§3. Проблеми змісту та спрямованості історичного процесу

Однією з найважливіших проблем філософії історії є проблема змісту  та спрямованості історичного процесу. Її суть полягає в одержанні відповіді на питання: чи змінюється людське суспільство, а якщо «так», то в якому напрямку і яка періодизація цих змін?

Ця проблема цікавила ще античних мислителів. Вони виокремлювали три найважливіших напрямки лінійної  філософії історії: прогресивний, регресивний і циклічний.  Наприкінці ХIX – початку ХХ століть була обґрунтована  так звана нелінійна концепція історичного розвитку. Розглянемо ці напрямки більш докладно (схема 15.4):

 

 

Схема 15.4. Уявлення античних філософів про

напрямки історичного процесу

 

Більшість античних мислителів, у тому числі Протагор, Демокріт,   дотримувалися точки зору, що суспільство розвивається в основному за  висхідною, від дикості до «золотого століття».  Їх можна вважати засновниками прогресивного напрямку. Гесіод, Сенека, навпаки, стверджували, що розвиток суспільства має регресивний напрямок від «золотого» століття до залізного століття, для якого характерні повна деградація суспільства, падіння його моральності і т. ін. Платон, Арістотель, Полібій та інші вважали, що суспільство рухається по  висхідній, але по замкнутому колу з постійним поверненням назад, до вихідного етапу.         

Філософи середньовіччя, не відкидаючи ідею, що історія є направленим процесом, вважали, що її спрямування задане Богом.

Одним з перших дослідників, який у своїх роботах найповніше охопив  проблеми спрямування, а також співвідношення єдності і різноманітності в історичному процесі, був італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668–1744).  У своєму трактаті «Підстави нової науки про загальну природу націй» він показав світську концепцію всесвітньої історії як історичного кругообігу, єдиного для всіх народів. На думку Віко, усі народи у своєму розвитку проходять однакові стадії – від первісного варварства («століття богів») через феодалізм («століття героїв») до епохи демократичної республіки чи представницької монархії («століття цивілізації»). Кожний цикл завершується загальною кризою і розпадом даного суспільства. По завершенні циклу розвиток відновляється і проходить ті самі стадії, але на більш високому рівні.  Таким чином, ідеї Віко лежать в основі теорій циклічності в розвитку культур і цивілізацій (Данилевський, Шпенглер, Тойнбі).

У сучасній філософії історії співіснують два основних підходи до пояснення логіки і спрямованості історичного процесу: формаційний  і цивілізаційний підходи.

Формаційний підхід ґрунтується на моністичному розумінні історії. Він трактує всесвітню історію як єдиний лінійно-поступальний, природно-історичний  процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій.

Вчення про суспільно-економічні формації було розроблене Карлом Марксом у його роботах «Капітал», «До критики політичної економії» і ряді інших. Суть його вчення:

1)        суспільно-економічна формація – це якісно визначена цілісна соціальна система, найважливішим елементом якої є матеріальні (економічні), духовні (ідеологічні) та інші зв'язки й відносини, що встановлюються між людьми в процесі їхньої життєдіяльності. У взаємозв’язку матеріальних і духовних відносин головна роль належить матеріальним відносинам, стрижень яких – виробничі відносини. Саме виробничі відносини, на думку К. Маркса, і є тією основою, на базі якої функціонує соціальна система;

2) суспільно-економічна формація відображає те загальне, що характеризує громадське життя в різних країнах на певному етапі їхнього розвитку. Досліджуючи капіталізм і порівнюючи матеріальні та духовні відносини різних країн, К. Маркс помітив  повторюваність багатьох сторін цих відносин і зробив висновок, що ці країни перебувають на одній стадії соціального розвитку – капіталістичній;

3) суспільно-економічна формація являє собою етап у розвитку суспільства. Виокремивши виробничі відносини з усіх інших соціальних зв’язків, Маркс виявив їхні основні типи. Таким чином з’ясувалося, що різні соціальні організми можуть мати як однакову соціально-економічну структуру, так і різну (тобто виробничі відносини різних типів). Отже, був зроблений висновок про те, що кожен тип виробничих відносин визначає етап, період історії, а розвиток і зміна цих типів – суть історії суспільства.

