МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

розвиток

української правової системи

за роки незалежності

Тези доповідей і наукових повідомлень

міжнародної студентської наукової конференції

за підсумками науково-дослідницької роботи

2004/2005 навчального року

Харків

2005

ЗМІСТ

Балицька Х.М.	Національно-патріотичне виховання в Україні........................................................	3
Беловольченко Л.А.	Факторы развития и закрепления асоциальных привычек личности………...	4
Вейц А.	Лоббизм как необходимый атрибут демократического общества……………...	5
Вітрук В.В.	Природа політичної влади в Україні..........	6
Гильов А.П.	Наука “логіка” у визначеннях.....................	7
Голбан К.Т.	Концепція державної влади Т. Гоббса…...	8
Денис Б.І.	Взаємодоповнення моралі й права за Кантом......................................…………….	9
Добровольський В.В.	Соціально-правовий аналіз парадигми інформації………………………………….	10
Егизаров Р.А.	Гражданственность как основа национальной безопасности……………...	11
Иванюченко В.	Социальный конфликт……………………	12
Іванків І.Б.	Втілення ідеалу соціально-правової держави в Україні........................................	13
Кузьменко М.В.	Структура правових норми: логіко-правовий аналіз................................	14
Лагода А.П.	Протиріччя українського менталітету: історія і сучасність.......................................	15
Леонова І.Г.	Держава як політико-правовий інститут...	16
Литвин О.О.	Логічна дефініція терміна “право”.............	17
Мозалёва М.В.	Эрих Фромм о позитивных и негативных аспектах современной демократии………	19
Окунів Д.О.	Соціальна обумовленість моніторингу телекомунікацій…………………………..	20
Понизов Д.С.	Философия макиавеллизма……………….	21
Северіна М.С.	Перспективи розвитку студентського самоврядування в Україні...........................	22
Солдатов А.А.	Власть............................................................	23
Шарапова Е.С.	Гражданское общество……………………	24
Шимко О.В.	Забезпечення права на гідну смерть в умовах формування громадянського суспільства....................................................	25
Штоколов А.	Роль опозиції в механізмі влади.................	26
Юсубов В.В.	Проблема мотивації влади в сучасній Україні...........................................................	27
Якобчук О.В.	Громадянське суспільство в Україні: шлях до встановлення..................................	28
Берченко Г.В.	Загальні риси правозастосувального розсуду..........................................................	29
Буренко Г.Ю.	Функції держави...........................................	30
Вальшонок С.В.	Основные вопросы правовой антро-пологии……………………………………	31
Гарагашева Т.О.	Деформация правосознания в Украине и пути ее преодоления………………………	32
Говоров Г.Г.	Борьба с правовым нигилизмом как га-рантия стабильности правовой системы…	33
Гурин Д.Н.	Право и справедливость…………………..	34
Дериенко С.А.	Соотношение права и морали…………….	35
Еннан Р.Є.	Україна і Європа: проблеми наближення до Європейського права..............................	36
Єлаєв Ю.Л.	Право, держава, громадянське суспіль-ство……………………………….………..	37
Жданова Н.Г.	Онтологические основы правовой реальности: естественное и позитивное право……………………………………….	38
Каленик М.Г.	Позитивное и естественное право………..	39
Кангієва А.М.	Право як інформаційна система………….	40
Корниенко В.В.	Типы правопонимания…………………….	41
Масюк О.В.	Права людини та релігія: “Драма в п’яти діях”...........................................................…	42
Пономарьова Г.П.	До питання про сучасне розуміння принципу рівних виборів............................	43
Почтовий М.М.	Правові проблеми входження України до Європейського Союзу..................................	44
Прийма С.В.	Необхідність тлумачення права…………..	46
Прийменко О.С.	Динамічна теорія тлумачення права і сучасність......................................................	47
Размєтаєва Ю.С.	Права людини як фундаментальна цінність громадянського суспільства..............	48
Репало Д.О.	Проблеми входження України до європейського правового простору……….......	49
Романчук М.И.	Преодоление правового нигилизма – важное условие построения правового государства………………………………...	50
Сажко А.П.	До питання про утворення центральної ради………………………………………....	52
Сокол В.С.	Адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу: стан, проблеми, перспективи………………........	53
Тітко І.А.	Процес правоутворення в світлі сучасного праворозуміння………………………....	54
Трегубов Е.А.	До питання про структуру правових норм	55
Уварова О.О.	Особливості нетипового правозастосу-вання……………………………………….	56
Шаммиев А.Ф.	Деформации правосознания и пути их преодоления………………………………..	57
Шевченко М.Є.	Інтерпретація права......................................	58
Васильєв Є.О.	Порівняльна характеристика податкової застави...........................................................	60
Вишнякова В.В.	Попередній конституційний контроль в Україні……………………………………...	61
Гирба Т.О.	Українське законодавство та релігійні організації………………………………….	62
Гладка Д.І.	Проблеми захисту прав дітей в Україні….	63
Євсєєв О.П.	Конституційна реформа: за і проти………	64
Єгізаров Р.А.	Особливості державної влади та місцевого самоврядування в місті Києві….............	65
Зелений О.В.	Проблема розподілу повноважень між органами самоврядування та місцевими державними адміністраціями в Україні….	66
Ковтун О.І.	Проблеми вдосконалення законодавства про вибори народних депутатів України...	67
Козаченко Ю.А.	До проблеми проведення політичної реформи в Україні………………………....	68
Кройтор О.І.	Правовий статус національних меншин в аспекті проблеми кримських татар…........	69
Литвиненко Є.В.	Самодостатність територіальної громади..	70
Любченко О.О.	Фінансове і матеріально-технічне забезпечення виборів народних депутатів України…………………………………….	71
Міндіч М.О.	Проблеми реалізації рахунковою палатою повноважень щодо здійснення фінансового контролю……………………………..	72
Мухін Ю.В.	Іноземне інвестування як потенційна загроза економічній безпеці України…….	73
Петришина М.О.	Конституційна модель місцевого само-врядування …………………………….......	74
Плодиста О.В.	Формування виборчих дільниць – терито-ріальна основа проведення виборів...........	75
Приходько Я.А.	Конституційне право громадян брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах……………………………......	77
Рева Р.Р.	Правові позиції Конституційного Суду України..........................................................	78
Середюк В.В.	Органи самоорганізації населення як еле-мент системи місцевого самоврядування..	79
Сторожук О.В.	Право на приватність в Україні (конституційно-правовий аспект)...............………	80
Тривайло А.В.	Правомерность применения международно-правовых санкций……………………..	81
Федчишин С.А.	Співвідношення інституту Президента і Верховної Ради України у світлі теорії поділу влади..................................................	82
Шеверєва В.Є.	Служба в органах місцевого самоврядування………………………………………..	83
Акіменко Ю.Ю.	Питання практики розмежування юри-дичних осіб приватного та публічного права..............................................................	84
Галушка Н.О.	Відповідність законодавства України у сфері інтелектуальної власності нормам міжнародного права.....................................	85
Гапонюк І.А.	Підприємництво – ініціативна, самостійна, ризикована діяльність у сфері бізнесу.........	86
Голованова Ю.А.	Договор концессии как форма реализации инвестиций……………………………	87
Гольдінова Д.Ю.	Логічна дефініція терміна “ринок”............	88
Давидюк О.М.	Функції арбітражного керуючого у процесі банкрутства...........................................	89
Євдокимов Д.А.	Розвиток інституту свободи договору в цивільному законодавстві України за роки незалежності..................……………..	90
Кліментьєв Є.В.	Роль арбітражу в доменних суперечках....	91
Кощий Е.В.	Неюрисдикционная форма защиты гражданских прав……………………………….	92
Куценко Р.В.	Способи захисту прав споживачів..............	94
Левчук С.М.	Роль інституціональних та неоінституціональних теорій в економічному розвитку України..........................................................	95
Леонова С.Л.	Щодо питання про правомірність націоналізації іноземних інвестицій...................	96
Лиховид О.С.	Принципи цивільного права.......................	97
Маслова К.О.	Правова природа особистих немайнових прав юридичної особи.................................	98
Міщенко М.В.	Заставна – новий іпотечний цінний папір за цивільним законодавством України......	99
Мунжиу О.П.	Правові проблеми аграрної політики України.........................................................	100
Онищенко Г.В.	Співвідношення поняття довірчої власності та довірчого управління.........................	102
Пуригіна Г.В.	Залучення інвестицій при процедурі санації...........................................................	103
Сєрих О.В.	Ризиковість договору...................................	104
Сисоєв С.О.	Деякі питання правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності транспортних експедиторів..................................	105
Слінько Д.С.	Права суб’єкта господарювання на комерційну таємницю..........................................	106
Таш’ян Р.І.	Деякі проблеми адаптації цивільного законодавства України до законодавства Європейського Союзу..................................	107
Трунова Т.В.	Секретний заповіт: особливості правового регулювання, посвідчення та оголошення...	108
Ус М.В.	Деякі процесуальні питання притягнення публічно правових утворень до деліктної відповідальності.......................................…	110
Хоменко М.М.	Право власності: окремі проблемні аспекти..........................................................	111
Шульженко О.В.	Інноваційно-інвестиційний розвиток економіки України.............................................	112
Шумило М.М.	Моральна відповідальність у трудовому договорі (контракті).....................................	113
Букало А.М.	Проблеми боротьби з контрабандою наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів..........	114
Вишневська Л.Ю.	Кримінально-правова відповідальність медичних працівників…………………….	115
Демченко Д.А.	Отдельные вопросы квалификации получения взятки…………………………………...	116
Заяц М.В.	Насилие как факультативный признак грабежа…………………………………….	117
Козуб С.С.	Про деякі концепції “спеціальної неосудності”.................................................………	118
Кравець В.В.	Склад комп’ютерного злочину за новою редакцією розділу ХVI Кримінального кодексу України...........................................	119
Курінський О.Г.	Деякі питання обігу зброї в Україні...........	120
Лабінська Л.О.	Розвиток кримінального законодавства щодо відповідальності неповнолітніх згідно з міжнародними стандартами..........	121
Левченко О.Г.	Відмінність між формальними та усіченими складами злочину...................................	122
Лукач М.Я.	Предмет хабарництва. Проблемні питання..	123
Лялька І.Ф.	Легалізація проституції як практичний крок до її регулювання та нейтралізації негативних наслідків....................................	124
Мельниченко К.С.	Зворотна дія в часі проміжного кримінального закону.................................................	125
Плиска В.В.	Розмежування поняття “попередня злочинна діяльність” і “незакінчений злочин”	126
Сердюк А.Н.	Классификация дополнительных признаков специального субъекта преступления..	127
Середа А.В.	До питання про призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено в законі...................................................................	128
Трипольська М.І.	Звільнення від кримінальної відповідальності за давання хабара.................................	129
Хрипунова И.С.	Некоторые проблемы применения специальных средств самозащиты………………	130
Церкуник Л.В.	Злочинність неповнолітніх, причини та її запобігання в Україні....................................	131
Чернова С.В.	Стратегічно важливі сировинні товари як предмет контрабанди.....................................	132
Шаталов С.В.	Щодо можливості визнання деяких видів суспільно небезпечних посягань підставою необхідної оборони................................	133
Шеховцов В.В.	Политико-правовое поле Украины в борьбе с терроризмом…………………………..	134
Якименко С.В.	Контрабанда – завжди злочин.......................	135
Бакуменко В.В.	Характеристика обыска в США…………..	136
Берест М.С.	Процесуальний статус обвинуваченого......	137
Бутенко В.Б.	Становлення суду присяжних в Україні......	138
Васильєв В.В.	Запобіжні заходи взяття під варту................	139
Вигуляна Ю.В.	Суд присяжних: проблема чи перспектива?	140
Гончаров О.О.	Рішення Конституційного Суду України як гарантія захисту прав і свобод особи в кримінальному судочинстві.....................	141
Грабчук О.В.	Запобіжні заходи за проектом Кримінально-процесуального кодексу України......	142
Гутник В.В.	Фахівці у галузі права як захисники в кримінальному судочинстві........................	143
Доброход І.С.	Уголовно-процессуальная охрана коммерческой тайны в Украине………………	144
Заяц Ю.В.	Допустимость доказательства в уголовном процессе………………………………	145
Зеленський І.О.	Законодавче регулювання міжнародного розшуку, арешту та конфіскації майна......	146
Керницька Н.О.	Деякі проблеми питання процесуального врегулювання порушення кримінальної справи............................................................	147
Коберидзе М.З.	Доказательства в гражданском процессе...	148
Колтунова О.О.	Шляхи вдосконалення судочинства в Україні...........................................................	149
Косова М.С.	Уголовно-процессуальное доказательство: понятие и виды………………………..	150
Курченко А.А.	Компромисс в уголовном процессе Украины……………………………………	151
Левицький О.О.	Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді...................	153
Марчук Р.В.	Підтримання державного обвинувачення у суді – першочергова конституційна функція прокуратури України....................	154
Медведєва Т.О.	Участь прокурора у цивільному процесі...	155
Оробець К.М.	Режим виконання та відбування покарання і його функції...........................................	156
Приймак А.В.	Деякі проблеми прокурорського нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах..	157
Прокудіна Ю.С.	Необхідність закріплення процедури медіації у кримінально-процесуальному законодавстві України.................................	158
Пшеничний І.І.	Особливості розслідування терористичних актів........................................................	159
Рой О.О.	Право на захисту у практиці Європейського суду з прав людини.............................	160
Рубаник Ю.В.	Суд присяжних: pro et contra......................	161
Руднєва І.С.	Особливості провадження у справах неосудних та обмежено осудних осіб........	162
Станковська З.І.	Проблеми формування в Україні високопрофесійного корпусу судді........................	163
Стасевський Л.С.	Вопросы соблюдения законности при производстве судебного следствия………	164
Токарєва Я.С.	Законодавче закріплення прав і свобод людини в Україні та гарантія захисту цих прав на прикладі судової влади..................	165
Федорчук М.В.	Порядок допиту неповнолітніх в кримінальному судочинстві України..................	166
Вітряченко К.Ю.	Комп’ютерні технології в діяльності державно-виконавчих органів України.....	167
Забарна Т.П.	Проблеми призначення та проведення судово-балістичної експертизи...................	169
Загоруйко О.І.	Встановлення психологічного контакту при допиті обвинуваченого........................	170
Каламайко Д.Ю.	Проблеми розслідування комп’ютерних злочинів.........................................................	171
Комаха В.В.	Проблеми виявлення підробки документів, виконавчих за допомогою розмежувальної техніки............................................	172
Кравченко І.П.	Використання рефлексивного мислення при допиті.....................................................	173
Кулітка О.М.	Вирішення кваліфікаційних та діагностичних завдань в методиці дослідження писемної мови..............................................	174
Лисенко Р.С.	Логіка в побудові слідчих версій...............	175
Перепічка О.І.	Виявлення та викриття неправди при провадженні очної ставки...........................	176
Просняк А.О.	Технологічні та правові аспекти електронного цифрового підпису............................	178
Токарев Г.І.	Особливості розслідування злочинів, пов’язаних з незаконним заволодінням транспортними засобам...............................	179
Шарбенко О.М.	Початковий етап розслідування хабарництва (типові слідчі ситуації та версії)........	180
Щур С.В.	Особенности допроса подозреваемого (обвиняемого)……………………………...	181

Х.М. Балицька,

IV ф-т, 4 курс, 39 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

Національно-патріотичне виховання

в Україні

Майбутнє України – у її дітях. Їх потрібно виховувати в любові до своєї країни, своєї мови, розкриваючи мудрість цілого світу, не обмежуючись певною державою. Діти повинні мати уявлення про інші країни, інших людей, расову різноманітність. Саме школа є вихователем, який формує свідомість дитини. У школі вчителі мають переконувати учнів, що інші нації треба поважати, але не слід схилятися перед ними. Кожен молодий українець повинен бути патріотом України і тоді, коли вона перебуває на складному етапі економічного розвитку. Необхідно докласти всіх зусиль, щоб інші нації поважали нас і нашу країну. Тому виховання у молоді почуття любові до Батьківщини, поваги до історії, відчуття обов’язку перед народом, має бути першочерговим завданням учителя. Кожна доросла людина своїм прикладом створює справжній образ Людини – громадянина, який дбає про свою державу та вболіває за неї.

Бути патріотом – це означає бажати створення людського, державного і політичного співіснування різних націй на українській землі, вимагати гарних і добрих учинків від себе як від українця, а не зневажати інших тому, що вони „не українці”.

Виховання громадянина-патріота – цілеспрямований, систематичний, регульований процес. Його мета – утвердження свідомості нації, народу, етнічної культури, мовної єдності, кращих рис характеру громадянина України. Тісне поєднання навчального та виховного процесу сприяє глибшому усвідомленню свого на-ціонального єства. Національно-духовне відродження – багатогранний і складний процес, який повинен послідовно й грамотно проникати у структуру кожного навчального предмета.

Науковий керівник – проф. Осипова Н.П.

Л.А. Беловольченко,

IV ф-т, 4 курс, 39 гр.

Нац. юрид. акад. Украины

им. Ярослава Мудрого

Факторы развития и закрепления асоциальных привычек личности

Общество оказалось перед фактом: преступность среди несовершеннолетних катастрофически растет, коренным образом меняются ее структура и характер.

Известно, что истоки формирования криминогенных и криминальных групп несовершеннолетних находятся в семейном неблагополучном окружении подростков, их неудовлетворительном положении в первичном учебном коллективе, в нарушении принципа социальной справедливости в отношении отдельных учащихся, заформализованности работы с ними. Нравственные установки и психологическая атмосфера ближайшего социального окружения несовершеннолетних приобретают решающее значение для развития и закрепления асоциальных привычек и стереотипов поведения.

Наркомания – чрезвычайно сложное социально негативное явление, связанное с изготовлением, хранением и сбытом наркотиков. Это самая доходная сфера преступного бизнеса, приобретающая международный характер, в которой важное место отводится подросткам как потребителям наркотиков, так и субъектам преступного промысла.

Криминальная субкультура – совокупность духовных и материальных ценностей, регламентирующих и упорядочивающих жизнь и деятельность криминальных сообществ, что способствует их живучести, сплоченности, криминальной активности и мобильности, преемственности поколений правонарушителей. Ее социальный вред заключается в том, что она уродливо социализирует личность подростка, стимулирует перерастание возрастной оппозиции в криминальную, именно потому и является механизмом “воспроизводства” преступности в молодежной среде.

Спид, наркомания и подростковая преступность сегодня – синонимы.

Научный руководитель – проф. Осипова Н.Ф.

А. Вейц,

ІІІ ф-т, 4 курс

Нац. юрид. акад. Украины

им. Ярослава Мудрого

ЛОББИЗМ КАК НЕОБХОДИМЫЙ АТРИБУТ ДЕМОКРАТИЧЕСКОГО ОБЩЕСТВА

Слово “лоббизм” неоднозначно оценивается общественным сознанием, поскольку имеет как позитивный, так и негативный смысл. Позитивный смысл характеризует лоббизм как здоровое, нормальное, жизненно необходимое явление, выступающее в ка-честве института демократического процесса. Лоббизм в этом смысле есть форма законного влияния “групп давления” на управленческие решения государственных органов с целью удовлетворения интересов определенных социальных структур.

Лоббизм, как и всякое иное социальное явление, вносит в жизнедеятельность общества как позитивные начала, так и негативные.

Основное достоинство лоббизма заключается в том, что он выступает инструментом самоорганизации гражданского общества; воплощает принцип свободы социальных негосударственных структур; является инструментом взаимодействия представительной и исполнительной власти и др.

Недостатки лоббизма считается то, что он может: стать инструментом приоритетного удовлетворения иностранных интересов в ущерб государственным; выступать проводником неправового воздействия на государственные органы (взяточничество, коррупция); зачастую блокировать действительно нужные управленческие решения, препятствовать удовлетворению общественно ценных интересов и т.д.

Учитывая украинские реалии, лучшим инструментом для контроля лоббирования является закон о его легализации. Таким образом, это явление может быть не только выведено из тени, но и превращено в институт демократии. Однако для того, чтобы лоббизм приносил пользу украинскому обществу, необходимы соответствующие условия: реальное действие демократических институтов и норм, экономическая и политическая стабильность, свобода средств массовой информации, устойчивое гражданское общество.

Научный руководитель – Подкуркова И.В.

В.В. Вітрук,

4 курс, 8 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

Природа політичної влади в Україні

Влада – це феномен, який існує в будь-якому суспільстві. Проявів даного явища чимало, воно пронизує суспільство і виражається у здатності суб’єкта забезпечити підпорядкування об’єкта відповідно до власних намірів, хоча даний підхід до визначення поняття влади не єдиний. Залежно від обставин виділяють владу батьків над дітьми, владу юридичну, релігійну, економічну, політичну та ін.

Трансформаційні процеси в Україні дають можливість перейти до більш ефективного утримання влади в державі, її демократизації, сформувати ті вихідні засади, на яких базується цивілізоване суспільство. Політична влада є одним з елементів основних засад побудови суспільства.

Відсутність реальних змін у системі державної влади на протязі останнього десятиліття пояснюється адміністративно-ринковою природою політичної влади в Україні. Владні структури проводили свою політику в інтересах кланів – учасників адміністративного ринку, причому динаміка соціальної реальності не виступала імпульсом для розвитку системи. Ігнорування ж сус-пільних настроїв буває дуже небезпечним для влади, що підтвердили події минулих президентських виборів.

У результаті зазначених процесів до влади прийшла нова політична еліта. Вона наділена високим кредитом довіри населення, але, з іншого боку, народ висуває більш високі вимоги. На відміну від своїх попередників новій політичній еліті доведеться звітувати електоратові про результати своєї діяльності та про відповідність цих результатів цілям й ідеям, на хвилі яких нова еліта потратила до політичного п’єдесталу державі.

Сподіватимемося, що нова влада буде ефективною. Відповідно до класичного визначення ефективність управління оцінюється на основі співвідношення результатів з вихідними цілями. Ефективність соціального й державного управління має ціннісне навантаження і залежить від структури і природи системи влади в державі. Нові лідери проголошують своєю метою служіння інтересам народу, а час покаже, як це буде реалізовано в житті.

Науковий керівник – доц. Сахань О.М.

А.П. Гильов,

1 курс, 13 гр.

Ін-т прокуратури

НАУКА “ЛОГІКА” У ВИЗНАЧЕННЯХ

Наука оперує термінами. Дефініція розкриває зміст поняття, а чітко зафіксоване поняття в науці називається терміном. Сама наука “логіка” має різноманітні визначення. Розглянемо деякі з них.

1. Логіка – це складний, багатогранний феномен духовного життя людства (Є.О.Іванов). Це визначення по формі сформульовано через рід та видову відмінність, де родом поставлено “феномен”, але в ньому не розкривається зміст науки, а лише вказується, що існує такий феномен. Це визначення номінальне.

2. Логіка – це своєрідне знаряддя для тренінгу розуму (І.В.Хоменко). Дефініція дана через рід та видову відмінність, але визначення надто широке, бо своєрідним знаряддям для тренінгу розуму можуть бути й інші науки (наприклад, математика).

3. Логіка – це закономірність виникнення, існування та розвитку речей і явищ об’єктивного світу (А.Є.Конверський). Визначення через рід та видову відмінність, але дефініція розкриває не логіку як науку, а інше значення поняття “логіка”: логіка як закономірність розвитку фізичних, психічних та соціальних явищ об’єктивної дійсності.

4. Логіка – це наука, яка вивчає мислення (В.Є.Жеребкін). Родовидове визначення надто широке.

5. Логіка – це здатність людини відображати навколишній світ за допомогою мислення (А.Є.Конверський). У цій дефініції розкривається логіка як послідовність ментальних процесів, а не значення логіки як науки.

6. Логіка – це наука про закони та форми вірного мислення (В.Д.Титов). Це визначення через рід та видову відмінність, яке з’ясовує значення науки логіки.

Науковий керівник – доц. Невельська-Гордєєва О.П.

К.Т. Голбан,

Полтав. ф-т, 2 курс, 22 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

КОНЦЕПЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ Т.ГОББСА

Гоббс виділяє три види державної влади: монархія, аристократія й демократія. Основа поділу – це кількісний характер влади: чи може державна влада належати одній особі, чи раді багатьох. Відповідним чином рада багатьох людей складається або з усіх громадян, причому будь-хто має право голосу й може брати участь в обговоренні справ, або тільки з їх частини. Тиранія й олігархія є не окремими формами державної влади, а лише іншими назвами тих самих видів. Назва виражає наше ставлення до кожної з цих форм. Найкращою формою державної влади, на думку філософа, є монархія. Державна влада наділена всіма правами, що належать громадянам у природному стані. Відповідно до них Т.Гоббс формулює і принципи, що належать державі, а саме:

– благо народу є вищим законом;

– блага мають розподілятися між усіма людьми, оскільки це є велінням розуму;

– мир є найголовнішим благом, оскільки він сприяє охороні життя людей. Той, хто порушить мир, тим самим виступить проти приписів державної влади.

Філософ виділяє законодавчу і виконавчу влади, проте є противником відділення виконавчої влади від законодавчої. Державна влада, як він вважає, щоб виконати своє головне призначення – забезпечення миру й безпеки громадян, має бути нероздільною й суверенною; стояти вище всіх і не підлягати суду або контролю; бути вище всіх законів, тому що закони встановлюються нею й тільки від неї отримують свою силу; вона повинна бути безмежною незалежно від форми.

Т.Гоббс зазначає, що люди прагнуть не просто до життя, а до щасливого життя. Таким чином, державна влада повинна забезпечувати умови, необхідні для щастя громадян держави. Щоб державна влада виконувала свої обов’язки, вона повинна мати
певні права. Т.Гоббс надає державній владі всі права, що випливають із її природи, навіть духовні. Він залишає за громадянами лише одне право – право на фізичне життя.

Науковий керівник – доц. Шенгерій Л.М.

Б.І. Денис,

2 курс, 11 гр.

Ін-т підготовки кадрів для органів

прокуратури України

ВЗАЄМОДОПОВНЕННЯ МОРАЛІ Й ПРАВА ЗА КАНТОМ

Сутність права, зміст його норми стануть для нас ще зрозумілішими, коли ми розглянемо відношення права до спорідненої області – моралі.

Осмислення права в його взаємозв’язку з мораллю – одна з найдавніших традицій історії суспільної думки.

Очевидним є те, що у Канта мораль і право виступають як такі, що взаємно доповнюють один одного: моральність індивіда з самого початку має сенс правоздатності. Право ж (на думку Соловйова) – це визнання публічною владою моральної самодостатності людини й відмову від опіки над нею.

Правова теорія Канта – це теорія природного права, яка акцентує увагу на належному в праві, до якого потрібно прагнути відповідно до вимог розуму!

А саме право – це сукупність умов ,за яких свавілля одного може бути поєднане зі свавіллям іншого з погляду загального закону волі.

Якщо право – це сукупність умов, то чи не є такою умовою дотримання моральних засад (категоричного імперативу)? Звичайно, що є. Отже, виходячи з того, що імператив – моральне розпорядження, цілком доречно постає питання: чи не ґрунтується право як таке на моралі?

ВИСНОВОК:

1. Існують об’єктивні, залежні від волі людей абсолютні першооснови, що відповідають критеріям блага та справедливості.

2. Ці першооснови первинні стосовно норм позитивного права. Втілення норм позитивного права у життя, їх розвиток, вплив на суспільні відносини призводять до трансформації самої моралі.

3. Це зумовлює відносне поєднання моралі та природного права і їх взаємодоповнення, втілення в позитивне право.

Науковий керівник – проф. Максимов С.І.

В.В. Добровольський,

3 курс, 43 гр.

Ін-т підготовки слідчих кадрів

для СБ України

Соціально-правовий аналіз парадигми інформації

Сучасний період розвитку цивілізації характеризується переходом від індустріального суспільства до суспільства інформаційного, основним об’єктом якого є інформація. Відображаючи реальну дійсність, вона впливає на всі напрямки суспільної й державної діяльності. З впровадженням нових інформаційних технологій обчислювальної техніки, засобів зв’язку, системи комунікації інформація стає постійним і необхідним атрибутом суспільних відносин. Від її якості, оперативності, актуальності, своєчасності залежать усі рішення, які приймаються на самих різних рівнях – від голови держави до пересічного громадянина.

Досі в науці і в чинному законодавстві не розроблено єдиного поняття інформації. Залежно від предмета й мети конкретного визначення в чинному законодавстві закріплено більше десятка офіційних визначень поняття інформації, що не протирічать між собою. Така невизначеність обумовлена надзвичайними розмірами предмета інформації.

Проте в будь-якому випадку інформації притаманна така риса, як новизна, адже без неї інформація перетворюється у звичайну констатацію фактів, які вже відомі певному суб’єктові. Саме тому загострюється питання обробки одержуваних у ре-зультаті діяльності людини даних та виділення корисної інфор-мації.

Науковий керівник – проф. Данильян О.Г.

Р.А. Егизаров,

V ф-т, 4 курс, 40 гр.

Нац. юрид. акад. Украины

им. Ярослава Мудрого

ГРАЖДАНСТВЕННОСТЬ КАК ОСНОВА НАЦИОНАЛЬНОЙ БЕЗОПАСНОСТИ

Личность нельзя сформировать даже самыми хорошими лекциями, с помощью самых совершенных компьютерных программ. Личность можно воспитать, создав условия для самовоспитания. Государство и общество в процессе обучения, социально-политической и производственной деятельности призваны обеспечить свободу личности, то есть вольное и независимое проявление свойственных данному молодому субъекту интеллектуальных, эмоциональных и волевых качеств для максимального использования его творческого потенциала.

Целью воспитания является такое влияние на человека, в результате которого он с детства страстно желал бы и стремился стать гражданином. Еще Сократ утверждал, что основы воспитания составляет гражданское воспитание. Гражданственность – это сумма определенных социальных, политических, нравственно-психологических качеств личности, которые формируются в течение всей жизни человека, но особенно интенсивно в молодости. Гражданственность включает в себя такие понятия, как гражданское самосознание, гражданский долг, гражданская честь, гражданское достоинство, гражданская активность и др.

Гражданственность является неотъемлемой чертой процесса формирования у молодежи высоких патриотических чувств, национального самосознания. Но сами по себе патриотические и национальные чувства гражданина не должны быть созерцательными, они должны побуждать человека к позитивной деятельности во благо и себя, и общества, и государства. У большинства представителей молодого поколения чувство гражданственности проявляется через: 1) чувство собственного достоинства; 2) самореализацию; 3) заботу о сохранении собственного физического, психологического и морального здоровья; 4) создание крепкой семьи и воспитание здоровых детей.

Научный руководитель – проф. Осипова Н.Ф.

В. Иванюченко,

ІІ ф-т, 4 курс

Нац. юрид. акад. Украины

им. Ярослава Мудрого

СОЦИАЛЬНЫЙ КОНФЛИКТ

Понятие “конфликт” характеризуется исключительной широтой содержания и употребляется в разнообразных значениях. В самом широком понимании конфликт определяется как предельный случай обострения противоречий. В конфликте представлены субъект и участники конфликта, а также его объект. Среди участников конфликта следует различать прямых и косвенных. Последние представляют собой определенные силы, преследующие в чужом конфликте свои интересы. Субъекты и участники социального конфликта могут иметь различные ранги, статусы и обладать определенной силой. Одним из непременных элементов конфликта является объект, т.е. конкретная причина, мотивация, движущая сила конфликта.

В процессе своего развития конфликт проходит несколько стадий, имеющих разную продолжительность, но последовательность их в любом конфликте одна и та же. Для характеристики процесса развития конфликта важнейшее значение имеют такие понятия, как цена конфликта и цена выхода из него. Цена конфликта для каждой из сторон складывается из суммы трех величин: затрат энергии, времени и сил на конфликтную деятельность; ущерба, наносимого недружелюбными действиями другой стороны; потери, связанной с ухудшением общей ситуации. Цена выхода из конфликта – это разность между затратами, с которыми сопряжен этот выход из конфликта, и приобретениями, которые дает этот выход.

Существуют различные пути и способы преодоления конфликтов. Среди них: разъяснение требований к работе, использование координационных и интеграционных механизмов, установление общеорганизационных комплексных целей и использование системы вознаграждений. Кроме того, известны и основные межличностные стили разрешения конфликтов: уклонение, сглаживание, принуждение, компромисс, консенсус.

Научный руководитель – проф. Климова Г.П.

І.Б. Іванків,

Полтав. ф-т, І курс, 12 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ВТІЛЕННЯ ІДЕАЛУ СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ

Поняття правової та соціальної держави формувалося тривалий час і досі не є однозначним. Говорячи про побудову соціальної правової держави, мають на увазі насамперед втілення у життя: принципу верховенства права (панування правового закону) як головного в правовій державі; принципу соціальної справедливості (забезпечення державою соціальної безпеки особи) як головного в соціальній державі. Вітчизняна наука прийняла формулу “правова держава” в період “перебудови” (1985 р). Україна, узявши курс на самостійність і незалежність, орієнтиром розвитку визначила побудову демократичної, соціальної, правової держави.

Було б помилкою вважати, що правова держава і соціальна держава добре поєднуються і можуть цілком злитися в одній державі. Однак їх зближення – найсприятливіший результат для громадянського суспільства. Розвиток держави як соціальної має ґрунтуватися на фундаменті правової держави. Ця проблема є найактуальнішою для України. Курс на побудову правової держави було взято ще на початку 90-х років. Однак її реальне формування йде повільно, без належної системи. Впровадження наукових засад у процес формування правової держави пов’язане з вирішенням як суто теоретичних, так і практичних проблем, зокрема, поняття і змісту правової держави; верховенства права і закону; забезпечення державою основних прав і свобод людини; якості законодавства; взаємодії і поділу різних гілок влади; реформування судової системи; формування правосвідомості тощо.

Україна перебуває на етапі формування демократичного суспільства, і на перший погляд здається, що встановлення правової соціальної держави в Україні відбувається занадто повільними темпами. Проте це є цілком справедливим, адже впровадження в життя нових ідей, принципів і положень, трансформація української правової системи не можуть і не повинні бути здійснені миттєво, шляхом радикального зламу існуючих інститутів та норм.

Науковий керівник – доц. Селіхов Д.А.

М.В. Кузьменко,

Полтав. ф-т, 2 курс, 22 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

СТРУКТУРА ПРАВОВИХ НОРМ: ЛОГІКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ

У структурі правової норми виявляються специфічні якості права, які відрізняють його від інших соціальних регуляторів. Відомо, що правова норма складається із гіпотези, диспозиції і санкції.

Структура правової норми ґрунтується на взаємозв’язку, системності правових норм. Сутність системності полягає в тому, що правові норми пов’язані між собою, у визначених аспектах виступають як диспозиції, що мають свої гіпотези і санкції, в інших – як елементи гіпотез або санкцій інших норм. Санкція однієї норми стає диспозицією при порушенні охоронюваної норми і застосуванні примусових заходів до правопорушника. Гіпотези також у визначеному аспекті стають диспозиціями, що вказують, яким саме обставинам варто надавати юридичного значення.

Гіпотеза визначає можливі, типові й у випадку суперечки доказові обставини, за яких реалізується норма, й межі дії та застосування норм. Гіпотеза і диспозиція адресовані розумові й волі учасників суспільних відносин і розраховані на ситуації, коли мож-ливий вибір різних варіантів поведінки. Диспозиція також визначає спосіб регулюючого впливу норми на поведінку людей і суспільні відносини. Санкція повинна відображати здатність держави примушувати до дотримання норми, припиняти її порушення, відновлювати порушене право.

Аналіз логічної структури правових норм має велике значення для вдосконалення практики застосування норм. Системність права, нерозривний зв’язок і погодженість правових норм, “елементи” яких входять до складу нормативних актів, при вирішенні будь-якої юридичної справи вимагають ретельного вивчення всіх тих положень законодавства, які зв’язані правоположенням, що застосовується.

Науковий керівник – доц. Шенгерій Л.М.

А.П. Лагода,

ІІ ф-т, 3 курс, 22 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

Протиріччя українського менталітету:

історія і сучасність

Однією з найважливіших проблем для українського народу, який став на шлях розбудови власної державності, є проблема самосвідомості, інакше кажучи, самоусвідомлення своїх національних особливостей, своєї ментальності. Що ж являє собою український менталітет, які характерні ознаки властиві йому, у чому полягає його специфіка? Домінуючим у визначенні поняття “менталітет” є підхід до нього як до інтегративного показника рівня цивілізованості народу, як до органічного поєднання свідомості, розуму, інтелекту, світосприймання, характеру думок і мислення нації, її психології та духовних інтересів, що виступає у вигляді логіко-понятійних і чуттєво-емоційних компонентів. Ознаками української ментальності є емоціональність, сентиментальність, чутливість і ліризм. Найяскравіше ці риси виявляються в естетиз-мі українського життя й обрядовості. Поруч із ними стоять індивідуалізм і прагнення свободи в різних розуміннях цього слова, а також неспокій і рухливість. В Україні споконвіку легко сприймали концепції як західної, так і східної культури, що сприяло створенню досить складного симбіозу її елементів у мистецтві. Це сприяло як культурній, так і національній терпимості, але й привело до того, що українці легко „розчиняються” в чужому національному бутті в силу столітніх умов утрати державності. Це негативно позначилось на українському менталітеті. Про цілісність українського менталітету можна говорити лише з певними застереженнями. Досить відчутними й актуальними зараз залишаються питання регіональних відмінностей, які зумовлені впливом специфічних історичних, кліматичних, географічних, релігійних та інших умов. Кожен з етапів історичного розвитку України знайшов відображення в суспільній думці, ментальності народу, що обов’язково повинно бути враховано при виробленні консенсусу у справі розбудови соборної, незалежної української держави.

Науковий керівник – доц. Калиновський Ю.Ю.

І.Г. Леонова,

ІV ф-т, 4 курс, 32 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

Держава як політико-правовий інститут

Досліджуючи політичну систему будь-якої держави, доцільно проаналізувати особливості її структури, зокрема інституціональної компоненти.

До політичних інститутів належать: держава, її органи й установи, політичні партії та рухи, інші громадсько-політичні об’єднання, інститут виборів, парламентаризму, політичного плюралізму тощо.

Сама держава – не тільки організація політичної влади, що сприяє реалізації конкретних соціальних інтересів на певній території, а й політико-правовий інститут, і тому має ряд суттєвих особливостей:

– єдина територіальна організація політичної влади;

– є органом влади, соціального примусу;

– має правовий характер;

– державна влада характеризується публічністю, персоналізацією управління;

– являє собою суверенну організацію влади.

