|
| |
§5. Класична німецька філософія
Важливу роль в історії філософії належить класичній німецькій філософії
на межі XVIII – XIX століть. На її розвиток суттєво вплинули три фактори:
розвиток природознавства, досягнення філософії Нового часу, зокрема ідеї
Просвітництва, та Французька революція XVIII століття. Німецька класична
філософія представлена такими оригінальними мислителями, як Іммануїл
Кант (1724–1804), Йоган Готліб Фіхте (1762–1814), Фрідріх
Вільгельм Шеллінг (1775–1854), Георг Вільгельм Фрідріх
Гегель (1770–1831), Людвіг Андреас Фейєрбах
(1804–1872). Незважаючи на своєрідність філософських поглядів, вони створюють
певну ідейну спільність. Тому їх поєднують у загальний філософський напрямок. У
своїй творчості усі представники німецької класичної філософії спиралися на
новоєвропейську традицію. Звідси спільність проблем, способів їх ставлення та
вирішення.
Можна виокремити такі загальні риси
німецької класичної філософії:
1)
раціоналізм,
успадкований від філософів епохи Просвітництва. Для усіх німецьких
філософів-ідеалістів XIX століття характерним було переконання, що дійсність
достатньо глибоко пізнати і переосмислити, щоб її виправдати; філософським
переосмислюванням може бути виправдана й релігія;
2)
критика усіма
представниками німецької класики матеріалізму XVIII століття за його
механіцизм;
3)
вироблення
діалектичного методу мислення в процесі критики метафізичного методу з
використанням діалектичної традиції – завжди дуже впливової у Німеччині ( Кузанський, Лейбніц, Гете);
4)
критика
споглядального характеру попереднього матеріалізму та розробка принципу
діяльності, активності. Підкреслення творчої активності теоретичного мислення;
5)
прагнення
подолати антиісторизм попередньої філософії, розробка філософії історії та
пошук об’єктивних підстав для періодизації історії, пошук яких здійснювався у
сфері духу;
6) критика традиційної розумової метафізики,
прагнення перетворити філософію на науку, побудувати універсальну, закінчену
наукоподібну систему. Це знайшло відображення навіть у назвах праць німецьких
класиків: “Науковчення” Фіхте,
“Енциклопедія філософських наук” Гегеля;
7) безпосередня спадкоємність у розвитку
філософських ідей. У німецькій класичній філософії стався перехід від
матеріалістичних ідей докритичного Канта до
суб’єктивного та трансцендентального ідеалізму критичного Канта, через
суб’єктивний ідеалізм Фіхте до суб’єктивного ідеалізму
Шеллінга та об’ективного
ідеалізму Гегеля і, нарешті, до матеріалізму Фейєрбаха.
Родоначальником класичної
німецької філософії є Іммануїл Кант.
Його філософську спадщину поділяють на три
періоди: “докритичний”, “критичний" та “антропологічний”. У “докритичний”
період заслуговують на увагу ідеї Канта щодо виникнення світу. В праці
“Всезагальна природна історія і теорія неба” (1775) він розробив космогонічну
гіпотезу, за допомогою якої він розкрив механізм виникнення Всесвіту і виклав
нові принципи його формування. Згідно з цією гіпотезою, Сонячна система є
продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття
еволюції було поширено на космічні явища. У створенні Всесвіту брали участь дві сили – тяжіння і
відштовхування. Завдяки взаємодії цих сил, за Кантом, почали утворюватися
планети. Але це не завадило Канту стверджувати, що існує зовнішня сила, яка
змінює Всесвіт. Процес виникнення, розвитку і загибелі світів є постійним.
Звідси – висновок про відносність поняття спокою.
У “критичний” (назва пов’язана з
першим словом його головних праць: “критика”, що означає дослідження самих
підвалин) період Кант створює філософські праці, які стали подією в історії
людської культури: “Критика чистого розуму”(1781), “Критика практичного розуму”
( 1788), “Критика здатності судження” ( 1790). В першій викладена теорія пізнання філософа, у другій – його
етичні, у третій – естетичні погляди.
