|
ISSN 0201-7245 ПРОБЛЕМИ ЗАКОННОСТІ 90 Харків 2007 |
Міністерство освіти і науки
України
НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ
імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО
ПРОБЛЕМИ
ЗАКОННОСТІ
Республіканський
міжвідомчий
науковий збірник
Випуск 90
Засновано в 1976 р.
Харків
2007
ББК 67я5
П78
УДК 340(06)
Проблеми законності: Респ.
міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України,
2007. – Вип. 90. – 211 с.
ISSN 0201-7245
У збірнику друкуються наукові статті, присвячені актуальним проблемам правознавства: теорії й історії держави і права, конституційного й державного будівництва, цивільного, трудового, фінансового, господарського, адміністративного, митного, екологічного, кримінального права, кримінального й цивільного процесів, криміналістики, питанням боротьби зі злочинністю.
Розраховано на науковців, викладачів, аспірантів, студентів та практичних працівників, які цікавляться правовою тематикою.
Статті в збірнику друкуються мовою авторів.
Редакційна колегія: проф. В.Я.Тацій (відп.ред.); проф. М.І. Панов (заст. відп. ред.); проф.
Ю.М. Грошевий (відп. секретар); проф. В.В.Сташис, проф. В.В. Комаров, проф. Ю.П. Битяк, проф.
В.І. Борисов, доц. В.І. Борисова, проф. М.В. Буроменський, проф.
В.М. Гаращук, проф. Л.М. Герасіна, проф. А.П. Гетьман, проф. В.В.
Голіна, проф. В.Д. Гончаренко, доц. Г.С. Гончарова, проф. О.Г. Данильян,
проф. І.М. Даньшин, проф. П.І. Жигалкін, проф. В.П. Жушман,
доц. Д.В. Задихайло, проф. В.П. Колісник, проф. В.О. Коновалова, проф.
Л.М. Кривоченко, проф. М.П. Кучерявенко, проф. С.І. Максимов, проф.
І.Є.Марочкін, проф. О.В. Петришин, проф. В.К. Попов, доц. С.Г. Серьогіна, проф. І.В. Спасибо-Фатєєва, проф.
А.М. Статівка, проф. М.М. Страхов, проф. В.І. Тертишніков, проф.
М.В. Цвік, проф. В.Ю. Шепітько, проф. М.В. Шульга.
Адреса редакційної колегії: Україна, 61024, Харків, вул. Пушкінська, 77, Національна юридична
академія України
Видання пройшло державну реєстрацію в Міністерстві інформації
України (Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової
інформації від 07.07.1998 р., сер. КВ 3345).
© Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 2007
З М І С Т
|
Ефективність правового
регулювання су-спільних відносин...………………………… |
3 |
|
|
Деятельность
государственных органов и профсоюзов Украины по защите трудовых прав рабочих
государственных промышленных предприятий во второй половине 20-х годов
(1926-1929 гг.)..………………… |
11 |
|
|
Місцеве самоврядування
і громадські організації: правове регулювання взаємовідносин……………………………………………. |
19 |
|
|
Правовий статус
посадових осіб місцевого самоврядування: теоретико-правовий аспект…………………………………………... |
28 |
|
|
Совершенствование
терминологии в сфере грузовых перевозок автотранспортом..…… |
36 |
|
|
Трансфер технологій:
перспективи доопрацювання.……………………………………... |
39 |
|
|
Щодо питання припинення
зобов’язання завдатком………..………...…….………...… |
45 |
|
|
Щодо сутності обставин,
які не підлягають доказуванню в цивільному судочинстві..…. |
54 |
|
|
Місце
односторонніх правочинів у системі юридичних фактів……………...……….…… |
60 |
|
|
Історія розвитку
договору дарування..……. |
66 |
|
|
Сутність поняття
“правова політика” в міжнародному приватному праві………….. |
72 |
|
|
Державне регулювання
господарської діяльності: поняття, функції та правові форми впливу…….…………………..…………….... |
79 |
|
|
Правові проблеми
апеляційного й касаційного оскарження судових актів, прийнятих у системі
господарського судочинства…..... |
87 |
|
|
Конвенція про захист
прав та основоположних свобод людини як джерело трудового права
України………....…………………….. |
92 |
|
|
Основні причини страйків...……….....…..… |
98 |
|
|
Деякі проблеми права
державної власності на водні живі ресурси………………………. |
102 |
|
|
Визначення земель
історико-культурного призначення за Земельним кодексом України………………………………………. |
108 |
|
|
Державний контракт на
закупівлю сільськогосподарської продукції для державних потреб: поняття,
особливості.……………… |
113 |
|
|
Історія становлення й
розвитку державної служби в Україні: організаційно-правові питання………………………………………. |
118 |
|
|
Санкция
финансово-правовой нормы……... |
124 |
|
|
Безоборотний напис на
векселі: “за” і “проти”…...…...…..……..….……………….. |
130 |
|
|
Основания применения
ст. 69 УК Украины. |
135 |
|
|
До питання про загрозу
спричинення шкоди в кримінальному праві………………….. |
141 |
|
|
Поняття й ознаки
звільнення від кримінальної відповідальності за давністю в КК України………………………………………. |
148 |
|
|
Проблема визначення
причин та умов злочинності у кримінології...…………………... |
153 |
|
|
Насильницькі злочини:
особистісні детермінанти………………………………………. |
158 |
|
|
Медіація в сучасній
європейській практиці: досвід Франції й Бельгії..……...…………… |
166 |
|
|
Щодо форм діяльності
суддівського самоврядування в Україні……………………….. |
170 |
|
|
Проблеми проведення кваліфікаційного іспиту
кандидатів на посади суддів……..… |
177 |
|
|
Типові помилки в
показаннях неповнолітніх……………………………………………. |
186 |
|
|
Влияние рекомендательных
резолюций Генеральной Асамблеи ООН на формирование норм международного обычного
права……... |
191 |
|
|
Дуалістичний вплив
глобальних трансформацій на розвиток сучасної української держави……………………………………… |
199 |
УДК 340.111 Л.М. Павловська, канд.
юрид. наук, доцент
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ЕФЕКТИВНІСТЬ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН
Процес
управління, у тому числі й державного управління суспільством, має циклічний,
дещо замкнутий характер. Цей процес розпочинається з постановки цілей, завдань
і закінчується їх виконанням, досягненням певного результату. Потім на підставі
інформації про результати досягнення чи недосягнення цілі ставляться “нові
завдання, нові цілі, і цикл розпочинається спочатку” [1, с. 195]. Ось чому
будь-якому державному органу, в якій би правовій формі він не діяв, необхідно
знати, чи досягаються цілі, які намічалися при прийняті рішення, й наскільки
останні є ефективними.
Багатоступінчатість
управлінського процесу, численність органів, які беруть участь у створенні й
реалізацій правових актів, багатосторонність каналів інформації ускладнює процес
прийняття ефективного рішення. За цих умов збільшується значимість зворотного
зв'язку в управлінському процесі, тобто вплив отриманих результатів на весь
цикл управління. Вирішальне місце в цій інформації повинні займати відомості
про те, чи досягаються цілі, які брались до уваги при прийнятті і здійсненні
кожної окремої норми права, чи ні і яка ступінь ефективності правових норм.
Саме таким шляхом компетентні органи держави, використовуючи зворотний зв'язок,
можуть отримати інформацію про результативність своєї управлінської діяльності,
у тому числі й правового регламентування.
На
жаль, як показує практика, ще й донині ефективність прийнятих правових актів
прямо й безпосередньо дуже рідко вивчається державними органами. Найчастіше
орган, який прийняв той чи інший правовий акт, і вищестоящий чи контролюючий
органи перевіряють лише сам факт виконання прийнятого рішення, а не саму його
ефективність. Це пояснюється тим, що порівняно рідко в їх рішеннях результат,
що прогнозується, виражається в суворо фіксованому виді, піддається чіткому
виміру (наприклад, прийняти на роботу чи звільнення з такого-то числа,
відкриття торгового підприємства з певного числа). У всіх випадках дані про
виконання приписів певною мірою виступають і як відомості про їх ефективність.
Але так буває далеко не завжди. При цьому фіксація самого факту виконання акта
ще не говорить про досягнення чи недосягнення цілей, які ставилися при його
виданні. Такі відомості органи державного апарату отримують, звичайно, не в
результаті конкретної перевірки виконання, а на підставі аналізу відомостей, що
належать до певної царини їх діяльності й зібраних у результаті комплексного
виконання організаційних засобів.
При
такому становищі природно виникає питання про необхідність вироблення таких загальних
критеріїв, застосування яких дало б можливість державним органам конкретно судити
про досягнення у результатів правової регламентації поставлених цілей, про ефективність
прийнятої й реалізованої правової норми. Ця проста на перший погляд проблема містить
низку складнощів, з якими неминуче зустрічається дослідник. Саме цим
пояснюється той факт, що, незважаючи на існуючі досить численні роботи в даній
галузі, написані в останні роки, наприклад, С.А. Жинкіна [4], О. Лупала [6],
Т.А. Марченка [7], М. Мельника [8], В.С.
Нерсесянця [9], до цього часу не вдалося опрацювати загальноприйняті універсальні
критерії. Не розроблено з належною детальністю й методологічних основ
визначення ефективності. І хоча термін “ефективність права” (нормативних актів,
правових норм) останнім часом вживається в юридичній літературі досить широко,
єдності поглядів науковців – теоретиків права з питання про те, що саме слід
розуміти під ефективністю права, немає. А між тим від того, що саме означає ця
категорія (“ефективність норм права”), багато в чому залежить обсяг і характер
дослідження, які повинні провадитися в указаних напрямках.
Цю
категорію іноді повністю або частково ототожнюють з правильністю, обгрунтованістю,
доцільністю правових приписів, із заходами по забезпеченню результативності
правового регулювання тощо, з чим навряд чи можна погодитись. Подібний підхід
до цієї проблеми переносить центр ваги дослідження проблеми ефективності із
самої ефективності на засоби її забезпечення, умови її підвищення. Її ж у
даному випадку поєднують в основному з процесом правотворчості. Однак
ефективність права пов'язана як з процесом правотворчості, так і з реалізацією
норм права, а останню обставину, вважаємо, ігнорувати не слід.
Вирішуючи
проблему ефективності, необхідно не тільки досліджувати саме право, а й певною
мірою виходити за рамки правових дій і категорій. Не можна забувати, що головне
в розробці проблеми ефективності полягає у з’ясуванні того, чи досягаються
цілі, які передбачало видання правової норми і які вироблені з урахуванням
потреб та інтересів суспільного розвитку. На перший погляд, така проста вихідна
позиція в дійсності набуває значних труднощів, тому що, будучи взятою в
загальному вигляді, вона тісно переплітається з низкою важливих супутніх
моментів при визначенні ефективності.
Останнім
часом під ефективністю правового регулювання розуміють співвідношення між метою
і фактично досягнутим результатом [Див.: 5, с. 191-196; 11, с. 105-107].
Що
стосується правового регламентування, важливо, як вбачається, врахувати особливості,
зумовлені: а) самим предметом дослідження – визначення ефективності; б) загальною
специфікою управлінського процесу, який трактується в широкому значенні; в) специфікою
такої форми управлінської діяльності, як правова регламентація. Щодо першої
умови аналіз ефективності правового регулювання потребує не тільки розгляду
всіх явищ, що її характеризують у сукупності, у взаємних зв’язках і взаємодії,
а й акцентування поряд із цим особливої уваги на результатах тієї діяльності,
ефективність якої ми вивчаємо, на всебічному аналізі отриманих результатів
(якісних і кількісних), на з’ясування співвідношення отриманого результату з
мотивами й цілями здійснених дій. Крім того, важливо досліджувати всі моменти,
які зумовлюють окреслення самої цілі правового регламентування.
Особливість специфіки самого управлінського процесу, з нашого погляду,
полягає в тому, що основним об’єктом дослідження є певний закінчений цикл
управлінської діяльності, кожна зі стадій якого повинна розглядатися не тільки
в тісному зв’язку й у взаємодії з іншими стадіями, не тільки в процесі
розвитку, а й (що особливо важливо) в суворій послідовності як стадії такої
діяльності, так і кожної управлінської дії.
Аналіз
такої форми управління суспільними процесами, як правове регулювання, полягає в
тому, що тут об’єктом вивчення мають бути як нормотворча діяльність, так і реалізація
права, повинна конкретно досліджуватися кожна зі стадій правотворчості й реалізації
права, розглядатися тільки ті дії, з яких, власне, і складається процес
правової регламентації і які не належать до розряду інформаційних,
роз’яснювальних дій. Отже, аналіз ефективності правового регламентування має
здійснюватися з урахуванням таких моментів: а) не обмежуватися з’ясуванням
співвідношення тільки мети й результату, а враховувати всі лінії взаємозв’язку
і взаємодії таких категорій, як «потреби» – «інтерес» – «ціль» – «засоби» – «результат»,
кожна з яких має прямо виражений суспільний характер; б) включати в себе загальнотеоретичне
дослідження кожної з цих категорій з позиції їх значимості для визначення
ефективності; в) враховувати, що поряд із загальним аналізом указаних категорій
і на його основі існують критерії ефективності щодо кожної управлінської дії у
сфері правотворчості й реалізації правових норм.
З
огляду на ці моменти ми й зупинимося на викладенні загальної характеристики категорій
ефективності. Першим кроком у розробці будь-якої практичної мети є пізнання назрілих
потреб, роль яких полягає насамперед у тому, що вони є джерелом, стимулом
будь-якої суспільно значущої дії, у тому числі й правового регулювання.
Розробкою категорії «потреби» займаються переважно психологи, філософи,
економісти, причому серед них не існує єдиної думки про її місце в поведінці
людини [Див.: 5, с. 54-56; 7, с. 42]. Юристи цією проблемою займаються ще мало,
між тим ця категорія має велике практичне і теоретичне значення. Потреба
визначається переважно як необхідність у певних умовах життя. Потреби виражають
ставлення суспільства, особи до оточуючого середовища, суб’єкта до інших
суб’єктів. Це випливає з того, що, задовольняючи за допомогою праці свої
потреби, людина вступає в певні відносини з іншими людьми.
Потреби
мають об’єктивний характер. Їх природа зумовлена об’єктивним характером
основи-необхідності, об’єктивним положенням людини – носія потреб у
суспільстві. Однак форма вираження останніх має суб’єктивний характер. Потреби
людини усвідомлюються у формі її бажань, прагнень, цілей, мотивів, дій, оцінки
нею суспільного становища тощо. Існують різні основи їх класифікації, але
найважливішою є поділ потреб на природні і створені суспільством.
Однією
з важливих загальних рис у системі потреб є безмежність їх розвитку. У зв’язку
із зміною суспільних завдань та умов потреби змінюються. Ростуть як позитивні,
«розумні», так (за певних умов) можуть зростати й негативні, «нерозумні»
потреби. Крім необхідних можуть розвиватися (якщо не вести з цим боротьбу) і
штучні потреби. Науково-технічна революція надає широкі можливості для задоволення
постійно зростаючих матеріальних і духовних потреб людей. Але на цій базі в
середовищі ідейно відсталих індивідів можуть виникнути потреби, які існують
всупереч загальнолюдським цінностям: прагнення до наживи, розкоші за чужий
рахунок тощо.
У
процесі становлення й розвитку соціальної демократичної держави відбувається
всебічне зростання й повніше задоволення всіх розумних потреб людини. Потреби
находять своє вираження в інтересах. Категорія «інтерес» останнім часом стала
предметом вивчення філософів, психологів, економістів, юристів, причому ще не
розроблено єдиного значення цього поняття. Загальним у його тлумаченні є те, що
інтерес трактується як вираження потреб.
Інтереси
– реальна причина, рушійний чинник соціальних дій, які формують мотиви і
стимули, ідеї й емоції соціальних суб’єктів – індивидів, соціальних груп, класів.
Інтерес, як і потреба, – це практичне виявлення необхідності. Інтерес більш
безпосередньо, ніж потреба, відбиває практичне ставлення людей до умов свого
існування й розвитку, виступає як об’єктивне ставлення соціального суб'єкта до
суспільних умов, що відображає спрямованість позиції й поведінки при обранні чи
створенні умов для задоволення потреб індивідів і реалізації мети. Існує різна
класифікація інтересів залежно від того, хто є їх носієм, вони можуть бути
поділені на особисті і суспільні, від сфери дії і спрямованості – на
матеріальні, політичні й духовні, за характером суб’єкта – на національні, державні
й партійні, за можливістю здійснення – на реальні й уявні.
Для
аналізу правової регламентації має значення розмежування понять «інтерес особи»
і «особистий інтерес», «загальний» і «суспільний інтерес». Інтерес особи
включає в себе інтерес особистий, але не зводиться до нього, тому що пов'язаний
із задоволенням не тільки потреб даної особи, а й певної соціальної групи,
суспільства в цілому. Не всякий загальний інтерес того чи іншого об’єднання є
суспільним, тобто що він відповідає прогресивному розвитку суспільства.
Загальний інтерес не існує поза окремими людьми, а виражає інтереси певної
групи, класу, суспільства. Зміст правового регламентування в демократичній, соціальній
державі полягає в упорядкуванні співвідношення особистих, загальних і
суспільних інтересів.
У
зв'язку з наведеним зрозумілим стає те значення, яке має правильне визначення в
кожному окремому випадку інтересу державними органами для ефективності
здійснення правового регулювання. У чому полягають суспільні потреби? Які конкретні
інтереси з них випливають? Відповідь на ці запитання обов'язково мають бути
отримані в кожному конкретному випадку правової регламентації. Саме на цьому
підгрунті правильно визначається й мета правового регулювання.
Ціль
– це виток і найближча спонукальна сила правотворчості. Разом із тим з точки
зору оцінки досягнутого результату вона становить собою його завершення, заради
чого і створюється правовий акт. Що ж зазвичай розуміють під категорією «мета»?
Найбільш поширеною є інтерпритація цієї категорії в чисто ідеологічному
ракурсі. Її розглядають як передбачення у свідомості індивіда результату, на
досягнення якого спрямовані певні дії. Як безпосередньо спонукальний мотив ціль
у даному випадку спрямовує й регулює дії людей, пронизує практику як внутрішній
закон, якому особа підкорює свою волю. Цілі пронизують усі царини суспільної
діяльності людей, у тому числі й правове регулювання. Мета у праві – основа
усвідомлення його суті, процесу його створення й реалізації. Її належить
розглядати і як об'єктивну, і як суб'єктивну категорію. Як об'єктивна, вона
визначається матеріальними умовами життя суспільства, виражається в чинному
праві (що вже становить собою суб'єктивний момент) і тому не залежить від свідомості
й волі окремого індивіда. Як суб'єктивна, ціль виражає волю певної групи людей
або всього народу і є ідеальним визначенням бажаного результату їх поведінки.
Ось чому, коли ми ведемо мову про діяльність по створенню права або його
реалізації, то в «меті маємо зміст, який відомий уже заздалегідь, ця діяльність
тому не сліпа, а зряча» [2, с. 248].
Цілі
права, які породжуються потребами розвитку суспільства, спочатку формуються у
людській свідомості. Але правовими вони стають після створення правових норм,
що їх закріплюють. Це означає, що формування правових цілей опосередковується
правотворчою діяльністю законодавчих органів держави, що цілі права – це
складова частина цілей державних. Ціль може набувати правового значення, лише
коли вона стає метою держави.
Важливе
значення з точки зору пізнання суті і функціональної характеристики цілі в
праві має визнання того факту, що в регламентуванні суспільних відносин вона
сама по собі не є безпосереднім джерелом відповідної поведінки людей. Роль
останнього відіграє відповідна суспільна потреба, мета ж виконує роль
спонукача, стимулятора, вона виступає найближчою причиною відповідного
спрямування цієї поведінки. Тому наступною важливою категорією в ланцюгу
визначення ефективності правового регулювання є сенс назвати “засоби”. Вони
служать ланкою, яка зв’язує суб’єкта мети з об’єктом його діяльності,
спрямованої на досягнення результату. Без засобів цілі нереальні, нездійсненні,
як і за відсутності останніх засоби не призведуть до бажаного результату. Певна
ціль вимагає відповідних засобів, щодо яких вона виступає первинною, керівною.
Це завдяки засобам реалізована мета набуває об’єктивності й конкретності. Ціль
і засоби – категорії, що визначають поведінку; вони завжди повинні бути
зазначені в нормах, щоб правове регулювання виконало свою роль.
Якщо
в нормах права вказувати тільки засоби, не вказуючи їх цілі, то ми ризикуємо не
отримати того результату, до якого прагнули, тому що одні й ті ж засоби можуть
бути використані для досягнення різних, підчас протилежних цілей. У той же час,
якщо в нормах назвати тільки мету (як обов'язок чи право), не вказуючи засобів
для її досягнення, то можуть бути застосовані засоби, які не узгоджені з метою
норми, тому остання може бути не виконана.
У
правовому регулюванні встановлення цілей і засобів (незалежно від
юридично-технічної побудови нормативних актів і словесних виражень) повинно
мати місце, оскільки вони безпосередньо регламентують поведінку людей. У
практиці правотворчості буває (хоча й рідко) пряма вказівка і на мету, і на
засоби їх досягнення. Частіше в нормах законодавець указує ціль, а засоби не
називаються або, навпаки, вказані засоби, але не названо цілей. Законодавець як
би виносить мету й засоби за дужки, але слід мати на увазі, що це не змінює їх
ролі у правовому регламентуванні: вони завжди безпосередньо регулюють поведінку
індивідів. Ціль, виражена у праві, автоматично ще не означає практичного
досягнення результату, який з нею співпадав би, крім того, і сам процес реалізації
не виключає її викривлення.
Може
трапитись (і трапляється) так, що обраний шлях досягнення мети виявляється далеко
не оптимальним. Тому в кожному окремому випадку реалізації права необхідно находити
найбільш оптимальний, раціональний варіант практичного її здійснення для
досягнення того конкретного результату, який в ній передбачався.
Які
ж основні характеристики “результату” як останньої, вирішальної категорії в ланцюгу
визначення ефективності? Питання про результати дії правових норм, особливо про
те, що служить показником співвідношення між результатами й цілями норм права
(тобто про показники ефективності останніх) розроблені в теорії права ще
недостатньо. Між тим правильне визначення результатів відіграє важливу роль у
підтвердженні ефективності правового регулювання. Основне в ефективності є
встановлення необхідного причинного зв'язку між дією (засобом) та отриманим
ефектом, тобто того, що одержані результати – це результат дії саме права і що
по них можна судити про ефективність правових приписів.
Але
виникає запитання, що слід розуміти під результатом дії права. Оскільки
об'єктом правового регулювання виступають дії людей, безпосереднім результатом
цього регулювання буде, очевидно, перш за все їх певна поведінка, тобто
виконання обов'язків, дотримання вимог права. Разом із тим обмежуватися цим –
значить зупинятися на рівні юридичної ефективності й полягати, що правомірність
– це і є сама ефективність.
Дослідник ефективності права повинен вийти за межі юридичного. Він
стоїть перед необхідністю виміру не тільки зумовленої правом поведінки людей, а
й наслідків, викликаних даною поведінкою. У зв'язку з цим проблема визначення й
виміру ефективності суттєво ускладнюється. Ми зустрічаємося з надзвичайною
актуальною проблемою вичленення ролі норми права як одного з чинників, який
впливає на отримання певного результату.
Результат,
який ми аналізуємо, як правило, не є слідством дії якогось одного чинника, а
навпаки, найчастіше соціальний ефект наступає в результаті дії цілого ряду
факторів. Одні з них (позитивні) сприяють досягненню запланованої цілі, другі
(негативні) діють у зворотному напрямку.
Що
саме слід вважати результатами дії тих чи інших конкретних норм, залежить від
змісту й особливостей предмета їх регулювання, від того, які цілі лежать в
основі правових положень. Від останнього залежить, що вважати результатами
наміченими, а що вторинними, що – безпосередніми, що – опосередкованими і т.д.
Основні
питання, пов'язані з характеристикою суттєвих рис кожної з категорій, займають
відповідне місце в “ланцюгу ефективності” правової регламентації. Уся їх
система і кожна окрема категорія становлять важливе методологічне підгрунтя, на
якому базується і з якого повинна випливати будь-яка управлінська дія, що
входить до механізму правового регламентування, а також кожна зі стадій процесу
прийняття нормативного акта. Хибним було б думати, що для визначення ефективності
правового регулювання названі вище категорії ефективності мають самостійне
значення, а практична діяльність державних органів, сам правотворчий процес і
здійснення права – своє власне, незалежне від категорій значення. Насправді
зв'язок цей є органічним, постійним, який виявляється іноді прямо, іноді через
низку опосередкувань, але завжди існує й діє.
Список літератури: 1. Афанасьев В.Г. Научное управление обществом. – М.:
Политиздат, 1968. – 246 с. 2. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.:
Мысль, 1990. – 524 с. 3. Головченко В. Ефективність
законодавства: проблеми оцінки та вимірювань // Юрид. вісн. України. – 2002. –
№ 42. – 19-25 жовт. – С. 9. 4. Жинкин С.А. Некоторые проблемы повышения
эффективности норм права // Известия вузов: Правоведение. – 2004. – №1. – С.
191-196. 5. Козосков В. Інтереси, потреби і цінності як проблеми державного
управління (діахронічний аналіз концепції // Вісн. Нац. акад. держ. управління
при Президенті України. – 2005. – №1. – С. 56-64. 6. Лупало О. Деякі
історико-правові аспекти розробки та удосконалення системи ефективності
діяльності органів внутрішніх справ // Правова інформатика. – 2005. – №3. – С.
90-96. 7. Марченко Т.А. Потребность как социальное явление. – М.: Высш. шк.,
1990. – 128 с. 8. Мельник М. Визначення ефективності правових
норм // Економіка, фінанси, право. – 2002. – №3. – С. 16-18. 9. Нерсесянц
В.С. Юриспруденция: Введение в курс общей теории права и государства. – М.:
Норма-Инфра М, 1998. – 282 с. 10. Філософський
словник соціальних термінів // Під заг. ред. В.П. Андрющенка. – 3-є вид., доп. – Х.: Корвін, 2005. – 672 с. 11. Цветков
В.В. Державне управління: основні чинники ефективності (політико-правовий
аспект) // Правова держава Україна: проблеми, перспективи розвитку: Короткі
тез. допов. та наук. повід. респ. наук.-практ. конфер. 9-11 листопада 1985. –
Х.: Нац. юрид. акад. України, 1995. – С. 105-107.
Надійшла
до редакції 29.03.2007 р.
УДК 340 (477) (091) С.А. Черниченко, канд. ист.
наук, доцент
Национальная
юридическая академия Украины
имени Ярослава Мудрого, г. Харьков
ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ
ГОСУДАРСТВЕННЫХ ОРГАНОВ
И ПРОФСОЮЗОВ
УКРАИНЫ
ПО ЗАЩИТЕ
ТРУДОВЫХ ПРАВ РАБОЧИХ
ГОСУДАРСТВЕННЫХ
ПРОМЫШЛЕННЫХ ПРЕДПРИЯТИЙ
ВО ВТОРОЙ
ПОЛОВИНЕ 20-Х ГОДОВ (1926 – 1929 гг.)
Согласно ныне действующему законодательству Украины
охрана трудовых прав человека обеспечивается нормами как трудового и
гражданского права, так и уголовно-правовыми. Статья 44 Закона Украины от 14
октября
Вместе с тем в условиях развивающейся рыночной
экономики, прогрессирующего роста в ней частного сектора проявляется большое
количество нарушений трудовых прав граждан. Среди них, как утверждает судебная
статистика за последние годы, на первом месте находятся нарушения, связанные с
несвоевременной выплатой зарплаты и незаконными увольнениями. Массовая проверка
предприятий в стране, проведённая в
В этой связи актуальным становится изучение опыта
государственных органов и профсоюзов Украины по защите ими трудовых прав
рабочих в условиях новой экономической политики. За последние 15-20 лет публикаций,
посвящённых деятельности государственных органов и профсоюзов Украины по защите
трудовых прав рабочих государственных промышленных предприятий в годы нэпа, не
появлялось. Лишь частично эта проблема затронута в монографии С.В. Кульчицкого
[7, с. 346, 347], анализирующего закономерности развития Украины в первом
десятилетии Советской власти, статьях В.М. Никольського [8], М.В. Касюты [4],
М.М. Олейника [9] и др.
Цель данной статьи – показать резкое увеличение с мая
Переходя непосредственно к теме исследования, следует
отметить, что, состоявшийся в декабре
Вскоре по всей стране были организованы комиссии по
осуществлению режима экономии. В Украине в состав центральной комиссии вошли
председатель Совнаркома УССР В.Я. Чубарь, председатель ЦКК КП (б) У и нарком
РКИ УССР Н.Ф. Владимирский, председатель ВУСПС А.Ф. Радченко и др. [7, с. 346,
347]. Комиссии возникли также при УСНХ, во всех наркоматах, в округах и
районах. Важно обратить внимание на чрезмерное увлечение организацией таких
комиссий, нередко представляющих собой вроде коллегиальных управлений
предприятиями. Так, в Киеве при Металлотресте была организована комиссия, без
предварительного разрешения которой нельзя было произвести ни одного расхода,
т.е. представляющая собой новую бюрократическую инстанцию, которая только
тормозила работу [16; Ф. 17. – Оп. 69. – Д. 120. – Л. 7].
Вскоре выяснилось, что эффект от деятельности
огромного количества комиссий поглощается тратами на поддержание их в действующем
состоянии, и в начале
На практике же в проведении кампании борьбы за режим
экономии в Украине с самого её начала проявились многочисленные нарушения
трудовых прав и интересов рабочих. Наиболее характерными и типичными фактами
можно назвать: экономию за счёт снижения зарплаты, повышение норм выработки,
удлинение рабочего дня, массовые сокращения (в первую очередь женщин и
подростков как менее квалифицированной рабочей силы), урезание средств на
бытовые нужды рабочих, культурно-массовую работу и др. Массовые увольнения
рабочих имели место на заводах Днепропетровска, Запорожья, Киева, Одессы, Харькова
и других городов. Так, в июне – июле
Повсеместные нарушения трудового законодательства,
прав и интересов рабочих, допущенные хозяйственными органами в ходе этой
развернувшейся кампании повлекли на многих предприятиях серьезные конфликты и
даже забастовки [3; Ф. 5451. – Оп. 10. – Д. 272. – Л. 283 об.]. В связи с этим
вопросы о режиме экономии стали предметом всестороннего обсуждения местных
органов власти. В октябре
Выполняя решения окрисполкомов, местные органы РКИ
приступили к проверке деятельности хозяйственных органов госпредприятий по
проведению режима экономии, в первую очередь тех, где происходили острые конфликты
между администрацией и рабочими. Вскоре они вынуждены были констатировать, что
многие администрации не считали себя связанными отдельными статьями КЗОТ,
находя, что в условиях необходимости они должны действовать согласно духу Кодекса,
проводить режим экономии и в то же время повышать производительность труда [2,
с. 574]. К тому же все они имели предписания своих наркоматов о сокращении
штатов до 20 % [2, с. 574 об.]. С учётом этого местные органы Рабкрина, не имея
возможности кардинально повлиять на проблему защиты трудовых прав и интересов
рабочих и служащих предприятий, администрации которых вынуждены были выполнять
противозаконные указания вышестоящих органов, в своих отчётах и докладных
записках в адрес НК РКИ предоставили реальную картину борьбы за режим экономии
на предприятиях и в учреждениях республики. Эти и другие материалы, обобщённые
и проанализированные в Наркомате РКИ, оказали определённое воздействие на партийное
и государственное руководство страны. В начале
С этого времени затихают массовые увольнения рабочих
на государственных предприятиях – наиболее одиозные бюрократические извращения
сути этого режима. В целом же нарушения трудового законодательства со стороны
хозяйственных органов на госпредприятиях продолжали иметь место в большом
количестве и в дальнейшем. В этих условиях местные органы РКИ, малочисленные по
своему составу, с целью охватить своим контролем как можно большее количество
промышленных предприятий стали организовывать на них группы содействия РКИ, в
состав которых входили, как правило, представители партийных организаций,
производственных комиссий фабзавкомов, редколлегий газет. Только за 9 месяцев
С октября
И тем не менее количество конфликтов, возникающих на
государственных промышленных предприятиях между рабочими и администрациями не
только не уменьшалось, а продолжало увеличиваться [1, с. 525]. Их
разрешением занимались расценочно-конфликтные комиссии (РКК), примирительные
камеры, третейские суды и трудовые сессии народных судов. Комиссии создавались
согласно декрету СНК УССР от 22 февраля
В случаях, когда окончательного разрешения спора в
расценочно-конфликтных комиссиях не достигалось, одна из сторон направляла его
на рассмотрение в соответствующий производственный профсоюзный орган. Когда и
здесь конфликт не получал своего примирения, дело передавалось в отдел труда по
месту нахождения предприятия, в котором возник спор. Решения уездных отделов
труда могли быть направлены в губотделы труда, а губотделов, вынесенные ими в
качестве первой инстанции, – в Уполнаркомтруда [20; 1922. – № 5. – Ст. 78].
Таким образом, декрет СНК УССР от 22 февраля
Разбор коллективных конфликтов проводился также в
примирительных камерах и третейских судах, организованных и действовавших
согласно постановлению Совнаркома Украины от 15 мая
Все нарушения КЗОТ, иного трудового законодательства и
коллективных договоров, имеющие уголовный характер согласно Положению о
судоустройстве УССР, введённому в действие постановлением ВУЦИК с 1 февраля
Со второй половины
В целом расценочно-конфликтные комиссии,
примирительные камеры, третейские суды и трудовые сессии народных судов в годы
нэпа сделали очень много в деле защиты трудовых прав трудящихся. Однако в
работе этих органов со времени создания и практически до декабря
Что касается трудовой прокуратуры, то её работа во
второй половине 20-х годов также не может быть оценена положительно. Трудовые
прокуроры, постоянно привлекаемые местными партийными органами для проведения
политических кампаний (по режиму экономии, рационализации производства,
заготовке хлеба и др.), не имели возможности уделять должное внимание
непосредственным своим обязанностям. Так, в
В этих условиях в Украине, как и во всей стране в
Правительствам союзных республик было предложено
внести в двухмесячный срок изменения в трудовое законодательство, вытекающие из
вышеуказанных союзных документов [18; 1928. – № 56. – Ст. 494]. Выполняя
постановления ЦИК и СНК СССР, ВУЦИК и Совнарком Украины 5 ноября
Реализация этого постановления в Украине стала
осуществляться лишь в конце 1929 – в начале 1930 годов в условиях
окончательного разрушения основ нэпа, стремительного укрепления
командно-административной системы управления в стране, которой были абсолютно
чужды демократические принципы и методы защиты трудовых прав рабочих и служащих,
в связи с чем деятельность расценочно-конфликтных комиссий, примирительных
камер и третейских судов, трудовых сессий народных судов быстро свелась на нет.
Список литературы: 1. Афонін В. Підсумки діяльності трудової
прокуратури // Вісн. рад. юстиції. – 1929. – № 18. – С. 525-527. 2.
В украинском
юридическом обществе // Вест. сов. юстиции. – 1927. – № 16. – С. 573-575. 3. Государственный архив Российской федерации (ГАРФ). 4. Касюта
М.В. Класово-політичний ухил в діяльності органів прокуратури
Одещини у 20-х – на початку 30-х рр. ХХ ст. // Вісн. Нац. ун-ту внутр. справ. –
Вип. 16. – Х.: НУВС, 2001. – С. 267-273. 5.
Кодекс законів про працю з постатейними матеріалами: Ч. II. – К.: Юрінком Інтер. – 2004. – 560 с. 6. КПСС в резолюциях… – Т. 3. – 1924 – 1927. – М.: Политиздат,
1970. – 552 с. 7. Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше
десятиріччя (1919 – 1928). – К.: Основи. – 1996. – 396 с. 8. Нікольський В.М.
Безробіття в Донбасі часів непу // Укр. іст. журн. – 1992. – № 3. – С. 50-57. 9. Олійник М.М. Охорона праці і техніка безпеки в промисловості
України в роки нової економічної політики // Вісн. нац. ун-ту внутр. справ. –
Вип. 21. – Ч. 2. – Х.: НУВС, 2003. – С. 118-122. 10. Павликовский В.И. Проблемы уголовно-правовой охраны трудовых прав
человека на современном этапе развития трудовых отношений // Право і безпека. – 2002. – № 3. – С. 69-73. 11.
Портнов В.П., Якушев Д.В. Рабкрин и борьба с бюрократизмом. – М.: Знание, 1989.
– 64 с. 12. Про мінімальні гарантії в
оплаті праці // Праця і зарплата. – 2005. – № 41 (477). – Лист. – С. 3. 13. Просвирин І. РКІ та
маси в боротьбі проти бюрократизму. – Х.: Держвидав України, 1930. – 100 с. 14. Промышленность и рабочий класс Украинской ССР в период
построения фундамента социалистической экономии (1926 – 1932 гг.) // Сб. док. и
матер. – К.: Политиздат, 1966. – 594 с. 15.
Радус-Зенькович В. О борьбе с волокитой
в трудовых делах // Вест. сов. юстиции. – 1928. – № 3. – С. 67-69. 16. Российский Центр хранения и
изучения документов новейшей истории (РЦХИДНИ). 17. Семенова А. Новое в
законодательстве о трудовых конфликтах // Вест. сов. юстиции. – 1928. – № 21. –
С. 618-622. 18. СЗ СССР. 19. Сусло
Д.С. Історія суду радянської України (1917 – 1967 рр.). – К.:
Вид-во КДУ, 1968. – 229 с. 20. СУ
УССР. 21. Центральный Государственный архив Высших органов
власти и Управления Украины (ЦГАВО Украины).
Надійшла до редакції
20.12.2006 р.
УДК 342.25 П.М.
Любченко,
канд. юрид. наук, доцент
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
МІСЦЕВЕ
САМОВРЯДУВАННЯ І ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ: ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВЗАЄМОВІДНОСИН
Розвиток громадської
самоорганізації в Україні має давні корені. Створювалися культурні товариства
“письменності” і “тверезості” на Подніпров’ї, “Галицько-Руська Матиця” і
“Просвіти” на Галичині, “Бесіда” на Буковині [1, c. 382]. За радянських часів діяльність місцевих самоврядних
організацій була фактично знищена, натомість були утворені жорстко
централізовані організації, які не сприяли розвитку ініціативності й самоврядності.
За роки незалежності, безумовно, дещо змінилось, але поки що рано говорити про
достатню організаційну зрілість і суспільну впливовість існуючих в Україні
громадських організацій. Специфічним моментом є те, що в нашій країні характер
і статус громадських організацій останніми роками принципово змінюються, але ця
зміна (роздержавлення й перетворення їх на організації громадянського
суспільства) недостатньо сприймається навіть самими практиками цього процесу й
не отримала ще достатнього теоретичного обґрунтування [3, c. 164].
Становлення й розвиток громадянського
суспільства в Україні вимагають усвідомлення місця й ролі громадських
організацій у цьому процесі, їх взаємозв’язку з іншими інститутами
громадянського суспільства, зокрема, із суб’єктами місцевого самоврядування. Дослідженням цих проблем займалися О.В. Петришин, В.В. Речицький, В.М.
Селіванов, Ю.М. Тодика, О.Ф. Фрицький [Див.: 5; 9-12]. Разом із тим рівень
наукового опрацювання питань правового регулювання взаємовідносин органів
місцевого самоврядування і громадських організацій на сьогодні є недостатнім. У
сучасній юридичній літературі здебільшого окремо розглядаються статус місцевого
самоврядування і діяльність громадських організацій. Ось чому метою цієї статті
є дослідження соціальної сутності, правової природи й діяльності місцевого
самоврядування і громадських організацій, аналіз взаємовідносин між ними, що
вбачається важливим для вивчення як аспектів політико-правового феномену
місцевого самоврядування, вдосконалення механізму його функціонування, так і
оптимізації функціонування громадських організацій.
Прийняття в 1992 р.
Закону України “Про об’єднання громадян” дало поштовх розвитку громадських
організацій, значно зросла їх кількість, і стали більш різноманітними форми й
напрямки їх діяльності. Потреба в більш детальному правовому регулюванні статусу
окремих громадських організацій зумовила прийняття Законів України “Про професійних
творчих працівників та творчі спілки», “Про молодіжні та дитячі громадські організації”,
“Про благодійництво та благодійні організації”.
Громадські організації створюються під впливом тих же природних потреб, які
зумовлюють об’єднання людей у громади. Люди створюють їх щоб боронити себе від тиску органів публічної влади, для самовиявлення й самозахисту власних інтересів.
Об’єднання у відповідні
інститути провадиться винятково добровільно, і головне, що відрізняє їх від політичних
партій, – це те, що вони не ставлять перед собою політичної мети – боротьби за
владу. Громадські організації зорієнтовані впливати на владу, а не володіти
нею, тобто їх діяльність має переважно аполітичний характер, але інколи й
політизується, якщо виявляється, що іншого шляху захисту їх інтересів не існує.
Як результат – певні громадські організації, рухи, перетворюються на політичні
партії.
Станом на 1 січня 2006 р. в Україні легалізовано 46682 громадські
організації, з яких 404 опікуються проблемами публічного управління. Найбільша
чисельність організацій з місцевим статусом у Києві, Львівській, Одеській,
Харківській та Дніпропетровській областях. Звичайно, громадські організації у
своїй більшості все ще залишаються слабкими, не завжди адекватно усвідомлюють
інтереси своїх прихильників, не вміють заробляти кошти, організувати реалізацію
своїх же ініціатив, будувати ділові відносини між собою та з органами публічної
влади [4, c. 6]. У той же час громадські організації, вивчаючи й озвучуючи
суспільні потреби і пропонуючи органам публічної влади нові ідеї, варіанти дій,
відіграють важливу роль у формуванні громадянського суспільства в Україні,
становленні демократії, захисті прав і свобод громадян. Співпраця влади з цими
інститутами служить індикатором і чинником розвитку громадянського суспільства.
Дедалі помітнішим стає їх внесок у розв'язання регіональних і місцевих проблем,
пов'язаних з розвитком економіки й соціального захисту населення.
Перелік громадських організацій в Україні настільки
різноманітний, що провести їх всеосяжну класифікацію дуже складно. За своєю спрямованістю вони поділяються на (а) професійні,
(б) економічні (об'єднання підприємців, банкірів, роботодавців та ін.), (в) соціально-демографічні
(ветеранські, жіночі, молодіжні), (г) культурологічні і просвітницькі, (д) творчі
(об'єднання письменників, артистів, художників), (е) спортивно-туристські й
оздоровчі, (є) наукові й науково-технічні, (ж) оборонні, (з)
національно-культурні, (і) екологічні.
Громадські організації
характеризуються певними особливостями, тому умовно можна вирізнити організації
(а) які обстоюють специфічні права своїх членів (спілки чорнобильців,
ветеранів, багатодітних сімей, інвалідів тощо), (б) так звані “закриті”
(бджолярі, мисливці, філателісти тощо), (в) професійні (що мають звільнений
апарат і фінансуються за рахунок грантів). Права членів громадських організацій
першої групи гарантовані державою. Такі організації очікують опіки, їх важко
залучити до плідної співпраці, зате дуже легко заробити у них репутацію ворога.
Специфіка закритих організацій полягає в тому, що їм майже ніколи нічого не
потрібно від органів місцевого самоврядування, свої проблеми вони вирішують самостійно,
отже їх заінтересованість у розвитку місцевого самоврядування на досить
низькому рівні, тому важливо підтримувати з їх формальними і неформальними лідерами
постійні контакти. Професійні громадські організації, зазвичай, мають тісний
зв’язок з органами місцевого самоврядування, робота цих організацій є доволі
важливою й корисною для громади [8, c. 9].
Громадські організації покликані
соціалізувати індивідів, вони є головним засобом для усунення вад
демократичного режиму й повинні сприяти більш ефективній і динамічній діяльності
органів і посадових осіб місцевого самоврядування, орієнтувати їх на служіння
громадським справам у такий спосіб, щоб при цьому не нехтувалися приватні інтереси
громадян. Важливими функціями громадських структур є осмислення, узагальнення,
доведення до відома органів і посадових осіб місцевого самоврядування інтересів
і потреб конкретних верств населення, розробка альтернативних концепцій,
стратегій, проектів, програм розвитку тих чи інших сфер суспільства,
партнерство в розв’язанні соціально значущих завдань.
Залежно від того, які функції
виконують громадські організації, їх можна поділити на 3 види: а) за
інтересами; б) економічного й соціального-культурного характеру; в) охоронні.
Взаємодія органів місцевого самоврядування і громадських організацій може
здійснюватися за двома стратегіями – співпраця й опонування. Певний тип
взаємовідносин значною мірою залежить від того, на якій фазі життєвого циклу
знаходиться організація – новостворені організації, як правило, займають більш
радикальні позиції, інші, з часом “вростаючи” в систему, поступово переходять
від опонування на позиції співпраці. Організації самостійно вибирають для себе
той чи інший тип взаємовідносин, кожен з яких має як позитивні, так і негативні
риси. Постійна співпраця з органами місцевого самоврядування загрожує
бюрократичною асиміляцією, зростанням із системою органів публічної влади і втратою
автономії, а опонування може призвести до втрати зв’язків з широким соціальним
середовищем, до прагматичної ефективності.
У науковій літературі виділяють 3
принципово різні моделі відносин об’єднань громадян до влади: (а) опозиційну,
(б) співпрацю як доповнення діяльності владних органів, (в) реформування.
Опозиційна політика громадських організацій щодо органів місцевого самоврядування
спрямована, як правило, на створення перешкод здійсненню планів і програм, які
можуть негативно вплинути на малозабезпечені верстви населення. Такі відносини
виникають, коли громадські організації мають надійну підтримку певної частини
населення й відстоюють концепцію розвитку, що відрізняється від затвердженої місцевою
радою або суперечить їй. Ці об’єднання вимагають розширення участі громадян у
підготовці та прийнятті рішень, виступають за посилення впливу громадськості на
управлінські процеси в громаді й регіоні. Модель доповнення діяльності органів
місцевого самоврядування виникає, коли об’єднання громадян розвивають свої
власні програми в напрямку, який в цілому співпадає з пріоритетами, визначеними
владними органами. Це стосується, зокрема, розширення послуг для населення, підтримка
розвитку малого бізнесу тощо. При політиці реформування громадські організації
ставлять себе щодо органів публічної влади, які надають послуги населенню, в
позицію співвиконавця, поліпшують їх діяльність [1, c. 410].
Для взаємовідносин органів місцевого
самоврядування з громадськими організаціями характерна значна кількість
проблемних питань. Так, низька ефективність взаємодії органів місцевого самоврядування з
громадськими організаціями зумовлюється: а) недостатнім рівнем соціальної й
політичної структуризації населення і політичної активності громадян; б) відсутністю
налагоджених зв'язків між організаціями, які сприяли б обміну досвідом у реалізації
громадських програм; в) низьким рівнем знання нормативно-правової бази, що регулює
взаємовідносини влади й громадськості в Україні; г) здійсненням формування й функціонування
місцевого самоврядування за принципами закритості і клановості.
Треба
зауважити, що більшість громадських організацій не мають достатнього авторитету
в суспільстві. Нечисленність громадян, які беруть участь у їх заходах,
перешкоджає досягненню достатнього рівня впливу на соціально-політичну ситуацію
у відповідних адміністративно-територіальних одиницях і на прийняття рішень
місцевого значення. Переважна більшість громадських організацій існує лише
формально, не вирізняючись активністю. Особливу групу становлять організації,
які активізуються лише в період передвиборних кампаній і працюють виключно в
рамках агітації виборців за того чи іншого кандидата чи партію. Вони фактично
функціонують як бізнес-структури і не роблять істотного внеску в розвиток
громадянського суспільства.
Часто громадські організації
формуються кількома особами, пов’язаними між собою особистими взаєминами. Як
результат – майже всі заходи, передбачені статутами громадських організацій
(звітно-виборчі збори, засідання правління, ради тощо) або не проводяться, або
мають формальний характер. Громадські організації мають доволі сталий керівний
склад: з одного боку відбулася професіоналізація лідерів, з другого – припинився
приплив нових особистостей. Понад 90% таких об’єднань не мають фіксованого членства.
Громадяни недостатньо поінформовані про можливість впливу на владу через
неурядові організації. Основними причинами такої ситуації фахівці називають: а)
брак активної діяльності неурядових організацій; б) недовіра й відсутність
фінансової звітності про їх роботу; в) неконтрольованість з боку громадян; г)
розгалужена мережа громадських організацій – «мильних бульбашок», які раптово
з'являються і відразу ж зникають; д) їх низька фінансова спроможність, яка
поєднується з пасивністю громадян [3, c. 197].
Усе ще залишається потужним стереотип, що влада самодостатня і не потребує
допомоги неурядових організацій. Причини цього різні: а) нерозуміння
чиновниками ролі громадських організацій в суспільстві; б) небажання робити
публічним, відкритим процес розподілу бюджетних коштів і матеріальних ресурсів;
в) недовіра до таких організацій, острах неефективного використання ними
коштів. У дійсності ж влада надзвичайно потребує допомоги громадських
організацій, їх ідей, підходів до прийняття нових і нестандартних рішень, до
фінансування, волонтерської праці, зв’язків і багато іншого, що у своєму
розпорядженні мають дійові й компетентні громадські та благодійні організації
[2, c. 35].
Органи
місцевого самоврядування часто діють нераціонально, навантажуючи себе тягарем
розв’язання всіх без винятку соціальних проблем жителів, забуваючи при цьому
слухати голос активної громадськості, не даючи можливості для прояву
відповідальності кожного громадянина. Більшість розвинених у соціальному
плані держав (Канада, Німеччина, США та ін.) переклали частину або переважну
більшість турбот про соціальний захист своїх громадян на плечі третього
сектора, вивільнивши в такий спосіб свій час для здобуття нових економічних
ресурсів через упровадження ліберального законодавства, яке дає змогу ефективно
розвиватися цим секторам суспільства.
Помітну роль у житті муніципалітетів
розвинених країн відіграють різні освітянські союзи, такі як «Асоціація
освічених бізнесменів» і «Ліберті ні», до яких входять підприємці, громадські
діячі, викладачі та студенти місцевих університетів. Такі союзи служать сполучною
ланкою між органами місцевого самоврядування і громадянами. Вони ставлять за
мету мінімізувати витрати при наданні різних муніципальних послуг населенню, в
тому числі й при наданні допомоги соціально незабезпеченим верствам. Союзи
регулярно вносять свої рекомендації щодо вдосконалювання діяльності
муніципальних підрозділів на розгляд міських рад. Щоб не втратити об'єктивності
оцінок і рекомендацій, вони працюють за рамками урядових і партійних структур,
не беруть участі у місцевих виборах [6, c. 304].
У США у 80-х роках ХХ ст. недержавні
організації отримували понад третини всіх державних витрат на
соціально-культурні потреби, в тому числі понад половини всіх федеральних
витрат на соціальну допомогу, культуру, науку й гуманітарні цілі [1, c. 412].
Дослідження, що провадилися в інших країнах, переконливо доводять, що
громадські об’єднання можуть діяти успішніше органів місцевого самоврядування.
Ось чому нерідко виявляється доцільнішим передати кошти громадським
організаціям і забезпечити належний контроль за їх використанням, аніж
створювати відповідні організаційні структури в системі виконавчих органів
місцевих рад. Отже, співпраця органів місцевого самоврядування з громадськими
організаціями може стати важливим чинником підвищення ефективності використання
бюджетних коштів, особливо тих, що виділяються на соціальні потреби. Чим
тісніше і плідніше контактують органи місцевого самоврядування й громадські організації,
тим менша ймовірність їх взаємовідчуження.
Громадські організації і місцеве
самоврядування мають схожі ознаки: а) задоволення й захист соціальних
економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших
спільних інтересів громадян; б) діяльність відбувається на принципах самоврядування
й саморегуляції, що передбачає можливість і здатність самостійно, за допомогою
власного керуючого впливу забезпечувати оптимальне функціонування; в) добровільність
участі громадян у роботі; г) подібність окремих форм участі громадян (збори,
конференції); д) некомерційний характер діяльності.
На
відміну від громадських організацій, місцеве самоврядування має: а) нормативно
визначену систему суб’єктів; б) публічну природу діяльності органів і посадових
осіб; в) чітко визначені функції й компетенцію; г) основний принципи діяльності
органів і посадовців – у межах повноважень, на підставі та у спосіб, що
визначені Конституцією й законами України (для громадських організацій принцип
діяльності – дозволено все, що не заборонено); д) фінансову основу, сформовану
за рахунок податкових надходжень (у громадських організаціях – за рахунок
добровільних внесків). Такі неурядові об’єднання порівняно з органами публічної влади вигідно
відрізняються мобільністю, незабюрократизованістю, здатністю залучати до
реалізації проектів позабюджетні кошти і кваліфікований кадровий ресурс. Разом
із тим зазначимо, що їх більшість сьогодні не має таких можливостей:
небезпечним у сфері досліджуваних взаємовідносин залишається наявність
некомпетентних осіб, а звідси – пов'язана з цим некваліфікованість. Адже
останнє несе небажаний потенціал демагогії й популізму, що має своїм наслідком
отримання протилежного результату вирішення проблеми.
Органи місцевого самоврядування
заінтересовані у взаємодії з громадськими організаціями через низку об’єктивних
причин. По-перше, більшість цих об’єднань створені для виконання тих же
завдань, які стоять перед органами місцевого самоврядування, тому потреба
об’єднати і скоординувати зусилля очевидна. По-друге, громадські організації в
окремих сферах діють ефективніше від органів місцевого самоврядування, тому
останнім необхідно ширше використовувати їх потенціал. Чим тісніші між ними
контакти, тим краще взаєморозуміння влади й суспільства, тим менша вірогідність
їх взаємного відчуження. Залучення громадських організацій до процесу прийняття
владних рішень сприятиме встановленню системного діалогу владних органів і
громадськості, гласності, відкритості та прозорості в їх діяльності, підвищенню
їх відповідальності, що дозволить знизити ризик прийняття невиправданих або
помилкових рішень [7, c. 32].
Взаємодія громадських організацій з
органами місцевого самоврядування вигідна для обох сторін. Перші можуть бути
серйозним партнером у визначенні стратегії локального розвитку населених
пунктів, районів і регіонів. Їх залучення є надзвичайно важливим як на етапі
стратегічного планування, так і в процесі реалізації вироблених програм, адже
щоб певна програма чи проект були адекватними реальній ситуації, слід урахувати
інтереси різних верств суспільства й забезпечити механізми участі широкої
громадськості в їх обговоренні, реалізації й моніторингу за виконанням. Громадські
організації можуть активно сприяти нормотворчій роботі органів місцевого
самоврядування, удосконаленню правових актів місцевого рівня. Останнім часом
простежується посилення співпраці посадових осіб місцевого самоврядування з
громадськими об’єднаннями, особливо соціального спрямування, з аналітичними
центрами, соціологічними службами, різноманітними дослідницькими організаціями.
Це, у свою чергу, сприяє підвищенню ефективності громадських організацій
щодо задоволення й захисту законних соціальних,
економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших
спільних інтересів громадян, значна частина яких не може бути реалізована без
взаємодії із суб’єктами місцевого самоврядування.
Труднощі у взаємовідносинах між
місцевими радами, їх виконавчими органами та громадськими організаціями значною
мірою є результатом хибних уявлень один про одного. Посадовці органів місцевого
самоврядування мають звичку недооцінювати ініціативи цих організацій, оскільки
вважають, що вони виходять від непрофесіоналів. Чиновники з виконавчих органів
місцевих рад схильні до паперової тяганини, утаювання інформації, закритих
управлінських рішень, кругової поруки тощо. Представники громадськості,
особливо ті, хто не знає специфіки управлінської праці, упевнені, що посадовці
органів місцевого самоврядування нічим особливо не займаються, тому приходять
на прийом не з готовим проектом, а скоріше з пропозицією чи заявою, яка вимагає
аналізу й доопрацювання. Більшість громадян упевнені, що чиновник моментально
розбереться з проблемою і здійснить відповідні дії для її вирішення, а коли
очікування не виправдовуються, починають сипатися обвинувачення на адресу місцевої
влади.
Органи місцевого самоврядування часто не виявляють інтересу до досліджень
громадських організацій. Причиною цього є: а) неможливість застосування
пропозицій через брак необхідних матеріальних і фінансових ресурсів; б)
радикальність окремих пропозицій, їх втілення в життя може порушити
узгодженість дій, а значить, знизити ефективність роботи усієї системи
місцевого самоврядування; в) косність, незмінність, що тягнеться з радянських
часів, складність управлінської системи; г) острах змін і небажання брати на
себе відповідальність; д) низький рівень кваліфікації виконавців середньої
й нижньої ланки управлінського механізму. Забезпеченню ефективної взаємодії органів місцевого
самоврядування і громадських організацій можуть сприяти різні органи дорадчого
характеру (ради, комітети тощо), які створюються й діють при місцевій раді,
сільському, селищному, міському голові, виконавчих органах місцевих рад.
Органам місцевого самоврядування, як
уже зазначалося, вигідно залучати громадськість до процесів прийняття рішень.
Спостерігаються відмінності в оцінках діяльності місцевого самоврядування серед
тих громадян, які брали участь у публічних заходах (круглих столах, громадських
слуханнях) по обговоренню проектів рішень місцевої влади, і тих, які не були їх
учасниками. Статистичні дані свідчать, що серед перших майже вдвічі більше
громадян позитивно оцінюють роботу цих органів, ніж серед других.
Проведений аналіз дає можливість дійти висновку про
наявність постійної тенденції розширення форм взаємодії громадських організацій
з органами місцевого самоврядування, їх участі у вирішенні питань місцевого
значення. Цьому допомагає існуюча практика функціонування
дорадчо-консультативних рад при органах місцевого самоврядування, підвищення
професіоналізму й ефективності роботи неурядових організацій. Останні формують мережу соціальної взаємодії, що
посилює довіру і примножує так званий соціальний капітал. У такий спосіб
громадянське суспільство поліпшує політичне представництво і сприяє підвищенню
ефективності управлінської діяльності. Громадські організації сприяють
формуванню громадської культури, що позитивно впливає на соціальний розвиток і
закріплює демократичні зрушення в країні.
Для подальшого зростання активності громадських організацій у захисті прав
та інтересів своїх членів, у взаємодії з органами місцевого самоврядування
необхідно постійно вдосконалювати правове регулювання відносин у цій царині з
обов’язковим дотриманням вимог партнерства, оскільки цілком очевидно, що такі
об’єднання й надалі залишаться впливовим чинником формування громадянського
суспільства в Україні. Одним з головних завдань на нинішньому етапі суспільного
розвитку є утвердження правовими, соціально-психологічними й інформаційними
засобами консенсусної моделі взаємовідносин громадських організацій і органів
місцевого самоврядування, перехід від взаємного відчуження до діалогу.
Список
літератури: 1. Барков В.Ю. Взаємовідносини держави і суспільства в Україні //
Українська політична нація: ґенеза, стан, перспективи / За ред. В.С.
Крисаченка. – К.: НІСД, 2003 – С. 341-440. 2. Краплич Р. Стосунки між НДО
та владою в розрізі суспільних стереотипів // Аспекти самоврядування. – 2005. –
№ 3. – С. 33-36. 3. Лойко Л.І. Громадські організації етнічних меншин України:
природа, легітимність, діяльність: Монографія. – К.: ПЦ «Фоліант», 2005. – 634
с. 4. Онищенко О. Громадянське суспільство: тенденції становлення //
Наука і суспільство. – 2002. – № 1-2. – С. 6, 7. 5. Петришин О. Громадянське
суспільство – підґрунтя формування правової держави в Україні // Вісн. Акад.
прав. наук України. – 2003. – № 2-3. – С. 142-161. 6. Поживанов М.О.
Українські вектори місцевого самоврядування. – К.: Альтерпрес, 2004. – 368 с. 7. Пожидаєв Є. Проблеми й
досягнення НДО Донеччини щодо взаємодії з місцевими владними органами //
Аспекти самоврядування. – 2005. – № 3. – С. 29-32. 8. Прошко В. Чути громаду:
Посібник із залучення громадян до місцевого самоврядування // Аспекти
самоврядування. – 2003. – № 4. – С. 9. 9. Речицький В.В. Політична
активність. Конституційні аспекти. – К.: Сфера, 1999. – 496 с. 10. Селіванов
В.М. Право і влада суверенної України: методологічні аспекти. – К.: Вид.
дім “Ін Юре”, 2002. – 724 с. 11. Тодика Ю.М. Конституційні
засади формування громадянського суспільства в Україні // Вісн. Акад. прав.
наук України. – 2003. – № 1. – С. 34-44. 12. Фрицький О.Ф.
Конституційне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 528 с.
Надійшла до
редакції 01.11.2006 р.
УДК 342. 25 О.В. Сергієнко,
здобувачка
при кафедрі
державного будівництва та
місцевого самоврядування
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ПРАВОВИЙ СТАТУС ПОСАДОВИХ ОСІБ
МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ:
ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ
АСПЕКТ
За сучасних умов
законодавчого закріплення провідної ролі місцевого самоврядування у вирішенні
питань місцевого значення щодо забезпечення на належному рівні стабільної
життєдіяльності територіальних громад вимоги суспільства до підвищення ефективності
діяльності органів місцевого самоврядування, особливо їх посадових осіб,
постійно зростають, що є закономірним. Саме тому гостро постає проблема раціональної
організації системи місцевого самоврядування, створення для суб’єктів
муніципально-правових відносин необхідних і достатніх умов для виконання
покладених на них суспільством і державою функцій та завдань. Вирішення цієї
нагальної проблеми неможливе без здійснення ґрунтовного теоретико-правового
аналізу правового статусу посадовців, які проходять службу в органах місцевого
самоврядування і здійснюють представницькі, організаційно-розпорядчі, консультативно-дорадчі
та інші функції, спрямовані на реалізацію компетенції відповідних органів, а
для окремих категорій посадових осіб (зокрема, сільських, селищних, міських
голів) – також і на реалізацію власної, законодавчо закріпленої, компетенції.
Порушена проблема має важливе не тільки наукове, а й практичне значення,
оскільки саме категорія правового статусу відіграє ключову роль у визначенні
параметричних характеристик практичної
діяльності посадових осіб у вирішенні місцевих питань.
Аналіз останніх наукових доробок і публікацій
свідчить, що найбільшу увагу дослідника приділяють вивченню окремих елементів
правового статусу виборних посадових осіб, їх повноважень, відповідальності,
відносинам з певною радою та її виконавчими органами тощо. Вагомий внесок в
розробку зазначених питань зробили В.Ф. Погорілко, О.Ф. Фрицький, М.І.
Корнієнко, К.Є. Соляннік, П.М. Любченко, Ю.В. Делія [Див.: 5; 3; 7; 4; 2] та
ін.
Проте необхідно зазначити, що повне й реальне уявлення
про місце посадовців в управлінській системі територіальної громади і в процесі
здійснення місцевого самоврядування неможливо одержати без розгляду їх правового статусу в сукупності всіх його
елементів і щодо всіх категорій посадових осіб. Відповідно до ч.1 ст.2 Закону
України „Про службу в органах місцевого самоврядування” [1; 2001. – № 33. – Ст.
175] посадовими особами місцевого самоврядування вважають особи, які працюють в
цих органах, мають відповідні посадові повноваження по здійсненню
організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій і отримують
заробітну плату за рахунок місцевого бюджету. У даній статті буде використано
саме це легальне визначення, незважаючи на його істотні недоліки.
Метою цієї публікації є поглиблене дослідження
правового статусу посадових осіб місцевого самоврядування як теоретичної
абстракції, універсальної і збірної стосовно всіх посадовців цієї
політико-правової категорії, вирізнення окремих його елементів, аналіз деяких
аспектів співвідношення конституційно-правового статусу громадянина і посадової
особи.
Правовий статус – комплексна політико-правова
категорія, що відображає характер взаємовідносин особистості й суспільства,
громадянина й держави, індивіда й колективу. І теоретично, і практично важливо,
щоб людина правильно розуміла своє правове становище, свої права й обов’язки,
місце в тій чи іншій державній чи суспільній структурі, у трудовому колективі.
Державно-правова практика України, як і інших країн СНД, свідчить про наділення
деяких посадових осіб непередбаченими законодавством повноваженнями, довільне
розширення їх функцій, що призводить до порушення офіційного статусу особи, є
причиною антиправової поведінки. Тому чітке нормативно-правове закріплення
правового становища посадових та інших осіб, громадян, іноземців, осіб без
громадянства, біженців має суттєве значення для забезпечення законності і
правопорядку, прав та свобод людини і громадянина. На це націлена
нормативно-правова система кожної держави, у тому числі й України [9, с. 185,
186].
