|
|
ISSN 0201-7245 ПРОБЛЕМИ ЗАКОННОСТІ 71 Харків 2005 |
Міністерство освіти і науки України
НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ
імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО
ПРОБЛЕМИ
ЗАКОННОСТІ
Республіканський міжвідомчий
науковий збірник
Випуск 71
Засновано в 1976 р.
Харків
2005
ББК 67я5
П78
УДК 340(06)
Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України,
2005. – Вип. 71. – 215
с.
ISSN 0201-7245
У збірнику друкуються наукові статті,
присвячені актуальним проблемам правознавства: теорії й історії держави і
права, конституційного й державного будівництва, цивільного, трудового,
фінансового, господарського, адміністративного, митного, екологічного,
кримінального права, кримінального й цивільного процесів, криміналістики,
питанням боротьби зі злочинністю.
Розраховано на науковців, викладачів,
аспірантів, студентів та практичних працівників, які цікавляться правовою тематикою.
Статті в збірнику друкуються мовою
авторів.
Редакційна колегія: проф. В.Я.Тацій (відп.ред.); проф. М.І. Панов (заст.
відп. ред.); проф. Ю.М. Грошевий (відп. секретар); проф. В.В.Сташис, проф. В.В. Комаров, проф. Ю.П. Битяк, проф.
В.І. Борисов, доц. В.І. Борисова, проф. М.В. Буроменський, доц.
В.М. Гаращук, проф. Л.М. Герасіна, проф. А.П. Гетьман, проф. В.В.
Голіна, проф. В.Д. Гончаренко, доц. Г.С. Гончарова, проф. О.Г. Данильян, проф. І.М.
Даньшин, проф. П.І. Жигалкін, проф. В.П. Жушман, доц. Д.В.
Задихайло, доц. В.П. Колісник, проф. В.О. Коновалова, проф. Л.М. Кривоченко, проф.
М.П. Кучерявенко, проф. І.Є.Марочкін, проф. О.В. Петришин, проф. В.К. Попов, проф. А.М. Стативка, проф. М.М. Страхов, проф.
В.І. Тертишніков, доц. В.Д. Ткаченко, проф. Ю.М. Тодика, проф.
М.В. Цвік, проф. В.Ю. Шепітько,
доц. М.В. Шульга.
Адреса редакційної колегії: Україна, 61024, Харків, вул. Пушкінська, 77, Національна
юридична академія України
Видання пройшло державну реєстрацію в
Міністерстві інформації України (Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого
засобу масової інформації від 07.07.1998 р., сер. КВ 3345).
© Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 2005
З М І С Т
|
К вопросу об истории
закрепления и обеспечения права человека на естественную окружающую среду в
международном праве и экологическом законодательстве ЕС…...... |
3 |
|
|
Взаємовідносини між органами державної влади і населенням як елемент форми правління…………………………………………... |
12 |
|
|
Параметрична оцінка ефективності діяльності органів місцевого самоврядування……... |
22 |
|
|
Громадські слухання як форма реалізації принципу гласності на місцевому рівні……. |
32 |
|
|
Саморегулювання цивільних відносин як суб’єктивне право їх учасників………...…… |
37 |
|
|
Договір міни………...………………………... |
43 |
|
|
Інтернет: основні правові аспекти………….. |
49 |
|
|
Провадження по забезпеченню доказів у цивільній справі: порівняльний аналіз ЦПК України і Росії………………………………... |
54 |
|
|
Законодавство та локальні нормативно-правові акти у сфері праці: проблема співвідношення………………………………….... |
60 |
|
|
Удосконалення правового механізму соціального захисту малозабезпечених сімей….... |
66 |
|
|
Про право аграрних підприємств на землі сільськогосподарського призначення….….... |
76 |
|
|
Проблеми права приватної власності на об’єкти рослинного світу……………………. |
80 |
|
|
Содержание права водопользования……….. |
86 |
|
|
Теоретические аспекты правового регулирования налогового контроля………………. |
95 |
|
|
Проблеми організаційного забезпечення контролю й нагляду в державному управлінні…………………………………………… |
100 |
|
|
Митні правила та їх види..…………………... |
104 |
|
|
Правові аспекти формування і реалізації культурної політики в Україні………..…….. |
111 |
|
|
Происхождение категории “причина” как проблема философии и уголовного права…. |
117 |
|
|
Підбурювання до злочину та ексцес співучасника………………………………….…... |
125 |
|
|
Щодо історичних і соціально-економічних передумов поширення практики застосування альтернативних видів покарань…..…. |
130 |
|
|
Процессуальное положение потерпевшего при пересмотре приговоров, определений и постановлений суда……….……………..…... |
138 |
|
|
Формування версій при огляді місця подій... |
145 |
|
|
Правові й методичні аспекти судово-авторознавчої класифікаційної експертизи... |
151 |
|
|
Криминалистическая характеристика краж грузов на железнодорожном транспорте: способы совершения и сокрытия….………... |
155 |
|
|
Форми взаємодії слідчих та оперативно-розшукових підрозділів при розслідуванні контрабанди……..…………………………… |
161 |
|
|
Відмова прокурора від державного обвинувачення і законність судового рішення…….. |
167 |
|
|
Политический аспект на правовую природу международно-правовых обычаев………….. |
173 |
|
|
Ядерний спадок колишнього СРСР: проблеми міжнародного правонаступництва….. |
181 |
|
|
Роль визначення в тлумаченні законів……………………………………………... |
189 |
|
|
Президент у механізмі державної влади України…………………..…………………… |
196 |
|
|
Окремі проблеми злиття і приєднання акціонерних товариств…………………………… |
202 |
|
|
Проблеми застосування психологічного впливу при допиті…………………………… |
207 |
|
34 (091): 061.1 ЄС В.И. Лозо, канд.юрид.наук, доцент
Национальная
юридическая академия Украины
имени Ярослава Мудрого, г. Харьков
К ВОПРОСУ ОБ ИСТОРИИ ЗАКРЕПЛЕНИЯ И ОБЕСПЕЧЕНИЯ ПРАВА
ЧЕЛОВЕКА НА ЕСТЕСТВЕННУЮ ОКРУЖАЮЩУЮ СРЕДУ В МЕЖДУНАРОДНОМ ПРАВЕ
И ЭКОЛОГИЧЕСКОМ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВЕ ЕС
Нынешнее состояние нашей планеты дает повод для серьезного беспокойства. Как заявила в конце 80-х годов ХХ ст. г-жа Гру Харлем Брунтланд, премьер-министр Норвегии и председатель Международной комиссии по охране окружающей среды и развитию, “мы живем в исторически переходный период, когда осознание конфликта между деятельностью человека и природной средой становится практически повсеместным” [7, p. 16]. В настоящее время ведется решительная борьба за спасение нашей планеты, которая действительно находится в опасности.
Такие явления, как катастрофа на Чернобыльской АЭС, постепенное уничтожение лесных массивов во всем мире, загрязнение водных ресурсов, общее потепление климата, разрушение озонового слоя и уничтожение генетического наследия человечества говорят о необходимости активизировать усилия, направленные на охрану окружающей среды, поддержание и, если надо, координацию их на местном, региональном и международном уровнях [5, p. 14]. К тому же предотвращение ударов, наносимых окружающей среде, и действия, предпринимаемые в ответ на них, представляют собой новые проблемы в области национальной безопасности [10, p. 11].
Актуальность проблемы сохранения жизни на земле и природных условий ее обитания вызвана и накоплением во второй половине ХХ в. арсенала различных видов оружия, способного уничтожить и человечество, и природу, и саму планету. Сегодня проблему закрепления права человека на естественную окружающую среду особенно усугубляет тот факт, что человечество стоит на пороге новой гонки вооружения в силу намерения нынешней администрации США создать национальную систему противоракетной обороны вопреки существующему стратегическому равновесию и движению к разоружению, а тем самым к сохранению и улучшению окружающей среды. И эта проблема, в том числе в ее экологическом аспекте, к тому же отягощенная с 11 сентября 2001 г. “борьбой с терроризмом”, не может не вызывать озабоченности мировой общественности и ЕС.
С начала 50-х годов неуклонное ухудшение состояния природной среды заставило гражданское общество задуматься о разрушительном воздействии человека на природу. Такое осознание ее жизненной важности для человечества и решительные усилия многочисленных природоохранных организаций привели с течением лет к принятию ряда законов о защите и сохранении природной среды.
Забота об охране окружающей среды и кодификация норм по ее охране впервые появились на уровне отдельных государств. На национальном уровне долг государства защищать естественную природную среду осуществляется на практике. Многие государства приняли конституционные нормы по ее защите, а также многочисленные законодательные акты по защите природы в целом или ее отдельных компонентов, таких как вода, воздух и леса [15, p. 11].
Однако государства и специализированные учреждения довольно быстро осознали, что только национальной политики в области окружающей среды недостаточно по причине масштабности и транснационального характера многих ее проблем, что необходимо принимать международные нормы. Поэтому вопрос о защите и охране окружающей среды был включен в повестку дня многих организаций, действующих в области международного права. Их усилия завершились принятием значительного и постоянно увеличивающегося свода правил, известных как международное экологическое право. Его нормы охватывают широкий круг вопросов, включая предотвращение ущерба окружающей среде и развитие международного сотрудничества в ликвидации его последствий.
В основу международного экологического права были положены два фундаментальных принципа. Первый – обязанность государств воздерживаться от нанесения ущерба окружающей среде за пределами своих границ. Этот принцип был утвержден несколькими юридическими решениями [11, pp. 17-18]. Он также упоминается в различных международных договорах и многих других юридических документах (см., напр., 21-й принцип Стокгольмской декларации 1972 г.). Второй – обязанность государств беречь окружающую среду в целом. Подобно первому принципу, он изложен в различных документах и двусторонних, региональных и международных соглашениях, имеет более широкую сферу применения, поскольку устанавливает обязанность уважать природную среду в целом независимо от того, какая действует правовая система – государства, подписавшего документ, или другого государства. Это правило касается всего, что считается частью общего наследия человечества, и включено в ряд международных договоров и таких документов, как Всемирная хартия природы от 28 октября 1982 г. В принципе 5 Хартии провозглашается, что “природу необходимо оберегать от ущерба, причиненного военными и другими враждебными действиями” [9, p. 2].
Сложились и два вида правовой защиты природной среды. Первый – непосредственная защита, которая обеспечивается положениями, специально разработанными с этой целью. Второй – косвенная защита, вытекающая из различных положений, специально направленных на защиту природной среды.
Несмотря на действие в этой области обычного права, международное гуманитарное право в его нынешнем состоянии не содержит четкого определения общего обязательства беречь и охранять окружающую среду. Вопрос о ее защите окружающей среды был позже поднят в более узком контексте прав человека. Сейчас признается, что обеспечение таких, например, основных прав человека, как права на развитие и счастье, не может быть возможно в окружающей среде, которой нанесен серьезный ущерб. Право на естественную окружающую среду, таким образом, все более широко признается одним из основных прав человека. Оно четко предусматривается различными международными договорами (например, ст. 24 Африканской хартии прав человека и народов 1982 г. провозглашает: “Все народы имеют право на общую удовлетворительную природную среду, благоприятную для их развития”), конституциями и другими юридическими документами многих государств [15, p. 4-11].
Эволюция человечества исчерпала возможности внутреннего
вызревания и вышла на параметры всеобъемлющего взаимовлияния природного
окружения и человеческого общества, когда стало невозможно более откладывать
определение и провозглашение прав человека и его обязанностей в отношении
окружающей среды, а также уважение этих прав и выполнение этих обязанностей
[14, p. 423].
С учетом Всеобщей декларации прав человека, провозглашенной Генеральной Ассамблеей ООН 10 декабря 1948 г., государства – члены СЕ 4 ноября 1950 г. подписали Европейскую конвенцию о защите прав человека и основных свобод (а также Протокол к ней от 20 марта 1952 г.), ст. 2 которой подтверждала, что “право каждого на жизнь будет защищено законом”.
Деградация окружающей среды вследствие нарушения человеком природного равновесия ставит под угрозу само право человека на жизнь, которое провозглашено в ст. 3 этой Декларации и закреплено в ст. 6.1 Международного соглашения о гражданских и политических правах.
Неотделимым от соответствующего качества окружающей среды представляется и обеспечение Европейской социальной хартии, подписанной в Турине 18 октября 1961 г., ст. 1.11 которой закрепила “право каждого пользоваться наивысшим возможным уровнем достижимого здоровья”. А ст. 11 ч. II Хартии установила, что “для обеспечения действенного применения права на охрану здоровья Договаривающиеся стороны обязуются непосредственно и в сотрудничестве с публичными и частными организациями принимать соответствующие меры: устранять насколько это возможно причины нездоровья; предусматривать консультативные и образовательные возможности для повышения уровня здоровья и поощрения индивидуальной ответственности в делах здоровья; предупреждать насколько возможно эпидемические, эндемические и другие заболевания” [13].
При этом договоры, заключенные в рамках и под эгидой ООН и Европейского Сообщества, хотя и не закрепляют права человека на естественную окружающую среду и на охрану его здоровья, но по содержанию защищают именно эти права. Это относится и к ранним актам, в числе которых, к примеру, Договор о запрещении испытаний ядерного оружия в атмосфере, космическом пространстве и под водой 1963 г., Договор о неприменении ядерного оружия 1968 г., и к договорам последующего времени, направленным на охрану окружающей среды как таковой, но одновременно обеспечивающим и защиту права человека на естественную природную среду.
Право на жизнь, которое признается со времени принятия Стокгольмской декларации в 1972 г. и закреплено в конституциях многих государств, предполагает право на сохранение окружающей среды. “Право на здоровую окружающую среду” – практически наиболее подробно разработанное из прав, известных под названием “права солидарности”, которое относится к “третьему поколению” прав человека.
Определенные предпосылки для закрепления права человека на естественную окружающую среду создаются и в рамках деятельности Совета Европы. Как было заявлено на семинаре Совета Европы по охране окружающей среды и правам человека, состоявшемся в Страсбурге в 1979 г., никто не имеет права медленно уничтожать жизнь, загрязняя источники жизни и то, что абсолютно необходимо для существования человека, – воду, воздух, космическое пространство, фауну и флору или нанося ущерб тому, что обеспечивает наше нынешнее и тем более, будущее благополучие и счастье.
Многие аспекты охраны окружающей среды все еще зависят от доброй воли государств. Вместе с тем охрана окружающей среды – вопрос не только законодательства, но и нравственных принципов. Как гласит Всемирная хартия природы, принятая ООН в 1982 г., “каждая форма жизни уникальна, достойна уважения независимо от ее ценности для человека, и для того, чтобы обеспечить такое признание другим живым организмам, человек должен руководствоваться нравственным кодексом поведения” [1, с. 35].
Изменения в природной среде не могут не влиять и на осуществление права человека на достаточный жизненный уровень и уровень физического и психического здоровья. Загрязнение среды обитания ведет к уменьшению живых ресурсов и нарушает право человека на свободу от голода и другие его права, закрепленные в статьях 11 и 12 Международного пакта об экономических, социальных и культурных правах от 16 декабря 1966 г., в то время как улучшение условий жизни человека согласно Преамбуле Устава ООН является прямой обязанностью всех государств.
В Дополнительном протоколе к Европейской социальной хартии (Страсбург, 5 мая 1988 г.) ст. 3 гласит: “Трудящиеся имеют право принимать участие в определении и улучшении условий работы и рабочей окружающей среды (working environment) [12]. Эта же Хартия в пересмотренном варианте, подписанном в Страсбурге 3 мая 1996 г. (№ 163), положение об окружающей среде сформулировала следующим образом: “Все трудящиеся имеют право на безопасные и здоровые условия труда. С целью обеспечения эффективного применение (этого) права…стороны обязуются, консультируясь с организациями рабочих и служащих, …сводить к минимуму причины, представляющие опасность в рабочей окружающей среде”.
Приведение данных статей уместно еще и потому, что охрана окружающей среды в рамках ЕС до 1975 г. была включена в компетенцию Европейского фонда улучшения условий жизни и труда.
Иной аспект права человека на естественную окружающую среду затрагивается в Конвенции о защите прав человека и человеческого достоинства относительно применения биологии и медицины и в Конвенции о правах человека и биомедицине, подписанной в Овьеде 4 апреля 1997 г., призванной защищать неприкосновенность, достоинство и индивидуальность всех людей (human beings) относительно применения биологии и медицины (ст.1). А утвержденный в Париже 12 января 1998 г. Дополнительный протокол к указанной Конвенции содержит непосредственный запрет клонирования человеческого существа, т. е. изменения его генетической природы. Острым в наше время остается вопрос самой допустимости и юридической регламентации операций с геномом человека.
Как видим, основополагающие акты о правах человека фактически предусматривают право человека на естественную окружающую среду, закладывают основу для разработки принципов и механизма экологического сотрудничества государств и дальнейшего развития законодательства в этом направлении [16].
Следует ли право на естественную окружающую среду закреплять непосредственно, в каком объеме и каким образом?
Нобелевский лауреат Р. Кассен, например, еще в 70-е годы ХХ ст. призывал пересмотреть действующую концепцию прав человека, чтобы включить в нее право на “благоприятную” окружающую среду, т.е. среду, свободную от загрязнения [8, t. 144]. В развитие этой позиции голландский юрист П. Гормли отмечал, что уже возникла необходимость специально закрепить в международных актах право человека на “благоприятную окружающую среду”, а также другие естественные права человека, которые ставятся под угрозу отрицательными последствиями научно-технического прогресса.
Представитель иной позиции, венгерский правовед И. Сабо, считает, что “охрану окружающей среды нужно обеспечивать не провозглашением ее правом человека, а гражданскими, уголовными, административными и международно-правовыми гарантиями” [4, с. 48-49]. В то же время известный украинский ученый Ю.С. Шемшученко отмечает неопределенность таких понятий, как “благоприятная”, “здоровая” окружающая среда [6, с. 85].
Таким образом, определились два пути закрепления и обеспечения права человека на естественную окружающую среду. Первый – “остаточный”, посредством выделения из существующего комплекса прав человека тех положений, которые могут относиться к окружающей среде. Следовательно, основная часть той или иной статьи будет сохранена в изначальном контексте, а остаточные положения будут включены во вновь образуемую правовую формулу. Однако более правильным, на наш взгляд, представляется второй путь – прямое и непосредственное закрепление нового права человека на естественную окружающую среду, которое приобретает атрибутивный характер в условиях растущей угрозы экологического кризиса и ключевой значимости сохранения условий жизни и природы самого человека.
Управление природными ресурсами не сводится лишь к потреблению ресурсов и созданию жизненной среды для человека при максимуме возможностей для его развития. “Экоразвитие” – в известной мере созидательное преобразование, рациональное формирование окружающей среды с учетом интересов человека как части природы. В связи с этим проблема расширения существующего комплекса прав человека и непосредственного закрепления права человека на естественную окружающую среду представляется особенно актуальной.
Закрепление обязательств в форме права индивидуумов или групп на чистую и здоровую окружающую среду с заимствованием и расширением концепции прав человека используется для обеспечения имплементации и действенности экологических норм наряду с такими правовыми техниками, как закрепление концепции ответственности за вред, причиненный вследствие нарушения существенного первичного обязательства, или концепции подсудных правовых обязанностей процедурного характера при согласовании и выполнении экологических требований с установлением сторонами регулятивных и надзорных рамок и постоянной институциональной основы. Но эти права остаются неопределенными, ибо трудно выделить установление особых обязательств и еще сложнее решить, против кого эти права должны быть поддержаны [16, p. 26-27].
Достижение экологических целей ЕС – важнейшая гарантия социальных прав личности, как это следует из статьи 37 Хартии Европейского Союза об основных правах от 2000 г. Однако основные экологические права личности не включаются сегодня в европейский стандарт прав человека. Ни учредительные договоры Союза, ни Хартия об основных правах – составная часть создаваемой Европейской конституции, ни текущее законодательство ЕС не содержат экологических прав личности, как таковых, в то время, как законодательство государств – членов ЕС закрепляет такие права, как право на благоприятную окружающую среду, на информацию об окружающей среде, на возмещение вреда, причиненного экологическим правонарушением, на участие в принятии экологически значимых решений, на доступ к правосудию по делам экологического характера. Все они, несомненно, относятся к основным социальным правам, а их осуществление – ключевое условие достижения устойчивого развития. Несмотря на отсутствие закрепления самих экологических прав, обеспечение их защиты полностью соответствует целям и принципам деятельности ЕС в области окружающей среды.
В экологическом законодательстве ЕС в настоящее время сформирован механизм гарантий экологических прав, на европейском уровне созданы правовые инструменты, позволяющие обеспечить их реализацию в государствах – членах ЕС. Это свидетельствует о косвенном признании Европейским Союзом экологических прав личности.
Особую актуальность в связи с этим приобретает создание
юридического инструмента совершенствования защиты экологических прав в ЕС [2].
Одним из первых шагов в этом направлении явилось
предусмотренное Первой экологической программой 1973 г. [17, p. 1] решение
Совета ЕС от 8 декабря 1975 г. “Об установлении общей процедуры для введения и
постоянного обновления перечня источников информации относительно окружающей
среды в Сообществе” [18, p. 8]. Беспрепятственный доступ общественности к
экологической информации предписывала Четвертая экологическая программа
1987 г. [20, p. 1] и обеспечивала Система
информации Сообщества о состоянии окружающей среды и природных ресурсов
(CORINE) [19, p. 1] наряду с Агентством по окружающей среде [22, p. 1-6]. Решение
Совета ЕС от 24 мая 1988 г. [21, p. 1]
призвало заложить фундамент для полной информированности и активного участия
индивидуума в защите окружающей среды и благоразумного и рационального
использования природных ресурсов. Значитеьный
вклад в формирование права человека на естественную окружающую среду внесла
Пятая экологическая программа 1993 г. [23, 105 p.], сводя координаты “разделенной ответственности”,
подхода “давайте работать сообща” и вовлечения в эту деятельность всех
экономических и социальных партнеров “снизу вверх”.
Существенную роль для становления механизма гарантий экологических прав в ЕС играет Орхусская конвенция о доступе к информации, участии общественности в принятии решений и доступе к правосудию по делам экологического характера, принятая в 1998 году под эгидой Европейской экономической комиссии ООН. После присоединения ЕС к Орхусской конвенции и вступления ее в силу 30 октября 2001 г. положения Конвенции были имплементированы в правопорядок Союза двумя директивами Европарламента и Совета 2003 г., которые обеспечили доступ общественности к правосудию по экологическим делам, непосредственное участие гражданского общества в разработке планов и программ, касающихся окружающей среды, и его активную роль в консультациях при принятии решений экологического характера с обязательством компетентных органов, проводящих оценку воздействия человека на природу, подробно информировать общественность о принятом решении. Закреплялась также обязанность государств – членов ЕС сделать доступной имеющуюся в распоряжении органов власти информацию о состоянии окружающей среды для любого частного, физического или юридического лица с указанием исчерпывающего перечня оснований, по которым она может быть закрыта государством для доступа общественности (например, по вопросам, затрагивающим международную и государственную безопасность или составляющим коммерческую либо личную тайну). В соответствии со ст. 4 Орхусской конвенции лицу, которому, по его мнению, было необоснованно отказано в получении экологической информации, гарантируются судебные средства защиты своих прав. Доступ к такой информации должен быть бесплатным при возможной оплате за дополнительные сведения.
Однако законодательством ЕС пока не гарантировано право на возмещение вреда, причиненного экологическим правонарушением. Хотя в 1991 г. Европейской комиссией был подготовлен проект директивы о гражданской ответственности за ущерб, причиненный загрязнением окружающей среды, Европейский Совет заблокировал принятие данного документа. В 2002 г. Европейская комиссия выступила с повторной инициативой. Соответствующий акт в этой сфере необходимо ожидать в ближайшем будущем, учитывая, что Шестая экологическая программа 2002 г. [24, p. 1-15] предписывает законодательное закрепление гражданской ответственности за экологический ущерб.
Несмотря на то, что структура, как политической, так и правовой систем за пределами ЕС продолжает покоиться на независимости и автономии обособленных суверенных государств и плюрализме, который отсюда следует, коллективный экологический менеджмент, особенно выраженный в ЕС, выставил суровые требования, политически чувствительный вызов, ибо включает установление правил и образование институтов, которые: (а) воплотили положения о разделяемой ответственности и совместных обязанностях, (б) оказали глубокое воздействие на внутреннюю структуру и организацию государств, (в) наделили индивидуумов и группы внутри государств правами и обязанностями, (г) имеют тенденцию воплотить положения об общем благе для планеты в целом и (д) укрепляют перспективу закрепления права на естественную окружающую среду в перечне основных прав и свобод человека.
Список
литературы: 1. Защита окружающей
среды в международном гуманитарном праве: Сб. ст. – М.: Междунар. отношения,
1995. – 124 с. 2. Калиниченко П. Создается юридический инструмент // Европа, электронный журн. Еврокомиссии. – 2004. – № 36. –
Февр. 3. Краткий протокол заседания
Конференции ООН по окружающей среде.–
Надійшла до редакції 12.11.2004 р.
УДК 342.3 С.Г. Серьогіна, канд. юрид. наук., доцент
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ВЗАЄМОВІДНОСИНИ МІЖ ОРГАНАМИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ
І НАСЕЛЕННЯМ ЯК ЕЛЕМЕНТ ФОРМИ ПРАВЛІННЯ
При дослідженні такого багатоаспектного явища, як форма правління, слід звертати увагу не тільки на структуру, порядок утворення, компетенцію та взаємовідносини органів державної влади. Вичерпну характеристику конкретної форми правління можна отримати тільки шляхом аналізу всіх її елементів, одним із яких виступає порядок взаємовідносин державних органів з населенням. На необхідність урахування таких взаємовідносин указують А.Б. Венгеров [2, c. 79], О.Ф. Вишневський, М.О. Горбатюк і В.О. Кучинський [3, c. 92], В.Л. Кулапов і О.О. Миронов [9, c. 78], М.М. Марченко [13, c. 183], Р.Т. Мухаєв [15, c. 130], Н.В. Єнгібарян і Е.В. Тадевосян [5, c. 220] та інші науковці. Однак вони формулюють цей елемент максимально узагальнено, не вдаючись до деталізації, майже не розкриваючи його змісту. Тому завдання цієї статті полягають у виявленні взаємозв’язку між формою правління й порядком взаємовідносин державних органів із населенням, з’ясуванні їх змісту й видового розмаїття, відмежування їх від відносин, подібних за суб’єктним складом, що характеризують інші елементи форми держави.
Указівку на певний взаємозв’язок форми правління з населенням ми зустрічаємо ще в дореволюційній науковій літературі. Так, Н.К. Ренненкампф вирізняв серед елементів форми державного устрою ставлення вищих державних влад до суспільства в цілому і зазначав, що держава є “об’єднанням сил і прагнень народу, її основа й кінцева мета – в народі” [18, c. 50, 53], тобто акцентував увагу на прямих зв’язках держави й народу. Р.Моль в “Енциклопедії державних наук” говорив, що державний устрій становить “сукупність установ і законодавчих положень, які (поряд з іншим) визначають відносини до держави її членів – як окремих осіб, так і громадських груп” [14, c. 100], підкреслюючи, навпаки, зворотний зв’язок народу й держави.
У радянській правовій літературі як елемент форми правління розглядалися ступінь участі громадян в управлінні державними справами [4, c. 13] і принципи взаємовідносин органів влади з населенням [12, c. 221]. Однак існувала й інша точка зору, відповідно до якої ці принципи охоплювалися поняттям “політичний режим” [11, c. 129].
Єдності у вирішенні цього питання серед державознавців немає й сьогодні. Деякі з них не визнають порядку взаємовідносин органів державної влади з населенням ознакою форми правління, а доводять, що це стосується політичного режиму [23, c. 93; 24, c. 595]; інші ж наполягають на тому, що ці взаємовідносини є невід’ємним складником категорії “форма правління” [10, c. 119; 25, c. 141].
На наш погляд, проблемність цього питання пояснюється тим, що поняття “взаємовідносини між державою й населенням” є складним і включає в себе відносини, що стосуються різних складових форми держави. Вважаємо, що до останньої належать тільки ті відносини, через які індивіди чи колективи залучаються до інституційного механізму здійснення державної влади. При цьому беззаперечним є той факт, що вони є складними, тобто включають в себе як прямі, так і зворотні зв’язки.
Одним із найефективніших способів визначення системи взаємовідносин між органами державної влади й населенням є узагальнення історичних і сучасних форм залучення громадян до інституційного механізму державного володарювання. Політико-правова практика їх застосування за різних історичних умов є свідченням того, що вони є невід’ємним атрибутом відповідної форми правління.
Однією з визначальних характеристик взаємовідносин між державним апаратом і населенням є питання про джерело державної влади, оскільки відповідь на нього протягом багатьох століть була вододілом між монархічною й республіканською формами правління. У монархіях традиційно джерелом влади та її носієм визнавався монарх, а в республіках – народ.
Доктрина монархічного принципу у вітчизняній дореволюційній науковій літературі, зокрема, виходила із постулату, що монархові належить уся повнота влади за власним правом, а народне представництво аж ніяк не може бути співносієм державної влади, а лише установою, підпорядкованою монархові, що отримує свої повноваження від нього і здійснює функції державної влади в установлених ним межах [1, c. 237]. П.С. Сорокін головну відмінність між монархією й республікою вбачає в тому, що при монархії влада в державі належить вищому носієві державної вади на основі його власного права, а в республіці сам народ прямо або через обраних ним представників керує державою й вирішує всі найважливіші державні справи [21, c. 237, 238].
І сьогодні питання джерела влади в країні, безумовно, залишається важливою характеристикою форми правління, однак на його підставі вже важко провести межу між основними формами правління, оскільки в сучасних державах, які декларуються як конституційні монархії чи республіки, джерелом влади, як правило, визнається народ. Це є свідченням поступового “дрейфу” конституційних монархій у бік республіканізму, коли за зовнішнім атрибутами монархізму криється республіканський механізм державного володарювання.
Питання про джерело державної влади здебільшого є предметом регулювання на рівні конституції й вирішується вже в перших її статтях. Найяскравіше це виявляється на прикладі республіканських конституцій. Наприклад, ст. 6 Конституції Ірландії 1937 р. декларує, що будь-яка влада походить від народу, який має право призначати правителів держави й вирішувати всі питання державної політики згідно з вимогами загального блага. Пункт 2 ст. 20 Основного Закону ФРН 1949 р. проголошує, що вся державна влада походить від народу і здійснюється ним шляхом виборів і голосування, а також через спеціальні органи законодавства, виконавчої влади і правосуддя. Аналогічні положення відтворені в республіканських конституціях Албанії 1998 р. (ст. 2), Бразилії 1988 р. (ст. 1), Греції 1975 р (ст. 1), КНР 1982 р. (ст. 2), Мексики 1917 р. (ст. 39), Португалії 1976 р. (ст. 3), Росії 1993 р. (ст. 3), Сирії 1973 р. (ст. 2), Тунісу 1959 р. (ст. 3), Франції 1958 р. (ст. 3), Хорватії 1990 р. (ст. 1) та багатьох інших.
У деяких республіках конституційно встановлено гарантії забезпечення народного суверенітету, насамперед заборона узурпації влади, право народу на опір цій узурпації й захист конституційного ладу. Так, відповідно до ст. 3 Конституції Литви 1992 р. ніхто не може ущемляти або обмежувати суверенітету народу, присвоювати суверенну волю, яка належить всьому народові; народ і кожний громадянин мають право протидіяти будь-кому, хто насильницьким шляхом посягає на незалежність, територіальну цілісність, конституційний лад Литовської держави. У ст. 5 Конституції Республіки Угорщина (в ред. 1990 р.) закріплено, що держава захищає свободу і владу народу, а в ст. 2 – що діяльність будь-яких громадських організацій, державних органів або громадян не може бути спрямована на захоплення влади насильницьким шляхом чи на виключне володіння владою; кожен має право, а також зобов’язаний застосовувати правові заходи проти таких спроб. За ст. 10 Конституції Узбекистану 1992 р. від імені народу вправі виступати тільки обрані ним парламент і президент; жодна частина суспільства, політична партія, громадське об’єднання, рух чи окремі особи не мають права виступати від імені народу. Стаття 32 Конституції Словаччини 1992 р. передбачає, що у випадку, коли діяльність конституційних органів або застосування правових норм стають неможливими, кожен громадянин вправі чинити опір усім, хто посягатиме на демократичне функціонування прав людини та основних свобод, викладених у Конституції. У ст. 20 Основного Закону ФРН 1949 р. закріплено, що всі німці мають право чинити опір будь-кому, хто намагається змінити конституційний лад, якщо інші засоби не можуть бути використані.
На позиціях народного суверенітету стоять і конституції переважної більшості сучасних монархічних держав. Зокрема, згідно зі ст. 33 Конституції Бельгії 1831 р. будь-яка влада походить від нації. Стаття 32 Конституції Люксембургу 1868 р. проголошує, що суверенітет належить нації, а Великий герцог здійснює його відповідно до Конституції і законів країни. Конституції Японії 1946 р. (ст. 1) закріплює, що імператор є символом держави і єдності народу, але його статус визначається волею народу, якому належить суверенна влада. За ст. 1. Конституції Іспанії 1978 р. носієм національного суверенітету є іспанський народ – джерело державної влади. Аналогічні положення містяться й у ст. 24.1. Конституції Йорданії 1952 р., ст. 59 Конституції Катару 2003 р., ст. 2 Конституції Марокко 1972 р., §1 гл. 1 Акта про форму правління Швеції 1974 р. та в інших монархічних конституціях.
В абсолютних монархіях ХVІІІ-ХІХ ст. у їх “класичному” вигляді сувереном завжди визнавався сам монарх. Однак з другої половини ХХ ст. відбувається поступовий “дрейф” абсолютних монархій у бік конституціоналізму. На сьогодні навіть у тих “раритетних” монархіях, де влада монарха фактично нічим не обмежена (приміром, Оман і Саудівська Аравія), прийнято конституції, а питання про те, хто є джерелом і носієм влади, тактовно обходиться увагою, щоб виключити можливий дисонанс із їх загальнодемократичними деклараціями.
Істотне значення в аспекті форми правління має й характер політико-правового зв’язку держави й особи. В епоху Середньовіччя згідно з трьома видами публічної влади, що діяли на той час – сеньйорату, сюзеренітету й муніципальної влади міських громад, розрізнялися й три види політико-правового зв’язку між нею й особою – доменіальне підданство, васальна залежність і муніципальне громадянство [22, c. 374]. У державах Нового часу було створено іншу форму підкорення владі – державне підданство як пряме (а не за ступенями феодальної ієрархії) підпорядкування всього населення єдиній загальнодержавній владі. Падіння монархічного абсолютизму і встановлення представницького правління висунуло нові взаємовідносини населення і державної влади – участь останнього у здійсненні влади. Це вже не охоплювалося попередніми межами державного підданства й було оформлено в конструкцію державного громадянства на взірець давньоримського й муніципального. Починаючи з кінця ХVІІІ й до початку ХХ ст. політико-правовий зв’язок між особою й державою незалежно від державної форми правління переважно розглядався в єдності підданства і громадянства. Підпорядкування владі розглядалося при цьому як підданство, а участь у здійсненні державної влади – як громадянство. Однак уже в другій половині ХVІІІ ст., особливо після Великої французької революції, дедалі частіше виникали спроби обґрунтувати тезу про те, що громадяни, на відміну від підданих, виступають рівноправними членами суспільства, які усвідомлюють власні особисті інтереси і співвідносять їх з інтересами суспільства й держави [20, c. 9]. Але вже у ХХ ст. з розвитком вчення про державно-правовий статус особи для визначення політико-правового зв’язку між особою й монархічною державою закріпився термін “підданство”, а між особою й республіканською державою – “громадянство”. Такий підхід акцентує увагу на домінуванні того чи іншого принципу у відносинах між особою й державою – підпорядкування владі чи участь у її здійсненні. Демократичні тенденції другої половини ХХ – початку ХХІ ст. призвели до того, що поняття “громадянство” почало застосовуватися і в конституційно-правових актах монархічних держав (яскравий приклад цього – британський Акт про громадянство 1981 р. чи статті 2-4 Конституції Нідерландів 1983 р.).
Термін “підданство” сьогодні зустрічається тільки в
конституціях “першого покоління” (приміром, у ст.8 Конституції Бельгії 1831 р.)
і в конституційних актах абсолютних монархій. При цьому останні особливо
наголошують на шанобливому ставленні підданих до монарха й на обов’язку
беззаперечної слухняності йому. Яскравим прикладом цього може служити ст. 6 Конституції Саудівської Аравії 1992 р., яка
проголошує: “Піддані мають бути відданими Королю згідно зі святим Кораном і
традицією Пророка, перебувати у підпорядкуванні й покорі за будь-яких обставин:
у радості й тузі, у добробуті й бідності».
Ще однією істотною характеристикою відносин державного апарату і населення є ступінь участі народу у формуванні органів влади й управлінні державою. Згідно з новітніми розробками в галузі державно-правової теорії народному суверенітету в сучасних умовах як ніколи притаманні дієвість, активність, конструктивізм, динамізм. Такі елементи, як властивість і здатність народу бути верховним і повновладним, недостатні для розуміння народного суверенітету [8, c. 87-169]. Народ повинен бути не тільки джерелом, а й суб’єктом влади.
Саме із цих постулатів виходить більшість республіканських конституцій. Конституція Естонії 1992 р. навіть виділяє окрему главу – “Народ”, де у ст. 56 зазначається, що верховну державну владу народ здійснює через громадян, які мають право голосу; шляхом (а) виборів до Державних Зборів і (б) референдуму. Згідно зі ст.1 Конституції Бразилії 1988 р. влада народу реалізується через обраних представників або безпосередньо. Відповідно до ст. 32 Конституції Узбекистану 1992 р. громадяни мають право брати участь в управлінні справами суспільства й держави як безпосередньо, так і через своїх представників; така участь здійснюється самоврядуванням, проведенням референдумів і демократичним формуванням державних органів. У ст. 3 Конституції Російської Федерації 1993 р. і ст. 5 Конституції України 1996 р. міститься аналогічна за змістом норма: “Народ здійснює свою владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування”.
На відміну від республіканських, монархічні конституції далеко не завжди акцентують увагу на проявах народовладдя. Зокрема, конституції Бельгії 1831 р., Данії 1953 р., Люксембургу 1868 р., Нідерландів 1815 р. конкретних статей щодо форм здійснення народом влади взагалі не містять. Акт про форму правління Швеції 1974 р., навпаки, містить доволі розгорнутий перелік форм реалізації народного суверенітету й закріплює, що правління шведського народу засновується на вільному формуванні думок і на загальному й рівному виборчому праві (§1 гл. 1). Правління здійснюється державним ладом, заснованим на представницькій і парламентській системах, через комунальне самоврядування. Референдум має дорадчий характер (§ 4 гл. 8). У свою чергу, ст. 2 Конституції Марокко 1972 р. проголошує, що нація здійснює суверенітет безпосередньо шляхом референдуму й опосередковано за допомогою конституційних установ. У конституціях абсолютних монархій про безпосереднє народовладдя не йдеться.
Однією з найважливіших форм прямого вираження і здійснення народного суверенітету є референдум, через проведення якого вирішуються питання не тільки прийняття й затвердження конституції чи інших правових актів, нагальних проблем державного й суспільного життя, а й щодо зміни або затвердження форми правління, розбудови державного механізму.
Право народу безпосередньо визначати форму держави чи конституційного ладу прямо закріплено в конституціях деяких країн з республіканською формою правління. Так, за ст. 1 Конституції Ірландії 1937 р. народ затверджує невід’ємне, невідчужуване й суверенне право обирати власну форму правління, визначати свої відносини з іншими народами й розвивати своє політичне, економічне й культурне життя відповідно до своїх нахилів і традицій. Стаття 39 Конституції Мексики 1917 р. проголошує, що народ у будь-який час має невід’ємне право змінити чи поміняти форму правління. У ст. 3 Конституції Словенії 1991 р. йдеться про те, що це держава всіх її громадян, влада якої ґрунтується на незмінному й невід’ємному праві словенського народу на самовизначення. За ст. 2 Конституції Хорватії 1990 р. парламент і народ безпосередньо, незалежно і згідно з Основним Законом країни вирішують питання про регулювання економічних, правових і політичних відносин у республіці, про об’єднання в союзи з іншими державами.
Світова практика проведення референдумів з питань визначення форми правління є досить багатою. Вони застосовувались у Люксембурзі (1919 р.), Греції (1920, 1924, 1927, 1934 і 1974 рр.), Болгарії (1946 р.), Італії (1946 р., Гані (1960 р.), Бразилії (1993 р.), Молдові (1999 р. та інших країнах [17, c. 220-240].
Проте в деяких країнах з республіканською формою правління конституційно заборонено змінювати форму державного ладу. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 110 Конституції Греції 1975 р. не можуть бути переглянуті положення Конституції, що визначають основу і форму державного ладу країни як президентської парламентської республіки. Стаття 139 Конституції Італії 1947 р. і ст. 89 Конституції Франції 1958 р. містять аналогічну за змістом норму. Відповідно до ст. 288 Конституції Португалії 1976 р. закони про перегляд Основного Закону країни повинні поважати республіканську форму правління, національну незалежність і єдність держави, плюралізм думок і політичних організацій, поділ і взаємозалежність органів державної влади та ін.
Однак, якщо прямого конституційного закріплення такого права народ не має, можливість визначення форми держави може бути реалізована шляхом затвердження на референдумі нової конституції чи внесення змін до неї стосовно форми правління, державного устрою, основ конституційного ладу. Приміром, відповідно до ст. 9 Конституції Узбекистану найважливіші питання громадського й державного життя виносяться на обговорення народу, ставляться на загальне голосування (референдум). У деяких країнах конституцією спеціально передбачено, що загальні положення щодо основ конституційного ладу, форми правління й державного устрою можуть бути змінені тільки в результаті референдуму (ст. 165 Конституції Естонії, ст. 148 Конституції Литви, ст. 156 Конституції України).
Питання щодо зміни форми держави може бути здійснено спеціально утвореним органом народного представництва. Так, ст. 158 Конституції Болгарії 1991 р. передбачає утворення Великих Народних Зборів, які вирішують питання про зміну форми державного устрою, державного правління, території і приймають нову Конституцію. Відповідно до вимог ст. 135 Конституції Росії 1993 р. для перегляду положень гл. 1 “Основи конституційного ладу” скликаються Конституційні Збори, які підтверджують незмінність Основного Закону або розробляють його новий проект.
Безпосередня реалізація народом своєї політичної волі та її вплив на форму правління може розглядатися і в аспекті поділу влади. Так, деякі науковці крім традиційних гілок влади виокремлюють установчу гілку, яка належить корпусу виборців, які мають повноваження на встановлення конституційних засад державного й суспільного ладу шляхом референдуму [25, c. 130]. Додатковим аргументом на користь зазначеної позиції служать положення конституцій зарубіжних країн, що за результатами референдуму передбачають можливість розпуску парламенту, імпічменту президента, недовіри уряду.
Наприклад, згідно зі ст. 100 Конституції Йєменської республіки 1994 р. президент може достроково розпустити парламент тільки після проведення загальнонаціонального референдуму. Якщо абсолютна більшість підтримає цей акт, президент видає відповідний декрет і розпускає парламент.
Особлива роль відведена всенародному голосуванню в Єгипті. За ст. 76 Конституції Єгипту 1971 р. висунутий парламентом кандидат у президенти може обійняти цю посаду, тільки коли він отримає абсолютну більшість голосів за результатами загального референдуму. Стаття 127 цієї ж Конституції передбачає, що ініціювання питання про відповідальність уряду здійснюється парламентом, передається на розгляд президентові, який проводить узгоджувальні процедури за участю заінтересованих сторін, а у випадку недосягнення згоди між ними повторно виносить це питання на розгляд парламенту. Якщо останній підтверджує свою ухвалу, глава держави приймає рішення про проведення загального референдуму. За умови підтримки уряду референдумом парламент вважається розпущеним; в іншому випадку президент приймає відставку уряду.
Починаючи з другої половини ХХ ст.,
система правління багатьох держав збагатилася різноманітними формами участі народу в реалізації державно-владних функцій. Так, специфічною формою
участі населення в законодавчій діяльності є інститут “народного вето”, започаткований
у середині ХІХ ст. в кантонах Швейцарії й передбачений нині конституціями
Швейцарії (гл. 2 розд.4), Італії (ст. 75), Данії (пункти 1,7 ст. 42). Суть
цього інституту полягає у праві громадян скасовувати шляхом референдуму
прийняті парламентом чи представницьким органом місцевого самоврядування
нормативно-правові акти чи їх окремі положення [19, c. 37]. Особливою формою
конституційного контролю є передбачена Конституцією Мексики 1917 р. процедура
“ампаро” як механізм, спрямований на захист засад конституційного правопорядку,
зокрема, конституційних прав і свобод громадян, прав і законних інтересів
юридичних осіб, компетенції органів публічної влади, що здійснюється за
особливою судовою процедурою за ініціативою потерпілої сторони [6, c. 108-143].
Відповідно до ст.5 Конституції Бразилії 1988 р. будь-який громадянин вправі в
порядку “народної дії” (“acao popular”) звернутися до суду з заявою про скасування акта, який завдає шкоди
суспільному надбанню, навколишньому середовищу чи національній культурній
спадщині.
Не менш істотною характеристикою форми правління є й відповідальність чи безвідповідальність державних органів і посадових осіб перед народом. Особливо часто це питання було предметом обговорення у працях науковців дореволюційного періоду. Так, російський державознавець М.М. Коркунов підкреслював, що в республіці всі особи, які беруть участь у розпорядженні владою, є відповідальними – від останнього виборця до президента, який стоїть на чолі республіки й покликаний діяти від її імені. У монархії, навпаки, є й безвідповідальний орган влади – монарх. Саме у відповідальності й безвідповідальності полягає відмінність президента республіки і монарха, а не в обсязі чи характері виконуваних ними функцій [7, c. 313].
Однак уже тоді деякі державознавці відповідальність і безвідповідальність розглядали в аспекті не тільки форми правління, а й конституційного ладу в цілому. Як зазначав М.І. Палієнко, правова відповідальність усіх посадових осіб є необхідною умовою правової держави, гарантією правомочного управління. Для її здійснення необхідна організація належної системи контролю над управлінням і діями посадовців. Найважливішим завданням конституційного ладу є створення дійсних гарантій законності прав громадян у повсякденному житті. Незалежні суди – ось найкраща гарантія законності і прав громадян у повсякденному житті. Вони мають забезпечувати і правомірність управління, здійснюючи глибоко проникаючий у поточне життя контроль над законністю дій адміністрації. Контроль же народного представництва – це нагляд загального характеру, переважно політичний, спрямований головним чином на вище міністерське управління. Головна його зброя – політична відповідальність міністрів, відповідальність міністрів перед палатами. Стосовно цього народне представництво є найважливішою гарантією народних прав та інтересів щодо загального напрямку урядової політики [16, c. 155].
У республіках відповідальність усіх органів держави перед народом не піддається сумніву. Більше того, деякі республіканські конституції прямо це закріплюють. Зокрема, ст. 2 Конституції Узбекистану 1992 р. проголошує, що держава виражає волю народу, слугує його інтересам, а державні органи й посадові особи відповідальні перед суспільством і громадянами. У ч. 2 ст. 3 Конституції України 1996 р. міститься аналогічне за змістом положення: “Держава відповідає перед людиною за свою діяльність”.
Монархічні конституції, відміну від республіканських, стоять на позиції невідповідальності монарха й відповідальності інших державних посадовців. Так, згідно з п. 13 Конституції Данії король не відповідає за свої дії; його особа є недоторканною, а відповідальність за правління несуть міністри. За ст. 56 Конституції Іспанії король також є недоторканним і не підлягає відповідальності. Стаття 4 Конституції Люксембургу проголошує особу Великого герцога не тільки недоторканною, а й священною. Імунітет і недоторканність монарха підтверджуються також ст. 54 Конституції Кувейту 1962 р., ст. 30 Конституції Йорданії 1952 р., ст. 23 Конституції Марокко 1972 р., ст. 41 Конституції Оману 1996 р., § 7 гл. 5 Акта про форму правління Швеції 1974 р.
Проведене дослідження дає підстави для висновку, що серед загального числа взаємовідносин між державою і населенням вирізняється окрема група таких, що чинять визначальний вплив на інституційний механізм реалізації державних функцій і як такі виступають елементами форми правління. До цієї групи належать політико-правові відносини, які визначають: а) джерело влади в державі; б) характер політико-правового зв’язку держави й особи; в) ступінь і форми участі народу у формуванні органів державної влади та здійсненні державно-владних функцій (форми безпосередньої демократії); г) можливість народу визначати форму держави й конституційного ладу; д) наявність відповідальності державних органів і посадових осіб перед народом.
Водночас слід мати на увазі, що взаємовідносини держави й населення не обмежуються характеристиками форми правління, а стосуються й інших елементів форми держави. З’ясування загальної системи цих відносин є завданням для подальших наукових пошуків.
Список
літератури: 1. Алексеев А.С.
Монархический принцип в конституционном государстве // Юрид. зап. Демидов.
юрид. лицея. – Ярославль: Ярославская типография губернского правления, 1908. –
Вып. I. – С. 1-249. 2. Венгеров А.Б. Гл. 5. Форма государства /
Теория государства и права: Учебник для вузов / Под ред. М.М. Рассолова, В.О. Лучина, Б.С. Эбзеева. – М.: ЮНИТИ-ДАНА,
2000. – 640 с. 3. Вишневский А.Ф., Горбатюк Н.А., Кучинский
В.А. Общая теория государства и права: Учеб. пособие. – Мн.: Амалфея, 2004.
– 564 с. 4. Денисов А. Сущность и формы государства. – М.: Изд-во МГУ, 1960. –
124 с. 5. Енгибарян Р.В., Тадевосян Э.В. Конституционное право: Учебник. –
М.: Юристъ, 2000. – 492 с. 6.
Клишас А.А. Конституционная юстиция в зарубежных странах. – М.: Междунар.
отношения, 2004. – 288 с. 7.
Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права. – С.-Пб.: Юрид. центр Пресс,
2003. – 430 с. 8. Кривенко Л.Т. Конституційно-правові
основи референдумів в Україні // Конституційно-правові форми безпосередньої демократії
в Україні: проблеми теорії і практики / За ред. В.Ф. Погорілка. – К.: ІДП НАНУ, 2001. – 356 с. 9. Кулапов
В.Л., Миронов О.О. Лекция 5: Формы государства // Теория государства
и права: Курс лекций / Под ред. Н.И.
Матузова, А.В. Малько. – М.: Юристъ, 1997. – 672 с. 10. Любашиц В.Я., Мордовцев
А.Ю. та ін. Теория государства и права: Учебник. – М.: ИКЦ «Март», 2003. –
656 с. 11. Манов Г.Н. Государство и политическая организация общества. – М.:
Наука, 1974. – 212 с. 12.
Марксистско-ленинская общая теория государства и права. Социалистическое
государство / Под.ред. В.М. Чхикладзе
– М.: Юрид. лит., 1972. – 836 с. 13.
Марченко М.Н. Гл. VII: Методологические проблемы изучения форм государств //
Общая теория государства и права: Акад. курс: В 2-х т. / Отв. ред. М.Н. Марченко. – Т.1: Теория
государства. – М.: Зерцало, 1998. – 416 с. 14. Моль Р. Энциклопедия
государственных наук. – Спб.: Изд-во Вольфа, 1868. – 591 с. 15. Мухаев
Р.Т. Теория государства и права: Учебник. – М.: Приор, 2001. – 464 с. 16. Палиенко Н.И. Правовое государство и
конституционализм // Вестн. права. – Спб, 1906. – Кн. 1. – С. 127-163. 17. Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л.
Референдуми в Україні: історія та сучасність. – К.: ІДП НАНУ, 2000. – 248 с. 18. Ренненкампф Н.К. Очерки юридической энциклопедии. – К.: Изд-во
Н.Я.Оглоблина, 1880. – 282 с. CAPut!’. Руденко В.Н. Институт «народного вето»:
история и современность // История государства и права. – 2002. – №3. – С.
37-40. 20. Смольков В.Г. Проблемы формирования гражданского общества //
Социально-политические науки. – 1991. – №4. – С. 9-13. 21. Сорокин П.С. Формы
государства // Хропанюк В.Н. Теория
государства и права: Хрестоматия. – М.: Интерстиль, 1999. – С. 237-255. 22. Тарановский
Ф.В. Энциклопедия права. – С.-Пб.: Лань, 2001. – 560 с. 23. Теорія держави і права: Навч.
посібник / А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков та
ін. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 368 с. 24.
Четвернин В.А. Раздел VII. Государство: сущность, понятие, структура, функции //
Пробл. общ. теории права и государства: Учебник / Под ред. В.С. Нерсесянца. – М.: НОРМА – ИНФРА-М, 1999. – 832 с. 25.Чиркин
В.Е. Современное государство. – М.: Междунар. отношения, 2001. – 416 с.
Надійшла до редакції 08.11.2004 р.
УДК 342.25 П.М. Любченко, канд. юрид. наук, доцент
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ПАРАМЕТРИЧНА ОЦІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ
ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
Місцеве самоврядування є однією з конституційних основ, ознакою демократичного розвитку суспільства. Поліпшення стандартів життя в країні в значній мірі залежить від ефективності діяльності органів і посадових осіб місцевого самоврядування. Ефективність і демократичність... Чи можна поєднати ці два критерії роботи органів публічної влади? Розглядаючи це питання із загальнотеоретичних позицій доходимо висновку про надзвичайну складність їх поєднання; практика також часто підтверджує: демократичне, як правило, є малоефективним, а ефективне переважно недемократичне. Перед суспільством на сучасному етапі стоїть питання, як, розробляючи заходи, спрямовані на підвищення ефективності діяльність органів і посадових осіб, зберегти і навіть посилити демократичність місцевого самоврядування.
Кризові явища, пов’язані з трансформаційним періодом розвитку суспільства, динаміка зрушень у публічній системі нашої країни вимагають проведення подальших теоретичних досліджень усієї сукупності проблем, що стосуються функціонування місцевого самоврядування, вивчення власного досвіду, практики інших країн з метою їх застосування для оцінки й подальшого підвищення ефективності цього основоположного інституту громадянського суспільства.
Порушена проблема не нова, дослідження в цій сфері проводили як іноземні М. Вебер [2], R. Baker [1], так і українські фахівці В.В. Цвєтков [9], Н.Р. Нижник [6], В.Б. Дзюндзюк [3], Ю. Шаров [10], однак у їх роботах більше уваги приділялося ефективності діяльності органів державної влади і значно менше питанням підвищення демократичності й дієвості суб’єктів системи місцевого самоврядування.
Метою даної статті є розробка методики параметричної оцінки ефективності діяльності органів і посадових осіб місцевого самоврядування, що дозволить формалізувати підходи до визначення оптимальних структурних, процесних та інформаційних параметрів організаційних структур, компетентності й ділових якостей службовців в розглядуваній системі влади. Спрощений підхід до визначення ефективності її діяльності дозволяє це відобразити схематично:
Ефективність – це результат, що відповідає витратам на його досягнення. Як у приватній, так і в публічній сферах ефективність пов’язують із:
– співвідношенням між витраченими ресурсами й отриманим кінцевим продуктом (товаром, послугою);
– зменшенням кількості витрачуваних ресурсів чи зниженням їхньої вартості;
– скороченням тривалості процесу;
– співвідношенням кінцевого продукту й кінцевого результату [3, c. 51].
Подібний підхід, безумовно, є занадто
спрощеним, бо не відбиває реальної тенденції зниження або підвищення
ефективності в діяльності органів і посадовців щодо вирішення питань місцевого
значення. На думку Ю. Шарова, сучасна методологія оцінки якості управлінської
діяльності має передбачати комплексне дослідження 3-х її аспектів – вимірювання
величини докладених зусиль для отримання бажаного результату; вимірювання
досягнень за результатами діяльності; зіставлення досягнень із зусиллями.
Загальний підхід до оцінки успішності діяльності й управління передбачає
застосування таких категорій, як економічність, результативність та
ефективність [10, c. 277]. Більш продуктивною є позиція тих
фахівців, які вирізняють наступні критерії ефективності діяльності органів
місцевого самоврядування:
– економічний ефект, який визначається
збільшенням обсягу виробництва продукції підприємствами відповідної
адміністративно-територіальної одиниці, розширенням її асортименту, поліпшенням
структури міської економіки;
– соціальний ефект, що досягається
підвищенням реальних доходів населення, зменшенням диференціації доходів між
різними соціальними групами, підвищенням рівня зайнятості працездатного
населення та ін.;
– екологічний ефект, який дає зниження
концентрації шкідливих речовин у повітряному й водному середовищі, зменшення
рівня шуму тощо;
– організаційний ефект, що визначається
скороченням кількості ланок у системі управління територією, загальної
чисельності працівників, зайнятих в апараті управління, документообороту тощо
[7, c. 217].
Разом із тим орієнтація лише на кінцевий
результат також недосконала й містить низку недоліків. Результатом діяльності
органів місцевого самоврядування може бути як економічний розвиток відповідних
територій, так і їх занепад. За останні декілька років суттєво збільшився обсяг
виробництва продукції підприємствами, постійно зростає середня заробітна плата,
розмір пенсій та інших соціальних виплат, однак такі досягнення не завжди є
результатом діяльності органів місцевого самоврядування. Процеси, які відбуваються
в суспільстві, досить складні й довготривалі, тому існуюча тенденція
економічного зростання може бути результатом діяльності органів публічної влади
п’яти- чи десятирічної давнини. А сьогоднішні рішення органів місцевого
самоврядування ймовірно можуть сприяти зворотній тенденції. Більше того, часто
окремі показники конфліктують: підвищення темпів промислового виробництва, як
правило, супроводжується збільшенням концентрації шкідливих речовин у
повітряному й водному середовищі, а скороченням кількості ланок у системі
управління не завжди сприяє організаційному ефекту.
Управлінська ефективність, на думку В.В.
Цвєткова, визначається як співвідношення використаних ресурсів і досягнутої
організаційної мети. Він вважає, що проблему ефективності управління слід розглядати
не лише як внутрішньо-управлінську, організаційно-технічну, а й з урахуванням
багатоаспектної взаємодії суб’єкта й об’єкта управління, сучасного соціального
середовища, де вони функціонують, тобто на його загальному фоні й у реальному
зв’язку з ним, тому що управління, як вид соціальної діяльності людей, не існує
поза системою управлінських відносин [9, c 11].
Загальним показником, який лежить в
основі організації й діяльності органів місцевого самоврядування і від якого
багато в чому залежить ефективність їх роботи, є співвідношення принципів
представництва і професійності. Ю.О. Тихомиров стверджував, що взаємовідношення
принципів професійності і представництва в організації місцевих рад пов’язаний
з проблемою демократії й науково-технічного прогресу, а прояв цих принципів, їх
відповідність умовам життя, які постійно змінюються, надають особливо
динамічного характеру цим органам і зв’язкам між ними [8, c. 18].
Різноманітні підходи до оцінки
ефективності показують, що не може бути одного універсального критерію,
придатного для будь-якого органу публічної влади чи системи органів. У різних
органів різні завдання, компетенція, умови функціонування, тому в кожному
конкретному випадку необхідно формулювати певні критерії, що повинні відбивати,
з одного боку, очікувані зміни в системі суспільних відносин відповідно до
поставлених цілей, а з іншого – витрати на досягнення поставлених цілей. У
науковій літературі описуються різні методики оцінки ефективності діяльності
органів місцевого самоврядування. В.Б. Дзюндзюк, наприклад, вважає, що подібна
методика має базуватися на таких принципах:
– оцінюються окремо внутрішня й зовнішня
ефективність;
– через складність визначення об’єктивних
показників ефективності діяльності публічних організацій використовуються
оцінки експертів (експертами внутрішньої ефективності виступають працівники
організації, зовнішньої – її клієнти, інші зовнішні реципієнти);
– зовнішня ефективність оцінюється за
єдиним інтегральним показником – задоволеністю клієнтів (інших зовнішніх реципієнтів)
діяльністю організації;
– для оцінки внутрішньої ефективності
використовується низка рівнозначних вимірювальних та оціночних індикаторів:
ефективність виконання місії організації; структура робочого часу її
працівників; їх професійна компетентність; особистісні якості співробітників;
їх задоволеність характером своєї роботи; збалансованість структури організації,
її гнучкість; “якість” керівних та інформаційних потоків, за якими далі
визначається загальний показник, що дозволяє оцінити внутрішню ефективність;
– оцінка здійснюється таким чином, що її
результатом є не констатація поточного стану організації, а практичні
рекомендації з підвищення ефективності діяльності останньої;
– через деякі проміжки часу
передбачається повторення оцінки для відстеження зміни ефективності [3, c. 79].
Не заперечуючи проти необхідності
дотримання більшості з вищеназваних принципів, категоричність окремих
вбачається надмірною. Наприклад, оцінка зовнішньої ефективності органів
місцевого самоврядування за єдиним інтегральним показником – задоволеністю
клієнтів чи інших зовнішніх реципієнтів – не є абсолютно достатньою. Часто
можна спостерігати ситуацію, коли зауважень до роботи окремого органу з боку
споживачів управлінських послуг і немає, однак характер його діяльності в
результаті негативно впливає на ефективність роботи системи в цілому. В інших
випадках показники ефективності можуть бути негативними через конфлікт
інтересів клієнтів, інших зовнішніх реципієнтів (приміром держави й територіальної
громади, підприємців і неприбуткових організацій). Окрім цього, досить умовною
може бути окрема оцінка внутрішньої й зовнішньої ефективності, оскільки друга
не може існувати без першої. Якщо клієнти, інші зовнішні реципієнти задоволені,
а внутрішня ефективність органу місцевого самоврядування знаходиться на
низькому рівні, значить “зовнішня ефективність” не є результатом діяльності
відповідного органу і є доречним вислів “не завдяки, а всупереч діяльності
органу”. Звідси маємо економічний чи екологічний ефект, високі результати в науці,
освіті, духовному вихованні молоді тощо, які є наслідком впливу інших суспільно
значимих чинників.
Більшість завдань оцінки ефективності є багатокритеріальними, тому виникає необхідність визначення узагальненого критерію ефективності як сукупності локальних критеріїв. Якщо в моделі оцінки ефективності є низка неконфліктуючих показників, то для одержання останнього використовують адитивну (у вигляді суми) або мультиплікативну (у вигляді добутку) сукупність критеріїв, а якщо показники різнорідні (конфліктуючі), то сукупність критеріїв застосовують у вигляді частки. Для знаходження оптимального значення критерію ефективності користуються методами оптимізації, при цьому під оптимальним часто розуміють так зване “раціональне” рішення, що приймається з урахуванням об’єктивної доцільності. Для інтегральної оцінки ефективності організаційно-структурних інновацій альтернативою узагальненому критерію, що є сукупністю локальних критеріїв, можна запропонувати застосування функції корисності. Використання методики неможливе без вхідної інформації: дані для розрахунку показників, допустимі й необхідні значення показників, величини поступок, вагомі (рангові) коефіцієнти показників.
Для параметричної оцінки ефективності
діяльності органів і посадових осіб місцевого самоврядування необхідна розробка
дієвої методики, яка поряд із критерієм результативності враховувала б також
системно-структурні і процедурні параметри. Такими, зокрема, є наступні групи
чинників: структурні, процедурні (процесні), інформаційні, чинники нормативної
урегульованості, компетентності службовців, ділових якостей персоналу та ін.
В основі системно-структурних чинників лежать параметри, що включають кількість: (а) рівнів управління, (б) органів на кожному з рівнів, (в) структурних підрозділів в органах і (г) службовців у системі управління.
Чинники процедурного
характеру: а) швидкість реагування системи управління
(залежить від кількості рівнів управління, загального обсягу робіт, чисельності
керівників на відповідному рівні); б) консервативність процедур (може бути як
позитивним, так і негативним чинником); в) своєчасність вирішення завдання; г)
інформаційне навантаження (мінімізація
внутрішнього документообороту); д) норма керованості (число службовців у
підпорядкуванні одного керівника).
Інформаційні чинники: а) своєчасність, достовірність, обґрунтованість інформації; б) повнота оцінки й контролю інформації; в) безпека (ймовірність несанкціонованого доступу до інформації); г) економічність (витрати коштів на отримання, обробку й передачу інформації). Якість функціонування інформаційної структури визначається сукупністю властивостей, що зумовлюють її пристосованість до виконання процесів вирішення завдань, отримання, обробки й передачі інформації.
Нормативне регулювання: (а) законодавче, (б) підзаконне, (в) наявність положень про органи, їх структурні підрозділи, (г) обсяг регламентованих управлінських робіт (інструкції, регламенти, положення), (д) обсяг нерегламентованих управлінських робіт і (е) наявність посадових інструкцій.
