Міністерство освіти і науки України

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ

ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ

Харків

2000

Міністерство освіти і науки України

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ

ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ

Тези доповідей та наукових повідомлень

наукової конференції молодих учених

та аспірантів

Харків

2000

Актуальні проблеми юридичної науки: Тези доп. та наук. повідомлень наук. конф. молодих учених та аспірантів / За ред. проф. М.І. Панова. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2000. - 113 с.

Редакційна колегія: д-р юрид.наук М.І. Панов (відп.ред.); д-р юрид.наук Ч.Н.Азімов (заст.відп.ред.); канд.юрид.наук Ю.П. Битяк; д-р юрид.наук М.В. Буроменський; канд.юрид.наук М.П. Воронов; д-р юрид.наук В.В. Голіна; д-р юрид.наук Ю.М. Грошевой; канд.юрид.наук П.І. Жигалкін; канд.юрид.наук Д.В. Задихайло; канд.юрид.наук В.В. Комаров; д-р юрид.наук В.К. Попов; канд.юрид.наук О.В. Тарасов (відп.секретар); канд.юрид.наук В.Д. Ткаченко; д-р юрид.наук Ю.М. Тодика; д-р юрид.наук В.Ю. Шепітько; канд.юрид.наук В.Д. Яворський.

Тези друкуються мовою авторів

Адреса редакційної колегії: Україна, 61024, Харків,

вул. Пушкінська, 77. Національна юридична академія України

© Національна юридична академія України, 2000

З м і с т

Ручкин Е.Б.	Соотношение права и морали как фактор определения сферы правового регулирования .................................................	3
Бойко Ю.О.	Право, закон, законотворчість: питання співвідношення ........................................	5
Погребняк С.П.	О порядке вступления в силу законов....	7
Тарасов О.В.	Взаимообусловленность категорий «правосубъектность» и «правообъектность» .......................................................	10
Поляков И.И.	Институт судебных следователей в России по Судебным уставам 1864 г.............	11
Твердомед Е.Н.	Кооперативное страхование в Украине в период непа (1921-1929 гг.) .................	12
Тодыка О.Ю.	Конституционное закрепление избирательных прав граждан стран СНГ..........	14
Летнянчин Л.І.	Проблеми конституційно-правового закріплення основних обов'язків громадян України................................................	17
Яковюк І.В.	Соціальне законодавство як одна з конститутивних основ соціальної держави	18
Марцеляк О.В.	Щодо деяких прогалин у правовому регулюванні статусу Уповноваженого з прав людини в Україні .............................	21
Серьогіна С.Г.	Проблеми правового регулювання статусу Президента України.........................	23
Лук'янов Д.В.	До питання про роль політичних партій у демократичному суспільстві.................	25
Величко В.О.	Проблеми визначення функцій та організаційної структури місцевих органів виконавчої влади в Україні......................	27
Гудков А.Н.	Местное самоуправление Украины в аспекте обеспечения международно-правовых стандартов прав человека ......	29
Коробцова Н.В.	Класифікація як науковий метод пізнання особистих немайнових прав ......	30
Печеный О.П.	Задачи юридической науки в формировании принципов исполнения обязательства..............................................	32
Сальникова А.И.	Посреднические договоры в предпринимательской деятельности ....................	34
Яркина Н.Е.	Закрепление правовой охраны интересов издателей в режиме смежных прав	36
Килимник И.И.	Франчайзинг в системе предпринимательских договоров...................................	38
Симсон О.Э.	Экономико-правовые аспекты инвестиционной деятельности в Украине............	40
Полатай В.Ю.	Проблеми правового регулювання інвестиційного капіталу..................................	43
Порфирьева Е.К.	Право на внешнеэкономическую деятельность и требования к форме контракта....................................................	44
Крупа Л.В.	Вопросы совершенствования законодательства в сфере управления свободными экономическими зонами.....................	46
Сільченко С.О.	Строковий трудовий договір і контракт: деякі питання правового регулювання....	48
Юшко А.М.	Переведення як форма раціонального використання трудових ресурсів.............	50
Кравцов Д.М.	К вопросу об учете несчастных случаев на производстве.........................................	52
Ярошенко О.М.	До питания про працю домашніх працівників......................................................	54
Уркевич В.Ю.	Фіксований сільськогосподарський податок...........................................................	55
Михайленко Д.А.	Природоохранные концепции и их закрепление в международно-правовых документах.................................................	57
Тихий П.В.	До питання про юридичні форми (титули) спеціального використання природних ресурсів ..............................................	59
Ткаченко Е.Н.	О некоторых вопросах международно-правовой охраны природных территорий лечебно-рекреационного фонда.......	62
Радик І.Л.	Щодо питання еколого-правового ліцензування.....................................................	64
Зименко А.В.	Митний процес .........................................	66
Салагор О.М.	Переміщення товарів та транспортних засобів через митний кордон України....	68
Гусаров К.В.	Підвідомчість справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, як наукова проблема......................................	69
Кушнарева Т.Е.	Основания классификации налоговых органов в Украине.....................................	71
Бондаренко И.Н.	Налог на землю как элемент налогового обязательства.............................................	72
Курило К.М.	Некоторые аспекты деятельности банковских учреждений как специфических субъектов предпринимательской деятельности и проблемы государственного регулирования банковской деятельности ...................................................	75
Гродецкий Ю.В.	К вопросу о месте института добровольного отказа в системе норм уголовного права..................................................	78
Пономаренко Ю.А.	Зворотна дія кримінального закону в часі за проектом нового Кримінального кодексу України........................................	80
Радутний О.Е.	О субъекте преступления, предусмотренного ст. 148^7 УК Украины	82
Чаричанський О.О.	Питання кримінальної відповідальності за легалізацію(«відмивання») прибутків, одержаних злочинним шляхом.........	85
Оболенцев В.Ф.	Виды латентной преступности................	86
Швыдкий А.Г.	Тактические операции при расследовании квартирных краж ..............................	88
Курман А.В.	Типизация способов совершения мошенничества с финансовыми ресурсами	89
Даньшин М. В.	Психологические основы сокрытия преступлений.............................................	91
Мирошниченко Т.Н.	К вопросу о нравственных основах доказывания................................................... 111	93
Зархин А. А.	К вопросу о процессуальном положении военного прокурора в суде...............	95
Костенко М.В.	Криминалистические аспекты борьбы с убийствами по заказу................................	98
Анисимов В. Н.	К вопросу об имплементации положений Конвенции о правах ребенка в национальное законодательство Украины	100
Стешенко В.М.	Орендна плата за договором оренди території у міжнародному публічному праві............................................................	101
Маевская А.А.	Обвинение в преступлениях против человечности в национальных судах......	103
Хорольський Р.Б.	Зміни в правовому статусі Суду Європейських співтовариств після набуття чинності Амстердамською угодою.........	105
Крутько И.Н.	Становление международно-правового сотрудничества в области защиты окружающей среды.......................................	107

Е.Б. Ручкин

СООТНОШЕНИЕ ПРАВА И МОРАЛИ

КАК ФАКТОР ОПРЕДЕЛЕНИЯ СФЕРЫ

ПРАВОВОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ

Центральное место в теоретико-правовой проблематике, касающейся взаимодействия права с другими социальными нормами, занимает вопрос о соотношении правовой и моральной регуляции поведения людей. Данное обстоятельство вполне объяснимо; поскольку от согласованности функционирования правовых и моральных регуляторов, принимающих основную нагрузку по упорядочению общественной жизни, от преодоления неоправданных диспропорций и противоречий между ними в значительной степени зависит установление адекватного потребностям общества прочного социального порядка. Принципиально важным в обозначенном контексте представляется уяснение характера взаимосвязей права и морали, а также того, выступают ли они в качестве самостоятельных нормативных систем ели же, напротив, одна из них. служит лишь средством обеспечения, сдособом объективации и в указанном смысле подсистемой другой. Последняя из точек зрения находит выражение, в частности, в трактовке права как «минимума морали», а равно в иных теоретических построениях, в которых просматривается тенденция к этизации учения о праве, к предъявлению к нему требований быть моральным, нравственным. На наш взгляд, более правильным является первый из упомянутых подходов, состоящий в том, что право и мораль признаются хотя и тесно взаимодействующими, но при этом автономными социальными регуляторами. Единство права и морали заключается не в содержательном, а в телеологическом сходстве правовых и моральных установок, в их обоюдной направленности на обеспечение оптимальных условий совместного существования людей, максимально возможной свободы участников общественных отношений - цели, к достижению которой и право, и мораль прокладывают свой собственный путь.

В связи с изложенным необходимо отметить два момента: во-первых, при нормальном положении между правом и моралью (во всяком случае, нравственными постулатами, выходящими по своему значению за рамки морали отдельных социальных групп, являющимися общепризнанными) не возникает противоречий. Если же они существуют, то с большой долей уверенности можно утверждать, что либо моральные, либо правовые нормы уже не отвечают характеру общественной жизни и нуждаются в пересмотре. Подобная коллизия, например, имела место, когда с помощью права происходило преодоление такого морально допустимого в прошлом

3

пережитка, как кровная месть. Во-вторых, право и мораль, действуя относительно "независимо, взаимодополняют друг друга, предоставляя различные способы упорядочения человеческих взаимоотношений.

Чтобы убедиться в небезосновательности вышеизложенных суждений, достаточно сопоставить регулятивные свойства права и морали. Кагс известно, право выступает в качестве внешнего регулятора общественных отношений. Реализация правовых предписаний, не всегда согласующихся с внутренней позицией их адресатов (в отличие от моральных норм, соблюдаемых в силу убеждения), предполагает обеспеченность средствами государственного принуждения, вcледствии чего юридическому опосредованию могут подвергаться только те социальные связи, которые в достаточной мере объективированы во вне. Для морального регулирования указанное обстоятельство не является значимым, поскольку оно применимо к любым волевым отношениям, способным выступать объектом моральной оценки.

Право представляет собой всеобщий масштаб, равную меру свободы, прилагаемую к различным по своим интеллектуальным и физическим особенностям, условиям жизни, имущественному положению и другим признакам, индивидам. И хотя эта ограниченность (в известном смысле -недостаток) юридической формы отчасти устраняется путем дифференцированного подхода к регламентации социальных связей через установление особого правого статуса для отдельных категорий юридических субъектов (женщин, инвалидов, военнослужащих, должностных лиц и пр.), учета специфики определенных жизненных ситуаций (необходимая оборона, стихийные бедствия и т.п.) и, кроме того, посредством индивидуально-правового регулирования, все же существует потребность дополнить присущий праву формально-равный подход регулированием, базирующемся на иных принципах. Последнее и достигается с помощью морали, призванной организовывать взаимодействие социальных субъектов на началах добропорядочности, взаимопомощи, чувства ответственности за свои поступки, милосердия, претворение которых в социальную действительность далеко не всегда предполагает эквивалентный характер складывающихся между ними отношений. Скорее, наоборот, эгоцентризм, свойственный морали, разная степень усвоения индивидами нравственных стандартов позволяют говорить о том, что в моральной регуляции представлен принцип, противоположный принципу правового равенства, - принцип морального неравенства.

Дихотомия права и морали раскрывается и в преобладающей ориентации первого на гарантирование юридических возможностей

4

соответствующего поведения, в отличие от второй, сосредоточенной прежде всего на стимулировании исполнения ее носителями своего долга, обязанностей перед обществом и его членами, в практичности (порой утилитарности), большей приближенности правовых предписаний к реалиям общественного бытия и. напротив, в тенденции к его идеализации в моральных нормах.

Данный смысловой рад мог бы быть продолжен, но и проведенный анализ позволяет прийти к выводу о том, что исходной в определении конкретных форм взаимодействия права и морали должна стать посылка, состоящая не во взаимной подмене или конкуренции правовых и моральных норм, не в возложении направо несвойственных функций, а в органичном сочетании правового и морального регулирования на основе учета потенциала каждого из них, природы соответствующих общественных отношений, а также роли в обществе структур и институтов (государства, церкви, семьи и т.п.), в которых право и мораль находят свою опору.

Бойко Ю. О.

право, закон, законотворчість: питання співвідношення:

Протягом новітньої вітчизняної історії значущість закону як соціального феномену суттєво змінювалася не один раз. Прийняття в останнє десятиріччя юридичною наукою і політичною практикою на озброєння понять "правова держава" та "громадянське суспільство", компонентами яких є дотримання прав людини, верховенство закону й поділ влади, надало змістовним, організаційно-процесуальним та функціональним характеристикам закону особливого значення, а також викликало практичний і теоретичний інтерес. Це пов'язано з тим, що в науці принцип соціальної справедливості став розглядатися у зв'язку із завданням формування правової держави не тільки під кутом зору його співвідношення з принципом рівноправності, але і як підстава вирізнення права й закону.

Загальновідомим є те, що поняття закону не збігається з поняттям права ні за змістом, ні за формою, що не дає також підстав для їх категоричного протиставлення. Зокрема, недоречним є вихолощення соціального змісту з поняття закону з перетворенням його в порожню формальність і насичування цим змістом тільки поняття права. До того ж недоцільно уявляти цей зміст однобічно - тільки позитивним, завжди гуманним, справедливим і демократичним і не варто посилатися на " загальнолюдські

5

цінності", особливо коли вони обмежуються рамками певної конфесії та філософської концепції. У дійсності ж зміст будь-якої правової системи обумовлюється історичними закономірностями й не є однозначним. Недопустимо вести мову про існування тільки "хорошого права" і тільки "поганих законів". У кожній правовій системі є і те, й інше, інакше буде відхід від принципу історизму й конструювання виключно штучних, недосяжних еталонів, які не відповідають дійсному життю. Тому не тільки закони, але й право за всі часи й у всіх народів мали різний зміст і різні історичні характеристики.

Жодна правова система не є ідеальною; принципи гуманізму й демократії втілюються в неї настільки, наскільки є демократичним і прогресивним політичний режим держави, його соціально-економічний лад. Тому неухильне прагнення, щоб закони й усі інші правові акти мали правовий за змістом характер і максимально сприяли прогресивному розвитку суспільства, є актуальним і потребує всілякого заохочення.

Виходячи з цього, вбачається, що на теоретичному рівні мають повне право на існування ідеальні моделі правових актів і систем, можуть і мусять розроблятися принципи, аксіоми й постулати права, пропагуватися прогресивні й піддаватися критиці консервативні, реакційні законопроекти та закони. Але жодне бажання, переконання чи думка не можуть розглядатися як правова норма, оскільки вони не вираженні в юридичному акті, прийнятому належним чином, а' отже не мають і не можуть махи обов'язкової регулюючої сили. Відповідно й змінити такий акт можливо тільки в спосіб, передбачений у законі, на підставі демократичної процедури, яка виражає волю народу. Для цього саме й існують Конституція країни, представницькі органи, Конституційний та інші суди. Традиційними ж формами права, що історично склалися, є закон, правовий звичай, судова й адміністративна практика, правова доктрина, договір (міжнародний та інші) .

Указане співвідношення права й закону безпосередньо стосується конструювання понять правотворчості та законотворчості. Саме об'єктивований у документальному вигляді акт правотворчості є юридичним джерелом відповідних правових норм і одночасно формою їх юридично офіційного буття. Поза такої офіційно визнаної та захищеної державою форми право в об'єктивному сенсі не виявляє себе.

Процес створення правових норм, як правило, проходить довгий шлях. Він починається з виникненням об'єктивних суспільних закономірностей. що вимагають правового регулювання, проходять через різні інститути громадянського суспільства й держави і реалізуються законодавчою, виконавчою та судовою владами в притаманних їм формах.

6

Питання щодо понять "правотворчість" і "законотворчість" та про коло явищ і процесів, що ними ці поняття охоплюються, є дискусійними. Особливо це стосується їх співвідношення. Законотворчості властива низка особливостей, які не дають підстав для ототожнення її з поняттям " правотворчість", хоча їх генетично єднає саме творчий (суб'єктивний) характер здійснення й існування. Головне для законотворчості - це формування, прийняття законів, які є важливими, але все ж не єдиними поряд з іншими джерелами права. Тому найбільш коректним було б використання поняття " правотворчість" для відбиття процесу об'єктивування правових норм взагалі, а поняття "законотворчість" процесу творення закону.

Отже, законотворчість, як і будь-який інший різновид правотворчості, охоплює процес створення правової норми, починаючи із зародження ідеї про неї у зв'язку з виявленням потреби в правовій регламентації відповідних суспільних відносин і закінчуючи її прийняттям та набуттям чинності. Але значення саме цього виду правотворчості визначається виключним місцем у системі правової регламентації такої форми права, як закон. Історично склалося, що ця форма виступає головною, первинною ланкою нормативної основи правового регулювання як вихідного складового елементу правової системи. Подібний підхід не суперечить відомій аксіомі: право твориться життям.

Необхідність теоретичного обґрунтування процесу творення законів викликає до життя потребу розробки наукового вчення про законотворчість. Що ж стосується правової системи в цілому та її складників, у тому числі права й закону, правотворчості й законотворчості, та її реальне буття може бути пізнане лише у взаємодії з іншими нормативними системами, в першу чергу з мораллю, етикою та іншими елементами соціального життя суспільства.

С.П. Погребняк

О порядке вступления в силу законов

Со времени провозглашения Генеральной Ассамблеей ООН Всеобщей декларации прав человека прошло уже более пятидесяти лет. За этот в общем-то небольшой для мировой истории период Всеобщая декларация уже оказала на человечество влияние, сопоставимое по своим результатам с величайшими религиозными произведениями.

Хотя в Преамбуле Декларации отмечается, что она сформулирована лишь в качестве задачи, к выполнению которой должны стремиться все народы и государства, очевидно, что предназначение Декларации состоит не только в признании равных и неотъемлемых прав человека, но и в содействии их реализации. Большую помощь в решении данной задачи может и должно оказывать государство, используя в этих целях прежде всего законодательство. В Декларации обращается особое внимание на то, что "необходимо, чтобы права человека охранялись властью закона".

Чтобы определить, охраняются ли властью закона права человека, следует среди прочих вопросов четко уяснить временные пределы действия законов. Данная проблема нашла отражение и в тексте Декларации, однако только применительно к уголовному закону. Как сказано в п. 2 ст.11, "никто не может быть осужден за преступление на основании совершения какого-либо деяния или за бездействие, которые во время их совершения не составляли преступления по национальным законам или международному праву".

Тем не менее мы прекрасно осознаем, что проблема действия закона во времени актуальна не только для уголовного права, но и оказывает существенное воздействие на реализацию практически всех гражданских, политических, социально-экономических и культурных прав, закрепленных как в Декларации, так и в национальном законодательстве.

Порядок и сроки вступления в силу законов устанавливаются в каждом государстве особыми актами.

В Украине это прежде всего части 2 и 3 ст. 57 Конституции Украины, согласно которым законы должны быть доведены до сведения населения в порядке, установленном законом. А законы, которые не доведены до сведения в порядке, установленном законом, являются недействующими.

Кроме того, ч. 5 ст. 94 Конституции устанавливает, что закон вступает в силу через десять дней со дня его официального обнародования, если иное не предусмотрено самим законом, но не ранее дня его опубликования.

Как видим, в Конституции порядок вступления в силу нормативно-правовых актов изложен лишь в общих чертах. Более того, в Конституции есть прямое указание на необходимость принятия специального закона, который бы устанавливал порядок доведения до сведения населения законов и иных нормативно-правовых актов.

К сожалению, на сегодняшний день в Украине такого закона нет. 12 мая 1998 г. в Верховную Раду представлен законопроект "О нормативных правовых актах Украины", который должен рассматриваться во втором чтении. А пока в стране действует Указ Президента от 10.06.1997 г. № 503/97 "О порядке официального обнародования нормативно-правовых актов и вступления их в силу" (далее — Указ № 503), который, по нашему мнению, принят с превышением полномочий Президента, прежде всего, потому, что ст. 57 Конституции требует, чтобы порядок обнародования нормативных актов устанавливался законом.

Тем не менее до принятия Закона "О нормативных правовых актах Украины" Указ № 503 остается важнейшим источником права.

Согласно Указу № 503 нормативно-правовые акты Верховной Рады Украины (в том числе и законы) вступают в силу через 10 дней со дня их официального обнародования, если иное не предусмотрено самим нормативным актом, но не ранее дня их опубликования в официальном печатном издании.

Статья 1 Указа признает официальными печатными изданиями лишь "Офіційний вісник України", "Відомості Верховної Ради України" и "Урядовий кур'єр".

Таким образом, в перечень официальных печатных изданий не включена газета "Голос України", учредителем которой является Верховная Рада Украины. А ведь согласно п. 1 ст. 6.10.3 Регламента Верховной Рады Украины подписанные Президентом законы и иные акты, принятые Верховной Радой, публикуются в "Відомостях Верховної Ради України" в течение 30-ти дней, а также в газете "Голос України" в течение 5 дней и являются официальной публикацией.

Регламент Верховной Рады, имеющий силу Закона и введенный в действие Постановлением Верховной Рады Украины от 27.07.1994 г. № 130/94-ВР, по своей юридической силе выше Указа Президента. Поэтому Указ № 503 не мог лишить газету "Голос України" статуса официального издания (о чем "Голос України", кстати, постоянно напоминает на своих страницах).

Неопределенность в этом вопросе может существенно препятствовать реализации прав человека в Украине. Поэтому необходимо принять срочные меры по разрешению данной коллизии на уровне закона. А до этого разумно было бы руководствоваться не только Указом, но и Регламентом Верховной Рады Украины, считая сроком официального опубликования актов Верховной Рады день первого опубликования в одном из четырех официальных изданий.

О.В.Тарасов канд. юрид. наук

ВЗАИМООБУСЛОВЛЕННОСТЬ КАТЕГОРИЙ "ПРАВОСУБЪЕКТНОСТЬ" И "ПРАВООБЪЕКТНОСТЬ"

1. Введение новой категории в научный оборот является делом весьма деликатным, особенно в юридической науке. Однако сама логика научного познания предполагает на определенном этапе своего развития появление специфических терминов или категорий, обобщающих уже накопленный эмпирический материал и достигнутый уровень теоретических разработок.

2. В современной общей теории права одной из фундаментальных категорий является правосубъектность. Быть субъектом права - значит обладать правосубъектностью. Это особое качество участников общественных отношений, позволяющее им выступать сторонами правоотношений, всего лишь одно из многочисленных качеств, одна из граней многогранного явления. Все остальные качества участника общественного отношения (например, физические, химические, биологические, экономические и др.) безразличны для права. Исходя из этимологии латинского термина persona, как характерной актерской маски, можно утверждать, что правосубъектность - это специфическая маска сторон правоотношений. В зависимости от отрасли права меняется ролевая маска, характер правосубъектности (гражданская, уголовная и др.).

В Древнем мире, как известно, далеко не все индивиды признавались субъектами права. Вполне естественным считался институт рабства. В последующие века целые слои населения могли быть лишены или весьма ограничены в своей правосубъектности (к примеру, в области религиозных, политических и иных прав). Лишь со становлением конституционного государства окончательно определяется правосубъектность физического лица, устанавливаются четкие, объективные границы между субъектом и объектом в национальном законодательстве, в частности, запрещается рабство и сходные с ним институты.

3. Параллельно с эволюцией субъекта права идет развитие и объекта. Само возникновение права предполагает наличие не только его субъектов, но и того, по поводу чего субъекты вступают в правоотношения. Как отмечалось, на ранних этапах эволюции объектом права мог выступать даже человек. По мере развития права в его сферу не только включались новые виды субъектов, но и расширялся круг объектов. Например, возникновение новых отраслей права может рассматриваться не только как наделение отраслевой правосубъектностью все большего числа лиц,

10

но и как процесс распространения на объекты внешнего мира особого социально-правового качества, позволяющего им (объектам) выступать предметами конкретных правоотношений. Сфера распространения этого качества может как расширяться, так и сужаться в пространстве и времени.

В гражданском праве некоторые объекты могут исключаться из гражданского оборота. Международное право признает ничтожными договоры об агрессии, колониализме, запрещает производство и распространение отдельных видов оружия массового поражения и др. По аналогии с правосубъектностью возможно предположить, что данное качество охватывает объект внешнего мира не полностью, а только те его стороны, грани, которые представляют интерес для субъектов права и только в пределах конкретной отрасли права.

4. Представляется, что данное социально-правовое качество объектов внешнего мира выступать предметами конкретных правоотношений вполне корректно именовать как "правообъекгность", которое неразрывно связано и корреспондирует категории "правосубъектность". Как право не может существовать без субъекта, так оно немыслимо в реальной жизни без своего объекта. В свое время Н.Л.Дювернуа отмечал в отношении гражданского права: "...Между право- и дееспособностью субъекта и способностью быть предметом цивильных притязаний и цивильного обмена всегда видны некоторые черты соотношения и взаимности" (Дювернуа Н.Л. Чтения по гражданскому праву. - Т. 1. -Вып. 2. - 4-е изд. СПб., 1902. - С. 606). Это положение, как представляется, вполне возможно отнести не только к науке гражданского права, но и к общей теории права. В целом же категории "правосубъектность" и "правообъектность" выполняют во многом схожие методологические функции, находятся в одном ряду по значимости, обладают высоким уровнем теоретического обобщения и взаимно обусловливают друг друга.

И. И. Поляков

ИНСТИТУТ СУДЕБНЫХ СЛЕДОВАТЕЛЕЙ В РОССИИ ПО СУДЕБНЫМ УСТАВАМ 1864 г.

Судебные уставы 1864 г. установили новые для Российской империи буржуазно-демократические принципы судоустройства и судопроизводства, важнейшими из которых были отделение предварительного следствия от следствия судебного и дознания от предварительного следствия, а также

11

несменяемость судебных следователей и судей.

Институт судебных следователей стал важным нововведением судебной реформы 1864 г. Судебные следователи являлись одним из звеньев такой составляющей общих судебных, установлений, как окружной суд. В ст. 79 «Учреждения судебных установлений» от 20 ноября 1864 г. говорилось, что они являлись членами окружного суда, состояли в назначенных для каждого из них участках и вели предварительное следствие под надзором прокурора и его товарищей. Включение следователей в судебное ведомство и наделение их правами членов окружного суда (правда, с некоторыми ограничениями) обеспечивало довольно высокую степень полноты судебной власти в сфере уголовного судопроизводства, которое обстоятельно регламентировалось Уставом уголовного судопроизводства от 20 ноября 1864 г. (УУС).

В УУС имелся специальный раздел второй «Предварительное следствие» (ст. 249-509), в котором детальнейшим образом определялись широкий круг полномочий судебного следователя и вся его процессуальная деятельность, в том числе характер отношений с окружным судом, при котором он состоял, с прокурором, полицией, а таске с Судебной палатой.

Содержание деятельности судебного следователя определялось прежде всего тем, что предварительное следствие в России в послереформенный период тяготело к инквизиционному типу этого института уголовного судопроизводства. Хотя по закону участие защиты в предварительном следствии не допускалось (что являлось существенным недостатком уголовного судопроизводства), тем не менее УУС предусматривал ряд гарантий прав обвиняемого в ходе производства предварительного следствия (ст. 265,277,283, 405,406,476,491,519), которые обязан был учитывать судебный следователь.

В современных условиях, когда в Украине идет поиск наиболее оптимальной модели судебно-правовой реформы, изучение института судебных следователей, предусмотренного Судебными уставами 1864 г., действие которых распространялось и на территорию Украины, входившей в состав Российской империи, весьма актуально и полезно.

12

Е.Н. Твердомед

Кооперативное страхование в Украине в период НЭПа (1921-1929 гг.)

1. В условиях перехода Украины к рыночным отношениям одной из приоритетных задач социальной политики государства является совершенствование мер по защите, фактическому осуществлению социально-экономических прав граждан. Объективно необходимым и эффективным средством решения этой задачи выступает страхование. В этой связи целесообразным представляется учет исторического опыта нашей страны.

2. Переход к новой экономической политике стал объективной причиной развития частной инициативы в области торговли, промышленности и, вместе с тем, обусловил изменение подходов в сфере регулирования страхового дела в Украине.

3. За период 1921-1929 гг. в Украине было принято большое число нормативных актов, всесторонне рассматривающих вопросы организации, дальнейшего развития страхования. В качестве наиболее важных можно выделить такие: постановления СНК УССР, как "О государственном имущественном страховании", "О государственном страховании", "О Совете по делам страхования при Уполнаркомфине и об обязательности страхования в Госстрахе имуществ Колхозов"; а также "Положение о государственном страховании Союза Советских Социалистических Республик", утвержденное ЦИК и СНК СССР; постановление ВУЦИК и СНК УССР "О сельских страховых уполномоченных и о районных и окружных страховых совещаниях".