У найпоширенішому вигляді правовий статус визначається
в науці як юридично закріплене становище особи в суспільстві. В основі правового
статусу лежить фактичний соціальний статус, тобто реальний стан людини в певній
системі суспільних відносин. Право лише закріплює її становище, вводить його в
законодавчі рамки. Соціальний і правовий статуси співвідносяться як зміст і
форма. Юридичне оформлення фактичного становища індивіда здійснюється різними
шляхами і способами за допомогою низки специфічних засобів. Воно розпочинається
вже з визнання людини суб’єктом чинного в суспільстві права й наділення її
праводієздатністю, після чого суб’єкт може вступати у відповідні
правовідносини, нести відповідальність за свої вчинки. Як види правового
статусу розрізняють: а) загальний (конституційний) статус громадянина; б)
спеціальний (родовий) статус певних категорій
громадян; в) індивідуальний статус; г) статус фізичних та юридичних
осіб; д) статус іноземців, осіб без громадянства або з подвійним громадянством,
біженців; е) статус громадян, які знаходяться за кордоном; є) галузеві статуси
– цивільно-правовий, адміністративно-правовий та ін.; ж) професійні й посадові
статуси – депутат, міністр, суддя, прокурор; з) статус осіб, які працюють в
різних екстремальних умовах або в особливих регіонах країни. Набір правових
статусів досить обширний, але теоретично найбільш суттєве значення мають перші
три види [8; с. 231, 235, 236].
Викладені загальнотеоретичні засади дають можливість
класифікувати правовий статус посадовців місцевого самоврядування як
спеціальний (родовий) статус громадян України, міжгалузевий і посадовий за
своєю природою, який співвідноситься з конституційно-правовим статусом
громадянина як особливе й загальне. Якщо для загального статусу громадянина
необхідною є лише існування між певною особою і державою політико-правового зв’язку
громадянства, то для набуття правового
статусу посадової особи місцевого самоврядування потрібна наявність складного
(комплексного) юридичного факту, тобто одразу декількох умов, юридичний склад
яких є різним для різних категорій посадовців. Крім того, отримання правового
статусу посадової особи місцевого самоврядування означає прийняття (вступ)
громадянина України на службу в ці органи, яка для цих посадовців виступає
найбільш загальною організаційно-правовою формою їх діяльності й реалізації
свого посадового статусу, а також
набуття ними додаткових прав та обов’язків, обмежень, пільг, можливості застосування до них додаткових
заходів відповідальності тощо.
Розгляд правового статусу посадових осіб місцевого
самоврядування як базової категорії відкриває
можливості для його подальшого аналізу і твердження, що за окремими його
елементами можна простежити певну диференціацію. Є сенс вирізнити правовий статус
відповідних категорій посадових осіб (наприклад, голів районних рад) та
індивідуальний – посадової особи місцевого самоврядування. Останній є найбільш
динамічним, він відображає сукупність персоніфікованих ознак (елементів)
статусу, що належать конкретній посадовій особі. Це дає змогу здійснювати
порівняння статусів окремих посадових осіб та їх удосконалення, що набуває
особливого значення у зв’язку із закріпленим принципом організаційної
самостійності місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених чинним
законодавством.
Значний науковий інтерес викликають юридичні
конструкції статусів виборних посадових осіб, які фактично складаються із сукупності
декількох статусів, що є специфічним для самоврядних структур і не є властивим
для посадовців державних органів. Так, статус голови постійної комісії з питань
бюджету, який працює в обласній, Київській чи Севастопольській міській раді на
постійній основі, включає до свого складу статус депутата цієї ради, загальний
статус посадової особи місцевого самоврядування і статус власне голови
постійної комісії, що має забезпечувати поєднання представницької і професійної
діяльності з метою провадження радою ефективної бюджетної політики. У зв’язку з
цим необхідно зазначити, що конструкція і зміст правового статусу посадовців
обумовлюються завданням забезпечення діяльності відповідного органу по
здійсненню місцевого самоврядування,
тому вони не повинні бути довільними, особливо при вирішенні питань на локальному
рівні, при визначенні чисельності і структури органу, а також індивідуального
статусу посадової особи.
Дослідження структури правового статусу буде неповним
без окреслення його елементів, що знаходяться між собою у відносинах необхідного
взаємозв’язку. У науковій правовій літературі немає єдності поглядів щодо
структури правового статусу особистості: можна простежити вузький і більш
широкий підходи до її визначення. Так, В.В.Лазарєв виділяє в його структурі:
(а) загальні для всіх фізичних осіб права, свободи й обов’язки; (б)
правоздатність і дієздатність і (в) громадянство [6, с. 152, 153]. М.І.
Матузов висловлює думку, що в структуру цього поняття входять: а) правові
норми, що встановлюють даний статус; б) правосуб’єктність; в) основні права й
обов’язки; г) законні інтереси; д) громадянство; е) юридична
відповідальність; є) правові принципи; ж) правовідносини загального
(статусного) типу [8, с. 237]. Ю.М.Тодика доповнює цей перелік гарантіями прав
і свобод [9, с. 153], з чим, на нашу думку, погодитися неможливо.
З урахуванням специфіки публічно-владного механізму
місцевого самоврядування, офіційного, службового та професійного характеру
статусу посадових осіб місцевого самоврядування, в його структурі можна
виділити наступні елементи: а) юридичні норми, що його встановлюють; б) його
правові принципи; в) підстави, порядок набуття і припинення статусу; г)
правосуб’єктність; д) компетенцію; е) обмеження, пов’язані з цим статусом; є)
внутрішньоорганізаційні відносини щодо посадових осіб у межах органу місцевого
самоврядування і зовнішні, що мають публічний характер; ж) відповідальність; з)
гарантії, встановлені законодавством для цих посадовців.
Системно-структурний підхід до вивчення правового
статусу вимагає не тільки вирізнення його складових частин, а й визначення ролі
кожної з них у сутності досліджуваного явища. Щодо цього питання єдності
поглядів серед науковців не спостерігається. М.І. Корнієнко вважає, що
основними елементами правового статусу будь-якого органу чи посадової особи є
передусім його функції й компетенція, при цьому перший елемент – функції –
завжди є визначальним, а другий – компетенція – залежним, хоча останній значно
впливає на перший [3, с. 115, 116]. К.Є. Соляннік підкреслює важливість
юридичної відповідальності як найактуальнішого елемента правового статусу
місцевих посадовців сьогодення, завдяки якому встановлюється механізм
позитивної соціальної відповідальності, результатом якої є підвищення рівня
загальної культури службовця, а також створення високоморального корпусу
публічних діячів територіальної громади [7, с. 81].
Але, на нашу думку, абсолютизація одних елементів
статусу (особливо якщо йдеться про посадовий статус) і присвоєння їм
властивостей головних, основоположних, визначальних призводять до нівелювання
інших елементів, зведення їх у ранг менш важливих, другорядних, похідних, що
може викликати негативні тенденції в публічно-владній та інших пов’язаних з нею
сферах діяльності посадових осіб. У зв’язку з цим, виходячи з універсальності
категорії “правового статусу”, можемо стверджувати, що кожен з його складників
відіграє важливу, іманентну лише йому функціональну роль у системі елементів,
які повинні одержати суспільно-необхідне змістовне наповнення й бути збалансованими. Тому від рівня
досконалості й повноти юридичної фіксації елементів правового статусу значною
мірою залежить чіткість і прозорість, ефективність і результативність
діяльності посадовців, запобігання корупції, зловживання владою, бюрократизму,
свавіллю, використанню наданих повноважень у партійних чи корпоративних
інтересах та іншим негативним явищам.
Відповідно до ч.1 ст.7 Закону України „Про службу в
органах місцевого самоврядування” правовий статус посадових осіб місцевого
самоврядування визначається Конституцією, законами України „Про місцеве
самоврядування в Україні”[1; 1997. – № 24. – Ст. 170], „Про статус депутатів
місцевих рад”[1; 2002. – № 40. – Ст. 290], „Про вибори депутатів Верховної Ради
Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”[1;
2004. – № 30-31. – Ст. 382] та іншими законами. Інакше кажучи, юридичні
норми, що встановлюють даний статус як базовий, повинні міститися виключно в
законах України і в своїй сукупності складають міжгалузевий інститут права. Ось
чому перед законодавцем постає завдання забезпечення стабільності (хоча б
відносної), єдності статусу, його соціально-правової захищеності й гарантування.
Провідну роль у регулюванні статусу посадовців
місцевого самоврядування відіграють конституційно-правові норми, хоча питома
вага норм інших галузей публічного права (особливо адміністративно-правових)
теж значна. Зазначені норми мають установчий та імперативний характер і
виступають як приписи, заборони, зобов’язання, веління тощо. Однією із засад
конституційного ладу України є норма-принцип, відповідно до якої посадові особи
місцевого самоврядування зобов’язані діяти лише на підставі, в межах своїх повноважень
та у спосіб, передбачені Конституцією й законами України, тобто їх діяльність
має здійснюватися в чітко окреслених нормативно-правових межах. Детальної
регламентації має набути компетенція посадовців – носіїв публічно-владних
повноважень. Так, ч.3 ст.141 Конституції України [1; 1996 – № 30. – Ст. 141]
встановлює, що статус голів та їхні повноваження визначаються законом.
Щодо тих категорій посадових осіб, діяльність яких
спрямована на забезпечення виконання владних повноважень і має
внутрішньо-організаційний характер, то питання їх компетенції регламенту нормами
локальної правотворчості, зокрема, посадовими інструкціями, розподілом
обов’язків, положеннями про структурні підрозділи, що затверджуються
керівниками органів місцевого самоврядування. Система посадових осіб
визначається затвердженою структурою органу місцевого самоврядування, в якому
вони проходять службу, і є ієрархічною, тобто в основі її побудови лежить
принцип субординації. Тому незрозумілим є те, чому в ч.2 ст.7 Закону України
„Про службу в органах місцевого самоврядування”, де встановлюється перелік
правових актів, якими керуються посадовці у своїй діяльності, не зазначено, що вони повинні керуватися
актами не тільки органів, а й посадових осіб, які очолюють відповідні органи. І
хоча висновок про це можна зробити, проаналізувавши повноваження відповідного
голови, закріплені Законом “Про місцеве самоврядування в Україні”, все ж таки
більш правильним і доцільним вбачається перелічити в межах однієї норми закону
всі акти, якими мають керуватися у своїй діяльності посадові особи місцевого
самоврядування.
Аналізуючи законодавче регулювання
правового статусу посадових осіб місцевого самоврядування можна виявити також
інші його вади, серед яких (а) недосконалість легальних визначень посадових
осіб і служби в органах місцевого самоврядування, (б) слабкий механізм контролю
за додержанням права рівного доступу громадян України до такої служби, (в)
відсутність чітких кваліфікаційних вимог до освіти та професійної підготовки,
що викликає неоднозначні тлумачення на практиці, (г) невідповідність класифікації
і встановлених категорій посад, що їх обіймають посадовці, рівню важливості завдань,
вирішення яких забезпечують; (д) значний обсяг антикорупційних обмежень, дієвість
яких викликає сумніви, та ін. Указані та деякі інші недоліки об’єктивно перешкоджають
реалізації наявного кадрового потенціалу органів місцевого самоврядування, а
також залученню до служби в них кваліфікованого персоналу.
Проведене дослідження дає підстави для наступних
висновків.
1. Правовий статус посадовців місцевого самоврядування
для системи цих осіб виступає акумулюючою та універсальною правовою категорією,
яка закріплює їх юридичне становище, окреслює межі та способи діяльності,
відбиває функціональне призначення в муніципально-правовому механізмі. З
урахуванням цього, на нашу думку, правове регулювання діяльності посадових осіб
має здійснюватися через призму правового статусу як комплексної категорії, у
зв’язку з чим змістовне наповнення його компонентів повинно бути збалансованим.
Тому слід вважати неприпустимими випадки наділення владними повноваженнями без
достатньо чітких механізмів відповідальності (зокрема, конституційно-правової)
голів та інших посадовців – суб’єктів владної діяльності, як це певною мірою
має місце сьогодні.
2. Аналіз співвідношення окремих елементів статусу та
їх змісту дає можливість порівнювати і класифікувати, виходячи із сфери
діяльності й компетенції посадовця,
категорії посадових осіб місцевого самоврядування з метою встановлення
адекватних кваліфікаційних вимог, обмежень, заходів відповідальності, матеріального
й соціально-побутового забезпечення тощо.
3. Оптимізація правового регламенту статусу на
законодавчому рівні повинна призвести до збільшення результативності діяльності
органів місцевого самоврядування, покращання умов життя й обслуговування
населення, мінімізації деструктивного впливу супроводжуючих діяльність
посадових осіб негативних явищ та зменшення їх кількості.
4. Незважаючи на очевидну актуальність і важливість
проблем правового статусу посадових осіб місцевого самоврядування, їх можна
характеризувати як малодосліджені. Тому удосконалення правового статусу цих
осіб є важливим напрямком сучасної науки конституційного права. Подальших
досліджень потребують також функції і принципи правового статусу, роль
посадових осіб у процесі й механізмі здійснення місцевого самоврядування, форми
їх взаємодії з громадянами й інституціями громадянського суспільства, що діють
на локальному рівні.
Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. 2. Делія Ю. Юридична
відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування // Право
України. – 2003. – № 10. – С. 29-32. 3. Корнієнко М.І. Муніципальне право
України. Концептуальні та організаційно-правові системи: Навч. посіб. – К.:
Алерта, 2005. – 144 с. 4. Любченко П.М. Компетенція суб’єктів
місцевого самоврядування. – Харків: ООО „Модель всесвіту”, 2001 – 224 с. 5. Муніципальне право України:
Підручник / Кол. авт.; За ред. В.Ф.
Погорілка, О.Ф. Фрицького. – К.:
Юрінком Інтер, 2006. – 592 с. 6.
Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – М.: Юрист, 1994. – 360 с. 7. Соляннік К.Є.
Служба в органах місцевого самоврядування: проблеми правового регулювання //
Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2006. – Вип. 83. – С. 80-86.
8. Теория государства и права: Курс
лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В.
Малько. – М.: Юристъ, 1997. – 672 с. 9.
Тодика Ю.М., Тодика О.Ю. Конституційно-правовий
статус людини і громадянина в Україні.
– К.: Ін Юре, 2004. – 368 с.
Надійшла до
редакції 06.11.2006 р.
УДК 346.7:656.025.4]
(477) А.С. Макаренко,
аспирантка
Институт
экономико-правовых
исследований
НАН Украины,
г.
Донецк
СОВЕРШЕНСТВОВАНИЕ
ТЕРМИНОЛОГИИ
В СФЕРЕ
ГРУЗОВЫХ ПЕРЕВОЗОК АВТОТРАНСПОРТОМ
Законодательство, регулирующее грузовые перевозки
вообще, и автомобильные, в частности, является составной, относительно
систематизированной и упорядоченной частью хозяйственного законодательства.
Современное законодательство об автомобильном транспорте довольно громоздкое и
сложное, состоящее из совокупности нормативных актов различных уровней,
принятых в разные годы, что вызывает необходимость его совершенствования. Один
из способов последнего в сфере грузовых перевозок автотранспортом – совершенствование
соответствующей юридической терминологии.
Некоторые попытки по согласованию отдельных понятий
автотранспортного законодательства были сделаны такими учеными, как А.Г. Быков,
В.М. Кондратьев, Е.О. Харитонов [См.: 1; 3; 8] и некоторыми другими. Однако
значительное число определяемых понятий не проанализировано, более того, в
рассматриваемой сфере отсутствует четкий и однозначный подход ко многим из них.
Цель настоящей статьи – систематизация и согласование
отдельных понятий, имеющих важное значение для совершенствования правового
регулирования грузовых перевозок автомобильным транспортом.
Действующее законодательство не содержит однозначного
понятия «груз». Большинство нормативно-правовых актов предлагают сугубо
отраслевое его толкование, которое может быть использовано только в рамках
перевозок определенным видом транспорта. Например, в соответствии со ст. 1
Закона Украины «О железнодорожном транспорте» от 4 июля
Такую же сугубо отраслевую трактовку термина «груз»
можно встретить и в нормативно-правовых актах, регулирующих грузовые перевозки
воздушным и морским транспортом. Так, согласно ст. 3 Закона Украины «О
Государственной программе авиационной безопасности гражданской авиации» от 20
февраля
Для морских перевозок характерно определение груза как
любых товаров и любого рода предметов, перевозимых на судне, за исключением почты,
судовых припасов, судовых запасных частей и снаряжения, личных вещей экипажа и
багажа, следующего с пассажирами. Такая формулировка закреплена в Конвенции об
облегчении международного морского судоходства от 9 апреля
Такие нормативно-правовые акты, имеющие общеотраслевое
значение для всех видов транспорта, как Хозяйственный кодекс Украины [5; 2003.
– № 11. – Ст. 462], Гражданский кодекс Украины [5; 2003. – № 11. – Ст. 462],
Закон Украины «О транспорте» [2; 1994. – № 51. – Ст. 446], не содержат
определения категории «груз». Следует также учитывать, что многие интерпретации
этого понятия, использующиеся в законодательстве, регулирующем железнодорожные,
авиационные и морские перевозки, не могут быть применимыми для автомобильного
транспорта ввиду того, что все вышеуказанные виды транспорта приспособлены к
одновременной перевозке как грузов, так и пассажиров с багажом. Для автомобильного
транспорта характерно четкое отграничение грузового подвижного состава и
подвижного состава, предназначенного для перевозки пассажиров и багажа.
В Правилах перевозки грузов автомобильным транспортом
в Украине, утвержденных приказом Минтранспорта Украины от 14 октября
Если обратимся к Толковому словарю русского языка С.И.
Ожегова и Н.Ю. Шведовой [4, c. 147], найдем определение исследуемого термина «груз»
как товара, предметов, принимаемых для перевозки и направляемых получателю.
Считаем необходимым обратить внимание на соотношение
понятий «предметы», «имущество», «вещи», «ценности», «товар», используемых в
различных нормативно-правовых актах для уяснения термина «груз».
Исходя из норм ст. 139 ХК Украины и ст. 190 ГК
Украины, под имуществом мы понимаем не только вещи, их совокупность, но и
нематериальные активы, что исключает использование данного термина в
определении.
Что касается термина «ценности», то его употребление
также вряд ли целесообразно, так как под ним по общему правилу понимается все,
что имеет денежную цену, в том числе и нематериальные объекты.
По поводу вопроса о соотношении категорий «товар» и
«груз» можно отметить следующее. В принципе, эти понятия – синонимы, относящиеся
к конкретному имуществу, но только в том случае, если оно доставляется от
продавца к покупателю одновременно и целиком, а не по частям. Лексическое
различие терминов «товар» и «груз» состоит в том, что товар (англ. – goods) обозначает предмет договора купли-продажи, а груз
(англ. – cargo) – предмет договора перевозки. Товар превращается в груз при передаче
первого продавцом или покупателем перевозчику. В английском языке очень часто
случается, что существительное «the goods» относится к понятиям и «товар» и «груз» (к слову, и
в русском мы говорим, что «товары перевозятся»). В случаях, когда требуется
подчеркнуть смысловое отличие товара, еще не ставшего грузом, его обозначают
термином «merchandise».
В связи с вышеизложенным можно сделать выводы, что для
толкования понятия «груз» наиболее подходят термины «вещи» либо «предметы».
Учитывая вышеуказанные замечания относительно определения понятия «груз», можем
предложить следующее его определение: груз
– это все предметы, принимаемые для
перевозки, кроме почтовых отправлений, багажа и личных вещей.
Таким образом, с целью совершенствования терминологии
и правоприменительной практики целесообразно,
во-первых, ввести легальное определение
понятия «груз» в нормативно-правовые акты, регулирующие перевозку всеми видами
транспорта (например, в Закон Украины «О транспорте», чтобы оно могло
использоваться при перевозке несколькими видами транспорта), во-вторых, необходимо усовершенствовать понятие «груз»,
используемое в сфере автомобильных перевозок грузов.
Проведенный анализ позволяет сделать
вывод о необходимости дальнейшего совершенствования правовой базы, регулирующей
грузовые перевозки автомобильным транспортом, с целью устранения
несогласованности, неупорядоченности, нечеткости и противоречивости юридической
терминологии.
Список литературы: 1. Быков А.Г. Основы автотранспортного
права. – М.: Юрид. лит., 1986. – 334 с. 2.
Відомості Верховної Ради України. 3.
Кондратьев В.М. Проблемы совершенствования автотранспортного
законодательства. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1990. – 129 с. 4. Ожегов С.И.,
Шведова Н.Ю. Толковый
словарь русского языка. – М.: Азбуковник, 1997. – 944 с. 5. Офіційний вісник України. 6. Правила супроводження в контрольованих
зонах авіапідприємств матеріальних цінностей і пасажирів: Затв. наказом Укравіатрансу
та МВС України від 11.06.1996 р., № 168/397. 7. Тимчасові правила контролю з метою забезпечення безпеки
цивільної авіації, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від
02.08.1995 р., № 592 // Зібр. пост. Уряду України. – 1995. – № 11. – Ст. 263. 8. Харитонов
Є.О., Харитонова О.І., Салончик О.І. та ін. Правове регулювання перевезень
в Україні: Навч. посіб. / За ред. Є.О. Харитонова. – Х.: Одісей, 2006. – 560 с.
Надійшла до редакції
14.11.2006 р.
УДК 346.7:330.341.1 О.М.
Давидюк, аспірант
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ТРАНСФЕР ТЕХНОЛОГІЙ:
ПЕРСПЕКТИВИ ДООПРАЦЮВАННЯ
Як показує досвід
господарювання, основною запорукою успіху будь-якого економічного процесу є
впровадження й використання наукових знань та інтелектуальних розробок. У
сучасних умовах національного економічного розвитку такий спосіб господарювання
є оптимальним у досягненні загальнодержавних стратегічних завдань.
Використання новітніх
знань і об’єктів права інтелектуальної власності, можливе лише при послідовному
проведенні державної інноваційної політики й комплексної фінансової підтримки
суб’єктів, які провадять інноваційну діяльність.
У юридичній літературі
активно обговорюються питання, пов’язані із втіленням інновацій і використанням
нових технологій. Так, на особливу увагу заслуговують праці таких учених, як
Ю.Є. Атаманова, В.В. Кудрявцева С.Ю. Погуляєв, М.В.
Вачевський, В.М. Мадзігон, Г.А. Андрощук; Б.Г. Прахов, [Див.: 3, 4, 5,
10, 12,] та ін. Але, на жаль, жодним з указаних науковців так і не було надано
систематизованої точки зору на процеси, пов’язані з втіленням нових технологій.
Проголошений Україною
перехід до інноваційної моделі економіки, закріплено в Законі України «Про
інноваційну діяльність» від 4 липня 2002 р. [6; 2002. – № 36. – Ст. 266]. У
цьому нормативно-правовому акті основним напрямком інноваційної діяльності
проголошено процеси, пов’язані зі створенням і втіленням нових технологій.
Проте тільки 14 вересня 2006 р. прийнято Закон України «Про державне регулювання
діяльності у сфері трансферу технологій» (далі – Закон), у якому вперше на
теренах вітчизняного законодавства було закріплено поняття «технологія»,
особливості її створення, передачі і втілення [6; 2006. – № 45. – Ст. 434]. Але Закон має окремі недоліки, що можуть призвести до
неправильного його використання або ж навіть до зловживання наданими з боку
держави засобами підтримки. Розглянемо їх детальніше.
1. Високий рівень втручання й
контролю з боку держави у відносини, пов’язані із трансфером, тобто передачею
технологій. Наприклад, у розд. V «Фінансово-економічне забезпечення діяльності у
сфері трансферу технологій» закріплюється обов’язок покупця прав на технологію
або ж на окремі її елементи виплачувати її авторові винагороду. При цьому
передбачено, що державою встановлюється мінімальний розмір останньої, умови й
порядок її виплат, що є суттєвою умовою договору про трансфер технології. Також
тут міститься загальне правило, що підприємство, установа чи організація, яким
передано майнові права на технології або їх складники, не рідше одного разу на
рік і не пізніше ніж через місяць після закінчення бюджетного року, а в разі надання
ліцензії на використання запатентованих складових технологій іншим особам – то
протягом місяця після одержання ліцензійних платежів виплачують авторам
технологій винагороду.
При цьому в Законі немає положення, що право на неї за своєю правовою
природою є особистим майновим правом автора і що він може відмовитися від неї,
або ж передати на користь інших осіб. Іншими словами, право на винагороду для
автора технології переростає в його обов’язок прийняти її¸ що у свою
чергу, є прямим порушенням усіх принципів цивільного й господарського права
України. Також викликає заінтересованість жорстка регламентація змісту й
істотних умов договорів на трансфер технологій, закріплених у ст. 16 Закону.
Однозначно говорити про доцільність чи недоцільність такої жорсткої деталізації
зараз неможливо, бо все залежить від того, яка позиція буде обрана законодавцем
у цій ситуації. Якщо цей Закон був прийнятий з метою захисту майнових і немайнових
прав авторів технологій у тій сфері, де досвіду передачі технологій (трансферу)
немає зовсім і подальше правове регулювання вказаних суспільних відносин
переслідуватиме ту ж мету, то, звичайно, така деталізація потрібна. За таких
умов, використання «ліберального» закону може призвести до зловживання в цій
сфері й до невиконання стратегічних завдань національного розвитку. Проте, якщо
Закон не має на меті досягнення окресленого вище кола завдань, така деталізація
може негативно вплинути на ту договірну сферу, в якій автори й розробники
технологій створюватимуть певні гарантії захисту своїх інтересів. Інакше
кажучи, в основному все залежить від змісту перспективного законодавства і
конкретних заходів державного впливу, механізми якого мають бути розроблені
органами державної виконавчої влади. Така жорстка деталізація може стати на
користь лише при здійсненні чіткої, послідовної, стабільної, тривалої державної
політики, що спрямована на захист суб’єктів господарювання у тій царині де
досвіду здійснення господарської діяльності немає зовсім. Але, якщо заходи
державного впливу на вказані суспільні відносини не будуть мати систематичного
характеру, максимальна деталізація призведе до ускладнення процедури реєстрації
нових технологій настільки, що їх використання стане економічно недоцільним на
території України взагалі.
2. Недоліки при закріпленні
класифікації договорів на окремі види. Закон визначає основні види договорів, які необхідно застосовувати при
передачі тих чи інших технологій. Головне питання пов’язано не з їх змістом, а
з переліком, який є вичерпним.
Невідомо, чи це є просто недолік юридичної техніки, допущений при створенні
законопроекту, чи це є умисним обмеженням. Але факт залишається фактом: він є
вичерпним. Ця ситуація потребує негайного вирішення, оскільки обмеження
договірних відносин у певній сфері призводило завжди тільки до того, що
суб’єкти останніх укладали фіктивні або приховані правочини, щоб забезпечити
передачу певних об’єктів на тих умовах, які вони хочуть для себе передбачити,
що у свою чергу, негативно позначилося на розвитку економічних відносин. Тому
наведення вичерпного переліку договорів, за допомогою яких можливо передати
майнові права на технологію при тому рівні державного втручання, який передбачено
цим нормативно-правовим актом, може викликати негативні наслідки. Ось чому
виникає нагальна потреба внести зміни до вказаного документа в частині розширення
можливостей укладання й інших договорів на створення або передачу чи втілення технології,
не передбачених чинним законодавством, але які не суперечать основним його
засадам.
Але існує виняток – наявність загальнодержавної необхідності на певний
проміжок часу встановити жорстку нормативну деталізацію правового регулювання
суспільних відносин, пов’язаних з обігом технологій, для належного захисту
вітчизняних суб’єктів трансферу технологій, їх прав та законних інтересів.
Проте зробити висновок про однозначну спрямованість чинного правового поля
України для досягнення цієї мети на сьогоднішньому етапі його розвитку неможливо.
3. Недоліки при закріпленні поняття технології, її
характерних ознак. Відповідно до положень
Закону технологія – результат інтелектуальної діяльності, сукупність систематизованих
наукових знань, технічних, організаційних та інших рішень про перелік, строк,
порядок і послідовність виконання операцій, процесу виробництва та/або
реалізації і зберігання продукції, надання послуг. Відповідно до такого
визначення, будь-яка сукупність наукових та інтелектуальних знань може отримати
статус технології. Але це зовсім не так. Законодавець
ігнорує такі найважливіші ознаки технологій, як системність та інтегративність. Технологія ж становить собою систему,
яка не може існувати без певних елементів, у поєднанні яких вона здатна вступати
у взаємодію з оточуючим її середовищем як окремий об’єкт. Функціональне
поєднання всіх її складових частин для досягнення єдиної мети і як результат
цілісність технології – це ті ознаки, що дозволяють зробити висновок, що вона
не являє собою просту механічну сукупність певних об’єктів.
4. Не зовсім вдало виділено перелік об’єктів, які входять
або можуть входити до складу технології. Взагалі цей Закон
містить дві категорії, які використовуються для опису складу технології: а) це
її складники – частина технології, де відображено окремі її елементи у виді
наукових і науково-прикладних результатів, об’єктів права інтелектуальної
власності, ноу-хау, а також б) об’єкт технології – наукові й науково-технічні результати,
об’єкти права інтелектуальної власності (зокрема, винаходи, корисні моделі,
твори наукового, технічного характеру, комп’ютерні програми, комерційні
таємниці, ноу-хау або їх сукупність), які містять перелік, строк, порядок і
послідовність виконання операцій, процесу виробництва та/або реалізації та
зберігання продукції. Виникає закономірне запитання: а навіщо вводити термін
«об’єкти технології» й обтяжувати тим самим категоріальний апарат, якщо при цьому
категорія «складник технології» і «об’єкт технології» мають лише одну відмінність:
перше використовується для описання складу технології. Було б набагато краще
розширити сферу застосування певного терміна, щоб уникнути їх подвійності й
непотрібного ускладнення.
Серед тих об’єктів (або
складників), що входять до складу технології, Закон називає: а) результати
інтелектуальної діяльності; б) сукупність систематизованих наукових знань; в)
сукупність технічних, організаційних та інших рішень.
При цьому залишається
поза увагою сукупність виробничих методів і процесів,
у своєму поєднанні спрямованих на виробництво кінцевого продукту – товару.
5. Недосконалість
особливостей передачі технології на умовах, передбачених у ліцензії. Проаналізуймо, що ж це
за документ і які правові наслідки він викликає у випадку його недотримання.
Відповідно до ст. 1 Закону ліцензія – дозвіл на використання технологій
або їх об’єктів, наданий у договорі про трансфер технологій особою (особами),
якій (яким) належать майнові права на них та/або їх об’єкти. Інакше кажучи
(наскільки зрозуміло з визначення), така ліцензія має приватноправовий характер
і за своєю правовою природою схожа на ті, що видаються для користування
об’єктами права інтелектуальної власності. Але навіщо ж тоді Законом
передбачається можливість трансферу за допомогою передачі прав на ті складники
(об’єкти), що вже отримали захист за допомогою права інтелектуальної власності?
Таку подвійність допускати не можна ні в якому разі. Технологія – це цілісний
об’єкт, поділяти який на окремі складники без втрати економічної й комерційної
вартості, цілісності технології просто неможливо. При цьому авторові (виконавцеві)
технології буде дуже важко довести свою причетність її створення як цілісної
системи елементів, а захистити свої права він зможе тільки на ті об’єкти, які
вже були захищені в рамках права інтелектуальної власності. Іншими словами,
технологія втрачається, коли передаються права на неї за допомогою передачі
прав на ті об’єкти права інтелектуальної власності, що входять до її складу.
У відносини, пов’язані з наданням ліцензії на технологію, Законом було
внесено цікаві новації. Так, за його положеннями ліцензія видається власником
майнових прав на технологію. А хто ж тоді буде видавати ліцензії на
використання технології створеної за бюджетні кошти, власником якої є держава?
Якщо їх видаватиме відповідний уповноважений орган виконавчої влади, то ми
повинні були б отримати публічно-правову ліцензію, але ж вона за своєю природою
є приватноправовою. На сьогодні це питання досі залишається відкритим, а
досліджуваний Закон обходить його вирішення стороною.
6. Проблема розмежування звичайних і
високих технологій. Закон визначає високі технології як ті, що розроблені на основі
новітніх наукових знань, за своїм технічнім рівнем перевищують кращі вітчизняні
й іноземні аналоги і спроможні забезпечити передові позиції на світовому ринку
наукоємної продукції. Виникає закономірне запитання: яким же чином у сучасних
умовах, коли діяльність суб’єкта господарювання спрямована на збереження таємниць
свого виробництва, забезпечити якісний аналіз, на підставі якого можна зробити
висновок про можливість віднесення тієї чи іншої технології до високих
технологій. Як варіант можна запропонувати механізм визначення новизни при
забезпеченні патентного захисту для об’єктів прав інтелектуальної власності,
але його можна застосувати до визначення наукоємності технології тільки в тому
випадку, якщо вона у своїй основі містить об’єкт права інтелектуальної
власності, який за своїми функціональними характеристиками може отримати такий
патент в установленому законодавством порядку. А що робити, якщо у складі
технології немає об’єктів, що можуть отримати правовий захист за допомогою
права інтелектуальної власності, або ж такі об’єкти за бажанням автора не були
зареєстровані? Відповідей на ці запитання сьогодні бракує.
7. Не дається переліку суспільних
відносин, які входять до складу поняття «трансфер технології». Стаття 1 Закону під трансфером
технологій розуміє передачу технології, що оформляється, шляхом укладення дво-
або багатостороннього договору між фізичними і/або юридичними особам, яким
установлюються, змінюються або припиняються майнові права й обов’язки щодо
технології і/або її складників. Із цього визначення не зрозуміло, які ж
конкретно суспільні відносини цей проект розуміє під трансфером технології.
Можливо, він має на увазі відносини, пов’язані з передачею технології між
посередниками на ринку передачі прав на технологію (так званими технологічним
брокерами)? Чи відносини, пов’язані з передачею від автора до особи, яка
безпосередньо втілює (реалізовує) у виробництво нові технології? Чи це суто
відносини між авторами технології? Інакше кажучи, в чинному законодавстві
України з’явилося нове поняття, тлумачення якого немає.
8. Досліджуваний Закон регулює тільки
передачу майнових прав на ту чи іншу технологію і повністю ігнорує немайнові
права авторів на неї. Їх чомусь цей нормативно-правовий документ залишає осторонь. У чинному
законодавстві взагалі не врегульовано цього комплексу прав, тобто проблему
збереження немайнових прав авторів (виконавців) технології, законодавець не
порушує. Тим самим залишено без уваги головне питання мотивації винахідників
для реєстрації своїх об’єктів права інтелектуальної власності як технологій.
Однозначно стверджувати, що розглядуваний Закон України «Про державне
регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» належним чином
виконуватиме покладені на нього завдання неможливо. Його подальша доля залежить
від того, яким чином буде провадитися робота по прийняттю підзаконних
нормативно-правових актів, спрямованих на реалізацію положень цього Закону, що
і є найслабшим його місцем.
Список літератури: 1. Антонюк
Л.Л., Поручник А.М., Савчук В.С. Інновації: теорія,
механізм розробки та комерціалізації: Монографія. – К.: КНЕУ, 2003. – 394 с. 2.
Артемьев И.Е. Американский капитализм и передача технологии
(международно-экономические аспекты). – М.: Наука, 1980. – 190 с. 3. Атаманова
Ю.Є. Інноваційне право
України: проблеми теорії та систематизації: Монографія. – Х.: СПД ФО Вапнярчук
Н.М., 2005. – 128 с. 4. Атаманова Ю.Е. Участие в хозяйственных обществах правами промышленной
собственности: правовые проблемы передачи инновационного продукта. – Х.: 2004. – 208 с. 5. Вачевський М.В., Кремень В.Г., Мадзігон В.М. та ін. Інтелектуальна власність: теорія і
практика інноваційної діяльності: Підручник / За ред. проф. М.В. Вачевського. –
К.: ВД Професіонал, 2005. – 448 с. 6.
Відомості Верховної Ради України. 7. Данильян О.Г., Тараненко
В.М. Философия: Учебник. – Х.: Прапор, 2005. – 496 с. 8. Економічна енциклопедія: У 3-х т. – Т. 3 / Відп. С.В. Мочерний, – К.: Вид. центр
"Академія", 2002. – 952 с. 9. Желібо Є.П., Анопко Д.В., Буслик В.М. та ін. Основи технологій
виробництва в галузях народного господарства: Навч. посіб. – К.: Кондор, 2005.
– 716 с. 10. Кудрявцева В. В. Проблеми систематизації законодавчого забезпечення
інноваційної діяльності // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – №12.
– с. 91-94. 11. Пашута М.Т., Шкільнюк О.М. Інновації: понятійно-термінологічний
апарат, економічна сутність та шляхи стимулювання: Навч. посіб. – К.: Центр
навч. літ., 2005. – 118 с. 12. Погуляєв С.Ю. Передача технології як вклад в просте товариство:
Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Х., 2002. – 19 с. 13. Право інтелектуальної
власності: Академ. курс: Підручник для студ. вищ. навч. заклад. / За ред. О.А. Підопригори, О.Д. Святоцького. – 2-ге
вид., перероб. та доп. – К.: Вид. дім «Ін Юре», 2002. – 672 с.
Надійшла до редакції
30.10.2006 р.
УДК 347. 4 І.Й.
Пучковська, канд. юрид. наук, доцент
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м.
Харків
ЩОДО ПИТАННЯ ПРИПИНЕННЯ
ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ЗАВДАТКОМ
Завдаток поряд з
неустойкою, заставою, порукою, гарантією та притриманням визначено законодавцем
як вид забезпечення виконання зобов’язання (забезпечення). Кожному з названих
засобів притаманний свій особливий забезпечувальний механізм, який застосовується
в разі порушення зобов’язання, кожен з них має характерні визначальні риси, що
зумовлюють його ефективність. Щодо кожного із забезпечень у юридичній літературі
існують відкриті питання, які породжують спори серед науковців.
Одним із невирішених досі
в теорії цивільного права є питання щодо можливості застосування завдатку як
відступного, що не націлено на стимулювання боржника до належного виконання
зобов’язання, а виступає одним із способів його припинення.
Питання про припинення
зобов’язання шляхом отримання кредитором виконання за рахунок забезпечення на
законодавчому рівні взагалі не вирішено. Оскільки інститут видів забезпечення
виконання зобов’язань має на меті захист інтересів кредитора на випадок порушення
зобов’язання боржником, то питання про задоволення кредитора й долю основного зобов’язання
у зв’язку з застосуванням певного способу забезпечення повинні бути чітко й
одностайно вирішені законодавцем.
Сьогодні ж закон лише
стосовно неустойки передбачає у ст. 622 ЦК, що її стягнення й відшкодування
збитків не звільняють боржника від виконання зобов’язання в натурі, тобто
останнє не припиняється у зв’язку зі сплатою неустойки і відшкодуванням збитків
боржником. Виходячи зі змісту статей 589 і 597 ЦК, ми можемо зробити висновок:
оскільки задоволення інтересів кредитора в повному обсязі передбачає стягнення
основної суми боргу, звернення стягнення на заставлене (притримане) майно
припиняє дію основного зобов’язання, забезпеченого заставою і притриманням. Що
ж до припинення основного зобов’язання втратою завдатку, то в науці цивільного
права немає усталеної точки зору.
У зв’язку з цим метою
даної статті є з’ясування питання щодо долі зобов’язання, забезпеченого
завдатком у зв’язку із втратою останнього стороною, яка є винною в порушенні зобов’язання.
Складність у вирішенні
цього питання полягає в тому, що завдаток, відомий ще римському праву, у
дореволюційному законодавстві не розглядався як самостійний забезпечувальний
засіб. Так, у вітчизняному цивільному законодавстві, що діяло до 1917 р., не
існувало загальних положень про нього як засіб забезпечення виконання зобов’язання,
а діяли лише окремі норми, що регламентували використання завдатку в окремих
договірних зобов’язаннях: запродажу, казенних підрядах і поставках, продажу з торгів.
У той же час у цивільному обігу відмічалося досить широке застосування завдатку
для забезпечення найрізноманітних зобов’язань [1, с. 599].
Ураховуючи активне
застосування завдатку на практиці при підготовці проекту Цивільного уложення
(далі – ЦУ), загальні положення про завдаток були розміщені поряд з правилами
про відступне й неустойку. У ст. 1593 завдаток визначався як грошова сума,
видана за договором однією зі сторін другій як доказ його укладення і
забезпечення виконання. Учасники підготовку проекту ЦУ, враховуючи визначення
завдатку як одного зі способів забезпечення виконання зобов’язання, надали
останньому значення штрафу, що стягується з винної сторони. Вони підкреслювали,
що в разі невиконання договору винною стороною, яка отримала завдаток,
справедливим є покладення на неї обов’язку повернути останній у подвійному
розмірі [4, с. 197, 198]. Розробники проекту ЦУ виходили з того, що, оскільки
завдаток не має значення відступного, на винну сторону поряд із його втратою чи
поверненням у подвійному розмірі покладається обов’язок відшкодувати іншій
стороні збитки, понесені нею у зв’язку з невиконанням договору. При цьому учасники
підготовки проекту підкреслювали, що практичним і справедливим у цьому випадку
буде розуміння завдатку як наперед визначеного найменшого розміру збитків, що належать
сплаті винною стороною [4, с. 198]. Г.Ф. Шершеневич, досліджуючи регулювання
дореволюційним законодавством цього інституту, зазначає, що питання про звільнення
особи, яка передала завдаток і втратила його від зобов’язання, залишається
відкритим, тобто чи припиняється зобов’язання боржника із втратою завдатку?
Учений наводить свої міркування щодо можливого вирішення цього питання: він розглядає
зобов’язання за договором найму, вважаючи, якщо наймач уклав договір найму
квартири на рік і передав її хазяїну завдаток, а потім знайшов сприятливіший
для себе варіант, то на розсуд хазяїна залежить, чи задовольнитися отриманим
завдатком, ачи наполягати на виконанні зобов’язання. Дослідник підкреслює, що
приєднанням завдатку до зобов’язального правовідношення останнє не змінюється,
а лише ускладнюється, а значить, право особи, яка отримала завдаток, не
зменшується, а збільшується внаслідок забезпечення зобов’язання. Хазяїн
квартири, задовольнившись завдатком, може вважати зобов’язання розірваним і
віддати її іншому наймачеві, а якщо квартира залишиться пустою, – наполягати на
сплаті орендної плати за весь обумовлений строк, зарахувавши при цьому
отриманий завдаток. Оскільки законодавство відповіді на це питання не дає, то з
урахуванням застосування завдатку на практиці Г.Ф. Шершеневич зазначав, що в
„житті практикується перший варіант, і той, хто отримав завдаток, вважає себе
задоволеним залишеною в його руках сумою” [12, с. 381]. Норми ЦУ щодо завдатку
без суттєвих змін були перенесені в ЦК 1922 р. , 1963 р. та 2003 р., а питання
стосовно долі зобов’язання в разі втрати завдатку або повернення його в
подвійному розмірі так і залишилося відкритим.
Пояснює такий стан речей,
на нашу думку те, що за радянських часів на практиці відбулося різке скорочення
застосування даного способу забезпечення. Постановою ВЦВК та РНК СРСР від 30
січня 1930 р. „ Про кредитну реформу” використання завдатків та авансів у відносинах
між соціалістичними організаціями було заборонено. Завдаток не міг видаватися
останніми й тоді, коли як виняток їм було дозволено надавати аванс. Як пояснює
О.С. Йоффе, така заборона пов’язана з тим, що завдаток здатен не лише забезпечувати
зобов’язання, а й спонукати до відмови від його виконання ціною втрати вже внесеної
грошової суми. А це протирічить неухильному слідуванню принципу реального
виконання в галузі господарських зобов’язань [5, с. 214]. Практично не
застосовувався цей спосіб забезпечення і у відносинах між організаціями і
громадянами. Лише ті з них, яким було дозволено брати участь у сфері зовнішньої
торгівлі, іноді виплачували й отримували аванси й завдатки при здійсненні
зовнішньоторгових операцій. Стаття 178 ЦК 1963 р. обмежила царину застосування
завдатку лише зобов’язаннями між громадянами та за їх участю. Але й тут він не
мав популярності: крім договорів найму дачних будинків та іноді купівлі житлових
будинків громадяни до завдатку майже не зверталися. Така практика не могла не
гальмувати розвиток цього інституту в теорії цивільного права.
На питання щодо
припинення зобов’язання втратою завдатку і сьогодні однозначної відповіді
немає. Якщо стосовно інших видів забезпечення виконання зобов’язань ми можемо,
проаналізувавши присвячені їм статті ЦК, дійти певного висновку, то стосовно завдатку
цього однозначно зробити неможливо. На практиці прийнято вважати, що втрата
останнього співпадає з припиненням зобов’язання, але закон не дає підстав для
такого висновку. Як указує В.А. Хохлов, завдаток у його значенні способу
забезпечення виконання зобов’язань, навпаки, як раз не застосовується, якщо
припиняється основне правовідношення [7, с. 86]. Дійсно, за ч. 3 ст. 571 ЦК в
разі припинення зобов’язання до початку його виконання або внаслідок
неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню. Зрозуміло, що він
тому й повертається, що немає самого забезпеченого правовідношення (нічого забезпечувати),
а відсутність економічних наслідків і просте повернення пояснюється тим, що ця
сума перестала виконувати функції завдатку. На нашу думку, законодавцеві не
слід у такому випадку застосовувати термін „завдаток”; дана сума так не може
називатися, оскільки вже не є останнім. Можливо, її слід назвати „переданою
сумою” або „переданою сумою як завдаток ” чи якось інакше, але ніяк не
„завдаток”. Т.О. Фадєєва, підкреслюючи справедливість положення
законодавства, яке належить до новел ЦК 2003 р. щодо повернення завдатку у
випадку припинення зобов’язання до початку його виконання або внаслідок
неможливості його виконання наголошує, що відсутність вини сторін і припинення
основного зобов’язання роблять безглуздим існування забезпечувальних
зобов’язань взагалі й завдатку, зокрема. Залишення завдатку у сторони, що його
отримала, призводило б до безпідставного її збагачення [3, с. 585].
На сторінках правової
літератури – дореволюційної й радянських часів – практично безроздільно
панувала точка зору, відповідно до якої завдаток може перетворюватися на відступне
(використовуватися як відступне). Підставою для такого твердження стала встановлена
законодавством можливість домовленістю сторін обмежити відповідальність за невиконання
зобов’язання сумою завдатку. Вважалося, що сплативши останній від зобов’язання
можна було відступитися. М. Пляніоль взагалі головне призначення завдатку
бачив у можливості відступитися від договору. Він писав:” Завдаток тепер уже не
відповідає його первісному призначенню. Створений з метою забезпечення
договору... завдаток тепер перетворився на засіб, що спрощує відступне”.
Проводячи розмежування між авансом і завдатком, учений наголошував, що передані
при авансі гроші зараховуються в суму, що належить сплаті, і зменшують борг
покупця, але не надають ні йому, ні продавцеві поєднаного із завдатком права
відступитися від договору [6, с. 519]. Про можливість сторін домовитися, щоб
відповідальність особи, яка відступає від договору, вичерпувалася розміром, що
дорівнює сумі завдатку, було відомо ще римським юристам. Завдаток, що відіграє
роль відступного, римляни називали arra poenitentialis.
О.С. Йоффе, констатуючи,
що завдаток не усуває права стягнути причинені невиконанням зобов’язання збитки
в тій їх частині, у якій вони не покриваються його сумою, зазначає, що
домовленістю сторін може бути встановлене інше ...Зокрема, що вони вправі домовитися
про обмеження відповідальності сумою завдатку без права на додаткову компенсацію
не відшкодованих цією сумою збитків. Такий завдаток, підкреслює вчений,
прийнято називати відступним, оскільки він становить собою ціну, сплативши яку,
від зобов’язання можна відступитися. При цьому О.С. Йоффе наголошує, що
перетворення завдатку на відступне послабляє його забезпечувальну дію, вводячи
відповідальність несправного контрагента в порівняно вузькі межі, що не завжди
досягають розміру фактичних збитків. Він підкреслює, що й саме прагнення сторін
наперед такі межі визначити свідчить, що вони не впевнені в бажаності
встановленого зобов’язання [5, с. 213].
Коментуючи ч. 2 ст. 571
ЦК, відповідно до якої сторона, винна в порушенні зобов’язання, має
відшкодувати другій збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість)
завдатку, якщо інше не встановлено договором, Н.С. Кузнєцова наголошує, що у
сторін є право зазначити в договорі положення, що втрату завдатку (повернення
його подвійної суми) слід вважати переданням відступного, яке припиняє
зобов’язання (ст. 600) [8, с. 408, 409]. На нашу ж думку, сторони в договорі
під „іншим” можуть установити не лише припинення зобов’язання сплатою завдатку
як відступного, що обмежує обсяг відповідальності винної в порушенні
зобов’язання сторони сумою завдатку, а й збільшення відповідальності. Так,
сторони в договорі можуть передбачити відшкодування збитків без урахування
розміру (вартості) завдатку, тобто втрату останнього винною стороною й відшкодування
нею збитків у повному обсязі, що, до речі, відповідає штрафній неустойці (ст.
624 ЦК), запровадженій законодавцем як основний вид при співвідношенні її зі
збитками. Можуть сторони в договорі передбачити також, що відповідальність
сторони, яка отримала завдаток, установлюється в розмірі сплати його подвійної
суми й відшкодування збитків у частині, що перевищує його однократну суму, та
ін. Законодавець завдяки введенню диспозитивного механізму стягнення неустойки
і сплати завдатку надав сторонам правовідношення можливості змінювати розмір
договірної відповідальності у бік як її збільшення (ч. 3 ст. 571 ЦК), так і
зменшення (ст. 624 ЦК).
Що ж до можливості
припинення зобов’язання завдатком, то слід підкреслити, що його втрата, як і
сплата неустойки, виступають формами (мірами) цивільно-правової договірної
відповідальності й встановлюються сторонами договірних відносин з метою забезпечення
виконання зобов’язання стимулюванням боржника до його належного виконання. Якщо
ж це не дало бажаного ефекту і боржник порушив зобов’язання, він втрачає
завдаток або сплачує неустойку, що є додатковим обтяженням до основного його зобов’язання,
яке має бути виконаним. Оскільки законом не встановлено інше, втрата завдатку
особою, яка його видала, або сплата його подвійної суми особою, яка його отримала,
вважаємо, не припиняють зобов’язання, забезпеченого завдатком, а значить, і не
звільняють указаних осіб від необхідності його виконання.
В.А. Хохлов правильно
зазначає, що з точки зору сьогоднішнього законодавства завдаток навряд чи можна
розглядати як відступне, при якому необхідна домовленість сторін щодо надання
певного блага саме „взамін виконання”, а безпосередньо відступне або домовленість
про нього служить підставою припинення зобов’язання. Дослідник підкреслює, що
метою завдатку є частковий платіж, посвідчення факту досягнення домовленості й
забезпечення зобов’язання, і тому основне зобов’язання після втрати завдатку
(або його повернення і додаткової сплати суми в розмірі завдатку чи його
вартості) „само по собі не припиняється; якщо ж і припиняється, то не в силу
завдатку, а з інших причин” [7, с. 85].
У той же час, як правильно,
з нашого погляду, зазначає О.А. Загорулько з посиланням на В.В. Вітрянського й
М.І. Брагинського, немає жодних перешкод для використання завдатку як
відступного (ст. 600 ЦК). Для цього необхідно, щоб сторони своєю домовленістю
(у тому числі й у тексті договору, який забезпечується завдатком) установили,
що їх зобов’язання може бути припинено наданням відступного замість його
виконання і що таким буде грошова сума (або рухоме майно), що внесено як
завдаток, або передача контрагенту грошової суми (рухомого майна), що становить
подвійну суму завдатку, якщо відступає від договору сторона, яка отримала
завдаток. У такому випадку контрагент сторони, яка використала своє право
відступитися, не матиме права вимагати відшкодування збитків, бо з передачею
відступного зобов’язання припиняється [10, с. 552]. Згідно зі ст. 600 ЦК зобов’язання
за згодою сторін припиняється внаслідок передання боржником кредиторові відступного.
Формою останнього можуть бути не тільки гроші чи інше майно, а й здійснення
боржником на користь кредитора певних робіт чи надання йому якихось послуг.
Згода на припинення зобов’язання переданням відступного може бути передбачена
сторонами заздалегідь (при укладенні ними договору) або досягнута у процесі
виконання зобов’язання, якщо вони дійдуть єдності про недоречність його виконання.
Згода сторін на припинення правового зв’язку між ними в такий спосіб знаходить
втілення в договорі, що укладається між ними. У ньому ж вирішуються й питання
про форму відступного, розмір, строки й порядок його передання (здійснення).
У зв’язку з
вищезазначеним, вважаємо, що має рацію Б.М. Гонгало, наголошуючи, що припинення
зобов’язання наданням відступного може мати місце лише за домовленістю сторін.
Щоб сума завдатку стала відступним, необхідно прийняти її саме як відступне стороною,
стосовно якої зобов’язання не виконано [2, с. 85]. Але далі дослідник зазначає,
що при прийнятті завдатку покупець виражає свою волю зарахувати його як
відступне і робить висновок, що сутність припинення зобов’язання втратою
завдатку наданням відступного полягає не в умові договору, що обмежує
відповідальність, а у волі сторін використати чи не використати суму завдатку
як відступне [2, с. 87]. На нашу думку, слід чітко розмежувати наявність
досягнення домовленості між сторонами зобов’язання щодо його припинення
наданням відступного, яким може виступати завдаток як передані гроші або інше
майно, і втрату завдатку боржником (а не його прийняття кредитором, яке вже
відбулося раніше) як міру (форму) цивільно-правової відповідальності за порушення
зобов’язання. За ст. 571 ЦК втрата завдатку або його повернення і додаткова
сплата суми в розмірі завдатку або його вартості є правовими наслідками
порушення зобов’язання, забезпеченого завдатком. Між тим, ураховуючи зазначене,
з нашого погляду, ст. 611 ЦК, яка перелічує правові наслідки порушення
зобов’язання, слід доповнити таким наслідком, як втрата завдатку або його повернення
і додаткова сплата суми в розмірі завдатку або його вартості. Надання ж відступного
– одна з підстав припинення зобов’язання, яке може мати місце виключно за домовленістю
сторін. Цивільно-правова ж відповідальність – це застосування до правопорушника
в випадку вчинення ним протиправних дій або бездіяльності, передбачених
договором чи законом, заходів державного примусу у виді додаткових
цивільно-правових обов’язків майнового характеру (санкцій) [9, с. с. 271].
Таким чином, якщо сторони своєю домовленістю в договорі про завдаток, який
повинен обов’язково укладатися в письмовій формі (ст. 547 ЦК), не передбачили
можливості припинення зобов’язання на випадок його порушення переданням
відступного у формі завдатку або не включили умову про це до основного договору,
втрата завдатку припиняти зобов’язання не може. Завдаток установлюється сторонами
для посвідчення укладення усного договору й забезпечення його виконання, а не з
метою припинення зобов’язання. Крім того, як правильно зазначає В.А. Хохлов,
кожен випадок надання відступного для кредитора неминуче буде означати програш
або в сумі, або в часі, або в іншому інтересі (наприклад, тому що змінюється
форма задоволення) [7, с. 87], а якщо втрата завдатку за загальним правилом не
припиняє зобов’язання, то навіщо кредиторові погоджуватися на зарахування
завдатку як відступного? У зв’язку із зазначеним, на нашу думку, ч. 2
ст. 571 ЦК необхідно доповнити положенням, відповідно до якого втрата завдатку
чи його повернення в подвійному розмірі й відшкодування збитків не звільняє боржника
від виконання зобов’язання в натурі, якщо інше не встановлено договором. За такого
формулювання у правовому механізмі завдатку чітко виділяється стимулююча
функція цивільно-правової відповідальності, що дозволяє застосовувати його для
забезпечення виконання зобов’язань, а сторонам одночасно надається можливість у
договорі зменшити розмір відповідальності, перетворивши завдаток на відступне,
чим припинити зобов’язання.
Якщо завдаток
застосовується як відступне, то у зв’язку з припиненням зобов’язання кредитор
не має права на відшкодування збитків, а саме це й передбачено законодавцем у
ч. 3 ст. 571 ЦК. У цій нормі завдаток сформульовано як форму (міру)
цивільно-правової відповідальності, застосування якої не припиняє, а обтяжує
існуюче зобов’язання. Таким чином, втрата завдатку, стягнення збитків і
виконання зобов’язання в натурі відповідають призначенню цивільно-правової
відповідальності. Сторони можуть припинити зобов’язання переданням відступного
незалежно від того, забезпечене воно завдатком чи ні. Відступним можуть бути
гроші, речі, у тому числі й передані як завдаток, що залежить виключно від волі
сторін.
Отже, завдаток може
встановлюватися сторонами з метою як забезпечення виконання зобов’язання, так і
визначення способу припинення зобов’язання.
Неустойку і завдаток
прийнято відносити до забезпечувальних мір, які одночасно є мірами
цивільно-правової відповідальності [1, с. 484; 10, с. 33; 11, с. 662].
Забезпечувальний механізм завдатку зводиться до того, що сторона, яка
відповідає за порушення зобов’язання, несе майнові втрати в розмірі суми
завдатку. Завдаток у даному випадку дуже походить на штраф, а точніше, на
залікову неустойку, оскільки, втративши завдаток, порушник повинен відшкодувати
іншій стороні збитки із зарахуванням суми завдатку.
У разі застосування
сторонами завдатку як відступного зобов’язання припиняється і ні про яке
додаткове майнове обтяження винної сторони не йдеться. У цьому разі сторони
обмежують відповідальність за порушення зобов’язання втратою завдатку,
визначивши його відступним, а значить відшкодування збитків не відбувається.
Від домовленості сторін і
залежить застосування завдатку як відступного, тобто припинення зобов’язання
переданням завдатку, а не забезпечення його виконання. Саме сторонам договору
належить право припинити зобов’язання чи вимагати примусового застосування щодо
порушника мір відповідальності. Наприклад, від волі сторін залежить, чи можуть
бути стягнення неустойки і втрата завдатку мірами цивільно-правової відповідальності,
ачи сплата неустойки й передання завдатку припинять зобов’язання у виді
відступного.
Список
літератури: 1. Брагинский
М.И., Витрянский В.В. Договорное право: Кн. I : Общие положения: – Изд.
3-е, стереотип. – М.: Статут. – 2001. – 848 с. 2. Гонгало Б.М. Учение об обеспечении обязательств. – М.: Статут,
2002. – 222 с. 3. Гражданское право:
Учебник: Ч. I: Изд. 2-е, перераб. и доп. / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. – М.: Проспект, 1997. – 600 с. 4. Гражданское Уложение: Проект Т. II.
– Спб.: Изд. кн. магаз. “Законоведение “ , 1910. – 1362 с. 5. Йоффе О.С. Избранные
труды: В 4-х т. – Т.III: Обязательственное право. – СПб.: Юрид. центр Пресс,
2004. – 837 с. 6. Пляниоль М. . Курс французского
гражданского права: Ч. II: Договоры. – Спб.: Изд. тип. С. Панского, 1911. – 976
с. 7. Хохлов В.А. Обеспечение исполнения обязательств: Учеб. пособ. –
Самара: Самарск. гос экон. акад., 1997. – 100 с. 8. Цивільний кодекс України: Наук.-практ. коментар/ За ред. розроб.
проект. ЦКУ.– К.: Істина, 2004. – 928 с. 9.
Цивільне право України: Підручник: У 2-х т. – Т. 1 / За заг. ред В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л.
Яроцького.– К.: Юрінком Інтер, 2004. – 480 с. 10. Цивільне право України: Підручник: У 2-х т. – Т.2 / За заг. ред
В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої,
В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 552 с. 11. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. – Кн. 1 / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.:
Юрінком Інтер, 2002. – 720 с. 12. Шершеневич Г.Ф. Курс гражданского права.
– Тула: Автограф, 2001. – 720 с.
Надійшла
до редакції 20.12.2006 р.
УДК 347.94 В.В. Масюк, аспірант
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ЩОДО СУТНОСТІ ОБСТАВИН, ЯКІ НЕ ПІДЛЯГАЮТЬ
ДОКАЗУВАННЮ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ
На сучасному етапі розвитку юридичної
науки проблеми, пов’язані з окресленням основних концептуальних засад теорії
доказування в цивільному процесуальному праві, виникають у зв’язку з браком відповідних
положень у правовій доктрині України, які відповідали б вітчизняним реаліям
змагального процесу. Наслідком цього є хибне розуміння цивільно-процесуальної
практики, яка через відсутність теоретичних досліджень у цій сфері намагається
стати штучним замінником науково обгрунтованих уявлень про названі правові
явища. Саме від грамотного вирішення питань теорії доказування в цивільному
судочинстві залежить правильність постановлення рішення судом у конкретній
справі.
На даний момент у науці
цивільного процесуального права стосовно теорії доказування не спостерігається
ні єдності думок, ні визначеності формулювань. Зважаючи на цю обставину,
пріоритетним, на наш погляд, повинно бути доктринальне опрацювання основних
концептуальних положень зазначеної теорії, що вимагає ретельного аналізу й поглибленого
дослідження вказаної проблематики всією процесуальною наукою з урахування
реального вітчизняного й зарубіжного досвідів.
Вагомий внесок у розробку деяких
аспектів обставин, що не підлягають доказуванню, внесли такі вчені, як К.С.
Юдельсон [17], О.П. Клейнман [8], Л.П. Смишляєв [14], Я.Л. Штутін [15],
С.В. Курильов [10], С.В. Васильєв [2] та ін.
Мета статті полягає в тому, щоб
сфокусувати увагу наукової думки на концептуальних засадах побудови доказування
в цивільному судочинстві України. Зауважимо, що деякі питання мають дискусійний
характер, що, у свою чергу, зумовлено складністю й багатогранністю
розглядуваної проблематики, а також останніми змінами в національному законодавстві.
Для з’ясування кола
фактів, що входять до предмета доказування, необхідно передусім вичленити ті
обставини, які його не потребують. Лише правильно відокремивши ці дві категорії
обставин, можна дати відповідь на запитання, що ж все-таки слід довести по
справі.
В епоху становлення й
розвитку науки цивільного процесу І.Є. Енгельман до фактів, що не підлягають
доказуванню, відносив: 1) законні передбачення; 2) загальновідомі факти; 3)
обставини, визнані сторонами; 4) факти, що обґрунтовують вимоги сторони, які
інша сторона залишила без спростування; 5) факти за якими надання доказів неможливе
[16, с. 234].
Учені радянського періоду
до фактів, що не потребують доказування, відносять загальновідомі,
преюдиціальні і презюмовані факти [8, с. 47]. К.С. Юдельсон відніс до них
безспірні, загальновідомі, преюдиціально встановлені, а також факти, що
підпадають під дію презумпції [17, с. 190]. Л.П. Смишляєв указує, що не
підлягають доказуванню загальновідомі факти, відомі суду, й ті, доказування
яких у силу закону й за наявності певних умов не є необхідними, тобто
преюдиціально встановлені факти [14, с. 20].
Стаття 61 Цивільного
процесуального кодексу (далі – ЦПК) дає перелік обставин, які можуть бути
покладені в основу рішення по справі і які не підлягають доказуванню: 1) обставини,
визнані особами, які беруть участь у справі; 2) обставини, які суд визнав загальновідомими;
3) преюдиціально встановлені факти [4; 2004. – №40-42. – Ст. 492]. Слід зазначити,
що Кодекс адміністративного судочинства (далі – КАС) майже дослівно дублює
перелік таких обставин [4; 2005. – № 35-37. – 446]. А Господарський
процесуальний кодекс (далі – ГПК) включає до них факти, які відповідно до закону
вважаються встановленими [4; 1992. – № 6. – 56]. За ч. 5 ст. 35 ГПК, вони можуть
бути спростовані в загальному порядку. Іншими словами, норми господарського
процесуального законодавства, на відміну від норм, регулюючих цивільне й
адміністративне судочинство, прямо вказують на існування презумпцій в
господарському процесі. Як бачимо, відмінності в переліку оставин, що не
потребують доказування в процесуальних кодексах України, є наслідком різного
розуміння їх місця у предметі доказування.
Під загальновідомими
фактами маються на увазі факти, відомі широкому колу людей, у тому числі суддям
та особам, які беруть участь у справі. Дані факти не потребують доказування в
силу того, що в цьому немає необхідності. Зазвичай же як сторони, так і суд
щодо існування таких фактів висловлюються однаково. Труднощі, що виникають у визначенні
загальновідомих обставин, пов’язані перш за все з їх відносним характером. Ось
чому формулювання розглядуваного поняття К.С. Юдельсоном (він стверджує, що загальновідомі
факти – це ті, що мають широку відомість, від доказування яких суд за ознакою
загальновідомості звільняє [17, с. 218]), є не зовсім вдалим і коректним,
оскільки робиться „коло у визначенні” [8, с. 53].
Передусім у випадку
визнання певних фактів загальновідомими слід ураховувати територіальну
(просторову) й часову обмеженості, а також обмеженість за колом осіб, яким такі
факти відомі. Їх відносний характер обумовлює необхідність відображення судом у
матеріалах справи загальновідомість певного факту [14, с. 18]. Таким чином, у
рішенні суду повинно бути зафіксовано, що той чи інший факт є загальновідомим.
