Поняття "митні правила" узагальнене, воно охоплює значне коло термінів, стандартів та правил, що регламентують здійснення особливого виду державної діяльності. Відповідно до ст.3 Митного кодексу України (далі - МКУ) порядок переміщення через митний кордон України товарів і транспортних засобів, митне регулювання, пов'язане зі встановленням та справлянням податків і зборів, процедури митного контролю та оформлення, боротьба з контрабандою та порушеннями митних правил, спрямовані на реалізацію митної політики України, становлять митну справу.

Тому законодавець повинен був узяти до уваги й те, що забезпечення дотримання правил у цій особливій галузі державної діяльності має включати не тільки державні заходи, за допомогою яких виконують це завдання, а також і ті, які є найефективнішими в галузі їхнього застосування. Такими, зокрема, є заходи адміністративної відповідальності.

Це й обумовило необхідність виокремити групу норм, які встановлюють відповідальність за порушення митних правил, а також норм, що регламентують порядок застосування цієї правоохоронної діяльності державних органів як окремого правового інституту. У теорії права під поняттям інституту права розуміють групу юридичних норм, яка регулює однорідні суспільні відносини, що входять до відповідної галузі права. Однак у деяких випадках одні й ті самі суспільні відносини регулюються нормами різних галузей права. Тоді інститут права може створити норми двох і більше галузей права [1, 254].

Зауважмо, що С.В. Ківалов, розглядаючи проблеми системи митного права, досить аргументовано виділив у ній групу норм, які, на його думку, складають самостійний інститут адміністративної відповідальності за порушення митного законодавства [2, 69]. Ця думка, із погляду теорії права, не може бути піддана сумніву, але те, що окремі інститути права, як засвідчує правова наука, можуть створити норми двох та більше галузей права, маловірогідно, оскільки законодавець не зміг визначити, до якого акта включити норми, що визначають підстави адміністративної відповідальності за порушення митних правил, а також процесуальний порядок застосування цієї відповідальності. Тому 1984 року до Кодексу України про адміністративну відповідальність було включено ст.208 "Порушення митних правил" та ст.209 "Контрабанда". Згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР № 158-12 від 3 серпня 1990 р. Кодекс доповнила ст.208¹ "Порушення встановленого порядку вивезення за межі республіки товарів народного споживання чи інших матеріальних цінностей".

Незважаючи на це, законодавець, приймаючи перший Митний кодекс України в грудні 1991 р., в окремому розділі сформулював 18 складів порушення митних правил, а також У главі 2 роздшу VІІІ визначив особливий порядок провадження щодо них. Як відомо, якщо приймають той чи інший акт, у якому подано нові аспекти тієї чи іншої правової ситуації, то зазвичай зазначають, якою є подальша доля попередніх норм. Однак під час прийняття МКУ 1991 р. не йшлося про скасування (або втрату чинності) норм КпАП України, які регламентували підстави відповідальності за порушення митних правил. Це було 17 травня 2001 р. на засіданні Верховної Ради України. Тому склалася просто

парадоксальна ситуація — до 17 травня 2001 року статті 208, 208^і, 209 КпАП України існували паралельно зі статтями МКУ 1991 р., які встановлювали перелік та склад митних правопорушень, незважаючи на значне розходження в оцінці кваліфікації цих діянь Незрозуміло, якими нормами до 2001 р. керувалися особи, котрі порушували провадження за цією категорією справ та розглядали їх: нормами КпАП чи МКУ?

Окрім цього, МКУ 1991 р. значно розширив коло правопорушень у галузі митної справи, процесуальна його частина мала схематичний характер, тому багато аспектів регламентації провадження за цією категорією справ залишилось поза межами МКУ. Беручи це до уваги, Державний митний комітет України своїм наказом від 2 листопада 1992 р. №205 затвердив Положення про провадження у справах про порушення митних правил. У цьому Положенні передбачено багато нових процесуальних дій, які потрібно здійснювати під час провадження у справах про порушення митних правил.

Більше того, з ініціативи колишнього Державного митного комітету України, у правовий обіг було введено термін "митне розслідування", який означає "систему процесуальних дій, встановлених МКУ" (згідно з п.1.2). Тобто єдиним джерелом інституту адміністративної відповідальності за порушення митних правил став МКУ. попри те, що в ст. 113 цього Кодексу зазначено, що особи, які вчинили порушення митних правил, підлягають відповідальності відповідно до цього Кодексу, а в частині, не регульованій ним, — відповідно до законів України. Тобто утворилися паралельні групи процесуальних норм, за допомогою яких митні органи вирішували питання притягнення до адміністративної відповідальності не на підставі чинного КпАП України.

МКУ та значна кількість інших нормативних актів, зокрема й відомчих, незважаючи на те, що ніхто не скасовував статей КпАП України, які встановлювали відповідальність за митні правопорушення й регламентували порядок провадження у справах про адміністративні правопорушення, оскільки митні правопорушення, що за своєю природою є адміністративними проступками, було визначено самостійною групою правопорушень, яка виходить за межі адміністративної відповідальності.

Слід вважати, що таким чином було зроблено перший крок виведення інституту адміністративної відповідальності за митні правопорушення зі сфери дії адміністративного права й включення його до нової галузі права, яка має свій особливий предмет та метод регулювання, а також власну нормативну базу, яка формується під впливом митної системи держави. На жаль, слід констатувати, що таке ставлення до місця інституту адміністративної відповідальності за митні правопорушення характерне не тільки для українського законодавства. Законодавці інших держав-колишніх членів СРСР також підтримали цю думку. Зокрема ст.186 Кодексу РСФСР про адміністративні правопорушення, яка визначала склади митних правопорушень, після прийняття 1993 року МК РФ фактично не застосовується, хоча законодавчо її не скасовано. Відповідальність за митні правопорушення до 1 липня 2002 р. регламентували норми МК, оскільки 2001 року ці норми було повернено до Кодексу про адміністративні правопорушення РФ в главу 16 "Административные правонарушения в области таможенного дела (нарушения таможенных правил)".

Однак і в наш час деякі країни, що творять своє національне законодавство ізольовано від законодавства СРСР, яким вони послуговувалися довгі роки, продовжують не тільки включати до свого митного законодавства норми, що встановлюють адміністративну відповідальність за порушення митних правил, а й норми, які завжди регламентували відповідальність осіб у сфері управлінської діяльності. Наприклад, розділ XII Митного кодексу Придністровської Молдавської Республіки від 31 січня 2000 р.

встановлює підстави цієї відповідальності, а також порядок її застосування. Окрім цього, глава 65 цього Кодексу містить норми, що передбачають адміністративні правопорушення та злочини, які посягають на нормальну діяльність митних органів Придністровської Молдавської Республіки, а також відповідальність за такі правопорушення й злочини, провадження у справах про них та їх розгляд.

Прийняття 1996 року Конституції України, у ст. 41 якої було вказано, що таку міру впливу, як конфіскація, здійснює виключно суд, потягло за собою виникнення нових митно-процесуальних норм, спрямованих на регулювання порядку провадження в тих справах про митні правопорушення, які повинен розглядати суд. І як не дивно, цю групу норм, що має суто адміністративно-правове значення, було введено в дію лише листом (!), який підписали заступники керівників деяких відомств. Але ці норми, попри їх правову невизначеність і суперечність наявним вимогам про необхідність реєструвати нормативні акти міністерств та відомств, що стосуються прав та обов'язків громадян, було вміщено до цього листа, який, однак, не пройшов юридичної експертизи в Мінюсті України, але тим не менше, встановив особливий порядок передачі від митних органів до суду справ про порушення митних правил, санкція за які передбачає конфіскацію предметів цих порушень, а також порядок їх розгляду судом. Цей акт (незрозуміла його назва) ще більше відірвав норми, які регулюють адміністративну відповідальність за порушення митних правил, від тих, що закріплені КпАП України, а вони, як відомо, на законодавчому рівні регламентують загально-визначені підстави та порядок застосування адміністративної відповідальності. Вимоги ст. 41 Конституції України щодо вирішення питань про конфіскацію за скоєні правопорушення (зокрема й адміністративні) торкалися не тільки митних правопорушень, а й інших адміністративних проступків. Наприклад, ст.51² "Порушення прав на об'єкт права інтелектуальної власності" передбачає конфіскацію незаконно виготовленої продукції та обладнання і матеріалів, які призначені для її виготовлення. Однак жодних особливих процесуальних норм щодо застосування цієї міри адміністративного впливу за ці правопорушення визначено не було.

Шляхом видання норм, які в адміністративно-правовій науці названо "нікчемними", було зроблено ще один крок виведення групи норм, що регламентують адміністративну відповідальність, за митні правопорушення, за норми, що складають інститут адміністративної відповідальності.

Немає сенсу аналізувати підстави напруженої діяльності деяких зацікавлених осіб щодо виведення частини механізму адміністративної відповідальності з-поза меж адміністративного права й включення його до системи митного права, значно звужуючи при цьому процесуальні гарантії законності притягнення до відповідальності за порушення митних правил. Відзначмо тільки те, що реалізація цієї спроби призвела до суперечливої практики застосування норм про адміністративну відповідальність за порушення митного законодавства. Тому Верховний Суд України своєю Постановою "Про судову практику в справах про контрабанду та порушення митних правил" від 26 лютого 1999 року №2 намагався ввести норми інституту адміністративної відповідальності за порушення митних правил до загальновизначеного кола адміністративної відповідальності і надав дуже цікаві вказівки щодо кваліфікації складу порушення митних правил (суб'єктивної та об'єктивної сторін), процедури притягнення до відповідальності тощо.

Однак, попри політику Верховного Суду України, яку підтримала значна частина науковців, котрі займаються проблемами адміністративної відповідальності, щодо поширення впливу норм інституту адміністративної відповідальності, визначених КпАП України,

на стан боротьби з порушеннями митних правил, що регламентують норми митного права, 2002 року Верховна Рада прийняла новий МКУ (такий крок законодавця є дуже необхідним й актуальним!), у якому знову з'явилися норми, що регламентують підстави та порядок застосування відповідальності за порушення митних правил. При цьому у ст. 319 "Поняття порушення митних правил" стверджено, що порушення митних правил є адміністративним правопорушенням, це протиправні, винні (умисні або з необережності) дії чи бездіяльність, що посягають на встановлений законодавством України порядок переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон України, і за які цей Кодекс передбачає адміністративну відповідальність. Тобто законодавець ще раз підкреслив, що таке правопорушення за своєю природою є адміністративним.

Попри це, законодавець вирішив залишити їх у сфері митного законодавства, яке, як свідчить ст.7 МКУ, складається з Конституції України, цього Кодексу, законів України та інших нормативно-правових актів із питань митної справи, виданих на основі та на виконання Конституції України, цього Кодексу та законів України.

Тобто про необхідність брати до уваги загальновизначені вимоги щодо підстав адміністративної відповідальності за порушення митних правил у цій статті нічого не вказано. Тільки у ст. 357 МКУ зазначено, що провадження у справах про порушення митних правил здійснюють відповідно до цього Кодексу, а в частині, якої він не регулює, — відповідно до законодавства України про адміністративні правопорушення.

Однак, незважаючи на цю вказівку законодавця, Держмитслужба видає наказ №936 від 30.12..2004 р., який затвердив Методичні рекомендації щодо провадження у справах про порушення митних правил, відмінивши при цьому Положення про провадження в справах про порушення митних правил від 04.11.1992 р. У зв'язку з цим посадові особи митних органів під час провадження у справах про митні порушення повинні орієнтуватися на ці методичні вказівки, незважаючи на їхню назву.

Не можна оминути увагою й такого: якщо Митний кодекс України 1991 року передбачав 18 видів порушень митних правил, то Митний кодекс України 2002 року розширив кількість видів таких порушень до 27.

Поява цих нових статей, у яких визначено деякі склади митних правопорушень, потребують або розмежування із злочинами, або з адміністративними проступками, здійснюваними в митній діяльності, знову потребували втручання Верховного Суду України, унаслідок якого його Пленумом було прийнято постанову "Про судову практику у справах про контрабанду та порушення митних правил" від 03.06. 2005 р. №8. Цією Постановою Пленум намагався ліквідувати прогалини у правовій регламентації підстав та порядку притягнення до адмішстративної відповідальності за скоєні порушення митних правил, оскільки наявні норми нового МКУ ще більше відділили механізм такої відповідальності від інституту адміністративної відповідальності, визначеного Кодексом Укра'іни про адміністративні правопорушення 1984 р. Зауважмо, що він суттєво скорегував загальне визначення поняття "умисел" в адміністративному законодавстві. У ньому зазначено: якщо особа мала умисел на незаконне переміщення через митний кордон товарів у великих розмірах, але перемістила їх невеликими частинами, вартість кожної з яких є меншою від 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, її дії належить розглядати як продовжуваний злочин і кваліфікувати за ст. 201 КК

Також Пленум вимагав від осіб, які мають повноваження на порушення провадження у справах про порушення митних правил, враховувати не лише вартість, а й кількість предметів правопорушень, а також мету, мотив та спосіб його вчинення. Новелою для інституту адміністративної відповідальності стала вказівка Пленуму на можливість

застосовувати конфіскацію предметів проступку, незалежно від його власника.

Однак давно вже назріла необхідність удосконалити законодавство України про адміністративну відповідальність, основним джерелом якої є Кодекс про адміністративні правопорушення, прийнятий ще 1984 року, що сьогодні є єдиним чинним нормативним кодифікованим актом від часів соціалізму, беручи до уваги істотні зміни в політичному, соціальному, економічному та ідеологічному житті нашої держави. Уже більше як десять років роблять спроби підготувати проект нового кодифікованого акта, який би адекватно оцінив сучасну ситуацію зі станом правопорядку, урахував би висновки науковців, які плідно працюють над проблемою підвищення ефективності адміністративної відповідальності в захисті прав та свобод громадян.

Виділімо при цьому продуктивну роботу Верховного Суду України під керівництвом першого заступника Голови Суду П.П Пилипчука, результатом якої став проект Кодексу про адміністративні проступки, що грунтується значною мірою на нових підставах, формулює нові завдання адміністративної відповідальності, нові визначення тощо. Однак загальна оцінка проекту та зауваження щодо його тексту та формулювань зараз є передчасною. Звернімо увагу на те, що проект у главі 26 — "Адміністративні правопорушення в галузі митної справи" — передбачає коло складів порушень у галузі митної справи (ст.ст. 397-421).

Однак, якщо зміст складів порушень митних правил, які законодавець пропонує перенести із МКУ до нового Кодексу про адміністративні правопорушення практично без змін (зокрема й назви, за винятком вже згаданої ст. 413 проекту нового Кодексу "Переміщення через митний кордон України товарів або предметів, виготовлених з порушенням прав на об'єкт інтелектуальної власності", назва якої відрізняється від назви ст. 345 МКУ "Переміщення товарів через митний кордон України з порушенням прав інтелектуальної власності"), то таке включення норм матеріального законодавства до основного акта про адміністративну відповідальність потягне за собою деякі зміни у правовому регламентуванні стадії визначення міри покарання за скоєне митне правопорушення.

Зокрема посадові осіб митних органів, вирішуючи питання про притягнення порушника митних правил до відповідальності, насамперед повинні керуватися положеннями КпАП України про можливість звільнення правопорушника від відповідальності при малозначності правопорушень.

Значно серйозніші зміни очікує процедура притягнення до відповідальності за порушення цих правил. Наприклад, запропоновано ввести інститут апеляційного оскарження постанов суду про конфіскацію предметів порушення митних правил, відповідальність свідків, експертів та інших учасників провадження за відмову від дачі показань у справі, за неправдиві свідчення тощо.

Отже, митні правопорушення та процедура притягнення осіб за їх скоєння, на думку розробників цього проекту, повинні бути повернені до поля дії загального механізму адміністративної відповідальності. Зауважмо, що проект КпАП передбачає відповідальність і юридичних осіб за адміністративні правопорушення, а оскільки таку відповідальність передбачав МКУ 1991 р., тому, можливо, знову прийдеться повернутися до визначення юридичної особи як суб'єкта митного порушення.

ЛІТЕРАТУРА

1.Большой юридический словарь. - М., 1998.

2.Кивалов С.В. Таможенное право (административная ответственность за наруше-ние таможенных правил). - Одесса, 1996.

УДК 351.713

Д.В. Приймаченко, к.ю.н., доцент, начальник кафедри митного та

адміністративного права АМСУ

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ МИТНИХ ОРГАНІВ

Практичне використання форм і методів діяльності митних органів, як правило, пов'язане з обмеженням прав, свобод, інтересів громадян та суб'єктів господарювання, належне забезпечення яких е основним конституційним обов'язком держави та її органів. У зв'язку з цим вельми актуальним і важливим є створення відповідних правових засад використання цих форм і методів, тобто належного правового забезпечення діяльності митних органів. Під правовим забезпеченням діяльності митних органів необхідно мати на увазі систему нормативних актів, що визначають завдання та функції митних органів, їхній правовий статус, форми й методи діяльності, спрямованої на реалізацію митної політики держави.

Від достатнього нормативного упорядкування діяльності митних органів й адміністративної діяльності, зокрема чіткості приписів, їх логічної узгодженості, відсутності колізій між ними, значною мірою залежить її ефективність та дієвість. У результаті це, безперечно, сприятиме зміцненню законності і правопорядку у сфері митно-правового регулювання. З огляду на вищезазначене, зауважмо, що питання, пов'язані з правовим забезпеченням діяльної митних органів, викликають неабияке науково-практичне зацікавлення і потребують нагального їх дослідження.

Правові засади здійснення діяльності митних органів визначаються значною кількістю нормативно-правових актів, які формують складну систему і диференціюються за кількома ознаками, а саме: за юридичною силою, суб'єктом правотворчості, порядком прийняття, набранням чинності та дії, назвою тощо.

За специфікою врегульованих відносин сукупність правових актів поділяється на групи. До першої групи правових актів належать акти, що визначають загальні засади організації та побудови системи митних органів, їхні завдання та функції. Другу групу складають правові акти, що визначають правовий статус, зокрема й компетенцію конкретних митних органів та їхніх структурних підрозділів [1]. До третьої групи зараховують правові акти, що встановлюють порядок реалізації специфічних повноважень митних органів (наприклад, здійснення митними органами контролю за експлуатацією митних ліцензійних складів [2]). Ще одну групу правових актів становлять акти, що делегують деякі повноваження інших органів виконавчої влади митним органам, наприклад, повноваження, пов'язані з контролем за нарахуванням та сплатою акцизного збору та ПДВ [3].

Залежно від юридичної сили правові акти поділяються на закони та підзаконні акти. Критерії цієї класифікацій дають змогу з'ясувати значущість нормативних актів, їхнє місце і значення у правовому забезпеченні діяльності митних органів. З огляду на це доцільно більш детально розглянути вищезазначені правові акти.

Безумовно, у правовому регулюванні діяльності митних органів визначальними є норми Конституції України [4]. Також зрозуміло, що Конституція України безпосередню не регулює діяльності митних органів у зазначеній сфері. Однак саме в Конституції України закріплено загальні засади діяльності державних органів, основною з яких є законність. У Конституції України (ст. 3) найвищою соціальною цінністю визнано

людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність, права і сюбоди, їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а утвердження і забезпечення цих прав і свобод — її головний обов'язок. Органи державної влади, їхні посадові особи, як зазначено в ст. 19 Конституції України, зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Усе зазначене в повному обсязі стосується також і діяльності митних органів. Адже використання їхніх державно-владних повноважень, зокрема й тих, що мають обмежувально-примусовий характер, - не самоціль, воно необхідне для виконання завдань та функцій, покладених на ці органи, серед яких найважливішим є забезпечення прав, свобод та законних інтересів пересічних громадян та суб'єктів господарювання. Окрім цього, Конституція України є базою для прийняття інших законодавчих та підзаконних актів, що підкреслює її значущість у системі правового забезпечення діяльності митних органів.

Провідне місце в механізмі правової регламентації діяльності митних органів посідають норми, що містяться в законах та кодексах України. Причому, їхнє значення у процесі становлення правової держави має постійно зростати, оскільки пріоритет закону є невід'ємною ознакою останньої. Пріоритет закону виявляється насамперед у тому, що всі інші нормативні акти повинні цілковито йому відповідати, тому що закон має найвищу юридичну силу. Саме на законодавчому рівні урегульовані найважливіші питання державного й суспільного життя, їхні норми є серцевиною, фундаментом формування й розвитку інших норм митного законодавства.

Для правового регулювання діяльності митних органів, пов'язаної з безпосереднюю реалізацією митної політики держави першочергове значення мають законодавчі акти України, які є підґрунтям усієї діяльності митних органів та їхніх посадових осіб. Серед таких законодавчих актів варто виокремити Митний кодекс України [5] (далі — МК України) та Закони України: „Про Єдиний митний тариф" [6], „Про Митний тариф України" [7], а також і „Митний тариф", який, як додаток до закону, є невід'ємною його частиною.

На думку М.Г. Шульги, хоча ці закони охоплюють різні суспільні відносини, відрізняються один від одного за юридичними ознаками, сукупно вони є цілим [8, 129]. Попри це, деякі напрями діяльності митних органів різною мірою регламентують Кримінально-процесуальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення та Закони України „Про зовнішньоекономічну діяльність" [9], „Про державний кордон України" [10], „Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей" [11], Концепція загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, схвалена Законом України від 21 листопада 2002 р. [12] та інші законодавчі акти України.

Особливе значення для забезпечення законності та дисципліни в діяльності системи митних органів та їхніх посадових осіб має Дисциплінарний статут митної служби України [13], Закони України „Про державну службу" [14], „Про боротьбу з корупцією" [15] тощо.

Визначальним у системі законодавчих актів, що безпосередньо регулюють діяльність митних органів, є насамперед МК України. Чинний кодекс був прийнятий у липні 2002 р. та набрав чинності з 1 січня 2004 р. На той час це дало позитивний імпульс для підвищення ефективності здійснення діяльності митних органів, пов'язаної з реалізацією ними державної митної політики. Незважаючи на те, що цей кодекс є вже другим кодифікованим актом, що регулює економічні, організаційні, правові, кадрові та соціальні аспекти діяльності митної служби України, однак він не розв'язав усіх питань, пов'язаних із визначенням правового статусу митних органів. Ця невизначеність

негативно впливає на ефективність діяльності митних органів, що, урешті-решт, утруднює, а іноді й унеможливлює виконання завдань та функцій митних органів [1б; 17]. Зауважмо, що підготовка нової редакції МК України тривала понад 6 років, проте його розробникам не вдалося підготувати такого проекту, який би задовольняв потреби всіх зацікавлених осіб: і учасників зовнішньоекономічних зв'язків, і митні органи. Безумовно, чинний МК України виводить на новий, більш якісний рівень правового регулювання діяльність митних органів. Однак і цей кодекс не позбавлений деяких недоліків, про що вже неодноразово зазначали науковці та практики митної служби України [18; 19; 20]. Своєю чергою законодавець уніс вже до десяти змін та доповнень у чинну редакцію кодексу. Більше того, на розгляд парламенту вже через два роки після прийняття МК України було подано законопроект, у якому запропоновано внести зміни більш ніж до ста статей кодексу, що становить четверту його частину. Значна частина змін стосується компетенції митних органів. Ця ситуація ще раз свідчить про існування суттєвих недоліків правотворчого характеру в галузі митно-правового регулювання суспільних відносин.

Попри це, зазначмо, що законодавець визнає те, що діяльність учасників митно-правових відносин, зокрема й діяльність митних органів, регламентує чинний МК України не в повному обсязі, про що свідчить зміст понад 70 статей, що мають відсильний або бланкетний характер. Значна кількість таких статей применшує ефективність правового регулювання митно-правових відносин, призводить до збільшення кількості підзаконних нормативних актів, що іноді породжує колізійність норм чинного законодавства, ускладнює процес реалізації громадянами та іншими зацікавленими особами своїх прав та законних інтересів. Наявність такої кількості відсильних та банкетних норм наштовхує на думку про недосконалість митного законодавства. Наприклад, у ст. 53 МК України, у якій визначено права митних органів на застосування примусових заходів, у ч.3 зазначено, що перелік примусових заходів, а також порядок їх застосування встановлюють МК України та інші закони України, а з'ясувати, якими конкретно, досить проблематично. У ст. 357 МК України зазначено, що провадження у справах про порушення митних правил здійснюється відповідно до МК України, а в частині, якої він не регулює, — відповідно до законодавства України про адміністративні правопорушення. На нашу думку, ідеться насамперед про Кодекс України про адміністративні правопорушення [21], який досить детально регламентує підстави та порядок застосування адміністративних стягнень та інших заходів примусового характеру. При чому цей кодекс містить ті матеріальні та процесуальні норми, без яких вирішити питання щодо притягнення до адміністративної відповідальності за порушення митних правил було б неможливо. Аналіз статей МК України, що встановлюють переліки документів, необхідних для здійснення митних процедур під час переміщення товарів через митний кордон різними видами транспорту (ст.ст. 134, 141, 145, 149, 150), свідчить про те, що ці переліки є відкритими, що фактично допускає можливість їх розширеного тлумачення. На практиці ж ця ситуація досить часто призводить до зловживань із боку митників і аж ніяк не сприяє спрощенню митних процедур.

На нашу думку, МК України як основний кодифікований акт у митній галузі передусім повинен визначати загальні засади митного регулювання, основні принципи переміщення через митний кордон товарів та інших предметів, основні положення здійснення митних процедур, митні режими, механізм нарахування, сплати, стягнення митних платежів. Звичайно ж, у процесі правової регламентації вищезазначених питань так чи інакше будуть визначатися межі діяльності митних органів, порядок

реалізації 'їхніх повноважень та інші процедури, обумовлені їхнім обов'язком забезпечувати реалізацію зацікавленими особами своїх прав, пов'язаних із переміщенням товарів та інших предметів через митний кордон держави. У свою чергу, завдання діяльності митних органів, їхні функції, повноваження та інші елементи їхнього правового статусу повинні знайти своє правове закріплення у спеціальному законі, який матиме значення статусного закону. Правове забезпечення виконанням інших завдань та функцій митних органів, таких як боротьба з митними правопорушеннями та притягнення осіб винних у їх скоєнні до відповідальності, організація та здійснення митної статистики чи проходження служби в митних органах, повинні здійснювати нормативні акти, що регламентують однорідні суспільні відносини.

Надзвичайно важливе значення в механізмі митно-правового регулювання мають підзаконні нормативні акти. Динамічність, різноманітність та багатоаспектність суспільних відносин, пов'язаних зі здійсненням зовнішньоекономічних зв'язків, які не в останню чергу передбачають можливість переміщення товарів та інших предметів через митний кордон України, об'єктивно не дає змоги врегулювати цих відносин лише за допомогою законодавчих актів. Ще одним чинником, що пояснює існування такої великої кількості підзаконних актів у цій галузі, є вже згадувані вади МК України. Додатковим і дуже суттєвим чинником назвімо те, що в державі триває побудова ринкової економіки та дедалі більшого розгортання набувають євроінтеграційні процеси, зокрема й у галузі зовнішньоекономічної діяльності, що для України є новим, а отже, досвіду в цюму нам ще бракує.

Станом на кінець 2004 р. в Україні діяло близько 900 правових актів КМ України, що прямо чи опосередковано стосувалися митної сфери, 8700 наказів та листів Держмит-служби України [22, 90]. Із метою забезпечити реалізацію норм нової редакції МК України Держмитслужба України до моменту набуття ним чинності підготувала та прийняла їх значну кількість. Прикладом, що ілюструє обсяг правового забезпечення діяльності митних органів у формі підзаконних нормативних актів, є перелік нормативно-правових актів Держмитслужби України, що визначають порядок застосування процедур митного оформлення, який містить понад 100 відомчих наказів [23]. Зауважмо, що позитивним є намагання керівництва Держмитслужби України зменшити кількість відомчих нормативних актів, що, на його думку, сприятиме спрощенню митних процедур, прискоренню товарообігу та збільшенню його обсягів, зростанню пасажи-ропотоку через митний кордон та позитивно вплине на міжнародний імідж держави [24].

Залежно від правотворчого суб'єкта серед підзаконних актів, що забезпечують діяльність митних органів, можна виокремити: укази та розпорядження Президента України; постанови та розпорядження КМ України; підзаконні нормативні акти, які приймає Держмитслужба України або інші центральні органи виконавчої влади; спільні нормативні акти Держмитслужби України та центральних органів виконавчої влади.

Для правового регулювання діяльності митних органів суттєве значення мають нормативні акти глави держави. Одним із найважливіших із них є Указ Президента України "Про державну митну службу України" [25], яким на базі Державного митного комітету України, що був ліквідований, було стюрено Держмитслужбу України. Головною метою такої структурно-організаційної трансформації органу виконавчої влади було вдосконалити організаційну структуру митної системи, посилити митний контроль, боротьбу з контрабандою та порушеннями митних правил, зміцнити виконавчу дисципліну співробітників митної системи. І далі укази та розпорядження глави держави неодноразово корегували правовий статус як усієї системи митної служби України

[26] так і її частин ~~ митних органів [27].

З огляду на те, що КМ України спрямовує і координує діяльність Держмитслужби України [26], його нормативні акти - постанови та розпорядження — важливий та обов'язковий елемент правового забезпечення діяльності митних органів. Тільки на виконання НОРМ МК України в його новій редакції КМ України прийняв понад 70 нормативних акгів, значна частина яких визначає порядок діяльності митних органів. До таких урядових актів належить: порядок митного контролю та митного оформлення різноманітних товарів та інших предметів, що переміщуються через митний кордон різними видами транспорту [28], типова технологічна схема пропуску через державний кордон автомобільних, водних, залізничних та повітряних транспортних засобів перевізників і товарів, що переміщуються ними [28], перелік платних послуг, що можуть надаватися митними органами [29], порядок ведення спеціальної митної статистики [30] тощо. КМ України затверджує різноманітні програми, що визначають пріоритетні напрями діяльності митних органів з урахуванням потреб реалізації загаль-нодержавної політики. Прикладом таких програм є Державна програма „Контрабанді _ стоп" на 2005-2006 роки [31].

Значна за обсягом кількість правових норм, що регулюють діяльність митних органів міститься в підзаконних нормативних актах Держмитслужби України. Проблеми відомчого правового регулювання вже тривалий час є предметом пильної уваги представників різних галузей правової науки. Здебільшого існування таких нормативних актів піддають критиці. Науковці, які вкрай негативно ставляться до відомчих нормативних актів, взагалі не вважають їх джерелами права, принизливо називаючи „бю-рократичним звичаєвим правом", яке передбачає і не санкціонує закон [32,21]. Проте саме норми відомчих актів складають більшість норм, які безпосередню регулюють адміністративну діяльність митних органів. МК України та інші законодавчі акти, як правило визначають повноваження митних органів лише в загальному вигляді. Застосовувати ці норми без конкретизації практично неможливо. У цьому і полягає значення відомчого правового регулювання.

Звернімо увагу також на те, що кожен вид нормативних актів має свій рівень та обсяг правового регулювання, тобто існує тісний взаємозв'язок між юридичною силою нормативних актів і колом суспільних відносин, які вони регулюють [33,70]. З огляду на те, що процес формування правової, демократичної держави вимагає розширення сфери регулювання суспільних відносин на законодавчому рівні, юно не може охопити всіх відносин а тому відлмча правотворчість завжди матиме місце. І питання буде поставати лише в масштабах такого відомчого нормативного забезпечення діяльності митних органів.

І хоча останнім часом Держмитслужба України вжила низку заходів щодо удосконалення механізму відомчого регулювання, їх замало для підвищення якості правових актів митних органів та їх ефективності. Зокрема правотворча діяльність митних органів здійснюється відповідно до МК України, „Інструкції з діловодства в митній службі України" [34] та „Методичних рекомендацій про порядок підготовки, подання на державну реєстрацію, скасування, обліку та зберігання нормативно-правових актів митних органів України" [35].

Особливий вид підзаконних нормативних актів, що регламентують діяльність митних органів сгановлять спільні нормативні акти Держмитслужби України та інших центральних органів виконавчої влади. Специфіка таких нормативних актів полягає в тому що їх, по-перше, приймають із метою виконання власних завдань та функцій, сприяння реалізації завдань та функцій інших органів виконавчої влади, спрощення

механізму реалізації зацікавленими особами своїх прав та законних інтересів або ж для забезпечення виконання зобов'язань України за міжнародними договорами; по-друге, вони мають міжвідомчий характер, тобто є обов'язковими для інших органів виконавчої влади, органів господарського управління й контролю, а також підприємств, установ і організацій, що не належать до сфери управління митних органів; по-третє, визначають принципи, форми та напрями взаємодії митних органів з іншими органами виконавчої влади, а також їхні права й обов'язки. Наприклад, із метою удосконалення взаємодії, координації зусиль та розмежування функцій на державному кордоні України між митними органами та іншими правоохоронними та контролюючими органами держави було затверджено спільну „Інструкцію про взаємодію та розмежування функцій щодо здійснення контролю на державному кордоні" [36]. У цьому спільному нормативному акті, який затвердили десять органів виконавчої влади, визначено основні завдання, принципи, напрями, форми й рівні взаємодії та функціональні повноваження кожного державного органу. Прийняття та затвердження спільних інструкцій — не єдина форма координації зусиль між митними та іншими органами держави. Зазначмо, що із метою узгодження дій посадових осіб митних органів і залізниць України, визначення їхніх прав, функціональних обов'язків і відповідальності під час проведення операцій із контролю й оформлення товарів (вантажів), що переміщують через митний кордон України залізничними вантажними поїздами, було розроблено порядок їх спільної діяльності, який знайшов своє нормативне закріплення в „Порядку взаємодії митних органів і залізниць України під час переміщення через митний кордон України товарів (вантажів) залізничними вантажними поїздами", що було затверджено спільним наказом Держмитслужби України та Міністерства транспорту України [37].

Нормативні акти, які видає глава держави, уряд, митні органи та інші органи виконавчої влади, є підзаконними, тобто їх приймають на підставі законів, і вони не повинні їм суперечити. У юридичній літературі до наукового обігу введено поняття „похідна нормотворчість", яке означає, що видання одних нормативних приписів, обумовлене існуванням інших, які мають вищу юридичну силу.

Отже, нормативні акти, які містять правові норми, що регулюють діяльність митних органів, спрямовану на безпосередню реалізацію митної політики, дуже різноманітні. Чільне місце в механізмі правового забезпечення цієї діяльності посідає МК України та інші законодавчі акти України. Кожен різновид правових актів має свій рівень та обсяг правового регулювання, тобто існує тісний взаємозв'язок між юридичною силою нормативних актів і колом суспільних відносин, які вони регулюють. Беручи до уваги те, що запровадження адміністративної реформи в Україні передбачає подальшу систематизацію адміністративного законодавства, насамперед шляхом його кодифікації, у митному законодавстві ці положення вже поступово реалізуються. Проте законодавче регулювання не може охопити всіх відносин у митній галузі, а тому деякі з них регулюватимуть підзаконні нормативні акти, що цілком природно.

Попри це, зауважмо: тенденції, що спостерігаються у сфері правового забезпечення Діяльності митних органів відображають намагання суб'єктів правотворчої діяльності наблизити правові акти, що регламентують діяльність митних органів, до міжнародних стандартів та вимог європейського митного законодавства. Уніфікація національного митного законодавства сприятиме оптимізації діяльності митних органів, розвитку зовнішньоекономічного співробітництва, прискорюватиме процес входження Української держави до світової спільноти.

ЛІТЕРАТУРА

1.Типове положення про митний пост: Затверджено наказом ДМСУ від 6 червня2003р. №289 // http:://www.zakon.rada.gov.ua

2.Про впорядкування діяльності митних ліцензійних складів: Постанова КМ України від 2 грудня 1996 №1446 // http:://www.zakon.rada.gov.ua

3.Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами: Закон України // ВВР України. - 2001. - №10. - Ст.44.

4.Конституція України //ВВР України.- 1996.-№30.-Ст.141.

5.Митний кодекс- України // ВВР України. - 2002. - №38-39. - Ст.288.

6.Про Єдиний митний тариф: Закон України // ВВР України. - 1992. - №19. - Ст.259.

7.Про Митний тариф України: Закон України // ВВР України. - 2001. - №24. - Ст.125.

8.Шульга М.Г. Поняття митного права // Проблеми законності: Респ. міжвідомч. наук зб. - Вип. 42 / Відп. ред. В.Я. Тацій. - X.: НЮА України, 2000. - С. 124--130.

9.Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України // ВВР України. - 1991. - №29.

10.Про державний кордон України: Закон України // ВВР України. - 1992. - №2. - Ст.5.

11.Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей: Закон України// ВВР України. - 1999. - №48. - Ст.405

12.Концепція загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства ЄС: схвалена Законом України // ВВР України. - 2003. - №3 - Ст.12.

