Виступи керівників

Генеральної прокуратури України

на розширеному засіданні колегії

Генеральної прокуратури України

за підсумками роботи у 2005 році

(30 січня 2006 року)

Вступне слово

Генерального прокурора України

Олександра Медведька

Сьогоднішнє розширене засідання колегії Генеральної прокуратури України співпало з підбиттям підсумків першого року діяльності нової влади.

Процеси, що відбувалися в державі, не могли не відобразитися на діяльності органів прокуратури, оскільки пріоритети та ефективність нашої роботи значною мірою залежать від загальнодержавної політики та програмних цілей вищих органів державної влади.

На підставі детального аналізу нам необхідно дати об'єктивну і самокритичну оцінку тому, що конкретно зроблено за минулий рік.

Окрім того — визначити подальші заходи, спрямовані на забезпечення законності та верховенства права.

Насамперед, слід зазначити, що, незважаючи на складні умови, в яких довелося працювати минулого року, нам все ж вдалося зробити чимало.

Головне, що попри всі негативні чинники, прокуратурі вдалося зберегти наявний кадровий потенціал, зупинити плинність кадрів.

У більшості випадків при тих чи інших переміщеннях приймались такі рішення, щоб люди залишались у системі. За минулий рік порівняно з 2004 р. з органів звільнилося працівників майже на третину менше. Крім того, до прокуратури повернулося 150 досвідчених професіоналів, яким з тих чи інших причин довелось звільнятися у минулі роки. Як результат — поліпшилось співвідношення молодих і досвідчених спеціалістів.

Ми повернулися до практики затвердження на засіданнях колегії нових кадрових призначень, і це положення вже відображено у новій редакції наказу про організацію роботи з кадрами, виданого 20 січня 2006 р. Мною також затверджено зміни до Положення про атестування. Ці заходи мають сприяти поліпшенню кадрового забезпечення органів прокуратури, стабілізації кадрів.

Упродовж минулого року керівництво Генеральної прокуратури України вжило низку організаційних заходів, спрямованих на підвищення ефективності прокурорсько-слідчої діяльності.

Як вам відомо, внаслідок реорганізації приведено у відповідність до конституційних функцій структурні підрозділи центрального апарату та апаратів прокуратур обласного рівня. При цьому визначальним було чітке додержання функціонального принципу побудови апаратів, розмежування керівних та організаційних повноважень між різними ланками органів прокуратури, скорочення зайвих управлінських структур та усунення інших бюрократичних перекручень.

Затверджено оновлені накази Генерального прокурора з питань організації діяльності.

Запроваджено нові форми статистичної звітності про результати роботи на основних напрямах прокурорсько-слідчої діяльності. Для всіх правоохоронних органів введено єдині форми звітності щодо результатів слідчої роботи, боротьби з корупцією кримінально-правовими засобами, порушеннями виборчих прав громадян, обліку кримінальних справ, закритих у зв'язку з відмовою дачі згоди радами всіх рівнів на притягнення депутатів до кримінальної відповідальності.

Оцінюючи роботу прокуратури на основних напрямах наглядової діяльності, вважаю за необхідне відмітити певні позитивні результати.

З метою захисту фінансово-економічних інтересів держави та протидії економічній злочинності Генеральною прокуратурою України у 2005 р. активізовано прокурорський нагляд за додержанням законодавства у приватизаційній сфері, паливно-енергетичному комплексі, з питань додержання бюджетного, податкового законодавства, законодавства про власність та оренду державного майна, що сприяло зміцненню законності у державі.

Відшкодування за документами прокурорського реагування зросли майже на 16%. Відповідно збільшилось на 57% відшкодування до бюджету.

Як зазначив Президент у своєму зверненні до Українського народу з нагоди першої річниці інавгурації, за минулий рік зроблені важливі кроки для виведення економіки з тіні. Доходи національного бюджету зросли у півтора рази, країні повернуто мільярди гривень, вкрадених від непрозорої приватизації.

Вважаю, що у цьому є частка і нашої спільної праці.

Яскравими прикладами цієї роботи є повернення за позовами Генеральної прокуратури України у державну власність контрольних пакетів акцій КГМК "Криворіж-сталь", ВАТ "Нікопольський завод феросплавів", ВАТ "Холдингова компанія " Луганськтепловоз ".

Загалом нагляд у сфері приватизації значно активізовано. Прокурори більш принципово реагували на порушення законів — до відповідальності притягнуто 250 посадових осіб, порушено понад 470 кримінальних справ, з яких 250 вже надіслано до суду, за прокурорського втручання відшкодовано 15,5 млн. грн.

У ході прокурорських перевірок з питань охорони та раціонального використання земель виявлено численні факти незаконного відчуження земельних ділянок, у тому числі особливо цінних, заповідних, у прибережних захисних смугах тощо. За прокурорського втручання державі повернуто 54 тис. га земель, у тому числі в Автономній Республіці Крим, Київському регіоні, західних областях України, відшкодовано 27 млн. грн., порушено 300 кримінальних справ.

Після розгляду 23 грудня на координаційній нараді значно ак-

тивізовано роботу щодо відшкодування податку на додану вартість. Направлені до суду кримінальні справи на мільйони гривень (Харківська, Львівська, Херсонська області). Про результати Президенту України направлено інформацію, на підставі якої ним дано доручення Кабінету Міністрів України про негайне вжиття заходів щодо усунення виявлених порушень.

Майже в усіх регіонах України прокурорами викрито злочинні дії податківців, митників, інших посадовців органів виконавчої влади. їх діями державі завдано збитків на суму 306 млн. грн., з яких за прокурорського втручання понад третину відшкодовано.

Одним із пріоритетних напрямів був захист прав і свобод громадян. Із цих питань прокурорами порушено понад 4,5 тис. кримінальних справ, відшкодовано 800 млн. грн. За цими цифрами — виплачені суми заборгованості із заробітної плати, поновлені права неповнолітніх, пенсіонерів, інвалідів, інших соціально незахищених верств населення.

Зроблено вагомий внесок у подолання наявних проблем щодо виплати заробітної плати. За документами прокурорського реагування працівникам підприємств виплачено 570 млн. грн. заборгованості (загальний борг 1,1 млрд. грн.). За фактами невиплати заробітної плати порушено майже 1,5 тис. кримінальних справ, більшість з яких направлено до суду (понад 1,1 тис).

У сфері захисту прав неповнолітніх прокурорами поновлювались права дітей, у тому числі безпритульних, відшкодовано 14 млн. грн. соціальних виплат.

Прокурорами всіх рівнів розглянуто понад 370 тис. звернень громадян, у тому числі близько 16,5 тис. — що надійшли від народних депутатів України. При цьому кількість задоволених звернень зросла на 20%, а з тих, що надійшли від депутатів — майже на 85%.

Попри всі політичні спекуляції досягнуто кардинального перелому в розслідуванні низки кримінальних справ, що набули значного резонансу в Україні та поза її межами.

Завдяки вжитим заходам із 1 тис. 668 кримінальних справ за фактами порушень виборчого законодавства під час минулорічних виборів Президента України 1 тис. 400 справ вже надіслано до суду.

До суду також направлені кримінальні справи стосовно голів дільничних комісій за фактами фальсифікації під час виборів міського голови м. Мукачева.

Протягом минулого року органами прокуратури направлено до суду значно більше кримінальних справ за фактами корупції. Майже на чверть більше надіслано до суду адміністративних протоколів. Серед притягнутих до відповідальності — державні посадовці 1—2 категорій, депутати обласних і місцевих рад, працівники суду і правоохоронних органів тощо.

Однак слід констатувати, що, незважаючи на певні позитивні зрушення, на окремих напрямах прокурорської діяльності мають місце суттєві недоліки, прорахунки — як у прокуратурах обласного рівня, так і в структурних підрозділах центрального апарату. Більш детально ці питаннях висвітлять у своїх доповідях заступники Генерального прокурора.

Віталій Щоткін,

заступник Генерального прокурора України

Підбиваючи підсумки роботи слідчих прокуратури у минулому році, на жаль, слід визнати, що практично всі основні показники або залишилися на попередньому незадовільному рівні, або помітно погіршилися, як в цілому в Україні, так і у більшості регіонів. Фактично, єдиним позитивним моментом можна вважати лише досить незначне збільшення кількості справ, направлених до суду з обвинувальним висновком (до 18 тис. 534 або всього на 3,3%), яке, до того ж, відбулося тільки у 16 регіонах. Водночас значно нижче своїх можливостей спрацювали прокуратури Донецької, Кіровоградської, Тернопільської та Чернівецької областей.

Разом із тим, якщо проаналізувати статистичні дані, то збільшення кількості справ, направлених до суду з обвинувальним висновком, сталося за рахунок злочинів щодо одержання та давання хабара. Всіх інших справ за винятком справ щодо злочинів у банках та банківській системі (+29), а також у сфері приватизації (+8) направлено менше (від 5 до 31%). Отже, виникає цілком обґрунтоване запитання: що ж за злочини ми розслідували, чому так відбулося? Головна причина — це відсутність належного нагляду за законністю та обґрунтованістю порушення кримінальних справ. Вони, як і раніше, нерідко порушуються або заради самого факту "порушення" за малозначними, дріб'язковими подіями, у тому числі й заздалегідь очевидного цивільно-правового характеру. Саме ці справи у подальшому ми вимушені закривати або зволікати з їх розслідуванням, оскільки вони не мають жодної перспективи. Зокрема, за відсут-

ністю події або складу злочину закрито близько тисячі кримінальних справ (+35%) та понад 800 справ було направлено до суду для звільнення від кримінальної відповідальності. Іншими словами, десята частина роботи наших слідчих пішла в "корзину".

Кількість закритих провадженням справ, у тому числі за відсутністю події або складу злочину, збільшилася в основному за рахунок кримінальних справ щодо злочинів, передбачених ст. ст. 364—369, тобто у сфері службової діяльності (665, з яких 606 — за пунктами 1, 2 ст. 6 Кримінально-процесуального кодексу (КПК) України).

Звертаю вашу увагу на те, що 80,5% із числа закритих провадженням справ закрито за відсутністю події або складу злочину. Ви тільки замисліться над цією цифрою. Наведені мною статистичні дані щодо категорії кримінальних справ, закритих провадженням з реабілітуючих підстав та повернутих на додаткове розслідування, а також аналіз наявних у Головному слідчому управлінні матеріалів наглядових проваджень за скаргами і заявами громадян та зверненнями і запитами народних депутатів дають підстави вважати, що деякі прокурори забули про свої обов'язки, визначені Конституцією та Законом України "Про прокуратуру".

Ви всі чудово розумієте, що я маю на увазі. Прошу вас, поки не пізно припиніть ділити земельні ділянки, сприяти призначенню або звільненню керівників підприємств, голів рад чи адміністрацій, підтримувати ту або іншу сторону приватного бізнесу при вирішенні цивільно-правових питань, що виникають між ними. А якщо вже

таке трапилося внаслідок якихось обставин — майте мужність увімкнути "червоне світло" та поставити законну правову крапку на тому чи іншому матеріалі перевірки або кримінальній справі, не чекайте, що за вас це зробить Генеральна прокуратура.

Саме ці справи при їх направленні до суду сотнями повертають на дослідування (понад 300), саме за ними виносяться виправдувальні вироки (понад 90 осіб).

Інакше як провальним не можна назвати становище з якістю слідства та додержанням конституційних прав громадян. Зокрема, судами на дослідування повернуто 741 справу або у 1,5 раза більше (+56,7%). Ця негативна тенденція вже поширилася на 21 регіон (Донецька, Вінницька, Кіровоградська, Київська, Чернівецька та інші області).

У ряді областей на дослідування поверталася кожна сьома —восьма з направлених до суду справ. Мабуть, таких показників "якості" в роботі наших слідчих не пам'ятає ніхто. Хто вивчав ці справи? Де упродовж всього часу слідства були прокурори Черкаської, Київської, Чернівецької областей, які повернули своїм же слідчим на дослідування 11 справ?

А скільки ще дослідувань приховано за відкликанням кримінальних справ із суду, якщо тільки в одній Рівненській області нами було виявлено більше 300 таких випадків?

Які ж кінцеві результати дослідування? Повторно до суду направлено лише половину з понад 700 таких справ, тоді як закрито 71, у тому числі 55 — за відсутністю складу злочину (Донецька, Кіровоградська, Миколаївська, Тернопільська і Чернівецька області). Фактично ж ідеться про незаконне притягнення всіх цих громадян до відповідальності.

Тому не дивно, що у минулому році судами виправдано 92 особи (вдвічі більше), стосовно ще 224 громадян справи закрито за реабілітуючими підставами (збільшення у 4 рази).

Виникає питання: а хто ж відповість за незаконне притягнення до кримінальної відповідальності 319 осіб, 48 з яких перебували під вартою? Це ми, прокурори, так захищаємо конституційні права і свободи громадян?

Найбільше від нашого з вами слідства постраждало громадян у Донецькій (59), Чернівецькій (38), Миколаївській (27), Кіровоградській (24), Київській (20), Рівненській (13) та Тернопільській (10) областях.

Проте деякі прокурори приховують ці факти, мабуть, небезпідставно сподіваючись на "порозуміння" з боку своїх керівників.

Так, прокурор Рокитнівського району, намагаючись приховати незаконне притягнення 11 осіб (зауважу, раніше таких "показників" не було в усій Україні), відкликав усі статкартки у 9 справах, які раніше ним було витребувано із суду та закрито за пунктом 2 ст. 6 КПК України. Прокурор же Рівненської області, не встановивши ані причин порушення прав громадян, ані винних у цьому працівників, лише оголосив підлеглому догану.

Аналогічне "порозуміння" продемонструвало й колишнє керівництво Чернівецької обласної прокуратури, де за порушення прав 21 громадянина до відповідальності притягнуто аж одного слідчого та одного помічника прокурора.

Хочу запевнити, що за подібний "лібералізм" за рахунок громадян відповідатимуть всі без винятку керівники. Не набагато краще й становище з розслідуванням найбільш актуальних злочинів.

У 18 регіонах зменшилась кількість направлених до суду кримінальних справ про злочини у сфері економіки, службові злочини (найбільше — у Донецькій, Житомирській, Кіровоградській, Миколаївській, Сумській і Чернівецькій областях).

Послаблено боротьбу з хабарництвом у Житомирській і Миколаївській областях, де кількість направлених до суду кримінальних справ про ці злочини зменшилась наполовину.

Що стосується кримінальних справ, порушених по лінії загального нагляду, то слід зазначити, що з понад 14 тис. таких справ до суду направлено тільки 9,5 тис. Де ж інші 4,5 тис. справ, чому їх не закінчено розслідуванням? Усі вони перебувати у провадженні слідчих прокуратури не можуть — в залишку їх лише 3 тис. 700.

Або їх направлено за підслідністю — тоді ми працюємо за інших та для інших, як це було у Вінницькій області, де майже 200 справ передано в органи внутрішніх справ, податкової міліції. Або більшість цих справ зупинено, і тоді незрозуміло, чому винних осіб досі так і не встановлено, чому узгоджувалося чи навпаки не узгоджувалося порушення таких справ, як здійснювався нагляд за їх розслідуванням.

Не забезпечується відшкодування збитків, завданих злочинами у сфері економіки (у Чернівецькій, Житомирській, Миколаївській, Тернопільській, Черкаській і Хмельницькій областях — менше третини) та корупційними злочинами (у Донецькій, Запорізькій і Черкаській областях — від 1 до 10%).

Взагалі навіть ці показники ще не можна вважати остаточними, оскільки вони нерідко залежать від особистої "скромності" прокурорів, як це було у Полтавській області,

де до звіту включено майже 3 млрд. грн. замість 26 млн.

Кілька слів про стан роботи з розкриття та розслідування умисних вбивств. На перший погляд, все нібито гаразд: кількість зареєстрованих злочинів зменшилася на 12,5%, на прийнятному рівні залишаються показники їх розкриття (93,1%).

Проте сьогодні цього вже недостатньо, тому вимоги будуть посилюватися, тим більш, що ці позитивні зрушення сталися далеко не в усіх регіонах та й не завжди завдяки зусиллям саме прокуратури.

Залишаються нерозкритими 247 вбивств, у тому числі кожне дев'яте вбивство у Дніпропетровській (26), Київській (16) та Черкаській (10) областях, кожне восьме — ум. Києві (17).

Потребує перегляду організація профілактичної роботи правоохоронних органів у Чернівецькій області (70% вбивств вчинено в стані алкогольного сп'яніння, 40% — особами, які раніше вчиняли злочини), а також у Хмельницькій, Одеській і Дніпропетровській областях.

Захопившись боротьбою з економічною злочинністю, корупцією та хабарництвом, ми стали забувати про головну цінність — право на життя та здоров'я людини. Якщо вони зневажаються, то громадянину буде однаково, наскільки успішно відновлюється законність і справедливість в інших сферах діяльності.

Не забувайте, що близько 250 родин, які потерпіли у нерозкри-тих вбивствах, так і не дочекалися від нас справедливості та захисту. Нездійснення їх сподівань породжує у суспільстві відчуття невпевненості, сприяє дестабілізації в соціальній сфері, а недостатній рівень розкриття вбивств створює враження про неспроможність

правоохоронних органів протистояти злочинності, що зрештою підриває авторитет держави.

Одна з основних причин недоліків — це відсутність скільки-небудь дієвого нагляду за порушенням та розслідуванням кримінальних справ.

Про який нагляд можна говорити, якщо, наприклад, у Вінницькій, Миколаївській та ряді інших областей незадовільний стан до-судового слідства останнього разу обговорювався на колегіях ще у квітні —липні минулого року, а причини закриття кримінальних справ, низької якості слідства, порушення конституційних прав громадян не вивчалися взагалі?

Чому один зональний прокурор галузевого управління Генеральної прокуратури повинен скасовувати майже 60 незаконних постанов про закриття чи зупинення слідства у Миколаївській області, фактично підміняючи працівників обласної прокуратури!

Чому Генеральною прокуратурою за скаргами громадян скасовано 20 незаконних постанов у Вінницькій області, тоді як усім апаратом обласної прокуратури — всього 46.

Галузевим управлінням Генеральної прокуратури України всього розглянуто 11 тис. 815 скарг і звернень, особисто вирішено 2 тис. 755 скарг, із них на дії і рішення слідчих прокуратури — 2 тис. 695. Тобто замість того, щоб надавати допомогу на місцях в організації наглядової діяльності та розслідуванні складних кримінальних справ, працівники управління вимушені відволікатися на прийом громадян та вирішення скарг, які передусім мають розглядатися так, щоб прийняті рішення були законними та не давали підстав для їх скасування у разі надходження повторних звернень.

Чи може обласні прокурори зосередили всі свої зусилля на навчанні слідчих прокуратури?

У тій же Вінницькій області проведено всього 2 семінарських заняття (з розкриття умисних вбивств та розслідування хабарництва), тоді як причини закриття 32 справ та повернення на дослідування 33 справ (більше половини з яких становили службові злочини) взагалі не вивчалися та не опрацьовувалися. Яка ж тоді ефективність та результативність цього навчання?

Характерним є те, що якість слідства погіршилась саме в тих областях, де погіршився стан навчально-методичної роботи.

Усунення всіх цих недоліків і прорахунків не потребує якихось радикальних змін або новацій.

Передусім слід навести елементарний порядок при порушенні та розслідуванні кримінальних справ, зміцнити кадровий склад слідчих та підрозділів, які здійснюють нагляд, забезпечивши постійне навчання наших працівників. Водночас треба підвищити відповідальність прокурорів усіх рівнів за кінцеві результати роботи.

Уже найближчим часом ми ретельно проаналізуємо причини незадовільного стану слідства в усіх без винятку регіонах та надамо за наявності підстав практичну та методичну допомогу силами апарату Генеральної прокуратури, кому це необхідно.

Водночас буде дано оцінку спроможності кожного з керівників прокуратури виправити становище з подальшим вжиттям адекватних заходів реагування.

Всі першочергові завдання викладено у вигляді наших пропозицій у проекті рішення колегії, прохання до вас — поставитись до його виконання відповідально та з душею, якщо вона дійсно болить у вас за авторитет прокуратури.

Віктор Кудрявцев,

заступник Генерального прокурора України

Говорячи про боротьбу зі злочинністю, ми повинні розуміти, що її результативність залежить і від стану розгляду кримінальних справ у суді.

На цій ділянці нашої роботи зроблено чимало. У минулому році прокурори взяли участь у розгляді понад 480 тис. кримінальних справ та матеріалів з питань кримінального судочинства, у тому числі підтримали обвинувачення у майже 150 тис. кримінальних справ з вироком, а також у розгляді 30 тис. справ апеляційною і майже 8 тис. касаційною інстанціями.

При цьому завдяки вжитим Генеральною прокуратурою України та прокурорами на місцях організаційним, практичним та навчально-методичним заходам зросло реагування прокурорів на незаконні рішення в апеляційному порядку з 82,3 до 84,1%.

Але погано спрацювали прокурори Волинської, Чернівецької, Львівської, Івано-Франківської, Закарпатської областей і м. Києва, а найгірше — Київської області, де майже 30% вироків з числа переглянутих скасовується та змінюється за апеляціями не прокурорів, а інших учасників процесу.

При загальному збільшенні кількості задоволених касаційних подань (щодо понад 1,5 тис. осіб) усе ж стан касаційного реагування погіршився з 59,7 до 56,9%, і в цілому роботу на цьому напрямі багатьох прокурорів слід визнати незадовільною.

Це стосується в першу чергу прокурорів м. Києва, Миколаївської, Закарпатської, Тернопільської, Харківської, Чернівецької областей. Найгірше спрацювали прокурори Волинської та Хмельницької областей, де за касаційни-

ми скаргами осіб змінюється та скасовується понад 75% рішень. Що це — непрофесіоналізм, ігнорування вимог закону, вказівок Генерального прокурора України?

Ще раз прошу Головне управління підтримання державного обвинувачення в судах розібратися з причинами такого стану та вжити заходи для поліпшення роботи прокурорів.

Також незадовільним лишається реагування прокурорів на вироки апеляційних судів, із яких з 329 засуджених, справи яких переглянуто Верховним Судом України, стосовно 105 осіб змінено та скасовано рішення лише за касаційними поданнями.

Найгірша ситуація з цього питання в Одеській області, де за скаргами переглянуто вироки стосовно 28 із ЗО засуджених. Відповідно у Донецькій — 20 із 34, Житомирській — 10 із 12, Київській — 22 із 25, Кіровоградській — 13 із 16, Хмельницькій — 11 із 13. І повне ігнорування вимог закону прокурором Миколаївської області, де вироки стосовно всіх 14 осіб скасовано та змінено лише за скаргами.

Причини нереагування на незаконні вироки полягають не тільки у несумлінності державних обвинувачів, а й у відсутності повсякденного контролю за організацією підтримання державного обвинувачення з боку керівників структурних підрозділів, заступників прокурорів областей. Внаслідок цього державні обвинувачі виявляють пасивність у судових засіданнях, байдуже ставляться до дослідження доказів, у дебатах неправильно орієнтують суди, досконало не вивчають вироки, протоколи судових засідань та скарги учасників

процесу і як наслідок — не реагують на незаконні судові рішення.

Треба сказати, що брак вашої уваги до цієї ділянки роботи дуже відчутний. Всупереч вимогам галузевого наказу Генерального прокурора України, незважаючи на зауваження на засіданні колегії 15 липня минулого року, ухиляються від особистої участі у судовому розгляді кримінальних справ прокурори Донецької, Івано-Франківської, Рівненської, Херсонської, Чернівецької областей, а прокурори Закарпатської, Кіровоградської, Миколаївської, Полтавської та деяких інших областей обмежилися розглядом у суді лише однієї справи.

Заступниками прокурора Луганської області обвинувачення підтримано у 22 справах, зате Миколаївської, Херсонської — лише у 2. Є тут претензія і до заступників прокурорів Львівської та Сумської областей.

У Київській області, де керівники забули дорогу до суду, не дуже переймаються цією роботою і міськрайпрокурори.

Але так, як підтримують обвинувачення окремі керівники, то краще б вони зовсім не ходили до суду і не показували приклади непрофесіоналізму та несумлінності.

Зокрема, прокурор Черкаської області підтримав обвинувачення у справі стосовно К., С. і Г. за пунктом 12 ч. 2 ст. 115 Кримінального кодексу (КК) України. У вироку суд визнав, що дії засуджених мали спільний характер, були погодженими, цілеспрямованими і мали на меті позбавити життя потерпілого. Однак всупереч позиції прокурора суд перекваліфікував їх дії на ч. 1 ст. 115 КК України з призначенням мінімального покарання. Через безвідповідальність прокурора очевидно незаконний вирок залишився

без реагування, і на сьогодні вже збігли строки внесення касаційного подання.

Прикладів неналежного виконання службових обов'язків прокурорами та державними обвинувачами можна наводити багато.

Через послаблення прокурорського нагляду за розслідуванням, неякісне проведення слідчих дій, неналежне виконання слідчими та прокурорами службових обов'язків продовжують грубо порушуватися конституційні права. Незважаючи на те, що Генеральна прокуратура України постійно звертає на це увагу, стосовно 180 осіб судами постановлено виправдувальні вироки та закрито за реабілітуючими підставами справи, рішення у яких набрали законної сили у шести регіонах. Це майже вдвічі більше ніж у 2004 р.

Найбільше таких рішень у Донецькій (26 осіб), Одеській (14 осіб), Миколаївській (12), Запорізькій (11), Київській і Закарпатській (по 9) областях.

Кожен рік ми чуємо однакові пояснення — це не моє, то минулих років, інших прокурорів. Пропоную прокурорам областей розглянути на колегіях і розібратися з кожним фактом необгрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності, дати принципову оцінку і вжити заходи щодо всіх винних у порушенні конституційних прав громадян.

Ви вже могли відчути, що Генеральна прокуратура України все частіше ставить питання про суворі заходи до прокурорів, які неналежно виконують свої обов'язки. Тому, шановні прокурори, нагадую про вашу особисту відповідальність за безумовне виконання вимог і закону, і галузевого наказу щодо конституційної функції підтримання державного обвинувачення, забезпечення

ності при вирішенні кримінальних справ, що прямо впливає на стан правопорядку в державі.

Ефективність застосування прокурорами у 2005 р. представницьких повноважень, спрямованих на захист конституційних прав громадян та майнових інтересів держави, значно підвищилася. За позовами прокурорів у судах розглянуто понад 80 тис. справ та стягнуто понад 5,3 млрд. грн., з них реально — 5 млрд. грн., що у 6 разів більше ніж позаминулого року.

Але, на жаль, це досягнуто завдяки ефективній та напруженій роботі апарату Генеральної прокуратури. Лише 3 прокурори (м. Києва, Київської та Донецької областей) поліпшили свою роботу у представницькій діяльності за загальними показниками порівняно з минулим роком. Роботу інших прокурорів на цьому напрямі слід вважати незадовільною.

У нас суттєві претензії до прокурорів Закарпатської, Херсонської областей з питань представницької діяльності щодо стягнення заборгованості з виплати зарплат та пенсій; Хмельницької, Житомирської, Одеської, Закарпатської областей, Автономної Республіки Крим — з питань позовної роботи та реального виконання рішень суду про оподаткування та стягнення сум до бюджету; Вінницької, Житомирської, Кіровоградської, Одеської, Сумської та Хмельницької областей — з питань представницької діяльності у сфері земельних відносин.

У прокуратурах Сумської, Волинської, Херсонської, Вінницької областей результативність захисту інтересів держави і громадян від проявів корупції цивільно-правовими методами незначна.

Ефективність позовної роботи з питань захисту державних інтересів потребує підвищення майже у всіх

регіонах. Перш за все негативно впливають на ефективність діяльності прокурорів у цивільному, господарському та адміністративному судочинстві недоліки в організації роботи, зокрема відсутність тісної взаємодії з контролюючими та правоохоронними органами, з іншими структурними підрозділами апаратів прокуратур областей, у тому числі слідчими підрозділами, про що свідчить відсутність значних, актуальних позовів майже у всіх областях.

Не забезпечено належного впливу на результативність реалізації підпорядкованими прокурорами повноважень із представництва інтересів громадян і держави в судах. Це стосується у першу чергу прокурорів Автономної Республіки Крим, Закарпатської, Запорізької та Одеської областей.

Ще проявляється інертність, пасивність у застосуванні прокурорами інших форм представництва, крім пред'явлення позовів. Перш за все це — вступ у справи, де вирішуються питання щодо бюджетних коштів, державного майна, малозабезпечених громадян, неповнолітніх. Найгірше на цьому напрямі спрацювали прокурори Волинської, Донецької Закарпатської, Кіровоградської, Хмельницької областей.

Через неналежну якість підготовки документів, недотримання вимог процесуального законодавства та галузевого наказу залишається низькою ефективність застосування окремими прокурорами такої важливої форми представництва, як ініціювання перегляду судових рішень.

Найгірші результати апеляційного та касаційного оскарження у цивільному судочинстві у прокуратурах Волинської, Київської, Полтавської областей та м. Києва, а у господарському судочинстві — у прокуратурах Одеської, Жито-

мирської, Тернопільської, Чернівецької, Київської областей та м. Києва.

Мають місце факти, коли, ігноруючи вимоги закону, прокурори захищають інтереси окремих комерційних та приватних структур, зокрема в містах Києві та Одесі.

Зважаючи на стан законності при здійсненні правосуддя, має бути більш активною реакція прокурорів на порушення, що допускають і судді при розгляді справ.

За наявності очевидних порушень з боку суддів прокурори залишають їх без уваги, матеріали до органів, які вправі ініціювати притягнення суддів до відповідальності, не направляють. Це стосується прокуратур Автономної Республіки Крим, Одеської, Кіровоградської, Херсонської та інших областей.

Потребує подальшого посилення нагляд щодо захисту інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень. Конституційні зміни щодо відновлення наглядової функції прокуратури розширюють можливості органів прокуратури щодо забезпечення належного захисту інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень і мають бути використані у повному обсязі.

Такий стан представницької діяльності вимагає від органів прокуратури поліпшення позовної роботи, вжиття вичерпних заходів щодо підвищення ефективності та результативності представницької діяльності, забезпечення вступу у справи, якщо зачіпаються інтереси держави, належного захисту інтересів громадян та держави.

раховуючи зміни до Конституції України, на перші позиції виходить нагляд за додержанням законів щодо прав і свобод громадян.

Залишається проблема заборгованості виплати заробітної плати (понад 1 млрд. грн.). Особливої гостроти набули питання виплати її в розмірі нижче мінімального, "в конвертах" та приховані трудові відносини. За бездіяльності органів державної влади та контролю зростання заборгованості спостерігається у Вінницькій, Одеській, Рівненській, Сумській, Тернопільській, Черкаській та інших областях.

Незважаючи на двомільярдну заборгованість за внесками до Пенсійного та інших фондів соціальної спрямованості, знижено наглядову активність у сферах со-

ціального страхування та захисту пільгових категорій громадян прокурорами Житомирської, Запорізької, Івано-Франківської, Миколаївської, Сумської, Тернопільської, Херсонської, Черкаської областей. Зростає кількість захворювань на такі соціально небезпечні хвороби, як СНІД, туберкульоз, які набули характеру епідемій. У державних медичних закладах від громадян вимагають кошти за проведення обстежень та лікування, а медичну допомогу надають неякісно, непоодинокі факти нецільового використання бюджетних коштів та реалізації недоброякісних ліків. Водночас погіршено результати прокурорського реагування, у першу чергу шляхом порушення кримінальних справ, прокурорами Волинської, Київської, Луганської,

Сумської, Черкаської, Харківської областей.

У державі мала місце надзвичайна ситуація, пов'язана із сильними холодами. До медиків по допомогу звернулося майже 4 тис. осіб. З діагнозом "переохолодження організму" та "обмороження" госпіталізовано понад 2,5 тис. осіб. Найбільше потерпілих зафіксовано у сільських районах, а серед великих міст — у Харкові. За бездіяльності місцевих органів влади соціально незахищені категорії громадян, як правило, залишалися наодинці з природною стихією. За цей час від переохолодження померло 220 осіб. Лише за один день 26 січня загинуло 39 громадян. Прошу провести ретельну прокурорську перевірку за кожним фактом людської смерті.

Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало 2,6 млн. громадян України. Лише за останній час з держбюджету на усунення наслідків аварії витрачено понад 21 млрд. грн. Але щодня міграція радіонуклідів, вживання забруднених продуктів харчування, використання забрудненої деревини та металобрухту завдають шкоди здоров'ю не лише жителів Київського регіону, а й усієї держави. Саме через це 20 грудня бригада Генеральної прокуратури виїхала у 30-кілометрову Чорнобильську зону. Все, що передбачали, знайшло своє підтвердження. Проте поінформувати Президента України, внести відповідний документ реагування до Кабінету Міністрів України ми не можемо через те, що по п'яти підприємствах, які розташовані в зоні, потрібно було прийняти остаточне рішення. Відповідні матеріали з цього приводу були направлені 3 та 4 січня цього року до прокуратури Київської області. Проте прокуратурою області доручення Генеральної про-

куратури України не виконано. Належну юридичну оцінку діям винних службових осіб державного підприємства "Комплекс" не надано, за виявленими фактами зловживань в діяльності ДСП "Чор-нобильсервіс", "Екоцентр", "Спец-будкомпанія" кінцевих рішень не прийнято. У зв'язку із цим Генеральною прокуратурою України 20 січня направлено повторну вимогу прокурору області щодо якнайшвидшого завершення перевірок.

На тлі останніх подій щодо забезпечення в державі енергетичного балансу проблемним залишається паливно-енергетичний комплекс. Лише за спожитий природний газ заборгованість на кінець року становила 3,3 млрд. грн. Зростання заборгованості відмічається в Черкаській (155 млн. грн.), Рівненській (86 млн. грн.), Миколаївській (54 млн. грн.) областях. Прокурори на припинення цих процесів не впливали.

За наявності боргу за спожиті енергоносії прокурорами Рівненської, Сумської областей та м. Севастополя результативні перевірки контролюючих органів не проведено, за їх наслідками кримінальні справи не порушувалися, винні особи до відповідальності не притягалися. Лише по 1—2 кримінальні справи з питань енергозбереження перебувало у провадженні прокуратур Житомирської, Київської областей, жодна з яких до кінця року так і не була направлена до суду. Кримінальні справи щодо службових осіб обленерго порушувалися лише прокурорами Полтавської, Запорізької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Чернігівської областей. Саме додержання законодавства в діяльності контролюючих органів та діяльність обленерго — основний акцент нагляду прокурорів у цій сфері.

Найпростішою схемою незаконного перерозподілу власності залишається ініціювання порушення справи про банкрутство. Механізм банкрутства використовується "фіктивними кредиторами" для проведення "прихованої" приватизації. У провадженні судів перебуває понад 10 тис. справ про визнання підприємств банкрутами. А це — сотні втрачених робочих місць, мільйони коштів недоотриманих бюджетом. У минулому році прокуратура цю проблему побачила вперше, про що поінформовано керівництво держави. Але хочу звернути увагу всіх прокурорів, що систематичних перевірок потребує в першу чергу діяльність територіальних органів з питань банкрутства на місцях та виконання арбітражними керуючими ліцензійних умов.

Ще одна тема — приватизація. На початок поточного року заборгованість за придбані об'єкти державної форми власності становила 1 млн. грн. Проте прокурори Миколаївської, Херсонської, Черкаської, Чернігівської областей, де зафіксована значна заборгованість, результативні перевірки територіальних органів приватизації не проводили, кримінальні справи не порушували, жодної посадової особи до відповідальності не притягли.

Звертаю увагу прокурора Миколаївської області на ситуацію, що склалася довкола приватизації Чорноморського суднобудівного заводу. Ще в січні минулого року порушено кримінальну справу, по якій допущено тяганину, кінцеве рішення не прийнято. Від цього потерпають працівники, яким своєчасно не виплачується заробітна плата.

Відзначаючи активізацію прокурорського нагляду в сфері оподаткування, слід сказати, що попри всі зусилля апарату Генеральної

прокуратури України недостатньою є діяльність щодо розслідування злочинів з питань адміністрування та відшкодування ПДВ, скоєних службовими особами державної податкової служби. Прокурорами Рівненської, Херсонської, Черкаської, Чернівецької областей, м. Севастополя не направлено до суду жодної кримінальної справи вказаної категорії.

Заборгованість з повернення валютної виручки за зовнішньоекономічними операціями на кінець минулого року становила 1,2 млрд. доларів США. За актами прокурорського реагування у 2005 р. відшкодовано лише 40 млн. грн. З порушених прокурорами Харківської (12), Львівської (8), Вінницької (5) областей кримінальних справ до суду не направлено жодної. Це при тому, що значні кошти виводяться за межі країни та залишаються в офшорних зонах.

Відбулося суттєве зростання простроченої заборгованості за наданими банківськими кредитами, яка на кінець року становила 3,5 млрд. грн. Майже у кожній області налічується близько 100 банківських установ. Проте прокурори Запорізької (прострочена заборгованість 71 млн. грн.), Волинської (57 млн. грн.), Луганської (40 млн. грн.), Черкаської (28 млн. грн.) областей та м. Севастополя (14 млн. грн.), де є значна заборгованість, не відшкодували жодної гривні.

В аграрному секторі економіки лише 82% осіб отримали державні акти на землю та 93% — майнові сертифікати. Значною (61%) залишається заборгованість з виплати орендної плати за використання майна. Найбільш негативна ситуація склалася в Житомирській (сплачено 23%), Хмельницькій (31%), Чернівецькій (41%) областях. При цьому облдержадміністрації без-діють, а прокурори перевірки не

проводять. Слід звертати увагу також на повноту та своєчасність виплати селянам орендної плати за землю, цільове використання коштів, виділених на підтримку сільгосптоваровиробників, законність відчуження майна колишніх сільгосппідприємств .

Хочу привернути увагу присутніх до якості виконання доручень Генеральної прокуратури, в першу чергу пов'язаних із зверненнями народних депутатів України. Поширена негативна практика прийняття формальних рішень про відмову в порушенні кримінальних справ. Саме про це йдеться у лис-ті-зауваженні, який направлено мною 27 січня на місця. Прошу розглянути його на оперативних нарадах.

Виїзд бригади Генеральної прокуратури до прокуратури Вінницької області виявив, що кожна третя перевірка не знаходить свого логічного завершення. Матеріали для прийняття остаточного рішення направляються до правоохоронних органів. Складається враження, що прокуратура стала допоміжним підрозділом зі збирання матеріалів.

Головною складовою нагляду за додержанням законодавства щодо боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом, є виконання законів контролюючими органами, завданням яких є запобігання використанню фінансово-кредитної системи країни для легалізації "брудних" коштів. Основними об'єктами при перевірці законності легалізації коштів є Державний комітет фінансового моніторингу України та його підрозділи на місцях.

Протягом минулого року до органів прокуратури направлено 46 матеріалів, за ними порушено 30 кримінальних справ (до суду направлено 4), тому що матеріали надходили неякісні (як правило,

це — просто повідомлення про проведені фінансові операції). Жодної кримінальної справи у поточному році не направлено до суду прокуратурами Волинської, Житомирської, Миколаївської, Хмельницької областей.

Зараз ми плануємо провести перевірку Держфінмоніторингу. Аналогічно рекомендую зробити це і прокурорам областей.

Викликає серйозні зауваження нагляд за додержанням законів при здійсненні інвестиційної діяльності.

На початок 2006 р. у державі зареєстровано 12 тис. підприємств з іноземними інвестиціями, в економіку України інвестовано близько 6,5 млрд. доларів США. Водночас у цій сфері набули поширення порушення інвестиційного законодавства. Проте прокурори неадекватно реагують на них. Питання додержання законодавства щодо ввезення, реєстрації та використання іноземних інвестицій залишились поза увагою прокурорів Волинської, Кіровоградської, Миколаївської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Черкаської, Чернівецької областей, міст Києва та Севастополя, якими не внесено жодного документа прокурорського реагування.

На сьогодні заборгованість з інвестиційних зобов'язань, які виникли під час приватизації об'єктів державної власності, становить понад 450 млн. грн.

Значні розміри заборгованості з внесення інвестицій за договорами купівлі-продажу, укладеними органами приватизації, залишаються у м. Києві (4,7 млн. грн.), Херсонській (54 млн. грн.), Черкаській (11 млн. грн.), Полтавській (3 млн. грн.), Запорізькій (2 млн. грн.), Донецькій (2 млн. грн.), Луганській (1 млн. грн.) та деяких інших областях. Таке становище щодо

невиконання покупцями інвестиційних зобов'язань склалося передусім через відсутність належного контролю з боку регіональних відділень Фонду державного майна України та споглядацької позиції прокурорів.

В Україні з майже 6 млн. дітей шкільного віку понад 13 тис. — не навчаються. Не дивно, що з майже 54 тис. підлітків, які перебувають на обліку в органах внутрішніх справ, близько 8 тис. — не навчаються і не працюють, а кожен третій правопорушник є учнем школи, ПТУ або технікуму. Продовжують закриватися навчально-виховні заклади, чисельність яких упродовж п'яти років вже скоротилась на 600. Попри такий невтішний стан прокурори Київської, Сумської, Харківської, Хмельницької областей зайняли позицію спостерігачів за цими негативним процесами. Водночас прокурор Житомирської області запобіг незаконній ліквідації майже 40 дитячих закладів.

