|
| |
Аналіз історичних типів відносин між особистістю і суспільством переконливо
свідчить про те, що в умовах прискореного розвитку цивілізації роль особистості
в суспільстві, рівень її свободи істотно зростають, у зв'язку з чим стає все
більш актуальною проблема співвідношення свободи особи і її відповідальності
перед іншими людьми і суспільством в цілому.
Яке ж значеннєве навантаження мають категорії “свобода” і
“відповідальність” і яке співвідношення існує між ними?
Свобода – це одна з основних,
найскладніших філософських категорій,
яка визначає сутність людини, що складається з її здатності мислити і
діяти відповідно до своїх намірів,
бажань та інтересів, а не внаслідок якогось примусу. З часів античності і аж до
наших днів ідея свободи була притаманною практично всім розвиненим філософським
системам. Тож у певному розумінні, філософія – це вчення про свободу.
Слід зазначити, що в історії
філософської думки існували різні підходи до визначення свободи, шляхів і
засобів її досягнення. Так,
наприклад, для більшості представників античної філософії – Сократа, Діогена, Епікура і Сенеки – свобода є
змістом і метою людського існування. Для представників середньовічної
схоластики – Ансельма Кентерберійського, Альберта Великого і Хоми Аквінського –
свобода розуму і вчинків можливі тільки в межах церковних догматів, за межами ж
їхня свобода являє собою єресь, тяжкий гріх. У Новий час стає панівною точкою зору на свободу як на природний стан людини,
шлях до соціальної рівності і справедливості (Томас Гоббс, Поль Анрі Гольбах,
П'єр Сімон Лаплас). Велику увагу проблемі свободи приділяли і представники
німецької класичної філософії. Іммануїл
Кант, наприклад, під свободою розумів інтелегібельну (тобто недоступну
чуттєвому пізнанню) сутність людини; для Йоганна Готліба Фіхте свобода – єдина
абсолютна реальність; а Георг Вільгельм Фрідріх Гегель розумів під свободою багатопланову реальність, що у всіх
своїх проявах являє форму об'єктивації абсолютного духу.
Значний внесок у розвиток даної категорії зробили Бенедикт Спіноза, Жан-Жак
Руссо, Вольтер, Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, Артур Шопенгауер, Фрідріх Ніцше,
Жан-Поль Сартр, Карл Ясперс, Микола Бердяєв, Володимир Соловйов, Григорій
Сковорода, Пантелеймон Куліш і багато інших філософів і мислителів. Як бачимо,
підходів до поняття “свобода ” дійсно
багато, і це ще раз доводить, що свобода надзвичайно складний,
багатоаспектний феномен. Який же з цих підходів міг би стати стрижневим при
аналізі категорії “свобода”?
На думку багатьох дослідників, однією з найбільш розроблених концепцій свободи є концепція марксизму. Для того щоб краще усвідомити особливості марксистського розуміння свободи в її діалектичній взаємодії з необхідністю, слід розглянути трактування свободи з позиції волюнтаризму і фаталізму.
Волюнтаризм (від лат. voluntas – воля) – це ідеалістичний
напрямок у філософії, що розглядає волю як вищий принцип буття. Передумовою
сучасного волюнтаризму є ідеї Августина й Іоанна Дунса Скотта про перевагу волі
над інтелектом, а також вчення Канта й Фіхте
про примат практичного розуму. Як самостійний напрямок волюнтаризм був
розроблений Шопенгауером, для якого воля – це лиш сліпа, нерозумна першооснова,
що диктує свої закони людині.
У соціально-політичній практиці волюнтаризм знаходить вираження в
діяльності, що не ґрунтується на об'єктивних законах історичного розвитку, а керується
суб'єктивними бажаннями суб’єктів, які її здійснюють. Діяти в дусі волюнтаризму
– значить не рахуватися з історичною необхідністю, із законами природи і
суспільства і видавати своє свавілля, свободу за вищу мудрість. Отже,
волюнтаризм абсолютизує свободу і відкидає необхідність в історії суспільства і
житті окремої людини. Прикладом
волюнтаризму може бути політична практика з життя як нашої, так і інших країн,
наприклад, проведена керівництвом маоїстського Китаю політика “великого
стрибка” (1958 – 1960) і “культурної революції” (1966 – 1976), що принесли
незліченні нещастя китайському народу.
На думку ж прихильників фаталізму (від
лат. fatals – фатальний) історія людства і життя
кожної людини накреслені долею (міфологія і повсякденний фаталізм), Божою волею
(теологія), або ж невблаганним з`єднанням причинно-наслідкових зв'язків
усередині замкнутої каузальної системи (раціоналізм Гоббса, Спінози). Таким
чином, фаталізм абсолютизує необхідність у соціальних процесах і відкидає
свободу вибору. Ця позиція відбиває
уявлення про безальтернативність соціальних процесів, а отже, неможливість
будь-що змінити зусиллями людей. Фаталізм неминуче призводить до смирення
людини перед своєю долею і тим самим прирікає її на пасивність і покірність, на
відмову від діяльності по удосконаленню суспільства. З історії відомо, що
найбільшого поширення фаталізм у вигляді різних окультних доктрин (астрології,
спіритуалізму тощо) набуває в кризові чи перехідні періоди розвитку
суспільства.
