§1. Антична філософія

Філософія зародилась практично одночасно у трьох найбільших осередках стародавньої цивілізації – Китаї, Індії, Греції і Римі. Десь у цей час відбувається зародження філософії у стародавньому Вавилоні та Єгипті. Однак тут філософська думка не набула рівня, властивого для більш розвинених рабовласницьких країн. Ми розглянемо сукупність філософських вчень, що розвивалися в давньогрецькому (з кінця VII ст. до н.е. до початку VI ст. н.е.) і пізніше в давньоримському ( з ІІ ст. до н. е. до початку VI ст. н. е.) суспільствах. Це так звана антична філософія ( від лат. antiguitas – давнина, старовина). Саме тут виробляється стиль філософствування та проблематика, які визначили подальший розвиток  любомудрості на європейському континенті. Філософія античного світу виростає з міфології та епосу греків, що відбилося на її розвитку. Основні характерні риси цієї філософії такі:

наявність у ній значної кількості міфологічних та епічних образів;

присутність елементів антропоморфізму (наділення предметів і явищ природи  зовнішністю і фізичними властивостями людини);

наївний пантеїзм, тобто ототожнення богів з силами природи;

пов’язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх у категоріях “добра”, “зла”, “справедливості”, “блага” та ін.;

пошуки першопочатку всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постане як проблема субстанції.

У розвитку античної філософії вирізняються три основних етапи.

         Перший етап охоплює VII – VI століття до н.е. Його називають натурфілософським, або рання класика. У центрі уваги філософів того етапу стояли проблеми фізики (природи), Космосу, Всесвіту.

         Другий етап – висока класика. Він охоплює V – IV століття до н. е. В цей період відбувається антропологічний поворот у грецькій філософії  – чітко помітна тенденція теми людини в системі інших проблем. 

Третій етап у розвитку античної філософії –  (кінець IV до н. е. – початок VI ст. н. е.)   – пізня класика, або завершальний етап античної філософії. До нього у свою чергу входять періоди: елліністична філософія (IV – I ст. до н. е.), олександрійська філософія (I ст. до н. е. – початок VI ст.), давньоримська філософія (II – VI ст.). Для нього характерне не стільки висування нових ідей, скільки осмислення, уточнення, коментування ідей і вчень, створених мислителями попереднього періоду. Крім того, якщо на двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, то на третьому етапі розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених з Грецією регіонів.

Розглянемо названі етапи розвитку античної філософії детальніше.

Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей, тобто з філософського осмислення природи. Грецькою мовою слово “природа” звучить як “фізис”, тому таку філософію називали “фізичною”, а філософів цього періоду “фізиками”. Вони інтуїтивно формували субстанціональну модель світу за допомогою з’ясування першопричини усього сущого як основи, суті.

Біля джерел формування натурфілософії стояла мілетська школа (м. Мілет, Мала Азія, VII ст. до н. е.). Її засновником був Фалес (біля 624–547 р.р. до н. е.), а його послідовниками  Анаксімандр (610–546 р.р. до н. е.) і Анаксімен (585–525 до н. е.). Основну увагу представники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають усі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим, вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, що існує завжди. Фалес вбачав таку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею є невизначений початок, який він назвав "апейрон”,  Анаксімен прийняв за першооснову повітря (схема 2.1.).

Те, що були вирізнені саме ці речовини як втілення “першооснови” світу, невипадково. Саме вода своїми наочними перетвореннями на лід або пару наштовхує думку на можливість нескінченної кількості метаморфоз, породження з єдиної вихідної (першої) форми цілої множини якісно різних форм. Повітря, у свою чергу, своїм “всепроникненням” збуджує уяву про речову “наповненість” буття, що має здатність “згущатись” і “розріджуватись”, породжуючи в такий спосіб всю різноманітність конкретних речей у світі. Отже, вода, повітря і т. ін. як “першооснови” світу, є не просто звичайними “відчутними” речовинами, вони одночасно є “видимим”, “речово” – існуючим принципом, законом виникнення, існування і зникнення конкретно – життєвого розмаю речей навколишнього світу.

 

 

 

 

Схема 2.1 Антична філософія: рання класика 

 

 

Ідея “апейрона” також не є відходом від речових уявлень про першооснову світу, як дехто вважає, бо ця ідея є конкретно – чуттєвим уявленням про первісний стан буття – хаос, “змішане”, ще неупорядковане, догармонійне буття.

