|
350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України
Івана Виговського у Конотопській битві |
|
Походив з українського шляхетного роду з
Овруцького повіту на Київщині. На початку 1648
р. служив у польському війську. Під Жовтими водами потрапив у татарський
полон, викуплений Б. Хмельницьким. Вступив на козацьку службу, був призначений
генеральним писарем Запорозького війська. Виконував найважливіші доручення
гетьмана, став одним із найближчих його дорадників. Після смерті Б. Хмельницького на Корсунській Раді 1657 р. обраний
гетьманом України. Уклав союз із Швецією і Кримом, розірвав відносини з
Росією, підписав з Польщею Гадяцьку
угоду 1658 р. Військо під проводом Виговського
отримало перемогу у Конотопській битві 8.07.1659
над російськими військами князя Трубецького. Політика Виговського на зближення з
Польшею викликала невдоволення незаможного козацтва, селянства, частини
старшини. Під натиском народних повстань у жовтні 1659 був змушений зріктися булави і виїхати в Польщу. На початку 1664 було звинувачено у зраді, заарештовано й без суду, за
наказом полковника С. Маховського, розстріляно під Вільхівцем.
Похований у Галичині. |
|
|
Про відзначення 350-річчя перемоги
війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві : Указ Президента України від
11.03.2008 р. № 207 // Уряд. кур`єр. – 26 берез. (№ 56). – С. 1. – вкл. :
Орієнтир. |
|
||
|
Література |
|
|||
|
Шифри |
Назва |
Місце знаходження |
||
|
Т3(4УКР)46 А72 |
Антонович В. Б. Коротка історія Козаччини / В. Б. Антонович. – К. :
Україна, 2004. – С. 89–92. |
ч.з. №2 |
|
|
|
Т3(4УКР)46 А76 |
Апанович О. М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі / О. М. Апанович.
– К. : Либідь, 1993. – С. 69–97. |
хр |
|
|
|
Т3(4Укр)4 А76 |
Апанович О. М. Розповіді про запорозьких козаків / О. М. Апанович. – К. :
Дніпро, 1991. – 335 с. |
хр |
|
|
|
Т3(4УКР) А82 |
Аркас М. М. Історія України-Русі / М. М. Аркас ; передм. П. М. Гвоздецького. – 3-є
факс. вид. – Х. : Вища шк., 1993. – С. 213–223. |
хр |
|
|
|
Т3(4УКР)4 Б23 |
Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства / Д. Н. Бантыш-Каменский. – К. : Час, 1993. – 656 c. |
хр |
|
|
|
Т3(4УКР) В27 |
Велика Історія України від
найдавніших часів : у 2 т. – К. : Глобус, 1993. – Т. 2. – С. 77–88. |
ч.з. №2 |
|
|
|
Т3(4УКР) В42 |
Видатні постаті в історії
України (ІХ-ХІХст.) : короткі біогр. нариси, істор. та худож. портрети. – К. :
Вища шк., 2002. – С. 172–173. |
ч.з. №2 |
|
|
|
Х1(4Укр) Г76 |
Грабовський С. Нариси з історії
українського державотворення / С. Грабовський,
С. Ставрояні, Л. Шкляр. – К. :
Генеза, 1995. – 608 с. |
ч.з. №1 |
|
|
|
Т3(4УКР) Г91 |
Грушевський М. С. Ілюстрована історія України / М. С. Грушевський. – К. :
Наук. думка, 1992. – С. 304–308. – (Пам`ятки історичної думки України). |
хр |
|
|
|
Т3(4УКР) Г91 |
Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа / М. С. Грушевский. –
К. : Лыбидь, 1991. – 400 с. |
н/аб |
|
|
|
Т3(4УКР) Г91 |
Грушевський М. С. Про старі часи на Україні: коротка історія України (для
першого початку) / М. С. Грушевський. – К. : Обереги, 1991. – С. 55–59. |
хр |
|
|
|
Т3(4Укр) Д58 |
Довідник з історії України (А–Я) / за заг. ред. І. З. Підкови, Р.
М. Шуста. – 2-е вид., доопрац. і допов. – К. : Генеза, 2001. – С. 106,
342. |
СБО |
|
|
|
Т3(4УКР) Д69 |
Дорошенко Д. І. Нарис історії України : в 2 т. / Д. І. Дорошенко. – Репринт. вид. |
ч.з. №1 |
|
|
|
Т3(4УКР) Э68 |
Енциклопедія історії України. – К. : Наук. думка, 2005. – Т. 1 : А – В. – С. 502–503. |
СБО |
|
|
|
Т215(4УКР) Е70 |
Єремєєв І. С. Герби гетьманів України / І. С. Єремєєв. – К. : УЦІММ-ПРЕС,
1998. – С. 29–30. |
хр |
|
|
|
Т3(4УКР) Е91 |
Єфименко О. Я. Історія України та її народу / О. Я. Єфименко. – К. :
Мистецтво, 1992. – С. 94–116. |
н/аб |
|
|
|
Ф3(4Укр) З80 |
Золота книга Української еліти = Golden book of Ukrainian elite :
інформ.-імедж. альм.: у 6 т. – К. : Евроімідж, 2001. – Т. 1. – С. 376–377. |
СБО |
|
|
|
Т3(4УКР) И44 |
Ілюстрована енциклопедія історії України : в 3 т. – вид. переробл., допов.
– К. : Спалах, 2004. – Т. 1 : Від найдавнішого часу до кінця 18 ст. – С.
33–36. |
СБО |
|
|
|
Т3(4УКР)4 И90 |
Історія України в особах : IX–XVIII ст. – К. :
Україна, 1993. – С. 300–311. |
ч.з. №2 |
|
|
|
Т3(4УКР) И90 |
Історія України та її державності / за наук. ред. Л. Є. Дещинського. – Л. : Бескид Біт, 2005. – С. 92–107. |
всі ч.з. |
|
|
|
Т3(4УКР) И90 |
Історія українського війська : в 2 ч. – Репринт. вид. |
хр |
|
|
|
Т3(4УКР) К56 |
Коваленко Г. Українська історія : оповідання з історії України від
найдавніших до нових часів, зі вступ. словом про Всесвіт. історію / Г.