Компетентність службовців включає: (а) досвід
роботи за спеціальністю, (б) досвід роботи на посаді (коефіцієнт
спеціалізації), (в) досвід роботи в установі, (г) підвищення кваліфікації й (д) результати атестації.
Ділові якості персоналу: а) психологічна сумісність у колективі (кількість конфліктних ситуацій у відповідному періоді); б) дисциплінованість; в) екстенсивність використання робочого часу (кількість випадків запізнень і порушень режиму робочого дня, прогулів в аналізованому періоді); г) інтенсивність використання робочого часу; д) результативність діяльності (повнота, оперативність і якість виконання посадових обов’язків); е) оперативність виконання посадових обов’язків і робіт; є) якість виконання посадових обов’язків і робіт. Чинниками ділової якості, що враховуються під час оцінки персоналу, можуть бути також вік, рівень освіти, стан здоров’я, загальна ерудиція, уміння викладати свої думки тощо.
Вихідним моментом для оцінки ефективності
також є характеристика докладених зусиль через категорію економічності, яка пов’язана
з визначенням масштабів використаних ресурсів для забезпечення якісної
діяльності в необхідних обсягах. Мірою зусиль є кількість фінансових,
матеріальних, людських, часових та інших ресурсів, що витрачаються у процесі
діяльності для досягнення певного результату. Фінансові міри витрат
характеризують складники собівартості й ціни управлінських послуг у грошовому
вимірі: заробітна плата персоналу, вартість обладнання, матеріалів та інших
предметів праці, послуг сторонніх осіб. Нефінансові міри витрат характеризують
ресурсне забезпечення в натуральному вираженні й теж можуть подаватися в
абсолютному чи відносному вигляді. Результативність системи характеризує
дієвість, досягнення, ступінь завершення потрібної роботи й реалізації
встановлених цілей. Для її оцінки можна застосовувати 3 критерії – кількість,
якість, своєчасність [10, c. 278].
Ураховуючи вищезазначене, можемо запропонувати наступну модель оцінки ефективності діяльності органів місцевого самоврядування:
Критерії ефективності системи органів місцевого
самоврядування повинні відповідати наступним вимогам: а) дозволяти кількісно
оцінювати результати їх функціонування; б) охоплювати як можна повніше систему,
відбиваючи вплив якомога більшої кількості чинників; в) бути по можливості
простими, щоб обчислення і збір необхідних даних не виявилися дорожчими за
можливий ефект від вирішення завдань, однак простота не повинна бути на шкоду
повноті охоплення значимих чинників; г) для багатоцільових систем має бути
сформульована адекватна сукупність
критеріїв ефективності; д) різним підсистемам належить застосовувати різні критерії.
При всій різноманітності критеріїв ефективності й методів їхньої оцінки існують
обов’язкові етапи, що є ключовими складовими будь-якої методики оцінки ефективності
організаційних систем: постановка завдання, побудова математичної моделі, пошук
методу розв’язання, перевірка й корегування [4, c. 208].
Механізм функціонування місцевого
самоврядування як організаційної системи становить собою сукупність поставлених
цілей, критеріїв, що характеризують ступінь їх досягнення, принципів, функцій,
повноважень, норм, що регламентують роботу системи та її елементів, форм і
методів впливу на суспільно-політичні й соціально-економічні процеси з метою
забезпечення реалізації прав та свобод людини і громадянина. Сьогодні проблему
підвищення ефективності діяльності органів місцевого самоврядування не можна
успішно розв’язати тільки шляхом здійснення окремих заходів. Системні й
організаційні інновації повинні мати комплексний характер і бути спрямованими
на вдосконалення функціонування місцевого самоврядування як інституту
громадянського суспільства й підсистеми публічної влади, й окремо органів та їх
структурних підрозділів. А це, у свою чергу, потребує попереднього аналізу
таких змін, у тому числі й щодо їх впливу на підвищення чи зниження
ефективності.
Для повнішого аналізу ефективності
діяльності органів місцевого самоврядування доцільно також застосовувати
методику оцінки за статичними й динамічними параметрами їх функціонування.
Серед різних організаційних управлінських структур місцевого самоврядування
найбільшого розвитку одержали ієрархічні структури, основною особливістю яких є
те, що елементи верхнього рівня хоча й обумовлюють цілеспрямовану діяльність
елементів нижніх рівнів, але не цілком керують нею. Як показує практика, у
багаторівневих системах, використовуваних для прийняття рішень, затрачувані
ресурси можуть бути зекономлені тільки в тому випадку, якщо елементам нижніх
рівнів надано відповідний ступінь свободи. Цей фундаментальний результат теорії
ієрархічних систем управління припускає раціональний перерозподіл повноважень
на нижні рівні управління, верхні ж рівні в основному забезпечують координацію
елементів нижнього рівня [7, c. 292]. На думку
О.Ф. Фрицького, підставою ефективного розподілу праці між громадою й радами є
компетенція [5, c.
160]. Таким чином, основою аналізу
ефективності системи місцевого самоврядування має бути оцінка внеску кожного
суб’єкта управління для
досягнення конкретного результату. У системі органів місцевого самоврядування
немає конкуренції, а, як відомо, монополія не спонукає до ефективної роботи.
Ось чому так необхідні ґрунтовні дослідження не лише методології оцінки
ефективності, а й напрямків підвищення ефективності їх роботи.
Проведене дослідження дає підстави зробити
висновок, що параметрична оцінка ефективності діяльності органів і посадових
осіб місцевого самоврядування має здійснюватися при застосуванні різних
методик, які поряд із критерієм результативності, враховували б також
системно-структурні і процедурні, статистичні й динамічні параметри.
Здійснюючи подальші наукові дослідження в
цій сфері, вважаємо за необхідне розробити методику аналізу і планування системних
та організаційних змін, інструментарію визначення структурних, процедурних,
інформаційних і соціальних параметрів для проектування адекватних
організаційних структур, які дозволять забезпечити ефективну й скоординовану
взаємодію всіх органів і посадових осіб місцевого самоврядування при реалізації
їх функцій і повноважень.
Список
літератури: 1. Baker R. Organizational Theory in the Public Sector // Journal of Management Studies. – 1969. – Feb.
– P. 15-32. 2. Вебер М. Избранные произведения: Пер. с нем./ Сост. и
общ. ред. Ю.Н. Давыдова. – М.:
Прогресс, 1990. – 808 с. 3. Дзюндзюк В.Б. Ефективність діяльності публічних організацій. – Х.:
Вид-во ХарРІ УАДУ “Магістр”, 2003. – 236 с. 4. Денисов А.А., Колесников Д.Н. Теория больших систем управления –
Л.: Энергоиздат, 1982. – 284с. 5. Муніципальне право України:
Підручник / За ред. В.Ф. Погорілка,
О.Ф. Фрицького. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 352с. 6. Нижник Н.Р. Государственно-управленческие отношения в
демократическом обществе/ Ин-т гос-ва и права НАН Украины. – К., 1995 – 207 с. 7.
Підвищення ефективності місцевого самоврядування в Харкові на основі
науково-технічного, соціально-економічного і кадрового потенціалу міста / В.А. Шумілкін, В.М. Бабаєв та ін. – Х:
Наук. – техн. ун-т «ХПІ», 2003. – 400 с. 8. Тихомиров Ю.А. Разделение властей или разделение труда // Сов.
государство и право. – 1967. – № 1. – С. 18-20. 9. Цвєтков В.В. Державне управління: основні фактори ефективності
(політико-правовий аспект). – Х.: Право, 1996. – 164 с. 10. Шаров Ю. Продуктивна функція стратегічного мислення й успішність
муніципального управління // Зб. наук. пр. Укр. Акад. держ. упр. при Президентові
України. – Вип. 1. – К.: Укр. Акад. держ. упр. 2002. – С. 275-283.
Надійшла до редакції 14.10.2004 р.
УДК 342.25 Л.В. Челомбітько, ст. викладач
Національна юридична
академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ГРОМАДСЬКІ СЛУХАННЯ ЯК ФОРМА РЕАЛІЗАЦІЇ
ПРИНЦИПУ ГЛАСНОСТІ НА МІСЦЕВОМУ РІВНІ
У сучасних умовах розвитку місцевого
самоврядування в Україні та в аспекті муніципальної реформи особливого значення
набуває реалізація принципу гласності, що спрямований на забезпечення широкої
поінформованості членів територіальної громади про діяльність органів і
посадових осіб місцевого самоврядування, отримання достовірних відомостей про
функціонування всієї системи організації влади на місцевому рівні.
Однією з форм реалізації принципу
гласності на місцевому рівні виступають громадські слухання, які проводяться
відповідно зі ст. 13 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” [4].
Дана стаття встановлює, що територіальна громада має право проводити громадські
слухання – зустрічатися з депутатами відповідної ради й посадовими особами
місцевого самоврядування, під час яких члени територіальної громади
заслуховують їх, порушують питання місцевого значення, що належать до відання
місцевого самоврядування і вносять пропозиції до них.
Незважаючи на важливість значення громадянських слухань у здійсненні місцевого самоврядування, питання їх правової природи, особливостей організації і проведення залишаються в державознавчій літературі ще мало дослідженими. Вони розглядаються переважно в присвячених аналізу статусу територіальної громади наукових роботах таких вчених, як О.В. Батанов, М.І. Корнієнко, В.В. Кравченко та ін. [Див.: 2-5].
Завдання даної статті полягають у дослідженні правової природи, специфіки правового регулювання і здійснення громадських слухань на місцевому рівні.
Аналізуючи правову природу таких слухань, слід зазначити, що вони можуть розглядатися у 2-х аспектах – як форма реалізації принципу гласності в системі місцевого самоврядування і як самостійна форма здійснення місцевого самоврядування територіальною громадою. За своєю юридичною природою вони є однією з важливих форм безпосередньої демократії на місцевому рівні.
У юридичній літературі існує думка, відповідно до якої громадські слухання виконують наступні функції: а) узгоджувальну, що реалізується узгодженням інтересів територіальної громади з планами й рішеннями органів місцевого самоврядування; б) дорадчу, яка реалізується через консультації органів місцевого самоврядування з членами територіальної громади в процесі пошуку оптимальних рішень; в) директивну, що реалізується шляхом ухвалення органами місцевого самоврядування рішень на підставі волевиявлення територіальної громади [4, с. 228].
Однак, з теоретичної точки зору більш правильно вести мову не про функції, які теорія держави і права визначає як основні напрямки діяльності певних суб`єктів, а про завдання слухань.
Метою провадження громадських слухань є (а) ознайомлення громадськості з позицією місцевої влади щодо актуальних проблем, (б) отримання від мешканців пропозицій і зауважень з нагальних питань у формі безпосереднього спілкування, (в) виявлення й обговорення проблем, які становлять громадський інтерес, (г) опрацювання взаємоприйнятних шляхів розв`язання проблем через вільне обговорення різних точок зору учасників.
Звернімося до практики. Згідно зі статутом територіальної громади м. Нова Каховка метою громадських слухань є: а) встановлення прозорості в діях влади й участь у житті міста широкого громадського загалу; б) отримання порад від мешканців міста, як краще розв’язувати існуючі проблеми; г) подання планів вирішення існуючих проблем для їх обговорення мешканцями міста, представниками громадських організацій, фахівцями; д) на підставі рішень громадських слухань отримати можливість лобіювати інтереси територіальної громади міста перед владними структурами держави; е) отримання можливості кінцевого доопрацювання планів з урахуванням висловлених на слуханнях зауважень, пропозицій, побажань; є) ознайомлення громадян з планами, тактикою і стратегією керівництва міста, результатами його діяльності.
Слід зазначити, що на сьогодні правове регулювання порядку організації і проведення громадських слухань базується на положеннях ст. 13 зазначеного Закону і деталізується в локальних нормативних актах – статутах територіальної громади, положеннях про громадські слухання, які приймаються місцевими радами..
Закон “Про місцеве самоврядування в Україні” визначає предмет громадських слухань досить загально: це “питання місцевого значення, що належать до відання місцевого самоврядування” (ст.13) На думку М.І. Корнієнка, предметом громадських слухань можуть бути: 1) проект соціально-економічного й культурного розвитку територіальної громади; 2) проект місцевого бюджету; 3) місцеві податки та збори; 4) надання пільг із місцевих податків і зборів; 5) відчуження об`єктів комунальної власності, які мають важливе значення для задоволення потреб територіальної громади, а також об`єктів спільної комунальної власності територіальних громад, що перебувають в управлінні районних та обласних рад, передача їх під заставу; 6) місцеві програми приватизації об`єктів комунальної власності; 7) питання адміністративно-територіального устрою, передбачені законодавством України; 8) створення вільних економічних та інших зон, зміни у їх статусі; 9) дострокове припинення повноважень місцевого голови; 10) затвердження символіки відповідної територіальної громади; 11) прийняття статуту територіальної громади тощо [3, с. 18, 19].
Якщо звернутися до нормотворчої практики, то відповідно до тимчасового положення про громадські слухання м. Вінниці предметом слухання можуть бути: а) звіти депутатів та посадових осіб місцевого самоврядування; б) обговорення найважливіших і найактуальніших проблем місцевого значення; в) розгляд місцевих ініціатив; г) обговорення проектів нормативно-правових актів місцевого самоврядування.
На практиці досить часто проводяться бюджетні слухання. Зокрема, такі слухання проводилися у м. Кам`янець-Подільському, на підставі яких були систематизовані пропозиції щодо пріоритетних напрямів використання коштів міського бюджету. При цьому слуханням передувало дослідження соціальних сподівань різноманітних груп міського населення – лікарів, освітян, науковців, підприємців, державних службовців, робітників, пенсіонерів, безробітних.
Бюджетні слухання допомагають і в пошуку нових джерел надходжень місцевих бюджетів. Так, потужну інформаційну компанію, що мала на меті ознайомлення громадян із проектом місцевого бюджету й отримання від них відгуків та пропозицій, було організовано в м. Бердянську. Така кампанія, що полягає в опитуванні, слуханнях, ток-шоу та в залученні інших заходів за участю депутатів місцевої ради і громадських активістів, забезпечує дійовий зворотний зв`язок місцевої влади з громадою [1, с. 1, 2].
Ініціювати проведення громадських слухань можуть різні суб`єкти. Наприклад, згідно з тимчасовим положенням про громадські слухання м. Вінниці суб`єктами права громадських слухань виступають: міський голова, секретар міської ради, постійні комісії міської ради, виконавчий комітет міської ради, депутати міської та районних у місті рад, органи самоорганізації населення, громадські організації, асоціації та інші добровільні об`єднання, трудові колективи, мешканці міста, району, мікрорайону.
За статутом Олександрійської міської територіальної громади громадські слухання проводяться з ініціативи міського голови, міської ради або її постійної комісії, органів самоорганізації населення, жителів міста (не менше 300 підписів під колективним зверненням). А статут територіальної громади м. Запоріжжя передбачає скликання громадських слухань міським головою за власною ініціативою або ініціативою міської ради, Тепличного голови селищної ради, розташованої на території м. Запоріжжя, органів самоорганізації населення, членів територіальної громади чисельністю не менше 250 осіб.
При цьому пропозиція по проведенню громадських слухань повинна містити: а) формулювання питання для розгляду на громадських слуханнях; б) проект акта органу місцевого самоврядування (рішення, розпорядження, звернення, заява тощо) з даного питання; в) дата й місце проведення; г) перелік запрошених на громадські слухання, якими можуть бути депутати міської, селищних, сільської рад, посадові особи місцевого самоврядування; керівники підприємств, установ та організацій усіх форм власності, діяльність яких пов`язана з обговорюваними питаннями, керівники міських осередків політичних партій і громадських організацій та ін.
Якщо ініціатива щодо проведення громадських слухань виходить від членів територіальної громади, вона реалізується шляхом подачі колективної заяви у відповідну місцеву раду, де зазначаються питання, що виносяться на обговорення, пропозиції щодо запрошених посадовців, осіб, уповноважених представляти ініціативну групу, орієнтовна дата проведення.
Згідно зі ст. 13 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” громадські слухання проводяться не рідше одного разу на рік. Статутом територіальної громади м. Хмельницького передбачено, що громадські слухання проводяться по кожному з виборчих округів по виборах депутатів міської ради не рідше одного разу на рік. Дозволяється проведення слухань одразу по кількох виборчих округах (але не більш 3-х).
Більшість статутів територіальних громад визначає, що підготовку слухань забезпечує виконавчий комітет місцевої ради. Приміром, за статутом територіальної громади м. Бердянська про дату, місце проведення і питання, які виносяться на громадські слухання, члени територіальної громади сповіщаються секретарем міської ради не пізніше ніж за 10 днів до їх проведення. А відповідно до статуту територіальної громади м. Хмельницького дата громадських слухань доводиться до відома громадян не пізніше ніж за 14 днів до їх проведення через міські засоби масової інформації, квартальні, вуличні й домові комітети. До підготовки слухань у разі необхідності можуть залучатися експертні групи з проблем, що їх пропонується розглянути. Органи й посадові особи місцевого самоврядування, адміністрація підприємств, установ, організацій, що перебувають у комунальній власності, органи самоорганізації населення, громадські організації, асоціації та інші добровільні об`єднання сприяють проведенню таких слухань і надають ініціаторам їх проведення необхідні інформаційні матеріали.
Проведення слухань організовує секретар ради або голова постійної комісії, до відання якої входять питання, винесені на громадські слухання. Аналогічні положення закріплені у статутах територіальних громад міст Нова Каховка, Перечин, Бердянськ, Калуша та ін.
Як правило, на громадські слухання запрошуються посадові особи органів місцевого самоврядування, депутати місцевої ради, керівники органів самоорганізації населення, представники місцевих осередків політичних партій, громадських та релігійних організацій, керівники підприємств, установ, організацій, діяльність яких пов’язана з питаннями, що обговорюються, представники засобів масової інформації. При цьому при обговоренні питань, винесених на слухання, членам територіальної громади повинна бути забезпечена можливість вільно висловлювати власну позицію і вносити пропозиції.
На громадських слуханнях ведеться протокол, у якому зазначаються: (а) дата й місце їх проведення, (б) загальна чисельність присутніх, (в) питання, що обговорюються, (г) зміст виступів, (д) внесені пропозиції. Веде протокол спеціально призначений працівник місцевої ради або керівник органу самоорганізації населення. Так, за статутом м. Бердянська його має вести секретар ради або працівник організаційного (загального) відділу виконавчого комітету міської ради.
Протокол громадського слухання підписується особою, яка здійснює його проведення, й особою, яка веде протокол. Останній передається сільському, селищному, міському голові. Пропозиції, які вносяться за результатами громадських слухань, обов’язково розглядаються органами місцевого самоврядування.
Слабка законодавча база щодо
організації і проведення громадських слухань в Україні призводить на практиці
до їх недооцінки як важливого засобу розвитку місцевої демократії з боку як
органів і посадових осіб місцевого самоврядування, так і членів територіальної
громади. У багатьох громадах слухання взагалі не проводяться або має місце
підміна їх зустрічами з депутатами й муніципальними службовцями. Значну роль у
подоланні нігілістичного ставлення до громадських слухань змогло б відіграти
поширення досвіду тих територіальних громад, у яких слухання стали невід`ємним
атрибутом муніципального життя, проведення семінарів, методичне забезпечення їх
підготовки [5,
с. 227].
Отже, ефективна робота органів місцевого самоврядування в умовах сьогодення в Україні неможлива без налагодження зв`язку з населенням, без вивчення думки членів територіальної громади щодо найважливіших питань місцевого життя. Для цього використовуються громадські слухання, застосування яких у комплексі з іншими формами реалізації принципу гласності в системі місцевого самоврядування сприяє становленню відкритої моделі організації влади на місцевому рівні.
Список літератури: 1. Барановський О. Місцева влада і
населення: Способи взаєморозуміння // Укр. регіон. вісн. – № 33. – 2002. – С.
1, 2. 2. Батанов О.В. Територіальна громада – основа місцевого
самоврядування в Україні: – К.: ІДП НАН України, 2001. – 260 с. 3. Корнієнко
М. Статус територіальної громади: яким він може бути? // Розвиток місцевої
демократії: забезпечення прав громадян на здійснення місцевого самоврядування:
Зб. матер. конф. (21-22 груд. 1998 р., Київ). – К.: АМУ України; 1999. – С. 18,
19. 4. Про місцеве самоврядування в
Україні: Закон України від 21.05.1997 р., № 280/97-ВР // Відом. Верхов.
Ради Україниі – 1997 – № 24. – Ст. 170. 5.
Участь громадян у здійсненні місцевого самоврядування: Навч. посібник / За ред.
В.В. Кравченка. – К.: Атіка, 2004. –
227 с.
Надійшла до редакції 09.11.2004 р.
УДК 347.10 С.О. Погрібний, канд. юрид. наук,
суддя Малинівського районного суду, м. Одеса
САМОРЕГУЛЮВАННЯ ЦИВІЛЬНИХ
ВІДНОСИН
ЯК СУБ’ЄКТИВНЕ ПРАВО ЇХ
УЧАСНИКІВ
Проблема суб’єкта правового регулювання цивільних суспільних відносин донедавна мала однозначне розв’язання в науці. Як у загальній теорії права, так і в галузевих дослідженнях одностайно визнавалося, що його суб’єктом може бути лише держава в особі своїх органів або уповноважених нею установ. Наприклад, Ф.Н. Фаткуллін писав, що правове регулювання – це “діяльність держави, її органів і посадових осіб, а так само уповноважених на те громадських організацій” [9, с. 61]. Думку про те, що правове регулювання – це діяльність винятково держави, поділяли відомі теоретики права В.М. Горшеньов [3, с. 19], Л.С. Явич [11, с. 26], А.С. Піголкін [6, с. 26], а також багато інших.
Разом із тим, визнаючи суб’єктом правового регулювання виключно державу, окремі вчені вказували на можливість участі в цій діяльності й інших суб’єктів. Так у концепції С.С. Алексєєва правове регулювання також є державним і має виключно зовнішній характер стосовно учасників суспільних відносин. Але при цьому він допускає і так зване “автономне регулювання суспільних відносин” як відносно самостійне піднормативне регулювання, що може мати місце при індивідуальній регламентації окремих частин суспільних відносин у випадках, коли норми права надають їх учасникам можливість самим урегулювати ті чи інші умови своєї поведінки (приміром, окремі умови укладеного договору). Науковець зазначає: “Держава може регламентувати поведінку учасників суспільних відносин або безпосередньо, зверху (імперативне регулювання), або опосередковано – з наданням суб’єктам в тій чи іншій формі дозованої можливості самим визначати умови своєї поведінки (диспозитивне регулювання)” [1, с. 178]. Утім очевидно, що в обох випадках таке правове регулювання залишається державним, а його види різняться лише тим, що в більшості випадків держава здійснює його сама безпосередньо, в окремих же – опосередковано, “дозуючи” можливість учасників суспільних відносин самостійно врегулювати їх під контролем і в межах, визначених самою ж державою.
Саме це й дало М.М. Сібільову підстави стверджувати, що таке “автономне регулювання не є внутрішнім регулюванням (саморегулюванням), оскільки, по-перше, можливість його використання по суті пов’язана з наявністю дозволу на це публічної влади, закріпленим у відповідних правових нормах, а, по-друге, воно може мати місце лише в межах, встановлених публічною владою” [8, с. 107].
Таким чином, проблема саморегулювання цивільних відносин їх учасниками є досить актуальною для сучасної цивільно-правової науки. На опрацювання підходів до її вирішення і спрямована дана стаття.
Визнання суб’єктом правового регулювання тільки держави з допущенням лише “дозованого” автономного регулювання суспільних відносин їхніми суб’єктами в жорстко окреслених публічною владою рамках, будучи цілком зрозумілим і виправданим в тоталітарній державі з її одержавленням усіх ланок суспільного життя і повним придушенням цивільного суспільства як такого, у сучасний період пішло в розріз з ідеєю автономності й самодостатності громадянського суспільства, можливості його членів у переважній більшості випадків самостійно визначати і здійснювати свої права й обов’язки без імперативного державного втручання зверху.
Спеціалісти з кібернетики – науки управління – вже давно визнали: чим складнішою є керована система, тим меншими можливостями “проглянути” все багатство і глибину взаємодії її елементів володіє регулятор. З урахуванням цієї обставини в кібернетиці сформульовано закон, згідно з яким складна соціальна система об’єктивно не може управлятися виключно через сформульовані зовні правила чи інший зовнішній вплив [10, с. 101, 102]. За радянських часів система цивільних відносин у суспільстві була порівняно простою, одноманітною. Це зумовлювалося багатьма чинниками, серед яких головну роль, безумовно, відігравали економічне панування соціалістичної власності й повне придушення приватної, заборона підприємницької діяльності, відсутність принципу свободи договору, визнання пріоритету державних і суспільних інтересів над приватними та низка інших. За сучасних же умов система соціальних зв’язків у громадянському суспільстві і як наслідок – система цивільних відносин стали набагато складнішими, різноманітнішими, з’явилася інваріантність інтересів і поведінки. За таких умов державне регулювання цивільних відносин стало об’єктивно не спроможним залишатися єдиним видом правового регулювання. З’явилася об’єктивна необхідність доповнення зовнішнього впливу на цю систему внутрішніх регуляторів, тобто саморегулювання цивільних відносин.
Отже, зміни суспільно-політичного й економічного укладу в країні поставили на порядок денний питання не лише про диверсифікацію суб’єктного складу регуляторів приватних (цивільних) відносин, а й про зміну їх співвідношення. Автономність і самодостатність (незалежність від держави) громадянського суспільства, його учасників і відносин, що складаються між ними, дали підстави для висновку, що саме ці учасники й повинні бути основними суб’єктами правового регулювання таких відносин. І лише там і тоді, де і коли вони не можуть чи не хочуть самостійно врегульовувати свої відносини або коли самостійне врегулювання останніх іде в розріз з інтересами, які належить захищати публічній владі, можливим і необхідним є правове регулювання цивільних відносин з боку держави.
Ця ідея знайшла своє нормативне відбиття в новому ЦК України. Відповідно до частин 3 і 4 ст. 6 ЦК України сторони в договорі, а також особа, яка укладає односторонній правочин, можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини (або визначити наслідки одностороннього правочину) на власний розсуд. І тільки у трьох випадках: (а) коли в актах законодавства прямо вказано на неможливість відступу від їх положень, (б) коли обов’язковість положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту – недотримання вимог актів цивільного законодавства тягне нікчемність правочину або (в) коли обов’язковість положень актів цивільного законодавства випливає із суті відносин між сторонами – відступ від таких положень не допускається, а значить і саморегулювання суспільних відносин їх учасниками унеможливлюється.
Розмірковуючи загалом про суб’єктний склад правового регулювання цивільних (приватних) відносин, слід визнати наступне. На відміну від суб’єктного складу правового регулювання публічних відносин (наприклад, податкових, адміністративних, кримінальних тощо), правове регулювання цивільних відносин характеризується багатосуб’єктністю. Суб’єктами останніх є не тільки держава в особі органів державної влади України (Верховна Рада України, а також у випадках, передбачених ст. 4 ЦК України, Президент України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади України, органи влади Автономної Республіки Крим), а й, за думкою Й.О. Покровського, нескінченна чисельність самих суб’єктів таких цивільних відносин – членів громадянського суспільства. Він стверджував, що у сфері приватного (цивільного) права державна влада не ставить себе подумки в становище єдиного визначального центра, а, навпаки, надає таке регулювання іншим чисельним маленьким центрам, які вбачаються як певні самостійні соціальні одиниці, як суб’єкти права. Усі ці маленькі центри вважаються носіями власної волі і власної ініціативи, і саме їм надається право регулювання взаємних відносин між собою” [7, с. 39].
При цьому, на наш погляд, варто погодитися з думкою тих цивілістів, які вважають, що саморегулювання цивільних відносин має переважне значення порівняно із зовнішнім (державним) правовим регулюванням. Наприклад, З.В. Ромовська пише, що у сфері регулювання договірних відносин ЦК України відсуває закон на другий план, віддаючи перевагу договору. “І лише тоді, коли сторони не скористаються наданою їм можливістю саморегуляції своїх відносин, застосовуються положення закону. Норми договору, згідно з якими сторони відступають від положень закону, мають вважатися нормами цивільного права” [5, с. 42]. Отже, саморегулювання цивільних відносин є особистим суб’єктивним правом їх учасників. Із цього випливає: що стосується права на саморегулювання цивільних відносин, то мають справджуватися закріплені статтями гл. 2 ЦК України загальні положення цивільного законодавства щодо здійснення цивільних прав.
Відповідно до ч. 1 ст. 12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Це означає, що застосування учасниками цивільних суспільних відносин свого права на самостійне їх урегулювання не може бути обмежено ніким і нічим, крім самих учасників останніх, які можуть домовитися, наприклад, про самоврегулювання лише окремих частин цих відносин і погодитися з державним регулюванням в іншому. Що стосується принципу свободи договору (який, відзначимо, має глобальне значення для саморегулювання цивільних відносин), то самообмеження сторін у своїх правах В.В. Іванов називає “внутрішніми” обмеженнями свободи договору, зауважуючи, що при узгодженні умов договору “… можливі також односторонні чи взаємні поступки. Іншими словами, суб’єкти права вільні у висуненні індивідуальних умов, визначенні загальних умов, але при цьому свобода кожного з них обмежена аналогічною свободою інших суб’єктів” [4, с. 22, 23]. На наш погляд, самообмеження сторони в договорі, зв’язування її самої взятими на себе зобов’язаннями якраз і є одним із проявів такою особою вільного здійснення на власний розсуд свого права на саморегулювання цивільних відносин. Тому, вважаємо, варто погодитися з тими вченими, які не відносять встановлювані учасниками цивільних відносин самообмеження, до обмежень своїх же прав на самостійне регулювання цих відносин [2, с. 46, 47].
Згідно з ч. 2 ст. 12 ЦК України нездійснення
особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків,
установлених законом. Це означає, що особа, яка володіючи певним цивільним
правом, може скористатися ними в будь-який момент, за винятком тих випадків,
коли право особи є тимчасовим (тобто існує лише протягом певного часу) за
спливом якого воно припиняється і вже не може бути здійсненим. Так, право особи
на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і
протиправних посягань (ст. 19 ЦК України) може бути застосовано лише під час
існування такого порушення або протиправного посягання. Нездійснення цього
права саме в цей час унеможливлює скористання ним після закінчення останніх.
У той же час право особи на саморегулювання своїх цивільних відносин не обмежується в часовими рамками його застосування. Інакше кажучи, нездійснення його у відповідний момент не перешкоджає скористанню ним у майбутньому. У зв’язку з цим учасники цивільних відносин можуть вдатися до їх саморегулювання на будь-якому часовому етапі існування таких відносин. Сказане стосується й тих ситуацій, коли певні цивільні відносини з самого початку регулювалися державою. Їх учасники не втратили права на саморегулювання таких відносин і в будь-який момент можуть вдатися до нього, тим самим відсунувши державне імперативне регулювання на другий план.
Закон (ч. 4 ст. 12 ЦК України) допускає можливість особи “за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, установлених законом”. Оскільки право на саморегулювання цивільних відносин не є майновим, воно не може бути передано іншій особі. Ось чому самостійно врегульовувати свої відносини вправі лише їх учасники. Передача учасниками громадянських цивільних відносин своїх прав на їх регулювання іншим суб’єктам не допускається.
Крім того, ст. 13 ЦК України визначає межі здійснення цивільних прав, до яких належать:
1) здійснення особою цивільних прав у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства; 2) обов’язок утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині; 3) заборона дій особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах; 4) необхідність додержуватися моральних засад суспільства; 5) неприпустимість використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісної конкуренції.
Названі межі повною мірою поширюються й на здійснення учасниками цивільних відносин свого права на самостійне їх регулювання. Проте ми вважаємо, що дані положення мають більш загальний характер, аніж ті, що визначають межі правового регулювання цивільних відносин (до речі, це питання є предметом окремого дослідження). На наш погляд, у ст. 13 ЦК України встановлені загальні принципи реалізації суб’єктами своїх цивільних прав. З нашої точки зору, саме в такому аспекті вони й мають досліджуватися в цивільно-правовій доктрині, але це вже справа подальших наукових пошуків.
Підсумовуючи дане дослідження,
зазначимо, що допущення можливості саморегулювання цивільних відносин стало
вагомою позитивною новелою ЦК України 2003 р., яка повинна отримати не лише
широке практичне втілення, а й зазнати поглибленого наукового дослідження. Вважаємо,
що право на саморегулювання цивільних відносин є суб’єктивним правом їх
учасників. Ось чому щодо нього можуть використовуватися всі загальні положення
ЦК України, які стосуються порядку й меж (точніше, принципів) здійснення
цивільних прав, закріплених у гл. 2 Кодексу.
Список
літератури: 1. Алексеев С.С.
Структура советского права. – М.: Юрид. лит., 1975. – 264 с. 2. Бєляєва А.П. Межі дії принципу
свободи договору в зовнішньоекономічній сфері: поняття, вираження, походження
// Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 8. – С. 45-47. 3.
Горшенев В.М. Способы
и организационные формы правового регулирования в социалистическом обществе. –
М.: Юрид. лит., 1972. – 256 с. 4. Иванов В.В. Общие вопросы теории договора. – М.: Эдиториал
УРСС, 2000. – 158 с. 5. Кодифікація
приватного (цивільного) права України / За ред. А.С. Довгерта. – К.: Укр. центр правн. студій, 2000. – 336 с. 6. Пиголкин А.С. Формы реализации норм общенародного права // Сов.
государство и право. – 1963. – № 6. – С. 26-36. 7.
Покровский И.А. Основные проблемы
гражданского права. – М.: Статут, 1998. – 353 с. 8.
Сібільов М. Цивільно-правовий договір в механізмі правового
регулювання суспільних відносин в сфері приватного права // Юрид. вестн. –
2002. – № 3. – С. 105-109. 9. Фаткуллин Ф.Н. Проблемы
общей теории социалистической правовой надстройки: Т. І – Казань: Изд-во
Казанск. ун-та, 1980. – 247 с. 10.
Эффективность правовых норм / В.Н. Кудрявцев,
В.И. Никитинский и др. – М.: Юрид. лит., 1980. – 280 с. 11. Явич Л.С. Проблемы правового регулирования советских
общественных отношений. – М.: Госюриздат, 1961. – 127 с.
Надійшла до
редакції 28.09.2004 р.
УДК 347.452 О.А. Явор, канд. юрид. наук
Національна юридична академія
України
імені Ярослава Мудрого,
м. Харків
ДОГОВІР МІНИ
За сучасних умов розвиток
вітчизняної економіки, коли неплатежі, викликані як об’єктивними, так і
суб’єктивними умовами, примушують учасників майнових відносин шукати таких
способів з кредиторами, які не пов’язані з грошовим обігом, роль договорів міни
суттєво підвищується.
Відповідно до п.1 ст. 715
Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ) договір
міни (бартеру) – це договір, за яким кожна зі сторін зобов’язується передати
другій стороні у власність один товар в обмін на інший. Частина 5 цієї ж
статті встановлює, що договором може бути обмін майна на роботи (послуги).
Особливістю
даного договору є відсутність найменування сторін у договорі, як, наприклад,
“продавець” і “покупець” у договорі купівлі-продажу. До договору міни
застосовуються загальні положення договорів про купівлю-продаж, поставку та ін.
Елементи цих договорів містяться також і в договорі міни (ст. 716 ЦКУ). Ними,
приміром, можуть бути норми: (а) про продаж товару належної якості (ст. 673
ЦКУ), (б) про правові наслідки передання товару неналежної якості (ст. 678 ЦКУ),
а також норми, (в) що регулюють обмін товарів на роботи (згідно гл. 61 ЦКУ),
(г) договір поставки; (д) договір контрактації тощо.
До
речі, обмінювані товари не є рівноцінними (ч. 3 ст. 715 ЦКУ). Виняток називає
ч. 1 ст. 715 ЦКУ, де йдеться про договір міни.
Отже, можна дійти висновку,
що договір міни поряд з договором купівлі-продажу є товарною угодою, хоча на
практиці його роль у товарообігу менш значна, ніж договору
купівлі-продажу.
Таким
чином, стороною договору міни можуть бути: фізичні особи (громадяни України,
іноземні громадяни, особи без громадянства); юридичні особи (як українські, так
і іноземні); держава; суб’єкти України й муніципальні утворення.
І.В. Єлісєєв
вважає, що участь держави в цивільно-правовому договорі неможлива, оскільки
натуральний обмін суперечить основним принципам бюджетного устрою країни.
У законодавстві про
підприємництво використовується термін “бартерні угоди”. Поняття “бартер” за
своїм змістом є об’ємнішим за термін “міна”. Згідно із Законом України “Про
регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у сфері зовнішньоекономічної
діяльності” від 23 грудня 1998 р. бартерна операція в царині
зовнішньоекономічної діяльності – це один із видів експортно-імпортних
операцій, оформлених бартерним договором або договором зі змішаною формою
оплати, яким частково оплата експортних (імпортних) поставок передбачається в
натуральній формі між суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності України й
іноземною юридичною особою. Такий договір передбачає збалансований за вартістю
обмін товарами, роботами, послугами у будь-якому поєднанні, неопосередкований
рухом коштів у готівковій або безготівковій формі. Відповідно “міна” означає
обмін товару в натурі на інший, а бартер разом з речовим обміном містить ще й
обмін на безгрошовій основі результатами виконаних робіт, послуг тощо.
Слід урахувати, що в
практиці Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій
палаті РФ так звані бартерні контракти, що передбачають зобов’язання однією зі
сторін по поставці товарів у рахунок оплати отриманих товарів (як особливу
форму розрахунків за передані товари), ніколи не розглядувалися як договір
міни.
Не вважається обміном обмін
(а) речами з передачею їх тільки у володіння; (б) речами з передачею їх тільки
в користування; (в) товару на поступку права вимоги майна від третьої особи;
(г) векселями при різній вексельній сумі; (д) житлових приміщень, які особи
займають як наймачі; (е) неякісного товару, придбаного в роздрібній
торговельній мережі.
ЦКУ не містить норми щодо
договору міни, у якому сторонами виступають державні підприємства. Але є
доцільним зауважити, що перехід майна по праву нового господарського ведення
або оперативного управління повинен проходити в порядку, встановленому для
набуття права власності цими юридичними особами.
Договір міни є двостороннім, оскільки кожна зі сторін
міни має певні зобов’язання на користь іншої сторони і вважається боржником і
кредитором одночасно. Цей договір є консенсуальним,
оскільки укладається з моменту досягнення згоди з усіх істотних умов; він є оплатним, бо при передачі товару кожна
зі сторін має отримати від другої зустрічне надання у вигляді товару. Сторони зобов’язуються
передати одна одній відповідний економічно еквівалентний товар.
Якщо за договором міни
обмінювані товари визнаються такими, що мають нерівноцінну вартість, то за ч. 3
ст. 715 ЦК України ним може встановлюватися доплата за товар більшої вартості,
що обмінюєтья на товар меншої вартості. Вартісна різниця також може бути
компенсована виконанням певних робіт, наданням за товар за згодою сторін
відповідних послуг меншої вартості.
Предметом
договору виступає товар, який є у власності сторони на момент його укладання.
Ним можуть бути різні рухомі й нерухомі речі, допущені до товарообігу, тобто
об’єкти, які не вилучені із цивільного обороту, а також інше майно з урахуванням
його особливостей, зазначених законодавством. Особливості, встановлені ч. 2
ст. 192, ст. 193, ч. 2 ст. 194 ЦК для купівлі-продажу валютних цінностей,
цінних паперів тощо, поширюються й на міну. Умова договору щодо предмета
повинна містити найменування товару і кількості. Предметом договору можуть бути
роботи, послуги, передані в обмін на майно, якщо це не суперечить суті
зобов’язання. Найчастіше предметом договору міни бувають дві речі, але виникає
проблема щодо обміну товару на роботи (послуги). Вважаємо, що кількість майна
(робіт, послуг) за договором міни має бути чітко визначена в його умовах. Отже,
умова про товар буде узгодженою, якщо в договорі буде визначено найменування й
кількість товару. Правила щодо міни знаходяться не тільки в ЦКУ, а й в інших
нормативних актах.
Відповідно до Закону
України “Про регулювання товорообмінних (бартерних) операцій у галузі
зовнішньоекономічної діяльності” у бартерному договорі вказується загальна
вартість товарів, що імпортуються, і загальна вартість товарів (робіт, послуг),
що експортуються за цим договором з обов’язковим їх вираженням в іноземній
валюті. При укладенні бартерних зовнішньоекономічних договорів не допускається
доплати грошовими коштами.
Сторонами договору міни можуть бути фізичні і юридичні особи. Вони не пойменовані, як,
приміром, продавець і покупець у договорі купівлі-продажу. Але кожна з них є
продавцем товару, який вона продає в обмін, і покупцем того, який вона одержує
взамін. Кожна зі сторін повинна мати право власності або мати інше речове право
на майно з правомочністю щодо розпорядженням ним.
Момент переходу
прав власності на товари, що обмінюються, мають свою специфіку. Частина 4 ст.
715 ЦК України визначає, що за договором міни право власності на обмінювані товари
переходить до сторін одночасно після виконання зобов’язань стосовно передачі
майна сторонами, якщо інше не встановлено договором або законом. Це правило
відрізняється від загального, яке міститься у ст. 334 ЦКУ, щодо моменту набуття
права власності за договором, коли право власності виникає з моменту передачі
речі.
Але саме така конструкція
ст. 715 ЦКУ цілком відповідає інтересам сторін за договором. Інакше учасникові
договору міни, який першим із двох сторін здійснив державну реєстрацію,
доведеться чекати, щоб і інший учасник виконав таку ж реєстрацію.
Строки в договорі міни. Одномоментності
виконання зобов’язань по обміну товарами закон не вимагає, тому строки їх
передачі можуть не співпадати. У такому випадку повинні бути особливо
забезпечені інтереси сторони, яка в силу договору зобов’язана передати товар
першою до того, як отримає товар від другої сторони. Коли строки передачі
обмінюваних товарів не співпадають, до сторони, яка має передати товар після
передачі товару другою стороною, застосовуються загальні правила про зустрічне
виконання зобов’язань згідно зі ст. 538 ЦК України.
У випадку ненадання
зобов’язаною стороною обумовленого договором виконання зобов’язання або
наявності обставин, які з очевидністю свідчать, що таке виконання не буде здійснено
в установлений термін, сторона, на якій лежить зустрічне виконання, має право
призупинити виконання свого зобов’язання або відмовитися від його виконання й
вимагати відшкодування збитків. Якщо зумовлене договором зобов’язання виконано
не в повному обсязі, сторона, на якій лежить зустрічне виконання, вправі
призупинити виконання свого зобов’язання або відмовитися від його виконання в
частині, що відповідає ненаданому виконанню. Якщо зустрічне зобов’язання
виконано, незважаючи на те, що другою стороною обумовлене договором виконання
цього зобов’язання не надано, ця сторона зобов’язана надати таке виконання.
У зовнішньоекономічних
відносинах строки проведення бартерних операцій відіграють значну роль у
бартерних відносинах, внаслідок чого вони детальніше регулюються відповідним
законодавством. Так, товари, імпортовані за бартерним договором, підлягають
ввезенню на митну територію України у строки, зазначені в договорі, але не
пізніше 90 календарних днів від дати митного оформлення товарів, які фактично експортовані
за цим договором. У випадку перевищення встановлених у ст. 2 Закону України
“Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій в галузі
зовнішньоекономічної діяльності” строків ввезення на митну територію України
товарів (виконання робіт, надання послуг), що імпортуються за бартерними
договорами суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, які є стороною
відповідного бартерного договору, Міністерством економіки та з питань
Європейської інтеграції видається разовий індивідуальний дозвіл. При порушенні
строків проведення товарообмінних (бартерних) операцій ст. 4 вищезазначеного
Закону передбачає відповідальність. Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності
України, які здійснили експорт або імпорт робіт (послуг) за бартерним
договором, зобов’язані протягом 5-ти робочих днів від дня підписання акта або
іншого документа, що засвідчує виконання робіт чи надання послуг, повідомити
органи державної митної служби України (якщо імпортуються або експортуються за
даним договором товари) або органи державної податкової служби України (якщо
імпортуються або експортуються за даним договором роботи чи послуги) про факт
здійснення експорту товарів (робіт, послуг).
Форма договору. У
§ 6 гл. 54 ЦК України не міститься вимог до форми договору міни. Згідно зі
статтями 716 і 657 ЦКУ при міні речами, хоча б одна з яких є нерухомістю,
договір, який укладається у письмовій формі, повинен бути нотаріально
посвідчений і підлягає державній реєстрації. Інші договори мають укладатись у
простій письмовій формі. В усній формі можуть бути укладені договори відповідно
частин 1 і 2 ст. 206 ЦК України.
Змістом договору
міни, як і інших зобов’язань, є права й обов’язки його учасників. Обов’язкам
однієї сторони договору міни відповідають права другої сторони. Найчастіше вони
тотожні. Якщо з договору не випливає іншого, то товари, які належать обміну,
враховуються як рівноцінні.
До основних прав та
обов’язків сторін належить правило про обов’язки сторін щодо передачі товару,
яка, як уже вказувалося, відбувається одночасно, якщо інше не передбачено
домовленістю сторін. При передачі товару лише однією стороною або якщо право
власності переходить до покупця раніше від передачі товару, сторона, яка
отримала товар, повинна його зберігати. Правові наслідки невиконання обов’язку
передати товар та інші документи, що його супроводжують, передбачаються
статтями 666 і 620 ЦК України; а передача товару належної якості – ст. 678 ЦКУ.
Разом із цим спірним
залишається питання щодо відповідного зменшення ціни на товар неналежної якості
й передачі додаткового товару в об’ємі, що відповідає сумі, на яку зменшена
його вартість. Можна вважати, що це суперечить суті договору міни згідно зі ст.
715 ЦКУ. У таких випадках сторони договору міни вправі на свій розсуд вимагати
від контрагента безоплатного усунення недоліків, заміни товару в разі наявності
суттєвих порушень щодо його якості або перерахування збитків та при відмові
контрагента по договору від виконання договору міни й передачі товару.
Якщо обмінювані товари
визнані нерівноцінними, виникає необхідність оплати різницю їх вартості. Цей
обов’язок покладено на сторону, яка отримує товар меншої вартості. Однак і в
цьому випадку контрагенти вправі домовитися про інший порядок порівняно зі
встановленим у законодавстві.
Обов’язками контрагентів за
договором міни є передача товарів, необтяжених зобов’язаннями. Інакше (та ще й
при вилученні у сторони, яка отримала товар за договором міни) настає
цивільно-правова відповідальність другої сторони шляхом відшкодування нею заподіяних
збитків (ст. 661 ЦКУ). Потерпіла сторона, у якої було вилучено товар, отриманий
при міні, має право вимагати повернення товару, отриманого контрагентом за
договором міни.
Підсумовуючи викладене,
можемо зробити деякі висновки. Відповідь на питання про коло правовідносин, до
якого можуть бути застосовані положення інституту міни, залежать від взаємодії
різних ознак окремих видів зобов’язань, а також від юридичних об’єктів цих
змішаних договорів.
Слід відмітити, що
реформування нашої держави, інтеграція її в міжнародне світове співтовариство,
зміна політичних, економічних умов висувають нові вимоги до вітчизняного законодавства.
Більшість спірних ситуацій
при взаємодії сторін договору міни – це наслідок неналежного застосування
існуючого законодавства, прорахунки названого періоду – переходу до нового
економічного порядку, зміна колишніх підвалин та орієнтирів.
Практична діяльність сторін
у договорі міни, яка буде заснована на належному і своєчасному виконанні
зобов’язань за ним, грамотно укладений зміст договору дозволять уникнути
більшості конфліктних ситуацій, захистити хазяйнуючих суб’єктів, а чинне законодавство
допоможе врегулювати спірні питання між сторонами договору.
Список літератури: 1.
Відомості Верховної ради України. – 1999. – № 5, 6. – Ст. 44. 2. Елисеев И.В. Договор мены // Гражданское
право: Учебник: в 2-х ч. – Ч. II / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого.
– М.: Проспект, 2000. – 511 с. 3. Практика Международного коммерческого
арбитражного суда: Науч.-практ. комментарий / Сост. М.Г. Розенберг. – М., 1997. – 23 с. 4. Про
Порядок видачі разового індивідуального дозволу на перевищення встановлених
строків ввезення товарів (виконання робіт, надання послуг), які імпортуються за
бартерними договорами: Пост. КМУ від 13.08.1999 р., № 1489 (із зм., внес.
згідно з пост. КМУ від 16.11.2001р., № 1493).
Надійшла
до редакції 25.10.2004 р.
УДК 347:004.738.5 С.О. Ємельянчик, аспірант
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ІНТЕРНЕТ: ОСНОВНІ ПРАВОВІ АСПЕКТИ
Сучасний
період розвитку можна охарактеризувати як перехід від постіндустріального
суспільства до інформаційного. Його неможливо сьогодні уявити без інтенсивного
інформаційного обміну й розвитку інформаційних систем. Технологічною базою
такого суспільства є телекомунікаційні мережі. Як відзначається в Хартії
глобального інформаційного суспільства, прийнятій в Окінаві 2 липня 2000 р.,
“інформаційно-комунікаційні технології є одним з найбільш важливих чинників,
які впливають на формування суспільства ХХІ ст. Їх революційний вплив стосується
способу життя людей, їх освіти і роботи, а також взаємодії влади та громадянського
суспільства. Інформаційно-комунікаційні технології швидко стають життєво
важливими у розвитку світової економіки”.
Інтернет,
як глобальна світова мережа, є невід’ємним елементом функціонування
постіндустріального суспільства. Розвиток сучасних Інтернет-технологій дає
можливість користуватися різноманітними видами послуг, укладати правочини,
здійснювати банківські операції, вести комерційну діяльність і т.д. Очікується,
що до 2004 р. чисельність її користувачів становитиме понад однин мільярд [6,
с.13].
Інтернет
поки що мало досліджений з точки зору визначення специфіки
відносин, що виникають у зв’язку з його існуванням і практичним застосуванням.
Тема “Інтернет і право” широко дискутується юридичною спільнотою. Серед
науковців, які порушували ці питання, треба назвати І.В. Жилінкову, В.Б
Наумова, С.В. Петровського, М.І. Рассолова, М.В. Якушева, [Див.: 2-4, 6,
7, 8, 10] та ін. У публікаціях названих учених разом з прикладними
аспектами, що в більшості випадків становлять основний предмет аналізу, нерідко
формуються проблеми більш загального характеру. Звернімося до юридичної природи
самого Інтернету. Що це – суб’єкт права, що виступає рівноправним учасником
правових відносин, чи об’єкт цивільних прав, сутність якого ще тільки потрібно
з’ясовувати? Наскільки суттєвими, принциповими є зміни, які потрібно внести у
правову теорію у зв’язку з особливостями Інтернет-відносин як нової сфери
регулювання? Крім цього, можна різнити багато інших питань, що вже виникли у
процесі використання Інтернету або в найближчий час заявлять про себе. Усе це
не може залишитися без уваги публічної влади, а значить і без прийняття
відповідного нормативного регулювання.
Намагання знайти відповіді на зазначені вище запитання, вказати можливі напрямки вирішення зазначених проблем і є визначальним при постановці завдань і формулюванні мети даної статті.
Інтернет становить собою сукупність технічних і програмних засобів, що використовуються на підставі договірних зобов’язань співтовариством користувачів та операторів зв’язку. Це дозволяє розглядати його в ракурсі визнання за ним ознак, характерних для суб’єкта права. Інтернет не є чимось єдиним. У жодній країні світу не існує організаційної структури, яка виступала б єдиним власником або володільцем цієї комп’ютерної мережі. Для звичайного споживача представником Інтернету є постачальник, який надає йому канал зв’язку з відповідним програмним забезпеченням. Для постачальника Інтернет представляють спеціалізовані компанії – володільці певного сегмента мереж. Однак ні технічно, ні юридично ці організації контролювати, а значить й управляти Інтернетом не можуть.
Вищенаведене підтверджує, що в Інтернеті не можна виокремити риси, притаманні юридичній, а тим більше фізичній особі. Він не має власного відокремленого майна, не володіє організаційною єдністю, не здатен самостійно мати цивільні права й набувати обов’язків, оскільки за всіма виникаючими при роботі в Інтернеті правовідносинами стоїть конкретний праводієздатний суб’єкт.
Розглянемо Інтернет як об’єкт цивільного права, тобто як те, з приводу чого виникають правовідносини. З цієї точки зору він виступає як технічним комплексом, окремі речі якого знаходяться у власності досить великого числа осіб. За своєю природою Інтернет не може перейти від одного суб’єкта до іншого. Його закріплення за певним власником неможливо, відповідно він і не може належати будь-кому на праві власності чи бути об’єктом цивільного обороту.
Водносач, не можна погодитися з принциповою неможливістю для Інтернету виступати в якості об’єктом цивільного обороту й належати одному власникові. Слід підкреслити, що в цьому випадку йдеться не про визнання нового об’єкта, а про потенційну можливість Інтернету як певного технічного комплексу мати ознаки об’єкта права [7, с. 85].
Наводячи інший аргумент, що заперечує можливість визнання за Інтернетом рис об’єкта, треба зауважити, що як комп’ютерна мережа він не утворює нових об’єктів і товарів, а лише надає можливості для їх появи, розміщення й реалізації між користувачами. Правові відносини породжує не Інтернет як комп’ютерна мережа, а самі об’єкти, які тим чи іншим чином пов’язані з останньою. Іншими словами, ці об’єкти або вже добре відомі, або менш досліджені юридичною наукою, але вони не становлять собою щось незвичне [10, с. 71]. Вважаємо, що правильніше вести мову про специфічний спосіб, а не підставу виникнення правовідносин, що складаються між учасниками цієї мережі.
Оскільки Інтернет не може бути ні суб’єктом, ні об’єктом цивільного права, виникає запитання: чи має він взагалі будь-які юридичні ознаки. У світлі останнього існує погляд на всесвітню мережу як на комплексний предмет правового регулювання, що об’єднує різнорідні суспільні відносини в єдиній соціально-технічній системі, призначенням якої є масова інформатизація й комунікація [9, с. 24]. І з цим визначенням можна погодитися, якщо розглядати Інтернет як певне соціальне явище. Але якщо робити акцент на ньому як технічній системі, то правильніше враховувати при його визначенні сукупність суспільних відносин.
Проводячи аналогію між Інтернетом та іншими мережами
зв’язку, можемо помітити, що, наприклад, функціонування мережі телефонного
зв’язку також передбачає наявність технологічної бази й певної сукупності
суспільних відносин з приводу надання послуг цього зв’язку. Однак навряд чи
можна визнати телефонну мережу предметом правового регулювання, що об’єднує
суспільні відносини в телефонній мережі. Отже, як технологічна система Інтернет
є різновидом мережі електрозв’язку, яка має глобальний, міжнародний характер і
відкрита для користування будь-якому споживачеві. З огляду на цей підхід Інтернет можна визначити як міжнародну
телекомунікаційну мережу загального
користування.
Потрібно визнати важливим зауваження, що наочне домінування технічної сторони Інтернету не повинно заважати юридичному осмисленню цього феномена. Можна розглядати його як об’єкт правового впливу (маються на увазі відносини, що складаються між його користувачами). Таким чином, у юридичному вимірі Інтернет можна розглядати як сукупність особистих і майнових відносин, що за своєю природою потребують правового нормування [2, с. 125].
У
той же час технологічний розвиток Інтернету суттєво випереджає розвиток законодавства
і правове регулювання в цій царині, що породжує низку проблем як національного
так і міжнародного масштабу, рівень яких пропорційний ступеню його поширення і
до яких, з нашого погляду, можна віднести
нижченаведені.
Визначення основних
понять в сфері правового регулювання Інтернету. Такими категоріями виступають
“Інтернет”, “Інтернет-послуги”, “електронна пошта”, “комп’ютерні дані”,
“Інтернет-провайдер”, “споживач або користувач”, “договір Інтернет-провайдингу” та ін.
Захист прав на об’єкти інтелектуальної
власності. Ця група проблем стоїть зараз
особливо гостро. Найчастіше в Інтернеті порушуються авторські права. Це
пояснюється легкістю копіювання об’єктів авторського права, що розміщені в
комп’ютерній мережі без відома автора, неможливістю контролювати кожний такий
випадок копіювання й подальшого розповсюдження. Якщо раніше інформація була
практично невіддільна від матеріального носія, то тепер об’єкт, представлений
електронним носієм, став загальнодоступним. Вирішення цієї ситуації зводиться
до 2-х прямо протилежних висновків: а) практично відмовитися від захисту,
компенсувавши втрати суб’єкту інтелектуальної власності за рахунок укладених
договорів на надання послуг; б) посилити й удосконалити захист об’єктів
інтелектуальної власності та прав їх авторів в умовах глобальної комп’ютерної мережі.
Проблема доказів у сфері
Інтернет-послуг. Іншими словами, це
складність доведення факту передачі даних, оскільки вони ніде не фіксуються, а
оператори зв’язку (провайдери) не зобов’язані їх зберігати. Вирішення цієї
проблеми можливе шляхом надання сервера комп’ютера, на якому зберігається сайт,
але його експертиза дозволить лише встановити
зміст файлу на даний момент і не доведе, що та сама інформація була раніше, а
не в момент порушення права автора. Ось чому треба шукати інші засоби отримання
доказів, наприклад, фіксування, документування факту відправки й отримання
інформаційного ресурсу. При цьому, це потрібно робити в такий спосіб, щоб суд,
вирішуючи питання суб’єкта відповідальності (яке, у свою чергу, є самостійною
проблемою), міг вважати докази допустимими відповідно до процесуального законодавства.
Проблема правового
регулювання виключних прав на доменне найменування при наданні Інтернет-послуг,
яке ідентифікує інформаційний ресурс у мережі та співвідношення цих
прав з правами на товарний знак (фірмове найменування). Відразу слід
відзначити, що юридичний статус доменних імен не визначено, однак їх тісний
зв’язок і функції схожі з тими, що виконують товарний знак і фірмове
найменування [5, с. 76], що дозволяє розглядати їх як засіб індивідуалізації
інформаційного ресурсу в мережі. Доменні імена призначені забезпечувати
найбільш зручне звернення до ресурсів Інтернету й ефективний пошук у мережі
необхідного Web-сайта. ЦК України не містить
норм, які регулювали б відносини пов’язані з використанням доменних імен, хоча
останні повинні належати до об’єктів виключних прав і виступати самостійним cубінститутом інституту індивідуалізації [4, с. 30-33].
Інтереси українських реєстраторів доменних імен зовсім не захищені. Причини
цього криються як у національному законодавстві, так і в міжнародному праві [1,
с. 70].
Захист персональних даних і забезпечення
права громадян на отримання інформації з Інтернету. Порушення прав громадян можливе як з боку приватних
осіб, так і державних органів [8, с. 71]. Це стосується неправомірного
втручання в особисте життя шляхом отримання конфіденційної інформації. Тому
слід зобов’язати провайдера не розголошувати персональних даних і зберігати
таємницю повідомлень. Зазначені дані можуть бути надані лише користувачу чи
іншим особам виключно на підставі
судового рішення. Інший аспект – необхідність захисту особи й суспільства
від інформації, яка завдає шкоди моральним
засадам останнього або представляє громадську
небезпеку.
Проблема деталізації правового
регулювання договірних відносин щодо надання Інтенет-послуг. Щоб користуватися ресурсами Інтернету, треба отримати
доступ у мережу, що досягається насамперед договором. Йдеться про так званий
договір Інтернет-провайдингу [3, с. 3]. На практиці він не має постійної назви:
його називають договором (а) на абонентське обслуговування; (б) на надання
послуг Інтернету; (в) надання послуг телематичних служб глобальної мережі чи
по-іншому. Така неоднозначність породжує низку протиріч, призводить до
регулювання одних і тих же відносин по-різному, що в результаті негативно
відбивається на законних правах користувачів й ускладнює можливість надання
судом кваліфікованої правової оцінки. Саме тому необхідно законодавчо закріпити
поняття договору Інтернет-провайдингу, визначити його предмет, сторони, їх
права й обов’язки, суттєві й додаткові умови, вимоги до його форми і змісту.
З’ясування
юридичної природи послуги як об’єкта цивільних прав. Користувач може
отримати доступ до світової мережі завдяки сфері послуг, яка, як показує
практика, є однією з найперспективніших і такою, що стрімко розвивається у всьому
світі. Це сприяло підвищенню уваги до правової регламентації відносин у сфері
надання послуг. Із прийняттям Цивільного
кодексу України намітилася спроба комплексного осмислення такого юридичного феномену,
як послуга. Але хоча цей термін послуги часто використовується, жодна з норм ЦК
України не містить її визначення, не розкриває її специфіки як об’єкта
цивільного права, а легальні роз’яснення цього поняття, що зустрічаються в
низці законодавчих актів, суттєво відрізняються одне від одного.
Відсутнє на сьогоднішній день і вирішення питання про суб’єкта відповідальності у всесвітній мережі. При використані Інтернету утворюється не простий суб’єктний склад – користувач, провайдер, інформаційний ресурс, власник інформаційного ресурсу. Хто з них і за яких умов відповідатиме, наприклад, за систематичну відправку “спамінгу”, тобто даних рекламного характеру, без згоди отримувача? Стосовно цього існують 3 основних підходи: а) провайдер несе відповідальність за дії користувачів завжди ( Китай, країни Ближнього Сходу); б) провайдер не несе відповідальності взагалі (США); в) провайдер не несе відповідальності у випадку виконання певних умов (країни Європи). Вважаємо, що 3-й підхід є більш вдалим і саме його треба визначити приоірітетним при законодавчому вирішенні цієї проблеми.
Розглянута
багатомірність інформаційних суспільних відносин цілком закономірно становить
джерело суспільно-правових протиріч. Це проблемне поле потребує значної
нормотворчої роботи по чіткому окресленню кола, відносин, які підлягають регулюванню,
і по підготовці ефективних правових висновків і рішень. Звичайно, перед цим
необхідно на державному рівні визначити, якою має бути ідеологія використання
інформаційного законодавства взагалі.
Список літератури: 1. Бойко Д. Деякі колізійні питання зовнішньоекономічних угод про
реєстрацію доменних імен // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – №
4. – С. 66-70. 2. Жилінкова І.В. Правове регулювання
Інтернет-відносин // Право України. – 2003. – № 5. – С. 124-127. 3. Жилінкова
І.В. Договор о предоставлении услуг доступа в Интернет // Підприємництво,
господарство і право. – 2003. – № 11. – С. 3-6. 4. Жилінкова І.В.
Правовая природа доменного имени // Підприємництво, господарство і право. – 2002.
– № 6. – С. 30-33. 5. Мелюхин И.С. Интернет и правовые отношения
// Проблемы информатизации. – 1997. – Вып. № 4. – С.69-78. 6. Наумов В.Б. Право и
Інтернет. – М.: Университет, 2002. – 432 с.
7. Петровский С.В. Интернет и
право точки напряжения // Наука и жизнь. – 2001. – № 3. – С. 84-87. 8. Рассолов И.М. Интернет-право. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2004. – 143 с. 9. Талимончик
В.П. Правовое регулирование использования Интернет // Журн. международ.
частн. права. – 1997. – № 4. – С. 16-29. 10. Якушев М.В. Интернет и право //
Законодательство. – 1997. – № 1. – С. 66-79.
Надійшла до редакції 05.11.2004
р.
УДК 347.94 О.О.
Сидоренко, аспірантка
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого,
м. Харків
ПРОВАДЖЕННЯ ПО ЗАБЕЗПЕЧЕННЮ ДОКАЗІВ
У ЦИВІЛЬНІЙ СПРАВІ:
ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ЦПК
УКРАЇНИ І РОСІЇ
Стаття 1 ЦПК України предбачає, що порядок провадження в цивільних справах у судах визначається законом, а справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справи окремого провадження розглядаються за загальними правилами судочинства, крім винятків, установлених законодавством.
Частина 3 ст. 15 нового ЦПК України вказує на те, що суди розглядають справи в порядку позовного, наказного й окремого провадження [7, с. 9]. Крім того, розд. V “Перегляд судових рішень” містить глави з відповідними назвами: гл. 1 – “Апеляційне провадження”, гл. 2 – “Касаційне провадження”, гл. 3 – “Провадження у зв’язку з винятковими обставинами”, гл. 4 – “Провадження у зв’язку з нововиявленими обставинами”.
