МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

НАВЧАЛЬНИЙ ПРОЦЕС,

ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ

ТА ПРАКТИКИ

Тези доповідей та повідомлень учасників

ІІІ конференції школи педагогічної майстерності Національної

юридичної академії України

імені Ярослава Мудрого

Харків

2009

Навчальний процес, проблеми теорії та практики: Тези доповідей та повідомлень учасників ІІІ конференції школи педагогічної майстерності Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого / За заг. ред. В.В. Комарова. – Х: Нац. юрид. акад. України, 2009. – 139 с.

© Національна юридична академія України, 2009

ЗМІСТ

Комаров В.В.

Болонський процес і європейський простір вищої юридичної освіти................................................

3

І. ПРОБЛЕМИ МОДЕРНІЗАЦІЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ

Бережний О.І.	Болонський процес – місток до Європи..............................................	9
Білова О.В.	Щодо контролю якості освіти як одного з напрямків руху України до Європейського простору вищої освіти……………………………….	11
Бойко І.В.	Болонський процес – вимога часу…	14
Величко В.О.	Проблеми реформування вищої юридичної освіти в контексті Болонського процесу...........................	16
Іванцова А.В.	Становлення і розвиток педагогіки як науки………………………...	20
Колесніков М.П.	Педагогіка вищої школи: реалії та проблеми…………………………...	23
Конишева О.В.	Проблеми формування та становлення дистанційного навчання в Україні…..........................................	26
Крат В.І.	Окремі аспекти реформування юридичної освіти………………….	28
Криворучко О.В.	Якість освіти як складова Болонського процесу…………………….	30
Мелякова Ю.В.	Проблеми теорії та педагогіки вищої школи: методика читання лекцій……...………………….........	31
Мусієнко О.Л.	Освіта як соціальний інститут........	34
Новохатська Я.В.	Функції освіти як соціального інституту…………………………......	38
Пучковська І.Й.	Щодо формування електронного навчального середовища вищих навчальних закладів…………........	40
Размєтаєв С.В.	Проблеми модернізації вищої освіти при впровадженні положень Болонської конвенції……….	43
Сіваш О.М.	Якість освіти як складова Болонського процесу………………….....	45
Стешенко Т.В.	Окремі питання розвитку вищої освіти…………….............................	48
Товкун Л.В.	Проблеми вищої освіти в контексті Болонського процесу……...........	49
Чевичалова Ж.В.	Деякі питання впровадження Болонського процесу………………...	51
Черненок М.П.	Шляхи підвищення конкурентоспроможності випускників вищих навчальних закладів………………	54

ІІ. МЕТОДИКА ТА ТЕХНОЛОГІЇ НАВЧАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Байда А.О.	Інформаційні технології ресурсного забезпечення організації нав- чального процесу…………………	56
Богачова Л.Л.	Вимоги до змісту лекцій та методики їх читання в умовах кредитно-модульної системи організації навчального процесу……………..	59
Кошева Н.А.	Інформаційні технології у вищому навчальному закладі………….	63
Новікова В.В.	Форми практичних та семінарських занять і методика їх проведення………………………………	65
Пєтухова О.І.	Використання нових інформаційних технологій на заняттях з іноземної мови……………………….	67
Походзіло Ю.М.	Методика проведення практичних та семінарських занять ……..	70
Протасова В.Є.	Самостійна робота студентів як форма навчального процесу……..	72
Пчолкін В.Д.	Організаційні форми навчальної роботи з підготовки спеціалістів для правоохоронних органів України…........................................	75
Сакара Н.Ю.	Інтерактивні методи у викладанні правових дисциплін……..........	78
Ткаченко Є.В.	Порядок проведення семінарських занять в умовах запровадження принципів Болонського процесу..........................................	79
Уркевич В.Ю.	Юридична клініка як форма практичного навчання студентів……..	82
Хомінець В.В.	Ділова гра як засіб підвищен- ня ефективності навчального процесу……………………………	85
Черв’якова О.Б.	Деякі питання обміну інформа-цією в освітній сфері……..............	88

ІІІ. ПРОБЛЕМИ ВИКЛАДАННЯ ОКРЕМИХ НАВЧАЛЬНИХ ДИСЦИПЛІН

Дмитрик О.О.	До проблеми викладання навчальної дисципліни “Податкове право України” в контексті Болонського процесу……………….	90
Євдокімова О.В.	Деякі питання методологічних основ лекційного викладання правових дисциплін……………...	92
Курячий С.В.	Проблемні питання удосконалення та модернізації предмета “фізичне виховання” в системі вищої освіти………………………	95
Кушніренко О.Г.	Вдосконалення методики викладання юридичних дисциплін на заочних та вечірньому факуль- тетах................................................	96
Малько О.Д.	Про деякі аспекти виховання у студентів культури безпеки……..	98
Пишньов Д.І.	До питання щодо удосконалення викладання предмета “Осно- ви діяльності прокуратури в Україні”…………………………...	101
Кудрявцева В.В.	Роль кафедри в забезпеченні і підвищенні професійної майстер- ності викладання курсу “Господарське право України”..………...	102
Сердюк О.В.	Про можливості використання інтернет-ресурсів при організації вивчення культурологічних дисциплін………..................................	105
Попрошаєв О.В.	Крок до розробки особистісно-орієнтованої навчальної програми з фізичного виховання……….	107
Чернець А.М.	Перспективи викладання юридич- ної термінології іноземними мовами……………………………….	110

ІV. ДЕЯКІ АСПЕКТИ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВИКЛАДАЧІВ

Денисова Р.О.	Ефективність наукових досліджень (суспільно-правовий аспект)……….	112
Єськова Л.А.	Гуманістична спрямованість особистості викладача……………......	114
Кудас І.Б.	Деякі питання науково-педаго- гічної діяльності працівників вищих навчальних закладів…………	117
Погорецька Н.В.	Роль особистісних якостей викладача в сучасній вищій школі…….	120
Соловйов О.В.	Культура мови як компонент професійної діяльності викла- дача……………………………......	124
Чуб О.О.	Зміна ролі викладача в ході ре- формування вищої освіти……….	129
Говорун А.В.	Вивчення інформаційних джерел як компонент наукового дослід- ження..............................................	131

В.В. Комаров, проректор

з навчально-методичної роботи

БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС І ЄВРОПЕЙСЬКИЙ

ПРОСТІР ВИЩОЇ ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТИ

Болонський процес – революційне явище для Європи XXI ст. Декларація міністрів освіти країн Європи (Болонья, 19 черв. 1999 р.) стала фактором інтенсифікації освітнього співробітництва як інструмента розвитку демократичних суспільств, оскільки університети завжди відігравали значну роль в інтелектуальному, культурному, соціальному і технічному розвитку Європи.

Сутність Болонського процесу виражають шість основних завдань, визначених Болонською декларацією: впровадження системи ступенів і кваліфікацій, які можна легко порівняти між собою; впровадження системи кредитів, подібних до Європейської системи перезарахування кредитів (European Credit Transfer System – ECTS); сприяння мобіль-
ності студентів і викладачів; сприяння контролю якості освіти; забезпечення привабливості європейської системи освіти; забезпечення працевлаштування випускників. Поступово це коло розширювалося за рахунок включення нових положень, а саме: формування стратегій навчання протягом усього життя; залучення університетів і студентів до участі у створенні Європейського освітнього простору; сприяння забезпеченню привабливості Європейського освітнього простору.

Базовий фактор Болонського процесу – порівняння академічних і професійних кваліфікацій, відповідність системи вищої освіти вимогам ринку праці. Традиційно для Європи функція університетів зводилась до надання академічних кваліфікацій, що призвело до їхнього великого розмаїття (master, licencie, magister, bachelor, doctor). Тому Болонська декларація у своїй основі пропонує систему присвоєння ступенів, що складається з трьох етапів, а саме: бакалаврат – магістратура –докторантура. При цьому для одержання ступеня бакалавра (англ. undergraduate course) приділяється в середньому три роки, магістра (англ. postgraduate course) – один-два. Проте деякі вищі навчальні заклади (ВНЗ) Європи відводять для одержання ступеня бакалавра чотири роки. Закінчується цикл докторантурою, що становить три роки подальшого навчання. Слід зазначити, що чимало юридичних ВНЗ у Європі вже застосовують або готові застосувати основні положення Болонської декларації, хоча це характерно не для всіх країн.

У порівнянні з юридичними ВНЗ Європи у США можна спостерігати іншу картину. По-перше, наприкінці минулого століття у США зменшилась загальна кількість студентів юридичних ВНЗ. У той самий час було відкрито кілька нових юридичних шкіл і ВНЗ довелося змагатися за талановитих абітурієнтів. По-друге, скоротилось державне фінансування вищої освіти, що примушувало юридичні школи або збільшувати плату за навчання (що значно обмежує доступ до вищої освіти), або розробляти відповідні програми для залучення нових студентів. Останній варіант виявився більш привабливим і американські юридичні школи почали освоювати європейський ринок, проводячи так звані літні школи (summer schools) і залучаючи випускників ВНЗ Європи на навчання в США з одержанням ступеня магістра права (L.L.M.). По-третє, як і в Європі, у США вимоги до якості освіти стали більш суворими (Міністерство освіти оцінювало здатність випускників-юристів пройти ліцензування з першої спроби, працевлаштуватися за фахом не пізніше шести місяців після закінчення ВНЗ та ін.).

Отже, відповідь американських юридичних шкіл на ці фактори відрізнялася від європейського варіанта. Замість того, щоб сприяти “прозорості” ступенів і кваліфікацій, а також стимулювати мобільність студентів і викладачів, вони зосередилися на конкуренції між собою і на залученні найкращих абітурієнтів. Змагаючись за ринок, американські юридичні ВНЗ при цьому виділяють найбільш привабливі позиції у своїх навчальних планах і часто пропонують спеціальні сертифіковані програми в рамках загальної програми “Доктор права” (Juris Doctor).

Таким чином, американські правові школи націлені на індивідуальну конкуренцію, а не на загальний пошук взаємної гармонізації подібно Болонській декларації. Однак, зауважимо, що певна гармонізація теж забезпечується через загальнонаціональні акредитаційні правила, у яких закріплені загальні принципи і цінності американської юридичної освіти.

Хоча юридичні ВНЗ США індивідуалізовані, спостерігається також уплив на їх діяльність з боку асоціацій американських юристів, які домагаються розробки критеріїв допуску до практики не тільки в інших штатах, але й в інших країнах. І тут необхідне більш тісне співробітництво з правовими школами Європи для визначення загальних елементів, зокрема, навчальних планів. А саме цьому може сприяти досвід Болонського процесу.

Основною метою Болонського процесу є створення Європейського простору вищої освіти. Її реалізація має привести також і до появи європейського простору вищої юридичної освіти. Проте очевидно, що останнє стане реальністю тільки тоді, коли паралельно з ним буде створений європейський
простір професійної юридичної практики. Приміром, деякі директиви Європейського Союзу (ЄС) вже регулюють взаємне визнання дипломів про вищу освіту і вільне працевлаштування європейських юристів. Тому, ймовірно, найбільш перспективною є подальша спрямованість на гармонізацію мінімальних стандартів академічної і професійної підготовки майбутніх юристів. Це дозволить уникнути існуючих розбіжностей, спричинених неоднаковими вимогами до юридичної освіти в окремих країнах і різною тривалістю курсів навчання.

Надання можливості одержати ступінь бакалавра після трьох-чотирьох років навчання – одна з рекомендацій Болонської декларації, що вплине на юридичну освіту найбільшою мірою. Така можливість існує у Великій Британії, Ірландії і Франції, Росії, інших європейських країн. Нині проводиться значна робота з упровадження бакалаврата у вищій юридичній освіті країн Європи. Однак ступінь бакалавра не буде і не може надавати право займати деякі посади (наприк-
лад, судді, адвоката). У більшості країн Європи це право надається після двох (або навіть більше) років теоретичного або практичного навчання.

Багато європейських університетів надають ступінь магістра права як додаткову тим студентам, що вже мають правову освіту. Цей курс часто продовжується один рік і базується на спеціалізації і поглибленні отриманих раніше знань. Таку схему можна інтегрувати в Болонську модель вищої юридичної освіти. Суд ЄС уже визнав важливість існування додаткового ступеня для вільного пересування осіб у ЄС (рішення від 31 трав. 1993 р.).

Як відомо, Болонський процес безпосередньо не спрямований на уніфікацію змісту навчання. Він зорієнтований на гармонізацію європейської вищої освіти, що дозволить розвивати і національні традиції освіти. Так, гармонізацію змісту освіти можна спостерігати, наприклад, у рамках програм Еразмус і Сократес. Програма Еразмус (“European Community Action Scheme for the Mobility of University Students” – Програма для Європейського Співтовариства по сприянню мобільності студентів) є програмою Європейської Комісії для студентів, викладачів і навчальних закладів системи вищої освіти, яку було започатковано у 1987 р. А у 1995р. Програма була інтегрована з новою програмою Сократес, що охоплювала навчання від школи до університету і до “навчання протягом життя”. Основне завдання програми Сократес-Еразмус – це забезпечення мобільності студентів, викладачів, розвиток навчальних планів. Вона базується на окремих договорах про співробітництво між ВНЗ її країн-учасниць.

У програмі Сократес беруть участь майже 30 країн Європи. Вона формує “Європу знань” для сприяння навчанню протягом життя і надання загального доступу до освіти, а також одержання загальновизнаних кваліфікацій через реалізацію загальних проектів і створення загальноєвропейських навчальних мереж із поширення передових ідей і практики. Звичайно, ця програма не може розв’язати всіх проблем, що свідчить про необхідність більш глибокої гармонізації вищої освіти.

Підкреслимо, що певна уніфікація у сфері вищої юридичної освіти може бути вельми своєчасною (зокрема, для надання випускникам юридичних шкіл можливості практикувати в інших країнах Європи). На думку представників багатьох юридичних шкіл Європи, перший цикл навчання (бакалаврат) має скеровуватися на поглиблене вивчення національного права, для чого в навчальні плани цього циклу треба неодмінно включити такі основні предмети, як конституційне, адміністративне, кримінальне, цивільне право і процеси. Починаючи з ІІ курсу, треба пропонувати спеціальні предмети на вибір; іспит для одержання ступеня бакалавра – складати після трьох, максимум – чотирьох років навчання. Магістерський цикл має складатися, в основному, із права ЄС, прав людини, а також “інтернаціоналізованих” курсів конституційного, адміністративного, комерційного, екологічного права тощо. Тобто юридичні школи мають можливість створювати свої власні моделі й змагатися за них. І це є дуже впливовим інструментом гармонізації та забезпечення якості юридичної освіти.

Болонська модель дозволить розробити універсальну схему європейської вищої юридичної освіти, за якою ступінь бакалавра визнавався б країною неюридичної школи. Випускники-бакалаври після проходження певного додаткового курсу професійної підготовки могли б у ній займатися юридичною практикою. Ступінь магістра, отриманий в іншій країні, дозволив би практикувати в цій країні також. При такому підході, як бачимо, загальні програми (бакалавр/магістр) юридичних ВНЗ двох або більше країн можуть відкривати доступ до професії юриста в країнах без додаткових іспитів (хоча не виключено, що випускник повинний пройти певний курс практичної підготовки).

Болонська декларація також передбачає надання вільного доступу до вищої (юридичної) освіти. У багатьох країнах уже діють строгі вимоги до абітурієнтів – майбутніх юристів, але в різних країнах вони неоднакові. Важко уявити і допустити, що в цій сфері буде досягнуто єдності. А відтак, основну увагу потрібно зосередити на мобільності викладачів і студентів (як у програмах Еразмус і Сократес). У зв’язку з цим студентам, прийнятим на навчання, слід дати дозвіл (і навіть варто їх зацікавлювати ) та створити умови для навчання хоча б один семестр на юридичному факультеті ВНЗ іншої країни.

Як і в інших сферах вищої освіти, у юридичній освіті ще немає єдиного показника навчального навантаження й успішності студентів. Болонський процес спрямований на уведення єдиного додатка до диплома про вищу освіту, де застосовувалася б Європейська система перезарахування кредитів – ECTS. Ця кредитна система пропонує спосіб виміру і порівняння навчальних досягнень і визнання їх усіма навчальними закладами. Кредити ECTS є мірою оцінювання навантаження студента, необхідною для повного завершення навчального курсу. Вони показують кількість роботи, потрібної для завершення певного навчального курсу стосовно кількості роботи протягом усього навчального року. Кредити зараховуються студентам, що успішно здали підсумковий екзамен з прослуханого курсу. Якість успішності відбиває уніфікована підсумкова оцінка.

Поряд з ECTS доцільно вводити і єдиний загальноєвропейський додаток до диплома, у якому будуть відображуватися всі прослухані курси, їхній обсяг у кредитах. Багато європейських юридичних шкіл уже застосовують подібні додатки. Використання таких інструментів, як ECTS і додаток до диплома, об’єктивно також підведе до гармонізації змісту юридичної освіти.

Звичайно, з поступовим розвитком Болонського процесу правнича освіта буде змінюватися. Йдеться про її структуру та зміст, навчальні плани, методи освіти, критерії оцінки діяльності юридичних ВНЗ та якості освіти, діяльності з
підготовки правників. Із положень Болонської декларації випливає, що модернізація вищої юридичної освіти дещо пов’язана із її інтернаціоналізацією. Вона як процес міжнародної орієнтації ВНЗ має у своїй практичній площині три основних елементи: наявність міжнародного компонента в змісті навчальних планів і програм; міжнародну мобільність студентів і професорів; наявність програм технічного співробітництва і взаємодопомоги.

У цьому плані слід визнати як важливий крок створення у 2001 р. з ініціативи Болонського університету і Європейської асоціації університетів Наглядової ради Великої хартії університетів. Основним завданням Ради є моніторинг упровадження принципів Хартії Болонського процесу, а також підготовка документів, підбір інформації з захисту фундаментальних університетських свобод і прав.

Зважаючи на актуальність обговорюваних питань, варто запропонувати Наглядовій раді створити дослідницький центр (представництво) для дослідження стану вищої освіти в країнах Східної Європи, що сприяло б подальшій гармонізації систем освіти країн Східної і Західної Європи. Такий центр можна було б розташувати, наприклад, в Україні або в іншій східноєвропейській країні.

Отже, при визначенні проекцій розвитку вищої юридичної освіти і її гармонізації важливо ураховувати істотні особливості юридичної освіти. Як і деяким іншим галузям освіти, їй значною мірою притаманні національні риси, і це призводить до деяких проблем. Тому бажано розробити спеціальну програму гармонізації сфери юридичної освіти під патронатом Європейської асоціації університетів та Європейської асоціації юридичних факультетів.

І. ПРОБЛЕМИ МОДЕРНІЗАЦІЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ

О.І. Бережний, канд. юрид. наук, асистент

БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС – МІСТОК ДО ЄВРОПИ

Україна визначила орієнтири до Європи не тільки в економіці, а й у освітньому просторі – відбувається модернізація освітньої діяльності за європейськими вимогами. Однак для студентів та викладачів багато чого залишається незрозумілим.

Базуючись на здобутках Болонського процесу, ми прагнемо стати рівноправними членами у загальноєвропейському просторі вищої освіти, використовуючи прозорі схеми для переходу на його принципи. Нині формується суспільство, що базується на знаннях, тому слід зберегти нашу багату спадщину та культурну різноманітність і, водночас, упроваджувати сучасні європейські норми навчання. Оскільки у сфері вищої освіти переплелися дослідницька діяльність, освіта та інновації, вона також є ключем до посилення конкурентоспроможності європейської системи освіти у світовому вимірі. Головними завданнями Болонського процесу залишаються: забезпечення мобільності студентів та працівників ВНЗ між країнами-учасницями, визнання термінів навчання за такими самими програмами, як за кордоном, розбудова системи кваліфікацій для навчання впродовж усього життя.

Суттєвого прогресу було досягнуто в реалізації цілей, визначених Європейською асоціацією університетів за всіма пріоритетними напрямками: система ступенів, забезпечення якості та терміни навчання. При цьому для розбудови кадрового та інституційного потенціалу як на рівні держави, так і на рівні окремих ВНЗ необхідним є більш широкий обмін досвідом.

Крім того, Європейська Комісія, європейський уряд беруть участь у формуванні та впровадженні Болонської декларації, її основою є добровільна співпраця між різними національними системами під наглядом Болонської робочої групи та залучення ряду партнерів. Йдеться не про уніфікацію, а про збереження систем освіти із збереженням національних здобутків і традицій.

В Україні впродовж 15 років існує бінарна система навчальних закладів – гармонійне поєднання двоступеневої системи вищої академічної освіти (базовою є повна вища) та професійної підготовки за дворівневою структурою – бакалавра і магістра.

У 2004 р. Україна, Вірменія, Азербайджан, Грузія, Молдова стали сторонами Європейської Культурної конвенції. Усі п’ять країн ратифікували Лісабонську конвенцію. Критерії країн-учасниць було визнано Берлінським Комюніке.

Недоліки можна знайти в усіх країнах-учасницях. Особливо це стосується застарілих методів викладання та можливих неоднакових стандартів через слабкі національні економіки. Наприклад, Казахстан не належить до числа країн, які ратифікували Європейську Культурну конвенцію, таким чином, країна не може бути членом Європейського простору вищої освіти.

Разом з Європейськими університетами запроваджуються нові магістерські програми, які є елементами додаткової освіти (освіти протягом життя). В Україні розроблено стандарти вищої освіти, що узгоджуються з механізмами ECTS, гарантують якість освіти на основі впровадження компетентної моделі фахівця. Без сумніву, ці досягнення допоможуть у проведенні політики EUROPASS.

Українські університети відповідно до угод з європейськими університетами-партнерами формують спільні навчальні плани програми для студентів, що дає можливість отримати диплом обох університетів; здійснюють навчання студентів на декількох мовах дев’ять країн-університетів тощо.

Разом з Британською Радою впроваджуються нові методики вивчення студентами англійської мови, щоб забезпечити можливість ефективного навчання за межами України. Ведеться робота із співробітництва з INQA щодо розвитку системи страхування якості освіти, застосовується кредитно-модульна система. Надається підтримка національному органу студентського самоврядування щодо співробітництва з асоціацією національних спілок студентів Європи.

Болонський процес відповідає політиці Єврокомісії у сфері вищої освіти, яка допомагає впроваджувати європейські програми. Щоб зробити європейську вищу освіту привабливою в інших регіонах світу, слід, насамперед, підтримувати заклади освіти, які заохочують якість у Європі та сприйняття цієї якості за межами Європи.

Українська вища освіта прагне досягти прозорості в оцінці якості вищої освіти на державному і міжнародному рівнях, більшої відповідності потребам молоді й вимогам внутрішнього та зовнішнього ринків праці. А тому обрала безповоротний курс на європейські норми освіти.

О.В. Білова, канд. юрид. наук, асистент

ЩОДО КОНТРОЛЮ ЯКОСТІ ОСВІТИ

ЯК ОДНОГО З НАПРЯМКІВ РУХУ УКРАЇНИ

ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРОСТОРУ ВИЩОЇ ОСВІТИ

Статтею 3 Закону України “Про вищу освіту” одним з принципів, на яких ґрунтується державна політика в галузі вищої освіти, визначений принцип інтеграції системи вищої освіти України у світову систему вищої освіти при збереженні й розвитку досягнень та традицій української вищої школи.

Починаючи з саміту в Бергені 2005 р., де наша країна приєдналася до Болонського процесу, вища освіта України значною мірою залучається до реалізації його положень на всіх рівнях. Україна підтримує загальне розуміння цілей Болонського процесу, про які зазначається в Болонській декларації і подальших комюніке в Празі, Берліні, Бергені, Лондоні. Вона підтверджує взяті зобов’язання відносно координації своїх дій у рамках Болонського процесу з метою формування Європейського простору вищої освіти.

Як указано в Плані дій щодо забезпечення якості вищої освіти України та її інтеграції в європейське і світове освітнє співтовариство на період до 2010 р., затвердженому наказом Міністерства освіти і науки від 13.07.2007 р. № 612, сучасні стратегії України спрямовано на подальший розвиток національної системи освіти, адаптацію її до умов соціально орієнтованої економіки, трансформацію та інтеграцію в європейське і світове освітнє співтовариство.

Пропозиції, які розглянуто і які виконуються в рамках Болонського процесу, зводяться в основному до шести ключових позицій, однією з яких є контроль якості освіти. Передбачається організація акредитаційних агентств, незалежних від національних урядів і міжнародних організацій. Оцінка якості буде ґрунтуватися не на тривалості або змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях і навичках, що отримали випускники. Одночасно будуть встановлені стандарти транснаціональної освіти.

Одними із завдань, визначених у вказаному вище Плані дій, і є удосконалення змісту вищої освіти та організації навчального процесу; підвищення ефективності та якості вищої освіти.

І це не випадково. Нині як ніколи, проблема якості вищої освіти в Україні має дуже важливе ідеологічне, соціальне та економічне значення. Висунення проблеми якості на перший план визначається низкою об’єктивних чинників: по-перше, залежністю рівня розвитку країни та її конкурентоспроможності в світі від якості людських ресурсів; по-друге, необхідністю забезпечити належний рівень конкурентоспроможності випускників вищої школи на ринку праці, особливо в умовах євроінтеграції та реалізації мети Болонського процесу щодо забезпечення привабливості європейської системи освіти в світі.

Останнім часом саме якість освіти все більше визначає рівень розвинутості держави. При цьому якість освіти розглядається як комплексний показник, що синтезує усі етапи становлення особистості, умови та результати освітньо-виховного процесу, а також як критерій ефективності діяльності освітньої установи, відповідності отриманих реальних результатів нормативним вимогам, соціальним та особистісним очікуванням.

Вбачається необхідним приділити увагу визначенню зовнішніх та внутрішніх критеріїв оцінки якості навчального процесу у ВНЗ. У зв’язку з цим слушними є пропозиції розробити зовнішні критерії оцінки якості освітнього процесу, які включатимуть до себе: оцінювання змісту та технологій навчання; оцінювання отриманих студентом знань; вимоги до організації та контролю за здійсненням навчального процесу; сучасні вимоги до компетентності викладачів та студентів; чітку і зрозумілу процедуру самоконтролю ВНЗ як підґрунтя системи забезпечення якості.

Щодо внутрішніх критеріїв оцінки якості освіти варто звернути увагу на те, чи дозволяють обрані форми контролю знань студентів дійсно робити висновок про сформованість у студента системи знань, умінь і навичок, професійних, світоглядних і громадянських якостей, що саме і складає зміст вищої освіти. Чи, можливо, контролюється лише засвоєння певного набору інформації і не перевіряється здобуття студентом спеціальних умінь, певного досвіду їх застосування для вирішення професійних завдань відповідно до певного освітньо-кваліфікаційного рівня. Як справедливо зазначив відомий педагог Ю.К.Бабанський, “потрібні контрольні матеріали, які перевіряють не тільки міцність, а й осмисленість знань”.

Реалізація завдань контролю якості у системі вищої освіти України сприятиме досягненню основної мети – підготовки висококваліфікованих фахівців, які будуть конкурентоспроможними на національному, європейському та світовому ринках праці.

Тому повністю обґрунтованим є твердження, що якість освіти перестає бути виключно інструментом внутрішньої національної політики, а стає значущим фактором міжнародної інтеграції національних освітніх систем, зокрема, в рамках Болонського процесу.

І.В. Бойко, канд. юрид. наук, доцент

БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС – ВИМОГА ЧАСУ

Першочерговим завданням національної вищої школи є приєднання до Болонського процесу і запровадження його стандартів у навчальний процес. Болонський процес – це система заходів європейських державних органів, ВНЗ, міждержавних і громадських організацій, які належать до вищої освіти, спрямованих на досягнення цілей, сформульованих у Болонській декларації.

Однією із засад, покладених в основу Болонського процесу, є теза про навчання протягом усього життя. Заключне комюніке зборів спостерігачів за Болонським процесом у Празі 2001 р. підкреслило важливість саме навчання протягом усього життя як основного елементу європейського простору вищої освіти. Велика робота з цього питання була виконана, починаючи з 1972 р., коли ЮНЕСКО було введено це поняття як поняття глобальної перспективи, яке випливає з таких основних положень:

– потреба і права людей на навчання впродовж життя;

– формування комплексного підходу між формальним і неформальним контекстами навчання;

– адекватне фінансування для обох указаних видів навчання;

– охоплення всіх людей, починаючи з наймолодших і закінчуючи найстарішими;

– пошук шляхів демократизації доступу до навчання.

До того ж навчання впродовж життя стало ключовою метою в стратегії європейського працевлаштування, оскільки воно ґрунтується на: спроможності працевлаштування; пристосованості; підприємництві; рівних можливостях.

Чому сучасний світ одним з першочергових завдань ставить безперервне, постійне навчання? Світ стає глобалізованим. Відбувається інформаційна революція, пов’язана з формуванням і розвитком трансграничних глобальних інформаційно-телекомунікаційних мереж, що охоплюють усі країни і континенти. Сутність цієї революції полягає в інтеграції в єдиному інформаційному просторі по всьому світові програмно-технічних засобів, засобів зв’язку і телекомунікацій, інформаційних запасів і запасів знань як єдиної інформаційної телекомунікаційної інфраструктури, в якій активно діють фізичні та юридичні особи, органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Як результат – неймовірно зростають швидкість та обсяги інформації, що виробляється, з’яв-ляються нові унікальні можливості виробництва, передачі та розповсюдження інформації, пошуку й отримання інформації, нові види традиційної діяльності в цих мережах. Технології, які раніше могли й не оновлюватися протягом всього життя людини, тепер старішають вже на момент закінчення підготовки спеціаліста.

Можна констатувати, що нині людство знаходиться в стадії формування суспільства нового типу – інформаційного, що пов’язується з домінуванням інформаційного сектора економіки, який слідує за трьома відомими секторами – сільським господарством, промисловістю та економікою послуг. Капітал і праця як основа індустріального суспільства поступаються місцем інформації і знанням в інформаційному суспільстві. Швидкість змін, що відбуваються у сферах виробництва продукції, наданні послуг, а також управлінні цими процесами суттєво збільшилася. При цьому кардинально змінюється спосіб життя значної частини населення, соціально-психологічні моделі поведінки людей. Одним з найважливіших показників такого процесу стало використання і розвиток інформаційно-комунікаційних технологій в усіх сферах соціального життя і діяльності, виробництва та споживання суспільством інформаційних продуктів та послуг.

Саме з цих причин виникла необхідність у постійному оновленні знань, підвищенні професійного рівня, адже без цього людина ризикує не встигнути за розвитком технологій і суспільства в цілому, що потягне за собою негативні наслідки в її житті.

Оскільки інформація про технології, способи виробництва і надання послуг змінюються дуже швидко, виключається необхідність в їх доскональному оволодінні в процесі підготовки спеціаліста. Нині постає питання про тенденції розвитку тієї чи іншої галузі чи сфери знань, що вимагає оволодіння методикою пізнання. До того ж монополії на знання не має жоден навчальний заклад.

Вважаємо, що завданням вищої школи в умовах запровадження стандартів Болонського процесу є навчання студентів самостійному оволодінню знаннями та методологічним підходам до сприйняття матеріалу. Все це прийнятно і для ВНЗ юридичної спрямованості. Адже законодавство змінюється дуже швидко, і важливим є навчити студента-правника спроможності зрозуміти тенденції і напрямки розвитку правової сфери, методології пізнання правового матеріалу і виробити у нього навички до постійної самоосвіти. Саме цієї мети дозволяє досягти навчальний процес, побудований на засадах Болонської декларації.

