§ 2. Психологічні наслідки злочину
Здійснення будь-якої дії пов’язане зі змінами психологічного стану особи,
який певною мірою впливає на її психологічну структуру. Найбільш значущі у
цьому аспекті є зміни, обумовлені вчиненням протиправних діянь. Незвичність
вчинюваного призводить до сильного перенапруження психіки індивіда, яке може
бути короткочасним або досить тривалим і в цьому випадку переростає у стійкі
зміни психологічної структури особистості.
Психологічні стани, викликані виконанням будь-якого виду діяльності, мають
свої особливості, але загальним для всіх наслідків діяльності людини є спад
психічного напруження, пов’язаний із задоволенням тих потреб, що є
спонукальними причинами при виконанні певних дій. Однак при вчиненні
протиправних дій звичайний стан зняття напруження і психічне задоволення не
набувають загальноприйнятого характеру. Якщо задоволення заздалегідь планованої
чи ситуаційної потреби пов’язане з протиправною діяльністю, психічне напруження
різко підсилюється, що обумовлено не лише самою протиправністю дій, але і тими
психічними перевантаженнями, що ними викликані (небезпечністю їхнього
виконання, страхом викриття, стресовими станами, які спричиняють вчинення дій,
не властивих людині в звичайній обстановці, та ін.). Психічні перевантаження,
таким чином, пов’язані з двома взаємовизначальними чинниками: оцінкою
емоційного впливу вчиненого і встановленням протиправності вчинюваних дій,
тобто соціальною значущістю злочину.
Ці чинники впливають на усвідомлення індивідом вчинених ним дій у плані
їхньої невідповідності існуючим у суспільстві моральним і правовим настановам і
формують в особи почуття винності або інші почуття, викликані викривленим
уявленням про значущість учиненого. Викривлене уявлення, що виявляється в
браваді або у впевненості щодо правильності і правомірності вчиненого, має
своїм джерелом дефекти у соціалізації особистості, а в окремих випадках — і
правову непоінформованість індивіда. Однак у всіх ситуаціях наслідком злочину є
конфлікт із суспільством, його моральними і правовими настановами, який
спричиняє психічний стан розгубленості, страху, розпачу, ізоляції. Почуття
провини посилюється можливістю викриття і пов’язаною з ним утратою колишніх
суспільних і особистих зв’язків. Сильний емоційний вплив цих почуттів і їхня тривалість
створюють передумови для появи стійкого психічного стану (домінанти), у якому
саме ці почуття переважають. Під їхнім впливом індивід позбавляється колишніх
психічних якостей і здобуває нові, негативна спрямованість яких призводить до
зниження активної психічної діяльності, втрати інтересів, депресивного стану.
Іноді прагнення вийти з такого стану індивід компенсує діями, що виправдовують
учинене ним, протиставляє себе як виняткову у власній інтерпретації персону
іншим особам. Психічне напруження в особи, яка вчинила злочин, посилюється у
період, що передує його виявленню і викриттю. Це пов’язано насамперед з
усвідомленням вини, страхом викриття і тією невизначеністю, у якій якийсь час
перебуває злочинець. Постійна спрямованість мислення індивіда щодо злочинної
події, що поступово домінує в його психіці, виражається і в зовнішніх проявах:
прагненні говорити про подію, цікавитися будь-якою інформацією про цей злочин,
оцінювати вчинене ним з позиції інших осіб, у тому числі тієї референтної
групи, до якої злочинець тяжіє, тощо. Водночас подібні прояви помітні й в інших
діях злочинця, зокрема в його намірі побувати на місці події, взяти наявні там
і поки що не виявлені слідством предмети чи документи, вжити всіх заходів, щоб
уникнути викриття, тощо. У ряді випадків поява індивіда на місці вчинення
злочину викликана бажанням відновити в пам’яті минулі події, перевірити
емоційний вплив на нього обстановки, а також ступінь своєї адаптації до
вчиненого як подразника, що порушує нормальний психологічний режим суб’єкта. Це
«тяжіння» до місця злочину пояснюється необхідністю зняти емоційне напруження і
пов’язані з ним прояви психічної активності.
Коли злочин тривалий час залишається нерозкритим, у злочинця поступово
формується настанова на безкарність і, отже, створюються умови для вчинення
подібних дій у майбутньому. Зовнішні прояви такого стану можуть наростати,
виражаючись у формі відвертого цинізму, хвастощів, жорстокості, нехтування
нормами моралі і правовими заборонами (при вчиненні вбивства, розбійного нападу,
хуліганських дій, зґвалтування). Усвідомлення злочинцем своєї безкарності
спричиняє негативне ставлення до правових розпоряджень, формує відверто
антисоціальну настанову. Остання є передумовою, що підсилює мотиви злочинної
діяльності і стимулює спроби індивіда задовольняти власні потреби способами,
які суперечать нормам моралі. У психіці суб’єкта наростають процеси, що
штовхають його на вчинення нових злочинів, притупляється почуття
відповідальності і страху перед покаранням, створюється враження ординарності
вчинюваних ним злочинних дій, що різко змінює його психологічний статус.
Зовнішні прояви антисоціальної настанови, яка сформувалася в індивіда,
виявляються в зневажливому ставленні до власних дій, необережності,
нерозбірливості у засобах досягнення злочинних цілей, відсутності дій,
спрямованих на приховування злочину. Зовнішня байдужість до наслідків учиненого
відповідає внутрішній структурі особистості, що втрачає свою цілісність,
вольові якості та інші характерологічні риси. Так, у випадку такої поведінки
при огляді місця події можна знайти численні сліди і речові докази, що свідчать
про непродуманість дій злочинця, ігнорування ним можливостей, що у цей момент
створюються для його виявлення. Сказане однаковою мірою стосується всіх
злочинів, незалежно від їхнього характеру. Наприклад, при вчиненні вбивства
злочинець залишає на місці ніж, пістолет; крадіжки — знаряддя злому; при
заволодінні майном шляхом зловживання службовим становищем — документи, що
відображають злочинний характер дії. Такі наслідки злочину на відміну від
допущених промахів у підготовчих діях підтверджують відверту зневагу злочинця
до тих обставин, що свідчать про його винуватість і характер злочинної
діяльності.