13.Дисциплінарний статут митної служби України: затверджено Законом України від 6 вересня 2005 року №2805-ІУ // http:://www.zakon.rada.gov.ua

14.Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993р. №3723-ХІІ // ВВР України. - 1993. - №52. - Ст.490.

15.Про боротьбу з корупцією: Закон України // ВВР України. - 1995. - №34 - Ст.266

16.Каленський М. Митниця має сприяти зовнішній торгівлі та має бути прозорою і прогнозованою // Урядовий кур'єр - 4 лютого 2003р.

17.Пашко П.В. Головне завдання питної служби - це захист економічних інтересів держави // Юридичний журнал. - 2003. - №1. - С.14-17.

18.Додін Є.В. Правові основи митної справи в Україні // Митна справа. - 2004. - №5. -С.6-18.

19.Суворкін В А Ефективність законотворчої діяльності в боротьбі з митними правопорушеннями // Митна справа. - 2005. - №4. - С.3-8.

20.Мазур АВ. До проблеми регламентації митного контролю в новому Митному кодексі України // Митна справа. - 2003. - №1. - С.39-43.

21.Кодекс України про адміністративні правопорушення // ВВР України. - 1984. - №51.-Ст.1122.

22.Константий О.В, Константа 0.В.- Теоретико-правові питання підзаконних митних нормативних актів // Державне будівництво та місцеве самоврядування. - 2004. - Вип. 8.-С.90-97.

23.Перелік нормативно-правоих актів Державної митної служби України, що визначають порядок застосування процедур митного оформлення: Затверджений наказом ДМСУ від 23 вересня 2004р. №692 // http:://www.customs.gov.ua

24.Интервью с АЕ Егоровым // Галицькі контракти. - 2005. - №48. - С.28-30.

25.Про державну митну службу України: Указ Президента України від 29 листопада 1996р. №1145/96 // http:://www.zakon.rada.gov.ua

26.Питання Міністерства фінансів України: Указ Президента України від 20 квітня 2005р. №676 // Офіційний вісник України. - 2005. - №16. - Ст.825.

27.Положення про Державну митну служби України: затверджено указом Президента України від 24 серпня 2000р. № 1022 // Офіційний вісник України. - 2000. - №35. - Ст. 1477.

28.Питання пропуску через державний кордон автомобільних, водних, залізничних та повітряних транспортних засобів перевізників і товарів, що переміщуються ними: Постава КМ України від 24 грудня 2003р.- №1989 // http:://www.zakon.rada.gov.ua

29. Перелік платних послуг, що можуть надаватися митними органами: Затверджено постановою КМ України від 25 грудня 2002р. №1952 // http:://www.zakon.rada.gov.ua

30. Порядок ведення спеціальної митної статистики: Затверджений постановою КМ України від 12 грудня 2002р. №1865 //http:://www.zakon.rada.gov.ua

31. Державна програма „Контрабанді — СТОП" на 2005-2006 роки: Затверджена постановою КМ України від 1 квітня №260 // http:://www.zakon.rada.gov.ua

32. Разумович Н.М. Источники и форма права // Советское государство и право. -1988.- №3.-С.20-2б.

33. Поленина С.В.. Сильченко Н.В. Научные основы типологии нормативно-правовых актов в СССР. - М.: Наука, 1987' ~ 152 с.

34. Інструкція з діловодства в митній службі України: затверджена наказом ДМСУ від 28 грудня 2002р. №747 // http:://www.customs.gov.ua

35.Методичні рекомендації про порядок підготовки, подання на державну реєст рацію скасування, обліку та зберігання нормативно-правових актів митних органів України: Затверджені наказом ДМСУ від 8 липня 2003р. №441 //http:://www.customs.gov.ua

36.Інструкція про взаємодію та розмежування функцій щодо здійснення контролю на державному кордоні: Зареєстрована в Міністерстві юстиції України 2 3 травня 1994р. за №106/315 // http:://www.customs.gov.ua

37.ґіорядок взаємодії митних органів і залізниць України під час переміщення через митний кордон України товарів (вантажів) залізничними вантажними поїздами:

Затверджено наказом ДМСУ, Міністерства транспорту України від ЗО березня 2001р.

№231 / 174 // http:://www.customs.gov.ua

УДК351.713

І.О. Бондаренко, викладач кафедри митного

та адміністративного права АМСУ

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ДІЯЛЬНОСТІ МИТНОГО ПЕРЕВІЗНИКА

Постановка проблеми. Вигідне геополітичне положення України вимагає належного правового й організаційного забезпечення зовнішньоторговельних перевезень та наявності механізму гарантування доставляння вантажів. Завдання доставити вантаж до митного органу призначення під митним контролем без застосування заходів гарантування вантажу виконує інститут митного перевізника, який є елементом митної інфраструктури та стає все більш необхідним на ринку митних послуг. А тому акту-альності' набуває створення в Україні умов, які б сприяли розвиткові транскордонних перевезень, а водночас і захисту національного товаровиробника шляхом створення механізму доставляння вантажів. Забезпечити виконання цих завдань може інститут митного перевізника, який 2004 року створено Митним кодексом України (далі - МКУ).

Статтю виконано в межах науково-дослідної роботи кафедри митного та адмініст-

ративного права Академії митної служби України „Адміністративно-правові проблеми організації та діяльності митних органів в умовах побудови правової держави" (номер державної реєстрації №0104U003696).

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Загальні питання діяльності митного перевізника досліджували такі вчені, як І.Безкоровайна, Г.Тарасов, Ю.Яцентюк та інші. Зокрема ІБезкоровайна розглядає договірні засади діяльності митного перевізника, Ю.Яцентюк акцентує увагу на загальних питаннях правового регулювання діяльності митного перевізника. Натомість питання організаційно-правових аспектів діяльності митного перевізника практично не досліджені.

Формулювання цілей статті. Для розв'язання поставленої проблеми необхідно: а) дати оцінку правовому регулюванню інституту митного перевізника, б) виявити проблемні питання організації діяльності митного перевізника, в) запропонувати шляхи й напрями вирішення вказаних проблемних питань.

Основний зміст. Як зазначено в одному з послань Президента України до Верховної Ради, "важливе місце в економічній політиці держави має бути відведене невідкладному опрацюванню та реалізації комплексної програми утвердження України як

транзитної держави" [1].

На думку вчених, вантажні перевезення через Україну збільшаться найближчим часом, а отже, виникне необхідність у наданні транспортних послуг у зовнішньоекономічних перевезеннях. Як свідчать дані за останні десятиріччя, зростання автомобільних перевезень у Європі відповідає загальному економічному розвиткові, за прогнозами закордонних експертів, загальний обсяг вантажів, що переміщуються в Європі в 2010 р. автомобільним транспортом, збільшиться в два рази та досягне 16,5 млрд. тонн [2,21-24].

Транзитні перевезення для України, як і для будь-якої іншої держави, мають велике економічне й суспільне значення. Геополітичне розташування України, через яку проходить 8 міжнародних транспортних коридорів, відкриває величезні транзитні можливості, проте, на жаль, їх використовують не повною мірою [3,8].

Слід погодитися з В.П.Желінським, що для „утвердження України як транзитної держави потрібно: удосконалення національного законодавства по забезпеченню транзиту вантажів через Україну, приведення нормативно-правової бази у відповідність із загальноприйнятими міжнародними нормами, поступовий перехід на принципи міжнародної транспортної та митної політики у сфері транзиту вантажів як по лінії транспортного забезпечення відповідно до європейського рівня, так і по лінії тарифно-цінового та податкового регулювання стимулювання транзиту, підвищення кваліфікаційного рівня кадрів, спроможних забезпечити чітку взаємодію всіх учасників транзиту" та ін. [4,16-17]. Ринок міжнародних автотранспортних послуг поступово формується й в Україні. Експортер (імпортер) у разі відсутності власного транспорту мусить вирішити, послугами вітчизняного чи закордонного перевізника слід користуватися. Якщо перевізником стає українське підприємство, то отримана за перевезення винагорода поповнює національний дохід країни, оскільки разом з експортним товаром, експортуються й послуги. Отже, важливим для нашої країни є розвиток власних міжнародних транспортних послуг для поповнення національного доходу країни, однак у цьому випадку існує чимало перешкод: по-перше, український парк автомобілів не відповідає європейським стандартам, по-друге, квотування міжнародних перевезень, по-третє, необхідно визначити стратегічний розвиток та взаємодію учасників ЗЕД та транспортних організацій.

Щодо специфіки правового регулювання діяльності митного перевізника як суб'єкта міжнародних перевезеннях зазначмо, що правове регулювання цієї діяльності з боку держави здійснюється за допомогою системи правових актів, які регламентують положення сторін у відносинах надання послуг і передбачають встановлення відповідних стандартів, критеріїв, вимог, тобто дозвільної системи.

Митне законодавство України, зокрема МКУ, розглядає митного перевізника у двох аспектах: у митно-правовому, адже це один із заходів гарантування доставки товарів, що перебувають під митним контролем, у митниці призначення, і в цивільно-правовому, оскільки це різновид підприємницької діяльності в галузі митної справи, що здійснюється на договірних засадах [5, 54].

Правове регулювання діяльності митного перевізника здійснюється відповідно до СТ.СТ. І61,182-184 Митного кодексу України, Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" [5; 7].

Органом ліцензування діяльності митного перевізника є Державна митна служба України та Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва України. Однак, на нашу думку, діяльність митного перевізника не повинна ліцензуватися згідно із Законом України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", дозвільна система на здійснення такої діяльності повинна бути врегульвана на рівні МКУ та відомчих актів Держмитслужби. На нашу думку, видавати дозвільно-реєстраційні документи суб'єктів митного посередництва, які надають послуги в галузі митної справи, зокрема й митного перевізника, повинна виключно Державна митна служба України.

2004 році Державна митна служба України та Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва затвердили „Ліцензійні умови здійснення посередницької діяльності митного перевізника" (Наказ Держкомпідприємництва та Державної митної служби України від 25.03.2004 р. №34/212.) та Порядок видачі ліцензій на здійснення посередницької діяльності митного перевізника (Наказ ДМСУ №243 від 06.04.2004 р.)

Ліцензійні умови — нормативна підстава надання суб'єктам господарювання статусу митного перевізника та не застосування до вантажів, які перевозять між митними органами та які перебувають під митним контролем, інших заходів гарантування доставки товарів.

Митний перевізник — це підприємство, що здійснює перевезення між митними органами товарів без застосування заходів гарантування доставки товарів у митний орган призначення, передбачених п.п.1,2,4 ч. 1 ст.1б4 Митного кодексу (а це — надання власникам товарів, уповноважених цією особою, гарантій митним органам, охорона й супровід товарів митними органами, перевезення на умовах конвенції МДП). Митний перевізник має ліцензію на право здійснювати таку діяльність, видану спеціально уповноваженим органом центральної виконавчої влади в галузі митної справи. Митним перевізником може бути лише підприємство-резидент [5]. У п.3 ст.161 МКУ подано визначення митного перевізника як одного з чотирьох заходів гарантування доставки вантажів. Глава 27 МКУ визначає діяльність митного перевізника як посередницьку в галузі митної справи, що підлягає ліцензуванню.

Відповідно до положень МКУ немає обмежень для застосування гарантії митного перевізника для будь-якого виду транспорту. Тобто митним перевізником може бути будь-яке підприємство, яке безпосередньо надає транспортні послуги та здійснює перевезення вантажів між митними органами України. Реально митними перевіз-

никами можуть бути автотранспортні підприємства та підприємства-монополісти, які надають послуги перевезення вантажів залізницею („Укрзалізниця"). Для тих перевізників, які здійснюють перевезення водним або авіаційним транспортом, статус митного перевізника не є необхідним, оскільки вони практично не здійснюють перевезень між митними органами України.

Митний перевізник — це юридична особа або громадянин, який здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи. Права та свободи суб'єктів підприємницької діяльності із надання послуг із декларування товарів і транспортних засобів та перевезення товарів, які переміщаються через митний кордон України або перебувають під митним контролем, пов'язані з тим, що суб'єкти мусять мати дозвільні процедури (ліцензування) для здійснення цієї діяльності та заборони монопольного положення цих суб'єктів на ринку. Щоб одержати ліцензію, суб'єкт повинен відповідати деяким ліцензійним умовам, кваліфікаційним, організаційним, технологічним та іншим вимогам для проведення цього виду діяльності.

Основні вимоги, які висувають до митного перевізника, викладено в розділах 2, З „Ліцензійних умов здійснення посередницької діяльності митного перевізника", що містять загальні відомості про умови провадження діяльності митного перевізника без посилань на конкретні документи. Наприклад, працівники, які будуть здійснювати перевезення товарів, зможуть підтвердити свою кваліфікацію тільки склавши іспит, за аналогією з кваліфікаційними свідоцтвами митних брокерів.

На нашу думку, ліцензійні умови діяльності митного перевізника потребують удосконалення, їх необхідно доповнити деякими положеннями.

Організаційні та кваліфікаційні вимоги:

1)митний перевізник повинен повідомляти органи ліцензування про всі зміни у відомостях, зазначених у документах, що додаються до заяви про видачу;

2)митний перевізник повинен повідомляти орган ліцензування в разі припинення провадження господарської діяльності та скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання;

3)митний перевізник несе відповідальність згідно з МКУ за дії, упущення, порушення, бездіяльність тощо своїх посадових осіб, агентів, персоналу, які посягають на вста новлений законодавством України порядок переміщення товарів під митним конт ролем між митними органами;

4)митний перевізник зобов'язаний організовувати підвищення кваліфікації поса дових осіб, які задіяні у провадженні посередницької діяльності митного перевізника, із питань митного законодавства;

5)митний перевізник повинен використовувати транспортні засоби, які належать на правах власності тільки резидентам України.

ТЕХНОЛОГІЧНІ ВИМОГИ:

1) митному перевізникові заборонено: перевозити товари, заборонені до ввезення в Україну; до транзиту через митну територію України; щодо яких не було здійснене митне оформлення; які переміщуються через митний кордон України з порушенням вимог Митного кодексу України та інших законодавчих актів України; без дозволу митного органу перевозити разом з товарами, що перебувають під митним контролем інші товари; без дозволу митного органу змінювати, вилучати пошкоджувати засоби ідентифікації товарів; передавати ліцензію або її копію іншій юридичній чи фізичній особі для провадження посередницької діяльності митного перевізника;

2) митний перевізник зобов'язаний: доставляти в митні органи товари і товаро-

супровідні документи на них без будь-якої зміни їхньої упаковки, стану тощо; дотримуватися встановленого митним органом терміну доставки товарів; забезпечити збереження товарів і товаросупровідних документів на них під час їх перевезення; розміщувати товари, що надійшли в митницю призначення, у зонах митного контролю; після доставки товару не залишати їх без дозволу митного органу без догляду, не змінювати місця стоянки, не здійснювати вивантаження чи перевантаження, розпакування, пакування чи перепакування товарів; забезпечувати збереження накладених митних забезпечень; забезпечувати безперешкодний доступ посадових осіб митних органів на територію чи в приміщення підприємств, де знаходяться або можуть знаходитись товари, що підлягають митному оформленню, подавати митному органові документи, що містять відомоаі, необхідні для митного контролю та митного оформлення товарів і транспортних засобів; бути присутнім під час митного оформлення товарів тощо.

Ще одним моментом, який треба з'ясувати, є страхування власної діяльності. Зокрема ст.4 Закону України „Про страхування" [8] поділяє страхування на такі види: особисте страхування, майнове страхування, страхування відповідальності. У Законі відсутнє поняття страхування власної діяльності, не пояснено також, який випадок слід уважати страховим. На нашу думку, поняття страхового випадку в цих відносинах необхідно розуміти як страхування вартості вантажу та сплати митних податків і зборів на товари, що переміщуються у випадку їх недоставки в митницю призначення. Митний перевізник укладає договір з будь-якою страховою фірмою на страхову суму щодо одного засобу перевезення, що відповідає вимогам Постанови Кабінету Міністрів України „Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності" №756 від 04 липня 2001р. та складає 2000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян (34 тисячі гривень). Однак така сума є замалою і не відповідає вартості вантажів, які переміщують, та митних податків та зборів (обов'язкових платежів), що підлягають сплаті під час митного оформлення товарів у разі їх увезення на митну територію України для вільного обігу.

На нашу думку, ця сума повинна бути не меншою як 5000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян (85 тисяч гривень), щоб забезпечити вартість вантажів, які переміщують, та митних податків та зборів (обов'язкових платежів), що підлягають сплаті під час митного оформлення товарів у разі їх увезення на митну територію України для вільного обігу.

Використання послуг митного перевізника під час проведення зовнішньоекономічної операції має низку позитивних моментів: підприємці не мають вносити грошової застави, надавати банківської гарантії, застосовувати супроводу транспортного засобу з вантажем підрозділами митної варти, а отже, не потрібно вилучати з обігу фінансового капіталу, водночас зменшується час, витрачений на проходження митних процедур на кордоні. Перевізник зі статусом і ліцензією митного перевізника самостійно гарантує доставляння вантажу між митницями. З іншого боку, для держави Це теж вигідно - надійне доставляння вантажів у митниці призначення та профілактика контрабанди та порушення митних правил.

Розвиток інституту митного перевізника сприяє збільшенню обсягів переміщуваних вантажів, спрощенню проходження митних формальностей, сприяє конкуренції і на ринку надання послуг у галузі митної справи, і послуг із перевезення вантажів. Митний перевізник буде намагатися якісно і своєчасно доставляти товари до митниці призначення та „як суб'єкт, зацікавлений в довірі клієнта до своєї фірми, більш всього буде

турбуватися про її престиж" [9, 38].

Порядок видачі ліцензій на здійснення посередницької діяльності митного перевізника затверджений Наказом ДМСУ №243 від 06.04.2004 р. Цей нормативний акт встановлює порядок видачі, переоформлення, анулювання ліцензій на проведення посередницької діяльності митного перевізника, висуває організаційні й особливі вимоги суб'єктам господарської посередницької діяльності із надання послуг митного перевізника. Унесення змін до цього акта буде мати за мету: забезпечити виконання відповідних вимог організаційних аспектів процедури отримання ліцензії на проведення посередницької діяльності митного перевізника, а також уніфікувати порядок видачі Держмитслужбою ліцензій на проведення посередницької діяльності митного перевізника.

Обов'язки митного перевізника не зазначені в МКУ, а регламентуються на рівні угоди між митним перевізником та Держмитслужбою, яка передбачена пунктом 3.3 ліцензійних умов. Відповідно до такої угоди митні перевізники гарантують обов'язкову доставку в митні органи призначення товарів, що перебувають під митним контролем, або ж безумовну сплату митного боргу (податки й збори - обов'язкові платежі, що підлягають сплаті під час митного оформлення товарів у разі їх увезення на митну , територію України для вільного використання) у разі недоставки цих товарів у митні органи призначення. У разі настання гарантійного випадку (митний перевізник порушив зобов'язання щодо обов'язкової доставки товару в митний орган призначення у визначений термін, за винятком випадків дії обставин, які не залежать від митного перевізника - обставини непереборної сили) митний орган відправлення забезпечує надання Акта про настання гарантійного випадку та Вимоги про сплату митного боргу митному перевізникові протягом трьох діб з моменту спливу терміну доставки товару, який встановив митний орган.

Перевізник зобов'язується відшкодувати митному органу суму визначеного митного боргу не пізніше як за 30 днів по одержанні Акта й Вимоги або повернути Акт і Вимогу без задоволення. Гарантійний випадок не вважають таким, що настав, якщо митний перевізник не виконав зобов'язань унаслідок дії обставин непереборної сили. Достатнім доказом настання обставин непереборної сили є документ про настання таких обставин у зоні діяльності конкретного митного органу, який видав митний перевізник або інший уповноважений орган.

Митний перевізник несе відповідальність згідно із законодавством за дії, упущення, порушення, бездіяльність тощо своїх посадових осіб, агентів, персоналу, які виконують дії з перевезення товарів, що перебувають під митним контролем, між митними органами, як за свої власні дії, упущення, порушення, бездіяльність. Таку угоду укладають на час дії ліцензії. На нашу думку, обов'язки митного перевізника повинні бути закріплені в окремій статті МКУ, а не в Угоді між Держмитслужбою та митним перевізником, яку йому пропонують для підписання.

Нерозв'язаними залишаються і питання контролю з боку Держмитслужби за діяльністю митних перевізників та веденням аналізу і статистики митних перевізників, що є порушеннями митних правил.

Зокрема інформація про порушників митних правил - митних перевізників - взагалі відсутня, однак в п.2.3 Угоди передбачено, що щомісяця, не пізніше 15 числа наступного за звітним митний перевізник повинен надавати до Управління контролю за переміщенням вантажів Державної митної служби разом із супровідним листом звіт про перевезення митним перевізником товарів, що перебувають під митним конт-

полем і перевозяться між митними органами автомобільним транспортом.

Вимоги щодо надання інформації має містити спеціальний відомчий нормативний акт, а саме „Порядок контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження посередницької діяльності митного перевізника", затверджений Наказом Державної митної служби України. Контролювати діяльність суб'єктів господарювання (митні перевізники-ліцензіата) у межах 'їхніх повноважень повинна Державна митна служба України як орган ліцензування та підпорядковані їм регіональні митниці, митниці. На нашу думку, залучати до контролю Державний комітет із питань регуляторної політики та підприємництва недоцільно.

Контроль за діяльністю митних перевізників полягає у проведенні таких заходів: проведення планових та позапланових перевірок (згідно із планами перевірок, затвердженими наказом, не рідше як один раз на рік). Цей акт повинен встановлювати процедуру проведення контрольних заходів, терміни, права й обов'язки, а також відповідальність посадових осіб та ліцензіата.

На наш погляд, це права доступу ліцензіатів на територію, у виробничі та інші приміщення, а також до транспортних засобів для їх обстеження, перевірки та з'ясування питань, безпосередньо пов'язаних із перевіркою, право ознайомлюватися з необхідними для проведення перевірки документами; отримувати копії (ксерокопії) необхідних документів; отримувати від ліцензіатів письмові пояснення з питань, що виникають під час перевірки. Посадові особи, які здійснюють перевірку, повинні дотримуватися норм законодавства, об'єктивно відображати стан справ щодо додержання ліцензіатом Ліцензійних умов.

Порядок контролю повинний чітко встановити підстави анулювання ліцензії. Такими підставами, зокрема, можуть бути: заява ліцензіата про анулювання ліцензії, акт про повторне порушення ліцензіатом Ліцензійних умов, рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання, акт про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії; акт про встановлення факту передання ліцензії або її копії іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності; акт про встановлення факту неподання у визначений термін повідомлення про зміну даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії; акт про невиконання розпорядження про усунення порушень Ліцензійних умов; неможливість ліцензіата забезпечити виконання Ліцензійних умов, установлених для деякого виду господарської діяльності; акт про відмову ліцензіата у проведенні перевірки органові ліцензування або спеціально вповноваженому органові з питань ліцензування.

Порядок обов'язково повинен встановлювати право ліцензіата на оскарження до Державної митної служби України, а також до суду дії комісії, яка здійснювала перевірку й анулювання ліцензії.

У ст.184 МКУ передбачено, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади в галузі митної справи проводить реєстр митних перевізників і забезпечує його періодичну публікацію [6], однак до цього часу такого реєстру немає в Держмитслужбі, як і не організовано його періодичної публікації. На нашу думку, така ситуація негативно впливає на розвиток ринку митних послуг та обмежує суб'єктів ЗЕД в отриманні необхідної інформації з метою використання такого заходу гарантування, як митний перевізник

Держмитслужба, на нашу думку, повинна обов'язково вести реєстр митних перевізників та публікувати його не рідше як раз на півріччя та розміщувати таку інформацію

на сайті Держмитслужби. Таке інформування буде відповідати нормам Глави 4 МКУ „Інформування та консультування з питань митної справи".

Доцільним, на нашу думку, є внесення змін до МКУ шляхом доповнення ч.З статті 182: „Відмова митного перевізника від укладання договору при наявності у цього перевізник-можливості здійснити перевезення товарів не допускається". Ця норма дасть змог застосувати до митного перевізника санкцію у вигляді позбавлення ліцензії, якщо митний-перевізник відмовиться з різних причин надати послуги митного перевізника.

Також необхідно доповнити МКУ статтею, у якій були б зазначені обов'язки митного перевізника, у такій редакції

„Митний перевізник зобов'язаний:

1)здійснювати перевезення товарів під митним контролем;

2)дотримуватися встановлених законодавством правил та вимог щодо перевезення

товарів;

3) сплачувати митні податки, збори (обов'язкові платежі) у випадку недоставляння

товару до митниці призначення;

4) вести облік товарів, що знаходяться під митним контролем, надавати в митні органи звітність про перевезені товари".

Також у МКУ необхідно зазначити випадки, при яких Держмитслужба може позбав митного перевізника ліцензії

Висновки. Отже, належне правове регулювання й організація діяльності митног перевізника створить умови не тільки для розвитку зовнішньоекономічної діяльності, а й для розвитку України як цивілізованої транзитної держави, оптимізує процедури надання послуг митного перевізника, створить умови для розвитку ринку послуг із перевезення вантажів, що перебувають під митним контролем.

ЛІТЕРАТУРА

1. Україна: поступ у XXI ст. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004р.: Послання Президента України до Верховної ради України // Урядовий

кур'єр.-2000.-№34.

2.Спицин А.В. Організаційно-економічні аспекти розвитку рику ділових послуг в митній системі Російської Федерації Дис... канд. економ, наук Спеціальність 08.00.05. -М.:РГБ, 2003.-188с.

3.Спрощення митних процедур - шлях до покращення привабливості України як транзитної держави // Митний брокер. - 2003. - №б (73). - С.8-9.

4.Желінський В.П. Необхідність і перспективи утвердження України як транзитної держави // Митна справа. - 2002. - №4. - С.17-21.

5.Безкоровайна І.В. Договірні засади діяльності митного перевізника // Митна справа. - 2005. - №1. - С.54-59.

б Митний кодекс України від 11.07.2002 р. №92-УІ // Відомості Верховної Ради України. - 2002.- №38-39 (27.09.2002). - Ст.288.

7.Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закон України ідв 1 червня 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - №36. - Ст.299.

8.Про страхування: Закон України N 85/96-ВР від 7 березня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №18. - Ст.78.

9.Яцентюк Ю. Інститут митного перевізника // Транспорт. - 2004. - №5-6. - С.38-39.

УДК 343' 3593' 98

В.М. Шевчук, к.ю.н, доцент

кафедри криміналістики НЮАУ ім. Ярослава Мудрого

ОСОБЛИВОСТІ ВИЯВЛЕННЯ МИТНИХ ЗЛОЧИНІВ: КРИМІНАЛІСТИЧНИЙ АСПЕКТ

У криміналістичній літературі немає однозначного тлумачення сутності виявлення злочинів. У теорії криміналістики виявлення часто розглядають як структурний елемент розкриття [6]. Дехто з учених-криміналістів, відзначаючи важливість діяльності із виявлення злочинів, неправомірно відносять його до першочергового етапу розслідування на правах автономної частини [15], тим самим змішуючи дослідчу діяльність зі слідчо-процесуальною, діяльність із виявлення ознак злочину — із процесом його розслідування. Помилковість цієї позиції очевидна, оскільки "розслідування розпочинається лише після порушення кримінальної справи, а діяльність із виявлення злочинів здійснюють до цього. Разом із цим, принципово відрізняються форми, методи й засоби, які використовуються під час виявлення злочинів та їх розслідування" [25,146].

З огляду на це вважаємо найбільш правильною і послідовною позицію В.В.Степанова, який зазначає, що виявлення злочинів не є ні етапом розкриття, ні етапом розслідування. На його думку, цю діяльність слід розглядати як самостійний, перший етап (стадію) боротьби зі злочинністю і включення виявлення злочинів до предмета криміналістики обумовлює створення окремої криміналістичної теорії [25,146-150].

В.О. Образцов, підкреслюючи актуальність проблеми виявлення злочинів у криміналістиці, вказує на необхідність розробити "криміналістичну характеристику виявлення злочинів" [21, 119]. Вважаємо, що цей погляд суперечить принципові однозначності вживання понять у науці. "Термін "криміналістична характеристика", — справедливо зазначає Р.С. Бєлкін, — необхідно вживати тільки у значенні, що відповідає поняттю, яке позначає цей термін" [1,319]. У зв'язку з цим сутність терміна "виявлення" відповідає поняттю "криміналістичне забезпечення діяльності із виявленню злочину" [3,64-69].

Наведене дає підстави визначити криміналістичне забезпечення діяльності із виявлення ознак митних злочинів як систему криміналістичних знань та основаних на них навичок і вмінь посадових осіб використовувати наукові способи й засоби з метою встановити можливі факти вчинення таких злочинів [32,112-118].

Проблема виявлення ознак злочину як структурного елемента криміналістичної методики тісно пов'язана з правильним трактуванням поняття "ознаки злочину", оскільки в теорії і практиці його тлумачать неоднозначно. На думку деяких учених-криміналістів, "ознаки злочину — це певні факти реальної дійсності, що є слідами злочину, які вказують на можливість учинення конкретного злочину" [7, 89]; іноді їх називають криміналістичними. Інші вчені під ознаками злочину розуміють властивості тієї чи іншої події, які дають змогу оцінювати її як суспільне небезпечну і протиправну [16, 78]. Звичайно, перші оцінюють ознаки як криміналістичні, інші — як кримінально-правові. І саме так слід інтерпретувати ст. 97 КПК, оскільки факти виявлення матеріальних змін у довкіллі ще не свідчать про 'їхній незаконний характер, юни не можуть бути підставою для порушення кримінальної справи, а лише породжують необхідність визначити наявність або відсутність ознак злочину з погляду кримінального закону.

На нашу думку, спірною є позиція тих науковців, які стверджують, що порушення кримінальної справи пов'язано тільки з виявленням кримінально-правових, а не кри-

міналістичних ознак, оскільки виявлені ознаки матеріального характеру самі собою не є підставою для оцінки тієї чи іншої події злочину [33,163]. Подібна категоричність сумнівна: адже уявлення про кримінально-правову кваліфікацію вчиненого діяння багато в чому визначається сукупністю криміналістичних ознак.

Ознаки митних злочинів у криміналістичному розумінні — це факти, які є результатом злочинних дій зі скоєння митних злочинів і які дають змогу судити про злочинний характер події злочину, осіб, які мають відношення до нього, а також способи й обставини вчинення таких злочинів.

Різноманітність і численність ознак митних злочинів як прояв і вираження різно-бічності цюго злочину потребує & класифікації, яку, на наш погляд, найкраще можна здійснювати на основі вчення про криміналістичну характеристику злочинів. При цьому слід виділити криміналістичні ознаки предмета посягання і способу його вчи-нення, сукупність типових слідів митних злочинів й особи злочинця, а також ознаки обстановки вчинення таких злочинів. Можливі й інші підстави криміналістичної класифікації ознак митних злочинів: за місцем їх прояву, формою відбиття в довкіллі, змістом, зв'язком із подією злочину та ін. [18].

Отже, вияв ознак митних злочинів - це діяльність уповноважених на це органів, що передує порушенню кримінальної справи, спрямована на встановлення можливих фактів вчинення митних злочинів, яка становить матеріальну і правову передумову розкриття й розслідування цього виду злочину.

Основою діяльності із виявлення ознак митних злочинів є прийоми здійснення такої діяльності. При цьому прийоми виявлення — це найбільш раціональна й ефек-тивна сукупність дій, які ґрунтуються на законі і спрямовані на виявлення (розпіз-нання) фактів вчинення митних злочинів і встановлення в них ознак таких злочинів. Зазначмо, що прийоми виявлення слід розглядати стосовно основних напрямів служ-бової діяльності правоохоронних органів, що сприяють виявленню цюго виду злочину.

Аналіз митної та судово-слідчої практики свідчить, що ознаки контрабанди можуть бути виявлені під час

а) здійснення митного контролю;

б) провадження справ про порушення митних правил;

в) здійснення прикордонного контролю;

г) проведення оперативно-розшукових заходів;

д) провадження дізнання та попереднього слідства;

е) здійснення прокуратурою загальнонаглядових функцій;

є) перевірки заяв і повідомлень про вчинену контрабанду або про її підготовку.

Останнім часом ознаки митних злочинів часто виявляються в результаті діяльності органів Державної податкової адміністрації; їх виявленню сприяє також робота Това-риства захисту прав споживачів та інших державних органіа Відзначмо, що ознаки митних злочинів можуть бути виявлені під час розслідування як контрабанди, так і інших злочинів - розкрадань, убивств, грабежів, розбоїв тощо.

Узагальнення практики показало, що більшість фактів вчинення митних злочинів, особливо контрабанди, виявляють працівники митної служби під час здійснення мит-ного контролю - саме в результаті митного огляду та під час перевірки документів. Найпоширеніші прийоми виявлення ознак контрабанди під час здійснення митного контролю - це митний огляд, перевірка митних та інших документів, експрес-аналіз речовин, матеріалів і предметів тощо.

Суть митного огляду полягає в оперативно-пошуковій діяльності працівників митниці

з метою виявити предмети контрабанди, а також предмети, транзит яких заборонений і які є об'єктами порушення митних правил У зв'язку з цим В.М. Тертишник справедливо зазначає, що під час митного огляду можуть бути встановлені різні джерела доказової інформації щодо порушених пізніше кримінальних справ. "І навіть більше, - як зазначає автор, — уже в рамках адміністративного процесу може здійснюватися технічне документування, фіксація тих чи інших юридично важливих фактів за допомогою технічних засобів [...]. Це дає змогу говорити, що виявлення й закріплення доказів здійснюється ще на етапі діяльності, спрямованої на виявлення самого злочину" [27,111].

У процесі митного огляду ознаки контрабанди можуть бути виявлені трьома способами — візуальним (органолептичним), технічним (інструментальним) і кінологіч-ним. Підставою для такої класифікації є засоби й методи проведення огляду; при цьому можливі й інші підстави: за об'єктами огляду, за послідовністю проведення, за чисельністю осіб, які провадять огляд, та ін.

Візуальний огляд полягає в тому що, оперативний працівник митниці перевіряє об'єкти митного контролю органолептичним методом, тобто за допомогою органів чуття людини, результатом чого є сприйняття ознак, які вірогідно вказують на вчинення контрабанди. Цей спосіб застосовують у разі, коли об'єкт огляду виявляє зовнішні ознаки контрабанди. Здебільшого візуальний спосіб передбачає процедуру забезпечення безпосереднього доступу до підконтрольних об'єктів, тому його інколи називають ручним (фізичним) оглядом.

Технічний огляд — проведення перевірки об'єкта, якого оглядають за допомогою технічних засобів митного контролю оглядової рентгенівської техніки, ендоскопів, металодетекторів, щупів тощо. Цей комплекс спеціальних технічних засобів застосовують митні органи безпосередньо у процесі оперативного митного контролю всіх видів переміщуваних через митний кордон об'єктів із метою виявити серед них матеріали, предмети і речовини, заборонені до ввезення чи вивезення або таких, що не відповідають декларованому змісту [12].

Кінологічний огляд передбачає використання службових собак, спеціально підготовлених для розшукування предметів контрабанди за запаховими слідами. Орган нюху службово-розшукової собаки діє при цьому як біологічний детектор [4]. Практика свідчить, що для зазначених цілей переважно використовують такі породи собак, як спанієль та німецька вівчарка. У місцевостях із помірним кліматом успішно "працюють" також добермани-пінчери, доги, фокстер'єри та ін.

Попри кількісні показники, необхідно брати до уваги і психологічний чинник, оскільки контрабандисти, готуючись до вчинення контрабанди на конкретній митниці, Дізнаються, чи працюють там службові собаки. Ось чому для підвищення ефективності роботи із виявлення контрабанди програми підготовки службово-розшукових собак мають передбачати не тільки пошук наркотиків, а й інших прихованих криміналістичних об'єктів, наприклад, сигарет, вибухових пристроїв, боєприпасів, вибухових речовин тощо. "Ніс собаки може і повинен стати надійною зброєю проти так званої безхазяйної" контрабанди" [9,18].

ПІД час проведення митного огляду доцільно використовувати криміналістичні методи і прийоми, про що справедливо зазначали німецькі [13,18], а згодом і українські криміналісти [8,95].