У випадку звернення особи до суду із заявою про визнання певних фактів
загальновідомими, віднесення їх до вищеназваних можливо констатувати й ухвалою
суду [17, с. 216].
Якщо стосовно
загальновідомих обставин у доктрині цивільного процесуального права існує певна
одностайність щодо місця цих фактів у теорії доказування, то з приводу тих, що
визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, такого
стверджувати, на жаль, не можна. Такі обставини в цивільно-процесуальній науці
також ще називають безспірними [3, с. 241]. Проте під останніми також можуть
матися на увазі або факти визнані, або визнані й неоспорювані сторонами, або не
підлягаючі доказуванню. Таке твердження ґрунтується на різному змісті, який
вкладається в поняття “безспірний факт”. Як бачимо, серед науковців існує
розуміння безспірних фактів у широкому й вузькому сенсі.
На запитання про
можливість відносити неоспорювані факти до безспірних К.С. Юдельсон дає
негативну відповідь. Зокрема, вчений зазначає, що в цивільному процесі не передбачено
надання пасивній поведінці сторони юридичного значення, бо вона не створює презумпції
проти неї (наприклад, презумпція, що сторона, яка не оспорює позов, визнає
його). Хоча, як зазначає правознавець, виняток становить неявка до суду. Ось
чому неоспорюваність, мовчання не є визнанням факту, а значить, і не створює
існування факту безспірного.
Безспірність факту
базується на активній, прийнятій судом заяві особи, яка бере участь у справі.
Визнання обставин, на яких ґрунтуються вимоги, і заперечення сторони з метою подальшого
звільнення від доказування їх, повинно бути занесено до журналу судового засідання
або викладено в письмовій формі й залучено до матеріалів справи. За дотримання
таких умов установлення того чи іншого факту й покладення його в основу рішення
по справі може відбутися без дослідження доказів, які його підтверджують.
Свого часу Я.Л. Штутін
говорив про судове визнання, як про вид пояснення сторін. Учений не вважав за
можливе робити висновок, що безспірність факту автоматично виключає його з
предмета доказування, оскільки пояснення сторін, у тому числі й коли вони
співпадають за змістом, є засобом доказування [15, с. 55, 56]. Л.П. Смишляєв,
досліджуючи визнані обставини, також не вважав їх розпорядчими діями сторони, а
говорив про них, як про доказ. Останній, у свою чергу, має іншу характеристику,
ніж розпорядчий акт особи, яка бере участь у справі [14, с. 21]. Відповідно, як
наголошує правознавець, не слід розглядати визнані обставини крізь призму тих,
що не входять до предмета доказування, бо це необхідно робити при дослідженні
окремих видів доказів.
Слід звернути увагу на
те, що в чинному ЦПК України спостерігається певне протиріччя між статтями 59,
61, і 62. На сьогодні склалася ситуація, коли закон у ст. 59 ЦПК прямо вказує,
що пояснення сторони є засобом доказування, лише коли вона допитана як свідок.
А тому постають запитання: під яким кутом зору слід розглядати обставини, визнані
сторонами, які допитані як свідки, і сторонами, які не допитані як такі? Чи
треба вважати доказом визнання обставин стороною, яка допитана як свідок, і не
виключати їх з предмета доказування? Чи можна визнання обставин стороною, яка
не допитана як свідок, вважати розпорядчим актом з відповідним виключенням їх з
предмета доказування?
Вважаємо, що визнання
обставини за будь-яких умов не є доказом, оскільки тоді з урахуванням правила,
закріпленого в ч. 1 ст. 61 ЦПК, потрібно буде визнати прерогативу одних доказів
над іншими, що відповідно до вимог ст. 212 ЦПК є неприпустимо, бо жоден доказ
не має для суду заздалегідь установленого значення. Визнання є розпорядчим
актом осіб, внаслідок якого визнані обставини не потребують доказування.
К.С.
Юдельсон вдало підмітив, що природа визнання фактів визначається з урахуванням
таких наріжних принципів цивільного процесуального судочинства, як
диспозитивність і гласність. Зокрема, за радянських часів нічим не зумовлене
визнання як розпорядчий акт особи, яка бере участь у справі, було виключено
[17, с. 199].
Одним
з перших питань за можливості віднести визнані обставини до не потребуючих доказування
повинно бути питання суб’єктів визнання. Особливе місце в теорії доказування
займає місце визнання певних фактів одним із процесуальних співучасників або
третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору. Щодо цього
більшість учених сходяться на думці, що визнання певних фактів одним(и) з
відповідачів і заперечення іншим(и) не є безумовною підставою для суду робити
висновок, що всі співвідповідачі згодні із зазначеним фактом. Однак, якщо
К.С. Юдельсон мотивує це тим, що визнання факту одним із співучасників має
бути зроблено з урахуванням усіх інших обставин справи, прийняте судом, і лише
стосовно особи, яка визнає його існування [17, с. 203], то для В.Л. Ісаченка це
зумовлено тим, що кожен зі співучасників має неоспорюване право розпоряджатися
своїми процесуальними правами на власний розсуд, однак воно належить особі
доти, доки нею не порушуватиметься право інших, а поступитися своїм правом на
шкоду як собі, так і іншим – це є акт нікчемний [7, с. 654]. Визнання певних
фактів представником сторони, третьої особи, прокурором необхідно вирішувати з
огляду на міркування, що суб’єкт визнання повинен бути учасником тих
правовідносин, які він має намір посвідчити, а це певною мірою позбавляє
названих осіб визнавати відповідні факти.
Таким
чином, на даний час, обставини, визнані сторонами, яких не допитано як свідків,
мають вважатися безспірними, а значить, незважаючи на вимоги ст. 62 ЦПК, а з
урахуванням ст. 61 ЦПК вони можуть бути покладені в основу рішення. Водночас
зауважимо, що зазначене питання все ж таки потребує спеціального дослідження.
Розглядаючи преюдиціальні
факти як одну з підстав звільнення від доказування, слід наголосити на тому, що
таке звільнення залежить не від суддівського погляду, а від вимог закону
стосовно обов’язковості врахування таких фактів під час вирішення справи по
суті. Для визнання факту преюдиціально встановленим суд потребує відповідного
підтвердження, яким є копія судового рішення чи вироку суду. Деякі вчені
вважають судове рішення преюдиціального характеру письмовим доказом [9, с. 20].
Звідси робиться висновок, що звільнення преюдиціальних фактів від доказування
не виключає їх з предмета доказування, оскільки надання особами, які беруть
участь у справі, копії рішення суду є діяльність по доказуванню.
У той же час копію вироку
чи рішення не можна вважати доказом, що підтверджує чи спростовує певний факт:
адже, перевіряючи їх і долучаючи до матеріалів справи, суд з’ясовує не сам
факт, а лише ту обставину, що винесені рішення, вирок вступили в законну силу і
що ними встановлено факт, який цікавить суд. Якщо прийняти рішення чи вирок доказом
певного факту, необхідно визнати, що цей доказ є суворо формальним і не
підлягає оцінці суду за власним переконанням, а це, у свою чергу, суперечитиме
основним засадам теорії доказування [12, с. 136].
Преюдиціальний характер
вироку суду не поширюється на звільнення від доказування розміру позовних
вимог. Передусім це випливає з того, що звільняються від доказування факти.
Нинішній стан
законодавчого закріплення презумпцій дає підставу до постановки питання
стосовно того, чи звільняються від доказування презюмовані факти. Відповідаючи
на нього, треба враховувати, що теорія механізму поєднання процесу з
матеріальною стороною правової системи є обов’язковим компонентом загальноправової
процесуальної теорії [13, с. 121]. Вважаємо, потрібно виходити з позиції
визнання похідного характеру процесуального права від матеріального [7, с.
218].
Отже, презумпції в
матеріальному праві однаково стосуються і процесуального, і матеріального права,
а тому презумпції в цивільному судочинстві зафіксовані нормами цивільного
права. Незважаючи на те, що презюмовані факти не передбачені ст. 61 ЦПК, зазначимо,
що вони є категорією, якою оперує й цивільне процесуальне право. Крім того,
невключення їх до ст. 61 ЦПК можна також пояснити й тим, що останнім часом у
науці цивільного процесу, коли йдеться про презумпції, говорять передусім про
відповідний розподіл обов’язків по доказуванню [1, с. 35]. Інакше кажучи,
наголошується на тому, що презюмовані факти не звільняють від доказування, а
лише розподіляють між особами, які беруть участь у справі, тягар доказування.
Якщо спиратися на цю позицію, то презюмовані факти мають входити до предмета
доказування й вимагати останнього, а тому говорити про них в ст. 61 ЦПК
непотрібно.
Виходячи з викладеного,
вважаємо, що за загальним правилом презюмовані факти включатися до предмета
доказування не повинні. Однак не належать вони до нього, доки протилежна
сторона не зробить намір спростувати ці факти. Іншими словами, певною мірою презумпція
має двоїстий характер: розподіляє обов’язки по доказуванню і припускає
існування фактів, які згідно із законом є встановленими Цією тезою підтримуємо
думку щодо зазначеного деяких вітчизняних фахівців у сфері цивільного процесу
[11, с. 57].
На підставі наведених
міркувань можна зробити висновок, що на даний момент існування в цивільному
судочинстві обставин, які не потребують доказування, є виправданим. Інститут
презюмованих фактів є складником доказування в цивільному процесі. Існування
однакового підходу в законодавчому закріпленні зазначених обставин у цивільному,
господарському, й адміністративному судочинствах, а також відповідні
науково-теоретичні дослідження дають привід порушувати питання стосовно
можливості створення єдиного процесуального кодексу.
Список літератури: 1. Баулин О.В. Бремя доказывания при
разбирательстве гражданских дел: Автореф. дис. ... д-ра. юрид. наук: 12.00.15.
– М., 2005. – 43 с. 2. Васильєв С.В., Ніколенко Л.М.
Доказування та докази у господарському процесі України: Монографія. – Х.:
Еспада, 2004. – 192 с. 3. Васьковский Е.В. Учебник гражданского
процесса / Под ред. и с предисл. В.А. Томсинова. – М.: Зерцало, 2003. – 464 с. 4. Відомост. Верховної Ради України 5. Горшенев В.М. Способы
и организационные формы правового регулирования в социалистическом обществе. –
М.: Юрид. лит., 1972. – 256 с. 6. Жеребкін В.Є. Логіка: Підручник для
юрид. вузів і фак. – 2-е вид., стереотип. – Х.: Основа; К.: Знання, 1998. – 256
с. 7. Исаченко В.Л. Гражданский процесс: Практ. комментар. на 2-ю кн.
Устава гражд. Судопроизводства. – Т. 2. – Минск, 1891. – 1024 с. 8. Клейнман А.Ф.
Основные вопросы теории доказательств в советском гражданском процессе. –
М.-Л.: Изд-во. АН СССР, 1950. – 70 с. 9.
Клинова Е.В. Проявление законной силы
судебного решения: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.15. – М., 2004. –
29 с. 10. Курылев С.В. Обьяснения сторон как доказательство в советском
гражданском процессе. – М.: Гослитюриздат, 1956. – 190 с. 11. Луспеник Д.Д.
Застосування у судовій практиці доказових презумпцій та фікцій у системі розподілу
обов’язків з доказування за новим ЦПК України // Право України. – 2005. – № 8.
– 56-60 с. 12. Мамницкий В.Ю. Принцип состязательности в гражданском
судопроизводстве: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03. – Х., 1995. – 177 с. 13. Протасов
В.Н. Основы общеправовой процесуальной теории. – М.: Юрид. лит., 1991. –
145 с. 14. Смышляев Л.П. Предмет доказывания и распределение обязанностей по
доказыванию в советском гражданском процессе. – М.: Изд-во МГУ, 1961. – 48 с. 15. Штутин
Я.Л. Предмет доказывания в советском гражданском процессе. – М.:
Гослитюриздат, 1963. – 187 с. 16. Энгельман И.Е. Учебник руского
гражданского судопроизводства. – Изд. 2-е и доп. – Юрьевъ, 1904. – 459 с. 17. Юдельсон
К.С. Проблема доказывания в советском гражданском процессе. – М.: Гослитюриздат,
1951. – 296 с.
Надійшла до редакції
18.10.2006 р.
УДК 347.133.22 Р.І.
Таш’ян, аспірант
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
МІСЦЕ ОДНОСТОРОННІХ ПРАВОЧИНІВ
У СИСТЕМІ ЮРИДИЧНИХ ФАКТІВ
Одна з найважливіших
категорій цивільного права – це правочин. Саме він є найпоширенішею підставою
виникнення цивільних прав та обов’язків, тобто видом юридичних фактів. У свою
чергу, правочини теж поділяються на види – односторонні, двосторонні й багатосторонні.
Більшість із них – це двосторонні й багатосторонні. Однак це не нівелює ролі односторонніх
правочинів, значення яких сьогодні зростає. Якщо в радянські часи вирішальна
роль належала зобов’язанням, що виникали з адміністративних (планових) актів та
укладених на їх основі договорів [3, с. 19], то за сучасних умов у центрі уваги знаходиться самостійний
суб’єкт, який може здійснювати свої права на власний розсуд, без дозволу держави.
Односторонні правочини є засобами реалізації прав. За їх допомогою
заінтересована особа може реалізувати свої права й законні інтереси самостійно,
без іншого суб’єкта.
Метою даної статті є дослідження
проблеми визначення місця односторонніх правочинів у системі юридичних фактів.
Для цього необхідно розкрити ознаки останніх, указати критерії їх класифікації
й порівняти односторонні правочини з іншими видами юридичних фактів.
Показовим є те, що
розвиток теорії юридичних фактів пов’язано саме з цивільним правом. Їх
досліджували О.О. Красавчиков [7], В.І. Синайський [11], Р.О. Халфіна [13],
Г.Ф. Шершеневич [14]. Російській юридичній науці того часу було відомо й
поняття «фактичний (юридичний)
склад». Як зазначав В.І.
Синайський, «юридичні наслідки настають зазвичай не в силу одиничних юридичних
фактів, а внаслідок цілої сукупності їх – юридичного складу правовідносин» [11,
с. 143]. У сучасній юридичній доктрині питання односторонніх правочинів було
окремим предметом дослідження (Є.М. Денисевич [1], І.В. Спасибо-Фатєєва [12])
або ж розглядалося в контексті інших проблем (В.М. Ігнатенко [6], М.В. Кротов
[9]).
Корені поняття «юридичний
факт» сягають у глибину історії юридичної науки. Уже в римському праві
розрізняли декілька підстав виникнення правовідносин. В Інституціях Гая їх
чотири: контракт, квазі-контракт, делікт, квазі-делікт. Пізніше стали виділяти
п’яту підставу – односторонній правочин. Вирізнялися також строки, підстави
укладення і припинення шлюбу, переходу речей у спадок та інші юридичні факти.
Безперечно, така велика кількість їх видів потребувала певної систематизації,
класифікації. Однак загального поняття «юридичний факт» римські юристи не
сформулювали. Вважається, що його запровадив В. Савін’ї, який уперше визначив,
що юридичні факти – це події, що викликають виникнення або припинення правовідносин
[5, с. 5].
Як зазначав І.Б.
Новицький, чисельні факти, що
зустрічаються в житті, можна поділити на дві категорії залежно від того, чи
пов’язують норми права з даними фактами ті чи інші юридичні наслідки, ачи жодних
юридичних наслідків для даного факту норми права не встановлюють. Факти, з якими норми права пов’язують
певні юридичні наслідки, називаються юридичними,
а з якими вони жодних юридичних наслідків не пов’язують, вважаються юридично байдужими фактами [10, с. 7].
Схожих поглядів дотримувався В.І. Синайський, зауважуючи, що сама по собі жодна
обставина не може викликати юридичних наслідків, якщо за такою обставиною право
не визнає властивості їх викликати. Науковець визначав юридичний факт як
будь-яку обставину, за якою визнається правом властивість викликати в
цивільному обороті юридичні наслідки, тобто виникнення, зміну і припинення правовідносин
[11, с. 143]. Цим ознакам повною мірою відповідає односторонній правочин, за
яким визнається здатність створювати, змінювати чи припиняти цивільні права й
обов’язки.
Р.О. Халфіна
характеризувала юридичний факт переважно як акт поведінки, який по волі особи
чи незважаючи на неї приводить у дію механізм правового регулювання. Це
поняття, на її думку, наповнює конкретним змістом установлені нормою загальні й
абстрактні права й обов’язки [13, с. 286, 287]. Так, особа, вчиняючи публічну
обіцянку винагороди без оголошення конкурсу (односторонній правочин),
конкретизує положення ст. 1144 ЦК України, визначаючи результат (передання інформації, знайдення
речі, фізичної особи тощо).
На сьогоднішній день
сформовано наукове бачення системи юридичних фактів. В основу класифікації
покладено три взаємозумовлені ознаки. Перша – це «вольовий» критерій, згідно з яким поряд з односторонніми
правочинами існують інші юридичні факти, що залежать від волі людини й
об’єднуються поняттям «дія». На відміну від них, події – явища природи,
виникнення й розвиток яких не залежить від волі і свідомості людини. Серед
юридичних фактів у самостійну групу виділяють строки, особливість яких полягає
в тому, що вони встановлюються волею осіб, однак спливають поза волею,
об’єктивно. Суттєвою ознакою також є неминучість
їх настання, на відміну від дій і подій.
Друга ознака – правомірність або неправомірність дій. Односторонній правочин має відповідати приписам правових норм, у ньому виражається
правомірна поведінка. Його зміст не повинен суперечити актам цивільного
законодавства, моральним засадам суспільства. Неправомірні дії суперечать
правовим приписам. Ми погоджуємося з точкою зору О.Л. Зайцева, що слід
розрізняти поняття «правомірні» і «законні» дії [2, с. 290]. Ось чому
правомірність такого правочину не тільки слід оцінювати з позицій формальної
відповідності законодавству, а й враховувати, чи не суперечить вона «духу
права», правовим принципам. Ця вимога набуває актуальності при застосуванні ст.
6 ЦК, яка надає можливість здійснювати односторонні правочини, не передбачені
актами цивільного законодавства.
Третя ознака – спрямованість волі особи. Воля особи в
юридичних вчинках спрямована на інтереси й цілі, що лежать поза сферою права.
Юридичні вчинки викликають правові наслідки незалежно від того, усвідомлював чи
ні суб’єкт їх правове значення, бажав чи не бажав настання правових наслідків.
Односторонні правочини належать до
дій, прямо спрямованих на досягнення правового результату. На противагу
юридичним вчинкам такі дії охоплюються поняттям «юридичні акти». Здійснюючи односторонні правочини, суб’єкти
цивільного права створюють, змінюють, припиняють правовідносини для себе або
для інших суб’єктів, маючи це за мету. Відповідно, для їх учинення особа повинна
мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, в той час як юридичний вчинок
може здійснити й малолітній.
У радянській
цивілістичній літературі категорія «юридичний вчинок» була запропонована М.М.
Агарковим, з думкою якого щодо неї, не всі погоджувалися. Так, І.Б. Новицький зауважував,
що це поняття не можна назвати придатним: термін «вчинок» у більшості випадків
є синонімом слову «дія» і не виявляє відмінності подібного роду правомірної дії
від правочину. У даному випадку доводиться задовольнятися загальним (і, звичайно
ж, недостатньо зрозумілим) тлумаченням – «інші правомірні дії» [10, с. 14]. Видається, що термін «юридичний вчинок» все ж таки
дозволяє підкреслити специфіку цієї категорії серед інших юридичних фактів,
зокрема, дій.
На думку деяких
дослідників, відмінність юридичних вчинків від юридичних актів полягає також у
соціальному значенні. За образним висловленням В.Б. Ісакова, якщо вчинки за
своїм змістом – «згустки» минулої, вже закінченої діяльності, то акти
становлять собою дії, «перекинуті в майбутнє». Якщо вчинки, як правило, є
поведінкою матеріально-перетворюючого характеру, то акти – це дії, насичені
соціальною інформацією. Їх призначення – упорядкувати, організувати, ввести в
певні рамки майбутню діяльність [5, с. 33]. Наприклад, особа видає довіреність (учиняє
односторонній правочин) з метою визначити повноваження представника.
Отже, односторонні
правочини належать до юридичних актів. Як зазначав В.І. Синайський, для
визнання юридичного факту правочином не вимагається обов’язково, щоб волевиявлення
було спрямовано безпосередньо на ті юридичні наслідки, які саме бажає особа.
Юридичний правочин тягне й ті наслідки, які вона не передбачала, бо вони настають
в силу об’єктивного права [11, с. 144].
О.О. Красавчиков поділяв
юридичні акти на цивільно-правові (правочини), адміністративно-правові, судові,
сімейно-правові, а юридичні вчинки – на матеріальні й нематеріальні [7, с. 82]. І.Б. Новицький підтримав цю класифікацію, за винятком
останньої її частини, – з приводу поняття «юридичні вчинки»: він не вбачав
необхідності розрізняти серед них матеріальні й нематеріальні [10, с. 14, 15].
Р.О. Халфіна за критерій класифікації юридичних актів вважала характер дії [13, с. 291].
Як бачимо, поряд з
правочинами (в тому числі й односторонніми) існують інші види юридичних актів.
Перш за все можна назвати акти органів
влади (адміністративні), які є актами ненормативного характеру. На критерії
розмежування понять «адміністративний акт» і «правочин» указав ще О.С. Йоффе. Підкреслимо, що внаслідок того, що
кількість одноособових адміністративних актів переважає, особливо важливо
відмежовувати їх саме від односторонніх правочинів. По-перше, суб’єктом видання
адміністративного акта може бути тільки орган державної влади або орган
місцевого самоврядування, в той час як правочини можуть здійснювати будь-які
учасники цивільних відносин, у тому числі й органи влади, які також можуть
брати участь у цивільних відносинах, укладати правочини (статті 167-176 ЦК). Як
вбачається, сьогодні цей критерій можна доповнити вказівкою на інтерес – публічний (для адміністративного акта) і
приватний (для правочину). По-друге,
адміністративні акти породжують не тільки цивільні, а й адміністративні
правовідносини, правочини ж викликають тільки цивільно-правові наслідки.
По-третє, орган, що видав адміністративний акт, сам не стає учасником цивільних
правовідносин, що породжуються цим актом, тоді як особа, здійснивши правочин,
стає таким учасником [4, с. 251].
Ще одним видом юридичних
актів є судові акти. Оскільки
односторонні правочини й рішення, ухвали, постанови суду мають небагато схожих
рис (хоча для всіх характерним є саме одноособове волевиявлення), не будемо
вдаватися до дискусій, що мали місце в минулому, стосовно визнання судового
рішення юридичним фактом [7, с. 134]. Фактично перша і третя названі нами відмінності
адміністративних актів від правочинів відрізняють і судові акти. Зауважимо
лише, що рішення, винесені судом при застосуванні способів захисту цивільних
прав та інтересів (ст. 16 ЦК), будуть юридичними фактами, оскільки змінюють
(припиняють) правовідносини. Ще більш помітно ця риса виявляється при винесенні
рішення в порядку окремого провадження (приміром, при оголошенні фізичну особу
померлою).
Отже, ознаками одностороннього
правочину як юридичного факту є воля,
правомірність і спрямованість на виникнення юридичних наслідків.
Порівняємо тепер
односторонній правочин з іншими правочинами. Як уже зазначалося, вони можуть
містити вираження волі як однієї, так і кількох сторін, причому воля кожної з
них узгоджена з волею інших. За цією ознакою (виражається воля однією стороною
чи декількома) розрізняють правочини односторонні, двосторонні й
багатосторонні. Одностороннім є правочин, що містить вираз волі лише однієї
сторони. Так, заповіт вважається складеним, як тільки заповідач висловив у
ньому належним чином свою волю. Закон нікого не зобов’язує використовувати
право на отримання майна, що було заповідане, і не примушує до прийняття
спадщини. Між тим, якщо особа, вказана у заповіті як спадкоємець, не прийме
спадщину, заповіт не отримає реального значення, не буде приведений до виконання,
не буде здійснений. У цьому сенсі наступне вираження волі спадкоємця прийняти
спадщину має значення необхідного припущення для того, щоб воля заповідача була
виконана. Але це не дає підстав стверджувати, що заповіт – це двосторонній
правочин. При такому його розумінні вийшло б, що перед нами двосторонній
правочин, у якому інша сторона (яка висловлює волю прийняти заповідане майно)
може висловити волю (з юридичною силою) тільки після смерті першої сторони
(заповідача). Штучність такої конструкції очевидна. Наступне вираження волі
спадкоємця прийняти спадщину має суттєве значення, але воно є новим (теж
одностороннім) правочином, окремим від заповіту. Ось чому можемо стверджувати,
що заповіт – правочин односторонній. Таким же правочином є й відмова від
спадщини.
Важливим є запропонований
В.І. Синайським поділ односторонніх правочинів на ті, що потребують їх
прийняття іншою стороною (наприклад, заповіт), і ті, що не потребують цього. На
думку науковця, лише останні правочини є суворо односторонніми, оскільки не передбачають
згоди іншої сторони (публічна обіцянка винагороди) [11, с. 161].
Слід відзначити особливий
погляд на односторонні правочини Р.О. Халфіної, яка використовувала цей
термін як охоплюючий не тільки правочини цивільного права, а й процесуальні дії
й деякі інші акти розпорядження своїми правами [13, с. 292]. Безумовно, одноособові
акти існують не тільки в цивільному праві. Що ж стосується актів розпорядження
своїми правами, то вони можуть бути предметом окремої публікації.
Підсумовуючи викладене,
ще раз наголосимо, що в основі поділу правочинів на односторонні, двосторонні й
багатосторонні лежить критерій волі. Для здійснення одностороннього правочину
достатньо волевиявлення однієї особи, для вчинення двостороннього або
багатостороннього правочину необхідне волевиявлення декількох осіб. Розмежування
двосторонніх та багатосторонніх правочинів має свої особливості, що потребують
окремого дослідження.
Таким чином, у даній
статті зроблено аналіз ознак односторонніх правочинів, що відрізняють їх від
інших юридичних фактів. Виходячи з наведених міркувань, можемо запропонувати
визначення односторонніх правочинів: це вольові, правомірні, спрямовані на настання
правових наслідків юридичні факти, що містять волевиявлення лише одного
суб’єкта, який прагне реалізувати свій приватний інтерес. Такий підхід не
означає заперечення дефініції одностороннього правочину, закріпленої у ч. 3 ст.
202 ЦК, бо це авторське формулювання характеризує односторонні правочини з
урахуванням їх місця в системі юридичних
фактів.
Список літератури: 1. Денисевич Е.М. Односторонние сделки в наследственном праве // Рос. юрид. журн.– 2001.– № 2.– С. 79-85. 2. Зайцев
О.Л. Поняття та ознаки правочинів // Вісн. Нац. ун-ту внутр. справ.– Вип.
32. – Х,: НУВС, 2006.– С. 288-292. 3. Иоффе О.С. Обязательственное право. – М.: Юрид. лит., 1975.– 880 с. 4. Иоффе О.С. Советское гражданское право.– М.: Юрид. лит., 1967.– 494 с. 5. Исаков В.Б. Юридические факты в советском праве.– М.: Юрид. лит., 1984.– 145 с. 6. Ігнатенко В.М.
Односторонні правомірні дії як підстави виникнення позадоговірних зобов’язань
за Цивільним кодексом України // Державне будівництво та місцеве
самоврядування: Зб. наук. праць: Вип. 7. – Х.: Право, 2004. – с. 104-117. 7. Красавчиков
О.А. Юридические
факты в советском гражданском праве. – М.: Юрид. лит., 1958. – 183 с. 8. Крашенинников Е.А. Фактический состав сделки // Очерки по торговому праву: Сб. науч. тр. / Под ред. Е.А. Крашенинникова. – Ярославль: ЯрГУ, 2004. – Вып. 11.– С. 5-10. 9. Кротов М.В. Понятие и природа сделки // Очерки по торговому праву: Сб. науч. тр. / Под ред. Е.А. Крашенинникова. – Ярославль: ЯрГУ, 2005. – Вып. 12. – С. 19-30. 10. Новицкий И.Б. Сделки. Исковая давность.– М.: Юрид. лит., 1954.– 248 с. 11. Синайский
В.И. Русское
гражданское право.– М.: Статут,
2002.– 638 с. 12. Спасибо-Фатєєва І. Юридична природа односторонніх
правочинів // Мала енциклопедія нотаріуса. – 2005. – № 4 (22). – С. 38-43. 13. Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. – М.: Юрид. лит., 1974. – 351 с. 14. Шершеневич Г.Ф. Курс гражданского права. – Тула: Автограф, 2001. – 720 с.
Надійшла до редакції
27.10.2006 р.
УДК 347.472 (477) А.М.
Ісаєв, аспірант
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого,
м. Харків
ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ДОГОВОРУ ДАРУВАННЯ
Враховуючи, що договір
дарування в цивільному праві України (як і в цивільному праві взагалі) не є
новим явищем, вважаємо, доцільно зупинитися на тих основних етапах, які він
пройшов у своєму розвитку. Такий аналіз є запорукою повного розуміння суті
цього договору й більш ґрунтовного дослідження окремих його елементів.
У розвитку досліджуваного
договору можна виокремити наступні визначні етапи: (а) становлення інституту
дарування за часів Римської імперії; (б) його рецепція й розвиток в
дореволюційному законодавстві останньої; (в) регламентація дарування цивільним
законодавством СРСР та УРСР; (г) договір дарування за Цивільним кодексом
України (далі – ЦК України). При цьому в різні часи цей правочин, обумовлений
політико-правовим станом суспільних відносин, знаходив у законодавстві відбиття
в більшому або меншому обсязі, але ніколи не ігнорувався наукою й законом.
Зазначеною проблематикою в різні часи займалися такі вчені, як М.І. Бару, В.В.
Вітрянський, І.В. Єлісєєв, М.І. Малеїна, К.П. Побєдоносцев, О.О. Симолін,
Г.Ф. Шершеневич та ін. [Див.: 2; 5; 6].
Отже, свою історію
дарування розпочинає з римського права. Цитуючи, І.С. Перетерського, В.В.
Вітрянський відзначає, що в ті часи договором дарування визнавалася неформальна
угода, за якою одна сторона – дарувальник надає іншій стороні – обдаровуваному
які-небудь цінності за рахунок свого майна з метою виявити щедрість щодо
останнього [2, с. 276]. Однак юридичною дією дарування стає лише за законом
Костянтина, згідно з яким необхідна письмова форма, публічна передача речі й
передача документа до громадського архіву [1, с. 99]. До цього часу дарування (donatio) пройшло декілька етапів у
своєму розвитку. Спочатку воно не визнавалося самостійною юридичною дією, а
було лише підставою (causa) для здійснення майнового акту будь-якого виду, а також
мало місце, якщо який-небудь з таких актів здійснювався donationis causa [1, с. 99]. Потім дарування отримало позовний захист, а обіцянка
про нього теж отримала юридичне значення, але за умови додержання форми
стипуляції. Згодом воно обмежується певною сумою (Закон Цинція
Важливим етапом у
розвитку договору дарування було його ретельне розроблення цивілістами
Російської імперії. Цей період характеризується активними диспутами щодо його
природи. Тоді ж виникають різноманітні точки зору з приводу віднесення дарування
чи до підстав набуття права власності, чи до договірного зобов’язання. Ці спори
не втихають і зараз, хоча закон прямо вказує на договірний характер дарування.
Але при більш глибокому аналізі виникає низка питань, на які важко відповісти,
лише дотримуючись пануючої ідеї про дарування як про звичайний зобов’язальний
договір. Нижче наведемо полярні погляди науковців кінця ХІХ – початку ХХ
століть, які підкреслюють неоднозначність природи дарування. Існуючі точки зору
на характер дарування умовно можна поділити залежно від концепції, на користь
якої вони висловлювалися, а саме: а) договірна концепція; б) недоговірна
концепція.
Серед прихильників першої
концепції (договірної) можна назвати Г.Ф. Шершеневича, В.А.
Умова та ін. Теза, що дарування є договором, аргументується в цілому необхідністю
й наявністю узгодженого волевиявлення обох сторін у правовідносинах дарування
[3, c. 135]. Представниками іншої позиції (недоговірної) є К.П. Побєдоносцев,
певною мірою Д.І. Мейєр (за умови передачі дару при відсутності попередньої
домовленості сторін про таке). Свої міркування вони виводили з
беззобов’язального характеру відносин дарування.
Розглянемо договірну концепцію дарування. Г.Ф.
Шершеневич, аргументуючи свою позицію, зазначав, що дарування є договором,
заснованим на обопільній згоді сторін, а не на волі лише дарувальника. До
прийняття дару обдаровуваним дарування не є чинним [6, с. 438]. Наголошувалося на
тому, що у випадках, коли дарування здійснюється за консенсуальною моделлю
договору, тобто в разі видачі дарувальником письмового зобов’язання про
відчуження свого майна на користь обдаровуваного, договір не може бути дійсним
за відсутності згоди обдаровуваного щодо прийняття дару. Це пов’язано з тим, що
зобов’язання по передачі дару (як і договори взагалі) засновано на згоді
сторін. При цьому відносини між дарувальником та обдаровуваним характеризуються
етичними й особистісними ознаками. З огляду на таке обдаровуваний не може бути
байдужим до того, хто саме і з яких спонукань має наміри на передачу дару.
Предмет дарування теж не завжди зумовлює вигідне становище обдаровуваного, а
деколи може спричинити йому навіть збитки. Якщо взяти до уваги факт покладення
законодавцем певних обов’язків на обдаровуваного (наприклад, за певних обставин
– обов’язку про повернення дару особі, яка здійснила безоплатну передачу
майна), то буде зрозуміло, що дарування не може здійснюватися без урахування
волі обдаровуваного стосовно прийняття дару [2, c. 291, 292]. Отже, за першою концепцією
прийняття дару випливає із самої суті дарування. А якщо останнє не може бути
без взаємної згоди сторін, то це і є договір, бо згода 2-х або декількох осіб
про набуття, зміну чи припинення прав і визнається договором.
Існує і друга, недоговірна концепція дарування, засади
якої знаходять свій прояв ще в римському праві, про що уже було зазначено [1, с. 98, 99]. Ця концепція теж мала
свою еволюцію, бо підкреслювала специфічну природу дарування. Д.І. Мейєр
стверджував, що за договором сторона (чи сторони) отримують право на чиюсь дію.
Але якщо одна особа передає в дар іншій майно без попередньої домовленості, має
місце ситуація, де обдарований отримує не право на чужу дію, а право власності.
Виходячи з цього, вчений визнавав таку передачу дару самостійною підставою
виникнення права власності, а не договором [4, с. 193, 194]. К.П. Побєдоносцев також вважав
дарування способом набуття права власності з урахуванням того, що воно зумовлює
перенесення права власності від однієї особи до іншої в момент досягнення згоди
між ними [5, c. 371, 372, 376]. І це дійсно має місце у випадку, коли
дар передається обдаровуваному без попередньої домовленості про таке. Інакше
кажучи, ці правники, говорячи про неможливість визнання дарування договором,
наголошували на відсутності зобов’язального зв’язку, що зазвичай існує між
сторонами договору.
Можна зробити висновок,
згідно з яким недоговірна концепція дарування базується на визнанні тотожними
таких явищ, як договір і договірне зобов’язання: немає договірного зобов’язання
– немає й договору як такого. Разом із тим ці явища хоча й тісно взаємопов’язані,
але не тотожні. Договір є підставою виникнення зобов’язання. І тільки там, де
на його підставі як юридичного факту виникає договірне зобов’язання, можна
вести мову про договір-правовідношення як про явище, тотожне останньому. Отже,
будь-яке договірне зобов’язання засновано на договорі, але не кожен договір
породжує договірне зобов’язання.
Аналіз цих 2-х концепцій
свідчить про наявність у системі цивільного права договорів, які не породжують
зобов’язальних правовідносин, але опосередковують перенесення юридичних прав та
обов’язків з однієї сторони договору на іншу. До таких договорів можна віднести
договір дарування з негайною передачею дару. Такі договори, не маючи зобов’язального
характеру, мають речову природу й називаються речовими договорами [7, с. 27].
Радянське цивільне
законодавство не приділяло багато уваги договору дарування. Так, у Цивільному
кодексі РРФСР від 1922 р. норми, що стосувалися дарування, були розташовані у
главі ІІ розділу ІІІ „Зобов’язальне право”. Аналіз цієї глави (вона має назву:
„Зобов’язання, що випливають із договорів”) свідчить про належність її норм до
загальних положень про договір і зобов’язання як таке. Ці норми описують
процедуру укладання договору, способи забезпечення виконання зобов’язань,
вимоги до форми договорів, наслідки визнання договору недійсним та ін. Договору
дарування була присвячена лише одна ст. 138 наступного змісту: “Договір
про безоплатне відступлення майна (дарування) на суму, що перевищує десять
тисяч рублів золотом, є недійсним. Дарування на суму, що перевищує одну тисячу
рублів золотом, має бути під страхом недійсності нотаріально посвідчене”.
Така невизначеність як у
дефініції, так і в розміщенні норм про цей договір у Кодексі вплинула на
подальше регулювання відносин дарування. У теорії права також не було загальної
думки щодо характеристики останнього. Виходячи з дефініції договору, неможливо
було дійти висновків про момент, з якого він вважається укладеним, тобто є він
консенсуальним чи реальним. На практиці виникло питання про визнання даруванням
договір, за яким особа отримувала у власність майно й зобов’язувалася довічно
або впродовж якогось часу утримувати особу, яка передала майно. Вважалося за
неможливе передбачення в такому договорі умови, яка за тих чи інших обставин
надавала б право дарувальникові анулювати договір і повернути собі право на
дар.
У 1963 р. було прийнято
закон про затвердження Цивільного кодексу УРСР. Цей Кодекс теж не приділяв
належної уваги інституту дарування, який було описано у 2-х статтях – 243 і
244. Частина 1 ст. 243 ЦК УРСР наводить визначення договору дарування: “За
договором дарування одна сторона передає другій стороні майно у власність”. Частина 2 цієї ж статті визначає цей договір як
реальний. Закріплювалося право обдаровуваного на встановлення певної мети для
використання дару, якщо останнім була державна, кооперативна чи інша громадська
організація. Стаття 244 цього Кодексу регламентувала питання форми договору
дарування. Нотаріальна форма передбачалася для дарування на суму понад 500 крб.
або валютних цінностей на суму понад 50 крб. При даруванні нерухомості форма
договору визначалася відповідно до норм купівлі-продажу нерухомості, тобто
договір мав бути нотаріально посвідченим (якщо хоча б однією зі сторін є
фізична особа) і зареєстрованим у виконавчому комітеті Ради народних депутатів.
Як і Цивільний кодекс
РРФСР 1922 р., Цивільний кодекс УРСР 1963 р. мав багато прогалин у регулюванні
відносин дарування. Виникли проблеми з визнанням дарування реальним договором в
усіх випадках, як того вимагала норма ч. 2 ст. 243 ЦК УРСР. Це було пов’язано з
необхідністю його нотаріального посвідчення й державної реєстрації в деяких
випадках. У такому разі договір набував чинності не з моменту передачі майна, а
з моменту його посвідчення й реєстрації. Згодом пануючою точкою зору стало
визнання договору дарування реальним у всіх випадках окрім тих, де законом
передбачено його нотаріальну форму і реєстрацію. Однак, не було зрозуміло, яким
чином дарувальник впливатиме на державну, кооперативну чи іншу громадську
організацію, якщо переданий їм дар використовуватиметься не за цільовим
призначенням. Адже договір мав припинятися з передачею майна і право власності
переходило до відповідної організації.
Це тільки деякі спірні
моменти з тих, що були наслідками не зовсім вдалої регламентації положень
договору дарування за радянської доби. Така ситуація пов’язана з тим, що того
часу науковці-цивілісти часто були вимушені ігнорувати надбання правників імперської
Росії й зарубіжних колег, вчення яких визнавалися хибними. Не має сумнівів у тому,
що така ситуація мала суто політичне підґрунтя.
Сьогоднішній етап у
розвитку договору дарування розпочинається з прийняттям у 2003 р. Цивільного
кодексу України, який присвячує договору дарування 14 статей. Проте зміни мали
не тільки кількісний, а й якісний характер. У новому Кодексі дарування
викладено з урахуванням досвіду минулих століть. Сучасні положення містять
деякі правила, що були сформульовані ще в римському праві, а потім
використовувалися в Цивільному уложенії Російської імперії, а отже, довели свою
життєздатність.
Слід зазначити, що після
тривалого періоду занедбаності інституту дарування в радянському цивільному
праві нові правила з регулювання відповідних суспільних відносин мають пройти
апробацію часом і практикою. Адже важко спрогнозувати, чи пристосуються нові
норми на тлі існуючих суспільних відносин. І зараз важливо шляхом дослідження
норм ЦК про дарування, встановлення їх відповідності принципам цивільного права
й законодавства визначити суперечливі й неузгоджені правила цього інституту. Це
допоможе встановити критерії для коригування законодавства в майбутньому й підвищення
його ефективності.
Список літератури: 1. Бартошек М. Римское право (Понятия, термины, определения): Пер. с
чешск. – М.: Юрид. лит., 1989. – 448 с. 2.
Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: Кн. ІІ: Договоры о передаче имущества. – М.: Статут,
2004. – 800 с. 3. Гражданское право: Учебник: В 3-х т. – Т. 2. – 4-е изд., перераб. и доп. / Отв. ред. Сергеев А.П., Толстой Ю.К. – М.: ТК Велби, Проспект, 2004. – 848 с. 4. Мейер.И. Русское гражданское право: В 2-х ч. – Испр. и доп 9-е
изд. – Ч.1. – С-Пб: Тип. М. Меркушева, 1910. – 651 с. 5. Победоносцев К.П. Курс гражданского права: В 3-х ч. – Ч. 1: Вотчинные права. – Спб.:
Синодальная тип., 1896. – 745 с. 6. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского
гражданского права (По 6-му изд.
Надійшла до редакції 19.10.2006 р.
УДК 341.9 А.А. Степанюк, канд. юрид. наук
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ “ПРАВОВА ПОЛІТИКА”
В МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ
Побудова нового напрямку наукового
знання, яким є теорія правової політики в міжнародному приватному праві (далі –
МПрП), з необхідністю викликає з’ясування істинної сутності і значення базових
категорій, понять, визначень тощо. А тому видається досить важливим з’ясування
насамперед сутності поняття “правова політика в МПрП”, що й є метою даної
статті.
У зв’язку з тим, що даний термін
тільки починає застосовуватись у правовій науці, для його сформулювання варто
передовсім виходити зі значень, що надаються поняттю “правова політика” у
вітчизняній і зарубіжній юриспруденції. Найбільш поширеним є підхід, відповідно
до якого правову політику розуміють як діяльність держави по заснуванню правового
регулювання, створенню ефективного механізму останнього, цивілізованому використанню
юридичних засобів у досягненні таких цілей, як найповніше забезпечення прав та
свобод людини і громадянина, зміцнення законності і правопорядку, формування
правової державності й високої правової культури суспільства й особистості [6,
с. 41]. Термін “правова політика” визначають ще і як діяльність органів
державної влади й суб’єктів громадянського суспільства по розробці певних
напрямків розвитку суспільства, найбільш оптимальних на відповідному етапі, по
практичній реалізації соціально зумовлених правових ідей стратегічного й
тактичного характеру [12, с. 177]. В іншому науково-правовому джерелі
читаємо, що правова політика – це науково обґрунтована, послідовна й системна
діяльність державних органів [10, c. 7] по розробці, створенню й розвитку
комплексу юридичних інститутів [4, c. 171]. Інколи під цим поняттям мають на
увазі діяльність не тільки держави, а й окремих індивідів та їх об’єднань у
царині правового регулювання [5, с. 19] або цілеспрямовану, стратегічно
усвідомлену діяльність у юридичній сфері [2, с. 25].
Незважаючи на те, що термін
“діяльність” у багатьох визначеннях поняття “правова політика” фігурує як її
вихідний пункт, детальної теоретичної розробки воно не отримало й досі.
Водночас його аналіз вбачається виправданим для з’ясування мети, засобів,
принципів, результату та інших структурних елементів правової політики в МПрП.
Аналітичне дослідження правової
політики в МПрП через категорію “діяльність” може сприяти формулювання її
характерних особливостей, елементів і взаємовідносин між ними, розкриттю її
специфіки, формуванню концепції та ін. Тому розуміння правової політики в МПрП
як певної діяльності – первинний орієнтир, джерело, передумова подальшого вивчення
структурних елементів цієї категорії та їх зв’язків, усвідомлення системних,
цілісних, об’єднуючих ознак цього правового явища. Такий системний підхід до
правової політики в МПрП саме як до діяльності дозволить розрізнити в ній
субстанційне ядро – правове регулювання суспільних відносин, пов’язаних з двома
або декількома правопорядками, а також збагнути природні взаємозв’язки інших
елементів (мети, завдань, засобів, принципів, методів), що формують внутрішньо
збалансовану, довершену і взаємоузгоджену систему. Адже тільки в такий спосіб
можна окреслити цілісну структуру правової політики в МПрП й розкрити її
внутрішньо-належну субстанцію – правове регулювання приватно-міжнародних
суспільних відносин як мети й результату цієї діяльності. При цьому останнє
виступає визначальним критерієм для інших структурних елементів правової
політики, згуртовує й об’єднує їх навколо себе, солідаризує задля формування
єдиної сутності правової політики в МПрП й функціонально спрямовує її з метою досягнення
соціально значимих результатів.
Для сприйняття істинної сутності
поняття “правова політика в МПрП” необхідним видається дослідження внутрішніх
елементів цієї діяльності з відображенням їх взаєморозстановки стосовно один
одного, відтворенням особливостей їх позицій, що дозволить втілити у правову
теорію це адекватне поняття, сприяти практичним діям по заснуванню його в реальній
дійсності.
За допомогою розкриття правової
політики через термін “діяльність” стає можливим бачення єдиної предметної
сутності цього явища, а вироблення його поняття отримує значення апріорної
методологічної бази для подальшого теоретичного дослідження. Так, субстанційним
елементом правової політики в МПрП потрібно вважати правове регулювання
приватно-міжнародих суспільних відносин. Але, виходячи з того, що така діяльність
є основною, центральною для правової політики в МПрП, можемо стверджувати, що
існують також інші види діяльності, які можна йменувати її допоміжними різновидами
(приміром, організаційна діяльність у сфері науки, освіти, участь у міжнародних
організаціях, кадровому забезпеченні фахівцями, здатними вирішувати спірні
ситуації в царині МПрП, в інформаційному забезпеченні окремих осіб, які
контактують з іноземним правопорядком чи правопорядками тощо). Ось чому правова
політика в МПрП є поліструктурною системою, що складається з кількох взаємопов’язаних
єдиною метою, принципами й методами відносно окремих структур, які ієрархічно й
субпідрядно співвідносяться між собою, функціонуючи за єдиним вектором, однією
спрямованістю залежно від кожного іншого елемента означеної системи. Отже має
місце узгоджена дія кожного складника цієї системи, оскільки вони виконують як
загальні завдання й цілі, характерні для правової політики в МПрП, так і спеціальні,
особливі для кожної окремої структурної діяльності, а також дії, процеси, результати
та ін. Таким чином, різні види соціальної діяльності в межах правової політики
в МПрП просуваючись зазвичай власними коридорами з різною інтенсивністю руху,
мають об’єднуючу основу – всезагальну спрямованість і внутрішню єдність у межах
однієї системи.
З урахуванням мети кожної конкретної
діяльності в межах правової політики в МПрП можна вести мову про (а)
правовстановлюючу діяльність, де має місце процес фіксації або санкціонування
правових норм; (б) діяльність правореалізаційну, де здійснюється безпосередня
регламентація суспільних відносин приватно-міжнародного характеру; (в) організаційну,
де повинна відбуватися підтримка розвитку науки для досягнення нових
теоретичних результатів, спрямованих на поліпшення правового впорядкування в
МПрП; (г) освітню діяльність, якій належить провадити підготовку
висококваліфікованих юристів, здатних оперувати нормативним правовим матеріалом
при вирішенні спірних питань приватно-міжнародних суспільних відносин; (д)
діяльність на рівні міжнародних організацій з метою просування національних
позицій та обстоювання національних інтересів у міжнародних актах та ін.
Наведені нами, а також інші види
діяльності відрізняються поміж собою в першу чергу за метою, суб’єктами
провадження, формою і способами реалізації, ціннісними орієнтирами,
векторністю, досягнутими результатами тощо. Як бачимо, у правовій політиці в
МПрП можуть співіснувати й бути поєднаними такі різновиди діяльності, що
виходять за межі юридичної, де сполучаються як суто правові, так і педагогічні,
наукові, міжнародні та інші напрямки, які часто відносять до інших царин
соціального буття. Окрім МПрП і залучених через відсилку колізійних норм
регуляторів цивільного, трудового й сімейного права, вони опосередковуються вже
зовсім іншими правовими сферами. Відповідно, у правовій політиці в МПрП ці види
діяльності поєднуються шляхом взаємозумовленості, взаємозв’язків і взаємоспричиненості
й утворюють загальне, комплексне, структуроване системне явище. Через це
правова політика в МПрП може бути проаналізована з позицій теорії та практики
правового регулювання, освіти, науки, внутрішніх і зовнішніх чинників та ін.
Разом із тим ядром правової політики
в МПрП, її квінтесенцією (тобто найголовнішим, найважливішим і найсуттєвішим)
виступає саме правове регулювання приватно-міжнародних суспільних відносин, що
акумулює, підпорядковує й зумовлює всі інші різновиди допоміжної, периферійної
діяльності. Останні, у свою чергу, мають власну своєрідність, особливість, що
зумовлює необхідність їх розгляду поряд з основним видом діяльності. Якщо ж з
поля зору дослідження ці різновиди діяльності зникнуть, матимемо відсутність
одного або декількох структурних елементів правової політики в МПрП, неповноту
загальної картини, зубожіння дослідження й досліджуваного, нерезультативність
аналітичних розвідок у наміченому напрямку.
Таким чином, виокремлення у правовій
політиці в МПрП різних видів діяльності дозволяє розглядати їх як цілісну систему,
яка містить структуровані елементи, що з одного боку сприяє уніфікації й
організаційній єдності досліджуваного поняття, а з другого – демонструє
схематичну можливість різностороннього впливу на означені види діяльності задля
досягнення соціально-корисних результатів. Ось чому, вважаємо, існують вагомі
підстави для вивчення правової політики в МПрП як діяльності, яка має власну
структуру, бо складається з декількох різновидів останньої, що характеризуються
взаємозв’язками і взаємовідносинами між собою, сприяє цілісності, єдності
загальної системи, а також зберігає власні функціональні особливості.
Близьким до наведеного напрямку
розуміння правової політики є її тлумачення як стратегії й тактики держави у
сфері правового регулювання. Так, під цим поняттям інколи розуміють стратегію й
тактику або правового розвитку країни [3, с. 16] або державного управління, які
грунтуються на пріоритеті правових засад, спрямовані на їх затвердження й
розвиток у громадській свідомості й соціально-правовій практиці і характеризуються
раціональним використанням юридичних засобів у регулюванні суспільних відносин
[8, c. 36].
Деякі правознавці вказують на
стратегію й тактику як на складові елементи правової політики. Наприклад, О.Ю.
Рибаков зазначає, що науково й життєво вивірена, вона повинна володіти тактикою
і стратегією [9, с. 28]. Відповідно, брак чіткої законодавчої стратегії вважається
причиною недостатньої дієвості нормативно-правової системи [1, с. 19]. Для
з’ясування правомірності сформулювання правової політики в МПрП через категорії
“стратегія” й “тактика” необхідно визначитися з тим, що вони собою становлять.
У словнику іншомовних слів стратегія
[гр. strategia – stratos військо + ago веду] трактується як: 1) складова
частина військового мистецтва, що становить собою її найвищу царину; охоплює
питання теорії і практики підготовки військових сил до війни та її ведіння;
тісно пов’язана з політикою держави і знаходиться в безпосередній залежності
від неї; 2) мистецтво керувати суспільною чи політичною боротьбою; загальний
план ведіння цієї боротьби, шляхом розстановки і співвідношення основних
класових і політичних сил на певному етапі історичного розвитку. Тактика [гр. taktika мистецтво шикування
військ – tasso шикую війська] тлумачиться як 1) складова частина військового
мистецтва, що поєднує теорію і практику підготовки й ведіння бою; засоби і
прийоми, обрані для ведіння бою; тактика займає підлегле положення щодо
стратегії й обслуговує її; 2) засоби та прийоми суспільної й політичної
боротьби; прийоми і способи досягнення якої-небудь мети, лінія поведінки когось
[11, c. 486, 496]. Як бачимо, легко помітити, що стратегія й тактика
етимологічно походять від військових термінів або ж від ведіння суспільної чи
політичної боротьби.
На сьогодні можна констатувати, що
юриспруденція взяла ці визначення на озброєння, що зумовило появу таких
термінів, як “юридична стратегія” і “юридична тактика”. Перша означає
діяльність, спрямовану на формулювання найбільш загальних концептуальних політико-правових
підходів і перспективних орієнтирів розвитку правової системи країни з формуванням
її довгострокової програми; друга – послідовний розвиток загально-стратегічних
правових орієнтацій, постановку й вирішення конкретних управлінських завдань із
застосуванням правових засобів. При цьому юридична стратегія пов’язана в основному
з правотворчістю, а юридична тактика – із правозастосуванням, правоінтерпретацією
і правонавчанням [6, c. 116, 117].
Подібне розуміння стратегії й тактики
має свій раціональний компонент, адже будь-яка діяльність держави (особливо у
сфері політики та права і тим більше МПрП), повинна базуватися на міцних,
надійних теоретичних і практичних підвалинах, бути належним чином
підготовленою, науково обґрунтованою, достатньо вивіреною. Правова політика в
МПрП має здійснюватися не спонтанно, не хаотично, а бути майстерно скерованою,
планомірною, узгодженою. Засоби, прийоми і способи проведення правової політики
в МПрП повинні відповідати цілям і принципам, не суперечити їм. Тому видається
цілком доречним і виправданим перенесення військової термінології через
загальну теорію на підґрунтя правової політики в МПрП.
Цілком очевидно, що складні, але
принципово важливі проблемні ситуації, пов’язані із взаємовідносинами вітчизняних
і іноземних суб’єктів на приватному рівні, не можуть бути вирішені за допомогою
довільно встановлених нормативних приписів. Досить часто закріплені в зовнішніх
формах правового регулювання колізійні й матеріальні настанови МПрП є
результатом їх глибинного опрацювання в доктрині, доведення важливості їх існування
для вітчизняної правової системи стосовно дотримання національних інтересів,
державних пріоритетів тощо. Подальше формування правової політики в МПрП як певного
курсу по втіленню правового регулювання суспільних відносин, пов’язаних з двома
або більше правопорядками, може бути реалізацією наукових ідей стратегічного
характеру з метою створення державної стратегії цієї правової політики.
Важливе практичне значення для
правової політики в МПрП являє собою тактика, адже її спрямованістю є вирішення
більш конкретних завдань правового регулювання, актуальність яких виявляється у
процесі розвитку приватних контактів міжнародного характеру. Якщо стратегія
правової політики в МПрП передбачає більш загальні концептуальні напрямки
розвитку права в царині регулювання приватно-міжнародних суспільних відносин,
то тактика має реагувати на динаміку сучасного життя, втілювати стратегічні
засади в конкретне регламентування означених відносин, знаходити свій прояв на
рівні вирішення спірних ситуацій, пов’язаних із двома або більше правопорядками.
Стратегія правової політики в МПрП
виступає своєрідним джерелом розвитку правової регламентації в цій сфері,
чинить вагомий вплив на формування законодавства, укладання міжнародних
договорів та їх залучення у вітчизняну правову систему, на можливість санкціонування
правових звичаїв. Саме стратегія визначає цілі, цінності, напрямки становлення
й розвитку правового регулювання, межі можливого й допустимого втручання правових
настанов в упорядкування приватно-міжнародних суспільних відносин, спрямовує
арсенал правових та організаційних заходів на досягнення пріоритетів правової
політики в МПрП, налагоджує залучення інших галузей законодавства для регулювання
названих відносин, сприяє відповідній правореалізаційній практиці.
Характерними рисами стратегії
правової політики в МПрП є довгостроковість, призначеність на тривале
устремління до мети правового регламентування, орієнтація на глобальне,
загальне планування його розвитку. На відміну від неї, для тактики правової
політики в МПрП властиві такі ознаки, як є короткостроковість і спрямованість
на розв’язання поточних питань упорядкування приватно-міжнародних суспільних
відносин. Отже, стратегія правової політики в МПрП повинна становити собою
напрямок довгострокового плану дій по розвитку правової регламентації
приватно-міжнародних суспільних відносин, блокуванню негативних чинників, що
можуть йому перешкодити, організації всього комплексу правових та
організаційних заходів для досягнення бажаного результату.
Для формування стратегії й тактики
правової політики в МПрП необхідно: (а) дослідити існуючий стан
приватно-міжнародних суспільних відносин, їх особливості, потреби в упорядкуванні;
(б) оцінити систему чинного законодавства й підзаконних нормативних актів,
міжнародних договорів, звичаїв; (в) визначитися з правореалізаційним процесом,
його результативністю й ефективністю; (г) проаналізувати їх ефективність і
дієвість; (д) прослідкувати за тенденціями подальшого розвитку МПрП із системою
правових і неправових прийомів, методів і способів впливу на еволюцію правової
регламентації приватно-міжнародних суспільних відносин; (е) ревізувати ресурси,
що можуть бути використані задля досягнення запланованого результату, і (є) на
цьому комплексі чинників сформувати можливий варіант подальшого розвитку, а
також поліпшення й удосконалення регламентації означених відносин.
Як видається, для окреслення такого
напрямку правової політики, а отже й характеру майбутніх дій у сферах правоустановлення,
правореалізації й організаційної діяльності необхідно розробити і законодавчо
закріпити Концепцію правової політики у міжнародному приватному праві, якій
належить втілити стратегічний план щодо подальшого розвитку МПрП, визначати
його основні цілі, напрямки, специфіку, спрямовувати діяльність суб’єктів
формування й реалізації правової політики у цій царині. Такий нормативний акт
допоможе встановити єдність, узгодженість різних форм і засобів правового регулювання,
визначитися зі стратегічним напрямком і тактичними прийомами, проміжними завданнями
правової політики в МПрП.
Вищенаведене дозволяє констатувати,
що правовій політиці в МПрП притаманні як статичні, так і динамічні елементи.
Статичні є відносно стійкими, сталими компонентами, як, наприклад, цінності,
концепція, принципи, методи. Динамічними елементами тут виступає діяльність, а
саме, правове регулювання й організаційні заходи, спрямовані на розвиток науки
й освіти, участь у міжнародних організаціях, кадрове й інформаційне забезпечення
у сфері МПрП. Водночас можна стверджувати, що на статичних елементах правової
політики грунтуються названі види діяльності. Спираючись на викладені міркування,
можемо сформувати поняття, у якому правова
політика в міжнародному приватному праві – це сукупність цінностей, концепцій,
принципів, методів діяльності по правовому регулюванню і проведенню
організаційних заходів у науці, освіті, участі в міжнародних організаціях, кадровому
й інформаційному забезпеченні, які спрямовані на покращання упорядкування приватно-міжнародних
суспільних відносин.
Список
літератури: 1. Воронкова И.В. Закон как приоритетная форма советского
права: Автореф. дис. … канд. юрид. наук:. 12.00.01 / Саратов. юрид. ин-т. –
Саратов, 1989. – 20 с. 2. Давыдова М.Л. Общие нормативные
предписания как средство выражения правовой политики // Правовая политика и
правовая жизнь. – 2003. – № 2. – С. 25-33. 3.
Исаков Н.В. Теоретико-методологические
основы правовой политики // Правовая политика и правовая жизнь. – 2003. – №1. –
С. 15-25. 4. Кодан С.В. Юридическая
политика Российского государства в первой половине ХІХ века: детерминанты,
направления, институты // Известия вузов: Правоведение. – 2003. – № 2. – С.
171-187. 5. Коробова А.П. Об особых свойствах правовых идей стратегического
характера // Правовая политика и правовая жизнь. – 2003. – № 2. – С. 19-25. 6. Малько А.В. Политическая и правовая жизнь России: актуальные
проблемы: Учеб. пособ. – М.: Юристъ, 2000. – 256 с. 7. Российская правовая политика: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова, Н.И. Малько. – М.: НОРМА,
2003. – 528 с. 8. Рудковский В.А. Правоприменительная
политика в структуре правовой политики Российского государства // Правовая
политика и правовая жизнь. – 2001. – № 3. – С. 34-44. 9. Рыбаков О.Ю.
Российская правовая политика в сфере защиты прав и свобод личности. – СПб.:
Юрид. центр Пресс, 2004. – 352 с. 10.
Селіванов В. Правова політика України
(деякі теоретичні питання сутності, змісту та технології) // Право України. –
2001. – № 12. – С. 6-14. 11.
Словарь иностранных слов / Под ред. В.В. Пчелкина. – 16-е изд., испр. – М.:
Рус. яз., 1988. – 624 с. 12. Субочев В.В. О концепции правовой
политики // Правовая политика и правовая жизнь. – 2005. – № 1. – С. 177-187.
Надійшла
до редакції 30.10.2006 р.
УДК 346.15 О.В. Шевердіна, канд.
екон. наук, доцент
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ
ДІЯЛЬНОСТІ: ПОНЯТТЯ, ФУНКЦІЇ ТА ПРАВОВІ ФОРМИ ВПЛИВУ
Одна з основних функцій
держави – економічна – полягає у створенні необхідних умов для розвитку
економічних відносин, у тому числі й у встановленні загальних правил діяльності
учасників цих відносин. Сучасний стан українського суспільства характеризується
посиленням ролі держави в механізмі економічного розвитку. Однак у дослідженнях,
у тому числі й правового характеру, необхідно враховувати як історичні особливості
української держави, права й економіки, так і деякі соціальні чинники: національні
економічні інтереси, систему освіти, інтелектуальний потенціал, інформаційну безпеку.
Окремі юристи (Д.В. Задихайло) вважають, що деякі з вищеназваних соціальних
чинників чинять основний публічно-правовий вплив на зміст і спрямованість
господарсько-правового регулювання економічних відносин, зокрема, їх державного
регулювання [3, с. 18].
Економічна ситуація, що
склалася в Україні, потребує необхідності розгляду нової сукупності відносин за
участю держави у сфері економіки й підприємництва, створення цілісної науково
обґрунтованої концепції, яка розкриває правову природу, засоби й форми правового
регламентування ринкової економіки й підприємництва.
Незважаючи на доволі
значну роботу, яка зроблена законодавцем, на сьогоднішній день нові відносини
не знайшли адекватного правового закріплення й регламентації в царині
державного впливу на економіку й підприємництво. Дослідженням проблем державного
регулювання господарської діяльності займалися й займаються як економісти, так
і юристи, серед яких слід назвати В.К. Мамутова, В.В. Лаптєва, Н.О.
Саніахметову, Д.В. Задихайла, О.Д. Рябченка [Див.: 1; 3; 4] та ін.
Державне регламентування
господарської діяльності є напрямком державної політики, спрямованим на
вдосконалення правового регулювання господарських, а також адміністративних
відносин між регуляторними чи іншими органами державної влади і суб’єктами
господарювання, на недопущення прийняття економічно недоцільних і неефективних
правових актів, зменшення втручання держави в діяльність цих суб’єктів та
усунення перешкод у розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах
Конституції й законів України.
Звертаючись до
теоретичних положень поняття «державне регулювання», слід звернутися до
наукового підґрунтя цієї категорії. Так що ж слід розуміти під цим поняттям? Проблема
тлумачення зазначеної категорії має надзвичайно важливе теоретичне і практичне
значення. Важливість державного регулювання в науковому плані зумовлена тим, що
розв’язання вказаної проблеми дає змогу з’ясувати правову сутність цього явища,
окреслити коло його ознак, відмежувати державне регулювання від таких понять,
як державне управління, правове регулювання, державне втручання тощо.
Важливість цього у прикладному аспекті полягає в тому, що використання того чи
іншого терміна у правовому значенні передбачає відповідаючий йому правовий (нормативний)
зміст. Крім того, проблема визначення розглядуваного поняття безпосередньо
стосується й дослідження названого явища, розробки стратегії й тактики підвищення
його суспільної ефективності.
Досить багато нормативно-правових
актів у своїй назві або змісті містять словосполучення "державне
регулювання", проте легальне його трактування було зроблено в Законі
України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської
діяльності» від 11 вересня 2003 р., № 1160 [2; 2004. – № 9. – Ст. 632].
Регуляторною зветься діяльність, спрямована на підготовку, прийняття,
відстеження результативності й перегляд регуляторних актів, яка здійснюється
регуляторними органами, фізичними та юридичними особами, їх об'єднаннями,
територіальними громадами в межах, у порядку й у спосіб, що встановлені Конституцією
України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Спробуємо вирізнити
найхарактерніші ознаки державного регулювання, сформулювавши його правову
сутність. Термін "регулювання" (від лат. "`regulo") означає
„влаштовую”, „упорядковую”.