Коваленко. – К. : Велес, 1993. – 176 с. |
н/аб |
|
|
|
Т3(4УКР) К68 |
Короткий довідник з історії України. – К. : Вища шк., 1994. – С. 40. |
СБО |
|
|
|
Т3(4УКР) К72 |
Костомаров, М.І.
Галерея портретів: біографічні
нариси / М. І. Костомаров. – К. : Веселка, 1993. – С. 163–191. |
хр |
|
|
|
Т3(4УКР) К72 |
Костомаров М. І. Історія України в житєписах визначнійших її діячів /
М. І. Костомаров.– Репринт. відтвор. вид. 1918 р. – К. : Україна,
1991. – С. 315–323. |
ч.з. №2 |
|
|
|
Т3(4УКР) К82 |
Крип`якевич І. П. Історія України / І. П. Крип`якевич. – Л. : Світ, 1990.
– 520 c. |
н/аб |
|
|
|
Т1(4УКР) Л64 |
Літопис Самовидця / підгот. Я. І. Дзира. – К. : Наук. думка, 1971. – 208
с. – (Джерела з історії України). |
хр |
|
|
|
Т3(4УКР) М18 |
Малий словник історії України. – К. : Либідь, 1997. – С. 81, 208. |
СБО |
|
|
|
Т3(4УКР) П14 |
Палютін А.П. Україно-російські відносини: минуле і сучасність / А. П. Палютин. – Х. :
Курсор, 2006. – 278 с. |
хр |
|
|
|
Т3(4УКР) П31 |
Петровський В. В. Історія України: неупереджений погляд : Факти. Міфи. Коментарі / В. В. Петровський, Л. О. Радченко, В. І. Семененко. – К. : Школа, 2007. – 592 c. |
хр |
|
|
|
Т3(4Укр) Д36 |
Державні, політичні та
громадські діячі України: політичні портрети : навч. посіб. – К. :
Ін Юре, 2002. – Кн. 1. – C. 100–102. |
всі ч.з. |
|
|
|
Т3(4Укр) П52 |
Полонська-Василенко Н. Д. Історія України: у 2 т. / Н. Д.
Полонська-Василенко. – К. : Либідь, 1992. – Т.2 : Від середини XVII століття до 1923 року. – С. 36–47. |
н/аб |
|
|
|
Т3(4УКР) С47 |
Слабошпицький М. Ф. З голосу нашої Кліо : події і люди української історії / М. Ф. Слабошпицький. – К. : Довіра, 1993. – 256 c. |
хр |
|
|
|
Т3(4УКР) У45 |
Смолій В.А. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.) / В. А. Смолій, В.С.
Степанков. – К. : Альтернативи, 1999. – 352 с. – (Україна крізь віки : у 15
т. ; Т. 7). |
хр |
|
|
|
Т3(4УКР) С89 |
Субтельний О. Україна : історія / О. Субтельний. – К. : Либідь, 1993. – 720 c. |
ч.з. №1 №2 |
|
|
|
Т3(4УКР) Т45 |
Тисяча років української
суспільно-політичної думки : у 9 т. – К. : Дніпро, 2001. – Т. 3. Кн. 1 : Третя чверть XVII ст. – С. 309–344. У змісті : КОМІСІЯ ГАДЯЦЬКА поміж станами Корони Польської
та Великого князівства Литовського, з одного, і поміж вельможним гетьманом та
військом Запорозьким, з другого боку, через повноважних комісарів з сейму від
найяснішого короля польського та Великого князівства Литовського Яна Казимира
з вельможним Іваном Виговським, гетьманом, та всім Запорозьким військом в
облозі під Гадячим, закінчена 16
вересня року 1658; ВИГОВСЬКИЙ І.
Перелік пунктів і покірних прохань, які подає його милість ясновельможний
гетьман війська Запорозького разом з усім військом Запорозьким і народом
руським його королівській милості і всій Річі Посполітій від 1659 року. |
ч.з. №2, н/аб |
|
|
|
Т3(4УКР)4 У45 |
Україна – козацька держава : ілюстр. історія Укр. козацтва у 5175
фотосвітлинах / кер. проекту, авт.-упоряд., худож., фотограф, іл.
В. Недяк. – К. : Емма,
2004. – 1215 c. |
хр |
|
|
|
Т3(4УКР)4 У45 |
Українське козацтво : мала
енцикл. – К. : Генеза, 2002. – С. 63–64 ; 255–256. |
СБО |
|
|
|
Я2 У74 |
УСЕ : універс. слов. енцикл. – 3-тє вид., переробл. і допов. – К. :
Всеувито : Новий друк, 2003. – С. 218, 630–631. |
СБО |
|
|
|
Т3(4УКР)46 Ш37 |
Шевчук В. Козацька держава : етюди до історії укр. державотворення / В. Шевчук. – К. : Абрис, 1995. – 392 c. |
хр |
|
|
|
Х.я2 Ю70 |
Юридична енциклопедія : в 6 т. – К.
: Укр. енцикл.,
1998. – Т. 1 : А–Г. – С. 375–376. |
СБО |
|
|
|
Т3(4УКР)44 Я22 |
Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків : у 3 т. / Д. І. Яворницький; пер. з рос. І. І. Сварник. – Л. : Світ, 1991. – Т. 2. – 392 с. |
ч.з. №2 |
|
|
|
*** |
|
|||
|
Бульвінський А. Г. Дипломатичні зносини України в період
гетьманування Івана Виговського (серпень 1657 – серпень 1659 рр.) /
А. Г. Бульвінський // Укр. іст. журн. –
2005. – № 1. – C. 125–138. |
ч.з. №2 |
|
||
|
Бульвінський А. Г. Конотопська битва 1659 р. / А. Г. Бульвінський // Укр. іст. журн. – 1998. – № 3. –
C. 76–83. |
ч.з. №2 |
|
||
|
Виговський Іван [Електронний ресурс] : матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/ |
|
|
||
|
Долматова Н. І. Ідея державності І. Виговського за
Гадяцькою угодою 1658 р. / Н. І.
Долматова // Держава і право.
