АКАДЕМІЯ ПРАВОВИХ НАУК УКРАЇНИ

Еволюція

правового становища

жінок: історія і сучасність

Харків

“Право”

2000

ББК 67.9 (4 УКР)

Е 20

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ: Ю. М. Грошевий, академік Академії правових наук України, доктор юрид. наук, професор; В. О. Лозовий, доктор філософ. наук, професор; А. Й. Рогожин, доктор юрид. наук, професор; Ю. М. Тодика, член-кор. Академії правових наук України, доктор юрид. наук, професор; М. В. Цвік, академік Академії правових наук України, доктор юрид. наук, професор

Науковий редактор А. П. Гетьман — доктор юрид. наук, професор

Упорядники: О. М. Руднєва — зав. лабораторією вдосконалення правового становища жінок Академії правових наук України, доцент;

О. Р. Дашковська — науковий співробітник лабораторії вдосконалення правового становища жінок Академії правових наук України, кандидат юрид. наук

Рецензенти: Ч. Н. Азімов — доктор юрид. наук, професор;

О. В. Петришин — доктор юрид. наук, доцент

Еволюція правового становища жінок: історія і сучасність / Упорядники О. М. Руднєва, О. Р. Дашковська; наук. ред. А. П. Гетьман. — Харків: Право, 2000. — 196 с.

ISBN 966-7146-39-1

Видання висвітлює проблеми правового забезпечення реалізації рівних прав і можливостей чоловіків і жінок у сучасній українській державі, історію становлення і розвитку правового статусу жінок, перспективи розвитку гендерного підходу до проблем правового регулювання становища українських жінок у демократичній правовій державі.

Рекомендується правознавцям, соціологам, політологам, студентам вузів, працівникам державного апарату та представникам недержавних жіночих організацій.

© Академія правових наук України, 2000

© Видавництво “Право”, 2000

Зміст

Від упорядників 3

Дашковська О. Р. Еволюція соціально-політичного статусу жінок: історично-правовий аспект 5

Лукаш С. Ю. Проблеми жіночого політичного руху наприкінці хіх - на початку хх століття 28

Руднєва О. М., Гончарова Г. С. Проблеми правового регулювання праці жінок в умовах становлення ринкової економіки 42

Жилінкова І. В. Правове становище особи в сім'ї: історія і сучасний етап 67

Руднєва О. М. Вплив міжнародного законодавства про права жінок на процес реформування законодавства і державної політики в україні 80

Хорольський Р. Б. Становлення та розвиток механізмів забезпечення рівноправності жінок та чоловіків в європейському союзі 94

Пищуліна О. М. Соціально-культурні трансформації і виникнення нової гендерної парадигми 121

МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 132

Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти 148

Конвенція 100 про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності 157

Конвенція 45 відносно застосування праці жінок на підземних роботах у будь-яких шахтах 162

Конвенция 103 об охране материнства (пересмотренная в 1952 году) 170

Конвенция 156 о равном обращении и равных возможностях для трудящихся мужчин и женщин: трудящиеся с семейными обязанностями 177

Рекомендация 165 о равном обращении и равных возможностях для трудящихся мужчин и женщин: трудящиеся с семейными обязанностями 183

Від упорядників

Правове регулювання рівних прав та можливостей чоловіків і жінок є необхідною умовою розбудови демократичної правової держави. Україна отримала у спадок від СРСР законодавство, що запроваджувалось з верхніх ешелонів влади, зміст і соціальна спрямованість якого ніколи не піддавались ніяким сумнівам. Тому сьогодні, в умовах реформування всіх сфер суспільного життя, таке законодавство потребує докорінних змін.

Пошук оптимальних шляхів вирішення структуризації громадянського суспільства та подолання серйозних економічних труднощів є настільки складним завданням, що питання про забезпечення реальних механізмів рівноправності чоловіків і жінок не сприймається державою та урядом як пріоритетні, що вимагають політичних заходів та бюджетної підтримки.

Тому сьогодні досить актуальною є проблема вивчення та узагальнення основних тенденцій та закономірностей історичного розвитку прав жінок, врахування впливу всіх соціальних чинників на процеси формування правового статусу жінок з метою законодавчого забезпечення жінкам рівних можливостей для вільного розвитку їх особистих прав та їх залучення в державно-правові та соціальні процеси суспільства.

Правовий, економічний та соціальний статус жінок у різні історичні часи був предметом гострих політичних дискусій, під час яких наводились аргументи, в більшості, ідеологічного характеру. В різні історичні періоди у різних країнах світу в дискусію про права жінок вступали авторитетні політичні партії та рухи, громадські діячі, представники різних наукових та культурних прошарків суспільства і навіть церква, пропонуючи окремі засоби обмеження прав жінок. Однак сучасна ситуація вимагає переоцінки та нового визначення ролі жінки в суспільстві в аспекті розширення її прав та забезпечення їй рівних можливостей поряд з чоловіками.

Розрив, що існує між правами жінок відповідно до букви закону та повсякденним застосуванням правових положень на практиці, свідчить про необхідність внесення змін у законодавство, приведення його відповідно до потреб сьогодення та міжнародних стандартів захисту прав жінок.

Представлена збірка є першою в Україні спробою узагальнення основних тенденцій розвитку громадянських, трудових, сімейних, політичних та економічних прав і свобод жінок усього світу.

До збірника увійшли наукові статті, в яких аналізуються проблеми статусу жінок та жіночого політичного руху в історичному аспекті, сучасне правове становище жінок в умовах становлення ринкової економіки, вплив міжнародного законодавства про права жінок на процес реформування законодавства і державної політики в Україні та інші матеріали.

Світова програма дій, яку було прийнято на Четвертій світовій конференції жінок та затверджено на П’ятій сесії Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй, закликає регіональні представництва ООН та інші регіональні міжурядові організації до спільних дій, коли йдеться про рівноправність жінок і чоловіків, з тим щоб забезпечити впровадження як всесвітньої програми, так і регіональних планів і платформ дій. Тому до збірки включено важливі міжнародні документи, конвенції та декларації.

Проблему забезпечення рівних прав і можливостей жінок в українському суспільстві необхідно вирішувати в тісному взаємозв’язку з підвищенням ефективності функціонування державного апарату, формуванням високого рівня політичної і правової культури населення, втіленням у життя світових цінностей конституціоналізму. Тоді в Україні буде побудована демократична, правова держава та дієздатне громадянське суспільство.

О. Р. Дашковська,

канд. юрид. наук

ЕВОЛЮЦІЯ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО СТАТУСУ ЖІНОК: ІСТОРИЧНО- ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Правове становище жінок є однією з найделікатніших проблем юридичної науки. Приступаючи до розгляду окремих аспектів цієї проблеми, необхідно зазначити пов’язані з нею труднощі, визначені особливим місцем жінки в суспільстві, державі та масовій свідомості.

Одна з давньогерманських легенд приписує жінці дар божественного передбачення майбутніх подій. Можливо, в цьому наївному віруванні і полягає частина істини, яка визначила особливості підходу до означеної проблеми.

Протягом довгого часу жінка певною мірою залишалася осторонь великих подій і тільки зрідка з’являлася на історичній сцені. Закони видавалися без неї і часто проти неї, вона була відсторонена від суспільного життя, обмежена в дієздатності, дискримінована в трудових правах. Але навіть з цього порочного кола вплив жінки непереборно поширювався на всі суспільні події. Історія свідчить, що не було жодної зміні в становищі жінки, яка б не відбилася на стані всього суспільства. “Всюди, де чоловік принижував жінку, він принижував себе; всюди, де він не визнавав її прав, він втрачав і свої права”.

У країнах, де жінка належить чоловікові, її чоловік у свою чергу належить деспоту. Чоловік є тираном тільки в своєму гаремі, в усіх інших сферах життя — він безправний раб. У країнах, де жінка формально вільна, але збезчещена розпущеністю звичаїв, швидко пропадає відчуття гідності — як у окремої особистості, так і у всього суспільства. І, навпаки, в державах, де закони забезпечують жінці свободу, рівні трудові та політичні права, там панує гідність, свобода та незалежність як окремого індивіда, так і суспільства в цілому.

Соціально-правове становище жінок Давнього Сходу

У різних країнах і в різні часи становище жінок визначалося і регулювалося не однаково. В одних країнах панувала полігамія, а в інших — поліандрія, або брутальне змішання статей. У деяких племенах Центральної Африки жінки володіли цілими гаремами чоловіків і керували всіма сферами суспільного життя. І, навпаки, у монгольських татар жінка була приречена на найжорстокіше рабство, у період вагітності її сприймали як нечисте створіння і проганяли з осель. У деяких давніх народів проституція була в пошані, і найбільш розбещені жінки вважалися найгіднішими. І, навпаки, деякі народи вимагали від жінок, особливо тих, що перебували в шлюбі, вірності і жорстоко карали за зраду.

Аналізуючи правові акти минулого, можна зробити висновок, що в законах, які регулювали правове становище жінок, спостерігається хаос і безліч протиріч. Одночасно більшість соціальних питань (авторитет батька в родині, питання опіки неповнолітніх, непорушність договірних зобов’язань тощо) у багатьох народів світу в різні часи вирішувалось однаково і системно, з урахуванням єдиних пріоритетів, які склалися в суспільстві.

Жінка, беручи шлюб, втрачала незалежність, але здобувала гідність. У первісних суспільствах ми спостерігаємо її незалежною, але збезчещеною, у шлюбі вона втрачала незалежність та водночас здобувала пошану та визнання поряд з главою сімейства — чоловіком.

Глава родини був єдиним законодавцем, суддею, жрецем, а його дружина, діти та раби були однаково безправні перед ним. Чоловік брав собі жінку за дружину так само, як купував раба, сплачуючи за неї батькові обумовлену ціну. Продавши дочку, батько нареченої передавав чоловіку всі свої права на неї, тому чоловік у свою чергу мав право продати і навіть вбити дружину, так само як і раба. З розвитком культури цей варварський звичай був скасований. Ману відмінив його в Індії, Мойсей — в Палестині, Ромул — в Італії, і навіть китайці вдавалися до нього у виняткових випадках.

Після смерті чоловіка дружина як частина спадщини переходила у власність його спадкоємців. Якщо чоловік після смерті не залишав дітей, то його родичі чоловічої статі могли за своїм вибором продати вдову в новий шлюб для відшкодування вартості, сплаченої за неї небіжчиком або взяти її за дружину для народження собі дітей. В європейських народів влада спадкоємців чоловіка над його вдовою поступово пом’якшувалася і перетворювалася на просту опіку. Однак особливо різко ці традиції виявлялися на Сході, в Індії, де і зараз подекуди живуть за принципами, проголошеними Ману три тисячі років тому: “Жінка повинна коритися чоловікові, батькові, синам, родичам свого чоловіка, ніколи вона сама не може керувати собою”.

Не маючи особистої свободи, жінка не могла розпоряджатися і своєю власністю, всі результати її праці привласнювалися господарем, вона ніколи не могла бути спадкоємницею. Але поступово родина втрачала свою автономію, питання шлюбу та розлучення, а також майнові права подружжя починали все більше регулюватися державою. Публічне право, обмежуючи всемогутність глави родини, забезпечувало жінці права, хоч і незначні.

Найбільш принизливим і поневолюючим для жінки був шлюб у формі полігамії, який морально принижував жінку, закріплюючи в законі її недієздатність.

Жінка була усунута від участі у релігійних обрядах і не допускалася до участі у громадських подіях. Ману проголосив, що жінка — це сама кривда, її свідчення приймались тільки в справах, де брали участь лише жінки. Недієздатність жінки була повною та постійною.

Особливості правового статусу жінок Давньої Греції

Втручання Давньогрецької держави в сімейні відносини призводило до того, що приватні інтереси громадян втрачали своє значення, а цивільні права і вплив жінки на суспільні події були значно обмежені. Єдиним її призначенням в суспільстві було народження дітей. Якщо чоловік більшу частину свого часу проводив поза власним будинком, то жінка, навпаки, ніколи з нього не виходила. Для неї не було вистав, публічних читань, громадських обідів, вона не мала права сидіти за одним столом з гостями. Світ давньогрецької жінки був обмежений стінами гінекею, навіть просто з’являтися поза домівкою вона могла лише у визначених законом випадках. Таким чином, зникало спілкування між чоловіком та дружиною, і шлюб перетворювався на ненависний обов’язок, що нав’язувався кожному громадянину в інтересах держави. “У нас немає природної схильності до шлюбу, — говорив Платон, — потрібні закони, щоб примусити нас до нього”. Кримінальні закони за часів Солона карали холостяків, проти них порушувалися цивільні позови.

З дитинства жінку вчили “говорити, слухати і бачити якомога менше”. Молодій дівчині достатньо було вміння співати і танцювати, щоб брати участь у хорі в день релігійного свята, коли вона вперше вийде з свого гінекею. Успіхи цивілізації не спряли її розвитку, і чим більше поширювалося світло знань, тим густіше насувалася хмара неосвіченості і безправ’я на жінок.

Однак у Давній Греції існував прошарок жінок, вільних від домашнього гніту. Це були гетери. Вони зналися як у різних науках, так і в розвагах. Їхнє товариство давало грекам розумову насолоду, якої їм не могли дати їхні дружини і сестри. Тому гетери посідали досить високе становище в суспільстві, яке і має належати жінці у розумного і вільного народу.

У часи розквіту античної цивілізації в найліберальнішого народу жінка стояла на найнижчій соціальній сходинці. Арістотель відзначав, що існує три класи людей, які не можуть самі діяти і вимагають, щоб ними управляли: це — раби, діти і жінки. “У раба немає волі; у дитини є воля, але неповна; у жінки — воля недієздатна”. Греки вважали жінку позбавленою дієздатності з причини слабкої натури. Залежна від опікуна, який розпоряджався нею та її майном, виступав замість неї повсюди, жінка була поставлена в пасивне становище в суспільстві. Інколи закон вимагав призначення жінці чоловіка, якщо чоловік не залишав після себе дітей. Закон розпоряджався доньками як предметом майна і передавав їх найближчим родичам для укладання шлюбу з метою забезпечити родину нащадками. Громадянська недієздатність жінки не принижувала її гідності, а забезпечувала захист її особистих та майнових прав. Коли вона брала шлюб, чоловік ставав для неї опікуном, так само як батько до одруження. Після смерті чоловіка жінка не потрапляла в залежність від родини покійного, а поверталася в батьківський будинок, де знаходила повне піклування та турботу.

Цивільно-правове становище жінок у Давньому Римі

Якщо аналізувати становище жінок у Давньому Римі, спираючись на тексти законодавчих актів та виступи римських юристів, то становище жінки уявляється більш важким, ніж у Стародавній Греції. Римлянка була позбавлена захисту таких гуманних законів, якими були грецькі, віддана у владу батька або чоловіка. Її могли продати або купити на тривалий строк, розшукати по судовому позову про власність як раба або тварину. Жінка визнавалась законом неправоздатним суб’єктом правовідносин, і її залежність закінчувалася лише після її смерті. Від деспотизму батька або чоловіка вона звільнялася тільки для того, щоб потрапити в залежність від агнатів.

Однак, якщо відхилитися від юридичних формул і спробувати оцінити місце римської жінки в суспільному житті, враховуючи традиції та звичаї, то постає зовсім інша картина. Ми побачимо не пригноблену і безпорадну рабиню, а поважну матрону, мати сімейства, яка мала певний вплив навіть на народні збори. Римляни не зачиняли своїх жінок у гінекеях, вони допускали їх на публічні події, свята, скрізь римлянки були на почесному місці.

Римську жінку можна було зустріти на площі і в народних зборах, однак її звичайним місцем був атріум, вона була домогосподинею не через примус, а через свої чесноти. Атріум був центром римського житла, де збиралася вся родина, приймали друзів та закордонних гостей. Тут знаходився вівтар домашніх богів, навколо якого зберігалося все, що було дорогим і священним для родини. Жінка приносила жертви домашнім богам, наглядала за роботою рабів у домі, займалася вихованням дітей до юнацького віку. Вона разом з чоловіком управляла майном та будинком. “Весь час дружина суперничала з чоловіком у діяльності і старанності, намагаючись примножити своєю пильністю і турботами багатство родини. Між подружжям не було нічого, що б розглядалося як окрема власність того чи іншого, все майно було спільним, і зусилля родини були спрямовані тільки на загальну користь господарства”.

Дружина була хазяйкою всього, чим володів її чоловік. Плутарх відзначав: “Скрізь чоловіки управляють жінками, а нами, які керують всім світом, управляють жінки”. Особливої уваги заслуговує і той факт, що давньоримські жінки не були куртизанками. Вони завжди були вірними дружинами, відданими матерями, їх велич полягала в непорушній вірності своїм обов’язкам і чеснотам своєї статі.

Поза шлюбом жінка перебувала під владою батька або опікуна, влада якого була абсолютною. Всі члени давньоримської родини являли собою одну юридичну особу, верховним представником якої був батько. Причому необхідно відзначити, що римське право надавало жінці рівні можливості успадкування. Опіка над жінкою мала охоронну функцію з метою збереження родинного майна. За певних обставин, після розірвання шлюбу, чоловік був зобов’язаний повернути в повному обсязі майно дружини в родину її батька.

Єдиним звільненням жінки від майнової залежності було призначення опікуна, який не належав до її родини. Не маючи права успадкування, він не особливо обмежував жінку в розпорядженні її майном.

Соціально-правове становище жінок у період середньовіччя

У період середньовіччя всі шляхи для розвитку жінки були закриті, вона була приречена на забобони і марновірство. Беручи на себе турботу про цивільні та духовні інтереси населення і встановлюючи закони, церква всіляко обмежувала права громадян.

З усіх цивільних інститутів шлюб був особливо регламентований канонічним правом. Він розглядався як необхідне зло, яке потрібно терпіти, але поширення якого слід обмежити. Церква забороняла духовенству брати шлюб, і в цій забороні є очевидне протиріччя, оскільки католицька церква визнавала шлюб священним таїнством, а між тим забороняла його найгіднішому, найповажнішому стану в суспільстві.

Це був акт політичного розрахунку. Доки духовенство не буде звільнене від жінок, церква не зможе позбутися залежності мирян, — писав папа Григорий ІІІ. Проти обітниці виступило багато духовних осіб, але перемогла думка, що літургія, яка відслужена одруженим священиком, не має належної святості і сили, а тому не коштує тих грошей, що за неї сплачують.

Принцип, встановлений церквою, полягав у тому, що брати шлюб можна лише один раз: “Кожний повторний шлюб — це прелюбодійство”. Церковні канони поступово пом'якшили цю крайню міру, вони припустили, з явним незадоволенням, повторний шлюб тільки для вдів або вдівців.

Принизивши шлюбні відносини, церква таким чином принизила і гідність жінки. На думку багатьох теологів, жінка з часів першородного гріха є лише знаряддям спокуси та причиною падіння нравів. Панівна віра в моральні переваги чоловіка над жінкою підкріплювалася рішучими текстами канонічного права. Церковники стверджували, що “один лише чоловік був створений за образом та подобою Бога, тому жінка повинна підкорятися чоловікові, бути служницею та рабинею”.

Канонічне право не визнавало жодних інших майнових відносин між подружжям, крім системи посагу. Однаково заперечувалась як спільність майна подружжя, так і повна майнова незалежність. Канонічне право вимагало передачі посагу у власність чоловіка, що робило жінку недієздатною, усувало від всіх функцій, які вважалися винятково чоловічими. Їй заборонялося давати зобов'язання за інших осіб, захищати в суді їхні інтереси, висувати обвинувачення, а також свідчити в суді.

Особливості соціально-правового становища жінок у Західній Європі

Розглядаючи правове становище жінок у германських народів, необхідно відзначити, що воно докорінно відрізняється від статусу римських жінок. Родина в германців являла собою самостійну одиницю, досить міцну і стійку, щоб подолати будь-які безладдя і відбити напади ворогів, вона була одночасно і судом, і адміністрацією, і військом. Германці, яким загрожувала небезпека, не знали іншої публічної влади, здатної захистити їхні права, крім зброї. Вони розраховували лише на себе і своїх близьких родичів, які зі зброєю в руках захищали їх інтереси і майно. Суд втручався рідко і тільки для управління двобоєм або для посередництва, якщо сторони просили про це. Тому право у германців можна було вважати правом сильнішого.

Германська жінка була позбавлена права юридичних дій, тому що не могла носити зброї. Жінка не допускалася до судових та інших дій, які вирішувалися за допомогою зброї, але в інших галузях суспільного життя вона могла брати участь самостійно. Крім того, для участі в юридичних процедурах вона сама обирала представника своїх інтересів, якого за порушення договору доручення могли притягти до відповідальності як родичі жінки, так і сама підопічна.

За скандинавськими законами жінка могла успадковувати батьківське землеволодіння і розпоряджатися ним на праві приватної власності, що забезпечувало її майнову незалежність. Майно дружини охоронялося так само дбайливо, як і її особистість. Ті ж принципи справедливості і рівності, якими регулювалися особисті відносини між подружжям, були покладені в основу і їх майнових відносин. Права чоловіка на посаг дружини були повними і беззаперечними, однак вони урівнювались з правом дружини вимагати, у разі марнотратства чоловіка, виділення свого майна. Наставало, так зване “відлучення від столу та ложа”. У цьому разі, як і при розлученні, від імені жінки виступали родичі, які охороняли як її майно, так і її особистість від зловживань чоловіка.

Необхідно згадати і про права матері. Доки батько залишався на чолі родини, мати була в затінках, її влада завмирала перед владою батька. Однак після смерті чоловіка вдова успадковувала всі права і обов'язки чоловіка. Наприклад, якщо не було повнолітнього сина, вона розпоряджалася майбутнім своєї дочки, їй, а не найближчим родичам, належало право виховання малолітніх дітей, її права нічим не відрізнялися від прав законного опікуна, за окремими винятками.

Основи правового регулювання становища жінок в Англії необхідно шукати передусім у феодальному ладі. Варварські звичаї германців закріплювали становище, при якому власність і право могли існувати тільки для тих, хто володів зброєю, і жінка була засуджена на постійну недієздатність. Суворі феодальні закони Англії позбавляли жінку можливості успадковувати майно. Тільки за умов відсутності спадкоємців чоловічої статі їй переходило право власності на майно; однак вона не мала права виконувати певні дії, пов'язані з його розпорядженням, без особи чоловічої статі — чоловіка, піклувальника, представника. Вона не могла також виходити заміж за своїм вибором. Рука жінки дворянського роду була для її сюзерена звичайним товаром, який продавав її з молотка тому, хто пропонував найвищу ціну. Знадобилася Вища Хартія Вольностей для того, щоб накласти заборону на подібні зловживання і дозволити дівчині відмовлятися від недостойного чоловіка, а вдові залишитися в удівстві.

Феодалізм поступово втрачав свій військовий характер, лицарські установи зникали, і соціальна революція звільнила жінку від опіки сеньйора. Вона не мала іншого господаря, крім свого чоловіка або батька. Обмеження її дієздатності починалося і закінчувалося перебуванням у шлюбі. Характерними рисами цієї недієздатності як за звичаєвим правом, так і за правом справедливості, а також відповідно до статутів було те, що в англійському шлюбі чоловік і жінка виступали єдиною особою в цивільних правовідносинах. Закон вважав жінку особою, позбавленою волі і не здатною приймати рішення. Більш дивним наслідком цього же принципу було правило, згідно з яким злочин, вчинений у присутності чоловіка, вважався правопорушенням її чоловіка. Саме цим прикладом демонструється винятковий характер шлюбної влади. Слуга або син, які перебували під батьківською владою, відповідали самі за свої вчинки і делікти, в той час як дружина, діючи в присутності чоловіка, не несла відповідальності і не зазнавала покарань. Вона вважалася пасивним знаряддям при вчиненні делікту, а єдиною винною особою був чоловік. Якщо жертвою делікту був сам чоловік, наприклад, коли дружина залишала його, слідуючи за своїм спокусником, чоловік мав право звернутися з цивільним позовом, не до дружини, а до спокусника. Такий саме позов він міг подати будь-якому громадянинові, який викрав або пошкодив його майно.

Однак з часом жінки отримали право на виділення в окрему власність свого посагу і навіть змогли встановити між подружжям повну роздільність майна. Відтоді шлюб перестав бути для жінки жертвою — втратою незалежності і особистих прав. Дружина мала свої інтереси і майно, окреме від майна і інтересів чоловіка. Вона могла самостійно управляти цим майном і навіть розпоряджатися ним без дозволу чоловіка, вести з ним рівні переговори, дарувати йому майно та коштовності, одержувати дарунки від нього і навіть судитися зі своїм чоловіком, а також ручатися по його боргах і нести за це юридичну відповідальність.

Особливості правового становища українських жінок згідно із Зведенням Законів Російської імперії

Правове становище українських жінок регулювалося цивільним законодавством Російської імперії, під дію якого підпадали всі сфери суспільного життя (шлюб, спадщина, родина, майно тощо). Жінки різних соціальних груп (наприклад, кріпачка і панночка) володіли різним обсягом прав і обов'язків, до того ж межі реалізації їхніх прав були вужчими порівняно з чоловіками. Значна більшість жінок в Україні були селянками, їх правовідносини визначалися звичаями, обумовленими певними регіональними особливостями.

На Лівобережній та Правобережній Україні Зведення Законів Російської імперії набуло чинності в частині цивільного та кримінального права. До цього періоду на території Наддніпрянської України діяло місцеве право, яке базувалося на Литовському статуті. Цей документ трактував майнове становище жінок на основі звичаїв, які своїм корінням уходили в глибоку давнину. Більшість норм вели свій початок ще від норм стародавнього звичаєвого українського, литовського та білоруського права.

Укладання шлюбу було можливе тільки за згодою батьків нареченої, що оцінювали перспективи майбутнього шлюбу з точки зору матеріального добробуту нареченого, його працездатності, а також перспектив народження здорового потомства. В той же час ст. 12 Зведення Законів Російської імперії забороняла примушування при вступі в шлюб, хоча нерівні шлюби були досить поширеним явищем того часу. О. Єфименко відзначала: “Старий у 80 років міг одружитись на 16-річній дівчині, і подібні потворні аномалії, які заборонялися законом, були прямим знущанням над будь-якими ідеалами”. Дискримінаційним було становище і заміжніх жінок. Дружина повинна була в усьому підкорятися своєму чоловіку, слухатися його і догоджати. Подружжя зобов'язане було проживати спільно, а дружина в разі зміни чоловіком місця проживання беззаперечно слідувати за ним. Окремо проживати і отримати паспорт жінка могла лише за згодою чоловіка, так само як і право видавати векселі і займатися будь-якою трудовою діяльністю.

Розірвання шлюбу було вкрай складним і залежало від церкви. Згідно зі ст. 45 Зведення Законів Російської імперії розірвання шлюбу було можливим за заявою одного з членів подружжя тільки духовним судом у чітко визначених законом випадках: зрада, неможливість спільного проживання, безвісна відсутність більше п’яти років, позбавлення всіх станових прав, взяття духовного сану.

Найбільш прогресивний характер мало регулювання майнових прав подружжя на відміну від інших сфер суспільного життя. Шлюб не припускав спільного володіння власністю, а закон розмежовував майнові права подружжя на основі права роздільної власності. Жінка могла самостійно розпоряджатися своїм майном, продавати його, закладати, дарувати, брати участь у різних благодійних акціях. Відомий американський історик Р. Стейтс відзначав: “Юридичний статус російської жінки переважав статус більшості її європейських сестер в одному важливому аспекті: стосовно права власності і успадкування. Жінка могла володіти своєю власністю і успадковувати після смерті чоловіка одну сьому частину рухомого і одну чотирнадцяту частину нерухомого майна. Дочки також успадковували, хоча і в нерівних правах зі своїми братами. Ці законодавчі положення в Росії суттєво відрізнялися від законів більшості європейських держав, де жіночі права на власність були або істотно зменшені, або не існували”.

У галузі політичних прав жінки були фактично недієздатні, як і чоловіки, що пояснювалося особливими історичними умовами Російської імперії.

Еволюція трудових прав жінок

Злиття римської і германської цивілізацій з діаметрально протилежним розподілом обов'язків чоловіків і жінок визначило нове ставлення до жінки і її праці. Праця була обов'язковою і водночас означала приналежність до нижчого суспільного стану.

Основною сферою жіночої праці було сільське господарство. Жінки займалися городництвом, скотарством, виноградарством. В Іспанії, Італії і Франції на виноградниках, розташованих поблизу міст, працювали наймані робітники, серед яких було багато жінок. Як і в античну епоху, жінки доглядали вівці, яких самі стригли, годували птицю, вирощували трави, овочі, мололи зерно. Однак від млинарської справи в міру того, як цей вид праці механізувався, жінок стали відсторонювати. У сільських місцевостях на жінку повністю покладалося виготовлення одягу та інша домашня робота. У Фландрії в неспокійні роки кінця ХІІІ сторіччя торговці, щоб знизити вартість ручної праці, спеціально давали селянкам роботу додому.

Селянки не мали права вступати в шлюб без дозволу господаря, який міг у будь-який час забрати до себе заміжню кріпачку та її дітей. Зазвичай кріпачці дозволялося виходити заміж за кріпака, який належав тому ж господарю. Жінки працювали переважно в ткацьких майстернях, розташованих у володіннях феодалів. За цю важку працю вони одержували лише їжу. Подібні майстерні були і при багатьох монастирях. У Німеччині в деяких майстернях налічувалося до трьохсот дівчат. Це були осередки проституції, куди приїздили феодали вибирати собі наложниць. “Набожне” сторіччя було і сторіччям жахливого поширення проституції, яка вважалася звичайним ремеслом. Повії носили спеціальний одяг і жили у спеціально відведених для них кварталах.

У містах деякі ремесла були закріплені тільки за жінками, подібно до того, як інші були доступні винятково чоловікам. У своїй “Книзі професій” Етьєн Буало (1254 р.) як чисто жіночі професії згадував ткацтво шовковими і золотими нитями, виготовлення з них головних уборів, карбування золота тощо. Жінкам була довірена обробка цих двох найкоштовніших металів епохи. У жіночих цехах так само, як і в чоловічих, були учні, підмайстри, майстри, існували строки навчання, певний порядок присвоєння звання майстра. Були також і жінки-експерти, які оцінювали якість виробів із золота і шовку. Однак вони не були настільки самостійними, як експерти-чоловіки, і перебували під спеціальним наглядом чоловіка, якого призначала міська влада. У документах 1292–1300 років називається п’ятнадцять ремесел, якими могли займатися лише жінки.

Жінки успішно конкурували з чоловіками в кравецькій справі. Ця професія вимагала дотримання точних правил, які перешкоджали поширенню проституції. Ремеслом кравчинь займалося багато дівчат з буржуазного середовища. В одному з документів 1485 року є такі рядки: “Це шляхетне ремесло, тому що навчає витонченим манерам, швацькому мистецтву, торгівлі, і тому відомі представники суддівського стану, буржуазії, торговці та інші поважні громадяни нашого міста Парижа навчають йому своїх дочок”.

Кравчиням було виділене спеціальне місце на Паризькому ринку. Воно і досі має назву Вулиці кравчинь. Статут кравчинь діяв протягом трьох століть, приблизно з 1200 по 1500 рік. Дівчат недостойної поведінки виганяли з рядів представниць цієї поважної професії. Король встановив правило при прийомі до цеху кравчинь: “Віднині не буде прийнята жодна жінка або дівчина, яка була засуджена за те, що безсоромно віддавала своє тіло, або за будь-які інші провини, щоб надалі чесні жінки або дівчата, які займаються цим ремеслом, не наражалися на підозру або осуд”.

У Х–ХV століттях багато професій було відкрито для жінок. Жінки могли навчатися навіть “змішаним” ремеслам, але лише в разі смерті чоловіка-майстра. Вдова успадковувала дворянський титул і звання майстра незалежно від своїх професійних можливостей і позбавлялася привілеїв, якщо вступала в зв'язок з іншим чоловіком. Корпорація присвоювала жінці почесне звання не за її працю, а за працю її чоловіка. І це ще більш підкреслювало залежне становище жінки.

Документи тих часів свідчать про значно більшу кількість жінок порівняно з чоловіками. Наприклад, в Базелі в 1254 році було 1246 жінок на 1000 чоловіків; в Нюрнбергу в 1449 році — 1207 жінок на 1000 чоловіків. Під час війн гинуло більше чоловіків, ніж жінок, крім того, багато чоловіків свідомо не одружувалося. І своєрідною реакцією на це було створення жіночих релігійних громад, які забезпечували жінок житлом і роботою. Платили їм дуже мало, однак вони уникали самотності. Так, наприклад, у Франкфурті на сто дорослих жінок припадало шість монахинь.

Поступово становище жінок погіршувалося, все більше виникало обмежень щодо цехових ремесел, з'явилися виборні посади цехових присяжних. У кінці ХІV сторіччя жінка заробляла 3/4 того, що заробляв чоловік, в ХV столітті — лише 1/2, а в ХVІ столітті — лише 2/5 того, що заробляв чоловік. І така різниця в оплаті праці неухильно зростала.

В епоху буржуазних революцій відбулися певні суспільні зміни і жінок поступово стали відстороняти від усіх ремесел, позбавили можливості працювати з коштовною сировиною. Цехові жіночі корпорації все менше захищали їх права.

У ХVІІІ столітті з кожних 2500 жінок приблизно 502 були служницями, тобто на кожних п'ять жінок одна була служницею. Реальне становище жінок істотно відрізнялося від того, що описувалося в літературних творах того часу. Навіть дівчата із заможних сімей не одержували належної освіти. Школи відвідували лише хлопчики. Пансіонами благородних дівчат керували монахині, які не мали освіти, багато з них були навіть неписьменними. В одному з документів того часу є такі слова: “Нехай ваші дочки передусім стануть людьми. Не перетворюйте їх на світських дам або домашніх господарок. Навчіть їх мужності, щоб у разі потреби вони могли постояти за себе в житті”. Цю фразу будуть повторювати перші феміністки: Олімпія де Гуж, Етта Дельдерос у Франції, Мері Астел і Мері Вулстонкрафт в Англії, які вимагали надати жінкам право на освіту та працю. Прикладом низького освітнього рівня жінок є той факт, що в книзі записів актів про одруження в 1789 році в Тулузі своє ім'я власноручно змогли написати 54% чоловіків і лише 20% жінок.

Перші публічні виступи французьких жінок були викликані зовсім не бажанням отримати будь-які особливі привілеї або завоювати авторитет; це був тривожний заклик про надання їм роботи. В одній з петицій 1789 року проголошується вимога закріпити за жінками ремесла, пов'язані з умінням шити, прясти, ткати, плести і вишивати. “Ми хочемо працювати не для того, щоб позбавити авторитета чоловіків, а щоб мати право на справжнє життя”, — проголошували жінки.

Ці вимоги були негативно сприйняті деякими революціонерами, особливо тими, які, подібно до Робесп’єра, перебували під впливом Руссо і вважали, що родина — це основа суспільства. Продуктивна, а отже, високооплачувана праця, як і громадська діяльність, — це сфера діяльності чоловіків, а жінки повинні піклуватися лише про благополуччя свого чоловіка, дітей і всієї родини. Амару, один з революціонерів, який був секретарем Робесп’єра, писав: “Кожна стать повинна займатися тією справою, яка їй властива. Хіба припускає притаманна жінці скромність, з'являтися в громадських місцях і боротися нарівні з чоловіками?”

Таке ставлення до жінки призвело до значних змін у родинних стосунках, у результаті виховання дітей та їх освіта повністю перейшли у ведення матері. Це позбавило жінку можливості брати активну участь у технічному, промисловому, науковому і громадському розвитку суспільства. Через свою залежність від домашнього господарства жінка економічно залежала від чоловіка і, отже, була менш стійкою в жорстокому світі праці і політики, які розвивалися без її участі. Жінки Франції сподівалися, що революція принесе їм свободу, однак жодних змін в їх суспільно-політичному становищі не відбулося.

Перші феміністичні виступи в Європі відбулися в ХІХ сторіччі. У 1871 році голландські жінки висунули вимоги надати їм право навчатися, працювати, брати участь у виборах. Феміністки виступали за підвищення рівня оплати жіночої праці і доводили, що жіноча праця — це не сором, а ознака гідності та пошани. Перша феміністична революція закінчилася завоюванням жінками виборчого права.

У Великобританії жінки вперше взяли участь у виборах лише 1918 року, а вперше були обрані в парламент у 1919 році. Зміни в житті британських жінок називають “тихою революцією”, яка тривала дуже довго, і в результаті в 70-х роках були прийняті закони “Про рівну оплату праці” та “Про рівні можливості чоловіків та жінок”. Соціально-політичне пробудження жінок, що відбувалося в усіх країнах світу, привело до того, що 1975 рік був проголошений Генеральною Асамблеєю ООН Роком жінки. В 1970–1985 роках майже подвоїлося число дівчат, які навчалися у вищих учбових закладах. В останні десятиріччя жінки освоїли такі престижні професії, як юрист, лікар, менеджер рекламного бізнесу тощо, які вважалися раніше недосяжними для них.

Привертає увагу досвід Ісландії, де вперше у світі 1988 року президентом країни була обрана на черговий, третій, чотирирічний термін жінка — Віргідіс Фіннбогадоттир. Це єдина у світі країна, де активно діє жіноча партія, яка має своїх постійних представників у парламенті. В одному із своїх виступів Віргідіс Фіннбогадоттир зазначила, що ХХІ сторіччя неодмінно буде сторіччям жінки. Згідно з легендами, жінка в ісландському суспільстві завжди була гарантом надійності і віри, опорою в тяжку годину. Рівність чоловіків і жінок формувалася саме в родині, тому ісландські жінки одними з перших отримали рівні виборчі права, спочатку право обирати і бути обраними до муніципальних органів влади, а починаючи з 1915 року, і право обиратися в парламент.