Бездіяльність і байдужість педагогічних працівників Домбоківської школи-інтернату Закарпатської області призвели до психічного розладу у трьох вихованців-сиріт на ґрунті систематичного вживання алкоголю. А у Берегівській школі-інтернаті цієї області — до венеричних захворювань малолітніх. Не кращим є становище щодо забезпечення прав дітей на безпечні умови навчання, життя і здоров'я у Автономній Республіці Крим, Волинській, Рівненській, Хмельницькій областях. У сфері охорони життя і здоров'я неповнолітніх за втручання прокурорів Київської, Харківської, Херсонської областей та м. Севастополя упродовж останніх двох років не відшкодовано на користь дітей жодної гривні.

Прокурорам на місцях слід перевірити охоплення неповнолітніх

освітою та їх зайнятість у вільний час, додержання їх прав на гідне і безпечне життя та виховання.

Охорона довкілля — проблема всесвітня. Неякісні питна вода, продукти харчування, забруднення довкілля призводять до зростання захворюваності населення. Смертність перевищує народжуваність у 2 рази, щорічно країна втрачає майже 400 тис. людей. Питання поводження з відходами залишились поза увагою переважної більшості прокурорів, що стало предметом обговорення на засіданні колегії Генеральної прокуратури України. На сьогодні якість питної води не відповідає європейським стандартам. Щорічно у поверхневі води скидається понад 4 млрд. куб. м неочищених стічних вод. Ефективність роботи каналізаційних очисних споруд є надзвичайно низькою, оскільки їх зношеність становить близько 70%. Торік за результатами перевірок додержання земельного законодавства, проведених органами прокуратури, порушено 329 кримінальних справ. До суду направлено 150. До судів у цій сфері заявлено 9 тис. 504 позови, з яких задоволено 1 тис. 213 на суму 1,7 млн. грн. За прокурорського втручання відшкодовано 27,3 млн. грн.

Зокрема, з 28 порушених кримінальних справ прокуратурою Автономної Республіки Крим до суду направлено лише 12. Не краща ситуація в Одеській (з 28 — 14), Херсонській (з 11 — 5) та інших областях.

Генеральною прокуратурою України у грудні минулого року виявлено незаконне надання на підставних осіб майже 62 га земельної ділянки лісового фонду в Київській області. Порушено кримінальну справу. Матеріали для опротестування актів сільських рад на початку грудня 2005 р. направлено

прокурору області, однак до сьогодні рішення не прийнято.

За останні роки майже знищено лісопереробну промисловість. Через відсутність сировини призупинили свою роботу понад 6 тис. деревообробних підприємств. Проте за межі України у 2005 р. вивезено 3 млн. кубометрів деревини. Лісоматеріали вивозяться і контрабандним шляхом. Торік виявлена лише одна організована злочинна група у Чернівецькій області, яка збувала ліс за кордон за підробними документами. У той же час прокурори Закарпатської, Львівської, Волинської областей таких фактів не виявляли.

Упродовж року безперешкодно займались браконьєрським рибним промислом організовані злочинні групи на території Автономної Республіки Крим, Донецької, Запорізької, Одеської, Миколаївської та Херсонської областей, проте жодної кримінальної справи щодо цих угруповань прокурори не порушили. Водночас порушено понад 100 кримінальних справ стосовно громадян за дріб'язковими фактами.

У ході перевірки законності видачі ліцензій щодо видобутку корисних копалин встановлено близько 500 фактів порушень. Прокурорам областей будуть дані відповідні доручення.

До адміністративної відповідальності за протоколами прокурорів притягнуто 1 тис. 28 осіб. Половина з них (469 осіб) — держслужбовці найнижчої ланки (секретарі сільрад, землевпорядники, бухгалтери).

Головний бухгалтер Голосківської сільради (Хмельницька область) К. притягнута до відповідальності — штрафу в розмірі 255 грн. — за надання недостовірної інформації про проходження кількома особами практики в сільраді. А прокурор Балаклавського району (м. Севастополь) склав протокол стосовно рядового пожежника А., який працював за сумісництвом машиністом-кочегаром.

Лише 8 службовців облдержадміністрацій притягнуто до відповідальності. На 1—2 працівників районних адміністрацій складено протоколи у переважній більшості областей, а прокурори Миколаївської та Черкаської областей не спромоглися виявити жодного правопорушення у службовців такого рівня.

Віктор Шокін,

заступник Генерального прокурора України

Органами прокуратури торік проведено певну організаційну та практичну роботу щодо забезпечення додержання законів при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства.

Як наслідок, у державі на 6,6% зменшилась кількість зареєстрованих злочинів, суттєво (на 14,2%) — кількість вчинених тяжких та особ-

ливо тяжких злочинів. Позитивна динаміка до зменшення злочинних зазіхань на життя та здоров'я громадян.

Водночас у роботі прокуратур регіонів є низка недоліків, а надані кримінально-процесуальним та іншим законодавством повноваження використовуються ними не повною мірою, внаслідок чого конкретні кінцеві результати досягаються не завжди.

Особливо це стосується прокуратур Київської, Миколаївської, Вінницької та Рівненської областей, якими на багатьох напрямах нагляду за додержанням законів органами МВС, СБУ, ПМ ДПА, ДМСУ допускаються суттєві недоліки, і це незважаючи на неодноразові зауваження із цього приводу Генеральної прокуратури України.

Потребує вжиття додаткових заходів робота щодо координації діяльності правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю у прокуратурах м. Києва (ріст злочинності +14%), Волинської (+3,7%), Рівненської (+2,6%) областей та м. Севастополя (+0,4%), де криміногенна ситуація залишається складною, а кількість зареєстрованих злочинів зросла.

Також турбує зростання кількості зареєстрованих розбоїв (особливо в м. Севастополі, Донецькій, Житомирській, Черкаській областях), грабежів (у Сумській, Кіровоградській, Київській, Донецькій областях, м. Києві).

Звертаю увагу прокурорів зазначених областей на те, що таке становище потребує ретельного вивчення і вжиття адекватних заходів реагування.

Не можу не зупинитись на проблемі приховування злочинів від обліку.

Так склалося, що із року в рік прокурори оцінювали свою роботу на цьому напрямі кількістю скасованих постанов про відмову в порушенні кримінальної справи з одночасним її порушенням. Чим більші ці цифри — тим кращий нагляд.

На жаль, так сталося і в минулому році, протягом якого поставлено на облік понад 15 тис. злочинів, раніше незареєстрованих. Скасовано з одночасним порушенням понад 14 тис. постанов про відмову в порушенні кримінальної справи, винесених працівниками міліції. З одного боку, це більше

ніж у 2004 р. Проте дуже часто це робиться прокурорами лише для статистичної звітності, а подальша доля порушених кримінальних справ належним чином не відстежується. Про це свідчить те, що згідно зі статистичними даними до суду з них направлена лише чверть, а що з іншими справами?

Тому звертаю вашу увагу на необхідність відстежувати подальшу долю таких кримінальних справ та вживати усіх заходів щодо забезпечення належного стану досудового слідства.

Як засвідчили проведені Генеральною прокуратурою України перевірки, у оперативних працівників органів податкової міліції склалася негативна практика приховування інформації про злочини у сфері оподаткування стосовно службових осіб комерційних банків, які причетні до незаконного переведення безготівкових коштів у готівку (Львівська та Харківська області, м. Київ). Така інформація всебічно не перевіряється і до слідчих підрозділів не передається. За результатами Генеральною прокуратурою України внесено подання Голові ДПА України.

Чому ж на ці порушення не відреагували прокуратури згаданих регіонів?

Крім того, викликає зауваження принциповість вашого реагування. Як можна миритися з постійними "відписками", інакше не скажеш, за результатами розгляду документів прокурорського реагування. Чому працюють особи, які систематично допускають порушення, але їх керівництво обмежується "раніше накладеними покараннями".

Наступна проблема, на якій хочу зупинитись — це стан додержання законності при провадженні оперативно-розшукової діяльності та розкриття злочинів.

З боку органів внутрішніх справ поширені факти незаведення опера-

тивно-розшукових справ по нерозкритих тяжких та особливо тяжких злочинах, прояви формалізму у цій роботі призвели до зменшення кількості розкриття злочинів загальнокримінальної спрямованості (особливо в Донецькій, Дніпропетровській та Львівській областях).

А загалом у державі залишився нерозкритим кожен третій злочин (185 тис), показник розкриття знизився з 65,7% у 2004 р., до 64,5% у 2005 р. Така негативна тенденція спостерігається практично у всіх регіонах, а в м. Києві взагалі розкрито лише два з п'яти зареєстрованих злочинів (розкриття 43,2%).

Крім того, у 2005 р. перебувало у розшуку 44 тис. 708 осіб, які переховувалися від слідства та суду. Водночас кількість розшуканих осіб зменшилась на 9,7%.

Як прокурори впливають на таке становище?

Відповідь незадовільна. Суттєво менше перевірено ОРС органів внутрішніх справ прокуратурами Волинської, Тернопільської, Черкаської областей.

Наприклад, прокуратурою Рівненської області за цілий рік внесено лише один документ прокурорського реагування, а за порушення закону при провадженні ОРД не притягнуто до дисциплінарної відповідальності жодного працівника міліції.

Про який прокурорський нагляд на цьому напрямі взагалі можна вести мову? Чи може для прокурорського реагування не було підстав?

Не набагато ліпший стан нагляду і в інших областях, а також стан нагляду за додержанням законів оперативними працівниками інших правоохоронних органів.

Так, на чверть менше перевірено оперативно-розшукових справ органів СБУ, якими тільки незначна кількість оперативної інформації використана як докази при порушенні кримінальних справ. По-

слаблення нагляду на цьому напрямі відбулося в першу чергу у прокуратурах Київської, Чернівецької областей та м. Києва.

Мабуть, у цьому — одна з причин зменшення на 13% кількості притягнутих до дисциплінарної відповідальності оперативних працівників органів СБУ.

Потребує кардинального посилення нагляд за додержанням законів у сфері боротьби з організованою злочинністю. Ефективність діяльності спецпідрозділів суттєво знизилася. Так, упродовж минулого року виявлено організованих груп та злочинних організацій менше на 21% (567 проти 721) і лише третина з них (182) — у сфері економіки.

Фактично усунулися від протидії організованій злочинності спец-підрозділи СБУ та підрозділи податкової міліції, оскільки разом ними викрито лише 18 організованих злочинних груп (3,2%).

Виникає питання, а чим же тоді взагалі займаються спецпідрозділи? Спробуйте відповісти на це питання.

У Вінницькій, Волинській, Київській і Рівненській областях виявлено лише по одній організованій групі у сфері економіки. А у Вінницькій області за втручання Генеральної прокуратури України і цю єдину справу знято з обліку як безпідставно включену до звіту про направлення її до суду з огляду на те, що реально розслідування справи ще триває.

Незважаючи на такий факт умисного перекручення статистичної звітності, прокурор Вінницької області вперто не виконує вимоги Генеральної прокуратури України щодо принципового реагування та вжиття відповідних заходів.

Ще не відповідає вимогам сьогодення стан боротьби з хабарництвом з боку правоохоронних органів Донецької та Житомирської областей.

Досі не викорінена хибна практика складання протоколів про корупційні діяння стосовно державних службовців найнижчих рангів та посадовців органів місцевого самоврядування, а в багатьох випадках — взагалі без достатніх на те підстав. Так, із загальної кількості протоколів про корупційні діяння, які направлено до суду, практично кожна четверта адміністративна справа закрита (24,4%), а кожна сьома — за відсутністю події і складу правопорушення. У тому числі за протоколами органів прокуратури - 12,4%, МВС - 31,6%, СБУ - 26,9%, ДПА - 21,2%.

А в окремих регіонах стан цієї роботи ще гірший. Так, кожна друга адмінсправа закрита судами у Волинській, Кіровоградській, Львівській, Луганській і Закарпатській областях, кожна третя — у Вінницькій та Рівненській областях.

На жаль, необхідно відверто визнати, що якість досудового слідства погіршилася у всіх органах. Так, менше закінчено кримінальних справ (МВС -4,6%, ПМ ДПА -35,8%, СБУ -30%); більше кримінальних справ закрито за відсутністю події і складу злочину (МВС +53,1%; ПМ ДПА +1,2%); менше кримінальних справ направлено до суду з обвинувальним висновком (МВС -7,7%; СБУ -33%, ПМ ДПА -38,6%); більше кримінальних справ направлено до суду для вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності (МВС +33,2%); зросла кількість повернутих судами кримінальних справ на додаткове розслідування (МВС +7,2%, СБУ +53%, ПМ ДПА +14,5%).

Допускаються також інші порушення, але незважаючи на це, стан прокурорського нагляду з цих питань також погіршився.

Отже, можна ще довго вказувати на недоліки нагляду на цій стадії, але за браком часу зупиню-

ся лише на стані дотримання конституційних прав громадян. Основний критерій діяльності прокурора на цьому напрямі — це недопущення незаконного притягнення громадян до кримінальної відповідальності.

Але ж ви подивіться що відбувається! Такої кількості незаконно притягнутих до кримінальної відповідальності ще не було ніколи. Кількість осіб, незаконно притягнутих до відповідальності органами внутрішніх справ, зросла із 164 у 2004 р. до 217 у 2005 р. (з них 22 утримувались під вартою), найбільше у Донецькій області — 37 та м. Києві — 27 осіб; податковими органами — зросла майже удвічі (з 25 до 48), найбільше у Автономній Республіці Крим — 9 осіб, м. Києві — 7, Харківській області — 6. Ще 7 осіб незаконно притягнуто до кримінальної відповідальності органами СБУ (Львівська область — 3, Хмельницька — 2, Запорізька — 1, Харківська — 1).

Причинами цих негативних тенденцій є притягнення до кримінальної відповідальності осіб поспішно, без наявності достатніх доказів їх вини в інкримінованих злочинах, залишення поза увагою доводів обвинувачених, їх захисників щодо непричетності до вчинення злочинів.

А де ж був прокурор, чому "заплющив очі" на такі порушення?

Про важливість і гостроту цієї проблеми мова йде не перший раз і не перший рік. Отже, якщо ви неспроможні забезпечити належний стан прокурорського нагляду на цьому напрямі, то, мабуть, час принципово реагувати Генеральній прокуратурі України.

Такий стан прокурорського нагляду не можна визнати задовільним. Сподіваюся, що у поточному році ви зумієте вирішити означені проблеми та змінити ситуацію на краще.

Микола Голомша,

заступник Генерального прокурора України

Скоординованими заходами органів військової прокуратури з іншими правоохоронними органами та органами військового управління в минулому році вдалося підвищити ефективність боротьби зі злочинністю у Збройних Силах України. Фактично було зареєстровано на 13% менше злочинів ніж у 2004 р. Слідчим відділом Головного управління розслідувано та направлено до суду актуальну справу щодо обвинувачення головного бухгалтера державного підприємства Міністерства оборони України К., внаслідок незаконних дій якої державі не сплачено податків на загальну суму 2,7 млн. грн., та щодо обвинувачення підполковника С. у контрабанді 60 тис. доларів СІЛА з Республіки Ірак.

Розкрито низку резонансних злочинів, зокрема: про крадіжку двох переносних зенітно-ракетних комплексів "Стріла-3" із сховища військової частини (ВП ВМС України) — Євпаторійським міським судом обвинувачені в скоєні злочину Р. і К. засуджені; про підпал сховища з боєприпасами у с. Цвітоха Хмельницької області, в результаті чого 9 військовослужбовцям спричинені тілесні ушкодження, державі заподіяно шкоду на суму понад 147 млн. грн. (ВП Західного регіону України) — особи, які організували та вчинили підпал сховища з боєприпасами, встановлені, до кримінальної відповідальності притягнуто командира арсеналу полковника Н. — організатора підпалу та безпосереднього виконавця — громадянина Щ., слідство триває.

Вжито заходів для поліпшення стану досудового слідства. Зменшено кількість розслідуваних кримінальних справ у строки понад 2

місяці. Судами на додаткове розслідування повернуто 12 кримінальних справ, що становить 1,1% з числа розглянутих.

За актами прокурорського реагування відшкодовано понад 84 млн. грн., з них 16 млн. грн. — до державного бюджету.

У порядку цивільно-господарського судочинства судами задоволено позовів на суму 68 млн. грн. Реально виконано судових рішень на суму понад 58 млн. грн., що становить 85% від суми задоволених позовів. У добровільному порядку відповідачами відшкодовано збитків державі на суму понад 124 млн. грн.

Разом із тим у діяльності військових прокуратур регіонів мали місце окремі недоліки і прорахунки.

Зокрема, допускались факти викривлення статистичної звітності — щодо кількості закритих судом протоколів про корупційні діяння, порушених кримінальних справ за результатами прокурорських перевірок, а також щодо сум відшкодованих збитків.

Найбільше таких недоліків було виявлено у військовій прокуратурі Центрального регіону України. За втручання Генеральної прокуратури зі статистичної звітності названої прокуратури було виключено 90 млн. грн. відшкодованих збитків. За таких обставин керівництво Генеральної прокуратури України прийняло рішення про зміцнення керівництва цієї прокуратури. Сподіваюсь, що новопризначений військовий прокурор Центрального регіону України Л. Лузан докладе всіх зусиль щодо усунення виявлених недоліків.

Певні упущення мали місце в організації роботи слідчих апаратів військових прокуратур. Не вдалося остаточно вирішити проблему

щодо забезпечення конституційних прав громадян у кримінальному судочинстві. Упродовж 2005 р. судами виправдано 14 осіб, з них 6-у справах, які розслідувались військовими прокуратурами Західного та 4 — Центрального регіонів України.

Порушувалися кримінальні справи за малозначними діяннями, які не становили великої суспільної небезпеки. Наприклад, військовою прокуратурою Феодосійського гарнізону направлено до суду кримінальну справу щодо обвинувачення прапорщика О. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 366 Кримінального кодексу (КК) України, який незаконно списав 26 гаг бензину А-76 за фіктивним шляховим листом. Суд справу закрив, а О. звільнив від покарання. За це поніс покарання військовий прокурор гарнізону.

Найбільше таких справ — у військовій прокуратурі Західного регіону України (119 із 776 розглянутих судами, що становить 15,3%). Звертаю увагу новопризначеного військового прокурора Західного регіону України Б. Ринажевського на необхідність досконалого вивчення зазначеної проблеми та вжиття відповідних ефективних заходів з метою недопущення подібних недоліків у подальшій роботі.

У ході досудового слідства закрито 60 кримінальних справ (5,2%). Найбільше таких справ — у військових прокуратурах Західного та Центрального регіонів України (18 і 22 відповідно).

Залишається низьким рівень відшкодування в ході слідства збитків, завданих злочинами. Із встановленої суми збитків у розмірі 15 млн. грн. відшкодовано лише 23%. Найгірший стан цієї роботи — у військовій прокуратурі Військово-Морських Сил України, де відшкодовано 10% збитків. Звертаю увагу військового прокурора Вій-

ськово-Морських Сил України О. Лемешева на необхідність вжиття дієвих заходів щодо виправлення становища.

Військовими прокурорами вживались заходи щодо забезпечення якості та ефективності підтримання державного обвинувачення в судах. Потребує поліпшення апеляційна та касаційна практика. Із 58 апеляцій і касаційних подань, внесених прокурорами, судами задоволено лише 51,7%. У військовій прокуратурі Західного регіону України з 13 касаційних подань задоволено лише 2. Між тим, за скаргами засуджених чи їх адвокатів скасовано або змінено 19 вироків. Звертаю на це увагу військових прокурорів регіонів та ВМС України, вимагаю посилити особистий контроль за станом цієї роботи.

Проведено певну роботу щодо забезпечення нагляду за додержанням і застосуванням законів у військових формуваннях. В умовах реформування Збройних Сил України відбувається вивільнення великої кількості матеріальних цінностей, нерухомого майна.

У ході проведених перевірок законності відчуження військових містечок шляхом обміну на житло для військовослужбовців виявлені численні порушення Закону України " Про правовий режим майна у Збройних Силах України". За наслідками перевірок порушено 35 кримінальних справ, проте до суду направлено лише 8. Є певна складність у розслідуванні цих кримінальних справ, яка полягає в необхідності звертатися до судів про визнання незаконності угод міни військових містечок на житло для військовослужбовців, а ці позови розглядаються судами тривалий час. Необхідне також призначення великої кількості різноманітних судових експертиз.

У минулому році до суду направлено 308 адміністративних протоколів про вчинення корупцій-

них діянь. З них 50 судами були закриті (16%). Звертаю увагу військових прокурорів регіонів та Військово-Морських Сил України на забезпечення ефективності та відображення об'єктивної статистичної звітності на цьому напрямі. Потребує посилення нагляд за додержанням законів щодо збереження військового майна, зокрема зброї, боєприпасів, вибухових речовин та їх утилізації. Військовим командуванням не вживається достатніх заходів щодо підвищення безпеки місць зберігання зброї та боєприпасів, у тому числі тих, які потребують незначного фінансування. Із непридатних до подальшого використання майже 581,9 тис. тонн боєприпасів у 2005 р. утилізовано лише 13 тис. тонн. Разом з тим окремі службові особи Міністерства оборони України, які безпосередньо відповідають за організацію та проведення заходів з утилізації зброї, беруть участь у злочинних схемах виведення з обліку боєприпасів та їх реалізації. Наприклад, у ході проведеної в грудні 2005 р. Генеральною прокуратурою України спільно зі Службою безпеки України перевірки встановлено, що з метою виведення з обліку великої кількості боєприпасів, придатних до використання, та їх продажу службовими особами Міністерства оброни України укладено вдавану угоду щодо проведення експериментальних робіт та освоєння технології утилізації боєприпасів на одному із заводів, відповідно до якої підприємству передано близько 68 тис. пострілів до СПГ-9 (станковий протитанковий гранатомет) на загальну суму 24,6 млн. грн. Однак заводом жодного боєприпасу утилізовано не було, а з метою приховування фіктивності договору службові особи заводу та Міністерства оборони України, зловживаючи службовим становищем, склали низку завідомо неправдивих документів, що доз-

волило заводу вивести з обліку 36 тис. штук боєприпасів та реалізувати їх відповідно до договору комісії з Державною госпрозрахунковою зовнішньоторговельною та інвестиційною фірмою "Укрінмаш" за кордон іноземному покупцю.

25 січня 2005 р. за цим фактом порушено кримінальну справу.

Важливим на сьогодні є питання забезпечення нагляду за додержанням законів про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей та за додержанням законодавства, спрямованого на охорону життя і здоров'я військовослужбовців. Це зумовлено досить високим рівнем небойових втрат особового складу. Тільки упродовж 2005 р. у військових формуваннях від злочинів та подій загинула 141 особа, у тому числі 116 військовослужбовців, з них 30 покінчили життя самогубством.

Внаслідок порушення правил організації і проведення нічних занять на військовому полігоні "Десна" загинуло двоє військовослужбовців, ще двоє отримали тілесні ушкодження і перебувають на лікуванні.

На 26% порівняно з 2004 р. зменшилась кількість зареєстрованих злочинів про порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями (13,5% від загальної кількості злочинів). У зв'язку із цим звертаю увагу військових прокурорів на необхідність організації та проведення профілактичної роботи серед особового складу військових формувань.

Проведено певну роботу щодо представництва інтересів громадян і держави в судах, хоча в організації роботи на цьому напрямі також мали місце недоліки та упущення. Зокрема, допускались випадки неякісної підготовки позовних матеріалів, апеляцій та касаційних подань, що нерідко призводило до повернення та залишення без розгляду, припинення

провадження чи відмови у задоволенні позовів військових прокурорів. Із таких підстав Вищим господарським судом України відмовлено у задоволенні касаційних подань за позовами військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до ЗАТ "Ірокс", Новокалинівської сільської ради, відділу капітального будівництва УМВС України у Хмельницькій області.

Військові прокурори не в повній мірі використовують таку форму виконання судових рішень, як зміна способу та порядку їх виконання, дуже рідко ініціюється порушення справ по банкрутство.

Недостатньо спрацювали військові прокурори у минулому році з питань представництва інтересів держави щодо охорони навколишнього природного середовища. Із цих питань пред'явлено всього 7 позовів, з яких 4 задоволено. Жодного такого позову не заявлено військовими прокурорами Центрального регіону України. Тому планується в березні поточного року надати практичну допомогу військовій прокуратурі Центрального регіону України у питаннях організації роботи з представництва в суді, захисту інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень, а в червні провести перевірку з цього питання у військовій прокуратурі ВМС України.

Минулого року на 35% зросла кількість вирішених звернень військовослужбовців та інших громадян, з яких майже кожне п'яте задоволено. Понад 83% звернень з числа задоволених стосуються питань щодо порушення конституційних прав і свобод громадян, зокрема оплати праці, соціального захисту пільгових категорій громадян, що є одним із чинників неблагополуччя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях.

Всебічна об'єктивна перевірка скарг і нагляд за додержанням законодавства про звернення громадян — це складова забезпечення прав і свобод людини в системі органів державної влади та місцевого самоврядування.

У минулому році їх надійшло до органів прокуратури 524 тис. Лише в апараті Генеральної прокуратури вирішено понад 17 тис, що на 53% більше ніж у попередньому році. Утричі більше звернень задоволено. Найчастіше задовольнялися звернення у Вінницькій, Київській, Миколаївській, Херсонській Донецькій областях, м. Києві. Всього у Генеральній прокуратурі України задоволено 570 скарг, які не знайшли законного вирішення на місцях.

Викликає занепокоєння значна кількість скарг на порушення законності під час дізнання і слідства. Відомі факти, коли громадяни скаржаться роками, але їх сигнали залишаються непочуті і без відповідей.

Прикладом неналежного стану прокурорського нагляду за виконанням законів органами дізнання та досудового слідства є численні звернення до органів прокуратури Львівської області громадянки К. на безпідставне порушення стосовно неї кримінальної справи за ст. 84 КК України (розкрадання на суму 160 грн.) та подальшу тяганину досудового слідства, яке триває з 1999 р. Оганами прокуратури області протягом тривалого часу перевірки численних звернень громадянки К. належним чином не проводилися та відповідно упродовж 6 років досудового слідства у справі не приймалося законне рішення.

Лише за втручання керівництва Генеральної прокурори України у листопаді минулого року стосовно неї припинено кримінальне переслідування.

До прокуратури Херсонської області неодноразово звертався Л.

щодо порушення його конституційних прав. Прокуратурою області упродовж двох років допускалися зволікання в розслідуванні кримінальної справи за фактом заподіяння йому майнової шкоди шляхом обману та зловживання довірою службовими особами Ново-каховського відділення "Промін-вестбанку" при нарахуванні відсотків по кредитах. Тяганина у розслідуванні кримінальної справи спонукала Л. влаштовувати акції протесту та акт самоспалення біля стін Верховної Ради України та Генеральної прокуратури України. За сприяння керівництва Генеральної прокуратури Л. повернуто частину майна, досудове слідство активізовано.

Небажання вникати в проблеми громадян на місцях змусило їх об'єднуватися в групи та пікетувати Генеральну прокуратуру України. Це стосується мешканців Вінницької, Донецької, Київської, Херсонської, Тернопільської областей.

Вимагаю від всіх прокурорів на місцях повернутися обличчям до вирішення людських проблем та їх бід, забезпечити системну роботу із зверненнями, підпорядкувати її вирішенню завдань захисту прав і свобод, реальному поновленню порушених прав. У зв'язку із затвердженням Генеральним прокурором України нового галузевого наказу із цих питань та покладанням на галузеві відділи обласних прокуратур обов'язків щодо сприяння правильній організації роботи структурних підрозділів обласних апаратів, підпорядкованих прокуратур доцільно переглянути штатну чисельність галузевих підрозділів у Волинській, Кіровоградській, Рівненській, Тернопільській, Чернівецькій областях, де на цій ділянці працюють лише по одному працівнику, та у Донецькій, Дніпропетровській, Харківській, Луганській, Одеській областях — у зв'язку із суттєвим збільшенням кількості звернень.

Олександр Шинальський,

заступник Генерального прокурора України

Здійснюючи нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, вважаю за необхідне звернути увагу на такі принципові моменти. Виконуючи вказівку Генерального прокурора України, ми повертаємося до належного комплексного виконання органами прокуратури України цієї конституційної функції, що призводить до значного розширення предмета наглядової діяльності відповідних

галузевих підрозділів як у центральному апараті, так і на місцях. Ми маємо відновити та піднести на належний рівень здійснення нагляду за додержанням законів, що регулюють питання виконання покарань та здійснення інших примусових заходів, в центральних органах виконавчої влади, Державному департаменті з питань виконання покарань, Департаменті виконавчої служби у складі Міністерства юстиції, Міністерстві внутрішніх справ, Міністерстві охорони здоров'я, Державній прикордонній службі та їх підрозділах на місцях.

Проведений нами аналіз засвідчив, що нагляд із цих питань останніми роками органи прокуратури фактично не здійснювали.

Чинний Кримінальний кодекс вперше передбачив можливість застосування судами України нових кримінальних покарань — арешту, громадських робіт, що в свою чергу обумовило збільшення кількості піднаглядних установ та об'єктів ( арештні доми, відповідні ділянки у слідчих ізоляторах та установах виконання покарань тощо).

Окрім того, до предмета наглядової діяльності галузевих підрозділів повернуто здійснення прокурорського нагляду за законністю реалізації цілої низки примусових заходів — утримання осіб в ізоляторах тимчасового тримання, в приймальниках-розподільниках, пунктах та регіональних підрозділах Державної прикордонної служби тощо. Роботи тут дуже багато. Лише перевірка Ужгородського приймальника-розподільника представниками Європейського комітету з питань запобігання катуванням засвідчила наявність кричущих фактів знущань персоналу над чорношкірими вихідцями з африканських країн, які утримувалися в розподільнику (їх виводили на ранкову зарядку перед персоналом повністю оголеними, не давали права користуватися туалетом тощо). Переймаємо "передовий досвід" американських та англійських військових? Але там за таке судять і показують усьому світу. Чому для того, щоб навести лад в цьому питанні, Україна має постійно червоніти та виправдовуватися за подібні факти перед представниками європейських країн? Чому представниці з європейських громадських організацій, не знаючи ні українського законодавства, ні навіть мови і, головне, не маючи тих повноважень, які мають прокурори, виявляють за час своїх

нетривалих візитів масові порушення прав людини? Ще далека від ідеальної ситуація з додержанням законності і режиму утримання у місцях позбавлення волі та слідчих ізоляторах.

Зверніть увагу лише на дві цифри: сьогодні за ґратами перебуває понад 170 тис. осіб, з яких понад 33 тис. — у слідчих ізоляторах. Це — величезна кількість людей, права і свободи яких у місцях позбавлення волі здатна швидко та ефективно захистити лише одна особа — прокурор. Тільки ми з вами наділені достатніми для цього повноваженнями. Саме тому надії затриманих, засуджених і заарештованих на унеможливлення фактів катувань, знущань, свавілля адміністрації колоній та ізоляторів пов'язані з прокурором. Саме тому на нас лежить основний тягар відповідальності за долі цих людей і стан реального забезпечення їх прав. Нагадаю, що у минулому році в колоніях вилучено понад 20 тис. грн. готівки, майже 2 тонни браги, більш ніж 1,5 тис. колюче-ріжучих предметів. З камер слідчих ізоляторів вилучено понад 2 тис. грн. та 128 мобільних телефонів. У "лідерах" — установи та ізолятори Дніпропетровської, Київської та Закарпатської областей.

Уже збільшеними силами центрального апарату ми у поточному році відвідали СІЗО № 13 (м. Київ) та подивилися на стан речей. Результати вражають: випадки тримання заарештованих з грубим порушенням Кримінально-процесуального кодексу України та Закону України "Про попереднє ув'язнення" мають масовий характер. Дійшло до того, що заарештовану III., доставлену із СІЗО для проведення з нею слідчих дій, 4 доби тримали навіть не в ізоляторі тимчасового тримання, а в кімнаті для доставлених чергової частини територіального відділення міліції

Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві. А чого вартий факт "знищення" працівниками СІЗО 128 мобільних телефонів, вилучених у заарештованих, за складеними актами. І це замість повернення цього майна в доход держави згідно зі ст. 7 Закону України "Про попереднє ув'язнення". Безперечно, ми і надалі силами управління зможемо здійснювати належний нагляд за додержанням законності у вказаному СІЗО, тим більше, що керівництво прокуратури міста вважає наявний штат підпорядкованих підрозділів оптимальним.

Час структурних перетворень та закликів закінчився. Керівництво Генеральної прокуратури України зробило усі необхідні організаційно-практичні кроки для створення умов належного виконання прокурорами згаданої конституційної функції. Ані Генеральний прокурор України, ані будь-хто з тих працівників, хто був задіяний у цій роботі, не шкодували ні часу, ні зусиль для досягнення якісного результату. Тож тепер ми з повним правом спитаємо з вас за кожне своєчасно не виявлене та не усунуте порушення прав людини, підданої кримінальному покаранню або іншому примусовому заходу, який обмежує її особисті права. Ще раз нагадую: це — саме ваш конституційний обов'язок, а не представників різноманітних європейських правозахисних організацій.

Загальні результати роботи органів прокуратури України у минулому році щодо здійснення міжнародного співробітництва дещо поліпшилися і не викликали суттєвих зауважень з боку Генерального прокурора України. При підбитті підсумків роботи на оперативній нараді мною дано доручення управлінню виявляти більше ініціативи у встановленні, налагодженні та підтриманні ділових

взаємовідносин з органами прокуратури іноземних держав.

Основною проблемою залишається стан додержання законності під час надання правової допомоги. Саме тут маємо неприпустиму кількість порушень закону, які нерідко негативно впливають на авторитет держави на міжнародній арені. При цьому стан виконання міжнародно-правових доручень в органах внутрішніх справ, Служби безпеки та податкової міліції не контролюється взагалі, такі запити знаходяться поза полем зору прокурорів. У зв'язку з наявністю суттєвих недоліків Генеральною прокуратурою України зазначеним органам повернуто 40 запитів про надання правової допомоги. Не виключено випадки звернення про правову допомогу з порушенням встановленого міжнародними угодами порядку зносин, самовільного виконання слідчих та процесуальних дій на території інших держав. Негативні наслідки від такого стану речей не забарилися — як посягання на суверенні права Німеччини Федеральне міністерство юстиції ФРН розцінило дії співробітників органів внутрішніх справ України, які, ігноруючи вимоги Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах (1959 р.), не погодивши свої дії з німецькими судовими і поліцейськими установами, самостійно на території Німеччини вчинили ряд процесуальних дій у кримінальній справі стосовно громадян України з Рівненської області.

І досі мають місце випадки неналежного оформлення та несвоєчасного направлення до Генеральної прокуратури України запитів слідчих органів про видачу злочинців, що призводить до їх звільнення з-під варти. Тричі протягом 2005 р. Генеральна прокуратура України була змушена повертати до прокуратури Закарпатської області кримінальну справу стосовно К.,

який вчинив на території Росії ряд тяжких злочинів, серед яких вбивство. Повертаючи справу компетентним органам Російської Федерації, прокуратура Закарпатської області з липня до листопада не спромоглася оформити матеріали відповідно до вимог Мінської конвенції (1993 р.) та усунути інші недоліки. "Завдячуючи" цьому злочинець відбув покарання в Росії за інший злочин, був звільнений та зник у невідомому напрямку, уникнувши відповідальності за тяжкі злочини. То якої ж оцінки заслуговує робота прокуратури області? Відповідь очевидна. Хочу окремо наголосити на подіях, що мали місце у Вінницькій області. На координаційній нараді у грудні 2005 р. я привертав вашу увагу до грубих помилок, допущених працівниками прокуратури Вінницької області при вирішенні у суді питання про взяття під варту 3. та О., видачі яких вимагала прокуратура Республіки Білорусь.

І сьогодні я знову змушений повернутися до рівня фахової підготовленості працівників прокуратури Вінниччини, до питання про відповідність реакції керівництва облпрокуратури на критичні зауваження, оскільки цього вимагає подальший перебіг подій.

23 грудня 2005 р. О. повторно затримана у м. Вінниці, і у цей же день УМВС України у Вінницькій області звернулось з поданням про обрання їй запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, посилаючись при цьому на Європейську конвенцію про видачу правопорушників 1957 р., якою питання видачі між Україною та Білоруссю взагалі не регулюються. Крім того, у поданні як підстави для взяття О. під варту зроблено посилання на ст. 61 Мінської конвенції 1993 р., яка передбачає можливість лише за відповідним клопотанням застосування тимчасового (до 40

діб) арешту особи до надходження клопотання про видачу.

Результатом цих повторних грубих юридичних помилок стала постанова суду Ленінського району м. Вінниці від 24 грудня 2005 р., якою у взятті під варту громадянки О. відмовлено.

Зазначене рішення суду у подальшому було скасовано, однак викликає обурення те, що навіть після втручання Генеральної прокуратури України зазначені грубі помилки ані прокурор, з яким погоджено подання, ані працівники прокуратури області та міста, які підтримували в суді це подання, не усунули. На мою думку, це є прямим наслідком того, що керівництво прокуратури області раніше залишило зауваження Генеральної прокуратури України без належної реакції. Тож, напевне, час за допущені порушення закону відповідати самим керівникам прокуратури області.

На завершення хочу наголосити, що докорінний злам ситуації на краще видається зовсім неможливим без істотного кадрового оновлення. Тому пропоную прокурорам областей більш виважено підійти до визначення кандидатур, які надалі будуть опікуватися питаннями міжнародно-правового співробітництва. Це повинні бути найдосвідченіші, ініціативні працівники, здатні сумлінно та творчо підходити до вирішення службових завдань. У перспективі, наприклад, ми маємо намір зробити знання іноземної мови одним з обов'язкових критеріїв визначення відповідності працівників таким посадам. Рекомендую вже сьогодні на це зорієнтуватися.

Стосовно фінансового та матеріально-технічного забезпечення органів прокуратури перш за все відзначу, що державним бюджетом на 2006 р. видатки на утримання органів прокуратури України порівняно з минулим роком збіль-

шено на 47%. Зокрема, фонд заробітної плати органів прокуратури буде профінансовано на 73,6% від максимально можливого розміру фонду заробітної плати, визначеного чинним законодавством.

Усім, напевне, відомо, що з 1 січня 2006 р. набули чинності зміни до Кодексу законів про працю, згідно з якими посадовий оклад не може бути меншим мінімальної заробітної плати, встановленої законом. У зв'язку із цим готується до прийняття постанова Кабінету Міністрів України, яка змінить існуючу систему оплати праці. Головне місце в структурі заробітної плати займе саме посадовий оклад.

Не вдаючись у деталі, можу поінформувати, що фінансові можливості дозволять у поточному році незалежно від будь-яких змін законодавства про оплату праці збільшити реальну заробітну плату на всіх рівнях органів прокуратури в 1,5 раза. Це збільшення стосується як прокурорсько-слідчих працівників, так і технічного та обслуговуючого персоналу. З 1 лютого поточного року заробітна плата буде виплачуватися вже в новому, збільшеному розмірі. Окрім того, в поточному році ми маємо можливість з 1 лютого виплачувати слідчо-прокурорським працівникам надбавку 15% як компенсацію втрат за сплату податку на доходи фізичних осіб, яка раніше не виплачувалася.

Є й інші позитивні моменти. Так, найближчим часом ми проведемо тендерні торги та придбаємо для наших працівників житлові приміщення (бюджетом на це виділено 1,5 млн. грн.), а також продовжимо реалізацію нашої житлової програми. За рахунок бюджетних коштів ми у поточному році повністю погасимо борги органів прокуратури за послуги зв'язку, які накопичувалися протягом років та становлять на

сьогодні понад 14 млн. грн. Але я звертаюся до прокурорів і переконливо прошу навести лад в цьому питанні і надалі виключити випадки заборгованості. Визначальними у цих питаннях мають бути службова потреба та жорстка економія.

Чи не вперше за останні роки ми вивчаємо питання про придбання автотранспорту для прокуратур областей, що буде зроблено найближчим часом. Необхідні для цього кошти передбачені у наших видатках на цей рік.

У 2005 р. нам вдалося отримати фінансування для збільшення штатної чисельності органів прокуратури на 1 тис. 53 працівники (переважно державні обвинувачі та прокурори, що представляють інтереси держави в судах). Це дозволить піднести на належний рівень виконання цих важливих конституційних функцій прокуратури. І насамкінець. Вам, напевне, відомо про надзвичайну подію в Одеській області, де внаслідок пожежі істотно пошкоджено будівлю прокуратури області, вогнем спричинено значні матеріальні збитки. У зв'язку із цим пропоную усім прокурорам областей вжити додаткових заходів щодо забезпечення належного протипожежного захисту приміщень, додержання особовим складом правил пожежної безпеки, визначити службових осіб, відповідальних за здійснення відповідних заходів. Маємо не допустити подібних прикрих випадків у майбутньому. Шановні колеги! Ми робили і надалі робитимемо усе залежне від нас для забезпечення нормальних умов для роботи органів прокуратури. У разі внесення протягом року позитивних змін до державного бюджету України ми докладемо всіх зусиль, спрямованих на збільшення фонду заробітної плати. Тож чекаємо від вас одного — сумлінної та професійної праці.

ідсумовуючи виступи заступників Генерального прокурора України та звіти керівників прокуратур обласного рівня, мушу констатувати, що, незважаючи на напружену в цілому роботу, якою був позначений для органів прокуратури минулий рік, домогтися стійкої тенденції щодо поліпшення прокурорсько-слідчої діяльності на всіх її напрямах не вдалося. Суттєві претензії висловлено на адресу прокурорів деяких областей. Колегія дасть відповідну оцінку їх роботи.

Водночас хочу коротко окреслити ті головні завдання, які вбачаються пріоритетними для вирішення найближчим часом і які ставить перед органами прокуратури Президент України.

