§2. Сучасні концепції філософії історії

Хоч термін «філософія історії» з’явився порівняно недавно, перші філософсько-історичні ідеї виникли ще в античні часи.

Проблема осмислення шляхів історичного руху, тенденцій і напрямків історичного процесу привертала увагу Геродота, Фукідіда, Арістотеля, Теофраста, Плінія Старшого та інших. У роботах цих істориків і філософів містилися певні уявлення про минуле і майбутнє людства, роздуми про людські діяння, про хід і зміст історичних подій (що пізніше дістало назву «філософії історії»), проте, вони ще не становили системи поглядів. Крім того, більшість античних філософів і істориків дотримувалася релігійно-міфологічного світогляду, відповідно до якого в суспільстві, як і в природі,  панує кругообіг, вчинками людей керує доля і вони підвладні волі богів. Вирішальним же фактором людської поведінки є незмінні за своєю природою пристрасті і воля, властиві видатним особистостям  –  вождям, політичним діячам, героям.     

В епоху Середньовіччя представники християнської філософської думки (Аврелій Августин, Хома Аквінський та ін.), синтезуючи біблійну і греко-римську філолофсько-історичну думку, створили теологічну концепцію історії, висунули нові теорії про зміст історичних подій, про призначення і завдання історичних праць. Відповідно до цієї концепції християнські автори, прагнучи через історію зрозуміти Божий задум, відкинули ідею кругообігу. Вони уявляли історичний процес як лінійний рух від минулого до майбутнього (майбутнього порятунку, приходу Месії).

Криза феодалізму, розвиток капіталістичних відносин, ріст вільнодумства сприяли звільненню суспільної свідомості від теологічного погляду на історію, що позитивно позначилося на розвитку науки.  Мислителі епохи Відродження (XIV–XVI ст.) прагнули, на противагу християнським історикам, пояснити історичний процес, виходячи з земних умов, із природи людини.  Наприклад, Ніколо Макіавеллі (1469–1527), який у своїх працях обґрунтовував ідею циклічного розвитку, доводив, що рушійною силою розвитку суспільства є матеріальний інтерес, прагнення до збереження і збільшення приватної власності. Він також висловлював думки про закономірність суспільних явищ, однак чітко їх не сформулював.

У XVII – XVIII столітті в Європі  настає епоха промислових і соціально-політичних революцій, що призвела до затвердження буржуазної індустріальної цивілізації і прискорення суспільного розвитку. Величезну роль у формуванні поглядів мислителів Нового часу стали відігравати природничі науки. Вплив природознавства на розвиток суспільних наук тоді був таким великим, що історію вони також намагалися пояснити з природничонаукових позицій.

Саме в цей період і виникають натуралістичні концепції  філософії історії,  що дістали цю назву від латинського слова «naturalis» – природний. Їх прибічники розглядали природу як універсальний принцип пояснення всього сущого, у тому числі й історичного процесу. Оскільки поняття «натуралізм» вони тлумачили по-різному, то і напрямки, в руслі яких вони йшли, називалися по-різному:  географічний натуралізм (Шарль Луї Монтеск'є, Йоганн Гердер та ін. суспільні явища розуміли як вплив природного середовища); демографічний (Томас Мальтус історичні процеси пояснював дією “природного закону народонаселення”); ідеалістичний (Клод Гельвецій, Жан-Жак Руссо зміни в суспільстві пов’язували,  насамперед,  з волею, розумом людини).

Значний вплив на розвиток історичної самосвідомості мали також роботи Вольтера (1694–1778), який у своїх дослідженнях наголошував на філософському осмисленні історії як особливої предметної реальності, пов’язаної з еволюцією і розвитком розумної природи людини,  Марі Жана Кондорсе (1743–1794), який одним з перших обґрунтував ідею історичного прогресу, та інших філософів.

Новий крок в осмисленні своєрідності суспільного розвитку з позиції об'єктивного ідеалізму був зроблений Г. В. Ф.  Гегелем (1770–1831). Він розглядав історію як єдиний закономірний процес, у якому кожна епоха є неповторно різноманітною, але водночас – це наступний щабель у розвитку людства. Цей розвиток має дещо інший характер, ніж той, який має сфера природної закономірності. Історичні закони тут реалізуються за допомогою свідомої діяльності людей, але разом з тим в історії здійснюється певна об’єктивна логіка, тому історичний процес – лише нескінченний саморозвиток, саморозгортання світового розуму, абсолютної ідеї.