Виходячи з цих положень, зазначимо, що суспільно-економічна формація – це конкретний історичний тип суспільства, цілісна соціальна система, що ґрунтується на певному способі виробництва і виступає як ступінь суспільного прогресу.

Обґрунтування категорії суспільно-економічна формація дозволило К. Марксові провести періодизацію історичного процесу. Усього він вирізнив п’ять типів формацій: первісно-общинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична,  кожна з яких має специфічні закони виникнення і розвитку, світовий же процес він розумів як лінійне сходження від однієї формації до іншої. У свою чергу в кожній історичній формації діють і загальні закони, що зв’язують їх у єдиний процес світової історії.

Розглядаючи поняття «суспільно-історична формація», слід мати на увазі, що воно, як абстракція найвищого рівня, відбиває головні риси об'єктивної дійсності й абстрагується від окремих явищ і випадків. Проте деякі дослідники, використовуючи поняття «формація» в чистому виді, накладають його на реальний історичний процес і, коли не знаходять повної тотожності понять «формація» і «дійсність», оголошують вчення про формацію фікцією. Історична практика також показала, що не всі країни і народи обов’язково проходять у своєму розвитку всі формації чи їх фази. Деякі з них (наприклад, древні германці і слов’яни) минали рабовласницьку формацію. Також варто звернути увагу на так звані міжформаційні періоди в розвитку конкретних країн і на можливість їхнього повернення до попередніх формацій.

Формаційний підхід, розроблений Марксом, має багато позитивних рис і сьогодні в нього велика кількість прихильників.  Це пов’язане з тим, що даний підхід і матеріалістичне розуміння історії в цілому дозволили не тільки сформулювати сам принцип історичного розвитку суспільства, але і відповісти на ті принципові питання, що були поставлені історією розвитку суспільства,  створити теорію суспільного прогресу.

Однак у формаційного підходу є і певні недоліки. Помилковим був не сам підхід Маркса до пояснення історичного розвитку, а його догматизація й абсолютизація. Ряд дослідників, аналізуючи формаційний  підхід, називають такі його слабкі місця. По-перше, неправомірно стверджувати, що на будь-якому етапі історії тільки соціально-економічні відносини визначають життя суспільства в цілому. По-друге, моністичне уявлення про закономірне сходження від однієї формації до другої не залишає місця для волі людини, для вибору альтернативних шляхів розвитку людства. По-третє, реальна історія народів, суспільств, держав не укладається в межі формаційного розвитку по висхідній лінії. При такому підході втрачається своєрідність і самобутність кожного народу і цивілізації, що в даному разі є лише передумовою для досконалого суспільства майбутнього.

Таким чином, у сучасних умовах однобічність тлумачення історичного процесу як лінійної схеми, що складається з п’яти суспільно-економічних формацій, стає все більш очевидною. Всесвітньо-історичний процес набагато  багатший за таку теоретичну модель. Тож на часі стає необхідним доповнити це тлумачення іншим, нелінійним підходом до розуміння історії, яким є так званий цивілізаційний підхід.

Цивілізаційний чи культурологічний підхід до розуміння філософії склався в ХIX – XX століттях. Його  головною рисою є ствердження ідеї про існування безлічі культур і цивілізацій, їхньої локальності і різноякісності, заперечення твердої  однолінійної схеми суспільного прогресу. Поняття цивілізація (від лат. civilis – цивільний, державний) – надзвичайно ємне поняття, що застосовується широким спектром наук і тому вживається на різних рівнях абстракції.  Дуже часто це поняття використовується як синонім культури. У соціально-філософському контексті під цивілізацією, як правило, розуміють рівень, ступінь суспільного  розвитку, матеріальної і духовної культури.