Чинний ЦПК і новий Кодекс України називають різні види проваджень, але само поняття “провадження” в жодному з них не визначено. Ця проблема вже була предметом дослідження вчених. Так, В.М. Горшеньов, Н.Б. Зейдер, В.М. Щеглов є прихильниками точки зору, що цивільний процес складається з 3-х проваджень: (а) позовного, (б) по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин і (в) окремого [Див.: 4; 11]. Вони виходять із того, що матеріально-правова природа всіх цих справ має істотну специфіку, яка зумовлює процесуальні особливості їх судового розгляду. В.В. Комаров має щодо цього іншу думку, вважаючи, що “… прагнення обгрунтувати наявність у цивільному процесі окремих видів проваджень не відповідає законодавству й суперечить закріпленому в ньому положенню про єдність цивільного процесу” [8, с. 17]. В.І. Тертишніков не підтримує ці теорії і стверджує, що вони недосконалі й мають свої недоліки [3, с. 10]. Отже, в цивільно-процесуальній доктрині і на сьогодні це питання не вирішено.
Крім традиційних проваджень, на наш погляд, існують й інші, оскільки є системи процесуальних дій, що відрізняються від традиційних. Ці провадження мають власні ознаки: кінцеву мету, системність дій, наявність стадій. Одним із різновидів таких проваджень є провадження по забезпеченню доказів. Відповідно до ст. 35 ЦПК України особи, які мають підставу побоюватися, що надання необхідних для них доказів згодом стане неможливим або буде мати складнощі, вправі просити суд чи суддю забезпечити ці докази [6, с. 230]. Зазначене провадження покликане забезпечити розвиток основного, тобто його мета службова. Забезпечення доказів становить спосіб закріплення свідчень про факти у випадках, коли існують підстави побоюватися, що їхні джерела можуть бути знищені, зникнуть або їх використання викличе труднощі; інакше кажучи, воно виступає забезпечувальним провадженням. Такими випадками є, наприклад: майбутній від’їзд свідка у віддалену місцевість; загрозливий стан його здоров’я, що дає підставу припускати можливість смерті; схильність речі, що служить речовим доказом, швидко псуватися; можливість знищення чи зникнення об’єкта експертизи та ін.
Розглядуване провадження можливе як до пред’явлення позову
(заяви), так і після цього. Докази забезпечуються допитом свідків, призначенням
експертизи, витребуванням та оглядом письмових і речових доказів [1, с. 6], про
що суддя виносить відповідну ухвалу, в якій указує порядок і спосіб її
виконання. Протоколи допиту свідків, огляду письмових і речових доказів, інші
матеріали, зібрані в порядку забезпечення доказів, пересилаються до суду, що
розглядає відповідну цивільну справу (ст. 36 ЦПК України).
У теорії цивільного процесуального права тривалий час точиться дискусія про можливість розширення кола засобів доказування, за допомогою яких можна подавати суду доказову інформацію [10, с. 92]. На практиці вже давно (мабуть, так само давно, як і в теорії) дискутується це питання, а при вирішенні конкретної цивільної справи реально допускається таке розширення. Йдеться про інформацію, яка в певних випадках набуває статусу доказової, зробленої шляхом аудіо- та відеозаписів. Звернімо увагу на ч. ІІ ст. 27 ЦПК України, з аналізу якої робимо висновок, що доказова інформація встановлюється за допомогою чітко визначених засобів доказування, як-то: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові й речові докази, висновки експертів. Як бачимо, перелік вичерпний, розширеному тлумаченню не підлягає. Отже, коли з’являється нове джерело доказової інформації, необхідно надати йому належну процесуальну форму, щоб у подальшому суд був спроможний покласти його в основу судового рішення [9, с. 50]. У цих ситуаціях одного лише фіксування у протоколі судового засідання недостатньо. Суд повинен кожного разу ухвалювати постанову про застосування аналогії закону на підставі ч. ІІІ ст. 11 ЦПК України (приміром, статті 85¹, 85² КПК України, які передбачають використання звукозапису, кінозйомки й відеозапису) або зазначати, що дані джерела прирівнюються до речових доказів за умови можливості. Відсутність такої процедури призводить до штучного створення підстав необгрунтованості судового рішення.
Із прийняттям нового ЦПК України це питання було вирішено. У ч. ІІ ст. 57 зазначено, що докази встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових і речових доказів, зокрема, звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Але оцінити це досягнення наших нормотворців ми зможемо лише у 2005 р., коли новий ЦПК набере чинності.
Аналогічні зміни в законодавстві Російської Федерації [5, с. 28] відбулися раніше, ніж в Україні; ось чому російські колеги на сьогоднішній день з повною мірою пишаються плодами своєї праці. У новому ЦПК України, як і в ЦПК РФ, не тільки розширено коло засобів доказування завдяки аудіо- та відеозаписам, а й застережено, що суд не бере до уваги докази, одержані з порушенням порядку, встановленого законом (ч. І ст. 59 ЦПК України); докази, отримані з порушенням законодавства, не мають юридичної сили і не можуть бути покладені в основу судового рішення (ч. ІІ ст. 55 ЦПК РФ).
Усім, хто хоча б один раз звертався до суду із заявою, добре відомо, що останній розглядає лише докази, які мають значення для справи (ст. 28 ЦПК України, ст. 59 ЦПК РФ), і що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог і заперечень (ст. 56 ЦПК РФ, ст. 30 ЦПК України). На відміну від процесуального законодавства України, в ЦПК РФ вже чіткіше регламентується процедура доказування, у якій центральне місце належить суду. Стаття 56 ЦПК РФ встановлює, що саме суд визначає, які обставини мають значення для справи, якій стороні їх необхідно доводити, а також виносить їх на обговорення навіть тоді, коли сторони на них не посилаються. У статтях 131, 133, 137, 140 нового ЦПК України докладніше регламентовано процедуру подання, витребування й забезпечення доказів, огляд їх за місцем знаходження.
З аналізу статей 64-66 ЦПК РФ робимо висновок, що забезпечення доказів допускається лише у справах, по яких розпочато провадження. Дослідження відповідних норм ЦПК України (статті 35-38) вказує на те, що докази забезпечуються у справі, як уже розпочатій своїм провадженням, так і в ще не розпочатій. Так, ст. 38 ЦПК України передбачає можливість розгляду заяви про забезпечення доказів тільки за участю заявника у випадках, коли не можна встановити, до кого позивач може згодом пред’явити позов.
На жаль, ані дослідження офіційних джерел, ані досвід суддів та адвокатів не дають змоги визначити, як сформулювалася практика щодо забезпечення доказів до порушення провадження у справі [2, с. 30]. Треба відмітити, що в новому ЦПК України законодавець не став вважати за необхідне змінити цю процедуру.
Оскарження ухвали про забезпечення доказів не допускається, на неї не вноситься й окремого подання прокурора. Але на ухвалу про відмову в цій вимозі позивача може бути подана скарга або внесене окреме подання (ст. 39 ЦПК України). Це надзвичайно важлива норма, яка не тільки гарантує позивачеві забезпечення доказів, а й захищає від відмови суду в задоволенні такої процедури. По суті, на прохання громадянина забезпечити відповідні докази не може бути жодних перешкод з боку як суду, так і прокурора.
Досліджуючи регламентацію окремих засобів доказування, слід звернути увагу на наступні суттєві новели ЦПК РФ. Щодо показань свідків, то нині останні мають не тільки обов’язки, а й певні права; чітко визначено, хто не може бути допитаний як свідок, з яких підстав і хто вправі відмовитися давати показання. Так, не можуть бути свідками: представники в цивільній справі або захисники у кримінальній справі чи справі про адміністративні правопорушення – щодо обставин, що стали їм відомі у зв’язку з виконанням обов’язків представника або захисника; судді, присяжні, народні або арбітражні засідателі – в питаннях, що виникли в кімнаті для нарад у зв’язку з обговоренням обставин справи при постанові рішення суду або вироку; священники релігійних організацій, які пройшли державну реєстрацію, – стосовно обставин, що стали їм відомі зі сповіді (ст. 69 ЦПК РФ).
За новим ЦПК України не підлягають допиту як свідки: 1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи лікуванні у психіатрічному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини; 2) особи, які за законом зобов’язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв’язку з їхнім службовим чи професійним становищем; 4) священнослужителі, професійні судді, народні засідателі та присяжні; 5) особи, які мають дипломатичний імунітет, представники дипломатичних представництв (ст. 51 ). Як бачимо, український законодавець розширив і деталізував коло осіб, які не підлягають допиту як свідки, що можна розцінювати лише як позитивний досвід і більш професіональний підхід до формулювання цивільно-правових норм.
У ЦПК РФ розширено коло осіб, які вправі відмовитися давати свідчення. Тепер відмовитися давати показання проти себе, членів своєї сім’ї чи близьких родичів має право не тільки громадянин, а й депутат законодавчих органів та Уповноважений з прав людини в РФ стосовно даних, що стали йому відомі у зв’язку з виконанням депутатських або службових повноважень (п. 1, ст. 69 ЦПК РФ). Що ж стосується українського законодавства з цього питання, то нам немає чим хвалитися, бо, на жаль, навіть у новому ЦПК України ця норма залишилася у старій інтерпретації, тобто відмовитися давати свідчення щодо себе, сім’ї чи близьких родичів має право лише фізична особа (ст. 52).
Розширивши коло засобів доказування завдяки аудіо- та відеозаписам, законодавці України й РФ визначили порядок витребування, зберігання й повернення їх носіїв. Що ж стосується самої процедури дослідження, тобто хто забезпечує відповідні технічні засоби (суд чи заінтересована сторона), то питання залишилося відкритим в обох Кодексах.
У ЦПК РФ існують норми, присвячені регламентації такого засобу доказування, як висновок експерта, змістовніше окреслено мету проведення експертизи, зміст ухвали про її призначення, розкрито підстави й порядок проведення комплексної, комісійної, додаткової чи повторної експертиз. Подібні позитивні зміни мають місце й у новому ЦПК України: закріплюються висновок експерта як засіб доказування, порядок та обов’язковість призначення комісійної, комплексної, додаткової чи повторної експертиз, вимоги до ухвали про їх проведення, наслідки ухилення від участі в них (статті 143-150).
Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що чітка регламентація процедури доказування, розширення кола засобів доказування повинні позитивно вплинути на досягнення кінцевого результату – встановлення істини у справі. На жаль, у новому ЦПК України не прослідковується бажання вітчизняного законодавця врахувати позитивний досвід РФ. Але остаточні висновки про якість нового Кодексу ми зможемо зробити лише при його застосуванні на практиці.
Викладені у статті міркування дозволяють зробити висновок, що процедура забезпечення доказів є забезпечувальним провадженням, оскільки вона підкорена загальним вимогам, з одного боку, і має певні індивідуальні особливості – з іншого (наприклад, наявність мети – забезпечення доказами відповідного виду провадження).
Список
літератури: 1. Зейкан Я. Обеспечение доказательств // Юрид. практика.
– 2003.
– 11 марта (№ 10). – С. 6. 2.
Захарова О.С. Забезпечення доказів у
цивільній справі та засобів доказування //Адвокат. – 2003. – № 3. – С. 29, 30. 3. Тертышников
В.И.
Гражданский процесс: Конспект лекций. – Х.: Консум, 2002. – 237 с.
4. Теория юридического процесса
/Под общ. ред. В.М. Горшенева. – Х.:
Вища шк., 1985. – 191 с. 5.
Гражданский процессуальный кодекс РСФСР: Офиц. текст. – М.: Юрид. лит., 1964. –
255 с. 6. Цивільне процесуальне
законодавство України: Цивільний процесуальний кодекс України (прийнятий
18.03.2004 р.). Цивільний процесуальний кодекс України (прийнятий 18.07.1963
р.). Нормативно-правові акти, судова практика /За заг. ред. Маляренка В.Т. – К.: Юрінком Інтер, 2004.
– 544 с. 7. Цивільний процесуальний
кодекс України (новий). – Х.: Одіссей, 2004. – 176 с. 8. Цивільне процесуальне право України: Підручник / За ред. В.В. Комарова. – Х.: Право, 1999. – 590
с. 9. Цюра Т. Загальні правила діяльності суду при дослідженні та оцінці
доказів // Підприємство, господарство і право. – 2002. – № 11. – С. 49-52. 10. Шейфер
С.А. Проблемы допустимости доказательств требуют дальнейшей разработки
//Государство и право. – 2001. – № 10. – С. 47-54. 11. Щеглов В.Н.
Гражданское процессуальное правоотношение. – М.: Юрид. лит., 1966. – 168 с.
Надійшла до редакції 03.09.2004 р.
УДК
349.2 О.М. Ярошенко, канд. юрид. наук, доцент
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ЗАКОНОДАВСТВО ТА ЛОКАЛЬНІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ У СФЕРІ ПРАЦІ:
ПРОБЛЕМА СПІВВІДНОШЕННЯ
Зміни, що відбуваються в Україні, торкнулися насамперед економічних засад
життя суспільства і знайшли відбиття в нових кодексах України (Цивільному й Господарському),
які фактично стали засобами правового закріплення результатів економічних
перетворень і стимуляторами подальшого руху економіки до ринку. Не залишилися
осторонь і відносини, пов’язані із застосуванням громадянами своєї здатності до
праці. Однак процес реформування трудового законодавства відбувається
повільніше й не настільки радикально, як реформування цивільного й господарського законодавства. Це пояснюється як
соціально-економічною сутністю трудових відносин, так і особливою роллю
трудового законодавства в системі права. Специфіка трудового права полягає в
необхідності, з одного боку, виконувати функцію соціального захисту, а з іншого
– забезпечувати ефективний розвиток виробництва. Виникла необхідність створення
правової системи, орієнтованої не на жорстке державне регулювання суспільних відносин,
а на поєднання різних, переважно договірних методів управління.
Одним із ключових питань трудового права
є саме співвідношення централізованого й локально-договірного регулювання трудових
відносин. На думку одних учених-юристів, таке поєднання полягає в тісній
взаємодії централізованого й локального, законодавчого й договірного
регулювання праці. При цьому відмічається підвищення ролі локального й
договірного регулювання [1, с. 56, 57; 2, с. 52-54]. Інші науковці віддають
перевагу індивідуально-договірному методу, вважаючи його головним. При цьому
вони не заперечують існування й певного значення централізованого й колективно-договірного
методу в регулюванні умов праці [6, с. 30]. Однак перебільшувати роль
індивідуально-договірного методу регулювання трудових відносин і віддавати йому
перевагу необґрунтовано. Кожен метод у тій чи іншій ситуації й конкретних
умовах виконує власні завдання. На сучасному етапі економічного розвитку України
доцільно говорити не про пріоритет певного методу правового регулювання праці,
а про сукупність методів, оскільки тільки в поєднанні вони вирішують завдання,
сформульовані в ст. 1 КЗпП України.
Ураховуючи, що поєднання державного й договірного методів регулювання найбільш чітко проявляється в правовому регулюванні оплати праці, звернемося до його аналізу. Механізм регулювання заробітної плати в сучасних умовах господарювання зазнав істотних змін. У ньому поєднується вся сукупність способів правового впливу норм трудового законодавства на суспільні відносини у сфері праці. Це і централізований, і колективно-договірний, і індивідуально-договірний методи правового регулювання.
Процес реформування оплати праці в Україні розпочався з прийняттям у 1991 р. Закону “Про підприємства в Україні” [3; 1991. – № 24. – Ст. 272]. Підприємства набули права самостійно встановлювати фонд оплати праці, форми, системи й розміри оплати праці, а також інші види доходів працівників згідно із законодавством.
У 1992 р. вийшов Декрет Кабінету Міністрів України “Про оплату праці” [3; 1993. – № 11. – Ст. 93], на підставі якого з урахуванням положень Конвенції та Рекомендацій Міжнародної організації праці, світового досвіду підготовлено і прийнято в 1995 р. основний документ із питань регулювання оплати праці – Закон України “Про оплату праці”. У 1993 році введено в дію Закон України “Про колективні договори і угоди” [3; 1993. – № 36. – Ст. 361].
Відповідно до Концепції подальшого реформування оплати праці в Україні, схваленої Указом Президента України від 25 грудня 2000 р. № 1375/2000 [5], ці законодавчі акти сприяли позитивним змінам в організації оплати праці, основна суть яких полягає в наступному:
– переході від централізованої системи організації оплати праці до колективно-договірних принципів її регулювання і встановлення державних гарантій в оплаті праці;
– запровадженні системи укладання угод і договорів із питань організації оплати праці на всіх рівнях – державному, галузевому, регіональному й на рівні підприємства;
– підвищенні статусу колективних договорів і посиленні ролі професійних спілок як рівноправної сторони в переговорах із питань визначення розмірів та умов оплати праці;
– визначенні умов і порядку встановлення розміру мінімальної заробітної плати;
– розширенні прав підприємств у вирішенні питань організації заробітної плати, зокрема, в установленні форм, систем і розмірів оплати праці;
– визначенні й розмежуванні сфер державного й колективно-договірного регулювання оплати праці;
– визначенні окремих заходів щодо захисту прав працівників на своєчасне отримання заробітної плати.
Згідно зі ст. 5 Закону України “Про оплату праці” [3; 1995. – № 17. – Ст. 121] організація оплати праці здійснюється на підставі: законодавчих та інших нормативних актів; генеральної угоди на державному рівні; галузевих, регіональних угод; колективних договорів; трудових договорів.
У централізованому порядку держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом (а) встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, (б) установлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, (в) регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів згідно з переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України, і (г) шляхом оподаткування доходів працівників.
Договірне регулювання оплати праці працівників підприємств здійснюється на підставі системи угод, що укладаються на державному (генеральна угода), галузевому (галузева угода), регіональному (регіональна угода) й виробничому (колективний договір) рівнях відповідно до Закону України “Про колективні договори і угоди”. Норми колективного договору, що допускають оплату праці нижче норм, визначених генеральною, галузевою або регіональною угодами, але не нижче державних норм і гарантій в оплаті праці, можуть застосовуватися лише тимчасово – на період подолання фінансових труднощів підприємства строком не більше шести місяців.
Однак механізми державного й колективно-договірного регулювання оплати праці ще не запрацювали в повному обсязі. До того ж на їх функціонування негативно впливає недосконалість реформування грошово-кредитної й податкової системи, відставання у формуванні нових суб'єктів господарювання, створенні повноцінної системи соціального партнерства тощо.
Беручи до уваги викладене, вважаємо за доцільне внести зміни до розд. IV Закону України “Про оплату праці” щодо посилення захисту прав працівників у сфері заробітної плати з урахуванням міжнародних норм, передбачених Конвенцією МОП № 173 “Про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця” та положень Рекомендації МОП № 180 [5, с. 50-62], а також до ст. 9 Закону України “Про колективні договори і угоди” стосовно поширення норм галузевих угод на підприємства та організації, які за основним видом діяльності відповідно до державного реєстру належать до даної галузі.
Таким чином, у правовому регулюванні оплати праці має місце поєднання державного й локально-договірного методу. Значення останнього постійно зростає. Держава, виступаючи в ролі соціального партнера, по-перше, сприяє своїми координуючими, єднальними діями досягненню соціального компромісу між працівниками й роботодавцями в особі їх представницьких органів, по-друге, здійснює контроль за дотриманням установлених законодавством трудових прав працівників.
Державний і договірний метод правового регулювання оплати праці, доповнюючи один одного, в сукупності забезпечують ефективну регламентацію соціально-трудових відносин. Слід відмітити, що в цьому питанні в останні роки характерним є посилення вагомості колективно-договірного регулювання, що зумовлено переважно причинами економічного характеру.
Колективно-договірний
метод правового регулювання оплати праці дає можливість: а) у більшій мірі
враховувати взаємопов’язані інтереси працівників і роботодавців; б) у
погоджувальному порядку визначати і зафіксовувати в колективних договорах та
угодах взаємовигідні умови оплати праці; в) брати до уваги особливості
виробництва й організації праці на конкретному підприємстві, територіальні
особливості регіону й виробничі особливості галузі. Крім того, цей метод дає можливість
соціальним партнерам оперативніше реагувати на зміни економічної ситуації й
використовувати нові, більш дійові й ефективніші механізми в оплаті праці.
У зв’язку з цим у
системі нормативних актів про працю поряд з централізованим законодавством, що
регламентує основні принципи й окремі питання оплати праці, посідають гідне
місце локальні норми, які конкретизують і доповнюють законодавство про оплату
праці.
У сучасних умовах
господарювання стає очевидним, що роль держави в системі правової регламентації
соціально-трудових відносин дуже значна. Вона встановлює загальнообов’язкові
принципи і стандарти у сфері праці й забезпечує їх дотримання методами
державного примусу. Водночас усе ширше й частіше застосовуються можливості
локальної регламентації соціально-трудових відносин з урахуванням виду
підприємства, характеру його виробництва і праці, а також фінансових можливостей.
Централізоване
законодавче регулювання встановлює лише мінімальний рівень гарантій трудових
прав, який не може знижуватися ні за яких обставин у локальних нормативних
актах, але може конкретизуватися і збільшуватися. Підвищення значення локального
нормативного регулювання надає можливості враховувати місцеві (в межах
організації) умови праці й виробництва. У той же час це не означає повної відмови
від централізованого регулювання, що може призвести до анулювання гарантій і
поставити працюючих громадян поза законом.
Що стосується
поєднання державного й локального регулювання соціально-трудових відносин, мова
має йти не про державне втручання, а про державне сприяння, мета якого – виконання обов’язків держави щодо
людини і громадянина. За нових умов господарювання вивчення значення держави у
регулюванні умов праці і трудових відносин вимагає належної уваги. Але слід
погодитися з тими вченими-правознавцями, які вважають, що ця роль, на жаль,
недооцінюється [10, с. 45]. Однак очевидно, що
централізована регламентація сьогодні ще потрібна насамперед для того, щоб
забезпечити мінімум гарантій найманим працівникам. Переорієнтація вітчизняної
економіки на ринкові відносини, визнання прав громадян на вільне використання
своєї здатності до праці висунули в число пріоритетних завдань докорінне
перетворення всього комплексу соціально-трудових відносин. Це, у свою чергу,
потребує створення ефективного правового механізму регулювання умов праці, що
дозволив би належним чином забезпечити захист трудових прав працівників. На
думку багатьох фахівців у царині трудового права, актуальне питання перерозподілу
функцій правової регламентації праці між законодавчими органами й органами
колективно-договірного регулювання, працівниками й роботодавцями займають одне
з перших місць серед тих, що стоять перед наукою трудового права [8, с. 55-63; 4, с. 28-33].
З нашої точки зору,
зміна ролі держави не повинна призвести до повного саморегулювання трудових і
пов’язаних із ними відносин. При визначенні співвідношення державної й локальної
нормативної регламентації дуже важливо правильно знайти оптимальний механізм
окреслення межі колективно-договірного регулювання з метою не допустити
погіршення становища працівників порівняно з чинним трудовим законодавством.
Вихідні положення, що фіксують мінімальний рівень трудових прав і гарантій
працівників, повинні встановлюватися законодавством, а їх конкретизація щодо
регіонів, галузей, територій, окремих організацій, конкретних працівників
провадитися в договірному порядку [9, с. 56]. В усіх випадках, коли законодавчі
акти містять диспозитивні норми, конкретне рішення того чи іншого питання має
здійснюватися договірним шляхом.
З огляду на
зазначене вище основні напрямки державного сприяння регулюванню трудових
відносин повинні полягати: а) у визначенні мінімального рівня гарантій трудових
прав працівників; б) у встановленні загальнообов’язкових норм трудового
законодавства; в) у контролі й нагляді за дотриманням трудового законодавства;
г) у регламентації норм, механізмів і процедур, яким сторонам трудових відносин
і їх представникам належить дотримуватися.
На рівні
договірного регулювання шляхом укладення соціально-партнерських угод і
колективних договорів мають визначатися галузеві, регіональні, професійні та
інші особливості трудових відносин і забезпечуватися реальне підвищення рівня
трудових гарантій працівників. Державі
належить обов’язково закріпити в трудовому законодавстві найважливіші умови
праці: а) зміст і строк трудового договору; б) порядок зміни його умов і
підстави припинення; в) граничну тривалість робочого часу й режим праці; г) усі
види часу відпочинку, включаючи відпустки. Законом повинні бути закріплені
основні гарантії по оплаті праці працівників (установлення мінімальної
заробітної плати, форми й системи її оплати, обмеження утримань із неї),
гарантії й компенсації (наприклад, при переведеннях з ініціативи роботодавця).
У законодавчому порядку є сенс закріпити також державні вимоги до (а) охорони
праці, її організації на робочих місцях, (б) атестації робочих місць, державного
контролю й нагляду за дотриманням законів та інших нормативно-правових актів,
(в) відповідальності суб’єктів трудових правовідносин за порушення цих актів,
(г) порядку вирішення трудових спорів та ін.
Локальні правові акти, будучи підзаконними, мають конкретизувати, деталізувати й розвивати загальні норми трудового законодавства щодо місцевих умов певної організації. У цьому полягає головне їх призначення. В умовах переходу від адміністративно-командної системи управління економікою до ринкової системи господарювання й вільної конкуренції значення локального регулювання трудових відносин постійно зростає. Саме локальний метод у своїй основі дозволяє більшою мірою реалізовувати основні принципи трудового права і повинен відповідати сучасним умовам економічного розвитку, враховувати різноманіття організаційно-правових форм власності. Такий метод є гнучким і динамічним, що дає можливість швидко реагувати на зміни економічної ситуації і брати до уваги особливості розвитку окремих регіонів, галузей виробництва, професій, що зумовлюють, у свою чергу, особливості умов праці працівників, зайнятих на роботах у цих регіонах, галузях господарства, за цими професіями.
Підвищення ролі локального правового регулювання трудових відносин впливає й на централізовану правову регламентацію праці. Це виражається у збільшенні обсягу локального нормативного акта за рахунок доповнення й конкретизації в ньому норм, що містяться в централізованому акті, що спричиняє зміну обсягу змісту останнього.
За
сучасних умов господарювання правильне поєднання державного й договірного
регулювання трудових відносин, інших безпосередньо пов’язаних з ними відносин
сприяє всебічній охороні трудових прав
працівників. Необхідність такого поєднання визначається характером
соціально-трудових відносин. Оптимальним варто вважати засноване на державному
регулюванні поєднання загальних і локальних норм, що відбиває як загальні
закономірності й тенденції розвитку трудових відносин, так і особливості умов
праці в окремих організаціях.
Локальні
нормативні правові акти не можуть існувати поза єдиною системою трудового
законодавства. У межах системи норм трудового права взаємозв’язок
централізовано прийнятих і локальних норм проявляється в тому, що норми локального
значення не тільки включають у себе істотні риси централізовано прийнятих норм
трудового законодавства, а й у деяких випадках самі виступають загальними
нормами.
Дієвість
локальних норм знаходиться у прямій залежності від правильного їх поєднання із
загальними нормативно-правовими актами. Проблема забезпечення науково
обґрунтованого поєднання централізованого і локального регулювання умов праці
набуває особливої актуальності саме зараз, коли в доктрині трудового права все
більше уваги приділяється питанням підвищення ефективності правових норм, їх
здатності правильно відбивати, закріплювати і спрямовувати дію законів про
працю в належному для розвитку економіки напрямку.
Список літератури: 1. Бердычевский В.С., Акопов
Д.Р., Сулейманова Г.В. Трудовое право: Учеб. пособие. – Ростов-н-Д.:
Феникс, 2002 – 512 с. 2. Венедиктов В.С. Трудовое право Украины: Учебн. пособие. – Х.: Консум, 2004. – 304 с. 3. Відомості Верховної Ради України. 4. Вінничук В. Активізуючи
партнерські дії, посилюємо соціальний захист людини // Бюл. нац. служби
посередництва і примирення. – 2003. – №8. – С. 28-30. 5. Документы Международной организации труда. – М.: ПРИОР,
2000. – 112 с. 6. Куренной А.М., Маврин
С.П., Хохлов Е.Б. Проблемы трудового права // Правоведение. – 1997. – № 2.
– С. 28 – 34. 7. Офіційний вісник
України. – 2000. – № 52. – Ст. 2257. 8. Рогалева Г.А. Локальное регулирование
условий труда и система источников трудового права. – М.: ООО “Интел-синтез
АПР”, 2003. – 152 с. 9. Трудовое
право Украины: Учебник / Под ред. Г.И.
Чанышевой и Н.Б. Болотиной. – Х.: Одиссей, 2001. – 512 с. 10. Шебанова А.И. Актуальные проблемы науки трудового права // Правоведение.
– 1998. – № 2. – С. 43-49.
Надійшла до редакції 04.09.2004
р.
УДК 368.9 С.М.
Прилипко, канд.,
юрид. наук, доцент
Національна
юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м.
Харків
УДОСКОНАЛЕННЯ
ПРАВОВОГО МЕХАНІЗМУ
СОЦІАЛЬНОГО
ЗАХИСТУ МАЛОЗАБЕЗПЕЧЕНИХ СІМЕЙ
Організаційно-правовими
формами у праві соціального забезпечення України є надання грошових допомог за
рахунок Державного бюджету, соціальна підтримка й адресна соціальна допомога.
Метою
зазначеної статті є порушення питань щодо пріоритетів і вдосконалення правового
регулювання соціального захисту малозабезпечених сімей.
Їх
свого часу досліджували такі вчені як: Д.Г. Йосіфіді [2, с. 355-409], О.Є. Мачульская
[3, с. 216-232], І.М. Сирота [4, с. 118-132], [с. 260-267], В.Ш.
Шайхатдинов [5, с. 142-152] та ін.
Інтенсивні
зміни у правовому регулюванні названих питань ставлять на порядок денний
подальше наукове дослідження надання допомог малозабезпеченим сім’ям. Законодавство України
передбачає різні види допомог, широту охоплення громадян, можливість з їх допомогою
гучніше й цілеспрямованіше задовольняти різні разові й поточні потреби
населення.
Для детальнішого вивчення правової природи грошових допомог необхідно провести класифікацію за соціально-правовими підставам їх надання. По суті, останні визначають не тільки цільове призначення допомог, суб’єктивний склад їх одержувачів, а й тривалість їх виплати.
Аналіз законодавства в цій сфері дозволяє виділити декілька груп таких підстав як-от: а) тимчасова непрацездатність; б) безробіття; в) народження дитини; г) неповноліття дітей; д) підтримка бюджету сім’ї за неординарних обставин тощо.
Види й порядок призначення й виплати допомог регламентується в основному двома Законами України – ”Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 21 листопада 1992 р. в ред. від 21 бер. 2001 р. [1; 2001. – № 2. – Ст. 102], який вступив у дію з 1 січня 2002 р., а деякі його норми (допомога на дітей одиноким матерям) – з 1 січня 2003 р. та ”Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям”, який прийнято 1 червня 2000 р. [1; 2000. – № 35. – Ст. 290]. Грошова допомога, як вид соціальної підтримки громадян, є виплатою, призначеною згідно зі встановленими законодавством випадками. Право громадян на отримання такої допомоги виникає за певних обставин, документальне підтвердження яких є підставою для її призначення. На відміну від соціального забезпечення, у такій організаційно-правовій формі, як соціальне страхування, соціальні допомоги надаються громадянам у випадках, коли вони в них мають потребу.
Грошові допомоги поділяються на одноразові,
щомісячні й періодичні. До одноразової
належить допомога при народженні дитини. Щомісячні допомоги – це регулярні грошові виплати сім’ям на визначений
законом період. Виплачуються такі
допомоги на дітей одиноким матерям, по догляду за дитиною до досягнення
трирічного віку, на дітей- інвалідів з дитинства, малозабезпеченим сім’ям та в інших
випадках,
передбачених законодавством. Періодичні – це допомоги по вагітності й пологах, по догляду за хворою дитиною чи іншими членами сім’ї, при тимчасовій непрацездатності.
За цільовим призначенням державні допомоги поділяються на дві групи. До першої належать ті, що виплачуються як відшкодування тимчасово втраченого з поважної причини заробітку в розмірі, рівному або наближеному до втраченого заробітку. Це допомоги по вагітності й пологах, по догляду за хворою дитиною, при тимчасовій непрацездатності. Їх розміри в одних випадках дорівнюють заробітній платі (допомога по вагітності й пологах), у других – наближаються до втраченого заробітку (при догляді за хворою дитиною), у третіх – компенсується частина втраченого заробітку (допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку). До другої групи належать усі інші види допомог, що надаються як додаток до основних джерел існування (заробітку, пенсії тощо) для відшкодування додаткових витрат сім’ї. Це допомоги при народженні дитини, одиноким матерям, на дітей-інвалідів з дитинства та за інших обставин, передбачених у законі. Для призначення таких допомог у багатьох випадках не має значення, працює громадянин чи ні; право на їх отримання визначаємо чинним законодавством.
Працюючі
громадяни забезпечуються грошовою допомогою за місцем роботи відповідно до
Закону України від 18 січня 2001 р. № 2240-ІІІ “Про загальнообов’язкове
державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та
витратами, зумовленими народженням та похованням” [1; 2001. – № 14. – Ст. 71].
Одним з основних важелів соціальної підтримки малозабезпечених верств населення в Україні є чітке виконання Закону України ”Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям”, який набрав сили з 1 січня 2001 р. [1; 2000. – № 35. – Ст. 290]. Він закріплює принцип адресного надання державної допомоги, тобто визначає права на її призначення залежно від середньомісячного сукупного доходу й матеріального становища сім’ї. Державна соціальна допомога (далі – ДСД) призначається тим сім’ям, які залежно від обставин мають середньомісячний доход, нижчий від встановленого законодавством рівня забезпечення прожиткового мінімуму.
За останній час до законодавства про державну допомогу малозабезпеченим сім’ям внесено низку змін. Раніше її призначення регулювали одразу два нормативних акти – Закони України “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям” від 1 червня 2000 р., № 1768-ІІІ і “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 21 листопада 1992 р., № 2811-ХІІ) [1; 1993. – № 5. – Ст. 21], що призвело до подвійної виплати цього виду допомоги. Щоб уникнути цього, Верховна Рада України прийняла новий Закон “Про внесення змін до деяких законів України з питань надання допомоги малозабезпеченим сім’ям” від 24 жовтня 2002 р., № 208-ІV, яким з 15 листопада 2002 р. (дня його опублікування) це питання врегульовано призначенням такої допомоги тільки за Законом України “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям” № 1768-ІІІ від 1 червня 2000 р., [1; 1993. – № 5. – Ст. 21], у якому чітко окреслено склад малозабезпеченої сім’ї, що повинно бути вказано в довідці, поданій до органів праці й соціального захисту населення за місцем проживання.
Проводячи моніторинг
призначення і фінансування державної соціальної допомоги малозабезпеченим
сім’ям, можемо зробити висновок, що зміни в законодавстві щодо цього напрямку
ведуть до покращання становища щодо таких допомог указаним верствам населення.
Вони більшою мірою спрямовані на диференційований підхід до призначення розміру
допомог залежно від категорії і ступеня незахищеності громадян. Найбільш
уразливі верстви отримують допомогу в більшому розмірі ніж ті, які в змозі
самостійно поліпшити своє матеріально-побутове становище. Цим самим
законодавство стимулює їх до цього.
Державна соціальна допомога малозабезпеченій сім’ї призначається на шість місяців з місяця звернення. Її розмір відповідно ст. 5 Закону України “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям” визначається як різниця між прожитковим мінімумом для сім’ї та її середньомісячним сукупним доходом. Обчислення сукупного доходу провадиться за методикою, встановленою спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері праці й соціальної політики, і не може становити понад 75% прожиткового мінімуму для сім’ї.
До стабілізації економічного становища в Україні розмір державної соціальної допомоги визначається з урахуванням рівня забезпечення прожиткового мінімуму, який установлюється з урахуванням реальних можливостей Держбюджету і затверджується Законом про Держбюджет України на відповідний рік.
Так, у 2001 р., рівень забезпечення прожиткового мінімуму для надання державної соціальної допомоги в розрахунку на одну особу становив 50 грн. на місяць За ініціативою Міністерства праці та соціальної політики України, Верховна Рада прийняла Закон України “Про внесення змін до Закону від 21 червня 2001 р., № 2554-ІІІ “Про державний бюджет України на 2001 рік” [1; 2001. – № 41. – Ст. 202], яким з 1 липня 2001 р. рівень забезпечення прожиткового мінімуму для різних верств населення збільшено з 50 до 65 грн.
У 2002
р. рівень забезпечення прожиткового мінімуму підвищено до 80 грн.
У 2003
р. цей показник диференційовано. Для різних категорій дорослого населення він
залишився на рівні 80 грн., а для кожної дитини (до вісімнадцяти років), яка
входить у склад сім’ї, відповідно до Закону від 24 жовтня 2002 р., № 208-ІV
“Про внесення змін до деяких законів України з питань надання допомоги малозабезпеченим
сім’ям” [1; 2002. – № 50. – Ст. 367] рівень забезпечення збільшився на 10%
(88 грн.), для кожної дитини (до вісімнадцяти років) одинокої матері (батька,
усиновителя) – на 20% (96 грн.).
Система соціальної допомоги в Україні постійно розвивається і вдосконалюється, триває пошук її оптимальної моделі, тому під час формування Держбюджету на 2004 р. для різних категорій населення встановлено диференційовані рівні забезпечення прожиткового мінімуму. Так, у 2004 р. для працездатних осіб цей рівень забезпечення становить 80 грн., для непрацездатних осіб (пенсіонерів) – 110 грн., для інвалідів – 115 грн. Пріоритетне спрямування державних коштів на підтримку родин із дітьми передбачає 10-відсоткове підвищення рівня забезпечення прожиткового мінімуму, який становитиме 121 грн. на кожну дитину. Щодо дітей, які виховуються одинокими матерями або батьками-інвалідами, то його розмір збільшиться на 20% (132 грн.).
Стратегічним
напрямком розвитку системи соціального захисту населення України є подальше
поглиблення адресної соціальної допомоги, тобто спрямування фінансових ресурсів
держави на підтримку лише тих, хто її дійсно потребує, тому нині ця система зорієнтована
на допомогу саме таким найуразливішим верствам населення.
Динаміка кількості сімей по Харківській області, які одержали державну соціальну допомогу:
– за 2001 р. – 41135 сімей (що становить 86% від кількості тих сімей, які звернулися за призначенням допомоги), відмовлено в наданні – 6789 сім’ям (що відповідно становить 14%);
– за 2002 р. – відповідно 33138 (84% ), відмовлено в наданні – 6296 сім’ям (відповідно – 16%);
– за 2003 р. – 31099 сімей (91% ), відмовлено в наданні – 3136 сім’ям (9%).
Проаналізувавши дані за зверненнями громадян за призначенням ДСД за 2002-2003 рр., можна також відмітити позитивну тенденцію: якщо за 2002 р. надано допомогу 84% від тих, що звернулися за допомогою, то за 2003 р. її призначено вже 91% сімей.
Вкажемо на одну з причин упорядкування законодавства. Порівнюючи стан призначення державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям за три роки (2001 – 2003 рр.) простежується не тільки збільшення кількості сімей, яким призначено допомогу, з тих, що звернулися за її призначенням, а й стійка тенденція до зниження числа сімей, що звертаються за наданням такої допомоги.
Це зумовлено декількома чинниками, як-то:
а) збільшення числа адресної допомоги;
б) виконання встановлених Президентом і Урядом стратегічних напрямків виконання соціальних програм, зокрема “Стратегії подолання бідності”;
в) підвищення розмірів заробітної плати, пенсій та інших соціальних виплат;
г) покращання стану надання субсидій;
д) своєчасне інформування населення щодо змін у законодавстві.
Взагалі можна констатувати поліпшення матеріально-побутового становища громадян, зростання сукупного доходу сімей. При цьому важливо зазначити, що рівень забезпечення прожиткового мінімуму підвищується щорічно.
Закон
України “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям”, постанова
Кабінету Міністрів України “Про затвердження порядку призначення і виплати
державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям” від 24 лютого 2003 р., №
250 [7; 2003 – № 47] передбачають також випадки, при яких сім’ї може бути
відмовлено в наданні державної соціальної допомоги, виплата призначеної
допомоги може бути припинена, або ж зменшено розмір цих виплат. За наявності
обставин, що передбачають відмову у призначенні державної соціальної допомоги
для сім’ї, така допомога може бути надана на підставі рішення районних держадміністрацій,
виконавчих комітетів міських рад, з урахуванням конкретних обставин, що
склалися в сім’ї. Рішення про призначення допомоги в таких випадках приймається
на підставі обстеження матеріально-побутових умов життя сім’ї.
Після опублікування 15 листопада 2002 р. Закону України “Про внесення змін до деяких законів України з питань надання допомоги малозабезпеченим сім’ям” від 24 жовтня 2002 р., № 208-ІV набрав чинності п. 2 цього Закону, яким скасовано розділ VI Закону України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”. Від цієї дати припинено призначення допомоги малозабезпеченим сім’ям з дітьми за Законом України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”.
З 1 січня 2003 р. суттєво покращився стан фінансування державної соціальної допомоги. Згідно з Законом № 208-IV від 24 жовтня 2002 р. покриття витрат на виплату цього виду допомоги здійснюється за рахунок субвенції з Держбюджету до місцевих бюджетів. Це дозволило не тільки без затримань провадити фінансування поточних нарахувань державної соціальної допомоги, а й протягом першого кварталу 2003 р. цілком погасити заборгованість 2002 р., яка на початок 2003 р. становила 11576,8 тис. грн.
Унаслідок цього вже в квітні 2003 р. нарахування допомог становило 2 млн. грн. З травня 2003 р. до квітня 2004 р. в середньому нарахування державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям становить близько 2,3 млн. грн., середньомісячна кількість сімей – одержувачів таких допомог – 14 тис. У березні 2004 року проведено масовий перерахунок розмірів допомог малозабезпеченим сім’ям у зв’язку зі встановленням з 1 січня 2004 р. диференційованих рівнів забезпечення прожиткового мінімуму для різних категорій населення країни.
Забезпечення реалізації права малозабезпечених сімей на ефективну державну допомогу є одним зі шляхів розв’язання соціальних проблем, підвищення рівня добробуту українських родин і подолання бідності. Тому стан фінансування допомоги згідно з Законом України “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям”, а також розвиток і подальше вдосконалення системи соціального захисту населення в державі знаходиться в колі постійної уваги уряду, Міністерства праці та соціальної політики України. Посилення адресної соціальної допомоги й удосконалення механізмів підтримки малозабезпечених верств населення є одним з пріоритетних напрямків соціальної політики держави.
У системі соціального
захисту сімей, які мають дітей, пріоритетне місце займають грошові допомоги, що забезпечують матеріальну підтримку таких
сімей, вирівнюють доходи цих сімей, стимулюють народжуваність.
До 31 грудня 2001 р. в країні
діяв механізм призначення 11 видів допомоги сім’ям з дітьми, запроваджений ще у
1993 р. Законом України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”. Основні його
недоліки полягали в тому, що з них 7 видів такої допомоги призначалися без
урахування доходів сім’ї, а реальні її розміри залишалися вкрай низькими. З
огляду на можливості Держбюджету вони визначалися постановами Уряду у відсотковому
й кратному співвідношенні до мінімальної заробітної плати, що не узгоджувалося
з нормами законодавства й викликало справедливе невдоволення значної частини
одержувачів допомоги, а також потік звернень.
Необхідність підвищення рівня соціального
захисту сімей з дітьми зумовила розробку нового Закону “Про внесення змін до
Закону України ”Про державну допомогу сім’ям з дітьми”, затверджено 22 березня
2001 р., № 2334-ІІІ. Відповідно до Конституції України він установлює
гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом
надання державної грошової допомоги з урахуванням складу сім’ї, її доходів та
віку дітей і спрямований на забезпечення пріоритету цієї допомоги в загальній
системі соціального захисту населення. Отже, з 1 січня 2002 р., згідно з цим
Законом призначається 5 видів державних допомог: а) у зв’язку з вагітністю та
пологами; б) одноразова допомога при народженні дитини; в) по догляду за
дитиною до досягнення нею трирічного віку; г) на дітей, які перебувають під
опікою чи піклуванням; д) малозабезпеченим сім’ям з дітьми. Перші 3 види
допомоги надаються без урахування сукупного доходу сім’ї. Останні 2 мають
адресний характер і призначаються з урахуванням доходів сім’ї, її складу й віку
дітей.
Порядок призначення й виплати державної допомоги сім’ям з дітьми затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 р., № 1751, але вже 16 березня 2002 р. з метою спрощення механізму її надання, а також реалізації гарантованого права малозабезпечених сімей на державну підтримку прийнято Постанову Кабінету Міністрів України від 16 березня 2002 р., № 343 [7; 2002. – № 12]. За її нормами зменшено кількість необхідних довідок для призначення допомоги, що подаються членами сім’ї, не застрахованими в системі загальнообов’язкового соціального страхування. Із прийняттям цієї постанови для призначення допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років непрацюючим батькам потрібно подати лише довідку про те, що вони не займаються підприємницькою діяльністю, видану відповідним органом. Якщо обидва працездатні батьки не працюють, не служать, не навчаються у вищих навчальних закладах освіти І-ІV рівнів акредитації та професійно-технічних закладах освіти протягом останніх 6-ти календарних місяців (повторного періоду, за який обчислюється середньомісячний доход до моменту звернення), допомога малозабезпеченим сім’ям з дітьми призначається за рішенням місцевих органів влади, з огляду на конкретні обставини, що склалися в сім’ї. Рішення про призначення допомоги (чи відмову в ній) у таких випадках приймається на підставі акта обстеження матеріально-побутових умов сім’ї за участю соціального інспектора.
Зміни внесені цією постановою до Порядку призначення державної допомоги дозволили знизити соціальну напругу в регіонах країни, ліквідувати черги в органах праці й соціального захисту населення та інших підрозділах, забезпечити адресний характер надання допомоги малозабезпеченим сім’ям з дітьми.
Протягом 2002 р. було прийнято ще 2 Закони – “Про внесення змін до Закону України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 4 липня 2002 р., № 49-ІV та “Про внесення змін до деяких законів України з питань надання допомоги малозабезпеченим сім’ям” від 24 жовтня 2002 р., № 208-ІV, які суттєво змінили Закон України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”.
Перший Закон, що набрав чинності 1 січня 2003 р., відновив надання допомоги на дітей одиноким матерям незалежно від одержання на дітей інших видів допомог, передбачених Законом України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”. Другий Закон скасував призначення допомоги малозабезпеченим сім’ям з дітьми за Законом України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” з 15 листопада 2002 р. Отже, з 1 січня 2003 р. 5-м видом допомоги, що призначається за цим Закону стала допомога на дітей одиноким матерям.
Як бачимо механізм надання допомоги сім’ям з дітьми постійно вдосконалюється. Відповідно до законів України “Про внесення змін до деяких Законів України щодо збільшення розміру одноразової допомоги при народженні дитини” (від 19 червня 2003 р., № 972-ІV) та “Про внесення змін до Закону України “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям” (від 9 липня 2003 р., № 1045-ІV), якими підвищено соціальні гарантії сім’ям з дітьми, Кабінет Міністрів України 17 грудня 2003 р. прийняв постанову № 1950 “Про внесення змін до Порядку призначення і виплати державної допомоги сім’ям з дітьми та Порядку призначення і виплати державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям”.
Цією постановою врегульовано питання призначення допомоги одиноким матерям у разі народження дитини за межами України й умови надання окремих видів допомоги сім’ям з дітьми за місцем їх фактичного проживання. Одночасно конкретизовано коло осіб, на яких може бути переоформлено допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, у випадку виходу на роботу, службу чи навчання особи, яка раніше отримувала цю допомогу.
Фінансування
державної допомоги сім’ям з дітьми здійснюється за рахунок коштів з Держбюджету
України у вигляді субвенції до місцевих бюджетів. Це дозволяє своєчасно
проводити їх виплати, що сприяє посиленню довіри населення.
Перелічені види допомог мають цільовий характер і є додатковим складником доходів малозабезпечених сімей і сімей з дітьми. Розміри їх порівняно невеликі, але постійно підвищуються залежно від можливостей бюджету й рівня прожиткового мінімуму. Таким чином, задовольняються мінімальні потреби малозабезпечених верств населення. Проте система соціального захисту сімей з дітьми потребує вдосконалення, підвищення ефективності.
Посилення адресності соціальних допомог і вдосконалення
механізмів підтримки малозабезпечених верств населення, й сімей, які мають
дітей, – пріоритетні напрямки соціальної політики держави. Забезпечення
реалізації їх на ефективну державну допомогу є одним із шляхів розв’язання
соціальних проблем, підвищення рівня добробуту українських родин і подолання
бідності. Ось чому стан фінансування допомог згідно із зазначеними законами
України знаходиться в колі постійної уваги уряду, Міністерства праці та соціальної
політики України, обласних державних адміністрацій й Головного управління праці
й соціального захисту населення.
Найвагомішим досягненням
останніх 2-х років у сфері надання соціальної допомоги є також зміна джерел
фінансування соціальних програм. Нині виплата означених видів допомог фінансується
за рахунок субвенцій з Держбюджету, внаслідок чого виплати провадяться своєчасно.
Більшість сімей, особливо багатодітних і неповних, мають низькі доходи, не в змозі забезпечити себе необхідним для проживання. Покращання соціального захисту сімей, жінок-матерів – важливе завдання органів праці й соціального захисту населення. Вирішення цих проблем дозволить зберегти на належному рівні генофонд нації, змінить на краще демографічну ситуацію в країні.
Сьогодні як ніколи суспільство зобов’язано якомога більше допомагати жінці-матері, сім’ї. Сім’я завжди була й залишається основним осередком суспільства, об’єктом особливої турботи державних органів. Стаття 57 Конституції України передбачає охорону й захист сім’ї державою. Між останніми існує тісний діалектичний зв’язок, який здійснюється за допомогою різноманітних чинників. Найістотнішим із них є те, що прийнято називати інтересом. Заінтересованість держави в розвитку позитивних демографічних процесів є безспірною.
Список
літератури: 1. Відомості Верховної Ради. 2. Иосифиди Д.Г. Право
социального обеспечения Российской Федерации: Учебник для юрид. вузов. – М.:
Право и государство, 2003. – 459 с. 3. Мачульская Е.Е. Право социального
обеспечения. – М.: Кн. мир, 2000. – 293 с. 4.
Сирота И.М. Все о пенсиях, пособиях,
социальной защите граждан Украины: Науч. практ. комментарий. – Х.: Одиссей,
1999. – 463 с. 5. Сирота И.М. Право социального
обеспечения в Украине: Учебник – Х.: Одиссей, 2002. – 383 с. 6. Шайхатдинов В.Ш. Теория социального
обеспечения. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1982. – 340 с. 7. Урядовий кур’єр
Надійшла до редакції 08.11.2004 р.
УДК 349.41 В.Ю.
Уркевич, канд. юрид. наук
Національна юридична академія
України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ПРО ПРАВО АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВ
НА ЗЕМЛІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ
Однією з найважливіших категорій земель України відповідно до
ст. 19 Земельного кодексу України від 25.10.2001 р. (далі – ЗК
України), є землі сільськогосподарського призначення. Такими визнаються землі,
надані або призначені для виробництва сільськогосподарської продукції,
проведення сільськогосподарських науково-дослідницьких та учбових робіт,
розміщення відповідної виробничої інфраструктури. Оскільки такі землі
виступають основним визначальним засобом виробництва в сільському господарстві,
то викликає науковий інтерес розгляд правових відносин, що виникають у зв’язку
з їх наданням аграрним (сільськогосподарським) підприємствам.
Питання щодо прав підприємств, установ та організацій
сільськогосподарського профілю на землі сільськогосподарського призначення
розглядаються у правовій літературі паралельно із загальною характеристикою їх
правового режиму [Див., напр.: 2, с. 195-244; 3, с. 80-115; 4, с. 215-229; 5,
с. 72-112]. Особливості ж правового статусу сільськогосподарських підприємств,
що виступають необхідними юридичними фактами і передумовами набуття права на
землі сільськогосподарського призначення, у науковій юридичній літературі
окремо не розглядалися. Метою даної статті є здійснення аналізу відповідних
норм аграрного й земельного законодавства України для виявлення юридичних
характеристик сільськогосподарських підприємств як передумов набуття права
власності на землі сільськогосподарського призначення й права користування
ними.
Переходячи до викладу основного матеріалу, зазначимо, що перелік суб’єктів
права сільськогосподарського землекористування наведений у ч. 3 ст. 22 ЗК
України. Названа норма Кодексу, а також подальші статті (24, 28, 37) називають
2 види підприємств, які вправі використовувати земельні ділянки сільськогосподарського
призначення, – сільськогосподарські та несільськогосподарські. Таке
розмежування провадиться згідно з головним призначенням використання земельних
ділянок: виробництво сільськогосподарської продукції, здійснення
сільськогосподарської науково-дослідницької й учбової роботи, розміщення
відповідної виробничої інфраструктури – для сільськогосподарських підприємств
(з окремим виділенням сільськогосподарських науково-дослідних установ, навчальних
закладів, сільських професійно-технічних училищ, загальноосвітніх шкіл) і
ведіння підсобного господарства – для несільськогосподарських.
Оскільки розгляд питань земельно-правового статусу останніх не входить до завдання
цього дослідження, зупинимося на встановленні змісту поняття “сільськогосподарське
підприємство”. Зауважимо, що останнє має у вітчизняному законодавстві своє визначення.
Так, відповідно до ст. 1 Закону України “Про стимулювання розвитку сільського
господарства на період 2001-2004 років” від 18.01.2001 р. під
сільськогосподарським підприємством (включаючи фермерське, рибальське й
рибницьке господарства) розуміється юридична особа, основним видом діяльності
якої є вирощування й переробка сільськогосподарської продукції, виручка від
реалізації якої становить не менше 50% від загальної суми виручки [1; 2001. – №
11. – Ст. 52].
Як бачимо, основними характеристиками віднесення того чи іншого
підприємства до сільськогосподарського виступають якісний критерій – предмет
його діяльності (вирощування сільськогосподарської продукції, її переробка та
реалізація) і кількісний – виручка від реалізації названої продукції, яка має
становити не менше 50% від загальної суми виручки. До речі, зазначимо, що
згідно з Законом “Про внесення змін до деяких законів України щодо
оподаткування сільськогосподарських підприємств та підтримки соціальних
стандартів їх працівників” від 24.06.2004 р. [6, 2004. – № 30. – Ст. 1987]
сільськогосподарським вважається підприємство, у якого загальна вартість
продажу (поставки) сільськогосподарської продукції (супутніх послуг) власного
виробництва за 12 поточних місяців дорівнює або є вищою за 75% від загальної
вартості продажу (поставки) усіх товарів (послуг) за такий же період. Але
названі критерії застосовуються у випадку участі сільськогосподарських
підприємств у податкових правовідносинах.
Отже, наявність перелічених вище статусних ознак сільськогосподарського
підприємства є передумовою набуття ним згідно з положеннями ЗК України, права
власності на землі сільськогосподарського призначення або права користування
ними.
Розглянемо детальніше підстави виникнення таких прав. Відповідно до ст. 28
ЗК України право власності на землі сільськогосподарського призначення може
набуватися сільськогосподарськими підприємствами шляхом внесення земельних
ділянок засновників до статутного фонду або ж придбання їх за договорами
купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами. Відразу
наголосимо, що права придбання земель сільськогосподарського призначення шляхом
їх приватизації сільськогосподарськими підприємствами законодавство України не
містить.
Умови й порядок внесення земельних ділянок до статутних фондів сільськогосподарських
господарських товариств передбачено в загальних рисах, без урахування земельно-правової
специфіки, Законом України “Про господарські товариства” від
19.09.1991 р. [1; 1991. – № 49. – Ст. 682]. У разі ж внесення
земельних ділянок як паю до сільськогосподарських кооперативів застосовуються
положення Закону України “Про сільськогосподарську кооперацію” від 17.07.1997
р. [1; 1997. – № 39. – Ст. 261]. На жаль, чинне земельне законодавство,
зокрема ЗК України, не передбачає такої підстави набуття права власності на
земельні ділянки сільськогосподарськими кооперативами, як їх внесення особами
як паю, на що вже зверталася увага в наукових публікаціях [Див.: 7]. Але зрозуміло,
що таке внесення земельних ділянок учасниками (членами) до статутного (пайового)
фонду сільськогосподарських підприємств є цілком добровільним. Це право, а не
обов’язок засновника, учасника чи члена підприємства.
Що стосується придбання земель сільськогосподарського призначення аграрними
підприємствами на підставі цивільно-правових угод, відзначимо, що ЗК України
має переважно відсильні приписи з цього приводу (див., наприклад, ст. 131).
Дещо детальніше це питання регламентовано ст. 130 ЗК України, де йдеться
про придбання названих земельних ділянок за договорами купівлі-продажу. Згідно
з положеннями названої статті Кодексу покупцями земельних ділянок
сільськогосподарського призначення для ведіння товарного сільськогосподарського
виробництва можуть бути юридичні особи України, установчими документами яких
передбачена така діяльність. Цілком очевидно, що спеціальна норма (ст. 130) не
повною мірою відповідає загальним положенням (ст. 22, 28) ЗК України. У ст. 130
Кодексу вже йдеться про “юридичних осіб України, установчими документами яких
передбачено ведення сільськогосподарського виробництва”, а не про
“сільськогосподарські підприємства”, а ці поняття, зрозуміло, є різними. Таким
чином, до підприємств – покупців земельних ділянок сільськогосподарського
призначення пред’являються дещо інші, більш м’які передумови їх придбання у
власність, аніж до підприємств, які придбають такі землі на інших підставах.
Щодо придбання земельних ділянок у власність сільськогосподарськими
підприємствами за цивільно-правовими правочинами також зазначимо, що укладення
останніх відбувається на добровільних засадах, за взаємною згодою контрагентів;
обов’язку ж їх укладення законодавство не встановлює, та він і не може бути
встановлений.
У наявності маємо наступну ситуацію. Чинне законодавство України не містить
гарантій стосовно безумовного здобуття права власності на земельні ділянки
сільськогосподарського призначення аграрними підприємствами. Внесення таких
земель до статутного (пайового) фонду названих підприємств, їх передача
останнім на підставі цивільно-правових угод (правочинів) відбуваються виключно
за волею учасників (членів), контрагентів сільськогосподарських підприємств.
Аграрному підприємству не гарантовано безумовне придбання земель
сільськогосподарського призначення у власність за вказаними підставами. Постає
запитання: яким чином таке підприємство може займатися вирощуванням
сільськогосподарської продукції й за відсутності у власності відповідних земель
“наповнити” відповідною діяльністю свій сільськогосподарський статус?
На нього, звичайно, існує відповідь: аграрне підприємство може орендувати
земельні ділянки сільськогосподарського призначення. Але ж відомо, що
відповідно до приписів ЗК України, Закону України “Про оренду землі” від
06.10.1998 р. [1; 1998. – № 46-47. – Ст. 280] (в ред. від 02.10.2003 р.
[1; 2004. – № 10. – Ст. 102]), земельні орендні правовідносини виникають
виключно на добровільних засадах, що є одним з основних принципів
зобов’язального (договірного) права. Отже, ми знов-таки повертаємося до зазначеної
раніше проблеми – відсутності гарантій на безумовне отримання в оренду
аграрними підприємствами земельних ділянок сільськогосподарського призначення.
Як вбачається, виходом із такої ситуації може бути встановлення в
законодавстві правил щодо передумов створення сільськогосподарських підприємств
(принаймні, виробничого профілю) на кшталт тих, що містяться в законодавстві
щодо створення фермерських господарств. Згідно зі ст. 8 Закону України
“Про фермерське господарство” від 19.06.2003 р. для його державної реєстрації
разом з іншими, обов’язково подається копія документа, що засвідчує наявність у
громадянина (засновника) на праві власності чи оренди земельної ділянки
сільськогосподарського призначення [1; 2003. – № 45. – Ст. 363]. Такий припис
Закону гарантує уникнення можливих проблем щодо придбання фермерським
господарством основного засобу виробництва – земельної ділянки
сільськогосподарського призначення. Отже, відповідно до цього засновники й
інших сільськогосподарських підприємств мають бути зобов’язані підтверджувати
при їх створенні наявність відповідних земель, що передаються підприємству для
ведіння господарської діяльності.
Оскільки земельні ділянки, особливо ті, що належать до категорії земель
сільськогосподарського призначення, характеризуються певними природними особливостями
(незамінністю, обмеженістю у просторі, локальністю й нерухомістю [4, с. 6]), це
може ускладнити процес створення аграрного підприємства. Але ж, скажімо, й вимоги
до формування необхідної майнової бази (статутного, неподільного, пайового
фонду) такого підприємства також мають (серед інших) деяку стримуючу функцію.
Крім того, передача засновниками сільськогосподарському підприємству земельних
ділянок сільськогосподарського призначення при його створенні гарантуватиме від
появи таких підприємств, що лише пройшли державну реєстрацію як
сільськогосподарські, а фактично не займаються діяльністю, притаманною їх
статусу.
Завершуючи виклад основного матеріалу, можемо підсумувати, що встановлені земельним та аграрним
законодавством України гарантії отримання відповідних земель підприємствами,
які використовують їх як основний засіб виробництва з метою вирощування
сільськогосподарської продукції, є недостатніми. Пропонуємо внести в законодавство,
що регулює питання створення сільськогосподарських підприємств, таку
обов’язкову передумову їх державної реєстрації, як передання засновниками до
статутного (пайового) фонду цих підприємств земельних ділянок
сільськогосподарського призначення. Це правило, на нашу думку, зможе забезпечити
стабільне функціонування суб’єктів господарювання України, які набули статусу
сільськогосподарських підприємств.
Перспективною подальших наукових розвідок у напрямку обговорюваних
проблем може бути використання отриманих наукових результатів і розроблення на
їх підставі відповідних змін у нормах законодавства України.
Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради
України. 2. Екологічне право
України: Підручник для студ. юрид. вищ. навч. закладів / За ред. В.К. Попова та А.П. Гетьмана. – Х.: Право, 2001. – 480 с. 3. Земельний кодекс України:
Наук.-практ. коментар / За ред. В.І.
Семчика. – К.: Ін Юре, 2003. – 676 с. 4.
Земельне право України: Підручник / За ред. О.О.
Погрібного, І.І. Каракаша. – К.: Істина, 2003. – 448 с. 5. Науково-практичний коментар Земельного
кодексу України / За заг. ред. В.В. Медведчука. – К.: Юрінком Інтер,
2004. – С. 656 с. 6. Офіційний
вісник України. 7. Шульга
М., Уркевич В. Земля
і виробничі сільськогосподарські кооперативи: проблеми правового регулювання //
Вісн. Акад. прав. наук України. – 2003. – № 2 (33) – 3 (34). – С. 593-600.
Надійшла до редакції 04.10.2004 р.
УДК 349.6 А.К. Соколова,
канд. юрид. наук, доцент
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ПРОБЛЕМИ ПРАВА ПРИВАТНОЇ
ВЛАСНОСТІ
НА ОБ’ЄКТИ РОСЛИННОГО СВІТУ
Проблеми права приватної власності завжди були в центрі уваги науковців. Різні аспекти цієї проблеми знайшли своє відбиття у працях учених-цивілістів (Г.Ф. Шершеневича, Д.І. Мейєра, І.О. Покровського, Є.О. Суханова [Див.: 21; 10; 13; 17]), а також фахівців у галузі екологічного права (В.І. Андрейцева, Ю.С. Шемшученка, М.В. Шульги [Див.: 1; 20; 22] та ін). Однак, зважаючи на те, що проблема права приватної власності становить собою доволі розгалужену комплексну проблему, яку можна розглядати за багатьма напрямками й у різних аспектах, слід зазначити, що системного дослідження стосовно приватної власності на об’єкти рослинного світу дотепер ще не провадилося. Аналізувалася лише правова природа державної власності на одну з частин рослинного світу – ліси, чому й було присвячено низку наукових робіт Г.М. Полянської, Л.О. Заславської, О.А. Рябова [Див.: 14; 7; 15] та ін.
Метою даної статті є комплексний теоретичний аналіз правової природи, специфіки права приватної власності на об’єкти рослинного світу. Для її досягнення передбачається вирішити завдання, яке полягає у визначенні поняття змісту цього права, у встановленні його об’єктів і в розробці відповідних пропозицій, спрямованих на вдосконалення правового регулювання відносин права власності.
Але насамперед слід звернутися до загальних положень права приватної власності. Як правовий інститут, остання склалася ще в римському праві. У юридичній літературі на підставі низки досліджень було запропоновано схему розвитку відносин власності: спочатку виникає власність римського народу на землю, похідним від якої є приватна осілість римських громадян (точніше, фамілій) на окремі ділянки; потім з’являється приватна колективна власність (їх же), яка по закінченні досить тривалого періоду римської історії трансформується в приватну індивідуальну [19, с. 105].