Ще раз наголошую — на першому місці для нас має бути винятково прокурорська справа, тобто питання додержання законності в державі.

У цьому контексті залишається дуже важливим дотримання конституційних прав і свобод громадян, у тому числі при провадженні досудового слідства в органах прокуратури. На жаль, робота слідчого апарату прокуратури на сьогодні нас не може задовольнити, а тому критерії її оцінки потребують переосмислення.

Потрібно раз і назавжди відійти від намагання приховати за великою кількістю порушених кримінальних справ малозначні злочинні прояви. Постійне відволікання

слідчих на розслідування справ за фактами, які лише формально утворюють склад злочину та практично не мають судової перспективи, позбавляють нас можливості зосередити всі наявні сили на розслідуванні складних багатоепізодних справ, передусім про найбільш тяжкі злочини проти особи, у сфері економіки, в органах влади та управління.

У минулому році практично поза увагою прокуратури залишилися найбільш криміногенні галузі економіки: зовнішньоекономічна діяльність, агропромисловий комплекс, сфера енергозбереження тощо.

З іншого боку, турбує легковажний підхід деяких прокурорів до порушення кримінальних справ без проведення належної дослідчої перевірки, тривале зволікання з їх розслідуванням або навіть невиконання будь-яких слідчих дій, наслідком чого є закриття таких кримінальних справ чи скасування постанов про їх порушення. Кількість таких справ збільшилася на 11% та 46%, що неприпустимо.

Насамперед це стосується кримінальних справ, порушених у порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів. Достатньо пригадати у цьому плані результати виїздів працівників Генеральної прокуратури України до прокуратур Миколаївської та Вінницької областей на початку цього року з метою вивчення в зазначених регіонах стану протидії злочинності і корупції.

Встановлено, що органами прокуратури Миколаївської області із 356 порушених у 2005 р. в порядку нагляду кримінальних справ до суду направлено 220, одну закрито з реабілітуючих підстав, 33 зупинено, а ще 101 перебуває у провадженні, із них близько половини — понад 6 місяців. При цьому результати судового розгляду зазначеної категорії справ свідчать про те, що загальне збільшення їх кількості відбулося насамперед за рахунок кримінальних справ про злочини, які не становлять підвищеної суспільної небезпеки, та за малозначними фактами: із розглянутих судами 59 справ — 33 закрито з нереабілітуючих підстав, а по решті до позбавлення волі засуджено лише 2 особи.

А як оцінювати той факт, що кожна третя справа, порушена прокурорами в порядку нагляду у Вінницькій області, направляється для подальшого розслідування до органів внутрішніх справ, Служби безпеки, податкової міліції. Зверніть увагу на категорію цих справ — легкі тілесні ушкодження і тому подібне. Коментарі, як кажуть, зайві.

Турбують наслідки судового розгляду кримінальних справ, що розслідувалися слідчими органів прокуратури. Стрімке збільшення кількості кримінальних справ, повернутих органам прокуратури для додаткового розслідування, свідчить не тільки про серйозні кадрові проблеми у слідчому апараті прокуратури, а й про неспроможність деяких прокурорів забезпечити належний нагляд за слідством. Із цим треба розібратися окремо. Тим більше, що саме такі прокурори, як правило, намагаються приховати свою бездіяльність за зовнішньо благополучними статистичними показниками. Тільки завдяки принциповому

підходу Генеральної прокуратури України за останні 2 місяці постала реальна картина на цьому напрямі.

З погіршенням якості слідства безпосередньо пов'язане зростання кількості осіб, незаконно притягнутих до кримінальної відповідальності. Таке становище, коли кількість виправданих осіб збільшилася майже вдвічі, а осіб, стосовно яких кримінальні справи закрито за реабілітуючими підставами — у 4 рази, може свідчити тільки про відсутність професіоналізму або про так звані "заказні" кримінальні справи. Тим більше, що 41 особа у закритих за реабілітуючими підставами кримінальних справах незаконно утримувалася під вартою. Здається, деякі прокурорські працівники у гонитві за статистичними показниками та потураючи власній амбітності забули, що за кожною справою стоять людські долі, і забезпечення конституційних прав громадян при провадженні досудового слідства — це одне з головних завдань прокурора і слідчого.

Із цього випливає тільки одне — ефективність слідчої роботи треба оцінювати не за кількістю направлених до суду кримінальних справ, а залежно від результатів їх судового розгляду.

Зламу стереотипів потребує і наша участь у боротьбі з корупцією та організованою злочинністю. Незважаючи на причетність багатьох високопосадовців до грубих порушень законності, що мають місце під час приватизації, виділення земель, використання бюджетних коштів тощо, правоохоронними органами до відповідальності притягаються здебільшого службовці низової ланки, та і в цих випадках кожне четверте адмінпровадження судами закривається, у тому числі 34% — за протоколами органів прокуратури.

Ще гірше становище — у кримінальних справах цієї категорії: з 617 державних службовців, притягнутих до кримінальної відповідальності за злочини з ознаками корупційних діянь, до 1—2 категорій відносяться лише 5. Більшість — це працівники районних державних адміністрацій та депутати органів місцевого самоврядування. Вважаю, немає підстав думати, що в інших владних структурах корупцію ми вже викоренили.

З огляду на це, треба активізувати організаційні заходи, забезпечити системний підхід у боротьбі зі злочинністю і корупцією та належну співпрацю з іншими правоохоронними органами. Для цього нам надано законом лише два, проте ефективні та перевірені часом, засоби: нагляд за додержанням законів органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство, а також координація їх діяльності.

Минулого року органи прокуратури доклали чимало зусиль, спрямованих на відшкодування збитків, спричинених державі безгосподарністю або відверто злочинними діяннями окремих чиновників. Це залишається першочерговим завданням і зараз.

На тлі останніх подій та з огляду на програму першочергових дій, окреслених Президентом у зверненні до Українського народу з нагоди першої річниці інавгурації, є надзвичайно актуальним забезпечення нагляду за додержанням законодавства у паливно-енергетичному комплексі та сфері газопостачання.

Органами прокуратури проведено ряд результативних перевірок із цих питань, у ході яких виявлено численні порушення законодавства, що призвели до великих бюджетних витрат, укладання за-

відомо збиткових угод, спричинення державі матеріальних збитків. Найбільш характерними з них є нецільове використання бюджетних коштів, недотримання порядку державних закупівель, неправомірне надання фінансової і благодійної допомоги, незаконна передача майна в оренду, невиплата дивідендів тощо. Прошу продовжувати цю роботу і надалі.

Одним із найважливіших пріоритетів мають також залишатися для прокурорських працівників аграрний сектор економіки, сфери медичних послуг та освіти. Прокурори не повинні стояти осторонь від проблем, які в цей час турбують усе суспільство!

Тепер стосовно кримінального судочинства. Проведена робота загалом сприяла підвищенню рівня підтримання державного обвинувачення. Водночас на цьому напрямі діяльності слід звернути увагу на належне реагування на неправосудні судові рішення, яких, на жаль, чимало. Становище, коли лише третина вироків апеляційних судів як судів першої інстанції, а також кожне друге судове рішення касаційної інстанції скасовується і змінюється за документами прокурорського реагування, не додає честі прокуратурі.

Хочу також звернути вашу увагу на проблему судової репресії, яка дедалі стає актуальнішою. Ви тільки вдумайтесь у такі цифри: кількість в'язнів на 100 тис. мешканців в Україні становить на

1 січня цього року 364 особи, що дорівнює кількості в'язнів у Бельгії, Австрії, Іспанії та Швейцарії разом узятих! Загалом число осіб, які тримаються в пенітенціарних закладах України, у середньому в

2 — 3 рази перевищує кількість таких осіб у будь-якій іншій європейській державі. І це при тому, що тільки у минулому році з-під

варти на стадії досудового слідства та судами за закінченими кримінальними справами, що перебували у провадженні всіх правоохоронних органів, звільнено 2 тис. 396 осіб, з них 93 — за прокурорськими справами. Вважаю, що треба уважно проаналізувати кожен такий випадок, зробити необхідні висновки та переглянути наші підходи до обрання запобіжних заходів, застосовуючи попереднє ув'язнення лише у виняткових випадках, коли це дійсно зумовлюється обставинами скоєння злочину, його тяжкістю та особистістю обвинуваченого. Саме на таке рішення нас націлюють рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 жовтня 2005 р. та Указ Президента України від 20 січня цього року.

Необхідно докорінно поліпшити організацію нагляду за додержанням законів при виконанні кримінальних покарань. Численні порушення умов тримання ув'язнених, факти жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження із затриманими та засудженими дають підстави окремим політикам говорити про необхідність створення окремого органу виконавчої влади для контролю за додержанням законів у місцях тримання під вартою. Зазначені обставини зумовили необхідність проведення всебічних прокурорських перевірок із цих питань, які заплановані Генеральною прокуратурою на другий квартал поточного року. Прошу всіх задіяних у цих заходах прокурорів дуже уважно підійти до якості виконання поставлених Генеральною прокуратурою завдань, а галузевому підрозділу центрального апарату за їх наслідками підготувати обґрунтовану інформацію Президенту та Кабінету Міністрів України.

Кілька слів про кадри. Прокуратура як державний орган не буде

мати жодних перспектив, якщо не буде нарешті забезпечено необхідне співвідношення між досвідченими працівниками та молодими ентузіастами прокурорської справи.

Для цього, по-перше, треба зупинити необгрунтовану плинність кадрів, яка досі залишається дуже високою. У минулому році різного роду переміщень зазнали понад 260 міськрайпрокурорів. У попередні роки ця цифра була ще більш вражаючою. Причина нерідко криється в суб'єктивних підходах прокурорів обласного рівня. Цьому треба покласти край. Принципову позицію тут має зайняти Головне управління кадрового забезпечення.

По-друге, вкрай важливим завданням є забезпечення належної організації роботи з молодими спеціалістами. Адже зараз близько З тис. або 27% працівників мають стаж роботи до трьох років. їх треба вчити, їм треба допомагати. Проте таких підходів дотримуються далеко не скрізь. Головному управлінню кадрового забезпечення упродовж І кварталу необхідно узагальнити стан роботи з молодими спеціалістами та організації їх стажування, а ми подивимось, як це узагальнення ефективно реалізувати. Від прокурорів, у свою чергу, вимагаю відповідально ставитися до добору випускників у наших базових вузах.

І по-третє та найголовніше. Минулий рік засвідчив, що у нас є суттєві проблеми з професійною чистотою наших рядів: десятьом прокурорсько-слідчим працівникам пред'явлені обвинувачення у вчиненні корисливих та посадових злочинів, до суду вже направлено 7 кримінальних справ. Такого не було ніколи! Висновок тут напрошується один — нам належить піднести на якісно новий рівень всю профілактично-виховну роботу,

глибше вникати у причини та умови скоєння ганебних вчинків. У зв'язку із цим має зростати відповідальність прокурорів усіх рівнів.

Хочу загострити вашу увагу ще на одній надзвичайно важливій проблемі. Ми з вами живемо і працюємо в той час, коли законодавство України динамічно змінюється, торкаючись усіх сфер суспільного життя. Це вимагає більш чітко визначити і напрями діяльності прокуратури у розбудові правового та демократичного суспільства, яка, у свою чергу, неможлива без подальшого зміцнення законності та правопорядку. Особливо важливими стають роль і місце прокуратури у контексті європейської інтеграції, курс на яку твердо взятий керівництвом нашої держави.

З огляду на зазначене, актуальною для нас залишається поглиблена співпраця з Радою Європи, спрямована на реформування органів прокуратури, та поступове приведення їх діяльності у відповідність до міжнародно-правових стандартів. Саме на це нас орієнтує Президент України, нещодавнім Указом якого визначено план заходів із виконання обов'язків та зобов'язань, що випливають з членства України в європейському співтоваристві.

Генеральною прокуратурою України разом з Радою Європи відновлено реалізацію спільного плану дій щодо реформування органів прокуратури, який за ініціативи української сторони доповнено новими заходами. У рамках його виконання нами вже підготовлено та передано до відповідних

інституцій Ради Європи низку проектів законодавчих актів з метою отримання експертного висновку щодо відповідності цих документів міжнародно-правовим стандартам. У їх обговоренні взяли активну участь і колективи прокуратур обласного рівня, закликаю вас і надалі не лишатися осторонь цієї діяльності.

Насамперед це стосується питання щодо розробки законопроекту про нову редакцію Закону України "Про прокуратуру", метою якого має бути перетворення прокуратури на демократичний інститут, функції якого відповідають принципам верховенства права. Найближчими днями я видам розпорядження про створення відповідної робочої групи, до діяльності якої будемо активно залучати Академію прокуратури та прокурорів областей.

Насамкінець кілька слів про вибори. Немає ніякого сумніву стосовно того, що різні політичні сили намагатимуться втягти прокуратуру у сутички довкола виборчого процесу. Хочу наголосити, що прокурор має бути незалежним від будь-яких партій та рухів. У цих умовах головними чинниками для нас мають залишатися законність, об'єктивність, професіоналізм і принциповість.

Я вірю, що в нас достатньо здорового глузду, професіоналізму та наполегливості для плідної і творчої роботи щодо зміцнення законності та правопорядку в державі.

Впевнений, що спільною працею ми гідно виконаємо ті непрості завдання, що постали наразі перед органами прокуратури.

Шановний Володимире Володимировичу!

Ви зробили вагомий особистий внесок у розвиток правової науки в Україні та її організацію. Майже 150 наукових праць в галузі кримінального права і процесу, підготовлених Вами, істотно доповнюють та збагачують правничу науку в Україні, яскраво свідчать про Ваші багатогранні творчі обдарування як професіонала-вченого.

Від імені Колегії Генеральної прокуратури України, всіх працівників органів прокуратури прийміть найсердечніші вітання, побажання міцного здоров'я, добра та щастя. Хай Ваше велике серце і світлий розум ще довгі

літа дарують Вашим колегам, учням та друзям оптимізм, творчу наснагу, нестримну жагу до знань. Щоб і надалі кожна хвилина Вашого життя набувала особливого змісту, сповнювалася радістю та глибокою суттю.

Вашим розумом та працею протягом багатьох десятиліть примножується потужний науковий та освітянський потенціал нашої держави. Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, з якою пов'язано більш як піввіку Вашого життя, стала воістину унікальним в Європі та світі навчальним закладом — своєрідним символом національної гордості.

Генеральний прокурор України Олександр Медведько

Ігор

КОЗЬЯКОВ,

проректор

з наукової роботи

Академії прокуратури

України,

старший радник юстиції,

кандидат юридичних

наук,

доцент

Сучасний механізм реалізації екологічної функції держави передбачає систему правових, організаційних, економічних заходів, які здійснюються з метою забезпечення екологічної безпеки, охорони довкілля, раціонального природокористування, додержання екологічного правопорядку і законності.

ереважну роль у цьому відіграють прокуратура і державні органи екологічного контролю, які реалізують у своїй діяльності окремі аспекти екологічної функції. Перш за все це — застосування природоохоронного законодавства, реалізація програм з охорони навколишнього природного середовища, створення спеціалізованих органів з контролю і регулювання діяльності в галузі охорони довкілля (курсив — авт.), реалізація юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства¹.

Співвідношення між прокурорським наглядом і державним контролем як системними елементами екологічної функції характеризується такою взаємодією, котра передбачає і дозволяє одночасність їхнього існування. В іншому випадку система, як така, розпалася б на самостійні складові процеси та окремі явища². Основним видом системних відносин, який утримує єдність і цілісність системи, є кореляція, тобто зв'язок відповідності.

Отже, гармонійні корелятивні, узгоджені дії окремих контрольно-наглядових елементів утворюють необхідні умови існування всієї системи екологічної функції.

Сучасний стан екологічної і технічної ситуації, незважаючи на вжиті за роки незалежності України заходи, прийняття концептуальних законів та програм, залишається вкрай напруженим³. Подальший розвиток гірничо-видобувного комплексу потребує негайного розв'язання на державному рівні проблем, які істотно гальмують розвиток мінерально-сировинної бази, її екологічну реабілітацію та раціональне використання. Ще не створено чіткого механізму управління належного державного нагляду за використанням і охороною надр, що призводить до безгосподарського ставлення гірничо-видобувних підприємств до мінеральної сировини та зростання необгрунтованих її втрат.

Недосконалим є нормативно-правове регулювання сфери гірничих відносин. Зокрема, потребують удосконалення вимоги щодо видобування корисних копалин, охорони надр, організації державного контролю і нагляду щодо використання та охорони надр.

За наявності цих проблем в умовах послаблення адміністративного впливу держави в галузі охорони довкілля і неповного використання як економічних важелів, так й інституту юридичної відповідальності прокурорський нагляд може стати засобом досить ефективного державного забезпечення вимог охорони довкілля як суб'єктами господарювання, так і органами державного управління, в тому числі екологічного контролю⁴.

Метою цієї статті є аналіз співвідношення прокурорського нагля-

ду і державного контролю в сфері надрокористування, формулювання методичних рекомендацій щодо підвищення ефективності їх взаємодії.

Завдання прокуратури в сфері екології випливають з її головної функції — здійснення нагляду за точним і однаковим виконанням вимог чинних законів. У межах цих завдань прокуратура здійснює нагляд за дотриманням та застосуванням законів у екологічній сфері: про охорону навколишнього природного середовища, природокористування та забезпечення екологічної безпеки. Предметом нагляду є як нормативно-правові акти, які застосовуються відповідним органом екологічного контролю, їх відповідність законові, так і дії (або бездіяльність) посадових осіб щодо застосування приписів закону⁵.

У системі органів реалізації екологічної функції держави прокуратура і спеціальні органи екологічного контролю діють одночасно. Вони здійснюють постійний прокурорський нагляд і державний контроль за дотриманням законів і підзаконних (в тому числі відомчих) актів. Через наявність цієї ознаки виникає проблема розмежування суті таких понять, як "прокурорський нагляд" і "гірничий нагляд".

Прокурорський нагляд характеризується як вид державної діяльності, спрямований на забезпечення законності і зміцнення правопорядку, що здійснюється у вигляді функцій, закріплених у Конституції України, та у межах повноважень, передбачених законом.

В останніх наукових дослідженнях державний контроль визначається як "відслідковування уповноваженими на те державними орга-

нами правопорушень, їх причин та умов, що їм сприяли, у різних сферах життя держави і суспільства, проведення перевірок та інших контрольних заходів з метою виявлення і усунення негативних явищ і запобігання їм, а також притягнення винуватців до встановленої законом відповідальності; забезпечення прав і свобод людини і громадянина та інтересів держави"⁶.

Специфіка державного контролю за законністю в сфері надрокористування (гірничого нагляду) полягає в тому, що контрольно-перевірочна функція є складовою частиною функції управлінської, котра має у своєму складі й інші, не менш важливі, компоненти, у зв'язку із чим виникає проблема їх раціонального розмежування при здійсненні управлінської діяльності як на рівні центрального органу виконавчої влади, так і відповідних органів (підрозділів), правомочних здійснювати гірничий нагляд безпосередньо. Інакше кажучи, здійснення розглянутих видів діяльності має бути організоване так, щоб вони в ході свого функціонування не виступали перешкодою одне для одного⁷. Те ж саме слід мати на увазі й при аналізі корелятивних зв'язків прокурорського і гірничого нагляду при забезпеченні законності в надрокористуванні. У цьому сенсі варто відмовитися від традиційних уявлень про однотипність контролю й нагляду. Такий підхід можливий при порівняльному аналізі проблеми, але в концептуальному відношенні видається теоретичним спрощенням і може призвести, з одного боку, до неправильного орієнтування практики на пошук самодостатньої форми діяльності органу державного контролю за законністю надрокористування, з

іншого боку — до заперечення необхідності використання прокурорського нагляду як особливого державно-правового засобу забезпечення законності в цій сфері діяльності. Висловленню такої точки зору певною мірою сприяє конституційна вимога, що зобов'язує державні органи і їх посадових осіб діяти лише на підставі й у межах повноважень і способами, передбаченими Конституцією й законами України (ч. 2 ст. 10 Конституції України). Такий висновок може бути зроблений ще й тому, що законом гірничий нагляд покладено на державні органи, уповноважені на його проведення (ч. 2 ст. 61 Кодексу України про надра (КпН).

Одночасно між державним контролем і прокурорським наглядом існують істотні відмінності, що стосуються різних аспектів, насамперед контрольної діяльності й самого характеру контролю. Розбіжності полягають у різних правових формах реалізації контролюючих і наглядових повноважень, використанні різних методів впливу, обсязі їх використання. Істотні розбіжності між контролем і прокурорським наглядом лежать і в площині правових наслідків. Якщо державний контроль може обмежуватися заходами адміністративно-організаційного впливу⁸, то при здійсненні прокурорського нагляду прокурор використовує тільки ті заходи, що прямо передбачені законом, або, реагуючи на виявлені порушення закону, направляє отримані дані у відповідні державні органи для їх реалізації.

Державний контроль і нагляд за використанням та охороною надр спрямований на забезпечення додержання всіма державними органами, підприємствами, установами, організаціями та громадяна-

ми встановленого порядку надрокористування, виконання інших обов'язків щодо охорони надр, визначених законодавством України.

Гірничий нагляд — технічний нагляд на гірничих підприємствах і у геологорозвідувальних партіях, який забезпечує державний контроль за правильною організацією надрокористування, належною експлуатацією родовищ корисних копалин, безпечним веденням гірничих робіт і заходами з охорони надр. Гірничий нагляд становить собою систему заходів, спрямованих на додержання усіма гірничодобувними підприємствами, установами та організаціями встановленого порядку користування надрами, їх охорону, забезпечення безпеки праці у гірництві, належне поводження з вибуховими матеріалами промислового призначення, усунення шкідливого впливу гірничих робіт на населення та навколишнє середовище, будівлі і споруди, додержання правил державного обліку запасів і покладів корисних копалин, а також додержання правил і норм гірничого законодавства.

Органи державного гірничого нагляду перевіряють (ст. 63 КпН):

1) повноту вивчення родовищ корисних копалин, гірничотехнічних, інженерно-геологічних, гідрогеологічних та інших умов їх розробки, будівництва та експлуатації підземних споруд, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва;

2) своєчасність та правильність введення в експлуатацію розвіданих родовищ корисних копалин;

3) виконання вимог щодо охорони надр при веденні робіт з їх вивчення, встановлення кондицій на мінеральну сировину та експлуатації родовищ корисних копалин;

4) правильність розробки родовищ корисних копалин;

5) повноту видобування оцінених запасів корисних копалин і наявних у них компонентів;

6) додержання встановленого порядку обліку запасів корисних копалин, обґрунтованість і своєчасність їх списання;

7) додержання правил проведення геологічних і маркшейдерських робіт під час розробки родовищ корисних копалин;

8) додержання правил та технологій переробки мінеральної сировини з метою забезпечення більш повного вилучення корисних компонентів та поліпшення якості кінцевої продукції;

9) правильність і своєчасність проведення заходів, що гарантують безпеку людей, майна і навколишнього природного середовища, гірничих виробок і свердловин від шкідливого впливу робіт, пов'язаних з користуванням надрами;

10) вирішення інших питань щодо нагляду за використанням та охороною надр у межах своєї компетенції.

Здійснення державного гірничого нагляду покладається на органи Державного департаменту промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду в складі Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (Держпромгірнагляд)⁹.

Повноваження Держпромгірнагляду України визначаються відповідним Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15 листопада 2005 р. № 1090¹⁰.

Держпромгірнагляд здійснює державний гірничий нагляд за:

□ безпечним веденням гірничих робіт на підприємствах вугільної,

гірничорудної та нерудної промисловості, під час будівництва та експлуатації, ліквідації або консервації гірничих підприємств, на об'єктах метробудівництва та підземних спорудах;

□ веденням робіт з геологічного вивчення надр, їх використанням та охороною, а також використанням і переробкою мінеральної сировини;

О повнотою вивчення родовищ корисних копалин, гірничо-технічних, інженерно-геологічних, гідрогеологічних та інших умов їх розробки, будівництва та експлуатації підземних споруд, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва в надрах, своєчасністю та відповідністю встановленим вимогам введення в експлуатацію розвіданих родовищ корисних копалин;

□ виконанням вимог щодо охорони надр під час ведення робіт з їх вивчення, встановлення кондицій на мінеральну сировину та експлуатації родовищ корисних копалин, відповідністю розробки родовищ корисних копалин встановленим вимогам, повнотою видобування оцінених запасів корисних копалин і наявних у них компонентів;

□ додержанням встановленого порядку обліку запасів корисних копалин, обґрунтованістю і своєчасністю їх списання, правил проведення геологічних і маркшейдерських робіт під час розробки родовищ корисних копалин, правил та технологій переробки мінеральної сировини з метою забезпечення більш повного вилучення корисних компонентів та поліпшення якості кінцевої продукції;

□ відповідністю встановленим вимогам та своєчасністю проведення заходів, що гарантують без-

пеку людей, майна і навколишнього природного середовища, гірничих виробок і свердловин від шкідливого впливу робіт, пов'язаних з користуванням надрами.

На Держпромгірнагляд покладається контроль за відповідністю встановленим вимогам та своєчасністю передачі розвіданих родовищ для промислового освоєння, за прийняттям в експлуатацію ново-збудованих видобувних та збагачувальних підприємств, а також підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин. Він здійснює в межах своєї компетенції нагляд за проведенням робіт з розробки родовищ корисних копалин і будівництва підземних споруд, здійсненням заходів для запобігання виникненню та усунення небезпечного впливу гірничих робіт на технічний стан будинків і споруд, а також за додержанням установленого порядку забудови площ залягання корисних копалин, веденням обліку запасів корисних копалин, обсягів переробної сировини, обґрунтованістю і своєчасністю їх списання; веде державний облік ділянок надр, наданих для будівництва та експлуатації підземних споруд і для інших цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин.

Держпромгірнагляд надає в установленому порядку гірничі відводи для розробки родовищ корисних копалин загальнодержавного значення, будівництва та експлуатації підземних споруд і для інших цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин.

З метою забезпечення виконання завдань Держпромгірнагляду із здійснення державного нагляду за додержанням законів та інших нормативно-правових актів з питань гірничого нагляду він наділений

санкціонуючими (дозвільними) повноваженнями. В процесі їхньої реалізації погоджуються:

□ питання ліквідації і консервації гірничодобувних об'єктів або їх ділянок, контролю відповідності встановленим вимогам віднесення вугільних шахт, небезпечних внаслідок наявності газу, можливості раптових викидів, гірничих ударів, до відповідних категорій;

□ проекти проведення дослідно-промислового видобування корисних копалин, проекти та щорічні плани їх видобування та переробки, а також проекти будівництва підземних споруд у частині додержання вимог законодавства з охорони праці, промислової безпеки та охорони надр;

□ документація на забудову площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення та виконання передбачених у ній умов;

□ проекти планів розвитку гірничих робіт у частині їх безпечного ведення, а також норми відбору і втрат корисних копалин на підприємствах, що здійснюють видобування твердих, рідких та газоподібних корисних копалин і гідромінеральних ресурсів;

О видача спеціальних дозволів на користування надрами з метою видобування корисних копалин, а також будівництва та експлуатації підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин;

□ проекти гірничого підприємства в частині запобігання шкідливому впливу гірничих робіт на життя та здоров'я населення, а також захисту об'єктів, розташованих на гірничому відводі, від шкідливого впливу гірничих робіт під час підробки цих об'єктів гірничими роботами.

Порядок здійснення державного гірничого нагляду визначається постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 1995 р. № 134 "Про затвердження Положення про порядок здійснення державного гірничого нагляду".

У функціональному аспекті державний гірничий нагляд здійснюється шляхом комплексних обстежень або перевірок, вивчення нормативної документації. Комплексні обстеження проводяться не менше ніж один раз на 3 роки — стосовно розробки цінних корисних копалин; раз на 5 років — стосовно розробки родовищ будівельних матеріалів, переробки мінеральної сировини та експлуатації підземних споруд. Вибіркові перевірки наявності і виконання проектів ведення робіт з геологічного вивчення надр, розробки родовищ корисних копалин і будівництва підземних споруд, заходів запобігання і усунення шкідливого впливу гірничих робіт на будинки та споруди, а також обліку, стану і руху запасів корисних копалин, переробної сировини та їх втрат здійснюються у разі потреби.

Під час проведення комплексних обстежень підлягають з'ясуванню:

□ ступінь вивчення родовищ корисних копалин, гірничо-технічних, інженерно-геологічних, гідрогеологічних та інших умов їх розробки, будівництва та експлуатації підземних споруд, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва;

□ своєчасність та правильність введення в експлуатацію розвіданих родовищ корисних копалин;

□ виконання вимог щодо охорони надр під час ведення робіт, пов'язаних з їх вивченням, встановлення кондицій на мінеральну

сировину та експлуатації родовищ корисних копалин;

□ правильність розробки родовищ корисних копалин;

□ повнота видобування запасів корисних копалин і наявних у них компонентів;

□ додержання встановленого порядку обліку запасів корисних копалин, обґрунтованість і своєчасність їх списання;

□ додержання правил та технологій переробки мінеральної сировини;

□ правильність і своєчасність проведення заходів, що гарантують безпеку людей, майна і навколишнього природного середовища, гірничих виробок і свердловин від шкідливого впливу робіт, пов'язаних з користуванням надрами;

□ дотримання правил проведення геологічних і маркшейдерських робіт під час розробки корисних копалин.

У разі порушення вимог щодо гірничого вивчення надр, їх охорони, а також інших вимог, уста-

новлених законодавством, органи державного гірничого нагляду реалізують свої юрисдикційні повноваження. Вони мають право:

□ давати обов'язкові для виконання вказівки (приписи) про усунення порушень норм і правил ведення робіт під час геологічного вивчення надр, їх використання та охорони;

□ припиняти роботи, пов'язані з користуванням надрами, зупиняти експлуатацію підприємств, об'єктів, окремих виробництв і дільниць, робочих місць та обладнання у порядку, встановленому чинним законодавством України;

□ притягати до адміністративної відповідальності винних працівників;

□ надсилати (надавати) користувачам подання про невідповідність окремих посадових осіб займаній посаді для вжиття заходів і у разі потреби передавати матеріали органам прокуратури для притягнення їх до кримінальної відповідальності.

¹Див.: Хропанюк В.Н. Теория государства и права. — М., 1993. — С. 123—124 .

²Див.: Спиркин А.Г. Основи философии. — М., 1988. — С. 80.

³Див.: Екологія і закон. Екологічне законодавство України: У 2-х кн. / За ред. В.І. Андрейцева. — К., 1997.

⁴Див.: Костицький В.В. Екологія перехідного періоду: право, держава, економіка. — К., 2001.-С. 262.

⁵Див.: Бабенко В.І. Нагляд прокуратури за дотриманням законодавства органами екологічного контролю // Вісник прокуратури. — 2002. — № 2. — С. 64.

⁶Корнякова Т.В. Прокуратура і органи позавідомчого контролю: нагляд і взаємодія. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Одеса, 2004. — С. 6.

⁷Див.: Руденко М.В. Щодо питання про екологічний контроль// Вісник прокуратури. — 2000. — № 1. — С. 37—39.

⁸Див.: Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. В.Б. Авер'янова. — К., 1998. — С. 228.

⁹Офіційний вісник України. — 2005. — № 29. — Ст. 1713.

¹⁰Там само. - 2005. - № 46. - Ст. 2888.

Олена

ДРАГАН,

заступник

начальника відділу

Головного управління

нагляду за додержанням

законів щодо прав

і свобод та захисту

інтересів держави

Генеральної

прокуратури

України,

радник юстиції

Корупція — одне з найнебезпечніших для держави та суспільства соціальних явищ, яке підриває авторитет державного апарату, дискредитує його діяльність, руйнує основні демократичні засади рівності громадян перед законом, справедливості, неупередженості правосуддя, завдає державі та суспільству великої економічної і політичної шкоди, серйозно гальмує їх поступальний розвиток. Боротьба з корупцією є першочерговим завданням правоохоронних органів, суспільства та держави в цілому.

аказом Генерального прокурора України від 7 травня 2004 р. № 10гн "Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законодавства у сфері боротьби з корупцією" (пункт 2.4) на підрозділи захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Генеральної прокуратури України та прокуратур Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя покладено забезпечення нагляду за виконанням законів у сфері боротьби з корупцією міністерствами і відомствами, місцевими органами виконавчої влади та самоврядування, керівниками державних підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів, а також про адміністративні правопорушення за протоколами, складеними органами прокуратури.

Аналіз статистичних та інших відомостей за 2000 — 2005 рр. дає

підстави для висновків про суттєву роль органів прокуратури у виявленні передбачених Законом України від 5 жовтня 1995 р. "Про боротьбу з корупцією" правопорушень. Зокрема, протягом 2005 р. органами прокуратури України складено та направлено до суду 1 тис. 254 протоколи про корупційні діяння, з яких розглянуто 1 тис. 145. За результатами їх розгляду притягнуто до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу 1 тис. 28 посадових осіб, із яких звільнено із займаної посади 42 особи.

Внаслідок прокурорського втручання скасовано 114 неправомірних нормативно-правових актів та рішень, прийнятих у результаті корупційних діянь. З метою усунення причин та умов, що сприяють корупційним проявам, прокурорами внесено 559 подань та інших документів реагування. За результатами їх розгляду до відповідальності притягнуто 447 посадових осіб.

Найбільше корупційних та пов'язаних з корупцією діянь виявлялось серед посадових осіб органів місцевого самоврядування та державних службовців найнижчої ланки, як правило — голів та секретарів сільрад, землевпорядників, інших державних службовців, що не обіймають керівних посад. Зокрема, серед державних службовців органів місцевого самоврядування — 367 проти 400 у 2004 р., райдержадміністрації — 93 проти 47 у 2004 р., облдержадміністрації — 8 проти 5 у 2004 р., органів внутрішніх справ — 139 проти 70 у 2004 р., судової влади — З (З), державної податкової адміністрації — 30 (25). Значну частину притягнутих до відповідальності становлять державні службовці 5 — 7

категорій — 469, 3 — 4 категорій — 55 (проти 9 у 2004 р.). Крім цього, притягнуто до відповідальності 2 депутати обласних рад та 16 депутатів місцевого рівня. Таким чином, удвічі порівняно з 2004 р. зросла кількість корупційних діянь, скоєних посадовими особами райдержадміністрацій та органів внутрішніх справ.

Зокрема, за протоколом, складеним прокурором Шевченківського району м. Запоріжжя, притягнута до відповідальності у вигляді штрафу депутат Запорізької обласної ради, тимчасова виконувачка обов'язків голови територіальної виборчої комісії А. за відмову в наданні інформації.

Прокуратурою Миколаївської області 3 листопада 2005 р. складено протокол про вчинення корупційного правопорушення, передбаченого пунктами "а", "б" ч. 2 ст. 1,ч. 1 ст. 5 Закону України "Про боротьбу з корупцією", стосовно начальника Новобузького райвідділу УМВС України в Миколаївській області Г., який отримав від К. автомобіль "ЗАЗ ДЕУ "Славута", за дорученням представляв її інтереси в судових та інших органах з метою заволодіння зазначеним автомобілем. Постановою Центрального райсуду м. Миколаєва Г. притягнуто до адміністративної відповідальності з накладенням штрафу.

Чимало порушень законодавства про боротьбу з корупцією допускають посадові особи сільських та селищних рад. Так, з 54 протоколів, складених прокуратурою Рівненської області, посадових осіб сільських та селищних рад стосуються 41; у Волинській області з 38 — 16, Київській з 76 протоколів — 34, Тернопільській — 24 з 38.

Найбільшу кількість протоколів про корупційні діяння стосовно посадових осіб місцевих органів влади складено за надання незаконних пільг та переваг, недостовірної інформації, видачу фіктивних довідок, зайняття підприємницькою діяльністю, роботу за сумісництвом та незаконне отримання матеріальної допомоги, премій тощо. Виходячи з цього, прокурорам слід і надалі здійснювати нагляд за діяльністю державних службовців у сфері державного управління, регулювання підприємницької діяльності.

Так, прокурор Рівненської області 28 листопада 2005 р. склав протокол за пунктом "б" ч. 1 ст. 5 Закону України "Про боротьбу з корупцією" щодо С, який, перебуваючи на посаді голови Рівненської райдержадміністрації, будучи державним службовцем 9 рангу 5 категорії і особою, уповноваженою на виконання функцій держави, одночасно займався підприємницькою діяльністю. Рішенням суду С. визнано винним у вчиненні корупційного правопорушення, на нього накладено штраф.

У переважній більшості випадків державних службовців притягнуто до відповідальності не за корупційні діяння, а за порушення спеціальних обмежень за ст. 5 Закону України "Про боротьбу з корупцією", тобто сприяння підприємницькій діяльності, порушення законодавства про інформацію, надання незаконних переваг.

Зокрема, сільський голова Шумського району (Тернопільська область) Д. притягнутий до адмін-відповідальності у вигляді штрафу за те, що упродовж 2004 — 2005 рр. сприяв приватному підприємцю у незаконному без договору оренди використанні земельної ділянки.

За протоколом, складеним прокурором м. Стрій (Львівська область), 3. — держслужбовця 4 категорії, яка надала незаконні переваги при реєстрації документів для призначення державної допомоги К. — притягнуто до адмінвідповідальності у вигляді штрафу.

Оперуповноважений відділення карного розшуку райвідділу УМВС в Сумській області Л. надав керівнику недостовірну інформацію про розкриття злочину та встановлення винної особи, а також про закриття матеріалів перевірки у зв'язку зі смертю особи. Л. визнано винним та притягнуто до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу.

Особлива увага прокурорів має бути зосереджена на виявленні порушень, передбачених ст. 1 Закону України "Про боротьбу з корупцією", у тому числі у діяльності державних службовців 1—4 категорій. Виявлення порушень, передбачених ст. 1 Закону, є складним, оскільки вони мають високу латентність і виявляються, як правило, за допомогою оперативно-розшукових заходів. У той же час виявлення порушень, які підпадають під ознаки ст. 1 Закону, можливе і під час прокурорських перевірок. Прикладом може бути притягнення до відповідальності інспекторів держнаглядохоронпра-ці в Автономній Республіці Крим М. та К., які, перебуваючи у відрядженні, безоплатно проживали у готелі.

Прокуратурою Сумської області складено протокол стосовно начальника дільниці соціальної реабілітації Шосткинської виправної колонії С, який отримав від засудженого мобільний телефон. Судом С. визнаний винним та при-

тягнутий до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 1 Закону у вигляді штрафу.

Водночас судами закрито адміністративне провадження за результатами розгляду ПО справ, з яких 53 закрито за відсутністю події і складу правопорушення, від відповідальності за ст. ст. 22, 38 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КпАП) звільнено 57 осіб. Найбільше справ закрито у Київській (з 53 складених прокурорами протоколів закрито провадженням 17), Рівненській (з 57 закрито 9) областях, м. Києві (з 54 закрито 11).

Закриття адміністративних справ судами свідчить про те, що прокурорами виявляються дріб'язкові факти корупційних діянь, порушуються строки притягнення до відповідальності, перевірки проводяться поверхово.

Зокрема, за порушення вимог законодавства про декларування доходів (неподання декларацій за 2004 р.) за ч. 1 ст. 9 Закону України "Про боротьбу з корупцією" прокуратурою Київської області складено 7 протоколів, які закрито судом за малозначністю та не опротестовано прокурорами.

Жодної особи не притягнуто до відповідальності за порушення вимог Закону України "Про боротьбу з корупцією" прокурорами 8 районів Київської області, деякими прокурорами Автономної Республіки Крим та м. Києва.

Органами прокуратури України опротестовано 160 незаконних рішень судів, з яких задоволено майже половину — 79. При цьому жодного протесту на рішення суду про закриття справи не принесено прокурором м. Севастополя, яким за 2005 р. складено 6 протоколів, за якими притягнуто до відпові-

дальності 2 особи, а за трьома — справи судом закриті.

Поза увагою прокурорів лишаються численні порушення ст. 10 Закону України "Про боротьбу з корупцією", згідно з якою на керівників міністерств і відомств, державних підприємств, установ та організацій покладаються обов'язки щодо запобігання корупційним діянням та порушенням спеціальних обмежень, їх вчасного виявлення та негайного припинення. Проте під час перевірок ці питання прокурорами не завжди перевіряються та не вживаються відповідні заходи прокурорського реагування.

Прокурор Семенівського району Полтавської області склав протокол за ст. 10 Закону стосовно С, сільського голови, який, володіючи інформацією про вчинення підлеглим корупційних діянь, не вживав заходів щодо їх припинення. Рішенням суду С. визнано винним та оштрафовано.

У порушення вимог пункту 12 наказу Генерального прокурора України від 7 травня 2004 р. № 10гн прокурори не завжди вживають дієвих заходів, спрямованих на усунення наслідків корупційних діянь та інших правопорушень, пов'язаних з корупцією, щодо відшкодування збитків, заподіяних державі та фізичним особам.

Так, у 2005 р. корупційними правопорушеннями завдано збитків державі на суму понад 250 тис. грн., з яких добровільно відшкодовано понад 60 тис. грн. За позовами прокурорів відшкодовано майже 43 тис. грн. Заявлені прокурорами позови про відшкодування збитків, завданих корупційними діями, належать до категорії позовів про відшкодування в доход держави вартості послуг, незаконно

отриманих суб'єктами; порушень у зв'язку з виконанням функцій держави; про відшкодування збитків, завданих безпосередньо державним органам внаслідок незаконного використання бюджетних коштів, а також про визнання недійсними нормативно-правових актів, прийнятих внаслідок корупційних дій.

