§ 4. Психологія пред_’явлення для впізнання

Психологічні закономірності сприйняття зовнішності людини, предметів. Пред’явлення для впізнання — слідча дія, сутність якої полягає у встановленні тотожності чи розбіжності пропонованого об’єкта з його уявним образом, відображеним у пам’яті того, хто впізнає. Процес упізнання може бути зображений у вигляді схеми, яка поєднує його сутність і розвиток, що охоплюють три основні елементи: а) сприйняття зовнішності людини або сприйняття якого-небудь об’єкта; б) повідомлення про прикмети зовнішності або ознаки сприйнятих об’єктів; в) упізнання сприйнятих об’єктів серед пред’явлених.

Відповідно до власних психологічних характеристик кожний із елементів має певну специфіку, що зумовлена його сутністю. Аналіз психологічних характеристик перших двох елементів схеми передбачає дослідження питань сприйняття зовнішності людини або сприйняття інших об’єктів, а також повідомлення про сприйняте у процесі допиту, що передує впізнанню.

У літературі з психології доволі чітко визначені дві форми сприйняття об’єктів, що істотно впливають на процес подальшого впізнання: сукцесивна і симультанна. Перша з них, власне, є аналітичною (сукцесивною), тобто передбачає сприйняття, при якому виділяються (аналізуються) окремі прикмети зовнішності й ознаки предметів, наприклад, колір очей або волосся, форма носа, особливі прикмети тощо. Друга форма за своєю сутністю і психологічними характеристиками є синтетичною (симультанною), що передбачає сприйняття об’єкта у цілому, «у загальному вигляді», без виділення окремих ознак. Такий психологічно прихований процес синтезу ознак зовнішності, який дає змогу фотографічно одномоментно сприйняти зовнішність людини чи об’єкт, становить значний інтерес з огляду на можливість використання його результатів у процесі розслідування злочинів. Скептичне ставлення до цієї форми сприйняття, продиктоване необхідністю конкретизувати ознаки того, що сприймається, з метою перевірки й оцінки вірогідності, у даний час спростовується експериментальною психологією, що довела рівнозначність двох форм сприйняття об’єктів у плані адекватності відображеного і можливостей точного впізнання у подальшому.

Поряд із двома формами сприйняття у психології розрізняють третю форму, що має змішаний характер. Вона поєднує у собі елементи синтетичного й аналітичного сприйняття. Ця форма сприйняття у процесі повідомлення інформації може діагностуватися за такими даними, як вибіркове повідомлення окремих ознак разом із синтетичним (прихованим, внутрішньо згорнутим, який не піддається виділенню й аналізу) сприйняттям інших ознак.

Різниця в процесах формування слідового образу при сприйнятті людиною тих чи інших об’єктів визначає різні форми і типи сприйняття. Це положення важливо знати, щоб правильно діагностувати форму сприйняття у процесі попереднього допиту.

Правильність і повнота сприйняття зумовлюються суб’єктивними й об’єктивними чинниками, які впливають на даний процес. У цьому аспекті названій закономірності підкорені всі типи сприйняття, незалежно від їх специфіки. Остання ніби визначає індивідуальну належність до типу сприйняття, а втім, як система суб’єктивних і об’єктивних чинників, має характер загальної залежності. Визначення правильності й повноти сприйняття при повідомленні тієї чи іншої інформації неможливе без урахування суб’єктивних і об’єктивних чинників, які супроводжують таке сприйняття. Саме визначення умов сприйняття і стану суб’єкта в цей момент дає можливість правильно оцінити його з погляду адекватності дійсності.

Розглянемо більш детально суб’єктивні й об’єктивні чинники, які впливають на правильність сприйняття.

До системи суб’єктивних чинників належать психічний стан людини під час сприйняття (хвилювання, страх та ін.), спрямованість уваги, тривалість сприйняття, фізичний стан (біль, хвороба тощо), стан органів чуття вибірково до сприйманого (зорове, слухове, дотикове чи інше сприйняття). У перелічених чинниках, поєднаних одним терміном — суб’єктивні, немає більше або менше важливих, кожен із них відповідно до свого місця і значення у конкретному сприйнятті виконує ті функції, що певною мірою зумовлюють правильність і повноту сприйняття. Нерідко ці чинники діють комплексно і у взаємозв’язку, тому не завжди можна встановити вплив того чи іншого чинника і зробити відповідну поправку при оцінці отриманої інформації про сприйняте.

