Олесь Терентійович Гончар

goncharОлесь Гончар – неповторний класик письменницької публіцистики 2-ї половини ХХ ст.. В основі провідних напрямів його творчості були корінні питання буття українського народу, його минуле, сучасне та майбутнє. У мотивах державотворення, взаємин митця і влади, розвитку національної мови, ставлення до співвітчизників за межами України, збереження довкілля, оцінці мистецької спадщини та її найвидатніших представників, ролі молоді в майбутньому нашої держави простежується еволюція світогляду й підходів автора до зображення та оцінки дійсності.

Олесь Гончар відомий громадський діяч, обіймав відповідальні посади, мав нагороди : член ЦК Компартії України, кандидат у члени ЦК КПРС (з1976 р.), депутат Верховної Ради СРСР 6-11 скликань, депутат Верховної Ради УРСР, академік АН УРСР, Герой Соціалістичної Праці, голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру, лауреат Ленінської премії, Національної премії ім. Т.Г. Шевченка та багатьох державних премій, нагороджений орденами Слави ІІІ ст., Вітчизняної війни І ст., Леніна, Жовтневої Революції, Червоної Зірки, Трудового Червоного Прапора, Дружби народів тощо. З 1959 до 1971 рр. він очолював Спілку письменників, робив все для збереження і захисту української мови від зруйнування і знищення. Імена багатьох письменників, завдячуючи йому, було реабілітовано.

Незалежна Україна склала свій борг перед великим громадянином і патріотом рідної держави, присвоївши Олесю Терентійовичу в 2005 р. Указом Президента України звання Героя України (посмертно).

 


" Життя тримається на  людяності, на  гідності, на  любові "

 

Олесь Гончар

uzor

 Гончар Олесь Терентійович

Біографія

Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 p. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із заводського селища на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір.

Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як громадянина й митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті.

1936 р., коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п'ять літ він таки «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт.

Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців».

Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки. В цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці». На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Державними преміями СРСР, дали тоді Ю. Яновський, П. Тичина, О. Фадеев, Остап Вишня.

Після завершення роботи над трилогією «Прапороносці» героїка війни і далі хвилювала митця. В кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями». У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена Полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк.

Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці.

Якісна новизна романів «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970) полягала в тому, що акцент у них зроблено на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, на проблемах незнищенності її.

Свіжість погляду на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор «Прапороносців» у нових своїх творах, що з'явилися протягом 60 — 70-х років. Серед них — романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.

Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964р.), то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася драматично. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі вульгаризаторська критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.

Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю. Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики М. Коцюбинського і В. Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах («Про наше письменство», 1972; «О тех, кто дорог», 1978; «Письменницькі роздуми», 1980) та входили частково до шеститомного зібрання творів письменника.

Твори О. Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.

Помер письменник 14 липня 1995р.


Державне вшанування пам'яті

Про відзначення 90-річчя від дня народження Олеся Гончара : Указ Президента України від 20.03.2008 р. № 251/2008 // Уряд кур'єр. – 2008. – 27 берез. (№ 57). – С. 12.

Про присвоєння О. Гончару звання Герой України [Електронний ресурс] : Указ Президента України від 14.07.2005 р. № 1106/2005. – Режим доступу : http://www.nau.kiev.ua

Праці з фонду бібліотеки

Твори : в 7 т. – К. : Дніпро,1987.

Т. 1 : Фронтові поезії. Прапороносці : трилогиія. Новелли. – 550 с.

Т. 2 : Таврія. Перекоп : романи. – 717 с.

Т. 3 : Земля гуде : повість. Партизанська іскра : кіноповість. Микита Братусь : повість. Щоб світився вогник : повість. Оповідання з циклу "Південь". – 559 с.

Т. 4 : Людина і зброя. Циклон : романи. – 589 с.

Т. 5 : Тронка : роман у новелах. Бригантина : повість. – 478 с.

Т. 6 : Берег любові : роман. Оповідання. Статті. – 703 с.

Т. 7 : Собор. Твоя зоря : романи. – 656 с.

Твори : в 2 т. – К. : Дніпро,1983.

Т. 1 :  Людина і зброя ; Циклон : романи. – 583 с.

Т. 2 : Тронка ; Твоя зоря : романи. – К. : Дніпро,1983. – 645с.

Избранное. – М. : Худож. лит.,1969. – 607 с. – Зміст : Жайворонок. Подсолнухи. Человек в степи. Маша с Верховины. На косе : рассказы. Пусть горит огонек : повесть. Человек и оружие. Тронка : романы.

Бригантина : повість. – К. : Рад. письменник,1980. –208 с.

Далекие костры : повести, рассказы. – М. : Сов. писатель, 1990. – 382 с.

