§4. Філософія Нового часу

Термін "Новий час" такий же умовний, як і термін "Відродження". Вживаючи його, ми матимемо на увазі час зародження і утвердження нового суспільного устрою – буржуазного, який висуває і обґрунтовує нові цінності й засади людського буття у порівнянні з феодалізмом. Машинне виробництво, яке поступово витісняє ремесло, потребувало розвитку точних знань про закономірності природи. Внаслідок цього перед суспільством постала проблема розробки методів, шляхів і прийомів вивчення природи. На цій основі формуються у філософії XVII століття два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм.

      При­хиль­ни­ки ем­пі­риз­му (від грец. emperia – дос­від) вва­жа­ли єди­ним дже­ре­лом піз­нан­ня чут­тє­вий дос­від (да­ні ор­га­нів від­чут­тя лю­ди­ни), спра­вед­ли­во твер­ди­ли, що про­цес піз­нан­ня по­чи­на­єть­ся з від­чут­тів. Сво­є­рід­ною мо­ди­фі­ка­ці­єю ем­пі­риз­му ви­сту­пає сен­су­а­лізм (від лат. sensus – по­чут­тя). При­хиль­ни­ки сен­су­а­ліз­му праг­ну­ли ви­вес­ти весь зміст піз­нан­ня вже не прос­то з дос­ві­ду, а з ді­яль­нос­ті ор­га­нів від­чут­тя. З ХVІІ– ХVІІІ століть ем­пі­ризм та сен­су­а­лізм роз­ви­ва­ли Френ­сіс Бе­кон, То­мас Гоббс, Джон Локк, пред­став­ни­ки фран­цузь­ко­го ма­те­рі­а­ліз­му. Пос­лі­дов­не про­дов­жен­ня сен­су­а­ліз­му Джона Лок­ка при­ве­ло Джор­джа Бер­клі та Давіда Юма до суб’­єк­тив­но-іде­а­ліс­тич­них вис­нов­ків.

При­хиль­ни­ки ра­ці­о­на­ліз­му вва­жа­ли дже­ре­лом піз­нан­ня Ро­зум, ло­гіч­не мис­лен­ня, твер­ди­ли, що чут­тє­вий дос­від не мо­же за­без­пе­чи­ти дос­то­вір­ність і за­галь­не знан­ня. На про­ти­леж­ність се­ре­дньо­віч­ній схо­лас­ти­ці та ре­лі­гій­но­му дог­ма­тиз­му кла­сич­ний ра­ці­о­на­лізм (Р. Де­карт, Б. Спі­но­за, Г. Лей­бніц) ви­хо­див з ідеї при­род­но­го по­ряд­ку – не­об­ме­же­ної при­чин­ної пос­лі­дов­нос­ті, що про­ни­зує світ, тоб­то мав фор­му де­тер­мі­ніз­му. Ра­ці­о­на­лізм, що ствер­джу­вав виз­на­чаль­ну роль Ро­зу­му не тіль­ки в піз­нан­ні, а й у ді­яль­нос­ті лю­дей, став фі­ло­софсь­кою ос­но­вою іде­о­ло­гії Прос­віт­ниц­тва.  По­зи­ція ра­ці­о­на­ліз­му, як і по­зи­ція ем­пі­риз­му (сен­су­а­ліз­му), була од­но­біч­ною, аб­со­лю­ти­зувала од­ну з піз­на­валь­них влас­ти­вос­тей лю­ди­ни, що вреш­ті-решт спри­я­ло ут­вер­джен­ню у фі­ло­со­фії ме­та­фі­зич­но­го, ме­ха­ніс­тич­но­го спо­со­бу мис­лен­ня.

Першим філософом Нового часу, засновником емпіризму вважається Френсіс Бекон (1561–1626). За політичними поглядами він був ідеологом буржуазії. Основні філософські ідеї Бекона викладено в таких працях: «Досліди або повчання моральні і політичні» (1597), «Новий органон (1620), «Про гідність і примноження наук» (1623) та «Нова Атлантида» (видана посмертно у 1627).