Загалом державі відшкодовано менше половини збитків, завданих корупційними правопорушеннями (понад 2,7 млн. грн.). За позовами прокурорів відшкодовано лише 50 тис. грн. А у Вінницькій, Волинській, Донецькій, Запорізькій, Київській, Миколаївській, Хмельницькій та інших областях за позовами прокурорів збитки зовсім не відшкодовувались. Водночас тільки за позовами двох прокурорів районів Івано-Франківської області (Богородчанського та Рогатинського) реально відшкодовано 6,5 тис. грн. за рахунок винних осіб.

У той же час розглянуті судами протоколи, складені іншими відомствами, прокурорами на предмет можливості відшкодування завданих збитків не завжди вивчаються.

Недостатню увагу приділяли прокурори боротьбі з корупцією на підприємствах, в установах, організаціях паливно-енергетичного комплексу, транспорту та охорони здоров'я, системи освіти, в митних органах, де виявлено лише поодинокі правопорушення.

Поза увагою прокурорів лишилось додержання вимог Закону України "Про боротьбу з корупцією" з боку посадових осіб територіальних підрозділів Державної інспекції з енергозбереження. Перевірки із цих питань прокурорами не планувались, факти неналежного виконання службових обов'яз-

ків посадовими особами інспекції, насамперед непритягнення правопорушників до адміністративної відповідальності, не виявлялись.

Наказом Генерального прокурора України від 7 травня 2004 р. № 10гн "Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законодавства у сфері боротьби з корупцією" (пункт 15) передбачена обов'язкова участь прокурорів у розгляді судами всіх протоколів про корупційні діяння незалежно від органу, який їх склав. Проте ці вимоги наказу не завжди виконуються. Так, упродовж 2005 р. мали місце випадки неявки представника прокуратури Центрального району м. Миколаєва до суду для участі у розгляді протоколів, складених іншими правоохоронними органами.

Незважаючи на те, що у 10 прокуратурах областей функціонують відділи нагляду за додержанням законів про адміністративні правопорушення, а в інших областях нагляд на цьому напрямі здійснюється однією особою — старшим помічником прокурора області, іноді робота останніх є більш ефективною, ніж робота відділів. Так, відповідним відділом прокуратури м. Києва за 2005 р. не складено жодного протоколу про корупційні діяння, у той час як безпосередньо старшими помічниками прокурорів Миколаївської, Чернігівської, Рівненської областей складено по одному протоколу.

Привертає увагу той факт, що до проведення перевірок з питань додержання вимог Закону України "Про боротьбу з корупцією" місцевими органами виконавчої влади прокурори не залучають територіальні органи Головного управління державної служби України, які утворені згідно з

постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня 2004 р. № 842 з 1 січня 2005 р.

Відповідно до зазначеної постанови та Указу Президента України від 2 жовтня 1999 р. № 1272/99 "Про Положення про Головне управління державної служби України" Головдержслужба та її територіальні органи мають забезпечувати дотримання місцевими органами виконавчої влади вимог законів України від 16 грудня 1993 р. "Про державну службу" та "Про боротьбу з корупцією", проводити відповідні перевірки, узагальнювати практику застосування законодавства з питань державної служби тощо. Крім цього, раз на півріччя Головдержслужбою на підставі аналітичної інформації територіальних органів, міністерств та інших органів центральної виконавчої влади проводиться узагальнення стану виконання вимог законодавства про боротьбу з корупцією. Проте прокурори областей діяльність зазначених органів не перевіряють, аналітичну інформацію не витребовують.

За даними Головдержслужби України, на сьогодні в місцевих органах виконавчої влади створені системи контролю та обліку державних службовців, які були притягнуті до адміністративної відповідальності за корупційні діяння.

Зокрема, Луганською, Харківською обласними та Київською міською держадміністраціями зазначена база даних використову-

ється для перевірки при прийнятті та переміщенні держслужбовців на державній службі. Особливо відстежуються судові рішення про заборону правопорушникам обіймати посади в державних органах протягом 3 років з дня їх звільнення.

На веб-сайтах Волинської, Кіровоградської облдержадміністрацій розміщено інформацію щодо осіб, які у 2005 р. притягались судами до адміністративної відповідальності за порушення вимог Закону України "Про боротьбу з корупцією".

На сучасному етапі боротьби з корупцією першочергова увага прокурорів спрямована на виявлення кримінальної корупції, яка становить найгострішу проблему для держави з урахуванням розміру шкоди, що завдається суспільству. Водночас на сьогодні в Україні немає жодного нормативного акта, в якому б прямо зазначалося, які саме злочини слід відносити до корупційних. Законодавча невизначеність дає можливість притягати до адміністративної відповідальності за хабарництво на підставі Закону України "Про боротьбу з корупцією", незважаючи на те, що відповідно до Кримінального кодексу України хабарництво є кримінально караним діянням незалежно від розміру (вартості) хабара. Тож проблема регулювання відповідальності за вчинення кримінально караних корупційних діянь потребує свого законодавчого вирішення.

Олександр

ШМОРГУН,

прокурор

Луганської області,

старший радник юстиції

естабільність фінансово-економічної ситуації в державі, негативні процеси в соціально-економічній сфері призвели до різкого зниження життєвого рівня населення, соціального розшарування суспільства, збільшення кількості незайнятого населення.

Усі ці фактори не могли не вплинути на стан криміногенної ситуації в державі в цілому й Луганській області зокрема. Через десоціалізацію значної частини населення ширяться лави злочинців.

Разом із зростанням криміналізації суспільства помітно змінюється і характер скоєних злочинів, зокрема умисних вбивств: більш витонченими стають способи їх вчинення, вбивства ретельніше плануються та готуються, все більше вбивств скоюється з особливою зухвалістю, жорстокістю, супроводжуються глумлінням над потерпілим — це значною мірою ускладнює роботу правоохоронних органів з розкриття та розслідування злочинів цієї категорії та разом з тим висуває завдання не тільки активізації заходів, спрямованих на боротьбу зі злочинністю, а й поліпшення роботи слідчого апарату при розкритті та розслідуванні

таких тяжких злочинів, як умисні вбивства.

Керівництво прокуратури Луганської області приділяє постійну увагу координації діяльності правоохоронних органів щодо протидії цим негативним явищам у нашому суспільстві. Завдяки вжитим органами прокуратури спільно з органами внутрішніх справ та іншими правоохоронними органами організаційним та практичним заходам у Луганській області відзначається зменшення кількості умисних вбивств — протягом 2005 р. скоєно 206 (проти 262 у 2004 р.) злочинів цієї категорії. Із загальної кількості скоєних умисних вбивств у 2005 р. розкрито 94,3%. Цей показник є одним з найвищих у державі.

Незважаючи на значне зменшення кількості цих злочинів (-21,4%), особливо актуальними лишаються питання, пов'язані з належною організацією розслідування вбивств, освоєнням технічних засобів, методик і прийомів розслідування та застосування їх у практичній діяльності слідчого.

У прокуратурі області значна увага приділяється систематичному навчанню слідчих міськрайпрокуратур на семінарах, стажуванню у відділі криміналістики прокуратури області. Галузеві відділи постійно надають їм практичну допомогу, поширюють позитивний досвід роботи. Усі ці заходи сприяють підвищенню кваліфікації та професійної майстерності слідчих органів прокуратури Луганської області.

Як приклад належної організації роботи слідчо-оперативних груп, їх якісної взаємодії з прокурорами-криміналістами прокуратури області, якісного огляду місця події, вмілого планування розслідування та висування слідчих версій, вірно обраної тактики та використання даних психології при

проведенні окремих слідчих дій у розслідуванні умисних вбивств, скоєних в умовах неочевидності, є організація розкриття та розслідування злочинів цієї категорії, скоєних у травні, листопаді, грудні 2005 р. у Ленінському районі обласного центру, м. Лисичанську Луганської області, а також в Станично-Луганському районі.

Поряд з іншими фактами неординарність цих злочинів полягає в тому, що в першому випадку скоєння вбивства поєднано з розчленуванням трупа, в другому — із зґвалтуванням малолітньої дитини, а в третьому — вбивство оперативно розкрито з використанням новітніх технологій мобільного зв'язку.

Так, 21 листопада 2005 р. до чергової частини Лисичанського МВ УМВС України в Луганській області надійшло повідомлення про виявлення на полігоні утилізації твердих побутових відходів (лисичанському міському сміттєзвалищі) відчленованих верхніх кінцівок людини.

На місце події виїхала слідчо-оперативна група, до складу якої увійшли працівники прокуратури м. Лисичанська та Лисичанського МВ УМВС України в Луганській області. У ході огляду місця події було встановлено, що у купі побутового сміття, вивезеного з м. Лисичанська, у пакетах з полімерної плівки знаходяться відчленовані передпліччя двох верхніх кінцівок невідомої людини.

Відповідно до наказу та інструкції, що регламентують діяльність обласної постійнодіючої слідчо-оперативної групи (ПДСОГ), огляд було тимчасово призупинено та поновлено після прибуття обласної ПДСОГ, роботу якої очолив заступник прокурора області М. Васілін.

Під час огляду місця події вилучено відчленовані кінцівки та пакет, у якому вони знаходились.

Згідно з висновками судово-медичного експерта знайдені кінцівки було відчленовано у мертвої людини чоловічої статі віком приблизно 30 — 35 років. Було висунуто припущення щодо можливого часу настання смерті у межах 3 — 4 діб до того, як знайдено частини трупа.

Долоні кінцівок дактилоскоповано, але перевіркою по обліках УМВС України в Луганській області особу не встановлено.

22 листопада 2005 р. прокуратура м. Лисичанська за фактом умисного вбивства невідомого чоловіка порушила кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу (КК) України.

З метою розкриття та розслідування особливо тяжкого злочину, що набув резонансу, за узгодженням з начальником Лисичанського МВ УМВС України в Луганській області створено слідчо-оперативну групу з числа оперативних працівників прокуратури м. Лисичанська та Лисичанського МВ УМВС України в Луганській області.

Досудове слідство у цій справі здійснював старший слідчий прокуратури м. Лисичанська Г. Антонов, який і очолив слідчо-оперативну групу. Практичну допомогу щодо розкриття та розслідування злочину надавав прокурор-криміналіст прокуратури області Б. Тру-хін. Роботу щодо розкриття злочину та розслідування кримінальної справи контролював виконувач обов'язків начальника слідчого управління прокуратури області О. Уставицький.

На підставі отриманих даних у справі було висунуто слідчі версії та складено детальний план спільних слідчо-оперативних заходів, спрямованих на встановлення потерпілої особи та ймовірного злочинця.

Під час перевірки версії щодо вчинення злочину у межах населе-

ного пункту в районі, з якого вивезено сміття на звалище, встановлено, що до місця, де знайдено кінцівки людини, сміття вивозили тільки дві спеціалізовані автомашини, а також встановлено маршрут, за яким вони збирали сміття. Таким чином було визначено район ймовірного місця скоєння злочину.

На звалищі проведено додатковий огляд та 23 листопада 2005 р. виявлено ще частини тіла людини. Найбільш цікавою виявилась знахідка частини стегнової кістки, дослідивши яку. судово-медичний експерт зробив висновок, що людина, якій вона належала, мала ваду у вигляді ампутованої ноги.

Знайдені частини тіла дали можливість звузити район пошуку, зосередившись на встановленні інваліда, що мешкав у районі, звідки вивезено сміття. У МСЕК Лисичанського територіального медичного об'єднання були витребувані списки осіб, що перебували на обліку як інваліди.

Завдяки вмілому використанню методичних рекомендацій Генеральної прокуратури України щодо побудови типових версій у справах про вбивства цілеспрямована робота слідчо-оперативної групи дала позитивний результат.

Уже 25 листопада 2005 р. було встановлено, що за адресою м. Лисичанськ, кв. 50 років Перемоги, буд. З у квартирі № 12 мешкав інвалід II групи К., який втратив ногу внаслідок поранення під час служби в Афганістані.

Встановлено, що громадянин К. несподівано зник, а його співмешканка, з якою вони тривалий час пиячили, поводить себе вкрай підозріло.

На підставі отриманих даних прокурор м. Лисичанська М. Говоруха прийняв рішення про проведення обшуку в квартирі К.

Обшук проводили пізно вночі, коли до оселі прийшла співмешканка К. Вона була застигнута зненацька, коли готувала до чергового виносу з квартири розчленовані частини тіла потерпілого.

Під час обшуку встановлені незаперечні дані щодо скоєння злочину саме у цій квартирі, зокрема знайдено голову та інші частини тіла потерпілого, знаряддя, яким його розчленовано, та численні сліди злочину.

Під тиском незаперечних доказів співмешканка К. зізналася, що вчинила вбивство, а потім, розрізавши труп, по частинах виносила його та викидала до сміттєвих контейнерів, намагаючись приховати злочин.

Ще один приклад.

8 травня 2005 р., приблизно о 7 годині, в Ленінському районі м. Луганська в лісопосадці особами, що випасали худобу, знайдено труп невідомої дитини жіночої статі з ознаками насильницької смерті, про що повідомлено до органів внутрішніх справ.

На місце події виїхали заступник прокурора Луганської області М. Васілін, прокурор Ленінського району С. Абашидзе, прокурор-криміналіст прокуратури області Б. Трухін, прокурор-криміналіст прокуратури м. Луганська П. Бондаренко, слідчі прокуратури Ленінського району К. Воронько, Д. Борзих та постійнодіючі обласна та районна слідчо-оперативні групи.

Встановлено, що місце виявлення трупа знаходиться у великому лісовому масиві й віддалене від найближчих приватних житлових будинків на 800 метрів.

На передній поверхні шиї трупа дівчинки була зав'язана петля зі спортивних брюк, що належали, очевидно, самій потерпілій, оскільки на ногах і нижній частині тіла одягу не було.

Наявність тілесних ушкоджень в області статевих органів та

заднього проходу трупа в сукупності з іншими даними, одержаними в ході огляду місця події, давали підстави вважати, що в цьому випадку має місце умисне вбивство, поєднане із зґвалтуванням та насильницьким задоволенням пристрасті неприродним способом. Смерть дівчинки згідно з попереднім висновком судово-медичного експерта настала напередодні увечері, тобто 7 травня 2005 р., у результаті механічної асфіксії.

Під час огляду місця події і трупа та прилеглої місцевості будь-яких слідів і додаткових даних, які б дозволили встановити особу убитої дівчинки, а можливо, і злочинця, не було здобуто. Застосування на місці події службово-розшукового собаки також позитивних результатів не дало.

За фактом вбивства прокуратура Ленінського району м. Луганська порушила кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого пунктами 2, 10 ч. 2 ст. 115 КК України. Для розкриття злочину і розслідування кримінальної справи була створена слідчо-оперативна група, яку очолила старший слідчий прокуратури Ленінського району К. Воронько. Організаційну та практичну допомогу в розкритті злочину і розслідуванні кримінальної справи надавали прокурор Ленінського району С. Абашидзе, прокурори-криміналісти Б. Трухін та П. Бондаренко.

Розслідування злочину вели у двох основних напрямах: встановлення злочинця і особи потерпілої.

Для встановлення особи, що вчинила вбивство дівчинки, за розробленими версіями велася перевірка осіб, раніше судимих за аналогічні та інші тяжкі злочини, наркоманів, схильних до здійснення правопорушень неповнолітніх, осіб, які страждають психічними захворюваннями, водіїв автотранспорту.

Перевірялася будь-яка інформація, що надходила від мешканців району, прилеглого до місця події, а також інших осіб.

Незважаючи на методично правильно розроблені слідчі та розшукові заходи, проведення цієї роботи і досягнення позитивних результатів ускладнювалося тим, що особа потерпілої залишалася невстановленою. Так, спочатку були перевірені відповідні заяви і повідомлення про безвісти зниклих неповнолітніх дівчаток за 7 — 8 травня 2005 р. Перевірялися за місцем проживання дівчата з неблагополучних родин, схильних до бродяжництва. На встановлення особи потерпілої були орієнтовані інші підрозділи органів внутрішніх справ, відповідна інформація розміщена в засобах масової інформації.

У перший же день розслідування встановлено, що ввечері 7 травня 2005 р. схожу за прикметами на потерпілу дівчинку в період з 20 до 23 години бачили біля магазину, на кількох вулицях, зупинках громадського транспорту, розташованих на прилеглій до місця виявлення трупа території. Дівчинка мала при собі сумочку червоного кольору.

Кілька осіб впізнали потерпілу як дівчинку, яку вони бачили у вищезгаданих місцях. Але слідчо-оперативна група до цих даних поставилася критично, оскільки дівчинку бачили в один і той же час, але в різних місцях, чого насправді не могло бути (надалі ці підозри підтвердилися).

Разом з тим встановлене давало підстави вважати, що таке порівняно тривале перебування дівчинки в даному районі може свідчити, наприклад, про її близьке місце проживання, знаходження знайомих, які тут мешкають, тощо. Проте подвірний обхід навколишньої території не мав результатів і

не дав змоги встановити особу потерпілої "по гарячих слідах".

У результаті правильно організованих слідчо-оперативних заходів щодо особи потерпілої нарешті 9 травня 2005 р. було отримано позитивну інформацію.

З притулку для неповнолітніх, які займаються бродяжництвом, надійшло повідомлення, що туди звернувся громадянин Т., який шукає свою неповнолітню доньку.

Згідно зі свідченнями громадянина Т. двоє його дітей — Алевтина і Валентина - близнюки, які в своєму розвитку відстають від однолітків і навчалися в спецінтернатах, 7 травня пішли гуляти, але додому повернулася тільки Валентина. Пошуками Алевтини Т. почав займатися тільки 9 травня, після того, як йому зі слів доньки стало відомо, що дівчата гуляли в центрі м. Луганська, зустріли якогось чоловіка, який запропонував їм показати кіно за місцем своєї роботи. Разом з ним вони дійшли до дитячого будинку в Кам'янобрідському районі м. Луганська, де чоловік їм пояснив, що дитячий будинок закритий і призначив дівчаткам зустріч на інший час. При цьому він на папірці з блокноту Алевтини написав адресу дитячого будинку, час нової зустрічі і свої прізвище, ім'я та по батькові. Папірець із цим записом він віддав дівчаткам. Після цього вони утрьох за пропозицією чоловіка пішли далі, через деякий час зайшли в лісопосадку. До цього моменту вже смерклося, і з поля зору Валентини зникли її сестра та цей незнайомий чоловік.

При проведенні впізнання трупа невстановленої дівчинки громадянин Т. упізнав свою доньку Алевтину, 1991 року народження.

Неповнолітня Валентина Т. дала свідчення членам слідчо-оперативної групи про обставини, про які раніше розповіла своєму батькові.

Крім того, вона пояснила, яким чином і скільки часу вона йшла додому, а так само те, що вона мала при собі сумочку червоного кольору.

Зі слів Валентини Т. було складено портрет невідомого чоловіка. Після цього стало очевидно, що увечері 7 травня в районі місця події бачили не Алевтину Т., а її сестру-близнюка — Валентину.

Залишена сестрам-близнюкам невідомим чоловіком записка була вилучена і оглянута. У записці, дійсно, вказувався дитячий будинок № 1 і його адреса, але особа, вказана в записці, за даними адресного бюро, на території м. Луганська та Луганської області не значилася.

За таких обставин, вважаючи, що невідомий чоловік все ж має якесь відношення до дитячого будинку № 1, члени слідчо-оперативної групи 10 травня 2005 р. прибули туди і з'ясували, що особа, зазначена у записці, в дитячому будинку не працює і так само не є його вихованцем. Однак описаний словесний портрет співпав із зовнішністю Степана, віком приблизно 25 років, який іноді на громадських засадах демонстрував у дитячому будинку кінофільми. Встановлено, що директору дитячого будинку Степан подарував календар з логотипом місця своєї роботи — ДП "Луганський берег".

Через короткий час у ДП "Луганський берег" на робочому місці було затримано Степана Ж., 1980 року народження.

Встановлено, що Ж. у передбачуваний час смерті неповнолітньої Алевтини Т. не знаходився вдома.

Громадянин Ж. був пред'явлений для впізнання Валентині Т., і вона впізнала в ньому чоловіка, про якого розповідала співробітникам слідчо-оперативної групи, пояснюючи обставини зникнення її сестри Алевтини.

Громадянина Ж. 10 травня 2005 р. було затримано у порядку ст. 115 Кримінально-процесуального кодексу (КПК) України за підозрою у скоєнні вбивства неповнолітньої Алевтини Т., і на допиті у присутності захисника він детально розповів про обставини скоєного ним злочину.

Згодом за участю Ж. проведено відтворення обстановки і обставин події, результати якого практично повністю співпали з результатами огляду місця події та іншими зібраними доказами.

У короткий термін були призначені всі необхідні судові експертизи, зокрема в ході своєчасно проведеного обшуку за місцем проживання Ж. були одержані матеріали для проведення почеркознавчої експертизи, ДНК-аналізу, було допитано велику кількість свідків та вжиті всі заходи для закріплення доказів.

Згідно з висновками судово-психіатричної експертизи Ж. визнано осудним. Його притягнуто до кримінальної відповідальності за скоєння злочину, передбаченого ч. 4 ст. 152, ч. З ст. 153, пунктами 2, 10, 13 ч. 2 ст. 115 КК України.

Досудове слідство проведено кваліфіковано та завершено у встановлений законом термін.

Кримінальну справу за обвинуваченням громадянина Ж. розглянуто 17 жовтня 2005 р. апеляційним судом Луганської області, за вироком якого його визнано винним без зміни обвинувачення та призначено покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Державне обвинувачення у цій справі підтримував безпосередньо прокурор області.

Однією з причин вчинення тяжких злочинів проти життя та здоров'я людини є посягання на особисте майно громадян. А найбільш поширеною та привабливою за матеріальною цінністю здобиччю

для злочинців є заволодшня мобільними телефонами.

Згідно з даними УМВС України в Луганській області, станом на 15 грудня 2005 р. в області у З тис. 852 випадках предметом посягань при скоєнні злочинів разом з іншими об'єктами були мобільні телефони. Із загальної кількості вищезазначених злочинів: грабежів — 1 тис. 234, розбоїв — 94, крадіжок — 2 тис. 22, шахрайства — 502. За статистикою розкриття цих протиправних діянь становить близько 42%.

Той факт, що мобільні телефони є предметом вільної, без будь-яких обмежень, досить прибуткової торгівлі, яка не потребує ніякої реєстрації, а також відсутність обліку абонентів мобільного зв'язку (за винятком контрактного підключення), дає змогу злочинцям легко змінювати номер абонента та збувати викрадені мобільні телефони фізичним особам, у тому числі особам, що здійснюють підприємницьку діяльність на ринку мобільного зв'язку. Ніякого обліку придбаних телефонів або перевірок законності володіння мобільними телефонами від продавця також не потребується. В подальшому викрадені мобільні телефони реалізуються покупцям, які й не підозрюють про їх кримінальне походження, і коли правоохоронці встановлюють місце знаходження викраденого майна, вони стають жертвами обману.

Очевидно, що було б доцільно законодавчо врегулювати проблеми торгівлі мобільними телефонами та ввести реєстрацію їх власників за тим же принципом, як діє реєстрація контрактних абонентів мобільного зв'язку. Унеможливлення вільного збуту мобільних телефонів кримінального походження само по собі зніме цю проблему, викресливши мобільні телефони зі списку найбільш легких

та привабливих об'єктів злочинних зазіхань.

Ні для кого не секрет, що в Україні, як і в усьому розвинутому світі, з кожним роком набувають поширення новітні інформаційні технології. Правопорушники у своїй злочинній діяльності досить часто використовують досягнення науково-технічного прогресу. Це зобов'язує правоохоронців бути "на голову вище" від них, вміло та в максимальному обсязі використовувати всі можливі технічні засоби для розкриття злочинів та запобігання їм.

Характерним є розкриття та розслідування умисного вбивства водія таксі в Станично-Луганському районі, скоєного в грудні 2005 р.

4 грудня 2005 р. у лісовому масиві на узбіччі автомобільного шляху сполученням м. Щастя — смт. Петрівка на території Станично-Луганського району було знайдено труп невідомого чоловіка з явними ознаками насильницької смерті. У ході огляду трупа на місці події встановлені численні ушкодження кісток мозкового кістяка черепа.

На місце події виїхала обласна постійнодіюча слідчо-оперативна група, до склад}' якої увійшли начальник відділу криміналістики прокуратури області Ю. Таранський, працівники Управління карного розшуку та Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру УМВС України в Луганській області, а також слідчий Станично-Луганської районної прокуратури та судово-медичний експерт. Роботу слідчо-оперативної групи очолив заступник прокурора області В. Громов.

Відсутність верхнього одягу на трупі за холодної осінньої погоди давала підстави вважати, що скоєння злочину пов'язано з автомобільним транспортом.

Приблизна давність настання смерті дозволила припустити, що

труп може належати зниклому безвісти 26 листопада 2005 р. мешканцю Жовтневого району м. Луганська К. — власнику автомобіля, що працював таксистом у фірмі "КОНАРД" у місті Луганську.

Негайно було витребувано розшукову справу та ще під час огляду місця події встановлено, що труп дійсно належить громадянину К.

На місці події не виявлено знаряддя вбивства, будь-яких документів, автомобіля потерпілого марки "ДЕУ-СЕНС".

За фактом умисного вбивства К. прокуратура Станично-Луганського району порушила кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України.

Аналіз матеріалів розшукової справи про безвісне зникнення К. дав змогу висунути кілька слідчих версій, робота з перевірки яких проводилась членами обласної постійнодіючої слідчо-оперативної групи у взаємодії з працівниками управління карного розшуку.

Перш за все було вжито заходи щодо встановлення осіб, яких потерпілий міг перевозити як пасажирів з місця його постійної стоянки, пошуку викраденого автомобіля та зниклого мобільного телефона.

Ще до виявлення трупа під час роботи з розшуку безвісти зниклого від оператора мобільного зв'язку ЗАТ ИМС були отримані дані щодо роботи мобільного телефона потерпілого у м. Донецьку. Мобільний телефон працював з різними номерами, що свідчило про постійну зміну його нових власників.

З метою встановлення осіб, у яких знаходиться викрадений телефон, до м. Донецька виїхала група працівників карного розшуку. Завдяки її наполегливій та цілеспрямованій роботі було встановлено коло осіб, до яких потрапляв мобільний телефон потерпілого.

Члени слідчо-оперативної групи встановили водія таксі у м. До-

нецьку, якому передали телефон як оплату за проїзд невідомі молодики. При цьому були отримані важливі дані щодо прикмет цих осіб та відомості, що вони ймовірно приїхали з Луганська.

На підставі даних, отриманих у м. Донецьку, перевірено версію щодо причетності до вбивства К. мешканців м. Щастя. Під час перевірки цієї версії 7 грудня 2005 р. отримано повідомлення про несподіване зникнення двох учнів місцевого технічного ліцею та двох їх знайомих. Прикмети зниклих співпадали з тими, що описав водій таксі у м. Донецьку.

Слідчо-оперативною групою було сплановано та проведено тактичну комбінацію, завдяки якій від одного з батьків зниклих підлітків отримано дані про місце їх перебування. Працівники групи негайно виїхали до Запорізької області, де у приморському містечку затримали зниклих неповнолітніх, які дали свідчення щодо обставин вчинення ними злочину та місцезнаходження викраденого автомобіля.

Отримана інформація була оперативно перевірена, встановлено та допитано свідків, знайдено та вилучено викрадений автомобіль.

Уже 8 грудня 2005 р. особливо тяжкий злочин, вчинений неповнолітніми з метою заволодіння автомобілем, було розкрито.

Завдяки комплексному підходу до організації проведення першочергових слідчих і розшукових дій, належній взаємодії з оперативними службами органів внутрішніх справ, вмілому виявленню, закріпленню речових доказів, використанню можливостей судових експертиз, вмілому використанню новітніх технологій мобільного зв'язку та професійній майстерності членів слідчо-оперативних груп у найкоротші терміни було розкрито тяжкі злочини, скоєні в умовах неочевидності.

Необхідно змінювати

стиль роботи

Взятися за перо, аби висловити свої певні міркування з приводу сьогоднішнього місця прокуратури у нашому суспільстві, мене підштовхнув виступ Президента Віктора Ющенка під час представлення Генерального прокурора України Олександра Медведька. Пригадується, тоді Віктор Андрійович цілком резонно зазначив, що перед Україною стоїть великий виклик — встановлення такої правової системи, яка б гарантувала кожному громадянину незалежно від того, на якому соціальному щаблі він знаходиться, який має вік тощо, повне відчуття захищеності. І вести перед у цьому мають прокурорські працівники. "Я закликаю Вас дуже уважно працювати із населенням, зі скаргами, листами громадян, — наголосив тоді Президент України. — Люди відчули — нова держава, нова влада можуть дати відповіді на ті плюндрування, які відбувалися у їх долях роками... Нам треба повернути людям повагу до українського закону".

Михайло

КОСЮТА,

прокурор

Чернівецької області,

державний радник

юстиції 2 класу,

доктор юридичних наук

важаю, усі прокурорські працівники просто зобов'язані уважно вникнути у суть мовленого нашим Президентом. І не просто вникнути, а й внести серйозну корекцію у подальшу свою діяльність. Тим паче, що і керівництво Генеральної прокуратури України цьому напряму роботи, в тому числі й щодо забезпечення гласності та відкритості, приділяє значну увагу. Свідченням цього є розпорядження Генерального прокурора України від 26 вересня 2005 р. № 56 "Про інформування громадськості про результати прокурорського нагляду, стан

законності у державі та вжиті органами прокуратури заходи щодо її зміцнення". І це, вважаю, є правильним кроком, адже прокуратура має бути почутою суспільством, інакше насправді залишиться владою для себе. Зв'язок із населенням у нас має бути постійним і нерозривним.

Відрадно, що переважна більшість працівників Чернівецької обласної прокуратури, яку віднедавна мені довірили очолити, розуміють це. І не тільки розуміють, а й принцип відкритості у роботі та забезпечення дії механізму підзвітності громадськості почали реально втілювати у життя. Так, уважно проаналізувавши статистику скарг та звернень громадян Буковини, ми побачили, що чи не найбільше їх надходить із одного з найвіддаленіших від обласного центру районів — Кельменецького. І тоді вирішили поїхати у Кельменці, зустрітися з людьми, зрозуміти суть їх звернень, за можливості — допомогти вирішити наболілі роками проблеми. Тим паче, що сьогодні далеко не кожна людина, перебуваючи за сотню, а то й далі, кілометрів від обласного центру, може відважитися на поїздку, аби потрапити на прийом до прокурора області або ж якогось іншого чиновника.

І враження моє після організованого там прийому громадян не з приємних. Особливо всілякі неподобства й беззаконня, як з'ясувалося, творяться у питаннях земельних паїв та їх оренди, несвоєчасної виплати (роками!) заробітної плати, розкрадання коштів деякими недбайливими керівниками тощо. Чимало селян без будь-яких договорів віддають будь-кому свої

паї, сподіваючись, що все буде добре і з ними вчасно розрахуються. На жаль, така наша психологія, якщо хочете — менталітет: звикли, що наші проблеми за нас хтось вирішує. Але ж нині зовсім не ті часи, людина сама повинна навчитися захищати свої інтереси. І бажано робити це на початковій стадії, а не тоді, коли уже роки минули. Скажімо, як сталося із працівниками колишнього колгоспу "Заповіт Ілліча" чи кооперативу "Світанок", які того дня прийшли на прийом.

Як засвідчила зустріч із людьми цього району, досить часто у наших громадян виникають також проблеми і з купівлею та продажем майна: житла, транспорту, господарських будівель тощо. І тут необхідно звернути увагу таких громадян на одну особливість: нерідко вони переоцінюють силу і вагу генерального доручення. Маючи цей документ на руках, чимала кількість людей думають, що мають право на майно. Але ж це певною мірою самообман. Бо лише право власності, оформлене належним чином, тобто через нотаріат, дає можливість стати його повноправним власником. У всіх інших випадках власником надалі залишається той, хто дав доручення — і саме він може розпоряджатися майном, як завгодно. Так, у Кельменцях на прийом до прокурора області прийшла жінка, яка свого часу придбала вантажний автомобіль — заплатила за нього гроші, однак документи не переоформила, тобто їй дали генеральне доручення. А потім з'ясувалося, що жінку обшукали — авто тихцем зняли з обліку і продали іншій особі. У таких випадках

потерпілій особі навіть досвідчений юрист навряд чи зможе допомогти. Тому правоохоронці повинні роз'яснювати громадянам, що вони мають бути пильними і мудрими, аби не потрапити у подібну халепу.

Як не дивно, але під час цієї зустрічі з людьми, вважаю, випливла і ще одна болюча для нашого суспільства проблема — часта зміна прокурорів районів. Питання стабільності керівних кадрів нині дуже слушне. Особливо це стосується правоохоронних органів і прокурорів зокрема. Я категорично за те, щоб кадри були стабільнішими хоча б тому, що часта їх зміна у більшості випадків завжди на руку нечесним. Щоправда, це ніякою мірою не означає, що той чи інший, навіть досвідчений, прокурор на своїй посаді повинен працювати пожиттєво.

Звичайно ж, того дня ми не тільки уважно вислухали кожного заявника, а й вирішили чимало наболілих роками для них проблем (скажімо, ще рік тому порушена кримінальна справа щодо розкрадання коштів, виділених залізницею і зібраних людьми з метою підведення до їхніх осель

газу, буквально через кілька днів опісля була направлена для розгляду по суті до суду). Ми також дали поради заявникам, як діяти в тій чи іншій ситуації (іноді люди приходили зі скаргами, вирішення яких не в компетенції органів прокуратури). .Адже не маємо права бути черствими у ставленні до наших громадян, котрі нас, чиновників, утримують своїми податками. Того ж дня провели і нараду з керівниками райдержадміністрації та правоохоронних органів, під час якої зобов'язали присутніх до кожного заявника ставитися з повагою й гідністю і діяти згідно з чинним законодавством.

До речі, аналогічні виїзди і зустрічі з людьми керівництво Чернівецької обласної прокуратури найближчим часом проводитиме і в інших районах Буковини. Такий стиль роботи зі зверненнями і заявами громадян, сподіваємося, допоможе підняти престиж як правоохоронних органів загалом, так і прокурорських працівників зокрема. На що, до речі, і націлюють нині Президент та керівництво Генеральної прокуратури України.

Оперативне керівництво

в органах прокуратури

Поняття, завдання, форми і методи

Під поняттям "керівництво" в етимологїчному значенні розуміють спрямовуючу діяльність керівника, який очолює що-небудь. Керувати — означає спрямовувати, очолювати що-небудь¹.

Леонід

ДАВИДЕНКО,

професор кафедри

організації роботи

та управління в органах

прокуратури

Академії прокуратури

України,

старший радник

юстиції,

доктор юридичних наук

У науковій літературі "керівництво" трактується двояко. Одні автори це поняття ототожнюють з поняттям "управління", інші розглядають керівництво як самостійну функцію управління. При цьому представники другої точки зору пропонують використовувати цей термін для визначення діяльності керівника, пов'язаної з висуненням перед об'єктами управління завдань, що випливають із вимог процесу управління².

Аналогічним чином ця функція розглядається і в літературі з організації та управління в органах прокуратури. Зокрема, А. Смирнов зазначає, що поняття "керівництво" як функція управління передбачає діяльність, спрямовану на визначення цілей і завдань для уже існуючої організаційної системи, визначенням напрямів її діяльності, а також з управлінням процесом виконання запланованого³.

Дещо інакше трактується ця функція М. Якимчуком. Він стверджує, що головним елементом у керівництві є досягнення узгодженості дій підлеглих працівників органів прокуратури при виконанні покладених на них завдань

прокурорсько-слідчої діяльності. Розкриваючи зміст цієї функції, М. Якимчук у подальшому зазначає, що при ЇЇ здійсненні вирішується ряд завдань: розподіл сил органів прокуратури відповідно до реальної ситуації у сфері забезпечення законності і правопорядку; визначення основних напрямів діяльності органів прокуратури; виявлення недоліків у їх роботі та вжиття заходів щодо їх усунення; узагальнення та поширення позитивного досвіду роботи; вжиття заходів щодо добору, розподілу і закріплення кадрів, підвищення їх кваліфікації тощо⁴.

Вважаю, що таке трактування поняття "керівництво" в органах прокуратури є занадто широким і внаслідок цього "перекриває" всі інші функції управління, до числа яких М. Якимчук та інші автори відносять прогнозування, планування, організацію, регулювання та контроль. Мимоволі виникає запитання: що залишається на долю власне керівництва?

У зв'язку з тим, що функція керівництва за своїм призначенням співпадає з управлінням і тією чи іншою мірою інтегрує в себе всі інші функції управління, необхідно окремо дати визначення її змісту. При цьому слід виходити з того, що намагання включити в неї всю організаційно-управлінську діяльність є непродуктивним, оскільки розмиває межі цієї функції.

Вважаю, що визначальною ознакою функції оперативного керівництва є те, що її дієву частину становить повсякденна робота прокурора-керівника щодо виконання завдань прокуратури, сформульованих у Законі України "Про прокуратуру", чинних наказах і вказівках Генерального прокурора,

рішеннях колегій та інших управлінських документах довготривалої дії. Мова йде про організаційно-управлінську діяльність прокурора-керівника, яка поєднується з висуненням перед працівниками конкретних завдань і контролем за їх виконанням.

Оперативне керівництво як функцію управління в органах прокуратури не слід ототожнювати з процесуальним керівництвом досудовим слідством, яке здійснює прокурор у зв'язку з наглядом за додержанням законів органами дізнання та досудового слідства. Право та обов'язок прокурора здійснювати процесуальне керівництво органами досудового слідства та дізнання є іманентною ознакою прокурорського нагляду в цій галузі. Як слушно зазначають деякі науковці, прокурорський нагляд за слідством та дізнанням включає в себе процесуальне керівництво слідством та дізнанням, передбачає необхідність та невідворотність такого керівництва⁵.

Оперативне керівництво прокурора в органах прокуратури грунтується на адміністративних відносинах і здійснюється за межами кримінального процесу. Прокурор, який здійснює оперативне керівництво відповідними посадовими особами чи органами, є для них керівником, наділеним адміністративними повноваженнями. Думка авторів, які вважають, що "оперативне керівництво виявляється в прийнятті рішень у конкретних справах, матеріалах, зверненнях, розглянутих нижчестоящими прокурорами"⁶, у зв'язку із цим є вельми спірною. Вирішальним моментом при цьому є статус, у якому діє прокурор. Виступаючи у ролі керівника-адміністратора

(начальника), він здійснює оперативне керівництво в органах прокуратури. Коли прокурор виступає як процесуальна особа в кримінальному судочинстві, своїми діями він здійснює процесуальне керівництво.

Істотне значення для характеристики оперативного керівництва в цьому аспекті мають форми оперативного керівництва. Найбільш поширеними серед них вважаються оперативні (службові) наради та ділові бесіди, які проводяться прокурорами-керівниками з підлеглими працівниками.

Оперативна нарада у прокурора сприяє вирішенню багатьох організаційних завдань. На розгляд оперативних нарад виносяться різні питання прокурорської діяльності, у тому числі пов'язані з виконавською дисципліною, організацією роботи прокуратури з вирішення звернень громадян, виконання конкретних наказів та вказівок вищестоящих прокурорів, з окремими аспектами роботи з кадрами тощо⁷.

Взагалі, на мою думку, основними завданнями оперативної наради мають бути: 1) підготовка та прийняття управлінських рішень щодо поточних питань організації та діяльності прокуратури; 2) поточний контроль за виконанням наказів Генерального прокурора України, планових та позапланових завдань прокуратур вищого рівня, а також власних планів та рішень; 3) обговорення та оцінка результатів роботи прокуратури в цілому, з окремих напрямів, а також індивідуальної роботи окремих працівників прокуратури; 4) обговорення й оцінка стану службової дисципліни; 5) обмін інформацією і думками щодо проблемних питань прокурорського нагляду та

інших видів прокурорської діяльності.

Важливою передумовою успішного проведення оперативної наради є ретельна її підготовка, що здійснюється під загальним керівництвом прокурора, який наділений правом проведення такого організаційного заходу. У порядку підготовки до оперативної наради виконавці за вказівкою прокурора проводять аналіз роботи, готують довідки, проекти рішень та інших документів. Копії проектів документів, які готуються згідно з порядком денним оперативної наради, мають за 2 —3 дні до наради вручатись працівникам прокуратури, а за необхідності — також іншим особам, запрошеним для участі в роботі наради. З наукової точки зору недоцільно виносити на розгляд оперативної наради більше двох питань, які потребують попередньої підготовки.

У разі незадовільної підготовки матеріалів прокурор має повернути їх виконавцям для доопрацювання.

На оперативну нараду запрошуються працівники прокуратури, інколи — керівники та інші посадові особи правоохоронних відомств, яким своєчасно повідомляється про час та місце проведення наради, питання порядку денного.

За результатами розгляду питань оперативна нарада приймає рішення, які оформляються у протокольній формі і доводяться до відома всіх зацікавлених посадових осіб прокуратури та інших відомств. Контроль за виконанням рішень оперативних нарад забезпечує прокурор.

Нарівні з нарадами важливою формою оперативного керівництва, яка систематично використовується в практиці прокуратур усіх рівнів,

є ділові бесіди. Ця форма застосовується в органах прокуратури переважно для постановки індивідуальних завдань і викладення рекомендацій щодо їх вирішення, а також контролю за їх виконанням.

Ділова бесіда в певному значенні є, на мою думку, альтернативою оперативної наради. Відомий вислів, що "найкращі наради ті, які взагалі проводити не потрібно"⁸, варто трактувати в тому значенні, що не слід виносити на оперативну нараду питання, яке може бути вирішено в бесіді прокурора з підлеглим йому працівником.

