Товариство "Просвіта" у становленні української державності

 

"Просвіта" – українське культурно-освітне товаритсво, створено 8 грудня 1868 р. у Львові; осередки поширилися по всій Галичині та поза її межами: Київ, Одеса, Чергінігів, Далекий Схід, Кубань, українська діаспора. Перший голова у Львові – Анатолій Вахнянин.

З Товариством співпрацювали Б. Гріченко, М. Лисенко, Леся Українка, М. Коцюбинський, М. Аркас, Д. Яворницький, Д. Дорошенко та ін.

Основними завданнями були: сприяння просвіти українського народу в культурному, національно-політичному та економічному напрямках, розв`язання суспільно-культурних і соціальних проблем, ліквідація неписьменності, будівництво Народних домів, читалень, загальноосвітніх та ремесничих шкіл, книговидавництво та книгорозповсюдження, створення і підтримка товариств, організацій: НТШ, Сільський господар, Маслосоюз, Союз українок, Рідна школа. "Просвіта" мала вплив на розвиток політичного руху, виникнення Січового Стрілецтва, ОУН та УПА.

Була ліквідована більшовицьким режимом 1939 р., активні діячі репресовані.

1988 р. відновлена як Товариство української мови імені Тараса Шевченка.

12 жовтня 1991 р. реорганізоване у Всеукраїнське товариство "Просвіта" імені Тараса Шевченка.

 

Історія розвитку та сучасна діяльність

 

8 грудня. Нев`янучий цвіт українства – "Просвіта" : до 140-річчя від часу заснування культур.-освіт. громад. орг. в Україні "Просвіти" [Електронний ресурс]. – Режим доступу : nplu.kiev.ua/uk/events/calendar/2...xt/dec/Prosvita.htm

 

Андрусяк Т. "Просвіта" та її вплив на розвиток української правової думки на західноукраїнських землях / Т. Андрусяк // Вісн. Львів. ун-ту. Сер. юридична. – 1999. – Вип. 34. – C. 3-7.

 

Бокань В. А. Історія культури України : навч. посіб. / В. А. Бокань, Л. П. Польовий. – 3-ге вид., стереотип. – К. : МАУП, 2002. – С. 130.

 

Велика історія України від найдавніших часів : у 2 т. / передм. І. П. Крип`якевича. – К. : Глобус, 1993. – Т. 2. – 352 с.

 

Волковецький С. Т. "Просвіта" та реалізація національної ідеї / С. Т. Волковецький // Слово Просвіти. – 2005. – 31 берез. – 6 квіт. (№ 13). – С. 6.

 

Гаєвська Г. Оборонці нації [Електронний ресурс] / Г. Гаєвська. – Режим доступу : NovaMova.com.ua/htm/04/more48

 

Гнаткевич Ю. Чом калину не підняли... : доп. на конф., присвяч. 100-річчю Київ. "Просвіти" // Слово Просвіти. – 2006. – 15-21 черв. (№ 24). – С. 3.

 

Грибоєдова Н. С. Діяльність товариства "Просвіта" в Галичині (кінець ХІХ – початок ХХ ст.): історіографія проблеми / Н. С. Грибоєдова // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – К., 2006. – № 4. – C. 142-146.

  

Зуляк І. С. Реалізація "Просвітою" програми ліквідації неписьменності в міжвоєнний період (1919-1939 рр.) / І. С. Зуляк // Укр. іст. журн. – 2005. – № 6. – С. 103-112.

 

Коновець О. Консолідуюча місія : [до 100-річчя Київ. "Просвіти"] / О. Коновець // Слово Просвіти. – 2006. – 1-7 черв. (№ 22). – С. 8-9.

 

Коновець О. Українські "Просвіти" в контексті національно-культурного руху XIX століття [Електронний ресурс] / О. Коновець. – Режим доступу : www.ashsu.org/index.php?module=pa...ew_page&PAGE_id=116

 

Костюк П. Дещо з історії «Просвіти» [Електронний ресурс] / П. Костюк. – Режим доступу :www.ws.net.ua/berd/berdichev/doc/m...ch/ist_prosviti.htm  

Люзняк М. Творча спадщина "Просвіти" : міжнар. конф. / М. Люзняк // Вісн. НАН України. – 1994. – № 6. – С. 98-100.

 

Малюта О. В. "Просвіта" у 1868-1917 рр. як субєкт побудови українськой нації: роль і значення [Електронний ресурс] / О. В. Малюта. – Режим доступу : www.iai.gov.ua/_u/iai/dtp/CONF/13/...es/sec2/stat25.html

 

Мовчан П. Культурна політика в Україні: пріоритети, принципи та шляхи реалізації : виступ під час парламент. слухань / П. Мовчан // Голос України. – 2005. – 13 трав. (№ 86). – С. 16-17.

 

Мовчан П. Українські національні інтереси понад усе! / П. Мовчан // Слово Просвіти. – 2005. – 21–27 квіт. (№ 16). – С.1, 4.

 

Музично-драматична діяльність Луцької повітової "Просвіти" [Електронний ресурс]. – Режим доступу : referaty.com.ua/ukr/details/250/

 

Національне відродження України і розвиток фолькльористики та етнографії в XIX та на початку XX ст. // Одарченко П. Українознавчі спостереження й фрагменти : ст., рец., спогади / П. Одарченко. – К., 2002. – С. 112-120.

 

Ольховська Ю. Школа патріотизму. Діяльність "Просвіти" в роки фашистської окупації (1941–1944 рр.) / Ю. Ольховська // Слово Просвіти. – 2005. – № 24. – C. 7.

  

Павличко Д. Українська національна ідея / Д. Павличко // Рідний край. – 2003. – № 2. – С. 26-38.

 

"Просвіта" // Українська радянська енциклопедія. – 2-е вид. – К., 1983. – Т. 9 : Поплужне – Салуїн. – С. 144-145.

 

"Просвіта" // Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. – Х., 2006. – Т. 1 , ч. 2 : Україна. – С. 948.

 

"Просвіта" (товариство) [Електронний ресурс] : матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії. – Режим доступу :htt//uk.wikipedia.org/wiki/

 

Просвітництво, відродження, єднання : до 135-річчя заснування т-ва "Просвіта" // Уряд. кур`єр. – 2003. – 12 груд. (№ 235). – C. 7.

  

Ревегук В. Початки національного культурно-освітнього відродження на Полтавщині / В. Ревегук // Рідний край. – 2006. – № 2. – C. 90-98.

  

Сербей В. Г. Національне відродження України / В. Г. Сербей. – К. : Альтернативи, 1999. – 336 с. – (Україна крізь віки : у 15 т. ; Т. 9.).

 

Середяк А. "Просвіта" / А. Середяк // Довідник з історії України (А-Я). – 2-ге вид., доопрац. і допов. – К., 2001. – С. 624-626.

 

Украина в 1917 – 1921 гг. : некоторые проблемы истории. – К. : Наук. думка, 1991. – 280 c.

 

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської монархій (XIX – початок XX ст.) // Петровський В. В. Історія України : неупереджений погляд : Факти. Міфи. Коментарі / В. В. Петровський, Л. О. Радченко, В. І. Семененко. – К., 2007. – С. 215-253.

 

Чувардинський О. Г. Просвітницька функція громадянського суспільства / О. Г. Чувардинський // Держава і право. Юридичні і політичні науки. – К., 2006. – Вип. 33. – С. 627-631.

 

Biega A.. The Ukrainian experience in Qubec / A. Biega. – Toronto: The Basilian Press, 1994. – 312 p.

 

Видатні діячі

 

Анатоль Вахнянин (1841-1908) // Золота книга Української еліти = Golden book of Ukrainian elite : інформ.-імедж. альм. : у 6 т. – К., 2001. – Т. 1 – С. 352-353.

 

Багаліївські читання в НУА : прогр. і матеріали VII Багаліїв. читань, 7 лист. 2006 р. – Х. : Вид-во НУА, 2006. – Ч. 7 : Д. І. Багалій про стан та шляхи розвитку української культури. – 108 с.

 

Борис Грінченко // Видатні постаті в історії України ІХ–ХІХ ст. : короткі біогр. нариси. іст. та худож. портрети. – К., 2002. – С. 353-353.

 

Бортник Л. А. Д. І. Багалій та харківське товариство "Просвіта" у 1917 р. / Л. А Бортник., Л. Е. Добрунова // Багаліївські читання в НУА : прогр. і матеріали. – Х., 1999. – С. 81-83.

 

"...Віддати зумієм себе Україні" : листування Трохима Зіньківського з Борисом Грінченком. – К. ; Нью-Йорк., 2004. – 519 с.

 

Гомакова Л. Педагог і громадська діячка Софія Русова / Л. Гомакова, Т. Конончук // Українки в історії / за ред. В. К. Борисенко. – К., 2004. – С. 67-71.

 

Дашкевич Я. Постаті : нариси про діячів історії, політики, культури / Я. Дашкевич. – 2-ге вид., випр. й допов. – Л. : Літ. агенція "Піраміда", 2007. – 808 с.

Грушевський М., Шептицький А., Липинський В., та ін.

 

Державні, політичні та громадські діячі України : політ. портрети / за заг. ред. М. І . Панова. – К. : Ін Юре, 2002. – Кн. 1. – 476 с.

Винниченко В. К., Грушевський М. С., Дорошенко Д. І., Левицький К., Леся Українка, Павличко Д. В., Романчук Ю., Франко І. та ін.

 

Диба А. Сподвижники : Леся Українка у колі соціал-демократів / А. Диба. – К. : Основні цінності, 2003. – 173 с.

 

Довідник з історії України (А-Я). – 2-ге вид., доопрац. і допов. – К. : Генеза, 2001. – 1136 с.

Аркас М. М., Багалій Д. І., Винниченко В. К., Грушевський М. С., Дорошенко Д. І., Романчук Ю., Свєнцицький І. С., Яворницький Д. І. та ін.

 

Качкан В. А. Українське народознавство в іменах : у 2 ч. / В. А. Качкан. – К. : Либідь, 1994. – Ч. 1. – 336 с.

 

Кізченко В. І. Вахнянин Анатоль Климентійович / В. І. Кізченко // Енциклопедія історії України. – К., 2005. – Т. 1 : А – В. – С. 450.

 

Коляда Н. Христина Алчевська, на освітянській ниві / Н. Коляда // Українки в історії / за ред. В. К. Борисенко. – К., 2004. – С. 98-100.

 

Корнієць Р. П. Передумови формування політико-правових поглядів Лесі Українки / Р. П. Корнієць // Бюл. М-ва юстиції України. – 2004. – № 11. – С. 123-133.

 

Ліна Костенко // Одарченко П. Українознавчі спостереження й фрагменти : ст., рец., спогади / П. Одарченко. – К., 2002. – С. 167-180.

 

Липинський В. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна : студії / В. Липинський. – К. ; Філадельфія, 1994. – Т. 1. – 285 с.

 

Мазепа Л. З. Вахнянин Анатоль (Наталь) Климентович / Л. З. Мазепа // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2005. – Т. 4 : В–Вог. – С. 161-162.

 

Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. – Х. : Права людини, 2006. – Т. 1, ч 1 : Україна. – 516 c.

Барсуківський В. Ф., Гель І. А., Герчак Г. А., Гірник О. М., Гордасевич Г. Л., Горинь Б. М., Горинь М. М., Горохівський Л. Ф., Дробаха О. І., Зінкевич О. С., Калинець І. М., Кочур Г. П., Кульчинський М. Г., Маковійчук В. Т., Мелень М. О., Михайленко Г. В.

 

Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. – Х. : Права людини, 2006. – Т. 1, ч 2 : Україна. – 504 c.

Площак В. Ф., Площак М. Ф., Різниченко О. С., Саранчук П. С., Стус В. С., Чорномаз Д. Г.

 

Мовчан Павло Михайлович // Хто є хто в Україні. – К., 2007. – С. 645.

 

Павличко Дмитро Васильович // Хто є хто в Україні. – К., 2007. – С. 717-718.

 

Русова С. Мемуари. Щоденник / С. Русова. – К. : Поліграфкн., 2004. – 544 c.

 

Огородник І. В. Українська філософія в іменах / І. В. Огородник, М. Ю. Русин. – К. : Либідь, 1997. – 328 с.

Винниченко В. К., Грінченко Б. Д., Коцюбинський М. М., Липинський В., Леся Українка, Франко І. Я. та ін.

 

 

18.04.2008

 

 

 

 

 

8 ГРУДНЯ.

 

НЕВ’ЯНУЧИЙ ЦВІТ УКРАЇНСТВА – «ПРОСВІТА»

 

До 140-річчя від часу заснування культурно–освітньої

громадської організації в Україні „Просвіти”

 

140 років тому, 8 грудня 1868 р. у Львові невеличка група національно свідомої української інтелігенції (в історію цей гурт, що складався зі  студентів Львівського університету, та нечисленних службовців і вчителів, увійшов під назвою «народовці», бо  прагнув жити і діяти для народу) заснувала громадську інституцію під лаконічною і водночас промовистою назвою «Просвіта». Своїм завданням члени товариства вбачали піднесення національно–культурного, освітнього рівня найширших верств українців краю, зростання їх національної самосвідомості та почуття власної гідності.  Водночас принциповою особливістю в діяльності «Просвіти» поряд з чітко окресленою позицією захисту і підтримки всіх проявів українства було свідоме відсторонення від будь-якої участі у суто політичних рухах і акціях; діячі «Просвіти» могли (і були) членами різних політичних партій, однак свої політичні уподобання вони не мали права поширювати на діяльність у товаристві. Саме завдяки політичній незаангажованості львівська «Просвіта» змогла успішно діяти впродовж багатьох десятиліть, привертаючи до себе численних прибічників з різних соціальних верств, прошарків і з різними політичними переконаннями.

Першим головою львівської «Просвіти» став відомий у краї композитор, педагог, журналіст Анатоль Вахнянин. Надалі в процесі перевиборів, через певні проміжки часу керівниками товариства на демократичних засадах обиралися такі відомі й авторитетні у Східній Галичині громадські, культурні й політичні діячі та вчені як Юліян Лаврівський, Володислав Федорович, Омелян Огоновський, Юліян Романчук, Євген Олесницький, Петро Огоновський, Іван Кивелюк, Михайло Галущинський, Іван Брик, Юліян Дзерович.

«Просвіта» зародилася в той час, коли над українським етносом у Східній Галичині (територія сучасних Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей)  нависла серйозна небезпека цілковитої асиміляції у мовах тогочасної Австро–Угорської імперії.  Тому пріоритетним у діяльності «Просвіти» стало видавання дешевих книжок для народу,  написаних  зрозумілою йому українською мовою. Завдяки цьому кроку, а також послідовно проводячи політику закладання в українських селах створених на громадські кошти читалень як своєрідних осередків національної культури і змістовного дозвілля, товариство поступово здобувало неабиякий авторитет у краї. З року в рік зростала кількість читалень «Просвіти», у містечках і селах створювалися філії товариства. Поступово, із запровадженням  різноманітних проявів самоорганізації українських селян і міщан  розширювалися і форми діяльності «просвітян». Крім видавничої справи дедалі більше уваги приділялося створенню бібліотек та комплектуванню їх фондів книгами українською мовою, сільських самодіяльних театрів і народних музеїв, хорів, оркестрів, лекційній роботі тощо. Велася наполеглива боротьба по подоланню неписьменності, пияцтва, антисанітарії. В  умовах масового безробіття завдяки створенню у краї «просвітянських» книгарень, друкарень, палітурних майстерень та інших підприємств багато галичан мали можливість прогодувати себе і свої сім’ї.  «Просвіта» добивалася від влади дозволів на створення українськими селянами власних крамниць, ощадних і позичкових кас, громадських комор для збіжжя (шпихлірів), рільничо–господарських спілок тощо. Під егідою товариства успішно діяли різноманітні школи та курси – господарські, промислові, торговельні,   де бажаючі могли набути певний фах.

Плідна й багатогранна діяльність львівської «Просвіти» не переривалася навіть у роки Першої світової війни, коли Галичина перебувала в епіцентрі бойових дій, та у повоєнний час перебування краю під владою Польщі, коли уряди Й. Пілсудського та його наступників проводили відверто агресивну антиукраїнську політику.

Значну увагу «Просвіта» приділяла організації чотирьох щорічних загальнопросвітянських свят, які широко відзначалися всіма філіями і читальнями товариства. Вже з перших років своєї діяльності «Просвіта», прагнучи донести до народу полум’яне волелюбне слово Кобзаря,  започаткувала щорічні Шевченківські свята, які відзначалися у першій декаді березня. На них в урочистій, емоційно піднесеній обстановці вшановувалася пам'ять Кобзаря, влаштовувалися літературно–музичні вечори, на яких декламатори читали його поезії, хори виконували «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий» та інші твори, ставилися спектаклі за п’єсами Т. Шевченка. З 1900–х років Шевченківське свято у Східній Галичині набуло такого розмаху, що стало у краї дійсно всенародним. У той час, як у царській Росії українська інтелігенція могла тільки мріяти про публічне вшанування пам’яті великого сина України, в Галичині у багатьох селах  на добровільні пожертви населення були встановлені пам’ятники і погруддя Кобзареві. Надалі, вже після закінчення Першої світової війни, щороку у травні організовано відзначалося свято Івана Франка, у жовтні – «Свято книги», у грудні – «Свято Просвіти».

Одна з найяскравіших й найуспішніших сторінок в багатогранній діяльності товариства – книгодрукування і книгорозповсюдження дешевих, написаних виключно українською мовою книжок: шкільних підручників, творів класиків української та світової літератур, щорічних календарів–альманахів, що були настільними книгами в багатьох родинах, численних науково–популярних видань, в яких доступно висвітлювалися корисні для селян і міщан знання з економіки, географії, хімії, сільського господарства, медицини, права, ремесел тощо, мап, портретів видатних діячів України, збірників народних пісень, нот тощо. Частина цих книжок виходила у серіях, зокрема «Народна бібліотека Просвіти», «Історична бібліотека Просвіти», «Серія красного письменства», «Руська письменність» тощо, що користувалися значною популярністю. Загалом за 70 років (1868–1939) «Просвіта» та її філії видали понад 1000 назв друків, не рахуючи численних спеціалізованих і універсальних часописів («Бібліотечний порадник»,  «Аматорський порадник», «Життя і Знання» та ін.) сумарним накладом в кілька мільйонів примірників.

Великою заслугою «просвітян» Галичини є те, що коли в останні десятиліття ХІХ ст. у царській Росії українське друковане слово перебувало під забороною, вони підставили своє плече письменникам з Наддніпрянської України. У виданнях «Просвіти» активно друкувалися твори Т. Шевченка, П. Куліша, Б. Грінченка, І. Нечуя-Левицького, О. Стороженка, Л. Глібова, О. Кониського, Марка Вовчка, В. Мови-Лиманського та багатьох інших діячів.

