§1. Філософський зміст категорії буття.

Вчення про буття дістало назву “онтологія” (від грец. суще + вчення). Цей термін запровадив у ХVІІ століття німецький філософ Р. Гокленіус. Онтологія є окремою галуззю філософського знання, сутність якого виявляється в аналізі відношень, зв’язків і взаємодій між такими категоріями і поняттями, як “людина”, “світ”, “буття”, “матерія”, “свідомість”, “простір”, “час”, “рух” та ін. (схема 5.1.). Всі ці категорії та їх відношення ми розглянемо у цьому і наступних розділах. Почнемо з категорії “буття”.

Дієслово “бути” в минулому, теперішньому, майбутньому часі, а також зв’язка “є” належать до найбільш вживаних слів у багатьох мовах (“есть” – у російській, “ist” – німецькій, “is” – англійській, “est” –

 

Схема 5.1. Філософський зміст категорії буття

 

французькій мовах). Філософія використала термін “бути”, “буття” для визначення не просто існування, а того, що гарантує існування. Тому слово “буття” набуває у філософії особливого змісту, зрозуміти який можемо, тільки звернувшись до розгляду філософської проблеми буття.

Проблема буття належить до так званих “вічних питань” філософії, оскільки вона стосується найістотніших параметрів людського життя, а, отже, й світогляду людини. Питання про суть буття, способи і форми його існування вирішується ще філософами стародавнього світу. Так, давньогрецький філософ Парменід вважав, що буття існує, воно безперервне, однорідне і зовсім нерухоме. Нічого іншого, крім буття, немає. Всі ці ідеї містяться в його твердженні: “Слід говорити і думати, що суще є, бо буття є, тоді як нічого іншого нема”. Платон започатковує іншу прямо протилежну традицію в тлумаченні буття. Буття – це світ ідей, що є справжніми, незмінними і існуючими вічно. Справжнє буття протиставляється Платоном несправжньому, під яким маються на увазі доступні людським почуттям речі і явища. Іншу думку висловлює Геракліт. Він вважав, що стабільного, стійкого буття зовсім немає, сутність буття – у вічному становленні, в єдності буття і небуття. Космічний  вогонь   Геракліта,  як основа  світу в  наочно-образній формі, виражає буття як становлення.

У сучасній філософській думці також існують протилежні погляди щодо сутності буття. Так, екзистенціалізм, що набув значного поширення в 20-60-х роках ХХ століття, об’єктом філософії визнає внутрішнє буття людини, що має назву екзистенція. Екзистенція – це ірраціональне у світі людини, що становить її неповторність і заперечує “предметне буття”. Неотомісти  вищою реальністю визнають “чисте буття”, розуміючи його як божественний першопочаток, що має духовний зміст. Представники неопозитивізму вважають, що відношення мислення до буття є псевдопроблемним, оскільки філософський аналіз не поширюється на об’єктивну реальність, а обмежується лише безпосереднім досвідом або мовою.

Сучасна матеріалістична філософія тлумачить буття як таку категорію, яка охоплює все існуюче, як матеріальні, так і духовні феномени. Буття не ототожнюється і не зводиться лише до матеріальних утворень, а вбирає в себе і світ людського духу, всі духовні явища, котрі за своєю суттю є ідеальними. Разом з тим варто пам’ятати, що буття не є чимось аморфним, а завжди має певну структуру, воно структуроване. Внаслідок цього можна виокремити такі відносно самостійні форми буття (схема 5.2).

 

Схема 5.2. Основні форми буття

 

1. Буття природи, яке деталізується і у свою чергу поділяється на буття недоторканної природи, тобто буття речей і процесів, які існують незалежно від людини і її діяльності, і на буття рукотворної природи, або буття речей і процесів, створених людьми. Природа в цілому безмежна у просторі, часі і вічна. Друга, або олюднена природа, залежна від першої. З одного боку, в другій природі втілений матеріал першої, тобто об’єктивна, первинна реальність, з другого – у ній втілені праця, воля і знання людини, її душа. Друга природа – це знаряддя та умови праці, засоби зв’язку, потреби людського духу, все те, що становить цивілізоване буття, матеріальну і духовну культуру.

2. Буття людини, в якому для зручності аналізу слід вирізнити тілесне існування людини як частини природи і специфічне людське буття. Людина є тілом природи і в цьому відношенні вона піддається дії її законів. Наявність тіла зумовлює смертність людини, котра втягнена в діалектику буття-небуття, і, як усі тіла природи, проходить стани виникнення, становлення і загибелі. Людське тіло, як і всі тіла природи, піддане дії закону збереження речовини й енергії, тобто його складові переходять в інші стани першої природи. Для існування людського тіла необхідне повсякденне його відтворення (харчування, захист від холоду, інших небезпек). Матеріалізм надає цим фактам першочергового значення, вважаючи, що матерія первинна, а дух, свідомість – вторинні. Щоб мислити, необхідно забезпечити життя людського тіла. Звідси необхідність збереження життя, самозбереження людини і виживання людства, а це, у свою чергу, викликає потребу в харчуванні, одязі, житлі, чистому навколишньому середовищі.

3. Буття духовного, яке існує як індивідуалізоване духовне і об’єктивне (позаіндивідуальне) духовне. Буття індивідуалізованого духовного – це внутрішній світ людини. Він охоплює свідоме і позасвідоме. Дух – поняття, тотожне індивідуальному, свідомості, а у вузькому розумінні – це

мислення. Свідомість – це здатність головного мозку людини цілеспрямовано відображати буття світу, перетворювати його на образи і поняття. Вона існує як невидимий процес вражень, почувань, переживань, думок, а також ідей, переконань, цінностей, установок, стереотипів. Свідомість має незворотний характер, швидкоплинний і неоднорідний. За формою цей процес хаотичний, водночас має певний порядок, стійкість, структуру, той чи інший ступінь дисципліни і волі.

Свідомість людини є водночас і її самосвідомістю, тобто усвідомлення людиною свого тіла, думок і почуттів, свого ставлення до інших людей і становища у суспільстві, або самопізнання. Самосвідомість – це своєрідний центр нашої свідомості.

Специфіка індивідуальної свідомості – в її смертності, але деякі частини перетворюються на позаіндивідуальну духовну форму, а також стають здобутком інших людей. У вчинках людей об’єктивуються фрагменти їхньої свідомості, за ними судять про думки, мотиви, мету, ідеї людей. Специфіка буття поза індивідуальним духовним, полягає у тому, що його елементи зберігаються, удосконалюються і вільно пересуваються у соціальному просторі і часі.

4. Буття соціального, яке поділяється на буття окремої людини в суспільстві і буття суспільства в цілому. Кожна людина безперервно вступає в контакт з іншими людьми, є членом різних соціальних груп: сім’ї, виробничої спільноти (колективу), нації. Таким чином, вона існує в тісному зв’язку з іншими індивідами. Вся діяльність людей здійснюється в межах властивих даному соціуму суспільних відносин: моральних, правових, економічних та ін. Діалектика соціального буття детально буде розглядатиметься в розділі “Філософський аналіз суспільства”.

Отже, категорія буття – гранично загальна абстракція, яка об’єднує за ознакою існування найрізноманітніші явища, предмети і процеси природи, людські колективи та окремих людей, соціальні інститути, рівні, форми і стани людської свідомості. І хоча ці речі і процеси стосуються різних сфер буття, усі вони об’єднані певною спільною основою. Але чи можна говорити про єдність безмежно різноманітного світу? Відповідаючи “так” на це питання, ми доходимо висновку про єдність – основу всього сущого. Про цю єдність йтиметься в  наступному параграфі цього розділу.