До початку бесіди прокурор має визначити ЇЇ мету, яка безпосередньо визначає орієнтовний план розмови. Заздалегідь слід продумати запитання до співрозмовника, визначити тривалість бесіди, емоційне забарвлення тощо. Прокурор-керівник має ставити перед співрозмовником питання в такій формі і послідовності, щоб вони налаштовували його не лише на відкритість та відвертість, а водночас і на аргументацію своєї позиції. При цьому необхідно уникати образливих запитань, із розумінням ставитись до заперечень співрозмовника, правильно реагувати на можливу критику з його боку. Під час бесіди не рекомендується удаватися до оціночних зауважень чи припущень, оскільки це може негативно вплинути на відвертість співрозмовника і керівник не отримає об'єктивної інформації.

Залежно від мети ділова бесіда може проводитись як у кабінеті прокурора, так і на робочому місці підлеглого. У першому випадку бесіда матиме більш офіційний характер (наприклад, постановка конкретного завдання, оголошення працівнику зауваження тощо). У

другому випадку бесіда матиме менш офіційний характер. Окрім головної мети — надання індивідуального завдання, перевірки виконання тощо — бесіда на робочому місці підлеглого покликана продемонструвати повагу до нього і тим самим сприяти підтриманню в колективі здорової психологічної атмосфери.

Отриману від підлеглого інформацію прокурору слід зафіксувати в зручній для подальшого використання формі. Це зумовлено тим, що навіть хороша пам'ять здатна з часом втрачати важливі деталі і враження від бесіди. Робити це потрібно або в ході бесіди, або одразу після її завершення⁹.

Щодня на стіл прокурора-керівника потрапляють десятки різних документів, які потребують його уваги. З кожним документом прокурор має ознайомитися, оцінити викладену в ньому інформацію, прийняти рішення та оформити його у вигляді вказівки-резолюції. Резолюція прокурора на документі — важливий засіб оперативного керівництва в органах прокуратури¹⁰.

Однак, щоб резолюція прокурора відігравала таку роль, вона має відповідати певним вимогам. По-перше, в ній має бути вказаний конкретний виконавець. Якщо виконавців кілька, доцільно призначати відповідального за виконання рішення в цілому, надаючи йому право вимоги певних дій від інших осіб. Це сприяє підвищенню виконавської дисципліни, ліквідує можливість "відфутболювання" питання від одного працівника до іншого.

По-друге, в резолюції потрібно обов'язково вказувати строк виконання. Якщо строк виконання завдання зазначено в законі (під-

законному акті), прокурор має право його скоротити, залишивши в запасі час, необхідний для ознайомлення з матеріалами перевірки, надання відповіді заявнику та з іншою метою.

По-третє, якщо завдання складне чи неординарне, для забезпечення його якісного та вчасного виконання прокурору слід коротко викласти свою думку щодо того, яким чином його слід виконувати. У цьому випадку резолюція не повинна обмежувати ініціативу та свободу дій виконавця.

Будь-яка резолюція має містити такі обов'язкові реквізити, як дата та підпис прокурора-керівника. Лише за таких умов її можна вважати оформленою правильно і повно. Відсутність реквізитів вказує на невірне оформлення резолюції¹¹.

Поряд із зазначеними формами та засобами керівництва важливе значення в аспекті, що розглядається, мають методи керівництва, під якими, на мою думку, слід розуміти способи управлінського впливу на підлеглих працівників. При всій різноманітності методи управлінського впливу в органах прокуратури можуть бути зведені в дві групи. Одну із них становлять адміністративно-командні методи, в основу яких покладено засоби матеріального і морального стимулювання та соціально-психологічного впливу.

Застосування заходів дисциплінарного характеру до працівників прокуратури регламентується законодавством України про працю та Дисциплінарним статутом прокуратури України. В органах прокуратури як дисциплінарні стягнення можуть застосовуватись: догана; пониження в класному чині; пониження в посаді; позбавлення

нагрудного знака "Почесний працівник прокуратури"; звільнення; звільнення з позбавленням класного чину.

Правом накладення дисциплінарних стягнень наділені Генеральний прокурор України, прокурор Автономної Республіки Крим, прокурори областей та прирівняних до них прокуратур, а також міст Києва та Севастополя. Прокурори міст та районів таким правом наділені лише щодо тих працівників, яких вони призначають на посаду, тобто технічного персоналу, а не прокурорів і слідчих.

Разом із тим прокурор міста і району може бути ініціатором притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників, які обіймають прокурорсько-слідчі посади. За необхідності він направляє вищестоящому прокурору відповідне подання.

Аналогічним чином він вчиняє і у разі вирішення питання про заохочення прокурорсько-слідчого працівника, стимулюючи його тим самим до ефективної праці. Стимулювання чи стимул — це спонукальна причина, поштовх до дії, заохочення¹². Дисциплінарний статут прокуратури передбачає такі заходи заохочення: подяку; грошову премію; подарунок; цінний подарунок; дострокове присвоєння класного чину або підвищення класного чину; нагородження нагрудним знаком "Почесний працівник прокуратури України". За особливі заслуги в роботі працівники прокуратури можуть бути представлені до нагородження державними нагородами та присвоєння почесного звання "Заслужений юрист України".

Генеральному прокурору України належить право застосування

всіх видів заохочення, передбачених Дисциплінарним статутом. Прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, інші прирівняні до них прокурори мають право заохочувати працівника подякою, грошовою премією та подарунком. Про застосування інших видів заохочення вказані прокурори вносять подання Генеральному прокурору України.

Матеріальне та моральне стимулювання дає позитивний результат у всіх випадках. Однак заохочення має бути обґрунтованим, інакше його значення знеціниться. Невипадково на цьому акцентує увагу Генеральний прокурор України в наказі від 25 лютого 2004 р. № 2гн "Про організацію роботи з кадрами в органах прокуратури України" (пункти 7.3 та 11).

Щоб оцінка роботи була об'єктивною, необхідно вивести науково обґрунтовані показники. Це завдання вирішується кожним прокурором-керівником на підставі загального підходу до оцінки ефективності прокурорської діяльності. При цьому необхідно враховувати критерії, визначені у відповідних наказах Генерального прокурора України. Так, наказ від 19 січня 2005 р. № 1 "Про організацію роботи та управління в органах прокуратури України" передбачає, що оцінка ефективності діяльності органів прокуратури має включати: дотримання Конституції та законів України при здійсненні, прокурорських повноважень, забезпечення належної організації роботи, повноту і своєчасність вжитих заходів щодо усунення порушень закону, поновлення прав і свобод громадян та законних інтересів держави, відшкодування завданих

їй збитків, притягнення винних до встановленої законом відповідальності. Наглядову діяльність підпорядкованих прокуратур щодо захисту прав і свобод громадян, державних та публічних інтересів наказ Генерального прокурора України від 19 січня 2005 р. № Згн пропонує оцінювати, виходячи з об'єктивних статистичних даних, своєчасності та повноти реагування на порушення закону, фактичного поновлення порушених прав і свобод громадян та інтересів держави, реального відшкодування збитків, притягнення винних осіб до відповідальності.

Результати роботи державних обвинувачів згідно з наказом Генерального прокурора від 19 січня 2005 р. № 5гн "Про організацію участі прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ та підтримання державного обвинувачення" потрібно оцінювати, виходячи з обсягу, складності та категорії кримінальних справ і реального внеску в дослідження обставин справи, враховуючи при цьому активність і професійну майстерність, об'єктивність і вплив на прийняття судом законного і обґрунтованого рішення у справі, а також реагування на неправосудні рішення.

Важливе значення в плані застосування соціально-психологічних методів керівництва в органах прокуратури має діяльність щодо створення і підтримання здорового психологічного клімату, тобто емоційного настрою, який відображає стосунки, що склалися в трудовому колективі між його членами.

Психологічний клімат може бути сприятливий або несприятливий. Сприятливий психологічний клімат передбачає високу вимогли-

вість членів колективу до себе та один до одного і разом з тим взаємоповагу та доброзичливість; можливість вільного висловлювання власної думки при обговоренні різних аспектів життєдіяльності колективу; відсутність тиску керівника на підлеглих тощо.

У колективі зі здоровою психологічною атмосферою виникає позитивне ставлення до роботи, а це в свою чергу підвищує її мотивацію та ефективність.

Відомо, що хороший настрій працівників впливає на підвищення продуктивності праці — інколи на 5 — 10% від середнього рівня. І навпаки, поганий настрій на такий же відсоток знижує продуктивність праці. Отже, емоційний стан працівника є причиною коливання продуктивності праці у межах 10-20%.

У практичному плані створення та підтримання нормального психологічного клімату залежить від ряду умов. Однією з них є чітка організація роботи, створення сприятливих умов праці.

Щодо прокурорської роботи — це справедливий розподіл обов'язків між співробітниками прокуратури, підтримання рівномірного навантаження, забезпечення працівників прокуратури належним приміщенням, оргтехнікою, надання можливості користуватися службовим транспортом тощо.

Важливим питанням в цьому аспекті є стиль керівництва, під яким слід розуміти сукупність типових та відносно стійких прийомів впливу керівника на підлеглих з метою ефективного виконання поставлених перед колективом завдань. Вирізняють авторитарний, демократичний та ліберальний стилі керівництва.

Авторитарний стиль характеризується діловими, короткими розпорядженнями, що часто супроводжуються погрозами, схильністю керівника до "єдиноначальності", самовладного вирішення більшості питань, нерідко свідомим обмеженням контактів з підлеглими.

Демократичний стиль на відміну від авторитарного передбачає надання підлеглим самостійності, що відповідає їх кваліфікації та покладеним на них обов'язкам; залучення їх до таких видів діяльності, як визначення цілей, підготовка та прийняття рішень, створення необхідних для виконання роботи передумов та справедлива оцінка зусиль колективу; ставлення до людей з повагою, піклування про їх потреби.

Ліберальний стиль характеризується стандартно формалізованим тоном, невтручанням керівника у справи підлеглих. Керівник не виявляє особливої активності, виступає в основному як посередник у стосунках між членами колективу та його структурами.

Наведені стилі керівництва існують лише в теорії. На практиці жоден із них у "чистому вигляді" не зустрічається, оскільки стиль керівництва певного керівника є індивідуальним, і в кожному конкретному випадку він може містити одночасно елементи всіх означених стилів. Кожний керівник має власний стиль керівництва, який формується, з одного боку, на підставі особистісних якостей, а з іншого — під впливом характеру роботи, що виконується, а також таких факторів, як рівень інтелекту та фахової підготовки підлеглих, стан виконавської дисципліни, психологічний мікроклімат у колективі тощо.

Стиль керівництва конкретного керівника не є незмінним. Він може та повинен змінюватись під впливом зовнішніх обставин, до яких насамперед відноситься людський фактор. Існує точка зору, що керівником слід народитись, і це певною мірою так, як і те, що деяких людей наділяти владними повноваженнями категорично не можна.

Проте не слід відкидати можливість штучного набуття особою якостей, необхідних для керівної роботи, шляхом виховання та самовиховання. Звідси висновок: а) керівників необхідно готувати; б) керівник сам мусить напрацьовувати в собі необхідні якості.

Насамкінець хочу зазначити, що оперативне керівництво є повсякденною роботою прокурорів-керівників усіх рівнів щодо забезпечення виконання поточних завдань органів прокуратури, які випливають із вимог Закону "Про прокуратуру", наказів та вказівок Генерального прокурора України, рішень колегіальних органів та інших управлінських актів довгострокової дії. Будучи позаплановою діяльністю, оперативне керівництво тією чи іншою мірою інтегрує всі інші функції організації та управління в органах прокуратури і є їх невід'ємною складовою.

------------------------------

¹Див.: Ожегов С.И. Словарь русского языка. — М., 1963. — С. 679.

²Див.: Козлов Ю.М., Фролов Е.С. Научная организация управлення и права. — М., 1986. — С. 141.

³Див.: Смирнов А.Ф. Прокуратура и проблеми управления. — М.. 1997. — С. 96.

⁴Див.: Якимчук М.К. Проблеми управління в органах прокуратури України: теорія і практика: Монографія. — К., 2001. — С. 184.

⁵Див.: Савицкий В.М. Очерк теории прокурорского надзора в уголовном судопроиз- водстве. — М., 1975. — С. 198—210; Мичко Н.И. Прокуратура Украины: роль и место в системе государственной власти. —Донецк, 1999. — С. 103—105.

⁶Якимчук М.К. Вказ. праця.

⁷Див.: Організація роботи в органах прокуратури: Навч. посібн. / За заг. ред. І.Є. Мароч- кіна, О.М. Толочко. — Харків, 2002. — С. 38—39; Организация работи городской (районной) прокуратури: Методич. пособ. / Под общ. ред. С.И. Герасимова. — М.. 2001. — С. 54.

⁸Див.: Зайверт Л. Ваше время — в ваших руках: Советьі руководителям, как зффек- тивно использовать рабочее время / Пер. с нем. — М., 1991. — С. 186.

⁹Див.: Курс для вьісшего управленческого персонала / Пер. с англ. — М., 1970. — С. 748—769.

¹⁰Див.: Давиденко Л.М., Мычко Н.И., Гусаров В.Н., Каркач П.М. Организация работьі в органах прокуратури: Текст лекций. — Харьков, 1996. — С. 57.

¹¹Див.: Не повторить ошибок: Практические советы руководителю / Сост. И.В. Лип- сиц. — М., 1988. — С. 71—75.

¹²Див.: Словарь иностранных слов / Под ред. И.В. Лехина, Ф.Н. Перова. — М., 1954. — С. 663.

Рекомендовано до друку кафедрою організації роботи та управління в органах прокуратури Академії прокуратури України

Сергій

ПОДКОПАЄВ,

доцент кафедри

теорії і практики

прокурорської

діяльності Академії

прокуратури України,

кандидат юридичних

наук

ідповідальність прокурорів, зокрема дисциплінарна, є одним (хоча і не головним) із засобів забезпечення внутрішньовідомчого контролю за поведінкою суб'єктів із особливим статусом та повноваженнями*. Проте дослідженню проблем дисциплінарної відповідальності прокурорсько-слідчих працівників належна увага не приділяється. Про це в першу чергу свідчить недостатня кількість відповідних публікацій у юридичних виданнях. Хоча останнім часом почалося обговорення проблем дисциплінарної відповідальності прокурорів та прокурорської етики¹. Тому метою цієї статті є аналіз сучасного стану законодавства про дисциплінарну відповідальність прокурорсько-слідчих працівників, виявлення недоліків та формулювання пропозицій щодо його вдосконалення і, крім того, формулю-

вання відповідних висновків теоретичного характеру.

Як відомо, правовою базою дисциплінарної відповідальності прокурорів є: а) Закон України "Про прокуратуру", де в ч. З ст. 48 "Заохочення та відповідальність прокурорів і слідчих" записано, що за порушення закону, неналежне виконання службових обов'язків чи вчинення ганебного вчинку прокурори і слідчі несуть відповідальність згідно з Дисциплінарним статутом прокуратури України, який затверджується Верховною Радою України; б) власне сам Дисциплінарний статут прокуратури України, що регулює, як це зазначено в ст. З, питання порядку заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини. Цей нормативний акт був прийнятий 6 листопада 1991 р. і за багатьма параметрами не відповідає сучасному розвитку прокуратури.

Недосконалість законодавства про дисциплінарну відповідальність прокурорів та практики його застосування стримує діяльність суб'єктів дисциплінарної влади, не забезпечує, з одного боку, невідворотності відповідальності за порушення службових обов'язків, з іншого — створює можливості для зловживань у цій сфері, призводить до помилок і як наслідок — до дезорганізації в роботі з кадрами, не сприяє закріпленню кращих із них у системі органів прокуратури.

При цьому слід також звернути увагу і на тенденції розвитку нормативного регулювання цього правового інституту, зазначивши, що на сьогодні існує проект Закону України "Про Дисциплінарний статут прокуратури України". На нашу думку, тимчасово, до розробки та прийняття нового Закону

України "Про прокуратуру", прийняття такого Закону передчасне. Вважаємо, що норми, які регулюють підстави та порядок дисциплінарного провадження щодо прокурорів та слідчих (взагалі інститут дисциплінарної відповідальності) необхідно розміщати в одному нормативному акті — Законі Україні "Про прокуратуру", передбачивши, наприклад, розділ "Дисциплінарна відповідальність". Це відповідає вимогам законодавчої техніки² та повністю узгоджується із положеннями пунктів 14, 22 ч. 1 ст. 92, ст. 123 Конституції України, згідно з якими виключно законами, по-перше, визначаються організація і діяльність прокуратури, по-друге — діяння, які є дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них. Ми поділяємо точку зору судді Конституційного Суду України В. Вознюка, який в окремій думці до рішення цього Суду у справі про Дисциплінарний статут прокуратури зазначив, що Статут є ".. .неналежним нормативно-правовим актом щодо визначення порядку заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників прокуратури, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини"³. По цій же справі суддя Конституційного Суду України П. Євграфов в окремій думці підкреслив, що "...Статут, затверджений постановою Верховної Ради України як нормативно-правовий акт, за формою не є законом, хоча у ньому закріплено положення з питань організації і діяльності прокуратури, які відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України визначаються виключно законами України. Отже, в цьому контексті Статут має бути визнаний таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) повністю"⁴.

У відповідному розділі (розділах) Закону України "Про прокуратуру" (а на першому етапі у проекті Закону України "Про Дисциплінарний статут прокуратури України") слід закріпити положення, що є принциповими для реалізації дисциплінарної відповідальності прокурорсько-слідчих працівників з точки зору ЇЇ справедливості та об'єктивності, як про це згадується у низці міжнародних документів, зокрема Керівних принципах щодо ролі державних обвинувачів (1990 р.) (пункти 21, 22 "Дисциплінарні стягнення")⁵; Нормах професійної відповідальності та викладення необхідних прав і обов'язків прокурорів (1999 р.) (пункти 6 f) та g)⁶; Рекомендаціях R (2000) 19 Комітету Міністрів державам-членам щодо ролі державної прокуратури в системі кримінального судочинства (2000 р.) (пункт 5 е)⁷ тощо.

По-перше, необхідно чіткіше визначити підстави дисциплінарної відповідальності прокурорів як шляхом формулювання кола службових обов'язків, винне порушення яких і складатиме дисциплінарний проступок, так і законодавчого закріплення самого поняття такого проступку. Така необхідність безпосередньо випливає із принципу законності юридичної відповідальності і створює умови прокурорсько-слідчому працівникові заздалегідь визначати свою поведінку.

Звернімося до ст. 10 проекту Закону "Про Дисциплінарний статут прокуратури України", де записано: "Підставою для притягнення прокурорсько-слідчого працівника до дисциплінарної відповідальності за цим Статутом є вчинення ним дисциплінарного проступку" (ч. 1). А в свою чергу "дисциплінарним проступком визнається протиправне, винне (умисне чи необережне) діяння (дія чи бездіяльність), тобто невиконання або неналежне виконання службових обов'язків при

здійсненні повноважень, передбачених Конституцією та законами України, цим Статутом, наказами керівника (установи) та іншими організаційно-розпорядчими документами, перевищення наданих повноважень, порушення обмежень, пов'язаних з проходженням державної служби, а також вчинок, що суперечить вимогам Кодексу професійної етики та поведінки прокурорсько-слідчого працівника" (ч. 2).

Крім того, в ст. 4 закріплений перелік обов'язків прокурорсько-слідчих працівників.

Безумовно, сама спроба конкретніше визначити підстави дисциплінарної відповідальності є позитивним моментом, проте навряд чи в такій редакції. Наприклад, у ч. 2 ст. 10 мова йде про "невиконання або неналежне виконання службових обов'язків при здійсненні повноважень". Виникає запитання: а хіба можна виконувати (не виконувати або неналежно виконувати) чи взагалі вести мову про службові обов'язки не при здійсненні повноважень, а наприклад, у вільний від роботи час? Формулювання "при здійсненні повноважень" є зайвим.

Так само і ст. 4 містить низку недоліків та некоректних формулювань. Наприклад, у пункті 7 ч. 1 ст. 4 закріплюється, що прокурорсько-слідчі працівники зобов'язані "належним чином і своєчасно виконувати ...доручення керівництва, дотримуватися встановлених правил, інструкцій, а також порядку і умов проходження служби". Із змісту цього пункту досить важко зрозуміти, про які встановлені правила та інструкції йде мова, крім того, про своєчасність яких саме доручень керівництва йдеться, яка правова природа цих доручень.

У пункті 9 ч. 1 ст. 4 проекту Закону "Про Дисциплінарний статут прокуратури України" на про-

курорсько-слідчих працівників покладається обов'язок "зберігати державну та службову таємницю, не використовувати інформацію, отриману під час виконання службових обов'язків, у власних інтересах або інтересах третіх осіб". У той же час обов'язок щодо збереження інформації охоплюється більш загальною вимогою дотримуватися положень Конституції і законів (пункт 2 ч. 1 ст. 4), а положення щодо недопущення використання інформації у власних інтересах або інтересах третіх осіб уже закріплено в ст. 9 "Недопущення проявів корупції" розділу II "Основні вимоги до професійної поведінки прокурора" проекту Кодексу професійної етики та поведінки прокурора. А пунктом 5 ч. 1 ст. 4 проекту Закону "Про Дисциплінарний статут прокуратури України" вже було покладено обов'язок "дотримуватися норм професійної поведінки та етики, виявляти високі моральні якості, не допускати вчинків, що порочать звання працівника прокуратури, завдають шкоди інтересам держави та суспільства, підривають авторитет прокуратури в цілому".

Деякі формулювання в ст. 4 проекту Закону "Про Дисциплінарний статут прокуратури України" є занадто загальними, що неприпустимо, адже незрозуміло, за що саме буде відповідати особа у дисциплінарному порядку. Так, у пункті б ст. 4 передбачається обов'язок щодо "формування правосвідомості громадян, їхньої поваги до законів, норм і правил суспільного життя". Очевидно, що формування правосвідомості громадян, їхньої поваги до законів, норм і правил суспільного життя є обов'язком не стільки для прокурора, слідчого, а так само працівників інших державних органів, у тому числі правоохоронних, громадських організацій, а в першу чергу для самого громадянина.

Щодо понять "ганебний вчинок", яке міститься у ч. З ст. 48 Закону України "Про прокуратуру", та "проступок, який порочить працівника прокуратури" (ст. 8 Дисциплінарного статуту прокуратури України), то вони є тотожними і за своєю суттю етико-правовими категоріями. Поняття "проступок, що порочить працівника прокуратури" (ганебний вчинок) входить до змісту більш широкого поняття "дисциплінарний проступок". Такими проступками (мається на увазі ганебними) слід вважати дії (бездіяльність), які суперечать положенням Кодексу професійної етики прокурора та дають реальну і достатню підставу вважати, що обов'язок прокурорсько-слідчого працівника чесно, неупереджено та незалежно виконувати свої професійні обов'язки порушено, а так само дії, що тягнуть стійку негативну думку про моральне обличчя працівника прокуратури. Для конкретизації цього поняття слід прийняти Кодекс професійної етики та поведінки прокурора. До речі, така проблема є актуальною і для суддівського корпусу⁸.

По-друге, необхідно оптимізувати саму процедуру притягнення прокурорсько-слідчих працівників до дисциплінарної відповідальності. Для цього: а) слід визначитися із колом суб'єктів ініціювання дисциплінарної відповідальності; б) визначити суб'єктів та порядок порушення дисциплінарного провадження; статус суб'єктів дисциплінарної влади;

в) розробити та закріпити методику здійснення службової перевірки;

г) закріпити стадії дисциплінарного провадження та визначити перелік дій у кожній зі стадій, передбачити відповідні строки для їх виконання; д) законодавчо закріпити вимоги щодо рішень, які приймаються суб'єктами дисциплінарної влади.

Можна стверджувати, на сьогодні сам порядок притягнення прокурорсько-слідчих працівників до такого виду юридичної відповідальності належним чином не врегульований. Дисциплінарний статут прокуратури, на який покладається встановлення такого порядку, не містить багатьох необхідних для об'єктивної дисциплінарної процедури положень. Більш того, зараз нагальною є необхідність запровадження колегіального вирішення питань, пов'язаних із застосуванням заходів дисциплінарного характеру: створення дисциплінарних комісій у системі органів прокуратури. За такого підходу зводиться до мінімуму ризик помилок у цій сфері, суб'єктивізм у прийняті рішень, підвищується контрольованість накладення стягнень, а в кінцевому підсумку зменшується плинність кадрів, забезпечується стабільність прокурорської системи взагалі.

До речі, в проекті Закону "Про Дисциплінарний статут прокуратури України" вже йдеться про такі органи. Так, ч.1 ст. 15 для проведення службових перевірок і прийняття рішення у дисциплінарному проваджені у прокуратурах Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, військових прокуратурах регіонів та Військово-Морських Сил України передбачається створення дисциплінарних комісій. У Генеральній прокуратурі створюється Вища дисциплінарна комісія.

Членів дисциплінарних комісій при обласних прокуратурах пропонується обирати на 4 роки таємним голосуванням на конференціях прокурорсько-слідчих працівників органів прокуратури обласного рівня, а членів Вищої дисциплінарної комісії — на Всеукраїнській конференції працівників прокуратури (ч. 2 ст. 15). При цьому не зрозуміло, чому положення про порядок обрання та організацію

діяльності дисциплінарних комісій передбачається в ч. З ст. 15 проекту затверджувати наказом Генерального прокурора України, а не передбачити відповідними статтями Закону?

Далі. Чинний Дисциплінарний статут прокуратури України прямо не вказує на суб'єктів ініціювання дисциплінарної відповідальності. Зі змісту ст. 10 вбачається, що обласні та прирівняні до них прокурори за необхідності застосування заходів дисциплінарного стягнення, що перевищують їхні повноваження, вносять подання Генеральному прокурору України (ч. 3). Районні та інші прирівняні до них прокурори вносять подання вищестоящому прокурору про накладення дисциплінарного стягнення на підлеглих їм прокурорсько-слідчих працівників (ч. 5). Інших суб'єктів ініціювання зазначеного питання не передбачено, наприклад, ними не можуть бути громадяни. Крім того, виникає питання, яким чином слід діяти керівникові, який має право на застосування стягнень, адже правових підстав для сприйняття, наприклад, відповідних подань, повідомлень від посадових осіб та органів державної влади як матеріалу для обговорення питання про можливість або неможливість порушення провадження і проведення службової перевірки у нього немає. Отже, виходить, що в кожному конкретному випадку прокурор на власний розсуд може вирішувати це питання.

У ст. 14 проекту Закону "Про Дисциплінарний статут прокуратури України" спроба розв'язання цієї проблеми позначена. Разом із тим положення цієї статті вимагають доопрацювання.

Дисциплінарна відповідальність реалізується в кожному конкретному випадку порушення особою професійної дисципліни в результаті правозастосовної діяльності шляхом встановлення події право-

порушення (його суб'єктів), збирання необхідних матеріалів і доказів, їх перевірки, визначення наявності юридичних і фактичних підстав відповідальності⁹. Діяльність суб'єктів дисциплінарної влади щодо розгляду і вирішення питання про дисциплінарні проступки (дисциплінарний процес) здійснюється в порядку дисциплінарного провадження. У фаховій літературі одні автори під дисциплінарним провадженням розуміють процедуру застосування заходів дисциплінарної відповідальності¹⁰, інші — процесуальну форму, зміст якої полягає в офіційній впорядкованій діяльності з вирішення питання про дисциплінарну відповідальність¹¹. Не вдаючись до аналізу наведених точок зору, слід зазначити, що в будь-якому випадку дисциплінарне провадження як комплекс взаємопов'язаних і взаємообумовлених процесуальних дій вимагає високого ступеня правової і процедурної регламентації¹².

Як і всім процесуальним юрисдикційним формам, дисциплінарному провадженню притаманна стадійність розвитку, оскільки справа про дисциплінарний проступок проходить кілька стадій — від свого виникнення до виконання або у певних випадках припинення¹³. Попри це чинний Дисциплінарний статут (проект так само) не закріплює стадії дисциплінарного провадження.

Пропонуємо законодавчо закріпити таку систему стадій дисциплінарного провадження: 1) службова перевірка і порушення провадження; 2) розгляд дисциплінарної справи та прийняття рішення; 3) виконання рішення по справі; 4) перегляд рішення за скаргою (факультативна стадія). Службову перевірку ми розглядаємо як початковий етап першої стадії. Його закінчення може як призвести до порушення провадження, так і ні. Можливим є

проведення додаткової перевірки і в межах уже порушеного провадження.

У ч.1 ст. 12 Дисциплінарного статуту прокуратури України встановлено строки, по закінченні яких до особи не можуть бути застосовані стягнення: 1 місяць з дня виявлення проступку (не враховуючи часу службової перевірки, тимчасової непрацездатності працівника та перебування його у відпустці); один рік з дня вчинення проступку. При цьому строк проведення службової перевірки не може перевищувати двох місяців. Відомо, що однією з головних умов дисциплінарної відповідальності, яка має виховний характер, є оперативність накладення стягнення. Оперативність сприяє досягненню виховного ефекту. Отже, строк службової перевірки не повинен перевищувати 1 місяць, а краще — 2 тижні. До того ж, як уже зазначалося, днем виявлення проступку слід вважати день, коли суб'єкту дисциплінарної влади стало про нього відомо, тобто день одержання довідки за результатами перевірки¹⁴. Сама по собі інформація, що надійшла до уповноваженого суб'єкта, не може з великою часткою ймовірності свідчити про вчинєнрія проступку, а тому ЇЇ необхідно перевірити у службовому порядку. Таким чином при обчисленні строку з дня виявлення проступку (1 місяць) слід пам'ятати, що в нього буде входити і строк проведення службової перевірки.

У ч. 3 ст. 12 Дисциплінарного статуту прокуратури України зазначається, що в разі вчинення працівником діяння, несумісного з перебуванням на роботі в органах прокуратури, його звільнення проводиться незалежно від часу вчинення проступку. Таке формулювання здається нам некоректним, адже чітко не визначено, які саме діяння слід вважати несумісними з прокурорсько-слідчою професією

на відміну від проступків, що тягнуть накладення інших видів дисциплінарних стягнень. Якщо мова йде про порушення прокурорами вимог щодо несумісності їх посад із зайняттям діяльністю, забороненою Конституцією та законами України, то це не обов'язково має тягти звільнення з роботи, зокрема такий висновок можна зробити, виходячи зі змісту глави З "Вирішення питань щодо порушення вимог законодавства про несумісність" Закону України "Про Вищу раду юстиції". Так, відповідно до ч. 2 ст. 33 цього Закону Вища рада юстиції при розгляді питань щодо несумісності може прийняти рішення: 1) про визнання зайняття прокурором іншою діяльністю, несумісною з подальшим перебуванням на посаді прокурора, і запропонувати йому у встановлений Вищою радою юстиції строк визначитися з питанням про продовження роботи на посаді прокурора чи зайняття іншою діяльністю з повідомленням Вищої ради юстиції; 2) про визнання порушення прокурором вимог щодо несумісності його посади із зайняттям іншою діяльністю і направити подання від-

повідним органам про звільнення його з посади.

Зрозуміло, при триваючому порушенні, яким можна вважати зайняття діяльністю, несумісною із службовими обов'язками, питання про дату саме вчинення діяння не ставиться, необхідним є момент виявлення. Проте не можемо погодитися з існуючою редакцією ч. З ст. 12 Дисциплінарного статуту прокуратури України в частині вказівки застосування винятково такого заходу, як звільнення з посади.

Підсумовуючи, ще раз наголошуємо на тому, що проблемні питання правового регулювання порядку реалізації дисциплінарної відповідальності прокурорсько-слідчих працівників вимагають глибокого опрацювання та термінового вирішення. Недосконалий механізм застосування дисциплінарних стягнень не забезпечує, з одного боку, невідворотності відповідальності за порушення службових обов'язків, а з іншого — створює можливості для зловживань у цій сфері, призводить до помилок і як наслідок — до дезорганізації в роботі з кадрами, не сприяє закріпленню кращих із них у системі органів прокуратури.

----------------------------

¹Див.: Полянський Ю. Щодо змісту майбутнього Дисциплінарного статуту прокуратури України // Прокуратура. Людина. Держава. — 2005. — № 12. — С. 69—74; Долежан В. Кодекс прокурорської етики: яким йому бути? // Там само. — С. 63—68.

²Див.: Надеев Р. Законотворческие ошибки // Российская юстиция. — 2001. — № 5. — С. 21.

³Рішення Конституційного Суду України від 22 червня 2004 року в справі № 1 -25/2004 (Справа про Дисциплінарний статут прокуратури) // Вісник Конституційного Суду України. — 2004. — № 3. — С. 15

⁴Там само.

⁵http:// www.uар.оrg.uа/uа/асtіоns/роіnt-оf-vіеw/реорlе-whо-mаkе-а-triаl/іndіех.html

⁶Інтернет-сайт Української асоціації прокурорів http://www.uар.оrg.uа

⁷http:// www.uар.оrg.uа/uа/асtіоns/роіnt-оf-vіеw//prosecutors-part-in-the-system-of-criminal-

triаls/іndіех.html

⁸Див.: Подкопаєв С.В. Дисциплінарна відповідальність судців: сутність, механізм реалізації. — Харків, 2003. — С. 89.

⁹Див.: Адушкин Ю.С. Дисциплинарное производство в СССР. — Саратов, 1986. — С. 41.

¹⁰Див.: Пыльд Ю.А. Дисциплинарная ответственность работников плавающего состава судов морского флота СССР: Дисс. канд. ... юрид. наук. — Тарту, 1987. — С. 141.

¹¹Див.: Адушкин Ю.С. Вказ. праця. — С. 3.

¹²Див.: Подкопаєв С.В. Вказ. праця. — С. 94—95.

¹³Див..¹ Адушкин Ю.С. Вказ. праця. — С. 76.

¹⁴Див.: Подкопаєв С.В. Вказ. праця. — С. 127.

Ірина

МЕЗЕНЦЕВА,

доцент кафедри нагляду

за додержанням законів

органами,

які проводять

оперативно-розшукову

діяльність,

дізнання

та досудове слідство

Академії прокуратури

України,

радник юстиції,

кандидат юридичних наук

Господарські злочини швидко реагують на зміну суспільних відносин і тому можуть бути систематизовані на підставі різних ознак (форм вини, засобів, місця вчинення злочину тощо). Однак, безперечно, що при побудові основної системи різних груп злочинів, у тому числі господарських, необхідно використовувати найбільш істотну й специфічну для них кваліфікуючу ознаку. Такою ознакою є тільки об'єкт злочину¹.

радянській юридичній літературі існували різні точки зору щодо родового об'єкта господарських злочинів. Ця проблема досліджувалась у роботах А. Трайніна, Ю. Ляпунова, В. Сташиса, В. Тація, П. Некипелова, В. Мельникової та багатьох інших криміналістів. Незважаючи на відмінності при визначенні ними родового об'єкта, найбільш прийнятним для того періоду вважається визначення, що було сформульовано В. Тацієм. Родовим об'єктом господарських злочинів він визначає систему господарства².

Останнім часом українськими криміналістами були запропоновані різні визначення поняття родового об'єкта господарських злочинів. Так, В. Навроцький вважає, що ним є система господарювання

України³. А. Перепелиця розуміє під родовим об'єктом цих злочинів систему суспільних відносин, що складаються у сфері економічної діяльності суспільства⁴.

Взаємозв'язок держави і суспільства очевидний. Для кожної держави характерні свої суспільні відносини. Суспільство в особі держави визначає межі злочинності і караності діяння. Таким чином, посягаючи на будь-який конкретний предмет, винна особа впливає на суспільні відносини. Останні ж у різних сферах використання людської діяльності складаються, формуються і розвиваються, перебуваючи у постійній залежності від своїх суб'єктів. Стосовно господарювання — це суспільні відносини, що забезпечують нормальне функціонування сфери господарської діяльності, характерної для України.

Як відомо, система господарювання — це складний взаємозалежний механізм, що ґрунтується на певних інтересах і принципах, забезпечує взаємодію всіх галузей виробництва і праці, їх формування, а також правову охорону і має важливе значення для характеристики будь-якої держави. Сьогодні в Україні така система тільки зароджується.

Суспільні відносини у сфері господарювання поступово видозмінюються, набуваючи інших форм, нового змісту в умовах кардинальних змін, пов'язаних насамперед зі становленням ринкової економіки. Стабільність сфери господарювання багато в чому залежить від стану фінансової системи, що на даному етапі розвитку економіки України ґрунтується на послідовній зміні, удосконаленні законодавчої бази.

Однією із загроз економічному становищу нашої країни є криміналізація економічних відносин, що поширюється. Злочини в сфері господарювання завдають найбільшої шкоди національним інтересам. У цих умовах закономірно зростає роль держави в боротьбі з "тіньовою" економікою, зокрема з "відмиванням тіньових капіталів".

Безпосередній об'єкт легалізації грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом, може бути визначений, виходячи зі ст. 209 Кримінального кодексу (КК) України. Об'єктом цього кримінального діяння мають бути названі суспільні відносини, що складаються з приводу здійснення заснованої на законі підприємницької чи іншої господарської діяльності.

Безпосередній об'єкт у цій класифікації — частина родового (видового) об'єкта. Таким чином, безпосередній об'єкт ст. 209 КК України структурно взаємопов'язаний з родовим об'єктом злочинів у сфері господарської діяльності (розділ VII КК України).

На мій погляд, віднесення легалізації грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом, до категорії злочинів у сфері господарської діяльності не цілком правильне. Поза всяким сумнівом, легалізація злочинних доходів входить до числа так званих економічних злочинів, оскільки одним з об'єктів посягання при вчиненні цього діяння є встановлений законом порядок здійснення підприємницької чи іншої господарської діяльності або у більш загальному вигляді — сукупність легальних економічних відносин. Однак правова суть

легалізації (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом, цим не вичерпується. Правовій природі легалізації кримінальних капіталів за ознаками об'єкта притаманні також риси злочину проти правосуддя і залежно від властивостей предмета "відмивання" також присутні елементи злочинів проти суспільної безпеки і проти здоров'я населення.

Не викликають сумнівів твердження О. Дудорова про те, що ця проблема знаходить відображення ще й у ст. 306 КК України "Використання коштів, здобутих від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів", яка розміщена у розділі XIII Особливої частини КК "Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров'я населення"⁵.

При будь-якій формі легалізації грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом, безпосереднім об'єктом посягання є не тільки ті чи інші економічні відносини, а й інтереси правосуддя, адже дії "легалізаторів" спрямовані на приховування і завуальовування злочинного походження "тіньових" капіталів і, отже, безпосередньо сприяють прихованню фактів злочинів, які породили ці майнові цінності. "Легалізаторська" діяльність за своїм характером завжди має на меті перешкоджання виявленню і розслідуванню кримінальних діянь, які стали джерелом доходів, що відмиваються. Таким чином, легалізації грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шля-

хом, притаманний елемент приховування злочинів, а кримінальне приховування, як відомо, відноситься до числа злочинів проти правосуддя.

Як у разі вчинення приховування злочинів, так і у разі легалізації матеріальних "плодів" злочинної діяльності завдання і мета правосуддя залишаються поза досяжністю — злочинці уникають кримінального покарання, а злочинне майно, що належить конфіскувати, продовжує перебувати в їхньому розпорядженні. У цьому випадку слід звернутися до європейського досвіду. Зокрема, відповідно до кримінального законодавства Німеччини і Швейцарії відмивання злочинних доходів розглядається як злочин (делікт) проти правосуддя (системи судового правозастосування), а австрійська правова наука відносить це діяння до категорії злочинних приховувань. У жодній із цих країн легалізація кримінальних капіталів не розглядається як економічний злочин.

Крім того, якщо предметом легалізації грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом, є такі злочинно придбані майнові об'єкти, як зброя, боєприпаси, вибухові речовини, наркотичні і психотропні засоби, сильнодіючі й отруйні речовини, то подібний злочин, крім заподіяння економічної шкоди, посягає також на відносини, що забезпечують суспільну безпеку, здоров'я населення і суспільну мораль. Ці специфічні ознаки предмета кримінальної легалізації свідчать про те, що за вищевказаних умов безпосередніми об'єктами розглянутого діяння можуть бути не тільки правовід-

носини, що складаються з приводу вчинення заснованої на законі підприємницької й іншої господарської діяльності, а й суспільна безпека в сфері обігу зброї, боєприпасів і вибухових речовин, а також здоров'я населення в частині регулювання обігу наркотичних, отруйних речовин тощо.

У теоретичному аспекті легалізація грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом, може бути інтегрована у вигляді структурного елемента як у систему злочинів проти правосуддя, так і в систему економічних (господарських) злочинів. Однак це можливе тільки в наукових дослідженнях, зміст же закону має бути однозначним і визначеним. Тому з метою єдності законодавчих підходів і зручності застосування кримінально-правової норми про легалізацію (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом, вона включена до групи злочинів у сфері господарської діяльності, що є одним із пріоритетних напрямів кримінально-правової охорони.

Означене діяння заподіює шкоду суспільним відносинам, які забезпечують легальну економічну діяльність, і полягає в:

□ порушенні принципу рівноправності суб'єктів економічної діяльності, підриванні засад чесного підприємництва, заснованого на законі;

□ порушенні функції грошей як засобу підтримки балансу між мірою праці і мірою споживання;

□ перешкоджанні орієнтованій на пріоритетні соціальні нестатки економічній політиці;

□ створенні неконтрольованих грошових та інших майнових фон-

дів, що потенційно можуть бути використані на шкоду суспільству;

□ стимулюванні нелегальної ("тіньової") економіки і заохоченні невиправданого майнового розшарування населення⁶.