У 70-ті роки в Ісландії з’явився феміністській рух “лівого” напрямку — Червоні панчохи. Жінки займалися в основному соціальними проблемами, використовуючи реформаторські засоби боротьби за свої ідеали. Однак, як показала практика, участь жінок у парламентських комісіях і сесійна робота не давали вагомих результатів. Жінки цілковито залежали від настроїв і бажань чоловіків, які складали парламентську більшість.

“Слабка половина” вирішила діяти інакше. Засіб, що обрали ісландки був шокуючим, але ефективним. Він міг бути застосований лише у невеликій державі за умов повної солідарності жінок. У жовтні 1975 року ісландки проголосили про проведення “жіночого вихідного дня”, тобто одноденного страйку. Залишивши роботу на виробництві, домашні справи і доручивши опіку за дітьми чоловікам, 90% жінок вийшли на вулиці міст та інших населених пунктів, проголошуючи гасла про надання їм рівних прав і можливостей. Тільки на вулиці Рейк’явіка вийшло близько 25 тисяч жінок, при населенні країни 250 тисяч. Газети всього світу писали про ісландський феномен — жіночий страйк паралізував всю країну. Перемога жіночого руху була вражаючою і беззаперечною. Жінки Ісландії дали зрозуміти чоловікам, що жіноча тактика і жіночий погляд на проблеми — це капітал, який може і повинен бути спрямований на процвітання країни. На гребені цієї хвилі вперше президентом була обрана жінка, причому проголосували за неї здебільшого чоловіки, вважаючи, що це стане чинником стабільності, збереження традицій і моральних устоїв нації. Успіхи жіночого руху істотно змінили національну свідомість ісландського народу щодо ставлення до жінок.

Не всі жінки і не відразу підтримали рішення перетворити свій рух на політичну партію. Ісландки віддають перевагу називати себе “жіночим рухом”. Однак ця партія має своє особливе “обличчя”, яке полягає у відсутності вертикальних структур, жінки вважають, що їх мета — не політична влада, а покращення життя в державі. Керівництво партією має колективний характер, всі рішення приймаються на основі консенсусу. Жіночий виборчий блок привернув увагу всіх громадських структур. Багато політичних партій виступили зі своїми програмами з жіночого питання та були змушені збільшити жіноче представництво своїх кандидатів на виборах. Жіноча партія стає дедалі більш популярною в населення Ісландії, вона ввійшла до правлячої коаліції та істотно впливає на рішення багатьох питань у державі.

В останні десятиріччя в усіх країнах світу активізується боротьба за ліквідацію всіх форм дискримінації жінок і створенню необхідних умов для їх рівноправної участі в житті суспільства. Рішенню цих питань сприяло проведення Міжнародного року жінки (1975 р.), Всесвітніх конференцій ООН в Мехіко (1975 р.), Копенгагені (1980 р.), Пекіні (1995 р.).

На Всесвітній конференції в Найробі (Кенія) в 1985 році були розроблені і прийняті Перспективні стратегії в галузі покращання становища жінок на період до 2000 року, в яких відображені принципи рівноправності, гуманізму, демократизму. Ці основоположні принципи зафіксовані у Статуті ООН, Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок, Декларації про участь жінок у сприянні міжнародному миру і співробітництву, а також в інших документах, що використовуються міжнародною громадськістю в правозахисній діяльності.

З метою досягнення рівності в галузі зайнятості, забезпечення більш повної інтеграції жінок у процес економічного розвитку, а також збільшення їх внеску у справу соціальної справедливості і миру був розроблений План дій МОП стосовно рівних можливостей і рівної оплати для жінок і чоловіків у питаннях зайнятості. Він вимагає постійного контролю за соціальними змінами, що відбуваються в економіці держав, з метою запобігання негативному впливу на працюючих жінок.

Зберігають своє значення і раніше прийняті документи МОП, зокрема Конвенція МОП 100 про рівну винагороду чоловіків і жінок за працю рівної цінності. Конвенція зобов'язує національні уряди вжити всіх заходів для забезпечення принципу рівної винагороди за рівну працю, однак не містить вимоги про включення цього принципу в національне законодавство. Конвенції МОП 41, 45, 89, 103, 156 стосуються регламентації окремих спеціальних прав жінок. Вони містять заборону використовувати працю жінок на нічних та підземних роботах, передбачають спеціальні заходи по захисту прав жінок, пов'язаних з материнством і виконанням сімейних обов'язків. Більшість держав прийняли закони, що забороняють жінкам працювати в певних галузях, вимагають певних гарантій, що встановлюють особливі умови праці для жінок з урахуванням їх репродуктивних функцій.

Професійна діяльність для жінок — це суттєва необхідність для їх самореалізації. Сьогодні значна частина жінок працездатного віку зайнята в різних сферах виробничого і громадського життя суспільства. У багатьох країнах світу спостерігається зростання економічної активності жінок дітородного віку і матерів, які мають малолітніх дітей. Дані останніх років показують, що наявність малолітніх дітей не перешкоджає трудовій діяльності жінок при відповідному розвитку соціально-побутової сфери і належному державному регулюванні захисту материнства. Соціологічне дослідження, проведене в країнах Європейського економічного співтовариства показало, що чоловіки переоцінюють позитивне ставлення жінок до домашньої роботи і недооцінюють їх бажання займатися оплачуваною працею. Прагнення жінок виконувати роботу, що приносить їм прибуток, сильніше, ніж готовність чоловіків виконувати домашні обов'язки. Внаслідок зменшення рівних з чоловіками можливостей влаштування на роботу за наймом багато жінок намагаються відкрити свою справу. Такий вид зайнятості цілком влаштовує жінку, дозволяючи їй гнучко поєднувати роботу на своєму підприємстві з роботою по домашньому господарству.

Нерідко жінки зустрічаються зі стійкими забобонами в масовій свідомості громадян, які недооцінюють прагнення жінок займатися професійною діяльністю і обмежують можливості їх самореалізації. В деяких країнах все ще зберігаються правові перешкоди для отримання жінками кредитів, особливо жорсткою є конкуренція в сфері великого бізнесу, який традиційно контролюється чоловіками.

Останні десятиріччя свідчать про значне зростання неповної зайнятості працюючих жінок. МОП визначає неповну зайнятість як роботу на регулярній і добровільній основі значно меншої тривалості (протягом дня або місяця), ніж та, що встановлена законом або правилами внутрішнього трудового розпорядку. У такому режимі працюють передусім жінки, які поєднують роботу з навчанням, материнством, доглядом за хворими членами сім'ї тощо. Для роботодавця неповна зайнятість обходиться дешевше за своїми витратами. Однак у даної форми праці є і свої недоліки — це імовірність роботи у вихідні і святкові дні, у вечірній час, обмежені можливості для професійної підготовки і просування по службі, низькі гарантії зайнятості та пенсійного забезпечення. Однак колективні договори і контрактна форма трудових відносин мають всі можливості для гнучкого регулювання даних питань.

Значно збільшилася фемінізація сфери послуг, зросла кількість країн, в яких жінки становлять половину працездатного населення. Найвищі показники представництва жінок у таких професіях, як секретарі, інший офісний персонал, молодший і середній медичний персонал, а також домашня і побутова обслуга. Досить багато жінок працюють продавцями, офіціантами, вчителями (крім вищих учбових закладів). У той же час жінки мало представлені на адміністративній роботі, в більшості академічних і керівних професіях. Професійний розподіл за ознакою статі може бути розцінений як наявність такої форми дискримінації, якій притаманні обмежені можливості просування по роботі, менший доступ до підвищення кваліфікації або труднощі в професійній підготовці без відриву від виробництва.

Надання рівних можливостей кожному члену суспільства, забезпечення гарантій вільного розвитку особистості, поваги до честі і гідності людини і громадянина — найважливіші умови формування демократичної правової держави в Україні. Необхідним кроком у цьому напрямку є створення і вдосконалення правового механізму реалізації рівних прав і можливостей чоловіків і жінок.

С. Ю. Лукаш,

канд. юрид. наук

ПРОБЛЕМИ ЖІНОЧОГО ПОЛІТИЧНОГО РУХУ

НАПРИКІНЦІ ХІХ — НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Історія людства — це історія боротьби проти соціального, національного, релігійного та інших видів поневолення людей. Помітне місце в ній займає прагнення жінок до рівноправності з чоловіками.

Проблема нерівності прав жінки і чоловіка виникла на ґрунті того, що Природа або Бог розділили людство за статтю, тобто з самого початку люди стали різними. З однієї сторони, у цьому — великий смисл біологічного та духовного існування людства, а з другої — ґрунт для нерівноправності чоловіків та жінок. У сучасній соціологічній науці ця проблема отримала термін “гендерна стратифікація” й проявляється в різноманітних формах.

Як вважають соціологи, різницю між чоловіком і жінкою можна виявити за такими ознаками:

1. Біологічна стать. Мається на увазі різниця між жіночим та чоловічим організмами. Відмінність у зовнішніх статевих органах обумовлює те, як будуть виховувати дитину, що народилася, — дівчинкою чи хлопчиком.

2. Гендерна ідентифікація. Ще змалку у дитини починається усвідомлення своєї статі. У своїй поведінці діти орієнтуються на дорослих: дівчатка — на жінок, хлопчики — на чоловіків. Але величезну роль в усвідомленні дитиною своєї статі відіграють батьки та інші дорослі люди, з якими вона спілкується, — як їхня активна діяльність, так і особистісний приклад. Активність полягає в тому, що вони заохочують тих дітей, які поводяться відповідно до їхньої статі: хлопчик має бути сильним, мужнім, активним, спиратися на власні сили, готуватися до ролі глави всієї родини; а дівчинка повинна бути слабкою (відомий вислів: “Сила жінки в її слабості”), жіночною, терплячою, життєрадісною та ін. Такі моделі поведінки стали стереотипними у буденній свідомості людей і зазвичай підтримуються дорослими членами родини, і навпаки, відхилення від традиційно встановленої відповідно до статі моделі поведінки неповнолітньою особою не схвалюється батьками та дорослими, які у повсякденному спілкуванні оточують дитину.

Усвідомлення дитиною своєї статі значною мірою залежить від впливу батьків та інших дорослих, їх сприйняття гендерної ролі чоловіка і жінки. В цьому зв’язку варто звернутися до творчого доробку Мері Вуллстонкрафт, яка ще в 1793 році в книзі “Захист прав жінок” писала, що жінка може зовсім не гірше від чоловіка виконувати будь-які соціально-політичні ролі. Для цього, на її думку, потрібно надати їй можливість:

- мати однакові права з чоловіками;

- отримати рівний доступ до освіти;

- побороти свою фізичну слабкість.

На останньому хотілось би зупинитися більш детально. На думку багатьох спеціалістів з бойових мистецтв середньостатистична жінка віком від 16 до 35 років (без спеціальної фізичної підготовки) не поступається у швидкості, реакції, вмінні орієнтуватися в просторі та за багатьма іншими фізично-психологічними показниками середньостатистичному молодому чоловікові. Тому однією з основних причин згвалтувань є поведінка жінки відповідно до психологічного стереотипу “слабкої статі”. В ситуаціях, коли гвалтівникові чинився хоча б елементарний, але активний опір, за даними московської міліції, згвалтування вдавалося уникнути у кожному п’ятому випадку.

3. Гендерні ролі. В загальних рисах їх можна визначити таким чином: жінка — берегиня сім’ї, вихователька дітей, яка пов’язана домашніми справами. Це значно ускладнює для неї, порівняно з чоловіками, заняття соціально-політичними, виробничими, освітніми, державними та іншими справами, обумовлює залежність від чоловіка. При цьому чоловік відіграє в основному роль утримувача та глави сім’ї.

Залежність жінки від чоловіка виявляється у найрізноманітніших формах: економічній, соціальній, духовно-психологічній, сексуальній, особистісній (взяття дружиною прізвища чоловіка) та багатьох інших.

Причини залежності жінки від чоловіка згідно з гендерними ролями вже давно стали ареною гострих дискусій та ідеологічної боротьби, яка набула гострих форм наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття, коли почали оформлятися перші напрямки політичного руху жіноцтва та визначались ідеологічні платформи його розвитку.

Глибокий вплив на жіночий рух справив лібералізм, особливо його ідеї демократії, “суспільного договору”, природних невітчужуваних прав людини, народного суверенітету, представницької демократії та ін. Вихідною тезою лібералізму для боротьби жінок за рівноправність стало положення про те, що жінка й чоловік рівною мірою раціонально мислячі істоти, а їхня нерівність виникла в результаті розвитку певних соціальних інститутів та підкорення жінки грубій чоловічій силі. Вихід вбачався у становленні фактичної та юридичної рівності чоловіків та жінок, законодавчому закріпленні за жінками рівних з чоловіками прав, перш за все політичних. Але це була точка зору тільки деяких ідеологів лібералізму, зокрема М. Мілля, П. де ля Барра та деяких інших політиків. Частина представників лібералізму перебувала в полоні уявлення про стереотипну гендерну роль жінки. Наприклад, Т. Гоббс вважав, що жінки народжуються рівними з чоловіками, але в сім’ї займають підкорене становище, яке, відповідно, зберігається і в громадянському суспільстві. У Дж. Локка рівність між жінкою і чоловіком впливала тільки на можливість отримання освіти й на участь у приватній сфері суспільства. Ліберальні політики в своїх публічних виступах заперечували право жінки на участь у громадсько-політичному житті, наголошуючи, що “це галузь, яка зовсім їх не стосується” .

Принципово по-іншому проблему гендерних ролей розглядав марксизм. К. Маркс ще в своїй ранній роботі “До єврейського питання” зробив висновок про те, що повна емансипація людини, яка включає звільнення жінок від соціального гноблення, можлива лише на етапі комунізму. Важливе місце у визначені гендерної ролі жінки та перспектив її зміни належить праці Ф. Енгельса “Походження сім’ї, приватної власності та держави”. Виходячи з матеріалістичного розуміння історії та ролі праці в еволюції людини, він сформулював думку, що пригноблене становище жінки у моногамній сім’ї, яка виникла на певному етапі розвитку людства, зумовлене логікою розвитку класового суспільства, приватною власністю і суспільним розподілом праці. Ліквідація поневолення, на його думку, можлива лише із звільненням пролетаріату в результаті соціалістичної революції . А. Бебель, О. Коллонтай, К. Цеткін та інші марксисти вважали, що жінкам необхідно проникати в ряди найманих робітників і брати активну участь у класовій боротьбі. Наприклад, О. Коллонтай вважала, що окремої проблеми пригнічення жінки не існує. “Жіноче питання” виникло як реакція на протиріччя між працею і капіталом у зв’язку із зростанням ролі жіноцтва в суспільному виробництві та відсутністю рівноправності для них у суспільстві та сім’ї. Воно, на її думку, не було пов’язане з особливими природними якостями жінки і не випливає з того, що її розум нижчий, ніж у чоловіка.

Всі інші ідеологічні течії, які могли бути використані жіночим політичним рухом у Росії, склалися значно пізніше, приблизно на початку 60-х років ХХ століття з початком так званої “другої хвилі” фемінізму.

Перша його хвиля почалася з рухом суфражисток, які боролися за надання їм рівних з чоловіками виборчих прав. На думку І. Жеребкіної, ліберальний фемінізм було започатковано в Англії, і вже потім він поширився у США. Е. Іхенгейзер, яка вивчала боротьбу жінок за надання їм виборчого права наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття висловлювала протилежну точку зору, обґрунтовуючи її цілою низкою фактів і документів. Вона вважає, що поштовхом для суфражистського руху в США стала боротьба за визволення рабів. Саме це допомогло політично активним американкам впевнитися, наскільки вони самі обмежені в правах і свободах. У 1848 і 1850 роках вони провели перші два конгреси, на яких було поставлено завдання боротися за надання жінкам виборчого права, створення різних жіночих організацій та спілок. У результаті в 1869 році в штаті Вайомінг вперше було запроваджено виборче право для жінок, а до кінця сторіччя жінки здобули право обирати і бути обраними в 26 штатах. На Берлінському жіночому конгресі в 1904 році представниця Американської спілки жіночої рівноправності П. Гарнер наголошувала, що в плані задоволення політичних вимог жінки США стоять так високо, як ніхто в світі. В 1919 році загальне виборче право для жінок було закріплене на рівні Федеральної конституції в поправці ХІХ .

На думку Е. Іхенгейзер, на розвиток жіночого руху в Англії справили вплив декілька чинників: активність американських жінок та наукова і парламентська діяльність Д. Мілля. Цей рух незабаром приніс успіхи: в 1867–1868 роках 265 жінок вперше були зараховані студентками Едінбургзького університету, а пізніше їх стали приймати до інших учбових закладів країни. У 1886 році жінки добилися права брати участь у виборах до місцевих представницьких органів влади, а 1918 року вони отримали загальне, щоправда не рівне з чоловіками, виборче право. Тільки в 1928 році чоловіки і жінки були вирівняні у виборчому праві.

Рух суфражисток в Англії становить інтерес тому, що він практично з самого початку організувався політично. Першою виникла організація жінок-аристократок “Ліга першої рози”, яка не тільки домагалася політичних прав для жінок, але й деякий час підтримувала консерваторів, які, однак, ставилися до жіночих проблем дещо індиферентно. Пізніше оформилися опозиційні та політичні організації — Національно-ліберальна жіноча спілка, “Ліберальна асоціація жінок” та інші, які підтримували лібералів. Саме ліберали на своїй конференції в 1905 році включили до програми вимогу жіночого виборчого права. Все це не перешкодило їхньому політичному занепаду, однак продемонструвало іншим, у тому числі консервативній партії (лідером якої пізніше стала жінка — Маргарет Тетчер), що участь жінок у політичному житті стає дедалі вагомішим чинником політичної боротьби. Консерваторам було відмовлено у підтримці з боку всіх жіночих політичних організацій.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття жіночий рух політично сформувався у багатьох країнах, в тому числі у Німеччині. У 1865 році відбулися перші збори жінок, а в 1897 і 1904 роках виникли перші жіночі організації: Товариство передових жіночих спілок і Спілка жіночої рівноправності, які поставили своїм завданням об’єднати жіночий рух з вимогою загального виборчого права. Пізніше виникло багато таких організацій.

У Німеччині на початку ХХ століття розпочалася дискусія щодо форм участі жінок у політичній боротьбі. Представниця Загальної німецької жіночої спілки Є. Ланге запропонувала таку форму: “намагатися проникнути в громадську роботу, в освітянську справу, в університети, в різні галузі праці й всюди довести, що жінка може працювати не гірше, ніж чоловік”. Товариство передових жіночих спілок та Німецька спілка жіночого права голосу обрали іншу форму — доручити ліберальним партіям боротьбу за жіноче виборче право.

Вибір німкенями такої форми свідчить про те, що вони, незважаючи на заявлену активність, готовність довести свою здатність на повноцінне публічне життя, відмовилися від самостійної участі в політичній боротьбі. Одну з важливих причин цього можна знайти в характері німецької сім’ї ХІХ століття, яка, за словами польського поета З. Красіньського, стала похороном, остаточною капітуляцією подружжя перед умовностями повсякденності. До того ж більшість представниць другої з форм, незважаючи на те, що тільки соціал-демократи включили в свою програму вимогу надати жінкам виборче право, законодавчо закріпити чотиритижневі відпустки у зв’язку з вагітністю і пологами, заборонити нічну працю тощо, відхилили простягнуту їм руку. Тільки частина з них вступила до лав соціал-демократичної партії Німеччини.

У Російській імперії на початку ХХ століття найбільш активним жіночий рух був у Фінляндії, який мав певні особливості: поряд з фінками-лібералами безпосередню участь у політичній боротьбі брали прихильниці соціал-демократичного руху. Після царського Маніфесту 17 жовтня 1905 року про надання Фінляндії автономії жінки були готові самостійно виступити за надання їм загального виборчого права, якщо соціал-демократична робітнича партія не буде вести таку боротьбу. Активність фінських жінок принесла вагомі плоди. На виборах до Сейму соціал-демократи провели дев’ять депутаток, Старо-фінська партія — шість депутаток, Младо-фінська — дві, Аграрний союз і Шведська партія — по одній, що започаткувало традицію участі жінок у законотворчій діяльності.

Незважаючи на певні демократичні поступки самодержавства під тиском Першої російської революції, у виборчому законі, прийнятому у грудні 1905 році, жінки не здобули виборчого права, хоча на початку ХХ століття ця проблема вимагала вже нагального вирішення. Напередодні Берлінського жіночого конгресу Е. Іхенгейзер писала: “Чи справедливо змушувати більшу половину цивілізованого людства підкорятися законам, у прийнятті яких вона не бере участі?” Тому абсолютна більшість з новостворенних загальноросійських політичних партій тією чи іншою мірою в своїх програмах передбачала надання жінкам загального виборчого права. Найбільш послідовно ліберальна точка зору щодо цього була висловлена в програмі конституційних демократів. Серед відносно впливових партій, які не включили до своєї програми цю вимогу, була Спілка 17 жовтня. У зв’язку з цим слова у післямові до партійної програми про проголошену в Маніфесті 17 жовтня політичну і громадську свободу, яка повинна пробудити до життя народні сили, що дрімають, виглядають як політичне лицемірство. На відміну від згаданих партій, більшовики вперше в Росії в 1903 році в своїй програмі-мінімум поставили завдання повалити самодержавство і в конституції демократичної республіки закріпити “загальне, рівне і пряме виборче право при виборах як в законодавче зібрання, так і у всі органи місцевого самоврядування для всіх громадян і громадянок, які досягли віку 20 років”.

На початку ХХ століття, особливо під час і після Першої революції в Росії, у великих промислових містах України, де значний вплив мали загальноросійські партії, розпочалася боротьба між ними за жінок і між самими жінками різних політичних напрямків. Найбільш яскраво це виявилося під час першого всеросійського жіночого з’їзду, що проходив у грудні 1908 року в Петербурзі. На ньому були присутні делегації й з деяких Малоросійських губерній.

З’їзд став ареною зіткнення думок делегаток ліберального спрямування, які підкреслювали, що “жіноче питання — це питання права і справедливості”, та соціал-демократок, які бачили його як питання “шматка хліба”. В проекті резолюції більшовиків з жіночого питання, який оголосила О. Коллонтай, окрім запровадження виборчого права для жінок, пропонувалися законодавча охорона жіночої праці і поширення її на всі галузі промисловості, сільського господарства, домашнього прислуговування і домашньої роботи, призначення фабричних інспектрис, охорона материнства, встановлення обов’язкової відпустки за вісім тижнів до пологів і вісім — після народження дитини, безкоштовної медичної допомоги в пологовий період тощо. Але проект не було поставлено на голосування представницями ліберальної більшості. Після того як більшовички залишили з’їзд, не пройшло і рішення прихильниць партій Народної свободи та інших ліберальних партій щодо створення Всеросійської жіночої організації, яка, на їх думку, змогла б виражати інтереси жінок всіх соціальних груп.

Безперечний інтерес викликає чергове зіткнення позицій під час підготовки і проведення більшовиками в 1913 році в Росії першого святкування міжнародного жіночого дня на знак солідарності з жінками Німеччини. Орган РСДРП(б) газета “Правда” пояснювала, що причина нерівноправного становища робітниць зовсім не в тому, що чоловіки пригнітили жінок, а в капіталістичній експлуатації.

Достатньо велику увагу вирішенню жіночого питання на початку ХХ століття у своїх програмах приділяли й українські партії.

Стан цього питання залежить від культурного розвитку суспільства, від його демократичності. М. Міхновський у 1900 році, характеризуючи українську націю, писав, що з середини ХVII століття її культурний рівень значно знизився. Не пов’язуючи це безпосередньо з долею українського жіноцтва, він разом з тим цією формулою деякою мірою відтворив зміну ставлення до нього у суспільстві.

Після Визвольної війни 1648–1654 років, у ході якої почався процес формування Козацької держави, відбувся основний соціально-політичний переворот. Разом із зміною соціальної ролі різних соціальних верств суспільства дещо змінилося і становище української жінки. Хоча в цілому вона продовжувала посідати залежне від чоловіка становище, разом з тим, навіть в умовах патріархальної сім’ї, у неї була певна самостійність, певні права. В умовах панування у той час звичаєвого права важко не погодитись з авторами, які писали про існування його складової частини — “жіночого права”. Наприклад, після смерті чоловіка, навіть при дорослих синах, вона ставала на чолі сім’ї, мала право і можливість вчитися. У кожному селі була школа, внаслідок чого більшість з дівчаток вміли читати. Але на початку ХІХ століття такі школи вже не існували, і “жіноче право” разом з українською культурою загалом було істотно звужене.

Боротьба українських жінок за свої права в другій половині ХІХ століття розпочинається саме з виборювання права на навчання, на гідне місце в суспільному житті. На Придніпровщині та Сході України вона виявлялася у відкритті жіночих недільних шкіл, виборенні права одержувати вищу освіту. На початку ХХ століття питання рівних прав стало предметом уваги чоловіків. Так, на сесії сумських окружних земських зборів у 1905 році за ініціативою сумчанок заслуховувалося питання “Про рівноправнсть жінок”. На Заході ці питання порушувалися у просвітянській та видавничій діяльності відомих українських письменниць М. Кобринської, Є. Ярошинської, О. Кобилянської та інших. У 1884 році у Львові зусиллями М. Кобринської та О. Пчілки було започатковано перший в Російській імперії жіночий літературний альманах “Перший вінок”. Він відіграв важливу роль у справі громадсько-політичного пробудження жіноцтва, залучення його до національного відродження України.

Таким чином, жіночий рух в Україні в її різних регіонах мав неоднаковий характер. На Сході України він ґрунтувався переважно на ідеологічних засадах лібералізму й марксизму. Причому між представницями цих напрямків точилася запекла боротьба, а на Заході, на думку О. Луценко, жіночий рух засновувався на ідеях прагматичного фемінізму. Його характерними рисами були широкий демократизм, ідея національного прогресу, реальна культурно-просвітницька та громадсько-політична робота. В свою чергу проти представниць цього напрямку боролися лібералки, звинувачуючи їх у “мазепинстві”, а більшовички — у буржуазному націоналізмі.

Українські політичні партії, прагнучи до створення української державності, бачили вирішення жіночого питання по-різному. У програмах Української народної партії і Української соціал-демократичної робітничої партії, які виникли на основі різних ідейно-політичних течій РУПу і які тією чи іншою мірою можна вважати соціалістичними, ставилося завдання не лише надання жінкам виборчого права, але й створення відповідних умов життєдіяльності. Особливо ґрунтовно це програмне положення було розроблене в українських соціал-демократів. Воно передбачало заборону жіночої праці у тих галузях виробництва, які шкодять жіночому організмові, звільнення від праці вагітних жінок за чотири тижні до і на шість тижнів після пологів із збереженням зарплати, влаштування на підприємствах дитячих садків, звільнення від роботи вагітних жінок та жінок, які годують немовлят, кожні три години на 15 хвилин тощо. Інші партії в своїх програмах обмежувались в основному вимогами рівного з чоловіками виборчого права. Це були в основному партії ліберального напрямку. Серед них, перш за все, були Українська демократична і Українська радикальна партії, які в 1905 році об’єдналися в Українську демократично-радикальну партію. Її програма, окрім бачення природи української державності, принципово нічим не відрізнялася від програми російських конституційних демократів.

Таким чином, виникнувши у США разом з боротьбою рабів, жіночий політичний рух продемонстрував усвідомлення жіноцтвом свого приниженого порівняно з чоловіками суспільно-політичного становища, прагнення ліквідувати його. На шляху до цієї демократичної й гуманної мети стояли серйозні перешкоди не лише історичних традицій, але й психологічних стереотипів, у полоні яких перебували в досліджуваний період і чоловіки, і більшість жіноцтва.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття найбільш активні з жінок зробили перші спроби вирватися з цього полону: жіночий політичний рух почав організовуватися, визначились його основні ідеологічні платформи та політичні орієнтири. Соціальний стан жіноцтва обумовив розподіл їх політичної участі за ліберальним, лівоцентристським (соціалістичним та соціал-демократичним) та лівим (більшовицьким) напрямками. Якщо перші й другі виступали в основному за самостійність жіночого руху, то останні — за дію в єдиному класовому русі. Певна частина українок, які прагнули створення Української держави, бачили себе в середовищі національного руху. Тобто у представниць цих двох течій вирішення проблеми політичної нерівноправності чоловіка й жінки, а також суто жіночих проблем ставилося в залежність від розв’язання відповідно соціального й національного питань. Інші із згадуваних течій були в основному автономними в суспільних відносинах, часто незрозумілими для громадськості, намагалися самотужки впливати на неї, формувати атмосферу жіночої рівноправності.

Вихід жіноцтва на політичну авансцену, боротьба жіночих організацій за політичні права жінок дає можливість зробити висновок про те, що у другій половині ХІХ — на початку ХХ століття настав важливий етап у розумінні й розвитку демократії. У суспільну думку почала вноситися ідея, що політичні права й свободи людини не залежать від статі.

Найголовнішим результатом цього була підготовка ґрунту для надання жінкам у деяких країнах виборчого права. Пізніше, коли воно було закріплене у конституціях багатьох країн світу, а в СРСР відбулася докорінна зміна суспільних відносин, яка мала привести до звільнення жінки, гендерні ролі все одно принципово не змінилися.

Значення жіночого політичного руху в період, що досліджується, полягає в тому, що участь жінки тією чи іншою мірою у політиці не вирішує основного питання: реальної рівноправності жінки у такій закритій сфері суспільних відносин, як сім’я.

О. М. Руднєва,

завідуюча лабораторією вдосконалення правового становища жінок АПрН України,

Г. С. Гончарова,

канд. юрид. наук

ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАЦІ ЖІНОК В УМОВАХ СТАНОВЛЕННЯ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Теоретичні основи правового регулювання праці жінок. Гарантії при влаштуванні на роботу

У зв’язку із запровадженням ринкових відносин і реформуванням економіки, яке супроводжується непопулярними заходами і погіршенням матеріального становища багатьох громадян, жінки першими відчули їх негативні наслідки. Вони першими поповнили ряди безробітних. В українській економіці жінки становлять половину всіх працюючих, 4/5 жінок працездатного віку належать до економічно активного населення, тобто працюють або активно зайняті пошуком роботи. На жаль, безробіття в Україні має “жіноче обличчя”. Запровадження ринкових механізмів призвело до зменшення можливостей жінок щодо зайнятості за наймом і підприємницької діяльності, професійного і кар’єрного зростання, посилення дискримінації жінок в оплаті праці й умовах працевлаштування. На цьому наголосила міністр у справах сім’ї та молоді В. Довженко на тристоронній міжнародній конференції “Жінка на ринку праці”, яка відбулася в Києві в лютому 1998 року. З перших кроків перебудови економічних відносин серед тих, хто звертається до служб зайнятості і не одержує роботи, жінки та молодь становлять понад 80%. І ця тенденція весь час зберігається.

Міжнародне законодавство, в тому числі Конвенція ООН 1979 року про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Конвенції МОП, Конституція України, а також законодавство про працю України встановлюють рівні умови для реалізації права на працю, гарантують право на однакові можливості при найманні на роботу, а також в усіх інших аспектах трудових правовідносин. Але жінки песимістичніше за чоловіків оцінюють свої можливості знайти роботу і часто вимушені займатися нерегламентованою діяльністю. За даними Харківського обласного центру зайнятості тільки 17,8% жінок, які перебувають на обліку по безробіттю і пройшли спеціальну перепідготовку, знайшли роботу протягом 1998 року.

Українські жінки адаптуються до ринкових змін дуже важко. Зниження попиту на робочу силу загострило проблему участі жінок у суспільному виробництві. Жінка стала найбільш уразливим прошарком населення у сфері діяльності через необхідність поєднання сімейних та професійних функцій. Не можна сказати, що держава не реагує на ці обставини. Законодавство передбачає суттєві гарантії працевлаштування жінок, які мають малолітніх дітей, гарантії при звільненні з роботи за ініціативою власника, але на сьогодні таких заходів недостатньо.

В Україні, починаючи з 1991 року, проблемам правового регулювання праці жінок приділяють увагу законодавчі органи, уряд, місцеві органи влади і самоврядування.

Найважливішими законодавчими актами, прийнятими в даній галузі Верховною Радою України, є Закон України “Про державну допомогу сім'ям з дітьми”, Закон України “Про охорону праці”, Закон України “Про пенсійне забезпечення”, Закон України “Про внесення змін і доповнень в КЗпП України при переході республіки до ринкової економіки” та ін. Крім того, в Україні встановлені тривалі відпустки по догляду за дітьми, в тому числі частково оплачувані. Надане право вибору членам родини за бажанням отримувати відпустки по догляду за дитиною (батькові, бабі, діду та ін. ), розроблені нові списки виробництв, професій і робіт з важкими і шкідливими умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, розроблені норми максимально припустимих фізичних навантажень для жінок.

Збільшилася тривалість відпусток через вагітність та пологи. Якщо раніше додаткові відпустки надавалися лише у випадках пологів, які визначалися як патологічні, то тепер така пільга надається при ускладнених видах пологів. Введено й інші пільги, спрямовані на створення сприятливих умов для поєднання професійної і материнської функцій.

Трудове законодавство України закріплює основний принцип, що діє в галузі охорони прав жінок, — принцип рівноправ’я. Відповідно до ст. 21 КЗпП України держава забезпечує рівність трудових прав всіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового становища, расової і національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Передбачено особливі пільги для вагітних жінок і жінок, які мають малолітніх дітей. Так, наприклад, відповідно до ст. 184 КЗпП України забороняється відмовляти жінкам при прийомі на роботу і знижувати їм заробітну плату з мотивів, пов'язаних з вагітністю або наявністю дітей віком до трьох років, а одиноким матерям — за наявністю дитини віком до 14 років або дитини-інваліда.

При відмові у прийнятті на роботу цим категоріям жінок власник або уповноважений ним орган зобов'язаний повідомляти їм причини відмови в письмовій формі. Відмова в прийнятті на роботу може бути оскаржена в судовому порядку.

На підставі ч. 3 ст. 184 КЗпП України не допускається звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (у деяких випадках — до шести років), одиноких матерів за наявності дитини віком до 14 років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, окрім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.

На підставі ст. 178 КЗпП України вагітним жінкам відповідно до медичного висновку знижують норми виробітку, норми обслуговування або вони переводяться на іншу, більш легку, яка виключає вплив несприятливих виробничих чинників, із збереженням середнього заробітку за колишню роботу.

До вирішення питання про надання вагітній жінці згідно з медичним висновком іншої роботи, більш легкої і такої, що виключає вплив несприятливих виробничих чинників, вона підлягає звільненню від роботи зі збереженням середнього заробітку за всі пропущені внаслідок цього робочі дні за рахунок підприємства, установи, організації.

Жінки, які мають дітей віком до трьох років, у разі неможливості виконувати шкідливу для неї роботу переводяться на іншу роботу із збереженням середнього заробітку за попередню роботу до досягнення дитиною трьох років.

Якщо заробіток осіб, означених у частинах 1 і 3 ст. 176 КЗпП України, на більш легкій роботі вищий, ніж заробіток, одержуваний до переведення, їм виплачується фактичний заробіток.

Можна стверджувати, що законодавство України враховує необхідність особливого режиму правового регулювання і охорони жінок у галузі трудових відносин і значною мірою відповідає міжнародним зобов'язанням України у даній галузі.

Разом з тим не викликає сумнівів, що чинне законодавство має достатньо прогалин, тому що фактично в Україні зберігається патріархальна структура суспільства, завдяки чому жінки залишаються соціально-демографічною групою, що дискримінується. Крім того, такі факти, як жіноче безробіття, що за даними 1997 року в 1,5–2 рази вище за безробіття серед чоловіків (при цьому 80% серед безробітних жінок мають дітей до 16 років), свідчать також про недостатню ефективність українського законодавства в питаннях захисту трудових прав жінок у період трансформації економіки та формування нових ринкових правовідносин.

Що стосується зайнятості жінок у недержавному секторі економіки України, то отримати достовірні відомості немає можливості, тому що дуже часто трудові відносини юридично та документально не оформлюються. Це саме та галузь, де ризик порушення прав жінок надзвичайно високий і залишається поза ефективним контролем.

Можна також констатувати наявність дискримінації жінок у галузі заробітної плати. Формально в Україні повністю дотримуються положення Конвенції МОП 100 про рівну винагороду чоловіків і жінок за працю рівної цінності. Але фактично існує різниця в заробітній платі: рівень середньої зарплати жінок в Україні на третину менший, ніж у чоловіків. Така різниця пояснюється особливостями структури зайнятості жінок у порівнянні з чоловіками — жінки займають в основному більш низькооплачувані посади.

Необхідно відзначити, що з початком практики прийняття на роботу за контрактом законодавство не встановило додаткових гарантій жінкам у питаннях оплати праці.

З метою вирівнювання ситуації і часткового розв'язання проблеми жіночої зайнятості в Законі України від 1 березня 1991 року “Про зайнятість населення” були визначені спеціальні заходи. Відповідно до ст. 5 цього закону держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо влаштування на роботу працездатним громадянам у працездатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, і перш за все, жінкам, які мають дітей віком до шести років, одиноким матерям, які мають дітей віком до 14 років або дітей-інвалідів (зауважимо, що вік дітей-інвалідів не вказано). Для працевлаштування зазначених категорій жінок місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості бронюють на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, з чисельністю понад 20 чоловік до 5% загальної кількості робочих місць за робітничими професіями, у тому числі з гнучкими формами зайнятості. Згідно з Положенням про порядок бронювання на підприємствах, в організаціях і установах робочих місць для працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 року №578, у межах броні місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад встановлюють підприємствам квоту робочих місць для обов’язкового працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту. Квота робочих місць встановлюється щодо кожної категорії громадян, які потребують соціального захисту.