Перевірка митних та інших документів як прийом виявлення ознак митних злочинів полягає у візуальному їх вивченні, а в разі потреби — і в інструментальному дослідженні з метою встановити факт зміни в первинному змісті документа, підробки відбитків

печаток та штампів, використання недійсних документів, а також тих, які містять недостовірні відомості або отримані незаконним шляхом. Візуальне вивчення документа передбачає зосередження уваги на відповідності документа встановленій формі — наявності або відсутності потрібних реквізитів: печаток, штампів, підписів, дат. При цьому детальному оглядові підлягає текст, відбитки печаток і штампів на документах, оцінюється справжність бланків і паперу, на яких розміщено текст, а також відповідність на них підписів посадових осіб зразкам підписів, печаток і штампів, які є в наявності. Наступний етап перевірки — дослідження зовнішніх ознак документа. Якщо необхідно перевірити документ на достовірність, проводять його експрес-дослідження із застосуванням спеціальних технічних засобів: хімічних реактивів "FAUROROT" для прискореного визначення в документах дописок, підчисток, виправлень; лупи з під-свіченням, мікроскопа, ультрафіолетового та інфрачервоного освітлювачів [11]. Іноді таку перевірку називають документальним контролем і пропонують застосовувати, окрім названих вище, й інші прийоми перевірки їх достовірності: арифметичні, нормативні, зустрічні перевірки, зіставлення документів, які відображають взаємопов'язані операції, та ін. [5,26-30].

Для встановлення факту зміни первинного змісту митної декларації шляхом підчистки, дописки, виправлення вагомого значення набуває застосування методу "спеціальних поміток", який полягає в тому, що інспектор митниці, використовуючи люмінесцентний фломастер (приміром, "Вольюматик"), дублює запис, а також перелік та опис предметів, цінностей у відповідній графі декларації або в розділі "Службові примітки митниці". У правому верхньому кутку "позначеної" декларації він пише звичайним чорнилом назву пункту оформлення, що є умовним знаком для будь-якої митниці, який вказує на необхідність перевірити таку декларацію за допомогою ультрафіолетового ліхтаря (наприклад, "Brilliant", "Неkking", "UV-300" тощо).

Позначення й перевірку декларації слід проводити приховано від осіб, які перетина-ють кордон. Підозрювані у вчиненні контрабанди особи не повинні знати про застосування цього методу. У первинних матеріалах підставою порушення кримінальної справи можуть бути письмові зізнання правопорушника або відповідні висновки експертизи, які підтверджують факт учинення злочину [19,59-60].

Щоб виявити факти використання тайників конструкційних елементів транспортних засобів, також уживають цей метод. Оперативні працівники митниці за допомогою спеціальних олівців або фломастерів конспіративно наносять "спецпозначки" на деякі деталі конструкційних елементів транспортного засобу, які легко знімаються і в силу своїх особливостей можуть бути використані для приховування контрабанди.' Невидимі неозброєним оком такі помітки, як правило, рекомендують робити на листах; обшивки, люках, панелях вимикачів, плафонах освітлення та інших подібних їм елементах, що закривають внутрішні пустоти й порожнини і прикріплені болтами, гвинтами, шурупами тощо. Коли транспортний засіб повертається з-за кордону, під час митного контролю ці позначки висвітлюються за допомогою ультрафіолетових приладів. У випадку розбіжності "спецпозначок" встановлюють факт розкриття цієї знімної деталі, після чого провадять детальне обстеження виявлених порожнин.

Вивчення митної практики свідчить про доцільність розробки єдиних технологічних карт маркірування можливих місць приховування контрабанди стосовно різних видів транспортних засобів. Особливо вони важливі для морських митниць, оскільки морські судна часто повертаються з-за кордону не в порт свого відбуття. Під час розробки таких карт насамперед необхідно брати до уваги найбільш вірогідні місця

обладнаних тайників (туалети, душові, каюти, купе та ін.). Прийняття єдиної системи маркірування дасть змогу працівникам митниць проконтролювати будь-який транспортний засіб, що виїжджає з України або повертається з-за кордону щодо використання в ньому конструкційних пустот із метою переміщення контрабанди.

Ознаки злочину не завжди помітні на поверхні матеріального носія, а найчастіше приховані, тому й потребують спеціальних методів і засобів дослідження. У зв'язку з цим суттєвого значення набуває проведення так званих попередніх досліджень, це можуть бути спеціальні криміналістичні, хімічні, біологічні та деякі інші дослідження таких об'єктів, як митні та інші документи, речовини (наркотичні, отруйні, сильнодіючі), зброя (вогнепальна, холодна), боєприпаси тощо. Тому з метою встановлення належності до предметів контрабанди переміщуваних через митний кордон речовин, матеріалів та інших предметів важливим є проведення експрес-аналізу. Під час огляду макової соломки, плиток із конопель, порошків із маку, а також будь-яких інших сумнівних порошків і пігулок провадять їх попереднє дослідження з використанням реактиву "Політест". Хід і результати експрес-аналізів фіксують у протоколі огляду [30, 15-16]. Однак слід пам'ятати, що ці результати як попередні висновки можна використовувати тільки в оперативних або тактичних цілях як орієнтовну, допоміжну інформацію, але не як доказ. Одержані таким шляхом результати потребують підтвердження на підставі здійснення відповідної судової експертизи.

Проведення попереднього дослідження здебільшого не може замінити судової експертизи. Часто за своїм змістом і застосовуваними методами воно відрізняється від судової експертизи лише статусом особи, яка проводить дослідження, і формою підсумкового документа, у якому фіксують його результати. Останні не є джерелом доказів і доказової сили не мають, що призводить до того, що в кожному третьому-п'ятому випадку деякі об'єкти (вибухові, наркотичні речовини тощо) "досліджують" двічі [28, 46] і часто після порушення кримінальної справи призначають відповідну судову експертизу, яка дублює попереднє дослідження.

На підставі сказаного вище ми схиляємось до думки таких учених, як ЯП. Нагнойний, Р.С. Бєлкін, Ю.Н. Бєлозеров, ААЧувильов, Є.М. Тихонов, М.В. Салтевський, які вважають доцільним передбачити у кримінально-процесуальному законодавстві можливість проведення судової експертизи до порушення кримінальної справи для встановлення наявності або відсутності підстав для цього, коли вирішення цього питання потребує використання спеціальних знань і повинно мати доказове значення [1, 107].

Під час здійснення митного контролю в разі потреби відповідно до ст.65 МК України можна залучати спеціаліста чи експерта для вирішення питань, які потребують спеціальних знань у галузі науки, техніки чи мистецтва. Під час провадження справ про порушення митних правил можливе призначення експертизи (ст. 380, 381 МК України). У спеціальній літературі та й на практиці їх іноді називають митними експертизами [31,53-109].

В Україні сучасні митні лабораторії не сертифіковані, тому висновок митної експертизи розглядають як висновок спеціаліста і використовують для прийняття рішень щодо порушення кримінальної справи про контрабанду або адміністративної справи про порушення митних правил.

Ознаки контрабанди можуть бути виявлені безпосередню під час провадження справ про порушення митних правил, зокрема, коли: а) вимагають документи, необхід-ні для провадження у справі про порушення митних правил (ст. 376 МК); б) вилучають товари, транспортні засоби і документи (ст. 377 МК); в) проводять митні обстеження

(ст. 378 МК); г) пред'являють товари, транспортні засоби, документи для впізнання (ст. 379 МК); г) проводять експертизу (а. 380, 381 МК); д) беруть проби та зразки для проведення дослідження (експрес-аналізу, експертизи (ст.382 МК)). У зв'язку з цим правомірним є твердження Є.В. Додіна та В.І. Юріна, що "тактика провадження цих дій має грунтуватися на рекомендаціях криміналістики з урахуванням специфіки діяльності митних установ" [8,95].

Виявлення ознак митних злочинів може мати місце під час здійснення прикордонного контролю особовим складом Державної прикордонної служби. Прикордонний контроль - це перевірна діяльність, яку здійснює особовий склад Прикордонних військ щодо осіб, транспортних засобів, вантажів та інших об'єктів, які перетинають державний кордон України, із метою попередити, виявити і припинити порушення державного кордону, а також факти незаконного переміщення через кордон предметів контрабанди та предметів, заборонених до ввезення в Україну або вивезення з неї [17, 5-9].

Особовий склад Прикордонних військ, здійснюючи прикордонний контроль, уповноважений: перевіряти в осіб, які перетинають державний кордон України, документи на право в'їзду в Україну або виїзду з неї, робити в них відповідні позначки і в разі потреби тимчасово їх вилучати; провадити в установленому порядку самостійно або разом з працівниками митниці огляд вантажів та іншого майна осіб, які перетинають державний кордон; вилучати в установленому порядку переміщувані через державний кордон предмети, заборонені до ввезення в Україну або вивезення з неї, а також предмети контрабанди; з урахуванням міри й обставин допущеного правопорушення вирішувати питання про пропуск в Україну або виїзд із неї осіб, які намагаються провезти через кордон предмети чи документи, заборонені до ввезення або вивезення з України, а також предмети контрабанди; здійснювати в установленому порядку огляд іноземних та вітчизняних транспортних засобів, що прямують через державний кордон, і вантажів, які на них перевозять та ін. [20].

Практика свідчить, що найпоширенішими прийомами виявлення фактів контрабанди під час здійснення прикордонного контролю особовим складом Прикордонних військ є огляд транспортних засобів, вантажів, багажу та іншого майна осіб, які прямують через державний кордон, а також застосування разом із працівниками митних органів рейдів, засідок і операцій на об'їзних шляхах.

Здійснюючи прикордонний контроль, прикордонники часто самі виявляють митні злочини і стають очевидцями таких злочинів. Вони зобов'язані вжити необхідні заходи щодо припинення злочину і збереження його слідів. У таких випадках безпосереднє спостереження обставин, що вказують на причетність особи до вчинення контрабанди, є своєрідним прийомом виявлення його ознак. Об'єктами спостереження може виступати сам факт злочину, його наслідки, а також спроби злочинців знищити сліди чи сховатися.

Виявлення ознак митних злочинів може також здійснюватися під час оперативно-розшукових заходів [23, 303]. Одним з найдійовіших способів отримання інформації про ознаки контрабанди є застосування оперативно-розшукових заходів: особистого розшуку, оперативного спостереження, контрольної перевірки, оперативного проникнення в злочинну групу, розвідувального, зашифрованого опитування та ін. [2].

Названі прийоми виявлення митних злочинів дають змогу одержати лише неповні відомості про ознаки цих злочинів. Інша складається ситуація, коли до порушення кримінальної справи було реалізовано оперативну розробку, яка становить комплекс оперативно-розшукових заходів і прийомів, об'єднаних єдиною метою — не тільки

виявити ознаки митних злочинів, а й установити в усіх деталях механізм 'їх вчинення, учасників та організаторів, характер стосунків між ними тощо.

Як уже зазначалося, однією з проблем, які негативно впливають на діяльність митних органів у виявленні й розкритті митних злочинів є те, що вони не мають права здійснювати оперативно-розшукової діяльності. У зв'язку з цим у Митному кодексі Укра'іни слід було б передбачити надання права митним органам проводити опера-тивно-розшукову діяльність, зокрема право провадити візуальне спостереження в зонах митного контролю й інших місцях вчинення митних злочинів або підготовки до їх вчинення із застосуванням фото-, кіно-, відеозйомки, оптичних і радіоприладів, інших технічних засобів [24]. У зв'язку з цим перед митними органами постає проблема техніко-криміналістичного забезпечення оперативно-розшукового заходу.

Візуальне спостереження - це оперативний захід, покликаний забезпечити отримання інформації про поведінку й діяльність відомих або невідомих осіб у конкретних умовах митних зон. Основними завданнями такого методу є:

1)виявити серед дій підконтрольних осіб спроби приховування від очікуваного митного контролю предметів контрабанди;

2)встановити факти передачі іншим особам будь-яких предметів;

3)виявити факти підвищеного інтересу деяких осіб (працівники порту, аеродрому, залізниці, вантажників та ін.) до процедури митного контролю та зберігання несупро- воджуваного багажу, вантажних і контейнерних упаковок;

4)виявити факти незаконного перетинання митного кордону шляхом обходу місць митного контролю;

5)отримати візуальну інформацію та технічне документування поведінки пасажирів, які прибувають із "контрабандно небезпечних" регіонів;

6)контролювати оперативних працівників митниць із метою виявити і припинити здійснення протиправних дій [10].

Узагальнення й аналіз митної практики свідчать, що найчастіше початкові відомості про митні злочини може безпосередньо виявити слідчий у процесі провадження дізнання або попереднього слідства під час розслідування інших злочинів (ухилення від сплати податків, розкрадання, незаконні валютні операції, посадові злочини тощо). Такі відомості слідчі найчастіше отримують під час слідчих дій - обшуку, огляду документів, допитів підозрюваного, свідків та ін.

Проводячи дізнання й попереднє слідство, застосовують однаковий прийом виявлення ознак митних злочинів - перевірка інформації в ході кримінальної справи. Слідчий у процесі розслідування одного злочину, отримавши інформацію про ознаки іншого злочину, зобов'язаний перевірити їх і прийняти відповідне рішення. Перевірку здійснюють шляхом проведення слідчих дій, надання доручень і вказівок слідчого органам дізнання, перевірку необхідно завершити в термін, даний на розслідування кримінальної справи.

Яксвідчить практика, підрозділи МВС, прокуратури, розслідуючи інші злочини, а такожрезультаті здійснення оперативно-розшукових заходів часто виявляють факти контрабандної діяльності. У цих випадках органи, на які не поширюється підслідність статей 201 і 305 КК України, передають кримінальну справу для подальшого розслідування в органи СБУ або прокуратури (ст.112 КПК України). Останні, отримавши оперативні матеріали, знову відпрацьовують ті самі питання, часто тривалий час не маючи потрібної оперативної інформації. Це не викликане необхідністю "переадре-совувати" справи одного органу іншому, як показує узагальнення практики й інтерв'ю-

вання практичних працівників, негативно впливає на якість розслідування контра--банди і породжує тяганину й подовження термінів розслідування.

Викладене свідчить про доцільність передбачити в ч.1 ст.112 КПК Украіни полоя про те, що попереднє слідство у справах про контрабанду має провадити слідчий СБУ або МВС залежно від того, у результаті чиїх оперативних розробок порушено справу [29]. Виявлення ознак митних злочинів може також мати місце під час здійснення про-куратурою загальнонаглядових функцій. Згідно зі ст.29 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює нагляд за дотриманням законів органами дізнання, попе-реднього слідства та іншими органами, які ведуть боротьбу зі злочинністю. Прокурор у рамках здійснення службової діяльності в результаті вивчення документальних матеріалів (копій постанов, повідомлень) і проведення слідчих дій або винесення про-цесуальних рішень, які він санкціонує, часто особисто виявляє ознаки митних злочинів і на підставі цих матеріалів порушує кримінальну справу [26,67-82].

Підсумовуючи вищевикладене, зауважмо, що останнім часом деякі вчені-кримінана-лісти виділяють у криміналістичній методиці діяльність із виявлення злочинів як струк-турний елемент методики розслідування деяких видів злочинів [14]. Вважаємо, що цей напрям у методиці розслідування митних злочинів становить певний інтерес, тому що без нього криміналістична модель розслідування видається усіченою, неадекват-ною структурі — реальній конструкції діяльності органів дізнання і слідства [22,46].

Необхідність залучення до методики розслідування митних злочинів етапу виявлення ознак зумовлена насамперед специфікою механізму вчинення таких злочинів й особ-ливостями одержання первинної інформації, підвищеною латентністю цих злочинів і складністю виявлення їхніх ознак. Тому діяльність із виявлення митних злочинів як самостійний етап пізнання злочинної події дає змогу глибше і всебічно дослідити методику її розслідування і розробити відповідні криміналістичні рекомендації

ЛІТЕРАТУРА

1.Белкин Р.С. Курс криминалистики: В 3 т. - Т.З; Криминалистические средства, приемы и рекомендации. - М: Юристь, 1997. - С. 107,319.

2.Белкин Р.С. Цит. праця. - С.400-414; Доля Е.А Использование в доказывании результатов оперативно-рознскной деятельности. - М.: Спарк, 1996; Сервецький І.В. Науково-практичний коментар Закону України "Про оперативно-розшукову діяль- ність" - К.: Парламентське видавництво, 2000. - С.99-114; Чувилев А.А. Оперативно- розыскное право. - М.: ИНФА-М, 1999. - С.37-59; Практика уголовного сыска: Научнс- практический сборник / Под ред А.И. Алексеева. - М.: Лига Разум, 1999. - С.59-76 та ін.

3.Белкин Р.С., Коломацкий В.Г. Понятие и содержание криминалистического обес-- печення деятельности криминальной милиции // Криминалистическое обеспечение деятельности криминальной милиции и органов предварительного расследования: Учебник / Под ред, Т.В. Аверьяновой и Р.С. Белкина. - М.: Новый юристь, 1997. - С.64-69

4.Винберг АИ. Криминалистическая одорология // Криминалистика на службе следствия. - Вильнюс, 1967. - С.8-17; Белкин Р.С. Цит. праця. - С.75-94 та ін.

5.Гаджиев Н. Документальный контроль по выявлению правонарушений в экономике // Законносте - 1996. - №10. - С.26-30 та ін.

6.Герасимов И.Ф. Некоторые проблемы раскрытия преступлений. - Свердловкс, 1975. - С.49; Винокуров С.И. Основньїе вопросы методики расследования преступныых нарушений правил обращения со взрывчатыми материалами: Автореф. дис.... канд. юрид. наук 12.00.09. - М., 1976. - С.14; Безруких Р.К., Лекарь АГ. Организационнс-

тактические основы раскрытия преступлений. - М., 1977. - С.10,11.

7 густов Г..А. Танасевич В..Г. Признаки хищений социалистической собственности // Вопгош совершенствования предварительного следствия. - Л, 1971. - С.89 та ін.

8 Полин Е В Юркин В.И. Применение криминалистических методов, приемов и дав в административном процессе // Криминалистика и судебная зкспертиза. - Вьш 8 -К:Вища шк, 1971. -С.95.

9. Дороонин М П Междднародная борьба с контрабандой наркотиков / Рукопись деп. в ИНИОН АН СССР №31284 от 25.09.87г.-Л.,1987.-С.18.

10 лугин Г.А Оперативные задачи таможенных служб, требующие применения технических средств таможенного контроля. - М, ИПК и ПРТУ РФ, 1993. - С.70-74; К вопросу о работе американской таможни // Иностранная печать о техническом оснащений полиции капитгалистических стран. - М, 1993. - №11. - С.56-58; Система обнаружения контрабанды // Там само. - С.54-56; Развитие систем проверки багажа авиапасажиров // Там сама - С.49-54 та ін.

11 Дугин ГА Технические средства проверки подлинности таможенных документов и целостности атрибутов тамсжнного обеспечения. - М.: ИПК ГГК РФ, 1994; Надьожкін С.Б., Кравцов Ю.Г., Кубрак М.Д. Довідник інспектора митниці з технічних засобів митного контролю. - К: ДМК Українм, 1996. - С. 133,134.

12. Дугин ГА. Малышев В.И., Чечулина И. Н. Основы таможенного дела. - М.: РИО РТА, 1995. - Вьп.4. - С.5; Шевчук В.М. Використання технічних засобів митного контролю для виявлення контрабанди // Використання досягнень науки і техніки у боротьбі зі злочинністю: Матеріали науково-практичної конференції/ Відп. ред. В.С. Зеленецький, Л.В. Дорош. - Харків: Право, 1998. - С.102-106.

13. Егер Г, Велер X. Знання криминалистики, необходимые в работе таможенных органов // Соц. таможенный контроль. - Берлин, 1969. - №2. - С.18.

14. Камоцкий АБ. Методика расследования хищений, совершаемьгх в научно-иссле- довательских и проектных организациях (По материалам Украинской ССР): Автореф.... канд. юрид. наук 12.00.09. - К, 1988. -СІ9; Герасимов И.Ф. Структура частной методики расследования отдельных видов и групп преступлений // Криминалистика: Учеб. для вузов / Под ред. И.Ф. Герасимова и ЛЛ Драпкина. - М.: Высшая школа, 1994 - С.327-329; Решетняков ВЛ. Следственные ситуации и тактические операции по делам о завладении из жилища имуществом граждак Дис.... канд. юрид. наук - Саратов, 1995. - С. 73-84 та ін.

15. Каневский ЛЛ. Расследование и профилактика преступлений несовершеннолет- них. - М.: Юрид, лит, 1982. - С.53-56; Бурнашов НА Проблеми интенсификации пред- варительной проверки материалов о кражах, совершаемьгх в условиях крупного города // Актуальные проблемы следственной деятельности. - Свердловск, 1990. - С.93-95 та ін.

16. Ларин А.М. Структура института возбуждения уголовного дела // Советское государство и право. - 1978. - № 5. - С.78 та ін.

17.Марченко Н., Любецкий Н. Пограничный контроль и другие види контроля при пересечении государственной границы Украины // Предпринимательство, хозяйство и право. - 1996. - №12. - С-5-9.

18.Матусовский Г.А, Дудников А.Л. Криминалистическая систематизация признаков хищений // Расследование хищений государственного или общественного имущесгва (проблеми тактики и методики). - Харьков: Вища школа, 1987. - С.27-33; Матусовский Г.А Методика расследования хищений: Учеб. пособие: - К:УМК ВО, 1988. - С.22-25; Густов Г.А, Танасевич В.Г. Цит. праця. - С.91-99 та ін.

19.Надюжкін С.Б., Кравцов Ю.Г, Кубрак М..Д Довідник інспектора митниці з технічних

засобів митного контролю. - К: ДМК України, 1996. - С. 59,60.

20.О государственной границе Украины Закон Украины от 4.11.1991г. // Ведомости Верховного Совета Украйни. -1992. - №2. - Ст.5; О Пограничных войсках Украины: Закон Украины от от 4.11.1991г. // Ведомости Верховного Совета Украины. - 1992. - № 2. - Ст.7.

21.Образцов ВА Криминалистическая характеристика раскрьггия преступлений // Борьба с преступностью на современном этапе. - Барнаул, 1982. - С.119.

22.Образцов В А Теоретические основи раскрытия преступлений, связанных с ненадлежащим исполнением профессиональных функций в сфере производства. - Иркутск,1985.-С.4б.

23.Про оперативно-розшукову діяльність Закон України від 18.02.1992 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 22. - Ст. 303.

24.Проект Митного кодексу України. - К, 1997. - С.178; Митний кодекс України від 11 липня 2002 р. - К: Атіка, 2002. - С. 29-30.

25.Степанов В.В. Выявление преступлений как элемент криминалистики // Проб лемы программирования, организации и информационного обеспечения предва- рительного следствия. - Уфа, 1989. - С.146.

26.Танасевич В.Г., Казарина АХ. Использование криминалистических приемов в общенадзорной деятельности прокурора по вьіявлению хищений социалистического имущества // Вопросы борьбы с преступностью. - М., 1978. - Вьш. 29. - С. 67-82.

27.Тертышник М.В. Проблемы теории и практики доказнвания на судебных стадиях современного уголовного процесса. - Сумы: ИПП "Мрія-1" ЛТД, 1995. -СІП.

28.Тихонов В.Е. Исходные следственные ситуации и вьібор времени назначения экспертизы // Следственная ситуация: Сб. науч. тр. - М.: Всесоюзный ин-т по изучению причин и разработки мер предупреждения преступности, 1985. - С.46.

29.У Болгарії, Польщі, Румунії боротьбу з контрабандою разом із органами державної безпеки здійснюють і підрозділи міліції Колев Т.С. Правовые, организационные и тактические основы борьбы с контрабандой (по материалам БХСС Народной милиции МВД НРБ): Автореф. дис... канд. юрид. наук. - М., 1979. - С.3-22.

30.У цьому випадку можна також скласти окремий протокол про проведення екс прес-аналізів, який додається до протоколу огляду Методичні рекомендації (тим часові) щодо проведення дізнання в митних органах України по кримінальних справах про контрабанду.-К: ДМК, 1992.-С.15,16.

31.Чечулина И.Н. Техническое обеспечение таможенных экспертиз // Основы таможенного дела. - Вып. 4. - М.: ИПК ГТК РФ, 1995. - С.53-109.

32.Шевчук В.М. Криміналістичне забезпечення виявлення ознак контрабанди /, Вісник Одеського юридичного інституту Національного університету внутрішніх спі України: 36. наук. пр. - №2. - Одеса, 2002. - С.112-118.

33.Юрин В.М. Проблемы виявлення и раскрытия краж грузов из подвижного состаї железнодорожного транспорта: Дис.... канд. юрид. наук. - Саратов, 1972. - С.І63.

УДК 351.713 (477)

ЮД Кунєв, к.ю.н.,

Академія митної служби України

ПРАВОЗАСТОСОВЧА ДІЯЛЬНІСТЬ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ

УПРАВЛІННЯ В МИТНІЙ СЛУЖБІ УКРАЇНИ

Актуальність роботи пояснюється тим, що тенденції суспільного розвитку та сучасні соціальні процеси обумовлюють необхідність інтенсивної розробки теоретичних проблем правового впливу на суспільні відносини, форм та засобів реалізації права, механізму правового регулювання, застосування норм права і багатьох інших питань. Тому назріла потреба розробити механізм ефективного застосування закону та його дії на соціальні процеси, на демократизацію Українського суспільства.

Одним із важливих правових засобів механізму реалізації закону є правозастосовча діяльність, яку здійснюють державні органи, зокрема митна служба. Тому зрозумілою є потреба в наукових дослідженнях сфери правового забезпечення управління в митній службі.

Незважаючи на необхідність детально розглянути питання про удосконалення правозастосовчої діяльності органів митної служби, у науковій літературі з правознавства та управління воно не отримало належного висвітлення.

Досліджуючи цю тему, автор проаналізував праці таких українських вчених, як О.М. Бандурка, В.М. Гаращук, В.Т. Комзюк,С.В. Ківалов,Б.А Кормич,А.В. Мазур, В.Я. Нас-тюк, В.Б. Кухаренко, О.С. Круглов, М.В. Кокорев, В.Є. Новиков, М..Г. Шульга й інших.

Метою статті є дослідити з позицій теорії та практики правознавства й управління питання правозастосовчу діяльність у митній службі, визначити організаційні проблеми та розробити практичні рекомендації, які б сприяли подальшому удосконаленню управління в митній службі.

Застосування правових норм (правозастосовча діяльність) - це одна із форм реалізації права, яка має державно-владний організаційний характер компетентних державних органів й уповноважених державою інших суб'єктів суспільних відносин і скерована на зміну, припинення або виникнення правовідносин шляхом видання індивідуальних актів застосування правових норм у деяких формах, а також направлена на конкретизацію правового регулювання і охорону соціальних цінностей [2,144].

Як зазначає В.К. Колпаков, застосування норм права — основна форма управлінської діяльності, яка складається з видання:

а) нормативних актів управління,

б) індивідуальних актів;

в) актів застосування норм права;

г) адміністративного розпорядництва [1, 213].

Механізм правозастосування — складне структурне утворення, яке охоплює такі

елементи:

1) владну діяльність компетентних органів і осіб із здійснення своїх повноважень;

2) діяльність, скеровану в галузь суспільних відносин інших суб'єктів права;

3) надання їм допомоги і створення умов для нормального використання прав, виконання обов'язків, дотримання основних вимог,

4) здійснення примусового впливу на суб'єктів права з метою підпорядкування їхньої поведінки вимогам закону;

5) суб'єкти правозастосовчої діяльності, без яких неможливий процес реалізації права. Ці суб'єкти повинні мати високий рівень професійної підготовки, професійну правосвідомість і високий рівень правової, політичної і моральної культури, уміти правильно застосовувати правові норми і приймати правильні рішення.

Механізм застосування правових норм містить чинну систему права і законодавства; правові принципи, які відповідають соціальному призначенню правової держави і громадянського суспільства; систему суб'єктів правозастосовчої діяльності, їх професійну правосвідомість і правову культуру, які виступають від імені держави або уповноважені державною владою; стадії процесу застосування правових норм; індивідуально-правові акти із реалізації і конкретизації правового регулювання суспільних відносин, що скеровані на охорону соціальних цінностей і законних прав суб'єктів суспільних відносин [2,148].

У правозастосовчій практиці виділімо низку ситуацій, коли необхідно застосовувати норми права, вирішувати конкретні справи і приймати рішення. У практичному житті можна виділити сім таких основних ситуацій або підстав, коли потрібно застосовувати правові норми. Зокрема В.О. Котюк до таких підстав відносить обставини, коли:

1)деякі правовідносини повинні пройти контроль із боку правоохоронних органів, які приймають рішення щодо них;

2)виникає спір про суб'єктивні права й обов'язки, і деякі сторони не можуть знайти відповідного рішення. Наприклад, коли виникає спір, то одна сторона звертається до суду для вирішення питання про захист своїх суб'єктивних прав і про виконання

ОбОВ'ЯЗКІВ ДруГОЮ СТОРОНОЮ;

3) члени суспільства неналежно виконують права й обов'язки. Наприклад, у сфері трудових правовідносин, якщо працівник не виконує своїх трудових обов'язків, власник вправі застосувати заходи дисциплінарних стягнень — догану чи звільнення з роботи — і видати відповідний наказ. У разі незаконного звільнення, навпаки, працівник звертається до суду для поновлення на роботі, а відповідні органи зобов'язані прийняти рішення у цій справі;

4) потрібно офіційно встановити наявність чи відсутність конкретних фактів і визнати їх юридично значимими. У всіх цих випадках громадяни повинні звернутися до суду й офіційно встановити їхнє юридичне значення;

5) необхідно в разі правопорушення встановити його склад, вину особи і встановити міру юридичної відповідальності та інші заходи державного примусу. У таких випадках видають індивідуальні акти застосування правових норм.

6) передбачені нормою суб'єктивні права й обов'язки за своїм характером такі, що не можуть виникати в конкретних суб'єктів і на підставі їхніх односторонніх заяв, угод або договорів, а вимагають відповідного індивідуального акта державних органів чи інших юридичних осіб (наприклад, зарахування на роботу на відповідальні посади). До початку роботи, окрім заяви, повинен бути виданий наказ, щоб особа могла виконувати свої адміністративні функції;

7) існують прогалини у праві і потрібно застосувати аналогію права чи закону, або міжнародно-правові акти, які офіційно ратифіковані державною владою [2, 146].

Фактично правозастосування відзначає всю діяльність митної служби загалом як суб'єктів застосування норм права. Від ефективності організації правозастосовчої діяльності залежить законність, обгрунтованість, доцільність, справедливість, повнота, усебічність, об'єктивність та істинність управлінських рішень, які приймають у митній службі.

Винесення рішення компетентним органом — найважливіша стадія застосування

права. Саме у виданні (здійсненні) на основі норми права правозастосувального акта проявляється застосування права, у той час як усі попередні стадії тільки готують умови й матеріали для остаточного рішення. Винесення рішення — акт, який пов'язує норму права з конкретним випадком, що встановлює права й обов'язки деяких суб'єктів права. На цій стадії правозастосування остаточно вирішують питання про достовірність і достатність зібраних фактичних даних для їх правової кваліфікації та винесення рішення. Тому саме від винесення рішення безпосередню залежить зміцнення законності, охорона прав громадян, авторитет законодавства [3, 120].

Розглядаючи правозастосування в аспекті правового забезпечення управління в митній службі, зазначмо, що вона, зокрема, полягає а

1) забезпеченні владної діяльність компетентних органів і осіб щодо здійснення своїх повноважень;

2) захисті інтересів держави (митної служби як представника) у судах (претензійно-позовна робота);

3) виданні правозастосувальних актів;

4) наданні суб'єктам права допомоги і створення умов для нормального використання прав, виконання обов'язків, дотримання основних вимог,

5) наданні рекомендацій щодо застосування норм права тощо. Правозастосовчу діяльність здійснюють фактично всі посадові особи митної служби відповідно до своїх повноважень під час прийняття рішень, які повинні бути законними, правильними й об'єктивними.

У системі митної служби є спеціалізовані підрозділи, на які покладено значну кількість функцій у цій сфері щодо її забезпечення (організовування, координація та методичне керівництво); це система юридичної служби, до якої входять: Департамент правового забезпечення, Управління та відділи у складі департаменту, юридичні служби митного органу, спеціалізованого митного управління, організації

Юридичні служби Держмитслужби України мають такі показники щодо забезпечення правозастосовчої діяльності за рік

1. Постійне здійснення контролю за правильним застосуванням нормативно-правових актів із питань митної справи.

2. Перевірка департаментом юридичного забезпечення діяльності юридичних служб митних органів установ та організацій із питань організації правової роботи, ведення договірної та претензійно-позовної роботи та з питань розгляду справ про ПМП у судах, стану зберігання конфіскованого майна та взаємодії з органами Державної виконавчої служби щодо реалізації й перерахування коштів до Державного бюджету.

3. Участь в укладенні господарських і трудових договорів. Загалом за рік за участю юридичних служб укладають близько 6 000 господарських договорів.

4. Участь у судових справах, у яких однією зі сторін виступає Держмитслужба. Зауважмо, що за рік отримано 800 позовних заяв, із яких 300 задоволено; подано 150 позовних заяв, із яких задоволено 60.

Серед справ, що розглядались у судах, можна виділити такі категорії скарги на неправомірні дії посадових осіб митних органів (здебільшого про відмови в митному оформленні в пільговому режимі), трудові спори.

5. Юридичні служби надають підрозділам із боротьби з контрабандою та порушеннями митних правил (ПМП) митних органів практичну та методичну допомогу у справах про ПМП.

Попри те, що юридичні служби митних органів виконують основні завдання та

функції, передбачені положеннями про ці підрозділи, дорученням Держмитслужби від 14.06.02 № 11/2-19-5302-ЕП передбачено, що вони повинні надавати практичну та методичну допомогу підрозділам по боротьбі з контрабандою та ПМП під час провадження найбільш складних адміністративних справ про ПМП.

Окрім цього, юридичні підрозділи беруть участь у доопрацюванні справ про ПМП, а представники цих підрозділів - у судових засіданнях під час розгляду справ про ПМП.

6. Надання роз'яснень проблемних питань правильного практичного застосування положень Митного кодексу України митним органам та суб'єктам господарювання (за рік було надано 240 роз'яснень).

Надання роз'яснень законодавства та консультацій з правових питань (за рік було надано біля 8 000 роз'яснень).

7.Юридичні служби митних органів опрацьовують вхідні документи - близько 50 000.

8.Візування проектів наказів та інших документів, поданих на підпис керівництву митних органів (близько 70 000).

9.Подання пропозицій щодо вдосконалення роботи митного органу або системи митних органів, а також вирішення питань оперативно-службової, господарської, фінансово-економічної та іншої діяльності (за рік — 1 400) тощо.

Аналізуючи основні напрями цієї діяльності, виділімо основні проблеми щодо її здійснення.

Актуальною є проблема співвіднесення права конкретного органу приймати управлінські рішення з механізмом їх реалізації, що містить заходи відповідальності, організаційні заходи, контроль за виконанням цих рішень.

Ще один важливий недолік адміністративної правотворчості сьогодення — прийняття управлінських рішень, які не відповідають вимогам Конституції України, законів та інших правових актів або суперечать їх нормам.

Безліч управлінських рішень сьогодні вимагає їх систематизації, виділення деяких видів та форм, розробки відповідної теорії та методики їх підготовки та прийняття згідно з компетенцією певних органів виконавчої влади та процесуальних механізмів їх реалізації. Адже зі збільшенням масштабів і завдань управлінської діяльності зростає значення питань, які вирішують саме за допомогою правових актів управління, підвищується значення 'їх оперативного прийняття, негативний ефект несвоєчасних або дефектних актів, коли, здавалося б, незначна помилка у вирішенні якогось питання може спричинити негативні наслідки для суспільства.

Необхідність законодавчо закріпити класифікації правових актів управління обумовлена також значною кількістю документів та актів, відмінності між якими часто просто не визначені.

Звідси виникають труднощі з вибором їхніх предметів регулювання, із визначенням юридичної сили, застосуванням та правовим захистом. Подолати ці ускладнення можна за допомогою чіткої характеристики документів та актів, з'ясувавши їхні ознаки та взаємовідношення. Кроком уперед стала б офіційна класифікація правових актів в окремому законодавчому акті, що загалом сприяло б удосконаленню правової системи України.

Правове регулювання процедур управління буде сприяти найбільш повній реалізації вимог директивних органів, які мають відношення до системи митної служби. Навряд чи доцільно приймати нові рішення з одного і того ж питання до здійснення попередню прийнятих. Необхідно забезпечити комплексний підхід до розробки управ-

лінських установлень, беручи до уваги складні взаємозв'язки та взаємозалежності регульованих явищ реальної дійсності. Корисними є також норми, що забороняють використовувати під час підготовки, прийняття й виконання рішень застарілі, неефективні методи та прийоми управлінської діяльності. Важливим об'єктом нормативного регулювання технології управління є його належне документаційне забезпечення.

Перспективним є правове регулювання такої сфери управлінської діяльності, як підготовка та прийняття рішень, правильне визначення того, на що має бути спрямована робота думки, установлення порядку виконання її операцій.