Разом із тим аналіз назви і диспозиції ст. 209 КК свідчить, що з усього різноманіття суспільних відносин, на які посягає це діяння, законодавець виділив групу відносин, яким безпосередньо заподіюється шкода. До таких суспільних відносин, що складають зміст безпосереднього об'єкта легалізації грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом, відносяться суспільні відносини, що забезпечують легальний (тобто відповідний цивільному, кримінальному, адміністративному та іншому законодавству України) обіг майна і такий його різновид, як грошовий обіг.

На основі всього вищевикладеного можна зробити деякі висновки.

По-перше, діяння, що досліджується, незалежно від форми, способів і обставин його вчинення є, як мінімум, двооб'єктним. Об'єкти посягання можуть бути при цьому визначені як установлений законодавством порядок здійснення заснованої на законі підприємницької та іншої господарської діяльності, з одного боку, та інтереси правосуддя — з іншого. Ці два безпосередніх об'єкти в рамках розглянутого злочинного діяння взаємозалежні, але не супідрядні. Кожен із них має самостійний кримінально-правовий зміст, обумовлений належністю до відповідного видового об'єкта (об'єкти господарських злочинів і злочинів проти правосуддя).

По-друге, особливості правового статусу предмета легалізації грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом (зброя, наркотики тощо), можуть викликати приєднання до складу конкретного злочину ще деяких додаткових об'єктів, таких як суспільна безпека, здоров'я населення і суспільна мораль. Наявність зазначених додаткових об'єктів у складі злочинної легалізації можлива далеко не у всіх випадках. Ці елементи мають місце тоді, коли "відмиваються" майнові предмети, що є джерелами підвищеної небезпеки.

По-третє, говорячи про структурну належність цього діяння до

економічних злочинів, не можна забувати про те, що в силу перелічених вище особливостей об'єкта легалізації суто механічне віднесення ЇЇ до якої-небудь однієї, об'єднаної загальним видовим об'єктом, групи злочинів з наукового погляду не тільки небезперечне, а й дуже сумнівне. Більш того, подібна спроба уніфікації (згідно зі ст. 209 КК), зведення безпосереднього об'єкта легалізації грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом, до загального і єдиного родового чи видового знаменника таїть у собі подальші помилки в оцінці правової природи цього діяння

----------------------------

¹Див.: Перепелиця А.И. Уголовная ответственность за хозяиственные преступления в сфере предпринимательской деятельности: Комментарий к действующему законода- тельству. — Харьков, 1997. — С. 5.

²Див.: Таций В.Я. Ответственность за хозяиственные преступления: Учебн. пособ. — Харьков, 1979. — С. 14.

³Див.: Навроцький В.О. Господарські злочини: Лекції для студентів юридичного факультету. — Львів, 1997. — С. 7.

⁴Див.: Перепелица А.И. Вказ. праця. — С. 5.

⁵Див.: Дудоров О.О. Злочини у сфері господарської діяльності: кримінально-правова характеристика: Монографія. — К., 2003. — С. 505—508.

⁶Див.: Гаухман Л.Д., Максимов С.В. Преступления в сфере зкономической деятельности. — М., 1998. — С. 183.

Кримінальне право

Співвідношення

кримінальних норм

Співвідношення заподіяння майнової шкоди

шляхом обману або зловживання довірою

(ст. 192 КК) із зловживанням владою або

службовим становищем (ст. 364 КК)

Судовим і правоохоронним органам досить часто доводиться зустрічатися із фактами, коли в діяннях винного виявляються ознаки двох чи більше злочинних посягань. Для правильної кримінально-правової кваліфікації діянь винного у таких випадках суб'єктам правозастосування необхідно встановити, чи вчинено у кожному конкретному випадку одиничний злочин і злочинне діяння кваліфікується за однією статтею Кримінального кодексу (КК), чи має місце множинність злочинів.

Наталя

АНТОНЮК,

аспірантка кафедри

кримінального права

і кримінології

юридичного

факультету

Львівського

національного

університету

імені Івана Франка

римінальне право має свої вироблені методи, прийоми, згідно з якими вирішуються питання про кримінально-правову кваліфікацію діянь при множинності злочинів, конкуренції кримінально-правових норм, співвідношенні цих кримінально-правових явищ з ускладненими одиничними злочинами, суміжними складами злочинів, колізією кримінально-правових норм. Враховуючи важливе соціальне і правове значення кваліфікації злочинів, увага питанням кримінально-правової кваліфікації приділялася завжди. Так, цими питаннями займалися М. Бажанов, Л. Гаухман, А. Герцензон, Л. Іногамова-Хегай, Ю. Красиков, Г. Криволапов, В. Кудрявцев, Б. Курінов, В. Малков, О. Марін, В. Навроцький, А. Нікіфоров.

Проте значна увага науковців до питань кримінально-правової кваліфікації все ж не призвела до однозначного їх вирішення. Так, у теорії кримінального права до сьогодні залишається дискусійним питання кримінально-правової кваліфікації заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, вчиненого службовою особою. О. Бойцов, А. Ігнатов, С. Кочої, Г. Кригер, М. Панов, В. Романцов вважають, що заподіяння майнової шкоди службовою особою кваліфікується як зловживання владою або службовим становищем і не потребує додаткової кваліфікації як заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 364 КК України чи відповідними статтями КК РФ — ст. ст. 201 або 285)¹. Н. Лопашенко, Е. Тенчов з вказаною позицією не погоджуються і вважають, що кваліфікація має здійснюватися за сукупністю злочинів².

Аналіз практики судових і правоохоронних органів дозволяє стверджувати, що суб'єкти правозастосування неоднаково вирішують питання про кваліфікацію заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, яке вчиняється службовою особою. В одних випадках діяння винного кваліфікуються за сукупністю злочинів, тобто за ст. 192 та ст. 364 КК України. Якщо розмір заподіяної службовою особою шкоди не є істотним, тобто у діяннях винного немає складу злочину, передбаченого ст. 364 КК України, діяння винного або кваліфікують за ст. 192 КК України, або відмовляють у порушенні кримінальної справи³.

Слід звернути увагу, що науковці на питанні кваліфікації запо-

діяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, вчиненого службовою особою, зупинялися побіжно, констатуючи правильну, на їх погляд, кваліфікацію зазначених діянь. Однак, на мою думку, лише детальне дослідження співвідношення між заподіянням майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192 КК України) із зловживанням владою або службовим становищем (ст. 364 КК України) дозволить, використовуючи теоретичні основи кримінально-правової кваліфікації злочинів, визначити, як потрібно кваліфікувати заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, вчиненого службовою особою. Тому для правильного вирішення зазначеного питання слід з'ясувати, чи має місце сукупність злочинів, чи статті, які претендують на застосування, перебувають у конкуренції.

Спочатку зупинімося на підході до кваліфікації заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, вчиненого службовою особою за сукупністю злочинів — ст. 192 та ст. 364 КК України. Сукупність злочинів є одним із видів множинності, а тому характеризується тими самими ознаками, що й множинність. Сукупність злочинів (як і їх множинність) є формою прояву і об'єднання принаймні двох одиничних елементів — злочинів і має місце при вчиненні двох чи більше злочинів, кожен із яких містить ознаки самостійного складу злочину, і за які особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності. Тобто кожен із злочинів, які становлять сукупність, має становити собою самостійний склад злочину та не виступати необхідною складовою іншого злочину.

У теорії кримінального права традиційно виділяють два види сукупності злочинів: реальну та ідеальну. Автори, які обґрунтовують необхідність кваліфікації заподіяння майнової шкоди службовою особою як сукупності злочинів, очевидно, мають на увазі ідеальну сукупність злочинів, оскільки стверджують, що два аналізованих злочини виконуються одним діянням. Кваліфікація злочинів за сукупністю полягає у виявленні, в першу чергу, того, чи взагалі має місце сукупність, чи вчинено одиничний злочин, можуть чи не можуть певні діяння утворювати сукупність, тобто чи потрібно все вчинене кваліфікувати за кількома нормами, чи ж воно поглинається (охоплюється) однією кримінально-правовою нормою.

Формулювання диспозиції ст. 364 КК України дає змогу констатувати, що до обов'язкових ознак об'єктивної сторони цього злочину належить настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді істотної шкоди. Істотна шкода при зловживанні владою або службовим становищем може полягати у заподіянні матеріальної шкоди та/або шкоди нематеріального характеру. Якщо шкода полягає у заподіянні майнових збитків, то істотною відповідно до примітки до ст. 364 КК України вона буде у тому випадку, коли у 100 і більше разів перевищуватиме неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Однак істотна шкода при зловживанні владою або службовим становищем може полягати у заподіянні шкоди нематеріального характеру. Наслідки у вигляді заподіяння істотної шкоди нематеріального характеру зустрічаються на практиці у 4 —5% випадків⁴. Однак у переважній більшості цих

випадків поряд із нематеріальною шкодою діяннями винного заподіюється і майнова шкода у розмірі до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Виникає питання: чи охоплюється заподіяння майнової шкоди у такому разі ст. 364 КК України? Відповідно до абзацу 5 пункту 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. № 15 "Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень" у разі заподіяння поряд із матеріальними збитками шкоди нематеріального характеру загальна шкода від злочину може визнаватись істотною навіть у випадку, коли зазначені збитки не перевищують 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Аналогічний підхід до з'ясування змісту оціночного поняття "істотна шкода" повинен бути і при визначенні істотної шкоди у ст. 364 КК України, тобто при зловживанні владою або службовим становищем. Видається, що вказане роз'яснення Верховного Суду дозволяє констатувати, що заподіяння поряд зі шкодою нематеріального характеру майнової шкоди у розмірі до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян охоплюється оціночним поняттям "істотна шкода".

Очевидно, що заподіяння майнової шкоди є можливим наслідком зловживання владою або службовим становищем, тобто складовою частиною злочину, передбаченого ст. 364 КК України. Однак для кваліфікації за сукупністю злочинів необхідно, щоб одне із злочинних діянь, вчинених винним, не було відповідно до закону ознакою другого злочину, що входить до сукупності. Відповідно до положень теорії кримінального права і

усталеної практики, якщо одне суспільно небезпечне діяння, яке передбачене законом як самостійний злочин, є способом, формою, необхідним компонентом, наслідком, етапом іншого злочину, то ВОНО ОХОПЛЮЄТЬСЯ ЦИМ ЗЛОЧИНОМ І не підлягає самостійній кваліфікації⁵. Так, А. Нікіфоров звертає увагу на той факт, що цілком очевидною є відсутність сукупності злочинів у випадку, якщо один із злочинів, що входять до сукупності, є формою чи необхідним наслідком другого злочину⁶. Видається, що такий підхід є правильним, оскільки забезпечує реалізацію принципу non bis іn іdem, який означає, що посягання не може кваліфікуватися за нормою Особливої частини кримінального закону, якщо інша норма з числа інкримінованих цій же особі повністю охоплює вчинене діяння.

Для сукупності характерно, що жодна із норм, які входять до сукупності, не охоплює вчиненого в повному обсязі і вчинене може отримати правову оцінку тільки шляхом застосування обох норм Особливої частини кримінального закону. Слушною є думка В. Кудрявцева, що для сукупності характерним є те, що жодна із норм не охоплює вчинене повністю; воно може отримати правильну правову оцінку тільки шляхом застосування кількох норм Особливої частини, разом узятих.

На мою думку, ст. 192 КК України повністю охоплюється ст. 364 КК України. Таким чином, якщо вчинене злочинне діяння повністю охоплюється однією кримінально-правовою нормою, ідеальна сукупність злочинів відсутня. Наукою кримінального права сформульовано випадки, коли одним діянням не можна вчинити кілька злочи-

нів, тобто випадки, коли ідеальна сукупність злочинів відсутня. Один із таких випадків — коли вчиненим діянням виконуються злочини, які є обов'язковою (конститутивною) ознакою посягання, передбаченого однією статтею Особливої частини.

Підсумовуючи викладене, зазначу, що так як заподіяння майнової шкоди є наслідком зловживання владою або службовим становищем, тобто враховується при кваліфікації діяння за ст. 364 КК України, кваліфікувати вчинене ще й за ст. 192 КК України не потрібно. Тому вважаю, що ідеальної сукупності ст. 192 КК України і ст. 364 КК України немає, а має місце конкуренція кримінально-правових норм.

Конкуренція кримінально-правових норм означає, що існує кілька статей, частин чи пунктів статей Особливої частини, які одночасно передбачають (охоплюють) діяння, що підлягає кримінально-правовій оцінці. Саме через потенційну можливість застосування кількох норм конкуренція і множинність злочинів виступають як "межуючі" явища. Різниця між цими явищами полягає у тому, що кваліфікація за сукупністю пов'язана із застосуванням кількох кримінально-правових норм, а не з вибором однієї статті, що має місце при конкуренції злочинів. Правильний вибір кримінально-правової норми, яка підлягає застосуванню при конкуренції норм, має своєю передумовою використання розроблених наукою кримінального права правил кваліфікації залежно від виду конкуренції. Процес конкуренції починається з того, що встановлено вчинення одного суспільно небезпечного посягання і це посягання підпадає під

ознаки двох (або більше) кримінально-правових норм, кожна з конкуруючих норм наділена потенційною можливістю застосовуватися при вирішенні певного конкретного випадку, тобто є формально та фактично чинною. Суть конкуренції кримінально-правових норм полягає в тому, що правові норми діють паралельно, тобто не суперечать одна одній, не виключають одна одну.

На перший погляд може скластися враження, що ст. 192 та ст. 364 КК України перебувають у конкуренції як загальна і спеціальна норми. При конкуренції загальної і спеціальної норм одна норма охоплює вчинене діяння конкретно з деталізацією особливостей (спеціальна), а друга — в цілому, більш широко (загальна)⁷. Однак при детальнішому дослідженні цих статей слід констатувати, що ст. 364 КК України містить додаткові елементи, ознаки, які відсутні у ст. 192 КК України. Так, якщо співвідносити зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК України) і заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192 КК України), матимемо наступну ситуацію. Стаття про зловживання владою або службовим становищем повніша за змістом, вона охоплює як заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, так й інші ознаки. Заподіяння майнової шкоди — лише частина злочину, передбаченого ст. 364 КК України. Якщо поглянути на обидва злочини з іншого боку, тобто починаючи зі ст. 192 КК України, слід констатувати наступне. До характерних ознак заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (посягання на власність,

умисел, майнова шкода тощо) додаються інші ознаки, які не конкретизують жодну із цих ознак (службове становище, використання його всупереч інтересам служби, з корисливих мотивів чи інших особистих інтересів чи інтересів інших осіб, істотна шкода). Тому видається, що ст. 192 та ст. 364 КК України співвідносяться за змістом, тобто має місце конкуренція частини і цілого. На відміну від конкуренції загальної і спеціальної норм, при якій відбувається лише конкретизація більш загальних ознак злочину, при конкуренції частини і цілого відмінність норм є складнішою⁸. Поява нових ознак призводить до утворення цілого — норми про зловживання владою або службовим становищем. Конкуренцію частини та цілого можна визначити як вид конкуренції кримінально-правових норм, при якому вчинений злочин підпадає під дію двох (або більше) кримінально-правових норм, одна з яких — ціле, охоплює вчинене в цілому та разом, а інша (інші) норма-частина визнає як самостійні злочини лише частини вчиненого суспільно небезпечного посягання. Слід погодитися із Л. Іногамовою-Хегай, яка вказує, що у співвідношенні "частина—ціле" одна норма характеризується визначеними, властивими тільки їй ознаками (частина), а друга — включає ці ознаки і має інші ознаки, які відсутні у першій нормі (ціле)⁹.

Конкуренція норми-цілого (ст. 364 КК України) та норми-частини (ст. 192 КК України) відбувається за об'єктивними ознаками складу злочину. За об'єктом злочину конкуренція частини і цілого зустрічається між нормами про злочини, один з яких має основ-

ний безпосередній об'єкт, що є "другим", додатковим у другому злочині. Так, за об'єктом злочину конкуренція частини і цілого у ст. 192 та ст. 364 КК України полягає у тому, що власність — основний безпосередній об'єкт заподіяння майнової шкоди — виступає додатковим об'єктом при зловживанні владою або службовим становищем. Заподіяння майнової шкоди виступає можливим наслідком злочину, передбаченого ст. 364 КК України, тобто має місце співвідношення за об'єктивною стороною.

Спосіб вчинення злочину при зловживанні владою або службовим становищем в диспозиції статті прямо не вказано. З огляду на це Н. Лопашенко вказує, що слід дати правову оцінку обману або зловживанню довірою, які прямо визначені як способи заподіяння майнової шкоди у диспозиції ст. 192 КК України¹⁰. З огляду не це Н. Лопашенко обґрунтовує необхідність кваліфікації вчиненого за сукупністю злочинів, тобто ст. 192 та ст. 364 КК України. Л. Гаухман зауважує, що конкуренція цілого і частини, яка тягне кваліфікацію лише за однією нормою, може мати місце лише тоді, коли всі елементи і ознаки складу злочину, передбачені нормою-частиною, "вкладаються" у відповідні елементи і ознаки норми-цілого¹¹. Видається, що слід виходити з того, що ст. 364 КК України не виключає обману або зловживання довірою як можливих способів вчинення зловживання владою або службовим становищем, а тому обман чи зловживання довірою повністю охоплюються ст. 364 КК України.

Загальне правило для кваліфікації злочину при конкуренції частини і цілого полягає в тому, що

завжди має застосовуватись та норма, яка охоплює з найбільшою повнотою всі фактичні ознаки вчиненого діяння. Тобто при заподіянні майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою службовою особою все вчинене має кваліфікуватися за наявності всіх ознак складу злочину як зловживання владою або службовим становищем. Додатково кваліфікувати вчинене за ст. 192 КК України не потрібно, оскільки ст. 364 КК України повністю охоплюється вказаний злочин. Таке вирішення проблеми відповідає принципу повноти кримінально-правової кваліфікації, що полягає в забезпеченні правової оцінки всіх діянь, вчинених особою, та принципу недопустимості подвійного інкримінування.

У випадках, коли частина становить собою більш небезпечне посягання, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю норм про ціле і частину. У нашому випадку заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою відноситься до злочинів невеликої тяжкості і, виходячи із санкції ст. 192 КК України, не є більш суспільно небезпечним, ніж зловживання владою або службовим становищем. Цей факт дозволяє зробити висновок, що ст. 192 КК України повністю охоплюється ст. 364 КК України.

У фаховій літературі висловлюється думка, згідно з якою суб'єктом заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою є лише "приватні особи"¹². Виокремлення законодавцем службових осіб і притягнення їх до кримінальної відповідальності за службові злочини не є безпідставним. За інших рівних умов діяння, вчинені службовими особами з використанням свого службового стано-

вища, завжди становлять підвищену небезпеку для суспільства.

На практиці часто трапляються випадки, коли службові особи, використовуючи своє службове становище, заподіюють майнову шкоду шляхом обману або зловживання довірою у розмірі 50 — 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тобто фактично вчиняють діяння, які повністю підпадають під ознаки заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою. Такі діяння часто не підлягають кваліфікації за ст. 364 КК України, оскільки не заподіюють істотної шкоди, що є обов'язковою ознакою зловживання владою або службовим становищем.

Однак підхід, згідно з яким суб'єктом заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою є лише "приватні", "неслужбові" особи, веде до залишення діянь службових осіб, які підпадають під ознаки ст. 192 КК України, поза кримінально-правовою оцінкою. Фактично службові особи в такому випадку ставляться у привілейоване становище порівняно із "неслужбовими". Адже так звані "приватні" особи несуть відповідальність за ст. 192 КК України у разі настання наслідків у вигляді майнової шкоди у розмірі понад 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. На необхідність визнання службових осіб суб'єктами цього злочину вказував Ю. Ляпунов¹³.

Видається, що такий підхід є неправильним, оскільки порушує принцип повноти кримінально-правової кваліфікації, що полягає в забезпеченні кримінально-правової оцінки всіх діянь, вчинених особою, використання усіх чинних кримінально-правових норм. Вва-

жаю, що заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою службовою особою у разі відсутності у діях останньої складу зловживання владою або службовим становищем необхідно кваліфікувати за ст. 192 КК України.

Підсумовуючи викладене, необхідно зазначити, що при кваліфікації діянь службової особи як зловживання владою чи службовим становищем (ст. 364 КК України) додаткова кваліфікація вчиненого як заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192 КК України) не потрібна, оскільки ст. 364 та ст. 192 КК України перебувають у конкуренції частини і цілого, і повинна застосовуватися при кваліфікації лише норма про ціле, тобто ст. 364 КК України. Разом з тим вважаю невірним підхід, який виключає службових осіб із кола суб'єктів злочину, передбаченого ст. 192 КК України. Суб'єкт заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою є загальним, тобто за наявності всіх необхідних умов суб'єктом злочину можуть бути і службові, і "неслужбові" особи. Заподіяння службовою особою майнової шкоди, яка не охоплюється "істотною шкодою" при зловживанні владою або службовим становищем (тобто діяння винного не кваліфікуються за ст. 364 КК України), за наявності всіх інших ознак складу злочину, діяння винних службових осіб необхідно кваліфікувати за ст. 192 КК України. Запропоновані підходи дозволять повністю реалізувати основоположні принципи кримінально-правової кваліфікації: повноту кримінально-правової кваліфікації і недопущення подвійного інкримінування.

Кримінальне право

¹Див.: Бойцов А.И. Преступления против собственности. — СПб., 2002. — С. 736— 737; Кригер Г. Ответственность за причинение имущественного ущерба государству или общественным организациям путем обмана или злоупотребления доверием // Социа- листическая законность. — 1980. — № 8. — С. 36; Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации / Под общ. ред. В.М. Лебедева. — М., 2004. — С. 392; Панов Н.И. Уголовная ответственность за причинение имущественного ущерба путем обмана или злоупотребления доверием: Автореф. дисс. ... канд. юрид. наук. — Харьков, 1973. — С. 13; Кочои С.М. Ответственность за корыстные преступления против собственности. — М.,

2000. — С. 260; Романцов В.А. Уголовная ответственность за причинение имущественного ущерба путем обмана или злоупотребления доверием (уголовно-правовьіе вопросьі): Дисс. ... канд. юрид. наук. — СПб., 1997. — С. 123.

²Див.: Тенчов 3. Ответственность за причинение имущественного ущерба путем обмана или злоупотребления доверием // Советская юстиция, — 1984. — № 20. — С. 11; Лопашенко Н.А. Преступления против собственности: теоретико-прикладное исследова- ние. — М., 2005. - С. 386-387.

³Див.: Архів Личаківського районного суду м. Львова. Справа № 1-510/03; Архів прокуратури Франківського району м. Львова. Справа № 182-0257; Архів Залізничного районного суду м. Львова. Справа № 1-754/01.

⁴Див.: Светлов А.Я. Ответственность за должностные преступления. — К., 1978. — С. 148.

⁵Див.: Красиков Ю.А. Множественность преступлений (понятие, виды, наказуемость). — М., 1988. — С. 14; Криволапов Г.Г. Множественность преступлений по советскому уголовному праву: Учебн. пособ. — М., 1974. — С. 12; Малков В.П. Множественность преступлений и ее формы по советскому уголовному праву. — Казань, 1982. — С. 15; Фролов В.А., Галиакбаров Р.Р. Множественность преступньїх деяний как институт совет- ского уголовного права. — Свердловск, 1967. — С. 18; Никифоров А.С. Совокупность преступлений. — М., 1965. — С. 42; Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в судеб- ной и следственной практике. — К., 1995. — С. 41.

⁶Див.: Никифоров А.С. Вказ. праця. — С. 42.

⁷Див.: Иногамова-Хегай Л.В. Конкуренция уголовно-правовых норм при квалифика- ции преступлений: Учебн. пособ. — М., 2002. — С. 71.

⁸Див.: Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. — М., 2004. — С. 213.

⁹Див.: Иногамова-Хегай Л.В. Вказ. праця. — С. 39.

¹⁰Див.: Лопашенко Н.А. Преступления против собственности: теоретико-прикладное исследование. — М., 2005. — С. 386—387.

¹¹Див.: Гаухман Л.Д. Квалификация преступлений: закон, теория, практика. — М.,

2001. —С. 300.

¹²Див.: Бойцов А.И. Вказ. праця; Кригер Г. Вказ. праця; Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации. — С. 392; Панов Н.И. Вказ. праця. — С. 104; Кочои С.М. Вказ. праця; Романцов В.А. Вказ. праця.

¹³Див.: Ляпунов Ю. Ответственность за самовольное использование транспортних средств, машин либо механизмов // Советская юстиция. — 1987. — № 12. — С. 11.

Олександр

КОЗАЧЕНКО,

доцент

Миколаївського

навчального центру

Одеської

національної

юридичної академії,

кандидат юридичних

наук

Криміногенна ситуація, яка склалась в Україні, свідчить, з одного боку, про значне її поширення на всі без винятку сфери життєдіяльності суспільства, а з іншого, цей процес супроводжується детермінацією значних суспільно небезпечних наслідків. В умовах зростання динаміки злочинності значної актуальності набуває проблематика пошуку нових методів і засобів впливу на злочинність з метою її отримання та протидій.

являється, що пошук новел протидії злочинності може здійснюватися на підставі двох взаємообумовлених стратегічних напрямів розвитку кримінально-правової науки, які не розглядаються як альтернативні: реалізація закладеного у кримінальному законодавстві потенціалу через оптимізацію кримінально-правових заходів протидії злочинності та застосування нових для українського права форм протидії злочинності, серед яких найбільш поширеними у світовій практиці є заходи, альтернативні судовому переслідуванню і покаранню.

Треба зазначити, що українське кримінальне і кримінально-процесуальне право розглядаються багатьма кримінологами як винятково ригоризмічні щодо застосування принципу законності при вирішенні питання про порушення кримінальної справи за наявності

формальних та правових підстав для цього, а метод доцільності при вирішенні питання про початок кримінального провадження по справі, якщо і діє, то винятково на підставі політичних умов, а не правових установлень. Таким чином, а ргіогі застосування законності при вирішенні питання про реакцію державних органів і посадових осіб через початок провадження за фактом вчинення злочинного діяння виключає можливість надання уповноваженому органу, який має право на кримінально-правове переслідування, можливості утриматися від останнього через застосування альтернативних заходів впливу на правопорушника. Однак сучасний стан боротьби зі злочинністю свідчить, що класична схема, яку можна представити у спрощеному варіанті: „злочин — кримінально-процесуальне переслідування — застосування кримінально-правових заходів до особи, яка вчинила злочин", не відповідає вимогам реальності і не дозволяє поліпшити ситуацію в сфері боротьби зі злочинністю. Проте аналіз окремих інститутів кримінального права дозволяє зробити висновок про існування певних квазіальтернативних кримінально-правових заходів, які відносяться до „парадигми відновлення", а не покарання, серед яких особливе місце належить лікуванню.

Треба зазначити, що нормативне регулювання лікування і його особливої форми — примусового лікування стали об'єктом дослідження багатьох вчених — представників як кримінально-правової, так і кримінально-процесуальної науки, серед яких варто відзначити фундаментальні праці П. Матишевського, Н. Мірошниченко, А. Музики, А. Реджепова, В. Смітієнка, Ю. Ткачевського, С. Уліцького та інших. Однак зазначені вчені розглядали, як правило, проблему підстав, порядку та умов застосування приму-

сового лікувального впливу на особу, яка потребує застосування медичних заходів, з позиції визначення кримінально-правової природи примусового лікування, оминаючи увагою суміжні правові інститути, які за певних умов можуть розглядатися як альтернативні стосовно кримінального покарання та інших кримінально-правових заходів.

Метою цієї статті є дослідження примусового лікування як окремого інституту кримінального права з позиції його співвідношення з іншими суміжними правовим інституціями, застосування яких може розглядатися як альтернатива кримінально-правовим заходам, і формулювання пропозицій щодо розширення кримінально-правових та кримінально-процесуальних можливостей з реагування на вчинений злочин шляхом застосування альтернативних заходів.

Примусове лікування в контексті його нормативного закріплення в ст. 96 Кримінального кодексу (КК) України може розглядатися як окремий кримінально-правовий інститут, яким визначається застосування судом до особи, яка вчинила злочин та має хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, заходів кримінально-правового характеру, які за своєю юридичною природою не можуть бути віднесені ні до покарання, ні до кримінальної відповідальності. Адитивними ознаками інших кримінально-правових заходів (у даному випадку етимологічний зміст терміна „інші заходи" розглядається з позиції неможливості віднесення цих заходів до кримінальної відповідальності взагалі та форм її реалізації зокрема), до яких належить і примусове лікування, можуть вважатися наступні. Застосування інших кримінально-правових заходів здійснюється в судовому порядку (дискреційна природа заходів) у разі

вчинення особою суспільно небезпечного діяння з ознаками злочину, передбаченого статтями Особливої частини КК України (правова характеристика заходів) незалежно від застосування покарання за вчинення діяння, а в деяких випадках і виключаючи його призначення (винятковий характер заходів кримінально-правової природи). Суттєве значення в розрізі проблеми, що розглядається, має і функціональне значення застосування інших заходів, яке на відміну від кримінальної відповідальності і покарання не обмежується цілями виправлення та превенції, а визначається виховними, лікувальними, медико-реабілітаційними на іншими видами впливу на особу, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законодавством.

Для визначення правової природи примусового лікування необхідно відмежувати інші кримінально-правові заходи від альтернативних (мається на увазі „некласичних") форм впливу на особу, яка вчинила злочинне діяння. Альтернативні форми протидії злочинності в широкому розумінні визначаються відмовою від класичного переслідування особи (в процесуальному) і призначення покарання (в матеріальному), а також реалізацією принципу обов'язкової відповідальності особи за вчинення суспільно небезпечного діяння через надання можливості особі, яка вчинила таке діяння, загладити свою провину іншим способом, ніж зазнання нестатків, які визначають правову природу і зміст кримінально-правової відповідальності. Традиційно альтернативні покаранню і кримінальній відповідальності заходи розглядаються винятково як добровільні й такі, що передують кримінально-правовим заходам. Не залежить застосування альтернативних заходів і від визнання особи винною у вчиненні злочину,

а як буде показано далі, в деяких випадках унеможливлює таке визнання¹.

Дослідження правової природи лікування, яке передбачене чинним кримінальним законодавством, приводить до висновку про дуалістичний характер інституту застосування медичних заходів до осіб, які мають хвороби, що становлять небезпеку для оточення. З одного боку, в ст. 98 КК України „Примусове лікування" викладене загальне правило застосування лікування в умовах державного примусу до осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законодавством. Поряд із тим у ч. 4 ст. 309 КК України добровільне звернення особи до лікувального закладу і початок лікування від наркоманії розглядається як спеціальне правило, яке застосовується до осіб, які хворі на наркоманію і вчинили злочин, пов'язаний з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин без мети збуту. Уявляється, що спеціальний вид лікування, передбачений в Особливій частині кримінального закону, може бути віднесений до альтернативних стосовно інших кримінально-правових заходів на підставі визначення наступних ознак. Лікування, передбачене ч. 4 ст. 309 КК України, має умовно добровільний характер („Особа, яка добровільно звернулась.,." — виділено авт.), оскільки припускається вчинення дій з боку особи, в діянні якої є склад злочину, непримусових, добровільних дій щодо звернення до лікувального закладу за наданням відповідних медичних послуг. Така добровільність має умовний характер, оскільки у протилежному випадку існує реальна загроза застосування до особи, яка не пройшла курс добровільного лікування, примусових заходів аналогічного призначення. Висновок, що добровільне лікування

передує кримінально-правовим заходам, можна зробити на підставі того, що звернення особи до медичного закладу звільняє її від кримінальної відповідальності за вчинення дій, передбачених ч. 1 ст. 309 КК України, а тому не залежить від визнання особи винною у вчиненні злочину, більш того, правовий наслідок початку проходження добровільного лікування і полягає саме у відмові держави від визнання особи винною у вчиненні злочину в подальшому.

Добровільне лікування має єдину правову природу з примусовим лікуванням, яка виражається у тому, що обидва заходи визначаються адміністративним законодавством², а відповідні кримінально-правові норми мають бланкетний характер; підставою застосування є наявність у діянні особи ознак злочину взагалі — коли йде мова про примусове лікування, та конкретного суспільно небезпечного діяння — коли встановлюються правові наслідки добровільного звернення особи до лікувального закладу. Однак добровільне лікування як умова звільнення від кримінальної відповідальності виключає можливість застосування інших кримінально-правових заходів і покарання, а примусове лікування застосовується поряд з покаранням, про що свідчить зміст ч. 2 ст. 96 КК України. Різняться і підстави для застосування відповідних лікувальних заходів: якщо примусове лікування може застосовуватися винятково до осіб, які мають ознаки хвороби, то добровільне лікування здійснюється і за відсутності діагнозу „наркоманія" тільки на підставі встановлення наявності певної наркотичної залежності.

Симптоматичною ознакою розмежування примусового і добровільного лікування як альтернативного стосовно кримінально-правової відповідальності заходу є

імперативність і дискреційні основи їх застосування відповідно. Так, якщо особа добровільно звернулася до лікувального закладу за медичною допомогою і розпочала курс лікування від наркоманії, вона звільняється від кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 309 КК України незалежно від наявності або відсутності інших загальних умов для звільнення від кримінальної відповідальності як матеріального, так і процесуального характеру (визнання своєї вини, наявність згоди на закриття кримінальної справи тощо), то примусове лікування застосовується лише у разі визнання судом необхідності лікування особи від хвороби. І хоча дослідження цього питання виходить за межі дослідження цієї статті, практика застосування дискреційних основ при призначенні примусового лікування потребує окремої уваги.

Проведене вибіркове дослідження застосування судами в Миколаївській області примусового лікування в процесі вирішення питання про визнання особи винною у вчиненні злочину свідчить про існування певної практики, яку можна охарактеризувати наступним чином: суди застосовують примусове лікування лише у випадку, коли особа, до якої застосовується примусове лікування, становить небезпеку для оточуючих, яка визначається наявністю в діях особи ознак злочину, пов'язаного з посяганням на права та свободи окремих осіб, і значним ступенем тяжкості злочину. Так, місцевим судом Ленінського району м. Миколаєва була розглянута кримінальна справа, порушена за ч. 2 ст. 307 КК України, щодо мешканки м. Миколаєва А., яка вчинила протиправні дії, спрямовані на збут особливо небезпечного наркотичного засобу — опія ацетильованого. В судовому засідан-

ні було встановлено, що громадянка А. згідно з висновком медичної комісії страждає синдромом залежності від опіатів (наркоманією опійною), потребує примусового лікування, яке їй не протипоказано. Однак суд відмовив у призначенні примусового лікування, пославшись на те, що наркоманія опійна не може розглядатися як захворювання, яке становить суспільну небезпеку для здоров'я інших осіб³. Вбачається, що позиція суду, який застосовує примусове лікування з огляду на суспільну небезпечність вчиненого діяння та наявність відомостей про те, що поведінка особи, яка зловживає наркотичними засобами або психотропними речовинами, становить небезпеку для оточуючих, видається досить сумнівною з таких причин. Примусове лікування має на меті не покарання особи, а її лікування, тобто надання певної медичної допомоги з метою повернення особи до активного, здорового життя без зловживання наркотичними засобами або психотропними речовинами, що а ргіогі виключає можливість застосування примусового лікування до особи, яка вчинила злочин з огляду на його кваліфікацію. Така позиція підтверджується і на нормативному рівні, оскільки підставою до застосування примусового лікування визнається вчинення особою злочину взагалі, а не окремого його виду, та теоретичними осмисленням правової природи примусових заходів, які стосуються інших кримінально-правових заходів, суттєві ознаки яких були розглянуті раніше. В ст. 96 КК України є вказівка на небезпеку, але тільки щодо хвороби винної особи стосовно інших осіб. Таким чином, застосування примусового лікування, передбаченого ст. 96 КК України, може здійснюватися лише на підставі небезпеки самої хвороби без відповідної оцінки злочинного діяння, яка по-

винна мати місце при призначенні покарання, а не інших кримінально-правових заходів, до яких і відноситься примусове лікування.

Узгодженість такої точки зору з доктриною ставить нове запитання." чи відноситься наркоманія до хвороб, а якщо так — чи становить ця хвороба небезпеку для оточуючих? Відповідь на обидва запитання має бути позитивною. В ст. 1 Закону України від 15 лютого 1995 р. „Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними" наркоманія характеризується як „хворобливий психічний стан", що дає змогу розглядати наркоманію як хворобу, оскільки остання і супроводжується виникненням певного хворобливого стану. Не вдаючись до детального обґрунтування відповіді на друге питання, достатньо послатися на міжнародні нормативні акти, що стосуються протидії незаконному обігу наркотичних засобів і психотропних речовин⁴, в яких з допустимою часткою варіацій, що не впливають на загальне розуміння цього питання, зазначається, що наркоманія становить серйозну небезпеку як для осіб, які хворі на наркоманію, так і для здоров'я та благополуччя соціального оточення. Таким чином, наявність у особи ознак наркоманії вже створює небезпеку для оточуючих незалежно від вчинення тих чи інших суспільно небезпечних діянь та ступеня їх суспільної небезпечності.

Треба зазначити, що таке обґрунтування ні в якому разі не обмежує загальновизнаний принцип вирішення питання суддею на власний розсуд (принцип дискреції), оскільки наявність медичних підстав для застосування примусового лікування, які констатуються медичною комісією, а також відсутність протипоказань для застосування примусового лікування не

є для суду остаточними. Так, проходження особою, яка хвора на наркоманію, добровільного лікування, звернення за медичною допомогою до відповідних установ дає змогу суду не застосовувати примусове лікування з тих підстав, що особа, а точніше її хвороба, не становить небезпеки для здоров'я інших осіб. Таким чином, для вирішення питання про застосування примусового лікування необхідно враховувати ознаки, які характеризують особистість винного, а не ознаки об'єктивної сторони складу злочину, якими здебільшого і визначається ступінь суспільної небезпечності конкретного діяння. Досліджене на прикладі наркоманії має сенс і в інших випадках встановлення симптомів захворювання винної особи, небезпечних для оточуючих.

Враховуючи те, що кримінально-правова доктрина обґрунтовано ставиться з певною обережністю до розширеного тлумачення кримінального законодавства, а в ч. 4 ст. 309 КК України хвороба визначена однозначно, уявляється за необхідне, не відмовляючись від конкретизації хворобливого стану особи, доповнити ч. 4 вказівкою на застосування вказаних правил звільнення від покарання і до осіб, стосовно яких встановлені симптоми токсикоманії — хворобливого стану, викликаного зловживанням окремими психотропними, ароматичними речовинами⁵.

На підставі викладеного можна дійти висновку, що в чинному кримінальному законодавстві перед-

бачене застосування: лікувальних заходів, які за своєю суттю можуть поділятися на інші кримінально-правові заходи дискреційного характеру (передбачені ст. 96 КК України) і альтернативні стосовно кримінальної відповідальності; заходи імперативного характеру, застосування яких передбачає можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності. Враховуючи необхідність поширення застосування принципу доцільності притягнення до кримінальної відповідальності, вбачається за допустиме поширення правил застосування спеціального виду звільнення від кримінальної відповідальності, передбаченої ч. 4 ст. 309 КК України, і на стадію порушення кримінальної справи за умови нормативного закріплення права прокурора з врахуванням публічної зацікавленості (а точніше її відсутності) відмовляти в порушенні кримінальної справи за ч. 1 ст. 309 КК України з тих підстав, що особа після вчинення злочину, але до порушення кримінальної справи, звернулась до медичного закладу і почала лікування від наркоманії або токсикоманії. Реалізація цієї пропозиції створить умови для подальшого прискорення кримінально-процесуального провадження шляхом вилучення з кримінального процесу питань, вирішення яких не потребує детального судового розгляду, враховуючи імперативний характер звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ч. 4 ст. 309 КК України.

-------------------------------

' Див.: Головко Л.В. Альтернативи уголовному преследованию в современном праве. — СПб., 2002. — С. 174—175.

²Див.: Закон України „Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними" // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 10. — Ст. 62.

³Див.: Архів місцевого суду Ленінського району м. Миколаєва. Кримінальна справа № 1-76 2003 р.

⁴Див.: Єдина конвенція про наркотичні засоби 1961 р.; Конвенція про психотропні речовини 1971 р.; Конвенція ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 р. // Україна в міжнародно-правових актах. — К., 1996.

⁵Див.: Мірошниченко Н.А., Козаченко О.В. Кримінально-правові проблеми боротьби з розповсюдженням наркоманії. — Одеса, 2004. — С. 13—14.

Олег

МЕЛЬНИК,

прокурор

Київського району

м. Харкова,

радник юстиції

Відповідно до ч. 2 ст. 65 Кримінально-процесуального кодексу (КПК) України, ст. 10 Закону України від 18 лютого 1992 р. "Про оперативно-розшукову діяльність" (далі — Закон про ОРД) матеріали такої діяльності використовуються для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі. Зазначене обумовлює питання забезпечення прокурором допустимості результатів ОРД як доказів при провадженні у справах про злочинне вимагання.