Стан психіки в момент сприйняття істотно позначається на обсязі й повноті сприйнятого, а це залежить від того, ким є особа, яка сприймає, — учасником події або спостерігачем. Стан психіки також багато у чому визначається характером події, яка може справити сильне емоційне враження, або з погляду емоційного впливу бути байдужою. Так, подія, пов’язана з розбійним нападом, хуліганськими діями, в емоційному плані по-різному впливає на потерпілого і свідка, оскільки перший є безпосереднім учасником події. Почуття хвилювання чи страху, викликане подією, що відбулася, істотно суб’єктивує сприйняте у напрямі не лише перебільшення, а й втрачання інформації, що стосується сприйняття зовнішності. Це пояснюється двома чинниками: з одного боку, почуттям страху, що сприяє сприйняттю події як більш значної, ніж вона була насправді (напала велика група — насправді ж три чоловіки; були озброєні пістолетами — насправді ж один із тих, хто нападав, мав ніж; напали з криками і погрозами — насправді ж не було вимовлено жодного слова тощо), з іншого боку — спрямованістю уваги.

Через відчуття страху навіть зовнішність нападаючого чи потерпілого свідок нерідко сприймає гіперболічно (перебільшено). Зріст злочинця стає більшим (величезним), очі — виблискуючими, чорне волосся — рудим тощо. У даному разі відбувається підміна істинно сприйманого стереотипними уявленнями про нападаючого та його вигляд. Це важливо враховувати слідчому при допиті потерпілого, коли йдеться про прикмети зовнішності нападаючого. У таких випадках свідок на відміну від потерпілого може дати про зовнішність злочинця більш об’єктивну інформацію, що пояснюється його емоційним станом, який дає змогу точніше фіксувати увагу на сприйнятому.

Як уже зазначалося, при сприйнятті потерпілим зовнішності учасника події може відбуватися не лише гіперболізація, а й втрачання інформації, що стосується зовнішності. Це зумовлено перерозподілом уваги при сприйнятті, що залежить від її спрямованості. Найбільший емоційний вплив на потерпілого справляє момент дії злочинця, момент його діяльності, пов’язаної з насильством. Тому увага потерпілого зосереджується насамперед на діяльності учасників події, що сприймається ним, а не на їхній зовнішності. Саме цією обставиною пояснюється той факт, що потерпілий дає досить повні показання щодо події і надто скупу інформацію про зовнішність її учасників. Швидкість вчинюваних у момент події дій не дає йому змоги звернути увагу на інші обставини. Тому вся увага потерпілого, як правило, зосереджена на швидко спливаючій дії, а не на зовнішності конкретної людини чи інших осіб, які її вчиняють. Одержувана в таких випадках інформація може містити об’єктивні дані щодо окремих одиничних прикмет зовнішності або одягу, але повнотою вона характеризуватися не буде. Стосовно сприйняття зовнішності свідком, що не є потерпілим, то рівень його сприйняття може бути вищим, ніж у потерпілого, як через менший емоційний вплив, так і тому, що увага, яка розподіляється при сприйнятті, має у цьому разі певну рівномірність, що визначає досить рівний характер сприйнятого.

Велике значення при визначенні повноти сприйнятого взагалі й сприйнятті зовнішності зокрема має спрямованість уваги. Вона часто визначає ступінь адекватності сприйнятого. Спрямованість уваги свідка залежить від його інтересу до того, що сприймається, а також від співвідношення цього інтересу з його власним станом, думками тощо й інтересу, викликаного подією, що спостерігалася. Певний збіг предмета розмірковування і того, що сприймається, робить останнє більш детальним.

Інтерес, що визначає спрямованість уваги, сприяє повноті та детальності сприйняття. Тому нерідко інформація про сприйняте при конкретній спрямованості уваги містить такі подробиці, що навіть викликають сумнів у їх істинності.