Проблемним питанням залишається систематизація всіх відомчих нормативних актів ДМСУ, відстеження змін у відомчій нормативній базі та вільний доступ до цієї бази всім працівникам митної служби. Вирішення цих проблем дасть змогу значно зменшити час на підготовку і прийняття управлінських рішень у митній службі на всіх рівнях управління, зменшить обсяги "паперової" роботи управлінських апаратів, зробить роботу управлінського апарату більш ефективною, прозорою і зрозумілою, створить передумови участі науковців у дослідженні проблем апарату управління митної служби та її підрозділів.

Значення права в управлінні — в активному сприянні реалізації об'єктивних закономірностей управлінської праці, в усуненні перешкод та подоланні суперечностей, що виникають у процесі вдосконалення його організації. Право здатне прискорювати або стримувати розвиток деяких форм суспільної організації праці. За допомогою права поширюються провідні методи роботи та економляться трудові витрати.

Виділяють 10 найважливіших чинників, які впливають на допущення помилок у процесі правозастосування, які є актуальними і для митної служби, зокрема:

1) велика завантаженість, що негативно впливає на якість роботи;

2) відсутність стабільної юридичної практики;

3) односторонність і неповнота у зборі даних;

4) неясності й протиріччя в законодавстві;

5) складність процесуальних вимог до виконання деяких дій;

6) недостатність юридичних знань, що своєю чергою пов'язане з іншими чинни ками (неясність і протиріччя в законодавстві, відсутність стабільної практики);

7) несприятливі умови діяльності (організаційні, житлово-побутові, незабезпе ченість нормативними актами тощо);

8) протидія зацікавлених осіб: телефонні дзвінки, прохання родичів, знайомих тощо;

9) відсутність спеціалізації в роботі (наголосімо, що і вузька спеціалізація приз водить до штампів, деформації творчої діяльності юриста);

10) недоліки в підборі кадрів.

Попри ці, у різних сферах правозастосування можуть бути й інші причини й умови допущення помилок.

Концептуальні засади удосконалення праюзастосовчої діяльності в митній службі такі

-адаптація митного законодавства України відповідно до норм міжнародного права, законодавства Європейського союзу;

-забезпечення законності, обґрунтованості, доцільності, справедливості, повноти, усебічності й об'єктивності управлінських рішень, які приймають у митній службі шляхом удосконалення праюзастосовчої та нормотворчої діяльності;

-забезпечення погодженості всіх нормативно-правових актів із питань митної справи;

-кадрове забезпечення якості правозастосовчої діяльності митної служби.

Підсумовуючи, пропонуємо деякі заходи щодо удосконалення цього виду діяльності митної служби України:

- надання переваги фахівцям із юридичною освітою під час комплектування особо вого складу підрозділів митної служби;

- приведення правових норм діяльності митних органів, зокрема й митних процедур і технологій, відповідно до міжнародних стандартів і зобов'язань України;

- урегулювання інституту митного права, виключення суперечностей, прогалин і невідповідностей між деякими галузями права, що регулюють відносини у сфері реа лізації МИТНОЇ ПОЛІТИКИ;

- надання митній службі статусу правоохоронного органу;

- розробка відповідної теорії і методики прийняття та процесуальних механізмів реалізації управлінських рішень в митній службі (запровадження системи міжнародних стандартів якості серії ISO 9000 у діяльність митної служби України);

- правове регулювання процедур управлінського процесу в митній службі;

- організаційне виключення можливості приймати управлінські рішення, які не відповідають вимогам Конституції України, законів та інших правових актів або суперечать їхнім нормам (внутрішня правова експертиза рішень);

- систематизація всіх відомчих нормативних актів ДМСУ, відстеження змін у відомчій нормативній базі та забезпечення вільного доступу до цієї бази усім працівникам митної служби;

- перегляд наявної бази підзаконних нормативних актів на основі їх відповідності, узгодженості, досконалості внутрішнього змісту, а також актуальності;

- запровадження механізмів аналізу й узагальнення розгляду справ судами, що виносяться не на користь митних органів;

- удосконалення представництва інтересів держави в судах у справах, пов'язаних із діяльністю органів митної служби;

- ведення роз'яснювальної, агітаційної роботи щодо змісту й дії митного законодавства.

- узагальнення й аналіз правозасгосовчої практики в митних органах, спеціалізо ваних митних установах і організаціях Держмитслужби, розроблення пропозицій з удосконалення та їх впровадження;

- розширення штатних структур юридичних служб органів митної служби;

- підвищення рівня правових знань і правової культури співробітників митної служби.

ЛІТЕРАТУРА

1.Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. - К, 1999.

2.Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій: Навч. посібник для юрид. фак. вузів - К: Вентурі, 1996.

3.Фандалюк О.В. Правозастосувальні акти-дії в механізмі здійснення функцій ор ганами внутрішніх справ: Дис.... канд. юрид. наук. - Харків: Ун-т внутр. справ, 2000.

УДК 351.713 (477)

Т.О. Коломоєць, д.ю.н., професор, завкафедри

адміністративного та господарського права,

заступник декана юридичного факультету ЗНУ

Г.С. Журавльова, к.ю.н., доцент, завкафедри

конституційного та трудового права ЗНУ

МИТНЕ ПРАВО ЯК СКЛАДНИК СИСТЕМИ НОВІТНЬОГО

ПУБЛІЧНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Останнім часом з'явилося чимало наукових публікацій, присвячених різноманітним аспектам публічного права (наприклад, роботи О.Ющика, Н.Александрової, І.Коліушка, О.Шевчука та ін.) [1], у яких відзначено суттєву модифікацію його системи внаслідок появи абсолютно нових складників, запозичення деяких складників із системи приватного права, а також повної або часткової зміни змісту традиційних елементів. Підтримуючи міркування вчених-юристів щодо цілком логічної та об'єктивно-зумовленої сучасними державотворчими та правотворчими процесами модифікації системи сучасного публічного права, зазначмо, що ці наукові роботи мають переважно фрагментарний характер щодо визначення складників системи сучасного публічного права України та детальної характеристики кожної з них, що загалом негативно впливає як на доктринальні дослідження, присвячені відповідній проблематиці, так і на нормотворчий та правозастосовчий процеси.

Це повною мірою стосується і митного права, яке у правовій науці 60-80-х років XX століття розглядали як інститут адміністративного права — основний складник системи публічного права, а вже з початку 90-х років XX століття його виділяли вже як самостійну частину системи публічного права (роботи В.Настюка, Є.Додіна, Б.Кор-мича та ін.) [2]. Однак у світлі сучасних державотворчих та правотворчих процесів, втрати "абсолютно визначеної розподільної межі" між приватним та публічним правом вчені-юристи припускають, що митне право набуло ознак, притаманних приватному праву, що й актуалізувало наукове дослідження, спрямоване на те, щоб остаточно з'ясувати, чи і сьогодні митне право є складником публічного права, і якщо так, то яким саме. Це і є метою статі.

Аналіз різноманітних джерел свідчить, що у вітчизняній правовій літературі традиційно виділяють такі ознаки публічного та приватного права, а саме:

1)метод взаємовідносин суб'єктів: якщо для приватного права характерні відносини на основі координації, тобто юридичної рівності сторін, то для публічного права — субординаційні відносини на основі принципу "влада-підпорядкування";

2)мета правового регулювання суспільних відносин: для приватного права — це людина, громадянин, для публічного — суспільство, держава;

3)інтерес, який захищає право: публічне право зорієнтоване на інтереси сус пільства, держави, а приватне право — на інтереси особи, громадянина;

4)спосіб судового захисту: публічне захищають з ініціативи влади (у порядку кримінального чи адміністративного судочинства), приватне — з ініціативи приватної особи (у прядку цивільного чи конституційного судочинства). Іншими словами, пуб лічне право захищає держава, як правило, на вимогу її органів, а приватне право - окремі особи із дотриманням загальних вимог законодавства. І, нарешті,

5)метод регулювання. Приватноправовий метод передбачає юридичну рівність

суб'єктів права, диспозитивність, їхню ініціативність під час формування та реалізації правовідносин. Для імперативного методу ж характерно, що суб'єкти, одним із яких є держава, мають завжди пріоритетне становище, відносини, які будуються на підставі підпорядкованості, судовий порядок захисту, де ініціатором процесу є держава [3].

Узагальнений погляд на сучасне митне право дає змогу вести мову про те, що воно і сьогодні зберігає ознаки, притаманні саме публічному праву, і виступає, як і раніше, частиною його системи.

Щодо того, яким саме складником (галузь, підгалузь, інститут) системи сучасного публічного права України є митне право, зауважмо таке. Від 90-х років XX століття більшість вчених-юристів визнає митне право самостійною галуззю права із самостійним предметом, методом правового регулювання та системою законодавства (роботи Є.Додіна, С.Ківалова, Б.Кормича, В.Шкарупи, Д.Приймаченка та ін.) [4]. Головну причину стрімкого, порівняно з іншими галузями національного права, оформлення митного права як галузі права варто вбачати в зацікавленості в цьому самої держави. А.Ноздрачева зазначає, а С.Ківалов та Б.Кормич її підтримують, що "держава серйозно зацікавлена в утворенні митного права як самостійної галузі права, її інтерес полягає в системному, стабільному визначенні правових, економічних основ митної справи. Без створення всеохоплюючої системи митного регулювання всього комплексу митних відносин неможливо забезпечити захист митного суверенітету та економічної безпеки країни" [5,4].

Митне право покликане регулювати суспільні відносини у процесі або з приводу переміщення товарів, ручного вантажу, багажу і транспортних засобів через митний кордон. Його основними завданнями є нормативне забезпечення митної політики та митної справи, захист вітчизняного виробника та вітчизняного ринку, встановлення відповідальності за порушення митних правил і порядку її застосування [б, 634]. Предмет його правового регулювання умовно можна розподілити на кілька частин, які охоплюють відносини, пов'язані з: проходженням товару через митний кордон (митні збори, митний контроль, митні режими); інституційною організацією митного механізму; відповідальністю за правопорушення у митній сфері і порядком вирішення митних спорів [7,114].

Отже, митне право справді має свій специфічний предмет правового регулювання, який суттєво відрізняється від предмета регулювання інших галузей, зокрема й адміністративного, національного права. Водночас, розглядаючи митне право в контексті державного регулювання суспільних відносин у галузі економіки, відзначмо, що, на відміну від інших галузей права (наприклад, цивільного, кримінального тощо), які, так би мовити, закріплюють систему суспільних відносин, що вже склалася, митне право в комплексі механізмів митної політики на цюму етапі спрямоване на зміну та стимулювання розвитку відповідної групи суспільних відносин відповідно до національних інтересів та вимог національної безпеки Української держави.

Однак, окрім предмета, для митного права характерний і спеціальний метод правового регулювання, що також обумовлений його специфікою, який полягає в поєднанні імперативного методу, який застосовують в адміністративному та фінансовому праві, та диспозитивного (координаційного), що використовують у цивільному праві.

Отже, і метод митного права, зумовлений специфікою предмета правового регулювання, є комплексним, поліструктурним. При цюму основним, домінантним є імперативний складник; це обумовлено специфікою діяльності держави в митній сфері, допоміжним — диспозитивний, яка використовують для регулювання деяких зобо-

в'язальних відносин між митним органом, з одного боку, і митним брокером, перевізником, власником приватного митного складу — з іншого [8, 5].

Усе сказане вище, однак, не вичерпує специфіки митного права. Наявність кодифікованого нормативно-правового акта, який визначає засади правового регулювання відповідної групи відносин, — Митного кодексу України і значної кількості законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів також характеризує вітчизняне митне право.

Саме специфіка предмета правового регулювання — митної справи, історію розвитку якої досліджували А.Государський [9], Є.Додін [10], М..Шульга [11,137], В.Чорний [12, 202] і, безперечно, А.Павлов у монографії "Українська митниця на шляху відродження та розвитку" [13,154], а також поліструктурний, комплексний характер методу правового регулювання і особлива система законодавства дають змогу сучасним вченим-юристам на підставі досвіду своїх російських колег (наприклад, роботи А.Ко-зиріна) говорити про початок нового етапу в розвитку митного права України і про порушення питання про віднесення його до комплексних галузей національного права (роботи С.Ківалова, Б.Кормича, Є.Додіна та ін.) [14,15]. В.Настюк визначає митне право як галузь публічного права [15, 55-57].

Обґрунтовуючи свою позицію, учені покликаються на роботи САлексєєва, який, зокрема, зазначав, що ці утворення є комплексними в тому розумінні, що норми, які в них входять, не скріплені єдиним методом і механізмом регулювання, і майже всі вони мають "прописку" в головних галузях (наприклад, норми морського права можна розподілити за такими галузями, як адміністративне, цивільне, земельне, процесуальне право). Проте СКівалов цілком логічно зазначає, що комплексні галузі — це особлива юридична цілісність [14,15]. Хоча є й прихильники й іншого погляду на цю проблему. Зокрема В.Комзюк визначає деяку неузгодженість зазначеної позиції, яка допускає, що правові норми можуть належати до двох структурних одиниць правової системи — до так званої "базової" галузі і до "комплексного утворення". До того ж, у всіх працях, присвячених митному праву, на його думку, підкреслено важливість норм адміністративного права для регулювання митної справи або, іншими словами, адміністративно-правових засобів її здійснення [16,7].

Акумулюючи результати дослідження цього питання, можна з певністю стверджувати, що митне право, безперечно, є самостійною галуззю національного права, хоч і не комплексного характеру, яке за досить короткий термін, порівняно з іншими галузями національного права, трансформувалося з інституту (підгалузі) адміністративного права до самостійної галузі, що має специфічний предмет, метод правового регулювання, систему законодавства і посідає чинне місце в системі сучасного публічного права України.

ЛІТЕРАТУРА

1.Розвиток публічного права в Україні (доповідь за 2003-2004 роки) / За заг. ред. І.Б.Коліушка, Н.Апександрової. - К.: Лікей, 2005. - 448с.

2.Настюк В.Я. Значення митного права в умовах демократизації суспільства // Дер жавне будівництво та місцеве самоврядування: 3б. наук, праць. - 2002. - Вип. 3. - С.55- 61; Додін Є.В. Правові основи митної справи в Україні // Митна справа. - 2004. - № 5 (35).-С.6-18.

3.Крупчан О. Методологія приватного та публічного законодавства // Урядовий кур'єр. - 2003. - 10 липня. - № 125. - С.І6.

4.Ківалов С.В. Організаційно-правові основи митної справи в Україні: Автореф. дис.... д-ра юрид. наук / Одеський державний університет імені І.І.Мечникова. - Одеса, 1996. - 50с.; Додін Є.В. Поняття та зміст митної справи України // Митна справа. - 2004. -№4(34).-С.11-17.

5.Ківалов С.В., Кормич Б.А Митне право: система та динаміка розвитку // Митна справа. - 2002. - № 1. - С. 3-7.

6.Юридична енциклопедія: В 6т/ Редкол.: Ю.С.Шемшученко (відп.ред.) та ін. - К: Укр. енцикл, 1998.-Т.1-672С.

7. Дацик А.В. Вступ до митного права Європейського Союзу // Науковий потенціал майбутнього України на шляху до Європейської інтеграції: Матеріали конференції 26 березня 2004 року. - Дніпропетровськ: Академія митної служби України, 2004. - С. 114-117.

8. Ківалов С.В., Кормич Б.А. Митне право: система та динаміка розвитку// Митна справа. - 2002.-№1.-С. 3-7.

9. Государський А.В. Митна служба як головний фактор захисту економічної незалежності України // Митна справа. - 2002. - № 3. - С. 27-30.

10.Додін Є.В.Правові основи митної справи в Україні // Митна справа. - 2004. - №5(35).-С.6-18.

11. Шульга М.Г. Митна справа в Україні: інтеграційний процес// Митна політика України в контексті Європейського вибору: проблеми та шляхи їх вирішення. Матеріали конференції 20-21 листопада 2003 року. - Дніпропетровськ: Академія митної служби України, 2003.-С.137-138.

12. Чорний В.Б. Митна справа: проблеми та перспективи розвитку// Науковий потенціал майбутнього України на шляху до Європейської інтеграції. Матеріали наукової конференції курсантів, студентів та молодих науковців 26 березня 2004 року. - Дніпропетровськ, 2004. - С. 208-209.

13. Жиромський В. Корисна монографія з питань митної справи // Право України. - 2003.-№ 5.-С. 154-155.

14.Ківалов С.В. Організаційно-правові основи митної справи в Україні: Автореф. дис.... д-ра юрид. наук / Одеський державний університет імені І.І.Мечникова. - Одеса, 1996. - 50с.

15.Настюк В.Я. Значення митного права в умовах демократизації суспільства // Державне будівництво та місцеве самоврядування. 36. наук, праць. - 2002. Вип. 3. - С.55-61.

16.Комзюк В.Т. Адміністративно-правові засоби здійснення митної справи: Ав тореф. дис.... к-та юрид. наук // Національний університет внутрішніх справ. - Харків, 2003.-20с.

УДК 341.176:339.5](4+477)

ВА Суворкін, заступник начальника служби

боротьби з контрабандою та митної варти

Котовської митниці

УКРАЇНА - СОТ - ЄС: ПЕРЕПОНИ ДО ІНТЕГРАЦІЇ

Міжнародна інтеграція - однин з основних напрямків зовнішньої політики більшості розвинутих держав. Переваги, що здобуваються замість втрати деякої самостійності країн, які інтегруються, безперечні. На сьогодні діюча митна політика України неспроможна протистояти тим тенденціям, що є панівними у світі, а тим більше залишитися осторонь них. Проте неадаптованість українського законодавства до норм СОТ і ЄС та його нестабільність такому процесу не сприяють. Різні аспекти цього питання досліджували О. Вишняков, Т. Корнєва, В.Коростей, О.Кужель, А. Ластовецький, О. Мережко, Н. Неліп, О. Покрещук, Л.Таран та інші фахівці. У цій роботі здійснена спроба висвітлити окремі причини, що становлять собою деякі перепони до інтеграції України в СОТ і ЄС у сфері митної політики.

Головними й тісно пов'язаними між собою функціями, притаманними практично всім митним службам світу, є регулятивна, контрольна (правоохоронна) та фіскальна. При цьому пріоритети між ними кожна держава встановлює самостійно залежно від рівня розвитку своєї економіки, політичних обставин, особливостей законодавства, географічного розташування та інших детермінант, адже надання необгрунтованої переваги будь-якій з цих функцій перед рештою негативно відбиватиметься на зовнішньоторгівельній політиці країни.

Наприклад, В. Ягодинський переконаний, що головним показником митної діяльності є забезпечення реальних та стабільних надходжень до державної скарбниці [1]. Іншу точку зору висловлює Ю.Д. Кунєв, який вважає, що реалізація фіскальної мети дуже важлива з погляду тактичних цілей. Але стратегічним напрямом розвитку митної політики є регулятивна функція, тобто створення конкурентного середовища як важеля ринкового механізму функціонування економіки [2]. А В.Д. Берназ, у свою чергу, наполягає, що пріоритетним напрямком діяльності митних органів, який має важливе значення у забезпеченні економічної безпеки держави, є боротьба з контрабандою [3].

На нашу думку, кожна з цих позицій не позбавлена певної категоричності, оскільки чи не важливішою метою кожної країни при реалізації власної митної політики має бути саме органічне поєднання усіх функцій, покладених на митну службу. Так, приміром, визначення головним завданням митних органів протидію митним правопорушенням переорієнтує більшість сил та засобів на роботи в цьому напрямку і, як наслідок, призведе до збільшення спектру критеріїв ризику, груп товарів, що підлягатимуть поглибленому контролю, кількості оглядів, переоглядів, експертиз, запитів щодо перевірки автентичності наданих митному органу документів тощо. А це, у свою чергу, неодмінно призведе до уповільнення обсягів зовнішньоекономічних операцій, переорієнтації роботи національних та іноземних економічних операторів на інші ринки, скорочення надходжень митних платежів і зборів до державного бюджету і т. ін.

Фіскальна функція також є важливим інструментом держави у регулюванні власної торговельної політики, проте частка митних платежів у доходній частині державного бюджету, як правило, дуже показово характеризує економічний розвиток держави і є

обернено пропорційною його рівню. Колишній заступник Генерального Секретаря Всесвітнюї митної організації Л.А Лозбенко підкреслює, що в країнах, які розвиваються, і в країнах з перехідною економікою роль митних зборів продовжує залишається виключно високою. Чим більш розвинена країна, тим менше митниця займається збором платежів, а більше - регулюючою функцією [4]. А Президент РФ В.В. Путін у своєму минулорічному посланні Федеральному зібранню наголосив, що пріоритетом у діяльності митних і податкових органів Росії має стати перевірка виконання митного й податкового законодавства, а не виконання будь-яких планів із збору податків і мита [5]. І це навіть попри те, що митною службою РФ забезпечується наповнення доходної частини держбюджету на 10 % більше, ніж в Україні.

Що ж до України, то, з одного боку, донедавна вона входила до системи преференцій ЄС із статусом країни з перехідною економікою. І нею, як і більшістю митних адміністрацій країн перехідного періоду і таких, що розвиваються, віддавалася перевага фіскальній функції. Щороку Держмитслужба України (далі - ДМСУ) забезпечувала значну частку у наповненні бюджету, яка мала стійку тенденцію до зростання і у 2004 році сягнула його третини (більше 18 млрд. гра). З іншого боку, на протязі тривалого періоду, і особливо у минулому році, Україною вживалися активні дії та велися переговори з Євросоюзом, в результаті яких вона отримала статус країни з ринковою економікою. Але при цьому у 2005 році митними органами спрямовано до держбюджету уже більше 31 млрд. гра, що перевищило третину від усіх надходжень. Надання митною службою України переваги фіскальній спрямованості своєї діяльності суттєво обмежує можливість гармонізації митного законодавства, а відтоді - і плідність торгово-економічних перспектив у відносинах між Україною і ЄС.

Важко погодитись із С.О. Барановим, що одною з умов вчинення митних правопорушень в Україні є те, що вона до цього часу не стала членом ЄС і СОТ [6]. На нашу думку, тут порушений причинно-наслідковий зв'язок Доступ на ринки цих впливових міжнародних організацій і діяльність на них українських підприємств неможливий без виконання Україною взятого на себе зобов'язання наближати національне законодавство до правових норм європейського права, яке у свою чергу постійно удосконалюється й уніфікується. І чи не в найбільшій мірі вимога адаптації стосується митного законодавства, особливо того, що встановлює порядок здійснення митного контролю і оформлення товарів.

Одним з прикладів існуючої диспропорції в такій адаптації є митний контроль у країнах ЄС, який поступово відходить від концепції єдиної для всіх перевірки на кордонах. Все більшої актуальності набуває така його форма, як фінансовий пост-аудитконтроль. Митний контроль і аналіз зовнішньоекономічної діяльності та правильності нарахування митних платежів здійснюється на постаудитних перевірках, які проводять висококваліфіковані фахівці спеціальних підрозділів - митні аудитори. Наприклад, у Франції діє ступенева система організації митного контролю, який здійснюється за двома напрямками - формальний і фундаментальний. У момент перетину митного кордону митними органами фундаментально перевіряється близько 5 % імпортних та 1 % експортних товарів. Решта контролюється формально, а протягом 1-3 років після їх митного оформлення - фундаментально шляхом проведення постаудитних перевірок. Перевагою такої форми митного контролю є, по-перше, прискорення митного оформлення вантажів під час перетину митного кордону, а по-друге, - висока ймовірність виявлення митних правопорушень під час аудитних перевірок.

В Україні інститут митного постаудиту, на жаль, не розвинутий. Але ст 41 Митного кодексу України (далі - МК), хоча й у дещо спрощеному вигляді, його існування передбачає. Крім того, здійснюються й окремі обережні спроби, особливо останнім часом, до його впровадження в дію.Так, деякими нормативними актами передбачено право митних органів проводити планові та позапланові перевірки фінансово-господарської діяльності суб'єктів підприємницької діяльності [7]. Проте невирі-шення низки питань, зокрема щодо надання митним органам права на здійснення оперативно-розшукової діяльності для попереднього збору інформації про суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, які підлягатимуть перевірці; щодо отримання від інших підприємств, установ і організацій необхідних відомостей про окремі напрямки фінансово-господарської діяльності підприємства, яке перевіряється; щодо створення в митницях спеціалізованих підрозділів на кшталт відділів контрольно-перевірочної роботи в підрозділах Державної податкової служби України, для проведення таких перевірок і т. іа, суттєво обмежують ефективне проведення таких перевірок.

Не сприяє уніфікації правозастосовчої практики, спрощенню митних процедур та ефективній протидії контрабанді й існуючий порядок проведення ідентифікаційного огляду товарів. Безсумнівно зазначена процедура дозволяє визначити відомості про товари, які дають змогу зробити висновок щодо їх країни походження, кількісні та якісні характеристики, однозначно ідентифікувати, а також виправити помилки відправника, що іноді дійсно мають місце у міжнародній торгівельній практиці при відвантаженні товарів.

Підкреслимо, що ст. 41 МК ідентифікаційний огляд не визначений як одна з форм митного контролю. Але окремі дослідники, зокрема В.В. Прокопенко [8], посилаючись на п. 7 цієї ж статті МК, яким встановлено, що митний контроль може здійснюватися шляхом використання й інших форм, передбачених цим Кодексом та іншими законами Укра'іни з питань митної справи, відносять ідентифікаційний огляд до додаткових форм митного контролю. Вважаємо таку точка зору помилковою, оскільки і дефініцію такого огляду, і процедуру його здійснення встановлено не МК чи іншим законом, а виключно наказом ДМСУ [9]. А відтоді у разі виявлення невідповідності фактичних даних відомостям про товар, зазначеним у товаросупровідних документах, митний брокер має саusa justa надати митному органу вантажну митну декларацію уже з правильними даними, що буде кваліфіковано як добровільна відмова від вчинення правопорушення. Тому найгіршим з можливих для правопорушників наслідків буде лише сплата належних митних платежів у повному обсязі. І, на жаль, такі випадки є непоодинокими. Отже очевидно, що орієнтація Укра'іни на адаптацію національного законодавства до норм ЄС вимагає внесення змін до існуючого порядку проведення ідентифікаційного огляду товарів.

Не сприятиме інтеграційним побажанням України й її непослідовність у впровадженні тарифно-нетарифної політики. Участь України у договорах системи ГАТТ/ СОТ, насамперед, означає необхідність дотримуватися їх основного принципу -лібералізації міжнародної торгівлі шляхом запровадження уніфікованих граничних митних тарифних та нетарифних обмежень, у зв'язку з чим законодавство України потребує суттєвого вдосконалення. Високі ставки мита на окремі групи товарів, значна диференціація в розмірах ставок ввізного мита та корегування митної вартості однорідних товарів, наявність твердого режиму квотування і ліцензування наче б то направлені на підвищення ефективності зовнішньоторговельної політики України і

захист національного виробника та внутрішнього ринку. Проте, крім цього, вони створюють сприятливі умови для маніпуляцій з боку суб'єктів ЗЕД, спрямовані на ухилення від сплати у повному обсязі митних платежів або ввезення чи вивезення через митний кордон України товарів, щодо яких таке переміщення обмежено.

Не можна не погодитись з Л. Таран, що, з одного боку, Україна, якщо в найближчий час не вживе заходів щодо гармонізації власного законодавства з нормами СОТ, залишиться на узбіччі міжнародної торгівлі, а з іншого - форсування переговорів про вступ до цього ринку може призвести до невиправданих тарифно-нетарифних поступок [10]. Для вирішення цих проблем необхідне якнайскоріше впровадження державою засад теорії стратегічної міжнародної торгівлі в напрямку опрацювання тарифно-нетарифних пропозицій, в тому числі питання дотримання критеріїв щодо цінової стабільності.

Одним із шляхів, направлених на збільшення надходжень до державного бюджету, є контроль і корегування митної вартості товарів як бази оподаткування. Міжнародна система визначення митної вартості сформульована, в основному, в Кодексі з митної вартості ГАТТ/СОТ і в Угоді гро застосування статті VII ГАТТ за результатами Уругвайського раунду багатосторонніх торгових переговорів [11]. Загальним принципом ринку ЄС, закріпленим у ст. 28 Договору про ЄЕС, є те, що чисельні обмеження імпорту та експорту товарів, а також всі заходи, що мають подібний ефект, забороняються [12].

Оцінка товарів для митних цілей є одним з головних напрямів торгових переговорів, оскільки, використовуючи рі:ні методики її визначення, сформовані на адміністративно фіксованій системі цін, держава посилює фіскальну спрямованість митних платежів, стимулює товаропотік у певному напрямі або, навпаки, перешкоджає Імпорту чи експорту товару. Застосування різних методик митної оцінки прямо впливає на протекціоністський ефект мига. Коли метод митної оцінки призводить до завищення вартості імпортного товару, збільшення адвалорного мита впливає так само, як підвищення тарифної ставки. Отже, зміна методів оцінки митної вартості не тільки збільшує обсяги митних нарахувань, а й встановлює додаткові бар'єри на шляху імпортних товарів.

Відповідно до ст. VII ГАТТ та Угоди про її застосування, на які зроблені посилання в ст. 273 МК, первинною основою для визначення митної вартості є "контрактна вартість". Контрактна ціна визначається як ціна, що зафіксована в контракті з купівлі-продажу товару. Контрактні ціни - ціни реальних операцій, тому вони є найбільш достовірними. Саме тому згідно зі ст. 266 МК основним методом визначення митної вартості товарів є метод за ціною угоди товарів, які імпортуються. Виключно у разі неможливості використання основного методу, застосовуєтеся послідовно кожний із решти п'яти перелічених у ч. 1 цієї статті МК методів. При цьому кожний наступний метод застосовується, якщо митна вартість товарів не може бути визначена шляхом застосування попереднього. До речі, окремі фахівці, наприклад, П. Токовий, намагаються тлумачити зазначену норму іншим чином, зазначаючи, що основний метод застосовується, якщо суб'єкт ЗЕД зарекомендував себе добре й жодного разу не вчинив порушення митних правил. І якщо це не так, а також у митника виникли сумніви щодо реальної вартості товару, то вона визначатиметься за наступними методами [13]. Важко погодитись з цією думкою, оскільки даний підхід протирічить і МК, і принципам ГАТТ. Вважаємо, що таке рішення з боку митних органів має прийматися на чітко визначених законом підставах.

Наголосімо також, що національним законодавством закріплено право підпри-

ємств вибирати предмет договору, визначати зобов'язання, інші умови господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України [14]. При цьому, контрактні ціни у сфері зовнішньоекономічної діяльності визначаються суб'єктами ЗЕД України на договірних засадах з урахуванням попиту та пропозиції, а також інших факторів, які діють на відповідних ринках на час укладення зовнішньоекономічних угод (контрактів) [15]. А при здійсненні суб'єктами підприємницької діяльності України експортних та імпортних операцій безпосередньо або через зовнішньоторговельного посередника контрактні (зовнішньоторговельні) ціни мають відповідати цінам, що склалися чи складатимуться на відповідний товар на ринку експорту чи імпорту на момент здійснення експортної, імпортної операції. Відповідальність за обґрунтування цін за зовнішньоекономічними контрактами покладається на суб'єктів підприємницької діяльності [16]. Аналогічну позицію висловлено і в Митному кодексі ЄС [17]. Тому колишній начальник Управління митної вартості та номенклатури, а пізніше - заступник Голови ДМСУ А.Д Войцещук цілком справедливо зазначає, що митні органи не мають механізмів прямого впливу на визначення митної вартості, оскільки це суперечить нормам конвенцій, членом яких сьогодні є Україна, та нормам міжнародного права [18]. Саме тому абсолютно справедливими є рішення судів, які, розглядаючи позови суб'єктів ЗЕД до митних органів з цього питання, приймають рішення на їх користь і зобов'язують митні органи здійснити митне оформлення товарів за контрактними цінами.

Але попри існуючу судову практику та бажання України наблизити національне законодавство до законодавства ЄС, до МІК, положення якого і так давно потребує виправлень і поправок, були внесені зміни [19], що не відповідають змісту вищезгаданій ст. VII ГАТТ. Так, ч. 1 ст. 267 МК викладено у наступній редакції: „Митною вартістю за методом оцінки за ціною угоди щодо товарів, які імпортуються, є ціна угоди, фактично сплачена, чи ціна, яка підлягає сплаті, але не менше, ніж мінімальна митна вартість, якщо вона встановлена Кабінетом Міністрів України, у випадках, передбачених законодавством, за товари, які імпортуються за призначенням в Україну, на момент перетинання ними митного кордону України". При цьому п. (с) параграфу 2 ст. VII ГАТТ передбачає право сторін визначати митну вартість, але виключно за умов, що реальна вартість не може бути встановлена згідно з п. (Ь) цього ж параграфу, тобто за угодами щодо ідентичних або аналогічних товарів. Внесення таких змін до законодавства з питань митної справи, вважаємо, є відвертим нехтуваням одним з основних документів СОТ та ЄС. Що ж стосується фіскальної складової цього питання, то правильно зазначає колишній Голова ДМСУ М.М. Каленський, що якщо підприємець знайшов можливість недоплатити податки при ввезенні товару на територію України, він має сплатити у повному обсязі податок на прибуток [20], який, як, у свою чергу, вірно підкреслив Б.Б. Кухаренко, буде виконувати у такому випадку ще і регуляторну функцію [21].

Але попри це необхідно визнати, що маніпуляції з митною вартістю існують і сприяють отриманню певних переваг суб'єктами ЗЕД у відповідних сегментах ринку, а тому не можна заперечити необхідність контролю за її визначенням. Але треба зауважити, що рішення про корегування митної вартості товарів та межі такого корегування приймається кожною митницею самостійно з урахуванням регіональної специфіки ціноутворення, що лише створює підстави для вчинення митних та інших правопорушень, оскільки дозволяє суб'єктам ЗЕД вибирати митні органи, де митне оформлення буде "дешевшим". Як вірно зазначає Т.В.Корнєва, для подальшого розвитку

та вдосконалення інституту нетарифного регулювання потрібна нова ідеологія, нові підходи [22].

Що ж до протидії маніпуляціям з митною вартістю, які можуть здійснюватись як шляхом підміни або підробки товаросупровідних документів, так і вжиття демпінгових, псевдодемпінгових та інших протекціоністських заходів, то у першому випадку це, відповідно до ст. 352 МК, є приховуванням товарів від митного контролю і тягне за собою адміністративну відповідальність за порушення митних правил або кримінальну за контрабанду. Що ж до протекціоністських мір, то Ю.М. Дьомін справедливо зазначив, що вони, не зважаючи на те, що „західна громадськість" їх засуджує, аж ніяк не здані в архів, а при нагоді дуже активно можуть бути використані [23]. Застосування Євро-союзом політики жорсткого протекціонізму відносно національних товаровиробників суттєво позначається на експорті в ЄС чутливих для України товарів (сталеливарної, текстильної продукції), проте, як правильно зауважив В. Черешнюк, антидемпінгові заходи не вживаються до імпорту в Україну жодного товару походженням

з Євросоюзу [24].

На наш погляд, саме їх використання е найбільш прийнятним способом захисту вітчизняного виробника. Для підтримки його конкурентоспроможності держава не має вживати заходи, які суперечать принципам ЄС і СОТ, оскільки гака тарифно-нетарифна політика України не наближає її до цих міжнародних організації. Подальший розвиток зовнішньоторговельної політики України, орієнтованої на інтеграцію з Євросоюзом та світової спільноти й ефективну протидію контрабанді, потребує обов'язкового усунення існуючих диспропорцій у законодавстві України та ЄС шляхом внесення змін до нормативно-правових актів, які необхідно гармонізувати відповідно до норм ЄС, а також застосування таких форм і методів тарифко-нетариф-ного регулювання, які найбільшою мірою відповідали б потребам та економічним інтересам України.

ЛІТЕРАТУРА

1. В. Ягодинський. Щодо правоохоронної діяльності митних органів // Митний брокер.- 2003.-№ 7.

2. Кунєв Ю.Д Концептуальні основи розвитку митної служби // Митна справа. - 2005. -№б.

3.Берназ В.Д. Криміналістичні та психологічні аспекти забезпечення діяльності дізнавачів по справах про контрабанду // Митна справа. - 2005. - № 6.

4.Міловський О. Дні відкритих дверей ВМО в Україні // Митний брокер.- 2000.-№ 6.

5.Таможня. Информационно - аналитическое обозрение // Приоритет для таможни. -2005.-№9.

6. Баранов С.О. Попередження адміністративних правопорушень, що посягають на митні відносини: Автореф. дис... канд. юрид. наук. - К, 2002. -22с.

7. Указ Президента України "Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності" від 23.07.98 № 817/98; Постанова Кабінету Міністрів України „Про за твердження Порядку координації проведення планових виїзних перевірок органами виконавчої влади, уповноваженими здійснювати контроль за нарахуванням і сплатою податків та зборів (обов'язкових платежів)" від 21.07.05 № 619; Постанова Кабінету Міністрів України „Про порядок проведення митними органами на підприємствах перевірок системи звітності та обліку товарів і транспортних засобів, що переміщу ються через митний кордон України" від 23.12.04 № 1730.