Правова держава будується на принципі підпорядкування влади і громадян Конституції. Ознаками такої держави є: верховенство права, гарантованість прав особистості, взаємо відповідальність держави та громадян; поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, а також на центральну і місцеву; розвинуте громадянське суспільство.

Що стосується соціальної держави, то своїм головним обов’язком вона визнає піклування про громадян. Цей тип держави базується на принципах соціальної справедливості, миру, громадської злагоди та захисту соціальних прав і свобод особистості.

Науковий керівник – проф. Герасіна Л.М.

О.О. Литвин,

1 курс, 8 гр.

Ін-т прокуратури

ЛОГІЧНА ДЕФІНІЦІЯ ТЕРМІНА “ПРАВО”

Логічне визначення розкриває зміст поняття. Існують різні види визначень: реальні й номінальні, явні й неявні, схожі з визначенням прийоми.

1. Право – дія справедливості в Божому порядку людського гуртожитку (Ф.Аквінський). Остенсивне визначення.

2. Право – моральна якість, яка дає змогу людині мати пев-ні речі або робити певні вчинки (Г.Грацій). Родовидове, вузьке визначення: DFD > DFN.

3. Право – це сукупність умов, за яких свавілля одного може бути поєднано зі свавіллям іншого з погляду загального закону волі (І.Кант). Родовидове, помилка широкого визначення: DFD < DFN.

4. Право – це просто цивільне законодавство, а також мораль, етичне життя, світова історія (Г.Гегель). Визначення через перелік, DFD > DFN.

5. Право – це продукт народного руху, що виявляється у всіх членів суспільства і приводить до правосвідомості (Ф.Савіньї). Родовидове, DFD > DFN.

6. Право – закономірний результат внутрішнього розвитку регулятивної системи (О.В.Петришин). Генетичне визначення.

7. Право – це система загальнообов’язкових, формально визначених, установлених або санкціонованих державою, гарантованих і забезпечених нею правил поведінки, що тісно між собою пов’язані та регулюють суспільні відносини між людьми (В.В.Копейчиков). Родовидове, співмірне: DFD = DFN.

Висновок. Найбільш точним і класичним видом визначення, на наше переконання, є родовидове визначення. Ним користуються всі науки, але найпоширенішим воно є в юриспруденції. У цій галузі родовидове визначення має свої особливості, які полягають у тому, що при визначенні кримінально-правових понять часто називають тільки видові ознаки, а рід, до якого належить це поняття, опускається.

Науковий керівник – доц. Невельська-Гордєєва О.П.

М.В. Мозалёва,

ІІ ф-т, 3 курс, 24 гр.

Нац. юрид. акад. Украины

им. Ярослава Мудрого

Эрих Фромм о позитивных и негативных аспектах современной демократии

Одним из важных вопросов современности является роль свободы в формировании индивидуальности человека в демократическом государстве. Психологический аспект “свободы”, характерный для современной демократии, состоит в том, что свобода от внешней власти становится достоянием только в том случае, если внутренние психологические условия позволяют утвердить свою индивидуальность. Демократия в современном обществе – это система, создающая политические, экономические и культурные условия для полного развития индивида, но при этом и возможность действовать. Если человек не может продуктивно действовать, он перестаёт и продуктивно мыслить. Демократическая система – институциональное устройство для принятия политических решений, при котором индивиды получают власть принимать решения посредством конкурентной борьбы за голос народа. Из сказанного можно сделать вывод, что идеальная демократия заключается в тождественности интересов государства интересам личности.

Эрих Фромм подчеркивает, что современное понимание человеческой свободы имеет двоякий смыл. С одной стороны, человек, освободившись от опеки власти, становится индивидом, с другой – превращается в некое “изолированное орудие” современной социально-политической системы. Позитивная свобода, наличие которой обязательно для демократического государства, предполагает полную реализацию способностей индивида. Таким образом, будущее современной демократии зависит от развития индивида, контролируемого самоограничением, в государстве, где личность, ее счастье и развитие станут главной целью всей государственной и политической системы.

Научный руководитель – доц. Калиновский Ю.Ю.

Д.О. Окунєв,

V ф-т, 4 курс, 40 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

Соціальна обумовленість моніторингу телекомунікацій

Однією із фундаментальних соціальних і політичних цінностей є безпека. Потреби безпеки і захисту від девіантної поведінки обумовлюють необхідність соціального контролю, що має фундаментальне значення в соціальній регуляції поведінки людей і підтриманні суспільного порядку.

Перехід сучасного суспільства до інформаційного етапу свого розвитку викликав до життя нові проблеми, пов’язані з соціальним контролем. Однією із таких проблем є соціальна обумовленість контролю телекомунікацій. Оскільки, з одного боку, він є прямим втручанням у сферу конституційних прав і свобод людини, яка визначається найвищою соціальною цінністю, а з іншого – дає змогу виявити найнебезпечніші форми девіантної поведінки практично зразу після їхньої появи, а також припинити їх у разі необхідності. Виникає проблема розмежування випадків, коли проведення моніторингу є суспільно необхідним, а коли – неприпустимим з огляду на існуючі соціальні цінності. Враховуючи це, потрібно керуватися правилом: втручання у сферу конституційних прав і свобод допускається тоді, коли завдяки цьому може бути відвернута більша шкода суспільству в цілому і людині зокрема, ніж та, що заподіяна втручанням.

Також необхідними є створення соціального механізму регламентації процедури проведення моніторингу телекомунікацій; розроблення нових, більш досконалих методів і способів отримання інформації для ефективнішого реагування на соціально небезпечні прояви; підвищення відповідальності осіб, уповноважених на здійснення моніторингу, особливо в разі проведення останнього без належних підстав; усвідомлення суспільством необхідності періодичного законного втручання у сферу прав і свобод.

Науковий керівник – проф. Осипова Н.П.

Д.С. Понизов,

ІІ ф-т, 3 курс, 24 гр.

Нац. юрид. акад. Украины

им. Ярослава Мудрого

Философия макиавеллизма

Лишенный возможности заниматься любимым делом, Макиавелли занялся философией, используя опыт и знания, приобретенные в ранний период жизни. Правителю необходимо действовать, не торопясь с мудростью и человеколюбием и не боясь, что его ославят безжалостным, внушающим страх, но без ненависти, для удержания подданных в единстве и верности. Строгость должна быть умеренной, чтобы не порождать ненависти. Правитель должен быть мудрым, чтобы избежать пороков, которые лишили бы его государства. Следуя тому, что кажется пороком, правитель обеспечивает безопасность и благополучие. Правителю следует быть милостивым, но не жестоким. Да и с милостью необходимо быть осторожным, чтобы позже не прибегать к жестокости. В своей работе “Государь” Макиавелли утверждал: “Необходимо быть лисой, чтобы разглядеть западню, и львом, чтобы сокрушить волков”. Великие дела и редкие примеры внушают почтение и любовь к правителю.

Нельзя покушаться на имущество граждан и подданных. Даже уничтожая врагов, нельзя наносить вред их имуществу, чтобы их потомки не держали зла на правителя из-за лишения их имущества.

Необходимо учиться на чужом опыте, чтобы избежать повторения чужих ошибок. Трудно дать оценку произведениям Макиавелли, и прежде всего из-за сложности его личности и неоднозначности идей, до сих пор вызывающих самые разноречивые толкования. Имя Макиавелли часто употребляется как синоним предательства, коварства и политической аморальности.

Большое значение эти идеи имели для итальянских националистов в эпоху Рисорджименто (политического возрождения) и в период фашистского правления. В Макиавелли ошибочно видели предтечу централизованного итальянского государства.

Научный руководитель – доц. Калиновский Ю.Ю.

М.С. Северіна,

Полтав. ф-т, 2 курс, 21 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СТУДЕНТСЬКОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ

Однією з головних засад демократичного суспільства є наявність і ефективне функціонування громадського самоврядування, яке може здійснюватись на рівні будь-якої громади. Така можливість передбачається і для студентських громад вищих навчаль-них закладів. Актуальність теми полягає в тому, що студентське самоврядування сприяє гармонійному розвитку особистості студента, формує в нього навички майбутнього організатора, керівника.

Студентське самоврядування – це форма управління, за якої студенти на рівні академічної групи, факультету, гуртожитку, курсу, спеціальності, студентського містечка, іншого структурного підрозділу мають право самостійно вирішувати питання внутрішнього керівництва.

Справжні органи студентського самоврядування (далі – ОСС), мають бути:

– демократичними. Діяльність ОСС повинна проходити під контролем студентів;

– автономними. ОСС не залежать від будь-яких політичних партій, уряду, керівництва ВНЗ;

– доступними. Усі збори, усе листування й усі звіти профспілки і ОСС доступні її членам.

У структурній будові ОСС слід дотримуватись принципу максимальної ефективності й доцільності, а також якомога більш спростити систему органів студентського самоврядування. Для надбання позитивного досвіду потрібно регулярно проводити зустрічі, конференції та семінари за участю представників студентського самоврядування інших областей, особливо тих, де є реальні приклади успішного функціонування цих інститутів.

Єдність студентів – сила. Тільки єдність може забезпечити створення демократично побудованого й ефективного суспільства.

Науковий керівник – доц. Шенгерій Л.Н.

А.А. Солдатов,

Х ф-т, 3 курс, 58 гр.

Нац. юрид. акад. Украины им. Ярослава Мудрого

ВЛАСТЬ

Любая власть – это неизбежное зло и насилие. Поскольку любая власть держится не в последнюю очередь на принуждении и силовых методах защиты своих интересов. Не последнюю очередь в этом играет информация, посредством которой органы власти держат огромные массы людей в подчинении.

Кроме известных трех форм власти, существуют и еще несколько: власть информации, власть денег, власть религии и идеологии. Последняя является самой прочной и долговечной, поскольку изменить менталитет народа сложно, но если это удалось, то таким народом управлять легко и удобно.

Большинство населения не имеет доступа к истинной информации, она доступна только ограниченному числу людей, в чьих руках и сосредоточена реальная власть над этим миром. Еще Джорож Оруелл в своем романе “1984” – писал: “Тот, кто контролирует прошлое, тот контролирует будущее. А это под силу только власти”.

Одним из способов, которыми пользуется любая власть, является информационное оружие, ибо настоящий ход истории не известен, а реальные причины событий совсем не те, что подаются нам в средствах массовой информации. Объем знаний, доступных народу, строго контролируется властными структурами.

Одним из видов информационного оружия является религия, ибо только религия требует от человека полного и слепого подчинения, без осмысления его целесообразности и рациональности.

В условиях сегодняшней действительности прийти к власти способен только человек, начисто лишенный каких-либо моральных устоев и принципов. Ведь он играет без правил и каких-либо ограничений.

Научный руководитель – проф. Мануйлов Е.Н.

Е.С. Шарапова,

Х ф-т, 3 курс, 59 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ГРАЖДАНСКОЕ ОБЩЕСТВО

Понятие “гражданское общество” восходит корнями к идее полиса Аристотеля, societas civilis Цицерона и идеям естественного права.

Джон Локк отмечал, что государство приходит не на смену обществу, а призвано управлять им, государство – это инструмент общества, с помощью которого оно актуализирует себя.

Гегель писал, что лишь признавая и удерживая гражданское общество в подчиненном положении, государство может обеспечить его свободу. Государство представляет общество в его единстве.

В маркситской теории гражданское общество выражает частный интерес. Гражданское общество относится к материальной сфере, в то время как государство составляет надстройку.

В качестве основополагающего условия, как гражданского общества, так и правового государства выступает личность, ее права на самореализацию. Мыслители нового времени, решительно выступающие в защиту индивидуальной свободы, были горячими приверженцами частной собственности, считая, что линия свободы индивида основывается на его праве, на частную собственность.

Под правовым обществом понимается саморегулирующееся общество, в котором ограничением свободы одного субъекта является лишь такая же равная свобода другого субъекта, или такое общество, в котором утвержден принцип верховенства права.

Единство гражданского общества правового государства как институциональные условия делают возможным существование такого общества, как правовое.

Научный руководитель – проф. Мануйлов Е.Н.

О.В. Шимко,

юрид. ф-т, 4 курс, 1 гр.

Волин. держ. ун-т

ім. Лесі Українки

Забезпечення права на гідну смерть в умовах формування громадянського суспільства

Одним із прав є право на гідну смерть або евтаназію. Проте не існує однозначного ставлення до зазначеного поняття.

Безумовно, лікарі повинні в будь-якому випадку рятувати, а потім і підтримувати життя хворого і робити це в силу свого обов’язку та призначення медицини. Отже, чи варто рятувати людину, хвороба якої досягла останньої стадії з невідворотними процесами?

Оскільки держава забезпечує право на життя, то вона зобов’язана гарантувати не просто право на смерть, а й право на гідну смерть. Так, коли до лікаря звертатимуться з проханням про евтаназію, він повинен переконатись, що воно ґрунтується лише на власному бажанні й особистій волі пацієнта, який є повнолітнім та дієздатним; що він переносить невиліковну хворобу; об’єктивно проінформувати пацієнта про діагноз та можливі результати лікування. При цьому створюється спеціальний консиліум, що складається із медичних експертів і юристів, який розглядатиме документи, в число яких входять письмова заява самого пацієнта з зазначеним бажанням померти, і висновок повинен бути прийнятий одностайною згодою. В окремих спірних випадках можна звертатись до суду, з метою негайного розгляду справи в судовому засіданні. Це буде важливою гарантією попередження зловживання, а також унеможливить існування вбивств під виглядом евтаназії.

При цьому необхідно пам’ятати, що до питання евтаназії завжди потрібно підходити дуже обережно та виважено.

Науковий керівник – доц. Колб О.Г.

А. Штоколов,

ІХ ф-т, 4 курс, 50 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

РОЛЬ ОПОЗИЦІЇ В МЕХАНІЗМІ ВЛАДИ

Україна переживає період змін державних інститутів, політичної та економічної систем. Тому актуальною є постанова питання про уважне ставлення до опозиції, її офіційне оформлення та правове регулювання.

По-перше, сама присутність такої інституції в нашому політичному житті сприятиме виробленню рішень, що враховують настрої та запити якомога ширших верств населення, всі “за” і “проти”.

По-друге, опозиція вноситиме елемент злагоди та консенсусу в суспільство. Зокрема, через показ відсутності чи наявності альтернативи щодо рішень, які приймаються на державному рівні. Вона створюватиме необхідні передумови для вироблення політичного консенсусу. Така політична інтеграція знижуватиме напруження політичного суперництва.

По-третє, наявність опозиції – це й перевага для правлячої партії або коаліції: вони отримають можливість враховувати, брати на озброєння розробки опозиції, більш повно бачити свої вразливі місця й “закривати” їх, коригувати свою політику. Створюватиметься можливість об’ємного бачення стану справ. Суспільству надаватиметься необхідна динаміка розвитку. Опозиція – своєрідний обмежувач, який є перепоною для зміщення курсу уряду, надто далеко ліворуч чи праворуч і, таким чином, гарантує політичну стабільність. Вона сприяє подоланню недовіри до влади, яка може скластися в громадській думці та політичній свідомості громадян за умов відриву держави від громадянського суспільства.

По-четверте, наявність опозиції зводитиме до мінімуму вірогідність різних перепадів політичного та соціально-економічного курсу при зміні адміністрації, оскільки програми розвитку вироблятимуться та здійснюватимуться з урахуванням думки опозиції. В разі приходу опозиції до влади вона включатиметься в роботу без адаптаційного періоду і так, щоб зміна влади різко не відбивалась на самопочутті народу, а, навпаки, поліпшувала його.

Науковий керівник – доц. Ставицька О.В.

В.В. Юсубов

Проблема мотивації влади в сучасній Україні

Влада – це властиве суспільству вольове відношення між людьми. В сучасній Україні природа і мотивація влади залежать від верств населення, в яких вона реалізується.

Мотивація підпорядкування досить складна. Вона може ґрунтуватися на: страху перед санкціями; довголітній звичці до покори; зацікавленості у виконанні розпоряджень; переконаності в необхідності підпорядкування; авторитеті керівника у підлеглих; ідентифікації об’єкта суб’єктом влади.

Сила влади, заснована на страху, викликаному погрозою санкцій, має тенденцію до ослаблення через природне прагнення людей позбутися цього неприємного емоційного стану.

Влада, що базується на звичці, тобто на звичаях коритися, має менш хворобливий характер. Звичка – надійний фактор стабільності влади, поки вона не входить у суперечність з вимогами реального життя.

Влада, що побудована на інтересі, спонукає підлеглих до добровільного виконання розпоряджень, робить зайвим контроль і застосування негативних санкцій. Вона сприяє розвитку у людей інших типів позитивної мотивації підпорядкування на основі переконаності, авторитету й ідентифікації.

Підпорядкування однієї людини іншій (об’єкта суб’єкту) засновується на нерівності. Влада, що виникає на основі природної нерівності, завжди має характер міжособистісної взаємодії, завжди персоніфікована. Виникає підпорядкування конкретній людині. І якщо у новій ситуації вона виявиться нездатною продемонструвати свою перевагу, навряд чи її розпорядження будуть виконуватися. Влада, заснована на соціальній нерівності, втрачає свою персоніфіковану форму. На службі ми змушені виконувати розпорядження начальника незалежно від того, подобається він нам чи ні, сильніше він чи фізично слабкіше. Саме така влада має більш визначений і стійкий характер. Вона відтворюється у сучасній Україні незалежно від її конкретних учасників.

Науковий керівник – доц. Сахань О.М.

О.В. Якобчук,

2 курс, 47 гр.

Ін-т підготовки слідчих кадрів

для СБ України

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛСЬВТО В УКРАЇНІ:

ШЛЯХ ДО ВСТАНОВЛЕННЯ

Вивчення сучасного стану громадянського суспільства в Україні свідчить про ймовірність кількох сценаріїв його розвитку: консервація на тривалий час існуючого стану речей і відповідних методів управління або ж поступовий еволюційний розвиток і зміцнення громадянського суспільства.

Утвердження громадянського суспільства в посттоталітарних країнах, що стали на шлях демократичного розвитку, є непростою і тривалою справою. Адже народження громадянського суспільства завжди пов’язане з небезпекою: воно дарує свободу деспотам і демократам рівною мірою.

Українська держава дедалі все більше усвідомлює негативні наслідки, спричинені відсутністю такого дійового партнера у здійсненні демократичних, політичних і економічних перетворень, яким може стати громадянське суспільство. Вагомою перешкодою на шляху формування громадянського суспільства є вузьке розуміння його як такого, що протистоїть державі. Ця думка успадкована ще з радянських часів, коли держава в образі Левіафана здатна була поглинути суспільство і громадянина. Нині найбільш перспективною є консенсусна модель взаємовідносин держави та громадянського суспільства. І досягнути її можна лише тоді, коли обидва суб’єкти будуть сильними. За таких обставин держава зможе поділитися частиною своїх функцій з громадянським суспільством, не ослаблюючи себе і не створюючи небезпеку хаосу.

Проте слід наголосити, що громадянське суспільство – це, насамперед, нематеріальна категорія, бо поняття “середній клас” не тільки економічне, скільки соціально-політичне, головне для його визначення – не рівень доходів, а культура, свідомість, життєва позиція. Саме за високого рівня культури і можна очікувати становлення громадянського суспільства в нашій країні.

Науковий керівник – проф. Данильян О.Г.

Г.В. Берченко,

Х ф-т, 2 курс, 61 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

Загальні риси правозастосувального

розсуду

Правозастосувальний розсуд характеризується такими рисами:

1. Правозастосувальний розсуд є різновидом правового розсуду. Останній включає, зокрема, правотворчий і правореалізаційний розсуд.

2. Правозастосувальний розсуд здійснює виключно уповноважений на це правозастосовчий орган або посадова особа. Більш наочно ця діяльність проявляється в роботі суду. Проте вона характерна також і для інших правоохоронних органів, органів виконавчої влади.

3. Правозастосувальний розсуд виникає тільки за наявності певних правових підстав, а саме: відносно та недостатньо визначених норм, багатозначних правових нормах, прогалин у праві та колізій у законодавстві.

4. Правозастосувальний розсуд передбачає вибір одного з можливих рішень. Цей вибір повинен здійснюватися тільки в межах законних варіантів, що прямо передбачені правом або виводяться з його змісту. Отже, не належить до правозастосувального розсуду вибір між законним і незаконним рішенням.

5. Правозастосувальний розсуд обмежений правом. По-перше, дана діяльність легально допустима законом. По-друге, право дає відповідь на питання: яким чином і з урахуванням яких обставин чи критеріїв необхідно здійснювати вибір. Тому правова сваволя в процесі прийняття рішення і його документального оформлення пов’язана з порушенням правових обмежень розсуду.

Отже, правозастосувальний розсуд – це різновид правового розсуду, який полягає в обмеженій свободі вибору одного із кількох можливих у межах закону варіантів правозастосувального рішення.

Науковий керівник – доц. Погребняк С.П.

Г.Ю. Буренко,

Полтав. ф-т, 1 курс, 13 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

Функції держави – це основні напрямки її діяльності, які виражають сутність і соціальне призначення держави в галузі управління справами суспільства. Їм притаманні такі ознаки: а) вони є основним соціально-значущим напрямком її внутрішньої або зовнішньої діяльності; б) у функціях держави знаходять свій вираз і конкретизацію її історична сутність і соціальне призначення; в) у функціях держави різних типів проявляються властиві їм особливості й закономірності розвитку; г) функції держави – стійка усталена предметна діяльність; д) їх реалізація здійснюється притаманними їм методами і формами; е) вони характеризуються спадкоємністю.

Одна з найважливіших функцій держави – політична, зміст якої складають: реалізація волевиявлення у формі правотворчості, утвердження суверенітету і вищої влади, офіційне представництво суспільства, захист конституційного устрою, врегулювання політичних конфліктів.

Проблема народовладдя на пострадянському просторі є однією з найактуальніших як у теоретичному, так і в конституційно-правовому аспекті.

Стаття 5 Конституції України 1996 р. встановлює “носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ”. Народ – абсолютний власник влади. Державний суверенітет є похідним від народного. Для найбільш повної реалізації народовладдя в Україні необхідно: мати чітку правову політику щодо розвитку форм безпосередньої та представницької демократії; удосконалити законодавство про народовладдя, особливо щодо виборів і референдуму; покращати поточне законодавство щодо місцевого самоврядування з метою підвищення його ролі в механізмі народовладдя. Вирішення проблеми підвищення потенціалу народу полягає у зміні пріоритетів політичної функції держави та механізмів її здійснення.

Науковий керівник – доц. Селіхов Д.А.

С.В. Вальшонок,

ІІ ф-т, 3 курс, 24 гр.

Нац. юрид. акад. Украины

им. Ярослава Мудрого

ОСНОВНЫЕ ВОПРОСЫ ПРАВОВОЙ

АНТРОПОЛОГИИ

Основополагающими в правовой или же политической, как ее иногда называют, антропологии являются следующие два вопроса:

– что является главным фактором человеческого существования: конфликт или кооперация?

– что является первостепенным для человеческого общежития: счастье или свобода?

Проблема конфликта и кооперации, освещенная в работах И.Канта, Л.Дюги, М.Ориу, Л.Петражицкого, М.Хабермаса, на наш взгляд, является более важной. Конфликт – это столкновение разнящихся между собой мнений, обострение противоречий. Конфликт требует разрешения, влечет неизбежные изменения. Конфликт является фактором прогресса, движущей силой усовершенствования. Он возникает в критической точке развития какого-либо процесса, когда дальнейшее отсутствие перемен невозможно.

Кооперация, в свою очередь, является лишь одним из возможных последствий конфликта. Кооперация – это сотрудничество, согласие вести совместную деятельность на определенных условиях. Она вызывает менее, нежели при возникновении конфликта, стремительное развитие столь необходимое для человеческого существования. В конечном итоге любая кооперация приводит к возникновению конфликта. Конфликт сопровождает людей повсюду, развивает их, толкает на активные действия, реформирование имеющегося порядка. Конфликт необходим, т.к. необходимы перемены в обществе. Посему следует считать именно конфликт главным фактором человеческого существования и развития.

Научный руководитель – доц. Калиновский Ю.Ю.

Т.О. Гарагашева,

ІІ ф-т, 3 курс 24 гр.

Нац. юрид. акад. Украины

им. Я. Мудрого

ДЕФОРМАЦИЯ ПРАВОСОЗНАНИЯ В УКРАИНЕ

И ПУТИ ЕЕ ПРЕОДОЛЕНИЯ

Правосознание – совокупность идей, взглядов, представлений, а также чувств, традиций и переживаний, которые выражают отношение людей к правовым явлениям общественной жизни. Эрих Соловьев определил правосознание как “ориентацию на идеал правового государства...”.

Деформации правосознания проявляются в правовом инфантилизме – несформированности знаний лица при его убежденности в собственной юридической подготовленности; правовом идеализме – переоценке гражданами и должностными лицами возможности права влиять на регулирование общественных отношений; правовом дилетантизме – неадекватном толковании субъектами правовых норм; правовой демагогии – искривленном представлении о праве; правовом нигилизме – скептическом отношении к праву, неверии в его возможности. Причины правового нигилизма в Украине: исторические – традиционное неприятие права со стороны православной церкви; общинное правосознание на Руси; признание концепции отмирания государства и права марксистско-ленинской идеологии; массовые репрессии и беззаконие 30-х гг. ХХ в; современные – невозможность защищать свои права в суде, произвол со стороны чиновников; нарушение закона самим государством; романтизация преступного мира в искусстве; несовершенство действующего законодательства и противоречия в законе. Украина поставила перед собой цель – создание правового государства. Поэтому необходимо разрабатывать пути преодоления правового нигилизма: проведение правовых всеобучей, подготовка и переподготовка юридических кадров, совершенствование действующего законодательства, реальное исполнение судебных решений, эффективное функционирование правоохранительных органов и другие меры.

Научный руководитель – доц. Калиновский Ю. Ю.

Г.Г. Говоров,

1 курс, 13 гр.

Ин-т подготовки кадров

для органов прокуратуры Украины

БОРЬБА С ПРАВОВЫМ НИГИЛИЗМОМ КАК ГАРАНТИЯ

СТАБИЛЬНОСТИ ПРАВОВОЙ СИСТЕМЫ

За годы независимости в украинской правовой системе произошли как положительные, так и отрицательные изменения. Среди отрицательных изменений выделяется такое явление, как развитие правового нигилизма. Несовершенное законодательство, развитие правового идеализма, низкий уровень правовой культуры, неэффективная работа правоохранительных органов, судов, низкое качество образования и т.п. способствуют дальнейшему развитию правового нигилизма, который может привести к регрессу правовой системы, хаосу, разладу.

В связи с этим необходимо на уровне государственной политики разработать комплекс специальных средств для противодействия этому явлению. К таким средствам следует отнести: завершение конституционной, правовой, судебной реформ; преодоление политического и экономического кризисов; качественная подготовка юридических кадров; повышение роли и эффективности суда; уважение и защита прав человека; повышение эффективности функционирования правоохранительных органов; повышение общей культуры; совершенствование законодательства и т.д. Важное значение имеет повышение правовой культуры граждан, так как правовая культура является неотъемлемым компонентом цивилизованного правового государства.

Правовой нигилизм невозможно ликвидировать немедленно. Это трудный и длительный процесс. Борьба с ним должна рассматриваться как приоритетное направление деятельности компетентных государственных органов и общества в целом.

Научный руководитель – доц. Богачёва Л. Л.

Д.Н. Гурин,

3 курс, 12 гр.

Ин-т подготовки кадров

для органов прокуратуры Украины

ПРАВО И СПРАВЕДЛИВОСТЬ

Во все времена и у всех народов считалось, что право должно быть справедливым. При этом либо оно рассматривалось как воплощение справедливости, либо выдвигалась цель привести его в соответствие со справедливостью.

У каждого человека, поставленного в нормальные условия и интеллектуально полноценного, к какому-то возрасту сформировано чувство справедливости. Поскольку человек живет в обществе, то это чувство обязательно будет взаимосвязано со всеобщим или универсальным чувством справедливости. Человек может ощутить справедливость или несправедливость только в результате оценки событий или происходящего. Поэтому очень важно привести нормы права в соответствие как с универсальным чувством справедливости, так и с чувством справедливости большинства, найти такой компромисс, чтобы, защищая права тех или иных лиц, все чувствовали справедливость решений как в их пользу, так и против.

В реальности право не всегда бывает справедливым, и поэтому главной задачей Высшего Законодательного Органа должно стать постоянное воплощение справедливости в праве. Тем более, что понятие справедливости не статично, а динамично и должно постоянно обновлять собой нормы права. Этим вызваны постоянные поиски наиболее справедливых положений для их реализации в праве и частые изменения в законодательстве.

Из всего вышеизложенного можно сделать вывод: справедливость – это один из значимых ценностных ориентиров права.

Научный руководитель – проф. Максимов С.И.

С.А. Дериенко,

ІІ ф-т, 3 курс, 24 гр.

Нац. юрид. акад. Украины

им. Ярослава Мудрого

Соотношение права и морали

Особое место в формировании духовного мира личности, его сознания и культуры, активной жизненной позиции принадлежит праву и морали, которые являются важнейшими социальными регуляторами. Так, Владимир Соловьев определял право как “минимум моральности”. В обществе право и мораль взаимосвязаны. Их соотношение проявляется в состоянии единства, отличия и взаимодействия. Как самостоятельные нормативные регуляторы право и мораль имеют общие черты: выполняют функцию социального компромисса, способствуют сохранению стабильности и равновесию в обществе; имеют нормативный характер; являются универсальными критериями оценки поведения субъектов в разных сферах общественной деятельности; соответствуют определенному типу культуры, уровню развития общества. Взаимодействие права и морали проявляется в том, что право пронизано нормами морали, основано на них. Без обращения к изучению моральных понятий невозможно выяснить значение ряда терминов, закрепленных в праве, с оценкой которых связаны юридические последствия. Единство права и морали в цивилизованном обществе сводится к утверждению общечеловеческих ценностей. Они должны способствовать их становлению и упрочнению. И хотя реализуется ими это по-разному (мораль убеждает, право же принуждает), тем не менее они преследуют общую цель. Соблюдение норм права входит в содержание нравственного долга граждан в обществе. С развитием морального и правового сознания повышается авторитет норм права, совершенствуются как нормы морали, так и нормы права. Через право осуществляется охрана моральных норм и нравственных устоев. Эффективность правовых норм, их исполнение во многом обуславливается тем, на сколько они соответствуют требованиям морали. Чтобы правовые нормы работали, они, по крайней мере, не должны противоречить правилам морали.

Научный руководитель – доц. Калиновский Ю.Ю.

Р.Є. Еннан,

ф-т цивіл. права, 4 курс, 1 гр.

Одеська нац. юрид. акад.

УКРАЇНА І ЄВРОПА: ПРОБЛЕМИ НАБЛИЖЕННЯ

ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРАВА

Наша держава міцно пов’язана нормами та іншими правовими засобами міжнародного права і міждержавних об’єднань. Вона є рівноправним членом багатьох міжнародних організацій, зокрема різних європейських організацій, увійшла до Ради Європи. Велика кількість документів Ради Європи (конвенцій, угод і протоколів до них) підписана Україною. Як учасниця ОБСЄ і Ради Європи Україна бере участь у формуванні міжнародно-правових засад європейської правової системи, розробці стандартів ОБСЄ, конвенцій Ради Європи, резолюцій Парламентської Асамблеї та рекомендацій Комітету міністрів цієї організації, що мають за мету досягти відповідності правових систем держав – членів цієї організації.

У 1994 р. Україна підписала міжнародний договір – угоду про партнерство з Європейським Союзом (ЄС) і з державами – членами ЄС, що передбачає політичний діалог і співробітництво у сферах торгівлі, економіки, інвестицій, фінансів, культури, а також створення відповідних об’єднань, здатних гарантувати втілення в життя положень цих угод. Європейський Союз, повноправного членства в якому прагне набути наша держава, є інтеграційним об’єднанням, наддержавною правовою системою, що заснована на принципах свободи, демократії та повазі фундаментальних прав і свобод людини, верховенства права.

Нині Україна докладає зусиль для того, щоб привести національне законодавство у відповідність до законодавства ЄС, тобто виконати Угоду про партнерство та співробітництво між Україною і ЄС 1998 р. Прийняті Закони України „Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” 2002 р. та „Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” 2004 р. свідчать про неухильне просування України на проголошеному шляху.

Йдучи до Європи і наближаючись до європейських правових систем, український народ повинен зберігати національні традиції, підтримувати їх безперервність. Головна мета сьогодення полягає в тому, щоб правова система України стала повноцінною складовою частиною європейського правового простору як середовища формування єдиного європейського права і водночас зберегла свою самобутність і своєрідність.

Україна була, є і буде частиною Європи та європейської культурної традиції.

Науковий керівник – доц. Вітман К.М.

ЮЛ. Єлаєв,

3 курс, 4 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

ПРАВО, ДЕРЖАВА, ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

На початку історичного прогресу людства не було ані держави, ані громадського суспільства. Як форма суспільної організації існувала лише людська община зі своїм правом сили, правом забороняючим (за допомогою різних табу).

Згодом на сходах історичного прогресу з’явилася держава як нова форма суспільної організації, що уособлювалась у порядку управління суспільством відповідно до права закону, права зобов’язуючого.

Нині на шляху історичного прогресу постає новітня форма суспільної організації – громадянське суспільство, що уособлюється в автономії та незалежності індивіда, відповідно до права свободи, справедливого права, права, яке дозволяє поведінку (дію чи бездіяльність) або, яке зобов’язує чи забороняє.

Таким чином, саме громадянське суспільство і лише воно повною мірою забезпечує індивідуальну свободу – всезагальну і найвищу цінність людської цивілізації. Тому зараз ми знаходимось на зламі (переході) в кількісний розвиток, бо більше ніж “свобода” людство не сягне.

Треба уточнити, що в період громадянського суспільства держава не припиняє свого існування, а функціонує як охоронець – захисник громадянського суспільства і під контролем останнього. При такому суспільному устрої найбільше гарантується справедливість як результат примирення свавільної індивідуальної свободи і механістичного державного порядку управління. Однак певна статичність присутня у громадському суспільстві, бо в ньому існують об’єднання громадян, що діють на добровільних засадах, які деякою мірою обмежують свободу особи (лише якщо вона член такої корпорації), і це споріднює інститути громадянського суспільства з органами державної влади, що обмежують особисту свободу примусово.

Науковий керівник – проф. Максимов С.І.

Н.Г. Жданова,

ІІ ф-т, 3 курс, 24 гр.

Нац. юрид. акад. Украины

им. Ярослава Мудрого

Онтологические основы правовой реальности: естественное и позитивное право

Рассмотрение права в онтологическом аспекте предполагает анализ его структуры. Внутренний и внешний аспекты правовой реальности соответствуют традиционному делению на естественное и позитивное право. Именно их противоречивое единство составляет структуру правовой реальности. Подобной дуалистической трактовки структуры права придерживались такие философы права: И. А. Ильин, В. С. Соловьев, А. С. Ященко, А. Кауфман.

Анализ философско-правовой мысли позволяет различить два основных подхода к пониманию естественного права и его соотношения с позитивным: 1) как критической инстанции, дающей нравственную оценку позитивного права с точки зрения его справедливости или несправедливости (Платон, Кант); 2) как необходимой и неизменной основе действующего законодательства, не существующей вне его (Гегель, Аристотель). Такая же двойственность подходов к пониманию естественного права наблюдалась в конце 19 – начале 20 вв. в России. Позитивность права означает его выражение в законодательстве, а также иных источниках (формах) права: правовых обычаях, прецедентах, нормативных договорах или в предметно-институциональных формах. Право касается нас, имеет для нас значение лишь через форму позитивности.

Задача структурирования правовой реальности выдвигает на первый план анализ категориев сущности и существования. Сущность – это совокупность внутренне необходимых сторон и связей вещей, а существование – способ функционирования, жизнедеятельности предмета. Поэтому существование является способом выражения сущности при данных внешних параметрах предмета. Таким образом, правовая реальность есть единство справедливости (естественного права), составляющей ее смысл, и позитивности, составляющей ее предметно-институциональную форму.

Научный руководитель – доц. Калиновский Ю.Ю.

М.Г. Каленик,

Х ф-т, 3 курс, 60 гр.

Нац. юрид. акад. Украины

им. Ярослава Мудрого

Позитивное и естественное право

Дискуссия между сторонниками позитивизма и естественного права имеет глубокие корни в европейском правоведении и приобретает познавательный смысл.

В античной традиции мораль и позитивное право объединяются одной общей справедливостью. Фома Аквинский разработал весьма последовательный и глубокий христианско-теологический вариант юридического правопонимания.

В раннефеодальной Европе сфера действия права была существенно ограничена, однако существовал ряд факторов, которые стимулировали развитие западноевропейской правовой культуры.

Теории естественного и юридического позитивизма в Новое время нередко противопоставляются как антиподы.

Идея автономности личности. Природа человека – источник естественного права. Право должно нести некое моральное содержание, которое усиливает его авторитет. Учение о праве Г.Кельзена – одно из самых радикальных теоретических версий позитивного права.

Весьма интересной является дискуссия, развернувшаяся между двумя ведущими англоязычными правоведами Г.Хартом – приверженцем юридического позитивизма и Л.Фуллером – продолжателем традиции естественно-правовой школы.

Возможность понимания позитивного права путем его прямого сопоставления с естественным правом как реальным фактом социальной действительности.

Научный руководитель – проф. Мануйлов Е.Н.

А.М. Кангієва,

І ф-т, 3 курс, 10 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

Право як інформаційна система

Право є невід’ємним сегментом символічної реальності. Воно нематеріальне, представлене системою образів, знаків та символів. Символічна реальність являє собою результат ментального відображення світу. Вона має інформаційну сутність, бо всі символічні процеси оформлюються у вигляді інформаційних відносин (символічне буття об’єкта – це і є закріплена на певному матеріальному тілі інформація про об’єкт).

Отже, праву в силу символічності також властива інформаційна сутність.

Поняття інформації як форми існування символічних об’єктів неможливо розкрити без категорії відображення, під яким розуміється процес і результат дії однієї матеріальної системи на іншу, внаслідок якої встановлюється певна тотожність між цими системами. Інформація з позиції теорії відображення – це від ображена різноманітність однієї системи в іншій.

Якщо проаналізувати право як інформаційну систему з позиції теорії відображення, можна зробити такі висновки.