Діячі мілетської школи висловлювали продуктивні ідеї і у сфері інших питань Фалес, наприклад, був видатним математиком та астрономом. І все ж  головне їх надбання – розроблення ідеї про світобудову, розроблення, що виявляє рух людської думки від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реальності.

Основні філософські принципи мілетської школи були розвинуті Гераклітом Ефеським (540 – 480 рр. до  н. е.).  Він убачав  першооснову світу у вогні. Все виникає з вогню і у вогонь перетворюється. “Світ єдиний з усього, – твердив Геракліт, – не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає”. У цих словах – ідея про мінливий, минущий характер усього існуючого. Геракліт є одним із перших філософів, хто помітив, що одне і те саме є водночас  і різне, і протилежне. Він наголошував, що суттєва зміна – це перетворення на свою протилежність, що одна протилежність виявляє цінність іншої, суперечливість зближає протилежності. Якщо зникають суперечності, то зникає рух, а якщо зникає рух, то зникає все. Постійний хід розвитку Геракліт порівнював з течією ріки, у яку не можна увійти двічі. Рух – це життя. Ось чому Геракліта вважають одним із засновників наївної  діалектики. Геракліт першим починає роздумувати над проблемами пізнання. Він підкреслює труднощі, які виникають у процесі  пізнання, невичерпність предмету пізнання. Гераклітова філософія вважається вершиною інтуїтивно-діалектичного розуміння світу, природи людини.

Наступною відомою філософською школою, ще існувала в західній частині Великої Греції, тобто в Південній Італії, є школа піфагорійців.  Її засновником був Піфагор (бл. 580–500 рр. до н. е.). Джерелом і першоосновою світу для Піфагора є не та чи інша природна речовина, а кількісне відношення – число. Воно володіє речами, моральними і духовними якостями. "Земний порядок має відповідати небесному". Підґрунтям світу є числа, які і створюють космічний порядок. Одиниця – основа всього, лінії створює двійка, поверхні – трійка, а тіла – четвірка. Числа виступають як самостійні сутності.  Священною декадою є число 10, бо це подоба Всесвіту з десятьма небесними сферами і десятьма світилами. На відміну від попередніх філософів, які звертали увагу на якісний бік речей, Піфагор стверджує, що якість пов'язана з кількістю, і робить висновок, що "число володіє    речами". Як конструктор нових понять Піфагор вважається першим, хто вживає поняття “філософ”, “філософія”.

У VI столітті до н. е. в південно-італійському місті Елеї виникає ще одна філософська школа – елейська, послідовники якої звуться елеатами. Якщо в основу світу представників мілетської школи була покладена матеріальна стихія (вода, вогонь та ін.), то представники елеатської філософії основу  світу вбачали в неконкретному: не речовині, а початок, який позначається поняттям “буття”. Найбільш глибокі ідеї цієї філософії були розробленні Парменідом  (540 – 480 р. р. до н. е.) і Зеноном (бл. 490–430 р. р. до н. е.). Парменід  поділяє світ на істинний і неістинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Світ конкретних речей є неістинним буттям, адже речі постійно змінюються, сьогодні вони інші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають.  

   Логічне обґрунтування висновків Парменіда давав Зенон.  Роз­ви­ва­ю­чи по­гля­ди вчи­те­ля, він під­крес­лю­вав, що ло­гіч­но не­мож­ли­во уявляти мно­жин­ність ре­чей і до­пу­щен­ня ру­ху – це при­зво­дить до су­пе­реч­нос­тей.  За прин­ци­па­ми елейської шко­ли Зе­нон роз­ри­ває чут­тє­ве і ра­ці­о­наль­не піз­нан­ня. Іс­тин­ним виз­нає тіль­ки ра­ці­о­наль­не піз­нан­ня, а чут­тє­ве піз­нан­ня вва­жає об­ме­же­ним, су­пе­реч­ли­вим. Най­більш ві­до­мим вик­ла­ден­ням елейсь­ко­го від­ки­дан­ня ру­ху та нез­мін­нос­ті бут­тя є апо­рії (ло­гіч­ні усклад­нен­ня) Зе­но­на, які доводили, що як­що при­пус­ти­ти іс­ну­ван­ня ру­ху, то ви­ни­ка­ють су­пе­реч­нос­ті, які не можна розв’язати.

Сучасником Зенона був Емпедокл (бл. 484 – 424 р. р. до н. е.) – автор філософських поем, лікар, інженер, філософ. Він був засновником школи еволюціонізму. Емпедокл приймає як першооснови світу всі чотири традиційні стихії: землю, воду, повітря й вогонь. Ці першооснови в Емпедокла не переходять одна в одну, вони пасивні. А тому, за Емпедоклом, джерелом Всесвіту є боротьба двох психічних початків: Любові і Ненависті. Любов – космічна причина єдності і добра. Ненависть – причина роздрібненості і зла.

