не прийнято Закон “Про Кабінет Міністрів України” як основний акт, що визначає структуру та засади діяльності уряду. По-друге, не прийнято Закон “Про політичну опозицію”, який повинен створити правові гарантії ефективної діяльності парламентської меншості. По-третє, потребує вдосконалення правовий статус політичних партій, без чого надання їм значних важелів впливу може призвести до негативних наслідків для держави та суспільства. Зокрема, на законодавчому рівні необхідно закріпити принципи внутрішньої партійної демократії, відсутність яких створює умови для бюрократизації партій, перетворенню їх з одного з найважливіших інститутів демократії у загрозу для неї.

Невирішеність цих першочергових завдань зумовлює виникнення державно-правових конфліктів, політичну нестабільність в країні, падіння довіри населення до політичних партій, взагалі до демократії.

Л.Л. Богачова, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Конституційно-правовий механізм

взаємодії норм міжнародного

й національного права

Конституційно-правовий механізм взаємодії норм міжнародного та національного права – це сукупність конституційно-правових норм та інших правових засобів, що забезпечують узгодження міжнародного й національного права. Складовою цього механізму є колізійно-правовий механізм як система правових процедур, що сприяють попередженню та подоланню (усуненню) юридичних колізій, ефективній взаємодії міждержавних та національних правових систем. Кожна держава має право створювати особливий, лише їй притаманний конституційно-правовий механізм взаємодії, але світова і європейська практика свідчать про визнання більшістю країн пріоритету норм і принципів міжнародного права. Проте навіть у тих правових системах, де визнається верховенство міжнародного договору, воно не є беззастережним. Міжнародне звичаєве право та міжнародні угоди не можуть суперечити конституційним нормам або основним засадам конституції. І тільки судовий орган, наділений повноваженнями тлумачити конституцію, вирішує питання стосовно переваг у співвідношенні міжнародного й національного права.

В Україні основи співвідношення норм внутрішнього і міжнародного права закріплені у Конституції України 1996 р. (ч.1 ст.9) і Законі України “Про міжнародні договори України” 2004 р. (ч.1 ст.19.): “Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України”. Частина 2 ст.9 Конституції України проголошує, що укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення змін до Конституції України. Отже, виконання міжнародного договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою, передбачає його пріоритет перед національними законами та іншими нормативно-правовими актами, крім Конституції України. І хоча Конституція прямо не встановлює ієрархію джерел права, міжнародні договори повинні займати в ній наступне місце після Конституції, як це визначено у рішенні Конституційного Суду України від 9.07.1998 р. щодо тлумачення терміна “законодавство”.

У разі колізій між нормами міжнародного договору, який набрав чинності в установленому порядку, і нормами законодавчих актів України застосовуються правила міжнародного договору (ч.2 ст.19 Закону “Про міжнародні договори України”). Це положення не означає, що закон автоматично втрачає юридичну силу, йдеться лише про припинення дії його окремих приписів.

Практичне значення має процес реалізації міжнародно-правових актів, визначення моменту набрання ними чинності і припинення (зупинення) дії міжнародних договорів України. Стаття 14 Закону “Про міжнародні договори України” закріплює, що міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею згоди на їх обов’язковість в порядку та в строки, передбачені договором або в інший узгоджений сторонами спосіб. Згода на обов’язковість міжнародних договорів надається відповідними органами в різних формах. Так, ратифікація міжнародних договорів здійснюється Верховною Радою шляхом прийняття закону, затвердження їх Президентом України – шляхом видання указу, рішення про приєднання до міжнародних договорів або їх прийняття відбувається у формі, встановленій ст.13 Закону “Про міжнародні договори України”. Дата надання згоди на обов’язковість міжнародного договору часто не збігається з датою набрання чинності міжнародним договором для України, тому оприлюднення текстів міжнародних договорів у офіційних виданнях України (“Зібранні діючих міжнародних договорів України”, “Офіційному віснику України”) має супроводжуватися відомостями про набрання ними чинності.

В Україні діє принцип сумлінного дотримання міжнародних договорів. Загальний нагляд за виконанням міжнародних договорів здійснює Міністерство закордонних справ України. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, інші органи державної влади , до відання яких віднесені питання, що регулюються міжнародними договорами, забезпечують дотримання і виконання зобов’язань, взятих за міжнародними договорами України.

“Зв’язаність” держав міжнародно-правовими нормами є показником цивілізованого спілкування. Визнання ними режиму узгодженої спільної діяльності компенсується розширенням сфери участі держав у справах світового співтовариства і додатковими гарантіями останнього у задоволенні національних інтересів.

С.П. Погребняк, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ПРИНЦИП РІВНОСТІ ЯК КОНСТИТУЦІЙНА ВИМОГА

Принцип рівності належить до найвищих фундаментальних правових принципів, входить до концепції верховенства права, є умовою існування правової держави. Він закріплений у ст. 21, 24, 36, 38, 43, 51, 52, 71, 116 і 129 Конституції України, що дозволяє характеризувати його як стрижневу конституційну вимогу.

Конкретний зміст цього важливого принципу залишається предметом наукових дискусій. Так, в літературі зазначається, що нормативна вимога рівності передбачає чотири основні аспекти, які суттєво відрізняються один від одного, хоча і не є незалежними: 1) рівна повага в межах певної схеми процесу ухвалення постанов – вимога виявляти рівну повагу до думки кожного; 2) об’єктивне ставлення – вимога однакового розгляду однакових випадків; 3) рівність розподілу – вимога отримання кожним рівної частки певного блага; 4) рівність результату – вимога, згідно з якою індивіди після процедури розподілу повинні опинитися за однакових умов. Зрозуміло, що складність загальної концепції рівності обумовлює об’єктивні труднощі з реалізацією цього принципу в юридичній сфері.

Як відомо, цінність права полягає в триєдності свободи, рівності і справедливості, тому принцип рівності, безперечно, тісно пов’язаний з принципами справедливості і свободи.

Відповідно до суті справедливості відносини між людьми слід формувати як такі, що виходять із змісту поняття “рівність”. Аналогічних висновків дійшов і Конституційний Суд України (див. рішення від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 у справі про призначення судом більш м’якого покарання). Однак концепція справедливості не обмежується вимогою рівності. Рівне ставлення до рівних, однаковий підхід до однакових справ утворює лише один з аспектів справедливості – формальну, урівнюючу справедливість.

У літературі, як правило, вказується на два основні шляхи досягнення рівності: 1) забезпечення рівних можливостей і 2) забезпечення рівних результатів. У зв’язку з цим доцільно відзначати існування двох суттєвих аспектів рівності: рівність можливостей і рівність результатів.

Рівність можливостей – ідея, згідно з якою кожному повинні бути гарантовані однакові шанси досягти успіхів у житті. Для цього виду рівності пріоритетними є індивідуальні досягнення, обумовлені лише здібностями особи, а не її походженням, національністю, кольором шкіри, релігією, статтю тощо, і забезпечення вільної конкуренції, коли всі знаходяться в рівних умовах і грають за однаковими правилами.

Рівність результатів – ідея, зміст якої полягає в тому, що суспільство і держава повинні гарантувати рівність людей завдяки справедливому перерозподілу соціальних благ чи запровадженню так званої позитивної дискримінації.

Обидва аспекти рівності знаходять свій прояв у сфері правового регулювання. Так, концепція рівності можливостей втілюється, насамперед, у загальноправовому принципі рівності перед законом. Рівність перед законом вимагає застосування права без виключень для будь-кого: внаслідок нормування прав кожний наділений в рівній мірі правами і обов’язками, а державній владі заборонено використовувати чинне право в інтересах чи на шкоду окремій особі.

Слід відзначити, що за останні роки розуміння принципу рівності перед законом суттєво змінилося. Раніше вважалося, що правова рівність повинна бути абстрагована від фактичних відмінностей, через що за необхідністю та за визначенням мала виключно формальний характер. У сучасному суспільстві рівність стає більш складною: вона вже не може механічно виходити з тотожності осіб, а має будуватися з урахуванням відмінностей, що дозволяє іменувати її диференційованою рівністю. Тому сьогодні конституційне положення “всі рівні перед законом” означає, що суб’єкти повинні знаходитися в рівному становищі лише за рівних умов. Якщо умови не є рівними, законодавець зобов’язаний запроваджувати різний правовий статус, надаючи певні переваги економічно слабкій і залежній стороні, щоб не допустити недобросовісної конкуренції і реально гарантувати принцип рівності.

Природно, що найважливішим в цьому випадку стає питання, що вважати однаковими обставинами і що не повинне регулюватися рівним чином. Наявність суттєвих загальних ознак дозволяє розглядати певні відносини як подібні, однакові, що вимагає рівного ставлення до них, а суттєві відмінності в цих відносинах відкривають шлях до різного регулювання. У той же час несуттєві розбіжності не можуть бути причиною диференціації правового регулювання.

У самому принципі рівності в готовому вигляді відсутній тест, потрібний для правильного з’ясування загального і відмінного у відносинах, що порівнюються. Подібна конкретизація часто-густо відбувається в законодавстві. Воно може закріплювати ознаки, які визнаються або не визнаються суттєвими для запровадження різного правового регулювання. Наприклад, виходячи з норм ст. 24 Конституції України рівного ставлення вимагають усі люди – незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак. Водночас така ознака, як стать, може бути підставою для диференціації: згідно зі ст. 24 Конституції України правомірними визнаються спеціальні заходи щодо охорони праці і здоров’я жінок, пенсійні та інші пільги, створення умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством.

Принциповою для дотримання принципу рівності є заборона дискримінації – довільного встановлення відмінностей між особами, тобто таких відмінностей, що не мають розумного і об’єктивного виправдання. Заборона дискримінації розглядається як один із шляхів забезпечення рівності всіх людей (див. преамбулу Протоколу № 12 до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листоп. 2000 р.). Таким чином, принцип рівності в сучасному розумінні обов’язково доповнюється принципом недискримінації.

Європейський Суд з прав людини систематизував елементи, що утворюють дискриминацію: 1) встановлені факти, що свідчать про різне ставлення; 2) ця відмінність у ставленні не виправдана легітимною метою, тобто відсутнє об’єктивне і розумне обґрунтування мети і результатів відповідного заходу; 3) відсутня розумна співмірність між засобами, що використовуються, і метою, що досягається.

Аналогічний підхід застосовує у своїй діяльності і Конституційний Суд України, який неодноразово був вимушений вирішувати питання про дотримання при прийнятті тих чи інших законів конституційного принципу рівності і таким чином конкретизувати його нормативні вимоги (див. рішення: від 6 липня 1999 р. № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги; від 20 березня 2002 р. № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій; від 17 березня 2004 р. № 7-рп/2004 у справі про соціальний захист військовослужбовців та працівників правоохоронних органів; від 1 грудня 2004 р. № 19-рп/2004 у справі про незалежність суддів як складову їхнього статусу; від 22 грудня 2004 р. № 22-рп/2004 у справі про особливості застосування Закону України “Про вибори Президента України”).

Заради забезпечення рівності результатів держава може запроваджувати так звану позитивну дискримінацію (політику позитивних дій), яка не порушує принципів рівності і недискримінації. Позитивна дискримінація – це юридична розбіжність у підходах, яка реалізується як тимчасовий захід з метою створення сприятливих умов для певної категорії осіб на шкоду іншій категорії і таким чином компенсує існуючу між ними фактичну нерівність. Прикладом таких позитивних дій є заходи, передбачені Законом України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” від 8 вересня 2005 р. № 2866-IV і спрямовані на досягнення паритетного становища жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства.

На думку фахівців, однією із сучасних проблем є дилема “свобода versus рівність”. Свобода і рівність можуть співіснувати як взаємодоповнюючі цінності, так і конфліктуючі принципи. Характер стосунків між ними визначається, насамперед, тією концепцією рівності, яка реалізується у правовій політиці. Конституційний принцип равноправності громадян повинен розглядатись як “рівність у свободі” або як міра свободи, що однаково застосовується до кожного. Ця теза трансформується в такий логічний ланцюг: свобода (в правовому і соціальному сенсі) – право (як міра свободи) – рівноправність (рівна міра щодо кожного). Однак коли держава починає реалізовувати політику рівності результатів, принципи свободи і рівності зазвичай стикаються.

Основними формами конституційної реалізації рівності є рівність перед законом, рівність перед судом, процесуальна рівність, соціально-демографічна рівність, національна рівність, соціально-територіальна рівність тощо.

Принцип рівності стосується всіх основних прав людини. Разом з тим він по-різному проявляється стосовно окремих прав. Щодо громадянських і політичних прав – це переважно формальна рівність; щодо економічних і соціальних прав формальної рівності недостатньо, держава повинна реалізовувати заходи, спрямовані на забезпечення повної і справжньої рівності, що дозволяє подолати несправедливі форми прояву фактичної (соціальної) нерівності.

В.М. Крівцова, канд. юрид. наук, доц.

Буковинський університет

Конституційний процес і передумови вирішення парламентських конфліктів

Безпосереднім предметом “конфлікту інтересів” у політико-правовій сфері стає зіткнення не заради самого блага як такого, а через ті позиції людини, групи, соціальної верстви, які забезпечують можливість досягнення певних політичних цілей.

Кризові стани суспільства виникають нерідко через дисфункції інститутів політики, права та через прагнення розподілу ресурсів влади. Кризові та “транзитні” (перехідні щодо стабілізації) суспільства, природно, мають і досить конфліктні за станом відносин органи державної влади, зокрема, парламенти та депутатський корпус, “клімат поведінки” яких логічно відбиває всю “викривленість” соціального простору. І навіть фактор конституційної згоди не завжди буває здатним запобігти конституційно-політичним конфліктам.

“Конфлікти інтересів” у парламенті Україні протягом десяти років конституційного процесу виявились не просто дихотомічними – “демократія проти номенклатур”, а значно складнішими і багатоплановими. Вони розвивалися на проблемному ґрунті структурної кристалізації суспільних відносин, де визначальну роль відіграють не тільки чинники зміни соціально-економічних статусів, а й культурні, мовні, етнічно-традиційні фактори та ідейно-духовні цінності, що набули стану акцентуації, та процеси прискореного, але незакінченого політичного структурування українського суспільства.

Верховною Радою України за цей період конституційного процесу була прийнята ціла низка законів з питань державного будівництва, економіки (щодо підтримки власного товаровиробника і підприємництва, розвитку зовнішньоекономічної діяльності, створення вільних (спеціальних) економічних зон), соціального забезпечення, розвитку зовнішніх зносин. Однак ще більше питань законодавчого регулювання політичної, економічної і соціальної сфери залишились невирішеними.

Слід враховувати, що шляхи вирішення державно-правових, політичних за характером конфліктів є багатоступеневим процесом, який містить: аналіз та оцінку ситуації; вибір засобів та методів врегулювання конфлікту; формування плану заходів та їх реалізацію; прогнозування наслідків; оцінку ефективності вчинених дій. Щоб збільшити можливість розв’язання конфліктів мирним правовим шляхом треба враховувати і активно використовувати деякі об’єктивні чинники: інституційний; консенсуальний; історико-прецедентний; кумулятивний (що не дозволяє конфлікту поширюватись); чинник юридичної формалізації.

Згідно з досвідом практичної конфліктології, опоненти можуть самостійно або за поданням посередників обрати різні стратегії виходу з протиборства: суперництво, співробітництво, компроміс, пристосування та ухилення від розв’язання проблеми. Практично в будь-якому державно-політичному конфлікті ці стратегії мали досвід застосування, а рекомендаціями щодо їх вибору виступає прогнозування наслідків можливої версії закінчення конфлікту.

Найбільш наочний правовий характер і форму мають технології і засоби врегулювання конфліктів за участю “третьої сторони”. У розв’язанні державних і політико-правових конфліктів значну роль відіграє втручання державного правозастосовчого органу, який буде аналізувати конфлікт і приймати по ньому рішення: суд (зокрема, Конституційний), прокуратура, адміністративні інстанції (напр., міністерство, відомство, директорат), тобто третя сторона з якою конфліктуючі сторони зв’язані відповідними правовідносинами.

Вирішення політико-правових конфліктів відбувається у різних формах: шляхом парламентських та інших конституційних процедур; шляхом політичних дебатів в офіційних установах чи пресі; завдяки тактиці політичного діалогу, коаліцій, юридичного консенсусу тощо. Але однією з найефективніших форм є юридизація політико-правових конфліктів, коли конфлікт набуває чітких правових обрисів, формалізується, як і сама процедура його розв’язання, та виникають реальні шанси щодо запобігання руйнівним наслідкам його подальшої ескалації.

Так, одним із юридичних засобів розв’язання політико-правових конфліктів є конституційне судочинство, що виступає ефективною формою вирішення спорів між гілками влади і усунення конфліктів, що виникають у законодавчій та виконавчій діяльності. Конституційний Суд України безпосередньо контролює дотримання Конституції України іншими органами державної влади і, таким чином, виконує функції балансу гілок влади в механізмі “стримувань та противаг”, що є невід’ємним принципом правової держави. Отже, Конституційний Суд України забезпечує своїми діями розв’язання конфліктів, які виникають: між законодавчими і виконавчими органами, центральною владою і регіонам, органами держави і громадянами. Загальними засадами для розгляду цих конфліктів є те, що вони пов’язані з дійсним або можливим порушенням норм і принципів Конституції України. Процедури роботи Конституційного Суду України чітко закріплені в юридичних нормах, що забезпечує впорядкований розгляд конфлікту та прийняття обґрунтованого законного рішення. Надзвичайно важливо, що рішення Конституційного Суду України не підлягає перегляду і є для всіх обов’язковим. Отже, розглядуваний політико-правовий конфлікт одержує оптимальне правове вирішення і повинен закінчитися.

Процес розбудови правової соціальної держави в Україні може ефективно відбуватися лише за умов ґрунтування на консенсуальній основі. Саме на цьому має будуватися вся стратегія державних перетворень, адже конфронтаційний стиль взаємовідносин – це не найкращій шлях для “демократичного” транзиту. У той же час соціальні, політичні та, зокрема, державно-правові конфлікти займають чимале місце в сучасному політичному просторі, більше того, у практиці державного управління нерідко політико-кон’юнктурні рішення домінують над правом.

М.П. Колесников, канд. философ. наук, доц.

Национальная юридическая академия Украины

им. Ярослава Мудрого

КОНСТИТУЦИЯ В ЕЕ ОТНОШЕНИИ К СВОБОДЕ

Известно, что гарантирование свободы является важнейшей целью гармонично построенной конституции. В своем исходном значении свобода обладает высшей естественной нормативностью, в силу чего гарантирование свободы составляет основную функцию конституции, как правового источника, охраняющего интересы граждан. Другими словами, органическая конституция и свобода изначально нераздельно связаны. Свободными люди становятся не в обществе, а вне общества, хотя и посредством его. Общество не состоит из индивидов, а выражает сумму тех связей и отношений, в которых эти индивиды находятся друг к другу. Интересная мысль высказана К. Марксом: “Рассуждать подобно Прудону, равносильно тому, как если бы кто-нибудь захотел сказать: с точки зрения общества не существует ни рабов, ни граждан; и те и другие – люди. На самом деле людьми они являются вне общества. Быть рабом или быть гражданином – это общественные определения, отношения человека А к человеку В. Человек А как таковой – не раб. Он раб – в обществе и посредством общества”. Только выходя за границы также и социального, он становится существом свободным. Стало быть, вопреки утверждению Ленина, жить в обществе и быть свободным от общества – можно, даже при рабстве.

Следовательно, быть живым – значит, быть свободным. Без свободы нет и жизни, если только под жизнью человека понимать нечто большее, чем жизнь человеческого организма. Свобода есть условие человеческой жизни, ценность даже более высокая, чем жизнь сама по себе (Л. Шестов). Лишь в условиях свободы человек в полной мере может удовлетворить свои потребности и интересы, может ставить перед собой различные цели и стремиться их достичь, может развивать и реализовать в разных направлениях свои способности. Но поскольку человек живет в социально неоднородном обществе, где есть противоречия и конфликты в системе общественных отношений, очень важно, чтобы свобода была надежно подкреплена гарантиями защищенности от внешнего неправомерного вмешательства. Право на свободное развитие своей личности – первое конкретное право человека, которое закреплено в Конституции Украины.

Фактически право на свободу и право на неприкосновенность настолько тесно переплетены и дополняют друг друга, что в конституционной практике и в международно-правовых документах довольно часто закрепляются в единой правовой формуле. Правда, право на свободное развитие личности не было зафиксировано в общей Декларации прав человека. И только в последние годы оно получает более широкое признание и поддерживается всемирным сообществом. Только в 1986 г. ООН приняла Декларацию о праве на свободное развитие, где оно признано неотъемлемым правом человека, согласно которому каждый человек (и все народы) имеют право принимать участие в таком экономическом, социальном, культурном и политическом развитии, где могут быть полностью соблюдены все права человека и основные свободы, а также способствовать этому и пользоваться его благами.

В современной литературе утверждается, что человеческое развитие – это процесс расширения выбора человеком трех важных вещей: вести здоровый образ жизни и жить долго, добывать знания, иметь ресурсы, чтоб поддерживать определенный уровень жизни. Сюда относятся политическая, экономическая и социальная свобода, возможность заниматься творческой и продуктивной деятельностью, гарантии прав человека.

Для сегодняшней Украины характерно признание прав человека и гражданина в качестве необходимого и достаточного условия безбедного существования нации. Мобилизуясь на борьбу за гражданские свободы, современные политики ставят всю концепцию естественного права на зыбкую почву. Ведь если случится, что новый порядок, основанный на конституционном оформлении прав человека, в самые короткие сроки не обеспечит благосостояния народу и морального перерождения власти, то саму идею прав человека придется использовать как прикрытие иных своекорыстных целей определенных социальных групп. Систематическое проявление правового нигилизма нельзя считать спонтанным и неизбежным следствием социального недовольства масс или иных социальных групп, ведущих борьбу за власть. В нем повинно, по мнению Э.Соловьева, также существующее правовое просвещение, а через него – доминирующая теория права. Можно согласиться и с другим суждением Э. Соловьева: “Давно пора понять, что права человека не являются ни целью, ни средством общественного развития. Они – условие его возможностей”.

Наряду с этим в литературе отмечаются следующие недостатки концепции прав человека:

а) инструментальный характер понимания прав человека;

б) утилитаризм;

в) тесная связь концепции “сущности человека” и “исторического прогресса” (“историцизм”);

г) доминирование позитивных прав как способностей к определенным действиям над негативными правами в качестве гарантий невмешательства в частную жизнь людей (“патернализм”).

Как показала критика К.Поппера, идея прав человека от начала несовместима с историцистским образом мысли, а в двадцатом столетии получает серьезные поводы для концептуального наступления на историцизм. Четыре обстоятельства имеют при этом решающее значение:

1) историцизм как секулярный культ земной истории, который не признает ничего трансцендентного, все еще продолжает, существовать в качестве одной из идеологий нашего времени, до сих пор существует вера в особые неумолимые исторические законы. Те, кто тяготеют к глобальным переменам, становятся утопистами, но и обнаруживают склонность к авторитарной власти, так как хотят, чтобы все осуществлялось по их планам;

2) юридическое расследование тоталитарных режимов дало такое страшное знание истории, которое уже не позволяет считать ее непогрешимым верховным судьей над нормами социального и политического поведения. Нет больше заведомого доверия к “объективно-историческим заданиям и объективным требованиям времени”;

3) запрет на то, чего не должно быть, имеет приоритет над осуществлением желательного и даже насущно необходимого. Сопротивление неправовым способам решения общественных проблем – это главное, что должно приниматься во внимание при оценке современных политических режимов;

4) принципиальная неисчерпанность развития, расширение прав и свобод человека, необходимых для удовлетворения его потребностей и саморазвития. Неисчерпаннность прав и свобод человека не следует отождествлять с неограниченностью их реализации. Последнее разъясняется в ст.21,64 Конституции. Другой вывод из этого положения состоит в том, что целый ряд прав и свобод человека может существовать и существует и за границами принятой Конституции.

Т.О. Матвєєва, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАКОНИ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ

у XIX столітті

Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) Галичину захопила Австрія, а в 1774 р. за Кючук-Кайнарджийським мирним договором Австрії відійшла Буковина, яку російські війська звільнили від турецького ярма. Ще в першій половині 16 ст. Австрія поширила своє панування на Угорщину, до складу якої входило Закарпаття. Таким чином, у другий половині 18 ст. усі західноукраїнські землі опинилися під владою Австрійської монархії.

Остаточне завершення і повернення Австрії до конституціоналізму відбулося з прийняттям основного закону держави від 21 грудня 1867 р. Принципові положення Конституції 1867 р. утворювали п’ять конституційних законів: Закон про імператорське представництво, Закон про загальні права громадян, Закон про облаштованість Імперського суду, Закон про судову владу, Закон про урядово-виконавчу владу.

До їх числа входять положення про рівність усіх громадян, загальне австрійське громадянство, у тому числі й українського населення, про свободу переміщення осіб і майна, про недоторканність власності, вільний вибір місця проживання, недоторканність житла, таємницю листування, право на збори й об’єднання, свободу совісті й віросповідання, про рівноправність усіх національних меншин. Усе це створювало правову основу для гарантування особистих прав і свобод громадян Австро-Угорщини.

За Конституцією 1867 р. кожна з держав, що входила до складу Австро-Угорщини, мала свій уряд і двопалатний парламент: Австрія – рейхсрат, Угорщина – сейм, що складався з нижньої палати і верхньої палати. Однак назва нової дуалістичної держави не відображала дійсного національного складу держави. Жодна з пануючих націй – ні австрійські німці в Австрії, ні угорці в Угорщині – не мали більшості. Австрійці в Цислейтанії складали усього 36%, а угорці в Транслейтанії – 45% населення. Із загального числа (понад 50 млн.) жителів монархії приблизно 30 млн. складали слов’яни. Суть угоди 1867 р. значною мірою полягала в тому, щоб пом’якшити австро-угорські протиріччя шляхом пригноблення інших народів, зокрема слов’янських.

Австрійська держава перейшла від бюрократично абсолютистського ладу до нової конституційної системи із значними пережитками абсолютизму, що особливо чітко проявилося в національних взаєминах.

Особа австрійського імператора (він був водночас й угорським королем) проголошувалася священною й недоторканною. Суди не могли приймати рішення не на користь монарха, а образа його особистості і достоїнства вважалася образою держави і передбачала суворе кримінальне покарання.

Апарат управління однієї частини монархії діяв незалежно від іншої частини держави. Австро-Угорщина мала тільки три загальнодержавних міністерства: військових справ, іноземних справ і фінансів.

Для обговорення державних питань Транслейтанії і Цислейтанії був створений представницький орган влади, своєрідний надпарламент – так звані Делегації, що складаються із 60 представників від австрійського і 60 – від угорського парламентів (по 20 від верхніх і по 40 від нижніх палат). Коронні землі Австро-Угорщини мали в Делегаціях визначену кількість представників: Чехія – 10, Галичина – 7, Буковина – 1.

Засідання Делегації скликалися по черзі – то в Будапешті, то у Відні – самим імператором. У тому випадку, коли представники Делегації не приходили до єдиної думки, кожен представник Делегації мав право запропонувати скликання загального засідання, на якому спірні питання вже більше не обговорювалися, а відразу виносилися на голосування і вирішувалися більшістю голосів.

Конституція Австро-Угорщини 1867 р. діяла, у тому числі і на західноукраїнських землях, до жовтня 1918 р. В Угорщині відновила свою дію угорська Конституція 1848 р.

Незважаючи на те, що були проголошені правлячими колами Австро-Угорщини демократичні інститути, для державного життя це було змушеним заходом. У державному апараті продовжували панувати пережитки феодалізму.

В Австро-Угорщині працював парламент (рейхсрат), що складався з двох палат – верхньої і нижньої. Він мав законодавчу владу. Носієм виконавчої влади вважався імператор, якому в питаннях законодавства сприяв парламент.

Незважаючи на наявність Конституції 1867 р., було відсутнє загальне виборче право. Верхня палата австрійського парламенту не обиралася, а призначалася імператором із широко відомих дворян імперії (державних діячів) і верхівки духівництва. До складу верхньої палати входило від 150 до 170 депутатів.

Нижня палата парламенту до 1873 р. обиралася не прямими виборами, а крайовими сеймами. Введенням у 1873 р. куріальної системи виборів обмежувалися права виборців. Відповідно до цієї системи ущемлялися права українського населення: при тому, що воно складало в Австрії 13% населення, у 1879 р. було представлено в парламенті тільки трьома депутатами з 353, а в 1897 р. – 11 з 425.

Лише в 1907 р. в Австрії було введено загальне виборче право, за яким у виборах не брали участь жінки, військовослужбовці і молодь до 24 років. Таке виборче право забезпечувало привілею німецьких правлячих кіл. Так, німці обирали одного депутата від 40 тис. населення, поляки – від 52 тис., чехи – від 60 тис., а українці від 102 тис. З таким виборчим правом населення західноукраїнських земель залишалося безправним.

Статистика теж була невтішною. У селі Горуцькому Дрогобицького повіту (тепер Миколаївський район на Львівщині) під час перших “загальних” виборів 1907 р. було вбито чотирьох і важко поранено шістьох виборців. У Дрогобичі під час виборів 1911 р. вбито 28 людей. Спеціальна делегація поїхала у Відень, щоб висловити протест проти виборчих зловживань.

Крім того, у виборчі списки Дрогобича було внесено прізвища 724 осіб, яких ніколи не існувало, 67 померлих, 58 осіб записано по кілька разів.

Після прийняття парламентом закону була потрібна санкція імператора. А в період між сесіями парламенту уряд приймав закони.

Формально міністри відповідали перед парламентом, хоча фактично – перед імператором.

За Конституцією 1867 р. існували міністри, що керували певними областями, наприклад, створене 11 квітня 1871 р. міністерство для Галичини. Такими міністрами призначалися тільки представники польської верхівки краю. Міністрам підпорядковувалася крайова влада, а крайовій владі – місцеві органи державної адміністрації. На чолі коронної землі стояв крайовий начальник, що призначався імператором. Йому підпорядковувалися поліція, повітові органи управління, управи міст. У Буковині крайовий начальник називався крайовим президентом, а в Галичині – намісником.

Наміснику Галичині і крайовому президентові Буковини підпорядковувалися повітові старости. Вони призначалися міністром внутрішніх справ.

Конституція 1867 р. виявилася життєздатною та досить стабільною. Ціла низка її положень була повторена в конституціях Австрійської Республіки 1918 р. і 1920 р. і в різних модифікаціях діє до цього часу.

Особливе значення має закон від 21 грудня 1867 р. “Про загальні права громадян королівств і земель, представлених в Імперській раді”, у якому загальні права громадян названі також “основними правами”.

Деякі теоретичні й практичні засади цього закону мають певне значення для незалежної України. Юридичний аналіз закону свідчить про прогресивність його норм і високу правову культуру документа. Чимало з них закріплено в Конституції України, оскільки вони відповідають сучасним чинним міжнародно-правовим актам.

ІІ. ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

В.П. Колісник, д-р юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

МЕЖІ ПОВНОВАЖЕНЬ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ

В КОНТЕКСТІ ДОТРИМАННЯ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРИПИСІВ

У демократичній, правовій державі органи публічної влади не можуть втручатися у сферу повноважень інших владних інституцій. У загальному вигляді головні підходи до визначення меж повноважень органів публічної влади встановлено у розд. І Конституції України. Зокрема, у ч. 2 ст. 6 Основного Закону України наголошується, що “органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України”. Це означає, що органи державної влади не можуть здійснювати повноваження, віднесені до компетенції інших органів публічної влади, та не повинні втручатися в прерогативи інших органів. Органи державної влади мають здійснювати покладені на них функції лише відповідно до наданих саме їм повноважень. Причому такі повноваження мають бути сформульовані у Конституції України прямо, буквально й однозначно. Зобов’язання ж діяти “відповідно до законів України” слід розуміти так, що лише законами, а не підзаконними правовими актами, мають визначатися конкретні форми діяльності державних органів та процедури здійснення покладених на них повноважень.

Положення у ч. 2 ст. 6 Конституції України звернені саме до органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Однак, крім зазначених в Україні, функціонує ряд інших органів публічної влади, які мають певні (іноді досить значні) владні повноваження, але діють поза межами принципу поділу влади, тобто формально не можуть бути віднесені до жодної гілки державної влади. Саме тому у ч. 2 ст. 19 Конституції України міститься більш широка формула, звернена до усіх органів публічної влади: “Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”. Зазначений конституційний припис зобов’язує усі без винятку органи публічної влади та їх посадовців постійно узгоджувати будь-які свої дії з вимогами, передбаченими в Конституції та поточних законах. Тобто приписами законів пов’язані не лише державні органи, а й інші органи публічної влади та їх посадовці, які не можуть самі для себе формулювати власні функції та повноваження, діяти на власний розсуд передусім поза межами наданих їм повноважень. Більше того, навіть діючи у межах своїх повноважень, вони зобов’язані здійснювати будь-які організаційно-правові чи організаційно-технічні заходи лише за наявності підстав, передбачених законом. При цьому має використовуватися лише законний спосіб діяльності, тобто тільки передбачений Конституцією чи поточним законом порядок здійснення дій, спрямованих на реалізацію наданих їм владних повноважень. Саме таким чином у Конституції України здійснюється втілення принципу, згідно з яким органам публічної влади “дозволено лише те, що прямо передбачено законом” і отже “заборонено все, окрім дозволеного законом”.

Більш детально, повно та всебічно межі повноважень українського парламенту встановлено у ст. 85 Конституції України, повноваження глави держави – у ст. 106, уряду – у ст. 116 Основного Закону України.

Разом з тим, незважаючи на достатньо чітку конституційно-правову регламентацію повноважень владних інституцій, практика сучасного українського державотворення свідчить, що зазначені конституційні приписи ще не стали аксіомою функціонування органів публічної влади. Так, серед повноважень Верховної Ради України на перше місце поставлено “внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розд. ХІІІ цієї Конституції”. Першим прикладом внесення таких змін став Закон України від 8 груд. 2004 р., який було схвалено в межах повноважень, наданих парламенту. Однак стосовно дотримання порядку внесення зазначених змін багато хто з фахівців та експертів висловлюють певні сумніви. Зокрема, не може не дивувати той факт, що всупереч вимогам ст. 158 Конституції України повторний розгляд законопроекту, фактично тотожного раніше відхиленому, розпочався не через рік, а лише через два з половиною місяці. Причому майже повна ідентичність зазначених законопроектів була офіційно визнана Конституційним Судом України.

Окремі вимоги можуть міститися у тих конституційних приписах, які на перший погляд не мають безпосереднього відношення до повноважень органів публічної влади. Так, відповідно до ч. 1 ст. 67 Конституції України “кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом”. Вказана норма зобов’язує Верховну Раду України законодавчо встановити порядок сплати податків і зборів та їх розміри. Однак, всупереч зазначеним вимогам Конституції України, Закон “Про податок з фізичних осіб” було ухвалено лише 22 трав. 2003 р., тобто майже через сім років після набуття чинності відповідним конституційним приписом. Причому розрахунок розмірів прибуткового податку для мільйонів громадян України тривалий час здійснювався навіть не на основі Декрету Кабінету Міністрів України від 26 груд. 1992 р., який мав силу закону, а на підставі ставок, передбачених Указом Президента України № 519/94 від 13 верес. 1994 р., тобто підзаконним актом. Нехтування засадничими принципами права врешті-решт призвело до численних негативних наслідків, насамперед до розширення “тіньової” економіки та істотного скорочення надходжень до бюджету.

Новітня історія України подає й інші численні приклади виходу за межі власних повноважень органів публічної влади та їх посадовців. Це і призначення Президентом України заступників міністрів, і затвердження ним численних положень про міністерства, і призначення після відставки уряду виконуючим обов’язки Прем’єр-міністра особи, яка не входила до складу уряду, і відправка парламентом уряду у відставку 10 січ. 2006 р., і ухвалення парламентом нового Регламенту Верховної Ради України, і прийняття місцевими радами рішень про визнання російської мови регіональною тощо. Саме тому на сучасному етапі державотворення найбільш актуальною видається проблема створення механізму забезпечення неухильного дотримання конституційних вимог усіма державно-владними інституціями.

О.В. Марцеляк, д-р юрид. наук, проф.

Харківський національний університет

внутрішніх справ

Проблеми вдосконалення виборчої системи України в контексті вітчизняної конституційної реформи

Конституція України визначає Україну як демократичну державу, що ґрунтується, перш за все, на визнанні українського народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади. Статті 5, 38 та розд. III “Вибори. Референдум” Основного Закону України конкретизують, що народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади і через органи місцевого самоврядування. Таким чином, конституційно окреслюються основні параметри здійснення народом верховної влади, і пріоритетне при цьому безпосереднє волевиявлення народу (пряма форма демократії), вищим проявом цього є референдум і вибори. Незважаючи на важливість інституту референдуму в реалізації громадянами свого суверенітету, ведуча роль усе-таки відводиться виборам, оскільки здійснення державної влади потребує постійного, періодичного формування представницьких органів влади та органів місцевого самоврядування. В той час як референдум може проводитися вкрай рідко.

Вибори – це важливий інститут безпосередньої форми демократії, які мають основоположне значення для забезпечення легітимності державної влади, становлення й розвитку громадянського суспільства, формування державності на демократичних, правових засадах. Вибори забезпечують репродукцію, оновлення органів державної влади та місцевого самоврядування на демократичних засадах, їх ротацію відповідно до волі українського народу. Соціальна цінність виборів полягає в тому, що вони являють собою один із істотних моментів політичного самоутвердження громадян, юридичного визнання за ними права брати участь в управлінні державою. Проте цей механізм може бути дієвим і справедливим лише за умови закріплення ефективної виборчої системи, демократичних принципів та процедур формування представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Тривалий час в якості найбільш адекватного варіанту відображення волі громадян щодо обрання інститутів влади в Україні визнавалася мажоритарна та змішана виборчі системи. Проте проведення в Україні політичної реформи має наслідком визнання політично доцільним запровадження в державі пропорційної виборчої системи.

Слід зазначити, що введення пропорційної виборчої системи завжди ґрунтується на розвиненому політичному плюралізмі, багатопартійності та ряді інших чинників, характерних демократичній державі. З огляду на сучасний стан розвитку України й становлення в ній громадянського суспільства можна констатувати, що запровадження пропорційної виборчої системи при виборах народних депутатів України не суперечить загальноприйнятим світовим стандартам її визнання (хоча і потребує деякого удосконалення, а, можливо, й модифікації). Проте введення пропорційної виборчої системи при виборах депутатів місцевих рад, особливо обласних та районних, викликає певний сумнів, який ґрунтується на наступних моментах: по-перше, ст. 140 Конституції України визначає, що районні та обласні ради виступають органами місцевого самоврядування, які мають представляти спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст. Однак пропорційна виборча система не гарантує такого представництва, оскільки депутати цих рад обираються за партійними списками, в яких або ж не представлені кандидати від усіх територіальних громад, або ж якщо вони і представлені, то не гарантовано, що вони ще будуть обрані. Тобто за цієї виборчої системи певна частина територіальних громад сіл, селищ та міст утрачає право бути представленою у районних та обласних радах; по-друге, якщо на всеукраїнському рівні становлення партій у нас відбулося, то на місцевому рівні їх формування часто знаходиться ще на початковому етапі, що утруднює формування органів самоврядування за пропорційною виборчою системою; по-третє, введення цієї виборчої системи певною мірою суперечить правовій природі мандата депутата місцевої ради. Відповідно до Закону України “Про статус депутатів місцевих рад” від 11 лип. 2002 р. депутат є представником інтересів територіальної громади села, селища, міста чи їх громад і зобов’язаний виражати та захищати інтереси відповідної територіальної громади та її частини – виборців свого виборчого округу, виконувати їх доручення в межах своїх повноважень, наданих законом, брати активну участь у здійсненні місцевого самоврядування. Також зазначеним законом передбачено, що депутат місцевої ради може бути достроково відкликаний своїми виборцями у передбачених законодавством випадках. Зрозуміло, що впровадження пропорційної виборчої системи унеможливлюють реалізацію цих положень Закону України “Про статус депутатів місцевих рад”.

Отже, введення сьогодні в практику формування органів місцевого самоврядування України пропорційної виборчої системи не зовсім відповідає потребам територіальних громад – жителів сіл, селищ та міст. Їх інтереси не завжди будуть належним чином представлені та захищені у районних та обласних радах. У той час як значення місцевих виборів визначається, передусім, виявленням соціальних, економічних та інших проблем, інтересів, потреб громадян певної адміністративно-територіальної одиниці і створенням органами місцевого самоврядування передумов для їх вирішення. Для цього виборці повинні мати дієві механізми впливу на формування органів місцевого самоврядування та на здійснення контролю за ефективністю їх роботи. Вважаємо, що це можливо або при поверненні до мажоритарної виборчої системи відносної більшості при формуванні вітчизняних органів місцевого самоврядування, або ж при впровадженні у національну практику місцевих виборів пропорційної виборчої системи з “напівжорсткими” чи “гнучкими” списками чи преференціями, коли б виборці могли більше впливати на результати виборів, а саме голосування було б більш “персоналізоване”.

С.Г. Серьогіна, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ФОРМА ПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ:

ДОСВІД, ПРОБЛЕМИ, ПЕРСПЕКТИВИ

10-річчя Конституції – це той ювілей, який закономірно підштовхує до певних висновків та узагальнень, підбиття підсумків розвитку української державності. Однак 2006-й рік примітний для нашої держави ще двома знаменними подіями: виповнилося 15 років незалежності України і водночас це перший рік, коли наша країна живе за оновленою формою правління. З урахуванням цього цілком виправданим було б звернутися до питання про те, як еволюціонувала форма правління в Україні за роки незалежності, поки не постала в сучасному стані, та якими шляхами вона має розвиватися в майбутньому.

Повертаючись до 1991 р., слід відзначити, що на момент прийняття Акту про проголошення незалежності в Україні існував приклад нетипової (“гібридної”) форми правління, в якій радянська вертикаль штучно поєднувалася з інститутом президента, а демократичний централізм – з поділом влади. Внутрішні протиріччя такої системи призвели до “кризи влад” та протистояння між главою держави і парламентом. Ця криза завершилася достроковими виборами 1994 р. й укладенням Конституційного Договору, який наблизив Україну до президентської форми правління (близької до латиноамериканської моделі) й ознаменував остаточну відмову від повновладдя рад. Було запроваджено єдину “вертикаль” органів виконавчої влади й водночас послаблена роль представницьких органів у загальному механізмі публічної влади. За допомогою такої моделі вдалося суттєво зміцнити державний механізм, відновити керованість суспільних процесів. Проте за рік свого функціонування вона виявила й низку суттєвих вад, насамперед тяжіння до авторитаризму й маніпулювання формами безпосередньої демократії.

Конституцією України 1996 р. була започаткована нова форма правління, яка за більшістю параметрів тяжіє до напівпрезидентської республіки на взірець Франції та Росії. З огляду на те, що зміни до Конституції, передбачені Законом № 2222-ІV від 8 груд. 2004 р., стосувалися переважно форми правління Української держави, можна зробити висновок, що саме вона стала найбільш „слабкою ланкою” в загальному ланцюгу конституційних норм. Проте такий висновок був би неповним, неточним і навіть несправедливим до тієї моделі республіканської форми правління, яка була запроваджена у 1996 р. Адже Конституція закріпила ту форму правління, яка видавалася найбільш прийнятною в тогочасних умовах і здатною вивести Україну з системної кризи, що мала місце у першій половині 1990 р. Ця модель, яку умовно можна назвати „лідерською”, передбачала потужний інститут глави держави, який, зосереджуючи у собі функції глави держави, Верховного Головнокомандувача Збройними Силами та керівника зовнішньополітичної діяльності, додатково відігравав провідну роль у формуванні всіх гілок державної влади. Однак, слід визнати, що український варіант напівпрезидентської республіки був значно більш поміркованим і збалансованим при розподілі повноважень між вищими органами державної влади порівняно з французьким чи російським аналогами. До того ж, беззаперечним є той факт, що саме після набуття чинності Конституцією України розпочалася поступова стабілізація суспільно-політичної ситуації в країні, а за нею – й соціально-економічна стабілізація і навіть зростання.

Інша річ, що лідерська модель організації державної влади має схильність до зайвої централізації й авторитаризму. І якщо в умовах системної кризи зосередження всіх важелів державного управління в одних руках дає змогу оперативно реагувати на виклики суспільного розвитку і проводити політику реформ навіть всупереч іноді популістських настроїв у парламенті, то в ситуації поступального розвитку суспільство об’єктивно потребує більш демократичних форм і методів володарювання. За даних умов конституційна реформа, спрямована на демократизацію політичної системи, оптимізацію форми правління та децентралізацію публічної влади, виглядає цілком адекватною відповідно до викликів сьогодення. Недарма конституційна реформа виявилася тим фактором, який дав змогу примирити позиції переважної більшості політичних сил і вийти з політичної кризи, що склалася наприкінці 2004 р. перед президентськими виборами. У даному контексті примітним є той факт, що предметом дискусій протягом 2001-2005 рр. були способи прийняття відповідних змін до Конституції, конкретні моделі організації влади в центрі та на місцях, але не потреба в конституційній реформі як такій.

Одним із аргументів проти конституційної реформи, що найбільш часто використовується її супротивниками, є твердження про зайву поспішність змін, про те, що такі зміни порушують стабільність Основного Закону, не дають змоги належним чином пристосуватися до його положень і, як наслідок, перешкоджають реалізації наявного в ньому позитивного потенціалу. Не заперечуючи в принципі проти додержання стабільності Конституції і визнаючи гостру потребу у вихованні серед широких верств населення щирої поваги до неї, формуванні світоглядних настанов діяти у повній відповідності з її приписами, водночас вважаємо, що Основний Закон не може бути навіки застиглим, а повинен своєчасно реагувати на істотні зміни в суспільстві та державі. Інша річ, що пропоновані зміни мають бути ретельно досліджені, піддані критичному науковому аналізу, обговорені за участю широких верств населення, запроваджуватися без зайвого поспіху і з урахуванням як власного, так і різноманітного зарубіжного досвіду.

Вирішення фундаментальної проблеми – проведення конституційної реформи – зводиться до відповіді на триєдине питання, чи є ця реформа: а) необхідною, б) раціональною, в) своєчасною. Тільки позитивна відповідь на всі означені питання дасть змогу виважено, неупереджено і, головне, ефективно здійснювати намічені перетворення. Спробуємо навести власні міркування з цих питань.

В Україні простежується тривожна тенденція: рівень довіри до влади з боку широких верств населення є дуже низьким; водночас оцінка ефективності роботи органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових осіб є вкрай негативною. Витрати на утримання публічної адміністрації невпинно зростають, а якість управлінських послуг залишається незадовільною, корумпованість влади не зменшується, місцева ініціатива захлинається за відсутності коштів у місцевих бюджетах та від зайвої централізації влади. Ускладненість і закритість управлінських процедур призводить до розширеного відтворення бюрократії, службових зловживань, а доволі часто – і до злочинів. Значна кількість проблем має системний характер і породжена принциповими недоліками обраної моделі інституційно-функціональної та політико-територіальної організації влади.

Насамперед, гостро постала проблема подальшої диверсифікації публічної влади, тобто більш чіткого й послідовного розподілу владних повноважень як „по горизонталі” (між вищими органами державної влади), так і „по вертикалі” (між центром і регіонами). Адже напівпрезидентська республіка взірця 1996 р. зосереджувала реальні важелі державного управління в руках Президента. За умов неструктурованості парламенту й відсутності потужних, ідеологічно цілісних політичних партій цілком закономірними виглядають і явна гіпертрофія президентської адміністрації, і занепад уряду як вищого органу виконавчої влади, і навіть твердження про так званий „біцефалізм” виконавчої влади. Власне, зайва концентрація влади призвела до відповідного зосередження фінансових потоків, клановості в економіці та політичній сфері, до „зрощування” влади й бізнесу. Саме ці, разючі вади в організації роботи державного апарату найбільше дратували пересічних громадян, стали базою для широкого невдоволення широких верств населення, що в підсумку вилилося у масових акціях протесту наприкінці 2004 р. За даних умов суттєво вплинути на якість функціонування державного апарату і політичної системи в цілому без втручання в конституційну матерію є абсолютно неможливим.

Раціональність конституційної реформи визначається насамперед ступенем відповідності її змісту тим завданням, що перед нею ставляться. Оскільки головним „яблуком розбрату” протягом останніх десяти років визнавалася незбалансованість гілок влади й неприхований авторитаризм посади Президента, то й ключ до вирішення наявних проблем цілком справедливо вбачається в реформуванні існуючої форми правління. При цьому варто зауважити, що форма правління є провідним елементом форми держави; без диверсифікації верховної влади в державі марно було б і мріяти про якусь децентралізацію та зміцнення місцевого самоврядування. За даних умов зміст Закону № 2222-ІV виглядає цілком виваженим й адекватним тим завданням, що перед ним ставилися: він зміцнив позиції уряду, зробив більш чіткими зрозумілими стосунки уряду з парламентом та главою держави, позбавив президента зайвих установчих повноважень і водночас зберіг за ним важелі впливу на зовнішньополітичну діяльність та забезпечення національної безпеки України, посилив роль політичних партій у формуванні та функціонуванні парламенту й уряду. Проте, мабуть, найголовнішим, що позитивного привніс згаданий закон, є те, що він нарешті зробив цілком прозорою і закономірною відповідність між політичною волею народу, складом парламенту і діяльністю уряду.

Інша річ, що передбачені Законом № 2222-IV зміни не є повними й остаточними. Адже з самого початку оптимізація форми правління розглядалася тільки як перший етап конституційної реформи, за яким мала слідувати реформа територіальної організації публічної влади, а за необхідності – й інші зміни. До того ж, далеко не всі сутнісні риси оновленої форми правління могли бути передбачені шляхом абстрактних міркувань. Сама практика її реалізації мала вказати шляхи подальшого удосконалення. Вже сьогодні цілком зрозуміло, що призначення голів місцевих держадміністрацій, як і формування виконавчої гілки в цілому, має бути покладене на уряд як вищий орган в системі виконавчих органів влади, а перебування державних службовців на посаді не повинно залежати від зміни правлячих еліт чи назви партії – переможниці парламентських виборів. Дещо нелогічною й переобтяженою зайвими стадіями виглядає процедура формування уряду, та й сам статус останнього має бути значно більш чітко виписаний в Конституції, щоб уникнути колізій чи протистоянь між гілками влади. Не можна забувати й про те, що вітчизняні традиції парламентаризму фактично відсутні, а тому багато питань, які в усталених західних демократіях вирішуються на рівні конституційних звичаїв, в Україні стають предметом палких політичних баталій.

Важливо, щоб конституційна реформа не спинилася на Законі № 2222-ІV, оскільки в противному разі вона залишиться незавершеною і спричинить низку негативних наслідків, зумовлених внутрішніми колізіями Основного Закону в чинній редакції. Насамперед це стосується реформування системи місцевого самоврядування й упорядкування її стосунків з місцевими держадміністраціями. Слід розуміти, що апарат публічної влади являє собою складну систему, в якій всі рівні та ланки взаємопов’язані; при цьому далеко не всі ці взаємозв’язки видимі, – багато з них мають глибинний характер, виходять далеко за межі юридичних категорій і виявляються тільки в процесі функціонування усієї системи, при взаємодії з іншими суспільними інститутами та за наявності певних зовнішніх чинників.

Нарешті, звертаючись до питання про своєчасність реформи, слід відзначити, що її не можна розглядати ізольовано від подій у світовій спільноті. Конституційна реформа в Україні не є виключенням із загального правила; навпаки, тільки підтверджує загальну тенденцію епохи глобалізації. Революційні зміни, що відбулися у світі наприкінці ХХ ст., збудили до життя потребу в суттєвому оновленні конституційних актів. На цей час емпіричні дані дають всі підстави для ствердження, що з початку 1990 р. світова спільнота вступила у фазу конституційної реформи. Цей процес охопив фактично всі конституційні держави світу – від крихітних острівних країн Карибського моря (як-то Антигуа і Барбуда, Беліз, Сен-Вінсент і Гренадіни, Тринідад і Тобаго) і колишніх африканських колоній (Бенін, Малі, Того, Нігер, Камерун) до колишніх держав соціалістичного табору (Болгарія, Монголія, Польща, Угорщина, Чехія) та провідних країн західної демократії (Австралія, Велика Британія, Італія, Канада, Франція). Навіть у тих країнах, які ще 10-20 років тому традиційно називали „арабськими реліктами абсолютизму” (Бахрейн, Бутан, Оман, Катар, Саудівська Аравія), прийняті основні закони і відбуваються дуже динамічні й масштабні конституційні зміни.

Попри всі відмінності у причинах, рушійних силах і змісті здійснюваних у різних країнах конституційних реформ, вони мають спільний вектор і спрямовані на подальшу демократизацію державного і суспільного життя, децентралізацію державної влади, залучення дедалі ширших верств населення до участі в управлінні державними справами, на забезпечення і захист загальновизнаних прав людини і громадянина. Центральне місце у конституційній реформі традиційно відводиться оптимізації форми правління. За даних умов конституційна реформа в Україні та її первинна складова – оптимізація форми правління – є цілком виправданою і має продовжуватися. Однак при цьому слід бути обачливими, поміркованими і, головне, – спиратися на висновки конституційної науки, аби політика не випереджала право.

О.Ю. Тодика, канд. юрид. наук, доц.

Слов’янський університет (м. Кишинів)

Конституційні засади правової політики

в сфері народовладдя

Правова політика – особлива форма державної політики, засіб легітимації, закріплення і здійснення політичного курсу держави. Вона матеріалізується в праві, насамперед, конституційному. У Конституції України встановлюється принципове положення, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і здійснювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами (ст. 5). У цій конституційній нормі чітко виражена правова політика української держави щодо визнання й розвитку народовладдя. Суттєве значення має положення ст. 6 Конституції України, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, ст. 7 – що в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.

Правова політика в сфері народовладдя – це цілеспрямована діяльність держави по нормативному регулюванню безпосередніх і представницьких форм волевиявлення народу, по створенню організаційних, матеріально-фінансових та інших умов для втілення цієї волі на практиці. Тому політика держави базується на нормах Конституції і конституційного законодавства, на стратегії розвитку суспільства. У сфері народовладдя політика і право досить тісно взаємопов’язані. У багатьох випадках їх нелегко розділити. Найбільш важливі рішення, що стосуються проблем народовладдя, приймаються під впливом відповідних політико-правових ідей і доктрин. Так, проведення сучасної конституційної реформи в Україні було обумовлено розумінням різними політичними силами конституційного принципу поділу влад. Співвідношення права і політики, їх взаємозв’язок у сфері народовладдя в значній мірі визначаються етапом розвитку суспільства (передреволюційний, революційний, післяреволюційний періоди) функціонування суспільства в періоди еволюційного розвитку. Відкрита і завуальована боротьба між правом і політикою особливо проявляється в період перехідних процесів у суспільстві.

Конституція України визначає базові положення в сфері народовладдя, встановивши механізм його здійснення (форми безпосередньої демократії, державний механізм, органи місцевого самоврядування). У розд. 3 закріплені засади виборчого права, проведення референдумів, визначений конституційно-правовий статус Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів України, судової системи, органів місцевого самоврядування. Для їх ефективного проведення на практиці необхідно мати якісне виборче та референдумне законодавство, законодавство щодо політичних партій. Практика проведення президентських виборів у 2004 р., виборів до Верховної Ради України і місцевих рад у 2006 р. висвітлила цілу низку проблем, у недостатньо якісному регулюванні деяких стадій виборчого процесу.

Правова політика в сфері народовладдя повинна базуватися на відповідних принципах, до яких можна віднести: соціальну обумовленість, наукову обґрунтованість, легітимність, системність, демократичну спрямованість, зорієнтованість на забезпечення політичних прав громадян. Не завжди практика проведення виборів свідчить про те, що організатори виборчої кампанії у своїх діях виходять із цих принципів. Нерідко на теренах пострадянських держав, у тому числі й Україні, виборчі кампанії проводились по своїм власним сценаріям, в яких широко присутні чорний піар, “брудні” технології, компромати, підкуп виборців, використання адміністративного ресурсу тощо. Все це має місце і негативно впливає на механізм здійснення народовладдя, гарантування виборчих прав громадян.

Разом з цим можна констатувати, що правова політика держави в сфері народовладдя в Україні, в інших пострадянських країнах за останні роки суттєво змінилася. У ній починають враховуватися фактори глобалізації, появилися нові акценти й орієнтири на нові аспекти в системі відносин народовладдя, в значній мірі дотримуються міжнародні стандарти щодо проведення виборчих кампаній. Правова політика держави в цій сфері відносин повинна бути спрямована на підвищення ролі народу в питанні державного будівництва, в інших областях суспільної практики. Необхідно підвищувати якість законодавства, щоб не допускати застосування технологій, що принижують роль народу в державотворчому процесі. Сучасна правова політика в сфері народовладдя в Україні, в інших пострадянських державах – це політика перехідного періоду, і в цьому її специфіка. Цим в значній мірі пояснюються її недоліки і непослідовність.

На формування і реалізацію правової політики в сфері народовладдя негативно впливають: неякісне законодавство, що регулює реалізацію форм безпосередньої демократії; відсутність чіткої стратегії розвитку й вдосконалення державного механізму, проведення правових реформ; невисокий рівень правової культури державного апарату, населення. Необхідна цілісна концепція правової політики держави в сфері народовладдя, і однією з її складових повинен бути блок “Народовладдя”. В умовах формування правової державності, розвитку глобалізаційних процесів є необхідність приділити більше уваги питанню розвитку народовладдя, а ніж це має місце на сучасному етапі.

Л.К. Байрачная, канд. филос. наук, доц.

Национальная юридическая академия Украины

им. Ярослава Мудрого

ЛЕГИТИМНОСТЬ ГОСУДАРСТВЕННОЙ ВЛАСТИ

КАК ФАКТОР КОНСТИТУЦИОННОЙ СТАБИЛЬНОСТИ

Государственную власть можно рассматривать как способ управления общественными процессами с помощью общеобязательных средств регламентации правил и норм социального взаимодействия и поведения. Существуют две модели государственной власти: 1) авторитарно-властного господства; 2) авторитетно-властного полномочия. В первой модели доминируют механизмы принуждения и насилия, во второй – убеждения и влияния.

Государственная власть в выполнении своих функций может основываться на силе или легитимности. В первом случае “управляющие” стремятся реализовать принятые решения вопреки желанию “управляемых”, во втором, наоборот, – опираясь на их добровольное согласие или даже солидарность. Государственная власть не может долгое время опираться на силу. Такая власть не может быть в длительной перспективе социально-эффективной, ибо “управляемые” внутренне не расположены к реализации принятых властью решений.

Поэтому государственная власть, чтобы быть успешной, прежде всего, должна быть легитимной.

Легитимность – сущностное свойство государственной власти. Термин “легитимность” исторически возник в начале XIX в. во Франции для характеристики государственной власти как власти законной. С течением времени объем содержания этого термина расширился. Легитимность стала означать не только законность происхождения и способа установления власти, но и такое состояние власти, когда граждане (подданные) государства признают (согласны, убеждены) право данной власти предписывать им тот или иной способ поведения. Из последнего также следует, что существующие государственные институты, по крайней мере, не хуже, чем любые другие возможные институты, и поэтому им нужно подчиняться.

Большой вклад в теоретическую разработку понятия легитимности внес Макс Вебер.

Согласно разработанной им теории и ставшей классической легитимность характеризуют два фундаментальных признака: признание власти, реализуемой существующими институтами государства, и обязанность индивидов ей подчиняться. Одновременно с этим сущностная характеристика легитимности состоит в том, что именно это представление (убеждение) граждан о государственной власти присутствует в их сознании.

Макс Вебер выделял три основных типа легитимности:

– легитимность, базирующаяся на традиции (“традиционная”, например, монархическая власть);

– легитимность, основанная на харизме (священном даре), которой обладает лидер, вождь;

– легитимность, основанная на рациональном (демократическом) устройстве и процедурах государственной власти.

Очевидно, что в чистом виде ни один из указанных типов легитимности не существует. Каждому государству соответствует то или иное сочетание типов легитимности.

Одновременно со сказанным современная рациональная (легальная) легитимность оказывается далеко не однозначным, но многогранным и многоплановым явлением. Обычно, в последнем выделяются четыре разновидности:

– плюралистические демократии, которые признаются большинством граждан как легитимные;

– авторитарно-бюрократические режимы, где основные права и свободы соблюдаются лишь частично;

– тоталитарные режимы, не поддерживаемые большинством граждан государства;

– режимы, относительно которых не существует ни признания, ни неприятия тех, кому принадлежит власть. Это беднейшие страны Азии и Африки, где бессмысленно даже ставить вопрос о легитимности власти, поскольку эта проблема отсутствует в сознании людей.

Очевидно, что власть не может быть одинаково легитимна для всех слоев населения, во всех своих проявлениях (субъектах, действиях). Причем чем ниже уровень легитимности, тем больше насилия необходимо для удержания власти.

Режим может оставаться легитимным при выраженном недоверии к отдельным институтам или руководителям государства. Сам президент может быть непопулярным, но это отнюдь не означает недоверия к институту президентства.

Если президент избран в соответствии с закрепленными в Конституции демократическими процедурами, то реализуемая им государственная власть легитимна, несмотря на степень доверия к нему населения.

Сказанное означает необходимость разграничения понятий легитимности власти и доверия к политическим (государственным) институтам или популярности их руководителей.

В качестве основных источников кризиса легитимности правящего режима можно назвать уровень политического протеста населения, направленного на свержение режима, а также свидетельствующие о недоверии режиму результаты выборов, референдумов, плебисцитов. Эти показатели свидетельствуют о “нижней” границе легитимности, за которой следует распад действующего режима, и даже полной смене конституционного порядка. К факторам, определяющим ее “верхнюю” границу, т.е. текущее, динамичное изменение симпатий и антипатий к властям, можно отнести: резкое усиление деятельности оппозиционных сил, постоянное нарушение режимом установленных правил политической игры, неумение властей объяснить населению суть проводимой им политики.

Ф.В. Веніславський, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Реформування Конституції

в аспекті забезпечення стабільності конституційного Ладу України

У правовій системі кожної держави визначальне місце займає конституція – нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, головним функціональним призначенням якого є закріплення основних правових ідей та найбільш важливих, основоположних засад організації і функціонування як інститутів держави, так й інституцій громадянського суспільства. Саме тому однією з загальновизнаних властивостей Основного Закону є підвищений рівень його стабільності. Тобто конституція приймається на досить тривалий період часу і, як правило, сама містить спеціальні юридичні механізми та процедури, що практично унеможливлюють її зміну в залежності від політичних уподобань чи прагнень тих чи інших політичних сил, що приходять до влади в державі. Це забезпечує сталий розвиток держави та суспільства, дозволяє уникати різноманітних соціальних потрясінь чи хоча б зводити їх до мінімуму.

Конституція України до таких спеціальних юридичних механізмів конституційного реформування відносить: різні процедури зміни розд. І, ІІІ, ХІІІ та всіх інших розділів Основного Закону; особливе коло суб’єктів, які можуть вносити до парламенту законопроект про внесення змін до Конституції України; необхідність надання Конституційним Судом України висновку про відповідність законопроекту вимогам ст. 157 та 158 Конституції України; особливу процедуру голосування; необхідність затвердження змін до розд. І, ІІІ та ХІІІ всеукраїнським референдумом.

Особливо складна процедура зміни Основного Закону України, і насамперед, розд. І, ІІІ та ХІІІ, є саме засобом забезпечення стабільності існуючого в нашій державі конституційного ладу, основи якого закріплено в розд. І та ІІІ. Адже відповідно до ч. 3 ст. 5 Конституції України право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами.

Складність та чітка регламентованість процедур реформування Основного Закону держави покликані стати не лише юридичними, але й політичними та психологічними бар’єрами для стримування прагнень кожен раз “підправляти” конституційне регулювання під запити нової політичної кон’юнктури. Навпаки, усвідомлення і державними органами й інституціями громадянського суспільства реальної необхідності внесення змін до Конституції мало б стати результатом тривалого процесу, який включає в себе, насамперед, аналіз практики реалізації відповідних конституційних положень, з’ясування причин їх неефективності, вивчення зарубіжного досвіду конституційно-правового регулювання, проведення наукової експертизи тощо. Окрім того, необхідність проведення конституційної реформи має бути визнана і підтримана не лише переважною більшістю політичних сил, а й широким загалом. Лише сукупність усіх зазначених складових має стати свідченням того, що реформування Основного Закону є дійсно нагально необхідним.

Аналіз процесу підготовки й прийняття Верховною Радою України 8 груд. 2004 р. Закону України “Про внесення змін до Конституції України” № 2222-IV свідчить про абсолютно іншу політико-правову й психологічну атмосферу як в українському політикумі, так і в суспільстві взагалі. Формальне ініціювання самої конституційної реформи насправді було лише намаганням конкретної політичної сили залишитися при владі в Україні шляхом зміни її формату – перенесення центру державної влади від Президента України до парламенту та уряду. Немає достатніх підстав вважати, що ті положення Основного Закону, які зазнали змін за час, що минув з моменту прийняття Конституції України, продемонстрували свою суттєву недосконалість чи надто низьку ефективність. Безумовно, Конституція України в редакції 1996 р. мала низку недоліків, але конституційна реформа була спрямована, насамперед, не на їх усунення, а на зміну моделі взаємовідносин між Президентом України, парламентом та урядом в інтересах лише однієї політичної сили. Адже недосконалість нової моделі організації та функціонування державно-владного механізму визнається як переважною більшістю вчених-правознавців, так і самими політиками.

Таким чином, процес підготовки, обговорення та прийняття Закону України “Про внесення змін до Конституції України” став суттєвим фактором політичної дестабілізації в державі та в суспільстві. А забезпечення стабільності існуючого в Україні конституційного ладу, тобто усієї системи встановлених та гарантованих Конституцією України суспільних відносин, що характеризують нашу державу як демократичну та правову, стало однією з найбільш актуальних конституційно-правових проблем сьогодення.

Більш того, з набуттям чинності зазначеним Законом стали очевидними нові проблеми, які не лише не сприяють забезпеченню стабільності конституційного ладу держави, але й створюють загрозу політичної дестабілізації. Так, після проведення чергових парламентських виборів 26 берез. 2006 р., відповідно до внесених до Конституції України змін необхідно створити парламентську більшість шляхом формування коаліції депутатських фракцій. Оскільки жодна з політичних сил, що брала участь у виборах не отримала більшості депутатських мандатів, виникла об’єктивна необхідність об’єднання декількох політичних сил. Однак протягом тривалого часу зробити це не вдається. А відповідно до зміненої ст. 89 Конституції України, однією з підстав дострокового припинення Президентом України повноважень Верховної Ради України, є, зокрема, несформування у Верховній Раді протягом одного місяця коаліції депутатських фракцій. Реалізація Президентом України цього свого права знову ж таки матиме наслідком політичну, а, отже, й конституційно-правову нестабільність.

В.І. Кичун, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ПИТАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНОЇ

РЕФОРМИ В УКРАЇНІ

Втілення конституційних норм, закріплених у Законі України “Про внесення змін до Конституції України” № 2222-IV від 8 груд. 2004 р., в реальне життя нашої держави та суспільства має суттєві складнощі, які носять як об’єктивний, так і суб’єктивний характер. У сучасних умовах важливо здійснити неупереджений аналіз тих чинників, що стоять на заваді реалізації зазначених вище конституційних приписів.

Як відомо, механізм реалізації Конституції складається з нормативного та інституційного блоків. Нормативний блок складають прийоми, способи та засоби впливу права на суспільні відносини, що, в даному випадку, містяться у Законі України „Про внесення змін до Конституції України”. Інституційний блок включає в себе систему органів державної влади і місцевого самоврядування, що призвані, по-перше, втілити у суспільні відносини конституційні норми, обов’язок виконання яких покладено безпосередньо на ці органи, а по-друге, створити умови, які необхідні для реалізації конституційної реформи.

Проблеми нормативного блоку механізму реалізації конституційної реформи лежать, принаймні, у двох площинах:

1. Суттєве недотримання процедури внесення змін до Конституції України (forma legalis – forma esseentialis юридична форма є суттєва форма, як вважали древні) буде висіти над цими змінами „Домокловим мечем” (детальний аналіз недотримання процедури внесення змін до Конституції здійснив В.П. Колісник у статті “Конституційні зміни на терезах легітимності”). Приймаючи зміни до Конституції України, законодавець знехтував процедурою, забуваючи, що процедура – це одна із основних гарантій самої конституції. Параліч Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції не дозволяє відповідним суб’єктам конституційного подання звернутися до нього і остаточно вирішити питання, чи мало місце порушення процедури ухвалення зазначеного вище закону.

2. Поспішність прийняття законодавцем Закону України „Про внесення змін до Конституції України” має наслідками двозначне тлумачення прийнятих конституційних норм, незакінченість нормативного регулювання та недосконалість нормативно-правової регламентації найбільш важливих суспільних відносин. Так, відповідно до ч. 8 ст. 83 Конституції України “Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України відповідно до цієї Конституції вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем’єр-міністра України, а також відповідно до цієї Конституції вносить пропозиції щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України”. Президент України згідно зі ст. 106 Конституції України: “вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до ст. 83 Конституції України, подання про призначення Верховною Радою України Прем’єр-міністра України в строк не пізніше ніж на п’ятнадцятий день після одержання такої пропозиції”. Адже, по-перше, невідомо чи є Президент України активним учасником процесу призначення Прем’єр-міністра України (без узгодження із ним не буде його подання до Верховної Ради про призначення Прем’єр-міністра України), чи Президент України тільки зобов’язаний внести у передбачений Конституцією України термін подання до Верховної Ради за її ж пропозицією на призначення Прем’єр-міністра України, а, по-друге, має місце незакінченість правового регулювання цієї сфери суспільних відносин – якщо Президент України не вніс до Верховної Ради подання про призначення Прем’єр-міністра в 15-денний термін після одержання пропозиції, то невідомі наслідки такого невиконання ним норм Конституції України. Для закінчення хоча б цієї процедури можна було б врегулювати ці суспільні відносини прийнявши норми права, що аналогічні ч. 4 ст. 94 Конституції України (якщо Президент України не підписав закон, коли Верховною Радою було подолано його вето, то він офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради України, і закон публікується за його підписом).

Проблеми інституційного блоку механізму реалізації конституційної реформи мають як об’єктивні причини (перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки об’єктивно перерозподіляє владу між органами держави, що має наслідком побудови нової системи організації влади, нової системи стримувань і противаг між органами влади і та ін.), так і цілком суб’єктивні причини (безкомпромісність народних обранців при формуванні коаліції депутатських фракцій, що призвело до паралічу діяльності парламенту України, відсутність політичного досвіду взаємодії політичних інституцій в новій конфігурації влади і та ін.), що в цілому сьогодні призводить до неузгодженості дій органів державної влади по реалізації Конституції України, до їх неготовності втілити конституційну реформу у суспільне життя.

Серед інших чинників, що суттєво заважають реалізації конституційної реформи слід виокремити наступні: а) політичне протистояння так званих „помаранчевих” та „біло-голубих” політичних сил, втрата кредиту довіри народу державною владою, зниження авторитету державної влади в цілому, розпалювання деякими політичними силами протистояння між центральною владою та органами місцевого самоврядування і та ін.; б) неузгодженість дій органів державної влади та місцевого самоврядування по реалізації конституційної реформи, параліч роботи парламенту України тощо; в) свідомий саботаж конституційної реформи посадовими особами, незацікавленими в її реалізації, неготовність значної частини суспільства сприймати конституційну реформу, невіра великої частини українського народу у покращення ефективності влади внаслідок реалізації конституційної реформи тощо.

Т.М. Слінько, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

КОНСТИТУЦІЙНІ засади ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

Для становлення державності в Україні на сучасному етапі важливого значення набуває виважена державна інформаційна політика, яка представляє собою сукупність основних напрямків і способів діяльності держави по одержанню, використанню, поширенню та зберіганню інформації. Вона сприяє створенню демократичного за своїм змістом інформаційного простору, як однієї з гарантій стабільності демократичних перетворень і захисту конституційного ладу.

З часу набуття незалежності Україна потребує формування власного інформаційного простору як основи свого соціально-економічного, політичного і культурного розвитку тому проводить цілеспрямовану державну інформаційну політику. Важливого значення у розвитку інформаційного простору набуває геополітичний чинник. Українська держава як суб’єкт геополітики, могла б стати природним мостом між Європою і Росією, яка в свою чергу пов’язана з країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Проте для цього необхідно, насамперед, розвивати інформаційну інфраструктуру на всьому Євроазіатському просторі, а це дозволить Україні стати ключовою ланкою світового інформаційного простору. Проблема формування і розвитку єдиного інформаційного простору України потребує вирішення складних організаційних та техніко-технологічних питань, а його сучасний стан перешкоджає рівноправному входженню їй у світовий інформаційний простір.

В умовах глобалізації суттєво зростає роль інформаційної сфери і постає проблема формування інформаційного суспільства в Україні. Суттєвого значення у зв’язку з цим набуває Окінавська Хартія глобального інформаційного суспільства, яку підписали представники “великої вісімки” у липні 2002 р. Вперше на міжнародно-правовому рівні Хартія визначила, що на сучасному етапі розвитку інформаційні технології більш ефективно вирішують економічні і соціальні проблеми, реалізовують свій власний потенціал та прагнення щодо формування глобального інформаційного суспільства, створюють умови для ліквідації міжнародного розриву, передусім у сфері інформації і знань, реалізації підходів щодо взаємодії з просуванням соціально-економічного прогресу у всьому світі.

Разом з тим, Хартія не містить визначення поняття такого суспільства, але дає перелік його характерних рис і закріплює важливі принципи формування глобального інформаційного суспільства: забезпечення кожному члену суспільства можливості доступу до любої інформації та спілкування з тим чи іншим членом цього суспільства; принцип інформаційного суверенітету; принцип рівності кожного члена суспільства, народу, нації. Таким чином, проблеми формування інформаційного суспільства в Україні по суті мають багато спільного з аналогічними процесами в інших країнах і це пояснюється швидким поширенням новітніх інформаційних телекомунікаційних технологій, глобалізацією світових інформаційно-технологічних ринків. У світлі розглянутого дуже важливо, що б в Україні була розроблена доктрина формування інформаційного суспільства, яка буде ґрунтуватися на основних засадах Окінавської Хартії глобального інформаційного суспільства.

Конституційні основи державної інформаційної політики України встановлюються і гарантуються, насамперед Конституцією України (ст. 17, 34, 40, 50). До основних нормативно-правових актів у зазначеній сфері слід віднести: Закони України “Про інформацію” (1992 р.), “Про Концепцію Національної програми інформатизації” і “Про Національну програму інформатизації” (1998 р.) та ін.. Державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції. Разом з тим, аналіз законодавства в інформаційній сфері свідчить про те, що функції державного управління розподілені між різними державними органами, але відсутні ефективні правові механізми координації їх діяльності.

Світові процеси глобалізації, упровадження новітніх інформаційних технологій, формування інформаційного суспільства приводить до усвідомлення, що важливою умовою забезпечення виваженої державної інформаційної політики є забезпечення інформаційної безпеки, яка є важливим елементом національної безпеки.

Аналіз стану справ свідчить про те, що в Україні, на жаль, поки ще відсутня виважена і цілеспрямована державна інформаційна політика. На думку науковців, в Україні є необхідність вироблення нових підходів щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки, яка відповідала б національним інтересам. Державна інформаційна політика повинна реалізовуватися поступово на основі використання організаційних, правових і економічних механізмів. Стратегічною ціллю державної інформаційної політики України є формування відкритого інформаційного суспільства, для досягнення якого постають такі завдання як, формування національного інформаційного простору та усунення інформаційних погроз цілісності держави, створення належних умов для інтегрування національного інформаційного простору у світовий інформаційний простір, формування інформаційного ринку та усунення передумов для його подальших монополізації та тінізації.

Проведення єдиної державної інформаційної політики в Україні на демократичних засадах через дотримання конституційних норм, чинних законів про інформацію потребує посиленої уваги та узгоджених дій державних інституцій і структур громадянського суспільства.

С.Ю. Лукаш, канд. істор. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

питання конституційно-правового регулювання статусу політиЧних партій

в Україні

Політичні партії в Україні утворювались не набагато раніше, ніж Конституція нашої держави.

Приблизно стільки ж відкрито існує соціальна диференціація українського суспільства. У ньому виникло декілька соціальних верств, які суттєво відрізняються один від одного, по-перше, за рівнем і якістю життя; по-друге, за можливістю впливу на державну владу. У одних взаємозв’язок з державною владою здійснюється неформальним шляхом (взаємозв’язок та взаємопроникнення бізнесу та політичної влади), у інших – через політико-правові механізми, які передбачені в Конституції та законах України, і, перш за все, через політичні партії.

Розширення і панування другого шляху за рахунок витіснення першого – означає демократизацію суспільних відносин, на що націлене конституційно-правове регулювання статусу політичних партій в Україні.

У прийнятій в 1996 р. Конституції України політичні партії отримали статус, що притаманний, як правило, їх конституційно-правовому закріпленню в країнах Західної Європи і США. У них політичні партії існують і беруть участь у політичному житті протягом століття і, у зв’язку з цим, закономірно іменуються „партійними”. Незважаючи на закріплені в Основному Законі нашої держави положення про те, що політичні партії сприяють формуванню і вирішенню політичної волі громадян, вони, як правило, мають вельми слабкий взаємозв’язок з відповідними соціальними сегментами суспільства. Про це красномовно свідчать результати парламентських виборів 2006 р.: кожна із політичних партій, яка пройшла до Верховної Ради України, незважаючи на те, що відповідно до Закону України „Про політичні партії в Україні” можуть створюватися та діяти із всеукраїнським статусом, деякою мірою проявляє регіональність. Іншими словами, політичні партії не тільки часто не виконують функції зв’язуючої ланки між державою і суспільством, але й слабко сприяють консолідації країни. Це – істотна особливість української партійної системи, яка обумовлена історичним розвитком нашої держави. Вона за певних умов може призвести до послаблення функцій парламенту України.

Після прийняття 8 груд. 2004 р. Закону України „Про внесення змін до Конституції України” політичні партії вже не тільки беруть участь у виборах. Компенсуючи накопичені в країнах західної демократії традиції, Конституція України кардинально підвищила роль політичних партій в питаннях формування і діяльності органів державної влади. Проте особливість партійної системи України – постійно мати на увазі при реалізації ч. 6, 7, 8 і 10 ст.83 Конституції України, коли на депутатські партійні фракції Верховної Ради покладається відповідальність за формування органів державної влади, визначення засад внутрішньої й зовнішньої політики та ін. Це відбувається за умов несформованості національної держави, серйозних проблем з формуванням власне політичних партій. Деякі з них досі, окрім тільки сформованих місцевих парторганізацій, не мають навіть загальнодержавних газет, конкретних програм, ідеологічної бази, достатньої кількості партійних кадрів тощо. Партійні списки, у зв’язку з цим, формуються із випадкових людей. У таких умовах значення інституту президентської влади як резерву влади важко применшити.