8.Прокопенко В.В. Верифікація сертифікатів як додаткова форма митного контролю // Митна справа. - 2005. - № 4.

9.Наказ Державної митної служби України від 01.04.02 № 174 "Про затвердження Порядку проведення ідентифікаційного огляду товарів та інших предметів декла рантом", зареєстрований у Міністерстві юстиції України 09.04.02 за № 353/6641.

10.Таран Л. Перспективи збереження спеціального правового режиму в межах правового поля СОТ // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - № 12.

11.Аrticlе VII оf thе Gеnеral Аgrееmеnt оn Tаrіffs аnd Тrade, 1994.; Аgrееmеnt оn Іmplementation оf Аrticlе VII оf Gеnеral Аgrееmеnt оn Tаrіffs аnd Тrade, Маrrаkесh, 1994.

12.Европейское право / Под общ ред. д, ю. н, проф. Л.М .Энтина. - М.: Норма, 2004. - 720 с

13.Токовий П. Новый таможенный кодекс плюсы и минусы // Митний брокер. - 2002.-№1.

14.Господарський кодекс України від 16.01.03.

15.Указ Президента України "Про заходи щодо вдосконалення кон'юнктурно-цінової політики у сфері ЗЕД" від 10.02.96 № 124/96.

16.Указ Президента України "Про заходи щодо запобігання експорту товарів поход женням з України за цінами, що можуть розглядатись як демпінгові та врегулювання торговельних спорів" від 25.08.94 № 475/94.

17.Соuncil rеgulations (ЕЕС) № 2913/92 оf " Осtоbеr 1992 establishing the соmmunity сustoms code (оfficial journal of thе Еuroреаn соmmunities, volumе 35,19 Осtober 1992).

18.Митний брокер // Державна митна служба України відтепер буде відстежувати митну вартість імпортних товарів спільно з профільними міністерствами та промис ловцями. - 2003. - № 6.

19.Закон Укра'іни "Про внесення змін до Закону України "Про державний бюджет України на 2005 рік" та деяких інших законодавчих актів України" від 25.03.05 № 2505-ІУ.

20.Митний брокер // Митники разом із податківцями перевірятимуть підприємства. -2003.-№6.

21.Кухаренко Б.Б. Модернизация таможенной службы - М.: ИЦ "Классика". - 2000. - 352с

22.Корнєва Т.В. Необхідність визначення понять заходів тарифного та нетарифного регулювання при переміщенні товарів через митний кордон України // Митна справа. -2005.-№1.

23.Дьомін Ю.М. Україна: протекціонізм і тарифи // Митна справа. - 2004. - № 1.

24.Черешнюк В. Україна - ЄС: проблеми співробітництва та шляхи їх вирішення // Право України. - 2004. - № 2.

УДК 351.713: 331.105

О.А. Трюхан, асистент кафедри

юридичної психології та педагогіки ОНЮА

ВЗАЄМНІ КОНСУЛЬТАЦІЇ ТА ІНФОРМУВАННЯ СТОРІН ЯК

ФОРМА СОЦІАЛЬНОГО ПАРТНЕРСТВА В МИТНИХ ОРГАНАХ

Національні соціально-економічні, культурні та історичні особливості зумовлюють різні форми соціального партнерства у сфері праці. Деякі з цих форм - колективні догоюри, участь працівників в управлінні організацією через виробничі наради, ради трудових колективів - існували раніше, але в умовах ринкових відносин вони наповнюються новим змістом, потребують удосконалення. Інші ж, зокрема, взаємні консультації та інформування сторін, управління представниками сторін фондами соціального страхування є відносно новими. Для розвитку соціального діалогу необхідно приділяти увагу точному формулюванню питань, що виникають у сфері оперативного управління і отримання інформації в короткочасні строки для прийняття необхідних рішень.

Окремі питання взаємних консультацій та обміну необхідною інформацією у рамках трудових правовідносин досліджувалися у працях В. Гуляєва, І. Вєтухової, С. Іванова, Г. Чанишевої та інших.

Метою даної статті є загальна характеристика однієї з організаційно-правових форм соціального партнерства у сфері праці - взаємні консультації та інформування сторін.

Проведення спільних консультацій на відповідному рівні між соціальними партнерами з метою з'ясування своїх позицій, виявлення суперечностей та пошуку компромісних рішень є дійовою формою соціального партнерства. Коло питань, з яких мають проводитися консультації, не може обмежуватись. Це відповідає Рекомендації №113 "Про співробітництво у галузевому і національному масштабі (1960р)" яка пропонує відповідно до національних умов вживати заходів для сприяння в галузевому і національному масштабах ефективним консультаціям і співробітництву між державними органами влади, організаціями підприємців і трудящих з метою взаєморозуміння і добрих стосунків між ними, а також розвитку економіки в цілому або її окремих галузей, покращення умов праці та підвищення життєвого рівня. Такі консультації і співробітництво спрямовані, зокрема, на сумісне вивчення питань, які представляють взаємний інтерес для організацій підприємств і трудящих, з метою вироблення якомога більш узгоджених рішень; забезпечення для компетентних державних органів влади можливості запитувати думку організацій підприємств і трудящих, звертатися до них за порадою і допомогою у таких галузях як підготовка і застосування законодавства, що стосується 'їхніх інтересів; створення і діяльність загальнодержавних органів, які відають організацією ринку зайнятості, професійною підготовкою і перепідготовкою, охороною праці і технікою безпеки, продуктивністю праці, соціальним забезпеченням і побутовим обслуговуванням. Такі консультації не повинні порушувати ані свободу об'єднання, ані права організацій підприємств і трудящих, у тому числі право на колективні переговори.

Створенню атмосфери взаєморозуміння і довіри на виробництві сприяє поінформованість працівників про різні аспекти діяльності підприємств та умови праці, а також участь у проведенні консультацій з питань, які не охоплюються процедурою колективних переговорів. Важливу роль у розвитку соціально-партнерських відносин відіграє поінформованість сторін про стан соціального партнерства, інтереси і дії сторін, наміри тощо. У літературі висловлюються пропозиції про створення належної

та ефективної підсистеми інформації в системі соціального партнерства [1,с. 87].

Участь працівників в управлінні організацією розуміється по-різному і залежить від ступеня впливу працівників на прийняття управлінських рішень. Як правило, в залежності від ступеню впливу працівників на управлінські рішення, що вони приймають, розрізняють дві форми участі працівників в управлінні.

По-перше, участь працівників може розглядатись як інформування найманих працівників роботодавцем чи його представниками, а також консультування тих чи інших перед прийняттям найбільш важливих управлінських рішень чи проведенням певних заходів. Так, роботодавець повинен повідомити виробничу раду про майбутні кадрові зміни чи зміни в політиці підприємства. Участь працівників в цьому випадку розуміється як право на отримання відповідної інформації і внесення пропозицій щодо дискусійних питань. Така форма участі в управлінні суттєво обмежує вплив представницького органу працівників на політику, яка проводиться роботодавцем [2, с.28].

Одержання від роботодавця інформації з питань, що безпосередньо торкаються інтересів працівників, є вкрай важливим фактором при реалізації не тільки права на участь в управлінні організацією, але й при колективно-договірному регулюванні трудових відносин, підвищення ефективності виробництва. Відсутність у працівників та їх представників інформації щодо перспектив розвитку організації, введення нових технологічних та інших умов суттєво впливають на рівень правової захищеності трудових прав працівників, зміст колективних договорів, які укладається, ефективність колективних переговорів.

Право на інформацію є універсальним правом, тобто воно не знає обмежень щодо певних категорій працівників залежно від трудової функції, яку вони виконують, членства у профспілці тощо. Це право може реалізовуватися як безпосередню працівниками, так і через їхні представницькі органи, а у разі відсутності останніх - через представників трудящих. Інформація, яка надасться роботодавцем, повинна включати по можливості усі питання, які цікавлять працівників і стосуються роботи підприємства та його перспектив у цей час і майбутньому. Інформація може надаватися з різних питань, що стосуються трудових і соціально-економічних прав і законних інтересів працівників, а також результатів господарської діяльності підприємств, за винятком інформації, яка може бути заборонена для поширення або віднесена до розряду конфіденційної, якщо її оприлюднення може завдати шкоди сторонам. Обсяг останньої інформації пропонується визначити угодою сторін у зазначеному вище локальному правовому акті поряд з інформацією, що становить комерційну таємницю [З, с.287]. При визначенні обсягу інформації, яка обов'язково повинна надаватися роботодавцем, слід враховувати положення Рекомендації МОП №129 про зв'язки між адміністрацією і трудящими на підприємстві 1967 р [4, с.1521].

Крім того, представники працівників повинні мати право вимагати необхідну їм інформацію для реалізації своїх прав щодо представництва і захисту інтересів працівників.

У цей час, коли світове товариство вже вступило до фази інформаційного суспільства, відповідна інформація для соціальних партнерів стає рушійною силою економічного прогресу, що дає змогу їм розкрити свій потенціал і прискорити його ефективне використання. У цьому плані соціальна інформація має задовольняти таким вимогам до неї від партнерів як об'єктивність, оперативність та всебічність. Неповна інформація, що однобічно відбиває соціальні процеси і економічний стан, знецінює соціальний Діалог, націлюючи соціальних партнерів на помилкові дії Інформація, що надходить із запізненням, призводить до втрат часу, сповільнює ухвалення важливих рішень у сфері

соціальної політики, призводить до економічної стагнації, занепаду соціальної сфери. А відтак соціальні партнери потребують добре розвинутої як у технологічному, так і змістовному плані інформаційної інфраструктури із спеціальними виданнями, сучасними системами зв'язку, відповідними кадровим і методичним забезпеченням.

Право на отримання повної і об'єктивної інформації має велике значення при реалізації правомочій з участі працівників в управлінні організацією, так як не володіння такою інформацією не дає змоги сідати за стіл переговорів, приймати будь-які дії із захисту інтересів працівників та розробляти стратегію та тактику профспілкової роботи.

Роботодавець зобов'язаний проводити із працівниками консультації Окрім того, посадові особи зобов'язані своєчасно і по суті розглядати критичні зауваження працівників, а також пропозиції щодо удосконалення організації праці, технологічного процесу тощо та повідомляти їх про вжиті заходи [5,с. 388].

Таким чином, аналіз існуючих правових норм дає можливість зробити висновок в Україні сформована праюва база, що забезпечує праю працівників на участь в управлінні організаціями, і вона відповідає міжнародним стандартам. Тобто українське законодавство надає працівникам праю на утворення своїх представницьких органів, право на повну та об'єктивну інформацію, право на проведення консультацій та спільне прийняття рішень. Водночас потрібно відзначити, що у більшості випадків на практиці існуючі норми про участь працівників в управлінні організацією, насправді є пустою декларацією, що не виконується роботодавцем, які у будь - яких ознаках активності колективу вбачають порушення права власності, втручання у господарську діяльність та порушення комерційної таємниці й у різний спосіб намагаються уникнути діалогу. У законодавстві відсутні механізми, які б дали можливість підвищити ефективність цих норм.

Така форма соціального партнерства як проведення спільних консультацій на відповідних рівнях потребує удосконалення. Спільні консультації відрізняються від колективних переговорів більш широкою тематикою. Консультації звичайно охоплюють питання, які представляють загальний інтерес для працівників і роботодавців, і можуть включати сумісну аналітичну роботу з метою знаходження взаємоприйнятних рішень, надання органам державної влади рекомендацій і пропозиції допомоги організаціям працівників і роботодавців у виробленні і застосуванні законодавства з питань, що зачіпають їхні інтереми. Необхідним слід визнати законодавче врегулювання порядку погодження проектів нормативно-правових актів, які стосуються трудових відносин або соціального захисту громадян, з профспілками, об'єднаннями профспілок

ЛІТЕРАТУРА:

1. І.Ветухова. Право матерів на поінформованність про умови праці // Право України. - 2000. - №8. - С. 87-91.

2.В. Гуляєв. Інформація в системі соціального партнерства // Україна: аспекти праці.-2000.-№7.-С.28.

3.Г.І. Чанишева. Колективні відносини у сфері праці: теоретико - правовий аспект. - Одеса: Юридична література, 2001. - С. - 287.

4.Международная Организация Труда. Конвенции и рекомендации 1957 - 1990. - Женева: Международное Бюро Труда, 1991. - Т.ІІ. - С. 1521 - 1524.

5.СА Иванов. Трудовое право и научно-технический прогресс. М, 1974 - С.388.

УДК 343.43

В.М. Підгородинський, доцент кафедри

кримінального права ОНЮА

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ ОЗНАК

ОБ'ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ ТОРГІВЛІ ЛЮДЬМИ

Глибокому вивченню такого теоретичного питання як об'єктивна сторона злочину присвятили свої роботи М.І. Ковальов, В.М. Кудрявцев, А.В. Наумов, Т.В. Церетелі, А.А. Піонтковский, А.А. Терр-Акопов, Г.В. Тімейко та ряд інших видатних учених.

Інтерес до цього елемента складу злочину серед криміналістів обумовлений тим, що об'єктивна сторона злочину є об'єктивною передумовою кримінальної відповідальності і складає своєрідний фундамент кримінальної відповідальності [1, с. 69].

Як видно, при описові ознак об'єктивної сторони торгівлі людьми законодавець вдається до вживання термінології, запозиченої з іншої галузі права, оскільки поняття „продаж" та „угода" відносяться до категорій цивільного права.

Необхідно зробити зауваження щодо використання у кримінальному законі названих вище термінів з арсеналу цивільного права. На думку автора, перенесення цивільно-правових дефініцій на кримінально-правовий „ґрунт" повинне бути досить обережним, коли мова йде про торгівлю людьми. Договір купівлі-продажу, як уже відзначалося, у цивільному праві використається для регулювання тільки майнових відносин і не призначений для регламентації передачі, надання нематеріальних благ. Однак, з огляду на підвищений ступінь суспільної небезпеки цього діяння, автор вважає за очевидне, що законодавець свідомо пішов таким шляхом. Терміни „продаж" і „здійснення угод" у цьому випадку можуть вживатися, оскільки відбивають життєві реалії і цим обумовлена поява самої кримінально-правової заборони. При застосуванні „більш м'яких" термінів (наприклад, „передача", „придбання") відбулося б штучне завуалювання суті угоди, зниження ступеня її суспільної небезпеки.

Поняття „продаж" є складовою договору купівлі-продажу, відповідно до якого одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність, а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК України) [2, с. 462]. Отже, специфікою угоди купівлі-продажу є тісний взаємозв'язок (нерозривність) передачі і придбання речі.

Деякі вчені вважають, що ст. 149 КК охоплюється як продаж, так і купівля людини, мотивуючи це тим, що стаття передбачає відповідальність за торгівлю людьми, яка означає їх купівлю-продаж [3, с. 318]. Це досить логічне твердження, проте, на жаль, стаття передбачає лише частину угоди і містить лише дії щодо передачі особи. Тому дії особи, яка свідомо отримує людину, цією статтею не передбачаються і можуть кваліфікуватися лише як співучасть у злочині. Безперечно, це є суттєвою прогалиною цієї норми і вказує на її недосконалість. Законодавець мав би використати таку конструкцію „... купівля-продаж людини..."

Під продажем слід розуміти передачу людини у фактичну, а не юридичну, незаконну власність за певну грошову винагороду іншій особі. Продаж людини - це безповоротна передача людини, яка виступає своєрідним живим товаром.

Щодо визначення іншої оплатної передачі людини, то майже всі вчені сходяться на тому, що вона означає здійснення угод про міну, найм, застави, а так само угод, за якими особа передається винним іншій особі у фактичну власність або для тимча-

сового використання (експлуатації) за матеріальну винагороду у вигляді інших, крім грошей, цінностей (коштовностей, цінних паперів тощо) або послуг матеріального характеру (передача у користування будинку, транспортного засобу, надання лікувальних чи оздоровчих послуг, путівки в круїз тощо) [4, с. 82; 5, с. 348]. Проте, угода передбачає участь в ній декількох осіб, які вступають між собою у певні відносини. У даному ж випадку мова йде лише про дії однієї сторони угоди, яка передає людину, дії ж другої сторони, яка за певну плату приймає її, статтею не передбачаються, тому це важко назвати угодою.

Деякі вчені вважають, що випадки „тимчасової оплатної передачі людини слід кваліфікувати не як торгівлю людьми, а, в залежності від обставин справи, як звідництво (ст. 302 КК), примус чи втягнення в заняття проституцією (ч. 2 ст. 303 КК), як експлуатацію дітей (ст. 150 КК) чи як грубе порушення трудової угоди (ст. 173 КК) чи за іншими статтями КК України [б, с. 43]. Із цим твердженням досить важко погодитися, оскільки в законі нічого не говориться про термін, на який передається людина. Тому, на думку автора, під іншою передачею людини слід розуміти передачу як на постійно, так і на певний час.

Наприклад, передача людини під заставу означає, що людина передається боржником у розпорядження „заставоутримувача" доти, поки боржник не виконає свої зобов'язання перед „кредитором" (наприклад, сплатить грошовий борг, зробить послуги майнового характеру тощо). Людину можна також використати як предмет оплати, наприклад, при оплаті послуг, при грі у будь-які азартні ігри тощо.

Таким чином, під іншою оплатною передачею людини слід розуміти будь - які дії, пов'язані з передачею її за певну, окрім грошової, винагороду.

Щодо наступної дії, передбаченої ч. 1 ст. 149 КК України - здійснення стосовно людини будь-якої іншої незаконної угоди, пов'язаної із законним чи незаконним переміщенням за її згодою чи без згоди через державний кордон України, то серед учених не існує єдиної точки зору стосовно визначення її суті.

Переважна більшість науковців вважають, що юна охоплює два види фактичних угод:

1)такі угоди як дарування, надання у безоплатне користування та будь-які інші, за якими особа безоплатно передається у фактичну „власність" або для тимчасового ви користання (експлуатації);

2)зворотний бік передачі, тобто купівля, або одержання людини внаслідок міни, найму, застави, іншої угоди, за якої винний одержує людину від іншої особи у фактичну „власність" або тимчасово за матеріальну винагороду чи без такої [4, с. 82; 7, с. 322]. Проте таке визначення викликає певні зауваження.

Щодо першого виду угод, то автори вірно зазначають, що вони мають безоплатний характер, оскільки така ознака, як сплатність міститься у попередніх діях. Оскільки угода означає дії, пов'язані з передачею і з отриманням, то цим поняттям охоплюються дії особи, яка передає людину, так і дії людини, яка її отримує. Щодо другого виду фактичних угод, то, автори наводять приклади не угод, а лише дій сторони, яка отримує особу. Із цим досить важко погодитися, оскільки, як зазначалося, угода передбачає участь у ній двох або більше сторін. Тому, на думку автора роботи, не можна визнати вірним вказівку на другий вид угод, розуміючи під ними лише „зворотній бік передачі", оскільки таке визначення суперечить сутності зазначеного поняття.

Дехто стверджує, що вона включає в себе

1) домовленість про переміщення людини за її згодою або без її згоди через державний кордон України;

2) домовленість про подальший продаж людини чи іншу передачу іншій особі (особам) з метою сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, втягнення у злочинну діяльність, залучення у боргову кабалу, усиновлення (удочеріння) в комерційних цілях, використання у збройних конфліктах, експлуатація її праці [8, с. 140].

Із цим визначенням також досить важко погодитися, оскільки, воно не містить дій, пов'язаних з передачею і отриманням особи, а лише вказує на інші дії, які супроводжують угоди, тобто переміщення через державний кордон та дії, які охоплюють лише суб'єктивну спрямованість злочинця, мету цього злочину, тобто подальший продаж людини чи іншу передачу іншій особі (особам) з метою сексуальної експлуатації, використання у порнобізнесі, втягнення у злочинну діяльність, залучення у боргову кабалу, усиновлення (удочеріння) в комерційних цілях, використання у збройних конфліктах, експлуатацію її праці. Таку уяву про інші угоди стосовно людини необхідно визнати хибною.

В. І. Борисов зазначає, що здійснення стосовно людини будь-якої іншої незаконної угоди охоплює випадки передачі людини іншій особі за грошову винагороду, або за отримання послуг матеріального чи нематеріального характеру, чи взагалі без будь-якої оплати для подальшого продажу чи здійснення щодо цієї людини іншої незаконної передачі іншій особі (особам) [9, с. 429] Очевидно, що автор, визначаючи інші угоди, деякою мірою ототожнює їх з продажем та іншою оплатною передачею особи, до яких, як зазначалося, належать випадки передачі людини іншій особі за грошову винагороду, за отримання послуг матеріального характеру та ін.

А. М. Бандурка та В. Н. Куц, на наш погляд, дають більш вдале визначення, вказуючи, що це означає здійснення стосовно людини будь-якої іншої (окрім продажу чи іншої оплатної передачі) незаконної угоди [6, с. 43]. Таким чином, третя форма охоплює усі угоди, які здійснюються на безоплатній основі. До таких угод слід віднести угоди дарування, угоди надання у безоплатне користування та будь-які інші, за якими особа безоплатно передається у фактичну „власність" або для тимчасового використання (експлуатації).

Одним із самих серйозних питань, що сприяють правильній кваліфікації, є встановлення моменту закінчення розглянутого злочину. Оскільки за способом конструювання об'єктивної сторони складу злочину торгівля людьми належить до злочинів з так званим формальним складом, момент закінчення цього злочину залежить від особливостей окремих дій, які входять до об'єктивної сторони.

Що стосується перших двох форм здійснення цього злочину, тобто продажу та іншої оплатної передачі особи, то в науці кримінального права існують різні думки щодо моменту їх закінчення. М. І. Хавронюк [4, с. 83], В. І. Борисов [9, с. 429] та ін. зазначають, що у перших двох формах злочин є закінченим з моменту продажу (іншої оплатної передачі), тобто з моменту фактичної передачі людини іншій особі (особам). Є. Л. Стрельцов стверджує, що він є закінченим з моменту фактичної передачі людини іншій особі і отримання за це певної грошової винагороди чи іншого виду оплати [10, с. 318].

В теорії кримінального права переважає точка зору, що злочини з формальним складом вважаються закінченими. „Кінцевим моментом злочинної дії є останній акт руху тіла, сукупність яких утворює цю дію" [11, с. 43] „Злочинна дія закінчується з моменту виконання усіх рухів тіла, які утворюють цю дію" [12, с. 76].

Як зазначалося, продаж та інша оплатна передача особи означає передачу людини у фактичне володіння іншої особи за винагороду. Отже, можна зробити висновок, що

злочин буде вважатися закінченим з того моменту, коли будуть виконані ці складові дії Тому невиконання однієї з них, тобто передача людини без отримання винагороди чи отримання винагороди без такої передачі, у перших двох формах злочинної пове-дінки, передбаченої ст. 149 КК України, створює незакінчений злочин - замах - і має додатково кваліфікуватися за ст. 15 КК України.

Щодо третьої форми злочину, передбаченого ст. 149 КК України, тобто здійснення стосовно людини будь-якої іншої незаконної угоди, пов'язаної із законним чи неза-конним переміщенням за її згодою або без згоди через державний кордон України, то серед науковців також немає єдиної точки зору щодо визначення його кінцевого моменту. Переважна більшість вчених вважають, що у такому вираженні цей злочин слід вважати закінченим з моменту переміщення потерпілої особи через державний кордон України [10, с. 93; 4, с. 83]. Проте таке твердження має певні недоліки. Очевидно, що угода може бути укладена як на території нашої держави, так і за її межами. У другому випадку, саме по собі переміщення особи через кордон ще не створює закінченого складу злочину. Тому це питання має вирішуватися наступним чином: якщо угода стосовно людини укладається на території нашої держави, то злочин потрібно вважати закінченим з моменту переправлення людини через державний кордон; якщо ж така угода укладається лише після того, як людину перемістили за межі нашої держави,, то цей злочин слід вважати закінченим з моменту укладення цієї угоди, тобто коли людина потрапляє у фактичну власність іншої особи.

Встановивши одним із кінцевих моментів цюго злочину переміщення людини через державний кордон, необхідно визначити, коли таке переміщення є закінченим. В науці кримінального права не існує єдиної точки зору щодо визначення цюго моменту. Пленум Верховного Суду України у абз. 1 п. 8 постанови від 3 червня 2005 року „Про судову практику у справах про контрабанду та порушення митних правил", здійснюючи тлумачення такого переміщення стосовно контрабанди, роз'яснює, що злочин слід вважати закінченим з моменту фактичного переміщення предметів контрабанди через митний кордон України [13, с. 10]. Однак, що саме означає „фактичне переміщення" в постанові не вказується.

У зв'язку з цим серед науковців точиться дискусія щодо роз'яснення цього поняття, З точки зору Л.М. Білецької „фактичне переміщення" означає, що особа повністю пройшла митний контроль, хоча ще й не перетнула державного кордону [14, с. 308]. Саме з цього моменту, на її погляд, цей злочин слід вважати закінченим. Інші вчені сгверджуюпь, що злочин слід вважати закінченим в момент перетинання особою державного кордону по суходолу, по морю чи інших водоймах, повітрям або під землею [5, с. 829].

На думку автора дослідження, більш вірною є точка зору С.В. Клименка та Г.Г. Лободи, які момент закінченого переміщення ставлять у залежність від того, яким чином особа його здійснює якщо юна здійснює це через митний кордон, то з моменту виконання усіх митних формальностей, якщо ж поза митним контролем, то з моменту, коли особа перетне державний кордон України і з'явиться на іноземній території [15, с. 395].

З усього вищезазначеного можна зробити висновок про те, що у нинішній редакції ч. 1 ст. 149 КК України об'єктивна сторона має певні вади, які впливають на кваліфікацію цього злочину. Тому вкрай необхідним є внесення змін до ст. 149 КК Зокрема, замість усіх дій, які входять до об'єктивної сторони, доцільно було б закріпити лише таку дію як здійснення незаконних угод відносно людини, що дало б змогу кваліфікувати за цією статтею усі можливі випадки незаконної передачі та отримання людини як за плату, так і на безоплатній основі.

ЛІТЕРАТУРА

1.Уголовное право России. Особенная часть: Учебник под ред. проф. А.И. Рарога. - М: Институт международного права и экономики им. АС. Грибоедова, 1998. ? 480 с.

2.Цивільний кодекс України: Коментар. - X.: ТОВ „Одіссей", 2003. - 856 с.

3.Уголовное право УкраиньІ. Общая и Особенная части: Учебник / Под ред. засл. деят. науки и техники Украины, д-ра юрид. наук, профессора Е. Л. Стрельцова. - X.: 000 „Одиссей", 2002.-672 с.

4.Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник. / (Ю. В. Александров, О. О. Додуров, В. А. Клименко та ін.); За ред. М. І. Мельника, В. А Клименка. - К: Юрид. думка, 2004. - 656 с.

5.Науково-практичний коментар Кримінального кодексу Укра'іни від 5 квітня 2001 року / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. - К: Каннон, АС.К, 2001. -1104 с.

6.Противодействие торговле людьми: Учеб. пособие. - А М. Бандурка, В. Н. Куц (руковод. авт. коллект.), Е. Б. Левченко и др.; Под общ. ред. акад. АПрНУ А М. Бандурки. - Харьков: Консум, 2003. -312с.

7.Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. - 3-є вид., перероб. та доп. / За ред. М. І. Мельника, М. 1. Хавронюка. - К: Атіка, 2003. - 1056 с.

8.Кримінальне право України: Навч. посіб. / С. Г. Волкотруб, О. М. Омельчук, В. М. Ярін та ін.; За ред. О. М. Омельчука. - К: Наук, думка; Прецедент, 2004. - 297 с.

9.Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін.; За заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. - К: Концерн „Видавничий дім ІнЮре", 2003.-1196с.

10.Уголовное право УкраиньІ. Общая й Особенная части: Учебник / Под ред. засл. деят. науки й техники УкраиньІ, д-ра юрид. наук, профессора Е. Л. Стрельцова. - X.: 000 „Одиссей", 2002. - 672 с.

11.Тимейко Г. В. Общее учение об обьективной стороне преступления. Изд-во Ростов, ун-та, 1977. - 216 с.

12.Кудрявцев В. Н. Объективная сторона преступления. - М.-. Госуд. изд-во юрид. лит. -1960.-243с.

13- Про судову практику у справах про контрабанду та порушення митних правил: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 3 червня 2005 р. № 8 // Вісник Верховного Суду України. - 2005. - № 6. - С. 10 -13.

14. Білецька Л.М. Деякі проблеми судового розгляду кримінальних справ про конт рабанду // Проблеми боротьби з корупцією, організованою злочинністю та контрабандою. - Київ, 2001. - Т. 22.

15. Клименко С.В., Лобода Г.Г. Питання боротьби з контрабандою : деякі проблеми добровільної відмови від вчинення злочину // Проблеми боротьби з корупцією, організованою злочинністю та контрабандою. - Київ. 2001. ? Т. 22.

УДК 343.123.1

АА Мудров, заступник начальника

управління нагляду за додержанням законів органами,

які ведуть оперативно- розшукову діяльність, дізнання

та досудове слідство прокуратури Одеської області

ЩОДО ПОНЯТТЯ "ДІЗНАННЯ" В УКРАЇНСЬКОМУ

ЗАКОНОДАВСТВІ

Актуальність теми. Вивчення явища припускає спробу сформувати визначення, що відображає найбільш суттєві його ознаки. Визначення, що характеризують правове явище, традиційно можна поділити на легітимні (визначені безпосередню в самому законі) і наукові, що представляють собою різні погляди вчених на природу даного явища.

Законодавець в кримінальному процесі використовує термін "дізнання" доволі часто, однак роз'яснення поняття "дізнання", як і багато інших, не розкриває (мова йде про статтю 32 Кримінально-процесуального кодексу України, яка присвячена роз'ясненню значення термінів кодексу). Тому, оскільки відсутнє нормативне тлумачення, є можливість для доктринальних роз'яснень того чи іншого терміну, поняття, явища. Поняття "дізнання" не є винятком. У тому разі визначення цього терміну має значення для покращення діяльності митних органів, які відповідно до ст.101 Кримінально-процесуального кодексу України є органами дізнання.

Ступінь дослідження теми. В сучасній спеціальній та юридичній літературі поняття "дізнання" неодноразово досліджувалося. Це статті Дорофєєвої Л.[1], Зеленець-кого В., Денисюк П.[2], Слободянюк В.[3] та інших вчених та практиків. Крім того, в різних виданнях коментарів до Кримінально-процесуального кодексу України цьому питанню також приділяється увага. Між тим, відносно питання, присвяченому поняттю "дізнання", в процесуальній літературі відсутня єдина думка.

Зміст статті. Термін "дізнання" походить від доволі поширеного в минулому на Русі слова "дознаться" - узнати, з'ясувати щось шляхом вивчення, розкрити таємницю, дійти до істини, тобто точно пересвідчитись у вірогідності будь-чого [4, с. 768].

В процесуальній літературі щодо питання про поняття дізнання висловлені дві думки.

Більшість процесуалістів радянського періоду в якості основних ознак дізнання називали його терміновість і невідкладність. Підкреслювалось і те, що дії по дізнанню здійснюються на початковому етапі розслідування злочину. Так, В.І. Громов розглядав дізнання як "першу та найпростішу форму розслідування" [5, с. 22]. М.А Чельцов визначав дізнання як первісну діяльність по встановленню події злочину та його матеріальних слідів [6, с. 228]. Аналогічне визначення дізнання дав І.А Гельфанд: "Дізнання повинно розглядатися тільки як первісний етап попереднього розслідування, сутність якого складається в здійсненні дій термінового характеру, що необхідні для забезпечення успішного ходу розслідування" [7, с. 52]. Підхід, відповідно до якого основною рисою дізнання є невідкладний характер дій, спрямованих на розкриття злочинів і встановлення винної особи, покладений і в основу визначення, сформульованого М.С. Стро-говичем. Дізнанням він називав перший етап розслідування кримінальної справи, на якому фіксуються сліди злочину та провадяться невідкладні слідчі дії для розкриття злочину і виявлення злочинця [8, с. 27]. Дізнання - етап розслідування, який передує досудовому слідству, допоміжний по відношенню до нього, що забезпечує для нього

первісний матеріал, зібраний та зафіксований по "гарячих слідах" й необхідний для успішного досудового слідства. На такій позиції стоять деякі сучасні процесуалісти. Так, Джига М..В., Баулін О.В., Лук'янець С.І., Стахівський С.М. стверджують: "Як нам здається, у власному розумінні дізнання - це одна з форм досудового слідства, яка полягає в проведенні органом дізнання та уповноваженими ним посадовими особами (діз-навачами) процесуальних дій по встановленню обставин злочину та винних в його скоєнні осіб, а також прийнятті відповідних рішень в кримінальній справі для вирішення загальних завдань кримінального судочинства [9, с. 15].

Дізнання являє собою процесуальну діяльність, провадиться в процесуальних формах, встановлених Кримінальним процесуальним кодексом. Тому акти дізнання, в яких фіксуються зібрані дізнанням докази (протоколи допитів, обшуків, оглядів тощо), мають для суду доказове значення та після перевірки в судовому слідстві можуть бути покладені судом в основу вироку. М.С. Строгович відзначав, що в цьому випадку дізнання має спільні з попереднім слідством риси.

Інша позиція виходить з того, що дізнання - це вид діяльності не будь-яких, а певних державних органів, і характерною рисою дізнання є поєднання оперативно-розшукової та слідчої функцій; метою дізнання є не тільки розкриття, а й виявлення, запобігання та припинення злочинів. Сформульовані прибічниками даної позиції визначення дізнання включають до себе, головним чином, ті ознаки, які характеризують діяльність органів, що провадять дізнання, та цілі, що стоять перед ними, а не саму діяльність по дізнанню як таку.

Так, В.А Іванов писав, що дізнання - це "діяльність спеціально на те уповноважених адміністративних органів держави, що поєднує оперативно-розшукову та слідчу функцію та спрямована на попередження, припинення та розкриття злочинів, розшук та викриття винних [10, с. 8].

Близьке за змістом поняття дізнання сформулювала Р.М. Готліб, визначивши його як врегульовану нормами права "діяльність спеціально уповноважених державних органів, що здійснюється оперативно-розшуковими та процесуальними методами під наглядом прокурора з метою виявлення, розкриття, запобігання та припинення злочинів [11, с. 4].

У розумінні АМ. Донцова: "Дізнання - це діяльність деяких адміністративних органів держави, що витікає із завдання попередження, припинення та забезпечення розкриття злочинів, виконання якого для одних з цих органів обумовлюється безпосередньо їхнім призначенням, а для інших - особливими умовами, в яких вони знаходяться, що полягає в перевірці за отриманими повідомленнями й заявами наявності подій злочинів та у виявленні обставин, що перешкоджають виникненню кримінальної справи, шляхом проведення кримінально-процесуальних та оператив-но-розшукових заходів, а також у забезпеченні успішного ведення у кримінальній справі попереднього слідства шляхом провадження невідкладних слідчих дій" [12]. Дане визначення включає в себе й елементи попередньої інформації про вчинені злочини та ті, що готуються.

Таким чином, в даному випадку дізнання зводиться тільки до фіксації слідів злочину, провадження невідкладних слідчих дій та забезпечення діяльності органів досудового слідства. При такому підході осторонь залишається дізнання як форма розслідування кримінальних справ, за якими досудове слідство не обов'язкове [13, с. 10-11].

Більш чітке формулювання поняття дізнання дають Бандурка А.М., Безсмертний А.К, які під дізнанням розуміють сукупність оперативно-розшукових та процесуальних

(слідчих) дій, що здійснюються спеціально правомочними на це адміністративними органами та посадовими особами в цілях своєчасного виявлення та закріплення слідів злочину і встановлення осіб, які його вчинили, а також для запобігання та припинення суспільне небезпечного діяння [14, с. 203].

За чинним законодавством орган дізнання не має права розслідувати справу в повному обсязі зі складанням підсумкового процесуального документу та передачі матеріалів справи до суду. Дізнання може лише передувати досудовому слідству, а не замінювати його. Відповідно до ст. 109 КПК воно завершується складанням постанови про направлення справи для провадження досудового слідства, яке затверджується прокурором [15]. Як виключення з цього загального положення, орган дізнання при наявності обставин, передбачених ст. 6 КПК України, що виключають провадження у справі, виносить остаточне рішення - мотивовану постанову про закриття кримінальної справи, копію якого протягом доби направляють прокурору.

Законодавець віддає перевагу в розслідуванні органам досудового слідства - слідчим, розслідування для яких - це основна форма діяльності. Для органів дізнання -це лише одна, причому не основна функція, і ведуть вони розслідування справ про злочини, які вчинюються в сфері їх основної діяльності [16; с. 205].