1. Як дві взаємодіючі системи виступають суспільні відносини (об’єкт відображення) та система норм права (його результат). При цьому між системами встановлюється певна тотожність, тому що, незважаючи на відмінності між життєвою ситуацією і її відображенням, у нормі зберігається так званий інформаційний інваріант – те сутнісне спільне, яке і визначає тотожність систем.

2. Процес відображення можливий тільки за допомогою системи кодів – сукупності знаків і правил, за допомогою яких інформація виражається у вигляді сукупності символів. Системою кодів для права є мовлення, точніше юридична термінологія.

Отже, вивчення права в інформаційно-відображувальному аспекті дозволяє побачити, що саме через мовлення нормативний припис із людської свідомості переноситься у конкретно існуюче та об’єктивоване, яке має своїми витоками герменевтичний спосіб існування права.

Науковий керівник – проф. Максимов С.І.

В.В. Корниенко,

ІІІ ф-т, 5 курс, 28 гр.

Нац. юрид. акад. Украины

им. Ярослава Мудрого

ТИПЫ ПРАВОПОНИМАНИЯ

При осуществлении государственно-правовой реформы целесообразно пользоваться научным подходом в решении конкретно поставленных практических задач. Необходимо сказать о том, что условно право принято разделять на позитивное (волеустановленное) и естественное (природное). Как раз на основе разделения или отождествления возникают два типа правопонимания: правовой позитивизм и естественно-правовое мышление.

Позитивизм (от лат. positivus – положительный). Сущность правового позитивизма состоит в понимании права как системы норм и ничего более, задача правовой науки сводится к обоснованию действующих норм.

Естественно-правовой подход к обоснованию права включает в себя: правовой объективизм (объективист акцентирует внимание на общественных отношениях, значение которых гипертрофируется, а субъект как бы растворяется в них); правовой субъективизм показывает диалектику части и целого, где целое – это мир права, а часть – субъект; правовой интерсубъективизм является своего рода синтезом классических концепций правопонимания, предполагает осознание индивидом другого “Я”, одно из центральных понятий – “правовое общение”, показывающее, что субъект не пассивный созерцатель, а активный участник, феномен права даётся субъекту как бытие-в-себе-для-нас. Следовательно, этот способ правопонимания наиболее приемлем, так как это сплав основных положительных признаков предыдущих концепций в новом качестве.

Научный руководитель – доц. Байрачная Л.Д.

О.В. Масюк,

ІI ф-т, 3 курс, 20 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ПРАВА ЛЮДИНИ ТА РЕЛІГІЯ:

“ДРАМА В П’ЯТИ ДІЯХ”

Існує думка, що ідея прав людини виникла й отримала свій подальший розвиток у суперечках двох релігій: християнства і католицтва. Цей процес в історії відомий як “драма в п’яти діях”, що характеризує етапи становлення прав людини.

Так, на початковому етапі було поставлено завдання утвердити інститут прав людини. Наслідком цього стало обґрунтування його з точки зору людської гідності. Далі відбулося загострення ситуації: Папа Римський у 1808 р. заперечив існування прав людини, а згодом Папа Лев III, вбачаючи в них дух (соціального) перевороту, засудив ідею рівності, вчення про демократію (народний суверенітет; католикам навіть було заборонено брати участь у виборах) і вимогу свободи слова, преси та вчень, крім того, свободу релігії, якій він протиставляє вимогу гомогенності держави (під знаком єдиної істинної католицької віри). Це узагальнене та марне засудження “духу сучасності” не оминуло і протестантизм. Проте з часом ситуація діаметрально змінилася: права людини отримують належне визнання і посідають своє місце в суспільстві, їм вдається стати важливою складовою ойкумени. Остання (п’ята) дія ще не написана. Спостерігається тенденція перетворення церкви, яка є соціальною інституцією, на дзеркало справедливості.

Тільки тоді, коли церква беззаперечно віднесе ідею прав людини до себе, вона подасть світові приклад і зможе очікувати від християн та нехристиян визнання її морально-політичного авторитету.

Нині церква знову робить спробу обґрунтувати права людини з точки зору божественного права, біблійного одкровення, а також з чисто християнських міркувань. А що ж стосується відсутності основних прав у церковному праві – це можна пояснити тільки з людської точки зору.

Науковий керівник – проф. Максимов С.І.

Г.П. Пономарьова,

IV ф-т, 7 гр.

Ін-т підготовки кадрів для органів

прокуратури України

До питання про сучасне розуміння принципу

рівних виборів

Вимога рівності нині є найбільш проблемним принципом виборів. Цей принцип належить до основних міжнародних стандартів виборчого процесу і виборів, адже рівність у виборчому процесі є втіленням демократичності. Сфера застосування цього принципу розширювалася безперервно. Всі права і правовідносини, які виникають у межах виборчого права, виборчого процесу, підпорядковуються вимозі рівності. Центральну роль у процесі виборів відіграють ті, хто наділений основними правами: виборець, кандидат у депутати (список кандидатів від політичної партії) та особа (особи), яка має право висунення кандидатів. Під час виборів усі вони певною мірою знаходяться у стані конкурентної боротьби, а держава повинна підходити до них та виникаючих відносин однаково суворо. Висловлюється точка зору, що вимога рівності стосується і передвиборчих відносин.

Зосередимося детальніше на вимогах рівності щодо виборців. Так, виборцю має бути гарантовано його право на однакове поводження з його голосом, його врахування під час конкретного розподілу мандатів. Принцип рівності за своєю суттю передбачає рівну можливість для кожного виборця впливати на результати виборів. Досягнення рівної ваги голосів забезпечується встановленням єдиної норми представництва. До того ж кожен голос повинен мати однакове значення при визначенні конкретного обраного представника: голоси йдуть на рахунок того кандидата (партійного списку), за якого віддані. Неприпустимою є нерівність, коли один голос дійсно йде на користь того, кому віддається перевага, а інший – на користь зовсім іншого, нівелюючи волевиявлення володільця цього голосу.

Науковий керівник – проф. Петришин О.В.

М.М. Почтовий,

ф-т підготовки слідчих,

3 курс, 301 гр.

Нац. акад. внутр. справ України

ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ВХОДЖЕННЯ УКРАЇНИ

ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Нині для України з особливою гостротою постає питання визначення свого місця в міжнародному та європейському просторі. Однією з найбільш впливових організацій у сучасному світі є Європейський Союз. Тому саме входження до зазначеної вище організації і є стратегічною метою зовнішньої політики України. З моменту проголошення незалежної української держави її керівництво завжди демонструвало свою здатність сприяти перетворенню України у європейську державу, у тому числі і через пристосування власної правової системи до європейських стандартів. Європейський вибір набув додаткового імпульсу після завершення тривалих президентських перегонів 2004 р. Так, наприкінці січ. 2005 р. Президент України брав участь у роботі щорічного Всесвітнього економічного форуму у швейцарському м. Давосі, де зазначив, що відповідь на питання щодо вступу України до ЄС не слід шукати й у Брюсселі, Парижі чи Берліні, а готувати у Києві. Таким чином, потрібно усвідомити, що курс на євроінтеграцію нині є невід’ємною та суттєвою складової міжнародної політики України. І перші кроки на шляху до Європи вже зроблено. У 1992 р. Україну було прийнято до Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), того ж року наша держава стала членом Європейського банку реконструкції і розвитку, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Чорноморського Економічного Співробітництва (ЧЕС), Міжнародної комісії з питань наукового дослідження Середземного моря. У 1993 р. вона вступила до Європейської організації супутникового зв’язку, Парламентської Асамблеї ЧЕС, а 9 листопада 1995 р. Україна увійшла до Ради Європи. Важливим кроком для створення реального механізму прискорення інтеграції до ЄС у галузі законотворчої діяльності стала розробка та офіційне подання в червні 2000 р. головам шести профільних комітетів Верховної Ради України проекту Постанови “Про програму гармонізації законодавства України із законодавством ЄС”. Тобто євроінтеграція для України означає: подальше політичне та інституційне зближення, адаптування українського законодавства до норм ЄС, поглиблення відносин з НАТО, утвердження зони вільної торгівлі, митний союз, у перспективі – валютна інтеграція з ЄС, асоційоване і згодом повноправне членство в ЄС. Із урахуванням новацій часу Верховною Радою України були затверджені Кримінальний кодекс (05.04.2001), Бюджетний кодекс (21.06.2001), Земельний кодекс (25.10.2001), Сімейний кодекс (15.11.2001), Господарський кодекс (29.11.2001), Цивільний кодекс (16.01.2003) України. Важливу роль на шляху “європеїзації” українського законодавства відіграла низка законів, які визначають правовий статус особи: “Про громадянство в Україні”, “Про імміграцію”, “Про біженців”. Усе це свідчить не тільки про велике значення, а й практичні можливості такої форми інтеграції, як правова система ЄС. Однак для подальшого просування в напрямку ЄС Україні потрібно вирішення таких зовнішніх проблем: розвиток зовнішньої торгівлі та вступ до Світової організації торгівлі, повномасштабна імплементація Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС. Доцільно взяти до уваги те, що однією з важливих внутрішніх передумов успішної євроінтеграції є приведення у відповідність до європейських стандартів не тільки чинного законодавства, а і структури та діяльності правоохоронних органів. Україні процес інтеграції потрібен для ефективного її функціонування, підняття її міжнародного престижу, забезпечення трансформації її соціальної системи, і врешті-решт, становлення як самостійної потужної держави.

Науковий керівник – доц. Захарченко П.П.

С.В. Прийма,

Х ф-т, 3 курс, 59 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

НЕОБХІДНІСТЬ ТЛУМАЧЕННЯ ПРАВА

Передумови, що викликають необхідність тлумачення:

1) обумовленість їх ознаками, особливостями форм вираження і функціонування. Вона випливає з діалектики співвідношення норми права й дійсності. Ці норми мають абстрактний характер, що дозволяє охопити регулюванням безліч конкретних ситуацій, які завжди відрізняються одна від другої. Особливості формулювання норм права (лаконічність, спеціальна термінологія тощо), їх зв’язки з іншими, відсилки до соціальних норм, а іноді й недоліки законодавчої техніки породжують потребу в тлумаченні;

2) особливості зовнішнього оформлення норм права, їх мовно-логічна і юридична форми, а також застосування спеціальних юридичних термінів або термінів інших галузей знань. Отже, тлумачення права необхідне в силу тих же умов, що і тлумачення будь-якого мовного тексту;

3) властивість правових норм як системність. Норми права регулюють суспільні відносини не ізольовано одна від другої, а спільно;

4) можливість виникнення нових фактів при довготриваючій дії нормативного акта, які хоча й охоплюються передбаченою нормою ситуацією, але не підпадають під буквальні формулювання останнього;

5) недосконалість викладення волі законодавця. При складенні правових актів не завжди вдається досягти адекватного використання засобів юридичної техніки, чіткого стилю, зрозумілої мови.

Отже, соціальне призначення будь-якого тлумачення – забезпечити правильне, однозначне розуміння зміст у юридичної норми всіма, хто має її застосовувати або реалізовувати.

Науковий керівник – Погребняк С.П.

О.С. Прийменко,

Х ф-т, 3 курс, 61гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ДИНАМІЧНА ТЕОРІЯ ТЛУМАЧЕННЯ ПРАВА І СУЧАСНІСТЬ

Як відомо, існують дві основні теорії тлумачення: статична (суб’єктивна) і динамічна (об’єктивна). Кожна з них має свої переваги та недоліки. Представники статичної теорії слушно зазначають про необхідність максимальної незмінності правової норми. Натомість у динамічній теорії закладена думка про пристосування норми до існуючих потреб життя.

Динамічна теорія тлумачення має на меті досягти максимальної адекватності життю норм чинного права. Таким чином, формується своєрідне „пристосувальне” тлумачення права. Воно передбачає нову інтерпретацію тексту юридичної норми, наповнення її новим оціночним змістом.

Норма служить певній меті, виконує певні функції, тому повинна тлумачитися таким чином, щоб забезпечити їх досягнення і реалізацію. Представники динамічної теорії пропонують шукати смисл тексту не в ньому, а насамперед у “фактичному праві”.

Слід зазначити, що динамічна теорія тлумачення права є досить актуальною. Це пояснюється прискореними процесами змін у суспільстві, за якими законодавець доволі часто не встигає. Крім того, динамічне тлумачення розглядають як засіб для досягнення можливості прийняття справедливого рішення суддею. При цьому найчастіше послуговуються телеологічним способом тлумачення.

Проте, використовуючи цю теорію, не слід забувати, що в даному випадку існує підвищена загроза перекручення змісту нормативного акта на користь певної особи. Це може відбуватися під виглядом нібито зміни відносин, пошуку справедливості, розумності, які, як відомо, можуть доволі неоднозначно розумітися різними особами.

Науковий керівник – доц. Погребняк С.П.

Ю.С. Размєтаєва,

ІІІ ф-т, 5 курс, 27 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ПРАВА ЛЮДИНИ ЯК ФУНДАМЕНТАЛЬНА ЦІННІСТЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Права людини є складовою громадянського суспільства, вони закріплюються у вигляді законодавчих положень і забезпечуються відповідними засобами захисту як з боку держави, так і суспільних інституцій. Ці права займають головне місце серед інших складових громадянського суспільства.

По-перше, права людини в рівній мірі належать кожному члену суспільства. При цьому вони окреслюють кожному певний простір свободи, в якому можлива реалізація потреб людини, та межі, за якими розпочинається відповідний простір інших. Крім того, сама ідея наявності у кожного таких прав передбачає ставлення до іншої людини як до такого ж носія прав, тобто як до рівного.

По-друге, ступінь захищеності прав людини, можливості їх реалізації є показником ефективності громадянського суспільства. Надання кожному члену суспільства певних прав недостатньо для того, щоб це суспільство вважалося громадянським. Відповідно, для наповнення таких прав не тільки декларативним змістом, створюються органи, насамперед судові, та організації, за допомогою яких здійснюється захист прав людини, їх відновлення, відшкодування шкоди у випадку порушення.

По-третє, одна із властивостей прав людини – здатність вважатися універсальною цінністю. Тобто вони мають значення для будь-якого суспільства громадянського типу, незалежно від національно-культурного контексту.

Отже, права людини слід вважати фундаментальною цінністю громадянського суспільства насамперед тому, що вони виражають міру свободи та рівності кожного індивіда, ступінь його захищеності від неправомірних посягань та ефективність суспільних інституцій.

Науковий керівник – доц. Ткаченко В.Д. 

Д.О. Репало,

Полтав. ф-т, 13 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

Проблеми входження України до європейського правового простору

Інтеграція України в Європу сьогодні є найбільш бажаним вирішенням цілої низки проблем. Повідомлення Європейської Комісії для Ради та Європейського парламенту „Розширена Європа – сусідство: нові рамки відносин з нашими східними та південними сусідами” від 11 берез. 2003 р. передбачає можливість інтеграції до внутрішнього ринку ЄС країн-сусідів і поширення на них чотирьох основних свобод: вільний рух товарів, осіб, капіталу та послуг. Після демократичних виборів президента в Україні досить актуальним є питання про подальший розвиток вітчизняного законодавства. А це неможливо без урахування правового досвіду країн світу. Можна виділити 4 основні групи цілей входження України до європейського правового простору:

1.Набуття членства в ЄС.

2.Виконання зобов’язань угоди „Про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС” від 18 берез. 2003 р.

3.Проведення адміністративної, судової реформ, утвердження верховенства права та демократизація суспільних процесів.

4.Сприяння доступу українських підприємств на ринок ЄС, створення зони вільної торгівлі з ЄС, залучення іноземних інвестицій.

Україні потрібно буде сприйняти великий обсяг законодавства ЄС у сфері внутрішнього ринку, наслідком чого буде практично повноцінна економічна інтеграція до ЄС. Слід внести значні зміни до чинного законодавства. Основними проблемами якого є:

· співвідношення кількості і якості у законодавстві;

· право законодавчої ініціативи – уряд має стати основним джерелом підготовки і внесення змін до законів після їх прийняття;

· якість законодавства – нашому законодавству властива внутрішня суперечливість, неузгодженість, декларативність;

· юридична термінологія – вона має бути зрозумілою і узгодженою з міжнародними стандартами.

Застосування цих та інших заходів прискорить процес реформування правової системи України та її подальшу інтеграцію з основними європейськими міждержавними правовими системами.

Науковий керівник – доц. Козаченко А. І.

М.И. Романчук,

2 курс, 47 гр.

Ін-т підготовки слідчих кадрів

для СБ України

Преодоление правового нигилизма – важное условие построения правового государства

Нигилизм (от лат. nihil – ничто, ничего) – это отрицание исторических и культурных ценностей, моральных и нравственных норм и устоев общества. Что касается правового нигилизма, то существует комплекс теоретических и практических вопросов, связанных с научным анализом этого общественного феномена как категории философии права, его качественных характеристик, причин и форм существования, которые воссоздаются в условиях масштабного кризиса в обществе.

В Украине правовой нигилизм существует на различных уровнях общественного сознания: идеологическом; ведомственном; обыденном.

В массовом обыденном правовом нигилизме тесно переплетены правовая неосведомленность, скептические стереотипы и предубеждения, а неверие в право и закон нередко достигает такой степени, что человек отказывается от реализации своих законных интересов, лишь бы “не связываться с правом”.

Ведомственный правовой нигилизм связан с обыденным. Уровень правовой культуры не может не сказываться на многих областях профессиональной деятельности. Нет никаких оснований полагать, что лицо, впитавшее в себя юридико-нигилистические установки и наделенных властью, тотчас избавится от них.

Идеологический уровень правового нигилизма – это самая серьезная ступень, которую необходимо преодолеть. Чаще всего он проявляется в несоответствии положений, закрепленных в различных нормативных актах, реалиям общественной жизни, когда нормы не могут быть реализованы и остаются “правом на бумаге”, т.е. “мертвыми” нормами.

В социально-экономической сфере можно выделить конкретные мероприятия преодоления правового нигилизма, которые состоят в юридическом обеспечении отношений собственности, приватизации, в усовершенствовании финансовой и налоговой политики, в преодолении организованной преступности, коррупции, взяточничества, т.е. факторов, которые тормозят процесс развития правового государства и порождают правовой нигилизм. Также необходимо повысить эффективность деятельности правоохранительных органов, их авторитет среди населения, что прямо зависит от преодоления глубокого кризиса в обществе, усовершенствования нормативной базы и материального обеспечения.

Научный руководитель – проф. Данильян О.Г.

А.П. Сажко,

ІV ф-т, 3 курс, 36 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ДО ПИТАННЯ ПРО УТВОРЕННЯ

ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

Лютнева революція 1917 р. сприяла піднесенню національного руху на Україні, який був розрізнений і треба було створити певну організацію для координації діяльності українського руху. Такою організацією стала Центральна Рада, яка виникла 3 (16) берез. 1917 року. Історія виникнення і діяльності Центральної Ради викликає багато суперечок.

Національний рух охопив усі верстви населення. Центральна Рада діяла від імені всього українського народу, а не від імені якоїсь політичної партії чи організації, у процесі чого вона сформувалась як орган національного представництва, але вона не була органом державної влади. Політична програма Центральної Ради була спрямована на досягнення національно-територіальної автономії.

Переконавшись у небажанні Тимчасового Уряду визнати національно-територіальну автономію України, Центральна Рада наважилася проголосити на ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді І Універсал. Зміст Універсалу можна передати однією фразою: “Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії”.

Проголосивши І Універсал, Центральна Рада заявила про серйозність своїх намірів і еволюціонувала з координаційного органу в орган національної державності. Однак слід зазначити, що не було визначено юридичної сили Універсалу, він мав силу закону чи був просто декларацією.

До позитивних наслідків утворення Центральної Ради можна віднести: по-перше, її виникнення стало символом існування українського руху, по-друге, її виникнення певним чином активізувало діяльність народу, по-третє, у процесі діяльності було досягнуто узгодженості щодо майбутнього політичного устрою країни.

Науковий керівник – доц. Єрмолаєв В.М.

В.С. Сокол,

Полтав. ф-т, 1 курс, 14 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

АДАПТАЦІЯ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

ДО ЗАКОНОДАВСТВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ:

СТАН, ПРОБЛЕМИ, ПЕРСПЕКТИВИ

Інтеграція України до Європейського Союзу є одним з її основних зовнішньополітичних пріоритетів. Стратегічною метою держави проголошено повноправне членство в ЄС. Фундаментальні основи європейської політики України, механізми і тактику реалізацій стратегічного курсу визначають такі документи: Конституція України (ст. 18); Постанова Верховної Ради України “Про основні напрями зовнішньої політики України” від 2 лип. 1993 р.; Угода про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС, підписана 16 черв. 1994 р.; Послання Президента України до Верховної Ради України “Україна: Поступ у XXI столітті”; Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 рр.; Програма діяльності Кабінету Міністрів й України на 2000-2004 рр. Значну роль у цьому процесі відіграють інституції, що забезпечують адаптацію законодавства України до законодавства ЄС: Верховна Рада України (комітет з парламентського співробітництва між Україною та ЄС), Президент України (керівництво адаптацією законодавства в контексті інтеграційного процесу), Кабінет Міністрів України (планування, координація та контроль за нормотворчою діяльністю органів виконавчої влади, наукове обґрунтування законопроектної роботи з адаптації законодавства), Міністерство юстиції України (планування законопроектної роботи – Міжвідомча координаційна рада з адаптації законодавства України до законодавства ЄС при Мін’юсті України) тощо.

Можна констатувати, що правова система України лише наближається до європейських загальновизнаних стандартів. Процес адаптації є довгим і надзвичайно складним. Тому нині йдеться лише про створення режиму найбільшого сприяння, який прискорить необхідні перетворення.

Науковий керівник – доц. Селіхов Д.А.

І.А. Тітко,

4 курс, 8 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

Процес правоутворення в світлі

сучасного праворозуміння

При детальному підході в процесі формування права можна виділити ряд логічно взаємопов’язаних етапів.

Початковий етап має переважно соціальний характер. Вирішальна роль тут належить розвитку окремих, природних для свого часу видів суспільних відносин на базі їх повторення. Цей етап є початковий і характерним як для першовинекнення права, так і для його вдосконалення й розвитку. Зміст його полягає у виявленні проблем і протиріч соціального життя, які не можуть бути розв’язані ніяким іншим способом, крім правового.

Другий етап пов’язаний переважно з діяльністю держави. Відповідно змінюється і природа цього етапу правоутворення, де переважає строго державний формальний підхід. Його призначення зводиться до трансформації у зміст правових установ, соціальної практики, що склалась, відображеної у суспільній свідомості у вигляді потреб, інтересів, очікувань нового правового порядку. Значна роль тут належить санкціонуванню відносин, що склались на першому етапі. Продовженням другого етапу можна вважати процес безпосереднього правовстановлення, який має конкретизуюче значення. Характерними для нього є уточнення, доповнення і деталізація основ правового регулювання через правила, встановлені безпосередньо державою.

Процес формування права не закінчується опублікуванням і наданням правовим актам юридичної сили. Остаточним завершенням циклу в процесі правоутворення є соціалізація правових норм, сприйняття їх суспільною свідомістю і реалізація в поведінці учасників правового спілкування. До того часу, поки правові приписи не стануть елементом способу життя суспільства, частиною його свідомості й буття, безпідставно говорити про них як про чинне право.

Науковий керівник – проф. Цвік М.В.

Е.Л. Трегубов,

2 курс, 13 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

ДО ПИТАННЯ ПРО СТРУКТУРУ ПРАВОВИХ НОРМ

Питання щодо структури правової норми залишається дискусійним і сьогодні. Класичним залишається уявлення про трьохчленну побудову норми права, сформульованого ще в 40-х рр. С.А. Голунським і М.С. Строговичем.

Прихильники традиційного погляду на структуру правових норм стверджують, що в кожній правовій нормі має бути відповідь на три питання: за яких умов вона діє, яка поведінка нею передбачена, які наслідки її порушення. А.Ф.Черданцев зазначає, що при такому підході можна поставити також питання про суб’єкти, на яких розповсюджується норма, про час дії норми, наслідки її дотримання. Залежно від кількості питань (якщо брати за основу цей критерій) прийдеться захищати вже не трьохчленну структуру норми, а чотирьох, запропоновану А.С.Піголкіним, або семичленну – П.А.Сорокіним тощо.

А.Ф.Черданцев, В.П.Казимирчук, ряд інших авторів дотримуються двохчленної структури норми права. Зазначається, що наслідки, зафіксовані в диспозиції, за своїм конкретним змістом часто мало чим відрізняються від наслідків, передбачених санкцією. Якщо настання наслідків, указаних у диспозиції, пов’язується з фактами, що не мають характеру правопорушень, то наслідки, передбачені санкцією, навпаки – лише при наявності правопорушення, передбаченого гіпотезою охоронної норми. У будь-якому випадку і диспозиція, і санкція – це друга частина (відповідно регулятивна і охоронна) норми права.

Є й інші погляди на дану проблему. А.В.Поляков, поділяючи правові норми на когнітивні (віртуальні) та актуальні (комунікаційні), зазначав, що останні взагалі не можуть включати до себе нічого, окрім суб’єктивних прав та правових обов’язків. Гіпотеза, диспозиція, санкція – це лише пов’язані між собою самостійні правові комунікації.

Науковий керівник – асис. Биля І.О.

О.О. Уварова,

ІV ф-т, 4 курс, 34 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ОСОБЛИВОСТІ НЕТИПОВОГО

ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ

Уявленню про правозастосовну діяльність як про систему логічно пов’язаних та таких, що типово розвиваються, послідовних дій протистоїть поняття нетипових ситуацій у правозастосуванні.

Типовим можна назвати той процес правозастосування, який у цілому проходить за загальною моделлю, містить у собі три основні стадії: з’ясування фактичних обставин справи, встановлення юридичної основи справи, прийняття рішення.

Коли процес правозастосування не може бути представлений у вигляді силогізму, має місце нетипове правозастосування. Нетиповим, перш за все, можна визнати правозастосування за наявності прогалини в законі. Адже в такій ситуації юридична основа справи взагалі відсутня і правозастосовний орган вимушений створювати її сам. В юридичній науці нетипове правозастосування розглядається як таке, що з точки зору правової основи або за своїм фактичним складом містить елементи, які відхиляються від ідеальної моделі правозастосування.

При нетиповому правозастосуванні зберігається основна мета такої форми діяльності, як правозастосування – прийняти рішення, керуючись конкретними обставинами справи, яке буде сприяти подальшій реалізації норми права. Кінцевою формою закріплення результату такої діяльності залишається певний індивідуально-правовий акт. Суб’єктом нетипового правозастосування, як і типового, є уповноважений орган. Нетипове правозастосування також не може визнаватися формою реалізації права. Головна відмінність нетипового правозастосування від типового полягає в тому, що правозастосовцю доводиться самому створювати юридичну основу справи.

Науковий керівник – доц. Ткаченко В.Д.

А.Ф. Шаммиев,

1 курс, 15 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

Деформации правосознания и пути их преодоления

Построение правового государства – приоритетное направление деятельности государственной власти.

Доминирующим фактором становления правовой государственности и качественным показателем состояния гражданского общества является правосознание.

В современных условиях актуально изучение деформаций правосознания, которые стали неотъемлемой частью украинской правовой действительности. Основные элементы деформированного правосознания – это низкий уровень правовых знаний, отрицание ценности и значимости права, отсутствие элементарных положительных правовых установок, что и препятствует становлению правового государства. В связи с этим одна из главных задач на современном этапе – создание оптимальных условий для познания права и осознания его ценности и необходимости населением.

Пути решения обозначенной проблемы:

– разработка государственной программы по преодолению правового нигилизма как наиболее опасного вида деформации правосознания;

– задействование общественных организаций, негосударственных объединений в осуществлении мероприятий по преодолению деформаций общественного правосознания;

– регенерация и коррекция общественного правосознания путем создания качественной системы правового образования;

– профессиональная и целенаправленная работа СМИ по повышению уровня правосознания населения, созданию положительного имиджа власти.

Научный руководитель – доц. Биля И.А.

М.Є. Шевченко,

4 курс, 1 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ПРАВа

У демократичній правовій державі саме закон повинен бути центром правового облаштування суспільного порядку. Визначення права як внутрішнього порядку людських союзів, що не залежить від волі законотворця та його приписів, є основою правового плюралізму, вважав Євген Ерліх. І дійсно: закон є засобом, яким керуються демократично легітимні політичні інстанції. У демократичній державі закон, з одного боку, має забезпечувати правову певність, а з другого – справедливо регулювати стосунки громадян між собою та відносини між громадянином і державою. Це і є ознаки, якими повинен характеризуватися закон, а проявляються вони через вибори та інститут демократичної легітимації парламенту. У правовій державі закон може виконати своє завдання лише коли його буде добровільно виконувати переважна більшість громадян. Таким чином, завдання органів правотворення та суддівської добудови права – це творення права, що буде прийнятним для виконання всіма громадянами демократичної країни.

Прийняті демократичним шляхом закони для уможливлювання їх використання в конкретних випадках потребують інтерпретації. Тому постає питання, хто саме повинен її здійснювати? Сам законодавець (він може здійснювати автентичну інтерпретацію)?, Державна адміністрація, яка має їх виконувати, чи суд? Однією з ознак авторитарної держави є те, що саме виконавча влада намагається отримати монополію у тлумаченні законів, а втрата цієї монополії інтерпретації законів одночасно означає і втрату самої влади. Тому в демократичних державах інтерпретацію закону здійснює саме суд, що приймає обов’язкові до виконання рішення, які стосуються тлумачення законів. Прерогатива інтерпретації, конкретизації, суддівської добудови законів належить саме судовій, а не іншим гілкам влади. Таким чином, держава вже не має повноважень на довільне (а це веде і до свавільного) застосування законів. Саме це і є однією з основних засад побудови демократичної правової держави.

У демократичній правовій державі перш за все має поважатися принцип поділу влади. Інтерпретатори законів мають зважати на те, що саме намагався врегулювати законодавець. У процесі тлумачення воля законодавця повинна бути пріоритетом, тлумачення має залежати від дослівного тексту закону. Однак законодавець не завжди в змозі передбачити всі проблемні ситуації щодо застосування законів, тому і закони завжди матимуть прогалини. І тоді у судочинстві виникає потреба, крім законодавчих норм, послуговуватися й іншими принципами права, що можуть допомогти заповнити законодавчі прогалини, або розвинути відповідні норми права. Дослівний текст закону це і є межа для його тлумачення. Хто тлумачить закон всупереч з його дослівним текстом – не поважає право, а відтак не шанує і державу, де воно було прийнято. Та у демократичній державі допустимою є суддівська добудова права, що виходить за межі дослівного тексту

закону. Проте межі дослівного тексту закону – це поняття оціночне, яке допускає широкий простір для тлумачення. Цей простір треба використовувати, керуючись здоровим глуздом, адже кожне право має бути обмежено, необмежене право веде до свавілля. Правова держава не є державою законів або державою сваволі. Правова держава – це держава, яка створює і реалізує розумну правову систему. У такій державі юридична методологія вказує шлях, як, керуючись здоровим глуздом, можна визначити правильний з правової точки зору регулятивний зміст закону.

У демократичній правовій державі система права повинна орієнтуватися на ідею справедливості, а метою тлумачення законів є прийняття справедливого рішення.

Науковий керівник – проф. Петришин О.В.

Є.О. Васильєв,

ІV ф-т, 3 курс, 38 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОДАТКОВОЇ ЗАСТАВИ

За законодавством України, так само як і за російським законодавством, податкова застава застосовується з метою забезпечення належного виконання обов’язків платника податків. Разом з тим законодавчими актами двох країн передбачені принципово різні підходи до конструкції способу забезпечення виконання обов’язків платників податків, підстав виникнення права податкової застави.

За російським законодавством податкова застава виникає на добровільних засадах на підставі між платником податків і податковим органом. За законодавством України податкова застава виникає згідно із законом і не потребує письмового оформлення; право податкової застави поширюється на будь-які активи платника податків, що перебувають у його власності (повному господарському віданні) на день виникнення права податкової застави, а також на будь-які інші активи, на які платник податків набуде право власності в майбутньому.

Заставодавцем за російським законодавством, крім платника податків, може виступати будь-яка третя особа. За українським законодавством заставодавцем виступає виключно платник податків, але поряд з цим податкова застава може бути припинена, якщо за платника податків за договором податкової поруки банк-поручитель візьме на себе зобов’язання перед податковим органом відповідати за належне виконання обов’язків із погашення його податкового зобов’язання або податкового боргу.

Російським законодавством передбачено, що до податкової застави застосовуються положення цивільного законодавства Російської Федерації, якщо інше не передбачено законодавством про податки та збори. Закріплені податковим законодавством норми щодо податкової застави є спеціальними стосовно цивільного законодавства.

Виникнення податкової застави за російським законодавством можливе як до, так і після настання строку виконання обов’язку зі сплати податків (зборів). Згідно із Законом України “Про порядок погашення зобов’язань перед бюджетами та держав-ними цільовими фондами” податкова застава забезпечує податкове зобов’язання, не погашене у строк.

Науковий керівник – расист. Лукашев О.А.

В.В. Вишнякова,

ІХ ф-т, 2 курс, 58 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ПОПЕРЕДНІЙ КОНСТИТУЦІЙНИЙ КОНТРОЛЬ

В УКРАЇНІ

Конституційний контроль за часом застосуванням поділяється на попередній і наступний. Визначальним є момент початку процедури перевірки конституційності. Попередній контроль має свої переваги. По-перше, за його допомогою з’ясовуються спірні конституційно-правові питання на ранній стадії законотворення. По-друге, він стимулює стабільність законодавства та усуває проблеми відміни маси підзаконних актів у разі визнання закону неконституційним. Але для України попередній конституційний контроль є винятком. Згідно з Конституцією він поширюється на дві категорії актів:

1) на ті міжнародні договори, що вносяться до Верховної Ради України для дачі висновку на їх обов’язковість (ч. 1 ст. 151 Конституції України);

2) на законопроекти про внесення змін до Конституції України.

Згідно зі ст.159 Конституції України існують два суттєві обмеження для застосування попереднього контролю:

– контроль поширюється на законопроект лише на етапі його розгляду Верховною Радою України;

– перевірка законопроекту на конституційність обмежена перевіркою його на відповідність вимогам лише статей 157, 158 Конституції України.

Науковий керівник – Гнодика Ю.М.

Т.О. Гирба,

Полтав. ф-т, 2 курс, 23 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

УКРАЇНСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

Релігійне життя в Україні – складна система відносин, що включена до загальної структури громадського життя та розвивається під впливом політичних, соціально-економічних і культурологічних процесів. У наш час виникають численні релігійні общини, зокрема неоязичницькі, кількість яких щорічно зростає на 3-5 %, тому актуальним є вивчення динаміки їх розвитку.

Питання релігії в Україні регулюють Конституція України, Закон України „Про свободу совісті та релігійні організації” від 23.04.1991р., Декларація „Про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин”, Декларація про державний суверенітет України та ін.

На 1 січ. 2004 р. в Україні представлені 55 віросповідань, у межах яких діють 29785 релігійних організацій, що на 1,2 тис. більше ніж минулого року. На 1 січ. 2005 р. Державний комітет України зафіксував 30 805 організацій, понад 100 різних релігійних течій, Церков, спільнот. Щодо общин неоязичників, то їх кількість загалом стабілізувалась, останнім часом вони розширюють коло діяльності. Найвідомішими в нашій державі общинами є „Великий Вогонь”, РУН-віра, Національна віра, лицарі сонячного ордену, послідовники Володимира Шияна, Силенка, В.Рубана тощо. Вони співпрацюють із неоязичниками Російської Федерації (із „Рідною вірою” та ін.).

Отже, правова база, яка регламентує релігійне життя в українській державі, потребує вдосконалення, що спрямоване на забезпечення рівноправності релігійних організацій, більш чітке регулювання відносин держави й церкви, школи та церкви, регулювання питань правового статусу практичної діяльності релігійних общин.

Науковий керівник – доц. Шенгерій Л.М.

Д.І. Гладка,

VІІ ф-т, 2 курс, 56 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ПРОБЛЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВ ДІТЕЙ В УКРАЇНІ

Увага до дітей – це погляд у перспективу, статус дитини – це один із головних показників гуманності права, захист дитинства – це головний пріоритет держави і суспільства.

В основі політики України стосовно забезпечення прав і інтересів дітей лежать гуманістичні принципи і вимоги Конвенції про права дитини 1989 р. та інших міжнародних договорів у цій галузі, які закріплені в положеннях Конституції України та інших правових актах. Однак в Україні ще не створено механізм запровадження в життя держави і суспільства міжнародно-правових зобов’язань, передбачених Конвенцією 1989 р. Зокрема відсутність моніторингу за статистичними показниками відносно дотримання всіх прав, передбачених Конвенцією, не дає можливості уряду визначити загрозливе становище щодо окремих прав дитини і виробити відповідну стратегію їх подолання. Відсутність комплексної програми допомоги вразливим родинам призводить до залишення дітей без догляду, відмови матерів від народжених дітей і веде до нелегального закордонного усиновлення та інших форм переміщення й торгівлі дітьми. Практика свідчить, що існуюча державна система охорони прав дітей у наш час не гарантує належного забезпечення прав неповнолітніх. Саме тому запровадження спеціалізованого омбудсмана з прав дітей як ефективної структури, здатної відстоювати інтереси дітей на державному рівні, на сьогоднішній день, на нашу думку, є необхідністю.

Негативні тенденції положення дітей в Україні потребують кардинальних і невідкладних заходів по забезпеченню їх потреб, інтересів і прав. Це повинно стати першим кроком у напрямку позитивних змін політики України по збереженню й вихованню майбутніх поколінь українського народу, адже благополуччя і розвиток дітей є запорукою щасливого майбутнього кожної країни.

Науковий керівник – доц. Слінько Т.М.

О.П. Євсєєв,

IV ф-т, 4 курс, 37 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

КОНСТИТУЦІЙНА РЕФОРМА: ЗА І ПРОТИ

Останнім часом у науковій літературі та ЗМІ Конституція України 1996 р. усе частіше зазнає різкої, підчас необґрунтованої критики. Так, акцентується увага на тому, що Конституція приймалась поспіхом, за одну ніч, а тому допускаються різні тлумачення окремих її положень. Підкреслюється, що вона дає Президенту надмірні повноваження, отже, виникає потреба “відновити баланс повноважень” – перейти до парламентсько-президентської або навіть парламентської республіки. Необхідність реформи мотивується і тим, що пройшла ціла епоха в житті країни і що її результати мусимо врахувати в оновленому Основному Законі. Розглянемо ці аргументи.

