|
| |
§2. Філософія українського Відродження та Просвітництва
Відродження, або Ренесанс – це соціальний і ідейний рух упродовж XIV–XVI
століть у європейських країнах, який був спрямований проти
християнсько-схоластичної культури середньовіччя і став перехідним періодом між
середньовічною культурою і культури нового часу. В Україну Відродження прийшло
з північної Європи, де воно відбувалося у формі реформації, тобто у формі
релігійних перетворень у дусі протестантизму. Реформація поширилась спочатку на
Річ Посполиту, а звідти перекинулась і на Україну. Основними вимогами
протестантського руху були такі: обмеження привілеїв католицького духовенства,
встановлення простих і зрозумілих церковних обрядів, контроль мирян за
діяльністю церкви, відділення церкви від держави. Усе це і визначило основні
риси філософії Відродження в Україні (схема 4.2.).
Послаблення духовного диктату католицизму в Україні дало поштовх до
розвитку науки та культури, появи світської освіти. У цей час зростає інтерес
до соціально-політичної тематики, з’являються нові переклади творів Платона, Арістотеля,
Демокріта, Епікура,
поширюються і відомі ще за часів Київської Русі збірки апокрифічних праць
письменників Візантії - «Бджола»,
Схема 4.2. Основні риси українського Ренесансу XV–XVII cтоліть
«Прологи» та інші, а також оригінальні роботи Клімента Смолятича, Кирила Туровського, Феодосія Печерського, перших київських митрополитів.
У цей період почали поширюватись в
Україні ідеї гуманізму. Серед найвизначніших українських гуманістів слід
назвати Юрія Дрогобича (1450–1494), Станіслава Оріховського
(1513–1566), Павла Русина (1470) та
інших вчених, поетів, громадських діячів. Кожен з них тією чи іншою мірою
усвідомлював належність до своєї нації і дбав про рідну культуру, незалежно від
своєї гуманістичної діяльності.
Велике значення для відродження української культури мало виникнення книгодруку старослов’янською мовою. Значна заслуга в цьому
належить Франціску Скорині (близько 1490–1551рр.) –
великому слов’янському просвітителю. Скорина переклав з латині та грецької
зрозумілою простим людям старослов’янською мовою низку богословських книг, що
з’явилися в 1517–1519 роках. Серед них були «Псалтир», «Біблія», «Апостол» та
інші. На початку 20-х років він заснував першу у великому князівстві Литовську
друкарню.
Пізніше освітнє діло Ф. Скорини продовжив Іван Федоров (близько 1510–1583 рр.), засновник книгодруку
в Україні та Росії. Саме він у 1564 році в Москві разом з П. Мстиславцем видав
першу російську датовану друковану книгу «Апостол», а в 1573 році у Львові
вийшла перша слов’янська «Азбука» та нове видання «Апостола». У 1580–1581 роках
Федоров працював в Острозі, де й видав першу повну українську Біблію.
Поява в Україні значної кількості високоосвічених людей, формування книгодрукарської бази створили передумови до вирішення наступного завдання Ренесансу – поширення освіти, науки та культури серед усіх прошарків населення. І це завдання почало успішно вирішуватися в другій половині XVI століття. Почалося активне заснування в містах та селах нових народних шкіл. Крім того, перед просвітителями України постало ще одне важливе завдання – створення вищої школи. Тільки вона була в змозі створити справді великі прошарок народної інтелігенції, вчителів, письменників, духовних пастирів, здатних підняти українську культуру на новий щабель і зберегти український народ від асиміляції.
Засновником першого вищого навчального закладу в Україні був князь,
київський воєвода Костянтин Острозький
(1526–1608). Цей заклад був заснований на Волинi 1576 року і дістав ім’я свого засновника –
Острозька колегія. До колегії князь запросив відомих українських та іноземних
вчених, фахівців з різних галузей знань. Нарівні з богословськими дисциплінами,
іноземними мовами, астрономією, математикою, фізикою та іншими предметами
вивчалася філософія.
Острозький культурно-освітній центр своєю діяльністю зробив значний внесок у розвиток філософської думки в Україні. В ньому культивувалось розуміння філософії як мудрості з характерними пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом. Тут відстоювалися життєздатності традицій слов’янської письменності, розвивалися реформаційні та ренесансно-гуманістичні ідеї.
Філософськими ідеями позначені твори українського релігійного полеміста Герасима Смотрицького (помер у 1594 р.), першого ректора Острозької школи. В його праці «Ключі царства небесного» (1587) знаходимо характеристику кругообігу подій у світі.
Видатним українським письменником та релігійним митцем був молодший
сучасник Г. Смотрицького Іван Вишенський
(1550–1620). Свій палкий темперамент Іван Вишенський повною мірою виявив у
боротьбі проти посилення в Україні католицьких та уніатських впливів.
Монах-аскет усім серцем вболівав за свою вітчизну, палко виступав проти
егоїзму, продажності панівних верхів населення, картав пихатість панів, неуцтво
владик, заступався за пригнічені народні маси, але вихід з цих проблем він
вбачав у повороті до старих традицій та рішуче виступав проти реформ у суспільстві,
проти світської філософії.