Вітчизняне
законодавство довгий час ігнорувало положення щодо приватної власності, згодом
воно певним чином було відтворено. Ще за добу існування УРСР у складі СРСР було
прийнято Закон “Про економічну самостійність Української РСР” від 3 серпня 1990
р. [6; 1990. – № 34. – Ст. 499]. У ст. 4 цього Закону було зазначено, що
підґрунтя економічної самостійності республіки становить власність її народу на
національне багатство. До об’єктів права власності народу віднесено землю, її
надра, повітряний простір, води та інші природні ресурси, весь економічний,
науковий і технічний потенціал, основні засоби виробництва в промисловості, будівництві,
сільському господарстві, транспорті, зв’язку, банки, кредитні установи, майно
торгових, комунальних та інших підприємств, житловий фонд. Як спостерігаємо,
перевага надавалася саме державній формі власності. Закон також зазначає, що до
принципів економічної самостійності країни віднесено різноманітність і рівноправність
усіх форм власності та їх державний захист. І ним же встановлено, що в Україні
крім державної власності закріплюється колективна, індивідуальна (особиста і
приватна трудова) та інша власність, передбачена законодавством.
У правовій літературі питанню визнання і встановлення права приватної власності, зокрема, на природні об’єкти, з боку правознавців було приділено чимало уваги. Підкреслювалося, що введення в правовий обіг такої категорії, як приватна власність, сприятиме розвитку ініціативи й самостійності окремих громадян [5, с. 50-55]. Так, М.М. Бринчук визнає можливість і необхідність володіння землею на праві приватної власності, хоча й зауважує: що стосується інших природних ресурсів (надр, вод, лісів, тваринного світу тощо), то вони утворюють надбання суспільства, тому на них недоцільно встановлювати приватну власність. Виняток можуть становити, наприклад, закриті водойми, розташовані на землях, які знаходяться у приватній власності, та інші природні ресурси, чітко визначені в Законі [3, с. 167, 168].
Науковці слушно зазначають, що здійснювані реформи мають на меті створення ринкової економіки, тому вони неможливі без зміни відносин власності на природні ресурси. Розширення сфери приватної власності на природні ресурси потребує чітко виваженого аналізу важливих негативних економічних, екологічних та інших наслідків. Об’єктивна необхідність вирішення проблеми забезпечення інтересів суспільства і власника на природні ресурси зумовлюється встановленням права приватної власності на деякі з них і необхідністю регулювання відносин в царині охорони довкілля й природокористування [8, с. 33].
До поняття приватної власності вчені зверталися неодноразово. Так, стверджується, що це: форма власності, при якій засоби виробництва й продукти праці належать приватним особам [16, с. 1494]; одна з форм власності, яке означає абсолютне, захищене законом право громадянської або юридичної особи на конкретне майно, включаючи засоби виробництва [2, с. 676].
Законодавчі акти, зокрема Цивільний кодекс України [12; 2003. – № 11. – Ст. 461], Земельний кодекс України [12; 2001. – № 46. – Ст. 2038], Закон України “Про рослинний світ” [6; 1999. – № 22-23. – Ст. 198], питанню щодо тлумачення приватної власності (відповідно) на майно, природні ресурси, зокрема рослинний світ, належної уваги не приділили. Існуюче становище аж ніяк не можна визнати задовільним: необхідно було б закріпити в законодавстві як загальне формулювання права приватної власності, так і визначення цього права щодо об’єктів рослинного світу.
Немаловажною проблемою права приватної власності є трактування його змісту й обмежень. Переважна більшість науковців, досліджуючи ті чи інші аспекти права приватної власності, зокрема, на конкретні природні ресурси, доходять висновків щодо необхідності обмежень цього права. Так, з огляду на історичний аспект цієї актуальної проблеми Г.І. Бистров, стверджує, що законодавець XIX ст. не обмежував юридичну владу власника над землею и не припускав будь-якого вторгнення сторонніх осіб у вирішення питань, пов’язаних зі здійсненням правомочностей володіння, користування й розпорядження майном власника. Особливо підкреслюється, що земельна власність – це монополія, виключна влада певних осіб розпоряджатися певними ділянками землі. Правовий досвід XX ст. показав, що в сучасному світі не існує більше необмеженої приватної власності на землю, необмеженої влади власника на належні йому земельні ділянки, оскільки ця приватна власність пов’язана з розумінням так званої соціальної функції і слугуванням суспільним інтересам [4, с. 54, 55]. Сутність сучасного права власності полягає саме в обмеженнях цього права, у підґрунті яких лежать господарські міркування. Ці обмеження і являють собою елементи інституту права власності [11, с. 57].
За умов формування ринкової економіки в Україні Конституція країни відіграє провідну роль, закріплюючи у ст. 14 право приватної власності на землю громадян та юридичних осіб. Стаття 13 Основного Закону в той же час встановлює, що власність не повинна використовуватися на шкоду людині й суспільству.
Повторюючи й розвиваючи конституційні засади в Цивільному кодексі України щодо визнання приватної, державної й комунальної форм власності, законодавець визначає зміст права власності і встановлює, що власникові належать права володіння, користування й розпорядження своїм майном, що останній не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.
Таким чином, інтереси охорони навколишнього природного середовища, підтримання екологічної безпеки, тобто інтереси суспільства, Конституція й законодавство України, у тому числі й цивільне, ставлять на перше місце стосовно інтересів приватного власника природних ресурсів (у тому числі й рослинного світу).
Обмеження права приватної власності на об’єкти рослинного світу вбачаються доцільними. Вони повинні стосуватися: а) закріплення граничних розмірів ділянок або конкретних видів об’єктів рослинного світу, які можуть знаходитися у власності фізичних чи юридичних осіб; б) заборони на зміну цільового використання цих об’єктів; г) визначення кола осіб, які на професійній основі можуть займатися використанням певних видів об’єктів рослинного світу тощо.
Між тим скасування правових обмежень не повинно бути результатом лише вольового акту, без урахування конкретних умов. Відхід від правових обмежень слід провадити обережно, ретельно прогнозуючи його позитивні й негативні наслідки. Так, сьогодні деякими політиками пропонується зняти обмеження на приватизацію, на продаж власності іноземцям, у тому числі й землі. Тут необхідно мати на увазі передусім інтереси більшості громадян, усього народу, а не окремих осіб, бо створення ринку будь-якою ціною не виступає самоціллю [9, с. 28].
Оскільки в Законі
України “Про
рослинний світ” не вирішені
питання правового регулювання відносин власності, у тому числі й приватної, виникає необхідність звернутися
до приписів інших нормативних актів. Отже, відповіді на них щодо власності на конкретні
об’єкти рослинного світу слід визначити у правових приписах. Насамперед треба необхідно згадати
положення про права власності на ліси. На відміну від згаданого Закону, Лісовий
кодекс України [6; 1994. – № 17. – Ст. 99] містить чіткі приписи щодо
встановлення права власності на цей природний об’єкт. Його ст. 6 проголошує, що
всі ліси в Україні є власністю держави, від імені якої ними розпоряджається
Верховна Рада України. Вона делегує свої повноваження щодо розпорядження лісами
відповідним Радам народних депутатів, що визначено цим порядком та іншими актами законодавства.
Отже, із цього формулювання закону можна зробити лише один висновок: усі ліси
України є державною власністю. Слід зауважити, що й раніше чинне законодавство України про
ліси підкреслювало саме державну власність на цей природний об’єкт та її
виключний характер.
Земельний кодекс України 2001 р. [12; 2001. – № 46. – Ст. 2038] також містить правові норми щодо власності на землі лісового фонду. У ст. 56 зазначається, що землі лісового фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Як зазначає Н.І. Титова, цей Кодекс звалив на себе основну, спрямовуючу роль у регулюванні земельних відносин, що виникають при використанні надр, вод, лісів та інших природних об’єктів, і вступив у формально-юридичний конфлікт з нормами природоресурсного законодавства [18, с. 94].
Об’єкти рослинного світу можуть також знаходитися в межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду. Згідно з Законом України “Про природно-заповідний фонд” [6; 1992. – № 34. – Ст. 502] регіональні ландшафтні парки, зони – буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, внесені до складу, але не надані у власність національним природним паркам, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки й парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва – можуть знаходитися як у власності українського народу, так і в інших формах власності, передбачених законодавством України. Закон також встановлює певні обмеження на право приватної власності: не підлягають приватизації ботанічні сади, дендрологічні й зоологічні парки, утворені до прийняття цього Закону, тобто до 1992 р.
Окрім того, що об’єкти рослинного світу можуть знаходитися в межах певних територій природно-заповідного фонду, вони також самі можуть бути об’єктами, занесеними до Червоної книги України. Стаття 4 Закону “Про Червону книгу України” [12; 2002. – № 30. – Ст. 205] встановлює, що об’єктами Червоної книги є рідкі й такі, що знаходяться під загрозою зникнення, види тваринного й рослинного світу, що постійно або тимчасово зростають у природних умовах у межах території України, її континентального шельфу й виключної морської (економічної) зони. Відповідно до ст. 7 вказаного нормативного акта, на об’єкти, занесені до Червоної книги України, передбачається приватна форма власності. Так, об’єкти цієї Книги, надані згідно з Законом з дозволу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів у приватну власність, вирощені в штучних умовах від законно набутих у приватну власність об’єктів Червоної книги, а також ввезені в Україну з-за кордону або одержані в країні в осіб, які мають право приватної власності на них, становлять приватну власність юридичних або фізичних осіб.
Законність набуття у приватну власність об’єктів Червоної книги повинна бути підтверджена відповідними документами. У передбачених законом випадках права їх володільців можуть бути обмежені в інтересах охорони цих об’єктів навколишнього природного середовища і захисту прав громадян (ст. 5).
Розглянувши лише деякі з об’єктів рослинного світу приватної власності, як-то: а) ліси; б) які знаходяться в межах особливо охоронюваних природних територій; в) що занесені до Червоної книги України, – можна дійти наступного висновку. Необхідно привести у відповідність правову основу щодо регулювання приватної власності на рослинний світ шляхом прийняття спеціального нормативного акта – Флористичного кодексу України, у якому в розділі “Право приватної власності” дати визначення цього права, його змісту, встановити коло об’єктів і суб’єктів даного права та ін.
Підсумовуючи наведені в статті міркування, слід вказати, що вивчення зазначених у роботі деяких питань права приватної власності на об’єкти рослинного світу не вичерпує проблеми в цілому. Тому всебічний аналіз розглядуваного питання є перспективним і вимагає дослідження інших характеристик цього права, зокрема підстав його виникнення і припинення.
Список літератури: 1. Андрейцев В.І. Екологічне право: Заг.
ч.: Курс лекцій у схемах – К.: Вентурі, 1996. – 207 с. 2. Большой юридический словарь/ Под ред. А.Я. Сухарева, В.Е. Крутских.
– 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ИНФРА-М, 2002. – 704 с. 3. Бринчук М.М.
Экологическое право (право окружающей среды): Учебник для высш. юрид. завед. –
М.: Юрист, 2000. – 688 с. 4. Быстров Г.И. Земельная реформа в России:
правовая теория и практика// Государство и право. – 2000. – № 4. – С. 54, 55. 5. Ведяхин В.М. Правовые стимулы: понятие и виды// Правоведение.
– 1992. – № 1. – С. 50-55. 6.
Відомості Верховної Ради України. 7.
Заславская Л.А. Законодательство о
колхозных лесах. – М.: Юрид. лит., 1974. – 136 с. 8. Крассов О.И., Рюмина Р.Б.
О государственной собственности на природные ресурсы// Государство и право. –
1995. – № CAPut!’. – С. 30-36. 9.
Малько А.В. Право для человека:
ограничение или стимул// Правоведение. – 1992. – № 5. – С. 22-32. 10. Мейер
Д.И. Русское гражданское право. – М.: Статус, 2000. – 721 с. 11. Нольде
А.Э. Новейшие ученія о праве собственности // Вестн. права. – 1904. – № 7.
– С. 56-101. 12. Офіційний вісник
України. 13. Покровский И.А. Основные проблемы
гражданского права. – М.: Статут, 1998. – 353 с. 14. Полянская Г.И. Охрана
права государственной собственности на леса. – М.: Юрид. лит., 1956. – 252 с. 15. Рябов
А.А. Охрана права государственной собственности на природные ресурсы СССР.
– Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1982. – 144 с. 16. Советский энциклопедический словарь/ Научн.-ред. совет: А.М. Прохоров, М.С. Гиляров, Е.М. Жуков
и др. – М.: Сов. энцикл., 1980. – 1600 с. 17.
Суханов Е.А. Лекции о праве собственности.
– М.: Юрид. лит., 1991. – 240 с. 18.
Титова Н. Новий Земельний кодекс
України: екологізація його норм// Підприємство, господарство і право. – 2002. –
№ 7. – С. 94-96. 19. Харитонова О.І., Харитонов Є.О.
Порівняльне право Європи: Основи порівняльного правознавства. – Х.: Одиссей,
2002. – 592 с. 20. Шемшученко Ю.С. В центрі уваги
відділення – проблеми екологічного, господарського, аграрного та земельного
права// Вісн. Акад. прав. наук України: Зб. наук. пр. – Х.: Право. – 2003. – №
2 (33). – № 3 (34). – С. 521-530. 21. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского
гражданского права. – М.: Изд-во бр. Башмаковыхъ, 1911. – 852 с. 22. Шульга
М.В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных условиях.
– Х.: Консум. – 224 с.
Надійшла до
редакції 09.09.2004 р.
УДК
349.6 В.И. Гордеев, канд. юрид. наук, доцент
Национальная юридическая академия
Украины
имени Ярослава Мудрого, г. Харьков
СОДЕРЖАНИЕ ПРАВА ВОДОПОЛЬЗОВАНИЯ
Проблема четкого
определения содержания права водопользования в современных условиях является
весьма актуальной. Это объясняется в первую очередь увеличением количества
субъектов этого права и законодательным закреплением возможности аренды водных
объектов. Выяснение содержания права водопользования имеет большое практическое
значение и представляет определенный теоретический интерес.
В юридической литературе
уже велись научные дискуссии относительно определения количества и видов
правомочий, принадлежащих природопользователям, в том числе и
водопользователям. В частности, этим вопросам в той или иной мере уделяли внимание
В.И. Андрейцев, С. Байсалов, М.М. Бринчук, Ю.А. Вовк, В.В. Гречко, Л.И. Дембо,
О.С. Колбасов, В.В. Петров, А.М. Турубинер, В.А. Чуйков, М.В. Шульга
и др. [См.: 1; 3; 5-8; 11; 12]. Между тем в последнее время исследования
содержания права водопользования с учетом действующего водного законодательства
Украины не проводилось. Основное внимание уделяется вопросам права собственности
на природные ресурсы и использования земель. Определенные проблемы водного
права фактически не затрагиваются, и они остаются вне поля зрения исследователей.
Задача данной статьи –
определить содержание субъективного права водопользования с учетом высказанных
научных точек зрения и действующего водного законодательства Украины.
В научной литературе по
экологическому праву право водопользования рассматривается в различных
аспектах. Существует мнение, что его необходимо рассматривать в 2-х аспектах –
как объективное и как субъективное право [5, с. 341; 6, с. 245]. Под объективным
правом водопользования понимается вся совокупность правовых норм, закрепляющих
основные принципы, общие права и обязанности
водопользователей, порядок и условия водопользования безотносительно к
конкретному субъекту. Есть основания утверждать, что право водопользования
является сложным правовым институтом водного права, его составной частью и
определенным видом права природопользования.
В субъективном смысле право
водопользования необходимо рассматривать как обеспеченная действующим
законодательством возможность непосредственного использования водного объекта.
Между тем это право можно рассматривать и как правоотношение, в котором
реализуется субъективное право водопользователей. В частности,
В.А. Чуйковым этот аспект выделяется применительно к праву природопользования
[6, с. 120]. Поскольку право водопользования является одним из видов права
природопользования, то выделение права водопользования как самостоятельного
правоотношения является необходимым, и фактически оно существует, так как
субъективное право водопользователей реально реализуется в отношениях водопользования.
Ученые часто отмечают, что
право водопользования можно рассматривать как в широком, так и узком смысле.
При этом некоторые из них не раскрывают, что они под этим понимают.
Можно
утверждать, что в данном случае речь идет только о субъективном праве
водопользования. Существует несколько научных точек зрения по данному вопросу,
которые можно подразделить на три подхода. Сторонники первой считают, что
субъективное право водопользования можно рассматривать как в широком, так и в
узком смысле. Однако свое мнение по поводу определения содержания субъективного
права водопользования они не раскрывают, считая при этом, что данное право
можно рассматривать в 2-х аспектах [6, с. 245].
Авторы второй точки зрения
утверждают, что право водопользования
включает в себя лишь одно правомочие – пользование водным объектом. Так,
В.В. Гречко указывает, что “субъективное право
водопользования всегда предполагает юридически возможное поведение субъекта,
связанное с непосредственной эксплуатацией конкретного водного объекта по
целевому назначению. Это право находится в тесной связи с правом владения
водным объектом” [11, с. 63-64]. Ю.А. Вовк, анализируя
право природопользования, утверждал, что право землепользования и водопользования
не может включать в себя правомочия владения, управления или распоряжения. У
природопользователей такие правомочия существуют не в составе права
пользования, а наряду с ним [3, с. 137]. Аналогичной точки зрения придерживался
и В.А. Чуйков [6, с. 120].
Следовательно, по мнению
авторов этого направления, субъективное право водопользования не может включать
в свое содержание и обязанности водопользователей, и другие правомочия, в
частности, владение и распоряжение водными объектами. В то же время они признают,
что водопользователь является носителем не только прав, но и определенных
обязанностей. Но обязанности, во-первых, не входят в содержание субъективного
права водопользования, а существуют отдельно. Во-вторых, это право находится в
тесной связи с правом владения. Пользователь должен фактически обладать им для
удовлетворения своих разумных потребностей. Лицо, не обладающее таким правом,
не может быть водопользователем. Учитывая изложенное, с целью исключения
терминологической путаницы Ю.А. Вовк предложил всю совокупность правомочий,
принадлежащих конкретному природопользователю, и возложенных на него
обязанностей именовать не “правом землепользования” и “правом водопользования”,
а соответственно землепользованием и водопользованием. По его мнению, термин
“право водопользования” должен употребляться только для обозначения всей
совокупности норм, т.е. для обозначения объективного, а не субъективного права.
Последнее при сложившийся ситуации лучше всего именовать правомочием (по
пользованию землей, водой и т.д.) [3, с. 137].
Третья точка зрения в
определении субъективного права водопользования характеризуется тем, что право
водопользования включает в себя не только правомочия пользования, но другие
правомочия. В частности, О.С. Колбасов доказывает, “что содержание прав
земле-водо-лесопользования и пользования недрами земли вполне может быть
охарактеризовано совокупностью трех правомочий – владения, пользования и
распоряжения” [8, с. 70]. Данной точки зрения с определенными оговорками
придерживается и А.К. Соколова, которая указывает, что право водопользования –
это право конкретного субъекта пользоваться, владеть, а в определенных случаях
и распоряжаться предоставленным ему в определенном порядке соответствующим
водным объектом в границах, предусмотренных водным законодательством. Право
водопользования можно рассматривать как субъективное право, включающее перечень
правомочий [6, с. 245]. М.М. Бринчук, рассматривая право природопользования в
субъективном смысле, утверждает, что это право представляет собой принадлежащее
природопользователю субъективное право, содержание которого включает правомочия
владения, пользования и распоряжения предоставленным в пользование природным ресурсом
[1, с. 195, 196]. Но и упомянутые правоведы, рассматривая субъективное право
водопользования в широком смысле, не обосновывают своей позиции.
Аналогичная позиция
сложилась и в определении субъективного права землепользования. В этой сфере в
последнее время учеными предприняты попытки обосновать рассмотрение
субъективного права землепользования в широком смысле, содержащем правомочия
пользования, владения и распоряжения земельным участком. В частности, М.В.
Шульга считает, что право землепользования в его понимании, или предлагаемом
варианте названия (право хозяйственного ведения), следует рассматривать как
сложное субъективное право, содержание которого включает право владения,
пользования, а в случаях, предусмотренных законодательством, и распоряжения
землей в порядке и на условиях, установленных законодательством. При этом он на
конкретных примерах показывает необходимость такого широкого толкования
субъективного права землепользования [12, с. 119-122].
Из анализа высказанных
точек зрения видим, что представители второго направления определения
субъективного права водопользования в обосновании своей позиции исходят чисто
из лингвистического понимания пользования водными объектами. Логически такой
подход представляется оправданным. Однако в современных условиях этого
недостаточно, чтобы определить и дать объяснение такой сложной категории, как
субъективное право водопользования.
Трудно полностью
согласиться и с представителями третьей точки зрения в определении
субъективного права водопользования, включающего правомочия как пользования,
так и владения и распоряжения в случаях, определенных водным законодательством.
По нашему мнению,
субъективное право водопользования содержит лишь два правомочия – пользование и
владение водным объектом. Так, некий субъект водопользования реально владеет
водным объектом. Владение – это право фактического (физического или
хозяйственного) господства над определенным природным объектом. В случае
отсутствия владения говорить о пользовании водным объектом невозможно. Владение
является важным элементом права водопользования и являет собой необходимую
предпосылку пользования водным объектом.
Что же касается третьего
правомочия (распоряжения водным объектом), то думается, что данное правомочие
не может быть включено в содержание субъективного права водопользования.
Правомочие распоряжения может принадлежать только собственнику природного
ресурса. В противном же случае субъективное право собственности и право
пользования будут тождественны. Между тем данные понятия не являются
одинаковыми по содержанию. Право собственности намного шире, так как включает в
себя правомочия распоряжения в полном смысле этого термина.
Принято считать, что право
распоряжения природным ресурсом – это
определенная за собственником и гарантированная ему возможность совершать
действия, направленные на изменение юридического статуса, экономического
назначения или состояния природных объектов, на определение их юридической
судьбы (передача иным субъектам права в собственность) [6, с. 86; 11, с.
7].
Субъект права
водопользования не имеет права на определение юридической судьбы водного
объекта, т.е. произвести его отчуждение или самостоятельно изменить его целевое
использование. М.В. Шульга, изучая данное правомочие применительно к праву
землепользования, пытался доказать его наличие в содержании субъективного права
землепользования. В частности, он указывал, что арендатор земельного участка не
только владеет и пользуется им по договору с собственником, но и вправе с
согласия арендодателя передать арендованный участок или его часть в субаренду,
а само право на аренду земельного участка может быть продано, подарено,
обменено и заложено даже без согласия арендодателя. Указанные положения
содержались в Указе Президента Украины от 23 апреля
С другой стороны, возникает
вопрос: можно ли рассматривать вообще передачу в аренду природных ресурсов как
реализацию правомочия распоряжения? Как представляется, в этом случае можно утверждать,
что собственник осуществляет правомочие распоряжения, так как реально передает
природный ресурс в пользование и владение другому лицу. В этом случае
собственник не меняется, а, следовательно, право распоряжения не переходит к
арендатору. Поэтому вряд ли данная точка зрения является обоснованной.
Анализируя вопрос о
возможности принадлежности правомочия распоряжения в содержании субъективного
права водопользования, необходимо обратиться в первую очередь к водному
законодательству. Как замечает А.К. Соколова, субъект права водопользования в
определенных случаях может иметь правомочие распоряжения, если это
предусмотрено водным законодательством [6, с. 245]. Анализ водного
законодательства Украины, и в первую очередь Водного кодекса, позволяет
утверждать, что субъекты права водопользования таким правомочием не обладают. В
отличие от земельного, водное законодательство не предусматривает возможность
субаренды водных объектов. В то же время в ст. 42 Водного кодекса допускается
возможность передачи пользования водным объектом от первичного водопользователя
вторичному. Вторичные водопользователи (абоненты) не имеют собственных водозаборных
сооружений, а получают воду из водозаборных сооружений первичных
водопользователей и сбрасывают сточные воды в их систему на установленных между
ними условиях (ст. 42 ВКУ). В этих случаях между первичным и вторичным водопользователем
обычно заключается гражданско-правовой договор, в котором определяются права и
обязанности сторон, а также все существенные условия договора.
В
связи с этим возникает вопрос: возможно ли рассматривать право на определение
условий между первичным и вторичным водопользователем как правомочие распоряжения
со стороны первичного водопользователя? Опираясь на водное законодательство,
О.С. Колбасов сделал заключение, что такую передачу со стороны водопользователя
необходимо рассматривать как осуществление правомочия распоряжения: “Если
государству как собственнику природных объектов присуще правомочие
распоряжения, отличающее от одноименного правомочия его как собственника
имущества, то и пользователям природных объектов может принадлежать правомочие
распоряжения, отличающееся от одноименного правомочия субъектов права
оперативного управления имуществом. При этом распоряжение природными объектами
со стороны пользователя может выражаться не только в предоставлении этих
объектов во вторичное пользование или изъятие их из вторичного пользования, но
и в решении вопросов о допустимости пользования теми или иными природными
объектами со стороны третьих лиц, в даче согласия на изъятие земельных, водных
или лесных участков для государственных и общественных надобностей и т.п.” [7,
с. 53].
Действительно,
когда существовала одна форма собственности на природные объекты, можно было бы
согласиться с ним, что правомочие распоряжения природными объектами существенно
отличается от правомочия распоряжения, которое принято считать в гражданском
праве. Правомочие распоряжения в гражданском праве понимается как юридическая
возможность определения судьбы имущества вплоть до его полного или частичного
отчуждения. Право распоряжение землей и иными природными объектами не
предполагало отчуждение этих объектов, так как существовала одна
государственная форма собственности на природные объекты. В настоящее же время
в Украине появились различные формы собственности на природные объекты, поэтому
правомочие распоряжения, принадлежащее собственнику природных объектов,
фактически стало тождественным правомочию распоряжения, принятому в гражданском
праве.
Согласно
ст. 6 ВК Украины воды (водные объекты) являются исключительной собственностью
народа Украины и предоставляются только в пользование. Народ Украины
осуществляет право собственности на водные объекты через Верховную Раду
Украины, Верховную Раду Автономной Республики Крым и местные советы депутатов.
Отдельные полномочия по распоряжению водами (водными объектами) могут
предоставляться соответствующим органам государственной исполнительной власти.
Из содержания этой статьи можно сделать вывод, что Водным кодексом четко
ограничен круг субъектов, которые могут осуществлять правомочия распоряжения
водным объектом. При этом следует отметить, что данная статья реально работает.
В ст. 51 ВК Украины предусмотрена возможность передачи в аренду водных объектов
общегосударственного значения по распоряжению Кабинета Министров Украины и
местных государственных администраций. Указанные органы выступают
арендодателями водных объектов общегосударственного значения и фактически
осуществляют правомочие распоряжения от имени собственника. Следовательно,
правомочие распоряжения не может принадлежать субъекту права водопользования.
Здесь
важно отметить, что в Водном кодексе РФ (ст. 41) говорится о возможности
водопользователей осуществлять не только владение и пользование водным
объектом, но и распоряжение правами пользования водным объектом на условиях,
предусмотренных этим Кодексом [4]. В первую очередь здесь речь идет о “распорядительной
лицензии”, на основании которой право пользования водным объектом переходит от
одного лица к другому. Действующее водное законодательство Украины не
предусматривает выдачу таких лицензий.
Что же
касается вопросов о допустимости пользования теми или иными природными объектами
со стороны третьих лиц либо дачи согласия на изъятие земельных, водных или
лесных участков для государственных и общественных надобностей, то и здесь невозможно
согласиться с О.С. Колбасовым по следующим основаниям.
Во-первых,
действующий Водный кодекс Украины не содержит правовых норм, предусматривающих
получение согласия от водопользователя на изъятие водного объекта. Статья 55 ВК
Украины гласит, что право юридических и физических лиц на специальное
водопользование прекращается в случае признания водного объекта имеющим особое
государственное значение. При этом достаточно решения Кабинета Министров
Украины или соответствующего совета депутатов. В этих случаях государство лишь
предусматривает определенные гарантии для таких водопользователей, в том числе
и компенсацию причиненных убытков.
Во-вторых, в Основах
водного законодательства Союза ССР и Союзных
республик от 10 декабря
Все вышеизложенное
позволяет сделать вывод, что действующее водное законодательство Украины не
предусматривает возможности субъектам права водопользования осуществлять
правомочия по распоряжению водными объектами, а поэтому субъективное право
водопользования включает в свое содержание только правомочия пользования и
владения водным объектом.
В отношении правомочия
владения водным объектом законодательство отдельных стран ставит под сомнение
его наличие в полном объеме. Так, ч. 2 ст. 31 Водного кодекса РФ
предусматривается невозможность применения в полной мере понятия “владение” к
водным объектам, поскольку сосредоточенная в них вода находится в состоянии
непрерывного движения и водообмена [4]. Действительно, трудно утверждать о
возможности фактического обладания природными водами подобно вещи, так как воды
постоянно находятся в движении. В законодательном закреплении названного
положения, как отмечает П. Павлов, прослеживается связь современного
водного права со взглядами дореволюционной юридической науки. Известный русский
юрист Д.Ф. Флексор во введении к сборнику “Действующее законодательство по
водному праву”, изданному в Санкт-Петербурге еще в
Однако здесь идет подмена
категории “водный объект” термином “воды”. Это различные понятия, и Водные
кодексы Украины и РФ дают им определение. Поэтому следует согласиться, что в
отношении вод действительно трудно в полной мере применить понятие “владение”.
В то же время движение воды в водном объекте не может менять его правового
положения. Следовательно, в отношении водного объекта как элемента окружающей
природной среды, в котором сосредоточены воды, правомочие владения вполне
приемлемо и не вызывает сомнения.
Список литературы: 1. Бринчук М.М. Экологическое право: Учебник для высш. юрид. учеб. завед. – М.: Юристъ, 1998. – 688 с. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Вовк Ю.А. Советское природоресурсовое
право и правовая охрана окружающей природной среды (Общая часть) – Х.: Вища
шк., 1986. – 160 с. 4. Водный кодекс Российской
Федерации: Офиц. текст. – М.: Изд. группа “ИНФРА М. – КОДЕКС”, 1996. – 112 с. 5. Екологічне
право: Особл. ч.: Підручник
для студ. юрид. вуз. і фак./ За ред.
В.І. Андрейцева. – К.: Істина, 2001. – 544 с. 6. Екологічне право України: Підручник для студ. юрид. вищ. навч.
закл. / За ред. В.К. Попова та А.П. Гетьмана – Х.: Право, 2001. – 479 с. 7. Колбасов О.С. Водное законодательство в СССР. – М.: Юрид. лит., 1972. – 216 с. 8. Колбасов О.С. Теоретические основы права пользования водами в СССР. – М.: Наука,
1972. – 220 с. 9. Павлов П. Водное законодательство:
настоящее и будущее // Рос. юстиция. –1996. – № 6. – С.35-37. 10. Разметаев С.В. Право собственности на
природные ресурсы в Украине. – Х.: Конэкс LTD, 1995. – 54 с. 11. Советское природоресурсовое
право (Особ. ч.) – Х.: Вища шк., 1987. – 276 с. 12. Шульга М.В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных
условиях. – Х.: Консум, 1998. – 224 с.
Надійшла до редакції 20.10.2004 р.
УДК 347.73 А.В.
Кухарь, прокурор
Чугуевский район, г. Чугуев
ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ АСПЕКТЫ ПРАВОВОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ НАЛОГОВОГО КОНТРОЛЯ
Проведение широкомасштабной налоговой реформы в Украине предполагает не только изменение в составе налогов и сборов, составляющих систему налогообложения, снижение ставок основных налогов с целью уменьшения налогового давления и соответственно увеличения деловой активности налогоплательщиков. Одной из основных её целей является увеличение налоговых поступлений в бюджеты и государственные целевые фонды. Достижение указанной цели возможно при условии соблюдения налогоплательщиками налоговой дисциплины. С учетом современных реалий функционирования отечественной налоговой системы следует признать, что без создания эффективной системы налогового контроля обеспечение налоговой дисциплины и увеличение необходимого уровня налоговых поступлений представляется проблематичным.
Особенности отдельных сфер государственного управления предопределяют специфику соответствующих направлений контрольной деятельности. Контроль выступает обязательным элементом любой сферы государственного управления. Поэтому особенно актуальной и своевременной является разработка теоретических проблем правового регулирования налогового контроля именно на нынешнем этапе реформирования налогового законодательства, в частности, в процессе доработки и принятия Налогового кодекса Украины. Важность этой проблемы подчеркивается и значительным количеством научных исследований специалистов в области налогового и финансового права, посвященных теоретическим и практическим вопросам налогового контроля. К числу наиболее значимых следует отнести работы Ю.В. Кваши [5], И.И. Кучерова, О.Ю. Судакова, И.А. Орешкина [3], Н.П. Кучерявенко [4], О.А. Ногиной [6], Л.А. Савченко [8] и других авторов.
Эффективность системы налогового контроля – одна из важнейших гарантий обеспечения публичных интересов государства в процессе финансовой деятельности. Необходимость этого вида государственного финансового контроля обусловлена объективными потребностями общества и государства в полном и своевременном поступлении денежных средств в бюджеты и государственные целевые фонды, что, в свою очередь, является важной составляющей экономической безопасности государства.
В общем виде содержание налогового контроля можно определить как деятельность специально уполномоченных государственных органов по обеспечению соблюдения обязанными субъектами налоговых правоотношений действующего налогового законодательства. В ст. 2 Закона “О государственной налоговой службе в Украине” определена важнейшая задача органов государственной налоговой службы – осуществление контроля за соблюдением налогового законодательства, правильностью исчисления, полнотой и своевременностью уплаты в бюджеты, государственные целевые фонды налогов и сборов (обязательных платежей), а также неналоговых доходов, установленных законодательством [1; 1994. – № 15. – Ст.84.]. С целью организации налогового контроля государство, как заинтересованный субъект, формирует общегосударственную систему учета налогоплательщиков, единую базу нормативно-правовых актов, регулирующих методику ведения бухгалтерского учета финансово-хозяйственной деятельности налогоплательщиков, определяющих формы и порядок предоставления документов налоговой отчетности.
По нашему мнению, под налоговым контролем следует понимать особый вид государственного финансового контроля, осуществляемый органами государственной налоговой службы (а в отдельных случаях – иными контролирующими органами), направленный на обеспечение соблюдения налогового законодательства субъектами, которые исполняют налоговую обязанность или обеспечивают ее исполнение.
Наиболее оптимальным методом исследования содержания налогового контроля представляется метод системного анализа. Используя его, О.А. Ногина рассматривает налоговый контроль как системную категорию, включающую такие основные элементы, как субъект налогового контроля, его объект, формы и методы (методики), документы, контроля; мероприятия налогового контроля и порядок их осуществления [6, с. 38].
Действующее законодательство закрепляет принцип разграничения компетенции в системе субъектов налогового контроля. В частности, определяя в п. 2.1. ст. 2 Закона Украины “О порядке погашения обязательств налогоплательщиков перед бюджетами и государственными целевыми фондами” перечень контролирующих органов, законодатель определяет их предметную компетенцию. В соответствии с этим принципом контролирующие органы имеют право осуществлять проверки своевременности, достоверности, полноты начисления и уплаты лишь тех налогов и сборов, которые отнесены к их компетенции:
– таможенные органы – относительно ввозной и вывозной таможенной пошлины, акцизного сбора, налога на добавленную стоимость, других налогов и сборов (обязательных платежей), которые в соответствии с законами уплачиваются при ввозе (пересылке) товаров и предметов на таможенную территорию Украины или вывозе (пересылке) товаров и предметов за пределы таможенной территории Украины;
– органы Пенсионного фонда Украины – относительно сбора на обязательное государственное пенсионное страхование;
– органы фондов общеобязательного государственного социального страхования – относительно взносов на общеобязательное государственное социальное страхование, в пределах компетенции этих органов, установленной законом;
– налоговые органы – относительно налогов и сборов (обязательных платежей), которые уплачиваются в бюджеты и государственные целевые фонды, кроме налоговых платежей, отнесенных к компетенции других контролирующих органов [1; 2001. – № 10. – Ст. 44].
Дискуссионным в науке остается вопрос об объекте налогового контроля. И.И. Кучеров определяет его как “разновидность денежных отношений публичного характера, возникающих в процессе взимания налогов и сборов и привлечения нарушителей налогового законодательства к ответственности” [3, с. 20]. Более предпочтительным представляется подход к определению объекта контроля как деятельности обязанного субъекта налоговых правоотношений (налогоплательщика, налогового агента) по исполнению налоговой обязанности, включающей установленный порядок ведения налогового учета, уплаты налогов и сборов, предоставления налоговой отчетности. Каждый из элементов налоговой обязанности предполагает исключительно активное поведение налогоплательщика, т.е. деятельность. Исходя из этого, объектом налогового контроля следует считать деятельность налогоплательщиков, налоговых агентов по ведению налогового учета, исчислению, уплате налогов и сборов, а также предоставлению налоговой отчетности.
С точки зрения практической организации контрольной деятельности налоговых органов важнейшим элементом налогового контроля является его форма. В теории финансового права под формой финансового контроля понимается способ конкретного выражения и организации контрольных действий [9, с. 63]. Учитывая, что налоговый контроль выступает специфическим видом финансового контроля, данный устоявшийся подход может распространяться на теоретический анализ содержания налогового контроля, в частности, его форм. Таким образом, форма налогового контроля – это совокупность мероприятий процедурного характера, которые осуществляются органами государственной налоговой службы и другими контролирующими органами. Среди таких форм следует выделить: учет налогоплательщиков, бухгалтерский (налоговый) учет доходов и расходов налогоплательщика, камеральные и выездные налоговые проверки, обследование помещений и территорий, используемых с целью получения объектов налогообложения, и др.
В контексте исследования содержания налогового контроля важное значение имеет выявление оснований (критериев) классификация его видов, традиционным основанием которой является время его проведения (темпоральный критерий). При этом следует выделять предварительный, текущий и последующий налоговый контроль.
В зависимости статуса субъекта
налоговых правоотношений и характера его действий предварительный контроль
можно рассматривать в двух аспектах. Первый
предполагает деятельность государства как заинтересованного субъекта в лице
уполномоченных органов по созданию системы государственных реестров различных
категорий налогоплательщиков. Порядок создания и функционирования данных
реестров регулируется Законом Украины “О Государственном реестре физических лиц
– плательщиков налогов и других обязательных платежей” [1; 1995. – № 2. – Ст.
10], постановлением Кабинета Министров Украины “О
Едином государственном реестре предприятий и организаций Украины” [2], Положением о Реестре плательщиков налога на добавленную стоимость,
утвержденным приказом Государственной налоговой администрации Украины от 1
марта
В отличие от предварительного, текущий налоговый контроль осуществляется в процессе финансово-хозяйственной деятельности налогоплательщика. При этом используются различные формы контроля: учет поступлений налогов и сборов в бюджетную систему, проведение выездных документальных налоговых проверок и фактическое обследование помещений, используемых в процессе деятельности налогоплательщика.
Назначение последующего контроля обусловлено необходимостью проверки соблюдения налогоплательщиками законодательства о налогах и сборах в течение отчетного налогового периода. Примером последующего контроля может быть камеральная налоговая проверка, проводимая по местонахождению налогового органа при предоставлении налоговой декларации и других документов налоговой отчетности.
Список
литературы: 1. Відомості Верховної Ради України. 2. Збірник постанов Уряду України. – 1996. – №
6. – Ст. 193. 3. Кучеров И.И., Судаков О.Ю.,
Орешкин И.А. Налоговый контроль и ответственность за нарушения
законодательства о налогах и сборах / Под ред. И.И. Кучерова – М.: АО «Центр ЮрИнфоР», 2001. – 256 с. 4. Кучерявенко Н.П. Налоговое право: Учебник. – Х.: Легас, 2001. – 584
с. 5.
Налоговый контроль: налоговые проверки и производство по фактам налоговых
право-нарушений: Учебно-практич. пособие / Под ред. Ю.В. Кваши. – М.: Юристъ, 2001. – 560 с. 6. Ногина О.А. Налоговый контроль: вопросы теории. – С.-Пб.: Питер,
2002. – 160 с. 7. Офіційний вісник України. – 2000. – № 14. – Ст. 584. 8. Савченко Л.А. Правові проблеми фінансового контролю в Україні. –
Ірпінь: Акад. ДПС України, 2001. – 407 с. 9. Финансовое право: Учебник / Под
ред. О.Н. Горбуновой. – М.: Юристъ,
1996. – 600 с.
Надійшла
до редакції 06.09.2004 р.
УДК.
342.9 В.М. Гаращук, д-р юрид.
наук
Національна юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ПРОБЛЕМИ ОРГАНІЗАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
КОНТРОЛЮ Й НАГЛЯДУ В ДЕРЖАВНОМУ
УПРАВЛІННІ
Проблема організаційного
забезпечення контрольно-наглядової діяльності є похідною від проблеми правового
забезпечення, але вона не менш значуща для функціонування системи контролю,
оскільки навіть найдосконаліше законодавство про контроль без чіткої організації
щодо його застосування не в змозі належним чином регулювати суспільні
правовідносини. Значимість організаційного забезпечення (зовні начебто
другорядного) контрольно-наглядової діяльності для функціонування системи
контролю ще можна порівняти зі значимістю для належної роботи допоміжного
персоналу апарату управління (діловоди, кур’єри, секретарі-друкарки та ін.),
без яких апарат врешті-решт зупиниться.
У юридичній літературі
проблемі приділялося достатньо уваги [Див.: 1; 3; 4;8], але остаточного вирішення
вона поки що не здобула, та й навряд чи її колись можна буде розв’язати
повністю. Суспільство не стоїть на місці. Постійна трансформація соціальних
відносин спричиняє потребу в реформуванні управлінських відносин, у тому числі
й контрольно-наглядових як різновидів форм державного управління.
Питання організаційного
забезпечення контролю розглядалися вченими практично завжди в нерозривному
зв’язку з проблемою їх правового забезпечення. І це правильно, адже
організаційне забезпечення не може не мати нормативної основи так само, як і правове
забезпечення на практиці не зможе бути реалізовано без організаційних заходів.
Але, для більш рельєфного вирізнення проблем організаційного і правового
забезпечення контролю й нагляду в державному управлінні спробуємо їх розглянути
окремо. (Проблеми правового забезпечення контролю й нагляду в державному
управлінні автором були розглянуті у статті з відповідною назвою [Див.:
Проблеми законності, 2004. – № 70. – С.
51-56]).
Що стосується неправових
форм управлінських дій, різновидом яких виступає й контрольно-наглядова
діяльність, то до них традиційно відносять дії, безпосередньо не пов’язані з
прийняттям нормативних і виданням індивідуальних актів управління. Такими визнають
проведення організаційних заходів і здійснення матеріально-технічних операцій [2,
с. 122, 123; 6, с. 66]. Останні, як вбачається, є різновидом заходів
організаційних і окремо розглядатися нами не будуть.
Загальновизнано, що
проведення організаційних заходів – це одна з форм управлінської діяльності. Організаційні
дії зумовлюють необхідний чинник управлінської діяльності в усій системі
органів виконавчої влади держави. Ці заходи здійснюються систематично, постійно
і спрямовані на забезпечення чіткої й ефективної роботи відповідних систем
управління. Вони не пов’язані з виданням правових актів і здійсненням юридично
значущих дій, не породжують, не змінюють і не припиняють адміністративних
правовідносин. Різноманітність їх конкретних форм визначається сферою або
галуззю управління, особливостями керованих об’єктів, специфікою їх правового
статусу. Стосовно органів виконавчої влади безпосередніми організаційними діями
можуть бути: а) роз’яснення змісту й мети законодавчих та інших правових актів,
тих чи інших заходів; б) інспектування роботи й інструктування нижчих органів
(посадових осіб); в) розроблення програм, підготовка і проведення нарад, конференцій
тощо.
Організаційні заходи не
фіксуються так точно, як юридичні форми управлінської діяльності. Але як
передумови, так і наслідки їх здійснення можуть фіксуватися і юридично [2, с.
125].
Здійснення організаційних
заходів є найбільш об’ємною частиною діяльності як апарату виконавчої влади
взагалі, так і контрольно-наглядових органів, зокрема, з боку як її кількості,
так і різноманітності. Вони мають допоміжний характер. Основне призначення цих
заходів – обслуговування самого процесу контролю (або контрольного
провадження), усіх інших форм управлінської діяльності. Вони створюють умови
для використання інших форм роботи контролюючих структур.
В узагальненому вигляді
організаційні заходи у сфері управління – це підготовка матеріалів для
прийняття відповідних рішень, провадження діловодства, підготовка довідок,
звітів тощо. У спеціальній літературі (як один із поглядів) залежно від призначення
й способів виконання відокремлюють такі організаційні заходи:
а) діловодські (усі
операції, які пов’язані з підготовкою документів органами управління і яким
притаманний технічний характер, – листування, передрукування, розмноження
тощо);
б) безпосереднє виконання
приписів правових актів, якщо воно має матеріальний (технічний) характер
(операції з передачі матеріальних засобів або майна, видача виконавчих
документів, проведення конфіскації, оплатного вилучення тощо);
в) реєстраційні, що мають
самостійне значення (реєстрація фактів і подій у сфері управління);
г) статистичні (збирання й
обробка інформації відповідно до встановлених правил);
д) інформаційно-довідкові
(складання й опрацювання доповідних записок, довідок за результатами перевірок,
підготовка довідників і довідок про роботу органів управління, відповідних
роз’яснень і консультацій на підставі інформаційних матеріалів);
е) систематизація
матеріалів, у тому числі правових актів (створення комплексних
інформаційно-аналітичних систем для державних потреб);
є) інформаційно-технологічні
(впровадження інформаційних технологій у різних ланках державного управління) [2,
с. 126].
Зрозуміло, що організаційне
забезпечення контрольно-наглядових дій не буде повністю відповідати названим
заходам, оскільки контроль є лише частиною управлінського процесу, до того ж
досить специфічною. На нашу думку, до такого забезпечення можна віднести такі
заходи по безпосередній підготовці до здійснення контролю або нагляду (все інше
буде складати контрольне провадження), як-то: а) вибір об’єкта контролю; б)
накреслення його завдань і цілей; в) визначення форм і методів контролю; г)
підбір кадрів контролерів відповідної кваліфікації[1];
д) технічне й фінансове оснащення суб’єкта контролю[2];
е) окреслення оптимальних строків проведення контрольно-наглядових дій; є)
прогнозування очікуваної ефективності роботи контролерів; ж) визначення (за
наявності підстав) порядку взаємодії різних контролюючих і правоохоронних
органів.
Серед наведених елементів
організаційного забезпечення ми вирізняємо підбір кадрів контролерів
відповідної кваліфікації як головний елемент. Відомий вислів: “Кадри вирішують
усе” у цьому випадку є виправданим. Висококваліфіковані кадри контролерів
навіть при недостатньому запровадженні інших елементів організаційного
забезпечення спроможні виконати поставлене завдання на досить високому рівні,
нівелюючи прорахунки й негаразди власним досвідом і професіоналізмом. У свою
чергу, підбір кадрів контролерів відповідної кваліфікації, на нашу думку,
повинен наповнюватися такими елементами організаційного забезпечення суб’єктів
контролю, як розробка:
-
класифікації
контрольно-наглядової діяльності та її затвердження;
-
класифікації та
номенклатури посад контролерів;
-
загальної моделі
(стандартів) діяльності фахівців контрольно-наглядових органів;
-
посадових
характеристик контролерів різних контролюючих органів, де законодавчо
закріплюються їх основні функції, обов’язки та права;
-
моделі посади
(освіта, трудовий стаж, вік та ін.);
-
нормативів
показників для персонального якісного й кількісного планування й обліку роботи
контролера.
Останній елемент є вкрай
важливим, оскільки дозволяє корегувати кадрову політику контрольно-наглядового
органу в цілому. Цей елемент доречно використовувати і як своєрідний стандарт
мінімальної професійної придатності фахівця, за допомогою якого залежно від
низки показників (освіти, стажу роботи, посади, рангу тощо) можна буде
встановлювати, були в діях контролера зловживання чи це була звичайна помилка.
До речі, практиці відомі численні випадки, коли за відповідну винагороду контролери
навмисно не вбачають зловживань у діях посадових осіб об’єкта контролю або ж за
результатами контрольно-наглядових дій складають завідомо юридично неспроможні
документи або такі, які практично не мають належної доказової бази, що надає
змогу правопорушникам уникати відповідальності. Автор розуміє, наскільки це
складне і не беззаперечне питання. Воно потребує серйозного самостійного
дослідження.
Уміле поєднання правового й
організаційного забезпечення контрольно-наглядової діяльності є найважливішим
засобом правильного й ефективного контролю у сфері державного управління,
запорукою підвищення дієвості роботи органів державної виконавчої влади, інших
структур, прискорення адміністративної реформи в Україні.
Список літератури: 1. Авер’янов В.Б., Андрійко О.Ф. Виконавча влада і державний контроль. – К.: Вища
шк. права при Інституті держави і права НАН України, 1999. – 48 с. 2 Адміністративне право України:
Підручник для юрид. вузів і фак./ Ю.П.
Битяк, В.В. Богуцький, В.М. Гаращук та ін. / За ред. Ю.П. Битяка. – Х.: Право,
2000. – 520 с. 3. Андрійко О.Ф. Організаційно-правові
проблеми державного контролю у сфері виконавчої влади: Дис. … д-ра юрид. наук.
– К., 1999. – 390 с. 4 Битяк Ю.П. Совершенствование контроля в
советском государственном управлении // Социалистическая законность в советском
государственном управлении / Ю.П. Битяк,
Н.П. Воронов, Ю.М. Грошевой и др. – Х.: Вища шк., 1987. – С. 34-44. 5. Горшенев
В.М., Шахов И.Б. Контроль как правовая форма деятельности. – М.: Юрид.
лит., 1987. – 176 с. 6. Коваль Л. Адміністративне право України:
Курс лекцій. – К.: Основи, 1994. – 154 с. 7.
Контролирующие органы и организации России: Компетенция и полномочия./ Под ред.
А.П. Гуляева. – М.: МАЭП; ИИК «Калита»,
2000. – 208 с. 8. Савченко Л.А. Правові проблеми фінансового
контролю в Україні: Дис. … д-ра юрид. наук. – Ірпінь, 2002. – 455 с.
Надійшла до редакції
18.10.2004 р.
342. 95:339.543
(477) М.Г. Шульга, канд. юрид. наук, доцент
Національна юридична академія України імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
МИТНІ ПРАВИЛА ТА ЇХ ВИДИ
Митна справа становить собою сукупність митних правил, під якими розуміється належна правова поведінка суб’єкта митного права. Вона стосується регулювання встановленого порядку здійснення митного контролю, митного оформлення, декларування, користування митними режимами.
Митні правила обов’язкові для всіх суб’єктів митно-правових відносин. Ними виступають особи, потенційно здатні брати участь у сфері митної діяльності. Така здатність виражається в можливості виступати як особа, яка переміщує товари, або як спеціальний суб’єкт. Це можуть бути: а) українські й іноземні юридичні особи всіх форм власності; б) громадські організації; в) дипломатичні, консульські та інші офіційні представництва; г) міжнародні організації; д) фізичні особи; е) підприємства й організації, що здійснюють підприємницьку діяльність по наданню послуг по декларуванню товарів і транспортних засобів та перевезенню товарів, які переміщуються через митний кордон України або знаходяться під митним контролем, – митні брокери, митні перевізники.
Застосовуються митні правила на всій митній території України. Їх установлення й регламентація спрямовані на захист економічного суверенітету й економічної безпеки держави, забезпечення захисту прав громадян і господарських суб’єктів, активізацію зовнішньоекономічної діяльності. Митні правила формують митну справу. Вони декларуються в Митному кодексі України (далі – МК), а порядок їх застосування міститься в інших актах, що входять до законодавства про митну справу. Тому цілком природно, що встановлення й регламентація державою митних правил привертає пильну увагу науковців.
Розглядаються ці питання в публікаціях Б.М. Габричидзе, О.М. Козиріна, П.В. Пашка, С. Терещенка [Див.: 2; 4; 5; 8]. Разом із тим у силу відмінних рис митної справи – її складного, комплексного характеру, неоднорідність складових його елементів – існуючі напрацювання не можна визнати достатніми. Особливість і цільове призначення митної справи залишає багато питань як про зміст його структури, так і про визначення вихідних нормативно-керівних засад митного регулювання. Саме принципи митного права закріплюють і стабілізують митно-правові відносини, окреслюють їх нормативні межі, регулюють нові правовідносини, що з’являються у практиці митної справи, сприяючи їх розвитку.
Будуються митні правила на засадах міжнародних і внутрішніх принципів митного права. До основних міжнародних принципів варто віднести повагу прав і свобод людини (були сформульовані в Заключному акті Наради по безпеці і співробітництву в Європі в 1975 р. і знайшли своє відбиття в більшості міжнародно-правових актів), законність, недискримінація, принцип гуманності, найбільше сприяння, переважна роль міжнародно-правових норм, судовий захист суб’єктивних прав. Основними внутрішніми принципами митного права виступають охорона державної й суспільної безпеки, захист економічних інтересів, єдність митної території, єдина митна політика і похідні від них.
У своїй сукупності принципи – міжнародні і внутрішні – визначають зміст митних правил. Їх розгляд повинен відповідати структурі митної справи, тобто його основним частинам. Безумовно, вирізнення самостійних частин митної справи трохи умовно й залежно від поставлених завдань може бути більш-менш диференційовано. У цілому ж воно має відображати сучасну структуру митної справи. Виходячи з його елементів, що одержали закріплення в новому МК України можемо вести мову про існування наступних частин останньої: митна політика; переміщення через митний кордон товарів і транспортних засобів; митно-тарифне регулювання; митний контроль; митне оформлення; відповідальність за порушення митних правил. Кожен такий блок є відносно самостійною частиною митної справи і припускає наявність комплексу властивих йому митних правил, невиконання яких викликає притягнення до відповідальності.
Значення, роль і статус кожного з перелічених вище складників митної справи неоднакові. Різні за характером, цілями, місцем у системі митної справи, вони в сукупності становлять єдине ціле, служать єдиним внутрішнім і зовнішнім економічним державним завданням. Існує величезна різниця між, наприклад, митною політикою та іншими складовими частинами митної справи – митним контролем чи митним оформленням. Це важливі самостійні елементи митної справи, хоча вони й підпорядковані цій політиці, обслуговують її.
Митна політика є головним складником митної справи. Вона завжди була пов’язана з державною політикою. Відповідно до ст. 2 МК України це система принципів і напрямків діяльності держави у сфері забезпечення економічних інтересів і безпеки за допомогою митно-тарифних і нетарифних заходів регулювання зовнішньої торгівлі [1; 2002. – № 38-39. – Ст. 288].
У даний час інтерес до дослідження митної політики зумовлено низкою причин. По-перше, Україна стала на шлях демократизації суспільства й економічних реформ, нових ринкових відносин. Ускладнилися політична система суспільства і структура видів власності. З’явилися чисельні соціальні групи, що прагнуть забезпечення своїх політичних та економічних інтересів. По-друге інтегрування України в міжнародну економіку зажадало корегування зовнішньоекономічної діяльності, виникла необхідність у гармонізації законодавчо-правової бази, принципів і заходів митної політики. По-третє, розширилася сфера товарообмінних процесів, що призвело до необхідності постановки питань в галузі безпеки, екології, інформації, моральності, захисту інтелектуальної власності. Зростає значимість митної політики в державному регулюванні зовнішньоекономічної діяльності. С.В. Ківалов та Б.А. Кормич сформували митну політику як складник внутрішньої й зовнішньої політики, що визначає зміст діяльності держави та її компетентних органів у сфері регулювання зовнішньоекономічних відносин та організації митної системи, яка має на меті захист національних інтересів, національної безпеки й економічного суверенітету держави [3, с. 9].
Погодившись у цілому з цим визначенням, необхідно водночас звернути увагу на те, що трактування митної політики може мати декілька підходів. Так, владно-правове вказуватиме на її формування через державні організації й інститути, у яких вона розробляється, визначається і реалізується. Це насамперед виконавчі й законодавчі органи влади, що відповідні міністерства й відомства, які розробляють дозвільні й заборонні або обмежуючі системи по переміщенню товарів і транспортних засобів.
Економічний підхід до митної політики пов’язано в основному із зовнішньої і внутрішньої економічної політики держави. Він може бути заснованим на протекціоналізмі, вільній торгівлі чи на гармонійному сполученні того й іншого. Залежно від конкретного вибору напрямку на практиці застосовуються різні методи економічної політики, митно-тарифного регулювання, митних пільг, преференцій і навіть нетарифних методів регулювання, хоча останні традиційно належать до адміністративних. Узагалі ж у митній справі існує досить складне переплетіння економічної, правової й організаційної діяльності. Найчастіше ці поняття тлумачаться залежно від того, яка частина останньої домінує й набирає сили.
Що стосується переміщення товарів і транспортних засобів, то ця частина митної справи характеризується побудована на принципах тісно, взаємозалежних з митним контролем і митним оформленням. Таке переміщення здійснюється відповідно до обраних митних режимів. Переміщувані товари і транспортні засоби підлягають митному контролю і митному оформленню. Щодо митних режимів, то їх перелік у новому МК України значно розширений, (ст. 185 МК України). Декларант має право самостійно обирати митний режим для товарів і транспортних засобів, переміщуваних через митний кордон, згідно з метою їхнього переміщення і наявності документів (ст. 186 МК України).
Переміщення товарів і транспортних засобів пов’язано також і з ухваленням рішення по застосуванню заборонних та обмежувальних заходів, які є частиною нетарифного регулювання і, питання про які вирішуються відповідно до принципів, порядку й умов переміщення. Згідно зі ст. 96 МК України не можуть бути пропущені через митний кордон України товари: а) заборонені до ввезення в Україну; б) заборонені до вивезення з України; в) заборонені до транзиту через її територію; г) за якими не здійснено митного оформлення. Заборона на переміщення окремих видів товарів регулюється тільки законами України. Тому до митних правил, застосовуваних у цій частині митної справи, варто віднести обов’язок суб’єктів митного права: а) повідомляти митні органи при ввезенні товарів і транспортних засобів про перетинання митного кордону України; б) повідомляти про намір вивезти товари і транспортні засоби за межі митної території України; в) зберігати порядок переміщення товарів для комерційних цілей фізичною особою; г) зберігати порядок здійснення діяльності митним брокером або митним перевізником.
У світовій практиці й у торговій політиці при переміщенні через митний кордон застосовуються нетарифні обмеження. Цей термін охоплює велику групу різноманітних заходів фінансової, технічної, адміністративної, кредитної, торгової, економічної політики, а також тих, що спрямовані на захист здоров’я людей, тварин і рослин. За допомогою цих спеціально створених обмежень (заборони, квотування, ліцензування тощо) здійснюється регулювання зовнішньої торгівлі. Звідси випливає митне правило для суб’єкта митного права: зберігати порядок застосування заходів нетарифного регулювання щодо переміщуваних товарів і транспортних засобів.
Найважливіша частина митної справи – митний контроль, який є різновидом державного контролю. Його сутність полягає у встановленні факту відповідності поведінки суб’єктів переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон встановленим правилам.
Митний контроль передбачає безпосереднє здійснення заходів, спрямованих на перевірку реальної кількості товарів – зазначеній у товаросупровідних документах, задекларованої їх митної вартості – реальній та інші контрольні дії, виконання яких за загальним правилом є умовою пропуску через митний кордон держави. Особливе місце в нетарифному регулюванні займає сертифікація продукції, послуг (сертифікат відповідності). Це діяльність по підтвердженню відповідності продукції встановленим вимогам розпочалася після прийняття 10 травня 1993 р. Декрету Кабінету Міністрів України “Про стандартизацію і сертифікацію” за № 43-93 [1; 1993. – № 23.– Ст. 289]. Зараз ці питання регулюються Законом України “Про підтвердження відповідності” від 17 травня 2001 р. [1; 2002, – № 40. – Ст. 169]. Перелік продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації в Україні, затверджено наказом Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації від 30 серпня 2002р. [6; 2002. – № 40. – Ст. 1892].
Відповідно до ст. 42 МК митні органи самостійно визначають форму й обсяг контролю, достатні для забезпечення вітчизняного законодавства з питань митної справи і міжнародних договорів України, укладених у встановленому законом порядку, контроль за дотриманням яких покладено на митні органи.
Для цього блоку характерно виконання наступних митних правил:
– дотримання режиму зони митного контролю;
– зупинка транспортного засобу, що знаходиться під митним контролем і переміщується через митний кордон у місцях, обумовлених митними органами;
– відправлення транспортного засобу, що знаходиться під митним контролем і переміщується через митний кордон у місцях, обумовлених митними органами;
– відправлення транспортного засобу, що знаходиться під митним контролем, з місця його стоянки з дозволу митного органу;
– збереження в незмінному виді засобів ідентифікації, застосовуваних митними органами;
– дотримання термінів подання митному органу митної декларації, документів і додаткових відомостей;
– сприяння доступу посадової особи митного органу на територію й у приміщення для проведення митного контролю;
– дотримання порядку пред’явлення товарів для митних цілей та ін.
Блок митного оформлення характеризується обов’язковістю виконання низки митних правил. Відповідно до положень розд. ІІІ МК України товари і транспортні засоби, переміщувані через митний кордон України, підлягають митному оформленню. Воно провадиться посадовими особами митних органів. За загальним правилом митне оформлення здійснюється в спеціально встановлених для цього місцях у зоні діяльності митного органу, у якому знаходиться відправник або одержувач товарів (за місцем акредитації суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності).
Місце здійснення митного оформлення товарів і транспортних засобів, що переміщуються резидентами й нерезидентами (крім громадян), визначається згідно з Порядком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2003 р., № 584 [6; 2003. – № 17. – Ст. 775]. Виконується митне оформлення, як правило, протягом однієї доби з часу прийняття митної декларації, всіх необхідних для цього документів і відомостей і пред’явлення товарів і транспортних засобів для митного оформлення. Воно вважається закінченим після завершення митним органом усіх митних процедур відповідно до заявленого декларантом митного режиму.
У разі відмови в митному оформленні товарів і транспортних засобів і пропуску їх через митний кордон України митний орган зобов’язаний надати заінтересованим особам письмове повідомлення із зазначенням причин відмови та вичерпне роз’яснення вимог, виконання яких забезпечує можливість такого оформлення і пропуску.
Виходячи з вищевикладеного, можемо виділити наступні митні правила, обов’язкові для виконання на етапі митного оформлення товарів і транспортних засобів:
– дотримання встановленого порядку проведення митного оформлення;
– додержання порядку декларування товарів і транспортних засобів;
– дотримання термінів подання митному органу митної декларації.
Блок тарифного регулювання є найбільш важливим і трудоємким. Він містить у собі декілька взаємозалежних операцій, найскладнішим з яких є визначення країни походження товарів і їх митної вартості. Питання про походження товарів пов’язано зі зростаючим числом і ускладненням преференційних торговельних угод, що вимагають підтвердження права на одержання певних пільг. Це прямо пов’язано зі встановленням режиму найбільшого сприяння. Залежно від походження товари можуть оподатковуватися пільговим митом або ж цілком звільнюватися від його сплати.
Що стосується оцінки товарів для митних цілей, то ці дії можна сформулювати як процес, у перебігу якого митні органи повинні визначити реальну ціну імпортованого товару і його місце в товарній класифікації тарифу.
Згідно з новим МК України (гл. 47) встановлення митної вартості товарів, ввезених на митну територію України, здійснюються шляхом застосування системи методик:
1) за ціною угоди товарів, які імпортуються ;
2) за ціною угоди щодо ідентичних товарів;
3) за ціною угоди щодо подібних (аналогічних) товарів;
4) на підставі віднімання вартості;
5) на підставі додавання вартості;
6) резервний.
Законодавчим підґрунтям митно-тарифного регулювання є норми МК України, Законів “Про зовнішньоекономічну діяльність” [1; 1992. – № 29. – Ст. 377], “Про Єдиний митний тариф” [1; 1992. – № 19. – Ст. 259], “Про митний тариф України” [1; 2001. – № 24. – Ст. 125], Декрету Кабінету Міністрів “Про Єдиний митний тариф України” [1; 1993. – № 12. – Ст. 107], та у яких визначені мета, загальні принципи і правила, сфера, застосування митно-тарифних заходів, основні поняття, що використовуються у правовому механізмі тарифного й нетарифного регулювання. Вирішено й питання надання митних пільг представництвам іноземних держав, міжнародних організацій, іноземних фірм та офіційним особам на території України, що зумовлено застосуванням положень універсальних міжнародних конвенцій, до яких приєдналася Україна, та двосторонніх угод про встановлення дипломатичних відносин.
Для цього блоку характерні наступні правила:
– дотримання порядку сплати митних платежів;
– додержання порядку надання митних пільг;
– дотримання встановленого порядку декларування митної вартості;
– використання товарів, стосовно яких існують пільги по сплаті податків і зборів, тільки на цілі, у зв’язку з якими були надані ці пільги.
