§ 1.  Специфіка,  рівні  і  форми   наукового  пізнання.

 

Перед тим як безпосередньо перейти до розгляду проблем наукового пізнання, необхідно відповісти на питання: що являє собою наука взагалі; якою є   загальна класифікація наук?

Отже, наука – це історично сформована форма людської діяльності, спрямована на пізнання і перетворення об'єктивної дійсності. Вона знаходить свій вияв і як певний результат діяльності у вигляді системи знань, і як їхнє духовне виробництво, тобто науковий процес.

За своїм предметом науки поділяються на природно-технічні, ті, що вивчають закони природи і способи її освоєння і перетворення,  і суспільні, ті, що вивчають різні суспільні явища і закони їхнього розвитку, а також самої людини як соціальної істоти (гуманітарний цикл). Важливо зазначити,  що предмет науки визначає її метод. У природничих науках одним з головних методів дослідження є експеримент, а в суспільних – таким методом є статистика.

Ґрунтовний розгляд особливостей науково-пізнавальної діяльності  можливий  лише  з  урахуванням  її  зв’язку з  практикою, що  є  основою  усякого  пізнання.  Будь-яка  пізнавальна  діяльність,  у  тому  числі  й  наукова,   виростає  з  практики,  базується  на  ній,  зорієнтована  на  неї,  рухається  нею.  Більш  того,  пізнання  як  процес  взаємодії  людини  з  об’єктивною  реальністю,  що  є  націленим  на  отримання  нових  знань,  вбирає,  копіює  й  повторює  структуру практичної  діяльності,  а  остаточно – структуру  праці.  Як  і  праця,  що  є  серцевиною  практики,  пізнавальна  діяльність  містить  ряд  звичайних  моментів:  до  неї  входять людина,  яка  пізнає,  предмет  пізнання, ціль,  засоби  й результати.  Буденне  і  наукове  пізнання  тією  чи  іншою  мірою  включають  перелічені  моменти.

Разом з тим очевидно,  що особливості  того чи іншого  різновиду  пізнання  залежать  від  конкретного  поєднання  цих моментів,  від  рівня  й  характеру  їх  розвитку.  Структура  практичної,  трудової  діяльності  є  загальною  для  всіх  різновидів пізнання основою. Тільки вона дає можливість порівнювати ці різновиди пізнання, фіксувати відмінності, що є між ними, та  особливості.

Отже,  у  чому  різниця  між  буденним  і  науковим  пізнанням?

По-перше,  буденне  пізнання  водночас є і формою  практичної  діяльності,  воно  безпосередньо  вплетене  в  неї.  Наукове  пізнання  відокремлене  від  практичної  діяльності. Воно здійснюється  спеціально  підготовленими  групами  людей, які досягли  певного рівня  знань, навичок, розуміння, виробили  відповідні світоглядні та  методологічні установки  з  приводу  своєї  професійної  діяльності.

По-друге, відрізняються  вони  також  за  обсягом,  методами  і  засобами  дослідження, ступенем обґрунтованості знань. На відміну від буденного  пізнання наука має  справу не тільки з реальними, але і, з так  званими,  абстрактними,  ідеальними  об’єктами. Це  обумовлює наявність  у  науці  специфічних  засобів  опису  об’єктів,  їх дослідження.

По-третє, засобом  буденного пізнання  виступає  наша  “природна” мова,  знаряддя  праці.  Його методи  і прийоми,  як правило,  не  усвідомлюються  суб’єктом.  І  навпаки,  наукове  пізнання  має  усвідомлений,  планомірний  характер.  Наука  виробляє  засоби  емпіричного  і  теоретичного  дослідження:  вимірювальні прилади, мову  науки, яка  містить спеціальні правила  формування   визначень,  висновків,  доказів.

По-четверте, відрізняються  ці види  пізнання  і  за  ступенем  проникнення  в  суть природних  і  суспільних явищ. Якщо  наука – це система обґрунтованого, достовірного  знання,  то  буденне пізнання  є  сукупністю  фрагментних  знань,  здогадок,  рецептів  народної  мудрості,  які  є  результатом  практичного  досвіду  поколінь, воно фіксує в основному зовнішні зв’язки між явищами.  Достовірність  цих  знань  встановлюється  в  ході  повсякденної  практики.  І  навпаки,  наукове  знання  проходить  через  особливі  процедури  доведення,  обґрунтування,  перевірки  через  експерименти  і  тільки  потім  широко  впроваджується  в  практику.