До блискучої плеяди релігійних полемістів належать також Захарій Копистенський
(помер у 1627р.) та Стефан Зизаній
(близько 1570–1621 рр.) – гарячі та палкі захисники українського православ’я.
Своїми промовами в церквах та міщанських домах, на ярмарках та битих шляхах
вони привертали до себе простий люд. У боротьбі проти наступу католицизму
Зизаній використовував навіть протестантську теорію про «папу-антихриста», за
що був засуджений уніатським собором, але виправданий православ’ям. Прихильники
католицизму та уніатства бачили в ньому серйозного супротивника і навіть
замахувалися на його життя.
Визначним релігійним філософом того часу в Україні був Кирило Ставровецький (помер у 1646р.), перу якого належать такі твори: «Зерцало Богословія», «Вчительське євангеліє», «Перло багатоцінне». В них проглядається цілісний світогляд і намагання його наукового висловлення. Погляди Ставровецького дуалістичні. Він різко протиставляє невидимий світ (Бога) видимому. На його думку, видимий світ складається з 4 елементів, кожному з яких, яки у Арістотеля, відводиться своє особисте місце у світі: у центрі розташовується Земля, навколо неї – Повітря та Вода, зовнішню сферу становить Вогонь.
З усього сказаного можна зробити висновок, що в XVI столітті в Україні виникла професійна філософія. Однак на думку дослідника історії філософії в Україні Д. Чижевського, «самостійної філософської творчості цей період не дав. Але саме засвоєння хоч якихось основ філософської науки, традицій філософського навчання, філософського мислення, само по собі є великою цінністю».
Такі основні риси українського Ренесансу XV–XVII століть.
Поява до початку XVIII століття в Україні елементів капіталістичних виробничих відносин мала вплив і на духовне життя суспільства, зумовивши розвиток ідей Просвітництва.
Просвітництво - це антифеодальна ідеологія періоду становлення капіталізму, згідно з якою подолання феодальних відносин і встановлення нового суспільного ладу можливе за допомогою реформ та освіти. Розрізняють раннє та пізнє Просвітництво. В Україні раннє Просвітництво зароджується як синтез двох попередніх соціально-політичних рухів: гуманізму та реформації.
Для раннього Просвітництва характерні такі специфічні риси:
виникнення й установлення однієї з провідних ідей – залежності суспільного прогресу від зростання освіти;
розмежування сфер мислення та духовного впливу філософії і релігії;
посилення інтересу до пізнання природи, розвиток натурфілософії.
Раннє Просвітництво – це час активного осмислення західноєвропейської культури, коли деякі просвітителі вважали необхідним пристосувати до «світу і розуму» та до активної наукової творчості трудовий народ і в такий спосіб стимулювали прогрес.
Важливу роль у розвитку освіти, культури
на Україні повинні були відіграти друкарні, які на той час були самостійними
науковими осередками. Найбільшими з них були Київська, Чернігівська та
Львівська. В цей період також проходить активний розвиток живопису,
архітектури, музики.
Головним центром науки та культури після
закриття в 1636 році Острозької колегії стала
Києво-Могилянська колегія, перетворена в 1701 році на Київську академію.
Засновником академії був настоятель Печерської лаври Петро Могила.
Тривалість навчання в академії досягала 12
років. У ній викладалося понад 20 різних дисциплін, в тому числі й філософія.
Особливе місце у навчанні відводилось латині, а не грецькій мові, як було
раніше. Латинь була необхідна для практичного життя в умовах польської
гегемонії в Україні. З вивченням латині в Могилянській
академії пов’язано більш ґрунтовне вивчення творів філософів античності,
середньовіччя, Відродження та Нового часу, що певною мірою зумовило підйом
української філософської думки (схема 4.3.).
Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль в історії філософської освіти не тільки в Україні, але й у Росії. Вона дала в XVIII та XIX століттях професорів майже усім російським університетам.
Схема 4.3. Погляди вчених Києво-Могилянської академії
Відзначимо також, що професори академії Феофан Прокопович (1681-1736) та Стефан Яворський (1658-1722) очолювали
«наукову дружину» Петра Першого. Так, Яворський став місцеохоронцем патріаршого престолу, а Прокопович –
президентом Священного Синоду.
Філософські курси, що читались в академії, мали теологічний і схоластичний характер. Традиційно вони розбивались на три частини: логіку, фізику та метафізику. Зміст цих курсів до кінця XVIII століття був переважно арістотелівським. Поступово, всупереч вихідним теологічним установам, на філософських курсах академії торує шлях певна матеріалістична тенденція. Вона виражалася в алегоричному тлумаченні Біблії, деїзмі та пантеїзмі. Феофан Прокопович у своєму філософському курсі пропагував матеріалістичні ідеї Бекона, Декарта, Спінози, системи Галілея та Коперника.
Така коротка характеристика навчального процесу Києво-Могилянської академії. Окрім цієї академії, в епоху Просвітництва в Україні виникають колегії в Чернігові, в Переяславі, в Харкові та інших місцях, що сприяло поширенню знань.