Велику вагу задля підвищення ролі політичних партій у політичному житті держави та суспільства має норма ст.81 Конституції України, яка передбачає дострокове припинення повноважень народного депутата України у разі його невходження у депутатську партійну фракцію тієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій), за списком якої він був обраний до Верховної Ради або його виходу із складу такої фракції. На науково-практичній конференції „Політична реформа як засіб демократизації українського суспільства”, яка проходила у м. Харкові 18 квіт. 2003 р., відзначалося, що така конституційна норма в реаліях нашої країни могла б підвищити взаємну відповідальність члена партії і власно партії, а також – політичної партії і відповідного соціального сегмента суспільства.

Конституційно-правовий статус політичних партій свідчить, що політична система України все більше набуває рис Європейської демократії. Разом з тим, він вимагає, по-перше, всебічного врахування особливостей історичного розвитку нашої держави і, по-друге, навичок користування таким інструментарієм демократії як політичні партії в межах Конституції і Законів України.

Ю.Г. Барабаш, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

“Партійні” підстави дострокового припинення повноважень парламентарія:

порівняльно-правовий аспект

Тривалі дискусії з приводу введення більш жорсткої фракційної дисципліни, що точились, як у науковому середовищі, так і серед українського політикума, були врешті-решт вирішені після прийняття 8 груд. 2004 р. Закону України № 2222-IV “Про внесення змін до Конституції України”. Відтепер на конституційному рівні передбачається, що “повноваження народного депутата України припиняються достроково в разі… невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції” (п.6 ч.2 ст.81 Конституції України).

Не звертаючись до проблематики відносно необхідності запровадження такої форми конституційно-правової відповідальності депутата за ігнорування вимог фракційної приналежності, акцентуємо увагу на процедурі позбавлення депутата мандата. В Конституції передбачається, що повноваження депутата у подібній ситуації припиняються достроково на підставі закону за рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій) з дня прийняття такого рішення (ч.6 ст.81 Конституції України). Це, по суті, є першим випадком, коли такий інститут громадянського суспільства, як політична партія, залучається до прийняття державно-владних рішень. На цей час відсутня чітка нормативна база, яка б детально врегульовувала процедуру припинення повноважень депутата за п.6 ч.2 ст. 81 Конституції України. Чинний Закон “Про статус народного депутата України” не приведений у відповідність до Конституції України, точніше до змін, що були внесені до неї. Більш того, не пристосованими до ситуації ухвалення подібних рішень по позбавленню депутатського мандату є і статути партій, що подолали трьохвідсотковий бар’єр на останніх парламентських виборах: у кращому випадку в статутах можна зустріти формулювання, на кшталт, “Політрада СПУ… розглядає звіт про роботу фракції СПУ у Верховній Раді України і приймає відповідні рішення” (п.3.12 Статуту Соціалістичної партії України).

Тому, безперечно, корисним на цьому етапі є аналіз досвіду зарубіжного парламентаризму у вирішенні подібних питань. Чи не єдиним подібним випадком наявності конституційної підстави дострокового припинення повноважень у ситуації розриву зв’язку депутата із партією, від якої його було обрано, є правова регламентація втрати мандата депутата Асамблеї Республіки Португалія. Відповідно до п. “с” ч.1 ст.163 Конституції Португалії 1976 р., депутат втрачає свій мандат, коли він стає членом іншої партії, від якої не балотувався. У даному випадку ми маємо ситуацію не із забезпеченням фракційної дисципліни, а із збереженням зв’язку парламентарія із партією, членом якої він є (хоча законодавство передбачає можливість включення до виборчого списку і не члена партії). У цьому зв’язку відмічаємо схожість виборчих систем по виборах депутатів: вони обираються за системою пропорційного представництва і на основі методу найбільшої середньої д’Ондта (ч.1 ст. 155 Конституції Португалії).

Заслуговує на особливу увагу процедура дострокового припинення повноважень депутата Асамблеї, як в цьому так і в інших передбачених законодавством випадках. Вона врегульована в ст.4 Регламенту Асамблеї Республіки. Відповідно до регламентних положень, попереднє рішення про дострокове припинення повноважень депутата приймається Бюро Асамблеї (керівним органом, до складу якого входять голова парламенту, його чотири заступники, секретар парламенту та його чотири заступники (ст. 23 Регламенту) на підставі висновку парламентського комітету з питань етики (ч.2 ст. 39 Регламенту). Після цього Бюро повинно оголосити про те, що депутат втрачає мандат, опублікувавши це рішення в Журналі (спеціальному парламентському виданні). В Регламенті передбачається, що депутат має право на звернення до пленарного засідання Асамблеї протягом 10 днів. Це є досить важливою гарантією, бо саме на пленарному засіданні Асамблеї таємним голосуванням затверджується рішення (оголошення) Бюро. До прийняття рішення на пленарному засіданні депутат продовжує виконувати свої обов’язки. Рішення приймається без попередніх дебатів, попри депутат, питання якого розглядається, має право на виступ. Законодавством передбачається, що будь-яке рішення пленарного засідання Асамблеї щодо затвердження оголошення Бюро про припинення повноважень депутата може бути предметом розгляду Конституційного Суду.

Як вже наголошувалось, Регламентом передбачається уніфікована процедура дострокового припинення повноважень депутата Асамблеї. Висловимо припущення, що наділення Асамблеї правом самостійно вирішувати “долю” депутатського мандату пов’язано із її особливою правовою природою, як загальнонаціонального представницького органу, – парламента, так і пов’язаним з цим правом парламента на самоорганізацію та певну автономію в межах державного механізму.

Що стосується українського законодавства, то на сьогоднішній момент існує лише правило ч.6 ст. 81 Конституції України, сформульоване в загальному вигляді, та ч.5 ст. 217 Регламенту Верховної Ради України, яка повністю відтворює конституційну норму. Така ситуація в умовах, коли вже розпочала свою роботу Верховна Рада України V скликання може призвести до достатньо серйозних конфліктів всередині парламенту та ігнорування конституційних вимог відносно фракційної приналежності.

Безперечно, що одним із першочергових завдань парламенту нового скликання повинно стати прийняття нової редакції Закону України “Про статус народного депутата України”, де були б враховані зміна виборчої системи та нові підстави дострокового припинення повноважень парламентарія. Порівнюючи португальське та вітчизняне законодавство, приходимо до таких висновків: у ситуації із португальським парламентом депутат втрачає мандат лише за те, що втрачає зв’язок із партією – інститутом громадянського суспільства. При цьому рішення приймається парламентом. У нашому випадку – парламентарій виходить із депутатського об’єднання, однак рішення приймається політичною партією.

Виникає запитання, що слід вважати головною умовою забезпечення реалізації принципу народовладдя? А саме врахування позиції народу під час чергових парламентських виборів. Як бачимо, португальські законодавці обрали за вихідну засаду партійну приналежність. Взагалі-то слід зазначити, що партійна складова має особливе значення у правовому регулюванні статусу депутата Асамблеї. Так, окрім розглядуваної підстави дострокового припинення повноважень, депутат втрачає свій мандат у випадку, коли він визнається у судовому порядку винним участю в організаціях, які дотримуються фашистської ідеології (п.”d” ч.1 ст. 163 Конституції Португалії).

Разом з тим, регламентні норми не передбачають такої жорсткої фракційної дисципліни, як у випадку із вітчизняним законодавством. Відповідно до ст. 7 Регламенту Асамблеї, передбачається, що парламентські групи утворюються парламентаріями, які були обрані від відповідної партії або коаліції партій. Поряд з цим, враховуючи особливості виборчої системи, можливе також “одноосібне представництво партії”, що має місце в тій ситуації, коли до парламенту від партії було обрано лише одного депутата. Він має ті ж права на участь (втручання) у вирішенні парламентських питань, що і депутатські групи (ст. 8 Регламенту). Однак, незважаючи на те, що окрім як за партійними списками до парламенту потрапити не можливо, в Регламенті зазначена ймовірність існування “незалежних” депутатів, які не належать до жодної парламентської групи, або не є “одноосібними представниками партії” (ст. 9). Таким чином, в парламентському праві Португалії за основний чинник гарантування втілення волі виборців у життя обрали збереження партійної приналежності депутата. Наявність значних прав у парламентських груп із вирішення питань парламентського життя і відведення їм однієї із провідних ролей у цій сфері (це, зокрема, свідчить закріплення їх статусу на конституційному рівні – ст.183 Конституції Португалії), – все це зводить практично нанівець можливості “незалежних” депутатів впливати на внутрішньопарламентські процеси. Разом з тим, слід пам’ятати, що парламентські групи можуть утворитися лише на базі партій (коаліцій партій), що перемогли на виборах, тобто набрали голосів більше, ніж виборча квота. А отже, в тому випадку, коли депутат вирішить перейти до іншої парламентської групи він мусить змінити свою партійну приналежність, окрім тих випадків, коли мова йде про певні міжпартійні домовленості. Що стосується здобуття депутатами статусу “незалежних”, то, навіть у тому випадку, коли вони при цьому вийдуть із партії, від якої вони були обрані, такі депутати не будуть позбавлені мандату, оскільки Конституція пов’язує дострокове припинення повноважень парламентарія не із зміною фракційної, а із зміною партійної приналежності. Таку ситуацію можна пояснити багатьма причинами. Чи не найважливішим було намагання створити після майже півсторічного періоду диктатури дієздатну політичну систему, де б партії не тільки б відзначались своєю активною діяльністю, але й враховували передвиборні обіцянки у діяльності своїх парламентських представників.

У даному випадку відмітимо, що розробники проекту змін до Конституції України прагнули за допомогою ревізії Основного Закону досягти подібних цілей. Адже практично 600 переходів депутатів із однієї фракції в іншу за 4 роки функціонування Верховної Ради одного скликання аж ніяк не сприяли створенню ефективної партійної системи та відповідального парламенту. Разом з тим, наскільки правильним було поставлення акценту саме на фракційній приналежності, – покаже час. Однак вже зараз можна відмітити, що однією із головних проблем у діяльності Верховної Ради буде збереження “передвиборчої” ідеологічної спрямованості у діяльності парламентаріїв. А тому всебічний аналіз зарубіжного досвіду може стати у нагоді при виробленні відповідних законодавчих механізмів гарантування реалізації виборців після проведення чергових парламентських виборів, одним із яких і є механізм забезпечення фракційної(партійної) дисципліни.

Л.І. Летнянчин, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Проблеми вдосконалення існуючої системи конституційних обов’язків людини

і громадянина в Україні

На сучасному етапі розвитку української державності спостерігається відхід від колективістської концепції прав і обов’язків особи, який був притаманний соціалістичній (і, особливо, радянській) доктрині і практиці державного будівництва, і поступовий перехід до індивідуалістичної (західної) моделі формування прав і обов’язків людини, зорієнтованої на забезпечення в першу чергу прав і свобод особи, підкреслення їх пріоритету. Закріплення в Конституції України комплексу демократичних прав і свобод людини і громадянина відповідає об’єктивній тенденції посилення ролі особи, приватних інтересів, гуманізму в суспільних процесах, розширення і поглиблення свободи творчої індивідуальної діяльності. Втім, нерозривна єдність і взаємодія конституційних прав, свобод і обов’язків особи становить зміст одного із конституційних принципів правового статусу людини і громадянина в Україні, який чітко випливає із ст. 23 Конституції України: “Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості”.

Водночас утвердження індивідуалістичної концепції прав людини через невисоку правову і загальну культуру, відсутність глибоких традицій законослухняності призвели до певних негативних наслідків – втрати зв’язку держави і людини, проявів вседозволеності, беззаконня, анархічності у поведінці багатьох громадян. Обов’язки досить часто сприймаються в негативному сенсі, як тягар, обтяження, обмеження свободи. Показовими в цьому плані є дані соціологічних досліджень. Так, за даними соціологічної служби Центра Разумкова (вельми авторитетної інституції) в Україні слово “податкоплатник” не звучить гордо, як це має місце в країнах Європейського Союзу чи США. Лише 6% громадян відчувають себе в момент заповнення податкової декларації “частиною економічної могутності країни”, всього 6% – сподіваються, що кошти повернуться до них і їх близьких через державні витрати, 8% – впевнені, що податками підтримуються ті, хто в цих коштах найбільше потребує. А третина (34%) вважають, що у них просто забирають чесно зароблені гроші; 35% впевнені, що ці гроші розкрадаються чиновниками; майже четвертина (24%), що гроші не розкрадаються, а розподіляються неоптимально. Схожі дані ми маємо і при вивченні ставлення громадян до військового обов’язку. Навряд чи вони всиляють оптимізм у швидкому становленні України як заможної, соціальної правової держави.

Тому на сучасному етапі ми висунули тезу про допустимість збільшення кількості конституційних обов’язків, приведення їх у більш гармонійне поєднання з правами, і це слід розглядати, як створення правової бази для зміцнення режиму законності, поновлення втраченого зв’язку держави і людини, локалізації проявів індивідуального егоїзму з негативним відтінком.

Ключове ж питання в тому, чи не призведе це до обмеження прав і свобод людини, оскільки згідно зі ст. 22 Конституції України, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, як і недопустимим є внесення змін до КУ якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина (ст. 157). Звичайно, конституційні обов’язки виконують обмежувальну функцію. Але чи всі? Вважаємо, що окрім обмежувальної, конституційні обов’язки виконують і гарантуючу, і виховну функцію, і функцію сприяння розвитку особистості. Чого вартий лише обов’язок здобути повну загальну середню освіту, який є гарантією або перепусткою здобуття особою вищої освіти, він сприяє розвитку особистості і виховує її. Це ж стосується і військового обов’язку. Обов’язку шанування державних символів кореспондує обов’язок держави створити відповідні умови для його реалізації. Так, Указом Президента України “на вшанування багатовікової історії українського державотворення, державної символіки незалежної України та з метою виховання поваги громадян до державних символів України” встановлено День Державного прапора України, який святкується 23 серпня кожного року. У зв’язку з 140-ю річницею першого публічного виконання 10 берез. 1865 р. національного гімну „Ще не вмерла України і слава, і воля...” та 190-ю річницею від дня народження композитора М. Вербицького, „з метою виховання громадян патріотизму, поваги до історії та державних символів” Президентом України було видано відповідне розпорядження. Цими актами Президента України передбачалося здійснення комплексу заходів, що мали велике просвітницько-виховне значення.

Таким чином, не всі конституційні обов’язки слід розглядати виключно як обмеження, в негативному сенсі. Тому ми пропонуємо розглядати в якості конституційного обов’язку – обов’язок здійснення функцій присяжного і народного засідателів, які виховуватимуть громадян України в дусі законослухняності, поновлюватиме втрачені зв’язки з державою, долатиме індивідуальний егоїзм. Дуже вдало значення участі громадян в якості присяжних змалював ще у 1835 р. відомий французький соціолог Алексіс де Токвіль у творі “Про демократію в Америці”, в якому він писав: “Суд присяжних навчає кожну людину відповідати за свої дії, а без цієї мужньої позиції неможливо виховати політичну порядність”. Цінним і корисним може стати також встановлення обов’язку брати участь у виборах і референдумах. Доцільним було б також закріплення обов’язку поважати національну гідність представників інших національностей.

На встановлення певної гармонії свободи і відповідальності, прав і обов’язків спрямовані і обов’язки, які закріплені опосередковано в непрямій формі в КУ: обов’язок по забезпеченню економічної та інформаційної безпеки (ст.17), поважати права і свободи, честь і гідність інших (ч. 1 ст. 68), обов’язок знати свої права і обов’язки (ч. 2 ст. 68), поважати і захищати Конституцію України (ч. 1 ст.68).

На сучасному етапі розвитку української державності обов’язки людини, що закріплені на конституційному рівні, повинні стати своєрідними дороговказами у поведінці людини: їх незначна кількість призводить до втрати орієнтирів, певної хаотичності у поведінці, проявів беззаконня, вседозволеності, зловживання. Втім, таких дороговказів не повинно бути занадто багато, оскільки вони здатні завести людину і суспільство у тупик. Як показав досвід радянського періоду, надмірна зарегульованість поведінки призвела до втрати ініціативності, соціальної активності, підприємливості, взростила споживацькі настрої, що ми відчуваємо й досі. Тому повинен бути певний баланс між правами і обов’язками, з пріоритетом прав, що припускає незначне збільшення кількості конституційних обов’язків.

У сучасній моделі конституції необхідно врахувати всебічний характер взаємозв’язку особи – колективу – держави – суспільства. Тому одним із положень конституції могла би стати теза, що суспільство, держава, різні колективи, до яких належить людина, проявляють піклування про всесторонній розвиток особи, але й особа повинна робити свій внесок у розвиток суспільства, держави, колективу, в якому вона розвивається у відповідності з наявними у неї можливостями і талантами.

П.М. Любченко, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Проблеми конституційного регулювання

місцевого самоврядування в Україні

Сучасний стан розвитку Українського суспільства свідчить про необхідність реформування системи органів публічної влади і насамперед місцевого самоврядування. Недосконалість чинного законодавства породжує численні конфлікти між різними рівнями влади як по горизонталі, так і по вертикалі, вносить додаткову напругу у відносини між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Невідкладно треба визначитися в напрямках реформування і вирішити, наскільки радикальними повинні бути зміни? Загальновідомо, що чим радикальніші зміни (глибше реформування), тим значніший рівень опору, неприйняття, спротиву в системі органів місцевого самоврядування (так званий “тихий саботаж”). Навіть дуже хороші новації із-за високого рівня неприйняття можуть зашкодити розвитку місцевого самоврядування. Зміни косметичного характеру не збурюють суспільство але вони, як правило, малорезультативні.

Подальший розвиток місцевого самоврядування неможливий без удосконалення його правового регулювання на конституційному рівні. Покращення правової регламентації потребують питання регіонального розвитку (проблема великих міст, депресивних територій), адміністративної, територіальної та бюджетної реформи. Такі реформи набувають пріоритетного значення на шляху євроінтеграції України, для зміцнення правових засад громадянського суспільства, поглиблення демократизації публічного управління.

Внесення змін до Конституції України повинно бути направлене на: а) поглиблення децентралізації влади; б) запровадження повноцінного місцевого самоврядування на регіональному та районному рівнях (надання районним і обласним радам права створювати власні виконавчі органи, розширення їх компетенції, шляхом передачі їм значної частини управлінських функцій щодо розв’язання регіональних проблем соціальної політики, економічного та науково-технічного розвитку, а також розвитку духовної сфери та ін.); в) усунення двовладдя на місцевому рівні шляхом ліквідації районних державних адміністрацій; г) визначення нового статусу, функцій та повноважень обласних державних адміністрацій як органів, що здійснюють виключно наглядово-контрольні та аналітично-консультативні функції.

Особливо важливо визначитися, з якою концепцією буде розвиватися в Україні місцеве самоврядування – громадівською, державницькою чи муніципального дуалізму. Тобто визначитися, що місцеве самоврядування – це самостійний різновид публічної влади чи децентралізована державна влада. В Україні склалася парадоксальна ситуація – на конституційному рівні закріплена громадівська концепція місцевого самоврядування, але при розробці поточного законодавства парламент переважно керується радянськими стереотипами і продукує норми, які в більшій мірі відповідають державницькій концепції. У результаті створюється конфліктне середовище, що, зрозуміло, не може сприяти розвитку місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування, незважаючи на конститу-ційні норми, які встановлювали його автономність у відношенні до органів державної влади, продовжує залишатися придатком державного апарату. Фінансово-економічна слабкість територіальних громад зумовлює їх залежність від держави, відсутність чіткого розмежування повноважень, змушує місцеву владу орієнтуватися на обслуговування не інтересів територіальних громад, а інтересів органів державної влади. Як результат, органи місцевого самоврядування демонструють неспроможність забезпечити якісний рівень надання громадських послуг населенню, що відповідав би європейським стандартам, і більше того чинне законодавство не спонукає їх до самовдосконалення і саморегулювання.

Інноваційного підходу потребує регулювання адміністративно-територіального устрою України. У проекті змін до Конституції України перелік адміністративно-територіальних одиниць України доповнено округами. Згідно з ч. 2 ст. 133 проекту округів – це утворена на основі добровільного об’єднання жителів адміністративно-територіальна одиниця, у складі якої кілька населених пунктів.

На наш погляд, на конституційному рівні створюються передумови для можливої конкуренції між округами і районами, а принципи територіальності та повсюдності місцевого самоврядування не отримали свого належного закріплення. Доповнення переліку адміністративно-територіальних одиниць таким різновидом як “округи” вимагатиме інтенсивної роботи парламенту щодо внесення змін до значної кількості законодавчих актів. Залишаються не врегульованими питання визначення меж юрисдикції органів місцевого самоврядування району та округу. Застосування незвичних для нашої країни назв адміністративно-територіальних одиниць може внести плутанину в регулювання суспільних відносин. Перед прийняттям таких змін доцільно було б провести соціологічні дослідження щодо готовності населення до таких змін в адміністративно-територіальному устрої України.

Конституційного регулювання, на наш погляд, потребують й інші питання, зокрема: а) надання територіальним громадам статусу юридичних осіб (така практика існує у Словацькій Республіці, Республіці Болгарія, Чеській Республіці); б) розширення прав іноземців, осіб без громадянства, які на законних підставах постійно мешкають на території України щодо участі у вирішенні питань місцевого значення.

Для реформування місцевого самоврядування необхідні: а) політичні передумови – лише за сильної і стабільної політичної влади може успішно функціонувати апарат управління, тим більше така влада необхідна для подолання всіх перешкод, які появляються в процесі реформування; б) фінансові передумови – реформа неможлива без її повноцінного фінансового забезпечення.

І.І. Бодрова, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Питання оптимізації взаємовідносин між місцевими державними адміністраціями

Й органами місцевого самоврядування

Системна перебудова відносин між центральними і місцевими органами публічної влади на конституційних засадах децентралізації влади потребує детального і глибокого опрацювання проблем взаємовідносин між місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування. Єдність територіальної основи діяльності, суміжність функцій та компетенції цих органів об’єктивно зумовлюють необхідність тісної взаємодії між ними, яка повинна бути ефективною і позбавленою управлінських конфліктів. Це може бути забезпечене, якщо вона базуватиметься на науково обґрунтованих, закріплених у чинному законодавстві та міжнародно-правових документах принципах, виключатимуться випадки дублювання та конкуренції компетенції цих органів, будуть оптимізовані організаційно-правові механізми делегування повноважень та здійснення контролю за їх виконанням.

Визнання і гарантування Конституцією України місцевого самоврядування як самостійної форми публічної влади зумовлює запровадження паритетного характеру стосунків місцевих державних адміністрацій з місцевим самоврядуванням. У процесі такої взаємодії місцеві державні адміністрації не мають права встановлювати з муніципальними органами субординаційні зв’язки, ставити їх у певну залежність від держави, а також не можуть втручатися у законну діяльність територіальних громад та створених ними органів. Взаємовідносини між місцевими державними адміністраціями і органами місцевого самоврядування мають спиратися на міжнародно-правові стандарти, закріплені, зокрема, ст. 4, 8 Європейської Хартії місцевого самоврядування.

Аналіз організації діяльності місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування свідчить, що вони наділяються повноваженнями в одній галузі суспільного життя. Повне дублювання стосується 16 функцій управління, часткове – 12, що призводить до втручання одних органів в діяльність інших, породжує численні конфлікти між ними. Для вирішення цієї проблеми необхідно, виходячи з оптимальної децентралізації публічної влади, узгодження загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів, на законодавчому рівні визначити критерії та більш чітко розмежувати компетенцію місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. При цьому слід виходити також із принципу субсидіарності, за яким надання управлінської послуги повинно максимально наближуватися до її безпосереднього споживача, але з урахуванням дотримання повноти надання та забезпечення належної якості за допомогою концентрації матеріально-фінансових ресурсів на відповідному територіальному рівні управління.

Механізм взаємовідносин між місцевими органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, процедура передачі, реалізації та контролю виконання делегованих повноважень також повинні визначатися на законодавчому рівні. Це випливає із ст.143 Конституції, яка передбачає, що органам місцевого самоврядування законом можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади. Отже, доцільним є розроблення й прийняття закону про делегування повноважень органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, на що неодноразово наголошувалося в науковій літературі.

Забезпечення законності в діяльності органів місцевого самоврядування зумовлює необхідність встановлення дієвої системи державного контролю за повнотою і відповідно до вимог законів реалізації наданих їм повноважень. Згідно із Законом України “Про місцеві державні адміністрації” в межах, визначених Конституцією і законами України, місцеві державні адміністрації здійснюють державний контроль у різноманітних галузевих та функціональних сферах. Для реалізації наданих повноважень вони мають право, зокрема, проводити перевірки стану додержання Конституції і законів України, інших актів законодавства органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами.

Разом з цим законодавство не передбачає вид і міру державного впливу на об’єкт контролю, що можуть бути вжиті за результатами контрольних заходів і не закріплює права місцевих державних адміністрацій звернення до суду щодо визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб. Не маючи власних механізмів реагування на виявлені факти порушення законності, місцеві державні адміністрації змушені звертатися до органів прокуратури для вжиття ними відповідних заходів в межах здійснення прокурорського нагляду. Проте і в цьому випадку законодавство не находить рішення із ситуації, коли місцева рада не вживає відповідних заходів на внесені акти прокурорського реагування. Усунення зазначеної прогалини правового регулювання вимагає запровадження реально діючої системи державного контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб, закріплення за контрольно-наглядовими органами чітких механізмів реагування на виявлені порушення законів.

Указане особливо важливе за умов переорієнтації діяльності місцевих державних адміністрацій з управлінських на контрольні функції. Крім того, запровадження повноцінної організаційної системи регіонального та районного самоврядування ставить питання про доцільність функціонування районних державних адміністрацій. Вирішення цих питань є назрілою вимогою сьогодення, оскільки сучасна система управління на регіональному рівні, що зумовлена перехідним етапом, створює лише ілюзію самоврядування і не сприяє покращенню якості державного управління. Воно неможливе без продовження конституційних перетворень. Політична та конституційно-правова реформи, започатковані Законом України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 груд. 2004 р. № 2222-IV, повинні знайти своє логічне продовження на регіональному і місцевому рівнях. Внесення змін до Основного Закону вдосконалення місцевого самоврядування – є актуальним щодо оптимізації публічного управління, посилення демократичних його засад, що вимагає європейський вектор державно-правового розвитку країни.

О.В. Тарасов, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ СУБ’ЄКТІВ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

Процеси глобалізації все більше охоплюють економіку, політику та культуру окремих країн. Поступово це явище проникає і в сферу національного права, хоча останнє залишається доволі консервативним.

У зв’язку з цим точніше було б говорити не про глобалізацію, а про інтернаціоналізацію національно-правових систем, зокрема їх основної галузі – конституційного права. Так, суб’єкти конституційного права протягом другої половини ХХ ст. поступово набули міжнародно-правового статусу. Починаючи з Загальної декларації прав людини 1948 р. фізична особа починає визнаватися суб’єктом міжнародного права. Створюються регіональні та універсальні механізми захисту прав людини, формується окрема галузь: міжнародне право. Учасниками міжнародних відносин все активніше стають національні юридичні особи. Зокрема, місцеве самоврядування інституціоналізується спочатку на рівні міжнародних неурядових організацій (Всесвітня федерація споріднених міст та ін.), а згодом набуває представництва у міжнародних міжурядових організаціях (Рада Європи, Європейське співтовариство та ін.). На регіональному рівні діє Європейська Хартія місцевого самоврядування 1985 р. Інший різновид національних юридичних осіб – неурядові організації визнаються важливими партнерами ООН та її спеціалізованих установ у досягненні загальних цілей. Демократизується система консультативних відносин у рамках ст.71 Статуту ООН, полегшується доступ як міжнародних, так і національних неурядових організацій до міждержавних конференцій та ін. Навіть комерційні юридичні особи набули міжнародних прав у системі міжнародних арбітражних органів, де з’явилася можливість на рівних спорити з державою. Трансформується правовий статус держав, які вже не є абсолютними суверенами не тільки у міжнародному праві, але й у вітчизняному правопорядку. Конституції закріплюють обмеження державної влади відносно інститутів громадянського суспільства та окремої особи, а конституційні права та свободи доповнюються відповідними міжнародно-правовими нормами. При здійсненні правосуддя національні, в тому числі конституційні, суди зобов’язані враховувати практику Європейського суду з прав людини та інших міжнародних правозахисних органів.

Таким чином, формується практично паралельна система суб’єктів національного та міжнародного права. Це значно актуалізує проблему взаємоузгодження міжнародно-правового та національно-правового статусу суб’єктів права взагалі. Формально-юридично ми маємо справу з різними правовими системами, але реально правовий статус належить одному соціальному носію правосуб’єктності. Держава не може бути однією у міжнародному праві і зовсім іншою у національному праві. Людина залишається тією ж самою фізичною особою у національному праві, що й у міжнародному праві. Якщо визнати протилежне, то відбудеться неприродне роздвоєння правової особистості. Тому створення та належне функціонування конституційного механізму імплементації міжнародно-правових статусів суб’єктів національного права є нагальною необхідністю сьогодення. Особливої уваги потребують звичаєві норми міжнародного права, які, безумовно, є обов’язковими для України. Уявляється необхідним чітко визначити місце міжнародно-правових звичаєвих норм у вітчизняному правопорядку. Це обумовлено тим, що міжнародно-правовий статус суб’єктів права визначається не тільки договірними (конвенційними) нормами, але й нормами міжнародно-правових звичаїв.

О.Я. Трагнюк, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Роль Європейської Ради У процесі конституціоналізації Європейського Союзу

Оригінальність Європейського Союзу, який поєднує у собі риси міжнародної міжурядової організації, конфедерації, федерації зумовлює особливості побудови інституційного механізму цього утворення. Для характеристики урядової структури Європейського Союзу, як відомо, використовується не принцип розподілу влади (який є характерним для державних політичних систем), а концепція розподілу повноважень, головною метою якої є запобігання надмірного посилення інститутів Європейського Союзу і Європейських Співтовариств на шкоду інтересам національних держав-членів і наділення інститутів Союзу і Європейських Співтовариств такими повноваженнями, щоб дозволили останнім забезпечувати досягнення завдань і цілей, які обумовлені інтеграцією. Таким чином, концепція збалансованого розподілу повноважень дає можливість поєднувати національне і міжнародне співробітництво в рамках Європейського Союзу і служить основою для побудови системи інститутів ЄС, серед яких одні органи виступають носіями міжнаціонального начала – Рада ЄС; інші виступають у якості наднаціонального начала – Європейська Комісія, Європарламент, Суд ЄС. Особливе місце серед органів Європейського Союзу віддається Європейській Раді, яка належить у відповідності до установчих угод невіднесення до системи інститутів, хоча і займає вищий щабель в системі органів ЄС (Європейська Рада – єдина офіційна назва, яка в установчих документах Союзу і правових актах завжди пишеться повністю без скорочень).

Європейська Рада – типовий орган Співтовариств і Союзу, в якому втілюється ідея міжнаціонального співробітництва. За своєю суттю Європейська Рада є саммітом керівників держав або урядів (в залежності від конкретного виду форми правління), а також Голови Європейської Комісії, які не менше двох разів на рік збираються на сесії у державі, яка головує у відповідний момент часу в Раді Європейського Союзу. Зустрічі такого формату проводяться з 1969 р., однак лише у 1974 р. на самміті у Фонтенбло було прийнято рішення щодо періодичного їх проведення. Європейська Рада спочатку функціонувала як загальний орган для Європейських Співтовариств і Європейського політичного співробітництва, але юридично її статус був визнаний і закріплений лише у Єдиному Європейському Акті (ст.2) у 1976 р. У нині чинних установчих документах джерелом правового статусу Європейської Ради слугує ст. 4 Договору про Європейський Союз, де сказано, що Європейська Рада діє як політичний поводир Європейського Союзу, що дає фундаментальні політичні імпульси і визначає загальні політичні орієнтири. Головним чином Європейська Рада слугує вищим органом політичної координації на рівні Європейського Союзу, тому деякі фахівці (J. Boulouis) бачать у ній “президентську владу Співтовариства” колегіальної природи. Діяльність Європейської Ради ґрунтується головним чином на звичаях, власних рішеннях, оформлених як політичні декларації (наприклад, Лондонська декларація 1977 р. “Про Європейську Раду”, Штутгартська декларація 1983 р. “Про Європейський Союз” тощо).

Європейська Рада виконує функції стратегічного планування відносно до усіх форм діяльності як Союзу в цілому, так і його держав-членів. Крім цього, Європейська Рада виступає в якості вищої політичної інстанції для врегулювання протиріч всередині Союзу. Цьому сприяє формула, у відповідності до якої на розгляд Європейського Союзу (Європейської Ради)передаються всі спірні проблеми, не вирішені на іншому рівні, тобто в таких випадках Європейська Рада діє як “верховний суддя” у разі потреби, щоб усунути протистояння всередині Ради (наприклад, коли йдеться про накладання санкцій на державу-члена ЄС при повторюваних порушеннях прав людини у такій країни).

Акти Європейської Ради не мають обов’язкової юридичної сили, вони є актами політичного характеру, а тому можуть бути обов’язковими лише для держав-членів, а не для приватних осіб, а також не можуть заперечуватись у судовому порядку. Рішення Європейської Ради за своїм характером є директивними вказівками, якими повинні керуватися керівники держав-членів. Недивлячись на це в рамках Європейської Ради приймаються найбільш важливі політичні рішення (зокрема, Європейська Рада брала участь у прийнятті рішення про заснування європейської монетарної системи, про прямі вибори до Європейського парламенту, розширення Європейського Союзу). Серед важливих рішень Європейської Ради можна навести такі, що визначили лінії нової європейської стратегії щодо зайнятості (Ессен, груд. 1994 р., Турин, берез. 1996 р.) за рішенням Європейської Ради розпочала роботу Міжурядова конференція, яка призвела до Амстердамської угоди; у грудні 1996 р. (Дублін) був прийнятий “Пакт стабільності і зростання”.

Європейська Рада вирішує питання, пов’язані з переходом до наступного етапу розвитку Європейської інтеграції, приймає рішення, які є необхідними для розробки і введення нових установчих актів, скликання міжурядових конференцій, розглядає і ухвалює програми розвитку, вирішує конкретні питання, пов’язані з прийомом нових членів, визначає загальні орієнтири економічного, соціального і фінансового розвитку союзу, розглядає питання, пов’язані з формуванням Європейської Комісії (особливо, коли виникають ускладнення з пошуком рішень), а також здійснює керівництво за зовнішньою політикою і політикою безпеки (ІІ опора Союзу) спрямовує і контролює виконання співробітництва і роботу судів у кримінально-правовій сфері.

24 берез. 2000 р. Європейська Рада в Лісабоні, зосередившись на новій економічній і соціальній політиці Європейського союзу, підтвердила роль керівної і координаційної установи, яку відіграє Європейська Рада. Її діяльність спрямована на поглиблення конституціоналізації Європейського Союзу в напрямку більшої прозорості і зрозумілості з боку громадян.

ІІІ. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ Й РОЗВИТКУ СУДОВОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

В.В. Комаров, акад.

Академії правових наук України

Конституційні підстави цивільного

судочинства

У правовій доктрині загальновизнаним є положення про вплив Конституції на законодавство, її фундаментальне значення для формування сфер правового регулювання.

Застосування цивільного процесуального законодавства має здійснюватися у межах Конституції, як фундаментального нормативного акта в правовій системі, а теоретичні моделі та наукові концепції, які виконують інтерпретаційну функцію, повинні мати конституційне обґрунтування. При цьому принципове значення має науковий аналіз конституційних підстав судочинства, оскільки Конституція закріплює фундаментальні права і свободи людини і громадянина, принцип верховенства права, винятковість судової влади і судової юрисдикції, засади правосуддя.

Конституційні підстави цивільного судочинства – це певні доктринальні положення, які мають інтерпретаційне значення наукових парадигм і які визначають, з одного боку, сферу конституційно-правового регулювання судової влади і правосуддя, а з другого – є передумовами, конституційними складовими режиму цивільного судочинства.

Аналіз Конституції під таким кутом зору дозволяє визначити наступні положення, які мають парадигмальне значення для цивільного судочинства:

1) суд – незалежний орган у тріаді влади і має виняткову прерогативу здійснювати правосуддя;

2) принципи правової держави і верховенства права – детермінанти функціонування судочинства, умови, що визначають характер і зміст правового статусу громадянина й органів судової влади;

3) конституційні принципи судочинства – найвищі за значущістю правові вимоги, що характеризують режим судочинства;

4) доступність правосуддя в цивільних справах;

5) обов’язковість судових рішень, як рішень органів судової влади.

В аспекті конституційної регламентації правосуддя найбільш актуальною є проблема сутнісної характеристики правосуддя в правовій системі, що безпосередньо пов’язано з інтерпретацією конституційного принципу здійснення правосуддя тільки судом, який протягом тривалого часу був лише продекларований, а правосудними функціями наділялися і несудові органи.

Принцип здійснення правосуддя тільки судом у його сучасному розумінні означає визначення сфери компетенційних повноважень органів правосуддя відповідно до ст. 124 Конституції України. При цьому, якщо сфера судової юрисдикції визначена конституційно, вимагає вирішення важливе науково-практичне питання диференціації судової юрисдикції, оскільки Конституція України передбачила такі базові основи формування судової влади, як територіальність і спеціалізація.

Уявляється, що обґрунтувати диференціацію повноважень органів правосуддя в межах сфери судової влади можливо в контексті Конституції і принципу поділу влади на основі базових відносин, тріади держава – суспільство – громадянин. У такому випадку диференціація судової юрисдикції буде визначатися типологією можливих правових відхилень, що можуть виступати обставинами застосування заходів юридичної відповідальності чи захисту в процесуальних формах судочинства.

На підставі цього типологія судової юрисдикції і правосуддя, на наш погляд, має зводитися до кримінальної, адміністративної і цивільної. Разом з тим постає питання симетричної або несиметричної диференціації процесуальних режимів судочинства і необхідності розробки окремих процесуальних кодексів. Український законодавець пішов шляхом диференціації судових процедур і створення окремих процесуальних кодексів (Цивільного процесуального кодексу, Кодексу адміністративного судочинства, Господарського процесуального кодексу). Вважаємо, що диференціація юрисдикції судів, створення спеціалізованих судів не призводить до необхідності існування та прийняття різних процесуальних законів. Оскільки в основу конструкції цивілістичних процесів (усіх, крім кримінального) покладені позов та позовне провадження, то базові інститути цивільного процесуального права та цивільного процесу можуть бути основою єдиного процесуального кодексу, який містив би правила розгляду цивільних, господарських та адміністративних справ.

Важливу концептуальну вагу для визначення конституційних засад цивільного судочинства і правосуддя має сутнісна характеристика змісту судової влади при здійсненні правосуддя в цивільних справах.

Зміст правосуддя зводиться до визначення виду й обсягу суб’єктивних прав і юридичних обов’язків осіб при розгляді цивільної справи судом. На наш погляд, доктринально правосуддя повинно розглядатися як форма здійснення прав і свобод суб’єктів права через належні судові процедури. Виходячи з цього досить актуальною є проблема функціонування правосуддя в умовах абсолютності прав людини і громадянина, самоцінності судової влади і правосуддя в цивільних справах.

Судова юрисдикція – особливе повноваження органів судової влади, тому в цивільному судочинстві не всі і не всякі процесуальні дії судді (суду) є діями по здійсненню правосуддя. У науці, на жаль, правосуддя і цивільне судочинство (цивільний процес) ототожнюються, що є помилковим з методологічної точки зору. Категоріальний ряд “правосуддя – цивільний процес” відбиває закономірності, що мають системний характер і визначають реалізацію судової влади і правосуддя в належних судових процедурах. Правосуддя в цивільних справах стосовно цивільного процесу носить субстанціальний характер, і в категоріальному аспекті вони співвідносяться як сутність і явище.

Такий теоретичний висновок має значення для практики судочинства та реалізації права сторін на справедливе правосуддя, яке, зокрема, визначається можливістю оскарження дій суду і позовного захисту порушених судом прав. Визнання цього допустимим у свій час могло сприйматися майже як “переворот” у практиці судочинства, але тепер судова практика в більшій мірі, ніж правова теорія, визнає таку можливість і, як свідчить судова статистика, пред’являється достатня кількість позовів до суддів із підстав порушення строків розгляду судових справ та інших порушень процесуального законодавства.

Під здійсненням правосуддя розуміється не все судочинство, а лише та його частина, що полягає в прийнятті актів судової влади по розгляду судом справ, тобто судових актів, які вирішують справу по суті; теоретично є підстави і для постановки питання про можливість відшкодування збитку, заподіяного при здійсненні цивільного судочинства, хоча для цього необхідне законодавче врегулювання підстав і порядку відшкодування державою шкоди, заподіяного діями (або бездіяльністю) судді в ході здійснення цивільного судочинства.

Значення Конституції у контексті детермінації фундаментальних засад судочинства та правозастосовчої практики судів зумовлено проголошенням ідеї правової держави, принципу верховенства права і відбивається у застосуванні судами при розгляді цивільних справ норм Конституції як нормативного акта прямої дії і через цей механізм – забезпечення ефективності судового захисту конституційних прав, що складають основу правового статусу громадянина.

Незважаючи на наявність достатніх передумов для прямого застосування Конституції, все-таки можуть мати місце складності. І головне, мабуть, полягає в тому, що цивільне судочинство не передбачає безпосереднього механізму судового захисту конституційних прав. У процесуальній літературі обґрунтовано відзначалося, що пряма дія Конституції допускає не опосередкований, а прямий механізм захисту конституційних прав. Цієї прогалини, на жаль, не усунуто у новому ЦПК України, однак саме в цьому і виявляється недостатність судового захисту й неадекватність процесуальних форм судочинства прогресивному конституційному положенню про необмеженість судової юрисдикції (ст. 124 Конституції).

Найбільш концентровано вплив Конституції на цивільне процесуальне право і законодавство виражається у конституційних принципах (засадах) правосуддя. Конституційне закріплення принципів правосуддя має надзвичайно важливе значення, оскільки цим визначаються орієнтири розвитку цивільного процесуального законодавства, його застосування, конституційний обсяг правового регулювання в цій сфері. Слід зауважити, що з прийняттям нової Конституції України склад конституційних принципів правосуддя значно розширився. Перед теорією процесуального права у зв’язку з цим постає проблема їх належної інтерпретації і, насамперед, у контексті застосування у практиці судочинства.

В останні роки стала досить актуальною тема доступності правосуддя. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується судовий захист його прав і свобод, тобто кожний має право на судовий захист. За своєю функціональною спрямованістю конституційне право на судовий захист зводиться до права на належне правосуддя, що означає, у першу чергу, належні судові процедури (можна сказати – справедливий судовий розгляд).

Інтерпретація правосуддя в контексті доступності як доктринальної парадигми не мода часу. Доступність правосуддя стала міжнародним стандартом, оскільки здійснення основних прав людини і громадянина пов’язується із судовими процедурами, причому такими, які не ускладнювали, а полегшували б судовий захист. Особливу актуальність проблема доступності правосуддя набуває у зв’язку з ратифікацією Україною Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р., а також визнанням юрисдикції Європейського Суду з прав людини у питаннях тлумачення і застосування Конвенції.

Доступність правосуддя повинна оцінюватися в широкому конституційному контексті й розумітися як основна ознака демократичної і правової держави. Це означає, що конституційне право на судовий захист, як право на доступне правосуддя, належить кожному громадянинові, а доступ до правосуддя не може бути привілеєм. Такий висновок важливий як для безпосереднього застосування ст. 55 Конституції та інших пов’язаних з нею статей Конституції України, так і для відпрацьовування нових моделей судових процедур і оцінки новел у Цивільному процесуальному кодексі України 2004 р. та інших процесуальних законах.

Однією з проблем, що стосується конституційних підстав цивільного судочинства, є проблема юридичної чинності актів правосуддя з точки зору їх впливу на правопорядок, тим більше, що в Конституції України прямо передбачена вимога обов’язковості рішень судів (ст. 129).

У теорії правова дія судового рішення виводиться тільки з його законної сили і обов’язковості. Разом з тим законна сила й обов’язковість не повною мірою відбивають усі аспекти дії судового рішення, тому що належать до предмета конкретного судового розгляду. Важливо зазначити, що судове рішення стає елементом правопорядку в цілому і функціонально сприяє таким його характеристикам, як правова визначеність та правова впевненість. Тому, на наш погляд, крім законної сили і обов’язковості, судові рішення в контексті правопорядку та його вимог – правової визначеності та правової впевненості – мають бути легітимними.

Легітимність судового рішення означає його відповідність, насамперед, юрисдикційним повноваженням органів судової влади і Європейській конвенції про захист прав і основних свобод, прецедентам Європейського Суду з прав людини та рішенням Конституційного Суду України.

В.Е. Коновалова, д-р юрид. наук, акад.

АПрН Украины

Национальная юридическая академия Украины

им. Ярослава Мудрого

НРАВСТВЕННЫЕ КОНЦЕПЦИИ

ДЕМОКРАТИЧЕСКОГО СУДОПРОИЗВОДСТВА

Демократизм судопроизводства означает его законность и нравственность. Законность, в свою очередь, основана на высоких нравственных началах судопроизводства, она выражает подлинный демократизм судебной системы. Поэтому соблюдение законности является важным принципом, который должен неуклонно осуществляться во всей деятельности следственных и судебных органов. Как правильно отмечает В.Н. Кудрявцев, “от исхода расследования и разрешения уголовных дел зависят доброе имя, честь и достоинство гражданина, его свобода, благополучие его семьи. Здесь юридические и нравственные основания неотделимы друг от друга. В нашем обществе законная и нравственная цель, стоящая перед органами суда, прокуратуры и следствия, достигается только законными и нравственными средствами” (Кудрявцев В.Н. Правовая наука и актуальные вопросы законности // Коммунист. – 1976. – № 2. – С. 75).

Нравственные требования судопроизводства означают не только провозглашение высоких этических начал, но и соблюдение их во всех сферах уголовно-процессуальной деятельности, связанной с расследованием преступлений. “Отправление правосудия по уголовным делам – не только правовая деятельность, не только борьба за укрепление законности, но и деятельность, проникнутая нравственными началами, направленная на всемерное утверждение морали в жизни общества, в поведении людей” (Ривлин А.Л. Нравственные начала в уголовном судопроизводстве // Сов. государство и право. – 1971. – № 8. – С. 112).

Основываясь на общих принципах морали, регулирующих поведение людей в обществе и обусловливающих развитие и формирование судебно-этических правил, ни в коей мере нельзя находить обстоятельства, позволяющие отклоняться от этих правил, объясняя это задачами и целями деятельности.

Средства, которыми достигаются цели в судопроизводстве, должны точно соответствовать требованиям законности и судебно-этическим нормам. Их соблюдение должно быть неотложным правилом при проведении судебно-следственных действий. Все, что противоречит таким требованиям, неприемлемо, какие бы юридические выгоды оно ни сулило. Собственно процессуальный простор должен пополняться за счет изысканий, основывающихся на научных и нравственных посылках, за счет приемов, не нарушающих перспективу установления объективной истины.

В этом отношении дифференцированного рассмотрения требуют новые рекомендации, высказываемые в криминалистической литературе. Речь идет о приемах, связанных с определенным психологическим воздействием, использованием гипноза, привлечением экстрасенсов та ін.

В украинской, российской криминалистической и уголовно-процессуальной литературе стали появляться новые тенденции по использованию так называемых нетрадиционных методов получения и использования доказательственной информации, которые по своей сущности, являясь антинаучными, воинственно утверждают о своей новизне и состоятельности. Распространенность подобных тенденций, замена научных подходов к проблемам получения и оценки доказательств псевдонаучными, якобы новыми теориями, создают серьезную угрозу демократическим основам судопроизводства, подменяют пути поиска объективной истины обращениями к экстрасенсам, магнитным бурям, негативно воздействующим на психику человека, гипнозу, бесконтактным способам воздействия на лиц, обладающих скрытой информацией. Во всех такого рода рекомендациях внимание теоретиков и практиков акцентируется на методах выжимания информации при полном игнорировании прав личности, попадающей в орбиту судопроизводства, ее прав и свобод.

Обратимся к названным рекомендациям. Так, возможность использования нетрадиционных криминалистических и специальных знаний и методов в расследовании преступлений, нетрадиционных методов определяются как такие, которые еще не приобрели достаточного признания в теории криминалистики и внедрения в практику и которые криминалистика приспосабливает и использует в своих целях для раскрытия и расследования преступлений (Клименко Н., Клевцов А. Возможности использования в расследовании преступлений некоторых нетрадиционных криминалистических и специальных знаний и методов // Право Украины. – 1998. – № 1. – С. 95). Как видно из определения, это нечто эфемерное, предмет которого не существует.

Чтобы подкрепить основы несуществующей концепции, авторы обращаются к философским и историческим аналогиям, отмечая, что если в основе научных криминалистических знаний лежат философские, то в основе нетрадиционных – обычные, донаучные знания, знания “здравого смысла”. Названный тезис стыдливо аргументируется тем, что какой бы далекой не была от обычного знания современная теоретически высокая наука, исторически она, так или иначе, имеет свое происхождение от донаучного знания. Непонятно, какого рода генезис происходит в данном случае, когда в основе “новых” донаучных знаний лежат научные.

К нетрадиционным методам авторы относят, прежде всего, метод инструментальной диагностики эмоционального напряжения человека (полиграф), позволяющий якобы осуществлять диагностику причастности к преступлению. Известно, что этот метод не имеет ничего общего с диагностикой интеллектуального и психического состояния лица и регистрирует только психофизиологические реакции на различного рода раздражители, произвольно интерпретируемые операторами как показатели виновности, причастности, знаний о событии преступления. Несомненно, что его применение в рамках судопроизводства недопустимо, как нарушающее права личности. В числе нетрадиционных специальных знаний рекомендуется использование кинесики (языка жестов), которые, по утверждению авторов, выполняют значительно большие функции, чем элементарное общение. Оказывается, что язык жестов может использоваться для психодиагностики личности, обнаружения лжи, а также помогает получать наиболее результативные способы проведения следственных действий. Далее вершиной нетрадиционности, с точки зрения авторов, являются знания, вытекающие из связи человека с биосферой, космическими знаниями, которые обеспечивают психическую деятельность человека.

И, наконец, как следствие обращения ко всемирному разуму и высоким энергетическим связям с биосферой рекомендуется телепатия как передача и прием мыслей на расстоянии и ясновидение – как возможность восприятия фактов, которые возникают вне анализа определенной информации.

Приведенные позиции достаточно широко аргументируются литературой различного характера, в том числе и научной, отражающей только поиск в той или иной отрасли и не более. Следует отметить, что все предложенное имело хождение в 20-50-х гг. нашего столетия и за этот период не продвинулось ни в теоретическом обосновании, ни в практическом эксперименте. Телепатия и ясновидение давно отвергнуты не только в научном поиске, но и в применении в любой отрасли, тем более в судопроизводстве, где поиск истины основывается на логическом анализе системы доказательств, а не на интуитивных домыслах искателей нетрадиционности.

Достаточно широко исследование нетрадиционных методов представлено для ученых и практиков следственных органов Российской Федерации. Проблемы использования при расследовании преступлений детектора лжи и гипноза были не только предметом специально посвященных этим вопросам научно-практических конференций, но и целого ряда рекомендаций по внедрению нетрадиционных методов в практику борьбы с преступностью. Примечательно то, что эти рекомендации были лишены даже минимальной экспериментальной базы и основывались на сообщениях зарубежной (американской) практики и некоторых опытах отечественных следователей. Осторожные высказывания отдельных ученых о возможности в состоянии гипноза получить забытую информацию, немедленно трансформировались в рекомендации его широкого применения.

Нельзя не отметить и таких рекомендаций, которые свидетельствуют как о невежестве их изобретателей, так и о большом стремлении заявить о новых методах более чем сомнительного свойства. Речь идет об информационных письмах прокуратуры Российской Федерации относительно высокой результативности применения в допросах обвиняемых времени магнитных бурь, в период которых они находятся в сумеречном состоянии, и поэтому эффект их сопротивления невелик. Авторы названных рекомендаций не понимают сущности этого состояния, не позволяющего адаптироваться лицу к общению, а тем более давать показания.

Вызывает недоумение и резко отрицательное отношение к проповедованию гипноза при допросе и иных следственных действиях, предлагаемое в учебнике криминалистики, рекомендованном Московской государственной юридической академией. В учебнике, изданном под редакцией проф. В.А. Образцова, достаточно подробно описываются методы гипнотического воздействия в целях получения показаний от свидетелей и обвиняемых, именуемые участием специалиста в допросе. В хлестких выражениях о том, что “неуклонно, хотя и медленно, крадучись, с оглядкой, гипноз приближается к уголовному процессу, завоевывая все больше умов неугомонных ученых-криминалистов, проникая в практическую деятельность творчески активных сотрудников органов дознания и предварительного следствия”. Автор изложил хилую концепцию “криминалистической гипнологии”, ратуя за ее широкое внедрение вопреки “уголовно-процессуальным доктринам и радетелям мнимого целомудрия отечественной Фемиды” (Криминалистика: Учебник – М., 1997. – С. 317). Недопустимыми в подобных высказываниях являются не только терминологическая распущенность, но и игнорирование высоких критериев криминалистической тактики – законности, научности, нравственного ее характера и т.п.

Гипноз во многих своих характеристиках в плане использования в расследовании и судебном разбирательстве, не может претендовать на позиции научности, тем более что он не имеет той экспериментальной базы, которая могла бы его приблизить к научным достижениям, а тем более к результативным рекомендациям. Воздействие на личность в состоянии гипнотического сна в целях получения доказательственной информации сразу снимает возможность использования этого метода, нарушающего свободу изъявления, высказывания тех сведений, которыми обладает лицо. Ущемление такой свободы является нарушением прав личности, что не сообразуется с демократическими формами судопроизводства.

Оставляет негативное впечатление невежественные, порой антинаучные рассуждения и рекомендации, относящиеся к употреблению в допросе и иных следственных действиях гипноза. Используя медицинские и, главным образом, психиатрические посылки в этой области, авторы адаптируют подобные исследования к уголовно-процессуальной деятельности, соотнося их с юридически важными заключениями о правдивости и ложности показаний свидетелей и обвиняемых, о возможностях получения скрываемой информации и т. п. Именуя отсутствие значимых экспериментов в этой области словами “гипнорепродукция”, они незаметно переносят свои представления в область тактических рекомендаций, носящих антинаучный характер. Достаточно обратиться к рекомендациям Л.Д.Удаловой, претендующим на научный уровень, чтобы увидеть их беспомощность и надуманность, не вписывающихся в нормы уголовно-процессуальной деятельности. Так, в монографии последней, мы обнаруживаем целые разделы, посвященные так называемой гипнорепродукции, то есть вещам заведомо нарушающим демократические основы судопроизводства и следственную этику.

В качестве новых рекомендаций извлекаются из недр забытых и неприемлемых во многих цивилизованных странах идеи использования обычной медицинской конструкции, соединений с предлагаемым в прошлом веке ассоциативным экспериментом (Эрих Штерн), в целях установления причастности лица к событию преступления. Прибор, соответственно стране использования в полиции, именуется лай-детектор (США), полиграф (Англия), вариограф (Польша) и имеет своей целью использование показаний медицинских датчиков в свободный юридически значимый оценочный вариант.

Все эти стремления модифицировать аппаратуру для получения значимой в расследовании информации не могут представлять научного интереса, так как не имеют в своей основе тех зависимостей, которые могли бы расшифровать скрываемую информацию. Даже открытые в УВД Москвы, Саратова и других городах лаборатории далеки от научных концепций, которые могут быть использованы для юридических предположений, а не выводов, как это полагают А. Комиссаров, А. Образцов, Л. Удалова и др. Достаточно примечательным здесь является определение процессуальной характеристики лица, работающего с полиграфом. В одних случаях он специалист (неизвестно в какой области), в других – собиратель данных для следователя, который оценивает последние, не имея малейшего представления об уровне их достоверности.

Следует отметить, что ни один суд в США, Англии, Франции и других стран не принимает эту информацию в качестве доказательства, что является главным в оценке использования таких приборов.

Задачей уголовно-процессуальной науки и криминалистики является разработка приемов получения доказательств, основанных на использовании достижений психологии, логики, кибернетики, теории игр, а не обращение к устаревшим концепциям гипноза, телепатии, ясновидения, свидетельствующим о беспомощности современных рекомендаций в исследуемой отрасли.

Проникновение в практику судопроизводства результатов такого рода, якобы научных исследований, влечет за собой не только нарушение законности, но и этических норм, являющихся одними из главных оснований гуманного отношения к личности, попавшей в орбиту судебного процесса как гарантии демократических свобод в государстве.

П.М. Каркач, канд. юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ РЕФОРМУВАННЯ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ

У відповідності до вимог чинної Конституції України та стандартів Ради Європи в Україні розроблена Концепція реформування прокуратури, основою якої є визначення завдань та функцій прокуратури. При цьому значна увага приділяється питанням захисту прав людини з урахуванням вимог Конституції України і рекомендацій Ради Європи.

В той же час на порядку денному знову виникло питання про місце прокуратури в системі поділу влади. Так, в Угоді про створення коаліції демократичних сил у Верховній Раді України 5-го скликання від 22 черв. 2006 р. („Голос України”, від 24.06.06) передбачається до кінця 2007 р. схвалити Закон України “Про внесення змін до Конституції України” щодо введення органів прокуратури в систему органів виконавчої влади (в складі органів юстиції) та прийняти нову редакцію Закону „Про прокуратуру”. А в проекті Закону України „Про внесення змін до Конституції України”, розробленого Генеральною прокуратурою, передбачено, що прокуратура України становить єдину незалежну систему органів судової влади. На нашу думку, прокуратура України не може відноситись до якої-небудь гілки влади: законодавчої, судової чи виконавчої.

Прокуратура виконує у державному механізмі особливу роль, яка визначається історичними традиціями, рівнем розвитку та функціонування правових інститутів і виконання ними своїх завдань. Аналіз конституційних норм дозволяє стверджувати, що законодавча, виконавча та судова гілки державної влади функціонують незалежно один від другого, але здійснюють взаємний контроль, що створює баланс стримувань та противаг і не дозволяє перевищувати їм своїх повноважень. Віднесення прокуратури до однієї із гілок влади порушить існуючий баланс, що буде мати негативні наслідки для створення демократичної правової держави.

Наявність системи стримувань і противаг у відношеннях між гілками влади об’єктивно передбачає існування спеціальних органів, які не входять ні до якої гілки влади і діють самостійно. До них слід віднести Рахункову палату, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Національний банк України, а також прокуратуру України. Таку позицію виказують багато вчених та практиків, і вона повинна найти своє закріплення в Конституції України.

Генеральною прокуратурою відповідно до вимог Концепції розроблено проект Закону України „Про прокуратуру”. У проекті нечітко визначено питання формування системи досудового слідства органів прокуратури. В розд. „Досудове слідство в прокуратурі” (гл. 11) вказано, що провадження досудового слідства у кримінальних справах прокуратурою здійснюється в межах та порядку, передбачених КПК України.

У структурі органів прокуратури не передбачено слідчих підрозділів, а тільки посади прокурорів-криміналістів. Система досудового слідства в Україні на протязі багатьох років чітко сформована, має значні досягнення в розкритті злочинів, у тому числі в порівнянні з іншими країнами Європи і позбавляти прокуратуру функцій досудового слідства буде помилкою. Не маємо підстав стверджувати, що інша система досудового слідства буде працювати ефективніше, але однозначно можна заявити, що реорганізація системи слідчих органів приведе до її руйнування, втрати значної кількості слідчих-професіоналів. Враховуючи, що органи прокуратури деяких Європейських країн мають повноваження на виконання слідчих дій і виконують їх. Наприклад, прокуратура Німеччини вважається як орган дізнання, тому доцільно за прокуратурою України залишити функцію досудового слідства.

Проектом Закону „Про прокуратуру” регламентується порядок призначення, звільнення та відставки Генерального прокурора, який цілком відповідає вимогам ст. 122 Конституції України. Однак правовий статус Генерального прокурора, незважаючи на внесення суттєвих змін до Конституції, залишається нестабільним. За роки незалежності України прокуратуру очолювали 9 Генеральних прокурорів, із яких ніхто не відпрацював конституційний п’ятирічний строк. Часта зміна Генеральних прокурорів, як правило, тягнула за собою невиправдані кадрові перестановки, починаючи з прокурорів обласного рівня і закінчуючи районною ланкою. Така кадрова політика негативно позначається на стані законності і правопорядку в державі, підриває авторитет прокуратури, руйнує її кадрову систему. Внесені зміни до Конституції (ст. 122), якими передбачено призначення на посаду та звільнення Генерального прокурора Президентом України за згодою Верховної Ради України, безумовно, позитивно скажеться на діяльності прокурорської системи. В той же час передбачені в Конституції України, а також у проекті Закону „Про прокуратуру” положення, в яких “Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокурору України, що має наслідком його відставка з посади” не можна признати слушним, тому що ставить діяльність Генерального прокурора у пряму залежність від депутатського корпусу, окремих фракцій та блоків. Вже зараз, при формуванні парламентської коаліції, окремі політики заявляють про призначення Генерального прокурора від тієї чи іншої партії, блоку, що негативно вплине на стан законності і суперечить основним положенням Конституції України. Деякі політичні сили бажають мати на посаді Генерального прокурора людину, яка буде представляти їх інтереси. Таким чином, принцип непорушності конституційного п’ятирічного терміну повноважень Генерального прокурора знову під загрозою, що, безумовно, буде мати негативні наслідки для держави.

Недовіра Верховної Ради України Генеральному прокурору завжди викликає якісь сумніви. А сумніви не можуть бути підставою для звільнення керівника державного органу, в тому числі і Генерального прокурора України. Відставка Генерального прокурора на підставі недовіри не повинна передбачатись у Конституції України і в Законі „Про прокуратуру”, тому що це є формою політичної відповідальності, що суперечить статусу Генерального прокурора України.

М.М. Тищенко, д-р юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Конституційно-правові засади правового положення громадян в адміністративному процесі

Значення Конституції України як найважливішого, підставного джерела правових норм про адміністративно-процесуальний статус громадянина важко переоцінити, оскільки конституційні права і обов’язки громадянина становлять собою фундаментальну, статусну категорію. Вони створюють підставоположні первинні передумови гідного людського існування і лежать в основі конкретних і багатоманітних суб’єктивних прав громадянина, складають джерело відтворення його активності та ініціативи, ефективний інструмент саморозвитку громадського суспільства (Байтин М.И. Правовое государство: понятие, принципы, формирование // Вест. Сарат. гос. академии права. – 1995. – № 2. – С. 20, 21).

Не меншого значення у цьому плані мають і конституційні положення, які закріплюють обов’язки державних органів щодо громадян. Найважливішим моментом, що відображує значення Конституції України як основного джерела адміністративно-процесуального статусу громадянина, є та обставина, що в ній закріплені підстави правового статусу всіх суб’єктів адміністративно-процесуальних відносин (органів виконавчої влади, об’єднань громадян, судових органів та ін.).

Аналіз положень Конституції України дозволяє виділити низку норм, що мають всеосяжний, універсальний характер для формування процесуального статусу громадянина незалежно від конкретних видів процесу. Так, ст. 24 закріплює принципове становлення про рівність громадян перед законом. Найважливіше значення має закріплення рівності стосовно до громадян України обсягу прав і свобод іноземних громадян і осіб без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах (ст. 26). Такий само універсальний принцип носять, на наш погляд, і право на повагу гідності громадянина (ст. 28), і право на одержання правової допомоги (ст. 56). У цьому ж смислі слід розглядати становлення ст. 57, відповідно до якої кожному гарантується право знати свої права ї обов’язки. У безпосередньому зв’язку з реалізацією процесуального статусу громадянина при здійсненні всіх видів процесуальної діяльності знаходяться і закріплені в ст. 129 принципи судочинства, зокрема такі, як рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін і свобода в поданні ними до суду своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості, забезпечення обвинуваченому права на захист, забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішення суду та ін.

Іншу групу конституційних норм про статус громадянина складають норми, зорієнтовані на формування і реалізацію галузевих кримінально-процесуального і цивільного-процесуального статусів громадянина.

Особливе значення в цьому питанні мають становлення ст. 62 Конституції України, що містять формулювання, які з достатньою повнотою розкривають додержання принципу презумпції невинуватості.

Значний інтерес має розгляд положень Конституції України, що безпосередньо впливає на формування і реалізацію адміністративно-процесуального статусу громадянина.

Насамперед у цьому плані необхідно виділити такі конституційні положення, що породжують правовідносини, регулювання яких належать безпосередньо до сфери адміністративного права і відповідно адміністративно-процесуальної сфери.

В першу чергу йдеться про право громадян брати участь в управлінні державними справами, користуватися рівним правом доступу до державної служби і служби в органах місцевого самоврядування (ст. 38). Право громадян брати участь в управлінні державними справами становить одне з найбільш об’ємних прав, закріплених у Конституції України. Воно становить собою головну, публічну форму їх участі в державному і громадському житті. Оголошуючи народ носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, Конституція України забезпечує особистості (громадянинові) реальну можливість і право, знаходячись у конституційній категорії “народ”, виражати своє ставлення, свою волю, з тим щоб у кінцевому результаті була врахована думка народу. Саме таким способом і способом вираження конкретної позиції, інтересу і волі громадянина уявляється його участь в управлінні державними справами.

Не менш важливим для адміністративно-процесуального статусу громадянина є його конституційне право надсилати індивідуальні та колективні письмові звернення або особисто звертатися в органи державної влади, органи місцевого самоврядування, до посадових і службових осіб цих органів, які зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом термін (ст. 40). Зазначене становлення має першорядне значення для можливості інстанційного оскарження дій або бездіяльності, а також рішень різних державних органів, що порушують права і свободи громадян. Крім того, це конституційне становлення слугує базою для адміністративно-процесуального регулювання різних взаємовідносин громадян з органами держави внаслідок необхідності вирішення різноманітних життєвих ситуацій, що виникають у повсякденному житті.

У якості важливого джерела формування і реалізації адміністративно-процесуального статусу громадянина виступають його інші права, свободи та обов’язки, закріплені в Конституції України. Зокрема, необхідно виділити таку конституційну норму, що передбачає право на ознайомлення в органах державної влади і місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе (ст. 32); закріплює право громадян на свободу об’єднання в політичні партії і громадські організації, право на участь у професійних спілках (ст. 36); передбачає право на проведення зборів, мітингів, ходів та демонстрацій (ст.39); закріплює обов’язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законодавством (ст. 67).

Не можна обминути ст. 55 Конституції України, що гарантує право громадян на оскарження в суді рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових та службових осіб. Особливого значення в плані формування і реалізації адміністративно-соціального статусу громадянина дана норма одержує у зв’язку з вдосконаленням адміністративно-процесуального законодавства в ході здійснення судово-правової реформи, що передбачає введення судочинства з адміністративних справ.

У цілому ж переважна кількість конституційних норм про права, свободи та обов’язки громадян, безумовно, є джерелом формування адміністративно-процесуального статусу громадянина. Це обумовлено тим, що, реалізуючи будь-які з передбачених Конституцією України права і обов’язкі, громадянин зустрічається з необхідністю вступати в певних рамках у відповідні процесуальні правовідносини з іншими суб’єктами адміністративного процесу. Прикладом цьому може бути реалізація таких конституційних прав, як право на працю (ст. 43), право на соціальний захист (ст. 46), право на освіту (ст. 53).

Разом з тим, окремі конституційні норми, які, здавалося б, прямо відносяться до іншої сфери процесуального регулювання, не можуть не впливати на адміністративно-процесуальний статус громадянина. Яскравим прикладом цьому є ст. 62, положення якої відображують додержання принципу презумпції невинуватості відносяться до правового статусу громадянина в кримінальному процесі. Проте було б невірним вважати, що ця презумпція закріплена на конституційному рівні не справляє значного впливу на правове становище громадянина, котрий виступає в провадженні у справах про адміністративні правопорушення як процесуальна фігура – особа, що притягується до адміністративної відповідальності.

Слід також звернути увагу на положення, відображені у ст. 29. Конституції. Йдеться про гарантії від необгрунтованого арешту, затримання та утримання під вартою. Очевидно, що в контексті названої статті розуміються суто кримінально-процесуальні заходи. Але свобода й особиста недоторканність громадянина обмежуються у ході реалізації заходів забезпечення провадження по справах про адміністративні правопорушення.

У цілому взаємний вплив конституційних норм, що відображують правовий статус громадянина на формування і реалізацію його галузевих процесуальних статусів, не викликає сумнівів. Тому правомірно стверджувати, що, будучи основним джерелом формування і реалізації правового статусу громадянина у всіх сферах процесуальної діяльності, Конституція України становить собою основу правового статусу громадянина в адміністративному процесі.

В.І. Тертишніков, канд. юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

конституційні засади захисту прав громадянина в цивільному судочинстві

Згідно зі ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Забезпеченим судовий захист буде у випадку створення судом необхідних умов для всебічного, повного і об’єктивного з’ясування обставин справи, прав і обов’язків заінтересованих осіб. Основою цього служать обставини, якими сторони обґрунтовують свої вимоги, заперечення та докази, що наводяться на підтвердження цих обставин.

Відповідно до ч.1 ст. 57 ЦПК доказами у цивільній справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

З цієї нормативної дефініції виходить, що докази, це: 1) не факти, не обставини, а фактичні дані, відомості про факти; 2) будь-які фактичні дані, тобто ніякі докази для суду не мають заздалегідь встановленої сили; 3) такі фактичні дані, які вказують на наявність або відсутність фактів підстави позову та фактів, що обґрунтовують заперечення проти позову та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи; 4) дані, що отримані у встановленій законом процесуальній формі.

На відміну від попереднього чинного законодавства, ця ознака в статті прямо не закріплена, однак вона обов’язково повинна враховуватися, оскільки це є, безумовно, вимогою цивільної процесуальної форми.

Фактичні дані (докази) суд одержує з певних джерел, іменованих у законі засобами доказування. Цивільний процесуальний закон (ч.2 ст. 57 ЦПК) дає вичерпаний перелік засобів доказування: пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідки, показання свідків, письмові докази, речові докази, зокрема звуко- і відео-записи та висновки експертів.

Вважається, що в цей перелік треба було б включити пояснення прокурора, пояснення та висновок органів державної влади та місцевого самоврядування, оскільки пред’явленню позову прокурором, дачі висновку зазначеними органами передує вивчення обставин майбутньої справи, і зазначені учасники справи повідомляють суду певні відомості про ці обставини, що могло б поповнити коло досліджуваних судом доказів.

Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників – це повідомлення суду відомих їм фактів, що мають значення у справі. Даний засіб доказування має особливу цінність для суду, оскільки сторони та треті особи краще інших знають про обставини справи, будучи учасниками процесуальних правовідносин. Однак при оцінці пояснень сторін і третіх осіб суд повинен враховувати, що вони особисто заінтересовані у справі, яка розглядається. Так оцінював ці засоби доказування ЦПК 1963 р., ставлячи їх на перше місце в переліку засобів доказування. Так оцінювали й у судовій практиці.

Однак новий ЦПК надає поясненням сторін, третіх осіб та їх представників статус засобів доказування тоді, коли зазначені особи, допитані як свідки, хоча в переліку засобів доказування вони, як і раніше, на першому місці (ч. 2 ст.57 ЦПК). Вважаю це положення досить спірним через наступні обставини: 1) цивільний процес із його максимально розвинутою диспозитивною основою здійснюється в інтересах його головних учасників, і обмежувати їх право на захист, скорочуючи його процесуальні засоби, навряд чи обґрунтовано; 2) сама формула ч. 2 ст.57 ЦПК суперечлива, оскільки засобами доказування названі пояснення сторін, третіх осіб та їх представників, а підсумком допиту є показання; 3) нормотворча практика при розробці інших законів іде, як вважається, більш вдалим шляхом. Так, у проекті Господарського процесуального кодексу України зазначено, що пояснення сторін, третіх осіб та їх представників допускаються як докази (краще б – засоби доказування). І далі – ці особи за їх згодою можуть бути допитані як свідки у випадках, передбачених Кодексом; 4) подібні правила закріплені й у ст. 69 і 76 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС), хоча в порядку адміністративного провадження розглядаються спори, що виникають у сфері публічно-правових відносин, а не цивільно-правових.

У зв’язку з викладеним вважається необхідним у зазначеному змісті внести зміни в ст. 57 і 62 ЦПК.

Різновидом пояснень є визнання сторони. Визнання сторони – це повідомлення суду тих відомостей про факти, які повинна доводити інша сторона. Визнання повинне бути зовні вираженим, тобто не буде визнанням умовчання, незаперечування будь-яких обставин. Суб’єктами визнання можуть бути й позивач і відповідач, тому визнання як засіб доказування необхідно відрізняти від визнання позову як розпорядницької дії. В останньому випадку суб’єктом визнання може бути тільки відповідач.

Визнання сторони не є для суду обов’язковим, тобто воно підлягає перевірці й оцінці, як і будь-який інший доказ. Визнання прийнято класифікувати за обсягом, місцем здійснення та за змістом. За обсягом визнання буває повним (визнаються всі факти підстави позову або заперечень проти позову) і частковим. За місцем здійснення визнання буває судовим (відбувається в судовому засіданні) і позасудовим. Судове визнання звільняє іншу сторону від обов’язку доводити визнані факти. Позасудове визнання є доказовим фактом: сторона, на користь якої воно зроблено, повинна довести факт його здійснення. За змістом визнання може бути простим (беззастережним) і кваліфікованим (визнання із застереженням).

П.І. Радченко, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

процесуальні форми забезпечення конституційного принципу обов’язковості судових рішень у цивільному судочинстві

Згідно зі ст. 129 Конституції України один із основних принципів цивільного судочинства – обов’язковість рішень суду. Це означає, що судові рішення, які набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, – за її межами (ст. 14 ЦПК). Законна сила судового рішення і його обов’язковість у сукупності забезпечують стійкість та стабільність судових актів (В.В. Комаров).

В обов’язковості судового рішення знаходить своє вираження його виконанність, яка означає, що невиконане добровільно судове рішення тими особами, до яких воно ухвалене, може бути виконано у примусовому порядку спеціальним державним органом виконання – державною виконавчою службою. Примусове виконання передбачає проведення цілого ряду заходів, передбачених Законом України “Про виконавче провадження”, які направлені на реалізацію судового рішення поза волею особи, зобов’язаної по цьому рішенні. Проте в Законі не конкретизовано до яких рішень можна застосовувати заходи примусового виконання. В дійсності, примусове виконання стосується рішень за позовами про присудження, які направлені на примусове здійснення відповідачем своїх матеріально-правових обов’язків, і судовий процес щодо їх розгляду завжди закінчується виконавчим провадженням. Примусове виконання стосується і рішень про присудження відповідача вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення.

Виконанність у такому розумінні характерна тільки для рішень за позовами про присудження. Таке в науці цивільного процесуального права є традиційним. На нашу думку, виконанність як форма забезпечення обов’язковості судових рішень у цивільному судочинстві притаманна всім без винятку судовим рішенням. Не тільки рішення за позовами про присудження, але й рішення за позовами про визнання і за перетворювальними позовами підлягають виконанню через механізм державного примусу (В.В.Ярков). Згідно зі ст.9 Закону України “Про виконавче провадження” такі рішення виконують органи, установи, організації та посадові особи, які не є органами примусового виконання, а тому виконанність не слід повністю ототожнювати з примусовим виконанням судових рішень органами державної виконавчої служби.

Рішенням за позовом про визнання усувається спірність і невизначеність матеріальних правовідносин між позивачем і відповідачем. При задоволенні позову про визнання відповідач не примушується до здійснення конкретних дій на користь позивача, щодо яких можна застосувати заходи примусу. Рішенням суду відповідач лише позбавляється того права, яке він присвоїв незаконно і яке йому не належить. Такі рішення направлені на встановлення фактів існування або відсутності суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, тобто правовідносин, які пов’язують сторони (наприклад, рішення про визнання права користування житловим приміщенням, рішення про встановлення батьківства, рішення про визнання шлюбу недійсним та ін.).

Судові рішення за перетворювальними позовами спрямовані на зміну або припинення матеріальних правовідносин, що існують між позивачем і відповідачем. При задоволенні перетворювального позову судове рішення виступає як юридичний факт матеріального права, яке в існуючі між позивачем і відповідачем правові відносини вносить зміни (наприклад, рішення про виділ частки із спільного майна) чи їх припинення (наприклад, рішення про розірвання шлюбу).

Рішення про визнання і перетворювальні рішення не підлягають примусовому виконанню за правилами виконавчого провадження. Після набрання такими рішеннями законної сили заінтересованій особі видається засвідчена копія рішення, яке є підставою для реєстрації або оформлення фактів чи правовідносин відповідними державними органами, установами, організаціями і посадовими особами за межами виконавчого провадження. Засобом реалізації рішень про визнання і перетворювальних рішень служить не примусове виконання його державним виконавцем за правилами виконавчого провадження, а покладення обов’язку по виконанню на інші установи, організації і посадові особи. Зобов’язані особи, перераховані в резолютивній частині рішення, повинні виконати припис, який міститься в рішенні. Таким чином, виконанність як наслідок набрання рішенням законної сили в такому його сенсі притаманний будь-якому судовому рішенню, а також відповідає як доктринальному, так і суто прикладному його розумінню.

Із змісту Закону України “Про виконавче провадження” випливає, що примусовому виконанню підлягають лише судові (виконавчі) рішення про присудження. Тому тільки на підставі рішень про присудження судами загальної юрисдикції і господарськими судами повинні видаватися виконавчі документи. Це положення повинно бути безпосередньо зазначено як у Цивільному процесуальному, Господарському процесуальному кодексах, так і у Кодексі адміністративного судочинства. При видачі виконавчого документа на підставі рішення за позовами про визнання державний виконавець не зможе реально його виконати за допомогою заходів примусового виконання, передбачених ст.4 Закону України “Про виконавче провадження”. А тому державні виконавці повинні мати можливість повернути виконавчий документ без виконання в суд, який його видав. Для цього потрібно внести таку вказівку в ст. 40 Закону України “Про виконавче провадження”.

В.Ю. Мамницький, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ ЗМАГАЛЬНОСТІ СТОРІН

У СФЕРІ ЦИВІЛЬНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ

Конституція України в якості однієї з основних засад здійснення правосуддя у сфері цивільної юрисдикції закріпила змагальність сторін (ст. 129). Зазначена конституційна засада знайшла своє закріплення та подальший розвиток у цивільному процесуальному законодавстві.

