§3. Позитивістська тенденція в сучасній світовій філософії

Відповіддю на реальні проблеми науки, які були зумовлені бурхливим її розвитком у XX столітті, є виникнення такого напрямку у філософії, як позитивізм (від лат. positivus – позитивний). Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огюстом Контом (1798–1857). Вся попередня традиційна філософія (матеріалізм та ідеалізм), на думку Конта, з її абстракціями ("матерія", "дух" та ін.) та претензіями на самостійне дослідження реальності не мають права на існування. Всі знання про світ дають тільки конкретні "позитивні" науки (звідси і назва), які спираються на безпосередній досвід людини. Конт допускав існування синтезу наукового знання за яким можна зберегти стару назву "філософія". Предметом такої філософії повинно бути складання та систематизація спеціально-наукового знання (схема 3.5). Подібні ідеї розвивали англійські філософи Дж. Стюарт Міль (1806 –1873), Герберт Спенсер (1820–1903).

У другій половині XIX століття розпочинається етап так званого "другого позитивізму", або емпіріокритицизму. Його творцями були професор фізики Віденського університету Ернст Мах (1838–1916) та швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843–1896). На відміну від „першого позитивізму", який розглядав філософію як синтезуючу науку, емпіріокритицизм зводив її до теорії пізнання і прагнув побудувати теоретичну модель процесу пізнання. В основу цієї філософії покладено ідеалістично витлумачене поняття досвіду. Досвід розглядається не як відображення об'єктивного світу, а як внутрішній світ свідомості, людських переживань, які виникають незалежно від впливів зовнішнього світу – як потік відчуттів, очищених від субстанції, причинності і взагалі від об'єктивної реальності. Емпіріокритицизм прагнув довести, що реально існують лише відчуття, все інше – їхні комплекси. Для „другого позитивізму" простір і час, закономірність є суб'єктивними формами упорядкування відчуттів, які зовсім позбавлені будь-якого об'єктивного змісту. Суб'єкт і об'єкт емпіріокритицизм визначає як елементи суто свідомості. Він заперечує достовірність людських знань, здатність науки пізнавати об'єктивну істину. Межею науки є „чистий опис" фактів чуттєвого сприйняття, до яких пристосовується думка.

На початку XX століття виникає і набуває поширення новий варіант позитивістської філософії – "третій позитивізм", або неопозитивізм. Неопозитивізм – це течія, до якої входять різні логіко-філософські школи. Серед них: школи логічного позитивізму (логічного емпіризму), логічного негативізму, семантичного позитивізму (логічного аналізу) та інші.

1. Логічний позитивізм (логічний емпіризм). Сформувався в 1922 році. Його представниками є австрійський філософ Моріц Шлік (1882–1936), американський філософ і логік Рудольф Карнап (1891–1970), німецький філософ Ханс Рейхенбах (1891–1953), австрійський філософ Людвіг Вітгенштейн (1889–1951).

Логічний позитивізм розвивається в руслі головного ідейно-теоретичного спрямування перших двох етапів позитивізму. Він також заперечує за філософією право бути самостійним вченням, відкидає як матеріалізм, так і ідеалізм. Проте, логічний позитивізм привертає увагу не до систематизації спеціально-наукових знань в філософії, як це робив класичний позитивізм ХІХ століття, а до діяльності з аналізу мовних форм знання. Філософія не є теорія, а суть, аналітична діяльність з прояснення мови, усунення неточностей у позначеннях, які породжують "метафізичні" речення. Філософ не стільки дає знання, скільки займається терапевтичною діяльністю, усуває (вимучує) уявне знання.

 

 

Схема 3.5. Етапи розвитку позитивізму

 

Очищенню філософії, на думку неопозитивістів, сприяє розроблена ними процедура верифікації (від лат. verificare – доводити істину). Суть принципу полягає в тому, що кожне твердження необхідно зіставити з фактами. Якщо при цьому виявиться принципова неможливість зіставлення якогось твердження з фактичними даними, то воно вважається позбавленим сенсу "псевдотвердженням" і від нього слід звільнитися. Таким чином, функція філософії полягає в поясненні діяльності людини в мовному світі. Згідно з такою логікою безглуздо говорити: „є матерія", „нема матерії", „матерія первинна", „свідомість первинна" чи запитувати: „Є Бог?" тощо.

Отже, принцип верифікації передусім був спрямований проти світоглядних принципів філософії. Однак вилучення світоглядних питань із філософії і наукового знання не виправдало надій. Класичні метафізичні проблеми були значними не лише для осмислення людської життєдіяльності, природи людини, а й для аналізу гносеологічних питань. Крім цього, виявилося неможливим формалізувати мову науки до кінця. Адже у структурі наукових теорій існують метафізичні висловлювання, які не можна перевірити за допомогою принципу верифікації. Все це спричинило крах принципу „верифікації".