Передусім відносно недостатньо якісного тексту Конституції та неоднозначності її тлумачення. Вважаємо, що ідеального конституційного тексту немає і бути не може, так як не може бути і такого тексту, що повністю відповідає критеріям “юридичної бездоганності”, тобто в принципі не допускає неоднозначних тлумачень. Адже кожен правовий термін багатозначний, має синоніми, не завжди повною мірою відбиває позицію законодавця. Неоднозначність тлумачення будь-якого тексту – фундаментальна якість людської мови. Отже, йдеться не стільки про зміни тексту Конституції, скільки про точну, сучасну, гнучку інтерпретацію її Конституційним Судом.

Крім того, у перехідні кризові епохи для збереження цілісності й стійкості країни конче необхідна сильна і активна президентська влада. Слід пам’ятати, що демократія США виходила із “Великої депресії” за допомогою доволі авторитарного “Нового курсу” Ф. Рузвельта і що генерал де Голль виводив демократію Франції із гострої політичної кризи досить авторитарними методами.

І, нарешті, про “приведення Конституції у відповідність до плинної реальності”. Дійсно, після 1996 р. Україна пройшла величезний історичний шлях, змінилися політична ситуація, світ, свідомість громадян. Однак саме стабільність Основного Закону і конституційного ладу є основними гарантами сталого розвитку країни. Саме ця стабільність дозволяє всім суб’єктам політичного процесу бачити свої перспективи, нормально планувати життя і діяльність. Тому для України, яка ще досить далека від сталого державно-правового розвитку, зміни до Конституції можуть негативно відбитися на ефективності функціонування державного механізму і побудові правової держави.

Науковий керівник – проф. Тодика Ю.М.

Р.А. Єгізаров,

V ф-т, 3 курс, 40 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ТА МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В МІСТІ КИЄВІ

Європейські держави все більше відходять від політики урядового патерналізму шляхом розвитку регіонів, посилення позиції регіонального та місцевого самоврядування. В Україні й досі, на жаль, діє адміністративна децентралізація, коли місцеві справи фактично вирішують призначені з центру представники.

Особливості здійснення місцевого самоврядування та виконавчої влади у м. Києві визначаються Конституцією України, законами України “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про місцеві державні адміністрації в Україні”, “Про столицю України – місто-герой Київ” та іншими нормативними актами. Цією особливістю є те, що місцеві державні адміністрації у місті та в районах міста виконують одночасно функції виконавчих органів місцевого самоврядування та територіальних виконавчих органів державної влади. Предмет їх відання є і проблеми місцевого, і загальнодержавного значення, які стосуються життєзабезпечення міста як єдиного територіально-господарського комплексу на єдиній організаційній основі. Така концепція виключає можливість виникнення в місті двох паралельно діючих головних посадових осіб та двох виконавчих органів, функції яких перехрещуються та дублюються. Таке дублювання обов’язково обумовить невизначеність у розподілі ними прав, обов’язків і відповідальності і, врешті, може призвести до конфліктних ситуацій, прорахунків, збитків через втрату чіткої керованості містом. Тому призначення президентом України Київського міського голови головою КМДА також не можна розглядати як сумісництво.

Участь киян у здійсненні самоврядування в м. Києві виглядає як система взаємодії з прямими та зворотними зв’язками: територіальна громада міста – органи самоорганізації населення – депутати районних у місті Рад – депутати Київради – Київський міський голова.

Науковий керівник – доц. Кулакова А.І.

О.В. Зелений,

Полтав. ф-т, 1 курс, 13 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ПРОБЛЕМА РОЗПОДІЛУ ПОВНОВАЖЕНЬ МІЖ ОРГАНАМИ САМОВРЯДУВАННЯ ТА МІСЦЕВИМИ ДЕРЖАВНИМИ АДМІНІСТРАЦІЯМИ В УКРАЇНІ

Основні суперечності у взаємодії закладені в самій природі місцевих органів самоврядування та місцевих державних адміністрацій. Тим не менше абсолютний розподіл чи протиставлення, повне відокремлення державних владних структур від самоврядних є неможливим, оскільки в них загалом єдине джерело влади та у кінцевому підсумку майже єдина мета діяльності.

Недосконалим є розподіл функцій та повноважень між місцевими державними адміністраціями та виконавчими органами місцевих рад. Наявність обширної суміжної компетенції робить можливість реалізації функцій обох систем проблематичною.

Часом місцеві адміністрації беруть на себе обсяг повноважень по здійсненню управління відповідними територіями, переймаючи таким чином функції місцевих органів самоврядування. Це пов’язано з тим, що низка повноважень місцевих органів самоврядування не підкріплена матеріально-фінансовими ресурсами. Існує і протилежна тенденція – делеговані повноваження орачів самоврядування часто дістають державне фінансування лише по мінімальних потребах.

Схожі проблеми виникають у сфері управління власністю. Місцеві державні адміністрації мають управляти державною власністю, органи місцевого самоврядування – комунальною. Разом з тим, у ряді випадків через обтяженість комунальною власністю видатки місцевої громади значно перевищують доходи, що призводить до дотування з державного бюджету або передачі окремих комунальних об’єктів на баланс адміністрацій.

В Україні діє модель, побудована на принципі сильної централізації влади, котра себе не виправдала. Саме тому одним із найважливіших питань державного будівництва є проблеми збалансованого розподілу повноважень між місцевими органами самоврядування та місцевими адміністраціями.

Науковий керівник – доц. Козаченко А.І.

О.І. Ковтун,

юрид. ф-т, 5 курс заоч. від., 2 гр.

Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка

ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ВИБОРИ НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ УКРАЇНИ

З 1 жовт. 2005 р. набуває чинності новий Закон України від 25 берез. 2004 р. „Про вибори народних депутатів України”. Це вже четвертий закон за майже 14 років незалежності України. Попередні закони були прийняті у 1993, 1997 та 2001 рр. Очевидною є тенденція прийняття нового закону перед кожними виборами народних депутатів України. Разом з тим, спостерігається і посилення суспільного впливу політичних партій: якщо у 1994 р. вибори до парламенту проводились виключно за мажоритарною системою, то вибори 1997 та 2002 рр. – вже за „змішаною” (наполовину мажоритарною, наполовину пропорційною) виборчою системою. Новелою закону 2004 р. є повний перехід виборів до Верховної Ради України на пропорційну виборчу систему. Це означає, що депутатські мандати будуть розподілятися за результатами виборів виключно між політичними партіями та виборчими блоками політичних партій.

Також новим у виборчому законодавстві України є положення, зазначене у ст. 81 Закону України від 8 груд. 2004 р. „Про внесення змін до Конституції України”, відповідно до якого, у разі невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (партії) або виборчого блоку політичних партій (блоку), до складу депутатської фракції партії (блоку) або виходу народного депутата України із складу такої фракції, його повноваження припиняються достроково (так званий, „імперативний мандат”).

Науковий керівник – доц. Мяловицька Н.А.

Ю.А. Козаченко,

Полтав. ф-т, 1 курс, 13-ПФ гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ДО ПРОБЛЕМИ ПРОВЕДЕННЯ

ПОЛІТИЧНОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ

Суть політичної реформи в Україні полягає у зміні форми державного правління на парламентсько-президентську модель. Президентсько-парламентська система відіграла важливу роль у перші роки державності незалежної України, забезпечивши стабільність суспільства і держави. Однак зрозуміло, що в чинній Конституції закладений механізм протистояння законодавчої та виконавчої влади. Закріплення Конституцією України широких повноважень Президента України засвідчує наявність у нього значної частини реальної виконавчої влади. По суті це є визнанням дуалізму виконавчої влади на рівні конституційної регламентації. В Основному Законі недостатньо чітко розмежовано повноваження Президента України і Верховної Ради.

Перехід до парламентсько-президентської форми правління веде до радикальних кількісних, а згодом і якісних змін у системі стримувань і противаг, що матимуть місце в побудові й діяльності державного апарату України. Перерозподіл повноважень між Верховною Радою, Президентом України і Кабінетом Міністрів на користь Парламенту є раціональним і конструктивно необхідним. Адже значення Парламенту обумовлюється не лише законодавчою, представницькою і установчою функціями, а також його повноваженнями в бюджетному процесі, здійсненні парламентського контролю. Низка можливостей Парламенту щодо впливу на виконавчу владу повинна збільшитись у частині пропонування кандидатури на посаду Прем’єр-Міністра, формування уряду та прийняття його відставки, встановлення відповідальності уряду перед Парламентом, складання урядом своїх повноважень саме перед новообраною Верховною Радою і формування парламентською більшістю складу уряду.

Науковий керівник – доц. Селіхов Д.А.

О.І. Кройтор,

VІІ ф-т, 2 курс, 56 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ПРАВОВИЙ СТАТУС НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН

В АСПЕКТІ ПРОБЛЕМИ КРИМСЬКИХ ТАТАР

У зв’язку зі світовими тенденціями XX ст., спрямованими на підвищення значення прав людини та визнання людини найвищою соціальною цінністю, особливого значення набуває проблема, пов’язана зі статусом народів, які не належать до корінної нації певної країни. В Україні проживають представники близько 100 національностей. Особливої уваги потребують кримські татари, оскільки вони, становлячи в середині минулого століття другу за кількістю етнічну групу в Криму, були силоміць депортовані, вивезені з Батьківщини та надовго позбавлені права повертатися до неї.

На жаль, проблеми по організації повернення кримських татар, забезпеченню їх житлом, наданню соціальної підтримки та належних умов культурного розвитку вирішуються Україною майже наодинці, хоча, як здається, ця справа торкається й інших країн – республік колишнього СРСР.

Абстрагуючись від економічних труднощів, найголовнішим питанням є законодавче регулювання статусу кримських татар. Протягом 14 років незалежності до Верховної Ради України надійшло кілька десятків законопроектів, які так чи інакше торкалися проблеми кримських татар. Проте всі вони потребують удосконалення: більш чіткого економічного обґрунтування, конкретного термінологічного апарату, докладнішого закріплення статусу органів, покликаних представляти інтереси депортованих осіб.

У цілому ж крім прийняття відповідного закону, що регулює правовий статус усіх депортованих та репресованих осіб, необхідно і подолання негативного ставлення до кримськотатарського народу, яке, на жаль, ще залишилося через пропаганду минулих років.

Науковий керівник – доц. Слінько Т.М.

Є.В. Литвиненко,

4 курс, 18 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури

САМОДОСТАТНІСТЬ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ

Самодостатність – визначальна риса територіальної громади. Вона відбиває її само-організаційний характер і є базою для раціоналізації локальних управлінських функцій на основі зацікавленості та відповідно до принципу субсидіарності, закріпленого в Європейській хартії місцевого самоврядування.

Самодостатність територіальної громади характеризується такими чинниками: а) організаційно-економічним, який полягає в поширенні юрисдикції територіальної громади на уречевлені продуктивні сили (сировинна база, основні фонди, зв’язок і транспорт, медіаінфраструктура); 2) соціально-економічним, що знаходить відображення у збалансованості відносин власності, рівнів доходів та споживання, які є необхідною умовою демократичного співробітництва, формування і реалізації політичної волі громади; 3) демографічним, який полягає в урівноваженості ринку праці та забезпеченні умов для достатнього відтворення робочої сили на муніципальному рівні.

Одним з головних напрямів діяльності держави по забезпеченню розвитку місцевого самоврядування і створенню умов для здобуття територіальними громадами самодостатності, на нашу думку, має стати реформування міжбюджетних відносин із метою забезпечення фінансової самостійності органам місцевого самоврядування, створення умов для підвищення ефективності їх господарської діяльності. Це дозволить повною мірою використати конструктивний потенціал муніципальних інститутів, при чому не лише для вирішення місцевих завдань, а й для відновлення і розвитку національної економічної системи, використання місцевого самоврядування як соціально-економічної гарантії конституційного ладу України.

Науковий керівник – доц. Слінько Т.М.

О.О. Любченко,

VІІ ф-т, 2 курс, 55 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

Фінансове і матеріально-технічне забезпечення виборів народних депутатів України

Згідно із Законом України „Про вибори народних депутатів України” витрати на підготовку і проведення виборів депутатів здійснюються суто за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виборчих фондів партій(блоків), кандидатів у депутати.

Фінансове забезпечення, підготовка і проведення виборів депутатів за рахунок коштів Державного бюджету здійснюється за принципом дотримання рівних умов Центральною виборчою комісією (ЦВК), яка є головним розпорядником цих коштів, їх обсяг за поданням ЦВК повинен щорічно передбачатися окремим рядком у Законі про Державний бюджет України.

Законодавством встановлено обов’язок органів державної влади, місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб сприяти виборчим комісіям у підготовці й проведенні виборів: надавати необхідні приміщення, транспортні засоби і засоби зв’язку, забезпечувати їх охорону та ін.

Партія, блок партій, кандидати у депутати мають право відкрити лише один рахунок виборчого фонду і тільки в національній валюті. Витрачання коштів із цих рахунків здійснюється безготівково і припиняється за добу до дня виборів. Гранична сума витрат цих фондів обмежується: для партій і блоків партій – не більше 150 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а для кандидата у депутати, зареєстрованого в одномандатному окрузі, – не більше 10 тис. неоподатковуваних мінімумів.

На нашу думку, при всій своїй прогресивності чинне законодавство України по виборах народних депутатів потребує вдосконалення. Вважаємо за необхідне звернути особливу увагу на чітке оформлення процедури матеріально-технічного забезпечення виборів і питання щодо утворення постійно діючих комісій на всіх рівнях, які брали б участь у проведенні всіх видів виборів і діяли б протягом відповідного періоду.

Науковий керівник – доц. Слінько Т.М.

М.О. Міндіч,

3 курс, 16 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури

ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ РАХУНКОВОЮ ПАЛАТОЮ ПОВНОВАЖЕНЬ ЩОДО ЗДІЙСНЕННЯ ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ

Стаття 2 Закону України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетними і державними цільовими фондами” закріплює вичерпний перелік органів фінансового контролю. Це податкові органи, органи соціального страхування, пенсійного фонду, митні органи. Разом з тим єдиним контрольним органом, чий статус закріплений у Конституції України (на відміну від згаданого вище Закону), є Рахункова палата.

У ст.98 Конституції України зазначено, що “контроль за використанням коштів державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата”. Повноваження Рахункової палати регламентуються також Законом “Про Рахункову палату”, у ст.1 якого визначено, що Рахункова палата здійснює контроль за виконанням державного бюджету України. Незважаючи на схожість, терміни “використання” (Конституція України) і “виконання” (Закон) не є тотожними. Виконати бюджет означає забезпечити повне і своєчасне надходження всіх передбачених у бюджеті доходів і направлення їх на фінансування витрат, включених у цей бюджет. Отже, поняття “використання бюджетних коштів” вужче поняття “виконання бюджету”. Для врегулювання даного питання у прийнятому 8 груд. 2004 р. Законі України ст.98 Конституції України в новій редакції викладена в такий спосіб: “Контроль від імені Верховної Ради України за надходженням коштів у Державний бюджет України і їх використанням здійснює Рахункова палата”. Таким чином, до повноважень Рахункової палати юридично віднесена і перевірка сплати податків, тобто контроль не тільки за використанням коштів Державного бюджету, але й за законністю і правильністю їх утворення. Наділення Рахункової палати таким обсягом повноважень робить її органом незалежного фінансового контролю, що цілком відповідає міжнародній практиці. Однак такий статус Рахункової палати прямо суперечить законодавчо закріпленому, а також розходиться з низкою рішень Конституційного суду по даному питанню.

Науковий керівник – асист. Лукашев О.А.

Ю.В. Мухін,

економ.-прав. ф-т, 2 курс, “І” гр.

Донецьк. нац. ун-т

ІНОЗЕМНЕ ІНВЕСТУВАННЯ ЯК ПОТЕНЦІЙНА ЗАГРОЗА ЕКОНОМІЧНІЙ БЕЗПЕЦІ УКРАЇНИ

Світовий досвід свідчить про те, що іноземні інвестиції є рушійною силою розбудови господарств країн з перехідною економікою. Проте разом з цим функціонування іноземного капіталу у стратегічних для держави галузях економіки може створити реальну загрозу економічній безпеці країни, ставлячи її у залежність від волі іноземних інвесторів.

В Україні, на відміну від іноземних держав, досі не існує концептуального підходу до визначення таких стратегічно важливих сфер, залучення іноземного капіталу до яких є небезпечним для економічної стабільності, суверенітету держави.

Законодавство Польщі та Болгарії передбачає перелік галузей, здійснення іноземних інвестицій у які вимагає спеціального дозволу. Це, насамперед, транспортна, оборонна, воєнна, банківська, страхова сфери. У Китайській народній республіці розроблені Загальні правила з іноземного інвестування, відповідно до яких існують окремі переліки сфер, іноземне інвестування до яких заохочується, обмежується або забороняється.

Українське законодавство, на жаль, недостатньо регулює висвітлену проблему. Обмеження щодо іноземного інвестування існують у спеціальних законах і унеможливлюють загрозу безпеці лише окремих сфер економіки. Як наслідок, енергетична, нафтопереробна та інші стратегічно важливі галузі знаходяться під контролем іноземних, зокрема російських бізнес-структур.

Проведений порівняльно-правовий аналіз законодавства, дослідження національної належності власників стратегічно важливих підприємств визначили необхідність розроблення концепції обмежень іноземного інвестування в економіку України.

Науковий керівник – доц. Малига В.А.

М.О. Петришина,

3 курс, 51 гр.

Ф-т підготовки кадрів для МЗС України

КОНСТИТУЦІЙНА МОДЕЛЬ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Нинішня модель місцевого самоврядування України закладена в конституційних положеннях, а також нормах Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”. У прийнятій у 1996 р. Конституції України основні засади місцевого самоврядування визначаються у розд. XI. Основний Закон України закріплює принципи організації та діяльності, повноваження, гарантії захисту і форми відповідальності місцевого самоврядування. Звертає на себе увагу дворівнева система місцевого самоврядування – село, селище, місто (первинний рівень) і район, область (вторинний рівень). Передбачається, що місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради. Закріплені за територіальними громадами функції і повноваження переважно здійснюють їх органи. Конституція закріплює матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування (ст. 142). Територіальні громади наділені Конституцією функціями і повноваженнями у галузі фінансово-економічного, соціально-культурного, громадського, екологічного та інших сферах місцевого життя, що визначені у ст. 143 Конституції України.

Науковий керівник – доц. Серьогіна С.Г.

О.В. Плодиста,

VII ф-т, 3 курс, 52 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

Формування виборчих дільниць – територіальна основа проведення виборів

Одним із перших етапів виборчого процесу на виборах вищих органів влади є утворення виборчих дільниць, які виступають ”одиницями” територіальної організації виборів. Виборчі дільниці утворюються в межах виборчих округів для підготовки і проведення голосування, підрахунку голосів виборців. У вузькому розумінні вони є пунктами голосування, куди приходять виборці, щоб виявити свою волю, і де проводиться первинний підрахунок голосів виборців.

Законами ”Про вибори Президента України” від 18 берез. 2004 р. та ”Про вибори народних депутатів України” від 25 берез. 2004 р. вперше запроваджено поділ виборчих дільниць на види: звичайні, спеціальні та закордонні. Законами запроваджуються порядок, умови і строки їх утворення.

Звичайні виборчі дільниці утворюються територіальними виборчими комісіями для організації голосування виборців за місцем їх проживання, а також для голосування громадян, що прибули для голосування не за місцем свого проживання за відкріпними посвідченнями. Спеціальні виборчі дільниці утворюються територіальними виборчими комісіями в місцях тимчасового перебування виборців з обмеженими можливостями пересування: у стаціонарних лікувальних закладах, на полярних станціях України, в установах кримінально-виконавчої системи тощо. У виняткових випадках такі дільниці можуть утворюватись на території військових частин, розташованих на значній відстані від населених пунктів. Закордонні виборчі дільниці утворюються ЦВК за поданням Міністерства закордонних справ України при дипломатичних та інших офіційних представництвах і консульствах України за кордоном.

Виборчі дільниці утворюються з урахуванням максимальної зручності з однаковою нормою кількості виборців – від 20 до 3000, а у виняткових випадках – з меншою або більшою їх чисельністю.

Усі виборчі дільниці утворюються не пізніше як за 50 днів до дня виборів. Разом з тим у виняткових випадках спеціальна або закордонна виборча дільниця може утворюватися ЦВК не пізніше як за 7 днів до дня виборів.

Система виборчих дільниць є територіальною базою для проведення виборів. Їх значення у виборчому процесі полягає в технічному забезпеченні проведення головних етапів виборів – процедури голосування і підбиття його підсумків.

Науковий керівник – доц. Стешенко Т. В.

Я.А. Приходько,

слідчо-криміналіст. ф-т № 3,

4 курс, 28 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ГРОМАДЯН БРАТИ УЧАСТЬ У ВСЕУКРАЇНСЬКОМУ ТА МІСЦЕВИХ РЕФЕРЕНДУМАХ

Згідно з Конституцією України 1996 р. референдум є однією із форм безпосередньої демократії. Механізмом реалізації цього права є Закон України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” від 3 лип. 1991 р. з наступними змінами. Відповідно до зазначеного Закону референдум – це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень із важливих питань законодавчого та місцевого значення. Референдуми залежно від території, на якій вони проводяться, бувають трьох видів: всеукраїнські, референдуми АРК та місцеві. Брати участь у референдумі мають право дієздатні громадяни України, які на цей момент досягли 18 років. Слід зазначити, що вказаний закон застосовується лише в тій частині, в якій він не суперечить Конституції України, оскільки був прийнятий ще в 1991 р. Важливою нормою Конституції є те, що всеукраїнський референдум може проводитися по так званій народній ініціативі. Відповідно до ст.72 всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менше як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш ніж по сто тисяч підписів у кожній області. Всеукраїнський референдум може також призначатися Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених Конституцією. Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України. Референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету й амністії.

Науковий керівник – доц. Кушніренко О.Г.

Р.Р. Рева,

IV ф-т, 4 курс, 33 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

Правові позиції Конституційного Суду України

Рішення і висновки Конституційного Суду України займають важливе місце в системі юридичних актів. Це обумовлено зокрема тим, що акти органу конституційної юрисдикції містять сформульовані ним правові позиції.

Правові позиції Конституційного Суду – це узагальнені правові висновки, що містять результати інтерпретації ним Конституції, конституційного змісту положень законів та інших нормативних актів. Правові позиції висловлюються Конституційним Судом України з приводу певної правової проблеми. У багатьох випадках викладені в рішенні чи висновку правові позиції Конституційного Суду стосуються не лише питання, що становить предмет конкретної справи, а й інших важливих питань.

Правові позиції Конституційного Суду України є обов’язковими для нього самого, а також переконливими для всіх державних органів при вирішенні завдань, що стоять перед ними, а також є обов’язковими правові позиції, сформульовані в рішеннях, що втратили чинність у зв’язку із внесенням змін у чинне законодавство.

Формулюючи у своїх рішеннях і висновках правові позиції, Конституційний Суд певною мірою сприяє Верховній Раді України у здійсненні позитивної законотворчості, адже такі правові позиції є своєрідними орієнтирами для закріплення нових законодавчих норм, визначають параметри законотворчості.

Науковий керівник – доц. Слінько Т.М.

В.В. Середюк,

ф-т підготовки юристів

для МЗС № 7,

3 курс, 53 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ОРГАНИ САМООРГАНІЗАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ ЯК ЕЛЕМЕНТ СИСТЕМИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Створення громадських структур, які підтримують, сприяють та ініціюють громадсько-корисні справи в системі самоврядування, є одним із головних завдань органів місцевого самоврядування. Саме такими виступають органи самоорганізації населення (будинкові, вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські, селищні комітети), які відповідно до Закону України “Про органи самоорганізації населення” (від 11.07.2001 р.) є однією з форм участі членів територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах у вирішенні окремих питань місцевого значення (ст. 3).

Метою діяльності таких органів є підтримка зусиль місцевого самоврядування, реалізація актів місцевих референдумів, здійснення громадських ініціатив тощо. Отже, з одного боку, органи самоорганізації населення можна визначити як допоміжні органи місцевого самоврядування, а з іншого – як елемент системи місцевого самоврядування з власними повноваженнями, основами та гарантіями діяльності.

Правовий статус органів самоорганізації населення як одного з елементів системи місцевого самоврядування, що здійснюється на рівні територіальних громад сіл, селищ, районів у містах, визначається Конституцією України, Законами України “Про місцеве самоврядування в Україні” та “Про органи самоорганізації населення”. З урахуванням “молодого року” останнього, можна сказати, що інститут органів самоорганізації населення знаходиться на стадії становлення і потребує деталізації й нормативної регламентації своєї діяльності.

Науковий керівник – доц. Стешенко Т.В.

О.В. Сторожук,

2 курс, 11 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

Право на приватність в Україні

(конституційно-правовий аспект)

Важливим особистим правом є право на приватність. Воно є фундаментальним правом людини, притаманним виключно їй. Воно означає надання особі внутрішньої автономії, забезпечення можливості бути захищеною від втручання в її особисте життя та особисті стосунки безпосередньо або через поширення інформації.

Виділяють чотири аспекти зазначеного феномена: тілесний, інформаційний, комунікаційний, територіальний. Перелічені сфери знайшли своє відображення у ст. 30-32 Конституції. Зокрема, у ст. 32 Конституції України закріплено конституційне розуміння приватності: “Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України”. Отже, це право, будучи фундаментальним, усе ж не є абсолютним.

Актуальним є питання про можливий конфлікт між правом на інформаційну приватність (ч. 2 ст. 32 Конституції України) та правом на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань (ст. 34 Конституції України). Конституція виходить з того, що конфіденційна інформація про особу не може бути розголошена. Однак, враховуючи практику Європейського Суду з прав людини, Верховна Рада України у 2003 р. внесла зміни до Закону України “Про інформацію”, відповідно до яких ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд установить, що інформація є суспільно значимою. За новою редакцією ч. 9 ст. 30 Закону суспільно значимою інформація буде тоді, коли вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на захист. Перш за все громадський інтерес завжди викликала інформація про осіб, які займають посади в органах державної влади, виконують певні публічні функції. Згідно з усталеною практикою Європейського Суду з прав людини межі допустимого втручання в приватне життя таких осіб є значно ширшими, ніж щодо інших людей.

Науковий керівник – проф. Колісник В.П.

А.В. Тривайло,

3 курс

Ин-т прокуратуры РФ

Саратовская гос. акад. права

Правомерность применения
международно-правовых санкций

В настоящее время мировое сообщество все больше и больше требует контроля над безопасностью. В связи с этим возникает необходимость развития такой формы ответственности, как санкции.

Ответственность государства-правонарушителя существует в конкретных ее видах и формах. К формам материальной ответственности относят – реституции, субституции и репарации, а к нематериальной ответственности – ресторации, сатисфакции и санкции.

Представляется, что международно-правовые санкции являются не формой международно-правовой ответственности, а вынесенными за ее рамки принудительными мерами, конечной целью которых создание условий для восстановления международного правопорядка и реализации ответственности государства-правонарушителя в соответствующих формах.

Среди видов санкций особо выделяют коллективные санкции, которые согласно Уставу ООН могут применяться только на основании решений Совета Безопасности ООН в отношении государств, действия которых представляют собой угрозу миру. Они могут выражаться в полном или частичном приостановлении экономических отношений, разрыве дипломатических отношений (ст.41), а также применении вооруженной силы (ст.42).

Санкции – это одна из самых эффективных мер воздействия на государство-правонарушителя. Поэтому целесообразны жесткая регламентация и контроль над этой нужной для всего мирового порядка формы ответственности.

Научный руководитель – доц. Красиков Д.В.

С.А. Федчишин,

VII ф-т, 2 курс, 54 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

Співвідношення інституту Президента і Верховної Ради України у світлі теорії поділу влади

Згідно з Конституцією України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Для взаємостримувань і контролю гілок влади в Основному Законі закріплена система стримувань та противаг (ст. 85, 87, 94, 106 110, 111, 113-115, 126, 128, 147, 148, 150-152). Головними її суб’єктами є Президент і парламент України. На наш погляд, дослідити співвідношення вказаних інститутів можна в межах блоків їх повноважень.

Важливим є нормотворчий блок повноважень. Верховна Рада приймає закони, постанови та вносить зміни до Конституції (п.1,2 ст.85, ст. 91). Президент же згідно з ч.3. ст.106 видає укази й розпорядження на основі Конституції України на їх виконання. Субординація правових форм полягає в тому, що за юридичною силою закон вищий, ніж указ, тому що останній є підзаконним актом.

Щодо контрольних повноважень, то ст. 108 та 111 Конституції зазначають, що Президент може бути усунений з поста Верховною Радою в порядку імпічменту в разі державної зради або вчинення іншого злочину. Одночасно п.8 ч.1 ст.106 вказує, що Президент має право припинити повноваження Верховної Ради.

Кадрово-установча компетенція органів влади – одна з найважливіших. Розподіл кадрово-установчих повноважень між Президентом і парламентом по формуванню уряду визначає форму державного правління України. Парламент за поданням Президента призначає Прем’єр-міністра, Міністрів оборони та закордонних справ, а за поданням глави уряду – інших членів Кабміну.

Взаємовідносини Верховної Ради і Президента України – важлива та багатоаспектна проблема державно-правової науки. Баланс повноважень між ними є основою системи стримувань і противаг.

Науковий керівник – доц. Слінько Т.М.

В.Є. Шеверєва,

5 курс, 15 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

СЛУЖБА В ОРГАНАХ

МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Ефективне функціонування системи місцевого самоврядування, її економічний та соціальний розвиток неможливі без високопрофесійного персоналу органів місцевого самоврядування – службовців управлінського апарату нового типу, спроможних приймати ефективні рішення та забезпечувати успіх соціально-економічних перетворень.

Служба в органах місцевого самоврядування – це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які обіймають посади в цих органах, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих делегованих повноважень органів виконавчої влади.

Зв’язки, що виникають між роботодавцем (керівником органу) і службовцями, які знаходяться в підлеглому становищі та повинні виконувати його вказівки, будуються по лінії організації й управління спільною працею і завжди виступають як внутрішньо колективні, носять характер виробничого управління та підлягають регулюванню нормами трудового права.

Правове регулювання у сфері служби в органах місцевого самоврядування охоплює такі складові: а) формування системи служби в цих органах; б) статус службовця органів місцевого самоврядування і гарантії його здійснення; в) механізм проходження даної служби.

При цьому основу статусу муніципального службовця складають 6 груп норм, що визначають обов’язки, права, обмеження, гарантії, економічне забезпечення, відповідальність. Окремими пунктами пропонується ввести до складу елементів статусу службовця його професійну компетентність та морально-правові вимоги до їх поведінки.

Хоча інститут служби в органах місцевого самоврядування має багато спільного з інститутом державної служби, правове регулювання муніципальної служби враховує таку особливість, як виборність деяких посадових осіб місцевого самоврядування. До того ж залишається неузгодженою “подвійна” природа правового статусу Київського міського голови.

Науковий керівник – доц. Серьогіна С.Г.

Ю.Ю. Акіменко,

4 курс

Одеська нац юрид. акад.

ПИТАННЯ ПРАКТИКИ РОЗМЕЖУВАННЯ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ ПРИВАТНОГО ТА ПУБЛІЧНОГО ПРАВА

Стаття 81 Цивільного кодексу (далі – ЦК) України вперше закріпила поділ юридичних осіб на юридичні особи приватного і юридичні особи публічного права. Такий поділ у ЦК визначається за одним критерієм – порядком їх створення. Юридичні особи приватного права створюються на підставі установчих документів, а публічні – на підставі розпорядчого акта Президента України, органу державної влади або органу місцевого самоврядування. Такий критерій поділу юридичних осіб є недостатнім. На підставі розпорядчих актів Президента України, органу державної влади можуть створюватися юридичні особи публічного права й приватного права. До ознак юридичних осіб публічного права в цивілістиці можна віднести не тільки порядок створення, а й мету діяльності юридичної особи – реалізацію публічних інтересів.

Статті 167 – 169 ЦК включили до юридичних осіб публічного права державні та комунальні підприємства, які хоча й діють в інтересах держави, територіальної громади, але на практиці містять і приватний інтерес – інтерес колективу, керівників підприємства.

Юридичними особами приватного права є юридичні особи, основною метою яких є реалізація приватних інтересів окремих осіб. Вони діють на засадах саморегулювання, а їх правовий статус регулюється нормами, що мають виключно диспозитивний характер.

Проблему розмежування юридичних осіб приватного та публічного права можна вирішувати на теоретичному рівні досить легко. На практиці ж новели законодавства не завжди одразу отримують належне сприйняття суб’єктами правовідносин.

Науковий керівник – доц. Дрішлюк А.І.

Н.О. Галушка,

юрид. ф-т, 2 курс, гр. ДП – 303

Гуманітарний ун-т

“Запорізький інститут державного

та муніципального управління”

ВІДПОВІДНІСТЬ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ У СФЕРІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НОРМАМ

МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Україна прагне вступити до Європейського Союзу. Процес адаптації до європейських стандартів відбувається практично в усіх сферах суспільних відносин. Неодмінною умовою євроінтеграції є забезпечення належної охорони прав інтелектуальної власності. Національне законодавство у цій сфері має відповідати низці міжнародних договорів, до яких приєдналась Україна, зокрема Бернській конвенції (1971), Паризькій конвенції (1883), Угоді про торгові аспекти прав інтелектуальної власності (TRIPS) та ін.

Так, у сфері авторського права необхідно вирішити питання щодо права слідування. Цивільний кодекс України (далі – ЦК України) регулює дане питання, але потрібно зазначити, що його регламентація має суттєвий недолік. Суть його полягає в тому, що право слідування згідно з ч. 1 ст. 448 ЦК України поширюється на кожен продаж оригіналу художнього твору чи рукопису літературного твору, наступного за відчуженням оригіналу, здійсненим автором. Між тим зрозуміло, що відстежувати кожен продаж твору неможливо.

У галузі охорони комерційної таємниці потрібно на законодавчому рівні визначити способи незаконного розголошення, збирання або використання комерційної інформації. У сфері охорони промислових зразків доцільно ввести додаткові умови патентоспроможності – індивідуальний характер промислового зразка, привести у відповідність строки охорони промислового зразка.

Науковий керівник – ст. викладач Воронова О. В.

І.А. Гапонюк,

VІІ ф-т, 2 курс, 54 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ПІДПРИЄМНИЦТВО – ІНІЦІАТИВНА, САМОСТІЙНА,

РИЗИКОВАНА ДІЯЛЬНІСТЬ У СФЕРІ БІЗНЕСУ

Виходячи з визначення підприємництва як особливого виду господарської діяльності, слід зазначити, що ініціативність і самостійність – це зорієнтована на дії природа самореалізації підприємців. Підприємці активно обирають ініціативу, свідомо ставлячи себе у таку ситуацію, коли вони персонально відповідальні за успіх або невдачу справи. Ця риса поєднується з ініціативою у запровадженні мотиваційного управління, прагненням до персональної відповідальності.

Ризик підприємницької діяльності полягає в перекладанні на підприємця тягаря передбачення несприятливих наслідків і вжиття заходів щодо їх усунення, не пов’язане з винною поведінкою підприємця. Існують точки зору, що саме фінансовий ризик – специфічна риса підприємництва.

Нині підприємець є ключовою постаттю у бізнесі. Основні критерії професіограми підприємця: 1) почуття ризику; 2) лідерство і вміння об’єднати людей для досягнення мети; 3) наполегливість та гнучкість; 4) здатність до точного розрахунку; 5) міцне здоров’я.

У нашій країні підприємництво перебуває у початковому стані свого розвитку, і процес його становлення пов’язаний із труднощами та протиріччями. Зокрема, до них відносяться недосконалість законодавства, відсутність традицій підприємницької справи, нестабільність економічної ситуації, відсутність фінансових ресурсів для розвитку виробництва, слабка підтримка з боку держави. Але в майбутньому за умови вирішення цієї низки проб-лем затвердження принципів підприємництва стане можливим у повній мірі.

Науковий керівник – доц. Задихайло А.М.

Ю.А. Голованова,

экономико-правовой ф-т,

4 курс, гр. 0601 “В”

Донецкий нац. ун-т

Договор концессии как форма реализации инвестиций

В Украине до сих пор не получил должного развития один из таких наиболее перспективных инструментов привлечения инвесторов, как концессия. Данная форма широко применяется во многих странах мира, в первую очередь для привлечения инвестиционных вложений в разработку недр, лесных и водных ресурсов, развитие социальной инфраструктуры, транспорта, образования и др.

Суть концессии состоит в следующем: государство или территориальная громада посредством концессионного договора на определённый срок предоставляет инвестору (концессионеру) своё право владения и пользования объектом. В свою очередь, концессионер, при условии подписания концессионного договора и внесения концессионных платежей, распоряжается объектом государственной или коммунальной собственности по собственному усмотрению и получает от этого прибыль. Таким образом, государство, которое само не в состоянии поддерживать и развивать деятельность предприятия, осуществляет это за счёт инвестора, уступая ему на определённое время своё право управления данным предприятием.

Несмотря на то, что был принят ряд нормативно-правовых актов, среди которых – Закон Украины “О концессиях”, в Украине до сих пор единственной сферой экономики, в которой концессионные механизмы нашли реальное применение, является лишь автодорожное строительство. Во многом это обусловлено тем, что концессионное законодательство Украины не охватывает многие принципиальные вопросы относительно концессионных договоров и нуждается в серьёзной доработке.

Научный руководитель – Малыга В.А.

Д.Ю. Гольдінова,

1 курс, 8 гр.

Ін-т прокуратури

ЛОГІЧНА ДЕФІНІЦІЯ ТЕРМІНА „РИНОК”

Кожній людині необхідно правильно вживати поняття. Для цього треба знати їх зміст. Оскільки він не міститься у самому слові (цьому понятті), зміст його не є очевидним. Зміст поняття з’ясовує логічна операція, яка отримала назву „дефініція” або „визначення”.

1. Ринок – сукупність економічних відносин з приводу купівлі та продажу товарів, причому самих найрізноманітніших (О.А.Родіонов, В.Г.Кравченко). Атрибутивне визначення, співмірне: DFD = DFN.

2. Ринок – механізм, що сприяє встановленню певних відносин між покупцем і продавцем (Л.Я.Петрова). Атрибутивне, вузьке визначення: DFD > DFN.

3. Ринок – система економічних відносин, які виникають між виробниками в процесі реалізації ними товарів та послуг шляхом купівлі-продажу, відносини, які регулюються законами товарного господарства, насамперед, законом попиту і пропозиції (В.Д. Базидевич). Атрибутивна дефініція, співмірна: DFD = DFN.

