§ 4. Поняття і структура характеру

Індивідуальні відмінності людей виявляються не лише в темпераменті (даному від природи, від народження людині), але й у характері (який набувається соціально). Стосовно особистості слово «характер» позначає чітко виражені її особливості. Характер (від грец. carakthr — ознака, риса, особливість) — сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, що складаються і виявляються в діяльності і спілкуванні, обумовлюючи типові способи поведінки. Пізнання характеру індивіда дає змогу з певною ймовірністю передбачати його поведінку й у такий спосіб коректувати очікувані дії і вчинки.

Сам термін «характер» був ужитий філософом Теофрастом (Феофрастом), учнем Арістотеля (372–287 рр. до н. е.), який написав книгу про характер і запропонував характеристику й опис більше тридцяти його рис (боягузтво, лицемірство, честолюбство, жадібність тощо). З розвитком психології знання про характер збагачувалися.

Характер відображає індивідуальні особливості особистості й обумовлює її вчинки, стосунки з людьми, природою, зовнішнім світом. Існують риси характеру. Так, залежно від переваги психічних процесів у діяльності людини розрізняють інтелектуальні риси (гнучкість розуму, спостережливість та ін.), вольові риси (цілеспрямованість, дисциплінованість, самостійність, твердість і ін.), емоційні риси (грубість, афективність тощо).

Характер не є випадковим набором рис, це завжди система взаємообумовлених залежностей. Характер є цілісною організацією, що називається структурою характеру. Цінність структури характеру полягає в тому, що, знаючи одні риси, можна припускати, прогнозувати наявність (чи відсутність) інших.

У психологічній літературі розрізняють чотири системи властивостей характеру:

1) властивості, що відображають ставлення до окремих людей і колективу (доброта, злість, чуйність, вимогливість, принциповість, зарозумілість тощо);

2) властивості, що відображають ставлення до праці (працьовитість, лінощі, сумлінність, відповідальність та ін.);

3) властивості, що відображають ставлення до речей (акуратність, неохайність, недбалість тощо);

4) властивості, що відображають ставлення до самого себе (гордість, самолюбство, скромність, марнолюбство та ін.).

У характері людини виділяють також синтетичні риси: моральну вихованість (визначає особливості людини щодо її ставлення до інших людей, форм поведінки, до суспільства загалом: доброта, тактовність, гуманізм тощо); повноту характеру (розкриває багатство характеру особистості, її різнобічність); цілісність характеру (вказує на внутрішню єдність особистості, її визначеність); сила характеру (підкреслює енергійність особистості); оригінальність характеру (розкриває індивідуальну своєрідність людини, її самобутність).

Формування характеру людини відбувається в процесі її життєдіяльності, під впливом виховання. Становлення характеру обумовлене соціальними умовами життя, найближчим оточенням, впливом родини, школи, друзів²⁰ .

