§ 2. Психологія допиту

Роль психології в діагностиці особи допитуваного. Допит — процесуальна дія, що є регламентованим кримінально-процесуальними нормами інформаційно-психологічним процесом спілкування осіб, які беруть у ньому участь, та спрямований на отримання інформації про відомі допитуваному факти, що мають значення для встановлення істини у справі. Допит — це процес передачі слідчому допитуваним інформації про розслідувану подію чи пов’язані з нею обставини і особи.

Мета допиту полягає в отриманні інформації, що сприяє встановленню істини у справі. Тут функції психології пов’язані з трьома процесами, що зумовлюють зрештою обсяг і рівень пізнання при допиті. До них належать: а) діагностика особи допитуваного; б) система психологічних прийомів, що сприяють отриманню інформації; в) оцінка інформації, що отримана під час допиту, з позицій її вірогідності та доказового значення.

Важливість діагностики психологічного статусу допитуваного визначається тим, що отримання й оцінка інформації багато в чому залежать від знання психічних особливостей допитуваного, які сприяють встановленню з ним психологічного контакту і визначенню системи прийомів, що може бути найбільш ефективною для отримання показань.

Психологічні прийоми, які сприяють діагностиці психічного статусу людини, запозичені юридичною психологією з загальної психології і трансформовані в ній відповідно до цілей і завдань слідчих дій, що проводяться. Зокрема, при проведенні допиту, щоб діагностувати психічний статус допитуваного, можна використовувати певну кількість методів, обрання яких диктується цілями і часовим режимом проведення цієї дії. Основними методами, що сприяють психологічній діагностиці особи під час допиту, є методи спостереження, бесіди, незалежних характеристик. Вони застосовуються не в повному обсязі, а відповідно до тієї схеми, що є для слідчого найбільш прийнятною в даній ситуації. Наприклад, спостереження, що використовується для діагностики психологічного статусу особистості (типу темпераменту — реакції на подразник, рис характеру індивіда), охоплює лише такі показники, що визначають поведінку особи на початку допиту. Оскільки матеріал для спостереження, що виражається в зовнішніх проявах особи, надзвичайно обмежений, то і результати його завжди мають попередній, орієнтовний характер. У подальшому в процесі допиту вони можуть доповнюватися і коректуватися. Залежно від ступеня прояву якостей особистості метод спостереження може мати вагомі результати.

Метод спостереження спрямований на виявлення певних рис характеру й ознак темпераменту, що свідчать про психологічні особливості допитуваного. У сферу спостереження входять: манери допитуваного, його комунікабельність (на початку допиту), реакція на подразник (поставлені запитання), психічний стан, викликаний процесуальним становищем і необхідністю спілкування. При оцінці результатів спостереження не слід забувати, що особа, за якою спостерігають, перебуває у незвичній обстановці і мікросередовищі, в яких вона зазвичай поводиться вільно та невимушено. У новій обстановці, де допитуваний не завжди знає свою роль і майбутнє процесуальне становище (свідок, підозрюваний, обвинувачений), він стримує свої прояви, нерідко надає своїй поведінці заздалегідь обрану ним форму. Ця обставина багато в чому спотворює враження слідчого, істинне враження можна одержати від допитуваного в процесі спостереження, і це потрібно враховувати у процесі допиту.

Для діагностики особи допитуваного може використовуватися і метод бесіди, трансформований для цієї мети. Відомо, що допит і бесіда розрізняються за своєю процесуальною сутністю і завданнями. Крім того, бесіда не передбачає регламентованого процесуального режиму. Однак у процесі допиту, предмет якого чітко обмежений, може мати місце і бесіда, що переслідує мету абстрактного вільного обміну інформацією для встановлення психологічного контакту з допитуваним.

Бесіда передбачає взаємну передачу інформації, що не стосується предмета допиту, а спрямована лише на встановлення психологічного контакту, визначення типу темпераменту і рис характеру допитуваного. Метод бесіди може поєднуватися з власне допитом, оскільки в процесі останнього можливі відхилення від предмета, зумовлені обранням тактичних прийомів, з’ясуванням ряду обставин, що мають допоміжне значення для проведення допиту. Метод бесіди зазвичай найбільш активно використовується на початку допиту, коли з’ясовуються демографічні дані про особу й обставини, які передують, власне, допиту по суті. У процесі бесіди встановлюються й інші дані про особу, наприклад, стан органів чуття, психічний стан під час спостереження чи здійснення події (залежно від того, яку процесуальну роль відіграє допитуваний), тип пам’яті і вид відтворення, тобто дані, що істотно впливають на оцінку показань і обрання тактичних прийомів допиту. Залежно від категорії допитуваного (неповнолітній, потерпілий, обвинувачений) характер з’ясування наведених питань і його спрямованість будуть різні. Так, діагностика особи неповнолітнього передбачає встановлення його темпераменту, здатності до конкретного сприйняття, наявності елементів фантазування та їхньої ролі у формуванні показань.

Метод незалежних характеристик, трансформований для завдань, поставлених перед допитуваним, має на меті збирання відомостей про нього серед осіб, які контактували з ним і мали різні зв’язки (родич, друг, товариш по службі, сусід тощо). Зазначимо, що збирання відомостей про особу допитуваного, здійснюване відповідно до рекомендацій криміналістики, передбачає з’ясування комплексу даних, що широко використовуються і для встановлення психологічного контакту, і для обрання тактичних прийомів допиту, і для оцінки інформації, що буде отримана від цієї особи.

Метод незалежних характеристик може виявлятися в трьох формах, ефективність яких визначається конкретною ситуацією: а) отримання відомостей про особу шляхом відповідних запитів щодо її характеристики; б) отримання відомостей про особу з матеріалів справи (показань інших осіб); в) отримання відомостей про особу шляхом доручення оперативно-розшуковим органам зібрати такі відомості таємним шляхом. Вибір слідчим тієї чи іншої форми залежить від складності майбутнього допиту, важливості інформації, яка може бути отримана в процесі його проведення.

Застосування зазначених методів ізольовано чи у взаємозв’язку дає змогу діагностувати психологічні характеристики особи і використовувати їх у різних напрямах організації допиту: 1) встановлення психологічного контакту; 2) визначення системи тактичних прийомів допиту; 3) визначення характеру і виду можливого і найбільш ефективного психологічного впливу; 4) оцінка отриманої інформації.

Психологічна діагностика особи не лише передбачає цілеспрямоване дослідження компонентів її характеристики за допомогою таких методів, а й включає оцінку динаміки психологічних процесів, які виявляються при здійсненні самого допиту на всіх його етапах. При допиті залежно від його психічної напруженості (актуалізація забутого, виявлення неправдивих показань, викриття у вчиненні злочину) характер психічних проявів особи може бути різним. Тому, оцінюючи психологічну діагностику, надзвичайно важливо встановлювати, які з подразників найбільш ефективні, стимулюють особу до давання показань, а які навпаки, діють негативно або байдужі з погляду отримання інформації у справі.

Інформаційна сутність допиту. Допит — це процес спілкування, в якому слідчий повинен зберігати ініціативу в регулюванні процесу обміну інформацією. Отримання інформації під час допиту має свої особливості, зумовлені процесуальним становищем допитуваного, його позицією, зацікавленістю в результатах справи, індивідуальними особливостями особи та деякими іншими обставинами.

Допит може бути розглянутий як інформаційний процес, що має властиву йому структуру. Характеризуючи інформаційну структуру допиту, необхідно відзначити її багатоелементність і складність. Інформація у процесі допиту може бути класифікована за видами. Так, за суб’єктом допиту її можна поділити на такі види: 1) інформація, що виходить від слідчого; 2) інформація, що виходить від допитуваного; 3) інформація, що виходить від інших осіб, які беруть участь у допиті. Ці види інформації взаємопов’язані та взаємозалежні. Однак кожний із зазначених видів інформації має відносну самостійність та відповідну структуру (рис. 10).