4. Ринок – синтетична категорія, за допомогою якої визначаються різноманітні за змістом і параметрами явища (В.Д.Лагутін). Атрибутивне, помилка широкого визначення: DFD < DFN.

5. Ринок – це відносини між людьми, що проявляються через обмін, який функціонує на основі законів товарного виробництва та обігу (С.Н.Макуха). Атрибутивне визначення, співмірне: DFD = DFN.

6. Ринок – це самостійність учасників економічного процесу і комерційний характер їхньої взаємодії; суперництво (конкуренція) господарчих суб’єктів; формування економічної пропозиції (О.А. Радіонов, В.Г. Кравченко). Визначення через перелік, А = В1 U B2 U B3 U B4…, співмірне: DFD = DFN.

Отже, розглянувши дані визначення, можна зробити висновок, що найбільш вживаним видом дефініції є реальне явне визначення через родовидову ознаку.

Науковий керівник – доц. Невельська-Гордєєва О.П.

О.М. Давидюк,

5 курс, 10 гр.

Ін-т підготовки кадрів для органів

прокуратури України

ФУНКЦІЇ АРБІТРАЖНОГО КЕРУЮЧОГО

У ПРОЦЕСІ БАНКРУТСТВА

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, арбітражний керуючий – це фізична особа, яка має ліцензію, видану у встановленому законом порядку, та діє на підставі ухвали господарського суду. Зазначеним нормативно-правовим актом закріплено й інші вимоги до кандидатури майбутнього керуючого: він повинен бути суб’єктом підприємницької діяльності, мати вищу економічну або юридичну освіту, володіти спеціальними знаннями і бути не зацікавленою особою відносно боржника та кредиторів.

Арбітражний керуючий разом із іншими суб’єктами, що відповідають вимогам Закону, може вступати в процедуру відновлення платоспроможності боржника в якості: розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора і наділяється при цьому відповідними правами та обов’язками для належного виконання покладених на нього функцій.

Основним призначенням арбітражного керуючого в процедурі банкрутства є належна реалізація всіх зв’язків і відносин, що виникають в ній між боржником, кредиторами, господарським судом та іншими учасниками.

Науковий керівник – асист. Сімпсон О.Е.

Д.А. Євдокимов,

юрид. ф-т, 2 курс, 12 гр.

Київський нац. ун-т

ім. Тараса Шевченка

РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ СВОБОДИ ДОГОВОРУ В ЦИВІЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ ЗА РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Із здобуттям Україною незалежності та кардинальними економічними реформами в країні розпочався процес створення нового цивільного законодавства. Важливим етапом еволюції українського цивільного права після 1991 р. став розвиток інституту свободи договору та законодавче закріплення відповідного принципу. Легалізація свободи договору відбувалася у ст. 5 Закону України “Про підприємництво”, ст. 21 Закону України “Про підприємства” та у Цивільному кодексі України (далі – ЦК України) 2003 р.

ЦК України прямо проголосив свободу договору як одну із головних засад цивільного законодавства (ст. 3 ЦК України). Зміст принципу розкривається в ст. 6 ЦК України, присвяченій співвідношенню актів цивільного законодавства і договору. За ст. 6 ЦК України, сторони мають право укласти договір, не передбачений цивільним законом, врегулювати у договорі, передбаченому законом, свої відносини, не врегульовані ним, а також відступити від положення закону і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Відповідно, ст. 627 ЦК України встановлює, що сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, а ст. 628 ЦК України дозволяє укладання змішаних договорів, тобто таких, що містять елементи різних договорів. ЦК України регулює свободу визначення змісту договору через механізм застосування імперативних та диспозитивних норм у законі – ч.1 ст.628 ЦК України.

Звичайно, свобода договору, як і будь-яка свобода, не носить абсолютного характеру, і українське цивільне законодавство передбачає її значні обмеження в інтересах держави, суспільства, третіх осіб, кредитора або боржника. Відповідні обмеження свободи договору були імплементовані в цивільне законодавство України.

Отже, за роки незалежності розроблено теоретичні аспекти інституту свободи договору, проведена його легалізація в Цивільному кодексі України й інших нормативних актах та відбулася апробація інституту на практиці. Всі вказані вище заходи проводились на основі теоретичного і практичного досвіду цивільно-правових систем країн Європейського Союзу та Російської Федерації.

Науковий керівник – доц. Безклубий І.А.

Є.В. Кліментьєв,

1 курс, 9 гр.

Ін-т підготовки кадрів для органів

прокуратури України

РОЛЬ АРБІТРАЖУ в ДОМЕННИХ СУПЕРЕЧКАХ

В Україні давно йдуть дискусії про необхідність розв’язання “доменних” конфліктів за участю інтернет-юристів, що володіють знаннями в технічній і юридичній сфері Інтернету. При такому підході суди будуть частково звільнені від розгляду справ цієї категорії. За рубежем вже застосовується практика залучення юристів зі спеціальною підготовкою. Так, Центр арбітражу і посередництва, створений при Всесвітній організації інтелектуальної власності (ВОІВ) здійснює свою діяльність на основі Правил UDRP (Uniform Domain Name Dispute Resolution Policy), схвалених у 1999 р. Міжнародною корпорацією, що розподіляє адресний простір мережі Інтернет (ICANN).

Використовуючи ці Правила, арбітри виносять рішення по суперечці власника товарного знаку і власника подібного доменного імені. Легітимність Правил забезпечується стандартним застереженням у договорі реєстрації доменного імені про те, що власник доменного імені дає згоду на подібного роду розгляд. Якщо власник товарного знаку вважає, що реєстрація доменного імені порушує його права на товарний знак, він може ініціювати розгляд відповідно до Правил.

За час своєї роботи (з 1999 р.) Центр ВОІВ розглянув понад 4000 таких справ. Ця процедура виявилася досить ефективною (і вигідною) власникам товарних знаків: як показує статистика, задовольняється 80 % позовів. У цьому зв’язку становить інтерес справа про домен “kommersant.com”. Видавничий будинок “Коммерсантъ” став першою російською компанією, якій удалося повернути собі доменне ім’я в зоні com.

Для рішення окреслених вище питань було б доцільно розробити і прийняти в Україні правила, аналогічні UDRP, із включенням у договори, що укладаються, положення про обов’яз-ковість досудової процедури, яке б не виключало можливість наступного звертання в суд і полегшення ухвалення судового рішення.

Науковий керівник – доц. Кошева Н.А.

Е.В. Кощий,

2 курс, 4 гр.

Ин-т подготовки кадров

для органов прокуратуры Украины

Неюрисдикционная форма защиты гражданских прав

Предложенная к рассмотрению тема приобрела особую актуальность после победы демократических тенденций в развитии нашего общества, когда стала возможной реализация стремлений к установлению рыночных отношений, основывающихся на самоуправлении и автономии субъектов, принципе диспозитивности. В этих условия естественным правом субъекта является возможность осуществления определённых действий по защите своих прав, в том числе гражданских, самостоятельно, без обращения в компетентные органы за помощью. Такие действия и понимаются под термином “самозащита прав”. Право на самозащиту гражданских прав провозгласили ч. 5 ст. 55 Конституции Украины и ст. 19 Гражданского кодекса Украины (дальше – ГК Украины). Это принципиально новая неюрисдикционная форма защиты прав в отечественном гражданском законодательстве, т.к. она не связана с обращением за помощью ни в государственные, ни в общественные органы.

Закон закрепляет возможность самозащиты прав вне зависимости от оснований их возникновения (т.е. как договорных, так и недоговорных). Целью самозащиты является обеспечение неприкосновенности права, пресечение его нарушений и ликвидация последствий такого нарушения. Часть 2 ст. 19 ГК Украины закрепляет условия правомерности реализации самозащиты; отсутствие хотя бы одного из них свидетельствует о самоуправном характере действий лица.

Наиболее важной классификацией способов самозащиты является их разделение на основании характера защищаемых отношений на: 1) способы самозащиты прав, вытекающих из договорных отношений (меры оперативного воздействия); 2) способы самозащиты прав, вытекающих из недоговорных отношений (действия в состоянии необходимой обороны и крайней необходимости).

Институт самозащиты гражданских прав является новеллой нового ГК Украины 2003 г. и активно развивается как в практике, так и в доктрине.

Научный руководитель – доц. Баранова Л.Н.

Р.В. Куценко,

ф-т юстиції, 3 курс, 40 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

СПОСОБИ ЗАХИСТУ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ

Традиційно розрізняють судові й позасудові способи захисту прав споживачів.

Оскільки споживачами за Законом України „Про захист прав споживачів” можуть бути лише фізичні особи, то всі спори про захист прав споживачів підлягають розгляду в судах загальної юрисдикції України.

Позасудовий порядок захисту прав споживачів полягає в тому, що споживач може пред’явити вимоги про захист порушеного права безпосередньо до продавця (виробника, виконавця), не звертаючись з позовом до суду. Такий порядок розгляду вимог споживачів передбачений Законом з метою спонукати сторони самостійно врегулювати спір, а продавця (виробника, виконавця) – добровільно задовольнити обґрунтовані вимоги споживача. Він дозволяє порівняно швидко поновити порушене право та уникнути судових витрат, пов’язаних із пред’явленням позову до суду.

Споживачі не завжди довіряють державним органам по захисту своїх прав. Відстоювати самостійно свої права перед підприємцями, які оперують значними сумами грошових активів, а нерідко й здійснюють вплив на формування державної політики, пересічному споживачеві неймовірно складно. Існує тільки один спосіб для споживачів захистити свої права – діяти відкрито, послідовно та злагоджено. Не покладаючи особливих надій на державу, споживачі об’єднуються в товариства для захисту прав та законних інтересів.

Такі товариства є найбільш вдалим втіленням позасудового способу захисту прав споживачів.

Науковий керівник – асист. Негребецька К.В.

С.М. Левчук,

1 курс, 7 гр.

Ін-т підготовки кадрів для органів

прокуратури України

Роль інституціональних та неоінституціональних теорій в економічному розвитку України

Інституціоналізм досліджує інтегровану систему всіх видів суспільних інститутів і використовує комплексний метод щодо дослідження взаємодії, їх впливу як поодиноких явищ і як систем інститутів на ринкову економіку.

Неоінституціоналізм у центрі своїх досліджень ставить людину, розвиток людського потенціалу, соціальних систем інститутів, а також вивчає вплив держави на економічні та неекономічні інститути з метою створення моделі діяльності держави в регулюванні економічної системи.

Зазначені теорії сформували поняття інституційної системи, що існує в громадянському суспільстві, яке нерозривно пов’язане з державою. Держава в процесі реалізації своїх функцій, використовуючи нормативно-правові приписи, встановлює регламент функціонування таких інституційних факторів, як приватна власність, венчурність, трансакційні витрати, інформація, монополізм тощо. Законодавче регулювання діяльності економічних інститутів має здійснюватись з позиції доцільності та можливостей суб’єктів правовідносин. Інституціоналізм і неоінституціоналізм завдяки своїм багатоаспектним предметам дають змогу визначити, якою повинна бути модель регулювання. Для України особливо актуальними є проблеми, пов’язані зі зменшенням трансакційних втрат, побудовою приватного сектора, розвитком венчурного бізнесу щодо „політичних ринків”, парламентаризму, державних структур. Особливе значення має проблема подолання трансформаційних процесів перехідної економіки та формування ринкових відносин. Необхідно здійснювати цілеспрямований вплив щодо закладення основних положень даних теорій у формуванні економічного мислення, свідомості української нації.

Науковий керівник – асист. Лизогуб В.А.

С.Л. Леонова,

економ.-прав. ф-т, 2 курс, гр. 0601 “к”

Донецький нац. ун-т

Щодо питання про правомірність націоналізації іноземних інвестицій

Право держави на націоналізацію іноземних інвестицій згідно з принципами міжнародного права визнається суверенним правом кожної держави, його заперечення з боку інших суб’єктів міжнародного права означало б пряме втручання у внутрішні справи держави й порушення її суверенітету. Однак українським інвестиційним законодавством, всупереч цьому принципу, встановлено категоричну заборону націоналізації іноземних інвестицій. Можливо, такий крок законодавця був спрямований на поліпшення інвестиційного клімату України, проте в більшості країн світу, що проводять ефективну інвестиційну політику, націоналізація приватної власності іноземних інвесторів за наявності певних умов дозволена і визнається правомірною. До того ж міжнародна судова практика свідчить, що у випадках проведення націоналізації іноземних інвестицій певною країною інвестори в більшості випадків можуть порушити в суді питання щодо розміру компенсації, проте не оспорювати правомірність проведення націоналізації.

Отже, у розвинених країнах світу націоналізація розглядається як цілком припустиме і правомірне явище за умов, що її проведення було викликане суспільною необхідністю, що вона не була дискримінаційною, а інвесторові сплачено адекватну, швидку й ефективну компенсацію. На нашу думку, саме такий підхід до вирішення питання націоналізації у вітчизняному законодавстві зміг би найкращим чином забезпечити інтереси як іноземного інвестора, надавши йому впевненість у тому, що навіть у разі націоналізації йому буде сплачена відповідна компенсація, так і держави, яка в разі необхідності зможе повернути у державну власність об’єкти стратегічної важливості.

Науковий керівник – доц. Малига В.А.

О.С. Лиховид,

2 курс, 13 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

Принципи цивільного права

Принципи цивільного права – один з тих правових феноменів у цивільному праві, який розкриває його сутність, особливі риси й роль цивільного права у регулюванні суспільних відносин; вони є найбільш сфокусованим відображенням самої галузі та її структурних елементів і разом з предметом та методом, функціями цивільно-правового регулювання створюють єдину, внутрішньо узгоджену систему. Варто зазначити, що принципи цивільного права не можна обмежити лише однією галуззю позитивного права. Адже принципи цивільного права – принципи нормального життя, нормальних справедливих людських взаємин. З огляду на це вони набувають значення основоположних засад усього суспільного ладу, головних визначальних положень усієї правової системи. Отже, принципи цивільного права – це ті основоположні засади нормального суспільного життя, які обумовлюють зміст і характер позитивного правового регулювання відповідного кола суспільних відносин. Хоча дане визначення є надто широким і не встановлює чітких меж стосовно цивільного права, але воно вказує на ті витоки, що потім набувають спеціально-юридичного визначення.

Щоб зрозуміти особливе місце принципів цивільного права, слід вказати на деякі ознаки, що характеризують особливості їх прояву та реалізації:

1) принципи цивільного права мають приватноправовий характер, тобто виникають і функціонують на основі самостійної, незалежної від держави системи суспільних відносин між суб’єктами громадянського суспільства, і тому їх не можна зводити лише до змісту позитивного права;

2) регулятивна спрямованість принципів цивільного права означає, що вони розраховані на позитивні, нормальні відносини між людьми і не мають основною метою застосування заходів відповідальності;

3) конституційно-правове значення цивільно-правових принципів передбачає їх загальноправову роль, можливість застосування в інших суміжних галузях права.

Концепція і зміст нового Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) сприяє значно кращій реалізації регулюючого впливу принципів цивільного права. По-перше, ЦК України здійснює їх певне закріплення як загальних засад цивільного законодавства. По-друге, у ньому передбачено аналогію права на основі загальних засад цивільного законодавства, що створює ширші можливості для застосування принципів цивільного права. По-третє, загальні засади виступають тими направляючими, відповідно до яких сторони врегульовують свої договірні відносини, не передбачені актами цивільного законодавства (не поіменовані цивільні договори). По-четверте, на основі загальних засад визначається правомірність інтересу та можливість його захисту.

Науковий керівник – доц. Баранова Л.М.

К.О. Маслова,

VII ф-т, 4 курс, 47 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ПРАВОВА ПРИРОДА ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

Із діючого цивільного законодавства випливає, що особисті немайнові права забезпечують природне існування та соціальне буття фізичної особи. При цьому такі права, невіддільні від фізичної особи, мають абсолютний характер та позбавлені майнового змісту. Однак частиною цивільно-правового порядку нашої держави є комплекс прав, які також названі в законодавстві особистими немайновими, але вказаними ознаками не володіють. Мова йде про так звані особисті немайнові права юридичної особи, серед яких ст. 94 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) називає, зокрема, право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю листування та на інформацію. Глава 3 ЦК України встановлює єдиний порядок захисту цивільних прав фізичних та юридичних осіб. Крім того, особисті немайнові права юридичної особи використовуються нею автоматично, без якого-небудь спеціального дозволу чи зазначення в цивільно-правовому договорі. Таким чином, названі права юридичних і фізичних осіб мають певні спільні властивості, але, незважаючи на це, їх правова природа є різною. Немає підстав вважати особисті немайнові права юридичної особи власне особистими немайновими, оскільки вони тісно пов’язані саме з майновими правами їх носія, його матеріально-економічними інтересами. Таке протиріччя приводить нас до висновку, що ми маємо справу з нетиповою правовою конструкцією, яка об’єднала властивості різних за змістом правових явищ.

Поєднуючи в собі певні ознаки, характерні для особистих немайнових прав фізичної особи, а також економічну обумовленність і зв’язок з майновими правами їх носія, особисті немайнові права юридичних осіб є цікавою юридичною фікцією українського законодавства.

Науковий керівник – доц. Домашенко М.В.

М.В. Міщенко,

ІІІ ф-т, 3 курс, 33 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

Заставна – новий іпотечний цінний папір за цивільним законодавством України

Для забезпечення виконання зобов’язань із попереднім виділенням майна в разі можливої примусової його реалізації при невиконанні умов договору Законом України „Про іпотеку” (далі – Закон) введена така новела, як положення про заставну. ЇЇ поняття дається у ст. 20 Закону. Заставна засвідчує право її власника на одержання виконання по грошовому зобов’язанню, забезпеченому іпотекою майна, а в разі невиконання зобов’язання – на звернення стягнення на закладене майно з метою виконання грошового зобов’язання, забезпеченого іпотекою цього майна. Власник заставної має право передавати її будь-якій особі шляхом вчинення індосаменту. У разі видачі заставної припиняється грошове зобов’язання за кредитним договором і виникають такі зобов’язання за заставною. Цей цінний папір підлягає обов’язковій державній реєстрації разом з державною реєстрацією обтяження нерухомого майна. У разі невиконання зобов’язання відбувається звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з умовами, вказаними у розд. V Закону.

Розділ III Закону встановлює умови переходу прав за іпотечним договором і заставною. У розд. IV Закону передбачено використання заставної для рефінансування. Способами рефінансування є: 1) продаж заставної шляхом вчинення індосаменту з компенсацією індосанту вартості заставної у встановленому сторонами розмірі або 2) із зобов’язанням зворотного викупу; 3) застава заставної; 4) емісія іпотечних цінних паперів; 5) інші способи, які не суперечать закону.

Таким чином, оформлення заставної є одним із важливих елементів механізму іпотечного кредитування, однією з гарантій захисту прав кредитора з урахуванням інтересів боржника та інших осіб, які мають права на предмет іпотеки.

Науковий керівник – доц. Яроцький В.Л.

О.П. Мунжиу,

вечірній ф-т, 4 курс, 5 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ

АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

Аграрна політика як складова частина економічної політики України, в основі якої лежить становлення ринкових відносин, потребує відповідного правового забезпечення. На її реалізацію спрямована законотворча діяльність Верховної Ради України, правотворча і правозастосовча діяльність Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств і відомств, органів державної адміністрації та місцевого самоврядування.

З часу проголошення Україною в 1991 р. незалежності, започаткування розбудови суверенної держави українські законодавці мають дати відповідь на важливі політичні та економічно-правові питання: як в стислі строки розробити і прийняти ряд законодавчих актів, які б фундаментально змінили структуру суспільства й економіки, зокрема аграрного сектора, і відносин між громадянами в процесі такого перетворення.

В умовах, що склалися починаючи з 1991 р., було схвалено низку законів про регулювання суспільних відносин у різних сферах суспільного життя, включаючи аграрну. Усі вони, однак, повинні були мати загальну юридичну основу, якою є Конституція України. Практика засвідчила, що ігнорування в деяких викладах законотворчості конституційної бази призвели до того, що аграрне законодавство є недосконалим, а також містить норми, що носять суперечливий характер.

До цього часу не ліквідовані неузгодженості між Земельним кодексом і Законами України „Про фермерське господарство”, „Про господарські товариства”, „Про цінні папери і фондову біржу”. Останнім встановлено, зокрема, що у випадках, передбачених статутами, передача майна оплачується акціями. У вказаних вище законах така правова можливість не знайшла належної регламентації. Аграрне законодавство України має й інші вади. Зокрема, до цього часу не вирішено питання щодо Закону України „Про колективне сільськогосподарське підприємство” (КСП). Склалась досить цікава ситуація – КСП немає, вони реорганізовані в інші організаційно-правові форми, а Закон не відмінено.

Отже, сьогодення потребує удосконалення чинного аграрного законодавства й прийняття нових законів про врегулювання аграрних відносин.

Науковий керівник – проф. Жушман В.П.

Г.В. Онищенко,

юрид. ф-т, 4 курс

Київський нац. ун-т

ім. Тараса Шевченка

співвідношення поняття довірчої власності та довірчого управління

відповідно до закону України від 19 черв. 2003 р. “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” до ч. 2 ст. 316 Цивільного кодексу України в нашій країні запроваджується новий вид права власності – право довірчої власності, що виникає внаслідок закону або договору управління майном. Поряд з цим у Цивільному кодексі України, а також низці законів України існують положення, що регламентують відносини з приводу довірчого управління, які також виникають на підставі закону або договору управління майном. З огляду на це виникає питання стосовно доцільності паралельного існування даних двох інститутів в українському праві.

З доктринальної точки зору, основна відмінність між довірчою власністю та довірчим управлінням полягає у тому, що довірча власність передбачає наявність “розщепленої власності”, тобто існування кількох власників на одне й те саме майно, що не-допустимо для континентальної системи права. З іншого боку, при встановленні довірчого управління право власності не переходить. Тобто виникає парадоксальна ситуація, коли за наявності однакових підстав (закону або укладання договору довірчого управління) можуть виникнути різні правові наслідки. Це наштовхує на думку, що в українському законодавстві дані категорії не розмежовуються, незважаючи на те, що історично вони є різними. Таким чином, на нашу думку, необхідно визначитися, який з цих двох інститутів слід обрати, внести відповідні зміни до законодавства, остаточно визначивши поняття, особливості та механізми функціонування як довірчого управління, так і довірчої власності.

Науковий керівник – доц. Майданик Р.А.

Г.В. Пуригіна,

4 курс, 7 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

ЗАЛУЧЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙ ПРИ ПРОЦЕДУРІ САНАЦІЇ

Певна проблема виникає при проведенні процедури санації, яка, як відомо, може здійснюватися за рахунок боржника, кредитора або інвестора. Що стосується інвестора, то його поява як процесуальної фігури можлива за умови подачі заяви після публікації в офіційному друкованому органі оголошення про порушення справи про банкрутство боржника (п. 2 ст. 14 Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 30.06.99 р. (далі – Закон) і згоди комітету кредиторів. Як свідчить практика, інвестори з’являються тільки після введення процедури санації, без дотримання їх виявлення, встановленого п. 2 ст. 14 Закону.

Нині публікація оголошення про процедуру розпорядження майном не дає можливості дізнатися про рух справи про банкрутство (санацію або ліквідацію) та й у самому тексті такого оголошення не містяться характеристики, що можуть становити інтерес для інвестора, і головне – не вказано суму кредиторських вимог.

Вважаємо за необхідне доповнити Закон нормою про обов’язкову публікацію в офіційних друкованих органах оголошення про введення процедури санації з зазначенням характеристики й типу виробництва, суми кредиторської заборгованості, що дасть можливість потенційним інвесторам отримати найбільш важливу інформацію, яка може стати вирішальною у прийнятті рішення про інвестування.

Науковий керівник – доц. Бринцев О.В.

О.В. Сєрих,

ІІІ ф-т, 3 курс, 28 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

Ризиковість договору

Ризикові договори називають алеаторними (від лат. alea – випадок). У вітчизняній науці цивільного права одне з перших визначень алеаторності договору дав Іоффе О.С. Він писав, що “алеаторними називаються договори, які, будучи оплатними, конструюються так, що обсяг зустрічного надання, котрий належить одній із сторін, залишається невідомим, поки не настане обставина, покликана його остаточно визначити <…> Якщо до алеаторних договорів підходити з суто комерційної точки зору, то на перший план у них виступає певний елемент ризику, який бере на себе кожна із сторін, так як цілком імовірно, що один або інший контрагент фактично отримає зустрічне надання меншого обсягу, ніж ним самим надане”.

Виходячи з викладеного вважаємо, що до ризикових договорів за Цивільним кодексом України можна віднести, зокрема, договір ренти, тому що кожна із сторін має ризик того, що розмір рентних платежів виявиться більшим чи, навпаки, меншим ніж вартість відчуженого під виплату ренти майна. Це є однією з відмінностей від договору купівлі-продажу, який за загальним правилом опосередковує акти еквівалентного товарообміну, оскільки за ним взаємне відчуження сторонами здійснюється за чітко визначеним наперед відшкодуванням.

Невизначеність загальної суми рентних платежів викликана неможливістю встановлення у момент укладення договору строку його дії. Тому про ризик можна говорити лише по відношенню до договору безстрокової ренти (ч.2 ст. 731 Цивільного кодексу України), адже у строковому договорі ренти сторони можуть самі підрахувати загальну вартість рентних платежів, тобто співвіднести ціну договору і вартість переданого під виплату ренти майна.

Науковий керівник – доц. Крижна В.М.

С.О. Сисоєв,

VII ф-т, 4 курс, 49 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТРАНСПОРТНИХ ЕКСПЕДИТОРІВ

При здійсненні транспортно-експедиторської діяльності, пов’язаної з відносинами суб’єктів, які є резидентами різних країн, досить часто виникає питання щодо правової регламентації діяльності транспортних експедиторів. Наприклад, під час операції з давальницькою сировиною може виникнути ситуація, коли замовник (суб’єкт господарювання, що знаходиться на території України) замовляє транспортному експедитору, що є іноземним суб’єктом господарювання, організувати перевезення давальницької сировини від іншого іноземного суб’єкта господарювання, в якого знаходиться сировина (продавця сировини), територією іноземної держави або в третю країну на переробку.

У такому разі виникає питання, чи будуть відносини між замовником і транспортним експедитором зовнішньоекономічними (а їх діяльність зовнішньоекономічною). Визначення цього має подальше значення щодо визначення права держави, яким мають керуватися сторони під час укладання та виконання договору про транспортне експедирування. Крім того, треба з’ясувати, чи будуть до цього договору застосовуватися вимоги, що висуваються до зовнішньоекономічних договорів, адже в даному випадку ми не маємо перетину кордону товаром та/або робочою силою, що є обов’язковою вимогою Господарського кодексу України до зовнішньоекономічної діяльності. Виникає питання щодо форми та змісту договору, притаманних саме зовнішньоекономічному договору (арбітражні застереження, антидемпінгові застереження тощо).

Більш вдалим, на наш погляд, для врегулювання даних відносин є визначення, що містяться в Законі України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, де визначення зовнішньоекономічної діяльності не пов’язане з наявністю такого юридичного факту, як перетин кордону майном та/або робочою силою, що притаманно для окремих зовнішньоекономічних відносин, наприклад, зовнішньоторговельних.

Науковий керівник – доц. Бойчук Р.П.

Д.С. Слінько,

VII ф-т, 3 курс, 51 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ПРАВА СУБ’ЄКТА ГОСПОДАРЮВАННЯ НА КОМЕРЦІЙНУ ТАЄМНИЦЮ

Перехід до ринкових відносин неминуче призводить до посилення конкуренції між суб’єктами господарювання. Рівень конкурентоспроможності чималою мірою залежить від уміння суб’єкта господарювання захистити свою комерційну інформацію від її неправомірного використання. У підвищенні конкурентоспроможності суб’єктів господарювання важливу роль відіграє комерційна таємниця та її захист.

Зважаючи на те, що охоронювана правом комерційна таємниця не може існувати поза суб’єктами господарювання, а відносини, що складаються у зв’язку з комерційною таємницею, нерозривно пов’язані зі сферою господарювання, сукупність правових норм, що регулюють ці відносини, слід вважати інститутом господарського права.

Для завершення формування інституту комерційної таємниці вважаємо необхідним прийняття закону про комерційну таємницю, призначеного регулювати використання, поширення, зберігання і захист комерційної таємниці суб’єктів господарювання.

Оскільки право суб’єкта господарювання на комерційну таємницю, як і будь-яке інше право, має певні межі, не повинно допускатися зловживання цим правом. Тому аргументованою є доцільність передбачити в проекті такого закону положення про те, що право суб’єкта господарювання на комерційну таємницю не може бути використано для приховування правопорушень і нанесення збитку державним і суспільним інтересам або порушення прав і законних інтересів інших суб’єктів господарювання.

Право суб’єкта господарювання на комерційну таємницю пропонується визначити в наступних локальних актах: установчих документах (статуті або установчому договорі), Правилах внутрішнього трудового розпорядку, колективному договорі, Положенні про комерційну таємницю суб’єкта господарювання і правилах її збереження, Положенні про дозвільну систему доступу до комерційної таємниці тощо.

У регулюванні відносин з визначення та охорони комерційної таємниці повинен дотримуватись певний баланс приватних інтересів суб’єкта господарювання і публічних інтересів. Тому для найбільш ефективної реалізації права на комерційну таємницю при визначенні переліку відомостей, що складають цю таємницю, суб’єкту господарювання слід враховувати як законодавчі обмеження, так і власні інтереси.

Однією з проблем охорони комерційної таємниці є розробка правового механізму реалізації захисту комерційної таємниці суб’єктів господарювання при передачі такої інформації державним органам. Ця проблема включає як законодавче визначення режиму доступу, обігу і зберігання комерційної таємниці зазначеними органами, так і їх відповідальність за розголошення або втрату їхніх носіїв.

Науковий крівник – доц. Задихайло Д.В.

Р.І. Таш’ян,

4 курс, 1 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ АДАПТАЦІЇ ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ДО ЗАКОНОДАВСТВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Загальновідомо, що однією з умов вступу до Європейського Союзу (ЄС) є приведення вітчизняного законодавства у відповідність до європейських стандартів. Впровадження таких заходів, як загальна торговельна політика, вільне пересування товарів, робіт, послуг, підвищення конкурентоспроможності промисловості, створення транс’європейських комунікаційних мереж й інфраструктури, захист прав споживачів, є неможливим без адаптації такої важливої галузі права, як цивільне право, до права Європейського Союзу. На жаль, Книга Восьма Цивільного кодексу України, що присвячена регулюванню цього питання, не була прийнята, тому наразі відсутній базовий нормативно-правовий акт, який міг би стати фундаментом для впровадження і застосування норм права ЄС. Тому наше законодавство в цій галузі базується на міжнародних договорах, більшість з яких має вузьку сферу регулювання, та принципах співвідношення внутрішнього й міжнародного права, закладених у законах України й міжнародних актах. Стосовно права ЄС, такими принципами є верховенство та пряма дія права ЄС у правопорядках держав-членів; передача Союзу компетенції з питань, що традиційно охоплюються повноваженнями держав; принцип субсидіарності, який встановлює засади розподілу компетенцій: у галузях, де ЄС не має виключної компетенції, він має право вжити певний захід тільки тоді й у таких межах, коли мета запланованого заходу не може бути на належному рівні досягнута самими державами-членами. Однак, незважаючи на важливу роль вказаних актів і правових засад у вигляді принципів, доцільним є прийняти Книгу Восьму, включивши її до складу Цивільного кодексу України в якості засадничого правового акта, на нормах якого базувалося б цивільне законодавство у сфері міжнародних відносин.

Науковий керівник – проф. Жилінкова І.В.

Т.В. Трунова,

Полтав. ф-т, 2 курс, 22 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

Секретний заповіт: особливості правового регулювання, посвідчення та оголошення

Чинним Цивільним кодексом України введено до інституту спадкового права таку новелу, як секретний заповіт. Зміст ст. 1249 дає зрозуміти, що секретним є заповіт, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом.

Секретний заповіт посвідчується лише нотаріусом, який повинен роз’яснити заповідачу, що текст заповіту має бути викладений таким чином, щоб розпорядження заповідача не викликало неясностей чи суперечностей після відкриття спадщини. Секретний заповіт подається особою, яка його склала, у заклеєному конверті, на якому має стояти особистий підпис заповідача. Нотаріус робить на конверті посвідчувальний напис про посвідчення та прийняття на зберігання заповіту, скріплює його печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує. Про прийняття секретного заповіту на зберігання нотаріус може видати заповідачу за його бажанням відповідне свідоцтво.

Оголошення нотаріусом секретного заповіту відбувається таким чином: одержавши інформацію про відкриття спадщини, нотаріус призначає день оголошення змісту заповіту, про який повідомляє членів сім’ї та родичів спадкодавця, якщо їхнє місце проживання йому відоме, або робить про це повідомлення в друкованих засобах масової інформації. У день оголошення заповіту в присутності заінтересованих осіб та двох свідків нотаріус відкриває конверт із заповітом і оголошує його зміст. Про оголошення заповіту складається протокол, який підписують нотаріус і свідки. Якщо заінтересована особа, належним чином повідомлена про оголошення заповіту, за оголошенням не з’явилася, нотаріус оголошує зміст секретного заповіту тим особам, що з’явилися. У разі появи цієї особи після оголошення заповіту нотаріус ознайомлює її з протоколом оголошення заповіту.

Законом регулюється і тлумачення змісту секретного заповіту. Якщо спадкоємцем є одна особа, то зміст заповіту має тлумачити саме вона, якщо ж спадкоємців двоє і більше, а одностайності щодо тлумачення між ними немає, то такий спір вирішується в судовому порядку. До місцевого суду подається позовна заява і зміст заповіту розтлумачується судовим рішенням.

Особливостями секретного заповіту є те, що: про його зміст знає лише одна особа – сам спадкодавець, а також те, що він пов’язаний із спеціальною процедурою посвідчення, оголошення та зберігання.

За повідомленням Міністерства юстиції України, протягом майже всього 2004 р. нотаріусами було посвідчено близько 1000 секретних заповітів. Такий вид заповітів поки що не став розповсюдженим у Луганській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській, Вінницькій, Закарпатській областях. Таку ситуацію можна пояснити низьким рівнем правової культури населення. Люди зрозуміють переваги секретних заповітів, коли більше про них дізнаються.

Науковий керівник – Бездітько Б.М.

М.В. Ус,

3 курс, 16 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

ДЕЯКІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПИТАННЯ ПРИТЯГНЕННЯ ПУБЛІЧНО-ПРАВОВИХ УТВОРЕНЬ ДО ДЕЛІКТНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Виходячи з положень Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) шкода, завдана фізичній або юридичній особі органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим (далі – АРК), органом місцевого самоврядування, їх посадовою (службовою) особою, відшкодовується державою, АРК або органом місцевого самоврядування (статті 1173-1176). Однак питання про представника публічно-правових утворень у суді на законодавчому рівні не вирішено. На нашу думку, ним доцільно визнати відповідний орган влади, посадовою (службовою) особою якого є безпосередній заподіювач шкоди. При цьому вважаємо, що вказівка на конкретний публічний орган, зокрема на публічний орган як юридичну особу публічного права, не повинна визнаватися обов’язковою умовою при подачі позову до суду. Позивач має зберігати за собою право визначати відповідачем лише публічно-правове утворення. Питання про притягнення різних органів як представників публічно-правових утворень має вирішуватися самим судом на підставі загальних засад і принципів представництва у цивільному та господарському процесах.

Між тим у чинному Цивільно-процесуальному кодексі України (далі – ЦПК України) серед відповідачів взагалі не згадуються публічно-правові утворення. У новому ж ЦПК України (від 18 бер. 2004 р.) як публічно-правовий відповідач вказується лише держава. Це породжує питання щодо форми позовної заяви, оскільки відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 119 нового ЦПК України остання має містити вказівку на місце знаходження відповідача. Вбачається, що з приводу цього в ЦПК України мають бути встановлені виключення.

У ст. 1191 ЦК України має бути окремо передбачено загальне положення, відповідно до якого публічно-правові утворення, відшкодувавши шкоду потерпілому, набувають права регресної вимоги до посадової (службової) особи, винної у вчиненні незаконної дії (бездіяльності). В законодавстві про службу в органах влади має бути визначений орган (органи), правомочний звертатися з регресними вимогами до таких осіб.

Науковий керівник – проф. Спасибо-Фатєєва І.В.

М.М. Хоменко,

юрид. ф-т, 3 курс, 12 гр.

Київ. нац. ун-т

ім. Тараса Шевченка

ПРАВО ВЛАСНОСТІ:

ОКРЕМІ ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ

Актуальність теми дослідження обумовлена існуванням численних проблемних аспектів у межах інституту права власності.

У даній науковій доповіді зроблено спробу висвітлити наступні дискусійні питання права власності: 1) визначення змісту права власності; 2) спільність фактичного та юридичного аспектів володіння; 3) можливість фактичного володіння правами; 4) співвідношення права користування і права розпорядження; 5) можливість виділу окремих елементів зі складу права власності; 6) можливість держави обмежувати право власності фізичних та юридичних осіб.

До того ж у контексті аналізу суб’єктів права власності обґрунтовується відсутність de facto такого суб’єкта, як Український народ.

Також у даному науковому доробку зроблено спробу аналізу законодавчої техніки в межах цивільного права.

При розробці даної проблематики були використані праці наступних науковців: Мейєра Д.І., Нєволіна К.О., Покровського Й.О., Дзери О.В., Кузнєцової Н.С., Довгерта А.С., Підопригори О.А., Шевченко Я.М., Харитонова Є.О., Рабіновича П.М., Оноре А.М., Савіньї К.Ф. та ін.

Науковий керівник – доц. Рябоконь Є.О.

О.В. Шульженко,

1 курс, 15 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

Інноваційно-інвестиційний розвиток

економіки України

На сучасному етапі розвитку України виникла нагальна необхідність прискореного економічного підйому, для цього існують усі передумови.

Економічне зростання базується на сучасних досягненнях науково-технічного прогресу і забезпечується інтелектуалізацією основних чинників виробництва в усіх сферах народного господарства. Тому в глобальній економічній конкуренції виграють держави, що забезпечують сприятливі умови для інноваційної діяльності, пов’язаної із розробленням, впровадженням і використанням новинок. Незважаючи на великі втрати, Україні вдалося не лише зберегти, а й подекуди навіть зміцнити ядро науково-технічного потенціалу.