У разі скорочення чисельності або штату працівників підприємств, установ і організацій у розмірі, що перевищує встановлену квоту, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад зменшують або взагалі не встановлюють квоти для цих підприємств, установ і організацій.

При тимчасовому скороченні обсягів виробництва підприємства і переведення його працівників на неповний робочий день (тиждень) прийняття на роботу громадян у рахунок квоти робочих місць за погодженням з державною службою зайнятості може бути тимчасово припинено за умови забезпечення дотримання цієї квоти до кінця року в повному обсязі.

У разі відмови у прийнятті на роботу зазначеної категорії жінок у межах встановленої броні за кожну таку відмову відповідно до п. 3 ст. 5 Закону України “Про зайнятість населення” державна служба зайнятості стягує з підприємства штраф у п’ятдесятикратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Одержані кошти спрямовуються до місцевої частини державного фонду сприяння зайнятості населення і можуть використовуватися на фінансування витрат підприємств, які створюють робочі місця для працевлаштування зазначених категорій громадян понад встановлену квоту робочих місць за договорами з державною службою зайнятості.

При відмові підприємства від сплати штрафу до державного фонду сприяння зайнятості населення державна служба зайнятості у встановленому порядку вирішує питання про його стягнення.

За допомогою бронювання здійснюється працевлаштування жінок не лише на промислових підприємствах та інших економічно самостійних підприємствах, а й в державних бюджетних установах. Так, наприклад, на виконання рішення виконавчого комітету Київської районної ради народних депутатів № 323 від 17 грудня 1996 року Українською фармацевтичною академією заброньовано 11 робочих місць для жінок, які мають дітей віком до шести років, одиноких матерів, що мають дітей до 14 років та дітей-інвалідів.

Але такі заходи стали приводом для незадоволення керівників підприємств. Так, у газеті “Бізнес” № 13 (324) від 20 березня 1999 року під досить іронічним заголовком “Требуется женщина с ребенком на тяжелые земляные работы” міститься низка критичних зауважень щодо ганебної несумісності дій держави, таких, як бронювання робочих місць, із принципами ринкової економіки, що формується. Такі дії характеризуються як “чергова бюрократична халепа… у рамках колишніх “совкових” правил”. Під рубрикою “Поклади під скло” містяться організаційно-правові поради про те як “уникнути кадрового “насильства”. Тому слід було б більш пильно проаналізувати питання щодо відповідності правових норм, які містяться у ст. 5 Закону “Про зайнятість населення”, загальному принципу ринкової економіки, з одного боку, та принциповим засадам Конституції України, з іншого боку. Таке завдання виходить за рамки статті, тому підкреслимо лише головні методологічні аспекти цієї проблеми.

Це перш за все принципи соціальної держави, за якими згідно зі ст. 1 Конституції України повинна здійснюватися державно-правова реформа та формуватися відповідні механізми ринкових реформ. Відомо, що одним з базових принципів соціальної держави є допомога найбільш уразливим категоріям населення чи то через систему спеціальних законодавчих актів, чи то різних адміністративних заходів. Така практика є досить різноманітною та характерною для розвинених країн Європи та Північної Америки. Такими є дії щодо створення нових робочих місць, встановлення квоти для працевлаштування, збереження певної кількості робочих місць при приватизації об’єктів приватної власності, а при неможливості — перекваліфікації з обов’язковим працевлаштуванням означених категорій працівників. Тому з точки зору міжнародної практики, яка останнім часом стає все більш поширеною серед розвинених країн, передбачені у ст. 5 Закону України “Про зайнятість населення” заходи по суті не суперечать принципам ринкової економіки. Іншим є питання щодо адміністративних наслідків цих заходів. Якщо Міжнародне бюро праці пропонує надавати дотації та пільги підприємствам, які створюють для жінок нові робочі місця (це так звані “субсидійовані робочі місця”), то в Україні розвиненою залишається, на жаль, лише система адміністративних санкцій, які використовуються у разі порушення встановлених норм.

Мабуть, можна погодитися з тим, що у сьогоднішніх умовах такий підхід є єдино можливим, бо для того, щоб розробити заохочувальну концепцію та внести відповідні зміни в діюче законодавство, знадобиться чимало часу. І знов-таки виникне питання щодо відповідності в цілому такої концепції та її законодавчого вирішення принципам ринкової економіки. Тому вважаємо за необхідне підкреслити, що адміністративні заходи, передбачені у ст. 5 Закону “Про зайнятість населення”, цілком відповідають як Конституції України, так і принципам соціальної держави в їх сучасному тлумаченні. Зазначимо також, що існує необхідність більш ретельної розробки законодавчих заходів, які б задовольнили інтереси як підприємств, так і уразливих прошарків населення, які потребують спеціальної допомоги.

Метод, що існує зараз, не відповідає ринковим відносинам працевлаштування зазначених осіб. Підприємствам нав’язують працівників, які їм не потрібні. Ці питання за загальним правилом повинні вирішуватися економічним шляхом. Але держава має право і повинна вдаватися і до адміністративних дій щодо створення нових робочих місць і працевлаштування. Такими адміністративними заходами є встановлення броні і квоти для працевлаштування жінок. Держава вимагає, наприклад, збереження існуючої кількості робочих місць при приватизації об’єктів державної власності. І такі дії є виправданими, тому що працевлаштування жінок сприяє їх матеріальному забезпеченню, добробуту. Відсутність гарантій по працевлаштуванню зобов’язує державу здійснювати пасивну політику зайнятості, яка полягає в наданні матеріальної підтримки у разі втрати роботи, тобто виплати грошових допомог, яких у державі обмаль. А тому вважаємо, що бронювання слід поширювати на жінок, які мають дітей до 14 років, якщо у сім’ї немає інших працюючих осіб із самостійним заробітком. В умовах економічної кризи держава повинна адміністративним шляхом працевлаштувати осіб, які потребують соціального захисту і не можуть конкурувати на ринку праці.

Мова може йти про запровадження в Україні практики створення для жінок “субсидійованих робочих місць”, витрати на які згодом виправдають себе.

У разі відмови у прийомі на роботу жінки можуть на підставі ст. 232 КЗпП України оскаржити до суду таку відмову. При обґрунтованості позову суд рішенням зобов’язує керівника підприємства, установи, організації укласти з жінками трудові договори.

Значні можливості щодо покращення умов праці та встановлення додаткових пільг для працюючих жінок можуть давати колективні договори. Згідно із Законом України від 1 липня 1993 року “Про колективні договори та угоди” колективний договір укладається між власником або уповноваженим ним органом (особою), з однієї сторони, і одним або кількома профспілковими чи іншими уповноваженими на представництво трудовим колективом органами, а у разі відсутності таких органів — представниками трудящих, обраними і уповноваженими трудовим колективом.

Колективний договір укладається на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності і господарювання, які використовують найману працю і мають права юридичної особи.

У колективному договорі можуть встановлюватися додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для жінок. Наприклад, у колективному договорі Української фармацевтичної академії передбачено, що не допускається звільнення за ініціативою власника жінок, які мають чотирьох дітей. У деяких колективних договорах передбачається виплата грошових сум жінкам на харчування дітей у зв’язку з підвищенням цін на продукти харчування.

У колективному договорі на 1998 рік Харківського виробничого об’єднання “Моноліт” передбачено зниження норм виробітку на 20% вагітним жінкам, надання батькам, які мають дітей шкільного віку, 1 вересня відпустки без збереження заробітної плати; надання путівок для відпочинку працівникам, що мають двох і більше дітей, на пільгових умовах; виплата одному з батьків, що виховують двох і більше дітей віком до 16 років, по 15 гривень при наданні відпустки; виплата по 15 гривень батькам (одному), що виховують дитину-інваліда. У колективних договорах передбачаються й інші пільги для сімей з дітьми.

У колективному договорі Національного Київського політехнічного інституту є окремий розділ “Умови праці і побуту жінок. Надання допомоги у вихованні дітей”, в якому передбачені різні пільги, зокрема надання жінкам відпусток на період канікул дітей шкільного віку, навчання дітей із багатодітних сімей у гуртках, клубах, школах на пільгових умовах. Деякі колективні договори передбачають скорочення робочого часу на 1 годину вагітним жінкам, починаючи з чотирьох місяців до надання відпустки по вагітності та пологах.

Роль колективного договору в сучасних умовах зростає. Акцент правового регулювання зміщується з централізованого на децентралізоване шляхом укладання колективних договорів та угод. За загальним правилом колективний договір не може погіршувати умови трудових договорів (принцип in favorem). Але за останні роки у зв’язку з економічними труднощами цей принцип піддається в деяких країнах критиці і допускається часткова відмова від нього і погіршення умов порівняно із законодавством (принцип in peius). В нашому законодавстві ми теж спостерігаємо це явище. Прикладом є ст. 26 Закону України “Про відпустки”, згідно з якою у порядку, визначеному колективним договором, працівникам надають вимушені відпустки без збереження заробітної плати. За колективним договором працівникам здійснюють виплату заробітної плати натурою. Це положення також погіршує умови праці.

Дискусійним є питання про доцільність укладання колективних договорів в органах виконавчої влади, де працюють державні службовці, серед яких жінки складають значний відсоток. Існує думка, що не слід вимагати укладання колективного договору в установах виконавчої влади, через ніби-то формальний характер такого договору, а також наявність окремого Закону України “Про державну службу”, яким урегульовані умови оплати праці, режим і тривалість робочого часу та відпочинку, забезпечення житлом та медичним обслуговуванням державних службовців.

Між тим Закон України “Про державну службу” є гендерно нейтральним і зовсім не передбачає ніякого особливого статусу чи особливих пільг для жінок-матерів з малолітніми дітьми та дітьми-інвалідами, а також для одиноких матерів. А, як відомо, у ст. 20 Закону України “Про державну службу” жінки так само, як і чоловіки, повинні з’являтися на роботу у вихідні святкові та неробочі дні. Тому, здається, слід було б подбати про окремі категорії державних службовців шляхом встановлення спеціальних пільг у колективних договорах. Такий шлях відповідає світовому досвіту.

Колективний договір є важливим правовим інструментом встановлення жінкам пільгових умов праці, а тому слід більш ретельно ставитися до укладення колективних договорів на окремих підприємствах, в установах і організаціях відповідно до чинного законодавства та виконання його умов, у тому числі в приватному секторі.

Українське законодавство також передбачає можливість особливих умов праці жінок, що є позитивним чинником. У зв’язку з процесом вивільнення працівників у галузях економіки і поглибленням диспропорції між пропозицією робочої сили і попитом на неї у разі відсутності роботи на повний робочий день, нестандартні, нетипові режими роботи дозволяють при скороченні обсягів виробництва підтримувати на певному рівні зайнятість, зберегти найбільш досвідчені, кваліфіковані кадри і можливість дати роботу жінкам з дітьми.

До найбільш поширених нестандартних (гнучких) режимів праці пропонується віднести: неповний робочий час з пропорційною оплатою; скорочений робочий тиждень; поділ робочого місця (використання двох працівників на одному робочому місці почергово протягом робочого дня); альтернативний робочий тиждень (дві жінки працюють на одному робочому місці через тиждень).

Законодавство передбачає можливість практикувати так званий “стислий”, тобто “ущільнений”, робочий час для жінок, які виховують дітей. При такому режимі жінка виконує трудові обов’язки у повному обсязі за меншу кількість робочих часів із збереженням повної заробітної плати. За таких умов працююча матір має закінчувати робочий день на одну чи півтори години раніше, і цей час може приділити вихованню дітей.

Юридичною підставою для встановлення такого режиму є ст. 50 КЗпП України, згідно з якою підприємства і організації при укладенні колективного договору можуть встановлювати меншу норму тривалості робочого часу, ніж передбачено в ч. 1 цієї статті, тобто менше 40 годин на тиждень. При такому режимі працювати треба напружено, за встановлені робочі часи виконувати повністю весь обсяг роботи і одержувати повністю заробітну плату. Цей режим є пільговим, а тому його можна встановлювати у колективному договорі жінкам, які мають малолітніх дітей, з урахуванням їх ставлення до роботи.

На практиці дуже рідко застосовують гнучкий робочий день, при якому працівник відповідно до своїх потреб може вибирати час приходу та закінчення роботи і час обідньої перерви.

В останній час значна частина підприємств зіткнулися з необхідністю вивільнення працівників через стрімке зростання витрат на утримання виробничих площ і службових приміщень. У таких умовах для збереження робочих місць доцільно для деяких працівниць дозволити працювати за межами підприємств, установ, організацій, вдома згідно з правилами про надомну роботу. При надомній праці зберігаються за працівником усі гарантії і пільги. Звичайно, такий режим усім запропонувати неможливо, він може застосовуватися лише за згодою сторін і лише для тих, хто самостійно вдома може виконувати свої обов’язки.

Якщо на інших підприємствах зростають обсяги робіт і їм тимчасово потрібні працівники, то можна з ними укладати субконтракти на виконання робіт на певний час. За кордоном таке явище є поширеним і має назву “лізинґ робочої сили”, тобто передачу своїх працівників у тимчасове користування іншому підприємству. У деяких країнах (Франція, Бельгія, Нідерланди) легалізували умови праці “запозичених працівників” в законодавчому порядку. Але в Україні ця проблема не врегульована. Однак такі тимчасові переміщення працівників можна здійснювати за їх згодою на підставі ст. 32 КЗпП України. Звичайно, такі заходи слід вважати тимчасовими, обумовленими економічними негараздами, але й відмовлятися від можливості попрацювати на інших підприємствах не слід.

Гарантії для жінок при припиненні трудових відносин

Законодавство про працю містить певні гарантії при звільненні жінок з роботи за ініціативою власника.

Відповідно до ст. 184 КЗпП звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років — ч. 2 ст. 179 КЗпП України), одиноких матерів при наявності дитини віком до 14 років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов’язковим працевлаштуванням. Обов’язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у разі їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців від дня закінчення строкового трудового договору.

Яку жінку слід вважати одинокою і на яку поширюються гарантії, встановлені цією статтею? В офіційних джерелах ми знаходимо визначення одинокої матері як такої, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини відсутній запис про батька або запис батька зроблено у встановленому порядку за вказівкою матері. Автори наведеного визначення посилаються на ст. 58 Закону України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” або на п. 104 Положення про порядок призначення та виплати державної допомоги сім’ям з дітьми. Але зазначені акти встановлюють лише право одиноких матерів одержувати допомогу на утримання і виховання дітей. У цих актах не йдеться про порядок звільнення одиноких матерів. Що стосується визначення одинокої матері, на яку поширюються гарантії, передбачені ст. 184 КЗпП України, то слід керуватися п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 9 листопада 1992 року (з наступними змінами та доповненнями) “Про практику розгляду судами трудових спорів”, в якому роз’яснюється, що гарантії, передбачені ст. 184 КЗпП, поширюється на “одиноких матерів”, тобто на жінку, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері, а також жінку, яка виховує та утримує сама дитину віком до 14 років або дитину-інваліда. Це може бути і вдова, і розлучена з чоловіком жінка, але коли вона виховує і утримує дитину (дітей) сама, не отримуючи ні від кого допомоги, вона вважається одинокою і на неї поширюються гарантії, встановлені ст. 184 КЗпП України.

На практиці, в тому числі і у судовій практиці, спостерігається намагання поширити цю гарантію лише на тих одиноких матерів, які мають дітей-інвалідів віком лише до 16 років. Так, наприклад, громадянка Д. звернулася до Київського районного суду Харкова з позовом про поновлення на роботі на посаді бухгалтера-ревізора. Вона вважала звільнення за скороченням штатів незаконним, тому що є одинокою матір’ю, на її утриманні перебуває 17-річний син-інвалід з дитинства, якого вона виховує і утримує сама. Між тим суд відмовив їй у задоволенні позову на тій підставі, що дітьми-інвалідами відповідно до ст. 184 КЗпП України слід вважати дітей віком до 16 років. Суд мотивував цей висновок тим, що відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України “Про пенсійне забезпечення” до числа інвалідів з дитинства належать діти-інваліди віком до 16 років, які мають право на одержання соціальної пенсії. Ця стаття вирішує питання про пенсії за віком, які призначаються на пільгових умовах багатодітним матерям і матерям інвалідів з дитинства, і пов’язувати це питання з порядком звільнення цих жінок немає ніяких підстав. Така практика і таке обґрунтування свідчать про звужене тлумачення умов звільнення матерів при наявності у них дитини-інваліда з дитинства. Дитину-інваліда важко виховувати і в 10, і в 16, і в 17 років. Мати інваліда потребує особливого захисту і з боку суспільства, і з боку держави. Вона весь час зустрічається з величезними труднощами, і найчастіше долає їх сама.

Людмила Зіборова, голова Одеської Ради громадської організації “Творчий центр індивідуального розвитку” пише, що робота з дітьми-інвалідами не є пріоритетною для жодного міністерства: Міністерства охорони здоров’я, Міністерства праці та соціальної політики, Міністерства у справах сім’ї та молоді.

“Чи замислювався, — пише вона, — хто-небудь із державних мужів про життя жінок, у яких є діти-інваліди?” Жінка, котра несе хрест дитини-інваліда, повинна повсякденно вирішувати психологічні, моральні, соціальні, матеріальні труднощі. Будь-яка жінка, очікуючи дитину, ризикує: ніхто не знає, якою вона народиться. Жінка наперед приймає будь-яку дитину, приймає відповідальність за її життя й долю. І часто жінка опиняється сам на сам зі своєю бідою. За таких умов вважаємо, що заборону звільняти за ініціативою власника одиноких матерів при наявності у неї дитини-інваліда не слід пов’язувати з віком дитини-інваліда. В усякому разі це питання можна вирішувати у колективному договорі. До його змісту можна включити норму про неможливість звільнення з роботи за ініціативою власника з підстав, не пов’язаних з винними діями жінок, які утримують дітей-інвалідів. Таке ставлення роботодавця до матерів дітей-інвалідів підвищуватиме авторитет роботодавця, а підприємство буде престижним. Ознакою розвинутого суспільства і соціально престижного підприємства повинна бути здатність піклуватися і захищати найуразливіших людей.

Думку про те, що слід розширити перелік працівників, яких не можна звільнити у разі ліквідації підприємства без працевлаштування, висловлюють також російські фахівці з проблем праці жінок, зокрема, С. Полєніна, яка розробила Концепцію законотворчої діяльності по забезпеченню рівних прав і рівних можливостей чоловіків та жінок. На її думку, до таких категорій працівників слід віднести батьків з дітьми-інвалідами (без обмеження віку), одиноких і багатодітних батьків, вдів (вдівців), якщо їх праця є єдиним джерелом доходу сім’ї.

Не можна погодитися з тлумаченням змісту ч. 3 ст. 184 КЗпП України щодо умов розірвання строкових трудових договорів з цими категоріями жінок, яке допускає головний консультант Верховного Суду України Г. І. Давиденко.

Частина 3 ст. 184 КЗпП України передбачає, що обов’язкове працевлаштування таких жінок здійснюється у разі їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. Постає питання, чи доцільно звільняти жінку, а після звільнення займатися її працевлаштуванням, замість того щоб не звільняти її до того часу, доки не буде запропонована підходяща робота. В інтересах цих жінок треба додержуватися другого варіанту тлумачення цього положення, тобто не звільняти до працевлаштування.

Г. І. Давиденко зазначає, що на практиці неоднозначно вирішується питання про наслідки невиконання обов’язку щодо працевлаштування. Виходячи з того, що звільнення за п. 2 ст. 36 КЗпП України не ставиться в залежність від працевлаштування, логічним є висновок, що у разі невиконання вимоги про працевлаштування може йтися про примушення виконати цей обов’язок (а не про поновлення на роботі). Не можна сказати, що таке тлумачення наслідків невиконання обов’язку по працевлаштуванню порушує закон. Раніше, тобто до 1991 року, взагалі при припиненні строкового договору у зв’язку з його закінченням для таких жінок ніякі гарантії не були передбачені. Але тепер законодавець встановив гарантії також і при закінченні строкового трудового договору, а тому державні органи та підприємства повинні виконувати приписи законодавства. І положення ст. 184 КЗпП України у частині порядку розірвання строкових трудових договорів треба тлумачити в інтересах одиноких жінок, які мають дітей віком до 14 років або дитину-інваліда, тобто не допускати звільнення без працевлаштування. У роз’ясненні Г. І. Давиденко аналізується загальний порядок припинення строкового трудового договору (п. 2 ст. 36 КЗпП України), а ст. 184 КЗпП України за своєю природою є спеціальною. Вона стосується одиноких жінок, які мають дітей до 14 років або дітей-інвалідів, тобто осіб, які потребують соціального захисту. Такий крок по підвищенню гарантій права на працю цих жінок було зроблено у 1991 році і від нього не слід відступати. Тлумачення закону Г. І. Давиденко вимушуватиме жінку звертатися до державної служби зайнятості, чекати роботи. Між тим Закон України “Про зайнятість населення” та Положення про порядок бронювання на підприємствах, в організаціях і установах робочих місць для працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту, не передбачають негайного працевлаштування цих жінок, а тому спочатку необхідно знайти роботу для таких жінок, а вже тоді й звільняти їх.

Проблеми охорони праці жінок. Робота в нічний час, у шкідливих умовах

Важливим питанням у нинішній ситуації, коли погіршується робота промислових підприємств щодо додержання санітарних норм і норм безпеки, є охорона праці жінок.

Згідно із законом України “Про зайнятість населення” були скасовані обов'язкові відрахування до фонду охорони праці. Незабаром вийшло два законодавчих рішення протилежного змісту: постанова “Про затвердження Положення про державний, галузеві, регіональні фонди охорони праці та фонди охорони праці підприємств” (№ 838 від 07.10.93 р.), а також Закон України “Про охорону праці”. Однак фонд охорони праці відновлений не був, і реально на більшості державних підприємств такі фонди відсутні. Фактично більшість підприємств державного сектору не витрачають кошти на забезпечення безпеки праці своїх робітників. Це призводить до збільшення нещасних випадків на підприємствах, зростання захворюваності робітників.

У недержавному секторі ситуацію щодо охорони праці ніхто не вивчав. Відомо, що сьогодні багато жінок працюють у тіньовому секторі економіки, де не дотримуються норм охорони праці.

Законодавство України зберігає патронат над жінкою в плані охорони її здоров’я та зайнятості на роботах у нічний час. На підставі ст. 174 КЗпП України забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (робіт з санітарного і побутового обслуговування тощо).

Однак на деяких підприємствах металургійної промисловості, у шахтах з видобутку солі жінки продовжують працювати під землею. Адміністрація пояснює це просто: жінки самі хочуть тут працювати, бо їх праця оплачується вище і на пенсію вони можуть піти раніше.

Ефективних правових механізмів протидії такій практиці немає, хоча ст. 2 Конвенції МОП 45, яка ратифікована Україною, містить вказівку: “Праця жодної особи жіночої статі, яким би не був її вік, не може використовуватися на підземних роботах у шахтах”.

На підставі ст. 175 КЗпП України залучення жінок до роботи в нічний час не допускається, за винятком тих галузей господарства, де це викликається особливою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід. Перелік цих галузей і винятків з вказівкою максимальних строків застосування праці жінок у нічний час затверджується Кабінетом Міністрів України (означені в ч. 1 ст. 175 КЗпП України обмеження не поширюються на жінок, які працюють на підприємствах, де зайняті лише члени однієї родини).

Стаття 176 КЗпП України не припускає залучення до робіт у нічний час та понаднормових робіт і робіт у вихідні дні і направлення у відрядження вагітних жінок, а також жінок, які мають дітей віком до трьох років.

Тим не менше в Україні практика застосування праці жінок у нічний час досить широка. В основному вони працюють у три-, чотиризмінному режимі на виробництві з безперервними технологічними процесами, а також у галузях, пов'язаних з обслуговуванням населення: транспортні перевезення вантажів і пасажирів, медичне обслуговування, забезпечення населення продуктами споживання тощо.

У промисловості України серед робітників, що постійно зайняті в три- чотиризмінному режимі, жінки до недавнього часу складали 31,5% (у промисловості країн Європейського Союзу 15%). Найбільша кількість жінок, які працюють у нічний час, зайнята у вугільній промисловості, на підприємствах чорної металургії, харчової, хімічної промисловості, у машинобудуванні. На транспорті в нічних змінах в основному працюють жінки, переважно на залізничному транспорті.

Анкетне опитування жінок, проведене на підприємствах у 1995 році, свідчить, що до привабливих особливостей нічної праці жінки відносять матеріальний бік (78,8%), маючи на увазі відносно високий заробіток з доплатами за нічну працю, що складає 40% до тарифної ставки, а на окремих підприємствах 75% тарифних ставок.

Жінки, які мають дітей і онуків дошкільного і шкільного віку, відзначили вигоду нічних змін у зв'язку із можливістю догляду за дітьми у денний час. До негативних сторін роботи у нічний час жінки відносять втомлюваність, труднощі із транспортом у пізній час, незадоволення в родині, неповний відпочинок у денний час через родинно-побутові умови.

Таким чином, можна сказати, що в Україні немає категоричної заборони використання праці жінок у нічний час. Однак у нинішніх важких економічних умовах ця норма (ст. 175 КЗпП України) потребує особливого осмислення. В багатьох країнах з високим рівнем розвитку економіки норми заборони нічної праці для жінок сьогодні вже будуть відсутні. Багато країн дератифікували Конвенцію МОП 45. Однак це пов'язане з істотним поліпшенням умов праці та її оплати. В Україні, на жаль, навпаки, продовжується погіршення умов праці. Тому в процесі переходу від забороняючої (що відповідає міжнародним нормам) до заоохочувальної концепції законодавства про працю жінок слід особливу увагу приділити поліпшенню охоронних норм у системі їх законодавчого закріплення. Міністерство праці та соціальної політики розробило Положення про порядок використання праці жінок у нічний час, до прийняття якого умови нічної праці жінок слід вирішувати у колективних договорах.

Конституція України проголосила рівність прав жінок і чоловіків та гарантії її забезпечення. Про рівноправність жінок і чоловіків було заявлено у Декларації рівноправності жінок і чоловіків Комітету Європейської Ради (16 листопада 1988 р.). Цей документ встановлює принцип рівності чоловіків і жінок як обов’язкову умову демократії і соціальної справедливості. У світі по-різному тлумачиться цей принцип. С. В. Полєніна (Росія) пропонує розвивати законодавчу діяльність по забезпеченню рівних прав та рівних можливостей чоловіків і жінок, рівне представництво жінок і чоловіків у законодавчих та інших структурах державної влади тощо. У деяких державах навіть ведеться компанія проти спеціальної охорони жіночої праці. Спеціальні норми про охорону праці жінок розглядаються як дискримінаційні, такі, що є анахронізмом. Рівність прав щодо питань трудових відносин слід розуміти як рівність можливостей, а не як фактичну рівність. Жінки по-різному використовують свої права і реалізують можливості. Конституційна норма про рівність прав і свобод чоловіка і жінки спрямована на те, щоб забезпечити правову основу захисту жінки від будь-яких форм дискримінації за ознакою статі.

Звичайно, в сучасних умовах слід здійснювати поступовий перехід від деяких норм, що забороняють, до норм, які дозволяють жінці самостійно приймати рішення. Для жінок є необхідною можливість вибору. Наприклад, питання про відрядження жінок, які мають дітей, слід вирішувати самим жінкам, а отже норми чинного законодавства про заборону відряджень слід було б скасувати. Не слід ототожнювати такі положення, як охорона праці жінок, з дискримінацією жіночої праці. Дискримінація заборонена і міжнародними актами і національним законодавством. Слід вдосконалювати охорону праці, як це робиться у розвинених країнах. Умови виробництва (вібрація, шум, випромінювання, радіація тощо) завдають шкоду жіночому організмові. Скасування спеціальних норм з охорони праці жінок загрожує не лише здоров’ю жінок, народжуваності, але й благополуччю дітей, молоді, сучасних та майбутніх поколінь, тобто інтересам усього людства. Важко жінці відмовитися від шкідливої роботи, коли вона є джерелом доходу, високої заробітної плати, але процес вивільнення жінок з шкідливих робіт слід продовжувати та забезпечувати їх іншою високооплачуваною роботою.

Концепція законодавчого удосконалення охорони праці жінок має бути ретельно пророблена. В ній повинні знайти відображення положення про заборону використання праці жінок на важких фізичних роботах.

Україна не є учасницею Конвенції МОП 127 про максимальний вантаж, що допускається для перенесення одним працівником, однак у КЗпП встановлена заборона залучати жінок до підйому і пересування речей, маса яких перевищує встановлені граничні норми.

Відповідні нормативи затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я України від 10 грудня 1993 року, але абсолютна вага допустимих для підйому і пересування вантажів залишається значною.

Крім того, наказом Міністерства охорони здоров'я України від 29 грудня 1993 року затверджений перелік важких робіт і робіт з шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок.

Гранично допустимою є достатньо значна вага. Так, протягом 8-годинного дня жінці дозволяється піднімати з підлоги більше 1 тони вантажу, а з робочої поверхні — майже три тони. Визнати такі нормативи прийнятними навряд чи можна.

Вдосконалення законодавства в питанні використання праці жінок на важких фізичних роботах у сучасних умовах не може ґрунтуватися на концепції заборонення. Законотворча робота повинна виходити з дозвільних принципів і передбачати заохочувальні міри.

Правове забезпечення реформування соціально-економічних відносин українського суспільства вимагає нових організаційно-правових форм та конструкцій, за допомогою яких будуть вирішуватися складні завдання щодо всебічного соціального захисту працівника, особливо жінки, створення необхідних умов для поєднання виробничих функцій з надзвичайно важливою для суспільства функцією материнства. А тому проголошені в Конституції України 1996 року права на працю, на соціальний захист, своєчасне одержання винагороди за працю потребує впровадження ефективних правових механізмів реалізації зазначених прав громадян.

Сутність нових підходів до регулювання трудових правовідносин полягає в переважанні рекомендаційних та заохочувальних норм, які можуть забезпечити рівність всіх працюючих, належні умови для їх соціально-правової активності, творчої самодіяльності та професійного росту.

Ця теза передусім ґрунтується на визнанні такого безумовного факту, згідно з яким правове регулювання праці повинно адекватно відображати рівень і ступінь розвитку суспільних відносин, необхідність відмовитися від старих форм мислення та соціальних стереотипів. Адже важливість і необхідність такого підходу обумовлена впливом трудових відносин на цивільно-правову сферу. Відомо, що формування ринкових відносини та розвиток всіх форм власності відбувається саме через трудову діяльність людей і з рештою відображає стан державно-політичного розвитку.

Слід, мабуть, наголосити, що політичні та соціально-економічні перетворення, що відбуваються в українському суспільстві, вимагають впровадження нових соціально-правових механізмів регулювання поведінки особи в сфері трудових відносин, які повинні характеризуватися зменшенням державного регулювання та всебічним розвитком локального, колективно-договірного та індивідуально-договірного регулювання питань у сфері праці та соціального захисту.

Державне регулювання повинно обмежуватися чітко визначеними сферами, а саме: захистом прав і законних інтересів працівників, охороною їх життя та здоров’я, охороною праці жінок, неповнолітніх дітей, інвалідів та інших соціально вразливих груп працівників. У регулюванні інших питань державний вплив повинен мати виключно рекомендаційний характер, широко поширеними мають стати типові нормативні акти.

Такі питання, як тривалість робочого дня, порядок надання вихідних днів та відпусток, форми організації і системи оплати праці, заохочувальні заходи та заходи відповідальності тощо, повинні визначатися на рівні локального, індивідуально-договірного або колективно-договірного регулювання, із застосуванням державних рекомендацій.

За таких умов адміністрації підприємств спільно з профспілковими комітетами мають досить широке коло прав щодо встановлення за рахунок власних коштів додаткових, порівняно з встановленими законом, трудових та соціально-побутових пільг для працівників свого колективу або для окремих категорій громадян.

Думається, що тільки розумний баланс між державним та локальним (колективно-договірним та індивідуально-договірним) регулюванням є тією методологічною основою, на якій може формуватися правозастосовний механізм у сфері трудових правовідносин в умовах ринкової економіки.

Сьогодення вимагає від вчених-правознавців та практиків запровадження принципово нових методів регулювання трудових та соціальних відносин, сміливих та ефективних рекомендацій, які можуть подолати внутрішньосистемні та позасистемні конфлікти і прискорити хід ринкових реформ, забезпечити подальшу демократизацію суспільства з метою розбудови нової України.

І. В. Жилінкова,

канд. юрид. наук

ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ОСОБИ В СІМ'Ї: ІСТОРІЯ І СУЧАСНИЙ ЕТАП

У праві існує свій підхід до визначення людської особистості. “Поняття про особу в смислі юридичному не співпадає з поняттям про людину”. Вже римські юристи відзначали, що хоча за законами природного права всі ми називаємося одним іменем “люди”, однак за законами загальнонародного права люди можуть поділятися на різні категорії. Визначальним моментом тут є здатність людини бути суб'єктом права, носієм юридичних прав і обов'язків. Такого роду здатність не можна визнати притаманною людині споконвічно. Вона визначається конкретною державою і суспільством і залежить від домінуючих у них соціально-економічних та ідеологічних факторів. Історія знає чимало прикладів суспільств, у яких люди не визнавалися суб'єктами права, тобто особистостями в юридичному значенні слова, або ж юридична особистість яких була істотно обмежена. Сучасне розуміння рівності всіх осіб незалежно від їх соціального стану, расової та національної приналежності, освіти, ставлення до релігії та інших ознак є наслідком воістину багатовікового розвитку людського співтовариства.

Складною і не завжди послідовною була еволюція правового становища особи в сімейній сфері. Початкові форми моногамної сім'ї будуються за принципом необмеженої авторитарної влади її глави по відношенню до решти членів сімейного об'єднання. Владі домовласника рівною мірою підкоряються дружина, діти, потомство синів, раби, худоба і неживі речі. У зв'язку з цим цілком природно, що глава сім'ї визнається єдиною правоздатною особою, яка повністю закриває собою інших суб'єктів. У Стародавньому Римі, наприклад, сини й онуки не звільнялися від батьківської влади, незалежно від свого віку або ж посад у державі. Влада батька припинялася лише за його волею чи внаслідок смерті глави сім'ї. За уявленнями того часу “батьківська влада уявляється формою права власності”. Сувора централізація влади в сім'ї багато в чому пояснюється економічними причинами — необхідністю об'єднання зусиль усіх членів сім'ї для фізичного виживання, економічного та біологічного відтворення.

Поступово процес розвитку моногамної сім'ї призводить до деякої автономізації окремих її членів. Правові норми, що закріплювали необмежену владу глави сім'ї, пом'якшуються, “залізна оболонка починає давати тріщини, через які виходять на світ Божий її окремі, доти цією владою закриті, члени. Першою виходить дружина”. Правове становище дітей багато в чому залишається цілком залежним від волі батька, хоча і тут намічається деякий прогрес. Права глави сім'ї відносно особи дружини та дітей дещо обмежуються, хоча вони й не визнаються суб'єктами права в повному обсязі. В багатьох країнах прямо формулюються норми про заборону вбивати дружину чи дитину, завдавати їм тяжких каліцтв. І хоча правові норми завжди ставлять жінку і дітей у підлегле становище, вони вже не є безправними істотами в сім'ї. У всякому разі формально існують деякі юридичні механізми захисту їх інтересів.

Поступово в праві різних держав формулюються норми про відповідальність чоловіка й батька за підтримання добробуту сім'ї, забезпечення інтересів дружини і дітей, захист їх прав тощо. Основним принципом відносин між подружжям стає принцип опікування (заступництва) чоловіка над дружиною, що поширює свою дію як на їхні особисті, так і на майнові відносини. Вирішення ж усіх важливих питань сімейного життя залишається за чоловіком. Широко відомим є англійський афоризм про те, що чоловік і дружина вважаються одним цілим, і це одне ціле — чоловік. Цікаво відзначити, що таке становище жінки в сім'ї нерідко трактується як піклування про її інтереси, бо жінка звільняється від необхідності самостійно вирішувати чимало економічних і юридичних питань, захищати свої права в суді тощо. Блекстон у зв'язку з цим називає жінку “улюбленицею, пестуном закону”.

Аналогічні уявлення складаються і відносно становища дітей у сім'ї, інтереси яких повною мірою мають забезпечуватися їхніми батьками і, в першу чергу, батьком, як главою сім’ї. Батьківська влада споконвічне визнається спрямованою на благо дітей і забезпечення їх інтересів. Підтримувані церквою патріархальні традиції ґрунтуються на беззаперечному визнанні авторитету батька в сім'ї як природного опікуна і захисника дітей.

Така приваблива на перший погляд картина далеко не завжди, однак, відповідає дійсності. Наприклад, принцип опікування чоловіка над дружиною може діяти ефективно лише в досить вузькому діапазоні подружніх відносин: коли чоловік в усіх випадках діє добросовісно і не використовує надані йому права на шкоду дружині. Однак такого роду відносини складаються, як відомо, не завжди. Відсутність дієздатності у заміжньої жінки, її підопічне по відношенню до чоловіка становище, подвійний стандарт, що закріплюється в праві, який приписує подружжю різні типи правової поведінки, у багатьох випадках призводять до істотного порушення прав заміжньої жінки.