Цивільному судочинству завжди була притаманна змагальна форма незалежно від виду провадження та стадії, на якій розвивається процесуальна діяльність. Проте під час поліпшення цивільного процесуального законодавства та приведення його до міжнародно-правових стандартів вітчизняний законодавець йде шляхом вдосконалення засад змагальності судочинства в цілому і засад змагальності у сфері цивільної юрисдикції, зокрема. Так, черговим кроком законодавця на шляху зміцнення засад змагальності цивільного судочинства є закріплення у новому Цивільному процесуальному кодексі України ст. 10, яка в загальному вигляді зміцнила формулу змагальності цивільного судочинства.

Змагальна форма цивільного судочинства являє собою зовнішнє проявлення реалізації принципу змагальності цивільного процесуального права, елементами якого є участь сторін у процесі; обґрунтування вимог та заперечень сторін; вказівні, інструктивні та забезпечувальні повноваження суду. Розкриваючи сутність елементів змагальності, слід відмітити наступне:

1. Чинне цивільне процесуальне законодавство передбачає, що участь сторін у провадженні по справі впливає на законність та обґрунтованість судового рішення. Так, ст. 311 ЦПК передбачає, що рішення підлягає скасуванню у випадку розгляду справи за відсутністю будь-якої з осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання, оскільки сторонам повинна бути надана можливість реалізації притаманних їм процесуальних прав. За межами судового засідання не можуть здійснюватися більшість прав, якими закон наділяє сторони. Незабезпечення судом відповідно до чинного законодавства можливості сторонам брати участь у судових засіданнях є суттєвим порушенням засад змагальності цивільного судочинства, закріплених Конституцією України та цивільним процесуальним законодавством.

Право сторін на участь у провадженні по справі має багатоаспектний характер та включає до себе такі компоненти: право сторін бути повідомленими про вимоги та заперечення протилежної сторони; право брати участь у судових засіданнях особисто або через представника: право знайомитися з матеріалами справи; право бути повідомленим про місце та час судового засідання; право бути повідомленим про акти суду, які були постановлені в судових засіданнях; право брати участь у судових дебатах; право на оскарження дій суду, які направлені на розвиток та закінчення процесу.

2. Обґрунтування вимог та заперечень сторін здійснюється наданням доказів у суді першої інстанції, заявленням клопотань, наданням доказів у суді апеляційної та касаційної інстанції у порядку, передбаченому законом. Під обґрунтуванням вимог та заперечень слід розуміти повідомлення про факти, якими підтверджуються вимоги позивача та заперечення відповідача. Суд повинен встановити факти, на які посилаються сторони, і на підставі наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, доказів вирішити справу (ст. 10, 60 ЦПК). На це і повинен бути направлений процес доказування.

При здійсненні правосуддя, перш за все, суд повинен встановити факти, за якими норма матеріального права, яка підлягає застосуванню, пов’язує певні юридичні наслідки. Ці факти і складають предмет доказування, який по справах позовного провадження має два джерела формування: 1) підстави позову та заперечення проти позову; 2) гіпотеза та диспозиція норми або декілька норм матеріального права, які підлягають застосуванню.

Обґрунтовуючи свої вимоги та заперечення, сторони можуть посилатися і на факти, які не є юридичними, але мають значення для правильного розгляду справи. Ці факти не входять до предмета доказуванням, але їх сукупність дозволяє зробити висновок про наявність або відсутність юридичних фактів, які складають предмет доказування. У процесуальній літературі вони одержали назву доказові факти, які є предметом судового дослідження, оскільки він ширше, ніж предмет доказування.

У процесі обґрунтування своєї правової позиції сторони по справі можуть посилатися на загальновідомі факти, преюдиціальні факти, визнані факти та факти, які підлягають під дію законної презумпції. Аналіз цивільного процесуального законодавства дозволяє зробити висновок, що ці факти звільняються від доказування.

3. Чинне цивільне процесуальне законодавство суттєво обмежило втручання суду в змагальність сторін, але залишило за судом певні групи повноважень, які забезпечують реалізацію засад змагальності та додержання змагальної форми цивільного судочинства. Такими повноваженнями є вказівні, інструктивні та забезпечувальні повноваження суду.

Інструктивні повноваження – це така група повноважень, відповідно до якої суд роз’яснює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їх права й обов’язки по представленню доказового матеріалу та доказуванню фактів, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, роз’яснює наслідки вчинення або невчинення певних процесуальних дій, роз’яснює якими доказами може бути підтверджений той чи інший факт, роз’яснює право на оскарження певних судових постанов.

Відповідно до вказівних повноважень суд повинен звернути увагу сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, на необхідність доказу того чи іншого факту, який має значення для справи, на необхідність представити додаткові докази, на прогалини в доказовому матеріалі. Крім того, суд у необхідних випадках повинен вказати на порушення правил про належність доказів та допустимість засобів доказування.

Забезпечувальні повноваження спрямовані на визначення кола учасників процесу, застосування засобів до належного їх повідомлення про місце та час розгляду справи, на своєчасне притягнення їх у процес, забезпечення доказів, вирішення клопотань про витребування доказів, призначення експертизи.

Таким чином, належне функціонування засад змагальності у сфері цивільної юрисдикції можливе лише при реалізації всіх елементів змагальності цивільного процесуального права.

В.В. Баранкова, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Модель нотаріату як детермінанта ефективного функціонування судової цивільної юрисдикції (конституційний аспект)

Згідно зі ст. 3 Конституції України права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження та забезпечення прав та свобод людини є головним обов’язком держави. Обов’язок держави по захисту прав громадян зводиться не тільки до відновлення чи визнання порушених або оскаржених прав, але й до недопущення їх порушень чи оспорювання, що становить завдання нотаріату.

Нотаріальна діяльність має превентивний (попереджувальний) характер, спрямована на захист прав та законних інтересів громадян від можливих порушень у майбутньому, надання нотаріальним документам безспірного характеру. Угода, що засвідчена у нотаріальному порядку, гарантує набувачеві його права, є правомірною і стійкою. Превентивна роль нотаріату проявляється при здійсненні нотаріальних дій, при відмові в їх здійсненні, при роз’ясненні сторонам наслідків вчинених дій.

Таким чином, інституту нотаріату в правовій державі приділяється одна із ключових ролей не тільки в наданні правової допомоги громадянам, юридичним особам в забезпеченні їхньої правової безпеки, але й у запобіганні спорів між учасниками договірних відносин. Участь нотаріуса при розробці умов угоди перед її практичним виконанням дозволяє уникнути спорів про право між сторонами за укладеною і нотаріально засвідченою угодою, а також робить їх відносини більш стабільними і передбачуваними, особливо в умовах ринку. Участь нотаріуса дозволяє забезпечити кожну із сторін угоди правовим захистом уже на стадії оформлення права і договору, у той час як судовий захист може знадобитися пізніше, на стадії спору.

Судова й нотаріальна діяльність володіють низкою загальних рис, наявність яких дозволяє говорити про існування своєрідної логічної й ефективної системи по захисту прав та законних інтересів учасників цивільного обігу, в межах якої ніякої конкуренції чи заміни однієї ланки іншою не відбувається. Більш того, наявність інституту нотаріату сприяє значному зниженню навантаження на судову систему.

Для правосуддя та нотаріату існує загальна мета – забезпечення захисту прав громадян і юридичних осіб. І суддя, і нотаріус діють від імені держави, реалізуючи владні повноваження. Присутність нотаріуса в цивільно-правових відносинах як представника державної влади полягає в тому, що він покликаний, по-перше, реалізувати державну функцію з охорони і захисту прав, не допускаючи порушення, і, по-друге, надати цивільно-правовим відносинам законний, стабільний, безконфліктний і передбачуваний характер. І суддя, і нотаріус при здійсненні своїх функцій в однаковій мірі повинні бути незалежними і від держави, і від учасників процесу. Цей факт, у свою чергу, обумовлює такі принципи діяльності судді і нотаріуса, як об’єктивність, неупередженість, підкорення тільки закону і неприпустимість втручання в їх професійну діяльність.

Судова реформа спрямована на забезпечення розгляду всіх справ, віднесених до судової юрисдикції. Рішення цієї задачі, зокрема, може здійснюватися шляхом розвитку такої несудової юрисдикції, як нотаріат, і більш повного використання його позитивного потенціалу у сфері цивільних правовідносин.

Взаємодія нотаріату із судовою системою виявляється в наступних аспектах.

По-перше, за допомогою здійснення нотаріальної діяльності виключається необхідність звернення до суду і порушення цивільного процесу через забезпечення законності, з’ясування дійсного волевиявлення сторін, унаслідок чого угоді надається безконфліктний характер і виключається у майбутньому виникнення спору про право, що випливає з такої угоди; через безпосередній захист цивільних прав при вчиненні виконавчого напису, посвідченні несплати чеків, вчиненні протестів векселів та ін.

По-друге, нотаріальна форма забезпечує доказову силу прав, фактів і документів, що полегшує при необхідності у наступному процесі розгляд і вирішення цивільних справ у суді, встановлення фактів, що входять у предмет доказування по даній справі.

Нотаріат значно полегшує встановлення обставин справи в судовій процедурі, оскільки юридична чинність виданих нотаріусом документів надзвичайно висока. І хоча закон не дає переваг жодним доказам, проте нотаріальні документи мають визначену особливість. Вони об’єктивно викликають довіру до суду, оскільки видані незалежною, безсторонньою, компетентною особою, не зацікавленою в наслідках спору. І якщо можна заперечувати свідчення однієї сторони за допомогою свідчень іншої, то більшість нотаріально оформлених документів можна оспорювати тільки через пред’явлення відповідного позову, наприклад, про визнання недійсним заповіту, свідоцтва, договору та ін.

Таким чином, в основу характеристики нотаріату як інституту превентивного правосуддя покладено розуміння нотаріату як органа, покликаного не здійснювати судові функції, а сприяти досягненню задач правосуддя і запобігати виникненню судових спорів за допомогою попередження порушення цивільних прав і інтересів, забезпечення їхньої належної реалізації, що можна назвати превентивним захистом.

Д.М. Сібільов, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Проблеми реалізації ст. 124 Конституції України у процесуальному законодавстві

У Конституції України, що була прийнята 28 черв. 1996 р., встановлені засади функціонування судової влади в Україні. Реалізація владних повноважень судом пов’язана із існуванням певних умов та передумов, додержання яких дозволяє заінтересованій особі реалізувати своє право на звернення до суду. Ці умови та передумови містяться як у Конституції України, так і у відповідних процесуальних кодексах.

Стаття 124 Конституції України встановлює правило, згідно з яким юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Таким чином, конституційним критерієм для реалізації судовою владою відповідних повноважень є те, що спір у судових органах може бути розглянутий тоді, коли він виникає із правовідносин, тобто суспільних відносин, врегульованих правом. Не кожні суспільні відносини можуть бути предметом судового розгляду.

Юрисдикція судів стосовно тієї чи іншої справи з урахуванням територіальності та спеціалізації визначається не Конституцією України, а процесуальними законами: Цивільним процесуальним кодексом України, Господарським процесуальним кодексом України, Кодексом адміністративного судочинства України.

Цивільні суди згідно зі ст. 15 ЦПК України розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

У цивільних судах справи розглядаються в порядку позовного, наказного та окремого провадження.

ЦПК України 2004 р., на відміну від попереднього, не зазначає такого критерію цивільної юрисдикції, як розгляд судом спорів між громадянами або за участю громадян.

ГПК України згідно зі ст. 1 та 21 визначає серед сторін господарського процесу юридичних осіб та громадян – суб’єктів підприємницької діяльності, які набули відповідного статусу.

Згідно зі ст. 12 ГПК України господарські суди розглядають спори, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, спори при визнанні недійсними актів, а також справи про банкрутство.

Юрисдикція адміністративних судів визначена ст. 2 та 17 Кодексу адміністративного судочинства України.

Певні проблеми із визначенням юрисдикції, розподілом повноважень в рамках судової системи виникли із набуттям чинності Кодексом адміністративного судочинства України, і все це через недосконалу розробку цього нормативного акта, зокрема, невизначеність поняття адміністративного договору. Крім того, на нашу думку, є певна невизначеність щодо обмежень розгляду справ, які випливають із відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об’єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності та виключної компетенції.

С.В. Васильєв, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

СУДОВЕ ПРОВАДЖЕННЯ І ДОКТРИНА

НАЛЕЖНОГО СУДОЧИНСТВА

Згідно з Концепцією вдосконалення судочинства для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, яка була схвалена Указом Президента України від 10 трав. 2006 р., цивільне судочинство слід розглядати як послугу держави щодо вирішення приватноправових спорів сторін, які самостійно не можуть їх урегулювати.

Існуюча система судочинства потребує вдосконалення з метою реалізації засад, визначених Конституцією України, вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо забезпечення права на судовий захист та положень нового процесуального законодавства.

Однією з важливих умов забезпечення доступного та справедливого судового захисту є диференціація судочинства за специфікою предмета судової справи з метою спеціалізації судів та суддів, а також диференціація кожного виду судочинства для ефективного вирішення окремих категорій справ, юридичної визначеності та однаковості практики.

Головним елементом структури цивільного процесу є процесуальне провадження. Ухвалення нового ЦПК України пожвавило наукові дискусії по цілому ряду теоретичних питань, у тому числі і відносно поняття і видів цивільного судочинства.

Згідно з ч.3 ст.15 ЦПК України суди вирішують справи в порядку позовного, наказового і окремого провадження. При цьому в основі такого розподілу лежить матеріально-правовий характер справ, який і диктує необхідність встановлення особливостей розгляду тієї або іншої категорії справ.

До теперішнього часу відсутня чітка наукова дефініція процесуального провадження як складового компонента цивільного процесу. Крім того, одним із істотних моментів при дослідженні проблеми процесуальних проваджень є повна відсутність спроб розкрити значення терміну “провадження”, дати йому розгорнуту дефініцію, встановити склад елементів, об’єднаних цим поняттям. Тому необхідно змоделювати шукане поняття, відштовхуючись від аналізу законодавства і практики його застосування, а також використовуючи окремі вислови вчених.

Традиційно процесуальне провадження розглядається в рамках конкретної правової галузі як одиниця від процесуально-галузевої системи. При цьому виявляються явні неспівпадання і суперечність пропонованих характеристик. Наприклад, для одних авторів – це діяльність уповноважених органів держави, що забезпечує реалізацію окремих правовідносин, об’єктивно вимагає процесуального регулювання і направлена на досягнення юридичного результату у формі відповідного акта державного управління через застосування до встановленого фактичного складу відповідної правової норми. Для інших – з метою правильного визначення процесуального провадження як послідовно здійснювану серію процесуальних дій – є характерним невиправдане ототожнення всієї сукупності таких дій із стадіями адміністративного процесу, які є самостійним елементом юридичного процесу і відносяться до його динамічної характеристики. На нашу думку, визначаючим тут повинен бути акцент на процесуальному провадженні як елементі, що відтіняє виключно наочні ознаки юридичного процесу. Це положення переконливо підкреслює соціальну цінність і призначення процесуальних проваджень, а також їх індивідуальні ознаки, що властиві автономним утворенням.

Таким чином, узагальнення процесуального законодавства, що закріплює процесуальні провадження як елементи юридичного процесу, а також врахування поглядів ряду вчених-процесуалістів дозволяють припустити, що процесуальне провадження об’єднує у собі три компоненти, що органічно взаємозв’язані: процесуальні правовідносини, процесуальне доказування і процесуальні акти-документи. Завдяки цим елементам особливо наочно простежується предметна характеристика юридичного процесу, а, отже, і все різноманіття його різновидів. У найбільшій мірі предметність процесу виражається в процесуальних правовідносинах, що характеризуються специфічністю складу суб’єктів, юридичного змісту, об’єкта і юридичних фактів. Саме особливості цих частин в сукупності складають так зване обличчя того або іншого процесуального провадження.

Іншими словами, процесуальне провадження – це системне утворення, комплекс взаємозв’язаних і взаємообумовлених процесуальних дій, які, по-перше, утворюють певну сукупність процесуальних відносин, відмінних предметною характеристикою і зв’язаністю з відповідними матеріальними правовідносинами; по-друге, викликають потреби встановлення, доведення, а також обґрунтування всіх обставин даної справи; по-третє, обумовлюють необхідність закріплення, офіційного оформлення отриманих процесуальних результатів у відповідних актах і документах.

Аналіз сучасної навчальної і наукової літератури з цивільного процесу свідчить, що єдиних підходів у визначенні поняття і кількості видів цивільного судочинства немає.

Для формулювання визначення поняття виду цивільного судочинства необхідно, на нашу думку, взяти за основу загальне визначення цивільного судочинства і виявити основні особливості справ, що розглядаються в кожному із видів судочинства, і тим самим встановити критерії розмежування цивільного судочинства на види.

Короткий огляд літератури в сукупності з аналізом структури ЦПК України дозволяє зробити наступні висновки:

1) в процесуальному законодавстві чітко сформульовано три види цивільного судочинства: позовне, окреме і наказне (ч.3 ст.15 ЦПК України);

2) розширилася компетенція судів загальної юрисдикції за рахунок нових категорій справ, порядок розгляду яких дозволяє говорити про існування нових видів проваджень;

3) сучасний стан норм про виконавче провадження дозволяє визначити його не як завершальну стадію цивільного процесу, а як вид цивільного судочинства;

4) у теорії не існує єдиних підходів у визначенні критеріїв для розділення судочинства на види.

При такому стані речей стає очевидним, що назріла необхідність внесення визначеності з питання видів сучасного цивільного судочинства.

Виділимо основні критерії, що дозволяють провести класифікацію видів цивільного судочинства.

1. Першопричиною або джерелом розділення видів цивільного судочинства слід визнати матеріально-правову природу справ, тобто предмет судового захисту. Так, для традиційних видів судочинства, матеріально-правова природа справ включає до себе наявність спору про право цивільне (в позовному провадженні), або його відсутність в окремому провадженні, або очевидність заборгованості перед кредитором в наказному провадженні.

Як наслідок матеріально-правової природи справ, суд не може працювати однаково, використовуючи одні й ті ж правові засоби при розгляді різних по своїй суті справ.

2. Для того, щоб об’єкт, охоплений родовим поняттям, міг вважатися видом судочинства, він повинен мати таку загальну ознаку, як наявність певного процесуального порядку. Порядок можна визначити як встановлену законом певну послідовність процесуальних дій по розгляду судом першої інстанції тієї або іншої сукупності цивільних справ. Така послідовність полягає в поетапному здійсненні процесуальних дій, починаючи від порушення справи і завершуючи винесенням заключного судового акта.

3. Як процесуальний критерій можна виділити мету і задачі цивільного судочинства. Його варто застосовувати не для обґрунтовування розділення єдиного судочинства на види, а для розробки, виявлення і розуміння спеціальних правил відносно того або іншого виду судочинства, а також для правильного віднесення тієї або іншої категорії цивільних справ до вже наявного виду.

Отже, вказані критерії (матеріально-правового і процесуального характеру) не виключають один одного. Навпаки, вони повинні знаходитися в повній відповідності. Ефективним є таке судочинство, мета і задачі якого відповідають матеріально-правовій природі даних справ. Тільки в такому разі можна говорити про встановлення оптимальної цивільної процесуальної форми для будь-якого виду судочинства.

Саме вид цивільного судочинства визначає найменування осіб, що беруть участь у справі, їх правове положення, специфіку збудження судочинства, можливість використовувати окремі засоби захисту, терміни розгляду справ, розподіл обов’язків по доказуванню, особливості винесення і виконання підсумкового судового акту.

На нашу думку, законодавчо закріплений в ЦПК України перелік видів цивільного судочинства не є винятковим. Слід погодитися з тим, що правила розгляду окремих категорій справ мають істотний ступінь цілісності, внутрішньої єдності, що дозволило виокремити їх від інших категорій справ і визначити дані категорії як вид судочинства.

О.В. Рожнов, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Проблема розумних процесуальних строків

і конституційні засади цивільного судочинства

З введенням в дію Конституції України 1996 р. цивільне судочинство притерпіло істотної модернізації: іншими стали ідеали, цінності, орієнтири, які покладені в основу його побудови та розвитку. Серед основних засад судочинства ст. 129 Конституції України на першому місці встановлює законність.

Для судових проваджень та судочинства характерна темпоральність, яка відбиває те, що процесуальні дії суду та учасників в цивільному процесі мають здійснюватися лише в межах відповідних стадій судочинства, у відповідній послідовності та в межах певного часу, і, зокрема, визначених процесуальних строків для сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, та строків судової діяльності, встановлених законом для суду.

Інститут процесуальних строків, спрямований на впорядкування цивільного процесу, забезпечення своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, інтересів держави та прискорення цивільного судочинства, а тим самим, і завдань цивільного судочинства (ст.1 ЦПК України).

Процесуальні строки, передбачені нормами ЦПК України, по-перше, забезпечують оперативність цивільного судочинства, виступають засобом регламентації впливу на суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин сторін та інших осіб, які беруть участь у справі; по-друге, виконують функцію юридичного факту, тобто спричиняють виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних прав та обов’язків; по-третє, поряд зі стадійністю, послідовністю є часовою, темпоральною формою здійснення процесуальних прав та обов’язків.

У механізмі правової регламентації судочинства процесуальні строки мають правоутворююче та преклюзівне значення для суб’єктивних процесуальних прав і обов’язків, що впливають на динаміку цивільного процесу.

Норми, які закріплюють процесуальні строки, є нетипічними нормативними приписами. У науковій літературі їх, як правило, кваліфікують як юридичні фікції (Див.: Горшенев В.М. Нетипичные нормативные предписания в праве // Сов. государство и право. – 1978. – № 3. – С.116). За своїми сутнісними ознаками процесуальні строки: по-перше, є проміжком часу, і в цьому розумінні їм притаманні основні ознаки часу – тривалість, необоротність; по-друге, є способом законодавчого виміру об’єктивного перебігу часу, для якого характерним є встановлення початку та закінчення перебігу того чи іншого процесуального строку, по-третє, встановлюючи темпоральний формат здійснення конкретних процесуальних прав та обов’язків сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, у часі завжди передбачаються правовою нормою, яка сама по собі не визначає конкретного змісту тих або інших процесуальних правовідносин суду і учасників цивільного судочинства, однак має певний регламентуючий ефект.

В ЦПК України поряд з поняттям “строк”, яким визначаються процесуальні та службові строки, містяться й такі поняття, які відображають темпоральність процесуальних дій, як “швидко” (ст.130 ЦПК України), “невідкладно” (ч.2 ст.104 ЦПК України), “негайно” (ст.209 ЦПК України) тощо. Такі норми, є оціночними з точки зору застосування, не визначають процесуальних строків, і вони спрямовані на регламентацію окремих процесуальних дій суду. На наш погляд, хоча законодавець конкретно не визначає проміжку часу, протягом якого здійснюється процесуальна дія, можна стверджувати, що вказані строки є специфічним різновидом, як правило, службових строків, оскільки є обов’язковими для суду.

Щодо відповідальності за порушення розумності процесуальних строків, то слід погодитися з висновком В.В.Комарова, який, виходячи з того, що не всі процесуальні дії або бездіяльність суду є здійсненням правосуддя, робить висновок, що незаконні або помилкові дії судді, які спричинили матеріальну або моральну шкоду сторонам, можуть бути самостійними підставами для їх оспорювання у позовному порядку (Див.: Комаров В.В. К проблеме о конституционных основаниях гражданского судопроизводства // Современная доктрина гражданского, арбитражного процесса и исполнительного производства. Теория и практика: Сб. науч. статей. – Краснодар-СПб.: Юрид. центр Пресс, 2004. – С.98). У цьому відношенні викликає виключний інтерес Постанова № 1-П від 25.01.2001 р. Конституційного Суду РФ, предметом розгляду якого стала норма, яка міститься у п.2 ст.1070 ЦК РФ. Конституційний Суд констатував, що під здійсненням правосуддя слід розуміти не все судочинство, а лише ту його частину, яка полягає в прийнятті актів судової влади по розгляду підвідомчих суду справ, тобто судових актів, які вирішують справу по суті. Виходячи з необхідності відшкодування шкоди, яка завдана при здійсненні цивільного судочинства, суд зробив висновок про необхідність законодавчого урегулювання підстав та порядку відшкодування державою шкоди, яка завдана діями (або бездіяльністю) судді у ході здійснення цивільного судочинства, у випадках, якщо він видає незаконний акт (або проявляє протиправну бездіяльність) з питань, які визначають не матеріально правове (рішення суду по суті), а процесуальне правове становище сторін (порушення розумних строків судового розгляду, інше грубе порушення процедури) (Див.: Собр. законодательства РФ. – 2001. – № 7).

К.В. Гусаров, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Забезпечення апеляційного та касаційного оскаржень рішення суду як конституційна засада судочинства

Стаття 129 Конституції України визначає як одну з основних засад судочинства забезпечення апеляційного та касаційного перегляду судових рішень. Зазначене конституційне положення відтворене у ст.12 Закона “Про судоустрій України”, яка передбачає право учасників судового процесу та інших осіб у випадках та порядку, передбаченому процесуальним законом, на оскарження судового рішення в апеляційному та касаційному порядку. У теорії процесуального права право на оскарження рішення тлумачиться як суттєвий елемент права на судовий захист. Стаття 13 ЦПК України закріплює апеляційне і касаційне оскарження судових рішень як самостійні процедури судочинства. На відміну від ЦПК України 1963 р. у чинному ЦПК України право на апеляційне та касаційне оскарження судових постанов гарантується у загальній частині Кодексу, що свідчить про фундаментальність означених інститутів та про віднесення їх до основних засад цивільного судочинства.

Стаття 291 ЦПК України визначає систему апеляційних судів, які переглядають судові рішення, що не набрали законної сили. Відповідно до ст.124 Конституції України, юрисдикція судів розповсюджується на всі правовідносини, що виникають у державі. Що стосується юрисдикції апеляційних судів, то вона є функціональною щодо юрисдикції судів першої інстанції. Проте, виходячи з побудови судової системи, юрисдикція апеляційних судів має територіальний характер та розповсюджується лише на судові рішення, які ухвалені відповідними місцевими судами.

Стаття 125 Конституції України передбачає існування апеляційних судів у відповідності до закону. Суди апеляційної інстанції відносяться до судів загальної юрисдикції, утворюються та ліквідуються Президентом України згідно із Законом “Про судоустрій України” за поданням Міністра юстиції, погодженого з Головою Верховного Суду України чи з Головою відповідного вищого спеціалізованого суду.

Апеляційною інстанцією для перегляду судових рішень в порядку цивільної юрисдикції виступають судові палати у цивільних справах загальних апеляційних судів, юрисдикція яких поширюється на територію місцевого суду, який ухвалив оскаржуване рішення. Апеляційними судами виступають апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, апеляційний суд Автономної Республіки Крим. У разі необхідності замість апеляційного суду області можуть створюватись апеляційні загальні суди, територіальна юрисдикція яких поширюється на декілька районів області. Так, певні частини апеляційних судів Дніпропетровської і Донецької обл. розташовані у м. Кривий Ріг та Маріуполь (Див.: Указ Президента України “Про розміщення апеляційних судів Дніпропетровської та Донецької обл.” № 80/2002 від 30.01.02 р. // Офіц. вісн. України. – 2002. – № 5. – Ст.187).

Закон України “Про судоустрій України” передбачає існування військових апеляційних судів регіонів, апеляційного суду Військово-Морських сил України. Проте ст.107, 291 ЦПК України не передбачають можливості розгляду цивільних справ, у тому числі і в апеляційному порядку військовими судами. Тому, відповідно до ч.1 ст.2 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами. Відповідно до норм цивільного процесуального законодавства, компетенція військових судів не розповсюджується на розгляд цивільних справ в апеляційному порядку.

Суди касаційної інстанції здійснюють перегляд рішень та ухвал, що набрали законної сили. На відміну від апеляційного судового перегляду рішень, касаційний суд перевіряє тільки законність рішень. Перевірка його обґрунтованості не є прерогативою суду касаційної інстанції, яким на сьогодні виступає Верховний Суд України.

В той же час ст. 38, 39 Закону України „Про судоустрій” закріплюють можливість перегляду судових рішень у касаційному порядку Вищим спеціалізованим судом, який утворюється Президентом України. Вищий спеціалізований суд по розгляду цивільних справ ще не створений. Однак вважаємо, що принцип двоінстанційності судової системи викликає необхідність перегляду судових рішень у цивільних справах у касаційному порядку спеціалізованими судами, які визначені у вищенаведених правових нормах.

На нашу думку, Верховний Суд України повинен, відповідно до ст.47 Закону України „Про судоустрій”, здійснювати контрольну функцію лише шляхом перегляду рішень Вищого спеціалізованого суду. Прикладом подібних випадків може служити положення розд. XX-2 Господарського процесуального кодексу України.

Вважаємо, що при законодавчій регламентації процедури, вказаної вище, касаційного оскарження судових рішень цивільної юрисдикції положення цивільного процесуального законодавства будуть сприяти формуванню найбільш ефективної системи оскарження судових рішень як конституційна засада цивільного судочинства.

В.Я. Настюк, д-р юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА ЩОДО ДІЯЛЬНОСТІ НОТАРІУСІВ

Законність – один з найважливіших принципів діяльності нотаріусів. Останнім часом особливо зросли вимоги до дотримання законності в діяльності цієї системи органів та їх посадових осіб у зв’язку з активізацією боротьби з корупцією в країні, зокрема, щодо нотаріального посвідчення, оскільки соціальні дослідження і статистика свідчать, що вона входить до корупційної сфери нашої держави.

Ось чому введення з 1 верес. 2005 р. Кодексу адміністративного судочинства України в систему захисту конституційних та інших визнаних законом прав громадян може значно покращати ступінь забезпечення законності в діяльності нотаріальної системи, адже у громадян, дії яких пов’язані з нотаріальним посвідченням, з’явився ще один засіб захисту своїх інтересів у процесі спілкування з нотаріусами за допомогою суду. На жаль, чинний закон України “Про звернення громадян” та деякі глави Цивільного процесуального кодексу України, що регулюють окремі провадження в царині судового захисту прав і свобод громадян, були недостатніми для належного вирішення цього завдання.

Втілення в життя положень Конституції України вимагає принципово нового погляду на значення права в українському суспільстві, бо найголовнішою ознакою демократичного суспільства й правової держави є вільне й ефективне користування належними людині правами та свободами. Це підтвердження є аксіомою сучасного цивілізаційного процесу. Отже, у системному реформуванні нашого суспільства права людини мають стати не похідним чи другорядним завданням здійснюваних перетворень – а їх найголовнішою метою, покликаною принципово змінити відносини між державою і людиною.

Захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку нотаріатів та їх посадовців є необхідний спосіб під час здійснення нотаріальних дій на підставі законодавства, зокрема на виконання делегованих державою відповідних повноважень. Через суд можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владно-делегованих повноважень, окрім ситуації, коли щодо таких рішень, дій або бездіяльності Конституція чи закони України встановлюють інший порядок судового провадження. Випадки, передбачені в ч. 2 ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якими адміністративні суди не розглядають публічно-правові спори, а саме: а) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; б) які належить вирішувати в порядку кримінального судочинства; г) про накладання адміністративних стягнень; д) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об’єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

Така схема сприйняття компетенції адміністративних судів є дещо спрощеною, але вона дає змогу докладно визначити статус суб’єкта владних повноважень. Суб’єктами такого роду повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб’єкт, що здійснює владні управлінські функції на підставі законодавства. На виконання делегованих владних повноважень вони як посадові особи від імені держави провадять публічно-правову нотаріальну діяльність, практично будучи приватноправовою організацією, що виконує спеціальні управлінські функції на вчинення нотаріальних дій, їх реєстрацією, вжиття заходів охорони спадкового майна, видачі свідоцтв, вчинення виконавчих написів, протестів, формування нотаріальних архівів тощо. Саме тому їх дії чи бездіяльність відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України можуть бути оскаржені в адміністративному суді.

Усе викладене вище рівною мірою стосується діяльності державних і приватних нотаріусів. Сутність публічно-владної нотаріальної діяльності (практики) залежно від суб’єктивного складу (приватний чи державний нотаріат) не змінюється; вона є правозастосовчою і юрисдикційною, а її результатом виступає нотаріальний акт як різновид офіційного акта управління індивідуальною дією, який публічно підтверджує вже об’єктивно існуючі факти, права й обов’язки учасників відповідних правовідносин. Слід зазначити також, що метод правового регулювання нотаріальних відносин (організації нотаріальної справи) в нашій державі базується на імперативному приписі щодо обов’язковості встановленого порядку нотаріального посвідчення, реєстрації нотаріальних актів, отримання свідоцтва, службового страхування. При цьому сам процес нотаріального посвідчення регулюється диспозитивно-дозвільним (цивільно-правовим) методом.

Таким чином, вбачається правомірним розмежування різних за своїм характером, змістом, суб’єктним складом позовів про недійсність нотаріально посвідченого акта (розглядаються за загальними правилами в порядку позовного провадження) та адміністративних позовів про незаконність учинення нотаріальної дії або відмову в її вчиненні (розглядаються за правилами Кодексу адміністративного судочинства України).

Вступ у дію цього Кодексу певною мірою звужує практичне значення Цивільного процесуального кодексу України, оскільки з останнього вилучена така категорія справ, як оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні.

Тому саме в такий спосіб законодавець має намір забезпечити здійснення принципів адміністративного судочинства в царині нотаріального провадження. Відповідно до ст. 7 цього Кодексу до них належить: а) верховенство права; б) законність; в) рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом; г) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з’ясування всіх обставин у справі; д) гласність і відкритість адміністративного процесу; е) забезпечення адміністративного і касаційного оскарження рішень адміністративного суду; є) обов’язковість судових рішень.

Особливо важливо звернути увагу на п. 4 – 7 ст. 9, у яких зазначено: а) у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згоду на обов’язковість якого надала Верховна Рада України, або іншому правовому акту, суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу;

б) якщо суд має сумніви під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, розв’язання питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання про внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта;

в) якщо міжнародний договір, згоду на обов’язковість якого надала Верховна Рада України, трактує інші правила, ніж ті, що встановлені законом, застосовуються правила міжнародного договору;

г) у випадку відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутністю такого – виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

Як бачимо, за допомогою адміністративного суду значно розширюється коло питань, які можуть бути предметом оскарження, тоді як цивільно-правовий порядок охоплює тільки питання, пов’язані з діяльністю нотаріатів та їх посадових осіб.

Підкреслюючи прогресивний характер нового законодавства про адміністративне судочинство, не можна не помітити, що послуги адміністративних судів значно ускладнюють використання громадянами свого права на захист, зокрема в нотаріальній сфері. Так, судовий адміністративний порядок оскарження (як і потрібно) заформалізований: він встановлює чіткі строки оскарження, підсудність справ, мову позову, перелік необхідних документів тощо. Зауважимо при цьому, що особа, яка намагається захистити свої права й інтереси в адміністративному суді, повинна брати до уваги, що згідно зі ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, суд присуджує її документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або з відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова особа чи службова особа). Проте, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони – суб’єкта владних повноважень (наприклад, нотаріату), суд присуджує з іншої сторони її документально підтверджені судові витрати, пов’язані із залученням свідків і проведенням судових експертиз.

Якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати позивача присуджують йому відповідно до задоволення вимог, а відповідачеві – згідно з тією частиною вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. Причому у справах, у яких позивачем є нотаріат, а відповідачем фізична чи юридична особа, судових витрат позивача з відповідача не стягують.

Якщо особа для обґрунтування своїх позовних заяв звертається до суду з клопотанням про призначення експертного дослідження (а в суперечках щодо нотаріального посвідчення це виникає дуже часто), вона повинна сплатити його вартість.

Можна навести ще не один аргумент стосовно того, що користування адміністративним судочинством для захисту прав осіб у нотаріальній сфері зараз не може повністю відповідати вимогам демократичного розвитку суспільства. Однак вступ у дію Кодексу адміністративного судочинства України вимагає негайно адаптувати судову систему й чинне законодавство відповідно до вимог цього Кодексу.

Н.Б. Писаренко, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Конституційні засади РОЗМЕЖУВАННЯ КОМПЕТЕНЦІЇ СУДІВ ЗАГАЛЬНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ

Прийняття Кодексу адміністративного судочинства України (далі – Кодекс) є надзвичайно важливою подією, оскільки знаменує запровадження у нашій державі нового способу судового захисту прав, свобод та інтересів осіб від порушень з боку публічної адміністрації. Очевидно, що цей документ є одним з найпрогресивніших нормативних актів незалежної України.

Кодекс розроблявся протягом кількох років за участю як науковців, так і практиків. З метою обговорення проект Кодексу неодноразово оприлюднювався. Разом з тим вже після набрання цим документом чинності з’ясувалося, що його положення не позбавлені недоліків, а практика застосування судами нормативних приписів, подібних до тих, які об’єднані в Кодексі, в нашій державі відсутня.

Так, аналіз норм Кодексу не дозволяє, на жаль, сформулювати загальне правило, у відповідності до якого відбуватиметься розмежування компетенції між адміністративними судами та іншими судами загальної юрисдикції, утвореними в нашій державі. Розв’язання зазначеної проблеми ускладнено, насамперед, тим, що в Кодексі використовуються різні, не визначені в законі терміни, які так чи інакше стосуються встановлення ознак конфліктів, що мають розглядатися адміністративними судами. Так, за положеннями Кодексу: 1) діяльність згаданих судів спрямована на розгляд публічно-правових спорів; 2) відзначено, що ці конфлікти пов’язані із порушенням прав, свобод та інтересів осіб у сфері публічно-правових відносин; 3) встановлено, що такі спори виникають через здійснення певними суб’єктами владних управлінських функцій.

Гадаємо, що вирішенню проблеми розмежування компетенції сприятиме вирізнення й закріплення на законодавчому рівні загальних ознак спорів, які підлягають розгляду у порядку адміністративного судочинства, а саме: 1) однією із сторін таких правових конфліктів виступає орган (його представник), уповноважений здійснювати з метою задовольняння публічних інтересів управлінські функції, спрямовані на упорядкування різноманітних суспільних процесів; 2) виникають ці спори у зв’язку із прийняттям представниками влади правових актів управління. Підставами виникнення таких спорів можуть виступати також інші активні дії чи навіть бездіяльність владних суб’єктів, внаслідок яких зачіпаються права, свободи чи законні інтереси підвладних осіб.

Враховуючи викладене, можна констатувати, що ініціювати розгляд спору в адміністративному суді, тобто виступати у якості позивачів, можуть громадяни, іноземці чи особи без громадянства, юридичні особи, які не є суб’єктами владних повноважень, а також представники влади у випадках, коли позов подається на виконання повноважень останніх.

Справи, розгляд яких в суді відбуватиметься за ініціативи суб’єктів владних повноважень, називаються в Кодексі, а саме справи про: 1) розмежування компетенції в сфері управління між державними органами, органами місцевого самоврядування, іншими суб’єктами, яким законом надано владні повноваження; 2) укладання та виконання адміністративних договорів; 3) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об’єднання громадян; 4) примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян; 5) обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 6) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України. Цей перелік не є вичерпним, бо законодавець встановлює, що законом можуть бути передбачені й інші випадки звернення суб’єктів владних повноважень до адміністративного суду.

З практичної точки зору важливо визначитися з тим, в яких саме випадках представник влади може вимагати розгляду свого позову за правилами, встановленими Кодексом. Адже чинне законодавство містить безліч норм, відповідно до яких суб’єкти управління мають вирішувати конфлікти з підвладними особами в судовому порядку.

Так, згідно із Законом України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 21 берез. 1991 р. підприємства, установи, організації у разі незабезпечення нормативів робочих місць для працевлаштування інвалідів повинні в термін, встановлений законом, сплачувати Фонду соціального захисту інвалідів штрафні санкції. У разі несплати санкцій відділення Фонду мають вживати заходів щодо їх стягнення у судовому порядку.

До набрання чинності Кодексом відповідні звернення Фонду розглядалися за правилами Господарського процесуального кодексу України. Виникає питання: чи необхідно використовувати при розв’язанні подібних правових конфліктів таку форму здійснення правосуддя як адміністративне судочинство? Вирішуючи його, слід виходити з того, що завданням адміністративного судочинства відповідно до ст. 2 Кодексу є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, а також інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій. Отже, Кодексом запроваджуються процедури, спрямовані на перевірку діяльності суб’єктів управління, а не на оцінку поведінки підвладних осіб. У зв’язку з цим вважаємо, що адміністративно-процесуальна форма не придатна для розгляду справ про застосування щодо об’єктів управління будь-яких санкцій.

Гадаємо, що саме цим обумовлена позиція законодавця, де у ч.2 ст. 17 Кодексу зазначено, що адміністративні суди не розглядатимуть справи про адміністративні правопорушення. Питання адміністративної відповідальності фізичних осіб вирішуватимуть (як це було й досі) місцеві загальні суди, використовуючи при цьому норми Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Чинними законами суб’єктам владних повноважень надано також право звертатися до суду з позовами, задоволення яких створює належні умови для виконання ухвалених ними управлінських рішень. Наприклад, згідно із Законами України “Про державну податкову службу в Україні” від 4 груд. 1990 р. та “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” від 21 груд. 2000 р. податкові органи у певних випадках мають звертатися до суду з позовами про стягнення з платників податків заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна. Зрозуміло, що згаданими актами не визначено, якими судами й, відповідно, в якій процесуальній формі повинні розглядатися зазначені звернення.

Вирішуючи питання процесуальної форми розв’язання подібних спорів, на наш погляд, слід виходити з того, що запровадження в Україні адміністративного судочинства обумовлене не тільки необхідністю надання громадянам реальної можливості захищатися від свавілля управлінців, а й тим, що у будь-якій цивілізованій державі вважається нормальним, коли представники судової влади уповноважені здійснювати контроль у сфері державного управління. У окремих випадках такий контроль виявляється в тому, що судова установа надає своєрідний дозвіл, “санкціонує” виконання тих чи інших управлінських актів.

Таким чином, компетенція адміністративних судів, на нашу думку, може поширюватися на спори, розгляд яких у суді ініціює суб’єкт владних повноважень через необхідність створення умов для реалізації прийнятих ним управлінських рішень. Однак випадки звернення суб’єктів владних повноважень до суду повинні чітко визначатися в законах, як це зафіксовано в Законі України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”. Згідно з яким рішення про видворення з України іноземця або особи без громадянства може бути прийнято органом внутрішніх справ, органом охорони державного кордону чи Служби Безпеки України. Примусове видворення відповідно до ч.5 ст. 32 Закону можливе лише на підставі постанови адміністративного суду, прийняття якої ініціюється згаданими органами виконавчої влади.

Підсумовуючи викладене, слід відзначити, що прийняття Кодексу є одним із кроків на шляху визнання державою пріоритетності прав громадян у порівнянні зі своїми власними правами. Нарешті в Україні з’явився документ, який надає особам реальну можливість реалізувати конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності представників влади. Разом з тим нечіткість у визначенні термінів, які вживаються в Кодексі, неузгодженість окремих його положень призводить до виникнення суттєвих проблем у процесі застосування цього документа. Розв’язання таких проблем можливе за умов розробки та удосконалення норм-дефініцій, а також тих положень Кодексу, якими визначаються засади розмежування компетенції між адміністративними судами та іншими судами загальної юрисдикції, утвореними в Україні.

О.Б. Червякова, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

СУДОВИЙ ЗАХИСТ ПРАВА ГРОМАДЯН НА ОБМЕЖЕННЯ ДОСТУПУ ДО ЇХ ОСОБИСТИХ ДАНИХ

Конституція України (ст.55) гарантує кожному право на захист у суді прав і свобод людини і громадянина. Сучасне цивілізоване суспільство потребує юридичного забезпечення перш за все прав і свобод людини в умовах її активного включення в інформаційні відносини. В той же час недосконалість відповідних механізмів ускладнює, а інколи й унеможливлює гарантований захист учасників інформаційних відносин, зокрема, права на захист особистих (персональних) даних при автоматизованому обробленні, зберіганні і передаванні інформації. Між тим таке право є невід’ємною складовою фундаментальних прав і свобод людини (саме людина є основним суб’єктом інформаційних відносин), таємниця на особисте життя якої охороняється законом.

Надаючи право кожному вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію, Конституція України (ст.34), відповідно до норм міжнародного права, передбачає обмеження цього права щодо конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст.32 Конституції України, ст.302 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). У той же час такий перелік можливих обмежень права на доступ до персональних даних за Конституцією України та ЦК України коротший, ніж у Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод, ст.8 якої вказує на такі підстави, як громадська безпека, запобігання заворушенням і злочинам, захист здоров’я або моралі, захист прав і свобод інших людей.

Закон України “Про інформацію” (ст.23) визначає інформацію про особу як сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про неї. Серед основних даних про особу (персоніфікованих) – національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження. Між тим модельний Закон “Про персональні дані”, прийнятий Міжпарламентською асамблеєю держав – членів СНД 16 жовт. 1999 р., розглядає персональні дані у більш широкому розумінні як інформацію, зафіксовану на матеріальному носії про конкретну людину, що тотожна або може бути ототожненою з нею. До такої інформації відносяться автобіографічні дані, особисті характеристики, відомості про соціальний стан, професію, службовий та фінансовий стан тощо.

Персоніфікована інформація як об’єкт права має низку таких суттєвих ознак: її цінність визначається змістовною сутністю; тотожна інформація може водночас знаходитися у необмеженого кола суб’єктів і віртуально бути доступною для необмеженого кола осіб. Це також пов’язано зі зростаючою останнім часом інтенсивністю її оброблення за допомогою автоматизованих комп’ютерних інформаційних систем. Зазначене актуалізує питання обмеження доступу до такої інформації, захисту прав та законних інтересів людини від втручання у приватне життя через незаконне розголошення її персональних даних. Між тим Закон “Про інформацію” не містить чіткого визначення персоніфікованої інформації та її правового режиму.

Право на інформацію забезпечує соціальне буття громадянина, складається з низки юридичних можливостей і набувається через здійснення певних дій, а саме: 1) знати про створення та функціонування певних інформаційних систем, що зачіпають особисте життя громадянина, а також містять інформацію про нього або про інші сфери його життєдіяльності; 2) знати мету збирання такої інформації, користувачів такої інформації, режим доступу до неї та терміни її зберігання; 3) давати згоду на збирання особистої інформації для її перевірки й одержання необхідних відомостей; 4) знати про використання особистої інформації у відповідних цілях конкретними користувачами систем; 5) одержувати об’єктивну та достовірну інформацію для реалізації зазначених прав.

Ініціатором виникнення права на інформацію може бути як громадянин, так і відповідні органи. Так, одним із джерел документованої інформації про особу є відомості про неї, зібрані державними органами влади й органами місцевого самоврядування в межах своїх повноважень. Йдеться про легітимні, правомірні, визначені відповідними законами підстави для збирання такої інформації, встановлення правового режиму використання останньої, а також формування статусу учасників таких інформаційних відносин.

Закон містить певні вимоги щодо діяльності відповідних органів та їх посадових осіб як учасників інформаційних відносин. По-перше, забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом. У період збирання інформації громадяни мають право знати, які відомості про них і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються.

По-друге, кожна особа має право на ознайомлення з інформацією, зібраною про неї, заперечувати її правильність, повноту, доречність тощо. Для реалізації цього права державні органи й організації, органи місцевого самоврядування, інформаційні системи яких вміщують інформацію про громадян, зобов’язані надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом. Таке обмеження доступу особи до персональних даних може бути пов’язане переважно з потребою захисту суб’єктивних прав інших учасників інформаційних відносин.

Закон забороняє доступ сторонніх осіб до відомостей про іншу особу і вказує, що необхідна кількість даних про громадян, яку можна одержати законним шляхом, має бути максимально обмеженою і використовуватися лише для законно встановленої мети. Зберігання такої інформації також не повинно тривати довше, ніж це необхідно. У контексті цих положень ст.5 Конвенції Ради Європи про захист індивідів через автоматичну обробку персональних даних (1981 р.) визначає, що персональні дані не повинні використовуватися для цілей, не сумісних з тими, для яких вони були зібрані; а також повинні мати відношення до справи, бути повними, проте не надлишковими з огляду на ті цілі, заради яких вони накопичуються; дані мають зберігатися у формі, яка дозволяє ідентифікувати суб’єкта даних, проте не довше, ніж цього потребує мета їх використання.

Зазначена стаття містить такий основоположний принцип усієї системи захисту інформації, як межі потреби поінформованості. Тобто будь-яка інформація приватного характеру є захищеною, а її розголошення або допуск до неї може здійснюватися тільки на підставі законодавчо визначеної потреби – задоволення державних або суспільних інтересів. Таку потребу поінформованості щодо персоніфікованих даних громадянина має доводити відповідний орган, посадова особа, які збирають інформацію про громадян.

Забезпечення охорони персоніфікованих даних в інформаційному середовищі передбачає захист прав громадян на отримання, перш за все, достовірної, повної й оперативної інформації, а також на обмеження доступу до інформації та прав на безпеку інформаційних систем. Такі права громадянина можуть бути, зокрема, порушені через: 1) відмову в наданні йому інформації про створення і функціонування конкретних інформаційних систем, що торкаються сфери його особистого життя (інформації про нього, про сфери його життєдіяльності тощо), відомості, які про нього збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються, термін їх зберігання; 2) приховування такої інформації; 3) збирання, використання, зберігання чи поширення особистої інформації за відсутністю згоди громадянина (у випадках, коли така згода передбачена законом); 4) відмову в доступі до особистої інформації для її перевірки, одержання необхідних відомостей, заперечення її правильності, повноти, доречності тощо; 5)надання громадянинові необ’єктивної або недостовірної інформації щодо зазначених питань; 6) доступ сторонніх осіб до персоніфікованих даних громадянина; 7) несанкціоноване розголошення персоніфікованих даних громадянина тощо.

Дії, рішення та бездіяльність відповідних органів та їх посадових осіб, які порушують інформаційні права громадян, можуть бути оскаржені в суді. Оскільки дослідження зазначених питань потребує спеціальних знань, розгляд такої категорії справ відбувається із залученням спеціалістів у сфері інформаційних відносин та інформатики. Можливе також проведення експертних досліджень. Під час розгляду справи суддя з’ясовує, зокрема, обґрунтованість інформаційної потреби громадянина (ліквідація дефіциту певних знань, позитивне розв’язання проблеми, задоволення приватного інтересу, необхідність здійснення контролю за діяльністю відповідних органів та їх посадових осіб з питань обігу інформації тощо) та її мотиваційні чинники, відповідність закону діянь певних органів та їх посадових осіб щодо забезпечення права громадянина на інформацію та захист персоніфікованої інформації від несанкціонованого доступу до неї. Зокрема, чи на підставі, у межах повноважень, передбачених Конституцією та законами України діяв суб’єкт владних повноважень; чи використовувалися повноваження обґрунтовано та з наданою метою; чи враховувалося право громадянина на доступ до інформації та на її обмеження тощо.

Задовольняючи адміністративний позов громадянина про захист права на інформацію, суд зобов’язує відповідача – суб’єкта владних повноважень – вчинити певні дії (прийняти відповідне рішення) або утриматися від них, а також відшкодувати шкоду, завдану порушенням зазначеного права. У випадках порушення закону про інформацію суд може ухвалити вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенням закону, а також про наявність підстав для розгляду питання щодо притягнення до відповідальності осіб, рішення, дії чи бездіяльність яких визнаються протиправними.

Н.В. Сібільова, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого,

Ін-т вивчення проблем злочинності

АПрН України

Шляхи підвищення ефективності функціонування судової системи України

Судова система України являє собою певну організацію, якій притаманні такі риси, як: внутрішня упорядкованість, узгодженість взаємодії більш чи менш диференційованих і автономних частин цілого, обумовлених його побудовою. Щоб система була дійсно системою, а не сукупністю окремих елементів, стійкою до різних впливів соціально-економічного та політичного характеру, їй можуть бути притаманні функції, що мають соціальні системи будь-якого ступеня всезагальності, – адаптивна, ціледосяжна, інтегративна і функція регулювання прихованих напружень системи.

Змістом адаптивної функції відносно до судової системи є пристосованість її до оточуючого соціального середовища, узгодженість з реальністю цього середовища, можливість реагувати на ті чи інші зміни.

Функція ціледосяжна полягає у такій побудові судової системи, яка забезпечує досягнення проголошених цілей за допомогою певних засобів.

Функція інтегративна дозволяє, по-перше, стимулювати процес розвитку, пов’язаний з об’єднанням у ціле раніше виокремлених частин і елементів; по-друге, у межах сталої, устояної системи – вести до підвищення рівня її цілісності і організованості. Для цієї функції характерне те, що навіть з різним ступенем автономності утворюючих елементів у ході інтегративних процесів збільшується обсяг і інтенсивність взаємозв’язків та взаємодій між елементами, що детермінує надбудову нових рівнів керування.

Функція регулювання прихованих напружень системи дозволяє зберігати організаційну цілісність і призначення системи при наявності прорахунків і недоліків, поява і вплив яких є результатом непередбаченого збігу обставин.

Засіб упорядкування такої системи, як судова, є нормативним, тобто всі перелічені вище функції судової системи повинні забезпечуватися змістом правових норм. Ці норми містяться у Конституції України, Законах України “Про судоустрій України” та “Про статус суддів України” і деяких інших актах.

На перший погляд, вони досить ретельно регулюють організацію судової системи України, чітко визначають порядок утворення судів, призначення чи обрання суддів та зайняття суддями адміністративних посад у судах.

Проте це ідеальний механізм, який не враховує можливості виникнення викликів соціального, політичного та будь-якого іншого характеру.

За чинним законодавством голови всіх судів загальної юрисдикції в Україні мають досить об’ємні повноваження, які можливо поділити на декілька груп: судові, організаційні, адміністративні та представницькі. І якщо судові повноваження можуть виконуватися всіма суддями суду, то три інші – лише головою суду. Повноваження заступників голів суду похідні від повноважень голови суду і визначаються його власним рішенням, його баченням розподілу повноважень, а тому мають індивідуальний зміст. Відсутність голови суду викликає питання про легітимність повноважень заступників голів. Ми наполягаємо на цьому ствердженні, незважаючи на наявність у законі норми, яка, здавалося б, знімає гостроту питання. Закон України “Про судоустрій України” передбачає, що в разі відсутності голови суду виконання його обов’язків здійснюється відповідно до встановленого ним розподілу обов’язків щодо організації діяльності суду (ч. 2 ст. 24). Проте ми вважаємо, що ця норма відповідає випадкам, коли голова суду відсутній тимчасово: відрядження, захворювання, відпустка. Якщо ж голова суду, позбавлений адміністративної посади достроково (при цьому неважливо, чи був він водночас позбавлений статусу судді чи ні), то хіба це особисте бачення організації роботи суду, закріплене в його розпорядженні, є легітимним?

На нашу думку, для забезпечення надійного функціонування судової установи необхідно, щоб при плановому (тобто за спливом строку, визначеному законом) зайнятті посади голови суду, час, коли суд функціонує без голови суду, був мінімальним чи взагалі відсутнім. Останнє можливо при продуманій, системній, гласній, кадровій політиці і прийнятті уповноваженими посадовими особами (за чинним законодавством це Президент України) чи органами судової влади (про що активно дискутується) рішень з цього питання заздалегідь, тобто до моменту завершення повноважень попереднього голови суду.

Процедура зайняття адміністративних посад в судах, закріплених в законі, не відповідає вимогам надійності функціонування системи. В ній відсутні страхові механізми, які б гарантували безперервність, безперебійність функціонування, незважаючи на перепони чи внутрішні вади. Надто слабкою, уразливою ланкою в побудованому ланцюгу діяльності з призначення суддів на адміністративні посади є безальтернативна зосередженість на одній посадовій особі – Голові Верховного Суду України. Відсутність Голови Верховного Суду в силу його ролі у виписаній законом процедурі є гальмом в забезпеченні належного функціонування судової системи як загальних, так і спеціалізованих судів, оскільки саме він вносить подання Президенту України щодо призначення суддів України на адміністративні посади. В системі загальних судів цей ланцюг виглядає таким чином.

Для зайняття посади голови загального місцевого суду необхідно здійснити низку дій:

а) внести пропозиції від голови апеляційного суду щодо кандидатури на посаду;

б) підготувати і внести Радою суддів України рекомендації;

в) внести Головою Верховного Суду подання Президенту України.

Для зайняття посади голови загального апеляційного суду необхідно здійснити такі дії:

а) підготувати і внести Радою суддів України рекомендації;

в) внести подання Головою Верховного Суду Президенту України.

Отже, за відсутності Голови Верховного Суду України, по-перше, не може бути призначений на посаду голова місцевого загального суду, а по-друге, – голова загального апеляційного суду, причому за відсутності голови апеляційного суду нікому буде навіть ініціювати питання щодо кандидатур на посади голів місцевих судів.

Здавалося б, що такий порядок не так болісно торкається системи спеціалізованих судів як достатньо автономних підсистем. Однак життя виявилось значно багатшим, ніж варіанти регулювання, закріплені законом. За непередбаченим, але досить життєвим збігом обставин Голови Верховного Суду України та Вищого господарського суду України з різних обставин залишили, майже одночасно, свої посади. Які ж це має наслідки? Відсутність на посаді Голови Верховного Суду України спричиняє неможливість внесення подання щодо призначення Голови Вищого господарського суду. У свою чергу відсутність Голови Вищого господарського суду не дає можливості поповнювати суддівський корпус суддями, що обираються у господарські суди безстроково та формувати адміністративний склад цих судів.

Таким чином, законодавець при розробці норм, що регулюють організацію і функціонування судової системи, не врахував усі прояви, взаємозв’язки, наслідки цієї площини правової дійсності, не виявив можливі ситуації і виникаючі при цьому відносини, а тому нормативний зміст відповідного законодавства ще не можна визнавати адекватним сучасному рівню правового регулювання відносин у сфері організації судової влади.

Т.Б. Вільчик, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Проблеми правової регламентації інституту адвокатури україни

Одна з умов інтеграції України до Європейського Союзу – це побудова такої системи адвокатури та створення законодавства щодо її організації і діяльності, норми якого відтворювали б модель демократичного правового інституту адвокатури. На цей час в Україні відсутній систематизований нормативний документ, який би свідчив про запровадження світових стандартів функціонування адвокатури. Закон „Про адвокатуру”, введений у дію в 1992 р., потребує приведення його у відповідність до стандартів Європейського Союзу у цій області – внесення змін та доповнень. Зміст нового Закону України „Про адвокатуру” має в цілому відповідати таким міжнародним документам, як Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод, Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського співтовариства, Основні положення про роль адвокатів, Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи про юридичну допомогу і консультації та про свободу здійснення професійних адвокатських обов’язків та деяким іншим документам.

Історично для обвинувального виду правосуддя склалась організація професійного самоврядування, яка є стандартом правових цивілізованих держав. Якщо проаналізувати чинну систему устрою установ адвокатури України, то можна зробити висновок, що вона є невизначеною та такою, що не відповідає принципам самоврядності адвокатури. Так, Вища кваліфікаційна комісія адвокатури створюється при Кабінеті Міністрів України, тобто безпосередньо при виконавчій владі. У законі встановлено порядок фінансування кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури державою. Територіальні комісії формуються постановами органів місцевого самоврядування. А безпосередні організації та адвокатські об’єднання існують автономно і не входять в жодну структуру суб’єктів права, іменуючись при цьому добровільними професійними громадськими об’єднаннями. Таким чином, організація адвокатури зараз являє собою абсолютно самостійні та неупорядковані формування. Крім того, виникає питання про легітимність З’їзду адвокатів України, на який, згідно з Конституцією України, покладено обов’язок призначення членів до Вищої ради юстиції України.

У проектах Закону “Про адвокатуру” запропоновано створення Палати адвокатів України як професійної організації, яка відповідала б резолюції з’їзду адвокатів України від 25 черв. 2005 р. щодо обов’язкового членства адвокатів у органах адвокатського самоврядування, а також виконанню зобов’язань по створенню структури, прийнятої Україною при вступі до Ради Європи. Разом з тим важливо враховувати, як у проектах Законів „Про адвокатуру” прописано порядок скликання зборів, з’їздів та як розподіляються повноваження органів безпосереднього самоврядування. У проекті Закону від 23 берез. 2004 р. замість зборів на місцях передбачається проведення конференцій, критерії висування делегатів на які чітко не визначено, що не виключає можливості їх призначення й місцевим керівництвом, встановлено відкрите голосування, що також є перешкодою реальним виборам, встановлена вузька сфера компетенції з’їзду адвокатів України. У проекті Закону “Про адвокатуру” від 4 лют. 2005 р. не визначено, що Палата адвокатів є функціональною адвокатською організацією, а це означає, що керувати Палатою будуть у змозі не лише адвокати. З цього випливає, що професійне самоврядування, яке пропонується у проектах, залишається лише декларацією. Вважаємо, що будь-яке рішення, побудоване на підпорядкованості адміністрування в середовищі правозахисників, повинно розглядатися як втручання в право громадян на отримання юридичної допомоги. Статут та прийняті нормативні акти не повинні містити санкції вищого органу, а управління має бути позбавлене керівних, контролюючих та бюрократичних функцій. Вся діяльність органів повинна будуватися на моральній професійній основі, як того вимагають правила адвокатської професії. Національна Палата адвокатів повинна являти собою незалежну горизонтальну структуру самоврядування без вищих інстанцій. При Палаті адвокатів України повинна бути створена Вища кваліфікаційна комісія адвокатури, вищий орган адвокатського самоврядування – З’їзд адвокатів України. Його структура та повноваження мають визначатися у чинному законодавстві. Делегатів на з’їзд слід обирати таємним голосуванням на загальних зборах адвокатів. Створення Національної Палати адвокатів України надасть можливість зробити адвокатуру вагомою силою, яка буде, з одного боку, успішно виконувати покладені на неї державою функції, у тому числі і з наданням безоплатної юридичної допомоги, а з іншого – лобіювати професійні інтереси перед державою.

Потребують упорядкування й організаційні форми діяльності адвокатури. Адвокатська діяльність завжди є індивідуальною, оскільки адвокат безпосередньо надає правову допомогу, несе відповідальність за її результати, наділений професійними правами, обов’язками та ін. Однак виникають питання, чи залишається вона такою, коли адвокат стає членом адвокатського об’єднання; чи можуть адвокати, що займаються індивідуально адвокатською діяльністю, бути членами адвокатського об’єднання; чи може адвокат працювати за трудовою угодою або за контрактом в адвокатському об’єднанні, засновниками якого є інші адвокати; чи може адвокат здійснювати свої професійні повноваження, зокрема, у кримінальному судочинстві на підставі трудової угоди з юридичною фірмою або іншою організацією.

Надалі бажано більш ретельно, під постійним адвокатським наглядом підходити до формування адвокатури, як це робиться у всьому цивілізованому світі – ввести обов’язкові для всіх, досить складні кваліфікаційні іспити, спеціальне навчання цієї професії, стажування, обов’язкове підвищення кваліфікації та остаточно сформувати адвокатський корпус, виключивши із нього тих, хто випадково або у порушення чинного законодавства прийшов до цієї професії. Для цього необхідно прискорити створення єдиного реєстру адвокатів України, тобто список осіб, що мають свідоцтво про право заняття адвокатською діяльністю, і які прийняли присягу адвоката України.

В.В. Афанасьєв, канд. юрид. наук, доц.,

В.С. Бабкова, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ – ВАЖЛИВИЙ ЧИННИК СУДДІВСЬКОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Подальше закріплення та реалізація положень Конституції України на законодавчому рівні й практичне втілення засадничих принципів здійснення судочинства та побудови судової системи знайшли закріплення в Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відносно до європейських стандартів, яку схвалено Указом Президента України від 10 трав. 2006 р. № 361/2006.

Практичне втілення конституційних принципів вимагає проведення якісних перетворень, трансформації суспільних відносин, у тому числі і підвищення ваги і ролі судової влади, перебудови судової влади в напрямі деідеологізації та гуманізації, відходу від моделі адміністративного контролю, необмеженого втручання держави у різноманітні сфери суспільного життя, формування міцної, незалежної гілки влади, що відповідатиме вимогам неупередженого та компетентного відправлення правосуддя. Виходячи з цього, можна стверджувати, що нові засади побудови держави, згідно Конституції України 1996 р. найбільшою мірою є фундаментом створення моделі судової системи, яка відповідала б високим міжнародним стандартам демократичного суспільства.

Одним із системоутворюючих конституційних принципів організації судоустрою в Україні є принцип самоврядування суддів. Питання суддівського самоврядування розглядалися у роботах вітчизняних учених-юристів та юристів-практиків: В. Бринцева, Г. Куйбіда, В. Косарєва, В. Городовенко, В. Скоморохи, П. Пилипчика, В Кривенка, а також російських дослідників – М. Колеандрова, Є. Абросимова та ін.

Високу місію суддівського самоврядування в Україні підкреслював у доповіді на І з’їзді суддів тодішній Голова Верховного суду України О. Якіменко.

Важливу роль цих органів відзначив В. Бойко, наголосивши, що вони мають стати гарантом забезпечення незалежності судів і суддів, сприяти створенню належних організаційних та інших умов для їх нормальної діяльності, підвищувати рівень роботи з кадрами у судовій системі.

Як констатував С. Штогун, фактично органи суддівського самоврядування, в першу чергу, повинні захищати інтереси суддів, і вони створюються на противагу адміністративному керівництву, тим самим забезпечуючи баланс і рівновагу демократичності судової системи в цілому.

В. Городовенко зазначав, що суддівським самоврядуванням – є колективне вирішення професійними суддями питань внутрішньої діяльності судів.

Суддівське самоврядування – це одна із форм справжнього захисту суддів від адміністративного впливу та шлях до реальної незалежності їх при здійсненні правосуддя, як вважав В. Косарєв. Реальна незалежність суддів при здійсненні правосуддя складається з багатьох чинників: процесуальних, організаційних, матеріальних.

Вплив на суддів можливо здійснювати як із зовні, так і шляхом впливу на них суддів, які займають адміністративні посади. Слід відзначити, що зовнішній вплив безпосередньо на суддів зменшується, а частіше застосовується механізм впливу внутрішній, через керівництво суду, які в силу своїх функціональних обов’язків, мають більші взаємовідносини з представниками влади та громадськими об’єднаннями тощо.

Задля унеможливлення впливу на суддів, необхідно реалізувати в повному обсязі конституційний принцип обрання суддів на адміністративні посади, що закріплений в ч. ІІ ст. 128 та ч. ІІ ст. 148 Конституції України: Голова Верховного Суду України обирається на посаду шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України, а Голова Конституційного суду України – на спеціальному пленарному засіданні цього суду. Таким чином, дія принципу обрання голів Верховного та Конституційного Судів віднесена до прерогативи суддів цих судів, тим самим реалізовані самоврядовані засади формування керівництва цих судів.

Доцільно розповсюдити дію механізму обрання керівництва судів на всі ланки судової влади (місцеві, апеляційні, Вищі суди), надавши право Пленумам вищих судів, зборам суддів апеляційних та місцевих судів обирати суддів на адміністративні посади. Безумовно, що це питання можливо вирішити тільки законодавчо, тобто прийняття нових законів про судоустрій в Україні, або внесенням змін до чинного Закону про Судоустрій в Україні.

Крім того, для реалізації незалежності суддів та судів обов’язково треба поширити на всю судову владу Конституційний принцип строковості обіймання адміністративних посад в судах.

Це випливає з приписів ч. 4 та ч. 5 ст. 148 Конституції України, відповідно до яких, суддя Конституційного суду України не має права бути призначений на повторний строк, а Голова суду обирається зі складу суддів цього суду лише на один трирічний строк. Серед науковців та практиків розгорнута дискусія стосовно необхідності внесення змін до чинної Конституції України для реалізації основних засад судово-правової реформи, визначених в Концепції, яку затвердив Президент України 10 трав. 2006 р.

На нашу думку, на першому етапі для втілення в правову базу судоустрою вище зазначених принципів, зміни до Конституції України не потрібні. Міністерством юстиції України запропоновано проект Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій України” на обговорення. У ньому можемо побачити реальну спробу дієвої реалізації конституційних принципів участі суддівської спільноти в обговоренні керівників судів усіх рівнів, а також обмеження строків перебування суддів на адміністративних посадах. Незважаючи на суперечність деяких окремих положень названого проекту, спроба запровадження згаданих принципів у законодавство, безумовно, створить більше правових гарантів для підвищення ролі суддівського самоврядування та незалежності суддів і судів, їх неупередженості при реалізації основної функції судів – здійснення справедливого судочинства.

О.О. Шандула, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ОРГАНІЗАЦІЇ РОБОТИ

З КАДРАМИ В ОРГАНАХ ПРОКУРАТУРИ

Органи прокуратури в сучасному суспільстві, поряд із судовою владою, є одним із найважливіших засобів захисту прав і свобод людини й громадянина. Політична реформа в Україні неможлива без зміцнення авторитету органів прокуратури, який значною мірою залежить від авторитету її керівників, починаючи від Генерального прокурора України й закінчуючи прокурорами найнижчої ланки прокурорської системи: прокурорів районів та прирівняних до них прокурорів. У зв’язку із цим слід підкреслити, що формування авторитету органів прокуратури вимагає суворого підходу до підбору кандидатів на посади прокурорів.

Для виконання цієї роботи ми пропонуємо в складі колегій органів прокуратури утворити з її членів кваліфікаційні комісії.

Відповідно до ст. 46 чинного Закону України “Про прокуратуру” прокурорами і слідчими можуть призначатися громадяни України, які мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові й моральні якості. Особи, які не мають досвіду практичної роботи за спеціальністю, проходять в органах прокуратури стажування строком до одного року. Після цього вони при призначенні на посади помічників прокурорів, прокурорів управлінь, відділів, слідчих прокуратури, приймають “Присягу працівника прокуратури”.

Закон “Про прокуратуру” також деталізував вимоги щодо віку й стажу роботи стосовно того, на яку посаду в прокурорській системі може претендувати та чи інша особа.

Вважаємо за необхідне в новій редакції Закону “Про прокуратуру” зазначити, що відбір кандидатів на посаду прокурорів і слідчих прокуратури має здійснюватися на конкурсній основі.

Для того щоб претендувати на посаду прокурорського працівника, необхідно мати українське громадянство, диплом про наявність вищої юридичної освіти вищого навчального закладу IV рівня акредитації, установлений законом вік і стаж роботи з юридичної професії. До цього варто додати відсутність у претендента на посаду прокурорів і слідчих прокуратури захворювань, що перешкоджають здійсненню прокурорських функцій (медичний огляд претендента на посаду прокурорсько-слідчих працівників не передбачений чинним Законом про прокуратуру.

Новий Закон про прокуратуру має демократично визначати порядок відбору кандидатів на посаду прокурорів і слідчих. Будь-який громадянин України, який відповідає вказаним вище вимогам вправі брати участь у конкурсному відборі й бути призначеним на відповідну посаду. Відбір кандидатів має вестися з урахуванням формальних ознак: чи відповідає претендент установленим вимогам, чи достовірні подані ним документи й відомості. Якщо кваліфікаційна комісія прокуратури прийде до висновку про неможливість прийняття того чи іншого кандидата на прокурорсько-слідчу посаду, то вона має винести про це мотивоване рішення.

Вважаємо за доцільне надати претенденту на прокурорсько-слідчу посаду можливість оскаржити рішення про таку відмову в судовому порядку, що забезпечить конституційне право кожного на працю і стане перепоною в безпідставній відмові в прийнятті кандидата в органи прокуратури. У цьому випадку, скажімо, така причина відмови, як відсутність у претендента необхідних працівнику ділових і моральних якостей, буде не формальною, а належним чином обґрунтованою.

Особливого значення в зв’язку із цим набуває підхід до оцінки ділових і моральних якостей претендента, яка має ґрунтуватися на поданих претендентом документах, а також на матеріалах, отриманих кваліфікаційною комісією по її запитах. Сюди ж слід віднести заяву, що містить прохання про рекомендацію його на вакантну прокурорсько-слідчу посаду; документ, що засвідчує особистість претендента як громадянина України; анкету, що містить біографічні відомості про претендента; документ, що підтверджує юридичну освіту; трудову книжку або інший документ, що відображає трудову діяльність, довідку про відсутність захворювань, що перешкоджають призначенню на прокурорсько-слідчу посаду. А у випадку проходження стажування – повинні бути подані також відомості про результати атестації.

По запитах прокуратури до особистої справи кандидата додається характеристика за час роботи з юридичної професії, за необхідності посадові інструкції по займаних посадах, що вимагають юридичної освіти, відомості про відсутність судимості в претендента і його близьких родичів, а також відомості із правоохоронних органів про відсутність обставин, що перешкоджають призначенню на прокурорсько-слідчу посаду.

На наш погляд, документ про стан здоров’я кандидата має подаватися не ним самим, а за запитом відповідного прокурора. Порядок проходження медкомісії, а також медична установа, де претендентові треба буде пройти обстеження, повинні визначатися відповідними обласними та прирівняними до них прокуратурами.

Незважаючи на такий підхід до формування кадрового складу прокуратури, слід мати на увазі, що у кваліфікаційної комісії прокуратури немає можливостей для одержання достатньої інформації про наявність у претендента якостей, необхідних для роботи в органах прокуратури, наприклад, чи володіє кандидат логічним мисленням, глибоким почуттям справедливості, умінням чітко й послідовно викласти свої судження в писемній формі, чи є в нього витримка й почуття такту, холоднокровність і самовладання й багато інших якостей, що так необхідні працівнику прокуратури.

Щоб зменшити кількість необґрунтованого призначення на прокурорсько-слідчі посади слід, на наш погляд, мати відомості не тільки про обставини, перешкоджаючі призначенню кандидата на посаду, але й мати дані, що свідчать про його придатність до майбутньої професії.

Уявляється доцільним запровадити обов’язкове психофізичне тестування особи, яка виявила бажання працювати в органах прокуратури, складання його психологічного портрета, що дає можливість оцінити, чи придатний він до прокурорської діяльності. Для цього необхідно розробити спеціальні методики, які б дозволяли це робити без обмеження честі й гідності особистості та при будь-якій погрозі його репутації.

Перший крок у цьому напрямку зроблено, але досвід впровадження зазначених вище тестів вимагає їхньої подальшої розробки й удосконалення.

Слід також звернути увагу й на зміст характеристики кандидата за час його роботи на посаді (посадах) з юридичної професії, яка має бути долучена до особистої справи, оскільки, на жаль, більшість поданих характеристик не містять тих відомостей, які дозволяли б зробити висновок про наявність у кандидата необхідних властивостей і якостей для виконання покладених на працівників прокуратури обов’язків. Як правило, відзначається його сумлінне ставлення до виконання своїх функціональних обов’язків, дотримання встановленого трудового розпорядку й добрі відносини з колегами по роботі.

Це пояснюється тим, що більша частина керівників, одержавши запит, який містить прохання про надання характеристики, не знає, що саме в цій характеристиці має бути особливо відзначено. Для вирішення цієї проблеми в запиті необхідно докладно вказати, які відомості слід відобразити в документі: на якій посаді працював або працює кандидат, коло основних його функціональних обов’язків; якими особистісними якостями він володіє, його психологічні особливості, коло інтересів, захоплень тощо.

За необхідності з керівником підприємства або організації, де працює або працювала особа, що виявила бажання працювати в органах прокуратури, особисто працівник відділу кадрів обласної чи прирівняної до неї прокуратури може виїхати на місце, де раніше працював або навчався кандидат, і роз’яснити, які конкретно дані про його особистість необхідні для характеристики.

Безумовно, важливу інформацію щодо претендента на посаду прокурорського працівника можна одержати з автобіографії, де обов’язково мають бути найбільш важливі відомості про його особистість, а також із його особистої анкети, яка містить біографічні дані та хронологію навчальної і трудової діяльності. Те й інше пишеться й заповнюється кандидатом власноручно.

У випадку, якщо особа пройшла стажування в органах прокуратури відповідно до чинного Закону “Про прокуратуру”, до особистої справи претендента додається висновок про результати атестації, який допоможе прийняти остаточне рішення щодо того, чи може особа сумлінно і якісно виконувати обов’язки, покладені Конституцією України та чинними законами України на працівників прокуратури. Таке рішення комісії повинно мати для керівників органів прокуратури рекомендаційний характер, оскільки згідно з Наказом Генерального прокурора України від 25.02.2004 р. № 2гн “Про організацію роботи з кадрами в органах прокуратури України” відповідальність за організацію роботи з кадрами в органах прокуратури покладена на заступників Генерального прокурора України, управління кадрів Генеральної прокуратури України, прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва й Севастополя, військових прокурорів регіонів та Військово-Морських Сил України, міських, районних, міжрайонних, військових прокурорів гарнізонів і прирівняних до них прокурорів.

Такий підхід до роботи із добору, розстановки, професійної підготовки та виховання прокурорів і слідчих, безумовно, покращить укомплектування всіх ланок прокурорської діяльності та слідства працівниками з належним рівнем фахової підготовки, необхідними діловими й моральними якостями, відданими дорученій справі, а також зменшить плинність кадрів, що спостерігається, а головне – забезпечить якісне вирішення завдання щодо утвердження верховенства права, захисту прав людини, інтересів держави та суспільства.

Р.Р. Трагнюк, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Нагляд за додержанням законів,

що забезпечують права обвинуваченого

Обвинувачений, а також підозрюваний, найчастіше стають головними об’єктами піклування щодо забезпечення прав особи під час досудового слідства, оскільки саме ці суб’єкти досить часто підпадають під тиск з боку органів, які проводять досудове слідство. Недаремно перші кроки судово-правової реформи в нашій країні здійснювалися в напрямку посилення забезпечення прав вказаних осіб у період розслідування шляхом, наприклад, більш раннього допуску захисника до участі у кримінальній справі та ін.

Основний тягар по забезпеченню прав особи підозрюваного й обвинуваченого покладається на державні органи. Адже, як відомо, у сфері кримінального судочинства відносини особи й держави можуть супроводжуватись інтенсивними примусовими діями з боку останньої, котрі не завжди відповідають вимогам закону. Тому дієві гарантії прав особи на досудовому слідстві особливо необхідні як засіб захисту проти державного свавілля з тим, щоб дозволити громадянинові і в кримінальному процесі залишатися особистістю. Для належного забезпечення прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, великого значення повинна набувати практика певних правоохоронних та правозабезпечувальних органів, яка спирається на необхідність обов’язкового реагування на будь-яке порушення прав осіб під час розслідування кримінальної справи. Одним із основних виразників інтересів держави у кримінальному процесі є прокурор. Саме на нього, згідно з п.3 ст. 121 Конституції України, п.3 ст.5 Закону України “Про прокуратуру”, покладається нагляд за додержанням законів органами, що проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство. Насамперед ця функція охоплює обов’язок прокурора щодо нагляду за дотриманням прав обвинуваченого під час досудового слідства.