 Ос­нов­ним твором Ф. Бекона є «Но­вий Ор­га­нон». То­ді ор­га­но­ном на­зи­ва­ли збір­ку трак­та­тів з ло­гі­ки Аріс­то­те­ля. По­нят­тя ор­га­нон (зна­ряд­дя, інс­тру­мент) приблизно рів­но­знач­не по­нят­тю ме­тод. То­му, на­зи­ва­ю­чи свій твір «Но­вий Орга­нон», Френ­сіс Бе­кон про­тис­тав­ляє свій ме­тод ме­то­ду Аріс­то­те­ля, роз­роб­ляє ін­дук­тив­ний ме­тод піз­нан­ня, об­ґрунтовує ос­нов­ні прин­ци­пи ем­пі­риз­му. Го­лов­ним зав­дан­ням фі­ло­со­фії Френ­сіс Бе­кон вва­жав фор­му­ван­ня ме­то­ду на­у­ки – піз­нан­ня при­ро­ди і ово­ло­дін­ня нею си­ла­ми усіх на­ук – під­ви­щен­ня вла­ди лю­ди­ни над при­ро­дою, тоб­то на­у­ка ма­ла ста­ти не са­мо­ціллю, а за­со­бом. У ві­до­мо­му афо­риз­мі «Знан­ня – це си­ла» са­ме і під­крес­лю­єть­ся прак­тич­на спря­мо­ва­ність на­у­ки. Але для то­го, щоб ово­ло­ді­ти при­ро­дою і пос­та­ви­ти її на служ­бу лю­ди­ни, не­об­хід­но прин­ци­по­во оно­ви­ти на­у­ко­ві ме­то­ди дос­лі­джен­ня. Бекон розрізняє два види дослідів: плодоносні та світлоносні. Плодоносними він називає досліди, мета яких – принесення безпосередньої користі людині, світлоносними називає ті, мета яких – пізнання законів, явищ і властивостей речей. Але ці знання повинні ґрунтуватися на фактах і від них іти до широких узагальнень. Такий метод має назву індуктивного (схема 2.9.).

 

 

                       Схема 2.9. Теорія пізнання Френсіса Бекона

 

 

         Індукція (від лат. induktio – наведення) – форма умовиводу, за якої на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення. Френсіс Бекон вважав, що метод індукції може дати достовірне знання тільки тоді, коли свідомість буде звільнена від помилкових суджень ("ідолів", "привидів"). Таких ідолів Бекон поділяє на чотири групи: "ідоли роду", "ідоли печери", "ідоли площі", "ідоли театру". "Ідоли роду" – це перешкоди, зумовлені спільною для всіх людей  природою, недосконалістю самого людського розуму; "ідоли печери" – спотворення, джерелом яких є індивідуальні особливості розуму індивідів; “ідоли площі” – перешкоди, що виникають внаслідок спілкування між людьми; “ідоли театру" – перешкоди, породжені сліпою вірою людей в авторитети, стародавні традиції, хибні думки. Лю­ди­ні звіль­ни­ти­ся від та­ких ідо­лів-по­ми­лок ду­же важ­ко, по­вин­на до­по­мог­ти фі­ло­со­фія. Твор­чість Френ­сі­са Бе­ко­на мала ве­ли­кий вплив на роз­ви­ток фі­ло­со­фії та на­у­ки. Од­нак Френ­сіс Бе­кон ро­бив над­то ве­ли­кий ак­цент на ем­пі­рич­них ме­то­дах дос­лі­джен­ня, не­до­о­ці­ню­ю­чи роль ра­ці­о­наль­но­го мо­мен­ту в піз­нан­ні людини та навколишнього світу.

Послідовником Бекона став Томас Гоббс (1588–1679), основні ідеї якого викладені у працях "Левіафан" (1651), "Про тіло" (1655), "Про людину" (1658).

           То­мас Гоббс ство­рив пер­шу в іс­то­рії фі­ло­со­фії за­кін­че­ну кар­ти­ну ме­ха­ніс­тич­но­го ма­те­рі­а­ліз­му, за­пе­ре­чивши іс­ну­ван­ня душі як особ­ли­вої суб­стан­ції – ті­ла. Та­ка по­зи­ція при­ве­ла його до ме­ха­ніс­тич­но­го ро­зу­мін­ня лю­ди­ни. За Гоббсом,  лю­ди, як тва­ри­ни, – склад­ні ме­ха­ніз­ми, дії яких виз­на­ча­ють­ся зов­ніш­ні­ми впли­ва­ми.  