Юридичні і політичні науки. –
К., 2001. – Вип. 11. – C. 73–75. |
ч.з. №1 |
|
||
|
Колісник О. Іван Виговський : України аж до Вісли / О. Колісник // Губернія. – 2007. – № 5. – C. 60–61. |
н/аб |
|
||
|
Конотопська
битва [Електронний ресурс] : матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/ ; http://www.grad.konotop.net/konotop.bitva.html |
|
|
||
|
Мицик Ю. Спадкоємець Богдана
Хмельницького / Ю. Мицик // Пам`ять
століть. – 1999. – № 1. – C. 66–72. |
ч.з. №2 |
|
||
|
Чухліб Т. В. Гадяцька угода 1658 р. та ідея її відновлення в українсько-польських стосунках другої половини XVII ст. / Т. В. Чухліб // Укр. іст. журн. – 2008. – № 3. – C. 45–74.
|
ч/з № 2 |
|
||
|
Іван Виговський. Битва під Конотопом (16 квіт. – 28/29 черв. 1659 р.) // Музейн. провулок. – 2006. – № 2. – C. 78–81.
|
н/аб |
|
||
5.11.2008
УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА
УКРАЇНИ
Про відзначення 350-річчя перемоги війська під проводом
гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві
З нагоди відзначення у 2009 році 350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у битві під Конотопом у 1659 році (Конотопська битва), з метою відновлення історичної правди та національної пам'яті, поширення повної та об'єктивної інформації про події середини XVII століття в Україні, на підтримку ініціативи громадськості постановляю:
1. Кабінету Міністрів України: 1) утворити організаційний комітет з підготовки та відзначення 350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві, включивши до його складу представників центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, Національної академії наук України, Ради Українського козацтва, громадськості;2) розробити та затвердити у місячний строк план заходів з підготовки та відзначення 350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві, передбачивши, зокрема: організацію та проведення урочистих заходів з нагоди 350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві;
проведення у 2008 та 2009 роках в селі Шаповалівці Конотопського району Сумської області Всеукраїнського фестивалю "Козацький родослав";
проведення у квітні 2009 року в Автономній Республіці Крим наукової конференції, присвяченої історії українсько-кримського союзу середини XVII століття, у червні 2009 року у місті Києві наукової конференції, присвяченої військовим подіям під Конотопом у 1659 році, а також проведення тематичних конференцій, круглих столів в інших містах України;
організацію протягом 2008-2009 років у навчальних закладах, закладах культури, військових з'єднаннях і частинах заходів, присвячених Конотопській битві;
забезпечення поглибленого вивчення у навчальних закладах подій, пов'язаних з Конотопською битвою;
проведення дослідницької роботи з вивчення цих подій, підготовку і видання наукової та науково-популярної літератури, проведення археологічних досліджень на місцях, пов'язаних з Конотопською битвою;створення документального фільму про Конотопську битву;
заходи з вивчення та популяризації політичної та військової діяльності гетьмана України Івана Виговського, інших визначних воєначальників та учасників бойових дій у Конотопській битві; забезпечення організації тематичних виставок документів, книг, речових та інших пам'яток, пов'язаних з військовими подіями під Конотопом у 1659 році;карбування та введення в обіг у встановленому порядку ювілейної монети на відзнаку 350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві;
випуск в обіг поштової марки і конверта, присвячених 350-річчю перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві, здійснення спецпогашення поштової марки; 3) забезпечити разом з Сумською обласною державною адміністрацією вирішення питання щодо спорудження в установленому порядку меморіального комплексу, присвяченого перемозі війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві; 4) вирішити в установленому порядку питання щодо фінансування у 2008 та 2009 роках заходів, пов'язаних з підготовкою та відзначенням 350-річчя перемоги війська гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві. 2. Кабінету Міністрів України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям вивчити питання та у разі необхідності вжити заходів щодо найменування чи перейменування в установленому порядку вулиць, проспектів, майданів у населених пунктах України, військових частин, навчальних закладів на честь перемоги у Конотопській битві, гетьмана України Івана Виговського, інших визначних воєначальників та учасників бойових дій у Конотопській битві.3. Міністерству закордонних справ України вжити заходів щодо:
залучення до участі в урочистостях з нагоди 350-річчя перемоги війська гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві представників дипломатичного корпусу іноземних держав та української громадськості за кордоном;
організації закордонними дипломатичними установами України заходів з нагоди відзначення 350-річчя перемоги війська гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві і донесення до міжнародної спільноти об'єктивної інформації про події, пов'язані з Конотопською битвою. 4. Державному комітету телебачення та радіомовлення України забезпечити широке висвітлення у засобах масової інформації заходів з підготовки та відзначення 350-річчя перемоги війська гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві, організувати цикли тематичних теле- і радіопередач, виступи провідних учених та представників громадськості. Президент України В.ЮЩЕНКО м. Київ, 11 березня 2008 року
N 207/2008
Виговський Іван
Матеріал
з Вікіпедії – вільної енциклопедії
Виговський Іван ( поч.
XVII ст. — †1664) — Гетьман України у 1657–1659 рр., наступник Богдана Хмельницького, який намагався продовжити його визвольну
українську справу.
Походження
та рання біографія
|
Шляхетський герб Абданк I.Виговського |
Рід Виговських
Іван Виговський народився на початку XVII ст. на Київщині. Він походив
з старовинної української православної шляхти, родове гніздо якої було у
Вигові, що на Овруччині в Київському воєводстві. Дане відгалуження роду
називалося Лучичі-Виговські, оскільки було пов'язане ще й з Лучичами.
Виговські були пов'язані також з іншими родами, насамперед знаменитими
Глинськими. Серед останніх досить назвати Михайла Глинського (помер у 1534
р.) — князя, котрий на початку XVI ст. підняв повстання української та
білоруської шляхти проти польсько-литовської католицької експансії. Його
племінниця Олена Глинська була дружиною великого князя московського Василя
III й матір'ю першого московського царя Івана IV. Щоправда, в останніх генеалогічних
дослідженнях заперечується зв'язок Виговських з Глинськими і висувається
гіпотеза про походження роду від Болсуна (Чорногуба) або Коркошка -вихідців з
орди, що потрапили в Україну у часи князя Володимира Ольгердовича або
великого князя Вітовта (кінець XIV -перша третина XV ст.) й започаткували
роди Болсуновських, Давидовичів-Виговських, Лучичів-Виговських та ін.
|
Батько
I.Виговського
Батько майбутнього гетьмана Остап (Остафій)
Виговський служив у київського митрополита Петра Могили — видатного церковного
і культурного діяча України та Молдавії, джерела вказують, що О. Виговський мав
у своїй власності містечко Гоголів на землях сучасної Полтавщини, де, можливо,
й народився майбутній генеральний писар і гетьман. Остап Виговський підтримував
міцні зв'язки з Адамом Киселем, котрий активно боровся в першій половині XVII
ст. проти дискримінації православної церкви. Пізніше, в роки
Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. О.