2. Головна особливість логічного негативізму, другої різновидності неопозитивізму, полягає в переході від принципу верифікації до принципу фальсифікації. Основним його представником є англійський філософ і соціолог Карл Поппер (1902–1994). Ось окремі положення логічного негативізму:

· якщо чуттєві факти досвіду збігаються з твердженнями (виразами) теорії, то ці твердження – істинні;

· якщо чуттєві факти досвіду суперечать твердженням (виразам) теорії,  то ці твердження – хибні. В цих положеннях – позиції верифікації, які логічний позитивізм не заперечує, але до них додає третю позицію;

·        якщо чуттєві факти досвіду, які підтверджують чи заперечують дані твердження, відсутні,  то такі твердження можна назвати не істинними і не хибними, а виправданими. Це – позиція „принципу фальсифікації". Принцип фальсифікації ( від. лат. falsificare – підробляти) – це визнання відсутності фактів чуттєвого досвіду, які б спростовували дане твердження, за виправдання даного твердження, тобто, „звільнення  його як від істинності, так і від хибності. Відсутність даних того чи іншого чуттєвого  досвіду ще не є ні доказом, ні спростуванням твердження, виразу, теорії;

·        заключним висновком „принципу фальсифікації”, який надає право твердженню бути тільки „виправданим", є вказівка на можливість появи фактів чуттєвого досвіду, які зможуть це твердження або підтвердити, або спростувати – надати статус істинного або хибного. „Виправдане" твердження - як „виконуюче обов'язки істинного" — може бути науковим терміном, але тільки тимчасово, до появи факту, який зможе „підняти" його на вищий (до істини) або “опустити” на нижчий (до хиби) рівень.

3. Третьою різновидністю неопозитивізму є семантичний позитивізм, або лінгвістичний аналіз. Його основними представниками були: Бертран Рассел (1872–1970), Людвіг Вітгенштейн (1889–1951), Альфред Тарський (1902 - 1984). Семантичний позитивізм заперечує жорсткі логічні вимоги, вважаючи, що об'єктом аналізу має виступати природна мова. Традиційні філософські проблеми, на думку його представників, можуть бути подані у вигляді дилем, які вирішуються через лінгвістичний аналіз та уточнення значення слів. У цьому виявляється сутність даної філософської течії.  Отже, основне завдання цієї філософії полягає в розробці семантичної теорії значення мовних виразів, яка є одночасно теорією розуміння. Ця течія мала значний вплив на сучасну логіку та лінгвістику.

4. "Паралельно" з семантичним позитивізмом у 60-70-х роках виникає критичний раціоналізм Карла Поппера, в працях якого в ряді питань позначився відхід від ортодоксального неопозитивізму; спираючись на його праці, виникає постпозитивізм. Основні його представники: Імре Лакатос (1922–1974), Томас Кун (нар. 1922), Пауль Файєрабенд (нар. 1924) та інші. Принциповим положенням постпозитивізму стало твердження про визначальну роль науки в житті суспільства. Воно поєднується з прагненням відокремити науку як особливу сферу раціональності від псевдонауки і передусім від метафізики та ідеології. Представники цього напрямку переглянули вихідні принципи неопозитивізму  щодо   методології  наукового   пізнання,   радикально переосмислили сам предмет вивчення – ним стали не окремі висловлювання, а наука як цілісна динамічна система, що розвивається, оскільки наукове знання є цілісним за своєю природою, його не можна розбити на окремі висловлювання чи незалежні один від одного рівні: емпіричний та теоретичний.

Однією з форм прояву позитивізму є методологічний напрямок, який дістав назву структуралізму. Він виник в європейській філософії в середині XX століття і об'єднує ряд шкіл у соціогуманітарному пізнанні, пов'язаних методом виявлення структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різноманітних перетворень і змін. У такому розумінні поняття “структура” характеризує не простий стійкий „кістяк" якогось об'єкта, а сукупність правил, за якими з одного об'єкта можна одержати другий, третій і так далі шляхом перестановки його елементів і  певних симетричних перетворювань. Виявлення структурних закономірностей окремих об'єктів досягається шляхом виведення відмінностей між цими об'єктами як перетворювання один в одного конкретних варіантів єдиного абстрактного інваріанта.

Головними представниками структуралізму є французький антрополог і філософ Клод Леві-Строс (нар. 1908), філософ і історик культури Мішель Фуко (1926–1984), психоаналітик Жан Лакан (1901–1981), літературознавець Ролан Барт (1915–1980), один із засновників філософського напрямку постмодернізму Жак Дерріда (нар. 1930р.). Основним джерелом розробки методології філософського структуралізму була книга видатного швейцарського мовознавця Фердинанда де Соссюра (1857–1913) „Курс загальної лінгвістики" (1916). Саме Соссюра належить ідея створення загальної науки про знаки, яку він назвав семіологією. Він вважав, що „мова є лише окремий випадок, який описується Теорією Знаків". Така позиція Соссюра припускала можливість використання методів структурної лінгвістики під час дослідження інших знакових систем.

Саме ці особливості структурної методології врахував Клод Леві-Строс при дослідженні шлюбно-родинних відносин, ритуалів, міфів, культурного і ментального життя первісних племен у цілому. Мішель Фуко переносить засоби структурного аналізу у сферу історії ідей. У своїй найбільш відомій праці „Слова і речі" Фуко на прикладі трьох наук - мовознавства, біології і політичної економії - розглядає зміну структур, які лежать у основі знання протягом трьох періодів історії європейської культури: ренесанс, класика і сучасність. Ролан Барт сприйняв постанови структурного аналізу на усвідомлення європейських соціальних явищ. Кожний із структуралістів прагнув виявити „бінарні опозиції” (природа–культура, рослинне–тваринне, сире–варене та ін.), які лежать в основі глибинних структур людського розуму, визначити універсальну структуру людського буття.

Структуралізм базується на переконанні в існуванні єдності усього сущого, універсальності його принципів.

Говорячи про структуралізм, слід показати його позитивні моменти і значення для науки. Це, по-перше, ретельна розробка механізмів комунікацій; по-друге, опора на багатомірність культурних утворень. Проте структуралізм відмовляється від активності суб'єкта як носія культури, недооцінює індивідуальність, абсолютизує знаково-мовну систему. Структуралізм потребує синтезу з іншими науками.