§2. Ірраціоналістично-гуманістичний напрямок в сучасній філософії

Позиції ірраціоналізму в сучасній філософії відстоє багато різних шкіл і напрямків. Серед них значне місце належить філософії життя. Сформувалась вона на межі XIX і ХХ століття і набула сили головним чином у Німеччині та Франції. Засновує „філософію життя" Артур Шопенгауер (1788 -1860), котрий вважав, що розум у житті людини і у світі в цілому відіграє скромну, суто технічну роль. Основні життєво важливі процеси відбуваються без участі інтелекту. Життєвий світ людини є нерозумним, хаотичним і єдине, що якось упорядковує його, – це „світова воля", і аж ніяк не розум. Шопенгауер лише висунув основні ідеї нової філософії, а всебічний розгляд дістала вона у таких школах, як філософія ,,волі до влади" Фрідріха Ніцше (1844 –1900) і його послідовників: академічна ,, філософія життя" — Вільгельм Дільтей (1833–1911), Георг Зіммель (1858–1918), Освальд Шпенглер (1880–1936), „творча еволюція" Анрі Бергсона (1859–1941) і його послідовників. Коротко розглянемо ці школи.

Філософія „волі до влади". Німецький філософ і поет Фрідріх Ніцше виклав свої погляди в таких творах: „Так говорив Заратустра", „По той бік добра  і зла",  „Генеалогія моралі",  „Воля  до  влади", „Антихристиянин" та ін. Ці твори репрезентовані в різних жанрах. Тут і форма есе, і праці складають афоризми і фрагменти окремих роздумів. Філософія Ніцше набула вираження в поетичній творчості, в легенді, міфі. Її основні положення можна звести до такої схеми (схема 3.2).

 

 

Схема 3.2 “Філософія життя” Фрідріха Ніцше.

 

По-перше, Ніцше оцінює навколишній світ як «хаотичний потік життя», активний життєвий універсум. Життя – це перша реальність (субстанція), що передує розділенню матерії та духу, буття і свідомості. Воно виступає вічним принципом буття, який реалізується в індивідуальних і неповторних формах людської діяльності. Розум, свідомість виконує в житті лише другорядну, підпорядковану роль захисту від руйнівних впливів зовнішнього середовища. Основним же стимулом всіх дій людини, які визначають і зміст цих дій, є сфера несвідомих життєвих потягів.

По-друге, на основі „волі до життя" Ніцше розвинув концепцію ,,волі до влади". Поняття волі, як основи всього існуючого, він запозичає в Шопенгауера, але в його працях йдеться не про абстрактну „світову волю", а про конкретно визначену волю – волю до влади. Ніцше переконаний, що основним законом світобудови є невичерпна воля до впливу і панування. Він діє і в рослинному, і в тваринному світах. Воля до влади – це мов „душа" світу, вкорінена в його глибинних надрах. Світ являє собою арену боротьби за владу, за перевагу над іншими. Владолюбство органічно властиве також і всім людям, хоч і різною мірою. Справжнім буттям людини може бути тільки лише постійний рух і становлення, невпинна творчість. Всяка дія людини, на думку філософа, – це „рід властолюбства". Несправедливість і пригнічення в суспільстві цілком природні, оскільки вони породжені перетинанням різних спрямувань до влади і розширенням своєї могутності. Прагнення до влади є незмінною внутрішньою суттю людини.

По-третє, найвищим типом людини Ніцше вважає надлюдину (супермена), що звільнилась від слабких сторін своєї природи. Ідея надлюдини була своєрідною реакцією німецького філософа на догматичне християнство, яке, на думку Ніцше, зробило людину слабкою, покірною і приниженою. Все краще в людині, писав філософ, знищило християнство. Воно завжди було на боці слабких, воно настирливо культивувало в людях слабкість і вбивало в них силу, виховувало почуття страху. На противагу християнському ідеалу Ніцше дає свій ідеал людини сильної, владної. Він писав: „Бог помер!", бо віра в такого Бога не варта уваги, але віра в Бога мусить бути, тому – „Хай живе Бог!", але не Бог безсилих рабів, а Бог всесильних суперменів!". Ці ідеї Ніцше були пізніше використані німецьким фашизмом, хоча сам Ніцше ніколи не говорив про переваги німецької нації над іншими народами.