Дедалі більше зосереджуючись на виключно культурно–освітній роботі, львівська «Просвіта» ініціювала послідовне створення нових українських громадських організацій і товариств, ділилася з ними у період їх становлення коштами, будівлями, досвідом організаційної роботи в масах, відряджала їм на допомогу своїх визнаних фахівців, а в подальшому тісно взаємодіяла з ними. Так, «Просвіта» стояла біля витоків зародження таких широко відомих у Східній Галичині українських інституцій як  Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ), «Українське педагогічне товариство» (надалі – «Рідна школа»), «Сільський господар», перше українське політичне товариство «Народна Рада», перше українське ремісниче товариство «Зоря», руханкове (фізкультурне) товариство «Сокіл» та ін.

Просвіта» першою в Галичині почала пропагувати основи гігієни, медичних знань серед селянства, розвінчувала знахарство та забобони. За її почином утворилися «Товариство гігієнічне», «Товариство українських лікарів», товариство «Відродження», яке перейняло естафету антиалкогольного руху.

«Просвіта» сприяла також зародженню і розвитку жіночого товариства «Союз українок» та юнацького «Пласту».

Поряд з так званою «дорослою Просвітою» у міжвоєнний час активно діяли численні осередки «Молодої Просвіти», де проходили духовний і фізичний вишкіл десятки тисяч дітей і підлітків, і в яких вони на все життя засвоювали найважливіший урок: я українець, я  люблю рідну мову і маю повсякденно  плекати і боронити честь,  славу і волю своєї Батьківщини. Невипадково згодом  практично всі бійці ОУН–УПА – це колишні члени «Просвіти».

Фактично львівська «Просвіта» була причетною майже до всіх проявів українських громадських рухів і течій у краї. Тому не випадково в знак величезних заслуг товариством перед українським народом, за ним, починаючи з 1910–1920–х років,  назавжди утвердилося надзвичайно почесні звання «Матері–Просвіти», «матері українського організованого життя». Загалом, щоб перелічити всі корисні справи і починання львівської «Просвіти», необхідно, мабуть, списати грубезний зошит.

Всеукраїнська слава і величезний моральний авторитет львівської «Просвіти» ширилися не лише по всій Україні, а й далеко за її межами. Так, роком пізніше після заснування «Просвіти», у 1869 р. утворилося Просвітянське товариство у Чернівцях (діяло багато років під назвою «Руська Бесіда») на чолі з Н. Гакманом, яке працювало заради піднесення національного життя українців Буковини, в тих самих напрямах, що і львівяни і підтримуючи з ними  тісні стосунки.

В перші десятиліття ХХ ст. «Просвіта» взагалі стала міжконтинентальним соціально–культурним феноменом українства. Численні автономні товариства під єдиною назвою «Просвіта», які будували свою роботу за принципами, встановленими львівськими побратимами, діяли на всій території України (в її сучасних адміністративно-територіальних межах), а також у місцях організованого розселення української діаспори – на Берестейщині, Курщині, Брянщині, Кубані, на безкрайніх сибірських просторах і Далекому Сході (Сірий Клин, Зелений Клин, Північний Китай), в Азербайджані (Баку), Хорватії, Боснії і Герцеговині, Словенії, в тогочасній Чехословаччині, за океаном – в Канаді, США, Аргентині, Парагваї, Бразилії, Австралії. Лише африканський континент не був охоплений «Просвітами». З 1898 по 1918 рр. «Просвіта» діяла навіть у тогочасній столиці Російської імперії Петербурзі, щоправда, з огляду на небезпечну близькість керівних органів потужного репресивного апарату царату, під підкреслено нейтральною і невиразною назвою «Благотворительное общество издания общеполезных и дешевых книг». Однак неофіційно та в мемуарній і історичній літературі за цим товариством закріпилася назва «Північна Просвіта».

У Наддніпрянській Україні створення «Просвіт» стало можливим лише внаслідок революційних подій 1905 р., коли цар Микола ІІ був змушений під тиском народного невдоволення надати національним окраїнам імперії деякі громадянські права.  Вже восени 1905 р. зусиллями прогресивної української інтелігенції утворилися «Просвіти» в Катеринославі і Одесі, у 1906 р. – у Києві, Кам’янці–Подільському, Житомирі, Чернігові, Миколаєві, Мелітополі та в інших містах,  містечках і навіть окремих селах. Найбільш плідну діяльність серед них розгорнуло “Київське  товариство “Просвіта” в пам’ять Тараса Шевченка” (такою є повна офіційна назва інституції), очолюване Борисом Грінченком. Однак вже через кілька років ці «Просвіти» були заборонені царатом.

Майже одразу після повалення царату «Просвіти» у Наддніпрянській Україні стали стрімко відроджуватися, водночас, немов гриби після дощу, виникали сотні самостійних «просвітянських» осередків у всіх губерніях і повітах. Щоправда, більшість з них з–за складних умов тогочасного життя, безперервної зміни влад, воєнних дій не змогли сповна використали свій потенціал, однак, попри короткий час існування, все ж багато прислужилися  національному культурному відродженню українців.
У 1920 р. утворилася «Просвіта» в Закарпатті, яке на той час після закінчення Першої світової війни і розвалу Австро–Угорської імперії   перебувало у складі Чехословаччини. Її центральний осередок знаходився в Ужгороді, а 8 філій – в найбільших містах краю (Мукачеві, Хусті тощо), а також  у Братиславі і Пряшеві

Незважаючи на підкреслену аполітичність і позапартійність своєї діяльності, що мала виключно культурницький характер, жодна з «Просвіт» не змогла співіснувати з жорсткими тоталітарними режимами. Так трапилося з «Просвітами» Наддніпрянської України, коли, починаючи з 1910 р., самодержавні реакційні сили перейшли у наступ на демократичні завоювання, спричинені революцією 1905 р. і протягом 3–4 років перепинили діяльність всіх місцевих «Просвіт» (найпершого удару було завдано найбільш діяльній київській «Просвіті», а найдовше, до 1914 р., вдалося проіснувати «Просвіті» у Катеринославі). Така ж картина спостерігалося і після остаточного встановлення в Україні радянської влади, коли тисячі просвітянських осередків протягом 1920–1922 рр. припинили своє існування, а спроба «радянізувати» «Просвіти», перетворити їх в ідеологічних прислужників  місцевих компартійних осередків повністю провалилася. Так само восени 1939 р. після вступу Червоної армії в Західну Україну було заборонено діяльність львівської «Просвіти» і всіх без винятку її філій у Східній Галичині, а багатьох «просвітян» було піддано репресіям – арештовано, заслано у сибірські табори, страчено. Роком раніше, після збройного вторгнення військ хортистської Угорщини в щойно проголошену незалежну Карпатську Україну та її анексії було знищено «Просвіту» в Ужгороді та її філії в закарпатському регіоні. В період тимчасової окупації України нацистською Німеччиною частина української інтелігенції, перебуваючи у полоні ілюзій, що гітлерівський режим принесе Україні бодай урізану незалежність, намагалася відродити «Просвіти» (такі спроби були зафіксовані на Волині, в Центральній і Східній Україні), однак діяли ці осередки дуже короткий час, одразу ж були заборонені окупаційною адміністрацією і тому нічого не встигли зробити

Необхідно зазначити, що радянська ідеологічна машина вбачала навіть у вже ліквідованих «Просвітах» велику небезпеку для комуністичного режиму. Тому, починаючи ще з 1920–х років, робилося все можливе,  щоб викреслити з пам’яті народу згадки про «просвітянський» національно–культурний рух.  Діяльність «Просвіт» всіляко замовчувалася або огульно критикувалася, книжки будь–якої тематики, видані «Просвітами» (навіть твори класиків української літератури), вилучалися з усіх публічних бібліотек і знищувалися, у кращому випадку переводилися у спецсховища. «Просвітянські» друки було небезпечно мати навіть у приватних, домашніх бібліотеках, а винуватцям загрожували дуже великі неприємності з боку радянської карально–репресивної машини. В публіцистичних та історичних працях,  якщо подекуди і згадувалися «Просвіти», то виключно у різко негативному ключі, як осередки «українського буржуазного націоналізму», «гнізда дрібнообивательських  низькопробних культурницьких уподобань» тощо. Насправді ж, попри виразно окреслену українськість, «Просвіти» ніколи не скочувалися в болото шовінізму, ворожості до інших народів, клерикалізму. Тому невипадково серед «просвітян», крім українців, було багато росіян, поляків, євреїв, німців та представників інших народів. Вся «вина» «Просвіт» перед радянською владою полягала в тому, що діячі цих товариств не погоджувалися бути прислужниками відомих ідеологічних «пролетарських» та «інтернаціональних» доктрин.

«Просвіта» відродилася на теренах України наприкінці 1980–х років як Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Лише через 120 років після заснування львівської «Просвіти» збулася мрія багатьох поколінь «просвітян» про те, щоб товариство стало дійсно всеукраїнським.  Якщо ж врахувати, що у період, коли було перепинено діяльність «Просвіт» в Україні, успішно діяли однойменні товариства за океаном, то можна стверджувати, що діяльність «просвітянських» осередків ніколи не переривалася. Сучасна «Просвіта», спираючись на найкращі традиції попередників, веде в Україні активну роботу по відродженню національної культури, захисту української мови, продовжує свою місію по здійсненню державотворення, прилучення народу до невичерпної криниці національної та світової культур, дбає про нове життя замовчуваних до недавнього часу одвічних святинь українського народу.

«Просвіта» за багатьма ознаками є унікальним історико–культурним явищем на теренах України. Товариство, започатковане у 1868 р. у Львові,  є найстарішим з нині існуючих українських громадських організацій. У період між двома Світовими війнами «Просвіта» була наймасовішою національною інституцією на теренах Західної України (на той час вона охоплювала своїм впливом понад півмільйона українців Східної Галичини). Унікальним є і те, що у багатьох куточках світу світі, за прикладом львівського товариства.  діяли цілком самостійні однойменні товариства, які будували свою роботу на засадах і принципах, успішно апробованих галицькими «просвітянами». У цих товариствах працювали тисячі видатних синів і дочок українського народу – письменників, вчених, педагогів, акторів, громадських діячів. Серед представників української еліти легше  назвати тих, хто з якихось причин не перебував у лавах «просвітянин», ніж членів «Просвіт». Невипадково  вдячні нащадки встановили у 1994 році у Львові величний пам’ятник «Просвіті» за проектом Василя Ярича (це єдиний приклад існування  в Україні  пам’ятника громадській інституції).

Довголітня діяльність львівської «Просвіти», як і інших «Просвіт» – це справжній подвиг в ім’я захисту національно–культурних прав українського народу. І за царату, і за більшовизму, при Пілсудському, Хорті, Антонеску, Сталіні та інших диктаторах її громили, цькували, нищили, однак зламати прагнення українського народу до рідної мови, книги, освіти, культури, організованого життя нікому не вдалося.  Тому діяльність «Просвіт» є однією з найзнаменніших віх в історії України, яка вимагає гідного вшанування.

ЛІТЕРАТУРА

Бухало Г. «Просвіта» сіяла світло: Сторінки історії Рівнен. «Просвіти», 1917–1928, 1942–1944 рр. – Рівне: Держ. ред.–вид. підприємство, 1994. – 45 с.

Видання «Просвіт» Галичини: книги та аркушева продукція (1868–1939): Бібліогр. покажч. / Нац. парламент. б–ка України; Уклад. С. Зворський;  – К.: Абрис, 1996. – 244 с. – (Укр. культ.–освіт. т–ва «Просвіта»; Вип. 1).

Видання «Просвіт» Наддніпрянської України, 1906–1922: Бібліогр. покажч. / Нац. парламент. б–ка України; Уклад. С. Зворський;  – К.: Глобус, 1999. – 133 с. – (Укр. культ.–освіт. т–ва «Просвіта»; Вип. 4).
Гарат Р. М.  Діяльність товариства «Просвіта» в Галичині (1868–1921 рр.) / Р.М. Гарат, А.П. Коцур, В.П. Коцур. – Переяслав–Хмельницький: [Книги–XXI], 2005. – 167 с.

Євселевський Л.І., Фарина С.Я. «Просвіта» в Наддніпрянській Україні: Іст. нарис. – К.: Всеукр. т–во «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, 1993. – 128 с.

Зуляк І.С. Діяльність «Просвіти» у Західній Україні в міжвоєнний період (1919–1939). – Т.: Воля, 2005. – 942 с.

Ковба Ж. «Просвіта» – світло, знання, добро і воля українського народу. – Дрогобич: Відродження, 1993. – 126 с.

Нарис історії «Просвіти» / Р. Іваничук, Т. Комаринець, І. Мельник, А. Середяк. – Львів; Краків; Париж: Просвіта, 1993. – 232 с. – (Попул. Енцикл. «Просвіти»; Ч. 1). 

«Просвіта»: історія та сучасність (1868–1998) / Всеукр. т–во «Просвіта» ім. Т. Шевченка; [Упоряд., ред. Герман В.] – К.: Просвіта: Веселка, 1998. – 485 с.

Просвіта і просвітяни: До 135–ліття т–ва «Просвіта» / [Упоряд. Є.Гладунова; Редкол.: П.Лобас та ін.]; Рівнен. об–ня т–ва «Просвіта» ім. Тараса Шевченка. – Рівне: Волинські обереги, 2003. – 95 с.

Шульга П., Зворський С. Невгасимий смолоскип: Короткий нарис з історії «Просвіти» – до 130–річчя. – К.: Вид–во «Б–ка українця», 1998. – 74 с.

 

nplu.kiev.ua/uk/events/calendar/2...xt/dec/Prosvita.htm

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Оборонці нації

 

Галина Гаєвська

 

Слова української поетеси Ліни Костенко "Ти лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть" ілюструють духовну позицію Всеукраїнського товариства "Просвіта" імені Тараса Шевченка. Цій організації виповнилося 135 років. "Просвіта" - один із найкращих і найстаріших українських проектів, і люди, котрі стояли біля його витоків, плекали не лише наукове, літературне, музичне й освітянське об'єднання, а й політичне. Михайло Грушевський називав роботу представників товариства "національним випростуванням". Нині його очолює письменник, перший заступник голови парламентського Комітету з питань культури і духовності Павло Мовчан. Свій ювілей просвітяни відзначали в Національній опері.

У грудні 1868-го року до львівської університетської молоді звернувся представник старшого покоління українських діячів отець Йосиф Заячківський: "Бідна мати Україно, бідні й ви, сини її. Праця - це ваш капітал, з якого маєте сплатити борг народові. Тож держіться свого народу, хоч як високо піднесла би вас доля, не дайте відірвати вас від вашої матері, від народу". Тодішні діячі відчували "потужне опромінення" чужими мовами (польською, російською, угорською) в Україні, тому й створили організацію, що була генератором багатьох починань. Перші збори товариства "Просвіта" відбулися у Львові в будинку на вулиці Курковій, 5 (тепер на занедбаній споруді немає навіть меморіальної дошки). Громадські діячі, публіцисти Микола Міхновський та Володимир Шемет 1905 року випустили перший часопис "Хлібороб" українською мовою, а згодом - газету "Слобожанщина". Навколо об'єднання гуртувалися вся українська інтелігенція й політики - Михайло Грушевський, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Іван Франко, Микола Лисенко...

- Вони розуміли, що втратити слово - це значить втратити культуру, традиції, тобто позбутися країни і всього того, що ідентифікує націю,- сказав голова блоку партій "Наша Україна" Віктор Ющенко, котрий привітав просвітян із ювілеєм.

1939-го, коли внаслідок пакту Молотова - Ріббентропа Західну Україну приєднали до Радянського Союзу, діяльність "Просвіти" в Україні заборонили, її філіали функціонували за кордоном. Тільки через 50 років цей рух відродився в нашій країні завдяки політикові й поетові Дмитру Павличку.

- Просвітяни є оборонцями нашої нації. Ми знову маємо захищати свою мову, адже працюють потужні сили впливу і потужні російські інформаційні центри,- вважає голова товариства Павло Мовчан.

- Світові потрібна українська Україна. А це буде, коли рідна співуча запанує у всіх сферах суспільного буття. Територія держави, насправді, визначається територією мови: скільки української мовної території, стільки й української державності,- констатував народний депутат від фракції "Наша Україна" Іван Заєць.- На жаль, національні інтереси для деяких можновладців - порожній звук.

Утім, за словами голови парламентського комітету з питань культури і духовності Леся Танюка, активісти "Просвіти" беруть участь у створенні законів. Цього року організували п'ять громадських слухань, а саме: про голодомор, з проблем книговидання, української мови, захисту навколишнього середовища.

На вечорі представник Президента України зачитав вітання від Леоніда Кучми. Поздоровив просвітян Голова Верховної Ради Володимир Литвин. Заступник Київського міського голови - секретар Київради Володимир Яловий - передав керівникам Всеукраїнської громади Почесну грамоту від столичної влади.

NovaMova.com.ua/htm/04/more48

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

УКРАЇНСЬКІ “ПРОСВІТИ”

В КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНО – КУЛЬТУРНОГО РУХУ XIX СТОЛІТТЯ

 

Олександр Коновець, академік

 

Товариство “ Просвіта”, яке нині носить ім'я Тараса Шевченка, відіграло надзвичайно важливу роль у самовизначенні українців та державотворенні. Просвітяни завжди були і є в перших лавах патріотичного руху за рідну мову і культуру, наші національні інтереси і цінності.

Як зародилися “Просвіти” і як формувалися їхні традиції? Якими подіями і справами відзначений просвітницький рух в Україні в XIX ст.? Які імена діячів “Просвіти” увійшли в історію національно-культурного відродження? В чому історична місія і сенс їх самовідданої діяльності? Ці питання не є суто історико-дослідницькими. Вони мають очевидний відблиск на сучасні українські реалії.

Почнемо з витоків, першоджерел. На духовному злеті національного подвижництва в 1868 році у славетному місті, Львові було створено культурно-просвітницьке товариство “Просвіта”, яке згодом охопило своїм впливом Східну Галичину, Північну Буковину і Закарпаття. А далі – “Просвіти” поширилися на всі етнографічні землі, усі поселення українців у світі, стали одним з найважливіших чинників формування національної самосвідомості, національно-культурного відродження і державотворення. Це факт історії.

Але просвітницькі ідеї і традиції в Україні закладалися задовго до того, починаючи з Київської Русі. Згадаймо хоча б освітньо-культурні здобутки часів князювання Ярослава Мудрого і Данила Галицького – школи, вчені гуртки; просвітницьку діяльність викладачів Острозької і Києво- Могилянської академій – митрополитів Петра Могили і Феофана Прокоповича; вчених Стефана Яворського, Мелетія і Григорія Смотрицьких; києво-печерських книжників і друкарів; гетьмана Івана Мазепи, просвітницькі мандри філософа і мислителя Григорія Сковороди та багатьох інших, їх науково-літературна й видавнича діяльність, прагнення якомога ширше розвинути осередки науки й освіти, дати можливість доступу до знань простому народу – все це закладало фундамент, традиції майбутніх “ Просвіт”.

