Проблеми законності

Вип. 95

2008

Проблеми законності. Вип. 95: Респ. міжвід. наук. зб. /Відп. ред. Тацій В.Я., Ред. кол. Гетьман А.П., Грошевий Ю.М., Сташис В.В., Битяк Ю.П., Комаров В.В..- Х.: Нац. юрид. акад. України, 2008.- 224 с.

З М І С Т

ПРОБЛЕМИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА
Веніславський Ф.В.	Забезпечення стабільності конституційного ладу в процесі побудови в Україні соціальної держави…………………………………..
Евсеев А.П.	К вопросу о юридической силе Регламента Верховной Рады Украины…………………..
Полховська І.К.	Значення конституційного принципу рівності особи для реалізації її прав і свобод…
Григоренко Є.І.	Конституційне право громадян України на рівний доступ до військової служби……….
ПИТАНЯ ЦИВІЛЬНОГО Й ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА
Тобота Ю.А.	Категорія «добросовісність» у цивільному праві України………………………………...
Лехкар О.В.	Зміст договору приєднання…………………
Дуденко Т.В.	Культурні цінності в цивільному обороті України……………………………………….
ПИТАНЯ ТРУДОВОГО ПРАВА
Ярошенко О.М.	До питання процесуальних норм у трудовому праві України………………………….
Прилипко С.М.	До питання визначення функцій права соціального забезпечення……………………..
ПИТАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ТА ФІНАНСОВОГО ПРАВА
Руденко А.В.	Принцип офіційності в адміністративному судочинстві…………………………………..
Дуравкін П.М.	Правове регулювання забезпечення виконання податкового обов’язку……………….
Шульга Т.М.	Бюджетні доходи від природокористування та їх класифікація…………………………....
СУДОВА ВЛАДА
Колісник О.В.	Інститут відводу суду як гарантія відправлення належного судочинства……………...
Гультай М.М.	Направлення апеляційним судом справ на новий судовий розгляд після скасування рішень суду першої інстанції (за метріалами практики апеляційного суду Харківської області)…………………………………...
ПИТАННЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
Нуруллаєв І.С.	Україна в міжнародно-правовому співробітництві по боротьбі з корупцією...................
ПИТАННЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА
Максимов С.И.	Современные концепции естественного права: опыт ХХ столетия…………………...
Осипова Н.П.	Специфіка реалізації правосвідомості в процесі правового регулювання……………
Павленко Ж.О.	Гармонізація законодавства крізь призму інформаційної моделі правової доктрини…
СТАТТІ ЗА МАТЕРІАЛАМИ РЕСПУБЛІКАНСЬКОЇ НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ «ЕКОЛОГІЧНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ: СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ»
Гетьман А.П.	Шляхи становлення й розвиток науки земельного права………………………………
Анісімова Г.В.	Актуальні проблеми кодифікації екологічного законодавства України………………...
Шульга М.В.	Концептуальні засади регламентації сучасних земельних відносин…………………….
Черкашина М.К.	Правові засади сервітутів при використанні природних ресурсів………………………….
Байсаров І.Л.	Конституційні засади юридичної відповідальності за земельні правопорушення……
Глібко Н.Є.	Правові засади екологізації використання земель сільськогосподарського призначення……………………………………………...
Гордеев В.И.	О землях водного фонда…………………….
Донець О.В.	Проблеми реформування законодавства України щодо охорони земель історико-культурного призначення…………………...
Конишева О.В.	Обмеження й заборона – способи правового регулювання відносин щодо використання земель з метою їх охорони…………..
Костецька О.Я.	Правове забезпечення співвідношення публічних і приватних інтересів у сфері охорони земель…………………………………..
Кулинич П.Ф.	Агроландшафт як об’єкт правової охорони.
Кулик Н.І.	Публічно-правові засади охорони земель…
Лейба Л.В.	Правове забезпечення вирішення земельних спорів, пов’язаних з орендою землі…...
Лісова Т.В.	Сучасні проблеми правового регулювання земельних відносин в Україні………………
Мозалёва М.В.	Правовые основы мониторинга почв………
Мудрова О.О.	Деякі питання практики припинення прав іноземних громадян на землі сільськогосподарського призначення…………………...
Пархоменко М.О.	Становлення й розвиток законодавства щодо правового режиму земель промисловості………………………………………………
Ришкова Л.В.	Правові аспекти охорони особливо цінних земель………………………………………...
Сидоренко В.В.	Практика визначення розміру шкоди, заподіяної використанням документально не оформленої земельної ділянки……………..
Сидорова С.В.	До питання про правове забезпечення підвищення родючості земель…………………
Бредіхіна В.Л.	Щодо юридичних критеріїв безпеки навколишнього природного середовища………...
Шарапова С.В.	Екологічний моніторинг у правовідносинах використання природних ресурсів…………
Соколова А.К.	Проблемні питання становлення флористичного права…………………………………..
Григор’єва Т.В.	Суб’єкти права комунальної власності на водні живі ресурси…………………………..
Шеховцов В.В.	Проблеми права приватної власності на об’єкти тваринного світу……………………
Товкун М.О.	Особливості правового режиму біосферних заповідників як складника екологічної мережі…………………………………………...
Власюк С.М.	Правове забезпечення запобігання шкідливим діям вод………………………………….
Сердюк О.В.	Некоторые вопросы возникновения права пользования подземными водами………….
Бургарт Т.Г.	Екософські підстави реформування законодавства……………………………………..
РЕЦЕНЗУЄМО НОВІ ВИДАННЯ
Рецензія на монографію Г.О. Пономаренко «Управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави: адміністративно-правові засади»……………………………………………………….

ПРОБЛЕМИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

УДК 342.5 (477) Ф.В. Веніславський, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАБІЛЬНОСТІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ В ПРОЦЕСІ ПОБУДОВИ В УКРАЇНІ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ

Конституція України 1996 р. вперше в історії вітчизняного конституціоналізму закріпила соціальний характер нашої держави, проголосила людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. У своїй сукупності ці конституційні положення докорінно змінили акценти у правовому регулюванні системи взаємовідносин “людина – суспільство – держава”, поставивши людину, її права, свободи й гарантії їх реалізації на перше місце, адже саме вони визначають зміст і спрямованість діяльності держави. А оскільки зазначені норми Основного Закону країни є невід’ємною складовою частиною основоположних конституційних принципів, які у своїй сукупності становлять засади конституційного ладу України, побудова соціальної держави безпосередньо пов’язана із забезпеченням стабільності й непорушності конституційного устрою держави й суспільства.

У правовій науковій літературі обґрунтовано зазначається, що однією з головних тенденцій процесу розвитку державності в сучасному світі є поступове сприйняття людством напрацьованих прогресивною політико-правовою думкою надбань, особливо таких загальнолюдських цінностей, як демократія, права та свободи людини, гуманний і справедливий правопорядок. Наслідком цього процесу стало формування й конституційне закріплення концепції демократичної, соціальної, правової держави як синтезованого відбиття її загальнолюдського призначення [14, с. 55]. Іншими словами, побудова демократичної і правової держави неможлива без такого її соціального складника, в якому, власне, й виявляється гуманістична спрямованість її державно-владної діяльності. Як слушно відмічає С.С. Алексєєв, “об’єктивні передумови ідеї соціальної держави ті ж, що й засади “другого покоління” прав людини, а саме: гігантський науково-технічний прогрес, перехід суспільства від традиційних до ліберальних цивілізацій, що вимагають гуманістичного змісту останніх, забезпечення гідного рівня життя людей, розробка форм соціальної, (у тому числі й державної) діяльності, спрямованої на служіння суспільству” [1, с. 683].

Закріплення на рівні Основного Закону України достатньо широкого переліку прав та свобод людини і громадянина зумовлює необхідність теоретичного переосмислення підходів до визначення держави як специфічної форми організації публічної влади, її головних функцій як основних напрямків державної діяльності, права як універсального регулятора суспільних відносин. На відміну від існуючих уявлень про державу, владу, право, особливістю сучасних державно-правових досліджень є приділення все більшої уваги проблемам удосконалення форм і методів реалізації соціальної функції держави, гарантування й забезпечення прав людини й одночасно розробці засобів забезпечення стабільності конституційного ладу.

Конституційні засади становлення в Україні соціальної держави досліджувалися у працях таких науковців, як: В.О. Іваненко, В.С. Іваненко [8], Р.І. Кондратьєв [12], В.В. Корнієнко [15], П.Д. Пилипенко [18], П.М. Рабінович [21], А.О. Сіленко [23], Б.І. Сташків [24], М.В. Тесленко [25], Ю.М. Тодика [26, 27], І.В. Яковюк [31] та ін. Проблеми конституційного ладу розглядалися в роботах Н.О. Бобрової [4], Н.О. Богданової [5], В.Т. Кабишева [9], О.Е. Кутафіна [6], В.Ф. Погорілка [19], О.Г. Рум’янцева [22], Ю.М. Тодики [26, 27] та деяких інших учених-конституціоналістів.

Однак, незважаючи на значну кількість наукових розробок із цих питань, проблемним вивченням впливу побудови підвалин соціальної держави на забезпечення стабільності конституційного ладу України практично ніхто ще не займався, внаслідок чого ця проблема все ще залишається достатньо актуальною. Більше того, хоча категорія “соціальна держава”, як фундаментальний принцип конституційного ладу, вживається в конституціях понад 10-ти країн континентальної Європи, серед науковців і досі існують розбіжності в питаннях визначення її змісту, притаманних їй принципів і виконуваних функцій, співвідношення з такими традиційними засадами державності, як правова і демократична держава [14, с. 56], тобто з іншими структурними елементами конституційного ладу як надзвичайно важливого політико-правового поняття сучасного конституціоналізму.

З огляду на актуальність і суттєву практичну значущість цієї проблематики на даному етапі розвитку Української держави вважаємо за доцільне дослідити вплив ідеї становлення в Україні правової, соціальної держави на забезпечення стабільності конституційного ладу. При цьому стабільність конституційного ладу означає як незмінність і непорушність конституційно-правового закріплення основоположних принципів організації й функціонування держави й суспільства, так і сталість реальних суспільних відносин, що визначають державу як конституційну, демократичну і правову.

Аналіз правової літератури свідчить, що більшість правників-конституціоналістів вважає соціальну державу невід’ємним складником конституційного ладу, тобто ознакою, притаманною конституційній державі. Так, М.В. Баглай застосовує поняття “соціальна держава” для конституційної характеристики сучасної держави [2, с.118-120], Є.М. Ковешніков вважає соціальну державу кінцевою метою розвитку сучасної держави [11, с.30, 31], Ю.М. Тодика розглядає її і як тип державності [27, с. 205], і як принцип конституційного ладу [27, с. 15, 42], Д.Б. Катков і Є.В. Корчиго називають соціальну державу одним з принципів конституційного ладу [10, с. 47], В.В. Лазарєв застосовує це поняття для визначення держави як одного з інститутів конституційного права [13, с. 161-164]. Зазначені точки зору підтверджують тезу про наявність стійкого системного взаємозв’язку між соціальною природою держави й існуючим у ній конституційним ладом.

Важливо зауважити, що ідея соціальної держави стає надзвичайно витребуваною в період загострення різноманітних соціальних протиріч між різними верствами населення. Це мало місце й наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть, коли в декількох країнах масові рухи протесту робітничого класу за покращення свого соціального становища призвели до революційних переворотів, зміни суспільного ладу, а практично в усіх державах західної цивілізації – до суттєвих конституційних змін, внаслідок чого приймалися нові демократичні конституції. Це спостерігалося і в умовах переходу постсоціалістичних держав до нової соціально-економічної формації. Подібне відбувається й сьогодні, коли в тій чи іншій державі світу виникає економічна криза, наслідком якої значно підвищується увага до соціальної функції держави. Як пише у зв’язку з цим Г. Шварц, “коли громадяни країни голодують, не можуть знайти роботи, хворіють і ніхто не приходить їм на допомогу, обмежуватися захистом лише громадянських і політичних прав явно недостатньо” [30, с. 24]. А тому, як зазначає О.А. Лукашова, соціальна держава є новою стадією розвитку держави правової, вона прагне подолати різку поляризацію різноманітних прошарків суспільства, гуманізувати соціальні умови життя [17, с. 208]. Інакше кажучи, проголошення держави соціальною, закріплення відповідних соціальних гарантій для широких верств населення досить часто виступає ефективним засобом усунення соціальної напруги в суспільстві і як наслідок – забезпечує стабільність конституційного ладу.

З наявністю прямого взаємозв’язку між соціальним характером держави і стабільністю конституційного ладу погоджуються й В.О. Іваненко й В.С. Іваненко, які обґрунтовано зазначають, що в соціальній державі “... економіка, політика, ідеологія, законодавство, правозастосовча практика та інші сфери суспільного життя ґрунтуються на моральних загальнолюдських принципах соціальної справедливості, рівності й громадської солідарності і спрямовуються на створення умов, необхідних для гідного життя й вільного розвитку кожної людини” [8, с. 58]. При цьому практика правозастосування повинна системно забезпечувати соціальні права, запроваджувати в державі певний соціальний порядок.

Найважливішим чинником соціального порядку, звичайно, є право. Воно покликане забезпечити загальну соціальну стабільність і безпеку за посередництвом регулюючої сили законів, захистити кожного громадянина, й суспільство в цілому від різноманітних проявів агресії, насильства, наслідків деструктивних конфліктів, гарантувати впорядкованість, передбачуваність соціальних відносин. Норми права впливають на всі найважливіші сторони життя людей, на діяльність організацій, установ, органів держави. Тому в інституційному плані право виступає своєрідним каркасом, який скріплює й інтегрує суспільство [16, с. 26]. Оскільки ж засади конституційного ладу – це базові конституційно-правові ідеї, які зумовлюють сутність і спрямованість правового регламентування практично в усіх сферах суспільного життя, їх усталеність є необхідною передумовою стабільного й результативного розвитку і держави, і суспільства.

Разом із тим, розглядаючи вплив процесу становлення соціальної держави на забезпечення конституційної стабільності, М.В. Баглай і Б.Н. Габрічидзе зазначають, що цілі соціальної держави досягаються аж ніяк не лише методами соціальної політики. У цьому разі у зв’язку зі зміною уряду багато аспектів цієї політики зникли б або зазнали серйозних змін, що дійсно має місце. Але головне полягає не в соціальній політиці, а в створенні незворотної законодавчої й адміністративної структури соціальної діяльності держави, в результаті чого соціальна держава залишається такою за всіх урядів [3, с. 118, 119]. Іншими словами, саме ефективні механізми забезпечення сталості конституційного ладу в цілому й незмінності та непорушності тих положень Конституції України, якими закріплено його засади, зокрема, виступають своєрідною гарантією досягнення найвищої результативності державно-владної діяльності в усіх сферах суспільного буття.

Особливу увагу слід звернути на те, що забезпечення соціального добробуту не завжди призводить до збереження демократичних засад організації й функціонування держави та її владних інституцій. Досліджуючи проблему співвідношення різних груп прав людини і громадянина, російські політологи приходять до висновку, що дуже багато людей (якщо не переважна більшість) не роздумуючи змінять свободу (особливо політичну) на матеріальний добробут, безпеку й порядок [20, с. 234]. А оскільки, як досить часто вважає широкий загал, соціальна держава несе повну відповідальність за своїх громадян, вона переважно приймає рішення за них, що не сприяє громадянській свободі. Слід визнати, зауважує М.В. Давидова, що матеріальні блага, надані державою, суспільство цінує набагато більше, ніж демократичні права [7, с. 33]. Нужденні, голодні люди не підуть голосувати, бо безробітні, приречені на жалюгідне існування, вони стають байдужими до політики, до демократичних прав і свобод, якими їх наділяє конституція. Інакше кажучи, коли особа не має можливості забезпечити елементарні умови свого існування, коли якість її харчування не дозволяє відтворити фізичні сили, коли вона не має будь-якого житла й одягу, тоді всі інші права просто втрачають своє ціннісне значення. Як наслідок – потерпає не лише конкретна людина, а й усе громадянське суспільство, яке втрачає свідомого, активного свого члена, а всі важливі проблеми будуть вирішуватися без його участі.

Висвітлюючи зміст терміна «свобода», Ф.А. Хайєк проводить чітке розмежування між принципом свободи і принципом соціальної справедливості. На його думку, “гонитва за соціальною справедливістю змушує державу ставитися до громадянина як до об’єкта адміністрування” [28, с. 193], а вибираючи між мінімальним рівнем благ і свободою, останню завжди приносять у жертву [28, с. 88]. Відповідно, вчений робить висновок, що спроба реалізувати ідеал соціально справедливої держави завжди матиме своїм наслідком створення деспотичного режиму: як виявляється, владі, якій доручено досягти певних результатів, загального добробуту для окремих людей, надаються, по суті, деспотичні повноваження, аби примушувати людей робити те, що вбачається потрібним для досягнення таких результатів [29, с.120]. Із таким висновком навряд чи можна погодитися, адже, як уже зазначалося, саме створення ефективних механізмів забезпечення стабільності конституційного ладу покликане унеможливити відхід держави та її органів від тих загальновизнаних демократичних принципів її організації й функціонування, які і становлять собою його засади.

Складність питання про зв’язок соціального характеру держави із забезпеченням стабільності конституційного ладу полягає ще й у тому, що соціальна функція держави суттєво залежить від її економічних можливостей, що, у свою чергу, знаходиться у прямій залежності від її політики. Йдеться про те, що усунення несправедливості, породжуваної ринком, досягнення соціальної рівності, запровадження соціальних програм можливі лише за умови втручання держави в ринкові відносини в ім’я соціальної справедливості [7, с. 33]. У зв’язку із цим треба, вважаємо, погодитися з М.В. Тесленком, який, досліджуючи роль права в досягненні соціальної справедливості, зазначає, що соціальна держава, не втручаючись у всі сфери життєдіяльності суспільства, повинна стати сильним, стабільним і надійним інструментом реалізації Конституції, загальних її підвалин, закладених у ній принципів [25, с. 40]. Таким чином, соціальний характер держави і стабільність конституційного ладу – дуже тісно взаємопов’язані явища. З одного боку, така усталеність передбачає незмінюваність за будь-яких умов у бік послаблення соціального складника державно-владної діяльності, а з другого – соціальна справедливість, як визначальний елемент соціальної держави, передбачає стабільність фундаменту її конституційного устрою.

Викладене дозволяє зробити обґрунтований, з нашого погляду, висновок що соціальна держава покликана шляхом регулювання соціально-економічних відносин у суспільстві створити всі умови для його соціальної стабільності й розвитку, забезпечити відносний баланс інтересів між різними прошарками суспільства, а в кінцевому підсумку – й необхідні умови для гідного життя всіх своїх громадян. Держава, як похідне від волі суспільства політичне формування, має соціальні обов’язки перед суспільством та кожним його членом і, звичайно, повинна відповідати перед ними за свої дії [8, с. 54]. І хоча ст. 1 Конституції України, в якій закріплено, що Україна є соціальною державою, на сьогодні все ще залишається здебільшого метою, нормою-ціллю, програмою розбудови українського суспільства, однак, будучи одним з принципів засад конституційного ладу, вона зумовлює спрямування правової регламентації більшості галузей національної системи права, сприяє їх стабільному й результативному функціонуванню.

Список літератури: 1. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – 712 c. 2. Баглай М.В. Конституционное право Российской Федерации. – М.: НОРМА, 2002. – 684 c. 3. Баглай М.В., Габричидзе Б.Н. Конституционное право Российской Федерации: Учебник для вузов. – М.: ИНФРА∙М, 1996. – 512 с. 4. Боброва Н.А. Конституционный строй и конституционализм в России: Монография. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2003. – 264 с. 5. Богданова Н.А. Понятия науки конституционного права: опыт аналитического и синтетического подходов к построению их системы // Вестн. МГУ: Серия 11: Право. – 1999. – №5. – С. 3-22. 6. Государственное право Российской Федерации: Учебник для вузов / Под ред. О.Е. Кутафина. – М.: Юрид. лит., 1996. – 468 с. 7. Давидова М.В. Соціально-економічні права як критерій аналізу і класифікації сучасних демократичних держав // Право України. – 2001. – №8. – С. 32-35. 8. Иваненко В.А., Иваненко В.С. Социальные права человека и социальные обязанности государства. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2003. – 404 с. 9. Кабышев В.Т. Становление конституционного строя России. – Саратов: Абрис, 1993. – 186 с. 10. Катков Д.Б., Корчиго Е.В. Конституционное право: Учеб. пособ. – М.: Юриспруденция, 1999. – 288 с. 11. Ковешников Е.М. Конституционное право Российской Федерации: Курс лекций. – М.: Изд. группа Норма – Инфра-М, 1998. – 207 с. 12. Кондратьєв Р. Соціальна держава в теоретико-правових і філософських дослідженнях // Право України. – 2005. – №2. – С. 81-84. 13. Конституционное право: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – М.: Юристъ, 1999. – 364 с. 14. Конституційно-правові засади становлення української державності / За ред. В.Я. Тація, Ю.М. Тодики. – Х.: Право, 2003. – 328 с. 15. Корнієнко В. Реалізація ідеалу соціально-правової держави в українському суспільстві // Право України. –2001. – №2. – С. 47-52. 16. Крисюк Ю. Соціальний і правовий порядок як реалізація ідеї права // Право України. – 2004. – №8. – С. 26. 17. Лукашева Е.А. Права человека: Учебник для вузов. – М.: НОРМА-ИНФРА, 1999. – 573 с. 18. Пилипенко П. Право соціального забезпечення у системі соціального права // Право України. – 2004. – № 10. – С. 97-100. 19. Погорілко В.Ф. Основи конституційного ладу України. – К.: Ін Юре, 1997. – 40 с. 20. Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию: Учебник. – М.: Аспект Пресс, 1999. – 477 c. 21. Рабінович П.М. Соціальна держава // Мала енцикл. етнодержавознавства / Відп. ред. Ю.Г. Римаренко, НАНУ, ІДП. – К.: Генеза, 1996. – С. 374-375. 22. Румянцев О.Г. Основы конституционного строя России (понятие, содержание, вопросы становления). – М.: Юристъ, 1994. – 285 с. 23. Сіленко А.О. Соціальна держава: еволюція ідеї, сутність та перспективи становлення в сучасній Україні: Автореф. дис. ... д-ра політолог. наук. – К., 2000. – 38 с. 24. Сташків Б. Функції права соціального забезпечення // Право України. – 2001. – №7. – С.66-69. 25. Тесленко М. Право як інструмент соціальної справедливості // Право України. – 2004. – №7. – С. 40-43. 26. Тодика Ю.М. Конституция Украины: проблемы теории и практики. – Х.: Факт, 2000. – 608 с. 27. Тодика Ю.М. Основы конституционного строя Украины. Учеб. пособ. – Х.: Факт, 1999. – 320 с. 28. Хайєк Ф.А. Право, законодавство та свобода. Нове викладання широких принципів справедливості та політичної економії: В 3-х т. – Т.1: Правила та порядок. – К.: Сфера, 1999. – 196 с. 29. Хайєк Ф.А. Право, законодавство та свобода. Нове викладання широких принципів справедливості та політичної економії: В 3-х т. – Т.2: Міраж соціальної справедливості. – К.: Сфера, 1999. – 200 с. 30. Шварц Г. Экономические и социальные права // Рос. бюл. по правам человека. – 1995. – Вып. 6. – С. 23-26. 31. Яковюк І.В. Соціальна держава: питання теорії і шляхи її становлення: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Харків, 2000. – 19 с.

Надійшла до редакції 17.12.2007 р.

УДК 342.533(477) А.П. Евсеев, аспірант

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

К ВОПРОСУ О ЮРИДИЧЕСКОЙ СИЛЕ РЕГЛАМЕНТА ВЕРХОВНОЙ РАДЫ УКРАИНЫ

16 марта 2006 г. был принят новый Регламент Верховной Рады Украины (далее – Регламент) [8]. Он охватывает более широкий круг вопросов, значительно богаче по содержанию и юридическим свойствам, чем Регламент, введенный в действие постановлением Верховной Рады от 27 июля 1994 г. Вместе с тем некоторые положения нового Регламента, в первую очередь его правовая форма, вызывают серьезные нарекания со стороны как правоприменителей, так и научной общественности. Возникает вопрос: насколько эти нормы соответствуют Конституции Украины и в целом требованию рационализации законотворческого труда.

Отметим, что вопросы юридической силы парламентских регламентов давно находятся в центре внимания юридической науки. Их поднимали В.П. Колесник, С.А. Авакьян, И.М. Степанов, А.И. Ющик, Д.А. Ковачев, О.Е. Кутафин, В.С. Журавский и другие ученые-юристы [См.: 1; 3-7; 11]. Вместе с тем указанная проблема явно недостаточно изучена применительно к современным политико-правовым реалиям, новому Регламенту. Необходимы исследования, направленные на повышение его роли в парламентской практике, выяснение его соотношения с иными правовыми актами. Этим вопросам и посвящена данная научная статья.

Очевидно, что политико-юридической основой Регламента является Конституция Украины, новая редакция которой несколько иначе, чем предыдущая, определяет нормативные начала работы украинского парламента. Ранее в ч. 5 ст. 82 Основного Закона было четко закреплено, что порядок работы Верховной Рады Украины устанавливается Конституцией Украины и законом о Регламенте. Аналогичного мнения придерживался и Конституционный Суд, который в п. 1 резолютивной части своего Решения от 7 июля 1998 г. указал, что «порядок проведения голосования на пленарном заседании Верховной Рады Украины, в том числе случаи и основания переголосования, подлежат урегулированию в законе о регламенте Верховной Рады Украины» [9, с. 772].

Закон Украины «О внесении изменений в Конституцию Украины» от 8 декабря 2004 г. внес ряд поправок в указанное законоположение. Из ст. 82 была изъята ч. 5, ст. 83 дополнена положением о том, что порядок работы Верховной Рады Украины устанавливается Конституцией Украины и Регламентом (без указания его места в иерархии правовых актов), а п. 15 ч. 1 ст. 85 непосредственно отнес к полномочиям украинского парламента принятие Регламента Верховной Рады (опять-таки без указания его юридической силы).

Указанные конституционные новеллы дали возможность народным депутатам принять 16 марта 2006 г. новый Регламент как постановление Верховной Рады Украины – ординарный подзаконный акт. По мнению В.П. Колесника, это было связано с нежеланием украинских парламентариев вовлекать в процедуру принятия данного акта Президента Украины, поскольку принятие Регламента как Закона Украины означало бы неминуемое предоставление документа ему на подпись [6]. Вместе с тем в п. 21 ст. 92 Конституции Украины сохранилось положение о том, что исключительно законами Украины определяются организация и порядок деятельности Верховной Рады Украины, статус народных депутатов.

Заметим, что по своей юридической природе Регламент является актом, призванным регулировать специфическую область общественных отношений, связанную с деятельностью парламента и его органов, а именно определять организацию и порядок этой деятельности. «Под порядком деятельности, – читаем у П.П. Гуреева и Л.В. Лазарева, – следует понимать последовательность и согласованность действий парламента и его органов, депутатов, процедуру реализации ими своих конституционных полномочий в целях обеспечения непрерывного и эффективного осуществления высшего государственного руководства страной» [3, с. 5]. Главное в содержании Регламента – развитие конституционных положений о порядке законодательной, организационной и контрольной деятельности парламента. Посредством принятия регламентов процедура работы законодательного органа облекается в процессуальную форму. «Наличие регламентов, –отмечает О.Е. Кутафин, – является одним из средств упорядочения и стабилизации демократического порядка деятельности парламентов, обеспечивающих активное участие депутатов в осуществлении функций законодательствования и контроля» [7, с. 109].

«Регламент Верховной Рады Украины устанавливает порядок подготовки и проведения сессий Верховной Рады, ее заседаний, формирование государственных органов, определяет законодательную процедуру, процедуру рассмотрения других вопросов, отнесенных к ее полномочиям, и порядок осуществления контрольных функций Верховной Рады» (ч. 2 ст. 1 Регламента). Регламент является единым (а в условиях отсутствия в Украине ряда законов – единственным) юридическим актом, в котором объединены и обобщены основные нормы и правила, устанавливающие и систематизирующие на базе конституции правовой статус парламента, порядок его организации и формы деятельности. Поэтому абсолютно объяснимо и справедливо желание законодателя, чтобы такой правовой документ, регулирующий важнейшие отношения в парламентской сфере, имел силу закона. Именно этим руководствовались в 1996 г. разработчики Основного Закона, закрепившие в статьях 82 и 92 требование, чтобы вопросы организации и порядка работы парламента в Украине регулировались исключительно законами. Следовательно, принятие Верховной Радой Регламента как постановления, а не закона прямо противоречит п. 21 ст. 92 действующей Конституции, что является неприемлемым для демократического и правового государства.

Вопрос о юридической силе Регламента, его соотношении с конституцией издавна относится к дискуссионным в конституционном праве. Одни исследователи совершенно справедливо полагают, что «Регламент является не только «внутренним актом» парламента, ибо его предписания распространяются на всех субъектов, участвующих в деятельности высшего представительного органа, и обязательны для них» [3, с. 6]. «По юридической силе, – пишет С.А. Авакьян, – регламент имеет значение закона, т.е. его нельзя рассматривать как сугубо внутренний акт парламента» [1, с. 504]. Аналогичного мнения придерживается А.И. Ющик, указывающий, что принятие Регламента как закона препятствует так называемому «ситуативному регулированию», поскольку в закон как юридический акт, обладающий повышенной по сравнению с другими правовыми документами жесткостью, гораздо труднее вносить изменения субъективного, сиюминутного характера, нежели в Регламент – акт подзаконный [11, с. 306]. Другие же ученые категорически выступают против принятия Регламента как закона, поскольку это, по их мнению, нарушает принцип парламентской автономии. В частности, к ним относится Д.А. Ковачев, по мнению которого «использование закона для регламентации организации и порядка деятельности парламента есть не что иное, как легальный способ поставить внутреннюю организацию парламента и его внутренний распорядок работы в зависимость от исполнительной и судебной власти» [5, с. 139]. С ним солидарен О.Е. Кутафин, который считает, что «действующие регламенты не нуждаются в превращении в законы или какие-либо иные акты» [7, с. 113]. Показательно, что даже в эпоху средневековья регламенты тех или иных корпораций не навязывались сверху королевской властью, а вырабатывались непосредственно этими группами и основывались на принципах всеобщего согласия и самоуправления [2, с. 171].

На компромиссной позиции стоит В.С. Журавский, с точки зрения которого вначале необходимо принять закон о регламенте, как того требует Конституция Украины, а потом уже разработать дополнительные подзаконные акты, конкретизирующие вопросы парламентской процедуры и регулирующие аспекты, не затронутые в законе [4, с. 58].

Полагаем, что регулирование организации и порядка работы украинского парламента должно осуществляться исключительно на уровне закона, поскольку это прямое требование ст. 92 Конституции. Вместе с тем такое регулирование может иметь несколько уровней. Если парламент примет закон о Верховной Раде Украины (а такой законопроект был разработан в свое время Институтом законодательства [4, с. 57]), то принятие Регламента как внутреннего подзаконного акта Верховной Рады никоим образом не будет противоречить Конституции, поскольку в новом законе будут закреплены наиболее важные моменты парламентской деятельности, которые не должны быть урегулированы на подзаконном уровне, в частности: внутреннее устройство и организация Верховной Рады; статус депутатских объединений; законодательные и контрольные процедуры; вопросы международного межпарламентского сотрудничества и др. В результате Конституция и новый закон станут основными правовыми документами, регламентирующими полномочия, организацию и порядок деятельности украинского парламента.

По вопросам, которые останутся неразрешенными в законе о Верховной Раде и других законах Украины (проектах – «О законах и законодательной деятельности», «О временных специальных и временных следственных комиссиях Верховной Рады Украины», действующих Законах «О комитетах Верховной Рады Украины», «О статусе народных депутатов Украины»), Верховная Рада сможет принять Регламент, конкретизирующий, развивающий и дополняющий нормы текущего законодательства. Для этого целесообразно предусмотреть в законе о Верховной Раде положение о том, что по вопросам своей внутренней деятельности парламент принимает Регламент Верховной Рады и предлагает примерный перечень таких вопросов. Ими, по мнению О.Ф. Скакун, могут быть: порядок реализации права законодательной инициативы; процедурные и технические требования к оформлению законопроектов, вносимых в парламент; их регистрация; особенности прохождения законопроектов через комитеты и работа над ними во временных комиссиях; технико-юридические вопросы обработки текстов законопроектов; процедуры оформления принятых законов и передачи их на подпись Президенту Украины и др. [10, с. 508]. В этом случае Верховная Рада будет принимать Регламент в силу делегированного ею законом специального полномочия, Регламент, в свою очередь, будет ограничен предметом регулирования, касающимся только вопросов внутренней деятельности парламента, а требование ст. 92 Конституции будет соблюдено.

Следует сказать, что в большинстве демократических стран мира (за исключением Австрии, Швеции, Эстонии, где действуют соответствующие Законы «О Регламенте») парламентские регламенты являются подзаконными актами. Однако во всех этих странах существует разработанная и весьма обширная система законодательного опосредования парламентской деятельности. Так, во Франции действует Органический закон о парламенте, в Великобритании – законодательные акты о парламенте, о палате общин, в РФ не так давно был принят Федеральный закон «О парламентском расследовании», успешно действуют многие другие законодательные акты в парламентской сфере. И наряду с ними беспрепятственно функционируют регламенты (Постоянные правила) парламентов и их палат, принимаемые самими законодательными органами. Полагаем, что такая же практика должна существовать и в Украине.

Список литературы: 1. Авакьян С.А. Регламент // Конституционное право: Энцикл. словарь / Отв. ред. С.А. Авакьян. – М.: НОРМА, 2001. – С. 504-506. 2. Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. – М.: Искусство, 1972. – 317 с. 3. Гуреев П.П., Лазарев Л.В. Регламент Верховного Совета СССР // Сов. гос-во и право. – 1979. – № 11. – С. 3-13. 4. Журавський В. Щодо концептуальних засад майбутнього Закону «Про регламент Верховної Ради України» // Право України. – 2002. – № 7. – С. 56-59. 5. Ковачев Д.А. О форме актов, регламентирующих внутреннюю организацию и процедуру деятельности парламента // Парламентские процедуры: проблемы России и зарубежный опыт: Матер. науч. конф. / Под ред. С.А. Авакьяна. – М.: Изд-во МГУ, 2003. – С. 138, 139. 6. Колісник В. Попередній правовий аналіз конституційних новел // www.khpg.org.ua. 7. Кутафин О.Е. Источники конституционного права РФ. – М.: Юристъ, 2002. – 348 с. 8. Регламент Верховної Ради України // Голос України. – 2006. – 15 квіт. 9. Рішення Конституційного Суду України у справі № 11-рп/98 від 07.07. 1998 р. (справа щодо порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою України) // Конституційне законодавство України: Зб. норм. актів / Авт.-упоряд.: М.І. Мельник та ін. – К.: Атіка, 2000. – С. 766-773. 10. Скакун О.Ф. Теория государства и права (энцикл. курс): Учебник. – Х.: Эспада, 2005. – 840 с. 11. Ющик О.І. Теоретичні основи законодавчого процесу. – К.: Парлам. вид-во, 2004. – 519 с.

Надійшла до редакції 01.09.2007 р.

УДК 342.722 І.К. Полховська, асистент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Полтава

ЗНАЧЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРИНЦИПУ РІВНОСТІ ОСОБИ ДЛЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ЇЇ ПРАВ І СВОБОД

Право тільки тоді виконує своє соціальне призначення, коли його норми знаходять практичне втілення в суспільних відносинах, поведінці конкретних осіб, тобто коли воно реалізується. У науковій юридичній літературі під використанням правових норм розуміють їх запровадження в життя, у практичну діяльність організацій, органів, посадових осіб і громадян. Відповідно, реалізація Конституції України – це дотримання її приписів у правомірних діях людини, юридичних осіб, державних органів, посадовців та ін. [11, с. 338]. Насамперед це процес оперування на практиці демократичними цінностями, закладеними в Основному Законі для забезпечення прав та свобод людини і громадянина.

Окремі аспекти вказаної проблематики розглядалися побіжно в працях П.М. Рабіновича, О.В. Родіонової, Ю.М. Тодики тощо [Див.: 6; 8; 10; 11]. Проте важливість питання впливу конституційного принципу рівності особи на можливість реалізації нею прав і свобод вимагає більш системного й комплексного аналізу, що і є метою цієї роботи.

Будь-який принцип є керівною, основоположною ідеєю, що знаходить свій прояв у поведінці конкретних індивідів. Права, свободи й обов’язки останніх здійснюються на основі принципу рівності. Зі змісту ст. 24 Конституції України випливає, що кожному громадянинові, незважаючи на будь-які його індивідуальні риси й особливості (расу, колір шкіри, соціальне походження, майновий стан, переконання тощо), гарантуються однакові можливості для реалізації конституційних прав і свобод. Між тим реалії сьогодення переконують в іншому: щоб скористатися проголошеними Основним Законом рівними можливостями зазвичай необхідною є наявність відповідних умов, передусім матеріальних. В.Є. Чиркін з приводу цього наводить вдалий приклад, що один із найбагатших людей планети Б. Гейтс має значно більші можливості використовувати конституційні (і ті, які випливають з конституції) права, ніж інваліди, пенсіонери чи прості працівники [12, с. 70]. Іншими словами, різні соціальні верстви мають нерівні можливості для задоволення своїх потреб, а значить, порушуються конституційні норми, що всі люди є вільними й рівними у своїй гідності та правах.

Умови життя особи й можливості реалізації нею конституційних прав і свобод певним чином залежать від її належності до тієї чи іншої соціальної групи, передовсім до певного класу. В Україні хоча формально й немає класів, проте, як указують дослідники, в суспільстві існує чіткий поділ на людей, які мають багатство, престиж, владу (так звана еліта), і людей бідних або дуже бідних, які не мають цього нічого або майже нічого (сьогодні це переважна більшість населення) [9, с. 8]. Утворився неприпустимий розрив (за даними Держкомстату України – у 8-10 разів, однак за оцінками незалежних експертів ці цифри на порядок вищі) у рівні доходів між найбільш і найменш забезпеченими групами населення [5, с.10]. Ми погоджуємося з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, що бідність є брутальним порушенням прав людини, через яке унеможливлюється здійснення конституційних прав і свобод [1, с. 418].

Суттєві розбіжності в умовах і способі життя мають місце між соціально-демографічними групами (молоддю, жінками, людьми похилого віку) і соціально-територіальними групами (міські й сільські мешканці, населення різних регіонів тощо). Так, згідно з ч.2 ст. 24 Конституції України місце проживання не повинно впливати на рівність прав і свобод людини, однак воно чинить суттєвий вплив на можливість реалізації деяких інших, також гарантованих Конституцією прав, зокрема, право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі (ч. 4 ст. 53). Це зумовлено тим, що учні у великих містах забезпечуються більш високим рівень освіти, ніж випускники шкіл сільської місцевості.

Як бачимо, конституційний принцип рівності має доволі важливе значення для реалізації прав і свобод особи. Його втілення відзначається на всьому комплексі її основних прав, перш за все на використанні прав соціально-економічних.

Економічні, соціальні й культурні права співвідносяться з діяльністю людини в господарській сфері, її соціальними відносинами з суспільством, державою, колективами, іншими індивідами, культурою й духовним життям [2, с.150]. Вони стосуються таких важливих царин життя людини, як економічна діяльність, власність, праця, відпочинок, здоров’я, освіта тощо, і покликані забезпечувати її матеріальні, духовні та інші соціально важливі потреби. Здійснення громадянських і політичних прав, на відміну від соціально-економічних, зазвичай не пов’язано із суттєвими матеріальними витратами, не вимагає значних коштів з боку держави, суспільства й, зрештою, самих громадян. Першу групу прав і свобод людини умовно можна назвати ,,безкоштовними”, а другу – навпаки, ,,небезкоштовними” [6, с. 14], тобто, соціально-економічні права мають специфічні особливості, що робить їх підпорядкованими економічній політиці держави. Ступінь захищеності цих прав залежить не тільки й не стільки від наявності досконалого правового механізму їх реалізації, а в першу чергу від відповідності цієї категорії прав економічному потенціалу суспільства [3, с. 247].

У соціально-економічних правах розкривається важливий аспект соціальної, правової держави. Конституція України (ст.1) встановлює, що Україна – соціальна держава. Низка її статей конкретизує це положення. Приміром, гарантується ефективне й доступне для всіх громадян медичне обслуговування, яке є безоплатним (ст. 49). Але в дійсності воно не є таким, а, навпаки, коштує дуже дорого й не завжди є доступним для всіх. Уперше в Україні на конституційному рівні закріплено, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (ст.48). Але для більшості громадян це право сьогодні залишається мрією, а проголошені в Основному Законі економічні, соціальні й культурні права та свободи діють лише формально.

Соціальна нерівність значно впливає на рівноправність індивідів, що породжує відчуття несправедливості й приниження людської гідності. (Наприклад, при звільненні обвинуваченого під заставу, що практикується в багатьох демократичних державах і передбачено ст. 154¹ КПК України, багатий виходить на свободу, а той, хто не в змозі внести заставу, залишається в тюрмі). Крім того, вагоме обґрунтування отримала гіпотеза про вплив соціальної нерівності на різні види соціально-патологічної поведінки особи. Зокрема, нерівність у розподіленні доходів є причиною злочинності [4, с. 73-75], рівень якої в Україні сьогодні досить високий.

Безсистемні економічні перетворення, значна поляризація доходів громадян супроводжуються напруженням почуття соціальної справедливості у значної частини населення нашої держави. Низький рівень життя створює соціальну нестабільність, загострення демографічних проблем, формує стійку недовіру до влади й обраного нею курсу, провокує масштабну еміграцію громадян України. Ігнорування фундаментальної потреби людей у справедливості суспільного устрою блокує процеси нормальної правової соціалізації, оскільки вони перестають розуміти, що є добро і що зло, втрачають не лише моральні, а й правові орієнтири [10, с. 90].

Соціальна справедливість є одним з найдієвіших соціальних почуттів, які відбивають сприйняття масами рівності й нерівності в суспільстві [7, с. 29-30]. Вона є етичною категорією, тісно пов’язана із системою економічних, соціальних і правових відносин. Л.С. Явич називав її принципом, ,,без наявності якого право не лише втрачає своє моральне підґрунтя, але й є дисгармонійним, незбалансованим, не може бути дієвим розподільником життєвих благ” [13, с. 158].

В умовах довготривалої економічної кризи, що супроводжують це явище, непросто гарантувати реалізацію проголошених свобод і прав індивіда, зокрема, соціально-економічних, оскільки право не може бути вищим за економіку. Але, якщо людину визнано найвищою соціальною цінністю, то й у реальному житті повинні існувати такі економічні і правові інститути, де кожен володіє не лише політичними правами, а перш за все необхідним мінімумом соціальних прав і можливостей. При цьому матеріальні гарантії мають надходити насамперед від держави в рамках соціально-правової політики як забезпечення права на гідний достатній життєвий рівень [8, с.182]. Інакше кажучи, вкрай важливою умовою для реалізації прав і свобод громадян на засадах конституційного принципу рівності є проведення виваженої соціальної політики з метою гарантування гідного людини рівня життя, необхідного для підтримання здоров’я і благополуччя кожного працюючого та його сім’ї. Соціальна політика повинна бути спрямована на те, щоб працездатні громадяни власними зусиллями могли досягти матеріального добробуту для себе і своєї родини, а тим, хто не в змозі подбати про себе, забезпечувався б гарантований соціальний захист з боку держави. Завдання демократичної, соціальної, правової держави полягає в тому, щоб зменшити вплив тих чи інших обставин на існуючу нерівність. Саме вона може повернути розвиток економіки у відповідне русло, щоб протидіяти незахищеності й економічній нерівності окремих прошарків населення.

Реалізації прав та свобод людини і громадянина на підставі конституційного принципу рівності заважає низка чинників, а саме: (а) низький рівень життя населення; (б) відсутність в Україні дієздатного громадянського суспільства; (в) порушення конституційної законності у вигляді корупції, хабарництва, організованої злочинності; (г) недостатній професіоналізм державного апарату, службовців органів місцевого самоврядування; (д) низький рівень правової культури населення; (е) інші негативні прояви.

Оскільки будь-яке суспільство є неоднорідним, його складають люди, які займають різні соціальні позиції, мають різні статуси й виконують різні суспільні функції, а самі вони не є рівними за своїми фізичними та іншими якостями, прагненнями й можливостями, то створюється враження, нібито рівність є нездійсненною, оскільки не існує ідентичних індивідів, а значить, не може бути й абсолютної рівності між ними. Але в умовах демократичної, соціальної, правової держави ніщо не повинно ставати на заваді досягненню людьми того положення в суспільстві, яке відповідає їх здібностям і до якого вони прагнуть. Іншими словами, в такій державі мають бути створені умови, за яких є можливість вільного розвитку особистості й просування її по соціальних сходинках.

Правова політика держави у сфері реалізації прав і свобод особи на засадах конституційного принципу рівності потребує активізації державного механізму для втілення правових приписів у життя, для необхідності їх дії в межах Конституції і законів України. Здійснення цих прав і свобод безпосередньо пов’язано з вирішенням питань (а) формування в Україні дієздатного громадянського суспільства, (б) панування конституційної законності у всіх сферах життєдіяльності суспільства й держави, (в) проведення виваженої економічної політики, зокрема, вдосконалення перерозподілу доходів між різними соціальними прошарками суспільства шляхом установлення доцільної системи пільг, оподаткування, фінансування соціальних програм, урахування конституційного принципу рівності при формуванні Державного бюджету, а також (г) викорінення корупції, (д) забезпечення реальної рівності всіх перед законом і судом, незважаючи на існуючу майнову й соціальну нерівність.

Список літератури: 1. Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перща щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – Вид. 2-ге. – Х.: Консум, 2001. – 464 с. 2. Конституція України: Наук.-практ. коментар / Ред.кол.: В.Я. Тацій, Ю.П. Битяк, Ю.М. Грошевий та ін. – Х: Право; К.: Концерн ,,Вид. дім ,,Ін Юре”, 2003. – 808 с. 3. Конституційне право України: Підручник / За ред. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. – К.: Ін Юре, 2002. – С. 117-174. 4. Ольков С.Г. О пользе и вреде неравенства (криминологическое исследование) // Гос-во и право. – 2004. – № 8. – С.73-78. 5. Печера С.В. Доходи, нерівність та бідність населення України // Вісн. Пенсійного фонду України. – 2005. – № 2. – С. 10, 11. 6. Рабінович П.М. Конституційні права людини в Україні: юридичні проблеми реалізації // Правова держава: Щорічник наук. пр. ІДП НАН України.– К.: Ін Юре, 1998. – Вип. 9. – С. 11-15. 7. Роговин В.З. Социальная политика в развитом социалистическом обществе. – М.: Наука, 1980. – 130 с. 8. Родионова О.В. Юридическая сущность ,,права на достойное человеческое существование” // Известия вузов: Правоведение. – 2004. – № 2. – С. 182-188. 9. Середа О.О. Легітимація соціальної нерівності як фактор ствердження соціального порядку // Вісн. Київ. Нац. Ун-ту: Соціологія. Психологія. Педагогіка. – 2003. – зд. 11. – С. 8-12. 10. Тодыка Ю.Н. Конституционные основы формирования правовой культуры. – Х.: Райдер, 2001. – 160 с. 11. Тодыка Ю.Н. здикуція Украины – Основной Закон государства и общества: Учеб. Пособ. – Х.: Факт, 2001. – 382 с. 12. Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран: здик. – 3-е зд., перераб. И доп. – М.: Юристъ, 2002. – 622 с. 13. Явич Л.С. Общая теория права: Науч. Изд. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1976. – 224 с.

Надійшла до редакції 22.10.2007 р.

УДК 342.7: 355.21 (477) Є.І. Григоренко, аспірант

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ГРОМАДЯН УКРАЇНИ НА РІВНИЙ ДОСТУП ДО ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ

У сучасній Україні відбуваються складні динамічні процеси державотворення. Серед них особливої актуальності набуває військова реформа, одним зі складників якої є перехід виключно до контрактних засад проходження військової служби й розбудова професійної армії. У той же час у науці конституційного права військова служба розглядається науковцями переважно під кутом зору військового обов’язку (О.Г. Кушніренко, Л.І. Летнянчин, Н.А. Мяловицька, П.М. Рабінович, Т.М. Слінько, О.Ю. Тодика, Ю.М. Тодика, М.І. Хавронюк [Див.: 6; 10-11; 13; 16] та ін.). Але конституційне право громадян на рівний доступ до військової служби залишається поза увагою дослідників.

Звичайно, належна реалізація громадянами України конституційних обов’язків має важливе значення. Разом із тим ст. 23 Конституції України започатковує чітку взаємодію конституційних прав та обов’язків людини і громадянина і свідчить про те, що ці категорії є важливими й такими, що знаходяться в діалектичному взаємозв’язку.

Поєднання права й обов’язку знаходить свій прояв також у ч. 2 ст. 65 Основного Закону України, оскільки цю конституційну норму можна розглядати і як право проходити військову службу, і як обов’язок. У цілому ж серед сукупності конституційних прав та обов’язків у теорії та практиці перевага надається правам, обов’язкам же приділяється значно менше уваги, про що справедливо зазначається в літературних правових джерелах [16, с. 177]. Однак у ч. 2 ст. 65 Конституції перевага надається військовому обов’язку, у той час як зазначена норма передбачає також і право на військову службу.

Дійсно, попередня Конституція, що діяла на теренах нашої держави з 1978 р. [17, с. 651-679], містила норму, що безпосередньо вказувала тільки на обов’язок громадян проходити військову службу. У її ч. 2 ст. 29 було зазначено, що з метою захисту соціалістичних завоювань, мирної праці радянського народу, суверенітету й територіальної цілісності держави створено Збройні Сили СРСР і встановлено загальний військовий обов’язок, а в ст. 61 прямо вказувалося, що військова служба в їх лавах – почесний обов’язок громадян УРСР. Крім цього, однобічний підхід до військової служби зумовлювався позицією і ставленням науковців до неї за радянських часів. Наприклад, під військовою службою розумілося, що вона «полягає у виконанні громадянами встановленого законом військового обов’язку (військової повинності)» [5, с. 226].

Закон СРСР «Про загальний військовий обов’язок» від 12 жовтня 1967 р. у ст. 1 закріплював, що військова служба у Збройних Силах СРСР – почесний обов’язок радянських громадян [3; 1967. – № 42 – Ст. 120]. Уся увага цього Закону зосереджувалася саме на останньому, хоча у статтях 11 і 57 зазначалося, що в добровільному порядку громадяни можуть бути прийняті на військову службу як курсанти військово-навчальних закладів або як прапорщики чи мічмани. Однак вони підписували не контракт, а зобов’язання, відповідно до якого це також вважалося обов’язком, а не правом.

Таке конструювання законодавства, а також погляди вчених базувалися на тому, що Радянський Союз спрямовував свою діяльність на побудову комуністичного суспільства з відповідними умовами співжиття, де категорії «права» та «обов’язки» в життєдіяльності радянських людей зливатимуться воєдино. Як зазначає Л.І. Летнянчин, «з побудовою комунізму права й обов’язки мали трансформуватися в єдині правила комуністичного співжиття» [11, с. 13]. Саме тому в сучасній навчальній і науковій літературі досі простежується подібний підхід до цього.

Такий застарілий погляд на військову службу зустрічається й у сучасному вітчизняному законодавстві. Так, незважаючи на те, що її необхідно розглядати не тільки як обов’язок, а й як право, чинний Закон України «Про військовий обов’язок і військову службу» [4; 2006. – № 38. – Ст. 324] у ч. 3 ст. 1 встановлює, що військовий обов’язок включає прийняття громадян у добровільному порядку (за контрактом), а також призов на військову службу. Щодо останнього положення, то військовий обов’язок дійсно його передбачає, але назвати обов’язком добровільне прийняття на службу не вбачається можливим.

Крім того, цей Закон – від назви до закріплення порядку комплектування Збройних Сил та інших військових формувань (ст. 4) – акцент робить саме на військовий обов’язок, а не на прийняття громадян на військову службу за контрактом і не проголошує права на рівний доступ до неї. На нашу думку, проявом до такого підходу є ще й формулювання ч. 2 ст. 65 Конституції України, де зазначено, що громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. За спрямованістю цей припис стосується як обов’язку, так і права, але термін «відбувають» більше відображає військову службу як важкий обов’язок, тягар. Тлумачний словник української мови під цим словом так і розуміє: «виконувати протягом певного часу роботу як обов’язок, як повинність» [15, с. 131].

При сучасному дослідженні цього питання необхідно виходити з того, що військова служба є державною, хоча й має особливий характер, який виокремлює її із системи інших видів державної служби. Те, що військова служба є видом державної і має всі ознаки останньої, не викликає сумнівів у будь-якому аспекті, у тому числі й науковому, оскільки в переважній більшості комплексних досліджень державної служби вчені вирізняють її вид – військову або мілітаризовану службу (Ю.П. Битяк, О.В. Петришин [1; 12] та ін.)

Зокрема, О.В. Петришин пише, що «мілітаризована державна служба поза всяким сумнівом підпадає під усі загальні ознаки державної служби і тому необґрунтованими та й абсурдними видаються деякі спроби в юридичній і особливо публіцистичній літературі вивести службу в збройних силах та інших військових формуваннях за межі поняття державної служби» [13, с. 117]. У той же час науковці, які досліджують військову службу, також указують, що вона є видом державної (І.Ф. Корж, Є.Я. Кравець, О.В. Кудашкін [6; 8; 9] та ін.). Так, Є.Я. Кравець вважає, що «військова служба – це служба державна зі всіма властивими їй основними рисами й принципами державної служби в Україні» [6, с. 716].

Підтвердженням цієї тези може бути й аналіз поточного законодавства. Приміром, ч. 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» під останньою розуміє державну службу особливого характеру. До того ж її визначення, закріплене в ст. 1 Закону України «Про державну службу» [4; 1993. – № 52. – Ст. 490] дозволяє дійти висновку, що всі її ознаки властиві й службі військовій. Під державною службою Закон розуміє професійну діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті. Частина 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» зазначає, що військова служба є також професійною діяльністю громадян придатних до неї за станом здоров’я й віком. Про те, що ці особи обіймають певні посади, в наведеному тлумаченні нічого не вказано, але в ст. 6 закріплено, що військові посади передбачаються у штатних розписах військових частин, кораблів, органів військового управління, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів і їх навчальних підрозділів. У проаналізованому визначенні військової служби підкреслюється, що професійна діяльність осіб пов’язана із захистом Вітчизни. Але, детальніше про виконання завдань і функцій держави особами, які проходять військову службу, йдеться перш за все у ст. 17 Конституції України. Як наголошує із цього приводу І.Ф. Корж, військова служба «є органічною складовою, невід’ємною частиною державної служби, її особливим видом. Зазначене випливає з того, що виконання обов’язків військової служби є виконанням державних обов’язків» [8, с. 7].

У Законі України «Про державну службу» встановлено, що діяльність державних службовців, спрямована на практичне виконання завдань і функцій держави. Ознакою державної служби згідно із цим Законом є отримання службовцями заробітної плати за рахунок державних коштів. Те, що громадяни України, які проходять військову службу одержують заробітну плату за рахунок державних коштів, випливає насамперед з вимог ч. 5 ст. 17 Конституції, де проголошено, що держава забезпечує соціальний і правовий захист військовослужбовців. Про це прямо йдеться й у ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», де вказано, що держава гарантує військовослужбовцям матеріальне та інше забезпечення в розмірах, стимулюючих заінтересованість громадян України у військовій службі [4; 1992. – № 15. – Ст. 190].

Таким чином, порівняльний аналіз деяких дефініцій та основних ознак державної й військової служби дозволяє зробити висновок, що тлумачення державної служби є загальним, яке всіма своїми рисами не суперечить військовій службі й навіть передбачає її. Між тим саме військова служба як вид державної повинна мати такі ознаки, які не суперечили б рисам останньої. Військова служба, будучи видом державної, має свою специфіку, що характеризується наявністю певних ознак та особливих гарантій для осіб, які її проходять, що передбачено в Конституції й поточному національному законодавстві. Як зауважує І.Ф. Корж, «військова служба в силу свого специфічного призначення, принципів функціонування, характеру вимог до кандидатів для вступу на військову службу, правового регулювання військово-службових відносин, встановлених повноважень і обов’язків, відповідальності, визначення обмежень і заборон має певні відмінності порівняно з іншими видами державної служби» [8, с. 7].

Вважаємо, що з огляду на те, що військова служба є видом державної, право на доступ до неї необхідно розглядати в контексті конституційного права громадян України, передбаченого ч. 2 ст. 38 Основного Закону України на рівний доступ до служби державної. Отже, положення, закріплене в ч. 2 ст. 65 Конституції, необхідно розглядати в органічному взаємозв’язку з її ч. 2 ст. 38.

Г.Ю. Курскова, коментуючи конституційне право громадян на рівний доступ до державної служби, пише, що система останньої «…включає державну цивільну службу, військову службу та правоохоронну службу» [7, с. 122]. Як бачимо, це право в повному обсязі поширюється на всі види державної служби. Є.Я. Кравець зауважує, що військовій службі властивий принцип доступу громадян України до служби державної [6, с. 716].

Що стосується державної служби в цілому то, право громадян на рівний доступ до неї знаходить свою конкретизацію й деталізацію у ст. 4 Закону України «Про державну службу». Ю.П. Битяк наголошує, що «…і Конституція України (ст. 38), і Закон про державну службу (ст. 4) закріплюють рівне право громадян України на державну службу незалежно від її виду, чим фактично підкреслюється важливість та однакове значення державної служби, де б вона не здійснювалась» [2, с. 76].

Звернімо увагу на те, що військова служба має свою специфіку й саме тому її правове регулювання здійснюється окремим Законом України «Про військовий обов’язок і військову службу». Однак у ньому припису про рівний доступ до неї немає, а йдеться лише про можливість укласти контракт на проходження військової служби (статті 19 і 20). У зв’язку з цим вважаємо, що в цьому Законі необхідно закріпити положення, відповідно до якого громадяни України мають право на рівний доступ до військової служби.

Безперечно, приписи Конституції є нормами прямої дії, тому звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод безпосередньо на їх підставі гарантується (ч. 3 ст. 8). Разом із тим звернення до суду для захисту конституційного права на рівний доступ до військової служби тільки на підставі ч. 2 ст. 38 Конституції України є досить проблематичним. Отже, щоб гарантувати це конституційне право громадян, а правозастосовчу діяльність у цьому напрямку зробити простішою й ефективнішою, право на рівний доступ до військової служби повинно бути визнано на рівні поточного законодавства. Необхідно приділити більше уваги реалізації на практиці цього конституційного права з метою поповнення лав Збройних Сил та інших військових формувань професіональними військовослужбовцями, які будуть здатні належним чином виконувати покладені на них завдання, ставитися до військової служби як до престижної діяльності на благо народу України, а також втілювати в життя положення Конституції України про те, що наша держава є суверенною й незалежною, а безпека людини є найвищою соціальною цінністю.

Список літератури: 1. Битяк Ю.П. Державна служба в Україні: проблеми становлення, розвитку та функціонування. Дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.07 / Нац. юрид. акад. України. – Х., 2006. – 419 с. 2. Битяк Ю.П. Конституційно-правові засади становлення та розвитку державної служби в Україні // Вісн. Акад. прав. наук України. – 1998. – № 2 (13). – С. 75-82. 3. Ведомости Верховного Совета СССР. 4. Відомості Верховної Ради України. 5. Военный энциклопедический словарь / Пред. гл. ред. комиссии Н.В. Огарков. – М.: Воениздат, 1984. – 863 с. 6. Конституційне право України: Підручник / За ред. В.Ф. Погорілка. – К.: Наук. думка, 2002. – 734 с. 7. Конституционные права и свободы человека и гражданина в Российской Федерации: Учебник для вузов / Под ред. О.И. Тиунова. – М.: НОРМА, 2005. – 608 с. 8. Корж І.Ф. Військова служба в Україні: вступ, просування, припинення: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12. 00. 07 / ІДП НАН України. – К., 2004. – 20 с. 9. Кудашкин А.В. Военная служба как особый вид государственной службы Российской Федерации // Гос-во и право. – 2000. – № 3. – С. 12-19. 10. Кушніренко О.Г., Слінько Т.М. Права і свободи людини та громадянина: Навч. посіб. – Х.: Факт, 2001. – 440 с. 11. Летнянчин Л.І. Конституційні обов’язки людини і громадянина в Україні: проблеми теорії і практики. – Х.: Вид. Вапнярчук Н.М., 2006. – 256 с. 12. Петришин А.В. Правовой режим государственной службы: вопросы общей теории. Дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.01 / Нац. юрид. акад. Украины. – Х., 1998. – 338 с. 13. Петришин О. Види державної служби: загальнотеоретичний підхід // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2000. – № 4 (23). – С. 116-123. 14. Рабінович П.М., Хавронюк М.І. Права людини і громадянина: Навч. посіб. – К.: Атіка, 2004. – 464 с. 15. Тлумачний словник української мови / За ред. В.С. Калашника. – 2-ге вид., випр. і доп. – Х.: Прапор, 2006. – 992 с. 16. Тодыка Ю.Н., Тодыка О.Ю. Конституционно-правовой статус человека и гражданина в Украине. – К.: Вид. дім «Ін Юре», 2004. – 398 с. 17. Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посіб. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / За ред. В.Д. Гончаренка, – 3-е вид., перероб. Уклад.: В.Д. Гончаренко, О.Д. Святоцький. – К.: Вид. дім «Ін Юре», 2003. – 800 с.

Надійшла до редакції 10.10.2007 р.

ПИТАННЯ ЦИВІЛЬНОГО Й ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА

УДК 347.1 (477) Ю.А. Тобота, аспірант

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

КАТЕГОРІЯ ”ДОБРОСОВІСНІСТЬ”

У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Важливою особливістю прийнятого 16 січня 2003 р. Цивільного кодексу України (далі – ЦК), що істотно відрізняє його від попереднього (1963 р.) ЦК, є широке оперування такими оціночними поняттями і категоріями, як, наприклад, моральні засади суспільства, справедливість, розумність, до числа яких слід віднести й поняття ”добросовісність”. Використання останньої в тексті нового ЦК зовсім не означає абсолютної новизни цієї категорії, а свідчить, що її застосування, можливо, тим і обумовлено, що йдеться про поняття, яке в юриспруденції давно відоме і традиційно активно використовується у праві як один з його принципів.

Якщо раніше добросовісність розглядалась переважно як категорія морально-етична, то зараз, поставлена в ряд юридичного інструментарію, вона отримала дещо інше змістовне навантаження. Ось чому мету даної статті ми вбачаємо в розкритті сутності добросовісності як категорії не тільки, а можливо, й не стільки морально-етичної, а й цивільно-правової, проаналізувавши при цьому можливі її прояви в цивільному праві.

Теоретичним підґрунтям аналізу категорії ”добросовісність” служать праці дослідників-цивілістів різних історичних періодів вітчизняної й зарубіжної юридичної науки, зокрема таких, як М.М. Агарков, М.І.Бару, С.Н. Братусь, В.П. Грибанов, В.А. Рясенцев, В.І. Ємельянов, Ю.П. Пацурківський, А.В. Смітюх та інші, а також деякі нормативно-правові акти, прийняття яких передувало новому ЦК. Але досягнення поставленої мети від цього не стало простішим. По-перше, аналіз юридичної літератури говорить, що серед науковців немає єдності щодо сутності категорії ”добросовісність”. Її поняття інтерпретується по-різному. По-друге, в нормативно-правових актах, де вживається ця категорія, не міститься тих чи інших посилань на те, який смисл вклав законодавець у цей термін. Так, у ст. 22 Господарського процесуального кодексу [7] вказується на добросовісність стосовно обставин господарського процесу, зокрема, що його сторони зобов’язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу щодо прав та охоронюваних законом інтересів іншої сторони, вживати заходів по всебічному, повному й об’єктивному дослідженню всіх обставин справи.

Згідно ч. 3 ст. 27 Цивільного процесуального кодексу України [19] добросовісність використовується стосовно обставин цивільного процесу: ця норма містить посилання, що особи, які беруть участь у справі, зобов’язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права й виконувати процесуальні обов’язки. Кодекс Адміністративного судочинства України (далі – КАС) [10] відносить добросовісність до принципів оцінки рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень (п. 3 ст. 2 КАС).

Відповідно до ст. 145 ЦК УРСР (1963 р.) добросовісність застосовувалася щодо набувача майна.

На даний час добросовісність набула значення однієї із засад приватного права європейських країн і права міжнародних комерційних договорів (lex merсаtoria), проникла до приватного й публічного права. Ця категорія визнана правовими системами більшості держав світу, в тому числі й України, де вона закріплена в п. 6 ст. 3 ЦК [8] в якості однієї з складників принципу справедливості, добросовісності й розумності цивільного права.

Добросовісність, без сумніву, має моральну, етичну природу. В етимологічному плані цей термін означає ”добро і совість”, або ”доброта і совість”, що вказує на його морально-етичне походження. Це одна з морально-правових категорій, що зустрічаються в цивільному праві поряд з такими, як справедливість і моральні засади суспільства. На нашу думку це свідчить про все глибше проникнення в цивільне право моральних категорій, що є позитивною тенденцією. Адже без їх наявності цивільне право являло б собою сукупність сухих і якщо так можна висловитися, ”бездушних норм”. Як слушно зазначив щодо цього приводу А.В. Смітюх, право має бути ”етично змістовним” чи хоча б ”етично нейтральним”; людина не повинна мати можливості вчиняти ”етично неприйнятні дії” з посиланням на норми права. Право, не засноване не етиці, втрачає властивість легітимності й не в змозі досягти головної своєї мети – справедливості. Воно перетворюється на формалізовані й суто механічні ”норми поведінки”, що не мають підвалин у кращих проявах природи людини [16, с. 188].

С.С. Алексєєв, аналізуючи філософську спадщину І. Канта, зазначав, що у площині трансцендентальних (позачуттєвих) засад чистого розуму в духовному світі перше місце посідають добро і совість [2]. Їх поєднанням, як ми бачимо, є добросовісність. Не слід, вважаємо, розділяти й розглядати як різні категорії ”добросовісність” і ”моральність”. Морально-етична природа добросовісності не викликає сумнівів уже тому, що, як уже зазначалося, вона є втіленням добра і совісті. Тому її в праві розглядають крізь призму етичних стандартів: як чесність, відсутність суперечності між тим, що людина думає, й тим, що вона говорить, як прагнення виконати справу найкращим чином [15, c. 152]; як певну доброзичливість, елемент довіри, впевненість у тому, що моральні засади поводження беруться до уваги, що кожен враховує їх у своїй поведінці [12, c. 56]. З огляду на зазначене можемо стверджувати, що добросовісність – категорія настільки ж правова, наскільки морально-етична й філософська; вона має багато спільного з моральним імперативом І. Канта, який вимагає від особи поводитися таким чином, щоб норма її поведінки могла стати загальним правилом. Крім того, добросовісність є своєрідним моральним корелятом цивільного права, стримуванням егоїзму в юридичних відносинах. За словами Г.А. Гаджиєва, завдяки запровадженню в право вимоги добросовісності на плечі всіх суб’єктів права ”впав” моральний закон І. Канта [6, c.103].

Крім морально-етичної властивості, досліджуваній категорії притаманний також оціночний характер. Це найважливіша, з нашого погляду, оціночна категорія, для якої властиві такі критерії, як-то: а) відсутність конкретизації законодавцем чи іншим органом; б) її зміст уточнюється й конкретизується в процесі правозастосування; в) вона надає правозастосовчому органу можливість вільного розсуду, вільної оцінки фактів [3, c.105]. Такі характерні риси дали можливість деяким цивілістам розглядати добросовісність, як, так би мовити, ”каучукове формулювання”, використання якого призведе до необмеженого судового свавілля і як наслідок – до прийняття необґрунтованих судових рішень.

У правових джерелах поширеною є точка зору, згідно з якою добросовісність можна ототожнювати з невинністю, як на цьому наголошують, наприклад, В.І. Ємельянов [9, c. 91] і Ю.П. Пацурківський [14, c. 45]. Ми вважаємо, що відповідно до ст. 614 ЦК через невинність доводиться відсутність вини, а не добросовісність. Невинність і добросовісність є відмінним один від одного засобами, покликаними визначати правовий стану учасників цивільних відносин в абсолютно різних, але, безумовно, дотичних правових площинах.

Категорія ”добросовісність” має велике значення в правовому регулюванні суспільних відносин. По-перше, добросовісність є тією загальнолюдською цінністю, без якої право взагалі (й право цивільне, зокрема) не може ефективно функціонувати. Якщо люди сподіваються, що інші при реалізації норм права поводитимуться чесно й надійно, вони починають довіряти одне одному, що сприяє їх взаємодії. Це ж саме стосується відносин між громадянами, юридичними особами й державними органами. Довіра подібна до мастила, яке робить діяльність будь-якої групи чи організації ефективнішою [17, c.23].

Ця правова категорія застосовувалася ще в римському приватному праві для пом’якшення розбіжностей між буквою права (тим, що написано в нормах позитивного права) і його, так би мовити, духом, дійсним змістом – ідеалами справедливості, рівності, гуманізму.

По-друге, добросовісність може виконувати функцію посилення аргументації при обґрунтуванні судового рішення. Необхідність у цьому виникає, коли законне й обґрунтоване рішення може бути прийнято й без звернення до добросовісності, оскільки в наявності конкретна норма цивільного права, що регулює спірні відносини. Крім того, ця категорія може використовуватися за наявності прогалин у праві або при колізійності законодавства.

По-третє, вона може бути підставою для настання таких несприятливих наслідків як, приміром, відмова в захисті цивільного права й інтересу, якщо особа виходить за межі здійснення цивільних прав, тобто діє недобросовісно.

По-четверте, досліджувана категорія може виступати однією із засад тлумачення міжнародних договорів. Необхідність добросовісного трактування прямо випливає з принципу pacta sunt servanda, оскільки сумлінне виконання міжнародного договору можливе, лише коли воно здійснюється відповідно до його істинного змісту [5, c.82].

По-п’яте, добросовісність служить вагомою вимогою до застосування цивільно-правових норм. Ця вимога є важливим складником принципу верховенства права. На думку Л. Фуллера, сама сутність цього принципу полягає в тому, що, впливаючи на учасника цивільних відносин (наприклад, при оголошенні недійсним правочину, за яким він претендує на право власності), держава добросовісно застосовуватиме норми, які закріплені раніше правилами (вимогами), яких має дотримуватися такий учасник і які визначають його права й обов’язки. Якщо цей принцип не означає цього, він не означає нічого [18, c.195, 196].

По-шосте, ця категорія є однією з презумпцій у цивильному праві. Так, за ч. 5 ст. 12 ЦК, якщо законом установлені правові наслідки недобросовісного здійснення особою свого права, вважається, що її поведінка є добросовісною, якщо інше не буде встановлено судом.

Як вбачається, добросовісність можна розглядати щонайменше у 2-х аспектах: а) як складову частину основного принципу цивільного права України – справедливості, добросовісності й розумності і б) як об’єктивну і суб’єктивну реальність.

Автори останніх наукових публікацій, що стосуються принципів цивільного права, одностайно переконані в тому, що добросовісність є самостійним принципом цивільного права України. Так, Д.Г. Павленко стверджує, що чинний ЦК України (2003 р.) визнав принципи справедливості, добросовісності і розумності загальними засадами цивільного законодавства [13, c.129]. На думку В.П. Маковія, добросовісність вивчається як загальний принцип цивільного права [11, c.83]. Тлумачення відповідних положень ЦК дало Т.В. Боднар можливість стверджувати про наявність у цивільному праві України трьох окремих принципів, куди входить і добросовісність [4, c.67]. Але залишається незрозумілим, чому згадані та інші вчені-цивілісти вважають саме так? Можливо, такий висновок випливає з буквального тлумачення ч. 3 cт. 509 ЦК? Хоча, як на нашу думку, не можна керуватися лише цією нормою, бо те, що в ній добросовісність згадується саме як самостійний принцип, є скоріше недоліком, аніж перевагою. Можна повністю погодитися з М.М. Агарковим, який стверджував, що добросовісність – принцип цивільного права [1, c.64]. Але ця категорія взагалі не була закріплена ні в Цивільному кодексі того часу, ні в іншому нормативному акті, який так чи інакше стосувався б цивільних відносин. Тому в той період така точка зору була майже неоспорюваною.