Діючи в межах, окреслених ст.227 КПК України, прокурор має можливість запобігти порушенням з боку органів досудового слідства, тобто гарантувати забезпечення прав обвинуваченого у кримінальному судочинстві.

Стаття 29 Закону “Про прокуратуру” визначає, що предметом нагляду є додержання законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство.

Серед завдань, вирішенню яких повинен сприяти прокурорський нагляд – запобігання незаконному притягненню особи до кримінальної відповідальності, охорона прав і законних інтересів громадян, котрі перебувають під слідством.

Функція нагляду зобов’язує прокурора вживати заходів щодо того, щоб органи дізнання й попереднього слідства додержувалися передбаченого законом порядку порушення кримінальних справ, розслідування діянь, що містять ознаки злочину, проведення оперативно-розшукових заходів, застосування технічних засобів, припинення й закриття справ, а також строків провадження слідства та тримання під вартою; при розслідуванні злочинів неухильно виконували вимоги закону про всебічне, повне й об’єктивне дослідження всіх обставин справи, з’ясовували обставини, які викривають чи виправдовують обвинуваченого, а також пом’якшують і обтяжують його відповідальність; виявляли причини й умови, які сприяють цьому, вживали заходів щодо їх усунення. Прокурор має право в разі потреби доручати керівникам органів досудового слідства, дізнання, внутрішніх справ, національної безпеки, проведення у підвідомчих їм підрозділах перевірок для усунення порушень закону.

Актуальним залишається питання щодо співвідношення функцій прокурорського нагляду та кримінального переслідування у кримінально-процесуальній діяльності прокурора, яка пов’язується з порушенням прокурором кримінальної справи та проведенням досудового слідства.

Як вже зазначалося, у ст.121 Конституції України, п.3 ст.5 Закону України “Про прокуратуру” вказано, що прокурор здійснює лише нагляд за органами, які проводять ОРД, дізнання, досудове слідство, тому серед юристів нерідко висловлюється думка про те, що органи прокуратури не мають права вести досудове слідство.

Вважаємо, що позбавлення прокуратури права вести досудове слідство послаблює все досудове слідство, оскільки саме слідчі прокуратури найкваліфікованіше ведуть розслідування, причому найскладніших справ. У той же час твердження про те, що прокурор не може бути об’єктивним при здійсненні нагляду за досудовим слідством, яке ведуть слідчі прокуратури, оскільки вони об’єднані корпоративним інтересом, є безпідставним. Навпаки, нагляд прокурора за “своїми слідчими”, як свідчить практика, є дієвішим, оскільки під час слідства менше порушується закон (скарги на слідчих інших відомств за використання недозволених методів слідства є досить частими).

Як правильно зауважує О.Р. Михайленко, повноваження прокурора зі здійснення нагляду за розслідуванням кримінальних справ відповідають завданням, покладеним на прокуратуру. З одного боку, вони націлюють прокурорів на ведення рішучої боротьби зі злочинністю та охорону публічного інтересу, а з іншого – на охорону недоторканності особи, прав і законних інтересів громадян. Для виконання цих завдань забезпечення законності прокурори наділяються широкими повноваженнями, які мають владно-розпорядчий характер.

На наш погляд, розслідування злочинів особисто прокурором не перетворює його на слідчого. Прокурор, який здійснює нагляд за додержанням законів органами дізнання, досудового слідства, повинен мати всі повноваження, якими наділений слідчий, і в разі потреби може й повинен особисто вести розслідування будь-якої справи.

Тому конституційне положення про те, що “функцією прокуратури є нагляд за додержанням законів органами, які проводять досудове слідство”, слід тлумачити ширше – як таке, що включає до себе саме поняття здійснення досудового слідства. Це ще більше підсилить становище прокурора як гаранта додержання прав особи органами дізнання й досудового слідства, забезпечення прав обвинуваченого.

І.О. Русанова, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Проблемні аспекти формування корпусу присяжних засідателів

Конституція України, встановивши загальні положення реалізації судової влади, передбачила участь у здійсненні правосуддя представників народу через народних засідателів i присяжних. Одним з важливих етапів судово-правової реформи є створення в Україні судів присяжних, які наблизять суд до суспільства і певною мірою дозволять здавати негативний стереотип, що склався до правосуддя. Уведення цього інституту в нашу державну і правову системи вимагає зваженого підходу врахування як історичного досвіду, так і сучасної практики його діяльності в зарубіжних країнах. Для правильного розуміння особливостей суду присяжних, властивих йому рис, механізму діяльності та способу його організації необхідно ретельно вивчити й узагальнити досвід про таку установу в країнах, де існує інститут присяжних; критично проаналізувати відповідне законодавство, узагальнити результати судової практики та наукові розробки; дослідити причини недоліків інституту присяжних i визначити умови, завдяки яким він може бути корисним для вітчизняної судової системи.

В історії людської цивілізації представлені англосаксонська і франко-германська моделі суду присяжних. У сучасних правових системах діють їх трансформовані аналоги. Кожна з моделей є результатом історичного нашарування, що тією чи іншою мірою включає до себе елементи інших моделей. Для суду присяжних в Україні має бути характерним організаційне відокремлення колегії присяжних від професійного судді (присяжні визначають доведеність діяння, винність підсудного і можливість засудження його з поблажливістю, а судді – ведуть засідання, вирішують юридичні питання, включаючи призначення покарання). Аналіз положень, що містяться в ст. 127 Конституції України про те, що правосуддя здійснюється професійними суддями, а у визначених законом випадках – народними засідателями i присяжними, дозволяє зробити висновок про відокремлення професійних суддів від присяжних i тим самим про проголошення в України англо-американської моделі суду присяжних. Додаткове підтвердження цього можна знайти в ст. 129 Конституції України, яка встановлює, що “судочинство здійснюється суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних”. Закріпивши можливість участі народу у відправленні правосуддя, Конституція тим самим указала один з напрямків реформування судочинства.

Нині в Україні відсутні цілісні теоретико-прикладні дослідження проблем організації та діяльності суду присяжних. Недостатня теоретична розробленість цієї проблематики негативно впливає на розвиток законодавчої бази в цій сфері, а отже, й на захист прав і основних свобод людини. Тому дослідження правової природи та законодавчого закріплення процедур організації і діяльності судів за участю представників народу є вельми актуальними.

У сучасних умовах розвитку України як правової держави насущною стала проблема формування суду присяжних i створення відповідного законодавства, яке б регламентувало широкий спектр питань щодо організації корпусу присяжних, а саме: встановлювало порядок добору кандидатів у присяжні, процедуру оформлення результатів добору присяжних, визначало орган, відповідальний за підбор присяжних, регулювало умови залучення присяжних у судочинство i, нарешті, закріплювало правила безпосередньої участі присяжних у здійсненні правосуддя.

При розгляді функціонального призначення представників народу в судочинстві виникає необхідність законодавчого закріплення переліку обов’язків присяжних засідателів при здійсненні правосуддя, в основу яких мають бути покладені відповідні обов’язки судді, які закріплені в ч. 1, 3, 4 ст. 6 Закону України „Про статус суддів”.

Іншими словами, виникає необхідність як створення суду присяжних, так i опрацювання цілого комплексу питань, що є складовими при організації (формуванні) такого суду. До таких питань можна справедливо віднести таке: 1) потрібно з’ясувати, який орган чи установа повинна і в змозі ґрунтовно проводити підбір кандидатур у присяжні; 2) необхідно чітко розробити конкретні параметри юридичного оформлення залучення громадян до судочинства в якості присяжних; 3) потрібна розробка процедури виклику чи запрошення присяжних до відправлення правосуддя; 4) чекає на себе і вирішення порядку влаштування присяжних в будинках суду; 5) вимагається дати відповідь стосовно кошторису на утримання корпусу присяжних.

Як відомо, правильно i ґрунтовно опрацьована модель структурно-організаційної побудови певної установи або її складових є тією базою, яка створить належні умови і буде сприяти чіткій роботі установи. Іншими словами, щоб суд присяжних почав працювати, спочатку повинні бути вирішені всі його організаційні параметри. Зрозуміло, що кращим вирішенням проблеми було б закріплення відповідних положень відносно суду присяжних у законі про судоустрій України. Зараз, коли розробляються і опрацьовуються проекти судоустрійного законодавства, актуальним є питання теоретичного конструювання моделей суду присяжних.

В.Д. Фінько, д-р юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Вимоги Конституції України

до виконання прокурором функції

обвинувачення

Конституційна функція підтримання прокурором державного обвинувачення в суді поставлена на перше місце в ст. 121 Конституції України як найважливіша в кримінальному судочинстві. Фактично обвинувачення починається на досудовому слідстві з моменту винесення слідчим постанови про притягнення особи як обвинуваченого (ст. 130-132 КПК України), було пред’явлене обвинуваченому не пізніше двох днів після цього (ст. 133, 140-143 КПК) і остаточно сформульоване в обвинувальному висновку (ст. 223,224 КПК). Після затвердження обвинувального висновку прокурором обвинувачення стає державним і підтримується в подальшому прокурором у суді першої інстанції (ст. 232, 232-1 КПК).

У стадіях попереднього розгляду справи суддею та судового розгляду кримінальних справ прокурор, підтримуючи державне обвинувачення, сприяє суду всебічно, повно і об’єктивно розглянути справу і постановити рішення, що ґрунтується на законі (ст. 34 Закону України „Про прокуратуру”). Виконання цих завдань прокурором можливе при належній підготовці прокурора до підтримання державного обвинувачення.

Підготовка ця закінчується після призначення справи суддею до розгляду в судовому засіданні.

Діяльність прокурора по підтриманню державного обвинувачення в суді здійснюється у відповідності зі ст. 264, 318 КПК та іншими кримінально-процесуальними нормами глав 24-28 КПК. Оскільки прокурор повинен виконувати свої завдання відповідно до вимог ст. 34 Закону України „Про прокуратуру”, тобто сприяти виконанню вимог закону про всебічний, повний і об’єктивний розгляд справ та постановленню судових рішень, що ґрунтуються на законі, вся ця діяльність прокурора також повинна відповідати вказаним вимогам. Згідно з цим прокурор: 1) повністю підтримує державне обвинувачення; 2) відмовляється від обвинувачення повністю або частково; 3) змінює обвинувачення.

При повному підтвердженні в судовому розгляді кримінальних справ обвинувачення, яке було сформульоване в обвинувальному висновку, прокурор пропонує суду прийняти рішення відповідно до вимог закону, передбачених ст. 324 КПК, посилаючись, як і у всіх інших випадках, лише на докази, досліджені в судовому засіданні (ч.2 ст. 323 КПК); сформульоване прокурором обвинувачення знайде підтвердження у вироку суду (ст. 321-346 КПК).

Коли в результаті судового розгляду прокурор прийде до переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення, він повинен відмовитися від обвинувачення і у своїй постанові викласти мотиви відмови. У цьому випадку, якщо потерпілий не вимагає продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення, суд закриває справу (ч.3 ст. 264, ч.2 ст. 267, ч. 2 ст. 282 КПК).

Закон не вказує, на яких підставах суд закриває справу. Генеральний прокурор України в наказах про організацію роботи прокурора по підтриманню державного обвинувачення в суді дає роз’яснення, що такими підставами є: 1) відсутність події злочину; 2) відсутність в діянні складу злочину; 3) недоведеність участі підсудного у вчиненні злочину.

Однак такої норми не передбачено чинним КПК України щодо закриття судом кримінальної справи. У ч.4 ст. 327 КПК ці підстави застосовуються при постановленні судом виправдувального вироку. В законі слід визначити підстави для закриття справи при відмові прокурора від обвинувачення. Їх можна було б визначити шляхом порівняльного аналізу відповідних норм КПК України та КПК РФ. Так, у ч. 7 ст. 246 КПК РФ при повній або частковій відмові державного обвинувача від обвинувачення в ході судового розгляду кримінальна справа або кримінальне переслідування закривається повністю чи у відповідній його частині за підстав, передбачених п. 1, 2 ч.1 ст. 24 та п. 1,2 ч.1 ст. 27 КПК РФ.

Перенести до КПК України такі ж підстави, як в КПК РФ, неможливо, по-перше, тому що чинний КПК України не містить терміна „кримінальне переслідування”, по-друге, тому що відмова прокурора згідно з процесуальною практикою можлива лише за підстав, які реабілітують підсудного, а за обставин, які не реабілітують підсудного, кримінальна справа згідно з ч. 1 ст. 282 КПК України закривається, тобто не всі вказані у п.2 ч.1 ст. 27 КПК РФ підстави є такими, що реабілітують підсудного, а саме: 1) закінчення строку давності; 2) смерть підсудного; 3) відсутність заяви потерпілого в справах приватного та приватно-публічного обвинувачення та ін. (п. 1-6 ч. 1 ст. 24 КПК РФ, до яких відсилає п.2 ч.1 ст. 27 КПК РФ).

За наявності вказаних підстав дійсно закривається кримінальне переслідування, але не обвинувачення за підстав, що реабілітують підсудного. В зв’язку з цим доцільно ввести у новому КПК України термін „кримінальне переслідування” (він був у КПК УРСР 1926 р.), а ст. 282 КПК України викласти у новій редакції, вказавши в ч. 1 підстави для закриття кримінального переслідування за обставин, що не реабілітують підсудного, а саме: п. 5 – 11 ч. 1 ст. 6, ст. 7, 7-2, 8 – 10, 11, 11-1 та ст. 11-2 (спеціальні підстави, передбачені Особливою частиною Кримінального кодексу України, якої не було включено в КПК до цього, хоча у проекті закону вони були передбачені).

Частину 2 ст. 282 КПК слід доповнити вказівкою на підстави закриття справи при відмові прокурора від обвинувачення, а саме, коли: не встановлено події злочину; в діянні підсудного немає складу злочину; не доведено участі підсудного у вчиненні злочину. Такі доповнення слід внести до ч. 3 ст. 264 КПК, вказавши не тільки на мотивування відмови прокурора від обвинувачення, а й на підстави відмови. В зв’язку з такими змінами у ч. 4 ст. 327 КПК необхідно розмежувати, коли суд постановляє виправдувальний вирок, а коли закриває справу при відмові прокурора від обвинувачення.

Зміна обвинувачення відповідно до ч. 3 ст. 277 КПК здійснюється прокурором шляхом винесення постанови, в якій формулюється нове обвинувачення та викладаються мотиви прийнятого рішення.

Не допускається зміна обвинувачення, коли цим будуть порушені правила про підсудність чи обов’язковість проведення досудового слідства. У цьому випадку згідно з ч. 2 ст. 277 КПК за клопотанням прокурора справа повертається на додаткове розслідування.

Із ст. 277 КПК можна зробити висновок про те, що зміна обвинувачення можлива як при застосуванні кримінального закону, який передбачає відповідальність за менш тяжкий злочин, чи про зменшення обсягу обвинувачення, так і про застосування кримінального закону про більш тяжкий злочин, чи про збільшення обсягу обвинувачення. Однак прямої вказівки на таку новелу в законі не має, а тому пропонується внести відповідне уточнення до ст. 277 КПК.

Ю.В. Хоматов, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ СТАНОВЛЕННЯ ТЕОРІЇ ПРОФЕСІЙНОГО ЗАХИСТУ

В КРИМІНАЛЬНОМУ процесі

Конституція України 1996 р. закріпила демократичні принципи становлення кримінально-процесуального законодавства, яке повинно відобразити обов’язок держави затвердити і забезпечити права і свободи людини. Зміщення акцентів у визначенні пріоритетів між державою і громадянином при регулюванні кримінально-процесуальною діяльністю на захист прав і свобод людини слід розглядати як пріоритетний напрямок удосконалення правового механізму забезпечення права обвинуваченого на захист, що декларується Конституцією України (ст.129).

Після реалізації “малої судової реформи” в новому КПК України треба вирішити важливу проблему – якою мірою слід відобразити, надати процесуальний зміст таким конституційним засадам здійснення правосуддя, як забезпечення обвинуваченому права на захист, змагальності сторін і свободу в наданні ними суду своїх доказів в доведеності перед судом їх переконливості (п.4 ч.3 ст.129 Конституції України), щоб вони відповідали конституційним положенням та демократичним явищам, які відбуваються у суспільстві.

Останнім часом деякі автори, вчені-процесуалісти висловлюють думку, що законодавець “захопився” засадами змагальності у кримінальному судочинстві, “вдався до невиправданих крайнощів” і вніс до процесуальної форми істотні зміни, які створюють в Україні обвинувальний кримінальний процес із забезпеченням змагальності сторін, які не завжди сприятимуть справедливому вирішенню справи судом. У зв’язку з цим надає обвинуваченому право сторони на досудовому слідстві, що є неможливим. Такі висловлювання свідчать про те, що при створенні національної кримінально-процесуальної моделі законодавцю необхідно врахувати, що засади змагальності суттєво впливають на зміст та процесуальне наповнення права обвинуваченого на захист, де особливе значення має діяльність захисника Тому належне правове забезпечення діяльності адвоката-захисника у змагальних процедурах кримінального процесу є необхідною передумовою реалізації обвинуваченим права на кваліфікований захист, на справедливий судовий розгляд по кримінальній справі.

Здебільшого право на кваліфіковану правову допомогу по кримінальних справах пов’язане саме з діяльністю професійного захисника – адвоката (ст.59 Конституції України), який, використовуючи професійні (ст.6 Закон України “Про адвокатуру”) та процесуальні (ст.48 КПК України) права, завжди виконує функцію захисту в кримінальному процесі, така функція є основним, а не факультативним напрямком його діяльності. Забезпечення виконання вимог ст.6 Конвенції про захист людини та основних свобод покладає тягар доказування та доведеності своїх стверджень на самі сторони, тому без допомоги професійного захисника-адвоката розглянути складну кримінальну справу в суді практично неможливо.

В теоріях кримінального процесу, адвокатської захисної діяльності неодноразово обговорювалось питання щодо процесуального становища захисника. Слід зазначити, що всі теоретичні позиції можуть бути зведені до наступного: захисник – помічник слідства та суду (М.А. Чельцов); захисник – самостійний учасник кримінального судочинства (Я.С. Аврах, А.Л. Ривлин, А.Л. Цыпкин); захисник – представник підозрюваного, обвинуваченого (Ю.И. Стецовский, М.С. Строгович, А.Г. Торянников); захисник – в залежності від судово-слідчої ситуації, яка складається в кримінальній справі, може бути як самостійним учасником процесу, так і представником (В.Д. Адаменко, Л.Д. Зусь).

Найбільш вагомих обґрунтувань набуває точка зору щодо захисника в якості представника обвинуваченого (підсудного), тим більше, що це знайшло своє відображення в ст.18 Закону Республіки Бєларусь ”Про адвокатуру”, ст.6 Закону Російської Федерації ”Про адвокатську діяльність та адвокатуру”, де чітко зазначено, що адвокат не може займати правову позицію, протилежну позиції підзахисного, за виключенням, коли останній себе оговорює. Це положення співвідноситься з п.15 Основних положень про роль адвокатів (VІІІ конгрес ООН, серп. 1990 р).

Серед вчених-процесуалістів та практиків протягом усього періоду чинності Закону України “Про адвокатуру” не склалося однакових уявлень щодо процесуального становища захисника у кримінальному процесі, коли йдеться про професійний статус адвоката (ст.2 Закону України “Про адвокатуру”).

У ст.32 Правил адвокатської етики зазначається, що при виконанні доручення адвокат зобов’язаний використати всі розумно необхідні й доступні йому законні засоби для надання ефективної правової допомоги клієнту (підзахисному); виявляти активність у збиранні відомостей про факти, що можуть бути використані як докази у справі, бути принциповим і наполегливим у використанні дозволених законом засобів їх отримання. У межах, встановлених законодавством, професійний захисник – адвокат не повинен використовувати засоби і методи, що свідомо порушують законні права та інтереси інших осіб (с.63 Правил). Ці вимоги не можна віднести до захисника, який не є професійним, а саме: фахівці у галузі права; близькі родичі; опікуни та піклувальники.

Низка проектів Закону України “Про адвокатську діяльність і адвокатуру” (народний депутат С. Соболєв); “Про адвокатуру” (народний депутат Л. Демьохін); проект нової редакції Закону України “Про адвокатуру” (Спілка адвокатів України з урахуванням пропозиції міжнародних експертів, зауважень комітетів Верховної Ради України); проект Закону України “Про адвокатуру” (народний депутат, голова комітету Верховної Ради України В. Онопенко) не визначає меж самостійності адвоката стосовно формування правової позиції підзахисного при виявленні так званої колізії.

Чинне законодавство дещо обмежує професійного захисника – адвоката у здійсненні захисту. Йдеться про обмеження участі адвоката-захисника в слідчих діях, скасуванні його права ставити запитання під час проведення слідчої дії (ст.48 КПК України). Відсутній перелік науково-технічних засобів, котрі адвокати-захисники можуть використовувати при участі в слідчих або судових діях, більш того, їх використання залежить від волі посадових осіб, які здійснюють провадження в кримінальній справі (ст.48 КПК України).

Правоохоронним органам, суду дано право з підстав, передбачених ст.61 УПК України, усунути захисника від участі у справі, якщо зловживаючи своїми правами захисник перешкоджає встановленню істини в справі, затягує розслідування чи судовий розгляд, порушує порядок у судовому засіданні, не виконує розпоряджень головуючого. Слід підкреслити, що усі ці підстави мають суто оціночний зміст, якій залежить від внутрішнього переконання суду, прокурора, слідчого, особи, яка провадить дізнання. Постанова судді про усунення захисника від участі у справі оскарженню не підлягає (ст.61-1 КПК України).

Варто звернути увагу на таке недоцільне право захисника, яке зазначено у ч.8 ст.48 КПК України, а саме: відмовитися від виконання своїх обов’язків, коли він свою відмову мотивує недостатніми знаннями чи некомпетентністю. Ст.7 Закону України “Про адвокатуру” забороняє професійному захиснику – адвокату відмовлятися від прийнятого на себе захисту, більш того, ст.10 Правил адвокатської етики встановлюють, що адвокат має виконувати свою професійну діяльність компетентно і добросовісно, він зобов’язується своєчасно підтримувати свою обізнаність щодо ведення кримінальних справ, особливостей розробки та відстоювання правової позиції. Аналіз чинного кримінально-процесуального законодавства з цього питання спонукає до одного висновку, що це право стосується тільки так званих фахівців в галузі права, або непрофесійних учасників захисту, і не може стосуватися професійного захисника-адвоката.

Слушною є думка, що для розробки теорії професійного захисту в кримінальному судочинстві слід ввести у науковий обіг вчення про криміналістичну адвокатологію (О.Я. Баев), яке буде вивчати і досліджувати застосування ідей і прийомів криміналістики в діяльності адвоката – захисника; сприятиме розробці методичних засад та конкретних методик захисту; оптимізувати захисну діяльність на усіх стадіях та процедурах кримінального судочинства.

З огляду на вимоги своєчасного реформування вітчизняного кримінального правосуддя (новий КПК України), розвиток теорії професійного захисту у кримінальному судочинстві є важливим чинником по вирішенню цього завдання.

В.В. Вапнярчук, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Конституція України – основа реформування

досудового розслідування кримінальних справ

Прийняття 28 червня 1996 р. Основного закону нашої країни – Конституції України, – важливий крок на шляху побудови правової, демократичної держави.

Конституція окреслила основні напрямки реформування національного кримінально-процесуального законодавства і, зокрема, такі, що прямо стосуються провадження досудового розслідування в кримінальних справах. Майже в кожному розділі Конституції закріплені норми, які мають відношення до кримінального процесу, і які на час її прийняття характеризувалися великим ступенем наукової новизни.

Так, згідно зі ст.8 Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. На цій підставі вже з моменту прийняття окремі її положення, які регулювали правовідносини в сфері кримінального судочинства, відразу безпосередньо застосовувалися при провадженні досудового розслідування в конкретних кримінальних справах. Наприклад, при провадженні допитів, очних ставок, інших слідчих дій суб’єкт, який провадив ці дії, зобов’язаний був роз’яснювати особам, які брали в них участь, зміст ст.63 Конституції про їхнє право відмовитися від дачі показань відносно себе, членів сім’ї чи близьких родичів.

На підставі норм Конституції України розширено можливість застосування під час досудового провадження різних форм судового контролю.

Перша форма такого контролю – це надання дозволу на провадження окремих процесуальних дій, а також окремих оперативно-розшукових заходів, які найбільш істотно торкаються конституційних прав громадян. Так, ст.29 – 31 Конституції передбачили можливість обмеження права людини на свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла, таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції лише на підставі вмотивованого рішення суду. У цьому зв’язку після внесення змін і доповнень до КПК України 21 черв. 2001 р. такі процесуальні дії, як обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (ч.1 ст.165 КПК), обшук житла чи іншого володіння особи (ч.5 ст.177 КПК), виїмка документів, що становлять державну та/або банківську таємницю (ч.3 ст.178 КПК), примусова виїмка із житла чи іншого володіння особи (ч.4 ст.178 КПК), накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв’язку (ч.4 ст.187 КПК), огляд кореспонденції в установі зв’язку (ч.1 ст.187¹ КПК), огляд житла чи іншого володіння особи (ч.4 ст.190 КПК), можуть бути проведенні лише за рішенням суду.

Крім того, на нашу думку, до таких дій слід віднести і обшук особи, за винятком випадків, передбачених ч.3 ст.184 КПК (ч.2 ст.184 КПК). Згідно з ч.2 ст.184 КПК обшук особи провадиться в порядку, передбаченому ст.177 КПК України. Однак ст.177 КПК передбачає дві різні правові підстави провадження цієї слідчої дії: 1) на підставі постанови слідчого, санкціонованої прокурором (наприклад в приміщені, яке не є житлом чи іншим володінням особи); 2) на підставі постанови суду (наприклад, в житлі чи іншому володінні особи). Який же з них необхідно застосовувати до провадження обшуку особи? Оскільки закріплене в ст.29 Конституції України право особи на свободу та особисту недоторканність, може бути обмежено, як і право недоторканності житла, лише в судовому порядку, то, вважаємо, що провадження особистого обшуку особи можливе, як і провадження обшуку в житлі чи іншому володінні особи, тільки на підставі судового рішення.

Другою формою судового контролю за досудовим провадженням є перевірка законності та обґрунтованості вже вчинених або тих, що вчиняються, процесуальних рішень і дій, прийнятих суб’єктами досудового розслідування. За ст.124 Конституції юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини. А це означає, що з моменту прийняття Основного закону нашої держави будь-які рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, посадових і службових осіб можуть бути оскаржені в судовому порядку (ст.55 Конституції). Ці норми стосуються і органів досудового розслідування. Однак у зв’язку із специфікою досудового провадження (необхідністю збереження таємниці досудового слідства, виконання вимог закону щодо швидкого і повного розслідування та вирішення справи тощо) законодавець в ст. 110, 234, 236 КПК України передбачив, що скарги на дії та рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора розглядатимуться при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, якщо інше не передбачено законом. Чинне ж кримінально-процесуальне законодавство передбачає можливість розгляду і вирішення відразу після їх подання, тобто ще під час провадження досудового розслідування, скарг на такі рішення та дії дізнавача, слідчого, прокурора, а саме: 1) відмова у застосуванні заходів безпеки або про їх скасування (ст.52⁵ КПК); 2) затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину (ч.7 ст.106 КПК); 3) обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (ч.7 ст.165² КПК); 4) відмова в порушенні кримінальної справи (ст.236¹ КПК); 5) закриття кримінальної справи (ст.236⁵ КПК); 6) порушення кримінальної справи щодо конкретної особи (рішення Конституційного Суду від 30.01.2003 р.).

Вважаємо, що для забезпечення зацікавленим учасникам процесу права на звернення за захистом своїх порушених прав у відповідних процесуальних документах, якими оформлюються наведені вище прийняті в конкретній кримінальній справі рішення, обов’язково необхідно роз’яснювати положення вказаних статей КПК та рішення Конституційного суду України.

Істотне нововведення, яке міститься в прийнятій Конституції України і безпосередньо стосується провадження досудового розслідування, це положення ст.59, згідно з якою “кожен є вільним у виборі захисника своїх прав”. Як пізніше роз’яснив Конституційний суд України, це означає, що як захисники у кримінальних справах можуть бути допущенні не тільки адвокати, а й інші фахівці в галузі права. Аналогічне положення згодом було закріплене і в ст.44 КПК. Проте офіційного роз’яснення того, кого ж слід розуміти під такими “іншими фахівцями”, на жаль, не дав ні Конституційний Суд, ні законодавець, ні Верховний Суд. Аналіз останніх наукових публікацій з цього приводу, численних проектів нового КПК України, а також Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів (схваленої Указом Президента від 10 трав. 2006 р. № 361/2006), дає підстави вважати, що такими повноваженнями (тобто здійснення функцій захисника у кримінальному процесі) повинні бути наділені лише адвокати.

Ще одна норма Конституції України, яка безпосередньо стосується провадження досудового розслідування і є основою його реформування та заслуговує на увагу, – це положення ст.121, в якій серед вказаних в ній основних напрямків діяльності прокуратури відсутня функція досудового розслідування злочинів. Незважаючи на те, що згідно з п.9 Перехідних положень прокуратура продовжує здійснювати розслідування злочинів у формі досудового слідства, є всі підстави вважати, що в найближчому майбутньому система досудового слідства буде суттєво реформована. Цілком правильним є припис вказаної вище Концепції вдосконалення судівництва (п.2 розд. X “Суміжні інститути”), в якому зазначено, що прокуратура не може виконувати функцію розслідування злочинів з огляду на те, що наділена повноваженнями здійснювати нагляд за досудовим слідством та підтримувати державне обвинувачення в суді. На цій підставі у даному нормативному акті пропонується на основі структурних підрозділів прокуратури, на які покладено функцію досудового слідства, створити державну службу розслідувань, тобто єдиний слідчий апарат, дискусії щодо якого ведуться не один рік.

В.М. Трофименко, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Конституційні гарантії прав та свобод особи

у кримінальному судочинстві

У зв’язку з реалізацією правової реформи в Україні зміни, що відбулися в політичному, суспільному житті, спрямовані на формування громадянського суспільства і правової держави, основоположними принципами якої є пріоритетність прав і свобод людини (ст. 3 Конституції України), поділ влади (ст. 6 Конституції України), верховенство права (ст. 8 Конституції України), внесли свої корективи і в механізми охорони прав та законних інтересів особи.

Конституція та чинний КПК України містять досить детальний, адаптований до міжнародних стандартів забезпечення права на свободу та особисту недоторканність механізм застосування щодо підозрюваного, обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту на досудовому провадженні по кримінальній справі. Однак його реалізація на практиці є досить неоднозначною та має достатню кількість проблемних питань, які потребують вирішення на законодавчому рівні.

Запобіжний захід може бути застосовано тільки щодо обвинуваченого чи підозрюваного. Тобто, якщо особа була затримана, то з моменту такого затримання і до вручення постанови судді про результати розгляду подання повинно пройти не більше 72 год.

Недопустимо розглядати такі подання після 72 год, оскільки в такому випадку суди фактично порушують ст.29 Конституції України та ст.5 Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Крім того, якщо таке подання подано після граничного строку, то виникає питання, відносно кого розглядається подання. За межами 72-годинного строку, якщо не було пред’явлене особі обвинувачення, вона вже не знаходиться в статусі підозрюваного.

У цьому випадку, вважаємо, у судді нема підстав розглядати подання про затримання пересічного громадянина, оскільки він фактично не є суб’єктом кримінального процесу.

Доцільно закріпити в КПК України граничний строк, до якого органи досудового слідства повинні подати подання про взяття затриманої особи під варту. (У КПК РФ – 8 год). Якщо таке подання надходить в строк, менший вказаного в законі, то в даному випадку можна застосувати передбачені наслідки в постанові Пленуму Верховного Суду України від 25.04.2003 р. “Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства” – окрему постанову, а отримання подання за межами 72-х годинного строку повинно бути підставою для відмови в його розгляді.

Не менш важливе значення в контексті проблем, що розглядаються, має й передбачений ч. 8 ст. 165-2 КПК України порядок продовження судом строку затримання до десяти діб, який застосовується в разі, як зазначено у п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25.04.2003 р. “Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства”, коли є сумніви щодо необхідності обрання особі запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або з метою надання підозрюваному, обвинуваченому, іншим особам можливості внести визначену судом заставу.

Надаючи суду можливість продовження строку затримання підозрюваного, обвинуваченого до 10 діб, чинне законодавство не передбачає права цієї особи оскаржити рішення суду. Зрозуміло, що логіка законодавця полягає в тому, що таке рішення за своїм характером є проміжним і спрямоване, по суті, на забезпечення можливості винесення остаточного рішення щодо подання слідчого про застосування до затриманого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Разом з тим, враховуючи характер правообмежень, які спричиняють ці рішення суду, уявляється, що особі слід надати право його апеляційного оскарження, оскільки йдеться про позбавлення підозрюваного, обвинуваченого свободи, тобто суттєве обмеження його конституційного права. Враховуючи, що ч. 8 ст. 165-2 КПК України встановлює строк-період продовження затримання – до 10 діб, на практиці досить часто можна зустріти рішення суду про продовження затримання спочатку на строк до 3, 5 діб, а потім ще на 2, 3 доби. При цьому, якщо суд, продовжуючи строк затримання, вийшов за межі 10-добового строку, затриманий фактично позбавлений права оскарження такого незаконного рішення.

Затримання особи за підозрою у вчиненні злочину є таким, що відповідає міжнародним стандартам забезпечення права на свободу та особисту недоторканність, якщо воно здійснено з метою припровадження особи до встановленого законом компетентного органу на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення (підп. с) п. 1 ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основних свобод).

Вважаємо, що відсутність механізму оскарження такого рішення прямо суперечить ч.5 ст.29 Конституції України, яка передбачає право затриманого у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.

Т.М. Мірошниченко, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРИНЦИПУ ПРЕЗУМПЦІЇ НЕВИНУВАТОСТІ

У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Закріплення на рівні Основного Закону презумпції невинуватості є свідченням важливого значення її положень для забезпечення прав і законних інтересів громадян у сфері кримінального судочинства. Нормативну основу цього принципу складають положення ст. 62, 63, 129 Конституції.

Аналіз змісту вказаних статей дозволяє визначити структуру принципу презумпції невинуватості, до складу якого входять такі взаємопов’язані і взаємообумовлені елементи, як: констатація не винуватості особи до тих пір, доки його вина не буде доведена у встановленому законом порядку вироком, що вступив у законну силу (ст. 62, 129 Конституції); відсутність у громадянина обов’язку доводити свою невинуватість або меншу винуватість, покладання обов’язку доказування вини на обвинувача (ст. 62, 63, 129 Конституції); заборона базувати обвинувачення на доказах, які одержані незаконним шляхом, тлумачення усіх обґрунтованих сумнівів щодо доведеності вини на користь особи, відносно якої ведеться кримінальне судочинство, заборона базувати обвинувачення на припущеннях (ст. 62 Конституції); відсутність у громадянина обов’язку давати показання, відповіді на запитання і надавати докази, що викривають його у скоєнні злочину (ст. 63 Конституції).

У КПК України відсутні як глава, що заявляє систему норм-принципів, так і розгорнуте формулювання даного принципу в окремій статті. Деякі положення принципу презумпції невинуватості містяться у ст. 15, 16¹, 69, 69¹ та ін.

Вважаємо, що норма-принцип, закріплена у ст. 62, 63, 129 Конституції, повинна бути не тільки адекватно представлена у КПК, але й мати забезпечення сукупністю приписів, що розкривають її зміст і мають відповідні механізми реалізації.

Зупинимося на окремих складових принципу з метою пошуку оптимальних варіантів їх викладення у КПК.

1. “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду” (ст. 62 Конституції).

У цілому погоджуючись із даним правилом, вважаємо за необхідне при перенесенні його в КПК вказати на обвинувальний вирок, що вступив у законну силу. Така необхідність обумовлена наявністю у чинному законодавстві процедур апеляційного та касаційного оскарження вироку (ст. 129 Конституції, ст. 349, 386 КПК).

Слід зазначити, що у ст. 62 Конституції йдеться про будь-яку особу, що опиняється у сфері кримінального судочинства, і на яку будь-якою мірою падає підозра у вчиненні злочину. Крім обвинуваченого, ними можуть бути підозрюваний, свідок, особи, в помешканнях яких проводився обшук, щодо яких порушено кримінальну справу, накладено арешт на майно тощо (на відміну від законодавства Росії, де в ст. 14 КПК РФ “Презумпция невиновности” йдеться тільки про обвинуваченого і підозрюваного).

Ця обставина вимагає від законодавця передбачити у законі обов’язок інформування зацікавлених осіб при проведенні слідчих дій, пов’язаних із законним обмеженням прав громадян, окрім змісту їх прав також і змісту презумпції невинуватості. Це сприятиме правильному розумінню конкретної ситуації і виключить можливість протидії з їхнього боку. Відповідна стаття у доповнення КПК може носити назву “Загальні правила провадження слідчих дій”.

2. “Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину” (ст. 62 Конституції).

Уявляється, не відповідає цьому конституційному положенню ч. 4 ст. 97 КПК, де сказано, що перевірка заяви або повідомлення про злочин здійснюється відповідною посадовою особою шляхом “відібрання пояснень від окремих громадян або посадових осіб або витребування необхідних документів”. Застосування термінів “витребування”, “відібрання” при формулюванні нормативного положення орієнтує правозастосувальника на використання примусу щодо вказаних осіб, що не відповідає завданням стадії порушення кримінальної справи. Необхідно встановити заборону покладати на особу, щодо якої в подальшому можливе ведення судочинства, обов’язку давати пояснення, надавати докази своєї непричетності до подій, за якими може бути порушена кримінальна справа.

Слід також законодавчо усунути протиріччя, закладені у п. 2 ч. 2 ст. 69 і п. 6 ч. 1 ст. 69¹ КПК щодо права особи відмовитись давати показання у встановлених випадках на користь останнього, оскільки саме він відповідає принципу презумпції невинуватості й збігається змістовно із ст. 63 Конституції України.

3. “Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь” (ч. 3 ст. 62 Конституції).

Нова формула “докази, одержані незаконним шляхом” вимагає конкретизації у КПК, оскільки закон окремо передбачає ще й ті порушення, які є суттєвими (ст. 370 КПК), і пов’язує з ними настання серйозних наслідків – скасування відповідних рішень. Доцільно передбачити у КПК статтю “Недопустимі докази”, де розкрити поняття доказів, одержаних з порушенням закону, зокрема, вказати на те, що докази повинні визнаватись одержаними з порушенням закону, якщо у ході їх збирання були незаконно обмежені гарантовані Конституцією України права людини або громадянина або встановлений кримінально-процесуальним законодавством порядок їх збирання і закріплення, а також якщо збирання і закріплення доказів здійснене неналежною особою або органом чи в результаті дій, не передбачених кримінально-процесуальними нормами.

О.В. Капліна, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Розвиток конституційних засад захисту прав особи в проекті Кримінально-процесуального кодексу України

У світі нині немає більш значущої ідеї, ніж права і свободи людини. Їх виняткова важливість визначається природністю, невід’ємністю, відповідністю людській суті. Не випадково найвищою соціальною цінністю Конституція України проголосила людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст. 3). При цьому держава повинна не лише проголосити захист прав і законних інтересів кожного члена суспільства, але і забезпечити реальне втілення їх у життя, що можливо лише шляхом розробки відповідних правових механізмів. Особливого значення захист прав та законних інтересів набуває у сфері кримінального судочинства.

Більш як сорокалітня практика модернізації кримінально-процесуального законодавства показує, що подальша його реанімація шляхом тільки внесення окремих змін і доповнень без істотної, суттєвої переробки неможлива. Наукові дискусії, що ведуться в ході судової реформи, і законодавчі акти, що приймаються в останні роки, поставили під сумнів багато процесуальних інститутів і норм, що раніше здавалися непорушними. Тому як ніколи необхідне швидке прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу, який покликаний стати законом, якнайповніше регламентуючим діяльність компетентних органів держави, а також забезпечуючим позитивну реалізацію конституційних положень, міжнародних стандартів, пов’язаних із захистом прав і законних інтересів громадян, що залучаються до орбіти кримінального судочинства. Він має створити такий механізм відправлення правосуддя, при якому суд займе своє центральне місце як орган судової влади, наділений винятковим правом від імені держави вирішувати питання про винність або невинність особи в судовому розгляді й разом з тим здійснювати контрольні функції на досудових стадіях.

Парламентська Асамблея Ради Європи у своїй Резолюції № 1346 щодо “Виконання Україною своїх обов’язків та зобов’язань” відзначила своє занепокоєння щодо повільного процесу у впровадженні принципів та стандартів Ради Європи органами влади України, що підтверджується тим фактом, що остання версія проекту Кримінально-процесуального кодексу у низці своїх положень є несумісною зі стандартами Ради Європи, гарантованими Європейською Конвенцією з прав людини та судовою практикою Європейського Суду з прав людини. Серед найбільш суттєвих недоліків проекту Кримінально-процесуального кодексу відзначалося: обмеження можливості змагального дослідження доказів, особливо на стадії досудового слідства; збереження за правоохоронними органами значних повноважень обмежувати права особи без достатніх гарантій; розширене існування інституту “підозрюваного”; обмеження доступу підозрюваного, обвинуваченого та їхнього захисника до усіх матеріалів справи, без чого не можливо здійснювати ефективний захист особи; можливість багаторазового повернення кримінальної справи судом на додаткове розслідування замість винесення виправдувального вироку; можливість здійснення обшуку, виїмки документів та вчинення інших процесуальних дій щодо будь-якої особи до порушення кримінальної справи та ін.

Новий КПК України, ухвалення якого очікується найближчим часом, має не лише відповідати Основному Закону держави, але і на основі найпрогресивніших міжнародно-правових стандартів створити такі правозахисні механізми, використовуючи які особа, залучена до сфери кримінального судочинства, зможе реально захистити порушені права та законні інтереси

Проект КПК України (ст. 2) на перше місце серед завдань кримінально-процесуального законодавства України висуває охорону прав, свобод та законних інтересів фізичних, юридичних осіб і держави, яким злочином заподіяно шкоду. Крім того, в ньому значно розширені існуючі права потерпілого в кримінальному процесі. Дійсно, пріоритетною проблемою правової думки тривалий час був захист прав і законних інтересів підозрюваних, обвинувачених (підсудних, засуджених), але такому суб’єкту кримінально-процесуальної діяльності, як потерпілий від злочину, не приділялось належної уваги. Керуючись прогресивними міжнародними стандартами, проект КПК України закріплює в п. 5 ст. 62 можливість відшкодування шкоди, заподіяної злочином, за рахунок Державного фонду відшкодування збитків. Створення такого Фонду забезпечить також реалізацію ст. 1177, 1207 Цивільного кодексу України, згідно з якими майнова шкода, заподіяна фізичній особі злочином, а також шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину, якщо не встановлено персону, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною, відшкодовується державою.

Запровадження Державного фонду відшкодування збитків забезпечить вирішення однієї з найгостріших та соціально значущих проблем – відшкодування потерпілому заподіяної злочином шкоди. Таким чином, держава виконуватиме не лише обов’язок щодо кримінального переслідування та притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин, а й щодо захисту прав потерпілого.

Ефективність правозастосовного процесу багато в чому залежить від того, яким чином сформульовані норми права, які засоби законодавчої техніки використовує законодавець для їх побудови. Чим точніше закон, тим легше здійснюється правозастосовний процес. Точність же законів визначається, зокрема, точністю і чіткістю понять, за допомогою яких вони сформульовані. Тому розробники проекту повинні також звернути увагу на відсутність єдності в термінології. Так, аналіз низки статей дозволяє зробити висновок, що неприпустимими є докази, які отримані: 1) “незаконним шляхом”; 2) “внаслідок незаконних дій”; 3) “з порушенням цього Кодексу”; 4) “з порушенням Конституції України”; 5) “внаслідок застосування насильств”. Максимальна (наскільки це можливо) формально-текстуальна зв’язаність правозастосовника не дозволить вийти за межі змісту подібних оцінних понять, служитиме гарантією дотримання прав учасників кримінального судочинства, перешкоджатиме суб’єктивізму і зловживанням.

Подальшого вдосконалення для усунення змістовних колізій потребують деякі процедури, закріплені в проекті КПК України. Зокрема, відповідно до ст. 270, при провадженні обшуку в невідкладних випадках без постанови слідчого судді, протягом доби з моменту його проведення, слідчий зобов’язаний направити копію протоколу обшуку слідчому судді і прокурору. Стаття ж 242 проекту “Судовий порядок отримання дозволу на провадження слідчих дій” зазначає, що при провадженні обшуку у розглядуваних випадках слідчий протягом 24 годин із моменту початку виконання слідчої дії повідомляє про це суд і прокурора, одночасно надсилаючи для перевірки законності рішення копію постанови про проведення обшуку та протокол її виконання. Останній порядок, на нашу думку, є більш прийнятним, оскільки отримавши повідомлення про обшук без попереднього рішення суду, прокурор при виявленні ним порушення законності з боку слідчого має право терміново втрутитися у провадження обшуку і припинити його.

А.Р. Туманянц, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Забезпечення конституційного права особи

на недоторканність житла

Починаючи з епохи буржуазних революцій, завжди наступним правом після права людини на особисту недоторканність, проголошувалося право на недоторканність житла.

Статтею 30 Конституції України 1996 р. визначено, що кожному гарантується недоторканність житла. Разом із тим в Основному Законі нашої країни містяться норми, що встановлюють підстави тимчасового обмеження відповідного права. Такими підставами є: а) вмотивоване рішення суду про проведення обшуку, огляду та проникнення, б) наявність невідкладних випадків, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину (ст.30 Конституції України); в) наявність воєнного або надзвичайного стану (ст. 64 Конституції України), в умовах яких можливий інший порядок закономірного обмеження відповідного права.

Прерогатива суду в забезпеченні законності проникнення в житло чи інше володіння особи і проведення в них огляду й обшуку закріплена в низці документів міжнародних організацій, зокрема, Організації Об’єднаних Націй і Ради Європи. Так, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права (1966 р.) встановлює, що ніхто не може безпідставно чи незаконно посягати на недоторканність житла (ст.17). Конституція України, імплементувавши зазначену норму, закріпила положення, відповідно до якого кожному гарантується недоторканність житла, що полягає в недопустимості проникнення в житло чи інше володіння особи, проведення в них обшуку чи огляду інакше як по мотивованому рішенню суду. Законом України від 21.06.2001р. внесені зміни в Кримінально-процесуальний кодекс України, що закріпили нову процедуру проведення обшуку й огляду житла чи іншого володіння особи, у тому числі і порядок дачі згоди на їхнє проведення.

Передбачений КПК судовий контроль за обґрунтованістю проведення слідчих дій є порівняно новою і дуже специфічною сферою судової діяльності. Практична реалізація даної функції являє собою для суддів певну складність, оскільки відсутня повна картина події злочину, що вичерпує сукупність доказів, настільки звичну судді при постанові вироку.

Разом з тим від правильного встановлення судом наявності підстав для проведення слідчих дій часом залежить результат справи. У цьому зв’язку звертає на себе увагу недостатня чіткість законодавчих приписів щодо форм судового контролю за слідчими діями й оціночний характер підстав їхнього проведення.

Закон передбачає, що у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, обшук житла чи іншого володіння особи може бути проведено без постанови судді. При цьому в протоколі зазначаються причини, що обумовили проведення обшуку без постанови судді.

Невідкладність проведення обшуку чи огляду законодавець зв’язує з екстремальними випадками, коли попереднє одержання вирішення суду неможливо, а зволікання може призвести до тяжких наслідків (ч.6 ст.177,ч.5 ст.190 КПК). Незрозумілим у цьому зв’язку є положення закону, відповідно до якого слідчий протягом доби з моменту проведення обшуку чи огляду житла чи іншого володіння особи зобов’язаний направити копію протоколу обшуку прокурору (ч.6 ст.177 КПК) і повідомити про проведений огляд і його наслідки прокурора, що здійснює нагляд (ч.7 ст.190 КПК). Таким чином, суддя взагалі позбавлений можливості як розглянути подання слідчого і винести відповідну постанову, так і дати правову оцінку діям слідчого за результатами проведення слідчих дій. Логічніше було б передбачити направлення слідчим копії протоколу не прокурору, а судді як суб’єкту кримінально-процесуальної діяльності, прерогативою якого є винесення постанови про проведення чи відмову в проведенні слідчих дій, пов’язаних з обмеженням недоторканності житла чи іншого володіння особи. Метою судової перевірки в даному випадку буде встановлення законності рішення про проведення слідчої дії. Здається, що наслідком такої перевірки має бути прийняття суддею одного з таких рішень про визнання: 1) результатів проведеної слідчої дії; 2) результатів слідчої дії недійсними, а отриманих фактичних даних – такими, що не мають доказового значення. Причому, приймаючи рішення про законність чи незаконність проведення слідчої дії, суд повинний брати до уваги дані, що існували на момент прийняття цього судового рішення, а не отримані в результаті проведення самої слідчої дії.

Як інший випадок, що дає підставу для проведення огляду без постанови судді, закон у ч.5 ст.190 КПК передбачає письмову згоду власника. При застосуванні даної норми можуть виникнути певні проблеми. Так, деякі труднощі можуть призвести до випадків, коли в помешканні проживають декілька осіб і хтось один не дає згоди з проведенням огляду чи відсутній у будинку і не може письмово виразити свою думку. За таких обставин, на нашу думку, за винятком випадків, передбачених ч.5 ст.190 КПК, слідчий, особа, яка проводить дізнання, не може здійснювати огляд і повинні звернутися до суду за одержанням рішення на проведення зазначеної слідчої дії. Аналогічно повинен діяти слідчий, особа, яка проводить дізнання, якщо особа, що проживає в приміщенні, спочатку дала згоду на огляд, а під час огляду заявила про відмову в можливості завершення слідчої дії. У даному випадку подальше проведення огляду буде порушенням конституційних прав громадянина на особисту недоторканність, недоторканність житла і таємницю приватного життя.

Отже, з дозволу суду повинна здійснюватися будь-яка слідча дія, яка проводиться в житлі за відсутності згоди проживаючих у ньому осіб, наприклад, відтворення обстановки й обставин події.

О.М. Дроздов, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Конституційні засади правового положення особи в кримінальному судочинстві

(порівняльно-правовий аспект)

Норми Конституції України (далі – Конституція) являють собою концептуальну основу кримінально-процесуального права і визначають стратегію його розвитку і застосування. Відомо, що Конституції України належить особливе місце в системі джерел кримінально-процесуального права і це підтверджується, зокрема, такими фундаментальними чинниками: вона є основою кримінального судочинства; має найвищу юридичну силу; визначає загальноправовий статус особи, закріплює кримінально-процесуальні гарантії прав і свобод особи, механізми захисту цих прав і свобод. Адже сучасний розвиток суспільства показав, що основним компонентом у даній системі повинна стати людина, її права та гарантії їх здійснення.

Кожен громадянин має право при розгляді його справи посилатися на норми Конституції України і вимагати відповідних гарантій, спираючись на її авторитет і значущість. До числа гарантій належать право на правову допомогу (ст. 59 Конституції України), тобто одержання кваліфікованої юридичної допомоги (ст. 48 Конституції РФ). Вірно, з погляду основних прав і свобод громадян, сконструйована ст. 48 Конституції РФ, що визначає рівень правового захисту. Наявність у Конституції України цього положення усунуло б неоднозначність у тлумаченні даної конституційної норми правозастосовниками. Прикладом може служити рішення Конституційного Суду України від 16 листоп. 2000 р. № 13-рн/2000 у справі про право вільного вибору захисника; презумпція невинуватості (ст. 62 Конституції України) або презумпція невинуватості особи, що притягується як обвинувачений (ст. 49 Конституції РФ). Правильно щодо захисту основних прав і свобод громадян сконструйовані ст. 69 Конституції України, на відміну від ст. 49 Конституції РФ, тому що було зазначено відомими українськими ученими-процесуалістами, що в розгорнутому формулюванні принципу йдеться про будь-яку особу, яка опинилася у сфері кримінального судочинства (а не лише обвинувачену) і на яку будь-якою мірою падає підозра у вчиненні злочину. (Див.: Кримінальний процес України: Підруч. / За ред. Ю.М. Грошевого, В.М. Хотенця. – Х.: Право, 2000. – С. 69); чітке слідування принципу законності, що передбачає неможливість повторного осудження за той самий злочин (ст. 61 Конституції України, ст. 50 Конституції РФ); обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях (ст. 62 Конституції України) або неприпустимість при здійсненні правосуддя використання доказів, отриманих з порушенням федерального закону (ст. 50 Конституції РФ). Правильно стосовно захисту основних прав і свобод громадян, а також з огляду на таку ознаку принципу змагальності, як наявність двох протилежних сторін – обвинувачення і захисту (докладніше див.: Нове у кримінально-процесуальному законодавстві України: Навч. посіб. / За ред. Б.М. Грошевого. – Х.: Право, 2002. – С. 9) сконструйована ст. 92 Конституції України, тому що в першу чергу вона визначає діяльність органів дізнання і досудового слідства, що є стороною обвинувачення і ведуть кримінальне переслідування (визначення терміна “кримінальне переслідування” див.: Научно-практический комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу Российской Федерации / Под общ. Ред. В.М. Лебедева; Науч. Ред. В.П. Божьев. – М.: Спарк, 2002. – С. 26); встановлення імунітету свідка, тобто звільнення від обов’язку давати показання або пояснення щодо себе, членів родини чи близьких родичів, коло яких визначається законом (ст. 63 Конституції України); право кожного на відшкодування шкоди за рахунок держави, заподіяної незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю його органів державної влади і посадових осіб (ст. 56, 62). До цих гарантій додається також положення про те, що ніхто не може нести відповідальність за діяння, які в момент їх вчинення не визнавалися як правопорушення. Це положення забезпечується більш загальним правилом про неприпустимість зворотної дії в часі закону, що встановлює або обтяжує відповідальність (ст. 58 Конституції України).

Не заперечуючи глобального позитивного значення Основного закону для розбудови в Україні правової держави, слід констатувати, що окремі норми цього закону потребують удосконалення. До такого висновку можна дійти також провівши певний порівняльно-правовий аналіз змісту норм Конституції з Конституціями інших держав.

Досліджуючи зміст права кожної людини на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), можна зробити такі зауваження. Для підвищення рівня правової захищеності в сфері кримінального судочинства доцільно, скориставшись законотворчим досвідом Японії (ст. 34 Конституції Японії), в національному Основному законі передбачити, що особу в ході судового розгляду в присутності захисника повідомляють про підстави її затримання або взяття під варту; а також роз’яснюють суть висунутого проти неї обвинувачення. Більше того, слід не лише роз’яснити особі її права, а й повідомити останню про механізм їх реалізації. Також суб’єкти, які ведуть кримінальний процес, зобов’язані забезпечити особі реальну можливість з моменту затримання не лише здійснювати права на захист та правову допомогу, а й реалізовувати інші процесуальні права.

Важливе місце в системі конституційних засад правового положення особи в кримінальному судочинстві займає недоторканність житла особи (ст. 31). Відомо, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Однак наведене положення конституції, з одного боку, обмежує волю окремих осіб щодо надання дозволу на проникнення до житла відповідних публічних осіб, а з другого – надає досить широке коло дискретних повноважень окремим суб’єктам, які ведуть кримінальний процес, проводити низку слідчих дій без мотивованого рішення суду. Між тим заслуговує на увагу законодавчий досвід Російської Федерації (ст. 25) та Іспанії (ст. 18), якими загалом визначається, що ніхто не вправі проникати в житло без дозволу особи або вмотивованого рішення суду.

Питання визначення правового положення особи в сфері кримінального судочинства містить її право на судовий захист. Відомо, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ст. 55). Звідси випливає обов’язок законотворчого органу створити справедливу судову процедуру розгляду кримінальних справ. У зв’язку з цим не можливо залишити без уваги положення ст. 111 Конституції Італійської Республіки, в якій зазначено, що закон реалізується шляхом справедливої судової процедури. На нашу думку, гарантією забезпечення справедливої судової процедури може стати норма Конституції, яка вимагатиме, щоб усі судові рішення були мотивованими. Також зміст справедливої судової процедури необхідно розкривати через положення Конституції, відповідно до якого по всіх кримінальних справах підозрюваний, обвинувачений, підсудний та засуджений мають право на швидкий та гласний судовий розгляд. Водночас швидкість судового розгляду не повинна обмежувати особу в праві мати певний час та відповідні умови для підготовки захисту в суді.

Дещо незавершеним виглядає положення, відповідно до якого особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62). Слід скористатися досвідом Швейцарської Конфедерації, викладеним в її Конституції (ст. 32), та зазначити, що для того, щоб особа була визнана винуватою у вчиненні злочину та піддана кримінальному покаранню, обвинувальний вирок суду повинен обов’язково вступити в силу.

ІV. КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ СТАНОВЛЕННЯ Й РОЗВИТКУ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН

І.В. Спасибо-Фатєєва, д-р юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

чл.-кор. АПрН України

конституційні засади інноваційної

діяльності в Україні

За ті десять років, котрі ми прожили в Україні за новою Конституцією, чимало змін відбулося в політичному, соціальному та економічному бутті. Певні проблеми загострилися до критичного стану, інші відійшли на другорядні позиції, а ось відчуття потреби докорінних змін у науці, освіті та в цілому у сфері інтелектуальної власності українського суспільства не покидає. Разом із тим ця необхідність не завжди усвідомлюється тією мірою, якої вона варта. Від цих проблем не відмахнешся, а відкладання їх вирішення на подальше не просто може призвести, а вже призводить до незворотних процесів, результатами яких буде те, що наша країна посяде ганебне місце серед інших країн світу. Це тихе сповзання не просто очікує Україну, а вона вже рухається цим шляхом. Тому на сьогодні архіактуальним є відновлення потенціалу української науки, втілення її напрацювань у виробництво, завдяки чому тільки й можливе оновлення основних фондів, випуск продукції на рівні світових стандартів.

Отже, у тому, що розвиток науки – найголовніша проблема, яку слід почати негайно вирішувати, сумнівів немає. Важливо усвідомити, як спрацьовує конституційна норма про державне сприяння цьому, задекларована ст.54 Конституції України.

Насамперед це прийняття законів у сфері науково-технічної діяльності та інтелектуальної власності, серед яких Закон “Про наукову й науково-технічну діяльність” у новій редакції, нові редакції законів у сфері охорони авторських, суміжних та патентних прав. Однак стверджувати, що законотворча діяльність гармонізована й український законодавець комплексно врегулював названі питання, було б неправдою. Навіть не можна зазначити, що прийнято пакет законів, які забезпечували б дієве регулювання інноваційної та інвестиційної діяльності, бо узгодженості між законами, продуманості підходів та державної політики в цій сфері немає. Отже, якщо спробувати дати відповідь на питання: яким же чином держава виконує свій конституційний обов’язок сприяти розвитку науки, то вона, очевидно, не буде втішною.

Відсутність єдиного продуманого підходу, стратегії вирішення проблем припинення зсування України до рівня країн третього світу і достойного використання її потенціалу доводять мінливість підходів держави до цього питання. Протягом 90-х років і по цей час в Україні постійно змінюється структура управління науково-інноваційною діяльністю, створюються одні державні органи замість попередніх або поряд із ними, дублюються функції, які взагалі нечітко сформульовані. Держава не дотримується принципового питання щодо фінансування інноваційної діяльності, надання чи скасування пільг в оподаткуванні тощо. Яскравим прикладом цих коливань є зупинення дії механізмів підтримки технопарків, а потім подальше їх відновлення.

Очевидно, держава при вирішенні проблем інновацій не мислить інноваційно, і в цьому основна її проблема. Як було завжди, так і дотепер держава робить наголос на фундаментальній науці, вузівській науці, технопарках, тобто тих трьох китах, на яких продовжує будувати “інноваційне майбутнє” України. Дійсність доводить, що такий підхід не дає своїх результатів: державних кош-тів не вистачає, державі докоряють у недостатності її вкладень у науку, наукові кадри застарівають, молоді вчені віддають перевагу або бізнесовій діяльності, або працюють на дядька Сема, укладаючи контракти з іноземними роботодавцями, для чого їм не треба нині навіть виїжджати з країни. Виходить, що вони в Україні отримали освіту, працюють, а результати їх праці належать іноземним компаніям, які нам же потім їх і пропонують придбати.

Такий гіркий стан у науці й на виробництві спонукав неодноразово до прийняття програмних документів, покликаних запропонувати заходи його виправлення. Це містилося в постанові Верховної Ради України 1999 р., у Державній програмі прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку на 2004 – 2006 рр., і фактично про такі ж нагальні проблеми йдеться мова в Указі Президента України “Про заходи щодо поліпшення інвестиційної та інноваційної діяльності в Україні” від 19 лип. 2005 р. А візок, як кажуть, і понині там. Загрузнув наш український візок з інтелектуальними наробками в бюрократичній трясовині, й інноваційних кроків по його рятуванню поки що не здійснюється. Тому зараз усі зусилля слід спрямовувати на використання принципово інших підходів до кардинальної зміни ситуації. Ці підходи лежать на поверхні, їх не треба довго відшукувати. Якщо Україну визнано країною з ринковою економікою, то чому вона не використовує ринкових засад у науковій діяльності? Наукова сфера залишилася практично не заторкнутою ринковими відносинами. Даремно. Без ринкових механізмів вирішити проблеми інновацій не уявляється можливим.

Сприйняття такого підходу, його усвідомлення і подальше втілення в конкретні кроки та заходи не потребує багато зусиль і значних вкладень. Справа в іншому – зрозуміти, що вихід один, і, відштовхуючись від цього, запропонувати суспільству ті кардинальні зміни, які варто негайно запровадити в державному секторі на виконання зазначених підходів. Це має полягати в наступному.

По-перше, необхідно вести мову про створення ринку високотехнологічної продукції з усіма економічними та правовими механізмами, які мають його супроводжувати. Для цього слід внести зміни до законодавства щодо регулювання правового статусу вищих навчальних та наукових закладів із наданням їм більш широких можливостей перебувати у правовідносинах із приводу отримання приватного фінансування і використання доходів від втілення наукових результатів.

По-друге, створити усталену інноваційну інфраструктуру без зайвих інстанцій, у яких у буквальному розумінні знищується інтелектуальний продукт. Ця структура має бути вивіреною, ефективною і прозорою. Вона мусить адекватно реагувати навіть на незначні зміни в економіці та соціальному середовищі. Від неї слід очікувати якнайменше: чіткого механізму оформлення, охорони та захисту прав інтелектуальної власності, взагалі виключення вад, що заважають патентоволодільцям використовувати належні їм права, відповідності рівня патентування світовим вимогам. Крім цього, така інноваційна інфраструктура повинна забезпечити проходження всього шляху інноваційної діяльності – від ринку пропозицій в інтелектуальній сфері до ринку їх впровадження у виробництво.

По-третє, нарешті опрацювати продуману й виважену інвестиційну політику, завдяки якій було б забезпечено фінансування інноваційної діяльності. Проте не тільки це важливо само по собі, а й незмінність такої політики, щоб не повторювати тих соромних дій, як то було з наданням, а потім відмовою від державних гарантій іноземним інвесторам. І вітчизняні, й іноземні інвестори мають бути впевнені в сумлінності української влади і незмінності процесів, що відбуваються в Україні. А коли діяти за принципом: “я хазяїн свого слова: сам дав, сам і забрав”, то очікувати, що в Україну будуть вкладати кошти серйозні інвестори, не приходиться.

По-четверте, слід запроваджувати системні заходи контролю за порушенням прав у сфері інтелектуальної діяльності.

По-п’яте, спасіння українського потенціалу треба шукати не в громіздких структурах, а в мобільних венчурних компаніях, які можуть оперативно пристосуватися до ситуативних змін на ринку. До речі, це не виключає ані фундаментальної наукової діяльності, ані програмних кампаній розвитку наукових та науково-виробничих структур державного сектора. Справа полягає в іншому: продукт їхньої діяльності має бути таким само ринковим продуктом, як товари матеріального виробництва. Швидко його втілити, накопичивши необхідні кошти, вигідно продати тощо здатні мобільні венчурні компанії, які працюють на цьому сегменті ринку. Тому відокремлювати ці дві форми інноваційної діяльності не можна, а якраз навпаки необхідно гармонізувати їх зусилля.

По-шосте, потрібен більш виважений підхід до використання можливостей інноваційних фондів, які дотепер існують майже номінально. Поки що і на будівельному ринку, учасників якого змушують до співпраці з інноваційними фондами, вони не набули популярності. Тим більш не дивовижно, що вона відсутня на ринку інноваційних технологій, адже ринок підрядних робіт склався, а про ринок технологій ще й не замислюються.

Можна було б означити ще кілька аспектів, які деталізують окреслені вище заходи, але вже з наведеного видно, наскільки важливо для суспільства реалізувати навіть частку конституційної норми. Дійсно, вираз про те, що держава сприяє розвитку науки, міститься в половині речення ст.54 Конституції України, а її втілення має забезпечуватися настільки численними засобами, що їх “спектральний аналіз” виявляє складну і продуману систему, за допомогою якої тільки й можливо перевести з рівня декларації на дієві правові механізми на користь всьому українському суспільству.

І.В. Жилінкова, д-р юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Реалізація конституційного принципу всебічного захисту прав дітей в україні

У Конституції України (ст.51) закріплено, що сім’я, дитинство, батьківство й материнство охороняються державою. Сім’я визнається природним середовищем фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини і її матеріального забезпечення. Кожна дитина має право на проживання в сім’ї разом з батьками або в сім’ї одного з них. Дитина має право на турботу батьків (ст.11 Закону України “Про охорону дитинства” від 26 квіт. 2001 р.).

На жаль, далеко не всі діти мають умови для всебічного розвитку в сім’ї. За даними офіційної статистики на вересень 2004 р. в Україні проживає 100,4 тисяч дітей, які не мають батьків (діти-сироти) або діти, позбавлені батьківського піклування при живих батьках. Це становить близько 1% від загального числа дітей у країні. Серед загальної кількості таких дітей тільки незначний відсоток становлять діти, батьки яких загинули або померли (діти-сироти). Більшість дітей – це соціальні сироти при живих батьках. Щороку таких дітей у країні з’являється від 10 до 12 тис. Біля двох тисяч дітей стають сиротами відразу після народження, тому що від них відмовляються матері. Суспільство реагує на недбалість батьків при виконанні ними своїх обов’язків щодо дітей. Так, щороку в Україні від шести до семи тисяч батьків позбавляються батьківських прав.

В Україні існують різні форми влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування: усиновлення; опіка та піклування; прийомна сім’я; дитячий будинок сімейного типу; патронат, а також установи для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Серед вказаних сімейних форм влаштування дитини пріоритетним уважається усиновлення. Однак за останні роки привабливість такої форми значно зменшується. Це пов’язане з тим, що при всиновленні особам, які взяли дитину в сім’ю, держава не надає матеріальній допомоги. В Україні за останні роки виникло чимало економічних проблем, люди не впевнені в завтрашньому дні, у тому, що вони зможуть самостійно виховати дитину й створити їй умови для подальшого влаштування в житті. Тому за останні 10 років кількість усиновлених дітей громадянами України зменшилася на 40%. Поступово у сфері усиновлення Україна стає країною-донором, бо зацікавленість в усиновленні дітей, які є громадянами України, в першу чергу висловлюють іноземці.

В країні діти, позбавлені батьківського піклування, в основному передаються під опіку близьких родичів. Дитина-сирота або дитина, що залишилася без піклування батьків, може тимчасово проживати у своїх родичів або інших осіб, які здійснюють турботу про неї до рішення питання про подальше її влаштування. Законодавство України не передбачає тимчасової передачі дитини іншим особам у випадку, якщо в її сім’ї склалася конфліктна ситуація. Однак при розгляді спору між батьками щодо місця проживання малолітньої дитини (до 14 років) суд може визнати, що жоден з батьків не може створити дитині належних умов. У цьому випадку на вимогу бабки, діда або інших родичів, притягнутих до участі в справі, дитина може бути передана для виховання комусь із них (ст.161 СК України).

В останні роки в державі створені нові форми влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування. За даними на травень 2005 р. в Україні діє 122 дитячих будинка сімейного типу, у яких проживає близько 1000 дітей й 60 прийомних сімей, у яких виховується близько 350 дітей. При передачі дитини в дитячий будинок сімейного типу або в прийомну сім’ю держава надає допомогу прийомним батькам в утриманні дитини. У зв’язку із цим розвиток нових форм сімейного влаштування дітей буде мати перспективу. Однак у цей час у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім’ях проживає невелика кількість дітей і ці форми влаштування перебувають у стані розвитку.

Якщо дитина залишилася без батьків або без батьківського піклування, то в першу чергу повинні бути знайдені способи передати її для виховання в сім’ю. Якщо в силу яких-небудь причин дитині не можуть бути створені умови сімейного виховання, вона передається в дитячі установи (дитячі будинки, школи-інтернати), в першу чергу державні. Починаючи з 1995 р., кількість дітей-сиріт, які перебувають у державних дитячих установах (дитячі будинки, будинки дитини, дома-інтернати), збільшилося в 1,5 рази. За даними на вересень 2004 р. у державних дитячих установах перебуває більше 12 тис. дітей.

3 лютого 2004 р. у парламенті України були розглянуті питання соціального захисту дітей, позбавлених батьківського піклування. У результаті Верховною Радою були прийняті Рекомендації “Про проблему бездомних громадян і бездоглядних дітей і шляхах її подолання”. На основі рекомендацій 13 січ. 2005 р. був прийнятий Закон України “Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування”, а 02.06.2005 р. Закон України “Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей”. 

У законодавстві вперше чітко даються визначення дітей, які потребують допомоги та захисту. Визначається правовий статус дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, безпритульних дітей. Законодавство встановлює порядок надання матеріальної, соціальної й правової допомоги всім категоріям дітей, які потребують допомоги.

Статус дитини-сироти й дитини, позбавленої батьківського піклування, – це визначений на основі законодавства України стан дитини, що дає їй право на повне державне забезпечення й одержання передбачених законодавством пільг. Такий стан дитини підтверджується комплектом документів, які свідчать про обставини, через які дитина не має батьківського піклування.

У зв’язку із цим у законодавстві України визначаються категорії дітей, що потребують допомоги та захисту. До них, зокрема, належать: 1) діти-сироти (діти, батьки яких померли або загинули); 2) діти, позбавлені батьківського піклування (діти, що залишилися без піклування батьків у зв’язку з позбавленням батьків батьківських прав за рішенням суду, відібранням дітей у батьків без позбавлення батьківських прав за рішенням суду, визнанням батьків недієздатними за рішенням суду, відбування батьками покарання в місцях позбавлення волі й перебуванням їх під вартою); 3) безпритульні діти (діти, які були змушені залишити або самі залишили сім’ю або дитячі установи, у яких вони виховувалися, і не мають певного місця проживання).

За останні роки в Україні спостерігається стійка тенденція до збільшення кількості дітей з обмеженими фізичними й психічними можливостями. Якщо за статистичним даними на кінець 1993 р. налічувалося 122 тис. дітей-інвалідів у віці до 16 років, то на кінець 1997 р. їхнє число вже склало 147 тис. дітей. Найпоширенішими причинами інвалідності є захворювання нервової системи й органів почуттів, дитячий церебральний параліч, психічні розлади, уроджені недоліки розвитку. Майже 20% дітей-інвалідів перебувають в державних установах, тобто виховуються поза сім’єю.

Для дітей-інвалідів і дітей з недоліками розумового або фізичного розвитку, які не можуть навчатися в загальних навчальних закладах, створюються спеціальні загальноосвітні школи (школи-інтернати), загальноосвітні санаторні школи, будинки-інтернати для дітей-інвалідів, дошкільні й інші установи, у яких вони утримуються за рахунок держави (ст. 27 Закону України “Про охорону дитинства”).

Держава передбачає заходи щодо захисту дітей, що постраждали внаслідок стихійного лиха, техногенних аварій і катастроф. Крім цього, держава забезпечує допомогу дітям, ураженим Віл-інфекцією, дітям, хворим іншими невиліковними й важкими хворобами. Діти, що є Віл-інфікованими, одержують лікувально-профілактичну медичну допомогу в будь-якому лікувальному закладі України. Створено цілу мережу центрів, що займаються лікуванням і профілактикою СНІДу.

В Україні передбачені різні заходи щодо забезпечення інтересів дітей з обмеженими фізичними й психічними можливостями. Однак основною проблемою є недостатній рівень фінансування заходів щодо надання допомоги дітям. У зв’язку із цим можна констатувати, що в державі не забезпечений вільний доступ дітей з особливими потребами до різних сфер життєдіяльності людини.

Як свідчить практика, найкращі умови для розвитку дитини може створити лише сім’я, члени якої пов’язані між собою почуттям любові, дружби та взаємоповаги. Знайти сім’ю для дітей, які потребують турботи та захисту – справа державна. Нове законодавство України передбачає створення спеціального банку даних для осіб, які хотіли б виховувати дитину. У ст.14 Закону України “Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування”, від 13.01.2005 р. сказано, що спеціальний центральний орган виконавчої влади по справах сім’ї, дітей та молоді координує діяльність щодо виявлення громадян України, які згодні й можуть взяти на виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Ведення банку даних про сім’ї покладено на відповідні місцеві органи виконавчої влади й органи місцевого самоврядування. Потенційні опікуни, піклувальники, прийомні батьки, батьки-вихователі при необхідності зобов’язані пройти курс підготовки із проблем виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, за програмою, затвердженою центральним органом виконавчої влади по справах родини, дітей та молоді, до моменту передачі їм дітей на виховання. Вказані заходи спрямовані на забезпечення основного конституційного принципу щодо права дитини виховуватися в сім’ї.

М.П. Кучерявенко, д-р юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

конституційні засади

оподаткування в україні

Трансформація податків в усталені чітко діючі механізми, що адекватно законодавчо врегульовані, неухильно призвела до з’ясування змісту податку, його природи, юридичної підстави стягування податків і зборів. Зупиняючись на аналізі природи податкового обов’язку насамперед звернемо увагу на конституційну норму-принцип ст.67, відповідно до якої кожний зобов’язаний платити законно встановлені податки і збори.

Важливо враховувати, що ця норма-принцип вимагає деталізацію змісту цього конституційного обов’язку на рівні податкового законодавства. Коли йдеться про законновстановлений характер податків і зборів, необхідно мати на увазі кілька рівнів законодавчого закріплення. По-перше, рівень конституційного закону, який, власне, і містить в собі норму-принцип (ст. 67 Конституції). По-друге, рівень норми загального закону. У цьому випадку закладається модель, схема закріплення кожного податку чи збору, без реалізації якої неможливо законно установити податок чи збір. Саме цю роль і грає, наприклад, ст. 17 Податкового кодексу Російської Федерації, яка підкреслює: що податок вважається встановленим лише в тому випадку, коли визначений платник податків, об’єкт оподатковування, податкова база, податковий період, податкова ставка, порядок числення податку, порядок і терміни сплати податку. Подібна логіка характерна і для Закону України “Про систему оподатковування”, що закріплює поняття “платника”, “об’єкта оподатковування” та ін. По-третє, рівень спеціальної норми загального податкового закону, що закріплює вичерпний, закритий перелік можливих до введення на території держави податків і зборів. І, останнє, рівень спеціального податкового закону, що деталізує всі елементи правового механізму податку чи збору і, власне, вводить у дію конкретний вид обов’язкового платежу.

Аналізуючи зміст ст. 67 Конституції України, необхідно врахувати і ще одну обставину – трохи аморфне, розмите делегування податкового обов’язку – “кожному”. По-перше, мабуть, тут не доречний акцент на громадянстві. Не громадянам спрямоване це зобов’язання, а усім фізичним особам, що знаходяться на території держави і є зобов’язаними суб’єктами податкових правовідносин. До них відносять і громадян, і іноземців, і осіб без громадянства. І, по-друге, податковий обов’язок властивий не тільки фізичним, але і юридичним особам, яким вона делегована також як імперативна вимога.

Основою для позбавлення права власності є конституційний публічно-правовий обов’язок платника податків платити законно встановлені податки. Платник податків не має права розпоряджатися за своїм розсудом тією частиною свого майна, що у вигляді визначеної грошової суми підлягає внеску в бюджет, і зобов’язаний регулярно перелічувати цю суму на користь держави. У цьому обов’язку платника податків втілений публічний інтерес усіх членів суспільства. З публічним характером податку і фіскальним суверенітетом держави зв’язані законодавча форма встановлення податку, обов’язок і примусовість його вилучення, однобічний характер податкових обов’язків.

У цьому зв’язку нам хотілося б приєднатися до позиції І.Е. Криницького, що розглядає характер причини позбавлення права власності платника як одну з основних проблем при визначенні податку. Він звертає увагу, що поряд з неможливістю поширення на ці відносини таких способів, як реквізиція, націоналізація і конфіскація, цивільне законодавство також не передбачає сплату податку як одного з видів примусового вилучення майна у власника. Він абсолютно аргументовано підкреслює, що норми цивільного законодавства не дозволяють не тільки вирішити, але, напевно, і позначити дану проблему, оскільки за загальним правилом до відносин, заснованих на адміністративному чи іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій (у тому числі й до податкових), цивільне законодавство не застосовується.

Дійсно, право приватної власності охороняється законом. Однак абсолютно очевидно, що воно не належить до прав, що не підлягають обмеженню ні за яких умов. Приватна власність може бути обмежена законом, але тільки в тій мірі, у якій це необхідно з метою захисту основ конституційного ладу, гарантії прав і свобод громадян, забезпечення безпеки держави. Власник може бути позбавлений власності тільки у випадках, передбачених законом. Однак саме подібний випадок і закріплюється Конституцією України (ст. 67) як необхідна умова існування держави, безумовна його вимога.

Таким чином, основою для позбавлення власності платника є його імперативний, безумовний конституційний публічно-правовий обов’язок платити законно встановлені податки. Платник податків не має права за своїм розсудом розпоряджатися частиною майна, що у виді визначеної грошової суми підлягає внесенню в бюджет. У цьому обов’язку втілений публічний інтерес усіх членів суспільства, що визначає і законодавчу форму закріплення податку, обов’язок його сплати, примусу при забезпеченні цього обов’язку, однобічний характер податкових обов’язків.

Саме аналіз із позиції змісту однорідних правових відносин, що складають предмет податкового права, і формує підхід до природи податкового обов’язку. Надзвичайний стан держави як організатора, контролера цих відносин, власника податкових надходжень не дає підстав ставити питання про існування податкового зобов’язання. Здається, що це не суперечить позиції Є.А. Ровинського при визначенні ним податкового зобов’язання при сплаті податку, оскільки він підкреслював, що воно має безумовний характер і в такому контексті, фактично, мається на увазі обов’язок.