В.О. Величко, канд. юрид. наук, доцент

ПРОБЛЕМИ РЕФОРМУВАННЯ ВИЩОЇ

ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТИ

В КОНТЕКСТІ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ

Реформування вищої освіти в цілому та юридичної зокрема має відбуватися системно та послідовно. Водночас аналіз сучасної нормативно-правової бази України демонструє, що у нашій країні не існує жодного документа, який би систематизував та визначав принаймні основні пріоритети державної політики в галузі реформування вищої юридичної освіти.

В Україні діє Концепція Державної програми розвитку освіти на 2006-2010 рр., що визначає найбільш загальні напрямки реформування всіх ланок освітньої системи і не приділяє окремої уваги вищій юридичній освіті. Остання ж загальнодержавна програма розвитку саме вищої юридичної освіти була затверджена Кабінетом Міністрів України у 2001 р. і визначала основні напрямки реформування на період до 2005 р., після цього жоден концептуальний документ щодо реформування юридичної освіти в Україні не був розроблений. Дана програма не була досконалою за своїм змістом, однак хоча б систематизувала державну політику в галузі юридичної освіти.

Самі урядовці у згаданій вище Програмі зазначали, що “становлення української державності, фундаментальне оновлення законодавства, проведення судової реформи, посилення судового захисту прав і свобод громадян, створення соціально-орієнтованої ринкової економіки потребують кваліфікованого юридичного забезпечення. Це зумовлює необхідність постійної уваги до якості підготовки та перепідготовки юридичних кадрів”. Дане положення було також підтримано провідними фахівцями в галузі вищої юридичної освіти, що неодноразово наголошували на необхідності приділення першочергової уваги розбудові якісної та відповідної вимогам часу системи підготовки саме фахівців-правознавців як необхідної передумови становлення демократичної правової Української держави. Більш того, у 2005 р. розпочався вступ України до Болонсько процесу, який вимагає проведення докорінної перебудови системи вітчизняної вищої освіти в доволі короткий строк. Беручи до уваги цей факт, а також непересічну соціальну значущість професії юриста, а відтак, і системи юридичної освіти, що формує юридичні кадри країни, вважаємо, що розробка певної концепції або програми реформування юридичної освіти принаймні на період до моменту задекларованого входження України до європейського освітнього простору є вкрай необхідною та важливою. 
Поряд з даними про сучасний стан юридичної освіти в Україні та її ідеальну модель в основу Концепції розвитку вищої юридичної освіти мають бути неодмінно покладені положення Болонської декларації, що вимагають від України вжиття низки заходів для докорінної перебудови вітчизняної системи вищої освіти. Частина цих заходів та реформ поступово впроваджуються Україною. Зокрема, це стосується таких напрямків реформування, як затвердження загальноприйнятної системи вчених ступенів, запровадження двох циклів освіти, створення порівнянної системи кредитів, де спостерігаються поступові зміни. Найбільше ж занепокоєння, на нашу думку, викликає такий компонент Болонського процесу, як забезпечення мобільності студентів та викладацького складу, одним із засобів якого відповідно до положень Болонської декларації є просування необхідних європейських стандартів у галузі вищої освіти, зокрема щодо розробки навчальних планів.
На даний момент фахова підготовка студентів-правників в Україні здійснюється згідно з навчальними планами, розробленими на основі державних освітньо-професійних програм (далі – ОПП), затверджених на державному рівні й обов’язкових для всіх ВНЗ, що здійснюють підготовку фахівців за даною спеціальністю. Так, ОПП визначає нормативну частину змісту освіти, встановлює вимоги до змісту, обсягу, рівня освіти і професійної підготовки фахівця відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня. Також ОПП визначають більше ніж на 70% зміст навчального плану всіх юридичних ВНЗ країни і майже на третину складаються з фундаментальних дисциплін (соціологія, політологія, культурологія, релігієзнавство та ін.). Водночас аналіз навчальних планів провідних юридичних шкіл Центральної та Західної Європи, а також країн Північної Америки та Австралії свідчить, що сучасна модель підготовки юриста в провідних країнах світу передбачає докорінно інший зміст та порядок формування навчальних планів, а отже, і зміст освіти. Принципові відмінності розглянемо нижче:
– самостійність ВНЗ у формуванні навчального плану. Кожен ВНЗ самостійно визначає перелік навчальних дисциплін, що пропонуються для вивчення студентам;
– варіативність навчальних планів, які надають студентам широкі можливості вибору навчальних дисциплін при збереженні мінімального набору обов’язкових для вивчення дисциплін (переважно на молодших курсах). При цьому обсяг обов’язкових для вивчення дисциплін в середньому не перевищує 20 % загального навчального часу;
– професійна орієнтованість навчальних планів – вивченню навчальних дисциплін гуманітарного та соціально-економічного циклу відводиться в середньому не більше 10 % навчального часу.
Таким чином, ті реформи в галузі вищої юридичної освіти, що відбуваються в нашій країні, спрямовані переважно на приведення зовнішньої форми освіти у відповідність до європейських стандартів та вимог. Що ж до змісту вищої юридичної освіти, то він залишається майже незмінним, оскільки реформи в цьому напрямку відбуваються дуже повільно, система формування навчальних планів та їх зміст залишаються незмінними. Постає питання, чи є достатніми для інтеграції України в європейський освітній простір такі зовнішні реформи при незмінному внутрішньому наповненні юридичної освіти. На нашу думку, відповідь має бути негативною, бо уніфікація системи вчених ступенів, системи кредитів та інші заходи, спрямовані на уніфікацію форми освіти, не можуть гарантувати, що ці кредити та вчені ступені будуть дійсно рівноцінними в Україні та за кордоном за своїм якісним, внутрішнім наповненням. Вважаємо, що реформа навчальних планів юридичних ВНЗ є одним із ключових чинників інтеграції України до європейського освітнього простору, що несправедливо залишається поза увагою.
Докорінно змінити сутність вищої юридичної освіти в Україні можна лише шляхом послідовного цілеспрямованого впровадження інноваційної моделі освіти. Саме цю ідею має бути покладено в основу нової концепції розвитку юридичної освіти на найближчі роки. Основними заходами щодо впровадження інноваційної моделі освіти, що можуть бути включені до складу концепції, на нашу думку, є:
– перегляд змісту навчальних планів та надання більшої свободи ВНЗ при визначенні змісту освіти;
– впровадження інноваційної системи навчання безпосередньо від першого дня навчання студента у ВНЗ, тому що інакше вітчизняні студенти ніколи не будуть готові до впровадження змін, самостійного і свідомого ставлення до своєї освіти;
– перегляд програм навчальних дисциплін, побудова їх на основі інтерактивних методів викладання;
– підтримка тих викладачів, які успішно застосовують інтерактивні, інноваційні методики в навчанні й успішно формують активний підхід студентів до навчання;
– запровадження системи постійного підвищення кваліфікації, вдосконалення навчальних методик для викладачів та інші заходи.
Вважаємо, що ефективним вирішенням даної проблеми є розробка єдиної Державної концепції розвитку вищої юридичної освіти України на найближчі роки. Така концепція має бути розроблена на підставі об’єктивних, науково-обґрунтованих даних з урахуванням досвіду реформування закордонних країн. Особливо слід наголосити, що основною метою Концепції має стати саме змістовне реформування юридичної освіти, її внутрішнього наповнення, а в основу Концепції має бути покладена ідея переходу від підтримуючої до інноваційної моделі вищої юридичної освіти як єдиного способу змінити якість та зміст юридичної освіти.
 

А.В. Іванцова, асистент

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ПЕДАГОГІКИ

ЯК НАУКИ

Педагогіка – це сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості. Термін походить від грецьких слів “pais” (“paidos”) – дитя і “ago” – веду, виховую, тобто “дітоводіння”, “дітоводство”. У Давньому Римі цю роботу доручали тим, хто багато мандрував, знав мови, культуру і звичаї різних народів. У середні віки педагогічною діяльністю займалися переважно священики, однак із часом у міських школах та університетах дедалі частіше були люди зі спеціальною освітою.

У своєму розвитку педагогіка пройшла такі стадії: народна – духовна – світська.

Народна педагогіка – галузь педагогічних знань і досвіду народу, що виявляється в домінуючих поглядах на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання.

Духовна педагогіка – галузь педагогічних знань і досвіду з виховання і навчання особистості засобами релігії. Найбільшого розвитку вона набула в епоху середньовіччя, коли церква монополізувала духовне життя суспільства, спрямовуючи виховання в релігійне русло. Педагогічна думка, яка до цього розвивалася на ґрунті філософії, стала складовим елементом теології. У церковних і монастирських школах на Заході, у мусульманських мектебах, у школах брахманів у Індії – виховання мало яскраво виражений теологічний характер. Значний внесок у розвиток педагогіки того часу зробили відомі діячі церкви, філософи Тертулліан, Августин, Аквінат.

Світська педагогіка пройшла тривалий етап становлення. Своїм корінням вона сягає Давнього Світу. В Китаї, Індії, Греції, Римі здійснювались перші спроби узагальнити досвід виховання, сформулювати певні педагогічні положення, ідеї. У філософських трактатах з’явились перші педагогічні узагальнення, зокрема, щодо проблеми співвідношення політики і виховання, особистості й держави, цілі, зміст та правила виховної діяльності.

Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки належить грецьким філософам. Так, Демокріт вважав, що людину формує, передусім, життєвий досвід. Сократ і Платон відстоювали думку, що для формування людини необхідно пробудити в її свідомості те, що в ній закладено природою. Учень Платона Аристотель обґрунтував залежність мети і засобів виховання від політичних завдань держави. Джерелом пізнання він визнавав матеріальний світ, не відкидаючи ідею першого поштовху, творця світу. Твір давньоримського філософа і педагога Марка Квінтіліана “Про виховання оратора” упродовж тривалого часу був основним посібником із педагогіки, за яким навчали в усіх риторичних школах.

Нові гуманістичні ідеї в галузі виховання заявили про себе у багатьох країнах Європи в епоху Відродження. Їх пропагували видатні філософи, письменники, педагоги, зокрема Вітторіно да Фельтре (1378-1446) в Італії, Л. Вівер (1492-1540) в Іспанії, М. Монтень (1533-1592) у Франції. Гуманісти проголосили людську особистість найвищою цінністю, стверджували, що її всебічного розвитку можна досягнути вихованням.

Англійський філософ і педагог Дж. Локк (1632-1704) у своїй праці “Думки про виховання” зосереджується на проблемі виховання джентльмена – людини, в якій поєднуються високоосвіченість із діловими якостям, тверді моральні переконання з відповідними манерами поведінки.

В Україні педагогічна думка на всіх етапах розвивалася на рівні світової. Ще в Київській Русі сформувалася система виховання на засадах любові до батьківщини, гуманного ставлення до людини, поваги до старших, сумлінності у праці, мужності, хоробрості й, водночас, терпимості та релігійності.

Збагатили національну педагогіку ідеї великого українського філософа, письменника і педагога Г. Сковороди (1722-1790). Його педагогічні погляди ґрунтуються на визначальних рисах прогресивної педагогіки: гуманізмі, демократизмі, високій моральності, любові до батьківщини й народу.

Важливу роль відіграв і видатний український педагог В. Сухомлинський(1918-1970). Він досліджував проблеми теорії та методики виховання дітей у школі та сім’ї, всебічного розвитку особистості учня, педагогічної майстерності.

У відомій праці “Виховний ідеал” Г. Ващенка (1878-1967) всебічно розглядається проблема формування виховного ідеалу в українській національній школі, що, безперечно, сприяє теоретичним пошукам сучасної української педагогіки і практичній діяльності школи з формування підростаючого покоління незалежної України. Цінним для теорії та практики навчання в сучасній школі є його підручник для педагогів “Загальні методи навчання”. У ньому детально проаналізовано філософсько-психологічні засади навчально-пізнавальної діяльності учнів, принципи і методи навчання, шляхи активізації учнів у процесі застосування різних методів навчання. “Головна заслуга цього педагога, – пише проф. А. Погрібний, – полягає у створенні національної педагогіки, яка відповідає ментальності, історичній місії, потребам державного будівництва українського народу”.

У процесі становлення педагогіка структурно розвивалася як наука, що має свої закони та закономірності. Суть кожної науки виражено в законах. Тому теорія навчання і теорія виховання повинні бути системою закономірностей. Щоправда, педагогічні закономірності мають свої специфічні особливості. Педагогіка розвивалась і як практика, що допомагає оперативно вирішувати складні педагогічні завдання навчально-виховного процесу, і як мистецтво, яке потребує творчого натхнення вчителя, майстерності педагогічного впливу.

Так, проголошення суверенної Української держави дало поштовх розвитку педагогічної творчості, активізувало наукові пошуки щодо розвитку української національної системи освіти. Виникли нові типи навчальних закладів, авторські школи, досвід роботи яких потребує вивчення та обґрунтування. Це надихнуло науково-педагогічну громадськість на створення власного наукового-педагогічного центру. У березні 1992 р. засновано Академію педагогічних наук України як вищу галузеву наукову установу, діяльність якої спрямована на методологічне, теоретичне й методичне забезпечення докорінного оновлення системи освіти з урахуванням реалій сучасного життя і перспектив соціально-економічного розвитку нашої держави. Науковцями АПН України обґрунтовано головні принципи системи безперервної освіти, розроблено державні стандарти на всіх її етапах, структуру й основні параметри змісту освіти.

М.П. Колесніков, канд. філос. наук, доцент

ПЕДАГОГІКА ВИЩОЇ ШКОЛИ:

РЕАЛІЇ ТА ПРОБЛЕМИ

У ході розбудови національної системи освіти найбільш гострі суперечки і питання виникають відносно змісту освіти і сучасної педагогіки. Що саме слід розуміти під освітою? У чому особливість особистісно-орієнтованого змісту освіти і виховання? Чи повинен існувати єдиний освітній
стандарт і яке його співвідношення з варіативним і творчим характером навчання? Педагогічне і практичне значення розв’язання цих питань величезне. Від покладеної в основу навчальних курсів – концепції змісту залежить не тільки створюване навчально-методичне забезпечення – навчальні програми, підручники, засоби навчання, але й навчально-виховного процесу, конкретні результати навчання.

Бурхливий розвиток сучасного капіталізму, модернізація всіх сфер матеріального і духовного виробництва, всіх сторін життя людини кинули новий серйозний виклик техногенній цивілізації і привели багато країн до нового “освітнього буму”, до хвилі глибоких революційних перетворень в системах освіти, їх ґрунтовної модернізації. У розвинутих країнах світу новий зміст освіти відтворюється у виді державних стандартів. Вироблення стандартів ставить за мету створення інтелектуального потенціалу країн, дидактичного й методичного забезпечення навчального процесу, необхідного для збереження лідерства в глобальній економіці ХХІ ст. В Україні практично відсутня будь-яка педагогічна теорія змісту освіти і тому проблему змісту ми намагаємося розв’язати емпірично, шляхом спроб і помилок.

При виробленні змісту освіти і виховання важливо враховувати, що в педагогічній науці існує принаймні три концепції змісту освіти з точки зору їхньої відповідності сучасним уявленням про людину і її становлення. Одна з найдавніших концепцій розглядає зміст як педагогічний процес, у якому людина виступає в ролі засобів виробництва як “дешева виробнича сила”. Ця концепція продовжує панувати в нашій школі. Її реалізація веде до перевантаження учнів і студентів, оскільки вимагає “осучаснення” змісту систематичним доповненням його новими темами, розділами, питаннями.

Друга концепція розуміє зміст як сукупність знань, умінь і навичок. Знамениті ЗУНи, розкритиковані ще за радянських часів. Прихильники її вважають, що досить зажадати від учнів чи студентів засвоювання як можна більше знань і вони будуть підготовлені до життя в сучасному суспільстві. Зазначимо, що не варто давати студентам лише готові алгоритми і формувати дії за цими алгоритмами. Важливо навчати їх самостійно складати алгоритми.

Останнім часом в педагогічній свідомості виникло те, що називають особистісно-орієнованою освітою, спрямованою на вивільнення творчої енергії кожної людини. Ця освіта вимагає відмови від жорстоких авторитарних схем в освіті, зв’язаних з маніпуляцією свідомістю учня чи студента, і орієнтації на саморозвиток. Це привело до формування третьої концепції змісту – педагогічно адаптованого соціального досвіду людства, тотожного за структурою (зрозуміло, не за обсягом) людській культурі, взятій у всій її повноті. Тобто він повинен включати до себе крім “готових” знань і досвіду діяльності за стандартом, зразком також і досвід творчої діяльності й емоційно-ціннісного ставлення до знань. Творчості можна і треба вчити, вона має свій зміст, який треба включати в програми й підручники. У гуманістичній теорії педагогіки виховання трактують як домінуючий фактор розвитку і формування особистості. Роздуми над виховними проблемами знайшли своє особливе місце і у філософській думці.

Серед філософів протягом століть панує єдність поглядів щодо “вродженого характеру задатків здібностей”. Платон, Аристотель називали їх причиною різниці в здібностях, які можна і належить розвивати вихованням. У ХVI ст. вважали, що педагогічні дії мають залежати від здібностей, зацікавлень і характеру учнів, та радили проводити постійне спостереження над учнями з огляду на ці властивості. У ХVI ст. концепцію розвитку здібностей шляхом стимулювання інтелектуальної активності учнів створив Декарт. У наш час філософ Р. Рорті у своїй концепції “самостворення” підкреслює потребу самовдосконалення особистості, розвиток власної особистості, креативності. Від сучасної людини вимагається вміння творчого мислення, творчої активності.

Актуальним є відмова від шаблонів авторитарної педагогіки і звернення до гуманістичних ідей, які наголошують на повазі до особистості кожного, хто навчається, до його бажань і прагнень. Так, по-перше, треба звернутися до гуманістичної психології, яка в своїй основі є більше гуманістичною філософією (праці таких авторів, як Маслоу, Роджерс), робить наголос на механізми самореалізації в житті людини, увиразнює значення емоційної сфери в розвитку людини. Основною умовою забезпечення учням максимальних шансів розвитку особистості, без сумніву, виступає індивідуалізація навчання. По-друге, треба звертатись до практики педагогів-гуманістів (В. Сухомлинський, М. Щєтінін, Ш. Амонашвілі), у яких визнання індивідуальності, суверенності особи учня, щира повага і любов до нього органічно поєднується з висуванням педагогічних цілей (гуманістично зорієнтованих) і розробкою відповідних їм прийомів (що застосовуються, не шаблонно, а творчо). По-третє, звертатися до результатів теоретичних і експериментальних досліджень із загальної та педагогічної психології, здійснених у руслі суб’єктно-діяльнісного підходу (С.Л. Рубінштейн, А.В. Брушлинський та ін.) і близьких до нього концепцій українських вчених (Г.С. Костюка та його послідовників).

У межах цього підходу підкреслена увага до суб’єктивних властивостей індивіда, творчих рис його активності поєднується тут із застосуванням концептуального апарату діяльності, який відповідними чином тлумачиться й доопрацьовується. Гуманізація педагогічного процесу означає “поворот школи до учня” , пошану до його індивідуальності, готовності й права на помилку, виявлення довір’я до нього, розуміння його потреб і зацікавлень, не лише підготовка до життя, але й забезпечення вартісного життя в дитинстві й молодості.

О.В. Конишева, канд. юрид. наук, доцент

ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ В УКРАЇНІ

Дистанційне навчання (ДН) – це інноваційна освітня технологія, що набуває все більшої популярності, завойовує чільне місце поряд із стаціонарною формою навчання, створюючи конкуренцію заочній. Аналіз сучасного стану проблематики ДН показує, що деякі з ВНЗ України (Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка, Київський національний торговельно-економічний університет, Національна академія державного управління при Президентові України тощо) вже перебувають на етапі серйозної роботи.

В українському законодавстві розроблено ряд нормативних документів, які регулюють систему ДН: “Положення про дистанційне навчання”, “Про створення українського центру дистанційної освіти”, “Концепція розвитку дистанційної освіти в Україні”, “Про створення координаційної ради МОН України з питань дистанційної освіти”. Згідно з наказом Міністерства освіти і науки України від 04. 12. 2003 р. “Про затвердження Заходів щодо реалізації Програми розвитку системи дистанційного навчання на 2004-2006 роки” керівники навчальних закладів здійснюють такі заходи, а саме:

– приймають рішення щодо входження навчального закладу до складу СДН та забезпечують проведення необхідних заходів, які дають йому право вести ДН за обраними напрямами (спеціальностями);

– забезпечують підготовку персоналу для впровадження ДН форми навчання;

– забезпечують подання на атестацію розроблюваних навчальним закладом дистанційних курсів;

– забезпечують науково-методичну, системотехнічну та матеріально-технічну підтримку ДН;

– здійснюють контроль за якістю ДН.

Дистанційна освіта передбачає індивідуальний підхід до кожного студента. За статистикою 75% слухачів заочної форми навчання – це особи, які хочуть поглибити свій професійний рівень без відриву від виробництва. Впровадження
ДН дасть можливість слухачам поєднувати роботу та нав-
чання.

Дистанційне навчання є зручним та доступним. Незважаючи на те, що при ДН збільшується питома вага самостійної роботи (до 80-85%, що є однією із концепцій Болонського процесу), навчання відбувається у вільний час, у комфортних для студентів умовах – вдома чи на роботі. Переваги такого навчання ще й у тому, що воно передбачає скорочене відвідування навчального закладу, зменшує матеріальні витрати слухачів на переїзди до місця навчання, проживання тощо. Запровадження ДН на госпрозрахунковій основі дозволить значно збільшити прибутки навчального закладу і певною мірою зняти напругу щодо нестачі учбових аудиторій.

Дослідники ринку ДН в усьому світі дають різні оцінки його поширення і перспектив розвитку. Результати можуть відрізнятися, але в одному автори сходяться: темпи росту цього ринку дуже високі.

В Україні ДН – це новий важливий ринок, а тому зацікавленість навчальних закладів якомога скоріше зайняти провідне місце на цьому ринку з кожним роком зростає.

Дистанційне навчання – продукт, що вимагає постійного оновлення і вдосконалення. Змінюється зміст, методи і форми навчання. Основним завданням викладачів стає не викладання лекційного матеріалу, а створення ефективних навчально-методичних видань в електронному вигляді та контролюючих тестів з дисциплін. Особливо важливим етапом для вдосконалення ДН є перше експериментальне впровадження створеного продукту, яке дозволяє оцінити функціонування курсу та виявити його слабкі й сильні сторони. Результати першого впровадження повинні бути уважно проаналізовані розробниками і враховані при наступній його доробці з метою усунення недоліків.

Однак існує дуже багато проблем, насамперед, при впровадженні дистанційної форми навчання, а саме:

1) відсутність розуміння професорсько-викладацьким складом переваг використання сучасних технологій. При цьому аргументами викладачів можуть бути: втрата авторських прав і якості навчання, збільшення навантаження, складність контролю проходження студентами дистанційних курсів, побоювання втрати роботу;

2) відсутність у викладачів досвіду використання комп’ютерних технологій та відповідного досвіду роботи у віртуальному середовищі, що суттєво обмежує склад викладачів-розробників електронних курсів та викладачів-консультантів, що затримує процес впровадження дистанційної форми навчання.

Саме ДН в Україні відповідає вимогам часу, забезпечує такі принципи відкритої освіти, як: безперервність, гнучкість, модульність, самостійність, індивідуальність. І що головне – її впровадження є складовою Болонського процесу, інтеграції України в Європейську співдружність.

В.І. Крат, канд. юрид. наук, асистент

ОКРЕМІ АСПЕКТИ РЕФОРМУВАННЯ

ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТИ

Приєднання України до процесу формування загальноєвропейського освітнього простору зумовлює реформування національної системи юридичної освіти. Головним завданням, що має враховуватися при цьому, є постійна адаптація змісту вищої юридичної освіти за допомогою освітніх і професійних програм до потреб суспільства.

Щоб скласти уявлення яким чином організовувати процес навчання, слід зрозуміти сучасного студента, його соціальні й професійні орієнтири. Новому поколінню студентів притаманний динамічний стиль життя, якісне оволодіння
новітніми інформаційними технологіями, прагматичний підхід до аналізу процесів і явищ та яскраво виражений індивідуалізм.

Отже, важливий не стільки обсяг засвоєної інформації, скільки вміння її знаходити, розуміти, вибирати, аналізувати та використовувати для вирішення певних практичних проблем. Саме тому основою для юридичної освіти повинно служити вироблення у студента-юриста усвідомлення потреби в постійному самовдосконаленні усіма можливими та доступними методами і засобами. На цьому етапі вимагається розроблення трансформації змісту вищої юридичної освіти на основі наукової обґрунтованої програми, яка передбачала б створення механізму безперервного оновлення змісту.

Між тим кількість нормативного та аналітичного матеріалу є настільки значною, що стає недоступною для опанування кожним юристом. Внаслідок чого обумовлюється необхідність спеціалізації як основи побудови викладання у юридичній освіті.

Крім цього, заради забезпечення конкурентоспроможності юридична освіта має бути інтернаціональною, що вимагає нових, нетрадиційних підходів. Необхідно напрацьовувати нові вимоги до змісту юридичної освіти, характеру професійних умінь і навиків випускників юридичних ВНЗ. Відправним моментом у цьому має бути перегляд ролі порівняльного правознавства як окремої дисципліни, так і способу викладання. Значення порівняльного правознавства повинно полягати не тільки в отриманні студентами знань про організацію правових систем інших країн або змісту законодавства, але і у формуванні у них умінь будувати ефективні професійні комунікації із зарубіжними юристами. Студентам слід знати також і основи правового регулювання в сфері міжнародних (приватних та публічних) відносин, вивчати конкретні документи, зокрема, акти Європейського Союзу, Рішення Європейського Суду з прав людини.

У тісному зв’язку з можливістю практичного втілення у навчальний процес міжнародного досвіду знаходиться не тільки суто наукова, але й практична проблема прямого аналізу зарубіжних джерел (літератури та законодавства). Вона нерозривно пов’язана із якістю вивчення іноземних мов у школі та ВНЗ.

Іноземними мовами належною мірою не можуть користуватися переважна більшість викладачів і студентів. Можна мати в бібліотеці певний нормативний акт або літературу іноземною мовою, але без його опрацювання в оригіналі використовувати його буде неможливо. За таких обставин сучасна юридична освіта має характеризуватися не тільки як інтернаціональна, але і полілінгвістічна. Для цього навчальний план повинен бути побудований так, щоб на стадії спеціалізації майбутній юрист вже оволодів принаймні декількома іноземними мовами.

О.В. Криворучко, канд. юрид. наук, доцент

ЯКІСТЬ ОСВІТИ ЯК СКЛАДОВА БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ

У сучасних умовах розбудови і розвитку України пріоритетним напрямком розвитку освіти вважається відповідність українських стандартів вимогам Європейського Союзу, при цьому треба пам’ятати, що якості юридичної освіти у країнах ЄС приділяється особлива увага.

З іншого боку, система освіти, названа Болонською, передбачає можливість так званої безперервної освіти й можливість складання іспитів за певний рік навчання протягом більш тривалого часу. Крім того, суттєвою складовою цієї системи є можливість залишення студента на повторне вивчення певної дисципліни або низки чи навіть усіх курсів певного року навчання. Такі заходи дозволяють гнучко підходити до навчального процесу, одночасно жорстко контролюючи його якість.

Перші роки запровадження Болонської системи в Україні співпали зі змінами у системі навчання та оцінювання у середній школі, а також змінами принципів відбору абітурієнтів ВНЗ.

Слід погодитися із критичним висловлюванням, які неодноразово викладалися відомими вченими й викладачами кращих ВНЗ України як у наукових виданнях, так і в інших засобах масової інформації. На превеликий жаль, слід констатувати, що рівень підготовки школярів з низки дисципліни, без яких неможливе успішне навчання в гуманітарних, особливо юридичних освітніх закладах, а саме усіх курсів історій, географії, української, російської та іноземної мови, не витримує ніякої критики. Іспити під час навчання у ВНЗ доводять, що суттєвий відсоток студентів (від 40% до 70%), навіть найкращих навчальних закладів, не тільки не підтверджують бали, отримані під час складання вступних тестів, але й взагалі не здатні навчатися у ВНЗ й осягнути програму навчання.

Суттєво складовою Болонської системи є можливість для успішних студентів за своїм розсудом вивчати певні дисципліни, або певні курси у освітніх закладах інших європейських країн, але згаданий низький рівень знання іноземних мов наших студентів, зокрема, студентів-юристів, дозволяє проходити таке навчання тільки одиницям студентів.

Поліпшити якість навчання студентів може тільки цілеспрямоване проведення комплексу заходів, які в тому числі повинні включати до себе й такі, як: принципове підвищення якості навчання у середніх освітніх закладах; комплексна перевірка знань та особливостей психіки абітурієнтів під час тестування, хоча б для юридичних та медичних навчальних закладів.

Важливою складовою Болонської системи є й можливість відрахування нездатних студентів або залишення на повторний курс.

У нас такі заходи не повинні призводити до зменшення фінансування ВНЗ, бо, по-перше, економіка країни у найближчі роки не потребує такої величезної кількості фахівців, зокрема, юристів, по-друге, підвищення рівня дипломованих молодих спеціалістів гарантовано перекриє втрати в їхній кількості.

Слід також забезпечити систему стимулювання майбутніх випускників ВНЗ, надаючи кращім з них можливість обрання більш престижних робочих місць.

Ю.В. Мелякова, канд. філос. наук, асистент

ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА ПЕДАГОГІКИ ВИЩОЇ ШКОЛИ:

МЕТОДИКА ЧИТАННЯ ЛЕКЦІЙ

Призначення сучасної лекції у навчальному процесі не стільки в тому, щоб надати всю інформацію за темою, а в тому, щоб допомогти осягнути фундаментальні проблеми курсу, оволодіти методами наукового пізнання. У навчанні лекція виконує методологічну, організаційну та інформаційну функції. Лекція розкриває понятійний апарат конкретної галузі знань, її проблеми, дає цілісне уявлення про предмет, виявляє зв’язок з іншими дисциплінами. Всі інші форми навчальних занять – семінари, лабораторні заняття, курсове та дипломне проектування, навчальна практика, консультації, заліки та екзамени – пов’язані з лекцією, спираються на її фундаментальні положення і висновки. Методика читання лекції остаточно визначається її видовою особливістю.

Розрізняють такі види лекцій.

1. Вступна лекція дає первинне повне уявлення про навчальний предмет і орієнтує студента в системі роботи за даним курсом.

2. Лекція-інформація, – орієнтована на викладення та пояснення студентам наукової інформації, що підлягає осмисленню і засвоєнню.

3. Оглядова лекція – це систематизація наукових знань на високому рівні, що припускає велику кількість асоціативних зв’язків у процесі осмислення інформації, виключаючи деталізацію та конкретизацію.

4. Проблемна лекція, в процесі якої нове знання вводиться через проблемність питання, завдання чи ситуації.

5. Лекція-візуалізація являє собою візуальну форму подання лекційного матеріалу за допомогою технічних засобів навчання чи аудіовідеотехніки (відео-лекція). Читання такої лекції зводиться до розгорнутого чи кроткого коментування візуальних матеріалів, що проглядаються (натуральних об’єктів, картин, малюнків, фотографій, слайдів, символічних – у вигляді схем, таблиць, графіків, моделей).

6. Бінарна лекція – це різновид читання лекції у формі діалогу двох викладачів (або в якості представників різних наукових шкіл, або в якості вченого і практика, викладача і студента).

7. Лекція із заздалегідь передбаченими помилками розрахована на стимулювання студентів до постійного контролю інформації, яка пропонується (пошук помилки: змістовної, методологічної, методичної, орфографічної). По закінченні проводиться розбір здійснених помилок.