Ситуація докорінно змінилась у зв’язку з прийняттям в 2003 р. нового ЦК України. Уперше на законодавчому рівні принципи як загальні засади були закріплені в ст. 3 Кодексу. Серед них можна виділити справедливість, добросовісність і розумність. Це єдиний принцип, який має застосовуватись у цивільному праві України як межа здійснення учасниками цивільних відносин. Ось чому добросовісність слід вважати його частиною, окремим складником (поряд зі справедливістю й розумністю). Адже ст. 3 ЦК сконструйована в такий спосіб, що кожен її пункт містить окремий, самостійний принцип. Якщо ж вважати добросовісність саме останнім, то логічно постає питання: чому в такому разі її не було виділено в окремий пункт чи окрему частину ст. 3 ЦК? Ми вважаємо, що цим законодавець хотів підкреслити, що добросовісність є саме складовою принципу. А звідси можна зробити ще один важливий висновок: учасники цивільних відносин повинні діяти і справедливо, і добросовісно, і розумно. Порушення будь-якого складника призведе до порушення принципу в цілому.

Добросовісність характеризує саме суб’єкта цивільних відносин, тобто фізичних осіб, точніше, психіку. Вести себе добросовісно чи ні – справа учасника цих відносин, який, як передбачається, має певний рівень психічного розвитку. Тому дану категорію поряд зі справедливістю й розумністю можна охарактеризувати як певну грань, окрему сторону поведінки цього учасника цивільних відносин: не можна поводитися недобросовісно (чи несправедливо або нерозумно). Необхідно вести себе добросовісно – значить, співставляти свої дії з певними моральними критеріями, що існують у даному суспільстві, ставитися до чужих інтересів, як до своїх власних.

Той факт, що цей термін закріплений в ЦК як частина принципу цивільного права, говорить про можливість розглядати його в об’єктивному значенні. У цьому випадку добросовісність становить обов’язок (а не право) особи співставляти свої дії з певними моральними критеріями.

Як суб’єктивна реальність добросовісність – це психічне ставлення особи до вчинків (інтересів) іншого суб’єкта (контрагента). Вона виступає межею між егоїстичними інтересами однієї людини й такими ж інтересами іншої. За цією межею розпочинається недобросовісність, коли одні інтереси ігноруються всупереч іншим. У цьому разі існують підстави вести мову про зв’язаність, узгодженість окремих приватних інтересів між собою, де цементуючою ланкою є саме добросовісність носіїв останніх, підкорення кожного рівномірно ідеї загального блага, оскільки вона знаходить свій прояв чи відбиття у відносинах між даними особами. У цьому також знаходить свій прояв зв’язок між добросовісністю і справедливістю. Сенс добросовісності полягає в узгодженні власного інтересу з чужим, окресленні певних меж для прояву власного егоїзму, що потрібно для встановлення рівноваги між окремими інтересами, їх взаємозв’язку, прояву певної уваги до інтересу іншої особи. Ця категорія служить межею індивідуалізму в цивільних відносинах.

Із наведеного вище можна зробити такі висновки:

1. Категорія ”добросовісність” тривалий час була морально-етичною, яка не знаходила закріплення в позитивному праві. З часом шляхом закріплення в кодексах та інших нормативних актах (як вітчизняних, так і країн Європи) вона отримала дещо інше змістовне навантаження і ця категорія стає одним із принципів.

2. Після прийняття у 2003 р. нового ЦК України добросовісність уперше була закріплена як одна з частин принципу цивільного права України.

3. Добросовісність виступає однією з найважливіших оціночних категорій цивільного права. Її дефініція не визначена ні в ЦК України, ні в і ншому нормативному акті, тому конкретне її наповнення тим чи іншим змістом залежить від свідомості правозастосовчого органу, зокрема, суду.

4. Добросовісність – це морально-правова категорія в межах цивільного права, що говорить про все більше взаємопроникнення права й моралі як 2-х самостійних, але вкрай важливих регуляторів суспільних відносин.

5. Добросовісність – окрема (одна із 3-х поряд зі справедливістю й розумністю) сторона діяльності учасника цивільних відносин, одна із граней людської поведінки.

Список літератури: 1. Агарков М.М. Проблема злоупотребления правом в советском гражданском праве // Известия академии наук СССР. Отделение экономики и права. – 1948. – №6. – C. 62-70. 2. Алексеев С.C. Самое святое, что есть у Бога на земле. Иммануил Кант и проблемы теории права в современную эпоху. – М.: НОРМА, 1998. – 172 c. 3. Бару М.И. Оценочные понятия в трудовом законодательстве // Cов. гос-во и право. – 1970. – №7. – C. 104-108. 4. Боднар Т.В. Реалізація загальних принципів цивільного законодавства при виконанні договірних зобов’язань // Вісн. акад. прав. наук України. – 2005. – №3 (38). – C. 66-77. 5. Венская конвенция о праве международных договоров. Комментарий. – М.: Инфра-М, 1997. – 269 c. 6. Гаджиев Г.А. Конституционные принципы рыночной экономики (развитие основ гражданского права в решениях Конституционного Суда РФ). – М.: Cтатут, 2002. – 143 c. 7. Господарський процесуальний кодекс України. – Х.: ТОВ ”Одісей”, 2006. – 80 c. 8. Гражданский кодекс Украины. – Х.: ООО ”Одиссей”, 2007. – 400 c. 9. Емельянов В.И. Разумность, добросовестность, незлоупотребление гражданскими правами. – М.: Лекс-книга, 2002. – 208 c. 10. Кодекс Адміністративного судочинства України. – Х.: ТОВ ”Одісей”, 2007. – 126 c. 11. Маковій В.П. Добросовісність в юридичному складі, що є підставою виникнення права власності // Підпр-во, госп-во і право. – 2006. – №5. – C. 83-87. 12. Новицкий И.Б. Принцип доброй совести в проекте обязательственного права // Вестн. гражд. права. – 1916. – №6. – C. 48-79. 13. Павленко Д.Г. Принцип добросовісності в римському приватному праві та зобов’язальному праві України: порівняльний аналіз // Підпр-во, госп-во і право. – 2006. – №8. – С. 129-132. 14. Пацурківський Ю.П. Поняття принципів добросовісності, розумності і справедливості в цивільному праві // Вісн. Чернівец. ун-ту. – 2004. – №212. – C. 44-48. 15. Перетерский И.С. Толкование международных договоров. – М.: Госюриздат, 1959. – 172 c. 16. Cмітюх А.В. Добросовісність за проектом ЦК України: проблема визначення змісту поняття // Вісник госп. судочинства України. – 2003. – №1. – C. 187-190. 17. Фукуяма Ф. Великий крах. Людська природа і відновлення соціального порядку / Пер. з англ. – К.: Істина. – 298 c. 18. Фуллер Лон Л. Мораль права. – К.: Сфера, 1999. – 232 c. 19. Цивільний процесуальний кодекс України. – Х.: ТОВ ”Одісей”, 2006. – 184 c.

Надішла до редакції 31.10.2007

УДК. 347.44 О.В. Лехкар, асистентка

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ЗМІСТ ДОГОВОРУ ПРИЄДНАННЯ

У науці цивільного права під змістом договору як правочину традиційно розуміють умови, на яких його було укладено [10, с. 92]. Договірні умови становлять собою спосіб фіксації взаємних прав та обов’язків [2, с. 295].

На відміну від ЦК УРСР 1963р., у новому ЦК України поняття „зміст договору” вперше отримало своє законодавче закріплення. Відповідно до його ст. 628 зміст цивільного договору становлять умови (пункти), які визначені на розсуд сторін і погоджені ними і які є обов’язковими згідно з актами цивільного законодавства. Отже, зміст договору складають ініційовані й обов’язкові умови.

Серед науковців питання про зміст цивільного договору було і залишається дискусійним уже протягом тривалого часу. А щодо новітньої історії договору приєднання і його значення для вітчизняного законодавства особливості змісту такого правочину на доктринальному рівні взагалі не досліджувались. Лише окремі його питання вивчалися такими вітчизняними цивілістами, як О.А. Беляневич, П. Гуйван, В.І. Крат, а також деякими зарубіжними науковцями – О.О. Клочковим, Б.М. Сейнароєвим, Г.В. Ципленковою [Див.: 1; 3; 6; 5; 9; 11] та ін.

Різноманіття поглядів на класифікацію договірних умов формувалося насамперед під впливом пануючої моделі регламентування договірних відносин. Ще з часів існування командно-адміністративного регулювання цивільних відносин більшість науковців схилялася до тричленного групування всіх умов договору на істотні, звичайні й випадкові.

Оскільки визначення істотних умов договору було зроблено на законодавчому рівні, аналіз відбувався здебільшого в контексті їх правового значення. Найпоширеніші дискусії точилися щодо виокремлення звичайних і випадкових умов договору.

Після прийняття нового ЦК України (2003р.) до істотних договірних умов додалася умова про предмет. Таким чином, наразі законодавець розрізняє три види істотних умов цивільного договору: а) про предмет договору; б) які визначені законом як істотні (суттєві) або які є необхідними для договорів даного виду; в) усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди, тобто ініційовані.

Умова про предмет є обов’язковою для всіх видів цивільних договорів, бо без неї беззмістовно вести мову про договір як такий, що породжує права й обов’язки для його сторін. У широкому розумінні слова предмет включає в себе весь набір характеристик того, з приводу чого укладається договір. Сюди входять дані про предмет як такий, його кількість, якість, ціну товару, робіт чи послуг [2, с. 315]. Однак український законодавець сприйняв вузьке тлумачення категорії „предмет договору”, виокремивши ціну, кількість і якість у самостійні договірні умови, які не є істотними.

Другий вид – умови, визначені законом як істотні або які є необхідними для договорів даного виду, тобто обов’язкові умови, які потребують деякого уточнення. Відмінною їх рисою є те, що вони повинні формувати договір у цілому та їх окремий тип (вид), зокрема, тобто мають бути необхідними й достатніми, щоб договір вважався укладеним і породжував права й обов’язки. Відрізняються ці дві групи умов за способом законодавчого закріплення: (а) у законі може міститися спеціальний перелік істотних умов договору або (б) такої вказівки в законі може не бути, оскільки встановлення їх переліку для кожного договору на законодавчому рівні не є обов’язковим. При цьому перелік таких умов визначатиметься залежно від сутності моделі певного договірного виду.

Важливі зміни в розуміння змісту договору привнесла ст. 6 ЦК України, яка в питаннях співвідношення актів цивільного законодавства і договору перевагу надала останньому, відсунувши закон на друге місце. З урахуванням змісту вказаної норми слід підтримати думку М.М. Сібільова, який вважає, що умови стають обов’язковими, якщо в акті цивільного законодавства міститься пряме застереження про неможливість сторонам відступати від цих положень. За відсутності такого застереження договірні умови стають обов’язковими тільки у випадку, якщо сторони відмовилися від здійснення права на саморегулювання. Отже, положення актів цивільного законодавства слід розглядати як диспозитивні, а не імперативні, крім випадків, коли в них прямо вказано на заборону для сторін договору відступати від них, а також, якщо їх обов’язковість випливає зі змісту актів або із суті відносин між сторонами [9, с. 98,99].

Із зазначеного випливає, що залежно від обраного режиму – саморегулювання чи підкорення режиму, передбаченого законодавством, – відрізняється й перелік обов’язкових умов договору.

Так, при саморегулюванні обов’язковими договірними умовами будуть ті, що встановлені законодавством, і щодо яких міститься пряма або опосередкована (випливає з їх суті або суті відносин між сторонами) вказівка про неможливість відступити від їх змісту. У випадку відсутності спеціальних приписів у законі обов’язкові договірні умови можуть бути зведені лише до умови про предмет, а зміст його складатиме умова про предмет та умови, ініційовані сторонами. Останні підкорятимуться режиму, встановленому на рівні закону – імперативним і диспозитивним нормам договірного права – лише в тій частині, яка не змінена сторонами за власною волею або поширення якої на їх відносини не виключили самі сторони.

При підкоренні режиму, встановленому законодавством, обов’язковими умовами договору слід вважати ті, які визначені законом як істотні або які є необхідними для договорів цього виду. В останньому випадку сторони підкорятимуться тому встановленому законом правовому порядку, який вони обрали. Отже, крім істотних, узгодження яких вимагається для визнання договору таким, що має юридичну силу, обов’язковими для них будуть умови, передбачені законодавством, з урахуванням тих, що містяться у диспозитивних нормах договірного права.

Третю групу умов, віднесених законодавцем до істотних, становлять ті, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди, тобто ініційовані умови.

Сутність договору приєднання дозволяє стверджувати, що всі його умови є ініційованими, оскільки на їх узгодженні наполягає сторона, яка пропонує договір до приєднання.

Що стосується звичайних і випадкових умов, які виділяються тільки на доктринальному рівні, то слід підтримати тих цивілістів, які вважають, що підстав для подібного виокремлення немає, оскільки „жодних інших умов, крім істотних, у договорі бути не може” [2, с. 302]. Так, звичайні умови, під якими розуміються ті, що закріплені в диспозитивних нормах [4, с. 78], за своєю суттю нічим не відрізняються від імперативних, доки сторони не включать у договір інший варіант, передбачений диспозицією такої норми. У свою чергу, умова, якою змінено варіант диспозитивної норми, чи та, яка на рівні законодавства взагалі не закріплена, разом становлять групу, пойменовану науковцями як умови випадкові [7, с. 34], яка є не чим іншим, як не результатом ініціативи однієї зі сторін, без якої вони не могли з’явитися в договорі; отже, вони є істотними умовами договору.

Вищевказані класифікаційні групи умов стосуються змісту всіх цивільних договорів. Специфіка договорів приєднання полягає в тому, що їх умови мають свої особливості, не іманентні іншим правочинам, що вимагає здійснення їх самостійної додаткової класифікації. Превалююча більшість таких договорів окрім продиктованих умов, що для них характерно, містить також умови, взаємоузгоджені обома сторонами договору. Таким чином, умови договорів приєднання за способом їх узгодження можна класифікувати на:

1) взаємоузгоджені, тобто умови, погоджені сторонами у взаємному порядку;

2) продиктовані, що пропонуються однією стороною до приєднання без обговорення їх змісту;

3) альтернативні (змішані), що передбачають вибір (узгодження) певної умови із сукупності запропонованих (продиктованих).

Правове значення цієї класифікації полягає в тому, що на взаємоузгоджену частину умов договору приєднання повинні поширюватися більшою чи меншою мірою (залежно від обраного режиму – саморегулювання чи підкорення діючому) загальні і спеціальні положення про договори, що містяться в актах цивільного законодавства, а на сформульовані в односторонньому порядку умови окрім зазначених також норми ст. 634 ЦК України.

Що стосується умов альтернативних, то за свою природою вони ближчі до продиктованих, ніж до взаємоузгоджених, оскільки „будь-яке узгодження передбачає певний вибір з різноманітних варіантів” [2, с. 298], у той час як при альтернативних умовах вибір у кінцевому підсумку зводиться лише до однієї із запропонованих (продиктованих) умов. Тому, на нашу думку, наявність альтернативних умов у договорі приєднання також передбачає можливість поширення на них змісту частин 2 і 3 ст. 634 ЦК України.

Другий критерій, за яким можна класифікувати умови договорів приєднання є їх юридичне значення для існування договору, тобто юридична сила породжуваних ними цивільних прав та обов’язків сторін. Отже, умови договорів приєднання поділяються на: (а) головні і (б) другорядні.

Головною умовою, без якої немає сенсу вести мову про договір, що породжує будь-які цивільні права й обов’язки, є умова про предмет. Без неї існування будь-якого договору є неможливим.

Другорядними умовами є ті, щодо яких можна припустити, що договір породжував би цивільні права та обов’язки і без включення їх у зміст договору; наявність, зміна або виключення таких умов не впливає на юридичну силу договору. Такими, як правило, є умови, що стосуються порядку виконання договору, відповідальності, форс-мажору тощо. Світова й вітчизняна договірна практика свідчить, що зазвичай другорядними є продиктовані, а не взаємоузгоджені умови.

Правове значення наведеної класифікації полягає в тому, що визнання явно обтяжливою головної умови договору приєднання унеможливлює існування договору в цілому. Такий договір не може існувати навіть у зміненому на вимогу сторони, що приєдналася, вигляді. Визнання явно обтяжливими другорядних умов не впливає на можливість його існування в подальшому. Договір, як домовленість про цивільні права й обов’язки його сторін, зберігатиметься як при зміні другорядної умови, так і при її виключенні з його змісту взагалі.

Таким чином, можемо зробити висновок, що зміст договору приєднання становлять умови (пункти), які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства, й умови, визначені на розсуд однієї сторони договору, щодо яких інша сторона виявила згоду на їх прийняття. Окрім того, зміст договору приєднання можуть також складати умови (пункти), визначені на розсуд обох сторін і погоджені ними.

Список літератури: 1. Беляневич О.А. Договори приєднання // Вісн. госп. судочинства. – 2004. – № 3. – С. 210-218. 2. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Кн. 1: Общ. положения. – М.: Статут, 1999. – 848 с. 3. Гуйван П. Стандартный договор и его место в регулировании договорных отношений // Пред-во, хоз-во, право. – 2003. – № 9. – С. 10-13. 4. Иоффе О.С. Избранные труды: В 4-х т. – Т. III. Обязательственное право. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2004. – 837 с. 5. Клочков А.А. Стандартные (общие) условия договоров в коммерческом обороте: правовое регулирование в России и зарубежных странах: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03/МГИМО. – М., 2000. – 210 с. 6. Крат В. Договір приєднання: реалії та перспективи. // Підпр-во, госп-во, право. – 2003. – № 1. – С. 50. 7. Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 560 с. 8. Сейнароев Б.М. Соотношение публичного договора с договором присоединения // Вестн. Высш. арбитр. суда РФ. – 1999. – № 10. – С. 108-112. 9. Сибільов М.М. Зміст цивільно-правового договору // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2003. – 1(32). – С. 93-99. 10. Цивільне право України: Підручник: У 2-х т. / За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Т. 2. – 552 с. 11. Цыпленкова А.В. Некоторые особенности договоров присоединения // Юрид. мир. – 2001. – № 3. – С. 28-38.

Надійшла до редакції 24.10.2007 р.

УДК 347.122(477) Т.В. Дуденко, аспірантка

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

КУЛЬТУРНІ ЦІННОСТІ В ЦИВІЛЬНОМУ ОБОРОТІ УКРАЇНИ

У наш час проблема правового регулювання цивільного обороту культурних цінностей є досить актуальною. По-перше, це пов’язано з тим, що існує необхідність їх охорони. По-друге, нормам українського законодавства, якими встановлюється особливість обороту таких цінностей, бракує системного характеру, до того ж вони мають значну кількість недоліків. По-третє, немає одностайності у використанні термінології („культурні цінності”, „культурна спадщина”, „культурне надбання”). Разом із тим категорія „культурні цінності” уміщує у собі й інші не зазначені терміни, оскільки нею охоплюється як коло об’єктів, які вже мають спеціальний статус і підпадають під охорону державою, так і тих, які такого статусу ще не набули.

На науковому рівні дана проблематика в Україні не має достатньої розробки, а в Російській Федерації їй присвятили увагу такі вчені, як М.М. Богуславський, М.В. Мазеїн, С.М. Молчанов. Їх праці порушують питання вивезення й ввезення культурних цінностей та їх охорони.

Правове регулювання обороту культурних цінностей закріплено в Законах України (далі по тексту – ЗУ) від 11 січня 2006р. „Про ратифікацію Угоди про вивезення та ввезення культурних цінностей” [3; 2006. – №6. – Ст. 280], від 21 вересня 1999 р. „Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” [3; 1999. – №11. – Ст.207], від 8 червня 2006 р. „Про охорону культурної спадщини” [3; 2000. – 27. – Ст.1112] та інших нормативно-правових актах. Вони визначають культурні цінності як об’єкти, що становлять собою предмети матеріальної й духовної культури, мають художнє, історичне, етнографічне й наукове значення і підлягають збереженню, відтворенню й охороні відповідно до законодавства України. Законодавством урегульовується також порядок вивезення, ввезення й повернення цих цінностей на Україну. Однак жоден із законів не регламентує обороту культурних цінностей на території України.

Метою цієї статті є визначення основних цивільно-правових теоретичних засад правового регулювання оборотоздатності культурних цінностей і надання рекомендацій по його вдосконаленню шляхом внесення відповідних змін до нормативно-правових актів.

За своєю сутністю культурні цінності слід віднести до таких об'єктів цивільних прав як речі, що є предметами матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права й обов'язки (ст. 177 Цивільного кодексу України (далі ЦК України)) [3;2003. – № 11. – Ст.461]. У цілому це поняття, слід характеризувати різнобічно, як-то: (а) речі, що можуть бути вільними, обмеженими або взагалі виключеними з обороту, (б) індивідуально визначені речі, (в) речі неподільні, (г) в деяких випадках вони можуть розглядатись як складні речі (наприклад, колекція культурних цінностей, яка в Законі ч. 3 ст. 1 Закону України „Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей" визначається – як однорідні або підібрані за певними ознаками різнорідні предмети, що незалежно від культурної цінності кожного з них зібрані разом становлять художню, історичну, етнографічну чи наукову цінність. Вони також бувають рухомими та нерухомими.

Утім, культурні цінності є особливим об'єктом правової регламентації, до якого неможливо автоматично застосувати загальні положення про речі і який потребує окремого підходу внаслідок не просто своєї індивідуальності, а унікальності, у зв'язку з чим існує необхідність забезпечити їх правовим захистом для розвитку і зберігання національної культури. Унікальними є речі, єдині у своєму роді на даний момент, а також ті, кількість яких замала порівнянно з тією цінністю, яку вони собою становлять [7, с. 23-24].

Крім того, слід враховувати, що правове регулювання в цій сфері суспільних відносин відбувається не тільки за допомогою диспозитивного механізму, властивого цивільному праву, а й із застосуванням імперативних норм (наприклад, установлюється особливий порядок їх вивезення за межі України). Фактично про це йдется в. ч. 5 ст. 54 Конституції України, де зазначається, що держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність. Така редакція статті дає можливість поділяти культурні цінності за моментом створення на культурні цінності сьогодення та культурні цінності минулого.

Що стосується культурних цінностей сьогодення, то із цього приводу перш за все вкажемо, що вони трапляються надто рідко. Так уже сталося, що визнання подібні творіння набувають після смерті автора і лише незначна частина результатів творчої праці набуває цього рангу одразу після їх створення або через незначний проміжок часу.

На жаль, у законодавстві не існує чіткого критерію віднесення творів мистецтва створених нині, до культурних цінностей. А вже до існуючих, то наприклад у Європейському Союзі існують 2 критерії – часовий і вартісний. Згідно з першим вирізняють 4 групи речей: понад 50, понад 75, понад 100, понад 200 років існування. За другим речі також поділяються на 4 групи: культурні цінності незалежно від вартості, вартістю понад 15 тис. євро, понад 50 тис. євро, понад 150 тис. євро. Такий вартісний критерій має певні недоліки, бо він звичайно, є відносним і тому повинен застосовуватися в сукупності з іншими.

Вважаємо за доцільне запропонувати наступні критерії віднесення творів мистецтва сьогодення до культурних цінностей:

1) розташування таких творів по музеях України та інших держав, наявність їх у приватних колекціях, представлення їх на міжнародних виставках;

2) визначення оцінної вартості творів, тобто тієї, яку вони отримують у музеях і в експертних лабораторіях;

3) наявність у автора твору мистецтва спеціального статусу (наприклад, звання народний художник України);

4) наявність паспорта або сертифіката відповідності (відомі фабрики виготовляють колекційні серії певних товарів, приміром, фарфорових статуеток ручної роботи, які вже з моменту випуску є унікальними, оскільки випускаються, як правило, в одиничному екземплярі або в незначній кількості і, по суті, є колекційними з моменту їх створення.

Усі вищезазначені критерії стосуються тільки рухомих культурних цінностей, до нерухомих же речей вони не можуть бути застосовані. Отже, вартісний критерій щодо нерухомості використати неможливо. Сьогодні існує багато прикладів, коли у створення нового об’єкта нерухомості вкладається багато коштів, але назвати його культурним надбанням досить складно, точніше, неможливо, а його вартість не доводить його культурну цінність. Часто вони не вписуються і в архітектурний ансамбль міста Не можна такі об’єкти тримати по музеях країни або в приватних колекціях. При їх створенні ніяких сертифікатів і паспортів відповідності не надається. Таким чином, з наведених вище 4-х критеріїв, застосовуваних до віднесення рухомих речей до культурних цінностей, до нерухомих можливо віднести тільки 3-й критерій – наявність у автора проекту цього об’єкта нерухомості спеціального статусу (наприклад, народного архітектора України).

Для віднесення нерухомості до нерухомих культурних цінностей можливо вирізнити такі критерії:

а) наявність у автора проекту такого об’єкта нерухомості спеціального статусу;

б) всенародне визнання такого об’єкта, яке буде мати свій прояв у наявності інтересу до нього широкого загалу, про що свідчать людська шана до нього, пишання ним і громадська повага до такого інтересу, публікації, розповсюдження його фотографій по країні як об’єкта що має певні унікальні властивості, організація екскурсій до нього та ін.

Культурні цінності минулого. Вони теж є рухомими, і нерухомими. До останніх відповідно до Закону України „Про охорону культурної спадщини" належать як нерухомі об'єкти культурної спадщини, так і рухомі предмети, пов'язані з нерухомими об'єктами такого надбання.

До рухомих культурних цінностей минулого згідно з п. 1.2 „Правил торгівлі антикварними речами”, затверджених наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерства культури і мистецтв від 29 грудня 2001р. [3; 2002. – №5. – Ст. 204], належать антикварні речі, якими є культурні цінності як об’єкти матеріальної й духовної культури, створені понад 50 років тому, що мають художнє, історичне, етнографічне й наукове значення, підлягають збереженню, відтворенню та охороні.

Щодо класифікації культурних цінностей залежно від ступеня участі їх в цивільному обороті на вільні, обмежені й виключені з такого обороту, треба навести наступне.

До вільних в цивільному обороті культурних цінностей треба віднести такі з них, оборот яких жодним чином не контролюється державою, а регулюється самими його учасниками. Іншими словами, останні самостійно визначають, чи становлять собою такі культурні цінності інтерес для них, адже, вкладаючи кошти в них учасник прораховує можливий заробіток на таких культурних цінностях у разі їх реалізації. Цей інтерес же має своє вираження у вартісному задоволенні учасників від правочинів із цими речами. Також необхідно зазначати, що особи самостійно вводять в оборот культурні цінності та створюють навколо них певний „антураж” шляхом випуску відповідних журналів, оціночних каталогів тощо. Наприклад, у 2006р. вийшов каталог „Радянський фарфор. Прайс каталог. 1930-1980рр.” [1], який одразу підвищив інтерес до цих товарів. Такі заходи покликані підвищити заінтересованість в обороті цих речей і накреслити орієнтири для цього, насамперед стосовно їх вартості. Отже, створюючи штучний осередок, учасники обороту самі визначають цінність таких культурних творів та їх вартість для покупців.

До обмежених в цивільному обороті відносять цінності, що внесені до Державного реєстру національного культурного надбання [4], оборот яких чітко відслідковується й регулюється державою.

Виключеними із цивільного обороту вважаються культурні цінності, що перебувають у запасниках і не виставляються для загального огляду у музеях. Прикладом може слугужити такий випадок. До фарфорового музею Києво-Печерської лаври звернулись із запитом про можливість фотографування їх експонатів для створення буклету „Український фарфор”. Директор музею повідомив, що всі експонати їх музею можна поділити на 3 групи. Це експонати, а) що перебувають на постійних виставках музею (їх фотографування коштує близько 50 грн. за одиницю); б) що перебувають у запасниках, але періодично провадяться їх експозиції у музеї (вартість їх фотографування близько 70 грн. за одиницю); в) що визнанні унікальними, які перебувають лише в запасниках і не експонуються (вартість їх фотографування становить близько 250 грн. за одиницю).

Відтак, перші 2 групи можна вважати обмеженими в цивільному оброті, оскільки вони можуть бути об’єктами обміну поміж музеями України або інших держав. Що ж стосується 3-ї групи, то культурні цінності, які належать до неї, є виключеними із цивільного обороту, перебувають під охороною держави й розцінюються як культурне надбання, що має переходити від одного покоління до іншого в цілісності.

У юридичній літературі пропонується й дещо спрощений поділ культурних цінностей за критерієм належності їх до комерційного обороту, це ті, що використовуються в комерційному обороті й ті, що виключені з комерційного обороту [2, с.23]. Такий поділ відомий ще з римського права, коли під res extra commercium (res extra nostrum patrionium) розумілися священні цінності, предмети релігійного значення [5, с. 155], аналогічний же існував у Древньому Єгипті та в інших державах античного періоду.

Цивільний оборот культурних цінностей необхідно розглядати як оборот нерухомих і рухомих культурних цінностей. Більш-менш урегульовано правочини щодо здійснення купівлі-продажу нерухомих культурних цінностей, які укладаються із застосуванням загальних і спеціальних правил. За загальним правилом (гл. 54 ЦК України) договір купівлі-продажу нерухомості має бути укладено в письмовій формі з нотаріальним посвідченням і подальшою державною реєстрацією акта (ст. 657 ЦК України). Спеціальні правила вимагають: а) повідомити в письмовій формі відповідний орган культурної спадщини про намір продати нерухомий об’єкт культурної спадщини, із зазначенням ціни та інших умов продажу (оскільки, такі органи мають право привілеєвої покупки) (ст. 20 ЗУ „Про охорону культурної спадщини"); б) наявність від органу охорони культурної спадщини згоди на відчуження (ст. 18); в) після укладення договору купівлі-продажу покупець зобов’язаний укласти з органом охорони культурної спадщини відповідний охоронний договір (ст. 23).

Стосовно обороту рухомих культурних цінностей у законодавстві України не існує жодних указівок. Адже законодавець не надає їм спеціального статусу і тому не встановлює якихось особливих механізмів регулювання їх обороту.

Ураховуючи те, що стосовно рухомих культурних цінностей існує спеціальний митний режим і це передбачено як міжнародними договорами, так і внутрішнім законодавством України, їм приділяється особлива увага з приводу охорони їх цілісності. Вважаємо за необхідне надати їм спеціального статусу й у цивільному обороті. Це пов’язано насамперед з існуванням певних труднощів обліку культурних цінностей, а також з браком спеціальних облікових каталогів для реєстрації майнових прав на рухомі культурні цінності та правочинів з ними. Відтак існує необхідність ввести окремий порядок укладення договорів щодо культурних цінностей.

На нашу думку, система обліку культурних цінностей як і правочинів з ними має бути універсальною та поширюватися на них без винятку незалежно від їх статусу, форм власності на них або знаходження їх у будь-яких фондах. Вона надасть можливості навести лад у вирішенні проблем, пов’язаннях з незаконним оборотом таких цінностей. До речі, боротьбі з незаконним оборотом культурних цінностей приділяється увага й на міжнародному рівні. Можна виділити такі акти міжнародного права, що регулюють указане питання, як-то: Європейська конвенція про охорону археологічної спадщини від 06.05.1969 р., Європейська конвенція про правопорушення, пов’язанні з культурною власністю від 23.07.1985 р., Конвенція про заходи спрямовані на заборону й попередження незаконного ввезення, вивезення й передачі права власності на культурні цінності від 17.11.1970 р., Конвенція УНІДРУА про вкрадені або незаконно вивезені культурні цінності від 24.06.1995 р. та ін.

Облік культурних цінностей унеможливить оборот незаконно отриманих культурних цінностей, оскільки не можлива реєстрація права власності на них, а як наслідок – правочини з ними будуть недійсними, бо в набувача не виникне права власності на таку річ. Система обліку рухомих культурних цінностей також надасть можливості визначити їх законного власника й допоможе вирішити їх повернення останньому.

Поряд з такою пропозицією слід зазначити, що така система повинна мати суворо конфіденційний характер. У випадках, коли річ продається з аукціону, власник може забажати оголошення свого прізвища або, навпаки, зберегти інкогніто. Однак в законодавстві треба закріпити й можливість оприлюднення своїх колекцій власниками в телевізійних програмах або шляхом публікування їх переліку в спеціальних журналах. Бажання багатьох заможних людей оприлюднити свої колекції знаходить свій прояв у відкритті власних музеїв. Наприклад, на території України такий музей уже відкрито В. Пинчуком під назвою „ПинчукАртЦентр”, (2006 р., м. Київ) та деякими іноземними колекціонерами [11, с. 146].

Таким чином, указані зміни нададуть можливості захистити правовідносини, що складаються з приводу обороту таких об’єктів цивільних прав, як культурні цінності.

Список літератури: 1. Белоглазов С.Н. Советский фарфор. Прайс каталог. 1930-1980 гг. – СПб.: ОАО «Печ. двор», 2006. – 238 с. 2. Богуславский М.М. Культурные ценности в междунардном обороте: правовые аспекты. – М.: Юристь, 2005. − 427 с. 3. Офіційний вісник України. 4. Про затвердження Положення про Державний реєстр національного культурного надбання: Пост. КМУ від 12.08.1992 р., № 466 // ЗП Уряду України, − 1992. − N9. − Ст. 220. 5. Римское частное право. Учебник // Под. ред. И.Б. Нивицкого й И.С. Перетерского. − М.: Юристъ, 2003. − 544 с. 6. Цена искусства. Зачем человек, у которого есть Gucci, должен иметь еще свой музей // Forbes. − 2007. − № 2 (35) − С. 146. 7. Хаскельберг Б.Л., Ровный В.В. Индивидуальное и родовое в гражданском праве. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Статут, 2004. –236 с.

Надійшла до редакції 30.10.2007 р.

ПИТАННЯ ТРУДОВОГО ПРАВА

УДК 349.2 О.М. Ярошенко, д-р юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ДО ПИТАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ НОРМ У ТРУДОВОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Трудове право України, як і інші галузі вітчизняного права, містить не тільки матеріальні, а й процесуальні норми. Останні, забезпечуючи оптимальні умови правового регулювання трудових відносин, гарантують реалізацію прав працівників і роботодавців і виступають важливим чинником зміцнення законності у сфері застосування праці. Однак не кожній галузі матеріального права відповідає певна процесуальна галузь. Зауважимо, що брак самостійної процесуальної галузі ще не означає, що в галузі матеріального права не існує процесуальних норм і відповідних відносин.

Отже, галузі права, що одночасно містять і матеріальні, і процесуальні норми, уже не є чисто матеріальними, а мають складну матеріально-процесуальну природу. До їх числа, безсумнівно, належить і трудове право України. Однак процесуальні норми в таких галузях не обов’язково утворюють самостійні правові інститути. Вони можуть взаємодіяти з матеріальними нормами й у межах одного правового інституту. Наприклад, такі інститути трудового права, як трудовий договір, робочий час, час відпочинку, охорона праці, дисципліна праці та інші, містять обидва види правових норм (і матеріальні, і процесуальні). Так, ч. 1 ст. 40 КЗпП України (правовий інститут трудового договору) визначає підстави, за яких трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом. Це типовий приклад матеріальної норми. У той же час ст. 43 КЗпП (теж правовий інститут трудового договору), присвячена розірванню трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу за попередньою згодою виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника), містить норми процесуальні. Варто також ураховувати, що багато норм трудового права мають змішаний – матеріально-процесуальний характер. Зокрема, ч. 1 ст. 52 КЗпП закріплює, що для працівників установлюється п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями, при якому тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, які затверджує власник або уповноважений ним орган за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи чи організації з додержанням тривалості робочого тижня, закріпленої в Кодексі.

Деякі вчені-юристи вважають, що процесуальні норми регулюють діяльність тільки щодо застосування права [1, с. 162, 163]. З такою позицією погодитися досить складно. По-перше, ці норми в окремих випадках опосередковують не тільки використання, а й інші форми реалізації норм матеріального права – дотримання, виконання й використання. Так, у трудовому праві України процесуальні норми регламентують порядок дотримання трудових прав, наприклад, процедуру укладення трудового договору, порядок його розірвання з ініціативи працівника або власника чи уповноваженого ним органу тощо. При цьому правозастосувального процесу не відбувається, а відповідні процесуальні норми спрямовані на здійснення матеріально-правових норм в інших формах. По-друге, ці норми функціонують у царині не тільки правозастосування, а й правотворчості. У трудовому праві існує низка процесуальних норм, що регулюють процедуру підготовки і прийняття локальних нормативних актів (колективного договору, правил внутрішнього трудового розпорядку тощо). Згідно з ч. 1 ст. 142 КЗпП України трудовий розпорядок на підприємствах, в установах, організаціях визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку, затверджуваними трудовими колективами за поданням власника або уповноваженого ним органу й виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) на підставі типових правил.

Таким чином, процесуальні норми здійснюють регламентацію всього комплексу відносин, що виникають у процесі реалізації норм матеріального права. У трудовому праві процесуальні норми окреслюють форми і способи здійснення трудових прав працівників, процедуру нормотворчої і правозастосовчої діяльності, виконувану власником або уповноваженим ним органом і виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), порядок притягнення працівників до дисциплінарної й матеріальної відповідальності, а також розгляд індивідуальних і колективних трудових спорів.

Процесуальні норми в трудовому праві України поряд із загальними ознаками, властивими всім процесуальним нормам вітчизняного права, мають свої особливості. Однією з них є те, що багато таких норм виступають у виді правоположень. Останні є перехідним явищем від індивідуального до нормативного регулювання суспільних відносин. Вони мають загальний характер і певний рівень обов’язковості для нижчестоящих органів. Але це ще не правові норми. У правоположеннях не міститься принципово нових, відмінних від передбачених чинним законодавством правил поведінки. Вони лише уточнюють, деталізують правові норми з огляду на фактичні обставини, тому щодо юридичних норм правоположення займають підлегле місце. Вони мають процесуальну природу, оскільки створюються у сфері здійснення правових норм для конкретизації їх вимог щодо реальних життєвих ситуацій.

У регламентуванні відносин у сфері праці важливу роль відіграють правоположення, створювані судовими органами. Деякі з них істотно вплинули на формування змісту як чинного КЗпП, так і проекту нового Трудового кодексу України. Не можна погодитися з науковцями, які вважають, що правоположення виробляються тільки судовою практикою [2, с. 15-17]. На наш погляд, вони можуть бути сформульовані не тільки в постановах і рішеннях судових органів, а й в актах інших органів, зокрема, профспілкових.

Правоположення, прийняті профспілковими органами, можна поділити на роз’яснюючі правові норми і конкретизуючі їх. Обидва їх види в сукупності з юридичними нормами виконують регулюючі функції й мають вагоме процесуально-правове значення. Такий поділ є умовним, тому що в одному й тому ж акті профспілкового органу можуть одночасно міститися і правороз’яснюючі, і правоконкретизуючі положення.

Багато в чому схожими з правоположеннями є рекомендаційні норми, що виходять від державних і профспілкових органів. Низка локальних норм, що встановлюють умови праці працівників, приймаються власником або уповноваженим ним органом і виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) на підставі рекомендацій, розроблених вищестоящими органами. 22 лютого 2007 р. Президія Федерації професійних спілок України затвердила Примірне положення про цехову профспілкову організацію [3].

Правові норми, як загальнообов’язкові правила поведінки, забезпечуються державним примусом. Елемент обов'язковості рекомендацій обмежений тільки тим, що власник або уповноважений ним орган і виборний орган первинної профспілкової організації зобов'язані розглянути адресований їм рекомендаційний акт, який можуть як врахувати, так і не брати до уваги. Рекомендаційні норми мають правову природу, однак відрізняються від юридичних за ступенем їх обов’язковості для адресатів.

Як і правоположення, акти-рекомендації виконують регулятивну функцію тільки в сукупності з відповідними юридичними нормами, зокрема, з локальними нормами трудового права. Але, на відміну від правоположень, що існують у царині реалізації правових приписів, вони обслуговують в основному процес локальної нормотворчості і спрямовані на створення оптимальних локальних правових норм, будучи своєрідним матеріалом під час їх конструювання.

До особливостей процесуальних норм трудового права слід віднести також те, що деякі з них становлять собою локальні норми, прийняті на підприємстві власником або уповноваженим ним органом і виборним органом первинної профспілкової організації. Ці норми можуть, наприклад, регламентувати порядок внесення доповнень і змін у зміст колективного договору, процедуру встановлення і зміни норм праці тощо.

В останні роки значного поширення отримали стандарти підприємств. Вони є нормативними актами локальними, часто мають процесуальний характер. Так, у стандартах підприємства інколи закріплюються порядок виконання певних юридичних дій, процедура розробки й затвердження нормативних документів тощо.

Одним з напрямків удосконалення вітчизняного трудового права є подальший розвиток процесуальної регламентації відносин. Вважаємо, що для вирішення питання про перспективи розвитку останньої необхідно: (а) визначити, які саме відносини у сфері праці слід вважати процесуальними, і (б) з’ясувати, які з них мають потребу в правовому регулюванні.

З нашого погляду, існування процесуальних відносин не можна обмежувати цариною юрисдикційної діяльності, адже вони виникають при здійсненні будь-яких форм правозастосовчої і правотворчої діяльності, складаються практично у всіх галузях вітчизняного права і спрямовані на реалізацію матеріально-правових норм цих галузей.

Характерними рисами процесуальних відносин у трудовому праві є: 1) широка участь профспілкових органів, що виступають суб'єктами багатьох процесуальних відносин, і 2) широке використання профспілкових норм при регламентуванні процесуальної діяльності, які набувають при цьому певного процесуального значення.

Окремі вчені вважають, що організаційні відносини в правовій сфері можуть існувати тільки в правовій формі [4, с. 12]. На нашу думку, це не зовсім правильно. Однією з їх особливостей у трудовому праві є те, що деякі з них регулюються численними приписами поведінки неюридичного змісту, правилами організаційної діяльності тощо. У зв'язку з цим одне із завдань науки трудового права полягає в тому, щоб, з одного боку, виявити, які з процесуальних відносин вимагають правової регламентації, а з другого – визначити ефективність чинних процесуальних правових норм, накреслити шляхи їх подальшого вдосконалювання.

Список літератури: 1. Акопова Е.М. О понятии трудового процесса // Проблемы трудового права и права социального обеспечения: Сб. науч. тр. // Под ред. Е.М. Акоповой. – М.: Изд-во МГУ, 1975. – С. 159 – 163. 2. Братусь С.Н., Венгеров А.Б. Понятие, содержание и формы судебной практики // Судебная практика в советской правовой системе: Сб. науч. тр. / Под ред. С.Н. Братуся. – М.: Изд-во МГУ, 1975. – С. 7 – 17. 3. Про Примірне положення про цехову профспілкову організацію: постанова Президії Федерації професійних спілок України від 22.02.2007 р., №П-10-7 // www.rada.gov.ua. 4. Соляник В.М. Отраслевое правовое регулирование условий труда и заработной платы рабочих и служащих в СССР: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.05 / ВНИИС. – М., 1973. – 14 с.

Надійшла до редакції 09.10.2007 р.

УДК 349.3 С.М. Прилипко, д-р юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ДО ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ ФУНКЦІЙ ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Система права соціального забезпечення – це науково обґрунтована, об'єктивно існуюча послідовність зв'язку правових інститутів і норм права соціального забезпечення, що в цілому складає єдину галузь права. Сутність права стає більш зрозумілою у процесі вивчення права у зв’язку з місцем людини серед інших індивідів у суспільстві та їх об’єднань, з особливостями всього комплексу соціальних відносин між ними і соціальними групами, суспільством і державою. Правовий порядок, який розглядається як форма, діє в житті як закон, адміністративне розпорядження, кодекс тощо, становить собою нескінченну низку різноманітних імперативів, які суспільство звертає до індивіда.

Значення соціального забезпечення в житті суспільства визначається тим, які функції воно виконує, які основні проблеми останнього воно дозволяє вирішити. Іншими словами, призначення системи соціального забезпечення виявляється в його функціях, через особливості яких відбивається специфічність правого регулювання (тобто предмету галузі), а також його методу.

Основні функції повинні мати сталість як одну з необхідних ознак характеристики своєї безперервності, тривалості дії. Їх постійна природа виявляється у безперервному впливі на правовідносини. Разом із тим вони можуть змінюватися за змістом під впливом новітніх механізмів, доповнюватися водночас із розвитком самого права й суспільства.

Питання визначення функцій права соціального забезпечення набули неабиякої актуальності, стали предметом дослідження широкого кола науковців, оскільки вони визначають межі дії галузі права, впливають на основні тенденції розвитку законодавства про соціальне забезпечення. Ці питання висвітлювали такі вчені, як І. Карнер [4, с. 5-7], В.І. Прокопенко [8, с.23], Д.О. Ніконов, О.В. Стремоухов [7, с.19-23], В.Ш. Шайхатдінов [11, с. 66] та ін.

Метою статті є здійснення аналізу функцій права соціального забезпечення в сучасних умовах і визначення перспектив їх подальшого розвитку.

Термін „функція” досить багатозначний: існують функції держави, влади взагалі, законодавчої влади, судової влади, Пенсійного фонду чи будь-якого іншого по загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню, суб’єкта права як зовнішній прояв його властивостей, спосіб його поведінки у певній системі відносин та ін. У межах цієї статті приділяється увага саме характеру, особливостям функцій права соціального забезпечення, що є передумовою пізнання природи цієї галузі, визначення системи, виявлення її сутності.

У загальній теорії права під категорією «функції права» розуміють основні напрямки їх впливу на суспільні відносини з метою упорядкування останніх. Сутність і соціальне значення права знаходить свій прояв саме у функціях. Вони відбивають основні напрямки впливу права на суспільні відносини й поведінку людей, дозволяють надати узагальнюючу характеристику дії юридичних норм, що зумовлено його соціальним призначенням.

В.І. Прокопенко підкреслював, що термін „функція” означає “обслуговування”, “діяльність”. Якщо метод правового регулювання – це спосіб впливу на суспільні відносини, то функції права – це основні напрямки цього впливу, що відображають його службове призначення [8, c.23]. Подібну думку слушно виловлював В.М. Горшеньов, який також зазначав, що функції права тісно пов’язані з методом правого регулювання, своєрідність якого багато в чому зумовлюється саме з ними [1, с. 135]. Показником реалізації функцій права служать соціально-економічні, політичні, ідеологічні та інші наслідки, як результат дії права. Саме в цих напрямках і виявляється активно-творча роль права в регулюванні й розвитку суспільних відносин. Свій нормативний вираз функції права одержують в законодавчих актах у вигляді мети й завдань правового регулювання.

Оскільки право є одним з елементів структури суспільства, його функції необхідно розглядати в єдиній системі суспільного управління і в нерозривному зв’язку з об’єктивними й суб’єктивними чинниками суспільного розвитку. Слід вирізняти економічну, соціальну й ідеологічну (виховну) функції права. У здійсненні цих функцій беруть участь усі галузі права, кожна з яких використовує для цього властиві їй методи й засоби, що відповідають особливостям суспільних відносин, які ними регулюються, та їх місцю в структурі суспільства.

Вплив права здійснююється через свідому належну або можливу поведінку людей. Він є проявом динаміки права й реалізується через виконання його суб’єктом своїх прав та обов’язків. Функції права спрямовані на виконання завдань, що стоять перед суспільством.

Функції соціального забезпечення виконують різні державні органи, міністерства, відомства, служби й установи соціального захисту та недержавні установи. Це організаційна структура соціального забезпечення. Існують певні розбіжності в поглядах правників на класифікацію цих функцій, а також на їх формулювання і кількість. Проте в основному всі вчені сходяться на тому що найважливішою функцією системи соціального забезпечення є, безумовно, забезпечення прийнятного рівня життя населення. Структура такої системи така: непрацездатним надається соціальна допомога; працездатним – можливість соціального страхування; потребуючим соціальної підтримки – підтримка соціальним обслуговуванням.

Другою, не менш важливою, треба назвати функцію перерозподілу доходів, типовим прикладом в соціальному забезпеченні є соціальна допомога, яка, можна сказати, здійснює вертикальний перерозподіл останніх. Ще одним структурним напрямком, який виконує функцію вертикального перерозподілу, є соціальне обслуговування. Функції горизонтального перерозподілу виконує соціальне страхування.

В.Ш. Шайхатдінов справедливо підкреслює, що у правовій літературі вирізняються 4 основні функції соціального забезпечення: економічна, соціально – реабілітаційна, політична й демографічна [10, с.57-75].^.

Економічна функція, або функція економічної стабілізації полягає в заміщенні заробітку, втраченого у зв'язку з віком, непрацездатністю або втратою годувальника, частковому відшкодуванні додаткових витрат при настанні певних життєвих обставин, а також наданні мінімальної грошової або натуральної допомоги малоімущим громадянам, а також у сприянні розвитку суспільного виробництва в цілому й окремих галузей народного господарства, зокрема, в економічному підйомі зон пріоритетного розвитку і т.д. Джерела фінансування – державні позабюджетні фонди соціального призначення: пенсійний, зайнятості, обов'язкового медичного страхування, соціального страхування, соціальної підтримки та ін.

Сутність економічної функції виражається в тому, що держава використовує соціальне забезпечення як один зі способів розподілу частини валового внутрішнього продукту, тим самим сприяючи певному вирівнюванню особистих доходів громадян шляхом надання матеріальних благ (пенсій, допомог, компенсацій, соціальних послуг тощо) замість втраченого заробітку або разом з ним при настанні вказаних у законах соціальних ризиків. Реалізація економічної функції, як уже зазначалося, конкретно втілюється в перерозподілі валового внутрішнього продукту шляхом акумуляції фінансових коштів у цільових джерелах – у позабюджетних фондах соціального страхування, в бюджетах регіонів, областей, у фондах соціальної підтримки населення.

Соціально-реабілітаційна функція соціального забезпечення пов'язана із задоволенням специфічних потреб осіб похилого віку й непрацездатних громадян. Вона виражається у створенні умов, що сприяють збереженню їх правового статусу й охороні здоров'я всіх громадян. Ця функція сприяє підтримці соціального статусу громадян при настанні різних соціальних ризиків (хвороби, інвалідності, старості, смерті годувальника, безробіття, бідності) шляхом надання різних видів матеріального забезпечення, соціальних послуг, пільг з метою підтримки гідного рівня життя й попередження зубожіння. За допомогою неї здійснюється й реабілітаційний напрямок соціального забезпечення, мета якого – відновлення (повністю або частково) повноцінної життєдіяльності людини, що дозволяє їй навчатися, працювати, спілкуватися з іншими, самостійно себе обслуговувати тощо.

Політична функція сприяє підтримці соціальної стабільності в суспільстві, в якому існують значні відмінності в рівні життя різних верств населення. Вона спрямована на зближення соціального рівня різних верств населення, створення умов, що забезпечують гідне життя кожній людині, й покликана стабілізувати суспільні відносини у сфері соціального захисту населення. Політична функція дозволяє державі специфічними для соціального забезпечення засобами реалізовувати основні напрями соціальної політики. Конституція України закріплює положення, що Україна – соціальна держава, політика якої спрямована на створення умов, що забезпечують гідне життя й вільний розвиток особистості. В Україні охороняються праця і здоров'я людей, забезпечується державна підтримка сім'ї, материнства, батьківства й дитинства, інвалідів і немолодих громадян, розвивається система соціальних служб, установлюються державні пенсії, допомоги та інші гарантії соціального захисту. Соціальна політика, як цілеспрямована дія держави на поліпшення умов життя людей з метою реалізації конституційних положень, здійснюється головним чином через систему соціального забезпечення. Так, бідність населення стала підставою для надання соціального забезпечення у вигляді державної соціальної допомоги. Отже, громадяни, які мають подушний доход нижче прожиткового мінімуму, – це ще один, новий суб'єкт соціального забезпечення.

Від того, наскільки ефективно соціальне забезпечення виконує свою політичну функцію, залежить стан соціального спокою в суспільстві. А соціальна напруженість в суспільстві на сучасному етапі свідчить, що стан української системи соціального забезпечення не відповідає потребам широких верств населення.

Демографічна функція покликана стимулювати зростання народонаселення країни, відтворювання здорового покоління, збільшення тривалості життя громадян. Вона реалізується за допомогою впливу системи соціального забезпечення на демографічні процеси: на тривалість життя населення його відтворювання, стимулювання народжуваності та ін. Так, занадто низький рівень пенсійного забезпечення, що призвів до різкого скорочення рівня життя пенсіонерів, став причиною високої смертності осіб немолодого віку. Відсутність ефективної системи соціальної допомоги сім'ї з дітьми, безумовно, спричинить істотне зниження народжуваності в країні і т.д.

Особливістю демографічної функції й усього соціального забезпечення країни, де спостерігається збільшення населення, є проблема піклування про дітей і неповнолітніх. Наголосимо, що в більшості розвинених країн основним об'єктом соціального забезпечення стають пенсії через старість і соціальне обслуговування людей похилого віку. На сучасному етапі в таких країнах явище старіння населення є найсерйознішою соціальною проблемою, а в тих, що розвиваються, – піклування про дітей.

Разом з розглянутими вище функціями соціального забезпечення деякі фахівці вказують і на інші. В.Ш. Шайхатдінов обґрунтовує ще й духовно-ідеологічну функцію соціального забезпечення, у складі якої він виділяє ідеологічну, моральну й соціально-психологічну підфункції [11, с. 66, 67].

З нашої точки зору разом з перелічиними функціями соціального забезпечення слід назвати функцію виробничу. Оскільки соціальне забезпечення пов'язано із суспільним виробництвом, останнє також впливає на нього. Цей вплив виражається в тому, що право на низку видів соціального забезпечення зумовлено трудовою діяльністю, а рівень забезпечення часто залежить від її характеру й розміру винагороди за працю. Із втіленням у життя принципів соціального страхування цей вплив зростатиме, оскільки посилиться стимулююче значення соціального забезпечення у підвищенні продуктивності праці і професійної майстерності працюючих. Соціальне забезпечення сприяє також матеріальній і моральній підтримці старіючої робочої сили й осіб, які втратили здатність трудитися. Його вплив на суспільне виробництво далеко не вичерпується розглянутим вище.

Також варто відзначити, що соціальне забезпечення виконує ще одну досить важливу функцію – захисну. Перш за все саме це завдання ставить перед собою суспільство, надаючи соціальне забезпечення своїм громадянам, бо захист їх у важкій життєвій ситуації, допомога у вирішенні різних проблем (матеріальних, фізичних, психологічних, вікових тощо) – це основне призначення соціального забезпечення.

Список літератури: 1. Горшенев В.М. Способы и организационные формы правового регулирования в социалистичеком обществе. – М.: Юрид. Лит., 1972. – С. 135. 2. Захаров М.Л., Тучкова Э.Г. Право социального обеспечения России: Учебник. – М.: Изд-во БЕК, 2001. – 576 с. 3. Иванова Р.И., Тарасова В.А. Предмет и метод советского права социального обеспечения. – М.: Юрид. лит., – 230 с. 4. Карнер. И. Социальные функции права. – М. – Петроград: Мосполиграф, 1923. – 232 с. 5. Корельский, В.М., Перевалова В.Д. Теория государства и права. – М.: Изд. гр.НОРМА – ИНФРА, 1999. – 345 с. 6. Лейт О.Э. Сущность права. Проблемы теории и философии права. – М.: ИКЦ «Зерцало М», 2002. – 320 с. 7. Никонов Д.А., Стремоухов А.В. Право социального обеспечения. – М.: НОРМА. – 606 с. 8. Прокопенко В.І. Трудове право України: Підручник. – Х.: Консум, 1998. – 340 с. 9. Цвік М.В., Ткаченко В.Д., Петришин О.В. Загальна теорія держави і права: Підручник. Х.: Право, 2002. – 359 с. 10. Шайхатдинов В.Ш. Теоретические проблемы советского права социального обеспечения. – Свердловск, Изд-во Урал. ун-та, 1986. – 230 с. 11. Шайхатдинов В.Ш. Система социальной защиты и обеспечения населения современной России. // Социал. защита населения в регионе / Под ред. К.Н. Гусова. – М.: Изд-во Проспект, 2004. – 488 с.

Надійшла до редакції 14.11. 2006 р.

ПИТАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА ТА ФІНАНСОВОГО ПРАВА

УДК 342.9 А.В. Руденко, канд. юрид. наук, доцент

Кримський юридичний інститут

Національної юридичної академії України

імені Ярослава Мудрого, м. Сімферополь

ПРИНЦИП ОФІЦІЙНОСТІ

В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ

В умовах здійснення в Україні судової реформи важливого значення набуває розробка теоретико-методологічних питань адміністративного судочинства. Адміністративне судочинство ґрунтується й функціонує на засадах (принципах), що відбивають його сутність, призначення й закріплюють похідні положення розгляду й вирішення спорів. Принципи пронизують усю діяльність судів, завдяки їх аналізу стає зрозумілим сутність судочинства. Керуючись ними, суди забезпечують захист соціально-економічних, політичних та особистих прав, свобод, законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Принципи адміністративного судочинства закріплюють основні засади взаємодії громадянина й держави.

Серед науковців, які досліджували це питання, можна назвати С.В. Ківалова, Р.О. Куйбіду, Ю.С. Педька, В.С. Стефанюка, М.М. Тищенка, В.І. Шишкіна та ін. Принципами судочинства вони вважають основні, базові правила розгляду, розв’язання судових спорів, які мають зовнішнє вираження в нормах процесуальних законів.

Головним завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод і законних інтересів осіб у сфері публічно-правових відносин. Принципи цього виду судочинства виступають гарантіями реалізації й дотримання процесуальної форми такого захисту. «При цьому основна функція норм і принципів адміністративного процесуального права полягає в тому, щоб сприяти юридично правильному здійсненню прав і свобод громадян та виконанню обов’язків усіма учасниками процесу» [11, с.49].

Визначення сутності принципів дає можливість установити спрямованість, завдання, зміст і значення для суспільства й держави адміністративного судочинства. Але, з нашого погляду, лише через накопичення й аналіз судової практики можна оцінити весь потенціал принципів адміністративного судочинства, найкращим чином використати їх для теоретичної розробки і практичної реалізації його засад.

В адміністративному судочинстві, на відміну від інших видів судочинства, важливе місце посідає принцип активної ролі суду в процесі, тобто офіційності дослідження і з’ясування обставин справи. Адже «саме судді відповідають за пошук істини, за справедливість судочинства, але справедливість не абстрактну, а точно виважену на вагах правосуддя, де права людини є мірою публічного інтересу» [10, с. 64]. Слід зазначити, що поняття «активність суду» було запроваджено в систему процесуально-правової лексики вченими, які досліджували сутність, природу і зміст принципів диспозитивності, змагальності й об’єктивної істини цивільного судочинства, і традиційно вивчалося в їх рамках [12, с. 93].

Дійсно, принципи офіційності, змагальності й диспозитивності тісно пов’язані в адміністративному судочинстві, суттєво впливаючи один на одного. Так, «сама по собі змагальність сторін без активної позиції суду не може служити гарантією встановлення істини, а значить, і правосуддя» [6, с. 160]. У судових провадженнях щодо публічно-правових відносин (адміністративних, кримінальних, відповідальності за адміністративні правопорушення) принцип диспозитивності частково обмежено специфічним положенням і дією принципу офіційності, а в судовому провадженні щодо приватно-правових відносин він діє в повному обсязі [Див.: 13, с. 74].

Офіційність полягає в активній ролі суду і за своїм змістом обмежує дію принципів змагальності й диспозитивності. Так, проявом обмеження принципу змагальності є те, що суд (а) визначає обставини, які необхідно встановити для вирішення спору, (б) з’ясовує, якими доказами сторони можуть обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо цих обставин, (в) може визнати обов’язковою присутність сторони чи третьої особи, якщо є необхідність заслухати їх особисто, (г) при потребі з власної ініціативи виявляє й витребовує докази, яких, на його думку, не вистачає. Обмеження диспозитивності в адміністративному судочинстві виявляється в тому, що суд у разі відмови позивача від позову, визнання відповідачем позову або досягнення сторонами примирення повинен перевірити, чи не суперечитиме це закону, чи не порушуватиме чиїсь права, свободи або інтереси. Він уповноважений вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, за захистом яких вони звернулися до суду.

Запровадження принципу офіційності зумовлено специфікою публічно-правових відносин, яка полягає в тому, що в їх учасників, як правило, нерівні можливості. Щоб збалансувати останні адміністративний суд має відігравати активну роль. Тому йому належить вжити всіх передбачених законом заходів, щоб порушені права були захищені. Така роль суду пояснюється тим, що переважно саме з вини публічної адміністрації виникають конфлікти або вона не вжила достатніх заходів, щоб цьому запобігти.

Надання адміністративному суду активної ролі зумовлено публічним характером справ, які він розглядає й рішення по яких можуть вплинути на права й інтереси широкого кола осіб. Крім того, неможливо повністю покладатися на здатність сторін (особливо заявника-громадянина) довести свою правоту. Це пов’язано з різними можливостями громадянина й державного органу щодо надання доказів по справі й підтримання своєї точки зору.

Протилежним наведеній думці є міркування деяких сучасних правознавців про те, що суд повинен спрямувати свою увагу не на мету доказування, а на дотримання процесуальної форми останнього. На їх думку, роль суду зводиться до додержання процедури досягнення певних результатів розгляду справи, а не на встановленні об’єктивної істини, що лише так він стає істинно незалежним і неупередженим при ухваленні рішення по справі [9, с. 312, 322; 3, с. 40]. Із подібною точкою зору, вважаємо, погодитися не можна, оскільки процес доказування – це своєрідний механізм, метою якого є встановлення всіх обставин, що стосуються справи. Процес же заради дотримання лише зовнішнього свого виду позбавлений сенсу.

Адміністративному суду належить активно підтримувати процес провадження, досліджувати фактичні обставини справи в найповнішому обсязі. Для цього він має сприяти повноцінній участі сторін у дослідженні обставин справи та їх з’ясуванні. Суд під час розгляду справи не повинен бути стороннім спостерігачем. Закон зобов’язує його створювати необхідні умови для всебічного, повного й об’єктивного дослідження справи, а також контролювати дії сторін, активно вивчати надані докази й усувати з розгляду ті з них, які є неприпустимими, залучати нові, забезпечувати неухильне додержання учасниками судового процесу всіх встановлених законом правил судочинства [Див.: 2, с. 4].

Отже, в адміністративному процесі (на відміну від суто змагального, де увага звертається на докази, надані сторонами) суду належить повністю встановити обставини справи, щоб ухвалити справедливе й об’єктивне рішення, адже воно так чи інакше стосуватиметься публічних інтересів. При цьому останні не слід змішувати з інтересами державних органів, органів місцевого самоврядування, окремих посадовців. Це можуть бути інтереси широкого кола осіб, прав та свобод яких стосується правовий акт, що став предметом судового розгляду, або платників податків, які не заінтересовані нести тягар відшкодування збитків з бюджету лише через те, що державний орган чи орган місцевого самоврядування недобросовісно поставився до ведіння справи в суді [7, с. 41-43].

Але це не означає, що суд заздалегідь має прийняти сторону приватної особи, в той час як він повинен захищати рівною мірою права й інтереси обох сторін, інакше це призведе до того, що йому не потрібно було б навіть розглядати справу, а одразу прийняти рішення на користь цієї особи. За Конституцією України завдання адміністративного судочинства не зобов’язують суд займати позицію однієї зі сторін, а визначають лише мету – утвердження й забезпечення прав і свобод людини [5, с. 5].

Згідно зі ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – Кодексу) суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи [1; 2005. – № 35-37. – Ст. 446]. Він повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, надати необхідні докази або з власної ініціативи витребувати ті, яких, на його думку, не вистачає (ч. 5 ст. 11 Кодексу). Цей обов’язок суду гарантує, що всі фактичні дані, потрібні для повного розгляду справи, будуть ним вивчені. Законодавець надав суду можливість вибору, але не визначив критерію, за яким той має вибрати, самостійно витребувати докази чи запропонувати це учасникові процесу. З одного боку, суд як орган, що має повноваження по витребуванню доказів, у найкоротші строки може отримати їх, а з другого – він не може стати адвокатом однієї зі сторін і виконувати обов’язки учасників процесу.

Може скластися ситуація, коли недобросовісний позивач або відповідач, ігноруючи пропозиції суду щодо надання доказів, покладе тягар доказування його позиції на суд, оскільки ч. 4 ст. 11 Кодексу зобов’язує останнього вжити всіх заходів для встановлення обставин по справі. Так, щодо відповідача – суб’єкта владних повноважень існує думка, що той може не брати участі в процесі, якщо вважає позов безпідставним і необґрунтованим. Відповідач може ігнорувати його, оскільки з презумпції його вини автоматично не випливає його програш в разі неучасті в судовому процесі [8, с. 300]. Крім того, суб’єкт владних повноважень може недбало поставитися до процесу доведення своєї невинності, чим спричинить шкоду державним інтересам. Якщо це врахувати й додати ще й некомпетентність позивача-громадянина, стає зрозумілим, що єдиним активним учасником процесу залишається лише суд, який і буде збирати докази замість позивача й відповідача і вирішувати справу як арбітр. Як вбачається, така ситуація неминуче призведе до втрати суддею неупередженості, адже він, «граючи» за позивача й відповідача, обов’язково встане на бік лише одного з них.

Вважаємо, що обов’язок суду збирати докази має розглядатися лише в сукупності із зобов’язанням сторін надавати докази по справі на підтвердження своїх позицій. Не слід нехтувати ч. 1 ст. 71 Кодексу, де прямо закріплено обов’язок сторін доводити обставини, на яких ґрунтуються їх вимоги й заперечення. А ч. 4 цієї ж статті встановлено, що суб’єкт владних повноважень повинен подати до суду всі наявні в нього документи й матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. Якщо останній запропонував стороні надати докази, що обґрунтовують її позицію чи підтверджують обставини, на які вона посилається, а сторона проігнорувала таку пропозицію, суд вирішує справу на підставі існуючих матеріалів (ч. 6 ст. 71 Кодексу). Ця норма огороджує суд від виконання невластивої йому ролі представника інтересів однієї зі сторін. Активна роль суду в жодному разі не повинна звужувати принципу змагальності сторін.

Таким чином, активна роль суду в адміністративному судочинстві, необхідна для врівноваження процесуального становища сторін, зумовлена наявністю публічного інтересу [4, с. 56]. Право суду витребувати докази має застосовуватися, якщо сторона не може надати матеріали або якщо через недбале ставлення однієї зі сторін (громадянина чи суб’єкта владних повноважень) можуть бути порушені інтереси значного кола осіб або спричинена істотна матеріальна шкода. Саме суду належить право обрати оптимальний шлях для вирішення конкретної справи з урахуванням свого головного завдання – захисту прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин.

При цьому важливо, щоб усі ці заходи були спрямовані на утвердження в національній правовій науці і практиці сучасних європейських цінностей і наближення новоствореної системи адміністративної юстиції до стандартів, що нині панують у демократичних країнах світу.

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. 2. Бойко В.Ф. Проблеми правосуддя в Українi i шляхи їх вирiшення // Право України. – 2002. – № 3. – С. 3-7. 3. Григорьева Н. Принципы уголовного судопроизводства и доказательства // Рос. юстиция. – 1995. – № 8. – С. 39-42. 4. Кодекс административного судопроизводства Украины: Науч.-практ. комментарий / Под ред. Кивалова С.В и Харитоновой Е.И. – Харьков: Одиссей, 2006. – 544 с. 5. Коліушко І., Куйбіда Р. Адміністративні суди: для захисту прав людини чи інтересів держави? // Право України. – 2007. – № 3. – С.3-8. 6. Комарова Н., Лукашевич В. Принцип состязательности и равноправия сторон должен быть эффективным средством установления объективной истины в судебном разбирательстве // Правоведение. – 2001. – № 4. – С. 156-162. 7. Основи адміністративного судочинства в Україні: Навч. посіб. / За заг. ред. Александрової Н.В. й Куйбіди Р.О. – К.: Конус-Ю, 2006. – 256 с. 8. Основи адміністративного судочинства та адміністративного права: Навч. посіб. / За заг. ред. Куйбіди Р.О. й Шишкіна В.І. – К.: Старий світ, 2006. – 576 с. 9. Пашин С.А. Проблемы доказательственного права // Судебная реформа: юридический профессионализм и проблемы юридического образования: Дискуссии. – М., 1995. – С. 312-322. 10. Смирнов А.В. Модели уголовного процесса. – СПб.: Наука, 2000. – 224 с. 11. Стефанюк В.С. Поняття судового адміністративного процесу та його принципи в адміністративному праві // Вісн. Верхов. Суду України. – 2003. – № 5. – С. 49-53. 12. Тимченко Г. Проблема активності суду в цивільному процесі // Право України. – 2004. – №. 3 – С. 93-96. 13. Шишкін В. Принцип диспозитивності у новому ЦПК України // Право України. – 2006. – № 3. – С.74-80.

Надійшла до редакції 06.11. 2007 р.

УДК 347.73:336.22 П.М. Дуравкін, асистент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ забезпечення

виконання податкового обов’язку

Відповідно до Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" [5] обов’язок платника податків сплатити до бюджетів або державних цільових фондів певну суму коштів (податкове зобов’язання) має виконуватись у порядку і строки, визначені законами України. Оскільки некоректність застосування категорії "податкове зобов’язання" достатньо аргументовано доведено [3, с. 382], зауважимо, що подальше його вживання в даному тексті зумовлюється виключно цитуванням нормативно-правових актів.

Стосовно ж теми цього дослідження важливо звернути увагу на вказівку про необхідність сплати податків у встановлені законодавством строки, оскільки дія засобів, застосування яких пов’язується із забезпеченням податкового обов’язку, пов’язана саме зі строком його виконання. Так, податкова порука передбачає відповідальність банка-поручителя перед податковими органами за належне виконання платником обов’язків з погашення його податкового зобов’язання або податкового боргу. Податкова застава є засобом забезпечення податкового зобов’язання, не погашеного в строк. Адміністративний арешт активів є виключним засобом забезпечення можливості погашення податкового боргу. Пеня становить плату у виді відсотків, нарахованих на суму податкового боргу платника податків, у зв’язку з несвоєчасним погашенням податкового зобов’язання [5]. Виходячи з цього, можна припустити, що позначення вказаних засобів як способів забезпечення податкового обов’язку є не зовсім вдалим.

Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить про існування порівняно незначної кількості наукових публікацій, присвячених забезпеченню податкового обов’язку. Зокрема, цьому питанню приділялась увага в працях В.В. Кириченко, О.У. Латипової та ін. Утім залишається недостатньо визначеною сутність цих засобів з позиції напрямку їх забезпечувальної дії, тобто що ж саме ними забезпечується.

З огляду на зазначене метою даної статті є детермінація сутності засобів, застосування яких пов’язується із забезпеченням податкового обов’язку, і визначення спрямування їх забезпечувальної дії. Для досягнення поставлених цілей треба вивчити й проаналізувати наукові розробки у цій сфері, дослідити чинне законодавство України, що стосується цих питань, розробити пропозиції щодо можливих варіантів його вдосконалення.

О.У. Латипова розрізняє забезпечення виконання обов’язку зі сплати податків і зборів і способи такого забезпечення як загальне й окреме [4, с. 13]. Перше становить собою діяльність, спрямовану на створення умов для гарантованого стягнення податків і зборів, попередження й відшкодування збитків від їх неповної або несвоєчасної сплати, а також на спонукання платників до точного і своєчасного виконання зазначеного обов’язку. Друге визначається як установлений законом захід по створенню умов для гарантованого стягнення податків і зборів, попередженню та відшкодуванню збитків від їх несплати, неповної або несвоєчасної сплати, а також спонукання платників до точного й повного виконання цього обов’язку.