Одним з засновників такого підходу був російський соціолог і натураліст Микола Данилевський (1822–1885), що висунув концепцію окремо існуючих культурно-історичних типів (цивілізацій), які знаходять свій вияв через чотири найважливіші форми діяльності, чи «основи» (самопрояву) цивілізацій – релігійну, культурну, політичну, соціально-економічну. Подібно біологічним організмам, культурно-історичні типи перебувають у процесі невпинної боротьби з зовнішнім середовищем і один з одним і проходять стадії зародження, змужніння, старіння і загибелі (вимирання, чи деградації до рівня аморфної етнографічної сировини – для інших культурно-історичних типів). Зміст всесвітньої історії Данилевський  вбачав у виявленні особливостей самопрояву культурно-історичних типів народів, що розвиваються за своїми особливими законами.

Данилевський визначив деякі закони розвитку культурно-історичних типів: 1) народи, які говорять однією чи близькими мовами, становлять один культурно-історичний тип; 2) для виникнення і розвитку культурно-історичного типу  необхідна певна політична незалежність; 3) успіхи цивілізації залежать від різноманітних елементів культурно-історичного типу; 4) процес формування цивілізації тривалий, а період їхнього розквіту – короткий; 5) цивілізації розвиваються замкнуто й ізольовано, але це аж ніяк не означає, що вони не впливають одна на одну.

Виокремивши тринадцять культурно-історичних типів, Данилевський найбільшу увагу приділяє слов'янському типу – молодому і якісно новому, покликаному наповнити справжнім змістом майбутню історію людства.

Продовжив і розвинув погляди Данилевського німецький мислитель Освальд Шпенглер (1880–1936), який також критично ставився до європоцентристської однолінійної схеми суспільного прогресу. Основною категорією у філософії Шпенглера є культура, яку він розуміє як особливий «організм», відособлений від інших, подібних йому «організмів». Звідси випливає, що єдиної загальнолюдської культури немає і бути не може. Тому Шпенглер заперечує цілісність і єдність всесвітньої історії, наявність у ній «постійного і загального». Шпенглер виокремлює в історії людства вісім культур: єгипетську, індійську, вавилонську, китайську, греко-римську, візантійсько-арабську, західноєвропейську і культуру народу майя. Очікує він  появи і російсько-сибірської культури. Кожен культурний організм, за Шпенглером, існує протягом певного життєвого терміну (близько тисячі років), після чого він перероджується у цивілізацію і гине. Кожна з культур має свій глибокий зміст і однакове значення в історичному процесі.  Зміст же історії він розуміє як з'ясування долі, душі і мови культур. 

Ще одним представником локальних цивілізацій є англійський історик і соціолог Арнольд Тойнбі (1889–1975), який, розвиваючи думки Данилевського і Шпенглера про циклічність історії, розглядає її як сукупність історій окремих своєрідних і відносно замкнутих цивілізацій (у первісному варіанті він нараховує їх 23, а потім скорочує до 13). Розглядаючи цивілізації як «динамічні утворення еволюційного типу»,  Тойнбі виокремлює в кожній з них основні стадії історичного існування:  виникнення, зростання, надлом і розкладання. Після проходження цих основних фаз, цивілізація, як правило, гине, поступаючись місцем іншій цивілізації.

Вважаючи соціальні процеси, що послідовно відбуваються в цих цивілізаціях аналогічними, Тойнбі намагався вивести на цій підставі деякі формальні емпіричні закони повторюваності суспільного розвитку, що дозволяють передбачати глобальні події в доступному для огляду майбутньому. Зміст же всесвітньої історії Тойнбі вбачає в релігійній еволюції і духовному удосконаленні людства.                          

Цивілізація, на думку історика,  виникає з примітивних суспільств внаслідок «життєвого виклику», породжуваного винятковими обставинами різного характеру й успішної відповіді на цей виклик. Виклики можуть бути як природними, так і людськими.  Рушійною ж силою розвитку цивілізацій  є творча меншість, яка, вдало відповідаючи на виклики, що виникають, веде за собою «інертну меншість».

Таким чином, з позиції цивілізаційного підходу історичний розвиток постає як послідовно нелінійний процес, поступальний характер якого визначається не характеристиками «вище – нижче», а тим, що кожна цивілізація у своєму процесі  саморозвитку і самовизначення проходить всі основні щаблі філогенетичного шляху людства і розглядається як унікальне соціальне утворення зі своєю історією і неповторною індивідуальністю.