Особливе значення для повноти сприйняття має його тривалість, тобто об’єктивний час, протягом якого відбувається сприйняття. Повнота сприйняття і його час завжди перебувають у прямій залежності: чим більший час сприйняття, тим більше сприймається інформації. При цьому, звичайно, слід враховувати спрямованість уваги, тому що за її відсутності й зосередженості індивіда на іншій події сприйняття від тривалості не виграє, оскільки залишається «сліпим». Тому, з’ясовуючи обсяг сприйнятого, при допиті слідчий має встановлювати як тривалість спостереження, так і стан спрямованості уваги. Звичайна подія злочину триває відносно короткий проміжок часу, тому тривалість спостереження (сприйняття) обмежена природними часовими межами. При допиті важливо з’ясувати тривалість події, яка, як правило, дорівнює тривалості сприйняття.

Повнота і правильність сприйнятого залежить від фізичного стану особи (хвороба, біль), що виник у момент сприйняття або продовжується в індивіда тривалий період. Безумовно, такий стан негативно впливає на повноту сприйняття, тому що змушує людину зосереджувати увагу на власних больових відчуттях. Проте це зовсім не означає неможливості сприйняття з боку суб’єкта. Негативно впливають на сприйняття і больові відчуття у потерпілого, що виникають у зв’язку зі злочинним замахом.

Повнота і правильність сприйняття багато у чому визначаються таким суб’єктивним чинником, як стан органів чуття особи, яка сприймає. До останнього належать головним чином недоліки функцій органів чуття, наприклад слабкий зір, поганий слух та ін. Помилки в сприйнятті, пов’язані з погрішностями в органах чуття, можуть викликати перекручене уявлення індивіда про навколишню дійсність, а отже, давати неправильну інформацію про сприйняте. Тому при одержанні інформації, коли показання тієї чи іншої особи викликають сумнів у їх правильності, слід враховувати ці обставини і з’ясувати стан органів чуття індивіда. Для впізнання визначальне значення має стан таких органів чуття, як зір і слух, оскільки саме їм належить головна функція в сприйнятті зовнішності людини й ознак інших об’єктів, що згодом можуть бути пред’явлені для впізнання.

Правильність сприйняття зумовлюється також рядом об’єктивних чинників. До них належать чинники, які традиційно виділяються загальною психологією як такі, що впливають на хід і повноту сприйняття, наприклад: освітленість об’єкта, який сприймається; відстань, на якій відбулося спостереження; погодні умови; час спливання події тощо. Залежність сприйняття від цих чинників очевидна і не вимагає детального аналізу, оскільки перебуває у природному співвідношенні «гірше освітлення — гірше сприйняття», хоча і має певні особливості, продиктовані індивідуальними якостями суб’єкта, який сприймає. Так, зокрема, деякі особи дуже добре бачать у темряві, чітко розрізняють ознаки зовнішності тих чи інших осіб та ознаки інших об’єктів. Це саме стосується і слухового сприйняття у тому разі, коли суб’єкт має високий поріг такого сприйняття.

Інші об’єктивні чинники, що впливають на повноту і правильність сприйняття, виявляють свої властивості залежно від того, який характер сприйняття (зорове, слухове чи ін.) і в якому індивідуальному співвідношенні воно перебуває із суб’єктивними якостями особи, яка сприймає. Наприклад, особа з далекозорістю не відчуває впливу чинника відстані на сприйняття так гостро, як особа з нормальним зором. Це поширюється і на інші форми сприйняття, зокрема слухове.

У процесі допиту, що передує пред’явленню для впізнання, для правильної оцінки отриманих показань потрібно враховувати названі обставини. Тут важливо знати, що несприятливі об’єктивні чинники часто створюють передумови для перекручувань сприйнятого (імла, сутінки, снігопад — при зоровому сприйнятті; шум, велика відстань, звуконепроникні перешкоди — при слуховому сприйнятті).