           Йдучи за ем­пі­рич­ною тра­ди­цією, зак­ла­де­ною Френ­сі­сом Бе­ко­ном,  То­мас Гоббс вва­жав іс­тин­ним дже­ре­лом піз­нан­ня по­чут­тя. Але, на від­мі­ну від Бе­ко­на, на пе­ред­ній план То­мас Гоббс ви­су­вав проб­ле­ми на­у­ко­во­го ро­зу­мін­ня су­спіль­ства, дер­жа­ви, пра­ва, ре­лі­гій­ної ві­ро­тер­пи­мос­ті. Са­ме ці пи­тан­ня при­вер­та­ли най­біль­шу ува­гу в епо­ху бур­жу­аз­ної ре­во­лю­ції в Ан­глії, су­час­ни­ком якої був фі­ло­соф. Вчен­ня То­ма­са Гоб­бса про дер­жа­ву та пра­во ста­ло ши­ро­ко ві­до­мим. Вчен­ня ба­зу­єть­ся на роз­різ­нен­ні двох ста­но­вищ людсь­ко­го су­спіль­ства – при­род­но­го і гро­ма­дянсь­ко­го. При­род­не ста­но­ви­ще – ви­хід­не, тут кож­ний має пра­во на все, що мо­же за­хо­пи­ти, тоб­то пра­во збігається з си­лою. То­му при­род­не ста­но­ви­ще є стан «вій­ни усіх про­ти всіх».

    Томас Гоббс не шко­ду­вав фарб для зоб­ра­жен­ня хи­жос­ті лю­дей у їх при­род­но­му виг­ля­ді, ви­ра­жав цю пох­му­ру кар­ти­ну ві­до­мим да­вньо­римсь­ким прис­лів’­ям «Лю­ди­на лю­ди­ні – вовк». Та­ке ста­но­ви­ще, за То­ма­сом Гоб­бсом, пог­ро­жує лю­ди­ні са­моз­ни­щен­ням. Звід­си вис­но­вок про не­об­хід­ність для усіх лю­дей змі­ни­ти при­род­не ста­но­ви­ще на ста­но­ви­ще гро­ма­дянсь­ке, дер­жав­не. Лю­ди зму­ше­ні ук­лас­ти су­спіль­ну уго­ду для за­без­пе­чен­ня за­галь­но­го ми­ру та без­пе­ки, на ос­но­ві яких і ви­ни­кає дер­жа­ва. Хо­ча з по­ло­жен­ням То­ма­са Гоб­бса про пер­вин­ну аг­ре­сив­ність лю­ди­ни нав­ряд чи мож­на по­го­ди­тись, йо­го ідеї про при­род­не, а не над­при­род­не по­хо­джен­ня дер­жа­ви ста­ли бе­зу­мов­ним кро­ком упе­ред на шля­ху дос­лі­джен­ня проб­ле­ми.

             Поглибити і дедалі конкретизувати емпіричну методологію спробував видатний філософ–матеріаліст XVII століття Джон Локк (1632–1704) у працях “Дослід про людське розуміння" (1690), "Два трактати про державне правління" (1690), "Думки про виховання" (1693), "Розумність християнства"(1695). Проблемі методу пізнання і комплексу питань гносеології присвячений основний філософський твір Локка “Дослід про людське розуміння.” Трактат починається критикою вчення про вроджені ідеї. Локк доводить, що вроджених ідей немає ані в теоретичному мисленні, ані в моральних переконаннях, все людське знання походить з досвіду – зовнішнього (відчуттів) та внутрішнього (рефлексії). Ідеї відчуттів – основа наших знань про світ. Локк розподіляє їх на два класи: на ідеї первинних та вторинних якостей. Ідеї первинних якостей (густина, протяжність, фігура, рух та ін.) – копії самих цих якостей, тоді як ідеї вторинних якостей (колір, запах, смак, звук та ін.) не схожі на якості самих речей. Вчення Локка про розрізнення первинних та вторинних якостей спирається на протиставлення об’єктивного та суб’єктивного, його розвиток пізніше призвів до формування суб’єктивного ідеалізму.

Так само, як і Гоббс, Локк виводив необхідність державної влади з позиції теорії “природного права” та “суспільної угоди”, але у власній політичній філософії висловлює й низку принципово нових, прогресивних ідей. Він вперше висуває принципи поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і федеративну. Політична філософія Локка стала основою буржуазного лібералізму в Англії, відбилась у політичних теоріях французької та американської буржуазних революцій.