4. Важнейшей особенностью страхового законодательства этого периода является то, что оно предусматривало параллельно с государственным развитие кооперативного взаимного страхования. Так, согласно постановлению СНК УССР "О государственном имущественном страховании" кооперативíым организациям предоставлялось право вместо обязательного государственного страхования проводить взаимное страхование собственного имущества от стихийных бедствий с правом самостоятельно устанавливать формы, виды страхования, тарифы. Кооперативы, не

застраховавшие свое имущество во взаимном кооперативном страховом союзе, обязаны были страховать его в Госстрахе. Положение о государственном страховании СССР также сохранило за кооперативными организациями право проводить взаимное страхование собственного имущества. Все виды кооперации в пределах республики обслуживал Всеукраинский кооперативный страховой союз. .

5. Проведение кооперативного страхования способствовало успешному развитию страховых операций, росту поступлений страховых платежей.

6. Административное форсированное осуществление коллективизации сельского хозяйства привело к изменению его страховой защиты. Взаимное кооперативное страхование в начале З0-х годов было ликвидировано, резко ограничилась и сфера страхования государственного имущества, страховые органы на местах также подлежали ликвидации.

О.Ю.Тодыка

КОНСТИТУЦИОННОЕ ЗАКРЕПЛЕНИЕ ИЗБИРАТЕЛЬНЫХ

ПРАВ ГРАЖДАН СТРАН СНГ

Конституционное законодательство стран СНГ уделяет должное внимание праву граждан избирать и быть избранными. Это вполне понятно, поскольку данное право находится в центре всех процессов формирования органов государства, т.е. имеет властеобразующий характер. Именно всеобщие выборы органов государственной власти и органов местного самоуправления, а также общенародные и местные референдумы предоставляют народу уникальную возможность контроля за функционированием этих органов. Право избирать и быть избранным, закрепленное на конституционном уровне, является одним из важных показателей демократизма государства и общества.

Институт выборов в конституциях некоторых стран СНГ признается в качестве важного элемента основ конституционного строя. Так, Конституция Армении от 5 июля 1995 г. устанавливает, что выборы Президента, Национального Собрания, органов местного самоуправления, а также референдумы Республики проводятся на основе всеобщего, равного, прямого избирательного права тайным голосованием (ст.З). В некоторых конституциях, например в Конституции Украины, данные принципы избирательной системы закрепляются в отдельном разделе "Выборы. Референдум" (разд.Ш). В отличие от многих основных законов Конституция России не содержит специальной главы об избирательном праве, но предусматривается, что порядок выборов в государственные органы определяется федеральными законами.

В конституционном законодательстве стран СНГ закрепляется право граждан избирать и быть избранными в органы государственной власти и местного самоуправления, выдвигать кандидатов, быть членами

14

инициативных групп по сбору подписей в поддержку кандидатов, доверенными лицами кандидатов, участвовать в работе избирательных комиссий, поддерживать кандидатов своими личными средствами, следить за ходом голосования на избирательных участках, обжаловать решения избирательных комиссий и нарушения избирательного законодательства. Все это имеет существенное значение для обеспечения участия граждан в управлении государственными делами.

Право избирать (активное избирательное право) в Украине, России, других странах СНГ предоставляется гражданам с 18-ти лет. Этот возраст принят в большинстве стран мира с учетом необходимости исключить дискриминацию избирательных прав молодежи и в то же время предоставить такие права лицам достаточной гражданской зрелости. Нелишне вспомнить, что еще 20-30 лет назад право избирать в США, Великобритании, Канаде и в некоторых других странах предоставлялось с 21 -го года. Активное избирательное право означает, что гражданину нельзя отказать во включении в списки для голосования, в выдаче бюллетеней для голосования, в возможности выдвижения кандидатов на те или иные посты в соответствии с действующим законодательством.

Пассивное избирательное право граждан также закрепляется в конституциях стран СНГ, и оно означает право гражданина быть избранным з органы государственной власти и органы местного самоуправления. Tax, Конституция Молдовы устанавливает, что право быть избранным гарантируется гражданам Республики Молдова, имеющим право избирать, в соответствии с законом (ст.38). Это право фактически реализуется небольшой частью граждан, хотя принадлежит всем. Пассивное избирательное право наступает с разного возраста. Это зависит от характера того или иного органа государственной власти или органа местного самоуправления, в который избирается гражданин. Так, для избрания на пост Президентов Украины, России, Армении, Белоруссии, Казахстана, Кыргызии, Молдовы, Таджикистана, Узбекистана необходимо достичь 35-ти лет. Президента Туркменистана - 40 лет. Для избрания народным депутатом Украины, депутатом Государственной Думы России необходимо достичь 21-го года, депутатом Национального Собрания Армении - 25-ти лет. Депутатом местного совета может быть избран гражданин, достигший 18-ти лет.

Как. активное, так и пассивное избирательное право реализуется добровольно. Законодательства Украины, России закрепляют принцип свободы выборов, т.е. нет требования обязательного голосования, как это установлено в законодательстве Австрии, Австралии, Мексики, Турции и др. Принцип свободных выборов в странах СНГ, а также политическая

15

апатия избирателен порождает явление "абсентеизма" — массового неучастия избирателей в выборах, что ставит государство и политически активных граждан в трудное положение, поскольку придает результатам выборов не совсем демократический характер. Из-за массовой неявки избирателей на голосование неоднократно срывались выборы в законодательные органы субъектов Российской Федерации. Это вынуждало законодателя снижать норму явки избирателей. Абсентеизм как форма протеста является показателем низкой правовой культуры и активности граждан. Она усиливает политическую нестабильность в обществе и деформирует отношения между властью и народом. Вряд ли можно считать правильным отсутствие в Законе (1977 г.) «О выборах народных депутатов Украины» указания о том, какое количество избирателей должно прийти на голосование, чтобы выборы считались состоявшимися. По закону 1993 г. выборы признавались как состоявшиеся, если на них пришло более 50% от лиц, внесенных в списки избирателей. Такие резкие различия вряд ли обоснованны.

Для конституционного регулирования избирательных прав граждан стран СНГ характерны следующие тенденции: стремление в большей мере гарантировать эти права; более детальная их регламентация на конституционном уровне; закрепление некоторых положений о выборах в разделах о конституционном строе. Вместе с тем актуальной для всех стран Содружества является проблема надлежащего гарантирования избирательных прав. Многое здесь определяется уровнем правовой культуры участников избирательного процесса. Опыт избирательных кампаний свидетельствует, что она не отвечает необходимым требованиям жизни. В этих целях следует, как представляется, принимать следующие меры: формировать у участников избирательного процесса здания об избирательном законодательстве; повышать профессиональный уровень организаторов выборов (членов участковых, окружных комиссии):: оказывать помощь органам исполнительной власти и местному самоуправлению в практическом применении избирательного законодательства. Все это требует целенаправленной работы в данном направлении государственных структур, юридических научных учреждений, широкой общественности.

16

Л.І. Летнянчин

ПРОБЛЕМИ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО ЗАКРІПЛЕННЯ

ОСНОВНИХ ОБОВ'ЯЗКІВ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ

Необхідним компонентом оптимальної взаємодії держави, права й особи виступають конституційні обов'язки громадян, без яких неможливі ні збалансована правова система, ні ефективне правове регулювання, ані чіткий правопорядок, ні інші прояви суспільного життя. Юридичні обов'язки взагалі й конституційні зокрема — це умови нормального функціонування конституційних інститутів, управління виробничими процесами, підтримання стабільності в суспільстві.

Проблема конституційних обов'язків та юридичних в цілому значно меншою мірою досліджена вченими ніж права людини, що дає підставу вважати, що ця проблема на даний час є актуальною і потребує більш детальної уваги.

Конституція України 1996 р. на відміну від Конституції УРСР 1978 р. дещо звужує основні обов'язки громадян України, проте вводить і деякі нові. До традиційних конституційних обов'язків (захист Вітчизни, територіальної цілісності й незалежності; обов'язкова військова служба, неухильне додержання Конституції та законів України; непосягання на права, свободи, честь і гідність громадян; обов'язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині й відшкодування завданих природі збитків тощо) добавилися й деякі нові, не менш важливі. Це насамперед обов'язок шанувати державні символи України й обов'язок платити податки та збори (останній раніше закріплювався на. рівні поточного законодавства). І все ж, попри введення нових основних обов'язків громадян України існує відчутний дисбаланс між конституційно закріпленими правами й обов'язками.

Вважаємо, що конституційними обов'язками являються не лише ті, на яких ми акцентували увагу вище, але й обов'язок здобути повну загальну середню освіту. У ч.1 ст.53 Конституції України закріплюється, що кожен має право на освіту, а повна загальна середня освіта є обов'язковою. Це дуже важливе положення, і цей конституційний обов'язок слід розглядати з двох боків; як обов'язок держави забезпечити кожному громадянину можливість здобути освіту, так і обов'язок громадянина здобути повну загальну середню освіту. Ця проблема гостро постала саме тепер, у перехідний період розвитку Української держави й суспільства, економічної кризи, різкого падіння життєвого рівня громадян низької правової культури й моралі взагалі. Тільки високий інтелектуальний рівень громадян України

17

дає підставу сподіватися у швидкому виході України з кризи й вступі до когорти високоцивілізованих країн світу. Отже, завдання держави - створити всі умови для того, щоб ст.53 Конституції втілилася в життя, щоб дійсно всі громадяни нашої країни могли здобути повну загальну середню освіту, оскільки рівень цивілізованості держави визначається рівнем інтелекту її громадян. Слід зауважити, що згідно з Конституцією України обов'язок держави - забезпечити отримання громадянином тільки повної загальної середньої освіти, а здобуття професійно-технічної, вищої чи після дипломної освіти - це вже право, а не обов'язок громадян, а держава лише створює умови для цього.

Конституція покладає на кожного громадянина обов'язок отримати повну загальну середню освіту. Природно, що діти не можуть нести відповідальність за порушення цього обов'язку, і тут при цьому до відповідальності слід притягати батьків, оскільки вони є законними представниками до досягнення дітьми повноліття.

Єдиним наслідком для. неосвічених людей є неможливість вступу без атестату зрілості до вищого навчального закладу та неможливість займати певні посади. На жаль, Основний Закон країни не встановлює відповідальності батьків і за недодержання обов'язку забезпечити дітям можливість отримати початкову освіту. Таким чином, ст. 53 Конституції має дещо декларативний характер і правовий смисл даного обов'язку невеликий. Він зводиться до розумного нагадування людям про необхідність одержання їхніми дітьми початкової й повної загальної середньої освіти, без чого їм буде дуже складно адаптуватися до нових реалій життя. Вважаємо, що законодавцю слід звернути увагу на цю проблему й передбачити в поточному законодавстві санкції щодо батьків за недодержання цього обов'язку, мабуть, скоріш за все це можуть бути адміністративні стягнення у вигляді попередження або штрафу.

Треба сказати, що не тільки в цих випадках відсутні санкції за недодержання конституційних обов'язків, що є також недоопрацюванням законодавця і що потребує теоретичних напрацювань науковців.

І. В. Яковюк

СОЦІАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ЯК ОДНА З КОНСТИТУТИВНИХ ОСНОВ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ

Проголосивши Україну соціальною державою, законодавець традиційно ухилився від конкретизації цього поняття. Соціальна держава

18

більшою мірою є політичною концепцією, політико-правовим принципом, аніж суто юридичною категорією. Це є достатньою причиною для того, аби відмовитись від конституційної конкретизації нього поняття, залишити його відкритим для вільної політичної дискусії.

Зміст конституційної норми щодо соціального характеру держави не може бути реалізований лише на підставі вимог, які в ній містяться, оскільки він досить невизначений. Додаткову проблему в цьому плані створило визнання соціальної держави як самостійного, незалежного від правової державності принципу. Аналогічна ситуація склалася і в республіці Словенія, яка в ст. 2 Конституції 1991 р. проголошена правовою і соціальною державою.

Це є істотною новацією в конституційній теорії та практиці з часів започаткування цього поняття. Серед учених раніше вже обговорювалося питання про можливість гіпотетичного існування соціальної держави як незалежного від інших засад справедливого співжиття принципу. Оскільки в цьому випадку навіть за умов ретельної перевірки всіх аргументів вона не виявляє свою сутність з необхідною чіткістю, то від легітимації її в такій якості теорія і практика відмовилися.

Аналізуючи цей факт, автор дійшов висновку, що кращим виходом із ситуації, яка склалася, було б внесення зміни в Конституцію, яка полягала б у вилученні з тексту ст. І коми між словами "соціальна" й "правова", внаслідок чого соціальна держава набуде свого традиційного значення -принципу правової державності.

Положення даного принципу знаходять своє втілення в соціальній політиці. Остання починається зі створення законодавчої бази, в якій здійснюється конкретизація соціальної державності і її складових елементів. Отже, є нагальна потреба в удосконаленні законодавства, яке регулює соціальну сферу. Саме в цьому мають отримати свій подальший розвиток юридичні й матеріальні гарантії соціально-економічних прав, закріплених у Конституції.

Оскільки ідея правової держави служить глибинним базисом системи соціального забезпечення, будь-яка допомога повинна надаватися відповідно до правової норми й у розмірах, нею визначених. Внаслідок цього соціальні гарантії слід розглядати як гарантії юридичні, що випливає із сутності зв'язків між правовою і соціальною державою,

У контексті означеного завдання постає питання щодо формування галузі соціального права й соціального законодавства. Зокрема, на сьогодні є актуальними заходи щодо розробки концепції Соціального кодексу, який би містив усі соціальні гарантії й пільги, різні форми соціальної допомоги та правові засоби захисту соціально-економічних прав.

19

Слід особливо підкреслити, що соціальне законодавство має формуватися з урахуванням певних вимог, що випливають з принципу соціальної держави, якому притаманний імперативний характер. Так, воно повинно відповідати таким вимогам, як визнання права на гідне людини існування, вільний розвиток особистості, її відповідальність за свій добробут, соціальна справедливість і соціальна захищеність, а також принцип субсидіарної відповідальності держави. Разом з тим треба відзначити, що доки не було наукового обговорення цієї проблеми, залишається відкритим і спірним, питання: чи придатна для нас концепція соціального права, теоретично обґрунтована й реалізована на практиці в країнах Західної Європи, що проголосили себе соціальними (Франція, ФРН та ін.), і в Європейській спільноті в цілому?

Формування соціального права в Україні є складною проблемою, що обумовлюється тим, що:

а) соціальне право передбачає об'єднання всіх правових норм, що стосуються соціальних питань, здійснення чого само по собі є надзвичайно складним завданням;

б) в радянській юридичній науці соціальне законодавство як самостійна галузь не визнавалось, оскільки вважалося притаманним країнам Західної Європи, що безумовно, ускладнює поставлене завдання;

в) предмет правового регулювання надто значний за обсягом і досить різнорідний, внаслідок чого на сьогодні окремі групи соціальних відносин регулюються окремими галузями права. Проте існують й інші проблеми.

З огляду на ці обставини слід визнати, що відокремлення соціального права як самостійної галузі правової системи України поки що проходить важко. Однак об'єднання регулюючих соціальні відносини нормативних актів в єдину галузь законодавства можливе і доцільне.

Необхідно звернути увагу й на те, що зволікання з прийняттям рішення щодо означеної проблеми може істотно зашкодити як розбудові соціальної держави в Україні, так і її бажанню бачити себе інтегрованою в "соціальну" Європу.

20

О.В.Марцеляк,

канд. юрид. наук

ЩОДО ДЕЯКИХ ПРОГАЛИН У ПРАВОВОМУ РЕГУЛЮВАННІ

СТАТУСУ УПОВНОВАЖЕНОГО 1 ПРАВ ЛЮДИНИ

В УКРАЇНІ

Ставши на шлях побудови демократичної правової держави, Україна намагається враховувати весь позитивний досвід, надбаний світовою спільнотою в цій сфері. Прикладом служить запровадження інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (інститут омбудсмена), який повинен відіграти важливу роль у забезпеченні прав громадян України. Однак слід зазначити, що закріплення статусу Уповноваженого Законом "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" недостатньо відповідає світовій практиці, не всі позитивні моменти в діяльності цього інституту в зарубіжних країнах враховані нашим законодавцем. Так, на жаль, в цьому Законі нічого не сказано щодо відносно такого важливого питання, як критерії оцінки дотримання й забезпечення прав людини.

Розглядаючи скарги громадян чи захищаючи їх права за власною ініціативою, омбудсмени більшості країн враховують особисте сприйняття громадянами поведінки державних службовців, які порушили їх права. Тобто вони беруть до уваги суб'єктивний чинник. Крім того, захищаючи права людини, вони не обмежені тільки рамками оцінки законності актів, дій органів державної влади, державних службовців, а дуже часто наділяються повноваженнями здійснення нагляду за правильністю адміністративного процесу, який не завжди врегульований правовими нормами. Вони також мають право встановлювати «нерозумність» і «несправедливість» рішень. Цей інститут покликаний захищати права та свободи людини, які часто не мають конституційного чи законодавчого закріплення, тобто не мають формальної визначеності. Австрійський омбудсмен В. Пікль наводить приклад, коли більше 80 % скарг громадян Австрії в Європейську Комісію та Європейський Суд з прав людини (Австрія є членом Ради Європи, і тому її громадяни мають право оскаржити в зазначені інституції порушення своїх прав та свобод, проголошених Європейською Конвенцією) з чисто формальних підстав до розгляду не приймаються, в той час, як такі скарги в апараті колегії Народного правозахисту Австрії підлягають розгляду.

Саме з метою реалізації не тільки формального, але й неформального розуміння прав та свобод людини оцінка актів, дій (бездіяльності) органів

21

і посадових осіб провадиться омбудсменами в різних країнах за допомогою різноманітних критеріїв. Звичайно, що в першу чергу вони керуються критерієм законності, окрім омбудсмена Великобританії, який згідно з законом від 22.03.1967 р. розглядає скарги на «погане керівництво» будь-якого адміністративного органу, включаючи й міністрів. Однак тлумачення «погане керівництво» в законі відсутнє. Тому раніше парламентський комісар виходив з того, що «погане керівництво» — це прийняття неправильних рішень внаслідок недотримання певної процедури (одержання неповної чи недостовірної інформації, відмова в необхідній консультації тощо), а пізніше під даним поняттям стали розуміти й прийняття неправових рішень.

У Конституції Португалії закріплено, що діяльність проведора юстиції спрямована на «запобігання несправедливості й відновлення справедливості». Він може втручатися в діяльність державних органів та посадових осіб і в тому випадку, коли закон формально не порушено, однак правам і свободам громадян діями чи бездіяльністю державних органів завдано певної шкоди. Згідно з п. 3 ст. 1 закону «Про Уповноваженого з громадянських прав у Польщі» Уповноважений встановлює, порушено права людини в результаті діяльності (бездіяльності) органів, організацій та установ, зобов'язаних охороняти й реалізовувати права та свободи громадян, чи в результаті порушення принципів людського гуртожитку й соціальної справедливості.

При розгляді скарг громадян на порушення їх прав та свобод шведський омбудсмен окрім критерію законності використовує критерії об'єктивності й неупередженості дій органів і посадових осіб стосовно належного забезпечення прав та свобод людини, датський — критерії розумності, норвезький — очевидної розумності. Колегія Народного правозахисту Австрії оцінює правильність здійснення федерального управління. Уповноважений Бундестагу по обороні Німеччини захищає принципи демократичної справедливості й поваги почуття власної особистої гідності, медіатор Франції дає оцінку відповідності адміністративної діяльності завданням державної служби, які полягають у дотриманні принципів публічного інтересу й правильного управління. Іспанський Народний захисник забезпечує необхідне дотримання конституційних прав громадян без обмеження контролем тільки за законністю. Омбудсмен Західної Австралії розслідує несправедливі, утискуючі, дискримінаційні дії, а також недоцільні рішення. Аналогічні критерії використовують канадські омбудсмени. У США народні захисники керуються, окрім вищезазначених критеріїв, критеріями доречності адміністративних актів та їх ефективного виконання.

22

Вважаємо, що Уповноважений з прав людини України теж не може бути обмежений тільки правовими рамками й повинен при проведенні розслідувань, розгляді скарг громадян керуватися також критеріями об'єктивності, доцільності, справедливості дій органів, посадових осіб стосовно належного забезпечення прав і свобод громадян України. Адже права людини - це не тільки чіткі юридичні формули, закріплені в Конституції України та інших нормативних актах, не тільки суворі й цілком визначені, а тому прийнятні для використання в судових інстанціях точні юридичні формули, але й у деякому розумінні дух цих прав та свобод. І омбудсмен, до обов'язків якого належить забезпечення прав і свобод людини та громадянина, їх захист при порушенні чи обмеженні, повинен контролювати дотримання державними органами, підприємствами, установами, організаціями, їх посадовими й службовими особами не тільки закону, але якраз і цього духу прав та свобод людини й громадянина. Своєю діяльністю він має утверджувати принцип неформального розуміння закріплених у Конституції України, в інших нормативних актах прав і свобод громадян. У цьому й полягає найбільша цінність інституту омбудсмена.

С.Г.Серьогіна, канд. юрид. наук

ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

СТАТУСУ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

1. На сьогодні правовий статус Президента України регламентується крім Конституції України та низки законів (серед яких - "Про громадянство України", "Про оборону України", "Про надзвичайний стан" та ін.) ще й указами самого глави Української держави. Це суперечить положенню ч.2 ст.19 Конституції, яка проголошує, що органи державної влади та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, тобто виключає підзаконну регламентацію правового статусу державних інституцій.

2. У Конституції України завдання, функції та компетенція Президента викладені упереміш, іноді неповно й неточно, що ускладнює як тлумачення відповідних конституційних норм, так і їх оптимальне застосування, тобто регламентація статусу глави держави не відповідає потребам розбудови правової держави.

23

3. Пункт 31 ст. 106 Конституції містить вказівку, що Президент "здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України", що дає певні підстави стверджувати, що повноваження глави держави визначаються виключно Конституцією, а в законах може міститися лише деталізація конституційних повноважень. Однак значна кількість повноважень Президента України, закріплених чинним законодавством, не можуть бути визнані як "деталізація" його конституційних повноважень. Зокрема, згідно з Законом "Про оборону України" Президент подає на затвердження Верховної Ради проекти воєнної доктрини, концепції військового будівництва, затверджує план розвитку Збройних Сил, приймає рішення про призов громадян на. строкову військову службу та звільнення в запас, встановлює військові свята, військову форму одягу та ін. Ці повноваження мають суттєвий характер, однак жодне з них не зазначено в Конституції, а випливають із закріпленої за ним функції забезпеченім національної безпека, конституційних прав та свобод людини і громадянина й статусу Верховного Головнокомандувача. І це не поодинокий випадок. За підрахунками автора, у чинному законодавстві міститься понад 40 повноважень, не передбачених Конституцією; Причому слід звернути увагу, що серед таких законів є як ті, що приймалися, до набуття чинності Конституцією 1996 р., так і ті, що приймалися після цього.

4. Визнання неконституційними всіх законів, що містять повноваження Президента, не передбачені Конституцією, є недоцільним, бо це призведе до значних прогалин у чинному законодавстві. Головне, щоб ці повноваження узгоджувалися з функціональним призначенням глави держави, вказаним у Конституції, бо закріпити навіть на рівні "родових" повноважень усю багатогранну компетенцію Президента просто неможливо.

5. Виходячи з цих міркувань можна зробити цілком певний висновок, що в Основному Законі України (ст. 93, 94, 106, 107, 113, 114, 118, 128, 131, 136, 137, 139, 148, 151, 154-156) закріплено лише найважливіші (на думку законодавця) повноваження" Президента. Решта - визначені низкою різноманітних законів. При цьому аналіз п.31 ст.106 Конституції дає підстави стверджувати, що повноваження глави Української держави цілком окреслюються Конституцією, але це зовсім не означає, що його повноваження визначаються тільки Конституцією.

6. Недоліки юридичної техніки, що мають місце при конституційній регламентації компетенції Президента України, а також невпинне зростання чисельності законів, які визначають повноваження глави держави, все більш ускладнюють як науковий аналіз компетенції Президента України, так і сам процес її реалізації.

7. Вищеозначені проблеми правового регулювання статусу глави

24

Української держави, на нашу думку, мають бути вирішені шляхом прийняття статутного закону "Про Президента України", який замінив би застарілий Закон "Про Президента Української РСР" і чітко визначив завдання, функції та компетенцію глави держави, порядок здійснення його повноважень, підстави їх дострокового припинення та вимоги до кандидата у Президенти. Таким чином може бути досягнуто оптимальне співвідношення між конституційним і поточним законодавством, з тим, щоб основоположні норми. Конституції з часом могли розвиватися й доповнюватися нормами законів без порушення єдності правової матерії. Це також зробить можливим усунення протиріч та неузгодженостей у компетенційній нормотворчості.

8. Конституція 1996 р. не передбачає прийняття Закону "Про Президента України", але й не забороняє цього. Адже в Основному Законі не передбачено й прийняття законів "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" та "Про Рахункову Папаху", однак такі, закони прийняті й не викликають заперечень у своїй конституційності.

9. Закріплення певних повноважень Президента у законах Не може підірвати чи навіть зашкодити конституційному ладові, оскільки останні приймаються тими ж суб'єктами, що й Конституція (тобто парламентом чи безпосередньо народом на референдумі). Однак, щоб запобігти необґрунтованим змінам Закону "Про Президента України" парламентом України, слід визначити цей закон як конституційний, що потребує для Прийняття і зміни не менш як дві третини голосів від конституційного складу Верховної Ради. Водночас з метою зняти будь-які сумніви в конституційності існуючої практики слушно було б доповнити п.31 ст.106 Конституції словами "і законами України".

Д.В. Лук'янов

ДО ПИТАННЯ ПРО РОЛЬ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ У ДЕМОКРАТИЧНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Побудова Української держави відбувається відповідно до основних засад, закладених у Конституції України, особливого значення серед яких набуває республіканська форма правління та демократичний державний режим. їх реалізація має кардинально змінити ставлення до політичних партій, яке склалося за 70 років в умовах тоталітаризму згідно з їх новою роллю, яку вони повинні відігравати в суспільстві й державі.

25

Історія державно-організованого суспільства знає декілька типів республіканського правління. Звернемося до безпосередньої демократії. Такою була Афінська демократична республіка, яка передбачала участь усіх дорослих громадян у прийнятті будь-якого важливого рішення. Але така форма була можлива тільки у порівняно невеликих суспільствах, таких, як грецькі поліси, де чисельність населення була до десяти тисяч чоловік. Очевидно, що в сучасних державах, де чисельність населення сягає десятки й сотні мільйонів чоловік, така модель є неприйнятною.

У ХVII-ХХVIII ст. почала формуватися модель представницької демократії, головна ідея якої полягає в тому; що, оскільки кожен індивід не в змозі безпосередньо брати участь у керуванні державою, його інтереси можуть бути представлені у системі влади особливими уповноваженими, яким делегуються відповідні права. Саме інститут представництва зробив можливим існування республіканської форми: правління в масштабах сучасної держави. І саме як інститут представництва інтересів тих чи інших соціальних груп у механізмі управління і здійснення державної влади поступово в усіх індустріально розвинутих країнах з'явилися й затвердилися політичні партії.

Причому партії виступають не тільки як інструмент реалізації інтересів у державному механізмі, але й як легальна опозиція владі. Необхідно підкреслити, що в такій складній організаційній системі, як держава, яка. покликана, спираючись на заходи примусової юрисдикції, реалізувати загальні пріоритети, складені з різних інтересів соціальних груп, контроль з боку народу і суспільства практично неможливий без реально діючих опозиційних політичних партій.

Основним принципом демократичного політичного режиму є принцип плюралізму. Цей принцип, зазначений уперше англійським соціалістом Г.Ласкі, означає визнання правомірності різних суспільних інтересів, створення певних "груп тиску" на політичну владу, вільну конкуренцію цих інтересів та свободу їх вибору. Політичні партії в системі політичного плюралізму є носіями цього плюралізму у вигляді окремих ідей, які дають виборцям; можливість вибору між альтернативними політичними курсами. Саме на цьому терені політичні партії та партійна конкуренція стали відігравати провідну роль.