азвичай допустимість доказу означає отримання фактичних даних: а) належним суб'єктом, який правомочний проводити процесуальні дії для отримання доказів; б) з установленого кримінально-процесуальним законом джерела; в) установленим законом способом та порядком збирання доказів; г) зафіксованим передбаченим законом способом¹. Можливість використання результатів ОРД в доказуванні визначається перш за все з огляду на те, чи не порушені при їх отриманні, при провадженні розшукових заходів основоположні норми закону про права і свободи громадян, про завдання цієї діяльності та про способи її фіксації з огляду на можливе входження в майбутньому в кримінальний процес.

Отже, при перевірці допустимості результатів ОРД прокурор має з'ясовувати, зокрема, такі питання: чи було заведено оперативно-розшукову справу; чи проведені оперативно-розшукові заходи уповноваженим на те органом; чи передбачені законом оперативно-розшукові заходи, в ході яких було отримано відповідну інформацію; чи були передбачені законом підстави для проведення оперативно-розшукових заходів; чи додержано встановлений законом порядок їх проведення; чи додержані вимоги закону про застосування в ході оперативно-розшукових заходів належних технічних засобів; чи є в матеріалах кримінальної справи постанова начальника органу, який здійснює ОРД, про передачу матеріалів слідчому (зокрема, протоколів з відповідними додатками, складеними за результатами ОРД).

Прокурор має враховувати, що провадження оперативно-розшукових заходів, які обмежують права громадян на таємницю листування, телефонних переговорів, поштових, телеграфних, інших повідомлень, допускається лише на підставі судового рішення (ч. 2 ст. 8 Закону про ОРД) і за наявності у органів, які здійснюють ОРД, інформації, зокрема про ознаки такого, що готується, вчиняється або вже вчиненого протиправного діяння, за яким провадження попереднього слідства є обов'язковим.

Закон (ч. 14 ст. 9 Закону про ОРД) передбачає, що оперативно-розшукові заходи, пов'язані з тимчасовим обмеженням прав людини, проводяться, зокрема, з метою запобігання тяжким злочинам, їх припинення і розкриття. У разі опе-

ративної необхідності невідкладного здійснення цих заходів оперативно-розшукові підрозділи зобов'язані протягом 24 годин повідомити суд або прокурора про застосування та підстави для їх проведення. А прокурор має перевірити відповідність зазначених дій вимогам закону.

На мій погляд, ч. 14 ст. 9 Закону про ОРД сформульована не зовсім вдало. Адже суд відповідно до чинного законодавства України не є органом нагляду і не уповноважений перевіряти законність дій тих чи інших суб'єктів, чия діяльність спрямована на боротьбу зі злочинністю. На досудових стадіях суд за ініціативою учасників процесу вправі тільки перевірити законність винесених, чітко перелічених у законі, процесуальних рішень. Заглиблюватися ж у законність провадження навіть тих процесуальних дій, на які він дав дозвіл, суд не має права. Тим більше немає підстав наділяти суд повноваженнями щодо перевірки законності провадження оперативно-розшукових дій, виконаних у порядку ч. 14 ст. 9 Закону про ОРД. Тому така перевірка має бути винятково прерогативою прокурора, який уповноважений на: 1) виявлення порушень закону, причин порушень та умов, що сприяли їх вчиненню; 2) усунення порушень закону, яких припустилися органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, причин та умов, які сприяли вказаним порушенням; 3) притягнення винних осіб до відповідальності².

Для інформаційного забезпечення та документування ОРД закон передбачає заведення оперативно-

розшуковоі справи у кожному випадку наявності підстав для проведення оперативно-розшукової діяльності. Постанова про заведення такої справи підлягає затвердженню начальником органу внутрішніх справ, керівниками інших органів, уповноважених здійснювати ОРД. У постанові зазначаються місце та час ЇЇ складання, посада особи, яка виносить постанову, її прізвище, підстава та мета заведення оперативно-розшукової справи. Без заведення оперативно-розшукової справи проведення оперативно-розшукових заходів, крім випадку, передбаченого ч. 4 ст. 9 Закону про ОРД, забороняється (ч. 1,3 ст. 9 Закону про ОРД).

За наявності достатніх підстав дозвіл на проведення оперативно-розшукової діяльності дає керівник відповідного оперативного підрозділу, який несе відповідальність за законність здійснених заходів. При цьому мають бути враховані відповідність оперативно-розшукових заходів ступеню суспільної небечності злочинних посягань та загрози інтересам суспільства і держави (ч. ч. 6, 7 ст. 9 Закону про ОРД).

Як відомо, процес проведення оперативно-розшукових заходів не завжди можна зафіксувати, запротоколювати у формах, встановлених КПК. Проте результати цієї роботи, які мають бути використані у кримінальній справі, підлягають належному оформленню, інакше втрачається будь-який сенс їх проведення. В усякому разі обсяг та характер дій працівників оперативного підрозділу органів внутрішніх справ при надходженні заяви чи повідомлення про вимагання залежать від оперативної ситуації, що склалася на момент розгляду такої заяви.

Хоча арсенал оперативно-розшукових заходів визначений Законом про ОРД, слід зазначити, що форми їх фіксації не завжди законодавчо закріплені. На практиці у справах про вимагання, як правило, вдаються до таких заходів: опитування осіб за їх згодою; використання добровільної допомоги громадян; проведення операцій по захопленню злочинців з поличним; негласне виявлення та фіксування слідів тяжкого злочину, документів та предметів, що можуть бути доказами підготовки або вчинення такого злочину; зняття інформації з каналів зв'язку, застосування інших технічних засобів отримання інформації; контроль за телефонними розмовами; здійснення візуального спостереження в громадських місцях із застосуванням фото-, кіно- і відеозйомки, технічних засобів тощо. Проведення зазначених заходів (за винятком тих, що провадяться за рішенням суду) оформляється рапортами, довідками, поясненнями тощо.

На мій погляд, слід погодитися із точкою зору Ю. Грошевого, Є. Дидоренка та Б. Розовського про необхідність доповнення КПК України ст. 85-3, яка б містила реквізити протоколу процесуальних оперативно-розшукових дій³. Така норма, по-перше, дозволить уникнути розмаїття документів, у яких фіксуються результати ОРД, та уніфікувати цю фіксацію, а по-друге, полегшить оцінку законності провадження оперативно-розшукових дій, протоколи яких будуть фігурувати у кримінальній справі як докази. Виходячи із зазначеного, підкреслю, що для кримінального судочинства важлива процесуальна форма фіксації (закріплення) до-

казової інформації. Вона є одним із гарантів надійності цієї інформації, тому не можна погодитися із думкою авторів праці "Докази, доказування та використання результатів ОРД" про вирішальну роль процесуальної форми перевірки доказів, а не їх одержання⁴.

Проте, як свідчать матеріали практики, працівники відділів карного розшуку під час перевірки оперативним шляхом заяв та повідомлень про злочинні вимагання усіляким чином уникають заведення оперативно-розшукових справ та легалізації матеріалів ОРД. Зокрема, по кожній другій проаналізованій кримінальній справі злочин складався з двох етапів. На першому етапі вимагач домовлявся із жертвою про час та місце передачі грошей, майна та інших предметів. У подальшому потерпілий (його представник) звертався із заявою до органу внутрішніх справ, у якій повідомляв про вчинення проти нього (його підопічного) злочину та погоджувався на співпрацю із правоохоронцями. У підсумку вимагача затримували "на живця" в момент одержання предмета злочину. Такі операції, як правило, обмежувалися у часі одним днем і співпадали із днем подання заяви потерпілим про порушення кримінальної справи. У зв'язку з цим виникає питання: чи завжди працівники відділу карного розшуку виконують вимоги ч. 1 ст. 9 Закону про ОРД про попереднє заведення оперативно-розшукової справи перед проведенням ОРД, чи така постанова в подальшому оформляється "заднім числом"? І яким чином прокурор може забезпечити своєчасний нагляд за виконанням зазначених вимог закону?

На практиці результати такої ОРД оформляються та вводяться до кримінального процесу різним шляхом. Наприклад, до порушення кримінальної справи працівники відділів карного розшуку органів внутрішніх справ намагаються легалізувати оперативно-розшукові заходи шляхом складання протоколів, "маскуючи" їх посиланням на ст. 127 КПК (залучення понятих). Можна стверджувати, що в таких випадках постанова про заведення оперативно-розшукової справи не виносилася.

Так, 18 лютого 2002 р. до органів внутрішніх справ звернувся із заявою громадянин Ш. про те, що 15 лютого 2002 р. на вулиці К. вимагав у нього під загрозою фізичного насильства гроші в сумі 50 доларів США. Цього ж дня оперуповноважений відділу карного розшуку склав протокол "огляду та вилучення купюр", з якого вбачається, що у присутності понятих оглянуто 2 купюри номіналом по 50 грн., зафіксовані їх банківські номери та їх вручено Ш. для передачі вимагачеві. Тиждень по тому слідчий порушив кримінальну справу стосовно К. за ч. 1 ст. 189 КК⁵. Вважаю, що у цьому випадку по суті були проведені оперативно-розшукові заходи, спрямовані на отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі, а також проведено затримання злочинця. І працівник відділу карного розшуку мав після заведення оперативно-розшукової справи із посиланням на пункти 1, 5, 7 ч. 1 ст. 8 Закону про ОРД та ч. 2 ст. 65 КПК скласти відповідний протокол. Такий протокол, а також свідчення громадянина Ш. були б тими даними, які в подаль-

шому склали доказову базу по цій справі.

Ще одна справа. 27 квітня 2002 р. із заявою про вимагання звернувся громадянин Б. Цього ж дня заступник начальника відділу карного розшуку у своєму службовому кабінеті склав протокол огляду грошей у сумі 50 доларів США, наданих заявником для передачі вимагачеві К., "з метою документування його протиправної діяльності". В подальшому складено протокол вилучення грошей у К., отримано пояснення від осіб, які були понятими, і порушено кримінальну справу стосовно К. за ч. 2 ст. 189 КК⁶.

Іншим способом були введені матеріали ОРД до кримінальної справи, порушеної 29 грудня 2004 р. за заявою громадянки Я. про те, що невідомий вимагав гроші у її онука. Так 7 січня 2005 р. слідчий допитав як свідка оперуповноваженого відділу карного розшуку О., який пояснив, що за заявою громадянки Я. проведено оперативно-розшукові заходи і встановлено громадянина Л. як особу, яка вчинила вимагання. Громадянина Л. було затримано і доставлено до чергової частини⁷.

Вважаю, що на забезпечення доказового значення результатів ОРД негативно впливають такі обставини:

□ законодавець перелічує оперативно-розшукові заходи, проте не розкриває їх основного змісту і не дає відповідних дефініцій;

□ законодавець, крім випадків, передбачених ч. 2 ст. 8 Закону про ОРД, не називає форму фіксації результатів здійснення оперативно-розшукових заходів, і ця прогалина заповнена відомчим наказом

МВС України для службового користування;

□ законодавчо не визначені форми долучення до кримінального процесу результатів ОРД. І в цьому сенсі слушним є твердження Д. Беднякової про те, що як відображення реальності оперативно-розшукова та доказова інформація за своєю природою єдині і виникають у процесі пізнання змін, які є результатом взаємодії (контакту) з навколишнім середовищем⁸. Взагалі цінність такої інформації у всіх випадках визначається її здатністю встановлювати обставини, вказані у ст. 65 КПК.

У той же час поділяю погляди, відповідно до яких результати ОРД, пов'язані із утворюваними обставинами предмета доказування, правомірно використовувати у кримінальному процесі як фактори, що оптимізують збирання та перевірку доказів, як основу для формування доказів у кримінальному процесі⁹. Зокрема, на стадії попереднього (досудового) розслідування дані, одержані в результаті ОРД, можуть ефективно використовуватися при висуванні версій злочинного вимагання з метою встановлення необхідності провадження конкретних слідчих дій як джерел фактичних даних. Проте через прогалини у КПК їх неможливо використовувати в процесі доказування без попередньої інтерпретації*. І це доводить проект но-

--------------------------------

* На відміну від Закону України про ОРД Федеральний закон РФ про ОРД встановив спеціальну форму надання результатів оперативно-розшукових заходів: надання результатів ОРД органу дізнання, слідчому чи суду здійснюється на підставі постанови керівника органу, який здійснює ОРД, в порядку, передбаченому міжвідомчими нормативними актами (ч. З ст. 11).

вого КПК, який нарешті визнав, що доказами є також фактичні дані, зібрані органом дізнання в результаті оперативно-розшукових заходів відповідно до вимог законів України, якщо вони перевірені та оцінені особою, яка здійснює дізнання, слідчим чи судом в порядку, передбаченому КПК (ч. 2 ст. 158).

Перевірка доказів полягає у їх дослідженні особою, яка здійснює дізнання, слідчим, прокурором, судом, суддею з метою визначення належності, достовірності, достатності, допустимості і законності способів їх збирання шляхом: а) аналізу кожного з них; б) проведення повторних або нових слідчих і судових дій для вирішення як окремих питань, так і справи в цілому (ч. 2 ст. 160 проекту КПК).

У той же час форми введення оперативно-розшукових матеріалів

у кримінальний процес залишаються законодавчо не визначеними, що ускладнює здійснення прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які провадять ОРД, дізнання та досудове слідство. Потреба у вирішенні цього питання обумовлена тим, що на зміст даних, отриманих в ході ОРД і кримінально-процесуальної діяльності, суттєвим чином впливає не тільки різниця у правовому становищі суб'єктів, від яких виходить оперативна та доказова інформація, а є і суттєва різниця у правовому регулюванні методів (умов, порядку) її одержання та фіксації, а отже, і правових гарантій, пов'язаних з її достовірністю (надійністю), додержанням при цьому прав та законних інтересів громадян, які беруть участь в оперативно-розшуковій та кримінально-процесуальній діяльності.

---------------------------

¹Див.: Кримінально-процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. ред. В. Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. — К., 2003. — С. 199.

²Див.: Зеленецький В.С, Козьяков И.Н. Ведомственный контроль и прокурорский надзор за законностью оперативно-розыскной деятельности. —Харьков, 2003. — С. 172.

³Див.: Грошевой Ю.М., Дидоренко Е.В., Розовський Б.Г. Кримінально-процесуальні аспекти оперативно-розшукової діяльності // Право України. — 2003. — № 1. — С. 74.

⁴Див.: Промов Н.А., Гущин А.Н., Луговец Н.В., Лямин М.В. Доказательства, доказывание и использование результатов оперативно-розыскной деятельности: Учебн. пособ. — М., 2005. — С. 74.

⁵Архів місцевого суду Жовтневого району м. Харкова. — Справа № 1-426/02.

⁶Архів Лозівського міжрайсуду. — Справа № 1-285/02.

⁷Архів Люботинського міськсуду. — Справа № 1-136/05.

⁸Див.: Беднякова Д.И. О реализации оперативно-розыскной информации в процессе доказывания и особенности ее оценки / Проблеми надежности доказьівания в советском уголовном процессе. — М., 1984. — С. 70.

⁹Див.: Доля Е.А. Использование в доказывании результатов оперативно-розыскной деятельности по уголовному делу // Российская юстиция. — 1995. — № 5. — С. 68—69.

100

Леонід

ЛОБОЙКО,

доцент кафедри

кримінального процесу

Юридичної академії

МВС України,

кандидат юридичних

наук,

доцент

Дослідженню проблем кримінально-процесуальної компетенції органів і посадових осіб, які здійснюють кримінальне судочинство, в юридичній теорії приділено вкрай мало уваги. Дослідників у сфері науки кримінального процесу, як правило, цікавлять питання повноважень компетентних державних органів, їхній правовий (процесуальний) статус, правове становище, функції, положення щодо підслідності та підсудності кримінальних справ.

іж тим, поняття компетенції неодноразово застосовується в кримінально-процесуальному законі (ст. ст. 4, 39, 40, 42 Кримінально-процесуального кодексу (КПК) України). Невизначеність цього поняття в законі здатна призвести до неоднозначного його тлумачення практичними працівниками відповідних органів. Цим і обумовлена необхідність дослідження проблем, пов'язаних із визначенням і реалізацією кримінально-процесуальної компетенції. Загальне поняття і структура останньої були предметом мого дослідження¹, де, виходячи із положень загальної теорії права, обґрунтовано, що компетенцію складають такі структурні елементи, як функції, предмет відання і повноваження органу дізнання, прокурора чи слідчого. Зважаючи на те, що реформування прокуратури в Україні не завершене, тему цієї моєї статті вважаю актуальною. Метою статті є

101

визначення змісту кожного із структурних елементів компетенції прокурора щодо провадження у кримінальних справах. Для досягнення цієї мети поставлені завдання: дослідити кримінально-процесуальну функцію прокурора; проаналізувати предмет відання прокурора; провести дослідження найбільш дискусійних питань щодо повноважень прокурора у кримінальному процесі.

Кримінально-процесуальна функція прокурора. Кримінально-процесуальна компетенція прокурора має визначатися, виходячи з того, чи є той чи інший напрям його діяльності основним для кримінального процесу, бо саме такий напрям є його процесуальною функцією.

Прокуратура, так само як й інші державні органи, наділена кримінально-процесуальною компетенцією, перебуває в стані перманентного реформування (з 1991 р. дотепер). Затягування процесу реформування органів прокуратури пов'язане, в першу чергу, з принциповою невизначеністю її місця в системі органів державної влади. Невизначеність місця прокуратури в системі органів влади обумовлює невизначеність її функцій як державного органу взагалі і кримінально-процесуальних функцій зокрема.

Згідно зі ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладаються такі функції: 1) підтримання державного обвинувачення в суді; 2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; 3) нагляд за додержанням законів органами, які провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

102

4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян; 5) нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Окрім того, Законом України від 12 липня 2001 р. "Про внесення змін до Закону України "Про прокуратуру" закріплено положення, згідно з яким прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію досудового слідства до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів з контролю за додержанням законів, та до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють їх функціонування. Наявність у прокуратури таких функцій не дає підстав для віднесення її до жодної з гілок державної влади.

Але ж прокуратура наділена суттєвими владними повноваженнями. В юридичній літературі частіше йдеться про органи прокуратури як про владу: прокурорсько-обвинувальну²; прокурорську³, а не наглядову. Найменування влади прокуратури за назвою однієї із функцій, яку вона здійснює (будь-то обвинувачення, нагляд чи представництво), є неправильним, бо не може охопити увесь функціональний спектр діяльності прокуратури. Тому влада, яка здійснюється прокуратурою, повинна

мати адекватну назву — прокурорська влада".

Який же обсяг публічних справ (компетенція) покладається на прокуратуру в процесі вирішення кримінально-правових конфліктів, тобто в кримінальному процесі? За чинним законодавством до кримінально-процесуальної компетенції прокурора належать функції щодо здійснення нагляду за додержанням законів органами, які провадять дізнання і досудове слідство; підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених кримінально-процесуальним законом (порушення кримінальних справ про злочини, які повинні розглядатися в порядку справ приватного обвинувачення, коли потерпілий не може захистити свої законні інтереси, заявлення цивільного позову в інтересах держави тощо); нагляд за додержанням законів при застосуванні заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Таким чином, прокурор у кримінальному процесі є одночасно і обвинувачем, і наглядачем за дотриманням законів. Ці положення визначають загальні підстави участі прокурора в кримінальному процесі. Вони були сформульовані М. Муравйовим ще в 1892 р., але не втратили своєї актуальності й в наш час. Зазначені положення він назвав "принциповим вченням про головні підстави всієї прокурорської діяльності у кримінальних справах". Суть вчення полягає у такому. Будучи обвинувачем, прокурор як урядовий орган зобов'язаний переслідувати злочини в суспільних

інтересах; але будучи водночас охоронцем закону, він здійснює це переслідування в ім'я закону винятково для досягнення істини і до того ж так, що до суду на нього покладається неупереджена участь у попередньому дослідженні, а на суді, де прокурор уже діє як справжній обвинувач, права його урівноважуються правами підсудного, хоча й тут прокуророві забороняється будь-яка однобічність і надання будь-яких переваг на користь обвинувачення. Додаючи до цього загального висновку наукові або теоретичні поняття кримінального процесу, ми віднайдемо, що кримінальна діяльність прокурорського нагляду заснована: а) на поєднанні завдань обвинувального із законоохороним, б) на обов'язку дотримуватися неупередженості, в) на превалюванні начала слідчого із проявами змагального начала, г) на пануванні суспільного або публічного начала в певному співвідношенні з приватними елементами процесу, ґ) на застосуванні начала закономірності, пом'якшеного доцільністю. Всі ці основні принципи при їх здійсненні в законі і на практиці перебувають між собою в тісному взаємозв'язку і постійній взаємодії. Прояв їх можна простежити в усіх приписах закону про права і обов'язки прокурорського нагляду: це — фундаментальні засади, на які опирається або навколо яких здійснюється вся його судово-кримінальна робота⁴.

В. Кулаков, досліджуючи суть прокурорського нагляду за додержанням законів при проведенні дізнання та досудового слідства, цілком слушно зазначив, що "покладені на прокуратуру завдання розподіляються на дві

103

групи. Одна з них покликана сприяти розкриттю злочинів, виконанню вимог закону про невідворотність відповідальності за скоєний злочин, а друга — охороні прав і законних інтересів громадян, які знаходяться під слідством, а також інших юридичних та фізичних осіб, які втягнуті у кримінальний процес. Названі завдання перебувають у відносинах конкуренції, тому що виконання на практиці перших завдань не сприяє та навіть в окремих випадках перешкоджає виконанню інших". У зв'язку із цим В. Кулаков пропонує "визначити на законодавчому рівні пріоритети завдань прокурора в даній сфері, поставивши на перше місце ті з них, що пов'язані з правоохоронною діяльністю прокуратури"⁵.

Висловлена пропозиція завідомо не може бути втілена в законодавство, бо закон не знає понять "перше місце", "друге місце" чи якесь інше місце, які б відображали пріоритетність тих чи інших положень. Усі положення закону мають однакове за силою значення. Тому сформулювати пріоритети завдань прокурорського нагляду (ранжиру вати їх) на законодавчому рівні навряд чи вдасться.

Прокурор є представником обвинувальної влади. Головною його функцією в кримінальному процесі є підтримання державного обвинувачення в суді. Нагляд прокурора за законністю в діяльності слідчого здійснюється для того, щоб слідчий, не порушуючи закону, викрив обвинуваченого у вчиненні злочину, бо порушення слідчим законів під час формування системи доказів обвинувачення матиме наслідком неможливість для прокурора підтримувати обвинувачення в суді,

104

може призвести до розвалу справи". Саме у зв'язку із зазначеною обставиною прокурор змушений наглядати за законністю в діяльності органів дізнання і досудового слідства. Метою такого нагляду є запобігання порушенням закону цими органами і вжиття відповідних заходів реагування. Ця мета кардинально відрізняється від мети загального нагляду прокурора. Останній здійснювався ним за всіма суб'єктами права з метою виявлення і усунення порушень закону. Прокурор не опирався на результати діяльності цих суб'єктів у своїй подальшій діяльності. В кримінальному ж процесі нагляд за законністю на досудових стадіях забезпечує прокуророві фундамент для його діяльності у суді. Здійснення прокурором нагляду на неналежному рівні до суду не сприятиме ефективній обвинувальній діяльності в суді.

Викладене свідчить про те, що прокурорський нагляд у кримінальному процесі відповідає основному напряму його кримінально-процесуальної діяльності, яким є кримінальне переслідування. Отже, нагляд є основним напрямом діяльності (функцією) прокуратури як державного органу. В кримінальному процесі нагляд, хоча і поширюється на всю діяльність органів дізнання і досудового слідства, претендувати на роль функції не може. Прокурор, наглядаючи за законністю на досудових стадіях процесу, може впливати на провадження у справі, але він може впливати й на інші сфери діяльності із застосування законів. Однак навряд чи можна говорити про те, що прокурорський нагляд є функцією виконання судових рішень у кримінальних справах чи

функцією застосування інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, або ж функцією пожежного нагляду чи митного контролю тощо. Нагляд прокурора за додержанням законів у зазначених сферах діяльності державних органів не дає підстав для висновку про те, що прокурор є безпосереднім її учасником. То чому тоді прокурорський нагляд є функцією кримінально-процесуальної діяльності?

Прокурор, здійснюючи нагляд, знаходиться поза кримінальним процесом. У цьому випадку він виконує функцію органу, яким є прокуратура. Ця функція має організаційно-управлінський характер. Вона не вписується в розподіл функцій (кримінальне переслідування, захист, правосуддя), обумовлених необхідністю реалізації принципу змагальності кримінального процесу. Прокурор включається у процес тільки тоді, коли безпосередньо провадить процесуальні дії, приймає процесуальні рішення. Але на час провадження у справі певних дій і рішень прокурор користується повноваженнями слідчого, тобто виконує кримінально-процесуальну функцію кримінального переслідування.

До здійснення обвинувальної діяльності у кримінальному процесі прокурора спонукає покладена на вітчизняну прокуратуру функція боротьби зі злочинністю. Причому прокуратура відіграє роль координатора всіх державних органів, зобов'язаних боротися зі злочинністю. Згідно зі ст. 10 Закону України від 5 листопада 1991 р. "Про прокуратуру" та наказами Генерального прокурора

України від 28 жовтня 2002 р. № 1/1 "Про координацію діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю" і від 19 січня 2004 р. № 1 "Про організацію роботи та контроль виконання в органах прокуратури України" координація діяльності правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю визначена як важливий пріоритетний напрям роботи прокуратури. В рамках цього напряму (функції) від органів прокуратури вимагається практикувати для участі в нарадах запрошення голів судів і постанови координаційних нарад надсилати їм до відома. Коментарі, як кажуть, зайві. Виникає тільки одне (риторичне) запитання: яке відношення має до боротьби зі злочинністю суд?

Предмет відання прокурора. Предметом відання прокурора є всі кримінально-процесуальні відносини, що виникають на території, окресленій межами адміністративного району, області чи держави в цілому. Прокурор здійснює нагляд за законністю в діяльності всіх органів, уповноважених здійснювати кримінально-процесуальну діяльність, незалежно від їхньої відомчої належності. Діяльність цих органів у досудовому провадженні є предметом відання (нагляду) прокурора. Він може вступити у будь-яку кримінальну справу і здійснювати у ній слідство. Те ж саме можна сказати і щодо реалізації прокурором функції державного обвинувачення у суді. Територіальні межі поширення компетенції прокурора і суду співпадають. Тому компетенція прокурора в частині державного обвинувачення поширюється на всі кримінальні справи,

105

що розглядаються судом у регіоні діяльності прокурора.

Єдність кримінально-процесуального предмета відання органів прокуратури обумовлюється їхньою єдністю, неподільністю (на відміну від органів досудового слідства, що існують в чотирьох відомствах, або від органів дізнання, яких на сьогодні налічується 10). Виняток стосується тільки розподілу предмета відання прокурорів у зв'язку з існуванням органів військової прокуратури. Військові прокурори мають чітко визначений предмет відання, що обмежується кримінальними справами, підсудними військовим судам.

Повноваження прокурора. Кримінально-процесуальна компетенція прокурора досить повно досліджена в 2001 р. В. Маляренком і І. Вернидубовим. Вчені проаналізували компетенцію прокурора на всіх стадіях кримінального процесу, тобто розподіл компетенції прокурора по стадіях⁶. У зв'язку із цим немає потреби повторно досліджувати вже досліджені проблеми. Однак книга названих учених була підписана до друку 22 лютого 2001 р., тобто до здійснення в Україні так званої "малої судової реформи", якою компетенція прокурора, особливо на судових стадіях процесу, суттєво змінена. Тому є потреба зупинитися на дискусійних питаннях у зв'язку із суттєвими змінами процесуальних повноважень прокурора.

Порушення кримінальної справи — виняткова компетенція прокурора?

Це питання набуло актуальності у зв'язку з деклараціями про те, що Українське законодавство має адаптуватися до законодавства

106

Євросоюзу. У багатьох країнах ЄС (наприклад, у Франції) питання про порушення кримінальної справи (порушення кримінального позову) вирішується прокурором. Приблизно такий же порядок сприйняв російський законодавець, зобов'язавши прокурора не самостійно порушувати всі кримінальні справи, а погоджувати постанови про порушення справ, складені іншими суб'єктами. Згідно з ч. 4 ст. 146 КПК Російської Федерації прокурор, отримавши постанову слідчого, дізнавача про порушення кримінальної справи з матеріалами попередньої перевірки, негайно повинен дати згоду на порушення справи або ж винести постанову про відмову у дачі згоди або про направлення матеріалів для додаткової перевірки.

У проекті КПК України (пункт 10 ст. 32) також містилося положення про те, що прокурор має давати згоду слідчому і органу дізнання на порушення кримінальної справи і пред'явлення обвинувачення. Але пізніше це положення було виключене.

В. Гончаренко з цього приводу пише: "Публічне обвинувачення в нашій країні здійснює лише прокуратура, а тому вона через своїх представників виступає обвинувачем не лише в суді, як це записано в Конституції України, а здійснює функцію обвинувачення з моменту порушення кримінальної справи (відкриття кримінального переслідування). Тому акти порушення кримінальної справи, так само як і відмови в її порушенні, повинні належати до виключної компетенції прокурора (вид. — авт.). Це вимагає внесення суттєвих змін не тільки до КПК, а й до Конституції"⁷. Погод-

жуючись у принципі з висловленою пропозицію, слід зазначити, що вона була б вкрай корисною, якби кримінальне переслідування (кримінальна справа) порушувалось прокурором перед представником судової влади — слідчим суддею (судовим слідчим). За сучасної побудови кримінального процесу немає ніякого значення, хто порушить кримінальну справу — орган дізнання, слідчий чи прокурор. Останній за законом здійснює нагляд за законністю порушення і відмови у порушенні кримінальної справи — протягом доби відповідні постанови направляються до прокурора (ст. 100 КПК). Акт порушення кримінальної справи здійснюється в інквізиційних стадіях кримінального процесу (якщо вважати вітчизняний кримінальний процес змішаним), хоч і наповнених останнім часом змагальними елементами (оскарження до суду рішень органів дізнання, слідчого і прокурора; вирішення судом питань про взяття під варту, провадження обшуку тощо). Але про порушення справи орган дізнання, слідчий і прокурор не повідомляють суддю. Вся обвинувальна діяльність на досудових стадіях здійснюється під процесуальним керівництвом (і водночас наглядом) прокурора. За таких умов немає сенсу регламентація винятковості повноважень прокурора щодо прийняття рішення про порушення кримінальної справи. Позитивного ефекту навряд чи буде досягнуто. Натомість можна очікувати негативного результату у вигляді затягування початку розслідування злочину, втрати його слідів тощо.

Питання про обвинувачення ставиться прокурором перед суддею

у обвинувальному висновку, який він затверджує. Діяльність прокурора із вивчення кримінальної справи, направленої йому слідчим, становить зміст стадії порушення державного обвинувачення⁸. Повноваження прокурора щодо порушення державного обвинувачення, так само як і щодо його підтримання перед судом, є винятковими і не можуть бути делеговані іншим органам, уповноваженим вести кримінальний процес. Порушення прокурором державного обвинувачення і направлення ним справи до суду слід розглядати як заявлення прокурором кримінального позову.

Для підтримання державного обвинувачення у суді може утворюватися група прокурорів?

Кримінально-процесуальний закон передбачає участь в суді прокурора, який виконує функцію державного обвинувача. Якщо тлумачити закон буквально, то прокурор під час розгляду всіх кримінальних справ незалежно від їх складності має бути в судовому засіданні один. Практика ж підтримання державного обвинувачення у складних справах показує, що прокурор, маючи достатні компетенційні повноваження, не може їх реалізувати повною мірою, тобто так, як того вимагають державні інтереси.

Ця обставина стала підставою для відомчої регламентації участі в судовому розгляді складних кримінальних справ групи прокурорів. Згідно з пунктом 1.4 наказу Генерального прокурора України від 30 березня 2004 р. № Згн "Про завдання та організацію роботи прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ" керівникам прокуратур усіх рівнів дозволя-

107

ється у складних справах доручати підтримання державного обвинувачення групі прокурорів, визначаючи їх керівника. Одночасна участь кількох прокурорів у одній справі не означає "розтягування" ними визначеної кримінально-процесуальним законом компетенції. Обсяг і межі компетенції групи прокурорів залишаються такими ж, як і у разі участі в справі одного прокурора. Створення групи прокурорів обумовлене не потребою поєднати (плюсувати) повноваження кількох прокурорів. Від цього державне обвинувачення не стане потужнішим. Воно стане сильнішим завдяки можливості групи прокурорів повніше осягнути предмет державного обвинувачення, а отже — ефективніше реалізувати функцію обвинувачення.

У той же час можна вести мову про розмежування компетенції всередині групи прокурорів за обсягом. Керівник групи має більший обсяг компетенції, бо він наділяється правами щодо розподілу повноважень прокурорів всередині групи. Таким чином, відносини керівника та інших прокурорів мають ієрархічний характер. Між обвинувачами існують відносини координації у межах компетенції, визначеної для них керівником групи. В основному це стосується такого елемента кримінально-процесуальної компетенції, як предмет відання. Останній для кожного прокурора в межах діяльності у одній кримінальній справі стає особливим, таким, як його визначив керівник. Так, прокурори згідно з розподілом керівника можуть вивчати окремі епізоди злочинної діяльності підсудного; виявляти активність під час судово-

108

го розгляду у дослідженні доказів за "своїми" епізодами; в разі не-підтвердження обвинувачення готувати за цими епізодами постанову про відмову від обвинувачення; готувати "свою" частину апеляції (касації) в разі наявності підстав до її подання тощо.

Прокурор у судовому засіданні — сторона чи наглядач за законністю?

Після реалізації в 2001 р. „малої судової реформи" питання про те, чи здійснює прокурор нагляд за законністю в діяльності суду, здавалося б, має відпасти само по собі (прокурор позбавлений права приносити протести на судові рішення, він вправі подавати апеляції і касації, як і будь-який інший учасник судового процесу). Але недоліки законодавчої техніки не дозволяють про нього забути. Так, у ч. 2 ст. 25 КПК зазначено: "Прокурор зобов'язаний в усіх стадіях кримінального судочинства вживати передбачених законом заходів до усунення всяких порушень закону, від кого б ці порушення не виходили". Граматичне тлумачення наведеної норми дає підставу для висновку про те, що прокурор на судових стадіях кримінального судочинства має повноваження для вжиття заходів щодо порушень закону, допущених суддею.

Правило, сформульоване в аналізованій нормі, заздалегідь приречене на невиконання його прокурором, бо суперечить принципу незалежності суду під час ухвалення рішень у кримінальних справах. До того ж невідомо, яких саме заходів може вжити прокурор щодо суддів — порушити щодо них кримінальну справу, поставити питання про притягнення їх до дисциплінарної відповідальності чи

щось інше? Тому, мабуть, і зустрічаються на практиці випадки, коли сторона обвинувачення, невдоволена судовим рішенням, порушує кримінальні справи щодо суддів⁹. Останні виявились менш захищеними в цьому плані, ніж адвокати, щодо яких кримінальну справу може порушити тільки Генеральний прокурор України (ст. 10 Закону України від 19 грудня 1992 р. "Про адвокатуру"). Тому ч. 2 ст. 25 КПК має бути доповнена положенням про те, що повноваження прокурора не поширюються на вжиття заходів щодо суддів.

Проведене в межах цієї статті дослідження дозволяє зробити наступні висновки: 1) кримінально-процесуальною функцією прокурора є кримінальне переслідування; 2) до предмета відання прокурора належать всі кримінально-процесуальні відносини, що

виникають на території, на яку поширюються його повноваження; 3) вирішення питання про порушення кримінальної справи не може бути винятковою компетенцією прокурора; 4) прокурор у судовому засіданні не є наглядачем за законністю судової діяльності.

Зрозуміло, що в одній статті розглянути всі "компетенційні" проблеми прокурора як учасника кримінального процесу неможливо. Вони є складними, об'ємними і потребують подальших досліджень за такими напрямами:

1) дослідження кримінально-процесуальної компетенції прокурора на різних стадіях провадження у кримінальній справі;

2) аналіз обсягу і меж компетенції прокурора;

3) з'ясування питання про те, в якому співвідношенні перебувають компетенція і компетентність прокурора.

-----------------------

¹Див.: Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальна компетенція: поняття і структура // Юридична Україна. — 2005. — № 3. — С. 73—77.

²Див.: Прокурорський нагляд в Україні: Курс лекцій. / За ред. В. Т. Нора. — Львів, 2002. — С. 13.

³Див.: Грицаєнко Л. Роль та місце прокурорської влади у системі державних органів // Прокуратура. Людина. Держава. — 2005. — № 5. — С. 43—46; Давиденко Л. Прокурорська влада // Там само. — 2004. — № 7. — С. 35—41.

⁴Див.: Муравьев Н.В. Общие оснований прокурорской деятельности по уголовным делам // Дореволюционные юристы о прокуратуре: Сб. ст. / Сост. С.М. Казанцев. — СПб., 2001. —С. 107.

⁵Кулаков В.В. Проблеми організації роботи апарату обласної прокуратури по нагляду за додержанням законів органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Харків, 1999. — С. 6.

⁶Див.: Малярєнко В, Т., Вернидубов І.В. Прокурор у кримінальному судочинстві: Деякі проблеми та шляхи їх вирішення. — К., 2001. — 240 с.

⁷Гончаренко В. Деякі зауваження у зв'язку з прийняттям нового Кримінально-процесуального кодексу України // Вісник Академії правових наук України. — 2003. — № 2—3. — С. 703—704.

⁸Див.: Зеленецкий В.С. Возбуждение государственного обвинения в советском уголовном процессе. — Харьков, 1979. — 144 с; Легеза Л.А. Проблеми порушення державного обвинувачення // Теорія і практика застосування чинного кримінального і кримінально-процесуального законодавства у сучасних умовах: У 2-х ч. — Ч. 1. — К., 2002. — С. 207—208.

⁹Див.: Постанова Апеляційного суду Житомирської області про незаконність порушення кримінальної справи проти суддів Апеляційного суду Київської області: Матер. к семинару "Свобода слова и авторитет правосудия: конфликт или служение общественным интересам". — К., 2004. — С. 73—76 (Цит. за: Куйбіда Р.О. Реформування правосуддя в Україні: стан і перспективи: Монографія. — К., 2004. — С. 177).

109

Володимир

ПИВОВАРОВ,

асистент кафедри

кримінології

та кримінально-

виконавчого права

Національної юридичної

академії України

імені Ярослава Мудрого,

кандидат юридичних наук

начущість цього завдання обумовлюється, принаймні, кількома причинами. По-перше, без конкретних знань про особу злочинця не уявляється можливим дослідження комплексу детермінаційних чинників, що обумовлюють злочинну поведінку тієї чи іншої людини. По-друге, без знання типологічних особливостей особи злочинця неможливо запропонувати дійсно ефективну стратегію і тактику протидії окремим видам (групам) злочинних проявів та злочинності в цілому. По-третє, за слушним зауваженням І. Карпеця, можна напевно сказати, що наука кримінологія починалася з вивчення особи злочинця¹.

Над проблемами особи злочинців працювало чимало вчених. Вагомий внесок у вирішення складних питань, пов'язаних з особою злочинця, зробили такі вчені, як О. Герцензон, І. Даньшин, А. Долгова, В. Голіна, К. Ігошев, О. Кальман, І. Карпець, В. Кудрявцев, М. Міненок, О. Сахаров та інші. Проте питанням вивчення особи злочинця, що вчинила ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів, під кутом зору саме кримінологічної науки значно рідше приділялася увага,

110

хоча окремі кримінально-правові і кримінологічні аспекти вчинення цього виду злочинів все ж таки висвітлені у роботах вітчизняних і зарубіжних вчених, зокрема П. Андрушка, В. Антипова, Л. Брич, В. Вересова, Б. Волженкіна, П. Геги, Д. Голосніченка, А. Гутника, А. Казіни, О. Кальмана, Я. Кураш, В. Ларічева, В. Лисенка, В. Мойсика, В. Навроцького, В. Поповича, Є. Стрельцова. Із врахуванням того, що нині рівень злочинних проявів у податковій сфері в кілька разів перевищує рівень, зафіксований у середині 90-х років, подібне дослідження уявляється вельми актуальним. Тим більш, що найближчим часом треба розробити та впровадити стабільну і прозору концепцію податкового сектора надходжень до бюджетів усіх рівнів, а також стратегію запобіжних заходів, спрямованих на боротьбу зі злочинами у системі оподаткування.

Тож результати проведеного дослідження стосовно особи злочинця, діяння якого пов'язані з ухиленням від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів, можуть виявитися своєчасними та корисними.

У кримінологічній науці усталеною є позиція, згідно з якою особа злочинця найбільш повно розкривається за допомогою трьох груп ознак, що створюють її кримінологічну характеристику: соціально-демографічні, кримінально-правові та морально-психологічні. Характеристика особистостей злочинців, які вчинили кримінальні діяння економічної спрямованості, свідчить про те, що вона відрізняється за багатьма ознаками як від законослухняних громадян, так і від інших категорій правопорушників.

Проведене дослідження в Харківській, Донецькій, Сумській та Полтавській областях виявило, що приблизно кожне п'яте ухилення

від сплати податків вчиняється жінкою (22,8%). Відповідно на частку чоловіків припадає близько 4/5 усіх злочинних діянь цього виду (77,2%). Таке співвідношення осіб чоловічої та жіночої статі пояснюється, по-перше, тим, що нині займається підприємництвом значний прошарок населення незалежно від статі. По-друге, достатньо великий відсоток злочинців жіночої статі у цих видах злочинів порівняно із аналогічним показником у структурі всієї злочинності пояснюється значним числом серед них як власне підприємців, так і бухгалтерів, які традиційно належали до жіночої професійної сфери.