Допит свідка або обвинуваченого, що передує пред’явленню для впізнання, може бути тактично правильно організований, якщо слідчому відомі певні психологічні характеристики сприйняття зовнішності індивіда або ознак предмета, що узагальнюють досвід людського сприйняття. У цьому відношенні інтерес становлять дослідження, які стосуються проблеми сприйняття зовнішності людини (дослідження О. О. Бодальова). Їх значення для обрання тактики допиту, що передує пред’явленню для впізнання й організації самого пред’явлення, пояснюється насамперед тим, що вони стосуються першого враження про людину, яке завжди означає короткий часовий період взаємодії (сприйняття), а також закономірностей сприйняття людьми один одного у віковому аспекті.

Дослідження в галузі психології сприйняття свідчать про те, що певну специфіку у цьому аспекті мають неповнолітні залежно від віку. Зокрема, слідчій практиці відомі численні випадки, коли діти віком 7–8 років виступали свідками або потерпілими у справах різних категорій. Допити їх щодо прикмет зовнішності, з’ясування яких має на меті подальше пред’явлення для впізнання, нерідко виявляють прагнення до деталізації. Тим часом результати експериментів показують, що від дітей у цьому віці не можна вимагати детального опису фізичного вигляду індивіда, оскільки вони ще не можуть фіксувати його в аспекті, який цікавить розслідування.

При допиті неповнолітніх більш старших вікових категорій можливе з’ясування детальних даних про зовнішність, яка спостерігалась. Для практики розслідування результати сприйняття людьми один одного мають значення й в іншому аспекті, який, здавалося б, не має відношення до розглянутої проблеми. Йдеться про деякі збірні соціальні характеристики зовнішності, зумовлені загальноприйнятими канонами або власними уявленнями індивіда про залежність зовнішності від її моральних і соціальних характеристик. У формуванні загального враження про людину мають значення життєві уявлення й еталони. Так, люди при сприйнятті пов’язують особливості психічних якостей із зовнішністю їх носіїв. У цьому аспекті було опитано 72 особи. До них належали: люди із квадратними підборіддями — вольові (9 осіб), люди із широким чолом — розумні (17 осіб), повні люди — добродушні (14 осіб), люди із товстими губами — сексуальні (2 особи), люди із зростом нижче середнього — владолюбні (5 осіб) (О. О. Бодальов).

Названі характеристики зовнішності у плані їх соціальної структури нас цікавлять у зворотному, суто зовнішньому комплексі, що відображає ознаки зовнішності людини, словесного портрета, а не їх змістовного порядку. Коли при описі зовнішності людини, що передує пред’явленню для впізнання, трапляються терміни, що мають збірний і змістовний характер, необхідно встановити їх зміст, щоб згодом перевести у характеристики ознак зовнішності. Наприклад, важливо з’ясовувати і розшифровувати такі фрази: «у нього було розумне обличчя», «вольове підборіддя», «хитрі оченята», «відкрите обличчя», «злий вираз обличчя», «добродушний», «червонолиций» та ін., які містять характеристики, що спираються на дані про зовнішність. Тому, проводячи цільовий допит, слідчий повинен звертати увагу на те, що саме породжує таке уявлення про зовнішність, уточнювати, чому допитуваний має таке уявлення, на яких даних воно ґрунтується, пов’язуючи останнє з усталеними життєвими еталонами. Це в багатьох випадках сприятиме одержанню інформації про зовнішність у криміналістичному плані, що необхідно для складання словесного портрета, який може бути використаний при розслідуванні.

Наведені дані про психологічні закономірності сприйняття зовнішності людиною можуть бути використані слідчим або суддею з метою обрання найбільш ефективної тактики допиту, що передує пред’явленню для впізнання, а також результатів проведеного впізнання в плані його ймовірності.

Ідентифікаційна сутність впізнання. Впізнання розглядається як процес і результат ідентифікації особи за чуттєво-наочним відображенням (сприйняттям). Ідентифікаційний процес при впізнанні має специфічні риси, що відрізняють його від інших форм ідентифікації. Головна відмінність полягає у формуванні образу, що є основою для подальшої ідентифікації, збереження його в пам’яті й актуалізації у процесі допиту, який передує впізнанню, і нарешті, у прихованій формі ідентифікації, контроль за якою не завжди є можливим.