Епоха зрілого Просвітництва випадає на
другу половину XVIII століття. Зріле Просвітництво 1) проголошує ідею про
позастанову цінність людини; 2) дбає про пробудження самосвідомості і
утвердження гідності особистості; 3) виховує у громадян почуття патріотизму,
небайдужості до долі України.
Це свідчить про те, що в епоху зрілого Просвітництва проблема науки поступається перед проблемою людини. Свідченням цього є хоча б те, що в першій половині XVIII століття в курсах філософії Києво-Могилянської академії з’являються спеціальні розділи етики. Етика - це вчення про мораль, про правила та норми людської поведінки, про обов’язки людини по відношенню однієї до одної, до батьківщини, до держави .У цей період етика стає самостійною галуззю знань в українській філософській думці. З’являються нові твори викладачів Києво-Могилянської академії з питань етики, в яких йдеться про людину, розуміння нею земного призначення, її ставлення до природи та суспільства.
Гуманістичні ідеї розкріпачення особистості, утвердження гідності людини стало основними у лекціях професорів Києво-Могилянської академії. Етика стала важливим знаряддям формування вільної особистості. У філософських курсах чітко простежується прагнення професорів переконати людину в тому, що пізнання законів природи дає їй хоч і не універсальну, але цілком реальну силу в світі. Етика в академії бере на себе обов’язки, що склалися в античності: вести людину до морального вдосконалення і земного блага. Знання стає найвищим етичним принципом, який визначає призначення людини.
Носієм нових віянь у філософії та
соціології в Україні у другій половині XVIII століття був видатний оригінальний
митець, поет та просвітитель Григорій
Сковорода.
Філософська концепція Сковороди – це пантеїзм. Бог і природа становлять єдине ціле; кожна людина має в собі Бога, він не існує десь поза людиною (схема 4.4.).
Головна проблема філософії Сковороди – це проблема людини. Його філософія «практична», оскільки він цікавиться, насамперед, моральною проблематикою. Правильне життя можна побудувати тільки на правильних знаннях, на правильній філософії. Своє завдання Сковорода вбачає в тому, щоб донести до простих людей істинні уявлення про світ, про людину, її щастя і шляхи його досягнення. Тому усі твори Сковороди написані в художній формі: у вигляді віршів, діалогів, байок.
Він усвідомлює філософію як практичну систему життєвої орієнтації. На думку Г. Сковороди, життя слід творити як філософський трактат. І він сам реалізує цей експеримент – будує власне життя на засадах, осяяних правдою істини.
Філософські трактати Г. Сковороди можна
поділити на чотири цикли. Перший цикл творів (1767-1772) відкриває праця
«Нарцис. Розмова про те: пізнай себе». Сюди належить твір «Симфонія, звана
книга Асхань про пізнання самого себе», діалог
«Розмова, звана двоє, про те, що блаженним бути легко». У цьому циклі, виходячи
з теорії двох натур будь-якого буття, Г. Сковорода стверджує, що людина
невід’ємна від зовнішнього світу, від природи, вона має спільні з нею засади
існування і тому через пізнання своєї родової натури осягає і принципи
людяності, і закони природи.
Другий філософський цикл (1772–1774)
об’єднаний загальним підзаголовком «Дружня розмова про душевний світ». До нього
входять «Діалог, чи розмова про древній світ», «Розмова п’яти подорожніх про
істинне щастя в житті», «Кільце. Розмови, звана алфавіт, чи буквар світу». У
цьому циклі Г. Сковорода розробляє свою філософську антропологію: вчення про
людину, людське щастя і загальні засади моральності. Цими засадами, на його
думку, є принципи наслідування природи, принцип спорідненої («сродної») праці, найповнішого розкриття здібностей людей чи
їхньої нерівної рівності.
До третього циклу (1775–1780) належать
«Ікона Алківіадська», «Дружина Лотова».
У цих творах Г. Сковорода аналізує символічний світ, який створює особливу
сферу культурного буття, а також обґрунтовує вчення про загальний ідеал життя.
У четвертому циклі (1783–1784) – «Сварка архістратиги Михайла з Сатаною про те, чи легко бути
благим», «Про Біса з Варсавою» – йдеться про те, з
чим повинна боротися справжня людина, що слід перемогти і від чого слід
звільнитися.
Останній твір Г. Сковороди «Діалог. Ім’я
йому - Потоп зміїний» (кінець 80-х років) – діалог з філософським кредо
мислителя, в якому викладається вчення про незнищенність
матерії, про нескінченний процес перетворення її форм. Тут Г. Сковорода
формулює і свою філософську концепцію про три світи та дві натури. Три світи –
це: 1) макрокосм (великий світ); 2) мікрокосм (людина); 3) символічний світ
(Біблія). Кожен із цих світів має двоїсту натуру - видиму (зовнішню) і невидиму
(внутрішню). Справжньою, істинною натурою є внутрішня.
Г. Сковорода мав глибокий вплив на весь подальший розвиток української філософії. Основні ідеї його вчення знайшли відображення і розвиток у творчості практично усіх українських мислителів.
|
| |