Вбачається дещо суперечливим таке розрізнення, адже означена діяльність має полягати саме в реалізації способів, які створюють умови для гарантованої сплати податків і зборів. Вважаємо, що більш логічно розглядати забезпечення виконання обов’язку зі сплати останніх як застосування відповідних засобів, спрямованих на її гарантування.

Досить складно погодитися з можливістю об’єднання в рамках забезпечення виконання цього обов’язку дій по попередженню і відшкодуванню збитків від неповної або несвоєчасної сплати податків і зборів. Напевно, необхідно розмежовувати забезпечення виконання цього обов’язку і забезпечення відшкодування збитків, що виникли в результаті його невиконання. У першому випадку забезпечувальний вплив спрямовуватиметься на попередження прострочення сплати, на створення умов для її здійснення, а в другому – на компенсацію наслідків несплати.

Також сумнівною, з нашого погляду, є можливість засобів забезпечення спонукати платника до точного виконання обов’язку зі сплати податків і зборів у повному обсязі. Така властивість притаманна податковим санкціям, застосування яких передбачає покладення на платника додаткових майнових обтяжень, що може викликати в нього бажання сумлінніше виконувати обов’язок перед бюджетами. Натомість призначення способів забезпечення виконання обов’язку зі сплати податків і зборів має полягати у створені умов, за яких платник міг би здійснити позитивну поведінку, тобто сплатити податки.

Дещо суперечливим можна назвати визначення В.В. Кириченко способів забезпечення виконання податкового обов’язку як системи заходів податково-правового примусу, спрямованих на стимулювання платника до належного його виконання [2, с. 10]. Стимулювання дійсно є доцільним при забезпеченні податкового обов’язку, але при цьому навряд чи способи його забезпечення справедливо ототожнювати із заходами податково-правового примусу.

Податки, як правило, сплачуються платниками самостійно, а податкові органи лише керують цим процесом [3, с. 528]. У свою чергу примус полягає у відповідному впливі уповноважених органів держави на особу з метою заставити її діяти в інтересах держави [7, с. 71]. Однак стимулювання може полягати не лише у примушенні, а й у відповідних заохоченнях [1, с. 1392] або взагалі може бути непотрібним. Тому більш вдалим було б позначення способів забезпечення виконання податкового обов’язку як системи спеціальних податково-правових заходів, спрямованих на отримання відповідними бюджетами належних їм сум коштів у порядку і у строки, окреслені законами України.

Спираючись на наведене, виглядає спірним віднесення до способів забезпечення виконання податкового обов’язку [2, с. 9] (зі сплати податків і зборів) [4, с. 14] податкової застави, податкової поруки, адміністративного арешту активів платника податків і пені. Як зазначає В.В. Сергєєва, способи забезпечення виконання цього обов’язку застосовуються в разі порушення платниками податків юридичних обов’язків [6, с. 161, 162]. Та й аналіз законодавчого врегулювання перелічених засобів свідчить, що переважна їх більшість вживається при несплаті податків у відведений для цього строк [5]. У той же час, податкове зобов’язання, не сплачене у встановлений строк, а також пеня, нарахована на його суму, визначається податковим боргом.

За таких умов названі засоби не можуть забезпечити виконання податкового обов’язку, оскільки їх застосуванню передує поява податкового боргу. Наявність останнього передбачає, що податкове зобов’язання вже не було виконано у відведений для цього строк, а значить, і забезпечити його вже неможливо. Виняток становить податкова порука, стосовно якої передбачається можливість забезпечення нею виконання обов’язку по погашенню податкового зобов’язання.

Звісно, обов’язок сплатити податок або його несплачену вчасно частину залишається й після спливу відведеного для цього строку. Однак тоді виникає вже зобов’язання по погашенню податкового боргу, що й буде зумовлювати застосування відповідних забезпечувальних засобів. Іншими словами, механізм дії останніх передбачає забезпечення погашення податкового боргу, який включає в себе окрім податкового зобов’язання ще й штрафні санкції (за їх наявності), а також пеню.

Оскільки забезпечення передбачає створення надійних умов для здійснення чого-небудь [1, с. 375], досить складно уявити, щоб податкова застава й адміністративний арешт активів (які є способами забезпечення погашення податкового боргу) або пеня (що нараховується на суму податкового боргу) могли створити надійні умови для виконання податкового обов’язку. З урахуванням цього видиться доцільним розрізняти способи забезпечення виконання податкового обов’язку і погашення податкового боргу. Перші мають полягати у створенні надійних умов для сплати податків, а другі – для погашення податкового боргу.

Таким чином, способи забезпечення виконання податкового обов’язку становлять собою сукупність передбачених податковим законодавством дій, що створюють умови для отримання відповідними бюджетами належних їм сум коштів у порядку та у строки, визначені законами України. Способи ж забезпечення погашення податкового боргу – це сукупність передбачених податковим законодавством засобів, реалізація яких створює умови для погашення податкового боргу й відновлення порушеного права відповідних бюджетів на отримання належних їм сум коштів у порядку й у строки, визначені законами України.

Аналіз порядку застосування способів, якими забезпечується погашення податкового боргу наводить на думку про можливість виокремлення забезпечення сплати і стягування податкового боргу. Такий висновок ґрунтується на диспозитивному й імперативному характері застосування відповідних способів забезпечення. Зокрема, механізм податкової поруки передбачає її застосування добровільно, за ініціативою боржника, в результаті чого й погашення податкового боргу теж має відносно добровільний характер. У той же час податкова застава, адміністративний арешт активів платника податків застосовуються, а пеня – нараховується в примусовому порядку, незалежно від волі платника який прострочив сплату, що зумовлює і примусовий характер погашення податкового боргу.

З огляду на чинне податкове законодавство України [5] до способів забезпечення сплати податкового боргу можна віднести податкову поруку, а до способів стягування – податкову заставу й адміністративний арешт активів платника податків. У сукупності вони становлять собою способи забезпечення погашення (сплати або стягування) податкового боргу. Пеня займає дещо самостійне положення, оскільки нараховується незалежно від застосування інших способів забезпечення погашення податкового боргу або заходів відповідальності за порушення податкового законодавства. Крім того, сплата або стягування пені забезпечується переліченими вище способами, бо входить до складу податкового боргу.

Підсумовуючи викладені міркування, варто зробити висновок, що на даний час можна виокремити способи забезпечення виконання податкового обов’язку і способи забезпечення погашення податкового боргу. Останні можна поділити на спосіб забезпечення сплати податкового боргу (податкова порука) і способи забезпечення стягування податкового боргу (податкова застава й адміністративний арешт активів платника податків).

Механізм податкової поруки передбачає забезпечення сплати податку або податкового боргу шляхом заміни платника відповідним поручителем. Застосування податкової застави й адміністративного арешту активів платника податків забезпечує стягування податкового боргу й полягає в обмеженні чи позбавленні такого платника права власності щодо його активів, які перебувають у заставі або під арештом. Пеня є способом компенсації шкоди, що спричиняється в результаті прострочення сплати податків і, становить собою плату, яка нараховується на суму податкового боргу.

У даній статті досліджені тільки окремі питання і сформульовані лише загальні висновки щодо напряму забезпечувальної дії податкової поруки, податкової застави, адміністративного арешту активів платника податків і пені. Адже на сьогодні все ще існує чимало не вирішених наукою податкового права питань із цього приводу. Тому аналіз забезпечувальних засобів (з позиції розрізнення способів забезпечення виконання податкового обов’язку і способів забезпечення погашення податкового боргу) може бути перспективою подальших розвідок у цьому напрямку.

Список літератури: 1. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: Перун, 2005. – 1728 с. 2. Кириченко В.В. Способи забезпечення виконання податкового обов’язку: Автореф. дис. … канд. юрид. наук.: 12.00.07 / Нац. акад. Держподатслужби України. – Ірпінь, 2005. – 21 с. 3. Кучерявенко Н.П. Курс налогового права: В 6-ти т. – Т. 3: Учение о налоге. – Х.: Легас; Право, 2005. – 600 с. 4. Латыпова Е.У. Обеспечение исполнения обязанности по уплате налогов и сборов: финансово-правовой аспект: Автореф. дис. … канд. юрид. наук.: 12.00.14 / Моск. гос. ин-т междунар. отношений (Ун-та) МИД России. – М., 2004. – 31 с. 5. Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами: Закон України від 21.12.2000 р., № 2181-ІІІ // Відом. Верхов. Ради України. – 2001. – № 10. – Ст. 44. 6. Сергєєва В.В. Способи забезпечення виконання податкового обов’язку в системі заходів податково-правового примусу // Право і безпека. – 2005. – Т.4. – № 1. – С. 161-164. 7. Тлумачний словник з теорії держави і права / Авт.-упоряд. К.Г. Волинка. – К.: Магістр – ХХІ ст., 2006. – 112 с.

Надійшла до редакції 01.11.2007 р.

УДК 347.73 (477) Т.М. Шульга, асистентка

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

БЮДЖЕТНІ ДОХОДИ ВІД ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

ТА ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ

Проблема наповнення бюджету грошовими ресурсами завжди була однією із найважливіших для будь-якої держави, в тому числі і для України. Пошук нових джерел бюджетних доходів на сучасному етапі економічного й соціального розвитку нашої держави стає пріоритетним напрямком її діяльності. У цьому сенсі надходження від використання природних ресурсів набувають неабиякого значення для бюджетної системи України. Однак механізм правового регулювання, встановлення і стягнення такого роду платежів, на жаль, певною мірою ускладнений і не є досконалим. Це спричиняє неправильне застосування відповідного законодавства, труднощі в обчисленні і сплаті платежів за використання природних ресурсів тощо. Ось чому питання наповнення доходної частини Державного й місцевих бюджетів за рахунок платежів від використання природних ресурсів за сучасних умов набувають теоретичної актуальності і практичної значущості. У загальних рисах їм приділяли увагу такі науковці як, А.В. Бодюк , О.А. Музика, В.В. Хохуляк [Див.:1; 6; 9] та ін. Але ця проблема потребує більш детального дослідження.

За радянських часів в умовах закріплення на законодавчому рівні виключного права державної власності на переважну більшість природних ресурсів питання щодо їх оподаткування взагалі не виникало. Але з переходом сучасної економіки держави до ринкових умов господарювання, закріпленням багатосуб’єктності права власності на певні природні ресурси (землю, води, ліси, тваринний світ та ін.), залученням їх до цивільного товарообігу питання стосовно їх оподаткування набувають гострої актуальності. Законодавство ж України не завжди чітко й однозначно вирішує проблеми оподаткування окремих природних ресурсів. Наприклад, Закон України "Про систему оподаткування" закріплює рентні платежі як самостійний елемент системи оподаткування. У подальшому Законом України "Про рентні платежі за нафту, природний газ і газовий конденсат" ці платежі визнані загальнодержавними обов’язковими, що сплачуються з вартості обсягів нафти, природного газу чи газового конденсату, видобутих у межах території України (ст.1). Між тим нафта, природний газ і газовий конденсат, видобуті з надр, не належать до природних ресурсів як самостійних елементів природи. Вони становлять собою видобуту сировину, що за своїми властивостями відрізняються від природних ресурсів.

Зовсім іншу ситуацію спостерігаємо з акцизним збором у сфері надрокористування. За своєю сутністю акцизний збір – це непрямий загальнодержавний податок. За загальним правилом, він установлюється на дефіцитну, високорентабельну продукцію й на монопольні товари. Це визначається декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. "Про акцизний збір" (з наступними змінами й доповненнями). Регламентації акцизного збору як різновиду плати за користування надрами присвячено ст. 35 Кодексу України про надра. У ній зазначається, що по окремих видах мінеральної сировини, яка видобувається з родовищ з відносно кращими гірничо-геологічними й економіко-географічними характеристиками, при одержанні користувачем надр наднормативного прибутку може встановлюватись акцизний збір відповідно до законодавчих актів України .

Особливої уваги заслуговує загальнодержавний податок на нерухоме майно (нерухомість). До визнання земельних ділянок об’єктами нерухомості цей податок не викликав жодних питань стосовно віднесення його до податків, пов’язаних з природними ресурсами. З визнанням Цивільним кодексом України (ч.1, ст. 181) землі нерухомим майном питання щодо оподаткування такої нерухомості залишається відкритим. У правничій літературі висловлюються різні судження з приводу цієї ситуації. Так, у спеціальному дослідженні І. Є. Криницького [ 3 ] щодо оподаткування майна законодавчому регулюванню земельного податку присвячено окремий підрозділ, у якому науковець відносить його до майнових податків.

Певних коригувань потребують питання плати за землю – земельний податок і орендна плата за земельні ділянки державної й комунальної власності. Йдеться, зокрема, про місце у складі цієї плати земельного податку за земельні частки (паї), орендної плати тощо.

Предметом спеціальної уваги мають бути збори за спеціальне використання природних ресурсів і за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок Державного бюджету, закріплені в ст.14 Закону України "Про систему оподаткування" [2; 1997. – № 16. – Ст.119]. Останній збір, як вбачається, виступає різновидом збору за спеціальне використання природних ресурсів, хоча податковим законодавством він розглядається як самостійний складник системи оподаткування України.

Питання стосовно правового регулювання податку у фінансово-правовій літературі досліджено досить детально, всебічно і змістовно. Що ж до збору як самостійної форми бюджетних доходів, його правової природи, порядку встановлення, стягнення тощо, то це питання потребує додаткової уваги й самостійного дослідження. Важливість розмежування категорій „податок” і „збір” полягає в тому, що податкове законодавство України принципового розрізнення цих категорій не робить (ст. 2 вказаного Закону). Це викликає багато проблем і колізій у правозастосовчій практиці. Слід зауважити, що не можна ототожнювати ці два поняття, хоча єдність їх цілей і схожа правова природа все ж таки не виключають принципових відмінностей між ними. Передусім необхідно підкреслити узагальнюючу їх родову рису: і податки, і збори належать до платежів податкового характеру, які становлять систему надходжень до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду (ст. 2 названого Закону).

У ч. 2 ст. 9 Бюджетного кодексу зазначається, що доходи бюджету складаються, зокрема, з податкових надходжень, якими визнаються передбачені податковими законами України загальнодержавні й місцеві податки, збори та інші обов’язкові платежі. Проте, як справедливо зауважує М.П. Кучерявенко, категорія “податкові надходження” не властива податковому законодавству [7; с.30]. Дійсно, останнє оперує поняттями “податкова система”, “система оподаткування”, “податки”, “збори” та ін. Що ж стосується податкових надходжень, то ця категорія в податковому законодавстві не застосовується. Саме в цьому випадку необхідне чітке й безумовне внутрішнє узгодження понять, термінів, категорій і конструкцій, що використовуються окремими фінансово-правовими інститутами.

При з’ясуванні сутності і правової природи зборів за спеціальне використання природних ресурсів слід у першу чергу звернути увагу, що їх виникнення фактично пов’язано з переходом економіки країни до ринкових відносин, що зумовлює необхідність аналізу як правових, так і економічних характеристик цього явища. Збори за спеціальне використання природних ресурсів – це форма плати в зазначеній сфері. Плата за спеціальне використання природних ресурсів, як категорія економічна, за сучасних умов набуває важливого значення як складник еколого-економічного механізму, який було започатковано в Україні з набуттям незалежності. Починаючи з 90-х років ХХ ст. відповідні платежі фактично формувалися на ґрунті рентної методології. Уже в той час за своїм характером і змістом вони розглядалися в економічний літературі як відтворювальні й природоохоронні [5; с. 68-73].

Рента, як плата за використання природних ресурсів, виступає формою реалізації економічних відносин між власниками цих ресурсів (насамперед державою) і суб’єктами, які безпосередньо їх експлуатують, тобто використовують. У процесі функціонування рентної системи платежів вирішуються важливі завдання, пов’язані з удосконаленням податкової системи й реальних джерел доходів бюджетів. Ця система, по-перше, служить засобом вирівнювання природокористувачам економічних умов господарювання. По-друге, вона не дозволяє їм отримувати при цьому невиправдано високі прибутки від кращих за якістю і споживчою вартістю природних ресурсів. Крім того, рентні платежі також виступають одним з найважливіших інструментів фінансового забезпечення охорони й відтворення цих ресурсів. Природоресурсна рента – поняття збірне. До її складу входять земельна, лісова, гірнича, водна та інші ренти. Це пов’язано з тим, що до основних об’єктів природоресурсного рентоутворення в Україні відносять земельні, лісові, водні, мінеральні ресурси, природно-рекреаційну сферу як комплекс природних умов і чинників, сприятливих для відпочинку й оздоровлення людей, та ін.

Як бачимо, за своєю правовою природою збори за спеціальне використання природних ресурсів мають рентний характер і становлять собою неподаткові платежі. Що ж стосується класифікації бюджетних доходів від останніх, то треба зазначити наступне. Бюджетні доходи – складне й багатогранне явище. Їх класифікація можлива за різними критеріями. Залежно від її підстав і мети можна розрізняти різні за характером і специфічними ознаками конкретні бюджетні доходи, пов’язані зі спеціальним використанням природних ресурсів, а від того, до якого бюджету надходять кошти, отримані від такого використання, їх можна поділити на доходи (а) до Державного бюджету, (б) до місцевих бюджетів, (в) до бюджетів Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя.

Розподіл податків і зборів по бюджетах відбувається згідно з бюджетною класифікацією 2-ма основними шляхами: їх закріпленням за певним бюджетом і розподілом між бюджетами різних рівнів [4; с.51]. Отже, спираючись на такий підхід бюджетного законодавства, ми можемо виокремити бюджетні доходи від природних ресурсів, які (а) закріплені за конкретним бюджетом і (б) пропорційно розподіляються між бюджетами різних рівнів. Однак слід зауважити, що кожного року з прийняттям Закону України "Про Державний бюджет" ця класифікація може зазнавати трансформації щодо того, який з різновидів платежів за використання природних ресурсів отримує статус закріпленого або ж розподіленого між бюджетами різних рівнів. Такі зміни вносяться законодавцем для забезпечення певного виду пріоритетних публічних інтересів.

З урахуванням адміністративно-територіальної належності й важливості значення природних ресурсів розрізняються бюджетні доходи від природних ресурсів (а) загальнодержавного значення й (б) місцевого значення. Залежно від систематичності надходження платежів і характеристики використовуваного природного ресурсу можливо виділити бюджетні доходи, які мають характер:

а) постійний, коли бюджети наповнюються за рахунок платежів від спеціального використання природних ресурсів увесь час, поки платник (фізична чи юридична особа) має статус спеціального природокористувача. Це властиво майже всім платежам за спеціальне використання природних ресурсів (наприклад, збори за спеціальне використання водних або лісових ресурсів, за користування водами для потреб гідроенергетики й водного транспорту тощо);

б) тимчасовий, наприклад, орендна плата за земельні ділянки;

в) разовий, приміром, при одноразовій платі за ліцензію на відстріл мисливської тварини для набуття дієздатним суб’єктом права на полювання, плата за лісорубний квиток (ордер) чи лісовий квиток та ін.

За правовою основою розрізняють бюджетні доходи від використання природних ресурсів, які знаходяться у суб’єкта на праві (а) власності (наприклад, земельний податок), (б) користування (плата за користування надрами) і (в) оренди.

Якщо критерієм класифікації вважати фізичні параметри конкретних природних ресурсів, можна виокремити 2 підгрупи бюджетних доходів, пов’язаних зі спеціальним використанням природних ресурсів. По-перше, це доходи від споживаних і неспоживаних природних ресурсів. По-друге, доходи від відновлювальних і невідновлювальних природних ресурсів.

Залежно від форми внесення платежів за спеціальне використання природних ресурсів до бюджетної системи можливо класифікувати доходи бюджетів, що надходять від платників у формі (а) грошовій (за загальним правилом) і (б) в натуральній (приміром, плата за користування надрами може вноситись у натуральному вигляді – частиною видобутої мінеральної сировини або іншої виробленої користувачем надр продукції, виконанням робіт чи наданням інших послуг, що зазначено в ст.32 Кодексу України про надра [2; 1994. – № 36. – Ст. 340]).

Крім доходів, що надходять виключно від спеціального використання природних ресурсів, не треба забувати й про певні кошти, які бюджетна система отримує за рахунок, наприклад, продажу землі. Так, Законом України від 28 грудня 2007 р. «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» з метою збільшення доходів бюджету на поточний рік передбачено внесення змін і доповнень, наприклад, до Земельного кодексу України, які, зокрема, стосуються таких положень, як-то:

1) набуття права оренди земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, виключно на аукціонах;

2) продаж земельних ділянок державної й комунальної власності громадянам та юридичним особам здійснюється на конкурентних засадах (аукціон);

3) земельні ділянки державної або комунальної власності, призначені для продажу суб’єктам підприємницької діяльності, підлягають продажу на конкурентних засадах (земельні торги) та ін.

При цьому встановлено, що кошти, отримані від продажу земельних ділянок, що перебувають у державній власності, на яких розташовані об’єкти, які підлягають приватизації, а також земель сільськогосподарського призначення зараховуються державними органами приватизації або центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів до Державного й місцевих бюджетів у порядку, визначеному законом про Державний бюджет України [8; 2007. – № 247. – 31 груд.]. Але це вже інші проблеми, які розглядатимуться нами в наступних публікаціях.

Список літератури: 1. Бодюк А.В. Фіскальні аспекти економічного природокористування: Монографія. – Ірпінь: Нац. акад. ДПС України, 2004. – 570 с. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Криницький І.Є. Правове регулювання оподаткування майна: Дис. … канд. юрид. наук. – Х., 2001. – 201 с. 4. Кучерявенко Н.П. Теоретические проблемы правового регулирования налогов и сборов в Украине. – Харьков.: Консум, 1997. – 256 с. 5. Міщенко В. Концепція платного природокористування в Україні // Економіка України. – 1993. – № 7. – С. 68-73. 6. Музика О.А. Доходи місцевих бюджетів за українським законодавством. – К.: Атіка, 2004. – 344 с. 7. Научно-практический комментарий Бюджетного кодекса Украины / Под общ. ред. Н.П. Кучерявенко. – Харьков.: Одиссей, 2005. – С. 30. 8. Урядовий кур’єр. 9. Хохуляк В.В. Правовое регулирование земельного налога в Украине. – Черновцы: Рута, 2004. – 280 с.

Надійшла до редакції 26.12.2007 р.

СУДОВА ВЛАДА

УДК 347.962 (477) О.В. Колісник, мол. наук. співробітник

НДІ державного будівництва

та місцевого самоврядування

АПрН України, м. Харків

ІНСТИТУТ ВІДВОДУ СУДУ ЯК ГАРАНТІЯ ВІДПРАВЛЕННЯ НАЛЕЖНОГО СУДОЧИНСТВА

Справедливий судовий розгляд може мати місце, тільки коли його здійснюють справедливі, неупереджені, безсторонні судді й народні засідателі. Відповідно до європейських і міжнародних стандартів кожен має право на справедливий, неупереджений і своєчасний розгляд цивільної справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом. Неупередженість та об’єктивність останнього під час вирішення цивільної справи – одна з найважливіших передумов винесення справедливого й заснованого на законі рішення. Передбачений ЦПК України інститут відводу суду, що слухає справу, – важливий процесуальний засіб забезпечення неупередженого й об’єктивного судочинства. Однак ефективність реалізації його норм залишається доволі низькою через недосконалість законодавчої техніки й недостатню наукову розробку зазначеної проблеми, внаслідок чого цей інститут не гарантує додержання основних принципів відправлення правосуддя – неупередженості й об’єктивності суду. Неправильний підхід до відводу суду є тим чинником, який може спричинити прийняття неправомірного рішення. 
Питання підстав відводу суду, порядку й механізму його здійснення та наслідків розгляду заяви щодо цього порушували такі вчені, як В. Асламов, Б. Б. Грузд, Д. Кирилюк, А.Ф. Козлов, С.О. Котенко, Д.Д. Луспеник, Л.Р. Сайкін, М.М. Ясинок [1; 6-9; 11; 13] та ін. Частково торкалися цієї проблеми В.В. Комаров, В.А. Кройтор, В.І. Тертишніков, М.Й. Штефан, В.Н. Щеглов та ін.
Інститут відводу в цивільному процесі – це система норм, передбачених ЦПК України [3; 2005. – № 40-42. – Ст. 492], що забезпечують усунення з розгляду справи будь-якого упередженого ставлення до осіб, які беруть участь у справі, з боку суду, секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача. У даній статті маємо на меті зосередити увагу саме на дослідженні цього інституту, обґрунтуванні його важливості й доцільності, розробці механізмів підвищення його ефективності в цивільному судочинстві, а також на опрацюванні пропозицій щодо вдосконалення його нормативного регулювання.
Право на заяву про відвід суду мають особи, які беруть участь у справі, за наявності підстав, названих у ст. 20 ЦПК. Р. Білицький указує, що така можливість повинна забезпечити захист процесу від імовірного негативного впливу з боку упередженого судді [2, с. 4]. Під упередженістю суду слід розуміти його схильність до позиції певних учасників процесу. За переконанням науковців, саме відвід і самовідвід є процесуальними засобами забезпечення справедливого розгляду й вирішення справ у судах [4, с. 11], наявність у ЦПК такого інституту – гарантія правильного й об’єктивного вирішення справи [9, с. 264]. 
Відповідно до ст. 20 ЦПК України за наявності обставин, перелічених у ній, суддя підлягає відводу (самовідводу). На підставі її п. 1 ч. 1 він не вправі брати участі у слуханні справи, якщо під час попереднього її вирішення він брав участь, зокрема, як свідок. А. Ф. Козлов наголошує на тому, що суддя має отримати відвід незалежно від того, залучався він раніше як свідок чи ні; достатньо одного – знання ним фактичних обставин спору не з матеріалів справи [7, с. 14]. Оскільки суддя міг знати про певні факти, що входять до предмета доказування, але не давати про них показань, у ЦПК варто зазначити, що він підлягає відводу у випадку, якщо під час попереднього вирішення цієї справи брав участь як свідок або йому були відомі її фактичні обставини ще до ознайомлення з її матеріалами. 
Певним недоліком ЦПК України можна вважати те, що в ньому не передбачено можливості заявлення відводу народному засідателеві. За ст. 166 ЦПК головуючий оголошує склад суду, прізвища експерта, перекладача, спеціаліста, секретаря судового засідання й роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх право заявляти відводи. На підставі ч. 1 ст. 18 ЦПК України до складу суду при розгляді справ окремого провадження можуть входити й народні засідателі у випадках, передбачених ст. 234 ЦПК. Із цього можна зробити логічний висновок, що за наявності обставин, зазначених у ст. 20 ЦПК, відводу (самовідводу) повинні підлягати не тільки судді, а й народні засідателі. Отже, ч. 1 ст. 20 ЦПК, як вбачається, потрібно доповнити словами “чи народний засідатель”. 
Зі ст. 166 ЦПК зрозуміло, що про право на відвід суду особи, які беруть участь у справі, дізнаються безпосередньо перед початком судового слухання. На нашу думку, правильною є точка зору М.М. Ясинка, який говорить, що оголошення складу суду, який розглядатиме справу, а також роз’яснення особам, які беруть участь у процесі, їх права заявляти відвід суду, повинно відбуватися на початку попереднього судового засідання [13, с. 49], оскільки заінтересований, упереджений член складу суду може неправильно виконати обов’язки, передбачені ст. 130 ЦПК, а саме може не витребувати потрібні докази, не викликати експерта, спеціаліста, перекладача тощо. 

Згідно з ч. 2 ст. 24 ЦПК України заява про відвід вирішується в нарадчій кімнаті ухвалою суду, який розглядає справу. Однак будь-якій особі важко залишатися об’єктивною до самої себе, тому надавати судді, якому заявлено відвід, право вирішувати це питання, недоречно. У процесуальній літературі існують 2 позиції щодо цього. Представники першої вважають, що питання про відвід мають вирішувати самі судді, яким заявлено відвід. Таке правило спрямовано на недопущення втручання в розгляд справи голів судів і зловживання ними зазначеним правом [9, с. 264]. Ця думка знайшла своє відбиття в ЦПК і КАСУ [3; 2005. – № 35-36. – Ст. 446]. Але в такому випадку суддя нібито радиться з власним сумлінням, отже, об’єктивно поставитися до цього він не в змозі. Інші вчені переконують, що з метою забезпечення неупередженості судді заяву про його відвід належить розглядати голові суду або його заступникові. О.О. Пащенко вважає, що найбільш слушною є модель, коли це робить голова відповідного суду або суд вищої інстанції, але в чітко визначений строк [10, с. 31]. Значить, при розгляді заяви про відвід головою суду можна говорити про стороннє втручання в розгляд справи, про його можливу упередженість і додатковий засіб впливу на суддю. З нашого погляду, доцільніше передати вирішення питання про відвід судді, який розглядає справу одноособово, чи когось із членів складу суду заступникові голови суду, про відвід останнього – голові, а про відвід голови – колегії з 3-х членів апеляційного суду.

Особливий інтерес викликає проблема самовідводу судді чи народного засідателя. Ця процедура недостатньо чітко передбачена в законодавстві. Як підкреслює Д.Д. Луспеник, норма про самовідвід гарантує неупередженість, об’єктивність правосуддя, попереджає можливість скасування рішень за мотивами незаконності складу суду, заінтересованості певних суб’єктів, що з’ясувалося під час перевірки справи вищестоящими інстанціями. При цьому вчений пропонує такий порядок самовідводу: “Суддя, який розглядає справу, ухвалою задовольняє заяву про самовідвід і передає справу голові суду для визначення ним іншого судді для розгляду справи” [9, с. 265].

Після задоволення заяви про відвід справа слухається в тому ж самому суді, але іншим складом. Якщо після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад суду, справа на підставі ухвали суду після закінчення строку на її оскарження передається в інший, найбільш територіально наближений суд (частини 1 і 2 ст. 116 ЦПК). Із цього законодавчого положення не зовсім зрозуміло, чиєю саме ухвалою (суду, що виніс рішення про відвід, чи голови суду) справа передається до іншого суду і в який спосіб визначається найбільш територіально наближений суд. Крім того, за ст. 159 ЦПК у разі заміни судді в процесі справа розглядається спочатку. Вважаємо, що у випадку відводу судді треба повторно провадити попереднє судове засідання, оскільки вже на цій стадії провадження у членів суду формується певне враження від первинної інформації й відповідне ставлення до осіб, які беруть участь у справі. Ось чому новий член суду повинен мати можливість брати участь у конкретній справі із самого початку провадження, ще до судового розгляду.

Слід звернути увагу на те, що в ЦПК України взагалі не передбачено можливості заміни народного засідателя й не вказується на її наслідки. За Законом України “Про статус суддів” [3; 1993. – № 8. – Cт. 56] суддями можуть бути лише професійні судді – посадові особи, на яких покладено обов’язок виконання судової влади, а не народні засідателі. Іншими словами, не можна автоматично застосовувати до останніх підстави відводу судді. Інститут відводу народного засідателя в цивільному судочинстві теж повинен бути, оскільки народний засідатель (як і суддя) також може бути заінтересований у результаті розгляду справи й саме тому повинен підлягати відводу. Згідно з ч. 3 ст. 235 ЦПК справи окремого провадження слухаються судом з додержанням загальних правил, установлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності й меж судового розгляду. Отже, приписи ст. 159 ЦПК повинні поширюватися й на окреме провадження, в якому беруть участь засідателі. На підставі наведеного рекомендуємо викласти ч. 2 ст. 159 ЦПК у наступній редакції: “У разі заміни будь-кого зі складу суду провадження у справі знову розпочинається з проведення попереднього судового засідання”.

У ЦПК немає прямої вказівки на неможливість оскарження ухвали за результатами розгляду заяви про відвід, але такий висновок можна зробити із загального системного аналізу ст. 293 ЦПК, яка містить перелік ухвал, на які може бути подана скарга окремо від рішення. До речі, у КАС України прямо вказано, що ухвала за наслідками розгляду питання про відвід (самовідвід) окремо не оскаржується. Заперечення проти неї може бути включено до апеляційної чи касаційної скарги на постанову чи ухвалу суду, прийняту за результатами слухання справи (ч. 3 ст. 31 КАСУ).

У процесуальних джерелах з приводу доцільності чи недоцільності надання права оскарження відмови в задоволенні відводу склалося 2 основні точки зору. О.О. Пащенко відзначає, що, з одного боку, відсутність можливості такого оскарження нібито свідчить про порушення права осіб, які беруть участь у справі, на розгляд справи безстороннім, неупередженим судом, особливо коли питання про відвід вирішується безпосередньо суддею, якому заявлено відвід, а з другого – при наданні права апеляційного чи касаційного оскарження таких ухвал, ми отримаємо ще один із способів затягування процесу [10, с. 31]. На необхідності оскарження ухвали про відмову в задоволенні заяви про відвід окремо від рішення наголошують В.І. Тертишніков і С.О. Котенко [12, с. 31; 8, с. 221]. Цю позицію підтримують Л.Р. Сайкін та Б.Б. Грузд, які зазначають: якщо виходити з того, що неупередженість судді при слуханні справи в суді першої інстанції може бути забезпечена контролем винесеного рішення, що здійснюється на наступних стадіях судочинства, то наділення осіб, які беруть участь у справі, правом заявлення відводу такого судді стає взагалі непотрібним [11, с. 18]. А от Д.Д. Луспеник та І. Диба [9, с. 266; 5] дійшли протилежної думки: надання права оскаржувати відмову у відводі суду стане одним із законних способів затягування процесу.

Як правильно, з нашої точки зору, вказують Л.Р. Сайкін і Б.Б. Грузд, негативними наслідками неможливості оскарження відмови щодо відводу є те, що правам особи може бути завдано невиправної шкоди на подальших стадіях процесу (де правомірність відмови буде розглядатися), а також можуть бути втрачені докази, які через свою упередженість суддя не допоміг витребувати, або в певних випадках рішення судді першої інстанції підлягає негайному виконанню [11, с. 19]. До того ж при оскарженні ухвали разом з рішенням особа втрачає час для поновлення своїх порушених прав та інтересів. У зв’язку з цим досить цікавим видається положення КАС, що ухвала за результатами розгляду заяви про відвід не оскаржується. Але як окрема підстава для скасування рішення судом апеляційної інстанції й направлення справи на нове слухання вказується така обставина: якщо у винесенні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід через сумнів у його неупередженості і заяву про це визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою. Аналогічне положення можна включити й до ЦПК, п. 2 ч. 1 ст. 311 якого викласти у такій редакції: “Рішення суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо: 2) в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід на підставі обставин, що вказують на його пряму чи побічну заінтересованість у результаті розгляду справи або викликають сумнів в об’єктивності й неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою”.

Аналіз викладеного матеріалу дозволяє виявити чинники, що впливають на низький рівень ефективності інституту відводу суду, й виокремити серед них 2 види: 1) чинники, що залежать від осіб, які беруть участь у справі: (а) важкість доведення деяких обставин, що є підставами для відводу, зокрема, родинних зв’язків судді з особами, які беруть участь у справі; (б) недостатній рівень правової культури таких осіб; (в) невміння скласти заяву про відвід; (г) небажання викликати негативне ставлення до себе з боку інших осіб (йдеться про суддю, який сам розглядатиме заяву про свій відвід). Як слушно зазначає І. Вулицька, “особи залишаються у програші, бо вони сприймаються особами, що затягують процес. У такому випадку шанси задоволення навіть обґрунтованого відводу, що заявлений після початку розгляду справи, надзвичайно низькі” [4, с. 11]; 2) чинники, що залежать від членів суду: (а) психологічна особливість будь-якої особи, що полягає в неможливості бути об’єктивною до самої себе при розгляді заяви про відвід; (б) якщо член суду не заявив самовідводу, він навряд чи задовольнить заяву про відвід. 
На підставі наведених міркувань можна визначити заходи, що сприятимуть підвищенню ефективності досліджуваного інституту: а) розширення підстав для відводу суду; б) вдосконалення процедури розв’язання заявленого відводу суб’єктом, якого це не стосується; в) передбачення можливості оскарження ухвали про відмову у відводі. Р. Білицький радить для підвищення шансів на отримання позитивної ухвали на заявлений відвід (1) робити правильний аналіз фактичних підстав, що вказують на упередженість судді, (2) якомога більше деталізувати факти і здійснювати їх повну фіксацію в протоколі, а також (3) закріпити в законі вимогу про “один невмотивований відвід” [2, с. 4]. 

Таким чином, на підставі всього зазначеного вище можемо зробити висновок, що інститут відводу суду має істотне значення для відправлення судочинства неупередженим, об’єктивним судом і визнання його належним. Для підвищення ефективності його реалізації в цивільному процесі потрібно передбачити додаткові підстави для відводу суду, розширити зміст уже передбачених підстав, обмежити кількість заяв про відвід, удосконалити механізм їх розгляду, а також надати особам, які беруть участь у справі, право оскаржувати ухвалу про відмову в задоволенні такої заяви.

Список літератури: 1. Асламов В. Упорядочить процесс отвода судей // Рос. юстиция. – 1994. – № 4. – С. 55. 2. Білицький Р. Відвід суду: дієвий засіб чи процесуальна безпорадність? // Юрид. газ. – 2004. – № 16. – 31 серп. – С. 4. 3. Відомості Верховної Ради України. 4. Вулицька І. Відвід судді не затягне справи // Юрид. газ. – 2003. – № 1. – 18 лип. – С. 11. 5. Диба І. Відвід судді в адміністративному процесі // Юрид. вісн. України. – 2006. – № 51. – 23-29 груд. 6. Кирилюк Д. Вопросы национальных особенностей отвода судей на Украине: Правовой анализ норм, регламентирующих институт отвода судей // Юрид. практика. – № 40 (406). – 2005. – С. 14, 15. 7. Козлов А. Основания отвода судей // Сов. юстиция. – 1971. – № 13. – С. 14, 15. 8. Котенко С. О. Відвід судді у цивільному судочинстві // Проблеми цивільного права та процесу (пам’яті проф. О. А. Пушкіна): Матер. міжнар. наук.-практ. конф. (26 трав. 2007 р.) / За ред. В. А. Кройтора, Р. Б. Шишки, Є. О. Мічуріна. – Х.: ХНУВС, 2007. – С. 220, 221. 9. Луспеник Д. Д. Розгляд цивільних справ судом першої інстанції. – Х.: Харків юрид., 2006. – 480 с. 10. Пащенко О. Проблемні питання застосування відводів у цивільному, господарському та адміністративному процесі // Юрид. радник. – 2006. – № 5. – С. 28-31. 11. Сайкин Л., Грузд Б. Невозможно быть беспристрастным, рассматривая отвод самому себе // Рос. юстиция. – 2003. – № 11. – С. 18, 19. 12. Тертишніков В. І. Цивільний процесуальний кодекс України: Наук.-практ. коментар. – Х.: Інформ.-прав. центр “Ксилон”, 2006. – 448 с. 13. Ясинок М. М. Інститут відводу – яким йому бути // Бюл. М-ва юстиції. – 2006. – № 6. – С. 46-51.

Надійшла до редакції 18.10.2007 р.

УДК 343.159 М.М. Гультай, суддя апеляційного суду

Харківської області

Направлення апеляційним судом справ на новий

судовий розгляд після скасування рішень

суду першої інстанції

(за матеріалами практики апеляційного суду Харківської області)

Права апеляційного суду під час зміни або скасування вироку (постанови) суду першої інстанції, закріплені у статтях 373, 374, 376, 378 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК). Зазначені норми кримінально-процесуального закону визначають подальший рух справи залежно від наявних підстав, що потягли за собою скасування або зміну рішення суду першої інстанції. Так, ст. 374 КПК регламентує випадки скасування вироку (постанови) з поверненням справи прокуророві для додаткового розслідування чи на новий судовий розгляд. Згідно із цією нормою такими підставами є: (а) допущені органами дізнання чи досудового слідства істотні порушення КПК України, які виключали можливість ухвалення вироку (постанови); (б) наявність підстав для застосування закону про більш тяжкий злочин, обвинувачення у вчинені якого засудженому не пред’являлось; (в) наявність підстав для застосування кримінального закону, який передбачає більш тяжке порівняно зі встановленим досудовим слідством суспільно-небезпечне діяння, у справах про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру; (г) однобічність або неповнота дізнання чи досудового слідства, які не можуть бути усунені в судовому засіданні.

При цьому ст. 378 КПК України передбачає можливість постановлення апеляційним судом вироку, який може бути тільки обвинувальним і ухваленим у наступних випадках:

1) якщо є необхідність застосувати закон про більш тяжкий злочин чи збільшити обсяг обвинувачення за умов, передбачених п.1 ч.1 ст. 378 КПК України, тобто у тих випадках, коли суд першої інстанції необґрунтовано перекваліфікував дії підсудного на менш тяжкий злочин або необґрунтовано виключив певне обвинувачення, його формулювання чи будь-яку кваліфікуючу ознаку. Апеляційний суд у такому разі має право повністю чи частково відновити обвинувачення в межах пред’явленого на досудовому слідстві й підтриманого в суді і в апеляції прокурора або потерпілого, а також призначити покарання, яке відповідає тяжкості вчиненого й даним про особу винного, у тому числі й призначити більш суворе покарання, ніж призначив суд першої інстанції;

2) якщо існує необхідність у застосуванні більш суворого покарання. У цьому разі апеляційний суд хоча й скасовує вирок місцевого суду, проте формулювання обвинувачення й доказову базу змінити не може. Апеляційний суд лише призначає більш суворе покарання як за окремими статтями Кримінального кодексу України (далі – КК), так і за сукупністю злочинів або вироків;

3) у разі скасування необґрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції. У цьому випадку апеляційний суд має право сформулювати обвинувачення в межах пред’явленого на досудовому слідстві з урахуванням позиції прокурора й потерпілого, яку вони займали в судах першої й апеляційної інстанцій, а також призначити покарання;

4) у разі неправильного звільнення засудженого від відбування покарання. У такому випадку апеляційний суд, скасовуючи вирок суду першої інстанції, фактично має повторити встановлене судом формулювання обвинувачення, кваліфікацію діяння, призначити покарання, якщо воно призначалося, й установити покарання, обов’язкове для виконання.

Треба зазначити, що всі названі 4 підстави для постановлення апеляційним судом вироку не завжди можливі, так би мовити, в „чистому” вигляді, незалежно одна від іншої. У такому разі зазначені підстави застосовуються в їх сукупності з урахуванням особливостей кожної.

При цьому законодавець виходив із специфіки апеляційного суду, який не має підмінювати суд першої інстанції і приймати до провадження справи у випадку скасування вироку (постанови) за наявності інших підстав. Як зазначив В.Т. Маляренко, за своєю суттю апеляційний суд не має можливостей для проведення тривалого судового слідства у великій кількості справ, бо в нього немає для цього необхідної чисельності суддів, секретарів судових засідань, залів для їх проведення. Крім того, невигідним буде ні для людей, ні для держави викликати до обласного центру з віддалених населених пунктів багатьох свідків, експертів та інших численних учасників судового розгляду і тримати їх у суді дні, а можливо, й тижні [1, с. 407].

Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 15 травня 2006 р. „Про практику постановлення судами вироків (постанов) при розгляді кримінальних справ в апеляційному порядку” [3] закріплений у ч. 1 ст. 378 КК перелік випадків, коли апеляційний суд скасовує вирок суду першої інстанції й постановляє власний вирок, є вичерпним.

Як свідчить практика апеляційного суду Харківської області, скасовано вироків місцевих судів з направленням справи на новий судовий розгляд у 2005 р. стосовно 128 осіб, або 55, 89% від загальної кількості скасованих, а в першому півріччі 2006 р. цей показник складав 88 осіб, або 62, 5 %. Із вказаної кількості вироки скасовувалися:

а) через суттєві порушення КПК, яких припустилися під час судового розгляду у 2005 р. – щодо 41 особи (перше півріччі 2006 р. – щодо 55 осіб);

б) у частині цивільного позову – щодо 15 осіб (перше півріччя 2006 р. – щодо 12 осіб);

в) у зв’язку з неправильною кваліфікацією дій засудженого за більш м’яким законом – 4 вироки (перше півріччя 2006 р. – 3);

г) через те, що вироки було постановлено незаконним складом суду – у 4-х випадках (у першому півріччі 2006 р. – у 5-ти);

д) через м’якість призначеного покарання – щодо 7-ми осіб (перше півріччя 2006 р. також щодо 7-ми осіб);

е) виправдувальних вироків – щодо 4-х осіб (перше півріччя 2006 р. – щодо 1);

є) з направленням справи на новий судовий розгляд у зв’язку з неповнотою або однобічністю судового слідства – щодо 12 осіб (у першому півріччі 2006 р. – щодо 9-ти).

Крім того, в першому півріччі 2006 р. щодо 11 осіб вироки скасовувалися через невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи або порушення судом вимог ст. 334 КПК стосовно мотивування вироку.

За 2005 р. і перше півріччя 2006 р. у суду апеляційної інстанції була можливість постановлення власного вироку щодо 14 осіб від загальної кількості скасованих рішень з направленням справ на новий судовий розгляд (без урахування справ, за якими судовою колегією постановлено вироки). Щодо 21 особи була можливість прийняти інше, власне рішення.

Вивченням ухвал даної категорії встановлені наступні причини неможливості прийняття судовою колегією власного рішення:

1. Необхідність застосування більш тяжкого закону чи обвинувачення, ніж було пред’явлено особі органами досудового слідства. Так, вироком Київського місцевого районного суду м. Харкова Шостак В.Ю., раніше неодноразово судимий, засуджений за ч.2 ст. 186 КК до 4-х років позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК. Установлено, що він таємно викрав з торговельного місця шкіряну куртку й почав утікати з викраденим, але був затриманий. Уникаючи доставляння в райвідділ міліції, він ударив потерпілого Ісечко А.В. ножем, спричинивши йому легке тілесне ушкодження. Задовольняючи апеляцію прокурора і скасовуючи вирок з направленням справи на новий судовий розгляд з мотивів неповноти встановлення обставин події злочину й допущених протиріч у формулюванні обвинувачення та кваліфікації дій Шостак В.Ю., а також через м’якість призначеного покарання, апеляційний суд указав на те, що органами досудового слідства Шостак В.Ю. фактично обвинувачувався у вчиненні розбійного нападу, проте його дії помилково було кваліфіковано за ч.2 ст. 186 КК. Таку невідповідність можна виправити шляхом пред’явлення прокурором нового обвинувачення згідно з вимогами ст. 277 КПК під час розгляду справи в суді першої інстанції. Постановити власний вирок апеляційний суд позбавлений можливості, бо відповідно до ч.1 ст. 378 КПК таке право належить йому лише в межах обсягу обвинувачення й у вчиненні саме такого злочину, який було пред’явлено винній особі й від якого вона захищалася в суді.

Аналогічною є ситуація у справі Зубко І.І., засудженого Люботинським міським судом за ч.2 ст. 342, ч.2 ст. 345 КК із застосуванням ст. 75 КК до 3-х років позбавлення волі з випробувальним строком 2 роки, оскільки в задоволеній колегією суддів апеляції потерпілого, яка відображала його позицію в суді, порушено питання про збільшення обсягу обвинувачення і кваліфікацію дій засудженого за більш тяжким законом.

2. Скасування вироку за м’якістю покарання або неправильною перекваліфікацією дій винного на більш м’який закон (менший обсяг обвинувачення), що поєднано зі встановленням допущених порушень норм КПК, які унеможливлюють постановлення рішення у справі апеляційним судом. Скасовуючи вирок Вовчанського районного суду Харківської області за м’якістю покарання, призначеного Маєвському В.І. та іншим за ч. 5 ст. 185 КК із застосуванням статей 69 і 75 КК, колегія суддів в ухвалі вказала на те, що суд визнав недоведеним і виключив з обвинувачення засуджених понад 10 епізодів викрадення чужого майна, не навівши ніяких доказів в обґрунтування своїх висновків про невинність засуджених за вказаними епізодами.

Скасовуючи вирок щодо Повєткіна В.В., засудженого за ч.3 ст. 142 КК із застосуванням ст. 75 КК за аналогічних підстав, колегія суддів в ухвалі вказала на порушення права засудженого на захист, відсутність відомостей про перевірку його версії про непричетність до вчинення злочину, а також про його обмову у вчиненні злочину й застосування недозволених методів досудового слідства.

Пленум Верховного Суду України у п.7 постанови № 1 від 15 травня 2006 р. „Про практику постановлення судами вироків (постанов) при розгляді справ в апеляційному порядку” роз’яснив, що у випадках, коли суд першої інстанції відповідно до положень ст. 299 КПК не досліджував докази або досліджував їх частково, апеляційний суд має провести судове слідство з метою встановлення лише тих фактичних обставин, які оспорювалися в суді першої інстанції. Якщо суд першої інстанції визначив обсяг досліджуваних ним доказів з порушенням даної норми (ст. 299 КПК), то апеляційний суд не має права постановляти власний вирок, а мусить за наявності до того підстав скасувати вирок суду першої інстанції у зв’язку із суттєвими порушеннями кримінально-процесуального закону й повернути справу на новий судовий розгляд.

В ухвалі колегії суддів, якою скасовано вирок Фрунзенського районного суду м. Харкова щодо Білоуса А.А., раніше неодноразово судимого, засудженого за ч.2 ст. 309 КК із застосуванням ст. 75 КК, за м’якістю призначеного покарання, вказано на порушення судом вимог ст. 299 КПК. Розглянувши кримінальну справу в порядку, передбаченому цією нормою закону, суд не з’ясував, чи правильно розуміє підсудний її положення, що потягло порушення його права на оскарження вироку в частині встановлення судом обставин злочину.

Треба зазначити, що у деяких випадках апеляційний суд за наявності апеляції на м’якість призначеного покарання скасовував вироки з підстав порушення КПК, покладаючи на суд першої інстанції обов’язок перевірки доводів апеляції в частині м’якості призначеного покарання.

3. Відсутність в апеляційного суду достатніх можливостей для забезпечення явки в судове засідання осіб, засуджених до видів покарання, не пов’язаних з позбавленням волі. Відповідно до ч.2 ст. 358 КПК, роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у п.2 постанови №1 від 15 травня 2006 р. [3], у випадку, коли в апеляції порушується питання про погіршення становища засудженого або виправданого, останні разом з їх законними представниками підлягають обов’язковому виклику до апеляційного суду.

Одна з головних проблем, у зв’язку з якою апеляційна інстанція потерпає труднощі у винесенні власного вироку, полягає у виклику до апеляційного суду виправданого, а також засудженого, який не перебуває під вартою, та їх законних представників. Це зумовлено перш за все тим, що в законі не передбачено прав та обов’язків засудженого чи виправданого в апеляційній інстанції, не зазначено, чи зобов’язані вони бути присутніми в апеляційному суді під час розгляду їх справи, а якщо зобов’язані, то в яких випадках.

Передбачене ст. 358 КПК положення про те, що засуджений чи виправданий, їх законні представники підлягають обов’язковому виклику до апеляційного суду, якщо в апеляції порушується питання про погіршення їх становища або суд визнає за необхідне провести судове слідство. Але ця стаття не містить указівки на механізм примусу, за допомогою якого апеляційний суд може забезпечити їх явку.

Апеляційний суд не може обрати запобіжного заходу, не має права покарати виправданого за неявку в судове засідання. Він також має обмежені можливості застосовувати привід виправданого та його законного представника в судове засідання. Разом із тим, розгляд справи за відсутності підсудного, за винятком випадків, передбачених ч.2 ст. 242 КПК, є істотним порушенням вимог ст. 370 КПК, бо порушується його право на захист. В.Т. Маляренко, посилаючись на прогалини в законі, стверджує, що відповідно до чинного законодавства „заходи примусу, передбачені для підсудного, не можна застосовувати до засудженого або виправданого, оскільки це не передбачено законом і погіршує їх становище” [1, с. 410].

Пленум Верховного Суду у вказаній нами постанові [3] зобов’язав апеляційний суд у разі неявки в судове засідання виправданого або осіб, засуджених до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, щодо яких порушується питання про погіршення їх становища, відкласти справу і вжити заходів, передбачених ст. 288 КПК, тобто покласти на цю особу судові витрати або ж застосувати привід.

Слід указати на непослідовність законодавця у вирішенні цього питання, оскільки при скасуванні вироку без проведення судового слідства явка виправданого чи засудженого, а також їх законних представників в апеляційну інстанцію не визнається обов’язковою, достатньо сповіщення їх про час розгляду справи.

Наприклад, розглядаючи справу за апеляцією прокурора на неправильне застосування амністії щодо Колоянця О.О., засудженого вироком Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 1 листопада 2005 р., апеляційний суд прийняв рішення про проведення судового слідства й у період з 27 вересня по 1 листопада 2005 р. неодноразово призначав справу до розгляду, вживаючи всіх заходів до забезпечення явки в суд засудженого, стосовно якого було обрано запобіжний захід у виді підписки про невиїзд. У зв’язку із закінченням строків апеляційного провадження у справі й відсутністю законних механізмів забезпечення апеляційним судом участі засудженого в розгляді справи апеляційний суд вимушено скасував вирок, а справу направив на новий судовий розгляд.

4. Відсутність в апеляції прохання про скасування вироку суду першої інстанції й постановлення апеляційним судом власного вироку. Згідно з вимогами, викладеними в п.3 зазначеної вище постанови Пленуму Верховного Суду України ухвалення апеляційним судом власного вироку не допускається, якщо в апеляції міститься прохання про повернення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

У 2005 р. й першому півріччі 2006 р. в так званому „чистому” вигляді за м’якістю покарання скасовано вироки щодо 14 осіб і тільки у 2-х випадках прокурор порушував питання про постановлення апеляційним судом власного вироку. Потенційно справи стосовно зазначених 14 осіб могли бути вирішеними в апеляційній інстанції.

Як вихід із названої ситуації Пленум Верховного Суду в ч. 2 п. 3 цієї постанови зазначив: якщо в такому випадку позиція прокурора, потерпілого і його представника є суперечливою й не узгоджується з вимогами пунктів 2 і 3 ч.1 ст. 374, ч.1 ст. 378 КПК, головуючий суду першої інстанції за наявності до цього підстав має право визнати апеляцію не відповідаючою вимогам ст. 350 КПК й залишити її без руху, а в подальшому – без розгляду.

Як уже зазначалося, вироки щодо 29 осіб скасовано із направленням справи на новий судовий розгляд у зв’язку з неповнотою або однобічністю досудового слідства.

Так, ухвалою апеляційного суду Харківської області від 22 серпня 2006 р. скасовано вирок Дзержинського районного суду м. Харкова від 23 червня 2006 р., яким Заварикіну І.А., засуджено за ст. 166 КК до 3-х років позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК, з випробувальним строком 3 роки. Справу було направлено на новий судовий розгляд, а вирок скасовано з мотивів неповноти, яка полягала в тому, що районним судом не проведено необхідних експертиз.

Вироком Валківського районного суду Харківської області від 19 травня 2006 р. Безкровець А.В. засуджений за ч.1 ст. 126 КК до 6-ти місяців виправних робіт за місцем роботи з утриманням 10 % заробітку на користь держави щомісячно. На підставі ст. 75 КК його звільнено від відбування покарання з випробувальним строком 1 рік. Ухвалою апеляційного суду від 1 вересня 2006 р. цей вирок скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд у зв’язку з тим, що суд не допитав свідків і не дав оцінки тій обставині, що засуджений оборонявся, а скарга потерпілого зумовлена зустрічним обвинуваченням.

Зазначені рішення апеляційного суду суперечать вимогам п.4 ч.1 та ч.2 ст. 374 КПК, згідно з якими у випадку встановлення однобічності або неповноти дізнання чи досудового слідства, що не можуть бути усунені в судовому засіданні, справа підлягає направленню на додаткове розслідування. Повернути справу до суду першої інстанції на новий судовий розгляд апеляційна інстанція може за наявності істотних порушень КПК, які виключали можливість постановлення рішення у справі.

Можливість направлення справи на новий судовий розгляд після скасування вироку з мотивів неповноти або однобічності судового слідства законом не передбачено. Насамперед треба враховувати, що суд є органом публічної влади і, як правильно неодноразово вказувалося в науковій правовій літературі, не повинен бути зв'язаний виключно доводами сторін [2, с. 201], які можуть і не просити повернути справу на новий судовий розгляд. Такий погляд повністю відповідає положенням ст.2 Закону України «Про судоустрій», яка покладає на суд обов'язок крім захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб здійснювати також захист інтересів суспільства й держави.

Якщо в апеляції порушується питання про скасування вироку суду за підставою, передбаченою ч.1 ст.378 КПК, і направлення справи на новий судовий розгляд, то апеляційний суд не має права ухвалити власний вирок, а повинен направити справу на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Установивши в судовому засіданні, що в справі допущена однобічність або неповнота судового слідства, яка не вимагає проведення додаткового розслідування, апеляційний суд у наведених вище випадках не використовував право на проведення судового слідства, заповнення прогалин, у тому числі шляхом надання доручень органам досудового слідства й суду першої інстанції у порядку статей 315¹, 358 КПК, що давало б йому можливість ухвалити рішення по суті справи без скасування вироку суду першої інстанції або шляхом постановлення власного вироку.

Список літератури: 1. Маляренко В.Т. Про розгляд кримінальної справи в апеляційному порядку // Маляренко В.Т. Кримінальний процес України: Стан та перспективи розвитку. – К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2004. – 600 с. 2. Побегайло Г.Д., Побегайло Э.Ф. Конституционные (основные) принципы уголовного судопроизводства // Курс уголовного судопроизводства: Учеб.: В 3 т. / Под ред. В.А. Михайлова. – Т.1: Общие положения уголовного судопроизводства. – М., 2006. 3. Про практику постановлення судами вироків (постанов) при розгляді кримінальних справ в апеляційному порядку: Пост. Пленуму Верхов. Суду України № 1 від 15.05.2006 р. // rada.gov.ua.

Надійшла до редакції 08.11.2007 р.

ПИТАННЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

УДК 341:[343.35:35.08](477) І.С. Нуруллаєв, здобувач

при кафедрі міжнародного права

та державного права іноземних держав

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

УКРАЇНА В МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОМУ СПІВРОБІТНИЦТВІ ПО БОРОТЬБІ З КОРУПЦІЄЮ

Міжнародна спільнота стає дедалі все необхіднішим складником міжнародно-правового співробітництва по боротьбі з таким видом злочинності, як корупція. Корупція вийшла за межі державних кордонів, перестала бути правопорушенням, поширеним виключно серед державних службовців. Вона перетворилася на фактор, що створює умови для вчинення серйозних злочинів міжнародного характеру, передусім таких, як торгівля людьми й незаконний обіг наркотиків. Останніми роками в рамках ООН та Ради Європи було відкрито для підписання низку міжнародних конвенцій, спрямованих на інтенсифікацію міжнародної співпраці держав у запобіганні корупції. До такої співпраці почала залучатися й Україна.

Антикорупційна активність держав у міжнародних відносинах набула чималої активності. Уже зараз це викликає необхідність ґрунтовного правового аналізу юридичних зобов’язань, що можуть виникати для них унаслідок такого співробітництва, міжнародно-правової позиції України в міжнародних антикорупційних органах, результатів міжнародної антикорупційної співпраці для вітчизняного законодавства. Українські юристи останнім часом серйозно досліджували загальні аспекти міжнародного співробітництва в кримінально-правовій царині (О.Виноградова, М.В. Буроменський, В.М. Гребенюк, Н.А. Дрьоміна, Н.А. Зелинська, О.В. Касинюк, А.А. Маєвська) [Див.: 1; 3-6; 10]. Окремим міжнародно-правовим аспектам співпраці держав у боротьбі з корупцією приділяв увагу А.М. Візір [Див.: 2].

Мета даної статті – окреслити сучасні загальні міжнародно-правової рамки міжнародного співробітництва в боротьбі з корупцією й основні міжнародні зобов’язання, що виникають для держав – його учасниць.

За останнє десятиріччя укладено у формі міжнародних договорів або прийнято у формі резолюцій низку правових актів, спрямованих на боротьбу з корупцією. Ці документи не обов’язково містять у своїх назвах термін «корупція», але всі вони в цілому спрямовані на запобігання або покарання цього ганебного протиправного явища. Можна вести мову про створення системи антикорупційних міжнародних норм. Зокрема, під егідою ООН було прийнято: (а) резолюцію ЭКОСОС (Економічної й соціальної Ради ООН) по боротьбі з корупцією (1995 р.); (б) Міжнародний кодекс поведінки державних службовців і посадових осіб (1996 р); (в) Декларацію про боротьбу з корупцією й хабарництвом у міжнародних комерційних організаціях (1997 р.); (г) Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності (2000 р.) та ін. Не меншу роботу проведено й Радою Європи, якою затверджено: (а) Страсбурзьку Конвенцію Ради Європи про корупцію в контексті цивільного права (1999 р.) [7]; Конвенцію про корупцію у контексті кримінального права (1999 р.) [8]), а також Європейським Союзом, Організацією Американських держав, Організацією економічного розвитку й співробітництва та деякими іншими міжнародними організаціями.

Система міжнародних антикорупційних договорів спрямована передусім на імплементацію в національне законодавство міжнародно-правових антикорупційних норм і створення ефективного міжнародного контрольного механізму (універсального й регіональних) за такою імплементацією. Тому й участь України в міжнародно-правовому співробітництві по боротьбі з корупцією пов’язано перш за все з реалізацією цих напрямків.

Звернімо увагу на основні принципові положення цих міжнародних документів, які, на нашу думку, можуть викликати труднощі під час імплементації й ускладнити участь України в міжнародно-правовому співробітництві по боротьбі з корупцією.

Передовсім, спробуємо дати визначення терміна “корупція”. Аналіз зазначених міжнародних правових документів, спрямованих на протидію цьому явищу, засвідчує наявність різних підходів щодо його розуміння. Згідно з Довідковим документом ООН про міжнародну боротьбу з цим злочином «корупція – це зловживання державною владою з метою отримання вигоди в особистих цілях» [9, c. 81]. З наведеного тлумачення можна зробити висновок, що поняття “корупція” виходить за межі хабарництва.

В інших міжнародно-правових документах досліджуваний злочин зводиться до підкупу посадових осіб. “Хоча поняття корупції, – говориться в Кодексі поведінки посадовців по підтримці правопорядку, прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН в 1979 р., – повинно визначатися національним правом, слід розуміти, що воно охоплює вчинення або невчинення будь-якого діяння при виконанні обов’язків або через ці обов’язки в результаті вимагання чи отримання подарунків, обіцянок або стимулів чи їх незаконне одержання кожного разу, коли має місце така дія або бездіяльність”.

Міждисциплінарна група по корупції Ради Європи дала ще ширше трактування розглядуваного правопорушення: “Корупція становить собою хабарництво й будь-яку іншу поведінку осіб, яким доручено виконання певних обов'язків у державному або приватному секторі, яка призводить до порушення обов’язків, покладених на них за статусом державної посадової особи, приватного співробітника, незалежного агента або іншого роду відносин і має за мету отримання будь-яких незаконних вигод для себе та інших»

Міжнародні експерти Європейського Союзу пояснюють загальне поняття корупції як зловживання державними службовцями політичною владою з метою збагачення.

Дефініція корупції міститься й у підписаній Україною Резолюції Генеральної Асамблеї ООН проти транснаціональної організованої злочинності від 15 листопада 2000 р. [12]. Згідно зі ст. 9 Конституції України це визначення після ратифікації вказаної Конвенції слід вважати офіційним і йому повинно відповідати українське законодавство. У цьому міжнародному документі корупція розуміється як обіцянка, пропозиція чи надання публічній посадовій особі, вимагання або прийняття нею особисто чи через посередників будь-якої неправомірної переваги для самої посадової особи чи інших фізичних або юридичних осіб з метою вчинення останньою будь-якого діяння чи бездіяльності при виконанні своїх посадових обов’язків.

Таким чином, саме ця конвенційна дефініція корупції повинна бути покладена в основу національної імплементації. Проте Україна також підписала Конвенцію Ради Європи про корупцію в контексті цивільного права (1999 р.), в якій цей вид злочину визначено як пряме чи опосередковане вимагання, пропонування, дача або одержання хабара чи будь-якої іншої неправомірної вигоди або можливості її отримання, які порушують належне виконання будь-якого обов’язку особою, яка отримує хабара, неправомірну вигоду чи можливість мати її, або поведінка такої особи. Підписана Україною Конвенція про корупцію в контексті кримінального права (1999 р.) хоча й не містить цілісного визначення досліджуваного правопорушення, але оперує поняттями “активний і пасивний підкуп” різних посадових осіб, членів парламентських зборів, у тому числі й підкуп у приватному секторі, та ін.

Як бачимо, інтерпретації терміна “корупція” в різних правових документах дещо не співпадають. Європейська конвенція трактує його ширше і визнає наявність корупції й у приватному секторі, чого немає в Конвенції ООН і що не характерно для сучасної української правової доктрини.

Наступним ключовим положенням антикорупційних конвенцій є ставлення до суб’єкта корупційного злочину. Ці міжнародно-правові акти суттєво розширюють коло таких суб’єктів порівняно з українським законодавством. Конвенція Ради Європи про кримінальну відповідальність за корупцію пропонує при визначенні деяких понять (“посадова особа”, “публічна посадова особа”, “мер”, “міністр” та “суддя”) спиратися на національне законодавство держави, на території якої зазначена особа виконує надані їй функції (ст. 1). Крім того, суб'єктами відповідальності за корупцію цей документ визнає державних посадовців будь-якої іншої держави, членів іноземних представницьких органів, міжнародних парламентських асамблей, посадових осіб міжнародних організацій, суддів і посадовців міжнародних судів, осіб, які обіймають керівні посади у приватних підприємствах або працюють на них у будь-якій якості.

Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності суб’єктами корупції називає: публічних посадових осіб, іноземних публічних посадових осіб або міжнародних цивільних службовців, співучасників учинення будь-якого злочину, визнаного такими в цьому акті.

Конвенція ООН проти корупції (2003 р.) суб’єктами корупції вважає: публічних посадових осіб, іноземних публічних посадових осіб, посадових осіб публічних міжнародних організацій, суддів, працівників судових органів, прокуратури та ін.

Крім більш широкого (порівняно з чинним законодавством України) визначення суб'єктів корупційних правопорушень Конвенція Ради Європи не виключає кримінальної відповідальності за корупційні злочини юридичних осіб. Із цього випливає, що суб’єктом корупційних діянь може бути не тільки посадова особа, як це до цього часу було закріплено в українському законодавстві.

Нарешті, ще однією проблемою є законодавча гарантія компенсації жертвам досліджуваного злочину. У Преамбулі Конвенції про корупцію в контексті цивільного права (1999 р.) говориться, що обов’язковим завданням є сприяння боротьбі з цим правопорушенням шляхом надання особам, яким заподіяно шкоду, можливості отримати справедливу компенсацію. Отже, головним призначенням цивільно-правової відповідальності в питаннях боротьби з корупцією є компенсація завданих збитків. Згідно зі ст. 3 цієї Конвенції сторони зобов’язані у своєму внутрішньому законодавстві передбачити для осіб, яким заподіяно шкоду внаслідок корупційних дій, право на порушення судової справи з метою отримання повної компенсації. Відразу ж виникає запитання: якою ж має бути ця компенсація – повною, обмеженою чи кратною? У ст. 3 цього акта зазначається, що така компенсація може охоплювати матеріальні збитки, втрачену вигоду й немайнову шкоду. Отже, передбачається відповідальність повна. Але Конвенцією передбачено й можливість призначення обмеженої компенсації чи навіть відмову в ній: “зменшення чи відмову в компенсації з урахуванням усіх обставин, якщо позивач через його власну помилку сприяв завданню шкоди чи її посиленню” (ст. 6). Що стосується кратної відповідальності, то в зазначеному правовому документі вказівок на неї немає.

Можна звернутися до досвіду боротьби з корупцією в інших країнах. Наприклад, у США закон RICO (“Про організації, які знаходяться під впливом рекету, та корумповані організації”) встановлює: “Будь-яка особа, підприємницькій діяльності чи майну якої було завдано шкоду у зв’язку з порушенням статті, яка передбачає відповідальність за корупцію, може на цій підставі вимагати відшкодування шкоди у будь-якому відповідному окружному суді Сполучених Штатів, та їй слід відшкодувати у трикратному розмірі завдану шкоду, а також витрати за позовом, включаючи винагороду адвокату”. Як бачимо, в України є можливість обирати вид відповідальності (повну, обмежену чи кратну) й орієнтуватися, за яких обставин необхідно застосовувати його, для чого необхідно такий вибір закріпити у вітчизняному законодавстві.

Таким чином, можемо дійти наступних висновків:

1. Участь України в міжнародному співробітництві по боротьбі з корупцією передбачає необхідність імплементації норм міжнародних антикорупційних Конвенцій.

2. Окремі норми різних антикорупційних конвенцій (ООН і Ради Європи) остаточно не узгоджені на міжнародному рівні, що може створювати труднощі в процесі імплементації.

3. Імплементація деяких норм міжнародних антикорупційних конвенцій може бути пов’язаною з узгодженням їх з особливостями і традиціями національної правової системи. Неузгодженість українського антикорупційного законодавства з ідеологією й основними нормами антикорупційних конвенцій може мати наслідком неспроможність повноцінного перебування держави в міжнародному співробітництві по боротьбі з корупцією.

Список літератури: 1. Виноградова О. Принцип міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю // Право України. – 1999. – № 4. – С. 90-94. 2. Візір А.М. До питання про створення контрольного механізму конвенції ООН проти Корупції: співвідношення глобального та регіональних механізмів // Вісник Луганського державного університету внутр. справ. – 2007. – Вип. 1. – Луганськ: Луган. держ. ун-т внутр. справ, 2007. – С. 63-70. 3. Гребенюк В.М. Деякі аспекти участі України в Європейській системі захисту прав людини // Адвокат. – 1998. – № 1. – С. 28-30. 4. Дрьоміна Н.А. Інтернаціональний тероризм і «терористичний інтернаціонал» // Тероризм і боротьба з ним: Аналіт. розробки пропозиції наук. та практ. працівників През. Укр., Верхов. Ради України, Уряду України, органам викон. влади. – К., 2000. – Т. 19. – С. 334-338. 5. Зелинская Н.А. Политические и общеуголовные преступления в контексте международного права // Актуал. пробл. держави і права. – Вип. 18. – Одесса, 2003. – С. 447-451. 6. Касинюк О.В. Кримінально-процесуальні питання діяльності міжнародних кримінальних судів: Автореф. … канд. юрид. наук: 12.00.11 / Нац. юрид. акад. України. – Х., 2005. – 20 с. 7. Конвенція Ради Європи про корупцію в контексті цивільного права від 4 лист. 1999 р. – ETS. – № 174. 8. Конвенція про корупцію у контексті кримінального права від 27 січ. 1999 р. – ETS. – №173. 9. Лунев В.В. Коррупция, учтенная и фактическая // Гос-во и право. – 1996. – № 8. – С.80-91. 10. Маєвська А.А. Злочини проти людяності: міжнародно-правовий аспект: Автореф. … канд.. юрид. наук: 12.00.11 / Нац. юрид. акад. України. – Х., 2002. – 19 с. 11. Міжнародне право: Навч. посіб. / За ред. Буроменського М.В. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 336 с. 12. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 55/25 ООН від 15 лист. 2000 р. /Doc. UN A/Res. 55/25. – November, 15, 2000.

Надійшла до редакції 08.10.2007 р.

ПИТАННЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА

УДК 340.12 С.И. Максимов, д-р. юрид. наук, профессор

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

СОВРЕМЕННЫЕ КОНЦЕПЦИИ ЕСТЕСТВЕННОГО ПРАВА:

ОПЫТ ХХ СТОЛЕТИЯ

В период трансформационных процессов в сфере права и государства в Украине значительно возрос интерес к теории естественного права, которая иногда обозначается как юснатурализм (от лат. jus naturale). В то же время, терминологическая неоднозначность понятия «естественное (природное) право» приводит иногда к слишком буквальному толкованию его содержания как обусловленности права законами природы [3, с. 72-78] или как отрицание обязывающей силы неправового закона. Автору уже приходилось обращать внимание на общий смысл этой категории [4] и на содержание некоторых современных концепций естественного права интерсубъективного направления [5; 6]. В данной статье будет предпринят общий анализ содержания основных западноевропейских (в широком смысле, включая и США) концепций естественного права для уяснения их места и роли в современном правовом мировоззрении.