Формування образу, що може бути використаний для подальшого впізнання, за своїм механізмом є однотипним з формуванням матеріально фіксованих форм відображення, оскільки вони є результатом взаємодії у першому випадку — психічного (спостереження, сприйняття), у другому — механічного (матеріальне відображення як результат взаємодії об’єктів). Проте у процесі чуттєво-наочного формування образу є особливості, що залежать від об’єкта, який сприймає. Останній має засвоїти не звичайні, а відмітні ознаки сприйнятого об’єкта, що дадуть згодом змогу виконати ідентифікаційну функцію. Таким чином, тут як ідентифікуючий об’єкт виступає жива мисляча матерія, що зберігає сприйнятий вигляд у різних формах (досить повна, неповна, недостатня). Її головним завданням є, з одного боку, засвоєння відмінних ознак сприйнятого, а з іншого — використання зазначених ознак для виявлення об’єктів з числа подібних. У психології впізнання розрізняють процеси створення образу і використання його згодом, які називаються відповідно формуючим і пізнавальним. Ці процеси взаємозалежні, кожен із них немислимий без іншого.

У формуючому процесі розрізняють сприйняття двох груп ознак: достатніх і необхідних. Достатні ознаки за своїм характером є родовими, видовими, груповими, тобто ознаками, сукупність яких використовується як ступінь для виділення об’єкта впізнання із загального числа об’єктів. Необхідні ж ознаки у своєму повному і неповному комплексі створюють дані про образ (зовнішність), який є неповторним у наведеному поєднанні ознак і тим самим відрізняється від інших об’єктів групи, зокрема, пропонованої для впізнання. Комплекс ознак, що запам’ятовуються, є індивідуальним і залежить від безлічі суб’єктивних і об’єктивних даних, які впливають на сприйняття. Тут важливо відзначити лише одне — симультанне сприйняття є жорстким комплексом ознак, що не піддаються ні уявній, ні фактичній диференціації, і хоча має повноту, але повноту приховану, яка фіксується не зовнішньо, а внутрішньо — психікою об’єкта, який сприймає. Образ же, який сприймається аналітично, незважаючи на свою неповноту (сприйняття фіксує достатні й необхідні ознаки не в повному обсязі), дає можливість назвати ознаки, що виділяються, і диференціювати їх як опорні для подальшої ідентифікації при впізнанні. Ці особливості формування образу при сприйнятті мають знати слідчі й судді.

Сприйнятий образ зберігається в пам’яті свідка (потерпілого) різний час, залежно від таких чинників, як стан пам’яті, рівень її зорової функції (зорова пам’ять), сила емоційного впливу на особу в момент сприйняття. З часом сприйнятий образ у пам’яті стирається або спотворюється, що пов’язано з осмислюванням сприйнятого. У цьому разі прогалини при сприйнятті можуть бути заповнені фантастичними уявленнями суб’єкта і не відповідати дійсності. Тому в часовому аспекті процес допиту важливо проводити якнайближче до моменту сприйняття образу, тобто в момент, коли він ще не набув різних нашарувань, спричинених бесідами, розповідями та ін. Слід мати на увазі й можливу ремінісценцію — відстрочений спогад відображеного образу, який виникає у зв’язку із сильним емоційним впливом. У таких випадках можна рекомендувати проведення повторного допиту через 8–10 днів, коли пам’ять допитуваного буде досить міцно відтворювати сприйняте.

Специфіка пред’явлення для впізнання і допиту, що передує впізнанню, полягає у тому, що в їх процесі найбільш широко використовуються тактичні прийоми, спрямовані на актуалізацію сприйнятого і запам’ятованого суб’єктом. Допит, що передує пред’явленню для впізнання, не є пасивним у плані фіксації того, що повідомляється, він активний за своєю формою, тому що передбачає використання різноманітних прийомів, які сприяють одержанню найбільш повної інформації про сприйнятий образ. До таких прийомів належать насамперед ті, що викликають асоціативні зв’язки, а отже, сприяють актуалізації сприйнятого. До них, зокрема, належить постановка нагадувальних запитань, психологічною основою яких є повідомлення допитуваному інформації, що допомагає відновити в його пам’яті обставини події.