На перший план у цей період виступає ідея “коперніканського
перевороту” у філософії. До Канта вважали, що пізнання є результатом дій
на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває
пасивною), а світ впливає на неї. Кант “перевернув” це співвідношення: він
проголосив, що пізнання і знання є результатом людської (насамперед – розумової)
активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою
сама випробовує природу, ставить їй запитання.
Аналогія з “коперніковським
переворотом” тут цілком очевидна: Копернік “зрушив” Землю (яку до того
розглядали нерухомим центром Всесвіту), а Кант “зрушив людину”, поклавши край
її пасивності. У чому полягає значення цього перевороту?
По-перше, Кант дав більш
виправдану картину пізнання: пізнання не
дублювання реальності, не перенесення речей у людський інтелект, а
діяльність створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом.
По-друге, людський розум може
визнати надійним лише таке знання, яке він сам видобував на зрозумілих йому
принципових засадах і обґрунтував з необхідністю.
По-третє, у концепції І. Канта людина
постає творчою і діяльною; при тому що активнішою вона є, то розгалуженішими
будуть її зв’язки з дійсністю і, відповідно, – ширшими знання (схема 2.11.).
В теорії пізнання Іммануїл Кант:
а) розкрив взаємозв’язок чуттєвого та раціонального в пізнанні;
б) висунув концепцію трьох
сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму;
Схема 2.11. Джерела
пізнання за І. Кантом
в) відстоював позиції агностицизму. За Кантом, людські відчуття є лише суб’єктивними враженнями, які не дають повних знань про об’єктивні речі, через що останні є непізнаванними “речами в собі.”
Мають велику цінність також етичні, естетичні та соціологічні ідеї Канта. У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум повинен у прийнятті рішень діяти як загальний розум. На цій основі формулюється кантівський “категоричний імператив” (“остаточне повеління”): “Чини завжди так, щоб максима (тобто вираз у формі принципу) твоєї волі могла мати також і силу .... всезагального закону”. Це означає, що людина, обираючи певний вид поведінки, повинна припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого. У праці “Критика практичного розуму” Іммануїл Кант стверджує: категоричний імператив – необхідний і загальнозначущий моральний закон практичного розуму – зумовлює поведінку людини, наказує поводитися так, щоб її вчинки могли бути основою та керівним началом загального законодавства.
У сфері естетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обґрунтування. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагматичні, і естетичні судження будуються як ціннісні, оцінні.
У трактаті “Ідея всесвітньої історії з всесвітньо-громадської точки зору” даються роздуми І. Канта над історичним процесом. Кант вважає, що в основі історичного процесу лежать природні потреби людини, а також суперечності між ними, що є необхідною умовою вдосконалення людського роду, але їх можна розв’язувати і слід розв’язувати.
Філософія Канта стала своєрідним вихідним пунктом, на ґрунті якого і в полеміці з яким відбувався подальший розвиток німецької класичної філософії. Так, Йоган Фіхте розглядав своє вчення як пряме провадження філософії Канта. Водночас Фіхте вважав, що з міркувань Канта можна без будь-яких втрат вилучити “річ-у-собі”, адже вона все одно не мала ніяких визначень. Розробку філософських проблем він починає з виведення вихідного принципу. Таким принципом для Фіхте є “Я”. “Я” – певний ідеал, тотожній поняттям свобода, воля, високі моральні норми. Самореалізація “Я” йде через діяльність. Зауважимо, що діяльність Фіхте розумів як діяльність розуму; вона не виходить за межі самосвідомості, це абстрактно-теоретична діяльність.
