§ 3. Психологія потерпілого і свідка.
Провокуюча поведінка, види віктимності
Потерпілий — особа, якій злочином заподіяна моральна, фізична або майнова
шкода. Тому його психологічні стани можуть визначатися «обвинувальним» ухилом,
перебільшенням збитку і вини обвинуваченого. Почуття потерпілого можуть бути
пов’язані з депресією, соромом, образою тощо. У переважній більшості випадків
потерпілі відчувають тривогу, страх перед можливою помстою злочинця.
У механізмі злочину існує взаємозв’язок злочинця і жертви (потерпілого),
певна вибірковість з боку винного. Психологія конфлікту злочинець — жертва може
набувати різних форм. Причому жертва злочину до злочинної події відрізняється
тією чи іншою поведінкою. Залежно від ролі потерпілого (жертви) у ході реалізації
злочинного наміру розрізняють кілька видів типової поведінки з боку жертви
злочину: позитивна, нейтральна, провокуюча. Позитивна поведінка — це поведінка,
спрямована на запобігання конфліктній ситуації, на припинення злочину і
затримання злочинця (соціально позитивна поведінка). Нейтральною називається
поведінка, що не сприяє вчиненню злочину, але і не перешкоджає останній
(байдужа поведінка). Провокуюча поведінка — така поведінка з боку жертви
злочину, що створює реальну можливість, сприяє реалізації злочинного наміру
(характером, тривалістю й інтенсивністю). Провокуюча поведінка стає причиною
вчинення злочинного акту або сприятливо впливає на формування злочинного
наміру. Провокуючу поведінку іноді називають негативною.
Провокуюча поведінка жертви сприяє виникненню у злочинця негативних
емоційних станів (агресивність, гнів, озлоблення тощо), що зумовлюють учинення
вбивств, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень та ін. Так, систематичні
приниження й образи можуть викликати гнів, у результаті можуть бути заподіяні
тілесні ушкодження кривднику. Провокуючою поведінкою є легковажні або аморальні
дії потерпілої (розпусність відносин, демонстрація сексуальної приступності й
ін.) при зґвалтуваннях.
Вчення про жертву злочину має назву віктимологія (від лат. victima — жива істота, принесена в
жертву богу, жертва; і грецьк. l`goV — слово, вчення). У віктимології виділяють
індивідуальну віктимність, видову і групову.
Віктимність визначається як підвищена здатність людини через ряд духовних і
фізичних властивостей, а також соціальну роль чи статус, ставати за певних
обставин жертвою злочину.
Важливе значення має вирізнення видів віктимності: 1) віктимогенна
деформація — сукупність соціально-психологічних особливостей особистості,
пов’язаних із особливостями її соціалізації; 2) професійна віктимність
(зумовлена виконанням деяких соціальних функцій; наприклад, інкасатор, таксист,
міліціонер та ін.); 3) вікова віктимність (як біологічна властивість); 4)
віктимність «патологія» (як наслідок патологічного стану особистості — тяжкий
соматичний розлад, фізична недуга чи психічне захворювання).
Свідком є особа, якій можуть бути відомі будь-які обставини, що підлягають
встановленню у даній справі. Свідок як процесуальна фігура «породжений» самим
фактом злочину і тому є незамінним. Особа, викликана органом дізнання, слідчим,
прокурором або судом як свідок, зобов’язана з’явитися в зазначені місце і час і
дати правдиві показання про відомі їй обставини в справі (ст. 70 КПК України).
Сакраментальна фраза літературного героя Остапа Бендера: «Бажаючі бути
свідками — записуйтеся» — відображає деякі негативні соціально-психологічні
стосунки, що виникають між слідчим і свідком. Насамперед, йдеться про
кількаразові допити свідка спочатку на досудовому слідстві, а потім і в суді.
Далі — це проблема впливу на свідка заінтересованими особами (погрози, шантаж,
фізичне насильство, підкуп тощо).
Особа свідка має бути надійно захищена. У розвинутих країнах існують певні
програми, спрямовані на захист свідків.
Психологічна
характеристика свідка як особистості охоплює інтелектуальні, вольові, моральні
та інші якості. Свідки відрізняються за обсягом сприйнятої ними інформації і
можуть характеризуватися повідомленням неправдивих відомостей із різних
мотивів.