У такому разі можна зробити висновок, що наукове пізнання являє собою відносно самостійну, цілеспрямовану пізнавальну діяльність, що складається із взаємодії таких компонентів:

а) суб'єкта пізнання, тобто особистості  чи групи людей, що  мають визначений рівень  знань, навичок, світоглядні і методологічні установки з приводу своєї діяльності;

б) об'єкта пізнання, тобто фрагменту об'єктивного світу,  на який спрямована  думка і дії суб'єкта пізнання;

в) предмета пізнання, тобто конкретних аспектів пізнання, що детермінуються об'єктом пізнання і визначаються у певних логічних формах;

г) особливих методів і засобів пізнання;

ґ) певних форм пізнання і мовних засобів;

д) результатів пізнання, що виражаються головним чином у законах, теоріях, наукових гіпотезах;

е) цілей пізнання, спрямованих на досягнення істини і достовірного систематизованого знання, здатного пояснити невідомі науці факти.

Наукове знання і сам процес  його  отримання  характеризуються  системністю  і  структурністю.  Передусім у структурі  наукового  пізнання  виокремлюються емпіричний  і  теоретичний  рівні.  Вони  відрізняються  глибиною,  повнотою,  всебічністю  осягнення   об’єкта;  цілями,  методами  досягнення  та  способами  вираження  знань;  ступенем  значущості  в  них  чуттєвого  та  раціонального  моментів.

У  найбільш  загальному  змісті  емпіричне  дослідження  є  знанням  про  явище, а  теоретичне  –  про  його  сутність.  Емпіричне дослідження  –  це  такий  рівень  наукового  пізнання,  зміст  якого  головним  чином  отримано  з  досвіду,  із  безпосередньої  взаємодії  людини з об’єктивною дійсністю.  На  емпіричному  рівні  здійснюється  спостереження  об’єктів,  фіксуються  факти,  проводяться  експерименти,  встановлюються емпіричні  співвідношення  та  закономірні  зв’язки  між  окремими  явищами.

Теоретичний  рівень  наукового  пізнання  є  більш  високим  ступенем  дослідження  дійсності,  де  об’єкт  постає  з  боку  тих  його  зв’язків  і відношень,  які  недоступні безпосередньому  чуттєвому  вивченню.  На  цьому  рівні  створюються  системи  знань,  теорій,  у  яких  розкриваються  загальні  та  необхідні  зв’язки,  формулюються  закони  в  їх  системній  єдності  та  цілісності.

Слід відрізняти поняття “емпіричне” та “теоретичне” від  понять “чуттєве” та  “раціональне”. Поняття “чуттєве” та “раціональне” характеризують  пізнавальні  здібності  людини,  а  “емпіричне”  та  “теоретичне” – відносно  самостійні етапи  та   рівні  наукового пізнання.  Чуттєве  і раціональне  – це  етапи  цілісного  процесу  пізнання.  Вони  не  відокремлені  в  часі,  отже,  ізолювати  їх  можна  лише  в абстракції.  У  людини  не  буває відчуттів  без  їх осмислення,  раціонального – без  супроводження  його  почуттями.  Наприклад,  коли  хворий  відчуває  біль, він  одночасно  підводить  його  під  певні  поняття  (біль  гострий,  пульсуючий та  ін.)

Емпіричні  знання,  дослідні  дані  не тотожні  ні  сумі  відчуттів,  ні сприйняттю.  Це  особливий  вид знань,  який  є  результатом  довгочасної  попередньої  обробки,  спостережень,  узагальнення  даних приладів,  експериментів.  Завданням  емпіричного  рівня  пізнання є  отримання  наукових  фактів.  Їх  формування  пов’язане з діалектичною  взаємодією  чуттєвого  і  раціонального  в  ході  емпіричного  пізнання.

Теоретичний  етап – це також переплетіння чуттєвого і  раціонального.   Форми  раціонального  пізнання ( поняття,  судження,  умовиводи)  домінують  у процесі  теоретичного  освоєння  дійсності. Але при побудові теорії  використовуються  також  наочні  модельні  уявлення,  які є  формами  чуттєвого  пізнання.  Отже,  можна  говорити  лише  про  те,  що  на  нижчих  рівнях  емпіричного  пізнання  домінує  чуттєве, а на  теоретичному рівні –  раціональне.