За мить щастя. Кресафт. Пізнє прозріння. Собор : (уривки з роману) // Українське слово : хрестоматія укр. літ. та літ. критики XX ст. : у 3 кн. – К. : Рось, 1994. – Кн. 3. – С. 16-40

За мить щастя. Кресафт. Собор : (уривки з роману) // Українське слово : хрестоматія укр. літ. та літ. критики ХХ ст. : в 4 кн. – К. : Аконіт, 2001. – Кн. 3 : Культурно-історична епоха соцреалізму (тоталітаризму) і активного його спротиву (антитоталітаризму). 1941-1991 рр. – С. 273-299.

Знаменосцы : роман-трилогия. – К.: Дніпро, 1976. – 454 с.

Зустрічі з друзями : нариси про Чехословаччину. – К. : Рад. письменник, 1950. – 58 с.

Людина і зброя : роман. – К. : Молодь,1978. – 335 с.

"Людина науки, закохана в неї..." : [про М. І. Костомарова] // Укр. іст. журн. –2007. – № 2. – C. 107-113.

О тех, кто дорог : статьи, воспоминания, заметки. – М. : Сов. писатель, 1978. – 302 с.

Перекоп : роман. – М. : Воениздат,1980. – 413 с.

Саморозквит нації : [вступ. слово на установч. конф. Тов-ва укр. мови ім. Т. Шевченка] // Культура і життя. – 2008. – 16 січ. (№ 3). – С. 2.

Собор : роман. – К. : Дніпро,1989. – 270 с.

Таврія : роман. – К. : Дніпро,1980. – 329 с.

Твоя заря. Берег любви : романы, рассказы. – М. : Худож. лит., 1983. – 687 с.

Тронка : роман в новеллах. – М. : Худож. лит., 1965. – 343 с.

Циклон. Тронка. Собор : романы. – К. : Рад. шк., 1990. – 592 с.

Человек и оружие. Знаменосцы. – М. : Известия, 1966. – 768 с.

Чим живемо : на шляхах до укр. Відродження. – К. : Рад. письменник, 1991. – 382 с.

Щоденникові записи / публ. В. Гончар // Київ. – 2000. – № 5. – C. 2-11.

Про життя та творчість

Енциклопедія Сучасної України. – К. : Ін-т енцикл. дослідж., 2006. – Т. 6 : Го – Гю. – С. 148-149.

Золота книга української еліти = Golden book of Ukrainian elite : інформ.-імедж. альманах. – К. : Євроімідж, 2001. – Т. 1. – С. 440-444.

Про Олеся Гончара : літ.-крит. ст., листи, етюди. – К. : Рад. письменник, 1978. – 431 с.

Українська літературна енциклопедія. – К. : УРЕ, 1988. – С. Т. 1 : А – Г. – С. 454-456.

Уславлені постаті України. – К. : Мазепа, 2002. – Вип. 1. – С. 200-203.

Шевченківські лауреати, 1962-2007 : енцикл. довід. – 2-ге вид., змін. і допов. – К. : Криниця, 2007. – C. 129-133.

***

Возна М. Захист історичних пам'яток України, як одна зі складових духовного захисту нації у щоденниках та публікаціях Олеся Гончара / М. Возна // Пам'ять століть. – 2007. – № 1. – C. 97-106.

Зелік О. Літературознавчі студії Олеся Гончара / О. Зелік // Рідний край. – 2004. – № 2. – C. 106-108.

Кохан Ю. Особливості функціонування фразеологічних одиниць в авторській мові та мові персонажів як одна з рис ідіостилю письменника (на матеріалі прози Олеся Гончара) / Ю. Кохан // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер. Філологія. – 2000. – № 473. – C. 58-63.

Мартусь О. Олесь Гончар – Юрій Шевельов: неминуча дискусія на межі тисячоліть / О. Мартусь // Европа-Центр. – 2004. – № 3. – C. 126-129.

Оксюта Я. Захисник духовних скарбів / Я. Оксюта // Уряд. кур'єр. – 2008. – 9 лют. (№ 26). – C. 8-9.

Оксюта Я. Прапор Олеся Гончара / Я. Оксюта // Уряд. кур'єр. – 2005. – 22 берез. (№ 51). – C. 13.

Пащенко В. "Геній із геніїв" : образ М. Гоголя у щоденниках О. Гончара / В. Пащенко, О. Ніколаєнко // Рідний край. – 2006. – № 1. – C. 105-109.

Пащенко В. Проблема руйнації церкви в романі "Собор" О. Гончара / В. Пащенко // Рідний край. – 2005. – № 1. – C. 121-131.

Пащенко В. Релігійне відродження в Україні в оцінках Олеся Гончара / В. Пащенко // Філософські обрії. – К.,2007. – Вип. 17. – C. 239-252.

Пащенко В. Розгром "Собору" Олеся Гончара: передісторія конфлікту / В. Пащенко // Рідний край. – 2007. – № 1. – C. 104-110.

Пащенко В. Руйнівники і будівничі: державна церкована політика через призму роману Олеся Гончара "Собор" / В. Пащенко // Рідний край. – 2005. – № 2. – C. 145-152.