Можна відзначити, що правове становище заміжньої жінки в різних країнах мало істотні особливості і варіювалося залежно від її соціально-економічного становища, належності до того чи іншого прошарку суспільства. На території Русі протягом ХVІ–ХVІІІ століть спостерігалися значні коливання відносно правового становища жінки “від свободи в розпорядженні майном на початку XVI століття до повної залежності від чоловіка з другої половини XVI століття і в XVII столітті і, нарешті, до самостійності та роздільності майнової власності в XVIII столітті, яке охоронялося законом”. Наслідком цього процесу стало закріплення режиму роздільності подружнього майна в Зведенні Законів Російської імперії. Закон вперше, як писав Н. Рейнке, містив “категоричні вирази з цього предмета: майно дружини не тільки не стає власністю чоловіка, але незалежно від способу і часу його придбання (під час заміжжя чи до нього), чоловік шлюбом не набуває навіть права користування подружнім майном”.

Режим роздільності майна подружжя, що діяв у Росії, принципово відрізнявся від аналогічного режиму, встановленого в країнах загального права. Його основною особливістю було те, що жінка мала право самостійно управляти належним їй майном, включаючи посаг. У зарубіжній літературі відзначалося, що, незважаючи на те, що дане правило стосувалося лише заможних верств населення Росії, його прогресивний характер був безсумнівним, бо в країнах Західної Європи та Америки жінка не мала такого права майже до кінця XIX століття.

Походження порядку регулювання майнових відносин подружжя, що склався в Росії (в першу чергу щодо надання жінці широких прав по управлінню її майном), в літературі не вважається однозначно встановленим. Г. Ф. Шершеневич писав, що “такий відхід російського законодавства від західних становить загадку”, а І. Г. Оршанський назвав принцип роздільності майна подружжя “сфінксом російського права”. З цього приводу висловлювалися різні судження. Була, наприклад, запропонована ідея про вплив російських імператриць — Єлизавети та Катерини II, які надали жінкам істотні права в майновій сфері. Деякі автори вважають, що дана обставина пов'язана з особливістю порядку розірвання шлюбу та наслідування майна, що склався в Росії. Інші пояснюють дану обставину простою прогалиною в праві. Так чи інакше, факт майнової незалежності жінки в сім'ї є досить примітною особливістю її правового становища в Росії.

Іншою не менш важливою особливістю є те, що за наявності майнової незалежності жінка продовжувала залишатися підвладною чоловікові в особистому плані. Безконтрольна особиста влада чоловіка над дружиною фактично зводила нанівець принцип роздільності майна подружжя. І. Г. Оршанський писав, що “відносно найсуттєвішого права — права чоловіка на особистість дружини, права примушувати дружину до спільного життя, наш закон незрівнянно суворіший від усіх інших європейських законодавств, що допускають численні винятки з загального правила… Практика ж ще більше розширює принцип особистої залежності дружин від чоловіків”.

Незалежно від законодавчих норм, що діяли на території Російської імперії, в тому числі і на землях України, в селянському середовищі відносини подружжя з приводу майна фактично мали характер майнової спільності, бо тут “проти правової роздільності був увесь устрій селянської сім'ї”. Права подружжя на володіння, користування і розпорядження майном визначалися нормами звичаєвого права. В цілому ці норми діяли на землях України до кінця XV століття. У питаннях шлюбу та сім'ї вони домінували і значно пізніше. В ХVІ–ХVІІІ століттях саме норми звичаєвого права визначали майновий устрій сім'ї і становище подружжя. Можна відзначити, що існуючі в Україні на той час писані закони по суті були фіксацією status quo, закріпленням звичаєво-правових норм, що склалися протягом багатьох десятиліть. Відповідно до цих норм на майно, нажите подружжям у період шлюбу, поширюється режим спільності, в той час як інші види майна (наприклад, земельні ділянки, що передавалися у спадок лише по жіночій лінії, — “материзна”), не переходили в спільну власність подружжя. Незважаючи на деяку майнову автономію дружини, відносини в селянській сім'ї також ґрунтувалися на принципі повної влади чоловіка в сім'ї, бо “дружина, як в шлюб з чоловіком вступить, під владу його входить, і так за життя, як і по смерті його, честь і звання його ж на собі носить”.

Безперечно, підлегле становище в сім'ї мали діти. Батьки, і в першу чергу, звичайно, батько, користувалися владою як щодо особи, так і майна неповнолітніх, хоча правове становище дітей у сім'ї відзначалося досить суттєвими особливостями залежно від конкретних історичних умов. К. Побєдоносцев відзначав, що за духом законодавств Західної Європи майнові права батьків і дітей є односторонніми, переважно на користь батьків, бо в “західних законодавствах батькам надається речове, цивільне право на майно дітей до певного часу. У нас батьки по майну, що належить дітям до повноліття є не речове право, а урядове, належить до галузі не цивільних, а громадянських прав”. Справді, відповідно до законів Російської імперії батьки не набували права власності на майно дітей, а могли лише управляти ним, причому управління повинно було здійснюватися в інтересах дітей (статті 266–296 Зведення Законів Російської імперії. Т. X, ч. 1). Таким чином, формально дитина визнавалася самостійним суб'єктом права. Разом з тим, за свідченням багатьох джерел, батьки фактично користувалися і розпоряджалися майном своїх дітей на власний розсуд, а держава не втручалася у внутрішньосімейні відносини. Аналізуючи норми російського права ХVІ–ХVIIІ століть, М. К. Цатурова приходить до висновку, що “відносини батьків і дітей майже не цікавили законодавця, який протягом трьох століть так і не створив якихось правових гарантій для дітей у майнових питаннях”.

Особиста ж залежність дітей у сім'ї не викликала ніякого сумніву і спиралася на правові та релігійні норми, що закріплювали підлегле становище дитини. В одному з найбільш відомих Кодексів українського права — “Правах, за якими судиться малоросійський народ”, при визначенні влади батьків над дітьми в першому пункті закріплювалося, що “під час нужди найпаче великого голоду, в крайній від якого випадку і нещастя злиденності, можуть батьки невідділених сина свого чи дочку в найми і в заклад віддаси кому на службу, але християнину, а не невірному” (гл. 12, артикул 13). Пізніше в Зведенні Законів Російської імперії закріплювалося чимало норм, що зобов'язували дітей до шанобливості по відношенню до батьків. Оскільки діти зобов'язані зносити батьківські повчання без нарікань, позови дітей про особисті кривди і образи з боку батьків судами до розгляду не приймаються (т. X, ч. 1, стаття 168 Зведення Законів Російської імперії). Батьки можуть застосувати до дітей домашні виправні заходи (т. X, ч. 1, стаття 165). У разі їх неефективності за уперту непокору батьківській владі дитина може бути ув'язнена в тюрму на строк від 2 до 4 місяців (Уложення про покарання, стаття 1592). Причому рішення повністю залежить від волі батьків, бо суду не надано право входити в розгляд справи по суті.

Не можна забувати і того факту, що самі неповнолітні поділялися на дві категорії, від чого саме і залежав їх правовий статус: діти, народжені в шлюбі (закононароджені), і позашлюбні діти. Законодавства практично усіх без винятку держав суворо розмежовувало ці категорії осіб. Вочевидь, тільки в Римі діти, народжені поза шлюбом, не розглядалися як зовсім неповноцінні суб'єкти. В Європі ж із розвитком моногамної сім'ї під впливом церкви позашлюбне походження дитини набуває все більш негативного відтінку. Поступово становище позашлюбних дітей перетворюється практично на повне безправ'я. Вони не можуть успадковувати після батька, а іноді й матері, не набувають імені своїх батьків, не можуть перебувати під їхньою опікою і т.ін. Якщо навіть закононароджені діти перебували залежно від волі і розсуду своїх батьків, то правове становище позашлюбних дітей було воістину жалюгідним.

Найважливіші зміни характеру сімейних відносин і, в першу чергу, правового становища жінки в сім'ї, пов'язані з виникненням і розвитком буржуазних відносин, розширенням промислового виробництва. Починаючи вже з середніх віків, у Європі жінки поступово включаються до сфери суспільного виробництва. В ряді сфер жіноча праця починає конкурувати з чоловічою, а в таких галузях, як прядіння та ткацтво, вона стає домінуючою. У багатьох випадках жінки “не тільки повинні були самостійно боротися за своє економічне існування, вони повинні були створити його зовсім заново”. Виходячи на ринок праці нарівні з чоловіком, жінка неминуче стикалася з проблемою неповноти, а іноді й повної відсутності належних їй особистих і майнових прав. При такому становищі принцип чоловічого опікування над особою і майном дружини входить у повне протиріччя з її інтересами та й просто не відповідає дійсності. З особливою гостротою проблема підлеглого становища жінки в сім'ї набуває в європейських країнах у період становлення та розвитку буржуазних відносин. Розвиток промисловості неминуче розширював сферу застосування жіночої праці і вивів на сцену тип жінки-робітниці. У промисловому виробництві починає широко використовуватися і праця неповнолітніх дітей. Причому жіноча й дитяча праця стає дедалі вигідною, бо передбачає меншу оплату за рівний обсяг роботи.

Соціально-економічні процеси, що відбуваються в Європі в ХІХ–ХХ століттях, з неминучістю призводять до перегляду основних концепцій правового статусу жінки, в тому числі й її становища в сім'ї. Основними напрямками розвитку законотворчого процесу в багатьох країнах стали встановлення свободи шлюбу і розлучення, закріплення майнової рівності жінки та чоловіка в сім'ї, хоча, звичайно, характер і темпи цього процесу в різних країнах були різними. Найбільш радикальні зміни законодавства були здійснені в Росії одразу після Жовтневої революції. Нормативні акти, прийняті вже в перші роки радянської влади, повністю відміняли сімейне законодавство, що діяло раніш, і проголошували принципово новий підхід до регулювання відносин у сім'ї. В цей період спостерігається справжній сплеск нормотворчості в цій галузі. Рівність подружжя і визнання прав позашлюбних дітей воістину стали гаслом того часу.

18 грудня 1917 року Раднарком РРФСР прийняв декрет “Про громадянський шлюб, про дітей і про введення книг актів громадянського стану”, 19 грудня 1917 року декрет “Про розірвання шлюбу”. В Україні у зв'язку з громадянською війною аналогічні акти були прийняті дещо пізніше: 20 лютого 1919 року РНК УРСР прийняла декрети “Про громадянський шлюб і про запровадження книг громадянського стану” та “Про розлучення”. Слідом за “декретами Жовтня” приймаються кодифіковані акти, що регулюють відносини в сім'ї. Вже 22 жовтня 1918 року в РРФСР приймається Кодекс законів про акти громадянського стану, шлюбне, сімейне та опікунське право. В липні 1919 року РНК УРСР приймає Кодекс законів про акти громадянського стану, про сім'ю та опіку.

Проголошення юридичної рівності чоловіка та жінки, свобода розлучення, визнання рівних прав за шлюбними та позашлюбними дітьми, без сумніву, мали прогресивний характер. Однак успіх цих нововведень у той період був швидше теоретичним, ніж реальним, і мав у першу чергу політичний, а не правовий характер. Там же, де зачіпалися глибинні шари сімейного життя — відносини сімейної власності, господарства, побуту і традицій, там наявний у суспільстві інтелектуальний динамізм явно не відповідав відносинам, що фактично склалися, а “титанічна екзальтація революційної волі” (М. О. Бердяєв) далеко не завжди могла допомогти реалізації нормативних приписів.

Встановлення принципу роздільності майна подружжя мало на меті звільнити жінку від економічної залежності від чоловіка. Однак, як показала практика перших же після революційних років, результат виявився протилежним. Жінки, які не мали до шлюбу власного майна і не набували майна в період шлюбу в зв'язку з доглядом за дитиною, при розірванні шлюбу нерідко залишалися просто без засобів до існування. У цей період вперше стало ясно, що формально проголошена рівність чоловіка і жінки в сім'ї, не підкріплена необхідними соціально-економічними гарантіями, не тільки не відповідає інтересам жінок і дітей, але є, навпаки, фактором, що погіршує їх становище в сім'ї. У зв'язку з цим прийнятий ВУЦВК 31 травня 1926 року Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану УРСР, а також Кодекс законів про шлюб, сім'ю та опіку РРФСР, прийнятий 19 листопада 1926 року, відмовилися від режиму роздільності майна подружжя і встановили правила про спільність майна, нажитого подружжям у період шлюбу.

Не сприяло поліпшенню правового стану жінки в сім'ї і визначення юридичної сили за фактичними шлюбними відносинами, що було встановлено Сімейним кодексом РРФСР 1926 року. Прийнятий у тому ж році Сімейний кодекс УРСР не включав такого роду норму і передбачав обов'язковість державної реєстрації шлюбу. Визнання ж фактичних шлюбних відносин в РРФСР не тільки не стало “пільгою жінці”, але, навпаки, через невизначеність сімейних відносин в цілому, ставило жінку в залежне становище від чоловіка, який міг залишити сім'ю без будь-яких формальностей. З урахуванням цього Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 року на всій території СРСР була встановлена обов'язкова державна реєстрація шлюбу.

Таким чином, кардинальна реформа сімейних відносин, що проводилася в нашій країні і мала, без сумніву, загальну прогресивну спрямованість, реально далеко не завжди забезпечувала поліпшення становища жінки та дітей у сім'ї. В зв'язку з цим практика примушувала шукати нові, більш ефективні засоби забезпечення принципу рівності подружжя та прав неповнолітніх.

Зарубіжне сімейне законодавство також пройшло в цьому напрямку нелегкий шлях. Тут спостерігаються істотні відмінності в темпах, ефективності та послідовності сімейно-правових реформ. Незважаючи на це, останнє сторіччя відзначене прогресивними змінами в сім'ї практично в усіх країнах. Свідченням цього є прийняті або ратифіковані всіма розвинутими країнами міжнародні документи, що закріплюють правовий статус і основні права жінок і дітей у сім'ї. Так, наприклад, у прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року Загальній декларації прав людини закріплено положення про рівність прав і свобод усіх осіб, незалежно від їх статі (ст. 6). Існує чимало міжнародних документів, що безпосередньо закріплюють права і свободи жінки та дітей у різних сферах життя, в тому числі і в сім'ї, та передбачають гарантії їх здійснення. Досить назвати Конвенцію про права дитини; Декларацію про ліквідацію дискримінації щодо жінок, проголошену Генеральною Асамблеєю ООН 7 листопада 1967 року; Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року; Декларацію про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту та благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання та їх усиновленні на національному і міжнародному рівнях, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 3 грудня 1986 року, та ін.

У свій час Ф. А. Покровський виділяв три основні ідеї або принципи, котрі, змінюючи одне одного протягом століть, визначали характер міжособистісних відносин у сім'ї: ідея повної влади глави сім'ї над дружиною і дітьми; ідея опіки (або заступництва) чоловіка над дружиною і батьків над дітьми; ідея простої першості чоловіка в загальносімейних справах. Сьогодні ми виразно бачимо, що історія розвитку сімейних відносин на цьому не зупинилася. Основними принципами, що визначають устрій сучасної сім'ї, є принципи повної рівності подружжя в сімейних відносинах і принцип підвищеної охорони та захисту інтересів дітей. Звичайно, далеко не кожна держава з необхідністю проходила вказані стадії розвитку сімейних відносин і далеко не в кожній з них ці принципи були втілені послідовно й повно. Їх наявність можна прослідкувати лише при аналізі правового становища особи в сім'ї в широкій історичній перспективі. Разом з тим тут точно визначено основний вектор багатовікової еволюції внутрішньосімейних відносин, спрямований на неухильне розширення демократичних основ побудови сім'ї, перетворення жінок і дітей з об'єктів права на повноправних учасників сімейних відносин.

Однак ставити крапку на такій оптимістичній ноті, мабуть, передчасно. Проблема правового становища особи в сім'ї має не одну площину і, на жаль, не обмежується лише формальним проголошенням рівності прав чоловіка і жінки та визнанням необхідності підвищеного захисту інтересів дітей. Як це не прикро, але в економічному плані жінки у порівнянні з чоловіками становлять собою громадян другого класу, бо народження і виховання дитини неминуче тягне за собою проблеми з працевлаштуванням, набуттям професії, підвищенням професійного рівня, а, значить, і загальним рівнем їх добробуту. Діти в силу свого віку в цілому є найбільш вразливими особами, які потребують опіки. У зв'язку з цим недостатньо лише проголосити принципи рівності прав чоловіка та жінки і особливого захисту дітей. Їх реальне здійснення можливе лише за наявності надійних соціально-економічних гарантій, забезпечення яких передбачає високий рівень розвитку і стабільності суспільства, а також загальну соціальну спрямованість політики держави.

О. М. Руднева,

завідуюча лабораторією вдосконалення правового становища жінок АПрН України

ВПЛИВ МІЖНАРОДНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ПРАВА ЖІНОК НА ПРОЦЕС РЕФОРМУВАННЯ ЗАКОНОДАВСТВА І ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

Проголосивши метою створення демократичної, правової держави, в якій верховенство прав людини і громадянина є найважливішим, провідним принципом державної політики, Україна взяла на себе зобов’язання забезпечити належний механізм ралізації прав людини, захисту прав та законних інтересів своїх громадян, створення умов для підвищення їх правової свідомості і правової культури. Тому важливим завданням для вітчизняної правової науки, а також інших суспільних наук є вивчення питання про вплив міжнародних правових документів з прав людини, ратифікованих Україною, на процес правової реформи та формування державної політики. Суттєвим моментом для аналізу ситуації має стати виявлення протиріч та розбіжностей між нормами національного законодавства та базовими положеннями міжнародно-правових документів з прав людини, якими є:

· Загальна декларація прав людини (1945);

· Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966);

· Міжнародний пакт про соціальні, економічні та культурні права (1966);

· Конвенція про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (1984);

· Конвенція про права дитини (1989);

· Європейська конвенція з прав та основних свобод людини (1950).

Основоположним документом, в якому узагальнені та зафіксовані принципові положення відносно міжнародного правового статусу жінок є Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок.

Жінки складають 53% від загальної кількості населення України, тобто 27 млн. громадян. Вітчизняна література та дослідження щодо статусу жінок в Україні демонструють, що останні зміни, які відбулися в політичному та економічному житті України, а також явища перехідного періоду, що почався після 1991 року, не є гендерно нейтральними.

В Україні, яка наприкінці 80-х років пишалася тим, що має один з найвищих у світі рівнів представництва жінок в органах влади, освіті та трудових колективах, цей показник різко зменшився з початком перехідного періоду. На початок 1999 року жінки складали 6,3% у Верховній Раді України та обіймали лише 6,7% вищих державних посад. Такими є дані, представлені в офіційній доповіді України з питань використання Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. У той час як реальна кількість жінок у парламенті України становить 34 особи (7,6%).

Крім того, формування ринкової економіки призводить до дискримінації жінок на ринку праці. Внаслідок приватизації або інших форм реорганізації виробництва першими під скорочення підпадають саме жінки. Серед зареєстрованих безробітних жінки складають 67,1%, хоча 76,4% з них мають вищу або середню спеціальну освіту. Масштаби прихованого жіночого безробіття (тобто ситуації, коли жінки перебувають у вимушених довгострокових неоплачуваних відпустках) досить значні. Офіційні дані, що надаються службою зайнятості, підтверджують гендерний дисбаланс. Так, серед тих, хто знайшов собі роботу протягом 1997 року, 38% складають жінки, в той час як таких чоловіків — 62%.

Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок було ратифіковано Указом Президії Верховної Ради УРСР 24 грудня 1980 року. Це відбулося в той період, коли Україна була суверенною республікою, яка входила до складу СРСР. Крім того, вона мала право самостійно вирішувати питання щодо ставлення держави до того чи іншого договору, оскільки Україна була самостійним членом ООН з початку її існування. Але ця незалежність мала зовнішній, формальний характер, оскільки немає жодного прикладу, коли б Українська держава відстоювала позицію, яка б принципово відрізнялася від позиції колишнього СРСР.

На той час СРСР формально дотримувався принципу рівних прав та можливостей чоловіків та жінок. Більше того, в багатьох питаннях СРСР являв собою позитивний приклад широкого залучення жінок у владні структури, фактичного представництва на різних рівнях суспільно-політичного життя. Положення Конвенції з юридичної точки зору не протирічили нормами Конституції СРСР 1977 року, в якій був закріплений принцип рівних прав та можливостей чоловіків і жінок. До того ж радянська законодавча система теоретично визнавала концепцію спеціальних прав і фактично закріплювала їх у нормах законодавчих актів щодо жінок. Тому підписання та ратифікація Конвенції цілком співпадали з конституційними принципами СРСР того періоду, а також з ідеологічними настановами уряду, не викликала з боку юридичної громадськості серйозної полеміки та особливого інтересу.

Однак принципово важливим моментом було те, що зацікавлені особи — правознавці, парламентарі, державні службовці, включаючи представників МЗС, у теоретичному плані не розрізняли поняття формальної та незалежної рівності. Протекціоністські методи, за якими у радянський час формувалися основи кадрової політики, спираючись на принцип формальної рівноправності, за своєю суттю не співпадали з принципом незалежної рівності, який визначає сутність Конвеції.

Тому спеціальні юридичні права, якими на той момент були наділені жінки в Україні, з точки зору теоретичних засад принципово відрізнялись від концепції “позитивної дискрімінації”, проголошеної у ст. 4 Конвенції.

Щодо розповсюдження тексту та основних положень Конвенції, то на той період (початок 80-х) воно було вкрай обмеженим. Повідомлення про ратифікацію Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок було опубліковане лише в одному спеціальному (юридичному) виданні — Відомостях Верховної Ради України № 1 за 1981 рік. А офіційний варіант тексту було надруковано лише в червні 1982 року українською та російською мовами в офіційному органі Верховної Ради УРСР. Доступ до постатейного тексту, через низький рівень інформаційного забезпечення, був закритий для більшості населення та правознавців-практиків, які працювали в правоохоронних органах та судах, оскільки текст Конвенції та її окремі положення в засобах масової інформації не пошиювалися, електронні засоби зв’язку не були розвинені.

Таким чином, на період ратифікації, вплив Конвенції на діяльність правоохоронних органів та уряду, а також на суспільство в цілому був незначним.

Наступний етап процесу приєднання до правових документів, розроблених міжнародним суспільством, пов’язаний з проголошенням України незалежною державою. Відповідно до Закону “Про правонаступництво” (груднь 1991) та Закону “Про міжнародні договори на території України” (грудень 1993) Україна визнала всі обов’язки Української РСР та підтвердила пріоритет дії міжнародно-правових актів до актів національного законодавства. Так, у п. 2 ст. 17 Закону України “Про міжнародні договори на території України” зазначається: “… якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулося у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України”. Це важливе положення пізніше було затверджене в ст. 9 Конституції України 1996 року: “Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які супречать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України”.

Крім того, правова реформа, яка розпочалася в Україні з часу проголошення її незалежності, мала своїм провідним принципом використання світових стандартів щодо захисту прав людини.

У липні 1995 року в Україні вперше були проведені Парламентські слухання Конвеції. В них взяли участь представники уряду, неурядових жіночих організацій, засобів масової інформації. Слухання широко висвітлювалися в пресі, велась трансляція по загальноукраїнських радіоканалах, матеріали слухань були надруковані окремим виданням.

Парламентські слухання стали одним з важливих кроків підготовки до Пекінської конференції, а також до офіційного третього планового звіту України перед Комітетом з Конвнції (січень 1996 р. ).

Згідно з положенням про терміни подання офіційних доповідей, яке встановлене в ст. 18 Конвенції, Українська РСР подавала до Комітету з CEDAW офіційні доповіді у 1983, 1987 та у 1991 роках. Через технічні причини вони були розглянуті Комітетом ООН по ліквідації дискримінації лише у 1996 році.

Незалежна Україна вперше представляла офіційний звіт до Комітету з використання Конвенції в січні 1996 року. Фактично це був третій звіт з моменту ратифікації Конвенції, представлений оргкомітетом по проведенню Парламентських слухань з Конвенції. У 1998 році Міністерство у справах сім’ї та молоді підготувало чергову офіційну доповідь, яка є четвертою та п’ятою (об’єднаною).

Участь жіночих організацій у підготовці всіх зазначених звітів є вкрай недостатньою. Але у радянський період це пояснювалося тим, що взагалі на той час участь громадськості в обговоренні міжнародних правових документів та державної політики була досить формальною (або зовсім відсутньою) та не мала ніякого реального впливу на діяльність держави. Після проголошення незалежності та початку розбудови демократичної, правової держави це обумовлюється іншими причинами, в тому числі такими, як недостатність або відсутність у жіночих організацій певного рівня компетенції, правових знань, володіння механізмами лобіювання державних та правових питань.

Вплив Конвенції на законодавчий процес в Україні

Розгляд впливу Конвенції на законодавчий процес в Україні майже за двадцятирічний період з моменту її ратифікації передбачає висвітлення таких принципових питань:

· рівня інформованості та характеру використання базових положень Конвенції розробниками законодавчих актів;

· теоретико-правового дискурсу Конвенції, а також характеру можливих кореляцій між основними її поняттями, наприклад такими, як “дискримінація”, “спеціальні заходи” (або “позитивні дії”) і теоретичними основами вітчизняного права.

Обидва питання вимагають спеціального вивчення. Через інформаційну обмеженість, а також формалізм та негативізм, заснований на принциповому відторгненні базового поняття “права людини”, законотворчий процес протягом тривалого періоду радянської історії розвивався поза впливом міжнародно-правових норм з прав людини. Така ситуація в цілому звичайно не виключала окремих індивідуальних знань та підходів. Але про більш-менш реальний вплив можно говорити лише після 1991 року, коли в Україні розпочалась правова реформа і водночас почала формуватися нова культура законотворчої діяльності.

Незважаючи на обмеженість впливу Конвенції на законодавчий процес, структури формування влади та суспільної свідомості в період, що передував проведенню Парламентських слухань 1995 року, все ж таки не можна говорити про повну його відсутність. На початковому етапі перебудови радянського суспільства в 1988 році на законодавчому рівні був закріплений принцип квотування представництва жінок у Верховній Раді СРСР. Закон “Про вибори народних депутатів СРСР” у ст. 18 “Норми представництва від громадських та інших організацій та об’єднань” передбачав надання жінкам (за принципом резервування) 75 місць від громадських організацій — Жіночих рад, об’єднаних Комітетом радянських жінок. Ця законодавча новела мала гендерно нейтральний характер і не може сприйматися як спеціальна норма ліквідації гендерного дисбалансу у політиці. Адже ст. 18 Закону СРСР “Про вибори народних депутатів СРСР” передбачала резервування місць для всіх впливових на той час громадських організацій та об’єднань, таких як КПРС (100 місць), профспілки (100 місць), кооперативи та райспоживспілки (100 місць), ВЛКСМ (75 місць), Спілка ветеранів (75), творчі спілки (75), об’єднання наукових працівників (75), Спілки жінок (75) та інших громадських організацій (75). Всього таких місць було 750. Тобто запроваджена система представництва фактично була проявом радянської політики “рознарядки”. Щодо жіночої квоти, яка дорівнювала 10%, то зазначена законодавча новела є типовим прикладом протекціоністського права, при якому жінка свідомо сприймалася як менш придатна до політики особа. Адже відомо, що майже 90% жінок у складі Верховної Ради того періоду складали жінки, зайняті переважно фізичною працею, з низьким рівнем освіти (середньою та середньою спеціальною) у той час як рівень жіночої освіти в колишньому Радянському Союзі був чи не найвищим в Європі (приблизно 60% жінок мали вищу та середню спеціальну освіту). В Україні ця норма щодо резервування місць у представницькому органі для громадських організацій не одержала закріплення в Законі “Про вибори народних депутатів Української РСР” 1989 року. Тому можна вважати, що розглянута стаття Закону СРСР мала характер державно-правового експерименту.

Радянський приклад “квотування” наведено тому, що останнім часом він досить часто застосовується представниками політичних партій і жіночих організацій як аргумент проти практики квотування, навіть як тимчасового заходу. Таке твердження є помилковим. Причина полягає у нерозумінні принципових положень Конвенції, а саме теоретичного підґрунтя поняття “дискримінація”, яке виходить не з протекціоністського підходу як різновиду принципу формальної рівноправності, а базується на моделі незалежної рівності прав і можливостей. Між іншим саме зараз — у перехідний період — система квотуваня була б досить корисною, тому що вона (на думку фахівців) покликана компенсувати нав’язану жінкам невпевненність у своїх силах.

Ще одним законодавчим прикладом, окремі положення якого співпадають із новелами ст. 7 Конвенції щодо “спеціальних тимчасових заходів”, є Закон України “Про зайнятість”, у ст. 5 якого проголошується надання “додаткових гарантій щодо працевлаштування працездатним громадянам у працездатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці”, а саме:

· жінкам, які мають дітей віком до шести років;

· одиноким матерям, які мають дітей віком до 14 років або дітей-інвалідів;

· молоді, яка закінчила або припинила навчання у середніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних закладах освіти, звільнилася зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби і якій надається перше робоче місце, дітям (сиротам), які залишилися без піклування батьків, а також особам, яким виповнилося 15 років і які за згодою одного із батьків або особи, яка їх замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу;

· особам передпенсійного віку (чоловікам з досягненням 58 років, жінкам — 53 років);

· особам, звільненим після відбуття покарання або примусового лікування.

Для працевлаштування зазначених категорій громадян місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості бронюють на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, з чисельністю понад 20 чоловік до 5% від загальної кількості робочих місць за робітничими професіями, у тому числі з гнучкими формами зайнятості.

У разі скорочення чисельності або штату працівників підприємств, установ і організацій місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад зменшують або взагалі не встановлюють квоти для цих підприємств, установ і організацій.

У разі відмови в прийомі на роботу в межах установленої броні громадян з числа категорій, що потребують особливого захисту, з підприємств, установ і організацій державна служба зайнятості стягує штраф за кожну таку відмову у п'ятдесятикратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Одержані кошти спрямовуються до місцевої частини державного фонду сприяння зайнятості населення і можуть використовуватися для фінансування витрат підприємств, установ і організацій, які створюють робочі місця для цих категорій населення понад встановлену квоту.

Важливим прикладом використання положень Конвенції в Україні є закріплення її принципових положень у новій Конституції України, яка була прийнята 28 червня 1996 року, де у ст. 24 проголошується: “Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям”.

Під впливом базових положень Конвенції, Парламентських слухань з Конвенції, а також Пекінської платформи дій в Україні був створений Комітет у справах жінок, материнства і дитинства при Президентові України (1995 р.), який пізніше (1996 р.) був перетворений у Міністерство в справах сім’ї та молоді, яке стало галузевим міністерством з формування державної політики стосовно жінок. Національний план дій на 1997–2000 роки щодо поліпшення становища жінок і підвищення їх ролі в суспільстві, затверджений Кабінетом Міністрів України 8. 09. 1997 № 993, відповідає духу та принциповим положенням Конвенції, в ньому дається посилання на Пекинську платформу дій та зобов’язання щодо виконання всіх її пунктів.

Міністерство в справах сім’ї та молоді України розробило та підготувало низку важливих документів — проект Декларації про загальні засади державної політики стосовно сім’ї та жінок, проект Концепції поліпшення становища жінок, проект Концепції державної сімейної політики.

З переліку основних правових документів, які були розроблені під безпосереднім впливом Конвенції, слід назвати Закон України від 24 березня 1998 року “Про внесення змін до деяких законодавчіх актів України у зв’язку з прийняттям Закону України “Про внесення змін та доповнень до Кодексу про шлюб та сім’ю України”, у якому вперше йдеться про заборону та відповідальність за “торгівлю людьми” (нова стаття 124¹ Кримінального кодексу України ). Вперше в правовій практиці України, на законодавчому рівні закріплені санкції за порушення заборони торгівлі людьми, в тому числі жінками та неповнолітніми особами.

Закон України від 23 грудня 1997 року “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” також розроблявся, за словами керівника робочої групи з розробки закону Н. Карпачової, під впливом положень Конвеції, хоча з тексту самого закону це не є очевидним. Вплив Конвенції відчувається в щоденній роботі Н. Карпачової, яка приділяє першочергову увагу проблемі припинення практики незаконного вивезення жінок та підлітків за кордон з метою їх сексуальної експлуатації, подоланню будь-яких проявів дискримінації жінок. Під впливом доповіді Уповноваженного з прав людини при Верховній Раді України на засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України, яке відбулося 16 грудня 1998 року, було прийняте рішення про невідкладні заходи щодо посилення боротьби з використанням жінок та дітей у злочинному сексуальному бізнесі за кордоном.

Цей важливий документ зобов’язує всі галузеві міністерства, Кабінет Міністрів розробити пакет невідкладних державних заходів, які б допомогли вирішити питання щодо попередження торгівлі жінками та підлітками з метою їх сексуальної експлуатації, покарання осіб, які порушують цей закон, та про забезпечення соціальної, медичної, психологічної та правової реабілітації жертв торгівлі.

Посилання на Конвенцію при розробці законодавчих актів зроблені у запропонованій недержавною жіночою організацією “Гуманітарна ініціатива” у 1996 році Концепції Національного механізму щодо поліпшення становища жінок. Автори не лише посилаються на Конвенцію, але й послідовно дотримуються її фундаментальних принципів. На жаль, ця важлива громадська ініціатива не знайшла подальшого розвитку.

Крім того, наприкінці 1997 року під час підготовки проекту Закону України “Про вибори народних депутатів” група неурядових організацій, фахівців Академії правових наук України за участю депутатів Верховної Ради України розробили, з посиланням на статті 4 та 7 Конвенції, Рекомендацію Комітету № 5, законодавчу новелу щодо квотування представництва жінок у списках політичних партій. Ця законодавча пропозиція була схвалена двома комісіями Верховної Ради України, але остаточного закріплення в Законі про вибори не одержала.

Ратифікація Україною Конвенції має позитивний характер з точки зору подальшого впливу на законодавчий процес та державну політику стосовно жінок.

З числа проблем, що потребують вирішеня в плані подальшого поширеня впливу Конвенції, слід зазначити такі:

1) відпрацювання механізму більш ретельного виконання рекомендацій Комітету з Конвенції за офіційним звітом по Конвенції;

2) започаткування програми по роз’ясненню принципових положень Конвенції для жіночих організацій, працівників правоохоронних органів, суддів та адвокатів;

3) узагальнення Верховним Судом України справ, в яких були присутні факти дискримінації жінок, та підготовка роз’яснення щодо застосування терміна “дискримінація” та можливостей використання Конвенції в судовій практиці. Слід зазначити, що це питання необхідно вирішити в процесі підготовки постанови Пленуму Верховного Суду про застосування в судовій практиці міжнародних правових документів з прав людини, яка сьогодні стала вкрай необхідною.

Без такого роз’яснення, подібного до постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”, неможливо зрушити питання щодо формування практики використання в судовій практиці міжнародних правових документів з прав людини, у тому числі і Конвенції.

Серед причин того, що правозастосовні органи майже не посилаються на положення Конвенції у своїй практичній діяльності, можна назвати те, що визначення дискримінації було повністю виключено з вжитку за радянських часів і перш за все — з судової практики. У масовій свідомості воно й досі сприймається як зайве, непридатне до вжитку. Згідно зі ст. 1 Конвенції дискримінація — це “будь-яке розрізнення, вийняток або обмеження за ознакою статі, спрямовані на ослаблення чи зведення нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їхнього сімейного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок, прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, громадській або будь-якій іншій галузі”. Більш зрозумілим та придатним для тлумачення і використання у юридичній практиці повинно бути визначення дискримінації як “переваги за ознакою статі”. Наприклад, за умов, коли при прийомі на роботу віддається перевага чоловікові, незважаючи на те, що чоловік і жінка відповідають однаковим кваліфікаційним та іншим вимогам щодо певної посади, така ситуація може визнаватися порушенням положень Конвенції і бути приводом для звернення до суду. Доказова база таких дії є більш сприятливою, обґрунтованою і придатною для доведення в суді.

Отже, подальший розвиток понятійного апарату та практики застосування положень Конвенції в правозастосовній діяльності державних та судових органів в Україні буде позитивно впливати на процес реформування та інтеграції України в Європейське співтовариство.

Р. Б. Хорольський,

аспірант НЮА України імені Ярослава Мудрого

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК МЕХАНІЗМІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РІВНОПРАВНОСТІ ЖІНОК ТА ЧОЛОВІКІВ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ

Довгий час інтеграційні процеси в Західній Європі відбувалися переважно лише в одній галузі — економічній. У діяльності трьох європейських спільнот (Європейського співтовариства вугілля та сталі, Європейського співтовариства з атомної енергії та Європейського економічного співтовариства) можна було чітко прослідкувати тенденцію жодним чином не зачіпати політичні аспекти відносин держав-членів. Невдалий досвід створення Європейського оборонного співтовариства та Європейського політичного союзу в 1952–1954 роках показав, що намагання форсувати політичну інтеграцію може становити серйозну загрозу економічній інтеграції.

Здійснення ефективної економічної інтеграції вимагає особливого правового механізму, не притаманного традиційній практиці регулювання міжнародних відносин. Основою цього механізму стали принципи верховенства та прямої дії права співтовариств у національних правопорядках держав-членів, що стало можливим, як зазначив Суд європейських співтовариств, завдяки добровільному обмеженню цими державами свого суверенітету на користь європейських співтовариств. Зрозуміло, що в 50-ті роки ХХ століття, коли були створені спільноти, такий крок виглядав революційним, а тому західноєвропейські держави змогли відважитися на обмеження своїх суверенних повноважень лише в економічній сфері.

Питання про дотримання прав людини є одним із найбільш заполітизованих. Його порушення на міждержавному рівні невідворотно викликає напруження у відносинах держав. Тому не дивно, що держави вивели питання про дотримання прав людини за межі співробітництва в рамках співтовариств. Тим більше, що координацію співробітництва західноєвропейських держав щодо прав людини було покладено на інші організації — перш за все Раду Європи, а також Організацію Об’єднаних Націй, які діяли на принципах загального міжнародного права.