Порівнявши формаційний і цивілізаційний підходи можна зробити такі висновки:

1) формаційний підхід прагне в процесі аналізу охопити все суспільство й акцентує увагу на його динаміці, цивілізаційний – досліджує частину суспільства (окрему цивілізацію), а суспільство в цілому сприймає як статичне;

2) формаційний підхід особливу увагу приділяє економічним факторам життя суспільства, цивілізаційний же – акцентує увагу на духовних факторах.

На сучасному етапі розвитку філософії історії утверджується таке розуміння історії, у якому робиться спроба використовувати позитивні ідеї цих альтернативних підходів і компенсувати їхні недоліки. Такий підхід дістав назву монадного. 

Характерною рисою монадного підходу є розгляд всесвітньо-історичного процесу як єдності, яка у свою чергу складається з безлічі історичних індивідів (соціумів). Причому формаційна складова монадного підходу зосереджує увагу на тому загальному для різних країн, що проходять ту саму ступінь історичного розвитку, а цивілізаційна складова – акцентує увагу на особливостях соціальних організмів, їхньої неповторності. Таким чином, у монадному підході  враховуються і реалізуються узагальнюючі можливості формаційного підходу і індивідуалізуючі можливості цивілізаційного підходу не на основі їхнього протиставлення, а на основі єдності і взаємодоповнюваності.

Як уже зазначалося вище, проблема змісту історії посідає одне з головних місць в більшості напрямків філософії історії. Водночас ряд філософів створили концепції, у яких проблема змісту історії є центральною. 

У концепції  провідного німецького філософа Карла Ясперса (1883–1969) стверджується, що зміст історії перебуває за межами самої історії. Змістом і основою історії є віра, загальна для всього людства, яка його не роз’єднує, а з’єднує. Таку віру людству не може запропонувати жодна світова чи національна релігія.

Ясперс стверджує, що такою спільною для людства вірою може стати тільки філософська віра, яка виникла у так званий «вісьовий час» світової історії.  «Вісьовий час», що виявив універсальний зміст історії,  він пропонує вбачати в період між 800 і 200 до н. е., коли одночасно діяли давньогрецькі філософи, пророки єврейського народу, засновники зороастризму в Ірані, конфуціанства і даосизму в Китаї, буддизму і джайнізму в Індії.  Епоха «вісьового часу» – це час народження світових релігій, що прийшли на зміну язичництву, і виникнення філософії, яка прийшла на зміну міфологічному світогляду; це час, коли на планеті майже одночасно виникло кілька могутніх духовних центрів, внутрішньо близьких один одному. Епоха «вісьового часу» допомогла людині відчути себе людиною, пробудила його дух, залучила  до основ культури і моральності, поставила перед ним питання про зміст людського існування і зміст буття.    Самоусвідомлення людиною самої себе, пробудження її духовності, вважає Ясперс, стало початком загальної історії людства, що досі було розділено на локальні, не пов’язані між собою культури. Відтоді людство приречене на спільність долі і єдину віру, бо інакше історія людства може закінчитися катастрофічно. Для об’єднання людей на загальних духовних засадах, встановлення між ними згоди і взаєморозуміння величезну роль, за Ясперсом, відіграє комунікація, тож його філософію історії часто називають комунікативною.

Проблему змісту і спрямованості історичного процесу розглядав і американський філософ Френсіс Фукуяма. Він запропонував свою теорію «кінця історії». «Кінець історії» він бачить у тому, що людство зрештою знайде оптимальну форму суспільства і держави, а загальнолюдський ідеал – у ліберальних ідеях і поглядах, на основі яких повинні задовольнитися всі потреби людини і вирішені основні суперечності суспільства. Лібералізм, на його думку,  являє собою раціональну форму організації суспільства, яке не має альтернативи,  тому людству нічого не залишається робити, як поширювати цю ідеологію на інші країни, таким чином, створюючи загальнолюдську державу – ліберальну демократію в політичній сфері.  У цьому  Фукуяма  і вбачає сенс історії людства.