Щодо юридичних енциклопедичних
видань, то їх автори не дають будь-яких тлумачень терміна "державне
регулювання" або термінів інших його різновидів. Лише в одному з них
читаємо, що державне регулювання – це здійснення державою комплексних заходів
(організаційних, правових, економічних тощо) у сфері соціальних, економічних,
політичних, духовних та інших суспільних процесів з метою їх упорядкування,
встановлення загальних правил і норм громадської поведінки, а також запобігання
негативним явищам у суспільстві [6, с. 118, 119].
Сучасний економічний словник
пропонує 2 основні визначення поняття "державне регулювання
економіки":
а) це вплив держави на діяльність
господарюючих суб’єктів і ринкову кон’юнктуру з метою забезпечення нормальних
умов для функціонування ринкового механізму, вирішення екологічних і соціальних
проблем;
б) воно є цілеспрямованим
процесом, що забезпечує підтримку або зміну економічних явищ і зв’язків.
Таким чином, енциклопедичні
визначення не дають більш-менш виразного і однозначного уявлення про державне
регулювання з юридичної точки зору, хоча все ж таки абсолютна більшість
енциклопедій і словників визнають за терміном "регулювання" процес по
впорядкуванню, створенню умов для функціонування чого-небудь.
У науковій літературі наводиться
широке коло думок щодо розуміння суті державного регулювання. В основному вони
зводяться до того, що державне регулювання – це (а) система заходів законодавчого,
виконавчого й контролюючого характеру, здійснюваних державними структурами і
громадськими організаціями; (б) вплив держави на відтворювальні процеси в
економіці відповідними засобами; (в) майже всі функції держави, пов’язані з економічною
й економіко-соціальною діяльністю і покликані забезпечити умови функціонування
ринкової економічної системи; (г) політика, яка через застосування державою
спеціальних заходів впливає на поточні ринкові події; (д) система знань про
сутність, закономірності дії та правила застосування типових методів і засобів
впливу держави на перебіг соціально-економічного розвитку; (е) сфера діяльності
держави для цілеспрямованого впливу на поведінку учасників ринкових відносин;
(є) одна з форм державного впливу на економіку, що ґрунтується на
законодавстві, реалізується встановленням і застосуванням державними органами
правил; (ж) одна з функцій державного управління [4, с. 3, 4].
Таким чином, узагальнивши існуючі
точки зору, зазначимо, що державне регулювання можна розглядати як окрему
галузь державного управління, яка становить собою цілеспрямовану організуючу
діяльність органів державної влади, що реалізується за допомогою специфічних,
притаманних лише їй правових форм і методів, які держава може застосовувати
лише у сфері підприємництва.
У юридичних джерелах визнається
необхідність державного регулювання ринкової економіки. Так, у літературі з
теорії держави і права доводиться, що вона не існувала й не може існувати поза
суспільством, окремо від держави. Тому цілком природно, що перехід до ринкових
відносин не можна розуміти як повне відсторонення держави від економічного
життя і встановлення в чистому вигляді стихійно функціонуючої, саморегулюючої
системи зв’язків між господарюючими суб’єктами. Ринкова економіка не в змозі
нормально функціонувати без активних дій з боку держави Так, В.С. Бєлих вважає,
що вона немислима без елементів централізованого керівництва. Там, де доцільно,
треба активно впроваджувати методи державного планування й керівництва економічним
життям країни [1, с. 56].
Разом із тим потрібно
розмежовувати державне регулювання економіки в цілому і господарської (підприємницької)
діяльності, зокрема. Для визначення їх співвідношення необхідно виходити з
того, що згідно зі ст. 42 ГК України підприємництво є видом господарської
діяльності. Оскільки, у свою чергу, остання є видом діяльності економічної,
державне регулювання підприємницькою діяльністю є її складовою частиною.
За яких же умов виникає
необхідність втручання держави в діяльність господарюючих суб'єктів? Що служить
підставою державного регулювання підприємництвом? Відповіді на ці запитання
полягають у наступному. Ми погоджуємося з думкою тих дослідників, які вважають,
що такою підставою є потреба в забезпеченні реалізації й охорони публічних інтересів.
Ця точка зору підтверджується нормами Концепції переходу Української РСР до
ринкової економіки, яку ще в листопаді 1990 р. схвалила Верховна Рада України.
Згідно з нею метою державного регулювання економікою є досягнення ефективного,
поступального і стабільного економічного, соціального, наукового й культурного
розвитку країни [2; 1990. – № 48. – Ст. 631].
Специфіка правового
регулювання господарської діяльності, підприємницького законодавства знаходить
свій вираз у поєднанні приватноправових і публічно-правових інтересів і
засобів. Деякі приватноправові засоби трансформуються у приватнопублічні правові
й широко використовуються при регулюванні підприємницької діяльності. Віднесення
таких правових засобів, як договір, виключно до інструментів приватного права
не відповідає реаліям сучасного регулювання відносин у царині підприємництва.
Поняття "публічний інтерес" виходить із філософсько-правової
концепції "спільне благо". У концепції спільного блага подано правову
модель виявлення, узгодження, визнання й захисту різних, багато в чому
суперечних один одному інтересів, домагань, волі членів даного співтовариства
як їхнього блага, можливого і припустимого з погляду єдиної й рівної для всіх
правової норми. Спільне благо виражає як об'єктивно необхідні, загальні умови
для можливого спільного буття й погодженого співіснування всіх членів даного
співтовариства як вільних і рівних суб’єктів, так і для вираження й захисту
блага кожного. Розглядувана категорія має й конституційні витоки. У Конституції
України існує низка нормативних понять, охоплюваних більш загальним –
„публічний інтерес”. І хоча вона прямо не використовується, її вихідну основу
становлять положення преамбули Основного Закону. Ця “суверенна воля народу” на
підставі здійснення права на самовизначення забезпечує права та свободи людини,
гідні умови її життя, зміцнює громадську злагоду на землі України, розвиває
демократичну, соціальну, правову державу. У цих формулах суспільного інтересу
закладено підвалини конституційного ладу, що закріплені у статтях 1-20
Конституції і які є непорушними й базовими для всіх державних і правових
інститутів.
Відповідно до цього будується
система державного регулювання економіки, тобто сукупність інститутів, форм,
методів та інструментів, за допомогою яких держава впливає на суб'єктів
господарювання й ринкову кон'юнктуру з метою створення конкретних умов для їх
функціонування й запобігання соціально-економічним проблемам суспільства.
Здавалося б, здійснення
підприємництва – це сфера приватного інтересу, а право на нього – елемент
правоздатності приватної особи, а тому ця діяльність регулюється насамперед
нормами приватного права. Однак при цьому приватноправове регулювання, за
словами А.А. Курбатова, неминуче зазнає досить великого публічно-правового
впливу, що пов'язано з необхідністю встановлення меж реалізації приватних
інтересів підприємців для охорони інтересів суспільства й держави. Іншими
словами, державне регулювання повинно бути спрямовано тільки на впорядкування
діяльності суб'єктів господарювання, припинення процесів зловживання правами,
свободами тощо, й на забезпечення дотримання публічного порядку [5, с. 88].
Кінцевою метою, критерієм
діяльності держави є забезпечення прав та свобод людини й гідних умов її життя.
Держава в процесі здійснення прав і свобод кожним індивідом примиряє егоїстичні
інтереси окремих членів суспільства, суперечності приватного, індивідуального і
спільного. Зміст діяльності держави врешті-решт полягає в оптимальному врахуванні
й забезпеченні і публічних, і приватних інтересів, в управлінні ними й через
них для побудови соціально орієнтованої ринкової економіки [4, с. 5].
Змістом державного регулювання в
царині господарської діяльності є діяльність з реалізації функцій держави по
забезпеченню господарського порядку, виконувана у встановлених формах і
відповідних методах. У функціях виявляється й вплив держави на суб’єктів
господарювання, за допомогою яких досягаються цілі й завдання державного регулювання,
оскільки саме виконання функцій, різних за змістом, але взаємозалежних,
становить сутність регламентування економіки. Необхідність такого впливу на
суб'єктів реалізується у функціях державної регламентації економіки, що вміщені
в зазначеній Концепції. Це (а) формування системи економічних інститутів
державного управління; (б) розробка й погодження стратегії економічної,
соціальної й науково-технічної політики; (в) зміцнення умов функціонування
ринку, активізація ринкових відносин, пом'якшення впливу кризових явищ
використанням прав і можливостей, які уряд має у своєму розпорядженні, включаючи
матеріально-технічні й фінансові ресурси; (г) регулювання пропозиції й попиту
на товари дотуванням їх споживання; (д) перерозподіл доходів населення і
суб’єктів господарювання, спрямований на пом'якшення соціальної нерівності; (е)
стимулювання виробництв, що створюються на базі нових технологій, розвиток експортного
виробництва, економічний захист стратегічно важливих виробництв; (є) розробка й
реалізація через бюджетне фінансування регіональної політики; (ж) розробка й реалізація
системи соціального захисту населення; (з) вироблення й забезпечення дотримання
вимог щодо охорони довкілля та його відтворення [2; 1990. – № 48. – Ст. 631].
Як видно із цього переліку
регуляторних функцій держави, всі підстави для державного впливу в царині
економіки лежать у сфері публічних інтересів, властивих для всього суспільства.
Отже, захищаючи публічні
інтереси, тобто інтереси всіх членів суспільства в економічній сфері, держава
впливає на суб’єктів підприємництва, використовуючи нормотворчу, владну і
правозастосовчу діяльність компетентних державних органів. Остання підпадає під
поняття "державне регулювання економіки". Із правової точки зору ця
категорія є специфічним видом діяльності державних органів та їх посадових осіб
у царині підприємницької діяльності з метою забезпечення публічних інтересів –
інтересів суспільства й держави. Ось чому державне регулювання підприємницькою
діяльністю є складовою частиною єдиного державного управління.
Із
1 січня 2004 р. набрав чинності Закон України № 1160 «Про засади державної регуляторної
і політики у сфері господарської діяльності», який став головним у системі законодавства
з питань державного регулювання у сфері підприємництва й розпочав процес
упровадження регуляторної реформи в Україні. Він визначає правові й
організаційні засади реалізації державного регулювання у сфері господарської
діяльності з урахуванням практики застосування Указів Президента «Про усунення
обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності», «Про запровадження
єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва» та інших, що
входять до системи нормативно-правових актів, регулюючих цей напрямок державної
політики.
Зазначений
Закон України розроблено на достатньо високому нормотворчому рівні з огляду на
практичний досвід правової регламентації підприємництва. Утім, слід звернути
увагу на його деякі технічні і змістовні моменти. Як зауважив В.К. Мамутов, у
ньому знайшли відбиття й розвиток понятійний апарат і деякі загальні положення
ГК України. Цей закон (як і ГК) спрямовано на вдосконалення правового
регламентування господарських відносин, зокрема, на зменшення втручання держави
в діяльність суб'єктів господарювання і усунення перешкод для розвитку
господарської діяльності, здійснюваної в межах, у порядку і способами,
встановленими Конституцією й законами України (п. 1 ст. 1). Для досягнення цих
цілей Закон регламентує не господарську діяльність безпосередньо, а процедуру
правотворчості в розглянутій сфері.
Держава
й підприємництво вступають у відносини, в яких кожна зі сторін має значний
вплив. Держава має потребу в підприємництві, оскільки ринкова система
забезпечує її (без особливих додаткових витрат) матеріальними ресурсами,
послугами й товарами, фінансовою підтримкою державних програм тощо. У свою
чергу, підприємництво має потребу в державі, тому що йому необхідне
законодавство, що регламентує правила економічної діяльності, її безпеки,
захисту і стабільності, а також функціонування монетарної системи, стабільної
економічної й соціальної інфраструктури. Підприємництво покладається на конституційний
захист і державну підтримку підприємництва як основного інституту суспільства,
що забезпечує одержання прибутку, зайнятість населення й підвищення його життєвого
рівня. Результатом таких взаємовідносин є «змішана» економіка, у якій
взаємодіють її суспільний і приватний сектори. Державні органи на різних рівнях
впливають на підприємницьку діяльність, тому результати її здійснення залежать
від держави. Остання ж установлює «правила гри» на ринку.
На
підставі вищенаведеного дослідження робимо наступні висновки.
1.
Державне регулювання підприємницької діяльності є діяльністю держави в особі
його органів, спрямованою на забезпечення публічних інтересів шляхом
використання засобів взаємодії в регламентації підприємницьких відносин.
2.
Підставою державного регулювання підприємництва є необхідність забезпечення охорони
публічних (державних і суспільних), а також державного контролю над процесом підготовки
регуляторних актів і чинних законодавчих актів.
Список літератури: 1. Белых В.С. Теория хозяйственного
права в условиях становления и развития рыночных отношений в России // Гос-во и
право. – 1995. – № 11. – С. 53-61. 2.
Відомості Верховної Ради України. 3.
Задихайло Д.В. Державне
регулювання ринкових відносин як актуальна юридична проблема // Українське
комерційне право. – 2005. – № 6. – С. 18-25. 4. Кравцова Т.М. Правова
природа державного регулювання підприємницької діяльності // Економіка. – 2003.
– № 8. – С. 3-5. 5. Курбатов А.А. Обеспечение баланса частных и публичных интересов –
основная задача права на современном этапе // Хоз-во и право. – 2001. – № 6. –
С. 88-97. 6. Юридична енциклопедія. – К.: Укр. енцикл.,
1999. – Т.2: Д-Й. – 741 с.
Надійшла
до редакції 20.12.2006 р.
УДК 347.918 (477) Д.М. Тітов, здобувач
при кафедрі аграрного
права
Національна
юридична академія України
імені Ярослава Мудрого,
м. Харків
ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ АПЕЛЯЦІЙНОГО Й КАСАЦІЙНОГО ОСКАРЖЕННЯ СУДОВИХ
АКТІВ, ПРИЙНЯТИХ У СИСТЕМІ
ГОСПОДАРСЬКОГО СУДОЧИНСТВА
Зміни економічних реалій,
що відбулися в Україні у ХХ ст., – перехід до ринкових умов господарювання,
відмова від державної монополії на засоби виробництва, правове закріплення
рівності всіх форм власності – викликали низку нових складнощів у здійсненні господарської
діяльності і зростання кількості конфліктних ситуацій, що призводить до виникнення
спорів між суб’єктами господарювання. Ці проблеми сформували систему якісно
нових вимог до процедури вирішення господарськими судами спорів між суб’єктами
господарського обороту.
Теоретичні та практичні
проблеми вирішення господарських спорів завжди були актуальними. За роки
існування незалежної Української держави, відповідно до вимог часу предметно
розширилося господарське й господарсько-процесуальне законодавство, відбулися
певні зміни у структурі її органів влади й судових органів, накопичення процесуального
досвіду вирішення господарських спорів нових категорій.
Особливо радикальних змін
процесуальний порядок вирішення господарських спорів зазнав після прийняття і
введення в дію постановою Верховної Ради України №1799-12 від 6 листопада 1991
р. Господарського процесуального кодексу України.
Проблеми господарського
процесуального законодавства завжди були предметом дослідження вчених-юристів і
практичних працівників судових органів. Дослідженню цієї проблеми присвятили
свої роботи такі вчені, як Т.Є. Абова, С.С. Алексєєв, В.С. Анохін, О.А.
Беляневич, О.М. Вінник, В.М. Гайворонський, О.В. Дзера, В.П. Жушман, Г.Л. Знаменський,
В.В. Лаптєв, В.К. Мамутов, А.Й. Осетинський, І.Г. Побірченко, Д.М.
Притика, М.І. Тітов, В.С. Щербина [Див.: 1-6] та ін.
Проте існуючі прогалини в
Господарському процесуальному кодексі України, Законі від 7 лютого 2002 р. „Про
судоустрій України” (ст. 441) та в інших чинних господарсько-процесуальних
актах вимагають подальшого правового дослідження цієї проблеми. Особливої
актуальності вона набуває в умовах проведення судово-правової реформи в України,
зумовленої багатьма об’єктивними чинниками, найважливішими з яких є забезпечення
реального захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, захист
прав та охоронюваних законом інтересів юридичних осіб – суб’єктів
господарювання, суспільства й держави загалом. Велике значення у вирішенні
зазначених питань має, на наш погляд, Концепція судово-правової реформи,
затверджена Верховною Радою України постановою від 28 квітня 1992 р. У ній
визначені основні принципи, яким повинна відповідати оновлена правова система
держави, а також акцентується увага на тому, що суди, система юстиції й чинне
законодавство, що регулює діяльність правоохоронних органів, переживають глибоку
кризу й потребують невідкладного реформування.
Ухвалення Конституції
України стало важливим кроком у прискоренні реформування системи судоустрою.
Зокрема, в ній уперше на такому рівні були визначені структура органів судової
влади, функції та форми її реалізації, встановлено правовий статус суб’єктів судової
влади. Дуже важливим у провадженні судово-правової реформи є окреслення в Перехідних
положеннях Основного Закону країни повноважень Верховного Суду й Вищого
арбітражного (господарського) суду України, яким згідно з чинним законодавством
країни належить вживати заходів по формуванню системи судів загальної і спеціальної
юрисдикції.
Проте тогочасне законодавство далеко
не повною мірою відповідало концепції правосуддя, передбаченій Конституцією,
внаслідок чого конституційні принципи провадження правосуддя не були
реалізовані в повному обсязі. Отже, в сучасних умовах виникла нагальна потреба
прийняти новий нормативний акт про судоустрій, на підставі якого мають бути
змінені, а згодом і ухвалені нові кодекси, у тому числі й процесуальні. Згідно
з цим 7 лютого 2002 р. Верховна Рада України ухвалила Закон „Про судоустрій України”
[7]. Відповідно до вимог Конституції та цього Закону в результаті
проведення судово-правової реформи в Україні було прийнято нові
Господарсько-процесуальний, Цивільний процесуальний кодекси та виникла
необхідність опрацювання Кримінально-процесуального. У судову систему
запроваджено апеляційний і касаційний перегляд судових актів – ухвал, рішень і
постанов, у тому числі й у порядку повторної касації (у господарському
процесі), перегляду судових актів за нововиявленими обставинами та ін.
Разом із тим питання
апеляційної й касаційної форм перегляду судових рішень і надалі залишаються
актуальними, що й обумовило мету цієї статті.
Розвиток інститутів
оскарження судових рішень має глибокі історичні корені. Ще в Давньому Римі
сторонам судового процесу надавалася можливість неодноразово звертатися зі
скаргами про перегляд судових рішень до вищих інстанцій, навіть до імператора.
Положення римського цивільного процесу були покладені в підгрунтя створення
інстанційних судових систем, у яких була закріплена можливість перевірки справ
вищими інстанціями в багатьох країнах Європи.
У господарському
процесуальному законодавстві України також містяться норми, що регламентують
діяльність вищестоящих судів по перегляду судових рішень в апеляційному й
касаційному порядку, а також перегляд судових рішень Вищого господарського суду
Верховним Судом України. Створення апеляційних судів стало важливим результатом
проведення судово-правової реформи в державі. Взагалі ж цей новий інститут вітчизняного
судочинства введено з 10 липня 2001 р. Відповідно до ст. 91 ГПК України сторони
у справі мають право подати апеляційну скаргу, а прокурор – апеляційне подання
на рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили.
Проте аналіз змісту
статей 26 і 27 ГПК дозволяє дійти висновку про можливість подання апеляційної
скарги не тільки сторонами по справі, а й третіми особами як із самостійними
вимогами на предмет спору, так і без таких. Адже обсяг процесуальної правоздатності
третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору відрізняється від обсягу
процесуальної сторони у справі лише неможливістю змінити підстави та предмет
позову, зменшення чи збільшення розміру позовних вимог, відмови від позову або
його визнання. В усьому іншому процесуальні права третіх осіб без самостійних
вимог аналогічні процесуальним правам (процесуальному положенню) сторони по
справі. Що ж до третіх осіб із самостійними вимогами на предмет спору, то вони
згідно зі ст. 26 ГПК користуються всіма правами й обов’язками, притаманними
позивачеві.
Аналіз практики розгляду
скарг апеляційними судами свідчить, що ними в основному правильно розглядаються
оскаржені рішення місцевих господарських судів, в результаті чого виносяться
законні й обґрунтовані постанови. Але в їх діяльності зустрічаються й судові
помилки, а скарги на ухвали й рішення, які не вступили в законну силу, показують,
що цими судами нерідко допускаються помилки та інші недоліки. Для їх виправлення
чинним Господарським процесуальним кодексом (ст. 107) передбачено перегляд
судових рішень у касаційному порядку.
На відміну від
апеляційного оскарження рішень та ухвал суду, які не вступили в законну силу,
касаційна скарга й касаційне подання прокурора подаються на рішення місцевого господарського
чи на постанову апеляційного суду, які набрали законної сили.
Основний Закон закріплює,
що забезпечення апеляційного й касаційного оскарження рішення суду – одна з
основних засад судочинства (ст. 129). За Законом „Про судоустрій в Україні”
касаційна інстанція є третьою судовою інстанцією з розгляду господарських спорів.
Відповідно до ст. 108 ГПК України Вищий господарський
суд переглядає за касаційною скаргою (поданням) рішення місцевого господарського
й постанови апеляційного господарського судів. При цьому, якщо об’єктом першої
інстанції є спірні правовідносини, які належить вирішити, то об’єктом
апеляційної інстанції виступає судовий акт першої інстанції, який ще не набрав
законної сили, а прерогативою касаційної інстанції є перегляд рішення першої
інстанції або постанова апеляційної інстанції, що вже набрали законної сили.
Касаційний суд перевіряє лише обґрунтованість рішень попередніх судів з точки
зору наявності чи відсутності в них порушень норм матеріального права. Він не
розглядає справу по суті, тобто не досліджує й не аналізує докази по справі.
Однак постанова Вищого господарського
суду України не є остаточною і вона може бути переглянута в касаційному порядку
Верховним Судом України.
Слід зауважити, що не
завжди рішення, ухвали й постанови, що набрали законної сили, відповідають
вимогам законодавства. Господарський процесуальний кодекс України містить таку
законодавчу новелу, як перегляд у касаційному порядку постанови Вищого господарського
суду, прийняту за наслідками перегляду рішення місцевого господарського суду,
що набрало законної сили, чи постанови апеляційного господарського суду Верховним
Судом України (розд. ХІІ2 ГПК України). Такий перегляд є однією з
підстав для створення єдиного судової практики в розгляді тієї чи іншої
категорії спорів у системі господарських судів України.
Отже, Господарський
процесуальний кодекс припускає можливість подання повторної касації до
Верховного Суду України на постанови й ухвали Вищого господарського суду.
Стосовно повторної касації в юридичній літературі висловлюються різні думки,
єдиної точки зору щодо цього питання не існує. Не вдаючись у детальне їх
дослідження, вважаємо, що слід погодитися з думкою А.Й. Осетинського, що модель
створення другої касаційної інстанції над вищими судами спеціалізованої
юрисдикції, яку запровадив законодавець, не можна повною мірою визнати
коректною і своєчасною. За сучасних умов судово-правової реформи, яка ще не
закінчена, немає належної нормативної бази. Не існує також при Верховному Суді
України, який здійснює перегляд в основному судових актів, винесених судами
загальної юрисдикції, і відповідних умов і фахівців по перегляду касаційних
скарг, що мають певні особливості порівняно зі скаргами на рішення судів загальної
юрисдикції [5, с. 60].
Тому для України
оптимальною моделлю, яка відповідала б світовим стандартам побудови судових
систем, треба визнати таку, в якій найвищий спеціалізований суд є останньою.
касаційною інстанцією в межах своєї юрисдикції.
Таким чином, формування
сучасної організаційно-функціональної моделі касаційної інстанції потребує
цілеспрямованого, виваженого й послідовного узгодження і збалансування
організаційних зв’язків з процесуальними засадами перегляду судових рішень, а
також поетапної розбудови функції судового тлумачення процесуальних та матеріальних
норм. Такої думки дотримується й А.Й. Осетинський [6, с. 48].
Спираючись на аналіз
діяльності судів касаційної інстанції, можемо зробити наступні висновки:
– перегляд судових актів у
касаційному порядку є гарантією прав сторін по спору;
– суди касаційної
інстанції перевіряють судові акти, що вступили в законну силу, в площині
правильного застосування місцевими й апеляційними судами норм матеріального та
процесуального права;
– суди касаційної
інстанції діють чітко в межах, заявлених у касаційній скарзі (поданні);
– роль судів касаційної
інстанції замикається у формуванні єдиної судової практики в застосуванні
законодавства судами в системі господарського судочинства шляхом тлумачення
норм матеріального і процесуального права;
– установлені в
постановах суду касаційної інстанції роз’яснення мають бути обов’язковими для
суддів нижчого рівня.
З огляду на викладене,
можемо підсумувати, що в умовах ринкових перетворень і прискорення процесів
інтеграції України до Європейської спільноти пріоритетного значення набувають
завдання, які стоять перед системою господарського судочинства, а саме: належний
захист економічних прав суб’єктів господарювання й держави, зміцнення законності
в усіх сферах господарської діяльності.
Список літератури: 1. Абова Т.Є. Арбітражний процес. – М.:
Юрид. літ., 1986. – 205 с. 2. Вінник О.М. Процесуальні засоби захисту
інвесторів у сфері будівництва // Зб. рішень та арбітр. практики Вищого арбітр.
суду України. – К.: Вищ. арбітр. суд України, 1996. – № 3. – 214 с. 3. Гайворонський
В.М., Жушман В.П., Притика Д.М. та ін. Господарський процесуальний кодекс
України: Наук.-практ. коментар. – Х.: Консум, 2002. – 319 с. 4. Знаменський
Г.Л. Хозяйственный механизм и
право. – К.: Наук. думка, 1988. – 150 с. 5.
Лаптев В.В. Арбитражная защита
промышленных предприятий. – М.: Юрид. лит., 1996. – 145 с. 6. Осетинський А.Й. Визначення ролі
касаційної інстанції в системі господарських судів України // Право України. –
2004. – № 1. 7. Осетинський А.Й. Касаційний перегляд як спосіб забезпечення
правильного застосування процесуального та матеріального законів у практиці господарських
судів // Бюл. Мін-ва юстиції України. – 2003.– № 11. – С. 138. 8. Про судоустрій України: Закон
України від 07.02.2002 р., № 3018-ІІІ // Офіц. вісн. України. – 2002. – №
10. – Ст. 441.
Надійшла до редакції
01.11.2006 р.
УДК 349.2 О.М.
Ярошенко, канд. юрид. наук, доцент
Національна юридична академія
України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
КОНВЕНЦІЯ ПРО
ЗАХИСТ ПРАВ ТА ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД ЛЮДИНИ ЯК ДЖЕРЕЛО
ТРУДОВОГО
ПРАВА УКРАЇНИ
Політичні й економічні процеси, що
відбуваються в Україні протягом останніх років, з усією очевидністю свідчать
про прагнення держави до інтеграції у європейський і світовий економічний
простір. Уже сьогодні вітчизняна економіка значною мірою залежить від глобальних
потоків капіталу, товарів, технологій, інформації тощо. З огляду на те, що
всебічний розвиток європейських інтеграційних процесів є одним із
системоутворюючих чинників сучасних міжнародних відносин, ключовим засобом для
якнайповнішої реалізації національних інтересів, забезпечення успішного
вирішення фундаментальних завдань внутрішнього розвитку й участі в міжнародному
співробітництві виступає повномасштабна європейська інтеграція. Головним орієнтиром
євроінтеграційної політики України є зближення з Європейським Союзом,
насамперед в економічній сфері, зокрема, в рамках створення зони вільної
торгівлі Україна – ЄС, Митного союзу та поступового забезпечення відповідності
критеріям, необхідним для приєднання України до Валютного союзу ЄС.
Принциповими засадами реалізації зовнішньої політики України в усіх сферах є
забезпечення її комплексності, збалансованості й послідовності дій на міжнародній
арені відповідно до визначених пріоритетів.
Для входження в європейський ринок нагальним завданням
є розв’язання низки проблем, у тому числі питання гармонізації вітчизняного
права з правопорядками провідних економічно розвинених країн. Її вирішення
можливе передовсім за допомогою використання уніфікованих норм у національній
законотворчості й правозастосуванні [3, c. 7-12].
У повсякденному житті дедалі частіше доводиться
звертатися до міжнародно-правових актів. Указане явище пояснюється активною
участю нашої країни в житті світового співтовариства, в діяльності багатьох
міжнародних організацій, а також широкими міждержавними відносинами. Ця
тенденція є загальносвітовою. Міжнародно-правове регулювання перетворилося на
важливий чинник, що характеризує соціальні реалії сучасного світу.
У ст. 9 Конституції України проголошується, що чинні
міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, є
частиною національного законодавства держави. Стаття 81 КЗпП України
конкретизує вказане конституційне положення щодо вітчизняного трудового
законодавства. У ній закріплюється норма, згідно з якою, якщо міжнародним
договором або угодою, у яких бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж
ті, що їх містить законодавство України про працю, то застосовуються правила
міжнародного договору або міжнародної угоди.
Тому можемо констатувати, що в Україні ці міжнародні
договори є джерелами права, у тому числі й трудового. Якщо спочатку
міжнародно-правові норми вважалися частиною внутрішньої правової системи тільки
в країнах англосаксонської правової родини (США
й Великобританії), то згодом багато держав Європи (Франція, ФРН, Греція та ін.)
визнали міжнародне право одним із джерел внутрішнього права [7, c. 101; 11, с.
187]. При цьому конституції цих держав проголосили примат міжнародного права,
тобто його пріоритетне застосування перед законами країни. Так, ст. 55 Конституції
Франції 1958 р. встановила, що договори або угоди, належним чином ратифіковані
або схвалені, з моменту їх опублікування мають вищу силу порівняно з
внутрішніми законами за умови застосування таких договорів чи угод іншою
стороною [5, c. 459]. Стаття 25 Основного Закону ФРН (1949 р.) закріпила
положення, відповідно до якого загальні норми міжнародного права є складовою
частиною федерального права. Вони мають перевагу перед внутрішніми законами і породжують
права й обов’язки безпосередньо для осіб, які проживають на території Федерації
[5, c. 287]. Конституція Греції (1975 р.) у п. 1 ст. 28 проголошує, що
“загальновизнані норми міжнародного права є складовою частиною внутрішнього
грецького права і мають вищу юридичну силу щодо будь-якого протилежного
положення закону” [5, c. 423; 6, с. 28-65].
Особливий інтерес у науковців, у тому числі й у
фахівців з питань трудового права, становить вивчення проблеми імплементації до
національного законодавства положень Конвенції про
захист прав і основоположних свобод людини [2,
с. 75-78]: адже Конвенція встановлює правила загального характеру, а функціонує
вона за моделлю, властивою загальному праву, – через практику Європейського
суду з прав людини.
Стаття 55 Конституції України проголосила,
що кожен має право після використання всіх національних засобів правового
захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних
судових установ чи до органів міжнародних організацій, членом або учасником
яких є наша країна. Визнання на загальнодержавному рівні права людини і
громадянина на звернення до міжнародних судових установ, зокрема, Європейського
суду, зумовило необхідність розв’язання проблем, пов’язаних не тільки з
виконанням рішень цього та інших судів і використанням їх у національній
правозастосувальній практиці, а й визначення умов, за яких ці рішення можуть
бути визнані джерелами трудового права. Оскільки Конвенція про захист прав людини та основоположних
свобод, ратифікована 17 липня 1997 р. [1; 1997. – № 40. – Ст. 263], є частиною
законодавства України і передбачає створення й функціонування Європейського
суду з прав людини, доцільно дослідити правову природу рішень цього Суду.
Відповідно
до ст. 32 Конвенції юрисдикція Євросуду поширюється на всі справи, які
стосуються тлумачення й застосування цього міжнародного документа та протоколів
до нього і які згідно зі статтями 33, 34 і 47 передаються йому на розгляд. У
випадку виникнення спору щодо юрисдикції спір вирішується самим же Судом [4, с. 75-78].
Цікавою й
характерною є тенденція винесення Європейським судом рішень проти України. Якщо
у 2002 році було винесено одне рішення, у 2003 р. – 6, у 2004 р. – 13, то у
2005 р. – 120 [11]. У наступні роки ці показники, вважаємо, будуть зростати.
Рішення
Євросуду мають велике значення й у сфері трудового права. Зокрема, у липні 2006
р. Суд зобов’язав Україну виплатити жительці Ялти 1500 євро. Як повідомляється
на його офіційному сайті, 6 років тому С. Проніна звернулася до суду м. Ялти зі
скаргою на відділ соціального забезпечення, який відмовився підвищити їй пенсію
до прожиткового мінімуму. Міський суд відхилив позов. У вищестоячих вітчизняних
судах аргументи жіни виявилися також недостатніми. Євросуд же визнав дії
відділу соцзабезпечення незаконними й зобов’язав Україну виплатити жінці
компенсацію за відмову підвищити пенсію до рівня прожиткового мінімуму.
Слід
погодитися з думкою В.О. Туманова, що завдяки практиці Європейського суду з
прав людини деталізувався й поширився каталог прав, що знаходили захист у Суді,
обмежені формулювання доповнювалися ширшим змістом, формувалися норми, які лише
ехрlісіtе не виражені у змісті Конвенції, а в дійсності ж у завуальованому
вигляді містяться в ній [8, с. 89]. На важливій ролі тлумачення Євросудом положень
Конвенції – у вигляді прийняття так званих
прецедентних рішень – наголошували й інші
вчені [9].
23 лютого 2006 р. Верховна Рада прийняла Закон України
“Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав
людини” [1; 2006. – №30. – Ст. 260], який урегулював відносини,
що виникають у зв’язку з (а) обов’язком держави виконувати рішення Євросуду у
справах проти України, (б) необхідністю усунення причин порушення станньою згаданої Конвенції і протоколів до неї, (в)
упровадженням в українське судочинство й адміністративну практику європейських
стандартів прав людини, (г) зі створенням передумов для зменшення числа заяв до
цього Суду проти України. Відповідно до його ст. 17 суди застосовують при
розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Рішення Європейського суду з прав
людини, прийняті стосовно України, підлягають обов’язковому виконанню. Однак
внаслідок того, що Євросуд з метою розвитку права використовує динамічну інтерпретацію,
його принципи й підходи, закладені в рішеннях, винесених у справах проти певної
країни, можуть застосовуватися за аналогією проти інших країн – учасниць
Конвенції. А національним судам необхідно застосовувати останню в значенні, що
надається їй рішеннями цього Суду.
Рішення Євросуду, інтерпретуючи окремі положення
Конвенції щодо розглянутих справ, висловлюють правову позицію й фактично доповнюють
їх нормативним змістом, визначають критерії прав людини, встановлюють їх межі. Ці рішення мають подвійну нормативну природу. У
випадках, коли Суд при вирішенні справи доходить висновку, що певні положення
трудового законодавства України суперечать нормам Конвенції, національним судам
до внесення відповідних змін до трудового законодавства України в аналогічних
ситуаціях належить керуватися даним рішенням Європейського суду з прав людини.
Вони служать джерелом трудового права України, а викладена в них позиція щодо
інтерпретації тих чи інших положень наведеної Конвенції по конкретній справі за
своєю правовою природою є судовим прецедентом і повинна бути врахована судом
при прийнятті того чи іншого процесуального рішення.
Питання про
юридичну силу Конвенції в національній правовій системі неодноразово
порушувалося в практиці Європейського Суду. Йшлося про те, щоб з’ясувати, чи зобов’язує
Євроконвенція законодавчу владу, чи її дія поширюється тільки на органи
виконавчої й судової влади.
Механізм
перевірки відповідності національних нормативних актів Конвенції може існувати
на двох рівнях – внутрішньодержавному і міждержавному. Стаття 13 Євроконвенції
не передбачає створення такого механізму на внутрішньодержавному рівні, що
зовсім не виключає його створення з ініціативи самої країни. Зазначена стаття
не сформульована настільки широко, щоб гарантувати який-небудь засіб правового
захисту, що дозволяє оскаржувати закони Високих договірних сторін в
національному органі влади на тій підставі, що вони не відповідають Конвенції
або еквівалентним внутрішньодержавним правовим нормам. В Україні немає подібної
процедури перевірки. Будь-які можливі протиріччя національного права і
Євроконвенції можуть бути вирішені шляхом прямого оскарження нормативних актів
фізичними або юридичними особами в Європейському Суді.
Договірні
держави користуються певною свободою розсуду при визначенні існування й меж
необхідного втручання, однак вона нерозривно пов’язана з європейським наглядом,
що стосується одночасно законів і правозастосовчих актів. При цьому завданням
Євросуду є визначення того, чи виправданий захід, застосований на
внутрішньонаціональному рівні, і чи є він співмірний заходам впливу.
Слід
враховувати, що до функцій Суду не входить розгляд in abstracto відповідності законодавчих
або конституційних норм вимогам Конвенції, внаслідок чого він не може виносити
рішення про загальну відповідність норм і практики. Завдання цього Суду полягає
у визначенні того, чи призвело застосування національного законодавства до порушення
Конвенції, обмеження у здійсненні прав, що гарантуються нею. Він не уповноважений
ні скасовувати національні закони, ні давати вказівки національному
законодавцеві скасувати положення, оскаржувані заявником. На підставі
тлумачення національних норм Суд у порядку контролю повинен розглянути рішення,
винесені відповідними органами певної країни.
Відповідно до
ст. 34 Конвенції Євросуд може приймати від фізичних осіб тільки заяви про
порушення їх прав, викладених у цьому міжнародному документі або протоколах до
нього. За загальним правилом заявник не може оскаржити нормативно-правовий акт,
який не був застосований до нього, однак цей суд може визнати за ним статус
особи, права якої порушені, в тому випадку, якщо цей заявник доведе ризик
піддатися дії зазначеного акта.
Згідно зі ст. 35 Конвенції,
Європейський суд може прийняти справу до розгляду, якщо вичерпані всі наявні
внутрішньодержавні засоби правового захисту. Суд виробив позицію, відповідно до
якої у справах, пов’язаних з оскарженням тільки національного законодавства (а
не конкретних заходів, прийнятих відповідно до нього або щодо його порушення),
звернення в Конституційний суд країни зі скаргою стосовно перевірки конституційності
закону розглядається як ефективний засіб правового захисту, якщо фізична особа
має право прямого звернення.
Рішення
самого Конституційного Суду також можуть стати предметом перевірки в
Європейському суді, у той час як на національному рівні такої можливості немає.
Конституцією й чинним законодавством України, що визначають повноваження й порядок
діяльності Конституційного Суду, не передбачено створення будь-якого органу, повноважного
переглядати рішення останнього. Водночас, виходячи зі змісту положень ст. 55
Основного Закону, якщо вичерпані всі наявні внутрішньодержавні засоби правового
захисту, кожен вправі у встановленому порядку звернутися в міжнародні судові
органи по захисту прав і свобод людини, а отже, й оскаржити в них рішення Конституційного
Суду України.
Список
літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. 2. Жернаков
В.В. Реалізація основних положень Європейської конвенції про захист прав
людини та основних свобод у трудовому законодавстві України // Актуальні
проблеми формування правової держави в Україні: До 50-ї річниці Конвенції про захист прав людини та
основних свобод: Матер. міжнар. наук.-практ. конф.: У 2-х ч. – Ч. 2. – Х.: Нац.
юрид. акад. України, 2000. – C. 75-78. 3.
Киселев И.Я. Труд с иностранным
участием (правовые аспекты). – М.: МЦФЭР, 2003. – 304 с. 4. Конвенція про захист прав і основних свобод людини // Вісн.
Верховн. Суду України. – 1997. – №3. – С. 48-60. 5. Конституции государств Европы: В 3-х т. – Т. 3 / Под общ. ред.
Д.А. Окунькова. – М.: Изд-во Ин-та зак-ва и сравн. правовед. при Правительстве
РФ, 2001. – 619 с. 6. Лукашук И.И. Конституции государств и
международное право. – М.: Спарк, 1998. – 124 с. 7.
Лукашук И.И. Международное право:
Общ. ч.: Учебник. – М.: Изд-во БЕК, 1996. – 371 с. 8. Туманов В.А. Европейский
Суд по правам человека: Очерк организации и деятельности. – М.: Норма, 2001. –
304 с. 9. Шевчук С. Порівняльне прецеденте право з прав людини. – К.:
Реферат, 2002 – 344 с. 10. Юридична
енциклопедія: В 6-ти т. – Т. 4: Н – П – К. / Ю.С. Шемшученко (голова редкол.)
та ін. – К: Укр. енцикл., 2002. – 720 с. 11.
ura-inform.com/ru/ukraine/2006/07/19/evro_sud.
Надійшла до
редакції 26.09.2006 р.
УДК
349.22:331.109.32 Н.М. Швець, аспірантка
Національна юридична академія
України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ОСНОВНІ ПРИЧИНИ СТРАЙКІВ
Завдання науки трудового
права полягає не лише в тому, щоб з’ясувати сутність права на страйк і механізм
його реалізації, а й опрацювати пропозиції, які сприяли б нормальним
взаємовідносинам між найманим працівником і роботодавцем, тобто щоб ці відносини
розвивались у правильному руслі. Нормальні стосунки між сторонами трудових
відносин є запорукою запобігання страйкам. Ось чому треба знати причини й
передумови, що призводять до загострення відносин між власниками й найманими
працівниками і породжують страйки.
Суспільство, кожен його
член, регіон, держава й окреме підприємство несуть величезні економічні й
соціальні втрати через страйки. Окрім цього вони є ще й причиною моральних
страждань працівників, які припиняють роботу й беруть участь у цих акціях. Це
викликає необхідність розробки конкретних шляхів попередження страйків або їх
згладжування за тих умов, коли не вдалось їх уникнути, що неможливо здійснити
без ретельного аналізу причин страйкового руху.
Важливим чинником
ефективної протидії страйкам є виявлення їх причин, тобто їх діагностування,
для чого слід узагальнити різнобічну інформацію про страйковий рух в Україні.
Окремі причини трудових спорів досліджувалися у роботах В.В. Лазор, Г.І. Чанишевої,
Н.Б. Болотіної, В.І. Прокопенка, Л.В. Беззубко, О.В. Смірнова, В.К. Колосова
[1; 4; 8; 10; 11].
Метою цієї статі є
поглиблення вивчення основних причин страйків і висловлення пропозицій щодо
запобігання поширенню страйкового руху.
Деякі вчені розмежовують
поняття «причини» і «умови» виникнення трудових спорів, а значить, і страйків,
які є крайнім засобом вирішення колективних трудових спорів. Г.І. Чанишева,
Н.Б. Болотіна причиною останніх вважають «численні порушення законодавства про
працю, відсутність... або низький рівень знання трудового законодавства». Під
умовами вони розуміють недоліки організаційно-виробничого і правового
характеру, тобто простої, роботи понаднормові й у вихідні дні, погані умови
праці, недоліки в організації охорони, у нормуванні праці, в організації її
оплати тощо, а також недосконалість чинного законодавства про працю,
невідповідність норм трудового законодавства новим суспільним та економічним
відносинам [11, с. 476]. Інші вчені (В.В. Лазор, О.В. Смірнов) розглядають вищеназвані
терміни як ідентичні. Зокрема, О.В. Смірнов зауважує, що «умови виникнення
спорів – це та обстановка, обставини, які безпосередньо або опосередковано
впливають на трудові відносини, викликаючи неврегульовані розбіжності між
працівниками й адміністрацією...Умови виникнення трудових спорів стають
конкретними причинами у конкретному трудовому спорі» [10, с. 371].
Для розмежування значення
термінів «причина» і «умови» доречно звернутися до тлумачного словника.
Відповідно до етимологічного значення зазначених термінів «причина» – це, з
одного боку, явище, що зумовлює або породжує інше явище – наслідок, з другого
боку, – підстава, привід для яких-небудь дій чи вчинків [2, c. 957]; «умова»– обставина,
особливості реальної дійсності, за яких відбувається або здійснюється що-небудь
[6, c. 771].
З урахуванням висловлених
позицій вважаємо, що під причинами слід мати на увазі факти порушення
роботодавцем законодавства, а під умовами – відсутність у законодавстві прямої
заборони на проведення страйків, попереднє проведення примирних процедур.
Узагальнення страйкових
ситуацій, що мали місце протягом 2005-2006 років, надає можливість вирізнити
причини, які породжують страйки. Серед них, передусім – несвоєчасна виплата
заробітної плати, невідповідність розміру зарплати мінімальним гарантіям,
установленим у законодавстві, недотримання вимог колективних договорів, галузевих
і регіональних угод, незадовільний режим праці та ін. Інколи причини виникнення
страйків спостерігаються в завищенні вимог з боку працівників, які внаслідок
власної егоїстичності вимагають невиправдано високої зарплати, тим самим
проявляючи так звані рвацькі тенденції. Наприклад, 2 листопада 2005 р. в
урологічному відділені Львівської обласної клінічної лікарні, розпочався страйк
на робочому місці членів Вільної профспілки та працівників цієї лікарні.
Страйкарі вимагали негайно підняти заробітну плату лікарям до 4000 грн., медсестринському
персоналу – до 1/3 від заробітної плати лікаря [5, с. 3]. Звичайно, складність праці і відповідальність лікарів
за стан здоров’я нації – надзвичайно важливі чинники, але ж треба враховувати, що
крім представників цієї поважної професії в країні працюють шахтарі, металурги,
нафторозробники, робота яких пов’язана з небезпечними і шкідливими умовами,
ризиком для життя, а отримують вони заробітну плату ніяк не 4 тис.
В.К. Колосов вважає, що
причини виникнення трудових спорів можуть мати природу суб’єктивну (незнання трудового законодавства),
організаційно-правову (нечіткість формулювань законів) й організаційно-господарську
(недоліки в організації виробництва) [4, с. 86]. В.І. Прокопенко класифікує причини виникнення
трудових спорів таким же чином [8, c. 495].
Використовуючи
напрацювання фахівців і практиків, що наводяться у спеціальній літературі,
беручи до уваги правову природу виникнення страйків, можемо деталізувати
причини, що викликають страйки. Це обставини, факти, тенденції об’єктивного чи
суб’єктивного характеру або їх сукупність в економічній, соціальній,
виробничій, правовій галузях, дія яких призвела до негативних щодо найманих
працівників наслідків і виникнення колективного трудового спору.
В одних ситуаціях може
бути одна причина виникнення страйку, в інших – декілька. На думку Л.В.
Беззубко, залежно від кількості причин, що породжують трудові спори, розрізняють:
– однофакторні конфлікти,
в основі яких лежить одна причина;
– багатофакторні, в
основі яких лежить їх декілька;
– кумулятивні, при яких
декілька причин накладаються одна на одну, що різко посилює інтенсивність
конфлікту [1, с. 45].
У правовій літературі
детально з’ясовано загальні причини
виникнення трудових спорів – як індивідуальних, так і колективних. Розглянемо
ті з них (які, до речі, недостатньо досліджені на науковому рівні), що
породжують страйки. Деякі причини оголошення страйків і трудових спорів
збігаються, але перших значно менше.
На нашу думку, усі
причини страйків можна класифікувати на дві групи – об’єктивні і суб’єктивні. Під об’єктивними треба розуміти ті, що пов’язані з неможливістю виконання керівництвом
своїх зобов’язань по своєчасній виплаті заробітної плати через незадовільний
фінансовий стан підприємства, відсутність попиту на продукцію, зупинення дії
економічно й соціально важливих положень чинного законодавства. Попереджувати
ці причини можна шляхом покращання діяльності держави по розвитку економіки,
розробки надійної програми виходу з кризи держави й галузей, посилення
соціального захисту працівника, орієнтації підприємств на світові ринки,
поліпшення якості продукції, посилення законослухняності громадян.
Друга група – причини
суб’єктивні, пов’язані з неуважним ставленням до потреб працівників, що виявляється
у тому, що роботодавець ігнорує вимоги працівників, використовує кошти
підприємства з іншою метою (на придбання дорогих
авто, на відрядження за кордон, коли вони не пов’язані з основною діяльністю підприємства), тобто використовує
кошти в особистих цілях, для створення власного комфорту. Для попередження подібних
дій профспілкам потрібно використовувати їх право, передбачене ст. 45 Закону
України від 15 вересня 1999 р. «Про профспілки, їх права та гарантії
діяльності» [3], за яким роботодавці зобов’язані на запити профспілок надавати
інформацію з питань оплати праці працівників, а в разі затримки виплати
заробітної плати дати дозвіл на отримання в банківських установах інформації
про наявність коштів на рахунках підприємства. Профспілки дуже рідко користуються
цим правом, часто не володіють об’єктивною інформацією про дійсний фінансовий
стан підприємства.
Не випадково, що інколи
профспілкові представники пишуть про існування так званої стіни непорозуміння й
відвертого ігнорування з боку керівництва вимог найманих працівників, що
провокує створення страйкових ситуацій [9, с. 9]. Подібні факти можна попереджувати
іншими шляхами, перш за все розривом контрактів з керівниками, а за наявності в
діях останніх ознак злочину притягати їх до кримінальної відповідальності. Хоча
деякі публікації з цього питання свідчать про порушення кримінальних справ, про
внесення документів прокурорського реагування з цього приводу, але все ж таки
притягнення таких керівників підприємств до кримінальної відповідальності
залишається поодинокими випадками.
До суб’єктивних причин страйків можна віднести й так звані
рвацькі вимоги окремих страйкарів про виплату зарплати в невиправдано великих
розмірах (про що вже йшлося).
У науковій літературі з
трудового права звернено увагу на те, що трудові спори породжує також
недосконалість законодавства. Дійсно, що стосується спорів про поновлення на
роботі, виплату заробітної плати, то саме колізії й нечіткість правових норм
щодо цих питань призводять до цього. Але правові колізії, як і взагалі порушення
трудового законодавства, дуже рідко виступають причинами страйку, про що
свідчить узагальнення судової практики.
Завданням держави, керівників
підприємств на шляху попередження страйкового руху є розвиток економіки, аналіз
економічного стану підприємств, перспектив їх розвитку. А керівникам
підприємств слід працювати справедливо, запобігати діям у корисних цілях.
Доречно зазначити, що
значну роль у запобіганні страйкам відіграє Національна служба посередництва і
примирення. На жаль, усі її пропозиції мають рекомендаційний характер. На нашу
думку, необхідно внести зміни до п. 6 Указу Президента України від 17 листопада
1998 р., № 1258/98, яким затверджено «Положення про Національну службу
посередництва і примирення» [7], а деякі рішення і пропозиції цієї служби
вважати обов’язковими. Але це вже питання наступної публікації автора.
Список літератури: 1. Беззубко
Л.В., Зюнькін А.Г., Калина А.В. Управління трудовими конфліктами. – К.: Вид-во
МАУП, 2004. – 252 с. 2. Великий
тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і гол. ред. Бусел В.Т. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун»,
2001. – 1440 с. 3. Відомості
Верховної Ради України. – 1999. – № 45. – Ст. 397. 4. Колосов В.К. Трудовые
права рабочих и служащих. – М.: Экономика, 1987. – 374 с. 5. Майдан-ІНФОРМ. – 2005. – 3 лист. 6. Ожегов С.И. Словарь
русского языка. – Изд. 10-е, стереотип. – М.: Сов. энцикл., 1973. – 955 с. 7. Офіційний вісник України. – 2008. –
3 груд. 8. Прокопенко В.І. Трудове право України: Підручник. – Вид. 3-тє,
перероб. і доп. – Х.: Консул, 2002. – 528 с. 9. Профспілкові вісті. – 2006. – № 41 (349). 10. Трудовое право: Учебник / Под ред. Смирнова О.В. – М.: Проспект, 1997. – 473 с. 11.Чанышева Г.И., Болотина
Н.Б. Трудовое право Украины: Ученик. – Х.: Одиссей, 2001. – 512 с.
Надійшла
до редакції 31.10.2006 р.
УДК 349.6 Т.В. Григор’єва, канд. юрид. наук
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ДЕЯКІ
ПРОБЛЕМИ ПРАВА ДЕРЖАВНОЇ ВЛАСНОСТІ
НА ВОДНІ
ЖИВІ РЕСУРСИ
На даному етапі розвитку
суспільних відносин в Україні значна увага приділяється проблемам
права власності. Важливість їх розв’язання посилилася в останні часи у зв’язку
з погіршенням екологічної ситуації в країні, а також з урахуванням перспективи
розвитку екологічного законодавства в сучасних ринкових умовах. Одним із
нагальних питань сьогодення є з’ясування сутності права державної власності на
водні живі ресурси, що й зумовило мету цієї статті. Її завданням є визначення
поняття і змісту, об’єктів і суб’єктів цього права власності. Спеціальних
наукових досліджень із цих питань не провадилося, тому їх вивчення є особливо актуальним.
Теоретичні і практичні
підвалини статті базуються на працях учених-правознавців – С.С. Алексєєва, В.І.
Андрєйцева, М.М. Бринчука, А.П. Гетьмана, В.В. Карасса, П.Ф. Кулинича, В.І.
Семчика, Ю.К. Толстого, Ю.С. Шемшученка, М.В. Шульги, В.З. Янчука [Див.: 1; 4; 5;
10; 13; 14; 15]та ін.
Право
власності на природні ресурси з перших днів незалежності нашої держави було під
пильною увагою законодавців. Так, Декларація про державний суверенітет України
проголосила, у розд. VI що земля її надра, повітряний простір, водні та інші
природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні
ресурси її континентального шельфу й виключної (морської) економічної зони,
весь економічний і науково-технічний потенціал, створений на території України,
є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і
використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її
громадян.
Інститут
права власності належить до цивільного права як галузевий; що ж до інших галузей
права, у тому числі й екологічного, він вважається міжгалузевим. Саме поняття
„право власності” було розроблено ще за часів Римської імперії і визначалося як
Dominium – синонім Proprietas (у понятійному
відношенні),тобто загальне право панування особи над матеріальною річчю.
Власність розрізняли як панування –
пряме, повне, виключне, абсолютне, що легко пристосовується, єдине, правове,
над матеріальною річчю тощо [8, с. 40].
Зміст
права власності складають правомочності, які належать власникові. Чинне законодавство
встановлює, що власник характеризується наявністю в нього права володіння, права
користування і права розпорядження.
Правомочність
володіння – заснована на законі, юридично забезпечена можливість мати в себе
дане майно, утримувати його у власному господарстві. Правомочність користування
– заснована на законі можливість експлуатації, господарського чи іншого використання
майна шляхом вилучення з нього корисних властивостей або його споживання (для
виробничих чи особистих потреб). Правомочність розпорядження – можливість визначення
юридичної долі майна через зміни його належності, стану чи призначення (у формі
відчуження за угодою, передачі у спадщину, знищення та ін.).
Вирізняють
3 функції інституту права власності: а) встановлення належності того чи іншого
майна окремій особі; б) закріплення правомочності власника з володіння, користування
й розпорядження належним йому майном; в) передбачення правових засобів охорони
прав та інтересів власника.
Зазначимо,
що згідно із Законом України „Про тваринний світ” [9; 2002. – №2. – Ст. 47]
об’єкти тваринного світу, що перебувають у стані природної волі і знаходяться в
межах території України, її континентального шельфу й виключної (морської)
економічної зони, є об’єктами права власності Українського народу. Від його
імені права власника на тваринний світ здійснюють органи державної влади й
органи місцевого самоврядування в межах, визначених законодавством України.
Звідси
виходить, що Закон “Про тваринний світ” відтворює норми Конституції (ст. 13),
Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” (ст. 4) [2;
1991. – № 41. – Ст. 547] й Цивільного кодексу України (ст. 324) [9; 2003. – №
11. – Ст. 461], які також визначають Український народ суб’єктом права
власності на природні ресурси.
З
приводу положення щодо визначення Українського народу суб’єктом права власності
в юридичній науці точаться жваві дискусії. Науковцями обстоюються 2 основних підходи
до цієї проблеми. Перша група дослідників не вважає народ самостійним суб’єктом
права власності. Так, В.І.Семчик зазначає, що конституційне визначення
Українського народу суб’єктом права власності на землю та інші природні ресурси
є нормою, яка належить до галузі конституційного (публічного) права, і що ст. 14
Конституції наголошує на тому, що право власності на землю громадян, юридичних
осіб і держави реалізується виключно згідно з законодавством [11, с. 45]. На
думку Ю.С. Шемшученка, оцінюючи норми ст. 13
Конституції слід виходити з того, що будь-яка
конституція, у тому числі й України, є політико-правовим документом, який
містить не тільки правові норми, а й положення політичного й політико-правового
характеру. До останніх належить і конституційний припис про те, що земля є
власністю Українського народу. Це положення можна кваліфікувати не як закріплення
монополії власності на природні ресурси, їх належності одному суб’єктові, а як
проголошення державою наміру встановити в інтересах народу певні вимоги
(обмеження) щодо набуття й реалізації права власності фізичними і юридичними
особами, органами місцевого самоврядування та органами державної влади [4, с. 71].
Таку позицію
поділяє й М.В. Шульга, переконуючи, що про Український
народ як про власника землі можна вести мову лише в соціально-політичному
аспекті. В юридичному ж розумінні навряд чи можна вважати його власником
зазначеного природного ресурсу [14, с. 79;
15, с. 34]. Саме на
соціально-політичне значення ст. 13
Конституції вказує й перелік природних
об’єктів, оголошених власністю Українського народу.
Друга група
науковців, визначаючи Український народ суб’єктом права власності, стверджує,
що він може здійснювати своє право власності як безпосередньо (через проведення
референдуму), так і опосередковано (через вищий представницький орган державної
влади – Верховну Раду України) [13,
с. 215].
Як
вбачається, слід підтримати думку правознавців першої групи і визначити положення
ст. 13 Конституції України не як норму, що встановлює власнісний статус природних
ресурсів країни, а як норму, що проголошує всі природні ресурси країни
надбанням (основним національним багатством) Українського народу, що перебуває
під особливою охороною суспільства.
Реалізація
права власності держави заснована на тому, що від її імені у сфері правовідносин
виступають численні органи державної влади на підставі й у межах своєї компетенції,
а також тих державних органів та осіб, яким вони делегують свої повноваження.
Органи державної влади діють не як суб’єкти права власності, оскільки вони виступають
не від свого імені, а в інтересах держави в цілому [12, с. 66].
Характеризуючи
право власності, варто відмітити, що власник на
свій розсуд може реалізувати своє право користуватися, володіти й
розпоряджатися природними ресурсами, у тому числі й водними живими,
тобто здійснювати щодо них будь-які дії, які не протирічать законодавству й не
порушують права й охоронювані ним інтереси інших осіб. Така характеристика
поширюється й на право власності, яка належить
державі, що, як суверен, поєднує повноту державної влади з усіма
правомочностями власника. Держава сама встановлює правовий режим майна, у тому
числі й належного їй, але варто підкреслити, що й самій державі належить діяти
в тих межах, які нею окреслені. Ось чому й усі правомочності власника –
володіння, користування й розпорядження природними ресурсами, у тому числі й
водними живими, – також мають свої межі.
Як
уже зазначалося, єдиним суб’єктом права державної власності на об’єкти тваринного
світу, до складу якого входять водні живі ресурси, є Український народ, від
імені якого права власника на тваринний світ здійснює держава в особі Верховної
Ради України. Остання може делегувати окремі права
власника органам державної виконавчої влади в галузі охорони, використання й
відтворення тваринного світу(водних живих ресурсів).
У
юридичній літературі зазначається, що природні об’єкти (земля, її надра води,
ліси) за своєю сутністю виступають цілісним, неподільним загальнодержавним
надбанням, тому вони мають бути у власності держави. Із цього випливає
своєрідність їх економічного і юридичного становища: елементи природних
об’єктів (деревина, вугілля тощо) можуть обертатися на ринку. В основному ж
головними визначальними своїми елементами вони хоча й можуть частково
включатися до майнового обороту, але не повинні втрачати своєї
належності до загальнодержавного надбання і як наслідок – втрачати статус
власності держави в цілому [1, с. 45].
При
пануванні в законодавстві виключно державної власності на природні ресурси правознавцями
хоча й побічно, але зверталася увага на проблему такої власності на окремі
об’єкти природи. У зв’язку з правом виключної державної власності на землю,
надра, води, як відмічає В.В. Карасс, виникає питання про право власності на
природні багатства надр, дерев у лісі, диких звірів, птахів, рибу, інших
тварин, які населяють водойми. Учений переконує, що державна власність
поширюється й на зазначені об’єкти (на копалини, дикорослі рослини тощо)[5, с. 49-54].
Раніше вважалося, що державна власність на природні об’єкти – найбільш
оптимальна форма власності, яка може забезпечити охорону природи. Однак з
подальшим розвитком державна власність на природні об’єкти перетворилася на
гальмо у сфері охорони довкілля [10, с. 138].
Накопичений досвід свідчить, що нормальне функціонування суспільства можливе
тільки на засадах здорової конкуренції різних форм власності, кожна з яких
повинна доводити свою життєспроможність, як відмічає Ю.К. Толстой [3, с. 466].
Згідно
з п. 5 ст. 5 Закону України “Про
тваринний світ” об’єкти тваринного світу перебувають у державній, комунальній і
приватній власності. Отже, державна власність на природні ресурси, у тому числі
й на тваринний світ, одним з
об’єктів якого є водні живі ресурси, уже не має своєї виключності, не займає
монопольного становища.
Тваринний
світ як об’єкт права державної власності виражається, зокрема такими дефініціями,
як „тваринний світ є національним багатством України” та „об’єкти тваринного
світу як природний ресурс загальнодержавного значення”. Його основною ознакою
як об’єкта загальнодержавного значення є його відповідний стан – природна воля,
під яким слід розуміти необмежений людиною безпосередній природний зв’язок
живого з навколишнім середовищем. Цей зв’язок для різних видів диких тварин
неоднаковий і зумовлений біологічними особливостями певного виду. Втрата дикою
твариною, яка знаходиться в неволі, цього стану суттєво змінює режим її життя
[7, с. 111-120].
Однак
стан природної волі не може бути головною ознакою належності диких тварин до
державної форми власності. Не можна вважати тварин, які знаходяться у
заповідниках та на інших територіях природно-заповідного
фонду, такими що перебувають у стані природної волі, тому що життєвий їх
простір обмежений, годування здебільшого штучне. За цих умов такі тварини мали
б розглядатися як майно заповідників, національних парків тощо [6, с.
57-59], але ж законодавство
відносить їх до об’єктів загальнодержавного значення.
Ще однією
ознакою тваринного світу як об’єкта права державної власності слід вважати
вільне перебування живих організмів, у тому числі і водних живих ресурсів,
інших об’єктів тваринного світу, у просторових межах юрисдикції держави, тобто
на території України, у межах її територіальних і внутрішніх морських вод,
континентального шельфу й виключної (морської) економічної зони, на суші, у
воді, ґрунті й повітрі, які постійно чи тимчасово населяють територію України
[4, с. 583]. Міграції диких тварин, тобто
переміщення їх через державні кордони, пов’язані з їх життєвими циклами або
викликані змінами умов їх існування в місцях перебування, спричиняють автоматичні
зміни у видовому й кількісному складі тваринного світу. Тому дикі тварини в
межах держави автоматично стають об’єктами права її власності, а ті, що
виходять за її межі, виключаються з числа таких. Крім цього, до об’єктів
тваринного світу загальнодержавного значення доцільно відносити диких тварин,
інші об’єкти тваринного світу, що знаходяться у водоймах більш ніж однієї області,
на території державних мисливських угідь і у лісах державного значення.
Таким
чином, визнаючи провідну роль державної власності й різноманітність водних
живих ресурсів, можна здійснити їх класифікацію і з’ясувати, які з них є об’єктами
державної форми власності. Це водні живі ресурси: а) внутрішніх морських вод і
територіального моря, континентального шельфу й виключної (морської)
економічної зони України; б) поверхневих вод (озер, річок, каналів),
розташованих і використовуваних на території більш ніж однієї області, їх
притоків усіх порядків, природних і біосферних заповідників, національних природних
парків, заказників, пам’яток природи, ботанічних садів, дендрологічних парків,
зоологічних парків, парків-пам’яток садово-паркового мистецтва; в) рідкісні,
які перебувають під загрозою зникнення, які занесені до Червоної й Зеленої книг
України.
Дослідження
зазначених у статті питань права державної власності на водні живі ресурси щодо
визначення об’єктів і суб’єктів цього права дає змогу зробити висновок, що
вони, безумовно, є перспективними з огляду на розвиток відносин права власності
не тільки на зазначені природні ресурси, а й на інші види природних об’єктів.
Тому подальша розробка питань щодо змісту й меж реалізації даної форми права
власності залишається актуальною і перспективною.
Список
літератури: 1. Алексеев С.С. Право –
собственность – социализм. – М.: Юрид.лит., 1989.
– 176 с. 2. Відомості Верховної Ради України 3. Гражданское право: Учебник. – Т.1. – Изд. 6-е,
перераб. и доп. / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. –
М.: ООО«ТК Велби», 2002. – 776 с. 4. Екологічне право України: Академ.
курс: Підручник / За заг. ред. Ю.С. Шемшученка. –
К.: ТОВ “Юрид. думка”, 2005. –
848 с. 5. Карасс В.В. Право
государственной социалистической собственности. –
М.: Изд-во АН СССР, 1954. –
280 с. 6. Колбасов О.С.