В ХХ ст. в Европе и Америке наблюдается возрождение теории естественного права. В отличие от традиционной теории, разработчики новых концепций не стремятся дать законченную, абсолютно истинную систему идеальных правовых норм. Однако они разделяют представление о том, что право и мораль неразрывно связаны, а конечной целью права является справедливое общество. Любые теории естественного права акцентируют внимание на содержании юридических норм и конкретных решений. Они руководствуются положением, что право должно быть правильным по содержанию, а не только по форме, поэтому не всякие законодательные, судебные или административные решения, будучи формально корректными, содержат в себе право. Критерием такой правильности выступало и выступает естественное право как идеальный порядок отношений между людьми. При всем многообразии таких теорий их объединяет антипозитивистская и антитоталитарная направленность.

В развитии теорий естественного права в ХХ ст. можно выделить три этапа: а) неокантианский, или «возрожденного естественного права» (начало ХХ в.); б) религиозно-экзистенциалистский, ориентировавшийся на критику нацистского права и обоснование нового гуманистического права (40-60-е годы); в) современный, представленный широким спектром теорий непозитивистской направленности (с 60-х годов).

Важнейшей методологической основой возрождения естественного права в начале ХХ в. было неокантианство. Неокантианская философия исходила из того, что сознание в соответствие со своей природой конструирует объект нашего познания. Видным ее представителем был профессор Университета Галле, а затем Берлинского университета Р. Штаммлер, основные идеи которого были изложены в трудах «Хозяйство и право с точки зрения материалистического понимания истории» (1896 г.), «Учение о правильном праве» (1902 г.), «Сущность и задачи права и правоведения» (1908 г.). Право он рассматривал как форму социальной жизни. Однако, в отличие от теоретиков марксизма, он считал, что не экономические отношения определяют правовую форму, а правовая форма выступает определяющим фактором общественного развития [9, c. 105]. Отказавшись от классического понимания естественного права как постоянного и неизменного, раз и навсегда данного разумом перечня прирожденных прав, ученый поставил вопрос о его возрождении, естественного права, введя в оборот формулу «естественного права с изменяющимся содержанием». Признавая исторически изменчивые условия жизни человека и его потребности, он усматривал сущность справедливого (естественного) права в его соответствии социальному идеалу, который он видел в идее человеческого общения. Общение людей, способных к выражению своей воли как свободных существ («общество свободно хотящих людей»), и есть конечная цель социальной жизни. Естественным универсальным основанием права у Р. Штаммлера была идея формальной справедливости, основными принципами которой он называл принцип уважения и принцип участия. Ученый не считал, что несправедливое право является юридически недействительным, но подчеркивал, что «в постоянно увеличивающемся и более верном проявлении справедливого права и заключается социальный прогресс» [10, c. 117]. Идеал справедливого права, выступающий в роли аналога права естественного, понимался им как некая «путеводная звезда», на которую должно равняться исторически изменчивое и не всегда справедливое позитивное право.

Значительный вклад в возрождение идеи естественного права внес известный французский философ и общественный деятель Ж. Маритен. В своих основных трудах «Интегральный гуманизм» (1934 г.), «Права человека и естественный закон» (1942 г.), «Человек и государство» (1951 г.) он, как представитель официальной доктрины католической церкви – неотомизма, развивал учение Фомы Аквинского о естественном праве применительно к общественной ситуации середины ХХ в. Его идеи нашли отражение во Всеобщей декларации прав человека 1948 г., в подготовке которой философ принимал непосредственное участие.

Высшим источником и первопричиной естественного права Ж. Маритен считал Бога. В онтологическом аспекте естественное право, как неписанный закон и воплощение божественной мудрости и справедливости, − это нормальное состояние функционирования человека, основанное на его сущности (природе), идеальный порядок человеческих действий, который относится к моральной сфере. «Естественное право имеет дело с правами и обязанностями, которые необходимым образом связаны с первым принципом: “Делай добро и избегай зла”» [7, c. 85]. Этому порядку должно соответствовать позитивное право и его применение на практике. При этом, выделяя гносеологический аспект естественного права, Ж. Маритен подчеркивал, что человеческий разум познает естественное право не посредством понятий и логических выводов. Познание естественного права – это «познание через склонность», т. е. интуитивное познание, «когда интеллект, чтобы вынести суждение, прислушивается к внутренней мелодии, которую создают в субъекте вибрирующие струны вечных устремлений» [7, c. 88, 89]. Между естественным и позитивным правом находится право народов, или общий закон цивилизации, познанный рационально. Права человека коренятся в естественном законе как выражение внутренней ценности и достоинства человека.

Говоря о неотчуждаемом характере человеческих прав, философ, тем не менее, проводил разграничение между обладанием правами и их реализацией, которая в каждом отдельном случае подчинена конкретным возможностям данного общества.

Ж. Маритен выделял права разных уровней: 1) права индивида, отвечающие абсолютному требованию естественного закона (фундаментальные права): право на жизнь и личную свободу, право частной собственности, право на стремление к счастью и др. Они являются естественными в строгом смысле слова, ибо коренятся в самой природе человека как свободного и духовного существа; 2) политические права (права гражданина), образующие продолжение права естественного: право народа устанавливать конституцию государства и определять форму правления, право граждан на активное участие в политической жизни, в том числе в выборах, право объединения в политические партии и общественные организации, свобода высказываний и дискуссий, равенство граждан перед законом и судом. Не являясь абсолютными, они в то же время неотъемлемы в обществе, достигшем состояния политической справедливости; 3) социальные права (права трудящихся): право на труд, на создание профсоюзов, на справедливую заработную плату, на социальное обеспечение и другие, обусловленные общим благом.

Ученый не усматривал непреодолимого антагонизма между правами личности, выражением которых является право частной собственности («старыми» правами), и правами социальными («новыми»). Он подчеркивал, что Декларация прав человека «оставляет место, как для «старых», так и для «новых» прав» [7, c. 101].

Говоря о трех типах общественного устройства (либерально-индивидуалистическом, коммунистическом и персоналистическом), он видел их различие в признаваемой ими иерархии ценностей, а следовательно, в трактовке достоинства человека. Защитники либерально-индивидуалистического типа общества усматривают такое достоинство в том, чтобы каждый индивид мог свободно делать то, что он желает. Для сторонников коммунистического типа общества оно состоит в освобождении труда, путем подчинения его экономическому сообществу, и обретении контроля над историей. Наконец, приверженцы общества персоналистического типа, к которым относил себя Ж. Маритен, утверждают, что человеческое достоинство заключается в обретении подлинно человеческих, моральных и духовных благ, свободы и автономии индивида [7, c. 102].

В духе обоснования нового права, которое учитывало бы индивидуальность каждого человека, разрабатывались экзистенциалистские концепции естественного права, которое рассматривалось как право экзистенции – подлинного человеческого существования. Основную свою задачу представители этого направления (В. Майхофер, Э. Фехнер, Г. Кон) видели в ориентации индивидов, законодателей и правоприменителей на принятие экзистенциально правильных решений в конкретной правовой ситуации. Экзистенциальное право они противопоставляли позитивному с его механическими, мертвыми нормами. Правовой экзистенциализм оказал влияние на демократизацию законодательства и судейской практики в послевоенной Германии.

С принятием Всеобщей декларации прав человека, других документов ООН и международных пактов о правах человека была создана эффективная система международных норм для их защиты. Еестественно-правовая теория, решив одну из своих основных задач – позитивно-правового закрепления прав человека, практически подтвердила свою теоретическую значимость, но при этом не исчерпала собственных возможностей и не утратила значения в правоведении.

Наиболее известными теоретиками новейшего этапа развития теории естественного права являются Л. Фуллер, Р. Дворкин, Дж. Финнис. Началом этого этапа можно считать спор между Г. Хартом и Л. Фуллером развернувшийся в конце 50-х годов на страницах Гарвардского юридического вестника (“Harvard Law Review”). Если профессор Оксфордского университета (Великобритания) Г. Харт определил позицию позитивизма как концептуальное разграничение права и морали, то профессор Гарвардского университета (США) Л. Фуллер определил кредо концепций естественного права как их концептуальное соединение, как идею необходимой связи между правом и моралью.

Л. Фуллер в своих основных трудах «Моральность права» (1964 г.) и «Анатомия права» (1968 г.) говорит о внутренней и внешней морали права. Под внутренней моралью права он подразумевал восемь принципов создания и применения юридических норм. Соблюдение этих принципов делает право возможным, а несоблюдение хотя бы одного из них –аморальным, а потому свидетельствует об отсутствии правовой системы как таковой. Выражая специфические требования справедливости, они утверждают, что правовые правила должны быть: (а) общими; (б) опубликованными; (в) предсказуемыми (неретроспективными); (г) понятными; (д) не содержащими противоречий; (е) выполнимыми; (ж) постоянными; (з) правоприменительная практика должна соответствовать правилам поведения [8, c. 45-93]. Отклонение от принципов внутренней моральности права представляет собой оскорбление достоинства человека как ответственного деятеля. Свою интерпретацию естественного права философ называл процедурным, понимая под ним то, что позволяет сконструировать систему правил для подчинения человеческого поведения и управления им. Однако его концепция не накладывает никаких ограничений на содержание юридических правил, которые могут быть и несправедливыми.

Под внешней моральностью правил Л. Фуллер понимал принимаемые обществом нравственные принципы, лежащие в основе правовых институтов и обеспечивающие их функционирование. Внутренняя и внешняя моральность взаимосвязаны. Аморальная правовая система не может существовать долго, ибо не будет иметь поддержки общества.

Наиболее известным из современных сторонников естественного права является профессор Оксфордского и Нью-йоркского университетов Р. Дворкин. В своих трудах «О правах всерьез» (1977 г.) и «Империя права» (1986 г.) он настаивает на возможности и необходимости дать моральное обоснование права. При этом этот процесс значительно облегчается тем, что позитивное право неизбежно ассимилирует, концентрирует в себе моральное содержание.

Ученый разграничивает понятия «правила» и «принципы»: правила – это конкретные нормы, принципы содержат в себе всеобщие правовые положения − человеческое достоинство, справедливость, равенство, которые и есть нормы честности и справедливости. И принципы и правила связаны с целями, однако между ними имеются существенные различия. Правила условны, ибо содержат компонент «если»; они подразумевают «все или ничего». Конфликт между правилами означает необходимость исключения или отмены одного из конкурирующих правил. В случае конфликта принципов один из них выступает на первый план, но другой вовсе не утрачивает своего значения.

По мнению Р. Дворкина, позитивное право (правовая система) образует единство правил и принципов. В трудных случаях судьи выходят за рамки правил и взвешивают ценности (принципы). Они не законодательствуют, а принимают решения, основанные на точном «взвешивании» относящихся к делу принципов (судья ограничен в своем выборе). Концепция Р. Дворкина является естественно-правовой, поскольку утверждает существеннейшим моментом права апелляцию к принципам, т.е. моральным нормам. Согласно модели принципов судящийся требует защитить право, которое имеет. Он пишет: «Индивидуальные права – это политические козыри в руках индивидуумов. Индивиды имеют права тогда, когда по некоторым причинам коллективная цель – недостаточное основание для причинения им некоего вреда или ущерба» [2, c. 12, 13]. Задача суда – искать ответ на вопрос: кто имеет право выиграть процесс; этим судьи отличаются от законодателей, которые могут мотивировать свои решения идеей общего блага. Их целостное обоснование достигается благодаря дискурсивному обсуждению права, в котором участвуют и граждане государства, и лица, непосредственно занятые исполнением и трактовкой законов. Каждый судья способен и по роду занятий должен включиться в общий правовой дискурс и восходить от конкретного дела-случая к идеально значимому решению. Философ права апеллирует к некоему идеальному субъекту, «судье-Геркулесу», который якобы знает все принципы и целеполагания, необходимые для оправдания оптимального решения и одновременно разбирается во всех хитросплетениях существующих законов.

Р. Дворкин ввел понятие «интегральность», утверждая, что сообщество реально интегрирует своих членов там и тогда, когда реально признает их свободными и равными друг другу. Иными словами, существование правового государства уже в себе самом содержит доказательство цельности сферы права как особой «империи права» [12].

Концепция Дж. Финниса, профессора права и правовой философии Оксфордского университета (Великобритания), является развитием традиции классического естественного права, идущей от Фомы Аквинского. В работе «Естественное право и естественные права» (1980 г.) он выделяет 7 фундаментальных объективных ценностей (базовых благ), необходимых для надлежащей жизни каждого человека независимо от его взглядов и принадлежности к той или иной культуре. Это жизнь, знание, игра, эстетические переживания, общение (дружба), практическая рассудительность и религия (понимаемая ученым как «вопросы о происхождении космического порядка и человеческой свободы и разума» [13, p. 168]). Все остальные представляют реализацию этих семи ценностей.

Поскольку ценности могут быть реализованы только в обществе, для координации общего стремления к базовым благам возникает необходимость в праве как совокупности подкрепленных силой власти правил. Определяя естественное право как «набор принципов практического разума для упорядочивания человеческой жизни и человеческого сообщества» [13, p. 122], Дж. Финнис подчеркивает, что конкретные законы должны выводиться из «естественного права», или «законов разума». Практический разум требует уважать фундаментальные ценности в каждом действии. Так, закон, запрещающий убийство, основан на требовании практического разума уважать фундаментальную ценность человеческой жизни.

Ученый различает фокальное (или центральное) значение права (право как подкрепленное властью упорядочивание общества, направленное на реализацию общего блага) и периферийное (когда отсутствуют одна или несколько из этих составляющих, например, санкции, судебные учреждения, направленность на общее благо и т. п.). Несправедливые законы, по Дж. Финнису, это все-таки законы, имеющие юридическую силу. Но они не полностью проявляют свою природу и не налагают полноценных обязанностей на граждан. Решения правителя, не направленные на общее благо, подрывают нравственные устои его власти и не обеспечивают моральных оснований для подчинения им.

Существуют и другие современные концепции естественного права, например, основанные на метафизическом реализме (М. Мур), на стремлении найти нормативный порядок внутри природы (Л. Вейнреб), на теории аргументации (Р. Алекси, М. Атиенза).

Профессор Иллинойского университета (США) М. Мур, опираясь на платонистский (метафизически-реалистический) подход к языку, морали и праву, считает, что все описательные термины (птица, дерево), юридические термины (преступное намерение, юридически действительный договор) и моральные представления (надлежащая правовая процедура, одинаковое отношение) имеют значение, определенное тем, как существует мир, а не нашими изменчивыми и часто обманчивыми представлениями. М. Мур утверждает, что такой подход к метафизике (и языку) оказывает разнообразное влияние на способы должного толкования конституции и законов, а также на анализ проблем общего права и прецедента [14].

Л. Вейнреб в работе «Естественное право и справедливость» (1987 г.) подчеркивает, что работы античных теоретиков и Фомы Аквинского были посвящены (каждая по-своему) проблеме пояснения возможности моральной свободы человека в мире, что в целом оказывается детерминированным судьбой или фортуной (в античном мышлении) или божественным провидением (по мысли ранней церкви). По его утверждению, такие авторы, как Дж. Финнис и Л. Фуллер, не замечают главного в теории естественного права, когда стремятся дистанцировать свои утверждения от предыдущих аргументов о нормативном природном состоянии, что означает сосредоточенность на проблеме онтологии морали и права [15].

Профессор Университета Христиана Альбрехта (г. Киль, Германия) Р. Алекси исходит из очевидного для него факта, что для права необходимыми являются два свойства − принуждение (или сила), с одной стороны, и правильность (или справедливость) – с другой. При этом «первое относится к основному элементу социальной эффективности права, второе выражает его идеальное, или критическое, измерение» [1, c. 23]. Потребность в принуждении базируется на практической необходимости, на определенном соотношении цели и средств, т.е. имеет телеологический характер. Необходимость требования правильности, исходя из структуры юридических действий и юридического рассуждения, имеет деонтологический характер [1, c. 24], следовательно, связана с глубинной сущностью права.

Основные идеи своей недавно опубликованной работы «Право как аргументация» (2006 г.) профессор Университета Аликонте (Испания) М. Атиенза изложил в дебатах на 23 Всемирном конгрессе по философии права (Краков, Польша, 2007 г.) с представителем юридического позитивизма Е. Булыгиным (Университет Буейнос-Айреса, Аргентина). Он не соглашается с характерным для правового позитивизма сосредоточением только на формально-логической аргументации и исключением из сферы права морально-этической аргументации, т. е. с рассмотрением права «только как системы, но не как (также и) социальной практики» [11, с. 242]. По его мнению, как «часть социальной практики», теория права должна включать в себя 3 основные традиции − позитивистскую, естественно-правовую и критическую. Это позволило бы теории права не только быть инструментом «чистого разума», лишенным связи с реальными социально-правовыми процессами, но и играть роль в конституционно-правовых дебатах, в понимании и объяснении процессов правоприменения, их законодательной корректировке.

Таким образом, все современные концепции естественного права объединяет признание того, что главная цель права состоит в утверждении справедливости, а также убеждение в том, что традиция естественного права, обращая внимание не только на институциональный, но и на идеальный компонент права, обеспечивает более полную, а следовательно, и более глубокую его теорию. В целом же можно сказать, что для них характерно не столько разработка общей философско-этической теории и ее приложение к праву и политике, сколько сосредоточенность на проблеме природы самого права.

Список литературы: 1. Алекси Р. Природа философии права: Пер. с англ. // Пробл. філософії права. − Т. ІІ. – Київ-Чернівці: Рута, 2004. – С. 19-26. 2. Дворкін Р. Серйозний погляд на права: Пер. з англ. – К.: Основи, 2000. – 519 с. 3. Костенко О.М. Основне питання правознавства з позиції соціального натуралізму // Пробл. філософії права. – Т. І. – Київ-Чернівці: Рута, 2003. – С. 72-78. 4. Максимов С. Природно-правове мислення // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2001. – №4 (27). – С. 155-164. 5. Максимов С.И. Философско-правовая концепция К.-О. Апеля и Ю. Хабермаса // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В. Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2002. – Вип. 55. – С. 145-153. 6. Максимов С.И. Экзистенциально-феноменологическая концепция права // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В. Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2003. – Вип. 62. – С. 143-150. 7. Маритен Ж. Человек и государство: Пер. с англ. – М.: Идея-Пресс, 2000. – 196 с. 8. Фуллер Л. Мораль права: Пер. з англ. – К.: Сфера, 1999. – 232 с. 9. Штаммлер Р. Хозяйство и право с точки зрения материалистического понимания истории. – Т. 1. – СПб.: Книгоиздательство «Начало», 1907. – 408 с. 10. Штаммлер Р. Сущность и задачи правоведения. – М.: Типография тов-ва И. Д. Сытина, 1908. – 144 с. 11. Аtienza M. Is Legal Positivism a Sustainable Legal Theory? // Law and Legal Cultures in the 21^st Century: Diversity and Unity. Warsawa: Oficyna, 2007. – C. 229-245. 12. Dworkin R. Law's Empire. – L.: Fontana Press, 1986. − XIII, 470 p. 13. Finnis J. Natural Law and Natural Rights. – Oxford: Clarendon Press, 1980. – XV, 425 p. 14. Moore M. Excepts From Legal Reality: A Naturalist Approach to Legal Ontology // Associations. Journal for Legal and Social Theory. Volume 7. – 2003. – Number 1. – P. 145-158. 15. Weinreb L. Natural Law and Justice. – Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1987. − XII, 395 p.

Надійшла до редакції 20.11.2007 р.

УДК 316.334.4 Н.П. Осипова, д-р филос. наук, професор

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

СПЕЦИФІКА РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВОСВІДОМОСТІ В ПРОЦЕСІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Правосвідомість – це форма свідомості, що відбиває ставлення суб’єктів правовідносин до чинного права в усьому різноманітті його суспільних зв’язків. Виконуючи функцію забезпечення втілення норм права, вона виступає своєрідним, так би мовити, пультом управління в системі правового регулювання. Ця обставина зумовлює тенденцію підвищення значущості проблем правосвідомості в процесі суспільного розвитку, до яких постійно зверталися класики світової правознавчої думки (Платон, Аристотель, Кант, Гегель) і вітчизняні правознавці (П.І. Новгородцев, Б.О. Кістяковський, М.І. Козюба, В.М. Селиванов, Ю.М. Тодика). У сучасній Україні особливу актуальність набули ті проблеми правосвідомості, що пов’язані із суперечливістю суспільного розвитку, з необхідністю подолання свавілля в суспільному житті.

Щоб виявити суспільні проблеми реалізації правосвідомості в процесі правового регулювання, є сенс звернутися до справи, яка за давністю може бути розглянута без упереджень. Мається на увазі справа В. Засулич, яка 24 січня 1879 р. здійснила замах на Петербурзького градоначальника Трепова, тяжко поранила його, а 31 березня того є року була виправдана судом присяжних Петербурзького судового округу. Після виправдувального вердикту суспільство поділилося навпіл: одні проголошували Засулич виключно злочинницею, другі вбачали в ній майже героїню. Зараз, через багато десятиліть, є очевидним, що виникла колізія, породжена викривленням правосвідомості з боку як окремих осіб, так і всіх гілок влади.

Вбачаючи ключову роль суду присяжних у формуванні правосвідомості відкритого суспільства, К. Поппер зазначав, що, виносячи рішення, присяжні приймають від імені суспільства певну формулу стосовно фактичного явища, тобто формулюють базисне висловлення, смисл якого полягає в тому, що з нього можна вивести юридичні наслідки. Їх дії зумовлюються не лише вимогами певної правової системи, а й вимогами сумління [6, с. 101]. Тим самим у рішенні присяжних був присутнім певний суб’єктивний момент. Оскільки останній знаходить свій прояв у юридичному інституті, він неминуче повинен включати в себе юридичний аспект у формі певного рівня правосвідомості. Це не означає, що присяжні обов’язково повинні мати професійну юридичну освіту: просто вони, спираючись на свій життєвий досвід, повинні брати з нього правові аспекти й усвідомлювати правові наслідки своїх дій. У зв’язку з тим, що вердикт присяжних є наріжним каменем його винесення, відповідним рівнем їх правосвідомості, який завжди певною мірою відбиває стан правосвідомості всього суспільства, він є однією з основоположних вимог судового процесу, його первинним елементом.

В. Засулич пішла на замах, щоб привернути увагу до того, що студент Боголюбов був побитий різками за те, що не зняв капелюха перед градоначальником. Після цього й нижчі чини почали теж розправлятися з ув’язненими, які хоча б якимось чином їм колись не догодили. Це викликало обурення населення, яке після судової реформи 1864 р. прагнуло лише одного – законності. Покарання ж різками було не тільки варварським, а й незаконним актом. Під впливом таких настроїв суд присяжних, незважаючи на те, що замах було доведено й постраждалого тяжко поранено, виправдав підсудну. Ортодоксальні захисники державного устрою у виникненні такої колізії звинувачували головуючого А.Ф. Коні, який нібито не скористався своїми владними можливостями, щоб попередити подібний вердикт. З нашого погляду, А.Ф. Коні не заслуговує ні похвали, ні засудження, просто він був скрупульозним прихильником законності.

Якщо уважно вчитатися в резюме настановчої промови перед присяжними, то досить чітко впадає в око її загальна спрямованість, яку можна звести до такої думки: «Слід визнати вину в нанесені рани, але виявити милість до звинуваченої, дати полегкість» [3, с. 555, 565]. Що ж стосується впливу на присяжних, то така поведінка в очах європейської й російської громадськості була б дуже обурливою й нанесла б непоправимої шкоди головному принципу здійснюваної судової реформи – незалежності суддів.

Юридичну непослідовність вбачали не тільки фахівці, а й широкий загал. На шпальтах передових газет писалося: «Вирок присяжних, можливо, й неправильний юридично, але він відповідає моральному почуттю» [3, с. 577]. Від таких заяв лише один крок до так званої революційної доцільності при розгляді судових справ. А вихід був настільки ж простим теоретично, наскільки складним практично – вимога безумовного дотримання законності як владою, так і громадянами. Якби Трепов був покараний за свавілля, що відбулося 13 липня 1877 р., то не було б і замаху, що трапився 24 січня 1879 р. У свою чергу, навряд чи можна сумніватися, що виправдання юридично злочинної дії зробило свій внесок у стан правосвідомості екстремістськи спрямованих членів суспільства, що призвело до трагедії 1 березня 1881 р., коли був убитий імператор Олександр ІІ, а замах, так би мовити, «в інтересах народу» вчинила вже ціла партія.

Аналіз розглянутої справи дає підстави зробити висновок, що в механізмі формування й реалізації правосвідомості діє своєрідний закон Грешема (закон грошового обігу, відповідно до якого «погані» гроші витісняють з обігу «хороші», високо ціновані), коли неправова поведінка здатна витіснити поведінку правову; присутність хоча б небагатьох порушників закону підштовхує всіх останніх людей стати на такий же шлях. Щоб захистити права й гідність людини, не тільки ця більшість, а й кожен можновладець мають неодмінно (й без винятків) дотримуватися й вимагати від інших лише такої поведінки, яка є послідовним і непорушним утіленням законності. Під час Латинської війни, за свідченням Тіта Лівія, римський консул Тіт Мамлій засудив свого сина на смерть, коли той не виконав наказу [9, с. 134]. Приклад викликає суперечливі почуття, але він, на нашу думку, ілюструє той рівень правосвідомості, на засадах якого сформувалося римське право.

На одній з передач («Діловий світ. Тиждень») національного каналу УТ-1 депутат Верховної Ради кількох скликань, відомий юрист на запитання «Як здійснювати судову реформу?» відповів: «Треба, щоб політики домовилися, що вони чекають від судової системи й судової реформи». Думка досить суперечлива, навіть сумнівна. Якщо виходити з того, що ключові проблеми змін правосвідомості залежать від успіху судової реформи, то, мабуть, треба вести мову не про домовленість політиків, які неминуче обстоюватимуть інтереси тих, хто стоїть за ними, а й про те, чого бажають люди і як вони уявляють собі розв’язання проблем громадської злагоди правовими засобами, з обов’язковою умовою абсолютного усунення будь-якої неправової поведінки незалежно від статусу громадянина. Інакше запропонований метод розв’язання проблем (домовленість політиків) не буде відрізнятися від відомого марксистського постулату, що право – це воля панівного класу, возведена в закон, тобто визначення, в якому закладено можливість громадських конфліктів з приводу права. Щодо цього не завадить пригадати, що в 1857 – 1864 рр., коли готувалася судова реформа в Росії, фахівці і громадськість мали можливість ознайомитися з десятками томів з варіантами судових статутів і з роздумами стосовно них [5, с. 1]. Саме ця обставина й перетворила судову реформу на реформу правосвідомості й обумовила її життєвість.

Як зазначав Гегель, гарантія того, що закони можуть бути розумними, а їх дотримання забезпеченим, полягає в дусі всього народу, саме в тій визначеності, згідно з якою народ має самоусвідомлення свого розуму; і в той же час також у відповідній цьому духу дійсній організації як розвитку зазначеного принципу (розумності й дійсності закону. – О.Н.) [2, с. 355]. Ведучи мову про народ, слід мати на увазі, що під ним часто мають на увазі агрегат приватних осіб, але в якості останнього він є vulgus (натовпом), а не populus (народом), бо такий його стан означає безправність, розпусту й нерозумність взагалі, що перетворює народ на аморфну і сліпу силу. Стосовно подібної ситуації єдиною метою держави є запобігання того, щоб народ існував не як vulgus і не досягав у такому стані влади. «Влада й будь-яка діяльність у державі ніколи не повинні виявляти себе й діяти в безформеному неорганічному вигляді, тобто за принципом множини й маси» [2, с. 362].

Якщо правосвідомість розглядати як єдність правосвідомості й дії, то когнітивним аспектом подолання зазначеної безформності буде орієнтація на Конституцію, сприйняття її як синтезу всього позитивного правового досвіду народу [5, с. 26]. Проблема ж інституціонального аспекту вирішується в першу чергу через діяльність судової гілки влади.

Специфіка механізму правосвідомості полягає в тому, що індивіди, керуючись власною оцінкою альтернативних перспектив розв’язання проблем буття, покладають на нього певні функції [4, с. 253]. Загальновизнаний схожий підхід випливає з такого бачення соціальних контактів людей, відповідно до якого ці контакти базуються на свободі і власному інтересі останніх. Керуючись цією ідеєю, лауреат Нобелівської премії Дж. Б’юкенен (молодший) розглядає державу як сукупність суб’єктів реалізації суспільної узгоди, які забезпечують соціальну взаємодію з вигодою для кожного з учасників узгоди, а не як для звичайних постачальників суспільних благ. Це жодним чином не заперечує впливу суспільства на індивіда; просто цей вплив розглядається через зміни в його цінностях, у внутрішньому потенціалі й заінтересованості в певних діях. При цьому під індивідами слід розуміти тих, хто вступає в переговори один з одним і врешті-решт досягає консенсусу щодо як індивідуальних прав, так і влади, відповідальної за захист і забезпечення цих прав [1, с. 63].

Головне, з чим пов’язана участь людей у громадських справах, є питання, як гідно жити й реалізувати свої життєві цінності. Тому основоположною проблемою функціонування будь-яких громадських інститутів є вирішення в правовій (тобто легітимній і визнаній суспільством) справедливій формі проблем добробуту. Якщо підходити до цієї проблеми із зазначених позицій, то для прояву глибинних суперечностей демократії може стати сформульований лауреатом Нобелівської премії К.-Дж. Ерроу принцип неможливості, що ґрунтується на парадоксі голосування. Його сутність полягає в тому, що голосування на підставі принципу більшості не забезпечує прояву переваг суспільства щодо кожної окремої особистості. Таку неможливість К.-Дж. Ерроу пояснює тим, що не існує демократичної соціальної функції добробуту, яка здійснює зв’язок між індивідуальними перевагами і громадським вибором, тобто процесом, за допомогою якого індивідуальне бачення трансформується в колективні рішення.

Справа в тому, що справедливий підхід до індивідуальних корисностей, згідно з В. Парето, базується на таких оцінних судженнях: а) сама особа найкраще оцінює свій добробут; б) суспільний добробут визначається добробутом окремих і не залежних один від одного індивідів; в) добробут окремих осіб у силу їх специфічних особливостей не можна порівнювати. З огляду на такий підхід до оцінки індивідуальних користостей індивідуальне бачення може трансформуватися в колективні рішення при одночасній відповідності таким основоположним вимогам:

– рішення може бути вибрано, якщо реалізується альтернатива, при якій поліпшується життя певних індивідів і не погіршується нічиє;

– людина вибудовує переваги незалежно від дій, які на даний момент вона не може здійснити;

– вибір має перехідний характер – від однієї альтернативи до іншої – й орієнтується на кращу з них;

– серед учасників колективного вибору не повинно бути індивіда, кожна перевага якого завжди превалює над перевагами всіх інших і стає обов’язковим елементом соціального порядку.

К.-Дж. Ерроу довів, що жодна соціальна схема добробуту не може відповідати всім зазначеним вимогам вибору одночасно, тобто універсального правила раціонального колективного вибору, яке відповідало б усім вимогам і могло бути легітимованим, не існує. Ця неможливість виявляє себе в ситуації зациклення, коли за певної структури індивідуальних переваг і прагнень до добробуту голосування може тривати нескінченно й не призводить до прийняття однозначного рішення.

Суперечливість вибору при здійсненні демократичних процедур голосування є одним із джерел ірраціональних аспектів правосвідомості. З урахуванням цього стає зрозуміліше, що об’єктивна реальність – це не лише предметно-практичний світ, а й сфера невидимих, але впливових відносин [7, с. 76], до яких можна віднести право. Правда, вибір може здійснитися лише за умови, якщо він буде провадитися диктаторськими засобами. Зрозуміло, такий підхід означає втрату ідеалів демократії й громадянського суверенітету. Щоб процес громадського вибору не зайшов у глухий кут, треба знайти прийнятну альтернативу. Але при цьому треба мати на увазі, що такий вибір – це сукупність альтернатив, з яких необхідно вибрати таку, яка задовольнить усіх. При незбіжності поглядів на добробут, при збільшенні числа альтернатив (понад 2-х) громадський вибір виявляється неможливим за визначенням.

Ось чому для подолання загрози ситуації зациклення, коли при виборі альтернатив неможлива заміна транзитивності квазітранзитивністю, тобто розв’язанням проблем обмеженою групою найбільш могутніх людей, можна запропонувати 2 способи. Першим є обмеження за допомогою правової системи множинності можливих варіантів чіткими критеріями як їх змісту, так і соціальної ефективності, наприклад, конституційним захистом права власності як основоположним постулатом будь-якої суспільно-правової ситуації. Другий шлях полягає в обмеженні також за допомогою права складу співтовариства, яке здійснює вибір альтернатив тими членами суспільства, чиї переваги й риси правосвідомості дають змогу здійснити колективний вибір. Такий підхід використовується на практиці, приміром, шляхом делегування повноважень виборців членові парламенту. Обидва шляхи різко знижують імовірність зациклення, але вони діяльнісно реальні при відповідних змінах суспільної й індивідуальної правосвідомості.

Розгляд специфіки реалізації правосвідомості в процесі правового регулювання підводить до висновку, що механізмом забезпечення відповідності правосвідомості соціально-правовим вимогам виступає процес правового виховання, проте не в школярському його розумінні, а як система практичних заходів, завдяки яким дотримання норм права стає звичкою, органічною частиною свідомості індивідів взагалі. Спиратися таке виховання (з інституціональної точки зору) повинно на судову гілку влади, а із законодавчої – на закріплені законом принципи.

Список літератури: 1. Бьюкенен Дж., Бреннан Дж. Причина правил: Пер. с англ. – СПб.: Эконом. шк., 2005. – 272 с. 2. Гегель. Энциклопедия философских наук. – Т.3: Философия духа. – М.: Мысль, 1977. – 471 с. 3. Кони А.Ф. Воспоминание о деле Веры Засулич // Кони А.Ф. Избранные произведения. – М.: Юрид. лит., 1956. – С. 497-702. 4. Максимов С.И. Правовая реальность: Опыт философского осмысления. – Харьков: Право, 2002. – 328 с. 5. Немытина М.В. Российский суд присяжных. – М.: Изд-во БЕК, 1995. – 218 с. 6. Поппер К. Логика научного исследования: Пер. с англ. – М.: Республика, 2005. – 447 с. 7. Селіванов В. Раціональне та ірраціональне в пізнанні правової дійсності // Актуальні проблеми юридичної науки. – Вісн. Акад. прав. наук. – 2003. – № 2(33) – № 4(34). – С. 67-83. 8. Тодыка Ю.Н. Конституционные основы формирования правовой культуры. – Харьков: Райдер, 2001. – 159 с. 9. Циппеліус Р. Філософія права: Пер. з нім. – К.: Тандем, 2000. – 300 с.

Надійшла до редакції 07.12.2007 р.

УДК 340.12 Ж.О. Павленко, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ГАРМОНІЗАЦІЯ ЗАКОНОДАВСТВА КРІЗЬ ПРИЗМУ

ІНФОРМАЦІЙНОЇ МОДЕЛІ ПРАВОВОЇ ДОКТРИНИ

Інформаційне суспільство одержало свою назву 22 липня 2000 р. на засіданні країн «великої вісімки», присвяченому прийняттю Окінавської хартії глобального інформаційного суспільства. Воно характеризує таку структуру економіки й організації суспільства, де інформація є домінуючим ресурсом. Розвинені країни розглядають таке суспільство як реальну можливість для прискореного економічного розвитку, подолання так званого цифрового розриву й забезпечення недискримінаційного доступу до сучасних засобів і послуг на базі нових інформаційних технологій. Суть і вирішальне значення інформаційного суспільства полягає в розширенні можливостей для кожної людини одержувати освітні, медичні, різного роду державні та інші послуги, у спрощенні доступу до знань і публічної інформації, в інтеграції в міжнародне співтовариство. Україна в рамках схваленого 12 лютого 2005 р. Кабінетом Міністрів Плану дій "Україна - Європейський Союз" [14] визначила одним з пріоритетів побудову інформаційного суспільства шляхом реалізації таких напрямків, як прискорення досягнення прогресу у сфері політики, регулювання електронних засобів зв'язку, послуг та інтеграції України в дослідницьку програму технологій інформаційного суспільства.

Питання пізнання права в епоху інформаційного суспільства було висвітлено в вітчизняній і російській філософській та юридичній літературі, зокрема у працях І.Л. Бачило, В.М. Брижко, Л.В. Голоскокова, Л.Є. Горьового, Р.А. Калюжного, А.А. Козловського, П.М. Рабіновича, В.С. Цимбалюка, М.Я. Швеця та інших науковців. Сформульовані у даному дослідженні теоретичні висновки і практичні рекомендації ґрунтуються також на працях зарубіжних дослідників: Д. Белла, З. Бжезинского, П. Дракера, М. Маклюэна, И. Масуди, Д. Найсбіта та ін.

У результаті масштабного впровадження в органах влади локальних комп'ютерних мереж з можливістю доступу до глобальної мережі Інтернет на передній план висунулася одна зі сторін демократизації нашого суспільства – потреба в інформаційній відкритості державної влади, що є найважливішим показником демократичних підвалин будь-якої держави світу. Найяскравіше цей показник виявляє себе в умовах інформаційного суспільства, адже від ступеня відкритості державної влади прямо залежить і стан громадянського суспільства.

У рамках виконання Плану дій “Украина - ЄС” 21 листопада 2007 р. Кабінет Міністрів України затвердив Концепцію взаємодії органів виконавчої влади з інститутами громадянського суспільства. Міжнародний досвід свідчить, що уряди різних країн (зокрема таких, як Великобританія, Канада, Данія, Угорщина, Хорватія, Македонія, Естонія) вважають за необхідне передбачати механізми сприяння органами виконавчої влади розвитку громадянського суспільства, затверджуючи відповідні стратегічні документи. Крім того, досвід самої України показує, що брак концептуально визначених напрямків державної політики щодо цього питання гальмує втілення в життя демократичних процесів. Результатом цього є неналежно налагоджена взаємодія державних і громадських інститутів, що не дозволяє повною мірою при виробленні державної політики враховувати інтереси громадян та їх об'єднань. Прийнята Концепція визначає принципи й форми такої взаємодії. Зокрема, введено не тільки загальноприйняті принципи (соціальне партнерство, участь інститутів громадянського суспільства у формуванні і реалізації державної політики тощо), а й такі важливі принципи, як визнання органами виконавчої влади діяльності інститутів громадянського суспільства, невтручання та ін.

Якщо в попередню епоху відкритість державної системи влади для населення виражалася лише відбиттям у ЗМІ діяльності міністерств, відомств, високопоставлених державних чиновників, то в інформаційну епоху вона означає (крім посередницької ролі ЗМІ між владою й суспільством) установлення прямого і зворотного (двостороннього) зв'язку владних органів і населення. Ключову роль у цій ланці відіграє організація доступу громадян до суспільно значимої, політичної, правової й економічної інформації, налагоджений зворотний зв'язок.

Сьогодні перед вітчизняною наукою постає комплекс завдань по всебічному вивченню проблеми інформаційної відкритості влади, у тому числі по виявленню чинників, що впливають на цей стан, виробленню конкретних правових важелів і механізмів управління останнім, окресленню його оптимальних меж у рамках яких Україна буде здатна найефективніше розвиватися в усіх напрямках. А це все вимагає від дослідників особливої уваги, оскільки надмірна відкритість державної системи влади є такою ж небезпечною для держави, як і закритість. Вона здатна спровокувати нагнітання соціальної напруги, виникнення політичних конфліктів, а часом може ввести країну в стан глибокої кризи, що прямо впливає на стан її національної безпеки. У даній сфері існує низка невирішених проблем, зокрема, необхідність забезпечення прозорості процесу державного управління й результативної взаємодії влади всіх рівнів з інститутами громадянського суспільства, реалізація прав громадян на доступ до суспільно значимої інформації, потреба підвищення рівня довіри громадян до органів державної влади, вирішення антикорупційних завдань і в цілому підвищення ефективності надання державних послуг з метою удосконалення діяльності держави. Існуючі нині зарубіжні схеми вирішення окреслених завдань за допомогою інформаційних технологій не цілком адаптовані до вітчизняних реалій, вимагають глибокого аналізу й модифікації хоча б уже тому, що система класичного діловодства в органах влади й управління принципово відрізняється від зарубіжних аналогів.

У даний час звертається увага на проблему відкритості державної влади України, на шляхи й засоби її вдосконалювання. Зокрема, після виборів президента 2004 р. були створені інтернет-форуми для обговорення проблем влади на офіційних серверах органів місцевого самоврядування та ЗМІ (наприклад, у Харкові існує форум “Власть ON-LINE”: http://forum.mediaport.info/list.php?47). Однак питання доступності для громадян політичної, правової чи іншої суспільно значимої інформації в ракурсі досліджень інформаційної прозорості державної влади теоретично і практично опрацьовані досить слабко.

Система наукових уявлень про відкритість влади, право громадян на доступ до суспільно значимої інформації склалася на перетині 3-х галузей знань: (а) учення про громадянське суспільство, (б) теорій про соціально-політичні комунікації й (в) концепцій інформаційного постіндустріального суспільства. Учення про громадянське суспільство й соціально-політичні комунікації своїми коренями сягає у стародавній світ. Перші висловлення щодо процесу політичного спілкування (діалогу) влади і громадян належать античним мислителям Аристотелю [Див.: 1] і Цицерону [Див.: 17]. У Древньому Китаї Конфуцій і Мо-Цзи обґрунтовували необхідність існування влади як механізму підтримки порядку в спілкуванні між людьми [Див.: 7]. У цей же період уперше виникла ідея громадянського суспільства, пов'язана з прагненням політичних мислителів вплинути на вдосконалення правових підвалин держави. Платон виклав свою теорію ейдоса (ідея держави); Цицерон, обґрунтовуючи правову рівність людей, писав: «...Закон є сполучною ланкою громадянського суспільства, а право, встановлене законом, є однаковим для всіх...»; Аристотель висловив думку, що держава є достатньою для самодостатнього існування сукупності громадян, тобто вона є не що інше, як громадянське суспільство.

Еволюційний розвиток суспільних відносин вплинув на трансформацію поглядів учених про громадянське суспільство й соціально-політичні комунікації. На рубежі XVI – XVII ст. у роботах Н. Макіавеллі, Г. Гроція, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо та інших мислителів установлювалася відповідність між громадянським суспільством і найбільш прогресивними формами державного устрою, заснованими на природно-правових, договірних засадах. Зокрема, Дж. Локк стверджував, що «абсолютна монархія ... несумісна з громадянським суспільством і, отже, не може взагалі бути формою громадянського правління” [11, с.312]. Н. Макіавеллі найкращою формою держави вважав змішану, що складається з монархії, аристократії й демократії, кожна з яких покликана стримувати й оберігати інші.

За Нового часу розуміння організації влади шляхом угоди «кожної людини з кожною іншою» знайшло розгорнуте обґрунтування в теорії суспільного договору [5]. Досить глибоку філософську характеристику громадянському суспільству надав І. Кант, який переконував, що цивільна воля, законодавчо забезпечена правом, - це необхідна умова самовдосконалення, гарантія збереження й узвишшя людської гідності, а найбільшою проблемою людства, вирішити яку його змушує природа, є досягнення панування загального правового громадянського суспільства [За: 9, с. 15-16].

В. Гумбольдт, розвиваючи ідеї Канта, на конкретних прикладах подбав про те, щоб показати протиріччя й розходження між державою і громадянським суспільством. Г. Гегель запропонував визначення останньому як сфері дії приватного інтересу. Сюди ж він включав родину, станові відносини, релігію, право, мораль, освіту, закони, взаємні юридичні зв'язки, що випливають з них, суб'єктів. Це від нього пішла наукова традиція пов'язувати інститут громадянської думки з волею в політичному житті [4]. Пізніше матеріалістичний аспект громадянського суспільства розкрили К. Маркс і Ф. Енгельс. Вони писали, що громадянське суспільство обіймає все матеріальне спілкування індивідів у рамках визначеного ступеня розвитку продуктивних сил. Воно обіймає все торговельно-промислове життя останньої й виходить за межі держави й націй хоча водночас це суспільство знов-таки повинно виступати зовні у виді національності й будуватися всередині у виді держави [12, c. 45].

У ХХ ст. теорії громадянського суспільства й соціально-політичних комунікацій розвивалися незалежно одна від одної. Вивчення останньої базувалося на теорії й методології дослідження соціальної комунікації. Причинно-наслідковій системі «інформаційна відкритість влади – двостороння політична комунікація – громадянське суспільство» з кінця ХХ ст. присвячували дослідження вчені Заходу. У рамках інформаційних концепцій і теорій постіндустріалізму Д. Белла, З. Бжезинского, П. Дракера, М. Маклюэна, І. Масуди, Д. Найсбіта розглядалися перспективи нової ери, в якій інформація й комунікація виступають вищою цінністю [Див.: 3; 16; 18; 19; 21]. Аналіз їх праць свідчить про характерний загальний контекст так званого інформаційного суспільства. Відмітною рисою даної галузі знань (порівняно з ученями про громадянське суспільство й соціально-політичні комунікації) є її відносно недавнє оформлення. Фундамент сучасних доробок про інформаційне суспільство було закладено М. Кастельсом, Р. Катцем, М. Поратом, М. Рубіним, Э. Тофлером [Див.: 10; 16; 20; 22]. Вони порушували ідею неминучості переходу традиційного суспільства в інформаційне під впливом інтенсивної глобальної інформатизації всіх сфер життя людини. Науковцями відзначалося, що сучасна інформаційна сфера з локального сегмента громадського життя поступово перетворилася на феномен, який пронизує весь соціально-політичний простір. При цьому сама інформація стала найважливішим ресурсом державної влади. За відсутності вільного доступу громадян до суспільно значимої інформації, існування інформаційного суспільства неможливо. Отже, створення останнього споконвічно має місце лише в демократичній державі з відкритою державною системою влади.

Розгляд політико-правових засад інформатизації суспільної й державної діяльності, викликало у 2003 р. за рішенням Вищої атестаційної комісії появу нового наукового напрямку – інформаційного права [Див.: 15], у рамках якого досліджуються проблеми регулювання державно-політичних та організаційно-правових відносин у сфері доступу до інформації, охорони прав на результати інтелектуальної діяльності, захисту конституційних прав громадян у цій царині.

У даний час в роботах по дослідженню різних аспектів інформаційного суспільства можна вирізнити (крім вищеозначеного) ще 2 важливих напрямки. По-перше, це висування й розвиток концепцій електронної демократії, електронного уряду й електронного громадянина. Ці дослідження обґрунтовують можливість використання громадянами інформаційних технологій не тільки для участі в управлінні справами держави, а й у вирішенні низки соціальних завдань. Тут же йдеться і про трансформацію представницької демократії в країні під впливом інформаційних технологій. По-друге, це вивчення проблем інформаційної безпеки й захисту інформації оскільки надмірна відкритість державної влади здатна завдати шкоди не тільки діяльності уряду або окремих його міністерств і відомств, а й призвести до серйозної дестабілізації соціально-політичної обстановки в країні, завдати шкоди національній безпеці.

Інформаційне суспільство становить собою симбіоз інноваційної економіки й громадянського суспільства і є можливим тільки за умов триєдності: «держава – бізнес – громадянське суспільство». Це вимагає здійснення активної правотворчої політики, підвищення ефективності правової системи, що визначається якістю функціонування її окремих елементів, зв'язків між ними, а також взаємозв'язків між правом та іншими соціальними системами. У сучасному світі активно розвиваються інтеграційні процеси: вільні кордони, єдина валюта, інтернет-технології тощо, що істотно змінює державу й суспільство. Екстраполяція цього ряду в майбутнє на стику права, економіки, мережних технологій дозволяє знайти вирішення деяких питань в умовах глобалізації [6, с. 285].

Реальними проблемами сьогодення, з одного боку, є утворення розриву між швидкістю процесів в економіці і швидкістю їх регулювання правовими засобами, а з другого – стрімке зростання масиву нормативно-правової інформації й об'єктивне зниження якості останньої. Безсистемність прийняття нормативних актів на законодавчому рівні, так би мовити, підживлюється відомчою нормотворчістю й вибухонебезпечним збільшенням його обсягу, що аж ніяк не сприяє створенню юридично ізотропного єдиного інформаційного простору. Щоб зменшити напругу й показати вихід з критичної ситуації, необхідна, як вбачається, автоматизація прийняття законів у сфері оперативного управління економічними, фінансовими, податковими, митними та іншими процесами. Це є головною ідеєю, що може стати фундаментом у побудові правової доктрини держави інформаційного суспільства. Використання інформаційних технологій для координації процесів управління й регулювання відносин у соціумі дозволить уніфікувати багато правотворчих процедур, пов'язаних з обробкою різних потоків правової й супутньої інформації й установити ступінь відповідності моделі, що рекомендується державою, соціальним очікуванням.

Суперечливі тенденції розвитку національної правової системи й нормативного масиву як її ключового елемента зумовлюють потребу: а) якісної інтенсифікації підходів до правотворчості; б) переносу акцентів на досягнення інших результатів, а не тільки на створення одиничного акта, спрямованого на регулювання відносин «тут і зараз», у результаті чого виникає проблема множинності регламентування суспільних відносин у рамках різних галузей права, що породжує наявність незбалансованої системи юридичних дефініцій, співіснування різних способів визначення прав та обов'язків суб'єктів відносин і т.д.; в) застосування нових методик обробки даних, що дозволяють математично й логічно враховувати весь спектр особливостей життя права і правових норм.

Розвиток правової реформи вимагає комплексного теоретичного забезпечення, що дає можливість моделювати правові процеси й прогнозувати результати правотворчих рішень. Це вимагає створення моделі розв’язання соціальних протиріч, за допомогою якої можно технологічно керувати потоками інформації, необхідними для регулювання відносин у соціумі [2]. Такий інструменталізм має потребу в математично вираженій моделі права. Так, прийняття акта вимагає вбудовування його в існуючу систему, своєчасної ревізії законодавства, виявлення проблем і прогалин у правовій регламентації, що, на жаль, значно ускладнено недостатньою керованістю правової системи.

У перебігу правової реформи виникає проблема ефективності правового регламентування, тобто відповідності цілей, завдань, кінцевого результату й витрачених засобів. Важко уявити собі рішення конкретних галузевих питань правового регулювання без міцного загальноправового фундаменту, що припускає не тільки побудову цілісної правової концепції, а й розробку спеціальної методології. Ціннісний зміст правової системи визначає правова доктрина, що трансформує світоглядні засади буття в правила регламентації найбільш значимих зовнішніх відносин.

Правова доктрина не буває ідеологічно нейтральною: її концепція залежить від змістовних цінностей і праворозуміння. Тип останнього – це певний образ права, що характеризується сукупністю найбільш загальних ознак права як теоретичного так і практичного (ціннісного) ставлення до нього. Зрозуміло, що від того, якої концепції права дотримується дослідник, на яких методологічних позиціях він стоїть, залежать і його подальші теоретичні побудови, які стосуються питань джерел або природи прав людини, суверенітету народу чи існування громадянського суспільства, системи права або правової системи. Розходження підходів вимагає належних фільтрів, за допомогою яких держава й суспільство адаптують зовнішні тенденції, виклики і протиріччя до внутрішнього соціального регулювання, забезпечуючи запозичення, наслідування й узгодження різних потоків правової інформації, тобто відомостей про ті правила поведінки, що соціумом і державою вважаються загальнообов'язковими й регламентують суспільні відносини.

Напрямок державної діяльності як зазначеного фільтра можна виявити з огляду на аналіз існуючих типів праворозуміння, які мають бути погоджені в правотворчій і правозастосовчій діяльності в рамках інтегративного підходу, заснованого на єдиному світогляді. Конкретний тип праворозуміння, виступаючи методологічним підгрунтям інформаційної моделі правової доктрини, окреслює спрямованість потоків правової інформації й базові вхідні, що характеризують діяльність правової системи. У випадку прагнення до інтегративного праворозуміння й інтегративної правотворчої політики єдина норма права, аналізована як носій інформації про якусь модель поводження в комплексі (правова інформація), розглядається несуперечливо з різних позицій (зовнішніх систем): світогляду, примусовості виконання (загальнообов'язкової нормативності), соціального визнання й реалізованості (соціальної нормативності) [8]. Філософське праворозуміння вказує на систему взаємодії правових та інших цінностей, що дозволяє виключити світоглядні спірні законопроекти, прийняття яких може негативно вплинути на соціальну моральність. Нормативне праворозуміння характеризує ступінь системності права й дозволяє усунути логічні протиріччя, полісемію, обрати найоптимальнішу форму нормативного акта, забезпечити своєчасність перегляду нормативних правових документів, спрогнозувати витрати на розробку конкретних форм удосконалення правової системи [13, с. 4].

У чистому виді перелічені підходи використовуються рідко. Приміром, філософський підхід з домінуванням правосвідомості як основного носія інформації про нові цінності, які варто закріпити в праві, застосовується в перебігу кардинальних соціально-економічних перетворень і потрясінь. Найчастіше цей і соціологічний підходи, які прагнуть до нормативного закріплення своїх цінностей і моделей, використовуються одночасно, що зумовлено історичними умовами реформування й модернізації держави. Це призводить до появи конкуренції потоків правової інформації й вимагає цілеспрямованого управління ними і створення технології зворотного зв'язку, що виявляється у створенні, керуванні, контролі й моніторинзі дії права в спрямованій державній правотворчій політиці, що співвідноситься з іншими аспектами правового життя.

Право, як багатозначне поліфункціональне явище, виявляється в різних формах, взаємодіючих (у тому числі суперечних) самостійно. Аналіз комплексних взаємовідносин таких форм можливий у рамках категорії «правова система», що становить собою ідеальну узагальнену модель об'єктивної національної правової реальності. Уявлення правової системи у виді математичної моделі (матриці) руху потоків інформації про право (правової інформації), визначення точок зіткнення окремих елементів один з одним і правовою системою в цілому з іншими соціальними системами здатні бути підвалинами для більш активного інструментального застосування інформаційних технологій й підняття правотворчої політики на якісно новий рівень. Структурування й моделювання права як системи можливо на підставі методу системного аналізу, що вимагає виявлення системоутворюючих чинників (цілей угруповання певних елементів) і як наслідок - вибудовування функціональних, ієрархічних, координаційних і субординаційних зв'язків окремих складників системи.

Як бачимо, методологічне використання вищезгаданого підходу, переломлене через призму математичного моделювання, в першу чергу дозволяє осмислити й оцінити наявний нормативний масив, виявивши існуючі логічні помилки, й виробити перспективну правотворчу політику. Окремі елементи останньої втілюються в різних формах, як-то: планування законопроектної діяльності, експертиза нормативних правових актів, підтримка законодавства в контрольному варіанті та ін. Це вимагає саме інформатизації й матриціювання правової системи, її розгляду як відкритої системи потоків правової інформації [8]. Варто врахувати, що інформаційне моделювання такої системи може здійснюватися за різними схемами стосовно розв'язуваних проблем і завдань: прогнозування ефективності актів, ступінь логічності законодавства, відповідність правозастосування правотворчим задумам тощо. Тому вести мову про створення єдиної інформаційної моделі правової системи без обґрунтування й опрацювання інформаційної моделі правової доктрини передчасно, але це вже технологічно можливо в найближчій перспективі.

Вищевикладене підтверджує необхідність розробки інформаційної моделі правової системи відкритого типу, що відбиває різний спектр інформації про право й правові процеси. Це дозволить зі значним ступенем імовірності перевіряти проекти управлінських рішень і підвищувати ефективність правової системи в цілому.

Список літератури: 1. Аристотель. Сочинения: В 4-х т. – Т. 4. – М.: Мысль, 1983. – 832 с. 2. Бачило И.Л. Проблемы гармонизации в законодательстве // Журн. рос. права. – 2000. – №8. – С. 84-92. 3. Белл Д. Социальные рамки информационного общества // Новая технологическая волна на Западе / Под ред. П. С. Гуревича. – М.: Прогресс, 1986. – С. 330-342. 4. Гегель Г. Философия права: Пер. с нем. – М.: Мысль, 1990. – 524 с. 5. Гоббс Т. Сочинения: В 2-х т. – Т. 2. – М.: Мысль, 1991. – 731 с. 6. Голоскоков Л.В. Правовые доктрины: от древнего мира до информационной эпохи. – М.: Науч. мир, 2003. – 320 с. 7. Древнекитайская философия (Памятники филос. мысли): В 2-х т. – Т.1 / Сост. Ян Хин-шун. – М.: Принт, 1994. – 1994. - 361 с. 8. Калинин C.А. Об информационном моделировании правовой системы // http://www.pravo.by/Conf/2004/37.pdf. 9. Кант И. Сочинения: В 6-ти т. – Т. 6. – М.: Мысль, 1966. – 743 с. 10. Кастельс М. Становление общества сетевых структур: Антология // Новая постиндустриальная волна на Западе / Под ред. В.Л. Иноземцева. – М.: Академия, 1999. – С. 492-505. 11. Локк Дж. Сочинения: В 3-х т. – Т. 3. – М.: Мысль, 1988. – 668 с. 12. Маркс К., Энгельс Ф. Избранные произведения. – М.: Прогресс, 1981. – 835 с. 13. Нерсесянц В.С. Философия права: либертарно-юридическая концепция // Вопр. Философии. – 2002. – № 3. – С. 3-15. 14. План дій "Україна – Європейський Союз” // КПБ “ЛІГА:Закон” ENTERPRICE 7.8.1 – MUS3969.LHT. 15. Про підсумки парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні": Пост. Верхов. Ради України від 16.01.2003 р., № 441-IV // Голос України. - 2003. - № 19. – 31 січ. 16. Тоффлер Э. Проблемы власти на пороге XXI века //Свободная мысль. – 1992. – №2. – С.16. 17. Цицерон. О старости,о дружбе, об обязанностях. – М. : ЭКСМО-Пресс, 1999. – 526 с. 18. Bell D. The Social Framework of the Information Society. The Computer Age: A Twenty Year Wiew. – London, 1981. – 211 р. 19. Brzezinski Z. The Grand Failure: The Birth and Death of Communism in the Twentieth Century. – New York, 1989. – 278 р. 20. Katz R.L. The Information Society: An International Perspective. – N.Y., 1988. – 168 p. 21. Masuda I. The Information Society as Post-Industrial Society. – Wash.: World future soc, 1983. – Р. 29. 22. Porat M., Rubin M. The Information Society: Development and Measurement. – Wash., 1978. – 87 р.

Надійшла до редакції 27.12.2007 р.

СТАТТІ ЗА МАТЕРІАЛАМИ РЕСПУБЛІКАНСЬКОЇ НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ «ЕКОЛОГІЧНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ: СТАН ТА ПЕРПЕКТИВИ РОЗВИТКУ»

УДК 349.41(477) «19» А.П. Гетьман, д-р юрид. наук, професор

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ШЛЯХИ СТАНОВЛЕННЯ Й РОЗВИТОК

НАУКИ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА

Становлення сучасної юридичної науки в цілому та її окремих складників зазвичай розглядається науковцями як виникнення й еволюція правових ідей і поглядів у межах розвитку філософії права, як історія правових учень [Див.: 13; 14]. Для методологічного дослідження доктрини екологічного права дуже важливими є пошуки змін не лише в соціальних умовах того чи іншого етапу розвитку юридичної науки взагалі, а в першу чергу у сфері юридичних поглядів, уявлень і мислення, в тому числі й щодо проблеми взаємодії довкілля й суспільства.

Зародження екологічного права, а значить, і науки цієї галузі права, сягає радянського періоду, для якого характерними були пріоритети класової сутності, соціально-політичного змісту права, мети й завдань розвитку суспільства. Саме із зазначених позицій і тлумачилися традиційні юридичні форми й конструкції в науці екологічного права, як-то: право виключної державної власності на природні ресурси, публічно-правовий характер суспільних відносин у цій правовій галузі, управлінські аспекти охорони навколишнього природного середовища.

Як зазначає М.М. Тарасов, радянська правова доктрина послідовно прагнула до подолання класового, політичного й догматичного підходів до права і в цьому розумінні виправдано усвідомлювала свій принциповий розрив з традиціями досоціалістичної догматичної юриспруденції [20, с. 129].

Сучасне екологічне право зародилося в надрах земельного права колишнього СРСР. Протягом усього періоду вивчення земельно-правових проблем і проблем охорони довкілля вчені-правознавці пов’язують виникнення земельного права з прийняттям у 1917 р. Декрету про землю [Див.: 7-10; 15; 18].

На думку науковців, земельне, водне, лісове, гірниче як складники сучасного екологічного права виникли на підґрунті Декрету про землю, яким передбачалася націоналізація земель, вод, надр та лісів. Натомість випереджальний розвиток земельного права й деякі інші чинники призвели до того, що тривалий час водне, гірниче й лісове право теоретично розглядалися як складники земельного права в широкому смислі, тобто як об’єднуючої галузі, до якої вони входили. Про це свідчить, зокрема, і той факт, що в постанові ВЦВК від 30 жовтня 1922 р. «О введении в действие Земельного кодекса» зазначалося, що Лісовий кодекс, проект якого на той час розроблявся, треба розглядати як продовження Земельного [19]. Така теоретична конструкція, на думку правознавців, не відповідала реальному розвитку законодавства, але значною мірою підтримувалася правозастосовчою практикою і практикою викладання цих дисциплін в юридичних закладах освіти.

Наукові проблеми становлення й розвитку правових норм, які приймалися державою з метою регулювання відносин стосовно використання надр, вод, лісів на початку 20-х років ХХ ст., були зумовлені націоналізацією останніх і пов’язаною з цим необхідністю обґрунтування й аргументації правової моделі націоналізації.

Протягом 20-30 –х років у юридичній науковій літературі не існувало монографічних досліджень з питань земельного права. Більшість наукових проблем, пов’язаних із земельними правовідносинами, вирішувалися науковцями у процесі підготовки підручників із земельного права, а в окремих випадках і цивільного [6, с. 27], де перше виступало елементом другого.

У 1925 р. вийшла у світ наукова праця С.П. Кавеліна «Земельное право и земельный процесс (Догматический анализ Земельного законодательства СССР)». Аналізуючи націоналізацію землі й пов’язану із цим земельну реформу, її автор наголошує, що питання про постановку землекористування на раціональних засадах, про підвищення продуктивності землі й прибутковості сільського господарства є першочерговими, державного значення. Їх вирішення покладено на сучасне землевпорядкування, правовим підґрунтям, фундаментом якого служить чинне земельне право. На його думку, «…наука про земельне право не обмежується лише докладним вивченням чинного законодавства, але разом з тим і головним чином розвиває … здатність правильно й безпомилково орієнтуватися в усіх випадках, в усіх казусах реального життя і вчить … підводити їх під певну земельну норму»… [5, с. 2, 3].

Автор навів поняття земельного права як учення про права окремих осіб та установ на землю, причому під першими розумілися фізичні і юридичні об'єкти права. Він вважав, що «в умовах радянського режиму земельне право розглядається як частина єдиного господарського права, що поділяється на право промислове, трудове, цивільно-торговельне та ін. Тому в земельному праві елементи приватного й публічного характеру так тісно й нерозривно пов'язані між собою, що вирізнення кожного з них в окрему систему не має ніякого смислу» [5, с. 7, 8].

У роботі були також проаналізовані такі питання, як (а) категорії або розряди земель, (б) виникнення, зміна й припинення прав на землю трудового користування, (в) земельні товариства, їх права й обов’язки, (г) трудове господарство (двір), (д) порядки трудового землекористування, (е) режими присадибних земель, (є) виділ земель і (и) державне земельне майно.

Частину цієї роботи було присвячено дослідженню земельного процесу, що стало важливим підґрунтям для майбутніх наукових досліджень і започаткувало новий напрямок у науці земельного, а потім екологічного права, який отримав підтримку сучасних науковців. Аналізуючи проблеми земельного процесу, С.П. Кавелін писав: «Установлення, оформлення й захист земельних прав населення становить зміст земельного процесу в широкому значенні цього слова, тоді як земельний процес у вузькому смислі є організацією захисту земельних прав; його можна назвати земельно-судовим процесом або земельним судом». Автор виділив 3 способи вирішення земельних справ: (а) порядок добровільної згоди сторін, (б) адміністративний порядок, що найчастіше створює або реалізує право на землю (надання землі, переведення земель з однієї категорії в іншу) і (в) судовий порядок [5, с. 314, 315].

У другій половині 20-х років ХХ ст. формується наукова думка з питань організації землеустрою, реформування земельно-процесуального права, підготовки майбутнього всесоюзного земельного закону тощо [Див.: 11; 12]. Зокрема, у науковій статті «К вопросу о всесоюзном земельном законе» (1928 р.) Ф.Г. Некрасов зазначав, що такий закон «…не повинен становити собою декларацію, що говорить багато і разом з тим мало говорить… Союзному закону належить бути ретельно опрацьованим і відшліфованим. Лише в такому вигляді він має відіграти роль у радянському земельному будівництві...» [12, с. 60]. Земельно-процесуальне право визначалося ним як сукупність відносин і норм по регулюванню земельних відносин на підставі положень права матеріального [12, с. 43].

У цей же час І.І. Євтіхієвим було здійснено наукове дослідження єдиного державного земельного фонду як одного з основних інститутів земельного права. Він вважає, що цей фонд об’єднує всі землі і виступає матеріальним віддзеркаленням системи націоналізації землі [2, с. 14]. На його думку, одна з істотних рис націоналізації землі полягає в тому, що не може існувати іншого власника землі, крім держави, тому за умови її націоналізації не може бути й безгосподарної землі [1, с. 139]. Теза науковця щодо неіснування землі без господаря на довгі роки стала аксіомою земельного права на теренах колишнього СРСР.

Наукові проблеми земельного права у 30-х – 40-х роках привернули увагу українських учених. Зокрема, П.Д. Індиченко, фахівець у галузі земельного й колгоспного права, у статті «Новое в земельном и колхозном законодательстве (за 1939 г.)» проаналізував право власності й право користування землями, наданими колгоспам. З його точки зору, колгоспи, отримавши землю на правах довічного користування для ведіння сільського господарства, не мають права укладати будь-які угоди стосовно колгоспної землі, як-то про передачу в оренду, купівлю-продаж, міну, дарування, заставу тощо). За законом ця земля є вилученою з обороту, тому здійснення різних правочинів з нею розглядається як посягання на власність держави [4, с. 44].

Надзвичайно важливою для подальшого розвитку наукових досліджень у галузі земельного права тієї доби стала доповідь А.А. Рускола на секції колгоспного й земельного права першої наукової сесії Всесоюзного інституту юридичних наук, що відбулася з 27 січня по 3 лютого 1939 р. в Москві. Вона мала назву «Предмет и система земельного права». У доповіді автор зазначав, що протягом багатьох років земельне право ототожнювалося з колгоспним правом і в юридичних вузах викладалася єдина дисципліна – земельно-колгоспне право. У даний час порушується питання про необхідність поділу земельного й колгоспного права та побудову двох самостійних дисциплін. Щоб довести, що земельне право є самостійною дисципліною викладання, необхідно точно визначити предмет цієї дисципліни [17, с. 412].

Предметом земельного права, на його думку, є насамперед вивчення всіх правових проблем, пов'язаних з використанням землі для землеробства, з відводом ділянок земельної поверхні для розробки надр. Але питання щодо промислової розробки надр, уже виходять за межі цієї дисципліни. Вони становлять самостійну галузь – гірниче право. Те ж саме слід сказати і про ліси. Не можна залишати поза увагою земельну поверхню, зайняту лісами, і тому ліси становлять предмет саме земельного права. Але всі проблеми стосовно промислової розробки лісів, їх режиму у водозахисній зоні потрібно залишити для особливої галузі права і для спеціального дослідження. Води також слід вважати продовженням земної поверхні, і щодо цього вони мають охоплюватися земельним правом. Але всі питання, пов'язані з правовим режимом вод, входять до особливої галузі права [17, с. 415].

Отже, у науці земельного права саме в цей період вперше було зроблено спробу виокремити земельне право із загальної земельно-колгоспної галузі права в самостійну, окреслити його предмет і предмет правового регламентування надрового, лісового й водного права, провести межу їх взаємозв’язку й поділу.

Важливим і новим для науки земельного права стало також визначення його місця в загальній системі радянського права і співвідношення з державним, адміністративним та цивільним правом. На думку А.А. Рускола, немає підстав об’єднувати земельне право з державним чи адміністративним. Адже державне право вивчає землю як територію держави (її територіальне верховенство), а земельне – як одне з основних знарядь виробництва, як об'єкт виключної державної власності з усім комплексом похідних від цього права правовідносин. Адміністративне ж право охоплює діяльність і структуру органів управління в усіх галузях соціалістичного будівництва, а земельне вивчає специфічні форми управління земельним фондом.

Разом із тим А.А. Рускол вважав, що земельне й колгоспне право необхідно розглядати як особливі галузі права цивільного. Стосовно науки земельного права він використав категорію «особлива дисципліна викладання», зважаючи на те, що питання про особливу науку може бути віднесено до більш великих галузей права [17, с. 417].

Доповідь цього науковця про предмет і систему земельного права стала досить вагомим етапом на шляху становлення, вдосконалення й розвитку наукової думки про земельне право. Підтвердженням тому стала полеміка навколо питань, які були ним оприлюднені. У цій дискусії взяли участь видатні вчені цивільного, земельного, колгоспного та інших галузей права з Всесоюзного інституту юридичних наук, Казанського юридичного інституту, Саратовського юридичного інституту, Українського інституту права, Московського юридичного інституту, Азербайджанського інституту народного господарства, Харківського юридичного інституту, Московського юридичного інституту, Мінського юридичного інституту, Ленінградського юридичного інституту, Всесоюзного інституту юридичних наук, Юридичного інституту Прокуратури СРСР [16, с. 418-424].

Наступним важливим кроком на шляху розвитку науки земельного (а в майбутньому й екологічного) права стала підготовка до друку й видання в 1940 р. підручника «Земельное право» для юридичних вищих навчальних закладів. До авторського колективу ввійшли відомі вчені-правознавці М.А. Гурвич, Л.І. Дембо, М.Д. Казанцев, А.М. Нікітін, І.В. Павлов, А.А. Рускол, П.М. Толстой, С.Л. Фукс [3]. Але це вже предмет дослідження майбутньої наукової статті.

Список літератури: 1. Евтихиев И.И. Земельное право: Учебник. – 2-е изд. – М.: Новая деревня, 1929. – 136 с. 2. Евтихиев И.И. К учению о едином государственном земельном фонде: Из «Записок Белорусской Государственной Академии сельского хозяйства». – Т. VІІ. – Горки: Изд-во АНСХ, 1928. – 14 с. 3. Земельное право: Учебник для вузов / Под ред. А.Н. Никитина, А.П. Павлова, А.А. Рускола. – М.: Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1940. – 256 с. 4. Индыченко П.Д. Новое в земельном и колхозном законодательстве (за 1939 г.) // Учен. зап. Укр. ин-та юрид. наук. – М.: Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1940. – С. 37-62. 5. Кавелин С.П. Земельное право и земельный процесс (Догматический анализ Земельного законодательства СССР). – Воронеж: Б.и., 1925. – 369 с. 6. Казанцев Н.Д., Белезин В.П. Из истории развития науки советского земельного, природоохранительного и колхозного права в Московском университете // Вестн. МГУ. – Серия ХІІ: Право. – 1967. – № 1. – С. 23-34. 7. Казанцев Н.Д. Законодательные основы земельного строя в СССР. – М.: Юрид. лит., 1971. – 176 с. 8. Каландадзе А.М. Земельно-правовой режим царской России накануне Великой Октябрьской Социалистической революции // Учен. зап. ЛГУ. – Серия юрид. наук.– № 129. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1951. – С. 308-376. 9. Кикоть В.А. Земельное законодательство России до Великой Октябрськой социалистической революции // Земельное право: Учебник. – М.: Юрид. лит., 1969. – с. 3-16. 10. Коловангин П.М. Собственность на землю в России: История и современность. – СПб.: Знание, 2003. – 526 с. 11. Некрасов Ф.Г. Введение в землеустройство. – Одесса: Б.и., 1926. – 128 с. 12. Некрасов Ф.Г. Этюды по земельному праву и организации землеустройства. – Горки: Изд-во Белорус. Акад. сельск. хоз-ва, 1928. – 82 с. 13. Нерсесянц В.С. Юриспруденция. Введение в курс общей теории права и государства. – М.: Норма-Инфра-М, 1998. – 282 с. 14. Новгородцев П.И. Историческая школа юристов. – СПб.: Лань, 1999. – 192 с. 15. Подпальный П.Н. Вопросы приусадебного землепользования в городах и поселках городского типа. – Х.: Изд-во ХГУ, 1957. – 36 с. 16. Прения по докладам А.П. Павлова и А.А. Рускола // Тр. І науч. сессии Всесоюз. ин-та юрид. наук (27 янв. – 3 февр. 1939 г.). / Под ред. И.Т. Голякова. – М.: Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1940. – С. 418-424. 17. Рускол А.А. Предмет и система земельного права // Тр. І науч. сессии Всесоюз. ин-та юрид. наук (27 янв. – 3 февр. 1939 г.) / Под ред. И.Т. Голякова. – М.: Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1940. – С. 412-418. 18. Рябов А.А. Охрана права государственной собственности на природные ресурсы СССР. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1982. – 144 с. 19. СУ РСФСР. – 1922. – № 68. – Ст. 901. 20. Тарасов Н.Н. Методологические проблемы юридической науки. – Екатеринбург: Изд-во Гуманит. ун-та, 2001. – 264 с.