Таким чином, дізнання є початковою та несамостійною формою досудового слідства. Початковий характер даної форми полягає в тому, що юна передує досудовому слідству, а самостійний характер юна не має, оскільки орган дізнання не вправі за результатами дізнання направити матеріали кримінальної справи через прокурора до суду

Дізнання здійснюється в тих же процесуальних формах, що і досудове слідство, але з деякими відмінностями в процесуальному режимі, обсязі повноважень суб'єктів, які ведуть слідство, строках провадження тощо.

Після провадження дізнання кримінальна справа передається слідчому для проведення досудового слідства.

Таким чином, дізнання - це кримінальне-процесуальна, оперативно-розшукова та розшукова діяльність органів дізнання (особи, яка провадить дізнання) у порушеній кримінальній справі, яка полягає в провадженні слідчих та інших процесуальних дій, а також оперативно-розшукових та розшукових заходів, що спрямовані не тільки на встановлення обставин скоєного злочину та осіб, що його вчинили, а також для запобігання та припинення суспільне небезпечного діяння.

Слід відмітити, що в Кримінально-процесуальний кодекс Російської Федерації 2001 року вперше в статті 5 були сформульовані деякі ключові поняття, а саме п.8 розкриває поняття "дізнання", під яким розуміється форма попереднього розслідування, яка здійснюється дізнавачем, по кримінальній справі, по якій попереднє слідство не обов'язкове. На жаль, в проекті Кримінально-процесуального кодексу України [17], який знаходиться на розгляді у Верховній Раді України поняття "дізнання" так і не висвітлено. На наш погляд, необхідно внести зміни в вищезазначений проект. Це дасть змогу уникнути різні тлумачення цюго терміну.

ЛІТЕРАТУРА

1.Дорофєєва Л. Дізнання в митних органах: проблеми сьогодення та перспективи функціонування //Митна справа, 2000. - №1. - С.27-30.

2.Зеленецький В., Денисюк П. Поняття дізнання та його види //Праю України, 2001. -№1.-С.48-50.

3.Слободянюк В. Дізнання: історія, сучасність, перспектива //Прокуратура. Людина.

Держава, 2005. - №4. - С.65-68.

4.Новий тлумачний словник української мови /Уклад. В.В. Яременко, О.М. Сліпушко: У4т.-К,1999.-Т.1.-911 с

5.Громов В.И. Дознание в предварительном следствии. - М., 1928.

6.Чельцов М.А Советский уголовный процесс. - М., 1951.

7.И. А. Гельфанд, О некоторых вопросах предварительного расследования в обще-союзном уголовно-процессуальном законодательстве. "Научные записки КГУ им. ТІ. Шевченко" (юридический сборник), т. VII, выпуск II, Киев, 1948.

8.Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. Т. 2. - М., 1978. - 472 с.

9.Джига М.В., Баулін О.В., Лук'янець С.І., Стахівський С.М. Провадження дізнання в Україні. -К, 1999.

10.Іванов В А Дознание в советском уголовном процессе. - Л., 1966.

11.Готлиб Р.М. Прокурорский надзор за исполнением законов при производстве дознания органами милиции: Автореф. дисс. канд. юрид. наук - Л., 1970.

12.Донцов АМ. Проблема соотношения дознания и предварительного следствия в советском уголовном процессе: Автореф. дисс. канд. юрид. наук. - Л., 1971.

13.Седова Г.И., Степанов В.В. Дознание и организация деятельности. Учебное пособие. - М.: "Приор", 2003. - 80 с.

14.Бандурка АМ., Бессмертний А.К. и др. Судебные и правоохранительные органы Украйни: Учебник /Под ред. проф. АМ. Бандурки. - X.: Ун-т внутр. дел, 1999. - 350 с.

15.Кримінальний процесуальний кодекс України від 28.12.1960 року.

16.Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. Підручник. -К, 1999.-536с.

17.Проект Кримінально-процесуального кодексу України від 27.06.2004 року № 3456-1.

УДК 351.74 (477)

О.М. Окопник,

викладач кафедри адмінправа та адміндіяльності

Кіровоградського юридичного інституту ХНУВС

АНАЛІЗ ЗАРУБІЖНОГО ДОСВІДУ БУДІВНИЦТВА

ДІЯЛЬНОСТІ ПОЛІЦІЇ ТА ЙОГО ВПЛИВ НА РЕФОРМУВАННЯ

ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ УКРАЇНИ

В умовах проведення в Україні адміністративної реформи особливої актуальності набуває питання підвищення ефективності регулювання статусу органів виконавчої влади. Законодавство про органи виконавчої влади в науковій літературі розглядається як „статутний блок" адміністративного права [1, С. 3-6]. Процес його розвитку і реформування має базуватися на необхідності підвищення рівня обґрунтованості сучасного стану, а також подальшої раціоналізації структурної перебудови як усієї системи органів виконавчої влади, так і кожного з них [2, С. 8]. Зокрема, йдеться про підвищення ефективності діяльності Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС) та вивчення досвіду діяльності поліції передових країн світу. До вивчення цієї проблеми зверталися такі науковці, як В. Авер'янов, О. Бандурка, Ю. Битяк, І. Голосніченко, О. Джафарова. В. Колпаков. Разом з тим окремі аспекти проблеми потребують активізації наукового пошуку.

Метою цієї статті є аналіз шляхів реформування та підвищення ефективності діяльності Міністерства внутрішніх справ України та зарубіжного досвіду реформування поліцейських структур, їх порівняння, а також відношення населення до цього процесу.

Сьогодні органи внутрішніх справ України працюють у складний час перебудови держави, їх діяльність протікає в умовах найжорстокішої конкуренції, пов'язаної не стільки з функціонуванням правоохоронних органів, скільки з оцінками з боку населення. Пройшли ті часи, коли МВС могло працювати протягом багатьох літ, ґрунтуючись на одних-двох успішних операціях. У сучасному суспільстві про минулі успіхи навіть не згадають.

Оцінки стали жорсткіші, усе менше залишається часу на розгойдування і прав на помилку. У діяльності МВС все більшого значення, поряд зі звичайними міліцейськими методами, починають набувати специфічні, що раніше не застосовувалися, публічні відносини, маркетинг і менеджмент. Діяльність МВС, утім, як і інших державних структур, протікає в надзвичайно тяжких умовах. При цьому міліцейська діяльність внаслідок особливого сприйняття злочинності в суспільній свідомості має надзвичайно велику увагу, постійно знаходячись під пильним контролем громадськості.

Помилкою є думка, яка оцінює діяльність органів внутрішніх справ, виходячи з виконаної роботи і досягнутих результатів. Як може населення, що не має спеціальних навичок і знань в області оперативної діяльності, оцінити всю складність і труднощі роботи. Тільки фахівці можуть оцінити, наскільки правильно були проведені опера-тивно-розшукові заходи, кваліфіковано виконана криміналістична експертиза і злагоджено спрацювали представники різних служб і відомств.

Що ж тоді оцінюють? Населення оцінює якість послуг, одержаних від МВС, при цьому до них пред'являються ті ж вимоги, за невеликим винятком, що і до діяльності комерційних, суспільних структур. Оцінка, таким чином, носить суспільний характер і зміст. У змістовному плані дана оцінка включає

—швидкість обслуговування;

—відношення;

—комунікабельність;

—почуття усвідомленого рівня безпеки;

—відкритість і привітність;

—доступність і професіоналізм.

Все більше поширення одержує підхід до МВС як до організації по наданню послуг населенню в сфері правоохорони. Як відзначається в Кодексі погодження посадових осіб по підтримці правопорядку, прийнятому Генеральною Асамблеєю 00Н 17 грудня 1979 р., „служба суспільству містить у собі зокрема, надання послуг і допомоги тим членам громади, що по особистим, економічним і соціальним або іншим причинам надзвичайного характеру потребують негайної допомоги" [З, С. 102].

Саме суспільний фактор покладений в основу діяльності міліції / поліції країн Європейського союзу і саме відповідно до нього варто перебудовувати діяльність української міліції

Населення ставиться до діяльності органів внутрішніх справ так само, як до діяльності різних корпорацій, щоправда, до перших увага більш пильна.

Міліція / поліція завжди була під прицілом суспільної уваги. Однак ця увага, аж до середини минулого століття, носила паритетний характер. Суть його можна виразити гранично просто: суспільство не бачило реальної можливості змінити МВС, але існувала думка, що без нього буде ще гірше.

Ситуація кардинальним чином стала змінюватися в період з 70-х по 80-і рр. минулого століття — період, коли європейські інститути були буквально вражені народним хвилюванням: наркотики, проституція, торгівля людьми та інше.

Демократичне суспільство стало захлинулося в хвилі насильства і злочинів Воно опинилося перед реальною альтернативою: або кримінальна катастрофа або кардинальна перебудова діяльності МВС. Західна Європа і більшість країн Нового Світу пішли на реформу поліцейських структур. Принциповим змінам були піддані нижче-наведені чинники поліцейської дійсності:

1. Поліцейська освіта. Майбутні співробітники МВС проходили навчання в центрах, школах, інститутах та академіях, але це не принесло сподіваних результатів. Співробіт ники змушені були здобувати знання вже в процесі повсякденної діяльності, так як навчання, що носило теоретичний характер, було відірвано від практики. Однак голов ний порок поліцейської освіти полягав в іншому: майбутнього поліцейського не вчили спілкуватися з громадян й орієнтуватися в складних ситуаціях Реформа поліцей ської освіти змінила її значення, вона стала:

1)універсальною — усі майбутні поліцейські стали проходити єдині ступіні навчання, виключення не допускалися навіть у відношенні випускників Кембриджу і Гарварда;

2)послідовною і поетапною з яскраво вираженою практичною спрямованістю;

3)соціально орієнтованою — захист і врахування інтересів кожного індивіда стали основою, на якій будувалася освіта,

Отже, поліцейські освітні установи стали центрами, навколо яких почала будуватися й улаштовуватися вся поліцейська діяльність.

2.Кар'єра поліцейського. Сьогодні кар'єрний ріст став можливий тільки за умови одержання поетапної освіти, самоосвіти і постійного підвищення кваліфікації. У результаті в міліції стали працювати освічені та добре підготовлені люди — читаючі і думаючі. Стає очевидним, що співробітники міліції (поліції) перестали бути неосві- ченими охоронцями, навпаки, вони придбали вигляд професіоналів і інтелектуалів.

3.Ставлення до влади та суспільства. Керівні посади недовгострокові, тому підлеглі та суспільство потребує від них постійної уваги та захисту, що в сюю чергу підвищує їх статус (рівень) в очах пересічних громадян Прикладом може служити Закон західноні мецької землі Північний Рейн-Вестфалія „Про поліцію" прийнятий у 2003 році, де заз начено, що „основною задачею поліцейських сил є запобігання погрози суспільної безпеки. У рамках її здійснення поліція зобов'язана попереджати здійснення злочинів і забез печувати кримінальне переслідування злочинців, а також проводити необхідні заходи щодо підготовки дій у небезпечних ситуаціях. Заходи, що порушують права особи, поліція має праю починати тільки в тих випадках, коли це допускається законом...." [4].

Але остаточне перетворення відбулось завдяки не тільки тому, що міліція стала професійно сильніша, а завдяки тому, що міліція стала у центрі публічної уваги.

Тиск з боку суспільства, його оцінка і ступінь уваги до поліцейської діяльності, стають могутніми зовнішніми стимулами і факторами в діяльності міліції (поліції).

Фактично склався особливий ринок соціальних послуг — ринок державних (публічних) установ (корпорацій), серед яких не тільки міліція (поліція), але й органи прокуратури, суди, місцеві органи влади та інше. Особливість цього ринку полягає в тому, що існування публічних корпорацій, їх статус, функції, склад мають конституційне й інше нормативно-праюве забезпечення. В сфері реалізації своїх функцій вони практично не мають конкурентів, вони одиничні у своєму роді. Однак конкуренція наявна:

По-перше, суспільство допускає і навіть створює умови для розвитку приватних

організацій. Наприклад, приватні охоронні підприємства, спеціалізовані підприємства по установці охоронних систем, а також різного роду структури по перевірці технічного стану автотранспортних засобів Що цікаво, у залежності від ступеня ефективності діяльності міліції, ці підприємства можуть як збільшуватися, так і зменшуватися. А це значні фінансові ресурси у суспільство. Причому рішення можуть прийматися як на загальнонаціональному рівні, по відношенню до всієї міліції, так і на локальному, розкриваючи інтереси тільки окремих регіональних підрозділів і навіть служб.

По-друге, має місце структурне ускладнення поліцейської діяльності. По суті в сучасному суспільстві поліція як єдина система відсутня. Форми діяльності кожного структурного елемента, під впливом процесів глобалізації і збільшення масштабів злочинності, усе більш ускладнюються, набувають більш специфічні риси, „обростаючи" власними Індивідуальними властивостями. Тому за назвою „поліція" ховається більш десятка фактично самостійних організацій: дорожня поліція, кримінальна поліція та Інше, їхня діяльність з кожним роком ускладнюється і, як наслідок, здобуває усе більшу своєрідність, тим самим, відокремлюючись від інших поліцейських структур

У результаті цілком реальними є ситуації, коли мета і задачі, реалізовані окремими поліцейськими службами і підрозділами, у тактичному відношенні не завжди співвідносяться зі стратегічними цілями і задачами міліції вже єдиного цілого.

У цій ситуації майбутнє поліції, ефективність її діяльності полягає у пошуку й активному використанні ресурсів, що раніше практично не використовувалися в діяльності поліції Основне завдання - об'єднати всі структури і підрозділи міліції в єдине ціле, сформувати на цій основі унікальний образ поліції (і поліцейського), що відрізняється від інших публічних корпорацій.

Цю роль і покликана виконати поліцейська стратегія, яка має два основних рівні

1. Зовнішня поліцейська діяльність, адресом якої є суспільство. Вона включає сукупність засобів і методів, за допомогою яких відбувається закріплення характерних рис діяльності поліції в суспільстві, а також активне залучення уваги суспільства й органів влади до проблем поліцейської діяльності і визначення стратегічних пріоритетів, формування почуття відповідальності у співробітників

Сутність зовнішньої діяльності полягає в тому, що використовуються яскраві актуальні та зрозумілі для більшості населення образи. Вони не вимагають спеціальних навичок. Кожна дія, як і в цілому вся поліцейська діяльність, знаходять спеціальну інформаційну інтерпретацію.

Якщо розглядати зовнішню поліцейську діяльність стосовно до міліції країн Європейського союзу, то можна побачити, що юна грунтується на почутті безпеки у населення. У вузькому розумінні в основу діяльності поліції (міліції) полягає захист безпеки людини, а вторинним є охорона і підтримка правопорядку, захист честі і гідності

Позитивний результат діяльності поліції вбачається у наступному:

1)суспільство в результаті одержує не тільки яскравий і зрозумілий образ організації але й критерій оцінки її діяльності;

2)поліція має чіткі критерії своєї роботи. Для ілюстрації наведемо приклад зі Стра- тегічного плану діяльності МВС Великобританії:

„Мета №1: Люди повинні почувати себе більш безпечні у своєму будинку і повсякденному житті;

Мета № 2: Більше порушників схоплено, покарано та зупинено; Мета № 3: Як можна менше людей повинні бути пов'язані з алкоголем і наркотиками; Мета № 4: Громадяни повинні брати участь у прийнятті рішень щодо соціальних

проблем і правопорушень, створювати більш рівні можливості і шанобливо ставитися до людей іншої раси та віросповідання." [5].

Вказані стратегічні цілі можна назвати абстрактними, загальними. Однак очевидна іх значимість можна не відзначити наскільки вони зрозумілі і конкретні. Найголовніше те, що вони зрозумілі для населення, і в результаті виникає широка як суспільна, так і державна підтримка, оскільки суспільству зрозумілі мета і задачі, сформульовані поліцією. Адже важко знайти політика або простого громадянина, які б виступили проти того, щоб почувати себе більш безпечно.

2. Зовнішня поліцейська діяльність можлива тільки при ефективній і скоординованій внутрішній діяльності керівників та особового складу поліції на всіх рівнях, спрямованої на формування атмосфери довіри до міліції.

Важливо, щоб поліцейський був не тільки професіоналом, але і почував себе таким. Він повинен чітко бачити своє соціальне призначення, що покладене суспільством на поліцію, і внутрішньо розуміти відповідальність своєї роботи. Формулювання подібної місії, її поетапна реалізація стали основою поліцейського менеджменту і маркетингу. В міліції (поліції) виник цілий прошарок професійних керівників, що активно використовують і впроваджують у повсякденну поліцейську діяльність методи й інструменти корпоративного керування.

Враховуючи викладене вище, очевидним стає відсутність стратегії в українській міліції Як наслідок, виникає питання - яку стратегію можна запропонувати українській міліції. Безумовно, дане питання надзвичайно об'ємне і може розглядатися як можливість для самостійної дискусії, тому хотілося б, як нам бачиться, у дійсній публікації окреслити тільки основні принципи, відповідно до яких можливо її конструювання.

Основна проблема української міліції полягає в тому, що суспільство не має яскравих і позитивних образів, що запам'ятовуються, пов'язаних з її роботою. Навпаки, надзвичайно багато негативних. Останній і класичний приклад - „перевертні в погонах". При цьому дивно те, що запропонований він був суспільству самим керівництвом МВС. Це говорить не тільки про те, що в системі МВС зовсім відсутні навички публічної побудови і закріплення позитивних асоціацій, але і про те, що більш актуальні навички мінімізації негативних сторін діяльності. Як наслідок

—міліція не формує потрібних і діючих інформаційних приводів, пов'язаних з її діяльністю,

—діяльність міліції сприймається як єдине ціле, де не існує самостійних підрозділів, наприклад, слідства, карного розшуку та інше, а також не підкреслюється регіональний компонент у роботі міліції, у результаті „проколи" в одному відомстві автоматично ведуть до негативного сприйняття всієї міліції

І нарешті, як результат, у населення стосовно української міліції сформувався стійкий стереотип, що міліція нічого не робить, юна не професійна, юна корупційна [6, С. 83-96].

Подолання даного стереотипу і повинно скласти зміст зовнішньої і внутрішньої діяльності міліції на найближче десятиліття.

Суть же всієї стратегії вбачається в розвитку ідеї перемін, що стало проводити МВС в останні два — три роки. Адже боротьба з тими ж „перевертнями", жорсткість і зміцнення режиму реєстрації, структурна реформа центрального апарата, як і багато чого іншого, хіба це не зміни? Чому ж тоді це не продемонструвати суспільству?

Практична реалізація стратегії можлива в рамках окремої стратегії, у назві якої варто обов'язково підкреслити фактор перемін, що взяла на озброєння українська міліція. Як назву можна запропонувати, наприклад, „Прагнення до перемін". Даючи

таку назву, МВС чітко демонструють стратегічну лінію своєї діяльності змінити існуючу ситуацію.

Це дозволяє міліції відразу ж претендувати на своєрідний кредит довіри, нехай і тимчасовий, з боку населення, оскільки не можна висувати високі вимоги поки йде процес перетворень, необхідно почекати і, більш того, запропонувати допомогу. В будь-якому випадку це припинить всі обвинувачення міліції в небажанні змінювати щось до кращого. Це створить не тільки спокій навколо діяльності міліції, усуне нервозність і упередженість, що існують у суспільстві, але і дозволить МВС розраховувати на допомогу від суспільства. Заявлені зміни - це і є необхідний сьогодні для міліції позитивний інформаційний простір [7, С. 5-15].

Аналіз стратегії міліції країн Європейського Союзу свідчить про доцільність її внутрішньої диференціації на самостійні ініціативи, кожна з яких спрямована на вирішення вузько окреслених проблем. Їхня реалізація також протікає під самостійними назвами.

У масштабах Стратегії "Прагнення до перемін" доцільно запропонувати, як мінімум, дві ініціативи: „зв'язок з народом" — привернути увагу суспільства до проблем міліції, з одного боку, а з іншого боку - приступити до перетворення міліції в напряму відкритості та доступності.

У сучасному суспільстві істотно змінилася й усе більше змінюється сфера діяльності міліції. Суть якої полягає у взаємодії між населенням, індивідом, державними органами і поліцією (міліцією), з одного боку, і всередині міліції (поліції) - з іншого. Основу даних взаємин утворить чітка і продумана система комунікації, повідомлення до населення і самих поліцейських цілей і задач діяльності міліції (поліції). І щоб вона функціонувала, МВС повинно розташовувати ясну й ефективну стратегією розвитку.

ЛІТЕРАТУРА

1.Пасенюк О. Реформування адміністративного права - важливий напрям правової політики // Право України. - 1998. - № 7. - С. 3-6.

2.Гладун 3. Проблеми адміністративної реформи в Україні. - Тернопіль, 2001. - ЗО с.

3.Международные соглашения и рекомендации Организации Обьединенных Наций в области зашити прав человека и борьбы с преступностью: Сборник международных документов. М, 1989. - С. 102

4.Рolizeigesetz des Landes Northern. Westfalen.- № 2.

5.Сonfident Соmmunities in a Secure Britain. The Ноme Оffice Рlan 2004 - 2008 // Рublic Service Ноme Оffice , 2004.

6.Римаренко Ю.І. Повернення довіри населення до міліції // Бюлетень Міністерства юстиції України. №5. 2005. - С. 83-96.

7.Пушкіна О.В. Органи державної влади в Україні і захист прав людини: органи внутрішніх справ // Бюлетень Міністерства юстиції України. - № 6. - 2005 - С 5-15

8.Пелих Н. Реформування міліції України: окремі проблеми // Право України. - №10 2000.-С.34.

9.Кінцевий пункт реформування - європейська модель МВС // Іменем Закону. - 2000. - 28 квітня. - С. 3.

10. Ануфрієв М. Процесам реформування в органах внутрішніх справ ніщо не може завадити // Міліція України. - №5. - 2001. - с.6.

УДК 343.232

К.М. Оробець,

студент НЮАУ ім. Ярослава Мудрого

ОБ'ЄКТ ЗЛОЧИНУ

(ТРАДИЦІЇ, АЛЬТЕРНАТИВИ І СУЧАСНІСТЬ)

1. Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими та практичними завданнями. Чітке з'ясування об'єкта злочину, на нашу думку, має відправне значення як у дослідженнях загальнотеоретичного поняття злочину і складу злочину, так і при характеристиці окремих діянь, котрі криміна- лізовано або ж постало питання стосовно їх криміналізації (декриміналізації).

Саме об'єктом злочинного посягання обумовлюється закріплення у складі злочину таких ознак (що проявляються через елементи складу злочину) суспільно небезпечного діяння, котрі виражають здатність цього діяння завдати йому шкоди [23, 83]. Тобто, можна вважати, що об'єкт злочину при конструюванні законодавцем різних складів злочину, порядковому розташовуванні останніх у структурі Особливої частини Кримінального кодексу відіграє фундаментальну та у той же час орієнтуючу й інтегруючу роль. Достатньо подібним є значення об'єкта злочину й у процесі кваліфікації злочинів.

2. Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'я зання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених ра ніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття. Проблема об'єкта злочину не нова у науці кримінального права. Вона бере свій початок із праць зачинателів кримінально-правової думки, відкритих для доктрини Російської імперії кінця XVIII - другої половини XIX сторіч. Ідеться про класичні твори К.Біндінга, П.Д.Калмикова, Ф.Ліста, В.Спасовича, М.СЛаганцева, А.Фейєрбаха та інших.

Свій логічний розвиток дослідження об'єкта злочину отримали на початку XX сторіччя, у останні передреволюційні десятиліття. У цей час продовжують публікуватися фундаментальні курси кримінального права Л.С.Білогриць-Котляревського, Е.Я.Нємі-ровського, С.В.Познишева, М.Д.Сергієвського, Г.І.Солнцева, М.С.Таганцева й ін.

Роки панування радянської влади (1917-1991), що, як відомо, ознаменувалися тотальною уніфікацією соціальних наук і відкиданням ідей, котрі сприймалися як „буржуазні", породили нову концепцію об'єкта злочину, яку висвітлено у ґрунтовних працях М.І.Бажанова, Ф.Г..Бурчака, М.І.Ковальова, І.Я.Козаченка, Б.С.Никифорова, Г.П..Новосьо-лова, А.А.Піонтковського, А.Н.Трайніна та багатьох інших авторів.

Для пострадянського етапу характерне, з одного боку, відтворення та пристосування надбань радянських вчених щодо пояснення об'єкта злочину, а з іншого - поява робіт, де робиться спроба відродити ідеї дорадянських авторів або же представити власну специфічну версію. Найбільш вагомим на пострадянській території залишається творчий доробок представників харківської юридичної школи, до якої належать Ю.В.Баулін, С.Б.Гавриш, В.П.Ємельянов, Л.М.Кривоченко, М.І.Панов, А.О.ПІнаєв, В.В.Ста-шис, В.Я.Тацій та інші, київської - М.Й.Коржанський, М.І.Мельник, А.В.Савченко, М.І.Хавронюк та інші, одеської - Є.Л.Стрєльцов та інші, львівської - А.М.Бойко, В.К.Гри-щук, В.О.Навроцький; російських авторів В.М.Кудрявцева, А.В.Наумова, інших.

До новітніх науковців, що торкалися різних аспектів визначення об'єкта злочину, відносимо, наприклад, О.Затєлєпіна, А.Козлова, С.Расторопова та ін.

Критичний аналіз праць зазначених та інших дослідників переконує у тому, що у більшості досліджень відсутня системна оцінка передумов різноманітних інтерпретацій об'єкта злочину, часто не застосовується компаративний розгляд концепцій між собою, а також у порівнянні з вимогами чинного кримінального закону. Деякі положення, які наводяться на підтримку тієї чи іншої концепції уявляються небезспірними та не витримують перевірки на відповідність вимогам практики.

3. Формулювання цілей статті (постановка завдання). З метою певного запов нення прогалин інших досліджень у даній нашій статті поставлено такі головні завдання:

- окреслити домінуючі тенденції пояснення сутності об'єкта злочину;

- проаналізувати конкретні ідеї у межах кожної з концепцій;

- визначити переваги та недоліки кожного підходу;

- висловити власне бачення того, що потрібно вкладати у зміст поняття об'єкта злочину за сучасним кримінальним правом України.

4. Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отри маних наукових результатів. У науковому поясненні сутності об'єкта злочину поз начилося кілька тенденцій. Далі розглянемо серед них ті, що мають найбільший вплив на творчість сучасних вчених.

Ідеї одних науковців розвиваються у руслі того, що під об'єктом злочину доцільно розуміти найважливіші соціальні цінності, інтереси, блага, які охороняються кримінальним правом від злочинних посягань [9,197; 11,159].

До когорти цих учених відносимо як діячів дореволюційної епохи, так і нинішніх авторів. За узагальненими даними М.Й.Коржанського, викладеними ним у виданні „Нариси уголовного права" (К, 1999, с 156), перші дослідники об'єктом злочину визнавали суб'єктивні права особи (АФейєрбах), норми права в їх реальному бутті (М..С.Та-ганцев), цінності як умови здорового існування суспільства (К.Біндінг), охоронювані нормами права життєві інтереси (Ф.Ліст), правові блага (Г.Вельцель) тощо. Як резюмує наукові розробки інших дослідників А.В.Савченко, у подальших працях під об'єктами злочинів розуміли подібні явища, зокрема, конкретні відносини, речі і стани осіб чи речей (С.В.Познишев), матеріальні та нематеріальні цінності (А.Н.Трайнін), суспільні інтереси (Б.С.Никифоров), охоронювані кримінальним правом блага (С.Б.Гавриш) [Див.: 7,93-94].

Сучасний автор Я.Г.Лизогуб обстоює цей же напрямок наукової думки, вважаючи що об'єктом злочину є цінності: людина, свобода та особиста недоторканність людини тощо, але не суспільні відносини [10, 36]. За Г.П.Новосьоловим, об'єкт - це також завжди люди [21,133].

У відповідності до другої позиції, що набуває рис класичності, об'єкт злочину ототожнюється із суспільними відносинами, поставленими кримінальним законом під охорону й яким злочином завдається істотна шкода (або створюється загроза спричинення такої шкоди), її обстоювали такі маститі вчені, як, зокрема, М.І.Бажанов [1,30], А.О..Пінаєв[14,5б,66], В.Я.Тацій[19,9]таін.

Деяке переосмислення та адаптація цього підходу презентовано у праці видатного російського дослідника В.М.Кудрявцева, а саме в уявленні про об'єкт злочину як про не одні лише суспільні відносини (чи не лише самі суспільні відносини), а ціпий комплекс їх характеристик, як-то а) фактичні суспільні відносини між людьми б) їх правову форму або „оболонку"; в) матеріальні форми, умови та передумови існування цих відносин [8,1З0-131].

В.М.Трубніков пропонує власний варіант такого підходу, розкриваючи зміст об'єкта

злочину через поняття соціальної оболонки, тобто сукупності суспільних відносин, яка формується як єдність і взаємодія особи та середовища. Як указує при цьому автор, соціальна оболонка особи існує незалежно від наявності чи відсутності кримінального закону, вона існує об'єктивно, у якості елементів до неї входять багато процесів і предметів матеріального світу; соціальній оболонці завжди завдається шкода, незалежно від того, чи підпадають суспільні відносини під сферу правового регулювання чи ні, а також заборонені чи ні правом [20,86-87].

Відповідно до іншого визначення, об'єктом злочину є структурно зорганізована та нормативно врегульована стійка система відносин між людьми, їх об'єднаннями та спільностями, спрямована на забезпечення оптимальної за конкретних історичних умов свободи реалізації права кожного учасника на життєві ресурси [3, 56].

О.Затєлєпін репрезентує один з альтернативних підходів, згідно з яким об'єкт злочину - це охоронювана кримінальним законом соціальна безпека, тобто стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави, котра зазнає злочинного посягання, за яке передбачено кримінальну відповідальність. Дане положення аргументується тим, що злочинними діяннями у тій чи іншій формі спричиняється істотна шкода безпеці особі, суспільства або держави; іншими словами, кримінальний закон охороняє від злочинних посягань безпеку суб'єктів соціального життя [5, 30-31].

Розглянемо детальніше визначальні положення викладених теорій.

Своєрідними моментами визнання об'єктом злочину соціальних благ, цінностей, інтересів, прав і т. п. є перевід у аксіологічну площину проблеми класифікації злочинів, здійснення спроби певним чином усунути протиріччя щодо того, яким чином від злочину „страждають" суспільні відносини, акцентування уваги на довільності обрання тих або інших феноменів в якості об'єкту даної групи злочинів.

До вирішальних вад, які засвідчують неадекватність даної теорії базисові логіки побудови Кримінального кодексу України (в подальшому - КК), віднесемо:

1. Буквальне тлумачення назв розділів Особливої частини КК. Тоді як у дійсності посягання на найвище соціальне благо в Україні не поставлене у розділ І; стаючи на цю точку зору, незрозуміло, чому, до прикладу, об'єднані в єдиний розділ злочини у сфері охорони державної таємниці і водночас - забезпечення призову та мобілізації, а злочини проти життя та здоров'я особи і злочини проти волі, честі та гідності особи містяться у різних розділах Особливої частини (на відміну хоча б від попередника діючого КК), хоча найвищими соціальними цінностями в Україні є як життя та здоров'я людини, так і її честь і гідність, а також пов'язані з ними недоторканість і безпека (ч. 1 ст. 3 Конституції України).

За нашою думкою, логічним поясненням наведеним обставинам можуть виступити слова В.В.Сташиса: „Запропонована в новому КК система Особливої частини відобразила не тільки певні теоретичні досягнення з питань її побудови, а й головним чином систему суспільних відносин і соціальних цінностей, що склалися в Україні в перші десять років її формування як незалежної, демократичної держави, котрі й підлягають кримінально-правовій охороні" [18,615]. Зазначмо, що структурно Особ -лива частина КК дійсно де у чому відбиває ієрархію визнаних соціальних цінностей, проте із вельми посутнім зауваженням на те, що законодавець брав до уваги не оціночне поняття цінності об'єкта злочину, а визначену суспільну небезпечність різних злочинів, що вона як властивість злочину розкривається законом вичерпним чином через ознаки складів [6, 37];

2. Невирішеність питання: якщо завдається шкода справді важливому благу (бодай

навіть неістотна), то як можна визнавати діяння малозначним (ч. 2 ст. 11 КК);

3. у термінологічному плані категорія „цінність" є філософською, культурологічною та спроможна отримувати як позитивне, так і негативне наповнення [24, 534], наприклад, цінність деяких субкультур чи то антицінність; благо (добро) же призначене задовольняти певну людську потребу [24, 46], хоча відомо, що шляхом задоволення таких потреб може бути обране і вчинення злочину. Зрозуміло, беззастережне екстраполювання результатів відповідних філософських і культурологічних розробок на сферу правничої науки та практики невиправдане, оскільки категорії блага та цінності є не просто оціночними, а навіть абстрактними, тож не сумісні з юридичним призначенням об'єкта злочину - основоположного елемента складу злочину;

4. Не пояснюються причини криміналізації одних діянь і декриміналізації інших, що посягають на той самий об'єкт, і т. ін.

Права й інтереси не можуть бути об'єктом злочину ще й тому, що не всі вони закріплені як юридичні, а тому відсутні формальні підстави до їх вибіркової кримінально-правової охорони, більше того, нема і, мабуть, не може бути чітко визначених понять „права (інтереси) держави", - вони невіддільні від її обов'язків і разом із останніми складають категорію „повноваження представників державної влади", - „права (інтереси) суспільства"; норми - бо вони є лише „формою", а не „змістом", і, звідси, „постраждати" не можуть.

Складніше визначити ступінь правомірності вжиття терміну „соціальна безпека". Дійсно, виходячи зі змісту ч. 2 ст. 11 КК, видно, що злочином заподіюється істотна шкода фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. Однак саме поняття соціальної безпеки як певного суспільного стану розуміє під собою, гадаємо, насамперед нормальне, „здорове" здійснення суспільних відносин. Отже, хоча категорію соціальної безпеки правомірно включати до змісту об'єкта злочину, тим не менш, потрібно завважувати її неоднорідне наповнення, яке залежить від природи, сфери охоронюваних кримінальним правом суспільних відносин. Наприклад характеристики безпеки у сфері власності відмінні від військової безпеки, наслідком чого є диференційована оцінка тотожних за юридично значущими ознаками діянь, які посягають на різний об'єкт, з точки зору ступеня їх суспільної небезпечності (порівняймо хоча б виклад диспозицій та санкцій кримінально-правових норм у статтях 194 „Умисне знищення або пошкодження майна" і 411 „Умисне знищення або пошкодження військового майна").

М.В.Сенаторов відзначає, що категорії блага, суб'єктивного права, правового обов'язку, інтересу, норми, потерпілого вказують на явища (предмети, суб'єкти), котрі зазначені в законі про кримінальну відповідальність, і їх потрібно розглядати не як об'єкти злочинів, а лише як ознаки (характерні риси), завдяки яким законодавець відобпяжяр ці об'єкти [17,142]; удійсності об'єктами злочинів є суспільні відносини, якіпереб™ під охороною закону про кримінальну відповадальність й у своєму складі містятьусі перелічені елементи (ознаки) [17,145].

Незважаючи на досить зрозумілу й, як уявляється, повністю виправдану позицію М.В.Сенаторова, зауважимо, що даний етап історичного розвитку науки кримінаьного права у сфері критичного переосмислення різних тлумачень та підходів у поясненні об'єкта злочину виявлення реальної природи останнього зовсім не є однозначним.

Так,в одній зі своїх статей С.Б.Гаврриш, врахувавши масив існуючих наукових джерел,

зазначає, що концепція об'єкта злочину як суспільного відношення на сьогодні нати-кається на серйозні труднощі:

1)законодавець ніколи не користувався й не користується при перерахуванні у відповідних статтях Кримінальних кодексів об'єктів кримінально-правової охорони чи в будь-якому іншому сенсі терміном „суспільні відносини";

2)проблема структури суспільних відносин;

3)при дослідженні механізму спричинення шкоди об'єкту та співвідношенні його з наслідками злочинної діяльності виникає, на думку автора, непереборне протиріччя: з одного боку, завдання шкоди хоча б одному елементу суспільного відношення й є шкода останньому незалежно від шкоди іншим його елементам, а з іншого - суспільні відносини самі безпосередньо постраждати не можуть в силу їх відомої умовності й абстрактності (нематеріальності). Усунути всі ці недоліки, вважає С.Б.Гавриш, можна лише за допомогою формули „об'єкт - праюве благо" як охоронювана цінність [Див.: 2,4,7-9,15].

Приймаючи аргументи на користь того, що теорія об'єкта злочину як суспільних відносин у сучасному стані її доктринальної розробки не позбавлена суперечностей, проаналізуємо правомірність звернення до іншої - концепції цінностей.