Академічна „філософія життя". Так само як і Ніцше, Вільгельм Дільтей вважав, що основним завданням філософії є осягнення життя. Він розглядав історію Духу, починаючи з найдавніших часів. В його розумінні, Дух – це не тільки індивідуальна свідомість, але й самі філософські системи (матеріалізм, ідеалізм, дуалізм та ін.). Дух не можна пояснити лише за допомогою засобів науки. „Не пояснити, а зрозуміти за допомогою засобів інтуїтивного проникнення" – такий підхід Дільтея. Психологія “розуміння” повинна бути заснована на самоспостереженні, „вживанні", „самопереживанні" та інших подібних методах дослідження. „Остання таємниця життя" не може бути пізнана до кінця, до неї можна лише весь час наближатися.

Георг Зіммель, для того щоб розкрити проблему життя, звертався до історії культури і взаємовідносин людини з нею. Життя – це невпинна боротьба зі смертю, довічна текучість і мінливість форм культури. Історія культури представляє собою невблаганне породжування „життям" все нових і нових культурних форм, які рано чи пізно старіють і стають гальмом для життя. Доля культури через це завжди трагічна, так само як трагічна і вся історія людського роду.

Інтерпретує поняття життя у культурно-історичному плані  і Освальд Шпенглер. Життя для нього – це „доля", „душа" культури, яка обґрунтовує ідею катастроф, що, постійно і регулярно повторюючись в історії, призводять до виникнення і смерті замкнутих у собі цивілізацій.

Концепція „творчої еволюції". Її розвивав представник французького інтуїтизму лауреат Нобелівської премії Анрі Бергсон. Як і попередники, він закликав розглядати життя не як щось закостеніле і завершене, а як безперервне творче становлення. Для Бергсона життя – це метафізичний космічний процес, могутній потік творчого формування, "життєвий порив". Матерія – якісне начало буття, хоча й спричиняє опір, але все ж підкоряється життю. Людина трактується Бергсоном як творча істота, здатність до творчості якої визначається ірраціональною інтуїцією. Інтуїція ( від лат intueri – раптове осяяння) – це безпосереднє і безмежне споглядання істини шляхом творчого натхнення і сили волі. Вона виникає не внаслідок міркування або ж спостереження, а шляхом укорінення в "інтимну сутність" предметів. Інтуїція  представляє  собою  один  із  проявів   життєвого  пориву,  який  має в собі ясність і очевидність. Бергсон характеризує інтуїцію як основу духу, як саме життя, а завдання філософії – в тому, щоб допомогти людині оволодіти інтуїціями.

Помітний  вплив  на  сучасну філософську  культуру  мала феноменологія. Цей філософський напрямок започаткував німецький філософ і вчений, професор Гальського і Фрейбурзького університетів Едмунд Гуссерль (1859–1938).  „Феномен" у перекладі з грецької мови – це те, що з’являється. У феноменології мова йдеться про те, що з'явилося у свідомості людини в її чуттєвому досвіді і в подальшому процесі його осмислення. Феномен - це і відчуття, і сприймання, і уявлення, і думка.

Феноменологія є вченням про особливий стан свідомості, про феномени і їх значення. Проте під свідомістю феноменологія розуміє "чисту" трансцендентальну свідомість, абстраговану від людини і від суспільного середовища. Чиста свідомість – це потік свідомості, яка формує феномени – значення предметного світу. Гуссерль називає це інтенційною спрямованістю свідомості на предмет і на себе. Чиста свідомість відкривається як неупередженість між собою і світом.

Вирішальну роль у феноменології відіграють методи дослідження. Найбільш детально Гуссерль розробив метод   ідеалізації або сутнісного опису. Це метод пізнання чистих ідеальних властивостей, таких як "чисельність", "кольоровість", "вродливість". Такі властивості називаються "ейдосом" ( від грец. eidos - вид, образ, ідея ). У процесі ідеалізації необхідно абстрагуватись від основи, в якій дані властивості конкретизуються, а також від її індивідуальних і родових властивостей. Пізнавальне зусилля повинно бути сконцентровано на якісному боці "ейдосу".

Провідне місце в ірраціоналістично-гуманістичному напрямку західної філософії належить екзистенціальній філософії. Вона зародилась у середині XIX століття, коли, на противагу об'єктивному ідеалізму гегелівської філософії, датський філософ Сьорен К'єркегор (1813–1855) висунув тезу абсолютної цінності саме індивідуально-неповторного (а не всезагального) аспекту реальності як людського існування. Звідси виник і термін "екзистенціалізм" (від лат. existentia – існування). Ідеї К'єркегора, щоправда, на деякий час були забуті. І лише в 20-ті роки XX століття німецький філософ Мартін Хайдеггер (1889-1976) в книзі "Буття і час" сформулював філософське вчення, центральним поняттям якого постала "екзистенція" – людське існування. Подібних висновків, незалежно від Хайдеггера діходить інший німецький філософ – Карл Ясперс (1883–1969).   Упродовж 30-х років виникає і поширюється французький напрям екзистенціалізму, представниками якого були відомі письменники та філософи: Альбер Камю (1913–1960), Жан-Поль Сартр (1905–1980), Габріель Марсель (1889–1973), Моріс Мерло-Понті (1908–1961) та ін.

