міністерство освіти І НАУКИ україни

Національна юридична академія україни

імені ярослава мудрого

теоретичні та практичні

проблеми боротьби

зі злочинністю в україні

Матеріали V міжвузівської наукової

студентської конференції з кримінології

(м. Харків, 27 листопада 2006 р.)

Харків

2007

ЗМІСТ

Панов М.І.	Вітальне слово....................................................	3
Голіна В.В.	Про пріоритетність попередження злочин-ності.....................................................................	4
Кальман О.Г.	Основні принципи протидії злочинності і деякі проблеми їх реалізації..................................	5
Валуйская М.Ю.	К проблеме соотношения отдельных категорий в криминологической науке.......................	10
Лукашевич С.Ю.	Місце системи протидії кримінальній субкультурі в кримінологічній політиці................	12
Оболенцев В.Ф.	Статистичний облік життя людини як суспільного блага, що охороняється кримінальним законом........................................................	14
Пивоваров В.В.	Корупція як фактор економічної злочинності.	15
Юрченко О.Ю.	Захист прав неповнолітніх в світлі Конституції України: віктимологічний аспект...........	17
Гайворонський Є.П.	Стосовно основної причини вчинення контрабанди культурних цінностей.........................	19
Розділ 1. Загальні питання кримінології
Бєлокриницький А.О.	Криміногенна роль сучасного телебачення.....	21
Грибун А.І.	Методы измерения латентной преступности..	23
Дорошенко О.О.	Предмет кримінології........................................	24
Костинюк Я.Я.	Детермінація злочинності: соціально-психологічний фактор.......................................	26
Сатохіна Н.І.	Питання загальної методології кримінологічної науки.............................................................	27
Семеніхін І.В.	Питання боротьби із злочинністю в творі Ч. Бекаріа “Про злочини і покарання”.............	29
Розділ 2. ОСОБА ЗЛОЧИНЦЯ
Кулівець Т.С.	Процес формування з дитини особи потенційного злочинця................................................	31
Сальник А.М.	Кримінологічна характеристика особи насильницької злочинності із психічними ано- маліями................................................................	33
Євдокимов С.М.	Проблеми визначення поняття “особа злочинця”............................................................	35
Розділ 3. ПРИЧИНИ ЗЛОЧИНУ
Алієва Х.Н.	Особа злочинця у концепції генної теорії........	37
Гаврюшенко Л.В.	Віктимологічна профілактика злочинності.....	39
Гладка О.В.	Віктимна поведінка та її роль у “механізмі” злочинної поведінки .........................................	41
Дімакова А.О.	Психічні розлади та їх вплив на злочинність..	43
Крамаренко І.В.	Вади психосексуального розвитку як під ґрунтя вчинення статевих злочинів...................	44
Красуля Г.В.	Вплив психологічних факторів особи злочинця на вчинення злочину..........................................	46
Обревська О.А.	Визначення ролі потерпілого в механізмі вчиненого злочину шляхом дослідження віктимологічних аспектів поведінки.................	48
Саенко Ю.А.	Криминологическая характеристика жертв сексуальных преступлений...............................	50
Сєрих О.В.	Віктимізація населення України........................	51
Толкачев М.В.	Обстоятельства, детерминирующие причину совершения преступления…………………….	53
Розділ 4. ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЗЛОЧИННОСТІ
Горова К.П.	Громадські роботи як вид покарання…..........	54
Дерій Н.О.	Актуальні питання попередження злочин-ності в Україні....................................................	57
Поркіна Л.О.	Запобігання злочинності неповнолітніх в Україні: деякі аспекти ......................................	59
Сажко А.П.	Поняття попередження злочинності та класифікація попереджувальних заходів...................	62
Шипуліна Г.В.	Про деякі важливі аспекти попередження агресії неповнолітніх.........................................	63
Розділ 5. Окремі види злочинності
Березняк О.В., Уматова М.С., Савчук Т.І.	Про деякі питання попередження нових ви-дів шахрайства....................................................	65
Букало А.М.	Кримінологічна характеристика жіночої злочинності..............................................................	67
Буренко О.Ю.	Причини зростання жіночої злочинності........	68
Водяник О.В.	Вплив організованої злочинності на суспіль-не життя..............................................................	70
Гетьман Ю.В.	Проблемы борьбы с терроризмом....................	72
Єлаєв Ю.Л.	Деякі питання кримінологічного дослідження злочинних організацій.......................................	73
Запорощенко Н.А.	Попередження злочинності неповнолітніх......	75
Зелений О.В.	Протидія легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом.........................	77
Іванків І.Б., Токарєва Я.С.	Соціальне підґрунтя підліткової злочинності.	78
Квітка О.О.	Боротьба з організованою злочинністю...........	80
Козаченко Ю.А.	Детермінанти рецидивної злочинності............	81
Колодяжний М.Г.	Деякі кримінологічні риси вимагання, поєд-наного з насильством.........................................	83
Кучерук Р.П.	Проблеми корупції.............................................	85
Маркова М.В.	Причини злочинності неповнолітніх...............	87
Пантелей О.В.	Общественный порядок как объект хулиганства........................................................................	89
Пшеничний І.І.	Попередження терористичних актів.................	92
Рябченко Я.С.	Засоби попередження злочинів проти довкілля..............................................................	94
Самойлова О.М.	Щодо деяких рис тяжкої насильницької злочинності неповнолітніх................................	96
Столяров М.Б.	Підліткова злочинність......................................	98
Стрільченко Є.В.	Злочинність серед неповнолітніх в Україні, як соціально-негативне явище..........................	99
Суптеля А.В.	Кримінологічна характеристика організо-ваної злочинності................................................	101
Шкробот Л.А.	Загальна характеристика жіночої злочин-ності в Україні....................................................	103

Вітальне слово

Шановні колеги!

Вітаю вас із відкриттям п’ятої студентської наукової конференції з кримінології “Теоретичні та практичні проблеми боротьби зі злочинністю в Україні”!

Участь молоді у вирішенні важливих завдань сучасного соціального життя в Україні є проявом демократичних перетворень, які відбуваються у нашій країні. Завдяки низці запобіжних заходів загальносоціального і спеціально-кримінологічного характеру помітними стали позитивні зміни у динаміці злочинності у напрямку її зменшення. Разом із тим злочинність в Україні є досить серйозним соціальним явищем, вона відволікає масштабні соціальні ресурси, вторгається у різні сфери політики, економіки, культури тощо, намагається опанувати владні структури, що загрожує національній безпеці. У цих умовах розробка теоретичних і прикладних проблем кримінології є вельми актуальною. Випускники юридичних вузів, а тим більше такого престижного освітнього закладу країни, як наша alma mater, повинні добре знати не тільки право, але й соціологію права, розуміти та мати навички вирішення актуальних завдань протидії злочинності, в тому числі й шляхом застосування заходів кримінологічного характеру.

Приємно, що як учасники конференцій, що уже стали традиційними для нашої академії, студенти не тільки демонструють свою обізнаність у теоретичних питаннях правоохоронної діяльності, але й пропонують ефективні заходи її вдосконалення.

Сподіваємось, що знання, отримані у галузі кримінології, знадобляться вам у практичній діяльності.

Друзі! Бажаю вам успіхів і натхнення!

проректор з наукової роботи

Національної юридичної академії України

ім. Ярослава Мудрого, проф. М.І. Панов

В.В. Голіна, д-р юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ПРО ПРІОРИТЕТНІСТЬ ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЗЛОЧИННОСТІ

У багатьох роботах, присвячених проблемам попередження злочинності, наводиться цитата з великого твору Ш. Монтеск’є “Про дух законів” відносно пріоритетності попередження злочинів перед іншими заходами боротьби зі злочинністю. Коментуючи це положення, деякі автори (С.С.Босхолов та ін.) вважають, що перетворення даної ідеї у реальний інструмент політики боротьби зі злочинністю виявився вкрай довготривалим та суперечливим процесом. По суті усі спроби, які мали місце у новітній історії, замінити навіть у обмежених масштабах реактивну каральну модель боротьби зі злочинністю на попереджувальну закінчилися невдало, і цьому, як вбачається, є пояснення.

Так, Ш. Монтеск’є стверджував, що результативне попередження злочинності можливо при республіканській формі правління і, виходячи з духу твору, саме з його ліберальною демократією, яка більше від інших форм суспільного устрою пристосована до поступового вирішення небезпечних для соціуму суперечностей. Вважаємо, що такого рівня ліберальної демократії ні в одній країні світу ще не досягнуто, тобто країни не “дозріли” до пріоритетності попереджувальної моделі боротьби зі злочинністю перед її каральною моделлю.

Потребує глибокого осмислення поняття “попередження” саме у соціумі. Виникає дуже важлива проблема об’єкта попередження і визначення наукового підходу до можливості його руйнування в окремо узятій країні, оскільки злочинність має не тільки національний, але і глобальний транснаціональний характер. Можливо, попередження, як протидія злочинності не всемогутнє і сучасна епоха потребує якогось іншого підходу? Якого? На жаль, теоретична кримінологія розвивається дуже повільно, а прикладний її напрямок опанували дилетанти. У країні не запроваджуються заходи попередження злочинності, оскільки у їх здійсненні й досягненні позитивних результатів не зацікавлені певні кола суспільства.

Погроза злочинності, її глобалізація зобов’язують держави вибудовувати інститути своєї соціальної системи за схемами, найбільш вигідними для створення і впровадження технологій боротьби зі злочинністю. При цьому держави можуть запозичувати систему і досвід боротьби зі злочинністю одна у одної без побоювання бути обвинуваченими у плагіаті. Тому нагальною проблемою стає дійсне міжнародне співробітництво країн у боротьбі зі злочинністю. Йдеться не тільки про матеріальне, але й інше ресурсне забезпечення і допомогу. В світі не повинно бути країн, які так чи інакше підтримують або ховають злочинців. Тотальній криміналізації має протиставлятися тотальна міжнародна єдність, яка здатна надати попередженню злочинності пріоритетний характер. Поштовх у цьому напрямку мають зробити ООН, Конгрес по попередженню злочинності й поводженню з правопорушниками та Міжнародне кримінологічне співтовариство.

О.Г. Кальман, д-р юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Основні принципи протидії злочинності

і деякі проблеми їх реалізації

Серед кримінологів не викликає сумніву той факт, що розбудова правової, соціально орієнтованої, демократичної держави, заснованої на ринкових відносинах, неможлива без активізації кримінологічної політики у сфері протидії злочинності. Ефективність такої політики, як свідчить кримінологічна практика останніх років, не можлива без дотримання основних принципів її функціонування. Проте в кримінології й досі не досягнуто єдності поглядів щодо системи цих принципів як в цілому, так і стосовно попередження конкретних груп або видів злочинів, хоча і мали місце чисельні спроби визначення системи таких принципів. Слід зазначити, що більшість кримінологів основними із них називають такі: соціальної справедливості; демократизму; законності й верховенства права; економічної доцільності й обґрунтованості; пріоритету попереджувальної діяльності над репресивною; правового і соціального контролю; координації; плановості; комплексності й диференціації; науковості; обґрунтованості; реальності й конкретності.

Принципи державної політики у сфері протидії злочинності виводяться із нормальних уявлень про сутність та призначення соціальних норм поведінки та взаємовідносин людей – права, моралі, звичаїв, не деформованих кримінальною ідеологією. Державна політика протидії злочинності має підпорядковуватися зазначеним принципам, які розглядаються нами як мінімальні, що підлягають подальшому розвитку та поглибленню. Відступом від цих принципів є засіб руйнування єдиної політики у сфері протидії злочинності й ухилення державної влади від виконання одного із головних для нашого часу завдань.

Принцип соціальної справедливості визначає реальне та неухильне втілення у законі й практиці правозастосування конституційної вимоги рівності усіх перед законом і судом як соціально незахищених, так і можновладців. Цей принцип включає й ідею гуманізму, але не абстрактного, не за рахунок жертв злочинів, а творчого, орієнтованого на захист громадянського суспільства і кожного окремого громадянина.

Реалізація соціальної справедливості у сфері протидії злочинності не можлива без реального втілення на практиці таких кримінально-правових принципів, як невідворотність відповідаль-ності й відповідність покарання характеру і ступеню суспільної небезпеки злочину та особи злочинця. Недотримання органами кримінальної юстиції саме цих принципів викликає найбільше нарікань з боку громадськості й створює особливі труднощі у реалізації кримінологічної політики протидії злочинності. Тому вважаємо, що всі умови щодо кримінальної недоторканності окремих осіб, в залежності від їх соціального статусу, мають бути скасованими.

Більш широкий погляд на злочинність як на чинник со-ціальної дестабілізації дозволяє виділити те загальне, що об’єднає усі або майже усі різновиди злочинів – це наслідки злочинних посягань у вигляді жертв злочинів. Їх мільйони, а з урахуванням латентності та низької ефективності роботи органів кримінальної юстиції – десятки мільйонів, які потребують захисту і не отримують його. Відчуття особистої незахищеності громадян підриває довіру до державної влади, не сприяє використанню суспільного потенціалу в наведенні правопорядку. Розробка наукової концепції державної політики у сфері протидії злочинності та удосконалення галузей права, особливо кримінального циклу, повинні поставити питання соціального та правового захисту жертв злочинів на одне з перших місць. Робота в цьому напрямку виявила ряд упущень законодавця: КПК України звужує поняття шкоди, заподіяної потерпілому; розвиток вітчизняного законодавства йшов шляхом розширення процесуальних прав потерпілого, а не створення умов для реального відшкодування заподіяних збитків жертв злочинів. Суспільних та державних фондів допомоги жертвам злочинів ще не створено.

Принцип демократизму визначає, що протидія злочинності є загальнодержавною справою, у здійсненні якої активну участь мають брати усі державні органи, громадські формування та окремі громадяни. Здійснюватися ця діяльність має за умов широкої гласності.

Принцип законності й верховенства права у найзагальнішому його розумінні передбачає, що всі попереджувальні заходи повинні базуватися на положеннях Конституції та законів України. Ніякі прагнення ефективності, високої результативності не можуть виправдовувати застосування профілактичних заходів, не заснованих на нормах закону.

Разом із тим відносно сучасного розуміння законності необхідно висвітити низку більш загальних питань. Тривалий час у вітчизняній правовій науці панувала точка зору, відповідно до якої законність виступала категорією, що забезпечує практичну реалізацію у реальній дійсності нормативних розпоряджень влади. Владні розпорядження, будучи закріпленими у законах, автоматично не породжують реальних відносин, ними регульованих, а вимагають певних практичних зусиль для перетворення нормативних приписів у реальні відносини. Саме тому в суспільстві має неухильно здійснюватися курс на суворе дотримання законів. У межах такого розуміння законності вченими запропоновано багато варіантів її визначення. Зокрема, законність як принцип, метод діяльності органів держави, режим або стан, форма державного керівництва суспільством, невід’ємний елемент демократії, основа нормативного життя суспільства, найважливіша ланка правової системи, вимога суворого дотримання, виконання і застосування законів.

У роботах сучасних дослідників ще більш наполегливо доводиться необхідність нового розуміння принципу законності й його співвідношення з принципом верховенства права, що набуває першорядного значення в умовах перехідного періоду. Констатується системна криза законності й потреба розробки загальної теорії законності. Актуальність проблеми обумовлює неослабне прагнення дослідників повніше розкрити дане поняття. Вивчення сучасного стану правової науки з цього питання дозволяє констатувати, що на зміну соціалістичному приходить нове розуміння принципу законності, яке перебуває у стадії становлення. У низці законопроектів замість поняття “верховенство закону” використовується термін “верховенство права”, що, на наш погляд, невірно. У цьому зв’язку слід зазначити, що принцип верховенства права, який був уперше сформульований британським конституціона-лістом Альбертом Дайсі у кінці 19 ст., пов’язується з дотриманням природних прав людини, процесуальними гарантіями її прав і свобод, демократичними принципами судочинства тощо, є обов’язковим взірцем у законодавчій, а не у правозастосовній діяльності. Принцип верховенства закону визначає місце закону в ієрархії усіх інших нормативних актів і повинен бути головним орієнтиром у діяльності правоохоронних органів.

Економічна доцільність і обґрунтованість передбачає, що заходи протидії злочинності мають бути економічно обґрунтованими, насамперед, з точки зору їх економічної ефективності та реальної можливості їх упровадження у життя, а також повинні врахуватись можливі негативні побічні наслідки. Сподіватися на результат можна лише від тих заходів, що держава спроможна впровадити у життя з урахуванням свого економічного становища. З іншого боку, економічний раціоналізм не означає мінімізації витрат на попереджувальні заходи, вони повинні обумовлюватися економічними можливостями держави і, водночас, бути достатніми. Такий аспект принципу економічної доцільності обґрунтованості заходів протидії злочинності набуває особливої ваги в умовах розбудови ринкової економіки.

Економічний підхід обов’язково має поєднуватися із підходом соціальним, що враховує інтереси особи, суспільства і держави. Разом із тим вважаємо, що врахування соціальної та економічної ситуації у державі є важливим, але не єдиним елементом, що у сукупності складають вимогу соціально-економічної обґрунтованості. Необхідним є також співвідношення попереджувальних заходів із закономірностями і тенденціями соціальних, економічних та політичних процесів у країні. Він передбачає необхідність вибору попереджувальних засобів за принципом їх достатності для досягнення поставленої мети і адекватності суспільній небезпеці. Таким чином, даний принцип передбачає, що вирішення стратегічних та тактичних питань протидії злочинності здійснюється з урахуванням реальних потреб, наявних можливостей та передбачуваності наслідків здійснюваних заходів.

Принцип пріоритету попереджувальної діяльності над репресивною повинен стати обов’язковою складовою правової системи, важливим елементом правоохоронної діяльності та громадської активності населення. Частиною діяльності по попередженню злочинів має стати цілеспрямоване формування правової культури, без чого неможливий рух до правової держави.

Принцип правового і соціального контролю слід відроджувати у цивілізованих формах, які не суперечать закону та ідеї захисту прав людини. Це потребує посилення контролюючих функцій усіх гілок державної влади за виконанням законодавства як державними органами, так і громадськими об’єднаннями і окремими громадянами. Важлива роль у цьому належить прокурорському нагляду. Нині все більше визнається необхідність впровадження кримінологічної експертизи нормативно-правових актів, що дозволить прогнозувати можливі негативні наслідки пропонованої правової новели у сфері протидії злочинності. Як до експертизи, так і до самого законопроекту потрібно пред’являти певні вимоги, які випливають із загальних принципів протидії злочинності.

Принцип координації діяльності з реалізації державної політики протидії злочинності передбачає налагодження чіткої взаємодії усіх суб’єктів попереджувальної діяльності. Пропонується три рівні координації з визначенням відповідних функцій, завдань, методів дії і складу координаційних органів.

Вищий рівень координації має здійснюватися на базі спеціально створеного координаційного комітету при Кабінеті Міністрів України; другий – має здійснювати прокуратура України в системі правоохоронних органів; третій – регіональна координація кримінологічної політики у сфері протидії злочинності.

Принцип плановості потребує здійснення заходів протидії злочинності не спонтанно і хаотично, а згідно з відповідними планами і програмами.

Принцип комплексності і диференціації полягає у використанні різноманітних форм, методів і засобів, спрямованих не тільки на злочинність, а і на ті чинникі, які її обумовлюють, а також в об’єднанні зусиль різних суб’єктів попередження злочинів на вирішальних напрямках.

Науковість передбачає розроблення і втілення методів і заходів протидії злочинності з використанням сучасних досягнень науки і техніки, а також позитивного вітчизняного досвіду і досвіду зарубіжних країн.

Принцип обґрунтованості визначає, що заходи протидії повинні розроблятися згідно з наявною соціальною і кримінологічною інформацією про криміногенні об’єкти.

Реальність і конкретність знаходить своє відображення у спрямуванні заходів протидії на конкретні криміногенні об’єкти з метою їх повного і дійсного усунення.

Такі найбільш суттєві основні принципи кримінологічної політики у сфері протидії злочинності та забезпечення правопорядку. Аналіз відповідності заходів протидії злочинності цим базовим принципам дозволить виявити слабкі сторони криміно-логічної політики держави та окреслити напрямки її удосконалення.

М.Ю. Валуйская, канд. юрид. наук, доц.

Национальная юридическая академия Украины

им. Ярослава Мудрого

К ПРОБЛЕМЕ СООТНОШЕНИЯ ОТДЕЛЬНЫХ КАТЕГОРИЙ В КРИМИНОЛОГИЧЕСКОЙ НАУКЕ

Возникновение и развитие криминологии как науки обусловлено необходимостью исследования такого социально-правового явления, как преступность. Однако буквальный перевод термина “криминология” означает “учение о преступлении” (лат. crimen – преступление и гр. logos – учение, понятие). Следует отметить, что такое название науки отражало сущность научного осмысления ее предмета, господствовавшего длительное время, поскольку на начальных стадиях развития криминологической науки правоведы исследовали именно преступление.

Первый шаг к выделению различий между понятиями “преступление” и “преступность” был сделан представителями социологического направления, которые этиологию конкретного преступления выводили из статистических данных о преступности. Таким образом была заложена принципиально иная схема познания явления, опиравшаяся не на индуктивное (от частного к общему), а на дедуктивное движение логической мысли (от общего к частному). Сторонники этого направления обратили внимание на ряд отличительных свойств преступности как массового социального явления, таких, например, как количественные и качественные закономерности в ее динамике и структуре. Однако при этом понятия “преступление” и “преступность” все же употреблялись в качестве синонимов.

Накопление общенаучных знаний и последовательное развитие криминологической мысли закономерно привело к тому, что из науки о преступлении криминология трансформировалась в науку о преступности. Последнюю в качестве элемента предмета криминологии выделяют все современные исследователи. Преступление же ряд ученых вообще не указывают в качестве структурной части ее предмета. Однако, раскрывая понятие “преступность” как социальный феномен, никто из криминологов не может обойтись без прямого или описательного указания на единичное преступление (или массу отдельных преступлений, взятых в совокупности). В то же время имеет место вполне обоснованная точка зрения о необходимости исследования категории “преступление” не только с уголовно-правовых, но и с криминологических позиций.

Под преступлением в современной криминологической доктрине понимается отдельный преступный поведенческий акт, делающей преступность видимой, воспринимаемой людьми. Что касается преступности, то необходимо отметить, что при ее изучении наиболее широко применяется описательный метод и разные исследователи указывают те признаки, которые, с их точки зрения, являются наиболее значимыми. К примеру, выделяют такие ее свойства, как общественная опасность, деструктивность, относительная массовость, системность, историческая изменчивость, самовоспроизводимость, обладание качественными характеристиками, несвойственными отдельным ее элементам и т.д.

Достоверность представления о преступности как об общественно опасном феномене тесно связана с вопросом о первичности преступления и преступности. Если первично преступление, то преступность – системное явление, производное от случайных фактов. Более логична мысль о том, что первична преступность, а единичное преступление – это явление, которое лишь кажется случайным, а на самом деле есть феноменальной (зримой, ощутимой) частью преступности как системного явления. Поэтому видится перспективным научное переосмысление криминологической категории “преступность” в свете системно-структурной категории “зло”, где в рамках категории “неправо” преступность проявляется в виде общественно опасного процесса и/или результата некоторой совокупности поведенческих актов конкретных человеческих индивидов. Преступление же необходимо понимать в качестве феноменальной (данной в опыте и постигаемой с помощью чувств) стороны преступности. Такое толкование соотношения преступления и преступности позволит уделить должное внимание изучению различий между целым и частью, всеобщим и единичным. В результате получит надлежащее научное развитие системно-структурный аспект первопричинности преступности, которому пока не уделяется должного внимания.

С.Ю. Лукашевич, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Місце системи протидії кримінальній субкультурі У Кримінологічній політиці

Кримінальна субкультура знаходиться в стані постійного протиріччя і протистояння щодо пануючих у суспільстві соціальних і правових норм. Потрапивши в кримінальну групу і сприйнявши її субкультуру, особа звільняється від соціальних заборон, а нерідко порушення цих заборон не тільки схвалюється, а і є однією із норм кримінальної субкультури. Уживання префікса “суб” у визначенні поняття означає, що кримінальна субкультура є неосновною в суспільному бутті, є витвором культурного розвитку суспільства (і, треба зауважити, чи ненайгіршим).

Термінологічно “традиція” означає історично зумовлені й такі, що передаються від покоління до покоління правила поведінки. На традиції засноване культурне життя суспільства. Живучість же кримінально-злодійських традицій головним чином викликана їх постійним упливом на свідомість, відображаючись у якому вони стають частиною кримінальної субкультури. Звичай у широкому розумінні означає історично зумовлений, що міститься в позитивному праві, порядок суспільного життя; такий, що став звичним стиль дій і вчинків, пануючий у певному суспільстві або соціальній групі.

Кримінальний жаргон є відносно самостійною частиною кримінальної субкультури. Він жвавими темпами розвивається і поповнюється новими словами – жаргонізмами. Суттєву роль у цьому процесі відіграє наявність і подальший розвиток жаргону молодіжних груп антисуспільної спрямованості. У зв’язку зі змінами в соціально-економічному розвитку в країні відбувається не тільки трансформація, вдосконалення і появлення нових значень існуючих жаргонізмів, а і народжуються нові слова і вислови, кримінальний жаргон поповнюється запозиченими словами іншомовного походження.