Інформація, що виходить від слідчого, може бути класифікована за різними підставами. Важливе значення має класифікація цього виду інформації за її функціональним призначенням. Поділ інформації за цією підставою дає змогу виокремити такі її види: 1) комунікабельно-забезпечувальна (використовують для забезпечення успішного проведення допиту та встановлення психологічного контакту з допитуваним); 2) субстанціональна (спрямована на з’ясування основних відомостей у справі, що відображається у постановці запитань, які визначаються предметом допиту); 3) спонукальна (використовується у разі, якщо допитуваний забув важливі для справи обставини або відмовився від їх викладу); 4) викривальна (покликана виявити та викрити неправдиві дані в показаннях допитуваного); 5) коригувальна (дає змогу уточнити показання або виявити й усунути викривлення, які є наслідком добросовісної помилки свідка або обвинуваченого).

Інформація, що виходить від допитуваного, може бути класифікована за такими критеріями: 1) за характером вираження: змістовна (відомості, які повідомляються допитуваним у процесі допиту), паралінгвістична (жести, міміка, рухи тіла, звукові явища, які супроводжують мову людини), мімічна (мімічні прояви, безпосередньо не пов’язані з мовою допитуваного), конклюдентна (рухи, жести, вказування на що-небудь, з яких можна зробити висновок про наміри особи або її ставлення до чого-небудь), така, що відображає психофізіологічні реакції (почервоніння або збліднення шкіри обличчя, тремтіння рук, виступання поту та ін.); 2) за характером виявлення (така, що вільно викладена та викладена із спонуканням); 3) за характером відображення дійсності (така, що відповідає дійсності, й така, що не відповідає їй).

У літературі з психології містяться цікаві рекомендації, що стосуються використання паралінгвізмів у процесі розслідування злочинів, зокрема при допиті. Йдеться про жести, міміку, рухи тіла, звукові явища, які супроводжують мову людини і є певною мірою відображенням її емоційного стану (Н. І. Смирнова). Такі дані, безумовно, мають значення для обрання тактичних прийомів допиту, визначення його ефективності, хоча за своїм значенням не мають доказової цінності, виконуючи функцію орієнтації слідчого в тій чи іншій ситуації.

У процесі спілкування необхідно спостерігати за невербальними засобами комунікації і правильно розпізнавати їхнє значення. Так, жести можуть бути засобом передачі інформації. У природних умовах спілкування вони виникають ніби самі собою, виходячи зі змісту діяльності, її емоційного напруження. Ритмічно узгоджені з інтонацією, наголосами і паузами, жести допомагають зосередити увагу слухів на тих чи інших «ударних» частинах висловлювання, виразити емоційне ставлення того, хто говорить, до висловлюваних думок).

Допит передбачає проведення діагностики особи допитуваного (типу темпераменту, характеру, психологічного стану, рівня інтелекту, соціального статусу, схильності до алкоголізму та ін.). Така діагностика може здійснюватися за зовнішнім виглядом людини, манерами поведінки, одягом, акуратністю або неохайністю, тремтінням рук, почервонінням обличчя тощо. Причому ці ознаки повинні розглядатися в комплексі і мати лише орієнтуюче значення. Неприпустимо гіперболізувати зовнішні дані людини з метою діагностики особи допитуваного. Зокрема, ознаки зовнішності не можуть категорично свідчити про риси характеру особи чи типу темпераменту³⁵ .

Система тактико-психологічних прийомів, що сприяють отриманню інформації. Тактико-психологічні прийоми, що сприяють отриманню інформації в процесі допиту, класифікуються на кілька типів відповідно до тих завдань, що перед ними ставляться: а) ті, що актуалізують у пам’яті забуте; б) спрямовані на встановлення мотивації показань; в) такі, що сприяють викриттю винного; г) ті, що сприяють виявленню неправди; ґ) такі, що усувають конфліктні ситуації і сприяють встановленню психологічного контакту.

Під час допиту використовуються різні тактичні (тактико-психологічні) прийоми: постановка тих чи інших запитань, пред’явлення речових і письмових доказів, оголошення показань інших осіб, допит на місці події, роз’яснення суті наслідків вчиненого злочину, переконання в необхідності надання допомоги органам розслідування тощо.

Таблиця 3. Класифікація жестів (за І. М. Юсуповим)³⁶

Існує певна класифікація запитань, що використовуються у процесі допиту. За своєю спрямованістю запитання поділяються на основні (спрямовані на з’ясування основних відомостей у справі) і додаткові (спрямовані на з’ясування фактів, пропущених допитуваним у вільній розповіді). Відповідно до цільового призначення запитання можуть бути: уточнювальними — спрямовані на найповніше і найточніше з’ясування питань, що мають значення для справи (наприклад: «Ви показали, що пістолет знаходився біля трупа. Чи не можете Ви сказати, з якого боку і на якій відстані від трупа знаходився пістолет?»); нагадувальними — переслідують мету оживити пам’ять допитуваного, викликати ті чи інші асоціації (наприклад: «Що Ви робили після дня народження? В якому місці Ви гуляли?»); контрольними — спрямовані на перевірку даних, що були повідомлені допитуваним, з’ясування джерел одержання фактів (наприклад: «На підставі чого Ви стверджуєте, що злочин було вчинено о 16 годині?»).

У процесі допиту як тактичний прийом застосовується пред’явлення доказів. Сутність пред’явлення доказів на допиті полягає в демонстрації змісту і значення наявної в розпорядженні слідчого доказової інформації для впливу на допитуваного з метою: надання допомоги допитуваному в пригадуванні забутого; орієнтування його на викладення відомостей про факти, що цікавлять слідство; деталізації показань допитуваного; викриття допитуваного, який дає неправдиві показання, тощо.

Приклад:

С л і д ч и й: Як Ви провели вчорашній день?

П і д о з р ю в а н и й: Як звичайно. Був на роботі. Гуляв. Потім ліг спати.

С л і д ч и й: Вам пред’являється довідка, з якої випливає, що вчора Ви не вийшли на роботу. Поясніть, чому Ви говорите неправду.

П і д о з р ю в а н и й: Так, я говорив неправду. Я проспав і вирішив на роботу не йти. До того ж мене на десяту годину викликали у військкомат, куди я і пішов.

С л і д ч и й: З вилученої в процесі обшуку повістки на ваше ім’я видно, що Вас викликали у військкомат на сьогоднішній день. Ви знову говорите неправду.

П і д о з р ю в а н и й: Я боявся, що мене звільнять за прогул і тому усім говорив, що був у військкоматі.

С л і д ч и й: О котрій годині Ви повернулися у гуртожиток?

П і д о з р ю в а н и й: На початку дванадцятої ночі.

С л і д ч и й: Вам пред’являються показання Ваших сусідів по кімнаті, які стверджують, що Ви прийшли о другій годині ночі...

Існують різні способи пред’явлення доказової інформації. Доцільною є класифікація способів пред’явлення доказів за такими підставами.

1. За характером використання доказів у розслідуванні:

а) пред’явлення доказів на одному допиті;

б) пред’явлення доказів під час кількох допитів однієї особи.

2. За характером взаємозв’язку доказів у кримінальній справі:

а) роздільне пред’явлення одиничних доказів;

б) пред’явлення комплексу взаємозалежних доказів;

в) пред’явлення всієї системи доказів.

3. За характером демонстрації доказів на допиті:

а) згадування про наявні докази на допиті;

б) перерахування доказів, що мають місце, із зазначенням джерел їх походження;

в) показ доказів допитуваному не повністю, мимохідь;

г) надання допитуваному можливості розглядати, вивчати докази;

ґ) підкреслена демонстрація ознак пропонованого об’єкта, що пред’являється.

4. За характером послідовності пред’явлення доказів:

а) пред’явлення доказів у послідовності «зростання сили»;

б) пред’явлення доказів у послідовності «зменшення сили».

5. За характером додаткових умов, які посилюють вплив на допитуваного доказів, що пред’являються:

а) несподіване пред’явлення доказів;

б) пред’явлення доказів після попереднього з’ясування обставин, які пов’язані з ними;

в) пред’явлення доказів і роз’яснення їх значення у кримінальній справі;

г) використання науково-технічних засобів для роз’яснення допитуваному особливостей доказів, що пред’являються;

ґ) супроводження пред’явлення доказів описом передбачуваного перебігу розслідуваної події та її обставин.