Право собственности на животный мир // Развитие аграрно-правовых
наук. – М.: Ин-тут гос-ва и права, 1980. –
88 с. 7. Константиниди С.С.
Охрана животного мира. – Алма-Ата:
Кайнар, 1975. –128 с.
8. Науково-практичний
коментар Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”,
прийнятого 25.06.91 р., №1264–XII
зі зм. і доп. станом на 09.02.06 р. /
За заг. ред. О.М. Шуміла. – Х.:
Фактор, 2006. – 592 с. 9. Офіційний вісник України. 10. Петров В.В.
Экологическое право России: Учебник для вузов. – М.: Изд-во
БЕК, 1995. – 557 с. 11. Семчик В.І. Ще раз
про право власності на землю // Голос України. –
2002. – 19 лип.
12. Соколова А.К. Основні проблеми права державної власності на
рослинний світ // Пробл. законності: Респ. міжвід. наук. зб. / Відп. ред. В.Я.
Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України,
2007. – Вип. 72.
– с. 64-72. 13. Харитонов Є.О., Саніахметова Н.А. Гражданское право:
Частн. право. Цивилистика. Физические
лица. Юридические лица. Вещное право. Обязательства. Виды договоров. Авторское
право. Представительство: Учеб.пособ. –
К.: Изд-во А.С.К., 2002. –
832 с. 14. Шульга М.В.
Актуальные проблемы земельных отношений в современных условиях. –
Х.: Консум, 1998. –
224 с. 15. Янчук В.З.
Щодо права власності на землю // Юрид. Вісн. України. –
2000. – 12-18
жовт.
Надійшла до редакції 14.11.2006 р.
УДК 349.417 О.В. Донець, аспірантка
Національна
юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ВИЗНАЧЕННЯ ЗЕМЕЛЬ
ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОГО
ПРИЗНАЧЕННЯ ЗА ЗЕМЕЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ
Протягом усього
історичного розвитку української державності була створена величезна кількість
пам’яток історії та культури. Багато природних ландшафтів нашої держави мають
історичне значення не тільки для українців, а й для всього людства. В Україні під охороною держави перебувають понад 150
тис. нерухомих пам’яток історії та культури, в тому числі близько 15 тис.
пам’яток містобудування й архітектури. Приблизно 9400 населених пунктів
нашої держави мають понад 70 тисяч об’єктів культурної спадщини, що потребують
дослідження і взяття на облік. Функціонує 61 історико-культурний заповідник, до
складу яких входять комплекси (ансамблі) пам’яток, що мають особливу культурну
цінність, а 13 заповідникам надано статусу національних [Див.: 3; 2004. – №32.
– Ст. 390]. Усі ці об’єкти є історичним і культурним надбанням,
спадщиною українського народу.
Для земельного права є цікавим аналіз
об’єктів культурної спадщини з точки зору дослідження правового режиму земель,
на яких розміщені зазначені об’єкти. Особливо актуальним це
стало після прийняття нового Земельного кодексу України (далі – ЗК), який
уперше виділив землі історико-культурного призначення в окрему категорію земель
(статті 19, 53, 54) [3; 2002. – №3-4. – Ст. 27]. Дії законодавця зумовлені
необхідністю збереження об’єктів культурної спадщини, які знаходяться на
відповідних землях [6, с. 170]. Загальнодержавна програма збереження й використання
об’єктів культурної спадщини на 2004-2010 роки, зазначає: „Збереження і
примноження культурних цінностей належить до пріоритетних напрямів політики
держави у сфері культури” [3; 2004. – №32. – Ст. 390].
Науковою основою для
написання цієї статті стали праці таких відомих українських науковців у галузі
земельного й екологічного права, як В.І. Андрейцев, Г.І. Балюк, І.І. Каракаш,
П.Ф. Кулінич, Н.Р. Малишева, В.Л. Мунтян, В.В. Носік, О.О. Погрібний, В.І.
Семчик, Ю.С. Шемшученко, М.В. Шульга [Див.:4-8; 10] та ін.
Відповідно до ст. 53 ЗК
України „до земель історико-культурної спадщини належать землі, на яких
розташовані: а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні
парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні
садиби, будинки, споруди і пам’ятні місця, пов’язані з історичними подіями; б)
городища, кургани, давні поховання, пам’ятні скульптури та мегаліти, наскальні
зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і
стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів,
шляхів; в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали,
площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених
пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури,
народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.”
Аналіз зазанченої статті ЗК дає
можливість дійти висновку щодо відсутності в ньому визначення поняття “землі
історико-культурного призначення”. На нашу думку в даному випадку мова йдеться
лише про склад цих земель. Разом із тим деякі науковці вважають, що в
ст. 53 наведено поняття земель історико-культурної спадщини [8,
с. 324].
Більш детально хотілося б розглянути
точку зору Л.О. Бондаря стосовно поняття і складу земель історико-культурного
призначення [8, с. 324-327].
З погляду вченого, використання таких
земель для розміщення й забезпечення правового режиму охорони
історико-культурних об’єктів є головною їх ознакою [8, с. 326]. Як вбачається,
ця думка є дещо хибною. Зокрема, не зовсім зрозуміло, що вчений має на увазі
під правовим режимом охорони. Правовий режим (від фр. regime – порядок, від лат. regimen – управління,
керівництво) – особливий правовий порядок, установлений для певної сфери
суспільних відносин чи суспільства в цілому (прикордонний режим, митний,
правовий режим земель чи майна, об’єктів тощо) [15, с. 44]. До загальних ознак
правового режиму слід віднести: а) наявність відповідних обмежень, заборон чи
пільг; б) нерозривний його зв’язок з правовою формою і змістом регульованих
правом відносин. Отже, охорона є складовим елементом правового режиму і тому
правового режиму охорони будь-чого не може бути.
Крім того, висловлення
С.С. Алексєєва „використання земель ... для розміщення
...” нам видиться не зовсім вдалим, оскільки розміщення – це система, порядок
розташування кого-, або чого-небудь [1, с. 1252]. Розміщення передбачає
знаходження певного об’єкта в певній послідовності на певному місці, площині тощо. Тому постає питання: а як бути з
могилами, пам’ятними місцями, що пов’язані з історичними подіями, полями давніх
битв та іншим, тобто з тими об’єктами культурної спадщини, які знаходяться в
землі?
Наведені міркування
спростовують запропоноване Л.О. Бондарем визначення земель історико-культурного
призначення, яке ґрунтується на названій ним їх ознаці: „… Це землі, що
призначені для розміщення, використання та забезпечення правового режиму
охорони історико-культурних об’єктів, що включені до списку Державного реєстру
нерухомих пам’ятників України, а також для забезпечення режиму охоронюваних
археологічних територій та історичних ареалів населених пунктів ” [8, с. 326].
Спробуємо довести протилежне. Для
цього потрібно чітко розрізняти такі терміни, як „поняття”, „визначення” і
„склад”. Отже, поняття – це одна з
форм мислення, результат узгодження суттевих ознак об’єкта дійсності; розуміння
кимсь чого-небудь, що склалося на підставі якихось відомостей, власного досвіду
[2, с. 1049]. В.М. Корельский вважає, що самє в поняттях концентруються
накопиченні знання. Вони, на його думку, повинні бути змістовними науковими
абстракціями, а по-справжньому науковими вони стають, якщо вірно відбивають
загальні й необхідні ознаки будь-яких предметів, явищ [12, с. 16]. Визначення – формулювання, вислів, у
якому розкривається зміст чого-небудь, його істотні ознаки [2, с. 135]. Склад – сукупність окремих частин, що
утворюють що-небудь ціле [2, с. 1331].
Як бачимо, категорії „поняття” й
„визначення” мають деякі спільні риси. Йдеться про суттєві ознаки предмета –
об’єкта дійсності. Обидва вони розкривають зміст останнього, використовуючи для
цього його ознаки. Дуже часто в науковій юридичній літературі можливо зустріти
використання цих термінів як тотожних. Наприклад, у ст. 50 ЗК України йдеться
про „визначення земель рекреаційного призначення”, а в навчальному посібнику
„Земельне право України” в розділі „Правовий режим земель рекреаційного
призначення” перший параграф присвячено „поняттю та складу земель рекреаційного
призначення”, у якому, до речі, поняття зазначеної категорії земель
розкривається через ст. 50 ЗК України.
Що ж стосується терміна „склад”, то
він не розкриває змісту явища, бо не є результатом узгодження суттевих ознак
об’єкта дійсності.
Аналізуючи ст. 53 ЗК України, ми не
знаходимо жодної ознаки земель історико-культурного призначення. Н.Р. Малишева,
коментуючи цю статтю, зазначає, що вона містить „вичерпний перелік (тобто
список, опис із перерахуванням яких-небудь осіб або предметів [2, с. 916])
земель історико-культурного призначення”, тобто тих, на яких розміщені об’єкти
культурної спадщини [6, с. 170]. Культурна спадщина – сукупність успадкованих
людством від попередніх поколінь об’єктів культурної спадщини [3; 2000. – №39. – Ст. 333]. Об’єктом культурної
спадщини є визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини,
пов’язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об’єкти, інші
природні, природно-антропогенні або створені людиною об’єкти незалежно від
стану їх збереженості, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного,
археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового
чи художнього погляду і зберегли свою автентичність [4, с. 260]. Погоджуючись із думкою Н.Р. Малишевої, зазначимо, що ЗК України містить
перелік земель історико-культурного призначення. Крім того, у ст. 53
словосполучення „землі, на яких розміщені ...”, винесено за лапки і ми фактично
маємо перелік об’єктів культурної спадщини, призумуючи, що йдеться про землі,
на яких розташовані названі об’єкти і які належать до земель
історико-культурного призначення.
Для ще одного підтвердження цієї
думки хотілося б навести порівняльний аналіз глав 9 та 10 ЗК України. Глава 9
цього Кодексу, присвячена правовому регулюванню земель рекреаційного
призначення, складається із 3-х статтей: ст. 50 „Визначення земель
рекреаційного призначення”, ст. 51 „Склад земель рекреаційного призначення”,
ст. 52 „Використання земель рекреаційного призначення”. У ст. 50 дається
визначення зазначеної категорії земель з конкретизацією сфери їх використання,
а саме – для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних
заходів [6, с. 163].
Що ж стосується 10 глави, то вона
присвяченна правовому регулюванню земель історико-культурного призначення і
складається з двох статтей: ст. 53 „Склад земель історико-культурного
призначення” і ст. 54 „Використання земель історико-культурного призначення”
Таким чином, у деяких випадках
законодавець, чітко виокремлюючи назви статей, розрізняє їх, присвячуючи деякі
з них визначенням явищ (статті 22, 38, 47, 50, 55, 65), а деякі – складу
останніх (статті 44, 51, 53, 58) [3; 2002. – №3-4. – Ст. 27].
Сутність викладеного дає
підстави стверджувати, що в Земельний кодекс України не містить дефініцію
(визначення) земель історико-культурного призначення. Зміст коментованої ст. 53
ЗК не розкриває жодної ознаки земель цієї категорії, отже й не може бути
визначенням (поняттям). В.М. Корельский вважає
найважливішим завданням будь-якої науки всебічне вивчення, за ним – вираження в
поняттях і наукових тлумаченнях свого предмета чи явища (об’єкта дослідження). Поняття та їх наукові визначення – це
своєрідні згустки людського мислення, що ввібрали в себе знання про предмет,
його властивості й риси. Вони мають велике значення як для теорії, так і для
правозастосовчої практики [12, с. 326].
Отже, є підстави твердити про
необхідність внесення доповнення до чинного Земельного кодексу України, яке
буде стосуватися визначення земель історико-культурного призначення.
Список літератури: 1. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М: Статут, 1999. –
712 с. 2. Бусел В.Т. Великий тлумачний словник сучасної української мови. –
К.: Ірпінь: ВТФ „Перун”, 2005. – 1719 с. 3.
Відомості Верховної Ради України. 4.
Земельний кодекс України з постатейними матеріалами: Зб. норм.-прав. актів
та матер. судової практики / Наук. ред. В.В.
Носік. – К.: Видавець Р.С. Романчик,
2006. – 720 с. 5. Земельный кодекс Украины: Комментарий / Под ред. А.П.
Гетьмана, М.В. Шульги. – 4-е изд. – Х.: ООО „Одиссей”, 2006. – 512 с. 6. Земельний кодекс України:
Наук.-практ. коментар / За заг. ред. В.І.
Семчика. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Вид. дім Ін Юре, 2004. – 676 с.
7. Земельне право України: Підручник
/ За ред. М.В. Шульги. – К.: Юрінком
Інтер, 2004. – 358 с. 8. Земельное право Украины: Учеб. пособ. / Под ред. А.А. Погребного, И.И. Каракаша. – К.: Истина, 2002. – 496 с. 9. Караванський С. Практичний словник синонімів
української мови. – К.: Укр. кн., 2004. – 448 с. 10. Ковтун М.Г. Земельне
право: Курс лекцій для студ. юрид. вуз. та фак. – 2-ге вид. – К.: ТП ПРЕСС,
2003. – 208 с. 11. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Х.: Консум, 2000. – 704 с. 12.
Теория государства и права: Учебник для вузов / Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. – 2-е изд., изм. и доп. – М.: Норма, 2000. – 616
с. 13. Шеремет А.П. Земельне право України: Навч. посіб. – К.: Центр навч.
літ., 2005. – 632 с. 14. Юридический
словарь И. Дахно: Словарь законодат.
и норматив. терминов. – 2-е изд. доп. – К.: А.С.К, 2001. – 1056 с. 15. Юридична енциклопедія: В 6-ти т. –
Т. 2 / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (гол.
ред.) та ін. – К.: Укр.. енцикл., 1998. – 741 с.
Надійшла до редакції
31.10.2006 р.
УДК 349.422: 658.72] (477) Н.В. Головко, здобувачка
при
кафедрі аграрного права
Національна юридична академія
України
імені Ярослава
Мудрого, м. Харків
ДЕРЖАВНИЙ КОНТРАКТ
НА ЗАКУПІВЛЮ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ
ПРОДУКЦІЇ
ДЛЯ ДЕРЖАВНИХ ПОТРЕБ:
ПОНЯТТЯ, ОСОБЛИВОСТІ
Формування державних ресурсів
сільськогосподарської продукції, забезпечення населення продовольством, а
переробних підприємств сировиною значною мірою залежать від чітко налагодженої
системи договірних відносин щодо закупівлі цієї продукції у її виробників. В
умовах ринкової економіки суттєво змінюються взаємовідносини між аграрними
товаровиробниками й покупцями різноманітної сільгосппродукції, включаючи й
державу. І тому дуже важливо визначити найбільш ефективні форми закупівлі цієї
продукції в аграрних підприємств з метою забезпечення населення продовольством
та іншими ресурсами. Однією з таких форм є державний контракт на закупівлю
сільгосппродукції. За державним контрактами провадиться закупівля до державних
ресурсів найважливіших культур, необхідних для забезпечення потреб населення у
хлібі та хлібобулочних виробах, цукрі, олії, а також насіння і племінної
худоби.
Питанням державного контракту в
юридичній літературі приділено досить значну увагу. Окремі аспекти цієї
проблеми вже були проаналізовані деякими науковцями, зокрема, В.М. Годуновим,
Л.В. Лушпаєвою, О.А. Поліводським, В.І. Семчиком, А.М. Статівкою [Див.: 3; 5; 7; 9; 10] та ін. Однак у вітчизняних правових
джерелах не вироблено єдиного розуміння про місце й роль державного контракту
саме в процедурах закупівлі сільгосппродукції для державних потреб.
Метою цієї статті є аналіз чинних
правових норм, які визначають поняття “державний контракт” як одну з форм
закупівлі сільгосппродукції для державних потреб, які регулюють відносини, що
виникають у процесі укладення держаного контракту, а також установлення правової
природи й особливостей останнього.
22 грудня 1995 р. Верховною Радою
прийнято Закон України “Про державне замовлення для задоволення пріоритетних
державних потреб” [2; 1996. – № 3. – Ст. 9] (назва Закону в ред. № 3205 – IV від 15 грудня 2005 р. [2; 2006. – № 14. – Ст. 118] (далі – Закон), який визначає
поняття “державне замовлення”, “державні замовники”, “виконавці державного замовлення”
і регулює процес формування державного замовлення та здійснення контролю за
його виконанням, у перебігу якого державні замовники укладають з виконавцями
державного замовлення державні контракти й вирішують інші важливі питання. Так,
у ст. 1 Закону передбачено, що державний контракт – це договір, укладений
державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, у
якому визначаються економічні та правові зобов’язання сторін і регулюються
взаємовідносини замовника й виконавця.
Доцільність вживання терміна
“державний контракт” у нормативних актах у деяких правознавців викликає сумнів.
Адже він застосовується двояко – як договір між сторонами і як державне
завдання. Тут вбачається некоректність щодо точного змісту вживаних термінів.
Натомість пропонується застосовувати традиційну назву – “договір контрактації
сільгосппродукції” [9, с. 142].
У правовій науці існують різні точки
зору з приводу юридичної природи державного контракту. Так, А. Дьомін вважає,
що при укладенні державного контракту відносини між державою (замовником) і
громадським суспільством є особливими: зовнішнє державне регулювання певної
сфери управління відбувається з використанням договірного методу, де засобом
державного управління виступає державний контракт, при укладенні якого державний
орган діє як суб’єкт публічного права на підставі норм адміністративного права [4, с. 136].
Л.В. Лушпаєва обґрунтовує протилежну
точку зору й зазначає, що державний контракт за своєю суттю є угодою, яку можна
розглядати, як родове поняття. Держконтракт на закупівлю сільськогосподарської
продукції визначається як особливого роду цивільно-правова угода у формі
договору контрактації або поставки, за якими власник продукції зобов’язується
передати у встановленому обсязі продукцію, а спеціальний державний орган
повинен прийняти її й оплатити за встановленими в договорі цінами. Інакше кажучи,
державний контракт у формі закупівлі сільгосппродукції підкреслює, що одним із
суб’єктів цього договору виступає держава в особі відповідних органів [5, с. 6]. З такою позицією можна погодитися,
додатково зазначивши, що сторонами в державному контракті є (а) суб’єкти
господарювання усіх форм власності (резиденти або нерезиденти), які виготовляють
чи поставляють товари (роботи, послуги) для задоволення пріоритетних державних
потреб і (б) державний замовник, яким виступають Верховна Рада та інші органи
державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська
й Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та інші
установи – головні розпорядники коштів Державного бюджету, уповноважені
Кабінетом Міністрів України укладати держконтракти з виконавцями державного замовлення.
При цьому слід зазначити, що сторони зазначеного договору є юридично рівними й
вільними у виборі форм та умов реалізації своєї продукції, а також структури
виробництва. В умовах ринкової економіки правова рівність сторін повинна
безумовно дотримуватися.
Таким чином, за своїм змістом
державний контракт є цивільно-правовим договором зі специфічними ознаками, які
не виводять його за рамки останнього. Основною ж правовою базою регулювання
відносин по закупівлях сільгосппродукції є Господарський кодекс України, який
містить основні підвалини у сфері державного контракту й державного замовлення.
Господарсько-правові норми дозволять поглянути на відповідну сферу не лише з
точки зору договірного права, а й з позиції господарської компетенції
державного органу, економічної політики держави, методу державного
регламентування економіки.
У п. 4 ст. 1 Закону міститься
положення про те, що “особливості відносин, які виникають у зв’язку з поставкою
(закупівлею) для пріоритетних державних потреб сільськогосподарської продукції
і продовольства, регулюються окремими актами законодавства України”. З приводу
цього Вищий арбітражний суд України у листі за № 01 –
8/100 від 12 березня 1996 р. “Про Закон України «Про поставки продукції
для державних потреб» [12] указує, що “цей закон не регулює питань укладення та виконання
договорів (контрактів), які забезпечують поставку (закупівлю) для державних
потреб сільськогосподарської продукції і продовольства для загальнодержавних
потреб, оскільки вони врегульовані Указом Президента України від 18 січня 1996
р. “Про задоволення державних і регіональних потреб у сільськогосподарській
продукції на 1996 рік” [11; 1996. – № 14. – С. 5, 6] (далі – Указ). Саме положення цього
Указу визначають специфіку правової регламентації поставок сільськогосподарської
продукції для державних потреб. У ньому закріплено основні положення змісту
державного контракту, які уточнюються й диференціюються в конкретних угодах, що
укладаються між товаровиробниками і покупцями сільськогосподарської продукції,
джерела фінансування державного контракту на сільгосппродукцію, порядок
визначення її обсягів і продовольства, необхідних для задоволення потреб за регіональними
й державними контрактами. Також в Указі визначено, права й обов’язки замовників
у процесі формування державних замовлень і практичної їх реалізації, шляхом
укладення державних контрактів на закупівлю сільгосппродукції для державних
потреб. У контрактах передбачаються всі необхідні умови обох сторін з
урахуванням специфіки аграрного виробництва. Відповідно до Указу міністерства й
відомства шляхом укладання державного контракту забезпечують формування
державних ресурсів зерна, сортового й елітного насіння. Перелік та обсяги зерна
й насіння визначалися постановою КМ України “Про задоволення державних потреб у
сільськогосподарській продукції на 1996 рік” від 12 березня 1996 р., № 323 [11; 1996. – № 58-59. – С. 11].
Таке застереження спричинило серйозні
розбіжності у визначенні того, чи поширюється дія Закону на відносини,
пов’язані з державними закупівлями сільгосппродукції? На думку В.І. Семчика,
доцільніше було б у Законі України від 22 грудня 1995 р. термін “окремими” замінити
на “спеціальними” і доповнити речення словами: “які видаються на підставі й відповідно
до норм цього Закону”. Якщо ж законодавець хотів вирішити питання так, як це
зазначено в роз’ясненні Вищого арбітражного суду України, то щодо поставок
сільгосппродукції для державних потреб варто було сформулювати п. 4 ст. 1 Закону
так: “Норми цього Закону не поширюються на відносини, що виникають у зв’язку з
поставкою сільськогосподарської продукції для державних потреб”. Проте таке
формулювання необов’язкове, оскільки в Законі є застереження, що додатково
регулюються лише особливі відносини [9, с. 155].
Інші науковці вважають, що закупівля
сільгосппродукції й сировини здійснюється на підставі Закону України “Про
державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб”. Так, А.М.
Статівка зазначає, що відносини по закупівлі сільгосппродукції для державних
потреб регламентування як положеннями вказаного Закону, так і спеціальними нормативними
актами, які видаються в розвиток його положень. Однак при регулюванні вказаних
відносин усе ж слід керуватися положеннями Указу Президента України, а норми Закону
необхідно застосовувати лише в тих випадках, коли в Указі цих необхідних
приписів немає [10, с. 137, 138].
Така думка видається найбільш
правильною, оскільки тимчасовий статус нормативних актів, прийнятих строком на
один рік, не вносить бажаної впорядкованості в регламентацію вказаних відносин.
І хоча КМ України своєю постановою № 266 від 29 лютого 1996 р. затвердив
Порядок формування й розміщення державних замовлень на поставку продукції для
державних потреб і контролю за їх виконанням, проте він не відбиває специфіки
закупівлі продукції сільського господарства. У зв’язку з цим дуже гостро постає
питання прийняття постійного, систематизованого й упорядкованого нормативного
акта, який регулював би відносини щодо державної закупівлі сільгосппродукції й
сировини. Таким нормативним актом може бути Положення про порядок укладення й
виконання державного контракту на закупівлю сільськогосподарської продукції для
державних потреб, затверджене постановою КМ України.
А.М. Статівка
вказує на необхідність установлення стабільних правових засад за державними
контрактами на сільгосппродукцію для державних потреб хоча б на п’ять років, що
створить упевненість товаровиробників у виробництві цієї продукції та в її
реалізації державі. А це, у свою чергу, забезпечить оптимальну реалізацію
інтересів товаровиробників і держави. Що ж стосується більш детального
регулювання питань, які можуть виникати щорічно при виконанні державних
замовлень, то є сенс приймати нормативні акти, які уточнюють деякі положення
базових нормативних актів з урахуванням певних чинників, що виникають при цьому
[10, с. 147].
Таким чином, основними правовими
формами, які визначають взаємовідносини між продавцями й покупцями, є державні
й регіональні контракти на закупівлю сільгосппродукції для задоволення в ній
державних і регіональних інтересів, де держава виступає рівноправним договірним
партнером, але не безпосередньо, а через своїх представників – спеціально
уповноважених органів. Найважливішою характерною рисою згаданої форми повинен
бути режим сприяння сільськогосподарським товаровиробникам за допомогою різних
правових засобів. Правовий механізм у закупівлі сільгосппродукції має бути
більш гнучкішим, ніж в інших сферах економіки.
Метою державного контракту на
закупівлю такої продукції для державних потреб є забезпечення впевненості
держави в тому, що аграрні товаровиробники вироблять необхідну кількість
продукції й реалізують її державі в обсязі, передбаченому державним замовленням
і державним контрактом, а держава закупить цю продукцію і своєчасно оплатить її
за цінами, зумовленими в контракті.
Державні контракти на закупівлю
сільгосппродукції застосовуються для внесення впорядкованості у формування
продовольчих фондів, сприяють забезпеченню збалансованості інтересів
сільськогосподарських товаровиробників, споживачів продукції й суспільства в
цілому. Можна вбачати в контрактній системі своєрідний механізм регламентування,
без якого економіка не може бути ефективною й забезпечувати соціальну орієнтованість.
Вона стимулює доведення виробництва до необхідного суспільству обсягу й вироблення
продукції відповідної якості.
Державний контракт буде оптимальною
формою реалізації державних інтересів лише в тому випадку, коли сторони
належним чином виконуватимуть договірні умови. При цьому підгрунтям належного
виконання положень державного контракту на закупівлю сільгосппродукції повинна
бути економічна заінтересованість сторін.
Список літератури: 1. Банасевич І. Державне
замовлення та державний контракт: поняття, особливості, юридична природа //
Підпр-во, госп-во і право. – 2006. – № 8. – С. 121-124. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Годунов
В.Н. Правовые средства обеспечения государственных нужд в товарах,
работах и услугах: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – Минск, 2004. – 42 с. 4. Демин
А. Государственные контракты (публично-правовой аспект) // Хоз-во и право.
– 1997. – № 8, 9. 5. Лушпаєва Л.В. Цивільно-правові договори на реалізацію сільськогосподарської
продукції в умовах переходу до ринку: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Х.,
1994. – 22 с. 6. Подцерковний О. Правовая природа
отношений в сфере государственного заказа // Хоз. право. – 2003. – № 5. – С.
8-10. 7. Поліводський О.А. Правове регулювання реалізації
сільськогосподарської продукції: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К., 1999.
– 17 с. 8. Офіційний вісник України. 9. Семчик В.І., Погрібний О.О., Стретович В.М. Аграрне законодавство
України, проблеми ефективності – К.: Наук. думка, 1998. – 245 с. 10. Статівка А.М. Договори
в АПК України в умовах ринку – Х., 1997. – 240 с. 11. Урядовий кур’єр. 12.
Офіційний сайт Міністерства аграрної політики – http://www.minagro.gov.ua.
Надійшла до
редакції 09.02.2007 р.
УДК 342.922 О.О. Кравченко, аспірант
Національна
юридична академія України
імені Ярослава Мудрого,
м. Харків
ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ Й РОЗВИТКУ
ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ В УКРАЇНІ:
ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ПИТАННЯ
Кардинальні зміни в
політичному, соціальному й економічному житті українського суспільства
вимагають розробки нових методів, механізмів і технологій державного управління.
На сучасному етапі становлення України як демократичної, правової держави особливої ваги набувають переосмислення ролі
державних службовців і забезпечення ефективності й високої якості функціонування
державної служби.
У цих умовах проблема
раціоналізації діяльності адміністративно-політичних органів, забезпечення їх
управлінськими кадрами нового типу ставлять на порядок денний питання вивчення
й узагальнення історичного досвіду організації державної служби, практики її
впливу на соціально-економічні процеси й управління кадрами державно-владних
структур. У світлі цього правомірно було б звернутися до ретроспективного
аналізу виникнення, становлення й розвитку державної служби в Україні з врахуванням
особливостей кожного історичного періоду.
Важливим внеском у
дослідження історичного розвитку державної служби, її організації й
особливостей нормативно-правового забезпечення можна вважати наукові праці
таких дореволюційних вчених, як О.С. Алексєєв [1], О.Д. Градовський [6] та ін. З-поміж сучасних вітчизняних науковців слід назвати О.Д.
Лазор [7], О.Я. Лазора [7], О.В. Петришина
[11] та ін. Проблеми історії
державної служби розглядаються також у роботах російських фахівців, зокрема, В.М.
Баришева [3], В.П. Мельникова [12]
та ін. У той же час висвітлення цих питань є певною мірою епізодичним і неповним, їх розкриття має переважно
оглядовий характер.
Вивчення й аналіз
дореволюційних і сучасних наукових джерел з даної проблематики дає можливість з
певною мірою умовності поділити історію розвитку державної служби в Україні на
декілька етапів: перший – початок XVIII – початок XIX ст.; другий – початок XIX – жовтень 1917 р.;
третій – жовтень 1917 р. – серпень 1991 р.; четвертий – серпень 1991 р. по
сьогодення.
Відзначимо, що у правовій
літературі є й інші точки зору стосовно цього питання. Так, на думку окремих
учених, становлення й розвиток державної служби в Україні відбувалися на всіх
етапах її історії й державотворення. Стверджується, що її паростки можна
розпізнати в найперших державних утвореннях на території України. Це
середньовічна феодальна держава Київська Русь (ІХ–ХІІ ст.), Галицько-Волинська
держава (ХІІ–ХІV ст.), Українська козацька республіка (середина ХVІІ–ХVІІІ ст.), Українська
народна республіка й Українська держава (1917–1920 рр.) [7, с.14].
Ми не можемо погодитися з
наведеною позицією правників, тому що на той час ще не було сформовано
сукупності об’єктивних умов, що передують цьому правовому інституту. Вони
виникли лише на початку XVIII ст. і сприяли створенню
державної служби на професійних засадах. Серед них відзначимо: а) необхідність
для політичної влади спеціального апарату управління; б) подолання погляду на
державу як на велику вотчину; в) наявність відповідної правової бази; г) подолання
такого соціального явища, як місництво, та ін.
Розглянемо основні
характеристики кожного історичного етапу.
Як уже зазначалося, перший етап розвитку державної служби в
Україні охоплює період з початку XVIII ст. до початку XIX ст. Щодо ХVІІІ ст., то він перш за все пов'язаний з ім'ям царя Петра I. Становлення й остаточне
оформлення державної служби як соціального інституту відбувалося у процесі
утворення й зміцнення централізованої держави на чолі із всесильним монархом.
Таким чином, у силу специфіки формування Російської держави, складником якої на
той час була Україна, затвердився тип державної служби як повинності. В умовах
петровської абсолютної монархії такий характер державної служби було доведено
до максимуму [12, с. 95-96].
Законодавче
оформлення чиновництва як особливої групи службовців та його правове положення
було здійснено в першій чверті XVІІІ ст. Прийнятий 24 січня 1722 р. Закон під
назвою «Табель про ранги всіх чинів військових, статських і придворних...»
установлював три види державної служби – військову, цивільну і придворну. На
підставі цього закону була введена єдина система чинів, їх номенклатура й ієрархія
в кожному роді служби. У Табелі про ранги визначався порядок прийому на службу
та її проходження від нижчих чинів до вищих. Усі державні посади в Російській
імперії поділялися на чотирнадцять класів [5, с. 411].
У розглядуваний період
зазначений Закон виступав фактично регулятором державної служби. Політика в цій
сфері мала яскраво виражений продворянський характер. Дворянам забезпечувалися
переваги при чинонаданні порівняно з представниками інших станів. Крім того,
ускладнювалося входження в державний апарат вихідців з податних станів, їх просування
по службі, що стосувалося й різночинців.
Цікавим є досвід
організації управління кадрами адміністративно-політичних органів та їх
апарату. Створення багатоступеневої системи адміністративного управління й виникнення
в цьому зв'язку численного корпусу державних службовців поставили на порядок
денний питання про створення особливих установ, до компетенції яких поряд з широким
колом кадрових проблем входили б постійне спостереження і контроль за проходженням
служби в повній відповідності з чинними законами [12, с. 100].
На початку визначеного
періоду керівництво адміністративними кадрами було зосереджено в Сенаті, де для
обліку й розподілу «служивого стану» було засновано розрядний стіл [5, с. 425]. У 1722 р. ця галузь
сенатського управління була довірена Герольдмейстерській конторі на чолі з
герольдмейстером [1, с. 398], до якого й перейшло керування кадрами військової,
цивільної та придворної служб. Цей орган займався спостереженням за
проходженням служби дворянами й чиновництвом, їх обліком, закріпленням прав і
привілеїв, а також складанням гербів дворянства. У 1800 р. у зв'язку з розширенням
обсягу роботи Герольдмейстерська контора стала самостійним підрозділом Сенату
(Герольдією при Сенаті) – свого роду управлінням кадрів [5, с. 425].
Другий етап розвитку державної
служби охоплює початок XIX ст. – жовтень 1917 р. Даний
період пов’язано з суттєвими змінами в кадровій організації державної служби.
Оскільки в умовах постійного зростання потреби в службовцях укомплектувати управлінський
апарат лише дворянами було неможливо, виникла необхідність залучити до служби
вихідців з інших станів. Уряд змушений був розширити коло осіб, які могли стати
чиновниками адміністративних установ за рахунок осіб недворянського походження [2, с. 65].
Питання управління державною
службою на цьому етапі її розвитку продовжували перебувати у віданні Герольдії
при Сенаті. У 1803 р. була оновлена її структура й розроблені нові правила
діловодства, з яких видно, що законодавець бажав зберегти за Сенатом право
остаточного затвердження посад за поданням міністрів. Після деяких змін у 1848
р. Герольдія була введена до складу Сенату як
департамент [6, с. 316].
Із 1846 р. керівництво
чиновниками цивільної служби було зосереджено в адміністрації государя як
суб'єкта верховної влади. Інструментом здійснення цього керівництва став Інспекторський
департамент Першого відділення Власної Його Імператорської Величності Канцелярії
(далі – Інспекторський департамент). Департамент мав у своєму розпорядженні
банк даних про кількісний і якісний склад чиновників, що перебувають на службі
в адміністративних органах держави [12, с. 100]. В обов'язок департаменту
входило складання і щорічне подання звітів про функціонування державної служби
разом з даними про чисельність чиновників за класами й відомствами, їх
просуванні по службі, посадових переміщеннях, джерелах доходів, характер і
кількість випадків дисциплінарних стягнень та ін.
Через Інспекторський
департамент проходили справи про прийом на службу всіх класних чиновників,
призначення на посади, заміщення вакантних місць, надання чинів, оформлення
відпусток, звільнення зі служби, переведення з військових чинів у цивільні,
подання до нагород, оформлення пенсій та ін [5, с.426].
У другій половині XІХ ст.
при царюванні Олександра ІІ до складу
суб'єктів контролю за проходженням служби ввійшли міністерства й губернські
правління, що одержали право підбору й розміщення чиновників середніх і нижчих
класів. У міністерствах функції управління кадрів виконували так звані
департаменти спільних справ, а в губернських адміністраціях – загальні
присутності [12, с. 101]. Загальнодержавні, галузеві та інші кадрові служби
стали важливим інструментом формування, професійного розвитку й дійового
функціонування корпусу державних службовців [5, с. 427].
У 1894 р. за рішенням
уряду керівництво корпусом державних службовців замість Інспекторського
департаменту очолив спеціальний Комітет про службу чинів цивільного відомства,
робочим органом якого був Інспекторський відділ Імператорської Канцелярії [5,
с. 426-427].
Третій етап розвитку державної
служби розпочався після Жовтневої революції 1917 р. і тривав до серпня 1991 р.
Після розпаду Російської імперії український народ зробив спробу створити свою
незалежну державу. Події 1917-1921 рр. увійшли в історію України як період
визвольної боротьби українського народу за свою незалежність. Проте однією з
вагомих причин невдач Української Народної Республіки й Української держави
(1917-1920 рр.) у цій боротьбі були саме кадрові проблеми. Нові представники
влади не вміли компетентно вирішувати нові для них справи. Ті діячі, які знову
залучалися до влади, застосовували старі й неефективні методи управління.
За наступні 70 років в
Україні, що належала до складу Радянського Союзу, так і не сформувалася
самостійна державно-правова організація [7,
с. 17]. Одним з перших актів радянської влади був декрет «Про
винищування станів і цивільних чинів» від 11 листопада 1917 р., видання якого
було зумовлено низкою причин, головною серед яких була ідея зламати буржуазний
державний апарат і скасувати чиновництво [11,
с. 68].
Незважаючи на плани
більшовиків про державу-комуну, у якої не буде професійної бюрократії,
чиновники тільки посилили своє становище. Багато недоліків дореволюційної
державної служби залишились і зміцнилися крім того, до них додалися нові. Тотальне
одержавлення власності призвело до необхідності різко збільшити чисельність
чиновників для обліку, розподілу й контролю. Найважливішою подією 30-х років у
сфері державної служби було формування номенклатурної бюрократії, яка
проіснувала весь радянський період [11, с.
68], і ґрунтувалася на принципах таємності, закритості й суворому відборі за
партійною відданістю.
Відсутність чітких
параметрів сформованої в державі системи такої служби стало причиною того, що
протягом усього існування радянської влади не було прийнято закону про державну
службу [3, с. 3-15]. Управління останньою в СРСР не мало спеціально створених
органів. Їх роль частково виконували організаційні відділи комітетів КПРС.
Слід зазначити, що в
наукових правових джерелах в розробку цієї проблеми в 60-70-ті роки значний
внесок зроблено В.М. Манохіним, а в Україні І.М. Пахомовим. В.М. Манохін
підкреслював, зокрема, що ця служба є однією зі сторін (частин) діяльності
держави по організації і правовому регулюванню особового складу державних
органів та організацій, а також охоплює саму діяльність службовців щодо практичного
й безпосереднього здійснення завдань і функцій держави [8, с. 5-14]. І.М.
Пахомов, у свою чергу, робив висновок, що «державна служба – це заснована на
законі й оплачувана діяльність службового персоналу державних органів, яка
полягає у практичній реалізації державно владних повноважень у різних сферах
суспільного життя» [10, с. 8]. У подальшому при формулюванні поняття «державна служба»
майже всі науковці певною мірою враховували ці положення або посилалися на них.
Четвертий етап розвитку державної служби
в Україні охоплює період від серпня 1991 р. по сьогодення. Із проголошенням
незалежності країна встала на якісно новий рівень розвитку. Були окреслені
орієнтири на побудову демократичної, правової, соціальної держави. На фоні цих
явищ проходила і трансформація інституту державної служби.
Процеси становлення цього
якісно нового інституту розпочалися в 1992 р., коли вперше постало завдання
його реформування в напрямку створення ефективно функціонуючого апарату
держави. Цій службі належало стати важливим чинником цілеспрямованого державно-правового
впливу на функціонування принципово нового механізму управління. Першими кроками
в цьому напрямку мали стати питання визначення правового статусу державних
службовців і розроблення кадрової політики. З метою організаційно-правового
забезпечення поставлених завдань було прийнято Закон України «Про державну
службу» [4; 1993. – № 52. – Ст. 490], відповідно до якого у вересні 1994 р.
було засновано Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів
України (далі – Головдержслужба), яке стало центральним органом державної
виконавчої влади, підвідомчим уряду. 2 жовтня 1999 р. Указом Президента України
[9; 1999. – № 40. – Ст. 26] прийнято Положення про Головне управління державної
служби України, а пізніше згідно з Указом Президента «Про підвищення
ефективності системи державної служби» від 11 лютого 2000 р. [9; 2000. – № 7. –
Ст. 263] Головдержслужба України стає центральним органом виконавчої влади
зі спеціальним статусом, підконтрольним і підзвітним Президентові. На неї
покладається завдання проведення єдиної державної кадрової політики й
функціональне управління державною службою.
З метою накреслення
шляхів, засобів і форм реалізації основних напрямків державної політики у цій
сфері при Президентові України у березні 2000 р. створюється Координаційна рада
з питань державної служби як постійно діючий консультативно-дорадчий орган [9;
2000. – № 12. – Ст. 451]. Перспективи подальшого розвитку цього інституту певною
мірою названі в Концепції
розвитку законодавства про державну службу в Україні [9;
2006. – № 8. – Ст. 421], у Програмі розвитку державної служби на 2005–2010 роки
[9; 2004. – № 23. – Ст. 1554] та інших документах.
Завершуючи короткий
історичний огляд основних етапів становлення державної служби в Україні, можемо
стверджувати, що формування цієї ефективно діючої інституції є одним з важливих
завдань Української держави. У зв’язку з цим аналіз та узагальнення історичного
досвіду її організації й нормативно-правового забезпечення має, на нашу думку,
безумовну актуальність і практичне значення. Критичне осмислення існуючого
досвіду, а також творче ставлення до нього можуть стати одним із потужних
чинників на шляху якісного оновлення державної служби в Україні, забезпечення
її злагодженого й ефективного функціонування.
Список літератури: 1. Алексеев А.С. Государственное право: Консп. лекций. – Изд. 4-е – М.: Тип. Общ. распространения полез. кн., 1897 – 583
с. 2. Бармак М. Державний службовець у системі управління Російської імперії першої
половини ХІХ століття // Зб. наук. пр. НАДУ при Президентові України. – 2005. – №1. – С. 65-72. 3. Барышев В.М. Государственная служба России: прошлое и настоящее // Гражданин и
право. – 2002. – №1. – С. 3-15. 4.
Відомості Верховної Ради України. 5.
Государственная
служба: теория и организация: Курс лекций / Под ред. Охотского
Е.В., Игнатова В.Г. – Ростов-н/Д: Феникс, 1998. – 640 с. 6. Градовский
А.Д. Начала
русского государственного права. – Т. 2: Органы управления. – Изд. 3-е, испр. и доп. – Спб.: Тип. М.М. Стасюлевича, 1887. – 495 с. 7. Лазор О.Д., Лазор О.Я.
Державна служба в Україні: Навч. посіб. (Публічна служба). – К.: Дакор,
КНТ, 2005. – 472 с. 8. Манохин В.М. Советская государственная служба. – М.: Юрид. лит.,
1966. – 196 с. 9. Офіційний вісник України. 10. Пахомов
І.М. Адміністративно-правові питання державної служби в СРСР. – К.: Вид-во КГУ, 1971. – 128 с. 11. Петришин А.В. Государственная служба. Историко-теоретические
предпосылки, сравнительно-правовой и логико-понятийный анализ: Монография. –
Х.: Факт, 1998. – 168 с. 12. Служебная карьера / Под общ. ред. Е.В. Охотского. – М.: ОАО «Экономика»,
1998. – 302 с.
Надійшла до редакції
14.11.2006 р.
УДК 347.73 Г.В. Бех, канд. юрид.
наук
Национальная юридическая академия
Украины
имени
Ярослава Мудрого, г. Харьков
САНКЦИЯ ФИНАНСОВО-ПРАВОВОЙ НОРМЫ
Вопрос о структуре правовой нормы имеет огромное
теоретическое и практическое значений. В данной статье анализируются один из
структурных элементов финансово-правовой нормы – санкция, ее особенности,
проводится классификация ее видов. На формирование позиции по исследуемой
проблеме значительное влияние оказали труды таких ученых, как О.С. Иоффе, М.Д.
Шаргородский [2, с. 150-170], Н.М. Коркунов [3, с. 80-100], Н.П. Кучерявенко [4,
с. 190-250], П.Е. Недбайло [5, с. 60-80], А.В. Полякова [6, с. 700-725] и
др.
Право, диктуя исходящие от государства либо им
санкционированные, а поэтому общеобязательные правила поведения людей в обществе,
всегда их регулирует. Правовых норм, не предназначенных для этих целей, быть не
может. Не является исключением и финансовое право. Финансово-правовые нормы
регламентируют отношения, складывающиеся в процессе финансовой деятельности
государства, и содержат предписания и запреты, установленные им относительно
порядка формирования (накопления), распределения и использования
централизованных и децентрализованных фондов денежных средств. Эти нормы носят
императивный характер, исключающий изменение их содержания по волеизъявлению
одного из участников финансовых правоотношений. Метод финансово-правового
регулирования, в качестве которого выступают властные предписания, т.е. императивный
метод, обусловливает специфику финансово-правовых норм. Иначе говоря, правила,
содержащиеся в последних, представлены в императивной (категорической, властной)
форме. Все это касается и запрещающих, и разрешающих положений. Именно императивность
не допускает возможностей изменения установленных ранее требований действовать
соответствующим образом. Иными словами, финансово-правовые нормы фактически
способствуют закреплению правового порядка в отношениях между государством,
иными государственными и негосударственными структурами и гражданами, которые
контактируют с ним и его органами в сфере финансовой деятельности (в области
мобилизации, распределения и использования централизованных и децентрализованных
денежных фондов).
С учетом метода финансово-правового регламентирования
нормы предписывают порядок деятельности органов государства и органов местного
самоуправления в сфере финансовой деятельности, права и обязанности субъектов
по получению, распределению и использованию определенных финансовых ресурсов.
Однако необходимо отметить, что финансово-правовые
отношения получают частичное административно-правовое регулирование (через
методы типа «власть – подчинение»). Но метод финансового права базируется на
горизонтальной субординации субъектов, а властные предписания исходят от финансовых
органов, с которыми иные субъекты не находятся в административной зависимости,
т.е. их полного подчинения или взаимозависимости не существует. Таким образом,
отношения между субъектами финансовых правоотношений зиждятся не на
вертикальной подчиненности.
Заметим, что логическая финансово-правовая норма
включает в себя трехчленную систему: гипотезу, указывающую на условия
осуществления финансово-правовой нормы; диспозицию, устанавливающую правила
поведения участников финансовых правоотношений, и санкцию, закрепляющую меры,
применяемые к участникам финансовых правоотношений за несоблюдение норм
финансового права. Как видим, «только при наличии всех трех элементов мысль
законодателя, хотя бы и высказанная в разное время, является правовой нормой. В
противном случае это будет часть нормы или положение вне правового характера» [3, с. 60].
Нарушение субъективных прав и неисполнение правовых
обязанностей субъектами финансовых правоотношений порождает негативную реакцию
со стороны государства, общества. Любому государству нужны действенные способы,
приемы, с помощью которых могло бы обеспечиваться исполнение той или иной нормы.
Именно поэтому одной из составляющих правовой нормы является санкция,
указывающая на меру принуждения, которая может быть применена государственными
органами в отношении лиц, не исполняющих требований той или иной правовой
нормы. Как справедливо указывает А.В. Поляков, «негативная реакция со
стороны отдельных индивидуумов, социальных групп или общества в целом на
действия, нарушающие чьи-либо права, нельзя отождествлять с понятием санкции
как структурного элемента правовой нормы. В последнем случае санкция должна
быть объективирована в правовом тексте, т.е. иметь заранее определенную цель…» [6, с. 716]. Помимо этого, он логично утверждает, что
любая санкция, имеющая правовой смысл, должна быть известна всем возможным субъектам ее применения
[6, с. 716]. По мнению Н.М. Коркунова, « если право может быть
соблюдаемо лишь под условием его неуклонного соблюдения всеми без исключения,
то оно попросту никогда не может соблюдаться. И там, где существующее право
имеет за собой принудительную санкцию, оно может быть нарушаемо. Нет власти в
мире, которая была бы в состоянии силою принудить всех и каждого к повиновению
всем ее велениям» [3, с. 98].
Введение санкций необходимо для исполнения принципа
справедливого воздаяния. Они выступают в качестве одного из элементов правовой
культуры в целом. Как пишет этот ученый, «в отношении каждого права должна бы
существовать возможность принудительного его осуществления… Принудительно
осуществляемы могут быть, собственно говоря, только такие юридические
требования, которые заключаются в требовании не делать что-либо или в
требовании предоставления какой-либо вещи или пользования ею. Но требования,
относящиеся к содеянию,… не могут быть осуществлены посредством принуждения.
Нельзя человека силою заставить выполнять какой-либо труд. Его можно
подвергнуть наказанию, но наказать – не значит заставить» [3, с. 101]. При этом
он выделяет и психическое принуждение, указывая на то, что такой вид
принуждения находится вне не только правовых норм, но и принципов
нравственности, а за догматами религии даже вне логических и эстетических
законов. Фактически психическое принуждение причастно ко всему, что как-нибудь
соотносится с человеческим сознанием. Значит, право опирается на психическое
принуждение, веление же юридических норм обращено к человеческому сознанию и не
более. По мнению Н.М. Коркунова, принуждение является исключительной прерогативой
права [3, с. 100-102].
Под санкцией финансово-правовой нормы традиционно
понимают определенные юридические последствия, наступающие при нарушении или
несоблюдении ее диспозиции. Причем такая санкция закрепляет различный характер
последствий, выражающий меры государственного принуждения. Особенностью
указанных норм является установление мер ответственности за нарушение правил
поведения, содержащихся в их диспозиции.
Стоит обратить внимание на то, что в последнее время
государство вносит коррективы по усилению финансовой ответственности за правонарушения
в области финансов. Это относится также и к ответственности государственных
органов, осуществляющих финансовую деятельность. Например, нормы Бюджетного
кодекса Украины предусматривают ответственность органов местного самоуправления
за нарушение бюджетного планирования, органов Государственного казначейства за
невыполнение требований по ведению бухгалтерского учета и составлению
отчетности об исполнении бюджетов и др.
Следует признать, что санкции финансово-правовой нормы
имеют преимущественно денежный характер. Так, в действующем налоговом
законодательстве существует норма, что за нарушение сроков перечисления
налогов, сборов (общеобязательных платежей) в бюджеты и государственные целевые
фонды, установленные Законом Украины «О платежных
системах и переводе денег», банк уплачивает пеню за каждый день просрочки,
включая день уплаты, в размерах, установленных законодательством, и штрафные
санкции, а также несет иную ответственность, установленную налоговым законодательством [1; 2001. –
№ 6. – Ст. 16]. Финансово-правовые санкции сочетают в себе как
назначение штрафное, так и право восстановительное и применяются по самому
факту правонарушения. С одной стороны, происходит восстановление имущественного
положения собственника бюджетных средств, а с другой – наступают
неблагоприятные последствия для лица, совершившего правонарушение,
предусматривающее использование финансовых санкций.
Важно отметить, что финансово-правовую санкцию можно
рассматривать в узком и широком смысле слова. Так, по мнению
А.В. Полякова, « закрепление… в норме негативного последствия нарушения ее
диспозиции (определенные правила поведения), выступающее в форме принудительной
меры воздействия на правонарушителя со стороны государства и наносящее ему
правовой урон в виде личных и имущественных лишений, именуется санкцией в узком
смысле слова» [6, с. 719, 720]. Такие санкции, как правило, имеют карательную
(штрафную) природу. К примеру, одним из способов обеспечения возможности погашения
налогового долга налогоплательщиком может быть административный арест его
активов. Он состоит в запрете совершать налогоплательщиком каких-либо действий
в отношении своих активов, подлежащих такому аресту, кроме действий по их
охране, сохранению и поддержанию в надлежащем функциональном и качественном
состоянии. Арест активов может осуществляться в полной и условной формах. Применение
санкции является одним из способов обеспечения общеобязательности правовой
нормы. Кроме этого, ст.14 Закона Украины «О порядке погашения обязательств плательщиков
налогов перед бюджетами и государственными целевыми фондами» выделяет санкции в
широком смысле, включающие в себя и государственные меры защиты права. Причем
последние направлены не на личность правонарушителя с целью нанесения ему
правового урона, а носят правовосстановительный характер. Так, налоговый орган
обязан отказаться от права налогового залога активов налогоплательщика в
случае, если банк-резидент поручается за него. По договору налогового
поручительства банк-поручитель обязуется перед налоговым органом отвечать за
надлежащее выполнение налогоплательщиком обязанностей по погашению его
налогового обязательства или налогового долга в сроки и по процедуре,
определенными налоговым законодательством. При невыполнении налогоплательщиком
обязанностей по погашению налогового обязательства или налогового долга
банк-поручитель принимает на себя ответственность за такое погашение в том же
объеме, что и налогоплательщик [1; 2001. – № 10. – Ст. 44]. Значит, при
широкой трактовке санкций к ним относят не только карательные, но и правовосстановительные
меры государства.
Классификация санкций финансово-правовых норм может
осуществляться по различным основаниям. В зависимости от разной степени
определенности выделяют следующие санкции:
1) абсолютно определенную, содержащую указание о
единственном средстве воздействия на правонарушителя, исключающую возможность
выбора. Так, неисполнение резидентами требований по поводу порядка и сроков
декларирования валютных ценностей и иного имущества, находящегося за пределами
Украины, предусмотренных ч.1 ст. 9 Декрета Кабинета Министров Украины «О
системе валютного регулирования и валютного контроля» влечет за собой наложение
штрафа в определенном размере, предусмотренном действующим законодательством
[1; 1993. – № 17. – Ст. 184];
2) относительно определенную, содержащую указание на
несколько вариантов средств воздействия на нарушителя предписания финансовой
нормы. Например, в соответствии с п. 17.1.7. ст. 17 Закона Украины «О порядке
погашения обязательств плательщиков налогов перед бюджетами и государственными
целевыми фондами» размер штрафа за нарушение сроков уплаты согласованной суммы
налогового обязательства зависит от продолжительности задержки такой уплаты
налогоплательщиком [1; 2001. – № 10. – Ст. 44].
В зависимости от способа
формулирования санкции можно подразделить на прямые и косвенные [2, с. 168].
Прямые непосредственно выражены в самой правовой норме. К примеру, в
соответствии с указанным Законом налогоплательщик, не предоставивший налоговую
декларацию в сроки, определенные законодательством, уплачивает штраф в размере
десяти необлагаемых минимумов доходов граждан за каждое такое непредоставление
или задержку.
При отсылочном характере санкции она в самой норме не
формулируется, но отсылает к какой-либо другой норме, в которой необходимая
санкция имеется. Так, ряд составов административных правонарушений закреплен в
ст. 11 Закона «О государственной налоговой службе в Украине», за совершение
которых предусмотрено наложение административных штрафов [1; 1994. – № 15. –
Ст. 89]. Порядок применения и взыскания финансовых санкций указанными органами
детализируется в соответствующих приказах Государственной налоговой
администрации Украины.
Список литературы: 1. Відомості Верховної Ради
України. 2. Иоффе О.С., Шаргородский М.Д. Вопросы теории права. – М.: Юрид.
лит., 1961. – 380 с. 3. Коркунов Н.М. Лекции по общей
теории права. – 8-е изд. – Спб.: Изд. юрид. кн. маг. Н.К. Мартынова, 1909.
– 354 с. 4. Кучерявенко Н.П. Курс налогового права: В 6-ти т. – Т. II: Введение в теорию налогового
прва. – Х.: Легас, 2004. – 600 с. 5.
Недбайло П.Е. Советские
социалистические правовые нормы. – Львов: Изд-во Львов. ун-та, 1959. –
169 с. 6. Поляков А.В. Общая теория права: Проблемы интерпретации в контексте
коммуникативного подхода: Курс лекций. – СПб.: Издател. дом С.-Петерб.
гос.ун-та, 2004. – 863 с.
Надійшла до редакції
26.10.2006 р.
УДК 346.542 : 347.745 І.М. Крючков, здобувач
при кафедрі господарського права
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
БЕЗОБОРОТНИЙ НАПИС НА ВЕКСЕЛІ: «ЗА» І
«ПРОТИ»
17 червня 1992 р.
Верховною Радою України було прийнято Постанову № 2470-ХІІ «Про застосування
векселів у господарському обороті України» [4; 1992. – № 35. – Ст. 516]. Із цього часу розпочалася так звана новітня історія
вексельного права в Україні.
Цілком природно, що
практичне застосування вексельних норм призвело до виявлення їх неоднозначного
розуміння. Так, серед фахівців до сьогодення не існує спільної позиції щодо
юридичної сили вексельного напису – «без обороту на мене». Джерелом проблеми
стали прості векселя, індосантами в яких значились або державні підприємства,
або крупні акціонерні товариства, які народилися в результаті приватизації. Ці
підприємства широко використовували векселі як платіжний засіб для розшивки
неплатежів, але відповідати за цими векселямя не бажали.
Названа проблема у
правовій літературі вже розглядалася. Істотне значення для її дослідження мають
роботи таких відомих учених як В.А. Бєлов, Ю.М. Мороз, А.А. Вишневський, Л.А.
Новосьолова [1-3; 8-10]. Проте необхідно вказати, що науковці залишили осторонь
досить важливі питання щодо юридичного тлумачення й розмежування понять «вексельне
застереження» і «вексельна обумовленість». Поглиблене їх вивчення може значною
мірою сприяти остаточному вирішенню проблеми безоборотного напису.
Правовим підгрунтям для
застосування такого напису є положення ч. 1 ст. 15 Женевської конвенції 1930
р., яка була введена в дію Законом України від 6 липня 1999 р., за № 826-ХІV «Про приєднання України
до Женевської вексельної конвенції, якою введений Уніфікований закон про
переказний та простий вексель» [4; 1999. – № 34. – Ст. 290]. Текст наведеної
статті вказував: «Оскільки не обумовлено протилежне, індосант відповідає за
акцепт і за платіж».
У теорії вексельного
права словосполучення «оскільки не обумовлено протилежне» розуміється як
можливість індосанта «позбавити себе від регресної відповідальності за виконання
вимоги, що передається, і включити в текст індосаменту застереження «без
обороту на мене» [3, с. 91].
Можливість
використовування безоборотного напису деякими спеціалістами заперечувалась.
Так, В.Кузнєцов наводить свою логіку міркувань: Учасники вексельних правовідносин
підпорядковуються особливим нормам права, а вексель, як борговий документ, має
декілька суттєвих особливостей, які відрізняють його від інших боргових зобов’язань
і надають йому сили вексельного права. Квінтесенцією спеціфичності векселя є
вексельна доктрина – грошовитість, терміновість, абстрактність, однобічність,
оборотність, безумовність, беззастережність і суворо встановлена письмова форма
будь-якого зобов’язання, що виникає з переказного або простого векселя [7, с.
68].
Відповідно до ст. 12 Уніфікованого вексельного закону (далі – УВЗ) [4; 1999. – № 34. – Ст. 290] індосамент повинен бути безумовним. Будь-яка обмежуюча його умова вважається ненаписаною. Згідно зі ст. 14 УВЗ індосамент переносить усі права, що випливають з векселя. А ст. 47 УВЗ вказує, що всі трасанти, акцептанти, індосанти й особи, які забезпечують авалем платіж за переказним векселем, є солідарно зобов'язаними перед держателем, який має право пред'явити позов до кожної з цих осіб окремо або до всіх разом, при цьому необов'язково додержуючись тієї послідовності, в якій вони зобов'язалися.
За ст. 17 УВЗ особи, до яких подається позов, не можуть протиставити держателеві заперечення, що ґрунтуються на їхніх особистих відносинах з трасантом або з попередніми держателями, якщо тільки держатель при придбанні векселя не діяв свідомо на шкоду боржнику.
Отже, боржник-індосант не
вправі заперечувати проти вимоги сумлінного векселедержателя, а вексельне
зобов’язання полягає в тому, що для того, хто по ньому зобов’язаний, воно є
лише зобов’язанням без яких-небудь вимог збоку боржника.
Крім того, в тексті ст.
15 УВЗ взагалі немає прямого зазначення на можливість використання
безоборотного застереження. Тому існування останього є результат домислу й неправомірного
розширювального трактування цієї правової норми.
Підсумосуючи викладене,
В. Кузнецов робить такий висновок:
Індосант указує на себе
як на особу для акцепту і платежу. Не повинні братися до уваги будь-які вексельні
застереження індосанта, якими б він намагався встановити інші правила, ніж
зазначені УВЗ. Будь-яка зміна, здійснена застереженням, рівнозначна відмові від
акцепту і платежу. Застереження має бути юридично нейтральним й виконувати
тільки інформаційну функцію, тому що право вимагати платіж за векселем
передається водночас з векселем. Ось чому використання безоборотного
застереження на векселі є спробою підмінити принципи Женевського вексельного
права принципами права англо-американського, наслідком чого є порушення норм
міжнародного приватного права стосовно вексельних зобов’язань [6, с. 82, 83; 7. с. 68, 69].
Наведені умовиводи на
перший погляд вбачаються достатньо стрункими й обґрунтованими. Але погодитися з
ними неможливо, тому що автор викладеної позиції не помічає різниці між
поняттями «умова», («обумовити») і «застереження», («застерегти»). А вони різні
за обсягом, а й тому за правовим значенням. Ця логічна помилка, на нашу думку,
призвела В. Кузнєцова до хибного висновку. Оригінальний текст його статей
рясніє прикладами того, як у поняття «умова» вкладається зміст поняття
«застереження» і навпаки.
Доказати наявність
помилки можливо з 3-х боків – лінгвістичного, теоретично-правового й
логіко-правового.
Лінгвістична підстава не
погоджуватися з висновками супротивників безоборотного напису криється в тексті
самої Женевської вексельної конвенції. Справа в тому, що переклад ст. 15 УВЗ
українською мовою відрізняється (!) від перекладу її мовою російською. Українською
мовою ч. 1 викладена так: «Оскільки не обумовлено
протилежне, індосант відповідає за акцепт і за платіж». Російською ж мовою
перекладено так: «Поскольку не оговорено обратное, индоссант отвечает
за акцепт и за платеж».
З першого погляду ніякої
різниці в перекладах не вбачається. Однак це помилково. Якщо перекласти
українське «обумовлено» російською
мовою, то воно й буде звучати як «обусловлено»
[5, с. 468], але в російському перекладі значиться слово «оговорено» (що по-українськи означає –
«застережено»).
Безумовно, офіційний
переклад тексту УВЗ державною мовою є для нас єдино правильним. Але ми не маємо
права забувати, що вітчизняне вексельне право своїми коріннями виходе з
вексельного права Російської імперії й колишнього СРСР. Уся теорія вексельного
права на теренах колишнього Союзу розглянута, досліджена й викладена виключно
російською мовою.
Згодом, коли Україна
отримала власне вексельне законодавство, трапилося те, що текст УВЗ переклали
українською мовою й почали ним користуватися, але розуміли й досліджували його,
базуючись на досягненнях російської вексельної школи.
Так і вийшло, що ст. 15
українською мовою читали: «Оскільки не обумовлено
протилежне, індосант відповідає за акцепт і за платіж», але тлумачили її
виключно в дусі та звичаях російської загальної теорії вексельного права, тобто
поняття «обумовлено» розуміли як «оговорено».
То як же правильно
розуміти текст ст. 15 УВЗ? Як тлумачити ці два поняття? Яка між ними різниця?
Відповіді на ці запитання
знаходяться в теоретично-правової площині.
Справа в тому, що
вексельний закон не розкриває змісту понять «умова» і «застереження». Тому в
пошуках відповіді необхідно звернутися до положень цивільного права. Стаття 212
Цивільного кодексу України встановлює, що особи, які вчиняють правочин, мають
право обумовити настання або зміну прав та обов’язків обставиною, щодо якої
невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина). Також особи, які
вчиняють правочин, вправі обумовити припинення прав та обов’язків обставиною,
щодо якої невідомо, настане вона чи ні (скасувальна обставина). Отже, правочини,
щодо яких правові наслідки пов’язуються з настанням певної обставини, називають
«умовними правочинами».
Застосовуючи аналогію
права, робимо висновок, що обумовленість
обов’язку індосанта відповідати за платіж треба розуміти як обумовленість виконання цього обов’язку, пов’язаного з
певною обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні.
У вексельному праві
окреслено випадки, коли обов’язок платника (індосанта) є обумовленим. Це
відбувається, коли:
1) здійснення платежу
поставлено в залежність від настання будь-якої події. Наприклад, у векселі
обумовлюється, що особа виконає зобов’язання,
якщо нею буде реалізована продукція, а виручка надійде на його (платника)
рахунок;
2) обумовлюється інший
порівняно зі встановленим законодавством обсяг відповідальності. Приміром, у
векселі вказано, що сплата повинна бути здійснена безумовно, але при
простроченні платежу мають сплачуватися санкції в розмірі не більше половини
від законодавчо встановлених;
3) у векселі
обумовлюються спеціальні, не передбачені законодавством види відповідальності.
Так, може бути обумовлено, що відповідальність за векселем може наступити
тільки перед держателем, який є резидентом країни платника.
Спираючись на викладене,
ст. 16 УВЗ необхідно розуміти так:
Індосант відповідає за
акцепт і за платіж, оскільки здійснення ним платежу не може бути зумовлено (1)
залежністю від настання або ненастання певних обставин; (2) установленням
обсягу відповідальності за неплатіж порівняно з обсягом установленим законодавством;
(3) установленням спеціального, не передбаченого законодавством виду відповідальності
за неплатіж.
І як підсумок:
«Умовність» обов’язку індосанта полягає в його готовності виконати регресний
обов’язок по сплаті векселя, однак виконання останнього обтяжено певними умовами.