Система протидії кримінальній субкультурі має три взаємопов’язаних і взаємообумовлених рівня. Перший із них пов’язаний із визначенням обсягу загальносоціальних ідеологічних заходів і дій та їх змістовним наповненням. Другий – з організаційно-правовими заходами і способами їх практичної реалізації. І, нарешті, третій – це комплекс соціально-психологічних (соціально-адаптаційних) заходів протидії кримінальній субкультурі на рівні малих груп у рамках суспільства взагалі й малих груп засуджених у місцях позбавлення волі зокрема.

Заходи загальносоціального ідеологічного характеру повинні включати широке коло дій ідеологічного і культурно-виховного характеру по дескридитації в усьому суспільстві кримінально-субкультурних традицій і звичаїв, по викорененню із мови кримінальних жаргонізмів, усуненню з повсякденного життя певних негативних стереотипів поведінки. Вони мають корегуватись із профілактичною діяльністю державних органів і громадських організацій, із загальносоціальним попередженням злочинності й входити у систему кримінологічної політики держави. За специфікою впливу заходи загальносоціального ідеологічного впливу мають багато спільного з кримінологічною профілактикою випередження. З метою зменшення впливу на суспільне буття норм і нормопорядку кримінальної субкультури доцільною є розробка довгострокової державної програми, спрямованої на протидію кримінальній субкультурі.

Організаційно-правові заходи, передусім, повинні торкатися підлітків та молоді як найбільш вразливої частини населення, а соціально-психологічні (соціально-адаптаційні) – охоплювати широке коло об’єктів впливу: від підліткових і молодіжних груп до неформальних малих груп антисуспільної спрямованості у місцях позбавлення волі.

В.Ф. Оболенцев, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

СТАТИСТИЧНИЙ ОБЛІК ЖИТТЯ ЛЮДИНИ

ЯК СУСПІЛЬНОГО БЛАГА, ЩО ОХОРОНЯЄТЬСЯ КРИМІНАЛЬНИМ ЗАКОНОМ

Згідно з ч.1 ст.3 Конституції України найбільшою суспільною цінністю є життя людини. Виняткове значення цього блага обумовлює його посилену охорону і особливо ретельний статистичний облік. Показово, наприклад, що статистикою обліковується біологічне життя ще ненародженої дитини (за формою державної статистичної звітності № 21 “Звіт про медичну допомогу вагітним, роділлям та породіллям”. Тож на підставі цих даних загальносоціальними та спеціально-кримінологічними методами можна здійснювати попередження протиправних діянь, які караються за ст. 117 КК України “Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини”.

Обов’язок первинного обліку життя новонароджених теж покладено на лікувальні заклади. Спочатку здійснюється їх оперативний облік у “Журналі обліку новонароджених” – форма № 152/о. Далі статистичний облік немовлят здійснюється за формою державної статистичної звітності № 21 “Звіт про медичну допомогу вагітним, роділлям та породіллям”. Ці ж органи за формою № 20 “Звіт лікувально-профілактичного закладу” звітують про кількість народжених при пологах вдома.

На підставі медичного свідоцтва про народження державна реєстрація цих фактів здійснюється в органах реєстрації актів громадянського стану шляхом внесення даних до алфавітних книг, а за наявності автоматизованої системи – також до комп’ютера (оперативний облік). Указані органи звітують про кількість нових громадян України за статистичною формою № 97 “Звіт про реєстрацію актів громадянського стану”.

Первинний (оперативний) облік випадків смерті у лікувально-профілактичних закладах здійснюється у “Журналі обліку померлих” та “Журналі обліку випадків перинатальної смерті” (форма № 151/о та № 153/о відповідно).

На підставі лікарського свідоцтва про смерть, фельдшерської довідки про смерть, лікарського свідоцтва про перинатальну смерть реєстрація цих фактів здійснюється в органах реєстрації актів громадянського стану. Як і у випадках народження, ці органи здійснюють оперативний облік смерті у алфавітних книгах, а статистичний – за статистичною формою № 97 “Звіт про реєстрацію актів громадянського стану”.

Для уточнення кількості населення (і, відповідно, найважливішої суспільної цінності – життя громадян) проводиться перепис населення. Згідно із законом “Про Всеукраїнський перепис населення” перепис населення – це періодичне суцільне державне статистичне спостереження, що включає до себе збирання демографічних і соціально-економічних даних, які на встановлену дату характеризують чисельність та склад населення країни, а також оброблення, узагальнення, поширення та використання його результатів.

В.В. Пивоваров, канд. юрид. наук, асист.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

КОРУПЦІЯ ЯК ФАКТОР ЕКОНОМІЧНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ

Важливе місце у поясненні джерел злочинності займає концепція соціального детермінізму як розвиток філософської ідеї про взаємообумовленість явищ. Незважаючи на те, що теза про детермінованість злочинності є загальновизнаною, у філософській і кримінологічній літературі підкреслюється, що детермінація в соціальному середовищі має свої специфічні особливості. Зокрема, визнається, що серед детермінуючих зв’язків на злочинність впливають також явища, зв’язок з якими не має причинно-наслідкового характеру. Злочинність являє собою наслідок взаємодії різних видів детермінації. При цьому криміногенні детермінанти можуть бути очевидними, утворювати доступні дослідникові причинно-наслідкові комплекси, або ж, навпаки, – виступати у якості детермінант складних, прихованих (латентних). Сукупність видів криміногенної детермінації в кримінологічній літературі зазвичай називають терміном “фактор”, “криміногенний фактор”. Найчастіше поняття “криміногенного фактору” в такому широкому розумінні вживається як родове, що поєднує в собі всі види криміногенної детермінації.

Із таких позицій слід визнати, що корупція як соціальне явище пов’язана із злочинністю у сфері економічного обігу, відтак виступає фактором економічної злочинності.

Саме поняття “корупція” має досить давню історію і походить, імовірно, від двох латинських слів: “correi” – причетність декількох осіб до спільної справи, і “rumpere” – порушувати, ламати, ушкоджувати. Протягом свого існування термін “корупція” отримував різне смислове наповнення і до цього часу багато які вчені вважають, що навряд чи можливо надати вичерпне і універсальне визначення корупції. Погоджуємося з тими дослідниками (М.І. Мельник та ін.), які визначають корупцію як багатоаспектне соціально-економічне, політичне, правове і моральне явище, що складається з цілого комплексу протиправний дій і неетичних вчинків. Як правова категорія корупція – збірне правове поняття, що охоплює сукупність взаємопов’язаних правопорушень.

Корупція – високолатентний криміногенний фактор, і це зумовлює значні труднощі при застосуванні статистичних і соціологічних методів дослідження. Застосування потенційно придатних методів економічного аналізу також вкрай ускладнене. Проте результати окремих досліджень дають підстави вказати на значну корумпованість всього владного апарату України. Вкрай небезпечною тенденцією останніх років стало поширення корупції у судовій гілці влади, в правоохоронних органах тощо.

Щодо “механізму” криміногенної взаємодії корупції і економічної злочинності відмітимо, що потенційно вказані явища не можуть існувати відокремлено. Сучасна криміногенна ситуація в Україні демонструє взаємодію корупції й економічної злочинності, їх співіснування в своєрідному “симбіозі”.

Вважаємо, що корупція на рівні контролюючих державних структур виступає сприятливою і важливою умовою в системі чинників існування і відтворення економічної злочинності. Явище ж економічної злочинності впливає на корупцію у порядку зворотнього детермінуючого зв’язку і виступає однією з її причин, оскільки кошти злочинного сектора економіки частково перерозподіляються в процесі функціонування корупційних зв’язків.

З’ясування детермінаційних зв’язків між корупцією, “тіньовою” економікою і злочинністю економічного спрямування має першочергове значення для формулювання обґрунтованих висновків і рекомендацій стосовно їх усунення.

О.Ю. Юрченко, канд. юрид. наук, асист.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ЗАХИСТ ПРАВ НЕПОВНОЛІТНІХ У СВІТЛІ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ: ВІКТИМОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

У Конституції України особливо визначається, що будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідується за законом.

Велике значення у попередженні всієї злочинності має саме віктимологічний напрямок профілактики злочинності неповнолітніх як найбільш незахищеної частини населення.

Багато заходів попередження віктимної поведінки неповнолітніх схожі з загальними попереджувальними заходами, але, звісно, мають свої особливості.

Виходячи із специфіки потерпілих неповнолітнього віку слід сказати, що у профілактичній роботі з даною групою важливі, насамперед, заходи не правового характеру, а педагогічні, психологічні, медичні.

Можна навести перелік головних заходів, які мають здійснити батьки та педагоги для зниження рівня віктимності дітей:

1) догляд за нормальним розвитком дитини з метою раннього виявлення психічних чи фізичних вад;

2) правильне загальне та статеве виховання, формування культури спілкування;

3) прищеплення дитині навичок поведінки у нестандартних, у тому числі віктимогенних, ситуаціях;

4) закладення основ правових знань.

Важлива роль у підвищенні віктимологічної грамотності неповнолітніх належить правоохоронним органам і, передусім, працівникам міліції. Хоча органи внутрішніх справ мають у своєму розпорядженні багатий статистичний матеріал та достатній кадровий потенціал для розробки науково обґрунтованих рекомендацій, проте, на жаль, не завжди можуть довести їх до широкого кола. Для реалізації цього завдання потрібно налагодити активну агітаційно-роз’яснювальну роботу. Основними питаннями, що визначають її зміст, є:

– виявлення стандартних віктимогенних ситуацій;

– розробка пропозицій, як їх уникнути;

– вироблення лінії поведінки підлітка, якщо він потрапив у віктимогенну ситуацію.

Віктимологічне попередження серед неповнолітніх також може здійснюватися шляхом реалізації таких заходів, як пропаганда правових знань через ознайомлення читацької та глядацької аудиторії з основними правами та обов’язками громадян, роз’яснення кримінально-правових понять ( наприклад, необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця) тощо; привернення уваги до питань, пов’язаних із винністю самого потерпілого, тобто такої поведінки жертви, коли вона створює умови, що сприяють злочинові; виступи через засоби масової інформації спеціалістів-юристів, психологів, педагогів з практичними рекомендаціями, щодо того, як уберегти її від злочинних посягань; роз’яснення батькам, що їхня поведінка є зразком для дитини і найкраща профілактика - це їх особистий приклад правильного поводження.

Узагалі ж створення ефективної та надійної системи віктимологічного запобіганню злочинності неповнолітніх допоможе вирішити багато суспільних проблем, насамперед, знизити рівень рецидиву та злочинності в цілому.

Є.П. Гайворонський, асист.

Полтавський ф-т

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

СТОСОВНО ОСНОВНОЇ ПРИЧИНИ ВЧИНЕННЯ КОНТРАБАНДИ КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ

Хоча контрабанда культурних цінностей (далі – КЦ) детермінується багатьма чинниками, основною причиною її вчинення є велика вигідність цієї незаконної діяльності. За прибутковістю вона посідає третє місце після контрабанди наркотиків та незаконної торгівлі зброєю. Наприклад, при середній ціні звичайного золота 10 доларів США за 1 г, така ж вага “скіфського” золота може коштувати до 6 тис. доларів. Амулет римського воїна V-VI ст. нашої ери, який можна придбати в Криму за 10 грн, у каталогах аукціону “Сотбіс” має вартість 350 доларів США. Різниця в цінах зумовлена, зокрема, тим, що в країнах Європейського Союзу діє археологічна поліція, яка не дає змоги проводити незаконні розкопки, у зв’язку з чим на європейський ринок надходить недостатньо для задоволення попиту колекціонерів археологічних предметів. В Україні ж існує протилежна ситуація. Вартість ікони, вивезеної з країн СНД у ФРН або Італію також може зрости в десятки разів. Розгалуженою є система збуту предметів антикваріату: у США, Італії, Ізраїлі, Франції, Англії існують сотні магазинів, що торгують КЦ, вивезеними з країн СНД. Відомо, що в Німеччині таких закладів торгівлі нараховується біля 6 тис.

Отже, вигідність контрабанди КЦ обумовлюється різницею цін на ці предмети в Україні та за кордоном, відносною дешевизною та досить різноманітним асортиментом рідкісних, а у деяких випадках і унікальних речей на ринку антикваріату в Україні та стійким попитом на предмети української та світової культурної спадщини у розвинутих країнах світу. Можливість отримувати в процесі контрабандної діяльності надприбутки, які не контролюються державою і не потрапляють до державного бюджету (у вигляді податків), привертає до цієї протиправної діяльності все більше і більше кримінальних суб’єктів. Значна різниця у цінах обумовлює отримання ними великих прибутків.

Крім того, постійне зростання вартості культурних цінностей в усьому світі завжди перевищує темпи інфляції. Антикваріат у силу своєї специфіки з часом тільки дорожчає. Причому на межі століть розцінки на художні цінності особливо зростають. Уперше за твори мистецтва було отримано більше 1 млн доларів у 1970 р. Тоді картина Діего Веласкеса “Портрет Хуана де Парехи” обійшлася новому власникові в 2,3 млн доларів США. Через 20 років японський підприємець Ріорей Саіто установив абсолютний рекорд, коли придбав “Портрет доктора Гаше” Ван Гога і “Мулен де ла Галлет” Ренуара, відповідно, за 82,5 млн доларів США і 78,1 млн доларів США. У 1996 р. була зареєстрована рекордна ціна на предмет сучасного мистецтва – за 67 млн доларів США було продано картину Віллема де Куінга “Жінка”.

Інший приклад – картина Клода Моне “Руанський собор. Портал”, яку було оцінено в 1985 р. у 4750 доларів США, було продано в 2000 р. за 15 млн доларів США. Розраховувати ж на те, що звичайний банк збільшить ваш внесок за 15 років більш ніж у 3 тис. раз, не доводиться. Тому останнім часом на Заході КЦ стали розглядатися як привабливі об’єкти для інвестицій. Цікаво, що як спосіб інвестування купівлю КЦ розглядають не лише колекціонери, але й юридичні особи. Так, збиранням власних колекцій КЦ, в тому числі колекцій археологічних предметів, зайнялися деякі підприємства Москви. У зв’язку з інфляційними процесами у світі можна прогнозувати наступне зростання вартості антикваріату, що обумовлюватиме спроби незаконного вивезення КЦ з України в подальшому.

Р О З Д І Л 1. ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ КРИМІНОЛОГІЇ

А.О. Бєлокриницький, вечірній ф-т, 5 курс, 1 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

КРИМІНОГЕННА РОЛЬ СУЧАСНОГО ТЕЛЕБАЧЕННЯ

Проведені останніми десятиріччями дослідження свідчать про те, що дуже часто телебачення здійснює надзвичайно криміногенний вплив. Так, 63% опитаних засуджених до позбавлення волі громадян США стверджували, що вони вчинили злочин, повторюючи поведінку телевізійних персонажів, а для 22% з опитаних телевізор став учителем грабежів та розбоїв.

Особливо занепокою негативний уплив телебачення на дітей, підлітків та молодь. Багато людей (особливо дітей та підлітків) не відрізняють віртуальний світ від реального, причому кількість таких людей зростає, про що свідчить понад 70-ти досліджень, проведених у США. З іншого боку, за словами керівника науково-дослідної групи психологів Стенфордського університету А. Бандури, лише одна телевізійна модель може стати прикладом для поведінки мільйонів. Відбувається ніби психічна епідемія насилля, яке передається подібно до вірусу шляхом перегляду телефільмів.

Ось лише декілька заголовків газетних повідомлень, але такі випадки стають масовими.

Барселона. Троє підлітків, подивившись ТВ, відтворили побачене. Пізно увечері вони натягнули через вулицю пластикову стрічку й спостерігали, як вона перерізала горло мотоциклістові. Він помер на місці.

Лондон. Два шестирічних хлопчики повністю зруйнували будинок своїх сусідів, щоб повторити телепередачу й одержати премію. У дитячій передачі показаний побудований у телестудії будинок, який потрібно зруйнувати самим оригінальним способом для одержання призу.

Осло. Група п’яти-шестирічних дітей на галявині недалеко від будинку забила насмерть одну з подружок. Вона в грі представляла ту черепашку-нинзя, яку в останній передачі всі били.

Валенсія. 20-ти річний юнак, переодягнувшись черепашкой-нинзя, увірвався у сусідній будинок і зарізав подружню пару і їхню дочку.

Самара. Малолітня дочка виколола очі сплячому батькові за заборону дивитися мультфільм “покемони”. До речі, при його перегляді у близько 700 японських дітей почався приступ епілепсії. У багатьох дітей швидкоплинні кадри мультфільму викликають мимовільну блювоту.

Сцени насильства на американському телебаченні демонструються з середньою інтенсивністю вісім епізодів у годину, причому найвищу частоту показу таких сцен виявлено саме в дитячих мультфільмах.

Можна наводити безліч прикладів пропаганди асоціальної поведінки. Так, у мультсеріалі “Сімпсони” син говорить матері у відповідь на прохання щось зробити: “Сама зроби, стара шльондра!” Дідуся Сімпсона показано в ідіотському вигляді; над його старістю, хворобою тонко й досить дотепно (що особливо страшно) глумляться. То черепаха краде його вставну щелепу, а старий не може наздогнати її, то перед носом зачиняє двері рідний синок. Тут повністю руйнуються норми поводження дітей і батьків. У мультфільмі “Вуді та його друзі” приблизно у 60% сюжетів поведінка головного героя є відкрито антисоціальною.

За дослідженням підлітків у віці з 10 до 14 років, що проводилося фондом Карнегі у США з 1986 по 1995 рр., було зроблено доповідь, де відзначалося: “телебачення не використовує своїх можливостей у вихованні, а, навпаки, дає поживу найнегативнішим моделям соціальної поведінки”.

Слід також враховувати, що сучасні діти проводять надзвичайно багато часу біля телевізора. Наприклад, діти США дивляться телевізор у середньому 21 год 38 хв на тиждень.

Отже, існує крайня потреба жорсткого обмеження пропаганди аморальності на телебаченні, необхідність розвитку вітчизняного кіно та негайної заборони показу криміногенної відеопродукції іноземного походження, для чого, зокрема, слід впроваджувати комплексну психологічну та кримінологічну експертизу.

А.І. Грибун, ІV ф-т, 5 курс, 42 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Методы измерения латентной преступности

Латентная преступность – это совокупность преступлений, которые в силу различных обстоятельств не были выявлены, не регистрировались или не отражались в официальной статистике в пределах сроков давности привлечения к уголовной ответственности.

Метод – это конкретный прием, способ, средство, применяемое при сборе, обработке и анализе криминологической и статистической информации.

Многими учеными-криминологами предпринимались попытки поиска исследовательского инструментария для реального состояния преступности, количества латентной преступности. Так, Р.М. Акутаев выделяет две группы методов выявления латентных преступлений:

социологическая группа (наблюдение, доверительные беседы, опрос, анкетирование, экспертные оценки, обзор виктимизации населения, контент-анализ материалов прессы);

оперативно-следственная – (сравнение информации о совершенных преступлениях определенного вида с количеством возбужденных по ним уголовных дел и с количеством из них раскрытых; изучение отказных материалов, прекращенных уголовных дел, явок с повинной; экономико-правовой анализ документов).

Данная классификация, по мнению автора, наиболее оптимальна. Особый интерес заслуживают те методические приемы по установлению латентных преступлений, которые базируются на использовании статистической информации и математического аппарата.

Например, И.Л.Шрага предлагал использовать для определения уровня латентных преступлений сравнительный статистический анализ двух или нескольких районов города. Высокий уровень латентности, полагал он, “наиболее вероятен там, где по данным статистики больше убийств и тяжких телесных повреждений (то есть преступлений, наиболее полно учитываемых) в общем количестве зарегистрированных преступлений”. Расчет индекса латентности для каждого района им осуществлялся по формуле: ИЛ=(У+Т)/ВУ, где ИЛ – индекс латентности; У, Т – статистические показатели умышленных (неосторожных) убийств и тяжких телесных повреждений; ВУ – статистический показатель всех зарегистрированных преступлений.

В свою очередь, Б. Панев предлагает для определения уровня латентных преступлений такую формулу: К=Л/(Л+М+ЗН), где К – коэффициент полноты регистрации; М – число установленных незарегистрированных легких преступлений; Л – общее число зарегистрированных преступлений; ЗН – число установленных незарегистрированных, тяжких преступлений.

На основе анализа статистических карт В.Ф. Оболенцев вывел средний период латентности, а также предложил формулу исчисления латентных преступлений: ЛП=ЗП×КЛ/100, где ЛП – количество латентных преступлений; ЗП – количество зарегистрированных преступлений; КЛ – коэффициент латентности, а А.О. Конев установил соотношение латентных преступлений относительно зарегистрированных; Д.А. Ли пришел к разработке модульной теории социума.

Таким образом, огромный массив методов измерения латентной преступности в теоретическом плане наработан и определён, остаётся реализовать их на практике.

О.О. Дорошенко, ІV ф-т, 5 курс

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Предмет кримінології

Термін “кримінологія” увійшов у науковий обіг у (1885) р. і з тих пір по мірі розвитку науки кримінології поняття кримінології та склад її предмета постійно уточнювалися та вдосконалювалися. Далеко не всі елементи, які входять до предмета кримінології відразу знайшли в ній своє місце. Особливо це стосується проблеми особи злочинця, яка лише на нинішньому етапі розвитку кримінології зайняла гідне місце в якості складової частини її предмета. Сучасні вчені наводять таке визначення науки кримінології: кримінологія – це комплексна наука про закономірності злочинності та її конкретні прояви, особу злочинця, чинники, причини і умови, що породжують та визначають злочинність і окремі злочинні посягання, а також про форми і методи соціального і нормативного впливу на них, є метою контролю за цими негативними явищами.

Сама назва науки кримінології свідчить про те, що вона вивчає злочинність: “crimen” (лат.) – означає злочин, злочинність, а “logos” (грец.) – слово, вчення. Кримінологія вивчає також й індивідуальні прояви злочинності – окремий злочин, причини та умови які, його породжують; особливості особи злочинця, а також його жертви – особи, яка є потерпілою від злочину; причини віктимності; детермінацію; попередження і контроль за злочинністю. Предметом вивчення кримінології є також “фонові явища”, які впливають на злочинність, віктимна поведінка індивідів, планування і прогнозування злочинності. При встановленні предмета кримінології не можна не враховувати те, що злочинність не просто соціальне явище, а таке, що має правові межі. Як об’єктивно існуючі ці явища соціального життя належать до злочинних згідно з діючими кримінальними законами.

– Злочинність у всіх її проявах включає: злочин чи індивідуальне злочинне посягання; окремі види злочинності, які класифікують за різними критеріями (економічна злочинність, злочинність неповнолітніх, жінок тощо); злочинність в окремому регіоні держави, та в державі в цілому. Кримінологія вивчає злочинність у конкретних умовах місця і часу.

– Злочин – окремий злочинний акт поведінки, який робить злочинність видимою, тобто такою, що безпосередньо сприймається суспільством.

– Особа злочинця – цілісність властивостей, станів особи, сукупність стійких соціальних і психологічних характеристик, які в поєднанні з об’єктивними обставинами зумовлюють вибір злочинної поведінки.

– Жертва злочину з точки зору кримінальної віктимології – це потерпіла особа незалежно від того, чи визнана вона потерпілою у кримінально-процесуальному порядку і чи оцінює себе такою суб’єктивно, яка своєю поведінкою сприяє вчиненню злочину.

– Боротьба зі злочинністю – багатоаспектна діяльність, яка включає вплив на саму злочинність, її причини, умови. Ця діяльність здійснюється на загально-соціальному, спеціально-криміналогічному та індивідуальному рівнях.

– Фактори злочинності, причини і умови окремих злочинів – відповідають на питання про те, що породжує та зумовлює фактичні прояви злочинності. Злочинність об’єктивно пов’язана з економічними, політичними, психологічними процесами, які у своїй сукупності зумовлюють її.

Таким чином, предмет науки кримінології – це саме явище злочинності в єдності та різноманітності його сутності й ті фактори, які сприяють злочинності.

Я.Я. Костинюк, ІІІ ф-т, 5 курс, 29 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Детермінація злочинності:

соціально-психологічний фактор

Життя кожної людини – це постійний вибір: навчатися чи не навчатися, працювати чи не працювати і навіть жити чи не жити. А досить часто в силу обставин вибір полягає в питанні вчинити злочин, тобто кримінально каране діяння, чи ні. У даній ситуації вибір людини визначається в першу чергу тими ціннісними орієнтаціями, системою цінностей, які закладені в людині, та її психологічно-біологічною здатністю сприйняти цю систему цінностей з урахуванням основних принципів моралі та співіснування людей, які покликані забезпечити гармонію.