Використання тактичних прийомів у процесі допиту повинно мати не хаотичний характер, а логічну доцільність їх реалізації. Тактичні прийоми можуть бути упорядковані відповідно до ситуації допиту. Види типових ситуацій допиту: 1) повідомлення правдивих показань; 2) добросовісна помилка допитуваного; 3) суперечності у показаннях допитуваного; 4) відмова від давання показань; 5) повідомлення неправдивих показань.

Побудова і використання систем тактичних прийомів допиту залежить не лише від ситуаційної зумовленості, а й від мети допиту, його виду, процесуального становища допитуваного та інших чинників.

Можна також запропонувати системи тактичних прийомів (тактичні комбінації), що мають на меті: 1) встановлення психологічного контакту з допитуваним; 2) спонукання його до давання показань; 3) уточнення показань і усунення в них суперечностей; 4) актуалізація забутого в пам’яті допитуваного; 5) викриття неправди; 6) усунення перекручень при добросовісній помилці допитуваного та ін.

Запропоновані системи тактичних прийомів допиту можуть містити підсистеми прийомів, що зумовлено можливістю конкретизації мети тієї чи іншої системи і відмінністю у процесуальному становищі допитуваного.

До тактико-психологічних прийомів, що сприяють актуалізації в пам’яті забутого, належать прийоми, спрямовані на збудження у допитуваного асоціативних зв’язків, які викликають спогад.

Допитуваний може зробити заяву на зразок «я вже нічого не пам’ятаю», «був п’яний і не пам’ятаю того, що відбувалося». При такому «непрямому відмовленні» від показань допитуваний зазвичай повідомляє про повне випадання з пам’яті подій, що цікавлять слідчого, і не виявляє зусиль до спогаду «забутого». Встановити, чи має місце «непряме відмовлення» від показань або допитуваний дійсно забув обставини, які цікавлять органи розслідування, допомагає слідчому аналіз таких даних, як час, що минув із моменту сприйняття певних фактів, характер події, подальша діяльність допитуваного, його стан у момент сприйняття, індивідуальні особливості пам’яті. Це насамперед постановка допитуваному нагадувальних запитань, психологічною основою яких є прагнення пригадати обставини, щоб збудити асоціативні зв’язки у всьому їхньому різноманітті. Дані для запитань, що нагадують подію, слідчий чи суддя отримує з матеріалів справи, показань інших осіб, оперативно-розшукових органів. Нагадування не повинне включати елементів навіювання, тобто передачі інформації, яка містить у собі твердження щодо відомостей, про які очікуються свідчення. Позитивний ефект у пригадуванні забутого має постановка запитань у хронологічній чи логічній послідовності про обставини, що передували події злочину або настали за нею.

Прийомами, що актуалізують у пам’яті забуте, незалежно від того, який характер має запам’ятовування (довільне або мимовільне), є пред’явлення речових і оголошення письмових доказів, що сприяють збудженню асоціативних зв’язків і оживляють у пам’яті допитуваного запам’ятоване. У цьому аспекті слід продумати, як наявні відомості або речові докази пов’язані з подією, що спостерігалося особою, і чи можуть вони виконувати необхідну для них функцію пожвавлення асоціативних зв’язків.

До способів психологічного впливу, що використовуються для актуалізації забутого, слід також віднести і допит на місці події, що переслідує мету активізації спогадів у зв’язку з повторним сприйняттям обстановки, у якій спостерігалася подія. Відомо, що в цьому разі полегшується завдання встановлення таких факторів, що збуджують який-небудь з видів асоціативних зв’язків. Передбачається, що їхній комплекс, стимульований обстановкою допиту, може дати певний ефект у будь-якій ситуації.

Психологічна основа прийому полягає в повторному сприйнятті допитуваним обстановки, у якій відбувалася розслідувана подія. Слідча практика свідчить про ефективність проведення допиту на місці події. Так, наприклад, Л. була зґвалтована групою юнаків за таких обставин. Біля кінотеатру до неї підійшли хлопці, які попросили її викликати з сусіднього будинку їх знайому. Л. погодилася їм допомогти. Коли вони підійшли до вказаного будинку, хлопці схопили Л. за руки і завели до під’їзду, а потім на горище будинку, де й зґвалтували її. На допиті Л. повідомила, що вона не пам’ятає, де розташований цей будинок, в який бік від кінотеатру вони пішли, до якого під’їзду заходили. Слідчий вирішив провести допит на місці події. Прибувши до кінотеатру, Л. згадала, якою дорогою вони йшли, впізнала будинок та під’їзд, до якого вони заходили, і навіть пригадала, як у розмові ґвалтівники одного зі своєї компанії називали «Рудий». Показання потерпілої сприяли визначенню місця події, встановленню особи злочинців і розкриттю злочину.

Тактико-психологічні прийоми, спрямовані на встановлення мотивації показань, передбачають постановку серії запитань, що дають змогу визначити мотиви, якими керується особа при даванні показань. Визначення мотивів показань тісно пов’язано з процесуальним становищем допитуваного. У цьому аспекті мотиви показань свідка, обвинуваченого чи потерпілого можуть істотно відрізнятися й зумовлюватися їхньою роллю в процесі, зацікавленістю, власними прагненнями. Якщо у зв’язку із з’ясуванням таких залежностей звернутися до допиту обвинуваченого, то поряд із визначенням його ролі в процесі є можливість виділити кілька мотивів показань, що даються ним і є типовими. Так, до їхнього числа можна віднести мотиви каяття, обмови, неправди, приховання певних обставин, пов’язаних із особою обвинуваченого.

Зазвичай мотивація показань обвинуваченого, якщо вони досить щирі, виявляється при його вислуховуванні. Однак показання особи, дані нею у процесі допиту, не завжди дають змогу говорити про їх справжні мотиви. Часто вільні й щирі показання приховують добре продуману позицію обвинуваченого, наприклад, прагнення обмовити іншу особу, висунути іншу версію, відвернути увагу слідчого від головних обставин, які мають істотне значення для розслідування тощо. У таких випадках установити справжні мотиви показань обвинуваченого складно, тому на практиці в першу чергу застосовують метод порівняння одержуваної інформації з тими даними, що є в розпорядженні слідчого. Але і таке зіставлення показань із наявними даними не завжди досить ефективне, тому що не дає слідчому змоги, використовуючи лише наявну інформацію, дійти висновків, які спростовують ці показання. Нерідко йому доводиться здійснювати дії, спрямовані на додаткове збирання даних, пов’язаних із перевіркою показань.

Тактико-психологічні прийоми, що сприяють викриттю винного, полягають у застосуванні комплексу різноманітних способів оперування інформацією, яка є у розпорядженні слідчого і містить дані про винність особи у вчиненому злочині. Інформація про винність особи може бути різною за обсягом і доказовою цінністю. Вона включає, як правило, показання свідків, письмові і речові докази, висновки експертів, показання інших осіб, притягнутих як обвинувачені у даній справі. У таких джерелах може міститися інформація, що викриває обвинуваченого у вчиненні злочину. Тому, збираючись використовувати її, слідчий повинен не лише досконало її знати, а й оголосити або пред’явити обвинуваченому в той момент, який може виявитися найбільш ефективним. Час і послідовність оголошення чи пред’явлення викриваючої інформації слід планувати, виходячи з її характеру і можливого психологічного впливу. Таке планування оперування викриваючою інформацією не може бути жорстким, оскільки одержувана в процесі допиту інформація істотно впливає на реалізацію наміченого плану.

Важливе значення в психологічному впливі, що спричиняє викриття винного, має і форма, у якій здійснюється оперування викриваючою інформацією. Найбільш поширеними формами оперування такою інформацією є оголошення показань, ознайомлення з висновком експерта, пред’явлення речового доказу (показ із відповідними поясненнями), ознайомлення з документами, що мають викривальний характер. Слідчий повинен певною мірою прогнозувати можливий ефект від пред’явлення обвинуваченому викриваючої інформації і бути готовим до того, що вона не завжди може мати бажаний результат. У цих випадках необхідно використовувати інші прийоми.