Наведений висновок цілком відповідає положенню ст. 12 УВЗ: «Індосамент повинен бути безумовним. Будь-яка умова, що обмежує його, вважається ненаписаною».
Тепер стосовно тлумачення
понять «застереження» (рос – «оговорка») щодо до прав індосанта, окреслених у
ст. 15 УВЗ. У вексельній теорії до сьогодення не сформульовано визначення
категорії «вексельне застереження». Тому можна було б запропонувати таку його
дефініцію: Вексельне застереження – це
встановлена законом можливість альтернативної поведінки індосанта, що реалізується
ним за допомогою включення в текст індосаменту особливого напису.
Розуміти це належить
наступним чином: «Безоборотне застереження», про яке йдеться у ст. 15 УВЗ – це
встановлене право індосанта відмовитися
від виконання своїх регресних обов’язків.
Ще одним з аргументів
прибічників правової неспроможності безоборотного застереження є посилання на
відсутність прямої вказівки на можливість її застосування в нормах УВЗ.
Відповіддю на цей умовивід може служити логіко-правовий аргумент. Викладається
він у такий спосіб: Поряд з поняттям «нормативний припис» у спеціальній літературі
використовується поняття «логічна норма», яка трактується як загальне правило,
що виводиться логічним шляхом. Логічна норма втілюється в низці нормативних
приписів у різних статтях і підрозділах нормативного акта. Декілька нормативних
приписів зазвичай об’єднуються в одну логічну норму за допомогою логічних
операцій. Звідси й поняття – логічна норма [11, с. 351, 352].
Дійсно, прямого посилання
на можливість застосування безоборотного напису УВЗ не містить. Але висновок
про те, що він може бути застосований, випливає з норм цього Закону та
Цивільного кодексу, породжуючи так звану логічну норму.
Підсумовуючи наведене,
зазначимо, що проблема, досліджувана у даній статті, є досить серйозною. У
підприємств, що використовують векселі в господарській діяльності, повинен бути
солідний багаж доказів, який дозволив би їм послідовно і впевнено відстоювати
свої вексельні права. За відсутності ж узагальнення судової практики своє вагоме
слово мають сказати фахівці – практики й теоретики з питань вексельного права.
Крім того, вважаємо за доцільне
внести зміни до чинного законодавства й закріпити право індосанта на
застосування безоборотного застереження.
Список літератури: 1. Белов В.А. Вексельное право: Учебник. – М.: АО «ЦентрЮрИнфоР»,
2004. – 317 с. 2. Белов В.А. Практика вексельного
права. – М.: Учеб.-консульт. центр «ЮрИнфоР», 1998. – 384 с. 3. Вишневский
А.А. Вексельное
право: Учеб. пособ. – М.: Юристъ, 1996. – 272 с. 4. Відомості Верховної Ради
України. 5. Ганич Д.И., Олейник И.С.
Русско-украинский словарь. – К.: Рад. шк., 1976. – 1012 с. 6. Кузнецов
В. Попробуйте-ка
освободить себя от ответственности по векселю // Бизнес. – 1999. – № 24 (335). – С. 82, 83. 7. Кузнецов В. Попробуйте-ка
освободить себя от ответственности по векселю-2 // Бизнес. – 1999. – № 34 (345). – С. 68, 69. 8. Мороз Ю.Н. Вексельное дело. – К.: Наук. думка, Лад. 1996. – 472 с. 9.
Мороз Ю.Н. Вексельные надписи: реквизиты, принадлежности, оговорки //
Вестн. фонд. рынка. – 1999. – № 6. – 62 с. 10. Новоселова Л.А. Вексель в
хозяйственном обороте: Комментарий практики рассмотрения споров. – М.: Статут,
1997. – 116 с. 11. Сурилов А.В. Теория
государства и права: Учеб. пособ. – К.: Одесса: Выща шк., 1989. – 439 с.
Надійшла до редакції
31.10.2006 р.
УДК 343. 288 Е.В. Евдокимова,
ассистентка
Национальная
юридическая академия Украины
имени Ярослава Мудрого, г. Харьков
ОСНОВАНИЯ ПРИМЕНЕНИЯ
СТ. 69 УК УКРАИНЫ
По общему правилу, закрепленному в
п.1 ч.1 ст. 65 УК Украины, суд должен назначать наказание в пределах санкции
конкретной статьи Особенной части Кодекса, по которой осуждается виновный, поскольку
именно оно является той мерой, которая, с точки зрения законодателя, наиболее
полно отражает степень общественной опасности преступления. Общепризнанно, что
вид и размер наказания в санкции статьи напрямую зависит от признаков состава
преступления, зафиксированных в диспозиции уголовно-правовой нормы [См.: 1, с.
48; 6, с. 147]. По широко распространенному в юридической литературе
мнению состав преступления включает в себя лишь те признаки, наличия которых
достаточно для признания совершенного общественно опасного деяния преступлением
[См.: 17, с. 75; 8, с. 114; 5, с. 76-78]. С этих позиций состав преступления
можно рассматривать как своего рода модель (макет, эскиз) преступления, реально
совершаемого в действительности. Картина же конкретного преступления, напротив,
отличается изобилием красок и их оттенков, которые могут быть иногда
безразличными для квалификации содеянного, но способными существенным образом
повлиять на выбор меры наказания. При формировании санкций законодатель,
безусловно, учитывает степень проявления некоторых из них, однако жизненные
ситуации настолько непредсказуемы, что не представляется возможным не только
заранее предусмотреть в законе все многообразие объективных и субъективных
моментов, но и предугадать их влияние на тяжесть совершенного преступления.
Поэтому иногда на практике возникают ситуации, когда в силу стечения неучтенных,
непредвидимых законодателем факторов даже минимальная мера наказания, назначенная
в рамках соответствующей санкции, оказывается чрезмерно строгой, явно не соответствующей
тяжести совершенного преступления и личности виновного. Чтобы при возникновении
подобных ситуаций суд мог избрать необходимую и достаточную меру наказания,
адекватную содеянному, законодатель предоставляет суду право назначать менее
строгое наказание, чем предусмотрено законом (ст. 69 УК). По мнению В.С. Орлова
«предоставленное суду право выходить за пределы минимума наказания, указанного
в законе, отражая принцип индивидуализации наказания, придает уголовным
санкциям необходимую гибкость, облегчающую выполнение судом задачи по
назначению наказания, соразмерного с фактической опасностью преступника и
совершенного им преступления в каждом конкретном случае» [11, с. 233]. Но чтобы
деятельность суда по назначению более мягкого наказания не переросла в судейский
произвол, необходима оптимальная регламентация в уголовном законе оснований его применения.
Проблему оснований назначения менее строгого
наказания, нежели предусмотрено законом за содеянное, исследовали М.И. Бажанов,
И.И. Карпец, Г.А. Кригер, Ю.Б. Мельникова, А.М. Плешаков, В.Я Таций, В.И. Тютюгин и многие другие ученые. Однако,
несмотря на множество работ, посвященных данной теме, она не утратила своей
актуальности, поскольку выявляются все новые, ранее не изученные детали, а
некоторые моменты нуждаются в дальнейшем осмыслении с учетом современных
тенденций, достижений в области уголовно-правовой науки и судебной практики.
В ч. 1 ст. 69 УК закреплено, что
назначить более мягкое наказание, чем предусмотрено законом, суд может «при
наличии нескольких смягчающих наказание обстоятельств, существенно снижающих
степень тяжести совершенного преступления, с учетом личности виновного». Из
содержания указанных предписаний вытекает, что уголовный закон под основаниями
назначения менее строго наказания понимает совокупность 2-х факторов, характеризующих:
(а) преступление и (б) личность виновного. При этом обстоятельства, относящиеся
к преступлению, должны соответствовать определенным качественно-количественным
показателям: прежде всего, как это можно заключить из формулировки ч. 1 ст. 69
УК, это, во-первых, должны быть смягчающие
наказание обстоятельства, которые характеризуют совершенное преступление.
Во-вторых, данные обстоятельства должны существенным образом снижать степень тяжести содеянного. И,
в-третьих, таких факторов должно быть несколько,
точнее, не менее двух. И только при наличии указанных условий суд вправе рассмотреть
вопрос о назначении менее сурового наказания. Таким образом, из содержания ч. 1
ст. 69 УК следует, что закон связывает возможность назначения более мягкого
наказания, чем предусмотрено законом, в первую очередь с фактом наличия в деле
обстоятельств, смягчающих наказание и существенно снижающих степень тяжести содеянного, т.е. с обстоятельствами,
характеризующими преступное деяние и личность виновного непосредственного в
момент совершения преступления. В тоже время анализ ч.1 ст. 66 УК, в которой
закреплен примерный перечень обстоятельств, смягчающих наказание,
свидетельствует, что факторы, характеризующие тяжесть содеянного, не
исчерпывают собой весь спектр обстоятельств, влияющих на степень
ответственности виновного.
Так,
закрепленные в УК смягчающие и отягчающие обстоятельства в литературе
классифицируются по различным основаниям: по характеру влияния на наказание, по
признаку принадлежности к одному из элементов состава преступления [4, с. 101]
и т.д. Довольно часто деление рассматриваемых обстоятельств проводится на
относящиеся к: (а) совершенному общественно опасному деянию и (б) личности
виновного [См.: 9, с. 101; 7, с. 73; 2, с. 20].
Например, Г.И. Чечель группирует все
обстоятельства на характеризующие: (а) объективные свойства преступного
посягательства, (б) субъективные свойства совершенного деяния, (в)
субъекта преступления [21, с. 39-40 ]. В.И. Ткаченко, М.А. Скрябин выделяют факторы,
влияющие на общественную опасность: а) только преступления, б) только личности
виновного, в) личности виновного и преступления одновременно [15, с. 21; 14, с.
76, 77]. О.А. Мясников подразделяет все обстоятельства на три группы: (а)
обстоятельства, существенно понижающие или повышающие степень общественной
опасности деяния и личности, (б) обстоятельства, имеющие относительно меньшее
влияние, (в) внешне нейтральные обстоятельства [10, с. 33].
Как видно из приведенных точек
зрения, несмотря на отсутствие в доктрине единого взгляда на классификацию
обстоятельств, смягчающих и отягчающих наказание, все исследователи сходятся в
одном: обстоятельства, снижающие или повышающие общественную опасность
преступления, не исчерпывают собой весь диапазон факторов, способных
обусловливать смягчение или усиление наказания. Наряду с обстоятельствами, характеризующими
преступное деяние в момент совершения преступления, большинство теоретиков
выделяют факторы, относящиеся исключительно к личности виновного, а также
такие, которые не влияют на степень общественной опасности ни преступления, ни
личности виновного, однако учитываются при назначении наказания в качестве
смягчающих обстоятельств [3, с. 234].
Изложенное позволяет сделать вывод,
что обстоятельства, смягчающие наказание и существенно снижающие степень
тяжести содеянного, о которых идет речь в ч. 1 ст. 69 УК, следует рассматривать
как одну из разновидностей смягчающих обстоятельств и что таковыми не
охватывается вся сфера факторов, способствующих снижению строгости назначаемого
наказания.
Основная функциональная роль
смягчающих наказание обстоятельств заключается в том, что они способны в
значительной мере влиять на смягчение наказания. Суть всех видов смягчающих
обстоятельств, как характеризующих тяжесть содеянного, так и относящихся к
личности виновного, видится в их практической значимости, а именно в их способности
оказывать существенное, корректирующее воздействие на вид и размер назначаемого
судом наказания. Тот факт, что назначение более мягкого наказания является
одним из способов назначения последнего, дает все основания утверждать, что
возможность применения ст. 69 УК не может ограничиваться лишь наличием в деле
смягчающих обстоятельств, влияющих на степень тяжести преступления, т.е.
характеризующих деяние и личность виновного исключительно в момент совершения
такового.
Безусловно, любое обстоятельство,
относящееся к преступному деянию, в той или иной степени характеризует в том
числе и личность виновного. Поскольку, как справедливо отмечает О.А. Мясников,
фактически не существует смягчающих и отягчающих обстоятельств, относящихся исключительно
к характеристике преступления, так или иначе данные обстоятельства
характеризуют и личность виновного [10, с. 30]. Вместе с тем следует признать,
что некоторые смягчающие наказание обстоятельства, закрепленные в ч. 1 ст. 66
УК (например, явка с повинной, чистосердечное раскаяние, активное
способствование раскрытию преступления и т. д.), непосредственно не относятся к
преступному деянию, а характеризуют исключительно личность виновного, его пред-
и постпреступное поведение, но тем не менее также оказывают существенное
влияние на степень наказуемости преступного деяния.
Исходя из изложенного, полагаем, что
любые смягчающие обстоятельства, характеризующие деяние и личность виновного,
как в момент, так и после совершения преступления могут рассматриваться в
качестве оснований назначения менее строгого наказания.
В ч. 2 ст. 65 УК зафиксировано, что
лицу, совершившему преступление, должно быть назначено наказание, необходимое и
достаточное для его исправления и предупреждения новых преступлений. Согласно
п. 3 ч. 1 ст. 65 УК суд при назначении наказания должен учитывать не только
тяжесть содеянного, но и данные о личности виновного, а также обстоятельства,
смягчающие и отягчающие наказание. Следовательно, при избрании меры наказания
суд руководствуется не только общественной опасностью деяния, но и степенью так
называемой «испорченности виновного». Как пишет Б.В. Сидоров: «наказывают
не ради кары, но с помощью кары ради достижения созидательных целей. Кара как
обязательный компонент наказания есть также и его необходимая промежуточная
цель, подчиненная главным перспективным целям: исправления и перевоспитания
осужденных, общего и специального предупреждения преступлений» [13, с. 37].
Поэтому, с нашей точки зрения, если к моменту рассмотрения дела в суде будут
выявлены факты, свидетельствующие о позитивных тенденциях в сторону исправления
подсудимого, суд, принимая их во внимание, вправе скорректировать объем
карательного воздействия и назначить более мягкое наказание. Подтверждением
данному тезису может служить существование в УК, к примеру, института
освобождения от уголовной ответственности, согласно нормам которого, возможность
освобождения лица от уголовной ответственности ставится в зависимость от позитивного
посткриминального поведения виновного (например, статьи 45 и 46 УК).
Такие факторы, как безупречное
поведение и добросовестное отношение к труду, свидетельствующие о том, что
лицо, совершившее преступление небольшой или средней тяжести, ко времени
рассмотрения дела в суде нельзя считать общественно опасным, признаются законом
основаниями для освобождения его от наказания (ч.4 ст. 74 УК). Одним из оснований
применения такого льготного уголовно-правового института, как освобождение от
отбывания наказания с испытанием (ст. 75 УК), является убеждение суда в том,
что исправление осужденного может быть достигнуто без отбывания наказания.
Изложенное позволяет сделать вывод,
что возможность назначения менее сурового наказания, чем предусмотрено законом
за совершенное преступление, нельзя ставить в зависимость исключительно от
наличия обстоятельств, смягчающих его и характеризующих только степень тяжести
содеянного в момент совершения преступления. Считаем, что более обоснованной
выглядит позиция тех ученых, которые в качестве оснований назначения менее
строгого наказания признают любые смягчающие обстоятельства, независимо от того,
характеризуют они преступление или личность виновного [См.: 20, с. 15; 19 с. 6;
18, с. 106-110]. При этом важно
понимать, что не само по себе наличие в деле смягчающих наказание обстоятельств
должно служить основанием для снижения строгости такового. Как отмечает, В.Д.
Филимонов, они могут служить критерием общественной опасности деяния и личности
виновного лишь в совокупности. Каждое из них в отдельности не может дать достаточно
полного представления о тяжести содеянного и личности преступника. Нередко
смягчающее обстоятельство может быть уточнено и правильно понято только в связи
с другими обстоятельствами дела [19, с. 245]. Поэтому полагаем, что вопрос о
применении менее строгого наказания должен решаться с учетом совместной
комплексной оценки всех смягчающих и иных обстоятельств дела, т.е. из уровня
общественной опасности деяния и личности виновного в целом.
Заметим, что по такому принципу были
сформулированы основания назначения менее строгого наказания в одном из
проектов УК, подготовленном рабочей группой Кабинета Министров Украины, где в
ч.1 ст. 69 предусматривалось, что смягчить наказание суд может «при наличии
смягчающих обстоятельств, существенно снижающих степень общественной опасности
содеянного, с учетом личности виновного и других обстоятельств дела» [12, с.
4].
Таким образом, по нашему мнению,
формулировка оснований назначения более мягкого наказания, чем предусмотрено
законом, закрепленная в ч. 1 ст. 69 УК, является не совсем удачной, поскольку
не охватывает все возможные виды обстоятельств, смягчающих наказание. Поэтому
представляется целесообразным уточнить редакцию ч. 1 ст. 69 УК в части
оснований применения менее строгого наказания, указав, что в роли таковых могут
выступать любые смягчающие наказание обстоятельства, характеризующие преступное
деяние и личность виновного, не только в момент, но и после совершения преступления.
Полагаем, что реализация данного
предложения позволит повысить эффективность уголовного закона, устранить
противоречия как в рамках УК, так и между уголовно-правовыми предписаниями и
практикой их применения.
Список
литературы: 1.
Дементьев С.И.
Построение уголовно-правовых санкций в виде лишения свободы.– Ростов: Изд-во
Ростов. ун-та, 1986. – 157 с. 2. Долиненко Л.А. Смягчающие
ответственность обстоятельства по действующему уголовному законодательству и в
судебной практике: Учеб. пособ. – Иркутск: Иркутск. гос. ун-т, 1980. – 82 с. 3. Дядькин
Д.С. Теоретические основы назначения уголовного наказания: алгоритмический
подход. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2006.– 510 с. 4. Карпец И.И.
Индивидуализация наказания. – М..: Юрид. лит., 1961. – 152 с. 5. Ковалев М.И. Понятие и признаки
преступления, и их значение для квалификации.– Свердловск: Изд-во Свердл. юрид.
ин-та, 1977. – 80 с. 6. Коробеев А.И. Советская
уголовно-правовая политика. Проблемы криминализации и пенализации.–
Владивосток: Изд-во Дальневост. ун-та, 1987.– 272 с. 7. Кругликов Л.Л.
Проблемы назначения наказания: законодательство и практика // Уголовное право
ХХІ в. Матер. Междунар. науч. конф. на юрид. фак. МГУ 31 мая – 1 июня
Надійшла
до редакції 01.11.2006 р.
УДК 343.2 О.О. Пащенко, канд. юрид. наук
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ДО ПИТАННЯ ПРО ЗАГРОЗУ СПРИЧИНЕННЯ ШКОДИ
В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ
У нормах Особливої частини КК України в деяких випадках передбачається
можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності не лише у зв’язку
з настанням певних реальних наслідків, а й із загрозою їх настання (частина 1
статей 239, 241, 273, 277, 292 та ін. Кодексу).
Аналізуючи такі стани
(загрози), А.А. Піонтковський писав про необхідність конструювання кримінальної
відповідальності за порушення відповідних правил по запобіганню шкідливих
наслідків у такий спосіб, щоб її тягло в необхідних випадках не тільки спричинення
шкоди людині або навколишньому середовищу, а вже саме поставлення в небезпеку
цих інтересів [17, с. 32]. Треба зазначити, що
кримінальна відповідальність за створення небезпеки встановлюється лише в окремих
випадках, саме тоді, коли йдеться про охорону особливо цінних об’єктів і
можливість спричинення ним тяжкої шкоди [18, с. 161, 162]. Наприклад, у ч. 1 ст.
281 КК встановлено відповідальність за порушення правил безпеки польотів
повітряних суден особами, які не є працівниками повітряного транспорту, якщо це
створило небезпеку для життя людей або настання інших тяжких наслідків.
Метою
даної статті є встановлення місця загрози спричинення шкоди в системі ознак
об’єктивної сторони злочину. Це питання вирішується в теорії кримінального
права по-різному. Так, Я.М. Брайнін, П.І. Гришаєв, М.Д. Дурманов, І.С. Тишкевич
вважають, що створення небезпеки є елементом дії (бездіяльності) [Див.: 5, с. 92; 6,
с. 40; 21, с. 132; 23, с. 71], М.І. Бажанов, В.І. Борисов, І.М. Даньшин, Д.І.
Крупко, І.П. Лановенко, С.С. Яценко та інші відносять загрозу спричинення шкоди
до наслідків злочину [Див.: 1, с. 153; 2, с. 254; 9, с. 284, 285; 11, с.
227, 228; 12, с. 218-223; 24, с. 421; 25, с. 78, 79, 398], В.М. Кудрявцев зауважує,
що загроза – це “своєрідний наслідок” [7, с. 174].
М.Д. Дурманов, прихильник
першої точки зору, наводить на її підтримку такий приклад: машиніст,
замислившись чи перебуваючи у нетверезому стані, вчасно не зупинив потяг і
ледве не викликав аварії. На думку цього вченого, у даному разі ніяких реальних шкідливих наслідків не
було, однак у діях винного міститься склад злочину, тому що тяжкі наслідки були
можливі [6, с. 40]. О.С. Міхлін, аналізуючи
цей приклад, зазначає, що кримінальна відповідальність за подібні злочини
настає тому, що законодавець прагне попередити спричинення шкоди. Тому
можливість її настання, поставлення об’єкта в небезпеку не можуть розглядатися
як самостійний наслідок злочину [15, с. 32]. Учений також вважає, що
погодившись з науковцями, які розглядають можливість спричинення шкоди
наслідком злочину, ми потрапили б у логічно хибну ситуацію: можливість якогось
явища визнається його видом [15, с. 31].
З погляду Я.М. Брайніна
позиція, яка обстоює думку, що можливість настання шкоди є злочинним наслідком,
надмірно розширює це поняття [5, с. 93]. На її підтримку вчений
зазначає наступне. Якщо можливість створена діями людини, вона може бути
перетворена на дійсність лише її активними діями. Звичайно, що й у цьому
випадку дещо залежить і від зовнішніх умов, які можуть або сприяти, або
перешкоджати перетворенню можливості на дійсність. Але вирішальна роль усе ж
таки належить людині, її активності. Поки людина контролює свої дії, створювана
останніми можливість настання шкідливих наслідків залишається їх властивістю й
не перетворюється на наслідки цих дій [5, с. 92].
Своєрідний
погляд на цю проблему мав А.А. Піонтковський, який зазначав, що в одних
випадках реальна можливість настання шкідливих наслідків зосереджена виключно в
самій злочинній дії, в інших – у подальших змінах у стані об’єктивної
дійсності. Тому, на його думку, реальна можливість залежно від конкретних
особливостей злочину може бути або властивістю дії, або певним її наслідком. Не
виключається можливість і в кримінальному законі розглядати реальну загрозу
настання шкідливих наслідків як своєрідний злочинний наслідок [16, с. 149,
150].
Свого
часу, розглядаючи подібні випадки, М.С. Таганцев писав, що небезпека для правоохоронюваного
інтересу сама по собі є самостійним, забороненим законом наслідком, який не
залежить від шкідливості діяння [22, с. 279]. Поділяючи цю
позицію, Н.Ф. Кузнєцова, зазначила, що реальна можливість спричинення шкоди
містить у собі всі ознаки злочинного наслідку, оскільки, по-перше, вона
спричиняється винно злочинними діями суб'єкта і, по-друге, є суспільно
шкідливою зміною в об'єкті посягання [8, с. 23, 24]. При цьому, з її
погляду, перша ознака є очевидною, а для встановлення іншої необхідно порівняти
стан об’єкта посягання до вчинення злочинних дій і після них. У другому випадку
з’являються реальні, цілком конкретні умови, сили, які при подальшому
безперешкодному їх розвитку повинні перетворитися на реальну шкоду. Перед
учиненням злочинних дій такого якісно нового стану не було. Критикуючи
прихильників визнання створення небезпеки заподіяння шкоди властивістю діяння,
Н.Ф. Кузнєцова зазначає, що дія – це усвідомлений, мотивований рух тіла (чи
утримання від нього при бездіяльності) людини, повністю підконтрольний її
свідомості. У будь-яку мить особа може припинити чи змінити свої дії. Небезпека
ж – це певний стан об’єкта в результаті суспільно шкідливих змін у ньому, створених
злочинною дією суб’єкта. Наслідки у вигляді створення небезпеки (можливості)
спричинення шкоди об’єкту, якщо дії особи вже завершені, більше не підконтрольні
її волі. Небезпека створена дією, але знаходиться поза межами останньої. Крім
того, якщо вважати створення небезпеки спричинення шкоди властивістю діяння, то
практично неможливо буде розрізнити дію і її властивість, що робить її
кримінально караною [8 с. 24, 25].
Як
вважає В.М. Кудрявцев, якщо розглянути фізичну природу можливості настання шкідливих
наслідків, то неважко помітити, що вона становить собою створення умов для настання злочинного результату. Це
певний етап розвитку об’єктивної сторони, який полягає в тому, що злочинне
діяння повністю вчинено і вже викликало в зовнішньому світі деякі зміни. Хоча
вони поки ще не призвели до настання злочинного результату, але здатні це
зробити і при подальшому безперешкодному розвитку подій закономірно призведуть
до цього [7, с. 171]. Далі правознавець
зазначає, що створення небезпеки – це дійсно певний стан, однак це ще не той
кінцевий, заради запобігання якого створено дану правову норму [7, с. 174]. Тому він вважає,
що створення можливості настання шкідливих наслідків не слід розглядати як
дійсний злочинний наслідок у повному
смислі цього слова, тобто як фактичну шкоду об’єкту посягання. З точки зору
вченого, можливість настання шкоди є проміжним етапом між учиненням злочинної
дії (бездіяльності) і фактичним злочинним наслідком. І в своїх пізніших роботах
В.М. Кудрявцев наполягає на тому, що можливість настання шкідливих наслідків
треба розглядати як шкідливий наслідок особливого роду, тому що це певна зміна
дійсності, – тобто об’єктивна обстановка, яка створює реальну загрозу настання
шкоди. Однак її потрібно відрізняти від тієї шкоди, що фактично настала [19, с. 135; 26, с.
98]. Цієї позиції дотримуються М.І. Ковальов [20, с. 156] і В.Б. Малінін [27, с. 297].
І.П.
Лановенко, критикуючи точку зору В.М. Кудрявцева, застерігав, що будь-який поділ
злочинних наслідків на наслідки в повному і неповному розумінні слова призведе
до непотрібного ускладнення зрозумілого питання і неминуче внесе плутанину в
слідчу практику [13 с. 65]. Аналізуючи склади злочинів, передбачені статтями
135, 218, 219, 220, 221 КК УРСР 1960 р., вчений відзначав, що ці норми сконструйовано
законодавцем у такий спосіб, що в самому тексті закону є вказівка на створення
небезпеки для життя чи здоров’я людини, як на злочинний наслідок [13, с. 66]. Пізніше, І.П.
Лановенко рекомендував згадати цілком логічний вислів А.Н. Трайніна, що
припустити випадки, коли закон карає дії, які не спричиняють “ані найменшої
шкоди” об’єкту, – означає припускати призначення законодавцем покарання за
нешкідливі дії [14, с. 112].
В.С.
Прохоров також не погоджується з В.М. Кудрявцевим, що можливість настання
шкідливих наслідків, оцінювана з точки зору внутрішньої структури об’єкта
злочинного посягання, є порушенням лише одного, зовнішнього елемента цієї
структури – правових відносин, установлених для охорони відповідних відносин
суспільних, і що створення такої можливості не треба розглядати як дійсний
злочинний наслідок у повному розумінні цього слова, тобто як фактичний збиток
об’єкту посягання, оскільки в таких випадках порушуються лише правові
відносини, а люди, власність лише ставляться під загрозу реальної шкоди, але не
зазнають її [7, с. 174]. На його думку,
можливість настання шкідливих наслідків, про яку пише В.М. Кудрявцев, – це можливість
спричинення шкоди предмету посягання,
а не його об’єкту (курсив автора – О.П.). Створення реальної можливості спричинення
шкоди здоров’ю людини є спричиненням дійсної шкоди суспільним відносинам, що
встановлюють недоторканість особи, а небезпека знищення власності – реальна
шкода відносинам власності [10, с. 332, 333].
В.І.
Борисов, аналізуючи злочин, передбачений ст. 219 КК 1960 р., пише, що наявність
небезпеки спричинення спеціально зазначеної законодавцем шкоди вже сама по собі
свідчить про якісно новий небезпечний стан, що виник у розвитку виробничих
процесів. А тому розглядуваний наслідок не є певним етапом розвитку діяння, а
становить собою його результат і потребує доказування [3, с. 50, 51].
Не
зовсім зрозумілою й послідовною вважаємо позицію Ю.А. Кармазіна. Досліджуючи об’єктивну
сторону злочину, передбаченого ст. 277 КК України, він доводить, що кримінально
караним визнається таке руйнування або пошкодження, яке за своїм характером
спричинило чи могло спричинити аварію поїзда, корабля або порушення нормальної
роботи транспорту. Іншими словами, сам факт пошкодження, що може викликати зазначені
суспільно небезпечні наслідки, утворює закінчений злочин [24, с. 466]. Щодо злочину, передбаченого
ст. 281 КК України, правознавець констатує, що з об’єктивної сторони він характеризується
(а) суспільно небезпечними діями чи бездіяльністю, (б) суспільно небезпечними
наслідками у вигляді створення загрози
настання нещасних випадків з людьми або інших тяжких наслідків... (курсив
автора – О.П.), (в) причинним зв’язком між порушенням правил безпеки польотів
повітряних суден і наслідками, що настали, або реальною загрозою їх настання.
Далі вчений переконує, що цей злочин є закінченим
з моменту вчинення діяння, якщо воно створило загрозу настання тяжких наслідків,
або з моменту настання останніх (курсив автора – О.П.). Таку ж за своєю
сутністю думку Ю.А. Кармазін висловлює й про злочин, передбачений ст. 292 КК
України [24, с. 474].
Оскільки
об’єктами досліджуваних злочинів є життя і здоров’я людей, власність, інші
об’єкти, охоронювані законом про кримінальну відповідальність, то створення
діянням загрози спричинення шкоди цим об’єктам, як вбачається, є збитком для
них, а значить, і наслідком злочину. Інакше кажучи, при загрозі, як і при
реальному настанні наслідків, відбуваються шкідливі зміни в стані об’єктів –
порушується стан їх безпеки.
Таким
чином, настання загрози спричинення шкоди слід вважати фактичним збитком, що
завдається об’єктам кримінально-правової охорони у відповідній сфері. Ця шкода
виступає у виді негативних змін, які створили в певній царині небезпечний для
суспільства стан. Останній ще не можна визнати матеріальним збитком, але в той
же час це вже фактичний збиток, що негативно змінив суспільні відносини,
поставлені під охорону законом про кримінальну відповідальність. Крім того,
стан загрози – це об’єктивна реальність, яка в більшості випадків
усвідомлюється потерпілими і негативно впливає на них. Зазначені властивості
загрози також свідчать про те, що вона становить собою негативні зміни в
об’єктах кримінально-правової охорони, а значить, і є наслідком злочину.
Для
з’ясування питання, чи могло відповідне діяння спричинити реальні шкідливі наслідки,
треба враховувати їх характер, а також обстановку, спосіб учинення злочину. Загроза
спричинення шкоди повинна бути реальною,
тобто свідчити про появу у відповідній сфері (на транспорті, виробництві тощо)
такого небезпечного стану, коли зазначені в законі наслідки можуть настати як
закономірні й необхідні. В.М. Кудрявцев зауважує, що про наявність
реальної можливості настання шкідливих наслідків можна вести мову, лише коли в
конкретній обстановці були створені всі умови для цього, тобто існували сили,
які за подальшого розвитку подій могли б викликати настання шкоди [7, с. 178]. У пізнішій
роботі вчений розвиває цю думку й указує, що реальна можливість настання
шкідливих наслідків означає, що злочин учинено в такій обстановці, коли
шкідливі наслідки можуть настати без впливу якихось додаткових чинників, а не
настали лише через випадкові обставини, що не залежать від злочинця [19, с. 135]. Н.Ф. Кузнєцова
відзначає, що реальна небезпека збитку завжди об’єктивна, конкретна [8, с. 22]. А.В. Загіка
вказує, що реальність загрози визначається з урахуванням наявності чи
відсутності людей, матеріальних об’єктів у сфері дії шкідливих чинників, обумовлених
порушенням правил безпеки [24, с. 449]. Ця небезпека повинна
бути зумовлена характером відповідної людської діяльності. Крім того, розміри
(межі) небезпеки мають бути приблизно відомі, а її розвиток передбачуваним. Як
зазначає В.І. Борисов, ненастання реальних суспільно небезпечних наслідків у
цьому випадку (загрози) може бути пов’язаним: (а) із своєчасним припиненням
допущеного порушення (відновлення стану безпеки) як з волі самого порушника
правил, так і в результаті дій інших осіб, (б) з випадками, коли небезпечні
наслідки не настали за так званою "щасливою випадковістю", наприклад,
при обваленні конструкції, у зоні падіння якої не виявилося нікого з працюючих [4, с. 34].
Викладене
дозволяє зробити наступні висновки:
1.
Створення загрози спричинення шкоди життю і здоров’ю людей, власності, іншим
об’єктам, охоронюваним законом про кримінальну відповідальність, є збитком для
них, а значить, і наслідком злочину. Тому при загрозі, як і при реальному
настанні наслідків, відбуваються шкідливі зміни в стані об’єктів – порушується
стан їх безпеки.
2.
Стан загрози ще не можна визнати матеріальним збитком, але в той же час це вже
фактичний збиток, який негативно змінив суспільні відносини, поставлені під
охорону закону про кримінальну відповідальність.
3.
Стан загрози становить собою об’єктивну реальність, яка в більшості випадків
усвідомлюється потерпілими і негативно на них впливає.
4.
Загроза спричинення шкоди повинна бути реальною, тобто свідчити про появу у відповідній
сфері (на транспорті, виробництві тощо) такого небезпечного стану, коли зазначені
в законі наслідки можуть настати як закономірні й необхідні.
Список літератури: 1. Бажанов М.И. О различных трактовках
некоторых признаков объективной стороны преступления в науке уголовного права
// Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.:
Нац. юрид. акад. України, 1999. – Вип. 40. – С. 145-155. 2. Борисов В.И. Основные проблемы охраны
безопасности производства в уголовном законодательстве Украины: Дис. … д-ра
юрид. наук: 12.00.08 / Укр. юрид. акад. – Х., 1992. – 399 с. 3. Борисов В.И. Уголовная ответственность
за нарушение правил при производстве строительных работ. – Х.: Вища шк., 1977.
– 113 с. 4. Борисов В.І.
Кримінальна відповідальність за порушення правил охорони праці: Навч.
посіб. – К: НМК ВО, 1991. – 55 с. 5. Брайнін Я.М. Основні питання загального
вчення про склад злочину. – К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1964. – 189 с. 6. Дурманов Н.Д. Стадии совершения
преступления. – М.: Госюриздат, 1955. – 212 с. 7. Кудрявцев В.Н. Объективная сторона
преступления. – М.: Госюриздат, 1960. – 243 с. 8. Кузнецова Н.Ф. Значение преступных
последствий для уголовной ответственности. – М.: Госюриздат, 1958. – 220 с. 9. Кузнєцов В.О., Гіжевський Г.К. Кримінальне
право України (повний курс у схемах і табл.): Навч. посіб. – К.: Кондор, 2005.
– 459 с. 10. Курс советского уголовного права: Ч. Общ. – Т. 1 /
Отв. ред. Н.А. Беляев и М.Д.
Шаргородский. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1968. – 648 с. 11. Курс уголовного
права: Общ. ч. – Т. 1: Учение о преступлении: Учебник для вузов / Под ред. Н.Ф. Кузнецовой и И.М. Тяжковой. – М.:
ЗЕРЦАЛО, 1999. – 592 с. 12. Лановенко
И.П. Охрана трудовых прав: Теоретические проблемы развития уголовного
законодательства Украинской ССР. – К.: Наук. думка, 1975. – 319 с. 13. Лановенко І.П. Боротьба із злочинами
проти трудових прав та безпеки виробництва. – К.: Наук. думка, 1972. – 216 с. 14. Лановенко И.П., Чангули Г.И.
Уголовно-правовая охрана трудовых прав граждан. – К.: Наук. думка, 1989. – 280
с. 15. Михлин А.С.
Последствия преступления. – М.: Юрид. лит., 1969. – 104 с. 16. Пионтковский А.А. Курс советского
уголовного права. – Т. 2: Преступление. – М.: Наука, 1970. – 516 с. 17. Пионтковский А.А. Уголовный закон о
борьбе с отрицательными последствиями научно-технического прогресса // Сов.
гос-во и право. – 1972. – №4. – С. 30-38. 18. Советское уголовное
право: Общ. ч.: Учебник / Под ред. Г.А.
Кригера, Б.А. Куринова, Ю.М. Ткачевского. – М.: Изд-во МГУ, 1981. – 517 с. 19. Советское уголовное право. Общая часть: Учеб.
для студ. юрид. инст-в и фак. / Под. ред. В.Д.
Меньшагина, Н.Д. Дурманова, Г.А. Кригера, В.Н. Кудрявцева. – М.: Изд-во
МГУ, 1974. – 445 с. 20. Советское уголовное право: Общ. ч.: Учебник / Под
ред. Н.А. Беляева и М.И. Ковалева.
– М.: Юрид. лит., 1977. – 544 с. 21. Советское уголовное
право. Ч. Общ.: Учеб. для студ. юрид.
ин-тов и фак. / Под ред. М.А. Гельфера и
Б.В. Здравомыслова. – М.: Юрид. лит., 1972. – 584 с. 22. Таганцев Н.С. Русское уголовное право:
Лекции: Ч. Общ.: В 2-х т. – Т.1. – М.: Наука, 1994. – 380 с. 23. Уголовное право
БССР: Ч. Общ.: Учебник для студ.
юрид. фак. вузов / Под ред. И.И.
Горелика. – Минск: Вышейш. шк., 1978. – 336 с. 24. Уголовное право
Украины: Общ. и Особ. части: Учебник / Отв. ред. Е.Л. Стрельцов. – Харьков: ООО «Одиссей», 2006. – 720 с. 25. Уголовное право
УССР: Особ. ч.: Учебник / Под ред. М.И.
Бажанова, П.С. Матышевского, В.В. Сташиса. – К.: Выща шк., 1989. – 503 с. 26. Учебник
уголовного права: Общ. ч. / Под ред. В.Н.
Кудрявцева и А.В. Наумова. – М.: СПАРК, 1996. – 412 с. 27. Энциклопедия
уголовного права / Отв. ред. В.Б. Малинин.
– Т.4: Состав преступления. – СПб.:
Изд. Малинина, 2005. – 798 с.
Надійшла
до редакції 20.12.2006 р.
УДК 343.123.4 Н.М.
Петрова, здобувачка
при кафедрі кримінального
права
Національна
юридична академія України
імені Ярослава Мудрого,
м. Харків
ПОНЯТТЯ Й ОЗНАКИ
ЗВІЛЬНЕННЯ
ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ДАВНІСТЮ
В КК УКРАЇНИ
Тенденція гуманізації
кримінального законодавства знайшла своє відбиття в нормах КК України 2001 р.
про звільнення особи від кримінальної відповідальності. Новий КК, на відміну
від КК України 1960 р., уперше визнав інститут звільнення особи від кримінальної
відповідальності за давністю самостійним, передбачивши його в спеціальному розділі
ІХ КК «Звільнення від кримінальної відповідальності». По-новому сформульовані
його підстави, умови застосування та правові наслідки.
Ця проблема у
кримінально-правовій доктрині привертає значну увагу науковців і потребує
серйозного аналізу поняття та ознак інституту звільнення особи від кримінальної
відповідальності за давністю.
Деякі питання звільнення
особи від кримінальної відповідальності за давністю вже розглядалися такими
видатними криміналістами, як Х.Д. Алікперов, Ю.В. Баулін, А.В. Єндольцова, С.І.
Зельдов, С.Г. Келіна, О.Ф. Ковітіді, Г.Д. Коробков, Н.Ф. Кузнєцова, В.Є. Смольников,
Ю.М. Ткачевський та іншими, але все ж таки деякі проблеми залишаються дискусійними
і потребують подальшого дослідження.
У кримінально-правовій
літературі висловлюються різні думки з приводу правової природи й сутності зазначеного
інституту. Це значною мірою зумовлено тим, що в законі не розкривається
загального поняття інституту звільнення особи від кримінальної відповідальності.
Між тим, вирішити це
питання можливо лише на підставі аналізу змісту й загальних ознак цього
інституту. Найбільш визнаною позицією в доктрині кримінального права стосовно
поняття кримінальної відповідальності є розуміння її сутності як передбаченого
кримінальним законом обмеження прав і свобод особи, яка вчинила злочин, та її
обов’язок перетерпіти ці обмеження. Виходячи з такого тлумачення кримінальної
відповідальності, можемо зробити висновок, що обов’язковою ознакою інституту
звільнення особи від кримінальної відповідальності є передбачена кримінальним
законом відмова держави саме від
реалізації свого обов’язку застосування до особи, яка вчинила злочин,
позбавлень або обмежень певних її прав і свобод. Але підстави й умови такого
звільнення можуть бути різними. Тому для визначення поняття звільнення від
кримінальної відповідальності саме за давністю
необхідно насамперед розкрити поняття «давність» та її ознаки.
Під давністю у кримінальному праві розуміють певний відрізок (проміжок)
часу після вчинення злочину або після винесення вироку, із закінченням якого
при певних умовах пов’язується звільнення від кримінальної відповідальності або
від покарання.
У вітчизняне кримінальне
право принцип незастосування кримінального покарання після перебігу певного
часу закладено давно. Давність була передбачена в Руській Правді, Литовському
Статуті 1588 р., Царській грамоті 1667 р., Правах, за якими судиться малоросійський
народ 1743 р., Маніфесті 1775 р., Уложенні про покарання кримінальні й виправні
1845 р., Уставі про покарання 1864 р., Кримінальному Уложенні 1903 р., КК України
1922, 1926, 1960 рр. Однак, незважаючи на достатньо довгий історичний шлях,
інститут давності й сьогодні породжує різні точки зору серед учених. Найбільш
дискусійними у теорії кримінального права залишаються питання про підстави застосування цього інституту.
Так, деякі правники
обґрунтовували підставу інституту давності у кримінальному праві процесуальними
аргументами, а саме: з плином часу можуть бути втрачені речові докази по
справі, забуваються або перекручуються в пам’яті людей суттєві обставини справи,
що були відомі свідкам, потерпілим і які є істотними, що значно ускладнює або робить
неможливим успішне розкриття й розслідування злочинів [1, c. 12, 13]. Інші науковці
(А.А. Герцензон [9, с. 174-183], М.Д. Дурманов [4, c. 136]) вважали такою
підставою втрату суспільної небезпечності злочину внаслідок спливу певного
часу, що суттєво позначається на досягненні мети покарання, виконанні завдань
загальної і спеціальної превенцій.
Деякі криміналісти
вважають, що сплив значного часу з моменту вчинення злочину послаблює виховне й
запобіжне значення покарання і робить його застосування недоцільним, що
суперечить основним принципам кримінального права, кримінально-правовій
політиці правової держави. Покарання тільки тоді досягає своєї мети, якщо воно
призначається одразу ж після вчинення злочину. Запізніла кримінальна
відповідальність є не тільки недоцільною, а ще й негуманною [3, с. 368].
Цікаву думку висловив
свого часу М.С. Таганцев, який вважав, що моральні страждання і страх перед
карою, які відчуває особа, очікуючи викриття й затримання, прирівнюється покаранню
[10, с. 339-345].
У науці кримінального
права існує позиція науковців, які вбачають підставу застосування давності в
тому, що після спливу тривалого часу, відпадає
або суттєво зменшується суспільна небезпечність особи, яка вчинила злочин
[11, с. 89-91; 7, с. 165]. Якщо винний довгі роки після скоєного не вчиняв
нових злочинів, не порушував закону, то його можна вважати таким, що
виправився. Тому застосування санкцій у таких випадках не має сенсу і в цьому
разі покарання буде лише необґрунтованим актом помсти.
Проаналізувавши викладені
точки зору криміналістів, слід, вважаємо, погодитися з деякими з них. На нашу
думку, найбільш обґрунтованою й переконливою є позиція тих науковців, які
вбачають підставу застосування інституту давності у відпадінні або зменшенні
суспільної небезпечності особи, оскільки суспільна небезпечність злочину не змінюється
навіть з плином тривалого часу.
Крім визначення підстав
інституту давності притягнення до кримінальної відповідальності необхідно
розглянути й передбачені в законі умови його застосування. КК України містить
їх три: а) перебіг з дня закінчення злочину зазначених у законі строків; б)
невчинення протягом цих строків нового злочину певної тяжкості (середньої
тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого); в) неухилення особи від слідства й
суду.
КК України 2001 р. по-новому сформулював критерій розподілу строків
давності звільнення від кримінальної відповідальності. На відміну від КК
України 1960 р., де останні залежали від призначеного судом покарання, чинний
КК критерієм розподілу строків давності встановив тяжкість учиненого злочину.
Отже, головне значення має категорія вчиненого злочину, передбачена у ст. 12 КК
України. Що стосується злочинів невеликої тяжкості, то додатковою умовою також
є передбачений у санкції статті вид покарання за вчинений злочин.
КК України називає 5
диференційованих строків давності:
“1) два роки – у разі
вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе,
ніж обмеження волі;
2) три роки – у разі вчинення
злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або
позбавлення волі;
3) п’ять років – у разі вчинення злочину середньої тяжкості;
4) десять років – у разі
вчинення тяжкого злочину;
5) п’ятнадцять років – у разі вчинення особливо тяжкого
злочину” (ст. 49).
Чинний КК передбачає
також необов’язковий (факультативний) вид звільнення від кримінальної
відповідальності, якщо санкція статті, за якою кваліфіковано вчинений злочин,
містить покарання у виді довічного позбавлення волі за особливо тяжкий злочин.
У такому випадку рішення про звільнення особи, яка вчинила особливо тяжкий злочин,
за який передбачено довічне позбавлення волі, належить суду, який, виходячи з
конкретних обставин справи, може й не застосувати давність, а постановити щодо
неї обвинувальний вирок і призначити покарання.
Однією з новел нового КК
України є те, що він уперше нормативно закріпив у ч.5 ст. 49 КК вичерпний
перелік обставин, за яких давність не може взагалі застосовуватися. Це випадки
вчинення злочинів проти миру й безпеки людства (статті 437-439, ч.1 ст.442).
Особи, які вчинили планування, підготовку, розв’язування й ведіння агресивної
війни, порушили закони і звичаї війни, застосували зброю масового знищення чи
геноцид, повинні бути притягнуті до покарання незалежно від часу, який минув
від дня вчинення злочину. Це положення відповідає нормам міжнародного права,
які згідно зі ст.9 Конституції є частиною національного законодавства України,
зокрема, Конвенції ООН «Про незастосування строку давності до військових
злочинів і злочинів проти людства» від 26 листопада 1968 р., яка була
ратифікована Україною 25 березня 1969 р.
У чинному КК України
законодавець визначив низку особливостей застосування
давності до неповнолітніх. Відповідно до ст. 106 КК для цих осіб передбачені
такі строки давності: а) два роки – при вчиненні злочину невеликої тяжкості; б)
п’ять років – у разі вчинення злочину середньої тяжкості; в) сім років – у
випадку вчинення тяжкого злочину; г) десять років – за вчинення особливо
тяжкого злочину. З аналізу цієї норми можна зробити висновок, що законодавець
на підставі принципу гуманізму й з урахуванням психічної, фізичної й соціальної
специфіки неповнолітніх, установив для них скорочені строки давності.
Вагоме значення для
застосування давності має правильне обчислення строків давності. Для цього
необхідно визначити їх початковий і кінцевий моменти. КК України закріпив
універсальне формулювання початкового моменту строку давності: перебіг строків
давності притягнення до кримінальної відповідальності розпочинається з дня вчинення злочину. На відміну від КК 1960 р., в
чинному КК чітко встановлено також і кінцевий момент спливу строку давності.
Таким строком є день набрання вироком
суду законної сили (ч.1 ст.49 КК).
По-новому в КК України визначені й
умови переривання перебігу строків давності: вони пов’язуються з учиненням до
закінчення строків давності злочинів певної категорії, а саме середньої
тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого.
На підставі викладено
можемо зробити висновок, що ст. 49 чинного
КК України містить досить чіткі приписи, що дозволяють уникати суттєвих помилок
і порушень при практичному застосуванні інституту звільнення особи від
кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності.
Список
літератури: 1. Аликперов
Х. Освобождение от уголовной ответственности в связи с истечением сроков
давности // Законность. – 1999. – №8. – С. 12, 13. 2. Баулін Ю.В. Звільнення
від кримінальної відповідальності: Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 296 с. 3. Галиакбаров
Р.Р. Уголовное право: Общ. ч.: Учебник. – Краснодар: Изд-во КГУ, 1999. –
232 с. 4. Дурманов Н.Л. Освобождение от наказания по советскому уголовному
праву. – М.: Наука, 1957. – 136 с. 5. Келина С.Г. Теоретические вопросы
освобождения от уголовной ответственности. – М.: Наука, 1974. – 232 с. 6. Ковітіді
О.Ф. Звільнення від кримінального покарання у зв’язку із закінченням
строків давності // Підпр., госп. і право. – 2005. – №2. – С. 31-34. 7. Ковітіді
О.Ф. Звільнення від кримінальної відповідальності за нормами Заг. частини
КК України: Навч. посібн. – Сімферополь: Квадранал, 2006. – 224 с. 8. Науково-практичний коментар до
Кримінального кодексу України/ За ред. М.І.
Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К., 2002. – 1104 с. 9. Письменний Д.П., Галаган О.І. Звільнення
від кримінальної відповідальності за давністю // Наук. вісн. Дніпропетровського
юрид. інс-ту МВС України. – 2000. – №3(4). – С. 174-183. 10. Таганцев Н.С. Русское уголовное право.: В 2-х т. – Т.2. – М.:
Изд-во МГУ, 1994. – 235 с. 11. Ткачевский Ю.М. Давность в уголовном
праве //Сов. гос-во и право. – 1988. – №7. – С. 89-91. 12. Уголовное право Украины: Учебник: Общ. ч. / Под ред. М.И. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тация.
– К.: Юринком Интер, 2003. – 512 с.
Надійшла до редакції
30.10.2006 р.
УДК 343.9.01 С.Ю. Лукашевич, канд. юрид. наук
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ ПРИЧИН
ТА УМОВ ЗЛОЧИННОСТІ У КРИМІНОЛОГІЇ
Причини злочинності – одна з центральних і
складних кримінологічних проблем теоретично-прикладного характеру. Ними у
кримінологічній літературі прибічниками соціологічного підходу до вивчення
злочинності традиційно називають об’єктивні соціальні протиріччя [7; с. 61].
Автори навчальної кримінологічної літератури вважають, що під безпосередньою
причиною конкретного злочину потрібно розуміти ті негативні соціальні явища і процеси, під впливом яких у свідомості
винної особи виникають глибокі і стійкі антигромадські погляди, уявлення,
звички і вади, що зумовлюють її внутрішню готовність здійснити суспільно
небезпечне діяння [5, с. 71; 9, с. 76].
Науковці, які дотримуються ідей
соціально-біологічної концепції, вирізняють три основних блоки причин
злочинності. Перший складається із психологічних, соціальних і фізіологічних
властивостей і рис особистості (до яких також належать психічні аномалії,
бездуховність, агресивність, жадоба та ін.); другий – це соціальна й генетична
спадковість; третій – об’єктивні й суб’єктивні умови, що провокують злочинну поведінку
й полегшують учинення злочину [10, с. 146-149].
Поряд із цим в науковій літературі
причинами й умовами злочинності вважається система соціально-негативних явищ і
процесів, що детермінують злочинність як наслідок [8, с. 44].
Зустрічається також і поняття
«детермінація злочинності». Однак «детермінація», як більш широке порівняно з
причинністю поняття включає й такі елементи й ланки, які хоча й характеризують
певний зв’язок явищ, але він не має генетичної або породжуючої природи [3, с.
20-21]. У філософії існують визначення детермінізму (детермінованості), що
означають «зв’язок», «залежність». Детермінізм [13, с. 131] передбачає
сукупність і взаємодію причин та умов, тобто за змістом він ширше причинного
зв’язку.
Набула також поширення категорія «фактори (або ж
криміногенні фактори) злочинності» [4, с. 94]. Однак термінологічно «фактор» є
запозиченням із філософської теорії детермінації і до нього в повній мірі можна
віднести попереднє зауваження. Відзначимо, що фактори самі по собі можуть бути
не тільки різного походження (суспільні, економічні, біологічні, космічні та
ін.), а й не мати аж ніякого безпосереднього впливу на злочинність. Завданням
наукового пізнання в цьому випадку виступає намагання на загальнотеоретичному
рівні абстрагування з усього розмаїття факторних ознак вирізнити й відокремити
саме причини злочинності як явища з метою конструктивного впливу не на фактор у
цілому, а саме на ті ланки та процеси всередені його (причини у філософському
розумінні), які стосуються результату – злочинності.
Філософія визнає відносність поділу явищ на причини й
умови: кожна причина є в певному розумінні умовою, а
кожна умова може виступати причиною. Причина (від лат. causa) – це те, без чого
не було б іншого – наслідку [13, с. 365]. Наслідок же – це те, що логічно
необхідно випливає з чогось іншого, тобто зі своєї підстави (або причини) [13,
с. 418].
Причини злочинності знаходяться між собою
в діалектичному взаємозв'язку, взаємозумовленості і взаємозалежності. Їх
вивчення розкриває сутність цього негативного соціального явища, пояснює його
походження, указує, на якому соціальному грунті воно базується, від чого
залежить його існування й поширення, що цьому сприяє, а що протидіє. Тільки
спираючись на ці знання можна забезпечити ефективне попередження злочинності,
передбачати зміни в її структурі й рівні, намічати і здійснювати необхідні
заходи профілактики злочинних проявів [Див.: 1; 2; 6; 11; 12].
Причина
породжує наслідок в реальній дійсності, а не у свідомості людей. Причинний
зв’язок передбачає взаємозв'язок явищ, що знаходяться в подібному зв’язку.
Взаємозв'язок причини і слідства може мати різну природу – механічну, фізичну,
хімічну, психологічну, соціальну тощо.
Оскільки
злочинність проявляється в поведінці людей, то дія її причин має
соціально-психологічний характер – вплив відповідних об’єктів, явищ, процесів
на психологію, свідомість людей.
Будь-яке
явище так чи інакше – прямо чи непрямо, безпосередньо чи опосередковано –
пов’язано з іншими явищами, у чому й полягає загальний зв’язок і взаємозв’язок
останніх. Однак загальний зв’язок не означає, що всі зв’язки рівноцінні й
рівнозначні, тому слід відрізняти зв’язки суттєві й несуттєві, безпосередні й
опосередковані, прямі і зворотні.
Причинний
зв’язок необхідно відрізняти від інших видів – кореляційного, у часі, у просторі
і т.д. Отже, з усієї сукупності явищ і процесів необхідно вирізняти саме ті,
які так чи інакше пов’язані зі злочинністю, породжують злочинність як наслідок.
Ці зв’язки прийнято називати генетичними.
Кримінальна
статистика стверджує, що: а) можна виявити залежність між кількістю злочинів і
порами року, днями тижня, часом доби; б) на рівень злочинності окремих груп правопорушників
(неповнолітніх, військовослужбовців та ін.) може впливати низка специфічних
причин. Однак
у всіх цих випадках зв’язок не є генетичним, бо названі обставини самі по собі
не породжують злочину, а виступають як чинники злочинності в розумінні, що аргументовано
нами раніше.
Для правильного тлумачення причинного
зв’язку дуже важливо мати на увазі його складну ієрархічну природу. Кожна
причина має свою причину, а кожен наслідок породжує наслідок свій. До того ж
одна причина може породжувати декілька наслідків, як і один наслідок може мати
декілька причин.
Причина діє тільки за наявності певних
умов. Тільки взаємодія і взаємозв’язок причин та умов породжують наслідок.
Умова – це те, від чого залежить дещо інше
(зумовлене), що робить можливим наявність речі, стану, процесу [13, с. 469]. Сутність умови і її відмінність від причини полягають
у тому, що це явище або процес, які самі по собі не породжують безпосередньо
даний наслідок, але, супроводжуючи причину в просторі й у часі і впливаючи на
неї, він забезпечує її розвиток, необхідний для виникнення й настання наслідку.
Інакше кажучи, причина породжує наслідок, а умова цьому лише сприяє,
забезпечуючи можливість дії причини.
Відокремити причину злочинності від її
умов не завжди легко. Таке відокремлення може застосовуватися стосовно
індивідуальної злочинної поведінки, коли можна з певною долею ймовірності
визначити, що породило певний вчинок, а що лише його зумовило.
Сукупність усіх причин та умов, необхідних
для настання досліджуваного явища, іноді називають повною причиною (в широкому
розумінні), на відміну від причини специфічної (власне причини), яка охоплює
лише ті явища та процеси, які за наявності певних умов безпосередньо породжують
наслідок. Іншими словами, що стосується злочинної поведінки, можна зауважити:
для неї в широкому смислі специфічною (безпосередньою) причиною є антисоціальні
погляди, настанови і спонукання.
Майже всі явища, у тому числі й злочинність,
мають не тільки низку причин, а й низку умов, що сприяють настанню відповідного
явища. Деякі умови безпосередньо не впливають на вчинення злочинів (час доби,
погодні умови тощо), інші ж виявляються більш суттєвими для настання злочинного
наслідку.
Питанню причинності як одному з
найважливіших у сучасній кримінологічній доктрині приділяється багато уваги.
Його неможливо оминути при розгляді будь-якої кримінологічної проблеми.
Важливим у висвітленні причинного комплексу злочинності, є дослідження з точки
зору його багаторівневого характеру. Вивчення причин та умов на
загальносоціальному і груповому рівнях має науково-пізнавальне значення і
сприяє розробці й організації системи соціальної профілактики злочинності в
межах всієї держави, окремих регіонів, соціальних груп і колективів.
Виявлення причин та умов конкретного
злочину (індивідуальний рівень) підпорядковано безпосередньо практичним
завданням правильного вирішення кожної справи, індивідуалізації
відповідальності. Причини й умови конкретного злочину можуть бути й нетиповими,
однак у всіх індивідуальних випадках виявляється щось загальне. Їх
науково-практичне вивчення засновано на узагальненні відомостей, отриманих з
різних джерел (матеріали кримінальних справ, статистичні дані, різноманітні
звіти, огляди, дані, отримані за допомогою анкетування, інтерв’ю та ін.).
Важливе практичне значення має
класифікація причин та умов злочинності за їхнім змістом: вони бувають
політичні, економічні, ідеологічні, соціально-психологічні, організаційно-управлінські.
Зауважимо, що всі причини й умови
злочинності виявляють себе через індивідуальну психологію, свідомість людей,
формуючи або підтримуючи антисоціальні погляди, бажання, прагнення. Із цього
можна зробити висновок, що злочинність завжди пов’язана із соціально-психологічними
чинниками.
У кримінології соціально-психологічні
явища – погляди, традиції, звички тощо – часто називають суб’єктивними
детермінантами злочинності, а все, що знаходиться поза індивіда і впливає на
його психологію, – об’єктивними її детермінантами. Такий поділ причин та умов
злочинності на об’єктивні і суб’єктивні має і філософське пояснення. Об’єктивні
існують незалежно від свідомості й волі людей: це історично зумовлений рівень
розвитку суспільства, його соціальних та економічних інститутів, явища природи,
стихійні лиха та ін.. Суб’єктивними причинами й умовами вважаються ті
детермінанти злочинності, які залежать від діяльності людей і виступають, як
правило, наслідком недоліків цієї діяльності, помилок і недоглядів.
Причини й умови злочинності можна
відрізняти також за спрямованістю, тобто за механізмом дії. Деякі з них
обумовлюють несприятливе моральне формування особистості (недоліки сімейного,
шкільного виховання, негативний вплив оточуючого середовища тощо), інші
пов’язані із зовнішніми щодо індивіда умовами й ситуаціями, що сприяють, полегшують,
а іноді провокують антисоціальні прояви.
Попередити злочинність взагалі або
попередити вчинення конкретного злочину можливо за допомогою впливу не тільки
на причини, а й на її умови. У багатьох випадках вплинути на умови, що сприяють
злочину, і в такий спосіб блокувати дію причин, виявляється практично легше й
доступніше, ніж усунути причини злочинності.
Зважаючи на викладене, можемо підсумувати,
що причинами злочинності є органічна сукупність різноманітних явищ і процесів
(переважно соціально-психологічного характеру), які у взаємозалежності і
взаємодії з обставинами, що відіграють роль умов, іманентно викликають
існування, відтворення і структурні зміни злочинності як соціального явища,
сприяють відокремленню складників злочинності у вигляді окремих видів злочинів.
Список
літератури: 1. Аванесов
Г.А. Теория и методология криминологического прогнозирования. – М.: Юрид.
лит., 1972. – 336 с. 2. Блувштейн Ю.Д. Криминологическая
характеристика и профилактика отдельных видов преступности. – Мн.: МВШ МВД
СССР,1980. – 108 с. 3. Гришаев П.И. Структура полной причины
преступности. Классификация причин и условий преступности. – М.: ВЮЗИ, 1984. –
62 с. 4. Даньшин И.Н. Общетеоретические проблемы криминологии: Монография. –
Х.: Прапор, 2005.– 224 с. 5. Даньшин И.Н.
Преступность: понятие и общая характеристика, причины и условия: Учеб. пособ. –
К.: УМК ВО, 1988. – 88 с. 6.
Криминология и профилактика преступлений: Учебник / Под ред. А.И. Алексеева. – М.: МВШМ МВД СССР, 1989. – 362 с. 7. Криминология: Учебник / Под ред. В.Н. Кудрявцева, В.Е. Эминова. – М.: Юрист, 1995. – 512 с. 8. Кузнецова Н.Ф. Проблемы
криминологической детерминации. – М.: Изд-во МГУ, 1984. – 208 с. 9. Кримінологія: Заг. та Особл. ч.: Підручник /
За ред. І.М. Даньшина. – Х.: Право,
2003. – 352 с. 10. литвак о.М. Злочинність, її причини та профілактика – К.: Україна,
1997. – 167 с. 11. Теоретические
основы предупреждения преступности / Отв. ред. В.К. Звирбуль, В.В. Клочков, Г.М. Миньковский. – М.: Юрид.
лит., 1977. – 256 с. 12. Устинов В.С. Система предупредительного
воздействия на преступность и уголовно-правовая профилактика. – М.: Акад. МВД
СССР, 1983. – 88 с. 13. Философский
энциклопедический словарь. – М.: ИНФРА-М, 1998. – 576 с.
Надійшла до редакції
06.11.2006 р.
УДК 343.9 О.М.
Подільчак, канд. юрид. наук
Національна юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
НАСИЛЬНИЦЬКІ ЗЛОЧИНИ: ОСОБИСТІСНІ ДЕТЕРМІНАНТИ
Численні спроби
сформулювати поняття "насильство" і "насильницькі злочини"
зумовлені їх особливою суспільною небезпекою, різкою відмінністю від інших
видів злочинів і просоціальної поведінки. Напрацювання певної суми знань щодо
цього питання потребує їх чіткої систематизації й узагальнення, виокремлення
комплексних детермінант і складників генези насильства, серед яких важливе
місце займають особистісні характеристики насильницьких злочинців.
Систематичне вивчення
феномена насильства з позицій кримінології почалося в другій половині ХХ ст.
разом зі зростанням інтересу до його соціальної природи. До тих часів насильство
переважно ототожнювалося з агресією, хоча ці поняття нерівнозначні. Агресія,
(за найпоширенішим тлумаченням) пов’язана з наміром скривдити або завдати шкоди
іншій істоті, яка не бажає такого поводження [3, с. 26].
Більш широким є трактування, за яким агресією називають будь-яку поведінку, що
містить загрозу чи наносить шкоду іншим. Та не всі агресивні вчинки обов’язково
мають бути скеровані безпосередньо на умисне заподіяння шкоди. Людині, як і іншим
тваринам, притаманний так званий універсальний інстинкт агресії [2, с. 263], спрямований на захист
потомства, власної території й на соціальну організацію. Виховання
помірно-агресивного стилю поведінки властиво програмам формування лідерських
якостей, дозволяє скеровувати діяльність оточуючих, досягати певної мети.
Насильство – складне й
багаторівневе явище, що призводить до деструкції особистості, негативних соціальних наслідків і є
соціокультурним і соціопсихологічним феноменом. Воно завжди пов’язано з певним
обмеженням свободи вибору особистості. А.А. Піонтковський вважав, що
насильницький вплив на особистість полягає у всілякому примушуванні її до дій,
що суперечать її бажанням [11, с. 88]. Таке розуміння є досить
широким і включає соціально прийнятні випадки застосування насильства.