Значний внесок у розвиток філософії історії цього періоду внесли німецькі мислителі Карл  Маркс (1818–1883) і Фрідріх Енгельс (1820–1895), які створили діалектико-матеріалістичне вчення. В ньому були розвинені раціоналістичні і діалектичні ідеї Гегеля. Однак, марксистська філософія історії істотно відрізняється від філософії історії Гегеля. Зокрема, К. Маркс значно розширює сферу дії матеріалізму і поширює його на сферу суспільних явищ. 

У другій половині XIX – на початку ХХ століття історичне знання піднімається на якісно новий щабель. Завдяки удосконаленню методів історичного і лінгвістичного аналізу різних текстів, розвитку археології, більш критичному ставленню до фактів минулого воно набуло статусу науки. Разом з тим виникло і усвідомлення того, що історичне і природничонаукові знання належать не тільки до якісно різних об’єктів, але вони самі якісно розрізняються.

Цей невеликий огляд еволюції історичної самосвідомості дозволяє розглянути сучасні напрямки філософії історії, серед яких найбільш впливовими є: гносеологічний (критична філософія історії), онтологічний, аксіологічний, технократичний і деякі інші. Розглянемо їх більш докладно (схема 15.3).

 

 

       Схема  15.3. Основні  напрямки  сучасної  філософії  історії

 

Гносеологічний напрямок філософії історії виокремлюється як самостійний з другої половини XIX століття. Представники цього напрямку (Вільгельм Дільтей, Бенедетто Кроче, Георг Зіммель, Робін Коллінгвуд, Реймон Арон та ін.) доводять, що основний предмет філософії історії – логіко-теоретичні і методологічні  проблеми  дослідження  історичного  минулого, його теоретична реконструкція і пошук істинності історичних фактів. 

Засновником цього напрямку філософії історії по праву вважається німецький філософ культури Вільгельм Дільтей (1833–1911). Головним у вченні Дільтея є його розуміння життя як способу буття людини, культурно-історичної реальності (тому часто позицію Дільтея називають “історіцистським” варіантом «філософії життя»). Людина, на думку Дільтея, не має своєї історії, але вона сама є історія, і саме це розкриває її сутність. Іншими словами, життя й історія для Дільтея тотожні.      

Для філософії історії Дільтея характерне різке протиставлення соціальних і природничих наук. Природу, вважав він, ми пояснюємо, а громадське життя тільки розуміємо. Це розуміння, на його думку, може бути різним, бо кожна людина до історичних подій підходить з власними оцінками й судженнями. Іншими словами, пошук наукової істини, об’єктивне наукове пізнання історичного процесу неможливе. А на думку послідовника Дільтея Коллінгвуда, філософія історії одночасно вивчає думки історика й об’єкт думок історика. Тому з завдань філософії історії виключається розгляд історичного процесу самого по собі: історичний процес стосується філософа остільки, оскільки мова йде про ті характеристики явищ, що визначають сутність історичного знання.

Гносеологічний напрямок, як уже зазначалося, ще називають критичною філософією історії. Це пов’язано з тим, що його представники наполягають на ідеї про те, що тільки критичний розгляд історії дає можливість створити модель людської історії, оцінити ступінь істинності історичних фактів і теоретично відтворити картину історичної дійсності.  Джерела цього підходу починаються з баденської школи неокантіанства, що займалася методологічними проблемами історичного пізнання, вивченням специфіки історії людства, а її засновником більшість дослідників називають французького філософа Реймона Арона (1905–1983), відомого своєю роботою «Критична філософія історії». 