Ці традиції не переривалися навіть в часи так званої Руїни, економічного й культурного закріпачення України. Згадаймо хоча б просвітницький вплив на тогочасну зрусифіковану українську еліту рукописного твору невідомого автора “Історія Русів”, який таємно поширювався серед дворян Лівобережжя, і де вперше на історичних фактах показано, що Україна, а не Росія є спадкоємницею Київської Русі, проводилася ідея окремішності і самобутності української нації.

Таке геополітичне становище України і так склалася її історична доля, що тривалий час вона була розділена між двома імперіями – Австрійською і Російською, де відбувалися інтенсивні процеси денаціоналізації та асиміляції українців, існували обмеження на національно-культурницьку діяльність. П росвітництво, як культурний феномен та ідеологія європейських монархій ХVІІІ ст., коли розвиток освіти і науки, поширення знань набували пріоритетного значення, в Україні мало мінімальний вплив.

Навпаки, відбувався поступовий занепад освіти, відплив інтелектуальної еліти в імперські столиці, чимало навчальних закладів були закриті або ж перетворилися на звичайні духовні з обмеженою кількістю дисциплін. Зазнає руйнації система початкових шкіл. Тодішні парафіяльні школи – і за змістом, і за мовою – не могли закладати дітям національне освітнє спрямування.

Основний засіб комунікації – література і преса – теж перебували в занепаді. Періодичні видання, серед яких перша газета в Україні – “ Gazette de Leopol ” (“Газета Львівська” – Львів, 1776) – видавалися обмеженою кількістю і то лише французькою або німецькою мовами. В той час, як у сусідніх європейських народів тоді друкувалися десятки часописів, історія не зберегла жодного документа, який би засвідчував на той час бодай одну спробу заснування на Лівобережній Україні газетно-журнального видання. Для цього тоді не існувало ані найменших цензурних можливостей.

Ще з початку свого існування друкарня Києво-Печерської лаври зберігала власну автономію, була вільна у виборі і характері друкованих книг. Скасування Київської метрополії і підпорядкування її російській церкві негативно позначилося на діяльності друкарні: починаються методичні утиски лаврського видавництва. Однак, зберігаючи формальну автономію друку, адміністрація монастиря намагалася відстояти фактичну незалежність у видавничій діяльності перед російською світською і церковною владою. Вихід у світ “Місяцеслова” (1718 р.), в якому Лавра, назвавшись Ставропігією константинопольського патріарха, заявила про свою давню свободу друку, викликав низку репресій з боку Московської світської і духовної влади. Укази Синоду змушували Лавру друкувати тільки богослужбові книги, попередньо звірені й ототожнені з виданням московського друку. Це призвело до різкого обмеження репертуару книг. Було заборонено друкувати навіть букварі [1]. Але і в цих умовах були українці, насамперед вихідці з козацьких родин, які прагнули організувати освітньо-культурні осередки, активізувати процес національного пробудження. Центрами культурного життя українців ставали науково-літературні й освітянські товариства. Це – просвітницький центр у Глухові, очолюваний вченим-енциклопедистом Я.П.   Козельським та відомим журналістом Ф.О.   Туманським, Товариство наук (1812-1829 рр.), яке складалося із двох відділень – природничого і словесного, ряд інших.

Одним з перших на Лівобережній Україні розпочав свою діяльність культурно-освітній осередок при новоствореному в 1805 році Харківському університеті – за сприяння й активній участі професорів Є. Філомафіського, І. Срезневського, письменника П. Гулака-Артемовського. Найактивніше сприяв цим прогресивним починанням визначний громадський діяч і економіст, ініціатор заснування Харківського університету і реформи освіти Василь Каразін. Він заснував “Філотехнічне товариство”, що пропагувало нові винаходи в господарстві, був ініціатором створення перших періодичних видань.

З їх іменами пов'язано початки романтизму й українського національного відродження, спробою видавати часописи, що мали хоча б почасти місцевий характер і могли сприяти активізації науково-освітньої діяльності. Інтелектуальні сили нації гуртувалися навколо періодичних видань – “Харьковский еженедельник”, “ Украинский домовод”, “Харьковские известия” та ін. У 1816 році тут почав виходити перший український журнал “Украинский вестник” за редакцією трьох найосвіченіших людей тодішнього Харкова – професора Є. Філомафітського, вчителя Р. Гонорського і письменника Г. Квітки-Основ'яненка. Часопис містив чимало статей з українською історичною тематикою, російською мовою, а також окремі вірші й монологи українською мовою. Крім чисто інформаційних матеріалів тут друкувалися белетристика, етнографічні нариси, віршовані твори [2].

Певні традиції названих видань продовжила газета “Одесский вестник” (1827-1893), де почасти друкувалися статті, що стосувалися статистики, географії, історії, археології, нумізматики Півдня України. Їх авторами були визначні громадські й культурні діячі: математик за освітою і публіцист М.П. Сокальський, професори І.П. Сокальський, О.І.   Георгієвський, О.М.   Богдановський, знаменитий хірург і педагог М.І.   Пирогов та ін.[3]. Особливо варто відзначити освітньо-педагогічну діяльність М.І. Пирогова. Росіянин за національністю, демократ за переконаннями, він зробив чимало доброго для українського просвітництва, зокрема, коли займав посаду куратора Київського учбового округу.

Усі ці науково-літературні осередки, що існували як центри видавничої діяльності, виявили свою діяльність лише в інтересі до історії, етнографії і фольклору, в розробці тем з місцевого життя і з незначною частиною цього матеріалу українською мовою. Це було однією з причин звернення українських просвітників у 30-40 роки XIX ст. до альманахів, які давали більше можливостей для популяризації українознавства. “Украинский альманах” (1831), виданий у Харкові І. Срезневським та І. Розкошенком, теж містив чимало публікацій українського змісту. Однак наступні збірки “ Запорожская старина” (1833-1838), альманахи “Украинская звезда” (1834), “Украинский сборник” (1838-1841), “Сніп” (1841), “Хата” та ін. укладалися лише з оригінальних творів рідної літератури.

У 30-50-х роках важливе значення мала просвітницька діяльність видатного вченого-енциклопедиста, мислителя і громадського діяча М.О. Максимовича, якого більше знаємо як першого ректора Київського університету, засновника ботанічного саду, друкарні університету, врешті, як етнографа, дослідника української історій фольклору. Проте менше відомо, що він організував випуск першого в Києві історико-літературного альманаху “Киевлянин” (1840-1850), пізніше – альманаху “ Украинец” (1859, 1864). Він висунув широку для свого часу програму просвітницької діяльності, надрукував серію популярних праць під назвою “Разм ы шления о природе”, розраховані для “ простого” трудівника. В них у формі поетичного есе оспівувався світ рослин, філософія української природи, визначалося місце в ньому людини. У 1833 році вийшла у світ його знаменита “Книга Наума”.

Просвітницька орієнтація вченого виявилася і в його діяльності як “журнального” видавця, і літературного критика, який звертав свої погляди до історії рідного краю, і організатора українських товариств. У 1841 році за його ініціативою і безпосередньою участю у Києві було засноване “Общество истории й древностей славяно- русских”, Наукове товариство Нестора Літописця та інші осередки [ 4]. Відомий український вчений і просвітитель Г. Житецький справедливо зазначав: “ ...не в самій лише науковій галузі цінна була робота Максимовича для української справи...Він був і зостався до останніх днів українцем давно минулого штилю, виріс на слов'янофільській народолюбній романтиці... Усе своє життя смиреномудрого вченого, людини поміркованої в своїх бажаннях, переконаннях та мріях, ставився він прихильно і брав близько до серця лише питання культурного та літературного поступу в українській справі...”[5].

Великий вплив на пробудження українців справило слово Тараса Шевченка – історичні думи і поеми, соціальні твори та ідеї й діяльність “Кирило-Мефодіівського братства”. Гурт молодих патріотів – Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко та інші ставили за мету – відродження і розвиток української нації в колі вільних слов'янських народів. У знаменитій книзі “Закон Божий” (“Буття українського народу”) її автор (як схиляються історики – то був Микола Костомаров) та маніфестах товариства підкреслювалося, що співжиття народів, націй має перебувати в рівності, в просвіті, в повсякчасному “поширенні грамотності” [6].

Це був рух інтелігенції, невеличкого прошарку свідомої української шляхти, яка вела просвітницьку діяльність в обмеженому середовищі – в основному освічених міщан, вчителів, університетських викладачів, церковних діячів, митців, письменників і журналістів. До того ж цей рух контролювався і обмежувався імперською цензурою і політичними утисками. Якщо в країнах Західної і Центральної Європи розпочався етап формування громадянського суспільства, парламентських традицій, і в свідомість європейця входили такі поняття, як демократія, права людини, вільна преса, то в Україні ще існувало кріпосне право, обмеження політичної та етнокультурної діяльності.

Досить сказати, що після запровадження Валуєвського циркуляру 1863 року, який категорично забороняв друк українською мовою, вперше в європейській цензурній практиці написане заборонялося не з міркувань його змісту, а з міркувань мови. Ще більші обмеження сфери української мови проголосив царський Емський циркуляр 1876 р., який наклав вето і на ввіз українських творів з-за кордону. У часи дії цих небачених за своєю жорстокістю циркулярів самодержавного уряду на території Росії аж до початку XX ст. не з'явилося жодного журналу чи газети українською мовою.

І навіть такий помітний національно-культурницький рух як “ Громади” (60-70-і роки) – організатори якого Михайло Драгоманов, Сергій Подолинський, Володимир Антонович та їх однодумці чимало зробили для започаткування недільних шкіл, друкування популярних книжок для народу рідною мовою, – не став масовим, не набув загальноукраїнського масштабу.

У цей час погляди і надії наддніпрянців були звернені на Галичину, де склалися більш сприятливі умови для розвитку освіти і культури. Ініціатива в започаткуванні просвітницького руху на західноукраїнських землях належала діячам Української греко- католицької церкви, центром якої була Львівська Ставропігія. Отці, священики ставали провідниками українського слова, поширювали знання про історію і культуру народу.

Ще в 1783 році тут було засновано греко-католицьку духовну семінарію, де виклади велися “руською мовою”. Саме Львівська Ставропігія видала буквар з додатком “Політики світської”(1790), складеної українською мовою, – своєрідну невеличку енциклопедію з україніки, де подавалися найзагальніші відомості про рідний край і його народ [7]. А в 1818 році вийшов так званий шкільний закон, який стимулював розвиток освіти. До нього додавався окремий лист, згідно з яким в школах, де більшість дітей греко-католиків, дозволялося використовувати українську мову.

У 1787 році при Львівському університеті був заснований Руський інститут (“Студіум рутенум”), що готував священників, які знали українську мову (до того часу вони користувалися тільки польською і латинською). Звідси вийшло чимало освічених українців, які далі несли зерна знання, навчали простих людей руської грамоти. У ці роки ряд предметів в університеті викладалося українською мовою. Скажімо, доктор філософії Іван Земенчик користувався руською мовою при викладанні курсу з теоретичної і практичної філософії.

Звичайно, треба розуміти, що тодішня українська (руська) мова на Галичині була далека від літературної, шевченкової мови. Тут багато вживалося німецьких, польських, російських слів, галицьких діалектів. Але все ж це був – крок вперед.

Першим просвітницьким осередком на західноукраїнських землях стало “Товариство галицьких греко-католицьких священників” у місті Перемишлі (1815-1817 рр.), яке пізніше Іван Франко назвав “зірницею відродження”. Товариство, організоване в 1815 році отцем Іваном Могильницьким, мало на меті запроваджувати школи, сприяти викладанню в них українською мовою, ширити науку – не тільки між духовенством, але й між селянами. Й ставилося завдання – видавати й розповсюджувати книжки, написані “простою мовою, уживаною по селах і в найпростішому стилі”.

Товариство видало для українських народних шкіл перший у Галичині “Буквар”, відтак “Катехизм”, “Біблію”, “Історію церкви”, “ Шкільні правила”, а також книжечки знань з народного господарства, гігієни та ін. [8]. Вихованець Віденського університету, вчений-славіст, отець Іван Могильницький з самого початку своєї діяльності прагнув спрямувати національно- культурницький рух у річище загальноукраїнських інтересів. Він написав першу науково обґрунтовану “Граматику язика славено- руського” (1823-1824 рр.), трактат “Відомість о руськом язиці”.

Помітний вплив на відродження національного життя в Галичині у 30-і роки XX ст. справила діяльність просвітницького гуртка львівської молоді “Руська трійця” – Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького. Вони започаткували перший на галицьких землях рукописний збірник “Син Русі” (1833), знаменитий друкований альманах “Русалка Дністрова” (1837), ряд інших видань, де відстоювали ідеї оборони української культури, літератури та рідної мови. Діячі “Руської трійці”, які органічно сприйняли здобутки своїх попередників, пішли далі у піднятті національної самосвідомості українського народу, у пізнанні себе як великої нації, що має право на культурно-літературну і політичну незалежність.

Березнева революція 1848 року, знана в історії як “весна народів”, поклала початок конституційної демократії, демократизації Австрійської імперії, стимулювала національні рухи народів, що проживали на її території – чехів, словаків, болгар, сербів, в тому числі й галицьких українців. У 40-50-х роках XIX ст. австрійський уряд якийсь час дозволяв створювати культурно-освітні організації, видавати книги і періодику національними мовами, ревно стежачи за рамками цих свобод.

У 1848 році у Львові було створено перше українське національно-політичне товариство “Головна руська рада”, яке ставило за мету добиватися запровадження в школах “руської мови”, дозволу українцям займати урядові посади, зрівняння в правах українського з польським, її періодичний орган – перший український політичний часопис “Зоря Галицька” за редакцією А. Павенцького. У відозві-маніфесті “Ради” пролунав заклик – дбати про добро і щастя свого народу, боротися за свою мову, видавати часописи, розповсюджувати книги в “язиці руськім”, захищати права своєї нації.

Скликаний “Радою” 19-26 жовтня у Львові “Собор вчених руських” заснував товариство “Галичо-Руська Матиця” (на зразок чеської “Матиці”). У своїй діяльності воно поставило на перший план культурно-просвітницьку роботу, зокрема поширення літератури, створення української преси і театру. Незважаючи на обмеження і цензуру, з початку своєї діяльності і до 70-х років XIX ст. товариство видало близько 60 творів, включаючи невеликі брошури, молитовники і передруки різних популярних книг, часописи “Науковий збірник” (1864-1868), “Літера­турний збірник”. Серед видань “Матиці” варто відзначити навчальні посібники – “ Руська читанка для висшой гімнназиі”, укладена А. Торонським, “ Книжка для науки гречеського язика в ІІІ і ІV кляс гімназіальной” доктора Шенкля, пристосованої до руської мови О. Лепким”.

Рух за національне відродження Закарпатського краю в середині XIX ст. очолили представники місцевого уніатського духовенства, так звані “будителі”, які обмежували свою програму лише вимогами легалізації культурно-освітньої роботи рідною мовою з тим, щоб зберегти свою народність. Одим з найвидатніших закарпатських “ будителів” Олександр Духнович єдиним порятунком від усіх зол вважав освіту, школу. У листі до Я.Головацького він писав: “Усі русини жебраки, їм не допоможе ніщо, окрім школи” [9].

О.Духнович написав перший “руський” буквар, популярні книжки з географії та історії, граматику, народну педагогіку та ін. Щоб надати більшого розмаху своїм освітнім заходам у 1850 році він створює у Пряшеві “Літературнеє заведеніє”, яке подібно до “Галичо-руської Матиці” займалося виданням і поширенням книг для народу. Першим місцевим періодичним виданням стала напівклерикальна “Церковна газета” (1856-1858 рр.), яку О.І. Раковський видавав у Будапешті і яка мала на меті здійснити мовне і культурне єднання з українським народом.

Складні умови для національно-культурного розвитку на той час склалися на Північній Буковині. Румунська влада відверто гальмувала соціальні й культурні домагання місцевого населення. Буковинці не мали сформованої провідної верстви з числа української інтелігенції. Крім офіційного урядового вісника, тут аж до кінця 60-х років XIX ст. не виходило жодного періодичного видання. Однак вже наприкінці 60-х років XIX ст. тут було створено перше просвітницьке товариство “Руська бесіда” (1869 р.), а через рік – громадсько-політичну організацію “Руська рада”, перший часопис “Буковинська зоря”.

Усі ці національні осередки і товариства можна назвати прямими попередниками “Просвіти”, вони заклали духовний фундамент для організації загальноукраїнського просвітнього товариства.

Варто відзначити, що національно-культурницький рух в Україні відбувався тоді в руслі європейського романтизму і підтверджував життєдайність ідей німецького філософа Йогана Гердера, сформульованих ним у 60-і роки ХVІІІ ст., про рушійну силу суспільної історії – природну неповторність кожного народу і його прагнення до самовизначення, творення самобутніх форм національного життя. І шлях до національної ідентичності лежить через формування національної самосвідомості, в основі якої – вивчення національної історії, знання народної культури, фольклору, пошанування народних традицій. Але, як вважав Гердер, найголовніший чинник, серцевина формування національної самосвідомості, це – мова, бо вона, на його переконання, є унікальною системою світобачення та самовираження окремої нації, найефективніше встановлює її “природні” межі [10].

Отже, цілком закономірно, що розгортання просвітницької діяльності в XIX столітті відбувалося у складних умовах формування української літературної мови, у протистоянні з чужомовними впливами – німецькими, польськими, російськими, а мовна проблема з культурницької переростала в політичну. Асимілюючись і послуговуючись чужою мовою – російською на Сході, польською на Заході, українська шляхта прагнула увійти в імперські елітні кола, покращити своє матеріальне становище. І чим далі поліпшував такий “українець” свій соціальний статус, тим більше соромився користуватися “мовою селян”.

Так утворювався розрив між національною інтелігенцією і народом. Але, починаючи з середини XIX століття, ситуація починає змінюватися – дедалі більше зростає інтерес української верхівки до своєї історії, фольклору, змінюється ставлення інтелігенції до рідної мови, прагнення розширити сфери її використання, зокрема в літературі і пресі, в культурно- просвітницькій діяльності. Однак імперська влада чинила цим змінам величезний супротив.

У Східній Галичині мовна проблема набула особливої гостроти, викликала розкол у середовищі національної інтелігенції. Якщо в 40-50-і роки існувала загроза полонізації краю (з'явилася навіть теза про українців як підгрупу поляків), розгорілася так звана “ азбучна війна” й українці вперто боронили свою мову й абетку (адже була спроба запровадити латинську абетку для українських видань), то надалі більшою мірою впливав російський фактор. І подібні мовні суперечки виникли між прихильниками російської мови та тими, хто відстоював право на літературну – живу українську мову. Окреслилися дві течії просвітницького руху, які мали не лише мовне, але й ідейне розмежування.