8. Лекція-конференція проводиться як науково-практичне заняття із заздалегідь зазначеною проблемою та системою доповідей (тривалістю 5-10 хв).

9. Лекція-консультація може проходити за різними сценаріями. Перший варіант здійснюється за типом “питання-відповіді”. Другий – варіант лекції типа “питання-відповіді – дискусія”.

Підготовка будь-якого типу лекції включає до себе такий важливий компонент, як повноцінне лекційне спілкування. Щоб отримати ефективний результат лектор повинен враховувати низку вимог: 1) розкрити актуальність і практичну значимість теми; 2) спиратися на знання, що мають студенти, та їх інтереси; 3) ставити питання проблемного характеру;
4) судження повинні формулюватися чітко, ясно і не змінюватись протягом їх доведення; 5) прийняття полегшується використанням наочності, проте не слід перевантажувати аудиторію ілюстративним матеріалом, він повинен відігравати підлеглу роль; 6) позитивний ефект має швидка орієнтація в обстановці виступу, вміння своєчасно реагувати на репліки; 7) контакт зі слухачами; контакт логічний – це активність думки студента у відповідь на міркування викладача; психологічний контакт забезпечує співдружність викладача і студента.

Професійність і майстерність лектора складається із багатьох факторів. По-перше, сама мова лектора має бути не тільки переконливою, але й емоційною. Слід змінювати інтонацію, тональність, силу голосу, темп викладання. Доречно уникати як книжного стилю викладання, так і розмовно-побутового. Виразність, образність мови, влучні вислови, порівняння, афоризми, життєві приклади, гумор сприяють натхненню, інтелектуальному піднесенню слухачів. Необхідним є використання різноманітних заходів і методів активізації розумової діяльності студентів (питання до аудиторії, апелювання до тем попередніх занять тощо). Під час виступу підкреслюється ступінь важливості й складності наступного питання лекції. Неприпустимим є механічне читання заздалегідь підготовленого матеріалу, коли текст володіє лектором.

Повноцінному, живому спілкуванню з аудиторією сприяє діалог, який може мати відкриту і закриту форму (остання існує, коли лектор самостійно відповідає на поставлені питання). Важко переоцінити роль паузи в ефективному засвоєнні матеріалу, адже пауза у лекційному викладенні – це засіб мобілізації уваги для доведення важливого факту, висновку. Паузи можуть бути заповнені біографічними відомостями щодо певних видатних діячів, засобами наочності, яскравими фактами із різних галузей знань, гумором. Отже, процедура підготовки лекції складна і потребує достатніх зусиль.

Лекція – найважливіша з форм навчання, що існують у сучасній вищій школі. Вона характеризується логічно струнким, послідовним і глибоким викладенням навчального матеріалу. З метою підвищення ефективності лекції використовують різноманітні методи та стилі читання, враховуючи також специфіку аудиторії, контингенту, часу й місця проведення заняття. Лекція може тяжіти як до монологічності, так і до діалогічності залежно від індивідуальних схильностей лектора та обраного ним стилю викладання. Підготовка лекції є структурованим і систематизованим процесом, чітке виконання приписів якого виступає запорукою успішності проведення лекційного заняття.

Перехід на кредитно-модульну систему організації навчального процесу, тенденція до скорочення часу на аудиторні (лекційні) заняття вимагають, у свою чергу, оптимізації навчальних принципів і поступових трансформацій у системі методики читання лекцій, що орієнтуються тепер на організацію самостійної дослідницької роботи студентів.

О.Л. Мусієнко, канд. юрид. наук, асистент

ОСВІТА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ

Освіта як соціальний інститут відповідає за своєчасну і адекватну підготовку людей до повноцінного функціонування в суспільстві. Система освіти не єдиний, але надзвичайно важливий фактор соціалізації людей. Осягнути суть і специфіку системи освіти як соціального інституту можливо тільки на основі з’ясування її специфічних рис, до яких належать:

– соціально значущі функції навчання і виховання, підпорядковані суспільним потребам;

– форми закладів освіти, їх певна організація і становище в суспільстві;

– певні групи осіб, які професійно здійснюють функціонування цього інституту, певний статус цих осіб у суспільстві;

– регулятори функціонування закладів освіти і персональних суб’єктів освітянської діяльності (закони про освіту, постанови і нормативні акти, кваліфікаційні характеристики, контрольні установи тощо);

– спеціальні методи освітянської діяльності – навчання, виховання;

– свідомо поставлені цілі;

– планомірний, систематичний характер реалізації процесу свідомої соціалізації;

– певний зміст освіти – наявність навчальних програм і планів, певне дозування матеріалу як щодо уроків, так і років навчання;

– особлива ефективність освітньої діяльності у формуванні багатьох психічних рис людини, у розвитку її мислення (прикладом може бути разючий контраст між однолітками, що пройшли через різні системи освіти);

– використання освіти як механізму запобігання соціально небажаним впливам;

– зорієнтованість освітньої діяльності в майбутнє, заангажованість на роль передумови реалізації цього майбутнього.

Специфічність процесу соціалізації людей у системі освіти полягає в тому, що він відбувається цілеспрямовано, систематично, планомірно, з допомогою певного кола осіб (педагогів), у спеціальних закладах. Цей соціальний інститут поширює панівну в суспільстві ідеологію, відображає в своїй структурі й функціонуванні суспільні відносини і є одним з важливих засобів забезпечення спадкоємності поколінь, соціальної безперервності, виконує багато інших соціально важливих функцій.

Сутність системи освіти як соціального інституту полягає, передусім, у її соціальних функціях. Аналіз їх дозволяє визначити її властивості, специфіку, межі. Соціальна функція освіти – це роль, яку соціальний інститут виконує стосовно потреб суспільства або його частини. Однією з основних соціальних функцій сучасної системи освіти є функція професійної соціалізації, тобто підготовка кваліфікованих кадрів для всіх сфер суспільного життя. Професійно спрямовані майже всі ступені й етапи системи сучасної освіти, хоча і неоднаковою мірою. Нині роль цієї функції знову зростає. Адже людина не може повноцінно брати участь у житті суспільства не маючи достатньої професійної підготовки. Звичайно, професійна соціалізація відбувається і поза межами формальної, тобто інституційованої, освіти.

Ще одна функція системи освіти реалізується через взаємодію з соціальною структурою суспільства. У соціологічній науці існують різні точки зору щодо цієї взаємодії. Одні вважають, що система освіти формує і визначає соціально-класову структуру (концепція “меритократії”). Щодо функціональності освіта – раціональний спосіб розподілу людей відповідно до їх здібностей, коли найздібніші й найактивніші люди посідають вищі посади. Представники цього напрямку вважають, що система освіти сприяє створенню рівних можливостей і сприятливих умов для висхідної мобільності, що в закладах освіти оцінюють людей на основі їх досягнень, незважаючи на класову належність, расу і стать тощо.

Згідно з теорією людського капіталу освіта – це капіталовкладення в тих, хто навчається. Як і всі капіталовкладення, в майбутньому воно принесе прибуток. На основі цього обґрунтовується нерівність дорослих людей, яка зумовлюється кількістю і типом “капіталовкладень”, інвестованих у їх освіту. Таким чином виправдовується нерівність між людьми, оскільки суспільство здійснило різні витрати на їх підготовку до різних видів діяльності. Винагороди відповідають капіталовкладенням.

Виховна функція системи освіти полягає у формуванні з допомогою цілеспрямованої діяльності у підростаючих поколінь певних рис, світогляду, визнання пануючих у даному суспільстві норм поведінки, ціннісних орієнтацій, тобто у підготовці молоді до виконання певних соціальних обов’язків. З допомогою освіти зберігаються культурні цінності, які передаються від одного покоління до іншого. Виховання молоді в дусі конформізму, визнання культурних цінностей та ідеалів, що склалися в суспільстві, сприяє підтриманню існуючого соціального порядку. Однак освіта сприяє і соціальним змінам, які відбуваються у зв’язку з переоцінкою існуючих знань і цінностей. Має виховна функція освіти й особливий, відносно самостійний аспект – забезпечення соціального контролю, нагляду за дитячою, підлітковою і, частково, юнацькою віковими групами. У сучасному світі освіта вважається обов’язковою.

Система освіти виконує і функцію загальноосвітньої підготовки. Саме в ній виявляються відмінності між спеціальною і загальною освітою. Загальноосвітня підготовка допомагає розширити межі професіоналізму, розкриває простір ерудиції та кругозору. Крім того, професійна підготовка, засвоєння спеціальних знань неможливі без попередньої загальноосвітньої підготовки. Вона є основою підготовки до професійної діяльності, перекваліфікації, розвитку здібностей до професійної мобільності, професійної адаптації. З точки зору теорії людського капіталу освіта не є фактором, який одразу споживається. Скоріше, це капіталовкладення, яке у майбутньому принесе прибуток. Цей капітал збільшується в процесі навчання.

Ще однією важливою, але недостатньо дослідженою є науково-дослідна функція системи освіти. Творення нового знання постійно відбувалося в структурі системи освіти, оскільки певна частина викладачів завжди цим займалася. Свідома орієнтація на продукування нового наукового знання постала в Стародавній Греції з виникненням прототипів майбутніх ВНЗ: Академії Платона, Ліцею Аристотеля, Піфагорійського союзу.

Тривалий час ця функція була побічною, другорядною для системи освіти. До XIX ст. у системі освіти в кращому разі розвивалися гуманістичні та схоластичні науки. Природничо-наукове знання розвивалося не тільки поза системою освіти, а часто і поза межами офіційної науки. Інституційного оформлення науково-дослідна функція набула в епоху промислової революції наприкінці XVIII – на початку XIX ст. Саме в цей час було розпочато інтенсивні дослідження в галузі природничих наук, свідоме формулювання соціальних замовлень системі освіти. При ВНЗ створено дослідницькі лабораторії, науково-дослідні центри. Як і раніше, ця функція зосереджена у вищій ланці системи освіти. В обов’язки викладацького складу ВНЗ увійшло одночасне виконання двох ролей: дослідника і педагога. Так, ВНЗ стають найзручнішим місцем проведення фундаментальних, а згодом – і прикладних досліджень.

Основні функції системи освіти у різних країнах і в різні історичні періоди виявляються не однаково. Це залежить від стану і потреб суспільства, від окреслених державою соціальної мети і принципів освіти.

Я.В. Новохатська, канд. юрид. наук, асистент

ФУНКЦІЇ ОСВІТИ ЯК СОЦІАЛЬНОГО

ІНСТИТУТУ

Цілі, функції та структура освіти в кожну історичну епоху визначаються культурними потребами суспільства та його потенціальними можливостями. Саме тому освіту розглядають як соціальний інститут, якому властива відносна самостійність і наступність в системах навчання, що змінюються в процесі історичного розвитку. Соціалізація освіти виявляється й у здатності освітніх систем впливати на функціонування і розвиток суспільства. Розуміння взаємозв’язків між освітою і суспільством із плином часу наповнюється й новими суперечностями, й позитивно реалізованими цілями.

Функція вказує на ту роль, яку певний соціальний інститут виконує відносно потреб суспільної системи більш високого рівня організації. Функції освіти демонструють ті ролі, які освіта як соціальний інститут виконує стосовно потреб суспільства. Функції освіти в суспільстві досліджуються педагогікою та соціологією освіти, які вивчають взаємозв’язки і взаємодію системи освіти із соціальними відносинами, політикою, наукою, культурою тощо.

Спеціальна соціологічна теорія виділяє різноманітні функції освіти. Розрізняють два основні види функцій залежно від їх вияву в суспільстві: явні та латентні. Явні функції збігаються з проголошеними цілями і завданнями освіти як соціального інституту, латентні – виявляються тільки згодом, незалежно від проголошених цілей і тому від них відрізняються.

Деякі соціологи в своїх дослідженнях визначають такі дві функції освіти: освіта як засіб і освіта як мета. Здійснення цих функцій пов’язане з формуванням і розвитком кадрового, науково-технічного та інтелектуального потенціалу суспільства, а також розв’язанням завдань ціннісного порядку і вдосконаленням соціально-класової структури.

У соціологічній літературі можна знайти детальніші переліки функцій освіти та вищої школи, що включають до себе економічну, соціальну, гуманістичну, виховну, культурну, демографічну та інші функції.

Економічна функція вищої освіти визначає характер взаємозв’язку освіти з розвитком виробничих сил суспільства, регулює баланс трудових ресурсів, впливає на стан ринку інтелектуально-трудових ресурсів.

Соціальна функція зумовлюється соціальними наслідками одержання освіти та відбивається на соціальній структурі суспільства, визначаючи інтенсивність і спрямованість соціальних переміщень.

Гуманістична функція освіти полягає в тому, що освіта розглядається як самоцінність, а отже, як мета. При цьому для суб’єкта важливим є вдосконалення його особистості в результаті навчання. Ця функція пов’язана з цінністю освіти як специфічного процесу діяльності, а також значущістю професійного росту, статусно-рольовими змінами для суб’єкта в суспільстві.

Виховна функція освіти безпосередньо впливає на процес удосконалення і гармонізації всіх людських якостей, які являють собою соціальні цінності. У процесі освіти відбувається глибинне усвідомлення суб’єктом свого творчого потенціалу, інтелектуальних та культурних можливостей.

Вища освіта становить одну з найважливіших форм нематеріального багатства суспільства, є могутнім засобом відтворення інтелектуального потенціалу суспільства. Саме цим зумовлюється культурна функція освіти.

Демографічна функція освіти виявляється у її впливі на демографічні процеси в суспільстві. Система освіти помітно позначається на демографічній політиці, розселенні населення, міграції. Рівень освіти перебуває в тісному зв’язку з такими демографічними характеристиками, як тривалість життя, шлюбність, народжуваність тощо.

Розглянуті функції у своїй сукупності визначають спектр впливу освіти і вищої школи на суспільство. Кожну з них необхідно розглядати як щодо суспільства в цілому, так і з позиції особистості.

І.Й. Пучковська, канд. юрид. наук, доцент

ЩОДО ФОРМУВАННЯ ЕЛЕКТРОННОГО НАВЧАЛЬНОГО СЕРЕДОВИЩА ВИЩИХ

НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ

Підготовка висококваліфікованих фахівців, здатних забезпечити процеси розвитку всіх сфер діяльності суспільства, потребує пошуку засобів, нових методик і ефективних технологій освітньої діяльності, що є пріоритетом Болонського процесу.

З метою вдосконалення змісту освіти вважаємо за необхідне наголосити на загальних тенденціях, що стимулюють певні корекції у системі інформаційного й методичного
забезпечення навчального процесу, заснованого на використанні комп’ютерних технологій. Йдеться, перш за все, про
необхідність створення адекватного інформаційно-освітнього середовища, зорієнтованого на реалізацію цілей навчальної діяльності як ефективного механізму отримання якісних знань та адаптації їх до потреб суспільства. І невід’ємна частина цього процесу –інформатизація всіх сфер діяльності ВНЗ, запровадження комп’ютерних технологій, розробка електронної навчальної продукції, формування віртуальних бібліотек, розвиток електронного навчання та інформаційних центрів тощо.

З огляду на те, що у динамічній трансформації вищої школи домінують інформаційні процеси індивідуальної траєкторії надання знань, розвиток творчих можливостей студентів, викладачів і всіх тих, хто забезпечує навчальний процес, основою сучасної освітньої системи мають стати високоякісні нові навчальні продукти. Серед них електронні підручники, навчальні посібники, банки завдань для практичних занять, бази судової практики, тези наукових робіт, які передбачають інтерактивні процеси навчання і можуть забезпечити формування власне електронного навчального середовища.

Створення електронного навчального середовища неможливе без впровадження технологій електронного навчання як визначального чинника модернізації освітньої діяльності.

Сучасні електронні навчальні продукти стають базовим елементом електронного навчального середовища і, по суті, відображають структуру та інтерактивну форму електронного ресурсу, забезпечують навчання студентів за індивідуальними й оптимальними програмами, надають базову і додаткову профільну інформацію, зокрема за допомогою: а) повних текстів лекцій з можливим використанням відео/аудіо матеріалів; б) документів до практичних і семінарських занять: завдань для самоконтролю студентів, тестів тощо; в) відео/аудіо матеріалів до розділу, судових засідань, розгляду судових справ;) г) узагальнюючих таблиць і схем; ґ) переліку матеріалів для додаткового опрацювання; д) баз даних законодавства за тематикою модуля; е) банків даних книг, статей, судової практики тощо.

Пріоритетне інформаційне забезпечення освіти полягає, передусім, у інформатизації всіх сфер навчальної діяльності та розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури ВНЗ на основі запровадження комп’ютерних систем, автоматизації процесів створення електронних каталогів, кодифікаційних нормативно-правових баз, застосування інтелектуальних інформаційних технологій і формування на цій платформі високотехнологічного інформаційного середовища та освітнього порталу навчального закладу.

Інформатизація ВНЗ на тлі активного запровадження комп’ютерних і комунікаційних технологій дозволяє відчутно впливати на якість формування ресурсно-інформаційного забезпечення всіх аспектів навчальної діяльності: передусім урізноманітнюється система навчально-методичних інформаційних ресурсів, покращується продуктивність отримання необхідної інформації, підвищується ефективність результатів навчальної діяльності.

Комплексний вплив сукупності процесів інформатизації, спрямованих на створення умов для задоволення інформаційних потреб сфери навчальної діяльності, є очевидним і стосується, насамперед, постійних змін процесу навчання, який набуває форм дедалі більше інтерактивних, творчо-активних, індивідуалізованих. Тут і творчі “проблемні” завдання, рольові ділові ігри, діяльність студентів у “юридичних клініках” та ін. Тепер мета ВНЗ полягає не стільки у трансляції знань, скільки у створенні ефективного освітнього середовища, яке допоможе студентам відкрити і здобути спеціальні знання для творчого використання у професійній діяльності. Цьому також сприятиме запровадження інформаційних технологій аналітичної переробки великого масиву необхідних документів, вирішення проблем розробки і втілення електронних мультимедійних засобів навчання.

У зв’язку з останнім необхідно:1) здійснювати послідовну інформатизацію всіх сфер навчальної роботи, створювати і постійно вдосконалювати автоматизований бібліотечний комплекс, комп’ютеризацію робочих місць; 2) формувати ефективну систему організації інформації – відомостей про первинні документи, їх місцезнаходження для оперативного доступу до локальних, регіональних, національних і світових інформаційних ресурсів профільного змісту; 3) створювати оптимальні умови для організації цілого спектра інформаційних ресурсів, їх збереження й ефективного використання в процесі навчальних комунікацій; 4) підготувати нове покоління підручників, розробити і запровадити кафедральні електронні навчальні курси; 5) формувати специфічні оперативні інтегровані сховища мета-даних та мультимедійних засобів; 6) сприяти розвитку інформаційно-корпоративної взаємодії, взаємообміну і доставці інформації; 7) селекціонувати міжнародний досвід вищої освіти, адаптувати його до особливостей національної освітньої школи.

Саме комплексне застосування інформаційних технологій допоможе національним ВНЗ увійти повноправним членами до світової академічної спільноти і сприяти реалізації загальнонаціональних програм формування високоякісного й високотехнологічного інформаційно-освітнього середовища.

С.В. Размєтаєв, канд. юрид. наук, доцент

ПРОБЛЕМИ МОДЕРНІЗАЦІЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ

ПРИ ВПРОВАДЖЕННІ ПОЛОЖЕНЬ

БОЛОНСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ

Модернізація освіти – це системна якісна зміна, що включає до себе інноваційні процеси, інформатизацію, нові технології й методи комп’ютеризації; зміну в силу нових завдань домінанти розвитку внутрішнього потенціалу освіти. Модернізація – процес особливої багатопланової трансформації всіх елементів професійно спеціалізованої діяльності на принципово нових основах роботи, насамперед, вузівських викладачів.

Основними модернізаційними аспектами ефективності викладацької діяльності є інноваційні методики в освіті, висока новизна досліджень, матеріально-технічної бази й інформаційно-освітнього середовища.

Найбільш актуальними завданнями розвитку вищої освіти є, по-перше, уведення модульної системи навчання, що дозволяє комбінувати предметні області відповідно до інтересів, перехід до нової системи оцінки результатів відповідно до принципів перехідних залікових одиниць; по-друге, створення єдиного телекомунікаційного простору для ВНЗ по напрямках підготовки на основі інформаційних методичних фондів та розробка комп’ютерних навчальних систем.

На жаль, на цей час у системі вищої освіти застосовуються елементи імітації модернізації: інноваційні процеси мають переважно формальний характер, що гальмує модернізацію й не реалізує її сутнісні властивості в контексті досягнення її ефективності. Наприклад, це стосується запровадження модульної системи вивчення навчального курсу, яка передбачає складання чотирьох-шести тестів за навчальний рік з кожної дисципліни. Однак складання тестів здійснюється без їх індивідуалізації для кожного студента, без застосування комп’ютерної техніки. В іноземних ВНЗ складання тестів і іспитів може здійснюватись протягом семестру після закінчення навчального року, а не в визначений день, як у вітчизняних ВНЗ. Крім того, оцінювання знань студентів здійснюється не лектором, а іншм викладачем або за допомогою комп’ютерних засобів. Малоефективною є і система оцінювання знань студентів за диференційною системою – у балах, при внесені в залікову книжку не диференційованої оцінки.

Набули поширення навчальні матеріали, представлені в електронному виді. Електронні матеріали використовуються й у дистанційному навчанні. Серед напрямків використання комп’ютерів у навчальних закладах звичайно виділяють два – загальне управління та інформаційне забезпечення діяльності ВНЗ і власне навчальний процес. При цьому в навчальному процесі варто виділити: по-перше, застосування професійних програмних систем як основи майбутньої виробничої діяльності випускників; по-друге, освітній процес у рамках широкого кола дисциплін, що включає до себе загальноосвітні й фаховоорієнтовані.

Поява на ринку послуг сучасних систем мережного забезпечення й електронних комунікацій істотно розширила можливості організації освітнього процесу як з погляду оперативності обміну, так і доступності до інтегральних інформаційних ресурсів.

Все більшого значення набуває дистанційне навчання. Це нова форма організації освіти, заснована на використанні персональних комп’ютерів, електронних підручників, функціонального програмного забезпечення й засобів комунікацій, що являють собою нову технологію навчання. Навчальний процес – здобуття знань – в основному проходить у режимі самостійної роботи студента. Більша частина операцій з організації навчального процесу проводиться в автоматизованому режимі, що базується на сучасних засобах телекомунікацій. Дистанційне навчання містить у собі різні компоненти й методичні прийоми, які роблять його максимально доступним і ефективним. Дистанційна освіта має низку безперечних переваг, наприклад, вибір зручного часу й місця для занять та можливість швидкого внесення коректив у процес навчання й у навчальні посібники.

Модернізація – процес особливої багатопланової трансформації всіх елементів професійно спеціалізованої діяльності на принципово нових основах роботи, насамперед, вузівських викладачів. Модернизаційну культуру в їх діяльності можна вважати ефективною, якщо високі якісні досягнення мають не тільки студенти, але й самі викладачі як учасники освітнього процесу. Основними аспектами ефективності викладацької діяльності є інноваційні методики викладання з застосуванням мультимедійної техники, новизна досліджень, модернізація освітніх програм, належна матеріальна-технічна база. Тому нагальною потребою стає належне забезпечення викладача ВНЗ сучасним індивідуальним місцем роботи – кабінетом з відповідним телекомунікаційним обладнанням та підключенням до Інтернет мереж.

О.М. Сіваш, асистент

ЯКІСТЬ ОСВІТИ ЯК СКЛАДОВА БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ

Болонський процес є результатом поширення європейської інтеграції на сферу освіти загалом і на вищу школу зокрема. Кінцева мета Болонського процесу – побудова єдиного простору освіти, тобто створення умов для вільного переміщення студентів, викладачів дослідників на теренах Європи; забезпечення можливості безупинно адаптуватися системі вищої освіти до нових потреб і запитів суспільства.

На шляху до єдиного простору освіти у Болонській декларації від 18-19 черв. 1999 р. було визначено низку пріоритетів. Якість освіти зазначена на п’ятому місці, однак, по суті, оцінка якості освіти в Європі передувала Болонському процесу. Так, у Сорбонській декларації, спрямованій на створення відкритого європейського простору освіти, зазначалося, що останній повинен стати більш конкурентоспроможним на загальносвітовому ринку освітніх послуг. Особливо підкреслена важливість питання якості освіти у Комюніке, прийнятому на Берлінській конференції міністрів освіти європейських країн, де зазначалося, що, “Як показує практика, якість вищої освіти покладено в основу розвитку загальноєвропейського простору вищої освіти. Міністри зобов’язуються підтримувати подальший розвиток системи забезпечення якості на рівні ВНЗ, на національному і загальноєвропейському рівнях. Вони також підкреслюють необхідність розвитку загальних критеріїв і методології із забезпечення якості”. Цей документ визначив складові, що їх повинні мати національні системи із забезпечення якості до 2005 р., а саме:

– визначення відповідальності органів та навчальних закладів;

– оцінку програм закладів, яка включає до себе
внутрішній контроль, зовнішню перевірку, участь студентів та публікацію результатів;

– систему акредитації, сертифікації або подібні процедури;

– міжнародне партнерство, співробітництво та створення спілок, що опікуються перевіркою якості.

Таким чином, для здійснення контролю якості освіти необхідні зрозумілі та прозорі методи і механізми. Існує два основних аспекти: 1) розробка стандартів освіти, згідно з якими буде відбуватися оцінювання якості; 2) створення механізмів контролю.

Щодо практики в деяких країнах Європи, то тут самі університети акредитують свої програми. У Країнах Центральної та Східної Європи, як і в Україні, стандарти акредитації встановлює держава.

У процедурі моніторингу освіти на національних рівнях можуть бути задіяні навчальні заклади, незалежні агентства та експерти, урядові структури, а також студентство. Об’єкти оцінки – освітні програми, безпосередньо навчальні заклади, а також певні питання загальноуніверситетського рівня. При цьому мають забезпечуватися різні типи контролю, тобто внутрішні та зовнішні державні й громадські системи контролю якості освіти.

Ця проблематика є надзвичайно актуальною для України, оскільки держава чітко визначила орієнтир на входження в освітній простір Європи. Орієнтація на Болонський процес вплинула на модернізацію системи вищої освіти в контексті європейських вимог. Україна активно запроваджує ідеї Болоньї; однією з найважливіших серед них є контроль якості.

Законами України “Про освіту”, “Про вищу освіту”, Національна доктрина розвитку освіти передбачили уведення системи контролю якості через ліцензування і акредитацію. В Україні давно діє процедура акредитації навчального закладу, яка постійно вдосконалюється. Критерії оцінки спроможності навчального закладу надавати якісні освітні послуги та результати експертизи конкретних навчальних закладів розглядаються на засіданнях Державної акредитаційної комісії (ДАК). Отже, зовнішній контроль здійснюється державною інспекцією навчальних закладів та ДАК. Діє система внутрішнього контролю: семестрове складання іспитів, ректорські контрольні, поточне тестування тощо. В Україні вже діють два типи контролю якості: зовнішній і внутрішній. Це дозволяє зробити висновок, що українська система вищої освіти має елементи, які відповідають вимогам Болоньї щодо оцінки якості освіти.

Однак для входження України в “Європу знань” і можливості реального користування перевагами такого членства в питанні контролю якості освіти потрібно не зупинятися на досягнутому і продовжувати реформу в напрямку застосування європейських стандартів якості у вітчизняній системі ліцензування та акредитації. Деякі спеціалісти вказують на обов’яз-кову участь України в європейській мережі з оцінки якості у вищій освіті (ENQA – її робота спрямована на розроблення стандартів, процедури забезпечення якості), наголошують на необхідності акредитування як навчальних закладів та спеціальностей, так і окремих освітніх програм; застосування контролю якості до кадрового складу навчальних закладів, матеріальної бази, знань студентів і випускників на предмет їх спроможності відповідати вимогам ринку праці. Ще один важливий аспект – це залучення студентства до здійснення контролю якості освіти, оскільки активна участь органів студентського самоврядування в реалізації завдань Болонського процесу – важливіший з його пріоритетів.

Таким чином, Україна продовжує рух в освітній простір Європи і на цьому шляху реформа в оцінці якості освіти займає одне з головних місць.

Т.В. Стешенко, канд. юрид. наук, доцент

ОКРЕМІ ПИТАННЯ РОЗВИТКУ

ВИЩОЇ ОСВІТИ

Освіту в Україні, як і багато інших складових розбудови національної держави, ми розглядаємо у контексті євроінтеграційних процесів. Вища освіта є стратегічним і пріоритетним напрямом в Україні, який реалізується в межах Болонського процесу. Слід зазначити, що вища освіта та наука значною мірою сприяють відтворенню інтелектуальних і продуктивних сил суспільства, розвитку духовної культури кожного народу, є запорукою майбутніх успіхів у зміцненні й утвердженні авторитету України як суверенної, демократичної, правової та соціально справедливої держави.

Якщо звернутися до статистичних та аналітичних показників, можна дійти висновку, що якість вищої освіти України практично не поступається освіті розвинутих європейських країн.

Слід зазначити, що є низка проблемних питань щодо освіти та науки, які треба негайно вирішувати. У світі існують країни, які вкладають кошти не в сировинні галузі, а в людський капітал: освіту, науку, культуру, охорону здоров’я. Так, США спрямовують у науку та освіту 76% ВВП; Європа – 2/3 ВПП. Україна ж вкладає лише 20%, а цього замало. Питання освіти в Україні має важливе стратегічне значення. Від якості освіти залежить рівень розвитку країни та її глобальної економічної конкурентоспроможності.

Серйозним питанням у розвитку освіти є недосконала законодавча база, зокрема, відсутність дієвих законів. Недостатніми є міжнародні зв’язки з причини недостатнього знання іноземних мов, різноманітної інформації щодо міжнародних організацій, обмеженості доступу викладачів та студентів до сучасних комунікативних систем.

Незадовільним і недосконалим є і фінансування освіти, у зв’язку з чим слабкою виявляється її матеріальна база. У середніх навчальних закладах та ВНЗ мають бути більш ефективними пошукова, науково-дослідна, суспільно корисна робота, професійна орієнтація і підготовка молоді до праці. Радикального поліпшення потребує система виховної роботи, сприяння формуванню особистості учня, студента, його громадської позиції.

Однією з найважливіших умов європейської болонської освітньої інтеграції є незалежність, демократизм та автономія ВНЗ, тому необхідно подбати про інноваційний розвиток національної системи освіти, виходячи із власного досвіду, особистих потреб людини і суспільства.

Кабінет Міністрів України розробив і затвердив Державну цільову науково-технічну та соціальну програми “Наука в університетах” на 2008-2012 рр., в якій достатньо уваги приділено активізації наукової діяльності університетів та поглиблення її взаємодії з навчальним процесом із метою підготовки нового покоління висококваліфікованих фахівців для різних галузей, провадження інноваційної діяльності в ринкових умовах з урахуванням цілей та завдань розвитку національної інноваційної системи.

Україна має значний педагогічний потенціал, тобто достатню кількість викладачів, учених, які співпрацюють з науковими установами, дослідницькими лабораторіями. Кабінет Міністрів України передбачає способи активізації наукової діяльності та подальшого поглиблення її взаємодії з навчальним процесом у ВНЗ. До них відносять: удосконалення нормативно-правової бази; створення умов у навчальних закладах для залучення талановитої молоді до наукової діяльності; розроблення механізму підвищення заінтересованості підприємств у проведенні наукових досліджень; надання підтримки навчальним закладам із державного бюджету на розвиток наукових досліджень тощо.