Психологічні прийоми, що сприяють виявленню неправди в показаннях свідка або обвинуваченого, трансформуються в систему тактичних прийомів допиту, пов’язаних із постановкою уточнюючих, деталізуючих і контрольних запитань. Виявлення неправди в показаннях зазвичай відбувається при зіставленні останніх із версією розслідування і системою доказів, зібраних у справі. Рідко неправда охоплює всі пункти предмета допиту. Зазвичай неправдиві повідомлення звернені до окремих фактів і обставин і, як правило, пов’язані з позицією допитуваного, його ставленням до осіб, притягнутих як обвинувачені, до свого становища в справі, до результату розгляду справи у суді. Тому неправду можна виявити у тому разі, коли слідчий досить підготовлений до допиту, орієнтується у доказах, зібраних у справі.

Важливо зазначити, що при неправдивому висловлюванні порушується його послідовність, а самі порушення характеризуються появою пауз. Ця вказівка має істотне значення для діагностики неправди слідчим, оскільки неправда, як уже зазначалося, найчастіше трапляється при повідомленні окремих обставин. Ось чому при одержанні показань необхідно відразу зіставляти інформацію, що подається, з тією, що вже існує. У цьому разі постановка запитань, спрямованих на деталізацію повідомленого, є одним із ефективних засобів виявлення неправди, що може мати місце в самому процесі допиту, а також при подальшій перевірці повідомлених даних.

У виявленні неправди одну з головних ролей відіграє постановка контрольних запитань, підставою для формулювання яких є дані, зібрані у справі, а також обставини, відносно яких слідчий має точні відомості. Постановка таких запитань порушує систему викладання, продуману допитуваним, який говорить неправду, і дає змогу виявити її під час допиту, ґрунтуючись на виявленні суперечностей у показаннях, які не може пояснити допитуваний. Контрольні запитання за своїм характером спрямовані головним чином на встановлення відповідності дійсності показань, що даються в процесі допиту. Тому їхньою головною функцією є виявлення неправдивої інформації. Постановка контрольних запитань, пов’язаних із уже зібраними у справі даними, спростовує неправду, оскільки спричиняє оголошення додаткової інформації, яка об’єктивно відображає відомості щодо встановлюваних фактів або обставин. Важливе значення в процесі виявлення неправди в показаннях має пред’явлення речової інформації. У цій якості речова інформація руйнує продуману допитуваним логіку неправди і змушує його шукати нові пояснення чи відмовлятися від повідомленого через його очевидну необґрунтованість.

Неправда, пов’язана з наміром допитуваного ухилитися від відповідальності або пом’якшити власну долю, має свою психологію, що передбачає викладення або умовчання про ті чи інші обставини в такому плані, який створює певне психологічне налаштування у слідчого (віру в щирість показань, у каяття, у неможливість вчинення певних дій конкретною особою з етичних міркувань, в обмову допитуваного з боку інших осіб — свідків або обвинувачених). Продумана позиція брехуна, що намагається справити на слідчого психологічний вплив, на фоні якого розвивається викладення, іноді досягає мети. У цьому разі залишаються нез’ясованими окремі обставини, спотворюється перспектива встановлення істини в справі, піддається сумніву доведеність певних фактів. Тому встановлення неправди в показаннях і подолання можливих наслідків — одне із завдань слідчого в процесі допиту.

Тактико-психологічні прийоми, що усувають конфліктні ситуації і спрямовані на встановлення психологічного контакту, також мають на меті одержання інформації в процесі допиту. Отриманню інформації сприяє певний емоційний фон — важливий компонент психологічного контакту, який повинен бути створений слідчим. Такий фон створюється насамперед: прагненням об’єктивно, неупереджено з’ясувати всі обставини у справі; інтересом до одержуваної інформації, доброзичливим ставленням до допитуваної особи; орієнтацією останньої на систему цінностей, що становлять суспільну значущість (боротьба зі злочинністю, викриття обвинуваченого, каяття як усвідомлення й засудження вчиненого). Перелічені орієнтири є й основою для встановлення психологічного контакту.

Психологічний контакт — це найбільш сприятлива психологічна атмосфера допиту, що позитивно впливає на взаємодію та взаємини між учасниками, це певне налаштування на спілкування. Психологічний контакт при допиті передбачає можливість виникнення двох його рівнів: 1) коли допитуваний бажає давати показання; 2) коли допитуваного змушують до цього. Такий контакт може йти з наростанням, а може згасати, може раптово виникнути і також раптово зникнути.

Психологічний контакт завжди має двосторонній характер, його встановлення і підтримання залежать як від слідчого (судді), так і від допитуваного, хоча ініціатива має належати слідчому. Існує двосторонній контакт, в якому допитуваний відчуває, що він становить для слідчого певний інтерес.

Встановлення психологічного контакту вимагає від слідчого знань психології допитуваного. Він повинен враховувати його індивідуально-психологічні особливості, типологічні якості, психічний стан на момент допиту, життєвий досвід та ін.

Тактичні прийоми, спрямовані на встановлення психологічного контакту з допитуваним, ґрунтуються на використанні даних психології, логіки та інших наук. У цьому відношенні певний інтерес становлять способи привертати увагу людей, запропоновані Д. Карнегі. Він рекомендує шість способів: 1) виявляти щирий інтерес до інших людей; 2) усміхатись; 3) пам’ятати, що для людини звук її імені — найсолодший і найважливіший звук людської мови; 4) бути хорошим слухачем; заохочувати інших розповідати вам про себе; 5) вести розмову у колі інтересів вашого співрозмовника; 6) давати людям відчути їх значущість і робити це щиро³⁷ . Банальність деяких прийомів очевидна, однак це не позбавляє їх практичного значення при певній інтерпретації.

Відповідно до мети і процесуального становища допитуваного можуть бути названі тактичні комбінації (системи прийомів):

1) така, що сприяє адаптації до обстановки допиту й усуненню небажаних станів психіки допитуваного: щодо обвинуваченого (підозрюваного) — уточнення анкетно-біографічних даних; бесіда на сторонню тему або на тему, що цікавить, але не належить до предмета допиту; демонстрація слідчим поінформованості про обставини життя допитуваного, його потреби, інтереси; щодо свідка (потерпілого) — повідомлення про мету допиту; бесіда на сторонню тему або на тему, що цікавить, але не належить до предмета допиту; переконання у невідворотності покарання злочинців;

2) така, що стимулює настанову на потребу в спілкуванні: щодо обвинуваченого (підозрюваного) — роз’яснення допитуваному суті процесуального становища; демонстрація перспектив ситуації, що склалася; роз’яснення значення щиросердості каяття, інших пом’якшуючих обставин; використання позитивної оцінки окремих якостей особи допитуваного; щодо свідка (потерпілого) — переконання в необхідності надання допомоги органам розслідування; роз’яснення суті наслідків учиненого злочину чи можливості їх виникнення у майбутньому; перегляд фотознімків (предметів), пов’язаних із вчиненим злочином та його наслідками; використання позитивної оцінки окремих якостей особи допитуваного.

Конфліктна ситуація виникає в тому разі, якщо інтереси сторін, які спілкуються, мають різну мету. Така ситуація часто виникає в процесі допиту осіб, які не бажають давати показання, викривляють у показаннях дійсність, висувають припущення, які за своїм характером спростовують версію слідчого.

У встановленні психологічного контакту в конфліктній ситуації велике значення має рефлексивне управління, мета якого охоплює найближчий (власне встановлення контакту) і перспективний (одержання інформації від допитуваного) план. Залежно від процесуального становища допитуваної особи і мотивів, що визначають спрямованість інформації, яка повідомляється нею, встановлення психологічного контакту нерідко відбувається в різні періоди допиту (на початку допиту при встановленні особи допитуваного, у процесі одержання від неї інформації). Ключем до встановлення психологічного контакту є визначення мотиву показань, що даються допитуваним. Це дає слідчому змогу у багатьох випадках зрозуміти його психологічну налаштованість і спрямувати її в необхідне русло шляхом роз’яснення важливості одержуваної від нього інформації, етичних вимог до допитуваного в зв’язку з його роллю у відправленні правосуддя, розкритті та попередженні злочинів.