Виговський осяде в Києві, де стане намісником Київського замку. Він мав
чотирьох дорослих синів (Іван, Данило, Костянтин, Федір) та двох дочок. Після
поразки І. Виговського й ліквідації Москвою української незалежності до Сибіру
було відправлено більшість його родичiв.
Роки навчання
Про молоді літа майбутнього гетьмана майже нічого
невідомо. Він дістав добру освіту, ймовірно в Києво-Братському колегіумі,
чудово володів крім рідної української мови ще й церковнослов'янською,
польською, латинською, непогано знав російську мову, був вмілим каліграфом.
Згідно із Самійлом Величком Виговський був «вивчений вільним наукам, славився
за дотепного і вправного у писарських справах». Не випадково він пізніше
виступав як покровитель вище згаданого колегіуму, підкреслював своє знайомство
з Феодосієм Софоновичем — ректором Києво-Могилянського колегіуму в 1653-1655
рр., ігуменом Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря у 1655-1672 рр.,
письменником, теологом та істориком. Не було випадковістю й те, що в ході
розвитку українсько-російських відносин саме Виговському на його прохання
патріарх Никон надсилав книги, а також священні посудини і ризи. З листа
Виговського до Никона від 22.08.1653 р. довідуємося, що останні були йому
потрібні для Свято-Троцької церкви у Чигиринському монастирі, яку генеральний
писар збудував своїм коштом.
Шлюби
Приблизно наприкінці 20-х рр. XVII ст. Виговський
бере свій перший шлюб, про який майже нічого невідомо. Від нього він мав дочку
Мар'яну, котра була одружена з українським православним шляхтичем Михайлом
Гунашевським — автором відомого Львівського літопису, який служив у Генеральній
канцелярії в роки Національно-визвольної війни, виконував дипломатичні
доручення Б. Хмельницького, пізніше став київським протопопом (1657 р.), потім
(у 1667-1672 рр.) - перемишльським кафедральним пресвітером. Овдовівши,
Виговський взяв другий шлюб 1656 р. з Оленою Стеткевич — дочкою
українсько-білоруського шляхтича, новогрудського каштелянина Богдана Стеткевича
— одного з покровителів Києво-Могилянського колегіуму, фундатора Кутеїнського
православного монастиря, який мав маєтності в Білорусії (Оршанський повіт).
Через свого тестя Виговський увійшов у родинні зв’язки з рядом відомих
українських і білоруських князівських та шляхетських родів, наприклад, з
князями Соломирецькими.
Служба у війську
Речі Посполитої
Свою військову кар'єру Виговський розпочав
«товаришем» у кварцяному війську Речі Посполитої, з якого складався кістяк
польської армії. В роки правління короля Владислава IV (1632-1648 рр.)
Виговський відзначився у боротьбі проти «неприятеля святого Хреста Господня»,
тобто — турецько-ногайсько-татарської агресії. В 1638 р. він став писарем при
Яцеку Шемберкові — комісарові Речі Посполитої над Військом Запорозьким у
1638-1648 рр. Очевидно, тоді ж Виговський познайомився та увійшов у тісніші
контакти з Б. Хмельницьким — тодішнім генеральним писарем Війська Запорозького.
Принаймні вони зустрічалися під час переговорів на Масловому Ставу(нині с.
Маслів Миронівського райну).
Виговський був спочатку ротмістром кварцяного
війська і в склад авангарду карателів, очолюваного Стефаном Потоцьким, брав
участь у битві на Жовтих Водах. У вирішальний момент бою біля Княжих Байраків
(16 травня 1648 р.) він бився хоробро, але потрапив у полон. Тричі він тікав,
але невдало, й тоді його прикували до гармати. Бранця врятував Богдан Хмельницький,
котрий викупив його в хана Іслам-Гірея III за коня. Тоді Виговський дав
гетьману присягу вірно йому служити і додержав її.
На
службi козацтву
Особистий писар Богдана Хмельницького
Виговський став спочатку особистим писарем
гетьмана та ймовірно, супроводжував Хмельницького у переможному поході 1648 р. Під час облоги Львова
Хмельницький послав Виговського до
трансільванського князя Д'єрдя Ракоці, про що згадував сам гетьман у своєму
листі від 27.11.1648
р. Завдання цієї місії полягало в укладенні союзу. Це було перше українське
посольство до Трансільванії, й у подальшому справа таки дійде до союзу з нею
(1656 р.). Будучи спочатку особистим писарем гетьмана, Виговський швидко
здобуває авторитет і робить блискучу кар'єру. Брав останній участь й у кампанії
1649 р. Тоді він став головним поряд з гетьманом упорядником «Реєстру Війська
Запорозького 1649 — початку 1650 рр.» Цей же документ згадує про Виговського
вже як про генерального писаря. Новий генеральний писар виступає навіть як
співавтор деяких важливих універсалів Б. Хмельницького, нерідко сам пише їх з
волі гетьмана.
Голова Генеральної
канцелярії
За короткий час Виговський створив потужну та
високоефективну Генеральну канцелярію. Ця установа була по суті Міністерством
закордонних справ і одночасно — внутрішніх. Вона стала тим самим генератором,
який згідно з волею гетьмана й ради Війська Запорозького приводив у рух численні
привідні паси державної машини. Сюди надходила військово-політична інформація з
усіх кінців України і зарубіжних держав, тут приймалися та звідси відправлялися
численні посольства, ухвалювалися важливі рішення, котрі поруч з військовими
перемогами визначали долю України. Щоб створити таку потужну державну машину й
керувати нею, потрібен був величезний талант адміністратора та політика.