Після Емпедокла утверджується оригінальна філософська школа ноології, або концепція всесвітнього розуму.  Розробив її Анаксагор (500 – 428 рр. до н. е.). На противагу своїм попередникам, Анаксагор відкидає стихії як початки. Для нього первинним є всі без винятку стани речовини. Один з останніх представників елейської школи Мелісс (його акме припадає на 440 рр. до н. е.) довів нескінченність буття у просторі та часі, сформулював закон збереження буття, суть якого виразив у формулі “з нічого ніщо не виникає”.       

Значним етапом у розвитку античної філософії була школа атомізму. Ідеї про атомістичну природу світу розвивали Левкіпп (бл. 500–440 рр. до н. е.) і Демокріт (бл. 460–370 рр. до н. е.). Філософську спадщину Левкіппа і Демокріта важко розділити (існують різні точки зору на цю проблему), тому їх вчення, як правило, розглядають разом. Левкіпп і Демокріт, на відміну від інших філософських шкіл, визнають буття (атоми) і небуття (пустоту). Атом на їх думку – це найменша частинка буття, вона неподільна, вічна і незмінна. Атоми розрізняються за величиною, формою, порядком розміщення. Вони вільно рухаються в пустоті, а зіткнувшись, змінюють порядок руху. Причини руху атомісти не описують. Атоми самі по собі без’якісні. З атомів складається і душа.  

Після смерті тіла атоми душі  також розпадаються, тому душа є смертною. На поверхні речей знаходяться більш легкі, летючі атоми. Вони "втягуються" при диханні нами, і завдяки органам чуття ми й маємо певні образи предметів і уявлення про них.  Пізнання за Демокрітом має два види: “темний” шлях пізнання – здійснюється за допомогою чуттів – дає видимий світ предметів, утворених взаємодією атомів у порожнечі; “світлий” шлях пізнання – здійснюється за допомогою мислення – дає розуміння атомів і порожнечі, тобто суті речей і світу; до “темного пізнання” належить зір, слух, нюх, смак, дотик: коли вони вже не здатні бачити надто мале, ні чути, ні сприймати нюхом, смаком чи дотиком, а дослідження має проникнути до більш тонкого пізнання, тоді “на сцену виходить” мислення (“світле пізнання”), яке є найбільш тонким пізнавальним органом. Результатом пізнавального процесу для людини є істина – правильне знання про суть речей і світу, а кінцевим наслідком – мудрість. Мудрість, як талант пізнання, дає три плоди – дар гарно думати, дар гарно говорити, дар гарно діяти.

         Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалась динамічно, демонструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення – від простого до складного, від конкретного до абстрактного, від недиференційованої проблематики до диференційованої, від неусвідомленого до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.

Висока класична доба античної філософії бере свій початок у другій половині V   століття до н. е. В цей період з’являється чітка тенденція теми людини в системі інших філософських проблем. Найбільш яскраво ця тенденція знаходить свій вияв у   софістів (від грец. sophistes – мудрість), які стали першими платними вчителями філософії.  Піз­ні­ше со­фіз­мом ста­ли на­зи­ва­ти фі­ло­софсь­кий нап­ря­мок, пред­став­ни­ки яко­го ос­нов­ну ува­гу при­ді­ля­ли не сис­те­ма­тич­но­му освоєнню уч­ня­ми знань, а вмінню ви­ко­рис­товувати їх у дис­ку­сі­ях. До визначних представників софістів належить Протагор (бл. 481– 411 рр. до н. е.), Горгій (бл. 483–375 рр. до н. е.) та інші.

 Ви­хід­ний прин­цип со­фіс­тів, сфор­му­льо­ва­ний Про­та­го­ром, оз­на­чав: «Людина – мі­ра всіх ре­чей». Те, що при­но­сить лю­ди­ні за­до­во­лен­ня – доб­ре, а те, що спри­чи­няє страж­дан­ня, – по­га­но. У ме­жах те­о­рії піз­нан­ня ба­га­то хто з со­фіс­тів ста­ли ре­ля­ти­віс­та­ми. Так, Гор­гій вва­жав, що в те­о­рії піз­нан­ня ді­ють три те­зи. Пер­ша: ні­чо­го не іс­нує. Дру­га: коли щось і іс­нує, піз­на­ти йо­го не­мож­ли­во. Тре­тя: коли й мож­ли­во піз­на­ти, то пе­ре­да­ти і по­яс­ни­ти ін­шо­му неможливо. Та со­фіс­ти вчи­ли не тіль­ки ри­то­ри­ці і фі­ло­со­фії, а й зай­ма­ли­ся ма­те­ма­ти­кою, по­е­зі­єю, му­зи­кою, ас­тро­но­мі­єю, дослідженням мови.