Процес формування показань. Знання психологічних закономірностей формування показань сприяє ефективній тактиці допиту й оцінці отриманої інформації. Розуміння складного механізму формування показань визначає можливість виявлення й усунення в них помилок (перекручень).

Процес формування показання традиційно поділяється на три стадії: сприйняття, запам’ятовування і відтворення. Існують й інші думки щодо стадійності цього процесу (про наявність п’яти, шести чи дванадцяти стадій). Аналіз таких підходів свідчить про їх більш деталізований характер.

Сприйняття є першою стадією формування показань. У психології сприйняття розглядають як відображення людиною предмета чи явища в цілому при безпосередньому впливі його на органи чуття. Розрізняють зорове, слухове, смакове, нюхове сприйняття і сприйняття дотику. Сприйняття відрізняється від відчуттів (створюється цілісний образ) як більш високий ступінь пізнання.

На процес сприйняття допитуваного впливають дві групи чинників: 1) об’єктивні (зовнішні умови сприйняття й особливості власне об’єктів, що сприймаються); 2) суб’єктивні (особливості особи, яка сприймає).

Об’єктивні чинники — освітленість об’єкта, що сприймається, відстань, на якій сприймається об’єкт чи подія; швидкість події; погодні умови (дощ, сніг та ін.). Такі фактори впливають на сприйняття і весь процес формування показань.

Суб’єктивні чинники охоплюють: стан органів чуття (глухота, дальтонізм тощо), психічний стан особи, спрямованість уваги, схильність до фантазування та ін.

Існує емоційний фактор сприйняття. За словами С. Рубінштейна, сприймає не ізольоване око, не вухо саме по собі, а конкретна людина (з урахуванням її потреб, інтересів, бажань та ін.). Емоції надають виразності, яскравості подіям чи об’єктам, що сприймаються. Різним буде сприйняття у людини залежно від того, є вона учасником чи жертвою злочину, стороннім спостерігачем (очевидцем) або родичем потерпілого. З цим пов’язана інтерпретація сприйнятого.

Емоції можуть справляти як позитивний, так і негативний вплив. Так, почуття нового, сумнів, цікавість можуть поліпшити якість сприйняття. І навпаки, страх, переляк, тривога зумовлюють виникнення своєрідних перекручень. Зокрема, страх породжує гіперболізацію (перебільшення) сприйнятого.

У процесі сприйняття важливе значення має його спрямованість (навмисність чи ненавмисність сприйняття). Під час вчинення злочинів у більшості випадків мають справу з ненавмисним (мимовільним) сприйняттям. Хоча більш повним і точним є навмисне (довільне) сприйняття. Ще більш чітким є професійне сприйняття. У психології професійне сприйняття пов’язують з апперцепцією (від лат. ad: до і perceptio: сприймаю — властивість психіки людини, що полягає у залежності сприймання предметів та явищ навколишнього середовища від попереднього досвіду).

У процесі сприйняття можуть виникати помилки. Пробіли сприйняття заповнюються нашаруваннями (фантастичного характеру). Існують також ілюзії сприйняття (рис. 11). Ілюзія (від лат. illusio — помилка, омана) — це неадекватне відображення об’єкта, який сприймається.

На процес сприйняття впливають настанови (при поставленні завдання). Так, був проведений експеримент, коли двом різним групам студентів-психологів був запропонований один і той самий портрет людини. У першому випадку була дана настанова про те, що це відомий вчений, і пропонували за зовнішніми даними його обличчя скласти соціально-психологічний портрет. У другому випадку при тому самому завданні загальна настанова стосувалася того, що це особливо небезпечний рецидивіст. Результати виявили, що студенти називали психологічні якості згідно з отриманою настановою³ 8.

Схожий психологічний експеримент був проведений О. Бодальовим. Групі дорослих випробуваних були по черзі показані фотографії молодої людини і літнього чоловіка. Особам, щодо яких проводився експеримент, було запропоновано переглянути кожну з фотографій протягом п’яти секунд. А потім вони повинні були словесно відтворити вигляд людини, яку вони щойно бачили. Показ фотографій супроводжувався настановою-характеристикою зображених на них осіб. Настановами, що передували показу фотографії, були: «злочинець», «герой», «письменник», «учений». Пропонуються різні словесні портрети тих самих осіб, що свідчать про значний вплив настанови на сприйняття осіб, щодо яких проводився експеримент:

«Цей звірюга щось хоче зрозуміти. Розумно дивиться, не відводячи погляду. Стандартне бандитське підборіддя, мішки під очима, фігура масивна, старіюча, відкинута уперед» (автор «портрета» — І. Настанова — злочинець).

«Людина морально занепала, дуже озлоблена. Неохайно одягнена, незачесана. Можна думати, що чоловік, до того як стати злочинцем, був службовцем чи інтелігентом. Дуже злий погляд» (автор «портрета» — К. Настанова — злочинець).

«Молода людина років 25–30. Обличчя вольове, мужнє, з правильними рисами. Погляд дуже виразний. Волосся скуйовджене, чоловік неголений; комір сорочки розстібнутий. Мабуть, це «герой» якоїсь сутички, хоча в нього і не військова форма (одягнений у картату сорочку)» (автор «портрета» — Г. Настанова — герой).

«Дуже вольове обличчя. Очі, які «нічого не бояться», погляд з-під лоба. Губи стиснуті, відчувається душевна сила і стійкість. Вираз обличчя гордий» (автор «портрета» — М. Настанова — герой).

«Портрет чоловіка близько 50–53 років. Відкрите обличчя, крупні риси. Сиве, вірніше, сивіюче волосся; чоло опукле, з горизонтальними зморшками. Дуже виразні очі, які зазвичай бувають у розумних, проникливих людей. Навколо очей безліч мілких зморшок, що надають обличчю дещо лукавого виразу. Здається, що ця людина при зустрічі обов’язково почне з жарту. Нижню частину обличчя не пам’ятаю. Запам’яталися руки — невеликі, неробочі, вкриті волоссям. Портрет письменника... Мені здається, що це обличчя людини, яка любить дітей і пише для них. Судячи з невимушеного вигляду, він звик позувати, напевно, це відомий письменник. Ще раз хочеться підкреслити, що найбільше запам’ятовуються в портреті очі. Людина з такими очима, мабуть, добре знає і любить життя, людей...» (автор «портрета» — В. Настанова — письменник).

«Чоловік років шістдесяти, лисий, з цигаркою в руці. Риси обличчя крупні, правильні. Голова велика, чоло високе і широке, справжнє чоло вченого. Погляд і вираз обличчя вченого говорять про те, що він напружено і болісно вирішує якусь проблему» (автор «портрета» — Д. Настанова — учений)³ 9.

Ще один приклад. Австралійський психолог Пауль Р. Уїлсон довів, що зріст людини в очах сторонніх не завжди дорівнює фактичному. Уїлсон представив п’ятьом різним групам студентів Мельбурнського університету одного і того самого чоловіка, щораз привласнюючи йому нові звання і титули, а потім просив студентів визначати на око його зріст. Результати виявилися вражаючими. Коли людину представляли як студента, зріст незнайомця досягав у середньому 171 см, але тільки-но його назвали асистентом кафедри психології, його зріст піднявся до 178 см. При званні «старший лектор» зріст перевищив 180 см. А зріст «професора» дорівнював 184 см@fn_40.