Л.В. Товкун, канд. екон. наук, доцент

ПРОБЛЕМИ ВИЩОЇ ОСВІТИ

В КОНТЕКСТІ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ

Перед науково-освітньою галуззю України постають нові завдання, пов’язані з приєднанням України до Болонського процесу. Освіта перетворюється на пріоритетну умову національного розвитку. Одним з основних завдань Болонського процесу є реорганізація освітніх систем Європейських країн, підвищення конкурентоспроможності європейської освіти в світових масштабах, посилення її впливу на суспільні перетворення. На всіх етапах Болонського процесу було проголошено, що цей процес добровільний, полісуб’єктний, такий, що ґрунтується на цінностях європейської освіти і культури, не невілює національні особливості освітніх систем різних країн Європи; багатоваріантний, гнучкий, відкритий та поступовий. Однак не слід ідеалізувати Болонський процес. Як приєднання до цього процесу, так і неприєднання мають свої переваги та ризики.

До переваг можна віднести посилення міжнародної конкурентоздатності як національної, так і Європейської систем вищої освіти, підвищення їхньої престижності у світі; формування і зміцнення інтелектуального, культурного, соціального і науково-технічного потенціалу України як складової частини Європи та ін.

Щодо ризиків, то тут головна небезпека криється у механічному переносі принципів Болонського процесу та руйнуванні традицій, напрацювань, що мають місце у вищій школі України. Упроваджуючи прогресивні світові технології у сфері освіти, насамперед, треба діяти так, щоб вигравала економіка України, не була втрачена якість освіти. Загальновизнаним фактом є те, що вітчизняна освіта завжди характеризувалась фундаментальною глибиною знань, на відміну від більш вузькоспеціалізованого профілювання освіти на Заході. Ці традиції української освіти здебільшого відповідають новій для європейських університетів тенденції до багатодисциплінарного навчання, визначеній у рамках Болонського процесу реформування.

Багато питань виникає при використанні у вищій школі кредитно-модульної системи оцінювання знань. Передусім постає питання уніфікації змісту навчальних планів та програм, підручників. Змінюється структура навчального процесу. Зменшується аудиторне навчання і збільшується самостійна робота студентів.

Оцінка стану і перспектив розвитку української освіти показала, що значної уваги потребує підняття її якості, рівня науково-дослідницької діяльності ВНЗ. Доведено практикою, що лише тісна взаємодія освіти з наукою є запорукою високої якості освіти. Це зазначається у Болонській декларації щодо інтеграції вищої освіти. На даний час українська наука, зокрема ВНЗ, знаходиться на рівні, який не відповідає потребам сучасної якісної освіти. Однією з причин цього є низьке фінансування. Наукова галузь в Україні потребує реформування не окремих її ланок, а всієї науки взагалі.

Участь вищої освіти України в Болонських перетвореннях має бути спрямована на її розвиток і набуття якісних ознак. Орієнтація на Болонський процес не повинна призводити до невиправданої перебудови тих традицій вищої освіти, які є національним надбанням української вищої школи.

Ж.В.Чевичалова, канд. юрид. наук, асистент

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ВПРОВАДЖЕННЯ

БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ

Україна перебуває на початковій стадії Болонського процесу, завданням якого є гармонізація вищої освіти в європейських країнах та приведення його до єдиних стандартів. Болонський процес було обрано як найбільш прийнятний спосіб реформування освіти в Україні з метою запобігання її неліквідності, неконкурентоздатності й, нарешті, її визнання на європейському та світовому рівнях.

Історично необхідність об’єднання європейської вищої освіти виникла як відповідь на підвищення рівня якості американських освітянських закладів. Із середини XX ст. було зроблено низку спроб уніфікації стандартів європейської освіти. Першим і дуже важливим кроком у заданому напрямку було підписання у 1957 р. Римської угоди, яка і закріпила принципово нові на той час завдання, а саме: уніфікація національних законо-
давств, що регулюють питання освіти, із загальноєвропейськими нормами; забезпечення академічної мобільності студентів, створення довгострокових програм навчання, а також забезпечення їх потреби на ринку праці. Подальший свій розвиток зазначені основоположні ідеї знайшли у низці документів конференцій міністрів освіти європейських країн, у Маастризькій угоді та різноманітних програмах Європейського Союзу.

У 1997 р. Радою Європи і ЮНЕСКО було розроблено Лісабонську конвенцію про кваліфікації, що відносять до вищої освіти у державах Європи, учасницею якої є і Україна. Слід зазначити, що Лісабонська угода визнавала і поважала цінність різноманітних освітянських систем, разом із тим наголошуючи на необхідності створення умов, за яких відкриється доступ до загальних цінностей освіти, науки і культури різних країн; поряд із освоєнням відповідних національних систем підвищиться рівень потреби в людині на ринку праці.

У 1998 р. Франція, Велика Британія, Італія та Німеччина підписали Сорбонську декларацію, спрямовану на створення відкритого європейського простору вищої освіти. Це декларація закріпила важливі аспекти міжнародного визнання бакалавра, та його права продовжувати навчання за програмою підготовки магістра. І вже у 1999 р. у м. Болонья 29 країн Європи задекларували й розпочали процес об’єднання чотирьох тисяч європейських ВНЗ у єдиний освітній простір. Звідси й бере свою назву Болонський процес, що триває нині й повинен закінчитися у 2010 р.

В Україні на упровадження принципів Болонського процесу спрямовані величезні зусилля. Зокрема, питання реформування вищої освіти в Україні відображені в Указі Президента України від 14 верес. 2000 р. “Про програму інтеграції України до Європейського Союзу”, у відповідних розпорядженнях Кабінету Міністрів, а також у низці документів Міністерства освіти і науки України. Радою Європи було здійснено експертизу практики застосування задекларованих національним законодавством норм у вітчизняних закладах вищої освіти, які, в свою чергу, разом із провідними університетами Європи виконали масив проектів TEMPUS/TACIS. Такі здобутки надали можливість уведення спільних навчальних програм, нових принципів функціонування ВНЗ, а також сприяли напрацюванню взаємного визнання документів про освіту. Перелічені аспекти відповідають загальноєвропейським підходам модернізації вищої освіти, однак необхідно зауважити, що більшість ускладнень ще попереду.

Слід усвідомлювати, що Болонський процес для України явище, яке потребує виваженого підходу як до вирішення окремих питань, так і до загальних напрямків освітянської інтеграції. Поряд із іншими, на особливу увагу заслуговує паралельна реформа середньої школи, зокрема, в Європі традиційним є опанування у школі, як мінімум, двох іноземних мов, що дозволяє студенту обрати ще одну мову для вивчення в університеті, якщо вона є необхідною для спеціалізації або дослідження. Такий підхід посилить мобільність студентів, викладачів і адміністрації закладів вищої освіти, оскільки має бути доступним користування культурними і освітянськими ресурсами зарубіжних країн. Зазначеній мобільності сприятиме підготовка до складання мовних тестів типу TOEFL, тестів з економіки GRE та ін.

Досить болісним для України є і питання підготовки наукового та викладацького кадрового складу для закладів освіти. Система ВАК, що функціонує в нашій країні, на думку багатьох спеціалістів, не допомагає відібрати кращих науковців та дослідників, а є застарілим елементом, якого слід позбавитися. Найбільш ефективною системою підготовки спеціалістів вищої кваліфікації в світі визнано безперервну систему, що базується на концепції навчання протягом життя, яка дозволяє людині отримати декілька дипломів і вчених звань. Основою для такої концепції служить ідея LLL (Life Long Learning) – освіта, яку можна отримувати все життя.

І це далеко не всі проблеми. Окремого вирішення потребують ускладнення з практичною реалізацією вимоги забезпечення адекватної кваліфікації бакалавра, забезпечення прозорого та жорсткого контролю якості освіти і акредитації. І, безумовно, найважливішим залишається питання створення європейського простору вищої освіти, в якому буде існувати висока мобільність і конкурентоздатність вітчизняних спеціалістів, іншими словами питання працевлаштування випускників ВНЗ.

М.П. Черненок, канд. юрид. наук, доцент

ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ВИПУСКНИКІВ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ

Уже декілька років ВНЗ України реформують систему освіти й переходять від радянських освітянських схем до нових, європейських. Перебудова проходить у рамках Болонського процесу, що запроваджено в 1998 р. і спрямовано на підвищення конкурентоспроможності європейської освіти. У системі американської освіти останній акцент робиться на практичні знання, що, в свою чергу, дає можливість студентам якнайшвидше розпочати трудову діяльність. На противагу їй класична освіта європейських університетів була розрахована на ґрунтовну підготовку з базових наук, що й відштовхувало молодих прагматиків. Метою зазначених реформ є необхідність інтегрувати науку, освіту й бізнес в єдину систему. Тільки тоді ВНЗ розпочнуть працювати на побудову конкурентоспроможної держави, на її інноваційне лідерство.

Болонська система спрямована на дорослу людину, яка сама обирає, чому і як вона буде вчитися. На відміну від неї вітчизняна система освіти завжди пропонувала студентові готову програму, внаслідок чого йому не потрібно замислюватися щодо предмета й мети його викладання (усі дисципліни обов’язкові, а розклад спільний для всього курсу). Програма ВНЗ Західної Європи більш гнучка. Студент сам може обирати, чиї лекції слухати. Не сподобався один професор – перейшов до іншого. Так створюється конкуренція серед викладачів (якщо ж декілька років підряд студенти ігнорують курси лектора, керівництво університету вживає відповідних заходів), що спонукає лектора до постійного самовдосконалення. Крім того, більшість викладачів Заходу – успішно практикуючі фахівці. Паралельно з лекціями вони працюють в адвокатських компаніях, банках, лабораторіях, на виробництві. А тому знання, отримані на заняттях, рідко розходяться з тим, що очікує випускник після одержання диплома.

Основною характерною рисою навчання за методикою Болонського університету є активна самостійна робота студентів за чітко складеною систематизованою програмою з уніфікованим контролем за рівнем набутих знань за загальноприйнятими вимогами з метою створення уніфікованої професійно-кваліфікаційної моделі випускника-фахівця.

На противагу уніфікованості освіти Заходу у вітчизняній значну роль у процесі навчання й контролю знань відіграє людський чинник. Рівень знань і умінь студентів прямо пропорційно залежить від активності роботи й досвіду викладача. Студенти до цього часу виступають у ролі пасивного “приймача” того обсягу інформації, що пропонується викладачем.

Очевидно, що перехід до освіти, зорієнтованої на світовий освітній простір, супроводжується зміною освітньої парадигми – з традиційної суб’єктивно-об’єктивної на особистісно-орієнтовану, що передбачає постійне зростання самостійної роботи студентів. Процес навчання не повинен бути простою передачею знань від викладача до студента. Знання мають бути отримані в процесі активної особисто значущої діяльності студента, самостійна робота якого з другорядної виходить на рівнозначну з іншими компонентами навчального процесу (лекції, семінари).

Ось чому за сучасних умов організації навчального процесу, коли 50-70 % навчального часу буде відведено самостійній роботі, стають актуальними питання вдосконалення її змісту й методів. Реалізація особистісно-орієнтованого підходу в навчанні викликає зміну позиції педагога. Роль викладача, як і раніше, лишається важливою, але змінюються його функції. Він тепер не є для студента єдиним джерелом первинної інформації, а стає організатором його пізнавальної діяльності, консультантом та орієнтиром щодо різних видів його самостійної роботи. Ефективність останньої суттєво залежить і від організації контролю за її виконанням з боку педагога. Тому вдосконалення методів самостійної роботи студентів і контроль за нею стають актуальним завданням викладача в сучасному ВНЗ.

Отже, робота викладача зі студентом має змінити свої форми. До останнього часу основний матеріал студент отримував на лекції. Болонський процес передбачає різке зниження кількості лекцій, які матимуть лише проблемний характер, інформаційні ж мають зникнути. Викладач буде зобов’язаний створити для студента самонавчаючу програму й інформаційний канал для роботи. Це зумовлює необхідність постійного оновлення підручників кафедрами ВНЗ. Також потребує покращення стан укомплектованості бібліотек ВНЗ. Саме через недосконалість вітчизняного бібліотечного фонду український студент не має можливості увійти в міжнародну освітню інформаційну мережу, а через це й володіти достатніми ресурсами для самонавчання.

Зниження лекційного навантаження дозволить запровадити часи індивідуальної роботи зі студентами як важливої умови передачі дослідницьких навичок молодим науковцям. Так, більшість викладачів країн Західної Європи взагалі не вимагають, щоб студенти занотовували лекції. Більше того, вони навіть самі надсилають презентації (конспекти лекцій) студентам на електронну пошту. Тобто заняття – це не монолог викладача, а його жвавий діалог з аудиторією. Лектор не просто викладає матеріал, а спрямовує пошуково-дослід-ницьку діяльність студентів. Якщо студент відчуває потребу в додатковій лекції з якогось питання, він може електронною поштою надіслати запит і замовити особисто для себе одне чи кілька занять. Та й взагалі викладачі повинні бути відкриті до спілкування.

Інтенсивність науково-технічного прогресу зумовлює виникнення нових професій, яким ще навіть не навчають. Унаслідок упливу світової економічної кризи деякі спеціальності стають незатребуваними. Проте в результаті запровадження зазначених реформ фахівцеві-професіоналові буде простіше оволодіти новою професією, що, в свою чергу, дозволить вирішити багато економічних і соціальних проблем.

ІІ. МЕТОДИКА ТА ТЕХНОЛОГІЇ НАВЧАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

А.О. Байда, асистент

ІНФОРМАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ

РЕСУРСНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ НАВЧАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Перехід від індустріальних до інформаційних технологій стає помітним явищем в усіх провідних країнах світу. Ідеалом, кінцевою метою такого переходу є побудова інформаційного суспільства, у центрі якого постає людина з усім розмаїттям її інтересів та потреб. Гуманістична спрямованість інформаційного суспільства визначає такі його базові цінності, як пріоритет громадянських прав і свобод, соціальну активність, ініціативність, право вибору, відповідальність. Позитивний досвід в утвердженні перелічених цінностей мають створені освітянські інформаційні мережі в Європейському Союзі, діючий з 1995 р. “Форум” із проблем становлення інформаційного суспільства, а також британський проект “Супермагістралі в освіті – Шлях уперед”, німецький – “Школи в мережі”, вітчизняний фонд “Інформаційне суспільство України” та ін. У Національній доктрині розвитку освіти констатується, що “Пріоритетом розвитку освіти є впровадження сучасних інформаційно-комунікаційних технологій, що забезпечують подальше удосконалення навчально-виховного процесу, доступність та ефективність освіти, підготовку молодого покоління до життєдіяльності в інформаційному суспільстві”.

Клієнт-серверна технологія роботи як новітній засіб організації вищої світи є окремою ланкою більш загальної сукупності заходів та методів, що має назву “дистанційне навчання” (ДН). Архітектура клієнт-сервер є одним із архітектурних шаблонів програмного забезпечення та є домінуючою концепцією у створенні розподілених мережних застосувань і передбачає взаємодію та обмін даними між ними. Вона передбачає такі основні компоненти: а) набір серверів, що надають інформацію або інші послуги програмам (клієнтам), які звертаються до них; б) набір клієнтів, які використовують сервіси, що надаються серверами; в) мережа, яка забезпечує взаємодію між клієнтами та серверами. Іншими словами, ця система передбачає наявність певної інформації (наприклад, електронного підручника) на машині сервері ВНЗ. Студент, що виступає в даному випадку в якості клієнта (споживача) електронного ресурсу, на підставі відповідного запиту до сервера отримує необхідну йому інформацію. Це може бути перелік питань для іспиту, електронний підручник тощо. Система клієнт–сервер передбачає у тому числі й реалізацію принципу двостороннього контролю за навчальним процесом. Це досягається як он-лайн тестуванням, так і віртуальними консультаціями викладачів, які, отримуючи на персональні аккаунти запити від студентів, можуть оперативно відповісти на них, надати необхідну консультацію тощо. Система клієнт – сервер має чимало переваг, зокрема, можливість більш ефективно розподіляти робочий час, самостійно визначати розклад занять, можливість неодноразового тестування, вільного повернення до будь-якої частини викладеного електронного матеріалу.

Проте слід вказати і на деякі негативні моменти: відсутність “живого” контакту з викладачем, неможливість для викладача оперативно пристосуватися під різний рівень початкової освіти студентів, а також і здатність такої системи видавати технічні помилки та невірні відповіді. Тому така система може використовуватися в навчальному процесі лише як допоміжна. Змістовним наповненням цієї системи є мультимедійні навчальні матеріали (підручники, посібники, переліки літературних джерел, повнотекстові електронні копії монографічної літератури). Такі допоміжні матеріали є достатньо ефективними лише за умови попередньо сформульованого понятійного апарату, освітнього базису з певного предмета, що може бути сформований лише в результаті відвідування студентом “живих” лекцій викладачів. Навіть така форма зв’язку, як он-лайнові відео конференції не замінюють “живі” практичні заняття та лекції.

Комп’ютерна мережа Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого побудована за принципом клієнт-серверної технології з використанням елементів технології так званої віртуальної приватної мережі. Мережа охоплює всі корпуси Академії а також студентські гуртожитки. Основні завдання мережі полягають у інформуванні студенів про основні події в Академії, трансляція власного телеканалу, а також, що найголовніше – доступ до бібліотечних ресурсів Академії. Академія має найбільшу у Харкові повнотекстову електронну базу підручників, монографій, наукових статей. База включає до себе не тільки сучасні матеріали, а й такі рідкісні джерела, як судова практика кінця XIX ст., наукові статті та підручники дореволюційного періоду. Одним із пріоритетних напрямків інформаційного процесу, зокрема у юридичному ВНЗ, є наявність електронної картотеки нормативних документів, що постійно поновлюється. Така система вже встановлена у інформаційно-кодифікаційному відділі й має назву “Нормативні акти України”. За допомогою різних пошукових механізмів вона дозволяє швидко знайти той чи інший нормативний акт, а також пов’язані документи. Система ліцензована і постійно поновлюється з офіційного сайту Верховної Ради України. Безсумнівною перевагою системи є оперативність отримання необхідної студенту будь-якої нормативної інформації, орієнтація щодо пов’язаних документів з досліджуваного питання. Однак вона має і суттєві недоліки. Зокрема, крім проблеми технічних помилок, є ще відсутність статусу офіційного джерела інформації у сайті Верховної Ради України, що змушує робити посилання не на інформаційне джерело безпосередньо а на його друкований аналог. Траплялися і випадки, коли версія, викладена на сайті Верховної Ради України, не відповідала своєму друкованому варіанта.

Сподіваємося, що зміна офіційного статусу електроних джерел інформації стане необхідною ланкою на шляху подальшої інформатизації навчального процесу.

Л.Л. Богачова, канд. юрид. наук, доцент

ВИМОГИ ДО ЗМІСТУ ЛЕКЦІЙ ТА МЕТОДИКИ

ЇХ ЧИТАННЯ В УМОВАХ КРЕДИТНО-МОДУЛЬНОЇ СИСТЕМИ ОРГАНІЗАЦІЇ НАВЧАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Однією з передумов входження України до єдиної Європейської зони вищої освіти є реалізація ідеї Болонського процесу, кредитно-модульної системи організації навчального процесу (КМСОНП). Важливими завданнями психолого-педагогічної підготовки студентів в умовах кредитно-модульної технології навчання є забезпечення якісної освіти, її особистісної орієнтації, створення умов для оновлення змісту і форм організації навчально-виховного процесу, запровадження освітніх інновацій та інформаційних технологій, формування системного мислення, професійної самосвідомості. Кредитно-модульна технологія змінює роль викладача та ставить перед ним нові вимоги. Викладач поєднує функції консультанта і менеджера, тому він повинен володіти інформаційно-освітнім середовищем, уміти викладати навчальний матеріал таким чином, щоб організувати ефективну самостійну роботу студентів; активно використовувати комунікативні можливості комп’ютерних програм і мереж для організації навчально-пізнавальної діяльності; здійснювати постійний контроль результатів навчання.

Так, КМСОНП передбачені такі форми організації навчання, як лекції, практичні, семінарські заняття, різні види практик, а також розмаїття індивідуальної й самостійної роботи студентів.

Організаційно-методичною основою для усіх форм навчальної діяльності студента у більшості ВНЗ залишається лекція. Однак вимоги до її змісту суттєво змінюються, вона набуває методичних ознак, притаманних європейській системі ECTS. Упровадження КМСОНП передбачає 100% забезпечення студента навчально-методичними матеріалами, тому потреба у розкритті під час лекції деяких фундаментальних основ навчальної дисципліни стає зайвою. До 60% часу, відведеного на її вивчення, це самостійна робота студента. Лекції, кількість годин на які значно скорочена, повинні, в першу чергу, розкривати понятійний апарат конкретної галузі знань, проблеми, логіку, давати цілісну уяву про навчальну дисципліну, її предмет, функції, місце в системі науки, розвивати професійну зацікавленість, визначати зміст інших форм занять. Поряд з класичними видами лекцій (вступні, тематичні, оглядові) необхідно частіше запроваджувати нетрадиційні підходи до викладення матеріалу – міні-лекції, багатоцільові й проблемні лекції, лекції-конференції, лекції із заздалегідь запланованими помилками, лекції-візуалізації, інтерактивні й бінарні лекції, лекційні спецкурси.

Відповідно до принципів Болонського процесу особливу увагу слід приділяти настановчим (тьюторським) лекціям, коли відбувається огляд змістових модулів і надаються методичні поради до їх вивчення. Структура тьюторської лекції складається з трьох частин: вступної, основної та заключної. У вступній частині оголошується план лекції, її мета й завдання, коротко характеризується змістовий модуль у цілому, його проблеми, стан, зв’язок з попередніми планами та дисциплінами, рекомендується список основної і допоміжної навчальної та наукової літератури, інших інформаційних джерел та ресурсів. В основній частині викладається змістовий модуль – усі питання, передбачені планом лекції, наводяться факти, приклади, аналізуються різні точки зору, визначається і обґрунтовується власна позиція, порівнюється вітчизняний та європейський досвід і практика. У заключній частині формулюються висновки, надаються методичні поради щодо самостійної роботи над змістовим модулем, підготовки до тестового модульного контролю, відповіді на запитання.

Під час підготовки до лекції і при її проведенні треба враховувати компоненти та вимоги, передбачені КМСОНП.

1. Складання оглядового конспекту. Мета такої роботи – не наступне читання з листа, а відпрацювання стратегії доведення інформації до слухачів. Конспект допомагає встановити відповідність між об’єктом курсу і реальним робочим планом в умовах кредитно-модульної системи;сприяє додатковому вивченню та систематизації інформаційного матеріалу, кращому його засвоєнню та запам’ятовуванню.

2. Продумування та запам’ятовування матеріалу. Глибокі знання предмета і наявність конспекту лекцій не виключає необхідності додаткової методичної роботи над матеріалом перед лекцією. Викладач повинен ретельно продумати послідовність викладення матеріалу, створюючи логічну, цікаву і доступну лекцію. Варто використовувати імпровізацію під час лекції. Мінімальні вимоги до запам’ятовування матеріалу лектором: те, що студент на заліках чи іспитах повинен знати напам’ять, – те і викладач повинен викладати напам’ять.

3. Підбір прикладів, аналогів, ілюстрацій. Практично у кожній лекції зустрічаються складні для розуміння питання. Розкриття суттєвості явища чи проблеми значно полегшується при використанні вдало підібраних прикладів чи аналогів з іншими явищами, близькими і зрозумілими слухачам. Так, КМСОНП передбачає обізнаність учасників навчального процесу щодо стану різних галузей науки в країнах ЄС, США, Японії тощо. Тому лекції мають включати до себе приклади з європейської практики, огляд спільних проектів, можливостей випускників українських ВНЗ на європейському і світовому ринках праці.

У процесі підготовки до лекції необхідно продумати, які графічні ілюстрації будуть потрібні, що буде зображено на дошці, що може бути показано у вигляді готових плакатів, макетів, зразків. Ілюстрації необхідно виконувати швидко, впевнено і охайно. Рекомендується активніше використовувати наявні технічні засоби.

4. Уточнення плану лекції з урахуванням вимог змістового модуля та самостійної роботи студентів над теоретичним матеріалом. У плані лекції визначаються головні питання теми.

5. Відпрацювання прийомів дохідливості лекції: загальний стиль, логічна послідовність, контакт з аудиторією, самоаналіз якості викладання.

Сприйняття матеріалу слухачами багато в чому залежить від техніки читання, правильності й чіткості виголошення слів, речень, темпу тощо. Найбільш поширеними стилями лекції є : художній (підвищена емоційність, використання модуляції голосу, багато цікавих, несподіваних прикладів, дискусія з аудиторією, імпровізація); академічний (спокійна манера читання, розміреність і чіткість мови, пунктуальність у всьому); змішаний (поєднує ознаки вище згаданих стилів). Контакт з аудиторією бажано встановити і логічний (контакт думок викладача і студентів), і психологічний (зосередження уваги студентів у сприйнятті й розумінні ними матеріалу, емоційна активність у відповідь на дії викладача та інформацію, що надходить від нього), і моральний (співдружність викладача і студентів). Хороші результати дає тимчасовий перехід до читання лекції за принципом „питання – відповідь” (“Як ви думаєте, що буде, коли...”; „Чи відомий вам такий факт...” тощо). Якщо слухачі втомилися, потрібно зробити маленьку перерву, розповісти цікавий епізод, який не стосується безпосередньо лекції.

Самоаналіз якості викладання доцільно проводити за такими показниками: результативність підготовчого етапу, ефективність педагогічної комунікації під час лекції, управління пізнавальною діяльністю студентів, іміджеві характеристики лектора.

Н.А. Кошева, канд. техн. наук, доцент

ІНФОРМАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ У ВИЩОМУ НАВЧАЛЬНОМУ ЗАКЛАДІ

Ми зараз є свідками інтенсивного становлення цивілізації нового типу — інформаційного суспільства. Глибинна сутність інформатизації суспільства полягає в інтелектуально-гуманістичній трансформації життєдіяльності людини й суспільства на основі повної генерації та використання інформації через засоби інформатики та обчислювальної техніки як головного ресурсу розвитку з метою створення інформаційного суспільства (ІС).

Інформатизація освіти – одна з найважливіших складових державної програми розбудови інформаційного суспільства на основі впровадження сучасних новітніх інформаційних технологій в Україні. Основні риси освіти ІС: виникнення й розвиток глобальної системи освіти, безперервність освіти протягом усього життя людини з перевагою самоосвіти, індивідуалізація освіти, зростання різноманітності освітніх стандартів і спеціальностей, орієнтованість на синтез найновіших наукових знань і методологій, перехід від формально-дисциплінарного до проблемно-активного типу навчання, широке застосування інноваційних інформаційних технологій (ІТ).

При аналізі сучасного стану інформатизації освіти можна визначити низку пріоритетних напрямів державної політики, що в тій чи іншій мірі реалізуються:

– прийняття єдиної системи програмно- і апаратно- сумісних засобів обчислювальної техніки та техніки зв’язку, що використовуються у безперервному навчальному процесі. Сертифікація та створення сертифікаційних центрів для ефективного використання зазначених засобів;

– підключення навчальних закладів до єдиної цифрової мережі з подальшим виходом в Інтернет. Вирішення даної задачі в значній мірі реалізується у ВНЗ, але стримується у шкільній освіті через брак коштів та віддаленість шкіл від серверних та комунікаційних центрів;

– формування єдиного інформаційного середовища безперервної освіти із створенням баз даних по напрямах та спеціалізації підготовки, які включали б до себе методичну документацію, енциклопедичні та довідкові видання, підручники та навчальні посібники, а також інші видання, що використовуються у навчальному процесі. Висвітлення наших досягнень і можливостей на міжнародних освітніх порталах та організація обміну інформаційними ресурсами української системи освіти з іншими;

– вдосконалення інструментальних засобів безперервної освіти, орієнтованих на прискорення освоєння матеріалу та набуття стійких навичок. Сюди можна віднести розробку комп’ютерних підручників та методичних матеріалів, комп’ютерних навчальних систем, мультимедійних продуктів та ін.;

– організація інфраструктури інформатизації освіти як складової частини інформатизації суспільства в цілому, яка б виконувала роль структури, що забезпечить створення нових, тиражування та впровадження існуючих ІТ у систему безперервної освіти.

Успішне досягнення використання ІТ можливе в умовах функціонування інформаційно-навчального середовища, тобто сукупності умов, що сприяють виникненню й розвитку процесів інформаційно-навчальної взаємодії між студентом, викладачем і засобами ІТ, а також формуванню пізнавальної активності студента при умові наповнення компонентів середовища предметним змістом певного навчального курсу.

Інформаційно-навчальне середовище включає до себе засоби й технології збору, накопичення, передачу, обробку й розподіл навчальної інформації, засоби представлення знань, що забезпечують зв’язки та функціонування організаційних структур педагогічної діяльності. Інформаційно-навчальне середовище призначається для: виявлення, розкриття та розвитку здібностей і потенціальних можливостей індивіда до прояву творчої ініціативи; створення умов самостійного здобування знань і їх якісного засвоєння; забезпечення автоматизації процесу обробки результатів навчання; компенсаторності негативних наслідків спілкування учня із засобами ІТ. Студенти ВНЗ повинні оволодіти професійно орієнтованими комп’ютерними технологіями та вміти їх використовувати в подальшій діяльності в умовах інформаційного суспільства.

В.В. Новікова, канд. юрид. наук, асистент

ФОРМИ ПРАКТИЧНИХ ТА СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

і МЕТОДИКА ЇХ ПРОВЕДЕННЯ

У навчальному процесі семінарським та практичним заняттям відведена особлива роль по посиленню й розвитку активного творчого початку. На семінарському та практичному занятті студенти, відстоюючи свої погляди, вчаться самостійності мислення. А викладач, вступаючи в тісний контакт з аудиторією, виявляє не тільки ступінь засвоєння матеріалу студентами, але й прогалини в їх знаннях. А.Ф. Зелінський відзначав, що викладач, який веде семінарські та практичні заняття, повинен не стільки викладати, скільки вчити, повинен бути вчителем у найкращому розумінні цього слова.

Практичне заняття – це вид навчального заняття, на якому викладач організовує детальний розгляд студентами окремих теоретичних положень навчальної дисципліни та формує вміння й навички їх практичного застосування через індивідуальне виконання студентами сформульованих завдань.

Основна мета практичного заняття – розширення, поглиблення й деталізація наукових знань, отриманих студентами на лекціях та в процесі самостійної роботи і спрямованих на підвищення рівня засвоєння навчального матеріалу, прищеплення умінь і навичок, розвиток наукового мислення та усного мовлення студентів.

Для проведення практичного заняття викладачем готуються відповідні методичні матеріали: тести для виявлення ступеня оволодіння студентами необхідними теоретичними положеннями, набір практичних завдань різної складності для розв’язування їх студентами на занятті та необхідні дидактичні засоби.

Семінарське заняття – це вид навчального заняття, на якому викладач організовує обговорення студентами питань з попередньо визначених тем робочою навчальною програмою.

Семінарські заняття являють собою самостійну форму навчання студентів. Вони поглиблюють ті знання, що були отримані студентами на лекціях, сприяють самостійній роботі з нормативним матеріалом, який становлять закони, інші нормативно-правові акти, юридична література (монографії і періодика), а також матеріали судової практики.

На семінарських заняттях головна увага приділяється детальному, поглибленому розгляду найважливіших, вузлових проблем, які мають велике теоретичне і практичне значення. Як засвідчує практика проведення семінарських занять, такі проблемні питання краще засвоюються, якщо вони трансформовані у виді ситуаційних задач або казусів, правильне розв’язання та обґрунтування яких неможливе без успішного засвоєння лекційного матеріалу, який потім закріплюється самостійною роботою студентів.

