§1. Поняття природи. Суспільство як частина природи

 

Важливою особливістю людської самосвідомості  в усі часи було прагнення знайти своє місце серед речей, що їх оточують, а також у природній ієрархії в цілому. Що таке природа? У яких стосунках з нею перебуває людина, суспiльство?  Вiдповiдь на цi та iншi питання кожен фiлософ давав свою.

Одну з перших згадок  про природу зберегли i донесли до нас пам'ятки  античностi. В той час формувалося загальне уявлення про Всесвiт, його будову, мiсце землi у Всесвiтi, роль людини та  суспiльства, її зв'язок з Космосом. Вiд Пiфагора йде уявлення про Землю як кулеподібне утворення. Арістотель  “покриває” Землю кришталевим куполом, на якому тримаються зiрки. Природа не  протиставляється людинi, вона  трактується  як осередок логосу, еталон органiзацiї, мiрило мудростi.

Суттєво змiнюється ставлення до природи з утвердженням християнства, яке розглядає її як втiлення матерiального  першопочатку, як “низ”, що протистоїть абсолютному духовному, тобто Богу. Схоластична фiлософiя, яка опиралась на вчення грецького астронома, математика i географа Клавдія Птоломея, вважала Землю нерухомим центром Всесвiту.

В епоху Вiдродження одним iз головних завоювань фiлософської думки був  розвиток натурфілософії. Вона висунула низку глибоких матерiалістичних та дiалектичних iдей. Великим науковим вiдкриттям, яке сприяло звiльненню природознавства з-пiд влади релігії, було створення Миколою Коперніком (1473 –1543) геліоцентричної системи свiту. Вiн обґрунтував, що Земля -- одна  з рядових  планет i рухається  як навколо своєї осi, так i навколо Сонця. Таким чином, була пiдiрвана релiгiйна теорiя геоцентризму. Iталiйський фiлософ Джордано Бруно (1548 – 1600) висунув iдею  про нескiнченність природи i незлiченнiсть свiтiв. Його співвітчизник фiзик,  астроном i математик Галілео Галілей (1564 – 1642)  підтвердив гiпотезу про аналогiчнiсть будови земних та небесних космiчних тiл, вiдкрив планети сонячної системи

У Новий час природа вперше стала об'єктом ретельного наукового аналiзу. Завдання науки полягає в посиленні (ще більшому закріпленні)  влади  людини над природою. Об'єктом науки є природа, а її мета – перетворення природи на царство людини. Природу починають розумiти як об'єкт iнтенсивної перетворюючої дiяльностi i як комору, з якої людина може брати без мiри i без кiнця. Така думка висловлена у вiдомих словах Тургенєвського Базарова “Природа – не храм, а майстерня, а людина в нiй – працiвник”.

У другiй половинi ХХ століття пiд впливом науково-технічної революцiї  значно  зросли  масштаби i змiнився сам характер взаємодiї між природою і людиною. Це сприяло порушенню вiдносної  рiвноваги, яка склалася мiж ними, i призвело до виникнення ситуацiй, якi мiстять небезпеку як для природи, так i для людини. Ось чому ця проблема  стоїть в центрi уваги не тiльки в так званих природознавчих науках, але i у філософії.

Що ж таке природа з точки зору сучасної фiлософiї ?

Термiн “природа” в  науковій лiтературi вживається в двох значеннях – в широкому й вузькому  (схема 10.1).

У широкому розумiннi слова “природа” – це буття, Всесвiт,  об'єктивний свiт у нескiнченній  рiзноманiтностi  його форм. У цьому значенні cуспiльство є частиною природи. У бiльш вузькому розумiннi   “природа” – це частина об'єктивного свiту, з  якою взаємодiє суспiльство. У фiлософiї  її переважно називають природним (географiчним) середовищем. Поняття “природне середовище” має важливе практичне значення, оскільки акцентує увагу на тiй частинi природи, в центрi якої знаходиться людина i яка являється середовищем її життя.

 

Схема 10.1. Поняття природи

 

Об’єм природного середовища не залишається постійним. Вiн розширюється відповідно до мiри поглиблення пiзнання й розширення масштабiв перетворюючої дiяльностi людини. Сьогоднi  природне середовище включає земну кору, ґрунтовий покрив, воду, рослинний і тваринний свiти,  нижню частину атмосфери і ближнiй космос.

Формування уявлень про природне середовище, яке безпосередньо оточує людину, привело до створення вчення про біосферу. Воно відпрацьовувалось працями багатьох дослідників природи. Сам термiн “бiосфера” (вiд грец.  бiо– життя i  сфера – куля)  вперше застосував австрiйський геолог  Едуард Зюсс (1831–1914), називаючи ним окрему оболонку Землi,  наповнену життям. Особливий внесок у розробку вчення про біосферу внiс перший  президент Української Академії наук Володимир Вернадський (1863 – 1945). У 1926 році вiн написав книгу, яка мала назву “Бiосфера”. В цiй працi Вернадський показав, що бiосфера – це оболонка земної кулi,  в якiй iснує або iснувало життя.

