§ 1. Сутність методології права і її рівні.

Звичайно під методологією розуміється система методів, застосовуваних для дослідження тієї чи іншої реальності, а також наука про ці методи. Саме ж поняття «метод» означає шлях, спосіб досягнення визначеної мети, у даному випадку, спосіб одержання нового знання про цю реальність. Що ж варто розуміти під методологією права? Можуть бути виділені наступні підходи до інтерпретації цього феномену. По-перше, це так називаний науковий підхід, у рамках якого під методологією розуміється система загальнонаукових і спеціально-наукових методів, застосовуваних до права – соціологічний, кібернетичний, системний і ін., а також вчення про ці методи. Вперше таке уявлення було сформульовано Володимиром Казимирчуком. Недоліком такого підходу є те, що він не дає уявлення про методологію права як про синтетичне знання, тому що, відповідно до цього підходу, приватні науки, з одного боку, і правознавство – з іншої, існують як би самі по собі.

По-друге, це так називаний філософський підхід, коли під методологією права розуміється застосування основних принципів і категорій філософії до права. З погляду Джангира Керимова, до них відносяться категорії діалектики чи гносеологічні категорії, а з погляду Андрія Васил’єва – категорії соціальної філософії. Але і такий підхід не визнає ніякої нової дисципліни на стику філософії і правознавства. По-третє, підхід, що умовно може бути названий філолофсько-правовим, оскільки він припускає наявність особливої дисципліни, що виконує методологічну роль стосовно правознавства в цілому. Завданням цієї дисципліни є гносеологічний аналіз різних типів правопізнання, та праворозуміння.

Останній підхід представляється більш ліпшим, оскільки він дозволяє представити методологію права як деяке синтетичне знання, яке опосередковує ланку між філософією і теорією права, визначений аспект філософії права, що складає в гносеологічному аналізі основ правової теорії. При такому розумінні методологія являє собою керівну ідею, систему світоглядних принципів, що виявляють себе на всьому шляху збагнення того чи іншого об'єкта (у даному випадку права), а також обґрунтування такої ідеї.

Цей підхід відповідає встановленому уявленню про те, що як метод може виступати будь-яке виражене в узагальненому виді знання, спрямоване на досягнення нового знання. Тому в системі правознавства кожна теорія більш загального (абстрактного) рівня виконує методологічну роль стосовно більш конкретної теорії, а також до практики (як безпосередньо, так і опосередковано через теорію проміжного рівня).

У наш час загальновизнаним є уявлення про комплексність, синтетичність методологічного знання. Так, на думку Джангира Керимова, методологія права являє собою «загальнонауковий феномен, що поєднує всю сукупність принципів, засобів і методів пізнання (світогляд, філософські методи пізнання і вчення про ни, загальні і частковонаукові поняття і методи), які вироблені усіма суспільними науками, у тому числі і комплексом юридичних наук, і застосовуваних у процесі пізнання специфіки правової дійсності, її практичного перетворення»^.

Усе це дає підставу говорити про методологію права в широкому змісті як комплексі методологічних проблем права і включати в неї:

1. методологію пізнання права;

2. методологію юридичної практики, виділяючи:

а) методологію правотворчості;

б) методологію правозастосування.

У свою чергу, у рамках методології пізнання права, чи методології правознавства варто виділити рівні:

1) філософський, що являє собою систему світоглядно-методологічних ідей і принципів, втілених у тому чи іншому способі осмислення права (типі правопізнання), а також їх порівняння, критику й обґрунтування;

2) науковий, що представляє систему принципів і методів наукового пізнання в цілому чи окремій науці, застосовуваних для більш глибокого пізнання права, у рамках якого виділяються:

а) загальнонаукові методи і прийоми пізнання, такі як аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія і моделювання, абстрагування і класифікація, а також методи: системний, синергетичний та ін.;

б) частковонаукові методи – соціологічний, психологічний, математичний, кібернетичний, історичний, логічний та ін., тобто знання, в області окремих наук, застосовуване для пізнання правових явищ;

3) спеціально-юридичний, що представляє систему характерних для правознавства методів пізнання права: нормативно-аналітичний, догматичний, порівняльно-правовий і ін.

Оскільки право єднає у собі феномени як реального, так і ідеального характеру, то і методи його пізнання теж можуть розподілятися на ідеальні і реальні. Ведуча роль у пізнанні права належить ідеальним методам, до яких відноситься і метод філософсько-правової рефлексії. Особливість останнього складається в проясненні тих ідеальних конструкцій, з яких складається право й уявне конструювання моделей правової реальності. Він заснований на здатності суб'єкта правосвідомості до філософського самоаналізу, до дослідження своїх відносин із правовою реальністю. Завдяки філософсько-правовій рефлексії розкривається зміст права і специфіка пізнавальних процесів, що відбуваються в ньому.

Тому, методологією права у власному змісті варто вважати найбільш загальний, філософський рівень правознавства – методологію філософії права. Вона являє собою систематизовану сукупність пізнавальних засобів, що дозволяють досліджувати багатогранну правову реальність у її різноманітних зв'язках з іншими сферами громадського життя, а також теоретичний аналіз (рефлексію) цих засобів. Узагальненим вираженням такої системи є різні типи праворозуміння, чи способи осмислення права — методологічні парадигми, що володіють цілісністю світоглядно-смислового змісту права і його обґрунтування. У такому підході в найбільшій мірі реалізується методологічна функція філософії права.

Концепцію типів праворозуміння, засновану на розмежуванні права і закону, розробив Владик Нерсесянц. Такими, з його погляду, є: а) легізм; б) юснатуралізм; в) юридичний лібертаризм. Перший представляє концепцію позитивістського праворозуміння. Він виходить з ототожнення права і закону. Другий - із протиставлення права і закону, розуміючи під правом змістовні вимоги природного права (справедливості). Третій тип праворозуміння відповідає власній позиції автора і по його задуму повинний синтезувати крайні позиції. Він ґрунтується на розмежуванні права і закону і трактує право як вираження принципу формальної рівності (формальної справедливості). Ця концепція втілює кращі досягнення пострадянської юридичної думки, володіє значним методологічним потенціалом, однак у ній не враховуються досягнення сучасної західної філософії права.

Аналіз класичних і сучасних підходів до розуміння права дозволяє класифікувати їх на кілька типів: а) правовий позитивізм; б) правовий об'єктивізм; в) правовий суб'єктивізм; г) правовий інтерсуб'єктивізм. Кожний з цих способів осмислення права відбиває визначений аспект правової реальності, а тому представляє той чи інший спосіб обґрунтування права, оскільки ставить визначений аспект права на передній план, розглядаючи право крізь призму цього аспекту.

Розглянемо ці типи праворозуміння на основі аналізу їх свтоглядно-методологічних джерел, змісту, достоїнств і недоліків, основних форм прояву, а також можливостей і меж рішення ними головних питань філософії права.