У психології розрізняють так звані акцентуації характеру (поняття введене Е. Леонгардом). Акцентуація характеру — надмірна виразність (загостреність) окремих рис характеру та їх сполучень, що становить крайні варіанти норми, які межують із психопатіями. Акцентуації характеру притаманна уразливість особистості відносно не будь-яких, а лише щодо певного роду психотравмуючих впливів, адресованих так званому «місцю найменшого опору» певного типу характеру, при збереженні стійкості до інших. Залежно від ступеня виразності розрізняють явні і приховані (латентні) акцентуації характеру, що можуть переходити одна в одну під впливом різноманітних чинників. Виділяються такі основні типи акцентуації характеру: 1) циклоїдний — чергування фаз хорошого і поганого настрою з різним періодом; 2) гіпертимний — постійно піднесений настрій, підвищена психічна активність із прагненням діяльності і тенденцією розкидатися, не доводити справу до кінця; 3) лабільний — різка зміна настрою залежно від ситуації; 4) астенічний — швидка стомлюваність, дратівливість, схильність до депресій та іпохондрії; 5) сензитивний — підвищена вразливість, боязкість, загострене почуття власної неповноцінності; 6) психастенічний — підвищений стан тривоги, помисливість, нерішучість, схильність до самоаналізу, до постійних сумнівів і розмірковувань, тенденція до утворення обсесій і ритуальних дій; 7) шизоїдний — відгородженість, замкнутість, інтроверсія, емоційна холодність, що виявляється у відсутності співпереживання, труднощах у встановленні емоційних контактів, брак інтуїції у процесі спілкування; 8) епілептоїдний — схильність до злісно-тужливого настрою з наростаючою агресією, яка виявляється у нападах розлюченості та гніву (іноді з елементами жорстокості), конфліктність, повільність мислення, скрупульозна педантичність; 9) застрягаючий (паранойяльний) — підвищена підозрілість і хвороблива уразливість, стійкість негативних афектів, прагнення до домінування, неприйняття думки інших і, як наслідок, висока конфліктність; 10) демонстративний (істероїдний) — виражена тенденція до витиснення неприємних для суб’єкта фактів і подій, до брехливості, фантазіювання, удаваності, що використовуються для привертання до себе уваги; ця тенденція характеризується авантюристичністю, марнославством, «втечею в хворобу» при невдоволеній потребі у визнанні; 11) дистимний — перевага зниженого настрою, схильність до депресії, зосередженість на похмурих і сумних сторонах життя; 12) нестійкий — схильність легко піддаватися впливу оточення, постійний пошук нових вражень, компаній, уміння легко встановлювати контакти, переважно поверхового характеру; 13) конформний — надмірна підпорядкованість і залежність від думки інших, брак критичності та ініціативності, схильність до консерватизму. Акцентуацію характеру слід враховувати у процесі обрання тактики окремих слідчих дій, пов’язаних із спілкуванням.

Характерологічні особливості необхідно враховувати в юридичній практиці. Знання рис характеру дає змогу визначати оптимальні прийоми проведення вербальних слідчих (судових) дій, діагностувати особистість і обрання нею можливої поведінки.

Особливості характеру мають важливе значення при визначенні професійної придатності людини, створенні мікроколективів (наприклад, слідчо-оперативної групи чи бригади, колегії суддів тощо). Виконання юридичної діяльності вимагає від людини відповідності високим моральним основам, хоча це не завжди так. Зокрема, був проведений експеримент щодо чесності: агенти комісії з боротьби з корупцією в поліції Нью-Йорка, одягнені в цивільне, вручали поліцейським, які стояли на посту, нібито знайдені на вулиці гаманці з 20–50 доларами й адресою власника. Лише половина власників одержала гаманці з рук поліцейських²¹ .

Робились спроби діагностувати характер людини за її почерком. Вчення про почерк як різновид виразних рухів (індивідуальності письма), що відображають психологічні властивості і психічні стани того, хто пише, називається графологією (від грецьк. (grajw — пишу, logoz — слово, вчення). Графологи робили спроби визначити особисті якості людини за її почерком (табл. 2)²² .

Таблиця 2.

Таблица графологическихъ знаковъ.

Считаемъ не лишнимъ предупредить читателя, что почти для каждаго качества существуетъ въ графологіи по несколько графическихъ знаковъ, также многіе знаки имеютъ по несколько значеній, иногда даже противоположныхъ качествъ, но должно помнить, что знаки меняютъ свое значеніе въ зависимости отъ общаго характера почерка.

Почерки

Въ каждомъ почерке встречаются комбинаціи видовъ, типовъ или, вернее сказать, переходные ступени ихъ, какъ бы границы: то одинъ, то другой типъ, видъ являетъ почеркъ

Взагалі ідея зв’язку почерку з душею людини, з її душевними якостями сягає античності (Арістотель, Теофраст та ін.). Сам термін «графологія» введений у літературу в другій половині XIX ст. абатом Ж. Мішо (Франція). Слід зауважити, що припущення про можливість діагностики за почерком складних за походженням і структурою властивостей особистості не одержало переконливого наукового підтвердження, у більшості випадків графологічні дослідження характеризувалися спрощеністю і примітивізмом; не мали успіх спроби знайти прямі однозначні зв’язки між графічними ознаками письма і нібито рисами характеру, що їм відповідають. Водночас сьогодні є дані, що при деяких психічних захворюваннях почерк хворих набуває специфічних ознак (що обумовлено зв’язком психіки і почерку).