Насильницька злочинність, як одна з форм агресивної поведінки (а) грубо порушує
моральні норми суспільства, (б) заподіює фізичну й (або) психологічну шкоду
іншій особі, (в) здійснюється всупереч волі потерпілого, який не бажає такого
поводження із собою, (г) відповідає іншим ознакам злочину, передбаченим
Кримінальним кодексом України. Трактування насильства як одного з найнебезпечніших
різновидів агресії дотримувалися А.Ф. Зелінський [6, с. 193], Р. Блекборн [2, с. 255], О. Ігнатов [7, с. 68].
Законодавче визначення
насильства та його видів міститься в Законі України від 15 листопада 2001 р., №
789 -ІІІ "Про попередження насильства в сім’ї". Стаття 1 цього Закону
визначає насильство в сім'ї як будь-які умисні дії фізичного, сексуального,
психологічного чи економічного спрямування одного члена сім'ї стосовно іншого
члена сім'ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи останнього як
людини і громадянина й наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізичному чи
психічному здоров'ю. Таке тлумачення ґрунтується на двох головних аспектах –
завданні шкоди і порушенні конституційних прав та свобод людини. Стаття 40 КК
України застосовує категорію "фізичний або психічний примус".
Фізичний примус учені визначають як "застосування фізичного впливу
(фізичного насильства), що може виражатись у …діях, які завдають фізичного
болю, у незаконному позбавленні волі тощо" [10, с. 81]. Безпосередньо термін
"насильство" використовується також у КК України у ч. 2 ст.186,
статтях 187, 189, 206, 228, 278, 280, 289 та ін.). У цих випадках законодавець
трактує насильство з позицій спричинення тілесних ушкоджень різного ступеня
тяжкості або його небезпечності для життя чи здоров’я людини, тобто переважно з
позицій насильства фізичного.
Само по собі з’ясування
особистісних детермінант насильницької поведінки є складним теоретичним
завданням, адже крім кримінально-правових, соціальних, демографічних ознак
необхідно визначити також морально-психологічні риси, значну частину яких важко
емпірично засвідчити в заздалегідь установлений час, а результати таких дослідів
завжди можна теоретично оспорити. Наше завдання полягає у визначенні таких
якостей особистості, які мали б відносну стабільність протягом життя
індивідума, справляли значний вплив на формування мотиваційної сфери й
відповідної поведінки особи, спричиняли порушення соціалізації і провокували
або полегшували вчинення насильницьких злочинів.
Насильницькі злочини
можуть зазіхати на різні суспільні відносини, що зумовлюють фізичне і психічне
благополуччя особистості. Зупинимося на поширених і найбільш небезпечних
злочинах проти життя і здоров’я особи, а саме убивствах і тяжких тілесних ушкодженнях
(статті 115, 121 КК України).
Особистісні
характеристики людей, які вчинили насильницькі злочини, ґрунтуються на
соціально-демографічних ознаках, таких як стать, вік, соціальна зайнятість та
ін. За даними МВС України [5] у 2001 – 2005 рр. було
виявлено відповідно 4517, 4296, 4041, 3788 та 3315 умисних убивств, які вчинили
4606, 4577, 3898, 3819 та 3087 осіб. Тяжких тілесних ушкоджень за цей же період
зареєстровано: у 2001 р. – 6116, 2002 р. – 6033, 2003 р. – 6294, 2004 р. – 5855
і 2005 р. – 5698 злочинів і виявлено злочинців відповідно 5393, 5330, 5244,
5152 і 4696 осіб. Як бачимо, на сьогодні в Україні мешкає понад 40000 осіб, які
вчинили тяжкі й особливо тяжкі насильницькі злочини проти життя і здоров’я
особи, тобто вбивства й тяжкі тілесні ушкодження.
Стать – найґрунтовніша біосоціальна
ознака, на якій будується самосвідомість індивідума. Загальна частка жіночої
злочинності складала у 2001 – 2005 рр. 12,3% – 13,5%. Жінки серед убивць
складають у ці роки 8 – 10,8%, а з осіб, які вчинили тяжкі тілесні ушкодження,
– від 8,6% до майже 11%. Отже, у наявності окремі гендерні розбіжності, зважаючи
на те, що жінки у складі населення України становлять 53,7% (Тут і далі інформація
за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р.). У структурі жіночої злочинності
вбивці складають 1,1% – 1,4%. Особливістю жінок є властива їм висока тривожність,
побоювання віктимізації власної поведінки, емотивність, які в умовах конфліктних,
стресових ситуацій можуть спровокувати агресію, мстивість, жорстокість, неадекватну
насильницьку поведінку. У вчиненні зазначених злочинів жінок зазвичай стримує
невпевненість у власних фізичних силах, але за наявності співучасників, зброї
або жертви в ослабленому алкоголем чи іншими чинниками стані вони (за нашими
спостереженнями) є не менш агресивні порівняно з чоловіками.
У 2001 – 2005 рр. особи до 18 років
складали 5 – 7% виявлених убивць, тяжкі тілесні ушкодження були спричинені
неповнолітніми в 4 – 7 % випадків. Для злочинців такого віку характерні
підлітковий егоцентризм, емоційна незрілість, неадекватна самооцінка, прагнення
за будь-яких обставин самоствердитися серед оточуючих. Ці якості фіксуються
дослідженнями психологів, які виявляють певну беземоційність таких
неповнолітніх, несприйняття ними цінностей, які мають яскраво виражене емоційне
забарвлення [4, с. 31]. Порушення емоційної сфери тягне за собою нездатність до повноцінної
емпатії, невміння сприймати позицію інших осіб, неспівмірність і
невідповідність емоційних проявів, імпульсивність поведінки.
Аналіз статистичних
показників свідчить, що найчастіше насильницькі злочини вчиняють 18 – 28-річні
особи: понад 35% усіх убивств і тяжких тілесних ушкоджень припадає на людей
цього віку. У цей період особистість упевнена у своїй фізичній силі, тому
частіше застосовує її для вирішення конфліктів. У випадку неадекватної
соціалізації використання насильства переростає межі соціально допустимої
поведінки, а в крайніх варіантах призводить до смерті потерпілого чи тяжких
тілесних ушкоджень. На 29 – 39-річних припадає 24,1 – 26% убивць і 26 – 27 %
тих, хто вчинив тяжке тілесне ушкодження. Не так часто вчиняють ці злочини
особи 40 – 49 років: 17 – 18,3% убивць і 16,9 – 18,7% осіб, які спричинили
тяжке тілесне ушкодження. Із підвищенням віку ці злочини вчиняються зрідка:
серед 50 – 59 річних 7,3 – 9,3% убивць і 7,8 – 8,6% осіб, які вчинили тяжке
тілесне ушкодження. До 6% таких злочинів учиняють особи, старші за 60 років.
Освітній рівень убивць та
осіб, які вчинили умисне тяжке тілесне ушкодження, наступний. Із початковою чи
взагалі без освіти нараховується 16 – 20% досліджуваних. Повну загальну середню
або базову загальну середню мають 47 – 53% і 50 – 60% зазначених злочинців.
Професійно-технічну освіту отримали 22 – 27% убивць і 21 – 25% осіб, які
вчинили умисне тяжке тілесне ушкодження. Повну вищу або базову вищу освіту
мають близько 5% убивць і 3 – 5% осіб, які вчинили умисне тяжке тілесне ушкодження.
Підсумуємо: особи, які вчинили злочини за статтями 115 і 121 КК, відрізняються
значно нижчим рівнем освіти, що може свідчити як про несприятливий вплив
сімейного й найближчого побутового оточення на формування особистості, так і
про порушення їх фізичного чи психічного здоров’я.
Працювали за наймом 5,2 –
9,5% осіб, які вчинили вбивство, і 9 – 12%, які вчинили умисне тяжке тілесне
ушкодження. Робітниками сільськогосподарської галузі були 0,5 – 2% таких
злочинців (сільське населення України становить 32,8%). Ці показники говорять
про несприятливий вплив урбанізації. Розрив соціальних зв’язків, відчуженість
особистості, концентрація значної чисельності населення на обмеженій території
створюють сприятливі умови для вчинення злочину, призводять до стресів і
нервових розладів, підвищують агресивність людини.
Підприємцями (без
утворення юридичної особи) були менше 1% зазначених злочинців, власниками чи
співвласниками створених підприємств – одиниці. Натомість працездатні, але які
не працювали й не навчалися, становили 71 – 75% серед убивць і 66 – 70% серед
тих, які вчинили умисне тяжке тілесне ушкодження. За результатами щоквартальних
вибіркових обстежень населення з питань економічної активності за методологією
Міжнародної організації праці у 2001 – 2005 рр. рівень безробіття в Україні
коливався в межах 7,2 – 10,9% [15], тобто особам, які
вчинили насильницькі злочини, притаманні неробство, байдикування, небажання або
невміння працею заробляти на життя. Це підтверджує зв’язок дезадаптації
особистості, збочення поведінкових стратегій з учиненням насильницьких
злочинів. Існування чітких соціально-демографічних розбіжностей між особами,
які вчинили злочини за статтями 115 і 121 КК України, і загальною масою населення
має бути підкріплено сталими психологічними відмінностями більшості таких
людей. Саме їх фіксація є найнеобхіднішою й водночас найбільш проблематичною.
Дослідження психологічних
рис таких злочинців провадили Ю.М. Антонян, І.А. Кудрявцев, А.Р. Ратінов,
Е.Г. Самовичев, Л.В. Сердюк, вітчизняні вчені М.Ю. Валуйська, І.М. Даньшин,
Б.М. Головкін, В.О. Меркулова. З метою систематизації наявних напрацювань і доповнення
їх новими слушними методологіями вбачається необхідним виробити комплексний
діагностичний апарат і виокремити центральні психологічні утворення особистості,
які підлягають обов’язковій характеристиці. На сучасному етапі розвитку
кримінологічних досліджень встановлено наступне.
Емоційно-вольові риси
більшості злочинців, які вчинили тяжкі насильницькі злочини, відрізняються
інфантилізмом, заблокованістю емпатійних зв’язків, егоцентричним обмеженням
переживань, що можуть бути зумовлені болем і фрустрацією й мати тимчасовий
характер або бути сталою рисою особистості [9, с. 15]. Їм властива також тривожність,
заснована на підсвідомому очікуванні загроз, і неусвідомлене відчуття емоцій
страху, що породжують психологічну напругу, стресовий стан індивіда. Це одна з
найсильніших емоцій людини, яка може суттєво звужувати її відчуття, мислення і
свободу, породжувати ефект, так би мовити, "тунельного сприйняття"
оточуючого світу. Слабкий страх усвідомлюється як тривожне передчуття,
неспокій, наявність яких у насильницьких злочинців відмічають більшість
дослідників. Вважають, що в генезі та структурі особистості вбивць, обов'язково
наявні дефекти соціалізації страху [1, с. 28]. Соціалізація передбачає
усвідомлення джерела, змісту, причин страху й дозволяє опанувати цю емоцію,
раціонально нею керувати. В іншому випадку страх, як одна із найпагубніших, токсичних
емоцій, може руйнувати адаптивну роботу мозку, а викликана ним напруга перевантажує
вегетативну нервову систему, відбивається на функціонуванні всього організму.
Установлено, що страх викликає підвищення імпульсивності поведінки, порушення
вольової сфери людини.
Воля, як свідома й
цілеспрямована психологічна активність, пов'язана з подоланням перешкод, є
обов’язковим підґрунтям успішного розвитку особистості. Відмічаються розлади
вольової сфери у значної чисельності осіб, які вчинили насильницькі злочини.
Вольові процеси і самоконтроль особистості безпосередньо взаємопов’язані. При
слаборозвинутих вольових якостях інстинктивно-емоційна, імпульсивно-ситуативна
поведінка переважає заздалегідь обдумані, добре усвідомлені дії. Дослідження
демонструють неоднорідність насильницьких злочинців за вираженістю імпульсивності,
але більшість учених вважають їх частку доволі значною.
На руйнування вольової
сфери суттєво впливають алкоголізація й наркотизація особистості. Високій
рівень імпульсивності наркоманів і певної частини вбивць відмічають американські
та європейські дослідники [2, с. 236]. В Україні протягом 2001
– 2005 рр. вчинення насильницьких злочинів під впливом затьмареної алкоголем чи
наркотичним сп’янінням свідомості складали 44 – 53%. Типовим є нижчеописаний
випадок. Гр-ка. К., засуджена за нанесення тяжких тілесних ушкоджень
потерпілому, перебувала з ним у фактичних шлюбних відносинах. Після спільного
розпиття горілки між ними виникла сварка, що переросла в бійку. Коли потерпілий
кинув у її бік змішувач, ледве не попавши в дитину, жінка дуже розлютилася і
ножем, яким чистила на кухні картоплю, вдарила його в груди [16].
Мотиваційна сфера
насильницьких злочинців доволі суперечлива. Імпульсивність виникнення їх
мотивів поєднується з ригідністю (малорухливістю, негнучкістю) загальних мотиваційних
конструктів. Формування культу сили й мотиваційної спрямованості на її застосування
відбувається протягом тривалого часу й особливої інтенсивності набуває в
підлітковому віці. З одного боку, підлітки важко переживають прояви насильства
щодо них самих, а з другого – поступово вилучають силові способи вирішення
конфліктів з числа тих, що оцінюються як неприпустимі. Виникають внутрішня
нестабільність і суперечність мотиваційних конструкцій, що призводить до
формування неадекватної деструктивної поведінки. З часом зникає тенденція до
конструктивного вирішення проблемних ситуацій і закріплюється мотиваційне
надання переваги деструктивним формам виходу з них, зокрема, через застосування
насильства, що суб’єктивно розглядається як спосіб захисту й уникнення
особистої ізоляції.
Основними мотивами вчинення
насильницьких злочинів є особиста неприязнь, ворожість, рідше – помста,
ревнощі. Безперечно, виникнення мотивів, що спонукають людину до вчинення таких
злочинів, пов’язано з особливостями формування особистості, їх життєвим досвідом,
переживаннями. Мотив особистої неприязні, інші мотиви насильницьких злочинів є
наслідком виникнення конфліктної ситуації в процесі спілкування. Слід відмітити,
що індивідуальними особливостями таких осіб є те, що вони обирають саме насильницький
спосіб розв’язання протиріч.
Питома вага вбивств із
корисливих мотивів (п.6 ч. 2 ст. 115 КК України) у 2004 – 2005 рр. зросла до
8,0 – 8,3%. Насильницька злочинність, зумовлена користю, свідчить про домінування
в мотиваційній царині неадекватних ціннісних орієнтацій і деформованого
світогляду, які є ознакою девіації особистості, дефекту людської свідомості.
Так, на прохання Н. привести додому дівчину в красивому одязі, її співмешканець
В. запросив додому Ш., з якою щойно познайомився на ринку. Після спільного вживання
спиртних напоїв, діючи за попередньою змовою, Н. і В. напали на Ш. При цьому В.
здавлював поясом шию потерпілої, а Н. схопивши на кухні сокиру, почала наносити
потерпілій удари по голові та по інших частинах тіла. Учинивши умисне вбивство
Н. і В. заволоділи майном потерпілої – шубою й черевиками загальною вартістю
245 грн [8].
Труднощі виникають при
вирішенні питання про вплив неусвідомлених мотивів. Мотиви, витіснені в
підсвідоме, за свідченням психологів, можуть відігравати значну спонукальну
роль, але при вчиненні злочину людина має свідому мету своїх дій, а значить,
може навести свідомий мотив власного діяння. За даними опитування, проведеного
кримінологами серед умисних убивць, майже 70% останніх мотивували свої дії,
посилаючись на обставини, що склалися, перекладали вину на потерпілого, активно
відстоюючи свою моральну чистоту тощо [12, с. 75]. Неусвідомлені мотиви
антисуспільної поведінки, встановленні психологами, мають вирішальне значення
для наступної успішної психокорекційної роботи із засудженим і наверненням його
до правослухняної поведінки.
Наприкінці зазначимо, що
особливе занепокоєння викликає вчинення злочинів, пов’язаних з насильством у
сім’ї. Дослідження показують, що їх учиненню зазвичай передує нагромадження
тяжких переживань, афективних станів і міжособистісних конфліктів як у сім’ї,
так і в оточуючому середовищі, зростання невпевненості і тривожності в особи. У
сфері сімейних відносин найгостріше виявляється брак почуття любові, несумісність
характерів, порушення подружньої вірності, пияцтво, жорстокість тощо, а це зумовлює
виникнення конфліктів і зростання їх гостроти. З аналізу матеріалів кримінальних
справ можемо зробити висновок, що в етіології вчинення насильства в сім’ї виключно
висока криміногенна роль пияцтва і провокативної, агресивної поведінки
потерпілого. Часто винні протягом декількох років зловживали спиртними напоями,
що дедалі погіршувало економічне й моральне становище сім’ї. У стані
алкогольного сп’яніння здебільшого перебували й потерпілі. У таких родинах
застосування насильства для вирішення сімейних конфліктів є звичайною справою.
Наприклад, гр-ка К. була засуджена за нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень
своєму співмешканцю. Із матеріалів справи з’ясовується, що за декілька місяців
тому потерпілий побив К. так, що вона потрапила в лікарню зі струсом мозку [17].
Емоційно-вольовий і
мотиваційний компоненти мають неабиякий вплив на формування просоціальної,
тобто орієнтованої на суспільні норми поведінки. Особливо актуальними у світлі
статей 3 і 27 Конституції України, і ч. 1
ст. 2 Конвенції про захист прав та основних свобод людини, ратифікованої
Законом України N 475/97-ВР від 17 липня 1997 р., вбачається створення і
втілення в життя окремої державної програми щодо попередження насильницьких
злочинів, учинених на побутовому ґрунті. Адже стала їх кількість щороку вчиняється
в України, а їх попередження має спиратися передусім на усунення таких фонових
явищ злочинності, як алкоголізм і наркоманії. У межах такої програми доцільно
передбачити додаткові заходи протидії наркотизації й алкоголізації населення,
проведення ефективних інформаційних кампаній стосовно наслідків вживання
алкоголю й наркотиків, створення відповідних центрів для осіб, які потребують
лікування й допомоги, надання субсидій громадським організаціям, що опікуються
долею наркозалежних осіб. Особливу увагу в рамках підвищення правосвідомості
населення слід приділити формуванню негативного суспільного ставлення до вжиття
наркотичних речовин і психотропних засобів, згуртуванню громадських зусиль по
виявленню і притягненню до кримінальної відповідальності розповсюджувачів
наркотичних сполук. Такі заходи мають призвести до зменшення рівня тяжкої
насильницької злочинності проти життя і здоров’я людей, бо сьогодні їх рівень
на 10 тис. населення в Україні майже втричі перевищує відповідні показники
розвинених європейських країн.
Список літератури: 1. Антонян
Ю.М., Самовичев Е.Г.
Неблагоприятные условия формирования личности в детстве и вопросы
предупреждения преступлений. – М.: внии мвд
ссср, 1983. – 80 с. 2. Блэкборн Р. Психология криминального
поведения. – СПб.: Питер,
2004. – 496 с. 3. Бэрон Р., Ричардсон Д. Агрессия. – СПб.: Питер, 1999. – 352 с. 4. Гарькавец С.А. Исследование ценностных ориентаций преступников //
Актуальні проблеми сучасної психології: Матер. 2-х міжнарод. психолог. читань:
Секція "Кримінальна та пенітенціарна психологія. Делінквентна
поведінка". – Х.: Ун-т внутр. справ, 1995. – С. 31, 32. 5. Звіт "Про зареєстровані злочини
на території України за 12 місяців
2001 р."; Єдині звіти "Про злочинність на території України за 12
місяців 2002-2005 рр."; Звіти "Про осіб, які вчинили злочини на території
України за 12 місяців 2001-2005 рр." – К.: ДІТ МВС України. 6. Зелінський А.Ф. Кримінологія: Навч. посіб. – Х.: Рубікон, 2000. –
240 с. 7. Ігнатов О. Кримінальне
насильство: окремі питання // Право України. – 2005. – № 3. – С. 67-71. 8. Київський
міський суд. – Спр. № 1-10/99. 9.
Кривовяз Н.А. Самосознание и деструктивное поведение // Актуальні проблеми
сучасної психології: Матер. 2-х міжнарод. психолог. читань: Секція "Вікова
та педагогічна психологія". – Х.: Ун-т внутр. справ, 1995. – С. 15, 16. 10. Науково-практичний
коментар до Кримінального кодексу України / За ред. С.С. Яценка. – К.: Вид-во А.С.К., 2002. – 936 с. 11. Пионтковский
А.А. Преступления
против личности. – М.: НКЮ
СССР, 1938. – 196 с. 12. Сердюк Л.В. Насилие: криминологическое и
уголовно-правовое исследование – М.: Юрлитреформ, 2002. – 384 с. 13. Харківський районний суд
м. Києва. – Спр. № 1-418/2000. 14. Харківський районний суд м. Києва.
– Спр. № 1-42/2000. 15. www.ukrstat.gov.ua.
Надійшла до редакції
31.10.2006 р.
УДК 343.13 А.Р. Туманянц, канд. юрид. наук,
доцент
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
МЕДІАЦІЯ В СУЧАСНІЙ ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ПРАКТИЦІ:
ДОСВІД ФРАНЦІЇ Й БЕЛЬГІЇ[1]
Проблема ефективного і
швидкого вирішення конфліктів завжди гостро стояла перед системою державного
правосуддя. Питання примирення порушували у своїх дослідженнях такі
вчені-правники, як Х.Д. Алікперов, Є.В. Давидова, О.Г. Кібальний, І.Г. Соломоненко,
Е.В. Жидков, Р.Р. Максудов, М.Г. Флямер, Г.К. Герасенкова, Є.А. Симонова
[Див.: 1; 4-6; 8].
За сучасних умов, коли в
багатьох країнах провадяться реформи по демократизації суспільних інститутів,
усе більшого значення набувають нові посередницькі форми вирішення конфліктів,
що гарантують і розширюють соціально-економічні, політичні й особисті права та
свободи громадян.
Програми
відновного правосуддя впроваджуються в різних країнах світу, починаючи з
середини 70-х років минулого сторіччя. Форми їх реалізації і моделі
функціонування є досить різними. Наразі Україна знаходиться на етапі формування
вітчизняної моделі відновного правосуддя. Власне, тому і вважаємо доцільним
зробити огляд існуючих програм в інших державах.
Криза традиційного
покарання породила одночасно появу в науці нових концепцій реакції суспільства
й держави на злочини насамперед невеликої ваги. Найчастіше в юриспруденції
країн Західної Європи та США для їх характеристики використовується англійський
термін "dіversіon" (відхилення, відхід), тому що суть альтернативних
заходів, як правило, полягає у спробі вирішення кримінально-правового конфлікту
поза рамками класичної кримінальної юстиції, минаючи відповідно такі юридичні
наслідки вчинення злочину, як кримінальне переслідування й покарання [2, c.
106].
Протягом останніх років
медіація все частіше є одним з альтернативних способів урегулювання конфліктів.
Слід зазначити, що ця тенденція не характерна, зокрема , ні для Франції, ні для
Бельгії. Разом із тим як європейські країни континентальної системи права, так
і англо-саксонскої, “common law” виявляють все більший
інтерес до медіації і звертаються до американського досвіду, адаптуючи його до
свого законодавства.
Діяльність
Ради Європи відчутно сприяла впровадженню медіації в законодавство piзних
країн. Робота, проведена під егідою Ради Європи, дозволила значно поширити медіацію,
про що свідчить, наприклад, резолюція № 1 «Відправлення правосуддя у XXI
столітті", прийнята на 23 Конференції Європейських міністрів юстиції 9
червня 2000 року. Слід особливо відзначити значення прийняття Рекомендацій Rec
(98)1 i Rec (99)19 для розвитку таких напрямів, як медіація відповідно в галузі
сімейного і кримінального права [3, c. 130].
Медіація,
посередництво, добровільна угода вже досить давно застосовуються у Франції. Але
спочатку вони не були повсюдною практикою через брак юридичної культури
розв’язання конфліктів. Медіація є проміжною ланкою і завжди передбачає втручання
третьої особи, яка, проте, не має права вирішувати cпiр. Оригінальність цього
способу розв’язання конфліктів не стільки в наявності трьох сторін процесу,
скільки в тому завданні, яке вона ставить перед собою i яке полягає у
відновленні діалогу й рівноправних стосунків зі сторонами конфлікту з метою
його надійного вирішення за допомогою третьої особи.
Як у Франції, так і в
Бельгії, медіація "виросла" із практики. Законодавчі акти, що її
формалізують і легалізують, з'явилися пізніше. У Франції таким став Закон від 4
січня 1993 р., розвинутий Законом від 23 червня 1999 р., а в Бельгії – Закон
від 10 лютого 1994 р., який також доповнив КПК країни й низку підзаконних
актів.
Процесуальною передумовою
розвитку практики медіації послужив принцип доцільності порушення кримінального
переслідування й широке застосування інституту відмови від нього не з
формальних підстав, а за мотивами його недоцільності. Цю обставину також треба
враховувати: за допомогою альтернатив кримінальному переслідуванню, у тому
числі медіації, законодавець не тільки прагнув пом'якшити репресивний характер
кримінального права, а й боротися з негативними наслідками залишення значної
маси кримінально караних діянь без переконливої реакції з боку держави.
Основна ідея медіації
схематично має такий вигляд: прокурор при ухваленні рішення про порушення
кримінального переслідування в тій чи іншій формі ініціює процедуру медіації
(примирення), що, у свою чергу, допоможе забезпечити відшкодування збитків
потерпілому, усунути перешкоди, пов'язані з порушенням закону, реабілітувати індивіда.
Остаточне рішення він приймає залежно від успіху або невдачі її проведення,
тобто досягнуто згоди чи ні [7, c. 117-118].
Медіація як
послуга у Франції доступна як для неповнолітніх, так i для повнолітніх правопорушників
і застосовується за дуже широким колом справ з мінімальною кількістю
яких-небудь формальних обмежень. Законодавством дозволяється пряма і непряма
(опосередкована) медіації. Бажаним результатом є досягнення угоди, згідно з
якою правопорушник визнає свою вину й матеріально відшкодовує завдані збитки.
Яким би не був результат процедури, про нього повідомляють прокуророві, який i
приймає остаточне рішення стосовно порушення чи закриття кримінальної справи.
Розглянемо, як
вирішується питання, хто конкретно має бути нейтральним посередником, який
намагається примирити сторони кримінально-правового конфлікту.
У Франції після численних
коливань зупинилися на моделі так званої делегованой медіації. Хоча формально
законодавець нічого й не уточнює із цього приводу в тексті КПК, але при
проведенні медіації прокурор передає досьє у "профільну" громадську
організацію, що не має безпосереднього відношення до системи кримінальної
юстиції. Деталі варіюються залежно від регіонів країни, але за практикою, яка
скрізь склалася, прокурор у Франції ніколи не бере участі у проведенні самої
процедури медіації. Він лише приймає остаточне рішення про долю кримінальної
справи після повернення до нього матеріалів із громадської організації, якій
він делегував повноваження примирення.
На відміну від Франції, у
Бельгії функції по проведенню медіації покладені безпосередньо на прокуратуру.
Із цією метою в штатах прокуратур було засновано спеціальну прокурорську посаду
в ранзі першого помічника прокурора, відповідального за цю процедуру. Крім
того, у прокуратурах з'явилися спеціальні посади радників з медіації, які мають
зайняти спеціалісти-кримінологи, юристи за освітою, та їх помічників – за фахом
соціологи. Саме останні і вживають конкретні дії по примиренню потерпілого й
особи, що має зазнати кримінального переслідування.
Послугу
примирення у Франції надають асоціації супроводження потерпілих й акредитовані
місцевим прокурором приватні медіатори, якi уклали контракт з Міністерством
юстиції. Питання спільної взаємодії та специфіки проведення в життя програм
примирення узгоджуються між надавачами послуги примирення і прокурорами на
місцевому рівні. Робота асоціацій і приватних медіаторів оплачується із
центральних фондів (з державного або місцевого бюджету). Послуга медіації
надається учасниками цієї процедури безкоштовно, при цьому варто зауважити, що
переважна більшість медіаторів (70%) є волонтерами. Значна чисельність
медіаторів, які працюють в асоціаціях, пройшли відповіднy підготовку (хоча їх
навчання й не є обов'язковим), оскільки від рівня якості надання послуги примирення
залежить акредитація асоціації, а значить, i її фінансування.
Що
стосується, власне, самої процедури медіації, то в цій країні законодавець
зовсім її не формалізує, на відміну від тієї ж Бельгії, де процедура медіації
стала справжнім автономним процесом і складається з низки стадій, які
охоплюють:
– відбір
справ для проведення медіації, де застосовується багато різноманітних критеріїв,
вироблених практикою;
– підготовча
стадія до реальної процедури примирення (зустрічі, переговори тощо). На практиці
ця стадія займає в середньому три місяці, що, на думку багатьох фахівців, убиває
ідею швидкого неформального подолання негативних ефектів злочину. За підсумками
підготовчої стадії складається доповідь, що включає звіт про вжиті заходи й
формулювання конкретних пропозицій, яка передається вказаному вище прокуророві;
– слухання
справи в кабінеті прокурора, що відбувається на процесуальному рівні
(з’ясування особистості, надання слова сторонам та ін.). У той же час адвокатам
сторін, які беруть участь у слуханні, заборонено спілкуватися, полемізувати між
собою (вони можуть лише давати поради клієнтам), щоб медіаційне засідання у
прокурора не перетворилося на сурогат судового засідання. За підсумками
слухання або складається протокол, або констатується неможливість застосування
медіації (компромісу не досягнуто), або остаточно формулюються конкретні умови
звільнення від кримінального переслідування, прийняті обвинуваченим;
– стадія
виконання, що завершує процедуру. Якщо обвинувачений добровільно виконає умови
(примушувати його до цього не можна), то право державних органів на кримінальне
переслідування припиняється, про що складається окремий протокол. Якщо умови
медіації не виконано, прокурор відкриває офіційне кримінальне переслідування,
для якого так звана невдача медіації не має ніякої юридичної сили [6,
c. 117].
Повертаючись до законодавства
Франції, зазначимо, що медіація в цій країні включає чотири етапи:
– підготовчий, що
включає обмін інформацією між прокурором та
асоціацією;
– аналіз
конфлікту й попередня робота зі сторонами;
– безпосередня
процедура примирения (медіація) й укладення угоди;
– закриття
справи та її оцінка, після чого асоціація або приватний медіатор передає прокуророві
офіційний звіт про процедуру медіації та її результати [3, c. 130, 131].
Список літератури: 1. Аликперов Х.Д. Освобождение от уголовной ответственности в связи с
примирением с потерпевшим // Законность. – 1999. – № 6. – С. 11-18. 2. Головко Л.В. Альтернативы уголовному преследованию в современном
английском праве // Правоведение. – 1998. – №3. – С. 103-112. 3.
Горова А. Приклади існуючих програм відновного правосуддя в інших країнах
// Відновне правосуддя в Україні. – 2005. – № 1-2. – С. 130-133. 4. Давыдова
Е.В., Кибальник А.Г., Соломоненко И.Г. Примирение с потерпевшим в уголовном
праве. – Ставрополь: Право, 2002. – 86 с. 5.
Жидков Э.В. Примирение сторон как средство
разрешения социального конфликта в обществе // Рос. судья. – 2003. – № 9.
– С. 3-7. 6. Максудов Р.Р., Флямер М.Г., Грасенкова А.К. Институт примирения в
уголовном процессе: необходимость и условия развития // Правозащитник. – 2000.
– № 2. – С. 18-23. 7. Правовое
обеспечение практики восстановительного правосудия: мировые тенденции и перспективы
в России: Науч.-практ. конф. // Гос-во и право. – 2003. – №9. – С. 114-121. 8. Симонова
Е.А. Примирение с потерпевшим в уголовном праве России: Автореф. дис. …
канд. юрид. наук. – Саратов, 2002. – 18 с.
Надійшла
до редакції 01.11.2006 р.
УДК 347.97/.99 О.В. Білова, аспірантка
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ЩОДО ФОРМ ДІЯЛЬНОСТІ
СУДДІВСЬКОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ
Важливим стратегічним
завданням розвитку державності в Україні є здійснення судово-правової реформи,
яка передбачає становлення незалежної й демократичної судової гілки влади. Перш
за все йдеться про пошук нових моделей управління в цій царині й поширення
участі громадськості у таких процесах. Адже незалежність і самостійність
судової влади – це риси, необхідні для здійснення правосуддя, діяльності
суддів, які у своїх рішеннях, вироках, постановах можуть визнавати дії
посадових осіб неправомірними, акти органів державної влади й органів місцевого
самоврядування – незаконними, виконання зобов’язань – неналежним, у діях осіб –
ознаки складу злочину, доводи позивача чи відповідача – необґрунтованими тощо
[6, с. 56].
Основні напрями державної
політики у сфері судової реформи визначено в Конституції України, положення
якої знайшли своє відбиття в Законі «Про судоустрій України» [4] (далі –
Закон), яким, зокрема, врегульовано систему й порядок здійснення суддівського
самоврядування для вирішення питань внутрішньої діяльності судів (ч.2 ст.130 Конституції
України, ст.17 Закону). Суддівське самоврядування розглядається як одна з найважливіших
гарантій забезпечення незалежності судів і суддів (ч.1 ст.103 Закону). Це
положення кореспондується зі ст.12 Всесвітньої хартії суддів 1999 р., яка
наголошує на необхідності забезпечити можливість суддям радитися, особливо з
питань застосування законів, етичних принципів і засобів відправлення
правосуддя, а також захищати свої законні інтереси [Цит. за 5, с. 111].
Суддівське самоврядування
означає право, делеговане й гарантоване суддівській спільноті й утворюваним нею
органам, на самостійне колективне вирішення всіх питань внутрішньої діяльності
судів професійними суддями, віднесених законом до їх компетенції. Наприклад,
ч.2 ст.102 Закону зазначає, що до питань внутрішньої діяльності судів належать
питання організаційного забезпечення судів і діяльності суддів, соціальний захист
суддів та їх сімей, а також інші питання, що безпосередньо не пов’язані зі
здійсненням правосуддя.
Отже, функціональною
спрямованістю суддівського самоврядування є вирішення зазначених питань
внутрішньої діяльності судів в Україні. Його змістом є сукупність певних дій і
рішень щодо: 1) забезпечення організаційної єдності функціонування органів
судової влади, зміцнення незалежності судів, захист від втручання в їх
діяльність; 2) участі у визначенні потреб кадрового, фінансового,
матеріально-технічного та іншого забезпечення судів, контроль за додержанням
установлених нормативів такого забезпечення; 3) погодження призначення суддів
на посади в судах загальної юрисдикції, призначення суддів Конституційного Суду
України та суддів до складу Вищої ради юстиції і обрання до кваліфікаційних
комісій суддів; 4) заохочення суддів та працівників апарату суду; 5) здійснення
контролю за організацією роботи судів та інших структур у системі судової влади
(ч.1 ст.103 Закону).
Як складник управління
судовою владою (самоврядування), суддівське самоврядування здійснюється в межах
компетенції, закріпленої законом, шляхом учинення певних управлінських дій і
прийняття рішень безпосередньо його органами. Хоча в юридичній літературі деякі
питання суддівського самоврядування досліджувалися як елементи демократизації й
незалежності судової системи України в роботах В.В. Долежана, В.І. Косарева,
В.В. Кривенка, І.Є. Марочкіна, І.В. Назарова, М.Д. Савенка, Н.В. Сібільової,
А.О. Селіванова, С.Г. Штогуна [Див.:5,6] та деяких інших учених і практичних працівників,
однак окремим аспектам його діяльності не приділялося належної уваги.
Зазначене актуалізує
питання досконалого вивчення сутності такого зовнішнього прояву роботи органів
суддівського самоврядування, як його форми, а також їх наслідки, що й обумовило
обрання теми даної статті.
На думку Д.М. Бахраха,
формами управлінської діяльності є способи вираження її змісту, система
внутрішньо взаємопов’язаних способів здійснення функцій управління, певне
зовнішнє вираження конкретних управлінських дій, як частини цієї діяльності [3,
с. 3,4]. У своїй сукупності форми управління, встановлені законодавцем і
вироблені багатолітнім досвідом здійснення управлінських функцій, а також
новаторські й новітні управлінські форми, пов’язані з технічним прогресом та
еволюцією людської цивілізації в цілому, є інструментарієм у руках керуючих
суб’єктів [1, с.247].
У теорії права існує
загальновизнаний поділ форм державної управлінської діяльності на правові і
неправові (організаційні). Під першою розуміють передбачену законом юридично
оформлену дію відповідного органу або його представників, яка здійснюється в
межах компетенції і тягне юридичні наслідки. Неправова форма не потребує
будь-якого юридичного оформлення тієї чи іншої діяльності, має внутрішньо
організаційний, допоміжний характер і не викликає прямих юридичних наслідків.
Яким же інструментарієм
наділено суддівське самоврядування для здійснення покладених на нього завдань і
функцій, яка його природа?
Закон (ст.104) закріплює
наступні неправові (організаційні) форми: 1)
збори суддів місцевого, апеляційного суду, Апеляційного суду України,
Касаційного Суду України, Вищого спеціалізованого суду, Верховного Суду
України; 2) конференція суддів загальних
(крім військових) місцевих та апеляційних судів АР Крим, областей, міст Києва й
Севастополя; 3) конференція суддів військових
судів; 4) конференцію суддів спеціалізованих
судів; 5) з’їзд суддів України. Усі
зазначені організаційні форми є способами вільного колективного пошуку
оптимального варіанту вирішення будь-якої управлінської проблеми [2, с.246]. Так, відповідно до ч.1 ст.105 Закону, збори суддів – це
зібрання суддів відповідного суду, на якому вони обговорюють питання внутрішньої
діяльності цього суду і приймають колективне
рішення (курсів автора – О.Б.).
Закон (глави 16 і 17)
достатньо ретельно визначає процедуру формування названих форм діяльності
суддівського самоврядування й утворюваних ним органів, обсяг і характер їх
повноважень і діяльності.
Основною правовою формою
діяльності суддівського самоврядування є рішення,
які приймаються колективно суддівською спільнотою (ч.1 ст.105, ч.4 ст.106, ч.3
ст.108, п.2 ч.4 ст.111, ч.3 ст.112,ч.6 ст.116 Закону), якими:
(а) затверджуються
регламенти й положення з питань здійснення суддівського самоврядування
(наприклад, ч.3 ст.102). Приміром, рішення V з’їзду суддів України
від 24 жовтня 2002 р. затверджено Положення про Раду суддів України, а рішенням
зборів суддів Верховного Суду України від 16 квітня 2004 р. – Положення про
збори суддів цього Суду;
(б) затверджуються
нормативно-правові акти з питань організації роботи судів і суддів. Наприклад,
рішенням Ради суддів України від 12 жовтня 2001 р. затверджено Положення про
порядок обрання на посаду і звільнення з посади голови, першого заступника,
заступників голови й голів судових палат апеляційного суду;
(в) обираються
представники суддівського співтовариства на виборні посади – суддів
Конституційного Суду України, членів Вищої Ради юстиції, голів рад, заступників
голів і секретарів рад (п. 4 ч.2 ст.108, ч.2 ст.111) і звільняються з таких
посад;
(г) обираються
делегати на конференції суддів та на з’їзд суддів України (ч.6 ст.106);
(д) погоджується
видання нормативно-правових та індивідуальних правових актів іншими органами
(ч.4 ст.120). Так, рішенням Ради суддів України від 17 березня 2005 р., № 8 погоджено
Положення про порядок планування, надання відпусток, матеріальної допомоги та визначення
потреб у санаторно-курортному лікуванні суддів апеляційних та місцевих судів
загальної юрисдикції, підготовлене Державною судовою адміністрацією України;
(е) заохочуються
судді та працівники апарату судів (п. 5 ч.1 ст.103);
(є) вирішуються
відповідно до закону питання, пов’язані з призначенням суддів на адміністративні
посади в судах (п. 3 ч.4 ст.111);
(ж) вносяться
пропозиції (рекомендації) про вжиття певних заходів організаційно-правового
характеру (частини 5 та 6 ст.106);
(з) вносяться
звернення до органів державної влади й органів місцевого самоврядування з
пропозиціями щодо вирішення питань роботи керівників суду (ч.7 ст. 106) тощо.
Колективний порядок
прийняття рішень органами суддівського самоврядування зумовлено певними його
стадіями, закріпленими в нормативно-правових актах і виробленими практикою.
Зокрема, можна вирізнити наступні: 1) ініціювання розгляду питання суддівською
спільнотою; 2) підготовка до його розгляду шляхом проведення інформаційно-аналітичної
роботи, правового забезпечення тощо; 3) обговорення питання на засіданні колегіального
органу; 4) прийняття рішення; 5) організація його виконання; 6) виконання рішення
й інформування суддівської спільноти про наслідки його виконання.
За своїми юридичними
властивостями рішення органів суддівського самоврядування мають низку ознак,
серед яких: (а) їх зміст, процедура прийняття й основні юридичні наслідки
застосування такої форми врегульовані нормативно-правовими актами; (б) вони уособлюють
волевиявлення суддівської спільноти та її уповноважених представників; (в) ці
рішення мають не державно-владну, а корпоративно-владну природу: обов’язковість
їх виконання зумовлена належністю до суддівської спільноти.
З урахуванням
запропонованої класифікації правових форм державного управління [Див. 1,
с.252-254; 7, с.219-222] правові форми суддівського самоврядування можуть бути
класифіковані за такими ознаками:
(а) за ступенем юридичного вираження – основні (прийняття нормативно-правових актів
та актів застосування норм права) й похідні,
що базуються на них, тобто тягнуть
певні юридичні наслідки або мають відповідну юридичну спрямованість (наприклад,
з питань здійснення контролю за додержанням установлених нормативів потреб
кадрового, фінансового, матеріально-технічного та іншого забезпечення судів,
контролю за організацією діяльності судів та інших структур у системі судової
влади, контролю за додержанням вимог закону щодо фінансування судів тощо);
(б) за результатом, який досягається – позитивне
регулювання (затвердження програм, планів, нормативів, регламентів та ін.)
або реакція на негативні явища в
суддівській спільноті (приміром, щодо роботи конкретних суддів або
працівників апарату суду, суддів, які займають адміністративні посади, тощо);
(в) за спрямованістю – такі, що впливають на
відносини у суддівській спільноті (внутрішня
спрямованість) і ті, що справляють вплив на відносини з органами державної
влади й органами місцевого самоврядування (зовнішня
спрямованість);
(г) за обсягом – загальнообов’язкові для всієї суддівської спільноти або для окремих її ланок (наприклад, за ч.4
ст.106 Закону рішення зборів суддів Верховного Суду України і зборів суддів
Вищого спеціалізованого суду з питань, що стосуються внутрішньої діяльності суду або роботи конкретних
суддів чи працівників апарату суду, є обов’язковими для суддів даного суду).
За функціональною
спрямованістю рішення органів суддівського самоврядування можуть мати характер: (а) регулятивний – спрямовані на виконання необхідних умов для забезпечення
діяльності судів та суддів, суддівського самоврядування; (б) правооохоронювальний – спрямовані на
забезпечення контрольної діяльності органів суддівського самоврядування; (в) правовстановчий – створюють правові
норми, необхідні для діяльності судів, суддів та органів суддівського
самоврядування; (г) правозастосовчий – виконують
законодавчі та інші нормативно-правові акти з метою застосування норми права до
конкретних правовідносин. Слід зазначити, що правотворча діяльність органів
суддівського самоврядування є одночасно і правозастосовчою, оскільки основним
завданням цієї спільноти є реалізація положень чинного законодавства та інших
нормативно-правових актів щодо вирішення питань внутрішньої роботи судів.
Отже, основною правовою формою
суддівського самоврядування є рішення – тобто правовий документ, який містить у
собі колективне рішення суддівської спільноти відповідної організаційної форми
діяльності, прийняте в межах її компетенції і спрямоване на регулювання
внутрішньої роботи судів або вирішення індивідуальних питань, має корпоративно-обов’язкову
природу, видається суддівською спільнотою або уповноваженими нею представниками
відповідно до встановленої процедури з метою досягнення мети суддівського
самоврядування, вирішення його завдань і здійснення самоврядних функцій.
Виконання рішень органів
суддівського самоврядування внутрішнього характеру має базуватися насамперед на
моральних засадах суддівської спільноти, а в окреслених законом випадках – і на
силі примусу з боку суддів, які обіймають адміністративні посади (ч.1 ст.107
Закону). Що стосується рішень-пропозицій, рішень-звернень до органів державної
влади й органів місцевого самоврядування щодо вирішення питань діяльності суду,
то такі рішення зовнішнього характеру мають інші юридичні властивості, а
головне те, що вони є обов’язковими лише для розгляду по суті. Окремого
дослідження потребують спільні рішення органів суддівського самоврядування та
інших державних органів, наприклад, органів Державної судової адміністрації,
Верховного Суду України, бо вони приймаються у формі постанов, а їх виконання
організується кожним суб’єктом окремо.
У той же час, виходячи із
завдання, що стоїть перед суддівським самоврядуванням та органами Державної
судової адміністрації, – забезпечення організаційної єдності функціонування
органів судової влади (п.1 ч.1 ст.103 та ч.2 ст.119 Закону), вважаємо, що рішення
з питань, які належать до їх компетенції, мають прийматися спільно, що повинно
забезпечити певну узгодженість, об’єднання зусиль по розв’язанню проблем
функціонування судів і суддів. Проте в певних випадках Державна судова
адміністрація України приймала рішення з окремих питань без узгодження з
органами суддівського самоврядування. Прикладом цього можуть бути накази
Державної судової адміністрації України від 7 листопада 2003 р., № 576 про
затвердження Концептуальних положень реформування організації діяльності судів
загальної юрисдикції і від 8 червня 2004 р., № 79/04 про Положення про координаційну
робочу групу при Державній судовій адміністрації України з питань організаційного
забезпечення діяльності судів.
В підсумку зазначимо, що подальше вдосконалення існуючих, а також пошук
нових форм діяльності суддівського самоврядування пов’язано з демократизацією
судової системи України, реальною участю в процесі її управління всієї
суддівської спільноти, тобто тих, на кого це управління поширюється.
Список літератури: 1. Административное
право: Учебник / Под ред. Л.Л. Попова.
– М.: Юрист, 2002. – 280 с. 2. Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций. – М.:
Омега-Л, 2004. – 584 с. 3. Бахрах Д.Н., Хазанов С.Д. Формы и методы деятельности государственной
администрации: Учеб. пособ. – Екатеринбург: Факел, 1999. – 68 с. 4. Про судоустрій України: Закон
України від 07.02.2002 р., № 3018-III// Відом. Верхов. Ради України. – 2002. –
№27-28. – Ст. 180. 5. Марочкін І.Є., Крючко Ю.І., Москвич Л.М., та
ін. Статус суддів: Навч.-практ. Посіб. – Х.: Вид.СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2006. –
с. 110-112. 6. Сібільова Н.В. Правові механізми перетворення Вищої Ради юстиції в
орган суддівського самоврядування // Етичні та правові проблеми забезпечення
незалежності суддів: Матер. міжнар. наук.-практ. семінару. – Х.-К. – 2006. – С.
56-61. 7. Старилов Ю.Н. Курс общего административного
права: В 3-х т. Т. ІІ: Государственная служба. Управленческие действия.
Правовые акты управления. Административная юстиция. – М.: Юрист., 2002. – 280 с.
Надійшла до редакції
09.02.2007 р.
УДК 347.962.1 Л.М. Москвич, канд. юрид. наук
Національна юридична
академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ПРОБЛЕМИ ПРОВЕДЕННЯ
КВАЛІФІКАЦІЙНОГО ІСПИТУ
КАНДИДАТІВ НА ПОСАДИ СУДДІВ
Законом “Про судоустрій України” (далі – Закон) визначено систему,
види, склад, повноваження кваліфікаційних комісій суддів, регламентовано
основні процедурні моменти їх діяльності [1; 2002. – № 10. – Ст. 441]. Усі
питання вирішуються цією комісією в режимі засідань, які є повноважними, якщо у
них беруть участь не менше двох третин її складу. Засідання проводяться
відкрито і гласно, крім випадків, коли комісія приймає інше рішення. За ст. 79
Закону розгляд питань, що підлягають вирішенню, має здійснюватися відповідно до
Типового регламенту роботи кваліфікаційної комісії суддів (якого, до речі, досі
в Україні немає), який затверджує Голова Верховного Суду України за погодженням
з Радою суддів та Міністерством юстиції України.
Однак практика свідчить, що багато важливих питань
залишаються нерегламентованими Законом, що викликає проблеми при застосуванні
його норм. Для розв'язання виникаючих колізій на локальному рівні
кваліфікаційними комісіями розробляються і приймаються регламенти, положення та
інші документи, спрямовані на врегулювання неохоплених Законом питань. Тому у
своїй діяльності комісії керуються вказаними вище документами. Зокрема, 13
січня 2006 р. було затверджено Регламент роботи кваліфікаційної комісії суддів
загальних судів Харківського апеляційного округу. Така ситуація, звичайно, є
незадовільною, адже потреба уніфікації процедурних аспектів діяльності цих
комісій є нагальною.
Ось чому метою цією
статті нами було визначено дослідження проблем здійснення кваліфікаційними
комісіями суддів одного з напрямків своєї діяльності – проведення
кваліфікаційного іспиту кандидатів на посади суддів.
Окремі теоретичні і практичні питання цієї проблеми порушувалися в
роботах С.В. Подкопаєва, С.В. Прилуцького, І.Д. Прошуті, І.Л. Самсіна
[Див.: 2; 3; 5; 6], але вони торкалися
аналізу практичної діяльності кваліфікаційних комісій суддів з цього напрямку
лише фрагментарно. Ми ж спробуємо підійти до вивчення проблем проведення
кваліфікаційного іспиту системно й запропонуємо деякі шляхи їх подолання.
Процедуру кваліфікаційного іспиту кандидата на посаду судді
визначено в ст.91 Закону, в Положенні про порядок розгляду питань та підготовки
матеріалів щодо призначення на посаду професійного судді вперше, затвердженого
Указом Президента України 30 червня 2004 р. [4], на регіональному рівні – в п.8.3 Регламенту роботи кваліфікаційної комісії суддів загальних
судів Харківського апеляційного округу та в Регламенті роботи кваліфікаційної комісії суддів по
добору кандидатів у судді, перевірці їх відповідності вимогам закону та
підготовці матеріалів для проведення кваліфікаційного іспиту на зайняття посади
судді в місцевому суді Харківського регіону, затвердженому на засіданні
кваліфікаційної комісії суддів Харківського апеляційного округу 17 вересня 2004
р. Процедура
такого іспиту здійснюється в три етапи: (а) отримання кандидатом дозволу на
складання кваліфікаційного іспиту; (б) складання кваліфікаційного іспиту;
(в) рекомендація
кандидата на посаду судді у відповідному суді або відмова в ній.
Проаналізуємо кожен етап складання кваліфікаційного іспиту окремо.
1. Отримання кандидатом
дозволу на складання кваліфікаційного іспиту.
Згідно з Положенням про порядок розгляду питань та підготовки
матеріалів щодо призначення на посаду професійного судді вперше особа, яка
бажає стати суддею, звертається до кваліфікаційної комісії із заявою про
рекомендацію її для призначення на цю посаду, подавши паспорт чи тимчасове
посвідчення громадянина України, а також письмову згоду на проведення стосовно
неї спеціальних перевірок щодо обставин, зазначених у ч.4 ст.59 Закону (тобто
щодо відсутності негативних критеріїв кандидатського цензу), а також збирання,
зберігання й використання іншої конфіденційної інформації, необхідної для додержання
вимог, установлених ч.2 ст. 127 Конституції України.
Кваліфікаційна комісія реєструє заяву разом із письмовою згодою
кандидата на проведення щодо нього спеціальних перевірок і передає її протягом
3-х днів до відповідного територіального управління державної судової
адміністрації для підготовки матеріалів особової справи кандидата.
Відповідне територіальне
управління державної судової адміністрації формує матеріали особової справи
кандидата шляхом витребування від нього копії документів, що підтверджують його
громадянство, строк проживання на території України, освіту, стаж роботи і чомусь
– декларацію про доходи за минулий рік. Зазначимо, що Закон не вимагає такого
документа, а тому й підзаконний нормативний акт не вправі встановлювати додаткові
вимоги. Крім того, п.8 Положення закріплює, що «за дорученням кваліфікаційної
комісії суддів відповідне територіальне управління державної судової
адміністрації може здійснювати заходи
щодо перевірки відомостей, які містяться у поданих кандидатом документах, та
з’ясування обставин, зазначених у ч.4 ст. 59 Закону «Про судоустрій України».
Але відповідність кандидата вимогам Закону, в тому числі відсутність у нього
«негативних критеріїв кандидатського цензу» є обов’язковою умовою добору
суддівських кадрів. Інакше кажучи, виявлення всіх обставин повинно бути
обов’язком органів судової адміністрації, оскільки на них законодавство
покладає організаційне забезпечення роботи з добору суддівських кадрів.
Вирішити цю проблему,
вважаємо, можна шляхом зміни організації діяльності кваліфікаційних комісій
суддів (зокрема, якщо частина членів кваліфікаційних комісій будуть працювати
на постійній основі) і законодавчого закріплення права кваліфікаційних
комісій ставити завдання спецслужбам (СБУ, МВС України) щодо перевірки
кандидатів на посаду судді на предмет їх минулої професійної діяльності,
зв’язків з підприємницькими структурами, злочинними формуваннями тощо.
Недосконалість зазначеного Положення
полягає також і в тому, що в його п.13 наводиться перелік документів, які
повинні знаходитися в матеріалах особової справи кандидата, але серед них не
згадується довідки про відсутність судимості, порушеної кримінальної справи,
дієздатність особи, відсутність хронічних психічних та інших хвороб, що перешкоджають
виконанню функцій судді.
З нашої точки зору, доцільно додавати
довідку територіального управління державної судової адміністрації про
перевірку відомостей про кандидата, які запити були зроблені, про їх
результати. Це, як видиться, змусить органи державної судової адміністрації ретельніше
ставитися до своїх обов’язків щодо перевірки відповідності кандидата формальним
вимогам закону.
У Регламенті роботи кваліфікаційної комісії суддів по добору кандидатів у судді, перевірці їх відповідності вимогам закону та підготовці матеріалів для проведення кваліфікаційного іспиту на зайняття посади судді в місцевому суді Харківського регіону зазначено: «Голова (його заступник) і секретар комісії проводять попередню співбесіду з кандидатом. Після співбесіди кандидатура узгоджується з головою апеляційного суду, начальником ТУ ДСА та з головою районного суду, в який пропонується кандидат. У разі позитивного рішення кандидат звертається до кваліфікаційної комісії з заявою про рекомендацію його для призначення професійним суддею, а також дає письмову згоду на проведення стосовно нього відповідних перевірок» (курсив автора – Л.М.). Виникають запитання: навіщо такий довгий шлях погодження кандидатури з головами апеляційного й місцевого суду і ще з начальником ТУ ДСА, якщо рівень професійної придатності кандидата встановлюється лише за результатами кваліфікаційного іспиту. Що у співбесіді з’ясовують ці особи? Якщо голови судів будуть безпосередньо працювати з новим суддею (можливо, для них важливо психологічний контакт з кандидатом, хоча й у такому разі є багато негативних моментів, наприклад, психологічна залежність майбутнього судді від особи, яка дала згоду на його допуск до кваліфікаційного іспиту), то навіщо потрібна згода ще й начальника ТУ ДСА, нам зовсім не зрозуміло, та й у жодному нормативному акті ми не знайшли належної правової аргументації щодо такої процедури.
Крім того, на практиці довідки про відсутність судимості, порушеної кримінальної справи, рішення суду
про обмеження дієздатності особи чи визнання її недієздатною, хронічних
психічних та інших хвороб, що перешкоджають виконанню функцій судді, беруть у
відповідних органах кандидати на посади суддів самостійно, а не територіальні
управління державної судової адміністрації, як це вимагає правова норма.
Щодо погодження кандидатури претендента на посаду судді з головами судів, то юридично це випливає з положень статей 24, 28 і 41 Закону “Про судоустрій України”, де передбачається, що голови місцевих, апеляційних та вищих спеціалізованих судів здійснюють організаційне керівництво діяльністю судів. На практиці поняття “організаційне керівництво діяльності судів” підлягає широкому тлумаченню, що охоплює собою “правильний підбір, навчання й виховання кадрів.” Отже, робиться певна підміна понять і перебирання повноважень, оскільки безпосередньо функцію по добору кандидатів на посаду судді покладено на кваліфікаційні комісії (ст. 60 зазначеного Закону). Водночас функцію, яку виконують голови відповідних судів, варто розцінювати як попередній розгляд претендентів на посаду судді, а їх позиція стосовно тієї чи іншої особи повинна мати рекомендаційний характер, а не вирішальний.
2. Складання
кваліфікаційного іспиту.
Кваліфікаційний іспит полягає у виявленні знань і рівня
професійної підготовки кандидата в судді, ступеня його готовності здійснювати
судочинство з питань юрисдикції відповідного суду.
Складання кваліфікаційного іспиту здійснюється в декілька етапів:
Перевірка теоретичних знань і
практичних навичок кандидата полягає
в (а) усній відповіді по білету на теоретичні запитання з кримінального,
цивільного, конституційного й адміністративного права, кримінального й
цивільного процесів; і (б) виконанні письмового завдання – складання проекту
судового рішення за запропонованою фабулою справи. (У практиці кваліфікаційної
комісії суддів Харківського округу кандидату найчастіше пропонується скласти
вирок). Усний іспит дозволяє оцінити якість юридичних знань кандидата, рівень
володіння ним нормами процесуального й матеріального права. Звичайно, якщо кандидат
претендує на посаду судді спеціалізованого суду, при складанні комісією екзаменаційних
питань має бути врахована юрисдикція суду.
При проведенні іспиту, вважаємо,
варто виходити з того, що професійному судді належить вільно орієнтуватися в
різних галузях права й бути здатним розглянути і справедливо вирішити будь-який
правовий спір. Тому до екзаменаційних білетів доцільно включати питання з
різних галузей права. Кандидат на посаду судді має показати високий рівень підготовки
у сфері юриспруденції, а також уміння переключатися з однієї галузі права на
іншу, виходячи з обставин справи. Варто визначити можливість використання при
складанні іспитів системи тестів, що дозволило б обмежити прояви суб’єктивізму
в оцінці знань претендентів. Крім того, в екзаменаційних білетах повинні бути
передбачені питання, що стосуються положень Кодексу професійної етики судді.
Знання цих етичних норм, а також обов'язкова згода з їх положеннями мають стати
одним з головних критеріїв при доборі кандидатів у судді. Тому треба не тільки
включити питання щодо них у екзаменаційні білети, а й провести співбесіду з
претендентом на етичну тему.
Важливе значення при встановленні рівня юридичної підготовленості кандидатів до майбутньої судової діяльності має виявлення їх знань і розуміння змісту Конституції України як нормативного акта, що визначає основу побудови й розвитку всієї правової системи, закріплює основні права й обов’язки людини і громадянина. При відправленні судочинства судді належить у першу чергу керуватися Основним Законом, а тому кандидат на посаду судді має досконало її знати й уміти практично застосовувати. Саме тому під час зазначеного іспиту обов’язково потрібно перевіряти й оцінювати знання Конституції й рішень Конституційного Суду України. Крім того, з прийняттям Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від кандидатів на посади суддів слід також вимагати знання рішень цього Суду.
Виконання письмового завдання полягає в написанні реферату
з питань правознавства. Відповідно до
підпунктів 8.3.3. і 8.3.4. Регламенту роботи кваліфікаційної комісії суддів загальних
судів Харківського апеляційного округу голова або секретар кваліфікаційної
комісії суддів пропонує особі, яка виявила бажання бути рекомендованою для
призначення на посаду судді, рекомендує тему письмового реферату, а також
встановлює строк його підготовки. Рецензію на реферат за дорученням голови
готує один із членів кваліфікаційної комісії. Ця письмова робота повинна оцінюватися з погляду актуальності теми, повноти і
глибини розкриття її основних положень, загальної і юридичної грамотності,
логічності аналізу, наявності власної думки автора і правильності висновків.
При захисті реферату визначення рівня самостійності його написання можливе
шляхом постановки кандидатові відповідних запитань за темою роботи.
Що стосується співбесіди з кандидатом, то жоден
нормативний акт або методичні рекомендації з цього питання не регламентують
порядок проведення співбесіди з кандидатом, форму й коло питань, які мають бути
з’ясовані, способи фіксації й аналізу результатів останньої, хоча законом
визначено це однією зі стадій кваліфікаційного іспиту.
На наш погляд, співбесіда з кандидатом на посаду судді
повинна бути цілеспрямованою. Метою її проведення є безпосереднє знайомство з
претендентом, з'ясування мотивів його бажання обійняти посаду судді, життєвої
позиції й системи цінностей. Можуть уточнюватися питання, пов'язані з його
побутом, трудовою діяльністю. Інакше кажучи, треба при співбесіді оцінювати
ступінь відповідності кандидата майбутній посаді, його здатність виконувати
посадові повноваження носія судової влади, потенціал професійного росту й розвитку,
вміння адаптуватися до організації й умов роботи та ін. Доцільно ввести в
практику оформлення результатів співбесіди – думки про загальний розвиток кандидата
за допомогою письмового складання.
Вважаємо за необхідне розробити й нормативно закріпити
рекомендації щодо проведення співбесіди з кандидатом на посаду судді з
окресленням певного кола питань, які в обов'язковому порядку повинні бути
поставлені претендентові.
Під час кваліфікаційного іспиту
практика стикається з відсутністю єдиного підходу до оцінки знань претендентів
на посади суддів, що дає підстави для суб'єктивізму й навіть упередженості щодо
тієї чи іншої особи. Ось чому пропонується нормативно закріпити положення, що
такий іспит має проводитися шляхом тестування, що виключає суб'єктивізм у
доборі суддів, оскільки здійснюється з використанням доступної комп'ютерної
програми, складеної на базі тестів, розроблених і рекомендованих Вищою
кваліфікаційною комісією суддів. Тест з кожної дисципліни повинен включати 20
запитань з 3-5-ма варіантами відповідей на них, з яких правильною є лише одна.
Причому запитання й варіанти відповідей належить формулювати в такій спосіб,
щоб можна було відповісти однозначно – “так” або “ні”. А значить, і відповіді
претендента мають оцінюватися лише як правильні або неправильні. За правильну
відповідь на одне запитання належить виставляти вищий бал, за неправильну –
нуль балів. Залежно від результатів відповідей на один тест знання претендента
з юридичної дисципліни можуть оцінюватися за такою формулою: менше 40 балів –
“незадовільно”; 40-55 – “задовільно”; 60-75 – “добре”; 80-100 балів –
“відмінно”. Такий підхід, на нашу думку, забезпечить об'єктивний, уніфікований,
неупереджений підхід до оцінки знань кандидата.
3. Рекомендація кандидата на посаду
судді у відповідному суді або відмова в ній.
За ч.2 ст. 94 Закону «Про судоустрій
України», п. 8.3.8. Регламенту роботи кваліфікаційної комісії суддів загальних судів
Харківського апеляційного округу, остання, вирішуючи питання про рекомендацію
кандидата для призначення (обрання) на посаду судді, повинна враховувати як
рівень його професійних знань, так і особисті
й моральні якості кандидата. Але, на жаль в жодному документі немає чіткого переліку цих якостей,
якими повинен бути наділений кандидат на посаду судді, за якими можна було б
установити його професійну придатність бути суддею. Немає також і методики
виявлення й оцінки його професійної придатності, у зв’язку з чим робота
кваліфікаційних комісій суддів у цьому напрямку базується виключно на
суб’єктивній оцінці (розсуду) членів кваліфкомісій, що надзвичайно ускладнює
об'єктивність у підході до формування професійного суддівського корпусу. Таке
становище викликає нагальну потребу нормативного визначення особистісних і моральних
якостей кандидата, а їх перелік має скласти зміст соціопсихограми судді.