Три положення є основними у філософії Фіхте: “Я” покладає “Я” (самотворення, самоствердження); “Я” покладає “не – Я” (творення всього, що оточує); “Я покладає самого себе”, тобто суб’єкт і об’єкт, взаємовідносини між ними. “Я”, за Фіхте, – це все, що може мислитися. “Я” як “не – Я”.
Роль Фіхте в німецькій класичній філософії полягає в тому, що він закріпив ідею активності суб’єкта в пізнанні. Мислитель відстоював ідеали свободи, підіймав гідність людини як автономної особи. Для Фіхте гідність людини – найвищий ідеал. Той, хто посягає на гідність людини, не може бути вільним, а є рабом. Тільки той вільний, хто бажає всіх зробити вільними, підкреслював Йоганн Фіхте.
Як Фіхте на початку своєї діяльності “відштовхувався” від Канта, так від нього самого” відштовхнувся” Фрідріх Шеллінг. Він відкидає абсолютне “Я” і замінює його на “Абсолют”, який створює природу; а через розвиток природи – людину. Якщо для Фіхте природа – це пасивний об’єкт, яку “Я” намагається пізнати, то для Шеллінга природа – це форма життя розуму, і вона ж породжує свідомість.
Сам процес виникнення світу з “Абсолюту” такий: спочатку існує безякісний, безпредметний дух, про який ми нічого не можемо сказати; далі цей дух породжує об’єктивний світ. Дізнатись про існування “Абсолюту” можна лише за допомогою інтелектуальної інтуїції. У цьому плані Шеллінг не відходить від ідей Фіхте, хоча має всі необхідні передумови: розвиток духу через природу і можливість, таким чином, її пізнати.
З часом погляди Шеллінга на філософію кардинально змінюються. У працях “Філософія і релігія”, “Світові епохи” його “Абсолют” ототожнюється з Богом. “Абсолют” вже не реалізує себе через розвиток природи. Природа з моменту ототожнення “Абсолюту” і Бога є тінню Бога. Наприкінці життя Шеллінг негативну філософію ототожнює з логікою і розумом, а основний спосіб пізнання світу вбачає у релігії.
Вищим досягненням класичної німецької філософії є вчення Георга Гегеля. Воно характеризується винятковою широтою та глибиною змісту, важливістю та багатогранністю поставлених проблем. Основні праці Гегеля такі: “Феноменологія духу” (1807), “Наука логіки” (1812 –1816), “Енциклопедія філософських наук” (1817), “Філософія природи” (1817), “Філософія права” (1821).
Філософську систему Гегеля називають системою об’єктивного ідеалізму. В основі світу, за Гегелем, лежить обмежено існуюче мислення, яке він називає абсолютною ідеєю, абсолютним духом, чи абсолютним розумом. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три стани (схема 2.12.):
а) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії чистого мислення і виступає як світ понять, системи логіки;
б) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає
“інобуттям абсолютної ідеї”;
в) перехід ідеї від чужої для неї природи до сфери розвитку духу.
Стан переходу ідеї від чужої для неї природи до сфери розвитку духу є та сама абсолютна ідея, але збагачена в процесі свого діалектичного розвитку. Дух втілюється не лише в людському дусі, свідомості, а й у різних формах взаємин людей. Як же реалізується механізм діалектичного руху понять, категорій у Гегеля? Він являє собою логічний рух понять, категорій, таких, наприклад, як якість, кількість і міра.
Для матеріаліста вони є відбиттям
об’єктивних сторін дійсності, тобто
якостей, кількостей, мір об’єктів, процесів світу. Однак, за Гегелем, ці
категорії – доприродні, досуспільні
сутності, перед якими в “вихідному пункті” Абсолютної ідеї як попередні
розвиваються ще абстрактніші сутності: буття, ніщо, становлення. Три ступені розвитку – це тріада,
якій нарівні з багатим діалектичним змістом притаманна й догматична вимога
ідеалістичної системи німецького філософа. З одного боку, в тріадах набула
вираження така важлива риса руху понять, як взаємне заперечення і взаємне
збагачення мисленого змісту тези й антитези. Отже, на рівні синтезу здійснено
становлення якісно нового етапу діалектичного розвитку, який включає попередні
елементи як свої. Категорія “зняття” виражає взаємозумовлені в процесі розвитку
моменти спадковості і заперечення.