З принципом представництва й ідеєю партії як законної опозиції тісно пов'язан принцип виборності, покликаний забезпечувати народний суверенітет і представництво всіх зацікавлених прошарків населення через партії в системі державної влади. Наприклад, Конституція Іспанії прямо говорить, що політичні партії є основним інструментом політичної участі (ст. 6). Їх участь у виборах і заміщення посад у державному апараті стали

26

головними засобами реалізації своїх цілей та завдань. Це пояснюється тим, що держава є саме тим соціальним інститутом, де партійні інтереси, цілі, ідеали можуть виступати як суспільні інтереси, забезпечуватися владною підтримкою й примусом, супроводжуватися механізмом реалізації.

Крім того, політичні партії значно змінили виборчий процес, створивши нові можливості для впливу громадян на владу. Якщо раніше права виборців "завершувалися" разом з виборами, а обраний кандидат не був зобов'язаний підкорятися волі своїх виборців, бо виступав представником суспільства, то зі створенням партій, депутат не проявляє свою особисту волю, а представляє волю відповідної політичної партії яка, в свою чергу, представляє волю своїх виборців, У силу своєї організованості партії виявились більш ефективним засобом у питаннях мобілізації думок, представництва й реалізації інтересів соціальних груп у порівнянні з окремими депутатами.

Визнанням важливої ролі політичних партій у сучасних демократичних країнах пояснюється нормативне закріплення їх функцій на конституційному й законодавчому рівнях: сприяння формуванню й вираженню народної волі (Іспанія); участь у виборах (Україна); виховання громадян, спроможних брати на себе відповідальність за справи суспільства (ФРН) та ін.

В.О. Величко

ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ФУНКЦІЙ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ СТРУКТУРИ МІСЦЕВИХ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

В УКРАЇНІ

Набуття Україною державного суверенітету й проголошення її незалежності започаткували процеси реформування української державності, будівництво якої здійснюється у напрямку створення громадянського суспільства та демократичної правової держави. Реформування державного механізму передбачає як різноманітні структурні перетворення, так і нормативне закріплення та розподіл функцій між органами державної влади та місцевого самоврядування.

1. У Конституції України (ст. 118) передбачено, що виконавчу владу на місцях здійснюють місцеві державні адміністрації. Тому однією з актуальних проблем державного будівництва є необхідність визначення функцій зазначених органів. Від її вирішення залежать ефективність подальшої діяльності місцевих державних адміністрацій, а також

27

можливість окреслення пріоритетних напрямків їх роботи. Під функціями місцевих державних адміністрацій треба розуміти характерні риси соціального призначення адміністрацій, у яких втілюються головні напрямки їх діяльності. Функції місцевих органів виконавчої влади доцільно поділяти на основні та допоміжні. До основних належать такі функції, як організаційно-виконавча, контрольна, регулятивно-управлінська, функція забезпечення законності, правопорядку, додержання прав і свобод громадян.

Допоміжні функції мають інструментальний характер і спрямовані на обслуговування основних функцій - нормотворчої, інформаційної, юрисдикційної. Спід сказати, що відсутність чи неналежне здійснення однієї з них негативно відбивається на життєдіяльності всієї системи функцій місцевих державних адміністрацій.

2. Важливе значення має також проблема визначення й оптимізації . організаційної структури місцевих державних адміністрацій. У цьому понятті розкривається внутрішня побудова органу управління. Під організаційною структурою місцевих державних адміністрацій слід розуміти сукупність їх структурних підрозділів і систем}' структурних зв'язків між ними.

Говорячи про структуру адміністрацій перш за все треба визначити склад її структурних підрозділів, до якого можна віднести: керівництво, яке має два підвиди - керівник та інші керівні особи, галузеві та функціональні підрозділи, допоміжні підрозділи.

Керівник органу — це голова місцевої державної адміністрації, який призначається на посаду і звільняється з неї Президентом України за поданням Кабінету Міністрів. Голова місцевої державної адміністрації формує склад зазначеного органу й визначає організаційну структуру. До інших керівних осіб слід віднести заступників голів місцевих державних адміністрацій, керівників управлінь, відділів та інших структурних підрозділів адміністрацій, а також керівників апарату адміністрацій.

Галузевими, функціональними й допоміжними підрозділами виступають управління, відділи та інші структурні підрозділи адміністрацій, примірний перелік яких затверджено Постановою Кабінету Міністрів України №748 від 15 травня 1998 р.

Серед зв'язків, що виникають між структурними підрозділами, необхідно вирізняти вертикальні й горизонтальні. Вертикальні зв'язки характерні для відносин, що складаються між структурними підрозділами різних рівнів - наприклад, між головами адміністрацій та їх управліннями. Горизонтальні ж виникають у відносинах між підрозділами одного рівня, які не знаходяться у прямій підпорядкованості або ж функціональній

28

залежності.

Таким чином, визначивши функції ("динаміку") та структуру ("статику'") місцевих державних адміністрацій, а також оптимізувавши їх, матимемо досить сталий та ефективно діючий інститут державної виконавчої влади на місцях, який сприятиме подальшій розбудові української державності.

А.Н. Гудков

Местное самоуправление Украины в АСПЕКТЕ обеспечения международно-правовых стандартов прав человека

В условиях становления демократического, правового, социального государства необходимо учитывать мировой опыт конституционного регулирования общественных отношений, наиболее оптимальные модели организации и функционирования государственных институций, а также органов местного самоуправления. Всеобщая декларация прав человека провозгласила задачу для каждого человека и каждого государственного органа обеспечивать путем национальных и международных прогрессивных мер права и свободы человека. Этим документом созданы правовые предпосылки для демократизации социальных связей, определены своеобразные стандарты, на которые ориентируется как международное, так и внутреннее законодательство.

Демократический потенциал Всеобщей декларации прав человека имел огромнейшее значение для становления местного самоуправления. Это, прежде всего, связано с принятием Всемирной декларации о местном ñàмоуправлении и Европейской хартии местного самоуправления, которые были трансформированы во внутреннее законодательство многих стран, в том числе и Украины. Впервые на конституционном уровне, отходя от советской модели власти, Основной Закон Украины (ст. 7) устанавливает, что государство признает и гарантирует местное самоуправление. Кроме того, впервые столь широко основы местного самоуправления закреплены в XI разделе Конституции Украины. Таким образом создана надлежащая политико-правовая база организации и функционирования местного самоуправления.

Концептуально местное самоуправление построено на основе принципа самостоятетельности в решении вопросов местного значения. Наделяя его широкими правами во всех сферах социальной жизни, государство исходит из ответственности органов самоуправления при решении важных проблем, прежде всего относящихся к обеспечению и практической рнализации прав и свобод человека, их гарантированности. Конституция Украины и Закон о местном самоуправлении Украины предусматривают необходимость материальных, организационных и финансовых ресурсов для оптимального функционирования местного самоуправления.

Вместе с тем существующие реалии свидетельствуют, что органы местного самоуправления не в состоянии, как правило, и не по своей вине выполнять соответствующие задачи и функций, прежде всего правозащитного характера. Это, на наш взгляд, обусловлено следующими негативными факторами: а) слабой материально-финансовой базой местного самоуправления; б) отсутствием надлежащего правового механизма реализации их функций; в) неэффективностью работы управленческого аппарата в рыночных условиях; г) несогласованностью в деятельности органов местного самоуправления и местных государственных администраций; д) отсутствием должного отечественного опыта функционирования местного самоуправления. Это ставит вопрос о необходимости комплексных мер – законодательных, материальных и организационных, которые усилили бы потенциал местного самоуправления в Украине.

Главными особенностями местного самоуправления также являются его подлинно демократический характер, ориентация на общественное служение, гармонизация взаимоотношений с гражданином, соблюдение прав человека на уровне территориальных образований. Претворение в жизнь принципов местного самоуправления позволит в полной мере обеспечить в Украине гражданские, политические и социально-экономические права граждан, которые закрепляет Всеобщая декларация прав человека.

Н.В.Коробцова

КЛАСИФІКАЦІЯ ЯК НАУКОВИЙ МЕТОД ПІЗНАННЯ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ

Конституція України, Цивільний кодекс УРСР, норми спеціального законодавства встановлюють перелік особистих немайнових прав людини, що складають предмет цивільно-правового регулювання. У чинному законодавстві та в науці цивільного права означені права не систематизовані, відсутня їх єдина класифікація. Однак, на наш погляд,

30

вбачається можливим об'єднати особисті права з урахуванням їх схожих властивостей на підставі загальних критеріїв в однотипові групи, тобто класифікувати.

Класифікація - це розподіл предметів якого-небудь роду на класи згідно найбільш істотним ознакам, притаманним предметам даного роду та відрізняючим їх від предметів інших родів, при цьому кожний клас посідає в утвореній системі певне постійне місце і, в свою чергу, поділяється на підкласи.

Особисті немайнові права можна класифікувати за різними критеріями.

1. За способом виникнення вони поділяються на:

а) уроджені - права, що належать людині в силу самого факту народження. Це так звані "біологічні", нематеріальні права (право на охорону життя, здоров'я, свободу, особисту недоторканність, на здорову навколишнє середовище, на особисте та сімейне життя тощо);

б) придбані - права, якими людина наділяється в процесі діяльності, беручи участь у суспільному житті. Це так звані "соціальні" права, що в свою чергу поділяються на права: якими людина наділяється в силу закону, підзаконного, адміністративного акту (право на ім'я); які людина сама набуває в процесі діяльності (право на охорону таємниці нотаріальних дій, відомостей, що складають предмет адвокатської, банківської, лікарської таємниці).

2. За ступенем зв'язаності з майновими правами особисті права поділяються на:

а) особисті немайнові права, не зв'язані в одних правовідносинах з майновими правами. Це особисті права в "чистому" вигляді (право на ім'я, зовнішній вигляд, честь, гідність та ін.);

б) особисті немайнові права, зв'язані з майновими правами в одних правовідносинах (наприклад, нотаріальні контори мають право одержувати певну грошову винагороду за виконані послуги).

3. За змістом особисті права поділяють на:

а) особисті як комплексні права, що являють собою сукупність певних повноважень (право на охорону особистого життя);

б) особисті права як окремі повноваження (право на охорону недоторканості особистого життя та право на таємницю особистого життя). Ці повноваження складають комплексне особисте немайнове право - право на охорону особистого життя.

4. Залежно від структури зв'язку учасників в особистих немайнових відносинах особисті права поділяються на:

а) абсолютні права, абсолютні правовідносини, в яких особі, яка володіє особистим правом, протистоїть невизначена кількість осіб, зобов'язаних

31

стримуватися від порушення її права. Усі комплексні права є абсолютними;

б) відносні права, відносні правовідносини, в яких уповноваженій особі протистоять чітко певні особи (або особа), які повинні вчиняти або не вчиняти певні дії (так, усі види "таємниць" як особисті права є відносними правами).

5. Немайнові права можна класифікувати за суб'єктами (носіями особистих прав) на права:

а) громадян України;

б) іноземних громадян та осіб без громадянства,

6.3а цільовою спрямованістю особисті права поділяються на особисті немайнові права:

а) спрямовані на індивідуалізацію особистості (право на ім'я, на індивідуальний вигляд, честь, гідність, ділову репутацію та ін.);

б) забезпечуючи фізичну недоторканність особи (право на життя, здоров'я, здорову навколишнє середовище, свободу, вибір місця проживання);

в) спрямовані на забезпечення недоторканності внутрішнього світу особистості (право на дотримання таємниці особистого та сімейного життя, невтручання у сферу особистого життя тощо).

Класифікація особистих прав має величезне теоретичне й практичне значення. Вона полегшує процес вивчення особистих прав людини, дає можливість швидше знайти внутрішні закономірності, що визначають розвиток, зміну та доповнення означеного в Конституції переліку особистих прав.

О. П. Печеный

ЗАДАЧИ ЮРИДИЧЕСКОЙ НАУКИ В ФОРМИРОВАНИИ

ПРИНЦИПОВ ИСПОЛНЕНИЯ ОБЯЗАТЕЛЬСТВА

Поскольку исполнение обязательства отражает количественный и качественный результат динамики договорного правоотношения, законодательство предъявляет к нему определенные требования. Наукой гражданского права эти требования были облечены в форму принципов исполнения обязательства, одним из которых является принцип реального исполнения. Суть этого принципа в том, что должник в любом случае обязан исполнить обязательство в натуре, т. е. совершить действия, составляющие содержание обязательства. Просрочка должника дополняет (но не заменяет) эту обязанность уплатой убытков и неустойки, взыскание которых не

32

освобождает должника от реального исполнения обязательства.

В отдельных случаях стороны или суд могут заменить реальное исполнение обязательства денежной компенсацией, длительное время рассматривавшейся в качестве некоего суррогата реального исполнения:. Такой подход был. безусловно, оправдан в условиях административно-командной системы управления экономикой и жесткого централизованного планирования. С развитием рыночных отношений складывается иная ситуация. Невыполнение должником возложенной на себя обязанности вполне в осложним о ее денежным эквивалентом, за который заинтересованная сторона вправе приобрести имущество, работы, услуги от иного лица. В данном случае взамен реального исполнения обязательства может взыскиваться сумма основного долга и плата за пользование чужими денежными средствами или, если это предусмотрено договором, неустойка в виде штрафа или пени. Как утверждалось в литературе, добиться реального исполнения обязательства всегда труднее, чем выплаты денежной компенсации, поэтому требование реального исполнения должно быть ограничено, его роль постепенно уменьшится.

Одним из примеров этой тенденции становится факт просрочки, с наступлением которой основное договорное правоотношение прекращается, уступая место правоотношению по реализации мер гражданско-правовой ответственности в виде возмещения убытков, взыскания неустойки или платы за пользование чужими денежными средствами. Поскольку исполнение обязательства (хотя и в принудительной форме), не является мерой ответственности, оно в данном случае исключается. Что касается нарушения договорного условия, не связанного с просрочкой, необходимо исходить из того, в какой форме оно выразилось: в форме неисполнения или ненадлежащего исполнения. В первом случае кредитор, не должен требовать реального исполнения, а лишь довольствоваться денежной компенсацией. При ненадлежащем исполнении обязательство должно быть исполнено в натуре.

Таким образом, задачей юридической науки должно быть обоснование постепенного снижения роли принципа реального исполнения обязательства, установления его альтернативного характера, предоставляющего возможность сторонам обязательства самим определять варианты своего поведения. Это приведет к регулированию договорных отношений в соответствии с требованиями рыночного оборота.

33

А.И. Сальникова

посреднические договоры

в предпринимательской деятельности

1. Договор, помимо действующего законодательства, международных договоров и международных торговых обычаев, также является важнейшим правовым средством, регулирующим отношения партнеров в осуществлении предпринимательской деятельности.

Основные виды договоров, используемых в предпринимательской практике Украины, регламентируются Гражданским кодексом Украины. Однако права и обязанности субъектов предпринимательской деятельности возникают из договоров и иных сделок, не только предусмотренных законом, но и не предусмотренных им, однако не противоречащих ему.

2. Посредничество наиболее рельефно проявляется при реализации товарной массы, так как оно основано на приобретении и продаже продукции через торговых посредников, с которыми заключаются специальные договоры, предусматривающие наряду с комиссионным и иным вознаграждением особые обязательства в связи с реализацией товара продавца.

К гражданско-правовым договорам, регулирующим посредничество, традиционно относят договоры поручения, комиссии и консигнации. Общее для всех этих правовых средств то, что посредник (поверенный, комиссионер, консигнатор) не является собственником полученных товаров.

Кроме этого, правовая конструкция и поручения, и комиссии, и консигнации предполагает, что соответствующие затраты посредника должны возмещаться тем, чьи интересы он представляет.

3. По субъектному составу договора комиссии и договора поручения законодательство Украины никаких ограничений не содержит, т.е. сторонами таких договоров могут выступать как юридические, так и физические лица.

Оба договора являются консенсуальными, т.е. для их заключения достаточно только соглашение сторон и не требуется передачи имущества.

Кроме того, общее для данных договоров – это действие одной стороны в интересах другой и выполнение поручений другой стороны за ее счет. Различаются же они тем, что по договору поручения действия совершаются от имени доверителя, а по договору комиссии посредник действует от своего имени.

Таким образом, эти договоры близки по сути, в основе их лежит право представительства. Однако по договору поручения осуществляется прямое представительство, ибо поверенный действует от имени доверителя; в договоре же комиссии представительство косвенное, так как комиссионер выступает от своего имени.

Предмет этих договоров также различен. Если в договоре комиссии это только сделки, то в договоре поручения – определенные юридические действия, интересующие доверителя.

В отличие от договора поручения, который может быть как возмездным, так и безвозмездным, договор комиссии является безусловно возмездным.

Что касается формы анализируемых договоров, то Гражданский кодекс обязует совершать договор комиссии в простой письменной форме. Форма же договора поручения во многом определяется характером юридических действий и может быть и устной, и письменной простой, и письменной нотариальной.

4. Типичная разновидность договора комиссии — консигнация. При таком способе оформления правовой связи комитент (консигнант) поставляет товар на консигнационный склад комиссионера (консигнатора) для демонстрации и продажи, предоставляя консигнатору исключительное право представительства на договорной территории.

Консигнационный договор регулирует имущественные правоотношении сторон, возникающие, когда собственник товара (консигнант) за свой счет и от своего имени поручает посреднику (консигнатору) реализовать на определенных условиях товар.

Таким образом, консигнация — это правовая форма реализации товара, при которой право собственности на товар, поступивший на склад посредника (консигнатора), остается за поставщиком (консигнантом) до момента реализации покупателю.

5. Из вышеизложенного следует, что наиболее характерной общей чертой для всех посреднических договоров является отсутствие права собственности у посредника (поверенного, комиссионера, консигнатора) на переданные ему для реализации товары. Если же договором предусмотрен переход права собственности в любой форме, даже на самое непродолжительное время, то говорить об осуществлении посредничества нельзя. В этом случае будут иметь место купля-продажа, мена и т.д. Для посредничества же характерным является передача только некоторых правомочий, как правило, права владения и распоряжения товаром в пределах, установленных договором.

Н.Е.Яркина

ЗАКРЕПЛЕНИЕ ПРАВОВОЙ ОХРАНЫ ИНТЕРЕСОВ ИЗДАТЕЛЕЙ В РЕЖИМЕ СМЕЖНЫХ ПРАВ

До принятия Закона Украины "Об авторском праве и смежных правах" в ГК Украины (ст. 482) действовала норма, согласно которой субъектами авторского права признавались осуществляющие издательскую деятельность юридические лица - редакции газет и журналов, составители научных сборников и энциклопедических словарей. Книжные издания охраной авторским правом не пользовались. В настоящее время законодательство совершенно правильно отказалось от закрепления авторского права за юридическим лицом. Соответственно лишились его редакции и издательства. В то же время изменения, которые произошли в экономике, сделали действительно необходимой защиту интересов издателей от недобросовестного использования их продукции.

В соответствии с законом Украины "Об издательском деле" от 05.06.1997г. издатель, физическое либо юридическое лицо но своей инициативе или по заказу автора (соавторов) осуществляет редакционно-издательскую обработку, изготовление и выпуск в свет произведения. Этот субъект может быть создан на основе разных форм собственности и с использованием любой организационно-правовой формы. Изготовление издательской продукции требует огромного комплекса производственно-технологических работ, материально-технических затрат, а. также приобретения авторских прав на использование произведений. Но современный уровень технологий и доступность средств для тиражирования и распространения печатной продукции позволяют быстрое и качественное ее копирование. Поэтому в условиях рынка имущественные интересы издателя оказываются незащищенными от перепечатки и распространения тиражей своего издания недобросовестными конкурентами.

Желая оградить себя от подобных злоупотреблений издатели нередко используют знак охраны авторского права, который проставляют на экземплярах издания. Однако этот знак может использовать для оповещения о своих правах только обладатель авторского права. Издатель способен им стать в результате уступки (передачи) ему автором своих исключительных имущественных прав. В большинстве же случаев он лишь использует издаваемое произведение путем его воспроизведения распространения. Это право основывается либо на предоставленном по авторскому договору разрешении использовать произведение определенным способом, либо возникает в силу ст. 20 Закона «Об авторском праве и смежных правах»,

36

материал для издания был создан сотрудниками, работающими по трудовому договору с издательством. В этих случаях, издатель не может прибегнуть к правовым средствам защиты, которыми пользуется по закону обладатель авторского права.

По ранее действующему законодательству некоторые гарантии для издателя обеспечивались с помощью ограничений в поведении автора. Статья 506 ГК Украины устанавливала: если автором заключен договор о передаче произведения для использования, он не вправе без письменного согласия второй стороны передавать другим лицам указанное в договоре произведение или часть его для использования тем же способом, какой обусловлен в договоре, кроме случаев, предусмотренных типовыми договорами, Однако такой метод, во-первых, абсолютно неприемлем и неэффективен в условиях рынка, а, во-вторых, он противоречит исходному принципу исключительности авторских прав, когда только сам автор вправе распоряжаться своими авторскими правами. Издателю необходима такая правовая регламентация защиты его интересов, которая бы соответствовала характеру создаваемого им объекта, обеспечивала его необходимыми правами и находилась в согласии с действующими принципами и подходами в авторско-правовой охране. Охрана издателя в качестве автора представляется невозможной, так как издательский процесс основан на использовании технических возможностей специального оборудования, компьютеров и не сопоставим с творческим характером деятельности автора.

Оптимальным средством защиты интересов издателей может стать режим смежных прав. Объектом охраны в данном случае будет издание, для которого может быть дано следующее определение: "Изданием является, редакционно-издательская обработка произведения способом печати, тиснения или другим способом, позволяющим опубликование произведения, и осуществленная в соответствии с установленными требованиями издательского оформления, полиграфического и технического исполнения". По своей природе издание полностью соответствует признакам объектов смежных прав. Это вторичный, производный объект, который создан в процессе производственно-технологической деятельности на основе использования авторского произведения и с разрешения автора.

Соответственно издателям необходимо предоставить исключительные смежные права разрешать или запрещать копирование (перепечатку) своих изданий, воспроизведение и распространение тиража, а также его импорт. Эти права позволят защитить свои имущественные интересы от бесконтрольного использования издательской проекции.

37

Критериями для предоставления охраны смежных прав издателей должны стать гражданство Украины для физических лиц и местонахождение на территории Украины - для юридических.

И.И. Килимник

франчайзинг в системе

предпринимательских договоров

1. В последнее время в Украине все большую популярность приобретает система ведения бизнеса на основе договора франчайзинга. На территории Украины действует уже немалое количество предприятий таких известных фирм, как “Мак Дональдс”, “Дока-Хлеб”, “Рэнк-Ксерокс”, “Кока-Кола” и др.

Причины этого являются стремительное развитие франчайзинга за рубежом, в возрастание числа малых предприятий в Украине, способных успешно конкурировать при заключении франшизных соглашений, в рост значения нематериальных активов в сфере бизнеса, а также то, что развитие бизнеса путем расширения сети филиалов и дочерних предприятий имеет свои инвестиционные пределы.

2. Договор франчайзинга охватывает широкий спектр экономических и правовых отношений: право интеллектуальной собственности; вопросы, связанные с единоличным и исключительным правом (на сбыт, на услуги, производство); вопросы разрешения споров в случае, когда франчайзер и франчайзи действуют в разных странах и т.д. Успех договора оказывается под сильным влиянием законодательства о конкуренции, налогового законодательства, законодательства об иностранных инвестициях.

3. Определяющей особенностью франшизного соглашения является предоставление правообладателем пользователю комплекса исключительных прав на использование объектов интеллектуальной собственности в предпринимательской деятельности. На данном положении основано мнение о том, что договор франчайзинга — это особая форма лицензионного соглашения.

Эти два вида договоров действительно имеют много общего, но существующие принципиальные различия позволяют выделять франчайзинг в совершенно самостоятельный вид предпринимательской деятельности.

4. В соответствии с лицензионным соглашением лицензиар уполномочивает лицензиата использовать определенный объект интеллектуальной собственности в коммерческих целях за определенное вознаграждение.

Лицензионные соглашения могут быть в форме простой неисключительной лицензии или исключительной лицензии.

Важной особенностью лицензионных соглашений является то, что действие договора прекращается с прекращением действия исключительных прав на объект интеллектуальной собственности.

Объект франшизных соглашений – также право на объект интеллектуальной собственности. Однако в отличие от лицензионных соглашений во франчайзинге участвует только исключительная лицензия.

5. Стороны франчайзингового договора состоят в более тесных деловых отношениях по сравнению с лицензионным договором.

Лицензиат в отличие от франчайзи действует на свой риск. Лицензиар может только контролировать качество товаров, услуг, чтобы предотвратить ущерб престижу своего знака и репутации фирмы.

Успех франчайзи во многом зависит от умения франчайзера направлять его деятельность в соответствии с разработанной стратегией бизнеса. Франчайзер в отличие от лицензиара полностью контролирует франчайзи, устанавливая правила ведения бизнеса. Франчайзи действует в единой системе, созданной франчайзером.

6. В договоре франчайзинга существует более жесткое ограничение прав сторон по сравнению с лицензионным договором. Франчайзер не имеет права предоставлять другим лицам аналогичные комплексы исключительных прав на территории, где действует франчайзи, который, в свою очередь, не имеет права заключать сделки с конкурентами франчайзера.

Франчайзи обязан согласовывать с франчайзером место расположения коммерческих помещений, а также их внутреннее и внешнее оформление.

7. В отличие от лицензиара франчайзер несет солидарную с франчайзи ответственность по претензиям за несоответствующее качество товаров, работ или услуг.

8. Принципиальным отличием договора франчайзинга от лицензионного соглашения является продолжение действия договора при прекращении исключительного права на объект интеллектуальной собственности. Прекращают свое действие лишь положения, относящиеся к праву, которое прекратилось.

9. Договор франчайзинга можно представить состоящим из двух частей: лицензионной и деловой.

В лицензионную часть включаются вопросы, связанные с осуществлением предоставленных исключительных прав на определенные объекты интеллектуальной собственности.

Во второй части определяются деловые отношения между франчайзером и франчайзи.

О.Э. Симсон

Экономико-правовые аспекты

инвестиционной деятельности в Украине

Под инвестициями в экономическом смысле понимают процесс расширения действующего капитала путем вложения свободных средств в восстановление и создание новых средств производства и расширения оборотных средств.

Особая экономическая значимость инвестиционных процессов определяется следующими факторами, обуславливающими их роль в макроэкономике. Во-первых, именно инвестиции предопределяют темп и качество экономического роста. Как известно, инвестиции, осуществляемые в течение какого-либо периода времени, включают в себя амортизационные отчисления и так называемые чистые инвестиции, предполагающие дополнительное расширение капитала. Соотношение этих компонентов и их удельный вес в создании валового национального продукта (ВНП) характеризуют способность общества накапливать и увеличивать свои экономические ресурсы, создавать в будущем больше материальных благ и тем самым поднимать благосостояние общества. Иными словами, именно инвестиции, а точнее, чистые инвестиции определяют темп и характер процесса, который экономисты называют расширенным воспроизводством капитала. Таким образом, можно сказать, что сегодняшние инвестиции — это завтрашние рабочие места, новые товары и услуги, новые доходы общества.

Во-вторых, инвестиции оказывают исключительно большое влияние на макроэкономические показатели не только в перспективе, но и в текущих процессах. Как известно, величина создаваемого национального продукта определяется совокупными затратами на приобретение всех произведенных за данный период товаров и услуг. Инвестиции (имеются в виду частные) являются значимым компонентом совокупных затрат наряду с потребительскими расходами, государственными расходами и экспортом. Поэтому величина инвестиций оказывает непосредственное влияние на создаваемый в данном интервале времени ВНП.

Следовательно, экономика, находящаяся в состоянии спада производства и глубокой депрессии, может выйти из этого состояния только путем формирования инвестиций, т.е. путем создания благоприятных условий для привлечения свободных ресурсов к расширению производительного капитала.

Процесс инвестиций осуществляется на практике путем многообразных форм сложных экономических взаимоотношений между различными субъектами экономической деятельности. Это обстоятельство обуславливает необходимость и особую значимость правового обеспечения инвестиционных процессов, создание законодательных и иных норм, регулирующих взаимоотношения участников таких процессов.