Софісти поклали початок критичному ставленню до традицій, звичаїв, вірувань греків. Але їх вчення містило й небезпечні тенденції. Якщо людина сама творець своїх звичаїв, то кожен може претендувати на їх створення. Творчість стає свавіллям. Подібні висновки з вчення софістів робилися як їх безпосередніми послідовниками, так і послідовниками, віддаленими від них на цілі століття.

Величезний вплив на античну і світову філософію справив Сократ (469 – 399 рр. до н. е.).  Він по­хо­див з бід­ної афінсь­кої сім’­ї, жив і вчився в Афі­нах, а потім і сам вчив в Афінах, де йо­го слу­ха­ли чис­лен­ні уч­ні: Пла­тон, Ан­тис­фен, Арис­тін, Ев­клід із Ме­га­ри. Він ак­тив­но кри­ти­ку­вав со­фіс­тів за те, що «нав­ча­ють муд­рос­ті за плат­ню», ствер­джу­вав, що є та­кі людсь­кі якос­ті, які в лю­ди­ни від бо­га і свя­щен­ні. Це кра­са, муд­рість та ін. І не­прис­той­но, амо­раль­но тор­гу­ва­ти ни­ми. Справ­жні пог­ля­ди Сок­ра­та ре­конс­тру­ю­ва­ти ду­же важ­ко, склад­но. Сократ ні­ко­ли не вва­жав се­бе муд­рим. На дум­ку Сок­ра­та, він ли­ше фі­ло­соф, який лю­бить муд­рість. Один з ві­до­мих його висло­вів: «знаю, що ні­чо­го не знаю» – є, справ­ді, по­яс­нен­ням не­об­хід­нос­ті гли­бшо­го піз­нан­ня са­мо­го се­бе. Сво­їм найваж­ли­ві­шим завданням Сок­рат вва­жав «ви­хо­ван­ня лю­дей», зміст яко­го вбачав у дис­ку­сі­ях і бе­сі­дах, а не в сис­те­ма­тич­но­му ос­во­єн­ні якихось знань. Сок­рат не за­ли­шив ні­я­ких ру­ко­пи­сів. Йо­го пог­ля­ди вик­ла­де­ні в пра­цях Пла­то­на, Аріс­то­те­ля. Бу­до­ва сві­ту, фі­зич­на при­ро­да ре­чей не­піз­нан­ні, пізна­ти мо­же­мо тіль­ки са­мих се­бе. Це ро­зу­мін­ня пред­ме­та піз­нан­ня Сок­рат вис­ло­вив фор­му­лою: «Піз­най са­мо­го се­бе» (схема 2.2.). Головне у знан­ні не те­о­рія, а прак­тика – мис­тец­тво жи­ти. Знан­ня, за Сок­ра­том, є дум­ка, по­нят­тя про за­галь­не.

 

                    

                  Схема 2.2. Антична філософія: висока класична доба

 

      У центрі фі­ло­со­фії Сок­рата постає лю­ди­на, її став­лен­ня до сім’­ї, су­спіль­ства, за­ко­нів і, що важливо – став­лен­ня до бо­гів. У бе­сі­дах та дис­ку­сі­ях Сок­рат звер­тає ува­гу на піз­нан­ня су­ті доб­ро­чес­нос­ті. А ос­нов­ни­ми доб­ро­чес­нос­тя­ми вва­жав він стри­ма­ність (як вгамовувати прис­трас­ті), муж­ність (як ­до­ла­ти не­без­пе­ку) та спра­вед­ли­вість (як дот­ри­му­ва­ти­ся бо­жих та людсь­ких за­ко­нів). Ці доб­ро­чес­нос­ті лю­ди­на здобуває шля­хом піз­нан­ня та са­мо­піз­нан­ня. В бе­сі­дах, су­пе­реч­ках та дис­ку­сі­ях Сок­ра­та фор­му­вав­ся фі­ло­софсь­кий ме­тод, який наз­ва­ли ді­а­лек­ти­кою (від грец. dialektike – вес­ти бе­сі­ду, роз­мов­ля­ти). Ме­та ме­то­ду – до­сяг­ну­ти іс­ти­ни ви­яв­лен­ням су­пе­реч­нос­тей у твер­джен­нях про­тив­ни­ка шля­хом пос­та­нов­ки пра­виль­но пі­діб­ра­них пи­тань.