Надійшла до редакції 07.03.2008 р.

УДК 349.6 (477) Г.В. Анісімова, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КОДИФІКАЦІЇ ЕКОЛОГІЧНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Сучасність демонструє нагальну потребу в кодифікації екологічного законодавства. Внесення багатьох і частих змін до чинних природоресурсових кодексів та законів – найгостріша проблема українського нормотворення. На жаль, ініціатори прийняття окремих нормативно-правових актів не враховують загальних положень щодо кодифікації та її предмета. Низький якісний рівень, нестабільність окремих кодексів та їх ігнорування при створенні нових законів не в останню чергу зумовлюється тим, що при підготовці чергового кодексу недостатньою мірою оцінюється його необхідність та актуальність.

Наукова новизна даної статті полягає в тому, що в ній (а) вирізняються ознаки, предмет і принципи екологічної кодифікаційної діяльності, (б) визначається її особливе місце в державотворчому процесі, (в) робиться спроба проаналізувати специфіку й особливості прояву природного права в оновленні екологічного законодавства з урахуванням накопиченого світового досвіду й існуючих міжнародних стандартів.

Теоретичним фундаментом статті є результати наукових досліджень у сфері теорії держави і права, земельного, екологічного, цивільного, конституційного права та інших його галузей. Використано наукові праці таких фахівців, як: В.І. Андрейцев, С.О. Боголюбов, Ю.О. Вовк, А.П. Гетьман, О.К. Голиченков, М.Д. Казанцев, В.П. Корецький, Е.В. Новикова, В.К. Попов, В.О. Чуйков, Ю.С. Шемшученко, А.С. Шестерюк та ін. [Див.: 1; 2; 4; 5-7; 11; 14; 17; 18; 21; 24; 25].

Безумовно, сучасне екологічне право, що формується на принципово новій національній основі й державній політиці, верховенстві права й ґрунтується на доктрині природних прав людини, потребує адекватної йому кодифікації законодавства в умовах сьогодення.

Природне право треба розглядати як явище багатопланове, що одержало різноманітну наукову інтерпретацію [20, с. 35]. Загальноприйнятими положеннями для визначення поняття „природне право”, які трансформувалися в екологічне право, є: а) виникнення з моменту народження; б) невід'ємність і невідчужуваність від людини як соціобіологічної істоти; в) незалежність від розсуду державних законодавчих органів; г) безпосередній та об'єктивний характер реалізації; д) вияв собою найбільш суттєвих можливостей розвитку людини, яка є найвищою його соціальною цінністю; е) утвердження й забезпечення цього права, що є головним обов’язком держави.

Природне екологічне право в узагальненому виді варто розглядати як соціально-правове явище, довічне право індивіда, який має моральну природу й характер абсолютної цінності. Це право можна позначити як сукупність сформульованих громадським суспільством прав на фундаментальні блага, якими володіє людина з моменту народження. Незмінним у природному праві є відбиття в ньому вимог життєдіяльності людей. Природні права виступають мірилом соціальної волі, вони стійкі в певній соціальній системі, визначають, що дозволено і що повинно бути дозволеним чи прямо забороненим. За своєю сутністю це загальна категорія, тому що ці права зумовлені соціальними, економічними та іншими закономірностями, умовами життєдіяльності, системою пануючих цінностей. Іншими словами, вони покликані бути свого роду загальними відправними напрямками екологічної політики, що впливають на юридичну сферу. У юридичній літературі правомірно зазначено, що екологія стає теоретичним підґрунтям поведінки людини індустріального суспільства в природі, а право – основним її регулятором [16, с. 13].

Загальновизнаним у теорії права є положення, що кодифікація – це спосіб упорядкування законодавства, забезпечення його системнocтi й узгодженості, одна з форм систематизації законодавства, в процесі якої до проекту створюваного акта включаються чинні норми й нові, які вносять зміни в регулювання певної сфери суспільних відносин. Кодифікація – важливий показник зрiлocтi національної правової системи [26; Т. 3, с. 138-140]. На жаль, її проведення як складової частини загальної кодифікації українського законодавства ускладнює брак законів, необхідність прийняття яких обґрунтовано ще на початку 90-х років ХХ ст. Передовсім маються на увазі закони про нормативно-правові акти, закони й законодавчу діяльність та взагалі.

Перші кроки до формування загальних засад екологічної спрямованості України в суспільстві вцілому окреслені в постанові Верховної Ради України від 5 березня 1998 р., № 188/98-ВР «Про основні напрямки державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» [3; 1998. – № 38-39. – Ст. 248]. Серед них самостійне місце займає проведення систематизації екологічного законодавства, яку передбачається здійснювати у формі кодифікації й інкорпорації з одночасною підготовкою як першочергових, так і перспективних законів і нормативно-правових актів. Кодифікацію останніх законодавець пов’язує з науковим обґрунтуванням, розробкою і прийняттям Екологічного кодексу України.

У Концепції національної екологічної політики України на період до 2020 року, схваленій розпорядженням Кабінету Міністрів України 17 жовтня 2007 р., № 880-р [13], опрацювання цього Кодексу, забезпечення прийняття й дотримання його основних вимог розглядаються як єдиний інструмент національної екологічної політики.

Європейський підхід до формування екологічної політики, до кодифікування зазначеного законодавства, як небезпідставно підкреслюється в наукових правових джерелах, повинен мати в першу чергу превентивний характер, відповідати вимогам національної й загальноєвропейської екологічної безпеки [3; 2003. – № 3. – Ст. 12]. Для забезпечення цього підходу доцільно було б розробити Закон про принципи екологічної політики.

Наведемо деякі роздуми щодо форми кодифікації екологічного законодавства. У теорії екологічного права також були запропоновані різні форми кодифікації: Основи природоохоронного законодавства [11, с.125], комплексний Закон “Про охорону навколишнього середовища” [19, с. 77,78; 22], “Основи законодавства про охорону навколишнього середовища” [23, с. 204], “Основи раціонального використання й охорони природних ресурсів” [4, с. 13], “Кодекс про охорону й раціональне використання природних ресурсів” [21, с. 58]. Але найбільш поширеною була і досі залишається пропозиція щодо прийняття фундаментального Екологічного кодексу [2, с. 6-10; 7 с. 123-131; 17, с. 66,67; 18, с. 112] або Кодексу про охорону й раціональне використання природних ресурсів [21, с.58]. Новаторською є пропозиція назвати його Кодекс законів України про довкілля – як форми кодифікації [5, с. 41-45]. Міркування автора цієї пропозиції достатньо аргументовані й заслуговують особливої уваги. Але останнім часом все ж найбільш доцільною для України залишається пропозиція щодо прийняття саме Екологічного кодексу як провідної форми кодифікації.

Необхідно чітко визначитися поняттям «екологічне законодавство» і з тим що, власне, ми намагаємося кодифікувати. Фахівці вважають, що екологічне законодавство України – багатогалузева система нормативних актів різної юридичної сили, що ускладнює їх використання і призводить до численних суперечностей між ними або неузгодженості окремих актів, їх дублювання. Наявність нормативних приписів у значній кількості правових документів створює значні труднощі в їх практичному використанні навіть для фахівців у галузі екологічного права [6, с. 20]. Особливо слід звернути увагу на коло екологічних відносин, що є предметом розширюваного постійно законодавства. Перш за все це стосується вимог щодо забезпечення екологічної безпеки як об’єктів, господарської діяльності так і різноманітних їх видів.

Крім цього, на практиці існує невиправдане застосування положень Цивільного кодексу при регулюванні земельних правовідносин, що викликає негативні наслідки й не враховує специфічності земель як об’єкта еколого-правових і земельно-правових відносин. А зміни, внесені до ст. 120 Земельного кодексу з позиції теорії земельного права є недоцільними, бо перешкоджають забезпеченню публічних інтересів у сфері охорони й використання землі як природного об’єкта й ресурсу, просторово-територіального базису й засобу виробництва.

Створення Екологічного кодексу чи застосування будь-якої іншої форми кодифікації може бути ефективним, якщо вона буде пристосована до життєвих реалій і спиратиметься на загальновизнані теоретичні засади. Зокрема, зміна концепції права власності на природні ресурси й комплекси, залучення певних природних ресурсів в цивільний обіг, формування ринку землі та інших природних ресурсів повинні відповідати суспільним інтересам, здійснюватися під контролем держави, в основне – відповідати доктрині природного права в екології. Кодифікація є природним завершенням концепції, що лежить у її підґрунті. Вона дозволить здійснити задуми школи природного права, завершити багатовікову еволюцію правової науки, чітко викладе, що право, яке відповідає інтересам суспільства й людини, повинно застосовуватися судами [8, с. 49]. Визнання природного права дозволяє саме в ньому вбачати справжнє право й у зв'язку із цим висувати певні вимоги до держави і створюваних нею законів.

Список літератури: 1. Андрейцев В.І. Проблеми кодифікації законодавства у сфері забезпечення екологічної безпеки // Вісн. Київськ. держ. ун-ту: Юрид. науки.– К.: Київськ. держ. ун-т, 2001. – Вип. 42. – С. 5-14. 2. Боголюбов С.А. Современные проблемы Экологического кодекса // Еколог. право. – 2005. – № 6. – С. 6-10. 3. Відомості Верховної Ради України. 4. Вовк Ю.А. Советское природоресурсовое право и правовая охрана окружающей среды: Общ. Ч.: Учеб. пособ. – Харьков: Вища шк., 1986. – 160 с. 5. Гетьман А.П. Конституційні засади реформування екологічного законодавства // Теоретичні та практичні проблеми реалізації Конституції України: Тези доп. та наук. повідом. учасн. Всеукр. наук.-практ. конф. (29-30 черв. 2006 р.) / За ред. М.І. Панова. – Х.: Нац. юрид. акад.України, 2006. – С. 41-45. 6. Гетьман А.П., Разметаєв С.В. До питання розробки проекту Екологічного кодексу України // Еколог. вісн. – 2003. – № 4. – С. 20-25. 7. Голиченков А.К.Основные подходы к разработке концепции проекта Экологического кодекса РФ // Право и политика. – 2000. – № 10. – С.123-131. 8. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности: Пер. с фр. В.А.Туманова. – М.: Междунар. отношения, 1999. – 120 с. 9. Екологічна енциклопедія: У 3-х т. / Голов. ред. А.В.Толстоухов. – К.: ТОВ «Центр еколог. освіти та інформ.», 2006. – Т. 1: А-Е. – 432 с.; 2007. – Т. 2: Є-Н. – 416 с. 10. Еренов А.Е. Вопросы кодификации законодательства об охране природы союзных республик // Вестн. МГУ. – Сер.: Право. – 1966. – № 5. – С. 84-85. 11. Казанцев Н.Д. О состоянии и задачах научно-исследовательской работы в области природоохранительного законодательства // Учен. зап. ВНИИСЗ. – М.: Гослитюриздат, 1972. – Вып. 26. – С. 120-127. 12. Кодифікація законодавства України: теорія, методологія, техніка / За заг. ред О.І. Ющика. – К.: Парламент. вид-во, 2007. – 208 с. 13. Концепція національної екологічної політики України на період до 2020 р.: Схвал. розпорядж. КМ України 17 жовт. 2007 р., № 880-р. // www.nau.kiev.ua. 14. Корецкий В.И. Вопросы кодификации советсткого водного законодательства. – Сталинабад: Таджик. гос. ун-т, 1961. – 39 с. 15. Національна доповідь України про гармонізацію життєдіяльності суспільства у навколишньому природному середовищі: Довкілля для Європи: Спец. вид. до 5-ї Всеєвроп. конф. м-в навкол. середовища. – К.: ТОВ «Новий друк», 2003. – 125 с. 16. Мунтян В.Л. Правовые проблемы рационального природопользования: Автореф.дис. … д-ра юрид.наук: 12.00.06. – Х., 1975. – 49 с. 17. Новикова Е.В. Теоретические проблемы развития экологического законодательства в Республике Казахстан. – М.: Юристъ, 1999. – 200 с. 18. Попов В.К. Про узгодженість екологічного законодавства // Вісн. Акад. прав. наук. – 1996. – № 7. – С. 112-119. 19. Социализм и охрана окружающей среды: право и управление в странах-членах СЭВ / Под ред. О.С. Колбасова. – М.: Юрид. лит., 1979. – 378 с. 20. Четвернин В.А.Современные концепции естественного права. – М.: Наука, 1988. – 144 с. 21. Чуйков В.О. Республіканський закон про охорону природи: яким йому бути // Рад. право. – 1985. – № 2. – С. 55-58. 22. Шварц Х.И. Законы об охране природы // Соц. законность. – 1961. – № 2. – С. 44-47. 23. Шемшученко Ю.С. Организационно-правовые вопросы охраны окружающей среды в СССР. – К.: Наук. думка, – 1976. – 276 с. 24. Шемшученко Ю.С. Питання кодифікації українського екологічного законодавства // Укр. право. – 1994. – Число 1. – С. 33-38. 25. Шестерюк А.С. Вопросы кодификации законодательства об охране окружающей среды. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1984. – 120 с. 26. Юридична енциклопедія: В 6-ти т. – Т. 3: К-М / Голов. ред. Ю.С. Шемшученко. – К.: Укр. енцикл. – Т. 3: К-М, 1998. – 790 с.; Т. 5 П-С, 1998. – 735 с.

Надійшла до редакції 07.03.2008 р.

УДК 349.4 (477) М.В. Шульга, д-р юрид. наук, професор

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ СУЧАСНИХ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН

Реалізація земельної реформи в Україні й пов’язана з нею трансформація земельних відносин обумовили суттєві зміни їх змісту й характеру, що потребує нових підходів до регулювання сучасних земельних відносин. Ідеться, зокрема, про забезпечення оптимального співвідношення публічно-правових і приватно-правових засад як специфічних засобів впливу на учасників земельних відносин.

Проблеми такого співвідношення підходів до регламентації суспільних відносин останнім часом суттєво актуалізуються у зв'язку з переходом економіки країни до ринкових відносин, зменшенням питомої ваги планово-адміністративних засад в економіці країни, розширенням договірної форми використання природних ресурсів, закріпленням рівноправних форм власності на окремі природні ресурси та ін.

У сфері правового регламентування земельних відносин на сучасному етапі взаємодія публічно-правових і приватно-правових способів впливу на учасників земельних відносин має як практичне, так і теоретичне, концептуальне значення.

Земельно-правова література сьогодення з приводу співвідношення публічного і приватного в земельному праві містить різні точки зору, часто навіть протилежні. Віддаючи перевагу в одних випадках публічно-правовим засадам, в інших – приватно-правовим, науковці при цьому наводять різні аргументи.

Безперечно, що з радянських часів в умовах виключного права державної власності на землю, коли земельні ділянки надавалися підприємствам, організаціям, установам і громадянам на підставі адміністративно-правового акта лише в користування (постійне або тимчасове), питання щодо приватно-правового підходу до регулювання земельних відносин взагалі не виникало. Усталеною вважалася позиція, коли земельне право розглядалося виключно як його публічна галузь. Окремі положення, які стосувалися договірного оформлення використання громадянами земельних ділянок під житлову забудову в населених пунктах, становили виняток із загального правила. У складі публічно-правових засад регламентації земельних відносин на той час чільне місце займали правові приписи, які регулювали відносини права власності на землю у сфері державного управління земельним фондом, охорони земель тощо.

У сучасному земельному праві України теж зосереджено значну питому вагу права як-то: публічного; державне управління використанням та охороною земель, державна й комунальна власність на землю, постійне користування землею, охорона земель, державний земельний кадастр та ін. Крім того, земельному праву притаманні такі публічно-правові засади, що стосуються встановлення державою цільового призначення й категорій земель, державного земельного контролю, земельного кадастру, моніторингу земель тощо.

Важливо наголосити, що визначальне, передовсім публічно-правове значення для земельного права мають відповідні положення Конституції України. Так, конституційна норма (ст. 14), що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави, безперечно, за своїм змістом і характером є публічно-правовою. З урахуванням того, що вона знайшла своє текстуальне відбиття і в ст. 1 Земельного кодексу України, можна стверджувати, що конституційно-правовий припис безпосередньо імплементовано в земельне законодавство. Є й інші приклади логічної трансформації конституційно-правових норм у галузеве законодавство, причому за своєю сутністю вони можуть бути не тільки публічно-правовими, а й приватно-правовими.

Слід зазначити, що правова регламентація земельних відносин не вичерпується лише публічно-правовими приписами. Для земельного права України характерною є також наявність і приватно-правових інститутів. Ідеться про регламентування приватної власності на землю, орендних та інших договірних відносин, відносин добросусідства та ін. Як бачимо, характерна особливість сучасних земельних відносин полягає в тому, що вони регулюються одночасно з урахуванням і публічного, і приватного підходів.

Поділ галузей і методів вітчизняного права на публічні і приватні має досить умовний характер. Наприклад, у цивільному праві теж чимало імперативних приписів, хоча ця галузь і є суто приватною. У той же час зараз у земельному праві, яке раніше традиційно поєднувалося з публічним, активно розвиваються підприємницькі, ринкові, договірні відносини, засновані на різноманітних формах державного втручання. Можна вважати, що, з одного боку, земельні відносини, маючи соціальну, демократичну спрямованість, тяжіють до публічних форм впливу, а з другого –земельне право одночасно припускає й приватно-правові методи. На сьогодні практичного значення набуває проблема розмежування і взаємодії земельного й цивільного права і законодавства України щодо регулювання земельних відносин, тим більше з огляду на те, що в низці статей Земельного кодексу одночасно передбачено, приміром, недопустимість приватизації окремих земель і в той же час можливість укладення цивільно-правових договорів та інших правочинів стосовно землі.

Концептуальними положеннями Цивільного кодексу України, які безпосередньо стосуються земельних відносин, треба вважати його статті, що визначають власнісний стан земель, можливість участі земельних ділянок у ринковому обороті тощо. Так, ст. 181 ЦК до нерухомих речей (нерухомості) відносить земельні ділянки. Право власності на землю (земельну ділянку) врегульовано приписами, зосередженими у гл. 27 цього Кодексу. Праву користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб і забудови присвячені відповідно статті 33 і 34.

Існують і більш загальні норми Цивільного кодексу, що впливають на регламентацію відносин щодо охорони й використання земель. У ст. 11 ЦК “Підстави виникнення цивільних прав і обов’язків” передбачається, що у випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права й обов’язки можуть виникати з рішення суду, яке може бути винесено судом, наприклад, при оскарженні підсумків конкурсу чи аукціону земельних ділянок. Про що йдеться і в ст.135 Земельного кодексу України.

Відмежування на початку ХХІ ст. земельного права від цивільного, розвиток його соціального призначення й підвищення ролі в суспільстві дало поштовх до набуття ним специфічних рис, які віддзеркалюються як на його формуванні, так і на процесуальних формах реалізації. Пріоритетність земельних норм перед цивільно-правовими стосовно регламентування земельних відносин визнається й Цивільним кодексом України. Так, у його ст. 9 передбачено, що положення ЦК застосовуються до врегулювання відносин, що виникають у сфері використання природних ресурсів та охорони довкілля, якщо вони не врегламентовані іншими актами законодавства.

Розмежування публічно-правових і приватно-правових засобів регулювання земельних відносин безпосередньо пов’язано з формуванням концепції співвідношення земельного і цивільного законодавства, яке має бути оптимальним і відбивати об’єктивні соціально-економічні умови.

Викладене може бути проілюстровано на прикладі, пов’язаному з набуттям права власності на земельні ділянки за цивільно-правовими угодами. Чинний Земельний кодекс України прямо передбачає можливість купівлі-продажу земельних ділянок. Наприклад, ст. 130 ЗК, визначаючи вичерпне коло потенційних покупців земель сільськогосподарського призначення для ведіння товарного сільськогосподарського виробництва, закладає правові підвалини для відчуження відповідних земельних ділянок шляхом укладення договору їх купівлі-продажу. Як підставу набуття права власності на земельні ділянки ст. 131 ЗК України називає цивільно-правові угоди, як-то: міна, рента, дарування, успадкування та ін. Даною нормою також передбачено, що укладення названих правочинів здійснюється згідно з Цивільним кодексом з урахуванням вимог Земельного кодексу України.

Як бачимо, залучення цивільно-правових норм до регламентації земельних відносин свідчить, що в зазначену сферу впроваджуються приватно-правові засади. У той же час варто підкреслити, що відчуження земельних ділянок за цивільно-правовими угодами здійснюється в межах ринку земель, який знаходиться в стадії формування й легалізація якого пов’язана з прийняттям Закону України “Про ринок земель”. У правовій літературі ринок земель визначають як урегульовані нормами чинного законодавства суспільні відносини, що виникають у процесі дотримання органами державної влади й органами місцевого самоврядування прав власника на землю від імені Українського народу, а також набуття й реалізації фізичними та юридичними особами й державою гарантованого Конституцією України суб’єктивного права власності та інших прав на земельні ділянки, формування й функціонування інфраструктури ринку землі, державного й самоврядного його регламентування на національному, регіональному й місцевому рівнях, забезпечення захисту прав учасників цього ринку [3, с. 303].

Аналіз відповідних правових приписів щодо укладення цивільно-правових правочинів про відчуження земельних ділянок свідчить, що їх регламентація характеризується не тільки приватно-правовим, а й публічно-правовим підходом. Це стосується, зокрема, форми, змісту й порядку укладення відповідних цивільно-правових угод, яким притаманна своя специфіка. Наприклад, особливості набуття за цивільно-правовими угодами окремих земельних ділянок полягають у тому, що останні можуть відчужуватися виключно за договорами купівлі-продажу. Це стосується передовсім земельних ділянок державної й комунальної власності, щодо яких, як слушно зазначає А.М. Мірошниченко, законодавство не передбачає можливості їх відчуження за іншими правочинами [2, с. 145]. Не випадково угоди із земельними ділянками, що перебувають у державній або комунальній власності, у правовій доктрині іноді називають публічно-правовими [1, с. 11].

Правознавці публічно-правовий договір визначають як правовий акт-угоду організаційно-регулюючого характеру, за яким одна сторона бере на себе певні обов’язки, визначені угодою, а інша сторона (суб’єкт публічного права) зобов’язується реалізувати в інтересах контрагента відповідні публічні повноваження в межах своєї компетенції або передати (делегувати) право на їх здійснення [4, с. 22].

Між тим не варто ігнорувати триєдиний характер землі, відображений у ст. 5 Земельного кодексу України як самостійний принцип земельного законодавства. Земля – це перш за все основа життя й діяльності людини, природний об’єкт, важливий складник природи. Земельний кодекс України й видані на його підставі акти земельного законодавства грунтуються на врахуванні ролі землі як засобу виробництва в сільському й лісовому господарстві, а також основи здійснення господарської та іншої діяльності на території України.

У той же час земельна ділянка – це нерухоме майно, місце розташування інших об’єктів нерухомості, об’єкт права власності та інших прав, у тому числі й речових. Саме у зв’язку з цим у правовій регламентації суспільних відносин щодо землі і земельних ділянок своєрідно поєднуються публічно-правові, екологічні і приватно-правові, цивільні засоби впливу.

Пріоритет земельного права перед цивільним поєднання публічних і приватних засобів впливу на учасників земельних відносин має бути зафіксованим земельним законодавством України, як це зроблено, наприклад, в Російській Федерації. Так, відповідно до п.3 ст.3 ЗК РФ майнові відносини щодо володіння користування і розпорядження земельними ділянками, а також по укладенню угод з ними регулюється цивільним законодавством, якщо інше не передбачено земельним, лісовим, водним законодавствами, законодавством про надра, про охорону навколишнього середовища, спеціальними федеральними законами.

Список літератури: 1. Козырь О.М. Особенности регулирования сделок с землей земельным законодательством // Эколог. право. – 2003. – № 4. – С. 7-16. 2. Мірошниченко А.М. Земельне право України: Навч. посіб. – К.: Ін-т закон-ва Верхов. Ради України, 2007. – 432 с. 3. Носік В.В. Право власності на землю Українського народу: Монографія. – К.: Юрінком Інтер. – 2006. – 354 с. 4. Хаустов Д.В. Публично-правовые договоры в природопользовании // Эколог. право. – 2003. – № 4. – С. 17-24.

Надійшла до редакції 07.03.2008 р.

УДК 349. 6 (477) М.К. Черкашина, асистентка

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ПРАВОВІ ЗАСАДИ СЕРВІТУТІВ ПРИ ВИКОРИСТАННІ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

Сервітутне право, не відоме раніше природоресурсовому законодав-ству, сьогодні стає не тільки його складником, а й загальною суспільною по-требою. Життєві реалії вимагають існування правових відносин щодо нього, а значить, і функціонування їх як правового інституту.

Правові проблеми сервітутного права досліджувалися такими вченими-цивілістами, як І.Б. Новицький, О.А. Підопригора, Є.О. Харитонов та ін. Проте в екологічному праві розгляду сервітутів не приділялося належної уваги.

Метою даної статті і є аналіз інституту сервітутів стосовно використан-ня природних ресурсів, встановлення його місця в системі правовідносин природокористування.

Термін «сервітути» походить ще з римського приватного права. Серві-тутні права виступали важливою категорією права, що полягає у можливості однієї особи користуватися (у якому-небудь певному чи в декількох відно-шеннях) річчю, яка належала іншій людині. Отже, сервітут можна визначити як речове право користування чужою річчю в тому чи іншому відношенні [Див.: 6, с.105]. Сервітути поділяли на 2 категорії – предіальні (земельні) й особисті. Різниця між ними проводилася за суб’єктом права: особистий сервітут належав певній особі персонально, преміальний (земельний) – особі як власникові земельної ділянки. Головна особливість останнього – це те, що його предметом обов’язково була земля – сільська або міська. Звідси поділ предіальних сервітутів на сільські й міські [Див.: 7, с.337]. До сільських, установлених в інтере-сах сільськогосподарських ділянок, належали дорожні й водні сервітути, навіть коли вони в окремих випадках відводилися під міські земельні ділянки. Це, наприклад, право: проходу пішки, проїзду верхи на коні або на носилках – iter; прогону худоби – actus; побудови водопро-воду – aquae-ductus; брати воду – aquae haustus. До міських сервітутів сто-совно землекористування міською землею належало право: робити собі дах або навіс, вторгаючись при цьому в повітряний простір сусіда – servitus protegendi; спирати колоду на чужу стіну – servitus tigna immitendi; прибудо-вувати будівлю до чужої стіни або спирати її на чужу опору – servitus oneris ferendi та ін. [Див.: 8, с.207].

Учені-цивілісти визначають сервітут (сервітутне право) як обмежене користування будь-яким чужим майном однією чи декількома особами [Див.: 9, с.285; 10, с.503]. Цивільний кодекс України закріплює, що сервітут – це право користування чужим майном, яке може бути встановлене щодо земель-ної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) чи нерухомого майна для задоволення потреб осіб, які не можуть бути задоволені в інший спосіб [Див.: 2; 2003. – № 40-44. – Ст. 356].

Право суб’єктів на використання землі, а також правові гарантії його здійснення проголошені й закріплені Конституцією України (статті 13, 14, 41, 55 і 56) [2; 1996. – № 30. – Ст. 141], а також основним спеціальним актом земельного законодавства на території держави – Земельним кодексом Украї-ни (статті 146, 147 і 153) [2; 2002. – № 3-4. – Ст. 27]. Право користування землями передбачено гл. 33 Цивільного кодексу України, де встановлено, приміром, норми права користування чужою земельною ділянкою для сіль-ськогосподарських потреб (емфітевзис), і гл. 34 – норми права користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій). Земельний кодекс України у ст. 102' також містить правові норми щодо регулювання емфітев-зису й суперфіцію.

На відміну від позицій деяких правознавців, зокрема Д.В. Бусуйок, яка вважає, що обтяження права на землю є різновидом обмежень цього права, і, враховуючи цей факт, розглядає обтяження як субінститут функціонального інституту обмежень прав на землю [Див.: 1, с.54, 130], на нашу думку, сервітут все ж таки тяжіє до обтяжень прав на землю. В.С. Шахов, як вбача-ється, справедливо зазначає, що термін «обтяження прав на земельну ділян-ку» має бути надбанням гл. 16 Земельного кодексу – «Право земельного сер-вітуту», де переважно передбачається захист приватних суміжних інтересів [Див.: 3, с.231]. О.О. Погрібний також дотримується позиції, що обмеження (обтяження) відрізняється від земельних сервітутів. Хоча пункти «е» статей 91 і 96 ЗК України вимагають зробити висновок, що сервітути є різновидом обмежень, як відмічає вчений, теорія земельного права й ЗК України все ж таки розмежовують ці категорії: сервітут – право на користування чужою зе-мельною ділянкою, яке не створює значних обмежень для власника цієї ді-лянки, тому, як правило, не є обмеженням прав на землю [Див.: 4, c.364]. Установлення земельного сервітуту дозволяє зменшити кількість можливих варіантів використання обслуговуючої земельної ділянки її власником (ко-ристувачем), проте не повинно позбавляти його жодної з його правомоч-ностей: володіння, користування й розпорядження. Власник (користувач) ді-лянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право вимагати зміни порядку реалізації цього сервітуту з тим, щоб зменшити обтяження ним влас-ної ділянки.

Сервітути набуваються різними способами (судовим рішенням, до-говором, законом) і припиняються ними ж. Право користування чужою річ-чю може припинятися: (а) в разі її тривалого невикористання; (б) суб’єкт серві-туту може сам відмовитися від цього права; (в) у випадку поєднання в одній особі власників пануючого й обслуговуючого наділів. В умовах сьогодення ці положення регламентуються Цивільним (статті 402 і 406) і Земельним (статті 100 і 102) кодексами України. Для захисту сервітутів існував спеціаль-ний позов, що надавався суб’єктові сервітуту проти будь-кого, хто заважає йому здійснювати ці свої права. Отже, закон передбачив не тільки можли-вість судового встановлення сервітутів, а й автентичного судового їх за-хисту.

У галузі природокористування законодавству відомі земельний (ст. 98 ЗК України), лісовий (ст. 23 ЛК України) [2; 2006. – № 21. – Ст. 170] сервіту-ти, а також водний, який фактично передбачено ст. 99 ЗК України, але не Водним кодексом України [2; 1995. – № 24. – Ст. 189], який, на жаль, чомусь не встигає за життєвими реаліями сьогодення в питаннях розвитку сервітутів. Отже, вбачається необхідним як встановлення водних сервітутів, так і по-дальше розширення й удосконалення сервітутів лісових.

Треба підкреслити, що, з одного боку сервітути мають ознаки права загального природокористування, як то: (а) користування здійснюється чужи-ми природними ресурсами; (б) сервітут може бути встановлено законом як право загального природокористування; (в) існує можливість безоплатно ко-ристуватися сервітутом; (г) встановлення сервітуту без визначення строку його дії, а з другого – ознаки спеціального природокористування: (а) користування чужими природними ресурсами; (б) персоніфікованість сервітуту; (в) платність; (г) установлення на певний строк; (д) державна реєстрація.

На підставі проведеного аналізу загального, спеціального природоко-ристування і сервітуту виявлено, що сервітут передбачає користування чужи-ми природними ресурсами. Але ж і загальне, і спеціальне користування також здійснюється чужими природними ресурсами. Саме таке користування є спільною рисою, яка дозволяє віднести сервітут до певної перехідної ланки між правом загального і правом спеціального природокористування.

Наведені міркування свідчать, що можливість використання природних ресурсів на праві загального чи спеціального користування становить собою більш складне й розгалужене юридичне поняття, ніж це трактувалося у пра-вовій доктрині і в юридичних джерелах раніше.

Треба зазначити: якщо загальне (загальнодоступне) право природоко-ристування визнано Конституцією України, то воно й має гарантуватися державою. Крім того, воно пов’язано з реалізацією природного права кож-ного на сприятливе навколишнє природне середовище, яке супроводжується розробкою гарантій, що забезпечують дотримання і стимулювання реалізації цього права як громадянами, так і державою. У сфері забезпечення сприятли-вого довкілля гарантії надають можливість громадянам здійснювати загальне (загальнодоступне) природокористування, а у випадках порушення цього права звертатися до державних органів.

Законодавство регламентує різні гарантії права загального (загальнодо-ступного) природокористування. Проте, треба відмітити, що останнім часом, з розвитком ринкових відносин, появою багатосуб’єктності права власності на землю, водні об’єкти, ліси (чи їх частини), це право людини, на жаль, зву-жується. У свою чергу, ст. 22 Конституції України закріплює, що право при-родокористування гарантується, тобто звуження змісту й обсягу цього права не повинно допускатися. Загальне право природокористування, встановлене національним законодавством, ґрунтується на підставі принципів екологіч-ного права, які, у свою чергу, базуються на загальновизнаних положеннях міжнародного права щодо навколишнього природного середовища.

Найоптимальніший вихід із цієї ситуацї, вважаємо, – це можливість введення державними органами й органами місцевого самоврядування права публічного сервітуту (встановлення якого повинно здійснюватися з ураху-ванням результатів громадських слухань) у випадках, коли це необхідно для забезпечення інтересів держави, місцевого самоврядування чи місцевого на-селення без вилучення природного об’єкта. Публічний сервітут дозволив би найкращим чином збалансувати інтереси власників (користувачів) природ-них об’єктів і територіальних громад.

Свого часу, ще задовго до процесу обмеження прав громадян на загаль-не природокористування, видатний еколог О.С. Колбасов зазначив, що еко-логічне право повинно відіграти колосальну історичну роль – стати протива-гою всього іншого права, що стоїть на сторожі майнового багатства і сполуч-ної з ним влади [Див.: 5, с.90].

Дійсно, законодавство фактично прирівняло власність на природні ре-сурси чи їх частини до звичайного для цивільного права поняття «власність на річ (майно)». Згідно з ч.1 ст.317, ч.1 ст.319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується й розпоряджається своїм майном на власний розсуд, але цілком очевидно, що при цьому не враховується значення еколо-гічного чинника в процесі приватизації природних об’єктів й інтересів грома-дян, які не є власниками природних об’єктів, але яким держава зобов’язана гарантувати право загального природокористування.

Список літератури: 1. Бусуйок Д.В. Обмеження прав на землю за законодавством України: Монографія. – К.: Юридична думка, 2006. – 144 с. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Земельний кодекс України: Комментарий – Изд. 4-е / Под ред. А.П. Гетьмана и М.В. Шульги. – Х.: ТОВ «Одиссей», 2006. – 512 с. 4. Земельний кодекс України: Наук. практ. коментар / За ред. В.І. Семчика. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Вид. дім «Ін Юре», 2004. – 748 с. 5. Колбасов О.С. Завещание экологам // Журн. рос. права. – 2000. – №5/6. – 145 с. 6. Новицкий И.Б. Римское право: Учебник – Изд. 6-е, стереотип. – М.: Изд. фирма «ТЕИС», 1996. – 245 с. 7. Підопригора О.А., Харитонов Є.О. Римське право: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 512 с. 8. Римское частное право: Учебник / Под ред. И.Б. Новицкого, И.С. Петерского. – М.: Юристъ, 2004. – 325 с. 9. Цивільний кодекс України: Наук. практ. коментар / За ред. розробників проекту ЦК України. – К.: Істина, 2004 – 928 с. 10. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – 2-е вид., доп. і перероб. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – Кн. 1. – 864 c.

Надійшла до редакції 07.03.2007 р.

УДК 349. 415 (477) І.Л. Байсаров, здобувач

при кафедрі екологічного права

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЕМЕЛЬНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ

Самостійним напрямком правового впливу на суспільні земельні відносини вважається охоронювальна функція, реалізація якої пов’язана із застосуванням до суб’єкта тих чи інших санкцій за вчинене ним земельне правопорушення. Завдяки цій функції здійснюється також цілеспрямований профілактичний вплив на запобігання земельних правопорушень.

В науці поки що бракує єдиного тлумачення поняття “юридична відповідальність”. В одному випадку вона розглядається як негативні наслідки, що покладаються на правопорушника за вчинене, в іншому – як неправові відносини із застосуванням при цьому, до останнього негативних заходів, що передбачає покладення на нього обов’язку, який до вчинення правопорушення не існував, але виник лише у зв’язку з цим, або позбавлення існуючого права у зв’язку з учиненням особою правопорушення.

Правові проблеми юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства були предметом уваги в земельно-правовій літературі. Їх досліджували Ю.С. Шемшученко, В.Л. Мунтян, Б.Г. Розовський [11, с. 17]; С.М. Кравченко [6, с. 34-35]; М.В. Шульга [12, с. 199-203] та ін. Але окремі аспекти цієї проблеми потребують додаткового дослідження, оскільки з прийняттям чинного Земельного кодексу України, внесення до нього змін і доповнень, які стосуються посилення відповідальності за земельні правопорушення, вони породжують необхідність осмислення низки положень.

У загальній теорії права традиційно відрізняють такі види юридичної відповідальності як кримінальна, адміністративна, дисциплінарна, цивільна й матеріальна. Це відповідає змісту ч. 1 ст. 92 Конституції України, в якій перелічено зазначені види відповідальності. Практичне значення такого підходу законодавця до поділу юридичної відповідальності зумовлено тим, що згідно зі ст. 61 Конституції України за одне й те саме правопорушення ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду. Зі змісту наведеної статті, як підкреслюється в літературі, випливає, що за одне правопорушення особу можна притягати до відповідальності різних видів. У той же час слід зазначити, що конкретна винна особа не може бути притягнута, наприклад, до майнової відповідальності різних видів (цивільної й матеріальної) за одне й те ж правопорушення. Так, якщо ця особа відшкодувала заподіяну шкоду в межах конкретного виду майнової відповідальності, то для застосування до неї інших видів цієї відповідальності підстав немає.

Це повною мірою стосується і юридичної відповідальності за земельні правопорушення. Разом із тим останнім часом поширюється підхід, за якого вирізняється ще й такий вид відповідальності за порушення земельного законодавства, як земельно-правова [4, с. 188] або спеціальна [3, с. 407].

У земельно-правовій літературі не тільки немає єдності щодо визначення найменування цього виду відповідальності, а й по-різному визначаються правопорушення, за вчинення яких вона настає. Так, в одних випадках вважається, що вона настає за самовільне зайняття земельної ділянки [9, с. 414-439], в інших – коли йдеться про примусове припинення земельних прав [1, с. 435-454]. Іноді земельно-правову відповідальність пов’язують з відшкодуванням втрат сільськогосподарського чи лісогосподарського виробництва [7, с. 314-322]. Існують також інші точки зору. Звичайно, наведені ситуації тією чи іншою мірою врегульовані відповідними земельно-правовими приписами, зосередженими в Земельному кодексі України та в інших земельно-правових актах.

Наявність спеціальної земельно-правової відповідальності за правопорушення у сфері земельних відносини іноді обгрунтовують специфікою землі як об’єкта природи. Саме така специфіка, на думку деяких правників, і робить недостатнім застосування загальної цивільно-правової відповідальності для належного правового забезпечення її режиму. Основну мету спеціальних заходів земельно-правової відповідальності нерідко вбачають у тому, що вона має не каральний, а переважно відновлювальний характер. Крім того, з урахуванням нерозривного зв’язку землі з іншими природними об’єктами земельно-правова відповідальність пов’язується з відповідальністю спеціальною юридичною, спрямованою на охорону цих об’єктів і всього навколишнього природного середовища як замкнутої екосистеми в цілому [9, с. 438-439].

Питання щодо виокремлення поряд з традиційними видами відповідальності інших специфічних видів є дискусійним не тільки в земельно-правовій доктрині. Так, окремі фахівці називають, наприклад, податкову відповідальність самостійним видом відповідальності [2, с. 21]. У фінансово-правовій літературі також висловлюється точка зору про наявність самостійної відповідальності – фінансової [10, с. 188]. У той же час серед правознавців існує обгрунтована думка: якщо розглядати фінансову й податкову відповідальність як різновид адміністративної, то, очевидно, прийняття того чи іншого галузевого закону (в тому числі й кодифікованого, яким регулюється зазначена сфера суспільних відносин) не викликає появи нового підвиду відповідальності юридичної. Інакше, якщо бути логічно послідовним, треба визнавати підприємницьку, земельну, бюджетну, екологічну, аграрну, митну та інші види відповідальності самостійними [5, с. 21].

Як бачимо, питання, яке стосується легалізації та змісту земельно-правової відповідальності, а також її місця у правовій системі України, є доволі спірним. Якщо схилятися на позицію тих науковців, які вважають за необхідне легалізувати земельно-правову відповідальність, то треба звернути увагу як мінімум на 4 моменти. По-перше, визначити суб’єктний склад цієї відповідальності, оскільки в одних випадках суб’єктами земельно-правової відповідальності вважаються недобросовісні носії земельних прав (наприклад, при примусовому припиненні права землекористування), в інших – сторонні особи (скажімо, при самовільному зайнятті земельних ділянок), нарешті особи, зацікавлені у вилученні (викупі) земель сільськогосподарського та лісогосподарського призначення для їх подальшого використання для потреб, не пов’язаних із сільськогосподарським та лісогосподарським виробництвом (йдеться про відшкодування цими особами втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва). По-друге, чітко окреслити ті земельні правопорушення, які будуть виступати підставами такої відповідальності. По-третє, навести перелік санкцій, які мають застосовуватися до правопорушників. І нарешті, по-четверте, визначити співвідношення земельно-правової відповідальності із традиційними видами юридичної відповідальності. Навряд чи можна буде вирішити наведені питання найближчим часом. У зв’язку з цим найбільш обгрунтованою уявляється позиція М.В. Шульги, який вважає, що традиційні види юридичної відповідальності повною мірою забезпечують необхідний вплив в тому числі і на носіїв земельних прав та обов’язків [12, с. 211-212]. Тому навряд чи є достатньо підстав ототожнювати примусове припинення земельних прав або їх обмеження з юридичною відповідальністю. В даному випадку більш коректно вести мову про специфічні санкції, які застосовуються за конкретні земельні правопорушення до винних осіб – носіїв земельних прав. Ці санкції мають стимулювати поведінку суб’єктів земельних відносин.

Список літератури: 1. Гусев Р.К. Юридическая ответственность за земельные правонарушения // Земельное право: Учебник / Под ред. Г.Е. Быстрова, Р.К. Гусева, А.В. Бабанов [и др.]. – М.: ТК Велби; Проспект, 2006. – С. 435-454. 2. Другова Ю.В. Ответственность за нарушения бюджетного законодательства / Журн. рос. права. – 2003. – № 3. – С. 20-22. 3. Ерофеев Б.В. Земельное право России: Учебник для выс. юрид. учеб. завед. – М., ООО «Профобразование», 2002. – 656 с. 4. Земельне право: Учебник для вузов / Отв. ред. С.А. Боголюбов. – М.: Изд. гр. Норма-Инфра, 1999. – С. 171-190. 5. Калинина Л.А. Некоторые современные проблемы административной ответственности за нарушение финансового и налогового законодательства // Законодательство. – 1999. – № 8. – С. 20-24. 6. Кравченко С.Н. Материальная ответственность в системе охраны природы. – К.: Вища шк., 1981. – 278 с. 7. Крассов О.И. Земельное право: Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2004. – 671 с. 8. Мірошниченко А.М. Земельне право України: Навч. посіб. – К.: Ін-т закон-ва Верхов. Ради України, 2007. – 432 с. 9. Погрібний С.О. Юридична відповідальність за порушення земельного законодавства // Земельне право України: Підручник / За ред. Погрібного О.О., Каракаша І.І. – К.: Істина, 2003. – С. 414-439. 10. Финансовое право: Учебник / Отв. ред. Н.И. Химичева. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1999. – 387 с. 11. Шемшученко Ю.С., Мунтян В.Л., Розовський Б.Г. Юридическая ответственность в области охраны окружающей среды. – К.: 1978. – 293 с. 12. Шульга М.В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных условиях. – Харьков: Консум, 1998. – 224 с.

Надійшла до редакції 07.03.2008 р.

УДК 349.6:349.414](477) Н.Є. Глібко, збувачка

при кафедрі екологічного права

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЕКОЛОГІЗАЦІЇ ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ

СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

Останнім часом в Україні екологізація права й господарської діяльності значною мірою впливає на ефективність правового регулювання екологічних відносин, але здійснюється воно традиційно поресурсно, без урахування єдиної методології побудови системи нормативних актів, спрямованих на встановлення єдиних принципів екологічної регламентації господарської діяльності.

Питання екологізації права й законодавства порушувалися багатьма українськими вченими, серед яких В.І. Андрейцев, Г.І. Балюк, А.Г. Бобкова, В.В. Костицький, М.В. Шульга, і російськими, як-то М.М. Бринчук, І.А. Ігнат’єва, Т.В. Злотнікова, М.І. Краснов, В.В. Петров.

Метою статті є визначення екологізації права й напрямків побудови системи екологічних вимог щодо використання земель сільськогосподарського призначення, а також окреслення засобів, які формують зміст названих вимог.

В.І. Андрейцев відмічає, що процес екологізації багатьох галузей законодавства тісно пов’язано із впровадженням у матеріально-правові й процесуально-правові норми та приписи різних вимог, правил і нормативів екологічної безпеки [1, с. 60]. В.В. Петров під екологізацією господарського законодавства розуміє втілення екологічних імперативів у зміст правових норм , що регламентують різні сторони господарської діяльності підприємств, організацій, установ та інших об’єктів, М.І. Краснов екологізацією права вважає приведення у відповідність з екологічними (природоохоронними) вимогами всіх правових норм, що регулюють вплив на навколишнє природне середовище (Див.: 5, с. 6]). А.Г. Бобкова при аналізі рекреаційної діяльності відносить екологічні вимоги в цій сфері до основних положень правової охорони рекреаційного фонду [3, с. 14].

В законодавстві України визначення поняття “екологічні вимоги” не наводиться, але вживається в Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" [4; 1991. – № 41. – Ст. 546], а в ст. 40 цього закону дається перелік обов’язкових вимог при використанні природних ресурсів, який не є обмеженим і стосується природних ресурсів, у тому числі щодо раціонального використання, запобігання псуванню й негативному впливу, відтворення, поліпшення, збереження територій та об’єктів особливої охорони, інших вимог, регламентованих законами. Системний аналіз названого Закону показує, що екологічні вимоги встановлюються до проектів планування й забудови населених пунктів, їх генеральних планів і схем промислових вузлів (ч. 1 ст. 15, ст. 59) та в інших випадках (статті 31, 40, 49, 51, ч. 4 ст. 52, ч.1 ст. 57). Ці вимоги тільки опосередковано пов’язані з використанням земель, у тому числі сільськогосподарського призначення. Для безпосереднього застосування екологічних вимог у ч. 4 ст. 52 передбачається прийняття їх у вигляді окремого узгодженого нормативного акта (реалізація цієї норми відбулася шляхом прийняття Закону України “Про Загальнодержавну програму поводження з токсичними відходами” [8; 2000. – № 41. – Ст. 1732 ]). Вживання в у Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" при визначенні правовідносин одночасно категорій “вимоги охорони навколишнього середовища” й “вимоги екологічної безпеки” (статті 31, 57, 59) дозволяє припустити, що вони різняться між собою своїм змістом та обсягом установлюваних обмежень, норм, запобіжних заходів та ін. Як зазначає Н.В. Барабашова, екологічна безпека – це (а) захист життя і здоров’я людини від наслідків техногенної діяльності й негативних впливів природного характеру; (б) захист природних екосистем (безпечного природного середовища, включаючи перетворюючу діяльність людини), шкідливий вплив на які може безпосередньо або опосередковано призвести до негативного впливу на життя, здоров’я й умови проживання людей; (в) обов’язкове наукове прогнозування впливу існуючих і розроблюваних технологій на темпи науково-технічного прогресу, аналіз його наслідків для довкілля, тобто для умов мешкання майбутніх генерацій людей [2, с.8]. Додержанням вимог екологічної безпеки гарантується захищеність права громадян на безпечне для життя і здоров’я природне середовище, забезпечується регулювання екологічно небезпечної діяльності й запобігання погіршенню стану навколишнього природного середовища та інших наслідків, небезпечних для особи, суспільства й держави в цілому, що потребує чіткої конституціоналізації у чинному законодавстві [1, с. 37, 38].

Для визначення екологічних вимог при використанні земель сільськогосподарського призначення потрібно звернутися до поняття “охорона земель” (статті 162-164 Земельного кодексу України [7; 2001. – № 46. – Ст. 2038 ]), який складається із сукупності правових, організаційних, технічних, економічних та інших заходів, перелік яких у законодавстві не є вичерпним [6, с. 463], (статті 35, 36 Закону України “Про охорону земель” [7; 2003. – № 29. – Ст. 1431]. М.В. Шульга звертає увагу на необхідність урахування екологічного чинника при охороні земель, який вплине на інтереси охорони здоров’я людини, охорону довкілля, оцінку якості ґрунтів, придатності їх для виробництва екологічно чистої сільськогосподарської продукції [11, с. 150].

Концепція національної екологічної політики України на період до 2020 року, схвалена розпорядженням КМУ № 880-р від 17.10.2007 р. [8; 2007. – № 79. – Ст. 2961] містить завдання національної екологічної політики та екологізації сільського господарства, в якій всі сучасні вимоги стосуються земель, здебільш сільськогосподарського призначення: (а) впровадження новітніх екологічно збалансованих технологій землекористування; (б) створення умов для максимально можливого забезпечення неперервності ділянок, стан яких наближається до природного; (в) формування збалансованого співвідношення між окремими видами угідь і забезпечення екологічної безпеки й рівноваги територій у регіонах; (г) запровадження нових біологічних засобів захисту рослин у сільськогосподарському виробництві; (д) втілення в життя новітніх екологічно збалансованих технологій ведення сільського господарства та ін.

Доречно навести за приклад формування екологічних вимог при використанні інших ресурсів до законодавства РФ, яке вже оперує таким терміном. Російська правова думка формує екологічні вимоги на підставі обмежень і регламентування певних видів господарської діяльності. Так, установлюються вимоги громадських природоохоронних організацій до нафтогазових компаній [9] (у тому числі по певних проектах) вимоги по обмеженню впливу господарської діяльності на інші ресурси й екосистеми, як-то рибні та інші морепродукти, нерестові зони тощо [7]. Таке формулювання вимог постає у вигляді окремого документа, який на рівні громадських організацій є за своєю суттю декларацією принципів щодо певної господарської діяльності. Разом із тим у ч. 1 ст. 1 Федерального закону РФ “Об охране окружающей среды” природоохоронні вимоги визначаються як обов’язкові умови, що встановлюються для господарської та іншої діяльності, обмеження або їх сукупність, закріплені законами, нормативними актами, державними стандартами та іншими правовими документами в царині охорони навколишнього природного середовища [10; 2002. – № 2. – Ст. 133] і не вважаються в розумінні названого Закону окремим нормативним актом. Не врегульованими залишаються питання експлуатації об’єктів сільськогосподарського призначення, меліорації, забезпечення родючості земель сільськогосподарського призначення (ст. 32 Закону РФ “О мелиорации земель” [10; 1996. – № 3. – Ст. 142.], ст. 21 Закону РФ “О государственном регулировании обеспечения плодородия земель сельскохозяйственного назначения” [10; 1998. – № 29. – Ст. 3399]). Усе це свідчить теж про наявність неузгодженості механізму регламентування й визначення категорії “природоохоронні вимоги” в російському законодавстві.

Таким чином, екологізацією законодавства слід вважати встановлення екологічних нормативів і як висновок сформулювати наступні найбільш актуальні напрямки побудови системи екологічних вимог щодо використання земель сільськогосподарського призначення. Зміст цих вимог повинен не тільки складатися з обмежень і заборон при землекористуванні, а й передбачати індикативні умови діяльності на таких землях, попереджувальні, відновлювальні та інші заходи, у тому числі: а) пріоритетність раціонального використання й охорони земель, вимог екологічної безпеки перед іншими принципами землекористування; б) гарантія охорони навколишнього природного середовища й безпеки для здоров'я населення; в) забезпечення при охороні земель сільськогосподарського призначення підвищення їх екологічної стійкості й родючості ґрунтів, нормування і планомірне обмеження впливу господарської діяльності на земельні ресурси, сприяння розробленню й широкому впровадженню нових біологічних засобів захисту рослин у сільськогосподарському виробництві; г) формування збалансованого співвідношення між окремими видами угідь, забезпечення екологічної безпеки й рівноваги територій у регіонах. Дослідження й удосконалення таких напрямків регламентування екологічних вимог у подальшому надасть змогу внести відповідні зміни в нормативне регулювання екологізації земель.

Список літератури: 1. Андрейцев В.І. Право екологічної безпеки: Навч. та наук.-практ. посіб. – К.: Знання- Прес, 2002. – 332 с. 2. Барбашова Н.В. Правове забезпечення екологічної безпеки в процесі господарської діяльності: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.06. – К., 1999. – 14 с. 3. Бобкова А.Г. Правове забезпечення рекреаційної діяльності: Автореф. дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.04; 12.00.06. – К., 2001. – 34 с. 4. Відомості Верховної Ради України. 5. Игнатьева И.А. Систематизация екологического законодательства и экологизация иных отраслей росийского законодательства // Эколог. – 2007. – № 1. – С. 4-11. 6. Науково-практичний коментар Земельного кодексу України // За заг. ред. В.В. Медведчука. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 656 с. 7. О защите серых китов на Сахалине. Экологические требования к нефтяникам //orcinus.ru/public/save_whale_5.asp. 8. Офіційний вісник України. 9. Совместные экологические требования общественных природоохранных организаций к нефтегазовым компаниям //www.wwf.ru/resources/publ/book/109. 10. Собрание законодательства РФ. 11. Шульга М.В. Актуальные правове проблемы земельных отношений в современных условиях .– Харьков: Консум, 1998. – 224 с.

Надійшла до редакції 07.03.2008 р.

УДК 349.4 (477) В.И. Гордеев. канд. юрид. наук, доцент

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

О ЗЕМЛЯХ ВОДНОГО ФОНДА

В соответствии со ст. 19 Земельного кодекса Украины земли водного фонда являются частью земель Украины. Впервые выделение этих земель в самостоятельную категорию было законодательно закреплено в ст. 4 «Основ земельного законодательства Союзу ССР и союзных республик” от 13 декабря 1968 г. [1; 1968. – №51. – Ст. 485]. В дальнейшем аналогичные положения нашли свое отражение в Земельном кодексе Украинской ССР от 8 июля 1970 г. [2; 1970. – №29. – Ст.205].

В юридической науке в советский период времени велась научная дискуссия о необходимости выделения земель водного фонда в отдельную, самостоятельную категорию. Особая заслуга принадлежит А.М. Турубинеру, который впервые поднял этот вопрос [10, с.86]. Правовому режиму этого вида земель в той или иной мере уделяли внимание такие ученые, как М.М. Бринчук, Б.В. Ерофеев, Н.Д. Казанцев, О.С. Колбасов, М.Ф. Панкратов, Г.Н. Полянская, А.А. Рускол и др. [См.: 4-6, 9].

Закрепление в законодательстве земель водного фонда в качестве самостоятельной категории в первую очередь связано с их целевым использованием, именно которое определяет особенности их правового режима. В этой связи проблема четкого определения структуры и границ этих земель в современных условиях является весьма актуальной.

В Земельном кодексе Украины от 25 октября 2001 г. [8; 2001. – №46. – Ст. 2038 ] земли водного фонда выделены в отдельную главу (гл. 12), где в ст.58 ЗК Украины определен их состав. При этом он полностью соответствует составу земель водного фонда, закрепленному в ст. 4 Водного кодекса Украины от 20 июня 1995 г. (“Земли водного фонда”) [3; 1995. – №24. – Ст. 189]. Однако такое положение было не всегда. Так, в ЗК Украины от 13 марта 1992 г. состав земель водного фонда отличался от состава, закрепленного в ВК Украины. Такое несоответствие понятий «земли водного фонда», закрепленных в Земельном и Водном кодексах, вызывало возникновение различных споров между субъектами по поводу определения правового режима и использования этой категории земель, о чем справедливо отмечалось в научно-правовой литературе [7, с. 32].

Главная составная часть земель водного фонда – это земли, покрытые водой. Данная категория земель определена О.С. Колбасовым как «водопокрытые земли» [6, с. 142]. Фактически все водные объекты занимают земельные участки, на которых они находятся. Исключение составляют только подземные воды и источники, так как они размещены в недрах земли. К водопокрытым землям следует относить только земельные площади, покрытые водой устойчиво, т.е. постоянно или продолжительную часть года. Не относятся к ним земельные участки, на которых находятся искусственные плавательные бассейны, системы коммунальных и промышленных водопроводов, так как воды в этих сооружениях согласно ВК Украины не относятся к государственному водному фонду.

К другому виду земель водного фонда следует отнести земли, занятые болотами и островами. Согласно ВК Украины болото – это чрезмерно увлажненный земельный участок с застоявшимся водным режимом и специфическим растительным видом. Они являются особым типом наземных экосистем, для которых характерны избыточное увлажнение, наличие влаголюбивой растительности и процесс формирования торфа. Особенность островов – их фактическое отделение от суши со всех сторон водами, поэтому их правовой режим зависит от режима водных объектов. При этом острова, занятые лесами, относятся к землям лесохозяйственного назначения.

Самостоятельным видом земель водного фонда являются земли, занятые (а) прибрежными защитными полосами вдоль морей, рек и вокруг водоемов, кроме земель, занятых лесами; (б) земли, выделенные под полосы отведения для гидротехнических, иных водохозяйственных сооружений и каналов; (в) береговыми полосами водных путей. Эта категория земель предназначена для охраны водных объектов от загрязнения, засорения, истощения и осуществления определенной хозяйственной деятельности, связанной с использованием водных объектов.

Отдельную группу земель водного фонда составляют земли, занятые непосредственно гидротехническими, иными водохозяйственными сооружениями и каналами.

Согласно ч. 2 ст. 58 ЗК Украины водоохранные зоны не относятся к землям водного фонда, ибо они отсутствуют в перечне (составе) земель водного фонда, предусмотренном в ч. 1 ст. 58 ЗК Украины. Между тем необходимо отметить, что в составе водоохранных зон выделяются прибрежные защитные полосы, представляющие собой часть земель водного фонда. Поэтому эти земли частично выступают землями водного фонда, поскольку в их границах имеются прибрежные защитные полосы. Остальная территория водоохранных зон используется по своему целевому назначению с определенными ограничениями хозяйственной деятельности, закрепленной действующим законодательством.

Прибрежные защитные полосы непосредственно прилегают к водным объектам. При этом их ширина зависит от видов и размеров поверхностных водных объектов. Наибольшая ширина полос предусмотрена для больших рек, водохранилищ на них и озер. Дополнительным критерием в определении их ширины является рельеф местности, прилегающий к водному объекту. Поэтому при крутизне склонов более 3-х градусов минимальная ширина прибрежной защитной полосы увеличивается в 2 раза. Конкретных размеров и границ прибрежных защитных полос вдоль морей и вокруг морских заливов и лиманов ЗК Украины не содержит. Однако в ст. 88 ВК Украины в отношении этих водных объектов предусмотрено выделение таких полос шириной не менее 2-х километров от уреза воды. Поэтому ширина полос при их разработке по проектам землеустройства должна быть не менее 2-х километров.

На землях населенных пунктов размеры прибрежных защитных полос определяются с учетом конкретных условий застройки, установленных согласно градостроительной документации.

Границы прибрежных защитных полос должны закрепляться в натуре четкими знаками на видимом расстоянии один от другого. Между тем их реальный вынос в натуру и закрепление на местности водоохранными знаками осуществляется очень медленно. Проектно-техническая документация по установлению прибрежных полос во многих областях Украины разработана только частично.

На землях прибрежных защитных полос устанавливается специфический правовой режим, состоящий из определённых ограничений ведения хозяйственной деятельности. Все субъекты должны соблюдать правовой режим на этих землях. Объекты, находящиеся в прибрежной защитной полосе, могут эксплуатироваться, если при этом не нарушается её режим. Непригодные для эксплуатации сооружения и не отвечающие установленным режимам хозяйствования объекты, подлежат вынесению за их пределы.

Статья 59 ЗК Украины закрепляет 3 формы собственности на земли водного фонда. Поэтому земельные участки этой категории земель могут находиться в государственной, коммунальной или частной собственности. Одновременно ЗК закрепляет возможность использования их также на праве постоянного пользования и временного на условиях аренды.

При этом количество субъектов, осуществляемых право постоянного землепользования, ограничено как по формам собственности юридических лиц, так и по целям использования этих земель. На праве постоянного землепользования земельные участки водного фонда предоставляются только государственным водохозяйственным организациям для ухода за водными объектами, прибрежными защитными полосами, полосами отвода, береговыми полосами водных путей, гидротехническими сооружениями и т.п. Всем другим юридическим и физическим лицам земельные участки предоставляются на условиях аренды. Между тем ст. 59 ЗК Украины допускает возможность использования на условиях аренды и водных объектов (озер, водохранилищ, других водоемов), болот и островов для сенокошения, рыбохозяйственных потребностей, культурно-оздоровительных, рекреационных, спортивных и туристических целей, проведения научно-исследовательских работ и др.

Аренда водных объектов и их частей регулируется также ст. 51 ВК Украины. Она допускается только в отношении водных объектов (их частей) местного значения и прудов находящихся в бассейнах рек общегосударственного значения. Условия аренды водных объектов, закрепленные в ЗК Украины, не зависят от правового режима водных объектов (общегосударственного или местного значения). Поэтому в ней могут находиться поверхностные водоемы (естественные и искусственные) независимо от их правового режима. При этом они предоставляются на условиях аренды только для определенных целей, указанных в ЗК Украины.

Вышеизложенное позволяет сделать вывод о необходимости внесения соответствующих изменений в Водной кодекс Украины, поскольку согласно ч. 2. ст. 3 ЗК Украины нормативно-правовые акты о недрах, лесах, водах, растительном и животном мире, атмосферном воздухе применяются, если они не противоречат Земельному кодексу Украины.

Список литературы: 1. Ведомости Верховного Совета СССР. 2. Ведомости Верховного Совета УССР. 3. Відомості Верховної Ради України. 4. Ерофеев Б.В. Советское водное и горное право. – М.: Учеб. пособ., 1981. – 67 с. 5. Казанцев Н.Д. Право колхозного землепользования в СССР. – М.: АН СССР, 1951. – 159 с. 6. Колбасов О.С. Теоретические основы права пользования водами в СССР. – М.: Наука, 1972. – 220 с. 7. Носік В.В. Два кодекси мої …(Земельний і Водний) // Вісн. прокуратури. – 2001. – №1. – С.32-35. 8. Офіційний вісник України. 9. Полянская Г.Н., Рускол А.А. Советское земельное право. – М.: Госюриздат, 1951. – 285 с. 10. Турубинер А.М. Право государственной собственности в Советском Союзе. – М.: Изд-во МГУ, 1958. – 331 с.

Надійшла до редакції 07.03.2008 р.

УДК 349.415 (477) О.В. Донець, аспірантка

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ПРОБЛЕМИ РЕФОРМУВАННЯ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

ЩОДО ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

Дослідження проблеми реформування законодавства України в питаннях охорони земель історико-культурного призначення в юридичній літературі ще не було предметом ґрунтовного наукового вивчення. Але як у практичному, так і науковому аспектах, аналіз чинного законодавства стосовно їх охорони є доцільним, особливо з позиції раціонального використання й забезпечення особливого правового режиму зазначеної категорії земель.

Науковим підґрунтям для написання статті послужили праці таких українських науковців у галузі земельного й екологічного права, як А.П. Гетьман, І.І. Каракаш, П.Ф. Кулінич, Н.Р. Малишева, О.О. Погрібний, В.І. Семчик, Ю.С. Шемшученко, М.В. Шульга та ін [Див.: 4-7; 18]. На сучасному етапі розвитку наукової думки чимало праць щодо цього питання опублікували Т.Г. Каткова, О.Р. Копієвська, Т.В. Курило, В.В. Максимов, О.І. Мельничук [8; 9; 13-17]. Але, аналізуючи охорону об’єктів культурної спадщини, вони не охоплюють проблематики і специфіки охорони земель, на яких розміщуються об’єкти культурного надбання.

Для більш повного й поглибленого вивчення порушеного питання потрібно дослідити загальнотеоретичне поняття „реформи в Україні”, їх характерні риси. Термін „реформа” в тлумачному словнику визначається, як „перетворення, зміна, нововведення в якій-небудь сфері суспільного життя, галузі знань” [2, с. 1218]. Отже, реформа (фр. reforme, від лат. reformare – перетворювати, поліпшувати) – процес кардинальних, часто тривалих за часом перетворень відповідних сторін суспільного життя, державно-правових інститутів тощо. Вона, як правило, модернізує і змінює форму та зміст відповідних суспільних відносин, не порушуючи при цьому їх принципових засад, чим відрізняється від революції, при якій характер перетворень є швидкоплинним і руйнівним для певної системи. Успіх реформ значною мірою залежить від їх системності й наукової обґрунтованості [18, с. 303].

Значним досягненням на шляху реформування земельного законодавства в Україні є розробка і прийняття Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 р. (з наступними змінами й доповненнями) за № 2768-III [3; 2002. – №3-4. – Ст. 27] (далі – ЗК), який містить загальні засади регулювання земельних правовідносин.

У постанові Верховної Ради України „Про земельну реформу” від 18 грудня 1990 р. (з наступними змінами та доповненнями) за № 563-ХII [3; 1991. – №10. – Ст. 100] проголошено, що з 15 березня 1991 р. всі землі України є об’єктом земельної реформи, яка є складовою частиною економічної реформи, здійснюваної в державі у зв’язку з переходом її економіки до ринкових відносин.

Науковий аналіз реформування законодавства України щодо охорони земель історико-культурного призначення можливе за умов вивчення: а) терміна „охорона”, як загальнотеоретичного поняття і б) чинного законодавства стосовно об’єктів культурної спадщини та їх охорони.

Термін „охорона” означає „оберігати від небезпеки кого-, що-небудь, забезпечувати від загрози нападу, замаху; забезпечувати, гарантувати недоторканність кого-, чого-небудь; оберігати від руйнування, знищення, завдавання шкоди” [2, с. 870]. Що ж стосується об’єктів культурної спадщини та їх охорони, то вивчення чинного законодавства й доктринальних положень із зазначеної проблеми дає можливість зробити деякі висновки.

По-перше, Конституцією України передбачається: „ ... культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами” (ст. 54). „Кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки” (ст. 66). У розвиток і конкретизацію цих конституційних засад Верховна Рада України прийняла Закони „Про природно-заповідний фонд” [3; 1992. – № 34. – Ст. 502], „Про охорону культурної спадщини” [3; 2000. – № 39. – Ст. 333] (далі – Закон), „Про охорону археологічної спадщини” [3; 2004. – № 26. – Ст. 361] та ін. Актуальною проблемою, що позначається на ефективності законотворення, є несистемне прийняття подібних законів, їх нестабільність, які вже зазнали або потребують змін чи доповнень. Слід погодитися з думкою В.І. Акуленко про необхідність базового документа, який концептуально визначив би систему й державний механізм правового регулювання у цій сфері [1, с. 63].

По-друге, культурна спадщина – сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об’єктів культурної спадщини, перелік яких міститься в ст. 1 Закону.

По-третє, охорона культурної спадщини – це система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних та інших заходів з обліку (виявлення, наукового вивчення, класифікації, державної реєстрації), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування й музеєфікації цього народного надбання (ст. 1 Закону).

Землі історико-культурного призначення вперше виділено в окрему категорію земель України в ЗК 2001 р. (статті 19, 53, 54 і 150). П.Ф. Кулинич зазначає, що це пов’язано зі збільшенням за останні роки кількості правових актів, які визначають особливості правового режиму досліджуваних земель [5, с. 88]. Із наведеною точкою зору не можна погодитися, оскільки чинні нормативно-правові акти більшою мірою регламентують правовий режим об’єктів культурної спадщини, аніж земель історико-культурного призначення. Аналіз статті 53 ЗК України, присвяченої землям історико-культурного призначення, дає можливість дійти висновку про те, що в ЗК бракує визначення поняття „землі історико-культурного призначення”. На нашу думку, йдеться лише про склад цих земель.

Вивчення питання охорони земель історико-культурного призначення неможливе без дослідження проблеми охорони земель взагалі. Стаття 14 Конституції України проголошує: „Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави”. Це положення створює принципово нову в Україні конституційну засаду як для галузевого законодавства (земельного й цивільного), так і для господарського. До земель України належать усі землі в межах її території, у тому числі острова й землі, зайняті водними об’єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на 9 відповідних категорій (ст. 18 ЗК). Однією з них і є землі історико-культурного призначення (ст. 19 ЗК), які віднесено до особливо цінних земель (ст. 150 ЗК). У постанові Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 р. за № 7 „Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ” [3; 2004. – № 6. – Ст. 22] зазначено, що всі землі України, а отже, й землі історико-культурного призначення, знаходяться під особливою охороною держави. Щодо цього виникають питання саме про особливість охорони і у чому вона полягає. Термін „особлива” означає: яка чимось вирізняється з- поміж інших, не така як інші, не схожа на інші; незвичайна, виняткова. Іншими словами, така охорона повинна відрізнятися більшою, ніж звичайно, мірою свого прояву. Наведине у цій Постанові словосполучення „особлива охорона держави” полягає в забезпеченні раціонального використання земельних ресурсів, збереженні й відтворенні родючості грунтів, захисті їх від псування й забруднення, реалізації громадянами, юридичними особами й державою їх прав власності й землекористування відповідно до закону. Вважаємо, що таке визначення й розкриває зміст терміна „охорона держави”, а поняття „особливої охорони держави” потребує подальшого розроблення й закріплення на законодавчому рівні.