Термін “зобов’язання” характерний для диспозитивного регулювання, коли йдеться про визначену рівність сторін, зустрічних правах і обов’язках. Однак у податкових відносинах складно побачити відносини рівності, умови договорів чи угод. Іноді може скластися враження, що в державі утворяться обов’язки щодо цільової і раціональної витрати коштів, що сформувалися за рахунок податків і зборів. Проте це вже не галузь податкових правовідносин. Використання, витрата бюджетних коштів – це вже сфера регулювання іншого фінансово-правового інституту – інституту державних видатків. Податковий обов’язок, таким чином, охоплює сукупність безумовних і однобічних обов’язків (і похідних від них прав) платників податків, що формуються шляхом об’єднання владних велінь держави і регулюючих імперативних методів.

А.М. Статівка, д-р юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Конституція України

і соціальний розвиток села

Під соціальним розвитком села слід розуміти певну частину суспільних відносин по створенню гідних умов праці, життя, вільного розвитку сільського населення. В основному в такому значенні застосовуються положення, закріплені в Конституції України, якою гарантуються право на труд, безпечні умови праці, мінімальна заробітна плата, відпочинок, соціальний захист, житло, охорона здоров’я, медична допомога і медичне страхування. Кожен має право на гідний життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, достатнє харчування, одяг, житло. Держава повинна забезпечувати і створювати для цього всі умови.

Таким чином, соціальний розвиток села є складовою соціальної діяльності держави.

Унаслідок прорахунків, які мали місце під час проведення непродуманої аграрної реформи після проголошення України як суверенної держави, значно скоротилася кількість виробничих об’єктів, відбулася передчасна ліквідація тваринницьких комплексів, закрилися підприємства з переробки аграрної продукції. А тому на селі суттєво скоротилося виробництво з постійним характером праці. Усе це призвело до погіршення використання накопиченого в сільській місцевості виробничного потенціалу, різкого скорочення робочих місць і негативно вплинуло на розвиток сільських населених пунктів, їх соціальної інфраструктури, погіршило демографічну ситуацію.

Варто підкреслити, що заходи щодо соціального розвитку села, які повинна була провадити держава, недостатні, обмежені в дії. Це зумовлено тим, що не враховано політичних, економічних, правових процесів, які відбувалися в суспільстві в цей період.

Нині в сільській місцевості залишилося менше чверті підприємств побутового обслуговування, кількість підприємств роздрібної торгівлі зменшилася наполовину, 335 сіл позбулися шкіл, 2,4 тис. сіл – дитячих дошкільних закладів, закрито 487 дільничних лікарень, більш ніж 3 тис. фельдшерсько-акушерських пунктів. Фактично відсутнє належне транспортне сполучення. Майже половина сіл не мають шкіл і закладів охорони здоров’я, дві третини – дошкільних закладів освіти, 40% – клубів і будинків культури.

Капітального ремонту потребують понад 28 % шкільних приміщень, третина клубів, близько чверті дитячих дошкільних закладів, сільських лікувальних амбулаторій і ФАПів. Майже 23% житлового фонду на селі зведено в довоєнний період, ще 49% – до 1970 року. Значна частина його перебуває в аварійному стані. Природний газ підведений лише до 7,6 тис. сіл (27%), мешканці 1200 сіл користуються привізною водою для побутових потреб.

Обсяги будівництва основних об’єктів соціальної інфраструктури села порівняно з початком 90-х р. скоротилися в 6-10 і більше разів.

На кінець 2003 р. налічувалося близько 8 тис. сіл (28%), що втратили можливість самовідтворення населення. 120 сільських районів стали зонами демографічної та поселенської кризи. Формуються значні зони суцільної незаселеності в сільській місцевості. За один рік в Україні зникає майже 50 сіл. На 1000 осіб працездатного віку в сільській місцевості припадає 961 непрацездатна. Із 8 млн. працездатних близько 3 млн. осіб не мають стабільного місця роботи і надійних джерел доходів. Наслідком цього є потужна хвиля міграції.

На сьогодні подолання негативних тенденцій у соціальній сфері села потребує кардинальних змін. Важливе слово мають сказати науковці. І тут мова повинна йтися не просто про правове забезпечення реалізації державою організаційних напрямів соціального розвитку села, а, що головне, про соціальні стандарти, які складуть якісну основу соціальної сфери села. Насамперед потрібно визначити, що ж таке соціальний стандарт, а потім затвердити його. Тут слушно було б запозичити досвід країн – членів ЄС.

“Роком села” оголошено 2006 рік. Уперше за 15 років виробнича сфера сільського господарства отримує значні кошти із Держбюджету. Економічне піднесення аграрного виробництва неминуче вплине і на соціальний розвиток села. Саме розвиток економіки в цілому і аграрного комплексу зокрема є основою, а також способом покращення соціальних умов і рівня життя сільського населення.

У зв’язку з цим доцільно було б згідно із Законом України “Про державні програми” розробити і затвердити Державну цільову програму “Соціальний розвиток села до 2015 року”. Наприклад, у Російській Федерації діє федеральна цільова програма “Социальное развитие села до 2010 года”.

Реалізація запропонованої програми повинна забезпечуватися використанням коштів як Державного, так і місцевого бюджетів, а також за рахунок інших джерел. У даній програмі слід визначити основні заходи в цій сфері, а саме: покращення житлових, комунально-побутових, соціально-культурних умов життя на селі; розвиток інженерної інфраструктури сільських територій; створення умов для підвищення престижності проживання на селі; розширення ринку праці в сільській місцевості; розвиток економіки на селі з метою забезпечення високого рівня соціального споживання сільським населенням за рахунок власних доходів; створення умов для завершення передачі об’єктів культурно-побутового призначення сільськогосподарськими підприємствами у відання органів місцевого самоврядування тощо.

Необхідно зазначити, що забезпечення прискореного соціального розвитку українського села має здійснюватися на засадах, які виправдали себе у відповідній світовій практиці. У цьому сенсі заслуговують на увагу пропозиції науковців УААН (розробників аграрної (аграрно-продовольчої) доктрини України), які вважають прийнятними лише ті засади, що узгоджувалися б із реаліями часу і традиціями розвитку села. Серед інших підходів до вирішення цієї проблеми визначальними повинні стати: перехід від традиційного для нас соціального розвитку села до управління сільськими громадами і комплексного облаштування сільських територій; поступова орієнтація та гарантування мешканцям сіл усієї системи життєзабезпечення, умов проживання, праці, освіти, зарплати, пенсійного, медичного і комунально-побутового забезпечення та інших критеріїв соціального розвитку на рівні, який наближував би село до міста; прискорене подолання економічної і соціальної бідності й знедоленості значної частини поки що сільських мешканців; забезпечення прискореного формування привабливості проживання і роботи на селі; оздоровлення демографічної ситуації на селі; створення реальних умов для зміцнення в ньому відроджувально-демографічного потенціалу.

Оскільки держава виконує своє призначення за допомогою відповідних функцій, то саме її соціальна функція повинна бути справлена на пом’якшення і подолання таких соціальних проблем сучасного періоду, як бідність, нерівність, безробіття, а також ліквідацію тягаря економічних труднощів різних верств населення, у тому числі й сільського.

М.В. Шульга, д-р юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Актуальні питання правової охорони земель

Конституційне положення про те, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави, обумовлює необхідність віднесення правового регулювання охорони земель до сфери публічних інтересів.

Відповідно до ст. 5 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” державній охороні і регулюванню використання на території України підлягають: навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів, а також природні ресурси, які залучені в господарський обіг, так і невикористовувані в народному господарстві в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси. Як бачимо, серед природних ресурсів домінуюче місце закон відводить саме землі. І це невипадково, оскільки вона виступає основою екологічної системи, яка являє собою об’єктивно функціонуючу частину довкілля, що має просторово-територіальні межі і в якій живі організми та неживі його елементи взаємодіють як єдине функціональне ціле і пов’язані між собою обміном речовин та енергією.

Стаття 5 Земельного кодексу України закріплює принципи, на підставі яких базується правове регулювання використання та охорони земель. Серед них чільне місце належить принципу поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва. Саме в процесі реалізації зазначеного принципу має забезпечуватися належне здійснення охорони земель, оскільки їх використання при здійсненні господарської діяльності, як правило, викликає необхідність усунення негативних наслідків, що при цьому виникають. Тому правова охорона земель значною мірою полягає у встановленні і дотриманні норм та правил раціонального використання цього об’єкта природи.

Використання земель нерозривно пов’язане з їх охороною. У зв’язку з цим закріплений законом порядок безпосередньої експлуатації земельних ділянок має забезпечувати збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель.

Зміст правової охорони складають норми права, які присвячені регламентації відповідних відносин у сфері забезпечення і підвищення родючості ґрунтів, запобігання необґрунтованому вилученню земель, захисту від шкідливого антропогенного впливу, підвищення продуктивності земель лісогосподарського призначення, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

У процесі безпосереднього використання земель можливий негативний вплив не тільки власне на землі, а й на інші об’єкти природи (наприклад, води, ліси, надра та ін.). У зв’язку з цим правова охорона земель має на меті не тільки збереження та відтворення земельних ресурсів, а й стан суміжних природних ресурсів та все навколишнє природне середовище в цілому.

Разом з тим слід зазначити, що на стан земель може впливати, по-перше, господарська діяльність людини, безпосередньо не пов’язана з використанням земель, по-друге, загальний негативний стан навколишнього природного середовища. Так, на земельних ресурсах може виявлятися негативний вплив різних факторів (радіаційного, хімічного, біологічного та ін.). З викладеного випливає, що питання забезпечення охорони земель становлять предмет регулювання не тільки земельного законодавства, а й законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Так, відповідні правові приписи закріплені в розділі XI “Заходи щодо забезпечення екологічної безпеки” Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”.

Коли мова йде про землі як об’єкт правової охорони, то мається на увазі передовсім правова охорона земель від неправомірного їх використання: самовільного зайняття, псування, забруднення, засмічення.

Чинним законодавством встановлено, що охороні підлягають усі без винятку землі в межах території держави. Це означає, що об’єктом правової охорони земель виступають всі землі, на які поширюється суверенітет України. Крім того, слід зазначити, що охороні в однаковій мірі підлягають землі незалежно від форми власності на них.

Поділ усіх земель України з урахуванням основного цільового призначення на дев’ять самостійних категорій обумовлює особливості правового режиму щодо кожної з цих категорій. Отже, це потребує вжиття різних за характером та змістом заходів щодо охорони конкретних земель. Фактично мова може йти про землі, віднесені до кожної категорії земель України як про окремі об’єкти охорони.

Важливу роль у забезпеченні належної охорони земель відіграє юридична відповідальність за порушення земельного законодавства. До осіб, які вчинили земельне правопорушення, тобто винних у недодержанні передбачених законодавством вимог щодо охорони земель, можуть бути застосовані заходи адміністративного, дисциплінарного чи кримінального впливу, а за наявності заподіяної шкоди – її відшкодування.

Останнім часом у зв’язку з тим, що масовий характер стали набувати неправомірні дії окремих осіб, пов’язані із самовільним зайняттям земельних ділянок, у літературі були висловлені обґрунтовані пропозиції щодо встановлення кримінальної відповідальності за такі правопорушення, оскільки ефективність санкцій, передбачених Кодексом України про адміністративні правопорушення, занадто низька. Нині Верховна Рада України прийняла в першому читанні проект Закону “Про внесення змін до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України щодо відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки”. Згідно з цим проектом максимальна кримінально-правова санкція за самовільне зайняття земельної ділянки складає шість років позбавлення волі.

Разом із тим слід звернути увагу на наступне. Практика свідчить, що самовільно зайнятими можуть бути земельні ділянки, які належать до різних категорій земель. У подальшому такі ділянки використовуються винними особами для різних цілей. У зв’язку з викладеним уявляється доцільним враховувати ступінь суспільної небезпеки правопорушення, яке скоюється. Навряд чи можна ототожнювати, наприклад, самовільне зайняття земельної ділянки під забудову, що розташована в межах заповідника, і ділянки невеликої площі, яка використовується громадянином для вирощування городніх культур. У сучасних умовах, коли певні категорії громадян поки що не мають стабільного і достатнього прибутку (доходу), а земельна ділянка є для них додатковим джерелом існування, було б достатнім застосування до них адміністративно-правових, а не кримінально-правових санкцій. Зрозуміло, що при цьому не виключається підвищення в законодавчому порядку розміру штрафу, накладення якого на винну в самовільному зайнятті земельної ділянки особу передбачено Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Викладений підхід буде забезпечувати, з одного боку, реалізацію конституційного положення щодо особливої охорони земель, а з другого – враховувати інтереси людей.

В.М. Ігнатенко, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Конституція України і зобов’язання,

що виникають внаслідок рятування здоров’я

та життя фізичної особи

Стаття 27 Конституції України проголошує, що кожна людина має невід’ємне право на життя. Нікого не можна свавільно позбавити життя. Обов’язок держави – захист життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.

Безпосередньою реалізацією обов’язку держави захищати життя людини стало закріплення в Цивільному кодексі України (далі – ЦК України) на галузевому рівні зобов’язання, що виникає внаслідок рятування здоров’я та життя фізичної особи (ст. 1161). Зазначена норма передбачає, що шкода, завдана особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров’я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї, відшкодовується державою в повному обсязі. Виходячи із змісту цього правила можна стверджувати, що воно не містить жодних застережень стосовно того, що стало причиною загрози для здоров’я та життя фізичної особи: її власна поведінка, дії інших осіб, стихійні сили природи тощо. Стосовно рятування соціалістичного майна Вердніковим В.Г. і Кабалкіним А.Ю. в літературі раніше висловлювалась точка зору, що виникнення загрози соціалістичному майну не повинно бути наслідком неправомірних дій самого потерпілого. Якщо останнє має місце, то такого зобов’язання не виникає.

Зміст зобов’язання внаслідок рятування здоров’я та життя фізичної особи складає право рятувальника вимагати, а держави відшкодувати завдану йому шкоду в повному обсязі. Останнє передбачає компенсацію як майнових, так і немайнових втрат рятувальника. Мова йдеться про втрачений заробіток, пошкоджене майно, витрати на лікування та ін. При вчиненні рятувальних дій рятувальник може і загинути, тоді управомоченими особами будуть утриманці рятувальника, а також його дитина, народжена після смерті рятувальника. У такому разі відшкодування шкоди повинно відбуватися відповідно до вимог ст. 1200, 1201 ЦК України за правилами відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого.

Умовами виникнення зобов’язання, що розглядається, вважають наступне.

1. Існування реальної загрози життю та здоров’ю фізичної особи. Саме реальної, а не уявної і відсутньої в об’єктивній дійсності. Під загрозою розуміють можливу небезпеку. Вираз „реальна загроза” підкреслює невідкладність учинення дій рятувальником. Ставіський П.Р. вірно наголошував на наявному характері небезпеки, що означає настання загрози. Однак наявною необхідно вважати і таку небезпеку, яка ще не виникла, але її виникнення очевидне і невідворотне, а тому вимагає проведення відповідних заходів щодо запобігання їй і щодо запобігання тим шкідливим наслідкам, які вона може спричинити. Тобто рятувальні дії можуть мати місце, якщо є реальна загроза виникнення небезпеки, і продовжуються тільки до тих пір, доки така небезпека ще існує. У той же час зобов’язання повинно виникнути в тому разі, коли з обставин справи рятувальник не міг з’ясувати моменту припинення небезпеки і продовжував рятувальні дії. Не визнаються рятувальними дії, які вчинені після усунення небезпеки і в застосуванні яких давно пройшла необхідність.

При визначенні об’єкта охорони здоров’я та життя фізичної особи постає питання: чи виникне вказане зобов’язання, коли рятується лише здоров’я, тобто загроза життю була відсутньою на момент вчинення рятувальних дій. Виправданим буде вважати, що рятувальними дії будуть визнаватися і тоді, коли небезпека загрожувала лише здоров’ю людини. В іншому випадку може виникнути проблема оцінки рятувальником ступеня загрози, співставлення ним рівня небезпеки, що загрожує здоров’ю іншої особи та його власному.

2. Відсутність у рятувальника відповідних повноважень вчиняти рятувальні дії щодо інших осіб. Так, кредиторами в цьому зобов’язанні не можуть виступати професійні рятувальники, лікарі, оскільки рятувальні дії для них є виконанням професійних обов’язків. Завдана їм при цьому шкода відшкодовується організаціями, з якими вони перебувають у трудових відносинах, а також завдяки системі державного обов’язкового соціального страхування.

Згідно із ЦК Росії за прямою вказівкою закону зобов’язань такого роду не виникає тоді, коли дії в інтересах інших осіб учиняються державними і муніципальними органами, для яких вони є однією із цілей їх діяльності.

Разом з тим вважаємо, що дії так званих професійних рятувальників з рятування життя і здоров’я фізичних осіб не під час виконання службових обов’язків повинні приводити до виникнення зобов’язання з рятування в порядку, встановленому ЦК України.

3. Спрямованість дій на рятування здоров’я та життя іншої фізичної особи. Це означає, що вони мають за мету саме рятування здоров’я та життя іншої фізичної особи, а не іншого блага. Тому зобов’язання не виникає, коли рятування інших осіб стало побічним наслідком рятування власного життя спеціаліста. При оцінці спрямованості дій саме на рятування життя і здоров’я іншої людини необхідно виходити із суб’єктивного сприйняття рятувальника. Треба також оцінювати доцільність і розумність дій останнього під час рятування. Якщо вийде, що він діяв явно нерозумно і недоцільно (тобто коли сам зважить відповідність його дій обстановці, яка склалась), у відшкодуванні шкоди згідно зі ст. 1161 ЦК України йому необхідно відмовити.

Рятувальні дії носять фактичний характер, особливістю їх є швидкість і невідкладність виконання. Досягнення результату не вважається підставою для виникнення цього зобов’язання. Закон стимулює саме вчинення фактичних дій, направлених на рятування здоров’я та життя фізичної особи. Тому в тексті ст. 1161 ЦК України і використовують слова „рятувала здоров’я та життя”, а не „врятувала”.

4. Наявність шкоди. Це може бути пошкодження майна рятувальника, втрата заробітку внаслідок хвороби, каліцтва і т.п. Стаття 1161 ЦК України говорить у цьому разі про відшкодування шкоди державою в повному обсязі. Хоча ця шкода завдана не правопорушенням, але для з’ясування розміру її відшкодування необхідно звернутися до поняття “повна цивільно-правова відповідальність”. Баранова Л.М. і Сиротенко С.Є. вірно зазначають, що остання полягає у відшкодуванні (компенсації) шкоди, завданої правопорушенням, в еквівалентному (рівному) розмірі. Зокрема, збитки відшкодовуються в повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування в меншому або більшому розмірі (ч. 3 ст. 22 ЦК України). Наявність і розмір збитків, завданих правопорушенням, доказуються потерпілою особою. Так, при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті особою, щодо їх одержання. Повна відповідальність проявляється й у компенсації моральної шкоди (ст. 23 ЦК України). Таким чином, відшкодування в повному обсязі означає, що компенсації підлягають як втрати майнового, так і немайнового характеру.

ЦК України і КТМ України не закріплюють права рятувальника на винагороду. Згідно зі ст. 330 КТМ України від врятованих людей не вимагається ніякої винагороди. Рятівник людей, який брав участь у наданні послуг у зв’язку з аварією, що зумовила необхідність рятування, має право на справедливу частку в належній рятувальнику сумі за рятування судна або іншого майна чи відвернення або зменшення шкоди навколишньому природному середовищу.

За законодавством Росії при позитивному результаті вчинених для зацікавленої особи дій рятувальник згідно зі ст. 985 ЦК навпаки може додатково претендувати також і на винагороду, але тільки тоді, коли вона прямо передбачена законом, домовленістю із зацікавленою особою або звичаями ділового обороту.

5. Причинний зв’язок між діями, спрямованими на рятування, і шкодою. Особливістю причинного зв’язку в зобов’язанні з рятування здоров’я та життя фізичної особи порівняно із зобов’язаннями по відшкодуванню шкоди є те, що враховується причинний зв’язок між діями рятувальника і понесеною ним шкодою, а не причинний зв’язок між діями заподіювача шкоди і шкодою, яка виникла у потерпілого. Без зменшення майнового або немайнового блага на стороні рятувальника зобов’язання не виникає, тому його мета – відшкодування шкоди, а не виплата винагороди за вчинені дії.

Зобов’язання з рятування здоров’я та життя фізичної особи – це таке позадоговірне зобов’язання, яке виникає з односторонньої правомірної дії (дій) рятувальника, спрямованої на відвернення реальної загрози здоров’ю та життю іншої особи, і полягає у відшкодуванні державою в повному обсязі шкоди, якої зазнав рятувальник.

І.Й. Пучковська, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Конституційні засади забезпечення виконання

договірних зобов’язань

Конституційно-правові проблеми розвитку цивільно-правових відносин в Україні певною мірою стосуються вдосконалення інституту видів забезпечення виконання договірних зобов’язань. Невиконання зобов’язань, як громадянами, так і суб’єктами підприємницької діяльності, у сфері договірних відносин в Україні сьогодні стало звичайним явищем. Широкого розповсюдження набуло порушення своїх зобов’язань продавцями і покупцями, замовниками і підрядниками, позичальниками, перевізниками, наймачами та ін. Вступаючи в договірні відносини, кожен із учасників цивільно-правових відносин зацікавлений у виконанні обов’язків другою стороною за договором. В інтересах кредитора, звичайно ж, буде належне виконання зобов’язання боржником і, відповідно, самою бажаною підставою для припинення – припинення його виконанням, проведене відповідним чином.

У разі невиконання боржником прийнятого на себе за договором зобов’язання кредитор має право звернутися до суду за захистом своїх інтересів і спонукати боржника до виконання зобов’язання, а також порушити питання про відшкодування збитків і сплату неустойки (якщо така була передбачена законом чи договором). Однак відшкодування збитків і стягнення неустойки можуть розтягтися на досить тривалий час у випадку відсутності в боржника коштів чи майна. Крім того, розмір збитків не завжди може бути доведений, що, зрозуміло, не сприяє захисту інтересів кредитора.

Значно в більшій мірі майнові інтереси кредиторів будуть захищені, якщо на момент укладення договору учасники цивільних відносин передбачать спеціальні механізми, правові інструменти, спрямовані на стимулювання боржника до виконання зобов’язання та/або захист прав кредитора у випадку невиконання зобов’язання боржником, тобто певні види забезпечення зобов’язань.

Інтереси кредиторів потребують застосування таких засобів забезпечення зобов’язань, які б найбільшою мірою враховували особливості виконання певного зобов’язання конкретного боржника за даних обставин.

Сьогодні необхідно знайти досить ефективні правові механізми, які надійно та з урахуванням певних обставин забезпечували б виконання зобов’язань боржниками, чим сприяли б як захисту інтересів окремих громадян чи підприємців, так і стабілізації української економіки в цілому. Цивільний кодекс України (далі – ЦК України) передбачив такі засоби забезпечення виконання зобов’язань, як неустойка, застава, поручительство, гарантія, завдаток і утримання. Названі засоби перелічені у гл. 49 ЦК України, яка вперше запроваджує Загальні положення про забезпечення виконання зобов’язань. Законодавець у цих положеннях передбачає обов’язкову письмову форму для забезпечувального зобов’язання (недодержання якої тягне нікчемність правочину щодо забезпечення виконання зобов’язання; залежність дійсності забезпечувального зобов’язання від дійсності основного зобов’язання, виконання якого гарантує перше) та встановлює, що договором або законом можуть бути визначені інші види забезпечення виконання зобов’язань, крім названих у ч.1 ст. 546 ЦК України, а це породжує багато питань як у теоретиків, так і у практиків.

Безумовно, кредитори заінтересовані в застосуванні нових (більш різноманітних і гнучких) видів забезпечення виконання зобов’язань, але, за якими ознаками ті чи інші правові механізми, інструменти можуть бути застосовані для забезпечення, незрозуміло, оскільки законодавець не надає дефініції поняття “вид забезпечення виконання зобов’язання”. У Загальних положеннях про забезпечення виконання зобов’язань як головну ознаку законодавець запроваджує акцесорність забезпечувального зобов’язання від зобов’язання основного, одночасно відносить до пойменованих видів забезпечення виконання зобов’язань гарантію, підкреслюючи її самостійний, незалежний характер. Крім того, учені-юристи, які досліджують правову природу неустойки та завдатку, наголошують на вагомому значенні останніх як форм цивільної відповідальності, що заслуговує на підтримку. Таким чином, із шести видів забезпечення виконання зобов’язань, названих законодавцем, три можуть належати до цього інституту досить умовно. Так, уперше в новому ЦК України притримання названо законодавцем серед видів забезпечення виконання зобов’язань, хоча правова природа останнього як однієї із мір оперативного впливу не викликає сумніву. Як бачимо, усталених поглядів інститут забезпечення виконання зобов’язань не має. Не викликає сумніву зарахування до видів (засобів) даних забезпечень (у розумінні Загальних положень гл. 49 ЦК України) лише поруки (як особистого засобу), коли інтерес кредитора задовольняється через певні дії поручителя, та застави (як речового засобу), при якій інтерес кредитора задовольняється завдяки визначеному майну боржника. З огляду на останнє є необхідність у розробці критеріїв, за якими той чи інший вид забезпечення (як пойменованих законодавцем, так і непойменованих) може бути віднесений до інституту видів забезпечення виконання зобов’язань. Дане питання становить великий практичний інтерес, оскільки правових механізмів, правових інструментів, що мають забезпечувальний елемент, досить багато. Це й міри оперативного впливу, договори репо, правочини з відкладальною умовою, попередні договори та багато ін. Для забезпечення виконання зобов’язання та/або захисту інтересів боржника на випадок невиконання зобов’язання може бути використаний за домовленістю сторін як один з них, так і декілька одночасно, що дає можливість сторонам за договором передбачити прийнятні для даного зобов’язання механізми забезпечення його виконання.

Вважаємо, що вдосконалення інституту видів забезпечення виконання зобов’язань внесе свій вклад щодо вирішення конституційно-правових проблем розвитку цивільно-правових відносин, забезпечуючи задоволення законних інтересів громадян та підприємців як сторін за цивільно-правовими договорами.

Л.М. Баранова, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ПРИНЦИП РІВНОСТІ ВИДІВ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

ЗА КОНСТИТУЦІЄЮ УКРАЇНИ

Минуло десять років із дня прийняття на п’ятій сесії Верховної Ради України Конституції України. Вона як Основний Закон є джерелом права в цілому та окремих його галузей. Згідно зі ст. 4 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) акти цивільного законодавства приймаються відповідно до Конституції України. Нормативно-правові акти, що були прийняті до набуття чинності Конституцією України, чинні у частині, що не суперечить положенням Основного Закону України. Це стосується, зокрема, Закону України “Про власність” від 07.02.1991 р.

Згідно зі ст. 13 Конституції України всі суб’єкти права власності рівні перед законом. Незважаючи на те, що норми Конституції України є нормами прямої дії, окремі конституційні положення реалізуються через механізми, визначені у відповідних законах. Інакше, принципи, закріплені в Конституції, можуть залишитися лише декларативними та такими, що не мають юридичного забезпечення. Про це свідчить, наприклад, той факт, що й у Конституції УРСР 1977 р. у ст. 10 проголошувалося: держава створює умови, необхідні для розвитку різноманітних форм власності, і забезпечує однаковий їх захист. Однак ця конституційна засада не знайшла своєї реалізації у нормативно-правових актах. Навпаки, явний пріоритет у захисті надавався державній власності. Відповідно до ст. 7-1 Кримінального кодексу УРСР від 28.12.1960 р. розкрадання державного або колективного майна вважалося тяжким злочином. Крім того, окремо визначалися склади злочинів проти державної та колективної власності й проти індивідуальної власності громадян. При цьому глава ІІ “Злочин проти державної і комунальної власності” передувала главі, в якій розглядалися злочини проти життя, здоров’я, волі й гідності особи. Чинний Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. (далі – КК України) уніфіковано регулює злочини проти власності (розділ VІ КК України).

Цивільно-правові засоби захисту права власності та порядок їх застосування також не були єдиними для різних форм власності. Захисту права державної власності практично не обмежували часом. Відповідно до ст. 83 ЦК УРСР від 18.07.1983 р. на вимоги державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння колгоспів та інших кооперативних і громадських організацій або громадян не поширювалося позовної давності. На відміну від цього звернутися до суду з вимогою про витребування майна, що є в індивідуальній власності громадян, можна було лише протягом загального строку позовної давності.

Однак слід зазначити, що принцип рівності видів права власності не означає їх однаковості у всьому. Безперечно, існують певні розбіжності щодо майна, яке може перебувати у приватній, державній та комунальній власності. Деякою мірою різняться й способи (підстави) набуття права власності державою Україна, територіальними громадами, фізичними та юридичними особами. У науці цивільного права існує поділ підстав набуття права власності на загальні та спеціальні. Дана класифікація здійснюється за критерієм: можливість/неможливість у такий спосіб набувати право власності всіма суб’єктами цивільних відносин. Існування спеціальних підстав виникнення права власності не можна розглядати як порушення принципу рівності видів права власності, тому що наявність таких способів є об’єктивним явищем. Наприклад, зрозуміло, що право власності на конфісковане майно набуває саме держава, а при приватизації майна, яке перебуває в державній чи комунальній власності, виникає право приватної власності фізичних або юридичних осіб приватного права.

У науці цивільного права усталеним є згаданий вище розподіл. Загальними способами право власності може набути будь-яка особа, а спеціальними – лише певні конкретно визначені в законі суб’єкти. Як правило, спеціальними способами право власності набувається суб’єктами публічного права: державою та територіальною громадою.

Спеціальним способом набуття права власності виключно територіальною громадою є набуття права власності на безхазяйну нерухому річ (ст. 335 ЦК України). Таким чином, законодавець не передбачає альтернативи для можливого власника безхазяйного нерухомого майна. Деякою мірою конкурувати з територіальною громадою може володілець нерухомого майна, який набуває право власності за набувальною давністю (ст. 344 ЦК України). Однак строк добросовісного володіння дуже тривалий – п’ятнадцять років у разі заволодіння нерухомим майном на підставі договору або десять років при інших способах заволодіння нерухомістю. Отже, територіальна громада має пріоритет у набутті права власності на безхазяйне нерухоме майно.

Згідно із ч.1 ст. 335 ЦК України безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий. Процес набуття права комунальної власності на нерухомість включає до себе декілька обов’язкових етапів. Перш за все, у разі виявлення об’єкта, який відповідає ознакам безхазяйного, орган місцевого самоврядування, на території якого розміщений даний об’єкт, повинен звернутися із заявою до органу, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, про взяття на облік безхазяйного об’єкта. На цьому етапі виникає проблемне питання: територіальна громада має право чи зобов’язана почати процес встановлення права власності на безхазяйну нерухомість?

Справи про передачу безхазяйної нерухомої речі в комунальну власність суд розглядає в порядку окремого провадження справи (ст. 234 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).

У м. Харкові 11.10.2005 р. було проведено семінар “Обговорення проекту Концепції реформування публічної адміністрації в Україні”. Безперечно, більшість питань, що обговорювалися на семінарі, стосувалася сфери публічно-правового регулювання. Так, головний акцент у запропонованому для обговорення проекті Концепції зроблено на напрямках реформування органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, удосконаленні відносин органів публічної адміністрації з громадянами тощо. Однак необхідно усвідомлювати, що зміни в адміністративно-територіальному устрої та інші муніципальні перетворення вплинуть на приватноправові відносини, учасником яких є територіальна громада. У першу чергу це стосується відносин комунальної власності.

Актуальність проблеми набуття права власності на майно територіальною громадою обумовлена ще й тим, що у новому ЦК України визначені нові способи набуття права комунальної власності. Питання комунальної власності, зокрема, порядок і способи набуття майна територіальною громадою, механізм управління об’єктами комунальної власності досліджувалися науковими співробітниками НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України Борисовою В.І., Ігнатенко В.М., Первомайським О.О. та Сиротенко С.Є.

Насамперед, у разі проведення адміністративної реформи зміниться статус власника комунального майна. Сьогодні суб’єктом права комунальної власності є територіальна громада, тобто жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, які вважаються самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр (ст. 1 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”). У проекті Концепції громадою визнається адміністративно-територіальна одиниця базового рівня, до складу якої входять жителі одного або декількох населених пунктів із відповідною територією (села, селища, міста та/або їх об’єднання), що має визначені межі та є територіальною основою діяльності органів місцевого самоврядування з надання населенню громади зафіксованих законом адміністративних, медичних, освітніх, соціальних, культурних та інших публічних послуг. Отже, статус суб’єкта права комунальної власності проголошується у проекті Концепції подібно до ст. 32 Закону України “Про власність”.

В.П. Янишен, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Право на таємницю за Конституцією України

Стаття 32 Конституції України встановлює, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Конфіденційна інформація – різновид більш узагальнюючої категорії, якою є інформація, що як об’єкт цивільних прав належить, поряд з результатами інтелектуальної, творчої діяльності та іншими об’єктами права інтелектуальної власності, до нематеріальних благ.

Інформацією згідно із ч.1. ст.200 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали чи мають місце в суспільстві, державі та навколишньому середовищі.

Особа на свій розсуд може використовувати належну їй інформацію та здійснювати її захист у порядку та межах, встановлених законом. Загальні правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації визначаються Законом України “Про інформацію”, який також регулює доступ до інформації та забезпечення її охорони, захист особи й суспільства від неправдивої інформації.

Залежно від порядку отримання, використання, поширення і зберігання (режиму доступу), інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом.

Доступ до відкритої інформації забезпечується шляхом систематичної публікації її в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях, збірниках); поширення її засобами масової інформації; безпосереднього її надання заінтересованим громадянам, державним органам та юридичним особам. Обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється законом.

За загальним правилом одержання інформації з обмеженим доступом здійснюється за дозволом власника. Проте вона може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо виступає предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає над правом власника на її захист.

Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на таємну і конфіденційну.

До таємної інформації належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству й державі.

Віднесення інформації до категорії таємних відомостей, що становлять державну таємницю, і доступ до неї громадян здійснюється відповідно до Закону України “Про державну таємницю”.

Конфіденційна інформація – це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням згідно з передбаченими ними умовами.

Особливий інтерес і, відповідно, важливість у сфері підприємницької діяльності мають окремі об’єкти конфіденційної інформації, такі як: службова, банківська, професійна і комерційна таємниці, правове регулювання і питання захисту, що регламентуються різними правовими актами.

До службової таємниці можуть бути віднесені, з одного боку, відомості, що містять службову інформацію про діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, підвідомчих їм підприємств, установ і організацій, обмеження на розповсюдження яких встановлені законом або диктуються службовою необхідністю (військова таємниця, таємниця слідства, судова таємниця, таємниця через службову необхідність), так звана власна службова таємниця, а з другого – відомості, що є конфіденційною інформацією інших осіб, але стали відомими представникам державних органів або органів місцевого самоврядування через виконання ними службових обов’язків (комерційна, банківська, професійна таємниці і таємниця особистого життя), так звана чужа таємниця.

Правовий інститут службової таємниці в Україні розроблено досить мало. Законодавчого визначення терміна “службова таємниця” дотепер не існує. Нормативні рамки службової таємниці містяться у відомчих актах, що стосуються здійснення контролю і проведення ревізій відповідними державними органами.

Банківська таємниця є самостійним видом конфіденційної інформації, близьким за своїм змістом і до службової таємниці, і до таємниці комерційної. Згідно зі ст.1076 ЦК України банківську таємницю складають відомості про клієнтів, їх банківські рахунки та операції по них. До банківської таємниці належить інформація щодо діяльності й фінансового стану клієнта, яка стала відома банку в процесі обслуговування клієнта і взаємостосунків з ним або третьою особою при наданні послуг банком і розголошення якої може завдати матеріальної або моральної шкоди клієнту. Питання, пов’язані з охороною банківської таємниці, досить детально регламентовані спеціальним законодавством, зокрема Законом України “Про банки і банківську діяльність”.

Професійна таємниця виступає самостійним видом конфіденційної інформації. До неї відносять відомості, пов’язані з професійною діяльністю, доступ до якої обмежений відповідно до чинного законодавства (лікарська, нотаріальна, адвокатська таємниця, таємниця листування, телефонних переговорів, поштових відправлень тощо).

Так, згідно зі ст.9 Закону України “Про адвокатуру” предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз’яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов’язків.

Комерційна таємниця – це інформація, яка вважається секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних до існуючих обставин заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію (ст.505 ЦК України).

У законодавстві відсутній перелік відомостей, що становлять комерційну таємницю (через різноманіття інформації, яка належить окремому суб’єкту), з цих підстав закон надає можливість кожному суб’єкту самостійно встановити перелік тих документів, матеріалів і відомостей, доступ до яких може бути обмежений (заборонений), у тому числі й для представників контролюючих органів. Комерційною таємницею виступають відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, яких відповідно до закону не зачисляють до комерційної таємниці.

Нині існує вичерпний перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці, затверджений не законом, а постановою Кабінету Міністрів України № 611 від 9.08.1993 р., що дозволяє до іншої інформації, не передбаченої вказаним переліком, обмежити доступ (надати режим обмеженого доступу).

Відомості, що є комерційною таємницею, за змістом поділяються на два види: інформація технічного характеру і комерційна (комерційно-фінансова, ділова) інформація.

До інформації технічного характеру належать науково-технічні розробки та інші об’єкти інтелектуальної власності, які ще не одержали правової охорони згідно з чинним законодавством (винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки і т.п.), “ноу-хау”. Разом з тим слід звернути увагу на те, що об’єкти авторського права (до яких, зокрема, відносять комп’ютерні програми) і суміжних прав підлягають правовій охороні незалежно від реєстрації або здійснення яких-небудь формальностей. Інші об’єкти інтелектуальної власності підлягають правовій охороні після отримання відповідного визнання з боку держави (патенти, свідоцтва), тому їх включення до складу комерційної таємниці не є доцільним, оскільки дані об’єкти одержують відповідну охорону і захист згідно зі спеціальним законодавством.

Комерційна інформація містить умови договорів (контрактів), дані про постачальників і покупців, інформацію про переговори, різні маркетингові дослідження, дані про розрахунок відпускних цін, розміри знижок тощо.

Власник інформації, встановлюючи режим комерційної таємниці, самостійно визначає перелік відомостей, які складають або можуть складати комерційну таємницю, критерії віднесення відомостей (інформації) до комерційної таємниці, термін дії і сукупність заходів, необхідних для забезпечення режиму комерційної таємниці, порядок доступу до комерційної таємниці, а також інші заходи, які обмежують доступ до комерційної таємниці. Причому заходи, що забезпечують режим комерційної таємниці, повинні бути документально підтверджені й адекватні комерційній цінності інформації, яка охороняється. Серед таких загальноприйнятих заходів можна виділити наступні: розробка положення про комерційну таємницю, яке є найбільш вагомим щодо захисту інформації від несанкціонованого доступу; розробка інструкцій щодо дотримання співробітниками режиму нерозголошення комерційної таємниці; включення до статутних документів юридичної особи положень, що регламентують захист комерційної таємниці; розробка угоди про нерозголошення комерційної таємниці, що укладається з особами, які мають доступ до цієї інформації.

Правова охорона прав на комерційну таємницю виникає з моменту встановлення фактичної монополії володільця на інформацію, яка становить для нього комерційну таємницю, і визначається часом дії умов, необхідних і достатніх для визнання відповідної інформації комерційною таємницею.

Охорона відомостей, що є комерційною таємницею, від недобросовісного комерційного використовування за загальним правилом покладається на її власника. Разом з тим у випадках, передбачених законом, охорона комерційної таємниці покладається також і на органи державної влади.

Порушення прав на комерційну таємницю тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законодавством України.

О.М. Соловйов, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ДО ПИТАННЯ ПРО ВСТАНОВЛЕННЯ ЗМІСТУ суб’єктивного ПРАВА ВЛАСНОСТІ (ДЕЯКІ КОНСТИТУЦІЙНІ ТА ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ)

Проблема встановлення змісту суб’єктивного права власності є найбільш спірною в теорії права власності і майже не вирішеною сучасною цивілістикою, як вітчизняної, так і закордонною. У науковій літературі пропонувалися найрізноманітніші шляхи розв’язання зазначеного питання, які спробуємо згрупувати. Розглянемо деякі точки зору.

Перша полягає в докладній диференціації правомочностей суб’єктивного права власності і притаманна представникам англо-американської правової доктрини. У період буржуазних революцій і відразу після нього в цивілістичній доктрині й цивільному законодавстві більшої частини країн, що складають континентальну Європу, домінувала концепція абсолютного, неподільного і найбільш необмеженого права власності, яка значною мірою відповідала капіталістичним відносинам, що затвердилися. На противагу цьому англійська правова система залишила багато інститутів феодального права, а стосовно досліджуваного питання допускала можливість роздроблення права власності на часткові правомочності й розосередження останніх серед декількох осіб, кожна з яких, у випадку володіння певним комплексом юридичних можливостей стосовно об’єкта, могла називатися власником. У дусі англо-американської традиції права власність розуміють і сучасні її представники. Так, Г.Демзетс стверджував, що пучок чи частка прав по використанню ресурсу – от що складає власність, а американський правознавець Дж.Уолдорн трактує власність як складний пучок відносин, що істотно розрізняються за своїм характером і наслідками. Беручи до уваги зазначене уявлення про право власності, повну дефініцію даного поняття (як його розуміють виразники ідей англо-американської правової доктрини), що згідно з Р. Капелюшниковим до дійсного часу стало хрестоматійним, було запропоновано англійським юристом А.Оноре, яка складалася з 11 елементів. Це дозволило американському філософу Л.Беккеру нарахувати близько 1500 комбінацій права власності – воістину “застрашлива” розмаїтість.

Вищевикладене про диференціацію правомочностей власника доводить існування в англо-американській правовій системі конструкції поділу (“розщеплення”) їх між декількома різними особами одночасно, яка, у свою чергу, не прийнятна для континентальної, у тому числі й української, цивілістики, що виходить із постулату про неможливість поділу права власності між власником та іншими особами і концентрації усіх можливих правомочностей власності у володільця найбільш повного речового права. Крім того, з огляду на абсолютність, повноту і винятковість, притаманні цьому праву, варто погодитися з твердженням К.І. Скловського, що “з технічної ж точки зору важливо те, що вичерпного переліку (правомочностей власника) бути не може в принципі, а коли він усе-таки зазначений, маса енергії буде витрачатися на зовсім безглузду боротьбу з переліком”.

Друга, помірна чи “традиційна позиція”, полягає у виробленні деякої універсальної моделі, юридичної конструкції, яка складається з невеликої кількості правомочностей власника, породжених історичним розвитком науки цивільного права і таких, що надзвичайно широко трактуються і які дозволяють найбільш вичерпно охопити зміст права власності. Стосовно вітчизняної цивілістики такою традиційною юридичною конструкцією є тріада правомочностей власника щодо володіння, користування і розпорядження майном, що іменується також “легальною дефініцією права власності”.

У минулому досить розповсюдженою була думка про те, що тріада правомочностей власника прийшла у вітчизняне законодавство безпосередньо з римського приватного права, у якому містилися вказівки на окремі правомочності, пов’язані з власністю: uti, frui, habere, possidere та інші. Римському праву були відомі визначення права власності, складені за принципом вичерпного переліку. Однак останнім часом більш аргументованою є точка зору, прихильники якої стверджують, що “римському праву не властиве розуміння права власності через перерахування його основних правомочностей”, згадана ж “тріада” народилася в роботах середньовічних коментаторів римського права. У законодавстві царської Росії вона вперше з’явилася у ст.262 т.Х ч.1 Зводу законів Російської імперії 1832 р. і надалі була названа вітчизняною цивілістичною доктриною легальною дефініцією права власності, яка з невеликими модифікаціями (але неодмінно з вказівкою на тріаду правомочностей власника) переходила за традицією в цивільні кодекси СРСР і союзних республік, а потім у ч.1 ст.2 Закону України “Про власність” і в ч.1 ст.317 нового Цивільного кодексу України 2003 р.

У другій половині минулого століття у вітчизняній науці цивільного права домінувала позиція, відповідно до якої юридичний зміст права власності як суб’єктивного права можливо розкрити лише шляхом аналізу правомочностей власника, за допомогою яких досягається мета задоволення інтересів останнього. Крім того, дане суб’єктивне право цілком визначається правомочностями володіння, користування і розпорядження. Тому дефініція права власності обов’язково повинна містити перелік тих засобів (володіння, користування і розпорядження), що необхідні власнику для здійснення його влади. Цієї ж думки на той час дотримувалася, за словами В.П. Маслова, більшість цивілістів.

Робляться спроби сучасними західноєвропейськими юристами сформулювати коротке визначення, що підкреслювало б “істотне ядро” права власності. На погляд італійських правознавців С. Пульятті і Ф. Бартоломео, власність охоплює тільки дві правомочності: користування і розпорядження. При цьому С.Пульятті вважає розпорядження крайньою межею правомочності користування, тобто зводить право власності винятково до права користування. Німецький дослідник Т.Хасс обмежується лише тим, що до тріади правомочностей власника щодо володіння, користування і розпорядження майном додає ще одну правомочність – управління.

Разом з тим і у вищевказаний період, і трохи раніше легальна дефініція права власності зазнавала різкої критики науковців. Так, Г.Ф. Шершеневич наголошував, що перерахування окремих прав, з’єднаних із правом власності, не може бути визнано вдалим, а перерахування усіх правомочностей, які входять до права власності, узагалі не вбачалося йому можливим. А.В. Венедиктов, наводячи приклад із судовим арештом майна, підкреслював, що, незважаючи на неможливість реально здійснити кожну з правомочностей, які входять до тріади, у зазначеній ситуації у власника залишається все-таки якийсь реальний згусток його права власності. Узагальнюючи свої висновки, автор стверджував, що сумою трьох правомочностей змісту права власності не вичерпується, а оскільки окремі правомочності власника, що є складовою відомої тріади, не виражають собою суті права власності, то згадування про неї повинно бути виключене з дефініції права власності. Погляди А.В. Венедиктова розділяли А.В. Карасс і С.М. Братусь, більш того, останній з них акцентував увагу особливо на тому, що права власності не можна ототожнювати із сумою правомочностей володіння, користування і навіть розпорядження. Непримиренним супротивником визначення суб’єктивного права власності через перерахування правомочностей суб’єкта цього права є К.І. Скловський, на думку котрого, яким числом правомочностей не наділено б власника, його право ніколи не буде повним тому, що завжди придумають й обґрунтують юридичні можливості, які до переліку (легального чи доктринального) не ввійшли, у той же час реалізація власником своєї влади над річчю з тих же позицій завжди може бути кваліфікована як така, що виходить за рамки сучасного переліку, і тому не правомірна; а завершував свої міркування автор констатацією, що саме визначення права власності за допомогою будь-якого переліку – це знак обмеження права, пряме виявлення потенційної, а частіше актуальної ущербності цього права. Так, погоджуючись з позицією автора, слід наголосити, що виходячи із сталого в теорії права уявлення про зміст суб’єктивного права власності (як абсолютного права), останнє, крім правомочностей щодо володіння, користування і розпорядження майном, повинно включати до себе й право вимоги і право на захист.

Представники третього погляду, які заперечують необхідність і доцільність перерахування правомочностей власника при з’ясуванні змісту суб’єктивного права власності, за основу беруть визначення права власності як найбільш повного і необмеженого речового права. При цьому повнота панування суб’єкта права над річчю розглядається ними як концентрація всіх мислимих правомочностей, що стосуються об’єкта права власності, у руках власника, а це, у свою чергу, означає можливість здійснення будь-яких дій, крім прямо заборонених законом, щодо свого майна. На думку прихильників даної точки зору, повнота права власності, що означає практично безмежність його змісту, найбільш наочно виділяє із середовища інших речових прав згадане право. Крім того, із повноти права власності випливає презумпція всіх правомочностей в особі власника, що розуміється в такий спосіб: той, хто претендує на яке-небудь право в чужій речі, повинен довести це.

Отже, саме вищенаведена риса права власності використовується як найбільш сильний аргумент проти формулювання змісту суб’єктивного права власності через тріаду чи іншу комбінацію правомочностей власника, бо навіть прихильники останнього способу, подібно Дернбургу, вважають право власності не простою арифметичною сумою окремих правомочностей, а єдиним, цілісним правом, що включає до себе всю можливу суму правомочностей, усю повноту правового панування чи влади особи над річчю, яку даний правопорядок допускає стосовно речей.

Таким чином, погоджуючись з останньою позицією, рішення задачі визначення змісту суб’єктивного права власності бачиться нам через здійснення спроби встановлення границь найбільш повного і необмеженого речового права за допомогою виявлення такого поводження власника, яке йому прямо заборонено нормами цивільного права, а не через диференціацію правомочностей суб’єкта права власності, що здійснюється шляхом перерахування всіх можливих властивих йому правомочностей, чи аналіз невеликої кількості юридичних можливостей власника, що входять до традиційної моделі (наприклад, тріади) суб’єктивного права власності.

Н.Є. Яркіна, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Договори У сфері реалізації конституційних прав громадян на інтелектуальну власність

Стаття 54 Конституції України проголосила свободу літературної, художньої і технічної творчості людини та визначила правові засади охорони інтелектуальної власності: кожен громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, які ніхто не може використовувати або поширювати без його згоди, за винятком ситуацій, встановлених законом.

Однією з правових форм реалізації творцем своїх інтелектуальних прав є укладення договору про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності на користь інших осіб. У результаті правовласник може отримувати винагороду за використання результатів його інтелектуальної діяльності іншою особою. Специфіка цього виду договорів полягає в тому, що їх предметом є певний об’єкт інтелектуальної власності (благо нематеріальне), а правовою метою – надання виключних майнових прав щодо нього третій особі. Саме за предметом та правовою метою договір про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності слід відмежовувати від договорів купівлі-продажу, дарування, міни, предметом яких є річ, а правовою метою – перехід права власності на неї. Зазначений договір треба відрізняти також від договору майнового найму примірників охоронюваного об’єкта. Правова мета останнього полягає в передачі в користування речі – матеріального носія інтелектуального продукту. Найчастіше укладення договорів найму (прокату) слугує задоволенню інтересів споживачів у отриманні доступу до твору для ознайомлення з ним.

Договір, який містить умови про створення інтелектуального продукту в майбутньому і наступну передачу прав на його використання, слід відрізняти від договору підряду. Якщо для виконання завдання потрібна творча праця, результатом якої є створення нового об’єкта інтелектуальної власності в певній матеріальній формі, укладається саме договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

Порядок та умови використання інтелектуального продукту можуть бути різноманітними (видання літературного твору, публічне виконання музичного твору, публічна демонстрація твору образотворчого мистецтва, виготовлення та продаж запатентованого механізму, отримання продукту запатентованим способом, використання торговельної марки на упаковках товарів і в рекламі та інше). Утім способи розпорядження майновими правами щодо інтелектуальної власності зводяться до двох загальних. Перший – це передбачена ст. 427, 1113 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) передача майнових прав (уступка, відчуження прав) повністю або частково іншій особі. Для такого способу розпорядження правами характерна остаточна і безповоротна передача, на платній або на безоплатній основі, майнових прав іншій особі – користувачу, який стає правонаступником володільця виключних прав. За обсягом така передача іноді охоплює всі майнові правомочності, без обмежень порядку та способів подальшого використання об’єкта. Можлива також передача частини прав, що означає відчуження певних майнових правомочностей із збереженням за творцем усіх інших. Другий спосіб розпорядження майновими правами – видача дозволу (ліцензії) на використання об’єкта інтелектуальної власності. Він закріплений ч. 3, 4 ст. 426 ЦК України та детально регламентується ст. 1108 – 1111 ЦК України. Головною відмінністю видачі дозволу (ліцензії) на використання об’єкта інтелектуальної власності від передачі майнових прав на нього є те, що у разі видачі ліцензії володілець виключних майнових прав не відчужує їх назавжди, а лише дозволяє використовувати об’єкт інтелектуальної власності в певних межах та протягом визначеного строку. Тобто правовласник окреслює для користувача сферу використання об’єкта, обсяг правомочностей щодо використання та його способи, можливу територію, а також термін, який не може бути довшим, ніж встановлений законодавством щодо даного об’єкта строк чинності майнових прав. Це право та його способи, не передбачені ліцензією, вважаються такими, що не надані користувачеві. У договорі обов’язково визначається розмір, порядок і строки виплати винагороди за використання об’єкта права інтелектуальної власності, встановленої у вигляді одноразового платежу у фіксованому розмірі (паушальний платіж) або у вигляді відсотків за кожний примірник чи кожне використання (роялті). Також у договорі можуть передбачатися інші умови, які сторони вважають за доцільне включити до нього.

ЦК України містить окремі статті, що регламентують надання ліцензії на використання об’єкта інтелектуальної власності (ст. 1108) та укладання ліцензійного договору (ст.1109). У зв’язку з цим важливо з’ясувати їх співвідношення та сферу застосування. На нашу думку, термін „ліцензія” слід розглядати у двох аспектах. Відповідно до ч.4 ст. 426 ЦК України ліцензія – це, по-перше, дозвіл з боку правовласника, надання іншій особі можливості певних дій в обмеженій сфері. Згідно із ч.2 ст. 1108 ЦК України ліцензія на використання об’єкта інтелектуальної власності або оформляється як окремий документ, або є складовою частиною ліцензійного договору. Із цього випливає, що друге значення терміна „ліцензія” – письмовий документ. Його не вважають договором, хоча він і містить дозвіл на використання інтелектуальної власності. Тобто це односторонній правочин, що укладається у формі письмового документа, видається правовласником-ліцензіаром і включає до себе правомочності ліцензіата. Крім видачі ліцензії, свій дозвіл правовласник вправі оформити також шляхом укладання двостороннього правочину з користувачем ліцензійного договору за правилами, встановленими ст. 1109-1111 ЦК України. Проте в обох випадках правовим наслідком буде надання дозволу використовувати об’єкт інтелектуальної власності.

Отже, є підстави вважати, що ст. 1108 та ст. 1109 ЦК України співвідносяться як загальна та спеціальна. Стаття 1108 ЦК України визначає, по-перше, саме поняття “ліцензія” як дозвіл на використання об’єкта інтелектуальної власності в певній обмеженій сфері. По-друге, вона вказує, що цей дозвіл має форму письмового повноваження. По-третє, це повноваження може бути надане в результаті одностороннього правочину у формі окремого документа-ліцензії або шляхом укладання ліцензійного договору. Крім того, ст. 1108 ЦК України наголошує на тому, що ліцензія (дозвіл на використання) має свої підвиди і може бути виключною, невиключною, одиничною, відкритою, примусовою субліцензією, а також іншого виду, який не суперечить закону. Стаття 1109 ЦК України поширюється на випадки видачі ліцензії (дозволу) шляхом укладання двостороннього правочину – ліцензійного договору. Ця стаття дає визначення такого договору, його предмета, вказує на правову мету та істотні умови. Порівняно з ліцензією у вигляді окремого одностороннього документа, ліцензійний договір надає більш широкі можливості та переваги учасникам відносин, оскільки дозволяє обумовити взаємні зобов’язання ліцензіара й ліцензіата і встановити відповідальність за їх невиконання.

Ліцензійний договір як різновид договору про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності регулюється також спеціальним законодавством. Як правило, спеціальні закони відзначають на можливість укладання ліцензійних угод щодо конкретних об’єктів інтелектуальної власності й визнають їх загальну правову мету. Іноді окремі закони забороняють укладання ліцензійних договорів або ставлять їх укладання в залежність від певних обставин. Наприклад, ст. 17 Закону України „Про охорону прав на зазначення походження товарів” вказує на відсутність у власника свідоцтва права видавати ліцензію на використання кваліфікованого зазначення походження товарів. А стаття 28 Закону України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” дозволяє власнику патенту видавати дозвіл на використання секретного винаходу (корисної моделі) тільки за наявності погодження з Державним експертом із питань таємниць. Деякі закони фіксують додаткові вимоги щодо ліцензійних договорів. Так, Закон України „Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” встановлює, що ліцензійний договір на використання знаку для товарів і послуг повинен містити умову про те, що якість товарів і послуг, виготовлених чи наданих за ліцензійним договором, не буде нижчою від якості товарів і послуг власника свідоцтва і що останній здійснюватиме контроль за виконанням цієї умови.

Отже, на основі викладеного можна дати загальне визначення договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Це такий договір, що укладається між особою, яка має виключні майнові права інтелектуальної власності, і набувачем майнових прав на інтелектуальний продукт з приводу використання об’єкта інтелектуальної власності. Предметом цього договору є об’єкт інтелектуальної власності, який охороняється згідно із законодавством України, майнові права щодо якого чинні на момент укладання договору. Правова мета договору – надання майнових правомочностей щодо використання інтелектуальної власності шляхом передачі майнових прав на неї або шляхом видачі дозволу (ліцензії) на використання. За своєю правовою характеристикою цей договір може бути двостороннім, консенсуальним, оплатним чи безоплатним.

Розпоряджання майновими правами щодо одного об’єкта можливо неодноразово. Тому на стороні володільця інтелектуальних прав виступають не тільки створювачі, але й похідні суб’єкти цих прав (спадкоємці, набувачі виключних майнових прав за договором про їх передачу або на умовах виключної ліцензії, реорганізовані юридичні особи – правонаступники даних прав) за умови, що обсяг їх правонаступництва включає до себе право розпоряджатися майновими правами на користь інших осіб Нове законодавство у сфері охорони інтелектуальної власності відійшло від поширеної раніше практики затвердження типових договорів, що мали нормативний, а отже, обов’язковий характер. Нині воно не передбачає детальної регламентації змісту таких договорів. Сторони вправі на свій розсуд визначити права і обов’язки в договорі, керуючись законом та власним інтересом. Для того, щоб полегшити процес укладання угод, зацікавлені відомства і творчі спілки можуть розробляти зразкові тексти з урахуванням існуючої практики, які носитимуть рекомендаційний характер. Проте дані договори мають містити такі істотні умови: предмет договору – конкретний об’єкт інтелектуальної власності, характеристики його матеріального носія, майнові права і способи можливого використання об’єкта, спосіб розпорядження правами, який впливає на обсяг правонаступництва користувача (дається в тексті або випливає з назви договору). Для ліцензійних угод істотною умовою є також межі використання об’єкта, що можуть визначатися за допомогою переліку способів дозволеного використання, обсягу використання, території використання, його строку.

В.Л. Яроцький, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Конституційні засади здійснення майнових прав, посвідчених цінними паперами

Конституція України згідно із положеннями ст. 4 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) становить основу цивільного законодавства, разом з іншими актами якого вона визначає головні засади правового регулювання особистих немайнових і майнових відносин. Майнові відносини виникають між суб’єктами цивільного права з приводу матеріальних об’єктів цих прав. До них відповідно до положень ст. 177 ЦК України віднесені речі, у тому числі гроші й цінні папери, інше майно й майнові права (матеріальні об’єкти цивільних прав). Найбільш спорідненими серед матеріальних об’єктів цивільних прав є власне майнові права та цінні папери – документи, цінність яких полягає в посвідченні окремих категорій майнових прав. У чому ж різниця між майновими правами і цінними паперами як об’єктами цивільних прав з точки зору їх положення в системі зв’язків, опосередкованих приватноправовими регулятивними механізмами, що впорядковують їх участь у майновому обороті?

Для більшості майнових прав (що не втілені у цінних паперах) не характерний тісний правовий зв’язок з інструментом їх формалізації. Участь таких прав у майновому обороті опосередковується укладенням правочинів (як договорів, так і односторонніх правочинів), кожен з яких забезпечує одночасно як статичні (документ – правова форма вираження майнових прав), так і динамічні (юридична підстава їх переходу від одного суб’єкта до іншого) аспекти відповідного механізму правової регуляції. Механізм забезпечення оборотоздатності майнових прав (як самостійної категорії об’єктів) допускає можливість їх змістовної видозміни за домовленістю сторін. Зокрема, сторони можуть відкоригувати будь-які змістовні аспекти майнового права, яке набуває значення об’єкта цивільних прав, а відтак і правочинів, що забезпечують його оборотоздатність. Це робиться як шляхом корекції змісту первісного правочину, що забезпечує їх встановлення (наприклад, зміни та доповнення до договору, укладання якого є підставою виникнення майнового права), так і шляхом укладання нового правочину.

Формалізоване в цінному папері майнове право характеризується незмінністю протягом усього періоду його участі в майновому обороті (майнове право формалізується в договорі), не підлягає коригуванню за домовленістю сторін. Його змістовну статичність забезпечує тісний правовий зв’язок між майновим правом та цінним папером (інструментом його фіксації). Урахування цього прийому правового регулювання дозволяє констатувати істотну відмінність порівнюваних регулятивних механізмів. Механізм правового регулювання відносин у сфері випуску та обігу цінних паперів відзначається наявністю двох різновидів інструментів, застосування яких забезпечує статичні та динамічні характеристики участі посвідчених ними майнових прав у майновому обороті. Статичні аспекти згаданого механізму, що виникають у сфері набуття та здійснення майнових прав, тісно пов’язаних із документом (інструментом їх формалізації), опосередковує конструкція цінних паперів, а динамічні – договір чи односторонній правочин (наприклад, заповіт). Окреслене злиття майнових прав із правовою формою їх встановлення і наступного посвідчення дозволяє отримати унікальну правову конструкцію. Конструкція цінних паперів як правова форма їх первісної формалізації і наступного посвідчення забезпечує змістовну незмінність посвідчених ними майнових прав. Поширення на правову форму вираження майнових прав правового режиму об’єктів цивільних прав дозволяє застосовувати договірні механізми, що опосередковують динамічні аспекти їх участі в майновому обороті.

Указані особливості цінних паперів обумовлюють специфіку механізму здійснення (реалізації) посвідчених ними майнових прав (правореалізації). Механізм здійснення права власності на документарні цінні папери має суттєву юридичну своєрідність з точки зору специфіки реалізації правоможностей, що становлять його зміст. Документарні цінні папери являють собою документи, які посвідчують відповідні права, що мають завжди майновий і незавжди речовий характер. У цьому полягає одна з основних відмінностей юридичної природи та правових режимів цінних паперів, з одного боку, і речей – з другого. Це спостереження дає змогу відзначити особливості здійснення правоможностей, що становлять зміст права власності на цінні папери. Стосовно документарних цінних паперів правоможності володіння, користування і розпорядження реалізуються у правовідношенні, об’єктом якого є документ як об’єкт речових прав. Проте не всі три “класичні” правоможності, що становлять право власності на документарний цінний папір як об’єкт цивільних прав, мають автономний характер. Правоможність користування не характеризується такою автономією. Адже вилучати корисні властивості документарного цінного папера як об’єкта-інструмента посвідчення майнових прав можливо лише в межах зобов’язальних відносин шляхом пред’явлення його до виконання зобов’язаній по ньому особі – його емітенту.

Відносини з приводу бездокументарних цінних паперів взагалі позбавлені речового характеру. Виконання обов’язку емітента за цінним папером може бути повним із подальшим його погашенням (у цьому разі зобов’язання, що виникає внаслідок емісії цінного папера, припиняється належним виконанням) або частковим (наприклад, виплата поточних відсотків чи дивідендів, реалізація права акціонера на управління, на інформацію тощо). Часткове виконання емітентом свого обов’язку не призводить до припинення емісійно-посвідчувальних відносин. Однак у всіх випадках реалізація посвідчених цінними паперами майнових прав буде ґрунтуватися на конституційних засадах і підпорядковуватися положенням зобов’язального права і нормативним приписам спеціальних норм, що забезпечують правове регулювання відносин у сфері їх випуску та обігу.

М.В. Мороз, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Деякі конституційні аспекти застосування міжнародних нормативних актів у сфері вексельного обігу

У статті 9 Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Основного Закону. У 1999 р. відповідно до згаданих положень Конституції Верховною Радою України було прийнято Закон України “Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі” (далі – Закон). З цього моменту даний закон став частиною національного законодавства України.

У той же час на практиці виникла низка питань, пов’язаних з його застосуванням та регулюванням вексельних відносин в Україні.

Одним із них є питання про відсотки, нарахування яких на суму векселя обумовлене векселедавцем. Воно лишилося поза межами досліджень вітчизняних і зарубіжних цивілістів і досі мало вивчене. При розгляді цього питання науковці обмежувалися констатацією того, що у векселі, який підлягає оплаті відразу після пред’явлення, трасант може обумовити, що на суму оплати будуть нараховуватися відсотки.

Відповідно до ч.1 ст.5 Закону “у переказному векселі, який підлягає оплаті відразу після пред’явлення або у визначений строк після пред’явлення, трасант може обумовити, що на суму, яка підлягає оплаті, будуть нараховуватися відсотки”. Відсотки на суму векселя можуть бути нараховані лише тоді, коли йдеться про цінний папір, який підлягає оплаті відразу або у визначений строк після пред’явлення. Цей висновок ґрунтується на ст.5 Закону, яка проголошує, що в будь-якому іншому переказному векселі така умова вважається ненаписаною. Таким чином, вексель із терміном платежу “у визначений строк від дати складання” або “на визначену дату” (ст.33 Закону) не може містити умови щодо нарахування відсотків на суму векселя.

Вексель є строго формальним документом, що виражається в обов’язковому дотриманні письмової форми і встановлених законом реквізитів. Формальність векселя виражена і розповсюджується не лише на основні його реквізити, а й на інші умови, які відповідно до чинного законодавства можуть бути зазначені. Зокрема, мова йдеться про умову нарахування відсотків та їх розмір. Частина 2 ст.5 Закону встановлює, що відсоткова ставка повинна бути вказана у векселі; у разі відсутності такої вказівки умова вважається ненаписаною. Умова щодо нарахування відсотків на суму векселя повинна бути зафіксована в його тексті. Тільки у цьому випадку векселедержатель може набути та реалізувати право на оплату відсотків по векселю. Будь-які інші усні та письмові угоди, укладені стосовно відсотків всупереч вимогам, встановленим вищенаведеною нормою, не породжують для векселедержателя права вимагати сплати відсотків по векселю та обов’язку векселедавця виконати цю вимогу.

Виходячи з того, що вексельне зобов’язання, у якому обумовлено нарахування відсотків на суму векселя, є оплатним, слід звернути увагу на показники, які впливають на розмір винагороди (останньою визнається грошова сума, яку має отримати держатель векселя у вигляді оплати відсотків, обумовлених у векселі). Такими показниками виступають сума векселя, розмір відсоткової ставки та строк нарахування відсотків. Сума векселя та розмір відсоткової ставки, які повинні бути зазначені у векселі, на практиці рідко викликають суперечки. Неврегульованість питання, що стосується нарахування відсотків, зокрема, терміну закінчення його перебігу, навпаки, часто призводить до судових спорів.

Початок перебігу строку нарахування відсотків на суму векселя визначено ч.3 ст.5 Закону. Дана норма встановлює, що відсотки нараховуються від дати видачі переказного векселя, якщо не вказано іншої дати, у той же час у чинному законодавстві не має норми, яка встановлювала б момент припинення нарахування відсотків за векселем.

На нашу думку, при з’ясуванні моменту припинення нарахування відсотків за векселем слід виходити з того, що відсотки на вексель, у якому обумовлено можливість їх сплати, нараховуються до моменту настання строку платежу за цим векселем. Строк платежу за векселем “строком за пред’явленням” настає одразу ж після пред’явлення його до оплати, але з урахуванням вимог, встановлених ст.34 Закону. Ця норма закріплює обов’язок векселедержателя пред’явити такий вексель до оплати протягом одного року від дати його складання. Слід зауважити, що векселедавець може обумовити у векселі менший або більший строк, протягом якого вексель повинен бути пред’явлений до оплати. Визначаючи в цінному папері термін платежу, векселедавець має право встановити, що переказний вексель зі строком платежу за пред’явленням не може бути пред’явлений для платежу раніше зафіксованої дати.

Даний висновок обґрунтовується наступними положеннями чинного законодавства України.

Відповідно до ст.21 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу” вексель є цінним папером, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю). Тобто сума векселя повинна бути чітко встановлена. Нарахування ж відсотків після пред’явлення векселя до оплати порушує таку рису векселя, як визначеність вексельної суми.

Аргументом з приводу визначеності вексельної суми (зважаючи на нараховані відсотки, обчислення яких обумовлене у векселі) настання строку платежу є зміст ст.70 Закону, якою встановлено особливості перебігу строку позовної давності. У даній статті, зокрема, наголошується, що позовні вимоги до акцептанта, які випливають із переказного векселя, погашаються із закінченням трьох років, які обчислюються від дати настання строку платежу.

Позовні вимоги держателя до індосантів і до трасанта погашаються після закінчення одного року від дати протесту, здійсненого у встановлений строк, або від дати настання строку платежу, якщо є застереження “обіг без витрат”.

Позовні вимоги індосантів один до одного і до трасанта погашаються із закінченням шести місяців, які відраховуються з дня, коли індосант акцептував вексель і здійснив платіж за ним, або з дня, коли до нього був пред’явлений позов.

Таким чином, нарахування відсотків, обумовлених у векселі, на суму номіналу векселя після настання строку платежу (у разі його неоплати) приведе до того, що строк позовної давності по стягненню сум, нарахованих у рахунок цих відсотків, буде меншим, ніж встановлений законом, що суперечить правилам, закріпленим ст.70 Закону щодо перебігу строку позовної давності.

Наявність у векселі відсотків характеризує ознаку оплатності вексельного зобов’язання, а сукупна сума векселя та відсотків, нарахованих на цю суму, повинні бути сплачені одразу ж після настання строку платежу. Можна зробити висновок, що обов’язок векселедавця сплатити окрім суми векселя ще й суму відсотків складає предмет зобов’язання, яке породжується видачею векселя і є основним обов’язком зобов’язаної за векселем особи, що діє лише у межах строку, узгодженого сторонами. Зустрічне волевиявлення сторін, направлене на встановлення строку дії вексельного зобов’язання, полягає в тому, що векселедавець, коли робить на векселі напис “за пред’явленням” або “у визначений строк від пред’явлення”, обумовлює, по суті, невизначений строк виконання зобов’язання. Векселедержатель, у свою чергу, приймає цей вексель і сам визначає строк виконання вексельного зобов’язання, пред’являючи його до оплати. Таким чином, строк виконання зобов’язання за векселем, який підлягає оплаті за пред’явленням або у визначений строк від пред’явлення, встановлюється в інтересах кредитора (векселедержателя).

Строк платежу є не лише строком виконання вексельного зобов’язання, однією з умов якого виступає нарахування відсотків на суму векселя, а й визначає строк його існування. Припинення дії зобов’язання, яке пов’язане з подальшим нарахуванням відсотків, звернене лише на майбутнє. Після настання строку платежу нарахування відсотків за векселем як складова основного зобов’язання припиняється. Пред’являючи вексель до оплати, векселедержатель самостійно фіксує розмір винагороди, яку він бажає отримати у вигляді нарахованих за векселем відсотків виходячи з суми векселя та розміру відсоткової ставки, обумовленої у ньому.

Неоплата векселя зобов’язаною за ним особою не звільняє її від обов’язку виконати зобов’язання в натурі. Відповідно до ч.1 ст.48 Закону держатель може вимагати від особи, проти якої він використовує своє право регресу, суму неакцептованого або неоплаченого переказного векселя з відсотками, якщо вони були обумовлені.

Частиною 2 ст.48 та п.5 ст.2 Закону України “Про обіг векселів в Україні”, яким окреслено особливості обігу векселів в Україні, встановлено, що у разі неоплати векселя в особи, яка повинна здійснити платіж, виникають певні обов’язки перед векселедержателем, що складають зміст додаткових зобов’язань. До їх складу входять:

– право векселедержателя, якому відповідає даний обов’язок особи, що повинна здійснити оплату за векселем, вимагати оплати відсотків, про які йдеться у п. 2 ст. 48 і п. 2 ст. 49 Закону, на суму векселів, як виданих, так і тих, що підлягають оплаті на території України. Відсотки ж нараховуються виходячи з розміру облікової ставки Національного банку України на день подання позову і від дня настання строку платежу (з дня платежу) до дня подання позову, відповідно;

– витрати, пов’язані з протестом і пересиланням повідомлень, а також інші витрати.

Змістом вищенаведеної норми підтверджуються наші висновки стосовно припинення нарахування відсотків, зафіксованих у векселі, оскільки останні нараховані на неоплачену суму векселя (яка визначається зважаючи на нараховані відсотки), обчислюються виходячи з облікової ставки НБУ. Інші витрати, яких зазнала особа, на користь якої повинен здійснитися платіж, за своєю правовою природою є збитками, що мають бути відшкодовані боржником кредитору за неналежне виконання зобов’язання.

На нашу думку, з метою запобігання порушенням законодавства у сфері вексельного обігу слід доповнити Закон України “Про обіг векселів в України” нормою, яка безпосередньо визначала б момент припинення нарахування відсотків, обумовлених у векселі строком платежу за пред’явленням або у визначений строк від пред’явлення, а саме: “Відсотки у векселі, який підлягає оплаті відразу після пред’явлення або у визначений строк після пред’явлення, нараховуються до моменту настання строку платежу”.

В.М. Крижна, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ОСОБЛИВОСТІ ЗАХИСТУ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА КОМЕРЦІЙНІ НАЙМЕНУВАННЯ

Конституція України закріплює право кожної особи володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41). До зазначених результатів відносять, зокрема, об’єкти інтелектуальної власності, правовому регулюванню яких присвячена книга четверта Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та спеціальні закони. На сьогодні можна констатувати, що оскільки існують прогалини в регулюванні прав на комерційне найменування, то неможлива повна реалізація та належний захист даних прав.

Термін „комерційне найменування” є новим для законодавства України і введений ЦК України від 16.01.2003 р. У зв’язку з цим як у теорії, так і на практиці виникає досить багато питань, на які відсутні відповіді. Мета дослідження – з’ясувати, чим обумовлені особливості захисту прав на цей об’єкт інтелектуальної власності.

Відповідно до ст. 489 ЦК України правова охорона надається комерційному найменуванню, якщо воно дає можливість вирізнити одну особу з-поміж інших та не вводить в оману споживачів щодо справжньої її діяльності.

Таким чином, основною функцією комерційного найменування виступає індивідуалізація суб’єктів – учасників цивільного обороту. Доречно звернути увагу на те, що ЦК України у гл. 43, присвяченій праву інтелектуальної власності на комерційне найменування, відсутня відповідь на питання: хто є суб’єктом окреслених прав. Лише в положеннях про юридичних осіб зазначається, що юридична особа, яка є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування (ч. 2 ст. 90 ЦК України).

Господарський кодекс України (далі – ГК України) закріплює, що комерційне найменування може мати юридична особа або громадянин-підприємець. При цьому останній має право заявити як комерційне найменування своє прізвище або ім’я.

На наш погляд, у ЦК України потрібно внести норму, яка визнавала б суб’єктами прав на комерційне найменування юридичних і фізичних осіб-підприємців.

На відміну від інших правових засобів індивідуалізації, для набуття права інтелектуальної власності на комерційне найменування не вимагається виконання формальних дій. Воно є чинним з моменту першого використання та охороняється без обов’язкового подання заявки на нього чи його реєстрації і незалежно від того, чи є комерційне найменування частиною торговельної марки.

На цьому відмінностей не вичерпано. Відповідно до ч. 4 ст. 489 ЦК України особи можуть мати однакові комерційні найменування, якщо це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють і (або) реалізовують, та послуг, які ними надаються. Іншими словами, можна мати тотожні комерційні найменування за умови різних сфер діяльності. Якщо допускається існування навіть тотожних найменувань, то цілком закономірна наявність схожих до ступеня змішування найменувань.

Щоб не виникало сумнівів, на наш погляд, необхідно доповнити ч. 4 ст. 489 ЦК України словосполученням „або схожі”, виклавши її у такій редакції: „Особи можуть мати однакові або схожі комерційні найменування, якщо це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють і (або) реалізовують, та послуг, які ними надаються”.

Хоча в законодавстві України відсутня норма, яка давала б дефініцію поняття “порушення прав на комерційне найменування”, однак його можна розглядати як будь-яке посягання на майнові права інтелектуальної власності на комерційне найменування.

Проте, щоб мати можливість захистити права на комерційне найменування, необхідно законодавчо закріпити поняття “використання комерційного найменування”, яке буде слугувати підґрунтям для поняття “незаконне використання цього об’єкта”.

Стаття 159 ГК України називається „Правомочності суб’єктів господарювання щодо комерційного найменування”, у ній мова йдеться взагалі про комерційне найменування як об’єкт інтелектуальної власності.

Оскільки комерційним найменуванням (подібно торговельній марці) є позначення, яке виконує індивідуалізуючу функцію, то за аналогією можна скористатися нормою про торговельні марки з урахуванням того, що комерційне найменування вирізняє суб’єкта цивільного обороту.

Однак на практиці цього підходу не реалізується. Відповідно до п. 4 Рекомендацій Президії Вищого господарського суду України „Про деякі питання практики призначення судових експертиз у справах зі спорів, пов’язаних із захистом права інтелектуальної власності” від № 04-5/76 29.03.2005 р. правова охорона надається правовласнику виключно проти використання іншими особами однакового (тотожного) повного чи скороченого комерційного (фірмового) найменування.

Вважаємо, що такий категоричний висновок на сьогодні порушує конституційні права як підприємців, так і споживачів. Пояснюється це тим, що не може бути дотримано розрізнювальної функції комерційного найменування, якщо на ринку діятимуть кілька осіб зі схожими до ступеня змішування найменуваннями. Адже споживач при сприйнятті позначень не може одночасно порівнювати оригіналу знайомого йому комерційного найменування з позначеннями, що використовують інші особи.

Виходячи з викладеного, на наш погляд, порушенням прав на такий засіб індивідуалізації, як комерційне найменування, визнається використання як тотожного, так і схожого до ступеня змішування позначення. Отже, у випадку використання схожого до ступеня змішування комерційного найменування правоволоділець повинен мати право захисту своїх прав.

Д.В. Задихайло, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Конституційні засади

Правового господарського порядку

Десятирічний ювілей Конституції України є приводом для оцінки її значення і здобутків як фундаменту правової системи в країні. Безперечно, можна констатувати існування достатньої кількості норм-принципів, що довели за цей час досконалість своєї законодавчої техніки і високу соціальну ефективність. Проте вважаємо за доцільне зупинитися на конституційно-правовому регулюванні економічних відносин, зокрема, на його стані, змісті та системності, а головне – ступені ефективності, що дають певні підстави для дискусій.