В связи с этим было бы неправильным рассматривать инвестиционное законодательство как некую изолированную часть правового поля, регулирующего экономические отношения в целом. Поэтому, говоря о правовом обеспечении инвестиционных процессов, необходимо сознавать, что эта область значительно шире, чем собственно законодательство, посвященное инвестициям.

Основные сферы законодательства и всестороннего правового регулирования, которые можно и нужно рассматривать как правовую базу инвестиционной деятельности, охватывают следующие экономические отношения:

1) отношения собственности; инвестиции не могут осуществляться без четкой регистрации этой фундаментальной сферы экономических отношений:

2) кредитно-финансовые отношения:

3) отношения в сфере акционирования:

4) налоговые отношения;

5) отношения интеллектуальной собственности;

6) отношения на рынке ценных бумаг.

Анализ законодательной базы инвестиционной деятельности, созданной и действовавшей в период 1991-1996 гг., дает представление о состоянии и направлении экономического механизма реализации инвестиционной политики в Украине. Его отдельные условия и элементы были зафиксированы еще в Законе Украины “Об инвестиционной деятельности” (1991 г.). Так, в нем было предусмотрено: создание льготных условий для инвесторов, которые работают в приоритетных сферах; государственное регулирование через налоговую, кредитную, амортизационную, ценовую политику: государственная финансовая поддержка; применение госзнака в сфере капитального строительства; реализация конкурсного отбора проектов; страховая защита инвестиций.

На дальнейшее развитие механизма экономического стимулирования инвестиций была направлена Концепция регулирования инвестиционной деятельности в условиях рыночной трансформации экономики“, утвержденная постановлением Кабинета Министров Украины в 1995 г. Она закрепляла основные принципы государственной организации и регулирования инвестиций: передачу функций обеспечения инвестиций субъектам хозяйствования (децентрализа-ция), ориентацию на государственные приоритеты (приоритет-ность), поддержку конкурентной среды в инвестиционной сфере, переход от бюджетного финансирования к государственному кредитованию, поддержку смешанного инвестирования проектов и программ, создание механизмов страхования инвестиций. Концепция закрепляла также принцип государственного контроля за целевым использованием централизованных капиталовложений.

В течение указанного времени (1992-1996 гг.) были приняты законы, указы Президента, постановления Кабинета Министров, нормативно-регулирующие акты министерств и ведомств по созданию и действию отдельных экономических форм и методов управления инвестиционной деятельностью.

При формировании экономического механизма инвестиционной политики на дальнейшем этапе требуется усовершенствование законодательства по вопросам инвестирования путем внесения изменений и дополнений в действующие законодательные акты и принятие новых актов законодательства. В частности, необходимо:

— активизировать принятие нового гражданского кодекса Украины, который регулирует вопросы заключения и реализации инвестиционных договоров с учетом принципиально новых рыночных условий:

— внести изменения и дополнения в действующее законодательство о ценных бумагах и фондовой бирже, которые облегчили бы доступ иностранных инвесторов на финансовый рынок Украины;

— внести изменения и дополнения в Земельный кодекс Украины, которые если бы и не представляли иностранным инвесторам возможность приобретения земельных участков в частную собственность, то хотя бы приблизили права пользования землей к тем правам, которые имеют резиденты-собственники;

— ускорить принятие законодательного акта “О концессиях”, что позволило бы активизировать участие иностранного капитала в экономически и экологически целесообразной разработке природных ресурсов Украины;

— внести изменения в законодательство о приватизации с целью устранения дискриминации иностранных инвесторов при реализации приватизационных процессов;

— внести в украинское законодательство о страховании такое понятие, как “страхование предпринимательского риска”, и создать надежный механизм его осуществления. Это же касается и страхования кредитов.

В.Ю. Полатай

проблеми правового регулювання

інвестиційного капіталу

Проблема руху капіталів, інвестицій та інвестування є головною не тільки в країнах з нестабільною перехідною економікою, яка тільки формує свої головні інститути та шукає шляхи їх найефективнішої врівноваженої взаємодії, але й в розвинених країнах.

Однак і наука, і передова практика не завжди можуть попередити виникнення тієї чи іншої проблеми, особливо якщо ця проблема зумовлена багатьма причинами, які мають об'єктивний та суб'єктивний характер. Підтвердженням є регіональні та світові фінансові кризи. Спочатку це локальна криза в певному регіоні чи на певному ринку; потім, якщо її не подолати на цьому рівні, вона поширюється, часто переростаючи у світову.

Можливо і необхідно в умовах взаємної залежності національних економічних систем, глобалізації світової економіки, транснаціонального характеру капіталу на рівні однієї країни створити сприятливий інвестиційний клімат для розвитку і діяльності як національного, так і міжнародного капіталу. Рух капіталів починається і, якщо можна так висловитися, закінчується в конкретній країні. І країна, яка прагне до стабільної, ефективної економіки, а значить, і до ефективного руху капіталів, повинна створити насамперед ефективну, стабільну правову базу.

З усієї безлічі форм руху капіталів інвестиції є чи не найпоширенішою, взаємовигідною та гнучкою формою. Про недоліки чи переваги інвестицій перед іншими формами важко говорити. Усе залежить від кожного конкретного випадку і вирішення питань про:

— цілі, які переслідуються суб'єктами інвестування;

— можливості цих суб'єктів;

— основу, на якій буде здійснюватись інвестиційна діяльність;

— вид здійснення інвестиції.

Для вирішення викладених вище та багатьох інших питань правова база України є недостатньою. І справа не в пільгах чи преференціях для інвесторів і навіть не в детальності регулювання, яке ми зможемо отримати тільки разом із розвитком усіх інститутів інвестування, а в законодавчій невизначеності таких основних категорій, як інвестиція, інвестиційна діяльність, інвестор, реципієнт (сторона, що одержує) та багатьох інших; і як наслідок цього — відсутність загальної правової концепції регулювання інвестиційної діяльності.

Більша увага приділяється правовому регулюванню іноземних інвестицій, хоча їх частка і значення для економіки України дуже незначні. Внутрішній інвестиційний потенціал України, внутрішній інвестор потребують більш уважного ставлення з боку нормотворчих органів. У країні пільговий режим має надаватися не лише іноземному капіталу, але й внутрішньому. В противному разі внутрішній капітал починає працювати на зарубіжну економіку.

Е.К. Порфирьева

право на внешнеэкономическую деятельность

и требования к форме контракта

1. Право на внешнеэкономическую деятельность является одной из составляющих предпринимательских свобод и в конечном итоге формой реализации экономических свобод, декларированных в многочисленных международно-правовых документах, которые посвящены правам человека.

2. Одним из дискуссионных вопросов в международной практике осуществления внешнеэкономической деятельности и заключения внешнеэкономических договоров является вопрос о форме контракта. Ни в одном международно-правовом унифицированном акте нет единого четкого ее определения; в них содержатся лишь требования, предъявляемые (или не предъявляемые) к ней и указания на закон государства, который следует применить. В целом эта проблема оставлена на усмотрение соответствующего суда, рассматривающего спор.

3. Тем не менее вопрос о том, что же относится к форме внешнеэкономического договора, весьма актуален, так как определяет круг проблем, которые государство может регулировать императивно в данной области, не превышая своих полномочий. В соответствии с общепринятой практикой основными элементами, входящими в понятие формы внешнеэкономического договора, являются: способ фиксации содержания договора и порядок подписания договора.

4. До недавнего времени в законодательстве большинства государств вопрос о фиксации внешнеэкономического контракта рассматривался только с точки зрения устности контракта или письменности. Однако в связи с тем, что все большее число международных торговых сделок совершается с помощью средств электронного обмена данными и других средств коммуникации, именуемых по общему правилу “электронной коммерцией”, возникает необходимость в использовании методов, альтернативных методам связи и хранения информации, основанным на применении бумаги.

5. В. 1996 г. ЮНСИТРАЛ подготовила и выпустила в свет Типовой закон “Об электронной коммерции” и Руководство по его применению, рекомендуя всем государствам при принятии и разработке собственных законов учитывать необходимость унификации в данной сфере. Потребность в разработке Типового закона объясняется прежде всего тем, что в большинстве случаев существующее в государствах законодательство содержит ограничения и запреты на использование современных средств коммуникации, например, предписывая использование “письменных”, “подписанных”, “подлинных” документов.

6. Несмотря на то, что в ряде стран приняты специальные нормы, регулирующие определенные аспекты электронной коммерции, комплексных нормативных актов ранее не существовало. Это влекло неопределенность при использовании информации, предоставляемой в недокументарной форме. Так, украинское законодательство предусматривает заключение внешнеэкономических договоров исключительно в письменной форме и жесткий порядок подписания таких договоров. Более того, доктрина указывает, что рассмотрение положений о письменной форме заключения сделок и порядке их подписания для юридических лиц — это вопросы, относящиеся к личному статуту организаций. Требования украинского законодательства по таким вопросам должны соблюдаться неукоснительно независимо от места совершения сделок. Юридическое лицо и его представители не управомочены на заключение сделок в иной, чем предписано, форме.

7. При подготовке типового закона был применен так называемый метод “функционального эквивалента”, основанный на анализе целей и функций бумажного документооборота с точки зрения того, каким образом эти функции могут быть выполнены и цели достигнуты с помощью средств электронного обмена данными. При этом Типовой закон не предлагает электронных эквивалентов для всех традиционных документов; напротив, вводит базовые критерии, подлежащие разработке в национальном праве, при соблюдении которых электронные документы могут быть восприняты как их письменные, бумажные собратья. Странам — членам мирового сообщества рекомендуется детально изучить Типовой закон и разработать на его основе собственные нормы, указывающие на возможность и условия использования средств электронного обмена данными.

8. В свете изменений, происходящих в техническом, информационном пространстве мирового сообщества, становится очевидной необходимость нормативного регулирования новых отношений — отношений, которые складываются при осуществлении так называемой электронной торговли. Отсутствие регулирования ведет лишь способствует увеличению числа конфликтных ситуаций в отношениях между сторонами сделок, невозможности их разрешения правовыми средствами, правовой беззащитности участников оборота. Введение в Украине процедуры использования бездокументарной формы контракта и цифровой подписи потребовало бы разработки отдельных законов ( в том числе о цифровой подписи), внесения изменений в гражданский и гражданско-процессуальный кодексы Украины в части использования электронных доказательств, подготовки перечня методов, применение которых обеспечит формальную действительность бездокументарных внешнеэкономических контрактов с точки зрения права и подтвердит достоверность и подлинность сведений, содержащихся в цифровых сообщениях.

Л.В. Крупа

правовые режимы в современном

международном частном праве

Понятию правового режима свойствен двойственный характер: с одной стороны, оно имеет общетеоретическое значение, с другой — межотраслевое. В международном публичном и частном праве исторически сложилось несколько подходов к определению этого понятия, которое означает предоставление определенного правового статуса субъектам на территории иностранного государства. Традиционно выделяют три вида правовых режимов; среди них особый интерес представляет специальный. Данный правовой режим находит практическое отражение в активно создаваемых Украиной в последнее время таможенных союзах и свободных экономических зонах (СЭЗ). Такие тенденции не новы для мирового сообщества, их развитие насчитывает более чем двадцатилетнюю историю. Поэтому необходим более прагматичный и прикладной подход к разработке понятия правового режима в целом и специального в частности.

Существует несколько разновидностей специального режима, среди них выделяют преференциальный режим (т.е. предоставляющий особые преимущества для его обладателей), а так же режим, ужесточающий положение иностранных субъектов по сравнению с национальными. Важно отметить, что категория специального правового режима имеет комплексный характер, что означает распространение на его получателей ряда льгот, включающих налоговые, таможенные, валютно-финансовые и иные виды приоритетов. Этим отличается рассматриваемый режим от предоставления государством отдельных льгот по налогообложению или таможенным операциям, как, например, в случае с “АвтоЗАЗ-DAEWOO”. Преференциальный режим может предоставляться как адресно, т.е. юридическим или физическим лицам, осуществляющим свою уставную деятельность в приоритетных отраслях развития, так и на определенной территории. Оба эти способа активно применяются украинским законодателем. В первом случае примером является внедрение указом Президента специального режима инвестиционной деятельности на территориях приоритетного развития в приоритетных отраслях (подотраслях) и производствах в Донецкой области. В СЭЗ действует принцип территориального предоставления специального режима.

Анализ украинского законодательства дает возможность определить содержание специального режима, действующего на территории свободных экономических зон “Сиваш”, “Донецк”, “Азов” и “Славутич”. Объем преференций, предоставляемых СЭЗ Украины, достаточно велик, однако требует более системного подхода. Субъекты СЭЗ освобождаются от налога на прибыль либо полностью, либо уплачивают его в размере 20 — 50% от ставки, дей-ствующей на территории Украины. Такая ставка может устанавливаться на определенный период времени — от 2-х до 6-ти лет. Однако в ряде СЭЗ применение такого порядка, как правило, обусловливается. Так, в зоне “Сиваш” это возможно лишь в случае использования разницы в налогообложении на реализацию инвестиционных проектов на ее территории. В СЭЗ “Славутич” такая льгота распространяется на прибыль ее субъектов в случае, если общее количество работающих лиц, высвобожденных в связи с досрочным выводом из эксплуатации блоков ЧАЭС и имевших там основное место работы, составляет на протяжении отчетного периода не менее 50% общей численности (но не менее 10-ти работников)и фонд оплаты труда таких работников составляет на протяжении отчетного периода не менее 25% суммы общих затрат на оплату труда, которые включаются в состав валовых затрат, а общая сумма фактически вложенных инвестиций в создание нового предприятия или новых рабочих мест путем расширения производства (реконструкции, технического переоснащения) эквивалентна не менее 200 тыс. дол. США.

Один из видов льгот — освобождение от взимания таможенных сборов за ввоз или вывоз товаров для собственных нужд или произведенных на территории СЭЗ. Существенной является преференция, предполагающая возможность освобождения от обязательной продажи валютных поступлений на межбанковском валютном рынке. Для поддержки и развития производства большое значение имеет освобождение от квотирования и лицензирования, а также от взимания акцизного сбора с товаров собственного производства.

Важный вопрос — установление содержания специального правового режима: какие из его элементов подлежат унифицированному закреплению в базовом законе, а какие должны изменяться в зависимости от типа конкретной СЭЗ. Концептуального единства подходов требуют также вопросы, связанные с определением статуса субъекта СЭЗ, правового положения Администрации и др. Несовершенным представляется и подход законодателя к формированию разных функциональных типов СЭЗ. В этой связи необходима доработка Закона Украины “Об общих принципах создания и функционирования специальных свободных экономических зон”.

С.О. Сільченко

строковий трудовий договір і контракт:

деякі питання правового регулювання

Право на працю, закріплене ст. 23 Загальної декларації прав людини, є однією з найважливіших складових правового статусу людини і громадянина і повинно знаходити належне відображення в законодавстві будь-якої країни. В Україні це право насамперед передбачене ст. 43 Конституції, а механізм і можливості його реалізації є предметом регулювання трудового права.

Громадяни України здійснюють конституційне право на працю шляхом укладення трудового договору, в тому числі і строкового. Кодекс законів про працю не дає поняття строкового трудового договору, лише ст. 23 передбачає укладення трудового договору на визначений строк і на час виконання певної роботи. Якщо порівняти положення ч. 2 ст. 23, ст. 39, 39¹ КЗпП України, то можна зробити висновок, що категорію “строковий трудовий договір” законодавець передбачав як родове поняття, що охоплює крім вищезгаданих і трудові договори з сезонними та тимчасовими працівниками. Останні, на думку Н.Ю. Вишинської та О.М. Прудинського, не належать до строкових. Основну відмінність вони вбачають в особливостях механізму припинення договорів з тимчасовими та сезонними працівниками — наявності права на припинення трудових правовідносин до закінчення строку дії угоди, до того ж за власним бажанням.

Дійсно, вказані відмінності не є типовими для строкового трудового договору, але сутність полягає не в цьому. Мета таких угод про працю — встановлення трудових правовідносин, які обмежені в часі. Закінчення строку дії цих договорів виступає безумовною підставою для їх припинення.

Різновид строкового трудового договору — трудовий контракт, можливість укладення якого передбачена ч. 3 ст. 21 КЗпП, а також більш ніж п'ятдесятьма нормативно-правовими актами, що визначають коло працівників, щодо яких можна застосувати контрактну систему прийняття на роботу.

Хоча закон визначає контракт як особливу форму трудового договору, ми підтримуємо точку зору В.І. Прокопенка про те, що контракт є лише різновидом трудового договору, а та обставина, що термін дії належить до його необхідних умов, дозволяє віднести цей договір до групи строкових. Найбільш специфічними його ознаками на відміну від строкового трудового договору є такі:

а) контракт не може бути трансформованим у безстроковий трудовий договір автоматично, його можна лише переукласти на новий термін або продовжити на такий же;

б) контрактом можуть передбачатися підстави для його припинення, не визначені чинним законодавством;

в) контракт надає сторонам трудових відносин право встановлювати самостійно всі суттєві та додаткові умови праці, а також передбачати можливість стягнення моральної і матеріальної шкоди за порушення його умов.

Практика застосування законодавства про працю свідчить про те, що існує багато спірних і неврегульованих питань, що призводить до виникнення трудових спорів у сфері застосування строкових трудових договорів. Так, трудове законодавство не передбачає механізму вирішення проблеми, коли після закінчення строку дії контракту сторони не відреагували на це належним чином (див. п. 24 Положення про порядок укладання контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників). Виникає певна правова невизначеність, тобто контракт автоматично не перетворюється у безстроковий трудовий договір і його не переукладено, а фактично трудові відносини тривають. Певний вихід з цього запропоновано в п. 3.8. Положення про порядок наймання і звільнення педагогічних та науково-педагогічних працівників закладів освіти, де передбачено у випадку, якщо строк контракту скінчився, а сторони не переуклали його або не продовжили на новий термін, контракт автоматично продовжується на новий, раніше обумовлений у ньому строк. З цим положенням можна погодитися частково, бо воно не зовсім відповідає природі трудового контракту. Вважаємо за необхідне доповнити Положення про порядок укладення контрактів від 19.03.1994 р. в п. 24 реченням такого змісту: “Якщо це з будь-яких причини не зроблено, а трудові відносини фактично тривають, то контракт автоматично продовжується на два місяці, протягом яких сторони вирішують питання про продовження або припинення контракту”.

Виникають також розбіжності при припиненні строкових трудових договорів, у тому числі й контрактів, за п. 2 ст. 36 КЗпП у разі тимчасової непрацездатності працівника на момент закінчення строку договору. На мою думку, дія правила, передбаченого ч. 3 ст. 40 КЗпП не поширюється на вказаний випадок. Ця спеціальна норма регламентує розірвання трудового договору за ініціативою роботодавця.

Можливість продовження строкового трудового договору за бажанням працівника шляхом надання йому невикористаної відпустки відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України “Про відпустки” не може розглядатись як умова для перетворення строкового трудового договору в безстроковий. Застосування ст. 39¹ КЗпП має місце тільки у випадку волевиявлення сторін договору, спрямованого на його продовження. Надання ж відпуски після скінчення терміну договору свідчить лише про згоду сторін трудових правовідносин щодо реалізації права на відпочинок, тому ст. 3 Закону “Про відпустки” та ст. 39¹ КЗпП є цілком узгодженими і не створюють правових колізій.

А.М. Юшко

переведення як форма раціонального

використання трудових ресурсів

Право на працю — одне з найважливіших соціально-економічних конституційних прав громадян. Основним соціальним призначенням його є забезпечення зайнятості.

Перехід України до ринкової економіки зумовив суттєві зміни змісту трудових відносин і правового стану їх суб'єктів у зв'язку з запровадженням нових форм власності і методів господарювання, а також з формуванням ринку праці, який грунтується на попиті й пропозиції робочої сили, саморегуляції трудових ресурсів. Пропозиція включає робочу силу тих, хто не зайнятий; тих, хто має роботу, але шукає додатковий заробіток; тих працівників, становище яких нестабільне (великий ризик втрати роботи). Попит на працю заявляють роботодавці (підприємства, установи, організації, підприємці), і визначається він кількістю вакантних робочих місць і посад працівників, яким роботодавець шукає заміну.

Важливою особливістю ринку праці в умовах перехідної економіки є суттєве перевищення пропозиції над попитом, що виявляється в незайнятості працездатного населення, а точніше — в масовому безробітті. Серед основних причин такої ситуації в країні можна назвати спад виробництва, відсутність достатньої завантаженості підприємств, вимушені простої, неможливість знайти роботу на повний робочий день, одностороння галузева спеціалізація регіонів. Тому найважливішою проблемою у сфері використання трудових ресурсів на сьогоднішній день є забезпечення працездатного населення роботою. Вирішення цієї проблеми можливе лише за умови здійснення регіональних програм зайнятості та інвестування.

Серед заходів щодо підвищення зайнятості необхідно звернути увагу на реформування і перепрофілювання нерентабельних виробництв і підтримку перспективних, внаслідок чого відбувається перерозподіл робочої сили як між підприємствами і їх структурними підрозділами, так і між цілими галузями.

У цьому аспекті слід визнати, що значення переведень як

юридичної форми перерозподілу трудових ресурсів зростає.

Мобільність населення, пов'язана з формуванням ринку житла, необхідність зміни професії, перехід кадрів із однієї галузі господарства в іншу, з одного підприємства до іншого, а також в межах одного підприємства, що викликані бажанням отримати нову спеціальність, упровадженням нових механізмів і технологій, появою одних професій та “відмиранням” інших, різним ступенем задоволеності житлово-побутовими умовами, можуть бути реалізовані шляхом переведень.

Переведення дає можливість зберегти фахівців на підприємстві, забезпечити їх постійну зайнятість, а також скоротити витрати робочого часу і запобігти простоям. Забезпечення безперервною роботою означає для працівників стабільність їх соціально-економічного становища та належний рівень життя. Крім того, переведення працівників та службовців — це і додаткова гарантія від незаконного звільнення, адже при необхідності скорочення штату працівників на підприємстві, викликаного змінами в організації виробництва і праці, власник чи уповноважений ним орган повинен вжити заходів для переведення осіб, яких він планує звільнити, на іншу роботу на тому ж підприємстві за умови їхньої згоди на це.

Ринковий механізм господарювання потребує від кожного працівника постійного вдосконалення професійних навиків. Рівень кваліфікації будь-якого фахівця визначається ступенем його ознайомлення з новітніми досягненнями науково-технічного прогресу і передовими технологіями. Можливість просування в порядку переведення на більш кваліфіковану роботу чи вищу посаду стимулює розвиток людського фактора.

Концентрація виробництва, посилення його спеціалізації виявляються в реорганізації підприємств або їх складових частин. Пленум Верховного Суду України в п. 19 Постанови № 9 від 06.11.1992 р. “Про практику розгляду судами трудових спорів” пояснив, що у разі зміни власника підприємства чи реорганізації останнього (злиття з іншим підприємством, приєднання до іншого підприємства, виділення з нього одного або кількох нових підприємств, перетворення одного підприємства в інше, наприклад, державного — в орендне, або підприємства — у господарське товариство) дія трудового договору з працівником продовжується. Однак з реорганізацією з'являється нова сторона в правовідносинах, тому така зміна трудового договору кваліфікується як переведення, хоча фактичне і правове становище працівника може залишитися тим самим. Якщо ж реорганізація спричинила зміни істотних умов праці, то з працівником, який не бажає продовжувати роботу в нових умовах, трудовий договір припиняється на підставі п. 6 ст. 36 Кодексу законів про працю (відмова від продовження роботи у зв'язку зі зміною істотних умов праці).

Д.М. Кравцов

к вопросу об учете

несчастных случаев на производстве

Большое значение для предотвращения и профилактики несчастных случаев на производстве имеет своевременное и квалифицированное расследование, а также их обязательный учет.

На необходимость расследования и учета несчастных случаев неоднократно указывалось в конвенциях и рекомендациях Международной организации труда. В Рекомендации № 31 “О предотвращении несчастных случаев на производстве” от 30.05.1929 г. ст. 1 гласит, что “основаниями изучения вопроса предотвращения несчастных случаев являются: а) исследование причин и обстоятельств несчастных случаев; б) изучение с помощью статистических данных о несчастных случаях в каждой отрасли промышленности “законов”, определяющих частоту несчастных случаев, и путем сравнения данных за ряд лет, влияния мер, принятых в целях предотвращения несчастных случаев. Конференция (Генеральная Конференция МОТ) рекомендует, чтобы каждый член Организации принял необходимые меры, с помощью законодательных или административных действий, в целях эффективного обеспечения сбора и использования вышеуказанных сведений”.

В Украине расследование и учет несчастных случаев и профессиональных заболеваний регламентируются “Положением о расследовании и учете несчастных случаев, профессиональных заболеваний и аварий на предприятиях, в учреждениях и организациях”, утвержденным постановлением Кабинета Министров Украины от 10.08.1993 г. № 623.

Положение содержит исчерпывающий перечень обстоятельств, при которых происшедший несчастный случай расследуется и берется на учет. В нем также закреплены обстоятельства, которые исключают расследование и учет несчастных случаев, а именно:

— противоправность действий работника;

— умысел на причинение себе телесных повреждений;

— отсутствие в обстоятельствах несчастного случая производственного фактора;

— иные обстоятельства.

К этому перечню, считаем, надо добавить, что не берутся на учет несчастные случаи, которые произошли с работниками, выполняющими на предприятии, в учреждении, организации разовые работы по гражданско-правовым договорам (например, подряда). Такое указание содержится в письме Председателя Госкомитета Украины по надзору за охраной труда от 19.03.1998 г. № 03-21/595.

В настоящее время огромное число несчастных случаев не расследуется и не берется на учет.

Охрана труда как принцип трудового права призвана предотвращать воздействие на работника вредных производственных факторов, содействовать оздоровлению и облегчению условий труда, предотвращению травматизма и профессиональных заболеваний. Однако если несчастный случай все же произошел, собственник предприятия, учреждения, организации или уполномоченный им орган, а также государство обязаны:

— максимально компенсировать пострадавшему или его родственникам причиненный ущерб;

— сделать все возможное, чтобы по таким причинам несчастных случаев не повторялось.

Осуществить это возможно только при глубоком анализе обстоятельств происшедшего. Существующая практика, когда множество несчастных случаев не учитывается, а следовательно, не анализируется, по нашему мнению, неприемлема. Цифры производственного травматизма по предприятию, отрасли, стране в целом оказываются заниженными, а характеристика уровня работы по охране труда — завышенной.

Несчастные случаи, происшедшие на территории предприятия с работниками в состоянии опьянения, при совершении работником хищения, при изготовлении предметов в личных целях и других обстоятельствах, не следует считать связанными с производством и влекущими для работника льготный порядок возмещения ущерба. Термин “связь с производством” нельзя понимать как связь с самим производственным процессом. Признаками, позволяющими установить непосредственную связь с производством, являются время, когда несчастный случай произошел, и место, где он произошел.

Любой несчастный случай на территории предприятия всегда связан с производством и должен быть взят на учет, но это, однако, не означает, что полученная при этом травма должна рассматриваться как трудовое увечье.

О.М. Ярошенко

До питання про працю домашніх працівників

Особливості регулювання праці осіб, які працюють у громадян за договором (домашніх працівників), і форма договору визначаються Положенням, затвердженим Держкомпраці СРСР і ВЦРПС 28.04.1987 р.

Праця домашніх працівників застосовується для виконання робіт у домашньому господарстві громадян, для надання громадянам технічної допомоги в літературній або творчій діяльності та інших видів послуг. До вказаної категорії осіб можуть належати секретарі, бібліотекарі, водії автомашини та ін. Мета їх діяльності — особисте обслуговування громадянина-роботодавця. Останній, приймаючи на роботу будь-яких осіб з метою одержання прибутку, повинен пройти державну реєстрацію як приватний підприємець.

Договір з домашнім працівником не укладається, якщо робота має короткостроковий характер (до 10-ти днів у цілому протягом місяця).

Договір слід зареєструвати в місцевому профспілковому органі не пізніше семи днів після його підписання сторонами. День підписання договору вважається днем його укладення. Скарги на відмову в реєстрації договору розглядаються вищестоящими профспілковими органами.

Трудові книжки домашніх працівників ведуться профспілковим органом, який зареєстрував договір. Записи вносяться на підставі договору. Час роботи за договором зараховується в загальний та безперервний трудовий стаж (п. 21 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній).