Однак, незважаючи на зазначені відмінності, чіткої  межі  між  емпіричним  і теоретичним пізнанням не існує. Так, емпіричне дослідження, хоча  і  зорієнтоване  на  пізнання  і  фіксацію  явищ,  постійно проривається  на  рівень  сутності,  а  теоретичне  дослідження шукає  підтвердження  правильності  своїх  результатів  у  емпірії.  Експеримент  завжди  теоретично навантажений , а  будь-яка  абстрактна  теорія  має  емпіричну  інтерпретацію.

У  науковому  пізнанні  формуються  і набувають  відносної  самостійності  такі  форми  (схема  9.І):

 

Схема 9.1.  Рівні  і  форми  розвитку  наукових  знань

 

1.  Факт  ( від  лат.  – здійснено, зроблено).  Це подія,  явище,  процес,  які   мають      місце     в   об’єктивній    дійсності    і    є     об’єктом дослідження.

 

Розрізняють  факти  дійсності  і  факти  науки  (факти  пізнання). Факти  дійсності –  це речі,  властивості,  відношення,  події,  які  існують  дійсно,  незалежно  від  свідомості.  Факти  науки  –  це  відображення  фактів  дійсності,  всебічно  перевірених,  вірогідність  яких  доведена.  Вони  усвідомлюються  і  фіксуються  в  термінах  мови  науки  у  вигляді  емпіричних  суджень. Різними шляхами  дослідник  поступово  накопичує  факти,  які  становлять  емпіричну  основу  усієї  подальшої  роботи.  Ця основа  –  першорядна передумова  успіху  в  науковій  роботі. Після   набуття  фактичного  матеріалу  починається  друга  фаза  дослідження.  Вчений  прагне  дізнатися,  що  насправді є  фактом,  а  що  думкою  або  навіть  вигадкою.  Факти  групуються  за  їх  важливістю,  актуальністю  і  т. д.  Ця робота  ґрунтується на  теоретичних  положеннях  науки,  її  законах  та  категоріях.

2.  Проблема.  Ця   форма  виникає  на  основі  наміру  пояснити  факт. Проблема  (від  лат. –  перешкода,  скритість,  завдання)  –  це  запитання,  чи комплекс  запитань,  які  виникають  у  процесі  розвитку  пізнання і вирішення  яких  має  суттєвий  практичний  або  теоретичний  інтерес. Формування проблеми  є важливим  моментом  розвитку  наукового  знання,  оскільки правильно  поставити  проблему, означає  частково  вирішити  її.  Хибна  постановка  проблеми буває  однією  з   причин  виникнення  вигаданих  проблем  (псевдопроблем),  тобто  таких,  що несумісні  з  фактами  і  законами.  І  такі проблеми практично не вирішуються. Поставити  проблему означає: відокремити відоме  від  невідомого;  факти  з’ясовані  від  фактів,  які  вимагають  з’ясування;  сформулювати запитання,  яке виражає основний  зміст  проблеми; накреслити  конкретні  шляхи  її  вирішення. Формулювання  проблеми  спирається  на  процес  і  результат  емпіричного  дослідження  і  разом  з  тим  стимулює  подальше  дослідження,  направляє  його.

3.  Гіпотеза.  З  формулювання гіпотези  починається  рух проблеми.  Гіпотеза  (від  грец. - основа, припущення) – це  різновид  здогадки,  припущення  більш  або  менш  обґрунтоване,  але  ще  не  підтверджене,  не  доведене  повністю. Гіпотеза є формою  розвитку  наукового  пізнання,  засобом  переходу  від  невідомого  до  відомого,  від  непевного  до  знання   більш  повного  і точного.

У  яких  же  випадках  використовується  гіпотеза  у  процесі  розвитку  наукового  знання?  По-перше,  тоді,  коли  відомих  фактів  недостатньо  для  пояснення  причинної  залежності  явищ  і є  потреба їх  пояснити. По-друге,  коли  факти  складні  і  гіпотеза  може принести  користь  як  перший  крок  до  їх пояснення. По-третє, тоді,  коли  причини  фактів  недоступні  для  досвіду,  але  дії  і  наслідки  їх  можуть  бути  вивчені. У проблемній  ситуації  може  висуватися кілька  логічно  несумісних  між  собою  гіпотез.  Кожна  з  них  повинна  відповідати знанням і припускати висновки, що можуть бути перевірені практикою.