Система цінностей визначається тим, що людина народжується в умовах певної культури. Вона приходить у світ біологічно пристосованою до того, щоб отримати і адаптувати знання про саму себе та про свої взаємовідносини з іншими. Проте основна проблема полягає в тому, щоб суспільство змогло донести до людини знання, які справді зможуть переконати її зробити вибір на користь незаподіяння шкоди суспільству, тобто не чинити злочини. Адже перші соціальні контакти людини знаменують початок триваючого все життя процесу координації, протягом якого вона засвоює і адаптує ідеї, які отримує від суспільства та які виникають у її власній свідомості. У цих ідеях втілюються звичаї, вірування, твори мистецтва, а також її власні відносини зі своїми близькими та з соціальними інститутами.

Не менш важливе значення має здатність людини сприйняти систему цінностей, яку закладає суспільство. Однак оскільки не існує двох індивідів, що володіють однаковими біологічними особливостями, і немає двох таких осіб, відносно яких можна було б зробити припущення, що на них впливала однакова культура, тому кожна особистість неповторна. Люди не можуть бути зовсім однаковими хоча б і тому, що кожна з них володіє свої власним тілом і це тіло займає різні зони у просторі. Оскільки абсолютно однакових людей не існує, то не може бути і однакового сприйняття системи цінностей. Індивідуальні особливості кожної людини встановлюють межі розвитку особистості, однак не абсолютні, а відносні межі, бо при бажанні й сильній волі вона може їх збільшувати або зменшувати. Індивідуальні особливості також визначають характер процесів сприйняття та адаптації, в результаті яких елементи суспільної моральної свідомості перетворюються в елементи особистісної моральної свідомості у соціальній діяльності людини.

Також у ситуації вибору важливу роль відіграє сила внутрішньої свідомої волі людини, що здатна деколи протистояти внутрішньому інстинктивному підсвідомому, інколи штовхнути людину на самопожертву. Оскільки в більшості випадків, а можливо й у всіх випадках вчинення злочину, вибір стоїть між власною вигодою і вигодою інших людей, між власними бажаннями і бажаннями інших людей. Саме здатність людини до самопожертви може схилити її до вибору на користь сус-пільства.

Н.І. Сатохіна, І ф-т, 5 курс, 11 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Питання загальної методології

кримінологічної науки

Сучасна методологічна ситуація у суспільствознавстві характеризується переходом від методологічного монізму до різноманітних методологічних засад і парадигм. Цей перехід стосується і кримінології як комплексної науки про закономірності злочинності та методи впливу на неї.

У цій галузі можемо констатувати:

1) детальне обґрунтування у кримінологічних дослідженнях загальнонаукових методів і окремих методик соціологічних досліджень, у той час як загальнофілософському рівню методології, який є фундаментом будь-якого дослідження, не приділяється достатньої уваги. Разом з тим саме філософсько-правові засади визначають загальний підхід до мети і спрямування кримінологічного дослідження, до відбору досліджуваних фактів і явищ та до інтерпретації результатів дослідження;

2) орієнтацію дослідників на діалектику та історичний матеріалізм як загальну методологію пізнання, яка хоча і розглядається як очищена від ідеологічних нашарувань, проте не може вже займати монопольне становище. Такі тенденції у суспільствознавстві як антропологізація, глобалізація і деформалізація потребують звернення до широкого кола підходів.

Як альтернативні підходи пропонуються синергетичний, соціопсихолінгвістичний, семіотичний, герменевтичний тощо. У рамках останніх двох суміжних напрямків будь-яке явище соціальної дійсності розглядається як феномен комунікації з урахуванням закономірностей функціонування знакових систем.

Уявляється, що герменевтика як загальна теорія розуміння може цікавити кримінологів у двох аспектах:

може розглядатись у якості загального методологічного підходу, що включає до себе основні засади інтерпретації явищ соціальної дійсності;

у питанні причин та умов вчинення злочинів, механізму індивідуальної злочинної поведінки заслуговують на увагу такі моменти, як адекватність смислової інтерпретації нормативно-правових актів, взаєморозуміння учасників правового спілкування, розуміння не тільки мовних висловлювань, а й фізичних дій. Ці проблеми також розглядаються в рамках герменевтичного підходу.

Щоб методологічний плюралізм не перетворився у методологічний анархізм, необхідно, у передусім, дотримуватись критерію об’єктивної зумовленості методів дослідження його предметом. Відзначимо, що сутність гуманітарних наук (наук про культуру), на відміну від природничих наук (наук про природу), полягає в розумінні (інтерпретації), а не в поясненні (пізнанні). Саме герменевтика виступає нині якості загальної теорії такого розуміння, яка може поруч з іншими підходами використана у кримінології.

І.В. Семеніхін, ІV ф-т, 4 курс, 36 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ПИТАННЯ БОРОТЬБИ ІЗ ЗЛОЧИННІСТЮ

В ТВОРІ Ч. БЕКАРІА “ПРО ЗЛОЧИНИ І ПОКАРАННЯ”

В усіх передових державах у 17-18 ст. спостерігається безперервне зростання кримінально-політичної думки, заснованої на принципах гуманізму, рівності, свободи, поширення якої створювало наукове підґрунтя для розбудови прогресивної кримінальної політики, науки. Серед видатних просвітників цієї епохи особливе місце займає італійський гуманіст, юрист, публіцист, автор добре відомої сучасникам праці “Про злочини і покарання” (1764 р.) Чезаре Беккаріа, що cвоїм кримінально-політичним трактатом поклав початок новому, “просвітницько-гуманістичному” напрямку кримінальної політики, науки, права. Розуміння Чезаре сутності, природи, призначення законів, інституту покарань, необхідності попередження злочинів цілком відповідало духу Просвітництва, пронизаного ідеями гуманізму, справедливості, якими італієць сповнився, вивчаючи літературні доробки інших просвітників – Монтеск’є, Дідро, Руссо. Хоча Беккаріа і не надав своїй праці вигляду концептуального наукового дослідження, вона здійснила неабиякий вплив на реформування, удосконалення європейського законодавства, правову думку, суспільну правосвідомість, більшість його ідей отримала зовнішнє вираження і закріплення у законах.

Значну увагу Беккаріа у своїй праці приділив проблемі попередження злочинів. Це питання привертало увагу різних науковців, філософів, юристів ще з прадавніх часів. Суспільство вже на ранніх етапах свого існування усвідомило, що стримувати злочинність тільки за допомогою закріплення розгалуженої системи покарань неможливо, доцільніше і ефективніше буде здійснювати заходи, що спрямовані на попередження вчинення злочинів.

Чезаре Беккаріа у своїх висновках виходив з того, що остаточне викорінення злочинності неможливе, адже вона породжується “загальною боротьбою людських пристрастей”, а ця боротьба вічна, як, власне, вічні й незмінні почуття людей, але використовуючи різні заходи можна скоротити рівень злочинності, попереджуючи вчинення злочинних діянь. “Краще попереджувати злочини, ніж карати. Це – головна мета будь-якого хорошого законодавства”, – стверджував Беккаріа.

Великий інтерес становить позиція автора щодо визначення цілей покарань. Беккаріа різко виступав проти середньовіч-ної ідеї залякування як самостійної цілі покарання і засобу попередження злочинів та проти жорстокості самих покарань; надмірна їх суворість робить жорстокими самих людей, суспільство, тим самим сприяючи скоєнню нових злочинів. Невідворотність, своєчасність покарання – найбільш ефективний засіб попередження злочинів, коли воно вже на рівні свідомості буде представлятись злочинцеві як “необхідний і невідворотний наслідок” злочину.

Іншими важливими умовами ефективної превенції злочинності Беккаріа вважав, передусім, такі: 1) обмеження числа діянь, що визнавались законом кримінально караними, за рахунок “тих байдужих дій, які в поганих законах визнаються злочинами”; 2) простоту та ясність законів, їх доступність для розуміння усіма громадянами; 3) удосконалення виховання, яке повинно складатися не стільки з безплідного вивчення дисциплін, предметів, скільки з розумного, доступного їх роз’яснення, поєднаного із засвоєнням основних норм, правил, засад моралі; 4) заохочення, нагородження суспільно корисних, добрих діянь; 5) таку діяльність влади, зокрема, суддів, яка б виключала свавілля і виховувала у людях, насамперед, повагу до приписів законів, а не страх перед представниками цієї влади та ін.

У книзі Беккаріа “Про злочини і покарання”, що безперечно увійшла до скарбниці європейської культури і належить до класики юридичної думки, міститься стільки глибоких ідей, цінних спостережень і дуже слушних зауважень із питань правового, політичного характеру, що і через понад двісті років із моменту її опублікування вона не втратила свої актуальності й гостроти.

Р О З Д І Л 2. ОСОБА ЗЛОЧИНЦЯ

Т.С. Кулівець, ІV ф-т, 5 курс

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ПРОЦЕС ФОРМУВАННЯ З ДИТИНИ ОСОБИ ПОТЕНЦІЙНОГО ЗЛОЧИНЦЯ

Молодіжна і підліткова злочинність стала об’єктом пильної уваги серед правоохоронних органів. Вивчення особи неповнолітнього злочинця можна виділити як окремий кримінологічний напрямок.

Великий вплив на формування особи неповнолітнього, в тому числі її антисуспільних проявів, чинить середовище, яке можна розглядати у двох напрямках: соціальне (сім’я, школа, інститут, робота); мікросередовище – де особа знаходиться, проявляє свої інтереси, своє “Я”.

Сім’я – це первинний осередок суспільства. Тому саме їй належить вирішальна роль у процесі формування особи, її моральних якостей, звичок, поглядів, інтересів. В окремих сім’ях мають місце суттєві недоліки у вихованні, відсутність необхідної уваги батьків, жорстокість, аморальна поведінка, конфліктна атмосфера. Це відбивається на психіці дитини. Так, 1/3 неповнолітніх злочинців виросли у неповноцінній або неповній сім’ї. При спостереженні такого свавілля, насилля у дитини формується уявлення про те, що краще вирішувати проблеми насильницьким шляхом. Саме через таку несприятливу атмосферу в сім’ї у підлітка формуються антисуспільні погляди.

Не отримуючи належного нагляду і виховання з боку батьків, дитина часто потрапляє в погане оточення. Цей мікроколектив має неабиякий вплив на ступінь і спрямованість становлення особи неповнолітнього. Бо саме в ньому підліток набуває і формує той або інший світогляд і соціальний досвід. Такі компанії зазвичай мають антисоціальну спрямованість, там є не тільки підлітки, а й дорослі особи, що, як правило, є лідерами. Знаходячись у такому оточенні, підліток прагне до самоствердження, не бажає здаватись боягузом, проявити свій героїзм. Характерною рисою злочинів, які вчиняються такими молодіжними групами, є жорстокість, насилля, знущання над жертвою, часто смертельні випадки. У багатьох випадках вони вчинюються в стані алкогольного або наркотичного сп’яніння.

Доповнювати сімейне виховання повинні шкільні навчальні заклади. На жаль, ще зустрічаються упущення та недоліки в шкільному вихованні. Вчителі не приділяють достатньої уваги учням. Не знаючи про конфліктні ситуації в сім’ї підлітка, про його оточення, умови життя вони не можуть своєчасно застосувати відповідні заходи для виховання і виправлення останнього. Також поширений невдалий відбір педагогічних кадрів. На роботу приходять молоді вчителі з обмеженим світоглядом та які не мають педагогічних здібностей. Відсутність суворої шкільної дисципліни призводить до того, що деякі учні зовсім перестають відвідувати школу. Статистика свідчить, що неповнолітніх злочинців, які ніде не вчаться, набагато більше, ніж тих, які навчаються. У багатьох випадках рівень освіти злочинців нижчий, ніж рівень освіти законослухняних громадян.

На формування особистості неповнолітнього значно впливають ЗМІ. Зокрема, на телебаченні часто можна побачити фільми з насильницьким сюжетом, такі, що підкреслюють авторитетність і безкарність злочинців, а вчинення злочинів необхідністю. Це формує у молоді цинізм, жорстокість, призводить до нехтування нормами моралі й правовими заборонами, закріплюючи антисоціальну настанову.

У великої кількості злочинців-підлітків яскраво виражені психічні відхилення.

Обстановка, яка склалася в молодіжному середовищі, змушує докладати чималих зусиль, які були б спрямовані на запобігання правопорушенням неповнолітніх, усували б ті негативні явища та процеси, які породжують злочинність.

А.М. Сальник, ІV ф-т, 5 курс, 41 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Кримінологічна характеристика насильницької злочинності осіб Із психічними аномаліями

Актуальністю теми є найбільш точні й повні знання про дійсний стан такого явища, як насильницька злочинність осіб із психічними аномаліями, виявлення особливостей насильницьких злочинів, які вчиняються особами з психічними аномаліями в межах осудності, дозволяє глибше пізнати закономірності даної категорії злочинів, а тому – більш ефективно їм запобігати.

Під кримінологічною характеристикою особи злочинця розуміють систему соціально значущих взаємопов’язаних рис, що характеризують соціальні ознаки осіб, які вчинили злочин, прямо чи опосередковано пов’язані з антисуспільною поведінкою людини, обумовлюючи чи полегшуючи його вчинення, та допомагають зрозуміти причини його скоєння.

Питання психіки людини завжди було об’єктом досліджень у галузі психіатрії, психології, юриспруденції, соціології. У юридичній літературі питання психічної діяльності особи, пов’язаної з усвідомленням нею вчинених суспільно-небезпечних діянь, за різними аспектами досліджувалися в працях Ю. Антоняна, С. Бородіна, Ю. Богомякова, В. Ємельянова, А. Музики та інших вчених.

Під психічними аномаліями слід розуміти всі розлади психічної діяльності, що не досягли психопатичного рівня і не виключають осудності, але тягнуть за собою особистісні зміни, які можуть призвести до відхилень у поведінці. Такі аномалії ускладнюють соціальну адаптацію індивіда і знижують його здатність керувати своїми діями. Ще у 1987 р. Ю.М. Антонян вказував на те, що особи із психічними вадами переважають серед тих, хто вчинив вбивства та спричинили тяжкі тілесні ушкодження; менше – серед винних у зґвалтуваннях, хуліганстві.

Розлади психічної діяльності, впливаючи на злочинну поведінку і умовно об’єднуючись під назвою “психічні аномалії”, включають до себе психопатію, шизофренію у стані стійкої ремісії, олігофренію у формі дебільності, алкоголізм, наркоманію, явища черепно-мозкових травм, органічне захворювання центральної нервової системи, епілепсію та деякі інші психічні розлади і хвороби. До числа найбільш розповсюджених належать алкоголізм, психопатія, олігофренія у формі дебільності, захворювання черепно-мозкової системи.

Найбільш вагомим для осіб, у яких наявні ознаки відхилень, дуже характерний стан дезадаптації, викликаний незадоволенням актуальних потреб, самоактуалізацією, постійними конфліктами з навколишнім середовищем. Наслідком цього є розлади, які відносять до небезпечних: внутрішня напруга звужує можливості орієнтування і адекватного реагування на ситуації, виділення головних, суттєвих факторів. Такий стан являє собою, по суті, фрустрацію, суб’єктивно сприймається як вкрай несприятливий, загрожуючи цілісності та самоідентичності суб’єкта, призводить до накопичення афекту і, звичайно, породжує потребу звільнитися від небезпеки.

При розслідуванні насильницьких злочинів найбільш розповсюдженими помилками слідчих органів є неповне виявлення даних про особу обвинуваченого, що не дозволяє вирішити питання про наявність у обвинуваченого та підсудного психічних відхилень.

Джерелом злочину є тільки особа і ситуація, в якій знаходиться можливий злочинець, і яка сама по собі не провокує його на вчинення злочину. Тобто кожна ситуація сприймається суб’єктом в залежності від його індивідуальних особливостей і в цьому полягає її суб’єктивне значення. На всіх етапах розвитку кримінології дискутувалось питання про місце психічних аномалій у детермінації злочинної поведінки. За переконанням Ю.М. Антоняна, не психічні аномалії самі по собі активно сприяють злочинній поведінці, а ті психологічні особливості особи, які формуються під їх впливом. Тобто психічні розлади не ведуть прямо до злочину, вони пов’язані з психологією суб’єкта.

С.М. Євдокимов, ІІІ ф-т, 5 курс, 29 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Проблеми визначення поняття

“особа злочинця”

Поняття “особа” Велика Російська Енциклопедія визначає в широкому та вузькому змісті.

1) В широкому розумінні, особа – це людський індивід як суб’єкт відносин і свідомої діяльності.

2) У вузькому значенні під особою розуміють стійку систему соціально-значущих рис, які характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства.

Серед науковців немає єдиної точки зору щодо співвідношення біопсихологічного і соціального в особі людини.

Деякі автори пояснюють людську поведінку соціальними факторами ігноруючи при цьому біологічну сторону, інші навпаки, перебільшують значення природного і природженого в людині. Найбільш аргументованою є позиція за якої особа людини розглядається як складне інтегруюче поняття, що включає в себе і біологічні, і психологічні, і соціальні сторони. Сукупність і єдність названих сторін утворюють її саму. Особа є цілісним утворенням, що складається з декількох елементів, сукупність яких формує її структуру. Платонов К.К. до структурних складових особи відносить: спрямованість – систему переконань; соціальний досвід (знання, уміння, навички); силу і особливості протікання інтелектуальних, вольових і емоційних процесів; біологічно обумовлені якості такі як темперамент, здібності, задатки.

Система переконань формується під час соціалізації, процесу пристосування свідомості людини до соціальних умов, сприйняття світоглядів, знань, досвіду, моральних вимог котрі характеризують суспільство. Під час згаданого процесу під дією негативних соціальних явищ, названих причинами злочину, у людини можуть формуватися глибокі і стійкі антигромадські погляди, звички, що зумовлюють за певних умов, вчинення злочину. Однак А.Ф. Зелінський слушно заперечив судження про те, що всякий злочин є результатом свідомої антисоціальної спрямованості особи винного. Спрямованість – лише одна із структурних елементів особи, а діяння обумовлено всією сукупністю складових структури і є результатом діяльності всіх її щаблів.

Звідси можна зробити висновок про те, що кожна особа при певному співвідношенні суб’єктивних і об’єктивних факторів здатна вчинити злочин. Однак найбільша імовірність його вчинення існує серед осіб, у яких склалися стійкі антисуспільні погляди, потенційно спрямовані на порушення моральних та правових норм існуючих на даний час в певному суспільстві.

Практичним завданням кримінології є розробка відповідних рекомендацій, спрямованих на попередження та протидію окремих видів і груп злочинів. З цією метою проводиться ряд досліджень, серед яких і глибоке вивчення особи злочинця.

У кримінологічній літературі сформульовано чимало визначень особи злочинця. До істотних ознак більшості з них можна віднести: сукупність соціально значущих рис, зв’язків і відносин, які характеризують людину, винну в порушенні норм кримінального права. Такі дефініції поєднують в собі соціологічну і юридичну сторони. Використовуючи юридичний аспект і вживаючи термін “злочинець” зміст досліджуваного поняття обмежується. Адже кримінологію цікавлять не тільки злочинці, але й ті особи, у яких сформувалася стійка антисуспільна спрямованість, тобто готовність індивіда діяти усупереч інтересам суспільства в силу наявності у його свідомості антисоціальних поглядів, переконань, інтересів і потреб. Тому слід відрізняти тих осіб, які піддаються кримінологічному дослідженню, від осіб злочинців. Перша категорія є значно ширшою. До неї можна віднести осіб, які своєю поведінкою демонструють негативне ставлення до моральних і правових норм, та тих, які умисно вчинили правопорушення з підвищеним ступенем суспільної небезпечності.

Р О З Д І Л 3. ПРИЧИНИ ЗЛОЧИНУ

Х.Н. Алієва, ІV ф-т, 5 курс, 36 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Особа злочинця У концепції генної теорії

Співвідношення біопсихічного і соціального в особі людини здавна обговорюється в загальнотеоретичному плані. Одні науковці перебільшують значення природного і природженого в людині, зменшуючи соціальні задатки в ній, віддаючи перевагу при цьому генам, а не соціуму. А інші дослідники пояснюють поведінку людини в основному соціальними факторами, ігноруючи біологічну сторону особи.

Видатний туринський професор Ч. Ломброзо, який намагався заснувати нову науку – кримінальну антропологію, в основу своїх досліджень поставив злочинця. Він стверджував, що особу злочинця потрібно вивчати не відволікаючись і не абстрактно, не в тиші власних будинків, а серед злочинних збіговиськ і угруповань, у сфері бездомних і душевнохворих, серед наркоманів і ґвалтівників, в буденності життєдіяльності їх існування. І тільки тоді буде зрозуміло, що злочин це не випадковість і не прояв “злої волі”, а цілком реальний і покаранням незворотний акт. Злочинець – істота особлива, яка відрізняється від інших людей. Це своєрідний антропологічний тип, який схильний до злочину в силу численних якостей і особливостей своєї фізіологічної організації. Злочинець – це особливий природній тип, скоріше хворий, ніж винний. Злочинцем не стають, а народжуються. Це своєрідний хижак, якого подібно тигру не має смислу докоряти в кровожерливості. Злочинну людину необхідно виявити за низкою характерних для неї ознак та ізолювати від суспільства. У третьому виданні Ломброзо “Злочинної людини” 1884 р. до однієї із головних причин злочинності відніс хворобу, тісно пов’язуючи атавізм із патологічним станом організму, вважаючи основою епілепсію і моральне безумство.

У природжених злочинців слід відмітити аномалії в черепі, який схожий на ті, що були у доісторичних людських рас. Мозок за своїми звивинами також відрізняється від мозку нормальної людини і наближений до структури мозку людського ембріона чи тварини. Для охарактеризованих вище осіб наявні: надмірна волосатість на голові та тілі або раннє облисіння; нерівномірне розміщення зубів, іноді й у два ряди; косоокість; непропорційність обличчя, прямий ніс з горизонтальною основою, часто нахилений у бік, широкий. Злочинці з рудим волоссям зустрічаються досить рідко, як правило – це брюнети і шатени. Зморшки у даних осіб з’являються у два-п’ять разів раніше і обов’язково з виличною зморшкою, яка знаходиться на середині щоки, “зморшка гріха”. Руки у них надмірно довгі щодо зросту. Обов’язково характеризуються зниженою чуттєвістю, зневагою до болі й власного здоров’я, що дає їм відчуття привілейованості й зневагу до ніжних і чуттєвих людей. Їм приємно робити боляче іншим, на їх погляд усі, крім них, – істоти “нижчі”. У той же час для них характерні надмірна збудливість, гарячкуватість і роздратованість.

Крім загальних ознак, існують і спеціальні для кожного типу злочинця. Наприклад, у вбивць часто виділяється лобна пазуха, дуже об’ємні вилиці, величезні орбіти очей, квадратне підборіддя, кривизна голови. А також скляний погляд, “кров’яні” очі, тонкі губи, маленькі чи занадто великі вуха. У грабіжників голова видовжена, ніс прямий, часто задертий догори, очі й руки занадто рухливі. Із співрозмовником уникають погляду “очі в очі”. Їх розумові здібності – вищі, ніж у інших злочинців. У ґвалтівників очі витрішкуваті, але обличчя ніжне, губи і повіки великі. Почерк у вбивць і грабіжників відрізняється видовженими літерами, криволінійністю рядків. А у ґвалтівників букви розширені, без загострених і криволінійних закінчень.

Однак, на наш погляд, потрібно допускати, що природжений злочинець не обов’язково повинен вчинити злочин. При позитивних зовнішніх, соціальних чинниках злочинні нахили людини можуть так і не реалізуватися протягом усього його життя.

Л.В. Гаврюшенко, ІІІ ф-т, 5 курс, 29 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ВІКТИМОЛОГІЧНА ПРОФІЛАКТИКА ЗЛОЧИННОСТІ

Під віктимною розуміють таку поведінку, коли жертва певним чином сприяє скоєнню злочину, свідомо чи не свідомо створює об’єктивні та суб’єктивні умови для криміналізації, зневажаючи запобіжними заходами. Головна ознака віктимної поведінки – це здійснення певних дій або бездіяльності, які сприяють тому, що людина опиняється в ролі постраждалої, жертви.

Сукупність якостей, явищ, психологічних властивостей, характеристик особистості, що сприяють її віктимній поведінці та віктимізації, складають віктимність особистості. Віктимогенність – це набуті людиною фізичні, психічні й соціальні риси та ознаки, котрі можуть зробити її схильною до перетворення на жертву.

З урахуванням реалій розвитку взаємозв’язків злочинності й віктимності у демократчній державі сучасна політика має бути орієнтована на потенційного потерпілого та його захист.

Жертва злочину, наукові основи поводження з нею стають необхідним елементом розвитку сучасної концепції кримінальної й профілактичної політики, профілактики злочинності та інших форм відхиленої поведінки, тому гармонізація взаємовідносин органів соціального контролю з потерпілим від злочину відкриває певні перспективи обмеження кримінальності.

У цьому зв’язку дуже важливою є ще одна проблема – це організація поводження з потерпілими від злочинів, проблема політичного і правового забезпечення дотримання й охорони законних прав і свобод жертв злочинів.

Застосовуючи заходи профілактики та максимального наближення до зниження таких негативних явищ, ми стикаємось із проблемою створення в суспільстві такого напрямку, як віктимологічна політика, яка покликана захищати потерпілих від злочинів, знизити конфліктність і тим самим сприяти обмеженню злочинності.