Не допускається укладення договору громадянином-роботодавцем з особами, які перебувають з ними в близьких родинних або свійських зв'язках (батьки, чоловік або жінка, брати, сестри, сини, дочки, а також брати, сестри, батьки та діти одного з подружжя). Це правило не поширюється на осіб, які здійснюють догляд за інвалідами І групи з числа військовослужбовців внаслідок поранення або каліцтва, одержаних під час захисту Вітчизни або виконання інших обов'язків військової служби, чи внаслідок захворювання, пов'язаного з перебуванням на фронті, а також осіб, які здійснюють догляд за інвалідами І групи внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання та інвалідами за зором (сліпими).

Спори з приводу виконання договору розглядаються районним (міським) судом. У такому ж порядку розглядаються справи про визнання договору недійсним, якщо він був укладений, наприклад, без наміру виконати передбачені в ньому зобов'язання (фіктивний договір).

Отже, вказаний нормативний акт запроваджує процедуру реєстрації трудових договорів з домашніми працівниками, однак як реєструючий виступає місцевий профспілковий орган. Думається, що таке вирішення даного питання тепер не можна вважати задовільним. Профспілковий плюралізм, який зараз сформувався і був відсутній на момент видання Положення від 28.04.1987 р., створює складності технічного характеру. Головний же недолік процедури реєстрації трудових договорів профспілковими органами, полягає в тому, що зараз ці органи перестали бути формальними представниками держави, відділені від неї і незалежні, тим часом як прерогатива констатації наявності правосуб'єктності у тієї чи іншої особи повинна належати єдиній організації публічної влади, якою в сучасних умовах виступає держава.

Таким чином, ми переконані в необхідності та доцільності існування системи державної реєстрації всіх суб'єктів трудового права — роботодавців, незалежно від того, в якій сфері застосовується несамостійна праця. У сфері домашнього господарства легалізація роботодавця — фізичної особи могла б здійснюватися шляхом реєстрації трудового договору (контракту), який він укладає, відповідними державними службами зайнятості. З цією метою ч. 1 ст. 19 Закону України від 01.03.1991 р. “Про зайнятість населення” необхідно доповнити п. 9, в якому вказати, що державна служба зайнятості реєструє трудові договори (контракти) осіб (домашніх працівників), які працюють у громадян.

В.Ю. Уркевич

фіксований сільськогосподарський податок

1. “Кожна людина має право на такий рівень життя, — регламентує ст. 25 Загальної декларації прав людини, — включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї”. Відповідно до цього сьогодні, як ніколи, відродження агропромислового комплексу має для України пріоритетне значення. Не випадково протягом кількох років в Україні йде пошук найоптимальнішої моделі оподаткування сільськогосподарських товаровиробників. Обговорювалося два можливі варіанти єдиного (фіксованого) податку: перший — встановити тільки земельний податок, інші податки і платежі скасувати; другий — до земельного податку додати інші податки і платежі й з урахуванням цього встановлювати податкові ставки з розрахунку на одиницю земельної площі.

2. Обрано було другий варіант, і 15.01.1998 р. Верховна Рада України прийняла Закон України “Про впровадження в порядку експерименту єдиного (фіксованого) податку для сільськогосподарських товаровиробників”, яким до 31.12.2000 р. в порядку експерименту в деяких регіонах країни було запроваджено сплату єдиного (фіксованого) податку замість десяти, що існували раніше.

18.06.1998 р. Президент України видав Указ № 652 “Про фіксований сільськогосподарський податок”, яким передбачено введення з 1 січня 1999 р. по 1 січня 2004 р. фіксованого сільськогосподарського податку на всій території України.

3. Запровадження фіксованого податку викликало зацікавленість, жваве його обговорення і різні думки стосовно доцільності і конституційності Указу Президента від 18.06.1998 р.

Оскільки питання оподаткування нормативно врегульовані (зокрема, Законом України “Про систему оподаткування”), то це виключає можливість, як вважають деякі фахівці, прийняття Президентом України подібних указів. Крім цього, на їх думку, виникає питання узгодженості фіксованого податку з чинною системою оподаткування в Україні.

4. Дискусія навколо фіксованого податку набрала нової сили. Всіх її учасників можна поділити на два табори: тих, хто виступає за негайне введення цього податку, і тих, хто ставиться до нього досить негативно.

Головним аргументом, який висувається на захист фіксованого податку, є те, що він спрощує податковий механізм і захищає сільськогосподарське виробництво від переоподаткування.

Запровадження фіксованого податку дозволить:

— стимулювати сільськогосподарську діяльність і заохочувати займатися нею інші підприємства, збільшити частку сільськогосподарської продукції у валовій продукції на 50% і більше;

— стимулювати раціональне використання землі, відмовлятися від її надлишків, передавати їх в оренду;

— сприяти нарощуванню обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, інтеграції і кооперування у виробництві;

— скоротити в 10 разів кількість податко-одиниць і відповідно обсяги роботи по справлянню податків, проведенню перевірок тощо.

Поряд із очевидними перевагами запровадження фіксованого податку деякі його елементи наводять на роздуми. По-перше, хоча економічна доцільність введення фіксованого податку безперечна, однак він не повністю вирішує проблеми платіжної кризи і банкрутства в аграрній сфері. По-друге, кількість податків ще не свідчить про складність системи оподаткування. Так, західні фахівці вважають, що чим простіше податкова система, тим вона грубіша і менш надійна. Вплив податків на реальні економічні процеси й поведінку платників податків у потрібному для держави напрямі не можна забезпечити двома, трьома і навіть десятьма податками.

5. Існує думка також про те, що введення фіксованого податку не сприятиме розвитку сільськогосподарського виробництва. Вважається, що виконавча влада вирішила таким штучним шляхом відкрити ринок землі (оскільки підприємства будуть позбавлятися надлишкової землі), і якщо не відмовитися від цієї помилкової ідеї, податковий механізм аграрного сектора як такий перестане існувати.

Звичайно, усі ці “за” і “проти” заслуговують на увагу і повинні бути обов’язково враховані під час роботи над Законом України про фіксований податок, проект якого розроблений Урядом і внесений на розгляд Верховної Ради України.

Д.А. Михайленко

природоохранные концепции и их закрепление

в международно-правовых документах

1. В течение продолжительного времени мировая экономическая мысль не рассматривала окружающую природную среду в качестве фактора, влияющего на мировую и национальные экономики. Экологическим проблемам человечества уделялось минимальное внимание. Такой подход явился одной из причин формирования в большинстве государств техногенного типа экономического развития. Он характеризуется как природоемкий (природоразру-шающий) тип развития, базирующийся на использовании искусственных средств производства, созданных без учета экологических ограничений.

2. Начиная с середины ХХ в. человечество было поставлено перед фактом возрастающих экологических издержек, связанных с экстенсивным экономическим ростом: исчерпание природных ресурсов, загрязнение окружающей природной среды, сокращение площади естественных экосистем, истощение озонового слоя, техногенные аварии, исчезновение биологических видов, ухудшение качества жизни, рост заболеваний и др.

3. Указанные проблемы явились толчком к разработке концепций мирового развития с учетом экологических ограничений. Можно выделить следующие основные концепции:

— концепция нулевого роста (Д. Медоуз, 1972 г.), в соответствии с которой человечество должно стабилизировать численность населения, остановить рост промышленности, инвестировать и развивать только сельское хозяйство;

— концепции экотопии (лежат в основе программ партии зеленых во многих странах), которые можно охарактеризовать как “минусовый рост”; их основные тезисы: возврат к природе, биологическое и культурное разнообразие, простые технологии, отказ от научно-технического прогресса;

— концепция устойчивого экономического развития, критериями которого являются:

а) такая эксплуатация возобновимых природных ресурсов, которая обеспечивает для них режим простого воспроизводства;

б) замедление темпов исчерпания невозобновимых природных ресурсов с перспективой замены их нелимитированными видами ресурсов;

в) минимизация количества отходов;

г) минимизация загрязнения.

Последняя концепция используется в качестве основополагающей в большинстве международно-правовых документов, посвященных вопросам охраны окружающей природной среды.

4. Международное сотрудничество в сфере охраны окружающей природной среды начинает свою историю с конца ХІХ в. Однако долгое время оно не базировалось на макроэкономических концепциях и не имело всеобщего характера.

Во Всеобщей декларации прав человека (принята 10 декабря 1948 г.) не содержится положений, непосредственно закрепляющих право на безопасную природную среду. Однако в ней имеются нормы, которые сформулированы достаточно абстрактно, что позволяет раскрывать их содержание сквозь призму проблем, возникающих в процессе исторического развития человечества. Так, ст. 25 Всеобщей декларации устанавливает, что “каждый человек имеет право на такой жизненный уровень … который необходим для поддержания здоровья и благосостояния его самого и его семьи”. Изначально данное положение предусматривало преимущественно проблемы здравоохранения и социального обеспечения, однако в условиях изменившихся реалий оно может быть истолковано и как требование обеспечить экологическую безопасность населения.

Кроме того, во Всеобщей декларации сформулирован ряд ограничений при реализации прав и свобод, которые могут быть экстраполированы в плоскости обеспечения экологической безопасности, благополучия будущих поколений. Экологические ограничения нашли отражение в тексте ст. 22, закрепившей, что каждый человек имеет право на осуществление необходимых для поддержания его достоинства и для свободного развития его личности прав в экономической, социальной и культурной областях в соответствии со структурой и ресурсами каждого государства. Косвенно возможность экологических ограничений экономических свобод следует также из п. 2 ст. 29 Всеобщей декларации: “При осуществлении своих прав и свобод каждый человек должен подвергаться только таким ограничениям, какие установлены законом исключительно с целью обеспечения должного признания и уважения прав и свобод других и удовлетворения справедливых требований морали, общественного порядка и общего благосостояния в демократическом обществе”.

5. Дальнейшее развитие международного экологического

права во второй половине ХХ в. характеризовалось акцентированием внимания на комплексных подходах к охране окружающей природной среды в планетарном масштабе, на необходимости учитывать экологические факторы и экологические последствия при принятии экономических решений. В 1948 г. был создан Международный союз охраны природы и природных ресурсов. 18 декабря 1962 г. Генеральная ассамблея ООН приняла резолюцию “Экономическое развитие и охрана природы”. В июне 1972 г. состоялась Стокгольмская конференция ООН по окружающей человека среде, положившая начало деятельности Программы ООН по окружающей среде. Наконец, в июне 1992 г. Конференция ООН по окружающей среде и развитию приняла долгосрочную программу “Повестка дня на ХХІ век”, в которой были приняты в качестве руководства к действию тезисы концепции устойчивого экономического развития.

По состоянию на 1997 г. существовало свыше 1600 многосторонних и свыше 3000 двусторонних международных договоров, в той или иной степени посвященных природоохранным и природоресурсным вопросам.

П.В. Тихий

до питання про юридичні форми (титули)

спеціального використання

природних ресурсів

Однією з головних форм взаємодії суспільства і природи є діяльність людей, спрямована на використання природних об'єктів. Ця діяльність обумовлена насамперед економічним аспектом соціальної цінності зазначених об'єктів, тобто їх існуванням як ресурсів природи, і полягає в споживанні їх корисних властивостей та якостей. Відносини в сфері такого споживання всебічно врегульовані екологічним законодавством України, яке передбачає певний порядок здійснення використання природних ресурсів і поділяє його на загальний та спеціальний.

Спеціальне використання здійснюється громадянами і юридичними особами для виробничих потреб на підставі спеціального дозволу, а також за відповідну плату з обов'язковим закріпленням природних ресурсів за окремими суб'єктами. Згідно з законодавством таке закріплення може провадитися у двох юридичних формах (титулах), а саме: на праві власності та на праві користування. Зазначені титули існують як правові засоби реалізації екологічних інтересів суб'єктів. Основним же економічним засобом реалізації цих інтересів є спеціальне використання природних ресурсів.

Таким чином, право власності на природні ресурси і право користування ними набувають значення юридичних форм використання, у межах яких існує і реалізується діяльність щодо виробничої експлуатації природних ресурсів. Сутність зазначених юридичних форм (титулів) спеціального використання полягає передусім у визначенні належності природних ресурсів певним суб'єктам. До того ж з існуванням того чи іншого юридичного титулу законодавець у подальшому пов'язує різні правові режими використання природних ресурсів, тобто встановлює неоднакову міру можливої поведінки суб'єктів щодо зазначеної діяльності.

Відповідно до Конституції України всі природні ресурси в межах державних кордонів та виключної (морської) економічної зони України знаходяться у власності Українського народу. Винятком є природні ресурси, які у встановленому законом порядку були передані в приватну та колективну власність. У такій власності на цей час можуть перебувати земля, нелісова рослинність, деякі об'єкти тваринного світу. Всі інші природні ресурси можуть використовуватися тільки на праві користування. Слід також зазначити, що взагалі реалізація права власності Українського народу на природні ресурси щодо їх використання не можлива інакше ніж шляхом передачі вказаних об'єктів у користування окремим особам. Отже, можемо конкретизувати, що відповідно до законодавства України існують дві самостійні юридичні форми використання природних ресурсів: на праві приватної та колективної власності і на праві користування, похідного від права державної (загальнонародної) власності. У зв'язку з тим, що більшість природних ресурсів продовжує перебувати у власності Українського народу, право приватної та колективної власності як юридична форма (титул) використання природних ресурсів ще не отримала суттєвого розвитку, тому більш поширеною залишається право користування.

Право природокористування (в суб'єктивному значенні) можна визначити як право на чуже майно, тобто можливість певних суб'єктів отримати для використання природні ресурси, які їм особисто не належать. У такому вигляді право природокористування закріплено в ч. 2 ст. 13 Конституції України й існує як право у “потенції”. Право же природокористування як юридична форма використання відповідних об'єктів виступає як реалізоване право і набуває значення юридичного титулу. Законодавча конструкція “право користування” у відношенні до об'єктів природи склалася ще за часів існування земельного права як комплексної галузі, що регулювала відносини стосовно землі та всіх інших природних об'єктів, які на ній розташовані. Подальша диференціація природоресурсового законодавства, визнання юридичної самостійності природних об'єктів, таких як ліси, надра, води тощо, ніяк не вплинули на існування вказаної конструкції. Однак, на наш погляд, при закріпленні юридичних конструкцій , які стосуються природних об'єктів, слід враховувати їх особливі ознаки. Так, сама юридична сутність права користування як обмеженого права, похідного від права власності, передбачає таку його ознаку, як тимчасовість. Мається на увазі, що природний ресурс, що був наданий в користування, може бути повернутий власнику. Однак таке повернення можливе лише у випадку, коли об'єктом права користування є земля, тобто об'єкт, який фактично не перетворюється в інші об'єкти в процесі використання. Якщо ж об'єктами екологічних правовідносин у галузі спеціального використання виступають інші природні ресурси, наявність права користування як юридичної форми (титулу) використання цих ресурсів викликає сумніви. Аналіз екологічного законодавства України дозволяє зробити висновок про те, що здійснення спеціального використання природних ресурсів завжди пов'язане з певним впливом на стан останніх, а саме з вилученням їх із природного середовища. Отже, при здійсненні спеціального використання природні ресурси втрачають свої екологічні зв'язки і перестають існувати як об'єкти природи, що в юридичному аспекті фактично означає припинення існування об'єктів екологічних правовідносин. Дані об'єкти переходять у категорію товарно-матеріальних цінностей і стають власністю осіб, яким було надано спеціальний дозвіл на їх вилучення. Таким чином, на практиці при спеціальному використанні природних ресурсів виникають відносини, сутність яких полягає у безповоротній відмові власника від природних ресурсів, що належать йому, на користь інших осіб, які згідно з отриманим дозволом здійснюють діяльність, спрямовану на привласнення зазначених ресурсів. Щодо таких відносин не може бути застосована така юридична форма (титул), як право користування.

Отже, у випадках, коли об'єктом екологічних правовідносин у галузі спеціального використання природних ресурсів є ресурси, які за своїми фізичними властивостями можуть бути спожиті, юридична форма цих відносин повинна виключати конструкцію “право користування”, і в цих випадках може йтися лише про своєрідний вид або засіб передачі природних ресурсів у власність іншим особам.

Е.Н. Ткаченко

о некоторых вопросах международно-правовой охраны природных территорий лечебно-рекреационного фонда

Украина обладает мощным потенциалом особо охраняемых природных территорий, являющихся неотъемлемой частью всемирного природного достояния человечества. Данные территории (прежде всего, прибрежные районы Черного и Азовского морей, Карпатский регион) призваны обеспечить сохранение наиболее ценных и уникальных участков суши и водного пространства, окружающей природной среды в целом, гарантировать возможность восстановления, оздоровления, лечения жизненных функций организма человека, удовлетворение его физиологических, духовных, познавательных потребностей. Обеспечение надлежащей охраны и наиболее эффективного использования лечебно-рекреационных ресурсов возможно лишь в том случае, если их правовое регулирование будет основано на опыте международного сообщества, который достигнут в вопросе сохранения подобных природных территорий. Территории, обладающие лечебно-оздоровительными, рекреационными свойствами, в международно-правовых актах охватываются понятиями “всемирное природное наследие” , “природное достояние Европы и мира”.

В соответствии с Конституцией Украины действующие международно-правовые договора, согласие на обязательность которых дано Верховной Радой Украины, являются частью национального законодательства Украины (ст. 9). На исходное конституционное положение необходимо опираться при анализе международно-правовых норм, определении их роли в решении вопросов формирования и сохранения лечебно-рекреационного фонда Украины.

На начало 1997 г. Украина стала Стороной 39-ти многосторонних международно-правовых актов, касающихся вопросов охраны окружающей природной среды, сохранения биологического разнообразия, 5 из которых пока еще не ратифицированы.

Проблемам сохранения и развития территорий, представляющих особую ценность для человечества — заповедников, национальных природных парков, уникальных природных и природно-антропогенных ландшафтов, используемых в эстетических, научных, рекреационных, курортных, природоохранных целях, — посвящены Конвенция об охране всемирного культурного и природного наследия (Париж, 1972) и Конвенция о сохранении дикой фауны и флоры и природной среды в Европе (Берн, 1979), которые ратифицированы Украиной и составляют часть ее национального законодательства. Следует также отметить, что Украиной ратифицирована и Конвенция о защите Черного моря от загрязнения (Бухарест, 1992); к соответствующей Конвенции о сотрудничестве по защите и сбалансированному водопользованию реки Дунай (София, 1994) Украина пока не присоединилась.

Примером реализации основных направлений, принятых данными конвенциями, могут служить заключенные Украиной и рядом прикарпатских государств межправительственные соглашения и соглашения между органами регионального самоуправления приграничных областей Украины, Польши, Венгрии, Словакии о создании Ассоциации “Карпатский Еврорегион”.

Необходимо указать, что законодательство Украины по вопросу охраны лечебно-рекреационного фонда представляет собой разрозненную совокупность нормативных актов, которые в значительной степени не отвечают сложившимся современным экологическим, социально-экономическим условиям в обществе и не обеспечивают комплексного правового регулирования вопросов формирования, использования, воспроизводства, охраны и дальнейшего развития территорий лечебно-рекреационного фонда. Пример этого — все еще действующее союзное Положение о курортах 1972 г. как основной нормативный акт в области охраны лечебно-оздоровительных и курортных зон.

Анализируя международно-правовую охрану лечебно-рекреационных зон, необходимо отметить, что международные конвенции и соглашения, ратифицированные Украиной, определили основные направления развития национального законодательства и разработки общегосударственных, региональных программ в области обеспечения охраны природных ресурсов и территорий лечебно-рекреационного фонда; принципы формирования и организации уникальных природных территорий, обладающих лечебно-оздоровительными и рекреационными свойствами; необходимость создания единой общегосударственной сети особо охраняемых природных территорий многофункционального назначения (природоохранного, научного, лечебно-рекреационного, эстетического, культурного) и пути ее дальнейшего развития.

В связи с принятием международно-правовых норм, регулирующих отношения в области использования, сохранения и воспроизводства лечебно-рекреационных территорий, необходимы совершенствование, существенные изменения и дополнения действующего национального законодательства Украины, построение его в соответствии с выработанными международно-правовыми стандартами и принципами.

І. Л. Радик

ЩОДО ПИТАННЯ ЕКОЛОГО-ПРАВОВОГО ЛІЦЕНЗУВАННЯ

Значною мірою видова різноманітність еколого-правового ліцензування залежить від визначення самого поняття "ліцензування".

У чинному законодавстві вперше воно посталю у зв'язку з прийняттям Закону України "Про підприємництво" як обмеження в підприємництві, бо зобов'язувало зацікавлених суб'єктів на здійснення певних видів діяльності одержувати спеціальний дозвіл (ліцензію). На той час їх налічувалось 11 видів.

Згодом у вказаний Закон були внесені зміни, згідно з яким термін "ліцензія" - трактувався як документ, власник якого має право займатися певними видами діяльності, вказаними в ліцензії.

Разом з тим наведене визначення цього поняття має місце також і щодо інших дозвільних документів, а саме: дозволу на спеціальне використання води, лісорубного квитка (ордера) та лісового квитка, спеціального дозволу (ліцензії) на використання надр. Цей перелік об'єднується одним родовим поняттям, - дозвіл на використання природних ресурсів. Він розглядається як офіційний документ, що засвідчує право підприємств, установ, організацій та громадян на використання конкретних природних ресурсів у межах затверджених лімітів.

В екологічному законодавстві поняття ліцензії не наводиться. В.В.Петров вважає, що "природоресурсова, або екологічна ліцензія" - це дозвіл на здійснення певного виду діяльності по використанню природного ресурсу.

64

Таким чином, спеціальні дозволи, або дозволи на користування (експлуатацію) природними ресурсами, є певною ліцензійною формою (ліцензією), за допомогою якої виникає можливість реалізації прав та обов'язків зацікавлених суб'єктів.

Виходячи з цього, під екологічним ліцензуванням слід розуміти певну правову форму реалізації екологічних прав та обов'язків юридичними й фізичними особами, пов'язаних із використанням, відтворенням та охороною окремих природних ресурсів, а також навколишнього природного середовища в цілому. Документом екологічного ліцензування є спеціальний дозвіл, дозвіл, або ліцензія, що видаються уповноваженим органом управління у сфері екології.

В екологічному законодавстві України інститут ліцензування набуває деділі більшого значення для реалізації прав юридичних та фізичних осіб на експлуатацію природних ресурсів, забезпечення раціонального використання й відтворення об'єктів природи, охорони навколишнього природного середовища та екологічної безпеки.

Видову різноманітність ліцензування обумовлюють значною мірою і підстави визнання тієї чи іншої діяльності ліцензійною. Закон "Про підприємництво" зазначає, що ліцензуванню підлягають ті види діяльності, які впливають на здоров'я людей, навколишнє природне середовище та безпеку держави.

Досліджуючи юридичну природу еколого-правового ліцензування, М.М.Бринчук вирізняє дві групи видів екологічнозначимої діяльності, на здійснення якої потрібна ліцензія : а) діяльність по природокористуванню та охороні навколишнього середовища від шкідливих впливів, до якої входять усі види діяльності по спеціальному природокористуванню ;

б) діяльність, що не є первісно природоохоронною, проте яка має відношення до охорони навколишнього природного середовища (космічна, ядерно-енергетична діяльність та ін.).

Видається, що запропонована в юридичній літературі класифікація видів екологічно значимої діяльності може бути дещо змінена. Доцільно виділити три групи такої діяльності: а) діяльність по використанню й охороні природних ресурсів; б) діяльність по відтворенню природних ресурсів; в) господарська діяльність, в результаті якої може бути заподіяна шкода навколишньому природному середовищу.

Відповідно вирізненим нами видам екологічнозначимої діяльності, для якої необхідно ліцензування, доцільно класифікувати: дозволи (ліцензії), за допомогою яких реалізується суб'єктивне право на таку діяльність; природоресурсові ліцензії; ліцензії по відтворенню об'єктів природи та інші ліцензії.

65

Класифікація як видів екологічно значимої діяльності, для якої необхідно ліцензування, так і спеціальних дозволів (дозволів, ліцензій), має важливе теоретичне й практичне значення. За допомогою неї можна усунути прогалини в законодавстві в тій його частині, яка регулює відносини, пов'язані із застосуванням та порядком виникнення й припинення права природокористування, удосконалити правові норми, що стосуються видачі спеціальних дозволів (дозволів, ліцензій) на використання й охорону природних ресурсів, а також їхнє відтворення, забезпечити охорону навколишнього природного середовища від антропогенної господарської діяльності людини.

А.В.Зименко

МИТНИЙ ПРОЦЕС

Процес застосування адміністративних стягнень за порушення митних правил (митний процес) - це регламентована законом діяльність митних органів України по розгляду та вирішенню справ про порушення митних правил, а також усіх осіб, які беруть у ній участь.

Ця діяльність регламентується Митним кодексом України, а в частині, не врегульованій ним, - відповідно до законодавства України про адміністративні правопорушення. Провадження з цієї категорії справ здійснюється посадовими особами митних органів.

Проявляється така діяльність у певних процесуально-правових відносинах і не завжди пов'язана з накладенням та виконанням стягнень за порушення митних правил. При розгляді справи провадження по ній може бути припинено в зв'язку з закінченням термінів накладення стягнень (ст. 139 МК) або в зв'язку з малозначністю вчиненого порушення митних правил (ст. 142 МК).

Найбільш суттєві моменти, що стосуються митного процесу, повинні знаходити законодавче відбиття в стадіях митного процесу:

а) порушення справи про порушення митних правил;

б) розгляд справи про порушення митних правил:

в) оскарження (опротестування) постанови митного органу в справі про порушення митних правил;

г) виконання постанови митного органу про накладення стягнення за порушення митних правил.

Чинний Митний кодекс України закріплює тільки деякі моменти митного процесу: Зокрема, вимоги, що пред'являються до протоколу про

66

порушення: митних правил, заходи по забезпеченню провадження з. таких справ (витребування документів, опитування осіб по справі, здійснення митних обстежень, проведення експертизи та перевірки окремих сторін діяльності підприємств), місце розгляду справи, строки розгляду справи й накладення адміністративного стягнення, зміст постанови й порядок її оскарження. Інші моменти визначені у Кодексі України про адміністративні правопорушення.

Це призводить до того, що регламентація адміністративно-процесуальних питань не відбиває специфіки митного процесу у зв'язку з відсутністю розгорнутих норм та положень спрямованих на його реалізацію, в першу чергу на забезпечення митно-процесуальних прав громадянина у перебігу його участі в митній діяльності.. Зрештою, і в низці інших випадків, здатних зменшити або зовсім виключити факти свавілля та беззаконня, які іноді зустрічаються в практиці.

Бажано, щоб у Митному кодексі України були зазначені обставини, що виключають провадження у справі про порушення митних правил, а саме: відсутність події митного правопорушення; дія фізичної особи в стані гострої потреби або необхідної оборони тощо. Треба відобразити митні права громадян та їх гарантії. Щодо осіб,, які беруть участь у провадженні по справі та в її розгляді і не володіють державним мовою, належить закріпити право робити заяви, давати пояснення, заявляти клопотання на рідній або іншій мові, якою вони володіють, чи користуватися послугами перекладача.

Дуже важливо визначити у повному обсязі статус адміністративного затримання як з метою припинення порушення митних правил, так і у випадках, коли є достатні дані про переміщення фізичною особою через митний кордон товарів шляхом приховування їх у своєму тілі або якщо особа чинить опір посадовим особам митних органів.

Детально повинен бути регламентований і спрямований на захист інтересів і митних прав фізичних та посадових осіб інститут оскарження постанов митного органу у справах про порушення митних правил.

Чітко, демократично й гуманно належить визначити підстави для скасування або зміни постанови про накладення стягнення за порушення митних правил.

Крім вище згаданого, належить детально визначити юридичні приписи щодо адміністративно-процесуальної сторони виконання постанови митного органу про накладення стягнення за порушення митних правил, передбачивши одночасно й спрощену її форму.

Реалізація даних пропозицій дозволить регламентувати митний процес на принципах глибокого демократизму і тим самим забезпечити митно-

67

процесуальні права громадянина у перебігу його участі в митній діяльності.