Разом з тим обсяги інвестицій у наукоємні галузі поки що залишаються невеликими через несприятливий інвестиційний клімат, що пояснюється недосконалою законодавчою базою, нерозвиненим фондовим ринком та фінансово-кредитною системою, високим податковим тиском, неефективним використанням амортизаційних відрахувань, а також низьким рівнем акумуляції заощаджень населення для інвестування. Все це призводить до відпливу вітчизняних капіталів за кордон і не сприяє залученню іноземних інвестицій в економіку країни.

Реалізація позитивних передумов і виправлення недоліків потребує подальшого розвитку розпочатих реформ у сфері власності й приватизації, оподаткування, соціального захисту, системної підготовки та підвищення професійного рівня суб’єктів інноваційно-інвестиційної діяльності.

Науковий керівник – доц. Іваницький О.О

М.М. Шумило,

4 курс, 5 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

Моральна відповідальність

У трудовому договорі (контракті)

Відшкодування моральної шкоди за порушення права працівника в контракті стає дедалі актуальнішим. Зазначене питання важливе для трудового права, оскільки ця галузь права є найбільш соціально спрямованою серед інших.

Вчення про трудовий договір (контракт) не так розвинено, як про цивільний договір, проте це не означає, що трудові відносини потребують субсидіарного застосування цивільноправових норм. Договірне регулювання, що сформулювалося у цивільному праві в основному для регулювання майнового обігу, не можна поширювати на трудові відносини, оскільки останні мають істотні особливості, пов’язані з людиною як носієм здібностей до праці.

Відшкодування моральної шкоди в трудовому законодавстві залишається невирішеним. Так, Положення про укладання контрактів при прийнятті на роботу працівників та Типова форма контракту з працівником передбачають зобов’язання роботодавця щодо компенсації моральної шкоди, завданої працівнику. Постанова Кабінету Міністрів України Про впорядкування застосування контрактної форми трудового договору декларує, що така компенсація можлива у разі дострокового розірвання контракту. Але залишається невизначеним механізм відшкодування моральної шкоди, його розміри і критерії. Нічого не сказано про можливість відшкодування моральної шкоди у випадках незаконного звільнення, переводу на іншу роботу, накладення дисциплінарних стягнень etc.

Для посилення гарантій трудових прав працівників у законодавчому порядку доцільно передбачити правову норму, яка встановлює нижню межу відшкодування моральної шкоди на рівні, наприклад, не менше десяти мінімальних заробітних плат.

За таких умов основним завданням законодавства про працю є захист трудових прав і законних інтересів працівників, розширення і поглиблення законодавчих гарантій.

Науковий керівник – доц. Жернаков В.В.

А.М. Букало,

3 курс, 32 ПФ гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Я. Мудрого

ПРОБЛЕМИ БОРОТЬБИ З КОНТРАБАНДОЮ НАРКОТИЧНИХ ЗАСОБІВ, ПСИХОТРОПНИХ РЕЧОВИН, ЇХ АНАЛОГІВ АБО ПРЕКУРСОРІВ

Вживання наркотичних речовин згубно впливає на людину, спотворює її свідомість, спустошує душу. За даними сучасних соціологічних досліджень, у кожній суспільній групі є певна кількість людей з наркотичною залежністю, що має негативні прояви, у тому числі кримінального характеру.

Проблема боротьби з незаконним обігом наркотиків, їх аналогів, психотропних речовин та прекурсорів залишається вкрай актуальною як у нашій країні, так і за її межами.

Надзвичайну небезпеку становлять організовані злочинні угруповання з контрабанди наркотиків, які на відміну від попередніх десятиліть відрізняються спеціалізацією наркобізнесу, організованими зв’язками, транснаціональним характером та чіткою монополізацією.

Для правильної кваліфікації даних злочинів потрібно визначити родовий об’єкт, в якості якого виступають суспільні відносини, предмет яких пов’язаний з наркотичними засобами.

Для посилення боротьби з наркоманією виникає потреба прийняття певних законів, у системі яких особливе місце має належати нормам кримінального закону, що разом із кримінологічними і медичними заходами боротьби стратегічно вагомі. Виключно важливим у кримінально-правових нормах є точне встановлення предмета злочинного посягання, що, з одного боку, дозволяє правильно кваліфікувати діяння, а з другого – попереджати незаконне притягнення особи до кримінальної відповідальності.

Науковий керівник – доц. Бражніков Г.М.

Л.Ю. Вишневецька,

курсант Академії митної

служби України

Кримінально-правова відповідальність медичних працівників

Судово-медична практика свідчить про те, що правильна медична та юридична оцінка якості медичної допомоги у багатьох випадках має певні проблеми, навіть якщо і не було порушено встановлених медичних правил та способів лікування.

При оцінці якості медичної допомоги необхідно враховувати, що її об’єктом є людина, її життя та здоров’я як найвищі соціальні цінності. Кожна людина індивідуальна і тому не може бути стандартного методу лікування, лікар має брати до уваги особливості хворого, розпізнавати атипічне протікання хвороби та можливі наслідки. Все це вимагає високої кваліфікації та досвідченості.

Правопорушення медичних працівників, що мають велику суспільну небезпеку, визнаються злочинами відповідно до Кримінального кодексу України і поділяються на професійні й посадові.

Основні професійні обов’язки та права медичних працівників регламентовані Законом України № 2801-ХІІ від 19.11.1992 р. “Основи законодавства України про охорону здоров’я”. Професійні злочини медичних працівників поділяються на умисні та необережні діяння, лікарські помилки та нещасні випадки (казуси). Кримінальна відповідальність лікарів за умисні злочини – незаконне проведення аборту, незаконну лікувальну діяльність та інші – визначена законодавством; кваліфікація подібних дій безспірна. Необережні злочини у медичній сфері регламентовані недостатньо. Якщо ж медичний працівник є посадовою особою, то він також може нести відповідальність і за злочини, передбачені розділом ХVII Кримінального кодексу України “Злочини у сфері службової діяльності”. У зв’язку з цим виникає багато проблем при розмежуванні вказаних видів злочинів у кожному конкретному випадку, особливо, коли мав місце корисливий мотив.

Науковий керівник – доц. Гримко В.П.

Д.А. Демченко,

3 курс, 9 гр.

Ин-т подготовки кадров

для органов прокуратуры Украины

ОТДЕЛЬНЫЕ ВОПРОСЫ КВАЛИФИКАЦИИ

ПОЛУЧЕНИЯ ВЗЯТКИ

Проблемы квалификации преступлений, связанных со взяточничеством, в частности с ответственностью за получение взятки существуют и являются актуальными с момента возникновения государства и формирования его властно-управленческого аппарата.

Определенная сложность для правоприменения заключается в том, что п. а ч. 2 ст. 1 “Понятие коррупции и коррупционных деяний” Закона Украины “О борьбе с коррупцией” и ст.368 Уголовного кодекса Украины (далее – УК Украины) “Получение взятки” содержат практически тождественные составы противоправных деяний. Очевидно, что такая коллизия в законодательстве существенно усложняет правоприменение в части разграничения административно наказуемых и уголовно наказуемых деяний.

Следует отметить, что в ч. 1 ст. 368 УК Украины отсутствует указание на один из важнейших для этого преступления признаков – стоимостный критерий предмета (его минимальный размер, т.е. – значительный), без которого невозможно надлежащим образом определить предмет получения взятки, а также отграничить собственно получение взятки от коррупционного правонарушения.

Представляется, что самым эффективным его решением является использование стоимостного признака предмета преступления, во-первых, путем установления (в эквиваленте) значительного размера взятки в примечании к ст. 368 УК Украины, указав в ч. 1 ст. 368 УК Украины: “…получение взятки в любом виде в значительном размере за…” и установив в примечании к ст. 368 УК Украины его минимальный эквивалент. Так, значительный размер получения взятки, предусмотренный ч. 1 ст. 368 УК Украины, можно установить в примечании в пределах – от трех не облагаемых налогом минимумов доходов граждан. Во-вторых – установлением максимального размера предмета подкупа или вознаграждения для коррупционного правонарушения в п. а ч. 2 ст. 1 Закона Украины “О борьбе с коррупцией” в эквиваленте трех не облагаемых налогом минимумов доходов граждан.

Научный руководитель – доц. Кураш Я.М.

М.В. Заяц,

ІІІ ф-т, 4 курс, 29 гр.

Нац. юрид. акад. Украины

им. Ярослава Мудрого

НАСИЛИЕ КАК ФАКУЛЬТАТИВНЫЙ ПРИЗНАК ГРАБЕЖА

Одним из квалифицирующих признаков грабежа является применение насилия в процессе совершения грабежа.

Насилие – это принудительное воздействие на человека, которое причиняет вред его личной (физической либо психической) неприкосновенности.

Применительно к грабежу законодатель выделяет два вида насилия: физическое и психическое. Физическое насилие состоит в противоправном физическом воздействии одного человека на другого. Отличительным его признаком является насилие, которое по своему характеру не представляет опасности для жизни или здоровья граждан, т.е. такое физическое воздействие, которое не создало угрозу для жизни и не причинило существенного вреда здоровью потерпевшему, а значит, не вызвало стойкую или хотя бы кратковременную утрату трудоспособности, но было сопряжено с причинением физической боли, нанесением ударов, побоев, с ограничением или незаконным лишением свободы потерпевшего.

Психическое насилие выражается в угрозе немедленного применения физического насилия, о котором было сказано выше. Причем установление характера угрозы должно решаться с учетом места совершения преступления, количества лиц, участвующих в грабеже, отсутствием возможности позвать на помощь и тому подобных факторов.

Грабеж является насильственным только в том случае, когда примененное насилие служило средством завладения имуществом или средством его удержания непосредственно после завладения.

Факт применения насилия меняет юридическую сущность грабежа. В подобных случаях преступление становится двух-объектным: вред причиняется (либо создается реальная угроза причинения вреда) не только отношениям собственности, но и личной свободе граждан или их телесной неприкосновенности.

Научный руководитель – доц. Харитонов С.А.

С.С. Козуб,

2 курс, 15 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

ПРО ДЕЯКІ КОНЦЕПЦІЇ

“СПЕЦІАЛЬНОЇ НЕОСУДНОСТІ”

Кримінальний кодекс України (далі – КК України) закріплює юридичне визначення осудності (здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати своє діяння та керувати ним) і неосудності (нездатність особи під час вчинення передбаченого Кодексом суспільно небезпечного діяння усвідомлювати його або керувати ним внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки). Тобто здатність чи нездатність особи усвідомлювати своє діяння і керувати ним ставиться в залежність виключно від наявності чи відсутності у неї психічного захворювання.

Разом з тим розвиток науки і техніки ставить на порядок денний проблему так званої “спеціальної неосудності” через що з’являються окремі її теорії. Так, прибічники теорії “професійної неосудності” звертають увагу на проблему кримінальної відповідальності осіб, які скоїли суспільно небезпечне діяння, передбачене КК України, в той період, коли їх психофізіологічні властивості не відповідали займаній ними посаді. З’явилася концепція “вікової неосудності”, відповідно до якої пропонується визнавати неосудними неповнолітніх осіб, які хоч і досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність, проте під час скоєння суспільно небезпечного діяння не були здатні повною мірою усвідомлювати свою фактичну поведінку або керувати нею. Остання концепція вже знайшла підтримку в законодавстві Росії (ч. 3 ст. 20 Кримінального кодексу Російської Федерації).

Вважаємо, що українському законодавцеві слід звернути увагу на можливість уточнення змісту поняття “неосудність”, що буде сприяти реалізації мети кримінального законодавства і кримінального покарання, забезпеченню та охороні прав і свобод людини й громадянина.

Науковий керівник – доц. Пономаренко Ю.А.

В.В. Кравець,

2 курс, 9 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

Склад комп’ютерного злочину

за новою редакцією розділу XVI Кримінального кодексу України

У зв’язку з розвитком інформаційних технологій актуальною стала проблема комп’ютерної злочинності. За короткий час існування нового Кримінального кодексу України (далі – КК України) редакція розділу, присвяченого даному виду правопорушень, змінювалась двічі. Ці зміни передбачали розширення переліку предметів злочину, додання нових складів злочину й уточнення кваліфікації вже існуючих, виправлення тексту правових норм з точки зору полегшення їх тлумачення та застосування, а також урахування сучасних тенденцій в інформаційних технологіях.

З огляду на сказане потребує дослідження склад комп’ютерних злочинів, передбачених розд. XVI Особливої частини КК України, шляхом детального вивчення суб’єктивних і об’єктивних його ознак, а також визначення характерних особливостей розслідування даного роду правопорушень на практиці. За відсутності в законодавстві визначення складу комп’ютерного злочину вважаємо за необхідне розглянути такі основні ознаки складу злочину, як родовий і безпосередній об’єкти, а також предмет, знаряддя і способи його вчинення, суб’єкт скоєного злочину і суб’єктивну сторону, що включає вину особи та мотив і мету вчинюваного діяння. Проведений порівняльний аналіз чинної і попередніх редакцій даного розділу КК України дозволив визначити спільні для злочинів даного роду риси. Вважаємо, що є також деякі технічні недоліки самого нормативного тексту: подекуди зайве перевантаження формами заволодіння комп’ютерною інформацією; занадто широкий спектр засобів вчинення злочину; відсутність законодавчого визначення термінів, застосованих у нормативному тексті; подібність санкцій різних статей, зокрема, часте повторення одних і тих самих видів покарання і навіть їх міри; відсилочний характер диспозицій окремих статей тощо.

Науковий керівник – доц. Карасюк В.В.

О.Г. Курінський,

військово-юрид. ф-т, 5 курс

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ОБІГУ ЗБРОЇ В УКРАЇНІ

Історія знає випадки захоплення дипломатичних представництв (далі – ДП). Загроза захоплення представників і персоналу ДП обумовлює створення озброєної внутрішньої охорони та озброєння працівників ДП. Останнє передбачає користування зброєю та іншими спеціальними засобами, що призводить до багатьох практичних і теоретичних труднощів.

Чинне міжнародне право не регулює питання застосування зброї представниками ДП та охорони ДП. Ці питання краще врегулювати національним законодавством. Чинне законодавство не здатне врегулювати зазначене питання в рамках інституту необхідної оборони або спеціальних норм, що регламентують застосування зброї та засобів самозахисту правоохоронцями й посадовими особами. По-перше, представники та охоронці ДП не є ні посадовими особами, ні правоохоронцями, їх статус не визначено. По-друге, треба врегулювати питання провезення зброї через державний кордон. По-третє, необхідно визначитися з питанням, яке законодавство треба застосовувати, даючи кваліфікацію діям представників та охоронців ДП.

Особливу увагу необхідно приділити порядку й межам застосування зброї.

Аналіз проектів Закону України “Про зброю” показує, що поставлена нами проблема не знаходить у ньому свого вирішення. Можливо, в цьому є сенс, бо регулювання питання охорони ДП потребує вирішення на рівні спеціального закону, який бажано прийняти у найближчий час після прийняття Закону України “Про зброю”. Це сприятиме запобіганню виникненню міжнародних конфліктів.

Науковий керівник – доц. Самощенко І.В.

Л.О. Лабінська,

2 курс, 21 гр.

Волин. держ. ун-т

ім. Лесі Українки

Розвиток кримінального законодавства

щодо відповідальності неповнолітніх згідно з міжнародними стандартами

Світова практика досягла незначного позитивного результату триманням у виправних установах порівняно з альтернативними до позбавлення волі покараннями. Стаття 19 Пекінських правил встановлює, що неповнолітні можуть бути ув’язненими лише тоді, якщо немає інших відповідних засобів для їх виправлення. Міжнародний досвід дав можливість для розвитку кримінальної відповідальності неповнолітніх в Україні. На наш погляд, щоб удосконалити комплекс покарань, потрібно ввести три види арешту неповнолітніх: короткий, арешт на вільний час і тривалий. Це розширить перелік примусових заходів і матиме профілактичне значення.

Для вирішення питання про вік кримінальної відповідальності необхідно призначити судово-медичну експертизу, що визначала б осудність саме тому, що 11 – 13-річні підлітки здатні усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

Відповідно до міжнародних документів, потрібно поліпшити умови утримання неповнолітніх в’язнів. Зокрема, у Виправно-трудовому кодексі в ч. 1 ст. 41 зазначалися обмеження щодо одержання передач і бандеролей. Для того, щоб зробити комфортнішими умови життя цих дітей, треба дозволити користуватися тим, що передадуть батьки. Тоді державі не знадобиться витрачати великі кошти для їх утримання. Прикладом може бути досвід Австрії, де в’язні мають різноманітний раціон харчування, в камерах є телевізори, до їх послуг комп’ютерні класи і створено всі умови для реалізації права навчатися у вузах. Без сумніву, необхідно залучати громадськість до реалізації заходів загального попередження злочинів ресоціалізації за умови, що ця діяльність буде змістовною.

Науковий керівник – доц. Колб О.Г.

О.Г. Левченко,

2 курс, 48 гр.

Ін-т підготовки слідчих кадрів

для СБ України

ВІДМІННІСТЬ МІЖ ФОРМАЛЬНИМИ

ТА УСІЧЕНИМИ СКЛАДАМИ ЗЛОЧИНУ

Злочини з усіченим складом – це такі, в яких момент закінчення злочину переноситься на стадію готування або на стадію замаху. Питання про усічений склад злочину є досить дискусійним і проблематичним. Зокрема, спірною є можливість розмежування понять усіченого та формального складу злочину. Деякі вчені вважають, що злочини з усіченим складом є різновидом злочинів з формальним складом, тому закінченими їх можна кваліфікувати з моменту вчинення самого діяння. Відомий російський криміналіст А.П.Козлов вважає, що формальні склади були виокремлені теорією радянського кримінального права, а усічені склади злочину – ще на початку XX ст.

Особливість відмінності формальних складів злочину від усічених, на думку Н.Д. Дурманова, з якою слід погодитись, полягає в тому, що прямим умислом винного охоплюється не тільки діяння, що входить до складу злочину, але й наступний намір щодо того ж об’єкта та їх результат, який знаходиться за межами даного складу. При вчиненні злочину з усіченим складом винна особа, як правило, не зупиняється на стадії закінченого злочину, а виконує діяння, спрямовані на подальше завдання об’єкту шкоди.

Деякі науковці стверджують, що усічені склади встановлюються у випадках особливо небезпечних посягань і слугують цілям активної боротьби зі злочинністю на ранніх стадіях. Зазначені положення підтверджують, що дискусії з цього приводу триватимуть ще довго.

Науковий керівник – асист. Маслак Н.В.

М.Я. Лукач,

3 курс, 5 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

ПРЕДМЕТ ХАБАРНИЦТВА. ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ

Через відсутність законодавчого визначення у Кримінальному кодексі України поняття “хабар” складається, з нашої точки зору, ситуація, коли обмежене тлумачення цього поняття призводить до обмеженого застосування статей 368, 369, 370 цього Кодексу.

Так, Постановою Пленуму Верховного Суду України від 26 квіт. 2002 р. № 5 було роз’яснено, що предмет хабарництва повинен отримати грошову оцінку в національній валюті України, що виключить визнання як предмета злочину матеріальні чи нематеріальні блага, грошову оцінку яких зробити неможливо, але які здатні викликати у службової особи бажання вчинити певні дії в інтересах того, хто їх надає, чи в інтересах інших осіб з використанням наданої йому влади або службового становища.

Даний вид злочинів посягає на нормальне функціонування та авторитет державного й громадського апарату, апарату управління підприємств, установ, організацій. Тому вартісна, матеріальна ознака предмета злочину не може бути визначальною, оскільки характерна для корисливого мотиву, який не є обов’язковою ознакою при оцінці злочинності діяння.

Для виключення можливості різного тлумачення зазначених статей Кримінального Кодексу України пропонується внести примітку до ст. 368 з наступним змістом: „Хабарем визнаються матеріальні чи нематеріальні блага, у тому числі й ті, що не мають вартісної ознаки, але які здатні викликати у службової особи бажання їх прийняти для вчинення дій, вказаних у диспозиції до ч. 1 ст. 368 цього Кодексу”.

Науковий керівник – асист. Пащенко О.О.

І.Ф. Лялька,

юрид. ф-т, 4 курс, 1 гр.

Волин. держ. ун-т

ім. Лесі Українки

Легалізація проституції як практичний крок до її регулювання та нейтралізації

негативних наслідків

З глибокої давнини і до наших днів не було однозначного ставлення до проституції як соціального феномену. Незважаючи на широкий спектр застосованих проти неї заходів, проституція не зникла. З цим явищем необхідно боротись переважно економічними методами, а посилену кримінальну відповідальність передбачати лише для осіб, які займаються примушуванням чи втягненням до проституції, і декриміналізувати відповідальність за добровільне зайняття проституцією. Це не означає, що повії не нестимуть відповідальність: залишається адміністративна відповідальність та відповідальність за шкоду, завдану іншим особам, зокрема за зараження вірусом імунодефіциту чи іншою невиліковною хворобою.

Проституцію необхідно легалізувати й регулювати її шляхом реєстрації та обов’язкових періодичних медичних оглядів повій, обов’язкового (під страхом примусу) лікування венеричних хвороб, оподаткування тощо. Пропонуємо (як експеримент) створити в окремих містах відповідні заклади, в яких законно займатимуться проституцією, але які будуть підконтрольні органам охорони здоров’я. Легалізація проституції повинна допомогти вивести бізнес, що посідає третє місце в світі після торгівлі зброєю і наркотиками, з тіні, і тоді проституція перестане бути солодким забороненим плодом. Практика й теорія доводить, що проституцію неможливо знищити, тому треба навчитись жити поряд з нею. Потрібно терпіти менше зло, щоб не допустити більшого.

Науковий керівник – доц. Колб О.Г.

К.С. Мельниченко,

2 курс, 15 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

ЗВОРОТНА ДІЯ В ЧАСІ ПРОМІЖНОГО

КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНУ

Проміжним кримінальним законом прийнято називати закон, що набув чинності після скоєння злочину і втратив її до моменту винесення вироку по справі, проте був м’якшим за закони, чинні під час вчинення злочину і винесення вироку. Криміналісти довго сперечаються про те, чи може такий закон мати зворотну дію.

Одні вчені вважають, що проміжний закон має застосовуватися лише до тих діянь, що були скоєні під час його чинності. Вважаємо, що погодитися з таким твердженням неможна. Адже з цього слідує, що і закон, що є чинним на момент розгляду справи, також повинен застосовуватись лише до діянь, скоєних у період чинності цього закону. І він не може поширюватись на діяння, що були скоєні до його прийняття.

Заперечення можливості зворотної дії проміжного кримінального закону суперечить конституційному принципу рівності всіх перед законом, оскільки передбачене ним більш м’яке покарання буде призначено лише тим особам, щодо яких суд встиг винести вирок під час його чинності, і не буде призначено іншим особам, щодо яких справа розглядалася довше, і вирок постановлявся вже під час чинності іншого закону. Крім того, ч. 1 ст. 58 Конституції України, визначаючи, що зворотну дію мають закони, що скасовують або пом’якшують відповідальність особи, нічого не говорить про те, що ці закони мають бути чинними на момент прийняття рішення по справі.

Вбачається, що ст. 5 Кримінального кодексу України має бути доповнена новою частиною такого змісту: “Закон про кримінальну відповідальність, який відповідно до частини 1 цієї статті має зворотну дію, не втрачає її і після втрати ним чинності”.

Науковий керівник – доц. Пономаренко Ю.А.

В.В. Плиска,

2 курс, 48 гр.

Ін-т підготовки слідчих кадрів

для СБ України

РОЗМЕЖУВАННЯ ПОНЯТТЯ “ПОПЕРЕДНЯ ЗЛОЧИННА ДІЯЛЬНІСТЬ” І “НЕЗАКІНЧЕНИЙ ЗЛОЧИН”

У науковій літературі з кримінального права часто ототожнюють попередню злочинну діяльність з незакінченим злочином. Проте, як вбачається, це твердження є дискусійним, і готування та замах слід розглядати в двох аспектах: як стадії та як види незакінченого злочину. Так, можна стверджувати, що до стадій готування та замаху на злочин за Кримінальним кодексом України (далі – КК України) 2001 р. можна застосувати термін “попередня злочинна діяльність”. Така думка є обґрунтованою: вони мають місце до закінчення злочину, тобто передують його здійсненню й успішному закінченню. Однак за готуванням і замахом як видами незакінченого злочину наступна злочинна діяльність неможлива, бо після вчинення готування або замаху за ними нічого об’єктивно далі не слідує через припинення злочину.

Необхідно зазначити, що при замаху може мати місце попередня стадія – “створення умов для вчинення злочину”, але це саме стадія і тільки стадія, а не такий вид незакінченого злочину, як готування.

Таким чином, попередня злочинна діяльність проявляється виключно на стадіях вчинення злочину, в динамічній діяльності, коли злочин логічно розвивається і кожна попередня стадія відбувається раніше за наступну, більш пізню.

Таким чином, стадії вчинення злочину характеризуються попередністю злочинної діяльності. Проте ні замах, ні готування, з урахуванням того значення, яке надає їм ст.13 КК України 2001 р., не можна назвати попередньою злочинною діяльністю.

Науковий керівник – асист. Маслак Н.В.

А.Н. Сердюк,

3 курс, 46 гр.

Ин-т подготовки следственнных кадров

для СБ Украины

КЛАССИФИКАЦИЯ ДОПОЛНИТЕЛЬНЫХ ПРИЗНАКОВ СПЕЦИАЛЬНОГО СУБЪЕКТА ПРЕСТУПЛЕНИЯ

В теории уголовного права не существует общепринятой классификации дополнительных признаков специального субъекта, наблюдается множество разнообразных классификаций, предложенных, например, Борзенковым Г.Н., Ермаковой Л.Д., Устименко В.В.

Необходимость единой классификации способствовала нашей работе, направленной на определение принципов, по которым можно классифицировать дополнительные признаки специального субъекта преступления. В результате считаем целесообразным представить классификацию по таким признакам:

1) по демографическому: мужчина, женщина (ст. 117 Уголовного кодекса Украины (дальше – УК Украины); совершеннолетний, несовершеннолетний (ст.304 УК Украины);

2) по семейным (родственным) отношениям: родители и лица, заменяющие их; дети (ст.166 УК Украины);

3) по государственно-правовому положению: граждане Украины, иностранцы, апатриды (статьи 111, 114 УК Украины);

4) по отношению к воинской обязанности: призывник; военнослужащий, военнообязанный (ст. 408 УК Украины);

5) по должностному положению: врач (ст. 131 УК Украины); судья (например, ст. 375 УК Украины);

6) по характеру определенной деятельности (ст. 205 УК Украины).

Данная классификация, безусловно, носит относительный характер, однако имеет большое значение для квалификации преступлений. При этом следует отметить, что проблему классификации дополнительных признаков специального субъекта преступления нельзя оставить без дальнейшей разработки.

Научный руководитель – асист. Маслак Н.В.

А.В. Середа,

IХ ф-т, 4 курс, 51 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ДО ПИТАННЯ ПРО ПРИЗНАЧЕННЯ БІЛЬШ М’ЯКОГО ПОКАРАННЯ, НІЖ ПЕРЕДБАЧЕНО В ЗАКОНІ

Статтею 69 Кримінального кодексу України (далі – КК України) в редакції, що була прийнята Верховною Радою України, закріплено призначення судом більш м’якого покарання, ніж передбачено законом лише за злочини середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Конституційний Суд України рішенням від 2 листоп. 2004 р. встановив, що ці положення суперечать конституційним принципам справедливості та рівності всіх перед законом, а тому є неконституційними. Завдяки цим рішенням стало можливим застосування ст. 69 КК України при призначенні покарання за злочин будь-якої категорії тяжкості.

Згадане рішення Конституційного Суду вбачається досить спірним. Ще під час підготовки справи до розгляду правознавці по-різному оцінювали конституційність ст. 69 КК України. При самому прийнятті рішення двоє суддів (В. Вознюк та В. Іващенко) заявили окремі думки з приводу цього. Після опублікування дане рішення отримало неоднозначну оцінку юридичної громадськості.

На нашу думку, положення ст. 69 КК України не порушує принципів справедливості й рівності осіб, які вчинили злочини, перед законом. Справедливими й рівними мають бути кримінально-правові наслідки вчинення різними особами злочинів однакової категорії тяжкості. Щодо злочинів різної тяжкості законодавець може встановлювати різні покарання, підстави й умови звільнення осіб від кримінальної відповідальності та відбування покарання, пом’якшення покарання тощо. Викладене вище дозволяє говорити про те, що вказане рішення Конституційного Суду є досить спірним.

Науковий керівник – доц. Пономаренко Ю.А.

М.І. Трипольська,

IV ф-т, 2 курс, 45 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

Звільнення від кримінальної відповідальності за давання хабара

Дослідження інституту звільнення від кримінальної відповідальності є однією з основних проблем сучасної кримінально-правової науки. Актуальною є практика застосування спеціальних видів звільнення від кримінальної відповідальності. Одним із них є звільнення від відповідальності за давання хабара, передбачене ч. 3 ст. 369 Кримінального кодексу України (далі – КК України).

Хабарництво взагалі є досить закоренілим явищем українського суспільства. Сам по собі хабар – це незаконна винагорода матеріального характеру службовій особі за вирішення нею на користь хабародавця питання, що входить до її компетенції. Передумовою звільнення від кримінальної відповідальності за давання хабара є вчинення злочину, передбаченого ч. 1,2 ст. 369 КК України.

Частина 3 ст. 369 КК України передбачає дві самостійні підстави звільнення. Першою підставою є наявність вимагання хабара, що полягає у вимаганні службовою особою хабара з погрозою вчинення чи невчинення з використанням влади або службового становища дій, що можуть заподіяти шкоду правам чи законним інтересам того, хто дає хабар, або умисне створення службовою особою умов, за яких особа вимушена дати хабар. Другою підставою є добровільна заява про те, що сталося, до порушення кримінальної справи щодо неї органу, наділеному законним правом на порушення кримінальної справи (тобто позитивна посткримінальна поведінка). Добровільність такої заяви полягає у самостійному, без стороннього впливу і насильства прийнятті даного рішення, своєчасність – у поданні її з моменту вчинення злочину і до моменту порушення кримінальної справи.

Існування даних підстав звільнення обумовлене значною латентністю і скритністю від офіційного обліку фактів вчинення злочину.

Науковий керівник – доц. Лемешко О.М.

И.С. Хрипунова,

VII ф-т, 5 курс

Нац. юрид. акад. Украины

им. Ярослава Мудрого

НЕКОТОРЫЕ ПРОБЛЕМЫ ПРИМЕНЕНИЯ СПЕЦИАЛЬНЫХ СРЕДСТВ САМОЗАЩИТЫ

Применение гражданами специальных средств защиты (далее – спецсредств) регулируется положением о порядке продажи, приобретения, регистрации, учета и применения спецсредств самообороны, заряженных веществами слезоточивого и раздражающего действия. Положение предусматривает ряд дополнительных условий правомерности к обороне с использованием гражданами спецсредств. Однако некоторые предписания указанного положения не согласуются с институтом необходимой обороны.

Так, данное положение, закрепив правовую обязанность оказания защищающимся помощи посягающему, создало правовую основу для привлечения того, кто защищается, к уголовной ответственности на основании ст. 135 Уголовного кодекса Украины (оставление в опасности). При необходимой обороне, в случае когда посягающий был поставлен в опасное для жизни состояние, уголовная ответственность защищающегося на основании ст.135 УК Украины исключается. Это заключение основывается на том, что посягающий фактически сам ставит себя в такое положение, осознанно осуществляя общественно опасное посягательство. Целесообразно исключить указанную правовую обязанность.

При продаже спецсредств гражданам необходимо разъяснять, что неоказание помощи лицу, которое применением спецсредств может быть поставлено в опасное для жизни положение, влечет уголовную ответственность на основании ст.135 УК Украины.

Научный руководитель – доц. Самощенко И.В.

Л.В. Церкуник,

ІІІ ф-т, 4 курс, 31 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

Злочинність неповнолітніх, причини

та її запобігання в Україні

Розглядаючи структуру злочинності неповнолітніх, надану Департаментом інформаційних технологій МВС України, слід зазначити, що кількість злочинів, що скоєні ними безпосередньо чи за їх участю, постійно зростає. Так, їх загальна кількість на 2003 р. становила 32105, а вже у 2004 р. – 33305, і це з урахуванням того, що рівень народжуваності в Україні зменшується.

Необхідно взяти до уваги, що, у порівнянні з минулими роками, специфіка злочинності неповнолітніх, особливості дозлочинної поведінки, мотивації, цілі, причини, умови злочинів не змінилася на за своєю структурою, ні за динамікою.

З урахуванням особливості типу сучасного підлітка, слід зважати на ті чинники, що впливають на формування особистості неповнолітнього. Сукупність таких факторів можна виділити як систему негативних компонентів мікросередовища, що ускладнюють і видозмінюють процес правильного формування особистості.

Тут, на нашу думку, значну роль відіграє правова поінформованість неповнолітнього. Важливим фактором, що вчиняє значний вплив на формування особи правопорушника, як відомо, є правосвідомість. Від рівня, якості, характеру, змісту правосвідомості значною мірою залежить те, якою буде поведінка людини в суспільстві – правомірною, соціально корисною чи неправомірною, соціально шкідливою і небезпечною. Тому саме проблему рівня правової свідомості потрібно вирішувати в першу чергу, тим самим попереджуючи й злочинність неповнолітніх.

Науковий керівник – проф. Голіна В.В.

С.В. Чернова,

Полтав. ф-т, 3 курс, 31 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

СТРАТЕГІЧНО ВАЖЛИВІ СИРОВИННІ ТОВАРИ ЯК ПРЕДМЕТ КОНТРАБАНДИ

Останніми роками виникли проблеми при визначенні такого предмета контрабанди, як стратегічно важливі сировинні товари, щодо яких законодавством встановлені спеціальні правила їх вивезення за межі України. Дані правила щорічно затверджуються постановою Кабінету Міністрів України “Про перелік товарів, експорт та імпорт яких підлягає квотуванню та ліцензуванню”. Проаналізувавши дані постанови за 2001-2004 рр., маємо зазначити, що перелік стратегічно важливих сировинних товарів, на нашу думку, міститься в Додатку № 1 відповідних постанов Кабінету Міністрів України від 18.12.2001 р. № 1703, 25.12.2002 р. № 1939, 24.12.2003 р. № 1996 та від 23.12.2004 р. № 1722.

Так, до стратегічно важливих сировинних товарів необхідно віднести: бурштин; руди та концентрати дорогоцінних металів; метали дорогоцінні в колоїдному стані; діаманти оброблені або необроблені; дорогоцінне (крім діамантів) або напівдорогоцінне каміння, оброблене або необроблене; срібло (включаючи срібло з гальванічним покриттям золотом або платиною) необроблене, напівоброблене або у вигляді порошку; золото включаючи золото з гальванічним покриттям платиною); золото і платина необроблені, напівоброблені або у вигляді порошку (крім банківських металів); відходи або брухт дорогоцінних металів, плакованих дорогоцінними металами.

Виокремлення у Кримінальному кодексі України (далі – КК України) контрабанди стратегічно важливих сировинних товарів має позитивне значення, проте ст. 201 КК України необхідно доповнити приміткою такого змісту: “Перелік стратегічно важливих сировинних товарів, стосовно яких встановлені спеціальні правила переміщення через митний кордон, визначається Кабінетом Міністрів України”.

Науковий керівник – доц. Бражніков Г.М.

С.В. Шаталов,

IV ф-т, 3 курс, 37 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ЩОДО МОЖЛИВОСТІ ВИЗНАННЯ ДЕЯКИХ ВИДІВ СУСПІЛЬНО НЕБЕЗПЕЧНИХ ПОСЯГАНЬ ПІДСТАВОЮ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ

Суспільно небезпечне посягання є однією із складових підстави необхідної оборони. У науці досить спірним є питання про види посягань, що можуть бути такою підставою. Так, більшість учених схиляються до думки про можливість необхідної оборони лише при посяганні у вигляді нападу. Проте, оскільки ст.36 Кримінального кодексу України такого обмеження не передбачає, то правовий елемент підстави необхідної оборони цілком може полягати і в діях, що не мають характеру нападу.

Дискусійним є і питання про можливість необхідної оборони проти бездіяльності. Щодо цієї форми суспільно небезпечного діяння, то законодавець, характеризуючи дії нападника, вживає термін „посягання”, під яким зазвичай розуміють саме дії. Проте для остаточного вирішення питання про можливість необхідної оборони проти бездіяльності маємо враховувати не лише наявність посягання, але й наявність чи відсутність потреби негайного відвернення або припинення цього посягання у вигляді бездіяльності. Якщо за характером ситуації, що склалася, особа, яка обороняється, має всі підстави вважати, що вчинене посягання у формі бездіяльності дійсно потребує негайного відвернення або ж припинення, то цілком закономірно її дії визнавати такими, що вчинені у стані необхідної оборони.

Посягання може проявитися у різних видах, серед яких, зокрема, образа словом, посягання малолітньої чи неосудної особи тощо. Питання про визнання таких діянь підставою необхідної оборони також є дискусійними.

Науковий керівник – асист. Маслак Н.В.

В.В. Шеховцов,

4 курс, 3 гр.

Ин-т подготовки кадров

для органов прокуратуры Украины

Политико-правовое поле Украины в борьбе с терроризмом

Терроризм, особенно международный и политический, как наиболее угрожающие его разновидности, обусловил необходимость организации широкой работы по изучению, мобилизации имеющихся возможностей для создания общегосударственной системы борьбы с этим явлением.

Борьба с терроризмом неминуемо приведет к объединению многих стран. Антитеррористический лагерь вынужден вести бескомпромиссную, целенаправленную борьбу. На международных форумах вопрос о борьбе с терроризмом теснейшим образом связан с вопросом о возложении на государства обязанности принятия необходимых мер для борьбы с ним на национальном уровне. На Международной конференции по вопросам терроризма “Европа-2000”, которая состоялась в Киеве в марте 2000 г., к числу этих мер отнесли: запрещение террористических организаций, обеспечение такого положения, при котором террористы не оставались бы безнаказанными, установление строгого контроля над приобретением, продажей и хранением оружия. В последние годы острой стала необходимость в особой охране представительств иностранных государств и их персонала, все чаще страдающих от преступлений террористов.

Создан единый блок, в который вошли США, Россия, Европа, Китай, Индия, Латинская Америка, ряд мусульманских стран (Турция, Узбекистан), а также сравнительно недавно – Украина, и это только начало. Экономический фактор, с одной стороны, и угроза терроризма – с другой, заставляют создавать структуры, которые станут основой нового мира. Новая мировая ситуация создаст такую степень взаимозависимости, которой еще не знала история человечества; она охватит целые культуры, страны, народы, организации и т.д.