З іншого боку, парадокс розуміння
розвитку в Гегеля полягає в тому, що згідно з його системою саме на етапі
природних процесів відсутнє становлення, оскільки
природа не розвивається в часі, а
лише виявляє свою різноманітність у просторі. Таким чином, філософська
система Гегеля перетворилася на метафізичні кайдани, які не дали змоги його
геніальним діалектичним ідеям і положенням повною мірою розвернутися й
адекватно виразити все своє багатство.
До останніх належать і закони діалектики. В законі переходу кількості в якість
надзвичайно глибоким як у світоглядному, так і в методологічному плані було
розкриття й обґрунтування механізму розвитку, змісту стрибків – якісних переходів у процесі розвитку.
Закон заперечення заперечення розкриває напрямок
розвитку. У законі єдності та боротьби протилежностей всебічно розкриваються
протиріччя як джерело саморозвитку явищ,
предметів, процесів.
Взагалі, протиріччя постають “душею” всієї
конструкції гегелівської філософії. Якщо протилежності дають нам цілісні
окреслення предмета, то це означає, що всі його проміжні стани являють собою
певне співвідношення, певну пропорцію поєднання протилежних якостей. Тобто
предмет постає як суперечливий, мінливий, рухливий. У протилежних виявленнях та
окресленнях він ніби сам відрізняється від себе, залишаючись єдиним, але
різноманітним і суперечливим виявленням. Саме таке бачення засад світу
називається діалектикою. Внаслідок цього гегелівську філософію характеризують
як діалектичну, а самого Гегеля як видатного теоретика діалектики. Бо він не
лише стверджував, що світ рухливий і змінний саме через боротьбу
протилежностей, а й уперше розкрив зміст та призначення протилежних визначень
реальності, створив вчення про протилежності.
Водночас, у вченні про логіку очевидним
компромісом з “консервативною” філософською системою був висновок про те, що
протилежні сторони протиріччя примиряються.
У філософії історії, поступаючись вимогам філософської системи, в якій
іманентно було викладено визнання кінцевих,
остаточних результатів як пізнання, так і історії, Гегель фактично не може
запобігти висновку: подібно до того як людське пізнання вичерпує себе в
пізнанні Абсолютного духу (тобто змісту філософії Гегеля), так само й
соціально-політична історія людства завершує себе в сучасній Гегелю Прусській
державі.
До безумовних філософських надбань Гегеля можна віднести такі:
1) він дав розгорнуту
критику метафізичного методу мислення і протиставив йому власний діалектичний
метод;
2)
виклав на
ідеалістичній основі головні закони й категорії діалектики і за новим методом
побудував енциклопедію філософських наук, намагаючись у кожній з них простежити
виникнення, розвиток і розв’язання суперечностей;
3)
склав
філософську систему, яка увібрала в себе основні сфери життєдіяльності та
пізнання (схема 2.13).
Схема 2.13.Схема
філософії Гегеля та його основні праці
Проте філософія Гегеля не вільна від певних недоліків. Головний з них – це суперечливість між його системою та методом:
а) якщо діалектичний метод Гегеля вимагає розглядати все в русі розвитку, то його філософська система заперечує загальність розвитку. Природа, за Гегелем, не розвивається в часі, а лише урізноманітнюється у просторі;
б) якщо діалектика Гегеля вважає, що процес
пізнання нескінчений, то
консервативна система покликана дати закінчене абсолютне знання дійсності;
в) якщо діалектика стверджує, що
розвиток суспільства не має меж, то
система обмежує цей розвиток прусською монархією,
яка вважалась вищим етапом такого
розвитку.