Але практичне здійснення інтеграції показало штучний характер відокремлення питання про права людини від питань економічного співробітництва. В міру реалізації положень установчих договорів європейських співтовариств стало зрозуміло, що заходи, направлені на подальшу економічну інтеграцію, можуть суттєво зачіпати права людини, які охороняються як в конституціях держав-членів, так і в міжнародних договорах. Для держав Західної Європи, які пережили трагічний досвід існування тоталітарних режимів, ця колізія мала принципове значення: вони не погоджувалися виконувати законодавство співтовариств, що обмежувало конституційні права та свободи їх громадян. Врешті-решт постало питання про доцільність існування принципу верховенства права європейських співтовариств. Зважаючи на важливість цього принципу для інтеграції, можна сказати, що одночасно була поставлена під сумнів сама можливість її подальшого розвитку. Ось чому, на думку дослідників європейського права, Суд європейських співтовариств постановив, що “…дотримання основних прав складає невід’ємну частину загальних принципів права, що захищаються Судом співтовариств. Захист таких прав… повинен забезпечуватися в рамках структури і цілей Співтовариства”. Згодом у низці рішень, що розглядалися в першій половині 70-х років, Суд підтвердив існування цього принципу та чітко сформував його зміст. Але лише в 1992 році цей принцип був закріплений у Договорі про Європейський Союз як основа діяльності Союзу.

Такий історичний екскурс дозволяє зрозуміти складність процесу розвитку питання про захист прав людини в Європейському Союзі, а також контекст, у рамках якого відбувалося становлення та розвиток механізмів забезпечення рівності прав чоловіків та жінок.

Незважаючи на загальний принцип ігнорування питання про права людини, деякі права все ж таки захищалися з самого початку діяльності Європейського співтовариства: Римський договір забороняв, наприклад, дискримінацію осіб за ознакою національності та вимагав рівної оплати праці чоловіків і жінок. Таким чином, забезпечення рівного ставлення до жінок і чоловіків в Європейському співтоваристві розпочиналася зі ст. 119 (за новою нумерацією — ст. 141), яка мала такий первісний вигляд:

“Кожна держава-член протягом першого етапу повинна запровадити і надалі підтримувати застосування принципу, що чоловіки і жінки мають отримувати рівну оплату за однакову роботу.

Для цілей цієї статті “оплата” означає звичайну основну або мінімальну платню чи заробітну плату і будь-яку іншу винагороду, в грошовій або натуральній формі, яку отримує працівник, прямо або опосередковано, за свою роботу від свого роботодавця.

Рівна оплата без дискримінації, що ґрунтується на статі, означає:

a) що оплата за рівну відрядну працю розраховується на основі однієї й тієї ж одиниці виміру;

b) що при почасовій оплаті праці встановлюється та ж сама винагорода за ту ж саму роботу”.

Чи могла ця стаття бути додатковим засобом захисту прав жінок від дискримінації? Навіть неглибокий аналіз показує, що навряд чи. По-перше, обмежений характер цієї статті очевидний: вона дозволяє захищатися жінкам навіть не у всіх випадках порушення їх трудових прав, а лише прав, що стосуються одного з аспектів оплати праці. По-друге, держави — члени співтовариств використовували стандарти відповідних конвенцій Міжнародної організації праці, а тому мали відповідне законодавство, яке і використовували національні суди. По-третє, запровадження цієї статті (як і низки інших щодо соціальних гарантій працівників) була викликана міркуваннями зовсім не гуманітарного плану, бо перш за все мала на меті забезпечувати рівні конкурентні умови для виробників товарів та послуг у державах — членах Співтовариства. Як зазначає А. Татам, “це положення відбиває скоріше економічні, ніж соціальні міркування. Франція, у національному законодавстві якої закріплений принцип однакової платні, мала намір забезпечити рівні зобов’язання для всіх країн ЄС, тобто залежність вартості робочої сили в усіх країнах-членах від однакових чинників”. Тому в одній з перших справ щодо застосування цієї статті Суд європейських співтовариств охарактеризував цей принцип як одну із засад Співтовариства, покликаний досягти подвійної мети. З одного боку, Співтовариство зобов’язане досягти поставлених перед ним соціальних цілей, оскільки є не просто економічним союзом, але й має забезпечити соціальний прогрес і намагатися постійно поліпшувати умови життя та праці робітників. З іншого боку, при застосуванні ст. 119 Договору потрібно брати до уваги економічні наслідки запровадження принципу рівності, щоб не допустити ситуації, коли підприємці країни — члена Співтовариства, в якій діє принцип, перебувають у гіршому конкурентному становищі у порівнянні з підприємцями тих держав-членів, що не запровадили цей принцип.

Не дивно, що довгий час ця стаття була “мертвою”, тобто не використовувалася жінками для захисту своїх прав. Перший позов було подано в 1970 році, а порушення ст. 119 було встановлено Судом ЄС тільки в 1976 році. Цікавим є той факт, що початок застосуванню ст. 119 поклала одна жінка — Габріель Дефрен, яка працювала стюардесою у бельгійській авіакомпанії САБЕНА. Вона подала протягом 70-х років три позови щодо порушення цієї статті, хоча лише один з них був задоволений Європейським Судом.

Але не менш дивним (і захоплюючим!) виявилося, що, незважаючи на всі недоліки зазначеної статті, вона стала популярним засобом боротьби західноєвропейських жінок проти статевої дискримінації. Вирішальна роль у цьому процесі належала тлумаченню статті Судом європейських співтовариств. Суд зайняв досить виважену позицію. З одного боку, він не поширював дію статті на сфери життя, що виходять за рамки економічних відносин. З іншого — намагався надати найповніший захист від дискримінації в галузі трудових відносин, при цьому часто намагаючись забезпечити для жінок реальну рівність, залишаючи без уваги формальні аргументи. Наведемо приклади.

Стосовно тлумачення терміну “заробітна плата” Суд дотримується принципу, що будь-які матеріальні блага, які враховуються при визначенні кінцевої заробітної плати робітника або безпосередньо визначають розрахунок інших винагород, пов’язаних з платнею, вважаються заробітною платою. Тому зарплатою визнавалися, наприклад, грошові премії та плата у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, платежі у зв’язку із звільненням, допомога по безробіттю, допомога багатодітнім сім’ям, отримання позички на підприємстві та ін. Більше того, вважається платою також сама можливість отримання працівником від роботодавця певного блага. В справі С-57/93 Vroege v NCIV було вирішено, що надання можливості працівникові розпочати на цьому підприємстві професійну пенсійну програму є оплатою праці.

При цьому не має значення правове обґрунтування зв’язку між оплатою і працею за наймом, важливим є фактичний зв’язок: оплата праці має місце тоді, коли певні блага надаються у зв’язку з працею по найму. Також не має значення, здійснює роботодавець ці виплати в силу законодавства, трудового договору або ж добровільно. Так, у справі 12/81 Garland v British Rail Engineering Ltd Суд визнав платнею надання колишнім працівникам залізниці після виходу на пенсію пільг на проїзд залізницею, незважаючи на те, що пільга надавалася вже після закінчення найму, а в трудовому договорі вона не була передбачена.

Навіть у питанні про визнання платнею різноманітних видів соціальної допомоги працівнику (перш за все це стосується пенсій) Суд зайняв, на нашу думку, сприятливу для жінок-працівниць позицію, однозначно визнавши зарплатою пенсійні платежі, які мають приватне походження (тобто виплачуються роботодавцем, а не державою). Навіть коли в організації пенсійних програм або виплаті пенсій бере участь держава (що має місце в переважній більшості випадків), то соціальна допомога в принципі не є оплатою праці за змістом ст. 141 Договору, лише коли вона: а) прямо встановлена законодавством; б) встановлена без консультацій з підприємством; в) стосується загалом всіх працівників. Так, в справі 170/84 Bilka-Kaufhaus GmbH v Weber von Hartz жінка — працівниця універмагу оскаржувала те, що її доступ до професійної пенсійної програми, яка фінансується виключно роботодавцем, був ускладнений додатковими вимогами у порівнянні з працівниками-чоловіками. Суд постановив, що оскільки пенсійна програма фінансувалася за рахунок приватних коштів, регулювалася положеннями колективної угоди та трудового договору, то згадані пенсійні платежі були платою. В справі 171/88 Rinner-Kühn v FWW Spezial-Gebäudereinigung німецьке законодавство вимагало від роботодавця платити шеститижневу допомогу у випадку хвороби працівника. Суд також визнав, що в цьому випадку платежі відбуваються в силу трудових відносин. Нарешті, в справі С-262/88 Barber v Guardian Royal Exchange Assurance Group розглядалася ситуація, коли робітник, пан Барбер, вважав, що його права є меншими у порівнянні з правами жінок-працівниць. На підприємстві, де він працював, на підставі трудового договору було вирішено використати право, надане пенсійним законодавством, замінити державну пенсію більш вигідною для працівника пенсією, яку виплачував роботодавець. Суд визнав, що пенсії, які сплачувалися працівникам роботодавцями, є платою за роботу, а тому розглянув вимоги позивача на підставі ст. 119 Договору.

Така позиція Суду була вкрай негативно сприйнята державами — членами ЄС, оскільки вимагала суттєвих додаткових фінансових витрат. Тому Суд вимушений був відмовитися від ретроактивного застосування ст. 119 до соціальних виплат. Але зроблено це було дуже неоднозначно і вимагало додаткового тлумачення. Тому держави-члени додали до Маастрихтського договору протокол № 2 щодо статті 119 Договору про утворення Європейського співтовариства, який встановив конкретну дату, з якої почав застосовуватися принцип, проголошений Судом у справі Barber.

При тлумаченні терміну “однакова робота” Суд ЄС встановив принцип, що основним методом, за допомогою якого встановлюється аналогічна чи рівноцінна робота, є порівняння: потрібно провести паралелі при оцінці роботи, яку фактично виконували працівники різних статей (справа 129/79 Macarthys Ltd v Smith). Причому це не обов’язково має бути робота в межах однієї установи або підприємства: коли роботодавець один, але зарплата працівників визначається різними колективними угодами, то це дає підстави порушити питання про статеву дискримінацію. Також не обов’язково мають порівнюватися робота жінок і чоловіків, що виконуються одночасно (жінка — менеджер оптового магазину вимагала порівняти свою зарплату з платнею свого попередника, який виконував аналогічну роботу), або щоб робота виконувалась в одній і тій же країні (справа 129/79 Macarthys Ltd v Smith). Також зазначимо, що ніколи не виникало питання у зв’язку з визначенням терміну “аналогічна робота”: воно не потрібне, оскільки в будь-якому разі охоплюється поняттям “рівноцінна робота”.

Але не тільки Суд зайняв активну позицію щодо сприяння жінкам у боротьбі зі статевою дискримінацією. Зважаючи на небажання держав-членів повною мірою проводити імплементацію ст. 119 у національне законодавство, Комісія європейських співтовариств ініціювала прийняття, починаючи з 1975 року, низки директив, спрямованих на уніфікацію внутрішньодержавного законодавства держав — членів ЄС. Директива 75/117/EEC від 10 лютого 1975 року щодо зближення законів держав-членів стосовно застосування принципу рівної плати для чоловіків та жінок внесла низку нових норм, що дозволяли більш ефективно застосовувати принцип рівної оплати праці. Зокрема, держав — членів ЄС зобов’язали розробляти національні класифікатори видів робіт на основі одних і тих же критеріїв як для чоловіків, так і для жінок.

Важливо зазначити, що Комісія не зупинилася на запровадженні принципу рівної оплати праці, а запропонувала поширити принцип недискримінації за статтю на інші сфери трудових відносин. У 70–80-х роках були затверджені такі нормативні акти:

1) Директива 76/207/EEC від 9 лютого 1976 року про імплементацію принципу рівного ставлення до чоловіків і жінок стосовно доступу до зайнятості, професійного навчання і просування по службі та умов праці;

2) Директива 79/7/EEC від 19 грудня 1978 року про поступову імплементацію принципу рівного ставлення до чоловіків і жінок у питаннях соціального забезпечення. Цей нормативний акт стосується програм соціального забезпечення, за якими надається допомога в разі хвороби, інвалідності, старості, нещасних випадків на роботі, професійних хвороб і безробіття;

3) Директива 86/378/EEC від 24 липня 1986 року про імплементацію принципу рівного ставлення до чоловіків і жінок у програмах професійного соціального забезпечення;

4) Директива 86/613/EEC від 11 грудня 1986 року про застосування принципу рівного ставлення до чоловіків і жінок, зайнятих в економічній діяльності, включаючи сільське господарство, в приватному підприємництві, а також про захист жінок — приватних підприємців під час вагітності та материнства. Зокрема, вимагається встановити умови для створення підприємства між чоловіком і дружиною не гірші за умови для створення підприємства між неодруженими особами;

5) Директива 92/85/EEC від 18 жовтня 1992 року про запровадження заходів заохочення поліпшення умов безпеки та здоров’я на робочому місці для вагітних працівниць, а також працівниць, які нещодавно мали пологи або годують груддю;

6) Директива 96/34/EC від 3 червня 1996 року про рамкову угоду щодо відпусток для догляду за дитиною. Директива затверджена з метою сприяння узгодженню професійних та сімейних обов’язків чоловіка і жінки.

Всі вищезазначені директиви містили норми, що:

– зобов’язували держав-членів: 1) внести відповідні зміни до національного законодавства і підзаконних актів, а також практики їх застосування; 2) надати необхідні правові засоби для можливості визнання недійсними тих положень колективних та індивідуальних трудових договорів, внутрішніх правил підприємств, що протирічать запровадженим змінам;

– надавали особам, які зазнали шкоди від недотримання принципу недискримінації за ознакою статі, право звертатися з відповідними позовами до національних судів;

– вимагали від держав-членів надавати захист працівнику від звільнення, яке здійснювалося працедавцем як реакція на скаргу в рамках підприємства або на судовий процес, метою яких було примусити працедавця виконувати зазначений принцип.

Важливим є те, що положення цих директив після закінчення терміну, встановленого для держав — членів ЄС щодо їх імплементації, ставали нормами прямої дії, тобто на їх підставі працівники отримували право подавати позови до національних судів. Європейський Суд неодноразово підтверджував це при вирішенні відповідних справ.

Зрозуміло, що правовою підставою для затвердження цих директив не могла бути ст. 119, оскільки нові заходи щодо забезпечення рівноправності жінок явно виходили за межі принципу недискримінації при оплаті праці. Тому новим підґрунтям для нового законодавства стала ст. 235 (за новою нумерацією — ст. 308) Договору про створення Європейського співтовариства. Вона передбачає, що у випадку, коли Співтовариству для забезпечення функціонування спільного ринку необхідно досягнути однієї з цілей Співтовариства, але Договір про створення цього Співтовариства не надає йому необхідних повноважень, то Рада ЄС має право вжити відповідних заходів. Тобто, Співтовариство має право діяти на основі повноважень, що маються на увазі (implied powers).

Затвердження зазначених директив викликало значну кількість позовів працівників до національних судів, які, в свою чергу, вимагали правильного тлумачення цих нормативних актів від Суду європейських співтовариств. Останній підтримав пропозиції Комісії і активно намагався сприяти практичному використанню жінками принципу рівноправності. Показовими є приклади намагання Суду забезпечити реальний захист від дискримінації, яка, з першого погляду, відсутня формально. До них належать захист жінок-працівниць від непрямої дискримінації та дозвіл застосовувати на користь жінок заходи позитивної дискримінації.

1) Пряма дискримінація має місце у випадку, коли відбувається виключно на основі різниці в статі працівників. При непрямій дискримінації безпосередніми причинами дискримінації є інші фактори, але вони тісно пов’язані з статевою належністю працівників. Найпоширеніший випадок непрямої дискримінації — це різниця в оплаті праці працівників з повним і неповним робочим днем, бо працівники, які мають неповний робочий день, отримують меншу платню за одну годину рівноцінної роботи. Тому жінки скаржилися на порушення своїх прав у таких ситуаціях, оскільки фактично майже всі працівники з неповним робочим днем (або ж переважна їх більшість) є жінками, в той час як серед працівників з повним робочим днем переважають чоловіки. Чи є в такому випадку дискримінація?

Суд дотримується принципу (справи 96/80 Jenkins v Kingsgate, 170/84 Bilka-Kaufhaus GmbH v Weber von Hartz), що за загальним правилом різниця в оплаті праці між працівниками різної статі можлива, якщо вона об’єктивно виправдана і безпосередньо не викликана статевою відмінністю працівників. Дискримінація матиме місце лише тоді, коли роботодавець створює труднощі для жінок в отриманні роботи з повним робочим днем або встановлює різні ставки оплати праці, і це може бути пояснено тільки дискримінаційними мотивами. Тому вирішення питання про наявність непрямої дискримінації залежить від конкретних фактів. Таким чином, із рішень Суду в справах Jenkins та Bilka-Kaufhaus випливає, що навіть якщо група працівників, що дискримінується, охоплює працівників обох статей, то позов про дискримінацію все одно можливий, якщо в цій групі істотно переважає одна із статей. Критерії об’єктивно виправданої дискримінації Суд вперше встановив у справі 170/84 Bilka-Kaufhaus. Суд постановив, що для того, щоб статева дискримінація вважалася законною, роботодавець має довести, що вжиті ним заходи, які призводять до дискримінації: а) відповідають “справжнім потребам підприємства” (в основному це економічні фактори, наприклад, необхідність вищої платні більш кваліфікованому персоналу, вища оплата роботи у вечірню зміну чи суботу); б) можуть бути використані для досягнення цілей цього підприємства; в) є необхідними для їх досягнення (принцип пропорційності).

2) Довгий час Європейський Суд уникав прямої відповіді на питання про правомірність заходів позитивної дискримінації на користь жінок у національному законодавстві (наприклад, при встановленні зниженого віку в порівнянні з чоловіками для отримання певного блага, скажімо, соціальної допомоги). У рішенні в справі Kalanke, що було постановлене в жовтні 1995 року, Суд визнав, що національне законодавство, яке гарантує жінкам “абсолютну та безумовну” перевагу при прийомі на роботу та при просуванні по службі, порушує законодавство ЄС. Незважаючи на негативний результат, у рішенні мова не йшла про незаконність позитивної дискримінації взагалі, а лише про її незаконність за конкретних умов. Це дало підстави вважати, що Суд у цілому дозволяє запроваджувати національне законодавство, що надає переваги жінкам. Щоб не створювати невизначеності щодо законності позитивних дій Комісія, 27 березня 1996 року прийняла Повідомлення щодо тлумачення рішення Європейського Суду в справі Kalanke, в якому висловила намір змінити законодавство ЄС таким чином, щоб Директива 76/207/EEC однозначно дозволяла позитивні дії за умови невстановлення конкретних квот на користь жінок.

Проте, Суд сам запропонував аналогічне рішення в справі Marschall, яка була вирішена в листопаді 1997 року. В ній розглядалося питання про відповідність праву ЄС норми законодавства однієї з земель ФРН, згідно з якою, коли в певному секторі жінок менше, ніж чоловіків, то жінкам-кандидатам надається пріоритет при прийманні на роботу в разі рівної придатності, компетентності або професійних навичок, якщо тільки чоловік — кандидат на цю роботу не має специфічних якостей, що нададуть йому перевагу. Суд визнав, що в цілому ця норма не протирічить законодавству ЄС. Суд вважає, що коли постає питання щодо просування по службі, існує тенденція надання переваги чоловікам, а не жінкам, якщо вони мають однакову кваліфікацію. Таке становище викликане глибоко вкоріненим упередженим ставленням та стереотипами щодо ролі та можливостей жінок. Саме тому рівна кваліфікація кандидатів — жінок і чоловіків ще не означає, що вони мають однакові шанси. А тому такі положення, як зазначена норма німецького законодавства, допомагають не допустити фактичних випадків нерівності шляхом запровадження додаткового критерію (статус жінки), якщо при цьому жінці не надається автоматична перевага.

Серед останніх ініціатив Комісії варто звернути увагу на запровадження нового принципу розподілу обов’язків доказування у справах, що стосуються статі, а також боротьбу з сексуальними домаганнями на робочому місці.

1) Директива 97/80/EC від 15 грудня 1997 року про обов’язок доказування в справах щодо статевої дискримінації передбачає, що коли позивач стверджує про існування фактів, які вказують на дискримінацію за ознакою статі, то на відповідача покладається обов’язок доведення відсутності порушення принципу рівного ставлення. Директива стосується справ щодо виконання положень ст. 141 (колишня ст. 119) Договору про утворення Європейського співтовариства, директив 75/117/EEC, 76/207/EEC, 92/85/EEC і 96/34/EC, але може застосовуватися тільки в цивільному або адміністративному судовому процесі (на противагу кримінальному). Очевидно, що запровадження нового принципу дозволить жінкам набагато ефективніше захищатися від дискримінації, оскільки однією з головних проблем у цій категорії справ є труднощі з наданням суду доказів, що підтверджують факт дискримінації.

2) Боротьба з сексуальними домаганнями на робочому місці почалася на наприкінці 80-х років. Рада Міністрів у Резолюції від 29 травня 1990 року щодо захисту гідності жінки і чоловіка на роботі наголошувала на неприйнятності поведінки сексуального характеру чи поведінки, що ґрунтується на статі та принижує гідність особи, а також на можливості порушення такою поведінкою деяких норм Директиви 76/207/EEC, а тому запрошувала держав-членів та Комісію вжити відповідних заходів. Резолюція дала визначення сексуальних домагань як поведінки: а) яка є небажаною, необґрунтованою та образливою для її реципієнта; б) відмова від такої поведінки або посилання на неї з боку роботодавців або працівників (у тому числі керівників або колег) використовується явно або опосередковано як підстава для рішення, що впливає на особу щодо доступу до професійного навчання або зайнятості, щодо безперервної зайнятості, просування по службі, заробітної плати або будь-яких інших рішень щодо зайнятості; та/або в) така поведінка створює загрозливе, вороже та принизливе середовище роботи для її реципієнта. Це визначення використовувалося в усіх подальших документах ЄС.

На виконання вказаної Резолюції Комісія затвердила Рекомендацію 92/131/EEC від 27 листопада 1991 року про захист гідності жінки і чоловіка на роботі та затвердила Кодекс Комісії про поведінку стосовно сексуальних домагань, у яких містився заклик до боротьби з цим явищем. Кодекс Комісії містив перелік практичних рекомендацій для роботодавців, профспілок і працівникам. Але держави — члени ЄС не досягли значного успіху на цьому напрямку, у зв’язку з чим Комісія в липні 1996 року започаткувала новий процес обговорення шляхів вирішення цієї проблеми. У Повідомленні від 24 липня 1996 року стосовно консультацій з керівництвом та працівниками щодо попередження сексуальних домагань на робочому місці Комісія навела результати дослідження з цього питання, яке вказало на значну шкоду, що завдається процесу створення дієвого ринку праці в ЄС, а тому вимагала вжиття відповідних заходів. 19 березня 1997 року Комісія затвердила Повідомлення, що започатковує другу стадію консультацій керівництва та працівників щодо попередження сексуальних домагань на робочому місці, в якому запропонувала затвердження міжнародної угоди на рівні ЄС щодо боротьби з домаганнями (такий варіант підтримувався профспілковими організаціями). Але представницькі організації роботодавців не підтримали цю ініціативу, вважаючи, що заходи мають вживатися на національному рівні. В даний момент триває робота щодо узгодження позицій зацікавлених сторін.

Із вищенаведеного можна зробити висновок, що заходи європейських співтовариств у галузі боротьби з проявами статевої дискримінації довгий час не мали системного характеру, були викликані необхідністю забезпечення рівноправності в конкретних аспектах функціонування спільного ринку праці. Але вже з початку 80-років можна говорити про початок формування на рівні співтовариств політики рівних можливостей для жінок і чоловіків. Про це свідчить затвердження, починаючи з 1982 року, середньострокових Програм дій Співтовариства стосовно рівних можливостей для жінок і чоловіків на 1982–1985, 1986–1990, 1991–1995, 1996–2000 роки. Зараз відбувається обговорення п’ятої програми дій ЄС на 2001–2005 роки. Ці програми дозволили цілеспрямовано планувати заходи, зробили процес прийняття рішень передбачуваним і відкритим для громадськості, запровадили контроль з боку Ради Міністрів і Європейського Парламенту за ходом реалізації програми (реалізація кожної програми передбачала проміжний і кінцевий звіти Комісії).

У контексті формування цілісної політики співтовариств у галузі рівних можливостей потрібно розглядати і створення Дорадчого комітету з питань рівних можливостей для чоловіків і жінок, метою якого є: організація регулярних консультацій державних органів країн — членів ЄС, що відповідають за проведення політики рівних можливостей; допомога Комісії у формулюванні та виконанні заходів у рамках політики рівних можливостей; сприяння постійному обміну інформацією щодо досвіду в галузі реалізації цієї політики. Комітет складається з 40 членів (15 членів призначаються державами-членами з службовців міністерств або урядових департаментів, відповідальних за проведення політики рівних можливостей; 15 призначаються Комісією з членів національних органів держав-членів, що несуть відповідальність у галузі зайнятості жінок та/або політики рівних можливостей; по п’ять членів призначається Комісією з числа організацій, що представляють інтереси роботодавців і працівників на рівні ЄС.

Зупинимося більш детально на двох останніх (третій і четвертій) програмах дій Співтовариства.

Головними цілями Третьої програми дій Співтовариства стосовно рівних можливостей для жінок і чоловіків (1991–1995) були поліпшення імплементації чинного законодавства ЄС, сприяння повній інтеграції жінок до ринку праці, поліпшення становища жінок у суспільстві. З цією метою держави-члени зобов’язувалися: підвищити рівень свідомості стосовно відповідних юридичних прав та обов’язків; розвивати спеціальні заходи, які забезпечують рівні можливості жінок і чоловіків; заохочувати жінок займатися підприємницькою діяльністю, підтримувати місцеві ініціативи в галузі зайнятості; допомагати жінкам розвивати свої здібності (зокрема, шляхом освітніх програм і програм професійного навчання), що підвищує їх конкурентоздатність на ринку праці; усувати перешкоди, які звужують жінкам доступ до ринку праці; проводити ефективний моніторинг, що показує реальне становище жінки в суспільстві; заохочувати участь жінок у процесах прийняття рішень. Від представників роботодавців і працівників вимагалося зробити питання щодо рівних можливостей і рівного ставлення постійним предметом колективних переговорів.

Однією з тем, що отримала найбільшу увагу з боку Співтовариства, стала участь жінок у процесі прийняття рішень. Рада Міністрів у Резолюції від 27 березня 1995 року щодо збалансованої участі чоловіків і жінок при прийнятті рішень та Рекомендації від 2 грудня 1996 року з цього ж питання рекомендувала державам-членам затвердити відповідні національні програми, забезпечивши їх виконання необхідними нормативними актами. Рада також запропонувала конкретні цілі та заходи, що сприяли б їм у реалізації цього завдання.

Метою Четвертої програми дій, затвердженої Рішенням Ради 95/593/EC від 22 грудня 1995 року про середньострокову програму дій Співтовариства щодо рівних можливостей для жінок і чоловіків (1996-2000) стало заохочення інтеграції рівних можливостей для жінок і чоловіків у процесі підготовки, імплементації та моніторингу всіх напрямків діяльності, заходів та дій на рівні ЄС, держав-членів, регіональному та місцевому рівнях. Програма зосереджує увагу на шести цілях:

– сприяння інтеграції рівних можливостей в усі напрямки діяльності та всі дії ЄС;

– мобілізація суб’єктів, які активно беруть участь в економічному і соціальному житті, з метою досягнення стану рівних можливостей для чоловіків і жінок;

– заохочення рівних можливостей в економіці, що трансформується, особливо в галузях освіти, професійної підготовки та ринку праці;

– узгодження сімейного та професійного життя жінки і чоловіка;

– сприяння збалансованої участі жінок і чоловіків у процесі прийняття рішень;

– надання можливості людям здійснювати їх право на рівні можливості.

З метою досягнення цих цілей Програма передбачає запровадження таких заходів:

– методологічна, технічна та фінансова підтримка проектів, що дозволяють виявляти і розвивати позитивну практику, а також обмінюватися інформацією та досвідом з цих питань;

– нагляд і моніторинг відповідних напрямків діяльності та проведення досліджень у цій галузі;

– оперативне розповсюдження результатів ініціатив та іншої відповідної інформації.

Як видно, на відміну від попередньої програми, яка зосереджувалася на забезпеченні формально рівних можливостей і на позитивних діях на користь жінок, головна увага в четвертій програмі зосереджена на гендерному підході (gender mainstreaming). Як засадний принцип вирішення проблеми нерівності жінок і чоловіків було запропоновано використовувати гендерний підхід задовго до затвердження Пекінської платформи дій на Четвертій всесвітній конференції щодо становища жінок (вересень 1995 року). Вважається, що він розвивався в рамках ООН після проведення Третьої всесвітньої конференції щодо становища жінок у Найробі (Кенія) 1985 року, а також у низці північноєвропейських країн (Нідерланди, Швеція і Норвегія).

Вперше в законодавстві ЄС термін гендерний підхід з’явився в Третій програмі дій щодо рівних можливостей (1991–1995 рр.). Незважаючи на активну роль Комісії у намаганні закріпити принцип як засадний елемент системи, запровадженої Пекінською платформою дій, у рамках Європейського Союзу було мало що зроблено для його практичної реалізації. Перелом відбувся в 1995 році, коли склався сприятливий політичний клімат внаслідок низки подій. По-перше, новий склад Комісії під керуванням Жака Сантера був значно підсилений прихильниками активної політики рівних можливостей. Можливо, вирішальну роль у цьому відіграли представники нових держав – членів ЄС, які мали значний позитивний національний досвід у цій галузі. По-друге, суттєве значення мало надання додаткових повноважень Європейському Парламенту згідно з Маастрихтським договором, що набув чинності в листопаді 1993 року. Історично Парламент виступав прихильником більш рішучої позиції ЄС щодо жіночих питань. Результатом жорсткої критики попереднього складу Комісії ЄС з боку Парламентського комітету з прав жінок стала обіцянка Ж. Сантера особисто контролювати питання, пов’язані з вдосконаленням становища жінок в ЄС, та очолити новостворену Групу комісарів з питань рівних можливостей. На такому політичному фоні Комісія запропонувала, а Рада затвердила Четверту програму дій на 1996–2000 роки.

В лютому 1996 року Комісія офіційно зобов’язалася проводити політику, засновану на гендерному підході, у своєму Повідомленні щодо інкорпорації рівних можливостей в усі політики та напрямки дій Співтовариства, датованому 21 лютого 1996 року. В ньому Комісія визначила, що принцип гендерного підходу (gender mainstreaming) полягає в систематичному врахуванні різниці між умовами, ситуаціями та потребами жінок і чоловіків в усіх політиках і напрямках дій Співтовариства. Такий глобальний підхід вимагає мобілізації зусиль у галузях, що найбільше впливають на рівність жінок і чоловіків:

– зайнятість і ринок праці;

– участь жінок у підприємницькій діяльності та допомога їм в організації та праці на малих і середніх підприємствах;

– освіта та тренування;

– права людини (боротьба з насильством проти жінок, захист прав жінок-біженців, боротьба з торгівлею людьми та ін. ).

4 березня 1998 року Комісія представила доповідь щодо виконання положень Повідомлення від 21 лютого 1996 року, в якій відзначила як позитивні, так і негативні результати. До суттєвих недоліків Комісія віднесла велику кількість ініціатив, що залишаються ізольованими і тому не мають суттєвого впливу на загальну ситуацію в галузі гендерної рівності; неусвідомлення важливості гендерних питань на стадії прийняття рішень; недостатність людських та фінансових ресурсів; непроведення гендерних експертиз.

Остаточно новий підхід до вирішення проблеми статевої дискримінації затвердився з укладанням Амстердамської угоди 1997 року. Внесені зміни до Договору про утворення Європейського співтовариства значно посилили повноваження ЄС у цій сфері. Держави — члени ЄС суттєво змінили текст колишньої ст. 119 (за нової нумерації — ст. 141), яка була доповнена двома новими абзацами такого змісту:

“3. Рада, що діє відповідно до процедури, згаданої в статті 251, і після проведення консультацій з Економічним і соціальним комітетом повинна вжити заходів, щоб забезпечити застосування принципу рівних можливостей і рівного ставлення до чоловіків і жінок у питаннях зайнятості та професії, включаючи принцип рівної оплати праці за рівну роботу або роботу однієї і тієї ж вартості.

4. З метою забезпечення на практиці повної рівності між чоловіками і жінками в трудовому житті принцип рівного ставлення не повинен заважати жодній державі-членові підтримувати або вживати заходів, що передбачають певні переваги, для того щоб полегшувати недостатньо репрезентованій статі здійснювати професійну діяльність або запобігати незручностям у професійних кар'єрах чи компенсовувати їх”.

Ці нові норми встановили, що з метою реалізації принципу рівності статей Рада затверджує рішення кваліфікованою більшістю (а не одноголосно) і при цьому повинна отримати згоду Європейського Парламенту. Четвертий пункт ст. 141, який дозволяє державам-членам вживати позитивні заходи на користь жінок, — це відповідь на питання, поставлені в рішеннях Європейського Суду в справах Kalanke та Marsсhall.

Більше того, глава Договору про утворення Європейського співтовариства, присвячена соціальній політиці, розширила застосування принципу рівних можливостей далеко за межі трудових відносин. У статті 136 (першій статті глави) зазначається:

“Співтовариство і держави-члени, пам’ятаючи про фундаментальні соціальні права, — такі, що закріплені в Європейській соціальній хартії, підписаній в Туріні 18 жовтня 1961 року, та в Хартії Співтовариства 1989 року щодо фундаментальних соціальних прав працівників, — повинні мати своїми цілями сприяння зайнятості, поліпшення життєвих умов і умов праці (щоб зробити можливою їх гармонізацію, одночасно проводячи їх поліпшення), належний соціальний захист, діалог між керівництвом і працівниками, розвиток людських ресурсів з огляду на тривалу високу зайнятість і боротьбу з вилученням”.

Стаття 137 Договору про ЄС наголошує:

“1. З метою досягнення цілей статті 136 Співтовариство повинно підтримувати та доповнювати діяльність держав-членів у таких галузях:

<…>

– рівність між чоловіками і жінками стосовно можливостей на ринку праці та ставлення на роботі”.

Але найважливіші зміни мали місце в статтях 2 та 3 Договору, які зробили забезпечення рівноправності жінок і чоловіків центральною метою діяльності Європейського Союзу. Стаття 2 встановлює, що

“Співтовариство має своїм завдання шляхом створення загального ринку, економічного і валютного союзу, а також шляхом здійснення загальної політики і діяльності <…> сприяти у всьому Співтоваристві гармонійному, збалансованому і сталому розвитку економічної діяльності, високому рівню зайнятості та соціального захисту, рівності між чоловіками і жінками, стійкому і безінфляційному росту, високому рівню конкурентоздатності та конвергенції економічних показників, високому рівню захисту і покращенню якості навколишнього середовища, підвищенню життєвого рівня і якості життя, а також економічному та соціальному згуртуванню і солідарності держав-членів”.

У частині 1 ст. 3 Договору дається перелік сфер діяльності, в яких суверенні повноваження передаються від держав-членів до Співтовариства. В частині 2 цієї статті зазначається:

“В усіх сферах діяльності, згаданих у цій статті, Співтовариство повинно мати за мету скасувати нерівності між чоловіками і жінками, а також сприяти рівності між ними”.

І хоча норми цих двох статей не мають прямої дії, а тому не створюють права, які європейські жінки можуть захистити в суді, вони вказують на політичні зобов’язання Європейського Союзу реалізовувати політику, засновану на гендерному підході.

Розширює повноваження ЄС у боротьбі з дискримінацією також ст. 13 Договору:

“Без шкоди для інших положень цього Договору та в межах повноважень, наданих ним Співтовариству, Рада може одностайно, на підставі пропозиції від Комісії та після консультацій з Європейським Парламентом, вжити відповідних заходів для боротьби з дискримінацією, що ґрунтується на статі, расовому або етнічному походженні, релігії або переконанні, інвалідності, віці або сексуальній орієнтації”.

Реалізація Програми дій на 1996–2000 роки почалася з розбудови Комісією організаційної структури та затвердження чітких правил, якими мають керуватися службовці ЄС. На найвищому рівні Комісія створила згадану вище Групу комісарів, очолювану Головою Комісії Ж. Сантером, яка збиралася тричі на рік. До її складу увійшли комісари Аніта Ґрадін (Швеція), Моніка Вулф-Матієс (Німеччина), Ерккі Лііканен (Фінляндія) та Падрайґ Флинн (Ірландія). У жовтні 1999 року новий Голова Комісії Романо Проді очолив новий склад Групи. Метою Групи є забезпечення політичної підтримки гендерної політики та координація діяльності підрозділів Комісії при її реалізації. На більш низькому рівні в 1996 році були створені дві міжвідомчі групи, які займалися, відповідно, загальними питаннями політики рівних можливостей і питаннями рівних можливостей у рамках структурних фондів ЄС. На найнижчому рівні в рамках кожного генерального директорату та служби Комісії був призначений службовець, завдання якого полягало у підтримці гендерного підходу в рамках свого підрозділу. Крім того, багато генеральних директоратів створили підрозділи для проведення гендерної експертизи заходів. Таким чином, на кінець 1999 року Комісія створила багаторівневу організаційну структуру, покликану запроваджувати гендерний підхід в усіх напрямках діяльності ЄС.