Научный руководитель – Сахань Е.Н.

С.В. Якименко,

Полтав. ф-т, 3 курс, 32 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Я. Мудрого

КОНТРАБАНДА – ЗАВЖДИ ЗЛОЧИН

У сучасних ринкових умовах, коли економіка України завжди є „відкритою”, а державні кордони „прозорими” і подекуди „розмитими”, то поряд з економічними злочинами різко набула обертів контрабанда.

Вивчення митної і судової практики, офіційної статистики дає змогу зробити висновок про значну поширеність цих злочинів. Так, у 1995 р. митними органами України було порушено 1530 кримінальних справ по контрабанді, що більше як у п’ять разів перевищує відповідний показник 1992 р. і в тринадцять – 1991 р. При цьому з 1996 р. спостерігається тенденція зменшення зареєстрованої контрабанди. Якщо в 1996 р. співробітниками митних органів було попереджено 1021 випадок контрабанди, то в 1997 р. їх число склало 939, в 1998 р. – 727, в 1999 р. – 738, а в 2000 р. – тільки 439. Необхідно враховувати високий рівень латентності таких кримінальних явищ. По деяких оцінках виявляється лише один із десяти випадків контрабанди.

В останні роки негативною тенденцією боротьби з контрабандою стало те, що перспективи і можливості судового рішення кримінальних справ цієї категорії залишаються невеликими. За даними Служби безпеки України до суду надходить тільки 25% кримінальних справ по контрабанді від митних органів, а отримує покарання – десята частина обвинувачених. Тому контрабанда, котру інколи називають ще „другою найдавнішою професією”, набула організованого, витонченого, професійного характеру і стала постійною добре налагодженою галуззю злочинної індустрії.

Науковий керівник – доц. Бражников Г.М.

В.В. Бакуменко,

ІІ ф-т, 3 курс, 20 гр.

Нац. юрид. акад. Украины

им. Ярослава Мудрого

ХАРАКТЕРИСТИКА ОБЫСКА В США

IV поправка к Конституции США гласит: “Право народа на охрану личности, жилища, бумаг и имущества от необоснованных обысков или арестов не должно нарушаться, и никакие ордера не должны выдаваться без достаточных оснований, подтвержденных присягой или торжественным обещанием, и с подробным описанием места, подлежащего обыску, и лиц или предметов, подлежащих аресту”.

При определении, какие именно “лица, помещения, бумаги и вещи” находятся под защитой четвертой поправки, Верховный суд решил, что ”IV поправка защищает людей, а не места их пребывания”.

IV поправка к Конституции США запрещает не любые обыски и аресты, а только те, которые не отвечают стандартам здравого смысла. Эти стандарты “зависят от совокупности обстоятельств, при которых проводится обыск или арест, и от самих методов осуществления ареста”. Суды призваны принимать решение о правомерности действий отдельного полицейского путем “сбалансированного определения меры дозволенного вмешательства и законными интересами лица, находящегося под защитой четвертой поправки, по отношению к охраняемым законом государственным интересам”.

Научный руководитель – доц. Туманянц А.Р.

М.С. Берест,

3 курс, 44 гр.

Ін-т підготовки слідчих кадрів

для СБ України

Процесуальний статус обвинуваченого

Серед осіб – учасників процесу, які мають свій власний або представлений інтерес у кримінальній справі, обвинувачений є центральною процесуальною фігурою.

Як зазначав А. Коні, між захисником і тим, хто в тривозі й тузі від обвинувачення, яке грізно насунулося, звертається до нього з надією на допомогу, встановлюється тісний зв’язок довіри й щирості. Захисникові відкриваються таємниці душі, йому намагаються роз’яснити свою винуватість чи пояснити, як зазначив знаний адвокат, своє падіння і свою ганьбу, що приховується від інших. Він, повинен бути лише правозаступником..., бути не слугою свого клієнта і не пособником йому в намаганні уникнути заслуженої кари правосуддя, а помічником і порадником людини, яка, за його щирим переконанням, не винна зовсім або зовсім не так і не в тому винна, як і в чому обвинувачують.

Із загального правила про накладення арешту на кореспонденцію повинен існувати виняток про заборону накладення арешту на листування обвинуваченого із своїм захисником. Оскільки, якщо дозволено побачення наодинці, то таким же має бути і неконтрольоване владою листування обвинуваченого із захисником. Ця точка зору лежала в основі позиції Європейського суду з прав людини, який у рішенні по справі Гольдер проти Великої Британії зазначив: право в’язня на таємницю кореспонденції з адвокатом і судовими органами у жодному разі не повинно порушуватися, тому що воно є основним засобом, який дозволяє особі утвердити свої права. До цього слід додати, що не може підлягати арешту листування обвинуваченого та захисника не лише у тому разі, коли перший тримається під вартою, а й у будь-якому іншому випадку.

Науковий керівник – проф. Грошевой Ю.М.

В.Б. Бутенко,

ІІ ф-т, 1 курс, 59 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

СТАНОВЛЕННЯ СУДУ ПРИСЯЖНИХ В УКРАЇНІ

Прийняття нової Конституції України обумовило значні зміни в діяльності судових органів щодо відправлення правосуддя.

Відправним моментом виступає положення Конституції про запровадження суду присяжних. У подальшому дане положення знайшло своє закріплення в Законі від 7 лют. 2002 р. “Про судоустрій України”. На жаль, до цього часу участь присяжних у суді поки що залишається декларацією. Це новий суспільний феномен, який викликає необхідність його дослідження з урахуванням досвіду країн, де діє така інституція. У цьому плані також викликає великий інтерес те, як це відбувається у тих державах, де зовсім недавно запроваджено суд присяжних, зокрема в Російській Федерації.

Узагальнення світової практики з цього питання дозволяє нам зробити певні висновки щодо запровадження положень Конституції у нашій країні в життя. Для цього необхідно провести ретельну підготовчу роботу: напрацювати впровадження системи об’єктивних оцінок допустимості присяжних до відправлення правосуддя, їх залучення в судочинство і на підставі цього створення повноцінного корпусу присяжних та його резерву.

Для вирішення названих питань слід звернутися до істо-ричного досвіду існування суду присяжних, адже це дасть можливість урахувати позитивні й негативні елементи даного явища, а також запровадження його в Україні.

Науковий керівник – доц. Шандула О.О.

В.В. Васильєв,

V ф-т, 3 курс, 43 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ЗАПОБІЖНІ ЗАХОДИ ВЗЯТТЯ ПІД ВАРТУ

Для вдосконалення слідчої та судової практики в частині застосування запобіжних заходів у вигляді затримання та взяття під варту в процесі дізнання й досудового слідства необхідно здійснити комплекс заходів законодавчого, організаційного, навчально-методичного характеру.

Продовження судом строку затримання повинно здійснюватися виключно за ініціативою сторін процесу.

Належного нормативного регулювання потребує порядок закінчення провадження по розгляду подання органу дізнання, слідчого про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Необхідно посилити в новому кримінально-процесуальному законодавстві вимоги стосовно форми й змісту подання слідчого про обрання щодо підозрюваного / обвинуваченого заходу у вигляді взяття під варту.

Особливого значення з точки зору забезпечення прав та свобод людини, яка потрапила у сфери кримінального процесу, набуває обґрунтованість постанови суду про обрання щодо підозрюваного / обвинуваченого зазначеного запобіжного заходу.

Кримінально-процесуальний кодекс України потребує, на наш погляд, доповнення відповідним положенням про обов’язкове вручення копії мотивованої постанови суду особі, щодо якої прийнято рішення про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Необхідно диференціювати строки тримання обвинуваченого залежно від особливостей суб’єкта вчинення злочину та ступеня суспільної небезпеки вчиненого діяння.

Науковий керівник – проф. Грошевий Ю.М.

Ю.В. Вигуляна,

ІІ ф-т, 3 курс, 20 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

СУД ПРИСЯЖНИХ: ПРОБЛЕМА ЧИ ПЕРСПЕКТИВА?

Конституцією України, Законом України „Про судоустрій України” передбачено створення суду присяжних. Та чи доцільно введення цього інституту в наше кримінальне судочинство?

На наш погляд, суд присяжних неприйнятний як орган влади, як важіль впливу, оскільки цей суд – результат емоційної судової діяльності. Неможна обґрунтовувати вину або невинність емоціями присяжних, які діють під впливом задуманих комбінацій сторін – обвинувачення чи захисту.

Введення суду присяжних в Україні потребує фінансування, а на даний час проблема браку коштів залишається на першому плані. Необхідно обладнати приміщення в судах для присяжних засідателів, витрачатися на виклик присяжних, перевіряти дані про особу кожного з них, оплачувати проїзд, проживання. За попередніми підрахунками витрати на суд присяжних вимагатимуть подвоєння максимально необхідного бюджету загальних апеляційних судів.

Суд присяжних є складним і громіздким, запроваджується щодо незначної категорії справ, але вимагає значних зусиль держави з підготовки законодавчої бази й великих коштів.

На нашу думку, Україні не слід переймати досвід США, Англії та інших держав, у яких суд присяжних функціонує століттями, а все ж таки відмовитися від нього, внісши відповідні зміни до Конституції України.

Науковий керівник – доц. Туманянц А.Р.

О.О. Гончаров,

3 курс, 12 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

Рішення Конституційного Суду України як гарантія захисту прав і свобод особи в кримінальному судочинстві

Відповідно до ст. 147 Конституції України Конституційний Суд є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції і законів України.

Рішення Конституційного Суду України у сфері захисту прав і свобод особи в кримінальному судочинстві спрямовують правозастосовчу практику в конституційне русло, свідчать про реалізацію можливостей належного застосування створених правових механізмів в інтересах особи. Конституційний Суд України своїми рішеннями забезпечує єдність законодавчої і судової практики щодо захисту прав і свобод особи в кримінальному судочинстві, сприяє відповідальному ставленню органів державної влади до забезпечення прав і свобод особи у процесі застосування нормативно-правових актів.

Ціла низка рішень Конституційного Суду України спрямована на захист прав і свобод особи в кримінальному судочинстві, зокрема, Рішення Конституційного Суду України від 16 листоп. 2000 р. (про право вільного вибору захисника), від 30 січ. 2003 р. (про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора),
8 черв. 2003 р. (про врахування тяжкості злочину при застосуванні запобіжного заходу), від 2 листоп. 2004 р. (про призначення судом більш м’якого покарання) тощо.

Науковий керівник – доц. Капліна О.В.

О.В. Грабчук,

3 курс, 46 гр.

Ін-т підготовки слідчих кадрів

для СБ України

Запобіжні заходи за проектом Кримінально-процесуального кодексу україни

Чинний Кримінально-процесуальний кодекс України (далі – КПК України) є застарілим і непристосованим до тих процесів, що відбуваються в суспільстві. Потрібно докорінно переглянути його, внести ті зміни, що відповідали б сучасним тенденціям. Уже розроблено проект КПК України. Плануються певні зміни і в поділі про запобіжні заходи.

Так, проектом передбачаються два нові запобіжні заходи: передача під нагляд міліції (контроль за підозрюваним, обвинуваченим, підсудним з боку працівника міліції) та домашній арешт (заборона залишати житло цілодобово або в певний період доби). Відсторонення від посади розглядається проектом КПК України як запобіжний захід і може бути застосовано, якщо є підстави вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний використовує чи може використовувати свою посаду для перешкоджання встановленню обставин у справі або для продовження злочинної діяльності.

Позитивним моментом проекту КПК України є узагальнення в одній правовій нормі обов’язків особи у разі обрання щодо неї запобіжного заходу: не ухилятися від слідства й суду і виконувати процесуальні рішення; з’являтися у призначений час за викликом особи, яка здійснює дізнання, слідчого, прокурора, суду; не змінювати постійне або тимчасове місце проживання без відома особи, яка здійснює дізнання, слідчого, прокурора, суду; дотримуватися обумовлених обмежень особистого спілкування.

Розширення переліку запобіжних заходів буде свідчити, на наш погляд, про вдосконалення кримінально-процесуального законодавства України, тому що будуть враховувати як інтереси обвинуваченого, підсудного, так і потреби правосуддя.

Науковий керівник – проф. Грошевий Ю.М.

В.В. Гутник,

ІІІ ф-т, 3 курс, 29 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ФАХІВЦІ В ГАЛУЗІ ПРАВА ЯК ЗАХИСНИКИ В КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Відповідно до ч.2 ст.44 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК) як захисники виступають особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні, та інші фахівці в галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за доручення юридичної особи. Отже, КПК як повноправних захисників визнає й „інших фахівців у галузі права”. Проте відповідного закону, що визначав би, хто може бути фахівцем у галузі права, ще не прийнято. На прийнятті спеціального закону наголошує і Верховний Суд України. Так, відповідно до п.4 Постанови Пленуму Верхового Суду України від 24.10.2003 р. № 8 „Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві” до захисників належать інші фахівці у галузі права, які на підставі спеціального закону мають право на надання правової допомоги, а відповідно до п.5 зазначеної Постанови визначається правильною практика тих судів, які за відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення захисту в кримінальних справах.

Серед науковців немає однієї думки щодо того, кого можна зарахувати до „інших фахівців у галузі права”. На думку одних, до цієї категорії повинні належати особи, які мають вищу юридичну освіту; другі вважають, що це особи, які мають вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права та набуватимуть статус „фахівців” за відповідною процедурою.

На нашу думку, до „інших фахівців у галузі права” як захисників у кримінальному судочинстві повинні належати тільки особи, які мають науковий ступінь кандидата або доктора юридичних наук. За окремих, виняткових обставин до них повинні належати особи, які мають лише вищу юридичну освіту, але за наявності дозволу голови відповідного суду, в якому повинна розглядатися дана справа.

Науковий керівник – доц. Іщенко В.М.

И.С. Доброход,

4 курс

Одесский нац. ун-т

им. И.И. Мечникова

Уголовно-процессуальная охрана коммерческой тайны в Украине

В период глубоких социально-экономических преобразований четкая правовая регламентация института коммерческой тайны становится залогом стабильных рыночных отношений. В Украине в данный момент практически отсутствует судебная практика по ст.ст. 321, 322 Уголовного кодекса (дальше – УК Украины). Так, по ст. 231 УК Украины со времени криминализации данного деяния был вынесен лишь один обвинительный приговор. Во многом это обусловлено недостаточностью средств уголовно-процессуальной охраны коммерческой тайны. Поддерживая мнение многих ученых и практикующих юристов, таких как Порядко Д., Шестопалов К., анализируя рекомендации Модельного уголовно-процессуального кодекса для государств – участников Содружества Независимых Государств от 17.02.1996 г., считаем необходимым приравнять режим коммерческой тайны к режимам государственной и банковской тайн в той части, которая распространяется на выемку, выдачу и осмотр документов путём внесения соответствующих изменений в ст.ст. 178, 179 Уголовно-процессуального кодекса Украины.

Научный руководитель – доц. Гончар Т.А.

Ю.В. Заяц,

ІІІ ф-т, 3 курс, 26 гр.

Нац. юрид. акад. Украины

им. Ярослава Мудрого

Допустимость доказательств в уголовном процессе

Искусство судопроизводства есть не что иное, как искусство пользоваться доказательствами. Поэтому нормы доказательственного права, обеспечивая реализацию основной задачи уголовного судопроизводства – защиту личности, её прав и свобод, интересов общества и государства от преступных посягательств, одновременно должны обеспечивать защиту от необоснованного обвинения и осуждения, незаконного ограничения прав и свобод человека и гражданина. Для реализации указанных задач уголовно-процессуальный закон устанавливает: кто, откуда и каким путем может получать доказательства, на основании которых устанавливаются обстоятельства, входящие в предмет доказывания.

Правомерным будет вывод, согласно которому не могут считаться доказательствами фактические данные, которые получены:

1) из неуказанного в законе источника (исчерпывающий перечень источников охватывается ч.2. ст.65 Уголовно-процессуального кодекса Украины (далее – УПК Украины);

2) ненадлежащим субъектом уголовно-процессуального доказывания;

3) с существенным нарушением процессуальной формы, что воспрепятствовало или могло препятствовать установлению истины;

4) в результате проведения действия, не предусмотренного ст. 66 УПК Украины, которая определяет исчерпывающий круг действий по сбору и представлению доказательств.

Необходимо также отметить, что формирование доказательственной базы возможно только после того, как уголовное дело было возбуждено и принято к производству уполномоченным субъектом.

Научный руководитель – доц. Ищенко В.Н.

І.О. Зеленський,

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ЗАКОНОДАВЧЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНОГО РОЗШУКУ, АРЕШТУ ТА КОНФІСКАЦІЇ МАЙНА

Злочинні організації, як і господарюючі суб’єкти, головною своєю метою вбачають отримання прибутку, завдяки чому підсилюється їх міць та згуртованість. Найефективнішим способом боротьби з такими угрупованнями є підрив їх матеріальної основи, вилучення доходів, набутих злочинним шляхом.

Базові положення рамкових нормативних актів ООН, ЄС, СНД стали основою для вдосконалення внутрішнього законодавства України з цього питання. Наприклад, у ратифікованій Україною в 1997 р. Конвенції Ради Європи 1990 р. „Про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом” дано відправні засади співробітництва у цій сфері. У першу чергу Конвенція стосується взаємодопомоги її учасників у вигляді надання відповідної інформації, арешту рахунків, забезпечення виконання постанови про конфіскацію та ін.

Поняття „конфіскація” дещо різниться у визначеннях цієї Конвенції та Кримінального кодексу України. У першому документі йде мова про остаточне позбавлення особи власності (ст. 1 d), а за національним законодавством це є безоплатним вилученням всього або частини майна, яке є власністю засудженого.

При провадженні у справі про злочин, за який може бути застосовано конфіскацію, вживають відповідні заходи: розшук, арешт, вилучення та передачу на зберігання такого майна (ст.ст. 29, 177, 178 Кримінально-процесуального кодексу України). Ці положення національного законодавства цілком збігаються з відповідними заходами, зазначеними в Конвенції, але подальше корегування вітчизняних норм та приведення їх до міжнародних стандартів потрібне особливо в частині механізму реалізації спільної боротьби з організованою злочинністю.

Науковий керівник – доц. Філін Д.В.

Н.О. Керницька,

15 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

ДЕЯКІ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

Зміст гл. 8 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК України) “Порушення кримінальної справи” дозволяє в загальних рисах визначити поняття „порушення кримінальної справи” як діяльність певних посадових осіб, пов’язану з прийняттям вказаних у законі рішень (ст. 97 КПК України).

Однак у КПК України відсутнє детальне врегулювання відносин, що виникають між відповідними суб’єктами, у зв’язку із прийняттям заяв і повідомлень про скоєний злочин. Усунення цього недоліку буде сприяти покращенню стану реєстрації та обліку злочинних проявів.

Відповідного законодавчого втручання вимагають також і питання нормативного визначення понять: “кримінальна справа” (ст. 94 КПК України), “можливі заходи, щоб запобігти злочинові або припинити його” (ч. 3 ст. 97 КПК України), “відібрання пояснень або витребування необхідних документів” (ч. 4 ст. 97 КПК України), оскільки їх правильне тлумачення безпосередньо пов’язано із забезпеченням державою реалізації громадянами їх прав і свобод на даному етапі кримінального процесу.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство своїм змістом не дає підстав вважати, що у стадії порушення кримінальної справи має місце доказування, оскільки, по-перше, відповідно до ст. 64 КПК України ця діяльність передбачена тільки на стадіях досудового слідства та судового розгляду справи, тобто тоді, коли кримінальна справа вже порушена; у предмет доказування не входять обставини, передбачені ст. 94 КПК України. По-друге, на цій стадії відсутній один із суб’єктів правовідносин по доказуванню – обвинувачений (підсудний).

Вважається за недоцільне виключення із КПК України стадії порушення кримінальної справи, бо її наявність сприяє визначенню конкретного моменту кримінального переслідування, з яким пов’язане провадження слідчих дій, а, отже, й застосування засобів процесуального примусу.

Науковий керівник – доц. Мирошниченко Т.М.

М.З. Коберидзе,

VII ф-т, 3 курс, 53 гр.

Нац. юрид. акад. Украины

им. Ярослава Мудрого

Доказательства в гражданском процессе

В процессе рассмотрения и разрешения гражданского дела суд решает вопрос о содержании правоотношений, которые существуют между сторонами и по поводу которых идет спор. Возникновение, изменение, прекращение правоотношений связаны с теми или иными юридическими фактами (действиями, бездействием лиц, событиями). Поэтому, чтобы суд сделал истинный вывод о подлинных взаимоотношениях сторон, следует установить наличие или отсутствие фактов, имеющих значение для дела, а это достигается с помощью судебных доказательств. Доказательствами являются любые фактические данные, обладающие свойством относимости, способные прямо или косвенно подтвердить факты, имеющие значение для правильного разрешения дела и выраженные в предусмотренной законом форме(средствах доказывания), полученные и исследуемые в строго установленном процессуальным законом порядке. В соответствии с ч.1ст.57 Гражданско-процессуального кодекса Украины доказательствами являются любые фактические данные, на основании которых суд устанавливает наличие или отсутствие обстоятельств, обосновывающих требования и возражения сторон, и иных обстоятельств, имеющих значение для разрешения дела. Закон дает исчерпывающий перечень средств доказывания: объяснения сторон, третьих лиц, их представителей, допрошенных в качестве свидетелей; показания свидетелей; письменные доказательства, в частности звуко- и видеозаписи; заключения экспертов. Суд оценивает доказательства по своему внутреннему убеждению, всесторонне, полно, объективно и непосредственно исследует имеющиеся в деле доказательства, устанавливает фактические обстоятельства дела, в результате чего делает вывод о субъективных правах и обязанностях сторон, о чем выносит мотивированное решение.

Научный руководитель – доц. Сибилев Д.М.

О.О. Колтунова,

ІV ф-т, 4 курс, 34 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

Шляхи вдосконалення судочинства

в Україні

Пріоритетним завданням судової гілки влади був і залишається надійний захист конституційних прав і свобод людини, законності й правопорядку в державі.

За роки незалежності в Україні чимало зроблено для реформування судової системи. Особливо важливим кроком у здійсненні правової реформи стало прийняття Закону України “Про судоустрій України”. Зроблено конкретні кроки по реалізації його положень. Разом з тим, ми не можемо ще сказати, що права і свободи людини в нашій державі захищаються судом уже належним чином. Вбачається, що це дійсно так. І для цього є як об’єктивні, так і суб’єктивні причини.

По-перше, здійснення правосуддя на високому рівні можливе лише за наявності належної законодавчої бази. Одним із вирішальних напрямів діяльності нашої держави є реформування внутрішнього законодавства з метою наближення його до світових стандартів. Багато в цьому напрямі вже зроблено. Проте на сьогодні так і лишаються неприйнятими Кримінально-процесуальний та Адміністративно-процесуальний кодекси України, Цивільно-процесуальний кодекс України не набрав чинності. Це є перешкодою на шляху до здійснення якісного правосуддя.

По-друге, правосуддя в Україні не є бездоганним. Багатьом суддям бракує професійних знань, досвіду, вихованості, об’єктивності при прийнятті рішень. Не сприяють підвищенню його рівня недостатнє фінансове, матеріально-технічне та інформаційне забезпечення судів та суддів, невирішеність соціальних та багатьох інших проблем, у тому числі й проблем, пов’язаних із підготовкою та підбором кадрів.

По-третє, потребує вдосконалення система перегляду судових рішень.

Отже, існує чимало важливих проблем, вирішення яких сприятиме виведенню судової системи України на рівень європейських стандартів.

Науковий керівник – доц. Шандула О.О.

М.С. Косова,

ІІІ ф-т, 3 курс, 28 гр.

Нац. юрид. акад. Украины

им. Ярослава Мудрого

УГОЛОВНО-ПРОЦЕССУАЛЬНОЕ ДОКАЗАТЕЛЬСТВО: ПОНЯТИЕ И ВИДЫ

Понятие “доказательства” является ключевым моментом в теории доказывания. Именно с его помощью решаются такие важные вопросы: относимость и допустимость доказательств, виды и содержание способов по формированию доказательств, процессуальный режим использования отдельных видов доказательств и другие. Кроме этого, само содержание, вкладываемое в понятие “доказательство”, существенно влияет на установление прав и обязанностей участников процесса. Поэтому очень важно на законодательном уровне дать четкое определение данного понятия, которое охватывало бы все свойства доказательств (относимость, допустимость и достоверность). Необходимо учитывать, что доказательство есть единство содержания (информации) и формы, а источники (первичные – событие, преступления; вторичные – лица, от которых исходят доказательственные сведения) лежат вне его структуры.

Предлагаю также: 1) дополнить ч.2 ст. 65 Уголовно-процессуального кодекса Украины (далее – УПК Украины) новым видом доказательств – показания эксперта; 2) в Уголовном кодексе Украины (далее – УК Украины) следует предусмотреть ответственность эксперта за дачу заведомо ложных показаний; 3) дополнить УПК Украины отдельной главой, посвященной использованию результатов оперативно-розыскных мероприятий как средств доказывания. В ней закрепить положение круга субъектов, которые могут составлять протоколы о проведении оперативно-розыскных мероприятий; порядок их составления и приобщения к делу; порядок проверки их оформления.

Целесообразно внести и другие изменения, которые способствовали бы обеспечению и соблюдению принципов уголовного судопроизводства.

Научный руководитель – доц. Ищенко В.Н.

А.А. Курченко,

ф-т юстиции, 3 курс, 40 гр.

Нац. юрид. акад. Украины

им. Ярослава Мудрого

Компромисс в уголовном процессе

Украины

В условиях реформирования уголовно-процессуального законодательства Украины становиться актуальным вопрос о наиболее эффективных и гуманных способах разрешения уголовно-правовых конфликтов, которые позволили бы упростить судебный процесс, уменьшить загруженность судов, обеспечить возмещение причиненного преступлениями ущерба.

Одним из таких способов является расширение сферы применения в уголовном процессе Украины института компромисса, под которым понимают систему норм, регламентирующих процедуру заключения соглашения между конфликтующими сторонами (государством, представленным правоохранительными органами, потерпевшим с одной стороны и лицом, совершившим преступление, с другой) на основе закрепленных в законе правил предоставления уступок и гарантий их соблюдения.

Можно выделить следующие группы уголовно-процессуальных компромиссных норм:

– регулирующие порядок реализации уголовно-правового компромисса (статьи 7-2, 8 Уголовно-процессуального кодекса Украины (далее – УПК Украины) и статьи 45-46 Уголовного кодекса Украины (далее – УК Украины);

– регламентирующие примирение по делам частного обвинения (ст. 6, ст. 27 УПК Украины);

– предусматривающие альтернативные формы судебного разбирательства (ч. 3 ст. 299 УПК).

Классическим примером компромиссных норм являются “сделки о признании вины”, характерные для англосаксонской системы права, которые, однако, не восприняты национальным законодателем.

Показания обвиняемого, признающего вину, являются рядовым источником доказательств и не имеют заранее установленной силы по сравнению с другими. Однако кроме того, что они служат важным средством установления обстоятельств дела, их роль состоит и в том, что они выступают одним из условий разрешения дел компромиссным путем.

Проект УПК Украины предусматривает возможность постановления приговора без проведения судебного следствия и судебных прений при согласии обвиняемого (подсудимого) с предъявленным ему обвинением. В результате подсудимому назначается наказание, которое не может превышать 2/3 максимального срока или размера наиболее строгого вида наказания, предусмотренного санкцией статьи УК Украины за совершенное преступление. Данная процедура может быть применена в отношении дел о преступлениях небольшой и средней тяжести, хотя рациональнее было бы распространить это правило и на дела о тяжких преступлениях.

В проекте УПК Украины содержится еще одна “льготная” норма: подсудимому не может быть назначено наказание, превышающее 2/3 максимального срока или размера наиболее строгого вида наказания при рассмотрении судом дел после сокращенного досудебного производства (досудебное следствие не является обязательным).

Следует отметить, что представляется недопустимым применение к данной категории дел процедуры сокращенного судебного следствия, поскольку „двойное” сокращение таит в себе угрозу пренебрежения правами личности.

Научный руководитель – доц. Шило О.Г.

О.О. Левицький,

3 курс, 1 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді

Не по кожній кримінальній справі є необхідним підтримувати державне обвинувачення до кінця, так як не завжди особу притягують до відповідальності обґрунтовано. Для виправлення такої ситуації поряд з винесенням виправдувального вироку є простіший і економніший у часі шлях – відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення. З метою вдосконалення цього інституту необхідно:

– у частині 3 ст. 264 Кримінально-процесуального кодексу України поряд з мотивами вказати наступні підстави для відмови: відсутність події злочину; відсутність у діянні складу злочину; недоведеність причетності підсудного до вчинення злочину;

– точніше визначити момент, коли прокурор може відмовитись від підтримання державного обвинувачення (краще всього визначити цим моментом судові дебати);

– внести зміни в наказ Генеральної прокуратури України про організацію підтримання державного обвинувачення в суді. Даний акт обмежує право обвинувача відмовитися від державного обвинувачення, ставлячи його позицію в залежність від вищестоящого прокурора й унеможливлює обов’язок припинити помилкову діяльність, чим суперечить чинному законодавству;

– змінити відношення до прокурорів, які відмовились від підтримання державного обвинувачення, тому що дана відмова є не правом, а обов’язком; свідченням відсутності професійної деформації; реалізує завдання кримінального судочинства, принципи об’єктивної істини, диспозитивності та інші принципи.

Науковий керівник – проф. Фінько В.Д.

Р.В. Марчук,

1 курс, 21 гр.

Ін-т підготовки кадрів

генпрокуратури України

ПІДТРИМАННЯ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ

У СУДІ – ПЕРШОЧЕРГОВА КОНСТИТУЦІЙНА ФУНКЦІЯ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ

Через функції прокуратури розкривається її тип, значення, роль і місце в механізмі держави, визначається доцільність структури прокурорської системи в цілому і окремих її органів. Система функцій визначає соціальне призначення прокуратури, її компетенцію та правовий статус.

Так, С.А. Альперт зазначає, що однією із суттєво важливих і дійових форм правоохоронної діяльності прокурора в суді є підтримання ним державного обвинувачення.

Державне обвинувачення як першочергова конституційна функція прокуратури і як основна конституційна засада судочинства (статті 121, 129 Конституції України) є першоосновою взагалі всього кримінального процесу і провадження кримінальних справ у суді. Без конкретного обвинувачення особи у вчиненні злочину кримінальні справи за чинним законодавством до суду не направляються, а тому функції правосуддя і вирішення справи по суті спрямовані на дослідження обвинувачення, що було висунуто проти конкретної особи.

Державне обвинувачення є первинним для початку судочинства, в основі якого лежить певна діяльність органів прокуратури, що містить у собі пред’явлення обвинувачення, зміну й доповнення обвинувачення, винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого, допит обвинуваченого, роз’яснення його прав на слідстві.

Науковий керівник – доц. Шандула О.О.

Т.О. Медведєва,

3 курс, 13 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

Участь прокурора в цивільному процесі

У цивілістично-процесуальній науці протягом тривалого часу ведеться дискусія з приводу здійснення прокуратурою конституційної функції представництва інтересів держави і громадян у суді. З прийняттям нового Цивільно-процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) з’явилася ціла низка дещо спірних питань, які потребують детального розгляду. Насамперед слід звернути увагу на те, що ЦПК України 2004 р., на відмінну від ЦПК України 1963 р., безпосередньо не вказує на прокурора як на суб’єкта цивільного процесу, котрий має право на апеляційне, касаційне оскарження, а також на подання заяви про перегляд у зв’язку з нововиявленими обставинами та у зв’язку з винятковими обставинами. Деякі науковці вважають, якщо прокурор не приймав участь у розгляді справи, то він не має права апеляційного, касаційного оскарження, а також подавати заяви про перегляд справи у зв’язку з нововиявленими обставинами та у зв’язку з винятковими обставинами. З такою думкою неможливо погодитись, оскільки вона суперечить ч. 4 ст. 46 нового ЦПК України.

Слід зауважити, що нині існує також протиріччя між новим ЦПК України та Законом України „Про прокуратуру”, яке полягає в тому, що ці два закони вказують на різні акти, які використовує прокурор для оскарження судових рішень. Це питання слід вирішити на законодавчому рівні шляхом внесення змін до закону України „Про прокуратуру” (оскільки норми ЦПК України у даному випадку є нормами прямої дії), зазначивши, що прокурор вносить не подання, а, як і інші учасники процесу, скаргу.

Також існує ряд суперечливих думок щодо доцільності представницької функції прокуратури, про підстави та форми представлення прокуратурою інтересів держави та громадян у суді, про правове положення прокурора в цивільному процесі тощо.

Науковий керівник – доц. Луспеник Д.Д.

К.М. Оробець,

IX ф-т, 4 курс, 52 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

РЕЖИМ ВИКОНАННЯ ТА ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ

І ЙОГО ФУНКЦІЇ

Згідно з ч. 3 ст. 6, ч. 1 ст. 102 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК України) під режимом розуміється встановлений порядок виконання та відбування покарання. Він знаходить свій вияв і в реалізації встановлених вироком суду правообмежень засуджених громадян, і в діяльності персоналу установ виконання покарань.

Режим виконує декілька загальновизнаних функцій:

1) каральну, яка проявляється в обмеженні прав і свобод засуджених порівняно з рештою громадян;

2) виховну, зміст якої – виправлення і ресоціалізація осіб, які відбувають покарання;

3) спеціального та загального попередження, тобто запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так й іншими особами (названі функції випливають із мети покарання, визначеної ч. 2 ст. 50 Кримінального кодексу України);

4) захисту інтересів особи, суспільства та держави (ч. 1 ст. 1 КВК України).

Спеціальною ж функцією режиму вважаємо запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

Розуміння тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження із засудженими (у сенсі запобігання їм у діяльності установ виконання покарань) повинно охоплювати й неналежне харчування, зневажливе ставлення персоналу, принизливі умови існування, незабезпеченість мінімумом окремої житлової площі тощо.

Науковий керівник – асист. Оболенцев В.Ф.

А.В. Приймак,

VІ ф-т, 1 курс, 58 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ

ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ПРИ ВИКОНАННІ СУДОВИХ РІШЕНЬ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ

Однією із конституційних функцій прокуратури є здійснення нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах.

Згідно з п. 3 ст. 153 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК України) з особою, яка звільнюється після відбуття покарання, проводиться повний розрахунок, повертаються особисті документи, цінності та речі, а також видаються гроші, що зберігалися на її особистому рахунку. Проте необхідних коштів для проведення повного розрахунку в установах немає. У зв’язку з цим звільнений не може своєчасно одержати належні йому кошти. Це приводить до того, що гроші таким особам пересилаються незначними сумами на протязі тривалого часу.

Одним із завдань, що стоять перед прокуратурою, є виявлення таких фактів і прийняття заходів прокурорського реагування щодо усунення порушень прав звільнених.

Однак цю проблему слід вирішувати на державному рівні, для чого необхідно в колоніях створювати розрахунковий фонд, призначений для виплати грошових коштів звільненим. Держава шляхом надання безвідсоткових кредитів має провести повні розрахунки за боргами і в подальшому за рахунок створеного фонду своєчасно виплачувати звільненим гроші, що знаходяться на їх особистому рахунку. Це допоможе звільненим стати на шлях виправлення і запобігатиме вчиненню нових злочинів.

Науковий керівник – доц. Шандула О.О.

Ю.С. Прокудіна,

3 курс, 1 гр.

Одес. юрид. ін-т

НЕОБХІДНІСТЬ ЗАКРІПЛЕННЯ ПРОЦЕДУРИ МЕДІАЦІЇ

У КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

Важливим моментом у вирішенні питань щодо перевиховання правопорушників та попередження здійснення ними нових злочинів є застосування принципів відновлювального правосуддя. Відновлювальне правосуддя – це теорія правосуддя, що ґрунтується на примиренні, а не на покаранні. Найпоширенішою його формою є програми примирення жертв і порушників, які проводяться за участю спеціально підготовленого посередника – медіатора. Ці програми отримали назву медіації. Матеріальне кримінальне право України досить ґрунтовно і послідовно розробило низку норм, що створюють передумови для результативного застосування медіації. Водночас процесуальне право не містить положень, які передбачають існування власне медіації як особливого різновиду примирних процедур та регулюють їх здійснення.

Тому запровадження медіації потребує ґрунтовної процесуальної розробки відповідних процедур. Зокрема, законодавчого визначення потребують питання: закріплення кола справ, у яких можливе призначення медіації, та закріплення кола осіб, які уповноваженні передати справу на медіацію; включення / невключення часу, відведеного на медіацію, до процесуальних строків, визначення максимальних строків її проведення; визначення форми подачі звіту про проведення медіації та форми угоди між потерпілим і обвинуваченим / підсудним; врегулювання вимог до медіаторів та процедури їх обрання.

Доповнення Кримінально-процесуального кодексу України такими положеннями дало б змогу безпосередньо використовувати медіацію в кримінальному процесі з наслідками, які вже визначені чинним Кримінальним кодексом України.

Науковий керівник – ст. викл. Шмеріга В.І.

І.І. Пшеничний,

3 курс, 44 гр.

Ін-т підготовки слідчих кадрів

для СБ України

ОСОБЛИВОСТІ РОЗСЛІДУВАННЯ

ТЕРОРИСТИЧНИХ АКТІВ

Сучасний тероризм характеризується як складний феномен. Він набуває глобального значення, стає міжнародним злочином. Окремі особи стають його спонсорами, а важелі впливу на таких осіб у міжнародного співтовариства відсутні. Саме цими, а також й іншими обставинами визначається уся складність і феноменальність тероризму, тому його не можна розглядати однобоко.

У світі існує понад 200 визначень тероризму, проте жодне із них не є узагальненим, шаблонним. Це обумовлюється тим, що в різних країнах тероризм має неоднаковий характер. В Україні в новому Кримінальному кодексі вперше було наведено легальне поняття терористичного акту, і з цього приводу зараз точаться безперервні дискусії.

Предмет доказування в терористичному акті характеризується своєю специфічністю. Це визначається як феноменальністю даного явища, так і різноманітністю його проявів, тому предмет доказування цього злочину передбачає встановлення й інших обставин, крім тих, що закріплені у ст.64 і ст.23 Кримінально-процесуального кодексу України.