Гегель залишив велику філософську спадщину, але його ідеї були сприйняті не однозначно. Він має багато послідовників і супротивників. Розглядаючи саморозвиток духу, Гегель практично з позиції об’єктивного ідеалізму дослідив механізм розвитку природи, людини, суспільства, проаналізував найзагальніші закони і логіку цього розвитку.
Період німецької класичної філософії
закінчує філософська система Людвіга Андреаса
Фейєрбаха. Він змолоду був учнем
і послідовником Гегеля. Але вже у 1827 –1828 роках починає сумніватися в
істинності гегелівського вчення і розробляє свою філософію. Його основні праці
такі: “До критики філософії Гегеля” (1839), “Сутність християнства” (1841),
“Тези до реформування філософії” (1842), “Основні положення філософії
майбутнього” (1843).
Філософія Фейєрбаха є нетрадиційною як у самій постановці проблеми, так і в її вирішенні, і в цьому полягає її своєрідність. Виокремимо такі риси вчення Фейєрбаха ( схема 2.14.).
1.
Основою філософії Фейєрбаха є вчення про природу. Він стверджує, що немає нічого вищого за природу, як немає і нічого
нижчого за неї. Природа вічна. Вона нескінчена у просторі: тільки людська
обмеженість ставить межі її протяжності. Фейєрбах відкидає погляди на природу
як на умову розвитку духу, як щось похідне, залежне від свідомості та волі.
2. Матеріалізм Фейєрбаха був
антропологічним. Річ у тім, що в центрі його
філософії – вчення про людину (антропос). Людина
розглядається ним як природна істота, як вищий ступінь природного саморозвитку.
Почуття і свідомість людини є теж природними явищами. Тому він говорить про
людину як щось незмінне, абсолютне, а не як про конкретну історичну людину. У
сферу досліджень Фейєрбаха не потрапляє ні справжній світ людини, ні її реальні
стосунки з іншими людьми, ні духовна, ні виробнича діяльність. Людина за Фейєрбахою виступає як позаісторична
і позасуспільна істота. В цьому полягає суттєвий
недолік філософії Фейєрбаха.
3.
Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха був метафізичним. Він не зміг подолати споглядального характеру
попереднього матеріалізму і усвідомити роль практики у процесі пізнання і
суспільного розвитку. Через споглядальні позиції він не зміг зрозуміти
гегелівської діалектикі і відкинув її разом з
ідеалістичною системою.
4. У теорії пізнання Фейєрбах був на позиції
сенсуалізму. Свою філософію він називає чуттєвою
філософією, але не заперечує взаємозв’язок чуттєвого і раціонального. Він
підкреслює, що чуттєве повинне доповнюватися раціональним, а раціональне –
чуттєвим. Фейєрбах рішуче виступав проти агностицизму.
5. Філософія Фейєрбаха мала атеїстичний
характер. Він вів непримиренну боротьбу
проти релігії. Джерело її, так само і ідеалізму, він вбачав у відриві від буття.
Проте, виступаючи проти ортодоксальної релігії, Фейєрбах пропонував створити
нову релігію, яка обожнювала б силу любові людини.
6. У розумінні суспільного життя
Фейєрбах був ідеалістом. Він, як і
матеріалісти минулого, не зміг зрозуміти суспільних процесів. Філософ не
підійшов до розуміння того, що свідомість людей визначається не тільки
положенням їх тіла та навколишньою природою, але і головним чином матеріальними
умовами життя людей, їх суспільним буттям.
Попри на всі недоліки, властиві філософії Фейєрбаха, її безперечним досягненням є те, що вона звернулася до людини, відтворила матеріалістичні принципи і, таким чином, мала значний вплив на розвиток філософської думки.