Як вбачається, в основу оцінки особистісних і
моральних якостей кандидата можуть бути покладені наступні критерії:
– кваліфікаційні, які відбиваються в певних документах: про отриману
освіту, перепідготовку чи підвищення кваліфікації, спеціалізацію, присвоєння
класного чину тощо. Певні професійно
важливі якості можуть здобуватися й коригуватися в процесі навчання. Тому
необхідно розробити і впровадити державну програму обов'язкової підготовки
кандидатів на посаду судді, а також перепідготовки й підвищення кваліфікації
професійних суддів. Формування ж суддівського корпусу повинно відбуватися на
конкурсній основі, причому перевага в заміщенні посади професійного судді має
віддаватися фахівцеві з найкращими кваліфікаційними характеристиками;
– об'єктивні, що відображають ефективність праці кандидата на
попередній роботі з використанням кількісних і якісних (оціночних)
характеристик (наприклад, за кількістю отриманих заохочень і стягнень тощо). З
нашого погляду, було варто розробити спеціальну Інструкцію, до якої слід
включити певний перелік запитань, на які належить відповісти керівникові
установи за останнім місцем роботи або навчання претендента на посаду судді при
складанні характеристики на нього. Розробку структури останньої необхідно
доручити фахівцям-психологам. Вона повинна охоплювати запитання, відповіді на
які могли б мати прогностичну спрямованість з погляду успішності здійснення
суддівських функцій, а також необхідні дані про особу кандидата на посаду
судді. Складена таким чином характеристика могла б містити більш об'єктивну й
повну інформацію про можливого претендента на ту чи іншу суддівську посаду,
прогнозувати сприятливі чи несприятливі показники до його майбутньої
діяльності. Наприклад, до перших можна віднести наявність у документах заохочень,
оціночних характеристик: чесний, принциповий, дисциплінований, відповідальний
працівник, здатний тривалий час переносити фізичні і психічні перевантаження,
виявляє аналітичні здібності, уміє планувати свою роботу, має організаторські
здібності та ін. До прогностично несприятливих показників можна віднести:
наявність дисциплінарних стягнень, даних про слабку успішність у школі, вузі;
оціночні характеристики: недисциплінований, некомунікабельний, в умовах
підвищеного навантаження губиться, не може зосередитися, відрізняється низькою
працездатністю, у колективі авторитетом не користується, зарозумілий, грубий
тощо;
– психологічні, що виявляються за
результатами психодіагностичного обстеження претендента на посаду судді з
використанням спеціально підібраних для цього тестових методик. Надійність
таких даних залежатиме від якості психодіагностичного обстеження, правильності
інтерпретації отриманих результатів. Тому до виконання цієї функції необхідно
залучати кваліфікованих психологів. Вітчизняними й іноземними психологами вже
розроблено низку методик, що можуть бути використані і для дослідження особи
судді чи кандидата на цю посаду. Зокрема, у 2002 р. в Російській Федерації
проведено відповідний експеримент по психодіагностичному обстеженню останніх,
який підтвердив доцільність такої попередньої процедури. На думку вчених, це
дозволить глибоко й об'єктивно оцінити особистісні якості претендента, їх
відповідність вимогам професійної діяльності судді і з високою часткою
ймовірності прогнозувати професійну успішність.
Вважаємо, що психодіагностичне обстеження є сенс
провадити щодо як кандидатів на судову посаду, так і діючих суддів. Що
стосується кандидатів, то воно повинно бути передбачено програмою підготовки
суддів і мати конкретну спрямованість на виявлення професійно важливих рис
особистості.
Недоліком законодавства і практики
прийняття кваліфікаційними комісіями рішень про рекомендацію (відмову в
рекомендації) кандидата на посаду судді є те, що у ст. 8 Закону “Про статус
суддів” [1; 1993. – № 8. – Ст. 56] та ст.91 Закону “Про судоустрій України” закріплено,
що ця комісія рекомендує на посади суддів тих кандидатів, які виявили
найкращі знання в обсязі, необхідному для заміщення вакантних посад. Особи, які
склали екзамен, але не рекомендовані на посаду судді за браком вакантних посад,
мають бути враховані кваліфікаційною комісією як кандидати на нові вакантні
посади суддів протягом 3–х років, якщо за цей період вони не відкличуть свою
заяву. Ця норма Закону, як видиться, заперечує положення ч.2 ст.38 Конституції
України, де зазначається, що громадяни користуються рівним правом доступу до
державної служби, чим заперечується сутність конкурсних засад при заступанні на
посади суддів.
Вважаємо, що всі особи, які з однаково позитивними результатами склали кваліфікаційний іспит на заміщення однієї вакантної посади судді, мають бути рекомендовані для призначення на цю посаду. У даному випадку за результатами перевірок та іспитів Вища рада юстиції повинна обирати з кандидатів найкращого і вносити подання щодо нього Президентові України.
Список літератури: 1. Відомомості Верховної Ради України. 2. Москвич
Л.М., Подкопаєв С.В., Прилуцький С.В. Статус судді: питання теорії та
практики: Монографія – Х.: Вид. дім «ІНЖЕК», 2004. – 360 с. 3. Подкопаєв
С.В. Правова природа кваліфікаційних комісій суддів // Бюл. Мін-ва юстиції
України. – 2005. – № 4 (42). – С. 79-83. 4. Про затвердження Положення про порядок розгляду питань та підготовки матеріалів
щодо призначення на посаду професійного судді вперше: Указ Президента України
від 30.06.2004 р. // Офіц.
Вісн. України. – 2004. – № 26. – Ст. 1693. 5.
Прошутя І.Д. Порядок і
принципи формування кваліфікаційних комісій суддів // Бюл. Мін-ва юстиції
України. – 2006. – № 9. – С. 98-106. 6.
Самсін І.Л. Кваліфікаційні комісії
суддів: курс на реформування // Вісн. Верхов. Суду України. – 2006. – № 9 (73).
– С. 6-9.
Надійшла до
редакції 06.11.2006 р.
УДК 343.985 Н.В. Павлюк,
здобувачка
при
кафедрі криміналістики
Національна юридична академія
України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ТИПОВІ ПОМИЛКИ В
ПОКАЗАННЯХ НЕПОВНОЛІТНІХ
При допиті свідків (потерпілих) або
обвинувачених (підозрюваних) у їх показаннях можливе виникнення перекручень,
які є наслідком сумлінної помилки або свідомої неправди. Глибокий психологічний
аналіз на виявлення подібних помилок, неправдивих свідчень провадили дослідники
Ю.П. Адамов, Н.І. Гаврилова, Ф.В. Глазирін, Г.Г. Доспулов, А.В. Дулов, В.О.
Коновалова, О. Ліппман, О.Я. Переверза, О.Р. Ратинов, С.Ю. Романов В.Ю.
Шепітько, та ін. [Див.: 1-4; 7; 9-12; 14].
На думку вчених,
переважна більшість допитуваних надає об’єктивні, правдиві показання. Метою
цієї статті є з’ясування причин, що примушують допитуваних давати помилкові або
навіть неправдиві свідчення. Коли йдеться про погрішності показань свідків,
розрізнюють помилки сприйняття, мислення, словесного оформлення. Помилки у свідченнях
допитуваних можуть викликатися страхом, хвилюванням, розгубленістю, пригніченістю,
бажанням пом’якшити участь близької людини, прагненням приховати свою
непристойну поведінку [2, с.20]. Психічний стан, у якому перебуває допитуваний,
може впливати на якість і повноту інформації, яку він повідомляє. У низці
випадків він сприяє вибору неповнолітнім відповідної позиції на допиті, як-то:
відмова від показань, повідомлення неправдивих показань, зміна свідчень, даних
раніше.
Виникнення помилок може
зумовлюватися залежністю відповідей допитуваного (за формою) від характеру
запитань слідчого, що може виявлятися в персеверації – прагненні повторити у
своїй відповіді слова й конструкції, які щойно вживав слідчий у запитанні, і вербальної
ригідності – коли допитуваний мов би продовжує міркувати в напрямку,
нав’язаному слідчим [6, с. 46, 47]. Зазначені явища знаходять своє відбиття у
відповідях тих неповнолітніх, рівень культурного й інтелектуального розвитку
яких є низьким.
У криміналістичній
літературі запропоновані критерії відповідності показань допитуваного
дійсності. Вони включають: 1) компетентність допитуваного (коли характер його
показань, його особливості дозволяють зробити висновок, що він не здатний
вигадати повідомлене); 2) його непоінформованість (незнання тих обставин,
які мали бути відомими й не могли бути забутими, якщо його показання
правильні); 3) мовленнєвий рівень допитуваного (відповідність мовленнєвих
особливостей показань його культурному рівню, професійній належності,
лексичному запасу); 4) унікальність його показань (повідомлення мають свою
індивідуальність, тому є сенс вважати їх правдивими); 5) емоційна
насиченість свідчень допитуваного (правдиві показання мають порівняно більшу
кількість суто особистісних, емоційних моментів, посилань і вказівок на
переживання); 6) критерій невідповідностей (сумлінний допитуваний описує
фрагменти й деталі подіїї, при цьому не завжди й не в усьому узгоджуючи їх між
собою; допитуваний, який повідомляє неправду, робить спроби усунути
невідповідності) [9, с.118, 119].
Допит неповнолітніх та
оцінка їх показань – досить складне завдання навіть для досвідчених
спеціалістів. Слідчому необхідно знати психологічні особливості неповнолітніх і
закономірності розвитку їх пам’яті. Діти дошкільного віку краще запам’ятовують
і зберігають у пам’яті все яскраве, нове, що дуже вражає їх, а також предмети
вжитку і звичні дії, що багаторазово повторювалися на їх очах [3, с. 46]. Але
їх обсяг сприймання дійсності невеликий і характеризується випадковістю
вилучення об’єкта із загального фону. Уявлення вони мають небагате, що може
залежати від ситуації, що спостерігається. Малолітні часто вживають слова в
перекрученому виді, їх висловлювання часто не мають логічного зв’язку.
Неповнолітні нерідко помиляються при впізнаванні навіть знайомих предметів або
людей у незвичних обставинах. Крім того, вони припускаються помилок в оцінці
просторових якостей предметів (їх розміру, віддаленості), особливо часових інтервалів
[5, с. 18-20].
Помилки у формуванні
свідчень можуть бути зумовлені підвищеною схильністю неповнолітніх до
фантазування. Прогалини, що виникають у результаті фрагментарності сприймання
події, що відбулася, або забування окремих її моментів вони можуть поповнити фантазією.
Аналіз показань неповнолітніх дозволяє знайти помилки, пов’язані з фантастичними
нашаруваннями. Водночас їм властиві навіюваність і тенденція до змішування
реально сприйнятого й уявного, емоційність міркувань, дій. Навіювання сприяє
появі помилок, деформує сприйнятий матеріал. Залежно від того, на якій стадії
формування показань воно здійснюється, розрізняють три його види. Це
навіювання, а) доперцептивне, що передує сприйняттю; б) перцептивне, що
здійснюється в момент і в процесі сприйняття; в) постперцептивне, спрямоване на
подію, сприйняту в минулому [1, с. 92]. Неповнолітні ще не здатні охопити всю
подію в цілому, тому нерідко звертають увагу на окремі деталі, що характеризують
зовнішній бік події. Вони можуть використовувати при наданні показань поняття й
терміни, що вживають дорослі, перекручуючи їх дійсне значення або не розуміючи
змістових відтінків, і підтверджувати запропоновані слідчим формулювання, соромлячись
просити пояснень.
Помітивши, що
неповнолітній допитуваний говорить неправду, слідчий повинен зосередити увагу
на з’ясуванні причин, що заважають йому давати правдиві свідчення. До типових
для цієї вікової групи причин належать: почуття товариства, сором, особливі
стосунки з потерпілим, звинуваченим або пов’язаними з ним особами, поради близьких,
загрози з боку співучасників, брак уявлення про наслідки тієї чи іншої позиції
і тощо. Може виявитися також і негативне емоційне ставлення до органів слідства
як результат впливу з боку антисуспільних елементів, реакція на неправильну
поведінку слідчого. Виявлення конкретної причини лжесвідчень допомагає переконати
допитуваного говорити правду.
Допитуваний, який не
бажає давати правдиві показання, свідомо формує неправду, яку потім відтворює
на допиті. Формування фальшивих показань – це творчий процес, де присутні всі
елементи репродуктивної задачі, і навіть більше того – відбувається обробка матеріалу
спогадів, причому так, як це вигідно брехуну [11, с. 46]. Неправда буває повною
і частковою. При цьому в показаннях найчастіше трапляється часткова неправда.
Г.Г. Доспулов називає наступні прийоми її формування часткової неправди: 1)
випущення, тобто усунення окремих елементів події; 2) доповнення факту
вигаданими елементами; 3) доповнення факту реальними елементами, що не
пов’язані з досліджуваною подією; 4) заміна окремих елементів подіїї вигаданими
деталями; 5) заміна окремих елементів реальними, але тими, що не стосуються
даної події [3, с.33]. Повна неправда складається цілком з вимислу або з реальних
фактів, що не пов’язані зі справою.
Неправда – це засіб
керування поведінкою інших людей шляхом їх дезінформації. Фальшиві показання
майже завжди неправильно висвітлюють розслідувану подію в цілому або в якійсь
її частині. Іноді свідомо перекручений лжесвідком момент дійсності буває в його
показаннях висвітлений правильно. Тому розрізняють суб’єктивну сумлінність свідка
і об’єктивну достовірність його показань. Перекручення істини в його показаннях
відбувається 2-ма шляхами: перший з них – явна неправда, другий – добросовісна
помилка. Психологічна сторона при такому перекрученні істини в показаннях
свідків характеризується різною роллю уявлення, яким є процес створення нових
образів, або ідей, що раніше не сприймалися цією особою. Як явна неправда, так
і добросовісна помилка – це неадекватне відбиття дійсності, перекручена
інформація [11, с.49].
Вважається, що неправда є
невід’ємною частиною людського буття, що виявляється в найрізноманітніших
ситуаціях і тлумачиться по-різному. У вітчизняній культурі розуміння неправди –
суб’єктивно-моральне явище, у західній – морально-правове, де вона вважається
однією з форм насильства, обману, порушенням прав людини [8, с. 89].
Реальне перекручення
фактів – не визначальна ознака неправди. Такою ознакою є намір суб’єкта [10, с.
5]. В.Ю. Шепітько визначає неправду як феномен спілкування, який полягає в
навмисному перекрученні справжнього стану речей. Вона найчастіше виявляється у
зміні мовленнєвих повідомлень, негайну перевірку яких зробити складно або неможливо.
Неправда є усвідомленим продуктом мовленнєвої діяльності і має за мету ввести
реципієнтів в оману [14, с. 139]. Явну неправду визначають ще як вольовий та
свідомий акт перекручення істини, що породжується й реалізується під час
передачі інформації й породжує помилки в інших осіб, у тому числі й у
допитуваного; або як добросовісну оману, як мимовільне перекручення істини, що
виникає на різних стадіях формування показань і створює помилки уявлення про
дійсність у самого допитуваного [4, с.188]. Отже, невідповідність свідчень, що
містяться в показаннях допитуваних осіб дійсним обставинам справи, може бути
зумовлена 2-ма принципово різними причинами: а) добросовісною оманою
допитуваного щодо якості повідомлених ним свідчень і б) свідомою неправдою [13,
с. 47].
Надання фальшивих
показань – вольова дія. Говорити неправду для того, хто говорить неправду, –
означає завжди ставити на місце реальності який-небудь кращий вимисел і замінювати
факти, що дійсно відбувалися, такими, якими цій особі їх хотілося б представити.
У свідомості людини, яка говорить неправду, одночасно співіснують 2 паралельні
події (або 2 її варіанти). Одна з них така, що дійсно відбулася, яку вона хоче
приховати, інша – вигадана, про яку особа, навпаки, має намір розповісти.
Людині доводиться лавірувати між правдою, а) яку вона не може (або не хоче)
говорити, б) яку можна говорити, і неправдою, якою треба замінити приховувану
правду. При цьому розмите, хибне уявлення гальмується дійсним уявленням більш
яскравим і конкуруючим. Одночасно відбувається боротьба між наміром збрехати й
природною правдивістю людини (правду говорити легше, ніж вигадувати небилиці)
[7, с.14].
Інший бік проблеми –
співідношення неправди і обману. Обман – це інформаційний процес, вплив однієї
людини на свідомість і волю іншої. Його змістом є обставини як об’єктивного,
так і суб’єктивного характеру (наприклад, намір суб’єкта). У поняття “обман”
можуть включатися обставини минулого, теперішнього, й майбутнього часу [12,
с.6]. Обман з точки зору криміналістики – поняття ширше, ніж неправда, оскільки
остання може бути тільки в активних діях, у повідомленні, а до обману відносять
також умовчання, приховування певних обставин. Ось чому під обманом розуміють
надання неправдивих відомостей або навмисне приховування, умовчування про ті
або інші обставини, повідомлення про які було обов’язковим у даних ситуаціях
[14, с.238].
Подолання свідомої
неправди з боку допитуваного є однією з найважливіших цілей допиту. Оскільки
він є актом двостороннього спілкування, адекватність свідчень подіям, що мали
місце, залежать від пізнавальної діяльності як свідка, так і слідчого. Перекручення
інформації можливе і при первинному відбитті подій свідком, і при вторинному
відображенні їх слідчим. При допиті вона не тільки передається, а й формується,
деформується, уточнюється й розвивається. Оцінка інформації з точки зору
істиності, помилковості й неправдивості – завдання, що постійно виникає перед
слідчими. Тому попередження, виявлення й усунення хибних свідчень є дуже
важливе для слідчого при допиті. Для запобігання і встановлення неправди
слідчий повинен знати її можливі мотиви. Засобами усунення мотивів неправди при
допиті служать тактичні прийоми, розроблені на підставі методу переконання.
Неправду можна попередити ще на стадії встановлення психологічного контакту.
Використання тактичних прийомів, спрямованих на нього, сприятиме одержанню
правдивих показань [9, с. 119].
Список літератури: 1. Гаврилова Н.И. Ошибки
в свидетельских показаниях (происхождение, выявление, устранение): Метод.
пособ. – М.: Юрид. лит., 1983. – 135 с. 2. Глазырин Ф.В. Конспект лекций по
судебной психологии. Ч. Особ. – Свердловск: Урал. гос. ун-т, 1978. – 136 с. 3. Доспулов
Г.Г. Психология допроса на предварительном следствии. – М.: Юрид. лит.,
1976. – 111с. 4. Коновалова В.Е., Шепитько В.Ю. Основы
юридической психологии: Учебник. – Х.: Одиссей, 2005. – 350 с. 5. Коченов
М.М., Осипова Н.Р. Психология допроса малолетних свидетелей: Метод. пособ.
– М.: Юрид. лит., 1984. – 33 с. 6. Леонтьев А.А., Шахнарович А.М., Батов В.И. Речь
в криминалистике и судебной психологии. – М.: Наука, 1977. – 62 с. 7. Липпман
О. Адам Л. Ложь в праве. – Х.: Юриздат України, 1929. – 289 с. 8. Мельников
В.А. Криминальное лжесвидетельство: понятие и сущность // Право і безпека.
– Х.: Нац. ун-т внутр. справ, 2005. – Вип. 4’2. – С.89-91. 9. Настільна книга слідчого: Наук.-практ. вид. для слідчих і
дізнавачів / Панов М.І., Шепітько
В.Ю., Коновалова В.О. та ін. – К.: Вид. дім “Ін Юре”, 2003. – 720 с. 10. Переверза
О.Я. Подолання свідомої неправди допитуваного у ході допиту в теорії і на
практиці // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. пр. – Одеса: Юрид.
літ., 2002. – Вип. 15. – С. 105-110. 11.
Ратинов А.Р., Гаврилова Н.И. Логико-психологическая
структура лжи и ошибки в свидетельских показаниях // Вопросы борьбы с преступностью.
– М.: Юрид. лит., 1982. – Вып. 37. – С. 44-57. 12. Романов С.Ю. Обман як
спосіб злочинної діяльності: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 1998. –
16 с. 13. Швець О.Л. Неправда як специфічна форма мислення //
Криміналіст. вісн.: Наук.-практ. зб. – К.: Нац. акад. внутр. справ України,
2005. – №1(3). – С. 47-51. 14. Шепітько В.Ю. Криміналістика: Енцикл.
словник (укр.-рос. і рос.-укр.) / За ред. В.Я. Тація. – Х.: Право, 2001. – 560
с.
Надійшла до редакції
20.12.2006 р.
УДК 341.01 Ю.В. Щёкин, канд. юрид. наук, доцент
Национальная
юридическая академия Украины
имени Ярослава Мудрого, г. Харьков
ВЛИЯНИЕ
РЕКОМЕНДАТЕЛЬНЫХ РЕЗОЛЮЦИЙ
ГЕНЕРАЛЬНОЙ
АССАМБЛЕИ ООН НА ФОРМИРОВАНИЕ НОРМ МЕЖДУНАРОДНОГО ОБЫЧНОГО ПРАВА
Влияние резолюций международных межправительственных
организаций на регулирование международных отношений зависит от того, какую
юридическую силу им придают государства-члены. Они могут быть юридически
обязывающими и, наоборот, рекомендательными. В первом случае самостоятельное
правовое регулирующее воздействие резолюций на международные отношения не
вызывает сомнений, так как их юридическая сила либо непосредственно закреплена
в уставах международных организаций, либо прямо и недвусмысленно следует из
них. Второй случай, по идее, тоже не должен быть сомнительным, поскольку статус
рекомендательных резолюций – также результат коллективной воли государств-членов.
Однако политическая конъюнктура на международной арене породила и широко
популяризировала в доктрине международного права и иные мнения учёных на этот
счёт. Наиболее известные из них сводятся к следующим утверждениям: во-первых, в
особых случаях рекомендательные резолюции всё же могут и даже должны
рассматриваться как юридически обязывающие и, следовательно, выступать в
качестве источников международного права (Ф.И. Кожевников, С.Б. Крылов, Н.М.
Минасян, Г.И. Морозов, Г.И. Тункин, Д.И. Фельдман, М.В. Яновский);
во-вторых, чуть ли не с момента принятия они могут порождать международно-правовые
обычаи сами по себе, без обширной и длительной фактической практики (В.Г.
Буткевич, И.И. Лукашук, П.В. Саваськов, В.М. Шумилов).
Появление таких мнений во многом вызвано теми
немногочисленными фактами, имевшими место в деятельности Генеральной Ассамблеи
ООН (ГА ООН), когда она принимала рекомендательные резолюции подавляющим
большинством голосов или единогласно, а содержание резолюций, как правило,
затрагивало наиболее важные проблемы международного сотрудничества и касалось
утверждения в международном праве новых универсальных норм (например,
резолюции:
Целью настоящей статьи является изучение и анализ роли
в международном праве вообще и в международном обычном праве, в частности,
рекомендательных резолюций ГА ООН, принятых подавляющим большинством голосов
или единогласно и направленных на формирование новых универсальных норм.
Учёные, придерживающиеся мнения, что решения
(резолюции) международных организаций следует рассматривать как юридически
обязательные, иногда формулировали его достаточно категорично. Так, Д.И.
Фельдман и М.В. Яновский писали: «Что касается резолюций Генеральной Ассамблеи,
которые представляют собой единодушное толкование положений Устава, то … такое
толкование, исходя из элементарной юридической логики, будет носить
обязательный для государств-членов характер» [12, с. 78]. Г.И. Тункин подходит
к данной позиции более осторожно, с различными оговорками и условиями. Первоначально
он вроде бы соглашается с тем, что такие рекомендательные резолюции не должны
быть юридически обязательными: «Отсюда ещё не следует, что результатом такого
голосования является норма международного права. Последняя возникает лишь
тогда, когда имеется согласование воль государств относительно признания того
или иного правила в качестве нормы международного права» [10, с. 145].
Однако далее учёный выделяет некие особые рекомендательные резолюции ГА ООН,
которые также приняты указанным образом, но касаются уже только толкования
Устава ООН. По его мнению, резолюция ГА относительно разъяснения тех или иных
постановлений Устава ООН, принятая голосами всех её членов, является
обязательной [10, с. 152]. Объяснение следующее: «Действительно, толкование
того или иного постановления Устава ООН становится обязательным только в том случае,
если оно признано всеми или почти всеми членами ООН, включая членов Совета
Безопасности. Юридическая обязательность определяется этим признанием, которое
может быть выражено различным путём, в частности, обычным путём. Голосование за
резолюцию, дающую толкование Устава, является одним из способов такого
признания, и резолюция, принятая единогласно, представляет свидетельство
всеобщего признания соответствующего толкования» [10, с. 152].
Данные рассуждения вызывают следующие возражения.
Во-первых, Устав регулирует всю деятельность международной организации, поэтому
любая её резолюция – это результат трактовки его положений, причем посвящённых
как процедурным, так и непроцедурным вопросам. Рекомендательные резолюции
направлены на урегулирование непроцедурных вопросов. Они наиболее сложные и
деликатные, потому требуют максимальной концентрации усилий членов организации,
гибкости в политическом диалоге между ними при выработке текста резолюций.
Вспомним, что само появление после второй мировой войны именно рекомендательных
решений рассматривалось как значительный прорыв в развитии такой
организационно-правовой формы международного сотрудничества, как международные
межправительственные организации. Именно они стали итогом глубокого анализа
недостатков функционирования Лиги Наций и обеспечили путь уступок и
компромиссов в рамках ООН [См., напр.: 6, с. 36, 37, 78-86; 9, с. 16]. Поэтому
с большой долей уверенности можно предположить: если бы в Уставе ООН содержались
нормы об обязательной юридической силе резолюций ГА, принятых единогласно или
подавляющим большинством голосов (например, 3/4 или 4/5), то итоги голосований
за них да, собственно, и содержание документов, вероятно, были бы иными.
Во-вторых, нельзя согласиться с той интерпретацией
голосования за резолюцию, которая фактически означает одновременное признание
за её положениями силы норм обычного международного права. Заметим, что Г.И.
Тункин при этом утверждает, что признание юридической обязательности за
рекомендательными резолюциями «может быть выражено различным путём» и «обычный
путь» – один из них, в сущности, единственный, так как договорной способ
закрепления норм международного права исключает саму постановку вопроса о
наделении юридической силой таких резолюций. Конечно, голосование за какой-либо
документ, по логике, – следствие признания положений, содержащихся в нём,
согласия с ними. Это приемлемо для любого нормативно-правового акта. Но если
речь идёт о том, что он содержит нормы международного обычного права, голосование
за него должно рассматриваться только как одно из доказательств существования
какого-либо обычая. Оно может быть одним из наиболее авторитетных, но не может
быть единственным. Здесь можно полностью согласиться с Г.М. Даниленко, который
отмечает: «Если же заранее презюмировать истинность всех положений,
содержащихся в резолюции и устанавливающих, что данная резолюция декларирует
существующее обычное право, то это означало бы, что даже новые нормы, которые
могут содержаться в этой резолюции, являются уже действующими нормами международного
обычного права. Это вело бы к введению в международную систему законодательства
в скрытой форме» [5, с. 159].
Несмотря на столь весомые аргументы, попытка такого
«введения» активно предпринимается в теории и практике современного
международного права посредством развития теории
мгновенного (моментального) обычая. В соответствии с ней в некоторых
случаях международно-правовые обычаи появляются очень быстро (мгновенно), без какой-либо
продолжительной фактической практики, а то и вовсе без неё. Главное – единая
позиция государств в отношении правомерности какого-либо правила поведения. В подавляющем
большинстве случаев наиболее красноречиво свидетельствуют о такой позиции, по
мнению сторонников этой теории, рекомендательные резолюции международных организаций,
главным образом ГА ООН, принятые большинством голосов или единогласно. Утверждается,
что уже само упоминание в резолюции того или иного правила поведения, независимо
от того, имело ли оно широкое распространение в международных отношениях до этого
или нет, наделяет его свойствами международно-правового обычая.
В качестве характерных примеров, подтверждающих данную
теорию, приводятся формирующиеся международные правоотношения в сфере
исследования и использования космического пространства и небесных тел, которые
благодаря резолюциям ГА ООН «моментально» стали соответствующими обычными
нормами (прежде всего имеется в виду упомянутая резолюция 1962 (XVIII) от 13 декабря
Специфика резолюций ГА ООН по космосу и по НМЭП
состояла в том, что и первые и вторые направлены на урегулирование
принципиально новых международных отношений, им не предшествовала, как во
многих иных случаях, обширная социальная и юридическая практика. Они закрепляли
нормы, рассчитанные на перспективное воплощение в реальных (фактических)
правоотношениях.
Такая особенность привела к предположению о
принципиально новом пути формирования современных международно-правовых
обычаев. Новизна состоит в том, что первоначально возникает субъективный
элемент – opinio juris, а затем формируется практика, которая его подтверждает. Об этом
писал, в частности, И.И. Лукашук, полагавший, что именно резолюции
международных организаций «дали обычаю второе дыхание. ... Благодаря им удалось
преодолеть ряд недостатков традиционного обычая, который стал создаваться
быстрее, в более чётких формах, его содержание стало общедоступным» [7, с.
241]. Далее он отмечает: «Что же касается того, что положения резолюций посвящены
не только сущему, но и всё в большей мере должному, в этом следует видеть их
позитивное качество. Одна из отличительных черт и одно из преимуществ
современного обычного права состоит именно в том, что оно поворачивается к должному,
к будущему» [7, с. 242].
С такой позицией следует согласиться, но при условии,
что прогнозируемые нормы в обязательном порядке получат подтверждение в
реальных фактических правоотношениях. Иначе они так и останутся воображаемыми
моделями поведения. О такой опасности на примере обычаев по космосу уже писал
автор настоящей статьи [См.: 14]. История развития представлений о более
«приземлённых» обычаях – нормах, закрепляющих НМЭП, подтверждает высказанные
замечания.
Ещё в советские времена некоторые учёные с большой
долей настороженности относились к «моментальному» признанию за резолюциями ГА
ООН по НМЭП свойств международно-правовых обычаев. Например, Б.М. Ашавский по
этому поводу писал: «Несмотря на то, что все перечисленные документы не
являются юридически обязательными, они содержат определённый юридический
элемент и могут играть существенную регулирующую роль, часто не уступающую роли
норм международного права. Кроме того, многие закреплённые в них принципы имеют
обязательный характер на основании Устава ООН и других международно-правовых
актов. В рассмотренных документах эти принципы были конкретизированы и развиты
применительно к области международных экономических отношений. Некоторые их
этих принципов на универсальном уровне существуют в форме международно-правового
обычая. Те специальные принципы, которые ещё не стали общепризнанными, могут
приобрести это качество при соответствующих условиях либо договорным путём,
либо путём формирования международно-правового обычая» [1, с. 42]. Г.Е.
Бувайлик отмечал: «Резолюции Генеральной Ассамблеи, в которых содержатся новые принципы и нормы международного права,
не могут рассматриваться обязательными для государств – членов ООН. Они будут
приобретать обязательную силу только в том случае, если будут признаны ими
соответствующим образом» [2, с. 277-278].
Категорические утверждения о формировании
международно-правовых обычаев только на основании резолюции по НМЭП не нашли
широкой поддержки и за рубежом. Так, Ж. Тускоз, рассматривая солидаристскую
концепцию регламентации международных экономических отношений (так называемое
«международное право развития»), воплощением которой и были упомянутые
резолюции, пишет: «Можно сказать, что некоторые резолюции сами породили обычные
нормы (по этому поводу используется выражение «стихийный обычай» или
«мгновенный обычай»). Однако к этому необходимо относиться с большой
осторожностью, поскольку принятие резолюции даже единогласно или консенсусом,
даже если она может устанавливать существование opinio juris (юридической нормы), обычно недостаточно, чтобы доказать наличие
всеобщей и постоянной практики» [11, с. 271]. С. Замора подчёркивает, что
резолюции ГА ООН по НМЭП не создали обязательных норм международного
экономического права, но в то же время они могут способствовать развитию новых
норм международного права опосредованно, прежде всего «инициировав развитие
новых норм международного обычного права либо путём вовлечения государств в
единообразную государственную практику, либо представляя доказательство opinio juris» [17, р. 246, 247].
Можно также сослаться на мнение В.Г. Вельяминова,
который признаёт за рекомендательными нормами международных организаций всего
лишь «весьма большое морально-политическое значение» [4, с. 97]. Говоря о
резолюциях, посвящённых НМЭП, учёный указывает и на их некоторые существенные
недостатки, которые изначально не могли вызвать широкого признания среди
ведущих государств мира: «… Документы НМЭП содержат, однако, и некоторые
несостоятельные установки, такие как: о солидарной ответственности всех развитых
государств за последствия колониализма, о перераспределении мирового
общественного продукта в пользу развивающихся стран посредством прямых
финансовых отчислений и т.п.» [4, с. 97]. За международно-правовыми обычаями
какой-либо более-менее значительной роли в регулировании международных экономических
отношений он не видит вообще [См.: 3, с. 19; 4, с. 99]. Вот почему не следует
абсолютизировать вклад рекомендательных резолюций в формирование
международно-правовых обычаев. Его оценка должна быть комплексной и учитывать
другие обстоятельства и требования, традиционно предъявляемые к установлению данного
вида норм.
В связи с этим представляется оправданной позиция
Комитета по формированию обычного (общего) международного права, созданного в
рамках Ассоциации международного права из наиболее известных и авторитетных
исследователей международно-правовых обычаев. В п. 28 своего Окончательного
доклада Комитет изложил общее отношение к резолюциям ГА ООН, которые «могут в
некоторых случаях составлять доказательство существования обычного
международного права, оказывать помощь в кристаллизации зарождающегося обычного
права, или делать вклад в формирование нового обычного права. Но как общее
правило … они ipso facto не создают новых норм обычного права» [16, р. 55].
Какова же эта помощь международным организациям? Как
представляется, с учётом высказанных замечаний резолюции действительно
привнесли в процесс формирования международно-правовых обычаев некоторые
принципиально новые тенденции. Остановимся на некоторых их них.
Первая состоит в том, что резолюции формулируют нормы,
которые могут быть применены для регулирования международных отношений,
вероятность возникновения которых в будущем очень высока. Предлагаемые правила
поведения могут воплотиться как в положения международных договоров, так и в
международно-правовые обычаи. В последнем случае рекомендательные резолюции,
оказав влияние на развитие правосознания участников международных отношений,
могут послужить весьма значительным импульсом, приводящим к формированию
обычной нормы. В этом смысле opinio juris действительно начинает играть роль, ранее ему не свойственную, – не
только как констатация правомерности сложившихся общественных отношений, но и
как прогнозирование появления новых обычаев. Такая функция абсолютно
естественна для opinio juris как субъективного (психологического) элемента международно-правового
обычая [См.: 15]. Однако, следует повториться, успешность прогнозирования
определяется со временем в зависимости от принятия фактической общественной практикой
предложенных вариантов поведения. При этом сами резолюции должны
рассматриваться как одно из доказательств наличия субъективного элемента
применительно к новым обычным нормам и анализироваться в совокупности с другими
данными. Именно так следует относиться к резолюциям ГА ООН по космосу и по
НМЭП.
Вторая тенденция заключается в новом качественном влиянии
рекомендательных резолюций на появление новых обычных норм международного
права. Благодаря резолюциям обычаи становятся более сложными, комплексными, так
как не ограничиваются простыми формулировками, появляющимися в результате
традиционного процесса формирования обычаев – от фактической практики к
признанию (opinio juris). Например, правильное и эффективное применение такой общепризнанной
нормы международного права, как запрещение агрессии и/или угрозы ею, вряд ли
возможно без учёта нюансов, указанных в упомянутой резолюции ГА ООН 3314 (XXIX) от 14 декабря
С учетом данных обстоятельств, преодолевается одно из
основных преимуществ договорной формы выражения норм международного права над
обычно-правовой, о котором, к примеру, так писал Г.В. Игнатенко: «При
сопоставлении договора и обычая как источников международного права следует
иметь в виду, что договор концентрирует определённую совокупность тематически
однородных норм, а обычай – это почти всегда одна норма, вследствие чего
понятия обычая как нормы и обычая как источника права переплетаются» [8, с.
96].
Таким образом, благодаря резолюциям международных
организаций определённые совокупности тематически однородных норм обретают
естественную способность концентрироваться и в форме международно-правовых
обычаев.
На основании изложенного можно прийти к выводу, что
рекомендательные резолюции ГА ООН (как, собственно, и иных международных
межправительственных организаций) должны рассматриваться как одно из
доказательств существования международно-правовых обычаев. Сами по себе они не
могут создать эти нормы. Вместе с тем благодаря резолюциям процесс формирования
обычаев обрел некоторые принципиально новые черты, обусловленные новой ролью
субъективного элемента – opinio juris и приведшие к качественному изменению содержания данного источника
международного права.
Список литературы: 1. Ашавский Б.М. К вопросу о международном
экономическом праве // Сов. ежегодник междунар. права, 1984. – М.: Наука, 1986.
– С. 29-47. 2. Бувайлик Г.Е. Правовое регулирование
международных экономических отношений. – К.: Наук. думка, 1977. – 383 с. 3. Вельяминов
Г.М. Основы международного экономического права. – М.: ТЕИС, 1994. – 110 с. 4.
Вельяминов Г.М. Международное
экономическое право и процесс (Академический курс): Учебник. – М.: Волтерс
Клувер, 2004. – 496 с. 5. Даниленко Г.М. Процесс создания обычных
норм в современном международном праве // Сов. ежегодник междунар. права, 1982.
– М.: Наука, 1983. – С. 151-170. 6. Зайцева О.Г. Международные
межправительственные организации. – М.: Наука, 1983. – 168 с. 7. Лукашук И.И. Нормы международного права в международной
нормативной системе. – М.: Спарк, 1997. – 322 с. 8. Международное право: Учебник для вузов / Под ред. Г.В. Игнатенко. – 2-е изд., перераб.
и доп. – М.: Высш. шк., 1995. – 399 с. 9. Морозов Г.И. Международные организации. Некоторые вопросы теории. –
Изд. 2-е, доп. – М.: Мысль, 1974. – 332 с. 10.
Тункин Г.И. Теория международного
права. – М.: Зерцало, 2000. – 416 с. 11. Тускоз Ж. Міжнародне право:
Підручник: Пер. з фр. – К.: АртЕк, 1998. – 416 с. 12. Фельдман
Д.И., Яновский М.В. Генеральная
Ассамблея ООН и вопросы развития международного права. – Казань: Изд. Казан. ун-та,
1968. – 236 с. 13. Шумилов В.М. Международное экономическое
право в эпоху глобализации. – М.: Междунар. отношения, 2003. – 272 с. 14. Щёкин Ю.В. Феномен «моментальных» международно-правовых обычаев
(анализ на примерах формирования обычаев международного космического права) // Пробл. законності: Респ.
міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України,
2006. – Вип. 79. – С. 135-144. 15. Щокін Ю.В. Суб'єктивний елемент міжнародно-правового звичаю як
теоретичне узагальнення міжнародного практичного досвіду // Вісн. Акад. прав.
наук України. – 2006. – № 4 (47). – С. 188-197. 16. International Law Association – Committee on the
Formation of Rules of Customary (General) International Law. Final Report of
the Committee: Statement of Principles Applicable to the Formation of General
Customary International Law (2000). – 66 р. // http://www.ila-hq.org/pdf/customarylaw.pdf. 17.
Надійшла
до редакції 09.02.2007 р.
УДК 340. 32.001:316.42 О.М. Сахань, канд. соціолог. наук, доцент
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ДУАЛІСТИЧНИЙ
ВПЛИВ ГЛОБАЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ
НА РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Після здобуття державної незалежності Україна
опинилася в полі глобальних трансформацій,
розповсюдження яких має як позитивні, так і негативні наслідки на політичні та
інші сфери людського буття. Вивчення впливу трансформаційних змін на зміст суспільно-політичного розвитку сучасної Української держави стає
сьогодні, безперечно, актуальним та очевидним. Адже під враженням одночасних
різновекторних, досить суттєвих і далекосяжних за результатами всебічних змін
країна формує власні зовнішньополітичні стиль і курс у новому геополітичному
просторі, здійснює радикальні соціально-економічні реформи, інтегрує у світову
економіку, створює умови для поширення демократії в нашому суспільстві. Усе це
має складний, суперечливий характер і породжує серед пересічних громадян,
політиків, учених і громадських діячів чимало побоювань і міфів щодо
негативного значення загальних перетворень для внутрішнього політичного життя
країни, обмеження державного суверенітету й імітацію демократії, заміну її
сурогатом, видимістю.
Наукова думка, спрямована на дослідження людства в
цілому, як правило, стосувалася сутності й чинників глобалізаційних процесів,
їх історії й наслідків, узагальнення сукупного досвіду історичного буття держав
і націй на межі тисячоліть. Зокрема, у роботах теоретиків Римського клубу Е.
Ласло, Д. Медоуз, М. Месаровича, А. Печчеї [Цит. за: 10, с.72], О.Г. Володіна і
Г.К. Широкова [4], Т. Фрідмена [19], Ф. Фукуями [15], М.О. Чешкова [17] та
інших пропонуються нові визначення цього поняття (яке, до речі, ввів у науковий
обіг американський учений-економіст Р. Робертсон у 1985 р.), аналізується суть
і форми глобалізації, розглядаються історичні етапи й сучасний стан зазначених
процесів у світі, їх вплив на розвиток цивілізації.
У роздумах про постіснування, кінець цивілізації як
наслідки багатосторонніх глобалізаційних трансформацій деякі вчені
(Д. Белл, А.
Брінклі, Е. Дж. Емануель) говорять про кінець історії, рабства (емансипації), економіки,
політики й реформ, майбутнього тощо [Цит. за: 11, с. 480]. Інші науковці (К. Кумар
[21], С. Хантінгтон [16]) висловлюють невпевненість стосовно природи того типу
суспільства, до якого ми переходимо, і попереджають про можливі
культурно-цивілізаційні протистояння, навіть зіткнення цивілізацій. Значний
позитив у цих процесах відмічають зарубіжні й вітчизняні вчені, як-то: З.
Бжезинський [3], Д. Гелд, Е. Гідденс, Р. Робертсон [Цит. за: 10, с. 72], Е.А.
Афонін, О.М. Бандурка, А.Ю. Мартинов, Л.Д. Бевзенко, І.О. Воронов, О.С.
Резнік, Л.В. Сохань [Див.: 1, 2, 5, 12, 10].
Дослідники цієї проблеми вказують на її асиметричний характер: вона відбувається
з різною швидкістю і глибиною, у різних регіонах і країнах світу, має
суперечливі прояви й може викликати непередбачувані, а часом і діаметрально
протилежні наслідки [1, с. 83].
Але, незважаючи на досить значну кількість наукових
праць, присвячених різноманітним сторонам цієї проблеми, в оцінці впливу
глобальних трансформацій на суспільно-політичний розвиток і на можливі
деструктивні прояви в різних галузях життя Української держави, єдиної думки
щодо зазначених питань не існує, що й обумовлює необхідність поглибленого її
розгляду.
З нашої точки зору, до глобальних трансформацій слід віднести не лише появу у світовому співтоваристві нових політичних одиниць, у тому
числі й України з її розташуванням у центральній частині Європи (межує з
Молдовою, Румунією, Угорщиною, Словаччиною, Польщею, Бєларуссю, Росією),
виходом до Чорного моря, розмірами території (найбільша серед європейських
країн – 603,7 тис. кв. км), чисельністю населення (посідає п’яте місце в
Європі, поступаючись ФРН, Франції, Великобританії й Італії), природними
ресурсами в поєднанні з потенційними можливостями в науковій, економічній та
інших сферах суспільного життя, а й руйнацію
довготривалого російського домінування на контрольованому нею просторі.
Розпад СРСР і крах системи соціалізму, на місці якої виникло 27 держав,
припинення існування воєнно-політичного блоку країн Варшавського Договору й Ради
Економічної Взаємодопомоги, подолання військово-політичного протиборства Схід –
Захід, падіння засад комунізму й переорієнтація низки держав на цінності
західної демократії призвели до руйнування біполярного світу, хиткої
конфронтаційної рівноваги, що базувалася на військово-політичному паритеті двох
систем та утворенні багатополюсного світового порядку.
Після тривалого періоду перебування у складі
Російської імперії, а потім СРСР, Україна нині почала активно реалізовувати
свій шанс прилучатися безпосередньо до міжнародного співтовариства як його
повноправний суб’єкт. Зусилля відповідних діячів державного управління,
громадського самоврядування й політичних лідерів спрямовані зараз на створення
якомога сприятливіших умов для всебічної міжнародної діяльності держави. Серед
них (а) рішення Ради міністрів закордонних справ держав – учасниць Наради з
безпеки і співробітництва в Європі про визнання України повноправною учасницею
цього форуму, (б) підписання. Президентом України на початку 1992 р
Хельсінкського Заключного акта й Паризької хартії для нової Європи, (в) участь
України (як і низки інших центрально- і східноєвропейських держав) у
міжнародній програмі «Партнерство заради миру», (г) її членство у Раді Європи
тощо. З моменту схвалення Верховною Радою (24 серпня 1991 р.) Акта проголошення
незалежності України і створення самостійної Української держави вона визнана
більш як 150 державами світу, а із 140 з них підтримує дипломатичні відносини.
Складність ситуації полягала в тому, що Україна була
однією з держав –засновниць ООН, мала власне зовнішньополітичне відомство, але
її дії на міжнародній арені визначалися союзними органами. Іншими словами
країна не мала відповідного місця і впливовості в міждержавних стосунках,
поставала частіше об’єктом, аніж суб’єктом впливу, відчувала брак дипломатичних
кадрів.
Крім того, з одного боку, Україну єднали з
республіками колишнього СРСР численні економічні й політичні зв’язки, а з
другого – налагодження нової системи господарювання, суперечливі позиції й дії
офіційних структур призводили до несприятливих колізій у цих взаємовідносинах.
У колишньому соціалістичному таборі утворився досить
високий рівень соціальної напруги у суспільстві, виникла нестабільність
внутрішньої й зовнішньої політики з підвищеним ризиком для всього світу (війни
в колишній Югославії, на теренах колишнього СРСР). Подолання конфронтації
комунізм – капіталізм змінилося локальним
протистоянням політичних сил, міжнаціональним суперництвом та етнічною
напруженістю в регіонах Європи. Не дивно, що загальною спрямованістю
більшості країн, які постали на руїнах східного блоку, є потяг до
взаємовідносин з Європейським Союзом, намагання якомога швидше прикритися
«парасолькою НАТО». Цю прагматичність можна зрозуміти: адже в Західній Європі
знаходяться такі впливові економічні й військово-політичні організації, як ЄС,
НАТО, Рада Європи та ін.
Таким чином, повсюдний рух капіталу, фінансові й
економічні потоки, виходячи з-під контролю національної держави, впливають на
внутрішнє політичне життя країни, обмежують
державний суверенітет. Національна держава потрапляє в пастку
транснаціональних зв’язків, у яких переважають непідвладні їй міждержавні
глобальні сили, і стає нездатною визначати власну долю [20, с. 92].
У галузі економіки, з одного боку, розмиваються кордони
між світовим центром та периферією, а з другого – виникають нові форми нерівності й відчуженості.
Підвищується рівень розвитку значної кількості країн, глобалізація водночас
консервує, а то й збільшує відстань між бідністю і багатством у світі. П.А. Сорокін
ще в 1927 р. обґрунтував можливу альтернативу розвитку занепалого економічного
суспільства, для якого властиві злидні й голод, або відносно процвітаючого
суспільства з неодмінно соціально-економічною нерівністю. Водночас, як він
підкреслював, існує точка насичення економічної стратифікації, далі якої воно
не може просуватися без ризику великої катастрофи, а коли вона досягається,
така соціальна будівля розвалюється й верхні верстви валяться [13, с. 331].
Глобалізація співіснує з диференціацією рівнів добробуту у світі, а в деяких випадках і
посилює її. Протягом 3-х останніх десятиріч ХХ ст. під впливом глобалізаційних
трансформацій посилилося протиріччя між групами країн Північ – Південь, що супроводжувалося
найбільшим відривом доходів на душу населення: доходи всього 1% найбагатших
людей дорівнюють доходам 57% найбіднішого населення планети. Сукупний доход
лише 10% населення США (близько 25 млн. осіб) є вищим за доход 43% населення
світу (близько 2 млрд. осіб). Із 4,8 млрд. населення в країнах, що розвиваються,
понад 850 млн. осіб – неграмотні, майже 1 млрд. людей живуть без елементарного
водопроводу, 2,4 млрд. не мають можливості користуватися найпростішими засобами
санітарії [7, с. 9]. Отже, 10% населення з найвищими доходами одержують у 50
разів більше, ніж 10% найбідніших [9, с. 75]. У дослідженні Комісії ООН (2001
р.) зазначалося, що на межі століть 93 країни, де проживає 62% світового
населення, не справилися з темпами прогресу; з них 70 країн – відстали
безнадійно [7, с. 1]. Несприятливість саме цього періоду значною мірою
пояснюється демографічними чинниками, громадянськими й міждержавними війнами,
недосконалістю й корумпованістю системи управління економікою держав, майже
насильницькими наслідками залучення Радянським Союзом колишніх колоній до побудови
соціалізму [8, с. 73].
Однак, незважаючи на відносне
відставання від найбагатшої частини світового населення, протягом ХХ ст.
відбулося збільшення середньодушового внутрішнього валового продукту (далі –
ВВП) найбіднішої частини населення, суттєво скоротився відсоток неписьменних
серед дорослого населення у всіх регіонах світу. У деяких промислово розвинених країнах сучасності, де сформувався
так званий «золотий мільярд», а ВВП
на душу населення складало понад 20000$, зменшилися соціальні конфлікти й
соціальна напруга, відбулося потужне технологічне й економічне зростання рівня
життя та споживання. Для порівняння: на початку XXI ст. в Україні частка ВВП на душу
населення за поточним валютним курсом становила 657$. Згідно зі світовою класифікацією
це рівень найбідніших країн (середньосвітовий рівень перевищує 5 700$). Це 139
місце у світі. За індексом розвитку людського потенціалу Україна на межі
тисячоліть посіла 74 місце у світі [6 с. 45].
Як бачимо, плодами глобалізації
користуються насамперед багаті країни. На жаль, цей розрив між Північчю і
Півднем, коли заможні багатіють, а бідні злидаріють, продовжує поглиблюватися.
Загострюються відносини між розвинутими державами і відсталими у своєму
розвитку країнами так званого третього світу: між високо (чи порівняно високо)
забезпеченим «золотим мільярдом» і переважною більшістю незаможного населення
країн, що розвиваються, особливо в Азії й Африці. З. Бжезінський визнає, що
«фінансова криза у Східній Азії й постійні злидні завдають серйозного клопоту,
тоді як глобальні демографічні тенденції підсилюють вражаючу нерівність, коли
йдеться про тривалість життя й рівень охорони здоров’я» [3, с. 42, 43].
Відлунням поглиблення проблеми
співвідношення бідних і багатих країн як одного з наслідків глобальних трансформацій
є збільшення терактів (11 вересня
2001 р. у Нью Йорку), воєнних конфліктів
(на Близькому Сході), революцій
(Україна, Грузія, Киргизія 2004-2006 рр.), протестних
форм поведінки різних верств населення (демонстрації, страйки та ін.).
Світова спільнота дедалі більше переконується в тому, що глобалізація не змогла
розв’язати ключової проблеми сучасного світового розвитку, тобто забезпечити
зближення держав за рівнем життя народу і зменшити на цій основі глибину
міждержавної стратифікації. Навпаки, процес
диференціації суттєво прискорився. Нині людство зіткнулося із ситуацією, за
якою значна частка країн виявилася за межею економічного і соціального
прогресу. В цих умовах значно зросли
темпи переміщення людей як із країн СНД у промислово розвинуті держави, так
і між країнами ближнього зарубіжжя. Учені прогнозують, що внаслідок процесів
стрімкого старіння населення країн Західної Європи й переміщення зростаючої кількості
компаній з «старої» Європи до нових членів ЄС через 2 десятиріччя чисельність
пенсіонерів перевищить третину населення.
Зазначений регіон відчуватиме гострий
дефіцит робочих рук, які прибуватимуть переважно з країн Азії й Африки.
Масова присутність людей з іншою
культурою, релігією, менталітетом, нижчим рівнем життя порівняно з корінним населенням
може суттєво впливати на формування державної економічної політики і навіть
стати однією з реальних загроз безпеці країни. Однак, оскільки економіка
промислово розвинених країн потребує робочих рук мігрантів, вона не тільки має
виступати споживачем людського капіталу, а й брати активну участь у його
відтворенні, сприймаючи національний ринок праці як частину глобального. Із
цією метою потрібно створити відповідні соціальні й економічні умови для даної
категорії людей, заборонити дискримінацію, боротися з проявами расизму,
забезпечити дотримання їх політичних прав.
Хоча протягом останніх 2-х десятиліть
відбуваються позитивні зрушення в структурі матеріального виробництва країн, що
розвиваються (серед колишніх колоній уже вирізняється певна група держав, які у
80-х роках за темпами зростання ВВП на душу населення більш ніж удвічі
випереджали країни Півночі), зазначені позитивні зміни у світовому господарстві
суттєво не вплинули на соціально-економічний розвиток 49 найбідніших країн
світу, де мешкає 10,4% населення планети, яке не може скористатися можливостями,
наданими їм міжнародним поділом праці. Для розв’язання суперечливості розвитку
сучасного світового господарства співтовариство здійснює відповідні заходи: найбідніші
країни отримують вагому допомогу з різних міжнародних джерел (безоплатна
допомога, пільгові кредити, списання боргів, зниження митних тарифів тощо).
Отже, з одного боку,
процеси глобалізації настільки універсальні й односпрямовані, що нівелюють усі
відмінності, долаючи їх у розвитку країн, створюючи базові передумови для
утвердження ефективних загальносвітових механізмів суспільного регулювання, що
передбачають трансформацію суверенітету незалежних держав. З другого – ці процеси
зовсім не всесильні, вони здатні відступити, наштовхнутися на протидію національних
цінностей і спричинити ще глибшу економічну диференціацію й культурну відчуженість
між окремими країнами, між Північчю і Півднем, між цивілізаціями. Крім того,
глобалізація посилює розрив між технологічно розвиненими і відсталими державами,
що відбувається на фоні швидкого розвитку науки, інформаційних технологій
(супутниковий зв'язок, факс, Інтернет, мобільні телефони та ін.). І це притому,
що розрив у технологіях долати
складніше, ніж розрив у капіталі, отже, він і є найнегативнішим явищем сучасності.
Не можна заперечувати і значного впливу революційних
досягнень в інформаційно-комунікаційних
технологіях на суспільно-політичні процеси. Нині провідні країни світу і
транснаціональні корпорації широко використовують нові можливості в зазначеній
сфері задля реалізації власних політичних, економічних і соціально-культурних
інтересів. Поряд з цим через потужні інформаційні канали, створені на основі
новітніх технологій, на різноманітні держави й культурні спільноти обрушується
потужний некерований потік інформації (інформаційна хвиля), що несе відповідні
символи, культурні зразки тощо. Як наголошує президент однієї з
транснаціональних корпорацій М. Соррел, «світ не глобалізується, він
американізується. У багатьох галузях індустрії на США припадає понад 50%
світового ринку. Ще важливіше те, що понад половину всієї бізнесової активності
контролюється (перебуває під впливом) Сполученими Штатами» [22, с. 61]. Унаслідок такої експансії відбувається
руйнація традиційних соціокультурних форм
та інститутів.
Зауважимо, що формування глобального простору
здійснювалося на основі політики спрямованого розвитку, що базувалася на
визнанні універсальності західного суспільства та його інституційних, економічних
і духовних цінностей, перетворенні їх на своєрідний еталон для всіх народів,
які виявляли бажання прискорити власну еволюцію. Результати останньої очевидні:
це не лише економічні суперечності, а й глибокий
світоглядний вакуум в умовах зростання негативного впливу маскультури.
Свого часу йшлося про інтернаціоналізацію світової системи як об’єктивний
процес, що утверджувався й розвивався на основі поглиблення принципу духовного
самовизначення й самовираження окремих національних держав і локальних
цивілізацій. Однак глобальні трансформації спричинили зворотний результат – загальна ідентифікація, яка може
реалізувати себе лише через зростаючу адаптацію принципів і механізмів
лідируючої системи – вестернізації, яка не обмежується лише економічними
стереотипами, а стосується насамперед відповідної перебудови сфери духовного
життя, способу мислення й життєдіяльності людей.
У такій ситуації ситуації більшість народів вимушені
відносити себе, за словами А. Тойнбі, до категорії «внутрішнього пролетаріату».
Цим поняттям учений позначав тих, хто відчуває, що він духовно не належить до
системи, до якої входить фізично. Українська молодь, наприклад, залюбки стала
відмічати свята, що прийшли до нас з американського континенту (Хеловін, День
Святого Валентина та ін.), у той час як американці не переймаються такими
справами. Відомий російський сатирик М. Задорнов висміював ситуації, коли наші
люди, особливо молодь, замість рідної мови використовують слова й вирази, які
прийшли до нас з американських фільмів (наприклад, замість слів «так» кажуть «yes», «привіт» – «hello» і т.д.). А яким святом для сотень тисяч громадян
України були ресторани швидкої їжі «Макдональдзи» чи поява на всіх вулицях міст
пунктів продажу «хотдогів» тощо! До речі, для американців українська кухня скоріше екзотика, ніж повсякденність. Мода на американський стиль життя,
оформлення будинків, автомобілі, дозвілля, навіть ритуал одруження та інше
швидко заполонили наше життя, помітно розмиваючи й порушуючи традиційну українську
культуру.
Таким чином, з поширенням глобальних трансформацій
кількість кризових тенденцій і глибинних суперечок збільшується. Особливо
виокремлюється так звана криза ідентичності, тобто проблема, пов’язана
безпосередньо з людиною. Глобалізація для ідентичності є великим випробуванням,
тому, що основним засобом збереження останньої є діалог і спадковість культур.
Ядром ідентичності виступає традиційна культура, те, що в процесі глобалізації
помітно розмивається, порушується і з рештою зникає. Тому необхідно вирішувати
внутрішні проблеми на принципах національно-державного розвитку суспільства
(духовних, соціальних, моральних), які стимулювали б сам процес його оздоровлення
через самоусвідомлення, внутрішню самоідентифікацію з визначенням смислових
орієнтирів шляхом інтеграції людей у свідому громадянську спільність.
Отже, глобальні трансформації породили 2
взаємопов’язані і в той же час ворожі одна одній тенденції в політичному житті:
(а) сепаратистський рух, що протестує проти світової інтеграції, одним із
проявів якого є ісламський джихад, що здійснює кривавий пошук ідентичності; і
(б) прагнення до всеохоплюючої інтеграції, уніфікації виробництва і споживання,
культури й розваг, навіть зовнішнього вигляду і психології людей [9, с. 78],
вестернізції й американізації сучасного світу, за словами Б. Барбера, це
прагнення перетворити все на «мак-світ» (у якому панують «макдональдзи»,
«макінтоші» та інші «маки»). Обидві тенденції є антидемократичними. Джихад
здійснює кривавий пошук ідентичності, «мак-світ» розриває безкровну економіку
прибутку, мимоволі долучаючись до якої, кожен
стає споживачем та позбувається почуття громадянськості, яке є іманентним для
будь-якої демократичної держави [18, с. 224].
У своєму підґрунті політика «здоганяльної»
модернізації реалізується й на пострадянському просторі. Україна не залишається
осторонь проблем, пов’язаних з перебудовою існуючого світового порядку, яка вже
розпочалася. Це орієнтація на розвиток відносин з Росією – найближчим
північно-східним і найдавнішим сусідом України, на інтеграцію до Європейського
Союзу й НАТО, тобто балансування між Західною Європою і Росією, використання
переваг співробітництва на євразійському й західному просторах.
У політичній галузі чимало прикладів, коли державна
влада України, нібито проводячи ринкові й демократичні реформи, насправді
задовольняє приватні інтереси на шкоду своїй свободі й демократичному розвитку,
потурає олігархізації не лише економіки, а й політики. Так, 2001-2002 роки в
політичній історії держави позначені складною політичною грою: у цей період
глава уряду, як і склад уряду, змінювалися тричі, що зумовлювало заміну програм,
модифікацію стосунків із представниками інших гілок влади, зміну настроїв у
суспільстві. Упродовж цього періоду вітчизняна громадськість отримала змогу
оцінити результати й перспективи 3-х урядів і 3-х їх керівників, які відтак
стали відомими постатями в українському політикумі. Описана ситуація
повторилася й у 2004-2006 роках. Під впливом глобалізаційних перетворень в
умовах плюралізму й демократії посилився процес суспільно-політичних
трансформацій, протистояння думок, ідей і настанов. Сьогодні не без підтримки
американського капіталу будується політика й підтримуються демократичні перетворення
в України та деяких інших пострадянських республіках. Таке враження, що прості
американці не мають інших проблем крім того, щоб сплачувати податки для
«підтримки демократії в країнах світу», у тому числі й колишнім республікам
СРСР, серед яких певне місце належить Україні. Чи залишиться нам право за таких
умов, коли гроші треба відпрацьовувати, самостійно будувати своє життя,
демократію чи ми будемо споруджувати демократичну країну за сценарієм США?
Наведені факти (й не лише вони) свідчать про дуалістичний (з перевагою деструктивного)
вплив глобальних трансформацій на соціально-політичний розвиток сучасного
українського суспільства й накреслюють напрямки їх подолання з урахуванням
історичного розвитку й досвіду України, її просторового розташування, розмірів
території, чисельності населення, природних ресурсів у поєднанні з потенційними
можливостями в науковій, економічній та інших сферах суспільного життя,
принципів мислення і прагнень народу.
Список літератури: 1. Афонін Е.А.,
Бандурка О.М., Мартинов А.Ю. Концептуальні підходи у галузі соціальної
глобалістики // Велика розтока (глобальні проблеми сучасності:
соціально-історичний аналіз): Монографія. – К.: Вид-во ПАРАПАН, 2002. – 352 с. 2.
Бевзенко Л.Д. Глобалізаційні ризики та надії в уявленнях українців //
Українське суспільство: Соціологічний моніторинг. – К.: ІС НАНУ, 2003. – С.
215-227. 3. Бжезинський З. Демократія перед лицем глобалізації: Виступ на
колоквіумі Кастельгандольфо влітку 1998 р. // Ї: Незалежний культуролог:
Часопис. – 2000. – № 19. – С. 42-47. 4. Володин А.Г., Широков Г.К. Глобализация:
Истоки, тенденции, перспективы // Полис. – 1999. – № 5. – С. 83-94. 5. Воронов
І.О. Глобалізація і політика: Реалії і перспективи соціальних
трансформацій: Монографія. – К.:
Генеза, 2004. – 288 с. 6. Гальчинський А.С. Глобальна криза чи
криза глобалізації // Віче. – 2002. – № 1 (118). – С. 44-50. 7. Доклад о развитии человека за 2001
год. – Нью-Йорк: Оксфорд юниверсити пресс, 2001. – 264 с. 8. Макуха С.М.
Економічна глобалізація як етап розвитку основного протиріччя світового господарства
// Соціально-політичні протиріччя та проблеми соціального партнерства: Зб. наук.
тез: За матер. ХVІ Харків. політолог. чит. – Х.: Нац. юрид. акад. України,
2005. – С. 72-75. 9. Основи
демократії: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / За заг. ред. А. Колодія; Мін-во освіти і науки
України, Ін-т вищ. освіти АПН України, Укр.-канад. проект «Демократична освіта»,
Ін-т вищ. освіти. – К.: Вид-во «Ай Бі», 2002. – 648 с. 10. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. для студ.
вищ. навч. закл. / За ред. Ю.С.
Шемшученко (керівн. проекту). – К.: Ґенеза, 1997. – 400 с. 11. Політологія: Академічний курс для
студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / М.І.
Панов (керівн. авт. кол.). – К.: Вид. дім «Ін Юре», 2006. – 520 с. 12. Резнік
О.С. Теорії націй-держав: глобальні зміни та сучасні виклики // Стратегія
розвитку України (економіка, соціологія, право). – Вип. 1. – К.: Вид-во НАУ,
2003. – С. 558-569. 13. Сорокин П. А. Человек. Цивилизация. Общество. – М.: Политиздат, 1992. – 543 с.
14. Сохань Л.В. У пошуках соціально-історичного сенсу глобалізації //
Віче. – 2003. – №4. – С. 76, 77. 15. Фукуяма Ф. Глобалізація безконечна // Ї:
Незалежний культуролог: Часопис. – 2000. – № 19. – С. 36-41. 16. Хантингтон
С. Столкновение цивилизаций // Филос. и социолог. мысль. – 1996. – № 1-2. –
С. 9-29. 17. Чешков М.О. Глобалізація: Сутність, сучасна фаза, перспективи // Ї:
Незалежний культуролог: Часопис. – 2001. – № 19: Глобалізація, Європейський
Союз та Україна. – С. – 178-195. 18. Barber B. Jihad Vs. Mc World. –
Надійшла до
редакції 14.11.2006 р.
Збірник наукових праць
ПРОБЛЕМИ ЗАКОННОСТІ
Випуск 90
Відповідальний за
випуск проф. М.І. Панов
Редактор Г.М.
Соловйова
Коректор Н.Г.
Залюбовська
Комп’ютерна
верстка Г.С. Полякової
В сборнике печатаются научные статьи, посвященные актуальным проблемам
правоведения: теории и истории государства и права, конституционного и
государственного строительства, гражданского, трудового, финансового, хозяйственного,
административного, таможенного, экологического, уголовного права, уголовного и
гражданского процессов, криминалистики, вопросам борьбы с преступностью.
Рассчитан на ученых, преподавателей, аспирантов, студентов и практических
работников, интересующихся правовой тематикой.
Статьи в сборнике печатаются на языке авторов.
План 2007.
Підп. до друку 13.04.2007.
Формат 84х108 1/16. Папір офсетний.
Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 13,46. Облік.-вид. арк. 13,19. Вид. .
Тираж 300 прим. Зам. №
Ціна договірна.
_________________________________________________________________
Редакція Республіканського міжвідомчого
наукового збірника "Проблеми
законності"
61024, Харків, вул. Пушкінська, 77
___________________________
Друкарня
ФОП Костинський А.В.
м. Харків, вул. Лермонтовська, 27