Принципово важливим є визнання таких відправних положень при створенні системи віктимологічної профілактики та поводження з потерпілими, як право бути поінформованим, захист жертв, компенсація, підтримка.

Зазначені напрямки мають здійснюватися у процесі виявлення, усунення чи нейтралізації факторів, обставин, ситуацій, що формують віктимну поведінку та обумовлюють вчинення злочинів, виявлення груп ризику й конкретних осіб із підвищеним ступенем віктимності й вплив на них із метою активізації їх захисних якостей.

Програми віктимологічної профілактики злочинів мають допомагати жертвам у подоланні емоційних травм, участі у кримінальному процесі, отриманні компенсацій та вирішенні інших проблем, пов’язаних із віктимізацією.

Такі програми мають бути належним чином організовані, з чітко визначеними цілями, необхідним персоналом (на платній та безоплатній основі), і забезпечені підтримкою державних агентств.

Світовий досвід свідчить про те, що такі програми повинні мати можливість забезпечення сучасної системи допомоги жертвам чи, якщо вони взмозі запропонувати тільки обмежені послуги, ці програми мають бути скоординованими з програмами інших служб із метою забезпечення тривалості підтримки в середовищі жертв злочинів.

До основних напрямків їх діяльності відносять:

– вторгнення у кризові ситуації для забезпечення безпеки жертв, створення можливостей для позбавлення негативних емоцій, організації емоційної підтримки в процесі консультування з представниками соціальних агентів і правоохоронних органів;

– негайне надання прямої допомоги, включаючи (медичну, тимчасового притулку, їжі, допомоги дітям тощо);

– інформаційна підтримка щодо прав жертви на всіх стадіях спілкування з представниками державних агентів і організацій;

– консультування, включаючи (емоційну підтримку в процесі індивідуального і групового консультування, психологічної допомоги; забезпечення жертви інформацією про те, як попередити подальшу віктимізацію, до кого звертатися за допомогою для консультування);

– адвокатська діяльність (забезпечення юридичної допомоги та представництва законних прав і інтересів жертви при отриманні компенсації, допомоги в кримінальному процесі);

– надання допомоги в процесі розслідування кримінальних справ, судових розглядів, а також інших контактів із системою кримінальної юстиції (інформування про права, персональна підтримка в процесі слухань тощо);

– навчання залучених професіоналів з ухилом на права жертви;

– попередження віктимізації.

Таким чином, віктимологічний аспект проблеми запобігання соціальним конфліктам і злочинам залишається відкритим. Дослідження причин віктимізації, виявлення сукупності психологічних властивостей особистості, що сприяють становленню її віктимної поведінки, а також залучення фахівців, робітників правоохоронної юстиції, робітників соціальних служб, проведення консультацій з приводу проблем віктимної поведінки молоді з вихователями є досить важливим для пошуку заходів профілактики конфліктів, боротьби зі злочинністю та зниження рівня віктимізації населення.

О.В. Гладка, ІV ф-т, 5 курс, 38 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Віктимна поведінка та її роль у “механізмі” злочинної поведінки

Найсуттєвіші причини злочинів різних типів вивчались у рамках кримінологічних досліджень багатьох учених. Аналізуючи причини злочинності, дослідники-кримінологи, як правило, зосереджують увагу на особливостях особистості та поведінки злочинця, не враховуючи тієї обставини, що вчинення злочинів у деяких випадках залежить не тільки від злочинця. Злочинець, злочин і жертва злочину пов’язані один з одним тісною системою взаємовідносин.

Приводом деяких злочинних посягань і умовою, що полегшує у певних випадках вчинення злочину, інколи виступає поведінка самого потерпілого, яка за своєю природою може бути віктимною, тобто ризикованою, необачною, легковажною, розпутною, провокаційною.

Під віктимною розуміють таку поведінку, при якій жертва певним чином сприяє скоєнню злочину, свідомо чи несвідомо створює об’єктивні та суб’єктивні умови для скоєння індивідом злочину. Віктимна поведінка – це поведінка потенційної жертви, поведінка, що провокує злочин.

Головна ознака віктимної поведінки – це здійснення певних дій або бездіяльність, які сприяють тому, що людина опиняється в ролі постраждалої, жертви.

Підвищена схильність (вірогідність) стати жертвою правопорушення – віктимність, залежить від таких чинників, як: стать, вік, освіта, професія, морально-психологічні особливості. Так, більш віктимними є чоловіки, ніж жінки. Підвищена віктимність характерна і для осіб похилого віку, що зумовлено як віковими, фізичними, так і психічними змінами. Значною віктимністю характеризуються особи певних професій, пов’язаних із ризиком стати жертвою злочинних посягань: працівники міліції, інкасатори, охоронці, водії таксі, касири тощо.

Віктимна поведінка потерпілого за своїм характером може бути конфліктною (потерпілий сам створює конфліктну ситуацію або активно бере участь у конфлікті, що виник; особливим різновидом є, наприклад, затримання злочинця), провокуючою (демонстрація багатства, часте перебування в стані сильного алкогольного сп’яніння) та легковажною (надмірна довірливість у спілкуванні з незнайомими людьми, безтурботність).

Дослідження особистості постраждалого та його поведінки має на меті пояснити вплив віктимності на “механізм” конкретного злочину та виробити запобіжні заходи, що дозволятимуть уникнути ситуацій, у яких приводом злочинної дії може стати особистість або поведінка самої жертви.

Практикою вироблена така система взаємопов’язаних, організаційно забезпечених державних, громадських й індивідуальних заходів, спрямованих на виявлення та усунення або нейтра-лізацію чинників, які формують особисту чи масову можливість стати жертвою правопорушення. Цими заходами віктимологічної профілактики є: проведення профілактичної роботи з потенціальними жертвами правопорушень з урахуванням демографічних, фізичних та соціально-рольових, соціально-психологічних властивостей особи; правове виховання та навчання з розповсюдженням серед громадян відомостей про необхідну оборону, надання їм спеціальної інформації; вжиття заходів щодо належного освітлення вулиць, скверів, під’їздів будинків; створення “зворотнього зв’язку” правоохоронних органів і населення: організація телефонів довіри, гарячої лінії з метою отримання інформації від громадян про різноманітні правопорушення та конфліктні ситуації тощо.

А.О. Дімакова, 2 курс, 24 гр.

Полтавський ф-т

ПСИХІЧНІ РОЗЛАДИ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ЗЛОЧИННІСТЬ

Українська кримінологія приділяє мало уваги з’ясуванню ролі психічних аномалій у межах осудності, у формуванні особи злочинця і злочинній поведінці.

Сучасні причини злочинності кореняться, поряд з іншими чинниками, і в негативних соціальних явищах нашої дійсності. Психопатія, алкоголізм, черепно-мозкові травми, велика роль антисоціального способу життя індивіда, несприятливі умови його формування і розвитку, особливо в дитячому та підлітковому віці, передусім, у сім’ї, зовнішні соціальні, в тому числі психотравмуючі фактори в оточенні, сприяють розвитку психічних аномалій. При цьому необхідно враховувати психофізичні якості, через які особа сприймає умови зовнішнього середовища.

Аналіз судово-слідчої практики дозволяє зробити висновок про те, що особи, які мають психічні аномалії, набагато легше втягуються в кримінальні ситуації, а також частіше за психічно здорових осіб мають конфлікти із законом. Емоційна нестійкість, нерідко раптова збудливість, схильність до афективних реакцій даної категорії осіб можуть бути причиною вчинення ними злочинів. Таким чином, не виключається можливість впливу психічного захворювання людини на вчинення протиправних дій.

Динаміка захворюваності населення України на психічні розлади в останні десять років викликає стурбованість у кримінологів. Серед населення України за останні десять років захворюваність психічними і поведінковими розладами (за винятком наркологічних захворювань) зросла на 2,8 %. У структурі захворюваності психічними і поведінковими розладами 71,1 % складають психічні аномалії. Кількість форм олігофренії (розумової відсталості) зросла на 21 %.

Також останніми роками у 2,3 рази зросли психічні й поведінкові розлади внаслідок вживання наркотичних речовин. Кожного року понад 15 % осіб вчиняють злочини, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння.

Як одну з причин такого сучасного стану кримінально-психіатричної статистики можна виділити той стан багаторічного ігнорування ролі біологічних чинників та психічних аномалій у динаміці злочинності , що існував за часів радянської влади. Адже навіть із здобуттям незалежності в Україні протягом останніх п’ятнадцяти років статистичні відомості щодо психічного стану здоров’я населення залишаються переважно доступними для виключно обмеженого кола науковців та фахівців, що, в свою чергу, не дозволяє правильно оцінювати криміногенну ситуацію та впливати на процес вчинення злочинів, особливо насильницьких.

Заходи попередження такої злочинності можуть бути медичними або психологічними, яким, на нашу думку, мало приділяють уваги вчені-кримінологи, ще менше вони використовуються практично. Йдеться, зокрема, про психологічну діагностику особистості, а також психотерапевтичне коригування поведінки особи для профілактики насильницьких злочинів.

І.В. Крамаренко, 2 курс, 23 гр.

Полтавський ф-т

ВАДИ ПСИХОСЕКСУАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

ЯК ПІДҐРУНТЯ ВЧИНЕННЯ СТАТЕВИХ ЗЛОЧИНІВ

У розвитку сексуальної сфери людини можна відокремити біологічні і соціально-психологічні процеси. Перший процес – біологічний, він починається з моменту запліднення, обумовлює розвиток зовнішніх статевих органів і анатомічних структур статевого апарату, систем їх нервово-ендокринної регуляції. Цей процес закінчується у підлітковому віці (12-13 років). Таким чином біологічна структура і функції статевих органів формуються з зародишевих передумов.

Другий процес – соціально-психологічний; він починається після народження і спрямований на розвиток особисто со-ціальних мотивацій сексуальної потреби. Первинні пасивно-копіювальні форми статевої поведінки трансформуються в майбутні індивідуальні психосексуальні стереотипи, закріплюють спрямованість сексуального потягу. Прийнято виділяти платонічну, еротичну і сексуальні фази в цей період психосексуального розвитку. Віковий діапазон цих стадій значно коливається і різниться в залежності від темпів дозрівання. Невротичний розлад психіки ґрунтується, за думкою З. Фрейда, в більшій мірі на еротично обумовленому особистому хвилюванні. І навіть те, що ми називаємо схильністю і спадковістю відносно психічних розладів, є тільки переживанням попередніх поколінь, яке зарубцювалося в нервовій системі.

Дослідник психології С. Цвейг писав, що деяка частина людей не змозі в силу причин, які в кожному випадку підлягають індивідуальному встановленню, зважитись безупинно зжити свій потяг в передбаченою природою формі. Їх статева енергія без-зупинно шукає для повноти задоволення якогось іншого шляху замість нормального.

У цих осіб статевий потяг став на помилковий шлях в результаті хибної установки в період якогось хвилювання, вони не можуть направити свій психосексуальний розвиток у правильне русло. І тільки шляхом розуміння внутрішнього конфлікту (це аксіома фрейдистської психології) можливо позбавитись цієї помилки; щоб вилікуватись, потрібно перш за все усвідомити зміст захворювання.

Паралізуючий вплив психічних комплексів, недоступних розумінню індивіда, є причиною появи психічної імпотенції. Підґрунтям тут, як і при невротичних стражданнях, стає затримка в розвитку лібідо до ступеня його нормальної завершеної форми. Крім того, причиною порушень психосексуального розвитку можуть бути ендокринні відхилення, перенесені в дитинстві інфекційні захворювання, травми голови тощо, які призводять до недостатньої функції центральної нервової системи у вигляді психопатоподібних порушень. Такими, коротко кажучи, є причини психосекуальних відхилень, що викликають вчинення злочинів.

Сексуальна злочинність є, з одного боку, правовою, кримі-нологічною, медико-психологічною, а з іншого, – соціальною проблемою, що потребує вирішення. На нашу думку, явища, що розглядаються, без сумніву можна визначити як соціальні відхилення, як одну з найбільш небезпечних “соціальних патологій”, котрій притаманне завдання величезної шкоди інтересам окремої людини і суспільства в цілому.

Комплексне дослідження природи, видів, причин, тенденцій відхилень психосексуального розвитку з наукових і практичних позицій слугуватиме основою вдосконалення регулювання суспільних відносин і діяльності інститутів держави у вказаному напрямку, а також юридичних норм і практики їх застосування з метою підсилення системи соціального контролю в даній сфері та послідовної реалізації заходів морального та правового впливу; профілактики цих явищ на всіх рівнях і стадіях, а також відповідальності за названі дії згідно з чинним законодавством.

Г.В. Красуля, І ф-т, 5 курс, 62 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Вплив психологічних факторів особи злочинця на вчинення злочину

Злочин – це акт, в якому відображається складна взаємодія соціальних, економічних, психологічних та інших факторів. Безпосередньою причиною вчинення злочину слід вважати негативні соціальні явища і процеси, під впливом яких у винної особи виникають глибокі й стійкі антигромадські погляди та звички. А саме різноманітні дефекти в процесі соціалізації та, як результат, виникнення конфліктних взаємовідносин у суспільстві, що нерідко сприяють протиправним діям.

Проте соціальні чинники впливають на поведінку людини не прямо, а опосередковано через внутрішньоособистісні явища, по-різному “лягають” на індивідуальну природну основу. Тому необхідно встановити ті психологічні фактори особи злочинця, які впливають на вчинення злочину. Серед них можна виділити найбільш яскраві: характер, темперамент, спрямованість осо-бистості.

Характер – це сукупність властивостей особистості, які визначають типові засоби її реагування на життєві обставини. Якщо у людини сильний, яскраво виражений характер, то їй легше протистояти зовнішньому впливу.

“Безхарактерна” людина легко піддається впливу інших людей, обставинам, тому вона більш схильна до вчинення злочинів.

Характер людини проявляється: а) у її ставленні до суспільства та окремих людей (у злочинців це проявляється в таких рисах характеру, як егоїзм, грубість, прагнення володарювати); б) у її ставленні до власної особи (злочинцям властива неадекватність самооцінки, яка буває у них або завищеною, або заниженою).

Темперамент – це сукупність типологічних особливостей людини, які проявляються у динаміці, тонусі, ступені врівноваженості її психічної діяльності. Темперамент людини, як правило, проявляється в ситуаціях конфлікту, який нерідко переростає у злочин проти особи.

Найбільш схильні до вчинення протиправного діяння особи з типом темпераменту “холерик”. Оскільки холерики відрізняються сильними та швидко виникаючими емоціями, підвищеною збудженістю, які призводять до агресивності. Вони є емоційно нестабільними особами, для яких характерні нервозність, чутливість та образливість, часто страждають від почуття неповноцінності, тому вчинення злочину для холериків нерідко виступає засобом самоствердження та викидом накопичених негативних емоцій.

Спрямованість особи включає до себе її мотиви, цілі та потреби. Усвідомивши ту чи іншу потребу, свої інтереси, людина аналізує реальні умови та уявляє різноманітні варіанти своєї поведінки, реалізація яких може задовольнити її бажання в даних умовах. Таким чином, у центрі стремлінь особи злочинця знаходиться викривлена потреба, яка визначає мотив та ціль злочину.

Це можна пояснити тим, що злочин являє собою засіб подолання протиріччя між бажаннями, потребами особи (наприклад, прагнення до багатства, влади, успіху) та реальною конкретною ситуацією, існуючими можливостями реалізації цих потреб, які в більшості випадків позбавляють особу можливості досягнення поставлених завдань законним шляхом.

Враховуючи викладене, можна зробити висновок, що причиною злочину є розбіжності між зовнішніми умовами, обставинами та внутрішнім світом людини. У результаті цього виникає конфлікт, який призводить до злочинної поведінки людини. Саме тому при вивченні закономірностей злочинності та її конкретних проявів, факторів, причин та умов, що породжують та визначають злочинність і окремі злочинні посягання, а особливо при розробці програм боротьби зі злочинністю суспільні фактори, які впливають на вчинення злочину, необхідно розглядати у сукупності з психологічними факторами особи злочинця.

О.А. Обревська, ІV ф-т, 5 курс, 41 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Визначення ролі потерпілого У механізмі вчиненого злочину шляхом дослідження віктимологічних аспектів поведінки

Відомо, що особистість і поведінка потерпілого можуть відігравати достатньо суттєву роль у мотивації злочинної поведінки і впливати на ситуацію, в якій вона здійснюється. Як зазначав А.М.Яковлєв, те, що у насильницьких злочинах є мотивацією у вигляді агресивного затвердження власного “я”, свідчить про глибокі внутрішні конфлікти, які вимагають кримінологічного і соціально-психологічного вивчення. Усе більш очевидно, що лише комплексне і всебічне вивчення особи злочинця і його жертви, їх взаємовідносин, об’єктивної ролі, яку кожний із них відіграв у протиправному акті, дозволить зробити висновок про відповідальність винного у злочині, а також встановити обставини, що сприяли його здійсненню. Разом із тим знання певних особливостей жертви, її ролі у зародженні й розвитку злочину, аналіз і характеристика відносин між злочинцем і потерпілим із позицій властивостей жертви і її поведінки значно розширюють можливість профілактики і боротьби зі злочинністю.

Суди не завжди звертають увагу на поведінку потерпілого, так званих потерпілих “винних” у здійсненні насильницьких дій проти них. При цьому у випадку, якщо у діях потерпілого є склад злочину, слід і його притягувати до кримінальної відповідальності. Необхідно враховувати, що об’єктивно негативна поведінка є однією із кримінологічних складових механізму злочину.

У цьому зв’язку треба розрізняти поведінку потерпілого до, у момент і навіть після здійсненого злочину, бо вона може суттєво змінюватись за характером і змістом та впливати на оцінку особистості у цілому.

Між тим від поведінки потерпілих, їх ініціативи щодо пові-домлення про здійсненні відносно них злочинних дій залежить установлення точної статистики і можливість подальшого попередження вчинення відповідних злочинів шляхом не лише обговорення проблеми, але й проведенням широкомасштабного віктимологічного виховання населення на державному рівні – як дорослих, так і дітей.

Негативним фактором є те, що у більшості випадків жертвами злочинних дій стають люди, у яких відсутнє достатнє відчуття небезпеки, хвилювання при погрозі посягання, обережності у спілкуванні з оточуючими, обережності при використанні джерел підвищеної небезпеки.

Результати дослідження показують, що найчастіше вчиненню злочину сприяє провокаційно-злочинна чи аморальна поведінка. Дії потерпілого мають сильний вплив на процес мотивації насильницьких злочинів, провокуючи злочинця або полегшуючи його дії. У такій ситуації, справедливо відмітив Л.В. Франк, багатьох злочинів могло й не бути, якщо б самі потерпілі від злочину поводили себе в тій чи іншій ситуації належним чином.

Останнім часом у багатьох країнах актуалізована проблема жертви, особливо від насильницьких посягань. У національному законодавстві також були здійснені позитивні кроки в оновленні й удосконаленні існуючих нормативних актів і розробці нових. Однак не дивлячись на актуалізацію і намагання вирішення цієї проблеми в українському законодавстві, необхідно звернути увагу на те, що у державі, яка оновлює всю нормативну базу з питань прав потерпілого від злочину, доцільно розробляти та приймати не спеціальні закони, спрямовані на втілення окремого права, а загальний (базовий) закон про права потерпілого від злочину.

Дослідження національної правової бази з питань встановлення та захисту прав потерпілих від злочину дозволяє зробити висновок, що суб’єктами правотворчого процесу проведена величезна робота. У прийнятих актах суттєво розвинені права потерпілих від злочинів, удосконалений механізм їх реалізації та захисту. Проте ще треба пройти величезний шлях, і це, передусім, стосується прийняття базового закону про права потерпілих від злочину.

Ю.А. Саенко, ІV ф-т, 5 курс

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Криминологическая характеристика жертв сексуальных преступлений

Преступления против половой свободы и неприкосновенности личности – одна из наиболее актуальных проблем современного общества. И хотя в общей структуре преступности эти преступления составляют всего 2-3% от общего числа, их опасность вполне очевидна, поскольку вред, причиненный жертве, часто бывает непоправимым.

Особая роль в изучении данного вида преступлений отводится именно жертве, поскольку значимым является не только факт причинения ей вреда, но и ее повышенная способность быть таковой, то есть своими личностными качествами либо поведением в объективно сложившейся ситуации обеспечивать себе такую участь.

Ученые выделяют множество типологий жертв сексуальных преступлений, поскольку негативная специфика данного преступления предполагает посягательства, направленные на лиц различных возрастных категорий, лиц обоего пола, а также с различными нравственно- психологическими установками и характером поведения.

Одним из элементов в механизме совершения сексуальных преступлений является поведение жертвы. Поскольку в ряде случаев именно поведение жертвы становится определяющим фактором, влияющим на окончательное решение преступника совершить преступление. Поведение может быть: положительным, а именно выражаться в активном физическом и психологическом сопротивлении преступнику; нейтральным, то есть таким, которое не способствует преступнику в совершении преступления; негативным, если создает условия, способствующие совершению преступления. К таким условиям можно отнести: легкомысленность, неосмотрительность, некритичность, наивность жертвы, употребление ею наркотических средств, алкогольных напитков и др. Кроме того, поведение жертвы может иметь исключительно провокационный характер – объективно создавать у преступника представление о реальной возможности сексуального контакта.

Изучение жертв с негативным поведением показывает, что в его основе заложены недостатки воспитания, нравственного формирования их личности, девиации психического и сексуального характера и, в целом, влияния микросреды. Можно выделить социальные факторы, само существование которых обуславливает предпосылки виктимизации отдельных категорий лиц (беспризорность, высокие тенденции распространения порнографической продукции, в том числе с участием малолетних и несовершеннолетних, массовая пропаганда сексуальной раскрепощенности и пр.).

Таким образом, изучение личности и поведения жертвы, процессов, влияющих на ее виктимизацию, является своеобразным “ключом” к разгадке ее роли в механизме сексуального преступления, а также разработке эффективных способов виктимологической профилактики.

О.В. Сєрих, ІІІ ф-т, 5 курс, 28 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Віктимізація населення України

З метою попередження злочинності як соціального явища необхідно з’ясувати феномени віктимності та віктимізації.

Загальна теорія віктимології розглядає віктимізацію як соціальний процес перетворення особи (соціальної спільноти) у жертву злочину та результат цього процесу. По суті, поняття віктимізації являє собою певну характеристику віктимності, яка може бути виміряна кількістю випадків спричинення фізичної, матеріальної чи моральної шкоди жертвам злочинів.

На жаль, в Україні не проводилися довгострокові віктимологічні дослідження. Вивчення віктимізації обмежене великими містами та відносно невеликою вибіркою (так, при проведенні Третього міжнародного огляду віктимізації опитування проводилося серед жителів Києва та Київської обл. – 1000 респондентів). У зв’язку з цим аналіз тенденцій віктимізації на пострадянському просторі відображає скоріше одиничні заміри, ніж закономірності.

До основних із них можна віднести.

1. Рівень віктимізації у середньому в 2 – 2,5 рази перевищує рівень злочинності, що реєструється в Україні.

2. Якщо у суспільній свідомості віктимізація ототожнюється з насиллям, то в основному йдеться про крадіжки та інші злочини корисливого характеру. Це стабільна тенденція для більшості країн. Відомо, що рівень віктимізації по насильницьких злочинах складає приблизно 28/1000; по кишенькових крадіжках та інших викраданнях особистого майна – 68/1000; по крадіжках із проникненням, шахрайствах та автокрадіжках – 170/1000.

Показово, що результати опитування підтвердили переорієнтацію кримінальної мотивації більшості діянь у бік активізації економічних зловживань. Це є характерним для всіх країн, які знаходяться на перехідному етапі розвитку економіки.

3. Віктимізація поширюється серед населення нерівномірно: чим вище ступінь тяжкості злочину, тим рідше проявляється віктимізація.

4. Зв’язок між віктимізацією та злочинністю прослідковується таким чином: чим вище злочинність, тим нижче віктимізація у випадках, коли суспільство занепокоєне станом злочинності, і, навпаки, стабільність соціальних відносин, що знижує страх перед злочинністю, вирівнює показники віктимізації та злочинності.

5. Ризик віктимізації пов’язаний як з дефектами способу життя та повсякденної активності людей, так і з індивідуальними відхиленнями.

Маргінальність та низький рівень доходу є супутниками віктимізації. Разом з тим із зростанням достатку зростає і страх перед грабежами, а отже, і вірогідність бути пограбованим.

Ризик віктимізації залежить також від низки індивідуальних чинників соціалізації майбутньої жертви у дитинстві (неправильне виховання або його відсутність взагалі, невдалий шлюб батьків, соціальне відчуження дитини), а також індивідуальних психологічних чинників (низька самооцінка, пригніченість, психосексуальні травми, фобії), антисуспільного способу життя, а також від поведінки потенційної жертви, що відхиляється від соціальних норм.

Таким чином, розгляд указаних тенденцій віктимізації в Україні у її зв’язку із злочинністю є важливим для визначення перспективних шляхів обмеження даного виду активності, зниження її криміногенності.