У цілому ж класична німецька філософія
зробила важливий внесок у скарбницю світової філософської думки. Для неї
характерне системне викладення філософських проблем, їх вивчення в динаміці,
розвитку, спроба поєднати абстрактні філософські концепції з політикою, правом,
мораллю, мистецтвом, тобто практично з усіма формами людської діяльності.
§6. Російська філософія XIX – початку
XX століть
Російська філософія починає своє
існування з XIX століття. Будучи частиною світової філософської думки, вона
водночас представляє цілком самостійний напрямок зі своєю тематикою і
специфічним підходом до рішення найістотніших філософських проблем. Про
самобутність російської філософії засвідчили вперше “Філософічних листах” Петра Чаадаєва (1794 –
1856). Саме в них були поставлені такі проблеми, що були характерними
для російської філософії минулого століття. Своєрідність історії Росії Чаадаєв
вбачав у її культурно-географічному положенні (між Сходом і Заходом). Чаадаєв
один з перших у Росії усвідомив необхідність синтезу східної і західної
культур. Філософія Петра Чаадаєва дала поштовх розколу в російській
філософській думці XIX століття і виникненню у ній в 30-40-х роках двох
протилежних течій – західництва і слов'янофільства. Між цими
течіями виникла гостра суперечка про історичну долю Росії, її минуле, сучасне і
майбутнє, про її призначення у світі (схема 2.15.).
Схема 2.15. Російська філософія XIX –
початку XIX століть
Представники західництва (західники)
виступили за ліберальні реформи, поступову ліквідацію кріпацтва, вважаючи
необхідним і неминучим для Росії західноєвропейський шлях розвитку. До
західників належали Борис Чичерін (1828–1904),
Тимофій Грановський (1813–1855), Василь Боткін
(1812–1869), Іван Тургенєв (1818–1883) та інші. Теоретичними джерелами західників були філософія історії Шеллінга, Гегеля, Фейєрбаха, а також
філософсько-соціологічні ідеї Петра Чаадаєва. Західництво створило
раціоналістичну традицію в російській філософії, спрямовану на обґрунтування
наукового знання, прав особистості, громадських свобод соціальної еволюції. Політичним ідеалом представників
західництва були конституційні буржуазно-парламентарні держави Західної Європи.
До слов’янофілів
належали Олексій Хом’яков (1804 – 1860), Іван
Киреєвський (1806 – 1856), Константин
Аксаков (1817 – 1860), Юрій Самарін (1819
– 1876), Олександр Кошелєв (1806 – 1883) та
інші.
Вони виступили з
обґрунтуванням самобутнього шляху історичного розвитку Росії, що відрізнявся й
у чомусь був протилежним західноєвропейському. Вони вважали, що плоди
цивілізації в Європі в загальнолюдському вимірі обертаються скоріше втратами,
ніж придбаннями, бо вони оплачені дуже високою ціною – утратою цілісності
особистості, перетворенням людини з “образу і подоби Божої” на просту
статистичну одиницю буржуазного ринку.
Слов’янофільство є
оригінальним російським філософсько-ідеалістичним плином. У його основі лежить ідея про месіанську роль
російського народу, про його релігійну і культурну самобутність і навіть
винятковість. Вихідну тезу вчення слов’янофілів становить твердження про вирішальну роль
православ'я для розвитку усієї світової
цивілізації, позаяк саме православ’я сформувало той “російський дух”, що
створив російську землю в її нескінченному обсязі. Слов’янофіли розглядали народ
як певний постійний набір ідеальних якостей, виокремлюючи в ньому особливу
незмінну духовну сутність. Призначення великих особистостей полягає в тому, щоб
бути представниками цього народного духу. Їхня велич насамперед залежить від
того, наскільки вони зуміли виразити прагнення і бажання народу.
У другій половині XIX століття
оформилися два напрямки в російській філософії: революційно-демократичний і релігійно-ідеалістичний.