Що ж таке екзистенціалізм?  Екзистенціалізм – це ірраціоналістична філософія,  предметом розглядання якої є не об'єктивна реальність, а внутрішній світ людини. Основне завдання екзистенціалізму полягає у встановленні змісту людського існування. Центральними проблемами цієї філософії є:

1. Проблема існування (екзистенції) людини. Екзистенціальна філософія стверджує, що не все, чим людина живе, що вона переживає, справжнє існування. Коли людина працює, вчиться, відпочиває, радіє тому чи іншому випадку – це існування зовнішнє. У такому існуванні губиться неповторна єдність, єдність кожної окремої особи, зникають ті первісні, внутрішні, інтимні, начебто незалежні від зовнішнього світу, від інших людей переживання, які й становлять існування. Для позначення існування в цьому розумінні й користуються терміном "екзистенція". Екзистенція виражає глибинну основу, сутність існування, неповторність, унікальність людини та її долі. Якщо існування представляє людину такою, якою вона є, то екзистенція вказує на можливості, які містяться в ній. Екзистенція означає здатність людини здійснити свій вибір, розкрити свої можливості, бути собою.

2. Проблема буття людини та буття світу. Це центральна проблема екзистенціальної філософії.  Про  це  свідчать  навіть  назви  творів основоположників екзистенціалізму. У Хайдеггера – основна праця "Буття і час", у Сартра – "Буття і ніщо" та ін. Як же розуміють буття екзистенціалісти? Та як це поєднується з проблемою людини?  На відміну від класичних філософських вчень про буття, які розглядають його як об'єктивний, незалежний від свідомості світ, екзистенціалісти вважають, що філософія стоятиме на позиціях життєвого реалізму лише тоді, коли об’єктом її досліджень буде людина,  її життя. Світ для людини існує остільки, оскільки вона йде від свого буття, дає світу визначене значення та зміст. Людина творить світ таким, яким вона хоче його бачити, виходячи зі своїх переживань, створює свою емоційну картину світу. І тому, як стверджують екзистенціалісти, нема сенсу говорити про якийсь особливий, об'єктивний, світ позалюдського. В їх концепціях об'єктивна дійсність існує як суб'єктивна, як продукт переживань суб'єкта, як існування його сприйнять, його свідомості.

3. Проблема свободи людини. Екзистенціалізм називають філософією свободи. І справді, проблема свободи посідає в екзистенціалізмі важливе місце. Але ж у чому сутність свободи? Як її розуміють екзистенціалісти? Екзистенціалізм визначає свободу як вибір людиною самого себе: людина така, якою вона сама себе вільно вибирає. Свобода трактується не як свобода діяльності, а лише як свобода вибору або ставлення суб'єкта до незалежного від нього оточення. Він може або вільно погодитися зі своїм станом, або теж вільно не приймати свого стану. Об'єктивна ситуація не сама по собі обмежує нашу свободу, а лише в якості переживання її як обмеження. Наприклад, в'язень або ж раб теж може бути "вільним", відповідним чином самовизначаючи своє ставлення до свого становища. Звідси висновок: завдання людини полягає не в тому щоб, змінити світ, а в тому, щоб насамперед змінити своє ставлення до нього.

 

              Схема 3.3. Ідейні джерела та еволюція екзистенціалізму

Ідеї екзистенціалізму мали і мають великий вплив на різноманітні течії сучасної філософської думки (схема 3.3). Під впливом цієї філософії розвивалась "франкфуртська школа" (Ю. Хабермас, А. Шмідт, Т. Адорно, Г. Маркузе та ін.), "нові філософи" (Ж. М. Бенуа, Г. Лардро, М. Гарен та ін.) , які з'явилися в 70-ті роки у Франції та ін.

Одним із сучасних різновидів екзистенціальної філософи є герменевтика (від грец. hermeneuo – мистецтво тлумачення) – теорія і практика тлумачення текстів. Етимологію слова "герменевтика" зв'язують з іменем бога Гермеса – у давньогрецькій міфології посланця богів і того, що тлумачив їхню волю. Розробка філософії герменевтики як напрямку сучасної філософії була започаткована німецьким філософом Гансом Георгом Гадамером (1900–1991). Він трактував герменевтику не просто як метод гуманітарних наук, а як вчення про буття. Предметом філософського знання з погляду Гадамера є світ людини, трактований як сфера людського спілкування. Філософська герменевтика – це філософія розуміння, яка виступає універсальним способом буття людини у світі.