М.В. Толкачев, VІІ ф-т, 5 курс, 51 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ОБСТОЯТЕЛЬСТВА, ДЕТЕРМИНИРУЮЩИЕ ПРИЧИНУ СОВЕРШЕНИЯ ПРЕСТУПЛЕНИЯ

Преступление, как и всякий человеческий поступок, представляет собой результат взаимодействия индивидуальных свойств личности и объективной (внешней для индивида) ситуации, в которой человек принимает конкретное решение.

Каждое преступление детерминируется, с одной стороны, личностными особенностями данного индивида: его потребностями, интересами, мотивами, целями, а в конечном итоге взглядами и отношениями к различным социальным ценностям и установкам, в том числе к правовым предписаниям и запретам; с другой – совокупностью внешних объективных факторов, которые, взаимодействуя с личностными характеристиками, вызывают намерения и решимость совершить преступление.

Таким образом, можно выделить обстоятельства, которые детерминируют непосредственную причину совершения конкретного преступления. Во-первых – это семейная обстановка, в которой началось формирование личности будущего преступника. Семья, которой присущи аморальные качества, не может, как правило, воспитать законопослушного гражданина. Во-вторых, школа, где недостаточно внимания уделяется нравственному формированию личности. Лицо может быть подвержено негативному влиянию трудового коллектива. Еще одним обстоятельством является неблагоприятное ближайшее окружение, в котором человек пребывает долгое время, наследует господствующие здесь правила и способы поведения. Нужно отметить роль материального положения: низкий уровень жизни определенных слоев населения побуждает их совершить преступление для обеспечения своего существования. Также это негативное воздействие средств массовой информации, которые зачастую пропагандируют насилие.

Р О З Д І Л 4. ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЗЛОЧИННОСТІ

К.П. Горова, юрид. ф-т, 4 курс

Харківський національний ун-т

ім. В.Н. Каразіна

Громадські роботи як вид покарання

Наша держава на шляху демократизації суспільно-політичних відносин значним чином гуманізувала кримінальне та кримінально-виконавче законодавство. Більше як дві третини статей Кримінального кодексу України передбачають покарання, не пов’язані з позбавленням волі. Значно обережніше суди підходять до призначення громадських робіт.

Із вересня 2001 р. в Україні впроваджено нові покарання, в тому числі такі, що не передбачають позбавлення волі. Серед них громадські роботи. Не дивлячись на позитивній досвід застосування в інших країнах цього виду покарання, у КК України громадські роботи передбачені всього у 14 статтях. Наведені дані свідчать, що суди обережно підходять до призначення цього виду покарання і застосовують його ще дуже обмежено.

Тому на практиці громадські роботи судами застосовуються досить рідко. Станом на 1 листоп. 2002 р. на обліку кримінально-виконавчої інспекції перебувало 557 осіб, засуджених до покарання у виді громадських робіт, з яких 13 неповнолітніх.

Громадські роботи є одним із новітніх “винаходів” у системі альтернативних покарань та інших заходів кримінально-правового примусу.

У світовій практиці такий вид покарання існує уже давно. Уперше його було уведено до кримінального кодексу Швейцарії в 1971 р. і застосовувалось воно лише стосовно неповнолітніх правопорушників у віці від 7 до 18 років. Пізніше громадські роботи в Швейцарії стали призначатися як основне покарання неповнолітнім і як додаткове – дорослим у деяких кантонах країни. Отже, Швейцарія стала першою західноєвропейською державою, яка застосувала громадські роботи як основний вид покарання. Протягом останніх двох десятиліть минулого століття громадські роботи знайшли широке застосування у багатьох країнах світу.

В Україні громадські роботи уведені до кримінального законодавства лише у вересні 2001 p. Їх мета – профілактика злочинності й сприяння ресоціалізації правопорушника через примусову безоплатну працю й виконання суспільно корисної діяльності для неприбуткових організацій, установ, церков тощо. Змістом цього виду покарання є покладання на засудженого трудового зобов’язання, від якого він ухилятися не має права, а його визначальною особливістю є безоплатність праці.

Призначення громадських робіт не виключається навіть у разі, коли винний тимчасово не працює й не навчається. Вільним від роботи чи навчання часом є денний час, що залишився після робочого дня (часу навчання), вихідні, святкові дні. Виконання цього покарання у нічний час (з 22-ї до 6-ї години) щодо працюючих удень осіб видається недопустимим, оскільки це суперечить нормам трудового законодавства, які встановлюють право особи на відпочинок.

Громадські роботи не можуть бути джерелом поповнення бюджету і виконуються вони не на користь потерпілого від злочину, а на користь суспільства, громади. Вони спрямовані на фор-мування у засудженого поваги до суспільства та до громадських інтересів.

Параметри цих робіт, їх характер та умови визначені у ст. 56 Кримінального кодексу України. Громадські роботи полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільнокорисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Це, наприклад, збирання сміття, озеленення вулиць і т.ін.

Громадські роботи встановлюються на строк від 60 до 240 годин і відбуваються не більш як чотири години на день.

Строк громадських робіт обчислюється у годинах, протягом яких засуджений працював за визначеним місцем роботи. Законодавцем він передбачений у кількості від 60 до 240 годин.

Це покарання не застосовується до осіб, визнаних інвалідами першої або другої групи, вагітних жінок, осіб, які досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців строкової служби.

Практика показує, що засуджені до громадських робіт у переважній більшості відбувають покарання за порушення порядку здійснення операцій із металобрухтом (ст. 213 КК), скоєння крадіжок чужого майна (ст. 185 КК), умисні тілесні ушкодження (ст. 122,125 КК), незаконне зберігання наркотичних засобів (ст. 309 КК), хуліганство (ст. 296 ч. 2 КК). До речі, у першому півріччі 2002 р. 248 осіб було засуджено до громадських робіт із застосуванням ст. 69 КК України, тобто призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом.

Засуджені до громадських робіт, як правило, виконують роботи по благоустрою міст і селищ, упорядкуванню міських цвинтарів, прибиранню вулиць і парків, косінню бур’янів, заготівлі дров для опалення сільських шкіл та лікарень, наданню допомоги одиноким пристарілим та хворим людям, ремонту приміщень судів і міськрайвідділів внутрішніх справ та ін.

Санкція суду потребує, щоб засуджений відігравав активну роль у виконанні передбачених завдань, суворо дотримувався заздалегідь складеного плану, мав обмежений вільний час, зберігав місце основної роботи або активно прагнув працевлаштуватися. Вважається, що така діяльність сприяє вдосконаленню самодисципліни, покращанню мотивації поведінки. У свою чергу засуджені до громадських робіт повинні виконувати такі умови:

– додержуватися правил внутрішнього розпорядку організацій, де відбувають покарання;

– добросовісно ставитись до трудових обов’язків; працювати на зазначених для них об’єктах та відробити визначений судом строк;

– інформувати органи кримінально-виконавчої інспекції про зміну місця проживання або основної роботи та з’являтися до неї на реєстрацію.

Засудженому забороняється без дозволу кримінально-виконавчої інспекції виїжджати за межі України. Надання засудженому чергової щорічної відпустки за основним місцем роботи не призупиняє виконання покарання у виді громадських робіт. За порушення порядку та умов відбування покарання у виді громадських робіт, а також порушення громадського порядку, за яке засудженого притягнуто до адміністративної відповідальності, до засудженого може бути застосоване стягнення у виді письмового попередження про притягнення до кримінальної відповідальності.

Ухилення від відбування громадських робіт утворює склад злочину, передбачений ч.2 ст. 389 Кримінального кодексу, за який наступає відповідальність у виді арешту на строк до шести місяців або обмеження волі на строк до трьох років.

Участь громадськості у здійсненні контролю за виконанням покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, здатна викликати позитивні зміни громадської свідомості щодо перевиховання без ізоляції від суспільства і дасть змогу більш широко застосовувати спектр покарань, альтернативних позбавленню волі.

Покарання, не пов’язані з позбавленням волі, довели свою ефективність у багатьох країнах світу, тому потрібно більш широко застосовувати їх на практиці. Це, в свою чергу, сприятиме зменшенню кількості осіб, які знаходяться в місцях позбавлення волі, а також витрат на їх утримання.

Уведення громадських робіт до системи кримінальних покарань наближає Україну до міжнародних стандартів, підвищує повагу до прав людини, цінностей кожної людської особистості

Міжнародні стандарти, а саме Токійські правила, рекомен-дують залучати до виконання альтернативних покарань громадськість. Оскільки залучення громадськості до співпраці установ та служб кримінально-виконавчої системи в Україні не є поширеним, то таке застосування виявляється дуже актуальним.

Н.О. Дерій, ІХ ф-т, 2 курс, 64 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Актуальні питання попередження злочинності в Україні

Злочинність існувала протягом розвитку людства і має свій прояв залежно від рівня економічного, технічного, культурного стану суспільства. Чим вище ці показники, тим менше злочинності у такому суспільстві. Вона є результатом соціально-економічних умов життєдіяльності суспільства і відображення його характеру на кожному конкретному історичному етапі розвитку, є відносно самостійним, цілісним, найбільш суспільно небезпечним явищем. Тому повна якісна зміна злочинності, її перетворення в професійну й організовану ставить перед правоохоронною практикою і наукою завдання розробки і реалізації нових підходів до боротьби зі злочинністю згідно з її новим характером, формою, змістом і причинами. Проблема попередження злочинності в науці кримінології розглядається у трьох рівнях: загальносоціальному, спеціально-кримінологічному та індивідуальному.

Загальносоціальний рівень охоплює розвиток і вдосконалення економічних відносин, технологічних процесів, які тісно пов’язані з підвищенням рівня життя та матеріального добробуту людей, процесом підвищення рівня культури членів суспільства, покращення їх освіти. На спеціально-кримінологічному рівні міри попередження злочинності можуть бути загальними та конкретними, вони хоч і торкаються різних сфер життя, але є такими, що не потребують вдосконалення крупних її елементів. Проблема, яка полягає у індивідуальному рівні, є особливою, бо вона торкається неповторності окремої людини, яка має своє ставлення до навколишнього середовища.

Зміни у характері злочинної діяльності й умовах боротьби з нею наочно демонструють недостатність існуючих засобів і методів правової протидії. Злочинність можна лише певним чином “приховати”, але усунути та ліквідувати, або хоча б обмежити її без цільового, безпосереднього впливу, без намічених шляхів ліквідування неможливо. Необхідно виокремити деякі шляхи попередження злочинності в Україні, а саме такі, як:

– підвищення соціального, економічного, технічного, культурного рівня суспільства, бо це є гарантом матеріального стану та блага населення;

– виховання у населення поваги до закону, підвищення його духовності та моральності;

– створення засобів і методів правової, організаційної, технічної протидії злочинності й необхідність їх істотного перетворення і розвитку;

– зменшення навантаження слідчих і оперативних працівників (бо це призводить до приховування злочинів від обліку, до необґрунтованого відмовлення у порушенні кримінальної справи та ін.) шляхом підвищення вимог до підготовки кадрів та їх кількості у структурі правоохоронних органів;

– зниженням обсягу документообігу та спрощення процесуального оформлення доказів;

– покращення контролю за розслідуванням кримінальної справи (бо сам процес веде до обмеження прав особи, притягуваної до відповідальності, здійснюється вплив на потерпілих і свідків з метою зміни їх показань);

– удосконалення прогностичної діяльності злочинності правоохоронними органами;

– координація діяльності правоохоронних органів на території всієї країни, бо роз’єднаність недопустима і нічого, крім шкоди, принести не може.

Можна зробити висновок, що питання попередження злочинності є складною теоретичною проблемою, яку можна реалізувати в багатоманітних практичних заходах як загальносоціального плану, так і спеціально-кримінологічних і правових, включаючи пропозиції по вдосконалення законодавства.

Л.О. Поркіна, ІХ ф-т, 1 курс, 68 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Запобігання злочинності неповнолітніх

в Україні: деякі аспекти

Протидія злочинності в середовищі неповнолітніх – один із основних напрямів протидії злочинності в цілому. Ефективне запобігання злочинів неповнолітніх у взаємодії з кримінально-право-вими заходами впливу на осіб, що їх скоюють, є суттєвими умовами морального здоров’я підростаючого покоління, протидії негативному впливу на формування ціннісних орієнтацій і поведінки членів суспільства, які вступають у самостійне життя. Однак запобігання злочинності неповнолітніх має й свою специфіку, зумовлену особливостями даного виду злочинності. Ці відмінні риси пов’яза-ні, насамперед, з віком злочинців, який визначає соціально-пси-хологічні особливості цієї категорії осіб та їх статус у суспільстві.

Останнім часом спостерігається негативна тенденція: поширення дитячої та підліткової злочинності в усьому світі. На жаль, не стала винятком і Україна. За офіційними даними, наведеними у Віснику Верховного Суду України (№ 5, 2004 р.), щорічно кількість неповнолітніх, засуджених за вчинення злочинів, зростає: якщо в 1992 р. цей показник становив 11,6 тис. осіб, то в 2002 р. він зріс до 20,1 тис., тобто майже вдвічі більше. У 2003 р. він збільшився до 21,1 тис. осіб. Сьогодні кожний десятий засуджений вчинив злочин у неповнолітньому віці.

Одночасно збільшується і кількість неповнолітніх, які вчинили суспільно небезпечні діяння, проте їх до кримінальної відповідальності не притягнуто, а лише застосовано щодо них примусових заходів виховного характеру (у 2002 р. – 4,2 тис., у 2003 р. – 4,6 тис. осіб).

Зростання рівня злочинності серед неповнолітніх зумовлено високим рівнем безбатченківства (у 2003 р. з числа засуджених майже половина виховувалась у неповних сім’ях) та дитячим безробіттям (37% на момент скоєння злочину не працювали і ніде не навчались), бродяжництвом підлітків, незадовільним станом заходів щодо протидії наркоманії та алкоголізму серед них, недоліками в роботі органів освіти та охорони здоров’я, відсутністю контролю за розвитком і спрямованістю підліткових субкультур тощо.

У сучасних умовах на формування мотивації протиправної поведінки неповнолітніх значний вплив можуть здійснювати засоби масової інформації (ЗМІ), у яких нерідко пропонуються стандарти поведінки, що несумісні з ціннісними орієнтаціями нашого суспільства, зокрема, культом сили та жорстокості. Але разом з цим залучення ЗМІ до запобігання злочинності серед неповнолітніх є одним із найбільш перспективних напрямів, враховуючи специфічність та масштаби їх впливу на неповнолітніх; профілактичні дії мають охоплювати всі аспекти проблеми, а саме – залучення ЗМІ до пропаганди здорового способу життя, поваги загальнолюдських цінностей, а також підвищення рівня правової культури; переорієнтація ЗМІ, насамперед, телебачення, із акцентування на продукцію, що містить елементи агресії та насильства, на пропаганду кращих зразків національно-культурного і мистецького здобутку.

Слід зазначити, що система суб’єктів запобігання злочинності неповнолітніх зазнала сьогодні істотних змін. Раніше профілактикою підліткової злочинності займалися партійні органи, місцеві Ради народних депутатів та їх виконкоми, створені при останніх, комсомольські та профспілкові організації, інспекції у справах неповнолітніх, спеціально створені органи за місцем проживання, ради профілактики учбових і трудових колективів, громадські формування, правоохоронні органи, окремі громадяни тощо. Поступове ж згортання діяльності деяких з цих органів призвело врешті-решт до розпаду системи запобігання злочинності серед неповнолітніх.

Прийняття Верховною Радою України 24 січня 1995 р. Закону “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” стало, по суті, першою спробою вирішити на законодавчому рівні питання про те, хто буде займатися соціальним захистом і запобіганням правопорушень серед підлітків в Україні. Суб’єктами профілактики Закон назвав, насамперед, служби у справах неповнолітніх, кримінальну міліцію у справах неповнолітніх, суди, центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх, школи і професійні училища соціальної реабілітації, притулки та приймальники-розподільники для неповнолітніх, виховно-трудові колонії.

Під час подальшої розбудови системи профілактики злочинів серед неповнолітніх слід враховувати попередній позитивний досвід і разом з тим нові суспільні вимоги. Вбачається, що було б корисно відновити роботу громадських вихователів, широко залучити до участі в запобіганні злочинам серед неповнолітніх громадськість шляхом створення добровільних громадських формувань за місцем проживання, а також органи місцевого самоврядування, трудові колективи підприємств, установ, організацій тощо. Потрібно створити систему ювенальної юстиції, яка б передбачала: комплексну взаємодію державних і недержавних установ та організацій з метою виявлення глибинних процесів у цій сфері, причин, що породжують злочинність серед неповнолітніх, встановлення осіб, котрі своїми діями спричинили антисоціальну поведінку підлітків; заходи соціальної реабілітації правопорушників та адаптацію їх у суспільстві.

Слід відпрацювати чітку взаємодію всіх цих органів у напрямі профілактики злочинності неповнолітніх, оскільки запобіжна діяльність повинна носити системний характер. Профілактичні заходи мають здійснюватися суб’єктами запобігання як на рівні видання спеціальних нормативно-правових актів, так і на рівні проведення загально-профілактичної й індивідуальної роботи з підлітком, що потребує відповідного впливу. Зрештою, створення надійної та ефективної системи запобігання злочинам серед неповнолітніх дасть змогу вирішити багато суспільних проблем і, насамперед, забезпечить зниження злочинності в майбутньому та зміцнення правопорядку в цілому в державі.

А.П. Сажко, ІV ф-т, 5 курс

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Поняття попередження злочинності

та класифікація попереджувальних заходів

Попередження злочинності – це сукупність різноманітних видів діяльності і заходів у державі, спрямованих на вдосконалення суспільних відносин з метою усунення негативних явищ та процесів, що супроводжують злочинність або сприяють їй, а також недопущення вчинення злочинів на різних стадіях злочинної поведінки.

Попередження злочинності є багаторівневою системою заходів, які виконуються різними суб’єктами.

Попередження злочинності здійснюється різними способами, але спільним для них є мета, а також вимоги: правова обґрунтованість і забезпеченість, соціальне, економічне підґрунття, системність, дієвість.

Термін “попередження злочинності” є у певному смислі універсальним, оскільки охоплює всі види діяльності і заходи щодо недопущення вчинення злочинів та визначає напрям боротьби зі злочинності.

Існують різноманітні критерії класифікації попереджувальної діяльності:

1) за масштабом: певна територія, окремий об’єкт, група осіб;

2) за змістом: заходи соціально-економічного, правового, технологічного та іншого характеру;

3) за суб’єктами: заходи, що здійснюються всіма органами влади, правоохоронними органами, організаціями, юридичними особами та окремими громадянами;

4) за об’єктом – залежно від виду злочину, на попередження якого вони спрямованості;

5) за рівнем: загальносоціальні, спеціально-кримінологіч-ні, індивідуальні.

Загальносоціальні заходи – система соціально-економіч-них та культурно-виховних заходів, спрямованих на розвиток суспільних відносин шляхом зменшення соціальних протиріч з метою попередження злочинності. Шляхом упровадження загальносоціальних заходів попередження злочинності держава виконує свою соціальну функцію, також ці заходи є частиною соціальної політики держави. Водночас вони створюють основу для дієвої реалізації інших видів заходів.

Спеціально-кримінологічні заходи – це система заходів, які здійснюються державними органами, громадськими організаціями, соціальними групами, громадянами, спрямованих на усунення злочинності. Вони реалізуються шляхом криміналістичної профілактики, запобігання злочинам, припинення злочинів.

Індивідуальне попередження злочинів – це сукупність заходів попередження злочинності щодо певної особи з метою усунення небезпеки потенційного злочину. Основою для визначення кола осіб, які потребують індивідуального попередження слугують фактичні, правові, кримінологічні підстави. Індивідуальне попередження злочинів здійснюється у трьох напрямах: переконання, надання соціальної допомоги, примусу.

Г.В. Шипуліна, 4 курс, 03-3 гр.

ННІ Права, економіки та соціології

Харківського національного університету

внутрішніх справ

Про деякі важливі аспекти попередження агресії неповнолітніх

На теперішній час випадки агресії неповнолітніх непоодинокі, вони призводять до негативних наслідків у вигляді неповаги до суспільства, скоєнню різних видів насильницьких злочинів тощо. Тому державі та суспільству необхідно розробляти напрями протидії цьому негативному явищу.

На прояви агресії з боку неповнолітніх впливають: родина, навчальні заклади, вплив неформальних груп, неможливість працевлаштування, байдужість суспільства, недостатність культурних, спортивних, туристичних заходів, великий вміст насильства в засобах масової інформації, споживання алкоголю та наркотичних речовин. При подоланні зазначених факторів можливо попередити агресію неповнолітніх.

На наш погляд, для цього необхідно:

– удосконалити роботу соціальних служб для молоді, що надають молодим людям інформаційну, правову, психолого-педагогічну, медичну й інші форми соціальної допомоги, реалізують необхідні заходи з метою запобігання негативним явищам у молодіжному середовищі (алкоголізму, наркоманії тощо);

– здійснити комплекс заходів, щодо забезпечення соціальної зайнятості неповнолітніх та надання їм соціальної підтримки;

– створити в кожному мікрорайоні центрів дозвілля молоді (туризму, спорту тощо), забезпечити належні та доступні умови для її творчої самореалізації і змістовного відпочинку;

– суттєво скоротити демонстрацію насильництва та жорстокості по телебаченню, у репертуарах видовищних закладів і організацій, книжкових виданнях, тобто застосовувати цензуру;

– проводити працівниками соціальних служб профілактичні бесіди з неповнолітніми та їх батьками;

– вирішити питання державної та суспільної допомоги сім’ям через організацію системи навчання батьків навичок виховної роботи з дітьми у формі лекційних занять, бесід, тощо. Від того, наскільки правильно та глибоко батьки сприймають вимоги норм права та моралі, залежить формування особистості їх дітей;

– реально контролювати продаж алкогольних та тютюнових виробів;

– збільшити кількість спеціалістів для роботи з неповнолітніми, які мають залежність від наркотичних засобів, та з психічно неврівноваженими неповнолітніми особами.

Всі ці засоби є першочерговими. Однак, слід зазначити, вони можуть обмежувати права та свободи громадян, але це важливо та корисно для майбутнього суспільства.

Вплив неформальних груп у деяких випадках може бути більший, ніж позитивний вплив з боку родини, навчальних та виробничих колективів і навіть усього суспільства. У зв’язку цим нейтралізація такого впливу на особистість має важливе значення.

Необхідно вдосконалити психологічний аспект відбіру студентів до педагогічних навчальних закладів, удосконалити професійну підготовку педагога в сучасних умовах, постійно проводити правову підготовку педагогів, що вже займаються педагогічною діяльністю. Викладачі мають більше цікавитися особистим життям неповнолітніх.

Тільки через здійснення вищезазначених заходів та удо-сконалення існуючих соціальних систем можна бути знизити прояви агресії серед неповнолітніх і попередити велику кількість злочинів, що ними скоюються. Збільшення заходів заохочення молоді надасть можливість не тільки знизити агресивність серед неповнолітніх та кількість злочинів, а й збільшить науковий, спортивний, культурний потенціал нашої країни; це дозволить спрямувати енергію молоді не на руйнування, а на зміцнення нашого суспільства. А отже, надасть можливість багатьом знедоленим дітям побудувати своє життя, знайти своє майбутнє.

Р О З Д І Л 5. ОКРЕМІ ВИДИ ЗЛОЧИННОСТІ

О.В. Березняк, М.С. Уматова,

Т.І. Савчук, гр. ІСД 03-7

Харківський національний університет

внутрішніх справ

Про деякі питання попередження

нових видів шахрайства

Одним із основних напрямків діяльності ОВС є боротьба із злочинами проти власності. Серед зареєстрованих злочинів проти власності значну кількість складають шахрайства, тобто заволодіння чужим майном шляхом обману чи зловживання довірою.

У сучасній практиці виділяють окремі групи шахрайств:

1) традиційні промисли шахраїв: азартні ігри, лотереї, гадання, цілительство;

2) під виглядом купівлі-продажу товарів та послуг: рекламні компанії з продажу товарів та послуг; угоди щодо нерухомості, автотранспорту тощо;

3) під виглядом фінансових операцій: фінансові піраміди, страхування, обіг цінних паперів, банківські махінації тощо;

4) інші види та способи шахрайства: при працевлаштуванні, шахрайства, вчинені на різних видах транспорту, шахрайства у мобільній мережі та інше

Як відомо, найкращім видом боротьби з шахрайством є його недопущення, попередження, встановлення причин та умов, а вже потім розкриття.

Розглянемо попередження лише кількох видів шахрайств.

Так, значна кількість шахрайств відбувається при купівлі-продажу, обміні та здійсненні інших угод щодо квартир. Існує декілька способів шахрайського заволодіння нерухомістю.

Для уникнення такого виду шахрайства краще всього звертатись до ріелтерської фірми, а не користуватися послугами випадкових осіб. При виборі фірми слід віддати перевагу тій, яка існує досить довгий час та добре відома.

Якщо виникають певні підозри, зі своїми сумнівами можна звернутись до правоохоронних органів.