Інтереси багатьох освічених українців Галичини тоді зосередилися на Росії. Це було природно. Чехи, болгари, серби, котрі зазнавали тяжкого гніту Австрійської та Османської імперій, теж спрямовували свої погляди на слов'янського сусіда. Росія, зі свого боку, докладала чимало зусиль до згуртування своїх прихильників. Ще в 1835 році Львів відвідав один з найпалкіших слов'янофілів історик Михайло Погодін – автор так званої теорії “ триєдиного російського народу”, який вів активну пропаганду русофільських ідей, шукав її прихильників. І такі прихильники знайшлися – історик Денис Зубрицький, вчений Антін Петрушевич, викладач гімназії Яків Головацький, які вважали, що нібито українці самі не встоять проти польської експансії і треба шукати захисту у східного сусіда.

Найбільшого успіху в Галичині русофільство досягло в 60-х роках XX ст. Його засади прийняла навіть церковна установа у Галичині – Святоюрське коло греко-католицького вищого духовенства. Під впливом русофілів, або москвофілів, як їх згодом називали, опинилися “Народний дім”, товариства “Галичо-руська матиця ”, Ставропігієвський інститут . Росія щедро фінансувала їхню діяльність і видання, зокрема газету “Слово”.

Найсильніше цей вплив виявився у царині мови і школи. Провідні діячі москвофілів такі, як Богдан Дідицький, Іван Наумович, Михайло Качкановський рішуче виступали проти української народної мови, вимагали, щоб мова мала визнану літературну традицію і престиж, тож і користувалися у публікаціях церковнослов'янською з домішкою польських, російських та українських слів. Цю суміш називали “язичієм”.

На противагу “москвофілам” зароджувалася нова просвітницька течія – народовська. Це були патріотично налаштовані представники галицької інтелігенції, зокрема львівський митрополит Спиридон Литвинович, отець Григорій Шашкевич, посол у Галицькому сеймі отець Степан Качала та ін. Вони стояли на національно-самостійницьких позиціях, вірили, що українці – окрема нація, вживали у побуті і на письмі народну мову, намагалися впроваджувати її в літературний вжиток, громадське життя.

Серед молодих народовців ожили ідеї “Руської трійці”, вони звертали свої погляди на Схід, до Шевченка, до Кобзаревого слова, активно підтримували перші періодичні видання народовців – “Вечерниці” (1861 р.), “Мета” (1863 р.), “Нива” (1865 р.), “Правда” (з 1867 р.). За їх ініціативи в 1861 році було засновано товариство “Руська Бесіда”, яке стало осередком української думки у Львові, при ньому в 1864 році постав український театр.

Саме тут у гурті молодих народовців зародилася ідея та плани створення “Просвіти” – українського товариства з широкою освітньою програмою. Ініціатором його заснування став отець Степан Качала. На початку 1868 року було створено організаційний Комітет, розроблено Статут товариства й отримано дозвіл властей. А 8 грудня того ж року у Львові було проведено Перші Загальні Збори “Просвіти”. Провідною об'єднуючою ідеєю зібрання стали слова, виголошені на зборах студентом – в майбутньому визначним діячем національного руху Андрієм Січинським: “ Кожен нарід, що хоче добитися самостійності, мусить передусім дбати про те, щоби нижчі верстви суспільності, народні маси піднести до тої степені просвіти, щоби ця народна маса почула себе членом національного організму, відчула своє громадянське і національне достоїнство й узнала потребу існування нації, як окремішної народної індивідуальності...”[11].

Головою новоствореного товариства було обрано професора академічної гімназії Анатолія Вахнянина, а до його керівного складу, так званого Виділу, увійшли викладачі гімназії Олександр Борковський, Омелян Огановський, Юліан Романчук, професор учительської семінарії Омелян Партицький, урядники Михайло Косак та Корнило Сушкевич, докторант права Максим Михаляк, художник і письменник Корнило Устиянович. Майже всі вони відіграли важливу роль в розвиткові “Просвіт”, стали провідниками національного відродження в Галичині.

Згідно з першим статутом “Просвіта” визначалася як науково- просвітницька організація, яка збирає і видає народні пісні, казки, перекази, “все, що уможливлює вивчення народу, його історії; а також популярні твори з усіх галузей науки, які відповідали б поняттям народу та його потреб”. Йшлося про те, що мета Товариства не просто в “постачанні народові духовної їжі взагалі ”, а в “просвіті його в національній свідомості”. І на перших порах вона справді обмежувала свою діяльність книгодрукуванням. Лише в перші роки було видано шість збірників “ Зоря”, два випуски календарів, окремі художні твори [12].

Але просвітяни розуміли – мало було лише видавати книжки. Виникла необхідність ознайомлення з ними широких верств суспільства, якнайповніше задоволення потреб населення в українському друкованому слові. Це вимагало і збільшення аудиторії, і розширення палітри пропонованої народу літератури.

Отже, невдовзі Комітет “Просвіти” ініціював створення бібліотек-читалень, активізував поштову розсилку книг і часописів в міста і села Галичини, де на той час вже діяли осередки (філії) Товариства, почав залучати до співпраці ширше коло авторів-письменників, літераторів, освітян. Найвизначніші літературно- наукові твори друкувалися, як правило, в “Зорі”, газетах “Читальня” та “Письмо з “Просвіти”, щорічнику “Народний календар”.

Однак, визнаючи заслуги товариства у справі просвіти народу, Михайло Драгоманов – видатний український просвітитель, вчений і громадський діяч, вказував на необхідність реалізації товариством, поряд з просвітницькою, функції “самопізнання народу”. Це стосувалося, насамперед, етнографії. “Ми говоримо вже про інші цілі, яким могли служити етнографічні збірники саме в Галичині, – підкреслював він, – хоча б, наприклад, підняттю народного самопізнання або надання молодій галицькій літературі величезних багатств, які полягали в пам ' ятниках народної словесної творчості і на якій галицька інтелігенція могла б повчитися і пошукованої для неї руській мові – справі досі не зайвій для багатьох!”[13].

Один з найважливіших напрямів діяльності “Просвіти” в 70-і роки XIX століття став рух за українізацію освіти. Його очолив тодішній Голова Товариства – визначний політичний діяч, посол Сейму Юліан Лаврівський (1821-1873), людина віддана своїй справі. Це він допоміг просвітянам дістати від уряду субсидію. На отримані кошти Товариство змогло найняти адміністратора і редактора популярних видань, розширити випуск книг для народу.

Ним були підготовлені і подані звернення до Міністерства освіти у Відні з проханням ввести українську мову в початкових класах, урядових установах. За його ініціативою була подана петиція до сейму про впровадження української мови як мови викладання у вищих класах академічної гімназії у Львові.

Стараннями Ю. Лаврівського “Просвіта” домоглася налагодити розповсюдження українських підручників на Буковині, Закарпатті, розпродаж своїх видань через книгарню в Угорщині. Він запроваджує при Товаристві стипендійний фонд, опікуючись бідною шкільною молоддю.

В ці роки просвітяни зосереджують свою увагу на друку посібників і підручників для шкіл, знаходження відповідних фахівців, які вміли би популярно викладати. Добрий приклад подав професор учительської гімназії Омелян Партицький, який уклав “Читанку для сільських людей” під назвою “Зоря”, “Народний календар”, які мали неабиякий успіх. Не менш популярним в народі стала книга К. Селецького “Катехизм для дітей”. У 1871 році просвітяни починають вести курс українського читання і письма для урядових службовців.

Товариство швидко зростає. Шириться його мережа, активізується діяльність повітових і сільських осередків. “ Просвіта” стає засновником ряду фахових товариств, які відіграли важливу роль в національно-культурному відродженні Галичини. Це – товариства “Народна торгівля”, львівських ремісників “Зоря”, Українське Педагогічне Товариство та ін. Саме за ініціативою просвітян і за їх безпосередньої участі в 1873 році було створено Літературне Товариство імені Тараса Шевченка, яке пізніше стало Науковим і яке неофіційно репрезентувало українську національну науку.

“Просвіта” була чи не єдиною тоді організацією, яка займала чіткі ідейні позиції народовців, її члени брали участь у ряді громадсько-політичних акцій, зокрема, святкуванні у 1880 році скасування панщини, домоглася заснування першої україномовної щоденної газети “Діло”. Такі її діячі як О. Огоновський, Ю.Романчук, О.Стефанович, Д. Белей, К. Левицький стали лідерами політичного життя, провідниками патріотичних починань. За участю просвітян у 1888 році постає самостійна політична організація народовців “Народна Рада”. Однак “Просвіта” продовжує виконувати свою основну функцію – поширювати освіту серед народу, формувати національну свідомість.

Отже, у другому десятилітті своєї діяльності “Просвіта” почала відігравати справді провідну роль у громадському і культурному житті Західної України. Маючи в своїх рядах значну кількість членів, товариство змогло охопити своєю діяльністю міста і села Галичини, розгорнути справді масовий рух за українізацію краю.

Література:

1. Федченко П.М. Преса та її попередники. – К: Наук, думка, 1969. – С. 258- 259.

2.  Русов О. Украинский вестник // Украинский вестник. – 1906. – № 11.– С. 45- 48.

3.  Берман Я.З. До столітніх роковин заснування газети “Одесский вестник” (1827-1927): Матеріали для історичного нарису. – К.: Держ. публ. бібл. в Одесі, 1928. – С. 7.

4.  Марков П.Г. М. О.Максимович – видатний історик XIX ст.–К.:: Вид-во КДУ, 1973. – С. 16-34.

5.  Макасимович М.О. Киевъ явился градом великимь…: Вибрані українознавчі твори. – К.: Либідь, 1994. – С. 30.

6.  Костомаров М.І. Закон Божий. Книга буття українського народу. – К.: Либідь, 1991. – С. 351.

7.  Нарис історії “Просвіти” / Р.Іваничук, Т.Комаринець, І.Мельник, А.Сердюк. Львів-Краків-Париж: Просвіта, 1993. – С. 10-11.

8.  Сторіччя матері “Просвіти”. Нарис історії матірного т овариства Просвіти. – Вінніпег-Манітоба, 1968. – С.6-8.

9.  Студинський К. Кореспонденція Якова Головацького // Записки Наукового Товариства імені Т.Г.Шевченка. – 1885. – Т.VІІІ-ІХ. –С.74.

10.  Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1991. – С. 200-207.

11.  Ковба Ж.М. “Просвіта” – світло, знання, добро і воля українського народу. – Дрогобич: “Відродження”, 1993. – С. 12-13.

12.  Коновець О.Ф. Просвітницький рух в Україні XIX – першої третини XX ст. – К.: Хрещатик, 1992. – С. 25-27.

13.  Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці. У 2-х тт. – К: Наук. думка, 1970. – Т. 1. – С. 236.

 

Наукові записки АН ВШ України, Вип. 6, 96 - 110 (2004)

Надійшла до редакції 7.02.2003 р

www.ashsu.org/index.php?module=pa...ew_page&PAGE_id=116

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДЕЩО З ІСТОРІЇ «ПРОСВІТИ»

 

Петро КОСТЮК

wpe9.jpg (16240 bytes)На фото (зліва на право):

Олексій Опонасюк — голова Житомирської організації Національної спілки письменників України; Петро Костюк — голова Бердичівського товариства «Просвіта»; Петро Білоус — доктор філологічних наук, викладач Житомирського педінституту; Анатолій Журавський — письменник, голова Житомирської обласної організації товариства «Просвіта»; Ганна Юрків, Олесь Тимкевич — просвітяни зі Львова.

Місто Бердичів 8 грудня 1993 року, після науково практичної конференції приуроченій 125-річчю «Просвіти».

 

Мойсей народ виводив із пустелі.

Де той Мойсей, що виведе з боліт?!

Ліна КОСТЕНКО

 

Уже вкотре ми говоримо (і про це не варто забувати), що доля нашого народу, нації трагічна. Але зберігаючи мову, історичну пам’ять, Україна дійшла до проголошення своєї незалежності. Хоч так непросто було нам залишатися українцями, вижити! Землі України були розшарпані сусідніми державами, які встановлювали на них свої порядки. До речі, хоч те, що Галичина опинилася під Австрією, яка мала відносно демократичну конституцію. Духовні сили, пробуджені Т. Шевченком та М. Шашкевичем, зуміли і визріти, а Льнів став українським П’ємонтом.

Революційні події 1848 року в Австрійській імперії призвели не тільки до скасування панщини і створення конституційного ладу, але й сприяли пробудженню національної свідомості. «Головна Руська Рада» та «Собор руськкх учених» були першими зібраннями українського народу, де постало питання про самостійність, злуку всіх земель України, розвиток національної освіти і культури. У 1857 році у Львові було збудовано Народний Дім, де збиралась на проведення культурно-освітніх заходів, засідань передова громадськість. Виникають перші культурні осередки в містах Галичини. Проте українське відродження 40-50-х років минулого століття зазнавало тиску з боку австрійського поліційно-бюрократичного апарату, польської шляхти, не-гативний вплив мало православіє великодержавної Росії, що витісняло українську мову з усіх сфер вжитку.

У 1861 році засновано у Львові товариство «Руська Бесіда», а через три роки при ньому утворено театр. У цей час починають виходити перші періодичні народовські видання («Вечорниці», «Мета», «Нива», «Правда»). Відчутним став приплив молоді. Назрівала необхідність утворення української освітньої установи. На початку 1868 року було утворено організаційний комітет, до якого увійшли професори гімназії й учительської семінарії, студенти. У березні цього ж року розроблено статут майбутнього товариства, який аж восени віденське міністерство освіти прийняло до відома і дозволило заснувати «Просвіту».

8 грудня 1868 року у Львові скликано перший загальний збір товариства «Просвіта», на якому було фактично започатковано діяльність цієї громадської організації. Серед його засновників найбільше було молодих людей - студентів, урядовців, учителів, журналістів. Варті й сьогодні уваги слова, мовлені 125 років тому одним із засновників товариства, священником Й. Заячківським: «Бідна Україна-мати, бідні і ви, сини її. Праця — це ваш капітал... Хоч як високо піднесла би вас доля, не дайтесь відірвати від вашої матері - від народу! Тоді лише ви будете сильні у народі, а народ вами славний!» Студент А. Січинський на зборах говорив: «Кожний народ, що хоче добитися самостійності, мусить передусім дбати про те, щоби нижчі верстви суспільності, народні маси піднести до того ступеня просвіти, щоби ця народна маса почула себе членом національного організму, відчула своє громадське і національне достоїнство й узнала потребу існування нації як окремішноі народної індивідуальності, бо ніхто інший, а маса народу є підставою усього».

Головою новоствореної «Просвіти» було обрано письменника й музиканта, професора академічної гімназії Анатоля Вахнянина. До керівного органу Товариства увійшли професори академічної гімназії О. Борковський, О. Огоновський та Ю. Романчук, професор учительської семінарії О. Партацький, студенти університету І. Комарницький, урядники Мих. Коссак та К. Сушкевич, доктор прав Мак. Михалян, художник і письменник К. Устиянович, які відіграли важливу роль не лише в самій «Просвіті», але й в українському суспільному житті.

Основною метою Товариства було поширення освіти і національної свідомості серед українського народу. Але до початку xx століття воно відіграло головну роль у громадсько-політичному житті Західної України. Просвітяни налагоджували стосунки між українцями, по-ляками, євреями, мирили народовців з москвофілами, надсилали до австрійського парламенту звернення у справі відкриття українських садків і шкіл, вивчення української мови в них, відкриття української кафед ри при Львівському університеті, видання підручників;

«Просвіта» сприяла утворенню у 1881 році «Рідної школи» (педагогічного товариства), «Товариства тверезості». Одним з головних завдань було видавництво книг, брошур, надсилання їх у низові осередки, створення бібліотек, читалень.

Завдяки підтримці і залученню села «Просвіта» ставила й економічні питання. При читальнях організовували крамниці, ощадно-позичкові каси, молочарні, кооперативи, склади збіжжя. Одночасно випускалися посібники з порадами, як підвищити агротехнічну куль туру виробництва.

Під опікою Товариства були створені навчальні заклади, видавалися стипендії студентам, яких посилали на навчання до Західної Європи.

За почином «Просвіти» було створено і видано 17 підручників для молодших класів українських гімназій, видавались «Календарі «Просвіта», серія книг «Українська письменність». На початку війни 1914 р. 75 відсотків населених пунктів Галичини мали свої читальні, 15 відсотків з них мали власні будинки (Народні доми). Працювали аматорські драматичні театри, хори, читальні-бібліотеки. Стало традиційним щорічне відзначення Шевченківських днів.

Без «Просвіти» були б неможливими політичні досяг нення українців у Галичині й відродження у 1918 році української держави. Воєнні лихоліття не оминули діяльність Товариства: після окупації держави ЗУНР Польщею «Просвіта» була заборонена і відновила свою діяльність у 1921 році.

Варто відзначити, що виникнувши у Львові, «Просвіта» поширила свою діяльність по всій Україні. Спо чатку наддніпрянці підтримували її діяльність матеріально і творчо. У просвітянських виданнях друкува- лись багато письменників України, що належала тоді до великодержавної царської Росії.

Після подій 1905 року стало хоч трохи вільнішим життя на Великій Україні. Перша організація «Просвіти» виникає 8 лютого 1905 року у Катеринославі. В її діяльності брали участь Д. Яворницький, Д. Дорошенко. У 1914 році російські власті забороняють Товариство.

25 листопада 1905 року «Просвіта» була заснована в Одесі. Виникли організації «Просвіти» у Кам’янці-Подільському, Житомирі, Чернігові, на Кубані, в Баку, Владивостоці. Окремо слід відзначити Київське Товариство, де працювали Б. Грінчіенко, М. Лисенко, Г. Коваленко, Леся Українка, В. Винниченко, С. Єфремов та багато інших. Ще у червні 1921 року, вже в умовах Української РСР, діяли 4322 осередки «Просвіти» з читальнями й Народними домами, але на по чатку 1922 року всі вони були ліквідовані. На Західній Україні Товариство було ліквідоване у вересні 1939 року.

Окремо слід наголосити, що за межами України, де компактно проживали українці, а це більшість країн Європи, США, Канада, Аргентина. Австралія і т. д. діяли осередки Товариства, виходили книги, журнали, газети, де віра у незалежність, самостійність жила.

Відродження Товариства відбувається у кінці 80-х років. 13 червня 1988 року біля пам’ятника І. Франку у Львові відбулись установчі збори Товариства української мови, а 11-12 лютого 1989 р. - в Республіканському будинку кіно відбулася Установча конференція у Києві. В Бердичеві міське Товариство української мови ім. Т. Шевченка було створено 22 березня 1990 року в приміщенні редакції газети «Радянський шлях» («ЗБ») якеочолив поет М. Пасічник. Через рік організації повернуто назву «Просвіта».