Як приклад реалізації гендерного підходу в конкретних напрямках діяльності Європейського Союзу наводимо діяльність структурних фондів ЄС. Оскільки вони є головними інструментами ЄС у галузі політики соціального згуртування та постійного розвитку (в 2000–2006 роках заплановано спрямувати до структурних фондів 195 млрд євро), то їх діяльність має вирішальний вплив на реалізацію принципу рівних можливостей в рамках ЄС. У даний момент діє чотири структурних фонди:

– Європейський фонд регіонального розвитку (ERDF), що в основному надає допомогу відсталим регіонам та регіонам, в яких здійснюються економічні перетворення або які відчувають структурні труднощі;

– Європейський соціальний фонд (ESF), який переважно надає допомогу в рамках Європейської стратегії зайнятості;

– Європейський фонд сільськогосподарського керівництва і гарантій (EAGGF) допомагає розвиткові і структурним змінам у відсталих регіонах шляхом підвищення ефективності діяльності структур, що здійснюють виробництво, переробку та продаж сільськогосподарських культур та продукції лісового господарства;

– Фінансовий інструмент щодо керівництва рибальством (FIFG), у рамках якого здійснюється фінансування рибальства.

До 2006 року діяльність фондів буде регулюватися Постановою Ради (ЕС) № 1260/1999 від 21 червня 1999 року, що встановлює загальні правила щодо структурних фондів. Ця Постанова вперше встановила як загальне правило, що “в своїх зусиллях посилити економічне та соціальне об’єднання за допомогою структурних фондів Співтовариство також намагатиметься сприяти… рівним можливостям для жінок і чоловіків”, а одним із завдань фондів є “допомогти усунути нерівність та сприяти рівним можливостям для жінок і чоловіків”. Загалом з 56 статей Постанови 10 наголошують на зобов’язаннях Європейського співтовариства щодо забезпечення рівних можливостей. Так, ст. 41 Постанови вимагає при проведенні попередньої оцінки національних планів у рамках фондів здійснювати гендерну експертизу. Стаття 36 вимагає, де це є можливим, розділяти показники за статями. В діяльності моніторингових комітетів необхідно дотримуватися правила про збалансовану участь чоловіків і жінок як їх членів. Комісія при підготовці доповідей щодо діяльності фондів має окремо висвітлювати реалізацію гендерної політики. Аналогічні норми є в постановах, що регулюють діяльність конкретних фондів.

Можна по-різному оцінювати результати політики Європейського Союзу щодо забезпечення рівноправності жінок і чоловіків. Існує достатня кількість дослідників, які вказують на ефективність та важливість правових засобів, які надаються законодавством ЄС у забезпеченні рівних можливостей жінок. З іншого боку, послідовники феміністичних теорій часто критикують таку політику, яка зосереджена винятково на трудових правах жінок і послуговується неоліберальними теоріями. Але, як було зазначено, Європейський Союз активно запроваджує гендерний підхід у проведенні політики рівних можливостей, що обіцяє врахування прав жінок в усіх напрямках діяльності ЄС.

О. М. Пищуліна,

канд. соціологічних наук

СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ

І ВИНИКНЕННЯ НОВОЇ ГЕНДЕРНОЇ ПАРАДИГМИ

До кола важливих проявів сучасної модернізації в Україні справедливо відносять проблематику прав жінок. Обговорення правового питання з точки зору гендерного підходу дозволяє оцінити спроможність того чи іншого суспільства до поновлення — переходу від традиційних засад до сучасних ліберально-демократичних укладів. Адже права жінок як невід'ємна складова прав людини є одним з найголовніших параметрів модернізації сучасного суспільства. Ця проблема важлива сьогодні для України в плані порушення питання про здатність опанування ідеалами, цінностями і нормами демократії.

Сьогодні йдеться про гігантське соціальне зрушення, суть якого полягає у радикальному перегляді одного з базисних принципів суспільного устрою. Довгий час світ і порядок, включаючи відносини чоловіків і жінок, базувалися на принципах ієрархічного підпорядкування сакральному чоловічому авторитету. Але з ХVIII сторіччя цей усталений порядок речей починає рушитися під тиском хвилі буржуазних революцій. Ці події проголосили настання нової ери — ери прав людини.

З постановки питання про права людини, рівність усіх людей перед законом починаються зміни в поглядах на призначення жінки, оцінці її ролі в суспільстві. Ці зміни відбуваються важко і болісно. Досі про права жінок говорили або як про проблему “секса”, або як про “жіноче питання”. В дійсності — це проблема виникнення цілком нової, за визначенням сучасного дослідника Б. Парамонова, “нерепресивної культури”, яка стала “справжньою темою XX сторіччя і поза всяким сумнівом переходить у XXI”. Становлення “нерепресивної культури” немов би завершує формування основ демократії, тобто включення в демократичний процес усіх без винятку членів суспільства, отже, і жінок.

Процес формування демократичного устрою припускає і формування нової наукової дослідної парадигми — гендерної парадигми.

Фактично гендерна парадигма — це тип розподілу ролей між статями в суспільстві з усіма наслідками такого розподілу: економічними, політичними, соціальними, культурними і психологічними, які неминуче випливають з цього.

Слід сказати, що гендерна парадигма значно відрізняється від традиційної. На жаль, гендерний підхід — породження 70-х років, досі ігнорується практично в усіх суспільних дисциплінах. Однак співвіднесення таких важливих блоків сучасної філософської, культурологічної і соціологічної проблематики, як проблеми модернізації суспільства і гендерної ідентичності (гендерної ролі), виявляється зовсім не випадковою новелою, а виправдані логікою соціального і культурного розвитку, пошуком нових моделей пізнання соціуму і людини.

Нова парадигма виникає у XVIII сторіччі, але через відсутність достатніх умов практично не розвивається. Якщо згрупувати наявні в історії філософії і культури ідеї, що стосуються осмислення статі, то можна виділити наступні групи:

1. Мислителі, що виходили з первинності чоловічої статі, ототожнювали чоловіка з людиною, а жінку розглядали як тілесний додаток до нього. Їхні погляди слугували обґрунтуванням патріархальної ситуації і домінування чоловіків в усіх сферах життя (Августин Блажений, З. Фрейд, Арістотель).

2. Мислителі, які виходили з егалітарного принципу, визнавали наявність відмінностей, однак, не вважали їх перешкодою на шляху ствердження рівності статей. Відмінності визнавалися на біологічному рівні, а принципи рівності затверджувалися на соціальному (Платон “Держава”).

3. Мислителі, що вважали поділ на статі недоліком досконалості людського роду і вбачали подолання статевих метафізичних відмінностей у майбутньому як ознаку вдосконалення людини.

Саме другу і третю групу теорій можна розглядати як теоретичні джерела сучасної гендерної теорії.

Основне досягнення XVIII сторіччя — виникнення права, яке створило умови для формування і розвитку нових парадигм, заснованих на принципі рівності, передусім гендерного характеру. Ідея рівності статей є вагомою частиною наукової доктрини Ф. Енгельса, А. Бебеля, К. Цеткін та О. Коллонтай.

ХХ сторіччя стало ерою виникнення нових гендерних теорій. Це ідеї гендерної нерівності, що сформувалися як теорії ліберального та марксистського фемінізму, гендерного пригноблення, яка представлена трьома теоріями — радикального, психоаналітичного і соціалістичного фемінізму, та теорія гендерних відмінностей і т. п.

Якщо говорити про існування статевих відмінностей, справедливо було б запитати, про які статеві відмінності йдеться — про біологічні чи соціальні. На початку сторіччя отримав поширення біологічний підхід, який стверджував, що всі соціальні статеві відмінності пов'язані з біологією статі. Представники біологічного підходу стверджують, що соціальні відзнаки і соціальні функції — зайнятість, об’єднання, участь у політиці тощо пов'язані з біологічними ознаками. Чоловік повинен займатися суспільною діяльністю, бо вона відповідає його природі, а жінка — ні. Єдине жіноче призначення, яке випливає з жіночої природи, виконувати функції дружини й матері. Ці висновки неминуче ведуть до статевої асиметрії в суспільстві та до нерівності соціальних ролей, а, отже, статей у суспільстві. Вихідні методологічні принципи дослідників, як показує практика, відіграють важливу роль. Установки на несприйняття жінок, егалітаризм сприяє не лише конструюванню різноманітних теорій, але й конкретній їх реалізації.

Ось тут і виникає необхідність введення нової соціологічної і філософської категорії — гендер, що дозволяє фіксувати соціальні статеві відзнаки на відміну від біологічних.

Сенс нової парадигми полягає не просто у виявленні гендерних відмінностей чи обґрунтуванні їхньої природи (в цьому значенні можна виходити з постулатів сучасної гендерної теорії), а у виявленні й описанні можливих моделей нових відносин у глобальному масштабі. Адже йдеться про жінок, тому що саме вони були виключені з активного соціального життя. Слід визнати, що соціальні відмінності є результатом певної культурної політики, яка проводилася в патріархальних суспільствах, якими були європейське і азіатське суспільства, і ці відмінності повинні переборюватися. Немає статевої обумовленості до занять тією або іншою діяльністю, а є соціальні, що диктуються виховуються і формуються у процесі соціалізації гендерної обумовленості.

Основна проблема, що підлягає дослідженню в контексті нового підходу, — це вивчення впливу соціокультурного контексту на гендерні взаємодії в різних сферах суспільного життя, їхні трансформації в сучасних умовах і прогнозування можливих моделей суспільного розвитку у зв'язку з гендерним корегуванням.

Гендерна проблематика, як і терміни “гендер”, “гендерний підхід”, “гендерні дослідження”, “гендерні ролі”, “гендерна парадигма” тощо, стали відомими в Україні наприкінці 80-х — на початку 90-х років, хоча, безумовно, ця проблема є тривалим і перспективним напрямком як філософських, так і соціологічних досліджень.

Поняття “гендер”, як відомо, було введене в соціальні науки Енн Оклей в 70-х роках ХХ сторіччя. Воно походить від грецького слова “генос”, що означає походження, матеріальний носій спадкоємності. У близькому значенні воно відповідає українському поняттю “рід”, “досвід роду”. Спочатку інтерес зарубіжних дослідників був зосереджений здебільшого на доказуванні існування гендера, тобто у виявленні небіологічної зумовленості відмінностей між чоловічим і жіночим в культурі та в соціумі. З кінця 80-х років дослідницький інтерес спрямовується на виявлення залежності гендерних відносин і гендерних ролей від культурного типу. Сьогодні “гендер” розуміється як одна з найважливіших меж соціальних відносин і включає три групи характеристик: біологічна стать, статеві ролеві стереотипи, поширені в суспільстві, а також “гендерний дисплей” — продиктовані суспільством норми чоловічої і жіночої дії і взаємодії у різноманітті їх проявів.

Як показує знайомство з теоретичними розробками зарубіжних дослідників, зокрема таких, як Сімона де Бовуар, Кейт Міллет, Суламіфь Фейєрстоун, Д. Гілліган, Герман Грір, Роберт Конел та інших, услід де конструктивістами і постмодерністські орієнтованими авторами, висвітлюється взаємозв'язок статусу теоретичного знання в культурі (статусу об'єктивності) зі статусом чоловічого і жіночого роду (гендера). Отже, в філософії і соціології був тематизований зв'язок між абстрактно-теоретичною пізнавальною настановою і маскуліною орієнтацією, яка звужує можливості для пізнання.

Феміністські автори підкреслюють залежність сучасного життєвого, культурного, творчого і пізнавального стилів від чинників, “пов'язаних з культурним засвоєнням таких феноменів, як мужність та жіночість”. Вони несуть серйозне додаткове онтологічне і смислове навантаження, що припускає нерівноправні форми прояву статевої відмінності. Отже, перспективним здається застосування даної методологічної настанови у дослідженнях культурних процесів, у тому числі тих, що пов'язані з формуванням рівних прав і рівних можливостей у суспільстві.

Слід зазначити не просто факт приписування уявлень про “мужність” і “жіночість” самій природі людини. У цій ситуації об’єктивуються, виступають немов би в “природному обличчі” характеристики, які насправді детерміновані лише певною культурою. На цих відрізках культури спектр інтерпретацій чоловічого і жіночого є надто широким. Іншими словами, різноманітні гендерні ролі і парадигми приймаються апріорі, незважаючи на досить велику залежність соціально-культурного простору від динаміки домінуючих гендерних ролей та парадигм у соціумі.

Оформлення гендерної теорії як самостійної дисципліни і методологічного підходу до дослідження соціально-культурних процесів дає можливість нового погляду на традиційні проблеми і, передусім, на процеси модернізації і демократизації, які ще практично не досліджені в цьому аспекті.

Концепція “гендера” або “гендерних стосунків” стала першою політико-соціологічною концепцією, яка розглядає жінку не як біологічну особу (тобто таку, роль якої визначається виключно біологічними особливостями), а як члена суспільства зі своїм особистим статусом і стратегією соціальної поведінки.

Багато феміністичних авторів наполягають на тому, що стать повинна розглядатись як інтеграційна кумулятивна конструкція, а не як жорсткий і нав'язаний зовні елемент особистості. Слід відрізняти стать як біологічну категорію (sex) і стать як соціальну конструкцію — гендер (gender). Cтосовно ж біогенетичних чинників, слід виходити з того, що хоча стать корениться у біолого-анатомічних проявах, вони все ж таки мають оцінюватися як відправна точка конструювання показника статі, а не як її кінцевий показник.

Соціальний контекст статі містить процес навчання, освіти, прийняття соціальної ролі, здобуття поведінкових моделей поряд із засвоєним як відповідним гендерним статусом. Стать — це модель соціальних відносин між жінкою і чоловіком, яка характеризує їх міжособистісне спілкування або взаємодію в родині, а також визначає їхні соціальні відносини в основних інститутах суспільства — класи, влада, право, об’єднання, економіка, власність тощо.

Деякі автори пропонують розглядати стать не як щось таке, що прив'язане до полярностей сексуальності, а як спектр чи модель, яка припускає як кінцеву, так і нескінченну кількість відтінків усвідомлення своєї особистості (М. Морс).

Якщо виходити з визначення гендерної ролі як моделі соціальної поведінки, специфічного набору вимог і очікувань, що висуваються суспільством до індивідів чоловічої або жіночої статі, диференціації діяльності, статусів, прав і обов'язків індивідів залежно від їхньої статевої приналежності, то, на наш погляд, зміна гендерних ролей припускає і зміну моделі соціальних відносин. Про можливість такого висновку говорить те, що диференціація гендерних ролей виявляється в культурі і практично в усіх значущих сферах життєдіяльності в контексті певної системи статевої символіки і стереотипів маскулінності і фемінності і залежить від особливостей культури і способу життя. Аналіз формування демократичної правової держави і громадянського суспільства важливо проводити з урахуванням диференціації гендерних ролей у різних виглядах діяльності і головне — ієрархії жіночих і чоловічих соціальних статусів, припустимості індивідуальних варіацій.

Соціальне відтворення гендерної свідомості на рівні індивідів підтримує соціоетальну структуру, що базується на ознаці статі, і втілює у своїх діях очікування, пов'язані з їх гендерним статусом. Індивіди констатують гендерні відмінності, а водночас й зумовлені ними системи панування і володарювання. Обґрунтовуючи гендерними особливостями розподіл влади, жінок і чоловіків сприймають і оцінюють по-різному. “Усвідомлення гендерної приналежності є елементом, який формує соціальні відносини, засновані на сприйнятих відмінностях між статями, а стать — це пріоритетний засіб вираження владних відносин” (Джоан У. Скотт). Гендерні відмінності постійно створюються і відтворюються в ході людської взаємодії і складають основу соціального життя. “Набуваючи стать”, чоловік набуває панівного, а жінка — підлеглого становища (Циммерман).

Використання гендерного підходу в дослідженні процесів модернізації утворює широке поле для роздумів. У цьому контексті діяльність розглядається як усвідомлена діяльність, спрямована на зміну гендерних ролей і злам пов'язаних з ними стереотипів.

Нова гендерна парадигма припускає зміну світогляду і гендерної ролі не тільки жінок, але й, передусім, чоловіків — інакше неминуче виникає конфлікт, що з’являється на корпоративній основі. У суспільстві, яке прагне до егалітарного типу соціальної організації, не можна протиставляти чоловічі інтереси жіночим, інакше виникнення гендерного конфлікту неминуче. Головною перешкодою на шляху формування жіночої сфери є чоловічий корпоративізм, що формально не сформульований, але виявляється в усіх галузях.

Порушення гендерної парадигми дозволяє спрогнозувати можливі світоглядні, культурні та інші наслідки. Будь-який перерозподіл впливу влади і власності не може бути безконфліктним, а тим більше те, що відбувається на тлі серйозної соціальної і культурної кризи. Безумовно, вимагають підтвердження або критики прогнози вчених про те, що саме гендерні та етико -культурні конфлікти будуть основними формами соціальних конфліктів у майбутньому.

Конфлікт може полягати в тому, що, з одного боку, існують декілька традиційних парадигм, обумовлених певним набором цінносних орієнтацій і соціальних ролей, а з іншого боку, формуються нові економічні, політичні і культурні умови, в яких ці парадигми виявляються непрацюючими. Таким чином, у суспільстві виникає глибинний конфлікт цінностей.

Сучасна ситуація в Україні характеризується наявністю конфліктів, подвійних, суперечливих тенденцій: по-перше, йде процес відродження і посилення традиційної патріархальної ідеології щодо жінок, з одного боку, і, по-друге, розвиток нових демократичних форм жіночої активності, пов'язаних із зростанням самосвідомості жінок, з другого боку.

По суті заявлені демократичні перетворення в Україні не враховують сучасних цивілізованих тенденцій зміни співвідношення у соціостатевій сфері, вони мають чоловічий характер і продовжують розглядати жінок у контексті родини і репродуктивності, що не може не відбитися на ефективності реформ, що відбуваються. Необхідно вказати, що успіх перетворень в Україні можливий лише при визнанні значущими всіх соціальних функцій жінок, при проведенні гендерно рівноправної, зваженої політики в усіх сферах суспільного життя — правовій, економічній, культурній, а також, що є дуже важливим, в адміністративній.

Очевидно, що проникнення жінок і жіночих технологій взаємодії в традиційно чоловічі сфери може призвести до зміни форм політики — пом'якшення конфліктів, ненасильницьких форм вирішення протиріч, пріоритетної уваги соціальним проблемам.

Сьогодні важливим чинником зміни ситуації стають міжнародні зобов'язання, що взяла на себе Україна. Згідно з діючими міжнародними стандартами вирівнювання статусів чоловіків і жінок є обов'язковим елементом всіх соціальних стратегій і програм будь-якої демократично орієнтованої держави. Це, безумовно, вимагає від влади зміни своїх підходів до політики по забезпеченню прав жінок.

Суть започаткованих перетворень у сфері гендерної політики зводиться до відмови від колишнього патерналізму у відношенні до жінок на користь політики рівних прав, свобод і рівних можливостей жінок і чоловіків.

Таким чином, гендерні трансформації сучасного соціального простору України, процеси, що відбуваються в українському суспільстві, свідчать про зростання інтересу до жіночих проблем і спроб осмислення особливостей “жіночого питання” в сучасному суспільстві. Ця активність ініціюється не тільки загальносвітовими тенденціями розвитку, але й розвитком внутрішньодержавної жіночої активності, виходом у соціальний простір нових груп, що ідентифікують себе за гендерною ознакою.

Це означає, що маргіналізація жіночих проблем більше не є ефективною, і з точки зору соціальних досліджень, традиційної соціальної активності стає засобом оформлення корпоративних групових інтересів.

Все, що було сказане вище, робить необхідними не тільки врахування гендерних чинників у соціальних дослідженнях, але надає реальну можливість впливати на формування і реалізацію інтересів всіх громадян України.

Зміни, що відбулися в сфері нашого життя, змушують по-новому подивитися на місце людини в суспільстві, на взаємовідносини особистості і держави, сім'ї і суспільства, на відносини статей. Більш ніж 70-річний період панування ідеології “примата суспільних інтересів над інтересами особистості” в умовах командно-адміністративної системи і слабкого розвитку основних інститутів громадянського суспільства породило психологію соціального патерналізму, тотальної залежності людини від суспільства, апатію і маргіналізацію широких прошарків населення.

Сьогодні ці наслідки йдуть у минуле. На зміну класовим цінностям приходять загальнолюдські, на зміну тоталітарному режиму приходить демократія, командно-бюрократична система поступається місцем ринковим відносинам, і що особливо важливо, в соціальній сфері відбувається перехід від патерналізму до громадянського суспільства. Однак ми перебуваємо сьогодні лише на самому початку цього шляху.

Досвід розвинених держав свідчить про те, що з розвитком демократичних інститутів, формуванням громадянського суспільства невід’ємно пов'язані процеси звільнення жінки, утвердження її гідного становища в суспільстві. Однак для цієї мети неприйнятна стратегія, яка заснована на ідеології допомоги жінкам. Стратегія таких програм може бути ефективною лише в короткостроковому аспекті і лише в країнах з низьким соціальним статусом жінок. Прогресивна політика для ефективного рішення “жіночого питання” повинна ґрунтуватися не на патріархальній стратегії патерналізму, а будуватися на принципах нової егалітарної стратегії рівних можливостей, що забезпечує автономність і суверенність особистості.

МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

КОНВЕНЦІЯ

про ліквідацію всіх форм дискримінації

щодо жінок^*

Держави — сторони цієї Конвенції,

враховуючи, що Статут Організації Об'єднаних Націй знову утвердив віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особи, в рівноправність чоловіків і жінок,

враховуючи, що Загальна декларація прав людини підтверджує принцип недопущення дискримінації і проголошує, що всі люди народжуються вільними та рівними у своїй гідності та правах і що кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені в ній, без будь-якої різниці, в тому числі щодо статі,

враховуючи, що на держави-сторони Міжнародних пактів про права людини покладається зобов'язання забезпечити рівне для чоловіків і жінок право користуватися всіма економічними, соціальними, культурними, громадянськими та політичними правами,

беручи до уваги міжнародні конвенції, укладені під егідою Організації Об'єднаних Націй та її спеціалізованих установ з метою сприяння рівноправності чоловіків і жінок,

враховуючи також резолюції, декларації та рекомендації, прийняті Організацією Об'єднаних Націй та її спеціалізованими установами з метою сприяння рівноправності чоловіків і жінок,

будучи, проте, занепокоєні тим, що, незважаючи на ці документи, як і раніше, має місце значна дискримінація щодо жінок,

нагадуючи, що дискримінація жінок порушує принцип рівноправності та поваги людської гідності, перешкоджає участі жінок нарівні з чоловіками в політичному, соціальному, економічному та культурному житті своєї країни,

заважає зростанню добробуту суспільства і сім'ї та ще більше перешкоджає повному розкриттю можливостей жінок на благо своїх країн та людства,

будучи занепокоєні тим, що в злиденних умовах жінки мають найменший доступ до продовольства, засобів охорони здоров'я, не мають можливості одержати освіту, професійну підготовку, працевлаштуватися, а також інших можливостей,

будучи впевненими, що встановлення нового міжнародного економічного порядку, заснованого на рівності та справедливості, значно сприятиме забезпеченню рівності між чоловіками і жінками,

підкреслюючи, що ліквідація апартеїду, всіх форм расизму, расової дискримінації, колоніалізму, неоколоніалізму, агресії, іноземної окупації і панування та втручання у внутрішні справи держав є необхідною для повного здійснення прав чоловіків і жінок,

підтверджуючи, що зміцнення міжнародного миру та безпеки, ослаблення міжнародної напруженості, взаємне співробітництво між усіма державами незалежно від їх соціальних і економічних систем, загальне та повне роззброєння, особливо ядерне роззброєння, під суворим і ефективним міжнародним контролем, утвердження принципів справедливості, рівності та взаємної вигоди у відносинах між країнами та здійснення права народів, що перебувають під іноземним і колоніальним пануванням та іноземною окупацією, на самовизначення та незалежність, а також повага національного суверенітету і територіальної цілісності держав будуть сприяти соціальному прогресу та розвитку і, як наслідок, сприятимуть досягненню повної рівності між чоловіками та жінками,

будучи впевнені, що повний розвиток країни, добробут всього світу та справа миру вимагають максимальної участі жінок нарівні з чоловіками в усіх сферах,

враховуючи значення внеску жінок у добробут сім'ї та у розвиток суспільства, що до цього часу одержав повне визнання, соціальне значення материнства та ролі обох батьків у сім'ї та у вихованні дітей і усвідомлюючи, що роль жінки у продовженні роду не повинна бути причиною дискримінації, оскільки виховання дітей вимагає спільної відповідальності чоловіків і жінок та всього суспільства в цілому,

визнаючи, що для досягнення повної рівності між чоловіками та жінками необхідно змінити традиційну роль як чоловіків, так і жінок у суспільстві та в сім'ї,

сповнені рішимості здійснити принципи, проголошені в Декларації про ліквідацію дискримінації щодо жінок, і з цією метою вжити заходів, необхідних для ліквідації такої дискримінації в усіх її формах і проявах,

погодилися про нижченаведене:

Частина І

Стаття 1

Для цілей цієї Конвенції поняття “дискримінація щодо жінок” означає будь-яке розрізнення, виняток або обмеження за ознакою статі, спрямовані на ослаблення чи зведення нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їхнього сімейного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок, прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, громадській або будь-якій іншій галузі.

Стаття 2

Держави-сторони засуджують дискримінацію щодо жінок в усіх її формах, погоджуються негайно всіма відповідними заходами здійснювати політику ліквідації дискримінації щодо жінок і з цією метою зобов'язуються:

а) включити принцип рівноправності чоловіків і жінок у свої національні конституції або інше відповідне законодавство, якщо цього ще не було зроблено, та забезпечити за допомогою закону й інших відповідних заходів практичне здійснення цього принципу;

b) вживати відповідних законодавчих та інших заходів, включаючи санкції, там, де це необхідно, що забороняють будь-яку дискримінацію щодо жінок;

с) встановити юридичний захист прав жінок на рівній основі з чоловіками та забезпечити за допомогою компетентних національних судів та інших державних установ ефективний захист жінок проти будь-якого акту дискримінації;

d) утримуватися від вчинення будь-яких дискримінаційних актів або дій щодо жінок та гарантувати, що державні органи та установи діятимуть відповідно до цього зобов'язання;

е) вживати всіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок з боку будь-якої особи, організації або підприємства;

f) вживати всіх відповідних заходів, включаючи законодавчі, щодо зміни або скасування чинних законів, постанов, звичаїв і практики, що являють собою дискримінацію щодо жінок;

g) скасувати всі положення свого кримінального законодавства, що являють собою дискримінацію щодо жінок.

Стаття З

Держави-сторони вживають в усіх галузях, і зокрема в політичній, соціальній, економічній і культурній, всіх відповідних заходів, включаючи законодавчі, щодо забезпечення всебічного розвитку та прогресу жінок, з тим щоб гарантувати їм здійснення і користування правами людини та основними свободами на основі рівності з чоловіками.

Стаття 4

1. Вжиття державами-сторонами тимчасових спеціальних заходів, спрямованих на прискорення встановлення фактичної рівності між чоловіками та жінками, не вважається, як це визначено цією Конвенцією, дискримінаційним, проте воно ні в якому разі не повинно тягнути за собою збереження нерівноправних або диференційованих стандартів; ці заходи повинні бути скасовані, коли будуть досягнуті цілі рівності можливостей і рівноправного відношення.

2. Вжиття державами-сторонами спеціальних заходів, спрямованих на охорону материнства, включаючи заходи, що містяться в цій Конвенції, не вважається дискримінаційним.

Стаття 5

Держави-сторони вживають усіх відповідних заходів з метою:

а) змінити соціальні та культурні моделі поведінки чоловіків і жінок для досягнення викорінення забобонів, звичаїв та всіх інших проявів, що ґрунтуються на ідеї неповноцінності чи зверхності однієї із статей або стереотипності ролі чоловіків і жінок;

b) забезпечити, щоб сімейне виховання включало правильне розуміння материнства як соціальної функції і визначення загальної відповідальності чоловіків і жінок за виховання та розвиток своїх дітей за умови, що в усіх випадках інтереси дітей мають перевагу.

Стаття 6

Держави-сторони вживають усіх відповідних заходів, включаючи законодавчі, щодо припинення всіх видів торгівлі жінками та використання проституції жінок.

Частина II

Стаття 7

Держави-учасниці вживають усіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок у політичному та суспільному житті країни і, зокрема, забезпечують жінкам на рівних умовах з чоловіками право:

а) голосувати на всіх виборах і публічних референдумах та бути обраними до всіх публічно виборних органів;

b) брати участь у формуванні та здійсненні політики уряду та займати державні посади, а також здійснювати всі державні функції на всіх рівнях державного управління;

с) брати участь у діяльності неурядових організацій і асоціацій, що займаються проблемами громадського та політичного життя країни.

Стаття 8

Держави-сторони вживають усіх відповідних заходів, щоб забезпечити жінкам можливість на рівних умовах з чоловіками і без будь-якої дискримінації представляти свої уряди на міжнародному рівні і брати участь у роботі міжнародних організацій.

Стаття 9

1. Держави-сторони надають жінкам рівні з чоловіками права щодо набуття, зміни або збереження громадянства. Вони, зокрема, забезпечують, що ні одруження з іноземцем, ні зміна громадянства чоловіка під час шлюбу не тягнуть за собою автоматичної зміни громадянства дружини, не перетворюють її на особу без громадянства і не можуть змусити її прийняти громадянство чоловіка.

2. Держави-сторони надають жінкам рівні з чоловіками права щодо громадянства їхніх дітей.

Частина ІІІ

Стаття 10

Держави-сторони вживають усіх відповідних заходів для того, щоб ліквідувати дискримінацію щодо жінок, з тим щоб забезпечити їм рівні права з чоловіками в галузі освіти, і, зокрема, забезпечити на основі рівності чоловіків і жінок:

а) однакові умови для орієнтації у виборі професії або спеціальності, для доступу до освіти і одержання дипломів у навчальних закладах усіх категорій як у сільських, так і у міських районах; ця рівність забезпечується в дошкільній, загальній, спеціальній і вищій технічній освіті, а також в усіх видах професійної підготовки;

b) доступ до однакових програм навчання, однакових іспитів, викладацького складу однакової кваліфікації, шкільних приміщень і обладнання рівної якості;

с) усунення будь-якої стереотипної концепції ролі чоловіків у всіх формах навчання шляхом заохочення спільного навчання та інших видів навчання, що сприятимуть досягненню цієї мети, і, зокрема, шляхом перегляду навчальних посібників та шкільних програм і адаптації методів навчання;

d) однакові можливості одержання стипендій та іншої допомоги на освіту;

е) однакові можливості доступу до програм продовження освіти, включаючи програми поширення грамотності серед дорослих і програми функціональної грамотності, спрямовані, зокрема, на скорочення якомога скоріше будь-якого розриву в знаннях чоловіків і жінок;

f) скорочення числа дівчат, які не закінчують школи, та розроблення програм для дівчат і жінок, які передчасно залишили школу;

g) однакові можливості активно брати участь у заняттях спортом і фізичною підготовкою;

h) доступ до спеціальної інформації освітнього характеру для сприяння забезпеченню здоров'я і добробуту сімей, включаючи інформацію та консультації про планування розміру сім'ї.

Стаття 11

1. Держави-сторони вживають всіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок у галузі зайнятості, з тим щоб забезпечити на основі рівності чоловіків і жінок рівні права, зокрема:

а) право на працю як невід'ємне право всіх людей;

b) право на однакові можливості при найманні на роботу, в тому числі застосування однакових критеріїв вибору при найманні;

с) право на вільний вибір професії чи роду роботи, на просування по службі та гарантію зайнятості, а також на користування всіма пільгами і умовами роботи, на одержання професійної підготовки та перепідготовки, включаючи учнівство, професійну підготовку підвищеного рівня та регулярну підготовку;

d) право на рівну винагороду, включаючи одержання пільг, на рівні умови щодо рівноцінної праці, а також на рівний підхід до оцінки якості роботи;

e) право на соціальне забезпечення, зокрема при виході на пенсію, безробітті, хворобі, інвалідності, по старості та в інших випадках втрати працездатності, а також право на оплачувану відпустку;

f) право на охорону здоров'я та безпечні умови праці, включаючи захист репродуктивної функції.

2. Для запобігання дискримінації щодо жінок після одруження або народження дитини та гарантування їм ефективного права на працю держави-сторони вживають відповідних заходів для того, щоб:

а) заборонити, під загрозою застосування санкцій, звільнення з роботи на

підставі вагітності або відпустки по вагітності та пологах чи дискримінації з огляду на сімейний стан при звільненні;

b) ввести оплачувані відпустки або відпустки з порівняльною соціальною допомогою по вагітності та пологах без втрати попереднього місця роботи, старшинства або соціальної допомоги;

с) заохочувати надання необхідних додаткових соціальних послуг, з тим щоб дозволити батькам поєднувати виконання сімейних обов'язків з трудовою діяльністю та участю в громадському житті, зокрема шляхом створення і розширення мережі закладів по догляду за дітьми;

d) забезпечувати жінкам особливий захист у період вагітності на тих видах робіт, шкідливість яких для здоров'я доведена.

3. Законодавство, що стосується захисту прав, про які йдеться в цій статті, періодично має бути розглянуте в світлі науково-технічних знань, а також переглянуте, скасоване або розширене, наскільки це необхідно.

Стаття 12

1. Держави-сторони вживають усіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок у галузі охорони здоров'я, з тим щоб забезпечити на основі рівності чоловіків і жінок доступ до медичного обслуговування, зокрема в тому, що стосується планування розміру сім'ї.

2. Поряд з положенням пункту 1 цієї статті держави-сторони забезпечують жінкам відповідне обслуговування в період вагітності, пологів і післяпологовий період, надаючи, коли це необхідно, безплатні послуги, а також відповідне харчування в період вагітності та годування.

Стаття 13

Держави-сторони вживають усіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок в інших галузях економічного та соціального життя, з тим щоб забезпечити на основі рівності чоловіків і жінок рівні права, зокрема:

а) право на сімейну допомогу;

b) право на одержання позик, застав під нерухоме майно та інших форм фінансового кредиту,

с) право брати участь у заходах, пов'язаних з відпочинком, заняттям спортом, та в усіх галузях культурного життя.

Стаття 14

1. Держави-сторони беруть до уваги особливі проблеми, з якими зустрічаються жінки, які проживають у сільській місцевості, та значну роль, яку вони відіграють у забезпеченні економічного добробуту своїх сімей, в тому числі їх діяльність у нетоварних галузях господарства, та вживають усіх відповідних заходів щодо забезпечення застосування положень цієї Конвенції до жінок, які проживають у сільській місцевості.

2. Держави-учасниці вживають усіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок у сільських районах з тим, щоб забезпечити на основі рівності чоловіків і жінок їх участь у розвитку сільських районів та в одержанні переваг від такого розвитку, і, зокрема, забезпечують таким жінкам право:

а) брати участь в опрацюванні та здійсненні планів розвитку на всіх рівнях;

b) на доступ до відповідного медичного обслуговування, включаючи інформацію, консультації та обслуговування з питань планування розміру сім'ї;

с) безпосередньо користуватися благами програм соціального страхування;

d) одержувати всі види підготовки та формальної і неформальної освіти, включаючи функціональну грамотність, а також користуватися послугами всіх засобів общинного обслуговування, консультативних служб з сільськогосподарських питань, зокрема для підвищення їх технологічного рівня;

е) організовувати групи самодопомоги та кооперативи, з тим щоб забезпечити рівний доступ до економічних можливостей шляхом роботи за наймом або незалежної трудової діяльності;

f) брати участь в усіх видах колективної діяльності;

g) на доступ до сільськогосподарських кредитів і позик, системи збуту, відповідної технології та на рівний статус у земельних і аграрних реформах;

h) користуватися належними умовами життя, особливо житловими умовами, санітарними послугами, електро- і водозабезпеченням, а також транспортом і засобами зв'язку.

Частина IV

Стаття 15

1. Держави-сторони визнають за жінками рівність з чоловіками перед законом.

2. Держави-сторони надають жінкам однакову з чоловіками громадянську правоздатність і однакові можливості її реалізації. Вони, зокрема, забезпечують їм рівні права при укладанні договорів і управлінні майном, а також рівне відношення до них на всіх етапах розгляду в судах і трибуналах.

3. Держави-учасниці погоджуються, що всі договори та всі інші приватні документи будь-якого роду, правовим наслідком яких є обмеження правоздатності жінок, вважаються недійсними.

4. Держави-сторони надають чоловікам і жінкам однакові права щодо законодавства, яке стосується пересування осіб і свободи вибору місця проживання та фактичного місцеперебування.

Стаття 16

1. Держави-сторони вживають усіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок в усіх питаннях, що стосуються шлюбу та сімейних стосунків, і, зокрема, забезпечують на основі рівності чоловіків і жінок:

а) однакові права щодо одруження;

b) однакові права на вільний вибір дружини і на одруження лише з своєї вільної і повної згоди;

с) однакові права та обов'язки під час шлюбу і після його розірвання;

d) однакові права і обов'язки чоловіків і жінок як батьків незалежно від їхнього сімейного стану в питаннях, що стосуються їхніх дітей; в усіх випадках інтереси дітей мають перевагу;

е) однакові права вільно вирішувати питання про кількість дітей і проміжки між їх народженням та доступу до інформації, освіти, а також засобів, які дозволяють їм здійснити це право;

f) однакові права та обов'язки бути опікунами, піклувальниками, довіреними особами та усиновителями дітей або здійснювати аналогічні функції, коли вони передбачені національним законодавством; в усіх випадках інтереси дітей мають перевагу;

g) рівні особисті права чоловіка та дружини, в тому числі вибору прізвища, професії, заняття;

h) рівні права подружжя щодо володіння, придбання, управління, користування та розпорядження майном як безплатно, так і за плату,

2. Заручини та шлюб дитини не мають юридичної сили, і вживаються всі необхідні заходи, включаючи законодавчі, з метою визначення максимального шлюбного віку та обов'язкової реєстрації шлюбів в актах громадянського стану.