Такі тактичні прийоми включають також широке використання фотороботів (у тому числі комп’ютерних), що виконують функції нагадування, а отже, збудження у пам’яті асоціативних зв’язків, які належать до формування уявного образу. Важливо зазначити ту обставину, що фотороботи можуть бути використані й тоді, коли особа, яка спостерігала, не може назвати прикмети зовнішності через симультанне (синтетичне) сприйняття. У даному разі пред’явлення цій особі тих чи інших портретів може сприяти виникненню асоціативних зв’язків, що є основою для пожвавлення в її пам’яті раніше сприйнятої зовнішності або її окремих прикмет. Так, якщо на початку складання комп’ютерного фоторобота особа не могла назвати окремі ознаки зовнішності людини, то наприкінці сеансу складання фоторобота ця людина (очевидець або жертва злочину) заявляє про схожість із реальним злочинцем на 80–85 %⁴¹ .

Специфіка ідентифікаційного процесу при пред’явленні для впізнання полягає в тому, що він здійснюється у прихованій формі, суб’єктивний характер і непростежувальність якої докладнюють, а іноді виключають контроль за ходом її виконання.

Сутність ідентифікації в процесі пред’явлення для впізнання полягає в збігу уявного образу запам’ятованої раніше зовнішності з комплексом ознак зовнішності однієї з осіб, пред’явлених для впізнання. Особою, яка здійснює ідентифікацію, у всіх випадках є суб’єкт, що порівнює запам’ятований раніше образ і зовнішність пропонованих для впізнання осіб. Інші особи, як видається, не можуть бути суб’єктами, які здійснюють ідентифікацію. У цьому відношенні не можна погодитися з тим, що при ідентифікації особа, яка впізнає, і слідчий (чи суд) вирішують, чи є пред’явлений об’єкт тим же самим або подібним. Поширення функції ідентифікації не лише на особу, яка впізнає, а й на інших осіб, що є присутніми при проведенні цього акту, є неправильним. Ідентифікацію в її справжньому значенні може здійснювати лише особа, яка впізнає, оскільки їй належить суб’єктивне запам’ятовування образу, що може бути об’єктивовано в зафіксованих показаннях, суб’єктивному портреті та ін.

Ідентифікацію шляхом уявного зіставлення запам’ятованого раніше і справжнього образу здійснює лише особа, яка впізнає. Інші особи, які організовують даний акт, можуть лише оцінювати правильність здійсненого впізнання, але не виконувати ідентифікаційні функції, позаяк один із необхідних елементів, що дають змогу робити ідентифікацію, у них відсутній. Йдеться, зокрема, про слідовий образ, який сформувався при попередньому сприйнятті особи і виконує функцію об’єкта, що ідентифікується, за відсутності якого процес ідентифікації втрачає сенс.

Існує одна цікава обставина, що наближає слідчого, суддю, оперативного працівника до особи, яка здійснює ідентифікаційну функцію. Нею, зокрема, є те уявлення про зовнішність злочинця, що формується з ознак, які повідомляються потерпілим або свідком. Проте, незважаючи на його чіткість, в окремих випадках воно не має повноти, необхідної для здійснення ідентифікації. Якщо тут і можна говорити про впізнання, то лише як про опосередкований процес.

Упізнання як ідентифікаційний процес відбувається у прихованій формі, прихованій у тому розумінні, що спостерігач (слідчий, суд) не може простежити всі моменти цього процесу, оскільки збіг слідового образу з пред’явленим не відкриває всієї сукупності ознак, необхідних для висновку про тотожність. Суб’єктивність сприйняття й оцінки тієї чи іншої ознаки, а також їх сукупності певною мірою, як і неповнота сприйнятого, зумовлюють прихований характер ідентифікації при впізнанні. Цей бік ідентифікаційного процесу найбільш чітко виявляється тоді, коли пред’явлення для впізнання відбувається при симультанній формі сприйняття ознак, коли особа не може назвати і виділити конкретні прикмети зовнішності, запам’ятавши об’єкт у цілому. У цьому разі ідентифікаційний процес залишається непростеженим, і об’єктивними критеріями його перевірки є інші докази у справі, що підтверджують можливість і правильність такого впізнання. Слід також зазначити, що інші докази у часовому аспекті можуть як передувати пред’явленню для впізнання, так і бути виявленими після його провадження.