Останнім часом набуло поширення шахрайство у сфері страхового бізнесу. Дослідження показали, що жертвами цього виду шахрайства можуть бути як страховики, так і страхувальники. Найбільші прояви шахрайства набули у сфері страхування майна, а саме транспортних засобів. Більшість форм шахрайства у сфері страхування побудована на неуважності страхувальників, незнанні ними чинного законодавства. Отже, боротьба з таким шахрайством повинна вестися у напрямках обізнаності щодо прав та обов’язків страхувальників. А в деяких випадках при укладанні страхових полісів доцільно користуватися послугами кваліфікованих юристів. Також перед укладенням угоди необхідно ознайомитись з фінансовим станом і платоспроможністю компанії. Слід бути обережними щодо низьких страхових тарифів, досвід показує, що знижені тарифи – це показники банкрутства компанії.

Розвиток мобільних мереж спричинив новий вид шахрайства. Наприклад, на ваш мобільний номер прийшло повідомлення, що проводиться акція і ваш номер виграв подарунок, але для його отримання вам потрібно придбати ваучер на поповнення рахунку на певну суму та послати код поповнення на визначений номер. А насправді так шахраї намагаються збагатитися за рахунок довіри громадян.

Щоб не стати жертвою такого виду шахрайства, потрібно одразу зателефонувати оператору і дізнатися, чи дійсно проводиться така акція в мережі, а потім приймати якісь рішення.

Отже, можна зробити висновок, що попередження шахрайства полягає, насамперед, у роз’яснювальній роботі серед населення.

А.М. Букало, І ф-т, 5 курс, 62 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Кримінологічна характеристика

жіночої злочинності

Кримінологічні питання жіночої злочинності завжди були актуальними через специфічні чинники. Одним з них є традиційне положення, згідно з яким показник злочинності серед жінок є своєрідним індикатором здоров’я суспільного життя. Особливості зовнішнього прояву жіночої злочинності зумовили її неоднакові теоретичні обґрунтування.

Причини злочинності серед жінок здебільшого пов’язані з такими явищами: жінки почали активніше брати участь у суспільному виробництві (в тому числі у приватній сфері); суттєво послабшала роль головних соціальних інститутів, у першу чергу – сім’ї; у суспільстві зросла напруженість; збільшилися конфлікти та ворожнеча між людьми; дедалі поширюються алкоголізм, проституція, наркоманія, бродяжництво тощо.

Жіноча злочинність відрізняється від чоловічої деякими показниками. Можна назвати дві сфери суспільного життя, у яких жіноча кримінальна активність проявляється більш за все. По-перше, це – побут, де жінок штовхають до злочину негативні обставини сімейно-шлюбних, родинних і сусідських відносин. У цій сфері жінки здебільшого вчиняють такі насильницькі злочини: убивство, у тому числі своєї новонародженої дитини, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень тощо. По-друге – сфера, де жінка виконує професійні функції, передусім, пов’язані з можливістю вільного доступу до матеріальних цінностей. Участь жінок у скоєнні насильницьких злочинів незначна. Вони вчиняються жінками здебільшого на ґрунті сімейно-побутових конфліктів, інколи – з ревнощів та корисливості. Суто жіночим злочином є вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК України).

Вагомою причиною є зв’язок злочинності з пияцтвом у побуті, вживанням наркотиків. Жінки шукають засобів заспокоєння, зняття постійного стресу через вживання алкоголю, наркотиків, що призводить не лише до їх швидкої деградації, а й до проявів жорстокості.

Отже, значним криміногенним фактором є конфлікти у родині, а їх зростанню сприяє зайнятість жінки в суспільному виробництві. З одного боку, це прояв емансипаційної хвилі, а з іншого – необхідність підтримання життєздатності сім’ї.

Частіше вбивства та заподіяння тілесних ушкоджень різної тяжкості жінки вчиняють без свідків або за їх мінімальної кількості, оскільки вони, як більш емоційні й імпульсивні, спочатку діють, а вже потім думають. Дуже часто їх агресія – це виправдання власної недосконалості як особистості і як жінки та матері.

Які ж мотиви, як правило, лежать в основі насильницької злочинності жінок? Серед основних можна назвати такі: ревнощі, помста, бажання позбавитися дитини, чоловіка, сожителя; корисливі мотиви (прагнення поліпшення матеріального становища).

Суди при призначенні покарань жінкам часто застосовують кару, яка не пов’язана з позбавленням волі, або умовне покарання. Призначення умовного засудження, умовно-дострокове звільнення та відстрочка відбування покарання мають тенденцію до подальшого розширення.

Для профілактики злочинів, що вчиняються під впливом провокуючої ситуації, необхідно сприяти створенню антикризових, реабілітаційних, інших спеціалізованих центрів, де соціально неадаптовані жінки можуть одержати притулок, психотерапевтичну та медичну допомогу, допомогу у працевлаштуванні тощо.

О.Ю. Буренко, Полтавський ф-т,

3 курс, гр. 33-ПФ

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Причини зростання жіночої злочинності

Останніми роками в Україні спостерігається збільшення кількості злочинів, вчинених жінками. З 1990 р. вони зросли вдвічі. Кримінологічні питання жіночої злочинності завжди були актуальними. Дослідження психологів свідчать, що прискорений ритм життя, демократизація з її свободою вибору сприяють формуванню агресивної особистості. Процес руйнування старих та не сформованість нових моделей поведінки порушує рівновагу між особистісними та суспільними інтересами. Маскулінізація жінок призводить до появи у них чоловічої психології, що й штовхає певну їх частину до “чоловічих” злочинів (убивств, заподіяння тілесних ушкоджень, шахрайств, грабежів, розбоїв тощо). Підвищення соціальної активності жінок збільшує їх частку в посадових, господарських та майнових злочинах. Кожна десята жінка-злочинець залежна від наркотиків, а п’ята – від алкоголю. Це значно швидше, ніж у чоловіків, сприяє соціально-психологічній деградації. І, як наслідок, становленню на шлях вчинення злочину чи проституції. Немає сумніву, що збільшення жіночої злочинності тісно пов’язане з домашнім насильством. Віктимізація жінок веде до деградації особистості, погіршення її соціального статусу і здійсненню злочинів або повторної віктимізації. Згідно з даними 1999 р., 70% жінок повідомили, що вони ставали жертвами психічного насильства (образ, принижень), і 63 % зазнали різних форм сексуальних домагань. Приблизно 20 % повідомило, що в дитинстві вони ставали жертвами сексуальних домагань. 10 % з них згодом неодноразово ставали жертвами злочинів. 45 % жінок зізналися, що були жертвами фізичного насильства в дитинстві і біля третини з них неодноразово були побиті своїми родичами і членами родини. З опитаних засуджених жінок 40 % повідомили, що до засудження піддавалися фізичному і психічному примусу, включаючи випадки сексуального насильства, причому в двох третинах випадків – з боку родичів. Великою є латентність у скоєнні жінками економічних та побутових злочинів. Питома  вага жінок серед осіб, які вчиняють окремі види злочинів, така: обман покупців – 80%; шахрайство – 41%; вбивство – 12%; грабіж – 8%; заподіяння тяжких тілесних ушкоджень – 7%; розбій – 6%; злочини з необережності – 5% (з них автотранспортні – 2%). Жіноча злочинність відрізняється від чоловічої деякими показниками. Можна назвати дві сфери суспільного життя, де жіноча кримінальна активність проявляється найбільш за все. По-перше, побут, коли жінок штовхають до злочину негативні обставини сімейно-шлюбних, родинних і сусідських відносин. У цій сфері жінки здебільшого вчиняють такі насильницькі злочини: убивство, у тому числі своєї новонародженої дитини, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень тощо. Наприклад, 85% насильницьких злочинів, скоєних жінками, стали реакцією на неправомірну поведінку потерпілого (пияцтво, знущання, бійки). По-друге – сфера, у якій жінка виконує професійні функції, передусім, пов’язані з можливістю вільного доступу до матеріальних цінностей (наприклад, торгівля, громадське харчування, медицина, освіта). Особливості жіночої злочинності зумовлені їх місцем у системі суспільних відносин, типовими для них соціальними функціями та ролями, а також деякими психофізіологічними ознаками.

Отже, великого значення у попередженні злочинності серед жінок набуває цілеспрямована профілактична робота не тільки правоохоронних органів, а й соціальних державних установ, підприємств, громадських організацій – усього суспільства.

О.В. Водяник, Полтавський ф-т, 3 курс

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ВПЛИВ ОРГАНІЗОВАНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ

НА СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ

Організована злочинність – найбільш руйнівне явище, що істотно позначається на соціальному, економічному і культурному розвитку будь-якої країни, втягуючи далі все нові прошарки населення.

Для України, яка переживає глибокі соціально-економічні реформи та об’єктивно послаблена ними, важливою стала проблема поширення впливу організованої злочинності на всі сфери суспільного життя.

Відомо, що структура організованих злочинних формувань є складною та багатогранною, в них добре налагоджено певні правила поведінки, розподілено ролі учасників, які дотримуються правила конспірації. Викрити повністю таку злочинну групу та довести вину кожного з її членів за допомогою показань потерпілих та свідків – завдання майже неможливе.

О.І. Гуров виділяє три рівні організації злочинного угруповання – примітивний, середній та високий. До примітивного рівня він відносить групи з простою структурою: “ватажок – учасники”. Кількісний склад таких груп коливається у межах від трьох до десяти чоловік.

Середній рівень становлять угруповання, що є ніби перехідною ланкою між вказаними вище групами та більш досконалими злочинними утвореннями. У них має місце виділення окремих підрозділів – бойовиків, розвідників, виконавців, охоронців. Як правило, ці угруповання мають корупційні зв’язки з чиновниками органів влади та управління.

Високий рівень утворюють кримінальні організації з мереживною (сітьовою) структурою, які мають дві та більше ланок управління, їх характеризує наявність матеріальної бази; легального прикриття у вигляді зареєстрованих фондів, спільних підприємств, кооперативів; колегіального органу управління, утворюваного групою осіб (радою), майже рівних за своїм статусом; функціонально-ієрархічної побудови з розподілом організації на окремі групи; міжрегіональних зв’язків; статуту у формі певних правил поведінки, традицій, “законів” та санкцій за їх порушення; специфічної мовної системи; інформаційної бази; своїх людей в органах влади, судових та правоохоронних органах.

Офіційні статистичні джерела стверджують, що за останні роки викриттю підлягли приблизно півтори тисячі злочинних організованих угруповань, у складі яких було майже п’ять тисяч осіб. Між тим, за оцінками міжнародних експертів, приблизна кількість організованих злочинних угруповань в Україні не перевищує двохсот, а число учасників – п’яти тисяч.

За даними МВС України, щорічний незаконний прибуток кримінальних структур складає понад 30 млрд. грн., що становить 70% прибуткової частини бюджету України. Водночас експерти зазначають, що за допомогою світових фінансових систем злочинні організації щорічно легалізують від 500 млрд до 1,5 трильйона доларів США, це – 1,5 – 5% валового світового продукту.

Найбільш небезпечними сферами діяльності організованої злочинності є: фінансова з використанням комп’ютерних засобів; торгівля зброєю, наркотиками та людьми; скупка нелегальними структурами акцій найбільш рентабельних виробництв.

Для протидії необхідно:

– ухвалити пакет законодавчих актів, які б забезпечували правову захищеність;

– зосередити роботу правоохоронних органів на ліквідації організованої злочинності;

– вжити необхідних заходів, спрямованих на формування відповідної громадської думки щодо організованої злочинності;

– вжити ряд профілактично-виховних заходів щодо попередження організованої злочинності.

Ю.В. Гетьман, ІХ ф-т, 2 курс, 64 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Проблемы борьбы с терроризмом

В последнее время всё активнее выдвигаются и обсуждаются различные предположения, направленные на борьбу с терроризмом. Тягчайшие террористические акты последнего времени в России, США, Индонезии, активизация глобальных террористических очагов в Ираке, Афганистане доказывают актуальность проблемы, интерес к которой, помимо очевидной практической пользы, связан с вызреванием на этом фоне специфического направления в международном праве – антитеррористического права.

В доктрине наблюдаются значительные расхождения при определении содержания преступления терроризма. Террологи нашли до ста определений, но основная суть остаётся неизменной – внушение страха населению, политическим и иным противникам путём совершения жестокого насилия или угроз его применения с целью именно запугивания, навязывания своей воли.

Активизация терроризма в 90-е годы прошлого столетия побудила многие страны к созданию органов, предназначенных для борьбы с этим международным преступлением. Таким образом, в Украине сформирована структура специализированных государственных органов, созданных для организации и координации борьбы с терроризмом:

1. Антикризисный центр, возглавляемый Президентом Украины.

2. Антитеррористический центр (АТЦ) при СБ Украины с его Штабом.

3. Координационные группы при регионах СБ Украины.

Знаменательным на этот счёт представляется следующее обстоятельство. Ж.П. Лаборд, начальник отдела по борьбе с терроризмом Управления ООН по наркотикам и преступности, ознакомившись с деятельностью АТЦ при СБ Украины, предложил считать Украину “модельным государством” для СНГ по состоянию организации борьбы с терроризмом.

Предупреждение и пресечение терроризма предполагает разработку и реализацию большого комплекса мер, среди которых выделяют:

– жёсткий социально-правовой контроль за хранением и оборотом оружия и боеприпасов;

– работу по выявлению и ликвидации источников финансирования террористической деятельности;

– создание эффективной системы просвещения граждан в духе уважения и терпимости к традициям разных народов;

– осуждение насилия, пресечение распространения в печати технологий изготовления и применения взрывных устройств;

– расширение активного международного сотрудничества в общей борьбе с терроризмом.

По мнению В.В. Лунеева, “мир вновь стоит перед проблемой ювелирного решения важнейшей двуединой задачи – эффективности правоохранительной деятельности и её гуманности, результативной работы органов правоохраны и строжайшего соблюдения фундаментальных прав человека, нового соотношения свободы и безопасности, свободы и социально-правового контроля”. Это осознание уже приходит, в остальном – решение проблемы зависит от активного международного сотрудничества.

Ю.Л. Єлаєв, 5 курс, 4 гр., ІПКОП

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Деякі питання кримінологічного дослідження злочинних організацій

Розвиток людської цивілізації сприяє створенню доброго та корисного в усіх сферах соціального життя, але це правило, на жаль, має свої виключення. Одним з них є організована злочинність – чи не найнебезпечніший результат розвитку людської цивілізації.

В Україні також існує організована злочинність. Останніми роками набрала розмаху і сформувалась як явище в правовій та соціальній системах така форма організованої злочинності, як злочинна організація (далі – ЗО).

При кримінологічному дослідженні ЗО звертає на себе увагу така юридична (кримінологічна, кримінально-правова, криміналістична) ознака цього явища, як ієрархічність – відносини влади – підпорядкування, що здійснюється на основі певних статусів в межах організації. Специфіка ієрархічності ЗО в наступному:

1) влада – підпорядкування в ЗО ґрунтується не на підставі моральних, корпоративних, релігійних, правових норм, а на фізичній сили та злочинному авторитеті ватажка(ів) ЗО; хоча вони і можуть створювати псевдоморальні норми – правила поведінки, спрямовані на користь злочинним цілям, а не на добро, щастя, спокій суспільства, держави в цілому та кожного громадянина окремо;

2) система статусів у злочинній організації має щонайменше два рівні: керівники і виконавці, тобто є чітко виділені в межах ЗО управлінець та особи, що управляються; щодо наявності в ЗО декількох керівників, то це зазвичай пов’язується з тим, що виконавці, тобто звичайні члени ЗО, об’єднані в певні структурні частини (підрозділи), у такому випадку доцільно виділяти керівників ЗО та керівників підрозділів (нами застосовується термін керівники, бо головний керівник ЗО або підрозділу може мати заступника(ів)); у великих ЗО можлива ситуація, коли є структурні частини, що, у свою чергу, поділяються на структурні частини меншого порядку, наприклад, бригада складається з декількох команд, причому на чолі кожного підрозділу стоїть керівник певного рангу.

Кримінологічний аналіз ЗО передбачає відмежовування від ієрархічності таких явищ, як участь у ЗО, сфера управління ЗО, сфера відносин ЗО. Так, участь у ЗО – це діяльність у ЗО осіб, що не є членами ЗО (керівників, звичайних членів ЗО) і не мають злочинного рангу, але є його учасниками, що підпорядковуються певним членам ЗО; сфера управління ЗО – це злочинні групи чи окремі злочинці, що не є учасниками ЗО, але завдяки певним причинам (власна слабкість та інше) підпорядковуються у своїй злочинній діяльності волі ЗО; сфера відносин ЗО – це взаємозв’язки з іншими ЗО; злочинними групами, окремими злочинцями, які не входять до складу сфери управління ЗО.

Із наведеного вище можна зробити висновок про складність та багатогранність ЗО як форми організованої злочинності. У зв’язку з цим вважаємо за потрібне подальші міжгалузеві дослідження ЗО в межах кримінології, інших юридичних наук кримінального спрямування (циклу), конфліктології, соціології права. Видається можливим виділення окремого розділу в рамках особливої частини кримінологічної науки – “Кримінологія злочинної організації” або “Злочинна організація та попередження їх протиправної діяльності”.

Н.А. Запорощенко, ІІІ ф-т, 5 курс, 29 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Попередження злочинності неповнолітніх

Попередження злочинності неповнолітніх ще не знайшло свого вирішення в Україні. Нагальною є потреба в ретельному дослідженні такого соціального явища, як злочинність неповнолітніх, встановленні закономірностей його розвитку та виробленні ефективної системи заходів боротьби зі злочинами підлітків. Головне місце у цій системі має зайняти саме попереджуальна діяльність.

У людському житті існує ряд переломних етапів, найскладнішим з яких є етап отроцтва, коли людина 14 – 16 років вже не дитина, але ще й не доросла. Психологічна ломка перехідного віку, несформованість стійких моральних позицій, хибне трактування багатьох явищ, висока схильність до групових впливів, імпульсивність – все це характерне для підліткового віку. Динамізм психічної діяльності підлітка однаковою мірою робить його таким, що піддається як соціально позитивним, так і соціально негативним впливам. Виходячи із специфіки даної проблеми пропонуємо такі заходи попередження злочинності неповнолітніх:

– забезпечення своєчасного виявлення неблагополучних сімей, їх облік, надання таким сім’ям адресної допомоги;

– забезпечення зайнятості підлітків, юнаків та дівчат, які не мають постійних доходів і джерел для існування;

– проведення оперативно-профілактичних операцій з метою запобігання пияцтву, наркоманії, дитячій бездоглядності і безпритульності тощо;

– здійснення контролю за додержанням вимог актів законодавства щодо захисту майнових (житлових) прав неповнолітніх;

– сприяння розвитку дитячих будинків сімейного типу, прийомних сімей як альтернативних форм сімейного виховання неповнолітніх, позбавлених батьківського піклування;

– розширення мережі консультаційних пунктів соціальної служби для молоді, “телефонів довіри” тощо;

– видання збірників законів і коментарів до них, опублікування окремих нормативно-правових актів з питань соціально-правового захисту неповнолітніх;

– переорієнтація телебачення з демонстрації культу жорстокості, цинізму і насильства на прищеплення молоді загальнолюдських цінностей, національних духовних традицій.

Крім того, потребує розширення перелік заходів, спрямованих на вдосконалення шкільного, сімейного виховання, проведення педагогічного і правового навчання як підлітків, так і їхніх батьків, організацію змістовного дозвілля неповнолітніх та інше.

З вищенаведеного можна зробити такий висновок, що кожна людина відповідальна не тільки за себе, а й за дітей як за своє майбутнє, тож, набуваючи досвіду, вона повинна ділитися ним та бути прикладом для молодшого покоління. У цьому випадку не можна буде стверджувати, що у вчиненні неповнолітніми злочину або правопорушення винні лише органи внутрішніх справ, які не передбачили цього злочину, або вихователька у школі, яка вчасно не попередила батьків неповнолітнього. Перш за все, цей обов’язок та відповідальність покладаються на батьків підлітка, оскільки саме вони складають найбільш значуще для підлітка мікросередовище, у якому формується його світогляд. Суспільство і держава повинні приділяти ретельну увагу розвиткові інституту соціалізації особи-сім’ї, тільки тоді можна буде вирішити питання про виховні заходи щодо неповнолітніх правопорушників, а саме вплив на неповнолітніх через сім’ю. Крім цього, доцільно здійснювати й психолого-педагогічну підготовку батьків, виконувати контроль за виконанням батьками своїх обов’язків.

О.В. Зелений, Полтавський ф-т,

3 курс, гр. 33-ПФ

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Протидія легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом

Легалізація доходів, одержаних злочинним шляхом – це дії, спрямовані на приховання чи маскування незаконного походження коштів або іншого майна чи володіння ними, прав на такі кошти або майно, джерела їх походження, місцезнаходження, переміщення, а так само набуття, володіння або використання коштів або іншого майна за умови усвідомлення особою, що вони були доходами.

Необхідність боротьби з легалізацією доходів зумовлена тим, що вони часто стають джерелами фінансування організованої злочинності та тероризму, сприяють поширенню корупції, ставлять під загрозу діяльність фінансової системи країни, знижують привабливість національної економіки для інвестицій.

Закон України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинних шляхом” встановлює систему первинного та державного фінансового моніторингу, перелік операцій, щодо яких має проводитися моніторинг, передбачає створення спеціального уповноваженого органу.

Банківська система є ключовою ланкою в процесі легалізації доходів, тому саме їй має приділятися особлива увага з боку держави. Більшість злочинних дій з відмивання злочинних доходів з використанням фіктивних фірм, нелегальних конвертаційних центрів, фіктивних зовнішньоекономічних угод тощо потребує прямо або опосередковано участі банків.

Важливим напрямком протидії легалізації доходів є розслідування предикатних злочинів, внаслідок вчинення яких був отриманий злочинний дохід. Саме успішне розкриття дозволить відстежити та вилучити дані доходи з нелегального обороту і не допустити їх подальшого незаконного використання.

Значною проблемою у боротьбі з легалізацією є відсутність вітчизняної практики щодо виявлення, розслідування таких злочинів та притягнення винних осіб до відповідальності. Це спричинено низьким рівнем підготовки спеціалістів, які б володіли спеціальними навичками пошуку та ідентифікації злочинних доходів тощо.

Важливою є участь України у різноманітних міжнародних організаціях, діяльність яких спрямована на боротьбу з легалізацією доходів у світовому масштабі. Серед головних варто назвати FATF – міждержавний орган, що розробляє політику боротьби з легалізацією злочинних доходів та сприяє її виконанню на національному та міжнародному рівнях; Егмонтська група – організація співпраці між фінансовими розвідками країн-членів з метою вдосконалення їх національних програм щодо боротьби з відмиванням доходів; MONEYVAL – організація, створена при Раді Європи з метою проведення експертної оцінки ефективності протидії легалізації доходів.

І.Б. Іванків, Я.С. Токарєва,

Полтавський ф-т, 3 курс, гр. 32-ПФ

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

СОЦІАЛЬНЕ ПІДҐРУНТЯ

ПІДЛІТКОВОЇ ЗЛОЧИННОСТІ

Останніми роками всупереч позитивним процесам, що відбуваються, коли Україна намагається стати розвиненою, демократичною, правовою державою, організована злочинність не тільки активізується, а й набуває нових якостей – її особливий склад “омолоджується” внаслідок втягування до злочинної діяльності підлітків і молодь. Сучасний типовий злочинець не тільки молодшає – він стає жорсткішим, цинічним, діє, як правило, не один, має зброю.

Всі ці перетворення, що відбуваються у злочинному середовищі, потребують ретельного вивчення, особливо процесів підліткової злочинності.

Рівень злочинності в підлітковому середовищі є високим. Кожен 12-й злочин із числа розслідуваних вчинено неповнолітніми. За останні 13 років, кількість засуджених неповнолітніх за вчинення злочину у співучасті збільшилася на третину. У структурі злочинності серед неповнолітніх значно почастішало вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів.

Проведене нами опитування серед учнів середніх шкіл віком від 13 до 16 років з метою виявлення причин, що впливають на формування особи злочинця, дало такі результати.

Більшість підлітків віком 13-14 років не вживають алкогольні напої та наркотичні речовини, у той час, як усі дівчата та переважна більшість хлопців віком 15-16 років алкоголь вживають.

На запитання: “Якби Ви знали, що не будете покарані, то скоїли б злочин?”, – 50% опитаних відповіли, що не скоїли б; 33% – скоріше б скоїли злочин, залежно від обставин; 8% – вагаються, не знаючи взагалі чи скоїли б злочин. Але найважливішим є те, що 2 % впевнено відповіли, що скоїли б злочин і, цей факт примушує замислитись.

Статистичні дані показали, що 41% опитаних не знає віку кримінальної відповідальності. На нашу думку, було б доцільним розпочати викладання правознавства з восьмого класу і викладати 2 – 3 роки. Такий захід підвищив би рівень правоосвіченості, а також знизив би рівень злочинності серед неповнолітніх.

У підлітків є велика кількість вільного часу, що підштовхує прогулювати уроки, шукати собі розваг із вживанням алкоголю, зазвичай у недостойних компаніях.