Уряд генерального писаря зусиллями Виговського був
піднесений до другого після гетьмана, і не випадково західні джерела називають
з цього моменту генеральних писарів канцлерами. Хоча склад та механізм
функціонування Генеральної канцелярії й донині залишаються недостатньо
вивченими, однак можна назвати тих, хто були найближчими співробітниками
Виговського. Це М. Гунашевський, про якого вже говорилося, Силуян Мужиловський,
шляхтич Соболь, білорус Ярмолович, П'ясецький, ймовірно, Федір Погорецький,
Захар Шийкевич — майбутній генеральний писар Лівобережної Гетьманшини у 60-х і
80-90-х рр. XVII ст. Джерела вказують на те, що в Генеральній канцелярії
працювали 12 шляхтичів, котрі перейшли на бік повстанців, але на ім'я називають
лише одного. Залучали до виконання дипломатичних місій також іноземців,
наприклад, грека Івана Мануйлова та серба Василя Данилова. Залучав Виговський
до таких місій і свого батька й братів, навіть слуг та челядників.
Існують підстави вважати, що саме Виговський
відіграв одну з провідних ролей у формуванні розвідки й контррозвідки України.
Ще на початку 1649 р. полковник Максим Нестеренко послав до Польщі з Переяслава
2000 розвідників. Проте пізніше керування цими справами переходить до
Виговського. Не випадково агентом останнього був татарський товмач великого
візира Сефер Кази-аги, котрий під час сепаратних польсько-кримських переговорів
під Кам'янием-Подільським у грудні 1653 р. передав генеральному писарю
відомості про їхній зміст. Не випадково агентом Виговського в Стамбулі був серб
Микола Маркевич, посланий писарем до Туреччини наприкінці 1653 р. Таким же
агентом був і грек Теодозій Томкевич — львівський купець та міщанин, котрий, до
речі, брав участь й у дипломатичних контактах уряду з урядами Речі Посполитої
та Швеції (1658 р.). Отже, завдяки саме Виговському було створено широку
агентурну мережу яка сповіщала гетьмана про все важливе, що діялося не тільки в
Україні, але й у Польщі, Литві, Чехії, Моравії, Сілезії, Австрії, Османській
імперії, Кримському ханстві, придунайських державах. Ця мережа української
розвідки була настільки розвинутою, що навіть і через 25 років лунали скарги
польських вельмож на те, що козаки (вже у часи Петра Дорошенка) знають про всі
задуми короля. Вони пропонували «добре пошукати» агентів серед українців, що
входили в оточення короля Яна ІІІ Собеського.
Останнi роки
Богдана Хмельницького
Після кампаній 1648-1649 рр. Виговський брав
участь у поході 1650 р., котрий завершився взяттям столиці Молдавського
князівства — Ясс. За умовами капітуляції господар Василь Лупул мав віддати свою
доньку Розанду заміж за старшого сина гетьмана — Тимофія. Відзначимо, що цей
шлюб було взято в 1652 р., і весільний ескорт до Молдавії очолював саме
Виговський. 1651 р. він брав участь у Берестецькій битві, причому саме його з
Хмельницьким насильно забрав з поля бою хан. Вирвавшись з неволі, Виговський
вжив енергійних заходів для мобілізації додаткових військ, громив під Паволоччю
орду, яка поверталася до Криму, обтяжена ясиром. Рішучі дії Виговського змусили
ординців прискорити відновлення союзу з Україною. Він відіграв важливу роль
також в організації оборони Білої Церкви, та укладенні нового мирного договору
(28.11.1651 р.), що правда, тяжчого в порівнянні із Зборівським.
У 1652 р. українська армія взяла переконливий
реванш над поляками за поразку під Берестечком, і в цій битві брав участь також
Виговський. У 1653 р. він відіграв активну роль у переможних боях під Жванцем, але зрада хана не дала й тут
можливості остаточно розгромити ворога. Це спонукало уряд України до посилення
контактів з Московською державою та до укладення з нею військово-політичного
союзу. Толі Виговський був одним з найпалкіших прихильників такого акту, котрий
було укладено у 1654 р. Хоча російсько-український договір того року є
недосконалим, незавершеним і короткотривалим, він призвів до виникнення
своєрідної конфедерації двох незалежних держав. Поки договір був рівноправним,
доти й успішно розвивалася боротьба проти Речі Посполитої. Досить сказати, що
українська армія очистила від поляків майже всю Західну Україну.
Російсько-українські війська дійшли до Любліна, Вільнюса та Риги, причому
генеральний писар бере участь у Дрожипільській битві, в поході на Львів (1655),
у битві під Озерною (19-22 жовтня 1656 р.).
Однак після цього Москва зрадила Україну й уклала
сепаратне перемир'я з Річчю Посполитою у Вільні. Це виразно показало справжні
наміри Москви, далекі від братства, та змусило Хмельницького шукати нових
союзників, не загострюючи до часу відносин з царем Олексієм. Було укладено союз
з Швецією, Трансільванією і Бранденбургом, внаслідок чого українські козаки
брали участь разом із союзниками у взятті Варшави, Кракова, ряду інших
польських міст. Річ Посполита опинилася на краю загибелі, й її хроністи з жахом
згадували про літа «потопу» 1655-1657 рр. Чи варто нагадувати, що Виговський,
який проводив енергійну дипломатичну діяльність, особливо, коли гетьман був
тяжко хворий в останні два роки свого життя, якнайбільше прислужився до
створення могутньої антипольської коаліції.
Однак фортуна відвернулася від керманичів
Української держави. Погіршилася міжнародна ситуація, загострилися соціальні
суперечності у середині українського суспільства. Москва дедалі менше прагнула
перемоги над Польщею, намагаючись знищити незалежну Україну та перетворити її в
свою колонію. У цей час помер Богдан Хмельницький (1657 р.), і це позбавило
Україну загальновизнаного лідера.