Далі розвиток емпірико-сенсуалістичної гносеології вже в XVIII столітті продовжують Джордж Берклі (1685–1753 рр.) і Давід Юм (1711–1776). Джордж Берклі – засновник суб’єктивного ідеалізму. Для нього характерне суб'єктивно - ідеалістичне тлумачення природи відчуттів. Філософ ототожнив властивості речей з відчуттями цих властивостей, видав відчуття за єдину реальність, а речі трактував як комбінування відчуттів та ідей. Сутність цієї концепції втілена у відомому висловлюванні Берклі: "Існувати - означає сприйматися почуттями". Послідовну суб'єктивно - ідеалістичну концепцію розвинув Юм. На відміну від Берклі Юм – скептик, агностик. Він вважав, що основою наших знань є відчуття, і все, що ми знаємо і можемо знати, - це зміст наших відчуттів.

Основоположником раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт (1596–1650), латинізоване ім'я – Ренатус Картезіус. Основні його погляди викладені у працях: "Міркування про метод" (1637), "Роздуми про першу філософію" (1641), "Засади філософії" (1643), "Пристрасні душі" (1649). Характерною рисою філософського світогляду Декарта є дуалізм (схема 2.10.).  

Він припускав існування двох незалежних одна від одної субстанцій – матеріальної та духовної. Основною властивістю матеріальної субстанції є протяжність, а духовної – мислення. Матеріальну субстанцію Декарт ототожнював з природою і вважав, що все в природі підкоряється суто механічним законам, які можуть бути відкриті за допомогою математичної науки – механіки.

      Услід за Беконом та Гоббсом Декарт приділяє велику увагу розробці наукового методу пізнання. Якщо попередні філософи розробляли методи емпіричного дослідження природи, то Декарт намагається розробити універсальний метод всіх наук. Таким методом він вважав раціональну дедукцію. Дедукція (від лат. deduktio – виведення) – це перехід від загального до окремого, одна з форм умовиводу, при якій на основі загального правила логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне положення. У трактаті “Роздуми про метод” Рене Декарт виокремлює чотири правила, яких слід додержуватися в процесі пізнання: не приймати ніяку річ за істину, доки ти її не пізнав як істину вочевидь; уникати будь-якого поспіху та зацікавлення; поділяти кожне з питань на стільки частин, скільки необхідно для їх розв’язання; свої ідеї розміщувати в потрібній послідовності, починаючи з предметів найпростіших  й найлегше пізнаваних; здійснювати такі повні розрахунки і такі повні огляди, щоб бути впевненим, що нічого не залишено поза увагою.

 

 

                              Схема 2.10. Дуалістична концепція Рене Декарта

 

Перше правило – концентрований вираз методологічного скептицизму Декарта. Це правило можна вважати як головну підставу для використання наступних. Друге правило – потреба в аналітичності. Воно, як і решта, теж має методологічний характер. Третє правило стосується висновків із думок. Останнє правило підкреслює необхідність певної систематизації як пізнаного, так і пізнаваного. Декарт кінцевою метою пізнання вважав панування людини над природою, відкриття та винайдення технічних засобів та удосконалення самої природи людини. Для досягнення цієї мети Декарт висуває відомий "метод сумніву", що є вихідною тезою в отриманні достовірного знання.

Послідовником і критиком вчення Декарта був нідерландський філософ Бенедикт (Барух) Спіноза (1632–1677). Основні твори Спінози такі: "Про Бога і людину та її щастя " (1658-1660), “Богословсько - політичний трактат “ (1670), ^“Трактат про удосконалення розуму" (1662), "Етика" (1677). В основі його філософської системи лежить вчення про єдину субстанцію – природу. Субстанція  – причина самої себе. Філософ заперечує існування надприродного, ототожнює Бога з природою, стоїть на позиціях пантеїзму. Природа існує вічно, не має кінця, вона є причина та наслідок, сутність і явище. Природа, субстанція, матерія і Бог становлять, за Спінозою, нерозривну єдність. Таке розуміння субстанції містило як діалектичну ідею взаємодії між конкретними матеріальними утвореннями, так, водночас, і ідею їх матеріальної єдності. Однак Спіноза відкидав атрибутивність руху; на його думку, рух не є невід’ємною властивістю матеріального світу, а лише його Модусом (вторинною, похідною характеристикою). Це було антидіалектичним моментом у філософії Спінози.