Проаналізувавши вік винних, можна дійти певних висновків щодо криміногенної активності різних вікових груп. "Найактивнішими" неплатниками податків слід визнати осіб віком від ЗО до 39 років — 28,8% усіх винних; від 25-29 років - 27% і від 40 до 49 років — 26,2%. Це невипадково. Приблизно до 25 — 30 років відбувається остаточне визначення подальшого життєвого шляху людини, орієнтирів у її професійній діяльності, вона завершує здобуття освіти, відбувається закріплення досягнутих життєвих позицій.

Ухилення від сплати податків — це такий вид злочину, що вимагає певних знань, контактів, які приходять з віком, тому в цих видах злочинних проявів домінують старші вікові групи порівняно із загальнокримінальною злочинністю (крадіжками, розбоями, грабежами, вимагательством тощо). Від 18 до 24 років вчиняють ухилення від сплати податків 12% осіб. У віці понад 50 років ухилення від сплати податків вчиняють 5,3%. За даними А. Гутника, вікова характеристика тих, хто вчинив ухилення від сплати податків, виглядає наступним чином: до 25

111

років - 4%; 26-35 - 30%; 36-40 - 28%; 40-50 - 10%; більш 50 років — 28%². Вік осіб, які вчинили ухилення від сплати податків, згідно з результатами дослідження, проведеного В. Лисенком, розподіляється таким чином: 18 — 24 роки - 11%; 25-35 років -36%; 35-40 років - 28%; 40-50 років — 16%; більш 50 років — 9%³. Тобто середньостатистичний вік осіб, які припустили ухилення від сплати податків, становить 34 роки.

Як виявилося під час проведення дослідження, загальноосвітній рівень винних в ухиленні від сплати податків дуже високий навіть порівняно із законослухняними громадянами. За нашими даними, вищу освіту мають 48,3% винних у злочині, передбаченому ст. 212 Кримінального кодексу (КК) України. Середня і середня спеціальна освіта відзначається у 54,7% винних, які ухилилися від сплати. Не зареєстровано жодного випадку наявності у винного неповної середньої або початкової освіти. Аналогічні дані констатовані й іншими дослідниками⁴. Ця обставина пояснюється тим, що заняття господарською діяльністю потребує від особи певних знань з відповідної спеціальності, наявності відповідної кваліфікації, якісної освіти тощо.

Вивчення сімейного становища винних на момент вчинення злочину виявило наступне. Перебували у шлюбі 70,4% осіб, які вчинили ухилення від сплати податків. Решта були незаміжні або неодружені. 25,8% усіх винних в ухиленні від сплати податків мали на утриманні неповнолітніх дітей. Сімейні стосунки у винних, зі слів самих винних, можна охарактеризувати як нормальні і стабільні, тобто такі, що відрізняються відсутністю серйозних внутрішніх сімейних конфліктів.

112

За результатами нашого дослідження з'ясувалося, що суспільно корисною працею на момент вчинення злочину займалися усі винні. Це пояснюється тим, що зазначені злочини, власне, пов'язані зі сферою господарювання. Серед осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності за розглянуті злочини, частіше зустрічаються люди, які займають досить високе соціальне становище у суспільстві (керівники підприємств, окремих структурних підрозділів підприємств, головні (старші) бухгалтери тощо). Так, 59,6% винних в ухиленні від сплати податків були керівниками підприємств, установ, організацій (директори, заступники директорів тощо), 12,3% — головними (старшими) бухгалтерами підприємств, установ, організацій або особами, які їх заміщають, 27,3% — підприємцями без утворення юридичної особи і лише 0,4% винних були громадянами, які не мали будь-якого спеціального статусу платника податків. Випадків притягнення до кримінальної відповідальності засновників чи власників суб'єкта підприємницької діяльності, які не обіймали одночасно посади, під час нашого дослідження встановлено не було.

Становить певний інтерес аналіз доходу, отриманого від злочинної діяльності, як можливого джерела існування винних осіб і членів їх родини. Слід зазначити, що в матеріалах більшості вивчених нами кримінальних справ відомості про це відсутні (стосовно 64% винних). Стосовно 19,9% винних у податкових злочинах виявилося, що доход, отриманий у результаті ухилення від сплати відповідних платежів, був основним джерелом їх існування та існування їх родини, 12% показали, що подібний доход був для них і членів їх родини додатковим джерелом і 4,1% — що доход, отриманий злочинним

шляхом, не розцінюється ними як будь-яке джерело існування.

За місцем проживання на момент притягнення до кримінальної відповідальності винні розподілилися таким чином. Мешканцями міст були 79% тих, хто вчинив ухилення від сплати податків. У селищах міського типу проживали 5,6% винних у вчиненні злочину, передбаченого ст. 212 КК. 15,4% тих, хто ухилився від сплати податків, на момент притягнення до кримінальної відповідальності були мешканцями сіл. Ці відомості слід вважати скоріше орієнтовними, ніж такими, які цілком відповідають дійсності, оскільки місце проживання, як відомо, у матеріалах кримінальної справи формально відбивається за даними інституту прописки.

У значній кількості розглянутих справ дії винних кваліфікувалися переважно за сукупністю статей. Так, у 11% усіх досліджених нами кримінальних справ, порушених за фактом ухилення від сплати податків, дії винних одержали додаткову кваліфікацію і за ст. 366 КК України ("Посадове підроблення"). Разом з ухиленням від сплати податків особи могли визнаватися винними так само і за контрабанду (ст. 70 КК України 1960 р.) — 2,3%. Сьогодні в чинному КК України склад злочину Контрабанда зазнав істотних змін: значно скорочений перелік предметів, що можуть бути предметом контрабанди, і одночасно введена ознака великого розміру переміщуваного товару. Тому наше дослідження має ретроспективне значення.

На початку дослідження ми поставили своїм завданням перевірити поширену гіпотезу про те, що при вчиненні ухилення від сплати податків часто має місце співучасть керівника суб'єкта підприємницької діяльності і головного (стар-

шого) бухгалтера. Проте співучасть зазначених осіб було констатовано слідчо-судовими органами лише у 2,1% кримінальних справ. Однак такий результат кримінального судочинства, на мою думку, цілком не спростовує висунутого припущення і може бути пояснений дією переважно двох груп обставин. По-перше, з боку винних, звичайно, існує перешкоджання встановленню об'єктивної істини у справі під час розслідування кримінальної справи і її розгляду в суді. Так, особи, які умисне ухиляються від сплати податків на господарських об'єктах (наприклад, на підприємствах), добре орієнтуються не лише в різних нюансах податкового законодавства, а й, як правило, знайомі з кримінальним законом, зокрема щодо того факту, що вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою є кваліфікуючою обставиною, яка збільшує міру відповідальності. Тому, будучи викритими, винні нерідко заводять слідство в оману щодо одночасної умисної участі у вчиненні злочину кількох осіб. Поширеним поясненням вчинених дій з боку головного бухгалтера є те, що нібито бухгалтерський і податковий облік здійснювався лише за тими документами, що надавались йому керівником підприємства; про операції, що не знайшли відображення в бухгалтерському обліку, безпосередньо йому (бухгалтеру) нічого не відомо. Вважаю, що подібні пояснення є по суті відмовками, бажанням уникнути відповідальності, суперечать вимогам відповідного законодавства стосовно функцій і меж установленої відповідальності головного бухгалтера. По-друге, настільки малий відсоток виявлення випадків співучасті в ухиленні від сплати податків, на мою думку, слід пояснити неправильним використанням тактичних прийомів і

113

рекомендацій слідчими у цій категорії справ під час їх досудового розслідування. Крім того, у зв'язку із цим не можна не зазначити і проблеми недостатньо високої кваліфікації і свідомості деяких працівників слідства, які заради своєчасного закінчення розслідування і направлення кримінальної справи до суду вдаються до так званої "підміни процесуальної фігури", діючи за відомим принципом — краще один "залізний" свідок, ніж двоє "ніяких" підозрюваних.

Злочинні дії 24,3% винних в ухиленні від сплати податків тривали протягом трьох місяців. Від трьох місяців до одного року злочинні дії тривали у 46% осіб. Але зустрічаються і більш тривалі терміни ухилення від сплати податків — понад один рік. Така тривалість відзначена у 29,7% усіх винних*. Отже, виявлення факту ухилення від сплати податків тісно пов'язане з термінами надання звітності податковим органам. Найчастіше звітним періодом є квартал, тому невипадково, що у більшості винних тривалість вчинення злочинних дій дорівнювала періоду від трьох місяців до одного року. Крім того, проведене дослідження показало, що майже всі кримінальні справи порушувалися за матеріалами податкових перевірок — 97,7%.

Абсолютна більшість винних в ухиленні від сплати податків раніше не мали судимості — 98,5%. Раніше були засуджені за корисливі злочини і мали непогашену і незняту судимість 1,5% притягну -

----------------------------------------

* У своєму дисертаційному дослідженні В. Оболенцев досліджує дуже цікаву проблему, а саме — проблему середнього періоду латентності тих або інших видів злочинів. Він, зокрема, зазначає, що середній період латентності ухилення від сплати податків становить 385,4 дня. Більш докладно див.: Оболенцев В.Ф. Актуальні проблеми латентної злочинності: Дис. ... канд. юрид. наук.— Харків., 2001.

114

тих до кримінальної відповідальності за ухилення від сплати податків. При цьому слід зазначити, що розглянуті злочини не знають спеціального рецидиву.

Найчастіше винним в ухиленні від сплати податків призначалося покарання у виді позбавлення волі (45% всіх осіб). Однак 40,5% з них були засуджені умовно або з відстрочкою від відбування покарання. Основне покарання у виді штрафу було застосовано до 33,7% винних. Значно рідше призначалося покарання у виді виправних робіт без позбавлення волі (14,6%) і позбавлення права займати певну посаду або займатися певною діяльністю (6,7%). Разом з основним покаранням до винних застосовувалося і додаткове покарання. Воно мало місце стосовно 35,2% винних.

Під час призначення покарання судом враховувалася наявність обтяжуючих або пом'якшуючих покарання обставин. Так, пом'якшуючі покарання обставини при розгляді кримінальної справи були враховані щодо 70,8% всіх осіб (серед них — щире каяття, наявність утриманців, вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих або сімейних обставин тощо), а обтяжуючі покарання обставини — стосовно 5,2%.

Розглянуті види злочинів завжди пов'язані із заподіянням матеріальних збитків (державі, юридичним і фізичним особам). Тому досить часто виникало питання про застосування інституту цивільного позову в кримінальному процесі з метою відшкодування винним заподіяних ним збитків. На момент винесення вироку або на стадії досудового слідства матеріальні збитки у повному обсязі були відшкодовані особами, притягнутими до кримінальної відповідальності за ст. 212 КК України, у 33,8% вивчених нами кримінальних справ.

Часткове відшкодування шкоди мало місце у 36,2% кримінальних справ, порушених за фактом ухилення від сплати податків; матеріальна шкода не була відшкодована у 30% справ за фактами ухилення від сплати податків. Цікаво, що цивільний позов був заявлений лише у 20,1% кримінальних справ. При цьому лише в 15,5% кримінальних справ про ухилення від сплати податків від загальної кількості справ, у яких був заявлений цивільний позов, суд цілком або частково задовольнив позовні вимоги. Подібне становище свідчить про недостатнє використання інституту цивільного позову у кримінальному процесі.

Морально-психологічний портрет винних у значній мірі відтворюється за відомостями, що містяться у характеристиках з місця проживання, роботи, навчання, проходження служби, відбування покарання тощо, а так само — за відомостями про спосіб життя особи, проведення нею вільного часу тощо. Хоча кримінальний закон указує на необхідність врахування даних обставин при індивідуалізації покарання, однак, як показало наше дослідження, у практиці слідчо-судових органів недостатньо виявляються і враховуються подібні обставини. Найчастіше слідство і суд обмежувалися характеристикою з місця роботи винного і його місця проживання (характеристиками, наданими житлово-експлуатаційними, вуличними, домовими комітетами тощо). Інші характеристики особистості винного, наприклад його оцінка свідками, у кримінальній справі відсутні.

Якщо звернутися до характеристик винних, що є в матеріалах кримінальних справ, порушених за ухилення від сплати податків, то побачимо, що 3% винних у побуті і 59,2% за останнім місцем роботи характеризуються винятково пози-

тивно; відповідно 0,7% і 0% характеризуються здебільшого негативно; стосовно 96,3% винних за місцем проживання і 40,8% винних за місцем роботи відомостей не отримано. Поведінка 39,5% винних за місцем проживання розцінюється як позитивна. Стосовно 60,5% винних відомості в матеріалах кримінальних справ відсутні.

Морально-психологічний портрет винного може визначатися, зокрема, і такою схильністю, як зловживання алкогольними або наркотичними речовинами. У ході проведеного дослідження було встановлено, що лише в 0,4% винних в ухиленні від сплати податків констатована стійка алкогольна залежність. Інші винні характеризуються помірним вживанням алкоголю або повною відмовою від нього. Жодного факту вживання наркотичних речовин не встановлено.

Для розуміння соціально-психологічної характеристики винного уявляється важливим також виявлення й аналіз мотиваційної сфери його суспільно небезпечної діяльності. Цей аналіз допомагає розкрити і соціальний зміст особистісних рис винного, і детермінанти злочинної поведінки, і найбільш типові властивості соціально-психологічного механізму злочинної діяльності. Стосовно 61,8% винних вироком суду була прямо констатована наявність корисливого мотиву ухилення від сплати податків. Але самі винні мотивують вчинений ними злочин по-різному. Так, 13,9% винних пояснили, що діяли на благо підприємства і його працівників — нібито необхідно було розвивати виробництво, розрахуватися за кредитними зобов'язаннями, вчасно виплачувати заробітну плату тощо; 3% винних послалися на невірне розуміння положень податкового законодавства, у тому числі з вини податкових органів;

115

ще 2,6% мотивували свої злочинні дії значними витратами, пов'язаними з веденням підприємницької діяльності; на тяжке особисте матеріальне становище послалися 4,9% усіх винних; на невиправдано високі податкові ставки як спонукальний поштовх своєї злочинної діяльності вказали 2,6% тих, хто ухилився від сплати податків. Під час проведення дослідження ми зіткнулися і з таким поясненням своїх дій з боку винних, як обман держави у сфері соціальної політики (0,3%). На незнання закону щодо того або іншого виду податку вказали як на мотив своїх дій 1,1% винних осіб. Досить значна група винних указала, що ухилення від сплати податків мало місце внаслідок необережної помилки в податковій звітності — 16,5%. Однак більшість тих, хто ухилився від сплати податків, ніяк не пояснили мотиваційні підстави своїх дій (55,1%).

За нашими спостереженнями, у морально-психологічному плані особам, які вчинили розглянуті види злочинів, в цілому властива корислива-споживча орієнтація, прагнення до надмірної наживи, володіння матеріальними благами і цінностями, які найчастіше не можуть бути нажиті в рамках законної діяльності. У багатьох випадках в основі протиправної поведінки осіб, які ухилилися від сплати податків, лежать потреби та інтереси престижного характеру.

Ставлення винних до вчиненого злочину характеризується таким чином: 86,5% винних, які вчинили ухилення від сплати податків, цілком визнали себе винними; частково визнали свою вину 12% осіб; 1,5% себе винними не визнали. При цьому ознаки каяття виявили 97% всіх осіб, які вчинили ухилення від сплати податків.

Отже, слід зазначити, що виокремлення основних рис, ознак та властивостей, що становлять стрижень особи злочинця, який вчинив ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів, дозволяє, по-перше, визначитися з основними напрямами аналізу причинного комплексу кредитно-фінансової злочинності в цілому, по-друге, запропонувати найбільш ефективні засоби викриття цих злочинів та запобігання їм, здійснення індивідуальних превентивних заходів, прогнозування поведінки окремих осіб та встановлення певних закономірностей їх поведінки під час ухилення від сплати податків; по-третє, намітити подальші шляхи наукових пошуків у сфері дослідження проблем, пов'язаних із вчиненням ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів. Зазначене коло проблем потребує окремого дослідження, яке має виходити в тому числі і з кримінологічної характеристики сучасного податкового злочинця.

Віктор

НАЛУЦИШИН,

перший заступник

прокурора

Хмельницької області,

старший радник юстиції

Небезпечним і досить поширеним посяганням на громадський порядок у частині порушення спокою і безпеки є кримінально каране хуліганство.

При вчиненні хуліганства винувата особа, виявляючи зневагу до норм моралі та права, завдає шкоду здоров'ю людей, пошкоджує або знищує майно. При цьому честі і гідності як цілісному благу потерпілих та інших невизначених осіб завдається моральна шкода. Змістом її є зневага до людини, порушення її прав, свобод та законних інтересів як сукупності соціальної і моральної свободи людини, які взаємопов'язані, неподільні і непорушні.

При вчиненні хуліганства всі ці фактори за своїм змістом є тією обставиною, яка, травмуючи психіку потерпілого, надає цьому діянню ознак кримінально караного хуліганства. Практика боротьби із цим злочином засвідчує: нерідко хуліганство переростає в інші, більш тяжкі злочини — вбивства, зґвалтування тощо. Особа, яка вчиняє хуліганські дії, грубо протиставляє себе правилам поведінки в суспільстві, у її свідомості формуються антисоціальні, глибоко аморальні мотиви, які і роблять таку особу небезпечно конфліктною.

Працівники правоохоронних органів постійно приділяють увагу

117

вдосконаленню діяльності щодо застосування ст. 296 Кримінального кодексу (КК) України, проте стикаються при цьому з рядом спірних питань правозастосування, в першу чергу із визначенням способів вчинення цього злочину, що потребує подальшого ще більш поглибленого дослідження цієї проблематики.

Відповідно до ст. 296 КК під хуліганством розуміється "грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом" (ч. 1).

Аналіз правозастосовної практики показав, що суди, як правило, не визначають зміст та ознаки "грубого порушення громадського порядку", лише цитуючи наведене визначення, не розкриваючи змісту цієї ознаки хуліганства. Інколи під грубим порушенням громадського порядку розуміють забезпечення нормальних умов діяльності, відпочинку людей тощо.

Такий підхід суддів, слідчих, інших правозастосувачів обумовлений, зокрема, тим, що термін "грубий" є оціночною категорією і, на мій погляд, мало придатний для вживання в юридичній лексиці.

В етимологічному значенні під хуліганством розуміється щось образливе, брутальне, такі явища, вчинки, що виходять за межі елементарних правил та заслуговують на осуд.

Нова редакція диспозиції ст. 296 КК значно звузила юридичні ознаки цього діяння порівняно зі ст. 206 КК України 1960 р. У той же час вона засвідчила, що саме порушення громадського порядку ще не свідчить про вчинення кри-

118

мінально караного хуліганства. Разом з тим об'єктивна сторона хуліганства переобтяжена "гіпероціночними" ознаками та, як слушно зауважує В. Навроцький, "не конкретизована"¹.

Це зумовлено тим, що правозастосувачі (судді, слідчі) в кожному конкретному випадку дають визначення "грубий", як правило, на власний розсуд. Як слушно зазначав Я. Брайнін, на відміну від описових у оціночних поняттях значне місце відводиться судженню особи, яка застосовує закон, оскільки оціночні поняття не конкретизовані в законі і їх зміст встановлюється в процесі розумової діяльності².

Аналіз змісту диспозиції ст. 296 КК засвідчує, що хуліганство можна вчинити шляхом активних дій, в основі яких лежить насильство як фізичного, так і психічного характеру. Більш того, саме при вчиненні хуліганства таке насильство може проявитись у нанесенні ударів, заподіянні тілесних ушкоджень, знищенні або пошкодженні майна тощо, чим принижується честь і гідність осіб, щодо яких вчиняються хуліганські дії, позбавляючи їх можливості протидіяти посяганню, уникнути його.

У квітні 2002 р. у нічний час К., перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння в приміщенні бару, умисно завдав потерпілому Н. кілька ударів руками і ногами по обличчю і тулубу, заподіявши йому легкі тілесні ушкодження.

Досудове слідство, враховуючи, що вказані дії К. вчинив у громадському місці, раптово, стосовно незнайомої особи і проявив особливу зухвалість та винятковий цинізм, кваліфікувало його дії за ч. З ст. 296 КК.

Проте в судовому засіданні ця кваліфікація не знайшла свого підтвердження. Підсудний К. насильницькі дії вчинив у силу некоректних дій з боку потерпілого, які той вчинив, вимагаючи у різкій формі у дружини підсудного пояснити, який бокал вона виносить із бару, вчинив із підсудним бійку. А тому суд констатував: мети порушити громадський порядок підсудний не переслідував, наявність у нього хуліганського мотиву ні в ході досудового слідства, ні в судовому засіданні не встановлено.

У силу цих обставин кваліфікація дій К. була змінена зі ст. 296 КК на ч. 1 ст. 125 КК, що слід визнати правильним в силу чіткого визначення суб'єктивних ознак вказаного діяння³.

В той же час варто звернути увагу на таке. По-перше, порушення громадського порядку все ж мало місце, адже спокій і відпочинок відвідувачів бару було порушено. По-друге, залишились без кримінально-правової оцінки дії засудженого К., зокрема спосіб вчинення злочину.

Свого часу науковці, розкриваючи зміст поняття "грубе порушення громадського порядку", з огляду на чинне законодавство акцент робили на тому, що хуліганство завдавало шкоду суспільним відносинам⁴ або створювало суттєву загрозу нормальній діяльності установ і підприємств⁵. Проте у 80-ті роки минулого століття дослідники цієї проблеми поступово розглядають порушення громадського порядку в контексті заподіяння шкоди громадянам під час їх відпочинку, в побуті тощо⁶. "Грубе порушення громадського порядку, — як зазначає професор С. Яценко, —

свідчить про ступінь, серйозність такого порушення, оскільки воно може проявитись у суттєвій шкоді особистим чи громадським інтересам (порушення спокою людей у нічний час, порушення культурного заходу, релігійної служби тощо)"⁷.

У той же час грубо порушити громадський порядок можна і шляхом вчинення будь-якого злочину, про що зазначали науковці. А тому особливою ознакою хуліганства слід вважати психічне ставлення особи, яка його вчиняє, перш за все до тих етичних, моральних цінностей, на яких фактично і грунтується громадський порядок. Це відношення характеризується не тільки і не стільки тим, як хуліган ставиться до оточуючих, потерпілих, а як він зневажливо ставиться до найважливіших правил співжиття, усталених норм поведінки співгромадян, тобто порядку, який склався в певній громаді. При цьому саме такий антигромадський характер дій винуватої особи усвідомлюється як самим злочинцем, так й іншими особами. Якщо в ознаці грубості порушення громадського порядку, наголошує С. Яценко, проявляється перш за все кількісна характеристика цього злочину, то в явній неповазі до суспільства проявляється його якісна сторона⁸.

Подібний підхід відмічається і в інших авторів, зокрема В. Дзюби, який зазначає, що змістом грубого порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства є особлива зухвалість чи винятковий цинізм з ознаками публічності⁹.

Таким чином, ці дві складові ознаки хуліганства об'єктивного і

119

суб'єктивного характеру взаємопов'язані та доповнюють одна одну, тим самим визначаючи юридичну природу цього злочину, а саме спосіб його вчинення.

М. Панов, дослідивши спосіб вчинення злочину, обґрунтовано довів, що роль способу вчинення злочину при кваліфікації надзвичайно важлива, аналіз способу вчинення злочину дає можливість правильно встановити наявність або відсутність суспільно небезпечної дії (бездіяльності), її межі, суспільно небезпечні наслідки, а також місце, час, обстановку, засоби вчинення злочинів, якими спосіб детерміновано, а також те, що саме спосіб вчинення злочину має важливе значення для визначення суб'єктивної сторони злочину, форми вини, мотиву і мети злочину¹⁰.

Підтримуючи такі судження, вважаю, що варто, як на мене, звернути увагу саме на способи вчинення кримінально караного хуліганства, адже суть кримінально караного хуліганства полягає в способах його вчинення в єдності з мотивацією винної особи.

Хуліганство як насильницький злочин може бути вчинене лише з використанням певних, лише йому притаманних, способів. На цю обставину звертали увагу автори, які досліджували цю проблему (за ст. 206 КК 1960 р.)¹¹. У коментарях до ст. 296 КК ці питання розглянуті, на мій погляд, неповно. В постанові Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991 р. № 3 "Про судову практику в справах про хуліганство" (зі змінами) ознаки об'єктивної сторони цього злочину сформульовані наступним чином: "у постанові про притягнення як обвинуваченого і в обви-

120

нувальному висновку повинні бути зазначені дії обвинуваченої особи, наслідки її дій, а також кваліфікуючі ознаки складу злочину, з обов'язковою вказівкою цих ознак" (абзац 1 пункту 5). Стосовно кваліфікації хуліганства за ознакою особливої зухвалості або виняткового цинізму Пленум зазначає: "враховувати в кожному випадку конкретні обставини справи, в тому числі час, місце та характер вчинення цього злочину"¹².

На мій погляд, насильство як спосіб вчинення хуліганства визначено в диспозиції ст. 296 КК словами: "що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом", зміст яких, на мій погляд, досі не визначено.

Пленум Верховного Суду України також не дав їх визначення; за абзацем 2 пункту 8 постанови "Про судову практику в справах про хуліганство" (зі змінами) злісним хуліганством за ознакою особливої зухвалості може бути визнане таке злочинне порушення громадського порядку, яке виражало явну неповагу до суспільства, супроводжувалось, наприклад, насильством з заподіянням тілесних ушкоджень або знущанням над особою, яке тривалий час і вперто не припинялось, або було пов'язане із знищенням чи пошкодженням майна, зривом масового заходу, тимчасовим припиненням нормальної діяльності установи, підприємства чи громадського транспорту та інше.

Подібним чином (абзац 3 пункту 8 цієї постанови) охарактеризовано винятковий цинізм — як хуліганські дії, що супроводжувались демонстративною зневагою до загальноприйнятих норм моралі, проявом безсоромності, знущання

над хворими, старими, особами, які знаходяться у безпорадному стані тощо¹³.

Аналіз цих роз'яснень, їх інтерпретація науковцями та практиками дає підстави вважати, що поняття "особлива зухвалість" та "винятковий цинізм" використані законодавцем не для визначення якихось особливих об'єктивних чи суб'єктивних ознак хуліганства. І "особлива зухвалість", і "винятковий цинізм" — це два взаємопов'язаних і взаємообумовлених способи одного діяння, які об'єднує насильство (фізичне і психічне) як обов'язкова об'єктивно-суб'єктивна ознака кримінально караного хуліганства. Для підтвердження цього положення ми виходимо з наступного. Фізичне насильство — це умисний протизаконний енергійний вплив на людину як фізичну особу проти або всупереч її волі шляхом заподіяння їй шкоди. Заподіяна шкода може бути лише однією зі складових фактичної підстави кримінальної відповідальності; як обтяжуюча (кваліфікуюча) ознака; обставини як підстави для кваліфікації хуліганства за сукупністю злочинів.

Громадянин В., перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння в групі осіб, порушуючи порядок роботи кафе, почав безпричинно чіплятись до працівників кафе, висловлюючи на їх адресу погрози та брутальну лайку. Коли працівник бару Д. зажадав від порушників залишити приміщення бару, один з них жбурнув в нього порожню пляшку, яку Д. відбив рукою і вона впала на підлогу та розбилася. Після цього В. потерпілому Д. завдав кілька ударів по обличчю

та разом з іншими особами протягом 10 хвилин били Д., а потім вивели на вулицю, де нанесли йому удари по шиї, від яких Д. втратив свідомість. Потерпілому були завдані легкі тілесні ушкодження, у нього було забрано 40 грн.¹⁴

Шкода при хуліганстві, вчиненому з "особливою зухвалістю", може мати вияв у таких формах: умисне завдання ударів, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю, і хоча й не спричинили тілесних ушкоджень, але принизили честь та гідність потерпілого та завдали моральних страждань; тілесні ушкодження, які принизили честь і гідність потерпілого та завдали потерпілому моральних страждань; пошкодження чи знищення майна з тим, щоб принизити честь і гідність потерпілого та завдати йому психічних (моральних) страждань.

У той же час вказані пропозиції слід конкретизувати. Якщо в разі вчинення особливо зухвалих хуліганських дій потерпілому заподіяно умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, або необережне тяжке тілесне ушкодження, або необережне вбивство (вбивство через необережність), вчинене кваліфікується за сукупністю злочинів.

В разі умисного вбивства з хуліганських мотивів вчинене слід кваліфікувати за пунктом 7 ч. 2 ст. 115 КК.

Ще одна обставина, яка потребує свого уточнення — це ознаки психічного насильства як складової основного способу вчинення кримінально караного хуліганства.

Аналіз судової практики показав, що психічне насильство при вчиненні цього злочину має свою

121

специфіку, яка полягає в тому, що винувата особа умисно і вмотивовано, шляхом залякування та приниження честі й гідності впливає на психіку потерпілого з метою завдати моральних страждань.

Ця специфіка полягає в тому, що при вчиненні кримінально караного хуліганства на відміну від адміністративного "дрібного" хуліганства має місце образа дією з використанням оточуючих факторів, обставин, тобто винувата особа, вчиняючи будь-які дії, переслідує мету принизити потерпілого цими діями, принижуючи його честь і гідність, завдати йому моральні страждання, як правило такі, які завдають психічної травми¹⁵.

Наприклад, громадянин К., перебуваючи в стані сильного алкогольного сп'яніння, безпричинно ввійшов до приватного помешкання Г., де почав брутально лаятись, ображати потерпілу, дістав саморобний ніж і почав погрожувати їй вбивством. На вимоги Г. покинути помешкання К. не реагував, продовжуючи погрожувати їй ножем та брутально ображати. Лише втручання працівників міліції припинило його дії.

Суд, постановляючи вирок, зазначив, що К. грубо порушив громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю із застосуванням ножа та кваліфікував його дії за ч. 4 ст. 296 КК¹⁶.

На мій погляд, у вироку не знайшли свого закріплення та кримінально-правової оцінки дії К. саме спрямовані на приниження честі й гідності потерпілої Г. шляхом застосування стосовно неї психо-травмуючого насильства, а саме:

122

погроза ножем, яка нею сприймалась реально і об'єктивно та завдала їй суттєвих психічних страждань. Саме на цю обставину варто, на мій погляд, звертати увагу правозастосувачам.

Таким чином, результати проведеного дослідження дають підстави для наступних висновків. Кримінально каране хуліганство є діянням умисним. При його вчиненні особа усвідомлює, що застосовуючи насильство (фізичне або психічне) завдає фізичну або майнову шкоду потерпілому. Головним є те, що такі активні дії характеризуються насильством, яке виявляється у двох, як правило, взаємообумовлених способах вчинення цього злочину — особливій зухвалості поєднаній із фізичним насильством. Ці способи як ознака хуліганства "діють" лише тоді, коли вони вмотивовані, тобто є проявом цілеспрямованої, явної зневаги до моральних і правових норм поведінки у суспільстві, які забезпечують спосіб життєдіяльності фізичних або юридичних осіб. Ця зневага виявляється в аморальному, зверхньому, цинічному ставленні, по-перше, до вказаних осіб шляхом приниження їх честі і гідності; по-друге, у зневажанні правилами, нормами співжиття в суспільстві, протиставленні себе усталеному порядку взаємовідносин, що є загальноприйнятими у суспільному житті.

Особливу складність для кваліфікації хуліганства становить встановлення наслідків злочинного посягання саме в тих випадках, коли вони не знаходяться в прямому причиново-наслідковому зв'язку, а є похідними¹⁷.

-----------------------------------------------

¹Див.: Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М.І.Мельника, М.І. Хавронюка. — К., 2005. — С. 697.

²Див.: Брайнин Я.М. Уголовный закон и его применение. — М., 1967. — С. 63.

³Див.: Архів Київського районного суду м. Харкова.

⁴Див.: Куц Н.Т. Преступления против общественного порядка и общественной безопасности. — К., 1974. — С. 11.

⁵Див.: Матышевский П.С. Ответственность за преступления против общественной безопасности, общественного порядка и здоровья населення. — М., 1964. — С. 79.

⁶Див.: Яценко С.С. Уголовно-правовая охрана общественного порядка. Сравнительно-правовой аспект. — К., 1976. — С. 28.

⁷Див.: Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Відп. ред. С.С. Яценко. — К., 2005. — С. 609.

⁸Див.: Яценко С.С. Вказ. праця. — К., 1976. — С. 74.

⁹Див.: Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За заг.ред. В.Т. Гончаренка, П.П. Андрушка. — Кн. 3. — К., 2005. — С. 112.

¹⁰Див.: Панов Н.И. Способ совершения преступления и уголовная ответственность. — Харьков, 1982. — С. 145—146.

¹¹Див.: Піщенко Г.І. Попередження хуліганства (кримінально-правовий і кримінологічні аспекти): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 1999. — 19 с.

¹²Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (1973—2004). — К., 2004. — С. 174—178.

¹³Див.: Там само. — С. 175—176.

¹⁴Див.: Архів місцевого суду Франківського району м. Львова. — Справа № 1-57. — 2003.

¹⁵Див.: Левертова Р.А. Психическое насилие по советскому уголовному праву. — Омск, 1978.

¹⁶Див.: Архів Київського районного суду м. Харкова. — Справа № 1-407/6. — 2003.

¹⁷Див.: Шевченко Є.В. Злочини з похідними наслідками в кримінальному праві: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Харьків, 2002. — 20 с.

123

Визнання професіоналізму

Указом Президента України від 20 січня 2006 р. за вагомий особистий внесок у розбудову правової держави, зміцнення законності і правопорядку, високий професіоналізм у захисті конституційних прав і свобод громадян заступнику начальника Головного управління кадрового забезпечення — начальнику відділу особового складу та внутрішньої безпеки Генеральної прокуратури України Козелецькому Віктору Прокоповичу присвоєно почесне звання "Заслужений юрист України".

Висока оцінка праці Віктора Прокоповича логічно випливає із його трудової біографії, високих професійних і моральних якостей, чуйного ставлення до людей, вміння розібратись і зробити справедливий висновок у найскладніших ситуаціях. Власне, це і обумовило висунення його на посаду, яку він сьогодні обіймає.

Його життєва позиція формувалась у простій робітничій сім'ї, де головним мірилом успіху чи невдач була праця. Одразу по закінченні середньої школи він одягнув спецівку робітника, хоч і не полишав мрії стати дипломованим юристом. Завдяки своїй наполегливості, цілеспрямованості і твердим знанням він з другої спроби став студентом юридичного факультету Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка і зробив це самостійно, без супроводу якихось впливових родичів.

По закінченні університету вже понад 30 років працює у прокуратурі: спочатку — прокурором відділу нагляду за додержанням законів про неповнолітніх, а потім — старшим прокурором організаційно-контрольного відділу Прокуратури Української РСР.

Останні 14 років працює в управлінні кадрів, перейменованому нині у Головне управління кадрового забезпечення Генеральної прокуратури України. Обіймав посади старшого прокурора відділу роботи з кадрами, заступника начальника цього відділу, заступника та першого заступника начальника управління кадрів — начальника відділу особового складу. З листопада 2005 р. — заступник начальника Головного управління кадрового забезпечення — начальник відділу особового складу та внутрішньої безпеки.

За довголітню плідну роботу В.П. Козелецький неодноразово заохочувався Генеральним прокурором України, нагороджений нагрудними знаками "Почесний працівник прокуратури України", має "Подяку за сумлінну службу в органах прокуратури" І ступеня та відзнаку Президента України — медаль "За працю і звитягу".

Щиро вітаємо Вас, Вікторе Прокоповичу, з присвоєнням почесного звання "Заслужений юрист України", зичимо нових успіхів у праці і житті, міцного здоров'я, родинного затишку і благополуччя.

Працівники Головного управління кадрового забезпечення

Генеральної прокуратури України

Павло МАЛОВИЧКО,

старший помічник прокурора Донецької області,

старший радник юстиції,

почесний працівник прокуратури

З утворенням в 1991 р. суверенної держави Україна відомча нагородна система органів прокуратури України значно змінилася.

Так, за часів радянської влади для заохочення працівників органів прокуратури була заснована у 1981 р. перша відомча нагорода — нагрудний знак "Почесний працівник прокуратури". А починалось усе так.

Органи прокуратури було засновано рішенням З сесії ВЦВК 9 скликання від 28 травня 1922 р. До 1933 р. радянська прокуратура була республіканською і входила до складу Народного Комісаріату Юстиції союзних республік. Тому на

ювілейному знаку, заснованому до 10-річчя прокуратури Української РСР, викарбувані літери "Н. К. Ю.".

Знак був заснований у 1932 р. як особливо почесна нагорода для заслужених працівників прокуратури; на звороті гравірувався порядковий номер знака й прізвище нагородженого. У виняткових випадках цю нагороду вручали також видатним державним і політичним діячам республіки, співробітникам Верховного Суду та НКВС УРСР.

У липні 1936 р. органи прокуратури були виділені із системи Народних Комісаріатів Юстиції союзних і автономних республік та підпорядковані безпосередньо прокуророві Союзу РСР. З метою зміцнення державної й трудової дисципліни, підвищення авторитету вищого, старшого й середнього складу органів Прокуратури РНК СРСР 16 вересня 1943 р. затвердила постанову № 1002 "Про введення форменого одягу для прокурорсько-слідчих працівників органів Прокуратури СРСР".

У 1972 р. радянська прокуратура відзначила свій 50-річний ювілей. На честь цієї події Ленінградський монетний двір виготовив спеціальні нагрудні знаки з відповідним написом, через 10 років був випущений аналогічний знак, присвячений черговому ювілею органів прокуратури.

125

Історія-свідок

У Законі СРСР від ЗО листопада 1979 р. "Про прокуратуру СРСР" у ст. 47 "Заохочення та відповідальність працівників органів прокуратури" вказано: "...За тривалу й бездоганну службу працівники органів прокуратури можуть бути нагороджені Генеральним прокурором СРСР нагрудним знаком "Почесний працівник прокуратури".

Положення про нагрудний знак "Почесний працівник прокуратури" затверджено наказом Генерального прокурора Союзу РСР № 25 від 28 квітня 1981 р.

У Положенні вказано: "...нагороджуються працівники органів прокуратури, що пропрацювали в її системі не менш 10 років, за трудові успіхи, зразкове виконання службових обов'язків, ініціативу, оперативність й інші заслуги, що сприяють посиленню прокурорського нагляду, розкриттю й попередженню злочинів, зміцненню соціалістичної законності, поліпшенню організації діяльності органів прокуратури".

Крім вищевказаних нагород, прокурорсько-слідчі працівники прокуратури, що пропрацювали в органах не менше 10 років, нагороджуються нагрудним знаком "Заслужений юрист Української РСР" — за високі трудові досягнення та професійну майстерність.

У 1966 р. засновано нагрудний знак "Заслужений юрист Української РСР" (Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 18 січня 1966 р.). яким нагороджуються висококваліфіковані юристи з вищою освітою, що працюють не менше 10 років за фахом в органах суду, прокуратури, державної безпеки, охорони громадського порядку, в арбітражі, адвокатурі.

Законом України від 16 березня 2000 р. "Про державні нагороди України" затверджено новий зразок нагрудного знака "Заслужений юрист України".

З утворенням 24 серпня 1991 р. суверенної держави Україна прийнято Закон України "Про прокуратуру", у ст. 48 якого зазначено: "Прокурори і слідчі заохочуються за сумлінне виконання службових обов'язків. Прокурорсько-слідчі працівники за тривалу та бездоганну службу можуть бути нагороджені Генеральним прокурором України нагрудним знаком "Почесний працівник прокуратури України" з одночасним врученням грамоти Генерального прокурора України. Положення про нагородження нагрудним знаком затверджується Генеральним прокурором України.

Наказом Генерального прокурора України від 24 січня 2005 р. № 501ц засновано новий нагрудний знак "Подяка за сумлінну службу в органах прокуратури" трьох ступенів. Знаком нагороджуються оперативно-слідчі працівники за тривалу роботу (5, 10, 15 років) в органах прокуратури при досягненні високих показників, зразкове ставлення до виконання службових обов'язків. Нагородженому оголошується подяка й вручається нагрудний знак. Знак І ступеня — це вища нагорода.

Станом на 1 січня 2006 р. почесне звання "Заслужений юрист України" присвоєно майже 150 прокурорсько-слідчим працівникам; нагороджені нагрудним знаком "Почесний працівник прокуратури України"

127

Історія-свідок

понад 1 тис. прокурорів і слідчих, нагрудним знаком "Подяка за сумлінну службу в органах прокуратури" І — ІІІ ступенів — близько 200 працівників прокуратури України.

У прокуратурі Донецької області, де на сьогодні працює понад 900 осіб, нагороджено нагрудними знаками: "Почесний працівник прокуратури СРСР" — 14, "Почесний працівник прокуратури України" — 44, "Заслужений юрист Української РСР" — 8, "Заслужений юрист України" — 10, "Подяка за сумлінну службу в органах прокуратури" — З працівники.

------------------------------

Над випуском працювали: Юрій Бойченко, Надія Балановська, Сергій Заєць,

Олександр Старцев, Інна Томашівська.

Дизайн журналу виконано поліграфічною студією "Нова ідея".

Підписано до друку 16.02.2006. Формат 70x100 1/16. Папір офсетний.

Друк офсетний. Обл.-вид. арк. 12,3. Тираж 7840 прим. Зам. 0116602.

Віддруковано з оригінал-макета видавництва «Істина»

(свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи до Державного реєстру

видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції

серія ДК № 521 від 05.07.2001 р.

у видавництві «Преса України». 03047, Київ-47, просп. Перемоги, 50.