Необхідно зауважити, що розробники Господарського кодексу України (далі – ГК України), формулюючи у ст. 5 ГК України надзвичайно важливу, системоутворюючу категорію – правовий господарський порядок, досить чітко зв’язали її зміст із конституційно-правовими нормами, що власне і мають визначати правові засади такого порядку не тільки безпосередньо, але й через з’ясування змісту всього поточного господарського законодавства. Так, ст. 5 ГК України до таких конституційних засад відносить: право власності українського народу на природні ресурси; забезпечення державою захисту прав усіх суб’єктів права власності й господарювання; право кожного володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; непорушність права приватної власності; економічну багатоманітність; право кожного на підприємницьку діяльність; гарантування державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності тощо. Слід додати, що ціла низка названих та інших конституційно-правових норм знайшли свою безпосередню реалізацію також і в нормах ст. 6 ГК України, де зафіксовані загальні принципи господарювання. Таким чином, системно-структурні зв’язки між нормами Основного Закону щодо господарської діяльності та нормами господарського законодавства і зокрема ГК України існують і забезпечують взаємодію структурних підрозділів законодавства різного рівня як цілісної системи. Тим не менше питання щодо впливу конституційно-правових норм на зміст законодавчого регулювання господарської діяльності й безпосередньо на саму господарську діяльність треба ставити в площині його ефективності, достатності, якості та системності.

Слід виходити з того, що в Україні з початку 90-х років і по сьогодні відбуваються процеси демонтажу командно-адміністративного типу економіки і формування економіки ринкового типу. Абстрагуючись від далеко неоднозначного питання щодо можливостей еволюційного шляху трансформації економічної системи, термінів, методів і результатів формування моделі економіки ринкового типу, яка оптимально відповідала б особливостям українського соціуму, зазначимо, що об’єктивно таке становлення нових економічних відносин вимагає значно більшої уваги з боку конституційно-правового регулювання, ніж це зазвичай має місце в країнах, де конституції лише закріплюють уже встановлені й реально діючі соціальні та соціально-економічні відносини, які формувалися протягом значного історичного періоду. Отже, функціональним завданням конституційно-правового регулювання економічних відносин є передусім не тільки регулятивно-статичний і правоохоронний аспекти, а й засновницький і регулятивно-динамічний аспекти. Це вимагає більш системного викладення правових засад того механізму економічних відносин, що є адекватним для вирішення сучасних завдань українського суспільства. Саме тому, незважаючи на певну кількість конституційно-правових норм, що, зокрема, містяться в розділах Основного Закону України про загальні засади конституційного устрою; про права, свободи та обов’язки людини і громадянина, та в розділах, які визначають компетенцію органів державної влади, необхідно констатувати, що системного конституційно-правового регулювання економічних і в першу чергу господарських відносин Конституція України не містить. Існуюче фрагментарне конституційно-правове регулювання не може забезпечити потрібного впливу на законодавчу політику у сфері господарювання, а також і реалізувати можливості Конституційного Суду України для забезпечення системно-структурної відповідності єдиним конституційним цінностям усього масиву господарського законодавства. Така систематизація конституційно-правового регулювання може відбуватися лише в межах окремого розділу Конституції України „Економічна система”.

Важливим, на нашу думку, є також і усвідомлення, що світовий суспільно-економічний та суспільно-політичний розвиток вступає у свою нову фазу. Її характерними особливостями вважаються глобалізація світового економічного простору; домінування транснаціональних корпорацій, що уособлюють надзвичайну концентрацію капіталу і, що дуже важливо підкреслити, концентрацію економічної влади; різке зростання споживання природних ресурсів, особливо енергоносіїв, в умовах їх очевидної вичерпності, погіршення економічних і технологічних умов їх видобування та відсутності адекватних цій ситуації науково-технічних проривів. Загострення світової боротьби за ресурсне забезпечення і створення нової системи розподілу праці у глобальній економіці, що виникає у зв’язку з формуванням в окремих країнах економік інформаційного типу – усе це сукупно складає нові за змістом та інтенсивністю виклики українському суспільству, українській державі та, відповідно, потребує значної корекції усіх державно-правових інститутів. Конституція України в цьому сенсі є одним із найважливіших, з одного боку, об’єктів такої корекції, а з другого – інструментів її здійснення. У цьому напрямку, як уявляється, необхідно визначити як об’єкти конституційно-правового регулювання економічний суверенітет, а також національну економічну безпеку (що має конституційно-правове закріплення у ст. 17 Конституції України, але потребує значно ширшого закріплення, у тому числі й її важливих чинників-складових: інвестиційної, інноваційної, інформаційної, фінансової безпеки та ін.).

Слід звернути увагу на те, що проблема економічного суверенітету українського народу й економічного суверенітету української держави вимагає визначитися з сутнісним для категорії суверенітет питанням – питанням про владу. Саме проблема дефініції, кваліфікації та правового регулювання економічної влади як об’єкта конституційно-правового регулювання може бути запорукою ефективного вирішення ключових соціально-економічних завдань. Важливо виходити з того, що монополізація ринків та обсяги економічної влади є пов’язаними, але не тотожними поняттями. Концентрація економічної влади з боку окремих суб’єктів може досягати надзвичайних параметрів, однак при цьому формально не порушувати законодавства про економічну конкуренцію.

Механізм здійснення економічної влади, побудований на системі титулів власника факторів виробництва, носія корпоративних прав щодо господарських організацій з відповідними майновими комплексами, а у певних випадках і носія широкої мережі зобов’язальних прав, які в кінцевому рахунку встановлюються через управління, організацію, контроль та участь у розподілі результатів господарської діяльності, в умовах реалізації конституційного принципу економічної багатоманітності є надзвичайно складнішим, ніж це було в умовах економіки, побудованої на державній власності.

Складне в цих умовах і питання діагностики параметрів і носіїв економічної влади. Проте без вирішення цього надзвичайно важкого завдання через систему закріплених законодавством кваліфікаційних ознак неможливо визначитися із критеріями, що дозволяють зафіксувати належність економічного суверенітету українському народу, нації, державі.

Важливим, на нашу думку, є розрізнення категорій “національний економічний суверенітет” і “державний економічний суверенітет” за своєю природою, призначенням і функціональним навантаженням. Упроваджуючи ці поняття як об’єкти конституційно-правового регулювання, необхідно виходити з органічного системно-структурного зв’язку, що існує між категоріями „економічна влада”, „економічний суверенітет” та „економічна безпека”.

Найважливішою в удосконаленні конституційно-правового регулювання слід визнати проблему з’ясування правових форм впливу держави на економічні процеси та забезпечення високої ефективності такого впливу. Господарське законодавство України (зокрема ГК України) визначає основні інструменти впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання через формування стратегії і тактики економічної політики держави, її диференціацію на окремі напрями (наприклад, структурно-галузеву, у тому числі промислову, інвестиційну, зовнішньоекономічну, цінову, антимонопольно-конкурентну, грошово-кредитну тощо) політики держави. Відповідно, правовий механізм реалізації економічної політики держави утворює законодавство України, що регламентує діяльність із прогнозування і вироблення програм економічного й соціального розвитку. Доцільно наголосити, що такі програми є концепціями, зокрема, особливостей державного регулювання визначених видів, сфер економічних відносин, а також і певним планом законотворчої діяльності щодо правового забезпечення такого впливу держави, застосування нею правових засобів, за рахунок яких планується активізувати економічний розвиток. Зауважимо, що саме таким чином (створюючи правові режими функціонування окремих ринків, типів та видів економічних відносин) здійснюється реалізація державою своїх економічних функцій на відміну від адресного директивного планування, притаманного адміністративно-командній економіці. Саме тому ця форма реалізації державою економічних функцій в умовах ринкової економіки повинна отримати конституційно-правову регламентацію, враховуючи її стрижневе суспільно-економічне і суспільно-політичне значення. Конституція України, зокрема, у положеннях, що стосуються компетенції вищих органів державної влади, у першу чергу Кабінету Міністрів України, включає до себе окремі положення щодо забезпечення державної фінансової, інвестиційної, податкової політики тощо та розробки загальнодержавних програм економічного розвитку. Однак чіткого конституційно-правового регулювання цієї сфери діяльності держави, що слугувало б, по-перше, базою для системного розвитку відповідного поточного господарського законодавства, а по-друге, визначало б ключові обов’язки держави в цій сфері, по-третє, встановлювало б підстави юридичної і зокрема конституційної відповідальності органів держави та їх представників за наслідки державного керування економічними процесами, Конституція України не містить, а це негативно позначається на усьому комплексі взаємовідносин між державою та суб’єктами господарювання.

Таким чином, слід зауважити, що господарсько-правове законодавство України формується і функціонує в умовах хронічної конституційно-правової недостатності і що це положення має викликати занепокоєння ніяк не менше, ніж проблематика форми правління та державного устрою української держави.

І.А. Селіванова, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Конституційні засади господарської діяльності органів державної влади

Конституція України проголосила (ст. 13), що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності й господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності українського народу. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, окреслених Конституцією України.

У той же час Основний Закон (ч.2 ст.6, ч.2 ст.19, п.12 ст. 92) встановлює, що організація і діяльність органів виконавчої влади визначається виключно законами України, органи виконавчої влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

Однак у деяких видах діяльності органів державної влади виокремлюються елементи господарської діяльності.

У зв’язку з цим виникають питання: займаються органи державної влади господарською діяльністю чи ні і як кваліфікувати їх діяльність щодо реалізації права власності українського народу (передача державного майна, у тому числі землі, в оренду, приватизація такого майна, випуск цінних паперів), а також надання платних послуг громадянам і різним юридичним особам тощо. Потреба ж у чіткому регулюванні цих питань не викликає сумнівів з огляду на ту обставину, що держава є власником значного за своїми обсягами та вартістю майна – земель, нерухомості, транспортних мереж тощо.

Для відповіді на поставлене питання необхідно визначитися з самим поняттям “господарювання”, його суттєвими рисами та суб’єктами. На жаль, чинне законодавство України відповідає на нього непослідовно.

Так, згідно зі ст.86 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) установи (до яких, як відомо, належать органи державної влади) можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо іншого не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню. Слід відмітити, що до 01.01.2004 р. (моменту вступу в силу Господарського кодексу України (далі – ГК України) Закон України „Про підприємницьку діяльність” від 07.02.1991 р. (ст. 2) також припускав, що підприємницька діяльність може бути неосновною для деяких суб’єктів: щодо юридичних осіб та громадян, для яких підприємницька діяльність не є основною, цей Закон застосовується до тієї частини їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.

У свою чергу ГК України (ст. 2), яким визначені основні засади господарювання в нашій державі, до учасників відносин у сфері господарювання зараховує: 1) суб’єктів господарювання; 2) споживачів; 3) органи державної влади; 4) органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також 5) громадян, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Як бачимо, суб’єкти господарювання й органи державної влади є самостійними учасниками цих відносин.

Чи можуть бути суб’єктами господарювання органи державної влади? ГК України містить неоднозначні відповіді на це запитання. Так, відповідно до ст. 8, що регулює участь органів державної влади в господарській діяльності, ГК України включає до себе норми, які протирічать одна одній. Наприклад, згідно із ч.1 ст. 8 ГК України органи державної влади не є суб’єктами господарювання, однак ч. 3 цієї ж статті містить норму, відповідно до якої безпосередня участь органів державної влади в господарській діяльності може здійснюватись лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією і законами України. Це протиріччя законодавець намагався виправити. Зокрема, згідно із Законом “Про внесення змін до Господарського кодексу” № 4445 від 17.02.2004 р., який пройшов перше читання, ч. 3 ст. 8 ГК України мала бути доповнена реченням такого змісту: “Органи державної влади та органи місцевого самоврядування визнаються суб’єктами господарювання в тій частині їх діяльності, яка за своїм характером є господарською”.

Крім цього, ГК України розглядає господарську діяльність як складне явище, що включає до себе два різновиди. Так, згідно зі ст. 3, 42 – 54 ГК України загальне поняття “господарська діяльність” розуміють як діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Залежно від наявності мети одержання прибутку вона розподіляється на: 1) господарську комерційну (підприємницьку) – з метою отримання прибутку та 2) господарську некомерційну – без такої мети. Перший різновид господарської діяльності здійснюють суб’єкти підприємницької діяльності, другий – суб’єкти некомерційної господарської діяльності, об’єднані загальним терміном – суб’єкти господарювання.

У законодавстві Російської Федерації (на відміну від українського) терміна „господарська діяльність” не використовують. Конституція РФ (п.1 ст.34) застосовує термін „економічна діяльність” як більш широке поняття, ніж господарська (підприємницька) діяльність. Економічна діяльність розуміється як один із видів економічної активності людини, форма участі особи в суспільному виробництві та спосіб отримання коштів для забезпечення життєдіяльності його самого та членів його сім’ї. За наявності ознаки професійності вона ділиться на активну економічну діяльність (виробництво і реалізація товарів, робіт, послуг) та пасивну (розміщення грошових коштів у кредитних установах, передача майна в оренду, довірче управління, розпорядження власним майном, у тому числі внесення до статутних капіталів організацій та ін.).

Співставляючи українське та російське законодавство, слід зробити висновок, господарська діяльність (український варіант) – це активна економічна діяльність (російський варіант), тобто професійна, самостійна діяльність, що здійснюється на свій ризик, пов’язана з використанням майна, продажем товарів, виконанням робіт або наданням послуг.

Російський законодавець також ділить активну економічну діяльність на таку, що направлена на систематичне отримання прибутку (підприємницьку), та таку, що не має мети отримання прибутку.

Враховуючи зазначене, робимо висновок, що діяльність державних органів щодо розпорядження державним майном (передача його в оренду, концесію, до статутних фондів корпорацій, відповідно до умов угоди про розподіл продукції, приватизація тощо), коли безпосередньо не виготовляють продукції, товарів, не надають послуг, не є господарською, а належить до пасивної економічної діяльності.

Коли ж державні органи безпосередньо надають платні послуги (видача різних платних довідок, дозволів та ін.) – це некомерційна господарська діяльність (без мети отримання прибутку). Відносити таку діяльність до підприємництва немає сенсу, бо при її здійсненні органи місцевого самоврядування не ставлять мети отримання прибутку. Якщо ця теза вірна, то така діяльність є некомерційною господарською. Даний висновок підтверджується і ст. 52 ГК України, згідно з якою серед суб’єктів некомерційної господарської діяльності названі суб’єкти господарювання, яким здійснення підприємницької діяльності заборонено законом.

Крім цього, ст. 3 ГК України також вводить у правовий обіг нове поняття “господарське забезпечення діяльності негосподарюючих суб’єктів”, під яким розуміється діяльність таких суб’єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участю або без участі суб’єктів господарювання. Оскільки некомерційна господарська діяльність не є для державних органів основною, то в цілому вони залишаються негосподарюючими суб’єктами, поняття “господарське забезпечення” стосується саме них.

Також згідно зі ст. 3, 8 ГК України участь органів державної влади в господарській діяльності проявляється в реалізації загальновладних повноважень та господарської компетенції. Так, рішення такого органу з фінансових питань, що виникають у процесі формування та контролю за виконанням бюджету, а також з адміністративних та інших відносин управління приймаються від його імені й у межах його владних повноважень.

У процесі ж управління господарською діяльністю органи державної влади є суб’єктом організаційно-господарських відносин і наділені господарською компетенцією. Ця компетенція реалізується від імені відповідної державної установи.

Прикладом таких зобов’язань є відносини між міністерством і створеним ним державним підприємством або міністерством і суб’єктами господарювання, що здійснюють діяльність, яка ліцензується цим міністерством.

Таким чином, приходимо до висновку, що участь органів державної влади в господарській діяльності проявляється в наступних формах:

– реалізація загальновладних повноважень (нормативне забезпечення, затвердження державного бюджету й контроль за його виконанням та ін.) та функцій по управлінню конкретним сегментом ринку (реєстрація суб’єктів, ліцензування);

– реалізація господарської компетенції відповідними державними установами, зокрема, шляхом участі у створенні суб’єктів господарювання (підприємств, господарських товариств) – пасивна економічна діяльність;

– безпосередня некомерційна господарська діяльність органів влади (надання платних послуг);

– господарське забезпечення своєї діяльності.

Р.П. Бойчук, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Конституційні засади державного регулювання господарської діяльності

У процесі здійснення господарської діяльності проявляються інтереси суб’єктів господарювання, інтереси держави, споживачів, приватні інтереси. Виникає необхідність в їх узгодженні, а то і в подоланні конфліктів таких інтересів. Саме тому потрібно чітко окреслити права суб’єктів господарювання, регламентувати використання відповідних правових регуляторів охорони й захисту цих прав. Чітке визначення та систематизування правових регуляторів охорони й захисту прав суб’єктів господарської діяльності, визначення механізму їх регулюючої дії, компетенції уповноважених органів держави на їх застосування надасть можливість більш точно прогнозувати результат такого впливу для узгодження різних інтересів у процесі господарювання та подолання конфліктів, які можуть виникати.

Говорячи про гарантії, охорону й захист прав і законних інтересів суб’єктів господарської діяльності, необхідно виходити із загальних положень про гарантії, охорону й захист прав і законних інтересів громадян з урахуванням специфіки, пов’язаної з діяльністю господарюючих суб’єктів. Охорона і захист прав і законних інтересів громадян є одним із найважливіших конституційних принципів. Він закріплений у ст. 3 Конституції України, де встановлено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, за яку остання відповідає перед людиною. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Цей принцип підприємницької діяльності конкретизовано у ст. 41, 42 Конституції: кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Кожен має право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом.

Поняття “охорона прав суб’єктів господарювання” містить їх юридичні гарантії – правові засоби, які забезпечують реалізацію того чи іншого права. Загальною гарантією прав і свобод є такий державний устрій, який ґрунтується на неухильному дотриманні Конституції, законів, на невід’ємності природних прав та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Ця найвища гарантія опосередковується Конституцією України в системі певних прав громадян і обов’язках держави щодо забезпечення прав і свобод, які сформульовані у статтях 3, 5, 8, 13, 16, 17, 19, 22, 23, 24, 26, 27, 38, 40, 41, 42, 55, 56, 66, 67, 68. Охорона законних інтересів особи є найважливішим складовим принципом правової держави. Стаття 8 Конституції України закріплює визнання і дію в Україні принципу верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Стаття 3 Конституції України визнає захист прав і свобод людини і громадянина конституційно-правовим, міжнародно-правовим обов’язком держави, який здійснюється за допомогою системи принципів, інститутів, механізмів і процедур, призначених для цих цілей.

У системі захисту прав в якості двох взаємопов’язаних і взаємообумовлених елементів виділяють, з одного боку, право на такий захист, а з другого – відповідний цьому праву обов’язок державних органів і посадових осіб. Таким чином, у широкому розумінні захист прав і законних інтересів повинен носити публічний характер, здійснюватися і в тому випадку, коли особа з якихось причин не звертається за допомогою. Основний Закон, фіксуючи, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції), закріплюючи взаємну відповідальність держави і громадянина (ст. 3 Конституції України), захищає суспільство від свавілля влади. Проте при цьому не закріплює публічного обов’язку держави різними правовими засобами з використанням всього механізму держави і всіх органів державної влади забезпечувати захист прав і свобод. З цього приводу заслуговує на увагу ст. 45 Конституції Російської Федерації, яка прямо вказує: “Государственная защита прав и свобод человека и гражданина гарантируется”. Таким чином, закріплено обов’язок держави різними правовими засобами з використанням всього механізму держави і всіх органів державної влади забезпечувати захист прав і свобод. Конституційне закріплення таких гарантій убезпечило б суспільство, громадян України, суб’єктів господарювання від появи в подальшому фінансових пірамід, деяких явищ у сфері монополізму і недобросовісної конкуренції.

Говорячи про охорону і захист прав і законних інтересів суб’єктів господарської діяльності, необхідно виходити з того, що у правовій науці прийнято розмежовувати охорону й захист прав і законних інтересів. Охорона прав і законних інтересів має бути спрямована на попередження правопорушень. Державна охорона законних прав та інтересів суб’єктів господарювання повинна містити всю сукупність заходів правового, економічного, політичного, організаційного та іншого характерів, які забезпечують їх реалізацію.

Захист законних прав та інтересів – спосіб відновлення порушених прав і усунення причин, які породили правопорушення. Під цим слід розуміти виключно правові методи, передбачені законодавством. Проте законодавець розглядає це як комплексну систему заходів, що застосовуються для забезпечення реалізації суб’єктивних прав і визначаються законодавством. Особливістю господарсько-правового захисту є те, що його способи і механізми закріплені в господарському та цивільному законодавстві і спрямовані на захист законних прав і інтересів учасників господарського обороту. Однак при цьому необхідно відрізняти господарсько-правовий захист від господарсько-правового судового захисту, оскільки останній є видом юрисдикційного захисту, що здійснюється господарським судом.

Предмет захисту – суб’єктивні права й інтереси, що охороняються законом. Щодо співвідношення понять “право” та “інтерес” серед учених, фахівців існують різні точки зору. Так, А.В. Венедиктов, Ю.К. Толстой поняття “інтерес” розглядають як елемент суб’єктивного права, при цьому цей елемент може визнаватися провідним або суттю суб’єктивного права. С.М. Братусь, В.П. Грибанов вважають, що інтерес не елемент суб’єктивного права, а передумова і мета суб’єктивного права. Він завжди базується на бажанні задовольнити певні потреби, досягти конкретної цілі. Втілюючись в юридичну форму, інтерес перетворюється на конкретні права й обов’язки. Він опосередковується правом особи, а, отже, може існувати самостійно.

А.А. Мамалуй, канд. экон. наук, доц.

Национальная юридическая академия Украины

им. Ярослава Мудрого

КОНСТИТУЦИОННЫЕ ОСНОВЫ

ЭКОНОМИЧЕСКОЙ ТЕОРИИ И ПРОБЛЕМЫ

СОЦИАЛЬНО-ЭКОНОМИЧЕСКОГО РАЗВИТИЯ СТРАНЫ

Конституция Украины выступает в качестве генератора инновационных процессов в развитии общественных отношений, её содержание и структура ставят перед всеми ветвями власти, субъектами хозяйствования задачу внедрения всего нового, соответствующего актуальным для общества целям. В условиях переходного периода имеются противоречия в действии новых социально-экономических и политических правил поведения при сохранении устоявшихся старых представлений и ожиданий, что проявляется в возникновении и усугублении негативных явлений: кризисов, инфляции, безработицы, тенизации экономики, коррупции, бедности, нарушении прав человека. Обострения противоречий между новыми и старыми явлениями и процессами существенно расшатывают и ослабляют все механизмы и институты общественных отношений, не давая первым в полной мере проявить свои преимущества, обеспечить достижение качественного и количественного роста показателей макроэкономических результатов эффективными экономическими и инновационными методами. Как показала практика социально-экономического развития большинства постсоциалистических стран, обострившиеся в последние годы проблемы платежеспособности населения, снижения качества и продолжительности жизни, политической нестабильности, сохранения высокого уровня правового нигилизма требуют глубокого системного исследования и разработки комплексных мер по их разрешению. В этот период возникает необходимость повышения роли стабилизирующих факторов внешней и внутренней среды функционирования экономических, политических, правовых и социальных институтов, среди которых главенствующее место отводится реализации конституционных положений, что стимулирует и направляет общество на цивилизационный путь развития. В связи с указанным представляется целесообразным наряду с прагматичными вопросами достижения экономической эффективности, создания рыночных механизмов, устранения вмешательства государства в экономику особое внимание уделять конституционному анализу проблем оптимизации связей между экономикой, политикой и правом, с оценкой адекватности принимаемых нормативных актов реально существующим общественным отношениям в специфических условиях переходного периода. Важно правильно расставить акценты, приоритеты, принять компенсационные меры, сделать соответствующий выбор, выработать правила поведения, разработать научно обоснованную политику государственного регулирования с учетом возможных побочных эффектов от принимаемых решений, негативных результатов и “провалов” рыночных механизмов. Является весьма актуальным использование инструментария конституционной основы экономической теории как новой парадигмы на пути к решению наиболее сложных и системных вопросов реализации прав и обязанностей субъектов общественной и хозяйственной деятельности в мировом сообществе, стране, регионе, коллективе и семье в современных условиях.

Конституциональная экономическая теория выступает составной частью экономической теории как мировой науки, её развитие, обоснование полученных выводов и положений призвано существенно усилить эффект от формирования и реализации экономико-правового системного подхода в практической деятельности всех хозяйствующих субъектов. Социальным назначением конституциональной экономической теории является не столько изучение эффективности использования ограниченных ресурсов и путей повышения жизненного уровня населения, сколько достижение этих целей строго в рамках существующего правового поля. При этом последнее выступает фактором, наиболее приемлемым средством и критерием ценности полученного эффекта. Следует признать, что создание механизмов решения вопросов повышения благосостояния населения любыми путями (всемерного участия человека в сельскохозяйственном натуральном и мелкотоварном производстве, тенизации его деятельности) недопустимо, ибо это неминуемо ведёт к разрушению устоев и общечеловеческих ценностей цивилизационного развития. Важно достигать конституционных целей: независимости страны, создания социального, правового, демократического государства с социально-ориентированной рыночной экономикой, не потеряв при этом главного – человека, достойное существование и развитие которого на практике должно рассматриваться как субъект и основная цель функционирования общества. Известно, что эффективного экономического развития без его социальной направленности (ей пронизано содержание Конституции Украины, но, к сожалению, не всех принимаемых законов и нормативных актов) быть не может. В противном случае возникают противоречия между целями и средствами их достижения, словом и делом, государством и обществом, экономикой и правом, существующими институтами. В последние годы экономический рост в стране был достигнут путем применения следующих мер: распродажи национальных природных ресурсов; непрерывного повышения цен на товары и услуги (за исключением рабочей силы и земли) до и выше мирового уровня; проведением неэффективной политики, которая действует деструктивно на экономические связи, рынки сбыта отечественных товаров и приводит к дестабилизации, несбалансированности важнейших отраслей и сторон развития экономики и общества. Указанные результаты возникают как следствие использования административных методов управления, неэффективность которых доказана практикой социально-экономического развития многих стран. Это в очередной раз подтверждает необходимость осуществления конституционного экономического анализа возникающих в обществе проблем и принимаемых решений.

О.А. Лукашев, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Конституційно-правове регулювання фінансової діяльності держави

Прийняття Конституції України 28 черв. 1996 р. стало визначальною подією у процесі українського державотворення. Однією з умов побудови соціальної, демократичної, правової, суверенної української держави є створення належної фінансової бази. Практична реалізація прав і свобод людини і громадянина неможлива без гідного фінансового забезпечення діяльності держави та органів місцевого самоврядування. З цією метою в Конституції мають бути закріплені основні засади правового регулювання діяльності у сфері публічних фінансів.

Чинна Конституція України містить значну кількість норм, що регулюють відносини у сфері фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування. Ці норми визначають найбільш суттєві, принципові положення, які деталізуються в актах фінансового законодавства.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 92 Конституції України „виключ-но законами України встановлюються: Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи”. Наведене конституційне положення означає, що лише закон як нормативно-правовий акт вищої юридичної сили може закріплювати інфраструктуру фінансової діяльності, а також визначити умови та особливості руху грошових коштів у процесі формування, розподілу та використання публічних грошових фондів. Крім того, законодавче регулювання фінансових відносин дозволяє забезпечити суспільний контроль за здійсненням фінансової діяльності.

Сфера фінансової діяльності характеризується конкуренцією інтересів її суб’єктів. Значною мірою це стосується царини податкових відносин. Слід визнати, що це є природним явищем, оскільки вилучення частини власності у платника податків завжди є потенційною підставою виникнення конфлікту між ним та державою. За таких умов важливого значення набуває низка факторів, практична реалізація яких дозволить уникнути більшості конфліктів у податковій сфері. Серед цих факторів особливе місце посідають принципи оподаткування та положення, які містяться у ст. 19 Конституції України.

Принципи побудови системи оподаткування закріплені у ст. 3 Закону України „Про систему оподаткування”. До таких належать принципи: стимулювання науково-технічного прогресу, технологічного оновлення виробництва, виходу вітчизняного товаровиробника на світовий ринок високотехнологічної продукції; стимулювання підприємницької виробничої діяльності й інвестиційної активності; обов’язковості; рівнозначності і пропорційності; рівності, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації; соціальної справедливості; стабільності; економічної обґрунтованості; рівномірності сплати; компетенції; єдиного підходу; доступності. Безумовно, вони неоднакові за правовим змістом. Деякі з них, головним чином, є ідеями, керівними засадами побудови системи оподаткування й організації податкових відносин в Україні. Проте вони мають бути реалізовані у відповідних нормах податкового законодавства. Практичне втілення ідей, закріплених у вигляді принципів побудови системи оподаткування, у податкове законодавство дозволить створити передумови для виконання обов’язку зі сплати податків і зборів, передбаченого у ст. 67 Конституції України. Саме усвідомлення суспільної важливості та необхідності виконання податкового обов’язку є умовою, що суттєво знижує рівень конфліктності у сфері податкових відносин.

Окремо слід зупинитися на проблемі діяльності державних органів, що здійснюють свої повноваження у сфері публічних фінансів. Суть проблеми полягає у встановленні законних обмежень у діяльності уповноважених контролюючих органів і забезпеченні суворого дотримання ними вимог закону. Актуальність цієї проблеми зумовлена тим, що фінансово-правові відносини побудовано за принципом підкорення владі, що передбачає владну діяльність державних органів. При цьому треба зосередити увагу на важливості норми, закріпленої у ч. 2 ст. 19 Конституції України: „Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”.

Практична реалізація даної конституційної норми щодо сфери фінансової діяльності провадиться через законодавче встановлення чіткого порядку проведення управлінських заходів. Особ-ливо це стосується правового режиму фінансового контролю. Навіть з урахуванням того, що норми Конституції України є нормами прямої дії, головну роль у формуванні правового режиму фінансового контролю відіграють закони. Закріплення в законах України “Про державну податкову службу в Україні” та “Про державну конт-рольно-ревізійну службу в Україні” підстав та порядку проведення відповідними контролюючими органами перевірок убезпечує від незаконного втручання зазначених органів у діяльність платників податків та інших підконтрольних суб’єктів. У разі порушення норм щодо порядку реалізації цих заходів підконтрольний суб’єкт має право оскаржити неправомірні дії посадових осіб державних органів, посилаючись на порушення норми, передбаченої ч.2 ст. 19 Конституції України.

В.П. Жушман, канд. юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Конституційно-правові проблеми державної підтримки аграрних товаровиробників

Сільське господарство – одна з найважливіших галузей народного господарства України, де виробляється більше третини валового продукту, працює 29 % населення, зайнятого в народному господарстві, використовується майже 35 % основних фондів. Тому для успішного функціонування цієї галузі необхідна реальна державна підтримка, що ґрунтується на аграрній політиці. Звичайно, основним завданням є побудова такої аграрної політики України, яка підпорядковувалася б інтересам аграрного товаровиробника.

За роки незалежності на селі здійснюються глибокі структурні реформи, докорінно перебудовано земельні й майнові відносини, створено організаційно-правові структури ринкового спрямування на основі приватної власності на землю, індивідуальної, сімейної та колективної форм організації праці. Проте цих та інших реформаторських процесів не завершено, вони знаходяться на стадії відтворення. Закінчити їх своїми силами та коштами аграрний сектор не може, а тому ці надзвичайно важливі процеси в сільському господарстві потребують постійної державної підтримки та стимулювання.

Реальна державна підтримка аграрного товаровиробника має здійснюватися на основі цінової політики, що ґрунтується на вільному ціноутворенні, у поєднанні з державним регулюванням цін і посиленням антимонопольного контролю за цінами на матеріально-технічні ресурси й послуги. Особливу роль при цьому відіграє цінова еквівалентність (паритетність) міжгалузевого товарообліку між сільським господарством та іншими галузями, що його обслуговують.

Нееквівалентний обмін сільськогосподарської і промислової продукції позбавляє можливості оновлення основних засобів у аграрно-промисловому виробництві й веде до зниження темпів науково-технічного процесу. В умовах гострої потреби в обігових коштах аграрні товаровиробники не можуть покладатися на оновлення основних фондів лише за рахунок належних їм фінансових ресурсів. У той же час ситуація склалася така, що використання матеріально-технічної бази в аграрному секторі без реноваційних заходів у найближчі два – чотири роки призведе до неповоротних процесів, до повного її зруйнування. Отже, надання державної підтримки аграрним товаровиробникам у цьому напрямі, шляхом удосконалення лізингових відносин, цільового кредитування, удосконалення інших форм і видів матеріально-технічного забезпечення набуває особливого значення.

У системі організаційно-правових норм й економічних заходів державної підтримки аграрних товаровиробників у сучасних умовах формування аграрного ринку і трансформаційних процесів, які відбуваються в Україні, важливу роль відіграють державні заставні закупівлі сільськогосподарської продукції, зокрема зерна.

Не менш важливими в умовах сьогодення визнаються вченими (економістами і юристами) такі види державної підтримки аграрних товаровиробників, як пільгове оподаткування, страхування ризиків сільськогосподарського виробництва тощо.

Останнім часом в Україні були здійснені законодавчі кроки щодо формування правової бази регулювання державної підтримки аграрних товаровиробників. Так, у перехідний період до ринкових відносин прийняті Закони України “Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві” (17.10.1990 р.), “Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001 – 2004 років, “Про держану підтримку сільського господарства України” (24.06.2004 р.) та ін.

Водночас практика застосування цього законодавства свідчить про відсутність якісного механізму і системи державного регулювання підтримки аграрних товаровиробників. Неповнота, суперечливість, декларативність більшості положень законодавства про державну підтримку аграрних товаровиробників, відсутність його систематизації обумовлюють необхідність удосконалення нормативно-правової бази регулювання державної підтримки аграрних товаровиробників.

Проблеми державної підтримки аграрних товаровиробників поки що недостатньо вивчені та висвітлені в юридичній науці і досліджувалися переважно з економічної точки зору у працях учених-економістів, зокрема, В.М. Алексійчука, А.Г. Борщ, Ю.Д. Білика, П.І. Гайдуцького, М.Я. Дем’яненко, С.І. Мельника, П.Т. Саблука, О.М. Шпичака та ін. Учені-юристи А.І. Берлач, В.М. Єрмоленко, П.Ф. Кулинич, О.О. Погрібний, Т.П. Проценко, В.І. Янчук та інші аналізували окремі правові аспекти державної підтримки аграрних товаровиробників.

В.М. Корнієнко, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Правове регулювання збуту

Сільськогосподарської продукції

У ринкових умовах

Організація збуту сільськогосподарської продукції – складний, багатогранний процес, частинами якого є вивчення та прогнозування попиту на відповідний товар, покупців, конкурентів, аналіз ринку, ціноутворення, якість продукції.

Збут виробленої продукції аграрні товаровиробники здійснюють за допомогою договорів. Головні умови договору – це його предмет, ціна, умови виконання. Цивільний кодекс України (далі – ЦК України) містить договори на реалізацію сільськогосподарської продукції. Найпоширенішим серед них у сфері реалізації є договір купівлі-продажу (ст.655 ЦК України).

Стаття 712 ЦК України регулює договір поставки. Багато років використовується при продажу сільгосппродукції договір контрактації (ст.713 ЦК України).

Порядок реалізації сільськогосподарської продукції за договором комісії регулює ст. 1011 ЦК України.

У зв’язку з прийняттям цілої низки нормативних актів, які передбачають механізм таких операцій у сучасних умовах економічного і політичного розвитку нашої держави, сформувалася нова інфраструктура аграрного ринку, прикладом якої може бути біржова торгівля.

У процесі біржової торгівлі укладаються спотові, форвардні, ф’ючерсні контракти.

Спотові контракти укладаються за наявності виробленої продукції, що поставляється до біржового складу протягом тижня, при цьому оплата здійснюється не пізніше двох днів після укладення угоди.

Форвардні контракти застосовуються при продажу продукції, що буде вироблена в майбутньому, протягом декількох місяців, а оплата відбувається у двохденний термін після укладення контракту.

Ф’ючерсні контракти передбачають на поставку виробленої продукції у майбутньому, оплата буде проводитися після поставки цієї продукції за цінами, які існуватимуть на момент поставки.

Одним із видів біржових контрактів на реалізацію сільськогосподарської продукції є її закупівля для державних потреб. Правові питання останньої регулюються такими нормативними актами, як Цивільний кодекс України (далі – ЦК України), ст. 713 якого закріплює зобов’язання виробника сільськогосподарської продукції виробити і передати цю продукцію контрактату, що приймає продукцію і сплачує її вартість, і Господарський кодекс України (далі – ГК України). Зокрема, п.2 ст. 13 ГК України дає поняття “державний контракт”.

Правовою формою організації державної закупівлі сільськогосподарської продукції у її виробників є договір контрактації. У сучасних умовах розвитку інфраструктури ринку сільськогосподарської продукції він має певні відмінності, особливості: специфічний об’єкт такого договору, відповідні сторони договору, спеціальний порядок укладання цього договору, своєрідна процедура формування цін, особливість мети договору.

Зважаючи на специфічність названого договору, на нашу думку, доцільно в Законі “Про поставки продукції для державних потреб” більш конкретно дати дефініцію терміна “державні потреби”, врахувавши при цьому значення процесу формування державних ресурсів сільськогосподарської продукції для відповідних державних установ, маючи на увазі, що для одних підприємств – це основний вид їх діяльності, а для інших – другорядний.

У законі необхідно визначити конкретні сторони цього договору, конкретні обсяги, види сільськогосподарської продукції, яка може закупатися, порядок використання державних ресурсів сільськогосподарської продукції.

О.П. Радчук, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Конституційно-правове регулювання статусу іноземців як учасників приватноправових відносин

Проблеми з’ясування правового статусу іноземних громадян в Україні та українських громадян за межами України набули зараз особливого значення. Для нашого часу характерне різке збільшення іноземців, які постійно або тимчасово перебувають в Україні. Так само і громадяни України активно відвідують інші країни, де вони працюють, навчаються, відпочивають тощо.

Нормами міжнародного приватного права регулюються майнові, сімейні, трудові та процесуальні права іноземців. Реалізуючи ці права, іноземець підпорядковується двом правопорядкам: вітчизняному і держави, в якій він знаходиться.

Становище іноземців в Україні передбачено перш за все Конституцією України. Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі ж самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ч.1 ст.26 Конституції України).

Основний Закон виходить із загальновизнаних принципів та норм міжнародного права, що містяться в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про цивільні та політичні права, Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права. Реалізація і дотримання прав людини, передбачених цими міжнародними документами, набувають у сучасних умовах великого значення.

В Україні, так як і в ряді інших країн, „право іноземців” не є самостійною галуззю в системі права. Це комплексний правовий інститут, що регулюється нормами різних галузей права, у тому числі й міжнародного приватного права. Важливим етапом у регулюванні відносин за участю іноземців стало прийняття Закону України „Про правовий статус іноземців”. Даний Закон визначив різні категорії іноземців, а також наділив їх правами, свободами й обов’язками.

Українське законодавство закріпило основні принципи правового регулювання становища іноземних громадян.

По-перше, іноземці мають ті ж права і свободи, що і громадяни України, якщо іншого не передбачено Конституцією та законами України, що говорить про надання іноземцям національного режиму.

По-друге, вони є рівними перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

По-третє, у випадку встановлення іноземною державою обмежень щодо реалізації прав і свобод громадянами України до громадян цієї держави можуть бути прийняті у відповідь аналогічні обмеження.

По-четверте, здійснення іноземцями своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні. Вони зобов’язані поважати та дотримуватися Конституції і законів України.

Законодавство України прирівнює всіх іноземців, не надає ніяких переваг жодним із них. Так само і не визнає тих заборон, обмежень, що є в законодавстві країн їх походження, а тому в Україні не може бути запроваджено юридичних дій, що ґрунтуються на таких заборонах, обмеженнях.

Перебуваючи на території України, іноземці користуються цивільною право- і дієздатністю нарівні з громадянами України, але при цьому враховується особистий закон іноземця. Закон України „Про міжнародне приватне право” дав визначення “особистий закон іноземця”. Цим законом вважається право держави, громадянином якої іноземець вважається. Особистим законом іноземця, який має два або більше громадянств, є право тієї держави, з якою в особи найбільш тісний зв’язок, зокрема, має місце проживання або займається основною діяльністю. Зазначеним законом для особи без громадянства виступає право держави, де ця особа має місце проживання, а за його відсутності – місце перебування. Особистим законом біженця вважається право держави, в якій він має місце перебування.

За законодавством України дещо відрізняється правовий статус іноземців, що постійно проживають на території України, і тих, що знаходяться тимчасово.

Таким чином, законодавство України щодо правового статусу іноземців в цілому відповідає загальновизнаним міжнародним договорам з цього питання, прирівнює статус іноземців до статусу громадян України, а тому іноземці на території України мають право на гарантований захист, що не виключає можливості застосування до них режиму найбільшого сприяння в тих сферах суспільного життя, де національний статус є важливим.

Н.В. Погорецька, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Конституційні засади участі держави

в міжнародних ПРИВАТНОПРАВОВИХ відносинах

Стаття 1 Конституції визначає Україну як суверенну і незалежну правову державу. Разом з цим проблеми, пов’язані із з’ясуванням цивільно-правового статусу держави та з її особливостями як приватноправового суб’єкта, є дискусійними в сучасній правовій науці. Публічно-правова сутність держави проявляється у специфічному її характері як суб’єкта цивільного права, оскільки вона як організація все ж не є юридичною особою. Класифікація суб’єктів уявляється “тричленною” (фізичні особи, юридичні особи та держава) і має своє закріплення в таких законодавчих актах, як Конституція України, Цивільний кодекс України (далі – ЦК України) (розд. 2) тощо. У ст. 30 Закону України “Про міжнародне приватне право” зазначається, що “до приватноправових відносин з іноземним елементом за участю держави та юридичних осіб публічного права застосовуються правила цього Закону на загальних підставах, якщо іншого не передбачено законом”. Проте, вважаючи державу суб’єктом приватноправових відносин, її все ж таки не можна ставити поряд з іншими суб’єктами приватного права. У цивілістичній літературі державу нерідко визнають специфічним суб’єктом права через численні особливості її статусу, а саме: держава може формулювати правила цивільного обігу, а також зміст своєї правоздатності; може приймати адміністративні акти, з яких виникають цивільно-правові відносини, незалежно від волі іншої сторони; користується імунітетом тощо. Однак спеціальне положення держави як суб’єкта цивільного права визначається і проявляється не в її відносинах з іншими суб’єктами – громадянами та юридичними особами, а в природі її існування та утворення. Особливість держави полягає в тому, що вона – суверен, носій політичної влади, і виходячи з цього встановлює правосуб’єктність не лише громадян і юридичних осіб, а й свою власну як учасника цивільного обігу (В.Г. Голубцов, Є.А. Суханов та ін.). При цьому специфічні якості правосуб’єктності держави не повинні змінити природи регульованих цивільним правом відносин, у яких бере участь держава. Таким чином, у цивільно-правових відносинах держава бере участь як специфічний суб’єкт права, що не є юридичною особою, але виступає в цивільно-правових відносинах на рівних з нею засадах. Така позиція, прийнята в правовій доктрині й відбита в законі, заслуговує на підтримку. У зв’язку із сказаним постає питання щодо імунітету держави, обумовленого такими юридичними ознаками його суверенітету, як верховенство та незалежність влади. Для розуміння імунітету велике значення має його правове обґрунтування, правова природа, втілені у звичаях і практиці держав, у принципах суверенітету, незалежності, рівності й гідності держав. Усі ці поняття взаємозалежні та в цілому складають міцну міжнародно-правову основу імунітету суверена. Як слушно зауважується з цього приводу комісією міжнародного права Генеральної Асамблеї ООН у другій доповіді про юрисдикційні імунітети держав і власність, імунітет походить із суверенітету. Коли двоє перебувають в однакових умовах, один не може здійснювати суверенітету або влади над іншим – „par in parem non habet imperium”.

Вирішення питання про імунітет (його межі, підстави) залежить від концепції абсолютного або функціонального (обмеженого) імунітету, якої додержується та чи інша країна. Доктрина абсолютного імунітету держави виходить з положення, відповідно до якого, які б юридичні дії не здійснювала держава чи в якості суверена, чи приватної особи, вона завжди залишається непідсудною суду іншої держави без її згоди. Доктрина обмеженого імунітету держави (яка є більш поширеною) склалася в багатьох зарубіжних країнах, коли там були прийняті закони, що обмежують імунітет іноземної держави (70-80-ті роки ХХ ст.), через зростання кількості випадків участі держав у міжнародних приватноправових відносинах. На цій доктрині базуються міжнародно-правові акти: Європейська конвенція про імунітет держав 1972 р., Конвенція про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнята на 59-й сесії Генеральної Асамблеї ООН (відкрита для підписання з 17 січ. 2005 р.).

Сьогодні не можна не враховувати того, що абсолютний імунітет не лише перешкоджає розвитку комерційних зв’язків за участі держави, а й практично є нереалізованим. Надаючи іншим країнам винятки, що випливають із цієї концепції, держава не може розраховувати на аналогічний статус у цих країнах, якщо вони дотримуються концепції обмеженого імунітету. Разом з цим і теорія обмеженого імунітету не позбавлена недоліків. Так, часто важко провести розмежування між діями офіційними і діями неофіційними, або приватними. У цьому контексті є інтересною точка зору, висловлена в іноземній літературі Дж. Р. Деломом, згідно з якою для вірної кваліфікації тієї чи іншої діяльності суди повинні взяти до уваги, чи є доступною дана діяльність приватним особам або її виконання належить виключно до компетенції уряду.

Тенденція скорочення випадків, коли держава може погодитися на свій імунітет, є обґрунтованою, доцільною та такою, що відбиває сучасні реалії міжнародного цивільного обігу, оскільки дозволяє домогтися найкращого балансу, сполучення інтересів кредиторів держави й інтересів будь-якої країни як суверена.

Що ж до кількості органів і осіб, які наділені правом виступати від імені держави в цивільних правовідносинах, то вона є досить великою і встановити її точно важко, як важко встановити її компетенцію. Ця проблема ускладнюється також тим, що державні органи й органи місцевого самоврядування мають самостійну правосуб’єктність, виступаючи в міжнародно-правовому обігу від власного імені, що приводить до виникнення спірних питань при відмежуванні випадків участі зазначених органів у цивільних правовідносинах від власного імені і від імені відповідного публічно-правового утворення. У зв’язку з цим такими органами, на наш погляд, слід визнавати лише ті, які правомочні укладати від імені України міжнародні договори.

Є.М. Білоусов, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Система законодавства, що РЕГЛАМЕНТУЄ забезпечення економічної безпеки України

Українську систему джерел права про забезпечення економічної безпеки відповідно до їхньої юридичної сили становлять:

1) Конституція України, яка містить основні норми життя суспільства, зокрема, норми про взаємини особистості й держави, та загальні принципи національної безпеки;

2) закони України, серед яких своєрідним стрижнем є Закон “Про основи національної безпеки України” від 19.06.2003 р. № 964-IV;

3) усі інші нормативні акти, що не належать до законів.

Конституція України включає до себе систему критеріїв, які у своїй сукупності дають досить повну правову характеристику перспектив розвитку української економіки. Саме стан економіки й визначає безпеку держави. Істотним нововведенням Конституції є насамперед визнання прямої дії конституційних норм. Стаття 8 Конституції передбачає, що “норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується”. У зв’язку із цим конституційні гарантії одночасно виконують дві функції. По-перше, як безпосередньо діючі вони забезпечуються правосуддям. Це означає, що для захисту своїх прав і законних інтересів громадяни та господарюючі суб’єкти можуть посилатися на положення Конституції, а в судових рішеннях припустиме пряме посилання на них. По-друге, пряма дія цих норм визначається й у тому, що вони зв’язують законодавця і є основою для розробки юридичних гарантій у цивільному, господарському, фінансовому, податковому законодавствах.

Більшість конституційних гарантій носить загальний характер і стосується як господарюючих суб’єктів, так і всіх інших громадян. До них належать гарантія державного захисту прав і свобод людини й громадянина (ч. 2 ст. 22) і право кожного захищати свої права і свободи всіма способами, не забороненими законом (ч. 5 ст. 55); гарантії судового захисту (ч. 1 ст. 55); компенсація заподіяного збитку (ст. 56) і відшкодування державою шкоди (ст. 56); неприпустимість при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод (ч. 3 ст. 22). Тим часом гарантії від недобросовісної конкуренції і зловживання монопольним становищем на ринку (ч. 3 ст. 42) адресовані безпосередньо господарюючим суб’єктам.

У Конституції України вирішена головна економічна й правова проблема – проблема власності. Усі суб’єкти права власності юридично рівні перед законом. Кожний може на правах власності мати будь-яке майно (рухоме й нерухоме), предмети споживання і засоби виробництва (лише для деяких предметів установлюється особливий режим в інтересах охорони екологічної й суспільної безпеки і здоров’я населення).

Найважливішим критерієм щодо відносин власності є положення Конституції (ч. 1 ст. 41), що проголошують і юридично гарантують свободу використання кожним своїх здібностей і майна будь-яким не забороненим законом способом, тобто свободу економічної діяльності й приватної власності, бо саме свобода економічної діяльності на базі власного майна й своїх здібностей виступає свободою приватної власності, що здійснюється в рамках закону. Така економіка може бути названа вільною, тому що вона заснована на свободі індивіда – людини й громадянина, на безумовному дотриманні його особистих прав і свобод як даних при народженні, котрим присвячений розд. 2 Конституції, так і придбаних їм згодом на законних підставах.

У статті 41 Конституції містяться відразу дві найважливіші конституційні гарантії безперешкодного здійснення господарської діяльності: нікого не можна позбавити власного майна інакше як за рішенням суду; примусове відчуження майна для державних потреб застосовується лише як виняток тільки за умови попереднього і повного відшкодування його вартості.

Конституційні норми ст. 58 про те, що закон та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи, є важливими конституційними юридичними гарантіями. Неприпустимість надання зворотної дії закону забезпечує правову стабільність як для суб’єкта господарювання, так і для громадянина.

Не менш важливою конституційною гарантією здійснення господарської діяльності виступають єдине фінансове, валютне регулювання і єдина грошова система на всій території держави. Це забезпечується здійсненням на рівні держави фінансового, валютного регулювання, регулювання грошової емісії, основ цінової політики (ст. 99 Конституції) шляхом створення централізованої системи державних фінансово-економічних органів і служб у даній сфері.

Розвитку підприємницької діяльності сприяє також те, що в повній відповідності до загальновизнаних норм міжнародного права Конституція закріплює прирівнювання іноземних громадян й осіб без громадянства щодо їх прав й обов’язків до українських громадян (ст. 26).

Принципове значення мають положення Конституції, що вперше проголосили Україну соціальною державою (ст. 1), політика якої, у тому числі й у галузі економіки і підприємництва, сприяє створенню умов для гідного життя й вільного розвитку людини. Людина, її права і свободи оголошуються вищою цінністю: охороняються праця і здоров’я людей, вводиться гарантований мінімальний розмір оплати праці, забезпечується державна підтримка сім’ї, материнства, батьківства й дитинства, інвалідів і літніх громадян, розвивається система соціальних служб, встановлюються державні пенсії, допомоги та інші гарантії соціального захисту.

Варто підкреслити, що Конституція України не визначає конкретного механізму функціонування економіки країни, а його створення відводить відповідним актам законодавства. Безумовно, конструкція економічних відносин простежується у змісті 13, 14, 41, 42, 67 та інших статей Основного Закону. Разом з тим очевидно, що ці норми закріплюють модель внутрішньодержавної організації ринкових відносин і ніяк не характеризують механізму захисту економіки України від зовнішніх впливів.

Виходячи із цього доцільно закріпити в Конституції України зобов’язання держави проводити політику протекціонізму стосовно власних товаровиробників, захищати митні кордони, забезпечувати конвертованість і стабільність національної валюти, перешкоджати відтоку капіталів за рубіж і сприяти інвестиціям в економіку країни й т.д. І от чому.

По-перше, не слід забувати, що етап становлення ринкових відносин принципово відрізняється від етапу розвинених економічних відносин. Господарсько-економічні відносини на цьому етапі потребують державно-правової підтримки і захисту.

По-друге, якби міри, спрямовані на підтримку економічних відносин, були відбиті в певному конституційно-правовому акті в концентрованому вигляді, то було б легше вирішувати питання про легітимність фіскальних мір держави в економічній сфері, а також підкорити їх позитивним завданням, що неминуче позначилося б на ефективності їх застосування.

Значну роль у забезпеченні системи національної безпеки будь-якої країни грає стабільність соціальних відносин. У колишніх конституціях “радянського” типу виділялися спеціальні глави “Економічна система” й “Соціальний розвиток”. У чинній Конституції України не виокремлюють цих конституційно-правових інститутів, що, на наш погляд, зовсім необґрунтовано. Проблема полягає в тому, що виявилися розділені два взаємозалежних поняття “ринкова економіка” і “соціальна держава”, хоча одне без іншого існувати не можуть.

Практика розвинених держав показала: чим вище рівень ринкових відносин, тим більш ефективно забезпечуються права й добробут соціально незахищених верств населення. Тому в післявоєнних конституціях багатьох європейських держав з’явилися норми, що впорядковують цей зв’язок: “Власність зобов’язує. Її використання повинне одночасно служити загальному добру” (ч. 2 ст. 14 Основного закону ФРН).

Конституція України регулює (у ст. 41, 42) вільні економічні відносини в суспільстві й окремо від них встановлює обов’язок держави підтримувати соціально незахищені категорії, не вказуючи джерел надходження коштів, необхідних для цього. Руйнується природний зв’язок: вільне підприємництво – податки – перерозподіл коштів – підтримка незаможних.

Щодо законодавчого врегулювання основ забезпечення безпеки, її системи й функцій, порядку функціонування органів по забезпеченню безпеки, вони впорядковані Законом України “Про Раду національної безпеки й оборони України” № 183/98-ВР від 05.03.1998 р., Законом України “Про службу безпеки України” № 2229-XII від 25.03.1992 р., Законом України “Про міліцію” № 565-XII від 20.12.1990 р. (у редакції від 06.04.2006 р.).

Питання безпеки також регулюють інші законодавчі акти, наприклад, закони “Про оборону” № 1932-XII від 06.12.1991 р., “Про боротьбу з корупцією” № 356/95-ВР від 05.10.1995 р., “Про інформацію” № 2657-XII від 02.10.1992 р., “Про боротьбу з тероризмом” № 638-IV від 20.03.2003 р., “Про державну таємницю” № 3855-XII від 21.01.1994 р., “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” № 3341-XII від 30.06.1993 р., “Про оперативно-розшукову діяльність” № 2135-XII від 18.02.1992 р.

Здавалося б, даний перелік складає достатню правову основу. Однак при детальному розгляді виявляється, що проблема економічної безпеки України далеко не повною мірою має державно-правове оформлення. Зокрема, дотепер немає чіткого механізму реалізації цих державно-правових рішень. У механізмі державно-правового забезпечення національної безпеки України сьогодні реально діє лише єдиний законодавчий акт загальнодержавного рівня – Закон України “Про основи національної безпеки України” № 964-IV від 19.06.2003 р., що в узагальненому вигляді регулює питання національної безпеки України.

Треба визнати, що й це законодавче регулювання відстає від реалій сьогодення: відповідно до Конституції України, загальне керівництво органами безпеки здійснює Президент України (ст. 106), а діяльність Ради національної безпеки й оборони України обмежується підготовкою відповідних рекомендацій (ст. 3 Закону “Про Раду національної безпеки й оборони України” № 183/98-ВР від 05.03.1998 р.).

Очевидно, що поряд з вимогою створення ефективної законодавчої бази потрібна організація конструктивного механізму керування процесом розробки, реалізації і контролю виконання практичних заходів щодо забезпечення безпеки взагалі і економічної безпеки зокрема. Необхідний єдиний державний порядок розробки Концепції економічної безпеки і стратегії забезпечення економічної безпеки України, економічних програм та інших нормативно-правових актів у цій сфері. Саме за умови практичної реалізації цих завдань можливе дієве та ефективне функціонування системи забезпечення економічної безпеки України.

І.А. Шуміло, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Проблеми реалізації конституційних гарантій захисту економічної конкуренції

У результаті здійснених державою протягом останніх років правових та організаційних заходів в Україні майже сформовано цілісну систему захисту економічної конкуренції. Створено розгалужену нормативну базу, що забезпечує попередження і припинення монопольної діяльності та недобросовісної конкуренції суб’єктів господарювання, поступово вдосконалюються матеріальні норми конкурентного права. Головна роль у захисті економічної конкуренції та реалізації основних напрямів державної конкурентної політики відводиться органам Антимонопольного комітету України (далі – АМК України), якому надані найширші повноваження в галузі здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції. Законом визначено гарантії реалізації АМК своїх повноважень, відповідно до яких він діє з дотриманням Конституції та законів України, незалежно від органів влади, органів адміністративно-господарського управління та контролю, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб та підприємців, об’єднань громадян чи їх органів. АМК України належить до системи центральних органів виконавчої влади, на що прямо вказувала ст.1 Закону України “Про Антимонопольний комітет України”. Проте в редакції даного закону від 20.11.2003 р. АМК України вже характеризується як державний орган із спеціальним статусом, без акценту на його належність до виконавчої гілки влади, хоча таке вилучення, безумовно, не означає, що роль цього органу змінилася. Разом із тим обсяг повноважень, особливий порядок призначення вищих посадових осіб, специфічні процесуальні засади діяльності АМК України, захист його працівників на рівні із працівниками судів та правоохоронних органів зумовлюють спеціальний статус АМК України в системі органів виконавчої влади.

На сьогодні діяльність АМК України щодо забезпечення захисту економічної конкуренції пов’язана із вжиттям заходів державного примусу, зокрема, із притягненням суб’єктів господарювання та фізичних осіб до юридичної відповідальності, тому вона врегульована значним масивом процедурно-процесуальних норм, що переважно містяться в Законі України “Про захист економічної конкуренції” та деяких підзаконних актах.

Відповідно до Закону України „Про захист економічної конкуренції” органи АМК України розглядають дві категорії справ – про надання дозволу на узгоджені дії і концентрацію суб’єктів господарювання і про порушення законодавства про захист економічної конкуренції. Провадження за зазначеними справами докорінно відрізняються, оскільки у першому випадку мова йдеться про надання дозволів і привілеїв, а в другому – про застосування державного примусу, притягнення до юридичної відповідальності. Надання дозволів на певні дії у підконтрольній сфері суспільних відносин у межах повноважень є одним із основних напрямів діяльності більшості органів виконавчої влади, і процедура надання дозволу, як правило, не передбачає обов’язкової участі заявників у справі, оповіщення про розгляд справи, усного слухання тощо. Проте розгляд другої категорії справ (про порушення законодавства про захист економічної конкуренції) навряд чи можна вважати звичайною функцією адміністративних органів, тим більше такі справи виникають не лише із публічно-правових (неподання інформації органам АМК України, антиконкурентні дії органів влади тощо), а й із приватноправових (порівняльна реклама, використання товарного знаку чи фірмового найменування конкурента тощо) відносин.

Державні уповноважені та голови територіальних відділень АМК України одноособово або у складі постійних чи тимчасових адміністративних колегій розглядають справи про антиконкурентні правопорушення і приймають рішення про застосування штрафних санкцій і притягнення суб’єктів господарювання до інших видів відповідальності. На наш погляд, у загальному вигляді проблема полягає в тому, що одна і та сама посадова особа (державний уповноважений АМК України чи голова територіального відділення) має право: здійснювати перевірку суб’єкта господарювання; порушувати за власною ініціативою справу про антиконкурентне правопорушення; вирішувати, які фактичні дані можуть бути доказами у справі, вилучати їх або накладати арешт; оцінювати докази та притягати суб’єктів правопорушення до юридичної відповідальності.

Повноваження посадових осіб АМК України в перспективі мають бути ще більш розширені, якщо буде схвалено проект Конкуренційного процесуального кодексу України, Концепція якого затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України № 145-р від 18.03.2002 р.

На нашу думку, існуюче становище та перспектива прийняття вищезгаданих нових нормативних актів суперечить Конституції України, принципу розподілу влади, створює умови для корупції та зловживань. Уявляється, що однією з причин законодавчого закріплення зазначених унікальних повноважень АМК України є суттєві прогалини в загальнотеоретичних та галузевих дослідженнях таких питань, як реалізація конституційного принципу розподілу влади, законодавче забезпечення механізму стримувань та противаг, а також незадовільний стан розробки проблем юридичного процесу.

В.Ю. Уркевич, канд. юрид. наук, докторант

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ

І РОЗВИТОК ЗЕМЕЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Прийняття в 1996 р. Конституції України заклало підвалини розвитку правової системи України та визначило напрями розвитку галузей національного права. Конституція як Основний Закон виступає нормативно-правовим актом найвищої юридичної сили, що містить норми, спрямовані на врегулювання цілого комплексу суспільних відносин. Не є виключенням з цього й земельні відносини, зокрема, ті з них, що виникають у ході діяльності сільськогосподарських підприємств.

Відмітимо, що впорядкування земельних відносин стосуються переш за все приписи ст. 13 та ст. 14 Конституції України. Так, ст. 13 проголошує, що земля, яка знаходяться в межах території України, є об’єктом права власності українського народу. Стаття ж 14, у свою чергу, містить приписи щодо гарантій права власності на землю. У названій статті земля розглядається як головне національне багатство, перебуває під особливою охороною держави. Зрозуміло, що вказане стосується передусім земель сільськогосподарського призначення, які складають не лише основу аграрного господарювання, а й основу національної економіки в цілому.

Важливим для України є закріплення гарантії права власності на землю, включення до Конституції України припису, що назване право набувається і здійснюється громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14). Розглянемо реалізацію даного конституційного припису в нормах аграрного законодавства України.

Зауважимо, що земельні правовідносини в сільськогосподарських підприємствах регламентовані приписами Земельного кодексу України (далі – ЗК України), законів України „Про колективне сільськогосподарське підприємство”, „Про сільськогосподарську кооперацію”, „Про фермерське господарство”, які спрямовані на провадження названих конституційних норм на рівні галузевого законодавства. Так, ст. 28 ЗК України гарантує право власності сільськогосподарських підприємств на землі сільськогосподарського призначення, а ст. 31 названого кодексу встановила правовий режим земель фермерських господарств. Подібно до цього приписи ст. 10 Закону України „Про колективне сільськогосподарське підприємство”, ст. 20 Закону України „Про сільськогосподарську кооперацію” та ст. 12 Закону України „Про фермерське господарство” гарантують аграрним підприємствам використання земель (у тому числі сільськогосподарського призначення та переданих таким підприємствам їх засновниками і членами як пайові внески) на праві власності. Із моменту передачі земельних пайових внесків сільськогосподарські підприємства набувають права власності на ці земельні ділянки, а відповідні особи (члени таких підприємств) – право на земельний пай.

Зважаючи на це, цікавим видається аналіз норм Закону України „Про фермерське господарство”, присвячених врегулюванню земельних відносин. Так, у ст. 12 даного Закону зазначено, що землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; б) земельних ділянок, які належать громадянам – членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Частина 2 названої статті уточнює, що права володіння та користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство.

Очевидним є те, що в ч. 2 ст. 12 Закону „Про фермерське господарство” чітко не названо правового титулу, на підставі якого фермерське господарство може здійснювати право володіння та користування земельними ділянками, які належать членам такого господарства. Загалом, передача права володіння та користування майном іншій особі характеризує орендні відносини. Однак про можливість оренди земельних ділянок фермерським господарством (у тому числі й земельних ділянок його членів) вказується в п. “b” ч. 1 ст. 12 Закону, а, звідси, ч. 2 ст. 12 названого Закону не має ніякого смислового навантаження.

Враховуючи викладене, вважаємо за необхідне ч. 2 ст. 12 Закону України “Про фермерське господарство” виключити з тексту Закону. Також, як видається, земельні ділянки засновника (засновників) та членів фермерського господарства, що перебувають у їх власності, після державної реєстрації фермерського господарства мають передаватися названими особами як пайовий внесок такому господарству. Лише даний порядок організацій земельних відносин у фермерських господарствах дозволить не тільки внести ясність у їх правове регулювання, а й створить надійні правові гарантії дотримання норм Конституції України щодо набуття та реалізації права власності осіб (селян, сільськогосподарських підприємств, фермерських господарств) на землю.

Г.В. Анісімова, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ

ПРИРОДНИХ ЕКОЛОГІЧНИХ ПРАВ

Істотним чинником розвитку сучасного суспільства в Україні є конституційне проголошення прав і свобод особи вищою соціальною цінністю, а також нормативне закріплення низки природних прав. Хоча в Конституції України й не вжито категорії “природне право”, але закріплено положення, які відбивають її сутність і зміст. Основний Закон виходить з ідеї ціннісного, аксеологичного підходу до людини, її прав і свобод, безпеки.

Відповідно до ст. 21 Конституції України основні екологічні права належать до категорії невідчужуваних, непорушних прав людини як такі, що становлять у теорії права категорію “природні права людини”. У теорії права немає однозначного трактування поняття “природне право”. Природне екологічне право розглядається як соціально-правове явище, довічне право індивіда, яке має моральну природу й характер абсолютної цінності. Його можна визначити як сукупність сформульованих громадянським суспільством прав на фундаментальні блага, що набуваються людиною з моменту народження. У той же час загальноприйнятими є положення, які трансформувалися і в природні екологічні права: невід’ємність їх від людини, момент їх виникнення пов’язується з моментом народження останньої, незалежність від розсуду державних законодавчих органів, безпосередня й об’єктивна реалізація (без будь-якого правозастосовчого нормативного акта й незалежно від волі індивідів). Природне екологічне право ґрунтується на особливостях людини як соціально-біологічної істоти, її потребах та інтересах. Отже, до системи природних прав входять екологічні права: а) на безпечне для життя та здоров’я людини довкілля; б) на вільний доступ до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту та право на її поширення; в) на заборону засекречувати таку інформацію; г) на відшкодування шкоди, завданої порушенням зазначених прав, тощо. Природні екологічні права формують умови життєдіяльності людей, які об’єктивно їм необхідні. Вони є підставою для виникнення й розвитку численних екологічних прав. За сучасних умов існують усі підстави, щоб вести мову не про сукупність природних прав, а про сталу їх систему, складником якої є, безумовно, екологічні природні права.

Що стосується людини, її правового статусу, то тут знайшли втілення апробовані світовим досвідом конституціоналізму наступні цінності й положення. Невідчужуваність, яка означає, що ці права є не дарованими людині державою. Вони як загальновизнані у світі стандарти можливого належать кожній людині від народження, а держава має визнати це як факт і створювати відповідні умови їх реалізації. Непорушність – це неможливість зменшити обсяг і зміст будь-якого права, невичерпність прав і свобод, їх конституційне гарантування й забезпечення. Їх не скасовують при прийнятті нових або внесенні змін у чинні закони, не допускається звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод. Перелік останніх у чинній Конституції України не можна вважати раз і назавжди завершеним, вичерпним. Також є низка прав, передбачених законами та іншими нормативно-правовими актами, міжнародними договорами, ратифікованими Україною. Вони в майбутньому мають змогу доповнити перелік конституційних прав. Неможливість скасування конституційних прав і свобод передбачає, що їх не можна виключити ні з чинної Конституції, ні з наступних її редакцій або в інший спосіб офіційно знищити. Згідно зі ст. 157 Основного Закону України до нього не вносять змін, які передбачали б скасування або обмеження прав і свобод людини і громадянина. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, як зазначається в Законі, виступає народ (ст. 5); громадяни мають рівні конституційні права та свободи й усі рівні перед законом (ст. 24); право приватної власності є непорушним (ст. 41); кожна людина має невід’ємне право на життя, ніхто не може бути свавільно позбавлений життя (ст. 27) та ін.

Важливим є створення ефективного соціально-правового механізму реалізації цих прав, який уміщає гарантії їх забезпечення й захисту. Конституція – юридичне підґрунтя для розвитку поточного законодавства, безпосереднє джерело національного права, акт, що включає до себе програмні положення. Існуюча конституційно-правова доктрина природних екологічних прав розглядається як цілісна система ідей і поглядів, що знайшла нормативне закріплення й визначає спрямованість розвитку всієї правової системи держави. Така ідея має нормативну природу, обов’язковий характер. Причому правова екологічна доктрина встановлює не тільки ідеологію законотворчості, а й у цілому нормотворчості, правозастосовну і правоохоронну діяльність. Реально діючий правовий механізм захисту природних екологічних прав потребує усунення невідповідності значної частини нормативно-правових актів вимогам Конституції України й загальним положенням доктрини природного права, сприяння екологічній правосвідомості людини.

Щодо практичної реалізації природних екологічних прав, визнаних на конституційному рівні, виникає низка істотних проб-лем, які не дозволяють здійснити цих прав у повному обсязі. Серед них – необхідність установлення додаткових кількісних і якісних критеріїв екологічної безпеки навколишнього природного середовища, а також нерозвиненість системи екологічних стандартів. Усе це викликає чималі труднощі в оцінці якості довкілля. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, здоров’я людини залежить на 50 % від соціально-економічних умов, на 20 % – від екології, на 20 % – від генетики й на 10 % – від рівня медичного обслуговування. І хоча частка екології у середньому незначна, у деяких районах вона вже зросла майже вдвічі і продовжує зростати. Тому термін життя, стан здоров’я людини, безумовно, пов’язані з екологічною безпекою та якістю довкілля, екологічною рівновагою. Наголосимо також на відсутності достатніх гарантій щодо забезпечення досліджуваного права. Не досидь чітко вони сформульовані й у ст. 10 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” та в поресурсовому законодавстві. Усі ці недоліки повинні враховуватися при систематизації, а в подальшому – у кодифікації екологічного законодавства, які будуть провадитися з огляду на конституційно-правову доктрину природного права.

В.В. Жернаков, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Права людини У сфері праці: законодавче закріплення та проблеми реалізації

Статтею 3 Конституції України встановлено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Права людини у сфері праці відносять до соціально-економічних прав. Їх правове регулювання відбувається на законодавчому рівні, і це цілком закономірно. Головні положення щодо реалізації прав людини у сфері праці закріплені у статтях 43-48, 85, 92 Конституції України.

Із моменту виникнення людини і об’єднання у співтовариства з метою виживання праця стала не тільки основою її життєдіяльності, але й головною сферою її формування і розвитку. Завдяки праці людина різними способами привласнювала дане природою, забезпечуючи своє існування. Праця – першооснова виникнення людського суспільства, головна засада його існування і прогресу. Функціонуючи як спосіб задоволення людських потреб, вона породжує першу істинно людську потребу – потребу в праці, діяльності. Отже, остання являє собою суспільне відношення, що становить об’єктивну основу людської суті. Стимулом праці виступає не потреба в самій дії “лише б працювати”, а споживча цінність процесу праці як творчості, як акту самовираження особистості.

Законодавче регулювання соціально-економічних прав людини є важливим чинником не тільки у створенні належного рівня життя кожної людини. Цей, так би мовити, суб’єктивний аспект проблеми можна доповнити аналізом законодавчого процесу з об’єктивного боку. У літературі відзначалося, що за умов фіксації системи соціальних прав громадян (право на вільну працю, на соціальне забезпечення, відпочинок, освіту, соціальну допомогу, пенсійне забезпечення, соціальне страхування, гідний рівень життя тощо) ми отримуємо доволі чіткі орієнтири, з якими можна порівняти реальний стан дотримання цих прав. Указуючи на позитивний характер соціальних прав, ми тим самим робимо наголос на тому, що належний рівень соціальної безпеки можливий лише за умови активної діяльності з боку державної влади. У сучасному конституційному законодавстві наявні дві основні тенденції. Перша з них полягає в конституційному переліку низки соціальних прав громадян, які, звичайно ж, перетворюються на обов’язки, що покладаються на державну владу, а друга – у визначенні основних соціальних пріоритетів та цілей. Щодо першої із окреслених моделей, то соціальні права можуть бути: а) згруповані й виділені в окремий розділ (частину, главу); б) викладені разом з економічними та культурними правами; в) викладені поміж інших прав людини і громадянина.

Ця наукова позиція відтворює відоме положення міжнародного стандарту, закріплене в п.1 ст.2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.: кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов’язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, наприклад в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів.

Інколи в науковій літературі зустрічаються пропозиції щодо створення спеціальних нормативних правових актів, у яких знайшов би закріплення механізм реалізації соціально-трудових прав. Оскільки механізм реалізації прав, свобод та обов’язків людини і громадянина є надзвичайно широкою категорією, що включає до себе не тільки юридичні, а й політичні, економічні, ідеологічні та інші явища, то їх слід закріпити в одному акті, наприклад, Концепції реалізації охорони прав, свобод та обов’язків людини і громадянина в Україні. На нашу думку, нагальної необхідності в такому нормативному акті немає. По-перше, за спрямованістю та формою він був би схожий на конституційні положення щодо даної групи прав; по-друге, більш ефективно цей механізм можна викласти в новому Трудовому кодексі України.

Набагато актуальнішою є проблема не правового закріплення, а створення дієвого механізму фактичної реалізації цих прав. Їх забезпечення пов’язано із гарантіями, які виходять за межі правової форми. Так, у розумінні гарантій прав і свобод П.М. Рабінович виходить із теоретичного положення про те, що ними є явища, які сприяють здійсненню прав і свобод людини, забезпечують їх охорону та захист. Гарантії поділяються на загальносоціальні (економічні, політичні, духовно-ідеологічні) та спеціальні (юридичні норми, спеціально спрямовані на забезпечення прав і свобод, а також практична діяльність щодо їх використання і застосування та її об’єктивовані результати, у тому числі правозастосувальні акти відповідних органів держави).

Крім того, проблему реалізації соціально-трудових прав слід пов’язувати з активною поведінкою самого суб’єкта цих прав. Не випадково науковці відзначають, що з правом людини на свободу кореспондується її обов’язок бути незалежною і самостійною. Незалежність особи тісно пов’язана з правом приватної власності. Первісне право на останню надає праця. Отже, щоб забезпечити свою соціальну автономію, людина повинна працювати. Цей обов’язок складається з двох частин. По-перше, кожний індивід має в цьому плані певні зобов’язання перед собою й своєю сім’єю. По-друге, оскільки людина є членом суспільства, де тільки й можливий вільний і всебічний розвиток її особистості, вона несе перед ним не забезпечений правовою санкцією соціальний обов’язок, передбачений ст. 23 Конституції України.

Реалізацію соціально-економічних прав неможливо уявити без ефективного механізму захисту в разі їх порушення. Загальна декларація прав людини 1948 р. встановлює право кожної людини на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами при порушенні її основних прав, наданих конституцією або законом (ст. 8). Такий підхід – судовий захист – розвивається в Міжнародному пакті про громадянські й політичні права 1966 р. (ст. 2). Як бачимо, громадянські та політичні права забезпечуються правовими засобами, бо підставою для їх захисту є порушення даних прав. Інші засоби передбачені у ст. 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.: кожна держава, що бере участь у цьому Пакті, зобов’язується вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів. Передбачено і спосіб контролю – доповідь Генеральному секретареві ООН про додержання прав.

Декларація МОП основних принципів та прав у світі праці від 18.06.1998 р. теж закріпила широке бачення міжнародних стандартів захисту соціально-трудових прав: а) свобода асоціації та реальне визнання права на ведення колективних переговорів; б) скасування всіх форм примусової чи обов’язкової праці; в) реальна заборона дитячої праці; г) недопущення дискримінації в області праці та занять. У конвенціях МОП слово “захист” вживається як у вузькому розумінні (охорона праці, захист від таких ризиків на виробництві, як радіація, нещасні випадки; заборона використання праці жінок на підземних роботах; заборона нічної роботи підлітків і найгірших форм дитячої праці; медичні огляди; забезпечення умов для праці та відпочинку моряків і рибалок тощо), так і в широкому: свобода асоціації і захист права на організацію як працівників, так і роботодавців (Конвенція МОП №87 1948 р.). Для реалізації останнього положення треба розвивати не тільки нормативну базу, а й правову культуру, аби права організацій працівників не перетворювалися тільки на можливість профспілок укладати колективні договори й угоди з соціально-економічних питань, зобов’язання за якими влада і роботодавці незавжди готові виконувати. У свою чергу, організації роботодавців не повинні перетворюватися на формальних соратників органів центральної та місцевої виконавчої влади в укладанні регіональних та генеральних угод, як це прийнято. Їм теж є що захищати у відносинах з органами влади та за що відповідати по зобов’язаннях за угодами, не ховаючись за владу.

П.І. Жигалкін, канд. юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого,

чл.-кор. АПрН України

Реалізація конституційних положень

у новому Трудовому Кодексі України

Минуло вже близько трьох років із того часу, як у газеті “Праця і зарплата” № 42 за 2003 рік опубліковано проект нового Трудового кодексу України.

Ми знаходимося в незвичайній ситуації. Нам пощастило. Пощастило в тому розумінні, що розробка нового Трудового кодексу України (далі – ТК України) має історичне значення. Це величезна відповідальність як перед нинішнім, так і перед майбутніми поколіннями, тому що ТК України щороку не приймають. Ми повинні з усією відповідальністю подивитися на те, що вже нами зроблено, через що вже пройшли і до чого прагнемо, а також з’ясувати, що треба записати в ТК України, щоб нам не було соромно перед майбутніми поколіннями людей, які прийдуть нам на зміну. Ця задача дуже і дуже відповідальна. Це історичний акт, значення якого величезне для долі нашої Батьківщини. Нам слід бути відповідальними перед цією історичною роллю, що випала на нашу долю.

Ми не перші. У республіках колишнього Союзу нові кодекси вже давно прийняті. Наше завдання полягає в тому, щоб врахувати їх досвід нормотворчості і зробити в себе набагато краще.

У трудовому законодавстві немає більш актуального та цікавого питання, ніж питання про заохочення та покарання. Важко знайти літературні джерела, у яких не велося б дискусії щодо цього важливого для кожної людини питання. Це й зрозуміло, бо кожен із нас, хто працює, має право чи то на заохочення, чи то на покарання за невиконання або неналежне виконання трудових обов’язків.

У ТК України необхідно закріпити норму права, у якій слід вказати, що кожен робітник, досягший успіхів у праці, має право на заохочення. Треба підкреслити, що це не є суб’єктним правом. Тобто якщо робітник виконав певну роботу належним чином, то він має право на заохочення. Стосовно питання про те, що адміністрація його не заохочує (або не бажає цього робити, або не бачить належного виконання трудових функцій робітником), робітник має право звернутися до роботодавця чи керівника процесу праці, а потім і в органи про розгляд спорів щодо заохочення. Орган, який розглядає трудові спори, має право висловити свою думку з цього питання. Наприклад, рекомендувати керівнику процесу праці заохотити працівника чи відмовити останньому в його вимозі. Особа, яка, на її думку, незаконно покарана, повинна мати реальну можливість оскаржити це рішення роботодавця.