Таким чином, семінар лише тоді відповідає своєму призначенню, коли він сприяє поглибленню й одночасно перевірці знань, отриманих слухачами в ході лекцій; прищеплює навички самостійної роботи над підручником; виховує в слухачів уміння застосовувати отримані знання для аналізу сучасної дійсності; погоджує їх з матеріалом інших профілюючих дисциплін, досліджуваних у даному вузі; розвиває у слухачів інтерес до творчих дискусій, а також уміння чітко й грамотно формулювати свої думки.

Успішне рішення зазначених завдань залежить від якості підготовки студентів до семінару, від ступеня готовності викладача, від самої організації семінару.

У арсеналі викладача є різні форми проведення практичного й семінарського заняття: традиційна або питально-відповідна; реферативна; семінар з виконанням письмової роботи з певної теми; семінар у виді колоквіуму; семінар з узагальненням найбільш підготовленими студентами вузлових питань; семінар-диспут та ін.

Зупинимося більш детально на перших двох формах. Питально-відповідна форма найпоширеніша, хоча методично вона найбільш складна. Її позитивна сторона в тому, що слухачі готуються з усіх питань плану семінару. Проте у цьому ж криється і її негативна сторона: деякі (звичайно складні) питання розкриваються слухачами неглибоко, односторонньо.

Усунути цей недолік можна за допомогою реферативної форми. У порівнянні зі звичайним виступом, реферат більш глибоко й ґрунтовно розкриває суть питання. Однак нерідко до семінару готуються тільки референти, і обговорення часом буває поверховим. Тому розумним є сполучення позитивних сторін обох форм.

Визначальне значення для семінару має правильна методика його проведення.

Методика викладання в навчальних закладах постійно модернізується. Урахування викладачем узагальненого досвіду проведення семінарських та практичних занять, а також застосування новітніх методів та прийомів їх проведення є запорукою якісного засвоєння необхідного теоретичного матеріалу студентами та вміння застосовувати ці знання на практиці.

Головне в методиці проведення семінарських та практичних занять – це творча співпраця студентів і викладача, яка ґрунтується на високому професіоналізмі та взаємній зацікавленості в досягненні результату навчання.

О.І. Пєтухова, канд. філолог. наук, доцент

ВИКОРИСТАННЯ НОВИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ НА ЗАНЯТТЯХ З ІНОЗЕМНОЇ МОВИ

Сучасні зміни в соціальному житті суспільства і, зокрема, в системі освіти пов’язані з євроінтеграцією та Болонським процесом, зумовлюють широке використання новітніх інформаційних технологій у навчальному процесі. Застосування таких технологій становить підґрунтя для інноваційного типу навчання, оскільки це сприяє формуванню у студентів навичок і бажання самостійно вчитися, шукати інформацію й застосовувати нові знання на практиці.

Особливо динамічно розвивається система дистанційного навчання, чому сприяє низка факторів, і перш за все оснащення освітніх закладів потужною комп’ютерною технікою та розвиток мережі Інтернет.

Викладачі іноземних мов постійно шукають нові методи та засоби доступу до автентичних матеріалів щодо покращання процесу навчання та формування різноманітних навичок мовленнєвої діяльності. Насамперед, Інтернет дає змогу студентам спілкуватися з носіями мови, що вивчається. Існує чимало програм, які в цьому допомагають. Наприклад, використовуючи програми CUSeeMe та MS NetMeeting, студенти можуть брати участь у відеоконференціях та дебатах.

Лекційно-семінарна форма навчання давно втратила свою ефективність – практика доказала, що майже 50% навчального часу витрачається даремно. Вивчаючи зарубіжний досвід, можна виділити наступний важливий аспект: викладач виступає не в ролі розповсюджувача інформації (як це традиційно прийнято), а в ролі консультанта, радника, іноді навіть колеги того, хто навчається. Це дає деякі позитивні моменти: студенти активно беруть участь у процесі навчання, привчаються мислити самостійно, висловлювати свою точку зору, моделювати реальні ситуації.

Розвиток інформаційних технологій надає нову унікальну можливість проведення занять – застосування дистанційної форми навчання. Вона дозволяє самому студенту обрати час і місце для навчання; дає можливість отримати освіту особам, позбавленим можливості отримати традиційну освіту внаслідок тих чи інших причин; використовувати в навчанні нові інформаційні технології; значною мірою скорочує витрати на навчання. З іншого боку, дистанційне навчання посилює можливості індивідуалізації навчання.

Дуже допомагає у вивченні мови можливість пошуку різноманітних бібліотек та бази даних в усьому світі. Користувач Інтернету може завантажити каталоги бібліотек багатьох університетів. Більш ніж 350 університетів та бібліотек дають змогу використовувати їх базу даних та електронні каталоги.

Як правило, у дистанційній формі навчання застосовуються електронні підручники. Перевагою цих підручників є їх мобільність, доступність у зв’язку з розвитком комп’ютерних мереж, адекватність рівню розвитку сучасних наукових знань. З іншого боку, створення електронних підручників сприяє також вирішенню й проблеми постійного оновлення інформаційного матеріалу. Вони також можуть містити велику кількість вправ і прикладів, детально ілюструвати у динаміці різні види інформації. Крім того, за допомогою електронних підручників здійснюється контроль знань – комп’ютерне тестування.

На сучасному етапі дистанційне навчання є дуже популярною формою навчання в світі. Мережею університетів та коледжей, які навчають дистанційним методом, вкрито п’ять континентів. Створена Міжнародна Академія Інформатизації, а при ній у 1998 р. – Всесвітній Розподільний Університет, який зареєстрований у трьох країнах – Росії, Казахстані та Бельгії.

Практика використання електронних підручників показала, що студенти якісно засвоюють викладений матеріал, про що свідчать результати тестування. Таким чином, розвиток інформаційних технологій дає широку можливість для впровадження нових методів та методик у навчання і тим самим підвищити його якість.

Сучасні комп’ютери дозволяють з великою ефективністю відтворювати практично всі відомі види передачі інформації, тільки вони можуть реалізувати адаптивні алгоритми в навчанні та забезпечувати викладача об’єктивним оперативним зворотним зв’язком стосовно процесу засвоєння навчального матеріалу.

Мультимедійний комп’ютер – це не тільки новий інтегрований носій інформації, але й пристрій, який найбільш повно й адекватно відображає модель “face to face”. Тільки в комп’ютерах можуть бути реалізовані інформаційно-довідкові системи на основі гіпермедійних посилань як складників індивідуалізації навчання.

Мультимедійний комп’ютер забезпечує практично миттєвий зворотний зв’язок; поряд із коротким текстом – показує, розповідає, моделює тощо (саме тут і виявляються можливості й переваги мультимедіа-технологій), дозволяє швидко перевірити знання з визначеного розділу.

Ю.М. Походзіло, канд. юрид. наук, асистент

МЕТОДИКА ПРОВЕДЕННЯ ПРАКТИЧНИХ

ТА СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

Теорія педагогіки вищої школи розкриває загальні закономірності, що лежать в основі способів максимального вдосконалення та покращання навчально-виховного процесу. Ефективність проведення практичних і семінарських занять оцінюється на підставі ряду критеріїв, насамперед, від участі в семінарських чи практичних заняттях студентів. Студенти повинні вміти самостійно аналізувати, професійно формулювати завдання, програвати можливі способи їх вирішення, оцінювати ці способи й вибирати оптимальні. В основі оптимального поєднання наукової й педагогічної діяльності викладача вищої школи лежать певні закономірності. Основними факторами такого поєднання є: 1) вибір проблеми для наукового дослідження; більш ефективне поєднання, якщо викладач обирає предметом своїх досліджень проблеми методології, методів, історії; 2) зв’язок обраної проблеми зі змістом процесу навчання та залучення студентів до розв’язання самої проблеми; 3) використання результатів наукових досліджень в педагогічній діяльності викладача та ознайомлення з ними студентів. Фактор обговорення деяких аспектів проблеми, міркування вголос сприяє інтенсивності наукової та педагогічної творчості.

Навчальна робота студентів спрямована на розвиток інтелектуальних здібностей, формування вміння вчитися, практичних навичок та умінь творчої переробки інформації й використання отриманих знань в індивідуальній і професійній діяльності. Активні методи проведення занять: реферативні повідомлення, евристична бесіда, проблемні ситуації, діагностичні завдання, дослідницькі проекти, наукові доповіді та розробки сприяють розвитку розумових і практичних здібностей студентів, розвивають певні види інтелекту, формують досвід творчої діяльності. Застосування методів аналізу конкретних ситуацій, ділових ігор, публічного виступу, колективної розумової діяльності та форми роботи студентів у динамічних парах, групах сприяють формуванню практично всіх видів інтелекту (лінгвістичний, логіко-математичний, міжособистісний та ін.).

З метою активізації пізнавального інтересу й більш ефективного розвитку всіх видів інтелекту під час проведення семінарських та практичних занять треба включити в програму групову роботу за наступними напрямами: метод діалогічних взаємодій, колективно-розподільча діяльність, індивідуально-рольова організація навчальних занять, дискусії, співбесіди. Організація процесу навчання є одним з основних факторів, що сприяють інтелектуальному розвитку в студентському віці. Така організація процессу, як навчання у виді системи завдань, що поступово ускладнюються (різного ступеня складності), актуальна віковим та розумовим можливостям студентського віку, на мій погляд, є ефективною.

Окрім того, не треба забувати і про роботу поза практичними і семінарськими заняттями, що включає проведення гурткової і науково-дослідницької роботи, конференцій, конкурсів, залучення студентів до створення творчих колективів. Цю самостійну роботу необхідно теж враховувати й контролювати. Форми контролю можуть бути різними: підготовка рефератів, виступ з доповідями на засіданнях кафедр, у студентських наукових кружках, на семінарських заняттях, колоквіумах, здача заліків й іспитів і т. ін. Якість самостійної роботи студентів багато в чому залежить від “неформального”, доброзичливого ставлення викладача до педагогічної й наукової праці. Тобто тільки творчий підхід викладача до своєї справи може викликати у студентів інтерес до досліджуваної дисципліни, серйозне ставлення до оволодіння спеціальністю. Організація самостійної роботи повинна допускати засоби заохочення та стимулювання.

В.Є. Протасова, канд. юрид. наук, асистент

САМОСТІЙНА РОБОТА СТУДЕНТІВ ЯК ФОРМА НАВЧАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Приєднання України до Болонського процесу зумовлює необхідність впровадження у навчальний процес кредитно-модульної системи навчання. З нею пов’язують сподівання щодо найбільшої оптимальності та безболісності переходу від існуючої системи освіти в Україні до новітньої. Реформування вищої освіти в Україні здійснюється в таких напрямах:

– розвиток активності, самостійності і творчих здібностей майбутніх фахівців;

– забезпечення держави кваліфікованими, ініціативними кадрами, які будуть мати ґрунтовну теоретичну і практичну підготовку за фахом, зможуть самостійно приймати рішення, пов’язані з майбутньою професією, і, таким чином, створювати власними силами нові науково-технічні цінності в майбутньому;

– формування у молодих фахівців прагнення до безперервної самоосвіти, постійного оновлення добутих наукових знань протягом усього життя, умінь швидко адаптуватися до змін і корегувати професійну діяльність.

Виконання цих задач вимагає пошуку шляхів удосконалення навчально-виховного процесу, розробки нових методів і форм взаємодії викладача і студента, активізації самостійної роботи студента. Доведено, що тільки ті знання, що студент одержав самостійно, завдяки власному досвідові, думкам і діям, будуть насправді міцними. Саме тому вища школа поступово і послідовно переходить від передачі інформації до керівництва навчально-пізнавальною діяльністю, формуванню у студентів навичок самостійної творчої роботи.

Одним зі стратегічних напрямів реформування вищої освіти в Україні є значне збільшення обсягу самостійної роботи студентів. Цільова настанова вищої освіти − не зобов’язати “визубрити”, а допомогти розвиватися. Варто погодитися з авторами, які підкреслюють, що вища школа відрізняється від середньої не тільки спеціалізацією підготовки, ступенем складності, обсягом навчального і наукового матеріалу, а головне − методикою навчальної роботи, у якій закладена творча основа і рівень самостійності студентів.
А.М. Алексюк вважає, що самостійна робота здебільшого виступає практично єдиним способом виховання самостійності в одержанні знань.

Існують кілька точок зору щодо визначення поняття “самостійна робота студента”. З одного боку, її ототожнюють із самоосвітньою діяльністю студента, процесом пізнання в цілому. У такому широкому розумінні самостійна робота має “наскрізний”, безперервний характер, оскільки людина повинна обновляти знання усе своє життя. Крім того, відомо, що найбільш міцними є ті знання, які здобуті особою самостійно. Однак на відміну від самоосвіти, в самостійній роботі студента присутній один із найважливіших мотиваційних стимулів − контроль. Друга точка зору пов’язана з ототожненням самостійної роботи студента із його самостійною діяльністю і в аудиторний, і у позанавчальний час. Аргументується це тим, що самостійна діяльність студента на лекційних, семінарських, лабораторних і практичних заняттях − це сприйняття і самостійне осмислення ним нової інформації, відтворення її при вирішенні навчальних задач. Виходячи з третьої точки зору, самостійною роботою вважається така, у ході якої студент без допомоги викладача аналізує й узагальнює навчальний матеріал, перевіряючи свої власні висновки і результати. Таку самостійну роботу часто називають самопідготовкою студента. Зрештою, існує думка, що самостійною є лише позааудиторна робота студента над навчальним матеріалом.

Усі викладені погляди про обсяг і зміст поняття “самостійна робота студентів” (СРС) поєднують розуміння сутності самостійної роботи. Дійсно, між самостійною діяльністю, самопідготовкою, самостійною пізнавальною діяльністю і самостійною роботою студентів багато спільного. Однак кожен із видів діяльності має свою специфіку.

Більш слушним вбачається підхід у Законі України “Про вищу освіту” (2002 р.), а також у “Положенні про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах” (затверджено наказом Міністерства освіти України від 02.06.1993 р. № 161, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 23.11.1993 р. за № 173). У першому документі самостійна робота розглядається як одна з форм організації навчання студентів у ВНЗ поряд з навчальними заняттями, практичною підготовкою і контрольними заходами. В другому − самостійна робота студентів також розглядається в контексті форм організації навчання. Основними формами навчального процесу у ВНЗ є: навчальні заняття, виконання індивідуальних завдань, самостійна робота студентів, практична підготовка і контрольні заходи. У “Положенні... ” закріплено, що “самостійна робота виступає основним засобом засвоєння студентом навчального матеріалу в час, вільний від обов’язкових навчальних занять”. Таким чином, у такому визначенні самостійної роботи студента акцент робиться на два основні аспекти: 1) це засіб оволодіння навчальним матеріалом; 2) самостійна робота здійснюється у вільний від обов’язкових навчальних занять час, тобто позааудиторно.

Окрім того, розрізняють три рівні СРС:

1) репродуктивний (тренувальний). Тренувальні самостійні роботи виконуються у вигляді вирішення задач, заповнення таблиць, схем тощо. Мета такого виду робіт − закріплення знань, формування умінь, навичок;

2) реконструктивний. У ході реконструктивних самостійних робіт відбувається перебудова рішень, складання плану, тез, анотування. На цьому рівні можуть виконуватися реферати;

3) творчий, пошуковий. Творча самостійна робота вимагає аналізу проблемних ситуацій, одержання нової інформації. Студент повинен самостійно зробити вибір засобів і методів рішення (навчально-дослідницькі завдання, курсові та дипломні роботи).

З огляду на вищевикладене, для організації й успішного функціонування самостійної роботи студента необхідні: комплексний підхід до її організації за усіма формами аудиторної роботи; поєднання всіх її рівнів (типів); забезпечення контролю за якістю її виконання (формулювання вимог, консультації); застосування різних форм контролю.

Отже, самостійна робота − це планована робота студентів, яка виконується за завданням і при методичному керівництві викладача, але без його особистої участі. Самостійна робота студентів поряд з аудиторною представляє одну з форм навчального процесу і є істотною його частиною. Для її успішного виконання необхідні планування і контроль з боку викладачів, а також планування обсягу самостійної роботи в навчальних планах спеціальностей профілюючими кафедрами. Самостійна робота призначена не тільки для оволодіння кожною дисципліною, але і для формування навичок самостійної роботи взагалі у навчальній, науковій, професійній діяльності, здатності приймати на себе відповідальність, самостійно вирішити проблему, знаходити конструктивні рішення, вихід із кризової ситуації.

В.Д. Пчолкін, канд. юрид. наук, доцент

ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ НАВЧАЛЬНОЇ РОБОТИ

З ПІДГОТОВКИ СПЕЦІАЛІСТІВ ДЛЯ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ УКРАЇНИ

Формування сучасного спеціаліста для сфери правоохоронної діяльності нерозривно пов’язане зі становленням його як цілісної, всебічно розвиненої особистості, а також його професійною підготовкою, яка здійснюється у системі вищої освіти. Головне завдання полягає в тому, щоб навчити студентів юридичних ВНЗ мислити і діяти методами, категоріями юридичної науки, бачити свою галузь знань і професійну діяльність очима дослідника, тобто набуті знання повинні бути не тільки предметом навчальної діяльності, а й засобом професійної діяльності. Навчальний процес у юридичних ВНЗ – це не лише отримання і засвоєння знань, прищеплення вмінь і навичок, це складна система організації, управління і розвитку пізнавальної діяльності студентів і курсантів, це процес різнобічного формування фахівця вищої кваліфікації. Така система вимагає чіткої організації, функціонування і методологічної аргументованості, що викликає необхідність засвоєння майбутніми працівниками правоохоронних органів новітніх знань науки і криміналістичної техніки, ознайомлення з сучасними інформаційними технологіями.

Навчання виконує системоутворюючу функцію педагогічної діяльності, оскільки від визначення його мети залежить вибір змісту, методів і засобів. До номенклатури організаційних форм навчальної роботи у ВНЗ освіти входять: лекції, семінари, практичні, лабораторні, індивідуальні, факультативні заняття, практикуми, самостійна робота студентів та курсантів, консультації, ділові ігри, тренінги. Їх вибір під час проведення навчальної роботи залежить від мети, завдань, специфіки кожної окремо взятої навчальної дисципліни. Якість засвоєння матеріалу залежить від правильного і влучного вибору організаційної форми навчання.

Однією з основних і провідних форм викладання юридичних дисциплін є лекція, як найбільш ємне й оперативне подання науково-професійної інформації. Вона покликана формувати і розвивати методологічне, науково-професійне мислення студентів і їх загальну юридичну культуру. Крім того, вона повинна мати професійно орієнтований характер, що опосередковано впливає на формування ставлення студентів та курсантів до майбутньої практичної діяльності і прагнення до високого професіоналізму. Як одна з форм організації навчання, лекція виконує такі функції: інформативну, стимулюючу, пояснюючу, виховну, розвиваючу, переконуючу та підсумкову. За загальною метою це: навчальні, виховні, освітні та розвиваючі, а за науковим рівнем: академічні та популярні. Серед найбільш поширених за дидактичним завданням лекції: вступні, установчі, поточні оглядові, проблемні, методологічні, підсумкові, інструктивні та лекції-консультації.

Крім лекцій, в організації навчального процесу для формування вмінь і навичок, широко використовується практичне заняття. На ньому викладач організовує детальний розгляд окремих теоретичних положень навчальної дисципліни та формує уміння і навички їх практичного застосування через індивідуальне виконання студентами завдань відповідно до сформульованої мети. Цінність практичних занять в тому, що під час їх проведення у студентів та курсантів юридичних ВНЗ формуються вміння та навички проведення слідчих дій, використання криміналістичної техніки, висування слідчих версій, оформлення процесуальних документів, елементів планування та прогнозування в процесі розкриття та розслідування злочинів. Такі вміння і навички необхідні для майбутньої професійної діяльності.

В системі підготовки кадрів для правоохоронних органів широко застосовуються і лабораторні заняття. Вони інтегрують теоретико-методологічні знання, практичні уміння і навички студентів у єдиному процесі діяльності науково-дослідного характеру. Бажано їх проводити зі студентами, кількість яких не перевищує половини академічної групи. Це дозволить студентам здійснювати дієву перевірку якості засвоєння ними навчального матеріалу. Поширеною формою навчального заняття є семінар, який призначений для поглибленого вивчення дисципліни та оволодіння методологією наукового пізнання. Головна його мета – дати студентам можливість сформувати вміння та навички використовувати теоретичні знання, враховувати особливості галузі юридичної науки, що вивчається, а також контролювати рівень засвоєння знань з боку викладача.

Після вивчення великих розділів з навчальної дисципліни можуть проводитися практикуми. Їх проведенню передують вступні лекції. В основі практикуму повинна бути вправа, в межах якої виконуються пізнавальні завдання і значна увага приділяється навчанню спеціальних прийомів і способів професійної діяльності. В процесі проведення практикуму студенти та курсанти ВНЗ повинні керуватися розробленими на кафедрі методичними рекомендаціями, інструкціями, описами лабораторного обладнання та принципів його дії (засоби фото- і відеозйомки, слідча валіза, мікроскоп та ін.). Проведення практикумів сприяє підготовці майбутніх спеціалістів для сфери правоохоронної діяльності й удосконаленню сформованих професійних умінь і навичок.

У навчальному процесі проводяться не тільки лекції, семінарські, практичні та лабораторні заняття, а використовуються й інші, більш прогресивні форми навчання, серед яких – ділова гра. Вона являє собою створення ситуації вибору і прийняття рішень, в якій відтворюються умови, близькі до реальних. Це модель відрізку майбутньої професійної діяльності, яка є інструментом розвитку теоретичного і практичного мислення майбутнього спеціаліста, його здатності аналізувати складні умови практичної діяльності. Ділова гра допомагає досягненню навчальних, виховних та розвиваючих цілей колективного характеру на основі ознайомлення з реальною організацією роботи. Таким чином, від правильного вибору організаційної форми навчання залежить підвищення рівня знань і навичок майбутніх спеціалістів правоохоронних органів України.

Н.Ю. Сакара, канд. юрид. наук, асистент

ІНТЕРАКТИВНІ МЕТОДИ У ВИКЛАДАННІ

ПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН

Одним із основних завдань розвитку сучасної системи вищої юридичної освіти є вдосконалення механізму навчання, що має забезпечувати підвищення рівня сприйняття студентами викладеного матеріалу, а також формування вмінь та навичок правильного тлумачення й застосування норм права, використання отриманої інформації для вирішення проблем і конфліктів. Наведене може забезпечуватися, на наш погляд, в першу чергу за допомогою використання інтерактивних методів навчання, що допомагають залучити студентів до активної співпраці з викладачем.

Найбільш розповсюдженими інтерактивними методами, які зазвичай використовуються, є пошук інформації, мозковий штурм, робота в парах, робота в групах, карусель тощо. Вищезазначені прийоми можуть бути корисними при викладанні правових дисциплін, але, на наш погляд, приводять лише до підвищення ступеня засвоєння студентами матеріалу, не можуть допомогти студентам виробити навички “творчого” застосування отриманих знань на практиці, формуванню властивостей “адекватного” аналізу чинного законодавства з метою забезпечення верховенства права, пошуку перспектив та напрямів удосконалення правової системи.

Досягненню окреслених вище завдань, на наш погляд, можуть сприяти “ділові ігри”, “законокритичний” та “законопроектний” методи.

“Ділова гра” є достатньо розповсюдженою формою інтерактива, яка допомагає виробити у студентів практичні навички застосування отриманих знань на практиці, а також вміння аналізувати існуючу ситуацію. Сутність даного методу полягає в тому, що студентам пропонується виконати роль суб’єкта права та знайти шлях до вирішення певної правової проблеми. При цьому він має ґрунтуватися на нормах чинного законодавства. При “діловій грі” студенти спілкуються між собою, що також дає можливість їм опанувати ораторські навички.

“Законокритичний” та “законопроектний” методи не є достатньо розповсюдженими, хоча їх застосування дасть можливість студентам “творчо” підходити до застосування норм права.

Сутність “законокритичного” методу полягає в тому, що студентам пропонується знайти колізії між законами та підзаконними нормативно-правовими актами, визначити та обґрунтувати шляхи їх подолання з використанням чинного законодавства. При “законопроектному” методі, навпаки, існуючі колізії та прогалини мають усуватися за допомогою власноруч розроблених студентами проектів законів.

Є.В. Ткаченко, асистент

ПОРЯДОК ПРОВЕДЕННЯ СЕМІНАРСЬКИХ

ЗАНЯТЬ В УМОВАХ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ПРИНЦИПІВ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ

В умовах запровадження принципів Болонського процесу, модульної системи навчання у вітчизняну систему вищої освіти змінюється не тільки роль студента, а й викладача. Принциповим положенням Болонської співдружності є підвищення мобільності викладачів і студентів, самостійності останніх, рівня їх самоорганізації. Основне у модульному навчанні – можливість його індивідуалізації. За такого підходу значно змінюється мотивація студента, оскільки він самостійно обирає методи, засоби і навіть темпи навчання. Тобто основний упор спрямовано не на викладання матеріалу, а на самостійну роботу студента щодо ознайомлення та вивчення навчального матеріалу. Роль викладача полягає у стимулюванні, мотивації навчання, а не у викладанні нескладного матеріалу. Більше уваги він має приділяти особистим контактам зі студентами в навчальному процесі. Активний контроль знань студентів змінюється самоконтролем. При цьому в умовах розвитку інформаційного суспільства, коли знання швидко змінюються, викладач зобов’язаний бути компетентним, щоб давати відповіді на будь-які питання, що можуть виникнути у студента при вивченні модуля. Тому при запровадженні цих принципів Болонського процесу має змінитися зміст і порядок проведення основних форм організації навчального процесу у вищій школі: лекцій, семінарських та практичних занять, самостійної роботи тощо.

Семінарські і практичні заняття грають важливу роль у формуванні у студентів навичок застосування отриманих знань для вирішення практичних завдань разом з викладачем. Метою даних занять є розширення та деталізація знань, отриманих на лекції та інших формах організації навчання. Семінарські і практичні заняття розвивають наукове мислення та мову, дозволяють перевірити знання студентів. На семінарських заняттях вирішуються такі завдання, як розвиток юридичного професійного мислення, пізнавальна мотивація (що важливо в умовах модульної системи), професійне використання знань в навчальних умовах, повторення і закріплення знань, контроль викладача, педагогічне спілкування. На консультаціях викладач має ознайомити студентів зі специфікою самостійної роботи, з літературою, першоджерелами для підготовки до семінарів з відповідних тем, тобто допомогти виробити у студента навички роботи з науковою літературою та нормативним матеріалом.

Відомо, що формами семінару є розгорнута бесіда за встановленим планом та невеликі доклади студентів з наступним обговоренням учасниками семінару. Викладач самостійно визначає методику проведення семінару, але він має орієнтувати студентів на виступ оціночного характеру, дискусії, поєднуючи їх з простим викладенням підготовлених тем. При цьому, враховуючи особисті якості студентів, викладач повинен керувати дискусією. Невпевненим в собі студентам мають пропонуватися нескладні питання, які б давали можливість кожному виступати, приймати участь у дискусії. Семінарське заняття ефективне тоді, коли проводиться як заздалегідь підготовлене спільне обговорення питань кожним учасником семінару. Реалізується загальний пошук відповідей навчальною групою, можливість розкриття та обґрунтування різних точок зору студентів. Таке проведення семінарів забезпечує розвиток наукового мислення студентів.

Як відомо, семінарські заняття можуть проводитися у груповій та колективній формі на кшталт “круглого столу”. Перша форма ставить студентів у пасивну позицію, їх мовна активність мінімальна. Студенти, що виступають, демонструють індивідуальні знання, тому обговорення майже відсутнє, оскільки інші студенти мають можливість не висловлюватися та займатися своєю справою. Крім того, фактично існує бар’єр між викладачем та студентами тощо. Відсутня можливість формувати навички професійного спілкування та взаємодії, що необхідно для становлення студента як спеціаліста у відповідній галузі. Таким чином, семінарське заняття не повинно зводитися до питання-відповідь згідно з методичним планом, до читання рефератів, воно має бути “дискусійним”.

Іншою формою є колективна форма заняття – семінар-дискусія. За цієї форми має місце співробітництво, кожен студент займає активну позицію, оскільки він приймає участь у колективному виробленні висновків та рішень щодо відповідних проблем. На такому семінарі шляхом спільної участі обговорюються та вирішуються теоретичні та практичні проблеми відповідного курсу, найбільш актуальні проблеми навчальної дисципліни. Кожен студент повинен навчитися точно виражати свої думки, активно відстоювати свою точку зору, аргументовано заперечувати, спростовувати “помилкові” позиції інших.

Семінарське дискусійне заняття може здійснюватися у формі “мозкового штурму”, за якої студенти намагаються висунути якнайбільше ідей, не критикуючи їх, а потім виділяються головні, які обговорюються та розвиваються. Також семінар може бути проведений у формі “ділової гри”. За такої форми викладач перед заняттям завчасно поділяє студентську групу на підгрупи, які відстоюють позицію щодо вирішення певного питання, також визначаються студенти, які будуть виконувати ролі ведучого, рецензента, суддів, експертів тощо. Наприклад, студентам може бути запропоноване домашнє завдання по підготовці відгуку на певні проекти законів з наступним обговоренням на семінарському або практичному занятті. Звісно, що кожне семінарське заняття не може проводитися у формі “рольової гри”, але, як показує педагогічна практика, така форма зацікавлює всіх студентів, включає до дискусії навіть пасивних студентів.

Таким чином, в умовах запровадження принципів Болонського співтовариства: дворівневої системи освіти, модульної системи, підвищення мобільності викладачів і студентів, самостійності останніх; в умовах процесів глобалізації та інтеграції, підвищення рівня конкуренції суспільства, коли знання швидко змінюються, а суспільство потребує висококваліфікованих спеціалістів, викладачі вищої школи мають запровадити такий порядок ведення семінарських та практичних занять (повинні проводитися у формі дискусій, а особлива увага має бути приділена ситуаційним та аналітичним заняттям), які б розвивали у студента професіоналізм, компетенцію, вміння працювати в команді, відстоювати свою точку зору, вести дискусію тощо.

В.Ю. Уркевич, д-р юрид. наук, доцент

ЮРИДИЧНА КЛІНІКА ЯК ФОРМА

ПРАКТИЧНОГО НАВЧАННЯ СТУДЕНТІВ

Становлення України як демократичної, правової держави, формування засад громадянського суспільства зумовлюють необхідність підвищення рівня правової культури населення. На державному рівні потребують вирішення питання подальшого розвитку правосвідомості населення, подолання правового нігілізму, задоволення потреб громадян у одержанні знань про право. Це може бути забезпечено, насамперед, шляхом удосконалення правової освіти населення та підвищення рівня теоретичних знань та практичних навичок студентів-правників. Одним із новітніх засобів реалізації вказаних завдань є створення та функціонування у складі ВНЗ правового профілю юридичних клінік, які виступають специфічною формою практичного навчання студентів.

Зазначимо, що юридичні клініки ВНЗ України функціонують на підставі Положення, яке затверджується ректором відповідного ВНЗ згідно Типового положення про юридичну клініку вищого навчального закладу України, що було затверджено наказом Міністерства освіти і науки України від 3 серп. 2006 р. № 592, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 8 серп. 2006 р. за № 956/12830. Названий наказ було видано на виконання приписів Указу Президента України “Про Національну програму правової освіти населення” від 18 жовт. 2001 р. № 992/2001.