Частина V

Стаття 17

1. Для розгляду ходу здійснення цієї Конвенції засновується Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок (далі іменується “Комітет”), що складається в момент набуття чинності Конвенцією з вісімнадцяти, а після її ратифікації або приєднання до неї тридцять п'ятої держави-сторони з двадцяти трьох експертів, що додержуються високих моральних принципів і компетентні в галузі, яку охоплює ця Конвенція. Цих експертів обирають держави-сторони з числа громадян, експерти виступають як особистості, при цьому враховується справедливий географічний розподіл і представництво різних форм цивілізації, а також основних правових систем.

2. Члени Комітету обираються таємним голосування з числа внесених у список осіб, висунутих державами-сторонами. Кожна держава-сторона може висунути одну особу з числа своїх громадян.

3. Первісні вибори проводяться через шість місяців з дня набуття чинності цією Конвенцією. Принаймні за три місяці до строку проведення кожних виборів Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй направляє державам-сторонам лист з пропозицією подати свої кандидатури протягом двох місяців. Генеральний секретар готує список, в якому в алфавітному порядку внесені всі висунуті таким чином особи із зазначенням держав-сторін, які їх висунули, і представляє цей список державам-сторонам.

4. Обрання членів Комітету проводиться на засіданні держав-сторін, яке скликає Генеральний секретар в центральних установах Організації Об'єднаних Націй. На цьому засіданні, де дві третини держав-сторін складають кворум, особами, обраними в Комітет, вважаються ті кандидати, які дістають найбільшу кількість голосів і абсолютну більшість голосів представників держав-сторін, що присутні та беруть участь у голосуванні.

5. Члени Комітету обираються на чотирирічний строк. Проте строк повноважень дев'яти членів, обраних на перших виборах, закінчується через два роки, одразу ж після проведення перших виборів прізвища цих дев'яти членів визначає голова Комітету шляхом жеребкування.

6. Обрання п'яти додаткових членів Комітету проводиться відповідно до положень пунктів 2, 3 і 4 цієї статті після ратифікації або приєднання до Конвенції тридцять п'ятої держави. Строк повноважень двох додаткових членів, обраних таким чином, закінчується через два роки, прізвища цих двох членів визначає голова Комітету шляхом жеребкування.

7. Для заповнення непередбачених вакансій держава-сторона, експерт якої перестав функціонувати як член Комітету, призначає іншого експерта з числа своїх громадян за умови схвалення Комітетом.

8. Члени Комітету одержують затверджувану Генеральною Асамблеєю винагороду з коштів Організації Об'єднаних Націй в порядку і на умовах, встановлюваних Асамблеєю з урахуванням важливості обов'язків Комітету.

9. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй надає необхідний персонал і матеріальні засоби для ефективного здійснення функцій Комітету відповідно до цієї Конвенції.

Стаття 18

1. Держави-сторони зобов'язані подавати Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй для розгляду Комітетом доповідь про законодавчі, судові, адміністративні або інші заходи, вжиті ними для виконання положень цієї Конвенції, та про прогрес, досягнутий у цьому напрямі:

а) протягом одного року після набрання чинності цією Конвенцією щодо даної держави; та

b) після цього принаймні що чотири роки і далі, коли цього вимагає Комітет.

2. У доповідях можуть зазначатися фактори та ускладнення, що впливають на виконання зобов'язань за Конвенцією.

Стаття 19

1. Комітет встановлює свої власні правила процедури.

2. Комітет обирає своїх службових осіб на дворічний строк.

Стаття 20

1. Комітет щорічно проводить засідання, як правило, протягом періоду, що не перевищує двох тижнів, з метою розгляду доповідей, поданих відповідно до статті 18 цієї Конвенції.

2. Засідання Комітету, як правило, проводяться в центральних установах Організації Об'єднаних Націй або в будь-якому іншому місці, визначеному Комітетом.

Стаття 21

1. Комітет щорічно через Економічну та соціальну раду подає доповідь Генеральній Асамблеї Організації Об'єднаних Націй про свою діяльність та може вносити пропозиції і рекомендації загального характеру, що ґрунтуються на вивченні доповідей та інформації, одержаних від держав-сторін. Такі пропозиції та рекомендації загального характеру включаються у доповідь Комітету поряд із зауваженнями держав-сторін, якщо такі є.

2. Генеральний секретар надсилає Комісії доповіді Комітету щодо становища жінок.

Стаття 22

Спеціалізовані установи мають право бути представленими при розгляді питань про здійснення таких положень цієї Конвенції, що входять до сфери їхньої діяльності. Комітет може запропонувати спеціалізованим установам подавати доповіді про здійснення Конвенції в галузях, що входять до сфери їхньої діяльності.

Частина VI

Стаття 23

Жодне в цій Конвенції не зачіпає будь-яких положень, що більше сприяють рівноправності між чоловіками і жінками і можуть бути:

а) в законодавстві держави-сторони; або

b) в будь-якій іншій міжнародній конвенції, договорі чи угоді, що мають силу для такої держави.

Стаття 24

Держави-сторони зобов'язані вживати всіх необхідних заходів на національному рівні щодо досягнення повної реалізації прав, визнаних у цій Конвенції.

Стаття 25

1. Ця Конвенція відкрита для підписання всіма державами.

2. Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй призначають депозитарієм цієї Конвенції.

3. Ця Конвенція підлягає ратифікації. Ратифікаційні грамоти здаються на зберігання Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй.

4. Ця Конвенція відкрита для приєднання до неї всіх держав. Приєднання здійснюється шляхом здачі документа про приєднання на зберігання Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй.

Стаття 26

1. Прохання про перегляд цієї Конвенції може бути подане в будь-який час будь-якою з держав-сторін шляхом письмового повідомлення на ім'я Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй.

2. Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй, якщо вона визнає за необхідне вжиття будь-яких заходів, приймає рішення про те, яких саме заходів потрібно вжити щодо такого прохання.

Стаття 27

1. Ця Конвенція набуває чинності на тридцятий день після здачі на зберігання Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй двадцятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.

2. Для кожної держави, яка ратифікує цю Конвенцію або приєднається до неї після здачі на зберігання двадцятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання, ця Конвенція набуває чинності на тридцятий день після здачі на зберігання її ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.

Стаття 28

1. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй одержує і розсилає всім державам текст застережень, зроблених державами в момент ратифікації або приєднання.

2. Застереження, не сумісне з цілями і завданнями цієї Конвенції, не допускається.

3. Застереження можуть бути зняті в будь-який час шляхом відповідного повідомлення, направленого на ім'я Генерального секретаря, який потім повідомляє про це всі держави-сторони. Таке повідомлення набуває чинності з дня його отримання.

Стаття 29

1. Будь-який спір між двома або кількома державамисторонами щодо тлумачення або застосування цієї Конвенції, не вирішений шляхом переговорів, передається на прохання однієї із сторін на арбітражний розгляд. Якщо протягом шести місяців з моменту подачі заяви про арбітражний розгляд сторонам не вдалося досягти згоди щодо організації арбітражного розгляду, будь-яка з цих сторін може передати даний спір до Міжнародного Суду шляхом подачі заяви відповідно до Статуту Суду.

2. Кожна держава-сторона може під час підписання чи ратифікації цієї Конвенції або приєднання до неї заявити про те, що вона не вважає себе пов'язаною зобов'язаннями, що містяться в пункті 1 цієї статті. Інші держави-сторони не несуть зобов'язань, що випливають із зазначеного пункту даної статті, щодо будь-якої держави-сторони, яка зробила подібне застереження.

3. Будь-яка держава-сторона, що зробила застереження відповідно до пункту 1 цієї статті, може в будь-який час зняти своє застереження шляхом повідомлення Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй.

Стаття 30

Ця Конвенція, тексти якої англійською, арабською, іспанською, китайською, російською та французькою мовами є цілком автентичними, здається на зберігання Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй.

***

Док. ООН А/КЕ5/34/180

Прийнята і відкрита для підписання, ратифікації та приєднання резолюцією 34/180 Генеральної Асамблєї від 18 грудня 1979 року.

Набула чинності, в тому числі й для України, 3 вересня 1981 року.

КОНВЕНЦІЯ

про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти^*

Генеральна конференція Організації об’єднаних націй у питаннях освіти, науки й культури, яка зібралася в Парижі на одинадцяту сесію і засідала з 14 листопада по 15 грудня 1960 р.,

нагадуючи, що Загальна декларація прав людини стверджує принцип недопустимості дискримінації і проголошує право кожної людини на освіту,

беручи до уваги, що дискримінація в галузі освіти є порушенням прав, викладених у цій декларації,

беручи до уваги, що в силу свого Статуту Організація об’єднаних націй у питаннях освіти, науки і культури прагне встановити співробітництво між націями для того, щоб забезпечити повсюдно додержання прав людини і рівний для всіх доступ до освіти,

визначаючи, отже, що Організація об’єднаних націй у питаннях освіти, науки й культури, виходячи з різноманітності систем освіти, прийнятих в окремих країнах, повинна не лише усувати всяку дискримінацію в галузі освіти, але й заохочувати загальну рівність можливостей і рівне до всіх ставлення в цій галузі,

одержавши пропозиції, що стосуються різних аспектів дискримінації в галузі освіти, тобто питання, включеного до пункту 17. 1. 4. порядку денного сесії,

беручи до уваги прийняте на десятій сесії рішення про те, що це питання буде предметом міжнародної конвенції, а також рекомендації державам-членам,

приймає чотирнадцятого грудня 1960 року цю Конвенцію.

Стаття 1

1. У цій Конвенції вираз “дискримінація” охоплює всяке розрізнення, виняток, обмеження або перевагу за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, економічного стану чи народження, метою або наслідком якого є знищення чи порушення рівності ставлення в галузі освіти, і, зокрема:

а) закриття для будь-якої особи або групи осіб доступу до освіти будь-якого ступеня чи типу;

b) обмеження освіти для будь-якої особи або групи осіб нижчим рівнем освіти;

c) створення або збереження роздільних систем освіти чи учбових закладів для будь-яких осіб або групи осіб, крім випадків, передбачених положеннями статті 2 цієї Конвенції; або

d) становище, не сумісне з гідністю людини, в яке ставиться будь-яка особа або група осіб.

2. У цій Конвенції слово “освіта” стосується всіх типів і ступенів освіти та включає доступ до освіти, рівень і якість навчання, а також умови, в яких вона провадиться.

Стаття 2

Такі положення не розглядаються як дискримінація з точки зору статті 1 цієї Конвенції, якщо вони допускаються в окремих державах:

a) створення або збереження роздільних систем освіти або учбових закладів для учнів різної статі в тих випадках, коли ці системи чи заклади забезпечують рівний доступ до освіти, коли їх викладацький склад дає однакову кваліфікацію, коли вони мають приміщення і устаткування рівної якості та дозволяють проходити навчання за однаковими програмами;

b) створення або збереження за мотивами релігійного чи мовного характеру роздільних систем освіти або учбових закладів, що дають освіту, відповідну виборові батьків чи законних опікунів учнів, у тих випадках, коли включення до цих систем або вступ до цих закладів є добровільним і якщо освіта, яку вони дають, відповідає нормам, запропонованим чи затвердженим компетентними органами освіти, зокрема щодо освіти одного і того ж ступеня;

c) створення або збереження приватних учбових закладів у тих випадках, коли їх метою є не виключення будь-якої групи, а лише доповнення можливостей освіти, що надаються державою, при умові, що їх діяльність дійсно відповідає нормам, запропонованим або затвердженим компетентними органами освіти, зокрема щодо норм освіти одного і того ж ступеня.

Стаття 3

З метою ліквідації або запобігання дискримінації, що підпадає під визначення, дане в цій Конвенції, держави, що є сторонами цієї останньої, зобов’язуються:

a) скасувати всі законодавчі постанови та адміністративні розпорядження і припинити адміністративну практику дискримінаційного характеру в галузі освіти;

b) вжити, якщо потрібно, в законодавчому порядку заходів, необхідних для того, щоб усунути основу дискримінації при прийомі учнів до учбових закладів;

c) не допускати в тому, що стосується плати за навчання, надання стипендій та будь-якої іншої допомоги учням, а також дозволів і пільг, які можуть бути необхідні для продовження освіти за кордоном, ніяких розрізнень щодо учнів — громадян даної країни з боку державних органів, крім розрізнень, основаних на їх успіхах або потребах;

d) не допускати у випадках, коли державні органи подають учбовим закладам ті або інші види допомоги, ніяких переваг чи обмежень, основаних виключно на належності учнів до будь-якої групи;

e) надавати іноземним громадянам, які проживають на їх території, такий же доступ до освіти, що й своїм громадянам.

Стаття 4

Держави, що є сторонами даної Конвенції, зобов’язуються, крім того, розробляти, розвивати і проводити в життя загальнодержавну політику, яка використовує методи, що відповідають національним умовам і звичаям, для здійснення рівності можливостей та ставлення в галузі освіти, зокрема:

a) зробити початкову освіту обов’язковою і безплатною; зробити середню освіту в різних її формах загальним надбанням та забезпечити її загальнодоступність; зробити вищу освіту доступну для всіх на основі цілковитої рівності і залежно від здібностей кожного; забезпечити додержання передбаченої законом обов’язковості навчання;

b) забезпечити в усіх державних учбових закладах рівного ступеня однаковий рівень освіти і рівні умови щодо навчання;

c) заохочувати й розвивати придатними методами освіту осіб, які не одержали початкової освіти або не закінчили її, ї продовження їх освіти відповідно до здібностей кожної;

d) забезпечити без дискримінації підготовку до викладацької професії.

Стаття 5

1. Держави, які є сторонами цієї Конвенції, вважають, що:

a) освіта повинна бути спрямована на цілковитий розвиток людської особи та на більше поважання прав людини і основних свобод; вона повинна сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі між усіма народами та всіма расовими або релігійними групами, а також розвиткові діяльності Організації Об’єднаних Націй по підтриманню миру;

b) батьки та, у відповідних випадках, законні опікуни повинні мати можливість, по-перше, в рамках, визначених законодавством кожної держави, вільно посилати своїх дітей не в державні, а в інші учбові заклади, що відповідають мінімальним вимогам, запропонованим або затвердженим компетентними органами освіти, і, по-друге, забезпечувати релігійне й моральне виховання дітей відповідно до їх власних переконань; нікому окремо і жодній групі осіб, взятій в цілому, не слід нав’язувати релігійне виховання, не сумісне з їх переконаннями;

c) за особами, які належать до національних меншостей, слід визнавати право вести власну освітню роботу, включаючи керівництво школами, і, відповідно до політики в галузі освіти кожної держави, використати або викладати свою власну мови, при умові, проте, що:

(і) здійснення цього права не заважає особам, які належать до меншостей, розуміти культуру і мову всього колективу та брати участь в його діяльності, і що воно не підриває суверенітету країни;

(іі) рівень освіти в такого рода школах не нижче загального рівня, запропонованого або затвердженого компетентними органами; і

(ііі) відвідування такого роду шкіл є факультативним.

2. Держави, які є сторонами цієї Конвенції, зобов’язуються вжити всіх необхідних заходів, щоб забезпечити застосування принципів, викладених у пункті 1 цієї статті.

Стаття 6

При застосуванні цієї Конвенції держави, що є її сторонами, зобов’язуються в можливо більшій мірі враховувати рекомендації, які Генеральна конференція Організації об’єднаних націй у питаннях освіти, науки й культури може прийняти з метою визначення заходів боротьби з різними аспектами дискримінації в галузі освіти та заходів по забезпеченню рівності можливостей і ставлення в цій галузі.

Стаття 7

Держави, що є сторонами цієї Конвенції, повинні повідомляти в періодичних доповідях, які вони подаватимуть Генеральній конференції Організації об’єднаних націй у питаннях освіти, науки й культури в строки і в формі, які буде встановлено Конференцією, про законодавчі, адміністративні та інші заходи, вжиті ними для здійснення цієї Конвенції, зокрема, про вироблення і розвиток загальнодержавної політики, згаданої в статті 4, про досягнуті результати та про перешкоди, на які натрапило перетворювання цієї політики в життя.

Стаття 8

Якщо між двома або кількома державами, що є сторонами цієї Конвенції, виникнуть розбіжності в питанні про її тлумачення або застосування і якщо ці розбіжності не будуть врегульовані шляхом переговорів, вони будуть передані, на просьбу сторін, Міжнародному суду для винесення рішення в тому разі, коли не виявиться інших засобів врегулювання розбіжностей.

Стаття 9

Ніякі застереження до цієї Конвенції не допускаються.

Стаття 10

Ця Конвенція не ущемляє прав, якими можуть користуватись окремі особи або групи в силу угод, укладених між двома чи кількома державами, при умові, що ці права не йдуть врозріз з буквою або з духом Конвенції.

Стаття 11

Цю Конвенцію складено англійською, іспанською, російською та французькою мовами, причому всі чотири тексти мають рівну силу.

Стаття 12

1. Ця Конвенція підлягає ратифікації або прийняттю державами — членами Організації об’єднаних націй у питаннях освіти, науки й культури в порядку, передбаченому їх конституціями.

2. Ратифікаційні грамоти або акти про прийняття здаються на зберігання Генеральному директорові Організації об’єднаних націй у питаннях освіти, науки й культури.

Стаття 13

1. До цієї Конвенції може приєднатись будь-яка держава, що не є членом Організації об’єднаних націй у питаннях освіти, науки й культури, яка одержить від Виконавчої ради запрошення приєднатись до неї.

2. Приєднання відбувається шляхом здачі акта про приєднання на зберігання Генеральному директорові Організації об’єднаних націй у питаннях освіти, науки й культури.

Стаття 14

Ця конвенція набере чинності через три місяці з дня здачі на зберігання третьої ратифікаційної грамоти або акта про прийняття чи приєднання, але тільки щодо тих держав, які здали на зберігання свої акти про ратифікацію, прийняття чи приєднання в зазначений день або раніше. Щодо будь-якої іншої держави Конвенція набирає чинності через три місяці після того, як вона здала на зберігання свій акт про ратифікацію, прийняття або приєднання.

Стаття 15

Держави, які є сторонами цієї Конвенції, визнають, що її дія поширюється не лише на території їх метрополії, але й на всі несамоврядні, підопічні, колоніальні та інші території, за зовнішні зносини яких вони несуть відповідальність; вони зобов’язуються консультуватися, якщо необхідно, з урядами або з компетентними властями зазначених територій у момент ратифікації, прийняття чи приєднання, або ще раніше, щоб забезпечити здійснення Конвенції на цих територіях, а також нотифікувати Генерального директора Організації об’єднаних націй у питаннях освіти, науки й культури про території, на яких Конвенція здійснюватиметься. Ця нотифікація набирає чинності через три місяці після її одержання.

Стаття 16

1. Кожна держава, що є стороною цієї Конвенції, може її денонсувати від свого імені або від імені будь-якої території, за зовнішні зносини якої вона несе відповідальність.

2. Денонсація нотифікується письмовим актом, який здається Генеральному директорові Організації об’єднаних націй у питаннях освіти, науки й культури.

3. Денонсація набирає чинності через дванадцять місяців після одержання акта про денонсацію.

Стаття 17

Генеральний директор Організації об’єднаних націй у питаннях освіти, науки й культури повідомляє держави — члени Організації, держави, що не є членами Організації, згадані у статті 13, а також Організацію Об’єднаних Націй про здачу на зберігання всіх актів про ратифікацію, прийняття або приєднання, згаданих у статтях 12 і 13, а також про нотифікації і денонсації, зазначені в статтях 15 і 16.

Стаття 18

1. Цю Конвенцію може бути переглянуто Генеральною конференцією Організації об’єднаних націй у питаннях освіти, науки й культури. Проте її переглянутий текст зобов’язуватиме лише ті держави, які стануть сторонами переглянутої Конвенції.

2. У разі, якщо Генеральна конференція прийме нову Конвенцію в результаті цілковитого або часткового перегляду цієї Конвенції і якщо нова Конвенція не міститиме інших вказівок, цю Конвенцію буде закрито для ратифікації, прийняття або приєднання від дня набрання чинності нової Конвенції, що містить переглянутий текст.

Стаття 19

Згідно зі статтею 102 Статуту Організації Об’єднаних Націй, цю Конвенцію буде зареєстровано в Секретаріаті Організації Об’єднаних Націй на просьбу Генерального директора Організації об’єднаних націй у питаннях освіти, науки й культури.

Складено в Парижі п’ятнадцятого грудня 1960 року в двох автентичних примірниках за підписом Голови Генеральної конференції, яка зібралась на одинадцяту сесію, і Генерального Директора Організації об’єднаних націй у питаннях освіти, науки й культури; ці примірники буде здано на зберігання до архіву Організації об’єднаних націй у питаннях освіти, науки й культури і належним чином завірені копії їх буде надіслано всім державам, зазначеним у статтях 12 і 13, а також Організації Об’єднаних Націй.

Наведений вище текст є автентичним текстом Конвенції належним чином прийнятої Генеральною конференцією Організації об’єднаних націй у питаннях освіти, науки й культури на одинадцятій сесії, що відбулася в Парижі і закінчилась п’ятнадцятого грудня 1960 р.

На посвідчення чого цю Конвенцію підписали цього п’ятнадцятого грудня 1960 року.

* * *

Ратифіковано Президією Верховної Ради СРСР 2 липня 1962 року. Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти відповідно до статті 14 цієї Конвенції набрала чинності для Союзу Радянських Соціалістичних Республік 1 листопада 1962 року.

КОНВЕНЦІЯ 100

про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності^*

Генеральна конференція Міжнародної організації праці, скликана в Женеві Адміністративною Радою Міжнародного бюро праці, що зібралася 6 червня 1951 року на свою тридцять четверту сесію,

постановивши ухвалити ряд пропозицій щодо принципу рівного винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності, що є сьомим пунктом порядку денного сесії,

вирішивши надати цим пропозиціям форми міжнародної конвенції,

ухвалює цього двадцять дев'ятого дня червня місяця тисяча дев'ятсот п'ятдесят першого року нижченаведену конвенцію, яка може називатися Конвенцією 1951 року про рівне винагородження:

Стаття 1

виходячи з мети цієї Конвенції:

a) термін "винагородження" містить у собі звичайну, основну чи мінімальну заробітну плату або звичайну, основну чи мінімальну платню та всяку іншу винагороду, надану прямо чи непрямо, в грошах або в натурі підприємцем трудівникові внаслідок виконання останнім якоїсь роботи;

b) термін "рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності" стосується ставок винагородження, котрі визначаються без дискримінації за ознаками статі.

Стаття 2

1. Кожний член Організації за допомогою засобі в, що відповідають діючим методам встановлення ставок винагородження, заохочує і в тій мірі, в якій це суміщається із зазначеними методами, забезпечує застосування щодо всіх трудівників принципу рівного винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності.

2. Цей принцип може застосовуватись шляхом:

а) або національного законодавства;

b) або системи визначення винагородження, встановленої чи визнаної законодавством;

c) або колективних договорів між підприємцями і трудівниками;

d) або поєднання цих різних способів.

Стаття 3

1. У тих випадках, коли такі дії сприятимуть застосуванню положень цієї Конвенції, буде вжито заходів щодо об'єктивної оцінки різноманітних обов'язків на підставі виконуваної роботи.

2. Методи такої оцінки можуть стати об'єктом рішень влади, компетентної в галузі визначення ставок винагородження, або сторін, котрі беруть участь у колективних договорах, якщо ставки винагородження визначається такими договорами.

3. Різниця у ставках винагородження, котра відповідає незалежно від статі різниці, яка випливає з такої об'єктивної оцінки виконуваної роботи, не розглядається, як така, що суперечить принципові рівного винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності.

Стаття 4

Кожний член Організації співробітничає належним чином з відповідними організаціями підприємців і трудівниками з метою втілення в життя положень цієї Конвенції.

Стаття 5

Офіційні документи про ратифікацію цієї Конвенції надсилаються Генеральному директорові Міжнародного бюро праці для реєстрації.

Стаття 6

1. Ця Конвенція зв'язує лише тих членів Міжнародної організації праці, чиї документи про ратифікацію зареєстрував Генеральний директор.

2. Вона набуває чинності через дванадцять місяців після того, як Генеральний директор зареєструє документи про ратифікацію двох членів Організації.

3. Надалі ця Конвенція набирає чинності щодо кожного члена Організації через дванадцять місяців після дати реєстрації його документа про ратифікацію.

Стаття 7

1. Заяви, надіслані Генеральному директорові Міжнародного бюро праці відповідно до положень пункту 2 статті 35 Статуту Міжнародної організації праці, містять зазначення щодо:

а) територій, відносно яких зацікавлений член Організації зобов'язується застосовувати без змін положення цієї Конвенції;

b) територій, відносно яких він зобов'язується застосовувати положення цієї Конвенції зі змінами, та подробиць цих змін;

c) територій, що на них Конвенція не застосовуватиметься, і в такому разі — причин, з яких вона не застосовуватиметься;

d) територій, відносно яких він резервує своє рішення наперед до подальшого розгляду положення;

2. Зобов'язання, згадані в підпунктах а та b пункту 1 цієї статті, вважаються невід'ємною частиною ратифікації і спричиняють однакові з нею наслідки.

3. Будь-який член Організації зможе через нову заяву відмовитися від усіх або частини застережень, котрі містяться в його попередній заяві і на підставі підпунктів b, с, та d пункту 1 цієї статті.

4. Будь-який член Організації може в періоди, протягом яких цю Конвенцію може бути денонсовано відповідно до положень статті 9, надіслати Генеральному директорові нову заяву, котра змінює під будь-якими іншими поглядами умови будь-якої попередньої заяви і повідомляє про існуюче становище на визначених територіях.

Стаття 8

1. Заяви, надіслані Генеральному директорові Міжнародного бюро праці відповідно до положень пунктів 4 і 5 статті 35 Статуту Міжнародної організації праці, зазначають, чи будуть положення цієї Конвенції застосовуватись до даної території зі змінами чи без змін; якщо в заяві зазначається, що положення Конвенції застосовуватимуться зі змінами, в ній уточнюється, в чому саме полягають ці зміни.

2. Відповідні член або члени Організації чи міжнародна влада можуть через нову заяву відмовитися цілком або частково від права використати зміни, обумовлені в якійсь попередній заяві.

3. Відповідні член або члени Організації чи міжнародна влада можуть у періоди, коли Конвенцію може бути денонсовано відповідно до положень статті 9, надіслати Генеральному директорові нову заяву, котра змінює під будь-яким іншим поглядом умови будь-якої попередньої заяви і повідомляє про існуюче становище у плані

Стаття 9

1. Будь-який член Організації, що ратифікував цю Конвенцію, може після закінчення десятирічного періоду з моменту, коли вона вперше набрала чинності, денонсувати її через акт про денонсацію, надісланий Генеральному директорові Міжнародного бюро праці і зареєстрований ним. Денонсація набирає чинності через рік після реєстрації акта про денонсацію.

2. Кожний член Організації, який ратифікував цю Конвенцію і який протягом року після закінчення згаданого в попередньому пункті десятирічного періоду не скористається своїм правом на денонсацію, передбаченим у цій статті, буде зв'язаний на наступний період тривалістю десять років і в подальшому зможе денонсувати цю Конвенцію по закінченні кожного десятирічного періоду порядком, встановленим у цій статті.

Стаття 10

1. Генеральний директор Міжнародного бюро праці оповіщає всіх членів Міжнародної організації праці про реєстрацію всіх документів про ратифікацію, заяв та актів про денонсацію, отриманих ним від членів Організації.

2. Оповіщаючи членів Організації про реєстрацію отриманого ним другого документа про ратифікацію, Генеральний директор звертає увагу членів Організації на дату настання чинності цієї Конвенції.

Стаття 11

Генеральний директор Міжнародного бюро праці надсилає Генеральному Секретареві Організації Об'єднаних Націй для реєстрації, відповідно до статті 102 Статуту Організації Об'єднаних Націй, повні відомості стосовно всіх документів про ратифікацію, заяв та актів про денонсацію, зареєстрованих ним відповідно до положень попередніх статей.

Стаття 12

Кожного разу, коли Адміністративна Рада Міжнародного бюро праці вважає це за потрібне, вона подає Генеральній конференції доповідь про застосування цієї Конвенції і вирішує, чи слід вносити до порядку денного конференції питання про її цілковитий або частковий перегляд.

Стаття 13

1. У разі, якщо конференція ухвалить нову конвенцію, що цілком або частково переглядає цю Конвенцію, і якщо в новій конвенції не передбачено протилежне, то:

а) ратифікація якимось членом Організації нової, яка переглядає чинну, конвенції спричиняє автоматично, незалежно від положень статті 9, негайну денонсацію цієї Конвенції, за умови що нова, яка переглядає чинну, конвенція набрала чинності.

b) починаючи від дати настання чинності нової, що переглядає чинну, конвенції, ця Конвенція закрита для ратифікації її членами Організації.

2. Ця Конвенція залишається у кожному разі в силі за формою та змістом відносно тих членів Організації, які її ратифікували, але не ратифікували нової, що переглядає чинну, конвенції.

Стаття 14

Англійський і французький тексти цієї Конвенції мають однакову силу.

***

Ратифіковано Верховною Радою України 22 жовтня 1999 року.

(Відомості Верховної Ради України. 1999. № 51. Ст. 452. )

КОНВЕНЦІЯ 45

відносно застосування праці жінок

на підземних роботах у будь-яких шахтах^*

Генеральна Конференція Міжнародної Організації Праці,

Яка була скликана в Женеві Адміністративною Радою Міжнародного Бюро Праці і зібралась там 4 червня 1935 року на свою дев’ятнадцяту сесію,

Вирішивши прийняти різні пропозиції відносно застосування праці жінок на підземних роботах у будь-яких шахтах, — другий пункт порядку денного сесії,

Вирішивши надати цим пропозиціям форму міжнародної конвенції,

Приймає цього червня двадцять першого дня тисяча дев’ятсот тридцять п’ятого року нижченаведену Конвенцію, яка іменуватиметься Конвенцією про підземні роботи (жінки), 1935 року.

Стаття 1

В цілях цієї Конвенції термін “шахта” означає будь-яке підприємство, державне або приватне, по видобутку підземних викопних багатств.

Стаття 2

Ніяка особа жіночої статі, який би не був її вік, не може бути використана на підземних роботах у шахтах.

Стаття 3

Національне законодавство може виключити із згаданої заборони:

a) жінок, які займають керівний пост і не виконують фізичної роботи;

b) жінок, зайнятих санітарним і соціальним обслуговуванням;

c) жінок, які проходять курс навчання і допущені до проходження стажу у підземних частинах шахти з метою професіональної підготовки;

d) інших жінок, які повинні спускатися час від часу у підземні частини шахти для виконання робіт нефізичного характеру.

Стаття 4

Офіціальні документи про ратифікацію цієї Конвенції направлятимуться Генеральному Директорові Міжнародного Бюро Праці для реєстрації.

Стаття 5

1. Ця Конвенція зв’язуватиме тільки тих членів Міжнародної Організації Праці, чиї документи про ратифікацію буде зареєстровано Генеральним Директором.

2. Вона набере чинності через дванадцять місяців після того, як Генеральний Директор зареєструє документи про ратифікацію двох членів Організації.

3. Згодом ця Конвенція набиратиме чинності відносно кожного члена Організації через дванадцять місяців після дати реєстрації його документів про ратифікацію.

Стаття 6

Як тільки буде зареєстровано документи про ратифікацію двох членів Міжнародної Організації Праці, Генеральний Директор Міжнародного Бюро Праці повідомить про це всіх членів Міжнародної Організації Праці. Він повідомлятиме їх також про реєстрацію наступних документів про ратифікацію, які буде йому направлено іншими членами Організації.

Стаття 7

1. Будь-який член Організації, що ратифікував цю Конвенцію, може, після закінчення десятирічного періоду з моменту початкового набрання нею чинності, денонсувати її за допомогою акта про денонсацію, направленого Генеральному Директорові Міжнародного Бюро Праці і зареєстрованого ним. Денонсація набере чинності через рік після реєстрації акта про денонсацію.

2. Кожний член Організації, що ратифікував цю Конвенцію, який у річний строк після закінчення згаданого у попередньому пункті десятирічного періоду не скористується правом на денонсацію, передбаченим цією статтею, буде зв’язаний на наступний період у десять років і згодом може денонсувати цю Конвенцію після закінчення кожного десятирічного періоду в порядку, встановленому цією статтею.

Стаття 8

Після закінчення кожного десятирічного періоду після набрання чинності цією Конвенцією Адміністративна Рада Міжнародного Бюро Праці подаватиме Генеральній Конференції доповідь про застосування цієї Конвенції і вирішуватиме, чи слід включати до порядку денного Конференції питання про повний або частковий перегляд цієї Конвенції.

Стаття 9

1. У разі, коли Конференція прийме нову конвенцію, яка повністю або частково переглядає цю Конвенцію, і коли у новій конвенції не передбачено інше, то:

a) ратифікація будь-яким членом Організації нової переглянутої конвенції спричинить автоматично, незалежно від положень статті 7, негайну денонсацію цієї Конвенції при умові, що нова переглянута конвенція набрала чинності;

b) починаючи з дати набрання чинності новою переглянутою конвенцією, цю Конвенцію буде закрито для ратифікації її членами Організації;

2. Ця Конвенція залишиться в усякому разі чинною за формою і змістом відносно тих членів Організації, які її ратифікували, але не ратифікували нову переглянуту конвенцію.

Стаття 10

Французький і англійський тексти цієї Конвенції мають однакову силу.

* * *

Ратифіковано Президією Верховної Ради СРСР 31 січня 1961 року.

Ратифікаційну грамоту СРСР денонсовано Генеральному Директорові Міжнародного Бюро Праці 4 травня 1961 року.

КОНВЕНЦІЯ 111

відносно дискримінації в галузі праці і занять^*

Генеральна Конференція Міжнародної Організації Праці, яка була скликана в Женеві Адміністративною Радою Міжнародного Бюро Праці і зібралась там 4 червня 1958 року на свою сорок другу сесію,

Вирішивши прийняти ряд пропозицій про дискримінацію в галузі праці і занять, — пункт четвертий порядку денного сесії,

Вирішивши надати цим пропозиціям форму міжнародною конвенції,

Беручи до уваги, що у Філадельфійській Декларації проголошується, що всі люди, незалежно від раси, віри або статі, мають право на здійснення свого матеріального добробуту і духовного розвитку в умовах свободи і гідності, економічної стійкості і рівних можливостей,

Вважаючи, далі, що дискримінація являє собою порушення прав, проголошених у Загальній декларації прав людини,

Приймає цього червня двадцять п’ятого дня тисяча дев’ятсот п’ятдесят восьмого року нижченаведену Конвенцію, яка іменуватиметься Конвенцією відносно дискримінації (в галузі праці і занять), 1958 року.

Стаття 1

1. В цілях цієї Конвенції термін “дискримінація” включає:

a) всяке розрізнення, виняток або перевагу, що основані на ознаках раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, національної належності або соціального походження, і мають своїм результатом ліквідацію або порушення рівності можливостей чи ставлення в галузі праці і занять;

b) всяке інше розрізнення, виняток або перевагу, що мають своїм результатом ліквідацію або порушення рівності можливостей чи ставлення в галузі праці і занять, як вони можуть бути визначені заінтересованим членом Організації після консультації з представницькими організаціями підприємців і трудящих, де такі існують, та з іншими відповідними органами.

2. Всяке розрізнення, виняток або перевага, основані на специфічних вимогах, зв’язаних з певною роботою, не вважаються дискримінацією.

3. В цілях цієї Конвенції терміни “праця” і “заняття” включають доступ до професійного навчання, доступ до праці та різних занять, а також умови праці.

Стаття 2

Кожен член Організації, відносно якого діє Конвенція, зобов’язується проголосити і проводити національну політику, спрямовану шляхом погоджених за національними умовами і практикою методів на заохочення рівності можливостей та ставлення відносно праці і занять з метою викоренення всякої дискримінації у цій галузі.

Стаття 3

Кожний член Організації, відносно якого діє ця Конвенція, зобов’язується методами, що відповідають національним умовам і практиці:

a) намагатися забезпечити співробітництво організацій підприємців і трудящих, а також інших відповідних органів у справі сприяння прийняттю і проведенню цієї політики;

b) ввести законодавство і заохочувати всякі освітні програми, розраховані на забезпечення прийняття і проведення цієї політики;

c) скасувати будь-які законодавчі положення та змінювати будь-які адміністративні постанови чи практику, несумісні з цією політикою;

d) проводити таку політику відносно праці, яка знаходиться під безпосереднім контролем державного органу;

e) забезпечувати додержання такої політики в діяльності установ по професійній орієнтації, професійному навчанню і трудовлаштуванню, що знаходяться під контролем державного органу;

f) зазначати у своїх щорічних доповідях про застосування Конвенції заходи, проведені відповідно до цієї політики, і досягнуті завдяки їм результати.

Стаття 4

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозріння в діяльності, що підриває безпеку держави або яка фактично втягнута в таку діяльність, не вважаються дискримінацією при умові, що заінтересована особа має право звернення до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики.

Стаття 5

1. Особливі заходи по захисту або допомозі, передбачені в інших прийнятих Міжнародною Конференцією Праці конвенціях і рекомендаціях, не вважатимуться дискримінацією.

2. Кожний член Організації може, після консультації з представницькими організаціями підприємців і трудящих, коли такі організації існують, застерегти, що інші особливі заходи, спрямовані на задоволення потреб осіб, які з міркувань статі, віку, фізичних недоліків, сімейних зобов’язань або соціального чи культурного рівня звичайно визнаються такими, що мають потребу в особливому захисті або допомозі, не вважатимуться дискримінацією.