Гетьманський
час
Обрання гетьманом
Хмельницький бажав передати булаву своєму єдиному
ще живому сину Юркові (старший Тиміш, на якого Богдан покладав надії, загинув у
Молдавську кампанію 1653 р.). З одного боку, таке рішення відповідало звичним
для політичної культури того часу династичним уявленням, з другого — могло б
охолодити амбіції старшини і запобігти усобицям. Формально волю гетьмана було
виконано: на Чигиринській раді 1657 р. старшина поклала гетьманські обов’язки
на писаря Івана Виговського, але тільки до досягнення Юрасем повноліття.
В атмосфері гострих суперечностей та посилення
московського тиску гетьманом України було врешті обрано Івана Виговського
(Корсунська рада 21 жовтня 1657 р.). В особі Виговського Українська держава
мала досвідченого політика, вмілого адміністратора та дипломата, хороброго й
талановитого воєначальника. І все ж він поступався Богдану Хмельницькому, хоча
вмів гнучко проводити центристську лінію, особливо у гострих соціальних
питаннях. Щоправда, і перехід булави до Виговського припав на складний час,
коли міжнародне та внутрішнє становище України погіршувалося буквально на очах.
В 1658 р. гетьман зіткнувся з потужною опозицією,
яка всіляко підтримувалася Москвою. Спочатку йому вдалося розгромити
опозиціонерів, на чолі яких стояли полтавський полковник Мартин Пушкар і
кошовий отаман Яків Барабаш - один з найбільших політичних авантюристів за всю
історію України. Побачивши крах першої опозиції, Москва все нахабніше
втручається у внутрішні справи Української держави.
Гадяцька угода з
Річчю Посполитою та війна з Московією
Це призводить до російсько-української
війни 1658-1659 рр., яка переплелася з громадянською війною в Україні. У такій
ситуації Виговський круто міняє політику. Оскільки пакт 1654 р. вже перестав
фактично діяти, бо сама Москва його грубо порушила ше в 1656 р., гетьман уклав
з Річчю Посполитою відомий Гадяцьку угоду
1658 р. На його підставі Україна (під назвою Велике князівство Руське) мала
входити до Речі Посполитої як рівноправний член конфедерації з Короною
Польською та Великим князівством Литовським.
Протидіючи викликаному союзом наступові Москви на
Україну, Виговський завдав нищівної поразки стотисячній царській армії під
проводом Трубецького 9 липня 1659 р. у битві під Конотопом.
Втрати Трубецького були близько 40 тис. чол. російського війська і захопивши в
полон близько 15 тис.
Польсько-литовсько-руська держава
1658 р.
Однак Гадяцький договір
швидко призвел до народного повстання проти Виговського. Союз із державою,
довготривале панування якої в Україні було кілька років тому повалено, вважався
народом неможливим. Та й сама Польща не мала наміру дотримуватися угоди, хоча
Гадяцький договір був ратифікований сеймом Речі Посполитої. Ця битва не
призвела до перемоги у війні, а в Україні піднялася нова хвиля виступів
опозиції, яка зробила своїм лідером молодшого сина Богдана Хмельницького —
Юрія. Хоча останній був ше зовсім молодим, але за його спиною стояли досвідчені
полковники Іван Богун, Іван Сірко, Яким Сомко й ін. Війни на два фронти, та ще
громадянської, Виговський не витримав і, не бажаючи подальшого кровопролиття,
склав булаву. На його місце обрали Юрія Хмельницького, котрий під тиском Москви
підписав Переяславський
договір 27(17).10.1659 р., що перетворював Україну в автономну
одиницю у складі Російської імперії, причому ця автономія постійно
скорочувалася.
Пicля
зречення
Колишній гетьман відступив на Волинь, що
перебувала тоді під контролем короля, й дістав з волі останнього Барське
староство в Київському воєводстві, звання сенатора Речі Посполитої. Він осів у
Барі на Поділлі, куди згодом вирвалася з Чигирина також дружина з малолітнім
сином Остапом (нар. 1657 р.). Виговський побував у Львові, вписався до
Львівського православного братства, не полишив і політику.
В цей час починається Руїна: Гетьманщина
розколюється на дві частини — Правобережну та Лівобережну. Ю. Хмельницький
змушений був піти у відставку й постригся в ченці, а новим гетьманом (уже
тільки Правобережної України) став Павло Тетеря. Останній у цей період виступає
як активний прихильник Речі Посполитої, причому дуже вороже настроєний проти
Виговського. Коли Ян Казимир вдерся до Сіверської України в 1654 р., то зустрів
масовий опір українців, котрі добре пам'ятали польське гноблення до 1648 р.
Похід зазнав поразки, причому агресивні дії Польщі викликали протест і опір
навіть правобережних козаків та їхніх вождів. Саме через це було розстріляно
полковника Івана Богуна. На Правобережжі розгорталося могутнє антипольське
повстання, котре було спрямоване й проти гетьмана Тетері. У відповідь той разом
із своїм кумом Себастіаном Маховським та деякими іншими польськими
воєначальниками (Стефан Чарнецький й ін.) жорстоко придушував народні виступи.
Коли було схоплено вождя повстання на Правобережжі
Дмитра Сулимку, то деякі сліди привели до Виговського, який нібито симпатизував
повстанцям ' навіть був «мотором всіх нинішніх бунтів». Тому його було
заарештовано й позбавлено всіх прав та привілеїв, котрі він мав у зв'язку з
сенаторським титулом. Без всякого суду і слідства, навіть без королівського
відома, колишнього гетьмана було засуджено до розстрілу.
Коли 16 березня 1664
року за ним прийшли, щоб повести на розстріл,
він читав акафіст Пресвятій Богородиці. Вирок були виконано. Колишнього
гетьмана та його дружину поховали, як свідчить Чернігівський
літопис, у Великому Скиті, але є певні сумніви в достовірності цих
свідчень пам'ятки. Доля нащадків Виговського фактично невідома. Алe у Речі Посполитій
другої половини XVII-XVIII століть діяли численні Виговські, деякі з яких могли
бути нащадками його сина Остапа. Це були сполонізовані шляхтичі, й важко
судити, чи відчували вони себе хоча б трохи патріотами Українська держави, як
їхній великий предок.