О.М.Салагор

ПЕРЕМІЩЕННЯ ТОВАРІВ ТА ТРАНСПОРТНИХ ЗАСОБІВ ЧЕРЕЗ МИТНИЙ КОРДОН УКРАЇНИ

Згідно зі ст. 50 Митного кодексу України переміщення через митний кордон України товарів та інших предметів здійснюється в місцях розташування митниць. В інших місцях товари та інші предмети можуть бути переміщені через митний кордон України лише за згодою митниць. Законодавство України може передбачати певні обмеження на ввезення, вивезення та транзит через територію України товарів та інших предметів. При цьому заборона чи обмеження не повинні створювати невиправданих перешкод для здійснення будь-яких видів діяльності, не пов'язаних безпосередньо з обставинами, що стали причиною встановлення цієї заборони чи обмеження (ст. 51 МК України). Це дуже важливе визначення. Право на ввезення і вивезення товарів та інших предметів тісно пов'язане з низкою загальновизнаних норм міжнародного права, зокрема Загальною декларацією прав людини (ст. 13, 17) й Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (ст. 12). Забезпечення цього права має велике значення для розвитку міжнародних гуманітарних контактів. Так, держави, які підписали Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва у Європі (1 вересня 1975 р.), велику увагу приділили здійсненню гуманітарних контактів та регулярних зустрічей на основі сімейних зв'язків, подорожей з особистих або професійних цілей, зустрічей між молоддю, туристичних індивідуальних або колективних подорожей, передбачивши спрощення митних процедур.

Стаття 55 МК України закріплює положення, що громадяни можуть вільно переміщувати через митний кордон України будь-які речі, крім речей, ввезення яких, вивезення а також транзит заборонено. При цьому законодавством України можуть бути встановлені кількісні та вартісні обмеження на переміщення через митний кордон речей окремих видів, а також підстави, при наявності яких допускається таке переміщення. Зазвичай такі обмеження спрямовані на захист публічного порядку й моральних підвалин суспільства., захист життя та здоров'я людини, охорону навколишнього природного середовища, захист художнього й історичного надбання, захист права власності. Обмеження ввезення і вивезення товарів та інших предметів можуть встановлюватися з міркувань економічної

68

політики, захисту внутрішнього споживчого ринку як захід у відповідь на дискримінаційні чи інші акції іноземних держав та їх союзів, що стосуються інтересів України, а також з інших поважних підстав відповідно до актів законодавства, та міжнародних договорів України.

Специфіка переміщення транспортних засобів закріплена у окремому блоці законодавства. У першу чергу це: ст. 52 Митного кодексу, яка визначила основні положення; Закон України "Про ставки акцизного збору та ввізне мито на деякі транспортні засоби та шини до них" від 24 травня 1996 р., який затвердив ставки акцизного збору та ввізного мита; Правила ввезення транспортних засобів на територію України, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 1994 р.; Постанова Кабінет}' Міністрів України від 20 липня 1996 р. "Про вдосконалення порядку тимчасового ввезення транспортних засобів на мигну територію України", яка регламентує порядок тимчасового ввезення під письмове зобов'язання про зворотне вивезення.

Такий же окремий блок можна виділити й щодо переміщення товарів та інших предметів з метою транзиту, переробки давальницької сировини, переміщення спадщини тощо.

Особливий порядок переміщення через митний кордон передбачений також стосовно предметів, які належать міжнародним, іноземним організаціям, представництвам та особам, які користуються на території України митними пільгами. Цей блок найбільш детально регламентований у Митному кодексі України (ст. 59-68).

Бажано, щоб кожний з цих блоків знайшов відображення в конкретному розділі нового Митного кодексу. А конкретизація норм, що містяться у такому розділі, повинна бути деталізована в актах уряду та відомчих актах. Такий підхід дасть можливість створити логічно завершену систему регулювання переміщення товарів та інших предметів через митний кордон України.

68

К.В.Гусаров

ПІДВІДОМЧІСТЬ СПРАВ, ЩО ВИНИКАЮТЬ

З АДМІШСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН, ЯК НАУКОВА ПРОБЛЕМА

1. З урахуванням вимог ст. 124 Конституції, яка поширює юрисдикцію судів на всі правовідносини, що виникають у державі, інститут підвідомчості слід розглядати як інститут, який визначає межі судової влади

69

різних судових установ. Окреслення меж судової влади генетично повинно пов'язуватися з принципом поділу влади.

2. Цивільне процесуальне законодавство регулює розгляд справ позовного, окремого проваджень та провадження в справах, що виникають з адміністративно-правових відносин. В юридичній літературі безспірним є те, що позовне провадження є формою здійснення правосуддя й цивільного судочинства.

Стосовно ж справ окремого провадження існує думка, що їх розгляд має не правосудний характер, а характер судового управління (І.В.Удальцова).

Що стосується справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, то в літературі висловлені різні міркування з цього приводу.

На наш погляд, правильне вирішення цієї проблеми пов'язано з визначенням об'єкту судового захисту, предмета судової діяльності та її спеціалізації. Об'єктом судового захисту в розглядуваних справах є, очевидно, суб'єктивні права. Тому Д.М.Чєчот обґрунтовано вважає, що порядок розгляду вказаної категорії справ повинен підпорядковуватися загальним принципам цивільного процесуального права і є самостійним видом цивільного, а не адміністративного судочинства. На його думку, перспективи розвитку цього виду судочинства є у сфері цивільно-процесуальних, а не адміністративно-процесуальних правовідносин. За сучасних умов з цим погодитися не можна, оскільки Конституція України закріпила принцип спеціалізації судової системи.

4. Слід мати на увазі, що розвиток сучасного законодавства свідчить про зближення вищевказаного провадження з позовним: проект ЦПК передбачає позов універсальним засобом провадження.

Але, незважаючи на це, вважається більш доцільним справи, виникаючі з адміністративно-правових відносин, у майбутньому віднести до компетенції адміністративних судів, що посилить гарантії захисту прав та законних інтересів громадян і підвищить рівень розгляду цієї категорії справ (М.М.Тищенко).

5. На наш погляд, дослідження проблем підвідомчості з урахуванням вимог Конституції не тільки істотно доповнить традиційний підхід, але й дасть можливість глибше вникнути в правову природу інституту підвідомчості, накреслити шляхи його подальшого розвитку й удосконалення.

70

Т.Е. Кушнарева

основания классификации

налоговых органов в украине

Система налоговых органов включает несколько довольно разветвленных структур. Видимо, было бы ошибкой ставить знак равенства между налоговыми органами и налоговыми инспекциями. Последние являются только одним из элементов системы налоговых органов. Можно выделить систему налоговых органов в узком и широком значениях.

Система налоговых органов в узком значении — это система налоговых инспекций, которые осуществляют контроль за поступлением в бюджет налоговых платежей (мы абстрагируемся от ситуаций, когда через налоговые инспекции осуществляется перечисление и ряда специфических сборов неналогового характера). Система налоговых органов в широком значении охватывает органы, контролирующие и обеспечивающие поступление в бюджет всех отчислений, которые законодатель включает в налоговую систему (совокупность налогов, сборов, платежей). Таким образом, в систему налоговых органов Украины входят:

1) государственная налоговая администрация;

2) таможенные органы;

3) органы казначейства;

4) налоговая милиция.

Такая структура предполагает двойственную дифференциацию. С одной стороны, это разделение по характеру платежей: налоговые инспекции обеспечивают поступление средств от налогов, органы таможенного комитета — от таможенных пошлин, органы казначейства контролируют формирование обязательных фондов; с другой стороны — по формам взимания налогов: если три указанные структуры обеспечивают взимание налогов, сборов и платежей в ситуациях, когда плательщики вносят их в срок и в необходимых размерах, то органы налоговой милиции организуют взыскание необходимых платежей, когда плательщик нарушает определенную норму и необходимы меры государственного принуждения.

Фактически систему налоговых органов можно разделить на две группы в зависимости от места, которое занимает обеспечение налоговых поступлений в их деятельности.

1. Непосредственно налоговые органы (налоговые инспекции, администрации, налоговая милиция) — это органы, основная деятельность которых связана с обеспечением налоговых поступлений в бюджет.

2. Опосредованно налоговые органы (таможенные органы, органы казначейства) — органы, которые наряду со своей основной деятельностью обеспечивают поступления от платежей, составляющих основу налоговой системы.

Органы государственной налоговой службы созданы около семи лет назад в соответствии с постановлением Совета Министров СССР от 14.01.1990 г. № 76 “О государственной налоговой службе”. Несколько позже правовое положение этих органов конкретизировалось Законом СССР от 21.05.1990 г. “О правах, обязанностях и ответственности государственных налоговых инспекций”. В Украине действует Закон от 24.12.1993 г. “О внесении изменений и дополнений к Закону Украины “О государственной налоговой службе в Украине”.

Главной задачей государственных налоговых инспекций является осуществление контроля за соблюдением законодательства о налогах, правильностью, полнотой и своевременностью начисления и выплаты в бюджет налогов, сборов и платежей. Важно учитывать, что непосредственно сбор налогов органы Госналогслужбы не осуществляют, поскольку плательщики самостоятельно перечисляют налоги в бюджет.

Органы Госналогслужбы характеризуются тремя чертами:

— независимость контроля за соблюдением законодательства о налогах;

— четкая централизация системы налоговых органов в соответствии с вертикальной системой подчиненности;

— единство системы контроля в отношении различных плательщиков, регионов, видов налогов и сборов.

Характеристике функций государственных налоговых инспекций посвящен раздел ІІ Закона Украины “О государственной налоговой службе”. Они дифференцируются в зависимости от уровня налоговых инспекций (Главная государственная налоговая администрация; налоговая администрация Автономной Республики Крым, налоговые администрации областей и городов с районным разделением; районные налоговые инспекции).

И.Н. Бондаренко

налог на землю

как элемент налогового обязательства

В современных налоговых системах земельный налог — один из наиболее традиционных и имеющих давнюю историю. Он, наряду с системой акцизных сборов, представляет собой механизм рентных рычагов и применяется к специфическому природному фактору — земле. С его помощью перераспределяется та часть чистого дохода, которую получают производители вне всякой связи с их затратами и усилиями благодаря непосредственно земельному участку (либо значительно более ранним вложениям). Именно поэтому он и обуславливает поступления в основном в местные бюджеты.

Использование земельного налога регулируется Земельным кодексом Украины, Законом Украины “О внесении изменений и дополнений в Закон Украины “О плате за землю” от 19.09.1996 г. № 378/96-ВР, постановлениями Кабинета Министров, изменениями по отдельным нормам в законах, регулирующих бюджетные правоотношения и др.

Плата за землю в Украине взимается в виде земельного налога или арендной платы, что зависит от качества и местоположения земельного участка, с учетом денежной оценки земли. Размер земельного налога устанавливается из расчета на год в виде платежей за единицу земельной площади. При этом на величину налога не влияют результаты хозяйственной деятельности владельцев или пользователей.

Закон Украины от 19.09.1996 № 178/96-ВР допускает неточность, используя категории “субъект платы за землю” и “плательщик” (ст. 5) как синонимы. Плательщиком данного налога может быть либо владелец земли, либо землепользователь. В этом случае плательщиками выступают и юридические, и физические лица. Таким образом, земельный налог при классификации в зависимости от вида плательщика также относится к категории смешанных налогов (как и налог с владельцев транспортных средств, налог на операции с ценными бумагами и т.д.).

Объектом платы является земельный участок, находящийся в собственности, пользовании (в том числе и на условиях аренды). В зависимости от размеров земельных участков и их производственного назначения выделены группы земель сельскохозяйственного назначения (см. разд. 2 Закона Украины от 19.06.1996 г. № 378/96-ВР) и несельскохозяйственного назначения (см. разд. 3 и 4). Единицей начисления налога, по отношению к которой используются законодательно закрепленные ставки, является один гектар пахотных земель, сеножатий, пастбищ, многолетних насаждений.

В Украине в зависимости от областей по землям сельскохозяйственного назначения ставки устанавливаются в процентах в следующих размерах: для пахотных земель, лугов и пастбища — 0,1, для многолетних насаждений — 0,03.

Средние ставки налога на земельные участки в пределах населенных пунктов устанавливаются в зависимости от численности населения в расчете на 1 кв. м.

Для освобождения имущества от налогообложения используются два принципа: пообъектный и видовой. В первом случае освобождаются от налогообложения отдельные конкретные объекты; во втором — некоторые виды имущества, принадлежащие любым юридическим лицам, а также все имущество, находящееся в собственности определенных видов юридических лиц. Льготы по этому виду налога можно сгруппировать следующим образом:

— исключение имущества из налогооблагаемого;

— уменьшение стоимости налогооблагаемого имущества;

— уменьшение налоговой ставки.

Льготы по данному налогу позволяют выделить три устойчивые группы:

1) определенные виды земельных участков (заповедники, заказники, сортоучастки и т.д.);

2) указанные в законодательстве учреждения (культуры, науки, образования, физической культуры и спорта, благотворительные фонды и т.д.).

3) физические лица (инвалиды І и ІІ групп, участники Великой Отечественной войны, граждане, пострадавшие от Чернобыльской катастрофы и т.д.).

Предусмотрены также льготы в течение трех лет по вновь созданным крестьянским (фермерским) хозяйствам; по радиактивно и химически загрязненным сельхозугодиям.

Для определения ставок земельного налога в качестве исходного показателя принимается дифференцированный (рентный) доход, который образуется в сельском хозяйстве при использовании земель среднего и лучшего качества с учетом их расположения. Экономическая оценка сельхозугодий осуществляется по их производительности, окупаемости затрат и дифференцированному доходу. Экономическая оценка земель населенных пунктов проводится в пределах экономической оценки территории зон с учетом местоположения участков относительно центров общественного обслуживания, магистральных, инженерно-транспортных сетей, а также их архитектурно-ландшафтного, историко-культурного и функционального значения.

Целью использования средств от платы за землю является финансирование мер по рациональному использованию и охране земель, повышению плодородия почв.

Система рационального использования земель должна иметь природоохранный, ресурсосберегающий, воспроизводительный характер и предусматривать сохранение почв, ограничение отрицательного воздействия на них, а также на растительный и животный мир, геологические породы, водные источники и другие компоненты окружающей среды. Охрана земель включает систему правовых, организационных, экономических и других мероприятий, направленных на их рациональное использование, предотвращение необоснованного изъятия земель из сельхозоборота, защиту от вредных воздействий, а также меры по воспроизводству и повышению плодородия почв, продуктивности земель лесного фонда, обеспечению режима земель природоохранного ,оздоровительного, рекреационного и историко-культурного назначения. Охрана земель осуществляется на основе комплексного подхода к угодьям как к сложным природным образованиям с учетом цели и характера их использования, зональных и региональных особенностей.

К.М.Курило

НЕКОТОРЫЕ АСПЕКТЫ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ БАНКОВСКИХ

УЧРЕЖДЕНИЙ КАК СПЕЦИФИЧЕСКИХ СУБЪЕКТОВ

ПРЕДПРИНИМАТЕЛЬСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ И ПРОБЛЕМЫ

ГОСУДАРСТВЕННОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ

БАНКОВСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ

1. Признаком развитого государства, его показателем является то. насколько развита и стабильна его финансово-кредитная система, в частности банковская система, а также те отношения, которые здесь сложились, и тенденции их развития. Для предпринимательских структур жизненно важна стабильная и надежная банковская система, которая обеспечивала бы надежный финансовый тыл предпринимателя. Скорость расчетов, концентрация и мгновенное переливание капиталов из одной сферы экономики в другую позволят наиболее эффективно использовать денежные средства и вкладывать ресурсы. Это возможно лишь при наличии в стране достаточного количества стабильных, финансово устойчивых банковских учреждений,

2. В Украине банковская система является двухуровневой, где Национальный банк Украины (НБУ) занимает главенствующее положение по отношению к коммерческим банкам только как контролирующий орган, а также в силу своих задач, определенных Конституцией Украины и Законом

75

Украины «О Национальном банке Украины». Вместе с тем следует заметить, что между НБУ и коммерческими банками как частями единой системы не должно и не может быть противоречий, носящих глобальный, разрушительный характер, иначе «система» как понятие потеряет всякий смысл. Более того, именно через коммерческие банки, их развитие и устойчивое положение (в финансовом, юридическом смысле и как следствие - в социально-политическом) и возможно Национальному банку Украины решать задачи, осуществлять функции и достигать поставленных целей в рыночных (не командно-административных) условиях. В этом контексте возникает проблема достаточности предпринимательской свободы коммерческих банков.

3. Коммерческий банк - это учреждение, субъект хозяйствования, обладающее всеми "признаками субъекта предпринимательской деятельности и имеющее сваей целью путем оказания банковских услуг получение максимально возможной законной прибыли. Для достижения этого банки вольны выбирать любую стратегию и политику своего развития, полагаться на собственные знания и опыт, расширять филиальную сеть, наращивать обороты, проводить реорганизацию, вытеснять конкурентов, выбирать партнеров и т.п. Кроме того, государство не отвечает по долгам коммерческого банка, как и коммерческие банки не отвечают по долгам государства. Коммерческие банки являются экономически самостоятельными и независимыми от распорядительных и исполнительных органов власти при осуществлении своей оперативной деятельности. Вместе с тем они имеют некоторые присущие только им специфические особенности, выделяющие их из общего ряда субъектов хозяйствования:

а) в своей деятельности банки активно используют кроме собственного капитала также привлеченные средства - денежные средства клиентов, которые концентрируют и используют для получения прибыли;

б) выступают расчетными центрами по платежам клиентов;

в) сфера их интересов тесно связана с денежным обращением и финансами, в том числе и эмиссионной деятельностью - одним из главных инструментов государственно-финансового регулирования. Таким образом, осуществление банками предпринимательской деятельности имеет и общественно-государственное значение.

4. В силу вышеперечисленного предпринимательская свобода банковского бизнеса ограничена более жесткими рамками государственного регулирования и контроля, к которым можно отнести:

а) особый порядок создания банков;

б) лицензирование всех без исключения банковских операций:

76

в) введение ряда экономических нормативов, за нарушение которых предусмотрены санкции;

г) систематическая (ежедневная, подекадная, ежемесячная, ежеквартальная и годовая) отчетность.

Здесь усредненный экономический подход не всегда продуктивно сказывается на деятельности конкретного банка.

5. На развитие банковского предпринимательства в Украине повлиял ряд негативных моментов, главными из которых были:

а) общий экономический спад в стране;

б) небольшой срок функционирования национальной банковской системы;

в) низкий уровень банковского менеджмента;

г) несовершенство нормативных актов, регулирующих банковскую сферу, и постоянное их изменение.

Кроме того, некоторые законы, регулирующие в той или иной степени банковский бизнес, не в полной мере адаптированы к банковской деятельности. В качестве примера можно привести нормативные акты, регулирующие кредитную деятельность, деятельность банков, связанную с обращением векселей, неурегулированность трастовых операций. Законы Украины «О хозяйственных обществах», «О залоге», «О банкротстве» не отвечают на вопросы, возникающие в процессе осуществления банками своей деятельности. Существующие судебная практика и институт судебного исполнения не всегда в полной мере стоят на страже интересов банковских учреждений по защите их прав, связанных с невозвратом кредитных средств. Внутренние нормативные акты Национального банка Украины в некоторых случаях неточно формулируют отдельные термины (понятия), допуская двойное их толкование.

6. Не полностью урегулированной является и проблема ликвидации банка (юридического лица), где последняя имеет скорее характер стихийного бедствия, нежели цивилизованного разрешения проблем, связанных с возвратом своих активов и, соответственно, возвратом клиентам банка привлеченных средств. Поэтому должны быть приняты нормативные акты, устанавливающие дополнительную ответственность должностных лиц и собственников (акционеров, участников) в случае ликвидации банка из-за убыточной деятельности.

7. Отдельно следует сказать о функциях, компетенции и правах Национального банка Украины. Конституция Украины (ст. 99) определяет НБУ как центральный банк государства и его основную функцию -стабильность денежной единицы. Осуществление этой функции возможно путем проведения денежно-кредитной политики, где решающее слово

77

должно принадлежать Национальному банку Украины. В этом вопросе НБУ должен обладать определенной независимостью от исполнительной и законодательной властей. Единственным критерием здесь должна быть именно стабильность национальной валюты и обеспечение покупательной способности граждан на потребительском рынке, от чего, собственно, и должны отталкиваться исполнительная и законодательная ветви власти при принятии решений, законов и других нормативных актов. Основным механизмом, регулирующим отношения между определенными властными структурами и НБУ, должны стать консультации и предоставление информации о деятельности Национального банка Украины, а не командные (зачастую популистские) указания.

8. Для создания наибольшего режима благоприятствования развитию национальной банковской системы необходимо в первую очередь поэтапное принятие ряда законов и нормативных актов, первыми из которых должны стать закон о коммерческих банках, а также ряд законов, регулирующих отдельные сферы банковской деятельности, - о кредитовании, о вексельном обращении, о банковском аудите, о банковском надзоре. Целесообразно провести соответствующую кодификацию и поддерживать ее в рабочем состоянии. Данные законы должны в равной мере распространяться на все коммерческие банки. Их содержание должно быть максимально приближено к общемировой банковской практике с целью быстрой интеграции Украины в международную финансовую систему.

Ю.В. Гродецкий

К ВОПРОСУ О МЕСТЕ ИНСТИТУТА ДОБРОВОЛЬНОГО ОТКАЗА В СИСТЕМЕ НОРМ УГОЛОВНОГО ПРАВА

1. Статья 18 УК Украины устанавливает, что лицо, добровольно отказавшееся от доведения преступления до конца, подлежит уголовной ответственности лишь в том случае, если фактически совершенное им деяние содержит состав иного преступления. Эту норму юристы толкуют по разному, считая, что добровольный отказ устраняет уголовную ответственность (Н.Ф. Кузнецова), исключает эту ответственность (А.Д. Сафронов), устраняет наказуемость (Э.Я. Немировский), освобождает от уголовной ответственности (Ю.В. Баулин).

2. Однако нельзя говорить об устранении уголовной ответственности или о ее исключении, так как невозможно ее ликвидировать, сделать, так

78

сказать, бывшее не бывшим. Если же признать, что добровольный отказ устраняет наказуемость деяния, то придется вступить в противоречие со ст. 3 УК, где четко разграничивается уголовная ответственность и наказание, и со ст. 18, которая говорит об уголовной ответственности, а не о наказании. Поэтому более приемлемо не только терминологически, но и по существу употреблять при добровольном отказе словосочетание "освобождение от yголовной ответственности".

3. Расположение норм о добровольном отказе рядом с нормами о приготовлении к преступлению и о покушении на преступление соответствует точке зрения, согласно которой в действиях лица до добровольного отказа отсутствует состав преступления?!} последнее время С.Г. Келина подвергла ее справедливой критике. Действительно, начатое преступление до добровольного отказа характеризуется общественной опасностью, так. как создает реальную угрозу наступления последствий. Нарушая установленный уголовно-правовыми нормами запрет, это деяние приобретает и свойство противоправности. Обладая свободой выбора, лицо избирает преступную форму поведения, что свидетельствует о наличии виновности. Так как в УК установлена ответственность за приготовление к преступлению и за покушение на преступление, то это деяние и наказуемо. Таким образом, деяние лица до добровольного отказа обладает всеми признаками преступления. Наличие в этом деянии признаков состава преступления и является основанием уголовной ответственности. После добровольного отказа, лицо освобождается от уголовной ответственности. 4. Такое решение вопроса имеет важное значение для определения места норм о добровольном отказе в системе Общей части УК. В связи с этим вряд ли можно согласиться с тем, что статьи о добровольном отказе как в действующем УК Украины, так и в новом УК России, а равно в проекте УК Украины, принятого в первом чтении Верховной Радой, расположены вслед за статьями о приготовлении и покушении или о соучастии. Если добровольный отказ — одно из оснований освобождения от уголовной ответственности, то место ему среди норм об освобождении от такой ответственности. В проекте УК Украины есть отдельная глава "Освобождение от уголовной ответственности", и в эту главу и следует поместить статьи о добровольном отказе, в том числе и при соучастии. Именно такое место для норм о добровольном отказе, например, определено в новом УК Туркменистана 1997 г. Это решение представляется вполне обоснованным.

79

Ю.А. Пономаренко

ЗВОРОТНА ДІЯ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНУ В ЧАСІ ЗА ПРОЕКТОМ НОВОГО КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

1. Питання про зворотну дію кримінального закону в часі набуває особливої ваги сьогодні, коли Україна стоїть на порозі прийняття нового Кримінального кодексу. Зміна одних законодавчих приписів іншими неминуче поставить питання про те, які з них будуть застосовуватися щодо осіб, які вчинили діяння під час чинності КК України 1960 р. Забезпечити ж правильне розв'язання темпоральної колізії двох кодексів дозволить чітке й точне формулювання в новому КК України норм про його зворотну дію в часі.

2. У проекті нового КК України, розробленому робочою групою Кабінету Міністрів України і 10 вересня 1998 р. прийнятому Верховною Радою України в першому читанні, вперше в історії вітчизняного кримінального законодавства норми про його зворотну дію виділені в окрему статтю. Згідно зі ст. 5 проекту "(1) Кримінальний закон, який скасовує злочинність діяння, пом'якшує покарання або іншим чином поліпшує становище особи, що вчинила злочин, має зворотну силу, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, а також на осіб, які відбувають або відбули покарання, але мають судимість. (2) Кримінальний закон, що встановлює злочинність діяння чи посилює покарання або іншим чином погіршує становище особи, зворотної сили не має".

3. Слід відзначити позитивність самого факту наявності такої статті в кримінальному законодавстві України та до певної міри позитивність її змісту. Попри це, слід зауважити, що в такій редакції її прийняття було б недоцільним з огляду на цілу низ'ку моментів, що викликають певні зауваження, а саме:

А. У назві статті та в її змісті вживається термін "зворотна сила закону", що не відповідає ч. 1 ст. 58 Конституції України, в якій застосовано більш правильний, на нашу думку, термін "зворотна дія закону". Питання про силу законодавчого акту постає, коли слід вибрати один з декількох однаково чинних актів, що знаходяться у колізії між собою. Застосуванню підлягатиме той із них, який має більшу юридичну силу, зокрема: Конституція має більшу юридичну силу стосовно будь-якого іншого акта законодавства; міжнародне законодавство — стосовно національного;

80

закони — стосовно підзаконних актів і т.д. Дія закону — це його реальний вплив на особу, що здійснюється шляхом застосування цього закону судом. Діяти закон може щодо осіб, які вчинили діяння до набрання ним чинності. Б. Невдалим вбачається і вживання терміна "закон, що поліпшує становище особи, яка вчинила злочин". На нашу думку, він є дуже розпливчатим і неконкретним, складає враження звичайного (буденного), а не спеціально-юридичного розуміння підстав зворотної дії закону в часі. Вважаємо, що з урахуванням принципів, на яких побудовано проект КК України, більш правильно було б вживати в цій статті термін, який означав би всяку зміну на користь особи будь-яких правових наслідків учинення злочину. Такий термін повинен охопити всі можливі кримінально-правові наслідки вчинення злочину - як негативні (обставини, що обтяжують кримінальну відповідальність, правові наслідки та строки судимості тощо), так і "позитивні" (обставини, що пом'якшують кримінальну відповідальність, підстави звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання тощо).

В Невиправданим вважаємо також логічне розмежування категорій осіб, "які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності" та "які відбувають або відбули покарання, але мають судимість", здійснене за допомогою сполучника "а також". Друга категорія осіб цілком охоплюється першою, оскільки всі особи, які на момент набрання чинності новим кримінальним законом відбувають або відбули покарання, але мають судимість, також вчинили злочини до набрання таким законом чинності. Тому спеціальне вирізнення цієї категорії осіб взагалі не є необхідним, однак, якщо законодавець бажає їх окремо зазначити, то це слід зробити за допомогою словосполучення "у тому числі".

Звертає на себе увагу також те, що таким формулюванням з кола осіб, щодо яких закон може мати зворотну дію, виключені особи, які мають судимість, проте не відбували покарання, зокрема особи, звільнені від покарання з умовою (ст. 71 проекту) та жінки, виконання покарання яким було відстрочене (ст. 75 проекту). Окрім цього, таке формулювання не дає також відповіді на питання про те, чи можуть кримінальні закони мати зворотну дію в часі щодо неповнолітніх, до яких застосовано примусові заходи виховного характеру, що, хоч і не є покаранням, все ж передбачені саме КК України (ч. 2 ст. 91, ст. 99 проекту).