Зауважимо, що митні правила мають винятково імперативний характер. Вони обов’язкові для всіх суб’єктів митно-правових відносин. Невиконання їх тягне за собою настання адміністративної відповідальності, підстави якої встановлено в розд. XVIII МК України. За ст. 319 МК порушення митних правил вважається адміністративним правопорушенням, яке становить собою протиправні, винні (умисні або з необережності) дії чи бездіяльність, що посягають на встановлений вітчизняним законодавством порядок переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон України, за які цим Кодексом передбачено адміністративну відповідальність.
Ось на перший погляд така роль митних правил у митній справі. Перелічені правила повністю не вичерпують усе різноманіття останньої, бо поряд з названими з часом установлюються й діють інші. Вони можуть змінюватися, відображаючи зміни, що відбуваються у сфері митної діяльності, тому їх варто постійно системно-цілісно осмислювати, інтерпретувати, згруповувати.
Дослідження митних правил, з’ясування їхньої системи, характеристик, підстав виникнення і скасування дозволить дати ту загальну оцінку політики, яка провадиться у сфері регулювання зовнішньо-економічної діяльності, що послужить підґрунтям для опрацювання певних критеріїв, параметрів, за допомогою яких можна більш гармонійно впливати на роботу державних органів, які визначають і реалізують митну політику. А розробка методики системи характеристик митних правил дасть змогу оцінити ефективність результатів її реалізації. Ось чому так необхідні подальше наукове дослідження, розробка й апробація порушених у статті проблем.
Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради
України. 2. Габричидзе Б.Н. Российское таможенное право: Учебник для вузов. –
М.: Изд-во ИНФРА. М – НОРМА, 1997. – 520 с. 3. Ківалов С.В. Кормич Б.А. Митна
політика України: Підручник. – Одеса: Юрид. літ., 2001. – 256 с. 4. Козырин
А.Н. Таможенные режимы. – М.: Статут, 2000. – 247 с. 5. Основи митної справи: Навч. посібник // За ред. П.В. Пашка. – К.: Т-во “Знання”, КОО,
2002. – 318 с. 6. Офіційний вісник України. 7. Сандровский К.К. Международное
таможенное право: Учебник. – К.: О-во “Знання”, КОО, 2000. – 461 с. 8. Терещенко
С. Основи митного законодавства України: Питання теорії та практики
зовнішньоекономічної діяльності: Навч. посібник. – К.: АТ “Август”, 2001. – 422
с.
Надійшла до редакції
08.11.2004 р.
УДК 342.951: 351.85 І.Г.
Ігнатченко, канд.
мистецтвознавства
Національна юридична академія
України
імені Ярослава Мудрого, м.
Харків
ПРАВОВІ АСПЕКТИ
ФОРМУВАННЯ І РЕАЛІЗАЦІЇ
КУЛЬТУРНОЇ
ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ
Одним з головних досягнень Української держави за роки
незалежності в соціально-культурній сфері стала прогресивна зміна всієї
парадигми культурного розвитку суспільства, що призвело до поступової адаптації
останньої до нових соціально-економічних умов. Як відзначається в Державній
програмі розвитку культури на період до 2007 року, “з цією метою
розроблено і прийнято низку нових законів, створено відповідні умови для
функціонування закладів культури, підприємств, установ та організацій у цій
сфері, відбулися помітні зміни в системі підготовки кадрів”. Водночас царина
культури в Україні перебуває в стані, який не повною мірою задовольняє потреби
культурного та духовного відродження Українського народу, у зв’язку з чим
потребують реформування законодавча база у сфері культури, удосконалення – механізми
фінансування й оподаткування закладів культури, необхідно залучення інвестицій,
підтримка організацій культури всіх видів і форм власності [5].
Серед результатів демократичних реформ щодо культури в Україні слід відмітити: а) вивільнення творчості і культурного життя від ідеологічного й політичного пресингу; б) подальшу децентралізацію й деконцентрацію управління культурою в державі, що супроводжуються пріоритетною дією принципу субсидіарности (додатковості), основною вимогою якого в умовах демократії є прийняття рішень на найближчому до громадянина рівні органами, що виконують публічні функції, зокрема, органами місцевого самоврядування; в) зростаюче різноманіття культурних устремлінь і проявів, викликане розширенням міжнародних контактів і доступом до сучасної індустрії культури.
Викладене
дозволяє дійти висновку, що сьогодні в Україні разом із становленням і
розвитком держави й громадянського суспільства народжується нова модель культурної
політики, що, у свою чергу, потребує подальшого підвищення якості державного
керівництва соціально-культурним будівництвом, формування на підставі сучасних
досліджень стилю, методів і правових форм цього керівництва з урахуванням специфіки
суспільних відносин у такій неоднозначній і складній царині, як культура й мистецтво.
За цих обставин першочерговим завданням функціонування державних органів влади
й управління у сфері культури, яке останні повинні вирішувати у взаємодії з
громадськими інститутами, культурною інтелігенцією й видатними діячами культури,
є формування засад і напрямків культурної політики держави, що має неабияке
соціально-економічне, культурно-мистецьке й загальнополітичне значення.
Принципи цієї нової культурної політики повинні бути закріплені у спеціальному
комплексному за предметом регулювання Законі України “Про культуру”, що
сприятиме систематизації тих нормативних положень, які вже працюють на
практиці, однак, є розпорошеними в багатьох правових актах різної юридичної
сили.
У той же час процеси, що відбуваються в Україні, не можна розглядати ізольовано, оскільки за часом вони збігаються з глобальною трансформацією самого феномена культури, що стосується багатьох країн світу, зокрема, сучасних європейських держав. Це надає для України реальну й унікальну можливість синхронізувати свій культурний розвиток і погляди на засоби і форми державного впливу на культурний процес з міжнародним співтовариством на засадах вдумливої оцінки й зіставлення тих фактів і явищ, які можна спостерігати сьогодні в культурно-мистецький сфері різних країн.
У науковій літературі, присвяченій теоретичним питанням державної політики взагалі й культурної, зокрема, основна увага приділяється таким аспектам, як процес розробки політики, зміст політики у відповідній сфері, результати й наслідки реалізації політики тощо [Див.1]. Паралельно з цим вирізняється низка теоретичних підходів до вивчення державної політики, придатних для позначення системи координат наукового дослідження діяльності органів державної влади по опрацюванню певної політичної лінії у царині культури. Розв’язанню нагальних проблем культурної політики, регулюванню суспільних відносин у цій сфері, засобам цілеспрямованого впливу на її стан, сукупності відповідних дій органів державної влади й органів місцевого самоврядування, питанням міжвідомчої координації присвячені праці як зарубіжних науковців (С. Мандрі, Е. Еверітта [3], так і російських та українських авторів (І. Бутенка, К. Разлогова [4], О. Гриценка, М. Стріха [2]) та ін.
Однак питання культурної політики ще недостатньо досліджуються комплексно, з урахуванням сучасних досягнень науки державного управління. Тому метою даної статті є визначення теоретичних засад формулювання культурної політики на стадіях її ініціювання й реалізації, огляд тих об’єктивних і суб’єктивних чинників, що можуть ускладнити державну діяльність у цьому напрямку, з використанням європейського культурно-політичного досвіду, що, на нашу думку, дозволить з різних позицій і точок зору здійснити загальний аналіз державної культурної політики в сучасній Україні і сформулювати основні завдання її розвитку.
Розробка загальної стратегії державної культурної політики має здійснюватися згідно з цілями і принципами, закріпленими в найважливіших міжнародно-правових документах про культуру: Декларації про культуру, прийнятій Всесвітньою конференцією по культурній політиці (Мехіко, 1982 р.); Міжнародній програмі заходів Всесвітньої комісії з культури й розвитку “Наше творче різноманіття” (Генеральна асамблея ЮНЕСКО, 1995 р.); програмі дій “Використання культурної політики з метою розвитку”, прийнятій на Міжурядовій конференції європейських держав (Стокгольм, 1998 р.); Європейської культурної конвенції, інших документах Ради Європи; документах Європейського культурного фонду та Європейської асоціації художніх організацій [3].
Вищезгадані документи з питань державної культурної політики стосуються насамперед включення останньої ключовим компонентом у загальний контекст стратегії розвитку, врахування традицій стосовно підтримки і фінансування культури, функцій і рівнів системи управління культурою, у тому числі питань оптимальної побудови адміністративної структури, розподілу обов’язків, механізмів прийняття рішень, взаємодії й координації різних урядових структур і відомств за тими чи іншими напрямками. Подібна проблематика в теоретичному плані вимагає комплексного використання двох підходів – традиційного інституціонального (системного) і більш нової концепції політичного процесу.
Відповідно до першого з названих підходів державна культурна політика розглядається як результат діяльності державних інститутів (парламенту, уряду, спеціально уповноваженого державного апарату тощо), що застосовують певні адміністративні процедури. Водночас аналіз практики функціонування відповідних органів влади й органів управління в Україні дозволяє виявити низку суттєвих чинників, що заважають ефективній роботі цих органів і структур по регулюванню конкретних напрямків культурно-мистецької діяльності. Це пов’язано передовсім із недостатністю заходів по оновленню змісту владно-розпорядчої діяльності в царині культури, що є одним із завдань адміністративної реформи в Україні, і стосується функціонування Міністерства культури і мистецтв України, інших центральних органів виконавчої влади, до компетенції яких віднесені окремі питання названої сфери, обласних управлінь і районних відділів культури, тобто всіх рівнів системи органів управління культурою в країні. Основною проблемою тут є те, що на зміну централізації управління, яка існувала раніше, поступово приходить раціональний принцип розподілу функцій і повноважень, що нормативно закріплюється не тільки в законах, прийнятих на виконання положень Конституції України, а й у нормах, що регламентують основи діяльності кожного з цих органів. Погляд на те, як за цих умов здійснюватиметься державна культурна політика, дозволяє з достатньою обґрунтованістю припустити, що подібно до таких країн, як Італія, Франція, а також деякі постсоціалістичні країни (Болгарія, Чехія), і в Україні повинна зберігатися досить сильна позиція держави у сфері культури. Культурна політика в державі має й надалі проводитися в рамках ієрархічної системи управління централізованого типу за участю місцевого самоврядування, на основі Законів та інших нормативних актів. Тому забезпечення установ царини культури й мистецтв потрібними ресурсами (фінансами, будівлями, кадрами тощо) повинно в основному входити до кола завдань Міністерства культури і мистецтв України (за винятком тих, що перебувають у комунальній власності).
Перевагами інституціонального підходу, що передбачає сильну позицію центральних органів влади і збереження певної централізації управління, в контексті державної культурної політики є можливість послідовного підходу до постановки й вирішення проблем на всіх рівнях, забезпечення контролю за дотриманням установлених норм і правил, заінтересованість держави в питаннях розвитку культури й у результатах культурної діяльності, закріплення її стратегічної позиції у вигляді чітких критеріїв і стандартів здійснення культурно-мистецької діяльності. Серед недоліків, пов’язаних з інституціональним підходом до управління культурою в державі, слід віднести низький рівень взаємодії між різними ланками управління й окремими органами щодо розмежування повноважень та функцій і розподілу відповідальності, що призводить до таких хиб у внутрішньому змісті управлінської діяльності, як відсутність її гнучкості, мобільності, недосконалість адміністративно-процедурної діяльності по формуванню й реалізації культурної політики. Особливо важливо, щоб ця політика завжди здійснювалася переважно у правових формах на підставі законодавчих актів.
Як уже відзначалося, невід’ємною частиною сучасного політико-адміністративного процесу в Україні є постійний перерозподіл функцій між центром, регіонами й місцевою владою. Одночасно з цим традиційна модель розробки державної політики, яку можна умовно назвати “сверху донизу”, поступово замінюється новою моделлю “знизу доверху”, при якій ініціювання і формування політики починається з нижніх сходинок державного управління за активною участю громадських об’єднань і формувань, на підставі пропозицій і з урахуванням міркувань яких і розробляються цілісна державна політика в певній сфері життєдіяльності. Ця модель більше відповідає букві й духу адміністративної реформи, що триває зараз в Україні, оскільки її результативність знаходиться у прямому зв’язку зі ступенем відповідності діяльності органів державного управління основним адміністративним цінностям, характерним для демократичних держав. Такими принципами, що є основними стосовно діяльності всіх владних інститутів, усіх адміністративних процесів, завдяки чому вони стають придатними для перевірки з боку зовнішніх структур (парламенту, судових органів, громадських організацій, громадян), є надійність, прозорість, підзвітність, адаптованість, ефективність [1, с. 218].
Система управління культурою в державі може бути розглянута у статиці, однак важливо бачити й динаміку її функціонування, як постійний політичний процес, безупинний і повсякденний. Для цього логічно використовувати категорії й терміни концепції політичного процесу. Ця теорія й відповідна їй модель дістали поширення в багатьох країнах світу, де у практиці діяльності державних і суспільних структур по формуванню й реалізації політики найбільш використовуваним і популярним підходом є акцентування цілей, змісту, характеристик і результатів державної політики у сфері культури, що дозволяє підкреслити не тільки структурно-управлінські чи правові аспекти, й моральні сторони цієї політики, які набувають особливого значення в консолідації громадянського суспільства й побудови правової держави. Подібна, часом вельми результативна культурна політика в даний час провадиться в таких країнах, як Ірландія, Фінляндія, Великобританія, США, де декларується принцип політичного невтручання у справи культури й механізм прийняття рішень про фінансування цієї царини. Результатом подібної позиції є встановлення специфічної моделі управління культурою в державі, що одержала назву “на відстані витягнутої руки”. У процесі її функціонування вирішення багатьох питань, як і розподіл коштів, виділених парламентом на культуру, відбувається за посередництвом низки зовні незалежних організацій, таких, наприклад, як чотири Національні Ради у справах мистецтв у Великобританії або Національний фонд підтримки мистецтва США, де крім бюджетних коштів акумулюються пожертвування на культуру, що залучаються федеральним урядом через систему податкових пільг.
З одного
боку, подібний підхід дозволяє забезпечити більшу відповідність державної
допомоги, що надається безпосереднім потребам, оскільки це сприяє розвитку культурного
різноманіття й культурної діяльності на місцях. З іншого – серед серйозних
недоліків подібної моделі – виведення моменту реального прийняття рішення з
поля зору зовнішніх організацій і зниження можливостей державного й суспільного
контролю за витратою коштів. До того ж держава, по суті, втрачає
заінтересованість у тому секторі, який вона не може контролювати безпосередньо.
У зв’язку з цим повне відмовлення від централізованого державного регулювання у
сфері культури для України вбачається недоцільним, що, однак, не означає
відмови від принципів і позитивних аспектів концепції політичного процесу. Для
цього слід щодо культурно-мистецької сфери нормативно конкретизувати норму,
закріплену в ст. 38 Конституції України, стосовно участі громадян в управлінні
державними справами, завдяки цьому основним питанням державної політики в
царині культури має стати впровадження громадського характеру управління, що
полягає у відмові держави від монополії на вирішення всіх глобальних питань
функціонування й розвитку культурного життя й участі в ньому громадян і громадських
структур на паритетних засадах з органами державної влади.
Таким чином, досвід зарубіжних держав і сучасні стратегічні принципи розвитку,
закріплені в міжнародних політичних документах, дозволяють основними напрямками
(завданнями) державної культурної політики в Україні в умовах її вступу у
світовий культурний простір назвати, по-перше, сприяння з боку державних органів
влади й органів управління, що займають активну і заінтересовану позицію (тобто
суб’єктів культурної політики) реалізації й поєднання інтересів різних
суб’єктів, які безпосередньо діють у сфері культури (суб’єктів культурної
діяльності – громадян, громадських формувань, творчих колективів та їх
об’єднань, культурних закладів і їх працівників, творчих спілок та
асоціацій тощо); по-друге, створення умов для конструктивної взаємодії
обох видів суб’єктів у режимі діалогу заради досягнення спільних цілей. Усе це
дозволяє розглядати державну культурну політику не тільки у статиці, приділяючи
основну увагу структурі й складникам механізму державного управління культурою,
а й у динаміці, акцентуючи питання функціонування цього механізму саме як
культурно-політичний процес.
Подібний комплексний підхід можна позначити як “системно-діяльнісний”,
оскільки він ґрунтується на послідовному розрізненні суб’єктів культурної
політики і суб’єктів культурної діяльності, на розгляді їх позицій та інтересів
(ініціюванні) й остаточному формулюванні у процесі легітимації державної
культурної політики засобів, способів та умов, необхідних для здійснення різних
видів останньої, а також правових і організаційно-економічних форм активізації
державних органів влади й органів управління у сфері культури по створенню для
цього належних умов.
Список літератури: 1. Государственное управление: основы теории и
организации: Учебник: В 2-х т. – Т.1 / Под ред. В.А. Кобзаненко. – М.: Статут, 2002. – 336 с. 2. Культура в законі: Стан та проблеми правового регулювання
культури в Україні/ За ред. О. Гриценка
– К.: УЦКД, 1998. – 108 с. 3.
Культурная политика в Европе: выбор стратегии и ориентиры. Сб. матер. Сост.: Е.И. Кузьмин, В.Р. Фирсов. – М.:
Либерея, 2002. – 240 с. 4.
Культурная политика России. История и современность. / Отв. ред.: И.А. Бутенко, К.Э. Разлогов. – М.: Либерея,
1998. – 296 с. 5. Про затвердження
Державної програми розвитку культури на період до 2007 року: Пост. Кабміну //
Зб.уряд. норм. актів № 35. – К., 2003. – С. 68-74.
Надійшла
до редакції 22.10.2004 р.
УДК 343.2.01 Н.Н. Ярмыш, д-р юрид. наук
Национальная юридическая академия
Украины имени Ярослава
Мудрого,
г. Харьков
ПРОИСХОЖДЕНИЕ КАТЕГОРИИ “ПРИЧИНА”
КАК ПРОБЛЕМА ФИЛОСОФИИ И УГОЛОВНОГО ПРАВА
Вопрос о причинной связи в
уголовном праве отнюдь не является обособленным, локальным. Он восходит к проблеме
более высокого порядка – общенаучной, философской проблеме причины и следствия.
Очевидно, что только разобравшись в общих закономерностях, можно
экстраполировать их на отдельные, частные сферы. Понимая это, исследователи-криминалисты
стараются увязать свои представления о причинной связи с теми положениями,
которые они черпают из философских источников. Многоплановость проблем
причинности в уголовном праве, их сопряженность с философией и порождают то
разнообразие взглядов, позиций, теорий, которыми богата уголовно-правовая
наука, но которые, к сожалению, не всегда помогают в решении конкретных
жизненных проблем.
В
большей или меньшей степени исследованию причинной связи на протяжении
последних десятилетий уделили внимание Л.А. Андреева, М.И. Бажанов, Е.В.
Благов, Ф.Ю. Бердичевский, В.И. Борисов, Т.П. Васьков, А.С. Горелик, И.И. Горелик, М.С. Гринберг, Н.Д. Дурманов,
Я.М. Злоченко, В. Киреев, М.И. Ковалев, И.Я. Козаченко, Н.И. Коржанский,
М. Корчан, В.Н. Кудрявцев, Н.Ф. Кузнецова, В.Н. Курченко, П.С. Матышевский, П.П. Михайленко, Е.Я. Мотовиловкер,
Н.И. Панов, А.А. Пионтковский, Н.С. Романов, З.М. Соколовский., В.В. Сташис,
С.А. Тарарухин, А.А. Тер-Акопов, Г.В. Тимейко, А.Л. Тимчук, А.Н. Трайнин, М.Д.
Шаргородский, а также другие ученые, которые затрагивали проблемы причинной
связи при анализе конкретных статей Особенной части Уголовного кодекса. Тем не
менее, вопрос о признаках причинной связи, о сущности
процесса причинения в науке уголовного права был и остается остро
дискуссионным. Наиболее обширным проблемным полем является дискуссия о том,
обладает ли причиняющими свойствами пассивное поведение человека – его
бездействие или же в качестве такого фактора способно выступать лишь поведение
активное.
Данная статья имеет целью обосновать активный характер
процесса причинения нетрадиционным для уголовного права способом, а именно, на
основе анализа философско-лингвистических исследований происхождения самой
категории “причина”. Исследуемая проблема входит составной частью в более
широкую – проблему признаков причинной связи.
Философам давно известно, что
многие научные проблемы решаются через призму языка. Более того, они уверены,
что пренебрежение исследованием филологического аспекта происхождения и становления
философских категорий, как и других научных понятий, “почти неизбежно приводит
к появлению их неопределенности, двусмысленности, которые всегда были серьезным
препятствием на пути конкретизации научных теорий” [1, c. 18].
Замечено, что в последнее десятилетие движение философии в область истолкования
слова существенно активизировалось. Это объясняют раскрепощением философии,
освобождением от идеологических запретов. Роли языка, слова в процессе познания
посвящают кандидатские и докторские диссертации [См.: 15, 13]. Сейчас уже никто
не сомневается, что объединенные усилия философии и языкознания в исследовании
процесса становления категорий диалектики могут внести существенный вклад в их
дальнейшую разработку.
Нет сомнений, что
глубокий философский смысл заложен буквально в каждом слове. Поскольку язык
неразрывно связан с действительностью, активно с ней взаимодействует, он
представляет собой тот “философский предмет, где происходит встреча науки и
опыта человеческой жизни”. [5, c. 81]. В слове, разъяснял крупнейший психолог Л.С.
Выготский, кристаллизуется не только ничтожно малый опыт отдельного человека,
но и безграничный опыт всего человечества. Поэтому слово вполне можно
расценивать как “факт объективной действительности, независимый от сознания
человека” [2, с. 9, 16, 205]. Данные психолингвистики также
констатируют “сущностную связь базисных элементов языка с предметными формами
человеческой деятельности” [19, c. 177]. Эти же данные свидетельствуют: система смыслов,
для выражения которых служит язык, в принципиальных пунктах является общей для
всех языков, поскольку “имеет внеязыковую природу…, определяется внеязыковыми
обстоятельствами, с которыми вынужден считаться каждый язык” [6, c. 231]. Признано бесспорным,
что концептуальная модель мира содержит информацию, представленную в понятиях,
ей соответствующих, несет в себе адекватное знание о мире. И это, как говорят
философы, проявляется в успешности практики, опирающейся на информацию,
полученную с помощью языка. Если бы язык нес ложную информацию, то человек
просто не смог бы существовать. “Весь опыт мира опосредован языком…, потому он
и есть “всеобъемлющая истолкованность мира” [14, c. 47, 57, 61].
Наука возникает из практического, обыденного опыта людей,
поэтому и все научные, в том числе и философские термины берут начало в обычной
разговорной лексике. Причем спецификой философской терминологии является то,
что она, как никакая другая научная терминология, формируется из лексики
обыденного языка. Язык философии ближе к живому, естественному языку, чем язык
специальных наук. То, что в философии называют обыденным языком, есть язык
здравого смысла. Именно он исторически явился первой языковой картиной мира.
Язык философии действительно изобилует словами, фиксирующими жизненный опыт людей.
Философия углубляет, систематизирует эти понятия, но не устраняет их общего,
обыденного смысла. Специалисты в области философии, филологии, логики постоянно
подчеркивают терминологическую общность философских категорий, понятий частных
наук и языка обыденного мышления.
Исходя из того, что терминология представляет собой
сущность самих объективных явлений, познавательной функции философских
категорий (как и других, казалось бы, отвлеченных понятий) придают огромное
значение: философские категории ставят в один ряд с искусственными орудиями
труда. Поэтому чрезвычайно важным условием познания считается сохранение
этимологического смысла слова в соответствующем понятии, категории. Вот почему
этимологии, происхождению слова, придают во многом решающее значение для
уяснения, истолкования самого того объективного явления, процесса, которое
определенным термином фиксируется в науке.
Специалисты уверены, что глубинное содержание логических
категорий в определенной степени раскрывается при исследовании древнейших
значений слов, которые их выражают. Немаловажная роль здесь принадлежит
семиотике – науке, предметом которой являются знаковые системы, в частности,
“язык как особый их вид, как главная из знаковых систем человека” [3, c. 36-46].
В философии понятие причинной связи используется как уже
готовый элемент, выработанный в рамках обыденного мышления. Это подтверждается
не только теоретическим анализом, но и тем обстоятельством, что понятие причины
чрезвычайно распространено, часто употребляемо в повседневной жизни. Считается,
что какого-либо более точного концептуального определения, чем-то, которое
может дать любой человек, отталкиваясь от своих житейских представлений, наука
не дает. Поэтому “выяснение содержания понятия причинной связи требует анализа
его истоков в обыденном мышлении и практической деятельности” [12, c. 11,
217]. Всем сказанным выше и объясняется пристальное внимание философов к
языковедческой стороне категории “причина”, попытки найти ее тайный смысл в
глубинных языковых пластах веков и тысячелетий.
Проблему языка философия избрала в качестве одной из самых
своих популярных и увлекательных проблем, едва сформировавшись как наука.
Исследования причинности на базе лингвистического анализа начались еще в
античный период. Этому посвящена вся пятая книга “Метафизики” Аристотеля, к
этимологическому разбору философских понятий прибегали такие мыслители, как Дж. Локк,
Г. Гегель, Л. Фейербах, Ф. Энгельс.
Продолжаются лингвистические изыскания и по сей день. Современных работ по этой
тематике достаточно много. Среди них, как представляется, важное место занимает
фундаментальное произведение одного из классиков современной философии А.Г. Спиркина
“Происхождение сознания” [17], а именно, раздел “Происхождение категории причинности”.
Серия работ, посвященных специально этой проблеме, принадлежит О.В. Маслиевой [8-10]. Многие ученые
обращаются к этим проблемам в связи с другими исследованиями, в которые вопросы
происхождения категории причинной связи входят составной частью [3, 4, 7, 12].
Конечно, главное во всех исследованиях – это семантическая (смысловая) сторона
этимологии (происхождения) категории причинности.
К счастью, слово “причина”, несмотря на свою исключительную
древность и высокую степень абстракции, не утратило связи со своим этимоном
(исходным значением). Это предоставляет ученым богатейшие возможности, которыми
они всесторонне пользуются. Исследования на обширном языковом поле, включающем
совершенно разные, сформировавшиеся независимо друг от друга, языковые системы,
дают поразительно сходные, а иногда и “доходящие до прямых совпадений”
результаты. Эти семантические параллели служат основанием для заключения о
принципиальном единстве формирования представлений о причинности у разных народов [7, c. 51].
Исследователи имеют
серьезные основания для заключения о связи древнейших значений этих слов с
обозначением некоторых практических действий, сторон производственного
процесса, а также орудий или предметов труда, т.е. всех составляющих моментов
трудового процесса. Пишут о том, что понятие причины возникает из “обозначений
зажигания огня, поворота борозды на меже и подобных жизненно необходимых человеку
действий”, что первые представления о причинности возникали у людей благодаря использованию
примитивных орудий труда, что они связаны с обозначением самих этих предметов
(щит, палка и т.д.) Именно в орудийных действиях заложены основы осознания причинности.
Между тем выявлены следующие тенденции развития языка.
Чтобы выразить общие черты некоторого множества явлений, слово должно
освободиться от сходства с конкретными предметами, которые оно обозначает. Так
и происходит: слово постепенно наполняется более глубоким, более общим
содержанием [7, c. 51; 3, c. 37, 39;
4, c. 29, 52]. Проведенный исследователями
статистический анализ полученных материалов показал, что большинство слов,
обозначающих понятие причинности, связаны не с названиями предметов, а со
значениями действий. Большая их часть происходит от конкретных видов
деятельности [9, c. 56; 8, c. 4]. Так,
современное английское cause (причина), французского происхождения, восходит к
латинскому causa, которое, в свою очередь, проистекает от caud-ta, что первоначально
означало “удар”. Аналогичное (связанное с тем или иным действием) значение имеет
это слово на санскрите, в латинском, итальянском, испанском, румынском языках:
бить, ударять, колотить, толочь, чеканить, приводить в движение, бросать, помогать,
заставлять, содействовать; означает оно и удар как основание для судебного
дела.
Такую всеобщность мышления объясняют глубоким единством
человеческого разума, единой логической структурой мышления всего человеческого
рода. А диалектика мысли неразрывно связана с диалектикой самой
действительности. Поэтому единство внутренних законов слова, неотделимого от
мышления, справедливо считают еще одним подтверждением того, что оно есть
средство постижения единых закономерностей объективной действительности,
существующей независимо от субъекта. Объективной основой представлений человека
о причинности явились реальные каузальные связи объективного мира, природы.
Определенная часть слов, лежащих в основе понятия
“причина”, не связаны с конкретным видом деятельности, а обозначают действие
вообще, безотносительно к его виду. В древнейшей форме китайского иероглифа
понятие причины обозначено в виде руки, держащей палку. Это есть символ
действия. В русском, украинском, польском, чешском, словацком языках слово
“причина” имеет общеславянский корень “чин”. Первоначальное значение его –
“действие”. На наш взгляд, об этом же свидетельствует и вполне современное
слово “учинить”.
Данные языкознания показывают, что осознание причинных
связей следует за осознанием связей и обусловленности вообще. Сначала выделяются
связи, лежащие на поверхности: сосуществования, временные (связи следования
одного за другим), подобия. Постепенно на основании своего повседневного опыта
человек осознавал тот факт, что определенные события не просто следуют друг за
другом, но и то, что между ними имеются более глубокие связи, недоступные
непосредственному восприятию, причинные. От сосуществования к каузальности –
таков был общий путь познания. При этом философы подчеркивают, что ссылкой на
постоянный характер связи, на наблюдение невозможно доказать существование
связи именно причинной. Но и эту трудность разрешила практика. Воспроизводя
условия, при которых ранее совершалось действие, и добиваясь желаемого результата,
человек убеждался в необходимом характере данной связи и конкретно в данном
причинном отношении: он практически осуществлял, чувствовал и осознавал эту
связь. Практика же и подводит человека к представлению о наличии некоего
механизма причинения, не связанного с его действиями. А это уже позволяет
понять, к примеру, что “день не вызывается
ночью, хотя и регулярно возникает после нее” [11, c. 123]. Таким образом,
постепенно человек приходит к пониманию того, что всякое изменение в природе и
без его участия тоже имеет свою причину.
Объективные существенные свойства проявлялись и
закреплялись в сознании благодаря повторяемости процессов практики. Так
рождается представление о необходимом характере причинных связей. Уверенность в
необходимом характере причинения становится непременным условием всякой
практической деятельности. Необходимость в этом случае понимают как
повторяемость определенных причинных отношений в сходных условиях, как
закономерность. Вот почему в словах, выражающих понятие причинности, начиная с
некоторого времени, получает отражение связь категорий причинности и
закономерности, закона. Понятия причинности и закономерности толкуются как
близкие, однопорядковые [4, с. 32-42, 53-58, 89-95; 17, с. 336,
337, 440-442, 455; 8, c. 6, 7].
Понятие причинности развивалось вместе с усложнением
общественной жизни человека. В его содержание включаются уже различные
морально-этические, правовые аспекты жизни общества, различные стороны
социальных отношений. В немецком, датском, шведском, голландском языках лингвисты
прослеживают связь слова “причина” со значениями “спор”, “жалоба”, “процесс”,
“судебное дело”, “спорное дело”. Установлено, что на определенной ступени
становления этой категории термины “cause” в английском и “причина” в
славянских языках стали использоваться также для выражения социальных
отношений. В современном английском есть юридический термин “cause” со
значением “судебное дело”, “процесс”. Следовательно, на более высоком смысловом
уровне развития категории причинности начинается интерпретация причинной связи
как закона, действующего в рамках отношений между людьми. Филологи
констатируют, что в словах, выражающих причинность, на этом этапе связь с
понятием закона прослеживают не прямо, а через понятие судебного дела, вины и
т.п.
Исследователи обращают внимание, на что на протяжении
истории развития языка прослеживается тесная связь понятий причины и вины. И в
современных славянских языках слово “вина”, помимо своего основного значения,
еще употребляется в смысле причины чего-либо нежелательного: “греха, проступка,
преступления” [16, c. 175; 18,
c. 71]. В некоторых нынешних
диалектах русского языка слово причина имеет значение “беда, несчастье, помеха,
вина” [10, c. 111]. Этимологические
словари всегда помещают эти два значения рядом.
Действие – таково семантическое ядро причинности, которое
сохраняется на протяжении всего становления этой категории вплоть до наших
дней. Этот стержневой смысл отражен в истории языка, он не может бесследно
исчезнуть в процессе эволюции понятия причинности. Исследователи ни в малейшей
мере не сомневаются и в том, что категория причинности вытекает из самой сущности
материи – ее активности. Представление о причинности человек имеет постольку,
поскольку имеет представление об активности.
Анализ историко-логико-философско-лингвистических
и других исследований, посвященных категории “причина”, дает все основания
считать, что активность – необходимая черта причинного отношения. Таким
образом, сама суть процесса причинения заключается в активном (преобразующем,
производящем вызывающем, порождающем) характере причины. Считаем, что именно
такой подход должен быть признан ключевым моментом в толковании причинной связи
и наукой уголовного права. Взгляд на активность как атрибут причинения позволяет
исследовать уголовно-правовую проблему бездействия под более четким углом
зрения.
Список литературы: 1. Агудов В.В. Категории “форма” и
“структура”. – М.: Знание, 1970. – 48 с. 2. Выготский Л.С. Избранные психологические
исследования / Под. ред. А.Н. Леонтьева и
А.Р. Лурии. – М.: Изд-во АН РСФСР, 1956. – 518 с. 3. Деборин А.М.
Заметки о происхождении и эволюции научных терминов // Вопр. языкознания. –
1957. – № 4. – С. 36-46. 4. Кузьмина А.А. Категория причинности и практика.– М.: Высш. шк., 1964. –
96 с. 5. Левин А.Е Диалектика качественных и
количественных отношений (гносеологические аспекты) // Вопр. филос. – 1976. – №
10. – С. 80-88. 6. Лекторский В.А. Субъект, объект,
познание. – М.: Наука, 1980. – 360 с. 7. Макаров М.Г. Отражение
становление категории цели в развитии языка // Учен. зап. Тартус. ун-та. – Вып.
324: Тр. по филос.–Тарту, 1974. – С. 35-53. 8. Маслиева О.В. Генезис
категории причинности (на материале истории языка): Автореф. дис. …канд. филос.
наук. – Л., 1978. – 19 с. 9. Маслиева О.В. Об истории языка как
средстве исследования категорий диалектики // Материалистическая диалектика и
частные науки. – Л.: Наука, 1976. – С. 52-58. 10. Маслиева О.В.
Языковый анализ в исследовании причинности // Детерминизм, причинность,
организация. – Л.: Наука, 1977. – С. 107-116. 11. Нарский И.С.
Неопозитивистские концепции причинности и наука // Совр. детерминизм и наука:
Т.1 Общ. проб. детерминизма. – Новосибирск: Наука, 1975. – С. 197-215. 12. Перминов
В.Я. Проблема причинной связи в философии и естествознании. – М.: Изд-во
МГУ, 1979. – 223 с. 13. Радченко О.А. Язык как миросознание:
лингвистическая концепция: Автореф. дис. … д-ра филос. наук. – М., 1998. – 46
с. 14. Ромащенко Л.С. Соотношение философских категорий и языка
обыденного общения как компонентов познавательной деятельности: Дис. … канд.
филос. наук. – Саратов, 1995. – 155 с. 15. Семакина И.А. Бытие как текст
(проблема самоопределения смысла): Дис. … канд. филос. наук. – Ижевск, 1998. –
150 с. 16. Словарь русского языка: В
4-х т. – Т.1. – М.: – Рус. яз., 1985. – 696 с. 17. Спиркин А.Г. Происхождение
сознания. – М.: Политиздат,1960. – 470 с. 18. Ожегов С.И. Словарь русского
языка / Под ред. Н.Ю. Шведовой: 16-е
изд. – М.: Рус. яз., 1984. – 797 с. 19. Шульгин Д.Н. Язык как модель
человеческой культуры: Дис. … канд. филос. наук. – М., 1998. – 185 с.
Надійшла до редакції
12.10.2004 р.
УДК 343. 237 О.В. Ус, асистентка
Національна юридична
академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ПІДБУРЮВАННЯ ДО ЗЛОЧИНУ
ТА ЕКСЦЕС СПІВУЧАСНИКА
Питання відповідальності співучасників, зокрема підбурювача до злочину, є одними зі складних як у науці кримінального права, так і в правозастосовчій практиці. У різний час до аналізу окремих аспектів цієї проблеми в наукових роботах, присвячених здебільшого загальному вченню про співучасть, зверталися Ф.Г. Бурчак, П.І. Гришаєв, М.І. Ковальов, Г.А. Кригер, П.Ф. Тельнов [Див.: 3; 4; 6; 9] та ін. Однак рівень наукового опрацювання спеціальних питань відповідальності за підбурювання (невдале підбурювання, ексцес тощо) навряд чи можна визнати достатнім, що викликає на практиці досить багато питань при вирішенні конкретних кримінальних справ. Спірним залишається й питання про відповідальність підбурювача за наявності ексцесу співучасника. Аналіз кримінально-правових норм, публикацій із зазначеної проблеми дозволяє виділити основні питання, які потребують дослідження, а саме: а) установлення правових меж визнання діяння співучасника ексцесом і б) кваліфікація дій підбурювача за наявності такого ексцесу.
У слідчо-судовій практиці часто зустрічаються ситуації, коли співучасник у процесі реалізації спільного умислу з різних причин об’єктивного й (або) суб’єктивного характеру відхиляється від досягнутої згоди, вчиняє злочин, не охоплюваний ні прямим, ні навіть непрямим умислом підбурювача. Вихід за межі умислу співучасників, відступ від домовленості, що відбулася між ними, і визнається в науці кримінального права ексцесом (від лат. ехсеssus – вихід, відступ, відхилення).
Оцінюючи такі ситуації, слід звернути увагу перш за все на те, що відступ від загального злочинного задуму розглядається як ексцес лише за умови, якщо він має юридичне значення, тобто впливає на кваліфікацію дій співучасників. Наприклад, якщо виконавець замість наміченого використання відмички для здійснення крадіжки з проникненням у житло застосовує лом, можна вести мову лише про фактичний відступ від згоди. Юридично такий відступ не є ексцесом, оскільки не стосується ознак складу злочину, на вчинення якого відбулася змова, а значить, не має кримінально-правового значення і не впливає на кваліфікацію дій співучасників.
Треба враховувати також і те, що вихід за межі умислу співучасників може статися з різних причин (приміром, у результаті помилки) і як наслідок – з різним психічним ставленням до вчиненого (необережно або умисно). Вважаємо, що під ексцесом слід розуміти лише умисне відхилення співучасника від попередніх намірів. Таке твердження випливає з того, що при вчиненні злочину через необережність або при вчиненні діяння невинно співучасті немає. І тільки при умисному злочині необхідно встановлювати спрямованість і зміст умислу співучасників з метою з’ясування наявності або відсутності ексцесу в діянні і вирішення питання про його кваліфікацію.
Необхідно зауважити, що у кримінально-правовій літературі проблема ексцесу розглядається стосовно діяльності виконавця, бо, на думку деяких учених, при здійсненні ексцесу будь-який співучасник виступає його виконавцем унаслідок того, що він безпосередньо виконує дії, які утворюють об’єктивну сторону злочину, що є результатом ексцесу [2, с. 96; 8, с. 212]. Однак, на наш погляд, “автор” ексцесу може виконувати роль не лише виконавця, а й іншого співучасника – організатора, підбурювача чи пособника. Тому такий “вихід” за межі домовленості, далеко не в усіх випадках буде пов’язаний із виконанням об’єктивної сторони складу злочину. Так, пособник, якого схилили до участі в конкретному злочині, у процесі надання порад виконавцеві умовив його вчинити більш тяжкий злочин, здійснивши в такому випадку роль не лише пособника, а й підбурювача; або виконавець, якого схилили до вчинення вбивства, не виконує його безпосередньо, а створює для цього групу осіб.
Викладене свідчить, що стосовно діяльності підбурювача
ексцес – це умисний вихід співучасника за
межі предмета схиляння, тобто вчинення злочину, умисел на здійснення якого
виник не в результаті підбурювання.
Підбурювач може схилити співучасника не лише до участі у злочині, а й до виконання конкретної ролі у спільному злочинному діянні. Як вбачається, вихід за межі згоди може бути 3-х видів:
а) вихід співучасника за межі тієї ролі, яка була погоджена з підбурювачем, у якому, у свою чергу, можна виділити: (а) виконання поряд із задуманою також ролі іншого співучасника (наприклад, підбурювач схилив співучасника до організації злочину, а останній здійснив крім цього ще й роль виконавця); (б) виконання співучасником іншої ролі порівняно з тією, яку відводив йому підбурювач (приміром, підбурювач схилив співучасника до пособництва, а він замість цього здійснив роль виконавця);
б) вихід співучасника за межі злочинного діяння, погодженого з підбурювачем. Такий ексцес може бути вчинено як одноосібно (самостійне виконання злочину, який став результатом ексцесу), так і в співучасті (наприклад, підбурювач схилив особу до пособництва у крадіжці, а ця особа свідомо сприяла вчиненню грабежу);
в) вихід співучасника за межі як ролі, так і діяння, погоджених з підбурювачем, тобто так званий “змішаний” ексцес, коли співучасник виходить і за межі відведеної йому підбурювачем ролі, і за межі зумовленого (погодженого) злочину (приміром, підбурювач схилив особу до пособництва крадіжці, а вона у процесі здійснення цієї ролі переконала виконавця вчинити розбій).
Установивши правові межі визнання вчиненого співучасником діяння ексцесом, слід вирішити і проблему кваліфікації дій підбурювача в таких ситуаціях, оскільки саме при вирішенні цього питання в теорії і слідчо-судовій практиці немає єдності думок.
Насамперед відзначимо, що відповідальність підбурювача при ексцесі співучасника визначається на засадах принципу суб’єктивного ставлення – у суворій відповідності зі спрямованістю та змістом його умислу. Це твердження випливає з ч. 5 ст. 29 Кримінального кодексу України (Далі – КК), де сформульовано положення про відповідальність співучасників при ексцесі виконавця – співучасники не підлягають кримінальній відповідальності за діяння, вчинене виконавцем, якщо воно не охоплювалося їх умислом. Стосовно підбурювача цю норму можна трактувати так: підбурювач не підлягає кримінальній відповідальності за діяння, вчинене співучасником, якщо воно не входило до предмета схиляння й не охоплювалося умислом підбурювача. У той же час невирішеним залишається питання про відповідальність підбурювача за схиляння до злочину, при вчиненні якого співучасник вийшов за межі домовленості.
Слід зазначити, що в теорії кримінального права вирізняють 2 види ексцесу – кількісний і якісний [2, с. 95, 96; 8, с. 211, 212]. Кількісний охоплює випадки, коли виконавець учиняє злочин, однорідний за своїм характером з тим, який він повинен був учинити за задумом співучасників (наприклад, учиняє грабіж або розбій замість задуманої крадіжки), а якісний має місце там, де особа вчинила злочин неоднорідний з тим, який було погоджено зі співучасниками (приміром, скоює зґвалтування замість або на додаток до замисленої крадіжки). Крім того, ексцес поділяють на види і за ступенем тяжкості: а) ексцес при вчиненні більш тяжкого злочину; б) ексцес при вчиненні менш тяжкого злочину [1, с. 6, 7].
При кількісному ексцесі підбурювач відповідає за співучасть у незакінченому злочині, оскільки злочин, до якого він схилив співучасника, не було завершено з причин, що не залежать від його волі. Однак аналіз останніх публікацій і вивчення практики свідчать, що існують різні думки щодо кваліфікації дій підбурювача в таких випадках. Деякі вчені вважають за необхідне кваліфікувати дії такого підбурювача з посиланням на ст. 14 КК як готування до злочину [1, с. 6; 7, с. 38], інші – за ст. 15 КК як замах на його вчинення [10, с. 262]. Серед науковців існує думка, відповідно до якої підбурювач у такому разі підлягає відповідальності за закінчений злочин, що охоплювався його умислом [5, с. 97, 98; 11 с. 49, 50]. На наш погляд, для вирішення цього питання необхідно встановити, на якій стадії спільного злочину намір співучасника переріс на вчинення іншого злочинного діяння і коли було припинено той злочин, до якого схилив співучасника підбурювач.
1. Якщо виконавець здійснює діяння, безпосередньо спрямоване на виконання злочину, і в процесі цього діяння його намір переростає на вчинення іншого однорідного злочину, то в діях підбурювача є замах на злочин, до якого він схилив співучасника. Так, якщо підбурювач схилив виконавця до вчинення крадіжки, а останній у процесі її здійснення скоїв грабіж, то підбурювач підлягає відповідальності за ч. 4 ст. 27, ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК.
2. Якщо виконавець відхилився від задуманого, навіть не приступивши до безпосереднього виконання злочину (його об’єктивної сторони), в такому разі намір на вчинення злочину не було реалізовано співучасником і спільна змова була перервана на стадії готування. Отже, тут у діянні підбурювача є лише ознаки готування до злочину в співучасті, що повинно знайти відбиття й у кваліфікації. Приміром, якщо підбурювач схилив виконавця до крадіжки, а той після змови, що відбулася, вирішив учинити розбій, у цьому випадку підбурювач підлягає відповідальності за ч. 4 ст. 27, ч. 1 ст. 14, ч. 2 ст. 185 КК.
При якісному ексцесі підбурювач може відповідати як за незакінчений, так і за закінчений злочин, до вчинення якого він схилив співучасника. Наприклад, якщо підбурювач схилив виконавця до вчинення крадіжки з проникненням у житло (ч. 3 ст. 185 КК), а виконавець у процесі її здійснення вчинив ще й зґвалтування господарки будинку, підбурювач підлягає відповідальності лише за співучасть у вчиненні крадіжки (4 ст. 27, ч. 3 ст. 185 КК). Якщо ж виконавець добровільно відмовився від здійснення крадіжки або з причин, що не залежать від нього, не довів цей злочин до кінця, підбурювач підлягає відповідальності за співучасть у незакінченому злочині. При цьому вирішення питання про кваліфікацію його дій визначається моментом припинення злочину виконавцем, змова на виконання якого відбулася з підбурювачем.
Розглянуті ситуації стосуються лише ексцеса виконавця, але не виключається можливість виходу за межі схиляння й інших співучасників. Таке відхилення від предмета схиляння ні на кваліфікацію дій підбурювача, ні на призначення йому покарання не впливає.
Наведене свідчить, що межі
ставлення у вину підбурювачеві того діяння, яке вчинив схилений ним до злочину
співучасник, не стільки залежать від виду ексцесу (кількісний чи якісний),
скільки визначаються вчиненням виконавцем (цілком або частково) об’єктивної
сторони складу злочину, до якого його схилив підбурювач.
Тому, на наш погляд, стосовно діяльності підбурювача доцільно виділяти такі види ексцесу:
а) учинення діяння, що містить поряд з ознаками предмета схиляння ще хоча б одну ознаку, яка має кримінально-правове значення й виходить за межі змісту згоди, що відбулася. У цьому випадку у формулі кваліфікації дій підбурювача буде фігуруватиме підбурювання до вчинення закінченого злочину в співучасті. Приміром, підбурювач схилив до крадіжки у значних розмірах, а виконавець учинив крадіжку в особливо великих розмірах;
б) учинення діяння, яке не містить навіть однієї з ознак складу злочину, до якого схилив підбурювач (тобто невиконання предмета схиляння в повному обсязі). Наприклад, підбурювач схилив до здійснення грабежу, а виконавець вчинив крадіжку. У такій ситуації підбурювач буде відповідати за підбурювання до незакінченого злочину в співучасті. При цьому рішення питання про кваліфікацію його дій залежить від того, на якій стадії спільного вчинення злочину умисел співучасника переріс на виконання іншого злочинного діяння.
Викладене дає підставу для наступних висновків:
1. Щодо діяльності підбурювача ексцес становить собою умисний вихід співучасника за межі предмета схиляння.
2. Ексцес співучасника може бути 3-х видів: а) ексцес, пов’язаний з виходом співучасника за межі тієї ролі, яка була погоджена з підбурювачем (виконання поряд з передбачуваною також ролі іншого співучасника або виконання співучасником іншої ролі порівняно з тією, яку відводив йому підбурювач); б) ексцес, пов’язаний з виходом співучасника за межі злочинного діяння, погодженого з підбурювачем; в) ексцес, пов’язаний з виходом співучасника за межі як ролі, так і діяння, погоджених з підбурювачем (“змішаний” ексцес).
3. Межі ставлення у вину підбурювачеві вчиненого схиленим співучасником діяння залежать не стільки від виду ексцесу (кількісний чи якісний), скільки визначаються здійсненням виконавцем (цілком або частково) об’єктивної сторони складу злочину, до якого його схилив підбурювач. У зв’язку з цим щодо діяльності підбурювача доцільно вирізняти такі види ексцесу: а) учинення діяння, що містить поряд з ознаками предмета схиляння ще хоча б одну ознаку, яка має кримінально-правове значення і виходить за межі змісту і спрямованості згоди, що відбулося; б) учинення діяння, яке не містить навіть однієї з ознак складу злочину, до якого схилив підбурювач.
4. Кваліфікація дій підбурювача залежить від того, на якій стадії спільного злочину умисел виконавця переріс на вчинення іншого злочинного діяння, а скоєння злочину, до якого схилив його підбурювач, було припинено.
Список
літератури: 1. Арутюнов А.А. Эксцесс исполнителя
преступления, совершенного в соучастии // Уголовное право. – 2003. – № 1. – С.
5-7. 2. Бажанов М.И. Уголовное право Украины: Общ. ч. – Днепропетровск:
Пороги, 1992. – 168 с. 3. Бурчак Ф.Г. Учение о соучастии по
советскому уголовному праву. – К.: Наук. думка, 1969. – 216 с. 4. Гришаев П.И., Кригер Г.А. Соучастие по уголовному праву. – М.:
Госюриздат, 1959. – 256 с. 5. Гуторова Н.А. Соучастие в преступлении
по уголовному праву Украины: Учеб. пособие. – Х.: ООО «Рубикон П», 1997. – 102
с. 6. Ковалев М.И. Соучастие в преступлении. – Ч. 1: Понятие соучастия //
Учен. тр. Свердл. юрид. ин-та. – Т. 3. – Свердловск, 1960. – 288 с. 7. Красиков
Ю.А. Лекция 10: Соучастие в преступлении / Под ред. А.И. Игнатова. – М.: Изд. гр. ИНФРА-М-НОРМА, 1996. – 48 с. 8. Кримінальне право України: Заг. ч.:
Підручник для студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти / За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація.
– К. – Х.: Юрінком Інтер – Право, 2001. – 416 с. 9. Тельнов П.Ф.
Ответственность за соучастие в преступлении. – М.: Юрид. лит., 1974. – 208 с. 10. Уголовное право Российской
Федерации. Общ. ч.: Учебник / Под ред. Б.В. Здравомыслова.
– Изд. 2-е, перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1999. – 480 с. 11. Улицкий С.Я.
Некоторые спорные вопросы учения о соучастии // Совершенствование правовых мер
борьбы с преступностью: Межвуз. темат. сб. – Владивосток: Изд-во Дальневост.
ун-та, 1986. – С. 47-51.
Надійшла до редакції 06.09.2004 р.
УДК 343.847 А.В. Ткачова, ст.
лаборантка
Національна юридична академія України
імені
Ярослав Мудрого, м. Харків
ЩОДО ІСТОРИЧНИХ
І СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ
ПЕРЕДУМОВ
ПОШИРЕННЯ ПРАКТИКИ ЗАСТОСУВАННЯ АЛЬТЕРНАТИВНИХ ВИДІВ ПОКАРАНЬ
Хоча
позбавлення волі залишається наріжним каменем сучасної системи кримінальних
покарань у будь-якій країні, поряд із цим уже тривалий час суспільство веде
пошуки нових видів покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, та шляхів
пом’якшення правового становища засуджених. Іншими словами, йдеться про так
звані альтернативні позбавленню волі види покарань, тобто про нетюремні чи
нев’язничні санкції.
Аналіз
призначення й виконання покарань в Україні свідчить, що протягом декількох
останніх десятиліть проводяться наукові дослідження, присвячені перш за все
проблемам позбавлення волі. Значний внесок їх у розвиток зробили такі вчені, як О.Б. Поваляєв, І.М.
Рагімов, Г.О. Радов, В.І Селіверстов, А.Х. Степанюк, Л.В. Яковлєва та ін.
[Див.: 7; 9-12; 14]. Проте дослідженню природи альтернативних видів покарань,
їх переваг порівняно з позбавленням волі, питань призначення й виконання, а
також розгляду передумов поширення практики їх застосування тільки останнім
часом в Україні стала приділятися серйозна увага, оскільки характерною рисою
сучасної політики Української держави у сфері виконання покарань є прагнення до
скорочення чисельності осіб, засуджених за злочини, що не становлять великої суспільної
небезпеки. Як підкреслює О.В. Беца, за роки незалежності в Україні було
засуджено за кримінальні діяння близько 2 млн. 300 тис. осіб, із яких понад 800
тис. – до позбавлення волі [2, с. 3]. За даними
Міжнародного центру тюремних досліджень станом на 1 січня 2004 р. за
чисельністю ув’язнених країна посідала шосте місце у світі. Її випереджають
лише США, РФ, Бєларусь, Казахстан і Туркменистан. Тому, звичайно, однією з
найгостріших проблем в Україні є переповненість виправних колоній і слідчих
ізоляторів. У зв’язку з цим слід погодитися зі справедливим зауваженням
П.Н. Посмакова, що, “пропускаючи” через виправні колонії значну частину
населення країни, ми якісно погіршуємо своє суспільство [8, с. 36]. У той же
час громадськість вкрай недостатньо проінформована про переваги для суспільства
застосування кримінальних покарань, альтернативних позбавленню волі.
Скорочення
чисельності таких осіб і більш широке застосування покарань, не непов’язаних з
ізоляцією від суспільства, викликано низкою чинників, серед яких насамперед
слід звернути увагу на аналіз історичних і соціально-економічних передумов.
Історичні передумови у процесі формування нового бачення пріоритетів у системі
кримінальних покарань, а отже, й кримінально-виконавчої системи України,
полягають у тому, що інтеграційний процес держави до європейського співтовариства
зумовив необхідність перегляду кримінального і кримінально-виконавчого вітчизняного
законодавства, його приведення до відповідних світових стандартів нормотворчої
і правозастосовчої практики. Зрозуміло, що вказаний процес, будучи частиною
більш масштабного процесу формування сучасної національної законодавчої бази,
торкнувся й багатьох інститутів кримінального і кримінально-виконавчого права.
Крім того, одним із напрямків реформування системи, яке розпочалося з
прийняттям у 1991 р. постанови Кабінету Міністрів України “Про основні напрями
реформування кримінально-виконавчої системи в Україні”, є створення законодавчої
бази, яка відповідала б вимогам міжнародної спільноти й була співвіднесена зі
змінами, що відбулися в українському законодавстві. До речі, як зазначив В.
Льовочкін, усі зміни, прийняті Верховною Радою України, спрямовані на
гуманізацію й демократизацію покарань [5, с. 5].
У
цьому зв’язку виникає необхідність імплементування низки положень міжнародно-правових
актів, відомих міжнародних стандартів, апробованих у багатьох країнах і дали
певний позитивний результат.
За
останні 30 років у світі збільшилася кількість країн, які ввели до своїх правових
систем альтернативи тюремному ув’язненню. Зрештою, покарання, не пов’язані з
ізоляцією від суспільства, активно застосовуються у всьому світі. Вони вже
довели свою достатньо високу ефективність, у тому числі й високе профілактичне
значення. Але на пострадянському просторі широке використання альтернативних
покарань – поки що нове явище. З одного боку, це пояснюється тим, що ще не
достатньо чітко розроблено механізм застосування одних видів покарань,
(наприклад громадських робіт), або ж переосмислюється сутність, місце й
ефективність інших (приміром виправних робіт), а з іншого – слід пам’ятати, що
багато з альтернативних покарань пов’язані з використанням праці засуджених,
ідея застосування якої, за справедливим зауваженням І.В. Шмарова, значною мірою
дискредитувала себе [13, с. 3].
Проте
тут треба дати деякі пояснення. Дійсно, упродовж 70 років невід’ємною прикметою
історії нашої держави в умовах радянської тоталітарної системи слід визнати
“переплавлення” значної частини населення через виправно-трудову систему,
головним чином через місця позбавлення волі. Політичний режим не міг не зумовлювати
використання важелів репресивності каральної машини на “благо” суспільства.
Будівництво крупномасштабних індустріальних об’єктів, освоєння цілинних земель
не обходилися без залучення дешевої праці засуджених. Під це навіть відвели
відповідну доктрину, що полягала у виправленні й перевихованні злочинців шляхом
їх суспільно корисної праці. Треба, вважаємо, погодитися з А.Х. Степанюком, що
в умовах абсолютизації державної форми господарювання і власності, при стійкому
пріоритеті відомчих інтересів над інтересами людини всупереч ідеологічним
лозунгам існувала експлуатація людини державою [12, с. 60] .
Але
сьогодні використання праці засуджених під час відбування ними альтернативних
видів покарань має дещо іншу мету. Зокрема, її застосування не ставить своєю
метою досягнення виправлення засудженого у тому розумінні, яке надавалося цьому
раніше, за радянських часів, і не переслідує глобальних цілей вирішення будь-яких
завдань підняття економіки. За нових історичних та соціально-економічних умов
праця засудженого під час виконання альтернативних видів покарань має своїм
призначенням:
–
соціальне
збереження трудових навичок, як елемента нормального процесу життєдіяльності
людини і продовження його знаходження в тому середовищі, яке для багатьох є
звичним;
–
бути
джерелом існування самих засуджених і членів їх родини (маються на увазі
виправні роботи), або ж не заважати мати інше джерело існування (громадські
роботи, які виконуються у вільний від основної роботи час);
–
зняти
необхідність починати процес працевлаштування звільненого після відбуття
покарання.
Якщо ж виходити з
факту, що під час відбування таких покарань, як виправні та громадські роботи,
використовується праця, то сама по собі вона є не лише засобом виправлення, (в
“чистому” вигляді в її минулому розумінні), а й засобом збереження соціалізації
людини.
Зміна історичних
умов у державі, в розвитку українського суспільства призвела до реформування
кримінально-виконавчої системи, до перегляду основних категорій цієї системи,
що викликало необхідність зміни або розробки нової нормативної бази, у тому
числі з урахуванням міжнародних стандартів світової спільноти щодо побудови і
функціонування кримінально-виконавчої системи.
Стосовно зазначених
цілей існують серйозні напрацювання. Велике значення в цьому плані мають
принципи й положення, сформульовані в Токійських правилах ООН, які зорієнтовані
на тенденції розвитку кримінальної політики й міжнародного досвіду різних
держав у сфері застосування альтернатив тюремному ув’язненню. Зазначеними
Правилами встановлюються норми поводження з правопорушниками, яким призначено
покарання без позбавлення волі, причому вони надають достатньо вичерпні
відомості не лише про самі альтернативні покарання, й про заходи запобігання
без позбавлення волі на попередніх етапах кримінального процесу, тобто на
досудовій стадії й на стадії винесення вироку. Таким чином, цей документ спрямовано
на скорочення чисельності ув’язнених, так би мовити, із самого початку кримінального
процесу, що, на нашу думку, цілком відбиває сучасні прогресивні тенденції та
прагнення.
Отже,
осмислення людством на даному історичному проміжку часу необхідності пошуків
альтернативних позбавленню волі покарань у світовому масштабі стали поштовхом у
розгортанні процесу реформування кримінально-виконавчої системи й в
Україні.
Запровадження
і більш широке застосування на практиці альтернатив тюремному ув’язненню має
певний соціально-економічний вимір, який дуже чітко визначається шляхом
порівняння ефективності й затрат на виконання покарань у виді позбавлення волі
та альтернативних покарань. У цьому плані слід зазначити, що аргументи на
користь нетюремних санкцій є дзеркальним відбиттям аргументів проти тюремного
ув’язнення.
По-перше, покарання, не пов’язані з позбавленням волі, у
багатьох випадках вчинення нетяжкого злочину вважаються переважно такими, що
відповідають учиненому, коли ефективне досягнення цілей покарань можливе без
ізоляції винного від суспільства. Застосування таких видів покарань, з нашої
точки зору, свідчить про певну довіру, яку покладає суспільство на винного. Це
досить важливий соціальний аспект сутності цих видів покарань. Крім того, їх
застосування є більш адекватним до деяких категорій злочинців, наприклад, тих,
хто вчинив злочин уперше, де ймовірність учинення повторного злочину незначна,
або ж тих, чия поведінка в минулому, статус і репутація в суспільстві дають
підстави констатувати, що вчинення людиною злочинного діяння є випадковим,
нетиповим для неї.
Зауважимо,
що зарубіжна практика йде саме таким шляхом, оскільки в більшості країн
покарання у виді позбавлення волі суди застосовують тільки в 3-х випадках: коли
злочинець 1) є небезпечним (наприклад, терорист) і тому для захисту суспільства
він має зазнати покарання, пов’язане з позбавленням волі; 2) учинив тяжкий
злочин (приміром, державну зраду, розголосив державну таємницю), внаслідок якого
завдано шкоду основним цінностям суспільства і правосвідомості громадян, які не
зрозуміють і не погодяться з тим, що злочинця не буде позбавлено волі; 3) був
підданий покаранню, не пов’язаному з позбавленням волі, але проігнорував його
[4, с. 63].
По-друге, важливим аргументом на користь альтернативних покарань,
який має неабияке соціальне значення, є той факт, що вони не потребують,
принаймні не заважають, ресоціалізації особи в суспільстві після вчинення
злочину. Особа просто залишається в тому середовищі, у якому вона звикла
знаходитися. І навпаки, особа, яка позбавляється волі, потребує підготовки до життя
на волі внаслідок її перебування, іноді достатньо тривалий час в умовах
ізоляції від суспільства, коли вона фактично відучується мислити й діяти
самостійно. Людина поряд зі втратою соціальних зв’язків із рідними, близькими,
друзями втрачає й навички самостійного прийняття рішень. Вона виявляється
відірваною від звичного соціального середовища, сім’ї, трудового колективу
тощо. В осіб, засуджених до позбавлення волі, внаслідок ізоляції в багатьох
випадках стають слабкішими соціальні зв’язки, що тягне за собою не лише їх
погіршення, й припинення. Як справедливо зауважує В. Павленко, під час
тривалого знаходження в місцях позбавлення волі суттєво знижуються можливості
адаптації людини до звичайного життя, рвуться сімейні та інші корисні соціальні
зв’язки [6, с. 97].
Крім
того, соціальні передумови поширення практики застосування альтернативних видів
покарань полягають у тому, що особи не позбавляються свободи, не вириваються з
оточуючого їх середовища, не поміщуються в несприятливі для їх позитивної реабілітації
й ресоціалізації умови, не переживають тяжкого психічного стану, викликаного
ізоляцією від суспільства й розірванням звичних для них зв’язків із родиною, не
вимушені знаходитися в замкненому просторі, часто серед зіпсованих у моральному
й деградованих у соціальному плані людей. А для більшості з них, ці речі є
головними, хоча цього розуміння, на жаль, приходить до людини лише зі втратою
цих природних, (з точки зору свободи вибору) можливостей, вчинків, поведінки,
умов життя.
По-третє, застосування альтернативних покарань дозволяє вирішити
проблему коротких строків покарання у виді позбавлення волі, що, у свою чергу,
сприятиме зменшенню чисельності тюремного населення й запобіганню “зараження”
такої категорії засуджених кримінальним досвідом і субкультурою з боку більш
“досвідчених”, які відбувають значні строки покарання. Вважаємо, що такий
підхід до можливості уникнення тюремізації закладено потужний потенціал
попередження рецидивної злочинності. Потрібно підкреслити, що спеціальних
досліджень розглядуваного питання в Україні ще не провадилося, але ця проблема
варта того, щоб на неї звернути особливу увагу.