Найвидатнішими представниками першого напрямку були Микола Чернишевський
( 1828–1889) і Георгій Плеханов (1856–1918). Чернишевський був
одним із ідеологів російського селянського соціалізму. Він вважав, що Росія може поминути капіталізм і перейти
безпосередньо до соціалізму. Однак общинний соціалізм Чернишевського припускав
відкидання цивілізації й утримання Росії в первісному стані.
Філософія Миколи Чернишевського, яка започаткована на антропологізмі,
виходила з виробленої природничими науками ідеї про єдність людського
організму. Для Чернишевського царина морального – це тільки функціональний
придаток фізіологічного процесу, який у свою чергу, приводить в дію процес
соціальний. Тому людина за одних обставин буває доброю, а за інших – злою. Щоб
спрямувати людину в бік морального розвитку, необхідно, насамперед змінити
реальні умови її життя, змінити її соціальне становище. Моральний світ, по
Чернишевському, як і світ фізичний, підлеглий закону причинності. Усі явища, що
відбуваються в ньому, взаємозалежні і чітко визначені природою людини. Мислення
полягає в доборі відчуттів та уявлень, що відповідають потребам мислячого
організму в дану хвилину, а дії і вчинки зводяться до досягання результатів,
намічених мисленням. Усі люди – егоїсти, ними рухає бажання добра для себе.
Добро – це велика користь, а позаяк бажання в усіх однакові, то звичайна
ощадливість і розважливість зобов’язують зменшувати егоїзм і надавати йому
розумної форми ( теорія “розумного егоїзму”).
Георгій Плеханов, основоположник
російського марксизму, був прихильником
моністичного розуміння історії. Ідею
Карла Маркса про визначальну роль економічних відносин він корегував шляхом
виділення підстави цих відносин у вигляді географічного середовища. Географічне
середовище, на його думку, визначає характер продуктивних сил, створює
об’єктивні передумови для стрибкоподібного розвитку соціальної надбудови.
Створена Плехановим модель історичного
матеріалізму істотно відрізнялася від марксистського вчення. Він навіть гадки
не мав, що в Росії здійсниться революція, до того, як капіталізм набере повної
сили і пролетаріат не становитиме більшу частину населення. Плеханов не вніс
нічого нового в методологію марксизму. З часом російський марксизм все тісніше
почав зближатися з народництвом і дістав своє остаточне завершення в
більшовизмі.
Основи російської релігійної філософії
заклав видатний російський мислитель Володимир Сергійович Соловйов (1853
–1900). Син відомого 
історика Сергія Михайловича Соловйова, він навчався в
Московському університеті і духовній академії. Після захисту докторської
дисертації деякий час працював професором в університетах обох столиць, але
після публічного захисту вбивць царя вимушений був піти у відставку і до кінця
життя займатися філософією і публіцистикою. Перше уявлення про його філософську
систему можна скласти уже за назвами основних творів: “Виправдання добра” (1897); “Теоретична філософія”(1899);
“Життєва драма Платона” (1898); “Смисл любові” ( 1894) та інші.
Центральна ідея філософії
Соловйова – ідея всеєдності. У своїй
філософії всеєдності він намагався довести, що синтез філософії, науки і
богослов’я надасть можливість створення “цілісного знання”, яке через “цілісне
суспільство” приведе до “цілісного життя”. Цілісне життя встановить живу й
істинну єдність Творця і творіння, посередником між якими виступить так звана
світова душа, або Софія. Звідси виникає “вільна теократія”, котра, за
Соловйовим, повинна бути створена на основі об’єднаного християнства в
церковно-монархічній державі. Етика її громадян має базуватись на основі
загальних моральних цінностей “абсолютного добра”, поширених у свій час
Христом.