Список літератури: 1. Акуленко В.І. Конституційні основи охорони культурної спадщини і міжнародні зобов’язання України // Конституційне будівництво в Україні: теорія та практика: Матер. міжнар. наук.-практ. конф. 1-3 черв. 2000 р. – Ужгород: Закарпаття. – 2000. – С. 63-67. 2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред В.Т. Бусел – К.: Ірпінь: ВТФ „Перун”, 2005. – 1719 с. 3. Відомості Верховної Ради України. 4. Земельный кодекс Украины: Комментарий / Под ред. А.П. Гетьмана, М.В. Шульги. – 4-е изд. – Х.: ООО „Одиссей”, 2006. – 512 с. 5. Земельний кодекс України: Наук.-практ. коментар / За заг. ред. В.І. Семчика. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Вид. дім Ін Юре, 2004. – 676 с. 6. Земельне право України: Підручник / За ред. Погрібного О.О., Каракаша І. І. – К.: Істина, 2003. – 448 с. 7. Земельне право України: Підручник / За ред. М.В. Шульги. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 358 с. 8. Каткова Т.Г. Діяльність ЮНЕСКО у сфері збереження культурної спадщини: правові аспекти: Монографія. – Х.: Вид-во Титул, 2007. – 180 с. 9. Каткова Т.Г. Поняття культурної спадщини за міжнародним та українським законодавством // Право і безпека. – 2005. – № 3. – Т. 5. – С. 22-25. 10. Конституція України. – К.: Юрид. практика, 2006. – 512с. 11. Конституція України (з офіційними тлумаченнями Конституційного Суду України). – Х.: Ксилон, 2006. – 380 с. 12. Конституція України: Наук.-практ. коментар / За заг. ред. Тація В.Я., Грошевого Ю.М. – Х.: Право, 2003. – с. 13. Ковтун М.Г. Земельне право: Курс лекцій для студ. юрид. вуз. та фак. – 2-ге вид. – К.: Вид-во ТП ПРЕСС, 2003. – 208 с. 14. Копієвська О.Р. Право та охорона історико-культурної спадщини (теоретичний аспект дослідження) // Держава і право: Юрид. і політ. науки: Зб. наук. пр. – К.: ІДП НАН України, 2005. – Вип. 30. – С. 25-31. 15. Курило Т. Проблеми реалізації законодавства України про охорону культурної спадщини та деякі шляхи їх подолання // Право України. – 2003. – № 3. – С. 125-128. 16. Максимов В.В. Правова охорона культурних цінностей у Конвенціях ЮНЕСКО: Автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. – К., 1997. – 16 с. 17. Мельничук О.І. Статус всесвітньої культурної та природної спадщини людства в міжнародному праві: Автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. – К., 2006. – 19 с. 18. Юридична енциклопедія: В 6-ти т. – Т. 5 / Голов. ред.: Ю.С. Шемшученко. – К.: Укр. енцикл., 2003. – 736 с.

Надійшла до редакції 07.03.2008 р.

УДК 349.415 (477) О.В. Конишева, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ОБМЕЖЕННЯ Й ЗАБОРОНА – СПОСОБИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ЩОДО ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ З МЕТОЮ ЇХ ОХОРОНИ

Аналіз чинного законодавства і правових літературних джерел показує, що чіткого тлумачення юридичної природи категорій “обмеження прав на землю” та “заборона” не існує.

Стаття 111 Земельного кодексу України, яка передбачає, що право на земельну ділянку може бути обмежено законом або договором шляхом встановлення: а) заборони на продаж або інше відчуження певним особам протягом установленого строку; б) заборони на передачу в оренду (суборенду); в) права на переважну купівлю в разі її продажу; г) умови прийняття спадщини тільки відповідним спадкоємцем; д) умови розпочати й завершити забудову або освоїти земельну ділянку протягом певних строків; е) заборони на провадження окремих видів діяльності; є) заборони на зміну цільового призначення земельної ділянки, ландшафту й зовнішнього виду нерухомого майна; ж) умови здійснення будівництва, ремонту або утримання дороги, ділянки останньої; з) умови додержання природоохоронних вимог або виконання відповідних робіт; и) умови надавати право полювання, вилову риби, збирання дикорослих рослин на своїй земельній ділянці в установлений час і в установленому порядку; і) інших зобов'язань, обмежень або умов.

Якщо детальніше проаналізувати цю статтю ЗК України, можна зробити висновок, що право на земельну ділянку може бути обмежено шляхом законодавчого закріплення не лише заборон та умов, а прав та обов'язків.

Земельна ділянка згідно зі ст.181 Цивільного кодексу України та ст.2 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” визнана нерухомим майном. Стаття 2 наведеного Закону закріплює формулювання поняття “обмеження речових прав на нерухоме майно” (або “обтяження нерухомого майна”). Це обмеження (або заборона) розпоряджатися нерухомим майном, установлене згідно з правочином (договором), законом або актами органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, яке прийняте в межах повноважень, визначених законом. На підставі цього тлумачення досить складно розмежувати категорії “обмеження” і “обтяження прав на землю”.
Згідно з цим Законом обмеження речових прав вміщує в себе такі поняття, як “обмеження” і “заборона”. Розмежування цих правових категорій указує на їх окреме розуміння, на відміну від ЗК України, де говориться, що заборона виступає шляхом встановлення обмежень земельних прав.
Повна плутанина щодо цього питання існує й у наукових роботах правознавців, які теж змішують поняття “обмеження” й “заборона”. Досить часто в юридичній літературі зустрічається думка, що правове регулювання суспільних відносин складається з 3-х елементів – дозволів, заборон і позитивних зобов’язань. Вони розглядаються як способи правового регулювання. Так, С.С. Алексєєв зазначав, що існує досить суворий зв’язок: “трьом зазначеним способам правового регулювання відповідають три різновиди регулятивних норм, відмінних за характером прав та обов’язків – заборонні, правовстановлюючі, зобов’язальні” [1, с. 46]. Поряд із цим існує точка зору, що до загальноприйнятих елементів правового регламентування, можна віднести й четвертий елемент – правове обмеження. Автор цієї позиції О.Г.Братко стверджує, що заборони й обмеження – два різних способи правової регламентації спільних відносин, основна відмінність між якими полягає в тому, що “заборони за своїм змістом указують на правову неможливість відповідної поведінки, яка є фактично можливою, у той час як правове обмеження становить собою не лише правову, а й фактичну неможливість варіанта поведінки”. На відміну від заборони, як він вважає, правове обмеження неможливо порушити. «Воно завжди є обмеженням суб’єктивного права, яке забезпечується обов’язками відповідних посадових осіб» [3, с.7]. Під правовим обмеженням правознавець розуміє «позбавлення або звуження суб’єктивних прав» [3, с.22]. Іноді обмеження земельних прав розглядають як заборону здійснювати на наданій земельній ділянці певні дії, дозволені на інших, аналогічних їй [2, с.32]. 
Детальніше з’ясувати категорії ”обмеження права” і “заборона” можливо шляхом їх порівняльного аналізу. Заборона, покладає на громадянина або юридичну особу обов’язок не здійснювати відповідні дії, які можуть завдати шкоди окремій особі або суспільству в цілому. О.В. Малько вважає, що заборони – це державно-владні заходи, які під загрозою відповідальності мають запобігати можливим протиправним діянням, що можуть спричинити шкоду особистим або суспільним інтересам [7, с.62]. 
Ф.М. Фаткулін зазначав, що терміни “обмеження” і “заборона” ніби й близькі, однак перший розраховано не на те, щоб витиснути ті чи інші суспільні відносини, а на утримання їх в обмежених рамках [8, с. 157]. Наведене тлумачення теж не дозволяють чітко розмежувати поняття “заборона” й “обмеження права”.
Точка зору Ф.М. Фаткуліна вбачається не зовсім правильною. Право вільного володіння, користування й розпорядження земельною ділянкою обмежується в земельному законодавстві не тільки вказівкою про небажану поведінку власника приміром, на заборону змінювати цільове використання землі, а й установленими межами (дотримання природоохоронних вимог) при здійсненні свого права власності. Отже, в обмеження земельних прав варто включати не тільки заборони, а й межі на здійснення прав.
Правові норми, спрямовані на раціональне використання й охорону земель, не завжди обмежують суб'єктів земельних відносин (власників земельних ділянок і землекористувачів) у здійсненні певних дій. Тому правильнішим було б говорити про сукупність правових норм, які встановлюють межі й заборони на виконання певних дій з метою забезпечення раціонального використання й охорони земель. 
У юридичній літературі було висловлено пропозицію вважати обмеження прав природокористувачів вимогою, адресованою відповідному користувачеві, де обов'язком виступає дотримання останньої [5, с.63]. Однак, як уже зазначалося, обмеження прав – це не тільки дотримання вимог, а й рамки реалізації суб'єктивних прав. Ось чому з висловленою пропозицією погодитися ми не можемо.
Дотримання вимог за своєю сутністю і є заборона на реалізацію прав, а виконання обов'язків – межі реалізації суб'єктивних прав. До переліку обмежень прав на земельну ділянку включено не тільки заборони, а й умови (межі) здійснення певних дій, що й закріплено у ст.111 ЗК України [4, ст.27].
Таким чином заборона – це такий захід правового регулювання, що дозволяє витіснити небажані суспільні відносини за межі правового поля. Обмеження права, у свою чергу, дозволяє залишити ці відносини в рамках правового поля, що й відрізняє його від заборони [6, с.152].
Порівняльний аналіз понять “заборона” й “обмеження прав” дає можливість вирізнити особисті ознаки обмежень і виокремити їх як самостійний правовий захід, що виконує превентивно-профілактичну, й гарантійно-забезпечувальну функції, сутність яких полягає в установленні меж застосування суб'єктивного права однієї особи в інтересах іншої чи групи осіб, суспільства в цілому у відповідних правовідносинах. Цей захід виявляється в тимчасових ускладненнях під час його реалізації зі збереженням обсягу повноважень, які є його складниками, їх сутності та змісту.

Список літератури: 1. Алексеев С.С. Общие дозволения и общие запреты в советском праве. – М.: Юрид. лит., 1989. – 187 с. 2. Башмаков Г.С. Приусадебное землепользование. – М.: Юрид. лит, 1975. – 155 с. 3. Братко А.Г. Запреты в советском праве. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1979. – 165 с. 4. Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 3-4. – Ст.27. 5. Иконицкая И.А. Земельное право Российской Федерации: Учебник. – М.: Юристъ, 1999. – 245 с. 6. Ищук И.Н. Ограничения в праве: Дис. … канд. юрид. наук. – М., 2006. – 169 с. 7. Малько А.В. Стимулы и ограничения в праве. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2004. – 246 с. 8. Фаткулин Ф.Н. Проблемы теории государства и права. – Казань: Изд-во КФЭИ, 1987. – 234 с.

Надійшла до редакції 07.03.2008 р.

УДК 349.415 (477) О.Я. Костецька, здобувачка

при кафедрі екологічного права

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СПІВВІДНОШЕННЯ

ПУБЛІЧНИХ І ПРИВАТНИХ ІНТЕРЕСІВ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ

Перехід від адміністративно-командної системи управління до демократичної, скасування монополії державної власності на землю, проголошення й закріплення принципів приватно-правового регулювання певної частини земельних відносин дозволяють розширити сферу ринкових відносин, пов’язаних із землею як об’єктом правової регламентації земельного права. Разом із цим відсутність державно-правової концепції щодо оптимального співвідношення публічних і приватних засад у царині охорони земель не існує, тому повною мірою й не забезпечуються належні соціально-економічні перетворення в земельних правовідносинах. Це зумовлено тим, що законодавчі органи поряд з формуванням в Україні приватного права й розмежуванням правової системи на діаметрально протилежні складники (публічно- й приватноправовий) не врахували їх неминучого взаємопроникнення, взаємовпливу і як наслідок – відсутність принципів їх взаємодії. На сьогодні в доктрині земельного права України бракує наукових досліджень з питань охорони землі, які ґрунтувалися б на глибокому теоретичному підході й визнанні необхідності оптимального поєднання публічно-правових і приватноправових елементів у правовому регламентуванні відповідних охоронних відносин. Ефективне використання і збереження земель як природного об’єкта, в тому числі й у першу чергу земель сільськогосподарського призначення, може бути здійснено тільки в тісному поєднанні публічно-правових і приватноправових інтересів щодо їх охорони.

Згідно із законодавством землі сільськогосподарського призначення можуть перебувати у власності громадян і юридичних осіб України. Це найбільш цінні землі, які за природними властивостями їх головного складника – ґрунтів (родючості) здатні бути основним засобом виробництва для вирощування сільськогосподарських культур (зерна, овочів тощо), їх використання, а також для тваринництва та інших сільськогосподарських галузей [3, с. 11]. Саме ці землі потребують особливої охорони. Раціональність у використанні ґрунтів таких земель має забезпечуватися також і тими підприємствами й організаціями, яким вони надані для певних цілей, і які повинні запобігати їх надмірному розорюванню, забрудненню, зниженню родючості тощо. Останнім часом у процесі реалізації земельної реформи зазначена проблема вкрай загострилася й потребує комплексної розробки і практичних, і теоретичних питань, пов’язаних не тільки з ефективним використанням таких земель, а й з охороною цього важливого природного об’єкта.

Питання охорони земель, звичайно, не нове. Воно досліджувалося в земельно-правовій літературі такими відомими українськими науковцями, як: В.І. Андрейцев, Г.І. Балюк, П.Ф. Кулинич, В.В. Носік, В.Л. Мунтян, М.В. Шульга та іншими ще за радянських часів. За сучасних умов реформування правової системи становлення й розвитку земельного права України ці вчені зазначають, що земельне право є насамперед самостійною галуззю національного права, яка поєднує властивості приватного й публічного права. Йдеться про те, що в межах земельного права можна умовно вирізнити 2 складові частини – приватноправову і публічно-правову, що стосується перш за все охорони земель.

Правові підвалини регулювання питання охорони земель становлять такі нормативно-правові акти, як Конституція України, Земельний кодекс України, Закон України «Про охорону земель» від 19 червня 2003 р. [8] та ін. Саме в цих актах знайшли своє закріплення приписи, що стосуються публічно-правового складника.

Слід зазначити, що публічно-правовий підхід до впорядкування охоронних відносин нерозривно пов'язано із забезпеченням публічних інтересів. Категорія «публічний (суспільний) інтерес», що активно використовується в юриспруденції, (в тому числі і при аналізі питання охорони земель), у першу чергу має державно-правове значення. Публічні інтереси завжди знаходять своє відбиття у правових нормах у результаті усвідомлення їх державою, чим і забезпечується їх охорона. Отже, публічні інтереси визнані державою і врегульовані правом. До свого складу вони включають лише ті потреби, від яких залежить існування й розвиток суспільства. Державі належить здійснювати своє втручання в публічні інтереси лише з метою їх задоволення [5, с.92].

Сучасне земельне законодавство значно посилює правову регламентацію охорони земель, передбачаючи нею широкий спектр адміністративно-правових, матеріально-правових та економічних засобів. Серед комплексу останніх важливе, (навіть домінуюче й самостійне) місце займають як публічно-правові, так і приватноправові чинники. Публічно-правові призначені саме для охорони земель від неналежного їх використання й забезпечення специфічних вимог до їх режиму (наприклад, деградованих земель). У зв'язку із цим вони повинні реалізовуватись не тільки шляхом законодавчого встановлення обмежень і заборон різного роду, а в першу чергу охороною навколишнього природного середовища в цілому, особливо охороною земель як домінуючого елемента довкілля.

Враховуючи те, що земельним законодавством використовуються такі способи визначення змісту земельних правовідносин, як публічно-правовий і приватноправовий, можемо приєднатися до думки вчених, що публічно-правовими способами визнаються (а) визначення основного цільового призначення земель шляхом їх поділу на категорії, (б) зонування і (в) встановлення обмежень прав власників [2, с.36]. Проте, як вбачається, в сучасних умовах цього замало. Завдяки саме публічно-правовим приписам, закріпленим на законодавчому рівні, і забезпечується охорона земель сільськогосподарського призначення та їх складників – ґрунтів. Йдеться про ґрунти як «природно-історичне органо-мінеральне тіло, що утворилося на поверхні земної кори і є осередком найбільшої концентрації поживних речовин, основою життя та розвитку людства завдяки найціннішій своїй властивості – родючості» (ст.1 згаданого Закону).

У той же час приватноправовим способом визначення змісту прав та обов’язків власників земельних ділянок і землекористувачів повинні визнаватися їх майнові інтереси, що ґрунтуються на праві власності та інших речових правах, зокрема, земельних сервітутах і правилах добросусідства [4, с. 104-105]. Установлюючи останні, власники земель і землекористувачі самостійно регулюють деякі земельні відносини, що виникають між ними. Саме в цьому й полягає сутність приватноправового підходу до регламентації добросусідських відносин.

Як справедливо зазначають деякі науковці, про наявність приватного екологічного інтересу можна вести мову‚ коли суб'єкт права має майновий і пов'язаний з ним немайновий інтерес у відтворенні порушеного природного середовища [6, с. 30]. Повною мірою це стосується й земель сільськогосподарського призначення.

Як бачимо, стан охорони землі значною мірою залежить від того, наскільки повно будуть збалансовані публічні й приватні інтереси у сфері використання земельних ділянок як їх власниками, так і користувачами. Тому варто погодитися з О.М. Вінник, яка підкреслює, що публічні інтереси можна визначити як віддзеркалення у праві гармонізованих, збалансованих певним чином інтересів держави як організації політичної влади, а також інтересів усього суспільства, спільних інтересів значної частини його членів [1, с. 23].

Взаємопроникнення публічних і приватних інтересів, з нашого погляду, полягає у праві кожної людини і громадянина отримувати повну й достовірну інформацію про стан довкілля, в тому числі земель (ст. 50 Конституції України) заявляти до суду позови про відшкодування шкоди, завданої землі й навколишньому природному середовищу, створювати громадські організації, які здійснюють діяльність, пов'язану з його охороною.

Співвідношення наведених чинників не залишається раз і назавжди сталим. З першого погляду залучення певної частини земельних ресурсів в ринковий оборот мало б збільшити питому вагу тих положень, які мають приватноправовий характер. Але такий висновок видається дещо поспішним. Згідно з Конституцією (ст. 14) земля, будучи основним національним багатством України, підлягає особливій охороні з боку держави. Саме охорона земель є надзвичайно важливим чинником забезпечення збереження й відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель. Наведені конституційні норми виступають необхідним підґрунтям для забезпечення саме публічно-правових засад у сфері охорони земель.

Згідно з чинним земельним законодавством приватними треба розуміти інтереси фізичних і юридичних осіб як землевласників і землекористувачів щодо належного раціонального використання земель, а також їх охорони, тобто збереження земель та їх якісного стану, недопущення забруднення і псування, відновлення й підвищення їх родючості.

Таким чином, у земельному праві України знаходять відбиття публічний, і приватний інтереси. Але за сучасних умов створення ринкової економіки й розвитку ринку землі особливої актуальності набуває питання оптимального їх співвідношення і збалансованості. А таке співвідношення можливе в різних аспектах. Аналіз чинного земельного законодавства свідчить, що в деяких випадках публічні інтереси превалюють над приватними. Яскравим прикладом цьому може бути можливість примусового припинення права на земельну ділянку в судовому порядку в разі її використання не за цільовим призначенням, про що вказує ст.143 Земельного кодексу України.

Список літератури: 1. Вінник О.М. Публічні та приватні інтереси в господарських товариствах: проблеми правового забезпечення: Монографія. – К.: Атіка, 2003. – 352 с. 2. Земельне право України: Підручник / За ред. М.В. Шульги. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 358 с. 3. Землі сільськогосподарського призначення: права громадян України: Наук.-навч. посіб. / За ред. Н.І. Титової. – Л.: Вид-во ПАІС, 2005. – 368 с. 4. Крассов О.И. Земельное право: Учебник. – М.: Юристъ, 2000. – 437 с. 5. Кряжков А.В. Публичный интерес: понятие, виды и защита // Гос-во и право. – 1999. – №10. – С. 91-99. 6. Мисник Г.А., Мисник Н.Н. Публичные и частные интересы в экологическом праве // Гос. и право. – 2006. – №2. – С. 29-37. 7. Конституція України: Наук.-практ. коментар / За заг. ред. Тація В.Я., Грошевого Ю.М. – Х.: Право, 2003. – 808 с. 8. Про охорону земель: Закон України від 19.06.2003 р. // Офіц. вісн. України. – 2003. – №29. – Ст. 1431.

Надійшла до редакції 07.03.2008 р.

УДК 349.6 (477) П.Ф. Кулинич, канд. юрид. наук

Інститут держави і права

ім. В.М. Корецького НАН України, м. Київ

Агроландшафт як об’єкт правової охорони

Безсистемне й виснажливе використання сільськогосподарського земельного фонду України як у радянські часи, так і в період незалежності, спричинило настання масштабної деградації ґрунтового покриву, яка проявилась у зниженні родючості сільськогосподарських угідь як засобу сільськогосподарського виробництва й відтворювальної функції ґрунтів як компонента навколишнього природного середовища.

Небезпека втрати земельними ресурсами країни своїх виробничої й екологічної функцій не тільки усвідомлена вузьким колом учених і фахівців-практиків, а й викликана занепокоєнням широкої громадськості й керівництва держави. 5 березня 1998 р. Верховна Рада України прийняла постанову “Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки”, в якій визнала необхідність внесення кардинальних змін у державну політику щодо охорони й використання земельних ресурсів країни, оскільки одним з основних наслідків нераціонального використання сільськогосподарського земельного фонду держави є формування нестійких агроландшафтів [10; 1998. – №38-39. – Ст. 248].

Термін “агроландшафт” досить часто використовується як синонім сільськогосподарських угідь, що не є виправданим [5, с. 167]. У спеціальній науковій літературі зазначається, що агроландшафт є різновидом ландшафту, під яким розуміється територіально відокремлена ділянка земної поверхні, що характеризується єдністю й тісним взаємозв’язком складників його компонентів. Отже, агроландшафт включає в себе не тільки сільськогосподарські угіддя, а й інші природні компоненти, що знаходяться на певній території.

На нашу думку, з метою встановлення юридично значимих рис агроландшафту як об’єкта правової охорони доцільно використати положення ґрунтознавства, агроекології та інших природничих наук. Як відмічається в науковій правовій літературі, агроландшафт є природно-техногенною системою. У ній природні екосистеми витіснені штучно створеними агроекосистемами, в яких домінують рослини і тварини, потрібні людині, корисні тільки їй [9, с. 82, 83]. Важливою особливістю агроландшафту є спрощення його біологічної системи, порушення біохімічних і фізичних процесів, що відновлюють потенційну продуктивність. Саме тому його стан як самоорганізаційної системи залежить від дії чинників, які його дестабілізують і стабілізують. При цьому рілля, будучи інтенсивно використовуваним угіддям, виступає дестабілізуючим чинником, а екстенсивно використовувані угіддя – сіножаті, пасовища й ліси – є стабілізуючим чинником агроландшафту [2, с. 20].

Наукою і практикою доведено, що при підвищенні рівня сільськогосподарської освоєності й розораності земельних угідь суттєво знижується екологічна стійкість ландшафтів [11, с. 22]. Тому для досягнення екологічної рівноваги в агроландшафтах необхідно дотримуватися відповідного співвідношення використовуваної, обмежено використовуваної й невикористовуваної (заповідної) частин території на глобальному, регіональному й локальному рівнях, а також забезпечувати мозаїчність розташування ділянок (масивів) різноманітного призначення, малих площ, що виступають притулком і місцем проживання тварин, осередком залишків генофонду корисної фауни, ділянками непорушеного ґрунтового покриву [2, с. 21]. При цьому забезпечення оптимального співвідношення угідь передбачає встановлення екологічно обґрунтованої верхньої межі розораності сільськогосподарських земель [3, с. 28]. Більше того, вченими-грунтознавцями визначено кількісний показник допустимої розораності агроландшафту, який зводиться до того, що співвідношення між дестабілізуючими (рілля) і стабілізуючими (сіножаті, пасовища) сільськогосподарськими угіддями має бути 1 до 1 [4, с.38-43]. Таким чином, у сільськогосподарській науковій літературі визначено ключові ознаки агроландшафту, які зводяться до наступного:

а) агроландшафти України є не чисто природними, а природно-техногенними утвореннями, які формуються під інтенсивним впливом людської діяльності; вони значною мірою втратили властивість природного самовідновлення й потребують постійного моніторингу динаміки їх розвитку;

б) природний і господарський стан агроландшафту залежить від співвідношення в його структурі, з одного боку, ріллі як інтенсивно використовуваних угідь, а з другого – екстенсивно використовуваних земель (сіножаті, пасовища) та інших природних об’єктів, які виконують захисні функції, зокрема, полезахисних лісових насаджень;

в) агроландшафти з високою розораністю угідь (рілля) є ерозійно небезпечними й підлягають оптимізації шляхом зниження питомої ваги інтенсивно використовуваних угідь до безпечного рівня, який може бути визначеним кількісно;

г) співвідношення основних компонентів агроландшафту необхідно визначати й регулювати на національному, регіональному й місцевому рівнях.

Вищевикладені положення стали підгрунтям так званого ландшафтного підходу до організації сільськогосподарського землекористування, суть якого полягає в нагальній потребі формування на всій аграрній території країни системи культурних агроландшафтів, найважливішою рисою яких є такі структура і співвідношення складників агроландшафту, які виключали б прояв антропогенної ерозії й дефляції ґрунтів [7].

На початку 90-х років ХХ ст. в сільськогосподарській літературі було висловлено пропозицію щодо необхідності надання агроландшафтному підходу до організації території сільськогосподарських земель правового значення. Зокрема, пропонувалося ввести в законодавство обов’язкову норму формування ґрунтозахисного й меліоративно облаштованого агроландшафту, яка конкретизувала б загальні правові вимоги щодо збереження землі та підвищення родючості угідь [6, с.3]. На жаль, в основу земельної реформи та її законодавчого забезпечення були покладені інші пріоритети – проведення приватизації сільськогосподарських земель та їх перерозподіл на користь членів (працівників) колективних і державних сільськогосподарських підприємств, які підлягали реорганізації у юридичні особи ринкового типу. У результаті цього до законодавства про реформування земельних відносин на селі не були включені не тільки норми про охорону агроландшафтів, а й взагалі норми про охорону сільськогосподарських угідь.

З нашого погляду, однією з причин ігнорування ландшафтного підходу до організації сільськогосподарського використання земель в Україні є недостатня дослідженість даної проблематики в юридичній літературі. Не можна сказати, що вона не цікавила вітчизняних науковців. Так, автором даної статті ще в 1993 р. було обґрунтовано постановку питання про доцільність виділення агроландшафтів (поряд з ґрунтами та їх родючістю) в окремий об’єкт правової охорони земель сільськогосподарського призначення [8, с.35]. Аналізуючи стан законодавства України про охорону агроландшафтів, В.І. Андрейцев ще в 1999 р. звернув увагу на таку прогалину в земельному законодавстві України, як відсутність спеціальних норм, які визначали б особливості правового режиму агроландшафтів, і запропонував усунути цю прогалину шляхом прийняття закону про екологічну безпеку [1, с.71]. На жаль, у вітчизняній юридичній літературі немає більш глибоких і комплексних досліджень правових проблем застосування ландшафтного підходу до організації сільськогосподарського використання земель.

У зв’язку з необхідністю врегулювання відносин щодо охорони й використання агроландшафту робилися спроби нормативного визначення його поняття. Так, згідно з ГОСТ 17.8.1.02-88 “Охрана природы. Ландшафты. Классификация» під цим поняттям пропонувалося розуміти ландшафт, який використовується для цілей сільськогосподарського виробництва і який формується й функціонує під його впливом. Дане тлумачення агроландшафту вбачається надто загальним, оскільки не розкриває ні його структури, ні юридично значимих рис крім того, що він використовується у сфері аграрного виробництва.

Більш предметною є дефініція агроландшафту, наведена у Законі України від 19 червня 2003 р. “Про охорону земель”. За ст. 1 Закону агроландшафт становить собою ландшафт, основу якого складають сільськогосподарські угіддя й лісові насадження, зокрема, лісосмуги та інші захисні насадження [10; 2003. – №39]. Однак, і в цьому формулюванні перелічені лише його певні структурні елементи, але не розкриваються параметри їх співвідношення й характер взаємодії.

Крім того, в цьому Законі законодавець закріпив одну з ключових правових ознак, якій має відповідати оптимальний агроландшафт – норматив співвідношення угідь. Згідно зі ст. 33 Закону в Україні мають бути встановлені нормативи оптимального співвідношення: (а) земель сільськогосподарського, природно-заповідного та іншого природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного й, рекреаційного призначення, а також земель лісового й водного фондів; (б) ріллі й багаторічних насаджень, сіножатей, пасовищ, а також земель під полезахисними лісосмугами в агроландшафтах. Проте, на жаль, у названому Законі не врегульовано всього комплексу питань, пов’язаних з формуванням оптимальних агроландшафтів. Зокрема, не визначено суб’єктів обов’язку формування таких агроландшафтів, порядку фінансування їх створення, порядку здійснення моніторингу й контролю за їх станом, прав та обов’язків власників і користувачів земельних ділянок, які дотримуються вимог ландшафтної організації території сільськогосподарських земель, а також правових наслідків порушення законодавства про охорону й використання агроландшафтів.

Як вбачається, принциповим питанням при формуванні ландшафтного підходу до правового забезпечення охорони й використання сільськогосподарських земель є визначення поняття «агроландшафт» як правової категорії. Вищевикладене дає підстави розглядати агроландшафт не лише як земельний ресурс, а як територію земель сільськогосподарського призначення з наявною на ній сукупністю природних і штучно створених компонентів, які становлять єдине ціле, знаходяться між собою у оптимальному кількісному співвідношенні, що визначено законодавством, а також нову екологічну й виробничу якість.

Список літератури: 1. Андрейцев В.І. Правові засади земельної реформи і приватизації землі в Україні: Навч.-практ. посіб. – К.: Істина – 1999. – 320 с. 2. Бабміндра Д.І. Агроекологічна оптимізація структури земельних угідь // Землеустрій і кадастр. – 2004. – № 3-4. – С. 20-23. 3. Бабміндра Д.І. Наукове обґрунтування оптимізації земельного фонду Запорізької області // Землевпорядкування. – 2001. – №1. – С. 27-29. 4. Булигін С.Ю. Регламентація технологічного навантаження земельних ресурсів // Землевпорядкування. – 2003. – № 1. – С. 38-43. 5. Булигін С.Ю. Формування екологічно сталих агроландшафтів. – К.: Урожай, 2005. – 347 с. 6. Бураков В.И., Микитенко В.П. Необходима агроландшафтная земельная политика государства // Земледелие. – 1993. – № 5. – С. 3-6. 7. Дубинский Г.П., Бураков В.И. Почвозащитное устройство агроландшафта. – Харьков: Аграрна наука – 1985. – 289 с. 8. Кулинич П.Ф. Правовые проблемы использования и охраны земель сельскохозяйственного назначения // Правовое регулирование развития АПК Украины. – К.: Урожай 1993. – С. 3-59. 9. Кустовська О.В. Формування стійкої ландшафтної структури землеволодіння та землекористування (в умовах Київської області) // Землеустрій і кадастр. – 2006. – № 1. – С. 81-85. 10. Відомості Верховної Ради України. 11. Сохни А.Я., Тібілова Л.М. Екологізація землекористування // Землевпорядний вісн. – 2005. – № 2. – С. 21-23.

Надійшла до редакції 07.03.2008 р.

УДК 349.415.(477) Н.І. Кулик, здобувачка

при кафедрі екологічного права

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ПУБЛІЧНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ

Проблеми правової охорони земель в сучасних умовах реалізації земельної реформи були і залишаються малодослідженими. Їх окремі аспекти аналізувалися В.І. Андрейцевим [1], П.Ф. Кулиничем [2], В.В. Носіком [4], М.В. Шульгою [6] та іншими вченими. Але публічно-правові засади охорони земель поки що не виступали предметом самостійного поглибленого вивчення. Разом із тим введення в дію чинного Земельного кодексу України, в якому знайшли своє завершення принципові положення, що стосуються правового забезпечення охорони земель, і прийняття на їх розвиток спеціального Закону України „Про охорону земель” [5], актуалізують названі проблеми.

Охорона земель визначається ст. 162 ЗК України як система правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення й підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісогосподарського призначення, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного й історико-культурного призначення. На відміну від поняття „охорона земель”, поняття „правова охорона” пов`язано із правовим закріпленням заходів щодо охорони земель.

Виконання цих заходів, належна ефективність і дієвість земельно-правових норм у цій частині забезпечуються шляхом неухильного виконання суб’єктами земельних відносин конкретних приписів, по-перше, щодо збереження якісних і кількісних характеристик земель і, по-друге, наявністю заходів примусу і юридичної відповідальності. Землеохоронний аспект у земельній державній політиці, безперечно, має імперативний характер, тобто підлягає безумовному дотриманню. Це стосується всіх без винятку суб’єктів: державних органів різних рівнів, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, власників і користувачів земельних ділянок, юридичних та фізичних осіб та ін.

З юридичної точки зору правова охорона земель становить собою складне й багатогранне явище. У правовому аспекті її слід розглядати як (а) окремий інститут земельного права й законодавства, (б) один з важливих і визначальних принципів земельного права, (в) юридичну гарантію у правовому механізмі захисту земельних прав, (г) елемент правового режиму земель, (д) систему юридичних обов`язків учасників земельних правовідносин та ін. Але незалежно від того, в якому смислі йдеться про охорону земель, основним об`єднуючим моментом виступає її публічно-правова природа.

Охороні підлягають усі землі незалежно від їх цільового використання, форми власності й засобів господарювання. Саме в цьому й полягає один з аспектів публічно-правової охорони земель. Наведена вимога стосується всіх без винятку власників земельних ділянок і землекористувачів землями як сільськогосподарського, так і несільськогосподарського призначення, а також державних органів і посадових осіб, органів місцевого самоврядування та їх представників, що мають справу з використанням земель. Метою цієї діяльності є забезпечення й відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності якостей земель – природних і набутих.

Правові приписи, що регламентують суспільні відносини, що виникають щодо охорони земель, як правило, виділяють в інститут земельного права. Разом із тим у земельно-правовій літературі висловлено думку, що в сучасних умовах структурувати правові норми в окремий інститут правової охорони земель недоцільно. Це пов`язано з тим, що норми про охорону земель пронизують усі без винятку інститути земельного права. Так, А.М. Мірошниченко вважає, що сьогодні ці норми складають відносно самостійний масив земельного законодавства.

Для формування публічно-правових засад охорони земель першочергове значення має конституційне положення про те, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави (ст. 14 Конституції України). Ця правова норма наголошує на особливо важливу роль, на значення цього компонента природи як для окремого індивіда, так і для суспільства в цілому. Домінуюче значення землі стосовно інших компонентів екосистеми окреслюється властивими їй унікальними функціями. Так, виконуючи економічні функції засобу виробництва (в сільському й лісовому господарстві) і просторового операційного базису, в екологічному розумінні земля водночас є головною ланкою всіх наземних біоценозів і біосфери планети в цілому.

Викладене зумовлює об`єктивну необхідність установлення такого охоронного режиму земель, який повною мірою задовольняв би насамперед публічні інтереси. Проте такий підхід не виключає забезпечення й інтересів приватних, оскільки охорона земель, як природний режим, є одночасно й охороною прав конкретного землевласника й землекористувача.

Конституційне положення щодо особливої охорони землі з боку держави деталізовано й конкретизовано в Земельному кодексі України, Законі України „Про охорону земель” та інших нормативних актах земельного законодавства. Наприклад, ст.5 ЗК України передбачає, що в основу формування земельного законодавства покладені публічно-правові принципи забезпечення раціонального використання й охорони земель і принцип пріоритету вимог екологічної безпеки.

Важлива роль у забезпеченні охорони земель належить органам публічної влади (законодавчої й державної виконавчої), а також органам місцевого самоврядування. Саме вони, будучи суб`єктами земельних відносин, виконують установлені для них функції й повноваження, що характеризують їх як владно-регулюючі чи владно-організуючі структури. Серед функцій, які забезпечують охорону земель, домінуюче місце займають регулююча, стимулююча, контрольна й каральна. Названі органи в межах своєї компетенції реалізують ці функції, здійснюючи цим самим правову охорону земель.

До змісту правової охорони земель включаються передовсім правові норми, що регламентують питання забезпечення й підвищення родючості грунтів, попередження забруднення земель та їх руйнування. Йдеться про те, що охорона земель здійснюється на регулятивному рівні реалізації правовідносин. Якщо розглядати охорону земель у широкому розумінні, то слід наголосити, що вона становить собою комплекс регулятивних правовідносин, у межах яких реалізуються різні за характером заходи (економічні, організаційні, науково-технічні та ін.), спрямовані на збереження земель та їх раціональне використання.

Гарантом забезпечення охорони земель виступає держава, як публічний орган. Саме вона планує відповідні заходи, визначає види й методи їх здійснення; вони охоплюють:

– захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, пересушування, забруднення відходами виробництва, хімічними й радіоактивними речовинами, від інших шкідливих і техногенних процесів;

– захист сільськогосподарських і лісових угідь від невмотивованого вилучення їх для інших потреб;

– охорону перезволожених земель;

– обґрунтування й досягнення раціонального землекористування та ін.

Держава, виступаючи публічним суб’єктом і забезпечуючи охорону земель, фактично реалізовує публічні інтереси в зазначеній сфері.

Список літератури: 1. Андрейцев В.І. Земельне право і законодавство суверенної України: Актуальні проблеми практичної теорії: Вид. 2-ге, випр. – К.: Знання, 2007. – 445 с. 2. Кулинич П.Ф. Проблеми вдосконалення охорони сільськогосподарських земель // Бюл. М-ва юстиції Украіни. –2007. – №4. – С. 169-179. 3. Мірошниченко А.М. Земельне право України: Навч. посіб. – К.: Ін-т закон-ва Верхов. Ради України, 2007. – 272 с. 4. Носік В.В. Право власності на землю Українського народу: Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 544 с. 5. Про охорону земель: Закон України // Відом. Верхов. Ради України. – 2003. – № 39. 6. Шульга М.В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных условиях: Монография. – Харьков: Консум, 1998. – 224 с.

Надійшла до редакції 07.03.2008 р.

УДК 349.412 (477) Л.В. Лейба, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИРІШЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ СПОРІВ, ПОВ'ЯЗАНИХ З ОРЕНДОЮ ЗЕМЛІ

Вирішення земельних спорів – одна з найважливіших гарантій реалізації земельних прав та інтересів суб’єктів, забезпечення принципу верховенства права в земельних відносинах. Питання правового регламентування вирішення земельних спорів завжди були й залишаються досить актуальними. Належне розв’язання земельних спорів – першорядна проблема не лише для фізичних і юридичних осіб, а й для судових та інших уповноважених органів, що є наслідком недостатньої правової впорядкованості земельних відносин, браку єдиного підходу до розв'язання зазначених спорів, деякої неузгодженості нормативних правових актів.

Окремі питання щодо земельних спорів неодноразово були предметом наукових досліджень (ще за радянських часів) таких учених, як І.О. Іконицька, М.І. Краснов, В.І. Романов і представників української земельно-правової науки – І.І. Каракаша, Д.В. Ковальського та ін.

Разом із тим з реформуванням земельних відносин з'являються нові види спорів, що потребують поглибленого вивчення. У даній статті розглядаються питання правового забезпечення вирішення земельних спорів, що виникають сьогодні при використанні земельних ділянок на умовах оренди. Загальну систему цих спорів, становлять ті з них, що виникають у процесі реалізації земельних відносин, об'єктом яких можуть виступати землі в межах території України, земельні ділянки, їх частини та права на них, у тому числі й на земельну частку (пай). Іншими словами, земельні спори можуть виникати щодо використання земель тими чи іншими суб'єктами права.

Однією з важливих форм користування землею в Україні в даний час є оренда. Певним етапом розвитку орендних відносин стало прийняття Закону України «Про оренду землі» (далі – Закон) від 6 жовтня 1998 р.(в редакції від 2 жовтня 2003 р.), за яким орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння й користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Основним документом, що регулює відносини між її орендодавцем та орендарем, є договір оренди, за яким орендодавець зобов'язується за певну плату передати орендареві земельну ділянку у володіння й користування на певний строк, а останній зобов’язується використовувати її згідно з умовами договору й вимогами земельного законодавства.

Законом визначаються також істотні умови цього правочину, як то: об’єкт оренди (місце розташування й розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення й перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання й цільове призначення земельної ділянки; умови збереження стану об'єкта природи; умови і строки передачі земельної ділянки орендареві; умови її повернення орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо її використання; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення цього об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін цього правочину. Відсутність у договорі однієї із істотних умов є підставою для визнання його недійсним. Невід'ємною частиною такого договору вважаються також план або схема цієї земельної ділянки, її кадастровий план з окресленням обмежень (обтяжень) щодо її використання та встановлених земельних сервітутів, акти визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і приймання-передачі об'єкта оренди. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися й інші умови, зокрема якісний стан земельних угідь, порядок виконання зобов’язань сторонами, страхування об’єкта оренди, відшкодування витрат на здійснення заходів по його охороні й поліпшенню, проведення меліоративних робіт, а також обставини, що можуть вплинути на зміну чи припинення дії цієї угоди тощо. Договір оренди земельної ділянки набирає чинності після досягнення домовленості стосовно всіх істотних умов, підписання його сторонами й державної реєстрації.

За своєю природою цей правочин має земельно-правовий зміст, що зумовлено сутністю й особливостями землі як об’єкта договору. Так, відповідно до Закону об’єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності. На умовах оренди земля може надаватися громадянам України, підприємствам, установам та організаціям, громадським об'єднанням і релігійним організаціям, спільним підприємствам, міжнародним об'єднанням та організаціям за участю українських та іноземних юридичних осіб і громадян, підприємствам, що повністю належать іноземним інвесторам, а також іноземним державам, іноземним юридичним особам і фізичним особам без громадянства.

При реалізації суб'єктами права оренди земельної ділянки досить часто виникають земельні спори, об’єктом яких можуть бути як земельні ділянки, так і права на них. Право оренди земельної ділянки може бути реалізовано орендарем, якому належить не тільки право користування, а й право володіння нею. Тому між орендарем та іншими особами можливі спори про право як користування землею, так і володіння нею. Як правило, це спори про спонукання до укладення договору оренди земельної ділянки і стягнення збитків; визнання права на укладення такого договору; розірвання останнього й зобов’язання повернути земельну ділянку; визнання договору оренди земельної ділянки недійсним; припинення його дії; поновлення договору оренди; стягнення заборгованості з орендної плати тощо. Вирішення подібних спорів здійснюється лише в судовому порядку.

Особливу увагу звертають на себе земельні спори, що виникають в результаті оренди земельних ділянок, які перебувають у державній чи комунальній власності. По-перше, це пов’язано з тим, що в такому разі відповідний орган має подвійний статус: він приймає рішення щодо можливості надання земельної ділянки в оренду, з одного боку, як орган управління, а з другого – як орендодавець, власник цього об'єкта. По-друге, за ч.1 ст. 124 Земельного кодексу України правовою підставою набуття права оренди й укладення договору оренди земельної ділянки, що знаходиться в державній чи комунальній власності, є рішення власника (орендодавця), прийняте відповідними органами виконавчої влади чи органами місцевого самоврядування. Крім того, згідно зі ст. 16 Закону при надходженні 2-х або більше заяв (клопотань) на оренду однієї й тієї ж земельної ділянки, що перебуває в державній або комунальній власності, органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування провадять аукціон або конкурс на набуття права оренди земельної ділянки, якщо законом не передбачено інший порядок.

У судовій практиці нерідко виникають земельні спори, пов'язані із заявою суб’єкта, який не погоджується з рішенням органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади про відмову в набутті права користування земельною ділянкою на умовах оренди або щодо припинення або обмеження суб’єктивних земельних прав. Інакше кажучи, спори такого виду можуть з'являтися ще до укладення договору оренди земельної ділянки, у процесі реалізації права користування нею на умовах оренди, і при припиненні орендних відносин.

На даний час і в теоретичній площині, і на практиці досить гостро постає питання про віднесення до земельних тих спорів, що виникають з приводу оскарження рішення відповідного органу управління стосовно надання в оренду земельної ділянки. Однією зі сторін такого спору виступає обов'язково орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їх посадовець, службова особа чи інший суб'єкт, який здійснює певні владні управлінські функції.

Оскільки зазначені спори не пов'язані з порушенням суб'єктивного права на конкретну земельну ділянку, а їх предметом фактично є рішення того чи іншого владного органу, такі спори вчені називають адміністративно-правовими [3, с.107]. Не заперечуючи наявності в них адміністративно-правових рис, все ж таки, вважаємо, що слід відносити їх саме до земельних. На користь такого висновку свідчить і те, що головною ознакою, що відмежовує земельні спори від усіх інших, служить об'єкт спірних відносин, яким для них саме і є право на земельну ділянку.

Така ситуація впливає й на породження у практиці проблем щодо розмежування компетенцій адміністративних і цивільних (господарських) судів. Аргументом віднесення вирішення подібних спорів до компетенції тих чи інших судів стало поняття “спір про право”. Зокрема, Верховний Суд України, посилаючись на постанову від 5 грудня 2006 р. у справі за позовом Товариства військових мисливців та рибалок Черкаського гарнізону до Черкаської обласної ради про визнання частково недійсними її рішень, робить акцент на тому, що спір про право не може вирішуватися в порядку адміністративного судочинства. Водночас існує й інша позиція, яка вказує на те, що після набуття чинності Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), категорія “спір про право” взагалі втратила свій правоохоронний характер [1,с.1,6]. Крім того, враховуючи те, що провадження в адміністративних справах стало позовним, вважаємо, що спори такого типу можуть дійсно вирішуватися в порядку адміністративного судочинства.

До того ж КАС України називає такі спори публічно-правовими, отже й розв'язання їх має здійснюватися адміністративними судами. Адже за ст.2 цього Кодексу завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. У правовій літературі було висловлено слушну думку, що характер порушеного суб'єктивного права для адміністративної юрисдикції не має жодного значення, а важливо лише те, що права (публічні чи цивільні) порушено суб'єктом владних повноважень у публічно-правових відносинах, тобто при здійсненні ним своїх функцій [4, с.6,7].

Згідно з ч. 3 ст. 2 КАС у справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють: (а) чи прийняті (вчинені) вони на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією й законами України; (б) чи використано повноваження з тією метою, з якою воно надано; (в) чи обґрунтовані вони з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) та ін.

Судовий розгляд таких справ передбачає з’ясування фактичних обставин і підстав для винесення рішення, а також розв'язання спору по суті.

Таким чином, при вирішенні земельного спору й у разі визнання недійсним рішення уповноваженого органу з питань, скажімо, надання землі (у зв’язку з порушенням прав особи, якій надається земля, та інших осіб тощо) суд виносить постанову про визнання рішення цього органу недійним і зобов’язує його виконати певні дії на захист порушеного права (наприклад, надати земельну ділянку у встановленому розмірі тощо). Сам же суд питання про надання землі не вирішує, оскільки це не входить до його повноважень. Винесена постанова щодо спору виконується в межах норм земельного права у відповідності з процедурами земельного процесу. Питання вирішення земельних спорів, у тому числі й тих, що виникають у сфері орендних земельних відносин, набувають практичного значення. Утім судова практика із цього приводу не характеризується однозначністю підходів до цієї процедури, що зумовлено тим, що земельний спір є складною категорією, яка становить собою спір правовий, який виникає в межах матеріальних правовідносин, при впорядкуванні яких з’ясовується як конкретний перелік прав та обов’язків суб’єктів земельних правовідносин, так і їх обсяг щодо конкретного об’єкта цього спору. Така ситуація вказує, що для належного розв'язання земельних спорів необхідна спеціальна процедура, яка передбачала б додаткове залучення спеціальних експертних, оціночних земельно-кадастрових, землевпорядних висновків, експертиз та ін. Іншими словами, в подібних ситуаціях необхідний вузькоспеціалізований підхід для кваліфікованого врегулювання спірних відносин, що стало б ефективною гарантією забезпечення реалізації земельних прав.

Серед напрямків такого забезпечення самостійного значення в сьогоднішніх умовах набуває вирішення питання щодо розмежування судових юрисдикцій, що дасть змогу суб'єктам, чиї земельні права порушуються, визначитися до якого суду вони можуть звернутися для визнання, поновлення чи захисту свого права. Більше того, за змістом і формою земельний спір не є тотожним цивільному (господарському) або адміністративному. Це самостійна категорія правових спорів, які мають свої особливості, свою специфіку, а тому повинні мати законодавчо закріплену процедуру вирішення.

Список літератури: 1. Демченко В. Розмежування судових юрисдикцій // Юрид. вісн. України. – 2007. – № 45 (645). – С. 1, 6. 2. Земельний кодекс України від 25.10.2001 р. (зі змін. та доп.), № 2768-ІІІ // Офіц. вісн. України. – 2001. – № 46.– Ст. 2038. 3. Земельне право України: Підручник / За ред. О.О. Погрібного, І.І. Каракаша. – К.: Істина, 2003. – 208 с. 4. Куйбіда Р. Межі адміністративної юрисдикції: спірні питання // Юрид. вісн. України. – 2007. – № 25. –С. 6, 7. 5. Про оренду землі: Закон України від 6.10.1998 р., № 161-ХІV в редакції від 5.11.2003 р., № 1211-ІV // Офіц. вісн. України. – 2003. – № 44. – Ст. 2288.

Надійшла до редакції 07.03.2008 р.

УДК 349.4 (477) Т.В. Лісова, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

Здійснення земельної реформи потребує зараз нових форм і методів державного регулювання земельних відносин. Розвиток ринкових економічних відносин вимагає докорінних змін змісту державного управління у сфері використання й охорони земель.

Сьогодні проблеми управління в цій царині викликають значний інтерес у науковців [Див.: 2-5; 7-13]. Комплексного ж аналізу спектра питань у зазначеній сфері фактично не існує, тому метою даної статті є дослідження низки сучасних проблем правового регламенту земельних відносин.

Питання щодо поняття державного управління земельними ресурсами та його змісту знайшли своє відбиття в наукових працях ще в середині XX ст. Так, на думку Г.О. Аксеньонка, право управління землею набуває особливого значення в умовах виключно державної власності й не може ототожнюватися з правом розпорядження [1, с.304]. В.В. Карас доводить, що розпорядження державою земельним фондом здійснюється в порядку управління [6, c.299]. Слід підкреслити, що й деякі сучасні науковці наголошують: хоча функції державного управління земельним фондом й державної регламентації і співпадають, однак їх не треба ототожнювати, якщо йдеться про межі цієї діяльності [11, с.94, 95].

Ринкове реформування виявило значні протиріччя в розвитку земельних відносин, спричинені монополією виключної державної власності на землю. Особливе занепокоєння викликає проблема купівлі-продажу земельних ділянок сільськогосподарського призначення, зокрема, їх збереження при масовій житловій забудові сільської місцевості. В умовах земельної реформи розвиток ринку землі взагалі відбувається без прийняття відповідного закону. Існуючі ж Закони України (“Про землеустрій” [14; 2003. – № 129. – С. 1], “Про охорону земель” [14; 2003. – № 144. – С. 1], “Про оцінку земель” [14; 2004. – № 5. – С. 13]) не відповідають міжнародним стандартам і нормам. Для розвитку зазначених законів необхідно було розробити 115 стандартів. Але сьогодні, за даними Української академії агарних наук, прийнято тільки 11 [14; 2007. – № 99. – С.16], що викликає здійснення державного регулювання користуванням та охороною земель сільськогосподарського призначення без належної правової бази. За відсутності державного контролю за ринком землі зміна цільового призначення земель сільськогосподарського призначення проходила б дуже швидко, що спричинило б значний негативний вплив на розвиток сільського господарства. У більшості розвинених країн земельна політика збереження сільськогосподарського земельного фонду формується на державному рівні, на регіональному ж складаються землевпорядні карти, плани трансформації угідь, тобто поєднується земельна політика на державному рівні з регіональними умовами. Картування земель на місцевості й відведення їх здійснююються на районному рівні, що створює належні умови для проведення єдиної земельної політики. Поряд з контролем державним за ринком землі буде корисним також і запровадження громадського за її збереженням і раціональним використанням.

Нагальною проблемою залишається приватизація земель сільськогосподарського призначення. Нині понад 90 % громадян отримали державні акти на право власності на земельні ділянки із земель пайового фонду. Водночас було створено фонд земель загального користування, що не підлягають паюванню, які були передані в колективну власність. Динаміка перерозподілу земель за господарськими дворами в 1990 – 2007 рр. свідчить про відмову сільськогосподарських підприємств від 370 тис. га земель [14; 2007. – № 185. – С.10], що призвело до переходу їх до категорії “землі запасу”.

Певні проблеми регулювання земельних відносин існують і на місцях. Гальмування процесу розмежування земель державної й комунальної власності є фактично результатом позбавлення впливу обласних рад на процес розпорядження землями рекреаційного, природоохоронного й історико-культурного призначення. Міські ж ради, зловживаючи владними повноваженнями щодо розпорядження землями зазначених категорій, нерідко порушують чинне земельне законодавство. Прикладом цьому може служити діяльність Приморської міської ради, якою за даними перевірки чинного земельного законодавства облдержземінспекцією було прийнято, починаючи з 2002 р., 18 рішень про надання у приватну власність і 13 – в оренду земельних ділянок, розташованих за межами міста, зокрема, на узбережжі Азовського моря [14; 2006. – № 229. – С.10]. Стосовно зазначеного можна схвалити пропозицію деяких фахівців про необхідність законодавчого визначення строку, після якого місцеві державні адміністрації, які своєчасно не розмежували землі, втрачають право ними розпоряджатися [14; 2007. – № 60. – С.7]. Певне занепокоєння викликає й сучасний стан полезахисних, стокорегулюючих і прибалкових лісосмуг. Сьогодні частина таких об’єктів перебуває на балансі сільських рад. Очевидно, доцільно і їх передати виробникам сільськогосподарської продукції або спеціалізованим лісогосподарським підприємствам.

Нормативно-правова база щодо використання й оренди землі також залишається не досить чітко сформованою. За останні 16 років було прийнято десятки нормативно-правових актів, проте комплексної програми з чіткою кінцевою метою земельної реформи й досі не розроблено. Землі деяких категорій частково взагалі не охоплені цією реформою (це близько 10,5 млн. га земель лісового й 2,5 млн. га водного фонду) [14; 2006. – № 91. – С.6]. Є сенс погодитися з думкою деяких науковців, що в державі ще й донині не створено достатніх умов для реалізації в повному обсязі вимог Земельного кодексу України [12, с.15].

Досліджувані явища негативно впливають на стан земель. Так, безперервно посилюється деградація ґрунтів. За висновками фахівців, з активного обороту випало близько 6-8 – ми млн. га земель, у тому числі на 3-4 млн. га зменшилися посівні площі [14; 2006. – № 91. – С.6].

Саме землеустрою як головному державному механізму управління у сфері використання й охорони земель належить провідна роль. Нині землевпорядні роботи фактично зведені лише до розробки проектів відведення земельних ділянок і підготовки документів, що посвідчують права на землю. Переважна частина земель природно-заповідного фонду, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення взагалі не забезпечена відповідною документацією щодо встановлення меж. Деякі ж із населених пунктів і рекреаційних зон взагалі їх не мають.

Виходячи з викладеного, можемо зробити деякі висновки і пропозиції. Необхідно створити ефективне державне управління й посилити контроль у сфері використання й охорони земельних ресурсів. Доцільно якнайшвидше вдосконалити систему принципів управління в зазначеній царині, що сприятиме ефективності й прозорості останнього. Найближчим часом треба завершити формування механізму державного управління земельними ресурсами – землеустрою, державного земельного кадастру. Потрібно терміново завершити розробку Закону України “Про ринок земель”, у якому слід детально визначити механізм купівлі-продажу землі через проведення аукціонів і торгів. Слід розробити низку нормативно-правових актів до законів, які враховували б особливості регіонів. Регулювання ринку земель сільськогосподарського призначення має здійснюватися законодавчими актами з мінімальним застосуванням підзаконних нормативних актів. Було б досить корисним закріпити на правовому рівні вимоги щодо покупців земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Адже в багатьох країнах світу головною вимогою до покупців таких земель є наявність сільськогосподарської освіти. Прийшов час закріпити на законодавчому рівні форму державного акта на право комунальної власності на землю. Буде корисним і посилення кримінальної відповідальності за пошкодження земельних ресурсів, а також за незабезпечення прозорої реєстрації права власності на землю.

Список літератури: 1. Аксененок Г.А. Право государственной собственности на землю в СССР. – М.: Госюридлитиздат, 1950. – 308 с. 2. Бабміндра Д.І., Добряк Д.С. Сучасний землеустрій – основоположний державний механізм управління в галузі використання і охорони земельних ресурсів України // Вісн. нац. аграр. ун-ту. – 2003. – Вип.67. – С. 235-242. 3. Банашко І.Ю. Питання державного управління в сфері регулювання земельних правовідносин // Стан та перспективи розвитку аграрного права: Матер. міжнар. наук.-практ. конф. Київ, 26-27 трав. 2005 р. / За заг. ред. В.І. Курила, В.М. Єрмоленка. – К.: Магістр ХХI ст. – С. 258-262. 4. Гуцуляк Ю.Г. Управління земельними ресурсами в умовах ринкової економіки. – Чернівці: Прут, 2002. – 124 с. 5. Дорош О.С. Принципи управління земельними ресурсами // Землевпорядкування. – 2002. – № 4. – С. 58-62. 6. Карасс В.В. Право государственной социалистической собственности. – М.: Изд-во АН СССР, 1954. – 280 с. 7. Костюк В. Правовые проблемы регулирования земельных отношений и судебная практика в условиях формирования земельного законодательства // Хоз-во и право. – 2000. – № 3. – С. 10-15. 8. Кулинич П. Як нам реформувати Держкомзем // Юрид. вісн. України – 2005. – № 7. – С. 6, 7. 9. Мірошниченко О.С. Місце та роль державних органів у забезпеченні правової охорони земельних ресурсів // Вісн. Луганськ. акад. внут. справ МВС. – 2003. – № 3. – С. 187-192. 10. Панцир С. Державне управління земельними ресурсами в Україні: сучасний стан та перспективи в контексті світового досвіду // Парламент: Часоп. – 2002. – № 1 – 2. – С. 55-59. 11. Прохорова Н.А. Понятие “управление” в земельном праве // Гос-во и право. – 2003. – № 6. – С. 90-95. 12. Третяк А.М. Про невідкладні проблеми вдосконалення регулювання земельних відносин в Україні // Земельне право України. – 2006. – № 5. – С. 14-21. 13. Третяк А.М. Теоретичні основи землеустрою. – К.: Ін-т землеустрою УААН, 2002. – 152 с. 14. Урядовий кур’єр.

Надійшла до редакції 07.03.2008 р.

УДК 349.4 (477) М.В. Мозалёва, аспирантка

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

ПРАВОВЫЕ ОСНОВЫ МОНИТОРИНГА ПОЧВ

В результате длительного экстенсивного использования человеком свойств земли появилось осознание того, что одни природные ресурсы являются невосстановимыми, другие изменяются, истощаются и требуют человеческого участия для их воспроизводства или сохранения. Когда экологические проблемы приобрели мировой масштабности, международное сообщество стало вырабатывать совместные меры по борьбе с природными изменениями. Реакцией на нарастающую экологическую проблему, связанную с глобальным изменением природных свойств земли, стала разработка систем наблюдения за этими изменениями, фиксации собранной информации, обработка, изучение, анализ и принятие соответствующих решений на основании собранных данных. Такая процедура получила название «мониторинг» и нашла своё закрепление в законодательных актах разных стран мира с начала 70-х годов XX ст., когда состоялись первые международные экологические конференции. Советское государство одним из первых поддержало формирующуюся международную тенденцию. Уже в 80-х годах была разработана и развита полноценная концепция мониторинга окружающей природной среды.

В законодательстве Украины этот термин был впервые употреблён в Законе Украины «Про охорону навколишнього природного середовища» от 19 октября 1992 г. [1; 1991. – №41. – Ст.546]. Особенность данного Закона состоит в том, что он закрепил принципиальные моменты, регламентирующие весь комплекс отношений в сфере охраны окружающей природной среды. Все последующие экологические нормы разрабатываются в соответствии с ним. В его ст. 22 предусматривается, что с целью обеспечения сбора, обработки, сохранения и анализа информации о состоянии окружающей природной среды, прогнозирования его изменений и разработки научного обоснования рекомендаций для принятия эффективных управленческих решении в Украине создаётся система государственного мониторинга. Закрепление на законодательном уровне изложенных выше правовых предписаний означает, что экологический мониторинг получил соответствующую правовую базу.

Детальным изучением мониторинга почв занимается Национальный научный центр «Институт почвоведения и агрохимии им. А.Н. Соколовского». В тоже время проблемы правового регулирования мониторинга почв до настоящего времени остаются неисследованными.

Разработкой экологического мониторинга занималась С.В Шарапова. В диссертационном исследовании «Правове забезпечення екологічного моніторингу в Україні». Она даёт определение экологического мониторинга как урегулированной законодательством научной, информационно-аналитической системы, позволяющей выявлять и прогнозировать изменения состояния окружающей природной среды, контролировать и управлять им [6, с.15]. С предложенным научным толкованием этого термина стоит, по нашему мнению, согласиться, ибо оно соответствует всем признакам, закрепленным в Законе и в то же время наиболее полно охватывает все проявления мониторинга, точно характеризуя его основное направление.

Анализ ст. 22 упомянутого Закона ЗУ «Про охорону навколишнього природнього середовища» свидетельствует, что она фактически полностью посвящена обеспечению создания системы государственного мониторинга, реализующей поставленные перед ним цели [1; 1991. – №41. – Ст.546]. Основные предписания, посвящённые этой системе наблюдения, развиваются и детализируются уже на подзаконном уровне. Так, Положение «Про державну систему моніторингу довкілля» утверждённое от 30 марта 1998 г., №391, указывает на государственный характер мониторинга, представленный в виде системы наблюдения, собирания, обработки, передачи, сохранения и анализа информации о состоянии среды, прогнозирование его изменения и разработки научно-обоснованных рекомендаций для принятия решений о предотвращении негативных изменений состояния окружающей природной среды и соблюдения требований экологической безопасности [4; 1998. – №13. – Ст. 27].

С момента закрепления основных принципов создания системы государственного мониторинга в этом Законе и до издания упомянутого Положения («Про державну систему моніторингу довкілля»), реализующего его предписания, прошло около 5-ти лет. Несмотря на это, ощущается, что фундамент общих положений, которые дают возможность мониторингу интенсивно развиваться в поресурсовых отраслях, заложен. Все же последующие нормы о мониторинге имеют более узкий, специализированный характер и регулируют, в частности, мониторинг земель, вод, атмосферного воздуха и других природных ресурсов. В то же время он должен осуществляться в рамках законов, предусматривающих общие требования, но не противоречить содержанию экологического мониторинга.

Объектом первого отраслевого поресурсового мониторинга стала земля, так как она, будучи природным ресурсом, имеет особое значение. Во-первых, она рассматривается как неотъемлемый компонент природной среды и фундамент всего живого на планете, во-вторых, это самостоятельный объект хозяйственного использования, имеющий ценнейшее свойство – плодородие.

Структура, задачи, содержание, общий порядок ведения мониторинга земель урегулированы постановлением Кабинета Министров Украины от 20 августа 1993 г., № 661, которым утверждено «Положениня про моніторинг земель». Данное постановление указывает, что составной частью мониторинга земель является прежде всего мониторинг почв [5]. Выделение почв как особого объекта наблюдения имеет многолетнюю практику применения. В эпоху СССР политика правительства и соответствующие научно-исследовательские технологии были направлены на охрану, сохранение и улучшение именно почв как фактора, напрямую влияющего на стабильность и благополучие всего государства. В своё время Земельный кодекс Украинской РСР [2] назвал землю важнейшим богатством общества, главным средством производства в сельском и лесном хозяйстве и пространственным базисом размещения и развития всех отраслей народного хозяйства, а повышение плодородия почв считалось общенациональным заданием. К сожалению, действующий Земельный кодекс Украины от 25 октября 2001 г. [4; 2001 –№46. – Ст.2038] в гл. 33 содержит лишь положение, касающееся только мониторинга земель и вообще не упоминается о мониторинге почв. Вполне очевидным становится необходимость разделения земли и почвы как самостоятельных природных объектов охраны. Это сделал Закон Украины «Про охорону земель» от 19 июня 2003 г., №29 [4; 2003. – №29. – Ст. 1431], в котором в общих главах земля определяется как поверхность суши с почвами, полезными ископаемыми и другими природными элементами, органично соединенными и взаимодействующими вместе с ней. Почву Закон толкует как природно-историческое органо-минеральное тело, образовшееся на поверхности земной коры и являющееся источником наибольшей концентрации питательных веществ, основой жизни и развития человечества благодаря ценнейшему своему свойству – плодородию. Впервые на законодательном уровне прямо предусмотрены земля и почвы как самостоятельные объекты охраны. Статья 54 этого Закона наравне с мониторингом земли регулирует мониторинг почв, выделяя мониторинг земель сельскохозяйственного назначения с целью выявления изменения их состояния, оценки предотвращения и ликвидации последствий негативных процессов. В развитие потребности защиты земель, имеющих плодородные свойства, Министерством аграрной политики Украины было утверждено Приказом № 51 от 26 февраля 2004 г. Положение «О мониторинге на землях сельскохозяйственного назначения», в котором были определены его цель, порядок и источники финансирования [4; 224. – №13– Ст. 922].

Изложенное свидетельствует, что мониторинг почв является важнейшей составной частью экологического мониторинга в виде оценки состояния окружающей среды в целом, агроэкологического – как наблюдение за качеством растениеводческой и животноводческой продукции и мониторинга земель – где в качестве объекта наблюдений выступают все категории земель: земли сельскохозяйственного назначения, лесные почвы, рекреационные территории, заповедники, заказники и пр. Необходимость мониторинга почв определяется исключительной важностью поддержания компонентов ландшафта, в особенности почвенного покрова, в состоянии, пригодном для сельскохозяйственного использования.

Не смотря на то, что законодательством земельные ресурсы определены как основное национальное богатство страны, с 1991 г. в Украине свёртывается программа повышения плодородия почв всех уровней – от национального до местного. Главная причина – отсутствие финансирования мероприятий по их охране. В следствие этого, как подчёркивают учёные, интенсивно снижается в почве содержание гумуса и питательных элементов, увеличиваются площади эрозийных почв. Наблюдение за состоянием почв перестало быть задачей общегосударственного масштаба, в чём сказывается прежде всего недостаточное законодательное урегулирование этого вопроса. В 1997 г. была завершена разработка проекта национальной программы мониторинга почв, который содержал положения, раскрывающие подходы к управлению охраной земельными ресурсами, называл объёмы и источники финансирования, механизмы реализации, предлагал нормативно-правовую регламентацию, указывал на общеобразовательные аспекты, а также социальные, экономические и экологические результаты разрешения этой проблемы. Но, к сожалению, и до настоящего времени эта программа остаётся не утверждённой. Объясняется это тем, что на её осуществление выделенных Государственным бюджетом средств оказалось недостаточно.

На данный момент в результате проведения земельной реформы эта программа, конечно, устарела, ибо доминирующую часть имеющейся информации о состоянии почвы составляют данные крупномасштабного обследования, проведенного ещё в 1957 – 1961 гг., которые в настоящее время не отвечают требованиям действительности, но, к сожалению, на их основе продолжает проводиться стоимостная оценка земли. В действительности же эффективный мониторинг функционирует только в отдельных областях и регионах в соответствии с местными программами и не имеет системного характера.

В Законе Украины «Про охорону земель» в ст. 9 органом, осуществляющим мониторинг почв в системе центрального органа исполнительной власти по вопросам аграрной политики, названа Государственная служба

охраны плодородия почв и её территориальные органы. Но в настоящее время она ещё не создана, а вместо нее в соответствии с указом Президента от 16.12.2003 р., № 451 «Об осуществлении полномочий в сфере охраны земель» функционирует Государственный технологический центр охраны плодородия почв, являющийся лишь структурным подразделением планируемого изначально органа, в связи с чем он имеет ограниченные полномочия. П.Ф. Кулинич обосновано предлагает усовершенствовать структуру данного органа и прежде всего создать законодательную базу для его функционирования. На его взгляд, целесообразно начать с Закона Украины «О Государственной службе охраны почв», в котором должны быть определены структура, функции и полномочия этой службы [3, с.169].

Указанными обстоятельствами вызвана также потребность в создании и реализации национальных и региональных программ агрохимической паспортизации, сертификации, разработки комплексной национальной программы мониторинга, в образовании единой системы сбора информационных данных последнего. Необходимо расширить полномочия Государственного технологического центра охраны плодородия почв при Министерстве аграрной политики как единственного органа исполнительной власти, исследующего качественное состояние почв, создание на его базе Государственной службы охраны почв и предоставлении статуса правительственного органа государственного управления. Пришло время для подготовки Национального доклада о состоянии плодородия почв, использовании и внедрении международного опыта по проведению мониторинга окружающей природной среды, в частности, мониторинга почв как главной составной его части.

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. 2. Земельний кодекс УРСР // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1970. – №29. – Ст. 205. 3. Кулинич П. Проблема удосконалення охорони сільськогосподарських земель: організаційно-правовий аспект // Бюл. М-ва юстиції України . – 2007. – № 4. – С. 169-173. 4. Офіційний вісник України. 5. Про затверждення Положення про моніторинг земель: Пост. КМ України від 20.08.2003 р., № 661 // ЗПУ. – 1994. – №1. – Ст.5. 6. Шарапова С.В. Правове забезпечення екологічного моніторингу в Україні: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.06 / Нац. юрид. акад. України. – Х., 2002. – 19 с.

Надійшла до редакції 07.03.2008 р.

УДК 349. 412. 26 (477) О.О. Мудрова, здобувачка

при кафедрі екологічного права

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ПРАКТИКИ ПРИПИНЕННЯ ПРАВ ІНОЗЕМНИХ ГРОМАДЯН НА ЗЕМЛІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

Вивчення правових джерел земельного права свідчить, що в Україні за роки незалежності постійно ведуться наукові пошуки щодо регулювання земельних відносин. Потреба в дослідженнях, зокрема, права власності на землю, зумовлена об’єктивними реаліями соціально-економічного, екологічного і правового характеру через незавершеність земельної й аграрної реформ. На жаль, останні були розпочаті без належного наукового обґрунтування юридичної моделі реформування відносин власності на землю і прогнозування можливих наслідків переходу від одного типу земельного устрою до іншого.

Характерною ознакою сучасних наукових досліджень права власності на землю в Україні є певна послідовність у розвитку доктринальних ідей. У цьому зв’язку досить цінними для сучасного розуміння суті та юридичних результатів реформування земельних відносин, розвитку конституційних засад цього права, розробки й утвердження нової юридичної моделі регулювання земельних відносин є праці таких науковців, як В.І. Андрейцев [1], Ю.О. Вовк [2], П.Ф. Кулинич [3], В.В. Носік [5], М.В. Шульга [9] та ін.

Одним з ключових етапів земельної реформи в Україні є проведення організаційно-правових заходів щодо паювання земель, що були у власності колективних сільськогосподарських підприємств. Вони визначені Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» [7]. Основним завданням початкового етапу земельної реформи був перерозподіл земель з одночасним їх наданням у володіння громадянам і юридичним особам для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання й охорони земель. Отже, земельна реформа є процесуально-правовою формою опосередкування земельних відносин з одночасною трансформацією: виникнення, зміна земельних прав у одних суб’єктів і припинення в інших.

На сьогодні процес перерозподілу земель (зокрема, в Сумській області) вже практично завершено, про що свідчать статистичні дані обласного головного управління земельних ресурсів. Так, станом на 1січня 2007р. із загальної чисельності власників і користувачів земельних ділянок 99,3% становлять громадяни, яким земельні ділянки надані у власність або користування, і лише 0,7% припадає на сільськогосподарські й лісогосподарські підприємства, підприємства промисловості, оборони, заклади освіти та ін. [6]. У зв'язку із цим виникає питання щодо забезпечення державою прав своїх громадян на отримання у власність і користування земельних ділянок різних категорій.

Пріоритетність прав громадян України перед іншими особами стосовно набуття земельних ділянок у власність визначено в національному земельному законодавстві. Законодавець чітко окреслив права не тільки громадян України, а й іноземних громадян та осіб без громадянства щодо володіння земельними ділянками різних категорій земель. Так, відповідно до ст.6 Земельного кодексу України (в ред. 1990 р.) і ст.81 чинного Земельного кодексу України іноземці позбавлені права набувати у приватну власність земельні ділянки сільськогосподарського призначення, за винятком успадкування. Але й останньому випадку закон вимагає відчуження успадкованої земельної ділянки протягом року.

Порядок проведення паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам та організаціям, визначений відповідними методичними рекомендаціями, що затверджені наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 20 лютого 1996 р. Крім того, ст.5 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» від 5 червня 2003 р. передбачено, що місцеві ради й райдержадміністрації уточняють списки осіб, які мають право на земельну частку (пай), і передають списки землевпорядним організаціям [8].