Сутність юридичної клініки полягає у тому, що вона є базою для практичного навчання та проведення навчальної практики студентів старших курсів ВНЗ. При цьому обов’язок щодо створення у складі ВНЗ таких структурних підрозділів, які не мають прав юридичної особи, покладається лише на заклади III - IV рівнів акредитації, що здійснюють підготовку фахівців за напрямом “Право”.

Створення та функціонування юридичної клініки ВНЗ має на меті підвищення рівня практичних знань, умінь і навичок студентів юридичних спеціальностей, забезпечення доступу представників соціально уразливих груп суспільства до правової допомоги, формування правової культури громадян, підготовку та навчання студентів у дусі дотримання й поваги до принципів верховенства права, справедливості і людської гідності, розширення співробітництва юридичних ВНЗ із судовими, правоохоронними органами, органами юстиції, органами державної влади і місцевого самоврядування та впровадження в навчальний процес елементів практичної підготовки студентів-правників у сфері юридичних послуг.

Консультантами юридичної клініки, які надають правову допомогу відвідувачам, виступають студенти старших курсів, діяльністю яких керує викладач-куратор. Останній, а також завідувачі секторами, адміністратори, методисти, лаборанти клініки надають необхідну методичну і теоретичну підтримку студентам-консультантам, а саме: вирішують питання про прийняття справи, її направлення до студента, виступають у ролі куратора за кожним зверненням, здійснюють контроль за діяльністю студентів на відповідність правової допомоги вимогам законодавства і професійної етики. В юридичній клініці ведеться реєстрація обліку приймання громадян студентами (за допомогою журнальної або комп’ютерної форми).

Прикладом функціонування розглядуваних підрозділів ВНЗ є юридична клініка Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, яка була створена у 2007 р. На сьогодні до складу учасників клініки входять близько 100 студентів-консультантів III-V курсів навчання різних факультетів денної форми навчання академії, які були відібрані за результатами конкурсу. Студенти-консультанти юридичної клініки академії надають правову допомогу громадянам в сфері адміністративного, конституційного, цивільного, трудового, сімейного, житлового, земельного, екологічного права, права пенсійного забезпечення та соціального захисту, цивільного та кримінального процесів тощо.

З метою удосконалення роботи юридичної клініки ВНЗ можна запропонувати наступні заходи: викладання студентам спецкурсу “Основи юридичної клінічної практики” щодо основних засад діяльності таких підрозділів ВНЗ, проведення практичних занять за результатами діяльності юридичної клініки з розглядом на них питань та конкретних правових проблем, що вирішувалися в клініці, залучення широкого кола студентів до обговорення та розгляду справ, які веде юридична клініка. Важливим засобом підвищення ефективності функціонування юридичних клінік є також проходження студентами-юристами у таких клініках навчальної та виробничої практики.

Наслідком реалізації усіх наведених заходів щодо покращення функціонування юридичних клінік правничих ВНЗ має бути гармонійне поєднання теорії і практики юриспруденції, що дозволить у повній мірі реалізувати такий принцип їх діяльності, як “Навчаючи – навчайтесь!”.

В.В. Хомінець, асистент

ДІЛОВА ГРА ЯК ЗАСІБ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ НАВЧАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Практичне заняття – вид навчального заняття, на якому викладач організовує детальний розгляд студентами окремих теоретичних положень навчальної дисципліни та формує вміння і навички їх практичного застосування шляхом індивідуального використання студентом відповідно сформульованих завдань.

Існують різні форми проведення семінарських занять: опитування студентів, ділова гра, колоквіум, вирішення казусів, експрес-опитування, дискусія, семінар-диспут, реферативна тощо.

Сучасні вимоги до підвищення якості підготовки спеціалістів вимагають впровадження в навчальний процес активних методик навчання. Активне навчання відрізняється примусовою активізацією мислення (тобто студент повинен бути активним незалежно від того, бажає він чи ні); достатнім протягом тривалого часу залученням студента до активних дій на протязі практичного заняття; самостійним творчим вибором рішень, підвищеним ступенем мотивації та емоційністю, постійною взаємодією з викладачем за допомогою прямих та зворотних зв’язків. Одна з форм активного навчання – ділова гра.

Ділова гра – один із методів активного навчання, що базується на імітації, моделюванні, спрощеному відтворенні реальної юридичної ситуації в ігровій формі. У діловій грі кожен учасник грає роль, виконує дії, аналогічні поведінці юриста-спеціаліста, але ігри використовуються як метод практичного навчання юриспруденції, відправленню судочинства, служать засобом пізнання юридичної поведінки та освоєння процесів прийняття юридичних рішень.

Ділова гра має свої різновиди: “Еврика”, конференція, змагання, турнір, аукціон та ін. Незалежно від різновидів ділової гри, їх об’єднують загальні вимоги: постановка теми, цілей та завдань гри; визначення оптимального змісту гри; розподіл ролей та визначення функціональних обов’язків учасників; забезпечення умов для проведення ділової гри (обладнання, наочність, оформлення приміщення, інше матеріально-технічне забезпечення); єдність взаємодії учнів у ході виконання ролей. Класичний варіант імітаційної гри включає такі етапи: а) підготовка; б) безпосередньо сама гра; в) аналіз та підбиття підсумків гри.

За типом ділові ігри бувають “жорсткі” та “вільні”. У “жорстких” іграх детермінуються зміст, функції та обов’язки учнів – виконавців ролей. У “вільних” іграх визначаються лише основні напрями дій. Тут більшою мірою допускаються самостійність і творчість у реалізації основної ідеї та змісту ділової гри. Підготовка ділової гри передбачає озброєння учнів теоретичними знаннями, практичними вміннями та навичками з теми гри; підготовку учнів – “активних” і “пасивних” учасників гри.

“Активні” учасники гри – це учні, які виконують конкретні ролі у процесі гри; “пасивні” – це слухачі, які спостерігають і реагують на процес її протікання. Сам процес гри залежить від особливостей її різновидів. Аналіз підбиття підсумків гри включає: оцінку змісту ділової гри, тобто оцінку актуальності теми, правильності постановки та досягнення мети, доцільності постановки проміжних цілей і завдань, дотримання процедури проведення ділової гри, оцінку імітаційної діяльності учнів у процесі виконання рольових функцій, такту та етики спілкування.

Завданням ділової юридичної гри є: 1) розширення та деталізація наукових знань, отриманих студентами на лекції та в процесі самостійної роботи; 2) прищеплення студентам вмінь та навичок ефективного застосування теоретичних положень у практичній діяльності; 3) розвиток юридичного мислення та усного мовлення студентів; 4) розвинення вміння переконливого публічного виступу; 5) опанування студентами необхідної науково-методологічної підготовки, яка забезпечує їм форсування навичок прийняття юридичних рішень; 6) опанування логіки юридичної мови та вміння складати процесуальні документи; 7) сформувати вміння роботи в групі (“мозковий штурм”*) та ін.

Підготовка до ділової гри передбачає: вивчення конспекту лекцій та навчальної літератури; опрацювання нормативної бази; ознайомлення з матеріалами практики; уявне моделювання порядку ділової гри; аналіз проблемних питань; консультації з викладачем; дослідження Постанов Пленуму Верховного Суду України та Конституційного Суду України тощо.

В процесі ділової гри необхідно, щоб свою позицію, свою точку зору мав можливість висловити кожний учасник групи щодо питань, які обговорюються, і виступити по них як опонент. Гра повинна надати можливість детальніше розглянути ту чи іншу проблему, навчити студента висловлювати та аргументувати свої думки, критично оцінювати аргументи опонентів. Ділова гра допомагає студентам оволодіти термінологічним апаратом, вільно оперувати ним, застосовувати теорію на практиці, розвиває навички самостійного мислення, усного виступу, творчу активність, закріплює інтерес до наукових досліджень.

О.Б.Черв’якова, доцент

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ОБМІНУ ІНФОРМАЦІЄЮ

В ОСВІТНІЙ СФЕРІ

Обмін інформацією (комунікація) є одним із важливих складників взаємодії між учасниками стосунків в сфері освіти, до якого входять такі взаємопов’язані елементи, як відправник інформації, спосіб передачі інформації та її зміст, отримувач інформації.

Відправником інформації є учасник освітнього процесу – викладач, який генерує (чи ретранслює) ідею, обґрунтовує й передає іншим учасникам освітнього процесу – студентам.

У процесі взаємодії учасників освітянських стосунків застосовується багато способів передачі інформації як традиційного, так і нового типу. До традиційного, зокрема, відносять використання вербальних та невербальних засобів комунікації, а до нового – канали електронного та відеозв’язку (комп’ютерна мережа, Інтернет, дистанційне навчання, використання відеокамер тощо). Сучасні канали інформації уможливлюють оперативне передавання й отримування і текстової, і образної інформації. Зазначене актуалізує впровадження в освітній процес комп’ютерної мережі та розробку відповідних програм під час складання модулів, а також використання відеокамер на семінарсько-практичних заняттях для підготовки студентів до публічних виступів.

Вибір каналу інформації пов’язаний із пошуком найбільш адекватних способів її поширення. Зокрема, це може бути зумовлено можливістю фізичного втілення символів, що використовуються для кодування інформації, врахуванням характеру інформації та її значущості для отримувача, що має забезпечити “подвійність” каналів комунікації – занотування основних положень лекції, семінарсько-практичного заняття тощо. Це гарантує включення до процесу отримання інформації не лише слухового, а й зорового аналізатора, і у підсумку сприятиме точнішому запам’ятовуванню та глибшому осмисленню інформації, отриманої на занятті.

Передача інформації відбувається у формі усного, письмового чи друкованого повідомлення, а також за допомогою комп’ютерних та інших технологій. Йдеться про безпосереднє (“обличчям до обличчя”) або опосередковане (за допомогою технічних засобів) сприйняття інформації.

Безпосередня комунікація здійснюється, зокрема, у формі монологу, діалогу або груповому обговоренні проблеми ( метод “мозкового штурму” для обговорення на семінарському занятті казусів, проведення рольових ігор тощо).

Учасники безпосередньої комунікації мають дотримуватися певних вимог, до них відносяться соціально-психологічні, які забезпечують: встановлення психологічного контакту з учасниками спілкування; привабливість (атрактивність) спілкування; емпатію (співпереживання емоційному станові співрозмовника); адекватно на основі рефлексивного механізму оцінювати поведінку в ситуації спілкування тощо. Що стосується когнітивно-текстуальних вимог, то вони мають характеризуватися оптимальним поєднанням теоретичних та емпіричних матеріалів при обґрунтуванні відповідних положень; використанням не лише раціонального, а й емоціонального при викладанні навчального матеріалу; доповненням інформаційних матеріалів їх інтерпретацією, здійснюючи певну оцінку тих чи інших фактів, явищ; використовувати ефект новизни; враховувати порядок надання матеріалу (“ефект краю”); дотримуватися ефекту двосторонньої аргументації; здійснювати повторення найбільш значущого матеріалу з використанням різноманітних форм дублювання.

Опосередкована інформація потребує відповідного оснащення навчальних аудиторій, забезпечення надійності технічних засобів навчання та опанування викладачами й студентами навичок роботи із ними.

Отримувачем освітньої інформації є, перш за все, студент, якому вона, власне, і призначається. Доступ до наукової та правової інформації, як обов’язкова умова опанування знань і навичок їх застосування у практичній діяльності передбачає отримання можливості вільного збирання, копіювання та опрацювання такої інформації. Це зумовлює потребу у відповідному технічному оснащенні бібліотек, читальних залів та інших приміщень, де зберігається така інформація.

Переважно в умовах діалогових та групових форм отримання та опрацювання інформації виникає потреба у забезпеченні зворотного зв’язку між отримувачем та відправником інформації – викладачем та студентом, коли учасники комунікації сприймають, аналізують, оцінюють наявну інформацію та корегують власні думки та практичні дії. Реалізація ефективного зворотного зв’язку передбачає готовність учасників інформаційного процесу взаємодіяти між собою, а, отже, й оволодівати вміннями та навичками спільного розв’язання проблем теоретичного й практичного характеру, що виникають у процесі застосування різноманітних форм навчання. Таке спрямування навчального процесу гарантуватиме використання надбаних знань і у практичній діяльності майбутніх фахівців-правознавців.

ІІІ. ПРОБЛЕМИ ВИКЛАДАННЯ ОКРЕМИХ НАВЧАЛЬНИХ ДИСЦИПЛІН

О.О. Дмитрик, канд. юрид. наук, доцент

ДО ПРОБЛЕМИ ВИКЛАДАННЯ

НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

“ПОДАТКОВЕ ПРАВО УКРАЇНИ”

В КОНТЕКСТІ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ

Україна нині перебуває у стані масштабного реформування системи вищої освіти. Наша держава стала учасницею Болонського процесу і чітко визначила орієнтири на входження в освітній і науковий простір Європи. Модернізація вищої освіти передбачає разом з іншим і впровадження кредитно-модульної системи навчання як новітньої моделі організації навчального процесу. Формами організації навчання в умовах кредитно-модульної системи є: лекції, практичні, семінарські, лабораторні та індивідуальні заняття, всі види практик, консультацій, виконання індивідуальних і інших завдань викладача, самостійна робота, контроль успішності знань студентів і ін.

Особливе місце в системі вищої юридичної освіти належить фінансово-правовим дисциплінам, до яких належить і спецкурс “Податкове право України”. Проте податкове право в порівнянні з такими традиційними курсами, як цивільне, конституційне, фінансове право є досить “молодою” навчальною дисципліною. Характер його викладання багато в чому залежить від визначення місця податкового права в системі права України і, зокрема, системі фінансового права. Традиційно питання, пов’язані з оподаткуванням, розглядалися при вивченні курсу фінансового права. Проте становлення і розвиток податкової системи держави, за якої податки як фінансово-правовий інструмент фінансової політики країни мають величезне значення, активне формування нормативно-правової бази регулювання податкових відносин, нові підходи до розуміння фінансово-правових реалій і багато інших чинників зумовлюють все зростаючий інтерес до податкового права як науки, правового інституту, необхідність розгляду податкових правовідносин в рамках окремої навчальної дисципліни. Необхідність такого спецкурсу зумовлена сучасними реаліями, які вимагають принципово нового комплексного підходу до проблем оподаткування.

Як відомо, центральне місце в навчальному процесі вищої школи займає лекція. Тому саме на стадії підготовки курсу лекцій з податкового права необхідно враховувати всю сукупність тенденцій розвитку сучасної вищої освіти, всі можливості підвищення її ефективності та якості. Так, в контексті реалізації Болонського процесу в Україні серйозні зміни повинні бути внесені в лекційні частини спецкурсу податкового права, зокрема, збільшена частина постановочних лекцій, лекцій проблемного характеру, лекцій із заздалегідь запланованими помилками, а також лекцій-дискусій. При цьому доцільно проводити аналіз податкового законодавства інших держав, розглядати питання зближення податкового законодавства України і Європейського Союзу. Такий виклад матеріалу дозволить стимулювати пізнавальний інтерес студентів до даних питань, розвинути культуру наукового мислення, створити повноцінний двосторонній процес спілкування, в який залучені дві сторони – оратор і аудиторія, що зрештою забезпечить активну участь студента в процесі навчання, знайде своє вираження в тематиці індивідуальних і курсових робіт, студентських наукових дослідженнях.

Як відомо, зміст навчальної дисципліни зумовлюється предметом податкового права. Разом з тим викладання такого спецкурсу не повинне вичерпуватися вивченням тільки загальних теоретичних питань, що стосуються, наприклад, визначення предмета, методу, джерел податкового права, поняття податку і його правового механізму і т. ін. Обов’язковим повинен стати розгляд окремих інститутів податкового права, зокрема, інституту оподаткування юридичних осіб, інституту оподаткування фізичних осіб, інституту податкового контролю, інституту місцевих податків і зборів, інституту забезпечення виконання податкового обов’язку і ін., аналіз особливостей регулювання державою податкових відносин, основних напрямів розвитку податкового законодавства і інших важливих питань. При цьому викладання курсу податкового права має не відставати від розвитку сучасної правової науки в цілому і повинно відображати тенденції формування нових для нашого часу явищ (наприклад, щодо організації місцевого самоврядування і ін.).

О.В. Євдокімова, канд. юрид. наук, асистент

ДЕЯКІ ПИТАННЯ МЕТОДОЛОГІЧНИХ ОСНОВ ЛЕКЦІЙНОГО ВИКЛАДАННЯ ПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН

Лекція є одним із самих ефективних заходів передачі науково-практичної інформації та розвитку системних знань. Ця форма навчального процесу сприяє більш глибокому засвоєнню основ правових дисциплін, допомагає формуванню наукового мислення у студентів, збагаченню їх культурного рівня та вихованню моральних якостей особистості.

Основними завданнями лекційних курсів є: 1) повідомлення слухачам основних науково-теоретичних та нормативно-правових положень і понять правової дисципліни, що вивчається; 2) зазначення шляхів та джерел більш глибокого вивчення матеріалу; 3) розвиток здатності наукового мислення; 4) формування навичок самостійної науково-дослідницької роботи; 5) залучення студентів до активної творчої участі в рішенні проблем, що викладаються; 6) знайомство слухачів з перспективними науковими дослідженнями, тенденціями та останніми законодавчими розробками.

З метою оптимізації лекційного процесу особливу увагу необхідно приділяти:

1) підготовці лектора до лекції, його теоретичному рівню та методичній майстерності (підбір навчального матеріалу, інформованість викладача про нові наукові дослідження, останні зміни у нормативно-правовій базі);

2) організаційним моментам (повідомлення теми та плану лекції, розрахунок часу, послідовність та логічність викладу навчального матеріалу, оптимальність структури лекції, врахування специфіки матеріалу, що викладається, та особливостей аудиторії);

3) техніці читання лекції (темп читання, тембр голосу, жестикуляція, міміка, рухи, емоційність та експресивність мовлення, паузи, акцентуація, контактність, взаємодія та спілкування з аудиторією, наявність релаксаційних моментів);

4) змісту лекції (науково-теоретичний рівень лекції, її відповідність робочій програмі курсу правової дисципліни, що вивчається, поділ на складові частини, доступність і популярність викладу, наявність логічних “наголошень”, повторення основних положень, викладання знань за допомогою різноманітних логічних зв’язків);

5) активізації пізнавальної діяльності студентів з осмислення та використання завдань для аналізу, зіставлення, порівняння різних факторів, явищ, виділення інформації для самостійних висновків та пропозицій;

6) застосуванню пояснювально-ілюстраційного методу викладання навчального матеріалу, який орієнтує студентів на засвоєння готових знань для подальшого їх використання на практиці;

7) застосуванню методу наочності, а саме забезпеченню сприйняття теоретичного матеріалу за допомогою ілюстрації практичної діяльності, завдяки чому демонструється нерозривний зв’язок між теорією та практикою (демонстрація на конкретних прикладах, як висновки теорії реалізуються на практиці, акцентування уваги на основних тенденціях, особливостях та помилках практичного застосування нормативно-правових положень);

8) використанню методу демонстрації зв’язків між новими знаннями та раніше засвоєним теоретичним матеріалом, завдяки чому створюється ефект повторення минулого та демонструється існування внутрішньо предметних системних зв’язків в межах правової дисципліни.

Однією з ефективних форм викладання навчального матеріалу є використання практики проблемного або проблемно-концептуального читання лекцій. Класична методика лекційного викладання, а саме застосування пояснювально-ілюстра-
ційного методу, орієнтує студентів на засвоєння готових знань та вміння застосування їх на практиці, але він не створює зворотного зв’язку між викладачем та студентом. Відсутність такого зв’язку (активності студентів) у викладацькому процесі нерідко є причиною малої результативності діяльності лектора. Подолати ці недоліки класичної лекції можна шляхом використання методу проблемного викладання матеріалу.

Методологічною основою проблемного читання лекцій є використання протиріч як джерела активності будь-якого пізнавального процесу. Завдяки постановці в процесі лекції певної науково-практичної проблеми імітується дослідницький процес, ставляться питання, які вирішуються викладачем разом із аудиторією шляхом діалогу. При цьому постановка та вирішення проблемних питань в лекції є завданням викладача. Мислення студентів лише супроводжує міркування лектора в напрямі досягнення вірного рішення, але тим самим вони безпосередньо приймають участь в процесі вирішення поставлених завдань.

С.В.Курячий, викладач

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ удосконалення

та модернізації ПРЕДМЕТА

“ФІЗИЧНЕ ВИХОВАННЯ” В СИСТЕМІ ВИЩОЇ ОСВІТИ

Згідно з загальноукраїнською навчальною програмою для ВНЗ України ІІІ-ІV рівнів акредитації ( затверджена наказом Міністерства освіти і науки України від 14.11.2003 р. № 757 ) метою дисципліни “Фізичне виховання” у вищому закладі освіти є послідовне формування фізичної культури особистості фахівця відповідного рівня освіти (“бакалавр”, “спеціаліст”, “магістр”).

Головними критеріями ефективності фізичного виховання випускника ВНЗ є:

– знання і дотримання основ здорового способу життя;

– знання основ організації й методики найбільш ефективних видів і форм раціональної рухової діяльності й уміння застосувати їх на практиці у своїй фізичній активності;

– знання основ методики оздоровлення і фізичного удосконалювання традиційними і нетрадиційними засобами та методами фізичної культури;

– знання основ професійно-прикладної фізичної підготовки й уміння застосовувати їх на практиці;

– знання основ фізичного виховання різних верств населення;

– сформована навичка до щоденних занять фізичними вправами у різноманітних раціональних формах;

– систематичне фізичне тренування з оздоровчою або спортивною спрямованістю;

– виконання відомчих нормативів професійно-прикладної психофізичної підготовленості;

– поінформованість про всі головні цінності фізичної культури і спорту.

Але для студентів непрофілюючого ВНЗ (у сфері фізичної культури і спорту ) більшість із цих критеріїв є непотрібними.

Студент має, в першу чергу, більше приділяти увагу тим предметам, знання яких у майбутньому йому будуть необхідні в роботі за фахом. А фізичне виховання має мати професійно-прикладне спрямовування, і головними завданнями мають бути збереження і укріплення здоров’я студентів, підготовка функціональних можливостей організму до трудової діяльності та відновлення загальної працездатності в учбовий та вільний час.

Навчання студента повинно здійснюватися на основі виконання ним індивідуального навчального плану, який складається студентом за допомогою тренера-викладача на кожний наступний навчальний рік і за бажанням виконується ним самостійно (під контролем викладача ). І тільки ті студенти, які мають незадовільну фізичну підготовку, повинні обов’язково займатися фізичною культурою під безпосереднім керівництвом викладача.

О.Г.Кушніренко, канд. юрид. наук, доцент

ВДОСКОНАЛЕННЯ МЕТОДИКИ ВИКЛАДАННЯ ЮРИДИЧНИХ ДИСЦИПЛІН НА ЗАОЧНИХ

ТА ВЕЧІРНЬОМУ ФАКУЛЬТЕТАХ

Необхідність вдосконалення методики викладання юридичних дисциплін, особливо на заочних та вечірньому факультетах, не викликає сумніву. Опитування, які постійно провадяться серед студентів останнім часом, свідчать про їх розчарування з цілої низки положень, пов’язаних з отриманням вищої юридичної освіти. Відповідний аналіз цих причин дозволяє викласти певні пропозиції, які можливо покласти за основу в справі підвищення зацікавленості студентів в більш ретельному і глибокому вивченні юридичних дисциплін. Незважаючи на те, що наші пропозиції стосуються, насамперед, вдосконалення методики викладання “Конституційного права України”, ці проблеми, мабуть, характерні й для інших юридичних дисциплін.

На заочних факультетах академії лекційний курс не передбачений, а на вечірньому є недостатнім для викладання навіть найбільш важливих і актуальних проблем, яких сьогодні в конституційному праві існує безліч (свідками грубого і безцеремонного порушення Конституції і законів України є ми всі). І якщо на заочних факультетах це неможливо зробити апріорі, то на вечірньому факультеті кількість годин для вивчення юридичних дисциплін можна збільшити, в тому числі і за рахунок неюридичних дисциплін.

Лекційний курс у студентів буде мати успіх лише тоді, коли його буде читати яскрава, неординарна особистість, що на даний час зробити дуже важко в зв’язку з тим, що в багатьох ВНЗ відчувається гостра потреба в кваліфікованих кадрах. Практика проведення занять на вечірньому факультеті свідчить про те, що лекції в основному читають молоді викладачі, які не мають необхідного педагогічного досвіду. Що стосується найбільш кваліфікованих викладачів – докторів наук, професорів – участі в підготовці спеціалістів вечірньої форми навчання вони майже не приймають, що є неприпустимим для ВНЗ ІV рівня акредитації.

Лекції не повинні дублювати ті питання, з якими студенти самі можуть ознайомитися у відповідних джерелах (а їх сьогодні як ніколи дуже багато), і які не викликають особливих труднощів в їх розумінні і засвоєнні. Якщо повторення матеріалу неможливо уникнути – то необхідно обмежитися лише методичними порадами щодо самостійного вивчення даного питання. Основну ж увагу лектор повинен зосередити на викладанні найбільш складних і проблемних питань.

Необхідно навчальні програми з юридичних дисциплін і кількість самих дисциплін привести у відповідність з реаліями життя. Навряд чи можна вважати виправданим виділення на вивчення неюридичних дисциплін майже 50% навчального часу. Тому пропонуємо певну кількість таких дисциплін вивчати факультативно.

На заочних факультетах передбачено проведення семінарських (практичних) занять 2-4 години. Як правило, вони не проводяться. На вечірньому факультеті вони взагалі не передбачені. Вважаємо за необхідне поновити семінарські заняття на вечірньому факультеті, насамперед з тих навчальних предметів, з яких студенти складають державні іспити. Такі заняття необхідно проводити у вигляді ділових ігор, обговорення юридичних казусів тощо, що буде сприяти більш глибокому засвоєнню навчально-програмного матеріалу, відвідуванню студентами таких занять, їх активності при обговоренні проблем, встановленню більш тісних контактів між викладачем і студентами.

Викладене вище, на наше глибоке переконання, не буде мати жодного сенсу, коли студенти, які категорично не хочуть навчатися, не відвідують заняття, не складають іспити і заліки, не підтримують зв’язку з академією не будуть відраховуватися із числа студентів.

О.Д. Малько, доцент

ПРО ДЕЯКІ АСПЕКТИ ВИХОВАННЯ У СТУДЕНТІВ КУЛЬТУРИ БЕЗПЕКИ

Характерною рисою сучасного періоду розвитку суспільства є зміна домінуючих видів людської діяльності в напрямі її ускладнення та підвищення рівня небезпеки людського життя. Це зумовлює необхідність запровадження низки нормативно-правових, організаційних, інженерно-технічних та інших заходів із забезпечення техногенної і природної безпеки. Разом з тим, стійкої тенденції до зменшення кількості загиблих і постраждалих, обсягів матеріальних збитків від аварій і катастроф, стихійних лих, різних небезпечних ситуацій у побуті, соціальній сфері, на виробництві як в Україні, так і у світі в цілому не спостерігається.

Визначено, що в цих умовах для покращання ситуації необхідна така зміна домінуючих принципів діяльності усіх людей, при якій на першому місці для них стоятиме безпека. Це є головною умовою виживання людства та необхідності запровадження стійкого розвитку. Для забезпечення цієї умови належить кардинально змінити свідомість людей, їх психологію, менталітет. Заради свого виживання людина повинна змінитися, щоб бути здатною піклуватися не тільки про себе, але й про безпечний розвиток суспільства та всього життя на Землі. Зазначені положення визначають суть концепції культури безпеки.

В сучасних умовах концепція культури безпеки розглядається як механізм виявлення прихованих проявів небезпеки та підвищення рівня безпеки. Міжнародні організації, які переймаються питаннями безпеки, визнали концепцію культури безпеки як дієвий інструмент реалізації глобальних стратегій безпеки, задекларованих ними раніше. Ця концепція знайшла широке впровадження у багатьох сферах життєдіяльності у високорозвинених європейських країнах. Зважаючи на складність і довготривалість роботи з формування культури безпеки за кордоном, у тому числі і СНД, започатковується викладання у загальноосвітніх школах і системі професійної освіти багатьох країн світу курсу “Культура безпеки життєдіяльності”.

Культура безпеки – це способи розумної життєдіяльності людини у сфері забезпечення безпеки, результати цієї життєдіяльності та ступінь розвиненості особи і суспільства в цій сфері. Культура безпеки як соціальний чинник відтворена в науці (включає наукові знання про безпеку людини і суспільства), економіці, побутовій сфері тощо. Безпека життєдіяльності як наукова дисципліна (БЖД) систематизує дані різних наук в понятійній формі і узагальнює закони безпеки людини і суспільства.

За своєю роллю і значенням в забезпеченні безпечної діяльності складові культури безпеки можна поділити на наступні групи:

· знання, уміння, правила, норми, які є засобами предметної діяльності, невірне застосування яких призводить до небажаних результатів без виникнення наслідків і ситуацій, шкідливих для людини і суспільства. Наприклад, незнання або невірне використання ЕОТ призводить до того, що людина не зможе швидко і ефективно отримати і опрацювати інформацію, використати мультимедійні можливості комп’ютера тощо;

· знання, уміння, правила, норми, які є засобами предметної діяльності, невірне застосування яких призводить до матеріальних і економічних збитків. Так, незнання правил використання пральної машини може призвести до пошкодження речей, а в гіршому випадку – до дуже неприємних наслідків, які пов’язані з витоком із неї води;

· знання, уміння, правила, норми, які є засобами предметної діяльності, невірне і помилкове застосування яких призводить до виникнення небезпечних ситуацій, загрожує людині втратами у формі травм, хвороб, спричиненням значної шкоди як самій людині, так і її оточенню. Наприклад, невірне застосування кондиціонера і незнання правил його використання призводить до перебільшення витрат електричної енергії і до захворювання людини. Невиконання правил використання праски та деяких інших побутових електроприладів може спричинити опіки і виникнення пожежі;

· знання, уміння, правила, норми, які є засобами предметної діяльності, невірне і помилкове застосування яких призводить до виникнення надзвичайних ситуацій, що загрожують загибеллю і травмуванням людей і нанесенням значних економічних збитків. Це стосується невиконання правил використання транспортних засобів, експлуатації газового обладнання та інших потенційно небезпечних засобів.

Виховання культури безпеки є невід’ємною частиною виховання людини. Тому виховання культури безпеки має забезпечити формування системи поглядів, цінностей і поведінки з метою запобігання виникненню ризиків для життя і здоров’я людей. Оволодіння елементами культури безпеки передбачає надбання цілісної системи знань, свідомості і адекватного мислення, необхідних для прийняття обґрунтованих рішень у сфері забезпечення безпеки як окремої особи та сім’ї, так і суспільства в цілому.

Виходячи із загальних засад виховання людини як особистості, виховання культури безпеки у студентів може включати наступні складові: загальну теоретичну підготовку до безпечної життєдіяльності (з’ясування загальних проблем ризику, безпеки, небезпеки тощо), формування предметних вмінь і навичок (видів діяльності, які здійснюються не тільки в безпечних умовах, але і в умовах ризику), психологічну підготовку до дій в умовах небезпеки (виховання сміливості, рішучості, готовності до розумного ризику і т. ін.), розвиток якостей особистості, необхідних для формування умов безпечної життєдіяльності (проникливості, світогляду, гуманності, оптимістичності тощо як основи безпеки людини і суспільства).

Д.І. Пишньов, канд. юрид. наук, доцент

ДО ПИТАННЯ ЩОДО УДОСКОНАЛЕННЯ ВИКЛАДАННЯ ПРЕДМЕТА

“ОСНОВИ ДІЯЛЬНОСТІ ПРОКУРАТУРИ В УКРАЇНІ”

Як відомо, цей предмет не є новелою в навчальному процесі. Раніше він мав назву “Прокурський нагляд” і вивчався на п’ятому курсі. Йому передував спецкурс “Організація роботи в органах прокуратури”, що було нелогічно і призводило до певних труднощів в сприйнятті студентами знань з цих предметів.