З теплотою згадую засновників товариства уже дещо віддаленого 1990 року. Це - голова осередку, директор школи №3 Ф. Б. Пашківський та незабутньої пам’яті український словесник цого ж закладу І. В. Алойникова; голова осередку заводу «Прогрес», інженер П. Передрій , конструктори заводу П. Дмитращук, В.Рогацький; район довелося представити мені, очолюючи тоді Іванковецьку школу, де діяло краєзнавче товариство «Берегиня». Вчителі С. Нецевич, О.Рибак, В.Козак, група місцевих художників В. Дзюбенко, О.Войтко, В.Пастушенко, П.Хоренко; член спілки письменників України, поет М. Пасічник, журналіст А. Кондратюк... Зуміли тоді ми всі обєднатися, щоб у Бердичеві була організація.

Першим заходом товариства, про який заговорили у місті, було проведення 22 травня того ж року біля пам’ятника Тарасові Шевченку концерту-мітингу, вперше тоді було піднято національні прапори. Жителі міста, серед яких чимало учнів та студентів, заполонили сквер біля парку метушилися у безсиллі функціонери міського та районного комітетів тоді всесильної компартії. На висоті виявилася готовність працівників правопорядку.

Свято озвучене. Виступи промов змінювались номерами художньої самодіяльності.

Майстерно провів свято ведучій, голова міського това- риства, поет Михайло Пасічник.

Шевченківському святу було відведено цілу сторінку міськрайонної газети «Радянський шлях» (пізніше- «3емля Бердичівська»), тоді редактором був П. С. Яцюк. Приємно відзначити, що редколегія газети з цього часу послідовно веде державницьку лінію.

З 22 травня 1990 року і до сьогодні, щороку, в день перепоховання великого Кобзаря, у місті відбуваються Шевченківські свята. Ініціатива у їх проведенні належить «Просвіті».

Протягом своєї дев’ятирічної діяльності Бердичівська «Просвіта» проводила різноманітну роботу. Можна по-різному її оцінювати, хоча найкращим суддею стане час. Та на окремих ділянках зупинимося.

Головним завданням товариства було і досі актуальним залишається - це впровадження у всі сфери життя державної української мови.

Десятки статей у місцевій пресі, виступи по радіо, на різноманітних мітингах, організованих творчих письменницьких зустрічах, лекціях спрямовувалися єдиній меті — утвердженню рідного слова.

Порозуміння просвітян, місцевого відділу освіти, державних та виконавчих органів влади сприяло вирішенню питання впорядкування мережі шкіл міста, мається на увазі їх мовного статусу. І ця робота проводиться постійно і послідовно.

Другий напрям — поширення української книжки. Тісна співпраця з просвітянами Львова сприяла тому, що галичани у 1993 році, коли започаткувався більш масовий перехід шкіл на здійснення навчально-виховного процесу українською мовою, безкоштовно передали, своїм транспортом доставили понад п’ять тисяч шкільних підручників.

Все, що нового приходило в ті роки з історії України, художньої літератури, народознавства, українського шкільництва, словники тощо, - а це близько п’ятдесяти назв і декілька тисяч примірників потрапило до бердичевців через «Просвіту».

На наше запрошення просвітяни Львова приїжджали і виступали з програмами свят «Ой, хто, хто Миколая любить», рідзвяно-новорічного циклу, гаївок-веснянок в дитячих садках, загальноосвітніх школах, профтехучилищах, середніх спеціальних закладах. Сьогодні, хай ще не так масово, як би хотілося, але ці та інші народні традиції відроджуються у нашому краї. Одинадцять раз групи школярів, вчителів-словесників, істориків, керівників шкіл за сприянням місцевої організації «Просвіта» побували у Львові.

Знають членів товариства у частинах військового гарнізону. Ніколи не стояла організація осторонь виборів, суспільно-громадського життя. Ми знаємо, що пра цюємо на майбутнє України.

www.ws.net.ua/berd/berdichev/doc/m...ch/ist_prosviti.htm  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

«Просвіта» у 1868 – 1917 рр. як суб’єкт побудови українськой нації:

роль і значення

 

О.В. Малюта

Інститут історії України НАНУ, м. Київ

 

У цій статті автор підкреслює необхідність вивчення діяльності громадського об’єднання «Просвіта» як елементу духовного відродження в українській державі. Діяльність «Просвіти», за словами автора статті, привела не лише до усвідомлення українським народом своїх національних ознак, але й до утворення української національної держави, у чому й полягає історичне значення «Просвіти» як суб’єкта націєтворчих і водночас державотворчих процесів.

 

Українське відродження XIX ст. було черговим етапом націєтворчого процесу, що являв собою відновлення зруйнованої в минулому народної структури та перехід до іншої національної стадії розвитку. Через низку історичних обставин кульмінація процесу, уповільненого порівняно з іншими слов’янами в часі, припала на середину XIX ст. Його безпосереднім суб’єктом за того періоду виступила громадська організація «Просвіта», що, дбаючи про освіченість переважно дорослого населення, сконсолідувала український народ, піднесла його національну свідомість до рівня, який дав право називатись нацією, і, що важливо, за періоду бездержавності стала носієм національної ідеї.

Із зазначеного стає зрозумілою потреба з’ясування такої проблеми, як роль та історичне значення «Просвіти» у процесі творення нації, що, у свою чергу, об’єктивно привело до створення української національної держави, а також необхідність оцінки зробленого товариством у минулому з метою врахування всіх хиб, притаманних згаданому процесу, для уникнення їх на сучасній стадії націєтворення.

Порушене питання розглядалось опосередковано у працях О.М. Германа [1], [2], О.М. Цапка [3] й авторки даного дослідження [4]. Проте жоден з авторів не дав йому всебічної характеристики, причиною чого, зокрема, стало акцентування уваги дослідників на окремих регіонах, а також той факт, що вони не ставили за мету всебічно розглянути ту частину періоду націєтворення, на який впливала «Просвіта» протягом свого існування, оскільки досліджували лише окремі його частини, а тому, відповідно, і не могли показати важливість для всього процесу українського націєтворення товариства як всеукраїнського явища, концентруючи увагу на окремих фрагментах. Порушувались переважно лише ті аспекти питання, що були пов’язані з формами піднесення національної свідомості (у зв’язку з чим перевага надавалась характеристиці, що була спрямована на піднесення національної свідомості народу, а не аналізу роботи організацій), та проблема впливу націотворення на динаміку діяльності товариства. Розгортання досліджень у зазначеному напрямку й уникнення дослідниками цілісного розгляду явища були зумовлені регіональністю досліджуваного об’єкта. Метою ж нашого дослідження є висвітлення з’ясування всебічної ролі «Просвіти» в націєтворенні, починаючи з часу її виникнення до утворення незалежної національної держави. У зв’язку з чим постають наступні завдання:

показати внесок «Просвіти» до процесу націєтворення та висвітлити її значення;

визначити функції товариства у згаданих процесах;

проаналізувати, до яких наслідків, що об’єктивно випливали з діяльності організації, привела її праця;

на основі проаналізованого матеріалу зробити висновок щодо ролі товариства у творенні української нації.

Зауважимо, що виклад вестимемо з моменту утворення «Просвіти», зосереджуючись у силу цього на другій половині XIX ст. у західноукраїнських землях (зокрема, Галичині), а з 1905 – 1906 рр. паралельно простежуючи перебіг націєтворчих процесів у підросійській Україні. Хронологічними рамками періоду визначаємо час від утворення товариства до моменту прояву українського народу як нації, що виявилось у проголошенні на Наддніпрянщині спочатку автономії, а згодом незалежної держави.

Нація як інваріант історичного процесу характеризується наявністю базового компоненту, яким виступає система цінностей, що доносить вона до своїх представників і завдяки їм передає наступникам. За час існування нації як структури еволюціонізували, зіткнулись із динамічними змінами, однак основні складові змістового наповнення залишились тими ж. Будучи наскрізним історичним явищем, нація не змінила своєї суті, навпаки, неоднаковість розвитку на різних історичних етапах допомогла їй набути ознак інваріантності. Репрезентуючи один із видів колективної ідентичності, національний організм зберіг свої характерні риси, до яких відносяться історична пам’ять і спільна масова, громадська культура. Особливість націєтворення українського народу полягала в тому, що для нього була характерною повторюваність перебігу, оскільки кожен черговий його етап завершувався винищенням представницької верстви – інтелігенції, яка є носієм національної свідомості.

Національна свідомість жива лише тоді, коли є кому її усвідомлювати, нею жити та її розбудовувати [5, c. 379]. Ідеться, звісно, про народ та інтелігенцію. Про те, ким вони були представлені за згаданого періоду, зупинимось нижче. А зараз звернемось до дефініції поняття «національна свідомість».

Національна свідомість – це усвідомлення державно-політичної, громадянсько-територіальної спільності (соборності), духовної єдності, етнічної й історичної спорідненості, психологічної, культурної самобутності та неповторності [6, c. 87].

Д. Донцов виділяє три чинники її розвитку: українську пресу, просвітні товариства, земства [7, c. 29]. Розкриваючи проблему, ми зупинимось на другому.

«Просвіта» як організація, що протягом століть впливала на пробудження свідомості українського народу, діючи в Галичині, у своїх статутах на цьому не наголошувала. Однак, отримала як наслідок у результаті своєї копіткої праці. Товариства, котрі діяли в підросійській імперії, виражали бажання піднесення національної свідомості українського народу у своїх програмно-організаційних документах. На час виникнення перших товариств на Надніпрянщині «Просвіта» в Галичині діяла вже 37 років і за той період у регіоні вже відбулось піднесення нашого народу на національну стадію, для частини українського народу підросійської України такі питання ще залишались актуальними.

У західноукраїнських землях на середину XIX століття українська еліта у формі інтелігенції переживала перехідний період. Провід у 1860 – 1870-х рр. переходив від греко-католицького духовенства до світської інтелігенції. В українських землях, що загарбала Російська імперія в середині XIX ст., провідниками ставали нащадки дворянства, які походили з козацької старшини, та вихідці з низів, які й складали нову інтелігенцію.

XIX ст. стало знаковим для українського народу. І. Лисяк-Рудницький відзначав, що саме на той час припав ґрунтовний переворот суспільної ролі інтелігенції, оскільки давалася взнаки втрата історичних провідних верств, частина з яких була винищена ворогами, а частина врятувалася ціною переходу до чужого табору, через що українською лишалася селянська маса, а крім неї, лише тонесенький прошарок інтелігенції [5, с. 363].

Проблема денаціоналізації провідних верств гостро постала в усіх українських землях. У Галичині вони були піддані полонізації, в Буковині – онімеченню, у Закарпатті – мадяризації, а в підросійській Україні – зросійщенню.

Проблематичним і зовсім невиграшним для всіх українських земель було те, що інтелігенція формувалась з розвитком національного руху.

Українці в підавстрійській Україні на час утворення «Просвіти» продовжували перебувати у стані етнографічної маси (тобто залишатись на тому рівні, на якому увійшли до складу імперії). Основна причина цього була в тому, що з народом ніхто не працював, не займався його розвитком, для чого не завжди була сприятливою політика уряду. Це дало підставу В. Гнатюку писати про те, що вищих верств, які мають провід і надають тон і забарвлення національному життю, у західноукраїнських землях не було через денаціоналізацію, а «при українській народності полишилося тільки селянство й духовенство… але вони були страшенно прибиті й темні» [9, с. 3].

Проте варто відзначити, що не один лише український народ перебував на стадії розвитку етнографічної маси. Такий стан був властивий і для інших слов’ян. Можна погодитись із влучним висловом українського соціолога О. Бочковського, який зауважував, що Австро-Угорщина в XIX ст. являла собою живий «етнографічний музей» [9, с. 7].

У ще менш виграшній ситуації опинився український народ підросійської України. Там не існувало навіть таких можливостей для розвитку, як в Австро-Угорщині, що все ж таки була конституційною монархією.

Російське самодержавство провадило політику, наслідком якої була нівеляція інонаціональних щодо росіян рис. У культурній сфері запроваджувані заходи набували характеру етноциду. Відповідало змісту введене Е. Смітом поняття «культурних воєн», одним із видів яких був культурний опір імперському космополітизму, або його культурному варіанту, або культурному впливу могутніх сусідів [10, с. 70]. Що ж до українців, то ними здійснювався опір поглинанню російською культурою.

Щодо українського народу Російської імперії, який у 60 – 70-х рр. XVIII ст. ще мав підстави залишатись нацією та ще мав власне самоврядування, здійснювалась жорсткіша політика, що повинна була знищити всі можливості реалізовуватись у сфері «високої культури, мистецтва, політики» та звести народ до рівня етнографічної маси.

Відомо, що носієм національної свідомості завжди виступала інтелігенція, народні ж маси, як правило, йшли за нею або були занурені у свої соціальні проблеми та несвідомі.

Процеси національного відродження сприяли пробудженню інтересу до свого минулого, його вивчення. Оскільки розвинутись у повну силу український рух під недрімним оком царського режиму не мав змоги, його центром невдовзі стала Галичина, що М. Грушевський у зв’язку з визначальною роллю у згаданих процесах назвав українським П’ємонтом.

Для обох регіонів, освічені верстви яких були виховані на різних інтелектуальних традиціях, співпраця була життєвою необхідністю. Для Галичини – тому, що українців під Габсбургами переймали творчі ідеї з Наддніпрянщини, для надніпрянських українців – тому, що Галичина була притулком від царських переслідувань [11, с. 432].

Основним структурним компонентом народу є етнічне ядро, що представляє згуртовану самосвідому відокремлену етнічну групу, що формує осердя й основу нації та держави. Історично склалося так, що основна частина етнічного ядра перебувала в Російській імперії. Мабуть, тому, незважаючи на те, що П’ємонтом в історії українського народу таки була Галичина та в українських землях підавстрійської України раніше відбулось національне визрівання, перше національне державне утворення виявило себе в підросійській Україні. Проте цьому також сприяли історичні обставини.

Різні типи етнічного ядра, навколо якого вибудовується нація і шляхи її формування сприяли утворенню двох типів етнічних спільнот – «латеральної» та «вертикальної».

В українського народу домінуючими були риси об’єднання вертикального типу. Це більша компактність і народність, проникність етнічної культури до всіх соціальних верств. Чітко виражена історична культура допомагала об’єднувати різні класи навколо спільної спадщини та традицій, особливо коли їм загрожувала зовнішня небезпека. Унаслідок цього етнічні зв’язки часто були набагато сильнішими та закритими, а впускні бар’єри – вищими. При чому етнічна культура не становила виняткового надбання однієї верстви коштом інших: вона, швидше, більшою або меншою мірою належала всій спільноті [10, с. 61].

Важливим моментом, що, проте, не завжди сприяв формуванню української нації, було те, що поруч співіснувала інша, «латеральна» спільнота, котра становила етнічне ядро держави, до якої входили українські етнічні землі. Спільноти такого типу були соціально обмежені верхнім прошарком, почуття спільності інтересів верстви було пов’язане з високим суспільним статусом панівного класу [10, с. 61]. Крім того, однією з рис цієї спільноти було поширення власної культури вниз по суспільній драбині.

Приміром, у Росії панівна етнічна група, яка становила етнічне ядро держави, мало-помалу ставала спроможна інкорпоровувати середні верстви й навколишні регіони до панівної етнічної культури. Основним проводирем такої інкорпорації була нова бюрократична держава. Через свій військовий, адміністративний, фіскальний і юридичний апарат вона могла визначати й поширювати комплекс цінностей, символів, міфів, традицій і спогадів, що становили культурну спадщину панівного аристократичного етнічного ядра. Таким чином аристократична етнічна держава дістала можливість визначити нову, ширшу культурну ідентичність для населення, навіть коли на практиці це часто супроводжувалось певним ступенем пристосування між панівною та периферійними етнічними культурами в межах параметрів, визначених владою панівного ядра [10, с. 63-64]. Так відбувалось зросійщення, полонізація, а в регіонах Австро-Угорської імперії – онімечення та мадяризація українського народу.

Шляху переходу етнічної української спільноти в націю властивий народний характер. Суть його зводиться до процесу народнокультурної мобілізації, коли невеличкі осередки просвітян-інтелектуалів наміряються очистити й мобілізувати «народ» через заклик до уявної минувшини етнічної групи, через пропонування пізнання історичних основ моралі для теперішнього покоління з поетичного простору й золотої доби в минувшині спільноти. Вони сподіваються перетворити відсталу, традиціоналістичну етнічну спільноту на засновану на питомій культурі політичну націю [10, с. 77]. Зауважимо, що в українських землях цю роль виконували осередки «Просвіти», залучаючи народ до відновлення історичної пам’яті за допомогою україномовного видавничого продукту, шляхом постановки спектаклів, проведення вечорів рідною мовою та на українські сюжети, збирання матеріалів, пов’язаних з минулим народу.

Поширення популярної літератури серед народних мас сприяло зміні світогляду та свідомості людей. Один із голів Львівської «Просвіти», уродженець села Говилів Великий Гусятинського повіту, Є. Олесницький, згадуючи своє дитинство, відзначатиме, що в 1860-х роках у селі охоче читали видавану «Просвітою» «Зорю», потім видання Наумовича, згодом газету «Правда». Незвичний фонетичний правопис викликав тривалий процес звикання до цих видань. Уже на початку 70-х років у селі з’являлися люди, які купували дорогі тоді українські книги та читали їх із захопленням, були вже й передплатники «Правди», а невдовзі стало все село свідомо українським і зберегло ту свідомість навіть тоді, коли прийшов туди парох-москвофіл [12, с. 36-37].

Згуртування людей однієї національності досягається завдяки обов’язковій, стандартизованій державній системі масової освіти [10, с. 25]. В українського народу роль консолідатора виконувала «Просвіта», причому з власної ініціативи в руслі проголошених у статутах завдань, оскільки національної держави ще не було. Основна увага організаціями спочатку західноукраїнських, а по 1905 році східноукраїнських земель зверталась на освіту народу, з якою безпосередньо були пов’язані питання мови, культури, історичної пам’яті.

На загальних зборах товариства «Просвіта» у Львові 1 лютого 1898 р., а це було майже через тридцять років після початку діяльності організації, голова товариства Юліян Романчук говорив про те, що «плоди діяльності товариства видно також на збільшенні народного почуття між галицькими русинами, взагалі особливо між селянством, більша охота до самоосвіти… однакож щоби наша просвітня робота ще сильніше розвивалася взиває (промовець закликав. – О.М.) селянство, щоб воно посилало більше своїх дітей до учительських семінарій, до середніх та вищих шкіл, бо у нас так інтелігенції, як півінтелігенції ще таки замало, через що майже ціла робота по селах та містечках спочиває на священиках, котрі не можуть самі дати собі ради» [13]. Орієнтуючись у ситуації, що склалась, провідники «Просвіти» намагались скерувати народ у правильне русло.