Піхур О. М. Тернистим шляхом до храму / О. М. Піхур // Календар знаменних і пам'ятних дат. – К., 2008. – №2. – С. 32-38.

Погрібний А. Орбіти потужного слова / А. Погрібний // Українське слово. – К., 1994. – Т. 3. – С. 3-16.

Титан нелюдської сили // Культура і життя. – 2008. – 12 берез. (№ 11). – C. 2.

Чікалін В. Хто вони, прототипи героїв "Прапороносців" / В. Чікалін // Уряд. кур'єр. – 2004. – 31 груд. (№ 251). – C. 8.

Югов В. Час безсмерття : (літ. нотатки з приводу останніх нагород О. Гончара) / В. Югов // Голос України. – 2005. – 7 верес. (№ 167). – C. 8.

Яровий О. Сяйво українського серця / О. Яровий // Літ. Україна. – 2008. – 24 січ. (№ 3). – C. 7.

 


 

 У К А З

ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Про відзначення 90-річчя від дня

народження Олеся Гончара

З метою вшанування пам'яті видатного українського письменника, Героя України Олександра (Олеся) Гончара та з нагоди 90-річчя від дня його народження

п о с т а н о в л я ю:

1. Підтримати ініціативу громадськості про відзначення уквітні 2008 року 90-річчя від дня народження Олеся Гончара.

2. Кабінету Міністрів України:

1) забезпечити здійснення за участю Національної академії наук України, громадськості заходів із відзначення 90-річчя віддня народження Олеся Гончара, передбачивши, зокрема:

проведення протягом квітня 2008 року у місті Києві, інших населених  пунктах, пов'язаних із життям та творчістю Олеся Гончара, урочистостей з нагоди 90-річчя від дня його народження;

проведення наукових конференцій, круглих столів, семінарів, присвячених літературній та громадській діяльності Олеся Гончара;

завершення видання дванадцятитомного зібрання творів Олеся Гончара, а також випуск додаткового тиражу щоденника письменника;

проведення літературних вечорів, книжкових виставок, музейних експозицій, інших культурно-просвітницьких заходів, присвячених творчому спадку Олеся Гончара;

проведення у навчальних закладах Гончарівських читань та тематичних бесід про громадську діяльність письменника;

випуск в обіг поштової марки і конверта, присвячених 90-річчю від дня народження Олеся Гончара, здійснення спецпогашення поштової марки;

2) вирішити в установленому порядку питання фінансування зазначених заходів.

3) Державному комітету телебачення та радіомовлення України організувати цикли тематичних теле- і радіопередач про життя, творчість та громадську діяльність Олеся Гончара та забезпечити висвітлення заходів з відзначення 90-річчя письменника.

 Президент України                    В.ЮЩЕНКО

 м. Київ, 20 березня 2008 року

     N 251/2008


У К А З

ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Про присвоєння О. Гончару звання Герой України

За самовіддане служіння Україні на ниві літератури, визначний особистий внесок у національне та духовне відродження незалежної Української держави, утвердження ідеалів правди, людської гідності і добра

п о с т а н о в л я ю:

Присвоїти звання Герой України з удостоєнням ордена Держави

ГОНЧАРУ Олександру (Олесю) Терентійовичу - письменникові (посмертно).

Президент України                    В.ЮЩЕНКО

м. Київ, 14 липня 2005 року

 N 1106/2005


Олег МАРТУСЬ

Олесь Гончар — Юрій Шевельов:
неминуча дискусія на межі тисячоліть

Сьогодні добре відомі у світі імена знаменитих інтелектуалів-харків'ян, насамперед лауреатів Нобелівської премії: економіста Саймона Кузнеця, фізика Лева Ландау та фізіолога Іллі Мечникова. Додамо до цієї чільної трійці ще математика Володимира Дрінфельда — лауреата Філдсовської премії (відповідник Нобелівської премії. Як відомо, А.Нобель через суб'єктивні причини не заснував своєї нагороди для математиків). Настане час і ще маловідомих на батьківщині, проте не менш гідних вшанування. Для прикладу згадаємо двох американських харків'ян — авторитетів світової науки: винахідника, зокрема, в галузі комп'ютерних технологій Якова Рабинова та астронома Отто Струве. Останній не лише очолював Міжнародний астрономічний союз, а й був обраний членом Королівських астрономічних товариств Великої Британії, Канади, Нової Зеландії. Лондонське Королівське астрономічне товариство присудило О. Струве свою найвищу нагороду — золоту медаль. Ці два харківські інтелектуали, про яких ітиметься зараз, — не менш відомі. Колишнього студента Харківського університету письменника Олеся Гончара висували на Нобелівську премію, а колишній харківський професор Юрій Шевельов, пізніше — професор Колумбійського університету (США), досяг світових наукових вершин у мовознавстві.