Праця Спінози “Етика” складається з п’яти частин: “Про Бога”, “Про природу та походження думки”, “Про походження та афекти”, “Про людську неволю, або про силу афектів”, “Про силу розуму, або про людську свободу”. У праці автор використовує геометричний спосіб викладання: кожна частина починається з фіксації головних понять, а потім їх доказу. У другій частині Спіноза висуває положення про субстанцію, яка ототожнена з Богом та природою, і будує онтологічну систему, розглядає природу душі, її взаємини з тілом, а також пізнавальні здатності людини.

У третій та четвертій частинах викладено вчення про афекти (пристрасті). У цих частинах, що мають етичний характер, трактується розуміння волі людини, яка керується в питаннях етики лише розумом. Принцип гедонізму та утилітаризму поєднується в  Спінози з положенням аскетично умоглядної етики. Як представник теорії природного права та суспільного договору, він виводить закономірності суспільства з особливостей незмінної людської природи та вважає можливим гармонійне поєднання власних егоїстичних інтересів громадян з інтересами всього суспільства.

У п’ятій частині Спіноза описує шлях до свободи. Цей шлях – любов до Бога, де душа знаходить блаженство й вічність, стає частиною нескінченної любові, якою Бог любить самого себе.

У теорії пізнання Спіноза розвиває раціоналізм. Чуттєве пізнання, з його точки зору, дає поверхове знання, вірні знання ми отримуємо лише за допомогою розуму. Найвищою формою пізнання, за Спінозою, є інтуїція. Критерієм істини є чіткість.

Останнім представником європейського раціоналізму ХУІІ століття вважається німецький філософ - ідеаліст Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646–1716). "Міркування про метафізику" (1686), "Нова система природи" (1695), "Нові досліди про людське розуміння" (1705), "Теодицея" (1714) – це далеко не повний перелік його основних філософських творів; він відомий також як математик, фізик, винахідник, історик, юрист, мовознавець.

Ядром його філософської системи є вчення про монади – монадологія. Монада - це проста неподільна духовна субстанція. Стосунки між монадами – це гармонія. Первісна якість монади - самодіяльність. Тому, завдяки монадам, матерія має здатність до вічного саморуху. Свідомість властива тільки тим монадам, які мають здатність до самосвідомості, – тільки людині. З основними ідеями монадології пов’язана і теорія пізнання Лейбніца. У ній він намагався знайти компроміс між раціоналізмом і сенсуалізмом. Філософ переконливо доводив, що людське пізнання завжди потребує певних принципів, які роблять його осмисленим. До основного принципу сенсуалізму він робить влучне "доповнення": немає нічого в розумі, чого б раніше не було в почуттях… крім самого розуму (який не можна вивести з ніяких почуттів).

У другій четверті XVIII століття сформувався у Франції широкий і могутній рух, який дістав назву Просвітництво. Він не був тільки політичним чи філософським явищем, хоч філософія, особливо матеріалістична, відігравала в ньому важливу роль. Просвітництво об'єднало всіх прогресивно мислячих представників "третього стану": юристів, філософів, буржуазію, природознавців. Просвітники критикували феодальний лад та його культуру, вимагали встановлення нових, прогресивних суспільних порядків, виступали на захист народних мас, за їх право на освіту і культуру. Вони вірили в людину, в її розум і високе покликання. В цьому просвітники продовжували гуманістичні традиції Відродження.

Класичним філософом французького Просвітництва був Вольтер Франсуа-Марі-Аруе (1694–1778), головні ідеї якого викладені в працях: "Філософські листи" (1734), "Метафізичний трактат" (1734), "Роздуми про людину "(1737), "Філософський словник" (1764), "Філософія історії "(1765) та ін.

Головне завдання своєї філософії Вольтер вбачає в розвінчуванні релігійної догматики, що заважає людям будувати щасливе життя, культивуючи неуцтво, неосвіченість, фанатизм, брехню. У філософії природи Вольтер – послідовник Ньютона. Він розвинув ідею загальної закономірності природи, а також відстоював перевагу принципу причинної зумовленості її явищ перед принципом доцільності.

У теорії пізнання Вольтер прагнув поєднати сенсуалістичний емпіризм з деякими елементами раціоналізму. Основою для нього була теза про походження всіх знань з відчуттів. Одночасно він стверджував, що існує ще й абсолютне знання – логіко-математичне, і знання, яке стосується моралі.