По-четверте, вкажемо на ще однин вагомий аргумент на користь більш широкого
запровадження альтернативних видів покарання – на їх відносну дешевизну
порівняно з виконанням покарання у виді позбавлення волі. Вважаємо цей чинник
немалозначним як для країн з розвиненою економічною системою, так й для держав,
економічне становище яких на даний час не відрізняється стабільністю. За даними
О.В. Беци, із бюджету України на утримання одного засудженого в місцях
позбавлення волі виділяється лише 120 грн. в місяць [2, с. 10]. З урахуванням дорожнечі прожиткового мінімуму
це надзвичайно мізерна сума, яка не може забезпечити витрати на дотримання
навіть мінімальних вимог утримання засуджених та організацію ефективного
процесу відбування покарання, не говорячи вже про те, що вказані витрати лежать
податковим тягарем на законослухняних членах суспільства. Альтернативні види покараннь,
за підрахунками цього дослідження, потребують витрат на одного засудженого в
сорок разів менше, що становить відповідно 3 грн. в місяць [2, с. 10]. Причому ці кошти необхідні лише на заробітну плату
працівника кримінально-виконавчої інспекції. За нескладними підрахунками
економічний ефект покарань, про які йдеться є цілком очевидним. Широке
використання альтернативних покарань дозволить у кінцевому підсумку значно
знизити витрати на утримування системи виконання покарань, не-зважаючи навіть
на те, що спочатку запровадження нових видів покарання, (наприклад, громадських
робіт), все ж таки потребує певних витрат, пов’язаних з підготовкою відповідних
працівників-професіоналів, і налагодженням процесу ефективного їх відбування.
По-п’яте, розглядаючи перевагу альтернативних видів покарання над покаранням,
пов’язаним із позбавлення волі, не треба забувати й про такий критерій, як
людський (або моральний) вимір. Справа в тому, що будь-яке покарання має свою
“ціну”: створення нормальних умов відбування покарання потребує дотримання прав
людини, що особливо актуально для тих засуджених, хто відбуває позбавлення
волі. Адже відомо, що в місцях позбавлення волі вести мову про дотримання прав
людини не доводиться, що порушує й без того багато в чому обмежений, нормальний,
так би мовити, моральний клімат існування людини. Звідси виникає гостра проблема
гуманізації покарання, дотримання певних міжнародних стандартів, необхідність
застосування зарубіжного передового досвіду тощо. У цьому плані, безумовно,
альтернативні види покарань мають більш адекватний моральний вимір людського
існування, що підвищує результативність досягнення цілей покарання. Крім того,
альтернативні види покарання дають змогу широко залучати до виправлення
засуджених і контролю за ними громадськість і трудові колективи.
Таким чином, історичні передумови поширення
застосування альтернативних видів покарання полягають:
–
у
визнанні наявності в Україні об’єктивної перешкоди для їх застосування що
зумовлено, з одного боку, тим фактом, що чинний КК орієнтований майже в
більшості складів злочинів на застосування покарання саме у виді позбавлення
волі, а з іншого – досить незначною практикою застосування альтернативних
покарань і відсутністю будь-яких науково обґрунтованих переконливих висновків
із цього питання;
–
у
розумінні на сучасному етапі розбудови в Україні правової демократичної держави
необхідності переосмислення порядку й умов застосування й відбування, а також
критеріїв ефективності тих чи інших видів покарань;
–
у
переоцінці цих покарань із позиції людського виміру та прогностичних моментів
майбутньої поведінки людини, яка вже раніше відбувала покарання;
–
у
перейнятті й поширенні досвіду країн Заходу у справі побудови адекватної
“працюючої” кримінально-виконавчої системи. З огляду на зазначені висновки
наукового дослідження альтернатив позбавленню волі полягає в тому, що воно відбувається
в умовах кардинальних змін політики у сфері виконання покарань в Українській
державі, її подальшої гуманізації, правової забезпеченості й системної визначеності
[1, с. 87].
У свою чергу, соціально-економічні передумови практики
застосування альтернативних видів покарань містяться: а) у розрахунку
економічних витрат для суспільства й держави цих видів покарань порівняно з
покаранням, пов’язаним з позбавленням волі; б) у визначенні їх соціальних наслідків
(значення, виміру) для окремої людини – засудженого, тобто корисності
(позитивного аспекту) призначення й відбування альтернативних видів покарання.
Вважаємо,
що зміст перелічених історичних і соціально-економічних передумов практики
застосування альтернативних позбавленню волі видів покарання багато в чому є
загальним як для українського суспільства, так і для міжнародної спільноти.
Отже, стосовно цього питання спостерігається інтегративний підхід у вирішенні
проблем, пов’язаних із розглядуваними видами покарання, оскільки проблема є актуальною
не лише для окремо взятого соціума, а й для людства в цілому в широкому
розумінні цього феномена. Тому і підходи у вирішенні проблеми містять багато
чого спільного і взаємопов’язаного.
Підводячи
підсумок викладеному вище, можемо стверджувати, що широке застосування
альтернативних видів покарання є обґрунтованим і доцільним кроком держави й
суспільства в реалізації основних завдань вітчизняної кримінально-виконавчої
системи. У зв’язку із зазначеним важливо створити в суспільстві соціально-психологічну
атмосферу, за якою і працівники органів кримінальної юстиції, і правопорушники,
і населення в цілому сприйматимуть покарання, не пов’язані з позбавленням волі,
не тільки як легітимні, а й як найдоцільніші заходи [3, с. 27]. На створення
такої атмосфери, зокрема, й спрямованої ретельний розгляд та оцінка історичних
і соціально-економічних передумов практики застосування альтернативних
позбавленню волі видів покарання.
Список літератури: 1. Богатирьов І. Деякі проблемні питання
застосування альтернативних видів покарань в Україні (теоретичні аспекти) // Підприємництво,
господарство і право. – 2003. – № 6. – C. 84-87.
2. Впровадження альтернативних
видів покарань в Україні / За ред. Беци
О.В. – К.: “МП Леся”, 2003. – 116 с. 3.
Дрьомін В.М. Соціальні та правові
підстави застосування в Україні покарань, альтернативних позбавленню волі //
Право України. – 2000. – №6. – С. 27-31. 4.
Колб О.В, Батюк О.В Роль і місце альтернативних
до позбавлення волі покарань у системі загальної профілактики злочинності в
Україні // Юридична Україна. – 2003. – №12. – С. 60-64. 5. Льовочкін В.А
Гуманність і покарання // Юрид. вісн. України. – 2002. – № 33. – 17-23 серп. –
С. 5. 6. Павленко В. Громадські роботи в системі покарань, не пов’язаних з
позбавленням волі: загальна характеристика та шляхи вдосконалення // Право
України. – 2003. – №11. – С. 97-101. 7. Поваляев О.Б. Про існуючу систему
пенітенціарних закладів в Україні та шляхи її вдосконалення // Адвокат. – 1997.
– №9. – С.22-24. 8. Посмаков П.Н. Применение
в Казахстане наказаний, альтернативных лишению свободы // Аспект (інформ. бюл.) –
2001. – № 3. – С. 33-40. 9. Рагимов И.М. Эффективность лишения
свободы и пути ее повышения: Автореф. дис ... д-ра юрид. наук: 12.00.08 / ЛГУ.
– Л., 1988. – 32 с. 10. Радов Г.А. Надзор за осужденными к
лишению свободы: понятие и определения // Уголовно-правовые и криминологические
меры предупреждения преступлений: Межвуз. сб. науч. тр. – Омск: ВШ МВД СССР,
1986. – С. 120-130. 11. Селиверстов В.И. Теоретические проблемы
правового положения лиц, отбывающих наказания. – М.: Акад. МВД РФ, 1992. – 150
с. 12. Степанюк А.Ф. Сущность исполнения наказания. – Х.: Фолио, 1999. –
256 с. 13. Уголовно-исполнительное
право: Учебник / Под ред. И.В. Шмарова.
– М.: Изд-во БЕК, 1996. – 418 с. 14.
Яковлева Л.В. Изменение условий
содержания осужденных в пределах исправительно-трудовой колонии: Автореф. дис.
… канд. юрид. наук: 12.00.08 / ВНИИ МВД России. – М., 1995. – 24 с.
Надійшла до
редакції 06.10.2004 р.
УДК 343. 1 С.В. Давыденко, аспирантка
Национальная юридическая академия Украины
имени Ярослава Мудрого, г. Харьков
ПРОЦЕССУАЛЬНОЕ
ПОЛОЖЕНИЕ ПОТЕРПЕВШЕГО
ПРИ
ПЕРЕСМОТРЕ ПРИГОВОРОВ, ОПРЕДЕЛЕНИЙ
И
ПОСТАНОВЛЕНИЙ СУДА
В условиях проведения судебно-правовой реформы в стране и в связи с принятием нового Уголовно-процессуального кодекса Украины особую актуальность приобретают вопросы обеспечения прав и законных интересов потерпевшего, создание системы гарантий их реализации, защиты и эффективных механизмов восстановления. В связи с этим уголовно-процессуальное законодательство должно обеспечить активность данного участника процесса и его представителя на всем протяжении производства по уголовному делу.
Особенности
процессуального положения потерпевшего в уголовном процессе были предметом
исследования С.А. Альперта, М.И. Гошовского, В.А. Дубривного, Л.Д. Кокорева,
О.П. Кучинской, И.И. Потеружи, В.М. Савицкого, В.Е. Юрченко и др. [1-4; 6; 7].
Однако большинство работ были выполнены до принятия Конституции Украины
Изменениями
в УПК Украины, внесенными в
Так, согласно п. 9 ст. 348 УПК субъектами апелляционного обжалования являются также потерпевший и его представитель – в части, которая касается интересов потерпевшего, но в пределах требований, заявленных ими в суде первой инстанции. Однако гражданский истец и его представитель вправе подать апелляцию, внести кассационную жалобу на судебные решения в части, касающейся гражданского иска, не имея при этом ограничений в выборе своей позиции. Кроме того, как правильно отмечает В.Т. Маляренко, необходимо различать потерпевшего по делам частного обвинения, позиция которого в апелляционной или кассационной инстанции действительно не может существенно отличаться от той, которую он занимал в суде первой инстанции, и потерпевшего по делам других категорий, по которым он имеет право поддерживать обвинение только в отдельных случаях [5, с. 46].
В соответствии со ст. 341 УПК председательствующий в суде первой инстанции обязан разъяснить участникам процесса содержание приговора, сроки и порядок его обжалования. Однако копия приговора в трехдневный срок после его провозглашения вручается только осужденному или оправданному (ст. 344 УПК). Представляется, что потерпевшему, ходатайствующему о получении копии приговора, суд также обязан обеспечить такое право.
В течение срока, установленного для подачи апелляции, суд
по ходатайству потерпевшего (его представителя) обязан предоставить ему
возможность ознакомиться с материалами дела, в том числе с документами,
поступившими в суд после вынесения приговора (ч. 4 ст. 349 УПК).
Статья 350 УПК содержит перечень требований, предъявляемых к апелляции. В случае их невыполнения председательствующий выносит постановление об оставлении последней без движения и извещает об этом апеллянта (потерпевшего, его представителя). По нашему мнению, председательствующему, целесообразней было бы направить указанным участникам копию этого постановления, в котором должны быть указаны конкретные недостатки апелляции и в зависимости от их характера определенный срок для ее пересоставления (такой порядок, кстати, предусмотрен в ст. 363 УПК РФ). Если в течение обозначенного в постановлении срока потерпевший (его представитель) не выполнит указанных требований, то согласно ст. 352 УПК постановлением председательствующего апелляция признается не подлежащей рассмотрению.
Потерпевшему и его представителю должно быть также обеспечено право знать о поступлении апелляционной жалобы (представления), получить в суде ее копию или ознакомиться с ней, подать свои возражения на апелляцию другого участника процесса (ст. 351 УПК).
Апелляция
подается в определенные законом сроки. В случае, если она подается потерпевшим
(его представителем) с пропуском установленного ст. 349 УПК срока и при
отсутствии ходатайства о его восстановлении, председательствующий своим
постановлением признает апелляцию не подлежащей рассмотрению. При этом о
принятом решении заинтересованным лицам не сообщается, что может быть обжаловано
потерпевшим (его представителем) в апелляционный суд, который имеет право
восстановить пропущенный срок, признать апелляцию подлежащей рассмотрению.
В случае своевременного заявления указанными участниками ходатайства о восстановлении пропущенного срока на подачу апелляции вопрос о его рассмотрении решается в судебном заседании судом, рассматривавшим дело. При этом суд обязан сообщить потерпевшему (его представителю) о дне и времени его рассмотрения. По результатам рассмотрения ходатайства суд восстанавливает пропущенный срок, если приходит к выводу, что он пропущен по уважительной причине, или отказывает в его восстановлении.
До начала рассмотрения дела в апелляционном суде
потерпевший имеет право дополнить новыми доводами, изменить апелляцию
(относительно правильности квалификации действий, объема обвинения, вида и
степени наказания, размера причиненного ущерба и др.) или отозвать ее. Однако
он не вправе внести в апелляцию изменения, которые влекут за собой ухудшение
положения осужденного или оправданного за пределами сроков на апелляционное
обжалование (ст. 355 УПК).
Приняв решение о проведении предварительного рассмотрения дела, судья апелляционного суда обязан определить день, время и место судебного рассмотрения. Согласно ст. 357 УПК в судебное заседание могут быть вызваны участники судебного разбирательства, однако их неявка не препятствует рассмотрению дела. Но поскольку в таком судебном заседании решаются чрезвычайно важные вопросы и принятыми решениями могут существенным образом затрагиваться интересы потерпевшего, они должны иметь право присутствовать на нем. Поэтому, считаем, на судью необходимо возложить обязанность извещать участников процесса о дне, времени и месте рассмотрения дела, но их неявка не должна препятствовать рассмотрению дела. Потерпевшему (его представителю), явившемуся в судебное заседание, должно быть разъяснено и обеспечено право заявлять отводы, ходатайства и др., а также право изложить свою позицию относительно вопросов, вынесенных на рассмотрение.
Потерпевший и его представитель должны быть уведомлены о времени и месте рассмотрения дела. После назначения дела к судебному разбирательству судья должен обеспечить указанным участникам процесса, если они заявили ходатайство об этом, возможность ознакомиться с материалами дела.
В соответствии с ч. 5 ст. 362 УПК судебное следствие в апелляционном суде ведется по правилам гл. 26 этого Кодекса и лишь относительно той части приговора, законность и обоснованность которой оспаривается в апелляции. В связи с этим потерпевший и его представитель должны обладать правами, аналогичными тем, которыми они были наделены в суде первой инстанции в период проведения судебного следствия. Речь идет о праве заявлять ходатайства, но касающиеся только обжалуемой части приговора (о проведении различных процессуальных действий и т. д.), отводы, представлять дополнительные материалы в подтверждение или опровержение доводов, изложенных в жалобе, и др.
При рассмотрении дела судом апелляционной инстанции потерпевший наделен следующими правами: поддерживать апелляцию или отказаться от нее, давать объяснения по поводу представленных апелляций и выступать в судебных прениях, знакомиться с дополнительными материалами, представленными другими участниками процесса или которые поступили из суда первой инстанции на выполнение поручений и др.
Потерпевший (его представитель) имеет право предъявить требование об изменении размера причиненного преступлением ущерба как в сторону его уменьшения, так и в сторону увеличения. При этом апелляционный суд по результатам рассмотрения дела вправе внести в приговор изменения, если это не касается квалификации действий осужденного. Если изменение размера ущерба может повлиять на квалификацию преступления или на определение объема обвинения в сторону, ухудшающую положение осужденного, приговор суда подлежит отмене с направлением дела на новое рассмотрение.
В соответствии с п. 2 ч.1 ст. 374 УПК при необходимости применения уголовного закона о более тяжком преступлении с возвращением дела на дополнительное расследование приговор может быть отменен только при наличии таких условий: а) если обвинение в совершении более тяжкого преступления осужденному не предъявлялось; б) если именно по этим основаниям была подана апелляция прокурора или потерпевшего (его представителя).
При новом рассмотрении дела судом первой инстанции применение закона о более тяжком преступлении и о назначении более строгого наказания допускается только при условии, если приговор был отменен по апелляции прокурора или потерпевшего (его представителя) в связи с необходимостью применения закона о более тяжком преступлении или назначения более строгого наказания. Указанные положения касаются и постановлений о применении принудительных мер медицинского или воспитательного характера.
Потерпевший (его представитель) вправе предъявить требование об отмене приговора суда первой инстанции и постановлении обвинительного приговора судом апелляционной инстанции в случае: 1) необходимости применения закона о более тяжком преступлении или увеличении объема обвинения при условиях, предусмотренных п. 1 ч. 1 ст. 378 УПК. Суд апелляционной инстанции в этой ситуации полностью или частично восстанавливает обвинение в пределах предъявленного на стадии досудебного следствия и поддержанного в суде и апелляции потерпевшим (его представителем); 2) необходимости применения более строгого наказания; 3) необходимости отмены необоснованного оправдательного приговора суда первой инстанции. При этом апелляционный суд формулирует обвинение в пределах предъявленного обвиняемому на досудебном следствии с учетом позиции, которую занимал потерпевший (его представитель) в суде первой инстанции и в апелляции.
Действие перечисленных положений с учетом указанных в законе особенностей распространяется и на процедуру принятия апелляционным судом собственного решения о применении принудительных мер воспитательного или медицинского характера.
Потерпевший и его представитель являются также и субъектами кассационного обжалования (ч. 1 и п. 4 ч. 2 ст. 384 УПК). Однако в п. 4 ч. 2 ст. 384 УПК не указано, представляет потерпевший кассационную жалобу в пределах требований, заявленных им в суде первой инстанции или же он свободен в выборе своей позиции.
О дне, месте и времени рассмотрения дела по кассационным жалобам (представлениям) на судебные решения, указанные в ч. 1 ст. 383 УПК, обязательно должны быть уведомлены потерпевший, гражданский истец, их представители и другие участники судопроизводства (ст. 384 УПК). Кассационную жалобу (представление) на указанные в ч. 2 ст. 383 УПК судебные решения к рассмотрению назначает сам кассационный суд, о чем также в обязательном порядке извещает лиц, перечисленных в ст. 384 УПК. Потерпевший и его представитель, явившиеся в судебное заседание, имеют право давать объяснения.
Для
обоснования или опровержения доводов, изложенных в жалобе, подавшие ее лица
имеют право представить в кассационный суд документы, которых не было в деле.
Представитель потерпевшего, гражданского истца может получить новые материалы,
используя права, предусмотренные ст. 6 Закона Украины “Об адвокатуре” от 19
декабря
При наличии кассационной жалобы потерпевшего (его представителя), внесенной в связи с необходимостью применить закон о более тяжком преступлении или усилить наказание, кассационный суд может отменить именно по этим основаниям обвинительный приговор апелляционного или местного суда, а также определение апелляционного суда, принятое относительно приговора местного суда.
По жалобе потерпевшего или его представителя также могут быть отменены оправдательный приговор, постановленный апелляционным или местным судом, определение апелляционного суда относительно приговора местного суда (ст. 397 УПК).
Потерпевший имеет также право возбудить ходатайство о пересмотре судебного решения в порядке исключительного производства, обратившись к соответствующему прокурору (ст. 4009 УПК).
Пересмотр судебных решений в связи с неправильным применением уголовного закона или существенным нарушением требований уголовно-процессуального закона с целью применить закон о более тяжком преступлении, увеличить объем обвинения или по другим основаниям ухудшить положение осужденного не допускается (ч. 2 ст. 4004 УПК). Этой же нормой запрещен пересмотр оправдательного приговора, постановления или определения о прекращении дела.
Пересмотр обвинительного приговора по вновь открывшимся обстоятельствам в связи с необходимостью применить закон о более тяжком преступлении ограничен сроками давности привлечения к уголовной ответственности за более тяжкое преступление. Пересмотр оправдательного приговора, определения или постановления о прекращении дела, а также судебных решений с целью применить закон о более тяжком преступлении допускается только в связи с вновь открывшимися обстоятельствами (ч. 2 ст. 4004 УПК), только в течение установленных законом сроков давности привлечения к уголовной ответственности и не позднее одного года со дня выявления новых обстоятельств (ч. 1 ст. 4006 УПК).
При поступлении представления судей о судебном разбирательстве ходатайства о пересмотре судебного решения по основаниям, предусмотренным п. 2 ч.1 ст.4004 УПК, дело назначается к судебному разбирательству. Объем проверки дела ограничивается ходатайством и основаниями, предусмотренными п. 2 ч.1 ст.4004 УПК. О дне и времени рассмотрения дела извещаются лица, которые подали ходатайство о пересмотре дела, а также лица, интересы которых могут быть затронуты при удовлетворении ходатайства (это, безусловно, касается потерпевшего и его представителя). Однако неявка этих лиц в судебное заседание не является препятствием для рассмотрения дела, что, по нашему мнению, неправильно. Если потерпевший желает принять участие в рассмотрении дела, но по объективной причине не может этого сделать, суд, рассматривающий дело в порядке исключительного производства, обязан обеспечить реализацию этого права. При этом потерпевший имеет право заявлять отводы, ходатайства, давать объяснения и др. В судебном заседании могут быть использованы также новые материалы, которые могут быть предоставлены лицом, обратившимся с ходатайством о пересмотре судебного решения, истребованы по инициативе суда или по ходатайствам участников процесса.
Что же касается вновь открывшихся обстоятельств, то поводом для возбуждения расследования может быть заявление потерпевшего, гражданского истца, их представителей. Если прокурор не усматривает в заявлении (сообщении) оснований для назначения расследования, он выносит мотивированное постановление об отказе в этом, о чем сообщает заявителю. Указанное постановление может быть обжаловано вышестоящему прокурору. При наличии поводов и оснований для возбуждения расследования прокурор выносит постановление о назначении расследования по вновь открывшимся обстоятельствам.
Если прокурор, которому законом предоставлено право решать вопрос о внесении представления, не соглашается с выводом прокурора, проводившего расследование вновь открывшихся обстоятельств, относительно наличия новых обстоятельств, он выносит постановление об отказе во внесении представления, о чем извещает лицо, предприятие, учреждение, организацию, которые подали заявление (сообщение). Это постановление может быть обжаловано по правилам, предусмотренным ст. 236 УПК. При этом потерпевший и его представитель имею право знать о дне рассмотрения представления о пересмотре дела в связи с вновь открывшимися обстоятельствами и, явившись в судебное заседание, давать свои объяснения.
Подводя
итог вышеизложенному, следует отметить, что, несмотря на указанные пробелы,
предусмотренный УПК порядок обжалования, пересмотра и принятия решений судами
вышестоящих инстанций в целом обеспечивает потерпевшим их конституционное право
на доступ к правосудию, защиту прав и законных интересов.
Список літератури: 1. Альперт С.А. Производство по уголовным
делам, возбуждаемым по жалобе потерпевшего. – Х.: Харьков. юр. ин-т. – 44 с. 2. Гошовський М.І., Кучинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі України. – К.:
Юрінком Інтер, 1998. – 192 с. 3. Дубривный В.А. Потерпевший на
предварительном следствии в советском уголовном процессе. – Саратов: Приволж.
кн. изд-во, 1966. – 100 с. 4. Кокорев Л.Д. Потерпевший от преступления в советском уголовном процессе. – Воронеж:
Изд-во Воронеж. ун-та, 1964. – 138 с. 5.
Маляренко В.Т. Про подання апеляцій
на судові рішення у кримінальних справах // Вісн. Верхов. Суду України. – 2002.
– № 1. – С. 42 – 53. 6. Савицкий В.М., Потеружа И.И. Потерпевший
в советском уголовном процессе. – М.: Госюриздат, 1963. – 168 с. 7. Юрченко
В.Е. Гарантии прав потерпевшего в
судебном разбирательстве. – Томск: Изд-во Томск. ун-та, 1977. – 138 с.
Надійшла до редакції
09.11.2004 р.
УДК 343.985 В.І. Алєксєйчук, аспірантка
Національна
юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ФОРМУЛЮВАННЯ ВЕРСІЙ ПРИ ОГЛЯДІ МІСЦЯ ПОДІЇ
Огляд місця події в більшості випадків
займає ключову позицію в процесі розслідування злочинів, оскільки має на меті
дослідження матеріального відображення злочину, що містить про нього різносторонню
інформацію. Під час його проведення як початкової слідчої дії відбувається
висунення перших версій, що визначають напрямки подальшого розслідування.
У даній статті обґрунтовується доцільність
висунення версій при огляді місця події, визначаються їх особливості в різних
ситуаціях розслідування, аналізуються можливі помилки, що допускаються у
процесі їх конструювання.
Проблеми висунення версій, як одного з
методів пізнання події злочину, знайшли своє висвітлення у працях Г.В.
Арцишевського, Р.С. Бєлкіна, О.М. Васильєва, Л.Я. Драпкіна, В.О.
Коновалової, О.М. Ларіна, І.М. Лузгіна, Г.М. Мудьюгіна, Н.А. Якубович та
інших учених [Див.: 1; 2; 4; 6; 7; 10]. Аналіз їх робіт свідчить про відсутність
єдиних поглядів щодо можливості й доцільності висунення версій при огляді місця
події. Одні вчені, виходячи з розуміння версії як обґрунтованого припущення про характер події, що відбулася, та її
елементи, вважають за можливе побудову версій лише за наявності достатніх
фактичних підстав до цього [4, с. 47; 11, с. 151 та ін.]. Дехто відзначає
можливість висунення версій при мінімальних вихідних даних, у тому числі до
моменту початку проведення огляду вчинення злочину [5, с. 88, 89; 13, с.
51 та ін.]. Неоднаковість підходів пов’язана зі специфікою висунення версій під
час проведення цієї слідчої дії, зумовленою відсутністю достатнього обсягу
інформації про подію злочину і про злочинця. Ситуація на початку розслідування
може характеризуватися різним ступенем інформативності – від виявлення окремих
слідів, наявність яких припускає їх належність до злочину, до затримання злочинця
на місці його вчинення.
Підставою для побудови версій у процесі
огляду місця події є результати аналізу його обстановки, її деталей, що
дозволяє отримати відомості про походження, сутність, призначення,
індивідуальні особливості окремих слідів, об’єктів, а також розумова діяльність
по встановленню причин утворення виявлених змін – дій людей, подій і по
формулюванню моделей минулої події.
При проведенні огляду слідчий оперує інформацією не тільки тією, що знайшла
своє відбиття в матеріальній обстановці вчиненого злочину, а й отриманою з
інших джерел (усні або письмові повідомлення, пояснення очевидців злочину,
потерпілого, оперативні дані). У кожному випадку слідчий буде мати більш-менш
повне уявлення про подію, яка відбулася, що, у свою чергу, визначає можливості
висунення версій, як і ступінь їх обґрунтованості.
Побудова версій при огляді місця події (як і в перебігу всього
розслідування в цілому) відбувається відповідно до законів логічного мислення. При цьому особливості такої побудови, пов’язані з
застосовуваними прийомами останнього, залежать від обсягу наявних ознак
вчиненого злочину. Як відзначається в криміналістичній літературі, висунення
версій на підставі аналізу доказового матеріалу відбувається індуктивно, за
відсутності ж такого матеріалу – дедуктивно, а у випадку подібності інформації з тією, що мала місце
раніше, – за аналогією [7, с. 12]. Початкове місце огляду місця події у процесі
розслідування не дозволяє слідчому бути достатньо поінформованим про деталі
вчиненого злочину. Навіть очевидна, на перший погляд, картина події може в
дійсності мати інший характер, бути перекрученою, інсценованою. Зазначені
обставини зумовлюють висунення під час проведення цієї слідчої дії низки
версій, що припускають різне пояснення події й окремих її деталей, у тому числі
й протилежне [13, с. 54 та ін.]. Такий підхід до висунення версій дозволяє
уникнути однобічності в розслідуванні, передбачити багато варіантів можливого
протікання події в даній ситуації, найбільш повно виявити й дослідити значимі
для розслідування дані.
Особливістю версій,
сконструйованих за результатами дослідження матеріальної обстановки вчиненого
злочину, є їх перманентний характер:
у міру отримання додаткових відомостей такі версії поступово змінюються,
уточнюються, висуваються нові.
У ситуації обмеженості
інформації про характер події, що відбулась, огляд розпочинається, як правило,
з висунення можливих варіантів загальних версій. При цьому слідчим
використовуються рекомендовані методиками розслідування окремих видів злочинів
типові версії. Актуальним напрямком підвищення ефективності використання таких
версій є їх формування на підставі аналізу кореляційних залежностей між
елементами криміналістичної характеристики по окремих категоріях злочинів, що
передбачає вивчення значного емпіричного масиву, його ретельну обробку й
наукове пояснення отриманих результатів [12, с. 199, 200]. Наслідки, виведені
із загальних версій, дозволяють здійснювати цілеспрямований пошук конкретних слідів
та об’єктів. Пояснення причин появи останніх відбувається у процесі висунення й
перевірки окремих версій. Залежно від того, які окремі версії підтверджуються в
результаті їхньої перевірки, корегуються загальні версії й виключаються із їх
числа неправильні.
З метою мінімізації
висунення неправильних версій у процесі огляду місця події становить інтерес
розгляд можливих його причин та умов. Помилки при конструюванні версій можуть
бути наслідком наступних недоліків:
1) несвоєчасне проведення огляду місця події, що перешкоджає дослідженню його обстановки в її первісному вигляді;
2) неправильне або неповне сприйняття об’єктів обстановки місця події, що може бути пов’язано з недостатньою професійною підготовкою слідчого, недосвідченістю або, навпаки, з перебільшенням значення своїх знань, досвіду, що виявляється в стандартному схематизмі дій під час огляду, “традиційному” виборі його об’єктів, відсутності індивідуального, творчого підходу до кожної окремої ситуації (так звана професійна деформація). У випадках очевидності події слідчі нерідко обмежуються у протоколі стислою фіксацією обстановки, буквально декількома фразами; використовують не всі можливості або не застосовують взагалі засоби криміналістичної техніки, що сприяють пошуку важливих для розслідування об’єктів (погановидимих або невидимих слідів, прихованих предметів, їх ознак тощо);
3) неправильний або неповний аналіз обстановки місця події, у результаті чого окремі деталі, ознаки, важливі для розслідування, залишаються невиявленими або неправильно оцінюється їх сутність і призначення. За приклад можна навести випадок зі слідчої практики. У процесі проведення огляду місця події за фактом виявлення у квартирі багатоповерхового будинку трупа зі слідами насильницької смерті з’ясувалося зникнення холодильника, телевізора, постільних комплектів та інших речей, що належали загиблому. Слідчий, аналізуючи сліди вбивства, не звернув уваги на особливості викрадених речей (великі розміри, вага), що не могли не викликати складності в їх переміщенні й мали привести до утворення певних слідів за маршрутом відходу злочинців. Крім того, через кілька днів після проведення огляду в сміттєпроводі під’їзду, де проживав загиблий, його родичами були виявлені деякі з викрадених речей (два телефонних апарати). Недослідженими залишилися і вхідні двері квартири вбитого, які, за словами родичів, були замкнені на ключ до моменту їх приходу. Неповнота аналізу й відсутність висунутих версій щодо виявленого призвели до втрати цінних доказів і можливості розкриття злочину. Недоліки аналізу можуть бути пов’язані також з невмінням слідчого організувати проведення огляду і діяльність його учасників, з непослідовністю його проведення (непродумане переміщення присутніх по місцю події, недотримання тактичних рекомендацій про черговість статичного й динамічного огляду об’єктів тощо), у результаті чого дійсна картина події спотворюється, пошкоджуються або втрачаються окремі сліди, предмети, змінюються їх місцезнаходження й розташування, а потенціал належного аналізу залишається реалізованим неповною мірою через ігнорування слідчими можливості використання допомоги фахівців у дослідженні обстановки вчинення злочину;
4) неправильна оцінка результатів аналізу, що виявляється (а) в інтерпретації виявлених слідів, предметів як змін, пов’язаних з подією злочину, які насправді не є такими; (б) у невмінні диференціювати дійсні сліди і утворені штучно, що суперечать іншим деталям обстановки, уяві про подію в цілому; (в) у прийнятті до уваги лише тієї інформації, яка може мати доказове значення (сліди злочину і злочинця, знаряддя й засоби вчинення злочину); (г) у суб’єктивному підході, конформності при визначенні ролі і значення досліджуваних об’єктів та їх ознак (прийняття за критерій оцінки позиції інших осіб – більш досвідченого колеги, фахівця, потерпілого, очевидця, родичів загиблого, злочинця та ін.; слідування попередньому власному досвіду розслідування подібних злочинів);
5) неправильне встановлення причинних зв’язків: а) неповне визначення можливих причин події або окремих її деталей (обмеженість первісною інформацією, власним досвідом, думкою фахівця або ігнорування допомоги останнього та ін.); б) надмірне розширення кола можливих причин (без урахування сукупності всіх необхідних ознак причинного зв’язку); в) застосування аналогії на підставі збігу тільки другорядних ознак порівнюваних подій (так звана помилкова аналогія) [7, с. 22].
Слід зазначити, що вказані недоліки тісно взаємопов’язані і якість здійснення однієї стадії дослідження обстановки місця події відбивається на результатах всіх інших. Ситуація ускладнюється також низкою чинників об’єктивного характеру, як-то необхідність проведення огляду в несприятливих умовах, у стислий час, керівництво діяльністю інших учасників, присутність осіб керівного складу, емоційний фон, зумовлений характером злочину, тощо.
У більшості випадків слідчі не в повному обсязі використовують можливості висунення версій під час огляду місця події, а іноді й зовсім ігнорують таку можливість. Названі недоліки суттєво обмежують коло інформації, яка може бути виявлена на місці події, оскільки перешкоджають її цілеспрямованому пошуку, розумінню сутності виявленого. Наслідки висунення неправильних версій при огляді характеризуються не тільки затягуванням часу розслідування злочину, виконанням непотрібної роботи, а й призводять до нерозкриття злочину через втрату цінної інформації.
Необхідно підкреслити значення участі спеціалістів при проведенні огляду місця події, зокрема, при висуненні версій. Використання знань про специфічні закономірності слідоутворення дозволяє значно розширити можливості з’ясування походження й характеру окремих слідів, їх місця й ролі в події, яка відбулася. У деяких випадках, зокрема, при оглядах і розслідуванні убивств, пожеж, подій на транспорті, як відзначається в криміналістичній літературі, встановлення причинних зв’язків та інших обставин практично неможливе без залучення відповідних спеціалістів [3, с. 10; 9, с. 178, 179 та ін.]. На жаль, аналіз матеріалів практики проведення оглядів місця події за даними категоріям злочинів свідчить про низький показник участі спеціалістів у даній слідчій дії [14, с. 76].
Отримана в результаті застосування спеціальних знань інформація дозволяє висувати
версії щодо важливих елементів та обставин події (про кількість учасників, їх
окремі характеристики, характер дій і поведінки, механізм і способ учинення злочину,
наявність інсценування, тип та індивідуальні особливості застосовуваного
знаряддя, час, місце, мотиви вчинення злочину тощо), що сприяє своєчасному плануванню
і проведенню невідкладних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів.
Як правило, висунуті під час огляду версії перевіряються у процесі подальшого розслідування – при проведенні слідчих дій. У той же час деякі з них можуть бути підтверджені або спростовані ще в перебігу огляду, що здійснюється шляхом виведення наслідків із цих версій і наступної перевірки їх наявності в матеріальній обстановці місця події, після чого звужується коло таких версій й конкретизується подальше розслідування.
На підставі викладеного можна дійти висновків, що обґрунтованість і доцільність висунення версій при огляді місця події пояснюється їх орієнтуючим значенням у процесі пошуку криміналістично значимої інформації, яка сприяє встановленню істини у справі.
Список
літератури: 1. Арцишевский Г.В. Выдвижение и проверка следственных версий:
Практич. пособие. – М.: Юрид. лит., 1978. – 104 с. 2. Белкин Р.С. Курс
криминалистики: Учеб. пособие. – 3-е изд., доп. – М.: Закон и право,
ЮНИТИ-ДАНА, 2001. – С. 480-507. 3. Вайнштейн А.А. Участие специалистов в
следственном осмотре. – Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – М., 1966. – 18 с. 4. Васильев
А.Н., Мудьюгин Г.Н., Якубович Н.А. Планирование расследования преступлений
/ Под ред. А.С. Голунского. – М.:
Юрид. лит., 1957. – 200 с. 5. Возгрин И.А. Формирование и выдвижение
следователем первых версий // Пробл. криминалистической тактики: Тр. Омской ВШМ
/ Под ред. В.П. Бахина. – Вып.
16. – Омск: НИ РИО ОВШМ МВД СССР, 1973. – С. 81-94. 6. Драпкин Л.Я. Основы
теории следственных ситуаций. – Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1987. – С.
59-100. 7. Коновалова В.Е. Версия: концепция и функции в судопроизводстве. –
Х.: Консум, 2000. – 176 с. 8. Ларин А.М. От следственной версии к истине.
– М.: Юрид. лит., 1976. – 199 с. 9. Литвиненко В.А. Участие специалистов в
осмотре места дорожно-транспортного происшествия. – Актуал. пробл.
криміналістики: Матер. міжнар. наук.-практ. конф. (Харків) 25-26 вересня 2003
р. / Ред. кол.: М.І. Панов (голов.
ред.), В.Ю. Шепітько, В.О. Коновалова та ін. – Х.: Гриф, 2003. – С.
176-179. 10. Лузгин И.М. Расследование как процесс познания: Учеб. пособие. –
М.: НИ и РИО ВШ МВД СССР, 1969. – 179 с. 11.
Пещак Я. Следственные версии.
Криминалистическое исследование / Пер. со словацкого А.М. Ларина / Под ред. и
со вступит. статьей А.Р. Ратинова. –
М.: Прогресс, 1976. – 228 с. 12. Синчук В. Типові версії в методиці
розслідування вбивств: механізм формування // Вісник Академії правових наук
України: Збірник наук. праць. – Х.: Право, 2004. – № 1 (36). – С. 198-207. 13. Федоров
Ю.Д. Построение и использование версий при исследовании места происшествия.
// Вопросы криминалистической тактики: Сборник науч. трудов. – Ташкент: НИ и
РИО ТВШ МВД СССР, 1978. – С. 46-56. 14. Ціркаль В. Огляд місця події при
розслідуванні підпалів та порушенні вимог пожежної безпеки з участю
спеціалістів. – Право України. – 2003. – № 9. – С. 76-79.
Надійшла до редакції 05.11.2004 р.
УДК 343.982.4 Л.В. Кузніченко,
науковий співробітник
Науково-дослідний
інститут судових
експертиз ім.
засл. проф. М.С. Бокаріуса,
м. Харків
ПРАВОВІ Й МЕТОДИЧНІ АСПЕКТИ СУДОВО-АВТОРОЗНАВЧОЇ КЛАСИФІКАЦІЙНОЇ
ЕКСПЕРТИЗИ
Встановлення
категоріальних, соціально-біографічних характеристик автора документа (рідної
мови, місця формування мовних навичок, освітнього рівня, віку, статі тощо)
належить до завдань судово-авторознавчої класифікаційної експертизи. Цією
проблемою займалися такі дослідники, як С.М. Вул, О.І. Горошко, А.П. Мартинюк
[Див.: 1-5; 8]. Вирішення цих питань обумовлено потребами судово-слідчої
практики при розслідуванні злочинів, пов’язаних із вбивствами, викраденням людей,
вимаганням, шантажем, розпалюванням міжнаціональної та релігійної ворожнечі
тощо.
Призначення цього виду експертизи, її проведення й методика дослідження мають свої специфічні особливості.
Об’єктами судово-авторознавчої класифікаційної експертизи є рукописні, машинописні, виконані за допомогою комп’ютерної техніки тексти документів побутового, публіцистичного, офіційно-ділового й частково наукового стилів писемного мовлення. Підставою для її проведення є постанова слідчого (ст. 196 КПК України). Поряд із загальноприйнятими даними в постанові повинні бути вказані також відомості про обставини, за яких з’явився документ:
– щодо місцевості (республіка, область, місто тощо), звідки було направлено або де було знайдено документ;
– коли та в яких умовах (звичних, незвичних) документ складено чи написано;
– щодо адресата – кому направлено документ (певній особі, групі осіб, організації, офіційному органу тощо);
– якщо документ адресовано конкретній особі, слід назвати її соціально-біографічні характеристики (стать, вік, національність, рідна мова, освіта, професія, місце роботи, посада тощо) [6, с. 57].
Необхідно звернути увагу на чітке й однозначне формулювання питань, які ставляться на вирішення експертизи (наприклад, “які рідна мова, освітній рівень... стать, вік автора документа, що починається і, відповідно, закінчується словами “Шановні родичі хлопця...”, “...не тягніть час ” і т.п.).
Проводиться класифікаційна експертиза згідно з процесуальними нормами чинного законодавства (гл. 18, КПК України). Експерт, який вирішує питання щодо класифікаційних характеристик автора документа, повинен мати вищу філологічну (лінгвістичну) освіту і кваліфікацію спеціаліста в галузі авторознавства. Важливим чинником при цьому є досвід роботи за даною спеціальністю. Не випадково в експертизах, що виконуються експертами, які не мають філологічної освіти й достатнього досвіду роботи в зазначеній сфері, допускаються досить грубі помилки. Чітка лінгвістична позиція у процесі дослідження, уміння встановлювати, аналізувати й оцінювати діагностичну інформацію, яка міститься в тексті, – необхідні умови успішного проведення експертизи, що забезпечуються лише відповідною освітою й накопиченим досвідом.
Разом із тим питання стосовно
щодо меж компетенції (і компетентності) експерта-авторознавця заслуговує серйозного
розгляду. У криміналістичній літературі вже відмічалося, що у вирішенні
класифікаційних завдань, зокрема, щодо рідної мови, освітнього рівня, статі
автора документа, експерт не вправі використовувати при обґрунтуванні висновку
конкретні відомості стосовно цих характеристик, які є або в тексті, або в матеріалах
справи [7]. По-перше, ця інформація може бути неправдивою, а по-друге, для її
встановлення немає необхідності у використанні спеціальних знань. До
компетенції експерта-авторознавця входить установлення інформації щодо
класифікаційних властивостей автора документа саме шляхом дослідження
структурних особливостей мовної і змістової сторін тексту.
Варто відмітити, що межі компетенції експерта-авторознавця залежать від його обізнаності в розглядуваному питанні, рівня знань у певній науковій царині, тобто від так званої його особистої компетенції [9].
Якщо в досліджуваному тексті ним установлені, наприклад, мовні ознаки, характерні для осіб певного фаху, це ще не може служити підставою для висновку щодо професії автора. Адже експерт-авторознавець не володіє культурою конкретної професії, тому вирішення цього питання повинно здійснюватися в рамках комплексної експертизи, із залученням спеціалістів у відповідній галузі знань.
Аналогічно підтверджується ця теза, й коли перед експертом ставляться питання щодо психологічних рис автора чи про стійкі патологічні відхилення в його психіці. Аналіз та оцінка інформації психологічного й психіатричного характеру, встановленої в тексті (приміром, щодо типу темпераменту, рис агресивності, ознак шизофренії) також можуть здійснюватися в рамках лише комплексної експертизи за участю психологів та/або психіатрів.
Керівник експертної установи, організовуючи виконання комплексної експертизи, доручає проведення дослідження відповідним підрозділам установи, формує комісію експертів, головою якої призначається експерт-авторознавець. Подібна ситуація відбувається, коли комплексна експертиза проводиться експертами кількох установ.
У низці випадків керівник експертної установи, ознайомившись із матеріалами, які надійшли на експертизу, може дійти висновку, що вирішення поставленого перед експертом завдання, не належить до компетенції даної установи. Так, якщо на експертизу надійшов документ, виконаний мовою, тонкощами у сфері якої експерти не володіють, вирішувати класифікаційні завдання вони не вправі.
Як свідчать деякі роботи в галузі судово-авторознавчої класифікаційної діагностики [1; 4, с. 147-149], процес експертного дослідження тексту документа з метою встановлення категоріальних, соціально-біографічних характеристик його автора поділяється на три основні стадії – підготовчу, аналітичну й синтезуючу.
Слід зауважити, що залежно від характеру поставленого перед експертом завдання, програми дослідження (у тому числі підходи, методи, науковий використовуваний інструментарій) на цих стадіях суттєво розрізняються. Так, при встановленні рідної мови автора документа основна увага приділяється аналізу мовних порушень, зумовлених міжмовною і внутрішньомовною психолінгвістичною інтерференцією, при встановленні статі – характеру й відносній частоті вживання в тексті тих чи інших мовних засобів, соціально-психологічній його позиції автора та ін.
Однак методичні принципи, специфічні для
названих стадій діагностичного дослідження писемного мовлення, єдині незалежно
від того, які класифікаційні питання вирішуються.
На підготовчій стадії експерт знайомиться із завданням дослідження, матеріалами справи, з’ясовує обставини, які викликали необхідність призначення експертизи і які характеризують розслідувану подію. Для вирішення експертного завдання встановлюється мова, якою виконано текст документа, його обсяг, тема, зміст, цільове призначення, факти наявності мовних, логічних, змістових порушень, інформативність тексту. Вирішуються питання щодо використання певної методики; при цьому можуть бути висунуті попередні робочі версії.
Уже на цій стадії з
урахуванням, наприклад, незначного обсягу тексту чи нерозбірливості, чи у
зв’язку з мовою, якою його виконано, експерт може винести рішення про неможливість
надання висновку.
Метою аналітичної стадії є встановлення діагностичних ознак писемного мовлення, які відбилися в досліджуваному документі й містять інформацію про відповідну класифікаційну характеристику його автора. У процесі ретельного аналізу мовної і змістової сторін тексту з’ясовуються основні чинники досліджуваної ситуації писемно-мовного спілкування й діяльності, в рамках якої текст складався, – його тема й мета, належність до того чи іншого функціонального стилю мовлення, адресат тощо. На підставі цих чинників формується модель комунікативної ситуації. Процес подальшого аналізу й оцінки діагностичних ознак, які відбилися в тексті документа, визначається й корегується цією моделлю.
На заключній, синтезуючій стадії дослідження провадиться загальна оцінка встановленого комплексу діагностичних ознак, їх специфічності, суттєвості, доказової значимості їхньої сукупності для обґрунтування висновку (хоча оціночні моменти, як і аналітичні, мають місце протягом всього дослідження).
Водночас зупинимося на питанні стосовно характеру висновків класифікаційної експертизи, які часто надаються у ймовірній формі. Пояснюється це, з одного боку, обмеженим обсягом текстів, які надходять на дослідження, з другого (приміром, при вирішенні питання щодо рідної мови і статі автора) тим, що не можна не враховувати факти як автономного білінгвізму або полілінгвізму (одночасне користування двома мовами), так і можливості притаманної автору нетрадиційної сексуальної орієнтації, тяготіння до психотипу протилежної статі.
У більшості випадків категоричні висновки мають місце при визначенні освітнього рівня автора документа, коли експерт вирішує питання не про офіційно засвідчену освіту, а лише про відповідний рівень культури його писемного мовлення. В інших ситуаціях категоричні висновки можливі лише на підставі дослідження текстів значного обсягу, в яких з достатньою повнотою відбилися ознаки, що характеризують досліджуваний класифікаційний параметр особистості. Треба відзначити, що в практиці зарубіжних експертів (наприклад, у Німеччині) при вирішенні не тільки класифікаційних, а й ідентифікаційних завдань висновки надаються лише в імовірній формі.
Накопичений досвід проведення
класифікаційних авторознавчих експертиз, новітні дані спеціальних наук
(лінгвістики, соціопсихолінгвістики, комунікативної лінгвістики, психології
тощо), результати авторознавчих експериментальних досліджень писемного мовлення
дають підстави для подальшої успішної розробки як загальної, так і окремих
методик авторознавчої класифікаційної експертизи.
Інформація щодо
“портрета” автора документа, одержана слідчим з висновку експерта, має чимале
значення для правильного планування й перевірки слідчих версій, складання плану
розслідування й вирішення інших тактичних завдань, ефективнішого й більш цілеспрямованого
проведення слідчих дій з метою перевірки
наявних і пошуку нових доказів.
Список
літератури: 1. Вопросы
судебно-автороведческой диагностической экспертизы / Под ред. С. М. Вула. – К.: РИО МВД УССР, 1984. –
132 с. 2. Вул С.М., Горошко Е.И. Исследование статистических структур
письменной речи в целях разработки методики установления пола автора документа
// Роль судебной экспертизы и криминалистики в раскрытии и профилактике
преступлений: Тезисы науч.- практ.конф. / Под ред. В.М. Палий. – Одесса: Одесская ЛНИСЭ, 1994. – С. 84-86. 3. Вул
С.М., Мартынюк А.П. Теоретические предпосылки диагностирования половой
принадлежности автора документа // Современное состояние и перспективы развития
традиционных видов криминалистической экспертизы: Сб. науч.тр. / Под ред. Ю.Г. Корухова. – М.: ВНИИСЭ, 1987. – С.
105-111. 4. Вул С.М. Общие положения методики решения вопросов о
социально-биографических характеристиках автора документа // Современные
проблемы судебной экспертизы и пути повышения эффективности деятельности
судебно-экспертных учреждений в борьбе с преступностью: Тезисы респ. науч.
конф. – К.: НИИСЭ, 1983. – С. 147-149. 5.
Кузніченко Л. Судово-авторознавча
класифікаційна експертиза: сучасний стан та перспективи розвитку // Вісн. Акад.
прав. наук України. – Х.: Право, 2004. – Вип. 1(36). – С. 215-222. 6. Назначение и производство судебных
экспертиз: Пособие для следователей, судей и экспертов / Под ред. Г.П. Аринушкина. – М.: Юрид. лит., 1988.
– 319 с. 7. Теоретические и
методические вопросы криминалистического исследования письменной речи: Метод.
пособие. / Сост. С.М. Вул / Отв. ред.
Л.Е. Ароцкер. – М.: ВНИИСЭ, 1977. –
107 с. 8. Теоретические и
методические основы экспертного решения вопросов о родном (украинском,
белорусском) языке автора документа, выполненном на русском языке: (Метод.
пособие для экспертов) / Отв. ред. С.М.
Вул – М.: ВНИИСЭ, 1982. – 165 с. 9. Шляхов А.Р. Процессуальные и организационные
основы криминалистической экспертизы: Метод. пособие. – М.: ВНИИСЭ, 1972. – 119
с.
Надійшла до редакції 15.11.2004 р.
УДК 343.98 М.В. Капустина,
аспирантка
Национальная юридическая
академия Украины
имени Ярослава Мудрого, г.
Харьков
КРИМИНАЛИСТИЧЕСКАЯ ХАРАКТЕРИСТИКА КРАЖ ГРУЗОВ НА ЖЕЛЕЗНОДОРОЖНОМ
ТРАНСПОРТЕ:
СПОСОБЫ СОВЕРШЕНИЯ И СОКРЫТИЯ
В криминалистической характеристике краж грузов на железнодорожном транспорте
особое место занимают способы совершения и сокрытия. И это не случайно,
поскольку именно эти способы наиболее тесно связаны с личностью преступника,
его поведением, навыками, механизмом преступления. Кроме того, установление
способов совершения и сокрытия кражи позволяет существенно ограничить круг
подозреваемых лиц, определить место и время совершения преступления, условия
способствовавшие совершению кражи, число преступников, их профессию и другие обстоятельства.
Проблеме
расследования краж грузов на железнодорожном транспорте в криминалистической
литературе посвящены работы таких ученых, как Х.Д. Аликперов, В.А. Князев, З.И.
Митрохина, Б.Н. Морозов, В.П. Петрунев, А.М. Чугунов, А.В. Сергунов [См.: 1; 3;
5; 6; 8]. Однако, несмотря на существенный вклад этих ученых в ее разработку,
такие вопросы, как криминалистическая характеристика этого вида преступления,
ее структура и взаимосвязь элементов, остаются малоизученными. Более того,
совершенствование организации грузовых перевозок закономерно и постоянно влечет
за собой изменение способов краж перевозимых грузов. В связи с этим в имеющихся
работах ученых-криминалистов и практиков рекомендации и предложения устаревают
и нуждаются в обновлении.
Целью данной
статьи является решение отдельных заданий: определить и раскрыть содержание
структурных элементов способа краж грузов на железнодорожном транспорте,
классифицировать способы краж грузов, установить взаимосвязь способа кражи грузов
с другими элементами криминалистической характеристики преступлений этого вида.
В
криминалистической литературе способ преступления определяется как образ
действий преступника, выражающийся в определенной взаимосвязанной системе операций
и приемов подготовки, совершения и сокрытия преступления [4, с. 22]. При этом
следует учитывать, что способ преступления детерминируется конкретной
совокупностью факторов (объективных и субъективных), каждый из которых может
приобретать доминирующее значение, что является весьма важным обстоятельством
как для установления взаимосвязи между элементами криминалистической
характеристики, так и для отыскания следов на месте преступления.
Способ кражи грузов на железнодорожном транспорте как образ действий преступника, объединенных единым умыслом и направленных на достижение поставленной цели, структурно включает в себя три элемента – приготовление, совершение и сокрытие.
Как
свидетельствует анализ судебно-следственной практики, к способу приготовления
краж грузов на железнодорожном транспорте обращаются в большинстве случаев
работники железнодорожного транспорта – машинисты локомотивов, составители вагонов,
грузчики, крановщики, лица, пломбирующие вагоны с грузом, и др. Данный факт
объясняется в первую очередь тем обстоятельством, что именно работники
железнодорожного транспорта обладают информацией о характере перевозимого груза
и в последующем совершают такие действия, которые внешне напоминают небрежное
выполнение ими служебных функций, а по существу являются подготовкой к краже.
К числу таких действий можно отнести: переформирование поезда, “ошибочное” отцепление вагона для
ремонта либо составления коммерческого акта, постановка вагона в тупик,
создание повреждения тары при сильном ударе о другой вагон, колеса которого
закреплены башмаками, умышленное бросание тары с грузом на землю, вследствие
чего образуются повреждения и доступ к грузу, нарушение правил установки
запорно-пломбировочных устройств.
Обратимся к
примеру из следственной практики. 11 марта
В трехзвенной
структуре способа краж грузов из подвижного состава железнодорожного транспорта
особое значение имеет такая его составляющая, как способ совершения. Это
объясняется прежде всего цепью такой зависимости: способы совершения краж
грузов – “следовая
картина” – личность преступника – криминалистические приемы и средства сбора и
исследования доказательственной информации – формирование отдельной
криминалистической методики расследования краж грузов из подвижного состава
железнодорожного транспорта.
Среди
ученых-криминалистов существуют различные точки зрения относительно
классификации способов совершения краж грузов на железнодорожном транспорте.
Так, В.А. Князев предлагает их классифицировать по циклам производственных
операций: при погрузке, выгрузке, стоянках на станциях и проследовании составов
по перегону [3, с. 13]. Иной точки зрения придерживается З.И. Митрохина,
утверждая, что более целесообразно проводить классификацию способов совершения
краж грузов на железнодорожном транспорте исходя из типов подвижного состава,
т. е. из вагонов, цистерн, контейнеров и пр. [5, с. 395].
Обобщение
криминалистической литературы и анализ уголовных дел по фактам краж грузов из
подвижного состава железнодорожного транспорта дают основания разделить способы
совершения на две группы: а) связанные с преодолением препятствий и б) не
связанные с преодолением препятствий (так называемым “свободным доступом”). К
первой группе относятся такие способы, как вскрытие запорно-пломбировочного
устройства, разрушение целостности вагона (контейнера, тары), вскрытие
погрузочно-разгрузочных отверстий – люков, дверей, ко второй – способы краж из
открытых платформ, полувагонов, где предметом преступного посягательства
наиболее часто выступают металлопрокат, листовая сталь, вторичный чугун,
различное оборудование.
Рассмотрим более детально способы совершения краж грузов на железнодорожном
транспорте, связанные с преодолением препятствий.
На всех видах
подвижного железнодорожного состава при отправлении грузов не только по
территории Украины, но и во все страны СНГ, а также Латвию, Литву, Эстонию,
Болгарию, Венгрию, Польшу, Румынию, Чехию и Словакию устанавливаются специальные
запорно-пломбировочные устройства. Они имеют достаточно сложную конструкцию механизма фиксации, что делает
практически невозможным их вскрытие без видимых следов повреждений. Сами
пломбы-запоры снимаются с помощью специальных съемников. При этом они, как
правило, разрушаются, поскольку рассчитаны на однократное их применение и
повторному использованию не подлежат [7]. Несмотря на это, преступники все же
прибегают ко вскрытию запорно-пломбировочных устройств с целью проникновения в
вагоны, контейнеры, цистерны, используя при этом следующие способы:
– ударное действие, приводящее к разрушению корпуса запорно-пломбировочного устройства, сплющиванию и разрыву проволочных жил пломбировочного троса;
– взлом жесткого стержня с помощью приспособлений рычажного действия;
– разруб и распил корпуса либо пломбировочного троса;
– высверливание стержня пломбы, шайбы фиксатора или стопорного устройства;
– выбивание стержня из фиксатора с помощью отвертки или металлического крюка для извлечения шайбы фиксатора корпуса, запрессованной в его торце;
– химическое травление деталей стопорного устройства посредством воздействия на них различными кислотами, вводимыми внутрь запирающей пломбы;
– термическое воздействие на корпус запорно-пломбировочных устройств либо сами пломбы-запоры [8, с. 57-62].
Необходимо отметить, что при вскрытии запорно-пломбировочных устройств преступники нередко используют различные комбинации перечисленных способов, например, ударное действие затем взлом, сверление – выбивание стержня, химическое травление – тоже взлом, термическое воздействие – ударное действие.
Рассматривая способы разрушения вагона или контейнера (тары), следует согласиться с предложением В.П. Петрунева и А.В. Сергунова об объединении последних в одну группу, учитывая то обстоятельство, что и вагон, и контейнер, по сути, представляют собой такую же тару, как и ящик для груза; следовательно, способы разрушения стенок, ограждающих груз, могут быть одинаковыми [6, с. 13]. К таким способам можно отнести:
– распил / разрез боковой стенки, пола, крыши изометрического вагона, вагона-хоппера, контейнера для доступа к тарному, штучному либо скоропортящемуся грузу;
– просверливание боковой стенки, пола, днища вагона, полувагона, контейнера, цистерны с целью хищения насыпных или наливных грузов;
– нарушение целостности тары (деревянной, мягкой, картонной, бочкотары). При проникновении к грузу, находящемуся в деревянной таре (ящик), гвозди, крепящие доски, вытаскиваются либо же доски отрывают, не вытаскивая гвоздей, и через образовавшееся отверстие совершают кражу. Грузы, находящиеся в мягкой таре, разворовываются путем распарывания обшивки по швам. Из картонных коробок груз извлекается путем отпаривания контрольных или бандерольных лент либо путем разрезания коробки. Бочкотара вскрывается путем откручивания пробок, сдвига обручей и вынимания одной или нескольких досок днища.
Отдельную группу среди способов совершения краж грузов, связанных с преодолением препятствий составляют способы вскрытия погрузочно-разгрузочных отверстий – дверей, люков. Наиболее распространенными из них являются:
– отжим дверей вагона (контейнера); при этом способе лом или иной металлический предмет подсовывается между нижним рельсом и дверными угольниками, дверь поднимается вверх, и ее угол выводится за пределы кронштейна. Затем таким же образом освобождают второй угол двери, после чего ее оттягивают от стены вагона;
– распиливание “ушек” дверных накладок;
– пролом решетки люка; данный способ наиболее часто применяется при краже овощей и фруктов из крытых вагонов, поскольку верхние люки при перевозке таких грузов закрыты деревянной решеткой, которая легко разбивается;
– использование орудий ударного действия; при этом многократные удары по крышке верхнего засыпного люка способствуют самопроизвольному открыванию замка.
Анализ уголовных дел о кражах грузов из подвижного состава железнодорожного транспорта дает основание утверждать, что к способам сокрытия злодеяния преступники прибегают относительно редко и то только с целью оттянуть момент обнаружения признаков кражи, которые, как правило, выявляются через определенный промежуток времени и на большом расстоянии от места ее совершения. Для сокрытия признаков проникновения к грузам используются следующие способы:
– навешивание ранее вскрытых запорно-пломбировочных устройств. Данный способ сокрытия применяется в 2-х случаях: а) когда запорно-пломбировочное устройство устанавливается с нарушением правил и преступники прибегают к так называемому неразрушаемому вскрытию запорно-пломбировочных устройств с последующей их установкой либо подменой (например, когда запорно-пломбировочное устройство “ЛаВР” запирается не полностью, а лишь на 2-3 зубца, а для запирания запорно-пломбировочного устройства “Клещ” используется вместо стальной алюминиевая стопорная проволока) [8, с. 55-56]; б) когда распиливаются “ушки” дверных накладок, через образовавшийся прорез снимают запорно-пломбировочное устройство, после кражи его одевают вновь, а повреждение замазывают грязью;
– маскировка нарушенной тары. Этот способ сокрытия применяется, когда тара сравнительно аккуратно нарушена. Так, ящики (обычно с ценным грузом) имеют окантовочные ленты, которые отжимают, затем вытаскивают гвозди, а доски выдвигают. После совершения кражи все восстанавливают на свои места;
– замена осей дверной петли контейнера. При этом старую ось срубают, открывают дверь, не нарушая запорно-пломбировочного устройства, похищают груз, а затем ставят новую ось, состоящую из двух частей, одна из которых ввинчивается в другую.
Таким образом, установление способов кражи грузов и сокрытия следов преступления дает возможность следователю более обоснованно выдвигать розыскные версии, по “почерку” преступников предполагать круг лиц, причастных к тем или иным преступным посягательствам, активнее и целеустремленнее вести работу по предотвращению краж грузов на железнодорожном транспорте. Сформулированные теоретические положения и выводы предопределяют необходимость исследовать криминалистическую характеристику краж грузов на железнодорожном транспорте как информационную базу для разработки соответствующей методики расследования этого преступления.
Список литературы: 1. Аликперов Х.Д. Уголовно – правовая борьба с кражами грузов на железнодорожном
транспорте. – Баку, Азернешр, 1988. – с. 132. 2. Архив Купянского городского суда. Уголовное дело № 3804032 3. Князев
В.А. Методика расследования грузов на железнодорожном транспорте: Автореф.
дис. … канд. юрид. наук. – Х., 1972. – 24 с. 4. Колесниченко А.Н.,
Коновалова В.Е. Криминалистическая характеристика преступлений: Учеб. пособие.
– Х.: Юрид. ин-т, 1985. – 93 с. 5. Настільна книга слідчого: Наук.-практ. видання для слідчих і дізнавачів /
Панов М.І., Шепітько В.Ю., Коновалова В.О. та ін. – К.: Вид. дім “Ін Юре”,
2003. – 720 с. 6. Петрунев В.П., Сергунов А.В. Кражи грузов на железнодорожном транспорте:
особенности расследования: Пособие. – М.: НИИ МВД РФ, 1992. – 64с. 7. Правила
пломбування вагонів і контейнерів: Наказ Мінтранспорту України від 20.08.2001
р., № 542 // Офіц. вісн. України – 2001. – № 37. – Ст. 1721. 8. Чугунов
А.М., Морозов Б.Н. Запорно-пломбировочные устройства и их криминалистическое исследование:
Учеб.-справ. пособие. – Саратов: Сарат. юрид. ин-та, МВД
России, 2001. –
96 с.
Надійшла до редакції 12.10.2004 р.
УДК 343.98 І.А. Лисенко, заст. нач. відділу
УСБУ в
Харківській області,
м.
Харків
ФОРМИ
ВЗАЄМОДІЇ СЛІДЧИХ ТА ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВИХ ПІДРОЗДІЛІВ
ПРИ
РОЗСЛІДУВАННІ КОНТРАБАНДИ
Лібералізація
зовнішньоекономічної діяльності, зниження в ній регулюючої ролі держави,
економічна нестабільність і недосконалість законодавства створили сприятливі
умови для поширення контрабанди в Україні. Однією з умов успішного розкриття й
розслідування контрабанди виступає взаємодія слідчого і працівників оперативно-розшукових
підрозділів Служби безпеки України (далі – СБУ). Процесуально і тактично
правильно організована взаємодія дозволяє об’єднати і на цій основі ефективніше
й раціональніше використовувати їхні кримінально-процесуальні й
оперативно-розшукові можливості для вирішення завдань кримінального судочинства.
Взаємодія слідчих та оперативних підрозділів досліджувалася в працях таких вчених, як О.М. Балашов, О.Я. Баєв, Р.С. Бєлкін, І.Ф. Герасимов, М.М. Гапанович, О.О. Герасун, О.П. Дербеньов, О.Я. Дубинський, Л.М. Карнєєва, І.І. Мартинович, Г.А. Матусовський, С.Д. Оспанов, Б.Я. Петелін, А.М. Подопрєлов, М.В. Салтевський, О.О. Чувильов та ін.[Див: 1 – 4; 9; 11; 14] Але ці дослідження присвячені головним чином загальним проблемам взаємодії. Взаємодія слідчих та оперативно-розшукових органів при розслідуванні контрабанди в криміналістичній літературі до нинішнього часу не знайшла свого відбиття, внаслідок чого є актуальним розгляд низки її положень.
Метою даної
статті є форми взаємодії слідчих та оперативно-розшукових підрозділів СБУ при
розслідуванні контрабанди, зокрема, специфіка цих форм, яка має особливості при
розслідуванні названої категорії злочинів.