Прихована форма процесу впізнання як ідентифікації, здійснюваної суб’єктом, який раніше сприймав образ, що спостерігається, об’єктивується комплексом даних, які дають змогу перевірити й оцінити правильність упізнання. Причому така об’єктивізація стосується насамперед упізнання, яке ґрунтується на аналітичному сприйнятті. У цьому разі інформацію про прикмети зовнішності містить один із елементів, який дає можливість перевірити вірогідність результатів пред’явлення для впізнання.

При розгляді системи ознак зовнішності, яка є підставою для вірогідного висновку про тотожність об’єкта, пропонованого для впізнання, або системи ознак предмета, важливе значення має їх класифікація. Остання зазвичай охоплює кілька груп ознак відповідно до предмета (форма, розмір, забарвлення, дефекти, інші індивідуалізуючі дані) і особи людини (анатомічні, функціональні й соціальні ознаки). Анатомічні ознаки характеризують статику зовнішності, функціональні — систему рухів, що властиві особі (хода, жести, функціональні звички), соціальні — деталі зовнішнього оформлення (одяг, прикраси, косметика та ін.).

Серед цієї системи ознак особливу увагу у плані їх значення для впізнання особи привертають функціональні ознаки, оскільки вони містять характеристику особи, яку індивідуалізують, — міміка, пантоміміка, мова, голос.

Зараз особливе значення надається виразним рухам, яким належить певне місце в загальній характеристиці зовнішності особи й які через власну індивідуальність найближче стоять до необхідних ознак, що є опорними в процесі ідентифікації при впізнанні. Потирання рук, поглажування голови, почісування носа, змахи рукою, що підкреслюють значущість сказаного, знизування плечима й інші рухи зазвичай дають той чи інший обсяг інформації про особу та її стан.

Тактика пред’явлення для впізнання. Оцінка результатів. Психологічні закономірності, що лежать в основі процесу впізнання, значною мірою визначають тактику його провадження. Першим таким зумовлюючим моментом є проведення допиту, що передує пред’явленню для впізнання. Тактична необхідність його проведення, яка отримала регламентацію у кримінально-процесуальному законодавстві, пояснюється, по-перше, важливістю отримання інформації про запам’ятоване; по-друге, необхідністю фіксації даних про сприйнятий образ із метою гарантії правильності й об’єктивності майбутнього впізнання. Тут психологічний аспект виступає у двох напрямах, причому один із них забезпечує швидке запам’ятовування інформації про сприйнятий об’єкт, яке перешкоджає її втраті у результаті природних процесів, що відбуваються в пам’яті людини, а другий — виконує функції контролю за майбутнім упізнанням і підбором ідентифікаційного матеріалу (подібних осіб), що забезпечує можливість і вірогідність упізнання.

Психологічним моментом, що зумовлює тактику пред’явлення для впізнання, є вимога про певну кількість об’єктів (осіб), яка створює оптимальні умови для впізнання пред’явленого. Вказана у кримінально-процесуальному законодавстві кількість осіб, серед яких є особа, що впізнається, має психологічне підґрунтя, яке випливає з експериментальних даних про найкраще зосередження уваги при перебиранні ознак у процесі порівняння об’єктів при проведенні впізнання, коли об’єктів, що пред’являються, нараховується не більше трьох. Дійсно, у разі якщо кількість пред’явлених об’єктів перевищує зазначену, може виникнути розосередження уваги, що не дає змогу сконцентруватися на певній кількості об’єктів. Значна кількість порівнюваних об’єктів (значний обсяг ідентифікаційного матеріалу) виключає швидкість порівняння, розподіляє увагу в дуже широкому діапазоні, що не сприяє чіткому виконанню функції порівняння.