Представники онтологічної концепції предметом філософії історії вважають сукупність досліджень, спрямованих на виявлення специфічних особливостей соціальних явищ, процесів.  Ці дослідження пов'язані з такими загально філософськими онтологічними проблемами, при вирішенні яких необхідно враховувати відмінності історії суспільства від інших соціальних явищ. Представники цього підходу (Роберт Мель, Роже Рамон, Енне Калло й ін.) стверджують, що в центрі уваги філософії історії повинні знаходитися, насамперед, онтологічні проблеми, такі як зміст і становлення історії людства, сутність історичного процесу, можливості передбачення майбутнього, роль і місце людини в історичному процесі тощо. Наприклад, при розгляді питання про рушійні сили суспільного розвитку  виникає питання про роль свідомості,  волі людини  в історичному процесі. Але оскільки  науці невідомі інші істоти з розвиненою свідомістю, крім людей, то питання про роль  свідомості в розвитку суспільства є питаннями про суспільство, історичні процеси.

Аксіологічна концепція філософії історії особливу увагу приділяє проблемі цінності історії,  а також з’ясуванню раціональних основ суджень, за якими одні явища історичного знання є цінними, а другі – нецінними.

Значний внесок у розвиток цієї концепції внесли німецькі філософи, представники баденської школи неокантіанства Вільгельм Віндельбанд (1848–1915) і Генріх Ріккерт (1863–1936). Ці дослідники визначали філософію як загальну науку про цінності, що, як писав Ріккерт, утворять «...зовсім самостійне царство, що лежить по ту сторону суб'єкта й об'єкта».  Виходячи з кантівського розрізнення теоретичного і практичного розуму, Віндельбанд і Ріккерт протиставляли філософію історії як нормативне вчення, засноване на ціннісних судженнях і пізнанні належного, дослідним наукам, що спираються на теоретичні судження й емпіричні дані про «сутнє». Відкидаючи закономірність як керівний принцип історичного пізнання, вони заміняли його процедурою «віднесення до цінностей». На думку Віндельбанда і Ріккерта, цінності мають надісторичний характер і, зрештою, утворять ідеальний, незалежний від людей трансцендентальний (тобто потойбічний)  світ. З цього світу виходять відповідні ідеї, насамперед – ідея трансцендентального обов’язку. Вона вказує на безумовне, необмежене часом і простором абсолютне значення цих цінностей. У міру усвідомлення їх значення люди виробляють відповідні ціннісні установки і вимоги, якими вони керуються у своєму житті, поведінці, повсякденній та історичній діяльності.

 Розглядаючи співвідношення суспільного буття і духовного життя, Віндельбанд і Ріккерт роблять висновок про провідну роль духовного життя в історії суспільства стосовно буття. Вони критично поставилися до створеного К. Марксом матеріалістичного розуміння історії, у якому обгрунтовувалося основне значення економічного фактора (тобто буття) в розвитку суспільства. Такий підхід, на думку Ріккерта, є ненауковим, оскільки він визначається політичною програмою  марксизму, у якій  перемога пролетаріату є «абсолютною цінністю».

Виходячи з цих міркувань, філософія історії виступає як вчення про цінності, що розкриває їхню природу і сутність, а також їхнє значення і втілення в життя і діяльність людей.

Технократичні концепції в сучасній західній соціальній філософії і  філософії історії являють собою один з напрямків суспільної думки, що надає техніці вирішальну роль у  суспільному житті, прогресі суспільства і стверджує, що лише індустріалізація здатна раціональним чином регулювати й удосконалювати життя суспільства й особистості.  До цих концепцій  можна віднести: концепцію постіндустріального чи інформаційного суспільства  (Даніел Белл, Олвін Тоффлер), концепцію технотронного суспільства (Збігнєв Бжезінський), концепцію нового індустріального суспільства (Джон  Голбрейт) та ряд інших.                  

Подібний технологічний детермінізм  до основних факторів розвитку суспільства передусім відносить рівень розвитку продуктивних сил, техніки,  науки й інформатики. Наприклад, концепція постіндустріалізма виходить з того, що в сучасному суспільстві переважає не первинна сфера економіки (сільське господарство), не вторинна (промисловість), а третинна (сфера послуг), у якій визначальну роль відіграє інформація. Стверджується, що мікроелектронна революція, яка розгортається в постіндустріальному суспільстві, лежить в основі розвитку суспільства і робить саме інформацію, а не працю фундаментальним соціальним фактором.