Існують ще й інші точки зору на зміст історії. Одні філософи, наприклад, вважають, що історія позбавлена всякого змісту, є загадкою для людей і песимістично оцінюють майбутнє людства (Артур Шопенгауер, Яків Бургхардт), другі – що історія є ірраціональним потоком подій, які не підлягають раціональному поясненню (Фрідріх Ніцше, Едуард Гартман) та ін.

Важливе місце у філософії історії посідає й ідея історичного прогресу.

Прогрес (від лат. progressus – рух уперед, успіх) – це напрямок розвитку, що характеризується переходом від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого. Про прогрес можна говорити стосовно суспільства в цілому, і тоді ми маємо на увазі соціальний прогрес, або ж стосовно окремих його елементів, структури чи інших параметрів суспільства, і тоді ми маємо науково-технічний прогрес, прогрес у духовній сфері, у сфері освіти, охорони здоров'я, у сфері захисту навколишнього середовища і т. ін. Прогрес за своєю суттю суперечливий, бо його зворотний бік – регрес, тобто перехід від вищого до нижчого, від більш досконалого до менш досконалого. І якщо людство що-небудь здобуває, то неминуче втрачає. Кожен крок уперед є і  певним кроком назад. І тому тільки в найзагальніших рисах можна говорити про рух людства в напрямку прогресу або  регресу.

Аналізуючи історію суспільства, можна зробити висновок, що досі воно рухалося в цілому шляхом прогресу, і з цим твердженням погоджується більшість філософів історії. Проте всі філософи вірять в ідею суспільного прогресу – деякі з них говорять про згубний вплив прогресу на розвиток цивілізації. Так Ауреліо Печчеі наголошує на небезпеці прогресу – цього анархічного, за його словами, процесу, що не піддається ніякому зовнішньому регулюванню і здійснює нові кроки вперед без будь-якого реального зв’язку з потребами суспільства, ніяк не зважаючи на можливі згубні наслідки для розвитку життя на планеті. У цьому переконаний і Олвін Тоффлер, який попереджає, що прогрес приносить потік змін, які руйнують інститути, змінюють цінності і висушують наші життєві корені.

Дискусійним питанням теорії соціального прогресу є з’ясування його критеріїв. Просвітителі XVII століття критерієм прогресу вважали людський розум. Пізніше таким критерієм став вважатися рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Сьогодні критеріями прогресу вважають соціально-політичний, ідеологічний, гуманістичний тощо. З їх допомогою можна визначити прогресивність тих чи інших соціальних систем, політичних режимів, суспільних рухів.  

Разом з тим усі названі критерії характеризують лише окремі сторони громадського життя і не дають повного уявлення про прогрес суспільства в цілому. Загальним чи загально  філософським критерієм розвитку суспільства, очевидно, можна вважати рівень гуманізації суспільства, місце в ньому особистості, рівень її духовної і соціальної волі, якість задоволення її матеріальних і духовних потреб. Цей критерій показує, якою мірою людина в тому чи іншому суспільстві має можливості для розвитку.  З  позиції цього критерію кожне суспільство настільки прогресивне, наскільки воно розширює коло прав і свобод особи, створює умови для її самореалізації, розвитку її потреб і їх задоволення.

Висновки.

1) Філософія історії – це розділ філософії, що займається поясненням змісту, закономірностей, основних напрямків історичного процесу, а також обґрунтовує методи його пізнання.  Її  складовими частинами є: онтологія філософії історії, гносеологія філософії історії, історія філософії історії й антропологія  філософії історії, а функціями: світоглядна,  теоретична,  методологічна і прогностична функції.

2) Серед сучасних концепцій філософії історії найвпливовішими є: гносеологічний напрямок (критична філософія історії), онтологічна концепція, аксіологічна концепція, технократичні концепції історії та деякі інші.

3) Найповніше і найглибше спрямованість історичного процесу розкривають формаційний і цивілізаційний підходи, на підставі яких деякі дослідники виокремлюють монадний підхід.