І нарешті, психологія має ще один момент, що зумовлює тактику пред’явлення для впізнання, — можливість оцінити вірогідність висновків. У цьому аспекті становить інтерес оцінка результатів упізнання, яка провадиться кількома особами — процесуальними фігурами: з одного боку, самим впізнаючим — свідком, обвинуваченим або потерпілим, з іншого — особами, які є присутніми при цьому акті й організують його, — слідчим, суддею.

За своєю психологічною природою ці оцінки не рівнозначні. Так, оцінка, здійснювана суб’єктом упізнання (свідком, потерпілим), виражається у впевненості або непевності у результатах проведеного порівняння, у категоричності або імовірності власних висновків про те, чи пред’явлена йому особа є тією, що сприйнята раніше за тих чи інших обставин. Ця впевненість (непевність) чи категоричність (імовірність) визначається рівнем запам’ятовування прикмет зовнішності й збереження образу в пам’яті до моменту пред’явлення для впізнання. Власна оцінка має найвищий рівень доказовості тоді, коли особа упевнена в правильності впізнання. Але й таке впізнання не застраховане від можливих помилок, зумовлених суб’єктивними й об’єктивними чинниками, що впливають на правильність і повноту сприйняття й запам’ятовування.

У теоретичному і практичному відношенні важливим є питання про доказову цінність упізнання, в основі якого лежить симультанне сприйняття. Останнє формує образ у свідомості свідка, що дуже складно проконтролювати. Цьому може допомогти фоторобот, використовуваний на етапі, що передує розшуку майбутнього суб’єкта, що пред’являється. Водночас слід зазначити, що впізнання, засноване на симультанному сприйнятті, за точністю не поступається впізнанню, в основі якого лежить сукцесивне сприйняття. У психологічному відношенні вони рівнозначні. Доказова ж цінність, вірогідність результатів упізнання визначаються їх місцем і співвідносністю з іншими доказами у справі. У цьому аспекті певне значення має «зустрічне» впізнання, коли особа, яка пред’являється, може заявити про те, що вона впізнає або може впізнати особу, яка стала об’єктом посягань.

Якщо оцінка результатів упізнання для потерпілого і свідка має характер безпосереднього висновку, то оцінки, здійснювані слідчим і суддею, є, власне, опосередкованими. Це пояснюється тим, що в їхній оцінці попередній матеріал (дані про прикмети зовнішності), як і дані спостереження самого акту впізнання, мають фрагментарний характер і не містять комплексу ознак, що створюють тверду впевненість у здійсненому впізнанні. Крім того, слідчий і суддя безпосередньо не сприймали особу або інший об’єкт у першому спостереженні, тому їх уявлення щодо цього моменту опосередковані тими даними, що містяться в повідомленні допитуваного про прикмети зовнішності чи ознаки об’єкта.

Однак оцінка результатів упізнання, здійснювана слідчим чи суддею, є більш різнобічною. Цьому в першу чергу сприяє те, що слідчий і суддя в процесі оцінки результатів упізнання порівнюють, зіставляють їх з іншими даними у справі. Ці дані можуть підтверджувати і тим самим робити більш доказовим акт упізнання, а можуть бути у такій суперечності з іншими матеріалами справи, що результати впізнання не матимуть доказового значення. Це ніби зовнішній бік оцінки результатів упізнання. Поряд із ним існує й інший не менш важливий бік — внутрішній. Його сутність полягає в оцінці самого процесу впізнання, здійснюваного суб’єктом ідентифікації — свідком, потерпілим. Слідчий і суддя, спостерігаючи за процесом упізнання, оцінюють збіг порівнюваних прикмет зовнішності й ознак об’єкта, і психічну реакцію суб’єкта, що супроводжує впізнання і зовні виражається у впевненості обрання серед пред’явлених осіб або предметів саме того, який спостерігався раніше. Непевність у власних висновках, тривале порівняння того, що пред’являється, також дають матеріал для оцінки результатів упізнання. Такі дані в процесуальному аспекті можуть бути зафіксовані як висновки типу «здається, той самий», «точно не можу сказати, але схожий» та ін.

Вирішуючи питання про доказову цінність результатів упізнання, слідчий і суддя керуються внутрішнім переконанням, що випливає з усебічного розгляду доказів, які є у справі.