Марксистське розуміння свободи в його діалектичній
взаємодії з необхідністю відкидає як волюнтаризм, з його ідеєю довільності
людських вчинків, так і фаталізм, що розглядає їх як наперед визначені. Відомо,
що в повсякденному житті люди зіштовхуються не з абстрактною необхідністю, а з
її конкретно-історичним втіленням у вигляді реально існуючих умов, соціальних
відносин, а також наявних засобів для досягнення поставленої мети.
Люди не в змозі змінити умови свого життя, однак вони мають певну свободу
волі у виборі цілей і шляхів їх досягнення, оскільки в кожен момент звичайно
існує не одна, а кілька реальних можливостей для їхніх дій. Крім того, вони
певною мірою вільні у виборі засобів для досягнення обраної мети. Свобода,
отже, не абсолютна, а відносна і перетворюється на життя шляхом вибору того чи
іншого плану дій. Що чіткіше усвідомлюють люди свої реальні можливості, що
більше засобів для досягнення поставленої мети вони мають, то більшою є
свобода. У цьому і полягає об'єктивна підстава свободи як феномена людського
життя.
Таким чином, вибір варіанта діяльності поєднується з великою моральною і
соціальною відповідальністю за наслідки цього вибору. Тому справжній вибір
відрізняється від свавілля тим, що він є результатом складного синтезу
об'єктивних можливостей зовнішньої дійсності і суб'єктивного багатства
внутрішнього світу людини, накопиченого нею соціального досвіду. У процесі
вибору розкривається справжній зміст, духовне і моральне багатство особистості.
Саме вільний вибір є випробуванням на міцність таких компонентів особистості,
як совість, гідність, честь, відповідальність тощо.
Отже, що ж являє собою відповідальність
з позиції соціальної філософії? Відповідальність – це соціально-філософське
поняття, що відбиває об'єктивно-історичний характер взаємин між особистістю і
суспільством, особистістю і соціальною групою, які сформувалися в ході
задоволення взаємних вимог. Як
правило, залежно від сфери діяльності розрізняють політичну, правову
(юридичну), моральну відповідальність, а залежно від суб'єкта відповідних дій –
індивідуальну, групову, колективну тощо. Відповідальність формується внаслідок
тих вимог, що їх ставить до особистості суспільство, соціальна група, колектив.
Засвоєні особистістю, вони стають основою мотивації її поведінки. Формування
особистості припускає виховання в неї почуття відповідальності, яке стає її
головною рисою. Особливого значення набуває відповідальність за певну
діяльність у перехідних суспільствах, що перебувають у стані максимальної
нестійкості, коли бодай найменші флуктуації (ними в даному разі можуть бути дії
однієї особистості) можуть призвести до небажаних соціальних біфуркацій.
Важливим питанням для розуміння співвідношення свободи і
відповідальності є визначення межі свободи діяльності людини.
Свобода є фундаментальною цінністю для людини, але вона повинна мати
свої кордони, межі, щоб не стати свавіллям, насильством над іншими людьми,
тобто не перетворитися на неволю. Таким чином, межами свободи є інтереси іншої
людини, соціальних груп і суспільства в цілому, а також природи як природної
основи існування суспільства.
У суспільстві свобода особи обмежується інтересами суспільства. Однак
бажання й інтереси людини не завжди збігаються з інтересами суспільства. У
даному разі особистість під впливом законів суспільства змушують до вчинків, що
не порушують інтересів суспільства. При збігу інтересів особистості і
суспільства у стані свободи поняття «свобода» слід доповнити ідеєю врегулювання
діяльності людей.
Зростання
ступеня свободи особи може правити за критерій
суспільного прогресу. На різних етапах історії людства можливість вільного
вибору особистості була неоднаковою. У міру розвитку суспільства, з кожною
новою епохою відкриваються нові можливості зростання ступеня свободи особи. Це
положення в сучасному суспільствознавстві як на Заході, так і на Сході стало
загальновизнаним. Тому сьогодні основним критерієм суспільного прогресу є
рівень гуманізації суспільства, становища в ньому особистості – рівень її
економічної, політичної, соціальної і духовної свободи. Кожна суспільна
формація чи цивілізація прогресивні настільки, наскільки вони розширюють коло
прав і свобод особи, створюють умови для її самореалізації. Однак не слід
забувати, що свобода лише тоді може бути критерієм суспільного прогресу, коли її
зростання відбувається в розумних межах. Коли цими межами на будь-якому етапі
розвитку суспільства є відповідальність особистості перед суспільством і вона
виходить за ці межі, у суспільстві неминуче починається анархія, що з поняттям
«свобода» аж ніяк не сумісна.
Висновки.
1. Особистість і
суспільство - це дві взаємозалежні, взаємодоповнюючі сторони способу засвоєння
дійсності людиною. Немає особистості без суспільства, і немає суспільства без
особистості.
2. У кожну історичну
епоху існує свій тип відносин між особистістю і суспільством. Міра свободи, яку
вкладають люди в кожну конкретну епоху, залежить від рівня розвитку економіки,
від соціальних відносин і політичного ладу тієї чи іншої держави.
3. Свобода і
відповідальність – нероздільні поняття. Свобода неможлива без відповідальності
і обв’язку людини перед світом, у якому вона існує. Відповідальність - це
неминуча ціна свободи, плата за неї.
|
| |