Однією  з  найвпливовіших  ідейних  течій  XX  століття  став психоаналіз, або фрейдизм.

Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856–1939).  Основні погляди Фрейда викладені в його працях: "Три нариси з теорії сексуальності" (1905), "По той бік принципу задоволення" (1920), "Я і Воно" (1923), "Тотем і табу" (1913), "Майбутнє однієї ілюзії” (1927), “Незадоволеність у культурі” (1930) та ін.

У названих працях яскраво проявляється перехід З. Фрейда від раціоналізму до ірраціоналізму. Відомо, що впродовж тривалого часу в європейській філософській думці домінували раціоналістичні концепції. Феномен свідомості був тим центром, навколо якого виникали філософські  суперечки, пов'язані з осмисленням відносин між людиною і навколишнім світом. Фрейд ввів нове вимірювання у філософію. Він звернувся до аналізу психіки в цілому. На цій підставі у Фрейда формуються уявлення про суб'єктивну реальність людини. У праці "Я і Воно" він розгортає структурну концепцію психіки, зазначаючи в ній такі сфери:

а) несвідоме ("Воно") – це визначальний глибинний план людської психіки. Він функціонує на основі природжених, природних, генетично первинних потягів;

б) свідоме ("Я") - це розум людини або "его". Воно виступає посередником між несвідомим та зовнішнім світом "Я", прагне зробити "Воно" прийнятним для світу і привести світ у відповідність до бажань "Воно";

в) підсвідоме ("Над - Я") – це внутрішня особиста совість. Вона утворюється під впливом системи суспільних заборон. Якщо "Воно" зумовлене генетично, "Я" – індивідуальним досвідом, то "Над-Я" є результатом впливу інших людей.

Важливим складовим елементом фрейдівського вчення було уявлення про існування в надрах "Воно", одвічних несвідомих інстинктів сексуальної насолоди (лібідо). Вони вступають у конфлікт зі свідомістю, орієнтованою на принцип реальності, тобто на соціально прийняті форми поведінки та способи задоволення бажань. Свідоме "Я" і підсвідоме "Над - Я" прагнуть підкорити сферу несвідомого "Воно". При цьому відбувається лише уявне розв'язання конфлікту, оскільки витіснені в несвідоме сексуальні бажання в будь-який час можуть вирватись на поверхню і стати причиною нових конфліктів. Пошук їх реального розв'язання досягається шляхом свідомого оволодіння бажаннями, їх безпосереднім задоволенням, або сублімацією (від лат. sublimare – високо піднімаю, підношу).

Сублімація - це особливий вид відхилення інстинктів (лібідо) від притаманної їм спрямованості і переключення їхньої енергії на досягнення соціальних і культурних цілей. Сублімацією пояснює Фрейд виникнення релігії, мистецтва, суспільних інституцій. Сублімація, за Фрейдом, проявляється у творчості. З позиції сексуальних поглядів Фрейд аналізує творчість Леонардо да Вінчі, Гете, Шекспіра, Достоєвського.

Найвідомішими послідовниками З.Фрейда були засновники аналітичної психології швейцарський психолог, філософ і культуролог Карл Густав Юнг (1875–1961), засновник індивідуальної психології австрійський психолог Альфред Адлер (1870–1937), засновник сексуально-економічної теорії австро-американський лікар Вільгельм Рейх (1879–1957), німецький філософ, психолог та соціолог Еріх Фромм (1900–1980), ідеолог "нових  лівих" Герберт Маркузе (1898–1979) та ін. Ці філософи уточнили вихідні положення психоаналізу, оновили їх, і тому їх концепція дістала назву неофрейдизму.

Засновники неофрейдизму вказали на неспроможність ортодоксального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і суспільства. Наприклад, основного представника неофрейдизму Еріха Фромма не задовольняв біологізм і соціальний песимізм Фрейда, тому він сконцентрував увагу на перетворенні психоаналізу на соціальну філософію. З цією метою він звернувся до попередньої філософської думки, а саме до поглядів Л. Фейєрбаха і особливо до праць К. Маркса, що дало йому змогу критично переосмислити фрейдівську точку зору на природу несвідомих потягів та роль соціальних факторів у становленні особистості. Проте, вважаючи, що соціальна теорія К. Маркса недостатньо враховує роль психологічного фактора, Фромм поставив за мету доповнити марксизм психоаналізом.