Анкетування показало, що діти зовсім мало часу проводять з батьками. Більшість з них фактично позбавлені батьківського тепла і відчувають себе мало кому зрозумілими, непотрібними. Нестачу батьківської уваги вони змушені компенсувати у компаніях і так званих “тусовках”, де їх часто втягують спочатку в дрібні правопорушення, а потім у все тяжчі злочини.

Вирішення проблеми злочинності неповнолітніх – одна з найважливіших проблем сучасності. Потрібно законодавчо встановити суворі міри покарання за втягнення неповнолітніх у злочинні діяння, за жорстоке “виховання”, поширення наркотиків серед неповнолітніх з метою захисту останніх від негативного впливу. Варто збільшити кількість якісних освітніх програм на телебаченні, спонукати зацікавленість у навчанні шляхом зменшення тиску на дитину та введення диференціації класів за конкретним спрямуванням.

Необхідно підвищувати рівень правових знань дітей, показувати на прикладах хибність і приреченість злочинного шляху. Успішне запобігання злочинності неповнолітніх вимагає зусиль з боку всього суспільства, адже злочинність неухильно молодшає та стає дедалі жорстокішою.

О.О. Квітка, ІІІ ф-т, 5 курс, 29 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Боротьба з організованою злочинністю

Боротьба з організованою злочинністю – досить важкий і тривалий процес, що потребує постійного вдосконалення та напруження всіх сил держави.

У Законі “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” у ст 1. закріплено, яка розуміється як сукупність злочинів, що вчиняються у зв’язку із створенням та діяльністю організованих злочинних угруповань.

Організована злочинність – це негативне явище суспільства, що характеризується об’єднанням злочинних елементів, наявністю в групі злочинців ієрархії, розподілом ролей, особливим ступенем згуртованості та взаємодії злочинців під час скоєння злочинів, при їх підготовці та після їх завершення. Чим більший рівень організованості групи, тим більше управлінські функції віддаляються від безпосередньо виконавчих.

Організована злочинність убезпечує себе через певні системи конспірації та захисту від правоохоронних органів. Злочинні угруповання мають зв’язки з корумпованими чиновниками, що допомагають членам групи не тільки здійснювати той чи інший злочин, а й уникати відповідальності. Злочинна діяльність організованих груп може поширюватися на територію декількох держав. Для неї характерна масштабність.

Вчені кримінологи виділяють такі злочинні обєднання: 1) проста організована група; 2) структурна організована група; 3) організоване злочинне угруповання; 4) банда; 5) мафіозне об’єднання.

Слід зазначити, що мафію називають “п’ятою владою”. І дійсно, на початку 90-х років, коли Україна ще тільки набула незалежності і не встигли сформуватися сильні та кваліфіковані правоохоронні органи, стійкі кримінальні угруповання мали до-сить великий вплив у деяких містах. Кожен пересічний грома-дянин знав, що певну “проблему” можна ефективно вирішити за допомогою кримінальних структур. Тільки згодом у нашій державі почав зростати авторитет влади та її представників, що призвело до зниження авторитету злочинних угруповань.

Дані види злочинів завдають немало шкоди державі та ок-ремим особам. Для боротьби з організованою злочинністю дер-жава повинна застосовувати різні способи боротьби в різних сферах життя:

1. Удосконалити управління державним майном і еконо-мічними процесами, зміцнити контроль за мірою праці та спожи-вання, виключити відмивання коштів, отриманих незаконним шляхом.

2. Зменшити податковий та бюрократичний тиск на під-приємців, створити оптимальні умови для зайняття підприємниць-кою діяльністю.

3. Збільшити заробітні плати державним службовцям, зап-ровадити обовязкове декларування своїх доходів службовцями. Збільшити фінансування правоохоронних органів, які проводять оперативно-розшукові заходи спрямовані на виявлення та розк-риття злочинних угруповань.

4. Посилити контроль за органами, що борються з органі-зованою злочинністю.

Українське суспільство повинно усвідомити, що органі-зована злочинність тільки дестабілізує ситуацію в державі, окремі прояви “благородних” жестів з боку членів злочинних угруповань мають за мету увійти в довіру до пересічних громадян, щоб потім використати це у своїх злочинних інтересах. Не потрібно вірити пропаганді, яка ллється на нас із фільмів та радіоефірів про “романтику” бандитського життя. Будь-який злочин прямо чи опосередковано завдає шкоди Україні і нам, її громадянам.

Ю.А. Козаченко, Полтавський ф-т, 3 курс

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Детермінанти рецидивної злочинності

Згідно зі ст. 34 Кримінального Кодексу України, рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин. Рецидивна злочинність в Україні є дуже розповсюдженою. За середньо-національними показниками кожен сьомий злочинець фактично є рецидивістом, тобто неодноразово вчиняв злочин. Цим зумовлюється необхідність виявлення і дослідження причин та умов (детермінант), які породжують і сприяють розвитку рецидивної злочинності.

Детермінанти рецидивної злочинності – це комплекс взаємодіючих причин та умов, пов’язаних з несприятливим зовнішнім середовищем і особою злочинця, які зумовлюють продовження злочинної діяльності. Усю “різноманітність” причин рецидивної злочинності можна об’єднати у кілька груп.

По-перше, це група детермінант, які пов’язані з першим вчиненням злочину, першим засудженням. Як відомо, людина не народжується, а стає злочинцем. Соціально-економічне й політичне становище в країні, особливості сімейного виховання, вплив несприятливого найближчого оточення і засобів масової інформації, генетичні передумови становлення особи (нахили, темперамент, інтелект, спадкові соматичні і психічні хвороби тощо), певні життєві ситуації – усе це формує конкретну особистість. Велику роль у вчиненні злочину відіграє суб’єктивний фактор, сама людина: чи вчинить вона злочин, залежить від неї самої.

Як правило, перший злочин, скоєний особою не є тяжким чи особливо тяжким. Тому за його вчинення дуже часто застосовується звільнення від відбування покарання з випробуванням, що нерідко породжує відчуття вседозволеності й спричиняє вчинення злочину вдруге, який, імовірно, може бути вже тяжким чи особливо тяжким. Істотне значення має факт повернення особи у криміногенне середовище після відбуття покарання чи умовно-дострокового звільнення, утворення злочинних угруповань і вчинення більш тяжких злочинів, таких як розбій, бандитизм, квартирні крадіжки та ін.

По-друге, це група детермінант, пов’язаних з процесом відбування покарання у виді позбавлення волі. У виправних уста-новах, певна річ, зосереджується велика кількість анти суспільно спрямованих осіб, що створює специфічну атмосферу, певну мо-дель відносин між людьми, неофіційних правил кримінальної субкультури, позбавитись яких після відбування покарання дуже важко.

Позбавлення волі характеризується моральними, психологічними, матеріальними збитками для злочинця, унаслідок чого знижується його соціальна цінність, підвищується відчуженість від суспільства. Засудження офіційно закріплює за людиною статус злочинця на період тюремного ув’язнення, а реально – практично назавжди. Згідно з теорією злочинної кар’єри рецидивіста, із фактом своєрідного клеймування людини внаслідок засудження до позбавлення волі пов’язується подальше виконання цієї ролі у формі вчинення нових злочинів.

По-третє, група детермінант, яка випливає із проблеми соціальної адаптації осіб, які відбули покарання, головною метою якої є ресоціалізація особистості, тобто процес виправлення засуджених, формування у них законослухняної поведінки, стимулювання особи на вироблення таких життєвих настанов, які відповідають соціальним нормам. Практика свідчить, що десоціалізована особа майже не піддається ресоціалізації.

Таким чином, дослідження детермінант рецидивної злочинності важливе для створення ефективної системи протидії даному виду злочинності, усування чинників, які призводять до вчинення злочинцями нових злочинів або зведення їх до мінімуму.

М.Г. Колодяжний, здобувач

Інститут вивчення проблем злочинності

АПрН України

ДЕЯКІ КРИМІНОЛОГІЧНІ РИСИ ВИМАГАННЯ,

ПОЄДНАНОГО З НАСИЛЬСТВОМ

Такі поняття та вислови, як “рекет”, “організована злочинність”, “крыша”, “дань”, “братва”, відомі не тільки практичним співробітникам правоохоронних структур і науковцям, а й пересічним громадянам і асоціюються з таким небезпечним корисливо-насильницьким злочином, як вимагання (ст.189 КК України). За даними статистичної звітності МВС України, у 1990 р. було зареєстровано 1,5 тис. вимагань, 1998 р. – 3283 злочини, тобто у два рази більше; останніми роками спостерігається зменшення кількості вимагань: 2003 р. зареєстровано 1897 злочинів, у 2004 р. цей показник зменшився до 1319 злочинів, а у 2005 р. – до 1166 вимагань. Зниження за останні роки пояснюється, у першу чергу, високою латентністю вимагання, через що, як вказують деякі вчені, приблизно 75% вимагань залишаються поза увагою правоохоронних органів. На підтвердження цього вказують дані, отримані нами після анкетування 350 практичних співробітників міліції у райвідділах м. Харкова.

Незважаючи на те, що в загальній структурі злочинності України вимагання складає від 0,5 % у 1998 р. до 0,2 % у 2005 р., воно залишається небезпечним злочином, особливо ті його форми, які поєднані із заподіянням потерпілим саме фізичного насильства. Про це свідчать численні рубрики у засобах масової інформації, а також попередні дані вивчених нами більше 300 архівних кримінальних справ, розглянутих Апеляційними та місцевими судами у розрізі регіонів України протягом 1992-2006 років.

Треба відзначити, що кваліфіковане вимагання, яке поєднане з насильством, дійсно можна назвати груповим злочином. За нашими даними, 75,9 % злочинів вчинювались у співучасті, з них 74,5 % – у групі осіб за попередньою змовою. Групи злочинців складаються від двох (51,4 % злочинів) до дванадцяти осіб (2 % вимагань). Час існування злочинних груп вимагателів залежить від їх чисельності, завдань, які перед ними ставляться організаторами злочинів, масштабів злочинної діяльності, а також інших чинників. Так, у 43,2 % вимагань злочинні групи існували менш двох тижнів, іноді обмежуючись вчиненням одного злочину; 11,9 % злочинів вчинювались групами, які існували більше одного року. Це, як правило, стосується організованих злочинних груп, а також злочинних організацій.

Щодо фізичного насильства, яке застосовувалось вимагателями до потерпілих, то воно вражає своєю різноманітністю й жорстокістю. Нанесення тілесних ушкоджень руками і ногами по різних частинах тіла потерпілих мало місце у 76,1 % злочинів; зґвалтування жертв – у 3,4 % випадків вимагань; нанесення опіків за допомогою прасок та інших предметів у 19 злочинах (3,9 %); незаконне обмеження або позбавлення волі, іноді до одного місяця, – у 2,3 % вимагань. Тобто вимагателі для досягнення своєї злочинної корисливої мети готові на будь-яку жорстокість по відношенню до потерпілих, незважаючи на їх вік і стать. Розповсюдженою є також ситуація застосування до жертв вимагання декількох видів фізичного насильства.

Відносно прийомів і знарядь, які злочинці використовують під час вчинення вимагань, то вони не обмежуються звичайними засобами зв’язування у виді мотузок, дроту чи нанесення ударів металевими або дерев’яними палицями. У 2 % випадків вчинення злочинів вимагателі для подавлення волі та опору з боку потерпілих демонстрували й застосовували вогнепальну зброю, а у 3,8 % – холодну.

Отже, дослідження кримінологічної характеристики вимагання, особи злочинця – вимагателя, детермінації цього корисливо-насильницького злочину, особливо розробка ефективної системи його запобігання за допомогою загальносоціальних та спеціально-кримінологічних засобів, є виправданим і зробить істотний внесок у справу боротьби зі злочинністю та побудови України як правової держави.

Р.П. Кучерук, ІХ ф-т, 4 курс, 59 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Проблеми корупції

За оцінками соціологів, корупція в Україні набула розмірів монстра. Хабар готові давати 65% дорослого населення. Євросоюз офіційно вважає Україну однією з найбільш корумпованих держав світу, а експерти Світового Банку оцінюють річну суму хабарів в Україні на рівні двомісячного торгового обороту країни. Корупція паралізує державну владу і дію законів. На суди вказують, як на гілку влади, де корупція прижилась найбільше. Самі юристи при опитуваннях серед основних проблем суду називають високий рівень корупції і низьку кваліфікацію суддів. А 9,7 % з них (як адвокати, так і прокурори з суддями) визнали, що отримують незаконні виплати. Респонденти з позасудової сфери знають про випадки, коли хабара давали для ухвалення законного рішення (60,5%) і про випадки хабарництва для ухвалення незаконного рішення (47,5%).

На жаль, Закон України “Про боротьбу з корупцією”, прийнятий ще у 1995 році, проблему подолання корупції фактично звів до рівня адміністративного правопорушення. Навіть у цих випадках хабарник практично не ризикує. Ймовірність покарання за корупційні дії лишається зникаючи малою. У 2006 р. в Україні винними у цьому злочині було визнано менше чотирьохсот осіб.

На користь злочинності працюють неякісне розслідування, тяганина, інші порушення кримінального та процесуального законодавства з боку слідчих та оперативно-розшукових підрозділів, а інколи і прокурорів.

Ще одна проблема – інформаційна непрозорість, коли громадськість позбавлена можливості одержувати інформацію про діяльність державних чиновників, коли підприємець не може легально довідатися про умови укладення угоди, коли переважна більшість населення, а найчастіше, і працівники правоохоронних органів не мають елементарних економічних і економіко-правових знань, не до кінця розуміють ринкові механізми, не знайомі з накопиченим в інших країнах досвідом боротьби з корупцією, коли громадські організації, що мають сьогодні значний потенціал впливу на громадян, зовсім не використовують його для залучення самих громадян до боротьби з корупцією.

До того ж розповсюдженість корупції у різних сферах життя, існування останньої як масового явища, перетворює її на елемент повсякденності, звичаю, традиції. Розповсюдженість корупції й призвичаєність до неї населення, особливо в окремих сферах суспільного життя, діє на окрему особистість як культурна норма. Особі, яка знає про те, що всі дають у тому чи іншому закладі хабарі, дуже важко психологічно перебороти у собі конформістську схильність і вчинити не так, як це робить решта. Вона може добре розуміти на раціональному рівні, що давати хабара – це принизливе, аморальне і навіть протиправне явище, але на рівні психологічних чинників, що зумовлюють її поведінку, піддається традиції.

Питання недопущення виникнення умов для корупції повинні стати предметом неухильної уваги й уряду, зокрема, у побудові відносин держави і людини, бізнесу та чиновництва.

Кожний нормативно-правовий акт уряду, кожен проект законодавчого акта має проходити експертизу на предмет можливих зловживань. Це стосується, передусім, таких сфер діяльності, як державні закупівлі, приватизація, витрачання коштів державного та місцевих бюджетів, функціонування відповідних ринків, у тому числі монополізованих, умов оподаткування, в цілому регуляторної політики, повноважень органів виконавчої влади та контролюючих органів на всіх рівнях.

Уряд має наважитися й на такий крок, як скорочення зайвих, насамперед, дублюючих управлінських структур. Державним службовцям мають бути створені належні умови праці та забезпечення їх гідною заробітною платою. 

М.В. Маркова, ІІІ ф-т, 5 курс, 29 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ПРИЧИНИ ЗЛОЧИННОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ

В Україні у новому тисячолітті загальнодержавного значення набуває проблема поширення злочинності серед неповнолітніх. Процес перебудови, оновлення супроводжується об’єктивни-ми труднощами, кризовими явищами, деформаціями суспільної свідомості, помилками, повільною стабілізацією політичних, економічних та соціальних відносин. Не можна не визнати, що внаслідок цих труднощів і прорахунків постраждали діти – ті, чиє життя тільки починається. Економічні, соціальні, психологічні проблеми деструктивно впливають на соціальні установки, руйнують життєві орієнтири, ускладнюють процес соціалізації дитини, що призводить до зростання кримінальної активності неповнолітніх.

Серед великої кількості причини, які зумовлюють злочини неповнолітніх можливо виділити такі основні групи:

1. Соціальні та економічні аспекти стану сучасного українського суспільства, що зумовлюють поширення злочинів, які вчиняються неповнолітніми. Це проявляється, насамперед, в низькому рівні життя населення, оскільки більше половини своїх ресурсів домогосподарства витрачають на харчування, залишаючи незначну частку на купівлю непродовольчих товарів та оплату культурно-побутових послуг, що тягне за собою формування низького інтелектуального рівня, у тому числі і дітей. Тісно пов’язане з цією проблемою становище на ринку праці, яке проявляється, по-перше, у безробітті батьків, а по-друге – діти, які не отримали належного виховання і освіти, виявляються неконкурентоздатними на ринку праці і у зв’язку з цим вимушені ставати на злочинний шлях для отримання хоч якогось доходу.

2. Функціональна неадекватність сім’ї як фактор посилення явища злочинності неповнолітніх. Це зумовлюється такими факторами: зменшення уваги батьків до дітей, неналежний рівень педагогічної культури батьків, низький рівень взаєморозуміння, послаблення такого потужного фактора виховання, як приклад батьків, конфлікти між батьками, а також між батьками і дитиною та насилля в сім’ї.

3. Відчуження дітей від шкільного середовища, насамперед, пов’язане з байдужим ставленням батьків до проблем дітей у школі, які іноді носять фатальний характер, невідповідність педагогічної кваліфікації вчителів та факт їх жорстокого поводження з дітьми, конфлікти у спілкуванні школярів.

4. Проблеми в організації дозвілля дітей полягають у невідповідності програм діяльності позашкільних закладів сучасному рівню розвитку дітей, низькому рівні матеріального забезпечення та недостатність кваліфікованих кадрів.

5. Вплив засобів масової інформації на неповнолітніх відображається у розповсюдженні інформації, яка формує викривлений світогляд, створює кумирів – злочинців та пропагує безкарність неправомірної поведінки.

6. Вади у діяльності правоохоронних органів щодо профілактики злочинів неповнолітніх пов’язане головним чином з тим, що кримінальна міліція орієнтується на розкриття вже вчинених злочинів, не приділяючи достатньої уваги підліткам, які складають групу ризику. Все це призводить до того, що неповнолітні правопорушники стверджуються у своїй безкарності, що сприяє їх подальшій криміналізації.

Вище зазначені причини нерозривно пов’язані між собою і повинні ліквідовуватися до моменту виникнення злочинних намірів у неповнолітніх, як у малих соціальних групах, так і на державному рівні.

Я вважаю, кожна людина повинна пам’ятати, що діти – це наше майбутнє і виховання їх у дусі поваги до суспільства та держави є запорукою добробуту та благополуччя нашої країни.

О.В.Пантелей, юрид. ф-т, 4 курс

Харьковский национальный университет

им. В.Н. Каразина

Общественный порядок как объект хулиганства

Объектом хулиганства является общественный порядок. В правовой литературе существуют различные точки зрения на то, что считать непосредственным объектом хулиганства. Так, В.И. Ткаченко, П.И. Гришаев, Б.В.Здравомыслов считают, что непосредственным объектом хулиганства всегда является общественный порядок. По мнению других ученых, непосредственным объектом хулиганства, кроме общественного порядка, следует считать также правила общежития (А.А. Герцензон), общественную безопасность (Н.Ф. Кузнецов). Совокупность точек зрения на непосредственный объект И.Н. Даньшин делит на 3 группы:

1) понятие общественного порядка в широком смысле слова;

2) понятие общественного порядка в узком смысле слова;

3) понятие общественного порядка с помощью иных признаков или описание его с помощью одного, и к тому же не главного признака.

В отношении понятия общественного порядка в широком смысле слова среди ученых нет единства. Например, О.Н. Горбунова понимает под общественным порядком весь строй, всю систему общественных отношений в обществе, которые организуются и поддерживаются в государстве. В.И. Ткаченко считает, что общественный порядок – это совокупность отношений, регулируемая правом, нормами и правилами общежития. М.Л. Наклович высказывает мнение, что под общественным порядком в широком смысле слова нужно понимать урегулированные юридическими нормами и правилами общежития совокупность общественных отношений, которые сложились в государстве и ставят своей целью дальнейшее развитие и укрепление этих отношений. Существуют и другие точки зрения.

Общественный порядок в узком смысле слова ученые также трактуют по-разному. Так, О.Н. Горбунова понимает общественный порядок как отношения, которые создает в государстве состояние спокойствия и безопасности как систему свободных общественных отношений, совокупность которых можно назвать общественным порядком в узком понимании слова. М.А. Ефремов пишет об общественном порядке как о системе взаимоотношений, установившихся в обществе между гражданами, которые регламентируются не только нормами права, но и нормами морали и обеспечивают осуществление государственными и общественными организациями и всеми гражданами своих прав, защиту их законных интересов и исполнение ими своих обязательств. Но чаще всего криминалисты под общественным порядком в узком смысле слова понимают урегулированную юридическими нормами и правилами общежития совокупность только тех общественных отношений, которые должны обеспечивать нормальное функционирование государственных и общественных предприятий, учреждений и организаций, целостность имущества граждан, безопасность, защищать честь и достоинство человека и гражданина, а также обеспечивать нормальные условия их работы, жизни и отдыха.

По мнению И.Н. Даньшина, общественный порядок – это порядок волевых общественных отношений, складывающихся в процессе сознательного и добровольного соблюдения гражданами установленных в нормах права и иных нормах неюридического характера правил поведения в области общения и тем самым обеспечивающих слаженную и устойчивую совместную жизнь в условиях развитого общества.

М.И. Еропкин определял общественный порядок как обусловленную интересами народа, регулируемую нормами права, морали, правилами общежития и обычаями систему волевых общественных отношений, складывающихся главным образом в общественных местах, а также общественных отношений, возникающих и развивающихся вне общественных мест, но по своему характеру обеспечивающих охрану жизни, здоровья, чести граждан, укрепление народного достояния, общественное спокойствие, создание нормальных условий для деятельности предприятий, учреждений и организаций.

Дополнительным факультативным объектом общественного порядка могут выступать здоровье личности, авторитет органов государственной власти, общественная безопасность. Как утверждал С. Мокринский, описать состав преступления – значит, прежде всего, определить объект последнего. Таким образом, объект преступления – это охраняемые уголовно-правовым законом общественные отношения, на которые направлено общественно опасное деяние и которым причиняется вред либо создается реальная угроза причинения вреда.

Уголовный кодекс Украины (далее – УК) не связывает наличие хулиганства с его действием в общественных местах. Таким образом, общественный порядок может быть нарушен и при отсутствии посторонних лиц или в присутствии лишь потерпевшего. Однако хулиганские действия в присутствии других лиц, в обстановке публичного мероприятия является одним из признаков, указывающих на нарушение общественного порядка.

По закону определение понятия хулиганства не содержит достаточно четких критериев, определяющих сущность нарушения общественного порядка, выражающего явное неуважение к обществу, и, в свою очередь, порождает определенные трудности в практике применения норм. В юридической литературе неоднократно высказывалось мнение о нецелесообразности включения в УК специального состава преступления – хулиганства. Главным аргументом такой позиции называлось отсутствие надежного инструмента распознания мотивов и целей хулиганских действий, в связи с этим судебная практика допускает много ошибок.

В Постановлении Пленума Верховного суда Украины от 28.06.1993 г. № 3 “О судебной практике по делам о хулиганстве” отмечается, что в судебной практике встречается еще много ошибок. Некоторые суды в качестве хулиганства квалифицируют действия лиц, совершивших более тяжкие преступления и, наоборот, к уголовной ответственности привлекаются лица за мелкое хулиганство.

Так, по мнению Н. Иванова, частые ошибки в квалификации деяния, расплывчатость формулировок норм дают основания усомниться в практической целесообразности и научной обоснованности выделения в УК специального состава преступления “хулиганство”, поскольку нормы ст. 296 УК превратились в беспрецедентное явление, поглощающее практически все преступления, вызывающие трудности в процессе квалификации на практике. Термин “хулиган” стал символом любого правонарушения, вобрав в себя универсальное смысловое значение понятия “вор” старого российского законодательства.

В своем развитии институт хулиганства претерпевал изменения, рассматривался как институт преступления против личности, находился во главе института преступлений против жизни, здоровья, чести и достоинства личности.

Такое преступление против общественного порядка как хулиганство существует в уголовных кодексах государств СНГ, а также Кубы (ст. 229, 230), КНР (ст. 160), Болгарии (ст. 325), МНР (ст. 169). В других зарубежных странах аналогичные преступления размещены в разных главах УК и имеют неодинаковое название.

В УК зарубежных стран, как правило, имеется несколько статей, которые по аналогии можно сравнить с существующим в украинском законодательстве понятием “хулиганство” (США, Англия и др.). Существующая в отечественном законодательстве норма об ответственности за хулиганство имеет расширительный характер и должна быть пересмотрена в законодательном порядке.

Хулиганство является (в основе своей) проявлением игнорируемого обществом “я”, которое выражается в совершении конкретных действий, за что субъект и должен нести уголовную или иную ответственность. В этой связи целесообразно исключить из УК ст. 296, а при дальнейшей работе по совершенствованию уголовного законодательства руководствоваться опытом зарубежных стран, в УК которых норм о хулиганстве не существует (ФРГ, Австрия, Франция), а также кодификационными традициями старого русского законодательства.