Підсумок
Аналізуючи взаємовідносини Хмельницького і
Виговського можно дійшли висновку, що гетьман та генеральний писар діяли, як
правило, узгоджено, причому кожен мав свій «імідж» і проводив відповідну лінію
в ході дипломатичних контактів. Виговському, звичайно, відводилася роль
«буфера», провідника нібито м'якшої, ніж у Хмельницького, лінії. Це давало
змогу краще виявити наміри протилежної сторони, навіть її агентуру, створювало
додаткові можливості для дипломатичного маневру Б. Хмельницького.
Звичайно, не можна говорити про повну тотожність
політичних позицій гетьмана й генерального писаря. Якщо перший був
представником центру, то другий тяжів до поміркованих (М. Громика, Г. Гуляницький,
Г. Лісницький, генеральний суддя С. Зарудний, генеральний обозний Т. Носач та
ін.), котрі прагнули досягнути компромісу з Річчю Посполитою. Через це
Виговського недолюблювали представники радикальної течії (М. Кривоніс, Д.
Нечай, Л. Мозиря, М. Гладкий, С. Подобайло й ін.), а також московської партії
(М. Пушкар і І. Барабаш). Цi протиріччя склалi передумови для гетьманства
Виговського та визначили його долю. Фактично Виговський виконав волю пізнього
Хмельницького, який помітив порушення Переяславської ради Москвою та шукав
можливості перегляду чи розриву її. Але Виговський не мав той харизми, завдяки
якої Хмельницький перетворив чергове повстання козаків на Визвольну війну
України.
uk.wikipedia.org
Конотопська битва
Матеріал
з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
|
|
|||||||||||||||||||||||||
|
Конотопська битва або Соснівська битва (27 червня — 29 червня 1659
р.) — битва між московським військом і військами Гетьмана Івана Виговського
та Кримської Орди
біля міста Конотопа сучасної Сумської області. |
Зміст
|
Передісторія
Ця битва відбулася під час того періоду
української історії, яку прийнято називати Руїною
— добою по смерті Богдана Хмельницького, часу відвертої громадянської війни, інтервенції сусідів України і подальшого знищення залишків надбань минулих років
визвольної війни. Протиріччя між Московським урядом, який після смерті Хмельницького посилив своє втручання в справи Гетьманщини продовжували загострюватися. З
приходом до влади нового гетьмана Івана Виговського московські воєводи в багатьох
містах, і зокрема в Києві,
почали відкрито підтримувати українську опозицію Виговському і фактично сприяли загостренню громадянської війни в Україні. В цих умовах Виговський був вимушений укласти Гадяцький договір 1658 р., за яким Україна отримувала рівноправне місце в Речі Посполитій поряд з Польщею та Литвою,
заборонялася Унія та гарантувалися права Православної Церкви. Після цього уряд Московії перейшов від підбурювання громадянської війни до
відкритого збройного вторгнення в Україну восени 1658 року. З'єднавшись з
ворогами Виговського — Безпалим, осаулом Вороньком та
запорожцями кошового Барабаша, армія Г. Ромодановського захопила низку українських
міст і по звірячому вирізала не тільки прихильників гетьмана, але також і
грабувала мирне населення. Літописець того часу так описує пограбування Ромодановським Конотопа:
"Він, зустрів
процесією від громадян міста, помолився і перехрестився перед ними
по-христіянські, але пограбував місто і його мешканців по-татарськи і сказав
« що: винуватого Бог знайде, а війська треба потішити і нагородити за
праці, в поході понесені.»[1]
Така поведінка московського війська схиляла на бік
Виговського все більше цивільного населення,
козаків. Тим часом велика Московська армія (більш ніж 150 000 чол.) на чолі з Олексієм Трубецьким почала вторгнення в
Україну на допомогу Ромодановському навесні 1659 року. До московського
війська приєдналися деякі козаки — вороги Виговського в громадянській війні — на чолі з
новопризначеним московитами «гетьманом» Безпалим. За деякий час загін Ніжинського полковника Гуляницького напав на обоз армії Трубецького та, відступаючи, зненацька
захопив м. Конотоп. Незвжаючи на погрози та умовляння зрадити Виговського, Гуляницький відмовлявся та з
чотирьохтисячним загіном козаків боронив Конотопську фортецю. Велика московська
армія вирішила захопити Конотоп перед тим, як просуватися далі вглиб України. Облога Конотопа почалася 21 квітня 1659 року.
Облога Конотопа
Перша спроба захопити Конотоп приступом була невдалою. Укріплення Конотопа були досить міцними, до того ж фортецю в багатьох
місцях оточували болота, що заважало використовувати важку кавалерію та
артилерію близько від міста. О п'ятій годині ранку 21 квітня, після молебня, князь Трубецькой почав приступ; місто обстріляли
з гармат, почався бій. Деяким московським загонам вдалося вдертися в фортецю,
але козаки Г. Гуляницького мужньо боронилися та
вибили загарбників з міста з великими втратами.
Після такого фіаско Трубецькой вже не наважувався йти на
прямий присуп, а натомість продовжував обстріл міста з гармат та почав засипати
землею рів. Проте вночі козаки використовували той ґрунт для укріплення валів
фортеці і робили вилазки та зненацькі напади на московські загони навколо
міста. Постійні напади козаків вимусили Трубецького перенести табір війська на
Аж до 29 червня, цілих 70 днів, чотирьохтисячний
загін Гуляницького утримував фортецю проти
150000 тисяч війська Трубецького, що надало Виговському змогу організувати свою власну
армію, отримати допомогу від Польщі і Криму і навіть залучити найманців. До козаків Виговського приєдналися польські добровольчі
кінні загони Потоцького, Яблоновського та піхота Лончинського, також для
охорони ставки гетьмана залучили загони сербських та молдавських найманців загальною кількістю близько 3800 чол.
Було досягнуто домовленності з Кримським Ханом
Мухамедом-Ґіреєм IV про допомогу; хан з'явився
на початку червня на чолі 30-тисячного війська.