Між двома періодами їхнього спілкування лягло півстоліття. Це якщо судити за датами. Так сталося, що друга зустріч колись духовно близьких людей завершилася безкомпромісним розривом. Навічно! Багато хто, особливо з близького оточення (або з тих, хто відносить себе до таких), називають їх стосунки конфліктом: світоглядним, творчим, врешті — людським.

Не поділяю цієї точки зору, оскільки переконаний — немає у нашій літературі й культурі в цілому подібних доль, подібного спілкування двох Талантів, просторовим масштабом для якого стала вся планета, а часовим — fin de siecle (кінець століття), більше того — fin de millenaire (кінець тисячоліття).

Йду від латинського discutere — досліджувати, бо життя їх обох — служіння літературі й науці (так, як кожний це розумів), невтомна праця до останнього подиху. Скільки таких прикладів у світовій культурі? Від хрестоматійних: учитель-ідеаліст Платон й учень-матеріаліст Арістотель. В українській літературі досить таких «дуелей» (особливо недосліджених): Микола Хвильовий і Сергій Пилипенко, Євген Маланюк і Володимир Сосюра, Ігор Дзеверін і Василь Голобородько, Микола Шамота й Іван Світличний, Василь Стус та Іван Дзюба...

Добре це чи погано?

Хто боїться життя, його стрімкого руху, для того, зрозуміло, протистояння різнополюсних поглядів — трагедія. Однак насправді все навпаки: зіткнення полярних за напрямом інтелектуальних пошуків митців чи цілих угруповань яскраво демонструє насамперед високий духовний розвиток нації, невичерпний творчий потенціал її культури.

Харків. Останні дні столичної історії

Уперше вони зустрілися на початку тридцятих років у Харкові — тоді столиці Радянської України, що постала на руїні Української Народної Республіки. Зустрілися й потяглися один до одного. З боку Юрія Шевельова, можливо, це була данина не зреалізованого в його житті комплексу батька, що не має сина.

«...Олесь Гончар, мій найкращий учень у технікумі і один з кращих взагалі. Добре пам'ятаю, як його вперше побачив — скромного, сором'язливого, з власними очима на світ і з справжнім даром слова й закоханістю в слово. Він сидів у рожевій сорочці з скромною вишивкою на ній, певне, вигаптуваною його мамою. Здавалося, що від нього пахне найкращими сільськими запахами, м'ятою, канупером. І обличчя він мав, цей козельський хлопець, таке, як на графіці Нарбута, типове лісостепове українське з доторком чогось ніби половецького... Найкращий він був на письмі, своєрідний у доборі слів і речень, з умінням знайти для кожного явища неповторний епітет. Як письменник він вийшов з Коцюбинського, і, може, в цьому була частка мого впливу, бо на творах Коцюбинського я не раз учив студентів писати власною мовою... Його послали до районної газети на Полтавщині... Він мені часто звідти писав і присилав вірші, що там складав... Вони були скромні, але духмяні, не велика література, але цікава людська особистість і людина, що відчувала запах слова».

Цей значний за розміром абзац зі спогадів Юрія Шевельова «Я — МЕНЕ — МЕНІ.../і довкруги/», опублікованих 2001 року. Написані вони, за свідченням автора, 40 років тому, тобто на початку 60-х. Описані події відбувалися 1934 року.

Отже, минули десятиліття, а професор добре пам'ятав навіть деталі.

«Олесь Гончар був у Харкові років два чи три моїм студентом. Коли його послали на роботу в районну газету, десь на Полтавщину, то, напевне з нудьги, він там почав писати вірші й надсилати мені. Оригінали тих віршів, мушу сказати, слабеньких, думаю, ніхто, крім мене, й не мав».

Це вже спогад про те ж саме, але 2002 року (в актуальнім інтерв'ю). Від дня знайомства Вчителя й Учня минуло майже сім десятків літ. Вони вже давно жили по різні боки кордону, що жорстоко перерізав світ навпіл. Змінився зміст спогадів, а головне — їхній настрій. Від любові до байдужості.

До речі, зауважу для читачів, що Вчитель далі не піде, зупиниться на позначці «байдужість» (питання лише в тому — вимушено удавана чи справжня). Учень у своїх щоденниках не стримає емоцій: назве Вчителя ренегатом. А ще снобом, інтелектуалом блідолицим, суворим заокеанським негативістом...

Учень харківського Комуністичного технікуму журналістики, а пізніше — студент Харківського університету Олесь Гончар часто «бував удома на Сумській, де його (Вчителя. — Прим. В. А.) старенька мати завжди зустрічала мене ласкою і гостинно напувала чаєм. А він, молодий професор, не набагато років старший за мене, осипав компліментами мої далекі від досконалості новели, а влітку ми листувались. Він писав мені на село, називаючи мої листи до нього «зразком епістолярної творчості»... Якось у напливі іронічної відвертості він сказав, що «і в університет викладати прийшов, може, «заради вас, Олесю», бо ж такі, мовляв, покладав на вас надії» (цитуються рядки щоденників автора «Собору»).