Ще одним представником цього
напрямку є Микола Олександрович Бердяєв (1874-1948). Коло його
інтересів зосереджується на питанні пошуку засобів
духовного оновлення та самоідентифікації суспільства
і особистості, проблемах історіософії, антропософії та персоналізму. Джерелом
філософських побудов він вважав християнське віровчення з акцентом на
містичному світосприйнятті. Основні філософеми Бердяєва такі: укоріненість
особистісного, історичного та соціального буття в Бозі,
примат свободи над Богом та буттям. Для Бердяєва важливими атрибутами відносин
Бога й людини є творчість, екзистенція і свобода. Свої погляди він виклав у
роботах: “Нова релігійна свідомість та суспільність” (1907); “Філософія
свободи” (1911), “Смисл творчості” (1916), “Смисл історії” (1923) та інші.
Важливий вклад у розвиток
російської релігійної філософії внесли і такі філософи, як Миколо Лоський (1870–1965), Павло Флоренський
(1882–1937), Семен Франк (1877–1950), Лев Карсавін
(1882–1952), Іван Ільїн (1882–1954), Олексій Лосєв (1893–1988) та
інші. Це мислителі різних поглядів, але всіх їх єднає інтерес до духовних
цінностей, визнання теоретичної та практичної першості духовного життя над
зовнішніми формами співжиття, моральності, пошук змістовних творчих основ
людського буття. Спадкоємці ідей, і, зокрема, ідей всеєдності, до яких
закликали видатні представники російської інтелігенції Петро Чаадаєв та
Володимир Соловйов, головне завдання філософії вбачали у формуванні теорії про
світ як єдину цілісність з позиції морально-релігійного досвіду.
Релігійні та філософські ідеї
знайшли своє відображення в літературі. Поети декаденти і символісти – Олександр
Блок, Андрій Бєлий, Валерій Брюсов, Дмитро Мережковський – оспівували людину. Релігійний
умонастрій демонстрували щомісячник “Русская мысль” (редактор Петро Струве). У
збірниках “Проблемы идеализма”
(1902) та “Вехи” (1909) Павло Новгородцев,
брати Сергій та Євген Трубецькі, Сергій Булгаков, Микола Бердяєв
та інші вели полеміку з матеріалізмом та марксизмом.
Однією з філософських течій,
орієнтованою на гуманістичний погляд на людину і світ став російський космізм. У
руслі цієї філософії проблема людської солідарності майбутнього людства
вирішується не так, як у філософії всеєднання, а з
інших позицій. За світоглядну основу береться як релігія, так і наука: мріяння
про майбутнє стоїть поряд з науковим аналізом, але зберігається постійна для
російської філософії ідея об’єднання людства. У роботах основних представників
філософії космізму
Володимира Одоєвського (1803–1869),
Миколи Федорова (1828–1903), Миколи
Морозова (1854–1946), Констянтина
Ціолковського (1857–1939), Володимира Вернадського (1863–1945) та
інших обґрунтовується необхідність об’єднання людей на основі ідей екологічного
змісту. Людське суспільство розглядалося не як випадкове явище у Всесвіті, воно
мало стати могутнім фактором у космічній протидії хаосу, збільшення ентропії.
Науково-технічні проекти Констянтина Ціолковського
стали фундаментом сучасної космонавтики, технічним доповненням до “космічної
філософії”. Космосу, заповненому різними
формами життя, і людині, її розуму та творчості, відводилося в цих проектах
основне місце. Виокремлення в російському космізмі
глобально-екологічної проблематики привело згодом до розробки видатним
українським ученим і філософом Володимиром Вернадським учення про ноосферу і
формування антропо-космічного світогляду.
На основі проведеного аналізу
можна зробити висновок, що для російської філософії XIX – початку XX століть
були характерні такі ознаки:
1) відсутність чіткої демаркаційної
лінії між матеріалізмом та ідеалізмом;
2) розробка переважно проблем
людини і суспільного устрою, а не гносеології і онтології;
4) літературна і літературно-критична форма
філософствування;
4) виразна релігійно-моральна
спрямованість;
5) широкий діапазон світоглядної
проблематики.
|
| |