Народ творить сукупність певних об’єктивних, але змінних прикмет, таких, як походження, мова, побут, своєрідний спільний стиль, що пронизує всі ділянки життя даного колективу й надає йому одностайного (просторово й часово) «народного характеру» [14, с. 11].

Для народу характерне поняття етнічної належності – співіснування тривкості та плинності мінливих індивідуальних і культурних виявів у межах відокремлених соціальних і культурних проявів та параметрів, які набувають форми спадщини та традицій, що їх передають від покоління до покоління в трохи або значно зміненій формі, і вони визначають межі світогляду спільноти та змісту її культури [10, c. 47].

Характеризуючи етнічні спільноти, англійський дослідник Е. Сміт виокремлює риси, що їм притаманні. Це, по-перше, групова власна назва; по-друге, міф про спільних предків; по-третє, спільна історична пам’ять; по-четверте, один або більше диференційних елементів спільної культури; по-п’яте, зв’язок із конкретним «рідним краєм»; по-шосте, чуття солідарності у значної частини населення [10, с. 30].

«Просвіта» у своїй діяльності робила наголос на згаданих рисах, виокремлюючи відповідні напрямки роботи. У зв’язку з тим, що творення української нації відбувалось відповідно до етнічної моделі, головним компонентом, котрий відображав її сутність, є народна культура, основу якої складають рідна мова, звичаї, традиції. Ось і в цьому відіграла головну роль «Просвіта», що завдяки піднесенню освітнього рівня українського народу водночас сприяла відродженню його історичної пам’яті, залученню до української культури, впровадженню до виховного процесу та побуту рідної мови, що стала базовим компонентом єднання.

«Ніхто того не може перечити, що мусить бути якийсь середок, котрий би в’язав всіх слов’ян до купи, а сим середком єсть язик. Язик єден спільний взбудить віри почуття єдинства усіх слов’ян, він злучить їх в одну цілість і розріжнить їх від інших народів, – писав діяч «Просвіти» В. Барвінський, – […] просвіта народна найперше поступає за помогою язика народного і тілько за помочею того язика може вона стати власностею цілого народа. […] чи не б зноби та гріхом закопати таку багату красну мову як українська?» [15].

Діячі «Просвіти» намагались перетворити українську мову на мову масової народної освіти, літератури, друкованої продукції. Народна мова саме після того, коли вона стає мовою друкованої літератури, набуває підвищеної стійкості та починає здаватися більш «незмінною», а значить, і більш «вічною», ніж вона була до цього [16, c. 99].

«Просвіта» з 1869 до 1899 р. у своїх виданнях вживала полегшений для народу етимологічний правопис.

Один із діячів Львівської «Просвіти», парох Лозинський із Яворова, передаючи свої повноваження з поширення літератури наступнику – Юліану Низовому, надавав листовно з глибини отриманого досвіду поради відділу «Просвіти» у Львові (керівному органу. – О.М.). Він наголошував, що «книжечки тії мають служити для просвіти простого люду і розвою руської літератури», за його порадою належало триматись принципово мови та правопису «Науки» Наумовича (москвофільське видання. – О.М.), «бо мова, правопис так припали людові нашому до серця, що розбурхали цікавість у нього до читання, що нині майже у всіх селах з горячою охотою люди се читають і нетерпеливість проявляють, що книжку за норму мову та правопису вважають. Люд простий книги церковні (до котрих «Наука» Наумовича наближена) та їх правопис вважає за святість, а відступність вважає за помилку або блуд та відчуджує від них свої серця. Відступність не може сприяти розвитку руської літератури, а кидає розбрат та спинає цей розвій, а зіпсування книжок шкільних покладає важку відповідальність на всечесне товариство. [….] А для кого ж пише товариство? Хіба не для нашого люду? Проби нового правопису могли йти у 1848 р., але нині вже не на часі [….] Якби всечесне товариство тримало мови та правопису «Науки», це б усунуло ще б одну точку розбрату братнього (так болісного для серця правого русина), хоча б у літературі, що дай Боже!» [17]. Висловлена позиція представляла настрої тогочасного суспільства й показувала у яких складних умовах доводилось працювати «Просвіті». Але товариство йшло до поставленої мети, намагаючись поширювати літературну мову, впроваджуючи її до шкіл, беручи активну участь в унормуванні правопису. Ці дії мали сприяти охопленню народних мас думкою про те, що вони належать до єдиного українського народу, а згодом – усвідомленню ним своїх національних ознак. Сприяння перетворенню народної мови, що з часом мала стати національною, на розмовну повинна була здійснювати система народної освіти, що й упроваджувала «Просвіта».

Шведський соціолог Р. Челлен є прихильником думки про те, що народотворчий процес досягає своєї вершини тоді, коли народ витворив свою самостійну мову [9, с. 59]. Український народ опинився в більш виграшній ситуації: йому не треба було створювати власної мови, вона була, однак слід було її унормувати, перевести на стадію літературної. Оскільки реальна, справжня «рідна мова», що діти засвоювали природним чином від своїх неграмотних матерів і використовували в повсякденному спілкуванні, у жодному разі не могла бути мовою національною [16, с. 84].

І. Лисяк-Рудницький проводить думку про те, що втрата здобутків попередніх етапів української національної життєдіяльності була головною причиною хронічної політичної незрілості українського суспільства, його інфантильності та примітивізму. Це саме стосується й культурної ділянки [14, с. 20]. Батьки українського так званого «літературного відродження» свідомо поставили книжну мову виключно на розмовну бесіду сільського люду Подніпров’я. «Вислідом цього було, – стверджує вчений, – те, що ми загубили вироблену в попередніх віках українську наукову термінологію (юридичну, політичну, богословсько-філософську), так що мало не до революції 1917 р. панувало навіть в «українофільських» колах переконання в тому, що українська мова надається хіба що для ліричної поезії або для п’єс з народного побуту, або для брошурок популяризаційного змісту, але не для поважної наукової чи публіцистичної продукції. А нація проявляється окремою політикою й окремою високою культурною творчістю» [14, с. 19-21].

Там, де літературна мова еліти вже існує (якою б незначною не була кількість її реальних носіїв), вона здатна стати важливим фактором протонаціонального згуртування. Така мова сприяє формуванню еліти всередині, а якщо географічні межі цієї спільноти збігаються або можуть збігтися з територією якоїсь держави або зоною поширення живого народного діалекту, то вона здатна перетворитись на своєрідну модель для більшої спільноти на зразок нації [16, с. 95].

Англійський дослідник Е. Хобсбаум у своїй роботі погоджується з висновками праць Хроча (так прізвище подається в перекладі з англійської, однак з огляду на історіографії стає ймовірним, що мається на увазі праця М. Гроха) про те, що в різних соціальних групах у різних регіонах «національна самосвідомість» розвивається нерівномірно. І які б соціальні групи не ставали першими провідниками «національної ідеї», народні маси відчувають її вплив в останню чергу [16, с. 23]. У цьому на прикладі українського народу переконуємось і ми.

У Центральному державному історичному архіві Україні у Львові в одній зі справ містяться нотатки першого голови «Просвіти» Анатоля Вахнянина, у яких він зазначає, що «годі заперечити, що духовне життя русинов галицьких з каждим роком стає плисти чим раз ширшою струєю. «Просвіта», а за нею і свідомість народна, вникають у всі верстви народу руського. Круги інтелігенції ростуть і з похвальною ревностію беруть ся до труду для вітчини на чим раз нових поміх. Жертволюбностію здвигають ся… інституції яко кубики заборола руськости і розсадники світла правди і науки. Скорим кроком світить побіч других народов і народ руський до мети» [18]. Однак для отримання підстав до такого висновку колишньому голові товариства, «Просвіті» потрібні були тривалі роки невтомної праці. І товариство діяло, крізь його лави пройшли покоління людей. Необхідність його роботи відчула підросійська Україна, перейнявши ідею створення в Галичині. Товариство ставало всенародним, а згодом і національним.

Щодо розуміння поняття «нація» погоджуємось із дефініцією, поданою Ентоні Смітом: «Нація – сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, спільну масову, громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів» [10, с. 23]. Основним із компонентів, що відрізняє її від народу, є національна свідомість.

Найважливішими складовими національної свідомості І. Кресіна визначає етнічну та національну ідентичність, етнічну, національну, подвійну етнонаціональну, історичну свідомості (пам’ять), національну мрію, національну ідею, національний менталітет і характер, національні психологічні «комплекси» як наслідок неадекватної оцінки [6, с. 87].

Найголовніші риси національної ідентичності Е. Сміт виділяє такі: 1) історична територія або рідний край; 2) спільні міфи й історична пам’ять; 3) спільна масова, громадська культура; 4) єдині юридичні права й обов’язки для всіх членів; 5) спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території [10, с. 23]. Однак слід узяти до уваги застереження дослідника, який обстоює думку про те, що національна ідентичність багатовимірна, її не можна звести до єдиного елемента, її не можна легко або швидко прищепити населенню за допомогою штучних засобів [10, с. 24].

Нація покликана розвивати соціальні зв’язки між індивідами та класами, створюючи набір спільних цінностей, символів і традицій. Членам нагадують про їхню спільну культурну спадщину й культурну спорідненість, чуття спільної ідентичності й належності зміцнює та надихає їх. Чуття національної ідентичності стає могутнім засобом самовизначення й самоорієнтації індивіда у світі крізь призму колективної особистості та своєї самобутньої культури. Процес самовизначення й самоорієнтації є ключем до національної ідентичності [10, с. 23].

У праці «Просвіти» базовими напрямками, на яких робився наголос, були розвиток культури, відновлення історичної пам’яті. Ці компоненти є головними в утворенні нації.

Голова товариства О. Огоновський на XIII загальних зборах «Просвіти» 2 лютого 1882 р. стверджував, що завдяки заснованим у краю читальням поширюється та зміцнюється ідея, котру «товариство наше перше піднесло і реалізувати стало» [19]. Проте поширення національної ідеї, як і національне самоусвідомлення, характеризувалося повільністю.

Це дало підстави українському журналісту Івану Белею, який працював у редакції газети «Діло», члену Львівської «Просвіти», у листі до Олександра Григоровича Барвінського від 6 травня 1892 р. писати, що «національна ідея мало кого з українців гріє! Доперва тепер проявило ся кілько у русинів байдужности, нездарности та й гнили моральної! […] У «Просвіті» досі мало ще руху – переводяться поки що реформи (немаловажні й добрі. – О.М.) в адміністрації, але на найблизшім уже засіданню перейдеся до справ: управильнення і унятя в якусь систему видавництва книжок та видавання газети економічно-господарської» [20].

Голова товариства О. Огоновський на ювілейних загальних зборах «Просвіти» 2 лютого 1894 р. в промові зауважив, що «вже найкращим свідоцтвом побіди нашої ідеї національної є гарний розвій товариства за 25 літ та множество членів, до котрих прилучаються щороку нові тисячі… показалось при нагоді перенесення мощей Маркіянових (Шашкевича. – О.М.), в котрім участь взяли тисячі русинів зі всіх сторін Галичини і Буковини… Секретар зібрання відзначив, що голова відобразив різницю, яка існує між теперішніми просвітянами та давнім, темним пригнобленим селянином. При сій нагоді назвав десятки тих просвічених патріотів-селян, що приносять честь українському (у тексті вживається вживане тоді – руському. – О.М.) народу, як посол Осип Гурик, Євстах Садовський, Кость Скотар та ін.» [20]. Ось і наглядні приклади перетворення українців на націю, що виявилось в обстоюванні ними своїх прав, виході на політичну арену. Однак товариству не так легко доводилось працювати. На своєму шляху воно зустрічало опір з боку правлячих меншин, зокрема поляків.

У зв’язку з цим на загальних зборах «Просвіти» у Львові 2 лютого 1900 р. посол Барвінський домагається, щоб задля супротиву неприязним агітаціям поширювати серед народу національну самосвідомість (виданням книжечки про наш народний рух від часів Маркіяна Шашкевича) [21].

У плані реалізації завдань особливу увагу «Просвіта» звертала на збереження історичної пам’яті. Про цю важливу рису народу організація дбала вже з першого свого засідання. Продукти діяльності заснованої етнографічної секції мали привертати увагу людей до свого минулого. У статутах товариства йшлося про заснування музеїв, етнографічні виставки.

Так, зокрема, 1873 р. голова Львівської»Просвіти» В. Федорович профінансував у місті археологічну виставку. Крім того, він зібрав у своєму маєтку у Вікні скарби національного мистецтва, заснував там школу, розпочав виробництво килимів. У Тернополі демонструвалась влаштована ним єдина в Галичині за своїми розмірами та багатством етнографічна виставка [22].

Естафету збереження історичної минувшини перейняли в галицьких організацій осередки надніпрянських товариств. Так, 25 лютого 1919 р. зібрання Ради жванецької «Просвіти» з огляду на велике та багате історичне минуле містечка й околиць вирішило заснувати історико-етнографічний музей, для чого обрали комісію в складі 4-х осіб (керівник – почесний голова «Просвіти» Г.К. Степура). Помешкання під музей арендували в центрі міста, замовили потрібні для музею меблі [23].

Велика увага приділялась збереженню пам’яток минувшини й вінницькою «Просвітою». У вересні 1919 року «Просвіта» надала позичку в розмірі 1000 крб. Комісії з охорони культурно-історичних пам’яток та бібліотек, залишених більшовиками. Комісія, утворена Вінницькою повітовою народною та міською управами, опікувалась Народним музеєм мистецтв та старовини (1500 різних предметів), Губернською книгозбірнею (містила всі реквізовані бібліотеки), шістьма публічними бібліотеками, складеними з вилучених із приватних колекцій книг [24].

Виявом збереження українських традицій та історичної пам’яті народу був розвиток української пісні, про який також дбали «Просвіти». Практично при кожному товаристві діяли самодіяльні аматорські колективи – хори. Особливо це було поширено в Наддніпрянській Україні. Так, зокрема, хор Кам’янець-Подільського університету мав статус Національного. Газета «Життя Поділля» 1 березня 1919 р. на своїх сторінках повідомляла, що «при товаристві «Просвіта» під керівництвом диригента – інспектора Жванецької вищої початкової школи Д. Олексюка остаточно піднявся на ноги і тепер працює дуже жваво національний хор… Мета цього хору розповсюдити національну українську пісню серед селянства замість московської «Дуньки», яка зараз чуть смеркнеться лунає по селі» [23]. Пояснення, звісно, виглядало дуже спрощено, проте передавало справжню сутність існуючої ситуації.

Історично склалося так, що саме два голови «Просвіти» по різні боки кордону були авторами перших в українських землях опер. А. Вахнянин (керівник львівської «Просвіти») був автором твору «Купало», М. Аркас (голова миколаївської «Просвіти») написав «Катерину». Так українська музична культура підносилась на рівень професійності.

У цілому освіта, усна народна творчість, пам’ятки історичної минувшини являють собою зразки культурних надбань народу.

О. Бочковський вважає, що ті, хто за критерій нації її самобутності й окремішності визначають культуру, мають рацію. Нація настільки й тому постає нацією, наскільки вона виявляє культуротворчу здатність і хист. Для нації культура є тим, чим для людини – її особовість. Культурна своєрідність народу виявляється по-різному – залежно від історичних обставин [9, с. 72]. Тому з певністю можна стверджувати. що «Просвіта», розвиваючи й оберігаючи культурні надбання українського народу, накопичувала той ціннісний потенціал, що виступає основою нації.

У червні 1917 року, коли знайшла закріплення першим Універсалом думка про автономію українських земель у складі Російської держави, що давно пропагувалась, у тому числі й товариствами, діячі «Просвіти» не складали своїх повноважень, вони робили все можливе, щоб українська держава стала незалежною, виявляючи себе згодом невтомними працівниками різних гілок влади.

Перехід українським народом від бездержавності до стадії державотворення свідчив уже про його усвідомлення себе нацією, яка прагне реалізувати свої права. І в цьому була часточка праці «Просвіти».

Підсумовуючи зазначене, зауважимо, що «Просвіта» як суб’єкт націєтворчого процесу не лише сприяла консолідації народу, пробудженню в нього національної свідомості, формуванню професійної культури й обстоюванню власної державності, вона робила опір на національну ідею як компонент свідомості нації. Це дозволило розставити акценти в розумінні поняття національної ідеї, сформувати її як ідею нації та поставити на рівень ідеології. Зазначене дає підстави стверджувати, що організації здійснили колосальну працю не лише як учасники творення нації, а й у ролі суб’єктів державотворчого процесу.

Праця «Просвіти» у плані піднесення народної культури на професійний, «високий» рівень сприяла формуванню базових підвалин буття нації, її ціннісного набору.

У згаданих процесах товариство реалізувалось завдяки втіленню в життя таких функцій, як організаторська, освітня, інтегративна, стратегічна, координаційна.

Копітка праця «Просвіти» об’єктивно привела не лише до усвідомлення українським народом своїх національних ознак, а й до утворення української національної держави, у чому й полягає історичне значення «Просвіти» як суб’єкта націєтворчих і водночас державотворчих процесів.

Обґрунтовуючи вищезазначене, вважаємо, що перспективою подальших досліджень є глибоке дослідження значення «Просвіти» в українському державотворенні першої чверті XX століття.

 

ЛІТЕРАТУРА

Герман О. Вплив товариства «Просвіта» на пробудження національної самосвідомості українства в різні періоди його діяльності // Україна між двома світовими війнами. – Тернопіль, 1994. – С. 21-31.

Герман О. Роль «Просвіти» у формуванні національної свідомості українського народу (60-ті роки XIX – початку XX ст.) // Українська ідейна спадщина: Республіканська науково-практична конференція, Дніпропетровськ, 14 – 16 вересня 1992 р. – Дніпропетровськ. – 1992. – С. 93-95.

Цапко О. Діяльність «Просвіт» у формуванні національної свідомості серед населення України. – К.: Знання, 1998. – 18 с.

Малюта О. «Просвіта» як чинник націотворення українського народу на початку XX ст. – в 20-х рр. XX ст. (на прикладі Подільського товариства) // Поділля у контексті української історії: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції 29 – 30 листопада 2001 р. – Вінниця. – 2001. – С. 148-152.

Лисяк-Рудницький І.Виродження та відродження інтелігенції // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. – К., 1994. – Т. 2.

Кресіна І. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси (Етнополітологічний аналіз). – К., 1998.

Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. – К., 1991.

Гнатюк В. Національне відродженнє австро-угорських українців (1772 – 1880 рр.). – Відень, 1916.

Бочковський О. Вступ до націології. – К., 1998.

Сміт Е. Національна ідентичність. – К., 1994.

Лисяк-Рудницький І. Українці в Галичині під Австрійським пануванням // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. – К., 1994. – Т. 1.