Усе ж таки перемагала в серці Юрія Шевельова любов до колишнього студента. Навіть після київського розриву він написав у своїх спогадах і повторив це професору університету «Києво-Могилянська академія» Володимиру Панченку: «Якби мені треба було назвати п'ять моїх кращих студентів різної пори, Гончар був би в цій п'ятірці».

Через німецькі концтабори й камери радянського СМЕРШу

Нинішні «суворі» критики автора «Собору» справді мають змогу досить добре вивчити його біографію. У нашого покоління такої змоги не було. Річ у тому, що радянські школярі та студенти знали лише офіційну версію життєпису Олеся Гончара: студент-доброволець на полях битв Другої світової війни, герой-визволитель Європи, автор хрестоматійних творів української радянської літератури, зокрема роману «Прапороносці», відзначених найвищими — аж до ленінської, преміями, орденоносець, Герой Соціалістичної Праці, депутат, член ЦК, керівник Спілки письменників України...

А потім водночас відкрилося те, про що знали лише спецслужби та найближчі: виявляється, Олесь Гончар був у німецькому полоні, після гітлерівського концтабору побував у СМЕРШІ.

І стало зрозуміло, чому на фронті мінометник О.Гончар відмовлявся від наполегливих запрошень поміняти солдатський окоп на хай і не дуже престижну (зате ж на безпечній відстані від боїв) редакцію дивізійної газети. Колишньому полоненому треба було кров'ю спокутувати гріхи радянських полководців, які кинули під Бєлгородом на розправу німецьким танкам 260 тисяч червоноармійців, серед яких був і він.

У харківській холодногірській в'язниці чекав (як тепер стало відомо) Учень від Вчителя, який залишився в захопленому гітлерівцями місті, порятунку. Бо вважав, що, якщо той живе легально при окупантах, друкується в пресі, значить, має певні зв'язки тощо.

Це дуже важливий момент не лише у стосунках Вчителя та Учня, а й у публічному відтворенні їх.

Восени 1990 року вони вперше після довготривалої розлуки (50 років!) зустрілися.

Мені довелося бути свідком, як у нинішньому Українському домі (тоді — київському музеї В. Леніна) вони схвильовано тиснули один одному руки. Я стояв вражений не цим, а тим, як дивився на свого Вчителя Учень — мов на Бога.

До тої хвилі, зрозуміло, для мене сам Олесь Терентійович був Богом — недоступним, величним у своїй славі. І раптом він дивиться вгору відданими очима, радіє, мов дитина.

— Це мій вчитель! Скільки років не бачились.

Я не міг не скористатися нагодою й не попросити Олеся Терентійовича умовити Юрія Володимировича Шевельова дати мені інтерв'ю, що він і зробив (я зберіг текст його до сьогодні). Справа у тім, що І Конгрес Міжнародної асоціації україністів (Київ, 27 серпня — 3 вересня 1990 р.) — у горбачовські перебудовчі часи був одним з небагатьох значних заходів, на які вже запрошувалась велика група іноземців, фактично з усього світу.

Тоді Олесь Гончар подарував Юрію Шевельову свій роман «Циклон» з присвятою: «Дуже дорогій мені людині. Юрію Володимировичу Шевельову з глибокою шаною, з безмежним довір'ям...»

Зауважу (це важливо), що Олесь Терентійович до останніх років свого життя не мав можливості прочитати критичні зарубіжні публікації, присвячені його творчості. Зокрема й того, що писав про його романи та повісті Вчитель та інші діаспорні літературознавці. Він зберігав у серці віддану любов до свого університетського професора: «Після геніального Потебні Харків дав другого геніального лінгвіста, ім'я якого — Юрій Шевельов, і я радий, що мені випала честь слухати його блискучі лекції упродовж п'яти моїх харківських студентських літ» («Україна», 1991 p., №3).

Драма розігралась несподівано

Настав час спробувати дати відповідь на запитання «Чому так поводився Учень на зустрічі з Вчителем?» Не знав про досить різку критику своєї творчості й тому був щирим? Можливо. Але ж як бути із запискою, яку військовополонений Олесь Гончар кинув за концтаборовий колючий дріт і вірив, що хтось підбере її й передасть адресату — Юрію Шевельову? Простив Вчителю байдужість (як вважав) через давність подій? Можливо.

Але реальна й інша версія.

Стаття «Здобутки і втрати української літератури» (в книзі «Друга черга. Література. Театр. Ідеології», «Сучасність», 1978 p.), де Вчитель дав невисоку оцінку творчості свого Учня, зокрема романові «Таврія», опублікована 1953 року. Повторюся, Олесь Гончар побачив її перед самою смертю.