Відомо, що у своєму фактичному прояві об'єкт злочину - це та частина соціального середовища, на завдання шкоди якій спрямоване дане злочинне діяння (посягання). Із цього випливає те, що, по-перше, повинен існувати механізм завдання такої шкоди, а, по-друге, за будь-яких умов об'єкт складу того ж самого злочину повинен мати одне й те ж наповнення. Однак теорія цінностей (благ) не містить положень, за якими можна встановити її відповідність указаним вимогам. Так, за цією теорією не можна визначити, яким чином „страждає" власність (майно), коли неправомірно переходить від однієї особи до іншої без урахування як відносин привласнення, якими пов'язуються законний власник із його майном, так і суспільних відносин (змістом яких за загальним правилом є бездіяльність, тобто відсутність посягань; виключенням може бути добровільна тимчасова передача майна з певною метою) між цим власником та іншими суб'єктами зі приводу даного майна.

Далі, однозначну оцінку цінність може отримати, лише проявляючись у системі суспільних відносин. Згідно із загальнофілософськими уявленнями про сутність та явище припускаємо, що цінність як річ, звернена до людини, предмет у його зв'язку з людиною, з точки зору його значущості для людини [12, 25] є ознакою явища, тобто лише зовнішнього прояву реальних предметів, а не їх сутності. Наприклад, службова діяльність буде цінністю тоді, коли особи, які вступають у відповідні суспільні відносини, додержуватимуться встановленої їх форми, порядку, в іншому же виразі службову діяльність слід оцінювати як антицінність; власність тільки через суспільні відносини може розцінюватися як благо чи ні (в останньому разі маються на увазі ситуації, коли вона використовується на шкоду іншим особам).

А в суто термінологічному плані поняття блага, будучи синонімічним поняттю добра, є не науковою, а нормативно-оціночною категорією моральної свідомості, й уже через це не підходить для цілей теоретичного аналізу [4,11].

Таким чином, не можна заперечити Н.Неновські в тому, що цінності є не проста констатація існування речей, а ставлення до них людей, речі, розглядувані з точки зору потреб, інтересів, бажань та потягів людини, тому вони існують лише у суспільному житті; за відношенням між об'єктом (предметом) і суб'єктом (людиною) в кінцевому рахунку стоять суспільні відносини, оскільки об'єкт є більш чи менш „олюдненим" об'єктом, у якому упредметнена людська сутність, а потреби та бажання суб'єкта (щодо об'єкта) обумовлені його суспільними зв'язками [12, 26].

Діяння, що завдає будь-якої шкоди, взяте поза системою суспільних відносин, ані суспільне

небезпечне, ані суспільне корисне, а це суперечить визначенню злочину як суспільно небезпечного діяння у ч 1 ст. 11КК України; якщо ж діяння є посяганням на соціальні цінності, то юно є в силу цього антицінністю [4,64], що не дає нам жодної інформації для визначення природи й розміру завданої чи такої, яка могла бути завдана, шкоди.

Отже, діючий КК за фактичний (який існує поряд із формальним) критерій (рису) злочину приймає ступінь не антицінності поданого діяння, а його суспільної небезпечності, тобто використовує не аксіологічний, а конкретно-соціологічний (або, точніше, кримінологічний) вимір.

Навіть альтернативний варіант теорії цінностей, представлений Є.В.Фесенком, у якому до компонентів об'єкта злочинів віднесено такі різновиди цінностей, як потерпілі, їхні інтереси і права, соціальні зв'язки, блага (матеріалізовані - предмети -і нематеріалізовані) [22, 9], з тієї причини, що цінність проявляється лише через суспільні відносини, не може розглядатися як достатню прийнятний.

Тим більш категорично, гадаємо, не можна погодитися з думкою С.Б.Гавриша стосовно співвідношення об'єкта та предмета злочину у межах обстоюваної ним концепції цінностей (благ) як об'єкта злочину. За його поглядом, співпадіння об'єкта та предмета як єдиної цінності дає можливість не виділяти предмет як самостійну кримінально-правову категорію [2, 13]. Але ж тут знову таки не враховане те, що цінностями є не будь-які речі безвідносно до людини, а 'їх властивості для, відносно людини; зокрема, власність як цінність нетотожна фактично викраденому предмету, котрий має встановлену вартість, і т. ін. Крім цього, випущено з уваги, що предмет злочину у низці випадків ні за яких умов не може бути визнаний цінністю (благом), унаслідок чого, продовжуючи розмірковувати суто в межах логіки викладу власної позиції С.Б.Гавришем, спостерігається, наприклад, прирівнення хабара у певних розмірах до блага, котре охороняється кримінальним правом.

Головною перевагою розуміння об'єкта злочину як суспільних відносин є те, що, ня наш погляд, воно в найбільшому ступені відповідає законодавчому визначенню злочину як суспільно небезпечного діяння, тобто юно через указівку на конкретний соціальний блок, локалізований за структурно-функціональними і часо-просторовими характеристиками, які юридично визначаються у конструкції складу того чи іншого злочину, дозволяє означити наявність (або відсутність) завданої чи такої, яка могля бути завдана, шкоди (напрямок суспільно небезпечних наслідків) і її характер, а тим самим - і суб'єктивне спрямування діяння, що містить ознаки злочину, його мету і мотиви. Ось таким, уважаємо, повинне бути сучасне тлумачення об'єкта злочину.

Підкреслимо: суспільні відносини - не статичні, а динамічні, юни відбуваються у процесі спільної практичної та духовної діяльності людей [24,333], отож, невіддільні від людини як соціального суб'єкта та спроможні відображати як позитивні (зокрема, режим правопорядку та законності), так і негативні образи (скажімо, правопорушення) порядку у суспільстві, фіксувати соціальні зміни.

Проблемою наразі лишається однозначно пояснити цією теорією волевстановлену природу кола охоронюваних відносин, штучне визначення законодавцем того, які саме діяння є злочинними, а які - ні, попри обґрунтування криміналізації певними критеріями. Через цю причину в дослідників і виникає необхідність представляти суспільні відносини із зауваженнями на їх зовнішню форму („оболонку"), зміст, суб'єктів, предмет тощо. Видимо, не можна заперечити наявність оціночного моменту у криміналізації соціальної поведінки, проте він не відіграє вирішальної ролі, а покликаний сприяти меті досягнення відносної однорідності офіційної форми

правової системи. Наприклад, якщо у числі пріоритетних векторів правової політики входить протидія наркоманії, то фіксація відповідних дій як злочинів відбувається (повинна відбуватися) не довільно, а з урахуванням громадської думки, міжнародних зобов'язань, законодавчої традиції, економічної доцільності та інших факторів.

У цілому питання криміналізації (декриміналізації), пеналізації (депеналізації) набагато логічніше вписуються до теорії об'єкта злочину як суспільних відносин, у межах якої прийнята градація різних соціальних сфер і розчленування суспільних відносин на складові елементи, аніж до теорій, представники котрих злочином вважають посягання на цінності, блага тощо.

Окрім того, недоліком багатьох праць представників цієї теорії потрібно визнати неврахування наступних двох моментів:

1) шкода завдається злочином не одиничному суспільному відношенню, а завжди -їх блоку, тобто частині соціальної системи у цілому і її конкретним складовим, та через ці складові.

Механізм злочину проявляється як внутрішні деструктивні зміни у суспільних відносинах, тобто як дестабілізуючий вплив на внутрішні елементи відносин. Отже, наразі доцільніше розподілити елементи суспільних відносин на внутрішні (елементи змісту та внутрішньої форми [структури]) та зовнішні (елементи зовнішньої форми). На наш погляд, до індивідуалізуючих елементів суспільних відносин включаються внутрішні: суб'єкти, предмет, фактичний зміст; зовнішні: нормативна форма, соціальні факти, з якими пов'язані виникнення, зміна та припинення відносин. Злочин, впливаючи на один чи кілька зі внутрішніх елементів, у кінцевому підсумку ушкоджує всю систему;

2) суспільні відносини, охоронювані кримінальним законом, забезпечують стан безпеки або ж нормальний характер здійснення процесуальних явищ, тобто їх фактичний зміст зазвичай становить бездіяльність суб'єктів.

Лишаючи поза увагою відмінні ідеї прибічників підтримуваного нами підходу та базуючись на висловленому його тлумаченні, можемо обгрунтовано заперечити проти аргументації опонентів [Див.: 16, 39-40] щодо наступних пунктів 1) відсутності уніфікованого змісту суспільних відносин - адже теорія права та інші загальнометодологічні науки про суспільство розробляють інструментарій для визнання єдиної структури соціальних відносин, який кримінальне праю теж повинне використовувати; 2) невизначеності способу заподіяння шкоди суспільним відносинам - оскільки зрозуміло, що праюпорушенням визнається набуття ними змісту який стає у протиріччя до їх нормативної (правової) форми; 3) прямого законодавчого формулювання родових об'єктів злочинів.

5. Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок уданому напрямку. Отже, можна зробити висновок, що сучасному стану наукового забезпечення терміну „об'єкт злочину" найбільш повно відповідає його розуміння як системи (блоку) суспільних відносин, які поставлені під охорону кримінального права, котрому допоки що не знайдено гідних альтернатив.

У підсумку звернімо увагу на необхідності удосконалення існуючих доробок у галузі визначення дійсного змісту терміну „об'єкт злочину" в напрямку досліджень природи, меж і передумов виділення сфери тих відносин, що поставлені під законодавчу охорону.

Так, згідно з обґрунтованою думкою А.А.Піонтковського, безпосереднім об'єктом посягання при скоєнні низки злочинів можуть бути не самі суспільні відносини, а їх елементи (матеріальний вираз, суб'єкти) [15, 116]. У цих випадках в сучасній науці кримінального права, поряд із безпосереднім об'єктом, виділяють як факультативні ознаки об'єкта складу злочину предмет посягання і особу потерпілого від злочину, їх

роль полягає в тому, що вони, не претендуючи на роль самостійного елемента складу злочину ба навіть юридичне обов'язкової ознаки складу, вказують на зв'язок об'єкта з об'єктивною стороною й іншими елементами складу злочину, багато в чому визначають фактичні ознаки злочину, характер і ступінь його суспільної небезпеки [13, 67].

Звідси, пріоритетним вектором дальшого розвитку теоретичних уявлень про об'єкт злочину мусимо визнати узгодження й адаптацію основоположних ідей різних наук про суспільство щодо створення єдиного категоріально-понятійного апарату у галузі дослідження таких термінів, як „суспільні відносини", „правові (регулятивні та охоронні) відносини", „соціальна норма і патолога", „соціальна безпека та небезпека" і т. под.

Гадаємо, на детальний аналіз та проведення системних досліджень заслуговує і проблема потерпілого у кримінальному праві. Визначення його статусу визнаємо необхідним етапом з'ясування меж і структури всіх елементів складу злочину.

Можливо, певні здобутки за наміченими аспектами послугують становленню у майбутньому повноцінної концепції об'єкта злочину якісно новітнього рівня, відмінної від усіх існуючих сьогодні.

ЛІТЕРАТУРА

1.Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Общая часть. - Днепропетровск: Пороги, 1992.-168 с.

2.Гавриш С.Б. Теоретические предпосылки исследования обьекта преступлений / / Право и политика. - 2000. -№11.- С.4-15.

3.Готин А.Н. Обьект преступления в теории уголовного права // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України: Науково-теоретичний журнал. - Луганськ РВВ ЛІВС, 2001. - Випуск 3. - С.39-62.

4.Демидов Ю.А Социальная ценность и оценка в уголовном праве. - М.: Юрид. лит., 1975.-184с.

5.Зателепин О. К вопросу о понятий обьекта преступления в уголовном праве // Уголовное право. - 2003. - № 1. - С.29-31.

6.Кривоченко Л.Н. Классификация преступлений. - X.: Вища школа, 1983. - 129 с.

7.Кримінальне право України: Заг частина / Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В. та ін._; Відп. ред, Кондратьєв Я.Ю.; Наук ред. Клименко В.А. та Мельник М.І. - К.: Правові джерела, 2002. - 432 с.

8.Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. - 2-е изд„ перераб. и дополи. - М.: Юристь, 2004. - 304 с.

9.Курс уголовного права: В 5-ти томах. Общая часть- М.: ЗЕРЦАЛО, 1999. - Том 1: Учение о преступлений / Под ред. Н.Ф. Кузнецовой и И.М. Тяжковой. - 592 с.

10. Лизогуб Я.Г. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини: Монографія / МВС України, Луган. акад. внутр. справ ім. 10-річчя незалежності України; [Наук ред. С.С. Яценко]. - Луганськ РВВ ЛАВС, 2003. - 204с.

11.. Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть. - 2-е изд., перераб. и доп. -М.:БЕК, 1999.-590с.

12.. Неновски Н. Праю и ценности: Пер. с болг. / Вступ, сг. и пер. В.М. Сафронова; Под ред. В.Д. Зорькина. - М.: Прогресе, 1987. - 248 с

13.. Панов Н.И. Понятие предмета преступления по советскому уголовному праву / / Проблемы правоведения. - К, Вища школа, 1984 - Випуск 45 - С 67-73

14. Пинаев А.А. Курс лекций по Общей части уголовного права. - X, „Харьков

юридический", 2001. - Книга первая. „О преступлении". - 289 с.

15.Пионтковский А.А. Курс советского уголовного права: В шести томах / Ред. колл.: А.А. Пионтковский, П.С. Ромашкин, В.М. Чхиквадзе. - Часть Общая. - М.: Наука, 1970. - Том II: Преступление. - 516 с.

16.Расторопов С. Понятие обьекта преступления: история, состояние, перспектива //Уголовное право. - 2002. - № 1. - С.37-40.

17.Сенаторов М.В. Об'єкт злочину та його відображення в законі про кримінальну відповідальність // Питання боротьби зі злочинністю: Збірник тукових праць. - X.: Право, 2003. - Випуск 7. - С. 133-145.

18.Сташис В. Основні новели нового Кримінального кодексу України // Вісник АПрН України. - X.: Право, 2003. - № 2(33)-3(34). - С.612-626.

19.Тацій В.Я. Об'єкт і предмет злочину в кримінальному праві України. - X.: УкрЮА, 1994.-7бс.

20.Трубников В.М. Новий взгляд на обьект преступления // Право і безпека. - 2002. -№1.-С.81-88.

21.Уголовное право. Общая часть / Отв. ред. - И..Я. Козаченко и З.А. Незнамова. - М.: Издат. группа НОРМА - ИНФРА'"М, 1999. - 516 с.

22.Фесенко Є.В. Об'єкт злочину під кутом зору теорії цінностей, а також опонентів цієї концепції // Адвокат. - 2003. - № 6. - С.9-12.

23.Филимонов В. Обстоятельства, определяющие содержание и конструкцию состава преступления // Уголовное право. - 2003. - № 2. - С.83-85.

24.Философский словарь / Под ред. И.Т. Фролова. - 5-е изд. - М.: Политиздат, 1987. -590с.

УДК 351..95

С.Ю. Беньковський, ад'юнкт ХНУВС

ПРИНЦИПИ ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВАХ

ПРО АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ

Розбудова демократичної правової держави пов'язана, насамперед, зі створенням відповідної системи права, визначне місце в якій належить нормам провадження у справах про адміністративні правопорушення. При цьому важливо, щоб у самому провадженні були закріплені та конкретизовані юридичні принципи, що відповідають гуманістичній природі національної державності, загальнолюдським цінностям і демократичним ідеалам, оскільки саме ці принципи виступають як ефективний системо утворюючий фактор усієї правової системи.

Метою статті є розкриття змісту окремих принципів провадження у справах про адміністративні правопорушення.

У правовій науці є загальновизнаним, що юридичні принципи можуть бути або прямо сформульовані у тесті нормативного акта, або виведені логічним шляхом, виходячи зі змісту сукупності правових норм.

Своє розуміння принципів формулюють представники різних галузей правової науки. Принципи провадження у справах про адміністративні правопорушення визначають як вихідні, основні ідеї, відповідно до яких вони здійснюється. При цьому мають на увазі, що вони спираються на конституційні принципи державного управління, однак

при цьому відображають специфіку адміністративно-правової сфери [1, 33].

У багатьох країнах на основі аналізу адміністративно-правового законодавства вчені формулюють принципи адміністративного права [2,23]. Необхідність їхнього виявлення вони обґрунтовують як доцільністю вироблення загальних підходів до законодавчого регулювання й адміністративної діяльності, так і потребами судочинства. У західних країнах вважають, що суд не повинен відмовляти в праві на правосуддя, навіть якщо відсутня конкретна правова норма, яка регулює суперечну ситуацію; у таких випадках слід звертатися до загальних правових доктрин і основ права [3, 92].

З наведенного випливає, що суттєвих розбіжностей в розумінні принципів немає. Принцип - це наче своєрідний промінь прожектора, який висвітлює певну площину. Можна перебувати з одного боку цього променя або з іншого, або посередині, але не виходити за його межі. Так само і вплив правових принципів - це не якась конкретна жорстка вимога, а певний напрямок, що припускає відхилення, варіанти поведінки в межах встановленого „зазору" [4, 204].

Отже, принципи провадження у справах про адміністративні правопорушення можна визначити як закріплені в правових нормах найбільш загальні, вихідні положення, панівні в даній державі політичні та правові ідеї, що визначають найважливіші правила, за якими вона організується і здійснюється.

Принципи провадження у справах про адміністративні правопорушення слід розглядати на кількох рівнях або, інакше кажучи, виділяти серед них загальні принципи і спеціальні Загальні принципи характерні провадження у справах про адміністративні правопорушення в цілому, їх нерідко називають ще політико-правовими принципами або принципами правової держави. Це принципи верховенства права, законності, гласності тощо [5].

У даному проваджені розглядаються і спеціальні принципи вони поділяються на відповідні підгрупи - принцип оперативності, самостійності в прийнятті рішення, принцип відповідальності посадових осіб за неналежне ведення процесу та за прийняття акта (рішення, постанови та інше) тощо [6, 39-41].

Враховуючи важливість принципів правової держави для реалізації вищезазначеного провадження, зупинимося детальніше на основних із зазначених принципів.

Принцип верховенства права, або законності, проголошений у ст.8 Конституції України, це універсальний принцип, який розповсюджується на усі без виключення сторони суспільного та державного життя, а також і на провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Законність - це невід'ємний елемент демократично-організованого суспільства: громадян і їхніх різних об'єднань. Законність - це, насамперед:

а) наявність закону, як основної правової форми регулювання головних суспільних відносин. Урядові, відомчі та локальні акти правового регулювання повинні чітко відповідати закону й проводити в життя вимоги закону [7, 2]. Законодавство повинне бути засобом легалізації права державою в ім'я інтересів суспільства та громадян, виступати як юридично узаконений баланс інтересів всіх класів і соціальних груп, а також націй і етичних груп, що утворюють єдину державно-правову спільність;

б) демократичний характер закону й всіх приписань, на ньому заснованих які повинні сприяти забезпеченню прав і сюбод особи, її законних інтересів, нормальне життя цивільного суспільства;

в) забезпечення державою чіткого дотримання та застосування закону, приписань на ньому заснованих, всіма суб'єктами права [8,203-204].

Розглянутий принцип є загальним для всіх галузей права. У виконавчо-розпоряд-

ницькій діяльності він має певні особливості, а норми реалізуються в чіткій відповідності з порядком, який установлений нормами провадження у справах про адміністративні правопорушення. Отже, можна назвати наступні особливості прояву законності в провадженні у справах про адміністративні правопорушення:

1.Значна кількість суб'єктів провадження, які наділені численними повноваженнями правозастосовчого, правотворчого, юрисдикційного характеру.

2.Величезна кількість підзаконних нормативних актів видається виконавчо-роз порядницькими органами. "Головна вимога - законності до виконавчої влади полягає в тому, що законні та підзаконні нормативні акти повинні неухильно дотримуватися тими, кому довірене їхнє застосування, їхній захист. Боротьба зі свавіллям адміністрації не менш важлива, ніж боротьба зі злочинністю" [9,239].

Законність пропонує охорону прав і законних інтересів суб'єктів провадження. З метою охорони та захисту прав, волі і законних інтересів громадян установлений судовий захист, за допомогою якого незаконні дії, зокрема посадових осіб, можуть оскаржуватись.

3. Доцільність адміністративної процедури. Мова йде про правозастосування по роз суду, тобто, про дискреційні повноваження виконавчо-розпорядницької влади. Ця проблема не є новою, і в Україні, і за кордоном вона була завжди предметом досліджен ня. Яким би чітким і повним не був закон, він ніколи не може передбачити тих особливих обставин, якими так багата адміністративна практика. Про дискреційне керування говорилося в усіх раніше діючих конституціях, приклади, у статті 69 Конституції 1936, статті 134 Конституції 1977 року закріплювався принцип скасування актів апарату керування не тільки згідно підстав незаконності, але й недоцільності.

Контрольна діяльність є засобом забезпечення не тільки законності, але й дисципліни. А дисципліна - певний порядок поведінки людей. Це міра законності, що охоплює правила поведінки за межами законності.

Застосування норм матеріального права до конкретних ситуацій відбувається в ході здійснення провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Принцип гласності означає забезпечення доступності обговорювання тих чи інших державних рішень на основі широкої поінформованості і врахування громадської думки. Гласність включає правдиву, своєчасну і широку інформацію про дійсний стан справ у провадженні, є вираженням довіри й поваги до суб'єктів та учасників провадження, їх здатності розібратися в поточних подіях, виробити правильне рішення свідомо брати участь у його здійсненні.

Здійснення провадження національною мовою - принцип, що містить у собі те, що державною мовою на території України є українська мова. Отже, адміністративне виробництво повинне вестися українською мовою, але особа, яка не володіє мовою, якою ведеться провадження, має право давати пояснення, заявляти клопотання, запити тощо на своїй рідній мові, а також користуватися послугами перекладача.

Принцип оперативності та економічності (ефективності) провадження повинен проводитись у встановлених правовими нормами стислих строках. Розглянутий принцип властивий всієї управлінської діяльності органів виконавчої влади і як наслідок об'єктивно з неї випливає. Але "не спрощення в розгляді матеріалів про адміністративні правопорушення, що веде до порушення законності прав окремих громадян, а такий прядок, що поряд з найсуворішим дотриманням законності та прав громадян міг би забезпечити швидку та ефективну боротьбу з правопорушеннями". Абсолютно справедлива думка про те, що "прискорення процесу заради прискорення, а не заради забезпечення швидкого захисту дійсних прав і інтересів сторін, заради встановлення

істини тощо, не може бути виправдане "[8,132].

Наявність принципу активності правоспроможних органів не є випадковістю, тому що "закон - це воля, а адміністрація - дія". Органи виконавчої влади згідно правового характеру, повинні здійснювати організацію (тобто активну роботу) по практичному виконанню законів і інших приписань законодавчої влади. У ряді випадку приводом для початку адміністративного провадження служить прохання зацікавленої особи, приклад, для призначення пенсій, пільг та ін.; видача різного роду ліцензій, реєстраційне виробництво та ін. Ця обставина не скасовує принципу активності правоспроможного органу, тому що останній у чинність закону зобов'язаний добувати та досліджувати докази, документи, здійснювати виконавче провадження, активно вести адміністративні провадження.

Потрібно зазначити, що поряд із згаданими принципами існують й інші принципи, що випливають із перших, але мають більш вузьку сферу дії в межах конкретних адміністративно-процедурних інститутів. Всі перераховані принципи провадження у справах про адміністративні правопорушення тісно взаємозалежні і реалізуються за допомогою один одного.

Отже, результатом відображення і пізнання об'єктивної дійсності, принципи є засобами побудови провадження у справах про адміністративні правопорушення. Без урахування цього не можна забезпечити достатню продуктивність вище зазначеного провадження. Принципи являють собою вихідні положення, які відбивають специфіку провадження у справах про адміністративні правопорушення і є осново» його предметної та раціональної системи. Це означає також, що ці принципи є критерієм законності всієї системи провадження. Тому принципи є фундаментом правової держави та провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Таким чином, принципами провадження у справах про адміністративні правопорушення необхідно вважати основні правові положення, що виражають його демократичну та гуманістичну сутність, тісно взаємопов'язані з державною політикою у сфері адміністративного судочинства, визначають побудову всіх стадій та інститутів, лежать в основі адміністративно-правової діяльності.

ЛІТЕРАТУРА

1.Бандурка О.М. Управління в органах внутрішніх справ України: Підручник.-Х, 1998.-394 с

2.Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. - К.,1999. - 736 с.

3.Европейское права Учебник / Л.М. Энтин, А.А.Наку, С.В. Володагин и др. - М., 2002.- 412с.

4.Кравченко Ю.Ф. Свобода як принцип демократичної правової держави: Моно графія. - X, 2003.-406 с.

5.Кодекс адміністративного судочинства України. (Із змінами і доповненнями, вне сеними Законом України від 8 вересня 2005 року N 2875-IV).

6.Административный процесс и административно-процессуальное право.- СПб.: Издательство Юридического института (Санкт-Петербург). 2002. - 474 с.

7.Конституція України.

8.Манохин В.М. Правовое государство и проблема управлення по усмотрению// В.М. Манохин // Советское государство и право. - 1990. - № 1. - С. 23-30.

9.Бахрах Д.Н. Административно-процессуальное принуждение // Д.Н. Бахрах // Правоведение. - 1989. - № 4. - С. 59-64.

10. Чечот Д.М. Административная юстиция. Л. 1973 г.

УДК 336..248 :. 339.543..622

О.О. Афанасьєва,

аспірант, НЮАУ ім. Ярослава Мудрого

ПРАВОВІ ОСНОВИ УТВОРЕННЯ І ФУНКЦІОНУВАННЯ

СПЕЦІАЛЬНИХ (ВІЛЬНИХ) ЕКОНОМІЧНИХ ЗОН

ТА СПЕЦІАЛЬНИХ МИТНИХ ЗОН

Утворення незалежної суверенної демократичної правової держави України, поширення зовнішнюекономічних зв'язків, проведення економічних реформ викликало потребу нових галузей права, серед яких особливе місце займає митне право. Нещодавно, митне право традиційно включалось до адміністративного права. Але сьогодні все частіше висловлюється думка, що митне право - це цілком самостійна галузь національного права [2].

Сучасний рівень розвитку митного права, чисельність норм, що регулюють митні відносини, а також їх суспільне значення у перехідний до ринкової економіки період, привернуло увагу науковців, які докладали зусиль на вирішення проблем, питань митного права таких як Ю.П.Битяк, Е.В.Додін. Ю..М.Дьомін, Ф.Л.Жоріна, С.В.Ківалов, БАКормич, А.В.Кольбенко, А.В.Мазур, В.В.Мицик, В.Я.Настюк, А.П.Павлов, С.І.Пахомов, П.В.Пашко, ю..п..соловков, С.С.Терещенко, М.Г.Шульга та інші. Вони розробляли питання становлення митної системи, теорії митної справи й митного законодавства. Деякі автори провели перші комплексні дослідження організаційно-правових аспектів митної справи, правової природи митно-правових норм, процесу їх застосування і юридичних гарантій законності щодо діяльності митних органів [1].

Але слід також звернути увагу на те, що митне право одна із найбільш динамічних галузей права України. Достатньо сказати, що це єдина галузь права України, в якій за роки незалежності вже двічі був прийнятий Митний кодекс. Митне законодавство України спрямовано на розв'язання таких завдань:

- забезпечення організації та функціонування єдиної, узгодженої, стабільної митної системи, закріплення правових механізмів взаємодії всіх її елементів;

- визначення загальних принципів регулювання митних відносин;

- захист економічних інтересів України, забезпечення виконання зобов'язань, що випливають із міжнародних договорів України стосовно митної справи;

- встановлення правових норм, які б забезпечували захист інтересів споживачів, і додержання учасниками зовнішньоекономічних зв'язків державних інтересів на зовнішньому ринку;

- створення умов для ефективної боротьби з контрабандою та порушеннями митних правил, контролю за валютними операціями;

- підвищення рівня організаційних і правових гарантій суб'єктів митних відносин, удосконалення системи їх відповідальності.

Одним з нових питань митного права України є питання "спеціальної митної зони", як одного з видів митних режимів. Дослідження правових основ утворення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон та спеціальних митних зон певною мірою торкалися Н. Саніахметова, Р. Шишка [3]. Але на нашу думку, це питання потребує подальшого аналізу і вирішення.

Спеціальна митна зона - це митний режим, відповідно до якого, до товарів, які ввозяться на території відповідних типів спеціальних (вільних) економічних зон із-

за меж митної території України, а також до товарів, які вивозяться з територій зазначених зон за межі митної території України, не застосовуються заходи тарифного і нетарифного регулювання, якщо інше не передбачене законом.

Спеціальними митними зонами є частини території України, на яких запроваджено митний режим спеціальної митної зони. Для цілей оподаткування, товари, ввезені на території спеціальних митних зон, розглядаються як такі, що знаходяться за межами митної території України. Спеціальні митні зони створюються відповідно до законодавства України про спеціальні (вільні) економічні зони шляхом прийняття окремого закону для кожної спеціальної митної зони, з визначенням її статусу, території, строку, на який вона створюється, та особливостей застосування законодавства України на її території.

Отже, законодавство України про спеціальні (вільні) економічні зони є одночасно і законодавством про спеціальні митні зони.

Конституція України закріпила, що виключно законами України встановлюються порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний чи міграційний режим, відмінний від загального. Крім цього, виключно законами України визначаються засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи. Тому визначна роль у системі правових норм про спеціальні митні зони відведена саме законам України, серед яких на нашу думку слід виділити закони України, які мають характер загальних, тобто норми, яких діють по відношенню до всіх спеціальних (вільних) економічних зон і спеціальних митних зон і спеціальних - норми яких визначають особливості правових режимів окремих спеціальних (вільних) економічних зон і спеціальних митних зон.

Серед законів України, які мають загальний характер, слід назвати закон "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 року. Цей закон вперше закріпив можливість утворення спеціальних вільних зон різного типу. Статус та територія зазначених зон встановлюються Верховною Радою України згідно з законами України про спеціальні економічні зони шляхом прийняття окремого закону України для кожної з таких зон.

Наступним законом України, який визначив порядок створення і ліквідації та механізм функціонування спеціальних (вільних) економічних зон (надалі ВЕЗ) був закон України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" від 13.10.1992 р.. В цьому законі вперше було закріплено поняття ВЕЗ як частини території України, на якій встановлюються і діють спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування дії законодавства України. На території ВЕЗ запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові податкові та інші умови економічної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб.

Метою створення ВЕЗ із залученням іноземних інвестицій та сприяння їм активація спільно і іноземними інвесторами підприємницької діяльності для збільшення експорту товарів і послуг, поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг, залучення і впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України

На територїї України можуть створюватись ВЕЗ різних функціональних типів: вільні митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристсько-рекреаційні, страхові банківські

тощо. Окремі зони можуть поєднувати в собі функції, властиві різним типам спеціальних (вільних) економічних зон.

На території ВЕЗ діє законодавство України з урахуванням особливостей, передбачених цим законом або законом про створення конкретної спеціальної (вільної) економічної зони. Причому, закон про створення конкретної ВЕЗ не може суперечити цьому закону.

ВЕЗ створюються Верховною Радою України за ініціативою Президента України, Кабінету Міністрів України або місцевих Рад та місцевих державних адміністрацій.

До законів України, в яких містяться правові норми загального характеру, слід на нашу думку, віднести: Закон України "Про режим іноземного інвестування" від 19..03.199бр., деякі статті Господарського Кодексу України (401-405), Митного Кодексу України (ст.217-224). Положення закону України "Про внесення змін до закону України "Про державний бюджет України на 2005 рік" та деяких інших законодавчих актів України від 25.03.2005р. має як загальну норму (зміни до Закону України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон"), так і спеціальні норми (зміни до Законів України про створення конкретних спеціальних (вільних) економічних зон).

В установленні правових основ спеціальних (вільних) економічних зон і спеціальних митних зон значну роль відіграють також підзаконні акти і Укази Президента України, Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України. Наприклад: Укази Президента України від 09.12.1998р. № 1339/98 "Про спеціальну економічну зону "Закарпаття"; від 22.06.1999 р. №702/99 "Про спеціальну економічну зону "Інтерпорт Ковель".

Серед актів Кабінету Міністрів України слід виділити такі, що мають загальне значення. Вони встановлюють загальні правила, мають функції методичну, планувальну. До таких актів можна віднести: постанову від 14.03.1994р. "Про концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон України", де ВЕЗ розглядається як один із інструментів досягнення відкритості економіки України зовнішньому світові і стимулювання міжнародного економічного співробітництва на основі залучення іноземних інвестицій. У поєднанні з іншими елементами загальної стратегії економічного розвитку країни ВЕЗ спроможні забезпечити активізацію підприємницької діяльності, залучення нових технологій, розвиток ринкових методів господарювання, а в остаточному підсумку - збільшення виробництва і постачання високоякісних товарів і послуг як на внутрішній, так і на зовнішній ринок

Концепція утворення ВЕЗ в Україні є методологічною основою для прийняття рішень і підготовки документів в процесі утворення конкретних ВЕЗ і повинна реалізовуватися у взаємозв'язку з програмами структурної перебудови економіки, розвитку зовнішньоекономічних зв'язків, іншими програмами розвитку економіки країни. Визначено, що для утворення сприятливого інвестиційного клімату в ВЕЗ потрібно:

- забезпечити довгостроковий характер економічної політики;

- лібералізувати умови руху капіталів та товарів;

- забезпечити умови виробництва і торгівлі, які відповідали б світовим стандартам, і тверді правові гарантії захисту права власності;

- сформувати ефективні форми взаємодії місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і органу господарчого розвитку та управ ління ВЕЗ на засадах спільної зацікавленості у досягненні високих соціально-еко номічних результатів діяльності.

У процесі формування ВЕЗ слід дотримуватися концептуальної єдності підходів,

що означає:

- спрямованість на досягнення ефективного режиму господарювання кожного окремого суб'єкта при позитивному народногосподарському ефекті в цілому;

- гнучкість та динамічність управління ВЕЗ, тобто можливість швидкого та аде кватного реагування на зміни в кон'юнктурі ринку і зовнішньоекономічного се редовища;

- збалансованість інтересів усіх сторін, які приймають участь в процесі утворення та функціонування ВЕЗ;

- багатоваріантність (альтернативність) підходів, форм і моделей ВЕЗ, закладену у техніко-економічному обґрунтуванні доцільності їх утворення;

- перспективність просторового та функціонального розвитку;

- відповідність пріоритетних напрямів розвитку ВЕЗ пріоритетним напрямкам розвитку регіону та держави;

- врахування вимог національної безпеки.

Створення ВЕЗ повинно здійснюватися з урахуванням певних факторів розміщення:

- сприятливих з точки зору зовнішніх та внутрішніх можливостей щодо реалізації визначених цілей місцезнаходження ВЕЗ;

- наявності достатнього ресурсного потенціалу (природньо-кліматичні умови, корисні копалини, трудові ресурси, науково-виробничий потенціал тощо);

- забезпечення об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури у відповідності з міжнародними стандартами;

- розвинутої системи комунікацій, особливо засобів зв'язку, розгалуженої транс портної мережі;

- відсутності (або врахування в документах про утворення ВЕЗ) екологічних обме жень та заборон щодо утворення ВЕЗ з урахуванням існуючих антропогенних наван тажень на навколишнє середовище.

Крім цих загальних для всіх територіально-господарчих утворень факторів, повинні прийматися при розрахунку специфічні умови, характерні для окремих типів ВЕЗ. Вони визначаються цільовою спрямованістю кожної ВЕЗ, її зв'язком з економікою держави, ступеню інтегрованості у національне та світове господарство тощо. Важливо також враховувати ступінь зацікавленості органів місцевого самоврядування та населення в утворенні на відповідній території ВЕЗ. Важливим також для ефективного функціювання ВЕЗ є наявність конкретної програми її розвитку з визначенням цілей, етапів, завдань спрямованих на створення відповідної фінансово-економічної інфраструктури (банківської, страхової, інвестиційної тощо), строків її виконання, обсягів та джерел інвестицій. З урахуванням сучасної економічної ситуації, виходячи із необхідності використання наявних природного і виробничого потенціалів, кваліфікованих кадрів розроблена стратегія розвитку ВЕЗ в Україні.