Г. Викликає зауваження й те, що в проекті залишається невирішеним питання про можливість зворотної дії в часі проміжного закону. Зважаючи на велику кількість змін, внесених останнім часом до нині чинного КК України, проблема проміжного закону неминуче постане після набуття чинності новим КК України. Вважаємо, що Україні за прикладом деяких

81

зарубіжних країн (ФРН, Болгарії, Югославії та ін.) слід було 6 ввести до КК спеціальну норму щодо дії в часі проміжних законів. 4. Аналіз прийнятої у першому читанні редакції ст. 5 проекту КК України свідчить, що в ній міститься ціла низка проблемних питань, які потребують свого вирішення. Тому наукові дослідження їх зараз є нагально необхідними та актуальними, адже найбільш оптимальне формулювання приписів про зворотну дію кримінального закону в часі повинно бути знайдене до прийняття нового КК України в остаточній редакції. Після набрання ним чинності саме ця стаття значною мірою забезпечить його правильне застосування.

О.Е. Радутний

О СУБЪЕКТЕ ПРЕСТУПЛЕНИЯ, ПРЕДУСМОТРЕННОГО ст. 148⁷ УК УКРАИНЫ

Основанием уголовной ответственности за разглашение коммерческой тайны является наличие в действиях лица всех признаков состава преступления, предусмотренного ст. 148⁷ УК Украины. Субъектом данного преступления признается физическое вменяемое лицо, достигшее 16-летнего возраста, которому коммерческая тайна известна в связи с профессиональной или служебной деятельностью. Как видно, здесь речь идет о специальном субъекте преступления.

Для правильной квалификации данного преступления прежде всего необходимо установить, что лицо ознакомлено с коммерческой тайной на законных основаниях. В противном случае содеянное может рассматриваться как незаконное собирание с целью использования или использование сведений, составляющих коммерческую тайну, и подлежит самостоятельной квалификации по ст. 148⁶ УК Украины.

По нашему мнению, в составе преступления, предусмотренного ст. 148⁷ УК Украины, возможно выделить три вида субъектов рассматриваемого преступления: а) лица, которые находятся в трудовых отношениях с собственником коммерческой тайны, чья профессиональная или служебная деятельность непосредственно связана с функционированием предприятия, учреждения, организации; б) лица, чья деятельность связана с возникновением определенных правоотношений гражданско-правового характера с собственником коммерческой тайны, вследствие чего последняя становится известной данным лицам; в) лица, наделенные властными полномочиями по истребованию и использованию сведений, составляющих

82

коммерческую тайну.

К первой группе следует отнести тех лиц, которые непосредственно находятся в трудовых отношениях с собственником коммерческой тайны. Это работники предприятия, которым доверена определенная конфиденциальная информация (коммерческая тайна). Следует отметить, что в соответствии сэ ст. 30 Закона Украины № 887-XII от 27 марта 1991 г. "О предприятиях в Украине" в обязательном порядке этой информации должен быть придан статус коммерческой тайны: издан приказ, утверждены объем и перечень этих сведений, установлены режим и правила доступа к ним. Лица, которые в силу специфики своих профессиональных или служебных полномочий имеют отношение к коммерческой тайне, должны быть осведомлены о правовом статусе информации, которая им доверена. Кроме того, правомерность получения указанным лицом таких сведений обусловлена согласием собственника коммерческой тайны на посвящение в нее своего сотрудника.

Вторую группу составляют лица, с которыми собственник коммерческой тайны вступил в гражданско-правовые отношения. Для этой группы характерным является отсутствие трудовых отношений с собственником сведений, составляющих коммерческую тайну. Правомерность получения таких сведений лицами, входящими во вторую группу, также обусловлена согласием собственника этой тайны на посвящение в нее постороннего лица. Например, субъект предпринимательской деятельности, предоставляя аудитору определенные документы (ст. 20 Закона Украины № 3125-ХІІ от 22 апреля 1993 г. «Об аудиторской деятельности» обязывает заказчика создать аудитору надлежащие условия для осуществления качественного аудита, в том числе предоставить необходимые документы), тем самым доверяет ему конфиденциальные сведения.

Однако в том случае, когда постороннее лицо ознакомлено со сведениями, составляющими коммерческую тайну, на законных основаниях и такая передача не была обусловлена его профессиональными или служебными обязанностями, обоснованность квалификации действий такого лица по ст. 148⁷ УК Украины вызывает сомнения. Например, гражданин, выступая заказчиком, заключил договор подряда со строительной организацией. В процессе исполнения договора ему стали известны сведения относительно порядка производства работ, которые подрядчиком были надлежащим образом отнесены к коммерческой тайне. Как видим, обстоятельства, при которых постороннему лицу стала известна коммерческая тайна, не имеют отношения к осуществлению последним профессиональной или служебной деятельности, как того требует действующая редакция ст. 148⁷ УК Украины. Следовательно, такое лицо

83

едва ли может быть отнесено к субъекту рассматриваемого преступления.

Вместе с тем, по нашему мнению, должно быть запрещено всякое разглашение коммерческой тайны любым лицом, которому она была доверена на законных основаниях, в том числе с согласия ее собственника, В связи с этим считаем возможным характеристику субъекта преступления, предусмотренного ст. 148⁷ УК Украины, изложить в следующей редакции: «... лицом, которому эта тайна известна в связи с профессиональной или служебной деятельностью, или на иных законных основаниях...»

К третьей группе следует отнести лиц, которые в силу своего служебного положения наделены правом требовать от субъектов предпринимательской деятельности предоставления тех или иных сведений, в том числе составляющих коммерческую тайну. Например, в соответствии с положениями п. 17.ст. 11 Закона Украины «О милиции» № 565-XII от 20 декабря 1990 г. работник милиции имеет право на получение беспрепятственно и бесплатно от предприятий, учреждений и организаций независимо от форм собственности, а также объединений граждан на письменный запрос сведений, в том числе и тех, которые содержат коммерческую и банковскую тайну, необходимых в делах о преступлениях, находящихся в его производстве. Сюда же следует отнести работников прокуратуры, СБУ, других ведомств, которым в соответствии с действующим законодательством предоставлено право требования конфиденциальной информации. Поскольку в этом случае имеют место отношения власти и подчинения, то соответственно требованию уполномоченного лица у второго участника правоотношений возникает обязанность это требование удовлетворить. На правомерность получения сведений, составляющих коммерческую тайну, лицами, которые входят в третью группу, не влияет наличие или отсутствие согласия на это собственника информации. Вместе с тем императивность предписания предоставить сведения, составляющие коммерческую тайну, не должна быть использована во вред гарантированным Конституцией законным правам и охраняемым интересам граждан и юридических лиц. Действия лиц, реализовавших свои властные полномочия, но затем разгласивших коммерческую тайну, подлежат квалификации (при наличии всех иных условий), по ст. 148⁷ УК Украины.

84

О.О. Чаричанський

Питання кримінальної відповідальності

за легалізацію (“відмивання”) прибутків,

одержаних злочинним шляхом

Трансформаційні процеси в економіці України супроводжуються численними негативними явищами, які призводять до дестабілізації ринкових відносин, так званої “тінізації” економіки, загальної криміналізації суспільного життя. Зокрема, одним із чинників зазначених явищ є прагнення кримінальних структур та ділків, які незаконно отримали прибутки, легалізувати останні.

Серед основних прав, встановлених Загальною декларацією прав людини, важливе значення має право володіти майном. Слід відзначити, що в даному випадку розуміється не тільки право володіння майном, а й інші права, пов'язані з його юридичним призначенням (відчуження, надбання, право здійснювати різноманітні операції, пов'язані з правом володіння майном).

В Україні склалася проблемна ситуація, зумовлена фінансовими операціями, які спрямовані на легалізацію незаконних доходів (як вияв права володіння майном) і становлять велику суспільну небезпеку. Однак на цей час вказані оборудки залишаються фактично не криміналізованими. Інфільтрація кримінальних коштів в легальну економіку суттєво ускладнює процес регулювання фінансової системи, тим більше що в основному ці діяння вчинюються організованими злочинними угрупуваннями, а організована злочинність визнається такою, яка складає реальну загрозу національній безпеці України.

Існують два альтернативні проекти Кримінального кодексу України, які містять норми, що встановлюють кримінально-правову заборону легалізації (“відмивання”) прибутків, одержаних злочинним шляхом. Однак слід зауважити, що на даний момент питання про протидію цьому діянню, в тому числі і кримінально-правовими засобами, не отримало в українській науці достатнього висвітлення.

Численні пропозиції науковців та практичних працівників щодо врегулювання даної проблеми зводяться тільки до необхідності криміналізації зазначеного діяння єдиною статтею Кримінального кодексу.

Таке рішення не можна визнати правильним, адже процес “відмивання” грошей переплітається з багатьма сферами суспільно-економічного життя (банківська сфера, офшорний бізнес, лімітування операцій та ін.). Тому боротьба з “відмиванням” грошей лише за допомогою кримінально-правової заборони не надасть ефективних результатів і буде однобічною.

Слід зауважити, що в багатьох країнах світу (США, Італія, Німеччина, Бельгія) боротьба з зазначеним явищем здійснюється за допомогою трьох методів:

1) кримінально-правова заборона;

2) економічний вплив;

3) адміністративно-правовий вплив.

У названих країнах прийняті та діють комплексні закони, які крім встановлення кримінальної відповідальності за “відмивання” грошей містять норми, що регулюють функціонування певного економічного механізму протидії даному діянню (регулювання обігу готівки в контексті вказаної проблеми, призначення спеціальних посадових осіб — інспекторів по “відмиванню” грошей, встановлення певних повноважень, зобов'язань, адміністративних штрафів та ін.).

У зв'язку з цим і в законодавстві України необхідно провести відповідні зміни, які мають бути виражені в прийнятті спеціального комплексного закону, спрямованого на боротьбу з тими, хто хоче незаконно перетворити мілліардні суми злочинно одержаних коштів у легальний прибуток.

В.Ф. Оболенцев

ВИДЫ ЛАТЕНТНОЙ ПРЕСТУПНОСТИ

Под латентной преступностью, по нашему мнению, следует понимать совокупность фактически совершенных, однако не выявленных или в силу определенных обстоятельств не ставших известными правоохранительным органам преступлений, сведения о которых в связи с этим не находят отражения в официальной статистической отчетности.

Классификация (от лат. classis - разряд, fasio - делаю) рассматриваемого явления позволяет наглядно выявить структурные свойства, внутреннюю взаимосвязь и взаимозависимость его отдельных составляющих.

В зависимости от обстоятельств, в связи с которыми преступления становятся латентными, всю латентную преступность можно разделить на несколько видов.

1. Естественная латентность. К таковой следует относить

86

преступления, о которых ни граждане, ни должностные лица не сообщают правоохранительным органам.

2. Искусственная латентность. Это деяния, о которых известно отдельным гражданам, должностным лицам, но в силу различных причин последние не сообщают о подобных фактах, в правоохранительные органы. Эти причины могут быть разными: жалость к виновному, нежелание участвовать в расследовании, получение компенсации со стороны виновного и т.д.

3. «Пограничные ситуации» - преступные деяния, о которых из-за неясности ситуации или ее неправильной правовой оценки граждане и должностные лица не сообщают в соответствующие структуры, ведущие статистический учет преступлений,

4. Ситуации, когда уполномоченному органу стало известно о факте совершения преступления, но он не зарегистрировал его в качестве такового в установленном порядке по определенным соображениям.

Указанная классификация латентных преступлений показывает многоаспектный и неоднозначный характер обстоятельств, в связи с которыми преступления становятся латентными.

Не менее показательной является классификация латентных преступлений по уровню латентности. Таковая наглядно демонстрирует неодинаковую степень опасности различных видов латентной преступности. По указанному основанию можно выделить посягательства с низким, средним и высоким уровнем латентности. Низким можно признать уровень латентности когда количество латентных преступлений ориентировочно не превышает половины зарегистрированных. Средним уровень латентности имеет место в тех случаях, когда латентных преступлений определенного вида больше половины, но меньше общего количества зарегистрированных. К высокому следует отнести уровень латентности, который превышает количество зарегистрированных преступлений.

По этому критерию к преступлениям с низким уровнем латентности можно отнести убийство, причинение тяжких телесных повреждений, причинение телесных повреждений средней тяжести и др. Средний уровень латентности присущ в целом хищениям, нарушениям правил безопасности и эксплуатации транспорта лицами, управляющими транспортными средствами и пр. Высоким уровнем латентности обладают хулиганство, мошенничество, взяточничество и т.п.

87

А.Г.Швыдкий

ТАКТИЧЕСКИЕ ОПЕРАЦИИ ПРИ РАССЛЕДОВАНИИ КВАРТИРНЫХ КРАЖ

Одной из форм организации расследования обозначенных в методике расследования преступлений являются тактические операции. По своему содержанию они представляют комплекс следственных и оперативно-розыскных действий, осуществляемых одновременно или в последовательности, с целью решения определенной следственной задачи,

В теории методики расследования тактические операции рассматриваются как одна из форм организации расследования, осуществляемая наряду с традиционной последовательностью следственных действий, рекомендуемых как наиболее оптимальных, применительно к расследованию отдельных категорий преступлений.

Следственная практика свидетельствует о том, что проведение тактических операций, все еще недостаточно внедряемых, весьма существенно влияет' на быстроту и эффективность расследования. Вместе с тем проведение тактических операций способствует экономия процессуальных средств, их оптимальной направленности.

При расследовании квартирных краж, представляющем значительную сложность ввиду быстроты совершаемого преступления, малого числа доказательственной информации, зачастую значительного времени между событием преступления и сообщением о нем, тактические операции выполняют важную роль в раскрытии этого вида преступлений, значительность которой определяется получением разносторонней информации о преступлении и преступнике в оптимальные сроки, позволяющие раскрыть преступление.

Тактические операции избираются следователем в соответствии со следственной ситуацией, определяемой в зависимости от условий очевидности либо неочевидности совершения кражи.

Тактические операции, проводимые при расследовании квартирных краж, можно условно именовать как «преследование по горячим следам», «розыск похищенного имущества», « установление личности преступника».

Каждая из операций включает наиболее важные следственные действия и оперативно-розыскные меры, обеспечивающие решение поставленной задачи. Так, операция «преследование по горячим следам» включает такие действия, как осмотр места происшествия (следственное действие) и оперативно-розыскные меры — установление возможных свидетелей, опрос

88

очевидцев, организация преследования. Тактическая операция «розыск похищенного имущества» объединяет допрос потерпевших, свидетелей и оперативно-розыскные меры - поиск похищенного имущества в местах наиболее вероятного сбыта (комиссионные и скупочные магазины, рынки и т.п.). Тактическая операция «установление личности преступника» требует ряда следственных действий (осмотр места происшествия, допрос потерпевшего и свидетелей) и оперативно-розыскных мер — проверки обнаруженных следов по данным информационных центров, составление композиционных портретов преступника и др.

Названные тактические операции могут осуществляться изолированно друг от друга или в сочетании, что зависит от ситуации и оперативных возможностей. Во всех случаях они должны планироваться сразу же по получении первичной информации.

Специализированных следственно-оперативные группы, организованные для расследованию квартирных краж, должны быть ориентированы на необходимость производства тактических операций как действий, способствующих раскрытию и расследованию рассматриваемых преступлений.

А.В.Курман

ТИПИЗАЦИЯ СПОСОБОВ СОВЕРШЕНИЯ

МОШЕННИЧЕСТВА С ФИНАНСОВЫМИ РЕСУРСАМИ

Способ совершения преступления занимает одно из центральных мест в криминалистической характеристике преступлений. Он включают действия по подготовке, совершению и сокрытию преступления. Появление новых, ранее неизвестных способов совершения преступлений в сфере экономики побуждает к изучению последних, что особенно актуально сегодня, когда возросло их количество в кредитно-финансовой и банковской сферах.

Появление в 1994 г. в Уголовном кодексе Украины такого преступления, как мошенничество с финансовыми ресурсами, породило массу проблем, связанных с раскрытием и расследованием этого вида преступлений. В первую очередь это связано с выявлением способа совершения финансового мошенничества.

В настоящее время в теории криминалистики отсутствуют и четкое разделение, и систематизация способов совершения мошенничества с финансовыми ресурсами. Способы совершения мошенничества с

89

финансовыми ресурсами обладают определенной спецификой:

1) данное преступление совершается в кредитно-финансовой и банковской сферах, что предполагает наличие у преступника необходимых знаний кредитно-финансовой и банковской систем, бухгалтерского учета, поэтому данного преступления требует участие специалистов в данной области;

2) часто кредитополучатель и лицо, ответственное за выдачу кредитов, находятся в преступном сговоре;

3) возникают трудности при получении сведений о фирмах, получивших кредиты, фирмах-гарантах, особенно если таковые находятся за границей. Отсутствует четкая правовая регламентация получения такой информации либо вообще договора об оказании правовой помощи ( а) руководитель банка либо кредитного отдела являются соучастниками данного преступления и умышленно не предоставляют сведения о фирмах, получивших кредиты преступным путем; б) фирма-гараж: зарегистрирована на подставное лицо либо по подложным документам);

4) раскрытие и расследование мошенничества с финансовыми ресурсами осложняется тем, что часто это преступление бывает связано с иными уголовными деяниями - подделка документов, штампов и печатей, сбыт их и использование поддельных документов ( ст. 194 УК Украины), получение взятки (ст. 168), должностной подлог (ст. 172), злоупотребление властью или должностным положением ( ст. 165) и др.;

5) способ преступления охватывает действия, не только непосредственно связанные с совершением или сокрытием преступления, но и направленные на его подготовку. В этом плане выявить мошенничество с финансовыми ресурсами на стадии приготовления бывает довольно сложно. Это объясняется и тем, что часто исполнителем является один человек либо круг соучастников преступления крайне ограничен, а также нежеланием разглашать какие-либо сведения об их преступном сговоре.

В зависимости от личности преступника, действующего в сговоре или самостоятельно, можно выделить способы совершения финансового мошенничества, когда кредитополучатель действует либо в сговоре с работником кредитного учреждения, с работником своего предприятия (например, главным бухгалтером), с третьим лицом (заключается фиктивный договор с руководителем КСП о закупке у него сельхозпродукции на средства, полученные в результате кредитования), либо самостоятельно.

По содержанию способы совершения мошенничества с финансовыми ресурсами и сокрытия его следов можно подразделить на: а) осуществляемые путем комплекса действий и приемов; б) осуществляемые

90

путем бездействия; в) смешанные.

По степени возможности обнаружения действий преступника способы совершения финансового мошенничества латентны.

По признаку использования орудий и средств преступления способы совершенна мошенничества с финансовыми ресурсами осуществляются с применением таковых ( например, преступники используют компьютеры, принтеры, факсы, скелеры, оборудование для съема информации с каналов связи и др.).

Данные о способах совершения мошенничества с финансовыми ресурсами играют важную роль при раскрытии и расследовании этого вида преступлений. Их типизация служит основой для разработки версий, планирования расследования, выработки рекомендаций о наиболее эффективных следственных действиях и тактики их производства, соответствующих характеру типичных способов совершения финансового мошенничества и следов.

М.В.Даньшин

ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ ОСНОВЫ СОКРЫТИЯ ПРЕСТУПЛЕНИЙ

Сокрытие преступления — сложный акт сознательного, направляемого волей поведения человека. Для научного обоснования использования данных о сокрытии преступления важное значение имеет решение вопроса о детерминированности последнего.

В психологии преступного деяния низшие уровни действий -рефлекторный и инстинктивный не играют существенной роли. Биологические качества личности должны учитываться при характеристике психологических основ сокрытия преступления, как комплекса эмоциональных, волевых и интеллектуальных особенностей человека, накладывающий определенный отпечаток на действия субъекта.

Психическая деятельность регулирует поведение человека, потому что она является не только отражением действительности, но и "определителем значения отражаемых явлений для индивида". Психическое отражение, опосредствуя детерминацию деятельности людей внешним миром, значительно усиливает детерминирующие возможности его факторов.

Под влиянием внутренних условий личность проявляет избирательность к внешним воздействиям. Диалектическая взаимосвязь внешних и внутренних условий ее поведения выражается в том, что нельзя

91

рассматривать внешние условия безотносительно к субъекту, а его психическую деятельность - к условиям, ее определяющим.

Рассматривая действия внешних причин через внутренние условия, следует учитывать специфические особенности личности субъекта, подвергающегося воздействию, а также возможное изменение внутренних условий, влекущее за собой восприятие новых внешних воздействий, ранее не воспринимавшихся, и включение их в детерминацию процесса.

Мотив как элемент психологического механизма сокрытия общественно опасных деяний, как и действия вообще, выражает отношения лица к предмету или объекту, выступающими целью действия. Мотив - достаточно сложная психологическая структура (идеально-мыслительная модель), которая конструируется в определенной взаимообусловленной последовательности, предполагающей несколько стадий: осознание цели и мотива действия, борьба мотивов, принятие решения, определение форм и средств его реализации.

В сокрытии преступления как результате волевого действия можно выделить следующие основные этапы: а) трансформация в духовном мире личности факторов, стимулирующих возможность постановки цели, направленной на сокрытие преступления, определение такой цели и появление стремления к ее достижению. На этом же этапе происходит, как правило, оценка реальности достижения поставленной цели; б) оценка и выбор способа сокрытия преступления, выбор линии поведения, так называемой "видимой непричастности" к преступлению, предшествующей и последующей за сокрытием преступления; этапы, заканчивающиеся принятием решения; в) объективизация принятого индивидом решения о сокрытии общественно опасного деяния. Этот этап в психологии обычно называют "осуществлением принятого решения".

В процессе осуществления сокрытия преступления преступник реализует попытку стать управляющей системой, а роль управляемой оставить следствию. С помощью рефлексии он стремиться в своем сознании представить ход мыслей следователя, предугадать его поведение при обнаружении преступления или же отдельных его элементов, в результате чего навязать свою интерпретацию события и направить следователя по ложному пути. Если следователь принимает созданное преступником за действительное, то преступник выигрывает борьбу, переиграв следователя.

На выполнение определенных действий по сокрытию преступления, на сокрытие преступления определенным способом оказывают влияние в основном такие факторы, как образование, профессия, вид деятельности и социальный статус преступника, сформировавшаяся жизненная позиция, отношение к духовным ценностям, моральным устоям и праву, жизненный

92

опыт, наличие у субъекта определенных преступных навыков, предыдущая преступная деятельность (преступный опыт), пол, возраст, совершение преступления в группе, психические свойства личности, физические особенности, коэффициент умственного развития и психические отклонения, и др.

Из психических свойств личности, участвующих в детерминации сокрытия преступления и фиксирующихся во внешней среде в результате осуществления действий по сокрытию, следует указать на черты характера, темперамент, навыки, умения, привычки, интеллектуальное развитие, воображение, изобретательность и интуицию др.

Т.Н. Мирошниченко,

канд. юрид. наук

К ВОПРОСУ О НРАВСТВЕННЫХ ОСНОВАХ ДОКАЗЫВАНИЯ

1. Истина, как одна из категорий нравственности, в уголовном судопроизводстве познается, устанавливается с помощью доказательств. Нет иного пути установления истины, кроме собирания, исследования и оценки доказательств. Поскольку задача выявления истины имеет нравственную основу, такую же основу должны иметь способы, с помощью которых данная задача решается, т.е. они должны соответствовать цели, быть пригодными для ее достижения, испытанными и наукой, и опытом.

2. В ходе доказывания возникают многочисленные, зачастую острые проблемы нравственного характера. Так, при собирании доказательств нередко практика испытывает затруднения в связи с определением субъектов выполнения следственных действий, в ходе которых формируются доказательства. Хотя Законом об ОРД и внесена ясность в некоторые вопросы взаимодействия следователя и органа дознания (ОД), однако и в настоящее время имеет место достаточное число конфликтных ситуаций, разрешение которых следует искать в сфере моральных норм и принципов. Статья 114 УПК, например, содержит положение о праве следователя давать поручения и указания о выполнении розыскных мер и следственных действий, обязательные для ОД, однако последний нередко справедливо упрекает следователя в чрезмерной нагрузке, которую, по его мнению, должен выполнять сам следователь. Думается, что поведение следователя будет безупречным с точки зрения нравственности, если для подобных требований есть достаточное основание, например: необходимость

93

проведения обыска одновременно в разных местах, физическая невозможность следователя в сложившихся условиях выполнять необходимые следственные действия и т.п.

3. Очень часто нормальному ходу следствия мешает неадекватная внутренняя позиция самого следователя по отношению к доказательствам, которые он формирует. Оказавшись “в плену” собственной версии по отношению к некоторым обстоятельствам дела, он с настойчивостью формулирует выводы, которые в значительной степени опровергаются иными, так называемыми противодоказательствами. Отсутствие самокритичности, вдумчивого, непредвзятого отношения к доказательствам и иным требованиям, в равной степени этическим и юридическим, обрекают в подобных случаях расследование на бесперспективность, а следователя — на поражение.

4. Несмотря на всю очевидность первоочередного значения всестороннего, полного и объективного исследования обстоятельств дела для успешного осуществления правосудия, в деятельности органов по расследованию и суда все еще наблюдается односторонний подход к доказыванию, который проявляется в обвинительном уклоне. Работники суда иногда укоряют прокурора и следователя в подаче обвинения “с запасом” в расчете на то, что суд изменит обвинение. И действительно, суды нередко исключают часть обвинений, изменяют квалификацию на закон о менее тяжком преступлении. Аналогичные решения, что показательно, принимает и вышестоящий суд по отношению к нижестоящему, рассматривая дело в кассационной и надзорной инстанции. Таким образом, и судебные работники “болеют” обвинительным уклоном. Все это, безусловно, свидетельствует о наличии профессиональной деформации сознания работников правоохранительной сферы и не отвечает важнейшим требованиям нравственности — объективности и справедливости.

5. Особой разновидностью обвинительного уклона в работе суда можно считать случаи необоснованного сужения пределов доказывания. Чаще всего это происходит, когда обвиняемый признает себя виновным, и проявляется в том, что суды как бы утрачивают интерес к доказательствам, подтверждающим вину подсудимого, и не исследуют их надлежащим образом. То же происходит и в случаях, когда суд нарушает требования закона об обязательном осмотре вещественых доказательств. Фактически это означает, что именно последние имеют преимущество перед иными, проверяемыми и исследуемыми (показаниями, протоколами, выводами эксперта).

6. Защита не обязана доказывать невиновность. Такая обязанность не возлагается ни на профессионального защитника-адвоката, ни на непрофессионального. В соответствии с законом (ст. 48 УПК) обязанность защищать интересы обвиняемого всеми допускаемыми законом средствами возлагается лишь на адвоката. В основе деятельности непрофессиональных защитников (например, близких родственников) лежит исключительно моральная обязанность доказывания. Никакой ответственности за ненадлежащую защиту они не несут, и это обстоятельство делает еще более ощутимым неравенство сторон: с одной стороны — профессионалы-юристы, с другой — непрофессионал-защитник — близкий родственник. Суд, думается, обязан разъяснить подсудимому возможные издержки в связи с такой защитой.

7. Подводя итог изложенному выше, можно сделать окончательный вывод: каким бы обстоятельным, качественным не был закон, какое бы справедливое наказание он не предусматривал, правосудие в конечном счете зависит от лиц, которые ведут процесс, от их нравственности, взвешенности позиций, личной честности, в конце концов, от желания творить суд правый. Они в такой же степени, а то и в большей, чем остальные люди, должны помнить и соблюдать “золотое” правило нравственности: “Относись к другим так, как хотел бы, чтобы относились к тебе”.

А.А. Зархин

к вопросу о процессуальном положении

военного прокурора в суде

Правовое положение военного прокурора в судебных стадиях уголовного процесса, его задачи и полномочия определяются Конституцией Украины (ст. 121), УПК Украины, Законом Украины “О прокуратуре” (гл. 3 разд. 3).

Так, в соответствии со ст. 121 Конституции Украины на него возлагается поддержание государственного обвинения в суде, а также представительство в суде интересов гражданина или государства в случаях, определенных законом.

В связи с указанным военные прокуроры участвуют в рассмотрении военными судами уголовных и гражданских дел. Поддержание государственного обвинения — функция военного прокурора при рассмотрении уголовного дела в суде. Таким образом прокурор осуществляет уголовное преследование. При этом, как верно заметил А.Я. Сухарев, роль прокуратуры в реализации уголовного преследования должна оцениваться, прежде всего, через призму обеспечения законности путем предупреждения, выявления и устранения нарушений закона. (См.: Проблемы совершенствования прокурорского надзора (к 275-летию Российской прокуратуры): Материалы научно-практ. конф. – М., 1997. – С. 9).