Стаття 6

Кожний член Організації, який ратифікує цю Конвенцію, зобов’язується застосовувати її на територіях поза метрополією відповідно до положень Статуту Міжнародної Організації Праці.

Стаття 7

Офіціальні документи про ратифікацію цієї Конференції направлятимуться Генеральному Директорові Міжнародного Бюро Праці для реєстрації.

Стаття 8

1. Ця Конвенція зв’язуватиме тільки тих членів Міжнародної Організації Праці, чиї документи про ратифікацію буде зареєстровано Генеральним Директором.

2. Вона набере чинності через дванадцять місяців після того, як Генеральний Директор зареєструє документи про ратифікацію двох членів Організації.

3. Згодом ця Конвенція набиратиме чинності відносно кожного члена Організації через дванадцять місяців після дати реєстрації його документа про ратифікацію.

Стаття 9

1. Будь-який член Організації, що ратифікував цю Конвенцію, може, після закінчення десятирічного періоду з моменту початкового набрання нею чинності, денонсувати її за допомогою акта про денонсацію, направленого Генеральному Директорові Міжнародного Бюро Праці і зареєстрованого ним. Денонсація набере чинності лише через рік після реєстрації акта про денонсацію.

2. Кожний член Організації, що ратифікував цю Конвенцію, який у річний строк після закінчення десятирічного періоду, згаданого у попередньому пункті, не скористується правом на денонсацію, передбаченим у цій статті, буде зв’язаний на наступний період у десять років і згодом зможе денонсувати цю Конвенцію після закінчення кожного десятирічного періоду в порядку, встановленому цією статтею.

Стаття 10

1. Генеральний Директор Міжнародного Бюро Праці повідомлятиме всіх членів Міжнародної Організації Праці про реєстрацію всіх документів про ратифікацію і актів про денонсацію, пересланих йому членами Організації.

2. Повідомляючи членів Організації про реєстрацію одержаного ним другого документа по ратифікацію, Генеральний Директор зверне увагу членів Організації на дату набрання чинності цією Конвенцією.

Стаття 11

Генеральний Директор Міжнародного Бюро Праці направлятиме Генеральному Секретареві Організації Об’єднаних Націй для реєстрації відповідно до статті 102 Статуту Організації Об’єднаних Націй повні відомості відносно всіх документів про ратифікацію і актів про денонсацію, зареєстрованих ним відповідно до положень попередніх статей.

Стаття 12

Кожного разу, коли Адміністративна Рада Міжнародного Бюро Праці визнає це за необхідне, вона подаватиме Генеральній Конференції доповідь про застосування цієї Конвенції і вирішуватиме, чи слід включати до порядку денного Конференції питання про повний або частковий перегляд цієї Конвенції.

Стаття 13

1. У разі, коли Конференція прийме нову конвенцію, яка повністю або частково переглядає цю Конвенцію, і коли у новій конвенції не передбачено інше, то:

a) ратифікація будь-яким членом Організації нової переглянутої конвенції спричинить автоматично, незалежно від положень статті 9, негайну денонсацію цієї Конвенції при умові, що нова переглянута конвенція набрала чинності;

b) починаючи з дати набрання чинності новою переглянутою ковенцією, цю Конвенцію буде закрито для ратифікації її членами Організації.

2. Ця Конвенція залишиться у всякому разі чинною за формою і змістом відносно тих членів Організації, які її ратифікували, але не ратифікували нову переглянуту конвенцію.

Стаття 14

Французький і англійський тексти цієї Конвенції мають однакову силу.

* * *

Ратифіковано Президією Верховної Ради СРСР 31 січня 1961 року.

Ратифікаційну грамоту СРСР депоновано Генеральному Директорові Міжнародного Бюро Праці 4 травня 1961 року.

КОНВЕНЦИЯ 103

ОБ ОХРАНЕ МАТЕРИНСТВА

(ПЕРЕСМОТРЕННАЯ В 1952 ГОДУ)^*

(Извлечения)

Генеральная Конференция Международной Организации Труда, созванная в Женеве Административным Советом Международного Бюро Труда и собравшаяся 4 июня 1952 года на свою тридцать пятую сессию,

постановив принять ряд предложений об охране материнства, что является седьмым пунктом повестки дня сессии,

решив придать этим предложениям форму международной конвенции,

принимает сего двадцать восьмого дня июня месяца тысяча девятьсот пятьдесят второго года нижеследующую Конвенцию, которая будет именоваться Конвенцией (пересмотренной) 1952 года об охране материнства:

Статья 1.1. Настоящая Конвенция применяется как к женщинам, занятым на промышленных предприятиях, так и к женщинам, занятым на непромышленных и сельскохозяйственных работах, включая надомниц.

Статья 1.2. В целях настоящей Конвенции термин “промышленные предприятия” относится к государственным и частным предприятиям, а также к их отделениям и включает в частности:

а) шахты, карьеры и другие предприятия добывающей промышленности;

b) предприятия по изготовлению, переделке, чистке, ремонту, украшению, отделке, подготовке к продаже, ломке или уничтожению предметов производства или предприятия по переработке материалов, включая судостроительные предприятия и предприятия по производству, трансформации и передаче электроэнергии и двигательной силы вообще;

c) предприятия по строительству, занятые строительством, восстановлением, ремонтом, перестройкой и разрушением;

d) транспортные учреждения по перевозке пассажиров или товаров по дорогам, железным дорогам, морским или речным путям или по воздуху, включая обработку грузов в доках, на пристанях, платформах, складах или в аэропортах.

Статья 1.3. В целях настоящей Конвенции термин “непромышленные работы” относится ко всем работам, выполняемым на следующих государственных или частных предприятиях или служебных или в связи с их функционированием:

a. торговые предприятия;

b. почта и служба электросвязи;

c. учреждения и административные органы, персонал которых занят главным образом канцелярской работой;

d. газетные предприятия;

e. гостиницы, пансионы, рестораны, клубы, кафе и другие предприятия общественного питания;

f. учреждения по лечению и уходу за больными, инвалидами, неимущими и сиротами;

g. театры и культурно-массовые учреждения;

h. домашний наемный труд, выполняемый в частных хозяйствах;

а также ко всем другим непромышленным работам, к которым компетентный орган власти решит применять положения настоящей Конвенции.

Статья 1.4. В целях настоящей Конвенции термин “сельскохозяйственные работы” относится ко всем работам, выполняемым на сельскохозяйственных предприятиях, включая плантации и крупные индустриализированные сельскохозяйственные предприятия.

Статья 1.5. Во всех случаях, в которых существует сомнение в том, применима ли настоящая Конвенция к определенному предприятию, отделению предприятия или виду работ, этот вопрос разрешается компетентным органом власти после консультации с соответствующими представительными организациями предпринимателей и трудящихся, где таковые существуют.

Статья 1.6. Национальное законодательство может изъять из сферы применения настоящей Конвенции предприятия, на которых, по определению законодательства данной страны, заняты только члены семьи предпринимателя.

Статья 2. В целях настоящей Конвенции термин “женщина” означает любое лицо женского пола, независимо от возраста, национальности, расы или религии, состоящее или не состоящее в браке, а термин “ребенок” означает любого ребенка, независимо от того, состояли ли его родители в браке или нет.

Статья 3.1. По представлению медицинского свидетельства, удостоверяющего предполагаемый срок ее родов, женщина, в отношении которой применяется настоящая Конвенция, имеет право на отпуск по беременности и родам.

Статья 3.2. Продолжительность отпуска по беременности и родам составляет, по меньшей мере, 12 недель и включает период обязательного послеродового отпуска.

Статья 3.3. Продолжительность обязательного послеродового отпуска устанавливается законодательством каждой страны, но ни в коем случае не составляет менее 6 недель; остающаяся часть всего отпуска по беременности и родам может быть использована до предполагаемой даты родов или по окончании срока обязательного послеродового отпуска, или часть его может быть взята до предполагаемой даты родов, часть — вслед за истечением срока обязательного отпуска, в зависимости от того, как это предписывается законодательством страны.

Статья 3.4. Если роды происходят после предполагаемой даты, отпуск, взятый до этой даты, продлевается, во всяком случае, до фактической даты родов, причем продолжительность обязательного послеродового отпуска вследствие этого не сокращается.

Статья 3.5. В случае болезни, причиной которой, как это установлено медицинским освидетельствованием, является беременность, законодательство страны предусматривает дополнительный срок отпуска в дородовый период, максимальная продолжительность которого может определяться компетентным органом власти.

Статья 3.6. В случае болезни, причиной которой, как это установлено медицинским освидетельствованием, являются роды, женщина имеет право на продление ее послеродового отпуска, максимальная продолжительность которого может определяться компетентным органом власти.

Статья 4.1. Женщина, находящаяся в установленном положениями статьи 3 отпуске по беременности и родам, имеет право на получение денежного пособия и медицинской помощи.

Статья 4.2. Размеры денежного пособия устанавливаются законодательством страны таким образом, чтобы обеспечить для самой женщины и ее ребенка хорошие с точки зрения гигиены жизненные условия и надлежащий уровень жизни.

Статья 4.3. Медицинская помощь включает уход и наблюдение до, во время и после родов, оказываемые квалифицированными акушерками или врачами, а также, в случае необходимости, госпитализацию: причем, по мере возможности, предоставляется полная свобода, как в выборе врача, так и в выборе между государственными и частными медицинскими учреждениями.

Статья 4.4. Денежные пособия и медицинская помощь предоставляются либо за счет средств системы обязательного социального страхования, либо за счет государственных фондов; в том и другом случаях они предоставляются по праву всем женщинам, которые отвечают предписанным условиям.

Статья 4.5. Женщинам, которые не могут по праву претендовать на указанные денежные пособия и медицинскую помощь, предоставляется соответствующая помощь за счет фондов общественного вспомоществования при условии проверки их доходов, которая требуется для оказания помощи в порядке общественного вспомоществования.

Статья 4.6. Когда сумма денежных пособий, предоставляемых за счет средств обязательного социального страхования, исчисляется на основе предшествовавшего заработка женщины, учитываемого с этой целью.

Статья 4.7. Всякие взносы, взимаемые согласно обязательной системе социального страхования, предусматривающей пособия по беременности и родам, и всякие налоги, основанные на общей сумме выплачиваемой заработной платы и собираемые в целях предоставления такого рода пособий, уплачиваются на основе общего числа мужчин и женщин, занятых на данном предприятии, без различия пола и независимо от того, уплачиваются ли они предпринимателями и трудящимися или только предпринимателями.

Статья 4.8. Ни в коем случае предприниматель не несет лично ответственности за расходы по выдаче таких пособий, предоставляемых занятым у него женщинам.

Статья 5.1. Если женщина кормит своего ребенка грудью, она имеет право прерывать работу для этой цели на одни или несколько перерывов в день, продолжительность которых устанавливается законодательством страны.

Статья 5.2. Перерывы в работе для кормления ребенка считаются рабочими часами и оплачиваются как таковые в тех случаях, когда это регулируется законодательством или в соответствии с ним; в тех случаях, когда этот вопрос регулируется коллективными договорами, положение определяется соответствующим договором.

Статья 6. Когда женщина находится в отпуске по беременности и родам, предоставляемом ей согласно положениям статьи 3, приказ о ее увольнении, отданный предпринимателем во время ее отсутствия или срок исполнения которого совпадает с ее отсутствием, является незаконным.

Статья 7.1. Каждый член Международной Организации Труда, ратифицирующий настоящую Конвенцию, может с помощью приложенного к документу о ратификации заявления предусмотреть изъятия из применения настоящей Конвенции в отношении:

a. некоторых категорий непромышленных работ;

b. работ, выполняемых на сельскохозяйственных предприятиях (кроме плантаций);

c. домашнего наемного труда, выполняемого в частных хозяйствах;

d. надомниц;

e. транспортных учреждений по перевозке пассажиров или грузов по морю.

Статья 7.2. Категории работ или предприятий, в отношении которых используются положения пункта 1 настоящей статьи, указываются в заявлении, сопровождающем документ о ратификации.

Статья 7.3. Всякий Член Организации, в отношении которого вступило в силу заявление, сделанное в соответствии с пунктом 1 настоящей статьи, сообщает в своем ежегодном докладе о применении настоящей Конвенции о состоянии своего законодательства и практики в отношении работ и предприятии, на которые в силу сделанного заявления распространяется пункт 1 настоящей статьи, и о том, в какой мере проведена в жизнь Конвенция или предполагается провести ее в жизнь в отношении данных работ и предприятий.

Статья 8. По истечении пятилетнего периода с момента первоначального вступления настоящей Конвенции в силу Административный Совет Международного Бюро Труда представит Конференции специальный доклад о применении этих изъятий, содержащий предложения о мерах, которые, по его мнению, следует принять в этом отношении.

***

Ратифіковано Указом Президії Верховної Ради УРСР 11 серпня 1956 року.

(Відомості Верховної Ради УРСР. 1956. № 7. Ст. 123.)

КОНВЕНЦИЯ 156

О РАВНОМ ОБРАЩЕНИИ И РАВНЫХ ВОЗМОЖНОСТЯХ ДЛЯ ТРУДЯЩИХСЯ МУЖЧИН И ЖЕНЩИН: ТРУДЯЩИЕСЯ С СЕМЕЙНЫМИ ОБЯЗАННОСТЯМИ^*

(Извлечения)

Генеральная Конференция Международной Организации Труда, созванная в Женеве Административным Советом Международного Бюро Труда и собравшаяся 3 июня 1981 года на 67-ю сессию,

принимая во внимание Филадельфийскую декларацию о целях и задачах Международной Организации Труда, в которой провозглашается: “Все люди, независимо от расы, веры или пола, имеют право на осуществление своего материального благосостояния и духовного развития в условиях свободы и достоинства, экономической устойчивости и равных возможностей”,

принимая во внимание положения международных конвенций рекомендаций по труду, направленных на обеспечение равного обращения и равных возможностей для трудящихся мужчин и женщин, в частности положения Конвенции и Рекомендации 1951 года о равном вознаграждении, Конвенции и Рекомендации 1958 года о дискриминации в области труда и занятий и раздела VIII Рекомендации 1975 года о развитии людских ресурсов,

напоминая, что в Конвенции 1958 года о дискриминации в области труда и занятий непосредственно не рассматриваются различия, проводимые на основе семейных обязанностей, и считая необходимым принятие новых норм в этой области,

принимая во внимание положения Рекомендации 1965 года о труде женщин с семейными обязанностями и учитывая изменения, которые произошли с момента ее принятия,

отмечая, что акты о равном обращении и равных возможностях для мужчин и женщин приняты также Организацией Объединенных Наций и другими специализированными учреждениями, и напоминая, в частности, четырнадцатый пункт преамбулы Конвенции Организации Объединенных Наций 1979 года о ликвидации всех форм дискриминации в отношении женщин, в которой отмечается, что государства — участники Конвенции “сознают, что для достижения полного равенства мужчин и женщин необходимо изменить традиционную роль, как мужчин, так и женщин в обществе и в семье”,

признавая, что проблемы трудящихся с семейными обязанностями являются аспектами более широких вопросов, касающихся семьи и общества, которые необходимо принимать во внимание при проведении национальной политики,

признавая необходимость установления подлинного равенства обращения и возможностей для трудящихся мужчин и женщин с семейными обязанностями, а также между этими и другими трудящимися,

считая, что многие из стоящих перед всеми трудящимися проблем усугубляются для трудящихся с семейными обязанностями, и признавая необходимость улучшить положение последних принятием как мер, отвечающих их особым потребностям, так и мер, направленных на улучшение положения трудящихся вообще,

постановив принять ряд предложений о равном обращении и равных возможностях для трудящихся мужчин и женщин, трудящихся с семейными обязанностями, что является пунктом 5 повестки дня сессии и

решив придать этим предложениям форму международной конвенции,

принимает 23 июня 1981 года нижеследующую Конвенцию, которая будет называться Конвенцией 1981 года о трудящихся с семейными обязанностями:

Статья 1.1. Настоящая Конвенция распространяется на трудящихся мужчин и женщин, имеющих семейные обязанности в отношении находящихся на их иждивении детей, когда такие обязанности ограничивают их возможности подготовки, доступа, участия или продвижения в экономической деятельности.

Статья 1.2. Положения настоящей Конвенции распространяются также на трудящихся мужчин и женщин, имеющих обязанности в отношении других близких родственников — членов их семьи, которые действительно нуждаются в уходе или помощи, когда такие обязанности ограничивают их возможности подготовки, доступа, участия или продвижения в экономической деятельности.

Статья 1.3. Для целей настоящей Конвенции термины “ребенок, находящийся на иждивении” и “другой ближайший родственник — член семьи, который действительно нуждается в уходе или помощи” означают лиц, определяемых в каждой стране одним из способов, указанных в статье 9 настоящей Конвенции.

Статья 1.4. Трудящиеся, на которых распространяются положения пунктов 1 и 2 настоящей статьи, называются далее “трудящимися с семейными обязанностями”.

Статья 2. Настоящая Конвенция распространяется на все отрасли экономической деятельности и на все категории трудящихся.

Статья 3.1. Для обеспечения подлинного равенства и возможностей для трудящихся мужчин и женщин одна из целей национальной политики каждого члена Организации заключается в том, чтобы лица с семейными обязанностями, которые выполняют или желают выполнять оплачиваемую работу, могли осуществлять свое право на это, не подвергаясь дискриминации, и, насколько это возможно, гармонично сочетая профессиональные и семейные обязанности.

Статья 3.2. Для целей пункта 1 настоящей статьи термин “дискриминация” означает дискриминацию в области труда и занятий, как это определено в статьях 1 и 5 Конвенции 1958 года о дискриминации в области труда и занятий.

Статья 4. Для установления подлинного равенства обращения и возможностей для трудящихся мужчин и женщин принимаются все меры, соответствующие национальным условиям и возможностям, с тем чтобы:

a. трудящиеся с семейными обязанностями могли осуществлять свое право на свободный выбор работы;

b. принимались во внимание их потребности в области условий занятости и социального обеспечения.

Статья 5. Принимаются также все меры, соответствующие национальным условиям и возможностям, с тем чтобы:

a. учитывать потребности трудящихся с семейными обязанностями при планировании мероприятий на местном уровне;

b. развивать или содействовать развитию государственных или частных служб быта таких, как учреждения и службы по уходу за детьми и оказанию помощи семье.

Статья 6. Компетентные власти и органы каждой страны принимают соответствующие меры по поощрению развития информации и образования, содействующих более широкому пониманию общественного принципа равного обращения и равных возможностей для трудящихся мужчин и женщин и проблем, трудящихся с семейными обязанностями, а также по поощрению общественного мнения, способствующего разрешению этих проблем.

Статья 7. Принимаются все меры, соответствующие национальным условиям и возможностям, в том числе меры в области профессиональной ориентации и подготовки, которые позволяли бы трудящимся с семейными обязанностями начать или продолжать трудовую деятельность, а также возобновлять ее после отсутствия на работе в связи с этими обязанностями.

Статья 8. Семейные обязанности сами по себе не могут служить основанием для прекращения трудовых отношений.

Статья 9. Настоящая Конвенция может осуществляться посредством законодательства или положений, коллективных договоров, правил внутреннего трудового распорядка предприятия, арбитражных решений, решений суда или сочетания этих методов или, с учетом национальных условий, любым иным способом, соответствующим национальной практике.

Статья 10.1. Положения настоящей Конвенции с учетом национальных условий могут, при необходимости, применяться поэтапно, однако меры, проводимые по осуществлению, применяются в любом случае ко всем трудящимся, на которых распространяется пункт 1 статьи 1.

Статья 10.2. Каждый член Организации, ратифицирующий настоящую Конвенцию, в первом докладе о ее применении, который представляется в соответствии со статьей 22 Устава Международной Организации Труда, сообщает, в отношении каких их положений Конвенции он намерен воспользоваться возможностью, предусмотренной пунктом 1 настоящей статьи, и в последующих докладах указывает, в какой мере он осуществил или намерен осуществить эти положения.

Статья 11. Организации предпринимателей и трудящихся имеют право принимать соответствующим национальным условиям и практике способом участие в разработке и применении мер, направленных на осуществление положений настоящей Конвенции.

***

Ратифіковано Верховною Радою України 22 жовтня 1999 року.

(Відомості Верховної Ради України. 1999. № 51. Ст 452. )

РЕКОМЕНДАЦИЯ 165

О РАВНОМ ОБРАЩЕНИИ И РАВНЫХ ВОЗМОЖНОСТЯХ ДЛЯ ТРУДЯЩИХСЯ МУЖЧИН И ЖЕНЩИН: ТРУДЯЩИЕСЯ С СЕМЕЙНЫМИ ОБЯЗАННОСТЯМИ^*

Генеральная Конференция Международной Организации Труда, созванная в Женеве Административным советом Международного бюро труда и собравшаяся 3 июня 1981 года на 67-ю сессию,

принимая во внимание Филадельфийскую декларацию о целях и задачах Международной Организации Труда, в которой провозглашается: “Все люди, независимо от расы, веры или пола, имеют право на осуществление своего материального благосостояния и духовного развития в условиях свободы и достоинства, экономической устойчивости и равных возможностей”,

принимая во внимание Декларацию о равенстве возможностей и обращения для трудящихся женщин и резолюцию 1975 года о плане действий, направленном на поощрение равенства возможностей и обращения для трудящихся женщин, принятых Международной конференцией труда в 1975 году,

принимая к сведению положения международных конвенций и рекомендаций по труду, направленных на обеспечение равного обращения и равных возможностей для трудящихся мужчин и женщин, а именно положения Конвенции и Рекомендации 1951 года о равном вознаграждении, Конвенции и Рекомендации 1958 года о дискриминации в области труда и занятий и раздела VIII Рекомендации 1975 года о развитии людских ресурсов,

напоминая, что в Конвенции 1958 года о дискриминации в области труда и занятий непосредственно не рассматриваются различия, проводимые по признакам семейного положения, и считая необходимым принятие новых норм в этой области,

принимая во внимание положения Рекомендации 1965 года о труде женщин с семейными обязанностями и учитывая изменения, которые произошли с момента ее принятия,

отмечая, что акты о равном обращении и равных возможностях для мужчин и женщин приняты также Организацией Объединенных Наций и другими специализированными учреждениями, и напоминая, в частности, четырнадцатый пункт преамбулы Конвенции Организации Объединенных Наций 1979 года о ликвидации всех форм дискриминации в отношении женщин, в которой отмечается, что государства — участники Конвенции “сознают, что для достижения полного равенства мужчин и женщин необходимо изменить традиционную роль, как мужчин, так и женщин в обществе и в семье”,

признавая, что проблемы трудящихся с семейными обязанностями являются аспектами более широких вопросов, касающихся семьи и общества, которые необходимо принимать во внимание при проведении национальной политики,

признавая необходимость установления подлинного равенства обращения и возможностей для трудящихся мужчин и женщин с семейными обязанностями, а также между этими и другими трудящимися,

считая, что многие из стоящих перед всеми трудящимися проблем усугубляются для трудящихся с семейными обязанностями, и признавая необходимость улучшить положение последних как принятием мер, отвечающих их особым потребностям, так и мер, направленных на улучшение положения трудящихся вообще,

постановив принять ряд предложений о равном обращении и равных возможностях для трудящихся мужчин и женщин, трудящихся с семейными обязанностями, что является пунктом 5 повестки дня сессии,

решив придать этим предложениям форму рекомендации,

принимает 23 июня 1981 года нижеследующую Рекомендацию, которая будет называться Рекомендацией 1981 года о трудящихся с семейными обязанностями:

I. ОПРЕДЕЛЕНИЕ, СФЕРА И СПОСОБЫ ПРИМЕНЕНИЯ

1.

1. Настоящая Рекомендация распространяется на трудящихся мужчин и женщин, имеющих обязанности в отношении находящихся на их иждивении детей, когда эти обязанности ограничивают их возможности подготовки, доступа, участия или продвижения в экономической деятельности.

2. Положения настоящей Рекомендации распространяются также на трудящихся мужчин и женщин, имеющих обязанности в отношении других ближайших родственников — членов их семьи, которые нуждаются в уходе или помощи, когда такие обязанности ограничивают их возможности подготовки, доступа, участия или продвижения в экономической деятельности.

3. Для целей настоящей Рекомендации понятия “ребенок, находящийся на иждивении” и “другой ближайший родственник — член семьи, который нуждается в уходе или помощи” означают лиц, определяемых в каждой стране одним из способов, указанных в пункте 3 настоящей Рекомендации.

4. Трудящиеся, на которых распространяются положения подпунктов 1), 2) настоящего пункта, называются далее “трудящимися с семейными обязанностями”.

2. Настоящая Рекомендация распространяется на все отрасли экономической деятельности и на все категории трудящихся.

3. Положения настоящей Рекомендации могут осуществляться посредством законодательства или положений коллективных договоров, правил внутреннего трудового распорядка предприятия, арбитражных решений, решений суда или сочетания этих методов или любым иным подходящим способом, соответствующим национальной практике, и с учетом национальных условий.

4. Положения настоящей Рекомендации с учетом национальных условий могут, при необходимости, применяться поэтапно, однако меры, проводимые по их осуществлению, применяются в любом случае ко всем трудящимся, на которых распространяется подпункт 1) пункта 1.

5. Организации предпринимателей и трудящихся должны иметь право принимать соответствующим национальным условиям и практике способом участие в разработке и применении мер, направленных на осуществление положений настоящей Рекомендации.

II. НАЦИОНАЛЬНАЯ ПОЛИТИКА

6. Для обеспечения подлинного обращения и возможностей для трудящихся мужчин и женщин одна из целей национальной политики каждого члена Организации должна заключаться в том, чтобы лица с семейными обязанностями, которые выполняют или желают выполнять оплачиваемую работу, могли осуществлять свое право на это, не подвергались дискриминации, и, насколько это возможно, гармонично сочетая профессиональные и семейные обязанности.

7. В рамках национальной политики, направленной на содействие равному обращению и равным возможностям для трудящихся мужчин и женщин, должны приниматься и применяться меры по недопущению прямой или косвенной дискриминации, основанной на признаках семейного положения или семейных обязанностей.

8.

1. Для целей пунктов 6 и 7 термин “дискриминация” означает дискриминацию в области труда и занятий, как это определено в статьях 1 и 5 Конвенции 1958 года о дискриминации в области труда и занятий.

2. В переходный период особые меры, направленные на достижение подлинного равенства мужчин и женщин, не должны рассматриваться как дискриминационные.

9. Для обеспечения подлинного равенства обращения и возможностей для трудящихся мужчин и женщин должны приниматься все меры, соответствующие национальным условиям и возможностям, с тем чтобы:

a. предоставлять трудящимся с семейными обязанностями возможность осуществлять свое право на профессиональную подготовку и свободный выбор работы;

b. принимать во внимание их потребности в области условий труда и социального обеспечения;

c. развивать или содействовать развитию учреждений и служб по уходу за детьми и оказанию помощи семье и других государственных или частных служб, отвечающих их нуждам.

10. Компетентные власти и органы каждой страны должны принимать соответствующие меры по поощрению развития информации и образования, содействующих более широкому пониманию общественного принципа равного обращения и равных возможностей для трудящихся мужчин и женщин и проблем, трудящихся с семейными обязанностями, а также по поощрению общественного мнения, способствующего разрешению этих проблем.

11. Компетентные власти и органы каждой страны должны принимать соответствующие меры, чтобы:

a. проводить или содействовать проведению необходимых исследований по различным аспектам занятости трудящихся с семейными обязанностями в целях представления объективной информации, на основе которой можно было бы разрабатывать действенные политику и меры;

b. содействовать развитию образования, которое способствовало бы совместному участию мужчин и женщин в выполнении семейных обязанностей и позволяло бы трудящимся с семейными обязанностями лучше выполнять свои профессиональные и семейные обязанности.

III. ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ ПОДГОТОВКА И ЗАНЯТОСТЬ

12. Необходимо принимать все меры, соответствующие национальным условиям и возможностям, которые позволяли бы трудящимся с семейными обязанностями начать или продолжать трудовую деятельность, а также возобновлять ее после отсутствия на работе в связи с этими обязанностями.

13. В соответствии с национальными политикой и практикой трудящимся с семейными обязанностями должны предоставляться возможности профессиональной подготовки и, где это возможно, оплачиваемый учебный отпуск для их использования.

14. Для содействия началу трудовой деятельности или ее возобновлению трудящемуся с семейными обязанностями должны предоставляться необходимые услуги — в рамках действующих служб для всех трудящихся или, при отсутствии таковых, — в соответствии с национальными условиями: они должны включать бесплатные для трудящихся службы профессиональной ориентации, профессиональной консультации, информации и трудоустройства, которые были бы укомплектованы кадрами требуемой квалификации и могли бы соответствующим образом удовлетворять особые потребности трудящихся с семейными обязанностями.

15. Трудящиеся с семейными обязанностями должны пользоваться равенством обращения и возможностей по сравнению с другими трудящимися в отношении подготовки и доступа к работе, продвижения по службе и гарантии занятости.

16. Семейное положение, семейные обстоятельства или семейные обязанности не должны сами по себе служить основанием для отказа в предоставлении работы или для прекращения трудовых отношений.

IV. УСЛОВИЯ ЗАНЯТОСТИ

17. Должны приниматься все соответствующие национальным условиям и возможностям и отвечающие законным интересам других трудящихся меры по обеспечению трудящихся с семейными обязанностями такими условиями занятости, которые позволяли бы им совмещать профессиональные и семейные обязанности.

18. Необходимо уделять особое внимание общим мерам по улучшению условий труда и качества трудовой жизни, в том числе мерам, направленным на:

a. постепенное сокращение ежедневной продолжительности рабочего времени и сокращение сверхурочной работы;

b. более гибкое регулирование графиков работы, периодов отдыха и отпусков, с учетом уровня развития и особых потребностей страны и различных секторов деятельности.

19. При организации посменной работы и при назначении на работу в ночную смену следует, когда это обоснованно и практически осуществимо, принимать во внимание особые потребности трудящихся, в том числе потребности, связанные с выполнением семейных обязанностей.

20. При переводе трудящихся из одной местности в другую необходимо принимать во внимание семейные обязанности и такие факторы, как место работы одного из супругов и возможности обучения детей.

21.

1. В целях обеспечения защиты трудящихся, работающих неполное рабочее время, трудящихся, работающих временно, и трудящихся, работающих на дому, многие из которых выполняют семейные обязанности, условия указанных видов работы должны соответствующим образом регулироваться и контролироваться.

2. Условия занятости, в том числе социальное обеспечение трудящихся, работающих неполное рабочее время и работающих временно, должны, насколько это возможно, быть эквивалентны условиям занятости трудящихся, работающих соответственно полное рабочее время и работающих постоянно: в соответствующих случаях их права могут определяться на пропорциональной основе.

3. Трудящимся, работающим неполное рабочее время, необходимо предоставлять возможность поступления или возвращения на работу с полным рабочим временем в тех случаях, когда имеется вакансия и когда изменились обстоятельства, вызвавшие ранее необходимость работы с неполным рабочим временем.

22.

1. В течение определенного периода, непосредственно после окончания отпуска по материнству, мать или отец ребенка должны иметь возможность получать отпуск (родительский отпуск) с сохранением работы и всех связанных с ней прав.

2. Продолжительность указанного периода, который следует за отпуском по материнству, а также продолжительность и условия отпуска, о котором упоминается в подпункте 1) настоящего пункта, должны определяться в каждой стране одним из способов, предусмотренных пунктом 3 настоящей Рекомендации.

3. Указанный в подпункте 1) настоящего пункта отпуск может вводиться постепенно.

23.

1. Трудящийся (мужчина или женщина), на иждивении которого находится ребенок, должен в случае болезни последнего иметь возможность получения отпуска.

2. Трудящийся с семейными обязанностями должен иметь возможность получения отпуска в случае болезни другого ближайшего родственника — члена его семьи, который нуждается в его уходе или помощи.

3. Продолжительность и условия отпуска, указанного в подпунктах 1) и 2) настоящего пункта, должны определяться в каждой стране одним из способов, предусмотренных пунктом 3 настоящей Рекомендации.

V. УЧРЕЖДЕНИЯ И СЛУЖБЫ ПО УХОДУ ЗА ДЕТЬМИ И ОКАЗАНИЮ ПОМОЩИ СЕМЬЕ

24. С целью определения масштабов и характера служб и учреждений по уходу за детьми и оказанию помощи семье, необходимых для оказания помощи трудящимся с семейными обязанностями в выполнении ими семейных и профессиональных обязанностей, компетентные органы в сотрудничестве с соответствующими государственными и частными организациями, в частности организациями предпринимателей и трудящихся, и в пределах своих возможностей по сбору информации, должны принимать все необходимые и соответствующие меры для:

a. сбора и опубликования достаточно полных статистических данных о численности трудящихся с семейными обязанностями, работающих или ищущих работу, и о числе и возрасте их детей и других иждивенцев, нуждающихся в уходе;

b. выявления посредством систематических обследований, проводимых особенно на местах, потребностей и предпочтений в отношении служб и учреждений по уходу за детьми и оказанию помощи семье.

25. Компетентные органы в сотрудничестве с заинтересованными государственными и частными организациями должны принимать надлежащие меры по обеспечению того, чтобы службы и учреждения по уходу за детьми и оказанию помощи семье отвечали выявленным таким образом потребностям и предпочтениям: с этой целью они, в частности, должны, с учетом национальных и местных условий и возможностей:

a. поощрять и содействовать разработке, особенно на местах, планов систематического развития служб и учреждений по уходу за детьми и оказанию помощи семье;

b. самим организовывать или поощрять и содействовать созданию надлежащих и соответствующих служб и учреждений по уходу за детьми и оказанию помощи семье, бесплатных или взимающих умеренную плату в соответствии с платежеспособностью трудящихся, организуемых на гибкой основе и удовлетворяющих потребности детей разного возраста, а также других нуждающихся в уходе иждивенцев и трудящихся с семейными обязанностями.

26.

1. Все службы и учреждения по уходу за детьми и оказанию помощи семье должны удовлетворять нормам, установленным компетентными органами, которые осуществляют контроль за их применением.

2. Эти нормы должны, в частности, относиться к оборудованию и санитарно-техническим требованиям в таких службах и учреждениях, а также к численности и квалификации персонала.

3. Компетентные органы должны обеспечивать или содействовать обеспечению соответствующей профессиональной подготовкой на различных уровнях персонала, необходимого для укомплектования штата служб и учреждений по уходу за детьми и оказанию помощи семье.

VI. СОЦИАЛЬНОЕ ОБЕСПЕЧЕНИЕ

27. Трудящимся с семейными обязанностями должны при необходимости предоставляться пособия по социальному обеспечению, налоговые льготы или в отношении этих трудящихся должны осуществляться другие надлежащие меры, соответствующие национальной политике.

28. Во время отпуска, указанного в пунктах 22 и 23, на соответствующих трудящихся может, согласно национальным условиям и практике, распространяться один из способов, указанных в пункте 3 настоящей Рекомендации, системы социального обеспечения.

29. Трудящийся не должен быть исключен из системы социального обеспечения в связи с профессиональной деятельностью супруга/супруги и в связи с правами на получение пособий, вытекающих из этой деятельности.

30.

1. Семейные обязанности трудящегося должны быть элементом, который необходимо принимать во внимание при определении того, является ли предлагаемая ему работа подходящей в том смысле, что отказ от предложенной работы может привести к утрате права на пособие по безработице или к приостановке его выплаты.

2. Если, в частности, предлагаемая работа влечет за собой переезд в другую местность, то необходимо принимать также во внимание место работы супруга/супруги и возможность обучения детей.

31. Член Организации, экономика которого недостаточно развита, применяя положения пунктов 27-30 настоящей Рекомендации, может учитывать имеющиеся национальные средства и систему социального обеспечения.

VII. ПОМОЩЬ В ВЫПОЛНЕНИИ СЕМЕЙНЫХ ОБЯЗАННОСТЕЙ

32. Компетентные власти и органы каждой страны должны содействовать проведению всевозможных мер государственного и частного характера, чтобы облегчить трудящимся выполнение семейных обязанностей.

33. Необходимо принимать все соответствующие национальным условиям и возможностям меры для развития сети учреждений по оказанию помощи семье и по предоставлению услуг на дому, надлежащим образом руководимых и контролируемых, которые могли бы обеспечивать трудящихся с семейными обязанностями, когда это необходимо, квалифицированной помощью за умеренную плату в зависимости от их платежеспособности.

34. Поскольку многие меры, направленные на улучшение положения трудящихся вообще, могут благоприятно повлиять на положение трудящихся с семейными обязанностями, компетентные власти и органы каждой страны должны содействовать, учитывая потребности трудящихся, проведению любых возможных мер государственного и частного характера по обслуживанию населения общественным транспортом, по водо- и энергоснабжению домов или прилегающей территории и по обеспечению населения жильем, планировка которого облегчает домашний труд.

VIII. ВЛИЯНИЕ НА СУЩЕСТВУЮЩИЕ РЕКОМЕНДАЦИИ

35. Настоящая Рекомендация заменяет Рекомендацию 1965 года о труде женщин с семейными обязанностями.

Наукове видання

ЕВОЛЮЦІЯ ПРАВОВОГО СТАНОВИЩА ЖІНОК: ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ

Редактор А. В. Єфименко

Коректор Н. Й. Михайличенко

Комп’ютерна верстка

і дизайн В. М. Зеленька

Підписано до друку з оригінал-макета 17.10.2000.

Формат 84х108 1/32. Папір офсетний. Гарнітура Times.

Ум. друк. арк. 9,96. Обл.-вид. арк. 8,32. Вид. № 91.

Тираж 250 прим. Ціна договірна. Зам.

Академія правових наук України

Україна 61002 Харків, вул. Мироносицька, 29

Друкарня ПВПП “Слово”

Україна 61024 Харків, вул. Лермонтовська, 27