Товщина бiосфери на полюсах Землi близько 10 км, на екваторi – 28 км. Маса бiосфери – близько 0,05 маси Землi. Наявнiсть життя в бiосферi зумовлює низку її фізико-хімічних, геологiчних та iнших особливостей. Вивчення бiосфери виявило єднiсть хiмiчного складу живих органiзмiв i їхнього неорганiчного оточення, дало змогу встановити значення живої речовини для геологiчних процесiв у верхнiх шарах земної кори, для утворення ґрунту, змiн у хiмiчному складi атмосфери тощо.

З 70-х рокiв ХХ століття у філософії iснує система  вимiрiв  бачення бiосфери. Перший вимiр – геологiчний, другий – геохiмiчний, третiй – екологічний, четвертий – бiотичний (схема 10.2).

Геологічний вимiр бiосфери охоплює три оболонки: лiтосферу (верхня оболонка земної кулi – 3–11 км на сушi  i 0,5 – 10 км пiд дном океану);  гiдросферу (сукупнiсть вод планети – 1,6 млрд. кв. км.); атмосферу (газоподiбна оболонка Землi).

 

 

Схема 12.2. Структура біосфери

 

Геохiмiчний вимiр включає такi компоненти:  бiокосна речовина (ґрунт, вода); бiогенна речовина (вугiлля, нафта, торф та ін.);  жива речовина. Екологiчний  вимiр  охоплює екологiчнi  системи або бiогеоценози (болота, водойми, поля, луки, лiси). Бiотичний вимiр структури бiосфери включає такi компоненти: тваринний свiт (1,5 млн. видiв), рослинний свiт ( 500 тис. видiв).

Всi названi компоненти бiосфери iснують не iзольовано, а у взаємозв’язку, утворюючи єдину систему. Знання iсторiї формування бiосфери, законiв, якi керують життям природних компонентiв,  взаємний вплив живої речовини i енергiї дають пiдстави розглядати природу як єдину систему. Звичайно, бiосфера нiколи не перебувала в статичному станi: рослини, тварини, бiогеоценози поступово еволюцiонували, змiнювали свою структуру. Змiни клiмату й умов життя призводили до виникнення багатьох нових видiв. З появою людини та суспільства в історії бiосфери розпочався новий перiод. Більш докладно проблеми виникнення людини і суспільства будуть розглянуті в наступних розділах.

Отож,  природа – це всi  досоцiальнi  ступенi розвитку матерії , а cуспiльство  її найвища  ступiнь. Cуспiльство – це частина матерiального свiту,  що відокремилась вiд природи  i являє  собою форму життєдіяльності   людей,  яка iсторично  розвивається.  Але, ставши особливою формою   руху  матерiї, cуспiльство  не пориває своїх   вiдносин з природним середовищем. Природа і суспільство перебувають в органiчному зв'язку і єдностi.  Це  виявляється,  по – перше,  в тому,  що суспiльство виникло як продукт  природи в результатi  тривалої еволюцiї. Єднiсть природи та суспiльства мiститься в самому генезисi суспiльства. Фактично це  доводиться принциповою спiльнiстю устрою багатьох органiв людини i тварини,  спiльнiстю їх бiологiчних та фiзіологiчних функцiй (дихання, травлення, розмноження, асиміляції, дисиміляції та ін.);  по – друге,  суспiльство не може iснувати  окремо й незалежно вiд  природи. Людина живе природою, вона її  частина.  З нею  людина, щоб не вмерти, повинна залишатись в процесi постiйного  спiлкування; по – третє, єднiсть природи й суспiльства полягає в їх матерiальностi. Матерiальнicть знаходить своє вираження в загальному зв'язку процесiв і предметiв;  всi форми руху матерії  розвиваються  в просторi  i  часi.  Природа й суспiльство  iснують об'єктивно ,  поза свiдомiстю i незалежно вiд неї; по – четверте, єднiсть  мiж суспiльством i природою пiдтверджується i тим, що в суспiльствi, як i в природi, дiють єдинi загальнi закони дiалектики.

Таким  чином,  мiж  природою й суспiльством  iснує дiалектична єднiсть. Але мiж ними є i глибока якiсна рiзниця.  Вона проявляється в тому,  що  суспiльство,  не зважаючи на генетичний  зв'язок з природою,  являє собою якiсно вищу форму  організації  матерiї. Через це закони  природи  i  закони  суспiльства, попри об'єктивний  характер  i  тих  i iнших, cуттєво рiзняться  мiж собою:

а) в той  час, коли закони природи  дiють як   “слiпа” необхiднiсть – закони суспiльного розвитку  реалiзуються  через свiдому, цiлеспрямовану  діяльність людей;

б) якщо закони   природи вiчнi,  то  закони  суспiльства  обмеженi   часом  iснування  людського суспiльства, а  деякi – рамками  однiєї чи  кiлькох  суспiльно- економiчних  формацiй;

в) якщо в природi дiють i динамiчнi  i  статичнi  закономiрностi, то суспiльнi закони мають тiльки  статистичний  характер i  являють  собою  закони-тенденції,  де iсторична  необхiднiсть пробиває собi шлях через велику кількість випадковостей;

г) суспiльнi закони  пiзнавати складнiше,  нiж закони  природи, оскільки вони  дiють  бiльш скрито, через людей, зовнiшньо, випадково.