Военный прокурор в суде первой инстанции выступает как сторона обвинения, уравненная в процессуальных правах со стороной защиты. В связи с этим он участвует в исследовании доказательств, представляет суду свои предложения по поводу применения уголовного закона и меры наказания в отношении подсудимого. В соответствии с требованиями ст. 121 Конституции Украины поддержание государственного обвинения является исключительной прерогативой прокуратуры, в том числе и военной. С учетом положений ст. 129 Конституции о состязательности в судопроизводстве и обеспечении доказанности вины Верховный Суд Украины признал обязательным участие прокурора в судебном разбирательстве по всем делам, поступившим в суд с обвинительным заключением.

Поддерживая в военном суде государственное обвинение, военный прокурор излагает свою позицию по вопросам применения уголовного закона и назначения меры наказания в отношении подсудимого. При этом он руководствуется требованиями закона и своим внутренним убеждением, основанным на объективной оценке собранных по делу доказательств в результате рассмотрения всех обстоятельств дела. Поэтому в случаях, когда в результате судебного разбирательства военный прокурор придет к убеждению, что данные судебного следствия не подтверждают предъявленного обвинения, он не только вправе, но и обязан отказаться от обвинения и изложить суду мотивы своего отказа. Однако такой отказ военного прокурора не освобождает суд от обязанности дальнейшего рассмотрения дела и разрешения его на общих основаниях (ст. 264 УПК).

Одной из форм представительства интересов гражданина или государства в суде является предъявление военным прокурором или поддержание им предъявленного потерпевшим гражданского иска в случаях, когда того требует охрана государственных или общественных интересов или прав граждан (ст. 29, 264 УПК).

В стадии кассационного производства военный прокурор обязан принести на каждый незаконный и необоснованный приговор кассационное представление, а также частное представление на незаконные и необоснованные определения и постановления суда первой инстанции. При рассмотрении дела в кассационной инстанции военный прокурор обосновывает принесенное кассационное или частное представление, а также высказывает свое мнение относительно законности и обоснованности приговора или иного судебного решения, обжалованного участниками процесса (ст. 360 УПК).

В соответствии с законом уполномоченный на то военный прокурор опротестовывает в порядке надзора вступившие в законную силу приговоры, определения и постановления военного суда, а также принимает участие в рассмотрении дел в надзорной инстанции; поддерживает принесенный им или вышестоящим прокурором протест либо дает заключение по протесту председателя соответствующего военного суда или его заместителя (ст. 384, 390, 399, 400 УПК).

Опротестование прокурором судебных решений производится по правилам, установленным процессуальным законодательством в случаях, когда соответствующий прокурор считает решение, приговор, определение или постановление суда незаконным и необоснованным. Протест приносится в пределах компетенции соответствующего прокурора. Решение по протесту принадлежит вышестоящему суду, в котором участвует при рассмотрении протеста и представляющий военную прокуратуру прокурор. Генеральный прокурор Украины, его заместители и военные прокуроры регионов, приравненные к областным, при наличии достаточных оснований, свидетельствующих о нарушениях закона, вправе одновременно с истребованием уголовного дела приостановить исполнение приговора, определения и постановления суда до их опротестования, но на срок не более чем три месяца или до рассмотрения протеста в суде (ст. 387 УПК).

Всем изложенным и определяется процессуальное положение военного прокурора при рассмотрении дел в судах.

Особенность его заключается в том, что в досудебных стадиях процесса военный прокурор обладает широкими властными полномочиями, позволяющими ему принять решение по любому вопросу, возникающему по делу. Существенно, однако, меняется процессуальное положение военного прокурора с того момента, когда дело поступает в суд. В судебных стадиях вся полнота власти принадлежит суду: именно он уполномочен принимать любое решение по делу, осуществляя, таким образом, функцию правосудия (см.: Альперт С.А. Субъекты уголовного процесса. – Х., 1997. – С. 12).

М.В.Костенко

КРИМИНАЛИСТИЧЕСКИЕ АСПЕКТЫ БОРЬБЫ

С УБИЙСТВАМИ ПО ЗАКАЗУ

В общем объеме совершаемых убийств значительно возрастает количество убийств по заказу. Этот вид преступлений против жизни и здоровья личности обслуживает, в известном смысле, экономическую и криминальную сферы, устраняя партнеров и конкурентов в политике, бизнесе, банковской деятельности, криминальных авторитетов. Убийства по заказу тщательно планируются и совершаются на профессиональном уровне.

Специфика расследования этого вида преступлений определяется сложностью получения исходной информации, значительным объемом и экстренностью проведения следственных действий и оперативно-розыскных мероприятий, необходимостью привлечения организационно-технической базы.

Наиболее важным положением методики расследования убийств по заказу является криминалистическая характеристика, в которой сосредоточены все сведения об этой категории преступлений, способствующие их расследованию и раскрытию. Элементы криминалистической характеристики убийств по заказу взаимосвязаны, что позволяет рассматривать ее не как простую совокупность отдельных элементов, а как целостную систему. Такие связи позволяют следственным органам определить личность заказчика и исполнителя преступления.

Совершение убийства по заказу с применением огнестрельного оружия, взрывных устройств указывает на то, что исполнитель имеет навыки стрельбы, обращения со взрывчатыми веществами. Данное обстоятельство позволяет выдвинуть версию о том, что киллер - бывший спортсмен, военный, работник охранных структур или правоохранительных органов. Способ совершения преступления, выбор места и времени убийства свидетельствуют о том, что преступник осведомлен об образе жизни потерпевшего. Это позволяет сделать вывод, что заказчик убийства знаком с жертвой, является лицом из ее окружения.

В случаях сокрытия трупа, перемещения его в другое место, факт несовпадения места убийства и места обнаружения трупа может служить основанием для выдвижения версии об организации убийства по заказу родственником или близким лицом.

Характерным признаком убийств по заказу является отсутствие какой-либо связи между исполнителем преступления и потерпевшим, которые,

98

как правило, незнакомы. Выявить же заказчика убийства возможно при тщательном изучении личности потерпевшего, характере его деятельности. Криминалистическая характеристика убийств по заказу выполняет определенные функции относительно практики раскрытия и расследования данного вида преступлений. Наиболее существенными среди них являются;

а) синтезирующая - объединяет информацию о самых значимых для расследования признаках убийств ро заказу (сведения о наиболее часто применяемых способах совершения и сокрытия данного вида преступления, характерных следах на месте происшествия, месте и времени совершения убийства по заказу, а также личностях потерпевшего и заказчика, посредника и исполнителя убийства);

б) поисковая - определяет направление следственного поиска киллера, заказчика преступления и посредника. Так, использование типовых версий о личности: заказчика позволяет следователю определить лиц из окружения потерпевшего, среди которых, следует искать заказчика, а имея примерные признаки его личности, произвести выборку определенного лица как наиболее вероятного виновного;

в) конструктивная - выступает основным информационным источником для построения типовых версий, которые, в свою очередь, являются основанием для построения следователем версий в рамках расследования по конкретному преступлению.

Криминалистическая, характеристика указывает, что обычно ранее наблюдалось в подобных делах, что типично для них. Сопоставив эти данные со следственной ситуацией расследуемого убийства по заказу; следователь может определить, какие следы необходимо искать. Результаты такого сопоставления содействуют избранию следователем оптимальной Системы следственных действий по расследованию конкретного убийства по заказу.

Среди первоначальных следственных действий важное место занимает осмотр места происшествия и трупа. Комплекс следов, обнаруженных при проведении осмотра места происшествия, включает как традиционные следы (обуви, пальцев рук, пули, стреляные гильзы, оружие), так и нетрадиционные (микроследы, почвенные наслоения, запаховые следы).

Значительные трудности для раскрытия и расследования убийств по заказу представляют несвоевременное обнаружение трупа, некачественно проведенный осмотр места происшествия, боязнь и нежелание свидетелей и очевидцев давать показания.

В организации расследования убийств по заказу значительное место принадлежит тактическим операциям, которые являются наиболее эффективным способом расследования.

99

Особое внимание необходимо уделять профилактике данных преступлений, в том числе при выявлении признаков, свидетельствующих о подготовке к убийству по заказу (поиск наемных убийц, наличие нескольких неудачных покушений на членов организованных преступных группировок и др.).

В.Н. Анисимов

К ВОПРОСУ ОБ ИМПЛЕМЕНТАЦИИ ПОЛОЖЕНИЙ

КОНВЕНЦИИ О ПРАВАХ РЕБЕНКА В НАЦИОНАЛЬНОЕ

ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВО УКРАИНЫ

Существенной особенностью современного международно-правового регулирования прав и свобод человека является спецификация международного законодательства по отдельным категориям населения. Мировым сообществом были приняты акты, закрепляющие определенный объем прав и свобод женщин, беженцев, детей и др. Украина ратифицировала и признала обязательными для себя 14 из 2.3-х важнейших международных актов по правам человека, разработанных ООН. Важнейшим достижением в понимании новых принципов относительно положения детей в современном обществе является ратификация Украиной Конвенции о правах ребенка от 20 ноября 1989г. (вступила в силу для Украины 27 сентября 1991г.).

10 декабря 1991г. был принят Закон "О действии международных договоров на территории Украины", в соответствии со ст. 17 которого Конвенция о правах ребенка стала неотъемлемой частью национального законодательства Украины; её нормы применяются в порядке, предусмотренном для норм национального законодательства, так как при ее ратификации не был предусмотрен иной порядок. Из этого исходят и положения Конституции Украины. Следует отметить, что с учетом требований ст. 8 и п. 1 Переходных положений Конституции действие Конвенции о правах ребенка на территории Украины не изменилось. В связи с отмеченным фактом считаем, что надо обратить внимание на следующие моменты.

1.Необходимо определить отраслевую принадлежность норм Конвенции о правах ребенка для создания механизма их реализации в правоприменительной практике. Учитывая их специфику нормам присущ общий характер, т.е. они не теряют своей юридической силы после однократного применения, а действуют постоянно и представляют собой

100

формально определенные правила поведения; они отличаются учредительным характером содержащихся в них предписаний, субъектами, на регулирование поведения которых они направлены; - государство, суды, административные органы; они имеют специфичный вид и особую структуру: в основном это нормы-цели, нормы-принципы, нормы-дефиниции, имеющие неклассическую структуру. Учитывая их специфику нормы Конвенции следует отнести к отрасли конституционного права Украины, т.е. они должны рассматриваться как конституционно-правовые, базисные, имеющие привилегированное положение по отношению к нормам других отраслей права.

2. Важной проблемой является гармонизация норм различных отраслей национальной правовой системы Украины с положениями Конвенции о правах ребенка с целью устранения коллизионных норм. Данная задача может быть разрешена Конституционным Судом - единственным органом конституционной юрисдикции в Украине. Немаловажную роль в решении данной задачи играет и Верховная Рада Украины. Конституционному Суду Украины необходимо дать толкование нормам Конвенции для их использования в правоприменительной практике, приостановить действие норм действующего законодательства, противоречащих нормам Конвенции. Верховная Рада Украины в минимальные сроки должна принять меры по приведению действующего законодательства в соответствие с нормами Конвенции.

3. Актуальной задачей остается создание системы информирования общества с положениями Конвенции о правах ребенка, так как отсутствие свободного доступа к тексту последней порождает нарушение прав и свобод ребенка, препятствует применению норм международного права в повседневной практике.

В.М. Стешенко

ОРЕНДНА ПЛАТА ЗА ДОГОВОРОМ ОРЕНДИ ТЕРИТОРІЇ

У МІЖНАРОДНОМУ ПУБЛІЧНОМУ ПРАВІ

1. Оплатність за користування територією є суттєвою ознакою договору оренди території. Власне, держава-орендодавець укладає таку угоду, маючи за мету отримати відповідну компенсацію за певне обмеження своїх суверенних прав щодо частини власної території, що є об'єктом договору. 2. Орендна плата як умова в перших договорах оренди території була відсутня. Це пояснюється досить відчутною на той час фактичною

101

нерівністю сторін за договором, та й сама оренда була прикладом нерівноправного договору. Але з середини XX гас орендна плата стала невід'ємною умовою договору оренди території і цей інститут у міжнародному праві отримав остаточне визнання.

3. Юридичне закріплення орендної плати повинно бути або в тексті самого договору про оренду, або ж у додаткових угодах, які є невід'ємною частиною основного договору. Суб'єктом оплати за договором оренди є, як правило, держава-орендар, а не третя сторона.

4. Орендна оплата складається з суми, форми й строків оплати, що визначаються за розсудом сторін. Сума орендної плати встановлюється в чітко визначеній кількості грошових одиниць. Валюта платежу може співпадати з валютою однієї із сторін за договором або виражатися у валюті третьої країни (як правило, доларах США.). Форма оплати може бути грошовою, натуральною чи грошово-натуральною (змішаною), Грошова форма оплати здійснюється зазвичай у безготівковому порядку. Натуральна форма повинна передбачати чітке визначення, характеристику, а також грошову оцінку тих матеріальних цінностей, що передаються державою-орендарем державі-орендодавцеві як оплата за договором. Змішана форма оплати (як у договорі між Казахстаном та Росією з приводу оренди космодрому Байконур) є поєднанням двох попередніх форм. Орендна плата може здійснюватися також через взаємозалік по інших зобов'язаннях сторін.

5. Строк оплати, як правило, подовжується на весь строк оренди території з роздрібненням загальної суми оплати на певні проміжки часу (наприклад, рік).

6. Дуже важливо передбачити в договорі про оренду території також відповідальність держави-орендаря за порушення умов оплати (навіть до припинення договору) й механізм задоволення вимог держави-орендодавця.

7. Відображення всіх вищевказаних обставин у договорі про ореаду території забезпечить захист інтересів сторін (у першу чергу держави-орендодавця) і допоможе запобігти багатьом спірним ситуаціям у процесі виконання договору.

102

А.А. Маевская

ОБВИНЕНИЕ В ПРЕСТУПЛЕНИЯХ ПРОТИВ ЧЕЛОВЕЧНОСТИ

В НАЦИОНАЛЬНЫХ СУДАХ

После окончания Нюрнбергского процесса состоялись процессы над военными преступниками так в самой Германии, так и за ее пределами.

Дело Глобке. В июне 1968 г, в ГДР в Верховном суде состоялся судебный процесс по делу Ганса Глобке. занимавшего пост статс-секретаря в ведомстве федерального канцлера ФРГ. Он был обвинен в преступлениях против человечности и в военных 'преступлениях, совершенных им в соучастии с другими лицами с ноября 1932 по 1943 г. в Берлине и в других местах, что привело к уничтожению миллионов людей и целых народностей. Преступления Глобке квалифицировались в соответствии со ст. 6 Устава Международного военного трибунала и статьями национального уголовного законодательства. Будучи при нацистах на ответственных постах в Министерстве внутренних дел, он участвовал в разработке законов о чрезвычайных полномочиях, помотавших нацистам безнаказанно совершать преступления, ликвидировать остатки парламентаризма, представительные органы б землях. Глобке способствовал созданию юридической основы для преследования, а позднее - для уничтожения еврейского населения, подготавливая и комментируя законы об отличительных знаках в паспортах этой части населения, Глобке разрабатывал «законы» о гражданстве в Польше, направленные на дискриминацию основного населения и сопровождавшиеся введением специального уголовного права для поляков и евреев, открывавшего возможность применять строжайшие наказания с максимальной скоростью судопроизводства и немедленным приведением приговоров в исполнение. Путем своеобразного толкования он поднял значение пресловутых «Нюрнбергских законов», подготовил ряд других законов по проведению расовой политики нацистов в Италии, Югославии, Люксембурге, в Украине, в результате чего погибли сотни тысяч людей, объявлявшихся расово неполноценными. Глобке был осужден к пожизненному заключению, но возникла проблема его розыска, задержания и приведения приговора в исполнение.

Суд над лицами, уничтожившими французский город Орадур сюр Глан. Всему миру известна трагическая судьба городка Орадур сюр Глан в департаменте Лимузин, уничтоженного эссесовскими частями «в порядке репрессалии» 10 июля 1944 г. По официальным данным, количество жертв составляло 648 человек; из них 267 детей. Командир батальона

103

штурмбаннфюрер Дикман отдал приказ: «Поселок Орадур сжечь. Всех людей, включая младенцев и стариков, уничтожить». Приказ был выполнен: городок полностью уничтожен, люди, согнанные в церковь, сожжены. Лишь одному ребенку удалось спастись. Орудур был выбран произвольно для акта возмездия за деятельность в этой местности партизан.

12 января 1953 г. в военном суде в Бордо состоялся судебный процесс над виновниками этого злодеяния. Из числа участвовавших в расправе с мирным населением Орадура были преданы суду лишь 22 человека, принадлежавших к команде дивизии «Дас рейх» войск СС. Из них 11 немцев и 11 эльзасцев. Была продемонстрирована бесчеловечность фашистских оккупантов, планомерное уничтожение женщин и детей, другие зверства. Выяснилось, что один из обвиняемых сам застрелил 25 человек, другой бросал в огонь тяжело раненных женщин и детей. Двое подсудимых были приговорены к смертной казни, двое - к 12 годам исправительных работ, остальные - к исправительным работам и заключению на сроки от 5-ти до 10-ти лет, только один был оправдан.

Процесс Эриха Коха в Польше. Спустя 13 лет после Нюрнбергского процесса в Польше с 29 октября 1958 г. по 9 марта 1959 г. длился судебный процесс над бывшим оберпрезидентом и гаулейтером Восточной Пруссии, начальником Цехановского и Белостокского округов, рейхскомиссаром Украины Эрихом Кохом. До 1950 г. Кох скрывался под именем сельхозрабочего Бергера недалеко от Гамбурга, но был обнаружен и по решению английского экстрадиционного трибунала, решающего вопросы о выдаче преступников иностранным государствам, был передан Польше. Занимая высокое положение в фашистской иерархии, обладая партийным билетом № 90 нацистской партии, располагая властью на огромной территории, Кох организовывал и проводил мероприятия по «германизации» восточных областей. На основании п. 1 ст. 1 Декрета от 31 августа 1944 г. о наказании фашистско-гитлеровских преступников, виновных в убийствах и издевательствах над гражданским населением и пленными, Кох обвинялся в том, что с 1 сентября 1939 г. до апреля 1945 г. на обширной территории в качестве главы гражданской администрации осуществлял преступные мероприятия гитлеровской власти, планировал, подготавливал, организовывал, поощрял и содействовал совершению преступлений против мира, военных преступлений и преступлений против человечности. По его указаниям совершались массовые и индивидуальные убийства по национальным, политическим, расовым, мотивам, направление невинных людей на рабский труд и др. Он предназначался Розенбергом на должность «рейхскомиссара Москвы». Имя скрывавшегося тогда Коха часто упоминалось на Нюрнбергском процессе. Многочисленными

104

свидетельствами были доказаны конкретные факты преступной деятельности Коха, выражающиеся в преследовании польской интеллигенции, массовых убийствах, разрушении польской культуры, деятельности военно-полевых судов и других мерах с целью «онемечивания» захваченных гитлеровцами территорий.

Кох был приговорен к смертной казни, но приговор не был приведен в исполнение ввиду болезни осужденного.

Р.Б.Хорольський

ЗМІНИ В ПРАВОВОМУ СТАТУСІ СУДУ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СПІВТОВАРИСТВ ПІСЛЯ НАБУТТЯ ЧИННОСТІ АМСТЕРДАМСЬКОЮ УГОДОЮ

1. Першого травня 1999 р. після завершення ратифікаційних процедур державами - членами Європейського Союзу (ЄС) набула чинності Амстердамська угода, яка внесла зміни до Договору про Європейський Союз, договорів про утворення європейських співтовариств та до деяких пов'язаних з ними актів. Підписана 2 жовтня 1997 р., угода була покликана дати відповідь на проблемні питання, з якими зіткнувся ЄС у своєму розвитку: глобалізація економіки, боротьба з тероризмом, міжнародною злочинністю та обігом наркотиків, екологічні проблеми тощо. Угода запроваджує зміни в механізми та галузі співпраці 15-ти держав - членів ЄС, важливе місце поміж яких займає реформування інституційної структури Союзу.

2. Суд європейських співтовариств - один з головних органів ЄС, мета діяльності якого - забезпечувати дотримання права при тлумаченні та застосуванні договорів про утворення європейських співтовариств. Тому будь-які зміни в праві ЄС в першу чергу позначаються на діяльності цього органу й вимагають відповідних змін його правового статусу. Не стала винятком й Амстердамська угода.

3. Зміни, що відбулися в правому стані Суду, призвели до розширення його юрисдикції на відносини, які раніше були поза сферою його компетенції: а) захист основних прав людини; б) надання притулку, імміграція, вільне пересування осіб і співробітництво судів у цивільних справах; в) поліцейське та судове співробітництво в кримінальних справах. Усе це відносини, в яких конче необхідний судовий захист індивідуальних і грав громадян. Ці зміни випливають із нової редакції ст. 46 (колишньої ст. L) Договору про ЄС.

105

4. Пункт «d» ст. 46 встановлює, що повноваження Суду поширюються на п. 2 ст. 6 (раніше ст. Р) Договору, який встановлює, що «Союз поважає основні права людини, ж вони гарантовані Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод... та як вони походять з конституційних традицій держав-членів як. загальні принципи права Співтовариства». Тобто, нарешті отримало формальне закріплення право-Суду контролювати діяльність органів ЄС щодо відповідності правам людини, хоча саме він ще на початку 70-х років розробив правові засади захисту цих прав у європейських співтовариствах. .

5. Оскільки у Договорі про утворення; Європейського співтовариства з'явився новий розділ «Візи, притулок, імміграція та інші напрямки діяльності, пов'язані з вільним пересуванням осіб», то тепер ці питання регулюються в рамках першої опори Союзу, а не третьої, ж це було раніше (окрім віз). Це означає, що повноваження Суду в цих сферах вже не регулюються Договором про ЄС. Відповідно до ст. 68 Договору про утворення Європейського співтовариства: а) судовий орган держави-члена ЄС, проти рішень якого немає судового захисту прав згідно із законодавством цієї держави, може просити: Суд європейських співтовариствах винести постанову з питань тлумачення норм, згаданого розділу або з питань законності чи тлумачення нормативних актів органів Співтовариства, які ґрунтуються на цих нормах, якщо таке рішення необхідно для розгляду справи таким національні»! судом; б) Рада, Комісія або держава - член ЄС має право проекти Суд винести рішення з питань тлумачення норм цього розділу або нормативних актів органів Співтовариства, прийнятих на основі цього розділу.

6. Пункт «b» ст. 46 Договору про ЄС поширює юрисдикцію Суду на розд. VI цього Договору, що регулює співробітництво органів поліції та судів держав-членів у кримінальних справах. Згідно з п, 1 ст. 35 Суд матиме право приймати попередні постанови щодо: а) чинності та тлумачення рішень органів ЄС; б) тлумачення угод, прийнятих на основі згаданого розділу; в) чинності та тлумачення заходів, якими здійснюється імплементація таких угод. Проте Суд не вправі розглядати питання щодо "чинності чи пропорційності дій. учинених правоохоронними органами держав-членів, або ж заходів по охороні громадського порядку та внутрішньої безпеки. Зауважимо, що юрисдикція Суд}' з дах питань є факультативною, що сталося вперше, оскільки раніше вона завжди була, обов'язковою. Відповідно до п. 2 ст. З 5 держави-члени повинні підготувати й затвердити спеціальні декларації про прийняття юрисдикції Суду з цих питань.

Суд також матиме повноваження розглядати: а) спори за позовами

106

держав-членів або Комісії щодо законності рішень органів ЄС на підставах відсутності компетенції, порушення істотних процедурних вимог, порушення Договору про ЄС чи будь-якої норми стосовно його застосування або на підставі зловживання владою (п. 6 ст. 35); б) спори між державами-членами щодо тлумачення або застосування нормативних актів та між державами-членами й Комісією з питань тлумачення чи застосування угод, які відповідно прийняті чи укладені в рамках третьої опори (я. 7 ст. 35).

7. Нарешті, згідно зі ст. 46 Договору про ЄС Суд матиме юрисдикцію в галузі більш тісного співробітництва держав-членів ЄС, передбаченого розд. VII цього Договору. При цьому Суд має такі яс повноваження, які передбачені й у ст. 35.

8. Варто відзначити також надання у ст. 230 (раніше 173) Договору про утворення Європейського співтовариства права Палаті аудиторів подавати позови щодо розгляду питань про законність нормативних актів деяких органів Співтовариства.

9. Таким чином, окрім кількісного розширення юрисдикції Суду, відбулися і якісні зміни: компетенція Суду тепер поширюється не лише традиційні відносини, що регулюються acquis соmmunautaire, але і на другу опору (спільна закордонна політика та політика безпеки) - у питаннях захисту прав людини, та на третю опору Союзу

И.Н. Крутько

СТАНОВЛЕНИЕ МЕЖДУНАРОДНО-ПРАВОВОГО СОТРУДНИЧЕСТВА В ОБЛАСТИ ЗАЩИТЫ ОКРУЖАЮЩЕЙ СРЕДЫ

1. Вопросы охраны окружающей среды ставились еще в эпоху рабовладения, но длительное время их решали только в пределах отдельных государств (противоэрозийные работы и работы по охране лесов в древнем Китае, охрана лесных массивов, некоторых видов животных и птиц в древней Индии и др.).

2. Международное сотрудничество в этой области не имеет такой продолжительной истории. Впервые ученые обосновали необходимость создания специальной природоохранной организации для объединения усилий человечества в решении соответствующих проблем в начале ХХ в. Официально об этом заявил швейцарский зоолог П.Сазарен. Основательно эти вопросы были обсуждены на первой конференции по проблемам международной охраны природы, которая состоялась в 1913 г. в Берне (Швейцария). Итогом конференции было принятие решения о создании Комиссии для международной охраны природы. Но в тот период создать серьезную международную организацию по охране природы не удалось.

3. В наиболее общем виде правовая основа охраны окружающей среды была закреплена во Всеобщей декларации прав человека. Глобальные экологические проблемы в то время не стояли так остро, как сегодня, и поэтому в Декларации нет конкретных положений, регулирующих решение вопросов экологии. Однако трудно не согласиться, что в широком толковании право на жизнь непосредственно связано с сохранением среды обитания человека. В эти же годы возникают и ïåðâûå организационные формы международного сотрудничества в области îõраны окружающей среды. В 1947 г. делегаты 21 страны Европы, Америки и Азии основали Временный союз защиты природы, на основе которого спустя год был создан постоянно действующий Международный союз охраны природы (МСОП) и принят его Устав. На сегодняшний день все человечество трезво оценивает обстановку на Земле, и наблюдается тенденция к активизации деятельности мирового сообщества в решении экологической проблемы.

4. В современном мире международное сотрудничество в области охраны окружающей среды осуществляется в рамках или под эгидой ООН. Основная организация по содействию международному сотрудничеству в области науки и общеобразовательных аспектов охраны окружающей среды – ЮНЕСКО. Принципиально важным для развития международного природоохранного сотрудничества является создание Программы ООН по окружающей среде (ЮНЕП). В 1950-90-е гг. был заключен ряд международных договоров и сложился международно-правовой принцип охраны окружающей среды, который включает: принцип ненанесения вреда природе другого государства действиями, совершенными на собственной территории; принцип ответственности за нанесение вреда природе другого государства.

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ

Тези доповідей та наукових повідомлень

наукової конференції молодих учених та аспірантів

Відповідальний за випуск О.В. Тарасов

Редактори Г.О. Гришакова

Г.М. Соловйова

План 1999, поз. 60

Підп. до друку 12.04.2000. Формат 84х108¹/_32. Папір друк. № 2.

Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 6,7. Облік.-вид. арк. 7,05. Вид. № 11.

Тираж 150 прим. Зам. № 742. Ціна договірна.

_____________________________________________________

Редакційно-видавничий відділ

Національної юридичної академії України

імені Ярослава Мудрого

61024, Харків, вул.Пушкінська 77.

_________________________________

Друкарня

Національної юридичної академії України

імені Ярослава Мудрого

61024, Харків, вул.Пушкінська, 77