Битва
Армія Виговського включно з Ордою тим часом
продовжувала просуватися в напрямку Конотопа. В 24 червня під с. Шаповалівкою був розбитий
невеликий передовий загін московитів, і від полонених дізналися, що Трубецькой знаходиться вже не біля Конотопа, і що він не очікував підходу союзників так скоро. На
основі цих відомостей було вироблено план дій, за яким татари сховалися в
засідці в урочищі Торговиця на схід від с. Соснівки — табору Виговського. Сам Виговський, залишивши командування братові Григорія Гуляницького Степанові
Гуляницькому, вирушив на чолі маленького загону під Конотоп. Рано вранці 27 червня козаки напали на військо Трубецького і, скориставшись
несподіванкою, захопили велику кількість московських коней та вигнали їх у
степ. Але, оговтавшись, кіннота Трубецького контратакувала козацький загін
і Виговський відступив за ріку Соснівку в
напрямку свого табору.
Наступного дня, у суботу 28 червня Трубецькой відіслав 30 000 відбірної
московської кінноти на чолі з боярином Семеном Пожарським наздогнати Виговського. Пожарський переправився через ріку
Соснівку і розбив табір на іншому її боці. Решта 30 000 війська на чолі з Трубецьким залишилися в таборі. Тим часом
п'ятитисячний загін Степана Гуляницького зайшов у тил Пожарському, будучи непоміченим захопив
міст через Соснівку, зруйнував його і, загативши вночі річку, затопив низину
навколо неї.
Рано вранці 29 червня 1659 р. невеликий загін Виговського атакував табір Пожарського і після короткої сутички почав
відступати, вдаючи втечу. Війська Пожарського, відчуваючи легку здобич,
залишили табір і почали його переслідувати. Коли московські війська вступили в
село Соснівку, козаки трьома пострілами з гармати та трьома вогневими стрілами
дали знак рушати орді та полякам, а самі всією армією розпочали
контрнаступ на Пожарського. Побачивши пастку, Пожарський спробував відступити, але тяжка
московська кіннота та артилерія загрузли у вогкому ґрунті біля річки. В цей час
з флангу вдарили 
татари — московська армія опинилася в оточенні;
почалася різанина. Впродовж решти 29 червня були знищені майже всі 30 000 війска Пожарського, а сам він був захоплений у
полон разом з князями Львовим, Ляпуновим, Бутурліними, Скуратовим, Куракіним та
іншими. Полонених за звичаєм віддали татарам, які майже всіх немилосердно
вирізали. Поставши зв'язаним перед ханом, Пожарський, за переказами літописців,
плюнув йому в обличчя та обматюкав. За це татари миттєво відтяли йому голову і
відіслали її з полоненим до табору Трубецького.
Сам Трубецькой, почувши про розгром Пожарського, відкликав Ромодановського з облоги Конотопа та пізно ввечері почав відступ з України. Побачивши розвиток подій, Григорій Гуляницький вийшов з Конотопа і вдарив по армії Трубецького, що відступала, захопивши
багато артилерії; сам Трубецькой ледве не загинув, був двічі
поранений і втратив окрім частини артилерії ще бойові знамена, скарбницю й
майже увесь обоз. Покінчивши із залишками військ Пожарського, козаки й татари продовжували
переслідувати ворога у його відступі ще протягом трьох днів аж до московського
кордону.
Наслідки
та значення
Звістка про поразку під Конотопом дійшла
врешті-решт і до Москви. Російський
історик XIX сторіччя С. М. Соловйов
описує реакцію царя на сумну звістку таким чином:
"Цвіт московської
кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і
вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого
блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович
до народу й жах охопив Москву. Удар був тим
важчий, що був несподіваним; та ще після таких блискучих успіхів! Ще нещодавно
Долгорукий привів до Москви полоненого
гетьмана литовського, нещодавно
чулися радісні розмови про торжество Хованського, а зараз Трубецкой,
на якого було найбільше надій, «чоловік благоговійний і витончений, у воїнстві
щасливий і недругам страшний», погубив таке величезне військо! Після взяття
стількох міст, після взяття столиці литовської царське місто затремтіло за
власну безпеку: у серпні по государеву указу люди всіх чинів поспішали на
земляні роботи для зміцнення Москви. Сам цар з
боярами часто був присутній при роботах; навколишні жителі з родинами,
пожитками наповнювали Москву, і ходила чутка,
що государ відїжджає за Волгу, за Ярославль".
Проте хвилювання царя, що Виговський з
ханом піде далі на Москву, виявилися
передчасними. Тільки-но Виговському вдалося захопити Ромни, Лохвицю та декілька
інших українських міст, які утримували його супротивники, як прийшла звістка з Криму, що
козаки Івана Сірка напали
на татарські поселення, і це примусило хана з ордою залишити Виговського
та вертатися в Крим.
Громадянська війна спалахнула з новою силою. Хоч
Гадяцький договір
з поляками був вигідний для України, ідея союзу з
поляками не знайшла підтримки серед більшості козацтва та народних мас. До того
ж Виговський нехтував інтересами широкого загалу українського суспільства і
спирався переважно на козацьку верхівку, яка постійно його зраджувала перед
погрозами або обіцянками з боку Москви чи Варшави.
Надя Сомко. Бій під Конотопом.
Конотопська битва залишалася довгий час ледве не
забороненою темою в російській та особливо радянській історіографії. Протягом
століть інформація про неї замовчувалася, бо правда про події під Конотопом розвінчувала
багато великодержавних міфів, особливо про «споконвічне прагнення українців до
союзу з Росією». Останнім часом
події Конотопської битви також ідеалізуються і в деяких українських колах.
Незважаючи на великі сподівання та на героїзм козаків, особливо загону Григорія
Гуляницького, Конотопська битва залишається змарнованим шансом і чи
не найхарактернішим прикладом виграної битви та програної війни.
Посилання
- Продовження
царювання Олексія Михайловича (Соловйов С.М.) (рос.)
- Конотопська битва - зразок
козацького військового мистецтва (укр.)
- Історія Конотопу
(укр.)
- Історичний довідник
(укр.)
- Невідомі
сторінки українського козацтва (рос.)
- Конотопська трагедія.
Рік 1659. (рос.)
- Битва під Конотопом (рос.)
- Історія
Малої Русі (Н. Маркевич) (рос.)
- Конотопська битва.
Катерина КОЛЕСНИК. Газета «Київ Шевченківський» за червень 1998 р. (укр.)
- Конотопська битва.
С.Махун. (рос.)
Отримано з:
http://uk.wikipedia.org/
http://www.grad.konotop.net/konotop.bitva.html