Існують особливості сприйняття зовнішніх ознак людини залежно від віку особи, яка сприймає. Тенденції зміни обсягу і якості інформації про зовнішність людини були досліджені в таких вікових групах: 7–8, 10–11, 11–12, 13–14, 14–15, 17–18 років і у віці від 21 до 26 років (дослідження О. Бодальова). Встановлено три основних закономірності: 1) з віком при словесному відтворенні вигляду людини, яка сприймається, у створюваний портрет дедалі частіше включаються як істотні ознаки компоненти, що створюють фізичний вигляд. До 21–26 років відсоток фіксувань цієї сторони зовнішності порівняно з відсотком фіксувань і відображень дітьми 7–8 років зростає майже в 2,2 раза; 2) відсоток фіксувань особливостей експресії до 21–26 років порівняно з відсотком фіксувань цієї сторони учнем першого класу збільшується майже в 3,6 раза; 3) з віком неухильно зменшується включення в «портрет» людини, яка сприймається, опису елементів, що становлять оформлення зовнішності людини. Відсоток фіксувань цієї сторони зовнішності в описах людини, яка сприймається, порівняно з відсотком фіксувань її дітьми 7–8 років зменшується до 21–26 років у 14,9 раза.

У даному психологічному дослідженні розглядається питання оцінки віку іншої людини. Зокрема, було встановлено, що більшість помилок зроблено у тому разі, коли деякі ознаки зовнішності людини не відповідали її віку.

Наступною стадією формування показань є запам’ятовування. Необхідно зазначити, що надзвичайно важливим чинником, який впливає на об’єктивність показань, є пам’ять. У психології пам’ять розглядається як слідове відображення минулого, що полягає в запам’ятовуванні, збереженні та подальшому відтворенні або впізнаванні раніше сприйнятого. Пам’ять — це здатність утворювати умовні зв’язки, зберігати й актуалізувати сліди цих умовних зв’язків.

Запам’ятовування і відтворення ґрунтуються на створенні й актуалізації тимчасових зв’язків у корі великих півкуль головного мозку під впливом як безпосередніх, так і словесних подразників, і формуються залежно від змісту і характеру діяльності об’єкта. Цим людська пам’ять глибоко відрізняється від так званої машинної пам’яті, що моделює лише окремий її механізм — механізм утворення слідів, здатних відтворюватися.

Пам’ять людини, як і сприйняття, має вибірковий характер: людина запам’ятовує не все, що вона сприймає. Запам’ятовується лише те зі сприйнятого, що викликає глибокі переживання або має істотне значення. Ця обставина своєрідно відображається на показаннях свідків, потерпілих, обвинувачених.

З часом пам’ять викривлює сприйняті події. Запам’ятовування, яке у часі недалеко відстає від події злочину, дає змогу краще, детальніше, повніше відтворити сприйняття. Повне і яскраве оповідання про спостережене можна одержати в тому разі, якщо особа допитується через короткий відтинок часу після того, як спостерігалася подія.

Залежно від того, що сприймається, пам’ять людини поділяється на кілька видів. Сприйняттю дії, рухів відповідає моторна (рухова пам’ять); сприйняттю зоровому відповідає зорова пам’ять; слуховому — слухова; сприйняттю дотику разом із зоровим і слуховим — наочно-образна пам’ять; запам’ятовуванню логічних зв’язків — словесно-логічна; переживанням, почуттям — емоційна пам’ять. Усі перераховані види пам’яті рідко трапляються в людини у чистому вигляді. Є люди, які запам’ятовують краще на слух, ніж за допомогою органів зору. Часто запам’ятовування є результатом лише зорового сприйняття, причому деталізація досягає такого рівня, що людина може, наприклад, автоматично назвати сторінку і рядок книги, де викладене те чи інше положення. Відома спеціальна пам’ять людей у якій-небудь галузі: феноменальне запам’ятовування чисел, кольорів тощо. В психології таке явище називається ейдетизмом (від грец. eidoz — форма, вигляд: здатність відтворювати надзвичайно яскравий наочний образ предмета через тривалий час після припинення його сприйняття), а пам’ять ейдетичною.

Запам’ятовування передбачає встановлення відповідних нервових зв’язків чи асоціацій. У психології розрізняють кілька видів асоціативних зв’язків (асоціацій): асоціації за суміжністю, подібністю, контрастом; однозначні й багатозначні.

Асоціації за суміжністю передбачають запам’ятовування подій, що відбуваються послідовно, або дій, між якими існує зв’язок. Завдяки цьому нервові процеси, пов’язані з одним із них, викликають дії нервових процесів, пов’язаних із іншими. Так, нагадування про подію, що передує дорожньо-транспортній події, викликає у пам’яті деталі обставин, пов’язаних з нею.

Асоціації за подібністю мають місце тоді, коли сприйняття якого-небудь об’єкта викликає в пам’яті спогад про подібний до нього об’єкт, навіть якщо він ніколи не сприймався з ним разом або в якому-небудь часовому зв’язку.

Асоціації за контрастом за своєю природою близькі до асоціацій за подібністю, однак їх сутність полягає в тому, що сприйняття якого-небудь об’єкта викликає в пам’яті спогад про інший об’єкт, що відрізняється прямо протилежними ознаками.

Певну роль у процесі запам’ятовування відіграють й інші види асоціативних зв’язків, а саме: однозначні й багатозначні. Однозначна асоціація при запам’ятовуванні пов’язує певну обставину з яким-небудь одним фактом чи дією, багатозначна — передбачає зв’язок з кількома фактами.

Асоціації мають рефлекторну природу. Асоціація — це звичайний послідовний ряд рефлексів, у якому кінець кожного попереднього зливається з початком наступного в часі... Асоціація є безупинним рядом доторкувань кінця попереднього рефлексу з початком наступного (І. Сєченов).

Запам’ятовування може мати довільний і мимовільний характери залежно від наявності чи відсутності мети запам’ятовування. У практиці розслідування злочинів слідчому рідко трапляються показання, засновані на навмисному запам’ятовуванні фактів із метою викладу їх згодом на допиті. Найбільш частими є показання, що не є результатом навмисного запам’ятовування того, що спостерігається. Цією обставиною і пояснюється уривчастість, неповнота відомостей, що повідомляються, забування одних деталей і яскраве відтворення інших тощо.

Для продуктивності мимовільного запам’ятовування важливим є те місце, що займає в діяльності даний матеріал. Краще запам’ятовується матеріал, який викликає активну розумову роботу і зацікавленість, що має певну значущість.

З часом відбуваються процеси забування (поступове зменшення можливості в пригадуванні матеріалу). Тут важливе значення має подальша діяльність індивіда.

Існують загальні правила, що у зв’язку з процесом забування допит необхідно проводити якнайшвидше після події. Проте необхідно пам’ятати і про явище ремінісценції — поліпшення відтворення запам’ятовуваного матеріалу через деякий проміжок часу після його заучування. Необхідно також пам’ятати і про різні порушення пам’яті, що виникають при різних локальних ураженнях головного мозку — амнезії (ретроградній і антероградній).

Заключною стадією формування показань є відтворення. У психології відтворення визначається як процес пам’яті, що полягає в актуалізації раніше сприйнятого матеріалу шляхом «діставання» його з довгострокової пам’яті й переведення її в оперативну. Розрізняють відтворення у вигляді узнавання або спогаду, мимовільного і довільного, безпосереднього чи відстроченого.

Матеріал, що міститься в пам’яті, реконструюється (перетворюється). У психологічній літературі виділяють два види реконструкції: 1) така, що не порушує адекватності відтворення сприйнятого; 2) така, що порушує адекватність відтворення сприйнятого.

Давання показань у процесі допиту — своєрідна форма відтворення подій минулого. При відтворенні, на відміну від попередніх стадій формування показань, бере участь як допитуваний, так і слідчий. Причому на допитувану особу слідчий чинить керуючий вплив.

Процес відтворення на допиті чітко проявляється у висловленні думок допитуваного. Вміння висловлювати свої думки (усно чи письмово) у кожної людини є індивідуальним (має значення рівень інтелекту, освітній і культурний рівні, мовна підготовка тощо).

На формування показань у стадії відтворення впливають: емоційний стан допитуваного, темперамент і характер, сугестивність, схильність до фантазування. Так, у процесі відтворення події допитуваний перебуває у певному психічному стані (емоційна напруженість, страх, фрустрація тощо), який необхідно враховувати слідчому у процесі допиту. У ряді випадків такі стани сприяють обранню допитуваним відповідної позиції на допиті: відмова від показань, повідомлення неправдивих відомостей, змінення раніше даних показань.