Постановою Кабінету Міністрів України від 24.09.1999р. №1756 схвалена Програма розвитку в Україні спеціальних (вільних) зон і територій із спеціальним режимом інвестиційної діяльності на період ДО 2010 року. Але в той же час встановлено тимчасовий мораторій на подання до Кабінету Міністрів України пропозицій про створення нових ВЕЗ та територій із спеціальним інвестиційним режимом. Ця Програма складається з двох частин - Підпрограми розвитку в Україні спеціальних (вільних) економічних зон та Підпрограми розвитку в Україні територій із спеціальним режимом інвестиційної діяльності. Метою першої Підпрограми є запровадження комплексу заходів з реалізації державної стратега створення ВЕЗ, узгоджених з програмами

соціально-економічного розвитку і структурної перебудови економіки України на період до 2010 року, концепціями державної регіональної економічної політики та науково-технологічного та інноваційного розвитку, концепцією створення та функціонування національної мережі міжнародних транспортних коридорів в Україні. Ця Підпрограма має довгостроковий характер і розрахована на період до 2010 року, протягом якого передбачається реалізація найбільш підготовлених проектів, створення ВЕЗ зовнішньоторговельного, виробничого, науково-технічного, туристично-рекреаційного типу, а також комплексних зон. Формування та розвиток ВЕЗ має відбуватися за такими етапами:

І. етап - заснування, нормативно-правове забезпечення, організаційне та інфра-структурне облаштування ВЕЗ;

II. етап - інвестиційне забезпечення, формування галузевої спеціалізації, визначення стратегічних інвесторів;

III. етап - подальший розвиток, диверсифікація галузевої та функціональної орієн тації ВЕЗ.

Друга Підпрограма спрямована на впорядкування на державному рівні процесу надання окремим регіонам України статусу територій пріоритетного розвитку із запровадженням спеціального режиму інвестиційної діяльності.

Крім цього, Кабінет Міністрів України прийняв значну кількість нормативно-правових актів спеціального характеру щодо врегулювання окремих питань в конкретних ВЄЗ і на територіях пріоритетного розвитку. Наприклад: Постанова від 29.04.1999р. №755 "Про затвердження Порядку звільнення від обкладання ввізним митом і податком на додану вартість устаткування та обладнання (крім підакцизних товарів), що ввозяться в Україну суб'єктами підприємницької діяльності для реалізації затвердженого в установленому порядку інвестиційного проекту на територіях пріоритетного розвитку в Луганській області"; Постанова від 28.12.2000р. №1905 "Про затвердження Порядку контролю за цільовим використанням сировини, матеріалів, устаткування, обладнання та комплектуючих виробів до них, що ввозяться на територію спеціальної економічної зони "Миколаїв" та інші.

Серед нормативно-правових актів центральних органів виконавчої влади також є такі, що слід відносити до норм загального характеру і такі, що стосуються окремих ВЕЗ і територій пріоритетного розвитку.

До першого виду нормативно-правових актів слід, на нашу думку, віднести Наказ Міністерства економіки України, Міністерства фінансів України від 14.03.2000р. №28/ 51 "Про затвердження Положення про критерії визначення пріоритетних видів економічної діяльності у спеціальних (вільних) економічних зонах і на територіях зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності та порядок їх застосування". Серед відомчих нормативно-правових актів спеціального характеру слід назвати спільні накази Державної податкової адміністрації України і Державної митної служби України від 30.06.2000 №386/366 "Порядок контролю за цільовим використанням сировини, матеріалів, устаткування, обладнання та комплектуючих виробів до них, що ввозяться в Україну для реалізації інвестиційних проектів на територіях пріоритетного розвитку в Чернігівській області" та в 13.10.2000р. №532/566 "Порядок контролю за цільовим використанням сировини, матеріалів, устаткування, обладнання та комплектуючих виробів до них, що ввозяться в Україну для реалізації інвестиційних проектів на територіях пріоритетного розвитку в Житомирській області" та інші.

Як видно з вищезазначеного, в Україні створені певні правові основи для утворення

функціонування ВЕЗ, територій пріоритетного розвитку та спеціальних митних зон. В той же час, слід зазначити, що система ще не набула стабільності. Так, положеннями Закону України "Про внесення змін до закону України "Про державний бюджет України на 2005 рік та деяких інших законодавчих актів України" від 25.03.2005р. внесені суттєві зміни до майже всіх законів про ВЕЗ і відмінено статті, у яких зазначались особливості дії преференції, особливості стягнення вивізного та ввізного мита, податків, митних режимів спеціальних митних зон. А Наказом Державної митної служби України від 25.06.2005 р. № 588 визнаний таким, що втратив чинність, Наказ Державної митної служби України від 19.10.2000р. №579 "Про затвердження Порядку прийняття Держ-митслужбою об'єктів митної інфраструктури на територіях спеціальних (вільних) економічних зон, на яких запроваджується режим спеціальної митної зони (спеціальний митний режим)".

ЛІТЕРАТУРА

1.Див.: Ківалов С.В. Організаційно-правові аспекти митної справи в Україні: Авторе ферат дис. д-ра юрид. наук. - Одеса, 1996.- С.19; Настюк В.Я. Норми митного права: теорія і практика застосування: Монографія. - X: Факт, 2003. - 21 5с.

2.Мицик И.И. Поняття, місце і роль сучасного митного права та його складових: міжнародного, національного і позитивного митного права країни//Український ча сопис міжнародного права. - 1994. - №1.- С. 76 -77; Настюк В.Я. Норми митного права: теорія і практика застосування: Монографія. - X.: Факт, 2003.- С.25; Шульга М.Г. Поняття митного права.// Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук.зб../ Відп. ред. В.Я. Тацій.-Х. Національна юридична академія України, 2000. - Вип.42. - С.124 -130;

3.Саніахметова Н.О. Підприємницьке право. - Підручник. -Київ. АС.К. 2002.- С.537- 547.; Шишка Р..Б. Инвестиционное право Украины-Учебное пособие. Харьков ЭСПАДА.- 2000.-С.147-167.

УДК 351.755

Х.П.Ярмакі, к.ю.н.., доцент,

начальник кафедри адміністративного права та

адміністративної діяльності ОВС ОЮІ ХНУВС

ПРАВОВІ ЗАСАДИ УЧАСТІ ГРОМАДЯН В ОХОРОНІ

ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ

Побудова в Україні демократичної правової держави, в якій життя і здоров'я людини, її честь та гідність, недоторканість і безпека визначається найвищою соціальною цінністю [1], вимагає надійного забезпечення громадського порядку та громадської безпеки.

Охорона громадського порядку в державі неможлива без участі у цій справі громадян. Підтримка громадян та громадських формувань - одна з основних умов ефективної діяльності правоохоронних органів, у тому числі і органів внутрішніх справ.

Громадяни сприяють органам внутрішніх справ у виконанні покладених на них завдань як індивідуально на добровільних засадах, так і через громадські об'єднання.

Зазначмо, що участь громадськості в охороні порядку і боротьбі зі злочинністю в

Україні має давню історію. Ще за часів УНР (часи Центральної Ради) своєрідною формою допомоги міліції з боку громадськості була організація "Вільне козацтво". Його товариства, які були створені для підтримки законності та порядку, організовувалися в селах та в містах. Мета їх створення - підтримання спокою в Україні. Для забезпечення громадського спокою та добробуту, товариства створювали кінні та піші загони козаків. Вони постійно взаємодіяли з міліцією, допомагаючи значно зменшити відсоток злочинності в державі.

Після державного перевороту (29 квітня 1918 року) і приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського замість міліції була створена так звана "Державна варта", котра, як і міліція Центральної Ради, не спроможна була забезпечити надійний громадський порядок. Тому в жовтні 1918 року гетьман ухвалив постанову про організацію добровільних дружин, що мали допомогти "Варті", їх формували у містах представники державної влади спільно з місцевими громадськими організаціями.

За радянських часів уряд приймав відповідні заходи щодо залучення громадян до участі в охороні громадського порядку і протидії злочинності. Так, Інструкцією про організацію Радянської Робітничо-Селянської міліції, що була прийнята Радою Народних Комісарів РСФСР, передбачалося створення при уїзних і міських виконкомах місцевих Рад спеціальних загонів охорони порядку. Члени цих загонів несли службу у порядку громадської роботи і у вільний час надавали державним органам добровільну безкоштовну поміч.

У часи іноземної військової інтервенції і громадянської війни за ініціативою трудящих у великих промислових містах створювалися і діяли групи з надання допомоги органам міліції, які складалися головним чином із робітників фабрик та заводів. Групи мали різноманітні назви: дружини сприяння міліції, комісії громадської допомоги міліції і т.п., але сутність їх діяльності була однією - охорона порядку у державі.

У 1925-1926 рр. при місцевих радах були створені адміністративні комісії, до складу яких входили громадяни, що виявили бажання допомагати міліції. Члени комісій надавали практичну допомогу міліції у забезпеченні охорони громадського порядку, несенні чатової служби, патрулюванні, проведенні операцій по встановленню та затриманню злочинів.

У 1930 році створюються громади сприяння міліції і карному розшуку, які були визначені громадами місцевого значення, що проводили свою роботу під загальним керівництвом міських, селищних і сільських Рад. Члени зазначених формувань спостерігали за порядком на вулицях, площах, клубах, інших громадських місцях, чергували в органах міліції, патрулювали, приймали участь у виявленні правопорушників, складали адміністративні протоколи, відносно осіб, що порушили громадський порядок.

З метою зміцнення зв'язку міліції з населенням, Рада Народних Комісарів РСФСР 29 квітня 1936 року приймає постанову "Про реорганізацію громади сприяння органам міліції і кримінальному розшуку у бригади сприяння міліції", що передбачало їх створення безпосередньо при органах міліції і під їх керівництвом.

За часів Великої Вітчизняної війни партія і уряд поставили перед народом важливу задачу - перетворити країну в єдиний бойовий табір, забезпечити тил Радянської Армії. В цілях боротьби зі шпигунами, диверсантами та іншими ворожими елементами в населених пунктах, прилеглих до залізничних колій, водних шляхів, шосейних і ґрунтових доріг, були створені групи охорони громадського порядку, які отримали більшу самостійність, ніж бригади сприяння міліції.

Із закінченням війни потреба в таких формуваннях відпала, і в квітні 1945 р. ці

групи були розформовані, а їх члени ввійшли до складу функціонуючих бригад сприяння міліції

На початку 1958 р. за ініціативою трудящих стали створюватися добровільні народні дружини (ДНД) по охороні громадського порядку.

На Україні перші загони добровільних народних дружин були сформовані в грудні 1958 р. (Донецьк, Макеєвка, Дніпропетровськ).

28 травня 1974 р. Рада Міністрів УРСР прийняла постанову "Про подальше вдосконалення діяльності добровільних народних дружин по охороні громадського порядку", яким було передбачено конкретні заходи щодо вдосконалення діяльності добровільних народних дружин у республіці і затверджено нове Положення про добровільні народні дружини по охороні громадського порядку в УРСР. Ці документи сприяли тому, що задачі, які стояли перед народними дружинами, стали більш ємними, а їх діяльність - більш різносторонньою та змістовною, особливого поширення набула така форма, як об'єднання громадськості в народні дружини для боротьби зі злочинністю та охорони правопорядку, товариські суди, комісії в справах неповнолітніх тощо.

Потужним поштовхом активізації населення у здійсненні правоохоронної діяльності було затвердження 24 липня 1980р. Указом Президії Верховної Ради Української РСР "Положення про громадські пункти охорони порядку в Українській РСР" у ст.1 названого Положення зазначалося, що громадські пункти охорони громадського порядку (далі - ГПОГП) створюються для об'єднання зусиль штабів ДНД товариських судів, громадських селищних, сільських, вуличних, квартальних комітетів, інших громадських формувань, трудових колективів у роботі по охороні громадського порядку і профілактиці правопорушень на території, що за ними закріплена, для покращання їх взаємодії з державними організаціями. Очолювали громадські пункти охорони громадського порядку ради.

Відповідно ст.4. зазначеного Указу керівництво радами ГПОГП здійснювали на той час районні, міські (у містах без районного ділення), районні у містах, селищні і сільські Ради народних депутатів, які:

- організовували і скеровували діяльність рад ГПОГП;

- забезпечували їх взаємодію з державними органами, громадськими організаціями і органами громадського самоврядування;

- заслуховували звіти про роботу рад ГПОГП, а також звіти керівників підприємств, установ, організацій, незалежно від їх відомчого підпорядкування, з питань здійснення допомоги радам ГПОГП.

Органи внутрішніх справ забезпечували ГПОГП інструкгивно-методичними посібниками і юридичною літературою, надавали радам ГПОГП необхідну для їх діяльності інформацію про стан громадського порядку на території, що закріплена за цим пунктом.

На превеликий жаль, з переходом на ринкові відносини, зміною соціально-політичних умов наприкінці восьмидесятих років в СРСР і в Україні громадські формування самоліквідувалися, громадяни перестали сприяти державі в охороні громадського порядку, профілактиці правопорушень і боротьбі із злочинністю.

Свіже повітря в порожнечу правоохоронної діяльності громадськості надихнув Указ Президента України від 16 червня 1999 року "Про додаткові заходи щодо поліпшення діяльності ОВС та громадських формувань з охорони громадського порядку" [6], яким були визначені заходи, скеровані на активізацію участі громадськості в охороні громадського порядку, створення громадських правоохоронних об'єднань, відновлення

роботи громадських пунктів охорони громадського порядку, поліпшення їх взаємодії з органами внутрішніх спраа

Результати наукових досліджень і практичних експериментів довели, що одна міліція неспроможна забезпечити надійний громадський порядок і громадську безпеку без участі державних органів, громадськості та населення. Крім цього встановлено, що міліція може досягти значних успіхів у вирішенні правоохоронних задач тільки за умов взаємодії з іншими органами держави, органами місцевого самоврядування, трудовими колективами підприємств, установ і організацій, громадськістю та населенням. На жаль, органи місцевої виконавчої влади і місцевого самоврядування у своїй більшості вважають, що забезпечення громадського порядку це питання яке повинна вирішувати тільки міліція і не завжди приділяють достатньої уваги питанням правоохорони, не зважаючи на те, що відповідними правовими актами названі органи, забов'язані:

- здійснювати заходи щодо охорони громадської безпеки, громадського порядку, боротьбі зі злочинністю (п.2 ст.24 Закону України" Про місцеві державні адміні страції") [2];

- сприяти діяльності органів внутрішніх справ; вживати необхідних заходів щодо забезпечення державного і громадського порядку, врятуванню людей, захисту їх здо ров'я, збереження матеріальних цінностей; утворювати адміністративні комісії та ко місії з питань боротьбі зі злочинністю, спрямовувати їх роботу (ст.38. Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні") [3].

У той же час історичний досвід свідчить про те, що громадськість активно приймає участь в охороні громадського порядку за умов організації і координації цієї діяльності з боку органів місцевої влади і місцевого самоврядування.

Сьогодні в Україні існує достатня правова база для участі громадян в охороні громадського порядку і громадської безпеки в державі:

- по-перше, у ст. 36 Конституції України зазначається, що громадяни України мають право об'єднуватися в громадські організації для здійснення захисту своїх прав і СВОбОД;

- по-друге,3аконом України" Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону" від 22 червня 2000 р. [4] визначаються засади участі громадян в охороні громадського порядку та організації їх діяльності, їх обов'язки і права;

- по-третє, Законом України "Про органи самоорганізації населення" від 11 червня 2001р. [5] органам самоорганізації населення надано право організовувати на добро вільних засадах участь населення у здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, пам'яток історії та культури, сприяти відповідно до діючого законодавства правоохоронним органам у забезпеченні ними охорони громадського порядку.

Указ Президента України від 16 червня 1999 року " Про додаткові заходи щодо поліпшення діяльності ОВС та громадських формувань з охорони громадського порядку" зобов'язав КМ України, Раду Міністрів АРК, обласні державні адміністрації ужити заходи, щодо відновлення роботи громадських пунктів охорони громадського порядку, вирішити питання про повернення їм приміщень, організувати роботу рад цих пунктів для координації діяльності громадських формувань, трудових колективів і населення з охорони громадського порядку і профілактики правопорушень, відновити роботу добровільних народних дружин та інших громадських формувань.

Аналіз перелічених законів та ряду інших нормативно-правових актів свідчить про

необхідність їх удосконалення і доповнення.

Так, по-перше, у Законі" Про участь громадян в охороні громадського порядку" відсутнє визначення громадського формування з охорони правопорядку, яким слід доповнити ст. 1. Вважаємо, під громадським формуванням з охорони громадського порядку слід розуміти створену на засадах громадської самодіяльності і зареєстровану в передбаченому законом порядку громадську організацію, діяльність якої спрямована на попередження та припинення адміністративних правопорушень і злочинів, захист життя і здоров'я громадян, інтересів суспільства та держави від протиправних посягань, а також на рятування людей і майна під час стихійного лиха та інших надзвичайних обставин.

По-друге, у розділі першому Закону "Загальні положення" мова йде тільки про участь у правоохоронній діяльності громадських формувань, але, як відомо, громадяни можуть брати участь в охороні громадського порядку і боротьбі з правопорушеннями і особисто (позаштатні співробітники міліції, добровільні помічники та ін.) і в назві Закону йдеться про участь в охороні громадського порядку громадян, а не громадських формувань. Тому в Законі необхідно визначити види правоохоронної діяльності, які можуть виконувати громадяни, не перебуваючи у членстві громадських формувань.

По-третє, перелік зазначених у ст. 9 Закону завдань громадських формувань правоохоронної спрямованості необхідно доповнити такими: проведення профілактичної роботи з особами, схильними до вчинення правопорушень, виявлення причин та умов протиправної поведінки певних осіб, охорона власності (переважно приватної), контроль за дотриманням паспортних правил, забезпечення громадського порядку під час проведення масових заходів, надання правової та соціальної допомоги громадянам, контроль за виконанням правил екологічної безпеки.

По-четверте, з метою підвищення ефективності охорони громадського порядку в Законі необхідно передбачити, що члени громадських формувань правоохоронної спрямованості можуть брати участь у забезпеченні громадського порядку самостійно, тобто не обов'язково із працівниками міліції, як це передбачено у пункті 1 ст.10. Тим більше, що виконання завдань щодо охорони громадського порядку не зводиться тільки до патрулювання, це і охорона власності, здійснення профілактичних заходів, інформування про злочини тощо, тому нема потреби, щоб усі ці заходи члени громадських формувань правоохоронної спрямованості здійснювали під безпосереднім наглядом працівників міліції

По-п'яте, у ст. 13 до прав членів громадських формувань правоохоронної спрямованості необхідно віднести: здійснення огляду затриманих та їх речей, що підвищить безпеку членів громадських формувань під час виконання ними правоохоронних завдань.

По-шосте, основні завдання громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону у сфері громадського порядку (п.1 ст. 9 Закону України" Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону" (далі Закон) необхідно доповнити таким завданням: інформують органи внутрішніх справ про осіб, схильних до вчинення правопорушень та підозрілих осіб.

По-сюме, ст. 13 Закону "Обов'язки і права членів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону" забов'язує членів громадських формувань доставляти в штаб громадського формування з охорони громадського порядку, пункт охорони порядку ...осіб, які вчинили адміністративне правопорушення, з метою припинення правопорушення, встановлення особи правопорушника, складання пр-

отоколу, однак термін, на який доставляється особа не вказаний. З цього приводу названу статтю треба доповнити, визначивши термін затримання правопорушників -реченням такого змісту - строком до однієї години з подальшою передачею правопорушника в міліцію, або до трюх годин для складання протоколу.

По-восьме, п.З ч.З ст.13 надає право членам громадських формувань з охорони громадського порядку під час виконання своїх обов'язків з охорони громадського порядку спільно з працівниками органів внутрішніх справ та військовослужбовцями Державної прикордонної служби України затримувати і доставляти до органу внутрішніх справ, підрозділу Державної прикордонної служби, штабу громадського формування з охорони громадського порядку, або громадського пункту охорони громадського порядку осіб, які виявили злісну непокору законним вимогам членам громадського формування. Виникає питання, а якщо членам громадського формування, які самостійно охороняють громадський порядок, правопорушник виявляє непокору, що в такій ситуації їм робити. Доцільним буде надати право членам громадського формування доставляти до органу внутрішніх справ таких осіб, якщо вони самостійно охороняють громадський порядок Для цього необхідно внести доповнення до ст. 262 КУпАП.

Наприкінці хочеться відзначити, що підвищення ефективності діяльності громадських формувань правоохоронної спрямованості значною мірою залежить і від якості Закону, який регулює ці відносини, і від своєчасного та ділового надання їм допомоги з боку органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування, органів внутрішніх справ. Несправедливо забуті, старі та нові форми залучення населення до правоохоронної діяльності як вітчизняні, так і зарубіжні, не є остаточними, тому що кожному етапу розвитку суспільства відповідає певний рівень розвитку особистості або громадськості, безпеки та правопорядку в державі, щоще раз переконливо свідчить про важливість наукового аналізу процесу становлення і розвитку інституту участі громадян в правоохоронній діяльності.

ЛІТЕРАТУРА

1.Конституція України // Відомості Верховної Ради. - 1996. - № 8

2.Про місцеві державні адміністрації Закон України від 9 квітня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 20-21. - Ст. 190.

3.Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 20 травня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 24. - Ст. 170.

4.Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону : Закон України від 22 червня 2000 р. // Офіційний вісник України. - 2000. - № ЗО. - Ст. 1248.

5.Про органи самоорганізації населення : Закон України від 11 липня 2001 р. // Офіційний вісник України. - 2001. - № 32. - Ст. 1149.

6.Указ Президента України "Про додаткові заходи щодо поліпшення діяльності ОВС та громадських формувань з охорони громадського порядку" від 19.06.1999р. №650/99.

УДК 342.9

В.К. Ігонін,

заступник начальника Одеської митниці

НОРМОТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ МИТНИХ ОРГАНІВ

Нормотворча діяльність митних органів України є однією з основних форм організаційної роботи. Потреби реалізації завдань і функцій митних органів України, зазначених уст. 11 Митного кодексу України [1] вимагають прийняття митними органами підзаконних правових актів. Видані в межах передбаченої законодавством України їх компетенції, останні виступають одним із видів правових актів управління митною справою [2], адміністративних актів [3], проявом реалізації специфічних митно-управлінських функцій та особливого виду митного процесу [4], є односторонніми юридично владними волевиявленнями цих органів, що встановлюють, змінюють, скасовують митно-правові норми або визначають сферу їх застосування; вони є обов'язковими для суб'єктів, яким адресовані [5].

Для цих актів є характерними наступні особливості:

1)вони приймаються при здійсненні відповідних функцій виконавчої влади, служать правовою формою митно-розпорядчої діяльності;

2)видаються компетентними органами та їх посадовими особами в межах повно важень останніх;

3)мають офіційний характер, виражають волю держави в особі відповідного мит ного органу (його посадової особи) щодо конкретизації, подовження законодавчого регулювання питань здійснення митної справи;

4)ґрунтуються на державно-владних повноваженнях митних органів, у зв'язку з чим їх дія забезпечується примусовою силою держави;

5)мають відповідну форму видання, процедуру прийняття, затвердження, реєстрації й опублікування;

6)тягнуть за собою певні (позитивного чи негативного плану) юридичні наслідки для осіб та організацій, на яких поширюється їх чинність [6].

Необхідність здійснення нормотворчих функцій Державною митною службою України та її органами на місцях обумовлюється також потребами оперативного вирішення питань реалізації митної справи за умов надзвичайного динамічного розвитку зовнішньоекономічних відносин у нашій державі, відповідної деталізації й уточнення положень митно-правових законів, чимало з яких передбачають доцільність визначення тих чи інших процедур митної діяльності спеціалізованими органами державного управління у цій царині, а також побудови цілісної, логічно й нормативно завершеної системи правових засад переміщення (пропуску) товарів, транспортних засобів та інших предметів через митний кордон України, стягнення митних платежів і зборів.

Наведене вимагає з'ясування сутності й особливостей нормотворчої діяльності митних органів України в механізмі митно-правового регулювання, створення наукового підґрунтя щодо її здійснення й удосконалення. Важливість та актуальність опрацювання зазначених питань варто вирішувати поряд з іншими нагальними проблемами. Насамперед це питання щодо створення концепції стабільності й обґрун-

тованості підзаконного митно-правового нормовстановлення, опрацювання основних управлінських етапів її здійснення, виявлення чинників, що впливають на його результативність і відповідність законам України.

У цілому ж нормотворча діяльність митних органів - це один з видів відомчої нормотворчості. Як зазначає М.Ю. Тихомиров, "коли йдеться про відомчі акти, допустимо виходити з їх широкого розуміння, яке включає в себе правові акти всіх центральних органів управління" [7].

Отже, з положень теорії адміністративного права випливає, що відомчими є акти, які:

а) мають підзаконний характер у системі ієрархічних відносин, приймаються на підставі й на виконання закону згідно з актами Президента й уряду, інших вищестоящих органів;

б) відзначаються конкретністю своїх приписів, спрямованістю дії щодо чітко ок ресленого кола осіб та організацій;

в) обов'язкові для виконання в тій чи інший сфері чи галузі управління, регулювання яких віднесено до повноважень суб'єктів, які 'їх видають;

г) містять правові норми й конкретні оперативні заходи індивідуального й разового характеру, а також інформацію про акти вищестоящих органів [8].

В основі видання цих актів лежить те чи інше управлінське рішення, яке таким чином отримує правову форму. Іншими словами, відомчий акт виступає формою вираження рішення органу державного управління, оскільки зміст цього акта включає спосіб розв'язання відповідної управлінської проблеми [9].

Названі характеристики відомчих актів є, загалом, прийнятними і для нормативно-правових актів митних органів України. І дійсно, останні виступають формою вираження єдиного механізму дії митно-правових норм, мають службове значення стосовно актів парламенту, президента й уряду держави, міжнародних договорів України в царині митної справи.

Завдяки актам митних органів приписи митного законодавства безпосередньо доводяться до конкретних учасників зовнішньоекономічних відносин і організується їх реалізація. При цьому за обставин, пов'язаних з відсутністю повноцінної законодавчої бази, митно-правові норми, які містяться в актах вищих органів державної влади й управління, не можуть бути практично реалізовані без відповідної їх конкретизації, створення процедур виконання на рівні відомчого митного нормовстановлення [10]. Як переконує досвід практичної діяльності митних органів України, саме акти Державної митної служби України визначають умови повсякденної правозастосовчої роботи 'їх працівників і переважно завдяки їм відбувається послідовне проведення в життя приписів митно-правових законів і міжнародних актів.

Митні правові акти Державної митної служби України, забезпечуючи реалізацію вимог митного законодавства, не тільки доповнюють національну систему митно-правового регулювання, а й заповнюють існуючі в ній прогалини, формують механізм комплексного правового впливу на сферу функціонування правовідносин, пов'язаних із переміщенням товарів і транспортних засобів через митний кордон України, сплатою митних платежів і зборів, здійснюють нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності тощо.

Поряд із цим можна встановити, що за об'єктивно існуючих обставин щодо необхідності розширення місця закону в регулюванні митно-правових відносин має відбуватися поступове звуження царини застосування відомчої нормотворчості митних органів. Адже, як достатньо вдало відзначає Н.Р. Нижник, розвиток відомчого правового

регулювання породжує й певні проблеми: по-перше, при виданні таких актів важливо забезпечувати їх законність; по-друге, -уникати необгрунтованого розбухання нормативного матеріалу [11]. До негативних проявів відомчих актів можна додати ще й перевагу в них відомчих інтересів, видання з перевищенням компетенції.

Отже, головним напрямом розвитку сфери правового регулювання питань здійснення митної справи має бути не ліквідація нормотворчої діяльності митних органів України, а її вдосконалення, виважене здійснення, оптимізація форм і методів провадження, побудова чіткої системи контролю за законністю відомчих актів. Адже очевидно, що низка негативних ознак нормативних актів органів виконавчої влади виявляється як результат не внаслідок порочності цієї форми правовстановлення, а суттєвих порушень правил її здійснення, нехтування посадовими особами, які їх опрацьовують і приймають, положень чинного законодавства, законних прав громадян та інтересів підприємств, і як наслідок - відсутності належного нагляду за їх провадженням.

У зв'язку з цим можемо відзначити, що на сьогоднішній день Державною митною службою України докладаються активні зусилля щодо підвищення рівня законності й дотримання вимог нормотворчої техніки в процесі здійснення правої роботи в підвідомчих митних органах. Про це свідчить затвердження Методичних рекомендацій про порядок підготовки, подання й державну реєстрацію, скасування, облік і зберігання нормативно-правових актів митних органів України, які визначили правові принципи й основні процедури відомчого нормотворення у митній царині [12].

Загалом же слід зауважити, що нормотворча діяльність митних органів України, як один із видів праютворчості уповноважених державних суб'єктів, виступає самостійним адміністративним провадженням [13]. Це складна система дій:

(а) рішення компетентного органу про необхідність розробки проекту норма тивного акта;

(б) підготовка тексту проекту митного акта;

(в) його попереднє обговорення, доопрацювання, узгодження, схвалення відпо відним органом;

(г) обговорення проекту правотворчим органом;

(д) його прийняття або затвердження;

(е) опублікування (оприлюднення) прийнятого митного акта [14].

Ось чому доцільно застосовувати практику правової експертизи найбільш важливих нормативно-правових актів Державної митної служби України. У загальних рисах цей порядок визначено в Методичних рекомендаціях щодо проведення правової експертизи проектів нормативно-правових актів, схвалених постановою колегії Міністерства юстиції України від 21 листопада 2000 р, № 41 [ 15]. Але така практика досі не отримала належного поширення.

ЛІТЕРАТУРА

1.Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 38-39. - Ст. 288.

2.Коваль Л.В. Адміністративне право: Курс лекцій. - К.: Вентурі, 1996. - С. 85-89.

3.Адміністративна діяльність органів внутрійшніх справ: Заг ч: Підручник / За заг. ред. І.П. Голосніченка, Я.Ю. Кондратьєва. - К: Укр. акад. внутр. справ, 1995. - С. 104.

4.Дьомін Ю. Митний процес у діяльності митних органів // Вісн. прокуратури. -

2003.-№ 4.-С. 88-91.

5. Васильєв Р.Ф.Акты управлення. - М.: Изд-во МГУ, 1987. - С. 19-21.

6.Бахрах Д.Н. Административное право: Учебник для вузов. - М.: Изд-во БЕК 1996 - С. 157,158.

7.Тихомиров М.Ю. Акти центральных органов управления в условиях перестройки // Правоведение- 1990. - № 1. - С.46-47.

8.Тихомиров Ю.А. Административное право и процесе: Полный курс. - М.: Юринформцентр; изд-во г-на Тихомирова М.Ю, 2001- С. 78,79.

9.Тихомиров М..Ю. Указ. пр. - С. 48.

10. Мазур А.В. Теоретичні та практичні аспекти нормотворення в митній системі України // Митна справа. - 2001. - № 5. - С.15.

11.Нижник Н.Р. Государственно-управленческие отношения в демократическом обществе. - К: ИГП НАНУ, 1995. - С. 87.

12.Наказ ДМСУ від 8 липня 2003 р, № 441 // Митна газ. - 2003. - № 15. - С. 7.

13.Адміністративний процес: Навч. посіб. / За заг. ред. І.П. Голосніченка. - К- ГАН 2003.-С. 62,63.

14.Настюк В.Я. Норми митного права: теорія і практика застосування - X- Факт 2003.-С. 31.

15.Збірник нормативне-правових актів та методичних рекомендацій Центру право вої реформи і законопроектам робіт Міністерства юстиції України. - К: Вид дім Ін Юре, 2001.-С. 53-79.

HOBІ КНИГИ

ТАМОЖЕННАЯ ПОЛИТИКА И ТАМОЖЕННОЕ ПРАВО

В УКРАИНЕ В ИСТОРИЧЕСКОМ И НОВОМ КОНТЕКСТАХ

Издательством "Юридична ліггература" в серии "Антология юридической мысли" выпущена монография "Таможенная политика и таможенное право в Украине^"1^,подготовленная доктором юридических наук, академиком С.В. Киваловым. В ее основу были положены как оценочные суждения автора о состоянии таможенного законодательства Украины, его соотношении с международными таможенными правилами, нормами и стандартами, а также уровне научных исследований в новой для Украины отрасли правовой науки, так и видение автора путей их активизации и дальнейшего совершенствования норм и нормативных актов, регламентирующих организацию таможенного дела в нашей стране. Эти оценки, идеи и рекомендации были изложены СВ. Киваловым в своей докторской диссертации "Организационно-правовые основы таможенного дела в Украине", с успехом защищенной в 1996 году. Нельзя не отметить, что это была первая и, к сожалению, пока единственная докторская диссертация, выполненная в соответствии с требованиями ВАК Украины, которые предъявляются к исследованиям, посвященная проблемам таможенной политики и таможенного права. Конечно, с момента подготовки докторской диссертации С.В. Кивалова, основные положения которой нашли свое отображение в рецензированной мною монографии, до ее опубликования² прошел солидный (10-летний!) срок, тем не менее, экономические, политические, международные проблемы, сотрясавшие Украину в эти годы, не повлияли на степень научной и практической ценности диссертационной работы С.В. Кивалова. Такое бывает достаточно редко, поскольку с изменением политического климата в стране труды ученых, разрабатывающих те или иные проблемы, разрешение которых затрагивает интересы определенных экономико-финансовых групп, блокируется до выяснения конечных результатов такого рода изменений. Тем не менее, научная ценность материалов диссертации оказалась выше корпоративных интересов этих групп, а положения диссертации сыграли важную роль в определении таможенной политики Украины, ее правовом обеспечении и организации ее реализации. При характеристике рецензированной работы в первую очередь следует обратить внимание на стремление автора обосновать существование в правовой системе Украины самостоятельной правовой отрасли - таможенного права. К чести автора, он сумел правильно и объективно оценить значение таможенной политики и таможенного законодательства для ёутверждения суверенитета Украины и ее экономической безопасности, переосмыслить место и роль норм этого законодательства в системе права Украины.

---------------------------------

¹ Кивалов С. Таможенная политика и таможенное право в Украине. - Одесса, 2006. - ЗбО с. -Сер. "Антология юридической мысли. Одесская школа права.

²- Нельзя не посетовать на неоправданно длительную задержку выхода монографии в свет, поскольку содержание вышедшей в 1996 году монографии СВ. Кивалова Таможенное право. (Административная ответственность за нарушение таможенных правил)" в полной мере касалось лишь одной из проблем, разрешение которых автор ставил в своей научно-исследовательской работе.

Поэтому ученый Совет ОНЮА при рекомендации материалов диссертационного исследования С.В. Кивалова к изданию, объективно оценив их содержание, принял решение опубликовать под иным наименованием, нежели то, которое носила диссертация. И я вполне согласен с этим мнением, поскольку название вышедшей книги "Таможенная политика и таможенное право в Украине" в полной мере соответствует ее содержанию. Нет смысла подробно его анализировать, значительно лучше, если читатель, при внимательном ознакомлении с ним, сам сделает вывод о новизне, серьезности, актуальности и аргументации выводов автора и его рекомендаций по определению основных векторов таможенной политики Украины, ее правовом обеспечении, а также путей дальнейших научных поисков в области таможенно-правовой науки.

Однако от одного совета я не могу отказаться. Он адресован молодым исследователям, интересующимися правовыми проблемами. Им будет полезным опыт С.В. Кивалова по применению различных методов поиска для подтверждения своих позиций. Особое внимание хочу обратить на то, как автор использует в своем исследовании предмета исторический, сравнительно-правовой и системно-функциональный методы. Применение первого позволило ему проследить процесс становления таможенного законодательства Украины, применение второго - определить место таможенного права Украины в системе международного таможенного права, более того, определить пути преодоления расхождений между таможенным законодательством Украины и правилами, нормами, стандартами, принятыми в мировом таможенном сотрудничестве. Хотелось бы подчеркнуть, что этот анализ автор делает не только сопоставляя таможенное законодательство Украины с подобного рода отраслью законодательства РФ (чем, к сожалению, страдает большинство лиц, приступавших к исследованию теории таможенного права), но и на основе проведения сравнительного исследования правовой базы таможенного дела в США, в отдельных африканских и иных государствах. Это позволило автору не только сделать важнейшие выводы относительно состояния на тот период науки таможенного права, но и наметить пути ее дальнейшего развития.

Конечно, изменение таможенного законодательства, проведение политической и административной реформ в стране, что выразилось в неоднократном преобразовании системы аппарата управления в Украине, произошедшие за период от подготовки диссертации до сегодняшнего дня, должны настроить читателя критически по отношению к некоторым положениям диссертационного исследования С.В. Кивалова.

Однако и эти положения диссертационного исследования могут быть полезны всем, кто интересуется историей таможенного дела в Украине. Более того, объективная оценка действующего таможенного законодательства возможна лишь при понимании эволюции его развития. Поэтому, несмотря на время, прошедшее с момента подготовки диссертации к защите, материалы диссертации, которые предлагаются читателю, сохранили научную и практическую значимость. К тому же внимательный читатель найдет немало таких идей, развитие которых обогатит не только науку таможенного права, но и правовую науку в целом, а также выведет на дальнейшее совершенствование таможенного законодательства и организацию таможенного дела.

Е.В. Додин, д.ю.н, профессор,

заведующий кафедрой морского и таможенного права

ОНЮА, Заслуженный деятель науки и техники Украины