При розслідуванні контрабанди застосовуються різні форми взаємодії слідчого і працівників оперативно-розшукових підрозділів. Під формою такої взаємодії ми розуміємо засновані на законодавчих і відомчих нормативних актах способи процесуального й непроцесуального співробітництва, які забезпечують доцільне поєднання й узгоджений характер використання сил, методів та засобів суб’єктів взаємодії з метою швидкого й повного розкриття злочинів, викриття винних та притягнення їх до відповідальності.
Аналіз криміналістичної літератури свідчить, що форми взаємодії слідчого й працівників органу дізнання СБУ класифікують на (а) процесуальні, або процесуально-правові, врегульовані кримінально-процесуальним законом і законами України і (б) непроцесуальні, або організаційно-тактичні, врегульовані відомчими нормативними актами (наказами, інструкціями, вказівками тощо) [1, с. 495-500; 7, с. 288-289; 8, с. 388; 9, с. 161; 11, с. 307; 14, с. 12-16].
Перша форма взаємодії стосується питань:
– направлення слідчому матеріалів оперативно-розшукової діяльності з ознаками контрабанди для вирішення питання про порушення кримінальної справи;
– передачі органом дізнання слідчому за підслідністю кримінальної справи після проведення невідкладних слідчих дій;
– повідомлення слідчого за результатами проведення оперативно-розшукових заходів по переданій йому органами дізнання кримінальній справі, у якій особа, яка вчинила злочин, не встановлена;
– виконання доручень і вказівок слідчого щодо проведення слідчих дій та оперативно-розшукових заходів;
– виконання вимог слідчого про допомогу при проведенні окремих слідчих дій по кримінальній справі, яка знаходиться у нього у провадженні;
– надсилання до іноземної держави клопотання про правову допомогу.
Друга форма взаємодії стосується питань:
– узгодженого планування слідчих дій та оперативно-розшукових заходів;
– організації спільних нарад і взаємного обміну оперативно-розшуковою і слідчою інформацією;
– проведення узгоджених слідчих дій і оперативно-розшукових заходів у складі слідчо-оперативної групи;
– здійснення слідчими і працівниками органів дізнання тактичних операцій.
Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” у п. 1 ст. 10 зазначив, що матеріали оперативно-розшукової діяльності можуть бути використані як приводи й підстави для порушення кримінальної справи або проведення невідкладних слідчих дій [10].
У ст. 94 КПК України встановлено вичерпний перелік приводів до порушення кримінальної справи, серед яких матеріали оперативно-розшукової діяльності як приводи і підстави для порушення кримінальної справи не зазначено, але п. 5 цієї статті приводом передбачає безпосереднє виявлення органом дізнання або слідчим ознак злочину. Про безпосереднє виявлення ознак злочину оперативні працівники складають рапорт або інший документ, що прирівнюється до повідомлення посадових осіб і підлягає розгляду нарівні з іншими приводами до порушення кримінальної справи (частини 1, 2 ст. 97 КПК України) [13, c. 410].
На даний
час серед учених по-різному визначається питання щодо визначення часу вступу у
взаємодію слідчого з оперативним підрозділом і того, за чиєю ініціативою це
відбувається і на якому етапі ведення оперативно-розшукової справи слідчий може
знайомитися з її матеріалами і приймати рішення про порушення кримінальної справи.
Ми вважаємо, що оперативно-розшукова діяльність тісно пов’язана з кримінальним
процесом і підпорядкована його завданням, хоча й має свій правовий статус, а
тому, в даному випадку ініціатива взаємодії має виходити від оперативного
підрозділу. Останній може вийти з ініціативою залучити слідчого для оцінки
фактичних даних, які збираються по оперативно-розшуковій справі, ще до
прийняття рішення про їх реалізацію. Слідчий при вивченні матеріалів може
встановити важливі для слідства деталі, на які оперативний працівник не звернув
уваги, вважаючи їх незначними. Він може допомогти оперативному працівникові при
вирішенні питання про підготовленість оперативних матеріалів для реалізації і
встановлення обставин, без яких неможливо прийняти рішення про порушення
кримінальної справи. Слідчий, детально вивчивши матеріали, висловить свою думку
стосовно них [15, с. 131].
Іноді даних, які знаходяться в матеріалах оперативно-розшукової діяльності і які надіслані у слідчий відділ для прийняття рішення, недостатньо для прийняття рішення про порушення кримінальної справи. Дійшовши такого висновку, начальник слідчого підрозділу (слідчий, що розглядав матеріали оперативно-розшукової діяльності) надсилає в оперативний підрозділ висновок, у якому викладає обставини, що перешкоджають порушенню кримінальної справи й успішному її розслідуванню і дає вказівку про необхідність додаткового проведення оперативно-розшукових заходів. Дача слідчим доручення або вказівки щодо проведення оперативно-розшукових заходів не вказана у ч. 5 ст. 97 КПК України, але випливає з неї. На наш погляд, у цій частині доцільно вказати, що слідчий з метою перевірки повідомлення про злочин вправі доручати органу дізнання проведення оперативно-розшукових заходів.
Керуючись вимогами статей 4 і 97 КПК України, слідчий зобов’язаний у межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному конкретному випадку виявлення ознак злочину.
Оперативний підрозділ СБУ, що виконує функції органу дізнання, згідно з вимогами ст. 4 і п. 5 ст. 94 КПК України при розгляді й вивченні матеріалів оперативно-розшукової справи в межах своєї компетенції може безпосередньо виявити фактичні дані про ознаки контрабанди, самостійно порушити кримінальну справу і для встановлення й закріплення слідів злочину провести по ній невідкладні слідчі дії в строк не більш 10 днів (ст. 108 КПК України).
Процесуальний закон наділив органи оперативно-розшукової юрисдикції правом здійснення слідчих дій саме з метою ефективного використання оперативно-розшукової діяльності в розкритті злочинів. Задум законодавця полягає в тому, щоб на першому етапі розслідування (по “гарячих слідах”) велася активна наступальна робота по розкриттю злочину з використанням усього арсеналу заходів і засобів правоохоронних органів [13, с. 440].
Слідчий не може займати позицію стороннього спостерігача й очікувати на виконання органом дізнання невідкладних слідчих дій і передачі справи в його провадження. Взаємодія в зазначеній ситуації полягає в розробці за участю слідчого плану проведення невідкладних слідчих дій, в участі у проваджені окремих слідчих дій, у наданні методичної допомоги працівникам органу дізнання, у дачі консультацій із правових питань, у систематичному інформуванні слідчого про найважливіші результати оперативно-розшукової діяльності [3 с. 13]. У невідкладних випадках слідчий має право в будь-який момент приступити до провадження досудового слідства, не очікуючи виконання органами дізнання всього комплексу невідкладних слідчих дій і закінчення строку, наданого для їх проведення (ч. 4 ст. 114 КПК України).
Після завершення дізнання кримінальна справа за підслідністю передається для проведення досудового слідства через відповідного прокурора у слідчий відділ СБУ (статті 104 і 109 КПК України).
Після прийняття слідчим СБУ кримінальної справи про контрабанду у своє провадження формою взаємодії слідчого з органом дізнання виступають доручення і вказівки про проведення розшукових і слідчих дій та вимога до них у сприянні при проведенні окремих слідчих дій ( статті 104, 114, 118 КПК України). Під час розслідування справ про контрабанду досить часто у слідчого виникає потреба у взаємодії з правоохоронними органами іноземних держав з метою збирання доказів і необхідність доручити проведення оперативно-розшукових заходів. Виникає питання й про правовий статус доказів по кримінальних справах, отриманих із джерел в іноземній державі [12, с. 55].
У ст. 31 КПК України зазначено, що порядок відносин судів, прокурорів, слідчих і працівників органів дізнання з відповідними установами іноземних держав, а також виконання взаємних доручень визначається законодавством України й міжнародними договорами України. Названа стаття, будучи бланкетною, не містить чітких правил про такий порядок зносин слідчих та органів дізнання з компетентними органами іноземних держав і виконання доручень останніх. На нашу думку у кримінально-процесуальному законодавстві доцільно сформулювати правові норми, які передбачали б порядок відносин правоохоронних органів України й іноземних держав, оформлення запитів про надання правової допомоги й використання отриманих результатів у кримінальних справах для швидкого, всебічного й повного розслідування обставин злочину.
Є очевидним, що надсилання слідчим начальникові оперативно-розшукового підрозділу безлічі окремих доручень для проведення слідчих та оперативно-розшукових дій і виконання їх різними оперативними працівниками не є ефективним у розслідуванні контрабанди. Постає питання щодо конкретної форми взаємодії слідчого й органу дізнання в ситуації, коли виникає потреба у тривалій, інтенсивній участі оперативного працівника при розслідуванні кримінальної справи.
У цьому зв’язку найдоцільнішою формою постійної взаємодії слідчих та оперативних працівників при розслідуванні конкретних злочинів є слідчо-оперативна група, діяльність якої надає можливості поєднувати процесуальні дії й оперативно-розшукові заходи протягом всього досудового слідства [4, с. 7]. Така форма взаємодії дозволяє раціонально й максимально використовувати можливості, сили й засоби оперативних і слідчих підрозділів, виключає елементи невиправданого дублювання дій, дозволяє при необхідності зосередити зусилля на найважливішому напрямку роботи. Однак чинне кримінально-процесуальне законодавство не передбачає правової регламентації створення й діяльності слідчо-оперативної групи.
Як вбачається, зазначене зумовлює необхідність внесення окремої норми в КПК України, яка встановила б підстави й порядок створення слідчо-оперативної групи, а також взаємодію слідчого з оперативним працівником. Виходячи з того, що контрабанда має транснаціональний характер і що пов’язані з нею злочини можуть учинятися не тільки на території України, а й на території іноземних держав, у цій нормі доцільно також передбачити порядок створення й діяльності міждержавних слідчо-оперативних груп.
Ефективною
непроцесуальною формою взаємодії слідчого і оперативного працівника при
розслідуванні контрабанди може виступати проведення тактичних операцій. Це
своєрідна форма розслідування, що поєднує організаційні, слідчі й оперативно-розшукові
дії для швидкого й ефективного вирішення слідчих завдань [6, с. 68].
Основа теорії тактичних операцій полягає в усвідомленні того, що окремі тактичні завдання розслідування не можуть бути вирішені лише однією або декількома слідчими діями навіть з використанням у їхніх рамках усіх відповідних тактичних прийомів. Вони потребують складного комплексного підходу до вирішення завдання, яке поставлено (або виникло) перед суб’єктом дослідження злочину [2, с. 215].
Теорія
тактичних операцій, заснована на початку 1970 р. О.В. Дуловим, значно
збагатилася завдяки роботам багатьох учених, які вважають їх необхідними для
оптимізації процесу розслідування злочинів. З нашої точки зору, найбільш
вдалим, що відповідає сучасному розвитку криміналістичної тактики, є
запропоноване С.Ф. Здоровко визначення поняття “тактична операція”, як системи
однойменних або різнойменних процесуальних або непроцесуальних дій і заходів
(слідчих, оперативно-розшукових, організаційних), які спрямовані на вирішення
проміжного завдання розслідування, об’єднані єдиним планом і єдиним задумом,
характеризуються вибірковістю й ситуаційною зумовленістю й виконуються
правомочними посадовими особами під керівництвом слідчого [5, с. 17].
Таким чином, викладене дозволяє дійти наступних висновків:
1. Взаємодія слідчих та оперативно-розшукових органів СБУ при розслідуванні контрабанди є необхідною умовою, що забезпечує ефективність розслідування.
2. Досліджені особливості й оптимізація форм взаємодії слідчих і
оперативно-розшукових підрозділів СБУ при розслідуванні контрабанди забезпечить
ефективність і вдосконалення методики розслідування цього злочину.
Взагалі ж, проблема, порушена в даній статті, на думку її автора, потребує
невідкладного вивчення, можливо навіть, на рівні окремого дослідження.
Список літератури: 1. Аверьянова Т.В., Белкин Р.С. и
др. Криминалистика: Учебник для вузов: Учеб. изд. – М.: Изд.
гр. НОРМА-ИНФРА-М, 2001. – 990 с. 2. Баев О.Я. Основы криминалистики: Курс
лекций. – М.: Экзамен, 2001. – 288 с. 3.
Гапанович Н.Н., Мартинович И.И. Основы
взаимодействия следователя и органа дознания при расследовании преступлений:
Учеб. пособие для вузов. – Мн.: Изд-во БГУ, 1983. – 104 с. 4. Дубинский А.Я., Шостак
Ю.И. Организация и деятельность следственно-оперативной группы. – К.: КВШ
МВД СССР, 1981. – 48 с. 5. Здоровко С.Ф. Розслідування вбивств, що
вчиняються організованими злочинними групами (типові тактичні операції). – Х.:
Гриф, 2004. – 176 с. 6. Коновалова В.Е. Концепция криминалистической
тактики: прогнозы развития // Актуал. пробл. криміналістики: Матер. міжнар.
наук.-практ. конф. (Харків) 25-25 верес. 2003 р. – Х.: Гриф, 2003. – 312 с. 7. Криминалистика: Учебник для вузов /
Под ред. А.Ф. Волынского. – М.: Закон
и право, ЮНИТИ-ДАНА, 2000. – 615 с. 8. Криміналістика: Підручник для
студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти / За ред. Шепитька В.Ю. – К.: Вид. дім «Ін Юре», 2001. – 684 с. 9. Матусовський Г.А. Экономические преступления:
криминалистический анализ. – Х.: Консум, 1999. – 480 с. 10. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України від 18 лют.
1992 р. № 2135-12 // Відом. Верхов. Ради України. – 1992. – №22. – Ст. 303 ( із
наст. зм. та доп.). 11. Салтевський М.В. Криміналістика:
Підручник: У 2-х ч. – Ч. 2. – Х.: Консум, 2001. – 528 с. 12. Смирнов М.І. Використання
в кримінальному процесі України доказів по справах про контрабанду, отриманих
із джерел в іноземній державі в порядку надання правової взаємодопомоги //
Митна справа. – 2004. – № 4. – С. 55-60.
13. Тертишник В.М.
Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України. –
К.: Вид-во «А.С.К.», 2002. – 1056 с. 14.
Чувилев А.А. Взаимодействие
органа внутренних дел с милицией. – М.: МВШМ МВД СССР, 1981. – 82 с. 15. Яремин Г.М. Легалізація матеріалів
оперативно-розшукової діяльності при проведенні дізнання // Акад. праці і соц.
відносин Федерації профспілок України: Вісн. Акад. праці і соц. відносин
Федерації профспілок України 2001 р., № 2 (11): Наук.-практ. зб. – К.: Рад.
шк., 2001. – 244 с.
Надійшла до редакції 18.10.2004 р.
УДК
343.163 Я.О. Ковальова, зав. лабораторією
Національна
юридична академія України імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ВІДМОВА ПРОКУРОРА ВІД ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ І
ЗАКОННІСТЬ СУДОВОГО РІШЕННЯ
Прокурор, який прийшов до суду як державний обвинувач,
повинен бути переконаним у винності підсудного; за інших умов він неспроможний
буде виконати свою процесуальну функцію. Переконливість прокурора має виникнути
в нього після вивчення матеріалів кримінальної справи, в ході підготовки до
судового процесу.
Питання підтримання державного обвинувачення в суді
завжди були в полі зору вчених-юристів. Їх порушували такі провідні науковці,
як В.І. Басков, В.С. Зеленецький, В.Т. Маляренко, В.М. Савицький, В.Д. Фінько
[Див.: 1; 2; 3; 6; 7] та ін.
Якщо прокурор при ознайомленні з матеріалами кримінальної
справи дійде висновку, що винність обвинуваченого не підтверджується, йому
належить відмовитися від участі в судовому розгляді. Державному обвинувачеві
треба мати внутрішнє переконання у винності обвинуваченого. Поряд із цим він
має враховувати, що судовий розгляд справи має якісно іншу форму дослідження
доказів, аніж досудове слідство, і може по-іншому висвітлити обставини
справи, надати їм зовсім іншого змісту та низку інших особливостей. До такого
повороту справи прокурор завжди повинен бути готовим. А це означає, що від
нього залежить, яку він обере позицію, до яких висновків він дійде, як
трансформуватиметься його переконаність у винності особи.
Принципова
можливість зміни прокурором свого початкового переконання у винності підсудного
вимагає детального аналізу причини, що вплинули на його позицію як державного
обвинувача. Причин у кожному випадку може бути багато й різних. Усі їх можна
згрупувати в декілька груп:
1. Судове слідство показало, що докази, зібрані під
час досудового слідства, на підставі яких прокурор планував зробити висновки
про винність особи, були оцінені неправильно, без необхідної ретельності й
аналізу.
2. При
судовому слідстві виявилися нові, раніше невідомі обставини, які зламали всю
систему обвинувачення, побудованого на фактах, які під час досудового слідства
не були перевірені в повному обсязі.
3. У
процесі судового слідства виявилися факти грубих порушень норм КПК при проведенні досудового слідства:
фальсифікація, односторонність, усунення зі справи всього, що виправдовувало б
обвинуваченого, та ін.
Названі
причини, які впливають на переконаність прокурора, в низці випадків спонукають
його відмовитися від обвинувачення. У той же час важливо відмітити, що в
кримінальному судочинстві беруться до уваги тільки визначені факти, тому для
такої відмови потрібно, щоб вони мали юридичну характеристику і знаходили
відбиття у кримінально-процесуальному законі, тобто щоб прокурор діяв відповідно
до вимог законодавства.
При
цьому треба враховувати й суб’єктивну сторону відмови прокурора від обвинувачення,
його особисту позицію. З огляду на те, що прокурор у суді здійснює обвинувальну
діяльність, його відмова можлива й необхідна, якщо він упевнений і переконаний
у невинності підсудного. Стверджуючи ці висновки, ми констатуємо, що вони ґрунтуються
на вимогах закону. Так у ч. 3 ст. 264 КПК
України визначено: “Коли в результаті судового розгляду прокурор прийде до
переконання у тому, що дані судового слідства не підтверджують пред’явленого
підсудному обвинувачення, він повинен відмовитися від обвинувачення і в своїй
постанові викласти мотиви відмови”. Із цього можна зробити висновок, що відмова
прокурора від державного обвинувачення – це не тільки право, а й його
обов’язок. У той же час згідно з ч. 2 ст. 267 КПК потерпілий чи його
представник вправі вимагати продовження розгляду справи. За таких обставин вони
особисто повинні підтримувати обвинувачення, яке вже неможливо вважати
державним, і прокурор має всі підстави покинути зал судового засідання. Якщо
потерпілий чи його представник не бажають підтримувати обвинувачення, суд на
підставі ч. 2 ст. 282 КПК своєю ухвалою (постановою) зобов’язаний закрити
справу. Спираючись на викладене, можемо зробити висновок, що під відмовою
прокурора від державного обвинувачення треба розуміти його звернення до суду, в
якому він повністю або частково заперечує обґрунтованість
обвинувачення і викладає мотиви неможливості
його підтримання. Це означає, що прокурор в цілому або в якійсь частині
припиняє обвинувальну діяльність проти підсудного. Відмова прокурора від
обвинувачення може бути двох різновидів – повна і часткова.
Повна має місце, коли прокурор пропонує
закрити справу або виправдати особу в повному
обсязі обвинувачення. Можна стверджувати, що така відмова
прокурора – це виправлення помилки, допущеної при порушенні кримінальної
справи, її розслідуванні, затвердженні обвинувального висновку, а також при
попередньому розгляді справи в суді. На цих стадіях процесу при більш глибокій
перевірці й аналізі обставин справи в більшості випадків можливо було виявити допущені
помилки й не допустити порушення закону.
Часткова відмова від обвинувачення мас місце, коли прокурор відмовляється від обвинувачення у
вчиненні одного або кількох злочинів, залишивши обвинувачення особи в інших
злочинах. У даному випадку від прокурора виходить
пропозиція про закриття справи або виправдання особи за однією або за
декількома статтями Кримінального кодексу і залишення обвинувачення в інших
злочинах. Характерно, що часткова відмова, як і повна, якщо потерпілий
погоджується з прокурором, згідно зі ст. 282 КПК, для суду є обов’язковою.
Підставами
для відмови прокурора від державного обвинувачення можуть бути у випадках,
коли: а) не встановлено подію злочину (ст. 6, п. 1 КПК); б) якщо в діянні
підсудного не має складу злочину (п. 2 ст. 6 КПК); в) якщо не доведена
участь підсудного у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 213 КПК). За наявності вказаних
підстав прокурор виносить постанову про відмову від обвинувачення, яку оголошує
в суді і передає йому для приєднання до справи. У законодавчому порядку не
визначено про міру запобіжного заходу підсудному, у тому числі тримання під
вартою, коли прокурор відмовляється від обвинувачення. На наш погляд, що у
даному разі, суд приймаючи рішення про закриття справи, має негайно звільнити
підсудного з-під варти, а прокуророві у своїй постанові про відмову від
обвинувачення належить про це обов’язково
заявити.
Постанова
прокурора про відмову від обвинувачення повинна складатися із трьох частин –
вступної, описово-мотивувальної й резолютивної.
У вступній зазначаються дата, місце
винесення постанови, посада прокурора, його прізвище, ініціали, назва кримінальної справи. В
описово-мотивувальній частині постанови
вказуються фактичні обставини обвинувачення,
які ставилися за вину підсудному, результати аналізу
й оцінки досліджених доказів у досудовому й
судовому слідстві,
юридичні й фактичні підстави для відмови від підтримання державного обвинувачення.
При цьому прокурор обов’язково має вказати аналіз підстав відмови: а) не
встановлено подій злочину; б) в діянні підсудного немає складу злочину або в)
не доведено участі підсудного у вчиненні злочину. У резолютивній частині, крім ствердження про відмову від
обвинувачення, доцільно вказати а) пропозиції щодо поновлення прав підсудного,
у тому числі про скасування запобіжного заходу, б) причини й умови
необґрунтованого притягнення особи як обвинуваченої і в) пропозиції щодо їх
усунення.
У
практичній діяльності виникає питання: у який
момент судового розгляду прокурор може заявити про відмову від підтримання державного
обвинувачення. У юридичній літературі з цього приводи висловлені досить різні погляди.
Більшість науковців стверджують, що прокурор може відмовитися від підтримання
державного обвинувачення лише після судового слідства. Цієї позиції дотримуються
В.І. Басков, І.В. Вернидубов,
В.Т. Маляренко, В.Д. Фінько [Див.: 1, с. 150-152; 4, с. 16; 7, с. 16, 17].
Погоджуючись із нею, бо вона відповідає вимогам Кримінально-процесуального
кодексу України, ми констатуємо, що ст. 264 КПК передбачає: “Коли в результаті
судового розгляду прокурор прийде до переконання, що дані судового слідства не
підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення, він повинен відмовитись
від обвинувачення”. У судовому засіданні прокурор відповідно до ст. 22 КПК
зобов’язаний вжити всіх передбачених законом
заходів для всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи, що
дозволить йому переконатися, що дані судового слідства або підтверджують, або
не підтверджують пред’явленого підсудному
обвинувачення. Тільки цього у прокурора з’являється
впевненість у тому, що обвинувачення не підтвердилось
і він має підстави згідно з вимогами ч. 3 ст.
264 КПК відмовитися від підтримання
обвинувачення (тобто лише після закінчення судового слідства).
Постанова
прокурора про відмову від підтримання обвинувачення є важливим і відповідальним
процесуальним документом. Справа в тому, що суд при заяві прокурора про відмову
від державного обвинувачення й винесення
відповідної постанови зобов’язаний погодитися з його думкою – такі вимоги ч. 2
ст. 282 КПК. Характерно, що суд повинен погодитися з постановою прокурора про
закриття справи, якщо з нею згоден потерпілий і в тих випадках, коли така
постанова по своїй суті не відповідає матеріалам судового слідства.
Коли ж прокурор помилково оцінює
події або діяння підсудного, неправильно тлумачить матеріальний чи
процесуальний закон, який застосовується, помилково оцінює докази, їх
достатність, достовірність чи допустимість та в інших випадках, у тому числі,
коли він зловживає службовим становищем, такі ситуації, безумовно, потягнуть за
собою прийняття судом незаконного рішення про закриття справи. У той же
час незаконна постанова (ухвала) суду про закриття справи, винесена на підставі ч. 2 ст.
282 КПК, за чинним законодавством, не може бути переглянута за ініціативою прокурора
чи потерпілого в апеляційній і касаційній інстанціях.
Законодавством визначено, що на постанову чи
ухвалу про закриття справи протягом семи днів з дня її винесення сторони можуть
подати апеляцію до апеляційного суду, а якщо справа розглядалася по першій
інстанції апеляційним судом, касаційні подання чи скаргу подають до касаційного
суду (ч. 4 ст. 282 КПК).
За
ст.348 КПК апеляцію може бути подана подати тільки в частині, що стосується
інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ним у суді першої
інстанції: (а) потерпілим або його представником; (б) прокурором, який брав
участь у розгляді справи судом першої інстанції; (в) прокурором, який затвердив
обвинувальний висновок у межах обвинувачення. Указані суб’єкти не можуть
реалізувати своє право на апеляцію з приводу скасування ухвали чи постанови
суду про закриття справи у зв’язку з тим, що вони відмовилися від
обвинувачення. Отже, в апеляційній інстанції незаконна постанова чи ухвала суду
про закриття справи не може бути переглянута за ініціативою прокурора чи
потерпілого.
У
касаційному порядку така постанова (ухвала) також не може бути переглянута з
ініціативи цих суб’єктів, через те що відповідно до вимог ст. 384 КПК особа,
щодо якої закрито кримінальну справу, не є суб’єктом касаційного провадження у
справах, у яких судові рішення набрали законної сили. З урахуванням вимог ст.
261 КПК про рівність прав сторін у судовому
розгляді при оскарженні рішень суду прокурор чи потерпілий також не можуть
оскаржити постанову (ухвалу) про закриття кримінальної справи, яка набрала
законної сили. Не допускається перегляд такого
судового рішення і в порядку виключного провадження,
оскільки згідно з ч. 2 ст. 4004 КПК такий перегляд не передбачено.
Таким чином, з вини державного обвинувача суд приймає незаконну постанову
(ухвалу) про закриття кримінальної справи, яку неможливо переглянути.
З огляду на ці обставини Генеральний прокурор України в наказі № 3 від 30 березня 2004 р. “Про завдання та організацію роботи прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ” вимагає від державних обвинувачів про необхідність змін у суді пред’явленого обвинувачення чи відмови від нього доповідати керівнику прокуратури (п. 4.4. наказу № 3). Ця вимога спрямована перш за все на попередження незаконної й необгрунтованої відмови від обвинувачення і прийняття судом такої ж постанови (ухвали). Деякі науковці і практики стверджують, що такі вимоги не відповідають принципу диспозитивності (ст. 161 КПК), який полягає в наданні прокуророві можливості в судовому процесі діяти на власний розсуд: він може підтримати державне обвинувачення, змінити його або відмовитися від нього. Не заперечуючи про надання таких прав державному обвинувачеві, наголосимо, що він у суді є представником державного органу, який за Законом України “Про прокуратуру” становить єдину централізовану систему щодо підпорядкування нижчестоящих прокурорів вищестоящим (п. 1 ст. 6 Закону). Тому цілком логічно, з метою недопущення незаконних постанов державного обвинувача в суді й попередження порушення норм КПК при прийнятті судом рішень керівник прокуратури повинен проконтролювати позицію державного обвинувача.
У той
же час з урахуванням таких різних поглядів, а також відсутності механізму
перегляду незаконних рішень суду доцільно при прийнятті нового
Кримінально-процесуального кодексу передбачити можливість перегляду незаконних
судових рішень по справах у разі відмови прокурора від підтримання державного
обвинувачення. Крім цього необхідно передбачити порядок скасування постанови
прокурора про відмову від державного обвинувачення, яку він виніс під час
розгляду справи в суді.
Список литератури:
1. Басков В.И. Прокурор в суде первой инстанции. – М.: Юрид. лит.,
1968. – 199 с. 2. Зеленецкий В.С. Отказ прокурора от государственного
обвинения: Учебн. пособие. – Х.: Юрид. ин-т, 1979. – 116 с. 3. Маляренко
В.Т., Вернидубов І.В. Прокурор у кримінальному судочинстві: Деякі
проблеми та шляхи їх вирішення. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 240 с. 4. Маляренко В.Т., Вернидубов І.В. Про відмову прокурора від
підтримання державного обвинувачення в суді та
її правові наслідки
//Вісн. Верхов. Суду України. – 2002. – № 4. – С. З1, 32. 5.
Про завдання та організацію роботи прокурорів у судовому розгляді
кримінальних справ: Наказ Ген.
прокурора України № 3 від 30 березня 2004 р. 6. Савицкий
В.М. Государственное обвинение в суде. – М.: Наука, 1971. – 342 с. 7. Финько
В.Д. Прокурор в судебном
разбирательстве уголовных дел: Конспект лекций. – Х.: Юрид. ин-т, 1965. – 28 с.
Надійшла
до редакції 11.11.2004 р.
УДК 341.01 Ю.В. Щёкин, канд. юрид. наук, доцент
Национальная юридическая академия
Украины
имени Ярослава Мудрого, г. Харьков
ПОЛИТИЧЕСКИЙ АСПЕКТ НА ПРАВОВУЮ ПРИРОДУ
МЕЖДУНАРОДНО-ПРАВОВЫХ ОБЫЧАЕВ
Тесная связь международного права с международной политикой общеизвестна. Большинство его норм появляется в результате определённых компромиссов, достигаемых подчас после сложных и изнурительных переговоров. Вместе с тем право не отождествляется с политикой. На определённом этапе развития общественных отношений оно постепенно воспринимается общественным сознанием как ценность и начинает оказывать обратное воздействие на политику. Зачастую правовые предписания и преобладающие в данный момент политические интересы вступают между собой в конфликт. Власть с трудом терпит над собой какие-либо ограничения. Политически ориентированное направление в международном праве – это попытка власти придать своим нарушениям международно-правовых норм некую теоретическую обоснованность, проще говоря, оправдаться за свои противоправные действия.
Как бы то ни было, но политически ориентированный подход в теории международного права постоянно обретает всё новых сторонников, появляется всё больше аргументов, поддерживающих точку зрения власти. В международном праве игнорировать эту аргументацию не представляется возможным, ибо оно представляет собой саморегулируемую систему. Вот почему любая официальная позиция государства привлекает к себе пристальное внимание.
Позиции государств и проводимая ими внешняя политика имеют особое значение для формирования и развития международно-правовых обычаев. В современной отечественной науке международного права специальных работ, посвящённых интерпретации международно-правовых обычаев с позиции политически ориентированного направления, до настоящего времени не издавалось. Собственно, и само это направление в Украине пока мало изучено. Кроме нескольких страниц, которые посвятил ему в монографии А.А. Мережко [2, с. 40-43], других публикаций о нём не было.
Цель данной статьи состоит в том, чтобы а) исследовать ту теоретическую базу политически ориентированного направления в международном праве, которая закладывается в обоснование правовой природы международно-правовых обычаев, и б) определить с её позиции критерии обычных норм.
Политически ориентированное направление в международно-правовой доктрине находится под сильным влиянием одной из главных парадигм теории международных отношений – парадигмы политического реализма. Её основные идеи черпаются из работ древнегреческого историка Фукидида, итальянского политического мыслителя и государственного деятеля Н. Макиавелли, английских философов Т. Гоббса и Д. Юма, немецкого генерала К. фон Клаузевица. Основателем реалистического подхода в современной теории международных отношений считается Г. Моргентау. Его последователи: А. Уолферс, К. Томпсон, Дж. Шварценбергер, К. Уолц и др. [См.: 7, с. 69-71].
С позиции политического реализма международные отношения рассматриваются исключительно как борьба за власть. Наличие последней предполагает возможности и способности того, кто ею обладает, контролировать и заставлять подчиняться не обладающего ею. Единственными реально действующими лицами на международной арене являются только государства. Следовательно, и ключевой категорией политического реализма выступает национальный (государственный) интерес.
Антиподом политического реализма является парадигма политического идеализма, утверждающая наличие универсальных моральных принципов в международной политике и международном праве. Вопрос морали в политике постоянно находится в центре внимания представителей школы политического реализма. Между тем отношение к нему сложное. С одной стороны, необходимость существования моральных ценностей признаётся. Реалисты, руководствуясь, вероятно, чисто прагматическими соображениями, понимают, что в их рассуждениях мораль должна где-то упоминаться. Но, с другой стороны, поскольку она изначально не рассматривается как стержневой и неотъемлемый элемент внутренней и внешней политики государства, они с трудом понимают, где именно. Поэтому их размышления на данную тему весьма противоречивы.
Так, Г. Моргентау утверждает, что “политический реализм признаёт моральное значение политического действия. Он также признаёт неизбежность несоответствия морального императива и требований успешной политики” [4, с. 79]. Далее он отмечает: “Универсальные моральные принципы не приложимы к государственной деятельности в своей абстрактной формулировке и должны быть пропущены через конкретные обстоятельства места и времени. … Однако, если у индивида есть моральное право принести себя в жертву этим моральным принципам, то нация не вправе ставить мораль выше требований успешной политики, которая сама по себе основана на моральном принципе выживания нации” [4, с. 79].
Характерны высказывания по этому вопросу Р. Джексона,
представителя современной американской школы данного направления в теории
международных отношений. Сначала он заявляет о том, что “все нормативные
политические теории основываются, в конечном счёте, на концепции этики” [1, с.
133]. Но уже следующий абзац начинает со слов: “Прикладная этика
государственности – ещё не ясный предмет”, и логично заканчивает его выводом,
что изучение международной этики – это “прикладная этика”, которая “является не
периферией этической философии”, а скорее периферией школ международных
отношений, интересующихся нормативными вопросами [1, с. 134]. Далее
Р. Джексон рассуждает о нелёгкой и подчас идущей вразрез с общепринятыми
моральными ценностями работе государственных деятелей, которые “вынуждены
совершать твёрдый выбор, который они не могут переложить на кого-то другого”,
но, “если решение принято, государственные деятели должны действовать в
соответствии с ним, абсолютно не зная, какие будут последствия” [1, с. 134].
Показателен пример такого “решения” – “решение Трумэна сбросить атомную бомбу
на Хиросиму и Нагасаки в августе
Данная позиция даже не требует специальных комментариев, почему этика является “прикладной” и “периферийной” для рассматриваемого направления. Конечно, трудно представить себе последствия взрыва атомной бомбы, особенно когда “решение принято”. Гуманизм для его представителей – нечто весьма абстрактное. Приблизительно такой же подход у них и к проблеме прав человека. Здесь нельзя не привести ещё одно высказывание Р. Джексона: “Сегодня законный статус человека в международном праве, как подчеркивается правом личности, является продуктом суверенного государства и, в принципе, государство может как минимум отменить его” [1, с. 121]. Кроме всего прочего, следует обратить внимание на то, что эти его слова озвучивают и позитивистский подход к международно-правовому статусу личности. Между политически ориентированной теорией и позитивизмом в конечном счете много общего. Как отмечает П. Маланчук, “при решении практических вопросов в международном праве результаты этих теорий мало в чём отличаются” [3, c. 67].
К сожалению, политически ориентированное мышление заняло
ведущее место и в отечественных научных кругах. Об этом, в частности,
свидетельствует следующий пример. 13 мая
Позиция О.Г. Бабенко, доцента кафедры внешней политики и международного права Дипломатической академии Украины, была логическим продолжением такой точки зрения. Воспринимая международное право только с позиции силы, он заявляет: “Я думаю, если бы сейчас мы, международное сообщество, приняли законы или серию законов и признали какими-нибудь международными актами, что Соединённые Штаты наделяются правом монополии на силу в глобальном масштабе, то все сразу бы успокоились, поскольку тогда бы получили силу и право, которые являются, собственно, неразделимыми. Мне, знаете ли, импонирует выступление Гречанинова (В.О. Гречанинов, президент Атлантического совета, также принимал участие в дискуссии – Ю. Щ.). Он сказал о том, что ничего страшного здесь нет: США сейчас претендуют на роль этой мировой силы. Более того, если они убедят мировое большинство создать под них международное право, то мы завтра успокоимся, потому что всё войдет в упорядоченное состояние. … И необходимо создавать новое международное право под новую силу” [5, с. 50].
Такая позиция, в принципе,
выражает суть политико-ориентированной теории, очень близкой к юридическому
позитивизму. Налицо бесспорный факт – агрессия США. Чтобы он перестал быть
противоправным, надо его легализовать. Какая разница, справедливый он или несправедливый.
Он есть данность, с которой согласилось, к слову, значительное количество
государств, включая и Украину.
Такое весьма одностороннее восприятие международного права неизбежно ведёт к полному противопоставлению международно-правовой нормативной системы с общечеловеческими ценностями, нормами морали и нравственности. При восприятии фактического состояния международных отношений как позитивного утрачиваются их нравственные регуляторы. Нормы морали легко отменяются вновь созданными, исходя из сиюминутных интересов государств. Одновременно международное право теряет свой моральный престиж и, как следствие, свою контролирующую и регулирующую силу. Как отмечает П. Сорокин, “если ни религиозные, ни этические, ни юридические ценности не контролируют наше поведение, то что тогда остаётся? Ничего, кроме грубой силы и обмана. Отсюда – современное “право сильного” [6, с. 500]. Такая характеристика, к сожалению, полностью соответствует ныне существующему состоянию международных отношений.
Сугубо прагматичное разрешение
международных проблем изначально содержит в себе момент недоверия, ведущий
впоследствии к новым разногласиям и созданию ещё больших очагов напряженности.
Изначально отсутствуют моральные основания долгосрочного международного
сотрудничества. А в условиях современной глобализации утрачиваются долгосрочная
перспектива и предсказуемость развития человеческого сообщества в целом.
Нынешний уровень развития науки и техники делает такой неутешительный прогноз
более чем реальным.
А. Швейцер, давая моральную оценку деятельности представителей государств-победителей, закрепивших международно-правовые основы мирового устройства после двух мировых войн ХХ ст., указывал: “Они не стремились к созданию условий, закладывающих основы будущего процветания, а занимались в первую очередь констатацией и фиксированием выводов, вытекавших из факта победы в войне. Но даже самые благие их намерения всё равно расходились бы с их действиями. Они считали себя исполнителями воли победивших народов и не могли руководствоваться стремлениями к справедливому решению проблем” [8, с. 491].
Таким же образом можно охарактеризовать позицию политического руководства великих держав после распада Советского Союза и всей системы мирового социализма в конце 80-х – в начале 90-х годов. Исчезновение “империи зла” не послужило стимулом сделать международные отношения справедливыми. Наоборот, отсутствие реального противовеса на международной арене активизировало агрессивную политику США и её ближайших союзников. Соединенные Штаты в своей внешней политике стали настойчиво претворять в жизнь тезис о своей особой миссии в деле поддержания международного мира и безопасности. Их международно-правовая доктрина в целом заняла позицию, оправдывающую все формы вмешательства в дела других государств и легализующую результаты такого вмешательства.
Так, известный американский политолог и государственный деятель П. Вулфовиц, рассматривая приоритеты “оборонной” стратегии США после “холодной” войны, заявляет о необходимости постоянного и “навязчивого” военно-политического присутствия во всех уголках мира. Он пишет: “Соединённые Штаты должны сохранять возможность реагировать на многочисленные кризисы, включая те, которые требуют применения силы” [13, p. 180]. Дж. Бартон и Б. Картер, американские юристы-международники, убеждены в том, что “идеи, лежащие в основе усовершенствованной международно-правовой системы, во многих случаях это идеи Соединённых Штатов” [9, p. 291], что “Соединённые Штаты должны играть как политическую, так и юридическую роль в формировании нового права, а также в формировании международных учреждений. … Если Соединённые Штаты получат выгоды, то выиграет и весь остальной мир. Альтернативы – гораздо менее привлекательны” [9, p. 293, 294].
Международное обычное право благодаря своей специфике оказалось
наиболее чувствительным к такому госзаказу. Учитывая особую неписанную форму
выражения международно-правовых обычаев и их структуру (практика и opinio juris), в
международно-правовой доктрине США и некоторых государств Западной Европы стали
появляться комплексные исследования, так или иначе оправдывающие позицию силы.
Одним из первых юристов-международников, акцентировавших внимание на важной
роли неравенства в формировании международного обычного права, был М. Ризман (M. Reisman). В
Одним из современных известнейших последователей М. Ризмана является М. Байерс (M. Byers). Он, в частности, пишет следующее: “Если государственная практика рассматривается как основной элемент международного обычного права, достаточно трудно не принимать во внимание различия в богатстве и военной мощи при формировании обычных норм. С точки зрения вовлеченности в практику по широкому кругу проблем, и, соответственно, влияния на развитие обычных норм крошечное островное государство Тувалу (с населением 10 600 человек) и Соединённые Штаты потенциально неравны даже при том, что оба имеют одинаковый уровень доступа в международную правовую систему” [10, p. 84].
Логическим следствием такого подхода является придание практике особо важного значения при формировании норм международных обычаев. В отношении второго элемента обычной нормы – opinio juris – М. Байерс, с одной стороны, признает, что он своим существованием контролирует злоупотребление властью со стороны государств в рамках процесса создания международных обычаев. Но, с другой, по его мнению, этот элемент исключает огромную часть межгосударственной практики, которая могла бы сделать значительный вклад в развитие, подтверждение или изменение международно-правовых обычных норм [10, p. 86].
Г. Симпсон (G. Simpson), в целом разделяя позицию М. Байерса, верно оценивает её последствия: “Его описание взаимодействия обязательства и силы элегантно. В процессе образования обычаев проявления власти (или примеры государственной практики) превращаются в обязательства. Эти обязательства, выраженные в нормах международных обычаев, затем действуют для квалификации применения силы в международной системе. Эти обязательства также предназначены для того, чтобы порождать права на применение силы” [12, p. 145].
Позиции М. Ризмана, М. Байерса, Г. Симпсона и других юристов, придерживающихся такого подхода, предельно понятны: в рамках ООН и подавляющего большинства других международных межправительственных организаций и международных конференций Соединённым Штатам, несмотря на их превосходство и обилие политических союзников, приходится считаться прежде всего с подчинением принципу юридического равенства сторон и при принятии решений голосовать на равных условиях со слаборазвитыми государствами. Не вдаваясь в политическую дискуссию, отметим, что соблюдение юридического равенства сторон при принятии решений в рамках международных межправительственных организаций является реализацией таких основных принципов международного права, как суверенное равенство государств, равноправие и право народов распоряжаться собственной судьбой. Кроме того, оно в немалой степени содействует реализации многих других норм императивного характера, например, мирного разрешения споров, сотрудничества, добросовестного выполнения международных обязательств и др. При этом все они составляют фундамент современной международно-правовой нормативной системы и имеют обычно-правовую природу.
Следует отметить, что политически ориентированный подход к уяснению сути международных обычаев вовсе не означает, что межгосударственная практика (в смысле фактических действий) является превалирующим способом создания этих норм. Придание практике нормативного характера необходимо для оправдания в основном непопулярных мер. Но если на международной арене складывается ситуация, когда большинство стран открыто и без принуждения поддерживают позицию политически могущественного государства, это обязательно используется последним.
К примеру, большинство стран мира открыто осудило
террористические акты, совершенные в Соединённых Штатах 11 сентября
Таким образом, политически
ориентированная юриспруденция не даёт чётких критериев формирования
международно-правовых обычаев. Международным обычаем может рассматриваться
любое правило поведения, которое устраивает в данный момент то или иное
государство. Будет ли это правило поведения признано в качестве обычно-правовой
нормы, зависит от того, насколько это выгодно политически влиятельным
государствам на международной арене. Роль слаборазвитых государств в процессе
создания международных обычаев является второстепенной и, как правило,
малозначительной.
Изучение правовой природы
международно-правовых обычаев с точки зрения политически ориентированного
направления в международном праве требует поиска новых объяснений этого
сложного феномена. Но их следует искать уже за рамками парадигмы политического
реализма.
Список литературы: 1. Джексон Р. Политическая теория международного общества // Теория международных
отношений на рубеже столетий / Под ред. К.
Буса и С. Смита: Пер. с
англ. / Общ. ред. и предисл. П.А.
Цыганкова. – М. Гардарики, 2002. – С. 120-137. 2. Мережко А.А. Веведине в философию международного права.
Гносеология международного права. – К.: Юстиниан, 2002. – 192 с. 3. Маланчук
П. Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом : Пер. з англ. – Х.: Консум,
2000. – 592 с. 4. Моргентау Г. Политические отношения
между нациями: борьба за власть и мир / Теория международных отношений:
Хрестоматия / Сост., науч. ред. и коммент. П.А. Цыганкова.
– М.: Гардарики, 2002. – С. 72-88. 5. Право і
сила в міжнародних відносинах: “Круглий стіл” в Українському товаристві
зовнішньої політики // Політика і час. – 2003. – № 6. – С. 42-50. 6. Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество / Общ. ред., сост. и
предисл. А.Ю. Согомонова: Пер. с
англ. – М.: Политиздат, 1992. – 543 с. 7.
Цыганков П.А. Теория политического
реализма: власть и сила в межгосударственных отношениях / Теория международных
отношений: Хрестоматия / Сост., науч. ред. и коммент. П.А. Цыганкова. – М.: Гардарики, 2002. – С. 69-71. 8. Швейцер
А. Благоговение перед жизнью: Пер. с нем. / Сост. и посл. А.А. Гусейнова; Общ. ред. А.А. Гусейнова и М.Г. Селезнева. – М.: Прогресс, 1992. – 576 с. 9. Barton
J., Carter B. The Uneven, but Growing Role of International
Law / Rethinking America’s Security: Beyond Cold War to New World Order / G.
Allison and G. F. Treverton, editors. – N. Y.,
Надійшла
до редакції 11.10.2004 р.
УДК 341.218.3 В.О. Галан, аспірантка
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ЯДЕРНИЙ СПАДОК КОЛИШНЬОГО СРСР:
ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВОНАСТУПНИЦТВА
Розпад Союзу СРСР став першим випадком в історії міжнародного права, коли до загальноприйнятого об’єкта правонаступництва – прав та обов’язків держав у сферах міжнародних правовідносин (договори, власність, борги та архіви) додалось ядерне озброєння. Ані теорія міжнародного права, ані практика не могли стати взірцем правонаступництва стосовно останнього. Виникла ситуація, коли сам розпад Радянського Союзу мав стати практичним прикладом вирішення долі “ядерної спадщини” в майбутньому і поштовхом для теоретичного розвитку інституту правонаступництва. З урахуванням того, що режим ядерного озброєння нерозривно пов’язаний із правом міжнародної безпеки, проблему правонаступництва щодо нього розглядали здебільшого через режим нерозповсюдження (Ю.І. Костенко, Р.І. Павленко, Ю.Е. Федоров [Див.: 6; 7; 14]), або правонаступництва договорів, що регулюють міжнародну безпеку (О.І. Тарараева, М. Соколовский [Див.: 11; 10]). В останніх наукових працях, присвячених міжнародному правонаступництву (О.Ю. Перевезенцев, О.О. Чалий [Див.: 8; 15] мала місце лише постановка проблеми з цього питання. Однак досі немає правової оцінки практичного вирішення цієї гострої проблеми учасниками міжнародного правонаступництва після Союзу РСР, не досліджено можливі варіанти розподілу ядерної спадщини та їх правове підгрунття.
Особливістю правонаступництва
республік Союзу щодо ядерної зброї є, по-перше, те, що при цьому ставилося
питання про участь спадкоємців ядерної держави в міжнародних договорах,
предметом яких було ядерне озброєння (правонаступництво у сфері договорів),
по-друге, ядерна зброя, сама по собі становила незвичайний вид власності
держави-попередника (правонаступництво щодо державної власності), по-третє, не
кожна з республік – правонаступниць СРСР мала на своїй території ядерне
озброєння.
Відповідно до повідомлень офіційних джерел незадовго до зафіксованого в грудні 1991 р. розпаду Радянського Союзу і незабаром після нього ядерні сили малої дальності були виведені з усіх республік (за винятком тих, на чиїй території знаходилися також стратегічні ядерні сили). Однак три держави поряд з Російською Федерацією на момент розпаду Радянського Союзу фактично володіли ядерними арсеналами, які знаходилися на їх території: це Україна, Бєларусь і Казахстан. Перед учасниками міжнародної спільноти постало питання щодо визначення ядерного статусу нових держав, які фактично мали у своєму розпорядженні ядерне озброєння, що досі належало країні, яка була ядерною, але інсування якої було припинено. Тому питання визнання республік колишнього Союзу ставилося у прямий зв’язок із наданням ними гарантій про готовність їх забезпечити єдиний контроль за ядерною зброєю та її нерозповсюдженням, і прийняттям республіками відповідних зобов’язань стосовно неї [3. с. 48, 49]. Для цього необхідно було визначити статус і належність ядерного потенціалу, що став своєрідною “спадщиною” СРСР.
Так, згідно з нормами міжнародного права (ст. 18 Віденської конвенції про правонаступництво щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р.) [2, с. 412.] усі держави (курсив автора – В.Г.), які утворилися на території колишнього Союзу, стають його правонаступниками в частині як матеріальних актів, так і міжнародних зобов’язань. З огляду на це перед наступниками Радянського Союзу постали три теоретично можливі варіанти розподілу ядерних арсеналів: а) розподіл ядерного потенціалу серед усіх колишніх республік Радянського Союзу в справедливих частках; б) визнання за Російською Федерацією статусу континуатора Союзу РСР як ядерної держави-попередника і, відповідно, закріплення за ядерним арсеналом, що знаходився на територіях України, Бєларусі й Казахстану, статусу “державна власність Російської Федерації”; в) закріплення статусу державної власності стосовно ядерного озброєння за кожною з чотирьох колишніх республік Радянського Союзу, на території яких знаходився такий арсенал на момент розпаду ядерної держави й визнання за ними статусу ядерних держав.
Перехід власності до кожного з правонаступників у справедливих частках, як один з можливих варіантів, на перший погляд, цілком відповідав би загальним нормам міжнародного права. Оскільки фактичне місцезнаходження власності на момент правонаступництва не впливає на подальший статус “подільної спадщини”, то, керуючись пунктом d частини І ст. 18 Віденської конвенції 1983 р., можна вести мову про теоретичну можливість розподілу ядерної власності шляхом переходу її до держав-правонаступниць у справедливих частках.
До всіх колишніх республік Радянського Союзу згідно із загально застосовуваними нормами міжнародного правонаступництва перейшли права й обов’язки за Договором про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р. Отже, навіть при теоретично можливих зазіханнях з боку колишніх республік щодо належної частки ядерного озброєння можемо констатувати, що у порядку правонаступництва щодо (а) державної власності колишні республіки начебто мають право на справедливу частку із всього ядерного арсеналу СРСР; (б) державних договорів за всіма знову утвореними державами, які на момент розпаду не мали на своїй території частки ядерного арсеналу, залишається обов’язок не приймати від кого б то не було ядерної зброї; (в) державних договорів всі знову утворені держави, які на момент розпаду мали на своїй території частку ядерного арсеналу, зобов’язані не передавати будь-кому ядерне озброєння.
Аналіз вищенаведеного моделює безпрецедентний випадок в історії інституту правонаступництва: правонаступництво стосовно конкретного міжнародного договору унеможливлює спадкування конкретної державної власності в загальному порядку, оскільки це призводить до того, що застосування правил правонаступництва щодо власності конкретних державонаступників є несумісним з об’єктом і цілями цього договору та (або) докорінно змінює умови його дії. З огляду на це колишні республіки Радянського Союзу, що на момент розпаду не мали на своїй території ядерного арсеналу, не могли бути законними власниками справедливої частки, яка за загальним правилом інституту правонаступництва могла їм належати. Із тих же причин ці держави не мали підстав вимагати компенсації в будь-якому вигляді за неотримання такої частки або вартості вивезених з їх території ядерних сил малої дальності.
Звичайно, такий розвиток подій
не прийнятний у випадку розпаду СРСР. Жодною з його колишніх республік, які не
володіли ядерним арсеналом на цей момент, не було офіційно заявлено про
будь-які права чи наміри щодо своєї частки ядерної власності, що було цілком
правомірним і відповідало нормам і принципам міжнародного права. Однак з
урахуванням можливих дезінтеграційних процесів на міжнародній арені відкидати
чи приділяти незначну увагу такій ситуації було б хибним. Адже аналіз такого
перебігу подій допоможе передбачити небажані суперечливі питання правонаступництва,
що дозволить заздалегідь знайти єдине правильне розв’язання схожої ситуації і
превентувати можливі негаразди з огляду на право міжнародної безпеки взагалі. Із виключенням можливості успадкування ядерного
потенціалу Радянського Союзу всіма колишніми республіками залишаються можливими
два варіанти розподілу ядерних арсеналів: власниками стають ті нові держави, на
території яких була розташована ядерна зброя, (що, до речі, відповідає нормам
Віденської конвенції про правонаступництво держав 1983 р.); власником стає
тільки Росія, що здебільшого збігається з положеннями режиму нерозповсюдження.
Якщо припустити, що РФ продовжує
міжнародно-правову особу Союзу як ядерної супердержави, питання про власність
ядерного потенціалу, що належав йому, може вирішуватись однозначно: вся зброя і
прирівняні до неї положеннями Договору 1968 р. пристрої є власністю РФ поза
залежністю від фактичного місця розташування ядерного потенціалу на момент
розпаду держави-попередника. Росія, як єдиний продовжувач Радянського Союзу в
порядку континуїтету, згідно зі ст. 35 Віденської конвенції 1978 р. ставала
замість СРСР стороною міжнародного договору і як держава-продовжувач СРСР
автоматично приймала б на себе зобов’язання, ні безередньо, ні опосередковано
не передавати предмет обмеження Договору 1968 р. іншим державам. У разі
подальшого продовження міжнародно-правової особи СРСР Росією у відносинах із
трьома колишніми республіками, які фактично мали на території ядерне озброєння,
поставали певні питання. По-перше, ані Україна, ані Бєларусь, ані Казахстан, за
умови існування (або визнаного факту континуїтету) держави-попередника юридично
не могли вважатися власниками наявних у них часток “ядерної спадщини”. Отже, ці
три держави не мали б правових підстав констатувати свій ядерний статус.
Юридично Росія ставала б єдиним власником всього потенціалу ядерної держави
незалежно від його фактичного розташування. Крім цього, РФ повинна була б
вирішити з кожною з трьох країн питання подальшого розташування ядерного
озброєння: або юридичне оформлення фактичного розташування своєї власності на
території інших держав (за аналогією з розташуванням ядерного озброєння США
поза державною територією), або її вивезення й розміщення на своїй території.
Три держави –утримувачі власності континуатора повинні були б передати її законному власникові – Росії. В
офіційних заявах з приводу прийняття статусу неядерної держави кожною із
вказаних республік не було сенсу чекати: адже вони в силу закону й були б
неядерними. Такий розвиток подій мав би підкріплюватись тим, що жодна з цих
держав не мала повного технологічного циклу виготовлення ядерних боєзарядів і
згідно з положеннями міжнародного документа (Договору про нерозповсюдження
ядерної зброї) такі держави належать до категорії неядерних.
Слід
зазначити, що в наукових дослідженнях стосовно правонаступництва після СРСР
деякі російські вчені-міжнародники обґрунтовують доцільність і юридичну
переконливість правонаступництва РФ щодо ядерного озброєння саме у вигляді континуїтету,
аргументуючи це положенням Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р.,
згідно з яким кожна з ядерних держав (будь-то Росія, США, Великобританія,
Франція чи Китай) зобов’язується нікому не передавати ядерної зброї або інших ядерних
вибухових пристроїв, а неядерна держава зв’язана зустрічним зобов’язанням не
приймати від кого б то не було ядерної зброї або ядерних вибухових пристроїв.
Зокрема, на думку Н.В. Корнієнко, ці положення договору виключають будь-яке
правонаступництво щодо ядерної зброї; єдиним із можливих варіантів є набуття
права власності та статусу ядерної держави тільки Росією [5, с. 67]. Крім
цього, непоодинокі випадки спроб доказування такого становища з урахуванням
того факту, що, якби Росія була визнана державою-спадкоємцем у загальному порядку, вона змогла
б відмовитися від усіх договорів СРСР, у тому числі й договорів у сфері
ядерного озброєння, що поставило б під загрозу стан усієї міжнародної системи
і, з точки зору російських учених, зумовило континуїтет Росії з цього питання.
На нашу думку, вищенаведені мотивації продовжування ядерної особистості
Радянського Союзу не є достатніми, оскільки, по-перше, відмова Росії як рівного
правонаступника СРСР від міжнародних договорів, неможлива в силу доктрини
эстоппеля (держава позбавляється права відмови від тієї чи іншої міжнародної
політичної позиції, якщо вона раніше її послідовно дотримувалася); по-друге, слід пам’ятати, що у ст. 10
Договору 1968 р. залишено право за будь-якою державою – його учасницею вільного
виходу з нього й можливість зняття в будь-який момент із себе зобов’язань за
ним. Отже, континуїтет Россії не зумовлював обов’язковості її участі в Договорі
1968 р. До того ж, якщо вважати власником
ядерних арсеналів колишнього СРСР лише Росію, то в цьому разі Україна не
повинна була брати на себе відповідальності за ядерне роззброєння на своїй
території: адже не можна знищувати те, що тобі не належить. У цій ситуації
незрозумілими стають участь і роль України у Договорі про скорочення й
обмеження стратегічних наступальних озброєнь.
Незважаючи на невідповідність
цього питання країнами – учасницями СНД, практичному врегулюванню, наступництво
щодо ядерного потенціалу ядерної держави, що розпалася, лише однією із знов
утворених країн у майбутній практиці міжнародного права можливо стане єдиним
прийнятним варіантом, який може й повинен гарантувати принцип нерозповсюдження
ядерної зброї й гарантувати недопущення збільшення ядерних держав на
міжнародній арені шляхом правонаступництва.
Однак, як показала практика, розпад Радянського Союзу призвів до створення декількох нових держав – колишніх республік СРСР, які мали повне право мати частину загальної власності СРСР, включаючи ядерний потенціал, а як наслідок – після отримання своєї частки претендувати на статус ядерних держав.
Чи не найголовнішим є визнання міжнародним співтовариством законності набуття і ядерної зброї, і статусу ядерної держави за Україною. Приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї була зумовлена процесом переговорів про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, що підтверджує Угода України, Бєларусі, Казахстану й Росії від 21 грудня 1991 р. про спільні заходи стосовно ядерної зброї [4, с. 217.]. За цією Угодою три фактично ядерні держави, підтвердили свою відданість режиму нерозповсюдження. Водночас 23 травня 1992 р. Сполучені Штати Америки, з одного боку, Російська Федерація, Казахстан, Бєларусь та Україна з іншого підписали Лісабонський протокол до Договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь від 31 липня 1991 р., згідно з яким три фактично ядерні держави (Казахстан, Бєларусь та Україна) були визнані сторонами (курсив автора – В.Г.) Договору й зобов’язалися приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї в найкоротший час. Отже, Лісабонський протокол, по-перше, зв’язав три держави зобов’язанням стати учасником режиму нерозповсюдження ядерної зброї як неядерні держави, по-друге, визнав за цими країнами статус офіційних учасників у вигляді колективної сторони Договору 1992 р., тим самим визнаючи їх рівними з Росією правонаступниками СРСР за цим Договором і підтверджуючи факт розподілу ядерного потенціалу колишнього СРСР між чотирма новими державами. Підписання цього документу стало одним із найзначніших з усіх юридичних обґрунтувань визнання статусу ядерної держави за трьома країнами. Так, підписавши Лісабонський протокол, і Російська Федерація, і Сполучені Штати підтримали юридичні домагання України на ядерне озброєння. Визнаючи Україну стороною в Договорі про скорочення стратегічних наступальних озброєнь 1992 р. (ст. 1 Протоколу), вони фактично визнали і її ядерний статус: адже неядерна держава не може бути учасницею договорів про ядерне роззброєння. Приєднання до цього міжнародного договору саме чотирьох колишніх республік (а не тільки Росії) було зумовлено усвідомленням з боку США законного права на володіння ядерним потенціалом трьома іншими.
Про законність підстав придбання (в порядку
правонаступництва) наявної на їх території частки ядерного потенціалу
колишнього СРСР у державну власність кожною з трьох країн також свідчить явний
компенсаційний характер його передачі Російській Федерації [6, 8]. Зокрема, 11
квітня 1992 р. між РФ та Україною укладено Угоду про порядок переміщення
ядерних боєприпасів з території України на центральні передзаводські бази Росії
з метою їх розукомплектування і знищення; натомість останньою було дано
зобов’язання поставити Україні 1800 одиниць тепловиділяючих зборок [16, с. 62].
У подальшому Україна ратифікувала Договір 1968 р. про нерозповсюдження ядерної зброї [1]. За Трьохсторонньою угодою (США,
Росії й України) 1994 р. США надали Україні фінансову допомогу на знищення
ракетоносіїв і пускових шахт, а Росія зобов’язалася надати Україні паливо для
атомних електростанцій і знищити українські боєголовки на своїй території.
У рамках СНД також було прийнято низку документів, що визначали основні положення відносин між державами з питань подальшої політики щодо ядерного озброєння [ Див.: 9; 12, с. 13, 14; 13, с. 50-53], як-то: а) спільне узгодження політик чотирьох ядерних держав; б) вивезення тактичної ядерної зброї з території України, Казахстану й Бєларусі до РФ для розукомплектування під спільним контролем; в) збереження єдиного контролю над усім ядерним потенціалом; г) прийняття рішення про його застосування спільно Президентами чотирьох держав. Як бачимо, навіть у рамках домовленостей між країнами – учасницями СНД чітко йдеться про визнання й усвідомлення того факту, що на теренах міжнародної арени з’явилися три нові законні власники ядерного озброєння.
Таким чином, аналіз практики врегулювання правонаступництва щодо ядерного озброєння після розпаду СРСР, дозволяє зробити деякі висновки: 1) Україна нарівні з Російською Федерацією не лише фактично, а й юридично стала ядерною державою, правомірно набула в державну власність ту частину ядерного потенціалу, яка знаходилася на її території на момент розпаду Союзу РСР; 2) усвідомлюючи законність набуття такого роду власності Україна за своїм вибором розпорядилися його подальшою долею – погодилася позбутися потенційно небезпечної “спадщини” шляхом її знищення., чим активно сприяла процесу скорочення ядерних озброєнь.
Список
літератури: 1. Відомості Верховної Ради. –
1994. – № 47. – Ст. 421. 2.
Действующее международное право/ Под ред. Ю.М.
Колосова и Э.С. Кривичиковой: В 3-х т.–Т.1. – М.: Моск. независ. ин-т
междунар. права, 1999. – 826 с. 3.
Заявление “Двенадцати” о будущем статусе России и других бывших республик от 23
декабря
Надійшла до редакції 13.10.2004 р.
УДК 340.12
О.П. Невельська-Гордєєва, канд.філос.наук, доцент
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м.
Харків
РОЛЬ
ВИЗНАЧЕННЯ В ТЛУМАЧЕННІ ЗАКОНІВ
Перше, що робили стародавні грецькі філософи, починаючи диспути, – це
з’ясовували зміст використовуваних понять. Якщо виникала суперечка щодо них,
вона проходила на першому етапі дискусії після з’ясування характеру майбутніх
переговорів: чи будуватимуться вони як логічне або аналітичне дослідження того
типу, що зараз ми могли б віднести до дедуктивних умовиводів; чи будуть вони
простим риторичним обміном репліками при широкій аудиторії або ж формалізованим
диспутом, у якому співрозмовники можуть переривати один одного й загострювати
увагу на будь-якому з обговорюваних питань. Дійсно, якщо ми розглядаємо
яке-небудь поняття, то нас цікавить перш за все його зміст. А він з’ясовується
завдяки логічній операції, що здобула назву “визначення” або “дефініція” (від
лат. definitio). Дефініція має дві функції – гносеологічну й комунікативну.
Визначення з’ясовує три пізнавальних завдання: а) узагальнює властивості визначуваного
предмета, б) дає відповідь на запитання, що становить собою даний предмет; в)
відділяє визначуваний предмет від усіх інших суміжних з ним предметів.
Комунікативні завдання пов’язані з (а) спілкуванням людей і (б) тлумаченням
правових норм. Саме розкриття останнього завдання виступає проблемою даної
статті.
Мета даного дослідження полягає у з’ясуванні ролі визначення в тлумаченні законів.
Це питання досліджувалось в роботах М.І. Панова [7, 8 та ін.], А. Кураєва [4],
Г. Миронової [5], П. Рабіновича і Л. Ярмола [12] та ін.
Сучасні закони обов’язково приділяють належну увагу визначенням понять.