При відтворенні можливе виникнення помилок, що зумовлене залежністю відповідей допитуваного (за формою) від характеру запитань слідчого. Це виражається у явищі персеверації (прагненні повторити у відповіді слова і конструкції, що вжиті слідчим у запитанні) і вербальній ригідності (допитуваний продовжує мислити в напрямі, нав’язаному йому слідчим).

Важливе значення має розгляд питання про вплив сугестії (навіювання) на процес формування показань. Навіювання в психології визначається як процес однобічного, активного і персоніфікованого впливу одного на іншого чи групу людей, який здійснюється за допомогою мовного повідомлення і характеризується неусвідомленим сприйняттям того, що навіюється (Б. Паригін). Навіювання спричиняє виникнення помилок у показаннях. Розрізняють три види навіювання: 1) доперцептивне (навіювання, що передує сприйняттю події); 2) навіювання перцептивне (навіювання в процесі сприйняття події); 3) постперцептивне (навіювання, спрямоване на подію, що вже відбулася).

На стадії відтворення навіювання може виникнути як результат впливу з боку слідчого, тому заборонені навідні запитання, що містять елементи сугестії.

У процесі відтворення можуть бути сформовані неправдиві показання. Допитуваний завжди свідомо формує неправду. Неправда поділяється на: повну і часткову (у більшості випадків трапляється часткова неправда).

Психологічні особливості допиту неповнолітніх. Підготовка і проведення допиту неповнолітніх багато в чому зумовлені віковими й індивідуальними особливостями допитуваної особи. Знання цих особливостей має важливе значення для правильного обрання прийомів установлення психологічного контакту, режиму проведення допиту, здійснення впливу на неповнолітнього, оцінки його показань.

Неповнолітні — це особи, які не досягли 18-літнього віку. У літературі з психології запропоновано шість вікових груп неповнолітніх: 1) дитячий вік (до 1 року); 2) раннє дитинство (від 1 до 3 років); 3) дошкільний вік (від 3 до 7 років); 4) молодший шкільний вік (від 7 до 11–12 років); 5) підлітковий вік (від 11 до 14–15 років); 6) старший шкільний вік (рання юність) (від 14 до 18 років).

Вікові особливості — це сукупність взаємопов’язаних типових для даного віку процесів, станів і властивостей, що виявляються у поведінці та вказують на загальну спрямованість розвитку особи. При розгляді психологічних особливостей неповнолітніх окремих вікових груп необхідно враховувати не лише хронологічний вік індивіда, а й властивості культури і товариства, до якого вони належать, соціально-економічний стан, стать, індивідуально-типологічні якості.

Вік, починаючи з якого неповнолітній може виступати на допиті як свідок чи потерпілий, у кримінально-процесуальному законодавстві не визначений. У п. 3 ст. 69 КПК України лише вказано, що не можуть бути допитані як свідки особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них. Характерні для неповнолітніх особливості психіки не є психічними чи фізичними вадами, але вони, без сумніву, впливають на процес формування і давання показань. Практиці розслідування злочинів відомо чимало прикладів, коли діти віком 3–5 років повідомляли на допиті дані, які сприяли встановленню об’єктивної істини у справі. Водночас дітей рекомендується допитувати лише у разі крайньої потреби, позаяк допит може негативно вплинути на їх психіку.

Для дітей дошкільної вікової групи характерна кмітливість, їх сприйняттю притаманна деталізація. При відтворенні події, що спостерігалася, діти можуть давати свідчення про факти, які не помітили дорослі. У цьому віці діти не мають достатньої здатності до послідовного логічного мислення і можуть давати лише прості відповіді на зрозумілі їм запитання.

Для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку характерними є наявність підвищеного навіювання і схильність до фантазування. Ці психологічні особливості необхідно враховувати у процесі допиту і при оцінці показань неповнолітнього.

Підлітковий вік — це перехідний етап від дитинства до дорослості. Принципово нова відмінна риса цього віку —«почуття дорослості». Підліткам притаманні імпульсивність, швидка зміна настрою, негативізм. Ці якості можуть бути причиною відмови від спілкування зі слідчим.

Несприятливе найближче побутове оточення і відсутність достатнього життєвого досвіду спричиняють формування перекручених уявлень про такі моральні поняття, як дружба, товариськість, сміливість, скромність тощо. Часто підліток бере участь у вчиненні злочину через помилкову товариськість, боязнь зарекомендувати себе боягузом, не виявити рішучість, сміливість.

Неповнолітнім цього віку властивий негативізм, як заперечення чужих авторитетів (особливо у періоди вікових криз). Підліток може заперечувати авторитет батьків, педагогів, усіх, хто має «владу», ігнорувати вимоги, що ставляться до нього. Так, підліток Б. (14 років) привів у свою квартиру неповнолітнього В. (15 років), раніше йому незнайомого, який перебував на обліку в міліції за невідвідування школи і бродяжництво; він просився переночувати. Мати Б. вимагала, щоб син провів «гостя», не залишав його на ніч. Б. відкинув «претензії» матері у такий спосіб: «Це моя справа, у свою кімнату кого хочу, того і приводжу». На ранок, коли неповнолітній В. залишив квартиру, Б. і його мати виявили зникнення золотих каблучок.

Старший шкільний вік (рання юність) — завершальний етап переходу до дорослості. Старші школярі характеризуються досить високим розвитком психічних процесів. Рання юність — це вік формування світогляду. У цей період визначаються життєві ідеали, робиться вибір професійної спрямованості. Це вік, коли неповнолітній намагається визначити зміст і мету життя. У період ранньої юності змінюється об’єкт поклоніння, який стає для неповнолітнього вищим авторитетом (референтом).

Психології неповнолітніх притаманне явище конформізму. Конформність — це піддатливість людини реальному чи уявному тиску групи. Яскравий прояв конформності неповнолітніх виявляється під час вчинення ними групових злочинів. Так, учні 8-го класу Б., П., Я. і учень ПТУ Р. побили учня 9-го класу М., заподіявши йому середньої тяжкості тілесні ушкодження. Один із обвинувачених у справі Я. у показаннях так пояснював свою поведінку: «Р. мені сказав, що я повинен побити М., я відповів, що бити його не буду. Тоді Р. сказав, що поб’є його сам. Він підійшов до М. і почав завдавати йому ударів. Після того як Р. ударив М., Б. і П., які знаходились біля мене, а також і я підбігли до М. і почали його бити. Я не хотів бити М., як це вийшло, я не знаю...».

Через соціально-психологічні особливості неповнолітніх різних вікових груп їхня поведінка може набувати віктимного характеру, а самі неповнолітні можуть ставати жертвами злочинів. Підвищеною віктимністю доволі часто характеризуються неповнолітні з асоціальними настановами, які віддають перевагу безцільному витрачанню часу і нерідко провокують конфліктні відносини. Так, неповнолітні В. (16 років), П. (14 років), Ф. (10 років) з метою вживання вина і таблеток тазепаму прийшли на квартиру до В. Після спільного вживання спиртних напоїв і таблеток Ф. почав конфліктувати з іншими неповнолітніми: непристойно висловлюватися на їх адресу, викривати їх у принизливих учинках, погрожувати знайомими йому друзями. Конфлікт закінчився заподіянням неповнолітньому Ф. побоїв і катувань. Зокрема, неповнолітній В., притягнутий у цій справі до кримінальної відповідальності, підключав до Ф. електричний струм через трансформатор, припікав йому обличчя, губи, волосся сигаретою, бив зав’язаним у вузол рушником, нагрітою праскою припікав гомілки ніг, розпеченою на вогні ампулою написав на обличчі нецензурну лайку.