З огляду на масовий характер розпаювання сільськогосподарських підприємств прокуратурою Сумської області ініційовано перевірки додержання вимог Земельного кодексу України та інших земельно-правових актів у цьому процесі. Цей контроль виявив велику кількість допущених порушень, у першу чергу службовими особами самоврядних органів на місцях. Так, колишній голова КСП ім. Леніна Жигайлівської сільської ради Тростянецького району під час розпаювання земель одноособово, без належної перевірки посадовцями сільради включив до списку на отримання земельної частки (паю) громадянина П., який не мав громадянства України, П. отримав право приватної власності на земельну частку (пай). За вказаним фактом прокурором району порушено кримінальну справу за ч. 2 ст. 367 Кримінального кодексу України. Пізніше було виявлено, що цей же сільський голова всупереч положенням ст. 6 Земельного кодексу України ( в ред. 1990 р.) не виключив зі списку на отримання земельної частки (паю), громадян, які не мали громадянства України, в результаті чого ті отримали державні акти на право власності на землю загальною площею 16,67 га. Наведені справи в перебігу слідства були об’єднані в одне провадження й направлені до суду.

У березні 2008 р. Охтирським міжрайонним прокурором направлено до суду кримінальну справу за ч. 3 ст. 365, ч. 2 ст. 366 і ч. 2 ст. 367 Кримінального кодексу України стосовно колишнього голови Чупахівської селищної ради Охтирського району, який не виключив з уточненого списку на отримання земельної частки (паю) 2-х громадян Російської Федерації. Крім того, він підписав незаконне рішення сесії цієї ради про затвердження площ земельних ділянок і передачу їх у власність указаним особам, хоча перевіркою встановлено, що це питання на розгляд сесії місцевої ради не виносилося. Унаслідок таких незаконних дій посадовця з державної власності незаконно вибуло понад 8 га сільськогосподарських земель, грошова оцінка яких становить 77 тис. грн. За рішенням суду відповідні земельні ділянки повернені в державну власність.

На усунення виявлених порушень у порядку цивільного судочинства з метою повернення в державну власність таких земель прокурорами заявлено 8 позовів до місцевих судів про визнання державних актів на право власності на земельну ділянку недійсними, звільнення незаконно зайнятих земельних ділянок і повернення їх до земель державної власності. Усі позови розглянуті й задоволені, у державну власність повернено 34,34 га земель сільськогосподарського призначення.

У всіх випадках право приватної власності іноземних громадян на земельні частки (паї) й земельні ділянки із земель сільськогосподарського призначення було припинено у встановленому законом порядку. Практика розслідування кримінальних справ цієї категорії висвітлила низку проблем, зумовлених насамперед тим, що у вітчизняному законодавстві процедуру розпаювання земель більш чітко виписано було лише у 2002 р., хоча най активніше (зокрема, в Сумській області) цей процес проходив у 1997-2002 рр. До цього часу в жодному нормативному акті не визначено, яким саме способом сільський голова має уточнювати списки громадян, які мають право на отримання земельної частки (паю). Між тим це питання має важливе практичне значення. Водночас, незважаючи на проблеми, що виникають у правозастосовчій діяльності при поверненні земель з незаконного володіння, це єдиний і найбільш ефективний спосіб захисту земельних прав Української держави та її громадян.

Отже, викладене дає можливість стверджувати про наявний (хоча й дещо недосконалий) механізм правового гарантування земельних прав громадян України.

Список літератури: 1. Андрейцев В.І. Земельне право і законодавство суверенної України: Актуальні проблеми практичної теорії. – К.:Знання, 2005. – 445 с. 2. Вовк Ю.А. Советское природоресурсовое право и правовая охрана окружающей среды: Учеб. пособ.: Общ. ч. – Харьков: Высш. шк., 1986. – 160 с. 3. Кулинич П.Ф. Аграрна реформа та проблеми регулювання земельних відносин // Організаційно-правові питання аграрної реформи в Україні: Монографія / За ред. В.І. Семчика. – К.: ІДП НАН України, 2003. – С. 50-115. 4. Методичні рекомендації щодо паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям: Наказ Держкомзему України по земельних ресурсах від 20 лютого 1996 р., № 11 // Земельні відносини в Україні: Законодавчі акти і нормативні документи / Держкомзем України. – К.: Урожай, 1998. – с. 676-680. 5. Носік В.В. Право власності на землю Українського народу: Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 544 с. 6. Програма використання й охорони земель Сумської області на 2007-2015 роки. 7. Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва: Указ Президента України від 10 листопада 1994 р. // Земельні відносини в Україні: Законодавчі акти і нормативні документи / Держкомзем України. – К.: Урожай, 1998. – с. 263-265. 8. Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних лілянок власникам земельних часток (паїв): Закон України від 5 червня 2003 р. // Офіційний вісник України. – 2003. – №26. – Ст. 1252. 9. Шульга М.В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных условиях. – Харьков: Консум, 1998. – 224 с.

Надійшла до редакції 07.03.2008 р.

УДК 349.4 (477) М.О. Пархоменко, здобувачка

при кафедрі екологічного права

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

СТАНОВЛЕННЯ Й РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА

ЩОДО ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ЗЕМЕЛЬ ПРОМИСЛОВОСТІ

На сьогодні в Україні антропогенне навантаження на навколишнє природне середовище в декілька разів перевищує відповідні показники у розвинених країнах світу і продовжує зростати. Значною мірою це зумовлено його забрудненням викидами підприємств головним чином гірничо-видобувної, металургійної, хімічної промисловості й енергетичного сектора [16; 2007. – № 79. – Ст. 2961].

На сучасному етапі розвитку національного промислового комплексу особливої актуальності набувають питання щодо вдосконалення і приведення до європейських стандартів процедури надання земельних ділянок для промисловості та їх раціонального й ефективного використанням з урахуванням вимог екологічної безпеки.

Наукова новизна даної статті полягає в опрацюванні й формулюванні низки положень, що стосуються теоретичних та історико-правових аспектів періодизації й розвитку законодавства, що закріплює правовий режим земель промисловості.

Її мета – на підставі аналізу законодавства й історії формування складу земель промисловості як самостійної частини їх категорії з’ясувати сучасне розуміння правового режиму останніх, а також розробити пропозиції стосовно подальшої кодифікації земельного законодавства.

Проблемам правового регулювання земельних відносин присвячено багато монографічних досліджень, підручників, наукових посібників та наукових статей таких вчених, як Г.О. Аксеньонко, В.І. Андрейцев, В.П. Балезіна, І.І. Каркаш, В.Л. Мунтян, М.В. Шульга [Див.: 1-3; 12; 14; 21] та ін.

Історичний аспект розвитку земельного законодавства досліджувався І.Д. Бєляєвим, М.Ф. Владимирським-Будановим, М.Д. Казанцевим [Див.: 4; 8; 11]. Питаннями періодизації земельного права займалися В.Є. Рубаник, М.О. Сиродоєв [Див.: 17; 20] та ін. А ще й дотепер бракує наукових досліджень стосовно безпосередньо періодизації й розвитку земельного законодавства щодо земель, що відводяться для потреб промисловості.

Щоб вирішити питання вдосконалення земельного законодавства в цій частині доцільно дослідити теоретичні й історичні знання, які дають змогу розкрити закономірності суспільного розвитку, в тому числі й національної нормативно-правової бази, що стосується цієї проблеми. Без усвідомлення становлення й розвитку законодавства неможливо його й поліпшити. Цей процес надасть також можливості уникнути безпідставного дублювання законодавчого матеріалу. На підставі поглибленого аналізу земельного законодавства пропонуємо наступну класифікацію періодів розвитку відносини щодо надання земель для потреб промисловості. У кожному з них можна різнити декілька етапів, поділ на які робиться залежно від того, яку роль відіграв в історії становлення земельного законодавства той чи інший прийнятий нормативний акт, що вніс суттєві зміни в регулювання земельних відносин певного періоду.

Перший період (1917 – 1990 рр.) має наступні етапи:

1) 1917 р. – 1968 рр. На цьому етапі земельні відносини в Україні регуламентувалися радянським законодавством. Земельні питання були вирішенні в таких нормативно-правових актах, як Декрет про землю 1917 р. [18, c.11-12], Декрет про соціалізацію землі 1918 р. [18, c.23-26], Конституції РРФСР 1918 р. й СРСР 1923 р. [18, c.8, с.7], Земельний кодекс УРСР 1922 р. та в інших законодавчих актах. Нормативно-правові акти радянського уряду у своїй більшості вирішували питання, що стосувалися націоналізації землі, тому основна увага приділялася використанню сільськогосподарських земель, і лише фрагментарно вони регулювали відносини щодо надання земель для потреб промисловості.

Першим нормативним актом даного етапу, який закріпив на законодавчому рівні правову категорію «земелі спеціального призначення”, стали «Загальні основи землекористування та землевпорядкування» від 15 грудня 1928 р. [18, c. 307]. Під цим поняттям розумілися землі, які використовуються в несільськогосподарських цілях. Виокремлення земель спеціального призначення в особливу категорію єдиного державного земельного фонду було проведено у зв’язку з індустріалізацією держави, з необхідністю упорядкувати право землекористування знов побудованих промислових підприємств.

2) 1968 р. – 1990 рр. На даному проміжку часу провадяться активні роботи по кодифікації земельного законодавства. Так, Верховна Рада СРСР 13 грудня 1968 року прийняла „Основи земельного законодавства Союзу РСР та союзних республік” [6], на базі яких в Україні в 1970 р. було розроблено і прийнято Земельний кодекс УРСР. Він фактично дублював положення Основ. Із прийняттям цих нормативно-правових актів землю почали розглядати не лише як засіб виробництва, а і як територію – просторовий базис, і виокремили зі складу єдиного державного земельного фонду землі промисловості та іншого несільськогосподарського призначення в самостійну категрорію земель. Поряд з Основами й Земельним кодексом були прийняті й інші загальносоюзні нормативні акти, що регламентували різні природоресурсові відносини, а також ті, що стосувалися земельної сфери.

Другий період розвитку земельного законодавства (1990 – 1996 рр.) охоплює такі етапи:

1) 1990 – 1992 рр. Цей етап відрізняється так званою „перебудовою” й початком реформування земельних відносин на Україні. Здійснення процесів реформи започатковано прийняттям постанови Верховної Ради УРСР «Про земельну реформу». Її завданням є перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність, а також у користування підприємствам, установам та організаціям з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання й охорони земель [9, c. 437]. По-перше, цією постановою було дано поштовх ліквідації державної монополії на землю і створенню поряд з державною формою власності колективної і приватної. По-друге, Верховна Рада оголосила нею з 15 березня 1991 р. всі землі Української РСР об’єктом земельної реформи. Як зазначив В.І. Андрейцев, «…ці землі є загальним об’єктом реформи, а спеціальним об’єктом земельної реформи варто вважати окремі категорії земель та їх частини» (курсив автора – М. П.) [2, c. 237], зокрема, землі промисловості.

Наступним кроком у правовому забезпеченні здійснення земельної реформи є прийняття 18 грудня 1990 р. Верховною Радою УРСР Земельного кодексу, який у ст. 68 закріпив поняття «землі промисловості».

2) 1992 – 1996 рр. Цей етап розвитку земельного законодавства в умовах проведення земельної реформи на Україні відзначено ліквідацією державної монополії на землю. Так, поряд з державною формою власності на землю своє юридичне закріплення отримали ще й колективна, приватна й комунальна власність. Значну роль у цьому відіграли такі нормативно-правові акти, як Закон України від 30 січня 1992 р. „Про форми власності на землю” [10, c. 67], Земельний кодекс в редакції від 13 березня 1992 р. (статті 3-5), Конституційний договір між Верховною Радою та Президентом України на період до прийняття нової Конституції України від 8 червня 1995 р. [7; 1995. – №18. – Ст. 133]. Що ж до земель, відведених для потреб промисловості, законодавець чітко визначив, що ця категорія земель може перебувати лише в постійному чи тимчасовому користуванні або ж на умовах оренди, яка надається із земель державної, колективної та приватної власності (статті 7 і 8 Земельного кодексу в редакції від 13 березня 1992 р.).

Третій період (1996 до сьогодення) має нижченаведені етапи:

1) 1996 – 2001 рр. Даний етап вирізняється прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р., яка визначила принципи земельного законодавства на підставі яких повинно здійснюватись правове регулювання земельних відносин в державі.

2) 2001 – 2005 рр. Значним досягненням цього етапу було прийняття 25 жовтня 2001 р. Верховною Радою України на виконання Указу Президента „Про основні напрями земельної реформи в Україні на 2001-2005 роки” (від 30 травня 2001 р.) нового Земельного кодексу, який став ядром національного земельного законодавства, своєрідною земельною Конституцією держави. Під час проведення земельної реформи, безумовно, зазнало суттєвих змін і законодавство, що регуламентує питання, пов’язані з використанням земель, наданих для потреб промисловості. Новим Земельним кодексом були детальніше врегульовані відносини в даній сфері. Так, у ч. 1 ст. 65 ЗК закріпив більш розширене поняття «землі промисловості», а в ч. 1 ст. 66 установив склад указаних земель.

3) із 2005 р. до сьогодення. Земельна реформа триває, держава продовжує свою роботу по вдосконаленню регулювання земельного законодавства. По-перше, указом Президента України від 21 листопада 2005 р. введено в дію рішення Ради національної безпеки й оборони України від 29 червня 2005 р. „Про стан додержання вимог законодавства та заходи щодо підвищення ефективності державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання та охорони земель” [16; 2005. – №47. – Ст. 2943] і поставлено завдання перед Кабінетом Міністрів України опрацювати Концепцію вдосконалення земельних відносин на 2006 – 2015 роки. По-друге, розпорядженням Кабінету Міністрів України 17 жовтня 2007 р., № 880-р «Про схвалення Концепції національної екологічної політики України на період до 2020 року» [16; 2007. – № 79. – Ст. 2961] було поставлено завдання перед Міністерством природи підготувати проект Стратегії національної екологічної політики України на період до 2020 року.

Історичні закономірності й підсумкові узагальнення складаються в концепцію розвитку правового режиму земель промисловості. Виходячи з аналізу розвитку законодавства щодо останніх, можемо вести мову про нагальну потребу в нормативно-правовому акті у формі закону (відповідно до ч.2 ст. 65 ЗК), який визначав би порядок використання зазначених земель. Положенням щодо них присвячено лише дві статті – 65 і 66 ЗК України, якими до земель промисловості віднесено землі, надані для розміщення й експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель і споруд промислових, гірничодобувних, транспортних та інших підприємств, їх під’їзних шляхів, інженерних мереж, адміністративно-побутових будівель тощо.

У ЗК України землі промисловості поряд з іншими (землями транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення) становлять самостійну категорію, є одним з окремих видів земель спеціального призначення. З метою полегшення використання термінології даної категорії земель наукою земельного права введено поняття «землі спеціального призначення», яке доцільно використовувати, підрозділяючи дані землі на певні різновиди. Усі ці землі використовуються виключно для несільськогосподарських цілей, а, як правило, пов’язаних з будівництвом та експлуатацією різноманітних об’єктів нерухомості, що мають виробниче призначення. Розташовані вони в основному за межами населеного пункту, оскільки включення їх до складу останнього, зумовлює зміну правового режиму як його земель відповідного функціонального призначення, так і зонування території [2, с. 372].

Функціональне призначення цих земель полягає в їх використанні як просторово-територіального базису, місця розташування відповідних об’єктів. Законодавець при спробі надати визначення цим земелям звертає увагу лише на характеристику об’єктів, які на них розміщенні, а не на особливості їх правового режиму. Склад таких земель, особливості їх використання й охорони можливо визначити тільки на підставі аналізу земельного законодавства, спеціальних нормативно-правових актів та нормативно-технічної документації.

Правовий режим земель транспорту визначається Законами України «Про транспорт» [7; 1994. – № 51. – Ст. 446], «Про залізничний транспорт» [7; 1996. – № 40. – Ст. 183], «Про трубопровідний транспорт» [7; 1996. – № 29. – Ст.139] та ін. Правовий же режим земель промисловості ще залишається, нажаль, не врегульованим жодним законом, а склад земель визначається ЗК України, правда, частково.

Різноманітні цілі й задачі промислових підприємств обумовлюють видове різноманіття їх правового статусу, соціально-економічного значення, а також організаційно-правові форми функціонування. Але за ЗК України визначається досить однорідний, узагальнений правовий режим використання земель для цих цілей.

За сучасних умов для України, як вбачається, доцільніше було б прийняти кодифікований акт у формі закону «Про промислову безпеку небезпечних виробничих об’єктів», у якому окремий розділ присвятити особливостям правового режиму земель, відведених для потреб промисловості, визначити їх склад і вимоги до різних етапів діяльності небезпечних об’єктів, до декларації промислової безпеки тощо, як це зроблено в РФ у відповідному федеральному законі [19]. Поряд із цим краще внести відповідні зміни до ЗК України, аніж створювати новий закон «Про промисловість». Адже кодифікований акт повинен містити відносно завершену систему уніфікованих нормативних положень, які є вичерпними (базовими) для системного комплексного регулювання певної відособленої предметної сфери суспільних відносин [16, с. 89]. Зараз же це можливо тільки з позицій забезпечення вимог екологічної безпеки до промислових об’єктів. Але це вже проблема наступних наукових пошуків авторки статті.

Список літератури: 1. Аксененок Г.А. Земельные правоотношения в СССР. – М.: Юрид.лит., 1958. – 423 с. 2. Андрейцев В.І. Земельне право і законодавство суверенної України // Актуальні проблеми практичної теорії.-К.: Зання, 2005. – 445 с. 3. Балезин В.П. Правовой режим земель населеннях пунктов. – М.: Юрид. лит., 1980. – 96 с. 4. Беляев И.Д. Лекции по истории руського законодательства. – 2-е изд. – М.: Тип. А.А. Карцева, 1988. – 584 с. 5. Будзилович І., Юрченко А. Фактори негативного впливу на правове забезпечення земельної реформи в Україні // Право України. – 1998. – № 7. – С. 24-29. 6. Відомості Верховної Ради СРСР. – 1968. – № 51. – Ст. 485. 7. Відомості Верховної Ради України. 8. Владимирский-Буданов. Обзор истории русского права. Изд. 7-е. – К.: Спб.: Изд. книгопродавца Н.Я. Оглоблина, 1915. – 695 с. 9. Земельне, екологічне, природоохоронне законодавство / Зб. нормативних документів / Укладач д-р юрид. наук, проф.., акад.. АПрН України О.О. Погрібний. – Х.: Вид-во Харківського нац. ун-ту внутр. справ, 2006. – 874 с. 10. Земельное и сельскохозяйственное законодательство Украины / Сборник нормативних актов по состоянию на на 01 июня 1994 г. – Х.: Изд-во при Харьковском гос. ун-те.: Основа, 1994. – 237 с. 11. Казанцев Н.Д. Законодательные основы земельного строя в СССР. – М.: Юрид. лит., 1971. – 176 с. 12. Каркаш И.И. Право собственности на землю и право землепользования в Украине / Научно-практическое пособие. – К.: Истина, 2004. – 216 с. 13. Кодифікація законодавства України: теорія, методологія, техніка / Ю.С. Шемшученко, О.І. Ющик, Л.М. Горбунова, М.О. Теплюк, Л. Гульченко, В.І. Ринд юк / За заг. ред. О.І. Ющика. – К.: Парламентське вид-во, 2007. – 208 с. 14. Мунтян В.Л. Правова охорона ґрунтів Української РСР: Монографія. – К.: Научное издание: Наукова думка, 1965. – 327 с. 15. Новицкий И.Б. История советского гражданского права. – М.: Госюриздат., 1957. – 327 с. 16. Офіційний Вісник України. 17. Рубаник В.Є. Правове регулювання земельних відносин у Київській Русі та феодально роздробленій Русі // Земельне право України. – 2006. – № 5. – С. 3-13. 18. Сборник документов по земельному законодательству СССР и РСФСР 1917-1954. – М.: Госюриздат, 1954. – 720 с. 19. СЗ РФ. – 1997. – № 30. – С. 3588. 20. Сыродоев Н.А. История земельного права / /Известия ВУЗов. Правоведение. – №. 4, 1999. – С. 238-251. 21. Шульга М.В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных условиях. – Х.: Консум, 1998. – 221 с.

Надійшла до редакції 07.03.2008 р.

УДК 349.415 (477) Л.В. Ришкова, аспірантка

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ПРАВОВІ АСПЕКТИ ОХОРОНИ ОСОБЛИВО ЦІННИХ ЗЕМЕЛЬ

Держава на конституційному рівні гарантує охорону землі як основного національного багатства (ст.14 Конституції України) [2; 1996. – № 30 – Ст.141]. Якщо ж ідеться про охорону особливо цінних земель, цілком логічно зробити припущення, що їх охорона здійснюється широким колом засобів правового характеру, які враховують специфіку цих земель і грунтуються на загальних засадах охорони земель, визначених Земельним кодексом України 2001 р. (далі – ЗК) [2; 2002. – № 3-4. – Ст.27].

Проблеми охорони земель у своїх працях порушували такі учені-юристи, як В.І Андрейцев, В.Л. Мунтян, Н.І. Титова, Ю.С. Шемшученко, М.В. Шульга [Див.: 1; 7; 9-12] та ін.

В ЗК охороні земель присвячено окремий розділ, але його зміст викликає нарікання з боку деяких правознавців. Так, визначення охорони земель, яке міститься у ст.162 цього Кодексу, не в повній мірі відбиває сутність цього поняття. Охорона тут ототожнюється із заходами, спрямованими на забезпечення раціонального використання земель, це: запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення й підвищення родючості ґрунтів та ін. Передусім, звернімо увагу на те, що охорона земель охоплює їх раціональне використання, хоча земельне законодавство визначення поняття «раціональне використання земель», на жаль, не містить. Воно було вироблено юридичною доктриною. Наприклад, Н.І. Краснов запропонував розглядати його як максимальний ефект у досягненні цілей землекористування з урахуванням корисної взаємодії землі з іншими природними чинниками в процесі її використання як специфічної умови будь-якої діяльності й головного засобу виробництва в сільському господарстві [6; с.38]. Це формулювання дозволяє констатувати, що охорона землі як специфічної умови будь-якої діяльності (просторового базису) й головного засобу виробництва в сільському господарстві, є лише одним із елементів поняття “раціональне використання землі”.

В.В. Петров указував, що використання природних (у тому числі й земельних) ресурсів раціонально передбачає 2 види суспільних відносин. Один з них обумовлений вимогою економного й ефективного використання ресурсів природи для задоволення потреб народного господарства. Другий випливає із завдань охорони навколишнього природного середовища при їх експлуатації [8; с.50].

Деякі науковці висловлюють думку, що раціональне використання й охорона – це різні сфери земельного законодавства, хоча й тісно взаємопов’язані, що кожна з них не є частиною іншої, а значить, – термін “раціональне використання” не може входити у визначення охорони земель і навпаки [7, с. 465]. Так, В.І. Андрейцев зазначає, що навряд чи правильно розглядати раціональне землекористування як складник охорони земель, оскільки це самостійний напрямок земельно-правового регулювання і правового режиму будь-якої їх категорії, а також елемент земельної правосуб’єктності осіб, якщо враховувати те, що обов’язок щодо раціонального використання входить до змісту права власності і права землекористування, в тому числі оренди землі [1, с.166] .

З вищенаведеного випливає, що раціональне використання земель не є елементом їх охорони , як це закріплено у ст.162 ЗК України.

Що стосується завдань охорони земель, визначених у ст.163 ЗК України, то вони сформульовані досить широко. Вважаємо, що вони мають бути конкретизовані у спеціалізованих нормативно-правових актах, зокрема, в Законах України «Про охорону земель» [2; 2003. – № 39. – Ст.349] або «Про державний контроль за використанням та охороною земель» [2; 2003. – № 39. – ст.350]. Однак вони не містять відповідних норм, хоча в останньому зазначені основні завдання державного контролю за використанням та охороною земель.

Необхідно зазначити: хоча ст.164 ЗК України й має назву «Зміст охорони земель», проте остання не відображає своєї суті. Наприклад, зміст права власності на землю в ЗК визначається через сукупність повноважень власника (ст.78), а в указаній нормі перелічено лише окремі напрямки діяльності, спрямованої на охорону земель. До того ж у ст. 164 підкреслюється, що перелік цих напрямів є вичерпним.

У ст. 164 цього Кодексу передбачено захист сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (ч.1). Подібне за змістом положення міститься й у ст. 23, яка є спеціальною нормою щодо земель сільськогосподарського призначення. Не зовсім зрозуміло, чому до ст.164 ЗК не включені особливо цінні землі: адже їх склад не обмежується лише землями сільськогосподарського призначення. Фактично єдиною нормою у ЗК України, що спрямована на охорону особливо цінних земель є ч.2 ст.150, яка окреслює цілі, для яких вони можуть вилучатися, й називає органи, з якими треба погоджувати це вилучення. Що стосується цілей, то вилучення таких земель (зокрема, природно-заповідного фонду чи сільськогосподарського призначення, ґрунтовий шар яких віднесений до особливо цінних, завдяки своїм високим показникам родючості) для будівництва житла чи об’єктів соціально-культурного призначення, вважаємо, не є досить обґрунтованим. Крім того, якщо ці землі перебували в державній чи комунальній власності і вилучаються для загальнодержавних потреб чи будівництва об’єкта, який також перебуватиме в комунальній власності, то зміни власника при цьому не відбувається, а значить, і йтися повинно не про їх вилучення, а про зміну цільового призначення. У ч. 4 ст. 20 Земельного кодексу встановлено, що зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з огляду на висновки органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища й лісового господарства. Щодо особливо цінних земель, то підготовка таких висновків і їх подальше урахування при прийнятті рішення про їх вилучення (викуп) не передбачено, хоча необхідність такого погодження не викликає сумнівів.

Спеціальних норм, присвячених охороні особливо цінних земель саме як окремому їх виду, а не відповідним категоріям земель, що входять до їх складу, не міститься а ні в вищезгаданих законах, ні в інших нормативно-правових актах. Із цього випливає нагальна потреба законодавчого врегулювання і прийняття відповідних норм, які б визначали: (а) завдання охорони особливо цінних земель, у тому числі обгрунтованість їх вилучення (викупу); (б) зміст їх охорони; (в) сукупність заходів, спрямованих на охорону цих земель.

Розроблення і прийняття наведених положень є необхідною умовою створення дійового механізму охорони особливо цінних земель. З огляду на те, що спеціалізовані норми завжди грунтуються на нормах загальних, було б доцільним уточнити зміст охорони земель і її завдання саме в Земельному кодексі України.

Зазначені міркування вказують, що норми ЗК України щодо охорони земель потребують уточнення та подальшого вдосконалення.

Список літератури: 1. Андрейцев В.І. Земельне право і законодавство суверенної України: Актуальні проблеми практичної теорії. – К.: Знання, 2005. – 445 с. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Земельний кодекс України: Коментар / За ред. Гетьмана А.П., Шульги М.В. – Х.: Одиссей, 2006. – 608 с. 4. Земельний кодекс України: Наук.-практич. коментар / За заг. ред. Кравчука В.М.. – К.: Істина, 2007. – 632 с. 5. Земельний кодекс України: Наук.-практич. коментар / За заг. ред. Семчика В.І. – К.: Ін Юре, 2004. – 748 с. 6. Краснов Н.И. О понятии рационального использования и охраны земли // Государство и право – 1999. – №10 – С.38-44. 7. Мунтян В.Л. Правова охорона ґрунтів Української РСР. – К.: Наук. думка, 1965 – 98 с. 8. Петров В.В. Экология и право. М.: Юрид. лит., 1981. – 223 с. 9. Титова Н.І. Новий Земельний кодекс України: позитивні та негативні аспекти // Право України. – 2002 – №4 – С.70-76. 10. Шемшученко Ю. С. Правовые проблемы экологии. – К.: Наук. думка, 1989. – 232 с. 11. Шульга М.В. Актуальні питання правової охорони земель // Теоретичні та практичні проблеми реалізації Конституції України: Тези доп. та наук. повід. учасн. Всеукр. наук.-практ. конф. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2006. – С. 303-306. 12. Янчук В.В. Правова охорона земель сільськогосподарського призначення. – К.: Урожай, 1987. – 81 с.

Надійшла до редакції 07.03.2008 р.

УДК 349.412.2 (477) В.В. Сидоренко, здобувач

при кафедрі екологічного права

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ПРАКТИКА ВИЗНАЧЕННЯ РОЗМІРУ ШКОДИ,

ЗАПОДІЯНОЇ ВИКОРИСТАННЯМ

ДОКУМЕНТАЛЬНО НЕ ОФОРМЛЕНОЇ ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ

Відшкодування шкоди, заподіяної використанням земельних ділянок без правовстановлюючих документів, постійно цікавить науковців у галузі земельного права і практиків. Це питання було предметом уваги таких науковців, як О.В. Дудоров, М.І. Мельник, М.В. Шульга, а також представників Держземінспекції України [Див.: 3; 4; 6; 10], але воно й дотепер залишилося не вирішеним.

До недавнього часу питання щодо визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок використання земельних ділянок без правовстановлюючих документів (у тому числі заподіяної самовільним зайняттям земельних ділянок) залишалося відкритим. Ситуація змінилася з прийняттям постанови Кабінету Міністрів України від 25 липня 2007р., №963, якою було затверджено Методику визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання їх не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу [9; 2007.– №55.– Ст. 221]. Цей правовий документ містить приписи, присвячені безпосередньо визначенню розміру шкоди, заподіяної в результаті вчинення особою конкретних земельних правопорушень. Так, крім самовільного зайняття земельних ділянок у ньому йдеться ще й про такі правопорушення, як використання земельних ділянок не за цільовим призначенням і зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу. Об'єднує ці названі земельні правопорушення та обставина, що вчиняються вони окремою особою умисно і що обов'язковим їх правовим наслідком виступає цивільно-правова відповідальність – відшкодування заподіяної шкоди.

Наявність такої Методики має виступати надійним підгрунтям для формування одностайного застосування відповідних правових приписів у правозастосовчій практиці. Її реалізація дозволить отримати нове джерело поповнення бюджетів різних рівнів і фінансові ресурси, які в майбутньому можуть бути використані на охорону земель.

Метою даної статті є обгрунтування можливості стягнення шкоди, заподіяної внаслідок використання земельних ділянок без правовстановлюючих документів за відсутності самовільного зайняття.

Аналіз правозастосовчої практики свідчить, що залишається не вирішеним і потребує самостійної уваги питання, яке стосується обчислення шкоди в разі використання документально не оформленої земельної ділянки за відсутності її самовільного зайняття. Це стосується, зокрема, випадків, коли земельні ділянки (чи розташовані на ній споруди) набуті шляхом договорів купівлі-продажу, міни, дарування, успадкування, інших цивільно-правових угод, але на які державні акти або договори оренди не оформлено. Про відсутність у подібних випадках ознак самовільного зайняття земельної ділянки неодноразово вказувалось це питання фахівцями в галузі земельного права [Див.: 3; 4; 6; 11], тому в даній статті не досліджуватиметься.

Стаття 126 Земельного кодексу України зазначає, що право власності на земельну ділянку і право постійного користування нею посвідчується державними актами. Право оренди землі оформляється договором, який реєструється згідно із законодавством. Статтею 125 ЗК України забороняється приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та до його державної реєстрації. Таким чином, використання земельної ділянки без правовстановлюючих документів, передбачених ст. 126 ЗК України, є порушенням земельного законодавства.

У згаданій Методиці, про використання земельних ділянок без правовстановлюючих документів за відсутності самовільного зайняття, на жаль, нічого не вказано. Для з'ясування цього питання доцільно проаналізувати практику обчислення шкоди за самовільне зайняття земельних ділянок і за використання їх без правовстановлюючих документів, яка існувала до прийняття Методики.

На практиці підходи до вирішення названої проблеми були різними. Так, іноді підкреслюють, що шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства України про охорону земель, підлягає відшкодуванню в повному обсязі [3; с.48]. Визначення та відшкодування законному землевласнику чи землекористувачеві завданих збитків (шкоди) повинно відбуватися у цивільно-правовому порядку. До загальних принципів (засад) відшкодування збитків, що зазначені у статті 22 Цивільного кодексу України, слід віднести насамперед повернення (землекористувачу) землевласнику, територіальній громаді чи державі упущеної вигоди (недоотриманого доходу – орендної плати, земельного податку). Така позиція знаходить своє підтвердження і в судовій практиці. Наприклад, господарським судом Херсонської області розглядалася справа про самовільне зайняття земельної ділянки під виробничими приміщеннями будівельного двору площею 6890 кв.м. За результатами розгляду справи з правопорушника стягнуто збитки (неотриману орендну плату) в сумі 8706,2 грн. [1]. Подібне за змістом рішення було прийнято й Запорізьким апеляційним господарським судом [2].

Дещо іншу позицію займає Вищий господарський суд України. Якщо договору оренди земельної ділянки немає, то не існує й підстав для стягнення неотриманої орендної плати. З аналізу положень ст. 2 та ч.2 ст. 15 Закону України "Про плату за землю" від 19 вересня 1996 р. [6; 1996. – №45. – Ст.238] вбачається, що за відсутності в користувача земельної ділянки відповідного договору оренди, такий він здійснює фактичне користування із зобов’язанням сплатити за період користування нею податок за землю. Також Вищий господарський суд України вказав, що відповідно до п.6 указу Президента України "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб′єктів підприємницької діяльності" суб′єкт малого підприємництва звільняється від податку за землю [9; 1999. – №26. – Ст. 1230].

Як вбачається, викладена позиція цього Суду України може призвести до такого становища, при якому суб′єкти підприємницької діяльності (особливо фізичні особи) не будуть заінтересовані в отриманні документів на землю. У підприємця, який, наприклад, придбав нерухоме майно, немає сенсу спішно орендувати земельну ділянку чи викупляти її. При її використанні без правовстановлюючих документів він ніяких затрат не несе. У гіршому випадку органами Держземінспекції буде видано припис про усунення порушення, а за його невиконання підприємця буде притягнуто до адміністративної відповідальності у вигляді накладення штрафу в розмірі до 85грн. При цьому згідно зі ст. 61 Конституції України до такого виду відповідальності підприємця може бути притягнуто лише один раз.

Наведемо деякі приклади з практики. Так, прокурор м. Кривого Рогу в інтересах держави в особі Криворізької міської ради звернувся до господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до суб′єкта підприємницької діяльності – фізичної особи (далі – підприємця) про стягнення 5013,33 грн. збитків, заподіяних державі внаслідок неправомірного користування земельною ділянкою. Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 20 квітня 2006 р. у задоволенні позову прокуророві відмовлено. Дніпропетровський апеляційний господарський суд постановою від 11 вересня 2006 р. вищевказане рішення суду скасував і прийняв нове, яким стягнув з відповідача на користь позивача 5 013,33 грн. збитків. Постановою Вищого господарського суду України від 6 лютого 2007 р. касаційну скаргу підприємця залишено без задоволення, а постанову апеляційного суду – без змін. Вищий господарський суд указав, що, приймаючи постанову, апеляційна інстанція виходила з того, що орендарем право користування земельною ділянкою у встановленому порядку не оформлено, плата за землю не сплачувалась, факт використання земельної ділянки без правовстановлюючих документів підтверджується документально. Збитки обчислено відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 19.04.1993 р., №284 "Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам” [8]. Дане рішення нам вбачається достатньо обгрунтованим.

Заслуговує на схвалення й позиція Верховного Суду України, який вказує, що відсутність укладеного договору оренди виключає можливість стягнення орендної плати, але ж наявність правопорушення породжує зобов’язання самовільного користувача, який використовує земельну ділянку позивача, виплатити йому частину одержаного доходу за правилами ст. 469 Цивільного кодексу України (1963 р). При цьому розмір такого доходу суд може визначити відповідно до встановлених розмірів орендної плати" [5; С.36].

Отже, для визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання їх не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу при самовільному зайнятті земельної ділянки необхідно застосовувати вказану раніше Методику, затверджену постановою Кабміну України. У випадку ж використання земельних ділянок без правовстановлюючих документів (за відсутності самовільного зайняття) необхідно керуватися постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 р., №284 "Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам" з урахуванням вказаних правових позицій.

Таким чином, аналіз практики визначення розміру шкоди, заподіяної використанням земельної ділянки, відповідні документи на яку не оформлені, свідчить про необхідність прийняття спеціальної постанови Верховного Суду України чи Вищого господарського суду, яка забезпечила б єдиний підхід до вирішення цієї проблеми.

Список літератури: 1. Архів господарського суду Херсонської області за 2005 рік. 2. Архів господарського суду Херсонської області за 2006 рік. 3. Бредіхін О.О. Обрахунок заподіяної шкоди вимагає методичного забезпечення // Землевпоряд. вісн. – 2007. – №2 – С.47-50. 4. Бредіхін О.О. Проблеми відшкодування шкоди за самовільне зайняття земельних ділянок // Земельне право України. – 2007. – №2 – С.51-54. 5. Вісник Верховного Суду України. – 2003. – № 3. – С. 35-41. 6. Відомості Верховної Ради. 7. Дудоров О.В., Мельник М.І. Кримінально-правова характеристика самовільного зайняття земельної ділянки та самовільного будівництва // Вісн. Верхов. Суду України. – 2007. – №12 – С. 29-36. 8. Інформаційний бюлетень. – К.: Генпрокуратура України, 2007. – С.81-83. 9. Офіційний вісник України. 10. Шульга М.В. Самовільне зайняття земельної ділянки // Юрид. вісн. України. – 2004р. – №32. – С. 9.

Надійшла до редакції 07.03.2008р.

УДК 349. 414. (477) С.В. Сидорова, стажистка-дослідниця

при кафедрі екологічного права

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ДО ПИТАННЯ ПРО ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДВИЩЕННЯ РОДЮЧОСТІ ЗЕМЕЛЬ

Протягом всього періоду свого існування люди намагалися зберегти найбільше багатство, яке дала їм природа, – землі, як основу їх життєдіяльності, що забезпечує існування всього живого. Від стану їх родючості залежить економічна стабільність країни. Для підвищення родючості земель усі економічно розвинені країни світу (США, Англія, Німеччина, Франція, Нідерланди та ін.) стабільно застосовують значні обсяги мінеральних та органічних добрив, ведуть боротьбу зі шкідниками і хворобами сільськогосподарських культур, запобігають ерозії ґрунтів та ін. Розробляються державні програми, спрямовані на подолання деградації земель. При цьому на державному рівні зазвичай відшкодовується значна частина витрат від загальної вартості ґрунтозахисних заходів [1, с. 33-35].

Важливо зазначити, що ведучи мову про підвищення родючості, треба наголошувати на покращенні родючості саме ґрунтів, а не земель взагалі. Це пов'язано з тим, що ґрунт наділено специфічними ознаками та якостями, головною з яких виступає родючість [2, с. 365]. Уперше правове розмежування понять „земля" і „ґрунт" було наведено в Законі України „Про охорону земель" від 19 червня 2003 р., № 962-ІV в якому термін „земля" вживається в значенні поверхні суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані й функціонують разом з нею [4]. А під поняттям „ґрунт" розуміється природно-історичне органо-мінеральне тіло, що утворилося на поверхні земної кори й виступає осередком найбільшої концентрації поживних речовин, основою життя й розвитку людства завдяки найціннішій своїй властивості – родючості [4, ст. 349].

Родючість ґрунтів підвищують головним чином на землях, які становлять не тільки територіальний базис, а й основу для виробництва іншої продукції саме на землях сільськогосподарського призначення й землях лісового фонду.

В умовах реформування земельного законодавства України відбулася зміна форми права власності на земельні ресурси, а це, у свою чергу, призвело до необхідності перегляду механізмів регулювання, пов'язаних з використанням природних ресурсів, у тому числі й земельних.

Аналіз законодавства, що регламентує сучасні земельні відносини, дозволяє дійти висновку, що головними цілями реформи були зміна організаційно-правових форм сільськогосподарських підприємств, введення приватної власності на землю й формування земельного ринку. При цьому питання охорони землі, її раціонального використання, відновлення земельних ресурсів і підвищення родючості земель не отримали належного вирішення.

На сьогодні правовий інститут охорони навколишнього природного середовища, а в його межах і питання правового забезпечення підвищення родючості земель становлять величезну проблему, яка є невідкладною. Деякі її аспекти досліджувалися ще за радянських часів такими вченими, як О.В. Даниленко, М.І. Краснов, та ін. У вітчизняній земельно-правовій літературі деяким питанням цієї проблеми були присвячені наукові роботи В.І. Андрейцева, Н.І. Титової, Ю.С. Шемшученка, В.Л. Мунтяна, Б.Г. Розовського та ін. Але, незважаючи на досить детальне вивчення питань раціонального використання землі, запобігання її деградації й відновлення земельних ресурсів, ґрунтовного аналізу проблема правового забезпечення підвищення родючості земель не отримала.

Між тим підвищення антропогенного впливу як на навколишнє природне середовище в цілому, так і на землю, зокрема, виводить на перший план проблему раціонального використання цього важливого природного ресурсу. Адже земля відіграє особливу економічну роль у суспільних відносинах. Вона виступає в якості елемента природи, а також засобу виробництва в сільському й лісовому господарстві або ж територіального базису будь-якої іншої діяльності [6, с. 215-216].

Слід підкреслити, що чинне законодавство України містить комплекс приписів стосовно економічного стимулювання впровадження заходів щодо охорони земель і підвищення родючості ґрунтів. Так, фізичним і юридичним особам, які здійснюють за власні кошти заходи щодо захисту грунтів від ерозії, підвищення їх родючості, згідно зі ст. 27 Закону України „Про охорону земель" надаються податкові і кредитні пільги. Такі землевласники й землекористувачі звільняються від плати за землю, за земельні ділянки, на яких виконуються меліораційні, рекультиваційні, консерваційні та інші роботи на період тимчасової консервації. Сільськогосподарським товаровиробникам компенсується недоодержана частка доходу внаслідок консервації деградованих, малопродуктивних і техногенно забруднених земель. Важливим є те, що компенсація витрат, понесених землевласниками й землекористувачами з метою покращення екологічного стану земель і підвищення родючості ґрунтів, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України й місцевих бюджетів відповідно до загальнодержавних і регіональних програм охорони земель.

Зазначене положення щодо компенсації витрат має суттєве значення для господарюючих на земельних ділянках. Справа в тому, що на даному етапі використання землі як засобу виробництва продукції в сільському господарстві прибутку землевласника чи землекористувача з використовуваної ним земельної ділянки вистачає лише на формальне відновлення родючості ґрунтів. У даному випадку йдеться тільки про штучне підтримання продуктивності ґрунтів на сприятливому рівні для росту та розвитку рослин [3, с. 74-77]. Сьогодні важко собі уявити, щоб землекористувачі й землевласники належним чином дбали про підвищення родючості землі. У першу чергу перед ними стоїть завдання якнайшвидше повернути видатки на закупівлю засобів виробництва для праці на землі. До того ж проблема полягає ще й у тому, що в країні постійно зростають ціни на мінеральні й органічні добрива, мінерально-технічні ресурси, необхідні для виробництва сільськогосподарської продукції.

У зв’язку з наведеним вважаємо за доцільне в системі економічного стимулювання передбачити і вжити заходи стосовно забезпечення виробників сільськогосподарської продукції матеріально-технічними ресурсами [5, с. 38].

Поряд із застосуванням заходів економічного стимулювання земельне законодавство України містить норми стосовно юридичної відповідальності в галузі охорони земель. Так, ст. 56 зазначеного Закону передбачає настання дисциплінарної, цивільно-правової, адміністративної або кримінальної відповідальності, відшкодування шкоди, заподіяної земельним ресурсам за порушення законодавства України про охорону земель.

Закріплення на законодавчому рівні викладених вище положень про економічне стимулювання та юридичну відповідальність дозволяє дійти висновку, що інститут правового забезпечення підвищення родючості ґрунтів в Україні має належний правовий базис і певні законодавчі гарантії. Це створює необхідне підґрунтя для досягнення позитивних результатів у вирішенні розглянутої проблеми.

Список літератури: 1. Демиденко О. Необхідність законодавчого забезпечення захисту грунтів при проведенні земельної реформи // Економіка, фінанси, право. – 1999. – № 8. – 178 с. 2. Земельний кодекс України: Наук.-практ. коментар / За ред. А.П. Гетьмана, М.В. Шульги. – Х.: ТОВ Одиссей, 2006. – 512 с. 3. Орлов М. Проблеми визначення і реалізації правових форм у сфері охорони навколишнього природного середовища // Право та екологія. – 2002. – № 6. – 180 с. 4. Про охорону земель: Закон України від 19. 06. 2003 р., № 962-ІV // Відом. Верхов. Ради України. – 2003. – № 39. – Ст. 349. 5. Титова Н.І. Землі сільськогосподарського призначення: права громадян України: Навч. посіб. – Л.: Нове видання, 2005. – 320 с. 6. Шульга М. В. Нові підходи до розуміння права власності на землю // Юрид. вісн. України. – 1999. – С. 215, 216.

Надійшла до редакції 07.03.2008 р.

УДК 349. 6 (477) В.Л. Бредіхіна, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ЩОДО ЮРИДИЧНИХ КРИТЕРІЇВ БЕЗПЕКИ

НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА

У сучасних умовах суспільного розвитку серед пріоритетів національних інтересів України особливо вирізняється забезпечення екологічно й техногенно безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства, збереження й відновлення навколишнього природного середовища. На сьогодні доведена пряма залежність між забрудненням довкілля і суттєвим погіршенням здоров'я населення, негативними змінами в його генофонді. За таких умов актуальність і значимість проблеми забезпечення безпечного стану навколишнього природного середовища та його охорони набуває особливої гостроти.

Правові питання забезпечення належної якості довкілля вже досліджувались і продовжують вивчатися науковцями. Зокрема, вони були предметом наукових інтересів таких учених як В.І. Андрейцев, Г.В. Анісімова, С.М. Кравченко, Н.Р. Малишева, В.Л. Мунтян, Ю.М. Тодика, Ю.С. Шемшученко, М.М. Бринчук, М.І. Васильєва, В.В. Петров та ін. Правознавцями проаналізовано різні підходи до поняття «навколишнє природне середовище», до критеріїв якості довкілля та відповідності його стану для належного забезпечення життєдіяльності людини. Водночас у наукових колах ще точаться дискусії щодо визначення юридичних та інших критеріїв безпеки довкілля для життя і здоров'я громадян.

Слід зазначити, що законодавством України закріплено право громадян на безпечне навколишнє природне середовище. Сутність об'єкта цього права полягає головним чином у відповідній якості довкілля в місці проживання людини (громадянина), в сукупності об'єктивно існуючих природних чинників (фізичних, хімічних, біологічних та інших показників), що тісно взаємодіють між собою. Держава ж має за обов'язок забезпечити громадянам найбезпечніший стан навколишнього природного середовища.

У національному екологічному законодавстві немає чіткого визначення поняття «безпечне довкілля». Однак Закон України «Про забезпечення санітарного й епідеміологічного благополуччя населення» (ст.1) закріплює поняття безпечних і сприятливих умов для життєдіяльності людини як якісних категорій оточуючого її середовища [6; 1994. – № 27. – Ст. 218]. Зазначені умови визначаються як стан середовища життєдіяльності, при якому не існує небезпеки шкідливого впливу його чинників на людину у вигляді загрози її здоров'ю, життю, працездатності чи здоров'ю майбутніх поколінь. У Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст.50) наводиться поняття «екологічна безпека» як такий стан довкілля, за якого забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки й виникнення небезпеки для здоров'я людей [6; 1991. – № 41. – Ст. 546].

В еколого-правовій літературі висловлюються різні думки щодо поняття безпечного навколишнього природного середовища. Так, Ю.С. Шемшученко підкреслює, що безпечна якість довкілля полягає у відповідності його стану встановленим у правовому порядку екологічним нормативам [11, с. 123]. В.І. Андрейцев найважливішою рисою безпеки навколишнього середовища вважає його якість, яка характеризується наявністю таких хімічних, фізичних, біологічних та інших елементів, що не порушують природного балансу фізичного зв'язку людини й довкілля, не знижують його природних можливостей самовідновлюватися й не перевищують установлених законодавством нормативів екологічної безпеки [3, с. 10]. В інших роботах учений серед ознак безпечного навколишнього природного середовища називає також його стабільність, якість і сприятливість [1, с. 36]. Г.В. Анісімова до поняття «безпека довкілля» також включає деякі елементи сприятливості (чистоту, ресурсоємність, стабільність, видову різноманітність тощо) [4, с. 55]. У цьому зв'язку варто підкреслити, що категорія «сприятливість середовища», з нашого погляду, усе-таки ширше від поняття «безпека» і є більшим за обсягом природно-соціальним благом, тому включати його в сукупність ознак безпеки навколишнього природного середовища не зовсім коректно.

Підсумовуючи наведені наукові висловлення, можемо припустити, що «безпека довкілля» є відносним поняттям у тому смислі, що природне середовище має бути безпечним не просто саме по собі, а стосовно життя і здоров'я людини. Іншими словами, безпечною можна справедливо вважати таку якість навколишнього природного середовища, яка не тільки відповідає нормативам екологічної безпеки, але й за якою немає будь-якої фактичної небезпеки (загрози) шкідливого впливу його чинників на людину. Таке довкілля фактично не впливає негативно на стан здоров'я людей. У цьому середовищі допускаються несприятливі для останніх природні чинники за умови, що вони є безпечними для життя і здоров'я людей.

Безпека взаємозалежних компонентів довкілля виражається через юридично значимі її ознаки, закріплені в законодавстві як система екологічних нормативів і стандартів. Ця система має за мету встановлення комплексу обов'язкових норм, правил, вимог щодо охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів і забезпеченню екологічної безпеки. Нормативи й ліміти встановлюються для кожного природного ресурсу окремо, мають імперативний характер, вони обов'язкові для виконання, що є однією з гарантій забезпечення екологічної безпеки життя і здоров'я людей.

При цьому слід наголосити, що система існуючих в Україні екологічних нормативів ще недостатньо розвинена й не охоплює всіх аспектів безпеки навколишнього природного середовища. Причиною цього, почасти, є нестача природно-наукових критеріїв, придатних для оцінки й ідентифікації об'єктів довкілля, їх якісного стану і впливу на здоров'я людини [8, с. 3]. У правовій літературі висловлюються думки про необхідність введення у правозастосування додаткових, потенційно більш практичних критеріїв якості навколишнього середовища. Зокрема, як універсальний критерій його якості пропонується ввести рівень здоров'я населення та інших живих організмів [5, с.88]. Ця точка зору, безумовно, заслуговує на увагу, оскільки здоров'я людей на визначеній території дійсно є надзвичайно важливим, конче необхідним індикатором безпеки, тобто небезпеки довкілля. Однак наявність одного такого аспекту є недостатнім. В еколого-правовій доктрині останнім часом розробляються нові методології оцінки здоров'я й безпеки природного середовища, наприклад, теорії екологічних ризиків [2, с.68; 9], інтегральної оцінки якості середовища [10, с. 22, 23; 7, с. 13] та ін. Ці теорії мають під собою суттєву основу. Так, навряд чи може вважатися безпечним середовище, показники якого відповідають установленим нормативам, але проживання в якому пов‘язано з високим ступенем екологічного й техногенного ризику, який визначається за іншими методиками, відмінними від тих, за якими підраховують нормативи і стандарти. Теорія інтегральної оцінки якості довкілля здебільшого належить до неюридичних експертних оцінок, однак у разі недостатньої ефективності встановлених нормативів може надати істотну допомогу при характеристиці безпеки довкілля на тій чи іншій території. Суттєвість її полягає в тому, щоб оцінити всі елементи останнього й вивести зведений показник (комплексний індекс) необхідної його якості для кожного окремо взятого регіону.

Так би мовити, прив'язка до конкретної території тут вбачається обов'язковою. Справа в тому, що в різних регіонах країни чи на конкретній місцевості у зв'язку з різноманітними кліматичними умовами, наявністю або відсутністю на визначеній території екологічно небезпечних виробничих об'єктів, неоднаковими адаптаційними здібностями місцевого населення до змін у навколишньому природному середовищі можлива й різна міра небезпеки останнього для людини. Тому було б доцільно враховувати цю обставину при визначенні безпечної якості довкілля, критерії (нормативи) якої повинні бути встановлені для кожного конкретного регіону чи місця проживання людини. Потрібна диференціація нормативів екологічної безпеки по регіонах з коригуванням їх стосовно відповідних чинників.

Фактична безпека навколишнього природного середовища в регіоні може визначатися в основному за 2-ма параметрами – ступенем екологічного забруднення цієї місцевості і реакції людського організму на нього. Тому для більш чіткого визначення якості довкілля важливо з'єднати в одну систему комплекс показників безпеки окремих природних об'єктів і здоров'я місцевого населення. Це сприятиме повнішому віддзеркаленню тих змін, що відбуваються в якісному стані природного середовища. При цьому мають бути встановлені визначальні природні компоненти, які впливають безпосередньо на здоров'я людини, наприклад, атмосферне повітря, води, ґрунти тощо.

Доцільно було б також установити загальну, комплексну систему нормативів, що дозволить вести мову про безпеку навколишнього природного середовища в цілому у відповідному регіоні як об'єкт вимог і потреб людини. При розробці такої системи нормативів необхідно враховувати ступінь впливу фізичних, хімічних і біологічних чинників довкілля на населення, їх критичні рівні для його здоров'я, встановлені спеціальними органами охорони здоров'я, кліматичні умови конкретної місцевості, можливість трансграничного перенесення забруднюючих речовин. Такою ж єдиною, відповідаючою комплексним нормативам має бути система оцінки якості природного середовища на певній території. До цієї системи можуть включатися не тільки фактичні зміни істотних властивостей природних об'єктів, а й такі показники, як середня тривалість життя населення, середній вік осіб, які проживають у регіоні, рівні тимчасової непрацездатності, загальної захворюваності, смертності та ін. Використовуючи інтегральну систему оцінки довкілля, можна встановити єдиний індекс (коефіцієнт якості) в системах нормативів і моніторингу навколишнього природного середовища. Різниця, приміром, між установленими (зведеними) нормативами і фактичним станом довкілля покаже ступінь його небезпеки для життя і здоров'я людини. Дані інтегровані показники можуть бути використані для висновку про придатність конкретної території для проживання людей, для виявлення зон екологічного ризику, а також застосовувані як критерії віднесення останньої до зон надзвичайних екологічних ситуацій, тобто в тих випадках, коли визначальне значення має загальний критерій безпеки довкілля в тому чи іншому регіоні. Ця обставина ніяк не применшує значення нормативів екологічної безпеки, встановлених для окремих природних об‘єктів, оскільки для життєдіяльності людини на певній місцевості суттєву роль може відігравати конкретний природний компонент. Отже, якісний стан довкілля є життєво важливим для місцевого населення і стає предметом заінтересованості громадськості.

Список літератури: 1. Андрейцев В.І. Екологічне право: Курс лекцій: Навч. посіб. для юрид. фак. вузів. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с. 2. Андрейцев В.І. Екологічний ризик в системі правовідносин екологічної безпеки: проблеми практичної теорії // Право України. – 1999. – № 1. – С. 62-69. 3. Андрейцев В.І. Право громадян на екологічну безпеку: проблеми конституційно-правового забезпечення // Право України. – 2001.–№ 4. – С. 8-11. 4. Анисимова А.В. Осуществление естественных прав в условиях экологической безопасности // Пробл. законності. – 2004. – Вип. 68. – С. 52-60. 5. Васильева М.И. О применении в праве экологических критериев благоприятности окружающей среды // Гос-во и право. – 2002. –№ 11. – С. 84-92. 6. Відомості Верховної Ради України. 7. Дегодюк Е.Г., Дегодюк С.Е. Екологічна ситуація і здоров'я населення України // Еколог. вісн. – 2002. – № 7-8. – С. 10-14. 8. Миндзаев М.А. К вопросу о нормативах качества окружающей природной среды // Эколог. право. – 2002. – № 2. – С. 2-9. 9. Фролов М.О. Правові аспекти екологічного ризику: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К., 2000. – 20 с. 10. Шемшученко Ю.С. Правовые проблемы экологии. – К.: Наук. думка, 1989. – 229 с. 11. Шемшученко Ю.С. Человек и его право на безопасную (здоровую) окружающую среду // Гос-во и право. – 1993. –№ 10. – С. 120-125.

Надійшла до редакції 07.03.2008 р.

УДК 349.6 (477) С.В. Шарапова, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ЕКОЛОГІЧНИЙ МОНІТОРИНГ У ПРАВОВІДНОСИНАХ ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

Екологічна ситуація в Україні сьогодні досить загрозлива. Це стосується стану земель, якість яких постійно погіршується, забруднення атмосферного повітря, поверхневих і підземних вод і навколишнього природного середовища взагалі. Екологічні проблеми стосуються не тільки України, а мають глобальний характер. Унаслідок задоволення своїх потреб людина впливає і змінює довкілля, яке, у свою чергу, впливає на неї, що відбивається насамперед на її здоров’ї. Необхідність в інформації про стан навколишнього середовища має велике значення. Вона потрібна для оцінки стану довкілля й підготовки на підставі цих даних заходів щодо його охорони.

Експлуатація природних ресурсів людиною, як важливий елемент її буття, історично й фактично складає підвалини суспільного життя суспільства. Спілкування людини з природою, постійно необхідне йому для забезпечення свого існування, і є в найзагальнішому значенні слова природокористування [1, с.17].

У сучасній науковій думці існують різні визначення поняття “природокористування”, що зумовлено тією галуззю науки, де воно застосовується. Наприклад, у природознавчій науці природокористування розглядається як діяльність, пов’язана з безпосереднім використанням природи та її ресурсів або зі змінюючим її впливом. Зазначені питання вирішувались у наукових працях деяких українських учених-правознавців [Див., напр.: 2, с. 47]. Фахівці в галузі економічної доктрини під цим терміном розуміють певну діяльність з “первинного привласнення людиною об’єктів навколишнього природного середовища” [4, с.16] або “задоволення потреб суспільства в елементах природи” [2, с.201].

У юридичній літературі категорія “природокористування” вживається для позначення експлуатації природних ресурсів, тобто діяльності по вилученню корисних властивостей і якостей відповідних об’єктів [2, с.17].

Користування природними ресурсами, тобто їх експлуатація власниками і природокористувачами, здійснюється на підставі й у межах, визначених чинним екологічним законодавством. При цьому великого значення як для якості цих ресурсів, так і для їх власників чи користувачів, набуває екологічний моніторинг. Його вагомість полягає саме в тому, що це є відкрита інформаційна система, пріоритетами функціонування якої є захист життєво важливих екологічних інтересів людини й суспільства, збереження природних екосистем, відтворення кризових змін екологічного стану довкілля і запобігання надзвичайним ситуаціям.

Використання кожного з природних ресурсів має свою специфічність зумовлену економічними, екологічними, культурно-оздоровчими, рекреаційними та іншими їх властивостями. Відповідно до цього екологічний моніторинг, який провадиться в цій галузі теж має свої особливості, які можна пояснити саме цим об’єктом природи, його станом і різновидом експлуатації.

Згідно зі до ст. 191 Земельного кодексу України моніторинг земель становить собою систему спостереження за станом земель з метою своєчасного виявлення змін, їх оцінки, запобігання й ліквідації наслідків негативних процесів. Його об’єктом виступає земельний фонд України незалежно від форм власності на землю, її цільового призначення й характеру експлуатації. Земельний фонд за ст. 19 ЗК України поділяється на категорії, а саме на землі (а) сільськогосподарського призначення, (б) оздоровчого призначення, (в) промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони іншого призначення та ін. Разом із тим, постановою Кабінету Міністрів України “Про моніторинг земель” [3; 1994. – №1. – Ст.5] не передбачено моніторингу за використанням відповідних категорій земель, що не можна вважати правильним. У той же час Законом України від 14 січня 2000 р. “Про меліорацію земель” передбачається моніторинг стосовно зрошуваних та осушуваних земель [3; 2000. – №6. – Ст.200].

У зв’язку з наведеним вважаємо за доцільне законодавчо закріпити проведення моніторингу щодо передбачених законодавством категорій земель. Приміром, моніторинг земель сільськогосподарського призначення повинно забезпечувати сільськогосподарських виробників та інших суб’єктів, які господарюють на цих землях, інформацією про стан останніх, прогнозами розвитку сільськогосподарського виробництва тощо. На підставі відповідної інформації повинна провадитися розробка стратегії й практики збереження родючості ґрунтів, раціонального використання земель. Інформація, здобута за допомогою моніторингу, служить правовим фундаментом для прийняття державними органами в галузі використання й охорони земель необхідних рішень.

Зазначене дає змогу зробити висновок, що моніторинг земель є важливим і необхідним заходом для забезпечення користувачів інформацією про їх стан, якість, а також охорону.

Моніторинг тваринного світу згідно зі ст. 55 Закону України “Про тваринний світ”, є складовою частиною моніторингу навколишнього природного середовища, який провадиться в порядку, визначеному екологічним законодавством. У фауністичному законодавстві не визначено правових засад здійснення моніторингу щодо об’єктів тваринного світу, як це має місце стосовно земельних ресурсів і водних об’єктів. Між тим загальні положення його проведення безпосередньо врегульовані в Положенні про державну систему моніторингу довкілля й опосередковано відображені в інших нормативно-правових актах екологічної спрямованості, у тому числі Законах України “Про тваринний світ” від 13 грудня 2001 р. [3; 2002. – № 14. – Ст. 97], “Про Червону книгу України” від 7 лютого 2002 р. [3; 2002. – № 36. – Ст. 202] та деяких інших.

Об’єкти моніторингу тваринного світу (на відміну від вод, де основою відповідного поділу є водний фонд України) слід класифікувати залежно від видів використання об’єктів тваринного світу. З урахуванням цього до зазначених об’єктів моніторингу треба віднести: (а) диких тварин і птахів, що належать до об’єктів мисливства; (б) риб, водних безхребетних тварин і морських ссавців, віднесених до рибальства; (в) об’єктів тваринного світу, що служать для наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілей; (г) корисні властивості життєдіяльності тварин; (д) тварин, які використовуються для отримання продуктів їх життєдіяльності; (е) диких тварин, які добуваються з метою їх утримання й розведення в неволі або в напіввільних умовах для комерційних чи інших цілей.

Серед об’єктів моніторингу тваринного світу особливо необхідно вирізнити види тварин, занесені до Червоної книги України. Це зумовлено тим, що охорона й відтворення цих видів фауни забезпечується шляхом систематичної роботи по виявленню місць їх перебування, проведення постійного спостереження за станом популяцій й необхідних наукових досліджень з метою розробки наукових засад щодо їх збереження.

Отже, розглянувши питання правового регламентування моніторингу в правовідносинах використання природних ресурсів, необхідно зробити наступний висновок. Чинним екологічним законодавством урегульовано лише здійснення моніторингу щодо використання земельних ресурсів і водних об’єктів. Моніторинг стосовно інших природних ресурсів – тваринного й рослинного світу – в законодавстві передбачено лише в загально, опосередковано, тому є потреба досконалого вивчення цієї проблеми.

Список літератури: 1. Быстраков Ю.И., Колосов А.В. Экономика и экология. – М.: Агропромиздат, 1988.– 183 с. 2. Екологічне право України: Заг. ч.: Навч. посіб. / За ред. В.К. Попова, М.В. Шульги. – Х.: Право, 1995. 3. Офіційний вісник України. 4. Сухорукова С.М. Экономика и экология (политэкономический аспект). – М.: Высш. шк. 1988.– 141 с.

Надійшла до редакції 07.03.2008 р.

УДК 349.6 А.К. Соколова, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ СТАНОВЛЕННЯ

ФЛОРИСТИЧНОГО ПРАВА

Процеси розширення, звуження, тобто зміни сфери правового регулювання в сучасних умовах, відбуваються доволі часто. За приклад такого розширення можна назвати охоплення правовим регламентуванням раніше не врегульованої сфери суспільних відносин, тобто використання, охорона, належність, відтворення об’єктів рослинного світу. Із цією метою було прийнято відповідний правовий акт – Закон України «Про рослинний світ» [5]. Поява нових структурних частин системи права (в даному випадку екологічного) призводить до виникнення багатьох теоретичних питань, що потребують нагального вирішення. У зв’язку із цим необхідно розв’язати такі проблеми, як визначення назви відповідної досліджуваної підгалузі екологічного права та її місця в загальній системі права.

Теоретичні і практичні підвалини статті базуються на працях учених у галузях (а) теорії держави і права – С.С. Алексєєва, С.В. Поленіної [1; 13], (б) екологічного права – В.І. Андрейцева, Г.І. Балюк, М.М. Бринчука, А.П. Гетьмана, А.М. Головистикової, Ю.А. Дмитрієва, О.С. Колбасова, О.І. Крассова, В.В. Петрова, Ю.С. Шемшученка, М.В. Шульги та ін. [2-4; 6; 8; 9; 11; 12; 16].

Однак, зважаючи на те, що зазначені питання, названі актуальними (система екологічного права; назви її нових складників тощо), становлять доволі складну й розгалужену проблему, розглянемо її в декількох аспектах. Зауважимо при цьому, що досліджень указаних питань з огляду на зміни системи екологічного права в науковій літературі ще не провадилося.

Мета статті – обгрунтувати методологічні засади побудови системи флористичного права, визначенні його місця в системі екологічного права, з урахуванням якої завдання роботи полягає в тому, щоб провести комплексний аналіз чинного екологічного законодавства щодо зазначеної проблеми, окреслити напрямки й етапи процесу встановлення місця флористичного права в системі права, сформулювати найменування досліджуваної підгалузі права.

Розв’язання поставлених завдань слід розпочати з формулювання найменування зазначеної підгалузі права. Термін «лісове право» щодо неї в даному разі не може бути використано, бо така назва не відповідає змісту відносин, що регулюються, і є звуженою. У правовій науковій літературі до цієї правової сфери застосовувалися такі поняття, як «природо-рослинне право» [14; 15, с. 464, 465] або «рослинне право» [12, с. 113].

На сьогодні науковці ще не визначилися, як саме повинна йменуватися досліджувана підгалузь права, бо, як уже підкреслювалося, наукового її вивчення не здійснювалося. Ось чому ні в підручниках, ні в навчальних посібниках, ні в наукових виданнях її конкретної назви так і не зустрічається [7; 3].

Вважаючи це прогалиною в екологічному праві, зробимо спробу довести, що найменування підгалузі права є необхідним. Термін «рослинне право», вважаємо, не слід застосовувати через його, так би мовити, неблагозвуччя. Розмірковуючи над поставленим завданням, зазначимо, що для цієї підгалузі найбільш доцільним буде використання назви «флористичне право», на користь чого наведемо наступні аргументи.

По-перше, правовою наукою визнано, що найменування галузі чи підгалузі права має виражати об’єкт правового регулювання. Тому термін «флора», («флористичний») з огляду на вищенаведене є цілком доречним, оскільки основними складниками рослинного світу – об’єкта правової регламентації – в даному випадку є флора й рослинність. У свою чергу, основною характеристикою останньої виступає саме флористичний склад. З нашого погляду, саме термін «флористичне право» буде повністю відповідати юридичній практиці, що склалася на сьогодні.

По-друге, в закони України, міжнародні екологічні документи, підзаконні нормативні акти активно оперують терміном «флора». Так, його задіяно в Законі України «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 р. у ст. 33. Конвенція про охорону дикої флори і фауни і природних середовищ існування в Європі, прийнята 19 вересня 1979 р. (Берн, Швейцарія), також широко використовується цей термін, починаючи вже, як бачимо, з назви цього правового документа.

По-третє, поняття «флористичне право» в даний час уже застосовується і в правових наукових джерелах [Див.: 10, с. 19; 8, с. 48], що не викликає заперечень з боку правознавців.

По-четверте, значення термінів «фауна» і «флора», яке доволі поширено в повсякденному житті, зрозуміло всім. А використання як в навчальній, так і в науковій літературі категорії «фауністичне» право набуло активного вжитку лише останнім часом [Див.: 9, с. 153; 4, с. 87; 8, с. 25; 11, с. 48].

Фауністичне право – це підгалузь екологічного права, що охоплює впорядкування відносин, що виникають у царині використання, охорони й відтворення тваринного світу, тобто фауни. Останню ж, як і рослинний світ, що асоціюється з флорою, віднесено до живої природи.

Дослідивши законодавство як України, так і міжнародне, що стосується розглядуваної сфери, порівнявши думки науковців щодо цього проблемного питання, а також навівши відповідні аргументи, можемо стверджувати, що назва «флористичне право» з огляду на чинне законодавство є найбільш вдалою й аргументованою.

Що ж до найменування основного правового нормативного акта підгалузі, то є сенс, вважаємо, назвати його «Флористичний кодекс».

Сама проблема з’ясування положення флористичного права в системі загального права потребує комплексного вивчення з урахуванням здобутків галузевих наук і загальнотеоретичних наробок. Для детального її дослідження існує потреба у визначенні напрямків і послідовності останнього. При цьому слід звернути увагу на важливу думку, висловлену С.В. Поленіною: право в цілому розглядається як ієрархія систем, у якій правові галузі виступають підсистемними її утвореннями, а також системами стосовно утворюючих їх інститутів і груп правових інститутів (підгалузей), що теж можуть бути охарактеризовані як системи щодо утворюючих їх правових норм [13, с. 31, 32].

Взявши до уваги наведене висловлення і базуючись на теоретичних напрацюваннях галузевих наук і загальної теорії права із вказаної проблеми, можемо запропонувати наступне її розв’язання.

Перш за все для досягнення постановленої мети було б доцільно встановити місце екологічного права як структурної частини загальної системи права. Мається на увазі віднесення екологічного права до відповідного рівня – галузі права.

Надалі існує потреба з’ясувати правовий характер екологічного права, тобто визначити, є воно комплексним правовим утворенням чи самостійним. Окрім того, слід установити його внутрішню структуру. Вона може бути такою, що як основний структурний підрозділ може виступати або галуззю права (щодо комплексного характеру екологічного права), або його підгалуззю (стосовно визнання даного права самостійним).

Оскільки розглядувана нами галузь становить собою відповідну систему з окресленими структурними підрозділами, таке завдання є доволі важливим, хоча в наукових правових джерелах не завжди чітко вказано, які саме основні структурні частини утворюють екологічне право як галузь [7, с. 18], що не можна вважати прийнятним.

Далі треба довести належність флористичного права до системи екологічного права як його складової частини.

Нарешті, безпосередньою частиною комплексного аналізу системи права потрібно визнати дослідження внутрішньої організації самого флористичного права, встановлення його структурних частин та їх співвідношення.

Проведене дослідження дає підстави для висновку, що розв’язання питань, порушених у цій роботі, є доволі складним, особливо з огляду на їх багатоаспектність і наведені думки правознавців із цього приводу. Проблематика, означена в даній науковій статті, потребує подальшого детального вивчення, зокрема, щодо співвідношення понять системи флористичного права, визначення його місця в системі флористичного законодавства України та низки інших питань.