Олесницький Є. Сторінки з мого життя. – Львів, 1935. – Ч. 1.

ЦДІА України (м. Львів). – Ф. 348. – Оп. 1. – Спр. 7630. – Арк. 221.

Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу й нації (Методологічні завваги) // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. – Т. 1.

ВР ЛНБ ім. В. Стефаника. – Ф. 11: Барвінські, – Папка 305. – Спр. 4715. – Арк. 7-7 зв.

Хобсбаум. Э. Нации и национализм после 1780 года. – Спб, 1998.

ВР ЛНБ ім. В. Стефаника. – Ф. 154. – Папка 3. – Од. зб. 84. – Арк. 1, 1 зв, 2, 2 зв.

ЦДІА України (м. Львів). – Ф. 818. – Оп. 1. – Спр. 20. – Арк. 9.

ВР ЛНБ ім. В. Стефаника. – Ф. 11. – Папка 57. – Од. зб. 596. – Арк. 33.

ЦДІА України (м. Львів). – Ф. 348. – Оп. 1. – Спр. 7629 – Арк. 1.

ВР ЛНБ ім. В. Стефаника. – Ф. 167. – Оп. 2. – Папка 94. – Од. зб. 3211.

ЦДІА України (м. Львів). – Ф. 348. – Оп. 1. – Спр. 7630. – Арк. 11.

Життя Поділля. – 1919, 1 березня.

ДАВО. – Ф. Д-255. – Оп. 1. – Спр. 130. – Арк. 84.

 

В данной статье автор подчеркивает необходимость изучения деятельности общественного объединения «Просвита» как элемента духовного возрождения в украинском государстве. Деятельность «Просвиты» привела не только к осознанию украинским народом своих национальных признаков, но и к созданию украинского национального государства, в чем и состоит историческое значение «Просвиты» как субъекта процессов построения нации и государства.

www.iai.gov.ua/_u/iai/dtp/CONF/13/...es/sec2/stat25.html  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Музично-драматична діяльність Луцької повітової “Просвіти”

 

Поряд з діяльністю загальноосвітнього характеру товариство “Просвіта” проводило велику роботу щодо створення мистецьких колективів – музичних, театральних, художніх, хореографічних. Їхня плідна діяльність сприяла відновленню національних традицій, закладала фундамент подальшого культурного розвитку регіону. “Просвіта” започаткувала надзвичайно яскраву традицію влаштування “академій” (святкових концертів) з нагоди вшанування пам’яті національних героїв, художніх геніїв, відзначення видатних історичних подій. Поштовхом до виникнення такої традиції були щорічні святкування шевченківських днів, що проходили з великою урочистістю у переповнених просвітянських залах у містах і селах.

Шевченківські академії, які проводило Товариство “Просвіта” та його філії в 20-30-х роках, за змістом і програмою проведення були дуже подібні. Проте в кожному конкретному випадку відчувалось і своє, місцеве, притаманне певному населеному пункту забарвлення. Програми цих академій наперед погоджувалися в повітових староствах, проте в них завжди панував український дух, як правило, усі вони закінчувалися виконанням національного гімну “Ще не вмерла Україна”.

З метою піднесення національної свідомості волинян просвітяни відзначали також інші пам’ятні дати: дні пам’яті І. Франка – 28 травня та М. Драгоманова – 15 червня, свято хрещення України – 14 липня, свято книги – 1 жовтня, свято “Просвіти” – 8 грудня. Просвітянські філії влаштовували вечори в основному в помешканнях окремих громадян, у школах. Зокрема, такий вечір відбувся в с. Буяни з приводу дня народження І.Франка. Програма вечора була такою: “1) бібліографія Івана Франка; 2) реферат “За що шануємо пам’ять І.Франка”; 3) декламування віршів поета; 4) вистава “Украдене щастя” І.Франка; 5) Український національний гімн”.

Помітною подією в громадському житті краю стало відзначення 10-річчя Луцької повітової “Просвіти” [2, 2]. Свято розпочалося з урочистої служби Божої в Чесно-Хресній церкві, яку відправив просвітер П.Пащевський. Далі близько 4 тисяч осіб з жовто-блакитними прапорами та оркестрами пройшли біля церкви Чесного Хреста, вулицями Ягелонською, Красінською та Любельською, через міст Бена. Свято завершилося масовим вічем на березі Стиру, де виступили з промовами Є.Петриківський, І.Власовський, О.Ковалевський. Свої привітання надіслали Галицька та інші волинські “Просвіти”, митрополит Діонисій, Український університет у Празі, Український інститут і Клуб Гетьманців у Берліні, свято відвідали Волинський воєвода Г.Юзефський, віце-воєвода Т.Гіновт-Дзєвалтовський.

“Просвіта” в повіті цілеспрямовано й наполегливо залучала до справи національного відродження мешканців села. Створила широку мережу гуртків за вподобаннями. Першочергову роль тут відігравали вечори й концерти, які вимагали значної попередньої підготовки. Програми цих заходів засвідчують, що мистецька діяльність товариства була багатогранною. Слід назвати хоровий спів, до якого, за свідченням очевидців, залучалися люди різного віку – від наймолодших до літніх. Часто просвітяни виступали під час богослужінь, панахид, були випадки, коли філії самі організовували церковні хори. Загалом просвітянські колективи в переважній більшості виникали на основі місцевих церковних хорів і великою мірою сприяли українізації церкви, зближенню двох музичних сфер – церковної та світської.

У середині 20-х років рух за організацію просвітянських хорів відчутно посилився. Майже кожна третя філія мала власний хор, що пояснювалося не тільки любов’ю волинян до пісні, але й тим, що ця справа майже не потребувала коштів. Сільські колективи в основному нараховували 20-25 осіб, але й були великі, що складалися з 80-90 осіб, як, наприклад, у с. Цумань. Хор с. Воютин запрошували в сусідні села – Блудів, Михлин, Білосток, Садів, Сьомаки, Смогилів та інші. Багато разів він побував і в містечку Торчин. На шевченківські свята воютинський просвітянський хор на чолі з Й.Грушецьким та І.Сачуком пройшов вулицями Луцька, співаючи пісні на слова Кобзаря та українські народні пісні. Популярність воютинського хору була така велика, що до нього просилися співаки з сусідніх сіл. Із с. Несвіч у хорі була О.Пітуніна, із с. Гать – Андрощуки, Гаврилюки, Нечипоруки, із с. Садова – Коперляни, Пугачевські. У репертуарі хору було понад 70 псалмів та народних пісень. Проте чи не найбільшим злетом культурно-мистецької роботи воютинської “Просвіти” стала постановка в 1934 р. опери “Наталка-Полтавка”. Її постановником був В.Поліщук. Він одночасно здійснював керівництво хором та підготовкою акторів-аматорів. Найталановитішою співачкою була Л.Бабіюк, вона мала сильне сопрано, їй доручали головні ролі. Майже на рівні професійної актриси виконувала ролі Н.Гордієвська. Про її гру писала газета “Українська нива”: “Своєю грою і переживанням драми в своїй душі вона так заімпонувала публічності, що… жіноцтво було розжалене і не могло втриматися від сліз” [3, 3]. До сільської акторської трупи входили К.Бабіюк, Т.Йоржик, Г.Костюк, В.Лавренюк, Л.Мозолінська, О.Поліщук, Г.Танчук, Ф.Танчук, Ю.Шандерук та інші. У своїх спогадах О.Поліщук залишив свідчення про те, що сільські актори, окрилені успіхами в постановці першої опери, поставили і другу – “Запорожець за Дунаєм”. Роль Одарки в ній виконала Л.Бабіюк, а козака – О.Поліщук.

Найактивнішу роботу з розвитку естетичних уподобань жидичинців проводив просвітянський хор. Чимала заслуга в цьому належала псаломщику В.Бабіченку, якого в селі ще й досі згадують як здібного організатора і вмілого диригента. Він був вихіцем з Полтавщини, у 1918–1920 р. брав участь у боях проти більшовицької армії, в 1920 р. був командиром 30 стрілецького куреня Української армії. Прибувши в Жидичин, швидко включився в національно-визвольний рух. Завдяки його професійним навичкам хор почав виступати з концертами. Репертуар колективу був багатим і різноманітним. Учасники хору ще й досі пам’ятають тексти пісень, називають композиторів: Д.Бортнянського, А.Веделя, М.Лисенка. Оскільки просвітянський хоровий рух набув масового характеру, виникла необхідність створення певної методичної бази. Тому в 1928 р. з ініціативи Ради Луцького повітового товариства розпочали роботу диригентсько-режисерські курси. По суті, започатковувалася система професійної музичної освіти.

Порівняно з хорами інструментальні колективи відіграли більш складну роль у тогочасному музичному житті Волині. Найчастіше це були різноманітні струнні ансамблі, які виникали при театральних гуртках, хорах як допоміжні виконавські “одиниці”. У м. Рожищі й м. Олиці існували струнні оркестри, в с. Жидичині – духовий оркестр. Під звучання цього оркестру жидичинці святили воду, організовували зустрічі єпископові Полікарпові (Сікорському), який мав тут літню резиденцію.

Проте музичне життя не обмежувалося тільки колективними формами. Не менш яскравими були й виступи солістів-співаків та інструменталістів, поміж яких було немало справді талановитих митців. Це бандурист Д.Щербина, виступи якого були нелегальними через заборону офіційної влади, що вбачала в його співі прямий заклик до непокори. Це і його колеги-бандуристи К.Місевич та Д.Гонта, які поєднували концертні виступи з просвітницькою роботою. Це, нарешті, надзвичайно популярна на Волині бандуристка Г.Білогуб, гра та спів якої відзначались особливою поетичністю, а сама вона ніби уособлювала музично-поетичний дух Волині. Звучала в концертах і фортепіанна музика в інтерпретації випускника Празької консерваторії Р.Савицького.

Саме “Просвіта” збагатила волинське мистецтво талановитим хореографічним колективом, який отримав назву “Гурток українських танців і співу”, і був очолюваний відомим балетмейстером В.Авраменком. Він не обмежувався лише концерними виступами і взимку 1922-1923 р. створив у Луцьку школу танцю. У ній навчалося близько 40 осіб, серед них такі обдаровані учні, як О.Бахов, М.Гасюк, С.Лісова, Н.Маркевич, В.Омельчук, В.Савчук, З.Харченко. З народними танцями, а також композиціями “Запорізький козак Гонта”, “Чумак”, “Горе Ізраїля” артисти об’їздили всю Волинь. Вихованців школи радо зустрічали в Чехословаччині та інших країнах.

“Про український танець чулисьмо, як про гопак з горілкою і… тільки. Яке ж зачудування, коли побачили ми національні танці учнів школи В.Авраменка. Танець виконаний 7-літнім Левком був нагороджений рясними оплесками. Танок “Катерина” є просто таки щось не земне, якісь святі – божественні рухи – грація! …Що ж до “Чумака”, виконаного самим В.Авраменком, то цей танок є немов би сама воля на безмежний простір нашої України”, – так відгукнулася газета “Українське життя” на виступ митців Луцької повітової “Просвіти” у Рівному 25 лютого 1923 р. [4, 4]. Окрім того, танцювальний гурток був і в с. Жидичин, створений за сприяння найздібнішого танцюриста М.Подригулі.
Про досить високий рівень хореографічної культури свідчила також поширена в регіоні практика інсценізації народних пісень, які в спільному театрально-хореографічно-хоровому виконанні були настільки популярними, що врешті виникла необхідність проведення відповідних підготовчих курсів. Багата й різноманітна музично-пісенна творчість Волині була цілющою криницею, живим джерелом творчого натхнення для митців краю. Репертуар хорів, звичайно, складався з українських народних пісень. Часто хористи виступали спільно з драматичними гуртками або акомпанували їм під час вистав, що мало великий успіх.

Театрально-аматорська діяльність стала однією з найбільш поширених та важливих сфер діяльності “Просвіти”. Це зумовлювалося тим, що театральне мистецтво було найбільш доступним і популярним засобом національно-громадського та морального виховання. До того ж воно сприяло поліпшенню матеріального становища просвітянських осередків. У звіті Воютинської філії зазначалось: “Аматорські вистави, як і раніше, відіграють видну роль в житті філії і як засіб освітньо-виховний, і як розвага, і як єдиний фонд” [1, 31].

Близько половини просвітянських осередків мали свої аматорські гуртки. Розвиток театральної справи залежав від багатьох чинників: наявності приміщення, костюмів та декорацій, а особливо – від ставлення до них адміністративної влади. На 1 липня 1928 р. у філіях Луцької “Просвіти” їх нараховувалося 42 [5, 7]. Театральною справою займалися дійсно аматори – люди, які поєднували свої основні заняття з роботою в гуртках. Так, у с. Крупа гурток “Сільського господаря”, що діяв при місцевій філії “Просвіти”, ставив і п’єси, одна з яких відбулася 12 липня 1931 р. (комедія І.Франка на 3 дії “Учитель”). Прибуток від вистави мав піти на поповнення бібліотеки гуртка.

Найбільші театральні гуртки були в Торчині, Воютині, Жидичині, Колках. Театральне мистецтво не було байдужим і аматорам с. Баковці Полонківської гміни, які організували гурток. Ставили в основному жартівливі вистави, які полюбляло все село, – “Як ковбаса та чарка, то й минеться сварка”, “Чорт – не жінка”. Аматорські гуртки існували також і в селах Боровичі, Гнідава, Годомичі, Крупа, Лаврів, Садів, Хорохорин та інших. У 1925 р. було дано 157 вистав, 1926 р. – 33, 1927 р. – 156, 1928 р. – 238. Отже, кожен аматорський гурток, щороку влаштовував 4-6 вистав.

Доробок аматорських гуртків насамперед складався з творів українських авторів, народних піснень і танців. Так, у репертуар гуртка в с. Четвертня входили вистави “Лихо з жінкою, лихо без жінки” – фарс на 1 дію М.Омелянця, “На сіножаті” – жарт на 1 дію Л.Яновської, “На перші гулі” – жарт на 1 дію С.Васильченка, “Мати-наймичка” – драма на 4 дії І.Тогобочного, “Пильнуй своєї хати” – жарт Сучасного, “Зимовий вечір” – етюд М.Старицького, “Сватання на Гончарівці” – оперета Г.Квітки-Основ’яненка та інші. Свої вистави аматори ставили в приміщенні місцевої школи.

Для керівництва театрально-драматичними секціями при філіях Товариства “Просвіта” зосереджувалися кращі сили української інтелігенції, серед яких було чимало талановитих відомих акторів та режисерів. Плідно, хоча й спорадничо, працювала музично-драматична секція Луцької “Просвіти”. Її активність 1920-1922 рр. значно поліпшила матеріальне становище Товариства, дала змогу утримувати помешкання та бібліотеку. Режисером був Д.Сідих. Талановито поставлена ним “Наталка-Полтавка” І.Котляревського підштовхнула до активніших дій і сільських аматорів.

Так, торчинські просвітяни бралися за постановку складних п’єс – “Лілея”, “Наталка-Полтавка”, “Мартин Боруля”, “Циганка Аза”, “За друзі своя”, “Назар Стодоля”. У 1923 р. силами секції в будинку “Просвіти” та театрі Кронштейна було дано 37 вистав. Проте з весни наступного року діяльність секції майже завмирає: її члени хотіли перейти в професіонали і прагнули створити власний театр. Питання про це неодноразово піднімалося на засіданнях Ради товариства, яка надавала фінансову допомогу в справі заснування постійного Волинського українського театру.

Пропагувати українське мистецтво було нелегко. На початку 20-х років у Луцьку існувало кілька театрів: польський (Волинський театр імені Ю.Словацького), єврейський, кілька аматорських драматичних колективів. У привілейованому становищі був польський театр, який фінансувався державними установами. У травні 1926 р. до міста приїхав талановитий актор і режисер з Наддніпрянщини М.Орел-Степняк. Однак створена ним театральна трупа, що з великим успіхом виступила на Волині, так і не змогла стати на професійний ґрунт: не вистачило власних сил, а адміністрація не надавала допомоги.

Та все ж ця українська трупа сприяла розвитку театрального мистецтва в краї. У Товаристві “Просвіта” було створено театральне бюро на чолі з М.Орлом-Степняком. У 1927 р. це бюро надавало аматорським просвітянським колективам тексти п’єс, реквізити. Сам М.Орел-Степняк чимало працював з аматорами-гуртківцями як так званий театральний інструктор. У цій роботі широко використовувалися збірки книжок з теорії акторської гри, що випускалися Львівською “Просвітою”. Театральне бюро існувало на кошти, отримані від вистав.

Часто рецензіям на виступи аматорських гуртків могли позаздрити навіть професійні театри. З особливим захопленням театральні вистави приймали на селі. До творчого напруження аматорів додавалося хвилювання їхніх сімей, родин, односельчан. Програма виступу аматорів включала не лише п’єси, а й українські пісні, як було в 1927 р. в с. Зубільно: 1) “Як ковбаса та чарка”; 2) “Кум мірошник, або сатана в бочці”; 3) концерт пісень: а) заповіт Т.Г.Шевченка; б) “Зашуміла ліщинонька”; в) “Зійшов місяць, зійшов ясний”, г) “Світи, світи, місяченьку”; д) “Солоха”.

У 1927 р. на Волинь приїхав М.Певний – учень школи С.Садовського, вихованець М.Саксаганського, артист Московського театру, а пізніше Київського державного європейського українського театру. Саме М.Певний у кінці 1928 р. очолив організований у Луцьку гурток, у який увійшли артисти-аматори Г.Білогубова, Д.Гонта, М.Лісовик, М.Лісовикова, А.Мирощенко, О.Неділко, Н.Певна, І.Поляков та інші, художнім директором був Ю.Миць, директором хору – О.Колесниченко.

“Українська нива” написана з нагоди п’ятирічного ювілею театру, що його започаткували місцеві аматори, які поставили на святі 10-річного ювілею Луцької повітової “Просвіти” третій акт історичної п’єси Л.Старицької “Гетьман Дорошенко”. Це стало поштовхом до створення драматичного гуртка, який згодом перетворився у Волинський український театр. Першим його директором був М.Певний [6, 2]. 3 червня 1929 р. Рада товариства прийняла рішення про організацію драматичного гуртка при Луцькій “Просвіті”, керівником якого став Д.Степняк.

Аматорські гуртки діяли і після офіційного закриття товариства. Зокрема, комедія Л.Яновської “На сіножаті” була поставлена 7 січня 1934 р. Торчинською філією “Просвіти”. “Надзвичайні артистичні здібності” відзначили глядачі в О.Поліщука, який майстерно грав скупого і дуже хитрого селянина Опанаса. Уже наступного дня, 8 січня, ті ж аматори ставили в просвітянському будинку п’єсу “Горе бабіям”, а на Водохреща, 20 січня, – п’єсу Б.Лепкого “Сотниківна”. На сценах сільських клубів ставилися п’єси та інтермедії таких авторів, як Т.Шевченко, М.Кропивницький та ін.