     Жит­тя Сок­ра­та за­кін­чи­ло­ся тра­гіч­но. При чер­го­вій змі­ні вла­ди в Афі­нах Сок­ра­та зви­ну­ва­ти­ли в то­му, що він «не виз­нає бо­гів, яких виз­нає міс­то, а вво­дить но­ві бо­жес­тва... що роз­бе­щує мо­ло­дь». Сок­ра­та було виз­на­но вин­ним і за­су­дже­но до смер­тної ка­ри. І хо­ча Сок­рат міг уник­ну­ти її шля­хом вте­чі або від­мо­ви від сво­їх вчень, він, проте, прий­няв ви­не­се­ний ви­рок і ви­пив чаш­у з ци­ку­тою (от­ру­тою).

Найвидатнішим з безпосередніх учнів Сократа був Платон (427–347 рр. до н. е.). Він походив з афінського аристократичного роду. Справжнє його ім’я – Арістокл, а Платон – прізвисько (від грец.  platus – широкоплечий). Платон був засновником філософської школи, відомої під назвою Академія. Він – перший найвідоміший філософ, практично всі твори якого дійшли до нашого часу. Їх він писав у формі діалогу. Серед них: “Апології Сократа”, “Закони”, “Банкет”, “Держава”, “Федр”, “Тімей” та ін. У діалогах Платона викладено натурфілософію, вчення про Космос, теорію пізнання та діалектику, розглядаються проблеми людини і суспільства.

Головне місце у філософії Платона посідає оригінальне вчення про ідеї. Згідно з цим  вченням, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Усьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов’язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Таким чином, він створив вчення об’єктивного ідеалізму: ідеї існують об’єктивно, реально, незалежно від усіх обмежень простору і часу. Вони виступають як ідеальний зразок та ідеальна схема творення речей. Ідеї – це досконалі, нематеріальні вічні сутності, а речі  є недосконалими, спотвореними матеріальними “тінями” ідей. Одним з перших перекладачів творів Платона російською мовою був поет і філософ Володимир Соловйов. Він так образно виклав його вчення:

Милый друг, иль ты не видишь,

Что все видимое нами –

Только отблеск, только тени

От незримого очами?

Милый друг, иль ты не слышишь,

Что житейский шум трескучий

Только отклик искаженный

Торжествующих созвучий?

На ідеалістичній онтології Платона ґрунтується і все його вчення про державу, людину і  пізнання. Він вперше створює концепцію досконалої (“ідеальної”) держави. У трактаті “Держава” Платон прагне показати, яким має бути досконалий лад суспільства, яке виховання має бути у людей у такому суспільстві. Аналізуючи суспільне життя від давнини до часів, коли він жив, Платон доходить висновку про те, що матеріальні умови існування, стимули та спілкування людей визначають ступінь свободи, необхідність поєднання їх узами дружби або ворожнечі. Всі існуючі на основі цього держави є держави негативного типу: тимократія, олігархія, демократія, тиранія.

Платон протиставляє їм проект ідеальної держави, де влада належатиме невеликій  групі людей; основним принципом ладу такої держави буде принцип справедливості, згідно з яким кожному громадянинові відводиться особливе заняття та особливе становище, що зумовить їх гармонійне поєднання. Взявши за основу відмінності між окремими групами людей і властиві їм моральні якості, Платон розглядає цю відмінність за аналогією з розподілом господарської праці. Всім громадянам держави мають бути властиві не лише справедливість, а й стримуюча міра, яка б приводила до гармонійного узгодження як позитивні, так і негативні сторони. Окремим громадянам необхідна мужність і лише невеликій кількості громадян – мудрість (державці-філософи).

Для Платона держава – це макросвіт, якому відповідає мікросвіт у душі кожної окремої людини. Душа, за Платоном, має три начала: розумне, афективне, нерозумне, або пожадливе (розумне має панувати, афективне – виконувати обов’язки захисту, пожадливе – коритися).