Зустріч між ними могла відбутися в 60-х роках, коли Олесь Гончар разом з групою радянських письменників побував у США. Вчитель запропонував зустрітися, Учень відмовився (це за словами Ю.Шевельова. О.Гончар говорив, що хотів зустрітися, але супроводжуючі групи — зрозуміло, що серед них були представники радянських спецслужб, не дали цього зробити). В умовах розділу світу «залізною завісою» полярних ідеологій розвиток подій цілком природний.

Потиснути один одному руки, як уже йшлося, наші герої змогли лише в 1990 році. Вчитель у ці роки — визнаний за кордоном науковий діяч, професор відомого на весь світ Колумбійського університету. Учень не менш відомий, але насамперед у країнах так званого соціалістичного табору, письменник, громадський діяч.

Треба зауважити, що Олесь Гончар в останні роки свого земного існування переживав складну ситуацію. Як громадський діяч, який не вагаючись вітав прихід української незалежності, був авторитетним і всіма поважаним. А от як письменника його мучила думка — чи витримає перевірку часом його літературна творчість? Він розумів, що на його романах та повістях лежить тінь радянської ідеології. Підштовхуваний сумнівами, почав власноручно вносити правки у свої твори. Паралельно цьому — активно працював як публіцист, блискавично реагував на більшість подій українського сьогодення.

І от у цей момент «друзі» відкривають йому сторінки критичних відгуків Юрія Шевельова, Івана Кошелівця, інших літературознавців про його прозу...

З негативними оцінками своєї прози Олесь Терентійович змиритися не міг. Перекреслити всю творчість? Нічого не залишається? То для чого жив?

І тоді було забуто прощення Вчителя (хоча й справді немає жодних доказів, що Юрій Шевельов таки одержав ту харківську записку з концтабору).

Швидко вибудувався, на переконання Учня, логічний ланцюжок харківських подій воєнного часу.

«Дивуюся: звідки в нього стільки патологічної злоби до моєї творчості?

g1На знімку (зліва направо): Джеймс Олдрідж, Олесь Гончар, Едуардас Межелайтіс (1981 р.)

g2На знімку (зліва направо): Юлій Коцюбинський, Юрій Шевельов, Євген Жеребецький в музеї-садибі Михайла Коцюбинського в Чернігові (1996 р.)

Чи це своєрідна реакція на той гріх, що він має переді мною, намагання заглушити голос власної совісті за те, що він не озвався до мене влітку 1942 року...,» — пише за 19 днів до смерті Олесь Гончар.

За три місяці до своєї кончини Вчитель в американській газеті «Свобода» повторив своє — вже відоме бачення подій, мовляв, можливо, й була записка, але до адресата, тобто до нього, вона не дійшла...

Юрій Шевельов дихав

повітрям свободи.

Олесь Гончар жив в

умовах тоталітаризму

 

Дехто трактує конфлікт двох відомих інтелектуалів XX століття як наслідок їхньої приналежності до різних світів. Мовляв, Юрій Шевельов втілює собою той цивілізований шлях, яким могла б піти Україна, якби не опинилася в більшовицьких обіймах. А Олесь Гончар уособлює типовий образ радянсько-українського інтелігента: насамперед конформіст і вже тому не спроможний на творчі злети...

Так, автор «Прапороносців» вимушено жив роздвоєним життям. Як свідчать його щоденники, він дисципліновано з'являвся на засідання ЦК КПУ, членом якого був, сесії Верховної Ради, керував Спілкою письменників, коли пропонували, виступав на публічних зібраннях... А приходив додому, відкривав черговий зошит із щоденниковими записами, ставав самим собою й писав те, що думав насправді. Якщо колись до читача дійдуть ті сторінки-сповіді, перед нами постане новий Гончар -- розіп'ятий на перехресті ідеологій XX століття мислитель, серце якого, мов чутливий камертон, відгукувалося на всі події його по-шекспірівськи трагічної доби.

Автор «Собору» ніколи не зраджував вірності українському слову, національному духу, Україні. Саме тому він підняв рішучий голос на захист Івана Дзюби, як тільки прийшла українська незалежність, вийшов з комуністичної партії, відчув себе вільним...

А з колишнім Вчителем шляхи розійшлися.

Життя в різних цивілізаційних системах поглибило розбіжності між ними. Відстань між Гончаром і Шевельовим через півстоліття стала більшою, ніж між Харковом та Нью-Йорком.

Колишній харківський професор жив у демократичній державі й мав можливість творити в рамках гуманістичного світогляду. Його письму притаманні щира розкутість думки, опора на глибинні знання з історії світової культури. Есе й статті, розвідки й наукові дослідження Ю. Шевельова — це майстерне володіння здатністю людського інтелекту осмислювати плин духовного українського життя, розірваного поміж двома світами непримиренних ідеологій.

А перед яким вибором стояв Олесь Гончар і його сучасники, яким випало жити в умовах тоталітарного режиму? Україна була і частиною СРСР, і частиною так званого соціалістичного табору з відповідними комуністичній системі законами життя. Що, всі українські інтелектуали теж повинні були емігрувати?