Дефініції, як правило, містяться в першому розділі закону (див., напр., Закон
про рекламу [11]). Із чим пов’язана така їй увага? Почнемо з історичного
ракурсу. Виступаючи проти поширення рабства на новій території, Авраам Лінкольн
неодноразово звертався до Декларації незалежності. Він вважав час народження
США 1776 рік саме тому, що в цьому році була написана ця Декларація
(Конституція була підготовлена пізніше, у 1787 р., затверджена в 1788 р., а
Джордж Вашингтон, перший президент США, прийняв присягу в 1789 р.). Опоненти
А.Лінкольна зверталися до Конституції з її прихованими вказівками на інститут
рабства, і саме вона вважалась вирішальним аргументом у питаннях політики щодо
його поширення. Саме вони зробили день прийняття Конституції юридичною датою
народження США.
А. Лінкольн стверджував, що Декларація несла надію на те, що прийде час,
коли всі люди будуть мати рівні можливості: адже вона стверджує рівність прав
усіх людей. За часів А. Лінкольна Декларацію незалежності в США тлумачили
неоднозначно [3, c. 206-207]. Так, суд по справі Д. Скотта визнав, що чорних
(негрів) відповідно до Конституції не можна вважати повноправними людьми. Після
оголошення рішення, суддя С. Дуглас оголосив: у Декларації незалежності, у
твердженні про те, що, всі люди створені рівними, йдеться тільки про білу расу,
а не про африканців, що батьки-засновники мали на увазі лише те, що британські
поданні на їх континенті володіють тими ж правами, що й британці, які живуть у
Великобританії. У відповідь А. Лінкольн промовив: “Я думав, що Декларація
незалежності відображає повільне покращання становища людей навкруги; але ні,
на думку Дугласа, вона була прийнята для виправдання в очах цивілізованого
світу колоністів, які відмовилися бути вірними Британській Короні...” [3, с.
208]. Ми бачимо, що саме тлумачення поняття надає можливості робити прямо протилежні
висновки.
Сьогодні юристи розуміють відсутність визначення поняття як недопустиму
прогалину. Так, Г. Миронова звертає увагу на те, що, проголошуючи моральні засади
суспільства фундаментом правової системи, Сімейний кодекс України мовчазно
визнає, що вони існують, є стабільними й, головне – суттєвими для збереження цілісності
правового й морального устрою в суспільстві [5, с. 89]. Але дефініції моральних
засад законодавство не наводить, чим відкриває поле для різноманітних тлумачень.
Г. Миронова вважає, що моральні засади – це загальний етичний порядок, у якому
людське існування набуває свого сенсу, змістовного наповнення й цільової
визначеності. “Мораль стосується внутрішньої свободи людини, де панує совість
(“закон, написаний у серці”), і як така не може бути предметом зовнішнього примусу
– людина має сама вільно і свідомо підкорятися вимогам моральності”[5, с. 89].
“Закон, написаний у серці” – цей вислів вказує нам на постійні, незмінні
загальнолюдські цінності.
Але може існувати й зовсім інше трактування моральних засад.
Ф. Джонсон, професор юриспруденції Каліфорнійського університету в Берклі,
обговорюючи точку зору сенатора Дж. Байдена, який при президентові Дж. Буші
(старшому) обіймав посаду голови Юридичного комітету, так розкриває його
позицію щодо впровадження різниці між “вірним” (добрим) і “невірним” (поганим)
природним правом Ф. Джонсон говорить: “Згідно з точкою зору сенатора Дж.
Байдена ... добре природне право не нав’язує народу ніякого морального кодексу
... Добре природне право – це не є незмінний набір “вічних істин”, а скоріше
сукупність ідеалів, що розвиваються, дозволяючи урядові пристосовуватися до
соціальних змін і до нових економічних обставин. Погане природне право – це,
навпаки, незмінний моральний кодекс, обмежуючий волю людей породжувати те, що
їм вбачається найкращим, або свободу уряду робити те, що вимагають інтереси
суспільства” [15, с. 134]. Сенатор Дж. Байден використовує термін “природне
право” не в класичному розумінні; він ставить позитивне право вище об’єктивного
природного закону. Ф. Джонсон так розкриває логічну дилему, що виникла: якщо
стверджувати, що є об’єктивні, трансцендентні й абсолютні законні моралі, то не
можна заперечувати, що ми морально автономні істоти, які мають право
встановлювати особисті стандарти й відступати від звичаїв предків; якщо хтось
визнає вічні норми, то тим самим накликає на себе обвинувачення в нав’язуванні
своєї моралі людям з іншими поглядами. “З іншого боку, той, хто нехтує вищим
моральним законом, впадає в нігілізм” [15, с. 134].
Сьогодні ми спостерігаємо, як упроваджується інша точка зору щодо відсутності
абсолютних моральних цінностей: шведський суд засудив пастора-пятидесятника
О.Гріна до місячного ув’язнення за негативний під час проповіді вислів щодо гомосексуалістів
[10, с. 3]. Виступаючи перед парафіянами своєї церкви у м. Боргхольмі, пастор
назвав гомосексуалізм “ненормальним явищем, раковою пухлиною на тілі
суспільства”. Голова шведської Ліги захисту прав геїв і лесбіянок С. Андерсон
так прокоментував засудження О. Гріна: “Релігійна свобода не дає права ображати
людей, тому я не вважаю рішення суду порушенням свободи віросповідання”. Пастор
О. Грін – перший громадянин Швеції, засуджений у цій країні за законом про образу,
який раніш застосовувався до осіб, які пропагували расову ненависть. Під час
суду державний обвинувач Ч. Інгвессон пред’явив аудіозапис проповіді Гріна й
запитав підсудного, чи вважає він гомосексуалізм хворобою, на що той відповів
ствердно. Пастор пояснив, що своєю промовою він не ставив за мету кого-небудь
образити, а лише передавав біблейський погляд на гомосексуалізм. Головний довід
захисту полягав у тому, що засудження О. Гріна означатиме обмеження його права
висловлювати свої релігійні переконання. Засоби масової інформації повідомляють,
що очікується подання пастором апеляції на рішення суду [10, с. 3]. Схожа
ситуація могла б з’явитись у Росії 2 роки тому. У 2002 р. Державна дума РФ
обговорювала законопроект, згідно з яким будь-хто з новітніх сектантів – свідок
Ієгови, мормон чи муновець, якщо він вважає себе ображеним православним
священиком чи публіцистом у своїх релігійних почуттях, мав би можливість не
лише подати скаргу до Патріархії (що він міг зробити як раніше, так і зараз), а
й вимагати від Російської Православної Церкви покарання, на його думку,
винного, яка, у свою чергу, зобов’язана буде відлучити порушника принципів віротерпимості
від Церкви [2, с. 188].
Юридичне визначення поняття впливатиме на подальше застосування правової
норми. Типовий приклад – проект Закону Молдавської Республіки про релігійні
організації, який обговорюється в Тирасполі [4, с. 27]. У преамбулі цього
Закону міститься дефініція релігії: “Релігія – це віра в Бога”. Далі йде низка
обмежень: не можна торгувати релігійною літературою за межами храмів; забороняється
присутність священників у школі, навіть у приватній. Справа в тому, що всі ці
заборони стосуються лише теїстичних релігій, а більшість сучасних релігійних
деномінацій залишається за межами норм, які могуть бути впровадженні, бо вони,
по-перше, не йменують себе релігією, і, по-друге, не мають суттєвої ознаки щодо
віри в Бога, як це встановлює дефініція у преамбулі проекту Закону про
релігійні організації. Дійсно, велика кількість сучасних сект реєструється як
центри духовного розвитку, спортивні гуртки, цілительські організації. При
цьому вони наполягають на своїй нерелігійності, бо релігія – це віра в Бога, а
вони або спілкуються з космосом, викликають космічні енергії, або з духами
предків, шукають зв’язок з Шамбалою, отримують повідомлення із сузір’я Оріону
тощо, а в Бога, як такого, віри не мають. У зв’язку з цим пропонується введення
категорії “нелегальна релігійна організація” [1, с. 26]. Ознака “нелегальна”
використовується саме тому, що такі організації не реєструються як релігійні, а
презентують себе як громадські, культурні, освітні центри й активно поширюють
свою доктрину під прикриттям різноманітних виставок, семінарів, медичних практик
тощо.
Таким чином, визначення поняття “релігія” має бути більш широким, включати
до свого змісту сутність нетеїстичних форм релігійної свідомості. У даному контексті
йдеться саме про юридичне визначення, а не про богословську дефініцію. Якщо ця
дефініція не богословська, то вона не повинна включати критерії правильності
або неправильності (хибності) релігії як такої. З точки зору диякона Андрія
Кураєва, релігійне і юридичне визначення терміна “релігія” найбільш коректно було
запропоновано Є. Трубецьким в енциклопедичному словарі Брокгауза и Єфрона [4,
с. 27]. Релігія в ньому трактується як віра людини в існування духовного світу
поза людиною, в існуванні більш високого, розумного, духовного начала. Світ духів,
світ олімпійських богів, безособистісний Брахма, містичний закон Дао, нарешті,
інопланетяни – їх прихильники в такому разі будуть релігійними особами.
Український інститут законодавчих передбачень і правової експертизи з метою
визначення пріоритетів і перспектив розвитку державно-церковних відносин підготував
і презентував проект “Основ (Концепції) державно-церковних відносин в Україні”
[9]. Ця Концепція базується на принципах свободи віросповідання, відокремлення
церкви від держави, невизнання державою жодної релігії як обов’язкової, визнання
важливої ролі християнства київської традиції у формуванні національної
самобутності й культури українського народу, паритетність відносин держави із
церквою, рівність релігій і конфесій перед законом, рівність захисту прав і
законних інтересів кожної людини і рівність громадян в усіх галузях економічного,
політичного, соціального й культурного життя незалежно від їхнього ставлення до
релігії. Звертає на себе увагу те, що автори цього документа не використовують
термін “православ’я” замінюючи його на “християнство київської традиції”, яке,
на нашу думку, вимагає свого визначення.
П. Рабінович і Л. Ярмол, аналізуючи зазначену Концепцію, вказують на такі позитивні
моменти як визначення основних понять, які вживаються у ст. 1 законопроекту
[12, с. 17]. Між тим вони не погоджуються з дефініціями деяких термінів. В
Основах поняття “віросповідання” тлумачиться як система певних релігійних поглядів,
догм та уявлень, визначальною ознакою яких є віра в реальність надприродного
начала; “віруючий” – це особа, яка є суб’єктом релігійної віри й діяльності,
носієм релігійного світогляду, релігійного досвіду. Науковці зауважують, що
“віра (в широкому розумінні) – це впевненість в існуванні якогось явища,
визнання його реальності незалежно від характеру доказів, фактів, на котрих ця
переконаність ґрунтується” [12, с. 21]. Будь-яка віра має свій об’єкт; людина вірить
у щось. Об’єкт віри може бути як релігійним, так і нерелігійним (прогрес,
фізичне безсмертя людства тощо). Звідси випливає, що віруюча людина повинна
мати не будь-яку віру, а саме релігійну. Так, у Данії в 1996 р. було відмовлено
у видачі спеціальної ліцензії на право підтвердження шлюбу Товариству
свідомості Крішни на підставі того, що такий документ видається лише релігійним
організаціям, а зазначене Товариство таким не є.
Термін “релігія” законопроект визначає як “віра людини в існування надприродного
начала, що є джерелом буття всього існуючого, засіб спілкування з ним, входження
в його світ”. Така дефініція дозволяє визначати релігійними й сучасні сектантські
організації.
А як тлумачити поняття “секта”? Цей термін має різні значення. Релігійний
термін розкриває зміст цього слова як релігійне угруповання, яке протиставляє
себе головуючій Вселенській Церкві й має особливі, відмінні від неї релігійні
вчення й релігійну практику [4, с. 26]. У ХХ ст. у терміна “секта”
з’являється інше соціологічне трактування: секта – це релігійна група, яка не
має зв’язку з елітами даного суспільства. Зараз у французькому законодавстві
робляться спроби щодо встановлення юридичного визначення цього терміна. На
думку члена експертної Ради Державної Думи РФ з питань свободи совісті диякона
Андрія Кураєва, зазначені спроби виходять із бажання ототожнити поняття
“секта”, “деструктивна секта” і “тоталітарна секта”, що є зайвим, бо,
наприклад, баптистів як сектантів ніколи не звинувачували ані в деструктивному
характері, ані в тоталітарному стилі. Один із аргументів сектантських
апологетів полягає в тому, що термін “секта” не визначено в юридичному праві,
тому ніхто не має права називати сектантами окремі релігійні організації.
Дійсно, сучасне законодавство України (як і Росії) не дає юридичного визначення
поняття “секта”. Але чи означає цей факт, що такий термін не можна використовувати?
Безумовно, ні. У законодавстві України не існує юридичної дефініції терміна
“совість”, на що вказують П. Рабінович і Л. Ярмол [12, с. 22], як і дефініції
поняття “моральні засади”, про що вже згадувалося раніше, але хіба це означає,
що ці поняття не можна говорити, що їх заборонено використовувати?
Звернімо увагу на корисний досвід Литви, де на початку 90-х років був ряд неприємних
інцидентів з впровадженням деструктивних і сектантських культів у школі [14, с.
44]. Зараз дозволяється викладати релігійні предмети у школах лише
представникам традиційних конфесій. У законодавстві Литви закріплено положення
про 8 традиційних релігій у державі. До них увійшли ті релігійні організації,
що мають глибинні історичні корені: католицтво, православіє, іудаїзм,
мусульманство (релігія місцевих татар), кальвінізм, лютеранство, тобто конфесії.
що існують у країні вже багато віків. Усі сучасні секти не підпадають у цей
перелік і знаходяться поза школою, тому їх адепти не мають права вести уроки релігії,
а також займатися в державі відкритим прозелітизмом і пропагандою своїх учень
[14, с. 44].
Слід розрізняти тоталітарну течію й течію, яка має тенденцію стати тоталітарною.
А. Кураєв вважає, що ознакою останньої є в першу чергу лексикон: це надмірна насиченість релігійних учень
військовими термінами (“всюди вороги”, “йде війна”, “битва”) і невизнання
релігійною групою права інших не погоджуватись з ученням секти [4, c. 27].
С.В. Рибаков запропонував ще один поділ релігійних організацій щодо
критерію “позитивності” – ‘‘негативності”: релігійні організації, що
дотримуються законодавства, правил і розпоряджень, не помічені в порушеннях
чого-небудь, тобто “позитивні”; “позитивні” релігійні організації з незначними
порушеннями законодавства, правил, розпоряджень, які не завдають кому-небудь
шкоди; деструктивні релігійні організації, тобто “негативні” [13, c. 171]. Він
не визначає змісту “позитивності” – “негативності”, але з контексту його роботи
можна з’ясувати, що під негативним впливом він розуміє деструктивізм, шкоду,
яка причинена людині й суспільству в цілому, діяльність, яка здібна викликати
антисуспільні явища. Поправка 1 до Конституції США проголошує, що “конгрес не
повинен ухвалювати законів, які ... забороняли б вільне відправлення релігійних
обрядів...” [Цит. за: 12, с. 17]. Якщо секта прихильників сатани за своїм
обрядом приносить у жертву немовля чи дорослу людину, то їй не можна заборонити
вільне відправлення своїх обрядів? С.В. Рибаков кваліфікує таку секту як негативну.
Інший варіант з’ясування напрямку релігійних організацій запропоновано А.
Кураєвим, який вважає, що необхідно акцентувати увагу на наступних питаннях: а)
як це релігійне вчення уявляє собі спасіння; б) від чого потрібно спасатися
(варіанти можуть бути різні – від своєї особистості чи, навпаки, спасати свою
індивідуальність від обмеженості знань, бездуховності тощо); в) що саме підлягає
спасінню (власне, людина, чи лише її духовне начало, а тіло спасінню не
підлягає, чи ін.); г) які засоби для спасіння використовуються в даній релігії
[4, c. 28]. Якщо дати відповіді на ці запитання, то чітко проявимо
сутність кожного з релігійних угруповань.
Підведемо підсумки. По-перше, юридичні дефініції дозволяють позбавитися суперечок
щодо сутності понять. По-друге, використання терміна без фіксованого визначення
надає його тлумаченню занадто широкої інтерпретації. По-третє, якщо вживане
поняття не має юридичного визначення на сучасний момент, то це не значить, що
його не можна використовувати.
Список літератури: 1. Беженарь Д. Истинное лицо “живой этики”
// Камо грядеши: Мессионер. сб. № 2. –М.: Моск. Духовн. акад. – 2001. – С. 25-32.
2. Воробьевский Ю. Шаг Змеи. – Полтава: Укр. Правосл. Церковь,
Полтав. епархия, Спасо-Преображенский Мгарский монастырь. – 2003. – 525 с. 3.
Гайслер Н., Боккино П. Непоколебимые основания. – Симферополь: ХНАЦ, 2003.
– 400 с. 4. Кураев Андрей, диакон. Влияние массовой культуры на сознание
молодежи // Вісн. прес-служби Укр. Правосл. Церкви. – 2004. – Вып. 34. – С.
24-28. 5. Миронова Г. Моральні засади Сімейного кодексу України // Право
України. – 2004. – № 4. – С. 89-102. 6.
Панов Н.И. О соотношении и взаимосвязи
понятийных аппаратов юридических наук // Методологічні проблеми правової науки:
сб. матер. міжнар. наук. конф. – Х.: 2002. – С. 81-85. 7. Панов Н.И. О точности
норм уголовного права и совершенствовании законодательной техники // Известия
ВУЗов: Правоведение. – 1987. – № 4. – С. 79-82. 8. Панов Н.И. Понятийные
аппараты наук криминального цикла: соотношение и взаимосвязь // Государство и
право. – 2001. – № 5. – С. 57-60. 9. Полешко А. Презентація проекту Основ
(Концепції) державно-церковних відносин в Україні // Право України. – 2003. – №
12. – С. 133-134. 10. Портал-Кредо. Ru. Швеция: пастор попал в
тюрьму за осуждение содомитов во время проповеди // Православна Харківщина.
–2004. – № 7(24). – С. 3. 11. Про рекламу:
Закон України від 11.07.2003 // Офіц. вісн. України. – 2003 р. – № 38. – Ст.
2020. 12. Рабінович П., Ярмол Л. Можливості вдосконалення законодавчого
забезпечення права людини на свободу віросповідання в Україні // Вісн. Акад.
прав. наук України. – 2004. – № 1(36) – С. 16-27. 13. Рыбаков С.В. Становление
гражданского общества в России и религиозные организации // Социальное
партнерство государства и церкви – объективное условие стабильности
политической системы гражданского общества: Науч.-теор. аспекты
государствоведения в свете учения препод. Серафима Саровского: Сб. матер. Междунар.
науч.-теор. конф., посв. 250-летию со дня рожд. препод. Серафима Саровского //
Курск: Курск. гос. тех. ун-т, 2004. – С. 166-172. 14. Янушуявичене О.
Православная культура имеет так много ценностей, что рассуждать над тем, нужно
ли все это, вообще странно // Вісн. прес-служби Укр. Правосл. Церкви. – 2004. –
Вып. 34. – С. 43-45. 15. Johnson Phillip E. Reason in the Balans.
Downers Grove, III: InterVarsiti Press, 1995. – 342 c.
Надійшла до
редакції 12.10.2004 р.
(За матеріалами Міжнародної студентської наукової
конференції
“Розвиток української правової системи за роки
незалежності”,
що відбулася 27-28 жовтня 2003 р. у м. Харкові)
УДК 342.511 О.М. Снєгірьов, студент 5 курсу 10 групи
Інституту
підготовки кадрів для
органів
прокуратури України
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ПРЕЗИДЕНТ У МЕХАНІЗМІ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ
Пішов другий рік обговорення на вищому рівні проблем конституційної реформи, наріжним каменем якої є правовий статус Президента України. Для ефективного реформування слід перш за все визначити, які можливості надає діюча Конституція і який статус Президента вона закріплює. Щодо цього в науці конституційного права немає однозначної думки, як немає єдності й у питанні перспектив розвитку цього інституту в Україні. Погляди вчених стосовно названих питань можна умовно поділити на дві групи.
Представники першої групи прямо або опосередковано вказують на те, що в Україні сформовано складний центр виконавчої влади – Президент і Кабінет Міністрів України. Проте одна частина з них прагне, аби Президента було офіційно визнано главою виконавчої влади, а інші обмежуються дослідженням сучасного стану інституту президентства в Україні (Див.: 1; 2; 4; 6; 8; 10; 11). На підтвердження своїх думок вони посилаються на ст. 6 Конституції України, відповідно до якої державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову. Оскільки Президент України в цій статті не згадується, то він або має самостійну владу, або належить до виконавчої гілки влади. Але повноваження глави держави щодо формування Уряду, утворення, реорганізації й ліквідації центральних органів виконавчої влади, скасування актів Кабінету Міністрів України вказують на значну поєднаність Президента і виконавчої гілки влади.
Ось чому В. Шаповал стверджує, що глава Української держави включений до виконавчої гілки влади лише функціонально, тобто завдяки відповідному обсягу своїх повноважень (компетенції), а не структурно, тобто не як окрема ланка в системі органів виконавчої влади [13, с. 31]. Належність Президента до виконавчої гілки влади має не лише теоретичний сенс. І відповідні рекомендації мають конкретно визначену практичну мету. “Модель, що склалася, має негативні сторони, – вважає Л. Кривенко, – суттєвим недоліком є те, що з Президента знімається безпосередня політична відповідальність за наслідки діяльності Уряду за надзвичайно великих можливостей і важелів впливу Президента на дії Уряду” [5, с. 61].
Представники другої групи вчених вважають, що Президент стоїть поза класичною тріадою влади. Ідею, що лежить в основі таких поглядів, на нашу думку, досить влучно висловив В. Чиркін, який вказав на те, що при оцінці місця президентської влади в суспільстві потрібно враховувати не лише поділ влади з подальшими уточненнями її концепції. Не можна ігнорувати не менш важливу проблему єдності самої державної влади в цілому а також взаємодії її гілок [12, с. 18]. Ю.М. Тодика вважає функцію забезпечення єдності державної влади головною для Президента [9, с. 87].“Це випливає з його (Президента – С.О.) функцій, хоча прямо не закріплено в Конституції України, як це зроблено в основних законах ряду країн (Франція, Румунія),” – стверджує Ф.В. Веніславський [3, с. 37].
Таке вирішення питання, проте, породжує нову проблему: як співвідносяться статус Президента України і правове становище органів, що входять до законодавчої, виконавчої й судової влади? Полярні думки з цього питання мають В. Головатенко і С.Г. Серьогіна. В. Головатенко, вказує, що “глава Української держави займає, по суті, найвище місце у внутрішньополітичному житті і на міжнародній арені [4, с. 30]; а принцип поділу влади поступово трансформується в принцип взаємодії законодавчої й виконавчої гілок влад під патронажем Президента. С.Г. Серьогіна переконливо доводить, що глава держави стоїть не над гілками державної влади, а між ними, забезпечуючи єдність державної влади і злагоджене фунукціонування її гілок. Саме на виконання зазначених функцій і спрямовані повноваження Президента України, “що проникають” у сфери функціонування всіх гілок влади. Тому його діяльність має спрямовуватися в першу чергу не назовні державного механізму, а всередину [8, с. 65].
Оскільки думки вчених такі неоднозначні, потрібно з’ясувати, який же по суті статус закріпила за главою держави Конституція України. За Конституцією Президент є главою держави, але відповідного його визначення в Основному Законі не наводиться. Статус глави держави має великі розбіжності в різних країнах. Усе це не дає можливості з належним ступенем точності охарактеризувати сутність функції й компетенцію цього органу, оскільки глава держави виконує різні функції й може бути наділений різним правовим статусом [8, с. 55]. Тому статус глави Української держави слід визначати, спираючись на модель, яку закріпила Конституція України, а для цього потрібно встановити його співвідношення з правовим положенням Кабінету Міністрів України.
Основою для розуміння статусу Кабінету Міністрів України є його конституційне визначення як вищого органу в системі органів виконавчої влади. Указівка на те, що органи виконавчої влади становлять собою певну систему, говорить про те, що вони мають відповідний ступінь автономності. Це виключає можливість надмірного впливу на виконавчу владу з боку будь-яких інших органів, а також робить некоректним віднесення Президента до органів виконавчої влади.
Статус Кабінету Міністрів України знаходить своє відбиття у його функціях. Загалом вони є відомими і містяться у ст. 116 Конституції України. Доцільно порівняти функції Кабінету Міністрів з відповідними елементами статусу Президента і Верховної Ради України.
Так, п. 31 ст. 106 Конституції встановлює, що Президент “здійснює інші повноваження (курсив автора – О.С.), визначені Конституцією України”, а ч. 2 ст. 85 вказує, що “Верховна Рада України здійснює інші повноваження (курсив автора – О.С.), які відповідно до Конституції України віднесені до її відання”. Це означає, що для парламента і Президента Основним Законом країни встановлено повноваження, тобто конкретні правообов’язки, а для уряду – функції, тобто головні напрямки діяльності, що дає Р. Михеєнку право стверджувати, що “у вирішенні всіх питань загальнодержавного характеру… Кабінетові Міністрів надано конституційну презумпцію компетенції” [7, с.28].
У країнах Латинської Америки це знайшло своє вираження в офіційній доктрині, яка проголошує, що “жоден конституційний бар’єр не повинен стримувати зростання обсягу й форм реалізації урядової діяльності” [Див.: 10, с. 182].
Неабияку роль у визначенні співвідношення влади Президента і Кабінету Міністрів України відіграє встановлення правових підвалин діяльності останнього, організація, повноваження й порядок діяльності уряду окреслюються Конституцією й законами України. Але ч. 3 ст. 113 Основного Закону зобов’язала Кабінет Міністрів у своїй діяльності керуватися саме цією Конституцією, законами України й актами Президента України. Тому потрібно з’ясувати, які акти і на якій підставі приймає глава держави. Частина 3 ст. 106 Основного Закону України наділила Президента правом видавати укази й розпорядження, які є обов’язковими для виконання на території України (на основі й на виконання Конституції і законів України). Зазначений конституційний припис, на нашу думку, не позбавлений недоліків. Конституція УРСР 1978 р. і проекти нового Основного Закону містили вказівку, що Президент видає свої акти в межах своїх повноважень (курсив автора – О.С.). Відсутність подібного припису потрібно компенсувати посиланням на ч. 2 ст. 19 нової Конституції України, яка вказує, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень (курсив автора – О.С.) та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. А повноваження Президента такі, що потребують видання не нормативних, а правозастосовчих актів, які й належить виконувати уряду як органу виконавчої влади.
Із цього випливає, що акти Президента України не містять будь-яких його “курсів”, що відрізняються від визначених Конституцією й законами України, державними програмами, що приймаються парламентом, і Програмою діяльності Кабінету Міністрів України.
Тому конституційне визначення статусу уряду, його функцій та правових підвалин діяльності реально ставить останній на позицію вищого органу в системі органів виконавчої влади, який не поділяє своєї влади з Президентом. Як бачимо, теорія “складного центру” виконавчої влади не відповідає конституційним приписам і Президент не може бути віднесений до виконавчої гілки влади. Він посідає самостійне місце в механізмі державної влади в Україні, що зумовлює особливості його відносин з указаними гілками державної влади.
Як вбачається, слід з’ясувати, який характер мають повноваження Президента у взаємодії з іншими органами влади. Для цього необхідно насамперед розмежувати поняття “координація” з одного боку і “врівноваження” та “забезпечення балансу сил” з іншого. Координація передбачає можливість здійснення активних дій для спрямування діяльності гілок влади у потрібному Президентові напрямку. Урівноваження ж означає, що Президент лише реагує на діяльність органів державної влади, яка, на його думку, порушує єдність державної влади, вступає у протиріччя з Конституцією й законами України. Подібне змістове навантаження має й поняття “забезпечення балансу сил”.
Положення Основного Закону не надають Президентові можливостей щодо координації дій різних гілок влади. Його діяльність є похідною, вторинною стосовно дій органів законодавчої, виконавчої й судової влади. Це означає, що глава держави уповноважений застосовувати заходи реагування, коли органи державної влади вже припустилися певних дій, з якими він не погоджується. Саме такий характер мають повноваження Президента щодо звернення до Конституційного Суду України з приводу конституційності відповідних правових актів, щодо застосування права вето стосовно прийнятих парламентом законів України чи прийняття відставки Кабінету Міністрів України та ін. Глава держави дійсно стоїть не над гілками державної влади, а між ними, забезпечуючи єдність державної влади, а його діяльність має спрямовуватися всередину державного механізму.
Ось чому
визнання Президента гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності
України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина
слід розглядати не як його конкретні повноваження або функцію, а як ідеологічну
основу його діяльності. Гарантування вказаних цінностей повністю забезпечується
наданими Президентові повноваженнями і не ставить його над гілками влади
Таку модель встановила Конституція України, але реалії сьогодення дещо відрізняються від неї. Причина криється в тому, що Президент отримав повноваження, які надають йому можливості вирішальним чином впливати на персональний склад уряду. А конституційній моделі механізму держави найбільшим чином відповідала б процедура, яка забезпечувала б сильні позиції уряду, водночас надавши парламенту необхідні важелі впливу на урядову діяльність.
Сильна законодавча, виконавча й судова влада при Президентові, який забезпечує баланс між ними – ось чотири елементи, які внесуть внутрішню логіку у функціонування цього утворення.
Тому, вважаємо, Прем’єр-міністр має призначатися Верховною Радою за пропозицією Президента. Якщо кандидатуру, внесену главою держави, відхилено, парламент повинен отримати право визначитися з цього питання самостійно; якщо ж Верховна Рада України цього не зробить, то Президент має реагувати на це призначенням нових парламентських виборів. Прем’єр-міністр має самостійно визначати персональний склад уряду України. Лише тоді на нього можна буде покладати політичну відповідальність за результати діяльності останнього.
Причиною для відставки Кабінету Міністрів має бути або відставка Прем’єр-міністра за власною ініціативою або висловлення йому недовіри з боку Верховної Ради України. Президент має реагувати на цю ситуацію прийняттям відставки уряду. Постає питання про збалансування волі парламенту з вимогою стабільності складу Кабінету Міністрів України. Доречно, з нашої точки зору, закріпити конституційний припис, згідно з яким, якщо протягом певного строку парламент висловить недовіру вже другому складу Кабінету Міністрів, Президент може відреагувати або прийняттям відставки останнього або призначенням нових парламентських виборів. Установлення такого механізму приведе конкретні повноваження Президента у відповідність із загальною моделлю, встановленою Основним Законом України.
Слід зауважити, що дослідження порушених у статті проблем вимагають продовження. Це особливо важливо у зв’язку з тим, що ідею проведення політичної реформи в тому чи іншому її варіанті підтримує переважна більшість політичних сил України.
Список літератури: 1. Авер’янов В.Б. Деякі питання
правового статусу Кабінету Міністрів України// Ідеологія державотворення в
Україні: історія і сучасність: матеріали наук.-практ. конференції 22-23
листопада 1996 р. / За ред. Ю.С.
Шемшученка.– К.: Генеза, 1997. – С. 184-187. 2. Агафонов С. Правовий
статус Президента України// Право України. – 2000. – № 9. – С. 24-26. 3. Веніславський
Ф. Взаємодія гілок державної влади як принцип основ конституційного ладу
України// Право України. – 1998.– № 1. – С. 34-38. 4. Головатенко В. Окремі
аспекти конституційно-правового статусу Президента України// Право України. –
1999. – № 5. – С. 30-33. 5. Кривенко Л. Інститут президентства.
Глава держави: проблеми конституційного й фактичного статусу// Зб. наук. пр.
Укр. акад. держ. управління при Президентові України/ За ред. Лугового В.І., Князєва В.М. – К.: Вид-во Укр. акад. держ. управління при
Президентові України, 2000.– Вип. 2. – Ч. 1. – С. 59-65. 6. Кривенко Л. Президент
України в контексті виконавчої влади// Державна виконавча влада в Україні:
формування та функціонування: Зб. наук. праць/ Кол. авт.; наук. кер. Н.Р. Нижник. – К.: Вид-во Укр. акад.
держ. управління при Президентові України, 2000. – С. 23-63. 7. Михеєнко
Р. Виконавча влада і конституційні статуси Президента України і Кабінету
Міністрів України// Право України. –2000. – № 8. – С. 24-28. 8. Серьогіна
С. Сутність інституту глави держави та його еволюція у світовій
державно-правовій практиці// Вісн. Акад. прав. наук України. – 2000. – № 4. –
С. 54-65. 9.Тодыка Ю.Н., Яворский В.Д. Президент Украины:
конституционно-правовой статус.– Х.: Факт, 1999. – 256 с. 10. Фрицький О.Ф.
Особливості визначення і нормативного закріплення правового статусу Кабінету
Міністрів України // Ідеологія державотворення в Україні: історія і сучасність:
матеріали наук.-практ. конференції 22-23 листопада 1996 р. / За ред. Ю.С.Шемшученка.– К.: Генеза, 1997. – С.
180-184. 11. Цвік М, Процюк І. Про державно-правову природу влади Президента
України в системі розподілу влад// Вісн. Акад. прав. наук України. – 1999–. №
1. – С. 51-61. 12. Чиркин В. Президентская власть//
Государство и право. – 1997. – № 5. – С. 15-23. 13. Шаповал В.
Конституційний механізм державної влади в незалежній Україні: політико-правові
проблеми організації виконавчої влади. Право України. – 1997. – № 1. – С.
30-34.
Надійшла
до редакції 11.10.2004 р.
УДК
347.19 Г.Г. Гриценко, студентка
V курсу факультету підготовки кадрів
для МЗС України, м. Харків
ОКРЕМІ
ПРОБЛЕМИ ЗЛИТТЯ І ПРИЄДНАННЯ АКЦІОНЕРНИХ ТОВАРИСТВ
Проблеми
правонаступництва при реорганізації юридичних осіб були й залишаються
актуальними. Учені займалися їх дослідженням протягом тривалого часу. Зокрема,
певні аспекти цих проблем знайшли відбиття у працях В.І. Борисової, С.М. Братуся,
В.П. Грибанова, В.А. Рясенцева, І.В. Спасибо-Фатєєвої, Б.Б. Черепахіна [Див.:
4; 5; 6; 11; 12; 14] та інших цивілістів. Необхідність розв’язання раніше
невирішених питань зросла у зв’язку з прийняттям нового ЦК України, оскільки
наявність спірних підходів ускладнює задіяння відповідних механізмів.
У статті переслідується мета встановити особливості, притаманні правовим наслідкам реорганізації акціонерних товариств (далі – АТ) у формі злиття і приєднання. ЦК України, на відміну від ЦК УРСР й Закону України “Про господарські товариства” [9, ст. 682], не містить категорії “реорганізація юридичних осіб”, оскільки не всі форми реорганізації (наприклад, виділ) мають наслідком припинення юридичної особи. Крім того, у багатьох країнах світу під цим поняттям розуміють будь-які важливі зміни в її існуванні, причому які в більшості випадків не пов'язані з припиненням юридичної особи [15, с. 87]. У даній статті, присвяченій визначенню виду й підстав правонаступництва, моменту переходу майна, прав та обов’язків при злитті та приєднанні АТ, термін “реорганізація” використовуватиметься для зручності при позначенні останніх.
Перш за все, спірним є саме поняття “правонаступництво”. Більшість учених вважає, що до правонаступника переходять усі або певна частина прав та обов’язків, майна. В.А.Бєлов [3, с. 16] пропонує розглядати правонаступництво як припинення права в однієї особи і виникнення його в іншої. Подібної точки зору додержуються В.А. Рясенцев [11, с. 270], В.П. Грибанов [6, с. 68], В.С. Толстой [13, с. 168-173]. При цьому їх позиція ґрунтується на тому, що права й обов’язки – юридичні категорії, що, як і інші ідеальні категорії, не можуть передаватися; при передачі речі не завжди переходить і право власності саме того змісту, який воно мало для попереднього власника: його елементи можуть виникнути “нізвідки” (приміром, при придбанні речі у неправомочного). На підтримку цього погляду висловлюються наступні аргументи: під час переходу права воно може на певний (хоча й незначний) проміжок часу залишитися без власника, що само по собі є неможливим. До того ж у разі переходу права воно, як і звичайна річ, може опинитися в неправомочної особи, сама назва якої свідчить про відсутність у неї права. Проте в цьому випадку слід, на нашу думку, підтримати позицію Б.Б. Черепахіна [14, с. 89], який, критикуючи тезу В.А. Рясенцева щодо неможливості передачі прав та обов’язків у зв’язку з тим, що вони є юридичними (ідеальними) категоріями, стверджує, що перехід речей від однієї особи до іншої можливий і без переходу прав на них, і навпаки, можна передати право на річ, не переміщуючи її саму (наприклад, якщо це нерухомість). Це означає, що поняття “перехід суб’єктивного права та юридичного обов’язку” є спеціальною юридичною категорією.
На думку С.М. Братуся [5, с.
355, 356], при реорганізації діяльність юридичних осіб, що припиняються,
набуває нових організаційних форм, вона продовжується в діяльності тих
юридичних осіб, які виникли внаслідок злиття й поділу або які існували й раніше
(при приєднанні). Іншими словами, мається на увазі універсальне
правонаступництво, яким є перехід прав та обов’язків в цілому, в сукупності
незалежно від того, чи виявлені вони на момент злиття, поділу чи приєднання.
При сингулярному правонаступництві такої цілісної передачі прав та обов’язків
не відбувається. Згідно з ч. 1 ст. 104 ЦК України й п. 11.2. Положення про
порядок реєстрації випуску акцій та інформації про їх емісію під час
реорганізації акціонерних товариств, затвердженого рішенням ДКЦПФР України №
221 від 30 грудня 1998 р. [8, с. 67] при злитті і приєднанні правонаступництво
є універсальним, тобто до правонаступників переходить весь комплекс прав та
обов’язків, майна АТ, яке припиняється.
При визначенні підстав правонаступництва найпоширенішою є договірна теорія, хоча раніше в німецькій правовій доктрині припинення юридичної особи прирівнювалося до смерті фізичної особи, а тому вважалося, що правонаступництво при реорганізації настає відповідно до закону. У подальшому дослідники звертали увагу на те, що при виділенні має місце правонаступництво, але немає припинення юридичної особи, з якої і проходить виділення. При злитті акціонерні товариства також припиняються і виникає знов створене, а при приєднанні – припиняється АТ, що приєднується до іншого. В усіх випадках має місце правонаступництво, але процеси злиття і приєднання мають свою специфіку, оскільки вони опосередковуються договором. Проблеми виникають із зазначенням сторін договору злиття або приєднання. С. Зінченко, Б. Газарьян, В. Лапач вважають: якщо сторонами договору є самі товариства, їх акціонери не можуть зберегти свій статус в утворюваній підприємницькій структурі. У результаті переходу всієї сукупності прав та обов’язків до утворюваної юридичної особи товариства, які зливаються чи приєднуються, втрачають правосуб’єктність і підлягають виключенню з державного реєстру. Іншими словами, універсальне правонаступництво означає перехід прав та обов’язків однієї особи до іншої без виникнення у суб’єкта, який їх передає, будь-яких прав щодо свого правонаступника (в цьому випадку – зобов’язальних прав засновника). Водночас не можна визнати засновниками й акціонерів, бо акціонерні товариства є власниками свого майна. Це зумовило пропозицію визнати акціонерів власниками абстрактного капіталу, в той час як акціонерні товариства будуть власниками виробничого капіталу [7, с. 80-85]. Отже, з такого погляду договір про злиття або приєднання прирівнюється до договору про створення АТ і в цьому з цими вченими, вважаємо, треба погодитися.
І.В. Спасибо-Фатєєва [12, с. 6, 7] переконує, що в процедурі злиття АТ, які укладають договір, передають своє майно новій юридичній особі і припиняють своє існування як самостійні юридичні особи. За таких умов договір про злиття виконує роль договору про створення АТ. Акціонери АТ, що зливаються, стають акціонерами нового товариства, а сам договір укладається між товариствами, які реорганізуються. Подібна процедура існує і при приєднанні: спочатку укладається договір про приєднання, а потім на загальних зборах АТ, до якого приєднуються, приймається рішення про внесення змін до статуту у зв’язку зі збільшенням статутного фонду й кількості акцій.
Т.Д. Аїткулов порівнює злиття і приєднання з переведенням боргу, бо між АТ і його акціонерами існують зобов’язальні правовідносини, у яких товариство є боржником, а акціонери – кредиторами [1, с. 12]. Навряд чи з цією пропозицією можна погодитися, бо при переведенні боргу, як відомо, необхідною умовою є наявність згоди кредитора, якими, згідно з розсудами Т.Д. Аїткулова, будуть акціонери. Останні не виступають стороною в договорі, а висловлюються за правонаступництво, беручи участь у загальних зборах, рішення яких і послужило підставою порушення процесів злиття і приєднання.
Важливим є й визначення моменту переходу прав та обов’язків, майна, оскільки з цього часу правонаступник буде мати право самостійно розпоряджатися ними. Ним вважається підписання передавального акта або внесення до державного реєстру запису про припинення АТ. Моментом правонаступництва має бути внесення відповідного запису до державного реєстру. Якщо визнати ним момент підписання передавального акта, товариство, що реорганізується, не зможе існувати як юридична особа, бо, передаючи майно, воно втрачає одну зі своїх необхідних ознак – наявність відокремленого майна. Ураховуючи таку невизначеність, Вищий господарський суд України у п. 10 роз’яснення № 02-5/334 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних зі створенням, реорганізацією і ліквідацією підприємств” від 12 вересня 1996 р. [10, с. 37] зазначив, що юридична особа вважається реорганізованою з виключенням її з державного реєстру України (господарське товариство – із внесенням запису до державного реєстру про його припинення). У разі злиття, поділу, приєднання юридичних осіб перехід майна, відповідних прав та обов’язків визначається (якщо інше не передбачено законом чи постановою про реорганізацію) днем підписання передавального або розподільчого акта чи балансу і тому може не співпадати в часі зі здійсненням реорганізації юридичної особи, тобто виключення її з державного реєстру.
Судова практика визнає моментом правонаступництва при злитті і приєднанні АТ підписання передавального акта. Внаслідок цього складається враження, що умова про наявність відокремленого майна в юридичної особи втрачає своє значення, бо виникає ситуація, коли АТ підписали передавальний акт, але ще не виключені (при злитті або одне з них при – приєднанні) з державного реєстру. Передавальний акт має підтверджувати виконання сторонами умов договору злиття або приєднання, які будуть вважатися повністю виконаними після ліквідації товариств, що передають своє майно, права й обов’язки. При злитті і приєднанні затвердження загальними зборами передавального акта не є необхідністю, оскільки правонаступництво є універсальним. Інакше кажучи, в реорганізацію закладена ідея універсального правонаступництва щодо суб’єкта, а не щодо майна (у разі продажу майнового комплексу). У такому випадку достатнім є зазначення такого суб’єкта, перехід прав відбудеться за законом і не потрібно буде додаткових дій сторін по передачі майна (підписання передавального акта). Норму ж про підписання передавального акта при злитті і приєднанні можна пояснити необґрунтованим проведенням аналогії з процесами виділу й поділу, де правонаступництво є сингулярним [3, с. 18].
Що стосується викладеної вище позиції, то слід зазначити, що, по-перше, правонаступництво при злитті і приєднанні настає в силу договору, а не закону. По-друге, треба, на нашу думку, погодитися із визнанням процесів припинення і виникнення юридичних осіб у процесі злиття і приєднання АТ другорядними, оскільки сторони договорів про реорганізацію керуються необхідністю забезпечити оборот майнових комплексів, прав та обов’язків. Проте не треба змішувати “другорядність” з “необов’язковістю”, бо введення конструкцій поділу й виділу шляхом придбання, які не потребують створення юридичних осіб (майно, права й обов’язки переходять до вже існуючих юридичних осіб), зробить можливим варіант сингулярного правонаступництва при реорганізації юридичної особи, що може призвести до зловживань (уникнення податкових наслідків продажу цілісних майнових комплексів, як правильно зазначає Б.П. Архипов [2, с. 23]).
Ще одним аргументом того, що в законодавстві належить ураховувати суперечності, пов’язані з моментом правонаступництва, служить те, що при приєднанні ще можна вести мову про перехід прав та обов’язків, оскільки вже існує правонаступник. А при злитті правонаступник буде утворений лише після внесення відповідного запису до державного реєстру. Як бачимо, в такому разі доцільно взяти до уваги досвід російського законодавця, який установив різні моменти правонаступництва для злиття і приєднання: для злиття – державну реєстрацію новоутвореної юридичної особи, для приєднання – внесення до державного реєстру запису про припинення товариства, що реорганізується. Українське законодавство передбачає лише останній варіант, тому до ще не утвореної юридичної особи (при злитті) вже переходить комплекс прав та обов’язків. Вважаємо за необхідне звернути увагу на цю суперечність і внести необхідні зміни до ЦК України, тому що залишення цієї норми без змін призведе до правових колізій, які однозначно вирішити буде неможливо.
Таким чином, правонаступництво при злитті та приєднанні АТ є універсальним, а його підставою виступає договір про ці дії. Моментом правонаступництва при приєднанні є внесення до державного реєстру запису про припинення товариства, що реорганізується, а при злитті цим моментом має бути державна реєстрація новоутвореної юридичної особи.
Список
літератури: 1. Аиткулов Т.Д.
Некоторые аспекты правового регулирования слияния и присоединения акционерных
обществ в РФ и ФРГ // Актуал. пробл. гражд. права: Сб. ст. – Вып.4 / Под ред. М.И. Брагинского. – М.: Норма, 2002. –
432 с. 2. Архипов Б.П.
Реорганизационные договоры о слиянии и поглощении акционерных обществ //
Законодательство. – 2002. – № 10. – С. 20-23. 3. Белов В.А. Правопреемство в связи с
законодательной концепцией квалификации имущественных прав как объектов гражданских
прав // Законодательство. – 1998. – № 6. – С. 14-17. 4. Борисова В.І. До проблем створення
юридичних осіб // Вісн. Акад. прав. наук України. – Х.: Право, 2002. – № 2
(29). – 251 с. 5. Братусь С.Н. Юридические лица в
советском гражданском праве (понятие, виды, государственные юридические лица):
Науч. изд. – М.: Изд-во Минюста СССР, 1947. – 364 с.
6. Грибанов В.П.
Правовые последствия перехода имущества по договору купли-продажи в советском
гражданском праве // Сов. государство и право. – 1955. – № 8. – С. 64-73. 7. Зинченко С.,
Лапач В., Газарьян Б. Парадоксы правосубъектности предприятий // Хозяйство
и право. – 1995. – № 1. – С. 75-87. 8.
Положення про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про їх емісію під
час реорганізації акціонерних товариств // Офіц.
вісн. України. – 1999. – № 10. – Ст. 67. 9. Про господарські товариства: Закон України від 19.09.1991 р., №
1576-XII // Відом. Верхов. Ради України. – 1991. – № 49. – Ст. 682. 10. Про деякі питання практики
вирішення спорів, пов’язаних із створенням, реорганізацією і ліквідацією підприємств:
Роз’яснення ВАСУ № 02-5/334 // Вісн. госп. судочинства.
– 2001. – № 1. – Ст. 37. 11.
Советское гражданское право: Учебник для юрид. ин-тов и ф-тов / Отв.ред. В.А. Рясенцев. – М.: Юрид. лит., 1965. –
Т. 1. – 560 с. 12. Спасибо-Фатєєва І.В.
Проблеми реорганізації акціонерних товариств // Предпринимательство, хозяйство
и право. – 1999.– № 5. – С. 6-11. 13.
Толстой В.С. Исполнение обязательств:
Науч. изд. – М.: Юрид. лит., 1973. – 208 с. 14. Черепахин
Б.Б. Правопреемство по советскому гражданскому праву: Науч. изд. – М.:
Госюриздат, 1962. – 163 с. 15. Цивільний кодекс України: Наук.-практ. коментар / За ред.
розробників проекту ЦКУ. – К.: Істина. – 928 с.
Надійшла до редакції 20.10.2004 р.
УДК 343.985 В.В. Баранчук, студент
V курсу слідчо-криміналістичного факультету МВС № 3
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ
ПСИХОЛОГІЧНОГО ВПЛИВУ ПРИ ДОПИТІ
Процес юридичного регулювання відносин, що виникають у суспільстві, на певному етапі неодмінно включає в себе безпосереднє або опосередковане спілкування людей, які так чи інакше об’єднані цими відносинами й наділені певними правами й обов’язками. На рівні спілкування будь-які правові відносини мають особливу юридичну природу й механізми, вивчення яких є надзвичайно важливим для постійного вдосконалення правового в усіх сферах життя суспільства.
Психологічним атрибутом і
юридичною умовою правових відносин є спілкування осіб, яке кожного разу й у
кожному випадку неодмінно набуває вигляду взаємодії. Будь-яка взаємодія між
людьми з метою отримання інформації передбачає їх взаємовплив, без чого
неможливе людське спілкування, отримання інформації тощо. Цілі взаємодії
визначають сутність, спрямованість, засоби здійснення впливу. Останній може
бути вчинений як дією, так і бездіяльністю, бути фізичним або психологічним.
Психологічний вплив здійснюється всіма можливими способами передачі інформації
від однієї людини іншій: жестами, поведінкою, мімікою, пред’явленням об’єктів
(їх моделей), усно чи письмово.
Важливим для правильного розуміння психологічного впливу при допиті є визначення поняття й сутності цієї категорії, яка в науковій і практичній літературі трактується по-різному. Так, у новому тлумачному словнику української мови вплив розглядається як “дія, яку певна особа чи предмет або явище виявляє стосовно іншої особи чи предмета, тиск, діяння. Бути під впливом кого, чого – робити що-небудь, зважаючи на дії, думки певної особи або на певні обставини” [9, с. 528]. Тлумачний словник російської мови пропонує наступне його розуміння: “вплив – це дії, здійснювані ким-чим-небудь, на кого-що-небудь” з метою отримання необхідної інформації [10, с. 90]. У філософії вплив (взаємодія) – це найбільш універсальна форма здійснення (перетворення) навколишнього середовища, вид діяльності [14, с. 50].
Психологія розглядає вплив як (а) вироблення в особистості навичків, знань, світосприйняття; (б) цілеспрямоване перенесення руху й інформації від одного учасника взаємодії до іншого; (в) процес і результат зміни індивідом або соціальною групою поведінки інших людей, їхніх позицій, оцінок та установок [12, с. 52, 58];
Таким чином, термін
“психологічний вплив” указує на його цільовий напрямок – психіку людини [4, с. 171]. Людська психіка становить собою сукупність
душевних процесів і явищ (відчуття, сприйняття, емоції, пам’ять та ін.),
специфічний аспект життєдіяльності людини в її взаємозв’язку з навколишнім
середовищем [2, с. 545].
З урахуванням
наведених вище визначень розглядуваного поняття психологічний вплив доцільно розглядати як цілеспрямоване діяння
(дія чи бездіяльність), що виражається в перенесенні руху й інформації,
спрямоване на психічні процеси та явища, які є особливою формою відбиття
об’єктивної реальності цієї особи, з метою вироблення у неї певних навичків,
знань, світосприйняття на підставі зміни поведінки, позиції, оцінок та установ
для досягнення бажаного результату.
Застосовується
психологічний вплив також у процесі досудового слідства й під час судового
розгляду. Це, як правило, вплив на потерпілого, свідка, підозрюваного чи
обвинуваченого, метою якого є виховання чи перевиховання особи, стимулювання її
до законослухняної поведінки, надання допомоги у відтворенні в пам’яті будь
якої особи, інформації щодо події чи суб’єкта, які являють собою інтерес для органів
юриспруденції [16, с. 141].
При проведенні
різних слідчих дій у перебігу розслідування слідчий активно використовує
тактичні прийоми й методи психологічного впливу, який на допитуваного більш
предметне завдання – отримати правдиві показання.
У криміналістичній
літературі неодноразово робилися спроби щодо формулювання поняття
“психологічний вплив” у судово-слідчій діяльності. Так, на думку Р.С. Бєлкіна психологічний вплив – це процес
передачі інформації для досягнення певних цілей [1,
с. 37]. Н.П. Хайдуков такий вплив убачає в застосуванні різноманітних “методів
і засобів з метою викликати необхідну реакцію з боку особи, на яку спрямовано
вплив, і саме цим обумовити бажану позицію чи поведінку цієї особи в бажаному
напрямку [15, с. 13]. О.В. Кришевич розглядає його як активні цілеспрямовані
зусилля слідчого, застосування ним системи методів і засобів, завданням яких є
зміна психіки чи поведінки об’єкта (окремої людини чи групи) задля встановлення
інформації, що має значення для розслідування справи [8, с. 7]. М.І. Порубов
пише, що психологічний вплив застосовується “як певна сукупність методів з метою
зміни психічного стану особистості, зміни вольових відносин особистості до
фактів, що потрапили в орбіту слідства” [11, с. 85]. В.Г. Гончаренко та Ф.М. Сокиран пропонують своє
бачення цього поняття: це комплекс прийомів, що втручається у процес передачі,
переробки, використання інформації і здатний викликати відповідну реакцію, яка
дозволяє діагностувати психічний стан особи, контролювати її мислення,
ставлення до фактів задля зміни поведінки людини [3, с. 4].
Існує ще декілька
думок вчених щодо сутності психологічного впливу.
Приміром, В.І.
Коміссаров його вбачає в тому, що слідчий для виконання поставлених перед ним
завдань впливає на психологію допитуваних, переконуючи їх відмовитися від
неправильної позиції і дати правдиві свідчення [5, с. 95]. М.І. Порубов визнає,
що психологічний вплив полягає у створенні найсприятливіших умов для психічних
процесів і прояву позитивних рис особистості, у створенні для допитуваного
ситуацій, які дозволяють отримати від нього щиросердні показання [11, с. 53].
На думку О.Р. Ратінова та М.І. Єфімової, правомірний психологічний вплив не
диктує конкретної дії, не вимагає свідчень того чи іншого змісту, а,
втручаючись у внутрішні психічні процеси, формує правильну позицію людини,
свідоме ставлення до своїх громадянських обов’язків і лише опосередковано
наводить її на вибір відповідної лінії поведінки [13, с. 95]. В.О. Коновалова
характеризує сутність психологічного впливу, що здійснюється слідчим і судом.
Вплив здійснюваний слідчим, визначається комплексом прийомів, спрямованих на
діагностику психічного стану особи й обрання певних прийомів найбільш
ефективного виконання слідчої дії. Психологічний вплив з боку суду значно ширше
комплексу тих психологічних прийомів, що застосовуються слідчим. Його суть
полягає у справедливому рішенні щодо конкретної справи й у широкому виховному
впливі на осіб, які перебували в залі судового засідання [7, с. 24, 25].
Аналіз тлумачень розглядуваного поняття вказує на різноманітні підходи до формулювання поняття “психологічний вплив” і на відсутності єдності поглядів на його сутність. За наявності таких розбіжностей у поглядах на цю категорію і в баченні її практичного застосування, визначення психологічного впливу та допустимості його використання стає проблематичним, що дозволяє віднести зазначені питання до актуальних.
Вирішення цих проблем можливе завдяки аналізу й окресленню місця психологічного впливу в тактиці допиту, його співвідношення з методами й тактичними прийомами, вивченню його цілей, функцій та умов застосування. Для детальнішого розуміння психологічного впливу його слід розглядати як певну систему, яка складається з таких елементів: а) суб’єкт впливу – особа, яка здійснює вплив: слідчий, дізнавач, суддя; б) об’єкт впливу (особа на яку спрямовано вплив: потерпілий, свідок, підозрюваний, обвинувачений, експерт та ін.); в) засоби впливу (тактичні прийоми, тактичні комбінації); г) метод впливу (спосіб поведінки суб’єкта, спосіб використання засобів, визначення порядку їх застосування); д) результат впливу (реакція об’єкта, негативні, позитивні, нейтральні наслідки застосування впливу).
Психологічний
вплив, що застосовується слідчим у процесі розслідування, реалізується через
тактичні прийоми і являє собою суттєвий елемент слідчої діяльності. Разом із
тим він є складником і елементом тактики, оскільки тактичний прийом – це
найдоцільніший у рамках закону й етики спосіб дій слідчого. Тактичні прийоми,
що дозволяють отримати найповніші й найдостовірніші показання, забезпечують раціональне
проведення допиту, становлять його тактику. Тактика допиту – це сукупність
прийомів його практичного здійснення. Її мета – отримати від допитуваного
достовірні свідчення.
При
визначенні співвідношення методів і прийомів психологічного впливу метод слід розглядати як 1) шлях пізнання чи вирішення будь-якого
завдання; 2) спосіб поведінки й систему дій, що передбачають визначення порядку
застосування окремих прийомів чи їх сукупності для досягнення певних цілей; 3)
спосіб використання засобів, де роль останніх виконують тактичні прийоми.
Що стосується співвідношення тактичного прийому і
психологічного впливу то, визначаючи місце і зміст останнього, варто виходити з
того, що: а) тактичний прийом є носієм психологічного впливу, виступає
технологічною стороною його застосування; б) психологічні методи впливу не
використовуються без тактичних прийомів [6, с. 50].
Вивчення
й аналіз судово-слідчої практики, теорії криміналістики дає можливість назвати
можливі цілі застосування психологічного впливу. До них належать: а)
діагностика психічного стану особи; б) активізація її дій при проведенні
допиту; в) зміна поведінки й позиції допитуваного; г) отримання необхідної
інформації; д) виховання й перевиховання та ін.
У
криміналістичній літературі сформульовані функції, які виконує процес психологічного
впливу:
1)
функція інформаційного зв’язку (інформаційний контакт). Будь-який зв’язок
передбачає передачу (обмін) певної інформації, однаково необхідної для суб’єкта
впливу, так і для об’єкта, що дозволяє їм вступати в інформаційний контакт, без
якого неможливий будь-який вплив;
2)
функція емоційного контакту. Інформаційний зв’язок викликає зацікавленість у
самій інформації чи в самій особі, від якої вона надходить;
3)
функція взаєморозуміння. Це розуміння індивідуальних особливостей і навіть
передбачення мотивів поведінки один одного, ставлення до себе іншої особи;
4)
регулятивна функція, що пов’язана зі зміною в об’єкта способу мислення, позицій,
установок і мотивів, а також з формуванням на цьому підґрунті необхідних
поглядів, відносин і вчинків.
Здійснення
психологічного впливу виявляється неефективним, якщо слідчий не приділятиме
достатньої уваги умовам його застосування. Установлення емоційного стану
допитуваного є попередньою умовою допиту й використання методів і прийомів
психологічного впливу. Застосовувані методи і прийоми здійснюють необхідний
вплив на допитуваного, якщо створені умови, за яких останній бажає, щоб на
нього впливали. Допитуваний повинен бути до цього підготовлений психологічно та
емоційно. Інакше можуть виникнути явища, які в психології називаються смисловим
та емоційним бар’єрами. Унаслідок виникнення першого допитуваний перестає
сприймати методи і прийоми впливу, що може викликати з його боку психічний
зрив. Причинами виникнення смислового бар’єру є негативні емоції, які
з’являються в результаті прояву до допитуваного з боку слідчого образи, докору,
підозри чи будь-якої іншої несправедливості. У такому стані допитуваного неможливо
переконати ніякими способами. Емоційний бар’єр є результатом накопичення тяжких
переживань, які виявляються в неприязні, злості, розлючення тощо. Тому слідчий
повинен передусім подолати смисловий та емоційний бар’єри, проявивши довіру й
чуйність щодо допитуваного.
Отже, психологічний
вплив при допиті – це активні й цілеспрямовані прагнення, зусилля слідчого,
застосування ним системи методів, прийомів і способів, спрямованих на психіку
людини як сукупності психічних явищ і процесів з метою діагностики психічного
стану особи та його зміни, формування правильної поведінки й позиції допитуваного,
контролю над його мисленням задля отримання правдивої доказової інформації,
з’ясування необхідних обставин для успішного розгляду справи.
Сутність психологічного
впливу
при допиті можна визначити як певний комплекс дій, які доцільно виконати в
наступній послідовності: а) здійснення швидкої діагностики особи; б)
створення необхідних умов для скористання впливом; в) вибір мети його застосування;
г) визначення методів і прийомів, необхідних для досягнення необхідної цілі, а
також порядку їх використання; д) здійснення правомірного, допустимого впливу;
е) оцінка результатів застосування методів і прийомів впливу, усунення
негативних наслідків в разі їх наявності; є) оцінка доказового значення
отриманої інформації; ж) протистояння зворотному впливу.
Ось
чому слідчому при застосуванні психологічного впливу належить ураховувати його
доцільність, надійність, безпечність і результативність. Адже вміння ефективно
скористатися психологічним впливом – підвалини тактичної майстерності слідчого.
Список літератури: 1. Белкин Р.С.
Криминалистическая энциклопедия. – М.: Изд-во БЕК, 1997. – 342 с. 2. Большой энциклопедический словарь – 2-е изд.,
переработ. и доп. – М.: Больш. Рос. энцикл., С-Пб.: Норинт, 2002. – 1456 с. 3. Гончаренко В.Г., Сокиран Ф.М.. Тактика психологічного впливу на попередньому слідстві: Навч.
посібник. – К.: Укр. акад. внутр. справ, 1994. – 48 с. 4. Дулов А.В.
Судебная психология: 2-е изд., испр. и доп. – Мн.: Вышэйш. шк., 1975. – 464 с. 5. Комиссаров
В.И. Научные, правовые и нравственные основы следственной тактики. –
Саратов: Изд-во Саратов. ун-та, 1980. – 122 с. 6. Коновалова В.Е. Шепитько
В.Ю. Криминалистическая тактика: теории и тенденции: Учеб. пособие. – Х.:
Гриф, 1997. – 256 с. 7. Коновалова В.О. Допустимість і
правомірність психологічного впливу при розслідуванні злочинів // Рад. право. –
1971. – № 9. – С. 24-26. 8. Кришевич О.В. Психологічні аспекти
розв’язання конфліктів у слідчій діяльності МВС України: Автореф. дис. … канд.
юрид. наук: 19.00.06. – К., 2002. – 16 с. 9.
Новий тлумачний словник української мови: В 4-х т. – Т. 1 /
Укл.: Яременко В.В., Сліпушко О.М.. –
К.:
Аконіт, 2000.
– 910 с. 10. Ожегов С.И. Словарь русского языка. / Под
ред. Н.Ю. Шведовой – 23-е изд., испр.
– М.: Рус. яз., 1991. – 917 с. 11. Порубов Н.И. Научные основы допроса на предварительном следствии. – Мн.: Вышэйш. шк.,
1978. – 176 с. 12. Психология:
Словарь / Под общ. ред. А.В. Петровского,
М.Г. Ярошевського – 2-е изд, испр. и доп. – М.: Политиздат, 1990. – 494 с. 13. Ратинов
А.Р., Ефимова Н.И. Психология допроса обвиняемого: Метод. пособие. – М.:
ВНИИ ПП, 1988. – 114 с. 14. Философский
словарь / Под ред. І.Т. Фролова: 4-е изд. – М.: Политиздат,
1981. – 445 с. 15. Хайдуков Н.П. Тактико-психологические
основы воздействия следователя на участвующих в деле лиц. – Саратов: Изд-во
Саратов. ун-та, 1984. – 124 с. 16. Чуфаровский Ю.В. Юридическая психология: теоретические аспекты, практическое
применение. – М.: Юристъ, 1996. – 352 с.
Надійшла до редакції
08.10.2004 р.
Збірник наукових праць
ПРОБЛЕМИ ЗАКОННОСТІ
Випуск 71
Відповідальний
за випуск проф. М.І. Панов
Редактор Г.М.
Соловйова
Коректор Н.Г.
Залюбовська
Комп’ютерна
верстка Г.С. Полякова
В сборнике печатаются научные статьи,
посвященные актуальным проблемам правоведения: теории и истории государства и
права, конституционного и государственного строительства, гражданского,
трудового, финансового, хозяйственного, административного, таможенного,
экологического, уголовного права, уголовного и гражданского процессов, криминалистики,
вопросам борьбы с преступностью.
Рассчитан на ученых, преподавателей,
аспирантов, студентов и практических работников, интересующихся правовой тематикой.
Статьи в сборнике печатаются на языке авторов.
План 2005.
Підп. до друку 22.11.2004.
Формат 84х108 1/32. Папір офсетний.
Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 13,32. Облік.-вид. арк. 13,71. Вид. № 87.
Тираж 300 прим. Зам. № 2203 Ціна
договірна.
_________________________________________________________________
Редакція Республіканського міжвідомчого
наукового збірника "Проблеми
законності"
61024, Харків, вул. Пушкінська, 77
___________________________
Друкарня
Національної юридичної академії України
61024, Харків, вул. Пушкінська, 77