4.  Доказ  гіпотези.  Це  наступна  необхідна  стадія  дослідження  і  форма,  в  якій  існує  знання. Суть  доказу  полягає в установленні істини,  підтвердженні  або  спростуванні  сформульованих  положень  теоретичними  аргументами  за допомогою  порівняння, індукції, дедукції,  аналогії.  Аргументи  доказу  будуть  переконливими тоді, коли висновки  послідовно виходитимуть  один  із  одного,  з  урахуванням  законів  і  правил  логіки, як ланка з ланки в ланцюгові.

5. Теорія. Вона є найрозвиненішою формою наукового пізнання. Теорія  –  це  система узагальненого знання, основних наукових  ідей, законів  і  принципів, які відображають певну частину  навколишнього  світу,  а  також  матеріальну  і  духовну  діяльність  людей.  Теорія  на  відміну  від  гіпотези  є  знанням  достовірним,  істинність якої  доведена і перевірена  практикою.  Вона  дає істинне знання й пояснення певної сфери об’єктивної  дійсності,  дає можливість зрозуміти  її  загальні,  необхідні,  суттєві,  внутрішні  закономірні   властивості і зв’язки. Від інших видів достовірного знання теорія відрізняється  своєю  точною логічною організацією (схема  9.2.).

 

Схема 9.2  елементи  і  функції  теорії

 

Теорія  включає  такі  елементи:  змістовні  –  принципи,  закони,  категорії,  ідеї  та  ін.;  формальні  –  знаки,  символи,  правила  та  ін. Вона  дає  змогу  зрозуміти  об’єкт  пізнання  в  його  внутрішніх  зв’язках  і  цілісності,  пояснює  різноманітність  наявних  фактів  і  може  передбачити  нові,  ще  невідомі,  прогнозуючи  поведінку  систем  у  майбутньому.  Найважливіші  функції  теорії такі:  синтезуюча,  пояснююча,  прогнозуюча.

Теорія  є  не  тільки  результатом,  але й одним  із  початкових  моментів  розвинутого  наукового  пізнання. На  основі  практики  дослідник  підходить  до  рішення кожної конкретної проблеми, будучи озброєним певними  теоретичними  концепціями. З їх  допомогою  відбираються  проблеми,  гіпотези.  У  свою  чергу  розвиток  теорії,  підтвердження  справедливості  її  положень  вимагає нового  звернення  до  фактів, постановки   нових  проблем, висування  гіпотез  –  і  так  без  кінця.  Процес  наукового  пізнання йде від теорій меншої загальності до теорій більшої загальності. При цьому нова теорія не виключає попередню, а навпаки  включає її  в себе, по-новому організуюючи зміст.

Таким чином, всю логіку наукового пізнання, як послідовну зміну форм наукового дослідження, можна подати так: нагромадження та усвідомлення  фактів; виникнення і поставлення проблеми; висування гіпотези або гіпотез; побудова теорії; визначення шляхів практичної реалізації теорії.

У сучасному науковому пізнанні, залежно від  характеру  об’єктів пізнання,  методів  та  засобів  їх  вивчення,  від  особливостей  проблем, що вирішуються, вирізняють  два  основних  види  наукових  досліджень.

Фундаментальні теоретичні дослідження, спрямовані на пізнання  глибинних законів дійсності для їх можливого практичного застосування  в  майбутньому.

Прикладні наукові дослідження, вони спрямовані на пізнання  конкретних  форм  прояву об’єктивних законів, вирішення проблем не тільки  пізнавального,  а  й  соціально-практичного  характеру.

Фундаментальні теоретичні дослідження покликані пояснювати  навколишній світ, а прикладні, спираючись на  їхні досягнення, – перетворювати  його. Закони і методи фундаментальних наук мають більш загальний  характер,  а  прикладних – конкретний, вузький. У системі наук провідне місце належить  фундаментальним дослідженням, які становлять передній край пізнавальної діяльності і власне тому ці дослідження й називаються  фундаментальними,  що  на  їх основі  можна провести різноманітні прикладні  дослідження. Розглядаючи специфіку наукового пізнання, слід  охарактеризувати і основні  методи,  які  тут застосовуються.