Отже, залишалось єдине — компроміс, компроміс і ще раз компроміс!

І надія на кращий завтрашній день, який настав лише 1991 року.

Друга світова війна роз'єднала двох близьких за духом людей, поставила по різні боки ідеологічних барикад, що виникли по війні...

 

Суб'єктивні висновки

 

І Юрій Шевельов, і Олесь Гончар відійшли в інший світ. Життєвий зміст їхнього конфлікту вичерпався. Перед дослідниками їхньої творчої спадщини відкрилася можливість ввести інтелектуальні здобутки двох видатних харків'ян у європейський, світовий культурний контекст (звичайно, ті, хто значною мірою й зіштовхнув Вчителя та Учня, продовжать свою «справу» й роздуватимуть далі «вогонь» конфлікту — це від провінційної бездарності. Бог їм суддя).

Насамперед ідеться про гончаро-знавців. «Заідеологізованість» прози автора «Собору» — проблема часу. Адже ніхто з нас не здригається, зустрічаючи в Шекспіра слова «король», «королівство» тощо. Комунізм, ленінізм, радянське — це рудименти минулого, тіні якого не повинні закривати від читача самобутній мистецький світ Олеся Гончара, місце якого в шерензі: Василь Стефаник, Михайло Коцюбинський, Григорій Косинка...

Поряд з Р.Олдінгтоном, Е-М. Ремарком, Е.Хемінгуеєм та іншими прозаїками, книги яких складають світову бібліотеку воєнної романістики, твори Олеся Гончара — ще не відкрита планета, як говорив сам письменник, поетичного реалізму.

 

ЗІ СПОГАДІВ ABТOPA ПУБЛІКАЦІЇ

 

1988 року, після двадцятилітнього замовчування, у Москві в перекладі на російську виходив роман Олеся Гончара «Собор». Я готував інтерв'ю з автором для Всесоюзного радіо («Жити за законами правди». Опубліковано в книзі Олеся Гончара «Чим живемо. На шляхах до українського Відродження», 1992 p.).

До речі, у ньому вперше публічно прозвучала пересторога, а точніше сказати, протест письменника проти будівництва атомної станції в Чигирині (поряд Канів з могилою Тараса Шевченка, історичні місця, пов'язані з іменем Богдана Хмельницького).

Кожну зустріч з Олесем Терентійовичем я використовував для того, щоб дізнатися щоразу якнайбільше і про нього, й про його час. Відповідаючи на мої запитання про його харківський період життя, Олесь Терентійович із захопленням згадував про свого університетського викладача Юрія Володимировича Шевельова. Сказав, що на війну він пішов, маючи вже не одну публікацію своїх прозових творів у пресі. Що вже тоді як молодий письменник бував у Києві на творчих семінарах, де познайомився з Петром Панчем. З харківських молодих колег відмічав Олексу Веретенченка. А з відомих уже тоді письменників — Аркадія Любченка. Правда, стосовно останнього зауважував: якщо правда, що той видав окупантам поета Миколу Шпака, то прощення йому немає.

Пізніше, коли ми поверталися до розмов про Юрія Шевельова, Олесь Терентійович тепло згадував про його родину, квартиру на Сумській у будинку, який носив назву «Саламандра» (здається, за назвою акціонерного товариства, на кошти якого виросла та імпозантна споруда). Розповідав про батька Вчителя — царського генерала, матір-дворянку, яка його, сільського хлопця, знайомила з правилами етикету. Одне слово, студент Олесь Гончар був, як кажуть, своїм у домі Шевельових.

У моєму архіві серед документів, пов'язаних з Харковом часів нацистської окупації, зберігаються вирізки та окремі сторінки періодичних видань, що тоді виходили. На тих пожовклих аркушах я й зустрів уперше прізвище професора Ю.Шевельова. Йшлося в його статті про потрібність сучасного українсько-німецького словника, не засміченого русизмами.

Якось я сказав про це Олесю Терентійовичу. Він ніяк не зреагував.


 Анатолій ПОГРІБНИЙ

ОРБІТИ ПОТУЖНОГО СЛОВА

У жовтні 1990 року в столиці США Вашингтоні, у фешенебельному Хілтон-хотелі, розташованому неподалік від пам'ятника Тарасові Шевченку та Білого Дому, відбувався XXII Міжнародний науковий з'їзд Американської Асоціації для розвитку славістичних студій. У рамках з'їзду, де було заслухано понад 800 доповідей, — окрема міжнародна конференція «Людина і її місія у творчості Олеся Гончара». Звучали на конференції англійська й українська мови, змістовні доповіді про творчість прозаїка, надто про «Собор», виголосили відомі вчені з української діаспори, як-от: професори Л. Рудницький, Л. Онишкевич, М. Лабунька, М. Тарнавська, В. Маркусь. Зокрема, доктор філософії та президент університету Ла Салль з Філадельфії П. Елліс пошанував Олеся Гончара у своєму слові як «провідного прозаїка України та одного з передових письменників нашого часу», котрий своїми творами, надто «шедевром» — «Собором», «спричинився до кращого міжнародного порозуміння, ще заки пан Горбачов започаткував свою політику перебудови...»