Список літератури: 1. Алексеев С.С. Общая теория права: В 2-х т. – Т. 1. – М.: Юрид. лит., 1981. – 360 с. 2. Андрейцев В.І. Екологічне право: Курс лекцій: Навч. посіб. для юрид. фак. вузів. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с. 3. Балюк Г.І. Екологічне право України: Консп. лекцій. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 192 с. 4. Бринчук М.М. Экологическое право (право окружающей среды): Учебник для высш. юрид. учеб. завед. – М.: Юристъ, 2000. – 688 с. 5. Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 22, 23. – Ст. 198. 6. Головистикова А.Н., Дмитриев Ю.А. Проблемы теории государства и права: Учебник. – М.: Изд-во Эксмо, 2005. – 832 с. 7. Екологічне право України. Акад. курс / За заг. ред. Ю.С. Шемшученка. – К.: Юрид. думка, 2005. – 848 с. 8. Екологічне право України: Підручник для студ. юрид. вищ. навч. закл. / За ред. А.П. Гетьмана, М.В. Шульги. – Х.: Право, 2005. – 464 с. 9. Колбасов О.С. Екологія: політика – право. – М.: Наука, 1976. – 231 с. 10. Крассов О.И. Право лесопользования в СССР. – М.: Наука, 1990. – 238 с. 11. Крассов О.И. Экологическое право: Учебник. – М.: Дело, 2001. – 768 с. 12. Петров В.В. Экологическое право России: Учебник для вузов. – М.: Изд-во БЕК, 1995. – 557 с. 13. Поленина С.В. Теоретические проблемы системы советского государства. – М.: Наука, 1979. – 206 с. 14. Попов В.К., Гетьман А.П. Правові проблеми використання і охорони рослинного світу // Право України. – 2000. – № 2. – С. 51-54. 15. Соколова А.К. К вопросу о природно-растительном (флористическом) праве // Конституція України – основа модернізації держави та суспільства: Матер. наук. конф. – 21-22 черв. 2001 р., м. Харків / Упоряд.: Ю.М. Грошевий, М.І. Панов. – Х.: Право, 2001. – С. 464, 465. 16. Шульга М.В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных условиях. – Х.: Консум. – 224 с.

Надійшла до редакції 07.03.2008 р.

УДК 349.6 Т.В. Григор’єва, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м .Харків

СУБ’ЄКТИ ПРАВА КОМУНАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

НА ВОДНІ ЖИВІ РЕСУРСИ

У сучасних умовах розвитку відносин щодо використання, відтворення й охорони водних живих ресурсів постають різні питання, що потребують ретельного вивчення й дослідження. Насамперед одним з них є з’ясування сутності такої форми власності на ці природні ресурси, як комунальна, властивості, специфіка й визначення правового режиму якої має важливе теоретичне і практичне значення. Теоретичне розроблення вказаної проблеми сприяє її практичній реалізації. Застосування положень, які регламентують відносини комунальної власності на водні живі ресурси у практичній діяльності, дозволить забезпечити злагодженість у відносинах між власниками цих ресурсів, а також захистити права територіальної громади, яка і є їх власником. Зародження права комунальної власності на водні живі ресурси характеризує тривалий і складний процес перед тим, як виділитися в самостійну форму власності. Сьогодні питання щодо права комунальної власності не тільки на водні живі ресурси, а й взагалі на всі інші природні ресурси викликають значний інтерес у науковців. Ними опікувалися такі правознавці як К. Апанасенко, О.В. Дзера, Н.С. Кузнецова, А.К. Соколова [Див.: 1; 4; 5] та ін.

Метою статті є вивчення й окреслення кола суб’єктів права комунальної власності на водні живі ресурси. Для цього зосередимося на тих моментах, що впливають на їх визначення. За раніше діючим законодавством комунальна власність розглядалася як різновид державної. Відповідно до чинного законодавства (Конституції України, Цивільного кодексу України та ін.) [3; 2003. – № 11. – Ст. 461] від права державної і приватної власності слід відрізняти право власності комунальної. Деякі вчені, визнаючи само управлінську форму власності на природні ресурси, ототожнюють комунальну й муніципальну власність. Інші підкреслюють, що комунальну слід розглядати не як різновид державної, а як самостійну форму власності. Існує також думка, що і державну і комунальну (як самостійні форми) необхідно визначати як самостійний вид власності публічної, оскільки її суб’єктом виступає публічно-правове утворення [5; с. 102].

У першій редакції колишнього Закону України „Про власність” державна власність поділялася залежно від рівня усуспільнення на загальнодержавну (республіканську) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну) [2; 1991. – №20. – Ст. 249].

Чинне законодавство України оперує поняттям «комунальна власність» не так давно. У Конституції України передбачено: виключну власність Українського народу (ст.13), державну власність (ст.14) і власність територіальних громад села, селища, міста, тобто комунальну власність (ст.142), відокремлено від державної як юридично, так і економічно. А відтак вона набула ознак самостійної форми власності. Це конституційне положення внесло істотні зміни щодо визначення суб’єктів, об’єктів і змісту перелічених форм власності.

Термін „територіальна громада” в юридичній літературі порівнюється з близьким до нього поняттям „держава”. Відмічається, що держава й територіальна громада – це суб’єкти хоча й не тотожні, але й не взаємовиключі, оскільки, попри їх диференціацію, вони наділені також низкою подібних ознак. Так, і держава, і територіальна громада: (а) повинні діяти в інтересах осіб, які складають народ чи відповідну територіальну громаду; (б) діють в особі відповідних органів чи їх посадовців; (в) відповідають за своїми зобов’язаннями власним майном, на яке згідно із законом не можна бути звернено стягнення [8, с. 100]. Іншими словами, обидва ці суб’єкти є близькими, проте не тотожними, які в цивільно-правових відносинах діють на рівних правах з іншими їх учасниками. Власність у розумінні привласнення майна такими об’єднаннями, як мешканці певної території, має свої характерні риси, зокрема: а) додержання інтересів усього населення цієї території, а не її частин, що виступають як певні групи чи спільноти; б) хоча збірне поняття „громада” недостатньо визначено, але зрозуміло, що воно є складним, оскільки до нього входять не тільки конкретні особи – громадяни України, а й різні соціальні групи та інші утворення; в) привласненню майна територіальними громадами притаманний високий ступінь узагальнення. У цьому виявляється значна схожість комунальної й державної власності. У результаті аналізу відповідних наукових джерел А.К. Соколова робить висновок, що і держава, і територіальні громади це – юридичні особи публічного права, що належать до так званого особливого суб’єкта права [5, с. 100].

Для таких юридичних осіб властивий публічний характер мети їх створення вони охоплюють державні й адміністративно-територіальні одиниці, державні установи [8; с. 212].

У науковій літературі загально прийнятим стало розуміння комунальної власності як власності публічної (або суспільної), що випливає із її ж суті [6, с. 33]. Т.С. Смирнова теж запропонувала визнати комунальну власність видом власності публічної [6; с.8].

Законодавче визначення права комунальної власності міститься в абз.15 ст.1 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [2; 1997. – № 24. – Ст. 170]: це право територіальної громади володіти, доцільно, економно й ефективно користуватися й розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Колишнім Законом України ”Про власність” суб’єктами права комунальної власності (як різновиду права власності державної), були визнані адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад. Однак за Основним Законом України, як уже зазначалося, суб’єктами права комунальної власності, відокремленої від власності державної, вже стали територіальні громади села, селища, міста, які безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.

Як бачимо, існує певна плутанина у визначенні суб’єкта комунальної власності. Закон „Про місцеве самоврядування в Україні” у ст.1 містить дефініцію категорій „територіальна громада” й „адміністративно-територіальна одиниця”. До першої належать мешканці, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання мешканців декількох сіл, які мають єдиний адміністративний центр. Друга категорія визначає саме територіальний поділ держави на відповідні частини, тобто це область, район, місто, район у місті, селище, село. Отже, вважаємо, слід погодитися з існуючою в науковій літературі думкою, згідно з якою суб’єктами комунальної власності є не адміністративно-територіальна одиниця й не орган місцевого самоврядування, а безпосередньо територіальна громада.

Відповідно до чинного законодавства територіальні громади здійснюють свої повноваження як безпосередньо, так і через свої представницькі органи, якими є сільські, селищні, місцеві ради та їх виконавчі органи, районні й обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад міст, селищ, сіл. Ці органи вважаються юридичними особами публічного права, отримують свій статус з моменту створення, наділяються власними повноваженнями, у межах яких діють самостійно, й несуть відповідальність за свою діяльність згідно із законодавством [5, с. 101].

Закон України „Про тваринний світ” [3; 2002. – №2. – Ст. 47] не містить статей, які чітко визначали б суб’єктів права власності на тваринний світ, тобто на водні живі ресурси. Опосередковано у ст. 5 зазначеного Закону вказується, що об’єкти тваринного світу, які перебувають у стані природної волі і знаходяться в межах території України, її континентального шельфу й виключної (морської) економічної зони, є об’єктом права власності Українського народу. Від імені останнього права власника об’єктів тваринного світу, які є природним ресурсом загальнодержавного значення, здійснюють органи державної виконавчої влади й органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. У ст. 6 цього ж Закону йдеться про те, що об’єкти тваринного світу, які утримуються (зберігаються) підприємствами, установами й організаціями державної або комунальної форми власності є об’єктами права саме цієї власності. Із наведеного випливає, що суб’єктами права комунальної власності на водні живі ресурси є підприємства, установи й організації комунальної власності, що, на нашу думку, є не досить правильним, бо за конституційними положеннями суб’єктами цього права є відповідна територіальна громада [4, с.229].

Отже, визначення суб’єктів права тієї чи іншої власності відповідно до форми власності є законодавчо визнаним і науково обґрунтованим. Значить, суб’єктом права комунальної власності на водні живі ресурси виступає територіальна громада, яка знаходиться у тісному взаємозв’язку з органами місцевого самоврядування, тобто самостійне функціонування останніх неможливе. Органи місцевого самоврядування, як уже підкреслювалося, будучи представницькими органами територіальної громади і реалізують її інтереси. Територіальна громада, у свою чергу, зберігає за собою право самостійно приймати рішення щодо водних живих ресурсів, які перебувають у її власності.

Взявши за основу загальне формулювання права комунальної власності, яке містить Закон України ”Про місцеве самоврядування в Україні”, вважаємо можливим дати трактування праву комунальної власності саме щодо водних живих ресурсів і визначити його як право територіальної громади володіти водними живими ресурсами, які їм належать, економно й ефективно користуватися й розпоряджатися ними на свій розсуд у власних інтересах як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Розглянувши положення нормативно-правових актів що регламентують відносини власності не тільки на водні живі ресурси а й на природні ресурси взагалі, можемо зробити висновок, що на сьогодні процес формування комунальної власності на них лише розпочинається .

Список літератури: 1. Апанасенко К. Комунальна власність як самостійна форма власності: ознаки, співвідношення з державною формою власності // Юрид. Україна. – 2003. – №8. – 89 с. 2. Відомості Верховної Ради України 3. Офіційний вісник України 4. Право власності в Україні: Навч. посіб. / За заг. ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 816 с. 5. Соколова А.К. Основні проблеми права комунальної власності на об’єкти рослинного світу // Державне будівництво і місцеве самоврядування. – Вип. 8. – Х.: Право, 2004. – 187 с. 6. Смирнова Т.С. Теоретичні засади місцевого самоврядування в Україні: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 1998. – 18 с. 7. Цивільний кодекс України: Коментар. – Х.: Одиссей. – 856 с. 8. Цивільне право України: Акад. курс – У 2-х т. / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т.1: Загальна частина. – К.: Ін Юре, – 2003. – 520 с.

Надійшла до редакції 07.03.2008 р.

УДК 349.6:347.23](477) В.В. Шеховцов, аспірант

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ПРОБЛЕМИ ПРАВА ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ОБ’ЄКТИ ТВАРИННОГО СВІТУ

Використання природних об’єктів є однією з невід’ємних функцій суспільства. Зважаючи на це, питання, пов’язані з природокористуванням, законодавчим закріпленням прав на природні об’єкти, умовами реалізації цих прав стосовно особливостей їх правових режимів, знаходили своє безпосереднє відбиття в теоретичних дослідженнях і нормативних актах. Разом із тим динаміка розвитку правової системи призводить до деякої, так би мовити, розірваності в процесі регулювання відносин власності між нормами цивільного й екологічного права, до відставання й недостатності еколого-правової регламентації цих відносин, що у свою чергу, викликає абсолютизацію економічного складника й ігнорування екологічних, соціальних, наукових складників цінності природних об’єктів. Значною мірою зазначене стосується правового регламентування права приватної власності на об’єкти тваринного світу.

Питання правового регулювання особливостей матеріальних і процесуальних відносин у сфері реалізації права власності на природні об’єкти освітлювали такі знані фахівці в галузі екологічного права, як В.І. Андрейцев, А.Г. Бобкова , А.П. Гетьман , В.В. Носік, В.І. Семчик, Ю.С. Шемшученко [Див.: 1; 2; 5; 8; 10; 13] та ін. Проблеми, пов’язані з правовим режимом і порядком використання об’єктів тваринного світу вже були об’єктом спеціалізованих досліджень М.П. Волика, Т.В. Григор’євої, Н.В. Єремеєвої, П.В. Тихого, В.С. Шахова [Див.: 4; 6; 7; 11; 12;] та інших. У той же час поглиблене вивчення реалізації права приватної власності на природні об’єкти залишається поза увагою. Метою даної статті є з’ясування правової природи й характеру основних проблем щодо реалізації права власності на об’єкти тваринного світу, обґрунтування й розробка основних шляхів їх вирішення, формулювання напрямків подальшої правової регламентації для підвищення ефективності застосування законодавства в цій царині.

У процесі аналізу відносин приватної власності на об’єкти тваринного світу насамперед необхідно констатувати недостатність їх регламентування саме нормами екологічного законодавства. Так, у Законі України «Про тваринний світ» [9; 2002. – № 2. – Ст. 47] (далі – Закон) безпосередньо питанням права власності (в тому числі приватної) на об’єкти тваринного світу присвячено лише 4 статті. Унаслідок цього створилася ситуація, за якої особливості реалізації права власності на об’єкти тваринного світу не знаходять свого належного віддзеркалення в спеціальному поресурсовому законодавстві, що тягне за собою низку інших проблем.

У законодавстві про тваринний світ наведено детальне визначення об’єктів тваринного світу, на які поширюється дія Закону: (а) дикі тварини – хордові, в тому числі хребетні (ссавці, птахи, плазуни, земноводні, риби та інші) і безхребетні (членистоногі, молюски, голкошкірі та інші) в усьому їх видовому й популяційному різноманітті й на всіх стадіях розвитку (ембріони, яйця, лялечки тощо), які перебувають у стані природної волі, утримуються в напіввільних умовах чи в неволі; (б) частини диких тварин (роги, шкіра тощо); (в) продукти життєдіяльності диких тварин (мед, віск та ін.). Об'єкти тваринного світу, а також нори, хатки, лігва, мурашники, боброві загати та інше житло і споруди тварин, місця токування, линяння, гніздових колоній птахів, постійних чи тимчасових скупчень тварин, нерестовищ, будь-які території, що є середовищем їх існування і шляхами міграції, підлягають охороні. І вже на цьому етапі виникає низка проблем, які можуть ускладнити процес правозастосування.

Вживаючи поняття «дикі тварини» й не наводячи його тлумачення, законодавець, по суті, залишає погляд на нього на розсуд осіб, які здійснюють правозастосовчу діяльність. Наприклад, у ч.2 ст.1 Закону зазначено, що: відносини в галузі охорони, використання й відтворення сільськогосподарських і свійських тварин, а також діяльність, пов'язана з охороною й використанням залишків викопних тварин, регулюються відповідним законодавством України. А яким законодавством повинен керуватись фермер, який вирішить займатися, приміром, вирощуванням екзотичних для нашої країни сільськогосподарських тварин – страусів, фазанів, бізонів, крокодилів тощо? Чи є сам факт залучення в господарську (сільськогосподарську) діяльність цих тварин підставою для вилучення їх із категорії «дикі тварини», ачи до них має застосовуватися такий же правовий режим, як і до диких тварин, що утримуються в неволі? Вбачається, що з огляду на сучасні економічні умови наведене в Законі визначення об’єктів тваринного світу потребує свого вдосконалення. Зазначений закон, на відміну від земельного й водного законодавства, практично не оперує таким поняттям, як цільове призначення природного об’єкта. Таке становище не дозволяє повною мірою врахувати специфіку об’єктів тваринного світу в процесі прийняття рішення про їх передачу в приватну власність, а в подальшому проконтролювати їх використання належним чином. Так, поділ земельних ділянок за категоріями зроблений у ст.19 Земельного кодексу України [9; 2001. – № 46. – Ст. 2038], дозволяє диференціювати правові режими земельних ділянок, підвищити ефективність їх використання, забезпечити раціональне природокористування й дотримання інтересів сучасного й майбутніх поколінь. Доцільним було б провести подібну диференціацію й у законодавстві України про тваринний світ. Реалізація цього завдання дозволила б з максимальною ефективністю забезпечити стале використання й відновлення об’єктів тваринного світу, окреслила б права й гарантії власників природних об’єктів. А це, у свою чергу, дало б можливість конкретизувати вимоги до них щодо умов утримання об’єктів тваринного світу. Зважаючи на те, що екологічним законодавством детально регламентовані лише питання використання об’єктів тваринного світу для потреб мисливства й рибальства, перспективним було б конкретизувати й питання утримання тих об’єктів тваринного світу, що використовуються в розважальних, наукових, медичних та інших цілях.

Законодавством про тваринний світ передбачено можливість припинення права приватної власності на об’єкти тваринного світу внаслідок жорстокого поводження з дикими тваринами. Водночас, у випадку прийняття судом рішення про позбавлення особи права власності на останні постають питання подальшої долі цих тварин: кому вони повинні бути передані, хто відповідатиме за їх утримання під час розгляду справи судом; хто несе фінансовий тягар їх утримання й відповідає у випадку їх загибелі в цей час? Не вирішена в законодавстві й проблема обмеження спеціального права особи у разі прийняття судом рішення про конфіскацію цих об’єктів тваринного світу. Адже на практиці може виникнути ситуація, коли особу позбавили права приватної власності на конкретну тварину, але вона (особа) відразу після цього придбала іншу тварину й помістила її в ті ж самі умови тримання. Усі ці питання повинні бути вирішені в процесі регулювання процедур позбавлення права приватної власності у спеціальному поресурсовому законодавстві.

Розглядуваний Закон оперує переважно імперативними нормами, елементи ж економічного механізму охорони навколишнього природного середовища зустрічаються лише стосовно зборів за спеціальне природокористування (отримання ліцензій, дозволів та ін.). Метою Закону поряд з правовим регламентуванням задоволення матеріальних потреб є також і забезпечення науково обґрунтованого, невиснажливого використання й відтворення тваринного світу. О.О. Веклич, досліджуючи економічний механізм раціоналізації природокористування, зазначила, що в розвинених країнах він існує, поєднуючи в собі 2 великі групи законодавчо закріплених регуляторів екологічної поведінки підприємців. Перша спрямована на примушення забруднювачів навколишнього середовища обмежувати свою еколого-деструктивну діяльність. Друга група, що активізує природоохоронну діяльність товаровиробників, спрямована на спонукання природокористувачів до поліпшення стану довкілля. Саме вона і є наймогутнішим інструментарієм оздоровлення останнього, оскільки, з одного боку, економічно приваблива для природокористувачів, а з другого – дає змогу здійснювати перехід до принципово нової технологічної політики – від контролю забруднення навколишнього природнього середовища до його запобігання [3].

Зважаючи на це, з огляду на існуючу національну систему економічних заходів в екологічній сфері вбачається необхідним розвивати саме другу групу економічних регуляторів, які стимулювали б екологічно корисну діяльність власників об’єктів тваринного світу (розведення в неволі вразливих диких тварин, відновлення їх популяції тощо). Також у рамках розвитку економічних механізмів доцільно було б інтенсифікувати й правове упорядкування екологічного страхування цих об’єктів, що перебувають у приватній власності, з метою забезпечення безпеки інших осіб, отримання фінансових гарантій на відновлення таких об’єктів тваринного світу. Звичайно, проведений аналіз виявив найголовніші проблеми правового регулювання права власності на об’єкти тваринного світу. Проте без їх вирішення є неможливою подальша побудова ефективної системи законодавства щодо регламентування відносин приватної власності, досягнення цілей законодавства про тваринний світ стосовно забезпечення не тільки його ефективного використання, а й відновлення.

 
Список літератури: 1. Андрейцев В.І. Конституційно-правовий механізм гарантування права власності на землю // Вісн. Київ. нац. ун-ту: Юрид. науки. – 2003. – № 52. – С. 7-11. 2. Бобкова А.Г. Правове забезпечення рекреаційної діяльності. – Донецьк: Юго-Восток, 2000. – 308 с. 3. Веклич О.О. Аналіз ефективності вітчизняного економічного механізму природокористування щодо ідеї сталого розвитку // Економічні реформи України в контексті переходу до сталого розвитку: Матер. 2-х конф. та рекоменд. до проекту Нац. стратегії: Ін-т сталого розвитку. – К.: Інтелсфера, 2001. – С. 295. 4. Волик М.П. Правове регулювання полювання в Україні: Автореф. дис ... канд. юрид. наук. – Одеса, 1997. – 19 с. 5. Гетьман А.П. Вступ до теорії еколого-процесуального права України: Навч. посіб. – Х.: Основа, 1998. – 204 с. 6. Григор'єва Т.В. Правове регулювання використання й охорони водних живих ресурсів: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.06 / Нац. юрид. акад. України. – Х., 2005. – 170 с. 7. Єремеєва Н.В. Вiдшкодування шкоди, заподiяної порушенням законодавства про охорону тваринного свiту: Автореф. дис ... канд. юрид. наук: 12.00.06 / Укр. юрид. акад. – Х., 1994. – 19 с. 8. Носік В.В. Право власності на землю Українського народу. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 544 с. 9. Офіційний вісник України. 10. Семчик В.І. Право власності за Конституцією України. – К.: Ін Юре, 1997. – 36 с. 11. Тихий П.В. Еколого-правове регулювання спеціального використання дикої фауни: Дис. … канд. юрид. наук. – Х., 2000. – 165 с. 12. Шахов В.С. Право пользования охотничьими угодьями. – К.: Вища школа, 1993. – 219 с. 13. Шемшученко Ю.С. Правовые проблемы экологии. – К.: Наук. думка, 1989. – 232 с. 

Надійшла до редакції 07.03.2008 р.

УДК 349.6(477) М.О. Товкун, здобувачка

при кафедрі екологічного права

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ БІОСФЕРНИХ ЗАПОВІДНИКІВ ЯК СКЛАДНИКА ЕКОЛОГІЧНОЇ МЕРЕЖІ

Екологічна ситуація в Україні, як і в усьому світі свідчить про негативний вплив антропогенних чинників на довкілля, що призводить до зникнення великої кількості біологічних видів і до загрози існуванню для багатьох з існуючих. Безсистемний техногенний вплив викликає значне руйнування усталеного навколишнього природного середовища, значною мірою позначається на генофонді природи України. Тому сьогодні особливого значення набуває збереження унікальних і типових екологічних систем, усього різноманіття ресурсів біосфери, які нині перебувають під загрозою знищення через надмірну експлуатацію природних ресурсів.

«Програма перспективного розвитку заповідної справи в Україні», затверджена постановою Верховної Ради України від 22 вересня 1994 р., № 177/94-ВР, визначає, що найефективніший засіб охорони видів тваринного й рослинного світу, унікальних і типових природних комплексів – це розширення й підвищення репрезентативності мережі природно-заповідного фонду України, який є складовою частиною світової системи природних територій та об’єктів, що перебувають під особливою охороною [1; 1994. – № 48. – Ст. 430].

Як зазначено в наведеній Програмі, площа природно-заповідного фонду динамічно зростала, але все ж таки її відсоток в Україні невеликий: відношення кількості заповідних об’єктів до загальної площі приблизно вдвічі менше, ніж у середньому по Європі. Крім того, існують суттєві недоліки функціонування установ природно-заповідного фонду. Основні проблеми розвитку заповідної справи зумовлені перш за все недосконалістю системи управління у цій сфері: низьким рівнем фінансування, матеріально-технічного забезпечення, слабкою правовою відповідальністю за порушення режиму заповідних територій, об’єктів тощо.

Законом України від 21 вересня 2000 р., № 1989-ІІІ «Про Загальнодержавну програму формування національної мережі України на 2000-2015 роки» затверджена Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України до 2015 року. Вона поставила завдання подальшого опрацювання, вдосконалення й розвитку екологічного законодавства України відповідно до рекомендацій Всеєвропейської стратегії збереження біологічного й ландшафтного різноманіття (1995 р.) щодо питання формування Всеєвропейської екологічної мережі як єдиної просторової системи територій країн Європи з природним або частково зміненим станом ландшафту [1; 2000. – № 47. – Ст. 405].

Європейська екомережа включатиме: (а) природні ядра (осередки) для збереження екосистем, середовищ існування, видів і ландшафтів європейського значення; (б) екокоридори або перехідні зони для забезпечення взаємозв’язків між природними екосистемами – елементи дефрагментації природних масивів і міграційні шляхи водночас; (в) відновлювальні райони, де є потреба у відновленні порушених елементів екосистем, середовищ існування й ландшафтів або повне відновлення деяких районів; (г) буферні зони, які сприяють зміцненню мережі та її захисту від впливу негативних зовнішніх чинників. Належне місце в екомережі європейського значення займають біосферні заповідники [4, с. 20-25].

Відповідно до Закону України «Про екологічну мережу України» від 24 вересня 2004 р., № 1864-ІУ до національної екологічної мережі в якості складових структурних елементів входять території й об’єкти природно-заповідного фонду – біосферні й природні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам’ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні й зоологічні парки, парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва [1; 2004. – № 45. – Ст. 502].

Правові засади функціонування територій та об’єктів природно-заповідного фонду, завдання, науковий профіль, особливості природоохоронного режиму й характеру функціонування біосферних і природних заповідників, національних природних парків і зоологічних парків визначаються в положеннях про них, які розробляються відповідно до чинного законодавства й затверджуються спеціально уповноваженим органом державного управління в галузі організації, охорони й використання природно-заповідного фонду, яким є Міністерство охорони навколишнього природного середовища України [3, с. 106-123].

У юридичній літературі пропонується на законодавчому рівні закріпити базові поняття заповідної справи («заповідний режим», «правовий режим»). Зокрема, під правовим режимом заповідників розуміється нормативно встановлені правила, що стосуються охорони й використання природних комплексів та об’єктів (землі, надр, води, атмосферного повітря, рослинного й тваринного світу, повітряного простору) у межах заповідників, а також власності й цільового призначення цих природних комплексів. Заповідний режим розглядається як сукупність установлених правил поведінки, які не порушують еволюції визначених природою процесів, що протікають на території заповідників [2, с.6].

Особливий статус в національній екологічній мережі мають біосферні заповідники, які є природоохоронними, науково-дослідними установами міжнародного значення, що створюються з метою збереження в природному стані найбільш типових природних комплексів біосфери, здійснення фонового екологічного моніторингу, вивчення навколишнього природного середовища, його змін під дією антропогенних чинників. Біосферні заповідники створюються на базі природних заповідників і національних природних парків із включенням до їх складу територій та об’єктів природно-заповідного фонду інших категорій та інших земель і належать до всесвітньої глобальної мережі біосферних заповідників. Наукові дослідження, спостереження за станом довкілля та інша діяльність біосферних заповідників здійснюється з урахуванням міжнародних програм.

З метою ефективного виконання завдань щодо збереження біологічного й ландшафтного різноманіття і забезпечення сталого розвитку території, проведення зонування території біосферного заповідника Наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 6 липня 2005 р., № 245 затверджено Положення про Проект організації території біосферного заповідника та охорони його природних комплексів [5]. Воно розроблено відповідно до екологічного законодавства України та міжнародного законодавства, перш за все Севільської стратегії та Статутних рамок Світової мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО.

Проект організації території біосферного заповідника розробляється на всю його територію, яка охоплює землі, надані йому, а також землі, зараховані до складу заповідника без вилучення їх у землевласників чи землекористувачів. Проект розробляється згідно з чинним законодавством спеціалізованою проектною організацією.

Для збереження й відтворення типових природних комплексів, проведення науково-дослідницьких робіт і виконання інших завдань у межах біосферного заповідника відповідно до проекту організації його території й охорони природних комплексів вирізняються 4 функціональні зони. Заповідна зона призначена для збереження й відновлення найбільш цінних природних і мінімально порушених антропогенними чинниками природних комплексів, генофонду рослинного і тваринного світу згідно з режимом, визначеним законом для природних заповідників. Буферна зона виокремлюється з метою запобігання негативному впливу на заповідну зону господарської діяльності на прилеглих територіях. Зона антропогенних ландшафтів складається з територій традиційного землекористування, місць поселення, рекреації та інших видів господарської діяльності. Зона регульованого заповідного режиму включає регіональні ландшафтні парки, заказники, заповідні урочища з додержанням вимог щодо їх охорони, встановлених законом.

Отже, мережа природно-заповідного фонду є системою, що становить собою сукупність взаємопов’язаних і взаємодоповнюючих природних територій різних рангів, які в межах природно-географічного регіону або ширшого зонального чи надзонального простору забезпечують цілком стабільне й довгострокове виконання природоохоронних функцій. Її формування здійснюється на чіткій науковій основі. Планування системи має бути засновано на даних про ландшафтну структуру регіону, про характеристику його біотичного різноманіття і на головних показниках поточного й перспективного господарського освоєння території.

З урахуванням того, що біосфера є цілісною, до того ж і збалансованою системою, елементи якої взаємопов’язані між собою її безліччю складників, необхідна цілісна концепція збалансованих між собою дій, які базувалися б на екологічному імперативі (законах природи) й самоцінності природи. Бажано переходити до формування функціонально й територіально цілісної мережі природно-заповідного фонду за принципом самодостатності біорізноманіття.

У національній екомережі України кожен об’єкт природно-заповідного фонду повинен мати свій статус і функції, закріплені законодавчо. Підґрунтя природного регіону як елемента національної екомережі мають складати біосферні і природні заповідники, національні природні парки та інші ізольовані антропогенними ландшафтами природно-заповідні території площею не менше 5 тис. га. Незначні ж за площею можуть входити до природних коридорів і буферних зон зі спеціальним режимом охорони. Транскордонні природно-заповідні території є зв’язуючими ланками між національними екомережами України й сусідніх держав у загальній Всеєвропейській екологічній мережі [7, с. 1-14].

Однак необхідно звернути увагу на те, що в процесі створення й функціонування об’єктів природно-заповідного фонду, в тому числі й біосферних заповідників, мають місце деякі негативні факти, зокрема роздержавлення і приватизація земель, відкликання раніше прийнятих рішень щодо створення об’єктів природно-заповідного фонду, недостатнє фінансування заходів програми формування національної екологічної мережі тощо.

Існують також інші проблеми функціонують природно-заповідного фонду. Так, частина заповідників України взяла на себе всі функції національних природних парків. Їх незначна територія не дозволяє без шкоди для екосистем збільшувати рекреаційне навантаження. Реальні результати наукових досліджень і пропозиції колективів заповідників ігноруються урядовими структурами. Спостерігається розрив між теоретичними здобутками і практичною їх реалізацією. Безперечно, зв’язок між ними має здійснюватися через методичне забезпечення розвитку заповідної справи.

Особливої уваги, треба підкреслити, потребує державна стандартизація понять, термінів і визначень, підготовка спеціальних словників, довідників, атласів і типових проектів на кожну категорію природно-заповідного фонду.

У першу чергу потрібно розробити методики наукового обґрунтування для різних категорій, визначити їх межі, оптимальні площі й конфігурацію, дати економічну оцінку природних територій, що підлягають заповіданню, провести функціональне зонування, виокремити елементи екомережі різного рівня управління й об’єкти за міжнародними конвенціями, здійснити кадастрову інвентаризацію біорізноманіття, встановити допустимі норми антропогенного навантаження й обсягів лімітування природних ресурсів [6, с. 200-208].

З огляду на вищезазначене вважаємо за необхідне вдосконалити комплексне управління у сфері формування, збереження й раціонального використання природних, зокрема біосферних заповідників, а також управління в цілому заповідною справою в Україні, посилити юридичну відповідальність за порушення режиму заповідних територій та об’єктів.

Здійснення міжнародного співробітництва у цій царині, стане підґрунтям для залучення коштів інвесторів і сприятиме розвитку міжнародного туризму, що має вагоме значення для культурного зближення й духовного взаємозбагачення населення європейських держав.

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. 2. Зозуля В.В. Правовой режим государственных природных заповедников и национальных парков: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.06. – М.: Б. изд., 2006. – 20 с. 3. Малишко М.І. Екологічна правова система України: теорія і практика: Особ. ч. – К.: Державний університет інформаційно-комунікаційних технологій, 2005. – 168 с. 4. Парчук Г.В. Мотиви та принципи створення європейської екомережі // Заповідна справа в Україні на межі тисячоліть (сучасний стан, проблеми і стратегія розвитку): Матер. всеукр. загальнотеор. та наук.-практ. конф., 11-14 жов. 1999 р. – Канів: Б.в., 1999. – С. 20-25. 5. Про проект організації території біосферного заповідника та охорони його природних комплексів (з додатком): Полож. М-ва охорони навкол. природ. середовища України № 245 від 06.07.2005 р. // Офіц. вісн. України. – 2005. – № 31. – Ч. 2. – Ст. 1913. 6. Стеценко М.П., Попович С.Ю. Сучасна наука природно-заповідної галузі: від ідеї до практики // Заповідна справа в Україні на межі тисячоліть (сучасний стан, проблеми і стратегія розвитку): Матер. всеукр. загальнотеор. та наук.-практ. конф., 11-14 жов. 1999 р. – Канів: Б.в., 1999. – С. 200-208. 7. Шеляг-Сосонко Ю.Р., Попович С.Ю. Науковий та методичний контекст концепції стратегії розвитку природно-заповідної справи // Заповід. справа в Україні. – К.: Б.в., 2002. – Т. 8. – Вип. 1. – С. 1-14.

Надійшла до редакції 07.03.2008 р.

УДК 349.6 (477) С.М. Власюк, аспірант

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків,

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАПОБІГАННЯ ШКІДЛИВИМ ДІЯМ ВОД

На сучасному етапі розвитку суспільних відносин в Україні заслуговує на особливу увагу проблема запобігання шкідливим діям вод. Важливість її розв’язання шляхом удосконалення правового забезпечення зумовлюється 2-ма основними чинниками.

По-перше, наявністю значного погіршення екологічної ситуації в країні. Поступове підвищення антропогенного й техногенного навантаження на навколишнє природне середовище вже зараз призводять до збільшення негативних екологічних наслідків, зокрема, внаслідок шкідливої дії вод. Так, понад 18% території України уражено інтенсивною ерозією, 17% – страждає від підтоплення [11, 2003. – № 42. – Ст. 2228]. Причому останній процес набуває все більшого розмаху. Приміром середньорічні збитки від паводків лише по Закарпатській області склали в 1979-1985 рр. 16,7 млн. грн., у 1986-1995 – 12,8 млн., у 1996-1997 рр. – 16,5 млн. грн. За останні роки в Україні спостерігається підвищення рівня ґрунтових вод, що викликає підтоплення значних територій і сільськогосподарського призначення, і населених пунктів. Більшою мірою це стосується південно-східного регіону, включаючи Автономну Республіку Крим, Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку, Миколаївську й Херсонську області [3; 2002. – № 25. – Ст. 172].

По-друге, заінтересованість держави в належному правовому забезпеченні запобігання шкідливої дії вод, що виявляється у створенні певного правового підґрунтя з метою регулювання цих процесів.

На сьогодні дане питання регламентується чинним Водним кодексом України [3; 1995. – № 24. – Ст. 189], Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» [3; 1991. – № 41. – Ст. 546], і спеціальними нормативно-правовими актами, що визначають основні напрями державної політики України у сфері охорони навколишнього природного середовища, використанні природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки, як-то: постанова Верховної Ради України від 5 березня 1998 р. «Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» [3; 1998. – № 38-39. – Ст. 248], Закон України «Про Загальнодержавну програму розвитку водного господарства» [3; 2002. – № 25. – Ст. 172], розпорядження Кабінету Міністрів від 17 жовтня 2007 р. «Про схвалення Концепції національної екологічної політики України на період до 2020 року» [3; 2007. – № 79. – Ст. 2961] та ін.

Наведені нами дані про складну екологічну ситуацію в країні свідчать про необхідність удосконалення правового забезпечення запобігання шкідливим діям вод, зокрема, і шляхом систематизації відповідних нормативно-правових актів, що, на думку багатьох фахівців з теорії права, є найбільш ефективним засобом поліпшення законодавчої бази [7; 10].

Науковою базою для написання даної статті послужили праці таких відомих учених-правознавців, як В.І. Андрейцев, М.М. Бринчук, А.П. Гетьман, О.С. Колбасов, М.В. Шульга [1; 2; 6; 8], а також учених, які більш детально займалися проблемою охорони вод, як-то: В.І. Гордеев та Н.В. Локтєва [5; 9] та ін.. Зауважемо, що питання правового забезпечення запобігання шкідливим діям вод висвітлювалося зазначеними вченими лише фрагментарно, воно не було об’єктом спеціального вивчення, а тому давно вже стоїть на порядку денному.

Мета статі полягає – з’ясувати основні теоретичні засади й напрямки вдосконалення нормативно-правової бази, регулюючої питання запобігання шкідливим діям вод. Згідно з нею її завдання полягає в тому, щоб на підставі ґрунтовного аналізу спеціальної наукової літератури й нормативно-правових актів окреслити шляхи й форми вдосконалення відповідної правової основи щодо регламентації питань, пов’язаних із запобіганням шкідливим діям вод.

Звернімося до Водного кодексу України. Питання запобігання шкідливій дії вод визначає гл. 21 «Запобігання шкідливим діям вод та аваріям на водних об’єктах і ліквідація їх наслідків» (розд. IV «Охорона вод»). Безумовно, об'єднання понять «охорона вод» і «запобігання шкідливим їх діям» в одному розділі на етапі становлення українського законодавства з погляду юридичної техніки є обґрунтованим, зважаючи на суміжність відповідних правових відносин. Однак дані поняття не тотожні. Під першим прийнято вважати закріплену в законодавстві систему державних і громадських заходів, спрямовану на запобігання забрудненню, засміченню, вичерпанню вод та організацію раціонального використання водних ресурсів для задоволення потреб народного господарства й забезпечення матеріальних, екологічних і культурно-оздоровчих інтересів населення, а також на ліквідацію негативних явищ і поліпшення стану вод [6, с. 210]. Ось чому можна впевнено стверджувати, що об’єктом правової охорони вод є вода як природний об’єкт.

На сьогодні водне законодавство не передбачає поняття «шкідлива дія вод», а обмежується лише відповідним переліком випадків, які належать до шкідливих дій вод, і переліком заходів щодо їх усунення. Проте, проаналізувавши види таких дій і заходів щодо їх запобігання, можемо дійти висновку, що об’єктом правової охорони виступають не тільки води (водні об’єкти), а й інші об’єкти (будівлі, споруди тощо). Це свідчить про неоднакову правову природу категорій «охорона вод» та «запобігання шкідливим діям вод».

Цікавим є факт, що Водний кодекс Української РСР від 9 червня 1972 р. [4; 1972. – Дод. до № 24. – Ст. 200] також приділяв увагу питанню запобігання шкідливим діям вод, у якому назва цього розділу визначалася як «Охорона вод і запобігання їх шкідливому діянню».

Вважаємо, що закріплення у водному законодавстві заходів запобігання шкідливим діям вод є неповним і достатньо фрагментарним. Звичайно, з урахуванням постійного науково-технічного прогресу, встановлення всіх можливих заходів запобігання шкідливим діям вод у Водному кодексі України є не досить доречним. Однак є впевненість у тому, що до основних цих заходів треба додати ті, що передбачені Законом України «Про Загальнодержавну програму розвитку водного господарства» від 17 січня 2002 р. [3; 2002. – № 25. – Ст. 172]. Серед них основним нормотворчим напрямком дій законодавця є створення і впровадження систем моніторингу й контролю водних ресурсів.

Як уже зазначалося, правові приписи стосовно запобігання шкідливим діям вод увійшли до багатьох нормативних актів. Їх поняття, види, стадії, деякі невідкладні заходи щодо запобігання стихійному лиху, спричиненому шкідливою дією вод, аваріями на водних об’єктах, ліквідації їх наслідків, інші загальні положення зосереджено у Водному кодексі України й у нормативно-правових актах (як на рівні законів, так і підзаконних нормативно-правових актів). Поглиблений аналіз цих нормативних актів дозволяє стверджувати, що значна їх кількість, а також правових приписів породжує дублювання окремих положень, окремі питання врегульовано неповно, або зовсім не регламентуються, у низці питань зустрічаються неузгодженості. Численні правові приписи стосовно запобігання шкідливим діям вод і ліквідації їх наслідків призводять до розбіжностей у їх застосуванні.

Підсумовуючи наведене, можемо зробити висновок, що вдосконалення законодавства у сфері запобігання шкідливим діям вод на сьогодні можна здійснювати: (а) внесенням змін і доповнень до Водного кодексу України або (б) прийняттям окремого нормативно-правового акта. Було б доцільно прийняти спеціальний комплексний нормативний акт, який упорядкував би основні питання запобігання шкідливим діям вод і ліквідації їх наслідків, затверджений відповідною постановою Кабінету Міністрів України.

Тема правового забезпечення запобігання шкідливим діям вод належить до надзвичайно актуальних і заслуговує на особливу увагу. У подальшому необхідно провести спеціальне наукове дослідження для з’ясування основних теоретичних засад цієї проблеми, зокрема, визначити структуру запропонованого нормативно-правового акта, його зміст тощо.

Список літератури: 1. Андрейцев В.І. Екологічне право: Курс лекцій. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с. 2. Бринчук М.М. Экологическое право (право окруж. природной среды). – М.: Юристъ, 1998. – 688 с. 3. Відомості Верховної Ради Укрїни. 4. Відомості Верховної Ради УРСР. 5. Гордеев В.И. Правовые вопросы использования и охраны малых рек в Украине: Дис. … канд. юрид. наук. – Х., 1994. – 173 с. 6. Екологічне право України: Підручник для студ. юрид. навч. закл. / За ред. А.П. Гетьмана, М.В. Шульги. – Х.: Право, 2005. – 384 с. 7. Загальна теорія держави і права: Підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Х.: Право, 2002. – 432 с. 8. Колбасов О.С. Теоретические основы права пользования водами в СССР. – М.: Наука, 1972. – 228 с. 9. Локтєва Н.В. Правове регулювання комплексного використання водних ресурсів Дніпровського басейну: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.06. / Київ. нац. ун-т. – К., 2007. – 20 с. 10. Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – М.: Юрист, 1994. – 360 с. 11. Офіційник вісник України.

Надійшла до редакції 07.03.2008 р.

УДК 349.414.(477) О.В. Сердюк, соискатель

при кафедре экологического права

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

НЕКОТОРЫЕ ВОПРОСЫ ВОЗНИКНОВЕНИЯ ПРАВА ПОЛЬЗОВАНИЯ ПОДЗЕМНЫМИ ВОДАМИ

В настоящее время всё большую актуальность приобретают вопросы, связанные с бесконтрольным и нерациональным использованием природных ресурсов, что грозит серьёзными проблемами уже в ближайшее время. Среди природных ресурсов важное место занимают подземные воды как один из источников высококачественной питьевой воды, играющий ключевую роль для человека.

Проблемы использования водных объектов исследовались представителями эколого-правовой науки советского и нынешнего периода: О.С. Колбасовым [4; 5], А.К. Соколовой [3], В.И. Гордеевым [2] и др.

Пользование подземными водами сопряжено с решением ряда юридически значимых вопросов. Особенно это касается процесса возникновения права специального водопользования. Согласно ст. 48 Водного кодекса Украины (далее – ВК Украины) [1; 1995. – № 24. – Ст. 189] специальное водопользование – это забор воды из водных объектов с применением сооружений или технических устройств, использование воды и сброс загрязняющих веществ в водные объекты, включая забор воды и сброс загрязняющих веществ с обратными водами с применением каналов. Таким образом, применительно к подземным водам специальное водопользование – это извлечение воды из водоносного горизонта для использования с помощью артезианской скважины или других сооружений и технических устройств. В той же ст. 48 ВК Украины приводятся случаи, когда при извлечении подземных вод специального водопользования не осуществляется. Речь идёт, в частности, об устранении вредного действия вод (подтопление, засоление, заболачивание), использовании подземных вод для извлечения полезных компонентов, извлечении вод из недр вместе с добычей полезных ископаемых, добыче полезных ископаемых и водных растений, проведении буровых и геологоразведочных работ.

В общей теории права общепризнанным является положение о том, что возникновение любого правоотношения связано с наличием отдельного юридического факта, в частности действия, или совокупности таких фактов. В данном случае имеются в виду юридические факты как основания возникновения права специального использования природных ресурсов.

Право специального водопользования возникает при наличии определённых юридических фактов (действий), которые осуществляются субъектами данного права или соответствующими органами в пределах их компетенции. Таким фактом (действием) согласно ст. 49 ВК Украины, является получение разрешения на спецводопользование. Разрешение на спецводопользование выдается по заявлению водопользователя государственными органами охраны окружающей природной среды соответствующего уровня – в случае использования водного объекта общегосударственного значения, Верховным Советом АРК, областными, Киевским и Севастопольским городскими советами по согласованию с государственными органами охраны окружающей природной среды – при использования водного объекта местного значения.

Определённую сложность вызывает отнесение подземных вод к водному объекту того или иного значения. Так, в ст. 5 ВК Украины определено, что водные объекты общегосударственного значения – это подземные воды, которые являются источником централизованного водоснабжения, а местного значения – подземные воды, которые не могут быть источником централизованного водоснабжения. Из приведенного определения фактически выпадают такие водные объекты, как подземные воды, которые хотя и могут быть источником централизованного водоснабжения, но фактически таковыми не являются. Также не совсем понятен такой критерий разграничения водных объектов, как возможность выступать источником централизованного водоснабжения. Из ст. 59 ВК Украины можно сделать вывод, что в данном случае речь идет о централизованном питьевом водоснабжении. Согласно Закону Украины «О питьевой воде и питьевом водоснабжении» [1; 2002. – № 16. – Ст. 112] центральное питьевое водоснабжение – это «хозяйственная деятельность по обеспечению потребителей питьевой водой с помощью комплекса объектов, сооружений, распределительных водопроводных сетей, связанных единым технологическим процессом производства и транспортирования питьевой воды». В рассматриваемом случае водный объект – это водоносный горизонт, а возможность подземных вод, добытых из него, служить источником централизованного водоснабжения скорее зависит от конструкции водозаборного сооружения (скважины), местонахождения водозабора и технических возможностей конкретного предприятия централизованного водоснабжения.

В связи с изложенным могут возникать вопросы: кто же выдает разрешения – государственные органы охраны окружающей природной среды или Верховный Совет АРК, областные, Киевский и Севастопольский городские советы, и как будут распределяться сборы за специальное водопользование между государственным и местными бюджетами.

В настоящее время разрешение на спецводопользование выдается преимущественно государственными органами охраны окружающей природной среды. Обязательным условием выдачи такого разрешения является согласование заявления с государственными органами геологии, а в случае, если добываемые подземные воды относятся к категории лечебных, то и с государственными органами охраны здоровья. Постановлением Кабинета Министров Украины [6] утвержден Порядок согласования и выдачи разрешений на специальное водопользование, согласно которому разрешения на специальное водопользование выдаётся юридическим и физическим лицам – водопользователям. В этом разрешении указывается лимит забора воды, срок, на который оно выдано (краткосрочное – до 3-х лет, долгосрочное – до 25 лет), а также иные ограничения и предписания (например, соблюдение особых санитарных требований или ограничений по забору воды в маловодный период). Разрешение на спецводопользование выдается в месячный срок с момента подачи заявления. Разрешение и согласования выдаются бесплатно. Прекращение права специального водопользования осуществляет орган, который выдал разрешение на спецводопользование.

С возникновением права на спецводопользование у субъекта появляется обязанность уплаты сбора за специальное водопользование. Статья 30 ВК Украины определяет, что «плательщиками сбора за специальное использование водных ресурсов являются предприятия, учреждения и организации независимо от формы собственности, их филиалы, отделения, другие обособленные подразделения, а также частные лица-предприниматели, которые используют воду, полученную путем забора воды (первичные водопользователи) и/или из водозаборных сооружений первичных водопользователей (вторичные водопользователи), и пользуются водами для потребностей гидроэнергетики, водного транспорта и рыбоводства». Таким образом, данная норма относит к плательщикам сбора за специальное использование водных ресурсов кроме первичных водопользователей также и вторичных. Данное положение не согласуется со статьями 42 и 48 ВК Украины. Так, согласно статье 42 ВК Украины «вторичные водопользователи (абоненты) – это те, которые не имеют собственных водозаборных сооружений и получают воду из водозаборных сооружений первичных водопользователей и сбрасывают стоковые воды в их системы на условиях, которые устанавливаются между ними». Иными словами, вторичный водопользователь пользуется водой, которая уже отделена от природной среды и выступает в качестве товара, который передается от первичного водопользователя вторичному согласно договору купли-продажи (ст. 655 Гражданского кодекса Украины [1; 2003. – № 40-44. – Ст. 356]). А ст. 48 ВК Украины определяет специальное водопользование именно как забор воды из водного объекта.

Изложенное свидетельствует, что правовая регламентация возникновения права пользования подземными водами нуждается в усовершенствовании. Такие улучшения возможны, как минимум, по двум направлениям: а) совершенствование содержания и согласованности правовых норм Водного кодекса Украины и б) приведение норм подзаконных нормативно-правовых актов в согласование с нормами закона. По первому направлению целесообразно пересмотреть критерий отнесения подземных вод к водным объектам общегосударственного или местного значения, а также устранить неоднозначность определения круга плательщиков сбора за специальное водопользование; по второму – целесообразно привести перечень льгот по уплате сбора за спецводопользование, определённых в подзаконных нормативно-правовых актах, в соответствие с перечнем льгот, определённых в законах.

Список литературы: 1. Відомості Верховної Ради України. 2. Гордеев В.И. Содержание права водопользования // Пробл. Законності. – Вип.71. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2005. – С. 86-94. 3. Екологічне право України: Підручник для студ. юрид. вищ. навч. закл. / За ред. А.П. Гетьмана та М.В. Шульги. – Х.: Право, 2005. – 384 с. 4. Колбасов О.С. Водное законодательство в СССР. – М.: Юрид. лит., 1972. – 216 с. 5. Колбасов О.С. Теоретические основы права пользования водами в СССР. – М.: Наука, 1972. – 227 с. 6. Про затвердження Порядку погодження та видачі дозволів на спеціальне водокористування та внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р., N 459: Пост. КМ України від 13.03.2002 р., № 321 // Офіц. вісн. України. – 2002. – № 12. – Ст. 590.

Надійшла до редакції 07.03.2008 р.

УДК 340.12:349.6 Т.І. Бургарт, здобувачка

при кафедрі філософії

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ЕКОСОФСЬКІ ПІДСТАВИ РЕФОРМУВАННЯ

ЗАКОНОДАВСТВА

Розбудова України як правової держави, що постала як практичне завдання нашого суспільства відтоді, як була ухвалена Конституція 1996 р. [7], зумовлює посилення уваги до обґрунтування механізмів удосконалення правотворчості, формування належного рівня правосвідомості громадян, їх правового виховання. Вирішення цих питань, на нашу думку, вимагає нового погляду й застосування іншого підходу до визначення фундаментальних засад сучасного правознавства в цілому й екологічного права, зокрема.

У межах дискусії між прихильниками різних філософсько-правових парадигм народилися цікаві знахідки і пропозиції щодо обґрунтування домінації тих чи інших фундаментальних ознак правознавства та засадничих підвалин законодавства [2; 3; 5; 9; 15]. Наприкінці ХХ ст. філософсько-правова думка вийшла на рівень парадигми інтерсуб’єктивізму, з позиції якої, з нашого погляду, вдалося суттєво просунутися вперед шляхом цілісного й методологічно поглибленого бачення і розуміння цієї проблеми. Підґрунтям для цього стала наявність на рівні сприйняття як загальнолюдської цінності керівної домінанти конституційної норми принципу верховенства права [7, ст. 8]. Це відповідає критерію екологічної досконалості правознавства й досягнутого законодавцем рівня правосвідомості [Див.: 1-5; 9; 14; 15].

Утім, ретельне вивчення проблеми ще тільки очікує свого дослідження. Великі сподівання викликає в цьому сенсі розвиток саме екологічного права. Досвід, набутий правознавцями, які розробляють проблеми цієї галузі права, дає певні підстави для того, щоб, поєднуючи зусилля з суспільствознавцями, які переймаються вивченням екологічних проблем, зробити методологічний, так би мовити, прорив у їх розв’язанні. Необхідність співпраці науковців різних сфер соціально-екологічного знання, з нашої точки зору, зумовлена усвідомленням того, що ця усталена, але методологічно оновлена галузь правознавства за умов надання їй допомоги з боку інших заінтересованих дослідників здатна забезпечити особливу функцію екологізації нормативної бази вітчизняного законодавства завдяки своїй так званій приреченості до інтегративності в системі соціально-правового знання.

Ось чому метою пропонованої статті є спроба осмислити екософські підстави реформування законодавства, у першу чергу екологічного. Стосовно цього нагальним постає питання щодо творчого доопрацювання поняття предмета екологічного права, уточнення його меж, структури, завдань тощо. Звичайно, не варте очікування того, що всі ці важливі завдання можливо вирішити в межах якоїсь однієї наукової розробки, але, сподіваємось, що певні положення даної статті сприятимуть поглибленню розуміння передусім методологічних засад реформування екологічного законодавства України.

Навряд чи слід сумніватися в тому, що усунення перешкод, які заважають розбудові України як правової держави, можливе лише за умови послідовного приведення до відповідності з принципом верховенства права всієї законодавчої, нормативної бази. У зв’язку із цим важливого практичного значення набуває необхідність суцільної екологічно-правової експертизи чинного законодавства й усього масиву підзаконних актів, яка спиралася б на потужний екософський потенціал оновлюваного правознавства. Її здійсненню повинна передувати чітка визначеність з приводу критеріїв методологічної бази, на якій має ґрунтуватися така інноваційна діяльність. Серцевиною цієї бази належить бути саме екософії права. Вона розуміється як органічний складник пост(мета)некласичної філософії права, в межах якої осмислюються сутнісна природа феномена права, джерела й закономірності його виникнення й механізм формування у прямих і зворотних зв’язках з іншими сферами буття людини як біосоціальної істоти й особистості в поєднанні фундаментальних категорій екологічності й гуманізму на підставі комплексного застосування таких методологічних правових складників, якими є онтологія, антропологія, гносеологія, аксіологія й інституціоналізм. Усвідомлення цього спонукає до поглиблення філософсько-правової рефлексії і творчого дискурсу особливо в царині екологічного права.

Розв’язуючи питання стосовно з’ясування методологічних засад екологічного права й сутності екософських підстав реформування правознавства, варто окреслити сукупність найбільш фундаментальних категорій, що створюють його концептуальний каркас, і з’ясувати їх співвідношення щодо застосування екософської парадигми мислення як невід’ємної частки природно-правового типу світорозуміння. Тим паче, що у філософії права, в такий спосіб це питання ще не ставилося, не акцентувалася увага до такого саме підходу, хоча, як вбачається, він надає можливості більш поглибленого вивчення сутності екологічного права й обґрунтування шляхів реформування законодавства взагалі.

Екологічне право є складником права в цілому, що досліджується з позиції особливої галузі філософсько-правового знання, якою є екософія права. Екософія права, що тлумачиться як філософія (методологія) гармонізації алгоритму відносин між суб’єктами права в соціумі та їх разом з Природою через посередництво права шляхом екологізації правосвідомості, якраз і має предметом свого (тобто екософсько-правового) дослідження насамперед екологічне право. Специфіка такого методологічного виміру вивчення екологічного права має за кінцеву мету аксіологізацію екологічного законодавства, що зумовлено визнанням можливості й потреби осягнення онтологічних засад сучасного інтегрального правознавства взагалі й екологічного права, зокрема, в органічному поєднанні двох фундаментальних планів їх буття – віртуальної й предметної реальності.

Право(знавство) в цілому й екологічне, зокрема, з одного боку, є явищами ідеальними, тобто такими, що виникають внаслідок віртуального конструювання свідомою людиною як суб’єктом права певного уявлення – ідеї права, у тому числі й такого її прояву, яким є ідеал екологічного права, що віддзеркалює один з найважливіших аспектів процесу формування цілісної у своєму розмаїтті правосвідомості.

Але світом ідеального онтологічне підґрунтя правознавства в цілому й екологічного права, зокрема, не обмежується. Щодо цього слід підкреслити, що праву іманентно притаманна екологічність, тому що воно життєво-природно вкорінено в самій природі людині від її народження як живій істоті (чому відповідає антропний аспект у природі права), а потім уже і як особистості, яка набуває соціально-громадянського статусу (чому відповідає аспект соціальний). З урахуванням сучасного інтерсуб’єктивного розуміння сутності права як взаємодії носіїв його ідеї, що ґрунтується на вимозі їх взаємовизнання як рівноцінних суб’єктів, виводиться принципова формула співвіднесення образу права образу людини, яка керується гуманістичним правилом не заподіяти будь-якими своїми діями шкоди тому чи іншому суб’єкту права, від якого вона очікує його відповідного додержання. Тому людина, уже як правова особистість, постає самодостатнім феноменом у цілісності власних прав, свобод та обов’язків. Серед них фундаментального значення набуває основний принцип екологічної правосвідомості людини як правової особистості, яка передбачає усвідомлення й дотримання своєї відповідальності за збереження й відтворення Природи як колиски та годувальниці людства. Людина такого типу є єдиною у світі істотою, яка має природну здатність до самозбереження через самообмеження творчої діяльності, що дозволяє свідомо убезпечити її від трансформації у сваволю чи деструкцію шляхом формалізації ціннісних настанов права у смислі норми закону (екологічного законодавства). Із цього приводу Конституція України чітко вказує на природженість, невід’ємність прав людини: на життя, на гідність, вільний розвиток своєї особистості [7, ст. 23, 27, 28] тощо, які свідомо гарантуються, захищаються нормами чинного законодавства.

У той же час, очевидним чи виявленим планом буття є сфера ідеї права, опредмеченої через людську діяльність. Це царина правотворчості і правозастосування, де ідея права матеріалізується у вигляді правових норм.

Це особливий шар буття права в цілому і в тому числі екологічного права, у якому його фундаментальні інтенції свідомо виводяться суб’єктами права зі свого потенційного занурення. На жаль, далеко не всі з них зацікавлені в цьому, що детермінується противагами їх корпоративных інтересів, які ігнорують застосування принципу верховенства права. Тому цілком очевидною є потреба в першу чергу вивести зі складу законодавців тих осіб, які є носіями неправової ідеології, замінивши їх на суб’єктів права, здатних послідовно керуватися на ментальному рівні й у соціально-правовій практиці, передовсім у правотворчості, у законотворчому процесі саме цим принципом – верховенства права.

У цьому сенсі вимагає аксіологічного оновлення законодавство, що врегульовує процедури формування складу народних депутатів України – Верховної Ради. Доки в колі законодавців не утвориться так звана критична маса суб’єктів, які керуються зазначеним принципом (тобто правосвідомість яких буде екологізованою), ні про яку аксіологізацію правової системи в цілому йтися не може. Суттєвих зрушень у цьому плані можна чекати лише в результаті відповідного підвищення якісного рівня правосвідомості переважної більшості суб’єктів права – громадян України. Цим мають опікуватися в першу чергу фахівці-правознавці, уповноважені державою в межах сталої системи правової освіти подбати про формування належної, тобто екологічно орієнтованої, правової культури населення стосовно забезпечення беззаперечного примату гуманістичної природи права.

Кожному громадянину й суспільству в цілому треба зрозуміти, яку небезпеку несе ігнорування принципу верховенства права. Без сумніву, мова йде взагалі про фундаментальний критерій національної безпеки держави, її життєздатності. З урахуванням цього поняття стану загрози екологічної катастрофи підсилюється введенням до нього характеристики екологічної свідомості, інтенційним виявом якої є усвідомлення безперечності дотримання принципу верховенства права як вищої соціальної і правової цінності, що продукується завдяки особливій природній здатності людини до творчості, яка виявляється, зокрема, у творенні нею своєї “другої” – соціальної природи, з усіма її невід’ємними складниками: правовою системою, правовою державністю та ін.

Таким чином, природний механізм розумової діяльності індивіда врешті- решт детермінує його приреченість на конструктивне відтворення своїх онтологічних засад у вигляді ідеального світу правосвідомості з таким її фундаментальним складником, яким є ідея екологічного права, а також світу матеріалізації правових ідей, уявлень, почуттів у царині правотворчості й правозастосування, у тому числі й практичного впровадження норм екологічного права. Якраз вони й виступають генералізаційними чинниками розвитку людини як творчої індивідуальності у багатовимірну гармонійну особистість і саморозвитку всього людства у спільноту свідомих екологічно діючих гуманістичних правосуб’єктів. Їх самозбереження шляхом свідомого саморегулювання меж власного волевиявлення на підставі поваги до права волевиявлення іншого є умовою міжособистісної комунікації у смислі міжсуб’єктної правової гармонізації через здійснення “позитивної поляризації” (термін П.О.Сорокіна) суб’єктів права [12, c. 7, 8].

Обумовленість такої рольової взаємодії правосуб’єктів ґрунтується на екософському розумінні потенційних переваг соціальної комунікативності як прояву людської природи над егоїстичним (навіть конфронтаційним) началом кожної творчої індивідуальності, який вона здатна свідомо приборкати завдяки гуманістичній опосередкованості екологічної сутності онтологічних засад свого буття.

Спираючись на викладене, можемо зробити наступні висновки.

По-перше, людина, одним з вимірів буття якої виступає право, вимагає до себе особливої уваги з боку всього сучасного гуманістичного правознавства, а також його спеціальної галузі, якою є екологічне право, починаючи насамперед з кореляції наукового апарату на підставі екософського обґрунтування своїх онтологічних засад.

По-друге, без екологізації свідомості перш за все законодавців та й усіх громадян взагалі, без усвідомлення необхідності екологізації правової системи на засадах визнання й послідовного дотримання принципу верховенства права неможлива розбудова України, як демократичної, правової, соціальної, з потужною економікою держави, яка спирається на реалізацію творчого потенціалу кожного громадянина. Сприяти цьому повинно саме ефективне використання екологічного потенціалу права, вдало екстрапольованого в простір нашого суспільства через синтезуючу парадигму аксіологічно оновлюваного правознавства.

Список літератури: 1. Андреев Э.М., Миронов А.В., Шефель С.В. Социально-философские основания концепции формирования экоцелостной личности (в контексте идейного наследия П.А.Сорокина) //Социально-гуманитарные знания, 2003. – № 1. – С. 229-241. 2. Андрейцев В.І. Право екологічної безпеки. – К.: Знання-Прес, 2002. – 332 с. 3. Андрейцев В.І. Екологічне право. – К.: Вентурі, 1998. 4. Гор А. Земля у рівновазі: Экологія і людський дух: Пер. с англ. – К.: Інтелсфера, 2001. – 393 с. 5. Йонас Г. Принцип відповідальності. У пошуках етики для технологічної цивілізації: Пер. з нім. А.Н. Єрмоленко, В.А. Єрмоленко. – К.: Лібра, 2001. – 400 с. 6. Казначеев В.П. Методологические проблемы экологии человека. – Новосибирск: Наука, 1988. – 143 с. 7. Конституція України: Прийнята п’ятою сесією Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: ТОВ “Феміна”, 1996. – 61 с. 8. Лапина З.Г., Чжоу Хун, Шилин К.И. Экологическое воспитание – творческая индивидуальность будущего. – М., 2002. – 256 с. 9. Маєр-Абіх К.М. Повстання на махист природи. Від довкілля до спільносвіту: Пер. з нім. А. Єрмоленко. – К.: Лібра, 2004. – 196 с. 10. Моисеев Н.Н. Экология человека глазами математика (Человек, природа и будущее цивилизации). – М.: Молодая гвардия, 1988. – 251 с. 11. Олейников Ю.В. Экологическая компонента мировоззренческих трансформаций // Формирование новой парадигмы обществоведения: Материалы IV Кондратьевских чтений 10.05.1996 г. «Краеугольные камни новой парадигмы обществоведения. Традиции и перспективы российской научной мысли». – М.: Международный фонд Н.Д. Кондратьева, 1996. – С. 217-219. 12. Сорокин П.А. Социальная и культурная динамика. – М., 1999. 13. Субетто А.И. Экокультура как форма неклассического социоприродного гомеостаза на базе общественного интеллекта // Экологическая культура в научных, философских и богословских интерпретациях. Материалы ІХ Международного конгресса. С.-Петербург, 17-19 октября 1996 г. – СПб., 1996. – С. 112-116. 14. Шварцкопф Ф.-Э. Метаморфоза данного: На пути к созданию экологии сознания: Пер. с англ. Н. Леняшина. – М.: Идея-Пресс, 2000. – 232 c. 15. Шефель С.В. Екософські засади правознавства // Наук. зап. Харків. ун-ту Повітряних Сил. Соціальна філософія, психология. – Вип. 3 (24). – Х.: ХУПС, 2005. – С. 32-40. 16. Яновский Р.Г. Экологичная парадигма обществоведения // Формирование новой парадигмы обществоведения: Материалы IV Кондратьевских чтений 10.05.1996 г. «Краеугольные камни новой парадигмы обществоведения. Традиции и перспективы российской научной мысли». – М.: Международный фонд Н.Д.Кондратьева, 1996. – С. 28 -31.

Надійшла до редакції 07.03.2008 р.

РЕЦЕНЗУЄМО НОВІ ВИДАННЯ

Р Е Ц Е Н З І Я

на монографію Г.О. Пономаренко «Управління у сфері

забезпечення внутрішньої безпеки держави: адміністративно-

правові засади». – Х., 2007. – 448 с.

Реформування державного управління в Україні вимагає подальшого вдосконалення правових засад функціонування державної влади, раціоналізації структури державних органів, оптимізації їх діяльності, а також підвищення професіоналізму, дисципліни й відповідальності державних службовців. Ідеться про потребу приведення системи державного управління у відповідність зі змінюваними соціально-економічними, технологічними, політичними та іншими реаліями. Особливо це стосується такої важливої сфери державного управління, як внутрішня безпека держави, яка є необхідною умовою життєдіяльності особистості, суспільства й держави в цілому.

Існуюча в Україні модель держаного управління, на жаль, побудована без урахування важливості системного підходу до управління забезпеченням її внутрішньої безпеки як особливого виду адміністративно-політичної діяльності, що негативно впливає на охорону суспільних відносин у цій царині, не дозволяє повною мірою комплексно використовувати повноваження відповідних державних органів, щоб забезпечити належний рівень охорони й захисту безпеки індивіда, суспільства й держави від можливих потенційних і реальних загроз, і посягань. Отже, формування цілісної системи державних органів і засад управління в цій сфері, а також координація зусиль усіх суб’єктів управління забезпеченням внутрішньої безпеки держави виступають нагальними потребами сьогодення.

Монографічна робота Г.О. Пономаренко «Управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави: адміністративно-правові засади» є актуальною і своєчасною. Це перше в Україні комплексне дослідження в цій царині. На підставі чинного законодавства, існуючих державно-правових теоретичних конструкцій, а також особистого досвіду авторка розглядає концептуальні й емпіричні засади забезпечення внутрішньої безпеки держави, визначає існуючі проблеми і пропонує шляхи їх вирішення.

Досить значний інтерес у рецензованій монографії викликає перший її розділ «Методологічні засади управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави». Таке виокремлення методологічного аспекту в самостійний розділ надало можливість застосувати систему різнорівневих методів пізнання й наукових парадигм, за допомогою яких розв’язувалися завдання дослідження.

Так, питання управління в царині забезпечення безпеки розглядаються як складник (напрямок) адміністративно-політичної діяльності, визначаються його особливості: така діяльність є необхідною умовою життєдіяльності людини, суспільства й держави; у ній беруть участь суб’єкти різних гілок влади, особливе місце серед яких займають правоохоронні органи, наділені правом застосування примусових заходів; суб’єкти, які забезпечують цю дієздатність, мають специфічні завдання, функції, повноваження, форми й методи роботи; захист від внутрішніх загроз, які є наслідком учинення правопорушень, здійснюється в усіх сферах життєдіяльності держави; встановлення для особового складу державних правоохоронних органів, які виконують завдання по забезпеченню внутрішньої безпеки держави, спеціальних звань, класних чинів, а також особливого порядку проходження державної служби і притягнення їх до відповідальності.

Певною новацією можна вважати спроби авторки переглянути деякі позиції традиційного підходу до трактування таких понять, як «державна безпека», «національна безпека», «внутрішня безпека»; з урахуванням характеру внутрішніх загроз вона уточнює категорію «внутрішня безпека»; пропонує тлумачити внутрішню безпеку держави в широкому значенні – як захищеність від усіх можливих видів внутрішніх загроз, і вузькому розумінні – лише від тих, які є наслідком учинення правопорушень.

Оскільки система державного управління становить собою сукупність таких взаємозалежних складників, як суб’єкти, об’єкти управління й існуючі між ним зв’язки, в роботі аналізуються місце й функції кожного елемента забезпечення внутрішньої безпеки держави, а також напрацьовані принципи здійснення такої діяльності.

Важливе місце в монографії займає розгляд державно-службових правовідносин в царині забезпечення внутрішньої безпеки держави і пропонується до їх особливостей віднести наступні ознаки: вони є публічно-правовими; ці відносини можуть бути як зовнішніми, так і внутрішніми; основною їх метою є забезпечення охорони й захисту людини, суспільства, й держави від внутрішніх загроз, які є наслідком учинення правопорушень; їх обов’язковими учасниками є мілітаризовані державні службовці органів внутрішніх справ, Служби безпеки, пожежної охорони та Державної прикордонної служби, правовий статус яких закріплено у спеціальному законодавстві; виникають в односторонньому порядку і складаються в процесі організації державної служби та її проходження; учасники таких правовідносин можуть перебувати на засадах юридичної як нерівності, так і рівності сторін; визначальним методом регулювання державно-службових відносин є імперативний метод, що ґрунтується на владі й підпорядкуванні.

Відповідно до завдань монографічного дослідження в роботі розглядаються такі складники управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки, як управління забезпеченням національної безпеки держави від внутрішніх загроз Службою безпеки України, органами внутрішніх справ охорони й захисту державного кордону України, органами управління забезпеченням пожежної безпеки. Зроблено висновок, що основними завданнями вдосконалення сучасного стану забезпечення внутрішньої безпеки держави є: створення в державі сприятливих умов для прогресивного економічного й соціального розвитку; реформування системи правоохоронних органів, пріоритетним в діяльності яких має стати охорона, захист і забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів осіб юридичних; покращання координації їх діяльності та ін.

Позитивним є також те, що різні аспекти забезпечення внутрішньої безпеки держави дослідниця розглядає з урахуванням зарубіжного теоретичного й практичного досвіду. На підставі поглибленого вивчення широкої нормативної бази з аналізованої проблеми зроблено й обґрунтовано низку пропозицій щодо змін і доповнень до Конституції України, а також Законів України «Про основи національної безпеки України», «Про Службу безпеки України», «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону», «Про державний кордон України», «Про Державну прикордонну службу України», «Про пожежну безпеку», «Про державну службу» та ін.

Позитивно оцінюючи монографію Г.О.Пономаренко «Управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави: адміністративно-правові засади», водночас слід зауважити, що не з усіма її положеннями можна беззаперечно погодитись. Так, потребує більш чіткого визначення поняття «правопорушення» стосовно визначення внутрішньої безпеки у вузькому розумінні. До того ж потребує додаткової аргументації позиція авторки щодо обмеження визначення внутрішньої безпеки саме загрозами, які є наслідком учинення правопорушень. З нашого погляду, необхідно також ретельніше вивчити питання координації діяльності суб’єктів забезпечення внутрішньої безпеки держави, й висловити міркування стосовно можливості виконання цієї функції Радою національної безпеки й оборони України. На жаль, занадто «схематично» показана роль органів прокуратури й суду в забезпеченні законності в діяльності суб’єктів внутрішньої безпеки держави.

Проте наведені зауваження суттєво не впливають на достатньо високу оцінку рецензованої праці, яка, безперечно, є актуальним дослідженням однієї з найважливіших проблем сучасного адміністративного права в Україні.

Рецензенти:

Доктор юридичних наук,

професор кафедри адміністративного права

Національної юридичної академії України

імені Ярослава Мудрого Ю.П. Битяк

Кандидат юридичних наук,

доцент кафедри адміністративного права

Національної юридичної академії України

імені Ярослава Мудрого О.Б. Червякова