Розслідування терористичних актів – складний і неоднозначний процес. Особливого значення набуває проблема дотриманя прав і свобод людини під час розслідування терористичних актів, оскільки ці злочини пов’язані з можливістю спричинення величезної і невідворотної шкоди як державі, окремим громадянам, так і суспільству в цілому.

Науковий керівник – проф. Грошевий Ю.М.

О.О. Рой,

3 курс, 45 гр.

Ін-т підготовки слідчих кадрів

для СБ України

ПРАВО НА ЗАХИСТ У ПРАКТИЦІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Європейський Суд визначає, що обвинувачений має право захищатися особисто, якщо це можливо за правилами, що застосовуються у внутрішньому праві. У цьому випадку він повинен перенести наслідки цього вибору, наприклад, труднощі, які виникають у зв’язку із подачею клопотань і скарг, особливо апеляційної та касаційної скарги.

Невизнання права на захист призводить до заперечення права кожного на правосуддя, яке повинно бути перш за все справедливим.

Заходи, що обмежують право на захист, повинні обумовлюватись жорсткою необхідністю. Якщо менш обмежуюча міра буде достатньою, саме вона має застосовуватись.

Незважаючи на те, що при наданні безкоштовного захисника обвинувачений не має права вибору, існує дві умови призначення такого захисника: 1) недостатня кількість коштів у обвинуваченого для оплати захисника (п. 2 ч. 4 ст. 47 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК України); 2) правосуддя має бути зацікавлене в цьому. Чинне кримінально-процесуальне законодавство України передбачає три випадки, коли захисник призначається, виходячи з такої обставини, як інтерес правосуддя (п.1 ч. 4 ст. 47, ч. 5 ст. 47 та ч. 6 ст. 47 КПК України).

Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини (п.3 ст.6) гарантує право на адекватний захист у ході судового розгляду справи, що реалізується як особисто, так і за допомогою адвоката. Неадекватна поведінка захисника, який не виконує власних обов’язків щодо підзахисного, унезаконює процес. Це зумовлює необхідність втручання колегії адвокатів у хід справи. Держава не несе відповідальності за дії та наслідки дій захисника, виходячи із незалежності колегії адвокатів. Будь-який адвокат не є органом держави.

Науковий керівник – проф. Грошевий Ю.М.

Ю.В. Рубаник,

ІV ф-т, 4 курсу, 36 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

Суд присяжних: pro et contra

Участь народу в здійсненні правосуддя в ролі присяжних є однією із форм прямої демократії. Слід зазначити, що створення суду присяжних задекларовано у ст. 129 Конституції України: “Судочинство проводиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних”. Проголошений Конституцією суд присяжних отримав законодавче продовження в Законі України “Про судоустрій України”, ст. 31 передбачає створення суду присяжних у загальних апеляційних судах. Суд присяжних утворюється для розгляду в першій інстанції судових справ, визначених кримінально-процесуальним законом.

Аргументом на захист існування суду присяжних в Україні є той факт, що виконання обов’язків присяжних підвищує соціальну активність громадян, сприяє появі особистої відповідальності за долю людини, найбільш повно виявляється сутність і значення змагальності у судочинстві. Суд присяжних позитивно впливає і на якість попереднього слідства. Дискусійним є питання, організації та високої вартості, а також те, що присяжні, на відміну від суддів, керуються внутрішніми симпатіями та антипатіями, але не правовим аналізом доказів. Практика показала, що в Росії щорічно 35-40% вироків, постановлених судом присяжних, визнаються Верховним Судом РФ незаконними, такими, що ґрунтуються на емоціях присяжних.

На наш погляд, суд присяжних не є панацеєю, а позитивні риси цього інституту нівелюються негативними рисами сучасної судової концепції. Навряд чи можна сподіватись, що контраваріантний інститут присяжних може ефективно запрацювати в українській судовій системі та захистити законні права й інтереси громадян України.

Науковий керівник – доц. Богословська Л.О.

І.С. Руднєва,

ІІІ ф-т, 3 курс, 26 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ОСОБЛИВОСТІ ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВАХ НЕОСУДНИХ ТА ОБМЕЖЕНО ОСУДНИХ ОСІБ

Необхідно включити до Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК України):

– редакцію статті, що регламентує структури доказування у справах даної категорії;

– норму, яка зобов’язує слідчих визначати в ситуації, коли має місце хворобливий стан особи щодо якої розслідується справа, судово-медичний огляд з метою отримання дозволу на застосування до неї запобіжного заходу, участь у проваджені слідчих дій, надання невідкладної медичної допомоги;

– норму, що передбачає реалізацію права психічно хворих осіб на участь у судовому засіданні;

– норму, що регламентує порядок розшуку психічно хворої особи, яка самостійно залишила лікувальний заклад.

Доповнити ст. 149 КПК України переліком запобіжних заходів, а саме: поміщенням до психіатричної лікарні під нагляд адміністрації як різновидом взяття під варту; передачею під нагляд родичам, опікунам чи піклувальникам, адміністрації лікувального закладу як різновидом підписки про невиїзд.

Поміщення особи до психіатричного закладу під нагляд адміністрації як вид запобіжного закладу можливе лише за постановою (ухвалою) суду.

Потрібно законодавчо врегулювати питання процесуального становища законних представників психічно хворих осіб з визначенням їх процесуальних прав. А також передбачити ще низ-ку питань, що мають покращити процесуальне становище неосудних та обмежено осудних осіб і забезпечити належне провадження у справах цієї категорії.

Науковий керівник – доц. Іщенко В.М.

З.І. Станковська,

1 курс, 15 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ В УКРАЇНІ

ВИСОКОПРОФЕСІЙНОГО КОРПУСУ СУДДІВ

Компетентність судової влади може ґрунтуватись лише на високому професіоналізмі суддів як носіїв судової влади, що відображується у прагненні до торжества справедливості, почутті особистої та професійної гідності, визначається теоретичною підготовкою, професійною майстерністю.

Формування суддівського корпусу – це саме той етап, який суттєво впливає на якість здійснення судової влади. Проводячи судово-правову реформу, слід проаналізувати всі недоліки існуючого законодавства, що регулює дане питання, та усунути їх у подальшому.

Пропонується: 1) створити національну систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації суддів, працівників апарату судів та державної судової адміністрації; 2) запровадити обов’язкове навчання кандидатів на посаду професійного судді у спеціалізованому закладі освіти; 3) підвищення кваліфікації судді повинно стати його обов’язком; завдання держави – створити всі необхідні умови для його реалізації, законодавчо закріпивши порядок цього процесу; 4) за суддями у відставці закріпити право перебування їх у апеляційних судах як судових наставників, викладачів-практиків у Академії суддів України та її філіалах, центрах підготовки суддів та органах суддівського самоврядування; 5) забезпечити спеціалізовану (крім загальної вищої юридичної) освіту особи, яка претендує на посаду судді; 6) вивчити питання щодо доцільності подальшого виділення із судів загальної юрисдикції таких спеціалізованих судів, як ювенальні, транспортні, податкові, митні, запровадження так званого відновлювального правосуддя; 7) запровадити спеціалізацію суддів, що дало б змогу готувати кваліфіковані кадри з відповідних спеціальностей; 8) у вимогах до кандидатів на посаду судді надати відповідне значення особистим, психологічним та моральним якостям; 9) розробити та законодавчо закріпити єдиний державний стандарт щодо критеріїв оцінки кандидатів на посаду судді.

Судова реформа – це тривалий та тернистий шлях до становлення правової держави. Реалізація цієї складної, багатогранної проблеми можлива тільки за умови вирішення всього комплексу зазначених питань.

Науковий керівник – доц. Шандула О.О.

Л.С. Стасевский,

4 курс, 1 гр.

Ин-т подготовки кадров

для органов прокуратуры Украины

ВОПРОСЫ СОБЛЮДЕНИЯ ЗАКОННОСТИ

ПРИ ПРОИЗВОДСТВЕ СУДЕБНОГО СЛЕДСТВИЯ

Судебное следствие является главной частью судебного разбирательства. Именно на судебном следствии сосредоточены главные усилия суда и сторон по исследованию и проверке доказательств, отысканию и установлению истины по делу.

От верного установления объема судебного следствия зависит во многом правильность рассмотрения судом уголовных дел, законность и обоснованность приговора, воспитательный результат судебного процесса.

Судебное следствие должно проводиться в полном объеме. Положение, сформулированное в ч.3 ст.299 Уголовно-процессуального кодекса Украины (далее – УПК Украины), противоречит не только многим правилам, изложенным в Кодексе (ст.ст. 257, 74, ч.2 ст. 323, ч. 2 ст. 67 УПК Украины), но и важнейшим принципам уголовно-процессуального права.

Необоснованное сокращение судебного следствия, его ограничение, поверхностное, недобросовестное проведение может привести к весьма серьезным отрицательным последствиям: 1) ослабить борьбу с преступностью, сделать возможным оправдание действительно виновных, помешать выявлению организаторов преступлений и главных виновников, а также новых причастных к преступлению; 2) создать условия для необоснованного осуждения невиновных и проявления со стороны суда тенден-циозного отношения к подсудимому, основанного лишь на материалах досудебного следствия; 3) лишить суд необходимого для него критического подхода к оценке материалов досудебного расследования.

Научный руководитель – проф. Финько В.Д.

Я.С. Токарєва,

Полтав. ф-т, 1 курс, 12 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАКРІПЛЕННЯ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ ТА ГАРАНТІЯ ЗАХИСТУ ЦИХ ПРАВ НА ПРИКЛАДІ СУДОВОЇ ВЛАДИ

Одна з найактуальніших проблем сучасності – це проблема прав людини. Свідченням цього є те, що в міжнародному праві сформувалась окрема галузь – міжнародне право прав людини. Правам людини присвячено значну кількість статей у конституціях переважної більшості країн світу. Вже одна з перших статей Конституції України проголошує, що людина, її життя і здоров’я, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст. 3).

Питання захисту прав людини і громадянина в Україні є предметом ретельних наукових досліджень правників. Особливе місце у цих дослідженнях відводиться судовому захисту прав людини й ролі судової влади у розв’язанні спорів, які виникають між людиною та державою. Потреба в судовому захисті закономірно випливає з ускладнення характеру і структури економічних відносин, зростання конфліктності й соціальних протиріч у суспільному житті. У державі, що прагне стати правовою, суд обов’язково має бути авторитетним, владним, самостійним та незалежним. Конституція України гарантує кожному право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, після використання всіх національних засобів захисту (ст.55). Держава зобов’язана проявляти активність у забезпеченні прав людини, створенні матеріальних, організаційних, соціальних, політичних та інших умов для найповнішого використання людиною своїх прав і свобод. Тому стрижнем законів, що визначають стандарти прав людини, мають бути положення Конституції та міжнародні договори. Значний потенціал Конституції України як нормативно-правового акта прямої дії й досі не використаний повністю.

Науковий керівник – доц. Селіхов Д.А.

М.В. Федорчук,

4 курс, 9 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

Порядок допиту неповнолітніх

У кримінальному судочинстві України

Порядок виклику свідка й потерпілого для допиту та процедуру його проведення на стадії досудового розслідування передбачено у гл. 14 Кримінально-процесуального кодексу України (КПК).

Стаття 168 КПК України встановлює, що допит неповнолітнього свідка віком до 14 років, а за розсудом слідчого – віком до 16 років проводиться за правилами допиту повнолітнього свідка в присутності педагога, а при необхідності – лікаря, батьків чи інших законних представників. Що ж до неповнолітнього потерпілого, то на стадії досудового розслідування в законі немає жодної вказівки на порядок допиту, і лише у ст. 308 КПК України, яка регулює порядок допиту потерпілого на судовому слідстві, зазначається , що „потерпілий допитується за правилами допиту свідків”, а, отже, за правилами ст.168 КПК України.

Викликає занепокоєння необов’язковість участі при допиті неповнолітнього його законних представників. На нашу думку, для всебічного забезпечення неповнолітньому свідку, потерпілому, підозрюваному (обвинуваченому) віком до 18 років права на захист присутність на допиті педагога, батьків, опікуна, лікаря, законного представника має бути обов’язковою, а не залежати від розсуду слідчого.

У новому КПК України необхідно чітко врегулювати порядок допиту неповнолітніх як на стадії досудового розслідування, так і судового розгляду справи.

Науковий керівник – доц. Маринів В.І.

К.Ю. Вітряченко,

1 курс, 65 гр.

ф-т підготовки фахівців

для держ. департаменту України

з питань виконання покарань

Комп’ютерні технологіЇ в діяльності

державно-виконавчих органів України

Сучасний стан розвитку комп’ютерних технологій нашої країни знаходиться на достатньо високому рівні, що позитивно впливає на діяльність державних органів влади та її структур, зокрема Державного департаменту з питань виконання покарань. Задачі, які поставлені перед департаментом, потребують найбільш оперативного і повного їх вирішення. Питання щодо швидкого доступу до інформації через систему Internet, отримання повної і актуальної інформації від інших органів державної влади, надійне зберігання інформації та її захист на різноманітних носіях, в достатній мірі вже вирішені, однак розвиток комп’ютерних технологій потребує також розробки надійних систем захисту інформації від несанкціонованого доступу до державної таємниці. Для захисту інформації вже недостатньо стандартних засобів операційної системи, потрібна потужна комбінація апаратних та програмних засобів.

Практично всі ведучі компанії, які пов’язані з розробкою правових інформаційних технологій, спробували себе проявити в цій сфері. У AMD К8 (Athlon 64/Opteron) вбудована технологія Execution Protection. Найбільш масштабний проект від Intel це LaGrand Technology (LT).

При проектуванні інформаційних систем безпеки слід враховувати і використовувати технології майбутнього та накопичений світовий досвід.

Побудова демократичної, справжньої соціальної держави неможливо без формування єдиного інформаційно-правового простору. І тому на сучасному етапі розвитку держави ця робота розпочалася з формування нормативно-правової бази, яка визначає державну політику в області правової інформатизації України. Сучасне правове поле України формується на базі наступних систем: “Ліга: Закон”, “НАУ”, “Юрист +”, “Салтус”, “Інфодиск – законодавство України”, “Експерт-софт” тощо.

Слід звернути увагу на ті пропозиції, які ще не найшли широкого застосування, а саме: з метою захисту інтересів держави та підсудного, якщо цього вимагає ситуація, проводити судове засідання без фізичної присутності підсудного, тобто за допомогою комп’ютерних технологій та ведення всієї аналітичної і практичної роботи, пов’язаних зі специфікою роботи державно-виконавчих органів.

Важливим є вивчення досвіду зарубіжних Європейських країн (Німеччини, Франції, Італії, США) вказаних вище напрямків, з метою використання їх в практичній діяльності державно-виконавчих органів.

Співробітництво Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого з Ебергард-Карловським Університетом м. Тюбінген (Німеччина) позитивно впливає на практичне використання комп’ютерних технологій і подальшу інтеграцію України в ЄС.

Науковий керівник – доц. Іванов С.М.

Т.П. Забарна,

ІV ф-т 4 курс, 32 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ПРОБЛЕМИ ПРИЗНАЧЕННЯ ТА ПРОВЕДЕННЯ

СУДОВО-БАЛІСТИЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ

Порівняльний аналіз сучасної кримінальної статистики свідчить, що в ході проведення правоохоронними органами спеціальних операцій на території України було вилучено з незаконного обігу тільки з 1992 по 2004 рр. – 23420 одиниць зброї. З 1992 по 2004 рр. в Україні викрадено 1456 одиниць вогнепальної зброї, з використанням якої на території України вчинено більше 8952 злочини за період з 1992 по 2000 рр.

Тому зараз широко застосовується судово-балістична експертиза вогнепальної зброї, яка встановлює: чи є конкретно вказаний предмет вогнепальною зброєю, чи справна зброя і чи можна її застосовувати, чи могла зброя вистрілити без натискання на спусковий механізм при конкретних умовах та ін. На такі запитання не може відповісти слідчий, бо він не володіє спеціальними знаннями і навичками. У даному випадку і проявляється значення судово-балістичної експертизи, яка вимагає від експерта застосування певних знань при проведенні повного і точного дослідження вогнепальної зброї.

Судова балістика вирішує такі завдання:

– класифікаційні (чи є предмет, вилучений у підозрюваного вогнепальною зброєю, до зброї якого типу, калібру і моделі належить вогнепальна зброя і боєприпаси і т.д.);

– ідентифікаційні (чи відстріляна гільза, вилучена на місці події з конкретного пістолета і т.д.).

Судовий експерт при проведенні дослідження вогнепальної зброї повинен знати її будову, виявити маркувальні позначення, сфотографувати об’єкт, після чого проводити дослідження. Тому слід підвищити вимоги до якості експертних висновків, які ще не завжди відповідають необхідному рівню, адже від експертних висновків залежить подальше розслідування деяких кримінальних справ і нерідко доля людини.

Необхідно приділяти більше уваги не тільки спеціальним знанням, але й професійній компетентності балістів: знати сучасні експертні методики, уміти користуватися певними технічними засобами для дослідження і застосовувати методи, найбільш ефективні у конкретному випадку, відповідати професійним якостям (уважності, добросовісності). При недотриманні правил проведення судових експертиз виникають експертні помилки, неприпустимі для експерта-баліста, що потім призводять до небажаних наслідків.

Науковий керівник – проф. Шепітько В.Ю.

О.І. Загоруйко,

4 курс, 41 гр.

Ін-т підготовки слідчих кадрів

для СБ України

ВСТАНОВЛЕННЯ ПСИХОЛОГІЧНОГО КОНТАКТУ ПРИ ДОПИТІ ОБВИНУВАЧЕНОГО

Невід’ємною і визначальною складовою криміналістичної тактики проведення допиту є встановлення психологічного контакту слідчого з допитуваною особою, зокрема з обвинуваченим. Від уміння слідчого швидко і ефективно встановити психологічний контакт з допитуваним залежить не тільки результативність допиту, як окремої слідчої дії, але й розслідування злочину в цілому. Для належного і швидкого встановлення психологічного контакту слідчому необхідно уявляти модель цього процесу, володіти детальними знаннями про типологію особистостей і вміло її використовувати.

Загальновизнаною є класифікація особистостей за типом їх темпераменту: холерик, сангвінік, флегматик і меланхолік. Однак через те, що у чистому вигляді типи темпераменту зустрічаються не часто, при встановленні психологічного контакту з обвинуваченим пропонується ширше використовувати знання класифікації акцентуацій характеру, до якої належать такі типи, як циклоїдний, гіпертимний, лабільний, астенічний, сензетивний, психастенічний, шизоїдний, епілептоїдний, демонстративний, застрягаючий, дистимний, нестійкий, конформний. Кожен із цих типів акцентуації потребує індивідуального підходу для встановлення психологічного контакту шляхом використання різних тактичних, зокрема: 1) звернення до логічного мислення допитуваного, що полягає в переконанні в невідворотності розкриття злочину, встановленні тих чи інших фактів; 2) пробудження у допитуваного інтересу до розмови та її результатів – спілкування на різні теми, повідомлення про наявні докази та ін.; 3) пробудження емоційного стану шляхом звернення до почуттів гордості, честі, сорому, каяття;
4) вплив позитивними якостями особистості слідчого – ввічливістю, справедливістю, доброзичливістю та ін.

Науковий керівник – асист. Білоус В.В.

Д.Ю. Каламайко,

ІХ ф-т, 4 курс, 51 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

ПРОБЛЕМИ РОЗСЛІДУВАННЯ

КОМП’ЮТЕРНИХ ЗЛОЧИНІВ

Комп’ютерна злочинність завдає нашому суспільству все більшої шкоди. За статистичними даними в Україні за 2004 р. комп’ютерні злочини та дія комп’ютерних вірусів принесли збитків на суму 95 млн. євро. Однак кількість виявлених і розслідуваних комп’ютерних злочинів є невеликою, наприклад, за даними МВС за 9 міс. 2004 р. зареєстровано всього 541 злочин у сфері високих технологій, що зумовлено: висока латентністю; складністю розкриття і розслідування; великими збитками; прозорістю державних кордонів для злочинців і відсутністю єдиної правової бази; високопрофесійним складом осіб і високою організованістю команд, які вчиняють комп’ютерні злочини, та ін.

Великою криміналістичною проблемою для багатьох фактів замаху на цілісність та конфіденційність інформації є розбіжність у просторі та часі між місцем скоєння злочину та місцем настання небезпечних наслідків. Виникає проблема доведення причинного зв’язку між діями та результатом, який настав. Слідчі дії, зв’язані з дослідженням таких злочинів, мають свої особливості: необхідно передбачувати заходи безпеки, які можуть бути вжиті злочинцями для знищення доказів; при вилученні об’єктів необхідно фіксувати не тільки факт вилучення, а й місцезнаходження цього об’єкта відносно інших; речові докази потребують особливої акуратності й дотримання спеціальних вимог для збереження інформації та її працездатності; особлива проблема – фіксація інформації, яка відображається на екранах моніторів і знаходиться у віртуальній пам’яті тощо.

У цілому комп’ютерна злочинність поставила ряд проблем, які ще не опрацьовані на методичному рівні. Тому нагальною потребою є необхідність розробки технічних, програмних і організаційно-правових засобів для виявлення і фіксації суспільно небезпечних дій у комп’ютерних системах.

Науковий керівний – доц. Карасюк В.В.

В.В. Комаха,

прокурорсько-слідчий ф-т, 5 курс,

Одеська нац. юрид. акад.

ПРОБЛЕМИ ВИЯВЛЕННЯ ПІДРОБКИ ДОКУМЕНТІВ,

ВИКОНАНИХ ЗА ДОПОМОГОЮ

РОЗМНОЖУВАЛЬНОЇ ТЕХНІКИ

У сучасних умовах знаряддям вчинення злочинів часто виступають підроблені документи. За призначенням таких документів можуть диференціюватися на види: договори, документи бухгалтерського обліку, внутрішня облікова документація, посвідчення, паперові гроші та цінні папери, технічні паспорти та ін. Документи з ознаками підробки стають носіями криміналістично значимої інформації.

Зараз досить копіювально-розмножувальних апаратів, які працюють за принципами електрофотографії, здатні сканувати зображення та одержувати розпечатки. Необхідно погодитися з думкою вчених-криміналістів, які вважають, що документи, виготовлені за допомогою комп’ютерної розмножувальної техніки повинні бути об’єктами комплексного вивчення зусиллями спеціалістів у галузях судово-технічної експертизи, трасології, дослідження засобів комп’ютерної техніки та психологами. Роль синтезу знань, зокрема “документаліста” і експерта в галузі комп’ютерної техніки у процесі проведення комплексних експертиз, безперечно, буде позитивною. На сучасному етапі розроблено методику дослідження відбитків печаток і штампів, яка дозволяє встановити засіб нанесення відбитків, засіб виготовлення кліше печаток і штампів та вирішити питання з їх ідентифікації, а також ознаки, які характеризують різноманітні засоби підробки відбитків печаток і штампів.

Експерти рекомендують, з одного боку, повернутися до традиційного способу виготовлення печаток і штампів, який передбачав би використання сплаву з металу-гарту, каучуку і набору друкарських шрифтів, з іншого – приділяти увагу реквізитам документа: підпис і печатка, наявність точкового відображення – одну з важливих ознак підробки за допомогою розмножувальної (комп’ютерної) техніки.

Науковий керівник – доц. Комаха В.О.

І.П. Кравченко,

4 курс, 40 гр.

Ін-т підготовки слідчих кадрів

для СБ України

ВИКОРИСТАННЯ РЕФЛЕКСИВНОГО МИСЛЕННЯ

ПРИ ДОПИТІ

Найбільший обсяг інформації, яка має доказове значення, отримується в ході допиту. Тому виникає необхідність у теоретичній розробці положень рефлексивного мислення при проведенні допиту для подальшого практичного використання працівниками правоохоронних органів. Сутність рефлексивного підходу полягає у тому, що противники у конфлікті імітують розмірковування одне одного і будують рефлексивні моделі, які включають в себе, як власні уявлення, так і уявлення противника про ситуацію, цілі і стратегії (В.Є. Богінський).

Для ефективного використання рефлексія повинна бути направлена, крім допитуваної особи, також слідчим на себе (у складному процесі рефлексії виділяють шість позицій, які характеризують взаємне відображення суб’єктів рефлексії: сам суб’єкт, яким він є у дійсності; суб’єкт, яким він бачить самого себе; суб’єкт, яким він бачиться іншому, і ті ж три позиції, але зі сторони іншого суб’єкта.

В криміналістичній літературі перевага в рефлексії визначається: а) загальноосвітнім рівнем особи; б) рівнем професійної підготовки; в) рівнем обізнаності; г) вмінням будувати і варіювати мисленневими моделями інших осіб. Класично розглядають наступні етапи рефлексії: 1) підготовчий, завданням якого є зібрати максимум інформації про особу, яку допитуватимуть, а також визначення альтернатив поведінки допитуваного, моделювання власних реакцій на його дії; 2) безпосередньо під час допиту – включав в себе описані вище характеристики рефлексивного мислення; 3) заключний аналіз – тісно пов’язаний з критерієм істинності.

Типові помилки при використанні рефлексивного мислення: 1) слідчий може недооцінювати допитуваного, тим самим пропускаючи момент, коли обстановка допиту виходить з-під контролю; 2) слідчий може використовувати певні психологічні прийоми “штучно”, “неприродно” внаслідок чого навіть непідготовлена людина може засумніватися в істинності того, що демонструється.

Науковий керівник – доц. Багінський В.З.

О.М. Кулітка,

4 курс, 40 гр.

Ін-т підготовки слідчих кадрів

для СБ України

ВИРІШЕННЯ КЛАСИФІКАЦІЙНИХ

ТА ДІАГНОСТИЧНИХ ЗАВДАНЬ В МЕТОДИЦІ ДОСЛІДЖЕННЯ ПИСЕМНОЇ МОВИ

Судово-авторознавча експертиза як вид криміналістичної експертизи покликана вирішувати ідентифікаційні та неідентифікаційні завдання, останні, в свою чергу поділяються на класифікаційні, діагностичні та ситуаційні.

Класифікаційні завдання покликані вирішувати питання по встановленню певних загальних характеристик автора тексту – його вік, професію, рідну мову, місце формування мовневих навиків, статі. Особливо цікавим, на мою думку, є визначення статі автора анонімного тексту. Існують критерії, по яких можливе встановлення статі автора тексту незалежно від спроби приховати свою стать чи викривлення ознак писемної мови. До них відносяться: довжина тексту (жінки завжди пишуть довші тексти); кількість помилок (у чоловіків їх більше); різноманітність словарного запасу (у чоловіків більш різноманітний) та ін.

До діагностичних відносяться завдання по з’ясуванню незвичайного психофізіологічного стану автора під час складання тексту (чи є в тексті ознаки незвичайного психофізіологічного стану в якому міг бути автор при складанні тексту); вірогідності його виконання під диктовку іншої особи (чи складений текст документу під диктовку іншої особи); та ін.

Завдання, що вирішуються судово-авторознавчою експертизою, часто можуть бути одночасно і діагностичними, і класифікаційними. Наприклад, при дослідженні анонімного тексту слідчий ставить низку питань, у тому числі, який портрет автора тексту та чи не писав він у стані погрози чи залякування (тобто у незвичайному психофізіологічному стані).

У даному випадку експертом вирішуються відразу два завдання: встановлення групових характеристик (вік, стать, рідна мова та ін.) при одночасній діагностиці незвичайного стану автора.

Науковий керівник – доц. Грузкова В.Г.

Р.С. Лисенко,

ІV ф-т, 4 курс, 36 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

Логіка у побудові слідчих версій

Встановленню істини під час розслідування злочинів допомагає така форма мислення, як гіпотеза (в судово-слідчий діяльності – версія). Основна функція дії версії полягає в логічній систематизації доказового матеріалу й визначенні шляхів розслідування. Слідчі версії основані на фактах припущення слідчого про наявність або відсутність подій злочину, про винних осіб, про мотиви злочину та інші обставини, які входять в коло розслідування.

Широке використання логіки в теорії слідчої версії і плануванні розслідування має нову й дуже важливу ступінь аргументації процесу розслідування як процесу пізнання та відображає ту обставину, що в розслідуванні логіка мислення й дій є обов’язковою умовою науковості, правильності й практичної ефективності цього процесу. Версія – це обґрунтоване припущення про наявність і обставини розслідуваної події, дії конкретних осіб і наявність у цих діях складу певного злочину.

Криміналістичні версії можуть бути класифіковані за двома підставами: за обсягом понять (загальні і окремі); за сферою використання (слідчі, оперативно-розшукові, судові, експертні).

Розгляд логічної природи і функцій версії в процесі розслідування дає право стверджувати, що слідчу версію можна вважати методом систематизації доказового матеріалу, встановлення окремих і загальних причинних зв’язків, які визначають шляхи пізнання об’єктивної істини по справі.

Науковий керівник – проф. Шепітько В.Ю.

О.І. Перепічка,

III ф-т, 2 курс, 32 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

Виявлення та викриття неправди

при провадженні очної ставки

При проведенні слідчих дій для об’єктивного отримання доказової бази слідчий широко використовує тактичні прийоми та комбінації, серед яких виокремлюється система таких, що спрямовані на встановлення неправди у свідченнях учасників кримінального процесу і її викриття.

Підставою провадження очної ставки є суттєві протиріччя. Вони можуть бути викликані як оманою допитуваного, так і навмисним викривленням інформації недобросовісного учасника, в результаті чого перед слідчим постає необхідність вирішення задач: виявлення неправди, її викриття та встановлення істини по справі.

Ознаками неправдивих свідчень є бідність емоційного фону; лексичні особливості свідчень, що не відповідають особливостям особи; стереотипний збіг свідчень декількох осіб; схематичність, заученість вербальної структури; промови, що вказують на обізнаність допитуваного; неспроможність деталізувати події, що описуються; незнання обставин, які повинні були безпосередньо увійти у коло сприйняття та запам’ятовування; ухильність відповідей на прямі запитання та ін.

Психологічна природа неправди має подвійний характер. У свідомості особи, що дає неправдиві свідчення, з одного боку існує подія, яка реально відбулася, а з іншого – її вигадана модель.

Встановити та виявити неправду можна за допомогою проведення очної ставки. Очна ставка є складною слідчою дією. Розширене коло її учасників підвищує можливість викриття неправди, але разом з тим містить небезпеку негативного впливу з боку недобросовісного учасника. Тому впровадження очної ставки повинно диктуватися доцільністю та носити ретельну підготовку.

До тактичних прийомів очної ставки, що спрямовані на викриття неправди, слід віднести: пред’явлення доказів, оголошення свідчень інших учасників, а також результатів експертизи, маскування цілей очної ставки, створення враження про недостатню обізнаність слідчого та навпаки – про повну проінформованість щодо ситуації, форсований темп очної ставки, проведення очної ставки у сполученні з пред’явленням для впізнання, допитом та ін.

Правильний вибір і ефективне застосування тактичних прийомів дозволяє виявити і викрити неправду в свідченнях недобросовісного учасника, сприяє встановленню істини по справі та ефективному розкриттю злочинів.

Науковий керівник – доц. Шевчук В.М.

А.О. Просняк,

1 курс, 54 гр.

Ін-т підготовки слідчих кадрів

для СБ України

ТЕХНОЛОГІЧНІ ТА ПРАВОВІ АСПЕКТИ

ЕЛЕКТРОННОГО ЦИФРОВОГО ПІДПИСУ

В час розвинутих інформаційних технологій та глобальних комп’ютерних мереж багато підприємств та фізичних осіб використовують методи безпаперової обробки та обміну документів. Використання подібних систем дозволяє значно скоротити час на оформлення та обмін документацією, зробити досконалішою та дешевшою процедуру доставки, обліку та зберігання документів, побудувати корпоративну систему обміну документацією.

До того ж електронний документ набагато легше піддається змінам, як випадковим, так і спеціально заподіяним. Тому постає питання про достовірність документа та його захист від можливих змін та викривлень.

Для вирішення цієї проблеми існує технологія електронного цифрового підпису, яка регулюється Законом України “Про електронний цифровий підпис” (ЕЦП) від 22 трав. 2003 р.

Використання ЕЦП забезпечує не тільки ідентифікацію автора документа, але й гарантує, що на шляху транспортування цей документ не зазнав змін.

Законом статус електронного цифрового підпису прирівняно до власноручного підпису (печатки), якщо він має посилений сертифікат, який відповідає визначеним вимогам.

Електронний підпис не може бути визнаний недійсним лише через те, що він має електронну форму або не Ґрунтується на посиленому сертифікаті ключа.

До того ж недержавні юридичні та фізичні особи можуть на договірних засадах засвідчувати чинність відкритого ключа сертифікатом ключа, сформованим центром сертифікації ключів, а також використовувати електронний цифровий підпис без сертифіката ключа. Розподіл ризиків збитків, що можуть бути заподіяні у цьому випадку, визначається суб’єктами правових відносин на договірних засадах.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації державної форми власності для засвідчення чинності відкритого ключа використовують лише посилений сертифікат ключа.

Науковий керівник – доц. Іванов В.Г.

Г.І. Токарев,

ІІІ ф-т, 3 курс, 26 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

Особливості розслідування злочинів, пов’язаних з незаконним заволодінням транспортними засобами

Специфіка розслідування незаконного заволодіння транспортними засобами обумовлюється передусім предметом злочинного посягання та способом вчинення таких злочинів. Заволодівши автомобілем, злочинці швидко зникають з міста події, що утруднює їх пошук та виявлення.

Виділяють три типові слідчі ситуації, які виникають на першочерговому етапі розслідування кримінальних справ за фактом незаконного заволодіння транспортними засобами.

1. Виявлено транспортний засіб, особу, яка вчинила цей злочин;

2. Виявлено транспортний засіб, однак немає відомостей про особу, яка скоїла злочин;

3. Транспортний засіб не виявлено, особа, яка скоїла злочин, не знайдена.

Вказані слідчі ситуації обумовлюють комплекс слідчих дій та оперативно-розшукових заходів, які необхідно проводити на початковому етапі розслідування. Наприклад, інформацію про спосіб вчинення злочину можна отримати в результаті проведення огляду міста події. Провадження особистого обшуку одразу після затримання підозрюваного в скоєнні цього злочину дає змогу виявити у нього ключі від машини, інші засоби злочину. До числа першочергових слідчих дій також слід віднести допит потерпілого. При цьому може бути уточнена конкретизована первісна інформація про особу злочинця, автомобіль, його зовнішні особливості, обладнання салону, а також наявності у ньому речей потерпілого.

Інформація, отримана у процесі проведення першочергових слідчих дій, дозволяє висунути слідчі версії, які є основою плану розслідування незаконного заволодіння транспортним засобом.

Науковий керівник – доц. Шевчук В.М.

О.М. Шарбенко,

IV ф-т, 4 курс, 32 гр.

Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого

Початковий етап розслідування хабарництва (типові слідчі ситуації та версії)

Розслідування хабарництва на початковому етапі здійснюється в умовах трьох типових ситуацій, відповідно до яких і проводиться в певній послідовності комплекс слідчих дій: 1) хабародавець з’явився з повинною і готовий сприяти викриттю одержувача хабара, якому про це нічого не відомо; 2) інформація про давання (одержання) хабара або підкуп службової особи надійшла з оперативних джерел або отримана при розслідуванні іншого злочину; співучасникам, діючим у змові, про це не відомо; 3) злочинцям відомо про порушення проти них кримінальної справи, бо інформація про факти хабарництва надійшла з офіційних джерел.

З урахуванням обсягу наявної інформації про факт давання (одержання) хабара і осіб, які підозрюються у вчиненні цього злочину, названі ситуації можуть бути інформаційно-певними (слідчий володіє конкретними відомостями про факт хабарництва, предмет хабара, спосіб його давання (одержання) та ін.) і інформаційно-невизначеними (оперативні працівники і слідчий володіють даними, що вказують лише на можливість вчинення хабарництва). При інформаційно визначеній ситуації порушується кримінальна справа і планується комплекс слідчих дій, спрямованих на закріплення наявних відомостей і отримання нових доказів. Основним завданням інформаційно-невизначеної ситуації є накопичування і систематизація відомостей, які підтверджують або спростовують початкові повідомлення, з метою вирішення питання про порушення кримінальної справи

Після порушення кримінальної справи висуваються загальні типові версії: 1) хабарництво мало місце відповідно до даних, що стали підставою для порушення кримінальної справи; 2) хабар не передавався, має місце: обмова службової особи; фіктивне посередництво або помилка хабародавця, який сприйняв неслужбову особу за службову; виконання службовою особою певних дій в інтересах іншої особи, але не за хабар; 3) мала місце провокація хабара; 4) мала місце правомірна передача грошей або цінностей службовій особі; 5) було вчинено не хабарництво, а інший злочин, наприклад, шахрайство.

Науковий керівник – проф. Шепітько В.Ю.

С.В. Щур,

4 курс, 40 гр.

Ин-т подготовки следственных

кадров для СБ Украины

ОСОБЕННОСТИ ДОПРОСА ПОДОЗРЕВАЕМОГО (ОБВИНЯЕМОГО)

Показания подозреваемого (обвиняемого) занимают немаловажное место в системе доказательств.

Зачастую подозреваемый (обвиняемый) не всегда заинтересован в правильном и всестороннем разрешении дела. Эти лица чаще и решительнее склонны к искажению обстоятельств дела, утаиванию и искажению достоверной информации. Этому также способствует то, что уголовной ответственности за отказ от дачи и за дачу заведомо ложных показаний подозреваемый и обвиняемый не несут. Именно факт лжи усложняет процесс допроса указанных лиц. Вот здесь и нужны знания и профессионализм следователя для разоблачения ложных показаний подозреваемого (обвиняемого).

Тактические приемы допроса подозреваемого (обвиняемого) различаются в зависимости от того, как складывается ситуация в ходе допроса, является ли она по своему характеру конфликтной или бесконфликтной. Если ситуация допроса бесконфликтна, главная тактическая направленность его состоит в возможно более полном и детальном выяснении всех данных, связанных с обстоятельствами преступления, которые являются основанием для задержания лица в качестве подозреваемого (обвиняемого).

В тех случаях, когда ситуация допроса конфликтна, могут быть рекомендованы иные тактические приемы. Наиболее распространенными конфликтными ситуациями являются: отказ подозреваемого (обвиняемого) давать показания, заявление о своем алиби, отрицание своей вины.

Цели лжесвидетельства в показаниях подозреваемого (обвиняемого) также разнообразны. Среди них можно выделить следующие: избавление от ответственности, умалчивание собственной вины, преувеличение вины иного подозреваемого (обвиняемого), оговор невиновных.

Научный руководитель – доц. Багинский В.З.