У платонівському проекті – державній утопії – першорядного значення надається принципу моральності, який має аскетичне забарвлення. Виходячи з того, що матеріальні інтереси негативно впливають на поведінку людей і є основною причиною занепаду суспільства, Платон запропонував як ідеальний спосіб життя людей в ідеальній державі певний уклад життя воїнів – стражів, зумовлений позбавленням їх прав мати власне майно. Спільні здобутки, відсутність приватної власності, а також умов для її виникнення, збереження та примноження – ось чинники, які, за Платоном, сприяють створенню такого ідеалу. За вченням Платона, людина існує заради держави, а не держава існує для людини. Людина, її воля та щастя, морально-етична досконалість віддаються в жертву державі. Мета держави – сприяти розквіту держави, її могутності.

У гносеології Платон заперечує чуттєве пізнання і його форми. З його точки зору раціональне породжує чуттєве. Він так класифікує знання: достовірні апріорні знання людині дані Богом; близькі до достовірного знання – це знання чисел і заснованих на числах науках; недостовірні знання – емпіричні знання, тобто знання, отримані на основі відчуттів.

У 367 році до н. е. слухачем Академії Платона стає сімнадцятирічний Арістотель – один із найвидатніших старогрецьких філософів (384–322 рр. до н. е.). Згодом він  стає вчителем сина македонського царя Філіппа ІІ – Олександра, майбутнього видатного полководця. Арістотель залишив після себе величезну творчу спадщину (150 наукових праць і трактатів). Найвідомішими його творами є “Метафізика” (вчення про буття), “Органон” (розглядаються проблеми логіки), психологічний трактат “Про душу”, етичні твори “Евдемова етика”, “Велика етика”, політико-економічні твори  “Політика” і “Економіка”. Основні положення філософії Арістотеля  найповніше викладені у праці “Метафізика”. При цьому слід пам’ятати, що в часи Арістотеля слова “метафізика” не було. Це поняття вводить систематизатор творів Арістотеля Андронік Родоський, який, опрацювавши рукописи Арістотеля, почергово укладає після творів із фізики твори з філософії. Звідси “те, що після фізики”, тобто “метафізика”. Найперша філософська проблема в метафізиці – предмет філософії. Арістотель вважає, що філософія повинна вивчати нематеріальні, самостійні, найбільш загальні причини розвитку матеріального та духовного світів і нерухомі сутності (закони). Фізика вивчає матеріальне, філософія – водночас і матеріальне й ідеальне. Вивчення ідеального – кінцева мета філософії. У цьому плані філософія стає теологією, оскільки ідеальне є Бог. Звідси Арістотель діходить висновку, що предмет філософії ширший за предмет теології, а теологія є складовою частиною філософії.

Арістотель був першим критиком теорії ідей Платона. З критичним ставленням до вчення Платона і пов’язаний відомий вислів Арістотеля: ”Платон мені друг, але істина дорожча”. Арістотель доводить, що ідеї – лише копії речей і не відрізняються від них за змістом. Критикуючи ідеалізм Платона, філософ, разом з тим, критикував атомістичний матеріалізм. У процесі цієї критики було вироблено дуалістичне вчення про буття, згідно з яким для існування світу необхідні дві першооснови матеріальна та ідеальна. Матерію Арістотель розглядав як пасивний початок, що має аморфний зміст і не може самостійно розвиватися. Активний початок – це форма. Завдяки формі матерія перетворюється на щось певне, на реальні речі. На думку Арістотеля, форма – перша сутність, а кінцевою формою усіх форм є Бог. Бог –  це перший двигун природи і кінцева причина світу.

Проблематика людини у філософії Арістотеля знаходить своє відбиття у трактаті “Про душу”, який присвячено дослідженню душі, з’ясуванню явищ сприйняття й пам’яті людини. Душа – причина і початок людського тіла. Всі складові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Розум – частина душі, яка не виникає і яка не може загинути. В душі Арістотель вбачає найвищу діяльність людського тіла, його “дійсність”, або ентелехію (здійснення).

У цьому трактаті Арістотель викладає матеріалістичний погляд на незалежність предмета від його сприйняття, розглядає діяльність пам’яті як відтворення уявлень, що існували раніше. Умовою спогадів він вважав зв’язок, за допомогою якого з появою предмета виникає уявлення про інший предмет.