Нова програма в наступному навчальному році вже враховує старий негативний досвід. Вбачається, що предмет “Основи діяльності прокуратури в Україні” буде викладатися за зміненою програмою і новим робочим планом. При розробці їх вважаємо за необхідне опрацювати зміст цього предмета, щоб створити логічно послідовне вивчення студентами матеріалу курсу.

Пропонуємо таку програму нового предмета “Основи діяльності прокуратури в Україні”:

– загальні знання про прокуратуру (її місце в державному механізмі; призначення та компетенції);

– історія виникнення прокуратури (передумова створення, перші кроки роботи);

– основні етапи створення і функціонування цього органу;

– законодавче регулювання діяльності прокуратури;

– система органів прокуратури України;

– Генеральний прокурор України;

– принципи організації і діяльності прокуратури;

– завдання прокуратури;

– місце прокуратури в державному механізмі;

– структура прокуратур області, міста, району;

– акти прокурорського реагування на виявлення правопорушення;

– тактика діяльності прокуратури;

– методика прокурорських перевірок дотримання законності;

– координація прокуратурою роботи правоохоронних органів;

– планування діяльності прокуратури і контроль виконання;

– порядок проходження служби в органах прокуратури;

– класні чини працівників прокуратури;

– дисциплінарна відповідальність працівників прокуратури.

Окремо в програмі курсу “Основи діяльності прокуратури в Україні” доцільно виділити основні напрями роботи цього органу. А саме:

– розгляд в прокуратурі заяв і скарг громадян;

– перевірка дотримання конституційних прав людини;

– представництво інтересів громадян і держави в суді;

– нагляд за законністю проведення досудового слідства і оперативно-розшукової діяльності;

– участь прокуратури при розгляді в судах кримінальних, цивільних, господарських, адміністративних справ;

– нагляд прокуратури за режимом законності в місцях позбавлення і обмеження волі.

Зрозуміло, що вищевикладене є особистим баченням змістового наповнення нового навчального курсу, конкретика якого буде відображена у робочому плані при опрацюванні сітки годин, які відводяться на лекції, практичні заняття, індивідуальну роботу, захист курсових (дипломних) робіт, складання проектів прокурорських актів реагування на правопорушення.

В.В.Кудрявцева, асистент

РОЛЬ КАФЕДРИ В ЗАБЕЗПЕЧЕННІ І ПІДВИЩЕННІ ПРОФЕСІЙНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ ВИКЛАДАННЯ КУРСУ “ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО України”

Забезпечення і підвищення професійної майстерності викладання курсу “Господарське право України” передбачає низку традиційних засобів, таких, як проведення методичних семінарів, відвідування лекцій провідних викладачів та обговорення їх на засіданнях кафедри, відвідування лекцій молодих викладачів та відповідна “робота над помилками” тощо. Проте хотілося б зупинитися на засобах більш “глобального” порядку, що не охоплюються поняттям традиційних організаційно-методичних заходів.

По-перше, слід визначити, що наполягати на єдиному високому рівні викладання навчальної дисципліни за, так би мовити, єдиними стандартами безвідносно до віку викладачів, їх наукового ступеня та досвіду, педагогічної і практичної роботи є досить складним завданням. Як уявляється, шляхом виходу з такої ситуації може слугувати умовний розподіл методики викладання на три типи.

До першого, говорячи про викладання галузевих правових дисциплін, можна віднести викладання, власне, змісту законодавства з проблемою його систематизації або навіть і кодифікації, новел та дефектів, ефективності механізмів правового регулювання, що передбачають необхідний “пакет” підзаконних нормативно-правових актів тощо.

До другого, більш складного і такого, що потребує тривалого досвіду педагогічної і практичної роботи, необхідно віднести викладання змісту законодавства, але із застосуванням великого за обсягом практичного матеріалу, що дозволяє студентам не тільки з’ясувати зміст законодавства та його систематику, але й сформувати підходи та навички до застосування правових норм, особливо у проблемних питаннях регулювання суспільних відносин.

Третій рівень представляє собою викладання навчального курсу на рівні доктрини, коли зміст законодавчого регулювання транслюється, в першу чергу, через спрямування правової політики на досягнення тієї чи іншої соціальної мети. Такий підхід можна було б назвати доктринально-інструментальним, адже якщо акцентовано увагу на меті правового регулювання, то увазі логічно підлягають і засоби регулювання, зокрема господарсько-правові. Доктринально-інструментальний підхід поставлено нами на найвищий рівень або ступінь методичної майстерності, враховуючи, що саме цей підхід до викладання може забезпечити тривалу актуальність знань студентів, їх спроможність за короткий час з’ясувати та освоїти нормативно-правове регулювання, що буде чинним в перспективі, через роки після закінчення ВНЗ. Відповідно до цього і становлення викладача разом із зростанням педагогічного досвіду та стажу, із здобуттям наукових ступенів та звань здійснюється ступнево, пов’язано з освоєнням ступенів педагогічної та методичної майстерності.

По-друге, хотілося зупинитись також і на такому вельми впливовому аспекті підвищення професійної майстерності, як наявність на кафедрі наукових шкіл. Адже викладачі не існують самі по собі в науково-технічному вимірі, а репрезентують собою належність до тих чи інших наукових шкіл. Вдалим слід визнати варіант, коли на одній кафедрі існує водночас декілька наукових шкіл, які забезпечують передові позиції в тій чи іншій галузевій науці. Таке становище дає можливість транслювати студентам найостанніші, новітні наукові здобутки, в тому числі у виді пропозицій по удосконаленню законодавства через з’ясування основних його дефектів та дисфункцій. У випадку, якщо шкіл на кафедрі декілька, це суттєво підвищує науковий потенціал педагогічної майстерності, водночас забезпечуючи новизною викладання змісту цілої низки правових інститутів. Слід зазначити, що така можливість може реалізуватися максимально лише у випадку, коли вона підкріплена такими традиційними кафедральними заходами, як залучення максимальної кількості викладачів до обговорення дисертаційних робіт, обов’язкове обговорення на кафедрі монографій її викладачів тощо.

По-третє, хотілося б звернути увагу на участь кафедри у законопроектній роботі. Це важливо вже через факт потужного впливу на свідомість науковця, що справляє залучення до нормотворчої діяльності. Такий вплив можна було б визнати іншим масштабом сприйняття нормативно-правового регулювання та самої норми як моделі поведінки. Навички нормотворчої діяльності забезпечують новий рівень як сприйняття законодавства, так і викладання його змісту. Саме тому до методичної роботи по підвищенню рівня професійної майстерності, до експертних робіт щодо законопроектів і безпосередньо до самої нормотворчої діяльності дуже важливо цілеспрямовано залучати викладачів.

О.В. Сердюк, доцент

ПРО МОЖЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ІНТЕРНЕТ-РЕСУРСІВ ПРИ ОРГАНІЗАЦІЇ ВИВЧЕННЯ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИХ ДИСЦИПЛІН

Як відомо, професійна культура викладача проявляється, окрім іншого, в мірі розвиненості вмінь вирішувати конструктивно-прогностичні завдання професійно-педагогічної діяльності. Ці уміння є актуальними і під час організації вивчення культурологічних дисциплін з використанням нових комп’ютерних технологій із залученням Інтернет-ресурсів. Тому дуже важливим напрямом сьогодні є створення і впровадження, насамперед, національних науково-інформаційних ресурсів, необхідних для забезпечення функціонування сфер освіти і культури.

Перш за все потрібно налагодити чітку й ефективну систему користування Інтернет-ресурсами в бібліотеках та Інтернет-центрах, які стають базою для виховання інформаційної культури.

В останні роки Національна бібліотека України імені В.І.Вернадського (НБУВ) спрямовує зусилля на вдосконалення формування і використання інформаційних ресурсів. Зокрема, розроблено модель побудови національної системи реферування вітчизняної наукової літератури, вдосконалюються інформаційні технології, спрямовані на використання ресурсів створеної в НБУВ універсальної електронної бібліотеки (ЕБ), методів та засобів інтеграції інформаційних ресурсів електронних бібліотек. Відбуваються зміни і в стратегії формування документно-інформаційних ресурсів, зокрема, створюються консорціуми для закупівлі права доступу до повнотекстових бібліотечних джерел видавництв світу (копій статей з іноземних наукових журналів, довідників тощо).

Все це дозволяє викладачам ефективніше використовувати співпрацю з бібліотеками, залучати мультимедійні ресурси й технології для вирішення певних педагогічних задач. Також їм слід враховувати, що Україна починає активніше включатися в процес формування глобальної комунікаційної мережі Інтернет, яка отримала за останні роки істотний імпульс до розвитку і забезпечує глобальність охоплення користувачів ресурсами, стрімкий темп розвитку мережі, її порталів, багатоаспектне її використання, інтерактивність, довгостроковість зберігання, відновлення й можливість поповнення, економічність поширення.

Однак велика кількість різноманітних ресурсів, що представляють різні сфери культури, перебуває ще в стадії становлення: відсутня впорядкованість матеріалу, нерідко ускладнений пошук даних.

Все це створює певні труднощі для пошуку інформації, насамперед, через необхідність попереднього перегляду величезного числа посилань. Тому актуальною є розробка проблемно-орієнтованих пошукових систем, що забезпечують досить повний й адекватний запиту пошук інформаційних ресурсів, з одного боку, а з іншого, – створення ресурсів, що акумулюють солідний обсяг структурованої й систематизованої інформації.

Серйозними недоліками є також нерівномірність репрезентації різних сфер культури, відсутність узагальнюючого ресурсу, що представляє кращі досягнення, насамперед, української культури, недостатня упорядкованість власне україномовних Інтернет-ресурсів, недостатній обсяг цих ресурсів, адаптованих для широкої студентської аудиторії.

Слід враховувати популярність серед студентів російських пошукових систем, що теж породжує певні проблеми під час пошуку. При цьому втягнення у потужніший російський Інтернет-ресурс має ще й ідеологічну складову. Особливо це стосується культурологічних дисциплін, адже стало очевидним, що трактування певних культурних процесів українськими і російськими науковцями сьогодні має серйозні відмінності.

До того ж, особливо важливим питанням видається аспект якості Інтернет-ресурсів. Саме тут і набуває більшої значущості роль викладача, який може надати корисні поради студентам, маючи відповідний досвід, побудувати відповідну освітню траєкторію.

Тим не менше накопичений досвід в сфері осягнення культурної спадщини через Інтернет-ресурси сприяє реалізації важливого завдання державної культурної політики України – створенню єдиного культурного простору країни.

О.В. Попрошаєв, викладач

КРОК ДО РОЗРОБКИ ОСОБИСТІСНО – ОРІЄНТОВАНОЇ НАВЧАЛЬНОЇ ПРОГРАМИ

З ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ

Сучасна державна політика у сфері освіти взагалі та юридичної зокрема ґрунтується на визнанні загальнолюдських гуманістичних цінностей, принципів і стандартів. Процес формування вищої юридичної освіти відповідно до вимог Болонської декларації спрямований передусім на підвищення якості навчання майбутніх фахівців, здатних до плідної багаторічної творчої праці в галузі юриспруденції.

Особливе місце в національній юридичній освіті займає блок гуманітарних наук, до складу якого входить також і навчальна дисципліна “Фізичне виховання”. Формування фізично загартованої особистості, яка володіє знаннями, вміннями й навичками використовувати засоби фізичної культури і спорту для оздоровлення, підвищення розумової та фізичної працездатності, має допомагати студентам успішно адаптуватися до нових умов життя й навчання у вищій школі.

Слід наголосити, що останні дослідження науково підтвердили той факт, що за останні роки рівень індивідуального здоров’я студентів значно погіршився, а навчальна програма в рамках курсу “Фізичне виховання” у тому вигляді, в якому вона є на цей час, не в змозі вирішити найголовнішого свого завдання – покращання здоров’я студентів. Поодинокі публікації за цією тематикою у фахових наукових виданнях свідчать про відсутність загальноприйнятої й науково обгрунтованої методології викладання фізичного виховання в навчальному процесі студентів.

Щоб вирішити це питання, перш за все необхідно привернути увагу студента до стану свого власного здоров’я і підштовхнути його до мотиваційної потреби навчання засобам і методам зміцнення стану власного здоров’я.

Для досягнення цієї мети нами був проведений аналіз існуючих авторських програм. З багатьох існуючих була відібрана найінформативніша та проста у практичному використанні методика, яка дозволяє визначати рівень індивідуального здоров’я студентської молоді. Це методика кількісної експрес-оцінки рівня соматичного здоров’я за Г.Л. Апанасенком. Вона дає можливість комплексно визначити функціональний стан організму за показниками кардіореспіраторної та м’язової системи, які формалізовані у кількісних одиницях (балах) і пов’язуються з рівнем індивідуального здоров’я. Ця методика складається з визначення антропометричних і функціональних показників та їх індексів.

Вимірювання антропометричних та фізіометричних показників, таких як: довжина тіла, маса тіла, життєва ємність легень та сила м’язів кисті, проводиться за загальноприйнятою методикою.

Співвідношення маси тіла із довжиною тіла оцінюється за ІМТ індексом (індекс маси тіла, “Body-Mass-Index”), який розраховують за формулою:

маса тіла (кг)

довжина тіла² (м)

Стабільні показники маси тіла (якщо вони знаходяться у межах фізіологічної норми) є однією з ознак здорової людини.

Уявлення про стан дихальної функції дає так званий життєвий індекс – відношення життєвої ємності легень (ЖЄЛ) до маси тіла:

ЖЄЛ (мл)

маса тіла (кг)

Середні величини цього показника у чоловіків 65-70 мл/кг і 55-60 мл/кг у жінок.

Силовий індекс, тобто відношення абсолютного показника сили, що фіксується на динамометрі, до маси тіла визначають за формулою:

динамометрія кисті

маса тіла (кг)

Вважається, що силовий індекс для сильнішої руки у чоловіків дорівнює 65-70 % від маси тіла. У жінок цей показник знаходиться у межах 45-50 % від маси тіла.

Функціональний стан серцево-судинної системи визначається за показниками пульсу.

Частота серцевих скорочень (ЧСС) – є інтегральним показником діяльності серцево-судинної системи, який віддзеркалює ступінь напруження киснево-транспортної функціональної системи під дією фізичних навантажень.

За середні величини приймаються 60-80 ударів за хвилину, більше 80 уд/хв розцінюються як тахікардія, менше 60 уд/хв – як брадикардія.

Проба Мартіне-Кушелевського – (20 присідань за 30 секунд). Підраховують пульс за 10 с в положенні сидячи, дочекавшись його стабільних значень. За 30 с робиться 20 присідань, піднімаючи руки вперед. Потім сидячи фіксується час відновлення пульсу до вихідних значень.

Враховується час відновлення частоти пульсу після стандартного навантаження: величини 1 хв. 30с – 1 хв. 59 с вважаються за середній рівень; 1 хв. – 1 хв. 29 с – вище середнього; 59 с і менше – високий; 2-3 хв. – нижче середнього;
3 хв. і більше – низький.

Артеріальний тиск крові визначають методом Короткова медичним тонометром. Величини артеріального тиску в межах 100/60 – 120/80 мм рт. ст. вважаються фізіологічною нормою.

Індекс Робінсона. Цей індекс є добутком частоти серцевих скорочень і рівня артеріального систолічного тиску, поділеним на 100:

ЧСС х АТ сист.

100

Ця методика доступна (тому, що в ній використовуються прості прилади, такі, як медичний тонометр, динамометр та спірометр), досить проста у використанні та дає можливість визначити рівень індивідуального здоров’я студентів, а найголовніше – дозволяє звернути увагу студентів на стан власного здоров’я, що у подальшому може привести до формування стійкої потреби до фізичного самовдосконалення та оволодіння методами зміцнення стану здоров’я за допомогою навчальної програми та викладача кафедри фізичного виховання.

А.М.Чернець, канд. філолог. наук

ПЕРСПЕКТИВИ ВИКЛАДАННЯ ЮРИДИЧНОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ ІНОЗЕМНИМИ МОВАМИ

Значнi перетворення у суспільстві зумовлюють глибокі зміни, тим самим викликаючи зміну освітніх парадигм, розробку інноваційних ідей, упровадження нових методів навчання.

Зростаючі потреби в спілкуванні та співпраці між країнами і людьми-носіями різних мов та культурних традицій, що викликані процесом євроінтеграції, вимагають суттєвих змін саме у викладанні та оновленні змісту і методів навчання, а саме іноземних мов, оскільки їх знання є важливою передумовою для особистісних, культурних, професійних та економічних контактів. Загальна стратегія навчання іноземних мов y ВНЗ визначається потребами сучасного суспільства та особливостями фаху.

З ініціативи кафедри іноземних мов № 1 НЮАУ iм. Ярослава Мудрого було впроваджено в навчально-виховний процес інтенсивне викладання юридичної термінології іноземними мовами: англійською, німецькою, французькою.

Перспективним напрямом роботи можна вважати залучення новітніх міжнародних освітніх технологій, а саме: комп’ютерне тестування, дистанційні перекладацькі контрольнi роботи, онлайн-конференції. На поглибленому рiвнi вивчення іноземної мови – вокабулярні бої, білінгвістичні та монолінгвістичні міжнародні дискусії, аудіо- та вiдеотренінги. В рамках вказаного напряму можливе розроблення методичних рекомендацій, посібників, глосаріїв, тестів, контрольних завдань з урахуванням вимог Болонського процесу та модульно-рейтингової системи.

Технологія навчання мовленнєвій комунікації повинна бyти пов’язана з науковим підходом до викладання іноземних мов на основі сучасних міжнародних принципів, методів і методичних прийомів, засобів навчання з урахуванням комунікативних факторів вивчення іноземних мов. Використання нових технологій викладання іноземних мов завдяки науковому підходу до організації навчального процесу озброює викладача знаннями, необхідними для навчання студентів згідно з вимогами програми, навчальних планів та Болонської системи.

З точки зору психолінгвістики, усне мовлення, за допомогою якого здійснюється вербальне спілкування, включає такі компоненти, що забезпечують його реалізацію: мета – засіб – умова. Зрозуміло, що юридична термінологія є динамічною системою, яка, розширюючи сферу функціонування, інтенсивно розвивається. Сучасне право, а відповідно і терміносистема права, є складною, внутрішньо диференційованою галуззю наукового та прикладного знання і становить чітко структуровану розгалужену систему, яка постійно вдосконалюється; формуються нові галузі права та виділяються нові складники системи права. Основою цього процесу є розвиток суспільних відносин з їх подальшим законодавчим закріпленням (ми дотримуємося погляду на термінологію як на упорядковану сукупність термінів певної мови або окремої галузі знань, пов’язаних одна з одною на поняттєвому, лексико-семантичному, словотворчому та граматичному рівнях, і розглядаємо її як органічний складник лексичної системи мови, що належить до специфічного функціонального стилю (наукового). Юридичний термін розглядається як одиниця мови, що виражає специфічне поняття у межах теорії та практики юриспруденції, а також характеризує та ідентифікує його.

Однією з характерних рис юридичної термінології, на відміну від багатьох інших термінологiчних систем, є співвідношення іншомовних та національних елементів, в якому переважає частка національних термінів. Це пов’язано, можливо, зі специфікою самих правових понять, які розвиваються в певному національному соціумі, тому і терміни здебільшого виникають на ґрунті конкретної національної мови. Однак практично неможливо побудувати точну модель перекладу юридичних термінів, що була б сталою і діяла ідеально в усіх випадках. Модель перекладу юридичних термінів повинна бути гнучкою та подаватися викладачами з акцентом на специфічні інтерпретації словосполучень, виразів, фразеологізмів.

Болонська декларація висуває імператив зміцнення і розвитку інтелектуального, культурного, соціального та науково-технічного потенціалу Європи. Вища освіта повинна бути адекватною викликам нового тисячоліття і сприяти вихованню у студентів і всіх громадян почуття належності до
спільних цінностей і загального культурного партнерства. Опанування студентами іноземних мов та перекладацьких технологій стає особливо актуальним, зважаючи на два основнi принципи Болонського процесу:

– визнання отриманого диплома за кордоном;

– забезпечення ВНЗ освiти мiжнародного стандарту якостi.

ІV. ДЕЯКІ АСПЕКТИ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВИКЛАДАЧІВ

Р.О. Денисова, канд. юрид. наук, доцент

ЕФЕКТИВНІСТЬ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

(СУСПІЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ)

У наш час ключовими для формування державної науково-технічної політики України є фінансування науково-технічної діяльності й створення законодавчого середовища, що сприяє підтримці й розвитку науково-технічного потенціалу країни. Вирішити ці проблеми неможливо без встановлення принципів взаємин у системі “держава - наука”; пріоритетів у тематиці наукових досліджень, найбільш наближених до об’єктивності критеріїв оцінки результатів наукової праці.

Наука – специфічна сфера діяльності людини, у якій органічно закладений потенціал саморозвитку й самоорганізації; у цьому значенні наука автономна. Заперечення цього й прагнення до прямого керування наукою з боку держави є руйнуючим для формування наукового потенціалу: наука перетворюється з об’єктивного й ефективного інструмента пізнання природи, суспільства й людини в інструмент обслуговування волюнтаристських рішень органів влади. З іншого боку, оскільки досягнення науки впливають на різні аспекти життєдіяльності людського суспільства, держави, міждержавних відносин, – використання цих досягнень повинне регулюватися державою.

Таким чином, соціальна значущість науки, з одного боку, і автономність її розвитку, з іншого, ставлять завдання розробки специфічних норм взаємодії держави з суб’єктами наукової діяльності, іншими словами, розробки науково-технічної політики. Ці норми повинні бути диференційовані для різних аспектів наукової діяльності (для фундаментальної й прикладної науки).

У сфері фундаментальних досліджень єдиним критерієм вибору при ухваленні рішення про доцільність фінансування тієї чи іншої роботи є її якість, наукова перевага над іншими пропозиціями – scientific excellence. Немає інших механізмів здійснення вибору, крім конкурсу й колегіального ухвалення рішення, що базується на думці незалежних експертів (peer riview system). Застосування до фундаментальних досліджень лінійних моделей, що намагаються зв’язати прямо ці дослідження з технологічними розробками й успіхами у виробництві, є необґрунтованим. Такі лінійні моделі не дозволяють визначити пріоритети у фундаментальній науці. Наука може мати шанс на виживання при дотриманні двох найважливіших умов: вона повинна бути високопрофесійною й базуватися на демократичних принципах.

Основна умова реформування науки (у тому числі вузівської) – створення хоча б однієї вищої школи світового рівня із глобальними стратегічними завданнями. Вона повинна одержувати серйозне фінансування, у тому числі з боку приватного капіталу, щоб продемонструвати інший шлях її розвитку. У контексті вузівської науки актуальною є її автономія. Як свідчать європейські нормативні акти, це єдиний спосіб пристосувати систему освіти до глобальних змін.

Високий професіоналізм науки може бути забезпечений роботами, які виконані у обладнаних на вищому рівні лабораторіях, що проводять дослідження на світовому рівні. Отже, вони повинні фінансуватися в першу чергу. Виявлені вони можуть бути досить легко. Для лабораторій, що займаються фундаментальною наукою, повинні враховуватися публікації (за імпакт-фактором, індексом цитування або ще яким-небудь прийнятим міжнародною науковою громадськістю способом). Міжнародні патенти, впровадження й інші важливі народно-господарські досягнення також повинні бути враховані. Нарешті, необхідною умовою є наявність у лабораторії наукової школи, а саме всіх поколінь дослідників і особливо молоді.

Л.А. Єськова, асистент

ГУМАНІСТИЧНА СПРЯМОВАНІСТЬ

ОСОБИСТОСТІ ВИКЛАДАЧА

Гуманістична спрямованість – найголовніша характеристика майстерності викладача як вихователя особистості студента. Головне в особистості викладача – потенціал його цінностей; чи є в нього, за словами В.Сухомлинського, спрямованість на людину, здатність поважати і любити іншого.

Сучасні педагоги І.А. Зязюн, Е.Ш. Натанзон та ін. самим ефективним вважають не функціонально-стандартний, суто діловий, а суб’єкт-суб’єктний характер педагогічного спілкування.

Він полягає у рівності психологічних позицій педагога та учня, готовності бачити і розуміти співрозмовника, стати на його позицію, не нав’язувати думку, враховуючи право кожного на вибір власного шляху розмірковувань.

Педагог з рівнем такого спілкування не “вкладає” у голови знання, не примушує бути слухняними, не залякує можливими репресіями. Він лише створює на занятті ситуацію, яка потребує самостійних дій від суб’єктів навчання, постійної опори їх на власний досвід і самостійну ретрансляцію здобутих знань. Спонукаючи спочатку всіх до внутрішнього діалогу, педагог потім організовує дискусію.

Цей тип педагогічного спілкування спрямований на психологічну оптимізацію навчальної діяльності і колективних стосунків.

Особистісно-орієнтоване спілкування – це спілкування за законами взаємної довіри, коли партнери зосереджено слухають один одного, поділяють почуття, співпереживають.

Портрет особистісно-орієнтованого викладача, який вміє взаємодіяти на перцептивному і інтерактивному рівнях:

– відкритий, відвертий у своїх поглядах;

– демонструє студентам цілковиту довіру, не принижує їх гідності;

– виявляє емпатійне розуміння, вміє “постояти в чужих черевиках”, відчуваючи внутрішній світ юної особи;

– коректно керує спільним розв’язанням проблем, кожному надає допомогу гідно самоутвердитися в колективі;

– забезпечує співробітництво, співтворчість;

– допомагає кожному сприймати колективні досягнення як власну цінність;

– у навчанні кожного враховує співвідношення між успіхом і невдачею;

– супроводжує власними роздумами тези з підручника, розкриває світ своїх почуттів, завжди виявляє особисте ставлення до предмета діалогу;

– втілює в життя етику любові взагалі до людини;

– звертає увагу, що практика любові повинна починатися з усвідомлення різниці між чесністю і любов’ю.

Цілком природно, що гуманістична спрямованність викладача не перетворить навчання на тяжкий процес “накопичення знань”, а зробить його розвитком творчого потенціалу особистостей, їх гідності, свободи, відповідальності, моральності і почуття любові до себе й до інших.

Якщо викладач не має міцних моральних і грамадянських позицій, тримається на відстані від вихованців, не відчуває єдності з ними, відповідальності за них, любові до них і взагалі до людей, націй і різних культур, він не може виховати гуманістично спрямовану особистість, яка б своїми діями в майбутньому покращувала стан суспільства.

Педагогічний ідеал гуманістично спрямованого викладача не тільки бажаний теоретично в сучасній педагогіці, а й був утілений, принаймні, в вітчизняній історії.

Про метод виховання гідності, свободи та міцного морального духу у молоді (взірцем особистості викладача, його відношенням до вихованців) писав К.Д. Ушинський, обґрунтовуючи небезпечність для суспільства тотальної безликої освітньої машини, де учень – “гвинтик”, а педагог – “викрутка”. Ушинський як юрист був упевнений, що одне з священих прав людини – право на правильне й добре виховання, яке формує в людині почуття “рівності його особистості зі всякою іншою людською особистістю” і почуття справедливості, яке він називав “найглибшою підвалиною грамадянського життя”. За його переконанням, свобода – джерело моральності, і скільки ми даємо прав людині, стільки ми маємо прав вимагати від неї моральності.

Світосприйняття, орієнтоване на загальнозначуще, було органічне для К.Д. Ушинського. Він вперше у суспільну свідомість ввів думку про економічну вигоду для країни фінансових укладень в освіту і виховання, називаючи їх міцними основними фінансовими операціями. Розумовий та моральний капітал народа приносить більше всього навіть грошових відсотків, без нього всі інші капітали залишаються мертвими.

Гуманістична спрямованість виховання в сучасній педагогіці, особливо виховання у особистості її гідності, не давала спокою В.С.Біблеру, який зауважував, що “сьогодні, як ніколи, моральність залежить від власної волі”.

М. Бубер і Е.Фромм поділяли точку зору на любов, як на напружене чуттєве переживання єдності з людиною (чи з Богом), погляд на неї, як на єдину розумну відповідь на проб-
лему людського існування.

Так, М. Бубер, розглядаючи діалог Я з ТИ, де любов – головне слово у людських стосунах, стверджує, що той, хто відкидає іншого, просто не бачить його цілісності (відкритого “метелика”, даруючого відкриття), а зустрічає тільки “ляльковий кокон”.

Еріх Фромм наголошує: “Суспільство повинно бути організовано таким чином, щоб соціальна, любляча природа людини не відокремлювалась від його соціального існування”. Він вважає, що віра в можливість любові як соціального, а не тільки виключно індивідуального явища, це розумна віра, заснована на здатності розуміння самої природи людини.

І.Б.Кудас, канд. юрид. наук, доцент

ДЕЯКІ ПИТАННЯ НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАЦІВНИКІВ

Вищих Навчальних закладів

Законодавство України, а саме Закони України “Про освіту”, “Про вищу освіту”, “Про наукову і науково-технічну діяльність”, приділило багато уваги визначенню правового статусу науково-педагогічних працівників ВНЗ.

Для того, щоб розглянути поняття “науково-педагогічний працівник як викладач” більш детально та всебічно, звернімося до тлумачного словника Даля, згідно з яким викладач – це вчитель, який вчить, наставляє, читає, передає науку. Новітній український словник теж дає визначення: “Викладач – це той, хто читає лекції, веде уроки у навчальних закладах”. Водночас, британський словник “The World Book Encycloped” визначає поняття “викладач” зовсім інакше, а саме: “Викладач – це людина, яка допомагає іншим навчатися. Діяльність викладача допомагає іншим здобувати знання, орієнтує їх бути відповідальними громадянами та спрямовує їх на корисне, благонадійне життя”. Порівнюючи інформацію, яка надається приведеними вище словниками, можна зробити висновок, що британський словник більш повно, всебічно визначив поняття “викладач”. Але таке визначення, на наш погляд, теж не висвітлює повного значення поняття “науково-педагогічний працівник”. Науково-педагогічний працівник ще і науковець, творець, чиєю творчою працею створені об’єкти інтелектуальної власності.

Окремі статті вищезазначених законів присвячені правам, обов’язкам та гарантіям науково-педагогічних працівників. Але жодної уваги не приділено таким правам, як право на творчий розвиток, право на захист своїх авторських прав, тобто таким правам, що стосуються саме викладача як творця, як суб’єкта авторського права. Якщо в цілому проаналізувати запропоновані права та обов’язки, то складається враження, що науково-педагогічний працівник – це працівник, лектор, вихователь. А як же творець, автор, науковець?!

Зупинимося детальніше на визначенні науково-педагогічного працівника як творця. Кодекс честі науковця, який був виданий Галицькою видавничою спілкою у 2003 р., передбачив основні вимоги до науково-педагогічного працівника як творця.

Науково-педагогічний працівник повинен визнавати результати наукової творчості як персональну власність творця. Дійсно, результати наукової творчості можна розглядати як спеціальний вид власності особи-творця. Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Стаття 68 Конституції України встановлює обов’язок не посягати на права і свободи інших людей. Також п.3 ст. 418 Цивільного кодексу України передбачає, що право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений чи обмежений у здійсненні права інтелектуальної власності, крім випадків, встановлених законом.