Вольтер обґрунтував ідею рівності людей, і цю рівність розумів як рівність політичну, рівність перед законом і правом. Соціальну та майнову нерівність він розглядав як умову соціальної рівноваги і морального розвитку суспільства.

Молодшим сучасником Вольтера був Жан-Жак Руссо (1712–1778). Центральна проблема творчості Руссо – нерівність між людьми та шляхи її подолання. Саме цьому питанню присвячено працю “Роздуми про походження і основи нерівності між людьми" (1755). Руссо досліджував виникнення майнової та соціальної нерівності людей і прагнув знайти шляхи її ліквідації. Він вважав, що нерівність між людьми не споконвічна, у її виникненні винна приватна власність. На думку Руссо, первісне людське суспільство перебувало у природному стані і людина була істотою самодостатньою, матеріально незалежною від інших людей. Приватна власність, яка виникає внаслідок суперечностей між інтересами людей, приводить до несправедливості.

До матеріалістичного напряму філософії французького Просвітництва належить Жюль'єн Офре де Ламетрі (1709–1751), Поль Анрі Гольбах (1723–1789), Клод Андріан Гельвецій (1715–1771), Дені Дідро (1713–1784). Хоча їх філософські погляди багато в чому різнились поміж собою, але в цілому в їх  матеріалізмі було багато чого спільного. Особливості матеріалізму французьких мислителів  XVIII століття полягають у тому, що

1) він був механістичним, тобто всі форми руху матерії зводились до механічної й пояснювались законами механіки. Це від­по­ві­да­ло ду­ху епо­хи Прос­віт­ниц­тва, оскільки з усіх на­ук най­більш роз­ви­не­ною вва­жа­лась ме­ха­ні­ка. (Ламетрі навіть застосовує механістичний підхід до людини. Людина, на його думку, – це своєрідний складний механізм;

2) він мав метафізичний характер: предмети і явища розглядалися поза їхнім внутрішнім зв’язком і розвитком, без урахування внутрішніх суперечностей, як джерела саморуху, без осягнення безперервності і стрибкоподібності розвитку в їхній органічній єдності. (Але вже Де­ні Дід­ро праг­нув по­до­ла­ти ме­ха­ні­цизм та ме­та­фі­зич­ність у ро­зу­мін­ні роз­вит­ку. Він твердив, що й не­ру­хо­ме у прос­то­рі ті­ло пе­ре­бу­ває в ру­сі, тоб­то роз­ви­ва­єть­ся, змі­ню­єть­ся, від­сто­ю­вав ідею са­мо­ру­ху ма­те­рії, на­ма­га­ю­чись по­яс­ни­ти це явище внут­рі­шньою су­пе­реч­ли­віс­тю ма­те­рії. Де­ні Дід­ро об­ґрунту­вав ідею без­пе­рер­внос­ті роз­вит­ку та змін на всю при­ро­ду, зок­ре­ма й на лю­ди­ну, вис­ло­вив дум­ку про єд­ність ма­те­рії та сві­до­мос­ті);

3) у теорії пізнання французькі матеріалісти були прихильниками сенсуалізму: почуття вважали вихідним джерелом пізнання, але надають значення праці розуму (мислення), підкреслюють їх взаємозв’язок;

4) велику увагу французькі матеріалісти віддавали критиці релігії: аналізуючи особливості релігійної віри, вони робили висновок, що релігія не веде людину до справжніх істин, а вводить в оману;

5) в пи­тан­ні про ви­ник­нен­ня су­спіль­ства французькі матеріалісти схи­ля­лись до на­ту­ра­ліз­му, тобто причину тих чи інших суспільних явищ шукали в природі, навколишньому середовищі та в біологічній природі людини. Також вони роз­ви­ва­ли те­о­рію су­спіль­но­го до­го­во­ру і при­род­но­го по­хо­джен­ня дер­жа­ви.

Таким чином, фран­цузь­кі ма­те­рі­а­ліс­ти спіль­но з ін­ши­ми фі­ло­со­фа­ми-прос­віт­ни­ка­ми ві­діг­ра­ли ве­ли­ку прог­ре­сив­ну роль у по­до­лан­ні пе­ре­жит­ків фе­о­да­ліз­му та ре­лі­гій­но­го кле­ри­ка­ліз­му, ут­вер­джен­ні прин­ци­пів гу­ма­ніз­му, ви­рі­шен­ні фі­ло­софсь­ких та прак­тич­них проб­лем лю­ди­ни і умов її жит­тя.