У гносеології Арістотель критикував скептицизм попередників і стверджував можливість пізнання світу. Він визначав явище і сутність як ступені наближення до істини, розглядав чуттєве і раціональне пізнання. Але Арістотель протиставляв раціональне чуттєвому. Розум у Арістотеля може існувати самостійно, незалежно від почуттів як частина розумної душі, притаманної людині і Богу. Арістотель розрізняв пасивний розум, який відображає буття, і активний, який створює світ. Межа наближення людини до Бога залежить від співвідношення в ній пасивного і активного розуму. Етичні норми (як і гносеологія) Арістотель виводить із поняття душі. Але етичні норми не даються нам від природи, людина набуває їх у процесі своєї діяльності, боротьбі зі своїми вадами. Етичні норми Арістотеля – аналогія “золотої середини” Конфуція. Мужність, наприклад, Аристотель розглядає як щось середнє між боягузтвом і відвагою. Етичні норми в Арістотеля є ідеалом, критерієм всіх форм людської діяльності.

Філософія Арістотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим більше, античної філософії. Але вона завершує найзмістовніший період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалася ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї неможливо уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.

Багатим на різноманітні школи був і завершальний цикл античної філософії (пізня класика). Зупинимося на ідеях найавторитетніших шкіл цього етапу (схема 2.3.).

Епікуреїзм. Засновником школи був послідовник Демокрита Епікур (342 – 270 рр. до н. е.). Основний його твір – “Про природу”. Епікур учив, що основна мета філософії – щастя людини, якого можна досягти через пізнання законів світу. Для досягнення своєї мети філософія формує три види знання: фізику (вчення про природу і її закони), каноніку (вчення при пізнання), етику

 

 

                 Схема 2.3. Антична філософія: пізня класика

 

(вчення про досягнення людиною щастя). Всі явища природи і Всесвіту Епікур пояснював різними поєднаннями невмирущих атомів, які відмінні не лише за формою і величиною, як у Демокріта, а й за вагою. Їхній прямолінійний рух поєднується зі спонтанними, внутрішньо замовленими відхиленнями в бік від прямої лінії, що закладає основи не тільки природної свободи, а й індивідуальної (людської) – стає можливим вільний вибір від визначеності наперед,  тобто з’являється можливість вибору з кількох життєвих варіантів, можливість “втекти” від приреченості.

У теорії пізнання Епікур, як і Демокріт, дотримувався вчення про еманацію (“витікання”), тобто вважав, що образи – копії,  відокремлюючись від предметів навколишнього світу, сприймаються органами чуттів, викликаючи відчуття –копії. Основні позиції етичного вчення Епікура: людина є чуттєвою істотою, а тому її почуття виступають критерієм моральності, “адже всяке благо і зло – в відчуттях”. Головне життєве завдання людини – досягнення щастя і душевної незворушності (давньогрецькою мовою – досягнення стану “атараксії”).  

Епікуреїзм мав досить великий вплив на свідомість мислителів своєї епохі. Найбільш відомим з послідовників Епікура був староримський поет і філософ Тит Лукрецій Кар (приблизно 99–55 рр. до н. е.). До нас дійшла повністю його поема “Про природу речей”, у якій він детально виклав свою філософську позицію. Лукрецій вважав, що основна мета філософії – звільнення людини від страху загробної кари. Звільнитися від цього людина може через пізнання природи, законів її функціонування. Набуті знання потрібні людині для розуміння складних етичних проблем. Особливо важливим для людини є розуміння двох питань: смертності душі й неможливості богів вплинути на життєдіяльність людини. Визнаючи існування богів, Лукрецій Кар заперечує їх вплив на природу, бо природа складається з найменших частинок і виникає сама по собі. Найменші частинки природи вічні, ніким не створені і є першоосновою світу. Душа також тілесна. Вона відрізняється від інших фізичних тіл, на думку Лукреція Кара, лише формою атомів. Атоми душі дрібніші, рухоміші, гладенькі й круглі. Життя і смерть зустрітись не можуть. Поки людина жива, смерть їй не страшна, а коли смерть настала – людини вже немає; нема душі, отже, нема і відчуття страху.

Скептицизм.  Як філософська школа скептицизм (від грец. skeptikos – той, хто досліджує) виник у VI – III століттях до н. е. Своєї вершини він досяг у вченні Піррона з Еліди (близько 360–270 рр. до н. е.), Енесідема з Кноса (I ст. до н. е. ), Секста Емпірика (кінець II – початок III ст.) та ін. Специфіка цієї школи полягає в тому, що скептики вказували на відносність людського пізнання, на його формальну недоказовість. В основі суджень цієї школи лежали три знамениті запитання з трьома відповідями: 1) якими є всі речі? – Кожна річ є не більше такою, ніж будь-якою іншою, тому вона не може бути названа ні прекрасною, ні потворною; протилежні судження про річ справедливі в однаковій мірі; 2) як людина має ставиться до речей світу? – Знаючи, що протилежні судження про речі світу однаково достовірні, мудра людина утримуватиметься від будь-яких суджень про речі, а, отже і від прийняття остаточних рішень щодо свого ставлення до цих речей; 3) яку вигоду отримує людина від свого ставлення до речей світу? – Утримуючись від суджень про істинну сутність речей та від остаточного прийняття рішень щодо свого  ставлення до цих речей, мудра людина ставиться до них байдуже і незворушно, тобто з позиції апатії та автаркії (самовладності) – тільки так досягається вище блаженство. У цьому – єдино можлива вигода від ставлення людини до речей і явищ світу.