Науково-педагогічний працівник має визнавати міжнародні та національні закони про захист авторських прав. Під час своєї науково-педагогічної діяльності наукові працівники можуть використовувати рукописи лише з письмової згоди автора із зазначенням джерела; інформація, що запозичена з інших публікацій, може використовуватися лише при вказанні джерела та встановленні чіткої межі між власним досягненням та здобутками інших; цитати із закордонних робіт бажано використовувати, якщо є потреба точного сприйняття закордонної наукової думки. Крім цього, поступка авторством наукової роботи іншій особі, прийняття такого авторства та особливо вимога такої поступки є неприпустимою. Теж саме стосується і співавторства: невиправдане пропонування співавторства іншій особі, прийняття такого співавторства та вимога такого співавторства забороняється. Тільки справжній автор роботи може виступати у цій ролі й не може бути позбавлений цього права. Так, це положення закріплене як у вітчизняному, так і у світовому законодавстві, однак, незважаючи на це, така негативна практика (зловживання авторським правом) існує. Чим це зумовлено? Можна виділити низку причин: по-перше, низький рівень заробітної плати викладачів, науковців, що штовхає їх до “безкорисливої” передачі свого наукового твору чи наукової статті разом з особистими немайновими та майновими правами іншим зацікавленим особам; по-друге, зловживання своєю посадою, званням, службовим положенням по відношенню до підлеглих, що вбачається у “добровільному” співавторстві, “справедливому” присвоєнні авторського твору як в цілому, так і окремої його частини та видавництво його під своїм ім’ям. Також відсутність особистої зацікавленості автора у подальшій реалізації майнових прав, що може бути зумовлено небажанням чи невмінням автора “пробивати” своє дітище.

Науково-педагогічний працівник повинен виконувати тільки ті завдання, для яких він має відповідні знання. В іншому випадку він повинен рекомендувати особу, яка обізнана та підготовлена для виконання завдання краще, чи взагалі відмовитися від виконання такого завдання. У багатьох ВНЗ така проблема досить розповсюджена: деякі викладачі читають лекції, ведуть практичні заняття навіть не маючи вищої освіти з цього предмета, деякі взагалі необізнані у предметі викладання і покладаються на свій життєвий досвід або на загальні знання з суспільних наук; інші не слідкують за змінами у науці, законодавстві і здебільшого спираються на застарілі дані, що не відповідають дійсності. Все це може призвести до низького рівня освіти, практичних помилок, падіння авторитету відповідного ВНЗ. З цього можна зробити висновок, що науково-педагогічний працівник повинен бути об’єктивним в оцінці власних досягнень. Крім цього, він повинен утримуватися від самореклами. Засоби масової інформації повинні використовуватися для пропаганди наукових досягнень, але не власної особи.

Обізнаність науково-педагогічного працівника у тій чи іншій галузі науки, об’єктивна оцінка своїх знань, наукового досвіду дозволяє надавати йому консультації з відповідних наукових питань, висловлювати думку про роботу та наукову діяльність інших науковців. Існує думка, що підготовка та висловлювання об’єктивної критичної думки, яка іноді й може завдавати багато клопоту, повинна розглядатися не інакше як обов’язок науково-педагогічного працівника, від якого він не повинен ухилятися. У своїй критичній та консультативній діяльності науковець повинен висловлювати свою думку чесно, чітко, кваліфіковано та неупереджено.

Науково-педагогічний працівник має використовувати свої знання, інтелект, авторитет, свої наукові та інші досягнення тільки на користь суспільства. Людина, яка взяла на себе величезну відповідальність бути науково-педагогічним працівником, зобов’язана своєю діяльністю, своїм науковим потенціалом сприяти розвитку своєї держави, вітчизняної науки та наукового світу в цілому.

Н.В. Погорецька, канд. юрид. наук, доцент

РОЛЬ ОСОБИСТІСНИХ ЯКОСТЕЙ ВИКЛАДАЧА

в СУЧАСНІЙ ВИЩІЙ ШКОЛІ

Сучасний етап розвитку цивілізації вимагає зваженого і водночас критичного перегляду усталених характеристик і норм освітньої діяльності, зокрема, глибокої педагогізації суспільства, поширення масової педагогічної культури. Успішність навчально-виховного процесу зумовлена великою кількістю факторів, кожен з яких є надзвичайно важливим. Серед них вагоме місце займає культура особистості викладача та культура його спілкування.

Професійна діяльність викладача вищої школи вимагає наявності у нього певних особистісних якостей, соціально-психологічних рис і властивостей, високої моральності, які прямо чи опосередковано пов’язані з його психолого-педагогічною культурою, що включає до себе ціннісні орієнтації особистості викладача, набуття ним соціального інтелекту, який, як слушно зауважує американський психолог Н. Таллент, включає: здатність розуміти стан іншої особи (емпатія); прояви почуття такту по відношенню до співбесідника; уміння створити доброзичливу атмосферу у взаємостосунках з людьми; уміння викликати прихильність та доброзичливість до себе з боку інших; прогнозування та передбачення розвитку різних соціальних ситуацій.

Моральні якості викладача невід’ємні від гуманістичної спрямованості його особистості, ставлення до людини як до найбільшої цінності. Лише за умови відповідальності перед майбутнім і любові до дітей починається формування педагогічної культури викладача. У цьому контексті є досить актуальними слова М.А. Бердяєва про те, що “остаточно втрачається свідомість цінності людського життя, неповага до особистості досягає дивовижних розмірів... обожнюванням голої людської волі, звільненої від усякої святині – із цим ніяких цінностей створити не можна”. Тому однією з провідних якостей особистості, яка необхідна для розвитку педагогічної культури, є “комунікативне ядро особистості”, що припускає готовність людини до повноцінного міжособистісного спілкування.

Педагогічна культура невіддільна від культури зовнішнього вигляду, культури мови, естетичної культури, різнобічних інтересів і духовних потреб педагога. У цьому зв’язку показниками сформованості педагогічної культури є інтереси і духовні потреби особистості.

Без прагнення до постійного самовдосконалення, що, у свою чергу, визначається усвідомленням своїх недоліків і вмінням їх виправити, здатністю до самоконтролю і самоаналізу, побудовою проблеми дій по самовихованню, викладач не може характеризуватися як носій високої культури. Він має право учити доти, поки навчається сам – ця заповідь повинна стати професійним кредо сучасного педагога. Тому прагнення до постійного самовдосконалення є однією з основних якостей особистості викладача високої педагогічної культури.

Таким чином, важливим складовим компонентом педагогічної культури є особистісні якості викладача, що багато в чому визначають рівень його професіоналізму.

Педагогічне спілкування містить як передачу знань, умінь на підставі творчого їх викладу, так і формування позитивних загальнолюдських рис фахівця. Необхідно також враховувати, що саме в студентські роки в період від 17 до 23 років людина переживає кризу ідентичності, і тому саме система вищої освіти є не лише інституційною формою професійної підготовки, але й впливовим фактором соціалізації особистості. Очевидним є той факт, що ідентичність є таким утворенням, яке виникає, розвивається, змінюється та виступає в ролі перемінної, що самостійно впливає на розвиток особистості, за умов постійної взаємодії з рядом соціальних факторів (таких, що пов’язані з суспільним життям). Студентське ж середовище є одним із них і належність до нього передбачає цілу низку умов, за яких відбуватиметься розвиток особистості, а значить і переживання нею кризи ідентичності, а саме: включення в стосунки з іншими, які істотно відрізняються від таких значущих в іншій ситуації розвитку (особистості викладачів як носіїв визначених культурних норм та життєвих пріоритетів, які надає вища освіта); це перебування під впливом навчально-виховного процесу, що має свої специфічні характеристики та структурні компоненти; це можливість активної зайнятості науково-пошуковою діяльністю, яка створює підстави для формування особливого світогляду.

Звісно, що в основі спілкування завжди лежать визначені мотиви: потреби, інтереси, суспільний обов’язок, звички, мета, які можуть бути як індивідуально, так і соціально значущими. У професійному ж спілкуванні викладача мотиви завжди є соціально значущими. У професійній культурі спілкування викладача на передній план висувається в усіх його взаємостосунках уміння досягти поставленої мети у професійній підготовці майбутнього спеціаліста. Важливим аспектом професійної культури спілкування викладача є використання ним міжособистісних зв’язків для створення умов розвитку здібностей студента у колективі, одночасно будуючи свої взаємовідносини з колективом в цілому і маючи за мету гармонізацію індивідуальних і колективних інтересів. Спілкування викладача повинно постійно збагачуватися новими прийомами та засобами, що вимагає постійного творчого підходу щодо пошуку нових прийомів та засобів, оскільки на різних рівнях вимагає від викладача постійної адаптації до умов того чи іншого виду педагогічної діяльності. У кожному конкретному випадку спілкування може змінюватися оцінка та самооцінка, концентрація уваги, рівень інтелектуальної активності, ступінь проникнення у зміст пропонованого матеріалу лекції.

Педагогічна культура спілкування розглядається як діалектична інтегрована єдність педагогічних цінностей: цінностей-цілей і цінностей-мотивів; цінностей-знань; технологічних цінностей, за допомогою чого викреслюється модель педагогічної культури, яка спрямовує і коригує у соціальному, духовному, професійному, особистісному просторі діяльність викладача, його професіоналізм.

Власне, усі вищезгадані чинники можна віднести до іміджу, який свідомо чи несвідомо напрацьовує професіонал у будь-якій сфері діяльності, зокрема викладач вищої школи. Поняття “імідж” увійшло до сучасного ділового лексикону головним чином тому, що його складові мають вагомий вплив на співпрацю з людьми та ефективність спільної роботи. Позитивний імідж сучасного викладача вищої школи тісно пов’язаний із психолого-педагогічною культурою особистості викладача. Структура іміджу професіонала, що передбачає наступні складові: образ, який виникає при першій появі викладача в студентській аудиторії і залишається за його відсут-
ності; зовнішня складова (зовнішність, манери, хода, голос, міміка, одяг, зачіска); процесуальна складова (форми звертання, професіоналізм, енергійність, темперамент, виразність); внутрішня складова (інтелект, спосіб мислення, цілі, засоби їх досягнення, інтереси, ерудиція); позиція, установки, легенда – сприймається як позитивна лише за умови високого рівня психологічної та педагогічної культури особистості.

Таким чином, саме той викладач, який здатний відповідати певному іміджу педагога, буде в змозі витримати реальну конкуренцію в середовищі викладачів і студентському середовищі. Це є важливим чинником з урахуванням того, що модернізація вищої освіти ставить за мету побудову такої моделі навчального процесу, при якій своє значне місце займе індивідуальна траєкторія навчання студента, де головну роль буде відігравати свобода викладача та студента в навчальному процесі при повній академічній автономії. На цих саме засадах будується європейська модель навчального процесу, яку і слід впроваджувати у вітчизняні освітянські заклади.

О.В. Соловйов, асистент

КУЛЬТУРА МОВИ ЯК КОМПОНЕНТ

ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВИКЛАДАЧА

Українська мова в сучасному суспільстві зазнає значних змін: вона пристосовується до нових умов нашого життя. Частину цих змін можна вважати корисними (демократизація, підвищення статусу язикової особистості, розширення кола осіб, що одержали “право на мову”, звільнення від казенщини та ін.). Однак, з іншого боку, вседозволеність і свого роду “мовна анархія” призводять до псування мови, її засмічування іноземними словами, жаргонізмами, просторічною й навіть недрукованою лексикою. Норми й стандарти української мови стають поняттям розтяжним. Всі ці явища впливають на українську культуру, у той час як її збереження (і культури мовлення в тому числі) – це загальна турбота тих, хто професійно зв’язаний з мовою: письменників, політиків, публіцистів, викладачів.

Серед різних видів діяльності прямо зв’язаних з мовою, одним з перших називають викладання. Викладач, безумовно, повинен бути провідником і носієм культури у всіх аспектах її прояву, у тому числі, зрозуміло, і мовному. Слово професіонала повинне бути зразковим, бездоганним і відповідати таким комунікативним якостям, як інформативність, правильність, логічність, точність, багатство, чистота, виразність, етичність, естетичність. При цьому мова педагога, виражаючи язикову особистість мовця, повинна бути максимально персоніфікованою, адресною (звернена до конкретної аудиторії), авторитетною (вчитель-вихователь) і рефлексивною (самооцінка й самоконтроль). Саме завдяки названим якостям у суспільстві й впізнають викладача по особливій манері вимови, точності слововживання, високій культурі спілкування.

Формування язикової культури вчителя повинно займати гідне місце в його професійній підготовці, оскільки сучасний педагог покликаний виховувати громадянина нової демократичної України, у якій розширюється перелік соціо- і психолінгвістичних факторів, що роблять помітний вплив на функціонування сучасної української мови й мовну поведінку людей. Серед цих факторів можна відзначити:

1. Значне розширення контингенту учасників масової комунікації.

2. Зростання особистісного початку усного й письмового мовлення мовця.

3. Підвищення діалогічності мовлення і його адресної спрямованості у зв’язку із залученням у простір спілкування нових верств населення, а також за рахунок підвищення інтерактивних можливостей електронних засобів масової інформації.

4. Явна тенденція до “розмовності” літературного мовлення при розширенні сфери спонтанного, ситуативно зумовленого спілкування, що прийшло на зміну “голосному читанню письмового тексту”.

5. Розширення парадигми жанрів усного публічного мовлення, що проявляється, приміром, у формуванні й становленні різного роду інтерактивних програм електронних засобів масової інформації: ток-шоу, бесід, круглих столів, аналітичних оглядів, телемостів та ін.

6. Розмивання меж між офіційним і неофіційним спілкуванням.

Говорячи про культуру мовлення педагога ми маємо на увазі різні аспекти його професійної мови.

Кілька слів про сам термін “професійна або спеціальна мова”. При вживанні цього поняття ми, насамперед, маємо на увазі ситуацію спілкування (для педагога – це академічна сфера), тематичну спеціалізацію мовлення (науковий і власне педагогічний зміст) і його функціонування в моделі: людина –усний/письмовий текст – людина. Історичний шлях розвитку української мови сформував найрізноманітніші форми його реалізації, а також різницю за видами спеціального застосування; в українській мові активно формується й науковий стиль літературної мови. Володіння мовою своєї професії – явище вторинне, оскільки його носії насамперед повинні бути носіями національної літературної мови. Таким чином, людина немов володіє декількома язиковими системами й має право вибору для їх використання, залежно від конкретних умов спілкування переключаючись на той або інший мовний регістр.

Оволодіння мовою науки – складний і довгий процес, тому що найважливішими экстралінгвистичними факторами професійного мовлення є інформативність (насиченість складними термінами й поняттями), нормативність, точність, логічність і об’єктивність. Сюди ж можна віднести й діалогічність, оскільки наукова сфера передбачає всебічне й багаторазове обговорення отриманих знань. Перші навички професійного мовного спілкування здобуваються під час “інтрапрофесійної комунікації”, здійснюваної всередині соціально-професійної спільності.

Неоднорідна у жанрово-стильовому відношенні професійна мова проявляється як у письмовій, так і в усній формі. У писемній формі – це особливі мови спеціальної літератури: мова монографій, підручників, наукових доповідей, статей, анотацій, рефератів та ін. Для природничих наук і технічних дисциплін сюди ж можна віднести й різні професійні коди (мова формул, графіків, символів, латинські й грецькі запозичення й т. ін.). В основному всі ці жанри ґрунтуються на монологічній формі мовлення.

В усному прояві професійна мова педагога більшою мірою є діалогічною (хоча лекційна діяльність, зрозуміло, заснована на монолозі). Сюди можна включити жанри практичних і семінарських занять, професійну розмовну мову й деякі інші.

Виходячи зі сказаного, професійне мовлення педагога можна диференціювати за різними “концентричними сферами спілкування”. Однак воно, в принципі, гомогенне і поєднує загальний лексико-семантичний і дериваційний потенціали, що проявляється як у плані змісту, так і в плані вираження.

Отже, одним з найважливіших напрямів при формуванні культури професійного мовлення педагога можна вважати оволодіння лексико-семантичним апаратом, що виявляє себе в бездоганно точному використанні термінів, категорій і понять дисципліни спеціалізації конкретного вчителя, а також у постійному розширенні й активізації складу термінологічного словника, що зумовлено не тільки вдосконалюванням фахівця в даній області знань, але й фактором розвитку самої науки.

Крім вузькоспеціальної лексики (терміни й поняття конкретної науки), до наукового лексичного апарату можна віднести: а) загальнонаукові терміни, пов’язані з логіко-філософськими категоріями (абстрактне, конкретне, система, структура, функція, модель, інформація, метод, теорія, практика, фактор, парадигма, інформація та ін.); б) загальнокнижкові, нейтральні прошарки лексики (активізувати, входити, задіяти, зміна, спостереження, відбивати, відношення, поняття, послідовність, представляти, зв’язувати, склад, бути й ін.). Слід зазначити, що значна частина подібної лексики є поліфункціональною, тобто використовується в різних стилях мови й у різних значеннях (наприклад, як слова загальнонаціональної мови і як спеціальні терміни: величина, довжина, значення, порушення, безліч, підйом, ряд, сила, злочин, слово, сфера, делікт тощо).

Точність професійної мови, її висока абстрактність і логічність вимагають і найглибшого знання граматики, тому що весь набір морфологічних і синтаксичних форм даного стиля спрямований на досягнення саме цих якостей мовлення. Науковий стиль виявляє вибірковість стосовно використання, приміром, займенників (перевага надається формам 3 особи однини й 1 особи множини), відмінків іменників (так зване нанизування форм родового відмінка), категорій часу дієслова (сьогодення позачасове), високочастотне використання імен прикметників, різних складних синтаксичних конструкцій (складнопідрядні речення з розгалуженою системою підрядних) та ін.

Ще однієї рисою професійного мовлення педагога є його доступність, зрозумілість, що вимагає освоєння синонімічних багатств національної мови, уміння в ході пояснення складного матеріалу “перевести” його на мову, зрозумілу студентам, провести наочні відповідності й образні порівняння й паралелі. Не менш важливі для вчителя й вихователя сталі й різні комунікативні вміння: аналізувати ситуацію спілкування й орієнтуватися в ній; визначати мовне поводження комунікантів; знання етикетних особливостей мовлення; уміння впливати на аудиторію й оцінювати її мовне поводження з метою її корекції, поліпшення та ін.

Сучасна лінгвістика вже давно звернула увагу на особливості використання різних мовних жанрів у професійній мові педагога. Серед них можна відзначити жанр пояснення (пов’язаний з умінням у чіткій і лаконічній формі вивести основну тезу, апелюючи при цьому не тільки до розуму, але й до емоцій слухачів, підготувавши достатнє обґрунтування сказаного фактами, співвідносячи зміст із законами логіки). Так, наприклад, найважливішою переконливою системою, яку використовують в педагогічній сфері спілкування, є аргументація. Класична риторична топіка (теорія “загальних місць”) вже давно стала джерелом раціональних аргументів, які варто розрізняти за їх “силою” та “вагою”. Стратегія й тактика аргументації особливо важливі в науковій суперечці (дискусії, полеміці), оскільки вчать прийомам наступальної тактики, захисту, умінню тактовно уникнути суперечки тощо. Особливо важливо в цьому випадку навчити студентів розрізняти некоректні способи ведення суперечки (“вселяння”, “апеляція до особистості” й ін.) для того, щоб надалі не вживати їх у своїй комунікативній практиці.

До інших мовних жанрів, на які варто звернути особливу увагу, можна віднести: мовні засоби волевиявлення вчителя (команда, прохання, наказ, порада); оціночні жанри (похвала й осудження); суперечку, дискусію й полеміку як особливі діалогічні мовні жанри; жанр бесіди й ін. Важливість цієї проблеми пов’язана з тим, що багатоаспектний аналіз професійного мовлення вчителів виявив його слабкі сторони. Так, найчастіше самі педагоги не вміють точно оцінити своє мовне поводження; не помічають помилок як у власному мовленні, так і в мовленні учнів; занадто часто прибігають до осудження, затверджуючи своє право на владу й “останнє слово” і т. ін. На думку деяких дослідників, головним в мовному поводженні вчителя виявляється не педагогічна мета, а мотив образи на учнів, невдоволення їх неслухняністю й неповагою. Таким чином, невисока культура спілкування ускладнюється відсутністю нового педагогічного мислення, пов’язаного із суб’єктною взаємодією між викладачем та учнем і створенням атмосфери співробітництва.

Не можна говорити про культуру професійного мовлення педагога, не згадавши про її техніку мовного подиху, силу й гучність голосу, його польотність, дикцію. Повинні знаходитися в полі зору й кінесика (міміка, жести, пози), а також зовнішній вигляд педагога.

Щоб розширити уявлення про українську мову як засіб, що обслуговує професійну сферу діяльності, необхідно постійно орієнтувати викладачів на вільне володіння всіма функціональними стилями мови, а також сприяти виробленню індивідуальної манери мовлення, становленню язикової особистості професіонала. Найголовніша вимога до професійного мовлення така: з усіх одиниць, що існують у язиковій “скарбничці”, для створення певного тексту повинні бути обрані такі, які з максимальною повнотою й ефективністю забезпечують виконання поставлених комунікативних завдань.

О.О.Чуб, канд. юрид. наук, асистент

ЗМІНА РОЛІ ВИКЛАДАЧА В ХОДІ РЕФОРМУВАННЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ

Спільною декларацією міністрів освіти Європи “Європейський простір у сфері вищої освіти” від 19 черв. 1999 р. (Болонською декларацією) важливим напрямом розвитку європейського освітнього простору передбачається стимулювання мобільності й створення умов для вільного переміщення студентів, викладачів, дослідників і адміністративного персоналу ВНЗ, оскільки, як зазначається в Берлінському комюніке зустрічі міністрів освіти країн – учасниць Болонського процесу у вересні 2003 р., така мобільність має позитивно вплинути на європейське життя в академічному, культурному, соціальному та економічному аспектах.

Найбільш позитивним аспектом Болонського процесу вважається освітнє зближення держав Європейського Союзу й інших країн, тоді як реальна інтеграція Європи неможлива без певного рівня інтеграції освіти й об’єднання можливостей науково-викладацького персоналу вищих шкіл всіх країн континенту. Йдеться, насамперед, про створення принципово нової атмосфери відкритості і співпраці всіх європейських країн у такій характерній для національних проявів сфері, якою є вища освіта.

Згадувана у Болонській декларації мобільність передбачає усунення перешкод на шляху ефективного використання права на вільне пересування, забезпечення визнання та зарахування часу, який викладач, дослідник чи член адміністративного персоналу провів у європейському навчальному закладі, здійснюючи дослідження або викладаючи відповідну до свого фаху дисципліну.

Навчання за новими стандартами передбачає істотну перебудову роботи викладача в бік її індивідуалізації, що, на думку деяких дослідників, потребує більш глибокої спеціалізації самих викладачів. Потребують корегування також складові навчального процесу. Як відомо, в Болонській системі значне місце відводиться самостійній роботі. Але зазначається, що це не передбачає зменшення ролі викладацького складу, який завжди має бути каталізатором засвоєння і використання знань, навичок та умінь, своєрідним зразком професійних якостей.

Системність Болонських реформ полягає в поєднанні реформування власне викладання з актуалізацією задачі створення інфраструктур в навчальному закладі, служб підтримки студентів, їх консультування та професійного орієнтування. Адекватні загальноєвропейські принципи побудови навчального процесу передбачають стимулювання оновлення змісту навчання, більшу відповідальність студента і викладача за результати спільної, можна сказати партнерської, праці.

Отже, змістова сторона роботи викладача видозмінюється. Оптимізація цієї роботи має відбуватися у декількох напрямах: з одного боку–це читання лекцій, проведення практичних занять, індивідуальна, методична робота, контроль засвоєння дисципліни; з іншого – проведення наукових досліджень, які за своєю специфікою є вищою формою наукової творчості.

У загальнофілософському розумінні наукова творчість – це специфічна сфера людської діяльності, спрямована на отримання системи нових та соціально значущих знань про закони і явища об’єктивної та суб’єктивної реальності за допомогою певних методологічних засобів, які можуть використовуватися для реального перетворення дійсності. Мета наукової творчості – це отримання істотного знання, перевіреного в ході суспільно-історичної практики та викладеного в логічній, “естетично досконалій” формі (наукові концепції, гіпотези, теорії). Відтак, в ході проєвропейського реформування вищої освіти в Україні вивільняється академічний час для здійснення наукових досліджень викладача, створюються умови для реалізації його наукових творчих планів.

У Концепції Державної програми розвитку освіти на 2006-2010 роки, затвердженій Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 12 лип. 2006 р. № 396-р, очікуваним результатом її виконання зазначається можливість забезпечити перехід до нової якості освіти і виховання, що випливає з їх пріоритетності для розвитку України, зокрема, підвищення професіоналізму та соціального статусу педагогічних і науково-педагогічних працівників, забезпечення їх державною підтримкою; підвищення якості навчання і виховання, що позитивно вплине на рівень кваліфікації, компетентності та відповідальності фахівців усіх напрямів підготовки і перепідготовки кадрів, упровадження новітніх педагогічних та інформаційних технологій, поглиблення інтеграції освіти і науки.

А.В.Говорун, канд. пед. наук, доцент

ВИВЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ ДЖЕРЕЛ

ЯК КОМПОНЕНТ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

На початку дослідження незалежно від його виду (історичне, теоретико-експериментальне, методичне) необхідно окреслити загальні контури наукового пошуку, визначити його орієнтири та основні етапи, чітко сформулювати дослідницькі завдання. Ця попередня теоретична робота проводиться дослідником на ґрунті вивчення літературних джерел. Хоча ознайомлення з вихідною інформацією супроводжує весь процес дослідження, на перших етапах воно відіграє особливо важливу роль. Саме в такий спосіб отримується і накопичується певний фактичний матеріал, здійснюється аналіз узагальнення та інтерпретація наукової інформації відповідно до теоретичної канви певного дослідження. Вивчення та підбір наукового доробку інших авторів за своїм значенням і трудомісткістю є важливою складовою власного пошуку, що вимагає кропіткої тривалої роботи. Адже неодмінною умовою дослідницької діяльності є послідовний зв’язок між живою працею і тією, що матеріалізована вже у проведених дослідженнях. Учений творить, використовуючи духовну спадщину своїх попередників.

Існують певні правила роботи з літературою, які треба враховувати молодому науковцю:

1) складання попередньoго бібліографічного списку джерел;

2) підбір публікацій;

3) опрацювання публікацій.

Так, при складанні бібліографії важливо, перш за все, визначити інформаційні джерела, в яких можуть бути публікації з досліджуваної проблеми (книжки, статті, рецензії, газетні та журнальні періодичні видання, збірники наукових праць, матеріали конференцій, архіви тощо). Необхідно також з’ясувати коло авторів, які вивчали питання, пов’язані з обраною темою.

Правильно складений бібліографічний список сам по собі має пізнавальне значення. Він віддзеркалює загальну та наукову культуру автора, аргументованість і переконливість його тверджень і висновків, обізнаність з фундаментальними працями тощо. Список використаної літератури є завжди цікавим для фахівців, бо розкриває їм нові, ще мало досліджені питання з певної галузі науки і нерідко буває єдиним інформаційним тематичним джерелом.

Знайомитися з літературою слід у зворотно-хронологічному, а не прямо-хронологічному порядку. Зміст видань останніх років може охоплювати матеріали попередніх наукових розробок. Тому, починаючи роботу з новою літературою, дослідник запобігає можливому дублюванню та повторному огляду тієї самої інформації.

Всі зібрані матеріали треба систематизувати, для чого виділяють певні напрями до вивчення наукової проблеми, що характеризують якісні зрушення ії становлення. Кожен з цих напрямів спрямовує критичний аналіз, який дає можливість визначити “білі” плями, тобто ще недостатньо досліджені ракурси проблеми, і на цій основі окреслити свої наукові завдання.

Критичний аналіз вимагає ерудиції, відповідного рівня знань, підготовки дослідника і має розкривати:

– основну ідею автора публікації, його позицію;

– відмінність певного автора від інших;

– сутність полеміки автора з іншими дослідниками;

– найаргументованіші та найпереконливіші положення;

– питання, що залишилися невисвітленими;

– перспективні напрями подальших досліджень.

Досить часто спостерігаються випадки, коли дослідник не аналізує наукову літературу, а просто перелічує авторів та їх праці у вигляді анотації, не висловлює своєї думки з приводу наведеної інформації. Такий пасивний аналіз не відповідає вимогам науково-дослідної роботи, бо лише у процесі критичної оцінки прочитаного виникають власні міркування, вирізняються актуальні питання, що потребують першочергового дослідження, формується уявлення про основи майбутнього пошуку.

Іншим варіантом огляду літератури є тематичний аналіз. Він передбачає систематизацію всієї інформації за різними аспектами розглядуваної теми. Накопиченню матеріалів у процесі критичного аналізу допомагають такі засоби :

1) папки з галузевої інформації, що містять окремі листи з відомостями про певні публікації;

2) витяги – скорочений або повний виклад змісту окремих фрагментів літературного джерела;

3) цитування – дослівний запис авторського тексту;

4) складання словника нових термінів;

5) анотація – коротка характеристика публікації з точки зору ії змісту, спрямування, форми тощо. Анотації зручно розміщати на окремих картках з різних питань досліджуваної теми;

6) конспекти – детальний виклад змісту інформації. Головна вимога до нього полягає в тому, щоб виділити основ-
ні положення, зафіксувати ті з них, які є найсуттєвішими для даної роботи.

В опрацюванні літератури важливо керуватися певними правилами роботи з книгою. Так, треба вміти себе спрямовувати на той чи інший характер опанування інформації, володіти різними видами її отримання. Суттєвим є також знання існуючих способів запам’ятовування тексту: механічного, що ґрунтується на формальному повторенні та завчанні прочитаного, й смислового, який передбачає активну розумову діяльність, виділення логічних зв’язків між елементами змісту і є більш ефективним.

Варто акцентувати значення картотеки дослідника, що складається у процесі накопичення інформаційних матеріалів і дозволяє контролювати та регулювати процес перегляду літератури.

Н а у к о в о – м е т о д и ч н е в и д а н н я

навчальний процес,

проблеми теорії

та практики

Тези доповідей та повідомлень учасників

ІІІ конференції школи педагогічної майстерності

Національної юридичної академії України

імені Ярослава Мудрого

Відповідальний за випуск В.В. Комаров

Редактори: В.В. Арнаутова,

Л.М. Рибалко

Комп’ютерна верстка Л.П. Лавриненко

Поза планом

Підп. до друку 20.08.2009 р. Формат 84х108 ¹/₃₂. Папір офсетний.

Друк: ризограф. Умовн. друк. арк. 8,68. Облік.-вид.арк. 6,52. Вид. № 19

Тираж прим. Зам. № . Ціна договірна.

____________________________________________________________

Редакційно-видавничий відділ

Національної юридичної академії України,

вул. Пушкінська, 77, м. Харків, 61024, Україна.

____________________________

Надруковано в друкарні ФО-п Костинський А.В.,

м.Харків, вул. Лермонтовська, 27

---

* “Мозковий штурм” – це такий прийом в діловій грі, коли спільна діяльність усієї групи спрямована на пошук оригінального, оптимального вирішення теоретичної або практичної проблеми. Особливістю такого прийому є те, що кожен з учасників повинен прагнути висунути декілька, навіть абсурдних, варіантів рішень за обмежений час. Напрацьований в результаті “мозкового штурму” банк рішень аналізується групою експертів, в результаті чого окремі з пропозицій приймаються, інші відкидаються. В обох випадках рішення групи експертів повинно бути обґрунтованим; одночасно з групою експертів аналіз банку рішень можуть проводити й учасники “мозкового штурму”. Висування варіантів рішень та обробка їх групою експертів можуть або здійснюватися на протязі одного навчального заняття, або бути розділені у часі.