Потрібно встановити, що заохочення застосовується за умов виконання певних показників у праці. Перелік останніх необхідно вказати в нормативному акті. Також слід підкреслити, що керівник процесу праці або роботодавець при виконанні норм праці повинен заохотити працівника.

Зараз мільйони працівників не мають жодного заохочення за все трудове життя. Навряд це справедливо. Необхідно міняти практику.

Слід охопити в законодавстві всі можливі види стягнень, що сприятиме запобіганню зловживання роботодавцем або керівником процесу праці наданим їм правом. Застосування покарання, якого не передбачено законом, – протиправне явище. Зазначимо, що у випадках, коли стягнення стосується трудового колективу в цілому, покарання треба вважати персоніфікованим щодо кожного робітника. Останнього необхідно ознайомити з наказом. Треба виходити з того, що у Правилах внутрішнього трудового розпорядку та в Уставах про дисципліну слід в обов’язковому порядку зафіксувати обов’язок роботодавця в наказі про притягнення робітника до дисциплінарного стягнення вказувати дату, коли воно до робітника було застосовано, бо з наступного дня розпочинається строк, з якого робітник вважається таким, до якого застосовувалося покарання.

Строків дії громадського покарання законом не встановлено. Практика йде тим шляхом, що ці строки дорівнюють строкам дисциплінарних стягнень. Чи притягаємо ми до відповідальності тих, хто не заохочує? У законі повинні бути окреслені не тільки права та обов’язки робітників, але й роботодавців.

У нормах ТК України необхідно закріпити хоча б приблизний перелік випадків (ситуацій), коли на працівника неможливо накласти дисциплінарне стягнення. Зробити це дуже важко, але потрібно. З прийняттям такого переліку значно покращиться доля робітників, які нині залежать від волевиявлення роботодавця.

У законодавстві встановлений приблизний перелік заохочень та вичерпний перелік покарань. Усі стягнення повинні мати вичерпний перелік. Не можна допустити, щоб в Уставі або Положенні про дисципліну була вказівка, що ті або інші стягнення носять невичерпний характер.

Потрібно показати усім працівникам, що перелік оціночних понять не можливо зробити вичерпним. Однак слід прагнути, щоб цей перелік був таким, і зробити все можливе для цього. Необхідно широко відкрити двері для оціночних понять і частіше їх використовувати.

Оскільки оціночні поняття грають велику роль у регулюванні трудових відносин, треба, щоб у ТК України цьому питанню була приділена належна увага. По-перше, дати визначення, що ми розуміємо під оціночними поняттями, по-друге, навести їх перелік, а по-третє, вказати, як те або інше застосовується на практиці. Така регламентація значно покращить долю усіх робітників.

У ТК України слід внести все, чого ми бажаємо, усе, про що домовимося. Тут не повинно бути ніяких заборон. Не треба боятися кількості глав або параграфів чи кількості статей. Усе це справа нашого розуму. Скільки помістимо, стільки й буде. Необхідно, щоб ТК України був зручним у користуванні, зрозумілим, щоб він працював, щоб їм користувалися та керувалися при регулюванні трудових правовідносин. Не потрібно при підготовці ТК України казати, що він від тої чи іншої пропозиції буде незручним у користуванні. Від того, що ТК України буде великим, ніхто не постраждає. Одним словом, слід включити все, що необхідно для найбільш повного та всебічного регулювання трудових відносин. Це буде добре.

Саме існування трудового договору знаходиться в залежності від присутності або відсутності домовленості робітника та керівника підприємства, установи, організації з усіх суттєвих умов. Ці умови необхідно закріпити у ТК України, а до їх числа бажано

включити умову про порядок заохочень та покарань робітника, роботодавця і керівника процесу праці.

У частині II ст. 23 КЗпП України підкреслено, що строковий договір укладається у випадках, коли трудових відносин не може бути встановлено на невизначений строк з урахуванням характеру роботи або умов її виконання чи в інших випадках, передбачених законодавством, та що трудові договори можуть укладатися на визначений строк, встановлений за згодою сторін. Бажано, щоб трудові договори укладалися на визначений строк. Головна мета цієї норми – чим триваліший строк укладеного трудового договору, тим більше пільг та гарантій отримає працівник.

Виникає питання: коли трудових відносин не може бути встановлено на „невизначений строк”? Договір про трудові відносини завжди укладається на невизначений строк. Вважаємо за необхідне передбачити на підприємствах, установах, організаціях додаткові заходи матеріального та морального характеру для осіб, які уклали трудові договори на невизначений строк, що буде сприяти укладанню трудових договорів на таких умовах. Це гарантувало б появу постійних кадрів. Ні Кодекс законів про працю України, ні ТК України не мають спеціальної статті, присвяченої строкам. Тому необхідно доповнити статтю чи прийняти нормативний акт, присвячений цьому питанню.

П.А. Бущенко, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Юридична характеристика права на працю

за Конституцією України

Конституція УРСР 1978 р. право на працю визначала як право на одержання гарантованої роботи з оплатою праці згідно з її кількістю й якістю, але не нижче встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вибір професії, роду занять і роботи, відповідно до здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб (ст. 40). Загальновизнаним у науці радянського трудового права було й положення про те, що право на працю та обов’язок працювати виступають як об’єктивно необхідні й взаємно доповнюючі одна одну категорії, котрі визначають правове становище громадянина.

Концепцію єдності права на працю та обов’язку працювати в юридичній літературі називають соціалістичною. Однак слід наголосити, що в конституціях зарубіжних держав мають місце різні підходи до співвідношення обов’язку працювати та права на працю. Деякі держави прямо закріплюють єдність цих двох категорій. Так, Конституція Португалії від 2.04.1976 р. у ст. 58 проголосила право кожного на працю та визначила, що обов’язок працювати невіддільний від права на працю. У преамбулі Конституції Французької Республіки 1946 р. записано, що кожний зобов’язаний працювати й має право на отримання зайняття. Згідно із ст. 35 Конституції Іспанії, яка набрала чинності 29.12.1978 р., усі іспанці зобов’язані працювати й мають право на працю.

У зв’язку з наведеним не можна, на наш погляд, називати концепцію єдності права на працю та обов’язку працювати виключно соціалістичною, оскільки очевидно, що й деякі капіталістичні країни додержуються цієї концепції. Разом з тим окремі країни тільки гарантують право на працю, не пов’язуючи його з обов’язком працювати. Це зафіксовано, наприклад, ст. 11, 4 Конституції Люксембургу від 17.10.1868 р. з п’ятнадцятьма виправленнями, починаючи з травня 1919 р. та закінчуючи 23.12.1994 р.; № 6 Форми правління Фінляндії від 17.06.1919 р.; п. 75 (1) Конституції Данії від 5.07.1953 р.; ст. 22 Конституції Греції, яка набрала чинності 11.06.1975 р.

Більшість держав обмежується закріпленням у конституціях принципу свободи праці та заборони примусу до праці (ст.23 п.1⁰ Конституції Бельгії від 7.02.1831 р., ст. 18 Основного Закону Австрії від 21.12.1867 р., ст. 12 Основного Закону ФРН).

Чинна Конституція України право на працю визначає так: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43). Таким чином, Основний Закон України, базуючись на положеннях Загальної Декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.1948 р., а також на ратифікованому Україною в жовтні 1973 р. Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН 16.12.1966 р. (фактично цей Пакт набув чинності для України 25.10.1991 р.), сучасне формулювання змісту права на працю зводить до таких юридично значущих обставин: можливості заробляти собі на життя працею; вільно обирати працю в будь-якій формі; вільно погоджуватися на будь-яку запропоновану роботу. Таке визначення змісту права на працю в Конституції України відповідає соціально-економічним умовам держави, де ринок праці формується засобами виробництва, що засновані на різних формах власності.

Проблема співвідношення принципу свободи праці та права на працю виступає в якості однієї з відправних основ теорії трудового права, є ключовою. Від її вирішення залежить напрямок розвитку переважної більшості норм трудового права. Таким чином, у трудовому праві свобода праці як принцип перетворюється в основному на свободу трудового договору, яка припускає добровільний характер укладення цієї угоди. Свобода укладення трудового договору як юридична категорія має на увазі, що його сторони не пов’язані обов’язком вступати в договірні відносини та самостійно визначають конкретні умови угоди про працю. Свобода трудового договору означає, що громадяни: а) вільно, за своїм розсудом та волевиявленням, обирають рід та місце трудової діяльності; б) вільно вирішують питання про роботу, укладають трудовий договір і можуть його розірвати; в) мають, як правило, тривалі трудові договори.

Принцип свободи трудового договору в рівній мірі розповсюджується як на працівника, так і на роботодавця. Свобода праці, трансформуючись в свободу трудового договору, знаходить своє відбиття в сукупності правомочностей працівника та роботодавця. Для працівника свобода праці проявляється при укладенні трудового договору в свободі вибору роботодавця (фізичної або юридичної особи), місця роботи, робочого місця, трудової функції, встановленні у визначених межах умов праці, а для роботодавця – у свободі вибору працівника, встановленні режиму праці, робочого місця та умов праці. При цьому необхідно зазначити, що свобода трудового договору не безмежна. Законодавець навмисно обмежує свободу сторін договору, враховуючи соціальне призначення трудового права. Наприклад, законом обмежується право роботодавця розірвати трудовий договір із працівником (ст. 40, 41 КЗпП України).

Трудовий договір є відбиттям договірного принципу залучання до праці в якості працівника. Саме договірний принцип залучання до праці дозволяє задовольнити не тільки інтереси самого працівника у виборі роду й місця трудової діяльності, але й потребу роботодавців у підборі кваліфікованих кадрів з урахуванням виробничих потреб і специфіки завдань, які стоять перед конкретним колективом працюючих осіб. Крім того, договірний характер праці в поєднанні з широкими можливостями вибору професії гарантує справжню свободу й добровільність праці.

Принцип свободи праці у своїх виявленнях не обмежується тільки свободою трудового договору. Він охоплює всі можливі договори про працю: договір про повну матеріальну відповідальність, учнівський договір, угоди з питань праці (про зміну трудової функції, про переведення на іншу роботу, про надання відпустки без збереження заробітної праці та ін.), колективні договори та угоди, договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність.

З огляду на наведене, конституційний принцип свободи праці знаходить своє відбиття в трудовому праві у свободі договорів про працю.

Г.С. Гончарова, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Право працівників на участь в управлінні підприємствами, установами, організаціями

та основні форми його реалізації

У преамбулі та статті 1 Конституції України зафіксовано прагнення України розвивати і зміцнювати демократичну державу. Протягом 10 років дії Конституції ми є свідками послідовного втілення демократичних засад у всі сфери соціального буття. Найбільш рельєфно це проявляється в політичних інституціях. Проте демократія не обмежується розвитком її політичних форм. Проголошений курс на демократизацію потребує демократизації відносин і у сфері праці. Економіка – це вирішальна сфера життя суспільства. Не зайве нагадати дуже відомий у минулому вислів, що політика – це концентроване вираження економіки. На підприємствах, в установах, організаціях працюють мільйони людей, які створюють матеріальні й духовні блага. Між політикою і виробничою демократією існує тісний зв’язок, але демократизувати економіку набагато складніше, ніж політику, а для досягнення успіхів у соціально-економічному житті важливим є саме впровадження демократичних засад у виробничу сферу.

В Україні відбувається національне відродження, а воно включає до себе і відновлення властивих українському народові традицій свободи та демократії.

Розвиток демократії навіть у благополучних країнах не відбувається прямолінійно. Утвердження демократії є дуже складним і тривалим процесом. Скрізь мали місце кризи та відкати. І лише коли сформувався найширший прошарок середнього класу (основного соціального носія демократизації у суспільстві, гаранта політичної стабільності) почали розвиватися демократичні процеси.

Демократія на виробництві проявляється в залученні працівників до управління підприємствами, установами, організаціями у формах, встановлених законодавством.

Це право закріплено у ст.245 чинного КЗпП України. Згадана стаття передбачає, що працівники мають право брати участь в управлінні через загальні збори (конференції), ради трудових колективів, професійні спілки тощо. Дане право фіксує і ст.2 КЗпП України, у якій викладені основні трудові права працюючих.

Зазначене право збережено і в проекті нового Трудового кодексу, але, так би мовити, в обмеженій редакції. Окремої статті, яка б мала назву “Основні трудові права працівників”, немає. Проте передбачено права: на об’єднання працівників для захисту своїх інтересів; на участь у колективних діях, у тому числі у зборах, бути обраним на конференцію працівників; брати участь в ухваленні працівниками відповідних рішень.

Не згадується індивідуального права брати участь в управлінні. Такі обмеження не відповідають сучасним напрямам держави, яка прагне до демократії. Це право набуває особливого змісту на корпоративних підприємствах, які самостійно створюють органи управління, підвладні тим, хто їх обрав.

А між тим у західних країнах спостерігається розвиток промислової демократії. Участь працівників в управлінні набуває нових форм. Так, у Німеччині діє система правового забезпечення різних форм участі найманих працівників у процесі прийняття соціально-економічних рішень – “Мітбештімунг”. Гарантоване право на участь у прийнятті рішень поширюється на всіх працівників, незалежно від їх членства у профспілках. Створюються ради підприємств. Виробничі ради діють в Австрії, Франції, Люксембурзі, Бельгії, Данії, Норвегії та в інших країнах.

Право на участь в управлінні розглядається в цих країнах як цінність. Це право ввійшло до пакету найважливіших прав у цивілізованих державах. Функціонування рад визнається одним із важелів економічного зростання та забезпечення соціальної стабільності.

Реалізація стратегії входження України до Європейського Союзу також передбачає зміцнення демократичних засад у всіх сферах життя.

Право на участь в управлінні означає залучення найманих працівників до управління. Це право не є пасивним. Воно передбачає активну поведінку з боку працівників і не є результатом делегування з боку роботодавця. Дане право належить працівникові як носію праці, який створює всі блага в суспільстві, а тому виступає невід’ємним елементом правового статусу працівників.

Участь в управлінні слід розглядати правом, а не обов’язком працівника. Відносини, пов’язані з його реалізацією, належать до предмета трудового права, а саме до відносин, пов’язаних із трудовими. У науці трудового права деякі фахівці (П.Д.Пилипенко) висловлюють думку про те, що проблема участі працівників в управлінні не є предметом дослідження науки трудового права. Учений зазначає, що треба відмежовувати поняття “управління виробництвом” від “управління процесом праці на підприємстві”. Отже, організаційно-управлінські відносини, пов’язані з організацією праці, управлінням трудовим процесом, встановленням умов праці й застосуванням трудового законодавства, є відносинами, що тісно пов’язані з трудовими і становлять разом предмет трудового права. Останній висновок не викликає ніяких заперечень.

Розрізняти ці явища дуже важко. Адже підприємство – синтез матеріальних активів і людського фактора. Підприємств без організованої праці не існує. А тому розмежування управління підприємством і управління процесом праці штучне. Ці поняття є фактично синонімами.

Першим підтвердженням розвитку демократичних процесів в Україні у сфері праці стало укладання Генеральних, галузевих та регіональних угод. Їх укладання відбувається із залученням профспілок, які є головними представниками працівників. У переговорних процесах профспілки відстоюють права й інтереси найманих працівників, вносять свої пропозиції, домовляються з Урядом про встановлення сприятливих умов праці, ліквідацію шкідливих і небезпечних умов тощо. Як правило, із цих питань сторони домовляються, але, на жаль, деяких домовленостей не виконують. Саме в такий спосіб, тобто шляхом переговорів, слід встановлювати відносини між державою та працюючими. Соціальне партнерство є ефективним методом вирішення складних питань з організації праці.

На це спрямований Указ Президента України від 29 груд. 2005 р. “Про розвиток соціального діалогу в Україні”.

Активні демократичні процеси відбулися в освітянській сфері, в якій відповідно до законів “Про освіту” та “Про вищу освіту” вперше було чітко визначено повноваження колегіальних органів громадського самоврядування – зборів трудових колективів або їх конференцій, затверджено виборність ректорів. Органи громадського самоврядування набули додаткових прав. Ці норми заслуговують поширення на інші галузі економіки.

Посилено увагу до колективних договорів. Їх роль у суспільстві підвищилася. Здійснюється активний контроль за створенням умов для їх укладання. На нашу думку, вони повинні укладатися на всіх підприємствах, в установах, організаціях відповідно до ст.11 КЗпП України. Ідея про те, що їх укладання не є обов’язковим, яка виникла в ході обговорення проекту нового Трудового кодексу, суперечить розвитку соціального партнерства у стосунках між роботодавцем і найманими працівниками і обмежує право працівників на участь у встановленні умов праці.

Розширено сферу конкурсного підбору працівників, який означає участь фахівців, а не лише власників, у прийнятті на роботу керівників державних (казенних) підприємств. Так, у Постанові Кабінету Міністрів України “Про конкурсний відбір керівників суб’єктів господарювання державного сектора економіки, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави” № 234 від 1 квіт. 2005 р. передбачено, що керівники цих підприємств призначаються (обираються) на посаду за результатами конкурсного відбору, що здійснюється відповідними комісіями.

Підвищилася значимість й інших безпосередніх і представницьких форм демократії у виробничій сфері.

Погоджуємося з думкою С.Грудницької та О.Переверзєва про те, що визначення оптимальних форм участі працівників в управлінні – питання досить складне і потребує особливої уваги. У цих процесах не слід вдаватися до крайнощів. Їх переоцінка є такою ж хибною, як і недооцінка. Вирішення цієї проблеми – це одне із головних завдань науки трудового права.

С.М. Прилипко, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Визначення функцій права соціального забезпечення як основа реалізації конституційного права громадян на соціальний захист

Система права соціального забезпечення – це науково обґрунтована, об’єктивно існуюча послідовність зв’язку правових інститутів і норм права соціального забезпечення, що складають у цілому єдину галузь права.

Значення соціального забезпечення в житті суспільства обумовлюється тим, які функції воно виконує, які основні проблеми суспільства дозволяє вирішити, тобто призначення системи соціального забезпечення виявляється в його функціях. Саме через особливості останніх відбивається специфічність правого регулювання, тобто предмета галузі, а також особливості методу правового регулювання.

Головні функції повинні мати постійність як одну з необхідних ознак основної функції, характеристики безперервності, тривалості її дії. Постійний характер цих функцій проявляється в безперервному впливі на правовідносини. Також функції можуть змінюватися за змістом під впливом новітніх механізмів або доповнюватися разом із розвитком самого права та суспільства.

Сутність і соціальне значення права знаходить свій прояв у функціях. Вони відображають основні напрями впливу права на суспільні відносини і поведінку людей, дозволяють надати узагальнюючу характеристику дії юридичних норм. Ці напрями обумовлені соціальним призначенням права.

Метод правового регулювання – це спосіб впливу на суспільні відносини, а функції права – головні напрями впливу, що відображають службове призначення права. Таким чином, функції права тісно пов’язані з методами правого регулювання, своєрідність якого багато в чому зумовлюється саме функціями права. Правові функції виражають спрямованість впливу права на суспільні відносини, тому показником їх реалізації служать соціально-економічні, політичні, ідеологічні та інші наслідки, що сталися в результаті дії права. Саме в цих напрямах і проявляється активно-творча роль права в регулюванні й розвитку суспільних відносин. Свій нормативний вираз функції права одержують у законодавчих актах у вигляді мети і завдань правового регулювання.

Оскільки право є одним з елементів структури суспільства, його функції необхідно розглядати в єдиній системі суспільного управління і в нерозривному зв’язку з об’єктивними й суб’єктивними чинниками суспільного розвитку. Можна виділяти економічну, соціальну та ідеологічну(виховну) функції права. У здійсненні цих функцій беруть участь усі галузі права, при цьому кожна з них використовує властиві їй методи і засоби, які відповідають особливостям суспільних відносин, що ними регулюються, та їх місцю в суспільній структурі.

Функції права, у тому числі і права соціального забезпечення, можна класифікувати в такий спосіб: загально-соціальні – інформаційна, орієнтаційна, виховна; спеціально-соціальні (юридичні) – регулятивна, охоронна.

Найважливішою функцією системи соціального забезпечення є, безумовно, забезпечення достатнього рівня життя населення. Структура даної системи наступна: непрацездатним надається матеріальна допомога; працездатним дозволяється соціальне страхування; особам, які потребують соціальної підтримки, вона надається соціальним обслуговуванням чи будь-яким іншим соціальним забезпеченням.

Другою найважливішою функцією можна назвати функцію перерозподілу доходів. Типовим прикладом перерозподілу доходу в соціальному забезпеченні виступає соціальна допомога, яка здійснює, так би мовити, вертикальний перерозподіл доходів. Ще одним структурним напрямом, який виконує функцію вертикального перерозподілу, є соціальне обслуговування. Функції горизонтального розподілу виконує соціальне страхування.

У правовій літературі виділяються чотири основні функції соціального забезпечення: економічна, соціально-реабілітаційна, політична і демографічна.

Перша – економічна функція, або функція економічної стабілізації – полягає в заміні заробітку, втраченого у зв’язку з віком, непрацездатністю чи втратою годувальника, у частковому відшкодуванні додаткових витрат при настанні певних життєвих обставин, а також наданні мінімальної грошової або натуральної допомоги малоімущим громадянам, у сприянні розвитку суспільного виробництва в цілому і окремих галузей народного господарства, економічному підйому зон пріоритетного розвитку тощо. Джерела фінансування – державні позабюджетні фонди соціального призначення (пенсійний фонд, фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування від безробіття, фонд загальнообов’язкового соціального медичного страхування, фонд загальнообов’язкового соціального страхування в разі нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, фонд загальнообов’язкового соціального страхування в разі тимчасової непрацездатності та ін).

Сутність економічної функції у тому, що держава використовує соціальне забезпечення як однин із способів розподілу частини валового внутрішнього продукту, тим самим спрямовуючи певну дію на вирівнювання особистих доходів громадян шляхом надання матеріальних благ (пенсій, допомог, компенсацій, соціальних послуг тощо) замість втраченого заробітку або разом з ним при настанні вказаних у законах соціальних ризиків. Реалізація економічної функції, як було сказано вище, конкретно втілюється в перерозподілі валового внутрішнього продукту шляхом акумуляції фінансових коштів у цільових джерелах (у позабюджетних фондах соціального страхування, у бюджетах регіонів, областей, фондах соціальної підтримки населення).

Друга, соціально-реабілітаційна, функція соціального забезпечення пов’язана із задоволенням специфічних потреб літніх і непрацездатних громадян. Вона полягає у створенні умов, що сприяють збереженню їх правового статусу й охороні здоров’я всіх громадян.

Соціально-реабілітаційна функція соціального забезпечення сприяє підтримці соціального статусу громадян при настанні різних соціальних ризиків (хвороби, інвалідності, старості, смерті годувальника, безробіття, бідності) шляхом надання всіляких видів матеріального забезпечення, соціальних послуг, пільг із метою підтримки гідного рівня життя і попередження зубожіння.

За допомогою даної функції здійснюється і реабілітаційний напрям соціального забезпечення, ціллю якого є відновлення (повне або часткове) повноцінної життєдіяльності людини, що дозволяє їй навчатися, працювати, спілкуватися з іншими людьми, самостійно себе обслуговувати тощо.

Третя (політична) функція сприяє підтримці соціальної стабільності в суспільстві, в якому є значні відмінності в рівні життя різних верств населення. Тобто політична функція спрямована на зближення соціального рівня різних верств населення, створення умов, що забезпечують гідне життя кожній людині. Вона покликана стабілізувати суспільні відносини у сфері соціального захисту населення.

Політична функція дозволяє державі специфічними для соціального забезпечення засобами реалізовувати основні напрями соціальної політики. Конституція України закріплює положення про те, що Україна – соціальна держава, політика якої спрямована на створення умов, що гарантують гідне життя і вільний розвиток людини. В Україні охороняються праця і здоров’я людей, забезпечується державна підтримка сім’ї, материнства, батьківства і дитинства, інвалідів і літніх громадян, розвивається система соціальних служб, установлюються державні пенсії, допомоги та інші гарантії соціального захисту. Соціальна політика як цілеспрямована дія держави на умови життя людей з метою реалізації конституційних положень провадиться головним чином через систему соціального забезпечення. Так, введена нова підстава для надання соціального забезпечення у вигляді державної соціальної допомоги – бідність. Отже, з’явився новий суб’єкт соціального забезпечення – громадяни, що мають доход нижчий за прожитковий мінімум.

Від того, наскільки ефективно соціальне забезпечення виконує свою політичну функцію, залежить стан соціального спокою в суспільстві. Соціальна напруженість у суспільстві на сучасному етапі свідчить про те, що стан української системи соціального забезпечення не відповідає потребам населення.

Четверта, демографічна, функція покликана стимулювати зростання народонаселення країни, відтворювання здорового покоління, а також збільшувати тривалість життя громадян тощо.

Демографічна функція реалізується за допомогою дії системи соціального забезпечення на демографічні процеси, тривалість життя населення, відтворювання населення, стимулювання народжуваності та ін. Так, надто низький рівень пенсійного забезпечення, що призвів до різкого скорочення споживання товарів серед пенсіонерів, став причиною високої смертності літніх людей. Відсутність ефективної системи соціальної допомоги сім’ям із дітьми, безумовно, спричинить істотне зниження народжуваності в країні тощо.

Особливістю демографічної функції і всього соціального забезпечення країни, де спостерігається приріст населення, є проблема піклування про дітей і неповнолітніх. На противагу цьому в більшості розвинутих країн основним об’єктом соціального забезпечення стають пенсії через старість і соціальне обслуговування.

Так само, окрім вищезгаданих функцій соціального забезпечення, слід виділити в соціальному забезпеченні виробничу функцію. Так як соціальне забезпечення пов’язане з суспільним виробництвом, то, відповідно, воно також впливає на останнє. Це знаходить свій вираз у тому, що право на багато видів соціального забезпечення обумовлено трудовою діяльністю, а рівень забезпечення часто залежить від її характеру і розміру винагороди за працю. У міру все більшого втілення в життя принципів соціального страхування цей вплив зростатиме, оскільки посилиться стимулююче значення соціального забезпечення для підвищення продуктивності праці й професійної майстерності працюючих.

Також варто відзначити, що соціальне забезпечення виконує ще одну дуже важливу функцію – захисну. Перш за все, саме цю задачу ставить перед собою суспільство, надаючи соціальне забезпечення своїм громадянам, бо захист їх у важкій життєвій ситуації, допомога в рішенні різних проблем (матеріальних, фізичних, психологічних, вікових і т.д.) є основним призначенням соціального забезпечення.

І.А. Вєтухова, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Конституція України

та розвиток законодавства про працю жінок

Конституцією проголошено Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою (ст.1). Згідно із ст. 3 Основного Закону людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в нашій державі найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Конституція України закріпила досягнутий рівень гарантій рівноправності жінок і чоловіків у всіх галузях громадського життя, у тому числі у сфері суспільного виробництва, та визначила напрями їх подальшого розвитку й удосконалення.

Жінка і чоловік мають в Україні рівні права. Здійснення цих прав згідно із ст. 24 Основного Закону України забезпечується наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї, спеціальними заходами щодо охорони праці й здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Відповідно до Конституції України сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (ст. 51). Виходячи з наведеного слід зауважити, що на сьогодні назріла необхідність принципово нового рішення проблеми досягнення рівноправності жінок і чоловіків у сім’ї. На 67-й сесії Міжнародної конференції праці було наголошено на тому, що нічого не було зроблено для того, щоб сприяти активній участі чоловіків у сімейному житті. Чоловіки могли лише грати активну роль у професійній, громадській та державній діяльності, бо тільки жінки виконували чи повинні були виконувати обов’язки, пов’язані із сім’єю та домашнім господарством. Таке роз’єднування праці негативно вплинуло не тільки на чоловіків, але й на сімейне життя та суспільство в цілому. Вирішенню цієї проблеми присвячена Конвенція МОП № 156 про рівне ставлення і рівні можливості для працюючих чоловіків і жінок (із сімейними обов’язками), яка ратифікована Україною. Враховуючи наведене, вважаємо цілком логічним використання терміна “працівники із сімейними обов’язками” у проекті Трудового кодексу України, оскільки це відповідає міжнародним стандартам. Зокрема, глава 1 Книги Четвертої має назву “Особливості праці працівників із сімейними обов’язками”.

Питання охорони праці жінок завжди було в центрі уваги нашої держави. Нині чинне трудове законодавство передбачає спеціальні заходи щодо охорони праці жінок. Необхідно зазначити, що особливі права, надані жінкам у зв’язку з материнством, не є привілеями, пільгами. Вони визначаються додатковими обов’язками, які виконуються в суспільстві жінкою-матір’ю. Спеціальні норми становлять особливу охорону праці жінок. Зміст її передбачає такі заходи: по-перше, відповідно до ст. 174 КЗпП України забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт чи робіт з санітарного та побутового обслуговування). Перелік важких робіт і робіт із шкідливими або небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, затверджено наказом Міністерства охорони здоров’я України № 256 від 29.12.1993 р. Він медично обґрунтований і включає до себе понад 500 видів робіт. Перелік посад, пов’язаних з підземними роботами, на яких дозволяється в порядку виключення застосування праці жінок, затверджено Постановою Держкомпраці СРСР № 292 від 30.08.1957 р. По-друге, забороняється залучення жінок до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Граничні норми підіймання і переміщення важких речей жінками затверджено наказом Міністерства охорони здоров’я України № 241 від 10.12.1993 р. Зараз встановлено більш низькі норми, ніж ті, що діяли раніш. По-третє, ст. 175 КЗпП України зафіксовано обмеження праці жінок на роботах у нічний час. Необхідно відмітити, що в сучасних умовах можливості держави у вирішенні питань зайнятості жінок за рахунок створення нових робочих місць економічно обмежені і держава з тієї ж причини не може забезпечити жінкам компенсаційних виплат на рівні, який відповідає належному рівню життя. Враховуючи це, вважаємо, що у разі відсутності альтернативи нічній праці застосування праці жінок у нічний час може дозволятися за їх бажанням, однак треба супроводжувати створенням відповідних умов праці й побутового обслуговування. Дане питання може вирішуватися в кожному конкретному випадку за узгодженням із профспілковими органами з огляду та мотивів власника підприємства, установи, організації і трудящих або їх представників.

Щодо умов, які дозволяють жінкам поєднувати роботу з материнством. Створення таких умов охоплює широке коло соціальних заходів: розвиток суспільного виробництва, що звільняє жінок від тягаря домашньої праці, дитячих дошкільних установ та установ щодо організації дозвілля школярів та ін., а також надання жінкам додаткових у зв’язку з материнством пільг, закріплених правовими нормами. Серед них передусім надання відпустки по вагітності та пологах з виплатою допомоги за цей період у розмірі 100 відсотків середньої заробітної плати. Згідно із ст. 179 КЗпП України за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з виплатою за ці періоди допомоги по державному соціальному страхуванню. Підприємства, установи, організації за рахунок власних коштів можуть надавати жінкам частково оплачувану відпустку та відпустку без збереження заробітної плати для догляду за дитиною більшої тривалості. У разі, якщо дитина потребує домашнього догляду, жінці в обов’язковому порядку надається відпустка без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення дитиною шестирічного віку. За бажанням жінки у період перебування її у відпустці для догляду за дитиною вона може працювати на умовах неповного робочого дня або вдома. При цьому за нею зберігається право на одержання допомоги в період відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. До умов, що надають можливість жінкам поєднувати роботу з материнством, слід віднести також надання додаткової відпустки. Так, на підставі ст. 182¹ КЗпП України жінці, яка працює і має двох чи більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда чи яка усиновила дитину, одинокій матері надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 7 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів. Ще однією умовою, за якою жінки можуть поєднувати роботу з материнством, є встановлення того чи іншого виду робочого часу. Так, на підставі ст. 51 КЗпП України для жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, може встановлюватися за рахунок власних коштів на підприємствах і в організаціях скорочена тривалість робочого часу. А згідно зі ст. 56 КЗпП України на прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, у тому числу таку, що знаходиться під її опікуванням, або здійснює догляд за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку, власник або уповноважений ним орган зобов’язаний встановлювати їй неповний робочий день чи неповний робочий тиждень. Усі гарантії та пільги, що надаються жінкам у зв’язку з материнством, поширюються також на батьків, які виховують дітей без матері, а також на опікунів (піклувальників) (ст.186¹ КЗпП України).

V. КРИМІНАЛЬНА ПОЛІТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

В АСПЕКТІ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРИНЦИПІВ

В.П. Тихий, д-р юрид. наук, проф.,

акад. АПрН України

заслужений юрист України

Конституція україни

як основа Кримінального кодексу україни

Відповідно до Конституції України (ч.2 ст.8, ст.18, п.22 ч.1 ст.92) Кримінальний кодекс України (далі – КК України) передбачає, що він ґрунтується на Конституції України та на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права (ч.1 ст.3).

КК України чітко додержується конституційних вимог демократичної, соціальної, правової держави, визнає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, дотримується конституційного принципу верховенства права зі всіма випливаючими з цього наслідками, притаманними кримінальному праву цивілізованих країн, зокрема, законності, рівності громадян перед кримінальним законом, справедливості, гуманності кримінального закону та покарання, індивідуалізації кримінальної відповідальності й покарання тощо.

Підпорядковуючись Основному Закону (підконституційності), КК України відтворює конституційний принцип “Nullum crimen, nulla poena sine leqe” – “немає злочину, немає покарання без вказівки на це в законі”. Із сказаного випливає, що застосовувати закон про кримінальну відповідальність за аналогією забороняється (ч.4 ст.3 КК України). Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину (ч.1 ст.2 КК України), тобто вчинення суб’єктом злочину, передбаченого цим кодексом винного суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності) (ч.1 ст.11 КК України). Таким чином, відсутність в Особливій частині КК України норми, що встановлює кримінальну відповідальність за певне діяння, виключає можливість визнання його злочином, навіть якщо таке діяння становить суспільну небезпеку.

Даний кодекс криміналізує, тобто визначає злочинною і караною, тільки конкретну поведінку – діяння (дію або бездіяльність). Морально-психологічні якості людини, стан її свідомості, думки, погляди, переконання, якими негативними вони не були б, не можуть розглядатися як злочинне діяння і, отже, не тягнуть за собою кримінальної відповідальності. Думки – ще не діяння. “Coqitations poenam nemo patitur” (ніхто не підлягає покаранню за думки) – думки не караються. Їх формування, прояв, а також виявлення умислу на вчинення злочину не можна визнавати злочином. Для настання кримінальної відповідальності недостатньо встановлення злочинного наміру, необхідно ще й вчинення злочинного діяння.

Тільки суспільно небезпечні діяння забороняються й можуть бути заборонені кримінальним законом під загрозою покарання, тільки вони розглядаються як стадії злочину (ч.1 ст.11 КК України).

Суспільна небезпека як обов’язкова матеріальна (змістовна) риса злочину згідно із ч.2 ст.11 КК України означає, що діяння (дія або бездіяльність) завдає істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі, тобто об’єктам кримінально-правової охорони, чи створює реальну можливість (загрозу) заподіяння такої шкоди.

Діяння (дії або бездіяльності), яке не спричиняє істотної шкоди об’єкту кримінально-правової охорони і не створює загрози заподіяння такої шкоди, не розглядають як злочин, тому що воно позбавлене такої властивості, як суспільна небезпека.

Не є злочином дія (або бездіяльність), яка хоча формально й містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого КК України, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі (ч.2 ст.11 КК України).

Кримінальний кодекс декриміналізував, тобто виключив із своїх норм, відповідальність за такі діяння, що не мали суспільної небезпеки, притаманної злочину, або втратили її. Так, за новим КК України підготовка до злочину невеликої тяжкості, тобто підшукування, пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення такого злочину, інше умисне створення умов для його вчинення, не тягне за собою кримінальної відповідальності (ч.2 ст.14 КК України).

На підставі та в розвиток ст.58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи (ч.1); ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися як правопорушення (ч.2). КК України, у свою чергу, передбачив, що у всіх випадках до особи застосовується та норма, яка більш сприятлива для неї (ст.5 КК України).

На основі положень Конституції України про те, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер (ч.2 ст.61) і що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вини не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч.1 ст.62), КК України закріплює принципи індивідуальної відповідальності особи за вчинений злочин лише за наявності її вини (ч. 1 ст. 11, ст.23 – 25 КК України).

Частина 3 ст.2 КК України передбачає, що нікого не притягують до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу. Це положення конкретизує ч.1 ст.61 Конституції України, відповідно до якої нікого не можна двічі притягувати до юридичної відповідальності одного виду за одне й те ж саме правопорушення.

Відповідно до ч.2 ст.25 Конституції України, яка закріплює заборону вигнання громадян України за межі України і заборону видачі громадян України іншій державі, у ч.1 ст.10 КК України зафіксовано, що громадяни України та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні і які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду.

Закріплене у ст.36 КК України право на необхідну оборону є важливою гарантією реалізації конституційних положень про те, що кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань (ч.3 ст.27 Конституції України); кожен має право будь-якими незабороненими засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ч.5 ст.55 Конституції України).

У статті 41 КК України зазначено, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження (ч.3). Особа, виконавша явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу чи розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах (ч.4). Ці положення конкретизують норму ч.1 ст.60 Конституції України, в якій передбачено, що ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинних розпоряджень чи наказів.

Основою для визначення в КК України поняття “покарання” та його мети (ст.50 КК України) є положення ст.28 Конституції України: кожен має право на повагу до своєї гідності. Ніхто не може піддаватися катуванню, жорстокому, нелюдському або такому поводженню чи покаранню, що принижує гідність. Жодна людина без власної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.

Цей кодекс, базуючись на Конституції України, забезпечує реалізацію її положень у декількох напрямах. По-перше, він захищає конституційні цінності від злочинних посягань. Кримінальне право за своєю природою виконує охоронну функцію. Воно убезпечує найбільш важливі суспільні відносини від найнебезпечних злочинних посягань.

По-друге, кримінальне право слугує запобіганню (профілактиці) злочинам, недопущенню злочинних порушень Конституції України.

По-третє, норми КК України повинні не тільки прийматися, але й тлумачитися і застосовуватися відповідно до Конституції України. У разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотаннями учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України. Останній відповідно до ст.150 Основного Закону може порушити перед Конституційним Судом України питання про відповідність закону Конституції України.

По-четверте, норми кримінального права з їх точними і вичерпними ознаками складів злочинів та встановленими видами і межами покарань убезпечують людей від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності. Норми КК України чітко визначають обсяг влади держави (державного примусу) стосовно осіб, що вчинили злочини, а також суб’єктивного права цих осіб у процесі застосування державного примусу (покарання).

У деяких випадках норми Конституції України вимагають застосування норм кримінального права і навпаки. Так, відповідальність народного депутата України (ч.3 ст.80, п.2 ч.2 ст.81 Конституції України), що вчинив злочин, поєднує в собі конституційну і кримінальну відповідальність, а кримінальна відповідальність судді (п.6 ч.5 ст.126 Конституції України) обумовлює його конституційну відповідальність – звільнення з посади органом, що його обрав або призначив.

В.І. Борисов, д-р юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

КОНСТИТУЦІЙНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У СИСТЕМІ ЧИННИКІВ СОЦІАЛЬНОЇ ОБУМОВЛЕНОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНУ

Соціальна обумовленість кримінального закону є багатогранною проблемою, яка може досліджуватися в різноманітних аспектах і напрямах. Проте в основному вона орієнтує на встановлення і вивчення чинників, що впливають на створення кримінального закону (Кримінального кодексу в цілому, його інститутів, окремих кримінально-правових норм) і на їх ефективність. З’ясування цих чинників, їх кількість і класифікація, роль і значення, необхідність і достатність – далеко неповний перелік питань, що потребують наукового вирішення.

У системі чинників соціальної обумовленості необхідності прийняття або збереження кримінального закону помітне місце займає конституційна відповідність (конституційна адекватність). В умовах побудови правової держави, установлення принципу верховенства права цей чинник виявляється настільки значущою соціальною категорією, що цілком може бути визнаний принципом створення кримінального закону (криміналізації) або його удосконалювання.

Конституційна відповідність означає, що кримінальний закон не суперечить конституції держави і достатньо повно реалізує проголошені в ній принципи і положення, які, маючи високий ступінь узагальненості й масштабності, являють собою його юридичну базу, містять найбільш істотні вихідні риси його норм, визначають основні напрями розвитку кримінального закону. Згідно зі ст. 8 Конституції України вона має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі її положень і повинні відповідати їй. Тим самим у цій статті закріплено принцип конституційної відповідності, якого необхідно дотримуватися при розробці і прийнятті законів, інших нормативно-правових актів, у тому числі Кримінального кодексу України (далі – КК України) та його окремих норм.

Після прийняття 28 черв. 1996 р. Конституції України розробники КК України виконали значну аналітичну роботу з приведення його проекту у відповідність до Основного Закону держави. Виходячи з того, що кримінальний закон – гарант забезпечення настанов Конституції щодо необхідності захисту прав і свобод людини і громадянина, найбільш важливих суспільних і державних інтересів, були проаналізовані конституційні положення стосовно норм як Загальної, так і Особливої частин КК України. Було констатовано, що в цілому проект КК України відповідає Основному Закону держави. Прийняття Конституції дозволило розв’язати низку суперечливих питань, що виникали під час підготовки проекту КК України. Наприклад, висловлювалися критичні зауваження щодо збереження в системі кримінальних покарань виправних робіт. Зауважувалося, що такі роботи – різновид примусової праці, яка заборонена європейськими конвенціями з прав людини. Законодавець у ст. 43 Конституції України визначив позицію стосовно цього питання в такий спосіб: “Використання примусової праці забороняється”. Проте “...не вважається примусовою ... робота чи служба, яка виконується особою за вироком або іншим рішенням суду...”.

Правовою базою з’ясування відповідності кримінального закону в цілому Конституції держави є їх принципи, тобто провідні ідеї суспільної правосвідомості. При розробці КК України 2001 р. вплив конституційних принципів знайшов відбиток у вирішенні багатьох питань. Особливо це стосується гуманітарно-соціального компонента КК України, пов’язаного з охороною основних прав і свобод людини і громадянина. Принципи рівності, гуманізму, справедливості, вини, законності знайшли своє втілення в тих або інших положеннях КК України достатньо рельєфно. Наприклад, у ч. 2 ст. 2 КК України дослівно відтворено конституційне положення, що відображає принцип вини: “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вини не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду” (ч. 1 ст. 62 Конституції України). Також послідовно втілена в КК України конституційна ідея пріоритету особи перед суспільством і державою. Саме виходячи з цього розділи Особливої частини були об’єднані в три блоки і відповідно розташовані: перший – блок розділів, завданням яких є охорона особи, наступний блок – охорона суспільних інтересів, заключний блок – охорона інтересів держави.

Вимогам узгодженості з Конституцією повинні відповідати не тільки кримінальний закон у цілому, але й конкретні кримінально-правові норми як Загальної, так і Особливої частин КК України. Узгодженість має бути більш предметною. Вихідним нормативним матеріалом для неї слугують ті положення Основного Закону, які безпосередньо обумовлюють необхідність правового регулювання й охорони визначених суспільних відносин. При цьому, що стосується конкретної кримінально-правової норми, то її зв’язок із тим або іншим конституційним положенням не обов’язково повинен бути буквальним, важливо, щоб він був достатнім, ґрунтувався на конституційних приписах і принципах. У практичному плані наявність відповідності реалізується шляхом постановки і вирішення експертного питання: “Чи не суперечить чинна або запропонована кримінально-правова норма Конституції?”. П’ятирічний досвід застосування КК України свідчить, що деякі його норми, як і раніше, потребують додаткового аналізу на предмет конституційної відповідності. Прикладом тому є рішення Конституційного Суду України від 2 листоп. 2004 р. щодо ст. 69 КК України “Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом”. Конституційний Суд дійшов висновку, що норма цієї статті не відповідає положенням Конституції України в частині, яка унеможливлює призначення особам, що вчинили злочин невеликої тяжкості, більш м’якого покарання, чим передбачено законом, або перехід до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не передбаченого в санкції статті за такий злочин. Мотивуючи своє рішення, Конституційний Суд спирався не тільки на певні статті Конституції України, але й виходив також із змісту принципів справедливості призначення покарання, рівності громадян перед законом, індивідуалізації юридичної відповідальності. Було визнано, що ст. 69 КК України обмежує дію цих принципів. Положення ч. 1 ст. 69 КК України, що унеможливлює призначення особам, які вчинили злочини невеликої тяжкості, більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, вважається неконституційним. У цій частині воно втратило силу. Незважаючи на суперечливість зазначеного рішення, оскільки досліджувався не текст закону, а логіко-правовий висновок, що випливає з нього, саме обґрунтування, засноване на аналізі не тільки певних приписів Конституції, а й загально-соціальних та кримінально-правових принципів, заслуговує на підтримку.

Таким чином, є підстави вважати, що процес установлення конституційної відповідності не завершується прийняттям кримінального закону в силу нестійкості соціальних відносин, накопичення досвіду правозастосування, інших обставин.

В.С. Зеленецкий, д-р юрид. наук, проф.

Институт изучения проблем преступности

ПРАВОВЫЕ ОСНОВЫ ОБЕСПЕЧЕНИЯ

СОХРАННОСТИ УГОЛОВНЫХ ДЕЛ

Для реализации уголовным делом присущих ему функций органы, ведущие процесс, должны обеспечить его надлежащее существование, т.е. создать такие условия, которые позволят делу сыграть соответствующую роль в каждом конкретном уголовно-процессуальном производстве. Может показаться, что автор этих строк как бы очеловечивает уголовное дело, поскольку ориентирует практических работников на необходимость создания для дела надлежащих условий существования, так принято говорить обычно по отношению к одушевленным объектам, в частности о людях. Но это не так, ибо в реальной действительности все сущее, т.е. объективно существует и может продолжить свое существование только при наличии соответствующих для этого условий. Поэтому тот, кто заинтересован в реальном существовании и ожидаемом (прогнозируемом) функционировании каких-либо объектов, должен обеспечить создание надлежащих условий для них. Это в полной мере относится и к такому документному образованию, как уголовное дело. Поэтому, ничуть не очеловечивая уголовного дела, следует обратить внимание на зависимость возможности эффективного функционирования названного объекта от фактического наличия для него адекватных производственных условий. Поскольку это действительно так, то остается выяснить, какие условия можно именовать адекватными и для решения каких задач они создаются. Обеспечить успешное решение данной проблемы можно

лишь при условии, что уголовное дело не только существует как некая правовая реальность, но и находится в надлежащем производственном состоянии. Так возникает проблема сохранности (т.е. обеспечения фактического наличия), а значит, и хранения уголовных дел, поддержания их в необходимых производственных параметрах. Таким образом, речь идет о соблюдении режима их содержания и функционального использования. Следует подчеркнуть, что оба названных аспекта взаимосвязаны, ибо содержание названного документного образования прежде всего предполагает соблюдение правил надлежащего хранения, а функциональное использование уголовного дела требует совершения с делом таких производственных операций, которые обеспечивают не только законное и обоснованное выполнение соответствующих действий, но и оптимально-рациональный подход к их производству. Понятно, что сделать это (как и достичь соответствующих производственных целей) можно только руками тех, в производстве которых данное дело находится.

Итак, возникают вопросы, с одной стороны, о правилах хранения уголовных дел и роли лица, ведущего процесс, в обеспечении строгого соблюдения упомянутых правил, а с другой – о максимальном использовании уголовного дела для реализации присущих ему функций, решения комплекса стоящих перед производством задач при условии строгого соблюдения соответствующих правил хранения уголовных дел.

В уголовно-процессуальном законодательстве нет норм, которые специально регламентировали бы порядок, а значит, и пра-вила хранения уголовных дел. Но в этом нормативном акте имеется специальная статья (ст. 121 Уголовно-процессуального кодекса Украины), которая закрепляет недопустимость разглашения данных досудебного следствия. В соответствии с указанной нормой они подлежат огласке лишь с разрешения следователя или прокурора и только в том объеме, в котором они признают возможным. Хотя в статье речь идет о следователе и прокуроре, установленное правило должно соблюдаться и при производстве дознания, а следовательно, рассматриваемый режим распространяется и на процесс производства дознания. Правильность такого вывода подтверждается правовой регламентацией, содержащейся в ст. 387 Уголовного кодекса Украины (далее – УК Украины), в соответствии с которой преступлением признается разглашение без разрешения прокурора, следователя или лица, производящего дознание или досудебное следствие, данных досудебного следствия или дознания. Более того, с целью обеспечения соблюдения рассматриваемых правил следователь предупреждает свидетелей, потерпевшего, гражданского истца, гражданского ответчика, защитника, эксперта, переводчика, понятых, а также других лиц, присутствующих при производстве следственных действий, об обязанности не разглашать без его разрешения данных досудебного следствия. В случае нарушения изложенного правила виновные в этом несут уголовною ответственность по ст. 387 УК Украины. Тот факт, что законодатель устанавливает уголовную ответственность за разглашение матуриалов досудебного следствия или дознания, вполне определенно указывает на степень общественной опасности названного деяния, что, естественно, ориентирует на выявление факторов, обусловливающих такую степень защиты рассматриваемых здесь данных. Правильный ответ на поставленный вопрос можно получить исходя из регламентации, содержащейся в Законах Украины “О государственной тайне” (№ 3855-12) и “Об информации” (№ 2657-12), а также в Законе “Свода сведений, составляющих государственную тайну” (утв. Приказом Службы безопасности Украины № 400 от 12.08.2005 г. с изменениями, внесенными приказами Службы безопасности Украины № 53 (0102-06) от 24.01.2006 г. и № 297 (0546-06) от 25.04.2006 г.) и “Положениях о порядке осуществления криптографической защиты информации в Украине” (утв. Указом Президента Украины № 505/98 от 22.05.1998 г. с изменениями, внесенными Указами Президента Украины № 1019/98 от 15.09.1998 г.; № 1229/99 от 27.09.1999 г.).

Правила хранения уголовных дел, установленные нормативными актами, именуются нормативными. Последние могут иметь характер общегосударственных или ведомственных. К первым относят прежде всего законодательные акты Украины, Указы Президента страны и Кабинета Министров Украины. Ко вторым – приказы, положения или инструкции центральных органов различных ведомств. Следует обратить внимание на то, что какого-либо отдельного общегосударственного акта, специально регламентирующего порядок хранения уголовных дел, не существует, хотя по своей социальной ценности и функциональной значимости проб-лемы такого характера заслуживают самостоятельной и к тому же общенациональной правовой регламентации. Это можно было бы сделать, например, в одном из разделов Уголовно-процессуального кодекса. Сказанное, однако, не дает оснований для вывода о том, что упоминаемых здесь правил вообще не существует. На наш взгляд, такие правила вытекают из самого характера объекта охраны. Общеизвестно, что уголовные дела содержат вполне конкретные конфиденциальные данные: секретные, совершенно секретные, а некоторые из них оцениваются как данные особой важности, в связи с чем режим хранения, а значит, и работа с уголовным делом должна соответствовать названным уровням (или степеням) секретности. Следует также обратить внимание на то, что все уголовные дела отличаются друг от друга многими параметрами, в том числе и степенью своей конфиденциальности. Некоторые уголовные дела никаких секретов не содержат, поскольку их материалы отражают общеизвестные (возможно даже для всего населения конкретного региона) факты, например, о совершенном хулиганстве или о каком-нибудь дорожно-транспортном происшествии, получившем довольно широкий общественный резонанс. Но в производстве следователей имеются и такие уголовные дела, в которых имеются данные о коммерческой, врачебной, дипломатической, военной и других видах тайн, нередко квалифицируемые как государственная тайна. Такое положение общеизвестно, и приведение в этой части примеров излишне. Напомним, что ограничение доступа к любым уголовным делам практически целесообразно хотя бы с точки зрения предупреждения возможности уничтожения, сокрытия или искажения доказательственной информации, создания препятствий выполнению последней своих доказательственных функций. Необходимо также обратить внимание и на то, что невсегда лицо, ведущее процесс, может достоверно определить уровень (степень) конфиденциальности тех данных, которые отражены в материалах уголовного дела. Поэтому не случайно “Свод сведений, составляющих государственную тайну” (далее – Закон) устанавливает порядок, в соответствии с которым определять степень секретности уголовного дела должны эксперты.

Из сказанного можно сделать несколько важных выводов: во-первых, каждое уголовное дело является потенциальным носителем информации, составляющей государственную тайну; во-вторых, хранение уголовных дел и осуществление производства по ним должно происходить с учетом возможной угрозы раскрытия государственной тайны и, следовательно, принятия всех мер для ее сохранности; в-третьих, для правильного решения всего комплекса возникающих в названных ситуациях проблем следует поставить вопрос о привлечении экспертов для определения степени секретности материалов уголовного дела. При этом упомянутые правила полностью распространяются как на дела, находящиеся в производстве органов дознания и досудебного следствия, так и на дела, пребывающие в производстве прокуроров, осуществляющих самостоятельно свою деятельность, в стадии возбуждения государственного обвинения и, наконец, суда. При этом лицо, в производстве которого находится уголовное дело, должно руководствоваться пунктами 4.11.16; 4.12.1; 4.12.2 и 4.12.3 Закона. Хотя положения документа являются открытыми и не только опубликованы в соответствующих изданиях, но и размещены в системе Интернет на сайтах СБУ и Министерства юстиции Украины, тем не менее, как свидетельствует практика, их мало кто знает, что, естественно, отрицательно сказывается на профессиональной деятельности дознавателей, следователей, прокуроров и судей. С учетом сказанного представляется практически оправданным полное изложение тех положений Закона, которые относятся ко всему перечню обсуждаемых здесь проблем. В соответствии с указанными выше пунктами Закона государственную тайну в уголовном процессе составляют сведения:

1) о содержании материалов судопроизводства, в том числе и судебных дел (административных, уголовных, гражданских, хозяйственных и об административных правонарушениях), если их разглашение может причинить вред национальным интересам и безопасности. Решение о необходимости засекречивания и рассекречивания названной информации принимает государственный эксперт по вопросам секретов (п. 4.11.16 Закона);

2) о содержании материалов дознания (досудебного следствия), если их разглашение может причинить вред национальным интересам и безопасности. (Решение о необходимости засекречивания и рассекречивания данного вида информации принимает государственный эксперт по вопросам секретов, но не позже вступления в законную силу приговора суда (п. 4.12.1 Закона);

3) о содержании материалов судопроизводства, в том числе судебных дел (административных, уголовных, гражданских и об административных правонарушениях) по вопросам, которые содержат информацию, относящуюся к государственной тайне. (Решение о необходимости засекречивания, учитывая степень секретности соответствующих материалов, или рассекречивания информации принимает председатель суда (апелляционного, Высшего специализированного, Верховного суда) самостоятельно или по представлению заинтересованной стороны (в случае предоставления информации о наличии в материалах дознания (досудебного следствия) государственной тайны, но на срок, не превышающий максимального срока засекречивания соответствующих материалов)(п. 4.12.2 Закона).

4) о содержании материалов дознания (досудебного следствия) по вопросам, в которых имеется информация, отнесенная к государственной тайне. (Решение о необходимости засекречивания (в зависимости от степени секретности соответствующих материалов) или рассекречивания информации принимает руководитель органа дознания (досудебного следствия) самостоятельно или по представлению заинтересованной стороны (в случае предоставления информации о наличии в материалах дознания (досудебного следствия) государственной тайны, но на период, который не превышает максимального срока засекречивания соответствующих материалов) (п. 4.12.3 Закона).

И.Н. Даньшин, д-р юрид. наук, проф.,

чл.-кор. АПрН Украины

Национальная юридическая академия Украины

им. Ярослава Мудрого

ИСХОДНОЕ ЗНАЧЕНИЕ ОТДЕЛЬНЫХ КОНСТИТУЦИОННЫХ НОРМ ДЛЯ ТЕОРИИ

И ПРАКТИКИ КРИМИНОЛОГИИ

Для всех отраслей права нормы Конституции Украины имеют основополагающее значение. Бесспорно, данное утверждение касается и криминологии.

Однако, прежде чем обосновывать данное утверждение, следует коснуться вопроса о природе криминологической науки, четко раскрыть суть. Ведь преступность и преступление, личность субъектов преступлений, предупреждение преступлений представляют собой социальные и в том же время правовые понятия. Поэтому криминология расположена на стыке двух наук – социологии и права. Это обстоятельство породило в юридической литературе дискуссию о природе криминологической науки.

Допускаются высказывания, что криминология – это наука социологическая (социология преступности). Распространено мнение о ней как о составной части уголовного права. И, наконец, существует позиция, согласно которой криминология является юридико-социологической наукой.

Однако если признать, что криминология – наука социологическая, то она тогда будет искусственно изолирована от юридических наук: уголовного, уголовно-процессуального, административного и иных отраслей права, которые вносят свой существенный вклад в решение проблем преступности. Более того, при таком подходе возникает неясность, неопределенность в установлении предмета, границ и объектов криминологического исследования.

С точкой зрения о том, что криминология является составной частью уголовного права, согласиться нельзя, потому что такие изучаемые криминологией вопросы, как факторы (детерминация) преступности, механизм единичного преступного поведения, меры предупреждения преступности на различном уровне и иные не укладываются в рамки правовых, уголовно-правовых отношений.

Поэтому напрашивается единственно правильный вывод, что криминология по своей сути – наука комплексная, ибо в ней представлены и юридические, и социологические, и психологические, и иные пласты теоретических положений, а равно практической информации.

Причем перечисленные знания используются, описываются, анализируются с позиции права.

Все сказанное дает основания утверждать, что конституционные нормы имеют существенное значение и для криминологии. Кратко проиллюстрируем этот тезис.

Например, ст. 3 Конституции Украины устанавливает, что жизнь и здоровье, честь и достоинство, неприкосновенность человека признаются наивысшей социальной ценностью; ст. 27 возлагает на государство обязанность защищать жизнь человека в различных ее сферах; ст. 41 провозглашает незыблемость права собственности в обществе; ст.65 устанавливает обязанность граждан нести воинскую службу.

В целях охраны перечисленных и иных прав и обязанностей криминология призвана глубоко изучать факторы, причины и условия преступлений, направленных на предусмотренные блага и запреты, изучать личность тех, кто их совершает, а, равно, разрабатывать мероприятия по их преодолению на общесоциальном, специально-криминологическом и индивидуальном уровне. При разработке последних запрещено вмешиваться в личную и семейную жизнь (ст. 32).

Конституционные положения о Кабинете Министров Украины (ст. 116), местных государственных администрациях (ст. 118), о руководителях центральных и местных органов самоуправления (ст. 119), о прокуратуре (ст. 121) устанавливают субъектов предупредительной деятельности, вменяют им в обязанность осуществлять координацию криминологических исследований, разрабатывать комплексно-целевые программы противодействия преступности и добиваться их строгого выполнения.

В статье 9 Конституции Украины закреплено правило, что действующие международные договоры и соглашения, обязательность которых признана Верховной Радой Украины, являются частью национального законодательства Украины. Криминология в деятельности по противостоянию преступности использует, в частности, международные конвенции по борьбе с организованной преступностью и терроризмом. Особенно следует отметить в этой связи материалы совместного конгресса ООН “О предупреждении преступности и поведении с правонарушителями” (1990 г.).

И наконец, многие конституционные нормы играют главную роль при разработке уголовной политики государства, то есть упрощенно говоря, политики борьбы с преступностью.

В свое время нами было дано следующее определение понятия “уголовная политика”. “Уголовная политика – это деятельность государства и общественности, предусмотренная в законе (прежде всего в конституции страны, можно сказать в законе законов), а также в юридической практике, которая заключается в выборе стратегии, главных направлений, форм, способов и методов преодоления преступности и предупреждения конкретных преступлений” (приведено в сокращенном виде). Мы и сейчас придер-живаемся данного определения.

Уголовная политика представляет собой систему, состоящую из четырех блоков, которые находятся в функциональной зависимости между собой. Это собственно уголовно-правовая политика, уголовно-процессуальная и судебная политика, уголовно-исполнительная политика, криминологическая политика.

Термин “уголовная политика” имеет два значения: во-первых, наименование государственной доктрины борьбы с преступностью и ее реализация; во-вторых, наименование области научных знаний, представляющих собой идеологическую, теоретико-познавательную категорию. Во втором значении – это своего рода общая теория борьбы с преступностью, включающая в себя философские, социологические и, естественно, правовые знания.

В.В. Голіна, д-р юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ЗаПОБІГАННЯ ЗЛОЧИННОСТІ згідно з положеннями КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Злочинність – складне соціальне явище, причини й умови якого, з одного боку, криються у глибині століть суперечливого соціального розвитку (далекого від мирного співіснування і доброчесності) людства, з другого – пов’язані з духовною недосконалістю людини, біосоціальна сутність якої виявилася гнучко адаптованою до різних життєвих, у тому числі і кримінологічних ситуацій, а з третього – обумовлені вадами, пристрастями людського суспільства, влади, здатними не тільки формувати цей тип людських здібностей, але й сприяти їх прояву і посиленню (війни, кризи, голод, несправедливість, гніт, соціальна нерівність, багатство і бідність, революції тощо). Як зауважив В.В.Лунеєв, злочинність безперервно і професійно винаходить самі неймовірні способи свого паразитування, вміє експлуатувати усе: революцію і контрреволюцію, війну й мир, перемогу й поразку, економічні успіхи й банкрутство, землетрус і рятівні роботи, багатство й убозтво.

На сьогодні залишається високим рівень тяжких насильницьких злочинів (умисних убивств, тяжких тілесних ушкоджень) та корисливо-насильницьких посягань (розбійних нападів, пограбувань), зростає злочинність у сфері господарської діяльності. Набувають подальшого поширення злочини, пов’язані з торгівлею людьми. Збільшується кількість правопорушень у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, росте чисельність наркоманів. Практично в усіх сферах життєдіяльнос-ті суспільства спостерігається підвищення рівня корупції. Дії організованих груп і злочинних організацій, які дедалі активніше втручаються у сферу економіки та політичне життя держави, стають витонченішими і носять прихований характер. Даний вислів – цитата з офіційно схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України № 116-р від 1 берез. 2006 р. “Концепції Комплексної програми профілактики правопорушень на 2006-2008 роки”. Можна зробити невтішний висновок, що всі прошарки суспільства уражені злочинністю і корупцією. Як наголошується у вітчизняних і зарубіжних публікаціях, корупція у сполученні з високим рівнем безробіття та бідності є благодатним середовищем для кримінальних організацій, дозволяє їм правити країною, блокувати усі спроби створити економічні й політичні інститути, які здатні слугувати українській державності (В.Тацій, С.Стокер та ін.). І це лише зменшений опис. Дійсного стану злочинності в країні і долі тих мільйонів і мільярдів доларів США, які обертаються при вчиненні масштабних за своїм розмахом злочинів, пов’язаних з продажем зброї, набоїв, наркотиків, торгівлею людьми, радіоактивними речовинами тощо, не знає ніхто. Злочинність уже стала викликом національній безпеці України. Отже, виходить, що, по-перше, масово порушуються конституційні права людини: на її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку, проголошені ст. 3 Конституції України, а по-друге, правопорушники теж масово нехтують конституційними положеннями і кримінально-правовим законодавством. Стає очевидною криза кримінально-правової політики.

Як зазначено у згаданій Концепції, усе це зумовлює необхідність активізації запобігання правопорушенням, оновлення його форм і методів відповідно до соціально-економічних умов. Запобігання правопорушенням повинно здійснюватися шляхом реалізації заходів Комплексної програми їх профілактики. Теорією і практикою боротьби зі злочинністю підтверджено, що соціально-конструктивною і демократичною у правовій державі формою організованої протидії злочинності є прийняття і реалізація спеціальних програм, які поєднують загальносоціальні й спеціально-кримінологічні заходи її запобігання. Програми – це реальний, хоча і складний шлях до підвищення ефективності практики боротьби зі злочинністю, поворот від пасивного (оборонного) до активного (випереджувального) реагування на майбутню (вірогідну) і сучасну злочинність з урахуванням можливостей і заходів як держави у цілому, так і окремих регіонів, областей, міст, сіл тощо. Програми координують діяльність суб’єктів запобігання злочинам, спрямовують їх зусилля на вирішення найбільш актуальних завдань. Головною метою програм слід вважати (як підкреслено у Концепції і раніше зауважувалося у кримінологічних публікаціях): усунення передумов для вчинення правопорушень і забезпечення конституційних прав і свобод людини на основі чітко визначених пріоритетів, поступового нарощування в цій справі зусиль правоохоронних органів, центральних і місцевих органів виконавчої влади та громадськості; удосконалення методів організації роботи і шляхів запобігання вчиненню злочинів; стабілізацію, поступове і комплексне зниження та якісну зміну їх суспільної небезпеки. На думку розробників Концепції, виконання Програми сприятиме зменшен-ню кількості вчинених правопорушень, оздоровленню соціально-економічної та морально-психологічної ситуації у державі, покращенню її іміджу на міжнародному рівні.

У зв’язку із сказаним виникає низка питань теоретичного і практичного характеру.

Перш за все, не треба перебільшувати значення запобіжної діяльності, покладати на неї великі надії. Успіхи боротьби зі злочинністю – це довготривала, складна, наполеглива, зацікавлена протидія всіх соціальних систем держави тим явищам і процесам, які породжують злочинність і їй сприяють. Програми повинні виконуватися – ось що головне. Про хід виконання та досягнуті результати (чи навпаки) попередніх трьох Комплексних програм боротьби зі злочинністю, починаючи ще з 1993 р., ніхто не звітував, ніякої інформації з боку правоохоронних органів чи ЗМІ не було. Складається враження, що владні й управлінські структури і взагалі суспільство слабко уявляють собі соціальну загрозу феномену злочинності. На це звертав увагу ще Ч.Бекаріа, а американський юрист Р.Кларк писав, що можливо самою великою перешкодою на шляху до встановлення ефективного контролю над злочинністю є наша неосвіченість, чого не бажають визнати наші керівники. Як наголошується в науковій літературі, згідно із концептуальними закладами політики профілактики злочинності в Європейському Союзі (у кінці 90-х рр.), яка стала важливою складовою його внутрішньої політики, злочинність тлумачиться як різновид соціальної поведінки людей та об’єднань, що не обмежується злочинами у прямому розумінні слова (поведінки, криміналізованої згідно з національним законодавством), а містить більш м’які порушення соціальних норм. Відповідно, запобіжна діяльність повинна включати: політичну волю держави (розробка заходів протидії кримінальній культурі, допомога жертвам злочинів тощо); усунення криміногенних чинників, що детермінують злочинність; проведення гнучкої соціальної політики; реальне впровадження в життя заходів протидії злочинності й відповідальність за неналежне їх виконання.

Державі й суспільству потрібно зрозуміти, що запобігання злочинності – не простий набір тих чи інших заходів, розрахований на досягнення значних успіхів у найкоротші строки. Так у житті не буває. Запобігання злочинності пов’язано із:

– розробленістю теорії запобігання злочинності, а не волюнтаристським уявленням деяких політиків, учених і практиків про можливість одним указом чи постановою вирішити найскладнішу проблему сучасності – проблему боротьби зі злочинністю;

– структурою злочинності. Злочинність 60-70-х рр. ХХ ст., яка у більшості своїй складалася із злочинів, вчинених у сімейно-побутовій, ситуаційно-дозвільній сферах у Радянському Союзі і з якою функціонально були готові вести боротьбу правоохоронні органи, – це не сучасна злочинність, яка все більше набуває насильницького, корисливо-насильницького, професійного, організованого, озброєного, корумпованого, транснаціонального характеру. Для боротьби з такою злочинністю у нас відсутні відповідні належно укомплектовані силові структури. Міліція в силу свого статусу не спроможна без певної трансформації вести адекватну викликам часу боротьбу з цими видами злочинів;

– зовнішньою і внутрішньою обстановкою в країні, наявністю єдиної політичної сили, яка в змозі взяти на себе відповідальність за наведення правопорядку в країні;

– кримінальною ситуацією, поведінкою криміналітету, обстановкою в місцях позбавлення волі;

– достатнім ресурсним забезпеченням країни протидіяти злочинності й готовністю практики впроваджувати в життя розробки кримінологічної теорії щодо її запобігання.

О.Г. Кальман, д-р юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Основні тенденції розвитку злочинності

в Україні та проблеми державного будівництва

Реалізації на практиці багатьох конституційних положень значною мірою заважають стан і тенденції розвитку злочинності в сучасній Україні, а також стан правоохоронної діяльності. Аналіз динаміки і структури сучасної злочинності дозволяє виділити три основні її домінанти.

Перша – незважаючи на всі зиґзаґи динаміки злочинності, безперечно прослідковується стійка тенденція до її збільшення як за абсолютними показниками і темпами зростання, так і відносно чисельності населення. І на цьому фоні здаються явно передчасними оптимістичні заяви деяких посадових осіб щодо ознак стабілізації і навіть початку перелому в динаміці злочинності, починаючи з 2005 р. Фактично кримінальна ситуація погіршується. І якщо вона не знаходить свого адекватного відтворення у статистичних показниках, то це обумовлено такими обставинами. В останні роки відбулася суттєва лібералізація покарання і правозастосовчої практики. Слід відзначити також неповне охоплення органами кримінальної юстиції усього масиву правопорушень (органами досудового слідства розслідується менше третини злочинів, які стали їм відомі), високий рівень латентності, обумовленої корупцією у правоохоронних і судових органах.

Друга – головним плацдармом, на якому розгортаються кримінальні баталії, є економіка. Проте виявлення злочинів у цій сфері знаходиться на вкрай низькому рівні. Реальні масштаби злочинності у сфері економіки досягли такого рівня, що вона стала визначати характер і напрями радикалізації реформ не тільки у сфері економіки, а навіть і в системі державного будівництва і правоохоронної діяльності.

Третя – українська злочинність уже вийшла за національні кордони і завдала серйозного удару по престижу країни і її національній безпеці. Власне кажучи, сьогодні Україна вже стоїть перед дилемою: або вона капітулює перед натиском економічної злочинності і буде жити за законами кримінального співтовариства, або знайде в собі сили переломити ситуацію. Без перебільшення можна стверджувати, що ця проблема вийшла на передній план соціальних сподівань українського суспільства. Уже зараз деякі вчені говорять про створення злочинної держави і криміналізацію державної влади.

І в цьому плані потребує суттєвого прояснення, яку модель розвитку суспільства, на якому проеціюється крива криміналізації, ми бажаємо обрати і наскільки суспільство спроможне і бажає реалізовувати антикримінальну модель розвитку. На жаль, аналіз сучасної ситуації не дає підстав для оптимізму. Зруйнована система державного управління і правоохоронної діяльності; низький рівень законодавчого регулювання; зневага до основних принципів попереджувальної діяльності; кримінальні форми змін власності; правова аномія суспільства – найбільш характерні результати кримінологічної політики держави останніх років.

В Україні склалася багато в чому парадоксальна ситуація, коли держава сама створила владно-управлінський вакуум у найбільш гострій сфері життєдіяльності – кримінально-правовій. Теоретичне запозичення неоліберальних моделей ринкової економіки з їх концепцією саморегулювання дало про себе знати і в державно-правовому будівництві. Значно послабшав контрольний механізм держави за правопорушницькою поведінкою. Виник дисбаланс між економічними, політичними реаліями оновлюваного суспільства і явним запізнюванням його правового забезпечення. Досить сказати, що із 9 тис. нормативно-правових актів, регулюючих правові відносини у сфері економіки, що були проаналізовані Міністерством юстиції у 2005 році, 6 тис. не відповідали основним засадам регуляторної економічної політики держави. У криміналізації суспільства сфокусувалися всі недоліки реформування життєдіяльності суспільства. Оскільки реформувалися всі сфери суспільних відносин, то необхідне було комплексне відстеження всіх можливих негативних процесів і їх наслідків.

Однак, здається, саму дорогу ціну суспільство заплатило у зв’язку з демонтажем системи профілактики злочинності, згортанням багатомільйонного руху громадськості за укріплення правопорядку й законності в країні. Втративши ці структурні компоненти і не створивши нічого нового, фактично держава неймовірно послабила свій профілактичний потенціал і провела ніби смугу відчуження між офіційною владою, правоохоронною системою і населенням. Мабуть, однією з головних причин участі громадян у так званій “майданній революції” було сподівання на реальні зміни у сфері боротьби зі злочинністю і корупцією. Цю тезу підтверджує і той факт, що одним із її гасел було : “Бандити мають сидіти в тюрмі”. Проте, як з’ясувалося в наступному, ніяких ефективних заходів у сфері протидії злочинності нова влада не започаткувала, а, навпаки, розширила межі її проявів. Попередження злочинності й корупції так і не стало складовою частиною завдань реформування суспільства. Ідеологічне кліше “верховенство права” взагалі підірвало принцип законності й ідею попередження злочинності як одних з основних напрямів державного управління.

Украй негативним чинником правового нігілізму в останні роки була тривала і масована атака депутатського корпусу, деяких державних діячів, засобів масової інформації на правоохоронні органи. У сукупності з безладдям реорганізації їх апаратів вона створила в цих органах обстановку нервозності й невпевненості, породила масовий відтік висококваліфікованих спеціалістів. Особливо слід відзначити кампанію 2004 р. з “хірургічного”, переважно незаконного, усунення з посад керівників правоохоронних (контролюючих) органів влади й управління в центрі і на місцях. Зараз в органах досудового слідства працює 60% робітників, які мають стаж роботи до одного року. Результат очевидний. Суспільство позбулося не стільки корупціонерів, скільки корисного вітчизняного досвіду боротьби зі злочинністю, який накопичувався десятиріччями, уже не кажучи про підрив матеріально-технічної і фінансової бази функціонування правоохоронних органів.

Суттєві прорахунки були допущені у процесі реформування органів кримінальної юстиції, що прискорило атрофію контролюючої функції держави у сфері забезпечення правопорядку. Передусім держава не мала єдиної концепції реформування судової і правоохоронної системи України, яка на сьогоднішній день повністю призупинена. Реформи судових органів і постійні реорганізації в органах внутрішніх справ, прокуратури, служби безпеки, контролюючих органах носили непослідовний і спонтанний характер. Перш за все це торкнулося органів досудового слідства й оперативних служб, органів прокуратури. Актуальні проблеми попередження злочинності навіть не ставилися в ході такого реформування.

Після прийняття Конституції України в 1996 р. тривалий час проблемою було визначення правового статусу органів прокуратури, їх основних функцій та правомочностей. Послаблення координаційних і наглядових функцій без жодного сумніву завдало значних втрат законності й правопорядку. Цієї помилкової лінії й дотепер не виправлено. Більш того, у програмі діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України поставлено завдання взагалі ліквідувати прокуратуру як самостійний орган і підпорядкувати її діяльність Міністерству юстиції.

З урахуванням політичної ситуації у країні можна зробити висновок, що перехідний період був затяжним, тяжким, конфліктним і продовжиться ще мінімум 5 – 10 років. Така ситуація потребує адекватності правового режиму, гнучкості й маневреності нормативного регулювання, нових інститутів і структур соціального контролю. Практика показує, що створення все нових і нових органів по окремих напрямах боротьби зі злочинністю не виправдовує себе. Тому, на нашу думку, на порядку денному стоїть нагальна необхідність – створення спеціального державного органу, який займався би виключно всією складною сукупністю проблем попередження злочинності як однієї із галузей державного управління.

Головним завданнями такого органу мають бути: визначення основних напрямів державної політики у сфері боротьби зі злочинністю; аналіз чинного законодавства; інформаційно-аналітична діяльність; розробка науково обґрунтованих методик підрахування збитків від злочинів і шляхів їх відшкодування; проведення загальнонаціональних обстежень і досліджень з метою виявлення рівня латентної злочинності; аналіз проявів міжнародної транснаціональної злочинності; координація діяльності галузевих міністерств і відомств із правоохоронними органами, а також наукових досліджень; організація міжнародної співпраці у сфері боротьби зі злочинністю; обґрунтування розподілу ресурсів згідно із державним бюджетом; проведення кримінолого-економічної експертизи проектів законів і нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, міністерств і відомств тощо.

В.Ю. Шепітько, д-р юрид. наук, проф.,

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого,

чл.-кор. АПрН України

ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРИНЦИПІВ

І ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ВПЛИВУ

У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Формування правової, демократичної держави в Україні передбачає необхідність всебічного розвитку прогресивних інститутів, захисту загальнолюдських цінностей, пріоритетного забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Конституція України визнала людину найвищою соціальною цінністю. У своїх нормах вона віддзеркалює низку положень міжнародних документів, які захищають права людини. Важливого значення набуває проголошення демократичних принципів кримінально-процесуальної діяльності.

Конституційні принципи визначають морально-етичні засади діяльності правоохоронних органів. Тому їх подальший розвиток відбивається в принципах кримінального процесу і криміналістичної тактики.

Кримінально-процесуальна діяльність передбачає вплив на людину. Ретельний аналіз норм кримінально-процесуального законодавства свідчить про необхідність психологічного впливу, про взаємодію. У деяких випадках закон передбачає також застосування фізичного впливу (затримання особи, обшук, освідування та ін.), пов’язаного з примусовими заходами.

Слідчий постійно впливає на людей (свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, інших осіб) своїми владними повноваженнями, виховними заходами, процесуальними засобами примусу. Тому дуже важливим є встановлення межі між правомірним впливом і забороненим, між психологічним впливом і насильством.

Кримінально-процесуальний кодекс України (далі – КПК України) регламентує положення, які забороняють окремі засоби впливу в тих чи інших випадках. Так, ч. 3 ст. 22 КПК України вказує, що забороняється домагатися показань обвинуваченого шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів. Що таке “інші незаконні заходи”, законодавець не розкриває. Тому в криміналістичній літературі точаться дискусії про можливість використання обману, психологічних пасток, слідчих хитрощів, емоційних експериментів, психологічного реагенту тощо.

Із діяльності слідчого повинні бути виключені прийоми, що мають характер завуальованого обману, засновані на неправдивій інформації, такі, які припускають використання впливу на психіку людини магнітних бурь, екстрасенсорики, гіпнозу та ін. Інтерв’ювання слідчих прокуратури та МВС України, проведене нами, дозволило встановити, що 9 % опитаних практичних працівників намагаються у своїй діяльності використовувати прийоми, засновані на впливі екстрасенсорики, магнітних бурь, гіпнозу.

Не можна погодитися з позицією тих учених, які проповідують доцільність використання гіпнозу у кримінальному процесі. Так, спірною уявляється позиція, прихильником якої є В.О. Образцов, що в недалекому майбутньому у криміналістиці складеться новий напрямок – криміналістична гіпологія.

Питання про використання обману в слідчій діяльності дискусійне. На думку деяких учених-криміналістів, зокрема Р.С. Бєлкіна, обман слугує одним із засобів подолання протидії розслідуванню. Вони розглядають обман як адекватний крок у боротьбі зі злочинністю.