Віктимогенні ситуації можуть створюватися і бути пов’язані з процесом самоствердження неповнолітніх. Прагнення дівчаток до престижу, що неправильно розуміється, потреба відстояти рівне положення з хлопчиками нерідко виявляється в демонстрації шкідливих звичок — дівчата палять, нецензурно висловлюються, розкуто поводяться. Така їхня поведінка може створювати враження сексуальної доступності й сприяти виникненню ситуацій сексуальних зазіхань. Так, неповнолітнім М. була зґвалтована неповнолітня Ш. Обвинувачений М. у своїх показаннях вчинений злочин пояснював у такий спосіб: «Про Ш. як про дівчину легкої поведінки мені розповідав С. Я вирішив з нею познайомитися. Коли я підійшов до Ш., вона курила, у розмові вживала нецензурні вирази, поводилася безсоромно. Після того як ми познайомилися, я запропонував їй пройтися зі мною на будівництво, вона погодилася. На території будівельного майданчика я запропонував Ш. вступити зі мною у статевий зв’язок, однак вона почала просити, щоб я її не займав, тому що вона ще дівчинка. Я не повірив їй і змусив підкоритися своїм вимогам».

Ефективному використанню тактичних прийомів допиту, правильній оцінці отриманих показань сприяє знання слідчим закономірностей формування показань неповнолітніх. Розуміння механізму формування показань визначає можливість виявлення й усунення в них перекручень.

Більш правильному і точному сприйняттю неповнолітніх сприяє розуміння ними змісту того, що відбувається. У деяких випадках неповнолітні сприймають дії злочинців, інші факти, справжнього значення яких вони можуть не розуміти. Так, Н., працюючи сторожем дитячого садка, завів у приміщення охоронюваного об’єкта неповнолітню В. (6 років), роздягнув і вчинив щодо неї розпусні дії. У подальшому на допиті неповнолітня В., відповідаючи на запитання слідчого, досить докладно, у доступних їй виразах і поняттях розповіла про всі дії, що були вчинені злочинцем.

Сприйняття дітей, зумовлене нестійкістю уваги, слабкістю логічного мислення, схильністю до фантазування, відрізняється від дорослих: 1) поверховістю; 2) фрагментарністю; 3) яскравим емоційним забарвленням.

Обсяг і характер сприйняття зовнішніх ознак людини залежать від віку особи, яка сприймає, і рівня її розвитку. Цікаві психологічні досліди, засновані на використанні малюнків із зображеннями людей і предметів, у яких брали участь діти трьох, п’яти і семи років, були проведені Х. Т. Бедильбаєвою. Результати її дослідження свідчать про те, що неповнолітні цих вікових груп виявляли більше уваги й інтересу до малюнків із зображенням людей порівняно з зображенням предметів. При сприйнятті зображення людей вони неоднаково ставилися до різних особливостей зовнішнього вигляду людини. Так, діти всіх трьох вікових груп називали стать зображеної людини (100 % випадків), основний колір малюнка (74–90 %), одяг (59 % діти молодшого і 100 % середнього і старшого віку). Багато дітей зазначали вік зображеної людини і дію, що, на їхню думку, виконувала намальована людина. Щодо інших особливостей зображень були зафіксовані великі вікові розбіжності. Зокрема, окремі частини тіла трилітки перелічували в 11 % випадків, а старші — у 80 %. Те саме можна сказати про міміку: вираз обличчя охарактеризували 5–6 % молодшої і середньої групи, 43 % — старшого віку.

Оцінці віку іншої людини підлітками було присвячене дослідження В. Н. Куніциної. Результати дослідження показують, що вік є значимим компонентом зовнішності і зазначається у 49 % описань семикласників і у 75 % — восьмикласників. Визначення віку, що надаються, часто відповідають часовим уявленням підлітка, відмінним від часового масштабу дорослих людей: вік «середній» —
24 роки, «похилий» вік — 38–40 років. При встановленні віку підлітки використовували занадто великі часові інтервали (іноді 10–15 років). Особи, яких випробовували, найкраще визначали вік своїх однолітків (41 % правильних відповідей) і дітей, молодших від себе (32 % правильних відповідей). Точність оцінки віку осіб зрілого і літнього віку була низькою (відповідно 13 % і 7 %). Більшість помилок було зроблено у тому разі, коли деякі ознаки зовнішності людини не відповідали її віку. Так, вік 36-літнього чоловіка, який мав велику лисину, усіма підлітками був значно завищений. Підвищена емоційно-динамічна виразність сприйманих осіб навпаки, сприяла активному заниженню їхнього справжнього віку.

Помилки сприйняття можуть бути пов’язані з впливом на організм неповнолітнього алкогольних напоїв, наркотичних та інших психоактивних речовин. Зокрема, при алкогольному сп’янінні погіршується здатність правильно оцінювати просторово-часові відношення, можливість адекватно сприймати події, що відбуваються, і їх послідовність, розуміти значення того, що відбувається.

Процес відтворення на допиті пов’язаний зі здатністю правильно висловлювати свої думки. Особливі труднощі при цьому виникають у допитуваних, які належать до молодших вікових груп неповнолітніх. Намагаючись висловити власну думку і не знаходячи потрібного слова, неповнолітній може замінити його іншим, яке йому відоме.

Психічні стани, у яких перебуває допитуваний, сприяють обранню неповнолітнім відповідної позиції на допиті: відмови від показань, повідомлення неправдивих відомостей, зміни раніше даних показань. Так, у процесі розслідування групового зґвалтування неповнолітньої О. (13 років) потерпіла на допиті просила не карати злочинців і вказала, що на суді вона не буде давати показання про вчинені щодо неї дії неповнолітніми В., Г. і Н. Мотивами такої заяви, як згодом з’ясувалося, стали страх і почуття сорому.

Допит неповнолітнього свідка у віці до 14 років провадиться у присутності педагога. Присутність педагога при допиті свідків у віці від 14 до 16 років не є обов’язковою. Це питання у кожному випадку вирішує слідчий на власний розсуд. У разі потреби при допиті неповнолітнього свідка можуть бути присутніми лікар, батьки чи інші законні його представники (ст. 168 КПК України). Згідно зі ст. 438 КПК України при допиті неповнолітнього обвинуваченого присутність педагога або лікаря, батьків чи інших законних представників винесена на розсуд слідчого чи прокурора або може бути здійснена за клопотанням захисника.

Завдання педагога полягає в тому, щоб допомогти слідчому визначити особливості особистості неповнолітнього, встановити з ним психологічний контакт, виробити тактику допиту, сформулювати запитання з урахуванням особливостей психіки неповнолітнього.

При підготовці до допиту неповнолітнього здійснюється вибір місця й обстановки допиту (вдома, у школі, в кабінеті слідчого), що має сприяти встановленню психологічного контакту й одержанню необхідної інформації. Доцільно заздалегідь підготувати запитання, які необхідно з’ясувати у неповнолітнього. Вони мають бути простими, доступними для розуміння допитуваного. Виконання такого завдання забезпечується складанням плану допиту.

У процесі допиту неповнолітнього слідчому необхідно встановити з ним психологічний контакт. Для цього рекомендується провести бесіди на сторонні теми (спорт, навчання, ігри, нові фільми, книжки тощо), продемонструвати знання його потреб та інтересів. При допиті неповнолітнього підозрюваного або обвинуваченого слідчий повинен триматись спокійно, доброзичливо, але й достатньо твердо. Така манера поведінки сприяє встановленню необхідного контакту з підлітком, налаштовує його на відверту бесіду.

Неповнолітньому допитуваному слід допомогти у формуванні правдивих показань. Слідчий не повинен використовувати постановку запитань, що мають елементи навіювання (навідні запитання). Дуже обережно слід застосовувати оголошення показань інших осіб. Постановка навідних запитань часто є причиною виникнення добросовісних помилок у показаннях. Неправдиві ж показання неповнолітнього можуть бути наслідком помилкового розуміння «геройства», «товариськості».

Специфічними тактичними прийомами при допитах неповнолітніх є: роз’яснення важливості повідомлення правдивих показань; демонстрація поінформованості про обставини життя допитуваного, його потреби, інтереси; роз’яснення сутності і значення пред’явлених і оголошених матеріалів; роз’яснення неправильно зайнятої позиції.