Стоїцизм. Засновником його був Зенон з Кітіону (336–264 рр. до н. е.), що знаходився на Кіпрі. Школа дістала назву від слова “стоя” – назви портика, тобто відкритої галереї, що підтримується колонадою. Там, у цьому притулку, навчав своїх прихильників Зенон Кітійський. Духовними спадкоємцями Зенона були Клеанф (331–233 рр. до. н. е.) та Хрісіпп (281–208 рр. до. н. е.) Хрісіпп систематизував вчення стоїків у так званій Старшій Стої, де він був найбільш плідним мислителем. Учні Хрісіппа поширили стоїцизм у Римі. Серед римських стоїків найбільш відомі Сенека (4 р. до н. е. – 65 р. н. е.), Епіктет (50–138 рр.), Марк Аврелій (121–180 рр.).

 Стоїцизм – філософська школа, в основному, етичної направленості. Вона, як і попередні школи, закликала людину до життєвої мудрості та самовладності, але з позиції зовсім іншого розуміння буття і людини. Стоїки вважали, що весь світ – єдине тіло, яке  наскрізь пронизано активним началом, яким є Бог. Бог – це творчий “вогонь”, тілесне дихання (“пневма”), життєва теплота, що розлита в тілі природи. “Творчий вогонь” забезпечує обумовленість всіх явищ світу. Кожна подія – необхідна ланка непорушного ланцюга постійних перетворень. У цьому – необхідність всіх речей і явищ, якої не може порушити жодна сила. Отже, завдяки ”Творчому вогню” у світі панує фатум – невблаганний закон долі. Дія долі неминуча. Тому людині не варто опиратися фатуму. Доля веде того, хто добровільно і безперечно їй підкоряється, і тягне силоміць, притягає  того, хто нерозумно і безрозсудно їй суперечить.  Звідси випливає, що людина має свідомо, розумно пізнавати своє місце у світоустрої; вона має осягнути, яка поведінка відповідає її власній природі та природному співвідношенню з іншими істотами.

Неоплатонізм. Основні творці неоплатонізму: Плотін (205–270 рр.), Порфирій (232 або 233р. – початок IV ст.), Ямвліх (близько 245 – близько 330 рр.), Прокл (412–485 рр.). Філософським джерелом неоплатонізму є вчення Платона про первинність світу ідей і вторинність матеріального світу. Воно було витлумачено в дусі містицизму. Концепція виникнення і розвитку світу в неоплатоніків дуже складна. Його творцем є надчуттєве абстрактне “Єдине”, яке шляхом емонації (“впливанням”) виділяє з себе світовий розум (світ ідей), світову (божественну) Душу і чуттєвий матеріальний світ. Індивідуальна (земна) душа, яка “охоплена” небуттям (матерією, тілом) є часткою світової Душі. Вони взаємопов’язані. Земна душа прагне бути максимально подібною до світової. Гармонія між ними визначається вчинками і діяльністю людини. Що більше людина керується принципами добра, то ближчою вона стає до божественної Душі. Тому сенс життя людини – повсякденне духовне самовдосконалення, тому душа, за неоплатонізмом, повинна весь час очищатися від всього земного. Очищення досягається відреченням від земних потреб та інтересів, постійними роздумами про найвищі Божі істини. Вершиною очищення є стан трансу, коли душа людини зливається зі світовою Душою.

У 529 році імператор Юстініан видав указ про закриття філософських шкіл в Афінах. Це було свідченням того, що антична філософія завершила своє існування. Але вона назавжди залишилася джерелом філософського мислення.

Таким чином, у античній філософії були поставлені і частково розв’язані основні філософські проблеми: виникнення світу і людини, першооснови всього сущого, співвідношення двох основних форм буття – матеріального та ідеального, сенсу життя, смерті і безсмертя. Результати досліджень мислителів суттєво вплинули на подальший розвиток філософської думки в усьому світі.