Під час допиту не припустимі навідні запитання, що містять елементи сугестії (навіювання). Заборона постановки навідних запитань зафіксована у кримінально-процесуальному законодавстві (ст. 143, 167 КПК України). Запитання не повинно наводити допитуваного на відповідь, вводити його в оману.

Важливого значення набуває визначення місця психологічного впливу у криміналістичній тактиці, використання впливу при провадженні окремих слідчих дій. Тактика проявляється там і тоді, коли є спілкування, взаємовплив, протилежні погляди та інтереси. Співвідношення між психологічним впливом і тактичним прийомом можна простежити за двома основними позиціями: тактичним прийомом як носієм психологічного впливу, практичною реалізацією методів впливу; психологічними методами впливу, які не можуть бути застосовані поза тактичними прийомами, бо психологічний вплив трансформується в тактичні прийоми.

Необхідно виходити з того, що вплив відрізняється від насильства своїм позитивним спрямуванням, свободою тієї чи іншої позиції та поведінки. При насильстві людина істотно обмежена або зовсім позбавлена можливості обирати для себе лінію поведінки.

Таким чином, тактичні засоби повинні мати високоморальні параметри, які не допускають приниження людини. У слідчій діяльності не можна використовувати тактичних прийомів, способів чи методів, які приводять до отримання неправдивої інформації, викривляють істину, негативно впливають на психіку людини.

В.П. Ємельянов, д-р юрид. наук, проф.,

голов. наук. співроб.

Інститут вивчення проблем злочинності

Академії правових наук України

Сучасні тенденції злочинності неповнолітніх

Становлення України як правової держави характеризується спрямованістю на забезпечення прав і свобод людини, вільний і всебічний розвиток її особистості, а також виховання людини в дусі поваги до національних традицій та законодавства України. Згідно зі ст. 23 Конституції України кожна людина має право на розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушується прав і свобод інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості. Пильна увага при цьому приділяється забезпеченню гармонійного розвитку дітей і підлітків, бо давно відома залежність злочинності в цілому від злочинності неповнолітніх, яка є однією із нагальних кримінологічних проблем, індикатором морального здоров’я суспільства і дає змогу спрогнозувати загальні перспективи й можливі напрями розвитку злочинних проявів на майбутнє.

Протягом останніх років в Україні кількість злочинів, учинених неповнолітніми, залишається значною, але простежується позитивна тенденція до скорочення: 2001 р. – 36218 злочинів; 2002 р. – 32335; 2003 р. – 33493; 2004 р. – 30950; 2005 р. – 26470 злочинів. Статистична звітність відповідних органів в Харківській обл. також демонструє позитивну динаміку злочинності неповнолітніх за останні роки. За даними цієї звітності неповнолітніми було вчинено в цілому в Харківському регіоні у 2001 р. – 2225 злочинів; у 2002 р. – 1952; у 2003 р. – 1829; у 2004 р. – 1524; у 2005 р. – 1266 злочинів. На місто Харків припадає у 2001 р. – 906 злочинів; у 2002 р. – 871; у 2003 р. – 794; у 2004 р. – 632; у 2005 р. – 526 злочинів.

Зниження рівня злочинності неповнолітніх, зокрема, можна розцінювати як результат досить ефективної попереджувальної діяльності правоохоронних органів, владних установ і громадських структур і як наслідок імітації певних досягнень у цьому напрямку. У будь-якому разі спиратися лише на кількісні характеристики злочинності неповнолітніх було б суттєвим спрощенням. Так, досить неоднозначною уявляється картина стосовно кількості неповнолітніх, що вчинили злочини. Згідно із тими ж статистичними даними абсолютні показники по Харківській обл. наступні: 2001 р. – 2009 осіб; 2002 р. – 2016; 2003 р. – 1897; 2004 р. – 1859; 2005 р. – 1464 особи; у тому числі по м. Харкову: 2001 р. – 828 осіб; 2002 р. – 921; 2003 р. – 855; 2004 р. – 889; 2005 р. – 667 осіб. У розрахунку ж на 10000 неповнолітніх у віці 14-17 років показники виходять наступні. По Харківській обл.: 2001 р. – 111,3; 2002 р. – 116,1; 2003 р. – 113,8; 2004 р. – 118,5; 2005 р. – 99,9; по м. Харкову: 2001 р. – 90,6; 2002 р. – 106,2; 2003 р. – 102,7; 2004 р. – 113,1; 2005 р. – 91,2. Тобто про стабільну позитивну тенденцію говорити вже не приходиться, тим більше, коли мова йдеться про засуджених неповнолітніх. Зокрема, в Україні було засуджено неповнолітніх: у 2001 р. – 19741 особа; у 2002 р. – 20104; у 2003 р. – 21111; у 2004 р. – 21806; у 2005 р. – 17566 осіб. По Харківській обл. показники наступні: 2001 р. – 1483 особи; 2002 р. – 1506; 2003 р. – 1457; 2004 р. – 1670; 2005 р. – 1328 осіб. А у розрахунку на 10000 неповнолітніх у віці 14-17 років: 2001 р. – 82,2; 2002 р. – 86,7; 2003 р. – 87,4; 2004 р. – 106,4; 2005 р. – 90,6.

Тобто за відносними показниками позитивну тенденцію встановити досить важко, а за абсолютними показниками вона корелює з досить складною соціально-демографічною ситуацією. На фоні тенденції до незначного зменшення кількості населення одночасно існує стійка тенденція до значного зменшення кількості й питомої ваги неповнолітнього населення взагалі й неповнолітніх у віці 14-17 років зокрема. Так, за період 2001-2005 рр. загальна кількість населення в цілому по Харківській обл. зменшилася на 82433 особи (2,8%), тоді як загальна кількість неповнолітніх за цей же період стала меншою на 91045 осіб (16,5%), а неповнолітніх у віці 14-17 років – на 33851 особу (18,8%); по м. Харкову за цей же період загальна кількість населення зменшилася на 6264 особи (0,4%), тоді як загальна кількість неповнолітніх за цей же період – на 42185 осіб (16,5%), а неповнолітніх у віці 14-17 років – на 18279 осіб (20,0%). Така тенденція, на жаль, поки ще буде мати місце і в наступні роки.

До того ж різке зниження абсолютних і відносних показників у 2005 р. пов’язане здебільшого також зі змінами в законодавстві України. Справа в тому, що 30 черв. 2005 р. (опубліковано в газеті “Голос України”, № 117) набув чинності Закон України “Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення” № 2635-ІV від 2 черв. 2005 р. У ньому викладено в новій редакції ст. 51 Кодексу „Дрібне викрадення чужого майна шляхом крадіжки, шахрайства, привласнення чи розтрати”. Встановлено, що викрадення чужого майна вважається дрібним, якщо вартість такого майна на момент вчинення правопорушення не перевищує трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тобто нині це складає 525 гривень. Фактично цим Законом здійснена часткова декриміналізація окремих злочинів, передбачених ст. 185, 188, 190, 191, 193 Кримінального кодексу України. Вказані зміни законодавства вплинули на загальну структуру злочинів неповнолітніх. Так, по м. Харкову за 2005р. на 17,3% зменшилася (порівняно з 2004 р.) питома вага крадіжок завдяки їх декриміналізації. У цей же час чітко прослідковується зростання питомої ваги грабежів на 8,7%, розбоїв – на 1,9%, шахрайства – на 4,8%, злочинів у сфері незаконного обігу наркотиків – на 2,3%.

Водночас в Україні існує ще одна негативна тенденція – тенденція до зростання кількості серед неповнолітніх психічно хворих осіб та осіб з психічними аномаліями. Слід зазначити, що показник поширеності психічних розладів на 10000 неповнолітніх у віці 14-17 років за даними статвідділу Харківського обласного психоневрологічного диспансеру становив у Харківській обл.: у 2001 р. – 484,9; у 2002 р. – 483,1; у 2003 р. – 489,6; у 2004 р. – 508,8; у 2005 р. – 539,2; а в м. Харкові: у 2001 р. – 607,3; у 2002 р. – 616,8; у 2003 р. – 623,0; у 2004 р. – 671,9; у 2005 р. – 747,8. При цьому питома вага вікової категорії 14-17 років у загальній кількості осіб з психічними розладами в середньому у два рази більша, ніж питома вага цієї ж вікової категорії у загальній кількості населення м. Харкова і Харківської обл.

При цьому, як це не парадоксально, за даними Міжобласного центру судово-психіатричних експертиз Харківської обласної клінічної лікарні № 3 (колишн. – ХМКПЛ № 15) спостерігається стійка тенденція до зменшення кількості судово-психіатричних експертиз, які проведені щодо неповнолітніх, та їх долі в загальній кількості підекспертних, число яких також постійно зменшується. Якщо у 2002 р. було проведено 2011 експертиз, у тому числі стосовно неповнолітніх, що звинувачуються, – 145 (це становить 7,2%), то у 2003 р. ці показники наступні – 1969 та 128 (6,5%), а у 2004 р. – 1765 та 105 (5,9%). Таку тенденцію до все більш неналежної уваги правоохоронних органів і судів до психічного здоров’я неповнолітніх, які вчинили злочини, навряд чи можна вважати позитивною.

Злочинність неповнолітніх має ще одну тенденцію: вона постійно молодшає, тобто постійно зростає як загальна кількість, так і питома вага неповнолітніх, які вчинили злочини, у віці 14-15 років. За даними статистики Верховного Суду України, якщо в 1992 р. серед засуджених неповнолітніх доля неповнолітніх у віці 14-15 років становила 16,6%, то у 2004 р. – 29,7%. За даними нашого дослідження щодо злочинності неповнолітніх із психічними аномаліями доля вікової категорії 14-15 років складає по Харківській обл. 54,0%, по м. Харкову – 56,1%, тобто злочинність неповнолітніх із психічними аномаліями молодшає ще більш інтенсивно, ніж у цілому підліткова злочинність.

Існуючі тенденції злочинності неповнолітніх потребують поглибленого дослідження, встановлення їх детермінант на макро- і мікрорівнях та удосконалення попереджувальних заходів щодо злочинності неповнолітніх.

С.В. Гізімчук, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Теоретичні проблеми дотримання принципу верховенства права при застосуванні кримінального закону

До кола теоретичних проблем реалізації принципу верховенства права при застосуванні кримінального закону належать наступні питання:

– визначення змісту принципу верховенства права;

– доцільність віднесення даного принципу до принципів кримінального права;

– способи його закріплення у Кримінальному кодексі України (далі – КК України);

– відсутність системи принципів, яка закріплена законодавством;

– практичне застосування принципу верховенства права.

Принципи кримінального права, за М.І. Бажановим, – це основні, провідні засади, що закріплені в нормах права і визначають побудову всієї галузі права, окремих її інститутів, правотворчу і правозастосовчу діяльність.

Одним із головних завдань, яке прагне вирішити законодавець при закріпленні принципів кримінального права, є відповідність кримінального права іншим елементам правової системи, у межах якої вони існують. Особливий інтерес викликає узгодження кримінального права із Конституцією України, ст. 8 якої передбачає визнання і дію принципу верховенства права.

Перш за все, зміст принципів права спонтанно випливає із самого життя, із суспільних відносин, що складаються в реальності і пізніше одержують регламентацію і захист з боку держави в комплексах суб’єктивних прав учасників правовідносин. Зміни в суспільному житті знайшли своє відбиття в новому Основному Законі, який набув чинності за 5 років до прийняття у 2001 р. нового КК України. Виникає природне питання, чи були враховані при розробці окремих норм КК України принципові положення Конституції України щодо забезпечення принципу верховенства права. Відповідь на це питання на сьогоднішній день, без огляду на поширену думку, що всі норми КК України, а також їх дотримання, застосування та тлумачення повинні відповідати зазначеному принципу, на жаль, не може бути позитивною. І причин цьому декілька.

По-перше, Конституція як джерело права ще не стала предметом докладних наукових досліджень у галузі кримінального права, і у зв’язку з цим положення, які передбачені Основним Законом, також лишаються не дослідженими.

По-друге, потребують обґрунтування методи імплементації норм міжнародних договорів у національне кримінальне законодавство. Оскільки міжнародна практика законотворчості має певні особливості, рішення національного законодавця при внесенні відповідних змін до чинного КК України потребують особливої виваженості. Не вдаючись до розгорнутого аналізу міжнародної юридичної практики, відмітимо, що в усіх юридичних документах європейської та спорідненої з нею американської історії права червоною ниткою проходить одна думка: право встановлює межу владі держави й забезпечує свободу людині. У свою чергу обмеження державної влади визнається однією з головних функцій права. Слід зауважити, що західна традиція права з XII-XIII ст. формується за панівним положенням принципу верховенства права над державою, що наголошується в сучасних спеціальних дослідженнях. “Саксонське зерцало” пише: “Людина мусить чинити опір своєму королю і судді, коли він діє всупереч праву…, навіть коли вона його родич чи феодальний сеньйор. І цим вона не порушує своєї клятви на вірність … Бог сам – закон”. Треба погодитись, що подібні ідеї ще не стали внутрішнім переконанням законодавців і працівників правоохоронних органів.

По-третє, формулюючись під впливом об’єктивних чинників, принцип верховенства права лише тоді буде здійснювати регулятивний вплив на суб’єктів правовідносин, коли він одержить достатнє закріплення в кримінальному законі, що цілком відповідає його духу. Зазначимо, що на сьогоднішній день принцип верховенства права одержав лише контекстуальне закріплення в КК України і є точка зору, що ідей, які не отримали свого текстуального закріплення, не можна визнавати принципами права. Так, відсутність текстуального закріплення в КК України принципу, передбаченого Конституцією, має своїм наслідком відсутність практичного значення принципу для правозастосовувача. Останній не сприймає принципу як обов’язкового положення, і конкретна норма КК України має пріоритет щодо абстрактного принципу, який грає в даному випадку роль ідеального положення правової науки. У контексті цього питання дуже доречним є зауваження, що принцип верховенства права відіграє гарантійну функцію кримінального права і відсутність його текстуального закріплення істотно відбивається на дотриманні прав осіб, які потрапляють в орбіту кримінального судочинства.

По-четверте, відсутня обґрунтована і закріплена законодавством система принципів кримінального права – важливих елементів правової матерії. Система – це масив взаємопов’язаних явищ, який позбавлений внутрішніх суперечностей і впливає на зміст окремих своїх складових. Один принцип не може обумовити (визначити) структури галузі, так само як декілька принципів, не об’єднаних у свою систему (елементи мають окремі властивості, якими не володіє їхня система, а системі неодмінно притаманні якості, які не властиві її елементам). Безперечно, правильним є твердження, що створення і обґрунтування системи принципів кримінального права – обов’язкова умова ефективного виконання завдань, які покладені на принципи у кримінальному праві.

По-п’яте, принципи кримінального права є результатом свідомої діяльності людей, тобто вони формуються, проходячи через свідомість законодавців, узгоджуються з їх волею. Зміст принципу права безпосередньо формулює або контекстуально регламентує законодавець – особа, яка може не до кінця розуміти зміст принципу в силу великої віддаленості наукових інтересів від глибоко теоретичних понять чи сприймати його своєрідно, керуючись позитивістським або ж неопозитивістським підходом до визначення права в цілому та його принципів зокрема.

У якості ремарки слід зазначити, що згідно з позитивістським підходом держава перебуває в нерозривному зв’язку із правом і є його (права) єдиним, винятковим джерелом. Право при цьому визначається не інакше, як система загальноосвітніх, формально-певних, державно-примусових норм, що виражають зведену в закон державну волю панівного класу, який, у свою чергу, виступає класовим регулятором суспільних відносин. При такому підході право повністю або майже повністю ототожнюється із законом, а точніше – із нормативно-правовими актами, що йдуть від держави і забезпечуються державою. Типовою відправною точкою для позитивіста є твердження, що право треба розглядати як одностороннє здійснення влади, що виникає разом із державою і нав’язує себе громадянам.

Інший підхід до права – неопозитивістський. Він не пов’язує настільки жорстко, як перший, понять “право” і “держава”. Право при цьому розглядається як такий, що претендує на загальність і загальнообов’язковість, соціальний інститут нормативного регулювання суспільних відносин з метою розумного устрою людського гуртожитку шляхом визначення міри волі, прав і обов’язків і такий, що представляє собою втілення у звичаях, традиціях, прецедентах, рішеннях референдумів, канонічних , корпоративних, державних і міжнародних нормах правового ідеалу, заснованого на принципах добра, справедливості, гуманізму й збереження навколишнього природного середовища. При такому підході до права останнього не ототожнюють із законом і підзаконними актами. Закон вважається правовим лише в тому випадку, якщо він несе в собі ідеї добра, справедливості, гуманізму, якщо в його основу закладений правовий ідеал.

Традиції нормативізму в кримінальному праві сильніші за будь-яку інші галузь права. Мабуть, це природне становище викликане специфікою галузі. У той же час слід відмітити, що це традиції скоріше національні, які походять із залежності права від держави, визнають останню єдиним творцем правових велінь. У західній традиції права головним і принциповим є те, що право розглядається в ній як самостійний предмет, окремо від економіки і політики, і як таке, що переважає над політичною владою держави і зобов’язує її. І в цьому сенсі доречним є визнання суспільного договору та природного права за початок права.

По-шосте, на зміст принципу верховенства права, а саме на його розуміння, впливає практика застосування кримінального законодавства. Незважаючи на тривалий проміжок часу, який збіг з моменту прийняття у 1996 р. Конституції України, змушені визнати, що практика застосування КК України ще не набула достатнього досвіду і не позбавлена окремих традицій законодавства колишнього СРСР, серед яких і гіпертрофічна роль примусових засобів.

Інші проблеми реалізації принципу верховенства права випливають із специфіки імперативного методу, який притаманний кримінальному праву, передбачає дотримання букви, а не духу закону, хоча в самому законі є низка оціночних понять, зміст яких визначається залежно як від становища потерпілої особи, так і від особливостей розвитку суспільства на відповідному етапі. У такому разі дотримання букви закону є практично неможливим, оскільки застосовується не буквальне, а історичне чи систематичне тлумачення.

В.П. Севостьянов, канд. юрид. наук, доц.

Харківський національний університет

внутрішніх справ

Про конкретизацію

конституційних норм у галузях

кримінально-правового комплексу

Розуміння того, що злочинність є продуктом соціальної діяльності людини, спрямованої на досягнення будь-яким чином об’єктивно існуючої загальновідомої мети – забезпечення для себе та своєї сім’ї бажаного життєвого рівня, а саме: житла, харчування, одягу, умов та можливостей реалізації природних і професійних здібностей, спонукає державну владу і суспільство визнавати свою провину за постійне відтворення цього соціального феномену.

У межах існуючого політичного періоду розвитку пенітенціарної системи України продовжує бути актуальним питання, яке сформульоване ще наприкінці ХΙХ ст. відомим російським кримінологом І.Я.Фоїницьким: “Будь-яка діяльність у пенітенціарній сфері настільки корисна або шкідлива, наскільки вона сприяє зменшенню або збільшенню злочинів”.

Відомо, що кримінальне покарання є найбільш гострою формою соціального примусу, який застосовується відповідно до чинних кримінального, кримінально-процесуального і кримінально-виконав-чого законодавства тільки в процесі державної діяльності.

При цьому згідно із ч. 2 ст. 3 Конституції України (1996 р.) держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Результати загального аналізу діяльності держави з виконання головного конституційного обов’язку (утвердження і забезпечення прав і свобод людини, її життя і здоров’я, честі й гідності, недоторканності й безпеки) дивують.

Так, у 1995 р. від кримінальних злочинців в Україні постраждало більше 105 тис. громадян, у 2000 р. – 149 тис., у 2003 р. – 325 тис., при цьому у 2000 р. розмір матеріальної та моральної шкоди, завданої 160 тис. фізичних та юридичних осіб, становив 580 млн. грн.

Щорічно близько 20 тис. громадян України стають жертвами навмисних убивств.

За нашими даними, щодо процесу криміналізації особи злочинця середня сума матеріальних збитків, які належать відшкодуванню (із розрахунку на одного засудженого), збільшується від 300-500 грн. на одного неповнолітнього засудженого, до 5-10 тис. грн. на одного неоднарозово засудженого. Наявна матеріально-технічна база значної більшості підприємств виправних колоній Державного департаменту України з питань виконання покарань, а також організація й умови залучення працездатних засуджених до оплачуваної праці не дозволяють не тільки здійснювати відрахування за виконавчими листами, але й відшкодувати витрати на їх утримання, порядок якого встановлений ст. 121 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК України). Більш того, серед основних обов’язків засуджених, передбачених ст. 9 КВК України, взагалі немає обов’язків відшкодування моральних або матеріальних збитків потерпілим від кримінальних злочинів.

Поділяючи думки професора Стеканюка А.Ф. про абсолютне ігнорування в процесі реалізації кримінальної відповідальності її ретроспективної фори, а також підтримуючи його пропозиції щодо осудження розбіжності між цілями кримінального покарання, визначеними в ч.2.ст.50 КК України, метою й задачами кримінально-виконавчого законодавства (ст. 1 КВК України), слід також запропонувати негайну розробку та прийняття відповідних норм кримінального, кримінально-процесуального і кримінально-виконавчого законодавства, що будуть забезпечувати реальний механізм відшкодування моральних або матеріальних збитків потерпілим від кримінальних злочинів, як це передбачено Указом Президента України “Про концепцію забезпечення захисту законних прав та інтересів осіб, які потерпіли від злочинів” № 1560/2004 від 28 груд. 2004 р.

Я.М. Кураш, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

У ст.68 Конституції України мова йдеться про те, що кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей і що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності, а ст.61 Конституції України наголошує на неможливості притягнення до юридичної відповідальності одного виду двічі за одне й те саме правопорушення.

Юридична відповідальність особи – це встановлена державою у правових нормах вимога, яка має індивідуальний характер (ст.61 Конституції України), базується на державному примусі й застосовується спеціально уповноваженими державними органами до певного кола суб’єктів, а також має негативні наслідки і виступає як форма реалізації санкції правової норми (у процесуальній формі) та настає тільки у встановленому законом порядку за вчинене ними правопорушення.

Як зазначається у Рішенні Конституційного Суду України від 27 жовт. 1999 р. у справі про депутатську недоторканність, кримінальна відповідальність є різновидом юридичної відповідальності, особливим елементом у механізмі кримінально-правового реагування держави щодо особи, яка вчинила злочин.

Поняття і співвідношення кримінально-правової відповідальності й юридичної відповідальності не є достатньо визначеними категоріями. Аналіз місця кримінально-правової відповідальності в системі юридичної відповідальності та її конституційних засад дозволяє зауважити, що нині це питання не має навіть однакового викладення. Власне, поняття “кримінально-правова відповідальність” не закріплено навіть законодавчо. У теорії кримінального та кримінально-процесуального права воно по-різному тлумачиться.

Вбачається, що поняття “кримінальна відповідальність” у широкому розумінні повинно трактуватися виходячи з об’єктивного і суб’єктивного аспектів, які випливають із конституційних норм і норм законодавства про кримінальну відповідальність. Законодавство України про кримінальну відповідальність – Кримінальний кодекс України (далі – КК України), який, у свою чергу, ґрунтується на Конституції України (що має найвищу юридичну силу) і завданням якого є правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.

Як вид юридичної відповідальності кримінальна відповідальність являє собою певний різновид правовідносин, що знаходиться в тісному взаємозв’язку з іншими видами юридичної відповідальності. Саме в силу специфіки регулювання і охорони суспільних відносин вона повинна знаходитися на останньому місці в системі юридичної відповідальності. Вважається, що кримінальна відповідальність, як і будь-яка юридична відповідальність, встановлюється нормами права, але реалізуватися може з моменту виникнення кримінально-правового відношення.

Кримінальна відповідальність передбачає офіційне визнання певними державними органами поведінки особи як злочинної. Відповідно до ч.1 ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може підлягати кримінальному покаранню, доки її вини не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, а згідно із ст. 3 КК України кримінальній відповідальності підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене законом суспільно небезпечне діяння. Нікого не може бути визнано винним у вчиненні злочину, а також нікого не можна притягнути до кримінальної відповідальності інакше як за вироком суду й відповідно до закону.

В юридичній літературі термін “кримінальна відповідальність” зустрічається дуже часто. При дослідженні і висвітленні різних кримінально-правових питань вживаються такі поняття, як “підстава кримінальної відповідальності”, “виникнення кримінальної відповідальності”, “притягнення до кримінальної відповідальності”, “звільнення від кримінальної відповідальності”, “відповідальність у кримінально-правовому порядку”, “обсяг кримінальної відповідальності” та ін. Однак нерідко в поняття “кримінальна відповідальність” автори вкладають різний зміст, а при вживанні подібних термінів не проводять необхідного розмежування. Тим часом єдність поглядів з цього питання має важливе значення як з точки зору визначеності термінології, так і при дослідженні проблеми кримінальної відповідальності в цілому. Поняттям “кримінальна відповідальність” користується чинне кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство, пов’язуючи його із сутністю найважливіших кримінально-правових інститутів, зокрема таких, як підстава кримінальної відповідальності та звільнення від кримінальної відповідальності.

За своїм характером кримінальна відповідальність, як уже зазначалося, є одним із видів державного примусу (причому найсуворішим), встановлюваного законом стосовно злочинців. Вона виступає як заснований на нормах права обов’язок осіб, що вчинили злочин, відповідати перед державою за свої діяння у порядку, передбаченому кримінальним, кримінально-процесуальним, кримінально-виконавчим і навіть адміністративним законодавством.

Зобов’язання понести відповідальність за вчинене правопорушення має примусовий характер і цим юридична відповідальність відрізняється від інших видів відповідальності, наприклад, від моральної. Правове зобов’язання нести відповідальність за свої діяння не вичерпується суб’єктивним (психічним) ставленням особи до нього, перше є соціальним наслідком юридичної норми. Виникнення у правопорушника юридичного зобов’язання відповідати за вчинене складає найважливішу умову юридичної відповідальності, у тому числі і кримінально-правової. Юридична природа цього зобов’язання може бути правильно зрозуміла тільки за умов розгляду поняття “відповідальності” як інституту, пов’язаного з відповідними правовідносинами.

Уявляється, що кримінальна відповідальність у системі юридичної відповідальності повинна займати останнє місце, зважаючи на те, що вона встановлюється матеріальним правом – кримінальним, механізм її реалізації може існувати тільки за наявності відповідних кримінально-правових відносин.

На думку багатьох фахівців, кримінально-правова відповідальність є найбільш гострою і тяжкою формою юридичної відповідальності. Кримінальне право як найсуворіша форма державного примусу регулює суспільні відносини, втручаючись тільки тоді, коли практично всі заходи переконання вичерпані, а інші, менш суворі, форми державного примусу виявилися неефективними. Таким чином, можна говорити про те, що кримінальне право не тільки регулює відносини, пов’язані з вчиненням злочину, а й впливає на всю систему суспільних відносин, що охороняються правом, – відносин власності, трудових, цивільних тощо.

Норми Конституції України, зокрема, містять такі терміни, як: “за віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність” (ч.2 ст. 60); “ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення” та “юридична відповідальність особи має індивідуальний характер” (ст.61); “особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом” (ч.1 ст. 63), “незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності” (ч.2 ст. 68); “за посягання на честь і гідність Президента України винні особи притягаються до відповідальності на підставі закону” (ч.2 ст. 105); “за неповагу до суду і судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності” (ч.5 ст. 129). У контексті змісту положень названих статей Конституції України терміни “притягнення до юридичної відповідальності” та “юридична відповідальність” розмежовуються.

Очевидно тому Конституційний Суд України розглядає кримінальну відповідальність як юридичну відповідальність, передбачену кримінальним законом, і як стадію кримінального переслідування (тобто стадію застосування кримінально-процесуального права).

Тобто кримінально-правова відповідальність – це особливий правовий інститут і різновид юридичної відповідальності, який ґрунтується на положеннях Конституції України і в межах якого здійснюється реагування держави на вчинений злочин. Конституційні засади й принципи кримінально-правової відповідальності як різновиду юридичної відповідальності можуть бути розділені на загальні (такі, як верховенство права, незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності тощо) і спеціальні (особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вини не буде доведено в законному порядку та ін.). Основною засадничою ідеєю розуміння кримінально-правової відповідальності залишається сувора відповідність Конституції України.

О.М. Лемешко, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Конституційно-правові засади інституту

звільнення від кримінальної відповідальності

Інститут звільнення від кримінальної відповідальності вважається традиційним інститутом кримінального законодавства країн СНД, що базується, перш за все, на конституційних нормах та знаходить закріплення у кримінальному та кримінально-процесуальному законодавстві.

На рівні конституцій встановлюється гарантія регламентації такого інституту виключно в межах законів, а не інших нормативних актів. Звільнення від кримінальної відповідальності пов’язано з фактом вчинення злочину, а не іншого правопорушення. Так, ст. 92 Конституції України прямо вказує на можливість визначення діяння у якості злочинного та відповідальності за нього виключно законами України. При цьому ст. 65 “Загальні засади призначення покарання” Кримінального кодексу України (далі – КК України) наголошує, що суд призначає покарання в межах санкції статті Особливої частини, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. У ч.1 ст.44 КК України (“Правові підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності”) зазначено, що особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, а також на підставі закону України про амністію чи акта про помилування.

Таким чином, закріплено конституційний принцип про те, що злочинність діяння та відповідальність за його вчинення, а також підстави звільнення від кримінальної відповідальності визначаються виключно законами України.

Крім того, Конституція встановлює загальні принципи та гарантії законності процедури притягнення до кримінальної відповідальності, у межах якої можливе, а за певних підстав обов’язкове звільнення від кримінальної відповідальності. Відомо, що кримінальне законодавство базується не лише на конституційних нормах, а й на нормах міжнародного права (ст. 3 КК України).

Специфічною ознакою інституту звільнення від кримінальної відповідальності слід визнати те, що його норми встановлюють обмеження для застосування норм, які належать до інших інститутів (принципів) кримінального права. Чи можна визнати наявність певної конкуренції норм про звільнення від кримінальної відповідальності та інших кримінально-правових інститутів? Конкуруючими слід визнати інститут кримінальної відповідальності, інститут співучасті, інститут призначення покарання, інститут судимості, принцип неминучості кримінальної відповідальності за вчинений злочин, які, у свою чергу, також базуються на конституційних положеннях.

Зауважимо, що кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство передбачає подальшу регламентацію інституту звільнення від кримінальної відповідальності. Так, кримінальний закон встановлює підстави для прийняття такого рішення судом, види звільнення від кримінальної відповідальності закріплені не лише в Загальній, а й в Особливій частинах кримінального закону. Проте порядок застосування таких підстав відбито у кримінально-процесуальному законодавстві.

Крім того, кримінальне законодавство не містить визначення звільнення від кримінальної відповідальності. Хоча спроба зроблена Пленумом Верховного Суду України в постанові “Про практику застосування судами України законодавства про звільнення від кримінальної відповідальності” № 12 від 23 груд. 2005 р., де у п.1 вказується, що під ним розуміється відмова держави від застосування щодо особи, котра вчинила злочин, установлених законом обмежень певних прав і свобод шляхом закриття кримінальної справи, яке здійснює суд у випадках, передбачених КК України, у порядку, встановленому Кримінально-процесуальним кодексом України.

Однак практику наведення дефініцій кримінально-правових понять у рішеннях Верховного Суду держави вряд чи слід вважати вдалою. Нормативно-правова регламентація такого інституту носить багаторівневий характер, оскільки обумовлена не лише міжнародно-правовими, конституційними та галузевими нормами. Наприклад, ст. 8 Конституції України прямо вказує на відповідність будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта Конституції держави.

Таким чином, стає очевидним висновок про прогнозованість підстав притягнення та звільнення від кримінальної відповідальності лише кримінальним законодавством, яке, у свою чергу, ґрунтується на конституційних та міжнародно-правових нормах. Звільнення від кримінальної відповідальності передбачає звільнення особи від застосування санкцій статті Особливої частини КК України, в якій йдеться про обмеження, що використовуються у разі вчинення злочину.

Проте знаходить безпосереднє відображення названий інститут у статтях як кримінального, так і кримінально-процесуального законодавства. Норми, які встановлюють підстави (можливість або обов’язковість) суду звільнити від кримінальної відповідальності, є міжгалузевими, комплексними.

Це дозволяє визнати інститут звільнення від кримінальної відповідальності комплексним, міжгалузевим, тобто матеріально-процесуальним інститутом, оскільки останній поєднує одночасно кримінально-правові підстави звільнення і відповідні кримінально-процесуальні форми їх застосування, які реалізуються судом. При цьому норми про звільнення від кримінальної відповідальності є конкуруючими щодо норм про призначення покарання та санкцій відповідних статей КК України.

Також слід наголосити, що регламентація інституту звільнення від кримінальної відповідальності не пов’язана з кримінально-виконавчим законодавством, яке виступає певним обов’язковим атрибутом законодавства, що регламентує процес притягнення особи до кримінальної відповідальності та її послідуючої індивідуальної реалізації щодо особи, яка визнана не лише винною у вчиненні злочину, але й такою, що не підлягає звільненню від відповідальності.

Ю.А. Пономаренко, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ПІДСТАВИ ОБМЕЖЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ ПРИ ЗДІЙСНЕННІ ПЕНАЛІЗАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ

Природне походження, універсальна цінність і значення прав людини в сучасному світі є категоріями, що не вимагають якого-небудь спеціального обґрунтування або доведення. Саме права людини стали тією основоположною категорією в різних сферах суспільного життя, яка сьогодні визначає зміст всіх інститутів політики і права. Це визнає і сама держава: “Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави… . Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави” (ч. 2 ст. 3 Конституції України). У зв’язку з цим проблема законодавчого відображення, забезпечення і захисту прав людини є не тільки однією з глобальних проблем цілої цивілізації, але й найважливішим завданням кожної окремої держави, у тому числі й України.

Виняткового значення набуває проблема ефективності реалізації і захисту прав людини стосовно тих категорій осіб, які в силу певних причин опиняються в підлеглому до держави становищі або позбавлені можливості самостійно ефективно їх реалізувати або захистити. До них належать у тому числі й особи, які вчинили злочини, оскільки кримінальна відповідальність, якій вони обов’язково підлягають, по своїй суті полягає в обмеженні або позбавленні їх певних прав (наприклад, права на особисту свободу, права власності тощо), що накладається у примусовому порядку державою. Ці обмеження природно необхідні в демократичному цивілізованому суспільстві, що й обумовлює статус кримінального закону як зворотної сторони Конституції, оскільки він установлює можливості обмеження тих прав людини, які проголошені й гарантовані Конституцією. Зважаючи на це положення кримінального закону, спрямовані на обмеження у правах осіб, які вчинили злочини, повинні бути обґрунтованими, системними, несуперечливими, співрозмірними і до того ж мінімально необхідними.

Розуміння кримінальної відповідальності як передбачених кримінальним законом обмежень прав і свобод осіб, які вчиняють злочини, а покарання – як найбільш вагомішого з них накладає на суб’єкт створення норм кримінального права обов’язок характеризувати ці обмеження за певними правилами. Тому пеналізація злочинів (тобто процес і результат діяльності законодавця по визначенню у кримінальному законі виду й розміру покарання за злочин) має здійснюватися з урахуванням вимог, що закріплені національним законодавством України та міжнародно-правовими актами стосовно підстав обмеження прав людини. Разом з тим реальний стан речей в Україні часто свідчить зворотне.

Сама Конституція проголошує, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч.1 ст. 64). Однак ні ця, ні жодна норма Конституції не вказує на підстави й обсяг обмеження прав людини при встановленні караності діянь з метою охорони правопорядку в країні. Більше того, Конституція не згадує таких обмежень на підставі законного вироку суду, яким особа засуджується за вчинення злочину. Тільки опосередковано можливість обмеження прав людини при покладенні кримінальної відповідальності відображена в ч. 3 ст. 43, п. 22 ч.1 ст. 92 та деяких інших положеннях Конституції. Проте доречно було б ввести спе-ціальне застереження про те, що права і свободи особи, яка вчинила злочин, можуть бути обмежені на підставі й у порядку, передбачених кримінальним і кримінально-процесуальним законодавством України.

Варто звернути увагу, наприклад, на ч. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини, відповідно до якої при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві. Це положення Декларації закладає й загальну вимогу до суворості покарання. При встановленні видів і розмірів покарання, що застосовується до особи, яка вчинила злочин, треба виходити з того, що вони, по-перше, повинні бути мінімального рівня суворості, необхідного в демократичному суспільстві для досягнення мети підтримання правопорядку, а по-друге, вони мають бути й достатні для задоволення справедливих вимог моралі. Мораль сучасного суспільства вимагає справедливого покарання (кари) для особи, яка вчинила злочин, співрозмірного за своєю суворістю зі ступенем суспільної небезпеки вчиненого діяння.

Слід зазначити, що виконання даних вимог поєднане з відомими проблемами встановлення адекватних співвідношень між суспільною небезпечність злочину і суворістю покарання за нього. Чинний КК України 2001 р. далеко не повною мірою відповідає цим вимогам. Наприклад, він передбачає більш суворі обмеження у правах для осіб, які вчинили незаконне заволодіння транспортним засобом (ч. 3 ст. 289), ніж для осіб, які вчинили умисне вбивство (ч. 1 ст. 115). У той же час порушення порядку відкриття в закордонному банку валютного рахунку (ч. 2 ст. 208) карається таким же строком позбавлення волі, як і зґвалтування (ч. 1 ст. 152). Це лише деякі з досить великої кількості прикладів, коли кримінальний закон України встановлює необґрунтовані або неспіврозмірні обмеження у правах для осіб, що вчиняють злочини. Тим самим порушуються не тільки внутрідержавні норми і принципи, але й вимоги міжнародно-правових актів у галузі охорони й захисту прав людини, у першу чергу вже згадувана ч. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини. Це, на наш погляд, є істотним недоліком не тільки самого кримінального законодавства, а й усієї системи права України, оскільки якість останньої великою мірою визначається саме якістю законів, що передбачають обмеження прав людини.

Уявляється, що одним із першочергових завдань вітчизняної юриспруденції має стати вивчення багатого зарубіжного й міжнародного досвіду щодо обґрунтованості, системності й співрозмірності встановлених у кримінальних законах обмежень у правах осіб, які вчиняють злочини, для того, щоб визначити такі обмеження в мінімально необхідному розмірі. Саме життя вимагає розробки нової теорії пеналізації злочинів, яка базувалася б на ідеї первинності, невід’ємності, максимально можливому збереженні й розвитку прав людини, обов’язку держави їх оберігати і визнанні за державою повноваження обмежувати права людини лише в тих випадках і в тому мінімальному розмірі, що є вкрай необхідними, з метою підтримання правопорядку в суспільстві.

А.Б. Блага, канд. юрид. наук, доц.

Харк. нац. ун-т внутр. справ

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВООХОРОННИМИ ОРГАНАМИ УКРАЇНИ ПРАВА ЛЮДИНИ НА ЖИТТЯ

Рівень демократичності держави загалом та її правоохоронних органів зокрема залежить від спрямованості їх діяльності на забезпечення прав і свобод людини. Серед природних та невід’ємних прав людини перше місце займає право на життя. В Україні це право вперше конституційно закріплене у ст. 27 Конституції України 1996 р., яка проголошує, що кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто свавільно не може бути позбавлений життя.

Життя – це найвища соціальна цінність. Воно передбачає два аспекти: біологічне існування і соціальний розвиток людини як розумної істоти. Отже, її життя – це біосоціальний стан існування у часі й просторі. Розглядаючи життя як її природне право, слід зосередити увагу на його змістовних елементах. Вони передбачають такі можливості людини: а) існування у часі й просторі, тобто діяльність чи бездіяльність на власний розсуд; б) вимагати від зобов’язаних суб’єктів забезпечення їм такого існування; в) постійно користуватися життям як абсолютним природним соціальним благом; г) звертатися до компетентних і зобов’язаних суб’єктів стосовно відновлення порушеного права чи відшкодування збитків.

Під забезпеченням реалізації прав людини слід розуміти, з одного боку, систему їх гарантування, тобто загальні умови та спеціальні (юридичні) засоби, які забезпечують їх правомірну реалізацію, а за необхідності й охорону, з другого – напрям діяльності державних органів щодо створення умов для реалізації прав громадян.

Як самостійний вид діяльності забезпечення має такі різновиди, а саме:

– воно здійснюється у вигляді певної діяльності у різних галузях суспільного життя з розвитку економіки, вдосконалення політичної системи суспільства тощо. Ця діяльність спрямована на вдосконалення загальних (економічних, соціальних, політичних та духовних) гарантій реалізації конституційних прав. Суб’єктами цього виду діяльності виступають держава та її органи;

– законодавча діяльність держави щодо створення і вдосконалення юридичних засобів, яким належить забезпечувати правомірну реалізацію, а за необхідності й охорону (захист) прав людини;

– забезпечувальна діяльність, якій відводиться особливе місце у правозастосовчій діяльності компетентних органів держави та громадських організацій. Правозастосовний акт, який виноситься під час її здійснення, виступає юридичним фактом у процесі безпосередньої реалізації людиною і громадянином своїх прав і свобод і водночас як загальна передумова дієвості всієї системи гарантій;

– права і свободи забезпечуються також профілактичною діяльністю, що має на меті попередження правопорушень. Вона спрямована на виявлення та усунення причин і передумов, що призводять до вчинення правопорушень;

– як вид забезпечення прав людини визнаються також виховна, інформаційно-консультативна діяльність тощо.

Якщо проаналізувати законодавство України, то можна виявити, що побічно держава передбачає можливі „підстави” позбавлення життя, а саме:

– по-перше, відповідні державні органи (військові формування) мають право на застосування будь-якої зброї, не забороненої законами і звичаями війни, під час воєнних дій і збройних конфліктів;

– по-друге, ст. 2 Європейської конвенції з прав людини передбачає, що позбавлення життя не розглядається як порушення права на життя, коли воно є наслідком неминучої потреби застосувати силу:

а) при захисті будь-якої людини від незаконного насильства;

б) при здійсненні законного арешту або при запобіганні втечі людини, що законно перебуває під вартою;

в) під час дій, законно вчинених з метою придушення бунту або заколоту.

Такі підстави позбавлення людини життя передбачені у внутрішньому законодавстві України, зокрема, шляхом гарантування права на необхідну оборону, затримання злочинця і встановлення заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї працівниками правоохоронних органів.

Конституція України покладає на державу і її органи обов’язок захищати життя людини (ч.2 ст. 27). Такий захист має здійснюватися у всіх випадках, коли життю людини загрожує небезпека. Держава і її органи організують і проводять захист життя людини як в межах території України, так і за її межами.

Компетенція органів внутрішніх справ України щодо забезпечення прав людини і громадянина складається з таких повноважень, а саме:

– охорона й забезпечення громадського порядку, тобто підтримання встановлених правовими актами правил поведінки та відносин між людьми, які перебувають у громадських місцях;

– запобігання виникненню загрози життю, здоров’ю та майну громадян із боку джерел підвищеної небезпеки, непередбаченим діям натовпу або внаслідок аварій, катастроф та інших надзвичайних подій;

– запобігання правопорушенням та їх припинення з метою захисту прав громадян під час вжиття заходів щодо нейтралізації, послаблення, усунення та попередження правопорушень, забезпечення притягнення до відповідальності винних, відновлення порушених прав і свобод громадян;

– виявлення й розкриття злочинів та розшук осіб, які їх вчинили, що, безперечно, є основним функціональним завданням міліції, виконання якого відображає рівень професіоналізму працівників органів внутрішніх справ.

Працівники ОВС повинні діяти за законом і в усіх випадках дотримуватися правил та інструкцій. Ні за яких обставин правоохоронна діяльність не може супроводжуватися порушенням закону. Жодні добрі наміри або якась „необхідність” не можуть бути підставою для виходу за межі закону.

Загальним підґрунтям ефективності діяльності правоохоронця може бути тільки високий рівень морально-правової культури, розвинута правосвідомість, прагнення дотримуватися правових приписів, продиктованих внутрішніми моральними переконаннями.

Іншим підґрунтям є професіоналізм. У правовій державі діє принцип „дозволено все, що не заборонено законом”. Проте такий підхід доречний та обґрунтований лише щодо пересічних громадян, а не посадовців. Стосовно тих, хто має владні повноваження, діє інший принцип „дозволено тільки те, на що уповноважив закон, і тільки у визначеній законом процедурі (формі)”.

У реальній діяльності правоохоронці навіть найдемократичнішої країни припускаються різноманітних правопорушень і навіть злочинів, на жаль не є винятком у цьому відношенні й деякі працівники ОВС України. Наприклад, у 2004 р. кількість працівників, визнаних судами винними в учиненні злочинів, склала 146 осіб. Ця цифра є незначною у загальнодержавних показниках і складає 0,7 на 1000 особового складу. Однак такі ганебні випадки не лише підривають авторитет міліції, а й викликають широкий негативний резонанс у суспільстві, в тому числі й з політичним підтекстом.

Проблеми формування відповідального ставлення працівників ОВС до захисту прав і свобод людини іноді обумовлює сама специфіка правоохоронної діяльності, а іноді це пов’язано з недостатнім рівнем їх професійних, моральних та психологічних якостей, відсутністю в них необхідної впевненості у важливості та відповідальності їх суспільної ролі. Негативний вплив, який відчуває правоохоронець у спілкуванні зі злочинним середовищем, часом стає на заваді виконання обов’язків із забезпечення прав і свобод людей, яким він присягався чесно служити.

Порушення законності й дисципліни може бути наслідком свідомого невиконання працівником міліції службових обов’язків, зневажливого ставлення до прав і законних інтересів громадян, нестриманості, невміння орієнтуватися й діяти в складній обстановці тощо.

Незнання тактичних і психологічних основ виконання служби у громадських місцях може спричинити з боку громадян протидію зусиллям представника влади під час затримання правопорушника.

Маючи широкі повноваження, окремі правоохоронці у своїх діях не уникають брутального насильства, що є „навмисним та протиправним застосуванням сили працівниками міліції, які свідомо перевищують повноваження, надані їм”. Подібно до правопорушників, котрі ретельно планують свої злочини, брутальні працівники міліції зазвичай вдаються до запобіжних заходів, завдяки чому їх злочинні дії залишаються невиявленими.

Трапляються також випадки застосування надмірної сили – або як результат непридатності чи недбалості працівника міліції, або ж коли вони виявляються неспроможними розібратися з ситуацією, у якій вони опинилися, без зайвого чи надто нерозважливого застосування сили.

П.П. Андрушко, канд. юрид. наук, проф.

Київський національний ун-т

ім. Тараса Шевченка

Роль кримінального права України в реалізації положень Конституції України щодо виборчих прав громадян

Частиною 1 ст. 38 Конституції України проголошено, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Крім того, ст. 71 Конституції передбачено, що вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування, а виборцям гарантується вільне волевиявлення.

Закріплене в ч. 1 ст. 38 Конституції України право громадян України в теорії конституційного права називають найбільш узагальненим і системоутворюючим щодо інших політичних прав і свобод людини і громадянина. Різновидом цього права, а отже, і різновидом політичних прав і свобод громадян України є їх виборчі права та право брати участь у референдумі.

Кримінально-правова охорона виборчих прав громадян і їх права на участь у референдумі забезпечується ст. 157 – 159¹ Кримінального кодексу України (далі – КК України), а їх права брати участь у референдумі – також і ст. 160 КК України.

Під виборчими правами громадян здебільшого розуміється їх право обирати (активне виборче право) та право бути обраними (пасивне виборче право) до органів державної влади, органів місцевого самоврядування.

Виборче право в широкому розумінні – це не тільки наявність у громадянина України суб’єктивного активного чи пасивного виборчого права. Виборче право виражається (включає до себе) у праві громадянина України реалізовувати (здійснювати) надані йому як суб’єкту виборчого процесу Конституцією України, виборчими законами та законами, що регулюють діяльність виборних органів та статус обраних депутатів, міських, селищних, сільських голів, Президента України, права щодо участі у виборчому процесі, оскарження дій інших суб’єктів виборчого процесу, оскарження результатів виборів, ініціювання проведення повторних виборів по окремих виборчих дільницях чи в цілому, а також права контролю за діяльністю виборних осіб, у тому числі критику їх діяльності після обрання на посади чи депутатами, ініціювання звільнення їх з посад та ініціювання внесення пропозицій до територіальної виборчої комісії про відкликання депутата місцевої ради у порядку, передбаченому ст. ст. 37 – 40¹ Закону України “Про статус депутатів місцевих рад”. Виборче права включає до себе також і право вимагати від інших суб’єктів виборчого процесу виконання покладених на них обов’язків та реалізації (здійснення) наданих їм як суб’єктам виборчого процесу прав з дотриманням виборчого законодавства.

Таким чином, активне виборче право громадян України – це надане їм Конституцією України і конкретизоване у виборчих законах та законах, які регламентують правовий статус осіб, обраних депутатами, сільськими, селищними, міськими головами, право здійснювати певні дії (виборчі процедури) в якості суб’єктів виборчого процесу – виборців на всіх його етапах, а також право контролювати діяльність осіб, обраних депутатами, сільським, селищним, міським головою, включаючи право ініціювати внесення пропозиції до територіальної виборчої комісії про відкликання депутата, збирати підписи виборців на підтримку пропозиції про відкликання депутата місцевої ради, агітувати “за” або “проти” відкликання депутата, брати участь у голосуванні пропозиції про відкликання депутата, оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність виборчої комісії та інших суб’єктів виборчого процесу в порядку, визначеному виборчими законами.

Аналогічне за змістом і право громадян України брати участь у референдумі, надане їм Конституцією України та Законом “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”, тобто право здійснювати певні дії у процесі ініціювання референдуму та його проведенні.

Пасивне виборче право громадян України – це надане Конституцією України і конкретизоване у виборчих законах право громадянина України здійснювати певні дії щодо висунення та реєстрації його кандидатом та як суб’єкта виборчого процесу.

Численні порушення, допущені під час поведення виборів Президента України у 2004 р., засвідчили необхідність удосконалення норм КК України, якими передбачалася відповідальність за порушення виборчого процесу, його організації і проведення, включаючи підрахунок голосів і встановлення результатів виборів, оскільки виявили наявність у ньому суттєвих прогалин, суперечливості його окремих положень і невідповідність виборчому законодавству. Тому прийняття Закону „Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України щодо відповідальності за порушення виборчих прав громадян” від 23 лют. 2006 р. № 3483-IV, у якому ст. 157, 158 та 159 КК України викладені в новій редакції і КК Україні доповнено ст. 159¹, було необхідним і виправданим, чого не можна сказати про Закон від 1 груд. 2005 р. № 3169-IV, яким КК України було доповнено статтею 158¹.

Разом з тим набрання чинності 25 берез. 2006 р. зазначеним Законом, тобто за день до проведення виборів народних депутатів України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів (Закон опубліковано у газеті “Урядовий кур’єр” 25 берез. 2006 р.), виявило цілу низку проблем щодо тлумачення сформульованих у ст. 157-159¹ КК України норм, їх зворотної дії у часі, оскільки більшість порушень виборчого процесу допускалася не лише під час проведення голосування 26 берез. 2006 р., а й під час усього виборчого процесу. Крім того, цим Законом, враховуючи зміст змін, внесених до ст. 157,158 та 159 КК України, необхідно було або внести корективи до ст.160 КК України, або ж взагалі треба було цю статтю виключити із даного кодексу, оскільки між ст. 157, 158 та 159 КК України в редакції Закону від 23 лют. 2006 р. та ст.160 КК України виникла так звана темпоральна конкуренція кримінально-правових норм, тобто наявність у кодексі декількох норм, прийнятих у різний час, якими передбачається відповідальність за одні й ті ж діяння.

Фактично майже за всі діяння, відповідальність за вчинення яких передбачається ст.160 КК України, вона встановлена і ст. 157, 158 та 159 КК України в редакції Закону. Цим Законом за одні діяння відповідальність стала більш жорсткою, за інші була пом’якшена, а деякі діяння криміналізовані, тобто раніше за них прямої кримінальної відповідальності не передбачалося. При застосуванні ст. 157 – 159 КК України в новій редакції та ст.159¹ слід вирішувати питання, чи вони у новій редакції пом’якшують або, навпаки, посилюють кримінальну відповідальність, чи взагалі встановлюють злочинність діяння для вирішення питання про дію їх нової редакції у часі згідно зі ст.5 КК України. Крім того, виникне питання про застосування положень ч.2 – 3 ст.74 КК України щодо осіб, які раніше були засуджені за діяння, передбачені ст.157, 158 КК України в попередній редакції. Хоча зазначимо, Законом декриміналізовані лише умисне порушення таємниці голосування під час проведення виборів, не пов’язане з розголошенням волевиявлення громадянина, який взяв участь у виборах (ст.159 КК України), відповідальність за вчинення якого передбачалась ст.159 КК України (у попередній редакції), та завідомо неправильні підрахунок голосів і встановлення чи оголошення результатів виборів, відповідальність за що передбачалася ч.3 ст.158 КК України (у попередній редакції).

Суб’єктом підроблення документів референдуму згідно із ч.3 ст.160 КК України може бути член комісії з проведення референдуму або інша службова особа. Тим самим відповідно до ч.3 ст.160 КК України не можуть нести відповідальності члени ініціативних груп референдумів за підроблення (фальсифікацію) підписних листів для підписів громадян під вимогою про проведення референдуму, що мало місце (за свідченням заступника голови ЦВК України М.Мельника) під час збирання підписів громадян під вимогою про проведення всеукраїнського референдуму щодо участі (вступу) України до НАТО. Матеріали перевірок, здійснених правоохоронними органами та ЦВК, свідчать, що порушення під час збирання підписів були системні, масові, зухвалі. Нині такі дії можуть кваліфікуватися відповідно до ч.2 або ч.3 ст.158 КК України, у редакції Закону від 23 лют. 2006 р., але вони були вчинені до набрання ним чинності. Такі дії можуть кваліфікуватися згідно зі ст.358 КК України, оскільки підписи членів ініціативної групи на зазначених підписних листах засвідчуються відповідно до ст.18 Закону „Про всеукраїнський та місцеві референдуми” посадовою особою, спеціально призначеним для цього головою ради, що зареєстрував ініціативну групу, тобто підписні листи є документами, які посвідчуються установою – відповідною місцевою радою.

Недоліком чинного кримінального законодавства, яке передбачає відповідальність за порушення виборчих прав громадян, є те, що його дія поширюється лише на діяння, учинені під час виборчого процесу при проведенні відповідних виборів, і не поширюється на посягання на виборчі права громадян, учинені до початку проведення виборів та після встановлення результатів голосування і їх оголошення. Звичайно, подібні дії можуть кваліфікуватися за іншими статтями КК України, якими передбачається відповідальність за злочини проти особи, злочини у сфері службової діяльності тощо.

В.М. Шевчук, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Тактичні операції як об’єкт криміналістичного дослідження

Однією з визначальних тенденцій сучасного розвитку криміналістики та слідчої практики є комплексність слідчих дій, оперативно-розшукових, організаційно-технічних та превентивних заходів з метою вирішення деяких тактичних завдань розслідування в певній слідчій ситуації. Ця тенденція знайшла своє відображення у криміналістичній науці у вигляді концепції тактичних операцій. Разом із тим у теорії криміналістики та у слідчій практиці у цьому плані мають місце певні труднощі й проблеми, які потребують окремого дослідження та глибокого осмислення.

Перш за все слід зазначити, що залишається дискусійним питання про поняття й сутність тактичної операції, що істотно впливає на розробку й дослідження даних проблем. Потрібно зауважити, що для позначення поняття “тактична операція” використовуються різноманітні терміни. Нерідко її іменують “тактична комбінація” (Р.С. Бєлкін, А.Є. Михальчук, С.М. Чурілов), “криміналістична операція” (М.П. Яблоков, Г.А. Матусовський, І.М. Комаров), “методична операція” (М.О. Селіванов), “криміналістична тактична операція” (В.І. Шиканов, А.В. Дулов), “слідча операція” (В.Я. Колдін), “стратегічна операція” (В.О. Образцов), “спеціальна операція” (С.Б. Росинський), “система слідчих дій” або “тактичний (криміналістичний) комплекс” (В.О. Образцов, М.О. Селіванов, Ю.О. Головін), “тактична комбінаційна операція” (Є.Г. Джакішев) та ін. На наш погляд, така термінологічна розбіжність пов’язана з етапом формування теорії тактичних операцій і становлення цієї категорії криміналістичної тактики.

У сучасній криміналістиці більшість учених-криміналістів (наприклад, А.В. Дулов, В.Н. Ісаєнко, Р.А. Каледін, В.О. Коновалова, А.Є. Михальчук, М.О. Селіванов, С.І. Цвєтков, В.Ю. Шепітько, В.І. Шиканов, М.П. Яблоков та ін.) розрізняють два види систем дій у процесі розслідування злочинів, які називаються, відповідно, “тактична комбінація” і “тактична операція”.

Інколи пропонуються й інші підходи по визначенню окресленого комплексу дій. Так, Є.Г. Джакішев об’єднує поняття “тактична комбінація” і “тактична операція” в одне і пропонує такі комплекси дій називати “тактична комбінаційна операція”, зазначає, що власне в такій формі ці поняття не суперечать одне одному, а, навпаки, взаємно доповнюють одне одного і можуть використовуватися одночасно для характеристики усієї системи сполучення слідчих та інших дій.

Проте справедливо стверджує Ю.О. Головін, що шлях до вирішення цієї проблеми трохи інший. Завдання побудови чіткої та логічної системи понять у сучасній криміналістиці обумовлює потребу введення в науці спеціального терміна, що позначає різні об’єднані необхідністю досягнення, певні завдання розслідування, комплекси дій слідчого. На наш погляд, слід погодитися з пропозицією, що в якості такого терміна можна використовувати словосполучення “тактичний комплекс”. При цьому останні можна визначити як різнорівневі системи слідчих, оперативно-розшукових і організаційних дій, прийомів, направлених на вирішення певних завдань розслідування.

З огляду на це, терміни “тактична комбінація” і “тактична операція”, що використовуються у криміналістичній літературі, відбивають окремі різновиди тактичних комплексів. Такий підхід до розуміння даних понять дозволяє проводити їх подальше дослідження, у тому числі й з позицій системного підходу. Це дозволить чітко встановити ознаки окреслених понять.

Для уніфікації понять окремої криміналістичної теорії тактичних операцій доцільно термін “тактична операція” застосовувати тільки тоді, коли йдеться про систему (комплекс) слідчих дій, оперативно-розшукових, організаційно-технічних та інших заходів, а термін “тактична комбінація” – лише стосовно системи тактичних прийомів у рамках проведення певної слідчої дії.

У сучасній криміналістичній науці намітилися нові підходи до визначення сутності тактичних операцій. У зв’язку з цим можна виділити три основні напрями в дослідженні тактичних операцій, зокрема їх сутності і поняття.

По-перше, на наш погляд, становить інтерес діяльнісний підхід до вивчення тактичної операції (запропонований В.О. Образцовим, М.В. Салтевським). Так, В.О. Образцов запропонував розглядати тактичну операцію як відносно самостійну специфічну структуру діяльнісного типу, реалізовану слідчим для вирішення якого-небудь завдання розслідування в умовах сформованої ситуації. Акцент у дослідженні цієї наукової категорії перенесено автором на практичну сторону розслідування злочинів. У даному випадку наголошується на існуванні закономірних нерозривних зв’язків і відносин між елементами, її складовими, що дозволяє сприймати таку складову частину процесу розслідування як певну цілісність, самостійну, специфічну структуру діяльнісного типу. На думку М.В. Салтевського, тактична операція – це засіб діяльності слідчого, який застосовується для вирішення тактичних завдань, що виникають при розкритті, розслідуванні й попередженні злочинів. Тактична операція, за твердженням автора, – діяльнісна категорія, яка розкриває функціональну сторону тактичних засобів.

По-друге, тактичні операції у теорії криміналістики нерідко розглядаються як програмно-цільовий метод (зокрема, Л.В. Пономарьовою, А.В. Дуловим). Так, Л.В. Пономарьова (2002) тактичну операцію визначає як програмно-цільовий метод організації розслідування злочинів. Вона вказує, що тактична операція – це свого роду алгоритм дій слідчого, реалізований з урахуванням сформованої ситуації у ході розслідування кримінальної справи. Для того, щоб скористатися програмно-цільовим методом при проведенні тактичних операцій, необхідні ретельно розроблені типові програми розслідування окремих видів злочинів, які мають виступати як інструмент, що організує діяльність, а також технологія застосування таких програм по конкретних кримінальних справах. На думку А.В. Дулова, є всі підстави розглядати тактичну операцію як систему і називати її програмно-цільовою системою.

По-третє, досить своєрідне та цікаве розуміння сутності тактичних операцій запропонував І.М. Комаров, який називає їх “криміналістичними операціями” і визначає як “криміналістичний метод пізнання в процесі досудового провадження” (2003). На наш погляд, такий підхід не зовсім повно й точно відображає специфіку досліджуваної категорії. Незважаючи на необхідність розумної лаконічності, визначення повинно містити основні істотні ознаки поняття. Уявляється, що запропонований автором термін “криміналістичний метод пізнання” не несе ніякого змістовного навантаження, оскільки не можна з’ясувати, які методи пізнання винятково криміналістичні. Більше того, у природі не існує криміналістичних методів пізнання, а є лише методи пізнання, які використовуються для вирішення криміналістичних завдань. Слід зазначити, що методи пізнання застосовуються у всіх науках, у тому числі й у криміналістиці, для всіх наук вони єдині, проте це не означає, що їх необхідно називати “криміналістичними методами пізнання”. Дійсно, це метод, але не пізнання, а метод організації розслідування.

Вбачається, найбільш вдалою і перспективною є позиція учених-криміналістів А.В. Дулова, С.Ф. Здоровка, Є.П. Іщенка, В.О. Коновалової, В.О. Князєва, В.О. Образцова, В.Ю. Шепітька, В.І. Шиканова та ін., які, формулюючи поняття “тактична операція”, виділяють найістотніші ознаки цієї наукової категорії.

Отже, в основу визначення поняття “тактична операція”, на наше переконання, може бути покладено такі ознаки: 1) системність взаємозалежних слідчих, оперативно-розшукових та інших дій; 2) обумовленість цієї системи дій слідчою, а іноді й дослідчою ситуацією; 3) планомірність їх проведення та реалізації; 4) керівна роль слідчого (за винятком оперативно-тактичних операцій, де керівником може бути і посадова особа органів дізнання); 5) цілеспрямованість дій на вирішення окремих проміжних тактичних завдань.

З огляду на викладене вище, на нашу думку, тактичну операцію слід розглядати як сполучення (комплекс, систему) узгоджених між собою одноіменних і різноіменних слідчих дій, оперативно-розшукових, організаційно-технічних та превентивних заходів, спрямованих на вирішення певного тактичного завдання розслідування в даній слідчій ситуації, яке не може бути вирішено окремими або навіть декількома діями (заходами), проведених за єдиним планом правомочними посадовими особами під керівництвом слідчого.

Дослідження концептуальних основ тактичних операцій у криміналістичній науці, на наш погляд, мають здійснюватися за двома рівнями. Перший – вивчення та дослідження сутності й поняття “тактична операція”, наукової основи, історії розвитку, структури, класифікації, місця цієї теорії у системі криміналістики, взаємозв’язку з іншими галузями криміналістичного та іншого наукового знання, судово-слідчою практикою. На другому рівні вивчаються та досліджуються особливості формування окремих типів та видів тактичних операцій, форм та можливостей реалізації отриманих знань із метою побудови та застосування на практиці типових тактичних операцій, які проводяться для вирішення певних завдань розслідування окремих видів та груп злочинів.

Таким чином, оптимізація та підвищення ефективності розслідування злочинів значною мірою залежить від того, наскільки глибоко розроблені теоретичні основи тактичних операцій, від того, як практика проведення таких операцій забезпечена відповідними методичними розробками. У зв’язку з чим на сучасному етапі розвитку криміналістики досить актуальною та важливою стає проблема розробки концептуальних основ тактичних операцій й застосування їх при розслідуванні окремих видів злочинів. Подальші дослідження поставлених питань сприятимуть збагаченню теорії криміналістики, забезпечать передумови для появи нових підходів до вирішення важливих проблем, спрямованих на підвищення ефективності розслідування злочинів.

В.С. Батиргареєва, канд. юрид. наук

Інститут вивчення проблем злочинності

АПрН України

Протидія рецидивній злочинності

в аспекті конституційних положень

Багаторічними спостереженнями правознавців за розвитком кримінальної дійсності, результатами наукових досліджень одностайно констатується дестабілізуючий вплив рецидивної злочинності на конституційні засади, серед яких слід зазначити комплекс основних прав і свобод людини (право на збереження життя та здоров’я людини, недоторканність власності, статевої свободи та ін.), основи громадської безпеки, порядок здійснення правосуддя, стан громадського порядку, встановлений законом обіг наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів тощо. Цей негативний вплив пов’язується, перш за все, з фактом підвищеної суспільної небезпечності рецидивної злочинності, яка є своєрідним індикатором, мірилом її екстраординарності та надзвичайності. Наслідком виділення цього факту є, зокрема, законодавча рефлексія на відповідні випадки злочинних проявів. Причому така реакція на рецидив спостерігається майже у всіх відомих на сьогодні правових системах. У суспільній свідомості пересічних громадян так само превалює позиція про екстраординарний характер повернення особи до вчинення нових умисних злочинів після того, як ця особа вже зіштовхнулася із системою кримінальної юстиції, особливо тоді, коли вона вже засуджувалася.

Свідченням про підвищену суспільну небезпечність рецидивної злочинності є також інтенсивність тих заходів, які суспільство і держава застосовують у протидії і боротьбі з цими злочинними проявами. Як відомо, ефективність результатів цієї діяльності пов’язується із значними матеріальними, ресурсними, організаційними та іншими витратами і зусиллями.

Основною метою сучасної системи протидії рецидивній злочинності в аспекті забезпечення конституційних засад повинно стати здійснення контролю за нею, поступове скорочення і якісна зміна її суспільної небезпечності. Однією із соціально-конструктивних форм активної протидії злочинності взагалі і рецидивній зокрема є створення спеціальних планів, програм, що мають поєднувати невідкладні, довготривалі та постійні заходи. Поштовхом до актуалізації створення ефективної системи протидії рецидивній злочинності стало прийняття останніми роками на державному рівні низки програмних документів і законодавчих актів. Так, зокрема, п.88 Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки передбачалися організація вивчення осіб, які були раніше засуджені і утримуються в місцях позбавлення волі після повторного засудження, і розробка системи заходів протидії рецидивній злочинності за результатами вивчення й аналізу причин і умов, що сприяли вчиненню цими особами повторних злочинів. Не можна не відзначити того факту, що на проблему запобігання впливу криміногенних факторів на звільнених від відбування покарання осіб, а отже, на проблему протидії рецидивній злочинності вказується також у Законі України “Про соціальну адаптації осіб, які відбували покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк”. Із наведених документів однозначно випливає, що розробка дійсно ефективних заходів протидії рецидивній злочинності в Україні, включаючи соціальну адаптацію як суттєву складову вирішення цього завдання, – це одне з важливіших завдань в аспекті забезпечення упорядкованості системи суспільних відносин, збереження стану правопорядку в соціумі, у цілому нормального функціонування суспільного організму. Це по-перше.

По-друге, оскільки рецидивна злочинність – складна соціальна проблема, розробка заходів боротьби з нею потребує попереднього теоретичного осмислення цілої низки проблем. Для цього необхідно дослідити різні аспекти проблеми рецидивної злочинності, як то: створити адекватну кримінологічну картину даного явища, проаналізувати комплекс детермінуючих чинників стосовно певних різновидів рецидивних злочинів, а виходячи з цього розробити систему заходів протидії.

По-третє, у боротьбі з рецидивною злочинністю повинна враховуватися диференціація рецидивістів, які суттєво відрізняються як своїм соціальним і кримінальним портретом, так і детермінацією злочинної рецидивної поведінки. Це стосується, перш за все, тих рецидивістів, які вчиняють злочини випадково, ситуативно або такі, що пов’язані з фактичним розпадом особистості. Багато з них ще піддаються впливу адаптації та ресоціалізації. Саме на них і мають бути розраховані заходи попередження рецидивної злочинності. Щодо рецидивістів антисуспільного типу, то вказана категорія злочинців вимагає тривалого соціально-правового впливу, який головним чином пов’язаний із посиленим наглядом і у випадках необхідності – довготривалим ізолюванням за вчинені ними злочини.

По-четверте, серед заходів протидії рецидивній злочинності слід виділити невідкладні, довготривалі та постійні заходи. Невідкладні заходи потрібні для вирішення нагальних потреб практики боротьби з рецидивною злочинністю, а саме: впливу на найбільш небезпечні її прояви (рецидив неповнолітніх, жінок, рецидивну насильницьку та корисливо-насильницьку злочинність, професійну та організовану злочинність тощо). Дані заходи розраховані на швидку і рішучу протидії рецидивній злочинності й мають адресну спрямованість. Унаслідок їх реалізації або через якийсь певний час вони себе вичерпують (наприклад, прийняття Кодексів, змін та доповнень до них, прийняття законів про адаптацію і ресоціалізацію раніш судимих осіб, створення підрозділів, центрів ресоціалізації та ін.).

Довготривалі заходи протидії рецидивній злочинності розраховані на перспективу й мають за мету обмеження, а при можливості й усунення негативних явищ або їх проявів, котрі детермінують рецидив злочинів. Час їх впровадження й оцінки ефективності може бути п’ять-десять, а то й більше років. Це насамперед комплекс перспективних загальносоціальних (соціально-економічних, політичних і культурно-виховних заходів), спрямованих на подальший розвиток і вдосконалення конституційних засад суспільства й усунення або нейтралізацію разом із тим причин і умов злочинності. Попереджувальний потенціал цієї діяльності полягає в тому, що вона протидіє негативним явищам та процесам, які сприяють відтворенню або збільшенню кількості злочинів, у тому числі й рецидивних, стимулюючи законослухняну поведінку людини. До цією групи заходів слід віднести і спеціально-кримінологічні заходи. Серед них вагомий вплив на скорочення рецидивної злочинності матиме, наприклад, попередження первинної злочинності неповнолітніх, нейтралізація сімейного неблагополуччя, де формуються стійкі криміногенні риси майбутнього рецидивіста, заборона деморалізуючої пропаганди в засобах масової інформації, цинічної позиції щодо шляхів досягнення особою матеріальних благ у будь-яку ціну і будь-який спосіб тощо.

Ще декілька десятиріч тому писали, що підвищена суспільна небезпечність діяльності злочинців-рецидивістів міститься в негативному впливі рецидивістів, які намагаються залучити до злочинної діяльності, що ними організується, морально нестійких громадян і особливо молодь із несформованими суспільними інтересами, схильними до захоплення кримінальною романтикою. Нині різноманітні прояви кримінальної субкультури є настільки поширеним у суспільстві явищем, а їх вплив відчутним, що образ людини, чиє життя пов’язане із зоною та відсидками, сприймається як деякий ідеалізований персонаж інформаційного простору, з яким пересічні громадяни стикаються щоденно – на радіохвилях, екранах телебачення, сторінках преси, художньої і документальної літератури. Ця псевдокультура сьогодні стає соціальним регулятором, майже нормою людських стосунків і в повсякденному житті. Побудова життя за таким зразком аж ніяк не сприяє прищепленню прадавніх біблейських принципів “не вбий”, “не вкради”. Ось чому серед довготривалих заходів цьому сегменту попереджувальної діяльності повинна приділятися найпильніша увага.

Серед постійних заходів протидії злочинності взагалі й рецидивної зокрема є виховання людини. Це самий довготривалий і важкий, але й самий надійний засіб попередження злочинності. Самовиховання, сім’я, колектив, суспільство і держава повинні створювати єдину виховну систему. При цьому слід відмітити, що треба лікувати не хворобу – рецидивну злочинність, а її симптоми. Для здійснення зазначеного напряму боротьби зі злочинністю необхідно: відтворити в Україні єдину виховально-профілактичну систему; забезпечити неповнолітнім і молоді реалізацію конституційного права на всебічний розвиток особистості; змінити принципи виділення матеріальних витрат на розвиток і виховання, підхід до охорони здоров’я громадян; створити належні умови, які були б своєрідним контраргументом проти настанови на вчинення нових злочинів.

Також до групи постійних заходів слід віднести самозахист людини. Це віктимологічний напрямок впливу на рецидивну злочинність, що полягає, з одного боку, у наданні громадянам спеціальної інформації, яка знижує рівень віктимності населення, а з другого – реалізація спеціальних програм щодо забезпечення додаткової захищеності громадян від злочинності.

Самостійним напрямом у справі протидії рецидивній злочинності, що носить постійний характер, повинна стати робота із здійснення у країні заходів медико-реабілітаційного характеру (лікування вроджених або соціально придбаних захворювань, психічних аномалій, сексуальних девіацій, алкоголізму, наркоманії, психопатії, агресивності тощо). Для здійснення цього напряму в боротьбі з рецидивною злочинністю необхідні: розробка методик ранньої діагностики агресивних осіб, схильних до вчинення злочинів проти людини; здійснення соціального патронажу хворих осіб, що, у свою чергу, повинно включати їх лікування та ізоляцію; розроблення ефективних методик індивідуального виховання та соціалізації осіб з урахуванням тих чи інших біологічних аномалій.

Усі ці напрями протидії рецидивній злочинності спрямовані на забезпечення ефективного захисту суспільних відносин, соціальних інститутів від деструктивного впливу цього виду злочинних проявів, оскільки ступінь негативних наслідків цього впливу є настільки відчутним для системи функціонування нормальних суспільних зв’язків, що цілком дозволяє віднести цей вид злочинних проявів у загальному масиві злочинності до категорії найбільш небезпечних.

У цьому впливі, власне, і відображується зміст підвищеної суспільної небезпечності рецидивної злочинності та її вплив на систему конституційних засад.

І.С. Яковець, наук. співроб. сектора

проблем кримінально-виконавчого законодавства

Інститут вивчення проблем злочинності,

АПрН України

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ У СВІТЛІ КОНСТИТУЦІЇ:

ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ ПРОБЛЕМИ

В останні роки система виконання кримінальних покарань перебуває у стані постійного реформування. Повсякчасно висуваються заклики до переорієнтації основних напрямів та пріоритетів діяльності з виконання кримінальних покарань, зміни концептуальних підходів до здійснення державної політики в цій сфері, гуманізації виконання та відбування покарань, суворого дотримання прав людини в місцях позбавлення та обмеження волі тощо. Проте, на превеликий жаль, відсутні будь-які чіткі програми реалізації на практиці вказаних заходів, що і обумовлює доволі низьку ефективність і велику тривалість у часі всіх реформ.

Згідно зі ст. 1 Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” (далі – Закон) державна кримінально-виконавча служба України (далі – ДКВС) повинна забезпечувати виконання лише одного, достатньо широкого визначеного завдання – здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань. У науковій правовій літературі наголошується, що завданнями кримінально-виконавчої політики є, у першу чергу, забезпечення реалізації кримінальної відповідальності й досягнення цілей, зафіксованих у ст. 1 Кримінального кодексу України (далі – КК України) (забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру й безпеки людства, а також запобігання злочинам), та цілей покарання, закріплених у ст. 50 цього Кодексу (кари, виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами). Як видається, на забезпечення досягнення цих цілей передусім і повинна бути спрямована діяльність органів і установ виконання покарань.

Політика у сфері виконання покарань визначає цілі, принципи, стратегію і напрямки функціонування кримінально-виконавчої системи, основні форми і методи реалізації кримінального покарання. Цілі й принципи цієї політики мають бути стабільними, незалежними від соціальної, політичної й економічної кон’юнктури, базуватися на загальнолюдських цінностях, на вироблених міжнародним співтовариством положеннях боротьби зі злочинністю і поводження із засудженими, на досягненнях науки, кримінально-виконавчої практики.

Однак ні вищевказані, ні будь-які інші елементи політики у сфері виконання кримінальних покарань не знайшли свого відбиття в Законі. Так, керівництво Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі – Департамент) визначає, що основними напрямами державної політики у сфері виконання кримінальних покарань є: виправлення і ресоціалізація засуджених; повернення засуджених громадян до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві, захист інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Не вдаючися до дискусії щодо доцільності віднесення до основних напрямів державної політики у сфері виконання кримінальних покарань саме окреслених моментів та їх відповідності орієнтованості кримінально-правової політики України, поставимо запитання: а чому ж жодний із даних напрямів не знайшов свого відображення серед завдань ДКВС? Можна припустити, що наявне законодавче формулювання не конкретних (таких, що піддаються вимірюванню та можуть бути практично досягнуті ДКВС), а загальних завдань дає підстави для уникнення об’єктивної оцінки діяльності та відповідальності в разі отримання негативних результатів.

На нашу думку, поряд із забезпеченням досягнення цілей покарання, визначених у ст. 50 КК України, ДКВС повинна забезпечувати на практиці дотримання положень ст. 63 Конституції України, котра встановлює, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які окреслені законом та встановлені вироком суду. Тобто на засуджених розповсюджується більшість прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, що передбачені розділом ІІ Конституції України. Із цієї конституційної норми випливає й те, що права засуджених можуть обмежуватися тільки законами, а не іншими, у тому числі й відомчими, нормативно-правовими актами, як це нині доволі часто має місце на практиці.

Принципово важливим є положення ч. 2 ст. 7 Кримінально-виконавчого кодексу України про те, що держава бачить у засудженому перш за все людину, наділену правами й обов’язками. Це означає, що засуджений (навіть до позбавлення волі), безумовно, більшою чи меншою мірою, залежно від виду покарання, відрізняється за своїм правовим положенням від інших громадян, але не виключається з числа членів суспільства. Він продовжує залишатися правоздатним і дієздатним громадянином, суб’єктом обов’язків і прав, гарантованих Конституцією України.

У науковій літературі вже давно висловлено думку, що до засуджених повинні застосовуватися лише ті обмеження прав і свобод, гарантованих Конституцією України, реалізувати які на практиці неможливо саме через факт ізоляції особи у спеціальній установі (наприклад, право на вільний вибір місця проживання). Усі інші обмеження є недоцільними, бо безпідставно збільшують страждання засуджених і негативно впливають на їх статус громадянина і людини.

Усе вищевикладене дозволяє стверджувати, що політика України у сфері виконання кримінальних покарань у сучасних умовах повинна поділятися на два основні напрями: 1) безумовне дотримання прав людини і громадянина, визначених Конституцією України, при виконанні кримінальних покарань; 2) забезпечення досягнення цілей покарання, передбачених КК України. Саме подібний підхід у разі його практичної реалізації дозволить гарантувати й гуманізацію умов відбування кримінальних покарань, й поліпшення умов тримання засуджених, й забезпечення гідного поводження з ними. Водночас дані обставини жодним чином не будуть негативно впливати на досягнення в процесі виконання покарання його цілей, передбачених КК України.