Завдяки діяльності гуртків виросла ціла плеяда талановитих самодіяльних акторів-співаків. Просвітяни вивчали правила сценічної поведінки, музичної грамотності. Загальному осуду підлягало пияцтво, брудні лайки. “На вистави приходили мало не всі – від старого до малого. Не йшов тільки той, хто нездужав. Це була школа пізнання своєї історії і національного виховання” [7, 141].

Однак часто, насамперед через причини внутрішнього характеру, театральна справа не набувала належного розвитку. Так, у с. Олика внаслідок “розколу” з гарного сільського театру виникло аж три аматорські гуртки, які витрачали багато сил на поділ майна, конфліктували між собою, проте поодинці так і не змогли налагодити роботу. Через нестабільне становище, постійну нестачу коштів музично-драматичні секції та гуртки “Просвіти” не змогли перетворитися на сильні культурні заклади. Та все ж у міжвоєнний період просвітянське товариство було головним осередком згуртування українського громадянства. Зазнаючи утисків від польської влади, його члени прагнули відродити рідну мову, культуру, звичаї, не дати загинути їм під іноземним гнітом.

Розвиток і вдосконалення театрального мистецтва на Волині теж було важливою справою просвітян. Товариство чимало зробило для морального та естетичного розвитку українського громадянства, а особливо для виявлення народних талантів, якими так багата волинська земля.

Отже, саме мистецтво стало основою національно-визвольної ідеології, джерелом живлення для національної культури, гарантом її збереження й поширення.

 

Волинський державний університет імені Лесі Українки. Науковий вісник. – 2001. – №10

referaty.com.ua/ukr/details/250/  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Просвіта (товариство)

 

Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії

 

Колишній будинок «Просвіти», Львів

Колишній будинок «Просвіти», ЛьвівІсторія

 

Товариство «Просвіта» в Галичині народилося на противагу антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській, підтримуваній цісарською владою, — з одного боку, і русофільській, — з другого. Для опрацювання статуту Товариства був створений комітет із представників академічної молоді, а також із таких діячів, як доктор Корнило Сушкевич, Михайло Коссак, професор гімназії Павлин Свєнціцький та ін.

2 вересня 1868 року Міністерство освіти дозволило заснувати Товариство «Просвіта». Це стало підставою для скликання у Львові першого загального збору. Його організація була доручена конституційному комітетові на чолі з професором академічної гімназії Анатолем Вахнянином.

Загальний збір був скликаний 8 грудня 1868 в залі польської «Стрільниці» на вулиці Курковій. На збір прибуло 65 представників, лише один із них, отець Йосип Заячківський, не був мешканцем Львова.

Програма майбутньої праці «Просвіти» була коротко сформульована у виступі студента Андрія Січинського:

«Кожний нарід, що хоче добитися самостійности, мусить передусім дбати про те, щоби нижчі верстви суспільности, народні маси піднеслися до тої степени просвіти, щоб ця народна маса почула себе членом народнього організму, відчула своє горожанське й національне достоїнство й узнала потребу існування нації як окремішньої народної індивідуальности; бо ніхто інший, а маса народу є підставою усього».

Головою новоствореного Товариства збір обрав Анатоля Вахнянина, а до виділу (керівного органу) — Олександра Борковського, Івана Комарницького, Михайла Коссака, Максима Михаляка, Омеляна Огоновського, Омеляна Партицького, Юліана Романчука, Корнила Сушкевича і Корнила Устияновича. Вирішено було створити українську бібліотеку з читальнею і щорічно видавати календар для народу.

Загальний збір «Просвіти» отримав привітання від українських народовських громад Бережан, Тернополя, Перемишля, Станіславова і Чернівців, від студентських товариств «Січ» і «Основа» у Відні. Вітальні телеграми надійшли з Чехії, Сербії та Словаччини. Тим часом москвофільське «Слово» назвало Товариство «польською інтригою».

Щоб роз'яснити мету Товариства, його виділ звернувся 11 лютого 1869 року зі спеціальною відозвою до народу. У ній указувалося, що «поза школою не знаходить українська дитина ніякого духовного корму, через котрий самосвідомість, моральність і добробут у народі могли би чимраз більше розвиватися».

Товариство працювало у складних умовах. Воно не мало приміщення, а тому наради і засідання проводили вдома у К. Сушкевича або А. Вахнянина. Плідно працювала просвітницька секція, шо розпочала видавати для народу популярні книжечки і готувати підручники для єдиної української гімназії. Редактором популярних видань став письменник Юрій Федькович. Товариство домовилося про книгообмін з польськими та чеськими освітніми товариствами.

26 травня 1870 року відбувся другий загальний збір Товариства. І знову довелося просити приміщення у польської «Стрільниці». Збір визначив нові принципи роботи «Просвіти».

На Товариство відразу почалися нападки як намісництва і староств, так і русофільського «Слова». Однак просвітня робота набирала сили. За два роки було засновано три нові філії «Просвіти», організовувано читальні, почали видавати друкований орган "Письмо з «Просвіти», а з 1880 року під редакцією члена виділу «Просвіти» Володимира Барвінського стала виходити народовська політична газета «Діло». Широка популярність Товариства змусила галицький сейм надати йому 1000 срібних «запомоги», яку згодом збільшено на 50 відсотків.

30 листопада 1880 року з ініціативи В. Барвінського скликано перше українське народне віче у Львові. Віче було однією з форм політичної роботи Товариства. Зі зміною ситуації політична боротьба могла мати для «Просвіти» непередбачені наслідки. Зваживши на це, члени виділу (Омелян Огоновський, Юліан Романчук, Олександр Огоновський, Олександр Стефанович, Іван Белей, Кость Левицький та інші) вирішили створити перше українське політичне товариство «Народна Рада», яке б співпрацювало з «Просвітою». 1884 року було засновано ремісниче товариство «Зоря», його очолив один із керівників «Просвіти» Василь Нагірний.

За ухвалою загального збору Товариства, який відбувся 25 березня 1891 року, читальні «Просвіти» вели курси неписьменних, проводили «відчити», вечорниці, ставили п'єси, а крім того, створювали рільничо-господарські та промислові спілки, позичкові й ошадні каси.

Своє 25-річчя «Просвіта» відзначила дуже урочисто. Разом з іншими українськими товариствами вона організувала перевезення з Новосілок-Міських на Личаківське кладовище останків Маркіяна Шашкевича. Іван Белей підготував коротку «Історію Просвіти».

Великим досягненням «Просвіти» була, безперечно, купівля у 1895 році власного будинку. Для цього надійшли пожертвування не тільки з Галичини, а й з Наддніпрянщини. Кияни передали через професора Михайла Грушевського 1500 ринських.

31 січня 1896 року загальний збір «Просвіти» обрав головою Товариства професора Юліана Романчука. Ці обов'язки він виконував цілих десять років. За цей час швидкого розвитку набув кооперативний рух, який покликав до життя в 1898 році «Краєвий Союз Кредитовий», а в 1904 році — нове товариство «Краєвий Союз Ревізійний». Члени «Просвіти» провели маніфестації з нагоди 50-річчя скасування панщини і 100-річчя «Енеїди».

На зламі двох віків значно активізується політичне життя, в якому члени «Просвіти» завше йдуть попереду. Саме тоді, 1899 року, більшість народовців оформилася в Національно-демократичну партію на чолі з Юліаном Романчуком і Костем Левицьким. Галицька інтелігенція долає консерватизм. Замість самоназви «русин» («руський») поширюється назва «українець» («український»). Водночас запроваджувано фонетичний правопис до популярних видань «Просвіти». Просвітницьку діяльність широ підтримує духовенство, зокрема тодішній станіславівський єпископ Андрей Шептицький.

Почуття єдності західних і наддніпрянських земель виявилося під час святкування 12 листопада 1905 року ювілею гетьмана Богдана Хмельницького. На той час за прикладом Галичини організовуються освітні товариства під назвою «Просвіта» на землях Наддніпрян-щини: спочатку — в Одесі, а згодом — у Катеринославі, Житомирі, Кам'янці-Подільському, Києві, Чернігові, Миколаєві. Цікаво, що власні читальні «Просвіти» мали переселенці навіть на далекосхідному Зеленому Клині та в Америці.

Починаючи з 1906 року, «Просвіту» очолювали доктор Євген Олесницький (усього 4 місяці) та Петро Огоновський. 1 листопада 1910 року головою Товариства став судовий радник Іван Кивелюк, який виконував ці обов'язки аж до 1922 року. За його головування «Просвіта», попри тяжке воєнне лихоліття, досягла небачених висот.

На загальному зборі Товариства в 1912 році було прийнято новий статут, який поставив завдання широкої культурно-освітньої роботи. Вона передбачала діяльність народного театру і кінотеатру, проведення народних свят, з'їздів і краєзнавчих походів, організацію книгозбірень, народних музеїв, публічних читалень, книгарень, друкарень та інших підприємств, різних курсів і шкіл (народних, середніх, вищих, господарських, промислових, торговельних), ведення зразкових господарств, садів тощо.

Наприкінці 1913 року «Просвіта» мала 77 філій і 2648 читалень. Масово почали створюватися бібліотеки. У віддалені місцевості книжки надходили безплатно. Важливе місце у просвітній праці посіли виклади і відчити, «курси вищої освіти», курси навчання неписьменних. «Просвіта» підтримувала жваві зв'язки з українцями Закарпаття, Хорватії, Боснії, Сполучених Штатів Америки, з багатьма освітніми організаціями.

До важливих здобутків «Просвіти» належить святкування ювілейних річниць — 50-річчя від дня смерті Тараса Шевченка, 100-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича, 50-річчя «Руської Бесіди», 40-річчя письменницької діяльності Івана Франка. 13 грудня 1913 року «Просвіта» взяла участь у події надзвичайної ваги — митрополит Андрей Шептицький передав громадськості Львова Національний музей, який він заснував. При цьому «Просвіта» подарувала музеєві цінні пам'ятки зі свого архіву.

Кілька місяців тривали ювілейні Шевченківські урочистості. Цікаво, що читальні та філії, засновані 1914 року, мали ім'я Тараса Шевченка. У масову маніфестацію перетворився «Краєвий Шевченківський здвиг» українських руханкових, пожежних і стрілецьких організацій, що відбувся 28 грудня 1914 року. Свою майстерність показали згуртовані в «Соколах», «Січах» та «Стрілецьких куренях» галицькі юнаки.

Російська окупація Львова завдала значної шкоди «Просвіті». Було знищено бібліотеки, читальні, репресовано активних діячів. Деякі з них змушені були виїхати за межі Галичини. Навіть після російського відступу воєнний стан унеможливив Товариству розгорнути свою діяльність. Та все ж вона активізувалась у 1918 році, коли Україна воскресла до державної незалежності. Товариство «Просвіта» допомогло сформувати Міністерство освіти ЗУНР.

Терор польської окупаційної влади не оминув і «Просвіту». Заарештованого голову Товариства Івана Кивелюка було вивезено до табору інтернованих біля Кракова.

Лише від початку 1920 року знову пожвавилося просвітянське життя. Щоб піднести народний рух, у грудні 1920 року було проведено «Свято Просвіти», а через два місяці відзначено 60-річчя від дня смерті Тараса Шевченка, під час якого створено видавничий фонд «Учітеся, брати мої!».

Для збирання матеріалів про історію визвольної боротьби Головний виділ Товариства створив окреме видавництво «Червона Калина». У п'ятиріччя смерті Івана Франка тлінні останки великого поета були перевезені на нове місце поховання. Одночасно був оголошений конкурс на проект надмогильного пам'ятника. 1 листопада 1921 року відбувся загальний збір, який обрав головою головного Товариства Івана Кивелюка, шо саме сидів під арештом. На жаль, йому не довелося головувати довго: рівно через чотири місяці Іван Кивелюк помер. Більше року «Просвіту» очолював голова міста доктор Іван Брик. У квітні 1923 року загальний збір обрав головою професора Михайла Галущинського.

Про розмах організаційної праці в «Просвіті» свідчать такі дані: за п'ять повоєнних років число філій зросло до 96, а читалень «Просвіти» — до 2934, що перевищило передвоєнні дані відповідно на 9 і 65 одиниць. Організаційні успіхи затьмарювали великі борги, які не давали можливості просвітянам розгорнути діяльність на повну силу.

Після смерті професора М. Галущинського десятим головою «Просвіти» був обраний Іван Брик. Товариство працювало далі, переборюючи труднощі.

У 1928-му, своєму ювілейному році, «Просвіта» мала на землях окупованої Польщею Галичини 2934 читальні і 12 508 безпосередніх членів. Значно слабше працювало Товариство на Волині, Підляшші та Холмщині, де діяло близько 600 його читалень.

Розпочатий польською владою на зламі 20-30-х років брутальний наступ на українську культуру призвів до сумних наслідків. Значно скоротилося число читалень і безпосередніх членів «Просвіти», різко зріс в умовах тодішньої економічної кризи її борг.

Але Товариство не здавалось і вже 1934 року мало 3046 читалень і близько 500 тисяч членів. Відновлено і відкрито нові читальні. За редакцією професора Василя Сімовича далі виходив ілюстрований науково-популярний місячник «Життя і Знання». Видавалися книжки фірми фонду «Учітеся, брати мої!» — для найширшого загалу української громадськості, новорічні календарі. Просвітяни організували конференції та перевишкіл бібліотекарів і керівників гуртків самоосвіти й аматорських театрів. 1936 року «Просвіта» мала 83 філії, 3210 читалень, 1207 домівок, 3209 бібліотек із фондом 688 186 книжок, 2185 театральних гуртків, 1115 хорів, 138 оркестрів, 550 гуртків самоосвіти, 86 курсів для неписьменних і 262 гуртки просвітянської молоді.

У наступні два роки справи були ще кращими. Лише активних членів налічувалося близько півмільйона. Працювало 11 комісій (просвітньо-організаційна, освітньо-виховна, видавнича, бібліотечна, господарсько-фінансова, театрально-співова, для поборювання неписьменності та інші).

Урочисто відзначено 70-річчя заснування «Просвіти». 22 травня 1938 року відбулося богослужіння, яке відправив єпископ Микита Будка. Андрей Шептицький освятив новий біло-золотистий прапор «Просвіти» з написом: «В силі духа-перемога народу!». Цей прапор вигаптували жінки з «Народного мистецтва» за проектом Святослава Гординського. Прапор увінчали стрічками голова Наукового Товариства імені Шевченка професор Іван Раковський, голова «Рідної школи» професор Іван Галущинський, представник української кооперації та інших організацій.

Після 1937 року «Просвіта» переживала тяжкі часи. Польська влада закривала читальні, особливо на північно-західних землях. Комуністи намагалися через низові читальні пропагувати «великі перетворення» за Збручем. У таких умовах 8 червня 1939 року відбувся в «Театрі Ріжнорідностей» останній загальний збір «Просвіти». Він обрав головою Товариства отця Юліана Дзеровича.

 

1939 рік став останнім роком існування «Просвіти» на наших землях. Сталінські опричники знищили у центральному будинку Товариства (площа Ринок, 10) його архів, цінні історичні документи і рукописи, друковану продукцію. Так вони вчинили з осередками «Просвіти» і в інших містах і селах. Не дозволили відновити роботу «Просвіти» і гітлерівські окупанти.

Відтоді Товариство «Просвіта» існувало лише за межами України, де українські емігранти відсвяткували його сторічний ювілей.

 

Новітня історія «Просвіти»

 

Пам'ятник «Просвіті», Львів

Пам'ятник «Просвіті», ЛьвівНаприкінці 80-х років, коли агонізувала комуністична система в Україні, досвід «Просвіти» прислужився справі самоусвідомлення, самоідентифікації українців, реалізації національної ідеї, квінтесенцією якої стало проголошення Акта Незалежності 24 серпня 1991 року. Становлення організації відбувалося в умовах шаленого тиску комуністичної номенклатури. 17 грудня 1988 року в Києві був створений організаційний комітет для скликання установчої конференції Товариства української мови, який очолив Дмитро Павличко. Через 2 місяці був підготовлений статут. А 11-12 лютого 1989 року в Республіканському будинку кіно відбулась установча конференція Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка — перший легальний форум незалежної громадської організації у Києві. Було прийнято статут і обрано керівні органи Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Головою став Дмитро Павличко.

Товариство брало найактивнішу участь у всіх загальнополітичних заходах, не випускало з поля зору проблему зміцнення позицій української мови як державної, підготовку Верховною Радою Закону про мови в Україні. Розпочало активну видавничу роботу, зокрема почало випускати газету «Слово».

29—30 вересня 1990 року відбулася ІІ конференція Товариства української мови імені Тараса Шевченка в місті Києві. Змінено статут. На альтернативній основі головою Товариства було обрано народного депутата України Павла Мовчана.

12 жовтня 1991 року була скликанна ІІІ позачергова конференція Товариства української мови імені Тараса Шевченка, на якій Товариство було реорганізоване у Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Водночас ряд регіональних організацій Товариства піддали сумніву легітимність ІІІ позачергової конференції Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Для узгодження дискусійних питань та заслухання звіту керівництва регіональні (обласні) ТУМ запропонували скликати ІV позачергову конференцію, яка так і не відбулася внаслідок позиції деяких чільних функціонерів Товариства. У подальші роки в ряді регіонів, зокрема на Сході і Півдні України, де ситуація з українською мовою і культурою до сьогогодні залишається складною, відбувався болючий процес дезінтеграції Товариств української мови і створення товариств «Просвіта». Частина Товариств української мови, які не увійшли до «Просвіти» утворили Асоціацію товариств української мови.

1993 року відбувся IV з'їзд Всеукраїнського товариства «Просвіта» та ювілейне засідання, присвячене 125-літтю організації. Головою Товариства обрано народного депутата України Павла Мовчана. З'їзд окреслив актуальні проблеми українського відродження і розбудови держави. Особливу увагу було звернуто на майбутні вибори до Верховної Ради України. Просвітяни продовжили взятий курс на висвітлення замовчуваних раніше сторінок нашої трагічної історії, на відродження української національної культури через видавничу, лекційно-просвітницьку діяльність, визначили як пріоритетну економічну просвіту народу…

Активну участь взяли просвітяни і в конституційному процесі, який завершився перемогою демократичних сил — ухваленням 28 червня 1996 року Конституції — Основного Закону України та прого­лошенням статтею 10 державності української мови. Великий резонанс в українському суспільстві викликала зорганізована Товариством серія «круглих столів» за участю урядових структур щодо активного впровадження статті 10 Конституції України в усі ділянки суспільного життя.

Із лона «Просвіти» виокремились більшість новітніх організацій і партій.

Ця організація профінансувала перший український анімаційний мульсеріал «Лис Микита».

. http://uk.wikipedia.org/wiki/