І ще було сказано про той же «Собор» М. Тарнавською: якби цей роман вчасно з'явився в англійському перекладі (хоч до сьогодні твір виходив на американському континенті чотири рази; востаннє, у донесенні Л. Рудницького та Ю. Ткача, — в 1990 році), він викликав би у Америці сенсацію: так глибинно відтворено тут «екзотику» радянського суспільного ладу та викрито національне нищительство. Але, засвідчувала доповідачка, і в нинішнього американського читача роман знаходить жвавий відгук.

Вслухаючись у ці промови, неможливо було не пройнятись думкою: а чи все знаємо в Україні про свого письменника, як і про літературу в цілому, чи замислюємося належно над підоймами, що виводять її на орбіту вселюдського інтересу? Відзначаємося-бо дивовижною здатністю самохітне спровінціалізовувати власні уявлення про свою літературу, шукати естетичні вартості де завгодно, лише не в себе дома. О, багатовікова наша підпорядкованість імперії, яка так методично вбивала нам у голови комплекс нижчевартості, полишила наслідки просто фатальні! Тому-то й існує потреба, аби ми, привчені не довіряти самим собі, вислухали про себе думку ще й «збоку» (хоч би заокеанську, як у даному випадку), аби потвердити для себе у цей спосіб те, про що часом здогадуємось майже інстинктивно.

От і стосовно Олеся Гончара. Як знаємо, офіційна ідеологія доклала немалих зусиль до того, що у свідомості вже кількох поколінь його образ насамперед асоціюється зі «співцем визвольної місії Радянської Армії в країнах Східної Європи («Прапороносці»), втілювачем «ідей радянського патріотизму». Подібними цитатами «годують» у нас учнівську молодь почасти ще й сьогодні. Власне, це і є те універсальне прокрустове ложе, конструйоване вульгарно-соціологічними розпорядниками, у яке, притім ще десь від п'ятдесятих років, Олесь Гончар, звичайно ж, принципово не вміщається.

Доречно згадати тут написане вже давно, але надруковане лише в наші дні оповідання «Двоє вночі», де письменник відтворив драматичну колізію протиборства О. Довженка і Сталіна. О ні, недаремно він звернувся до цієї теми — надто вже багато суголосного відчув він у тому протистоянні стосовно власного життєвого і творчого досвіду. Так, і найвищі офіційні премії, й ордени, навіть членство у ЦК — в Олеся Гончара усе те було. Та свідчить це, одначе, про те найбільше, що письменника, розуміючи силу його таланту, намагалися приручити. Коли ж з приручуванням нічого не виходило, партійно-державна машина брутально звалювалася на нього і, як і тому ж О. Довженку, металася. Окрім відомих фактів безпрецедентного шельмування «Собору», згадаймо ще й спробу замовчування пошанування письменника в день його сімдесятиріччя у зовсім недавньому 1988 році... Драматичну історію долі письменника за умов тоталітарного режиму на прикладі Олеся Гончара можна б відтворити доволі яскраво.

Отож, кажучи про національний сенс Гончаревої діяльності, найперше слід акцентувати на такому: починаючи від шістдесятих років, письменник став однією з опор українського національного відродження. З його стійкості черпають стійкість інші, з його віри зміцнюють віру власну. Досить сказати, що Гончаревим вступним словом починалися всі найзнаменніші національно-відроджувальні акції, що відбулися в останні роки на Україні: Установча конференція Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, з'їзд Народного Руху України, перше за багато літ свято Соборності України у січні 1990 року, Перший конгрес міжнародної асоціації україністів тощо. Усе те — потужні імпульси, що додають снаги кожному українцеві-патріотові, адже йдуть вони від високоавторитетної людини, котра поставила своє слово на сторожі нації.

І зрозуміло, що всі найкращі, наймиліші барви і тони рідної України бринять у художніх творах письменника. Повсякчас звучить у них симфонія драматичної національної історії; відчуття кровної приналежності до свого талановитого і працьовитого народу сповнює найсвітліших героїв творів майстра.

Так послідовно витримується ним та першоумова, що й надає художнім з'явам відкритості до їх засвоєння іншими народами, так витворюється гармонія межи глибоким національним укоріненням Гончаревої прози та вселюдським відгуком, що вона його здатна викликати.

(З книги «Українське слово» — Т. 3. — К., 1994.)

 

05847934
Сьогодні
Вчора
Цей місяць
Минулий місяць
836
2132
41792
48897
Дата: 2019-08-23
Счетчик joomla

© 2012-2019 Наукова бібліотека Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Усі права захищені