І.І. Пшеничний, 5 курс,

Інститут підготовки слідчих кадрів

для СБ України

Попередження терористичних актів

Тероризм становить надзвичайну небезпеку не лише для окремих країн, таких як Російська Федерація, США, Велика Британія, а й для усього світу, оскільки він набув глобального характеру. Тобто існує й успішно функціонує добре озброєний і організований терористичний інтернаціонал на чолі з такими особами, як Бен Ладен.

За роки незалежності Служба безпеки України успішно розслідувала дев’ять терористичних актів. Це невелика кількість для п’ятнадцяти років, проте загроза вчинення таких дій у майбутньому є досить ймовірною. А тому доцільно розробляти і впроваджувати заходи попереджувального впливу, які умовно ділимо на дві групи: загальносоціальні і спеціальні кримінологічні.

До загальносоціальних належать:

– підвищення добробуту населення, ефективне функціо-нування ринкової економіки;

– покращення політичної ситуації в країні, встановлення і дотримання єдиних для усіх учасників правил гри;

– підвищення ролі моральності й моралі, акцентування уваги на вихованні молоді в дусі поваги до соціальних і юридичних норм, активна протидія поширенню на теренах України культу жорстокості й насилля;

– проведення розважливої зовнішньої політики, особливо в сфері участі у миротворчих діях за кордоном.

До спеціальних кримінологічних належать:

– внесення змін до ч.1 ст.258 Кримінального кодексу України, оскільки чинне визначення є досить розпливчастим і не відбиває основних сутнісних ознак теракту, що сильно ускладнює кваліфікацію за даною статтею;

– забезпечення більш прозорого функціонування право-охоронних органів та обміну інформацією між ними в сфері боротьби з тероризмом;

– впровадження дієвого механізму захисту свідків;

– подолання корупції у державних органах;

– вдосконалення механізму проїзного контролю, розвинення активного співробітництва в сфері розробки більш складних для підробки проїзних документів;

– проведення навчальних програм по знищенню терористичних формувань та звільненню заручників;

– активний обмін досвідом роботи по боротьбі з тероризмом з іншими країнами;

– аналіз причин і умов терактів як у світі, так і в Україні.

Зазначені заходи за умови їх ефективного впровадження дозволять досить істотно знизити ризик вчинення терористичних актів у майбутньому.

Я.С.Рябченко, IX ф-т, 5 курс, 54 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ЗАСОБИ ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ДОВКІЛЛЯ

Забруднення навколишнього природного середовища з кожним роком збільшується, що загрозливо впливає на демографічну ситуацію в українському суспільстві.

Якщо проаналізувати дані Державного комітету статистики України, то в 2004 р. кількість шкідливих викидів в розрахунку на 1км² становила 6325,9 тис. т. У це число входять викиди стаціонарних джерел – 4151,9 тис. т. та автомобільних – 2076,9 тис. т. В порівнянні з 2005 р. загальна кількість викидів збільшилася до 6600,4 тис. т., викиди стаціонарних джерел досягли 4448,9 тис. т. та автомобільні – 2056 тис. т. Відповідно до стану водних об’єктів маємо такі дані: якщо кількість забраної води з природних водних об’єктів в 2004 р. становила 14694 млн куб, то в 2005 р. – 15083 млн куб. Якщо не вживати заходів з усунення подібних явищ, то з кожним роком стан навколишнього природного середовища буде лише погіршуватися.

У структурі екологічних злочинів велику частку складають порушення правил риболовства (35-45%), незаконне полювання (25-35%), забруднення водойм та повітря (10-20%) та лісопорушення (8-10 %).

“Гори бруду, забруднення води і повітря, відсутність боротьби з гамором, розпродаж енергії, ріст обурюючих факторів уже самі по собі являють собою злочини проти навколишнього середовища”, – зазначає Г. Й. Шнайдер. З цим важко погодитись, оскільки нормативне визначення екологічного злочину не враховує всіх фактів впливу та наслідків для навколишнього середовища.

Тому, з урахуванням національного законодавства, слід застосовувати дієві заходи попередження злочинів проти довкілля.

Взагалі попередження злочинності представляє собою систему заходів, які застосовує суспільство для того, щоб стримати ріст злочинності і знизити, по можливості, її рівень, шляхом знищення причин і умов, що їй сприяють, а також попередження, припинення конкретних злочинів та їх профілактики. З аналізу зазначеного вище випливає, що поняття попередження злочинів включає до себе не лише протидію розпочатій злочинній діяльності, а також воно містить принципи законності, тобто використання законних методів, принцип обґрунтованості, також передбачення розвитку криміногенності і адекватне планування, та принцип економічної доцільності.

Виділяють певні засоби підвищення ефективності попередження злочинів проти довкілля. За своїм характером їх можна поділити на спеціальні засоби попередження злочинів, котрі мають певний ступінь індивідуалізації та випливають із характеристики окремих видів злочинів, як-от: нормативна заборона здійснювати видобуток корисних копалин без спеціального дозволу, та загальні засоби, які розповсюджуються на всі правопорушення проти довкілля.

Якщо враховувати особливості попередження екологічних правопорушень та аналіз їх правового аспекту, професор Ю.Г.Жариков виділяє два відомі науці і практиці способи попередження злочинів проти довкілля: збільшення ефективності норм попередження правопорушень і норм юридичної відповідальності за їх здійснення. Норми поділяються на норми загального характеру та спеціальні норми попереджуючого характеру.

До загальних засобів попередження злочинів проти довкілля можна віднести:

1) удосконалення правової бази природоохоронної діяль-ності, прийняття спеціальних нормативно-правових актів, зокрема Закону України “Про екологічне страхування”;

2) удосконалення судової практики, в тому числі за рахунок формування єдиної судової практики Верховним судом України;

3) створення добровільних громадських об’єднань з охо-рони навколишнього середовища;

4) належне фінансування екологічних програм, створення певного рівня екологічного забезпечення населення.

Щодо спеціально-кримінологічних засобів попередження екологічних злочинів, слід виділити такі: удосконалення норм права власності на природні ресурси, відповідне координування діяльності виконавчої влади, врегулювання порядку санітарного контролю за певними природними об’єктами, встановлення спеціальних режимів природокористування, створення спеціалізованих суб’єктів виконавчої влади, діяльність яких буде спрямована на контролювання стану навколишнього природного середовища, та урахування екологічних ризиків при наданні спеціальних дозволів на використання природних об’єктів, кримінологічна експертиза законопроектів у галузі екологічного законодавства.

Виходячи з викладеного вище та враховуючи норми Конституції України щодо створення екологічно безпечного навколишнього середовища, постанови Кабінету Міністрів України “Про реалізацію пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки” від 22 черв.1994 р. № 429, яка орієнтує на розроблення системи екологічної безпеки країни, можна зробити висновок щодо необхідності вжиття загальних та спеціальних засобів попередження злочинів проти довкілля. Це надасть можливість зменшити кількість екологічних злочинів, зменшити показники латентності цих злочинів (що на даний час становить 95%), суттєво підірвати головні детермінанти екологічної злочинності та мінімізувати її наслідки.

О.М. Самойлова, мол. наук. співроб.

Інститут вивчення проблем злочинності

АПрН України

ЩОДО ДЕЯКИХ РИС ТЯЖКОЇ НАСИЛЬНИЦЬКОЇ

ЗЛОЧИННОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ

Злочинність неповнолітніх, зокрема тяжка насильницька злочинність, постійно викликала значну увагу з боку суспільства, держави, правоохоронних органів і науковців. І невипадково, адже саме цей вид злочинності представляє велику суспільну небезпечність. Проблемою суспільства є те, що воно досить легковажно відноситься до таких злочинців, вважаючи, що свої помилки неповнолітні зможуть виправити у майбутньому. Проте, як свідчить практика, неповнолітні, що стали на злочинний шлях, являють собою благодатний ґрунт для майбутніх злочинців-рецидивістів.

Важливо зазначити, що незважаючи на зростання загального рівня злочинності неповнолітніх, рівень тяжких насильницьких злочинів, що вчинюються неповнолітніми, залишається достатньо стабільним. Так, у 2002 р. вчинено 507 умисних убивств та тяжких тілесних ушкоджень; у 2003 р. – 507; у 2004 р. – 504; у 2005 р. – 451. Разом із тим, слід звернути увагу на те, що існує невеликий відсоток латентності тяжких насильницьких злочинів серед неповнолітніх. Не секрет, що батьки неповнолітніх злочинців нерідко вдаються до всіх заходів (у тому числі і незаконних) для того, щоб вивести підлітків із дії системи правосуддя.

Відомо, що всі діти дуже швидко засвоюють, а потім копіюють поведінку оточуючих. Для неповнолітніх злочинців у цілому, а також, для підлітків, що вчинили тяжкі насильницькі злочини зокрема, характерним є навіювання та бажання наслідувати дорослих. У підлітковому віці зразками для навіювання часто стають не тільки дорослі, а й негативні кіногерої, що, безумовно, є результатом впливу засобів масової інформації, які нерідко пропагують такі суспільно-негативні явища, як насильство, жорстокість, сексуальну розбещеність, досягнення мети будь-якою ціною, заняття злочинною діяльністю тощо.

Особливістю тяжких насильницьких злочинів неповноліт-ніх є те, що вчинюються вони здебільшого з незначних приводів, а то й взагалі без приводу. При цьому насильницькі злочини, вчинені саме неповнолітніми, відрізняються найбільшою жорстокістю, знущанням над жертвою, відсутністю співчуття до неї. У багатьох випадках така агресія неповнолітніх направлена проти найближчих родичів – батька, матері, бабусі, дідуся. Наприклад, неповнолітній Р. з причини того, що, на його думку, родичі його недолюблюють, відносяться до нього гірше, ніж до інших членів родини, батьки не пускають гуляти у пізню годину, сестра вважає себе розумнішою за нього, жартує над ним, дістав із кімнати батьків мисливську рушницю і зробив прицільний постріл у голову батька, через півгодини у той самий спосіб – матері, ще через півгодини – сестри. На жаль, такі випадки не є поодинокими. На наш погляд, це пов’язано з недостатньою розвиненістю морально-психологічної сфери таких підлітків, відсутністю чітких ціннісних орієнтирів, які б носили загальновизнаний соціально-позитивний характер.

У системі профілактики тяжких насильницьких злочинів неповнолітніх у сучасних умовах повинно враховуватися те, що підлітки являють собою найбільш благодійний прошарок суспільства відносно ефективності застосування заходів попередження злочинів, що вчиняються ними. Такі комплексні зважені і обмірковані заходи попередження злочинності завжди будуть успішними, але за умови, що вживатися вони будуть вчасно.

М.Б. Столяров, 2 курс, 23 гр.

Полтавський факультет

Національної юридичної академії України

ім.Ярослава Мудрого

ПІДЛІТКОВА ЗЛОЧИННІСТЬ

Останнім часом у суспільстві відбулися і тривають глибокі зміни, які тим чи іншим чином впливають на криміногенну обстановку. Особливо це стосується причин і умов злочинності неповнолітніх. Так, кожен 7-8-й злочин в Україні вчинюється неповнолітніми. Біля 11% серед осіб, які беруть участь у скоєнні злочинів, – неповнолітні. Поширення злочинності серед них випереджає її загальне зростання; кількість підлітків, що вчинили злочин повторно, за останні роки збільшилась більш як на 19%, а зростання групової корисливо-насильницької злочинності збільшується на 16,3% кожні п’ять років. Майже кожен другий злочин скоюється підлітками у групі; часто з особливою жорстокістю і цинізмом. Відбувається процес “омолодження” злочинності, збільшення серед злочинців підлітків жіночої статі. Тому боротьба зі злочинністю неповнолітніх є необхідною ланкою у низці заходів з викорінення злочинності у цілому.

Що ж спонукає підлітків до вчинення злочину? Злочинність неповнолітніх знаходить свій об’єктивний вираз, коли збігаються певні несприятливі умови, до яких можна віднести:

– низький матеріальний і духовний рівень життя переваж-ної частини населення України;

– відсутність налагодженої системи культурного дозвілля;

– недоліки сімейного виховання;

– криміногенний вплив на підлітків неформальних груп молоді;

– антисуспільна діяльність дорослих осіб;

– віктимна поведінка жертв корисливо-насильницьких злочинів, вчинюваних молодіжними угрупованнями.

Мудрий законодавець не допустить вчинення злочину, щоб не бути змушеним карати за нього. Це означає, що запобігання має відігравати провідну роль у боротьбі зі злочинністю взагалі і підлітковою зокрема. Постає питання: як запобігти підлітковій злочинності? Ефективність запобігання цьому негативному явищу залежить, насамперед, від своєчасного виявлення і усунення причин злочинності неповнолітніх та умов, що цьому сприяють, стимулювання антикриміногенних факторів, які перешкоджають появі злочинності, а також виявлення неповнолітніх, зважаючи на поведінку яких можна очікувати вчинення злочину, і вжиття до них відповідних попереджувальних заходів. Запобігання злочинності неповнолітніх має й свою специфіку, обумовлену особливостями особи злочинця: вік злочинців, який визначає соціально-психологічні особливості цієї категорії осіб; свідомість підлітка при корегуванні і здійсненні на нього позитивного або негативного впливу. І, по-друге, процес становлення й розвитку особистості неповнолітнього злочинця відбувається здебільшого протягом тривалого часу і має певні закономірності, знання яких дає змогу своєчасно помітити відхилення у моральному формуванні підлітка й запобігти вчинення ним злочину.

Як стверджують психологи, людині біологічно і психологічно притаманно запам’ятовувати найвигідніший для себе ефект попередніх поведінкових акцій і відповідно налаштовуватися. Отже важливим завданням є необхідність зробити правомірну поведінку підлітка найраціональнішою, і тоді на підсвідомому рівні він буде вчиняти так, як йому вигідніше – тобто правомірно.

Є.В. Стрільченко, I ф-т, 5 курс,19 гр.

Національна юридична академія України

ім.Ярослава Мудрого

Злочинність серед неповнолітніх в Україні

як соціально-негативне явище

Злочинність серед неповнолітніх – актуальне питання, яке потребує комплексу заходів та зусиль для його вирішення. Це знаходить своє відображення у статистичних даних, які свідчать, що з 485725 вчинених злочинів неповнолітніми вчинено 26470, що складає 5,4 %.

Природа злочинів неповнолітніх має деякі особливості в порівнянні з іншими кримінально караними діяннями. Різниця полягає у рівні злочинності, причинах, умовах, мотивах, конкретних життєвих ситуаціях. Найголовнішим є те, що суб’єктом виступає неповнолітня особа, для якої характерним є несформованість морально-психологічних устоїв, тобто ще відбувається процес формування особистості, який супроводжується мінливістю настрою, неурівноваженістю, неадекватною реакцією на об’єктивну дійсність, безвідповідальністю у своїх діях і легковажністю щодо наслідків цих дій. Суспільно-небезпечні діяння, вчинені неповнолітніми, нерідко відрізняються особливою жорстокістю і цинізмом. Це може бути пов’язано як із неповним розумінням вчинюваного, так і навпаки – з повним, але в такій ситуації домінуючим є бажання довести серйозність своїх намірів, продемонструвати силу оточуючим і навіть собі.

Неповнолітні намагаються зайняти свою нішу в суспільстві, затвердитись, і це природньо, але шляхи, які обираються для такого становлення, часто суперечать нормам моралі та законів і заводять неповнолітніх в розважальні заклади для дорослих, в зали ігрових автоматів, місця розпусти, вживання наркотичних засобів та ін.

Найважливіше полягає в тому, що особу в період пошуку свого призначення в житті надзвичайно легко у будь-чому переконати, нав’язати їй свою думку, образити, залякати, здивувати й підкупити. Якщо у цей проміжок часу особа підпадає під негативний вплив, у неї виробляються принципи, що з часом виявляться генератором формування особистості злочинця .

Необхідно виділити і те, що на виникнення злочинності серед контингенту неповнолітніх активно впливають не тільки особливості віку, а й низка інших факторів, які ззовні впливають на світогляд, поведінку та розвиток молодих осіб. До таких слід віднести:

1. Халатне ставлення батьків до виховання дітей, створення в сім’ї несприятливого морально-психологічного клімату, із-за якого дитина не здатна сприймати позитивно рекомендації дорослих (акоголізм, часті сварки, розбіжності батьків у поглядах щодо виховання дітей).

2. Негативний вплив друзів, знайомих. Саме у компаніях неповнолітніх вони прагнуть проявити певні якості задля зайняття позицій лідерів, створення свого авторитету.

3. Пригнічення, образи, неуважний підхід до крихкої психіки неповнолітніх з боку дорослих, учителів у школах та інших осіб.

4.Тісні стосунки неповнолітніх з особами, що мають кримінальне минуле.

5. Негативний вплив засобів масової інформації, що висвіт-люють злочинний світ, як цілком сприятливе середовище для реалізації власних бажань та мрій, що не може пройти осторонь уваги неповнолітніх: порнографія, сцени вживання наркотичних засобів, убивства, насилля та ін.

Отже, для ефективної боротьби з таким суспільно-негативним явищем, як злочинність серед неповнолітніх, необхідний збалансований, організаційно-налагоджений та нормативно-забезпечений комплекс заходів з боку сім’ї, суспільства та органів державної влади .

А.В. Суптеля, 5 курс, 45 гр.

Інститут підготовки слідчих кадрів

для СБ України

Кримінологічна характеристика

організованої злочинності

Криміногенна ситуація в нашій державі за останні роки характеризується наявністю вкрай негативної та досить стійкої тенденції у розвитку структури злочинності, викликаної посиленням її організованості.

Організовані злочинні угруповання, які мають високу згуртованість, стійкість, кримінальний досвід і умілу конспірацію, протягом тривалого періоду здійснюють велику кількість тяжких злочинів, значна частина яких залишається нерозкритою. При цьому розширюються масштаби організованих злочинних акцій, що дестабілізують стан правопорядку та економіки держави.

Організованою злочинністю (далі – ОЗ) уражені практично всі регіони України, всі галузі господарства і сфери управління в державі. Найбільшу небезпеку для суспільства завдають організовані злочинні синдикати, які складають розгалужену систему легальних, напівлегальних та нелегальних бізнесових структур, які діють у різноманітних сферах економіки, мають відповідні інформаційно-розвідувальні та силові структури, систему прикриття в органах державної влади та засобах масової інформації. Особливу занепокоєність викликає те, що ОЗ все більше втягує у свою структуру молодь, особливо ту її частину, яка має труднощі у навчанні та працевлаштуванні. Учиняється загроза духовним цінностям та моралі в суспільстві. Відбувається культивування мафіозних та корумпованих відносин, насадження ідеології злочинного світу, її романтики.

Організована злочинна діяльність в Україні існує в галузі економіки, фінансово-банківській справі, зовнішньоекономічній діяльності, посередницьких структурах, підпільному виготовленні та збуті спиртних напоїв тощо. При цьому вчиняються різні види злочинів: розкрадання, бандитизм, вимагання, підробка цінних паперів та грошей, незаконний обіг зброї, приховування доходів від оподаткування, отримання і дача хабарів та багато інших.

Стрижень ОЗ становить корислива мотивація поведінки окремих осіб та соціальних груп. Накопичення, жадібність, порушення загальновизнаних принципів розподілу національного доходу штовхають їх на пошук різних неправомірних засобів для задоволення власних завищених домагань.

Незважаючи на переважно корисливу спрямованість ОЗ, вона разом з тим нерідко межує з насиллям, яке являє собою свого роду прийом ведення конкурентної боротьби, засіб усунення перешкод.

Залежно від спрямованості, змісту та спеціалізації злочинної діяльності існують три види організованих угруповань:

1) спільноти, які спеціалізуються на скоєнні загальнокримінальних злочинів у поєднанні з організацією азартних ігор, вимаганням, викраданням людей, наркобізнесом тощо;

2) організовані злочинні угрупування господарського, комерційного, фінансового спрямування, які паразитують в офіційних, банківських й організаційних структурах суспільства;

3) змішаний вид, який поєднує риси перших двох.

У соціальному плані ОЗ являє собою альтернативне суспільство із своєю економікою, соціальною і духовною сферами, своїми системами управління й політики. Її визначають навіть як кримінально-упорядковану й функціонуючу систему публічної влади, оскільки у неї з’явилася реальна можливість економічно забезпечувати підпорядкування кримінальному управлінню не тільки своїх „колег” за злочинним ремеслом, а й законослухняну масу громадян.

У різних джерелах наводяться різні визначення, а відтак виділяються й різні ознаки цього суспільно небезпечного явища.

Найбільш важливі, визначальні ознаки ОЗ:

– стійкість;

– організованість;

– ієрархічність;

– систематичність;

– ретельне планування і підготовка вчинення злочинів;

– масштабність;

– жорстка дисципліна.

Проблема ОЗ в Україні потребує подальшого глибокого вивчення. З її розвитком та поширенням створюється реальна загроза правам та свободам людей. Вона полягає в тому, що права і свободи громадян придушуються актами насильства, лобіювання інтересів злочинців. У результаті такого впливу конституційні права блокуються мафіозними співтовариствами, їх інтересами, які насаджуються громадянам.

У зв’язку з цим існує потреба як у теоретичних розробках проблеми організованої злочинності, так, передусім, і у практичному втіленні таких розробок та всебічної підтримки їх з боку держави.

Л.А. Шкробот, IV ф-т, 5 курс, 40 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Загальна характеристика

жіночої злочинності в Україні

У свідомості людей з давніх-давен склалося уявлення, що саме жінка повинна виховувати дітей, створювати тепло і затишок в оселі. Роль жінки дійсно неоціненна. Проте у наш час стрімкого розвитку науки, техніки відношення до жінки, як до матері, сестри, дружини, слабкої частини людства в цілому, змінюється. А тому жінкам доводиться пристосовуватися до жорстких умов життя, боротися за своє щастя у цьому несправедливому світі, де все зроблено чоловіками і для чоловіків. Жінці через безвихідне становище іноді доводиться вчиняти злочини.

Жіноча злочинність – складова частина всієї злочинності, що підкоряється її загальним закономірностям та змінам. Однак ми маємо нестачу інформації щодо її стану. На жаль, статистичні звіти Міністерства внутрішніх справ не виділяють жіночу злочинність в окрему категорію, дається лише облік виявленої кількості осіб жіночої статі, які скоїли злочин.

Рівень жіночої злочинності значно нижчий за чоловічий, і її питома вага у структурі злочинності в цілому становить приблизно 13,2% у 2006 р. Має місце деяке зниження рівня жіночої злочинності: якщо у 2001 р. виявлено близько 38 тис., у 2004 р – 33 тис., то у 2005 р. – 31 тис. жінок, які вчинили злочини, що є досить позитивною тенденцією.

Жіночій злочинності властиві певні особливості: переважну частину в її структурі займають такі корисливі злочини, як крадіжка чужого майна, обдурювання покупців та замовників, привласнення та розтрата майна, заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем. Більшість із них має безпосереднє відношення до тієї роботи, яку виконують жінки, а саме: промисловість, торгівля, сільське господарство, підприємницька діяльність, охорона здоров’я та інші сфери виробництва. Насильницькі злочини не характерні для жіночої злочинності і найчастіше вчиняються у сімейно-побутовій сфері. Жінки менш схильні, ніж чоловіки, до вибухів люті, ненависті і під впливом цих почуттів до негайної реалізації свого наміру на вбивство. Особи жіночою статі більш продумані, обачніші, ними оволодіває страх не лише за себе, а й за свою сім’ю, дітей, близьких, за їх долі.

Вивчаючи жіночу злочинність, також можна прослідкувати таку особливість: основну масу злочинниць, які перебувають у місцях позбавлення волі, становлять жінки віком від 20 до 40 років. Статистика також свідчить, що понад третини засуджених жінок одружені, інші – незаміжні або вдови. Отже невдале сімейне життя є однією з причин, що сприяють вчиненню жінкою злочину. Адже у жінці від природи закладена “сімейність”, саме вона є берегинею домашнього вогнища, це її природна місія. Зростає кількість злочинниць з вищою освітою. Переважна кількість жінок працездатна. Серед працездатних, які не працювали і не навчались, зафіксовано у 2004 р. – 172985, у 2005 р. – 157185 злочинниць.

Щодо кримінально-правових рис засуджених жінок, то частина раніше судимих становить переважну більшість, про що свідчать статистичні дані: питома вага жінок, які раніше вчиняли злочини, серед загальної кількості злочинниць у 2004 р.становила 19,5 %, а у 2005 р. – 19,7 %. Серед даної категорії злочинниць виділяють жінок, у яких судимість не знята або не погашена, але їх кількість зменшується: у 2004 р. – 26083, у 2005 р. – 24784 злочинниці. Досить поширений рецидив серед жінок-алкоголічок.

Державі потрібно приділяти більше уваги явищу жіночої злочинності, вживати різноманітні заходи загальносоціального та спеціально-кримінологічного характеру. Жінка має відчувати себе соціально захищеною і не задумуватися про те, чим їй годувати дітей наступного дня. Слід створювати громадські (релігійні чи медичні) організації, які б допомагали особі вийти із складної життєвої ситуації, позбавитись алкогольної або наркотичної залежності, якщо вона дійсно цього хоче.