Найважливiша рiзниця між суспiльством і природою знаходить своє вираження  у  принциповій  вiдмiнностi між людською  працею і дiяльністю  тварин.  Першою й головною  вiдмiннiстю є те, що людина активно впливає на  природу, а не просто  пристосовується до неї, як це роблять тварини. Людська праця передбачає системне використання знаряддь праці  i,  найголовнiше, має місце виробництво для задоволення потреб. Наступна вiдмiннiсть людської працi корениться в її  цiлеспрямованостi.  Тварина  будує так, як  генетично спонукає її  природа.  Людина  ж  спочатку моделює  майбутній результат  творiння в  головi,  а  потiм  завдяки працi переносить його в  реальнiсть. Окрім того людська  праця має суспiльний  характер i неможлива поза суспiльством.

Всю  icторiю  взаємодії  суспiльства i природи подiляють на 4 перiоди:

1)                привласнення;

2)                аграрний період;

3)                iндустрiальний період;

4)                ноосферний період.

Перший перiод – привласнення – ґрунтується на способах здобування засобiв iснування. Другий i третiй вiдповiдають домiнуючому  виду виробництва – сiльськогосподарському чи  промисловому. Четвертий пов'язується  з виникненням  ноосфери.

Що ж таке  ноосфера ?

Ми з'ясували, що бiосфера є сферою життя, тобто частиною Землi,  заповненою життям або продуктами життєдiяльностi. З появою людини й  суспiльства  виникає  своєрiдне прискорення еволюцiйних  процесiв.  Розум  людини вносить якiснi  змiни в характер земної еволюцiї. Людина створює новi технологiї,  залучає до життєдiяльностi новi ресурси планети i одночасно вилучає  iз кругообiгу  хiмiчних  елементiв у природi все бiльшу кiлькiсть  речовин.  Таким чином, людина постає як могутнiй  фактор  подальшого  розвитку  планети. З появою людини і її  розумово-технологiчної дiяльностi  бiосфера  набуває  нової  якостi – ноосфери, де життєвi процеси вiдбуваються як розумнi, технологiчно обґрунтовані, морально  вивiренi. Отже: ноосфера – це сфера  розуму  (грец. “ноос” – розум),  сфера  взаємодiї  природи i  суспiльства, в межах  якої  розумна  людська  дiяльнiсть  виступає  визначальним  фактором  розвитку.

Поняття   “ноосфера”   вперше    ввели   в     науку   французькi    вченi  Едуард Леруа,  П’єр Тейяр де Шарден  у  20 – тi роки нашого столiття. Важлива  роль у  теоретичному  обґрунтуванні  iдеї  ноосфери  на  матерiалiстичнiй   основі  належить  академiку  Володимиру Вернадському. Вiн  вважав, що  до  формування  ноосфери  призводять  два  вiдносно  самостiйнi  й одночасно взаємопов'язанi  процеси:  еволюцiя бiосфери й еволюцiя соцiуму. В теоретичному  вимiрi  ноосфера  постає  як  поєднання  наук  про  природу  з науками  про  людину;  у практичному  вимiрi  –  це  сфера   буття природи та людини.

Найважливішими  елементами  ноосфери є ( схема 10. 3 ):

а) люди i їх дiяльнiсть, людський  розум  у  всiх  формах  його  прояву;

б) техніка,  транспортний зв'язок,  рiзнi  види  електростанцiй та ін.;

в) культурно – економiчнi   комплекси;

г) частина живої i неживої природи,  яка  служить  об'єктом  втручання  людини.

 

Схема 12.3. Елементи ноосфери

 

Як  бачимо, структура  ноосфери  складна. Але головний її елемент – людина, яка взаємодiє з рiзноманiтним природним середовищем  i  змiнює його.  Незважаючи на те, що ноосфера отримує початковий розвиток у  географiчному середовищi, вона  не обмежена  рамками  нашої планети. Ноосфера  має  тенденцiю до постiйного  розширення, перетворюючись на структурний елемент космосу.

З  наведеного  вище  можна   зробити  такi   висновки:

1.  Природа – об'єктивна  матерiальна   дiйснiсть  у всiй  багатоманiтностi i  єдностi її  форм.  Вона  первинно дана, а не створена  людиною, передує  суспiльству  i  людській  життєдiяльностi, утворюючи  їхню  всезагальну  i необхiдну  передумову.

2. Оболонкою  Землi, в якій  iснує  або  iснувало  життя, є  бiосфера. Ноосфера   становить  вищу  стадію  еволюції біосфери i пов'язана з виникненням  i  розвитком  у  нiй  людства, яке,  пiзнаючи  закони  природи  i  вдосконалюючи  технiку, перетворює  природу  вiдповiдно  до  своїх  потреб.